Диспут – «Зелена Кобила» [Майк Йогансен] (fb2) читать онлайн
- Диспут – «Зелена Кобила» 293 Кб скачать: (fb2) - (исправленную) читать: (полностью) - (постранично) - Майк Йогансен
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Диспут — «Зелена Кобила»
Ярмарком*[1] при найближчій і найактивнішій участі Цигана, його адьютанта Золотого Півника в синій свитці наопашки та сірого чортика Зануди* нарешті улаштував цими днями в будинкові літератури ім. Блакитного* диспут на тему «Зелена Кобила». В диспуті взяли участь мало не всі (принаймні харківські) наші письменники. Канцелярія Ярмаркому, на жаль, не мала часу як слід попрацювати над стенограмою диспуту, і тому примушена подати тільки уривки цієї стенограми. Переходимо безпосередньо до промови тов. І.Ю. Кулика*, припустивши, очевидно, що промову попереднього оратора ми вже чули.
Промова І. Ю. Кулика
Я, товариші, звичайно, не погоджуюсь з попереднім промовцем. (Репліка з місця: «Чому "звичайно"?». Голова: «Товариші, не заважайте, кожний має свої звичаї»). Голова мав рацію, кожний має свої звичаї, і хоч моїм звичаєм зовсім не є заперечувати всіх і вся, проте вже розбіжність поглядів на літературу, розбіжність світогляду й світосприймання мойого й попереднього промовця примушує мене заперечувати його твердження. Але, бажаючи більшу частину свого виступу присвятити не полеміці, лише позитивній частині питання (мені, на жаль, не пощастило використати свій час на літературному диспуті), я перейду одразу до основного: що таке Зелена Кобила? Вам вже, безперечно, відомо, яка в нас панує розбіжність думок що до цього. Одні вважають, що Зелена Кобила — це просто ряба кобила наших дідів-запорожців, що сон її, хоч і за відмінних історичних обставин, став уже класичним. Инші вважають її за перефарбованого на зелене Буцефала й сподіваються на цій свійській худобі завоювати весь світ. Є й прихильники концепції троянського коня — класичної концепції. Я певний, що дехто навіть волів би, щоб кобила була білого кольору і щоб на її збитій похребтині пишно висився батько-отаман, модернізований і без вусів. Проте вони готові на уступку, доки мова мовиться лише за колір кобили: завоювавши світ чи хоч Трою на зеленій, вони сподіваються хутко перефарбувати і Трою, і весь світ на два кольори, такі люб'язні їхній небесно сонячній душі*. Ви, може, сподівались, що я особисто вважаю Зелену Кобилу просто за канадського бізона з підпиляними ріжками? Справді, схожість є. Справа не в ріжках, їх можна сховати під модним капелюшем «ковбойського» стилю (вони в нас, до речи, справді в моді — чи не з тих саме причин?); кінець-кінцем, мало не всі класичні чортяки, що спокушали класичних таки героїв, до якогось часу приховували свої ріжки. Так само й горб бізонів не мав би бути на перешкоді, бо ж і наша Зелена Кобила, безперечно, горбата. Ще б пак! Згорбишся од такого життя! Та я все-таки не здаюсь на таку спокусу. На мою думку. Зелена Кобила — це просто... Россінант. Воскреслий Россінант, так-так. А на його сгорбленій спині — навіть не воскреслий, а безсмертний Лицар Сумного Образу. Бідолаха, він українізувався й узброївся пером («монблан»)* замість меча, він українізував навіть ім'я Дульцінеї, а потім розкаявся й знов європеїзував його, хоч і не на еспанський лад, шукаючи синтези. Нещасний Лицар! він не знайшов цієї синтези, а його Дульцінея — таки торговка. Лицар у безвихідному стані, і комусь треба щось конче зробити з Зеленою Кобилою, щоб вивести його з безпорадного закапелку. Ви розумієте, хтось має щось зробити з Зеленою Кобилою. Инакше Лицар загине. Загине, щойно зрозуміє, усвідомить собі свій стан. А погибели його ми не хочемо. Він ще може придатись, кінець-кінцем, це ж непогана людина, і не його провина, що обставини зробили його таким непотрібним. Обставини можуть змінитись, ми їх повинні змінити, розумієте? Я закінчую цим закликом — зробіть щось з Зеленою Кобилою, кінець-кінцем, на тяглову силу чи що вона ще може придатись. Я відмовляюсь од решти часу, що належиться мені за регламентом, — це для загального добра. Так само в інтересах зборів я відмовляюсь полемізувати з промовцем, що згадував моє ім'я. Він, бідолаха, сам себе покрив. Земля йому пером. (Промовець хвилюється. Оплески. Голова закликає до порядку (незрозуміло — кого: промовця чи збори)).
Голова. Слово має товариш Аркадій Любченко*.
