Печера філософів [Збіґнев Герберт] (fb2) читать постранично, страница - 3

гарна погода.

СОКРАТ: До кого?

ВАРТІВНИК: До неба. Здіймаю руки вгору — й одразу на груди спливає тепло.

На сходах з’являється Платон.

ПЛАТОН: Ми вже тут, учителю. Чи можна їх покликати?

СОКРАТ: Заходьте. (До Вартівника.) Нас перервали. Ти навіть не уявляєш, як мені обриднули ті уроки. З тобою інша річ. Одразу до найважливіших питань.

ВАРТІВНИК: Слухай, Сократе. Поговори з ними. Може, хтось із них сплатить за тебе. Кажуть, що в Платона багато грошей.

СОКРАТ: Добре, добре. Йди вже.

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Заходять учні.

УЧНІ: Вітаємо тебе, вчителю!

СОКРАТ: Добрий день вам. Можливо, Ксенофонт скаже, про що ми говорили при останній зустрічі?^[5]

КСЕНОФОНТ: При останній зустрічі ми розглядали правдивість рівняння: розум = добро = щастя. Навели визначення цих понять. Ряд прикладів із життя. Потім була дискусія.

СОКРАТ: Хто візьме слово?

КСАНФІЙ: Я.

СОКРАТ: Слухаємо, Ксанфію.

КСАНФІЙ: У нас, у Фівах, мешкав дуже мудрий чоловік на ім’я Софрон. Коли померла його донька, він повісився.

ФЕДР: Було таке. І ніхто не сказав: «Софрон перед смертю обезглуздів», лише: «Це була його єдина донька».

ПЛАТОН: Я тебе запитував, Сократе, чому Едіп, який був, безсумнівно, мудрою і доброю людиною, не був щасливим. Мудрість є однією з умов щастя, проте існує ще й призначення.

ФЕДОН: Коли я прокидаюся вночі й раптово усвідомлюю, що я є, завжди відчуваю біль. Тоді повторюю свою настанову: «Ким ти є? Людиною. Ким є людина? Твариною розумною, яка вміє сміятися. Чого потребує людина? Знання. А щастя? Щастя є дитям знання».

Тоді замість страху я відчуваю в собі порожнечу. Торкаюся до свого обличчя. Знову відчуваю страх.

СОКРАТ: Гадав, що ви доросли до абстракції, тим часом ви справді розумієте лише образи. Ну що ж, замало часу на навчання мудрості, то, може, кілька зауваг із питань гігієни? Лахете! Ти начебто не є поетом-невдахою.

ЛАХЕТ: Ні, Сократе. Я навчався скульптурі.

СОКРАТ: Отож у тебе є відповідна кваліфікація, щоби стати філософом. Уяви, Лахете, що мусиш вирізьбити із пісковика голову Аполлона. Що тобі потрібно для цього?

ЛАХЕТ: Знаряддя і кам’яний блок.

СОКРАТ: Чи можеш ти уявити блок пісковику?

ЛАХЕТ: Поки ти це мовив, я уявляв його.

СОКРАТ: Бач, ми чудово розуміємо одне одного. Отже, це буде білий шестигранник. Припустімо, що це буде шестигранник із гладкими боками, і співвідношення ширини та довжини пробуджуватиме в нас відчуття насолоди. Тепер ти вдаряєш різцем...

ЛАХЕТ: Поки я вдарю, мислю, що камінь загине, і хтó­зна, чи те, що з нього виступить, буде досконалішим від простого шестигранника з гарними пропорціями.

СОКРАТ: Так, але тепер ти вже знаєш, що всі речі цього світу народжуються із простих форм і колись повернуться до них. Поглянь холоднокровно на інші замкнені предмети: ти бачиш конуси, кулі, шестикутники. Вони безбарвні. Лежать у просторі, наче їх уклала чиясь рука, шукаючи порядку.

З-посеред усіх органів чуття наймудрішими є очі. Очі оберігають душу від сум’яття. Вас зцілить спокій, який дарує лінія галузки, що лежить на тлі зимового неба.

Ти, Федоне, якщо прокинешся вночі, запали світло. Не лежи в темряві, бо інакше тебе затоплять каламутні мелодії. Запалюй світло і спостерігай за предметами у своїй кімнаті. Однаково, за чим саме: це може бути сандалія або край столу. Навчіться шкаралупі світу доти, доки вирушите шукати його серце.

На сьогодні досить. Ідіть.

Усі виходять. Темніє.

СЦЕНА П’ЯТА

Сократ промовляє до тіней, які насуваються на нього зусібіч.

Коли після останнього запитання

западає мовчання,

коли білий камінчик спокою

починає кришитись у пальцях,

я чую —

крізь тишу пухнасту, мов шерсть,

я бачу —

крізь білі та чорні пасма

повітряних хвиль

дві флейти,

два роги,

що виринули на край

реальності.

Приходиш ти, Діóнісе,

убитий стократно

і стократно воскреслий із мертвих,

який тріпотів, наче риба,

у неводі силогізмів,

якому смертельну рану

завдала моя механічна

потвора діалектики,

що я її волочив за волосся

афінськими вулицями,

ти приходиш і мовиш:

«Я і мої кентаври

відчитаємо над тілом твоїм — о поштивий Сократе,

урочисту літанію

сміху».

І далі:

«Ти натрудився, бідаче,

хотів визволити людину

від тривоги, від муки утілень,

отож упіймав два найвдаліші вислови

і склепав найкумеднішу з формул:

«розум дорівнює щастю».

Чи чуєш ти регіт,

чи бачиш, як дилькотає

щонайсвятіший живіт

Матері Природи?»

А оце моя відповідь:

«Направду це прикра річ:

бути богоборцем і битися з дияволом

і, зрештою, бути подоланим дияволом,

бо, згідно з усякою правдоподібністю,

перемога належить тобі,

Діонісе,

можливо, що розум — як стверджуєш —

є інстинктом смерті,

відлунням ніщоти.

Ти загнав мене до цієї печери

й оточив юрмищем постатей,

які