Аероплани [Карлос Горостіса] (fb2) читать онлайн

Карлос Горостіса Аероплани П'єса на дві дії

Дія перша: Ранок

Скромний дім у передмісті, перед фасадом невеличкий садок: його можна побачити або розпізнати з того місця — звичайної кімнати — де відбувається дія. Звідси є двері, що ведуть одні — всередину помешкання, інші — назовні. Хоча в кімнаті є деякі дуже старі меблі — диван, стіл, стільці, крісло тощо, час довільно накопичив тут різні речі — деякі належать уже минулому, інші — найсучасніші. Так поруч зі старовинною швацькою машинкою знаходяться сучасні музичні інструменти для рок-музики, серед них ударна установка та електрична бас-гітара. Біля них кілька електронних приладів і старий програвач. Поряд — телефон. В кімнаті співіснує — у теперішньому часі — дивна суміш колишнього та майбутнього. В кожному разі кімната, де панує цей чарівний безлад, здається затишною, в ній навіть є щось поетичне: це поезія, створена щасливим співжиттям діда та внука, котрий цього дня відсутній. Там же, на якомусь столі чи шафці, фотографія жінки в рамці. В центрі кімнати стоїть старий баул. Поряд, на низькому столику, кісточки для гри в доміно.

З темряви чується вальс «Аероплан» Педро Датти. Це старий запис, зроблений на платівці в 78 обертів. Сцена повільно освітлюється. Вона порожня. Одразу знадвору, мовби причарований мелодією вальсу, з’являється Крісто, худорлявий рухливий чоловік 78 років. Він оглядає кімнату й, упевнившись, що нікого немає, підходить до програвача і схвильовано слухає вальс. За мить із середини з’являється Пако. Це кремезний чоловік 78 років, він шкутильгає. В руці у нього термос із кавою. Завваживши Крісто, він дивується і квапиться поставити термос на столик.

Пако. Що ти тут робиш?

Крісто (захоплений зненацька). Га? Що ти сказав?

Пако. Ти давно прийшов?

Крісто. Щойно. Зайшов, почув мелодію і заслухався. (З ностальгією) «Аероплан». Гарний був вальс.

Пако. Є.

Крісто. Що?

Пако. Не був, а є. (Наміряється прибрати платівку, перш ніж вальс скінчиться.)

Крісто. Авжеж. Я давно його не чув. Не знав, що ти… (Мелодія уривається.) Чому ти не хочеш дослухати його до кінця?

Пако (намагається змінити тему). Скажи-но, чого ти прийшов о цій порі?

Крісто (також прикидається). Просто так. Мусив вийти з дому і… оце купив пастилки. Хочеш?

Пако. Ні. Вранці вони руйнують мій шлунок.

Крісто (замислюється). Направду? А вдень — ні?

Пако (по паузі). Коли вже поїси, тоді інакше.

Крісто (по паузі). Що інакше?

Пако (починає дратуватися). Все інакше. Людина вже поїла, тому… шлунок, пастилка…Все інакше.

Крісто. Ти ба! Тільки не кажи, що пастилка інакша. Пастилка та сама. Пастилка…

Пако (перериває його). Послухай, ти прийшов, щоб сперечатися? Вранці? Краще приходь надвечір, як завжди. Тоді обійдеться без суперечок.

Пако (роздратовано). Тільки не кажи, що надвечір ти приходиш, як оце зараз, сперечаючись, перш ніж заговорити.

Крісто. Ніхто не може сперечатися, перш ніж заговорити.

Пако (майже брутально). Перш ніж зайти, ось що я хотів сказати. І помовч, не змушуй мене нервувати.

Крісто. Нічого не вдієш, тобі зле. Якщо хочеш, я прийду надвечір.

Пако (стримується). «Прийду надвечір». «Прийду надвечір». Сідай. Коли вже прийшов… (Крісто вмощується на дивані. Дивиться на Пако. Той не знає, що робити, тоді сідає поруч із Крісто. Пауза. Нарешті Пако промовляє). Дай-но мені.

Крісто. Що?

Пако. Одну з тих клятих пастилок. (Крісто, ніяк не виказуючи свого тріумфу, дає йому пастилку, тоді бере й собі. Якийсь час обидва мовчки смокчуть пастилки. Нарешті Крісто порушує мовчанку.)

Крісто. Ну?

Пако (дивиться на нього). Що «ну»?

Пако (прикидається). Що «як там»?

Крісто. Як там результат?

Пако (знову прикидається). Який результат?

Крісто. Результат аналізу.

Пако (удавано спокійно). А-а. Я ще не ходив. Піду надвечір.

Крісто. Хіба він не мав бути готовий сьогодні вранці?

Пако. Вони сказали сьогодні, а не сьогодні вранці.

Крісто. Але ж сьогодні означає і сьогодні вранці. Не знаю, чому…

Пако (знову брутально перериває його). До чого тут ранок? У тебе якась ранкова манія? Аналіз має бути готовий сьогодні, так? Що ж, я й піду по нього сьогодні. І годі про це! (Він підводиться і йде до столика, на якому залишив термос. Дістає дві філіжанки.) Хочеш кави?

Крісто (забувши суперечку про пастилку). Ні. Вранці я не п’ю каву.

Пако (зупиняється й уважно дивиться на нього). Не п’єш? Чому?

Крісто. Поки не поїм. Мені від неї робиться зле.

Пако. Направду? Від кави тобі робиться зле, а від пастилки — ні?

Крісто (недовго витримує його погляд, тоді каже). Гаразд. Дай мені кави. (Пако наливає каву. Повертається до дивану з філіжанкою. Крісто дивиться, як він іде. тепер Пако не лише шкутильгає, він іде, подавшись усім тілом назад. Пако дає Крісто каву й повертається до столика по свою. Крісто з цікавістю спостерігає за ним.) Ти ще більше шкутильгаєш. Це через операцію?

Пако. Я шкутильгаю так само, як завжди. І це не означає шкутильгати: кажу тобі, зі мною все, як завжди.

Крісто (по паузі рішуче). Ти шкутильгаєш. (Дивиться на нього.) До того ж зараз дужче, ніж досі. Або шкутильгаєш якось інакше, одне з двох. Мабуть, це через операцію.

Пако (сперечливо). Скажи, коли мене оперували?

Пако. Одинадцять. І лише тепер, через одинадцять днів, ти завважив, що я ходжу якось інакше? Чи це тому, що ти ніколи не бачив мене вранці?

Крісто. Ага. То ти визнаєш, що ходиш якось інакше.

Пако. Авжеж. Лікар мене попередив. Щоб після операції це не зробилося звичкою, як сталося з коліном.

Крісто. І я кажу те саме: ти ходиш інакше.

Пако. Це інша річ. Те, що я ходжу інакше, не означає, що я шкутильгаю дужче. Я дослухаюся до лікаря, і крапка. Щоб ти знав, відколи цей бовдур Фалкетті пошкодив мені коліно — а відтоді минуло років п’ятдесят — я завжди ходжу однаково. Звісно, дещо… зрештою… мені трохи важко. Але це не означає шкутильгати. Зрозумів? (Сердито) Бо здається… останнім часом… ранками ти не в гуморі. (Знову сідає зі своєю філіжанкою, п’є).

Крісто. Ха. Пастилка з кавою. (П’є). Ух. Дякую. (Повертає філіжанку, але Пако, котрий з насолодою п’є каву, удає, нібито не помічає цього; Крісто ставить філіжанку на диван, між ними, а тоді дістає з кишені якийсь папірець і показує його. Пако дивиться на папірець, але не бере його, потім дивиться на Крісто.)

Пако. В чому річ?

Крісто. Тобі подобається?

Пако. Ні.

Крісто. Але ж ти навіть не подивився.

Пако. Хіба ти не знаєш, що мені не до вподоби футбольний тоталізатор?

Крісто. Я знаю, що тобі не до вподоби футбольний тоталізатор. Я запитую тебе про розіграш.

Пако. Якщо мені не подобається футбольний тоталізатор… як мені, по-твоєму, може подобатися розіграш, що проводиться за футбольним тоталізатором? Це ж зрозуміло першому-ліпшому ду… (виправляється)… це ж зрозуміло будь-кому.

Крісто. Що ти хотів сказати? Першому-ліпшому дурню?

Пако. Я не сказав «дурню».

Крісто. Ти вчасно спинився.

Пако (стримуючись). Я лише сказав, що ти не розумієш, от і все.

Крісто. Гаразд, нехай так, я не розумію. Що ж, поясни мені. Я хочу зрозуміти.

Пако (ухильно). Усе залежить від того, як дивитися на речі. Від особистого бачення. Загал не повинен зважати на те, що хтось один… (Замовкає).

Крісто. Що? Тепер ти також філософствуєш.

Пако. А чому б ні? Хіба тільки ти можеш філософствувати?

Крісто. Коли так, поясни, будь ласка.

Пако. Що тобі пояснити?

Крісто. Цю твою філософію про футбольний тоталізатор.

Пако. Як уболівальнику?

Крісто. Давай, не тягни.

Пако. Бачиш… Я просто хочу сказати, що у футболі не існує логіки.

Пако. Немає логіки.

Крісто. Так. Але що з того?

Пако (нервується). Якщо у футболі немає логіки, то й у футбольному тоталізаторі її теж не може бути. А як на мене, речі, позбавлені логіки… (Замовкає, даючи зрозуміти, що все й так ясно)… Ось так.

Крісто. Ага. Така твоя філософія.

Пако. Так, а що? По-твоєму, вона погана?

Крісто. Ні. Але скажи, ти гадаєш, життя має логіку?

Пако. Життя? Щоб життя мало логіку?! Де там! Життя також позбавлене логіки. А ти хочеш, щоб її мав футбольний тоталізатор. Сміх та й годі.

Крісто. Але життя тобі подобається, га? Здається, подобається.

Пако (ковтає слину, кладе руку на коліно Крісто). Послухай, Крісто, ти прийшов, щоб подратувати мене?

Крісто (спокійно). Не зви мене Крісто.

Пако (пильно дивиться на нього). Може обговоримо цю справу?

Крісто. Яку справу?

Пако. Стосовно прізвиськ. Ми вже давно повинні були її обговорити. По-моєму, було б доречно, якби ми зробили це зараз.

Крісто. Ні. Поговорімо краще про логіку.

Пако. Е ні. Поговорімо про прізвиська. Мені вже набридло, що ти ображаєшся щораз, коли я зву тебе Крісто. Зрештою я лише трохи зменшую твоє повне ім’я, от і все. Крісто замість — Крістобаль. Так зручніше. І це не я вигадав. Увесь квартал так тебе зве. А от ти… Як ти мене звеш? Ти хоч раз назвав мене Франсіско? Ні! Ти або звеш мене Пако… нехай так, Пако — зменшувальне від Франсіско, багато хто зве мене Пако… але хто зве мене Галісійцем? Хтось іще зве мене Галісійцем? І скажи, я хоч раз назвав тебе Довголапим? Хто тут зве мене Довголапим? Ти! Ти один звеш мене Довголапим!

Крісто (посміхається). З ніжністю.

Пако. Я теж з ніжністю зву тебе Крісто. А тобі не подобається!

Крісто. А пам’ятаєш, хто перший назвав тебе Довголапим?

Пако (з цікавістю). Ні. Хто?

Крісто. Нахаба. Той тренер, що опікувався нами у відбіркових змаганнях у столичному районі Палермо, пам’ятаєш? Якось Нахаба сказав тобі: «А ти, Довголапий, гратимеш у захисті. Я певен, суперники поважатимуть тебе». Пам’ятаєш? Відтоді всі називали тебе Довголапим, і суперники таки поважали тебе, еге ж? Поважали, чорт забирай!

