Історія і пам'ять: конструкція, деконструкція та реконструкція [Моріс Емар] (fb2) читать постранично, страница - 3
- Історія і пам'ять: конструкція, деконструкція та реконструкція (пер. С. Л. Йосипенко) 36 Кб скачать: (fb2) - (исправленную) читать: (полностью) - (постранично) - Моріс Емар
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (8) »
довіряється письму, яке саме фіксується на різних носіях (камінь, метал, глиняні дощечки, дерево, папірус, перґамент, папір, а сьогодні і електронна форма), а також і за допомогою монументів, покликаних описати дію (колона Траяна, сім’я Авґуста в Ara Pacis) чи просто увічнити її, шляхом символізації (значення уточнюється легендою, посвятою тощо). Письмо зіграє свою партію відповідно до зображення, до якого воно додається. Пам’ять чи щонайменше цей тип інституйованої та конструйованої за допомогою безпосередніх засобів пам’яті є, таким чином, грою численних знаків різної природи: образ дає змогу побачити та створює ефект реальності, письмо є кодифікованим символом та відкриває доступ до мови, яка сама по собі є іншою пам’яттю. Проте вона все-таки не зводиться до цих знаків.
2. Але робота запам’ятовування, розпочата одного разу, невпинно зростає. Держава відіграє тут свою роль, опановуючи писемність з того самого моменту, як вона виникає, роблячи з неї все кращий і кращий інструмент своєї могутності: щойно виникають перші стабільні політичні конструкції на Середньому та Близькому Сході, як там відбувається примноження архівів, у яких адміністрація мала потребу (чи вважала, що має потребу) задля створення інвентаря своїх резервів та багатств, списку боргів перед нею та збирання цих боргів, обліку особового складу своєї армії та імен своїх службовців і достойників режиму. Адміністрація вписує таким чином свою діяльність в час і працює над тим, щоб уберегти норму та правило від забуття, часто небезпідставного, та від усіх форм узурпації чи нехтування. Проте це не означає, що вона хотіла б опублікувати одного дня ці документи, чи зробити їх публічними, або ж використовувати їх усі самостійно: вона продукує та накопичує їх для себе, щоб мати змогу звернутись до них чи на них послатись, а також щоб знати та змусити знати, що вона має їх під рукою. Проте інші, в інші епохи, матимуть туди доступ та зможуть використовувати їх з іншою метою. Коли Тацит використає таким чином архіви римського сенату, щоб читати офіційні документи, виступи та рішення, які він, втім, не цитуватиме дослівно, а перепише у своєму стилі, він започаткує практику, яка стане улюбленою практикою історичного ремесла: читати та використовувати як джерела документи, створені іншими — публічними та релігійними інституціями, іноді індивідами, сім’ями, більш вузькими групами, що діють як приватні, з метою їхьої критичної інтерпретації, яка матиме на меті розповісти (даючи собі звіт у тому, що є «істиною», а що — її подачею, що сказане, а що — ні) про явне та про замовчане минуле.
Проте ця офіційна практика швидко наслідується та зустрічає конкуренцію з боку ряду приватних практик, які переймають її. Найочевиднішою та найближчою, оскільки вона використовує одні і ті ж носії та пропонує себе одній і тій самій публіці, є практика епітафій, яку можна прослідкувати від грецької та римської античності аж до наших цвинтарів, цього винаходу ХVІ століття, де в XIX столітті завдяки надгробним каменям мертві віднайшли імена, яких їх хотіли позбавити і якими вони хотіли привернути увагу живих. Ця практика дуже швидко замінюється сьогодні в наших суспільствах іншою — практикою кремації з подальшим розвіюванням попелу, так ніби мертві довірили іншим документам турботу про увічнення спогадів про них чи навіть обрали остаточне перегортання сторінки та падіння в забуття.
3. Поширення публічного та приватного письма примножує документи, що зберігаються, навіть якщо частина з них (без жодного сумніву, більшість) втрачається. Так по-новому постає проблема відбору, разом із проблемою його довільності (інституції або індивіди вирішують: зберегти чи ні, що зберегти, а що знищити) та випадковості (одні документи були збережені, інші ж — ні). Отже, історики опиняються перед подвійною проблемою: проблемою соціальних та інституційних умов продукування джерел, які вони використовують і які мають амбіцію створювати «ефект реальності», а також проблемою механізмів зберігання, пов’язаною з технічними властивостями носіїв (згадаємо про виняткову збереженість в особливо сухому кліматі папірусу, який аж донедавна робив Єгипет найкраще відомим у своїх конкретних соціальних реаліях реґіоном для істориків), а також з їхньою власною історією (навмисно чи ненавмисно спалені архіви, перервні чи безперервні політичні режими).
В той же час археологія за останні півстоліття дійшла до розриву зв’язку історії та письма і дала собі засоби повної трансформації «об’єкта» (за умови її здійснення відповідно до правил дисципліни) в «документ», вписаний у систему усіх можливих зв’язків з усіма іншими «об’єктами» як того самого, так і попередніх та наступних археологічних рівнів: вона відкрила в історії додаткові століття і чудесним чином розширила поле джерел. Історія більше не починається в Шумері та не ототожнюється з писемністю: матерія увійшла в поле культури. Остання змушена була надати місце на засадах
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (8) »
Последние комментарии
2 часов 43 минут назад
3 часов 4 минут назад
3 часов 58 минут назад
6 часов 56 минут назад
6 часов 58 минут назад
7 часов 6 минут назад