Історія і пам'ять: конструкція, деконструкція та реконструкція [Моріс Емар] (fb2) читать постранично, страница - 5

інтриги, веде нас на цій стадії до віднайдення шляху, що веде від практики сповіді, в її католицькому (усна сповідь третій особі, уповноваженій фіксувати умови пробачення та відкрити шлях забуття) чи протестантському варіанті (сповіді Богові, а отже, насправді самому собі, яка виключає будь-яку ідею забуття і яка може набути письмової форми для публічного прочитання після смерті — Гайде Вундер), до психоаналізу. Прийнятна для індивідів, сповідь не буде задовільною для груп та суспільств, для яких забуття набуває вигляду таємниці чи волі або бажанням «не знати»: їм слід підняти на поверхню витіснене та піддатись лікувальній силі пам’яті. Обов’язок пам’яті, наприклад пам’яті про Голокост чи про Віші чи про насильства французького пригноблення в Алжирі, пропонується як колективний психоаналіз, призначений вилікувати суспільство від власного минулого, яке воно намагається забути, не будучи здатним забути, і яке залишається присутнім [2].

Ця констатація здатна щонайменше нагадати, що усі опозиції, які ми намагались встановити між колективною та індивідуальною пам’яттю, відступають перед навіть не дуже глибоким аналізом. Індивід у сенсі, в якому ми про нього говоримо сьогодні, є соціальною конструкцією і навіть якщо можна створити історію кохання, дружби та страху чи смерті, як це пропонував Люсьєн Февр, не слід забувати, що індивідуальна пам’ять також є історичним об’єктом: не варто бачити в ній якийсь інваріант. Вона сама по собі є історичною конструкцією, їй навчаються. Шляхи переходу від індивіда до групи є численними, складними, їх важко ідентифікувати, проте вони реальні.

7. Пам’ять сьогодні всюди, так само як і звернення до пам’яті. Саме це підштовхує запитати себе про специфіку сьогоднішньої ситуації, визначеної двома останніми століттями. Кілька чинників, здається, зіграли тут вирішальну роль:

— народження поруч з іншими історії як наукової дисципліни, яка розвивається спільнотами спеціалістів, має подвійну національну та інтернаціональну організацію, що визначає правила її функціонування та підтвердження результатів, її проблеми та її концепти;

— привілейований зв’язок історії та національної держави, народження та зміцнення якої трансформує політичне тіло. Відтепер воно визначається, щонайменше теоретично, не стільки підпорядкуванням суверенові, скільки колективною ідентичністю. Остання передбачає об’єднання довкола спільних цінностей, початкове значення яких ототожнюється з хронологічно зафіксованим актом заснування — 14 липня, ніччю 4 серпня, Independance Day, а отже, вписуванням їх у минуле, яке включає розрив, що ґарантує майбутнє. Отже, будь-яка держава матиме потребу в історії, яка буде поміщена в основу системи освіти, починаючи з молодших класів (так само як і географія, яка є пізнанням національної території). Нові держави, що утворились у результаті деколонізації, мають подібний досвід — історія «доєвропейської» Африки здобула водночас місце та леґітимність, які аж дотепер ніколи за нею не визнавались. Посткомуністичні держави ступили на той же шлях;

— подвійність становища істориків, що розриваються між науковою концепцією свого ремесла та своїм статусом громадян, і не просто нездатні встановити дистанцію між собою та власною країною, а й спокушуються на посідання ідеологічних позицій у питаннях походження чи інтерпретації великих подій, які завжди передбачають ту чи іншу форму «винятковості», властивої історії їхньої країни: Революція та Комуна у Франції, славетна англійська революція. Історику, справді, важко обирати з-поміж двох позицій. З одного боку — це його професійна позиція леґітимного та леґітимованого його корпорацією та її інституціями конструктора колективної пам’яті, що зобов’язує критикувати усі інші, продуковані не ним, форми колективної пам’яті, які через це не можуть піднятись вище міту чи легенди. З іншого — його наукова позиція, яка підштовхує його до поширення критики на конструкції попередніх істориків, як тих, що були сформульовані їхніми авторами, так і тих, що були привласнені, деформовані, реінтерпретовані різноманітною публікою. Отже, сьогодні він досить охоче приймає роль експерта, якому довіряють делікатні завдання (комісія під керівництвом Рене Ремонда та Франсуа Бедаріда з розслідування зв’язку ліонської Церкви з Тувьє та іншими колабораціоністами, розслідування, офіційно довірене у Швейцарії Жану-Франсуа Бержьє, з приводу капіталів, розміщених у швейцарських банках, і неповернутих після війни спадкоємцям їхніх власників — зниклих євреїв; втім, ця робота у Франції довірена Державним казначейством комісії, очолюваній чиновником). Історик погоджується навіть, як це було під час процесу Папона, виступати «свідком», що є ще більш сумнівним, чи залишатись осторонь. Втім, він приходить до деконструювання конструкцій своїх попередників (націоналістів, революціонерів, консерваторів тощо), не просто аналізуючи їхні помилки, а реконтекстуалізуючи