Пако (лагідншає). Так. Але мені подобалося грати попереду. Як ти. Я дивився ззаду на твої фінти… І заздрив тобі, розумієш? Здається, я ніколи тобі цього не казав. А проте заздрив.

Крісто. Так, але я припинив. А ти…

Пако. Ти таке виробляв. Ти був неперевершений. Але й діставалося тобі добряче, ти ж не вилазив зі шпиталів. По-моєму, ти вчасно кинув грати.

Крісто. Так. А ти й далі грав, бо ти більше бив по ногах, ніж били тебе.

Пако. Мене також били. Бачиш, що сталося з коліном? Тепер ти навіть кажеш, що я шкутильгаю.

Крісто. Авжеж, шкутильгаєш. Треба називати речі своїми іменами.

Пако. Отож я шкутильгаю!

Крісто (з ніжністю). Але тепер це не має значення, Довголапий! Важливо, що ти був справді непере- вершений. Знаєш, що мені нещодавно сказав один ділок, причетний до футбольного тоталізатора? «Слухайте, — сказав він мені, — цей ваш приятель, котрий шкутильгає… раптом не той знаменитий футболіст на прізвисько Манейра?» Так він і сказав.

(Пауза. Пако уважно дивиться на Крісто.)

Пако. Знаменитий футболіст на прізвисько Ма- нейра. Ти ба, здається, я ще живий.

Крісто. Звісно, живий. А хто каже, що ні?

Пако. Тож відтепер і надалі моє ім’я Франсіско, як у документах. Згода?

Пако. Слухай, не перегинай!

(Дзвонить телефон. Пако йде до апарата, Крісто, користаючись нагодою, уважно дивиться, як той іде.)

Пако. Алло… А, як ти?… Гаразд, гаразд… Ні, піду надвечір… Куди поспішати? Хіба щось змінилося б, якби я пішов уранці? Гадаю, я ще більше зацікавлений знати, ніж ти… Невже ти так боїшся, що я помру?… Ні. Фіто пішов дуже рано, він має залагодити справи з від’їздом… Ха! Якби ж то я був сам, у мене Крістобаль… Ні, не Крісто, бо він ображається… Що тут вдієш, мушу терпіти цього зануду. (Крісто посміхається.) Так, здоров’я у нього в порядку, тільки трохи постарів. Він вважає, що я виглядаю старішим, але якби ти його побачив… (до Крісто) Тобі вітання від мого сина.

Крісто. Навзаєм.

Пако (по телефону). Він повертає їх тобі. (Крісто жестикулює)… Гаразд, я зателефоную… Так, бувай. (Кладе слухавку; до Крісто) Ха. Він боїться, що я помру.

Пако. Я не сказав, що він мене не любить. Я сказав, він боїться, що я помру.

Крісто. Ти теж.

Пако. Що я теж?

Крісто. Боїшся померти.

Пако. Справді? Не може бути.

Крісто. Так. Якби ти не боявся, то пішов би зранку за результатами. І одразу із цим покінчив. Бо я, між іншим, також у підвішеному стані.

Пако. Справді? А знаєш, чому? Бо ти боїшся, що я не помру.

Крісто. Що?

Пако (показує на телефон). Він боїться, що я помру. А ти боїшся, що я не помру.

Крісто. Слухай, Пако!

Пако. Не зви мене Пако! Франсіско! І щоб ти знав… я не потішу жодного з вас!

Пако. Не знаю. Щось вигадаю. (Спересердя наливає собі що одну філіжанку кави. Крісто дивиться на нього.)

Крісто. Не пий стільки кави. Тобі буде зле.

Пако. Що? Ти мені що, матір? Я питиму стільки кави, скільки захочу.

(Наливає собі каву. Пауза.)

Крісто (порушуємовчанку, докірливо). Ти не казав мені, що твій онук кудись їде.

Пако (ніяково). Я сам дізнався про це вчора. Чи позавчора. Він їде зі своїм музичним гуртом. Раптом прийшло запрошення, і от…

Крісто. Запрошення куди?

Пако. До Іспанії. На фестиваль. Запрошені гурти з усієї Латинської Америки, і він їде від Аргентини. Ну, як тобі мій хлопчик?

Крісто. Він, мабуть, добре грає.

Пако. Либонь, так.

Пако. Ну… трохи. (Показує на інструмент.) Від нього стільки шуму… Уявляєш, як тихо тепер буде?

Крісто. І надовго він їде?

Пако. Ні. На двадцять два дні. Враховуючи два дні на дорогу, бо, хай там що, а дорога туди й назад забирає два дні.

Крісто. В газетах пишуть, що аеропланом можна дістатися за дванадцять годин.

Пако. Так, але з усіма формальностями, з митницею… До того ж іноді рейси затримуються… Знаєш, щоб почуватися спокійно, треба дати один день на відліт і один на приліт.

Крісто (стенає плечима). Я почуваюся спокійно.

Пако. Так кажуть.

Крісто. А ти говориш так, ніби колись подорожував. Формальності, митниця… Що ти знаєш про все це?

Пако. А ти хіба ніколи не був в аеропорту?

Крісто (вагається, перш ніж відповісти; зрештою стенає плечима). Ні.

Пако (здивовано). Ти ніколи не був в аеропорту?

Крісто. Ні. А що тут дивного? Невже ти ніколи не бачив людини, яка ніколи не була в аеропорту?

Пако. Ні, вперше бачу.

Крісто. А от це справді дивно — ніколи не бачити людини, яка ніколи не була в аеропорту.

Пако. Слухай, Крісто. До аеропорту може приїхати будь-який ду… (Ніяково замовкає)… будь-хто.

Крісто (з прикрістю). Ти знову за своє? Ну, то кажи. Будь-який дурень!

Пако. Ні! Ти не дурень! Ти зануда! Сьогодні вранці ти надто нестерпний!

(Крісто дивиться на нього, хоче відповісти, але зрештою воліє продемонструвати своє невдоволення, підвівшись і попрямувавши до виходу, втім робить він це, не надто поспішаючи.)

Пако. Що ти робиш? Куди це ти?

Крісто (з гідністю). Я маю дещо зробити.

Пако. Справді? Що ти маєш зробити?

Крісто. Це моя справа. (Прикладає руку до живота.)

Пако. Не будь шелепою! Ти дратуєшся, і в тебе болить твоя виразка. Сідай-но.

Крісто. Ти ще більший шелепа.

Пако. Гаразд, нехай так. Я ще більший шелепа, ніж ти. Але ти теж шелепа. Згода?

Крісто. Так. (Сідає.) Як тобі спало на думку це слово? Зараз уже так не кажуть.

Пако (теж сідає). Яке слово?

Крісто. Шелепа.

Пако. Не знаю. Мене осінило.

Крісто. Колись була сила-силенна слів, які означали те саме. На вибір. Шелепа… Штурпак…

Пако. Товкач…

Крісто. Дундук…

Пако. Дуринда…

Крісто. Дурнило…

Пако. Довбня…

Крісто. Довбеха…

Пако. Ох! Були тисячі слів.

Крісто. Так. Колись мова була багатюща.

Пако. Авжеж. А зараз тільки те й знають, що сказати бовдур.

Крісто (підкреслено). Або дурень.

Пако (не чує його). Так. Занапастили мову.

Крісто. Якби ж то тільки мову. Я нічого не маю проти твого внука, але хіба можна порівняти сучасну музику з отим вальсом? (Показує на програвач.)

Пако. Зараз теж трапляються гарні пісні. Вони несхожі на наші, але непогані.

Крісто. Для тих, кому це подобається. Ти ба, запросили до Іспанії, щоб таке слухати! (З цікавістю.) Отже вони їдуть на двадцять два дні?

Пако. Що? Так, авжеж. Це якщо там, на місці, з ними не укладуть якийсь контракт. З артистами відомо лише, коли вони від’їжджають, та й то не завжди. А от коли повернуться, ніколи не знаєш.

Крісто (править своєї). З одного боку, ти, звичайно, сумуватимеш за ним…

Пако (перериває його). Годі, ти вже це казав. Здається, ти от-от заплачеш.

Крісто (дивиться на нього, по паузі). Чому ти не даєш мені закінчити?

Пако. Закінчити що?

Крісто. Говорити.

Пако. А ти хіба не закінчив?

Крісто. Ні.

Пако. Що ж, тоді кажи.

Крісто. Знаєш… (Починає спочатку.) Як я вже говорив, з одного боку ти, звичайно, сумуватимеш за ним…

Пако (знову перериває його). Ти вже втретє це кажеш.

Крісто (рішуче). Ти даси мені говорити? Я говорив, що ти сумуватимеш за ним… але в той же час в домі настане спокій! Ось що я хотів сказати!

Пако. А чого це в домі настане спокій?

Крісто. Бо через них стільки шуму! Ти це сам сказав!

Пако (пильно дивиться на нього). Авжеж. Я це сам сказав.

Крісто. Ну, от. Я хотів сказати те саме: я згоден з тобою.

Пако. Вибач, але люди говорять, аби щось додати. Повторюють кимось сказане папуги.

Крісто. Ось бачиш?!

Пако. Що?

Крісто. Це не я нервую сьогодні вранці. Це ти. А все тому, що ти не пішов за результатом.

Пако (нерухоміє, пильно дивиться на нього). Тобі таки вдалося мене розсердити. Зрештою я вижену тебе та ще й дам копняка.

Крісто (підводиться, стає спиною до Пако, нахиляється). Дай!

Пако («поблажливо»). Пообіцяй, що більше не будеш.

Крісто. Я нічого не обіцятиму. Дай!

Пако. Я тебе вдарю!

Крісто. Ну, то вдар, ну ж бо!

Пако (по паузі, рішуче). Пхе… Ось ціна твоїм обіцянкам. (Іде, наспівуючи.) «Сьогодні обіцянка, а завтра зрада…»

Крісто (дослухавши до кінця). А він не бере тебе з собою?

Пако. Хто?

Крісто. Фіто. Він не бере тебе до Іспанії зі своїм гуртом?

Пако. Чого б це він мав мене брати?

Крісто. Як співака. Якби він тебе послухав, то неодмінно взяв би. (Сміється.)

Пако (серйозно). Ні. Він мене слухав. Але ми не дійшли згоди — вони мало платять.

(Цього разу сміється він, голосно, дошкульно. Крі- сто терпить, а тоді повертається до теми, що його вочевидь цікавить.)

Крісто. А стосовно того, що в домі настане спокій… Не знаю. Ти будеш сам у цьому домі… Він не надто великий, але сам… Звісно, ти скучиш за шумом, як ти кажеш.

Пако (з деякою прикрістю). Я не буду сам.

Крісто (здивовано). Як це?

Пако. Зі мною буде вся родина.

Крісто. Твій син?

Пако. Так, і не лише він. І моя невістка також, певна річ. А ще її незаміжня сестра. Вся родина.

Крісто (розчаровано). Справді? То вони більше не житимуть там, де їхня крамничка?

Пако. Вони зроблять там супермаркет. Розширять. Повалять стіни… Звідки мені знати. І переїдуть жити сюди.

Крісто (намагається приховати розчарування). Ти ба… як усе змінюється!

Пако. Ха! Уявляєш, якби мій старий це побачив? Замість його крамнички — супермаркет «Дон Хусто»! Ха!

Крісто (дещо визивно). Ще невідомо, чи це йому б сподобалося. Твій старий був скромною людиною.

Пако. Авжеж. Але кому не сподобається побачити своє ім’я отак, на вивісці… Гадаю, він би помер від щастя.

Крісто (по паузі, допитується). І через це вони переїздять сюди? Але ж вони могли б переїхати в інше місце. Приміром, винайняти якесь житло. Гроші у них є. Я так вважаю.