Промова Арк. Любченка
Шановні товаришки й шановні товариші! Всі ті чутки про Зелену Кобилу, що останніми часами так рясно пожвавились у нашому буденному житті, той великий інтерес до неї, що так помітно день-у-день зростав, ті цікаві, допитливі, навіть захоплені виступи промовців, що їх ми чуємо сьогодні на нашому засіданні, — все це дуже тішить мене, але в той же час в деяких моментах дивує і, мушу одверто сказати, в деяких моментах непокоїть (Репліка: «У виступі т. Кулика?»). Тішить мене, що трапилась така знаменна подія. Радий я, що ви всі, тут присутні, так жваво реагуєте на це явище. Але дивуюся я, звичайно, не з вашого виключного зацікавлення й реагування. Смішно було б припускати вашу пасивність, коли подія ця, як вам уже, мабуть, відомо, набирає широкого масового руху — просто стихійного руху. Справа не в цьому. Я вже бачу ваші нетерплячі, запитливі погляди, і тому поспішаю пояснити. Справа от у чому. Можна було б іще не дивуватися (чи, принаймні, не дуже дивуватися) з тих сьогоднішніх виступів, що в них зверталося увагу на саме розуміння слова «Кобила». Можна було б, кажу, не дивуватися, бо тут фігурує або занадто підкреслене смакування цього слова, або ж зайве інтелігентсько-витончене побоювання, що, мовляв, таке співзвуччя, як «кобила», надто погано впливає на цнотливість дівочих барабанних плівок. І в тому, і в другому разі автори допускаються нездорових чи то лівих, чи то правих ухилів. Мусять бо вони не забувати, що: по-перше, французи мають цілковиту рацію, коли кажуть, що найкраща дівчина все одно не може дати більше за те, що вона має[2], по-друге, кобила, як і всяка прекрасна Мадона, покликана самою природою творити одну з найвизначніших і вічних функцій природи. Кобила, хоче вона того чи не хоче, а мусить бути кобилою, і все одно вона завжди буде відрізнятись від коня тим, що родитиме коня, чого кінь, безперечно, позбавлений, цеб-то родити кобилу. Правильно кажу, товариші, чи ні? Я думаю, що правильно. (А. Дикий*: «Неправильно!») Далі. Можна було б не дивуватися (або не дуже дивуватися) з тих промовців, що ніяк не збагнуть, чому сама кобили зелена, і вдаються тут до цілих філософських трактатів. Трактатів, до речи, дуже заплутаних і головне — позбавлених навіть натяку на такі важливі фактори, як роботу «Друзів утробних дітей», роботу «Спілки захисту тварин і рослин», як філософія аліментного права на останніх засіданнях Ліги Націй. Фактори ці, на мою думку, багато тут важать і одразу розвязують справу, Це так зрозуміло, що, зберігаючи дорогий час, я не зупинятимусь на детальніших поясненнях. А товаришам, що терзають свій мозок над розгадкою проблеми зеленого кольору Зеленої Кобили, я все-таки мушу сказати одне: в житті дуже помиляється той, хто починає з другорядного, втрачає багато той, хто ухиляється в зайвий педантизм, бо ж педантизм — це найгірший бюрократизм, а з бюрократизмом пролетаріят веде і буде вести рішучу боротьбу. Правильно я говорю чи ні? Безперечно, правильно. І пам'ятайте, товариші, що треба нарешті примусити людськість бігти тим шляхом, яким вона повзе. І пам'ятайте, що бігти примусить тільки одна Зелена Кобила. (Репліка з місця: «Ідеалізм!»). От в чому полягає вся істотність цієї величезної події, от в чому незаперечна сила й незаперечна істина! Та тільки, на наше превелике здивовання, стикаємось ми в обставинах цієї події з одним неприпустимим явищем. Явищем, що якраз найбільше дивує мене. Явищем, коли не обурливим, то просто смішним. Що саме? Я не зловживатиму вашим терпінням, я одразу скажу: є такі серед нас, що не вірять. Так, так! Не вірять у появу Зеленої Кобили! Я уникаю гостріших слів, хоч це мене й дуже хвилює (вибачте, я вип'ю води), я можу кваліфікувати це тільки, даруйте на слові, жахливим обскурантизмом, несвідомістю, відсталістю, просвітянством найгіршого ґатунку, найгіршого штибу назадництвом. (Голос: «Ого!»). Коли вас, шановні невіри, не переконує той бурхливий рух широких мас, що ви його день-у-день більше й більше спостерігаєте в нашій країні, то дозвольте вам коротко сказати за инші країни. Дозвольте відкрити вам таку стару, як світ, істину, що Зелена Кобила лишила сліди і в Европі. Так, так! У Европі, гнилій Европі, яка раз-у-раз розкладається, яка мріє ще впіймати Зелену Кобилу і яка страшенно боїться Зеленої Кобили, — у Европі цій лишилися сліди, що про них я вже згадував. Конкретніше: нещодавно на одній з вулиць Берліну, помітивши щось подібне до сліду, я підійшов