Книга Піску. Пам’ять Шекспіра [Хорхе Луїс Борхес] (fb2) читать постранично, страница - 5

Ульрікке.

— Я зватиму тебе Сіґурдом, — всміхнулася вона.

— Якщо я Сіґурд, ти будеш Брюнгільд^[24].

Вона стишила ходу.

— Тобі відома ця сага? — запитав я.

— Авжеж. Трагічна історія, зіпсована німцями в їхніх пізніших «Нібелунгах».

Я не мав наміру сперечатися й відказав:

— Брюнгільд, ти йдеш так, ніби бажаєш, щоб у ліжку між нами був меч.

Зненацька ми опинилися перед заїздом. Мене не здивувало, що цей, як і попередній, звався Північним готелем.

Піднявшись сходами, Ульріка гукнула:

— Ти чув вовка? В Англії не залишилося вовків. Поквапся.

Зійшовши на горішній поверх, я завважив, що стіни тут обклеєні темно-червоними шпалерами з намальованими на них у манері Вільяма Морріса^[25] фруктами та птахами. Ульріка ввійшла першою. Темне низьке помешкання увінчувала покрівля в два схили. Жадане ліжко відбивалося в помутнілому склі, поліроване червоне дерево нагадало мені дзеркало зі Святого Письма^[26].

Ульріка вже встигла роздягтися. Вона покликала мене моїм справжнім іменем: Хав’єр. Я побачив, що снігопад посилився. І вже не було ні меблів, ні дзеркал. І між нами не було меча. Час стікав, мов пісок. У темряві линýв струмінь одвічної любові, і я вперше й востаннє оволодів образом Ульріки.

Конгрес

…вони їхали до… так, чому ні? — до велетенського замку, на фасаді якого було написано: «Я не належу нікому і належу кожному. Ти вже тут був, перш, ніж увійшов, і будеш тут по тому, як звідси вийдеш».

Дені Дідро «Жак фаталіст і його пан» (1769)^[27].

Моє ім’я Алехандро Феррі^[28]. В ньому відлунюють військові марші, однак ні звитяжна криця, ні велична тінь македонця — означення належить авторові «Мармурових надгробків», який удостоїв мене своєї дружби, — не мають нічого спільного зі скромним сивим чоловіком, котрий квапливо мережить ці рядки на горішньому поверсі готелю на вулиці Сант’яго-дель-Естеро на Півдні^[29], що не має нічого спільного з колишнім Півднем. Невдовзі мені перевалить за сімдесят; я й досі даю уроки англійської кільком учням. Через нерішучість чи недбальство, а може, з якоїсь іншої причини я так і не одружився й живу один. Самотність не дошкуляє мені; людині важко терпіти навіть себе саму й свої дивацтва. Я помічаю, що старію; непомильною ознакою цього є те, що новини не цікавлять і не дивують мене, можливо, тому, що в них немає нічого нового, вони — всього лише боязкі варіації. В юності мене вабили надвечір'я, передмістя й нещастя; тепер — ранки в центрі міста і спокій. Я вже не удаю Гамлета. Я вступив до консервативної партії та до шахового клубу, куди зазвичай ходжу як глядач, часом не надто уважний. Допитливий читач може відшукати на якійсь полиці Національної бібліотеки мій «Короткий нарис про аналітичну мову Джона Вілкінса»^[30] — твір, який варто було б перевидати хоча б для того, щоб виправити чи принаймні поменшити численні похибки. Кажуть, новий директор бібліотеки — літератор, який завзято вивчає старі мови, наче йому мало недорозвиненості сучасних, і демагогічно підносить до небес уявний Буенос-Айрес зарізяк^[31]. У мене ніколи не виникало бажання з ним познайомитися. Я прибув до цього міста в 1899 році^[32], і доля лише одного разу звела мене з зарізякою чи то типом, який мав таку славу. Далі принагідно я переповім цю історію.

Я вже казав, що живу один; кілька днів тому сусід, який чув од мене про Ферміна Егурена, повідомив, що той помер у Пунта-дель-Есте^[33].

Смерть цього чоловіка, котрий, власне, ніколи не був моїм другом, засмутила мене. Я знаю, що тепер я сам; я — єдиний на землі хранитель пам’яті про ту подію — Конгрес; пам’яті, якої вже ні з ким не зможу розділити. Тепер я останній учасник Конгресу. Це правда, що всі люди є його учасниками, що немає на землі людини, яка б ним не була, але я — то інша справа. Я знаю, що я учасник; це вирізняє мене з-поміж незліченних колег, нинішніх і майбутніх. Це правда, що 7 лютого 1904 року ми присяглися всім святим, що у нас є, — чи існує на землі щось святе чи щось таке, що не було б святим? — не відкривати нікому історію Конгресу, але такою ж правдою є й те, що, коли я порушу клятву, це також буде складовою Конгресу. Таке химерне пояснення, мабуть, здатне розпалити цікавість моїх імовірних читачів.

Хай там як, але завдання, яке я поставив перед собою, не з легких. Я ніколи, навіть у листах, не брав на себе ролі оповідача, та набагато гірше, поза сумнівом, те, що історія, яку я збираюся відтворити, неймовірна. Переповісти її було б до снаги перу незаслужено забутого автора «Мармурових надгробків» — Хосе