Пако. Вони кажуть, це задля того, щоб я не жив сам. Мовляв, після операції і в моєму віці… Ну, сам знаєш.

Крісто. Ага. (Похмуро.) Цього ти мені теж не розповідав.

Пако. Це також було вирішено вчора. Чи позавчора.

Крісто. Ти мені не розповідав, бо тобі це не подобається.

Пако. Як мені може не подобатися жити разом із сином… І невісткою… і її незаміжньою сестрою… і Тіто!..

Крісто. Тіто? Хто такий цей Тіто?

Пако. Кіт.

Крісто. Ага! Тобі б усе жартувати! Мабуть, у глибині душі тобі це подобається.

Пако. Що подобається?

Крісто. Жити великою компанією.

Пако. Жити великою компанією? Так.

Крісто. Слухай, Пако. (Сперечливо.) Поговорімо серйозно?

Пако (сперечливо). Навіщо?

Крісто. Бог дає хліб беззубим. (Робить кілька кроків.)

Пако. Що ти хочеш цим сказати?

Крісто. Нічого. (Тримаючись за живіт — йому, вочевидь, боляче — робить кілька кроків; Пако спостерігає за ним.)

Пако. Ось бачиш? Ти також шкутильгаєш.

Крісто. Ні. Чого б це я мав шкутильгати? Це виразка.

Пако. Ну, то й що? Я шкутильгаю на ногу. Ти шкутильгаєш на виразку. Але що ти мав на увазі… (Телефонний дзвінок перериває його; Пако, поки йде до апарата, договорює)… коли сказав, що Бог дає хліб беззубим?… (По телефону.) Привіт… Ні, його немає… Звідки я знаю, залагоджує десь справи з від’їздом. А хто це?… Гойо? Ти не один із тих патланів? Що ж, тоді тобі краще знати, де він. А ви не надто згуртовані… Добре. Отже, Гойо?… Гаразд, я йому перекажу… Бувай, хлопче. (Кладе слухавку, потішений; до Крісто.) Вони такі кумедні, ці хлопці. Зовсім не схожі на нас, еге ж? Більш вільні, більш… як тобі сказати… більш…

Крісто. Більш розкуті.

Пако. Так. У цьому їм пощастило.

Крісто. А чого ти запитав, чи він не один із тих патланів?

Пако. Бо їхній гурт називається «Подарункові патлані». Ха! Знаєш, вони направду більш вільні, ніж були ми. Ми, якщо утворювали якийсь клуб, то називали його «Одинадцять прагнень». Або «Молодь і прогрес». Або «Юніори з Гватемали». Ми були такі серйозні. Боже збав збити нас з пантелику. Жодному мандрівному оркестрику ми не давали кумедної назви. Пам’ятаєш, як звався наш? «Чепуруни з Палермо». Святий Боже! Чепуруни! А співали таку гидоту!

Крісто. І нехай! Ми були гарно вбрані… мали чудові інструменти. Та й оркестри тоді були інші.

Пако. Тут ти маєш рацію. Оркестри були інші.

Крісто. Ха! Авжеж, інші. (Обидва замислюються, нарешті Крісто порушує мовчанку.) Знаєш, у чому я заздрю цим сучасним хлопцям? Вони мають можливість подорожувати. Ти уявляєш, щоб ми, двадцятирічні, подорожували Європою?

Пако. Мій старий дав мені ключа від парадних дверей, коли мені виповнилося вісімнадцять.

Крісто. Тобі пощастило. А мені в двадцять.

Пако. А цей… (Показує на інструмент.)… йому ще й двадцяти нема, а він уже…

Крісто (роздивляється бас-гітару Фіто). Навіщо ці електричні дроти?

Пако. Зараз скрізь дроти.

Крісто. Але ж це гітара!

Пако. Це не гітара. Це бас-гітара.

Крісто (роздивляється). Як на мене, це гітара. Хіба що довша, і все. Спробуй-но заграти на ній, ну, ж бо.

Пако. Ні. Її треба вмикнути в розетку.

Крісто (править своєї). Нічого не вдієш. Зараз оркестри інші.

Пако. Звісно. Як і футбольні команди. Зараз футболісти подорожують по всьому світу. А ми…

Крісто. Твоя правда. Пам’ятаєш, як у тридцять шостому ти мав поїхати з клубом до Іспанії? (Стоячи біля ударної установки, він машинально б’є в один із барабанів.)

Пако. Авжеж, пам’ятаю! Мене тоді травмував отой франкіст. Надумав, бач, розпочати за п’ятнадцять днів до відплиття, бовдур! (Крісто знову б’є в барабан.) Ми ж тоді мали подорожувати на пароплаві. Пам’ятаєш?

Крісто. Авжеж. Хто в ті часи подорожував літаками? (Ще два-три гучніші удари.)

Пако. Хіба що військові. Вони були першими. В Іспанії ви непогано розважалися, скидаючи згори цукерки.

Крісто. Хто це, ми?

Пако. Звісно, ви! Муссоліні! Ви!

Крісто. Слухай, облишмо політику, згода? До того ж… усе, що пов’язано з війною, завжди колись починається. (Ще кілька ударів по барабану.) Приміром, авіаперельоти. (Ще кілька ударів; він збуджений.)

Пако (править своєї). А потім почалася нова війна, велика. І пішло-поїхало. (Ще кілька ударів.) Біда в тому, що, коли все скінчилося… я теж був кінчений (Нові удари.) І все через того бовдура Фалкетті, котрий, не вагаючись, мене вдарив! (Нові удари.) Бо це сталося не випадково, як про те писали газети! Він мене вдарив, не вагаючись, зумисне, підступно! (Крісто б’є в усі ударні інструменти, тепер шум збуджує його; це дратує Пако.) Годі тобі шуміти! (Крісто припиняє бити в барабан.) Цей бовдур Фалкетті! Він хотів поквитатися зі мною за попередню гру! І таки домігся свого! Мстивий паскудник!

Крісто. Ну, не дратуйся. (Полишає ударну установку.) Коли це було? До того ж, коли в Європі скінчилася війна, ти вже не був юнаком. Тобі виповнилося років тридцять п’ять, еге ж? По-моєму, справа тут не так в ударі Фалкетті, як у твоєму коліні, що стомилося і сказано тобі: годі.

Пако. Моє коліно пережило б іще багато років, якби не цей бовдур Фалкетті! (Вмощується в кріслі біля столика, на якому стоїть лампа.)

Крісто. Гаразд, нехай так, тільки заспокойся. Подумай краще про те, що ти принаймні мало не поїхав до Європи. Це вже щось. А в мене й такого не було. До того ж ти набрався професійних навичок… Та й трохи грошенят призібрав. Тож не нарікай.

Пако (сердито). А хто нарікає! Хіба я нарікаю?

Крісто. По-моєму… трошки. А ще подумай про те, що завдяки Фалкетті ти зміг повністю зосередитися на крамничці, і справи пішли. Як ти сам сказав, коли б твій старий ожив — хоча, звісно, це неможливо, але припустімо таке — знаєш, як би він пишався тобою?!

Пако (спогад про батька заспокоює його). Так. Авжеж. Бідолашний старий, пишався б і мною, і Маріо теж, звичайно. Бо він також зробив свою справу.

Крісто. Певна річ, твій син також. Ви вдвох піднесли цей бізнес. Кожен у свій час… (Пако натискає на кнопку, вмикає й вимикає світло, мовби розважаючись, як перед тим Крісто розважався з ударними інструментами; Крісто дивиться на нього й говорить далі.) А от у мене не було ніякої крамниці, та й до Європи я навіть не збирався їхати. (Пако вмикає й вимикає світло.) Знаєш, як би я хотів зробити невеличку подорож?! (Пако вмикає й вимикає світло.) Це була б просто втіха… це було б здійснення мрії, що тут казати! (Пако вмикає й вимикає світло.) Я повинен дещо тобі розповісти. (Пако вмикає й вимикає світло. Крісто сердиться.) Годі тобі вмикати й вимикати світло! (Пако відводить руку від кнопки.) Я сказав, що повинен дещо тобі розповісти! (Крісто дивиться на Пако, щоб той не почав знову бавитися зі світлом.) Отож… я хотів тобі розповісти, що під час своєї останньої подорожі я раптом сказав собі: «Слухай, Крістобалю… зроби це зараз і назавжди… чому ти не наважишся? Ти вже вирушив у мандри… чому б тобі не зробити ще одне невеличке зусилля? Га? Взагалі… хіба вона так далеко, та Європа?» А проте… Не було нагоди. Я не наважився.

Пако (з подивом). Про яку подорож ти говориш?

Крісто (занурений у спогади). Що?

Пако. Куди це ти мандрував? Я й не знав.

Крісто. А! Та тут неподалік. До Танділа. В грудні буде десять років відтоді, як я туди їздив, пам’ятаєш? Я ще прислав тобі поштову листівку!

Пако. Так. Авжеж. На ній були зображені гори.

Крісто. Вершини! Я дивився на них і думав: «Цікаво, а які вони Альпи?… Високий Тауерн… Низький Тауерн». Ти можеш уявити, як вони виглядають?

Пако. Однаково… Тільки один високий, а другий низький.

Крісто. Тобі все жарти.

Пако. Ти мене ображаєш.

Крісто. Ти ба! Байдуже. Можеш ображатися. Ну, то як вони виглядають?

Пако. Вони — гори, невігласе!

Крісто. Так. Але де вони знаходяться?

Пако. Що? Ти збираєшся мене екзаменувати? Може, ще навчитися читати по-японськи?

Крісто. Вони знаходяться в Австрії. Тільки не кажи, що ти це знав, бо ти не знав.

Пако. А ти? Ти хоч раз бачив ці Тауерни? Якщо й бачив, то тільки на поштовій листівці… Стривай, наскільки я пам’ятаю… (прямує до речей Фіто і щось шукає біля них, тим часом Крісто сидить замислений).

Крісто. Так. Авжеж. Ти маєш рацію. Я невіглас, Пако.

Пако (продовжує щось шукати). Ну, навіщо так? Ти знаєш, що це гори, що вони знаходяться в Австрії… Чого тобі ще треба?

Крісто (майже сумно). Чого мені ще треба? Ха! Побачити їх. Я хочу на них подивитися. Людина може прочитати про ті ж таки Тауерни, приміром, купу літератури. Вона знатиме, що це гори, знатиме, де вони знаходяться, знатиме їхню висоту. Але вона все одно залишатиметься невігласом. Аби взнати, які вони насправді, треба їх побачити на власні очі. Помацати їх. Треба мати можливість… (Не знає, як закінчити фразу.) Якщо ні, людина залишається невігласом, Пако.

Пако. Ти вже почав.

Крісто. Що ти маєш на увазі?

Пако. Було б дивно, якби сьогодні вранці ти не намолов якихось дурниць. Якщо ти тільки те й знатимеш, що читати, то ніколи не змінишся. (Підходить до Крісто й простягає йому якийсь конверт). Тримай. Можеш помацати все, що захочеш. Можливо, ти знайдеш тут і ті свої Тауерни. Принаймні Іспанія тут є напевне.

Крісто (з великою цікавістю бере конверт). Що це? Поштові марки?

Пако. Так. Це Фіто зібрав для тебе.

Крісто (захоплено розглядає марки). Неймовірно! Звідки він їх узяв? Поглянь-но — по-моєму це Африка. Так, Нігерія. Звідки він їх узяв?

Пако. Ти ж знаєш Фіто. І патланів. Вони скрізь мають друзів.

Крісто. А от і марка з Іспанії, ти мав рацію. Подивись, яке диво!

Пако (з приємністю спостерігає, як підбадьорився Крісто). Тобі подобається, еге ж! По-моєму, вони тобі подобаються більше за книжки.

