Історія і пам'ять: конструкція, деконструкція та реконструкція [Моріс Емар] (fb2) читать постранично

Моріс Емар
Історія і пам'ять: конструкція, деконструкція та реконструкція

Від перекладача

С.Л. Йосипенко, докторант Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України; переклад з французької

Моріс Емар (1936 р.н.) — сучасний французький історик, учень Фернана Броделя, котрий ще в університетські роки сформував дослідницький інтерес Емара до економічної історії модерної Італії та Середземномор’я. Після багаторічної дослідницької роботи в Італії та Іспанії Емар стає, в 1976 р., керівником студій (професором) щойно створеної Школи вищих студій з соціальних наук (EHESS). Паралельно, в тому ж році, він стає заступником і найближчим співробітником директора Дому наук про людину (MSH) Фернана Броделя. З 1992 р. Моріс Емар — директор MSH, і саме в цій якості він добре відомий багатьом українським дослідникам, що брали участь у міжнародних обмінах MSH. Одним з результатів цих обмінів є знайомство українських науковців із сучасним станом наук про людину у Франції, а слідом за цим — і переклади найцікавіших статей французьких колег.^[1] У пропонованій читацькій увазі статті поєднуються роздуми з приводу обох головних напрямів діяльності Моріса Емара — соціальна та економічна історія і, ширше, соціальні науки та організація функціонування цих наук про суспільство в суспільстві, в національному та міжнародному масштабах. Проте різнорідність цих двох напрямів, теоретичного та організаційного, є позірною, обидва вони продовжують паралельні зусилля представників тієї течії, до якої належить Емар і яку в нас прийнято називати «школою Аналів», з формування теоретичного та практичного поля наук про суспільство. EHESS та MSH стали інституційним втіленням цих зусиль. Формування цього поля передбачає, окрім іншого, інтерес до міждисциплінарних обмінів та особливу увагу до методології. Всі ці вектори містяться у пропонованій статті, де роздуми над сучасним становищем наук про людину логічно переходять в роздуми над становищем самої людини, бо предметом статті є те, що, можливо, і робить людину людиною — пам’ять. Вперше стаття опублікована в журналі Diogиne, який видається ЮНЕСКО з метою сприяння міжнародному обміну ідеями в галузі філософії та гуманітарних наук.

ІСТОРІЯ І ПАМ’ЯТЬ: КОНСТРУКЦІЯ, ДЕКОНСТРУКЦІЯ ТА РЕКОНСТРУКЦІЯ^[2]

Тепер наші суспільства одностайні з суспільними та гуманітарними науками (тобто з науками, які зробили суспільство об’єктом вивчення і претендують на те, щоб постачати йому знання про нього самого, знання, яке суспільство обережно шанує, не будучи достатньо впевненим, що справді має в ньому потребу): і для суспільства, і для науки про нього пам’ять стоїть на першому плані і стала обов’язковим предметом звернення. Наші суспільства погоджуються навіть, коли їм кажуть про «обов’язок пам’яті» як про етичну та політичну вимогу, від якої вони не можуть відмахнутись. Збереження та валоризація усіх слідів минулого стали одним із найбільш загальноприйнятих та найменш дискутованих аспектів будь-якої культурної політики. Термін «спадщина» увійшов в адміністративну мову. Він об’єднався тут з багатьма прикметниками: «мистецька», «етнологічна», «археологічна», «екологічна», «тваринного» та «рослинного світу». Так, ніби суспільства, які, з одного боку, демонструють свої амбіції потужного економічного зростання, проґресу та запровадження сучасних технологій, повинні, щоб вибачитись за це чи змусити про це забути, примножувати натомість і посилання на якесь минуле, яке вони не хотіли б втратити, зруйнувати чи відкинути в забуття, хоча все більше повертаються до нього спиною.

Що ж стосується наук про людину та суспільство, назви творів свідчать про те (достатньо дослідити за допомогою свого комп’ютера електронні каталоги бібліотек), що жодна з них не уникає цього звернення до пам’яті. Філософи, психологи, психоаналітики та соціологи проторили шлях, історики та археологи, етнологи та антропологи, лінґвісти та семіотики, спеціалісти з когнітивних наук, так само як і спеціалісти з наук про релігію, йдуть слідом за ними. На початку постають два напрями зацікавлення. Перший — індивідуальною пам’яттю, тими двозначними зв’язками, які вона постійно відновлює між спогадом та забуттям, між роботою свідомості та роботою уяви, та тим доступом, який вона відкриває до найглибших шарів психіки. Другий — колективною пам’ятою та механізмами, які дають змогу їй конструюватись, передаватись та нав’язуватись індивідуальним дієвцям. Насамкінець демарш істориків відбувається у зворотний спосіб, від соціальної конструкції живої колективної пам’яті — до вивчення «місць пам’яті»,^[3] наділених красою смерті. Проте, якщо придивитись ближче, протягом останніх двадцяти років є дві головні галузі докладання зусиль, що прагнуть не стільки усунути