Історія і пам'ять: конструкція, деконструкція та реконструкція [Моріс Емар] (fb2) читать постранично, страница - 4

рівноправності «матеріальній культурі», яка припинила нагадувати бідного родича.

4. Робота історії з продукування, на основі цих документів, пам’яті для публіки, що набирає форми якогось оповідання та пропонує тексти і уявлення, призначені зафіксувати подію такою, якою вона повинна бути зафіксована в пам’яті (а якщо заслуговує цього, то й увічнена) не вичерпує і не покриває все-таки усіх використань історії. Цьому добровільному та плановому використанню протиставляються інші — спонтанні, анонімні, приватні, дикі, вимушені. Використання спонтанне та анонімне: легенда, яка підриває офіційну пам’ять та конструює нову версію події всупереч прийнятій (наполеонівська легенда трансформує таким чином поразку на перемогу та ідентифікує деспота з Революцією, якій він хотів покласти кінець). Приватне використання: родинна пам’ять чи пам’ять ґенеалогічна, ця традиційна робота старожилів суспільства, на яку посягають та яку витісняють на периферію спочатку парафіяльні реєстраційні книги, а згодом і секулярна держава, яка позбавила ґенеалогію будь-якої легальної цінності, хоча і не змусила її зникнути зовсім, бо сімейна пам’ять є також відбором та поглядом в перспективу, комбінацією реальних зв’язків та зв’язків емоційних, тісним зв’язком пам’яті та забуття. Ще одне приватне використання: надзвичайний розвиток, особливо відчутний після XVI–XVII століть, інтимних щоденників, які, будучи призначеними лише для свого автора, набувають форми літературного жанру, що вивчається як такий спеціалістами [1]; «щоденник» стає у ХІХ столітті майже обов’язковим для дівчат з хороших сімей, які повинні вирішувати: показувати його своїй матері чи ні, дати його почитати своєму чоловікові чи ні (і чи припиняти цим займатись після одруження); але він є таким і для письменника. Зрештою альтернативні використання, носіями яких є соціальні групи, що відкидають офіційну версію: повстання та заколоти, профспілковий та революційний рух, а сьогодні і жінки, різноманітні етнічні, лінґвістичні та релігійні спільноти, всі, хто виключений з офіційної історії.

5. Претензія історії на універсальність (навіть якщо ця універсальність ототожнюється з поглядом окремої групи) виявляється під сумнівом внаслідок такого помноження різних історій, написаних з різних точок зору. Хтось претендує на іншу універсальність, інші не просто задовольняються своєю партикулярністю, а й беруть на себе відповідальність за цю партикулярність, що дедалі частіше визнається законом як право: кожен має право на свою історію, яка завжди є однією з історій. Історія прив’язується до пам’яті, спонтанної чи конструйованої, а найчастіше реконструйованої подвійною перемогою над нав’язаною мовчанкою та відмінністю й альтернативністю, які є відмінністю й альтернативністю індивіда та групи, що ставлять під сумнів самі принципи «офіційної» історії істориків: вибір нібито нейтральної точки зору (яка часто, якщо не завжди є точкою зору панівного класу чи слугує встановленню, з метою знищення відмінностей, колективного зв’язку з минулим, традицією чи таким живим колективом, як нація) як «домінантної» точки зору; відбір «головних» проблем (які є такими для тих, хто говорить та пише, за рахунок усіх виключених, приречених залишитись у мовчанні, на яке вони приречені).

Проте говорити про подрібнення історії означало б давати її хибний образ. Ніколи історія не виявлялась настільки запитаною — її читають, пишуть, вимагають, заперечують, критикують, переписують та дискутують неймовірне число дієвців, які демонструють надзвичайно широке та відкрите віяло культур, релігій, націй, родів, мажоритарних чи міноритарних груп. Ніколи також вона не здавалась такій кількісті людей ключем до їхньої ідентичності: ідентичності водночас індивідуальної та колективної, нарешті примиреної з собою. Проте історія, яку нам слід визнати, сьогодні і без сумнівів надовго, як множинну та пов’язану, за допомогою численних постійних переписувань, з множинністю пам’яті. Отже, будь-яка історична розповідь буде вибором, відносним та тимчасовим. Тому немає жодної несподіванки в тому, що першою жертвою такої актуальності історії буде національна історія, яка для нас є найдорожчою, але не тільки тому, що наші держави перебувають на шляху інтеґрації в європейську спільноту. Національна історія, в якій завжди є потреба, може і повинна бути написана інакше. І ця повинність створює ситуацію нерівності між старими і найбільш розвинутими державами, що вже мають конституйовану історію, яку вони, звичайно, можуть критикувати та переписувати, бо вона вже була написана, і усіма іншими суспільствами, держави яких є нескінченно молодшими: усіма суспільствами, що досягнули незалежності протягом останньої половини цього століття і які мають можливість створювати машину написання своєї історії лише для того, щоб встановлювати колективний зв’язок зі своєю державою.

6. Звернення до ідентичності, п’ятого персонажу нашої