Крісто (стенає плечима). Знаєш, що мені подобається? Світ, ось що мені подобається. Я маю на увазі, що є в світі… Але я не можу цього помацати… ні навіть подивитися… а ось тут чи в книжках я принаймні маю хоч щось. Днями я знайшов одну дивовижну книжку в свекра Росіти. І взяв її. Вона складається з висловлювань знаменитих людей. Читаю ці висловлювання, і що тобі сказати — це філософія цілого світу. Франції, Англії, Італії, Іспанії. Чудова книжка. І ці марки також чудові. Ти тримаєш у руці весь світ… і ним можна подорожувати… (Продовжує роздивлятися марки.)

Пако. У тебе їх, либонь, купа?

Крісто. Чого?

Пако. Марок. Либонь, велика купа.

Крісто. Ух! Повні коробки з-під черевиків. Спочатку я складав їх до альбому, а потім…

Пако. Ти, мабуть, сумуєш за поштамтом.

Крісто. Так. До тисяча дев’ятсот… (Згадує.)… вісімдесят четвертого… я мав… як же звали мого напарника? (Намагається пригадати, але марно.) Він був вірменином, чорт забирай! Крутиться на язиці! Чудовий хлопець! Так, вірменином! Не тримаються в моїй пам’яті імена… (Припиняє марні зусилля.) Ну, гаразд. Уяви, коли я вийшов на пенсію і пішов з поштамту, він був іще хлопчиськом. А проте пообіцяв, що відкладатиме мені всі рідкісні марки, і жодного разу не порушив обіцянки. Я щомісяця приходив до нього, ми пили каву; він давав мені купу марок. І всі вони були чудові. Шкода, що одного дня…

Пако. Він також вийшов на пенсію?

Крісто. Ні. Не прийшов. Він забагато курив. Бідолашний Сомоянян! (По паузі.) Сомоянян! Його звали Сомоянян! Він був вірменином.

Пако. Зрозуміло. (По паузі.) А на поштамті не залишився ще якийсь вірменин?

Крісто. Не знаю. Втім… зараз мене вже там ніхто не пам’ятає. До того ж, я певен, що ці нинішні нічого не тямлять у поштових марках. Це їх не цікавить. Уяви собі, зараз… (Його перериває телефонний дзвінок.) Ох, це не телефон, а якась напасть.

Пако. Стривай. (Іде до телефону, знімає слухавку.) Алло… передусім, «добридень», сеньйорито… Тепер так, сеньйорито. Ні, Фіто немає, він пішов зі своєю дівчиною. (Підморгує Крісто, він розважається.)… Що? Виходить, він має ще одну дівчину. (Продовжує розважатися, знову підморгує Крісто, хоча той не підтримує його гру.)… А ви блондинка чи брюнетка?… Ага. А коли знімаєте перуку? (До Крісто, потішений.) Ха! Вона смугаста!.. (По телефону.) А коли знімаєте останню перуку? Адже перуки колись закінчуються. Чи ні? (До Крісто.) Вона мене піддурила. Каже, що на той момент світло вже вимкнене. (В слухавку.) Твоя взяла, дівчинко. Вітаю… Фіто залагоджує формальності, пов’язані з від’їздом… Дід… Ні, не дідусь. Я не такий маленький… Так, але наше покоління не чекало, поки вимкнуть світло. (Сміється, потішений.)… Ха! Нічого не вдієш, дівчинко — ти припізнилася… Так, я перекажу, але як тебе звати?… Ольга? Яка? Ольга з пісні Магалді?… Що? Ти не знаєш цієї пісні? Послухай (Співає): «Не треба пісень сьогодні… Бо Ользі прийти несила… Бо виють вовки голодні… І снігом Москву забило…» Ну, як? Тобі подобається?… Так, ти маєш рацію — забагато холоду… Авжеж, я перекажу. Бувай, дівчинко… Мої вітання. Бувай. (Кладе слухавку, потім потішений повертається до Крісто.) Гарна дівчинка. Смугаста. Ха! Фіто знає, що робить.

Крісто. А ти не змінився.

Пако. Як це не змінився?

Крісто. З жінками. Ти не змінився.

Пако. Вони думають інакше.

Крісто. Якби міг… ти б залишався таким самим бабієм, як колись. Бо коли міг… ти таке виробляв.

Пако (потішений). Ну, не перебільшуй.

Крісто. Бідолашна Ньята. Вона не заслуговувала на ці твої вибрики. Хулія завжди мені казала: «Того дня, коли Ньята дізнається про всі витівки Пако, вона помре».

Пако (це йому не подобається). Тільки не кажи, що вона померла через це.

Крісто. Звісно, ні.

Пако. До того ж я не був бабієм, як ти кажеш. Мені було досить однієї жінки — Ньяти. І я ніколи не зраджував її. Я був гірником, а це така річ. Одна справа мати дружину, і зовсім інша — копальні. Мені подобалися копальні. Ні, подобаються. Не слід говорити в минулому часі, вони мені досі подобаються. Звісно, з роками Господь ставить на шляху людини перепони, але не треба думати, нібито все втрачено. (Знову телефонний дзвінок.) Ох! Може, це Господь зняв перепони! (Квапиться відповісти.) Алло!.. (Ентузіазм полишає його, він дивиться на Крісто.) Як справи?… Так, він тут. Зараз. (Простягає слухавку Крісто, той підходить до телефону.) Це твоя дочка.

Крісто. А в чому справа?

Пако. Не знаю.

Крісто (невдоволено бере слухавку). Алло… Так, а в чому справа?… А де я маю бути? Я тут. Хіба я деінде?… Пішов зіграти на футбольному тоталізаторі і зайшов до Пако… Ну, то й що з того, що вранці? Невже я не можу вийти з дому, перш ніж з’їм тарілку супу? (Тихо, намагаючись щось приховати.) Ні, ні… не можу. (Знову звичним голосом.) Ні, я не ображаюсь. Але ти наче стежиш за мною. Хочеш, на зворотному шляху я зайду до ветеринара й куплю нашийник та поводок?… Так, я прийду пообідати. Я не залишуся тут і не їстиму брудне шмаття, що його готує цей… Гаразд, Росіто, бувай… Так, Росіто! (Кладе слухавку і з прикрістю зітхає; Пако тим часом висипав на столик кісточки доміно.)

Пако. Отже я готую брудне шмаття? Чому ти не запитаєш у Фіто? Він каже, що в жодному ресторані не готують так смачно, як я.

Крісто. Авжеж. В якому ресторані зважаться готувати брудне шмаття?!

(Машинально, не змовляючись, обидва сідають один навпроти одного і беруть кісточки, готові розпочати гру.)

Пако. Здається, дочка засмутила тебе.

Крісто. Вона мене дратує.

Пако (мовби повертаючи м’яча на його половину поля). Вона тебе любить.

Крісто. Так. Занадто.

Пако. Чому ж? Вона щось таке сказала?

Крісто (через силу відповідає). Вони бояться, що я загублюся.

Пако. Ага. (По паузі, підносить кісточку.) Дубль шість. Мій хід. (Виставляє кісточку.)

Крісто (не звертаючи уваги на гру). Ти пам’ятаєш Нікола?

Пако. Якого? Батька того товстуна з майстерні?

Крісто. Так, його.

Пако. А що з ним сталося?

Крісто. Він загубився.

(Обидва мовчать. Нарешті Крісто робить хід. Тепер Пако сидить замислений.)

Пако. Що ж. Таке трапляється через той… (Не може пригадати слова.)… чорт забирай, як це називається… (Ляскає пальцями, намагаючись пригадати.) а…а…а… Хай йому грець… (Нарешті пригадує й переможно вимовляє.) атеросклероз! Еге ж!

Крісто (зненацька, нервово). Я більше не гратиму!

Пако (здивовано дивиться на нього). Чому ти більше не гратимеш?

Крісто. Не знаю… Ти маєш рацію, я нервую. Я не хочу більше грати. (Підводиться, нервово ходить по кімнаті.)

Пако. Дочка сказала тобі щось таке, що ти мені не розповів?

Крісто. Ні. Нічого вона мені не сказала.

Пако. Ти ж знаєш, що я твій друг?

Крісто (вибухає). Авжеж, знаю! І ти не повинен цим хизуватися! Бо якщо ти мій друг, то це тому, що я твій друг! Без жартів! І зрештою я кращий друг, ніж ти! Бо якби ти був добрим другом, то подумав би про інших і забрав би цей результат, через який ми всі нервуємося! Чи ти сподіваєшся надурити мене, говорячи, що нема куди поспішати? Ти можеш дурити свою сім’ю, якщо хочеш, але не мене! Я тебе чудово знаю! Я вже сімдесят років тебе знаю! Знаю, як облупленого! І от що я тобі скажу! За ці сімдесят років… ти анітрохи не змінився! Ти такий самий безсоромний егоїст! Такий самий… Бувай. Я не мушу нічого тобі пояснювати.

(З гідністю йде, намагаючись зробити це якомога швидше. Виходить. Пако залишається стояти дивлячись на двері. Тоді підводиться, робить кілька кроків і замість визирати назовні, можна сказати, нюхає повітря. Тоді неквапно підходить до програвача і ставить платівку. Чути звуки вальсу. Пако повільно повертається до столика, за яким вони грали в доміно, сідає. В ту ж мить у двері мовби прослизає Крісто. Він робить кілька кроків. Слухає вальс. Нарешті спокійно запитує.)

Крісто. Чому ти знову поставив «Аероплан»?

Пако (не дивлячись на Крісто). Тобі ж подобається цей вальс, еге ж?

(Крісто повільно підходить до столика, знову сідає на своє місце, замислюється й нарешті промовляє.)

Крісто. Він нагадує мені ті часи, коли ми танцювали під нього. З Хулією… з Ньятою… вчотирьох…

(Пако не дивиться на Крісто. Він дивиться на кісточки.)

Пако. Ну, давай. Твій хід.

(Чути звуки вальсу. Старики повертаються до гри. Світло поволі тьмяніє, поки сцена врешті занурюється в темряву.)

Дія друга. Надвечір’я

Закінчується вальс, а разом із ним і темрява. Сцена повільно освітлюється. Надвечір’я того самого дня добігає кінця. Пако в куртці або пальті та капелюсі. Він сидить на баулі майже посеред сцени — замислений, скоса позираючи на конверт, що тримає в руці і яким час від часу б’є себе по іншій руці. Намагається прочитати зміст крізь конверт, піднісши його проти світла, але одразу згадує, що це не те, що він хоче зробити. Раптом дзвонить телефон. Він повільно йде до апарата, знімає слухавку, залишає її лежати і відходить. Він нервує. Раптом з-за вхідних дверей чуються якісь звуки. Пако швидко ховає конверт до кишені. Входить Крісто.

Крісто. Ти досі тут?

Пако. Чому це «досі»? Я збираюся ще багато років бути тут.

Крісто. Я хотів сказати… Ти ще не пішов?

Пако. Куди?

Крісто. Як це «куди»? Ну ж бо, Пако. За результатом.

Пако. А чого ти гадаєш, що я не пішов? Міг не піти… міг піти…

Крісто. Як це? Хіба ти не зібрався виходити? (Розгублено показує на куртку чи пальто і капелюх, в які той вбраний. Пако забув про них і намагається вивернутися.)

Пако. А! (Швидко знімає верхнє вбрання й кладе подалі від Крісто.) Ні. Я щойно прийшов. Збирався їх зняти, а тут знову ти. Ти тепер приходиш весь час — вранці… надвечір…

Крісто. Я хотів взнати, як справи. (Пильно дивиться на Пако, той уникає його погляду.) Ну, то як? Ти мені розповіси?

