Оценку не ставлю, но начало туповатое. ГГ пробило на чаёк и думать ГГ пока не в может. Потом запой. Идет тупой набор звуков и действий. То что у нормального человека на анализ обстановки тратится секунды или на минуты, тут полный ноль. ГГ только понял, что он обрезанный еврей. Дальше идет пустой трёп. ГГ всего боится и это основная тема. ГГ признал в себе опального и застреленного писателя, позже оправданного. В основном идёт
Господи)))
Вы когда воруете чужие книги с АТ: https://author.today/work/234524, вы хотя бы жанр указывайте правильный и прологи не удаляйте.
(Заходите к автору оригинала в профиль, раз понравилось!)
Какое же это фентези, или это эпоха возрождения в постапокалиптическом мире? -)
(Спасибо неизвестному за пиар, советую ознакомиться с автором оригинала по ссылке)
Ещё раз спасибо за бесплатный пиар! Жаль вы не всё произведение публикуете х)
Все четыре книги за пару дней "ушли". Но, строго любителям ЛитАниме (кароч, любителям фанфиков В0) ). Не подкачал, Антон Романович, с "чувством, толком, расстановкой" сделал. Осталось только проду ждать, да...
зрозумів, що юнакові, якому не виповнилося й дев’ятнадцяти років, людина, якій за сімдесят, здається майже мерцем, і відказав:
— Зазвичай вона подібна до забуття, але досі знаходить те, що їй наказують. Я вивчаю англосакську мову й не пасу задніх у класі.
Наша розмова тривала вже так довго, що не могла відбуватися вві сні.
Зненацька мені до голови прийшла одна думка.
— Я можу зараз же довести, що не снюся тобі. Послухай цей вірш — наскільки пам’ятаю, ти ще ніколи його не читав.
Я повільно промовив знаменитий рядок:
L' hydre-univers tordant son corps écaillé d'astres.[18]
Відчув його майже боязке замішання. Він тихо повторив рядок, смакуючи кожне осяйне слово.
— Справді, — промимрив він. — Я ніколи не напишу нічого такого.
Гюґо об’єднав нас.
Перед тим — тепер я це пригадую — він запально повторив короткий твір Вітмена, в якому поет згадує ніч удвох на березі моря, коли був насправді щасливий.
— Вітмен оспівав її саме тому, що прагнув, а нічого не сталося, — завважив я. — Поезія виграє, коли ми здогадуємося, що вона є проявом бажання, а не історією того, що таки трапилося.
Він подивився на мене, а тоді вигукнув:
— Ви не знаєте його! Вітмен не здатний брехати.
Півсторіччя не минає марно. За нашою розмовою двох читачів, які полюбляють різні твори й мають різні смаки, я зрозумів, що нам не вдасться порозумітися. Ми були надто відмінні й надто схожі. І не могли ошукати один одного, а це ускладнює діалог.
Кожен був карикатурною копією другого. Ситуація здавалася надто неприродною і не могла тривати довго. Давати якісь поради чи сперечатися було не варто, бо доля судила йому неминуче стати мною.
Зненацька я пригадав одну фантазію Колріджа[19]. Людині сниться, нібито вона перетинає рай, і як доказ їй дають квітку. Прокинувшись, людина бачить квітку.
Мені спало на думку вдатися до подібного трюку.
— Слухай, — мовив я, — ти маєш якісь гроші?
— Так, двадцять франків. Я запросив Симона Жичлінського[20] повечеряти сьогодні разом у «Крокодилі».
— Перекажи Симонові, що він займатиметься медициною в Каружі[21] і зробить чимало добрих справ… А тепер дай мені одну з твоїх монет.
Він витягнув три срібні монети по п’ять франків і кілька дрібняків. Непорозуміло віддав мені один срібляк.
Я простягнув йому одну з тих недолугих американських банкнот, що — попри різний номінал — мають однаковий розмір. Він так і вп’явся в купюру:
— Неймовірно! Тут стоїть тисяча дев’ятсот шістдесят четвертий рік.
(Через кілька місяців хтось сказав мені, що на банкнотах немає дати.)
— Дива та й годі, — промимрив він, — а дива навіюють страх. Свідки воскресіння Лазаря, либонь, були нажахані.
«Ми нітрохи не змінилися, — подумав я. — Завжди книжкові алюзії».
Він порвав купюру й сховав монету.
Я хотів був жбурнути її в річку. Дуга, яку б зробила срібна монета, перш ніж загубитися у срібних водах річки, увиразнила б мою історію, але доля розпорядилася інакше. Я відповів, що, коли щось надприродне відбувається вдруге, воно вже не лякає. І запропонував йому зустрітися завтра на цій самій лаві, що стоїть у двох різних місцях у часі й просторі.
Він одразу погодився й, не дивлячись на годинник, сказав, що запізнюється. Ми обоє брехали, і кожен знав, що співрозмовник бреше. Я відповів, що по мене прийдуть.
— По вас прийдуть? — перепитав він.
— Так. У моєму віці ти майже повністю втратиш зір. Бачитимеш лише жовтий колір, тіні та світло. Але не бійся. В поступовій сліпоті немає нічого трагічного. Це наче повільні літні сутінки.
Ми попрощалися, не доторкнувшись один до одного. Наступного дня я не пішов на зустріч. Інший також не повинен був піти. Я довго розмірковував про цю зустріч і нікому не розповідав про неї. Здається, я розгадав, у чому справа. Зустріч відбулася насправді, але інший розмовляв зі мною вві сні й тому забув мене; я ж розмовляв з ним увіч, і мене досі мучить спомин.
Інший снив мною, але то не був власне я. Йому наснилася — тепер я це розумію — неможлива дата на доларовій купюрі.
Ульріка
Він бере меч Ґрам і кладе його між собою та нею.
Сага про Вельсунґів, 27.
Моя історія відповідатиме реальним подіям або принаймні моїм спогадам про реальні події, а це, власне, одне й те саме.
Сталося все недавно, але ж літературний хист — це, як відомо, вміння додавати подробиці та розставляти акценти. Я хочу розповісти про мою зустріч у Йорку з Ульрікою (її прізвища я так і не взнав і, мабуть, ніколи не взнаю). Ця історія тривала один вечір і один ранок.
Звісно, я міг би вигадати, буцімто вперше
Последние комментарии
1 час 17 секунд назад
1 час 51 секунд назад
1 час 9 минут назад
1 час 17 минут назад
2 часов 15 минут назад
2 часов 33 минут назад