Зелені мартенси [Йоанна Яґелло] (fb2) читать постранично

Йоанна Яґелло Зелені мартенси

Пролог

У житті людини трапляються моменти, коли змінюється все. Буває це ніби нечасто, і зазвичай їх можна перелічити на пальцях обох рук. Ніколи не відомо, коли такий момент настане, і впізнати його важко. Я можу налічити сім. Уже сім. І не знаю, чи це не якийсь поганий знак, бо це, наче мені вже небагато лишилося в цьому житті, але це так само може означати, що воно просто насичене. Найважливіші з цих Важливих Моментів два останні: день, коли я зустрів Опту, і день, коли я зрозумів, що бувають миті, у яких хотілося б зупинитися назавжди.

Фелікс

Уперше я побачив Опту на шкільному стадіоні. Був день спорту. Я ненавиджу такі заходи. Причини дві, а може, навіть три.

По-перше, я хронічно не перетравлюю ярмарків, фестивалів, усіляких днів. Я не люблю натовпу й усього цього цирку. Того, що хтось організує тобі час, хоч ти б краще спокійно почитав книжку чи потинявся вулицями, бо не обов’язково тобі має сьогодні хотітися стрибати в довжину, бігати з перешкодами чи їсти пироги, спечені на громадських засадах старанними першокласниками для видатних спортсменів. Мене від цього нудить.

По-друге, я, зокрема, ненавиджу день спорту. Бо ненавиджу спорт у принципі. Я абсолютно не розумію цього аспекту життя. Чому треба бігати наввипередки, змагатися, хто далі стрибне, чи битися навкулачки? Як це взагалі свідчить про людину, що вона бігає, швидше за інших? Чи не краще, аби вона сіла й трохи подумала? Я знаю, знаю, не годиться зізнаватися, що ти не любиш спорт, бо зараз почнеться. Той, хто так каже, слабак і розмазня. Що ж, не заперечую. Я завжди був нижчий і худіший за інших, а тепер, у другому класі гімназії, виглядаю, наче учень молодшої школи. Колись на фізрі я медичний м’яч навіть підняти не зміг, не те що його кинути. Як усі реготали, я думав, у мене барабанні перетинки не витримають. Моя б воля, я б узяв звільнення з фізри, і то не на місяць чи рік, а до кінця життя. Звичайно ж, мама й чути про це не бажає, але якби хотіла, то могла б зробити, зрештою, вона ж медик, хіба ні?

Ну, і нарешті, третя причина… Річ у тім, що я не переношу конкуренції. Ніде, не лише в спорті. Мені гидко, що хтось повинен виграти, а хтось — програти. Усе найдурніше, що існує в нашому світі, було вигадане через те, що існує конкуренція. Один другому мусить ввалити, як на війні. У школі, зрештою, теж трохи, як на фронті, у ній б’ються на кулаках, але й на марках лахів і смартфонів. Я в таке не лізу.

Ну, більш-менш. Бо поки я ні в що, хочу я того чи ні, не можу не влізти. Мене ніхто не питає, і доводиться брати участь у цьому смердючому дні спорту, хоч я, мабуть, і на стометрівці ледве до фінішу доплентаюсь з язиком на спині. Нікого не обходить, чи мені хочеться публічно демонструвати свою безнадійну форму, але я — заручник системи, де кожен повинен робити те саме, хай захлинаючись соплями й наклавши в штани.

Як і передбачав, я добігаю останнім, навіть Коперкова підсміюється, хоч вона вчителька, і їй не годиться, але отой її чорний пушок над губою тремтить від радості, що Фелікс Маслянка, чудо природи з гарним прізвищем і таке собі на вигляд, уже ледве плентається, а не біжить, бо останнє коло його добило. Якщо вона ще раз скаже, що мені варто вживати більше молочних продуктів (і — ха-ха! — маслянки), то я не здивуюся: вона має обмежений репертуар жартів. Добігаю до фінішу й падаю на лаву, принижений і змучений; я з такою силою гепаюся на неї, що якась дівчина поруч аж підскакує. Зиркаю краєм ока: руда, волосся кучеряве, відьма, мабуть, зараз почне істерити, що я хам і село, навіть сісти не можу по-людськи.

Але та сміється. Я думаю, що з мене, і вже міркую, як відповісти, аж вона каже:

— Якби проводили змагання із приземлення з космосу сідалом на лавку, ти б точно переміг.

Усередині я зіщулююся в клубок і намагаюся стати ще меншим, ніж насправді, може, вона відчепиться, але дівчина стає наді мною й доводиться підвести очі. Вона загороджує мені сонце, сама перетворюється на сонце, обличчя все в ластовинні, а це руде волосся, як німб над головою святої Цецилії. Вона широко всміхається, у неї великі зуби зі щілиною посередині. Я не можу відірвати очей від цих здоровенних, як у коня, зубиськ.

— Я Опта, — простягає руку.

Ну, такого я ще не бачив, щоби дівчина так віталася. Але я в принципі небагато бачив, а вже на дівчатах знаюся, мабуть, найменше у світі.

— Опта? — кажу, а точніше пищу, щось голос зривається, мабуть, від хвилювання. Ще вирішить, що я глухий чи дурний, або одне й друге, зрештою, мені не вперше. — Чи Отта?

— Ну, насправді, Ота, Отилія. Але мені більше подобається Опта. Це мама придумала. А зрештою… не знаю, чи ти захочеш послухати чудову історію мого імені. Тобі не треба йти?

Так, тепер я бачу, що Коперкова махає до мене. Здається, знову доведеться дурня клеїти.

— Зачекай на мене тут, — прошу її з відчаєм, бо такого досі не було, щоб якась дівчина --">