Пако (удавано байдуже). В мене нічого не вийшло.

Крісто. Як це в тебе нічого не вийшло?

Пако (удавано обурюється). Бо він у них іще не готовий. Я маю на увазі результат. Вони змусили мене марно туди ходити. Несерйозні люди. Через них стільки клопотів…

Крісто. Дивно. Адже вони сказали тобі, що результат буде сьогодні.

Пако. Що? По-твоєму я кажу тобі дурниці?

Крісто. Ні. Чого б це ти казав мені дурниці? Навіщо?

Пако. Авжеж. Навіщо?

Крісто. А на коли він буде готовий?

Пако. Що? На завтра. Або на післязавтра. Звідки мені знати? Вони такі тюхтії.

Крісто. Дивно. Бо в такому випадку, як цей…

Пако. В якому такому випадку, як цей? Що в цьому випадку незвичайного?

Крісто. Бо… в людини кепські справи, а їм байдуже — сьогодні… завтра… післязавтра…

Пако. У кого це кепські справи?

Крісто. У всіх, Галісійцю, і в тебе також, і не кажи, що ні. Треба дивитися правді у вічі.

Пако. Знаєш, Крісто, єдиний тут, хто мусить дивитися правді у вічі, це ти. Бо це в тебе кепські справи. І все через те, що ти ціле життя думаєш про смерть. І боїшся не лише власної смерті. Будь-чиєї. Тож годі тобі нервуватися.

Крісто. Я? Я боюся смерті? Ха! Але ж смерті не існує. (Переможно дивиться на Пако.)

Пако. Що?

Крісто. Існує тільки життя.

Пако (дивиться на нього). Напевне, це з тієї книжки висловлювань знаменитих людей, що ти читав.

Крісто. Як ти здогадався?

Пако. Бо якби це була твоя думка, ти б не торочив увесь час про смерть! Ти завжди приходиш і розповідаєш, мовляв, отой помер… і той…

Крісто. Що ж, люди помирають. Що я можу вдіяти?

Пако. Не говорити про смерть! Ось що ти можеш вдіяти! Мати більш оптимістичне бачення, дивитися в майбутнє! Хіба це не ти сказав, що смерті не існує? Що існує тільки життя? Що ж, говори про те, що існує!

Крісто. Знаєш, ти маєш рацію.

Пако. Так, але лише на п’ять хвилин. А потім ти знову заведеш свою пісеньку:«знаєш, хто помер?»… «знаєш, хто помер?»

Крісто (по паузі). Не сердься, але… знаєш, хто помер?

Пако (уважно дивиться на нього, по паузі). Хто?

Крісто. Пташок.

Пако. Пташок? Але ж він був молодший за нас! Ми старші… роки на три. Пташок! Я так давно не бачив його! А від чого він помер?

Крісто. Не знаю. Не будемо більше говорити про мертвих.

Пако (не йме віри, уважно дивиться на нього). Але ж, по-моєму, це ти перший заговорив.

Крісто. Так… я не міг більше приховувати. Це сталося днів десять тому.

Пако. Десять днів?

Крісто. Так. Мені зателефонував Товстун і розповів. За кілька днів перед тим вони домовлялися влаштувати обід і зібрати всіх, хто залишився з їхньої колишньої компанії, щоб відзначити п’ятдесятиріччя якоїсь події. А тепер… звісно… обіду не буде. Немає кворуму.

Пако. Якщо ти знав про це десять днів тому… чому ти нічого мені не сказав?

Крісто. Ну, Пакіто… Щоб тебе не хвилювати.

Пако. А чого б я мав хвилюватися?

Крісто. Мені здалося…

Пако. Слухай, не будемо говорити про все, що тобі здається, еге ж?

Крісто. Гаразд. Не будемо.

Пако. Отож. (По паузі.) Бідолашний Пташок. Він був одним із кращих крайніх нападників свого часу.

Крісто. Так, але… ти ж щойно сказав, що не треба більше говорити про мертвих.

Пако. А хто тобі говорить про мертвих? Я кажу тобі про живого Пташка!

Крісто. Гаразд. Тоді поговоримо.

Пако. Ні. Тепер ми ні про що не поговоримо.

Крісто. Що ж, гаразд. (По паузі.) Але ж як він грав, еге ж?

Пако (думає про щось інше). Що?

Пако. Авжеж. Тільки йому не щастило. Здається, в першій лізі він зіграв лише один-два матчі. Завжди був запасним…

Крісто. А й справді! З тими хлопцями, що грали в першому складі «Індепендьєнте», його не ставили. (Запально.) Ти пам’ятаєш їхній напад? Канавері, Лалін, Равасчино, Сеоане та Орсі. Ото були хлопці! (Зловтішно.) Ти їх пам’.ятаєш, га?

Пако (розуміючи, до чого той хилить). Що ти хочеш цим сказати? Звісно, пам’ятаю!

Крісто (з притиском). Як вони тебе зробили того разу!

Пако. Нехай так! Але то був єдиний раз за все моє життя, коли вони мене зробили! А як я тоді грав, га!

Крісто. Ха! А як фінтив той Покидьок Сеоане! Того дня ти мусив його вдарити, бо інакше…

Пако. Ні, стривай. Він тоді почав мені настирюватися. Він мав таку звичку: ставав перед тобою… рухав сідницями в один бік… ти туди… а він із м’ячем уже рветься в іншій. Він утнув таке зі мною двічі. На третій раз я, звісно, розсердився. І вдарив його.

Пако (з певною гордістю). Пхе! Не вперше і не востаннє.

Крісто. Тобі це подобалося? Щоб тебе боялися?

Пако. Пхе! Це мене потішало. (Сміється, потішений.) Пам’ятаєш того руденького миршавенького півзахисника зі «Спортіво Буенос-Айрес»? Як його звали?

Крісто (захоплюється спогадами, не знаючи, про що йдеться). Якого? Того кучерявого?

Пако. Еге ж, його. Хлопець гадав, буцімто він один на полі… навіть суддю намагався обійти.

Крісто. Так. Звісно, пам’ятаю. Як його звали, чорт забирай… У мене кепська пам’ять на імена… Здається, якось на С.

Пако. Байдуже, саме згадається.

Крісто. Авжеж, згадається.

Пако. Так от… Якось я був змушений його вдарити. Він отак фінтив по газону, туди-сюди… Що тут скажеш? Я був змушений його вдарити. Щоб він не видрючувався. І що він утнув? Пам’ятаєш? (Регоче.)

Пако (помирає від сміху). Ти не пам’ятаєш?

Крісто (заражається його настроєм, також помирає від сміху). Ні. Якби пам’ятав, то сказав би. І що ж він утнув?

Пако (обидва помирають від сміху й насилу можуть говорити). Пі… пі… (Не в змозі договорити.)

Крісто (не знати чому теж помирає від сміху). Ну, кажи, я хочу знати, чого сміюся.

Пако (переборює сміх). Пі… пі… пішов з поля. Ха- ха-ха!

Крісто (не йме віри, сміється). Пішов?… З поля?… Пішов?… Геть?

Пако. Так. Пішов з поля. Залишив свою команду вдесятьох. Сказав… ха-ха-ха!.. сказав: «Я проти цього більше не гратиму». І пішов. Ніхто не міг повірити. Бо хоч ми тоді не були професіоналами… але щоб отак взяти й піти з поля. Перед уболівальниками.

Крісто (вже серйозно). Мені також багато разів хотілося піти з поля.

Пако (теж поступово перестає сміятися). Бо ти був не з тих, що видрючуються.

Крісто. Мені подобалося грати. Але не так, як ти, тільки те й робити, що бити інших по ногах.

Пако. Е, ні. Не кажи цього. Я теж умів грати.

Крісто. Так. Поки перед тобою не опинявся хтось, хто грав краще за тебе.

Пако. Ну, то й що? Таке вже життя, що інколи мусиш когось ударити. Бо якщо ні…

Крісто. Звісно. А той «хтось» нехай потерпає. Як оце я, коли мені через таких типів, як ти, котрі не давали іншим грати, довелося кинути футбол… І ще багато чого.

Пако (вражений). Ти розумієш, що ти щойно мені сказав? І це після стількох років?

Крісто. Що ж, колись це мало статися. Я ніколи не казав тобі цього раніше… бо не хотів ламати нашу дружбу. А тепер… Тепер я можу це сказати.

Пако. Ага. Отже тепер тобі начхати, що наша дружба може зламатися?

Крісто. Ех, Галісійцю. Наша дружба може зламатися! Нашу дружбу вже не зламати. (Вони пильно дивляться один на одного, потім Пако йде до столика, сідає, бере кісточки доміно; Крісто — з цієї хвилини дуже стурбований — йде за ним, перш ніж сісти за столик, бурмоче) Саломоні.

Пако. Що?

Крісто. Саломоні. Той миршавенький півзахисник, який пішов з поля, бо ти його вдарив.

Пако. Авжеж. Саломоні! Точно! Ха! От бачиш? Саломоні! Я ж казав, що саме згадається. (Показує кісточку.) Дубль шість. Мій хід.

Крісто (ніяк не може заспокоїтися). Хулія завжди мені говорила: «Скажи Пако, все, як є; ви ж друзі. Ти мусиш йому сказати.» Але мені здавалося, що я не повинен цього тобі казати. Навіщо? Зрештою, якщо тобі подобалося бити по ногах… кожна людина така, як вона є, а іншому це може подобатися або не подобатися. Ти подобався мені і такий, от і все.

Пако. І ти мені подобався. Не лише тобі доводилося миритися з деякими речами. Я також розмовляв із Ньятою про тебе і казав їй: «Знаєш, я мирюся з тим, бо він гарний хлопець, якби не це…»

Крісто. І з чим це ти мусив миритися? Ну ж бо, кажи.

Пако. Сказати?

Крісто. Авжеж, кажи.

Пако. Гаразд. Багато з чим, але передусім із твоєю вірністю. Цього я Ньяті, звісно, не казав. Але через цю твою рису я найбільше потерпав. Ти ніколи не хотів завести якусь подружку. Тож я завжди мусив бути сам, а якщо дівчат було дві, доводилося шукати іншого приятеля. А ти ніколи не підтримував компанії. Завжди залишався вірним… завжди говорив про Хулію. Це мене дратувало.

Крісто (занурений у свої думки). Нам було добре вчотирьох.

Пако. Так, авжеж! Але все було надто по-сімейному. Вони були знайомі змалку, ми також. Така нудота! Тож не завадило б коли-не-коли завести якусь подружку.

(Крісто нервується, він кидає гру, починає ходити по кімнаті. Пако здивовано дивиться на нього.)

Пако. Що сталося? Ти більше не гратимеш?

Крісто (думає про інше). Іноді я думаю… як добре нам було вчотирьох. У клубі, в кінотеатрі… де завгодно. Шкода, що…

Пако. Бачиш? Ти знову за своє!

(Крісто не чує його. Він зупиняється перед фотографією Ньяти. Дивиться на неї.)

Крісто. Я не маю жодної художньої фотографії Хулії, такої, як оця. Ньята тут така гарна. Всі знімки Хулії, що я маю, маленькі, моментальні. Але в мене є одне фото, де вони вдвох. Коли були ще дівчатками, в домі Ньяти. (По паузі показує на фотографію.) Ти сумуєш за нею, еге ж?

Пако (по паузі, щиросердно). Сумую.

Крісто. Я дуже сумую за Хулією.

Пако. Так. Я знаю. Ну, то ти гратимеш чи не гратимеш?

Крісто (несподівано). Я негідник, Галісійцю!

Пако. Що? Що ти сказав?

Крісто. Я негідник!

Пако. Так, я вже чув. Але чого це ти раптом зараз таке кажеш? Що з тобою?

