Історія і пам'ять: конструкція, деконструкція та реконструкція [Моріс Емар] (fb2) читать постранично, страница - 6

їхню роботу, — цю операцію історик застосовує до інших, але уникає застосувати щодо себе самого.

8. Проте реконтекстуалізація власної роботи веде історика до проблематизації запитань, які йому доводиться собі ставити. Звідки цей інтерес, у цілому зовсім недавній, до історії, замисленої як конструкція пам’яті національного колективу, інтерес, якому вдалося обернути традиційні практики та гіпотези історіографії, що аж дотепер вважалась окремим сектором історії культури? Звідки ці запитання про ту чи іншу форму колективного злочину, вчиненого попереднім поколінням, які наступне покоління, в ім’я цінностей демократії має розкрити та засудити, щоб звільнитися від нього; звідки це бажання публікувати те, про що найбільше хотіли забути ті, хто вижив? Чи потрібно тут бачити сумнів щодо ототожнення — чи тісного альянсу — історії та національної держави (чи політичного, революційного, консервативного, ліберального або ж авторитарного проекту цієї держави)? Чи, ще глибше, визнання факту того, що пам’ять більше не є (і, насправді, без сумнівів ніколи не була) монополією істориків і що останні, анґажовані в життя суспільства, не можуть претендувати на дистанцію щодо спокус власного ремесла? Чи констатація, що немає невинної історії, бо немає невинної пам’яті? Демарш, який нав’язується історикові, приреченому на запитування про своє ремесло та про соціальну позицію, похідну від цього ремесла, поєднується з демаршем, який Бурдьє запропонував соціології, тому немає нічого дивного в тому, що тут безпосередньо зачіпаються історики сучасності.

9. Пам’ять та спогад: зміни, що відбуваються впродовж двох останніх століть, не є все-таки ні унікальними, ні навіть визначальними. Техніки збереження, відтворення та передачі помножують до нескінченності обсяг та саму природу документів, продукованих суспільством та здатних бути використаними наступними поколіннями: після тексту (друкарня, а сьогодні й комп’ютер) — зображення (спочатку фіксований, згодом оживлений) та звук, спочатку відділені, потім об’єднані (звукове кіно), а сьогодні й мультімедіа, що додаються до тексту, зображення та звук, що доступні усім та дозволяють реальне та віртуальне використання. Кожен, щонайменше в найрозвинутіших суспільствах, володіє сьогодні надзвичайною та майже невичерпною масою документів про себе самого, про свою сім’ю та про своїх близьких, яка пропонує йому прожити своє життя водночас в теперішньому та в минулому (насправді, у множинних минулих), і стосується не лише тих, про кого йдеться безпосередньо, але може зачіпати, завдяки зображенню та звуку, цілі покоління: звідси і теперішня мода на ґенеалогічні пошуки, що стала у Франції заняттям переважно пенсіонерів, майже завжди аматорів. Це дає ще більше підстав поставити під сумнів претензію істориків на монополію на істину (яку мікро-історик шукатиме саме ідентифікуючи та описуючи максимально близько до пережитого, в найконкретнішому вимірі) та на всеохопну концепцію історії. Сюди додається культ об’єктів минулого, показник турботи про вписування в час та чутливості до змін моди. Ми живемо, загромаджуючи себе спогадами, від яких намагаємося отримати впевненість стосовно нашого теперішнього та нашого майбутнього, а отже, насправді, стосовно нашої смерті: вони є антимоделлю тістечка Пруста, запах та смак якого відновлює минуле в теперішньому, разом зі смаком та силою життя.

10. Запитування про теперішнє відсилає нас до історії пам’яті, етапи якої були намічені передісториками на кшталт Андре Леруа-Ґурана, антропологами на кшталт Джека Ґуді та істориками на кшталт Жака Ле Ґофа. Проте не слід забувати, що ці етапи значно перекривають один одного: між двома етапами розрив ніколи не буває повним і старе продовжує співіснувати з новим, яке ніколи його повністю не елімінує. Через це історія пам’яті отримує подвійний вимір: перший — діахронічний, як і належить будь-якій історії, другий — синхронічний, покликаний висвітлювати щомиті в кожному індивіді та в кожному суспільстві накладання цих послідовних зрізів та їхню взаємодію.

Ці різні етапи позначені послідовними винаходами, що дають змогу фіксувати, відтворювати та трактувати всезростаючу кількість інформації, яка перестає залежати від людини: спочатку письмо, яке є першим рубежем, згодом — друкарня, а після й техніки класифікації та запитування даних спочатку на картках, потім на машинах, що привело наприкінці ХХ століття до винаходу та постійного поліпшення комп’ютерів. Цим різним етапам відповідали відмінності місій, довірених пам’яті, форм, застосовуваних до впорядкування минулого для потреб теперішнього (міт, легенда, історія, розповідь — автобіографічна чи ні), способів асоціації письмового та усного, з одного боку, та письма і зображення — з іншого. Зовсім не відтісняючи останнє на другий план, письмо вродовж тисячоліть і аж донедавна було основою індивідуальної пам’яті, нав’язуючи їй нові правила заучування напам’ять та