Крісто. Знаєш, що? (Патетично.) Я теж зрадив Хулію.

Пако (приємно вражений). Ти теж? Не може бути!

Крісто (ледь не плаче). Так, я теж! Я негідник! (Він у розпачі.)

Пако (потішений, підводиться й підходить до Крісто). Стривай, стривай, не треба так побиватися. Ну ж бо, розповідай. І хто ж вона? Я її знав?

Крісто. Ні. Вона теж працювала на поштамті. Я ніколи не хотів, щоб це сталося. Але ми цілими днями були разом. От нечистий і поплутав.

Пако. Звісно. Це дуже важко. Коли цілими днями разом. Тим паче, якщо втрутиться нечистий…

Крісто. Присягаюсь, я цього не хотів. Хулія не заслуговувала на таке. Ні. Все сталося якось зненацька, я навіть не усвідомив… Хтозна. Сталося, бо мало статися.

Пако. Ти ба! І сталося просто в конторі, де ви…

Крісто. Ні! Ти хіба збожеволів?! Як би ми зробили це в конторі?!

Пако. Так я й знав! Це було б дуже незручно! І куди ж ви пішли?

Крісто (йому соромно). До готелю.

Пако. Ага… Отже це сталося не зовсім зненацька. Замір таки був.

Крісто. Не знаю. Не пам’ятаю. Знаю тільки, що я повівся як негідник.

Пако. Ну, годі, Крісто. Щораз, говорячи це, ти ображаєш і мене. І зрештою, в цьому немає нічого страшного. Ти завжди був вірним Хулії. Та подружка з поштамту була просто подружкою. (З цікавістю дивиться на нього.) І довго це тривало?

Крісто. Ні, ти збожеволів! Лише того дня.

Пако (не може повірити). Лише того дня?! Ти хочеш сказати, що ви пішли до готелю тільки один раз?

Крісто. Так.

Пако. Але що сталося? Вам не сподобалося?

Крісто (розпачливо). Ти що, не розумієш? Я не міг і далі поводитись отак із Хулією. Я почувався… я почувався бозна-ким.

Пако (розчаровано дивиться на нього). А ти виявився ще більш вірним, ніж я гадав.

Крісто. Я ніколи не забуду той вечір. Коли я повернувся додому, Хулія зустріла мене ще краще, ніж зазвичай. Я відчував себе такою паскудою… що ледь не розповів їй усе.

Пако. Але ж ти не розповів?!

Крісто. Ні. Як я міг розповісти?!

Пако. Отже ти не був таким вірним.

Крісто. «Привіт, мій уйа», — мовила вона того дня, щойно я зайшов. Я ніколи цього не забуду. Краще б вона так не казала.

Пако. Мій хто?

Крісто (ухильно). Мій уйа.

Пако. Уйа? Що це таке? Якесь лайливе слово?

Крісто. Ні. Навпаки. Уйа — це назва птахів, які завжди живуть у парі — жоден із двох не може жити без іншого, уявляєш? Ні самець, ні самиця. Тому ми жартома називали так одне одного. І саме того вечора…

Пако. Вибач… Але ці птахи якісь дурні. Чому це вони не можуть жити поодинці?

Крісто. Бо в одного клюв хоч і короткий, зате досить міцний, щоб зробити в стовбурі отвір, а в другого клюв слабкий, але довгий, тож його можна просунути в отвір і видобути звідти їжу. Вони доповнюють одне одного, зрозумів? І одне без одного…

Пако. І що з тими птахами сталося? Бо я ніколи про них не чув.

Крісто. Вони вимерли. Як вид. Їх немає.

Пако. Виходить, вони таки були дурні. А ось ти продовжуєш жити. Отже ти не такий дурний.

Крісто (протестує). Чому ти все береш на глум? Знаєш, як я почувався того дня? А зараз тим паче! Бо ніколи не потребував її так, як зараз! Ніколи… (Замовкає, зрозумівши, що бовкнув зайве.)

Пако. Чому ти ніколи не потребував її так, як зараз? Що з тобою?

Крісто. Нічого. Мабуть, це через вальс, який ми завжди танцювали разом і який ти поставив саме сьогодні… Не знаю. (Він збентежений.)

Пако (дивиться на нього). Слухай, Крісто. З тобою щось негаразд. Ти якийсь дивний.

Крісто (нервує). Не зви мене Крісто! І я вже тобі сказав, що коли я в такому стані, то це через вальс! І між іншим ти міг би купити касету, замість ставити цю допотопну платівку, яка… (Дивиться на платівку й завважує телефонну слухавку, що лежить поруч із нею. Бере її й показує Пако.) Що це таке?

Пако (удає, ніби не зрозумів, вихоплює в Крісто слухавку й кладе на телефонний апарат, а тим часом відповідає лише на ті слова Крісто, що стосувалися платівки). Ти збожеволів. Як я викину цю платівку. Зараз такі вже не виробляють. Та ще й на 78 обертів — це моя улюблена швидкість. (Відходить убік.)

Крісто. Я запитую тебе про телефон.

Пако (ухильно). Що? А. Я його чистив.

Крісто. Слухай, ти щось від мене приховуєш.

Пако (по паузі, серйозно). Гаразд. А як ти здогадався?

Крісто. Бо я тебе знаю! І ти ще поклав слухавку! (Із запізненням розуміє схожі на зізнання слова Пако.) Отже ти щось від мене приховуєш?

Пако. Так. Тебе я не можу обманювати. Але ж ти нікому не скажеш?

Крісто. Нікому. Клянуся.

Пако. Ти збережеш мою таємницю?

Крісто. Так. Кажу тобі: так.

Пако. Що ж. (Якийсь час мовчить, Крісто стривожено чекає.) У мене є подружка.

Крісто (вибухає). Іди до дідька!

Пако. Слухай. Ти сьогодні й справді якийсь дивний!

Крісто. Знаєш… я вже тобі казав, що зі мною коїться! І якщо хтось і дивний… і ти знаєш, чому… то це ти! Тож облиш жарти! (Швидко прямує до столика, сідає, ставить кісточку доміно.) Ось!.. Два-чотири! (Пако підходить до нього.)

Пако. Хочеш склянку молока?

Крісто. Ні! До біса молоко! (Пако сідає й починає тихенько сміятися, Крісто дивиться на нього.) Чого ти смієшся?

Пако. Знаєш, кого я пригадав? (Продовжує сміятися, а Крісто очікувально дивиться на нього.) Турка Алефа. Знаєш, що вчинила одної ночі його дружина, коли взнала, що він гуляє з якоюсь подружкою? (Пако продовжує сміятися, вони й далі грають, ставлячи одну по одній кісточки, начебто їхня розмова не має жодного відношення до гри.)

Крісто (теж починає сміятись, як і в попередній сцені). Ні. І що ж вона вчинила?

Пако (сміючись). Вона спокійно дочекалася його з оприскувачем у руці… пам’ятаєш ті оприскувачі проти комах? А коли турок десь о другій годині ночі спокійнісінько прийшов додому, дружина… не чекаючи, коли він щось скаже, оприскала його тією гидотою. Він смердів увесь, з голови до ніг! Отак, ні слова не кажучи, вона повелася з ним, наче з комахою. Хіба не здорово? Оце так туркеня! (Обидва сміються, причому Пако голосніше за Крісто.) Хулія принаймні не чекала тебе отак з гидотою напоготові. (Пако продовжує сміятися, а Крісто серйознішає.) Уявляєш? Ось тобі, мій уйа! Бац! Ти весь смердиш! (Сміється.) Отже ці птахи звалися уйа? (Сміється.)

Крісто. По-моєму, це не смішно.

Пако. Сьогодні, по-твоєму, ніщо не смішно.

Крісто. Ще б пак! Бо я не купуюся на такі казочки, мовляв, тобі досі не віддали результату! (Рішуче.) Ти міг брехати Ньяті. Але не мені.

Пако. Ну, годі, не треба.

Крісто. Авжеж, годі! Саме це я й кажу.

Пако. Ну, то годі!

Крісто. Так, годі!

Пако. Все! Годі! (Невдоволено підводиться, морщиться від болю.) Ох! Цей бовдур Фалкетті! (Ходить туди-сюди.)

Крісто (з прикрістю). Я вважав себе твоїм другом. Але здається…

Пако. Що ти таке кажеш, Крісто! Ти ще гірший за того Фалкетті!

Крісто. Якщо тобі щось відомо, ти повинен мені розповісти. Ось що я кажу! Не знаю, чому ти не хочеш казати мені про… (Лунає телефонний дзвінок; Пако вагається, а тоді просить Крісто.)

Пако. Візьми слухавку.

Крісто (визивно). Ні! Візьми сам! Ну ж бо!

Пако. Не гарячкуй! (Дзвінок продовжує дзеленчати, Пако чекає, але рішення прийме Крісто.) Ну? Ти візьмеш чи ні? (Крісто неохоче йде до апарату, Пако швидко попереджає.) Якщо це Маріо, скажеш, що мене немає. Що ти мене чекаєш… що завгодно. Але мене немає.

Крісто (йдучи до апарата). Знаєш, я не вмію брехати. (Бере слухавку.) Алло… Ні. Крістобаль… Що скажеш, Маріо? Як справи?… Ні, його немає. Здається, досі…не знаю, він ще не повернувся… Ні, Фіто теж немає… Так, справді… не знаю, чого це твій батько дає мені ключі від дому. Адже я для нього не більше, ніж… (Навмисне дивиться Пако в лице, але не продовжує.)… Що?… Ні, нічого. Я перекажу, щоб він тобі зателефонував… Звісно, все буде добре. Лихе зілля ніколи не виполеш. Ха!.. Так. Я завжди йому кажу, що спочатку він повинен поховати мене… Ну, гаразд. Комусь із двох таки доведеться поховати іншого, еге ж?… Ха-ха-ха!.. Бувай, Маріо… Так, мабуть, зайшов кудись випити філіжанку кави. Не хочу казати нічого такого, але твій батько страшенний егоїст… (Визивно дивиться на Пако.)… і йому наплювати, що ми всі чекаємо… (Здивовано.) Авжеж, він і на таке здатний! Саме сьогодні… А ти добре його знаєш! (Пако запитально дивиться на нього.)… Гаразд, я перекажу… Бувай, Маріо. (Кладе слухавку, до Пако.) А твій син добре тебе знає.

Пако. А що? Що він тобі сказав?

Крісто. Що ти, мабуть, гуляєш десь із якоюсь подружкою.

Пако (потішений). Так і сказав? Ха! Молодець Ма- ріо! Йому, либонь, сподобалося б, якби я… а вже як сподобалося б мені… що й казати.

Крісто. Але він згоден, що ти страшенний егоїст!

Пако. Однак не такий, як ти. Це ж ти хочеш, щоб я спочатку поховав тебе? Але май на увазі, якщо я спочатку поховаю тебе, потім тобі доведеться постати з мертвих і поховати мене. Клянешся кров’ю? (Пако простягає до Крісто кулак з піднятим вгору великим пальцем.)

Крісто (зачаровано дивиться на нього — це їхня давня гра, ще з тих часів, коли вони були хлопчиками, — потім теж простягає кулак і торкається своїм великим пальцем великого пальця Крісто). Клянуся кров’ю.

Пако (після цього «кровозмішання», посміхаючись, вдаряє рукою по кулаку Крісто). Ха! Ми поклялися кров’ю. (З ніжністю дивляться один на одного.)

Крісто. Так! Майже завжди ми дотримуємося цієї клятви. (Зворушений Пако робить кілька кроків, Крісто стоїть незрушно, чекає і нарешті вимагає.) Ну ж бо, Довголапий.

Пако. Ну ж бо, що?

Крісто. Ти що, справді мені не розповіси? (Пако зупиняється, вагається. Пауза. Нарешті він підходить до свого пальта і дістає з кишені конверта. Показує його. Крісто здивований.) Що? Вони тобі віддали?

Пако. Так.

Крісто. І що там?

Пако. Я поки що не відкриватиму.

Крісто. Але що там?

Пако. Ти не розумієш? Я поки що не відкриватиму!

Крісто. Ти збожеволів?! Як це не відкриватимеш?

Пако. Поки що ні.

Крісто. Як це «ні»? Як же ти не знатимеш результату, коли… (Замовкає.)

Пако. Коли що?

Крісто. Облиш, Пако, ти добре знаєш, що стоїть на кону.

Пако. Нічого на кону не стоїть. Гру завершено.

Крісто. Гаразд. Але який результат?

Пако (з притиском). Годі тобі вболівати! Годі! (Каже це сперечливо, але одразу втрачає дух, спересердя сідає на баул. На його обличчі знову вираз болю. Мацає коліно.) Цей бовдур Фалкетті!

Крісто (по паузі, сумно). Ти хочеш, щоб я пішов?

Пако (не дивлячись на нього, чутливо). Я вже казав, годі тобі. (Крісто сідає на інший крій баула, майже спиною до Пако. Нарешті, дивлячись на конверт, що тримає в руці, Пако промовляє.) Мені не хочеться ні відкривати його, ні залишати нерозпечатаним.

Крісто (заохочуючи його до розмови). Авжеж.

Пако. Не можу на щось зважитися. В цьому вся справа. Хтозна, чи повинен я знати, що мені залишається рік… або два… або п’ять. Або п’ятдесят, у цьому вся справа.

Крісто. Авжеж.

Пако. Бачиш, (майже визивно) я не знаю, чи те, що я тобі зараз скажу, є в якійсь із геніальних книжок, які ти читаєш. Але весь час, що вже минув, що залишився позаду, і той час, який іще в майбутньому, попереду… і той час, у якому ми живемо зараз… все це… всі часи… (Ще більш визивно.)… це один і той самий час. (Вичікує, дивлячись на Крісто.) Жоден із них не цінніший за інші, ось що я хочу сказати. Вони всі — одне й те саме, розумієш? (Пауза. Вони дивляться один на одного. Нарешті Пако мовить.) Ну, сперечайся, якщо хочеш.

Крісто (продовжуєз інтересом дивитися на Пако). Ні, я не хочу сперечатися. Насправді я…

Пако (перериває його, можливо, сперечаючись сам із собою). Більше того! Хтозна, може, ця хвилина, яку я зараз проживаю тут, із тобою… варта всіх років, які… Бо врешті-решт… скажи мені: де ті минулі роки, які ми вже прожили? Ти відповіси: «Вони… промайнули!» Авжеж. З одного боку, вони промайнули, ти маєш рацію. Але з іншого — не промайнули. (Торкається своєї голови.) Вони тут. І в твоїй голові також. Вони з нами обома. І той час, який ще попереду, якщо попереду ще є якийсь час… він теж тут, з нами обома. Багато його чи мало… Хай там як. (Він захоплюється, спиняється, дивиться на Крісто.) Ну, чого ти так дивишся? Ти мене розумієш чи ні?

Крісто (захоплено і водночас боязко). Пообіцяй, що ти не образишся.

Пако. Гаразд. А що?

Крісто. Бо так мовиться в одній книзі. От тільки не пригадаю, в якій саме: «Вічність — це мить, в якій ми живемо зараз». Або щось таке. (Якийсь час вони дивляться один на одного.)

Пако (посміхається). Філософія…

Крісто (погоджується). Так…

Пако. От бачиш? А я ж цього не вичитав.

Крісто. А ще там сказано, що життя — це ланцюг вічностей, і що людина повинна…

Пако (підводиться). Ти все зіпсував.

Крісто. Чому?

Пако. Бо мені начхати на ланцюг вічностей! Для мене важить ця вічність! Ця малесенька вічність, яку ми проживаємо тут і зараз, а більш нічого! А коли вона скінчиться, коли ця малесенька вічність скінчиться… (Наближається до Крісто й весело і водночас ніби визивно тицяє того в груди.)… я не знатиму, що вона скінчилася, розумієш? Не знатиму! І всіх ошукаю! (Іде по термос.) Хочеш кави?

Крісто. Звісно! Ти той самий егоїст, що й завжди! Що тобі до інших, еге ж? Отже ти не знатимеш… що ошукав усіх, хто лишилися, так?

Пако. Вони також не знатимуть, Крісто! Один тиждень, у кращому випадку два! Ну, нехай місяць! А потім — прощавай. Якщо не забудуть, то звикнуть. А це майже те саме. Хочеш кави? (Бере термос. Крісто почувається самотнім, безпорадним. Нарешті мовить, не дивлячись на Пако, наче говорить сам до себе.)

Крісто. Я не хочу, щоб ти помер раніше за мене, Галісійцю.

Пако. Не хочеш? Ха-ха! Ти хочеш, щоб це я залишився, щоб це я вскочив у халепу? Живісінький!

Крісто (дедалі безпорадніше). Я не хочу залишатися сам.

Пако. Годі, Крісто, не жартуй. Як це ти залишишся сам? Ти маєш дочку, зятя… внуків… Чого тобі ще треба?

Крісто. Вони їдуть.

Пако. Що?

Крісто. Вони їдуть.

Пако (він здивований, ставить термос). Куди вони їдуть?

Крісто. Луїс вже давно сподівався отримати роботу в Канаді. І нарешті отримав. Ти ж знаєш, він добрий технік. І не може втратити через мене таку нагоду.

Пако. Що?! Вони не візьмуть тебе з собою?

Крісто. Ти, либонь, збожеволів. Їх і так п’ятеро. Дочка з чоловіком, діти… Як же вони мене візьмуть? (Намагається посміхнутися, але це в нього не виходить.) В Канаді ми всі не помістимося.

Пако. Ти ба! (Так само здивовано.) Авжеж. Не поміститеся. І що… вони зроблять з тобою? Віддадуть до притулку?

Крісто. Вони віддадуть мене в одне з таких місць… Звідти вони зможуть оплачувати це доларами. Бо я сам на свою пенсію… Ха! (Замовкає, хоче посміхнутися, але йому дуже сумно. Пако розуміє ситуацію й сприймає цю новину, як удар. Він не йме віри.)

Пако. Що? Притулок для стариків?

Крісто (ледь чутно). Так.

(Пако не знає, що сказати, лише машинально повторює.)

Пако. Притулок для стариків. (Він нервується, робить кілька кроків, не може знайти якогось виходу, нарешті вибухає.) Притулок для стариків?! (Несподівано напосідає на Крісто.) Вони не можуть вчинити так із тобою! Не можуть! (Тицяє пальцем Крісто у груди.) Вони не можуть вчинити так із тобою, розумієш?! Ти працював усе життя! Змалку! Як негр! Цілими днями там, на тому поштамті! Цілими днями, хай там що, приклеював марки на поштові листівки! Раз, раз, раз! У тебе боліла рука! Чи ти забув? А сонячне світло? Коли ти бачив сонячне світло? Га? Цілими днями в тому підвалі! (Крісто боязко намагається щось сказати, але Пако його перериває.) Саме так! Ти все життя провів у тому підвалі і не заперечуй! (Крісто кориться, а Пако править своєї.) Я це добре знаю! Знаю, як ти працював! Я свідок усіх жертв, на які ти йшов! Авжеж! Ти йшов на жертви заради сім’ї, заради суспільства, заради країни… заради цілого світу! І вони не можуть запроторити тебе до… Розумієш? (Пако кричить, наче звинувачує його в чомусь, Крісто не знає, як реагувати. Нарешті обурення Пако сягає межі.) Ти мене чуєш чи ні? (Майже благально.) Я кажу, що вони не можуть вчинити так із тобою, Крісто!

Крісто (ледь чутно). А що ти хочеш, щоб я зробив? Я…

Пако (через силу). Що я хочу, щоб ти зробив?! Я хочу, щоб ти цього не дозволив! Хто ти зрештою такий? Га? Ну, кажи! Хто ти? (Вони дивляться один на одного, нарешті Пако припиняє опір і знову починає знервовано ходити туди-сюди, буркочучи.) Ха! Притулок для стариків! Нічого кращого не придумали! Ха! (По паузі, несподівано.) До біса притулок! (Знову напосідає на Крісто.) Ти житимеш тут, зі мною, і край!

Крісто. Ну ж бо, Пако. Тут ми теж не помістимося.

Пако (пригадує). Ага! Так ось чому ти сьогодні спитав… Але чому ти нічого мені не сказав? Хіба ти не знаєш, що я… Як це ти тут не помістишся? Я звільню для тебе місце і все. Цей дім поки що записаний на мене, то ж ти… Ти спатимеш у моєму ліжку! Щоправда з лівого боку. Я з Ньятою звик спати з правого. Іди-но сюди, зараз я покажу. (Бере його за руку, підводить, намагається відвести до спальні; Крісто опирається, вивільняється.)

Крісто. Облиш, Галісійцю, ти ж знаєш, що це неможливо!

Пако. Чому? Ти сновида? Ти розмовляєш уві сні?

Крісто. Годі тобі жартувати, Галісійцю! Ти чудово знаєш, що я не можу жити тут із вами, навіть якби хотів! Тож не треба про це, до того ж я… Я мушу йти! (Прямує до виходу, Пако заступає йому дорогу.)

Пако. Нікуди ти не підеш. (Вони стоять один навпроти одного; лунає телефонний дзвінок, Пако наміряється йти до апарата, але раптом наказує.) Візьми слухавку! (Крісто не звертає на нього уваги.) Ну ж бо, візьми слухавку! І якщо це мій син, скажи йому, що телефон зіпсований, чорт забирай (Крісто мовчки дивиться на нього. Пако говорить з ніжними нотками в голосі.) Ну ж бо, візьми слухавку! (Оскільки Крісто не знає, на що зважитися, Пако бере його за руку.) Візьми слухавку, нетямо! (Підводить Крісто до апарата, і той, хоч і знехотя, бере слухавку.)

Крісто: Алло… А! Як справи?… Так, Крістобаль… Так, зараз я передам йому слухавку. (Здивований Пако погрожує йому рукою, Крісто квапиться пояснити.) Це Фіто, нетямо.

Пако: А! (Бере слухавку.) Алло… Що скажеш, Фіто?… Так, стривай, тобі телефонувала дівчина… Ольга… і один патлань, Гойо. Я сказав їм, що ти залагоджуєш справи з паспортом… Тобі вже його дали? Чудово, вітаю… Мій? А навіщо мені паспорт?… Он як? А що я там робитиму? Ти йтимеш попереду й казатимеш: «Отой старий позаду зі мною, він несе мою гітару»? Коли я був у твоєму віці… якось я потрапив на одне весілля (Говорить повільно, наче разом зі спогадом йому до голови прийшла якась важлива думка, його голос робиться дедалі тихішим.)… з акордеоном у руках, уявляєш? Такий собі хлопець з акордеоном. Але зараз, в Іспанії, я… (Замовкає, стоїть нерухомо, думаючи про щось важливе, що спало йому на думку щойно. Дивиться на Крісто, зануреного в свої думки. Пако починає подобатися його ідея. Його очі блищать. Він забуває про телефон, поки той, не нагадує про себе.)… Що? Авжеж, я тут. (Бреше.)… Ні, просто погано чути… Гаразд, гаразд… приготувати тобі омлет?… Ти обідатимеш з Ольгою?… Перекажи їй від мене, що… снігом Москву забило… Ха, снігом, так. Вона зрозуміє, тільки не ревнуй… Гаразд, але ввечері приходь… Добре, бувай. (Кладе слухавку й замислюється. Розмірковує, а тим часом Крісто готовий іти, нервує. Пако навпаки посміхається, йому подобається щойно прийняте рішення, він тихенько наспівує.) «І снігом Москву забило…»

Крісто. Що ж, Пако, я… (Наміряється йти.)

Пако. Ні, поки що ні.

Крісто. Так, Пако. Я щось почуваюся зле, до того ж…

Пако. Ні. Я кажу, що Москву ще не забило снігом. Недавно там був сніг, узимку, коли у нас літо. А тепер тут осінь, а там весна. Отже поки що холод нам не страшний. (Збуджено ходить по кімнаті.) Холод нам не страшний, Крісто! Не страшний!

Пако (раптом бере його за руку). Ти пам’ятаєш той день, коли я прийшов від лікаря? Коли… в мене знайшли те, що знайшли?

Крісто. Звісно, пам’ятаю, адже…

Пако (перериває його). Так от, того дня… я відчув те, що, мабуть, усі відчувають у такій ситуації: світ наче перевернувся, мені бракувало повітря, серце вистрибувало з грудей… (По паузі відпускає руку Крісто, дивиться вперед.) Але потім я вийшов на вулицю. І пішов. Довкола було багато людей, адже я йшов центральним проспектом. Я дивився на них, мовби прощаючись. Скоро мене не буде серед них. А вони так само йтимуть там… Коли це раптом… (Сідає в крісло, Крісто теж сідає поруч із ним.)… пам’ятаю обличчя якоїсь дівчини, що проходила повз мене… вона подивилася на мене… і я почав бачити все по-іншому. Я маю на увазі, почав бачити все так, як воно є. Бо… знаєш, Крісто… я відчув, що кожен із них, ця дівчина… хлопці… дітлахи… старики… продавець газет… бляхар, який ішов вулицею… всі вони… і я — ми всі товариші по подорожі. І ця подорож… не знаю, як тобі сказати, Крісто… Ця подорож… це дивовижна подорож. Через якийсь час жодного з нас не буде тут, ми всі відійдемо. Але всі ми, не усвідомлюючи цього, товариші по подорожі… (Пильно дивиться йому в очі.) По неймовірній подорожі, Крісто. В цій подорожі час не має жодного значення, ця подорож триває лише мить — цю мить. (Бере руками руки Крісто.) Але ця мить… вміщує в собі… все. Ти мене розумієш?

Крісто. Не знаю. Гадаю, що так.

Пако. І знаєш, куди ми відправимося в цю мить? Хоча ти мене не розумієш.

Крісто. Куди?

Пако (посміхається, підводиться). Ми відправимося до Фіто.

Крісто. Чому? Куди?

Пако. Туди, де він має бути.

Крісто (занепокоєно дивиться на нього). Куди?

Пако (удає тореро). Оле! До Іспанії! Там зараз весна.

Крісто (вражений). Ти безнадійний. (Підводиться.)

Пако (тримається за кишеню, в якій лежить конверт). Хтозна, може, тут теж так написано. А може, ні. Хтозна.

Пако (спокійно). Навіщо?

Крісто (розпачливо). Невже ти не розумієш, що… (Затинається.)

Пако. Не розумію чого?

Крісто (ухильно). Ну… облиш, Галісійцю! Ти, мабуть, жартуєш?

Пако. Ні.

Крісто. Але як ти збираєшся відправитися до Європи? Як?…

Пако (перериває його, удаючи літак — розставивши руки й імітуючи губами гудіння двигуна). Р-р-р-р-р… На аероплані.

Крісто. Не дурій, Пако! Як це ти полетиш до Іспанії?

Пако. Я вже тобі сказав — на аероплані. І не сам, а вдвох із тобою.

Крісто (не знає, за що вхопитися). Он як? А хто оплатить цю подорож?

Пако. Я. Чи ти гадаєш, буцімто я все віддавав Маріо, не залишаючи трохи грошенят собі? Який же ти нетяма! Того, що я відклав, нам повинно вистачити на подорож, що триватиме щонайменше… вічність. Ха! Бо це буде не лише Іспанія. Спочатку Іспанія. Там ми побачимося з «Подарунковими патланями», відвідаємо село моїх батьків і таким чином я виконаю обіцянку, яку дав собі, коли тридцять шостого року не зміг відправитися туди через генерала Франко… А далі — нас чекає навколосвітня подорож. Усе, що забажаємо: Франція… Італія… Високий і Низький Та- уерни… (Посміхається.) Навіть Москва. Авжеж. Поки там не випаде сніг. Бо тоді тамтешні вовки витимуть від голоду. А це видовище не для мене. (Посміхаючись, дивиться на Крісто, котрий не знає, що казати.)

Крісто (нарешті). Отже Іспанія… Тауерни… Москва…

Пако. Так.

Крісто. Ти певен?

Пако. Певен.

Крісто. Занадто часто ти був занадто певен стосовно занадто багатьох речей.

Пако. Так. Це було однією з моїх вад. Але в майбутньому я маю намір виправитися.

Крісто (не знає, на що зважитися). Галісійцю, ти не хочеш піти до дідька? Годі тобі жартувати. (Він вимовляє це майже благально; відступає на кілька кроків, бо не може й не хоче вірити. Підходить до столика, сідає спиною до Пако, робить будиночки з кісточок доміно, щось тихо бурмоче.)

Пако (дивиться на нього, тоді рішуче каже). Що ж, я відправлюсь сам. (Наспівує.) «Не треба пісень сьогодні… бо снігом Москву не забило…»

(Пако продовжує мугикати пісню, тоді бере з полиці здобутий колись спортивний кубок і ставить його на видноті. Пако дістає з кишені конверт і підпалює його так, що попіл падає в середину кубка, потім припиняє мугикати й нарешті озивається.)

Пако. Зрештою… я знайду там якусь бабцю. Знаєш, як у Швеції чекають на досвідченого коханця «латіноса»?

Крісто (повертає голову і бачить, як Пако кидає підпалений папір у кубок; у розпачі підводиться). Що ти робиш?! Пакіто… я… (Він не розуміє, що відбувається, поспішає до Пако.)

Пако (наспівує, підносячи вгору кубок із палаючим папером). «Не треба пісень сьогодні… бо снігом Москву не забило…»

Крісто (намагається загасити вогонь, розпачливо бігає навколо Пако, який весь час повертається спиною до нього, і тихо благає). Але ж Пако… як ти можеш…

Пако (продовжуємугикати). «Бо Ользі прийти несила… бо виють вовки голодні… (Уриває спів.) Ні. Не треба вовків. Вони мені не подобаються. (Вогонь уже згас.) Готово. (Здіймає кубок, наче під час урочистої церемонії.)

Крісто (не може зрозуміти). Ти збожеволів, Галісійцю! Як ти міг це спалити! Як ти…

Пако (високо піднявши кубок, ходить по кімнаті, дістаючи з нього попіл і розкидаючи його довкола, і при цьому наспівує, вигадуючи слова якогось старовинного танго). «Попіл літ, що минули… побіливши волосся… нині попіл і тільки… в моїм серці сумнім…» (Попіл літає по кімнаті. Пако повторює два останні рядки, поки не розкидає весь попіл з кубка. Крісто, наче загіпнотизований, дивиться на попіл, що розкидає Пако, а після мовить.)

Крісто (беручи Пако за руку). Слухай, Галісійцю! (Пако готовий терпляче його слухати. Пауза. Крісто бракує сміливості. Нарешті він зважується, говорить майже благально.) Скажи… а що ти робитимеш… потім? Що ти робитимеш потім, га?

Пако (спокійно, ледь помітно посміхаючись). Про яке потім ти мені говориш? (Вони дивляться один на одного; нарешті, здається, Крісто розуміє сенс його слів і готовий вдарити Пако, але тільки сердито промовляє.)

Крісто. Знаєш що я тобі скажу, Довголапий?

Пако. Що?

Крісто. Ти поганець.

Пако (посміхається). Так.

Крісто. І от що я тобі ще скажу.

Пако. Що?

Крісто. Знаєш, чому я ніколи не був у аеропорту?

Пако. Ні. А чому?

Крісто (готовий викласти все, як є). Бо мені було прикро думати, що ось я там, але… (Відверто.) Довголапий! Знаєш, як мені завжди хотілося політати на аероплані?!

Пако (жартома тицяє його кулаком). Крісто, старий! Оце мені подобається! (Простягає кулак.) Клянемося кров’ю?

Крісто (весело тицяє його кулаком). Авжеж, Довголапий, клянемося кров’ю, чорт забирай! Гіп-гіп-ура! (Обидва жартома тицяють один одного кулаками.)

Пако. Гіп-гіп-ура! Але тепер слід поквапитися. Не можна гаяти часу, ну ж бо! (Відтепер і надалі все відбувається дуже швидко.)

Крісто. Чого це? Куди я мушу йти?

Пако. Додому. По документи. Потім прийде Фіто і ми попросимо його про допомогу.

Крісто (у нього паморочиться в голові). Що? (Ходить туди-сюди.) Гаразд. Але… (Вагається.) Ти так вважаєш? Це так… швидко.

Пако. Авжеж, поквапся. Ну ж бо!

Крісто (продовжує ходити туди-сюди, нарешті зупиняється). Слухай… Довголапий… Як це воно буде… (Робить руками рухи, що нагадують політ літака й показує вгору.)… опинитися там, нагорі… Га?

Пако. Ти що, злякався?

Крісто (швидко, щоб не було пізно). Ні! Чого б це я злякався? Просто спитав. Просто так. Ха! (Імітує гудіння літака.) Р-р-р-р-р. Га?

Пако. Так, гаразд. Тільки поквапся. Ну ж бо!

Крісто (голова йому йде обертом). Так. Я йду… йду… бувай. (Іде, кружляє, наштовхується на стілець, сміється, він на вершині щастя.) Ха! Бувай!

Пако. Поквапся!

Крісто. Так, бувай! Бувай! (Вже біля дверей знову починає кружляти; тепер він без упину сміється.) Слухай… Але ж я не маю… довідок про щеплення… водійських прав… Я повинен зробити щеплення?

Пако. Годі тобі базікати, Крісто. Побачимось потім. А тепер іди. І принось, що маєш. (Крісто швидко йде. Пако обертається й залишається сам посеред сцени. Він дивиться на попіл, що впав на підлогу, прямує до столика, за яким вони грали в доміно, і — наче на урочистій церемонії — ставить на нього кубок, який досі тримав у руках. Раптом на порозі знову з’являється Крісто, котрий ніжно гукає.)

Крісто. Галісійцю…

(Пако обертається й дивиться на нього. Мовби якимось дивом долинувши звідкілясь здалеку, чується вальс «Аероплан». Крісто робить кілька кроків назустріч Пако. Той також робить кілька кроків назустріч Крісто. Вони міцно обіймаються. Тепер вальс лунає гучно. Обидва починають рухатися в такт музиці. Вони майже танцюють. Після кількох рухів повільно віддаляються один від одного, продовжуючи триматися за руки. Тепер вони справді танцюють. Підхоплені музикою вони кружляють по кімнаті. Вони молодшають. Тепер це двоє молодих людей, які нестримно й радісно танцюють вальс. Потім вони відпускають руки один одного, але продовжують танцювати. Потім віддаляються один від одного. Простягають свої вільні руки, які нагадують тепер крила літака. Вони танцюють вальс «Аероплан», кружляючи по всій кімнаті. Наче двоє молодих людей. Наче двоє молодих аеропланів.)

Повільно опускається завіса.

Оглавление

Дія перша: Ранок

Дія друга. Надвечір’я