до шуцмана* й спитав: «Чи правда, що ніби в Тірґартені* паслася Зелена Кобила, що вона лишила там якісь сліди, і скажіть, будь ласка, коли й де саме можна їх побачити?» Шуцман підозріло, але й сполохано глянув на мене, потім ввічливо козирнув і тихо сказав: «Не маю права на це відповісти». Що ви тепер скажете, шановні невіри? Що, на вашу думку, значить ця многозначна відповідь?.. Ага, ви мовчите? Я вас розумію (С. Божко* до сусіда: «Що він меле?»). А чи відомо вам, що в старій Празі, на глухій Златній вуличці, де колись давно-давно сиділо сорок алхемиків, вишукуючи способа добування штучного золота, чи відомо вам, що в їхніх лабораторіях досі збереглися документи, які незаперечно стверджують, що Зелена Кобила існувала ще в сивій давнині і, між иншим, якийсь час перебувала на Закарпатських пасовиськах. Чи відомо вам це? Ви знову мовчите? То-то ж! А чи знаєте ви, що недавно у старому Львові, у паркові, що оточує славетну гору Копєц, публіка зняла раптовий неймовірний галас, кричучи: «Ловіть кобилу! Ловіть Зелену Кобилу!» І дивилася ця публіка, що я робитиму. Я ж був цілком байдужий, бо добре знав, що Зеленій Кобилі в жодному разі тут не місце, що Зелена Кобила є лише у нас і що так брати на понт можуть тільки у Львові, сподіваючись, ану ж хтось випадково викриє стежечку, якою можна хоч трохи приблизитись до Зеленої Кобили. Дарма! Так от. Про що говорять нам ці кілька фактів? Хіба не стверджують вони наявність у світі Зеленої Кобили? Хіба вони вас не переконують? Хіба можна не повірити історичним документам, за винятком, звичайно, тієї кобили, за яку згадують запорожці у своєму листі до султана?* Невже ви не бачите, яке величезне зацікавлення до Зеленої Кобили існувало й існує у всьому світі? Невже ви не почуваєте, яка в Европі болюча тоска за нею, тоска за тим, що не прийде туди ніколи, ніколи... Так, товариші. Можна вже співчувати потойбічним підтоптаним країнам, можна тільки тихо сказати: о, якби молодість знала; о, якби старість могла!* Очевидно, всі погодяться зі мною, що приблизно те саме можна сказати й на адресу наших шановних невір. Що? (Оплески). Ну, от. Я так і знав. Ваші рясні оплески свідчать за вашу солідарність зі мною (Голос: «Я не солідаризуюсь!»). Тепер я хотів іще мовити кілька коротеньких слів про те, що непокоїть мене. (Той же голос: «Таких коротеньких, як до цього часу?»). Мій непокій цілком природно виникає також з непокою. З вашого непокою, товариство. З тих ваших безперервних, заклопотаних розмов про широкий масовий рух у звязку з появою Зеленої Кобили та про можливі труднощі в процесі життьової координації, кооптації й стабілізації цього визначного фактору. Я охоче розумію вас. Ні для кого ж не секрет, що, прикладом, редакції всіх наших газет незабаром примушені будуть закладати в себе спеціяльні відділи, щоб переводити листування з приводу Зеленої Кобили, — така сила-силенна цього матеріялу починає надходити до редакцій. І ні для кого не секрет, що це будуть видатки, зовсім непередбачені бюджетовою комісією Наркомфіну. Знаєте ви також, що листоноші вже не можуть вправлятися з цією численною кореспонденцією, що треба як-найшвидше збільшити штати листонош, хоч це знову будуть непередбачені видатки народних коштів. Треба також негайно збільшити продукцію паперу, конвертів, чорнил, пер, олівців і поштових марок, що також становитиме зовсім непередбачені витрати трудових народніх копійок. Правильно я кажу, товариші, чи ні? Думаю, що правильно. Але, товариші, якщо мене огортає непокій, то тільки тому, що ви, люди широких обріїв, звертаєте увагу на такі дурниці. Адже всі ці матеріяльні неприємності — справді дурниці, порівнюючи з тими перемогами на всіх фронтах, тими величезними надбаннями, що їх нам дасть Зелена Кобила. Це зрозуміло, як стаття українського критика, це ясно, як твір побутовця. Треба тільки справу переводити планово, організовано і не боятися самокритики. І справа, безумовно, виправдає себе на всі 1000 %. Так, так! І в жодному разі не можна цього відкладати, як тут дехто хотів, на певний відрізок часу, не можна заводити спеціяльних дискусій, бо ми вже стоїмо перед безпосереднім фактом. Ні для кого, повторюю, не секрет (хоч деякі газети невідомо чому ще намагаються це замовчувати), що поява Зеленої Кобили разгортається в стихію. По всіх клубах, читальнях, заводах, селах, містечках і містах, біля кожної криниці, в кожній черзі, на кожному розі вулиці ви можете почути за цю сенсацію, яка вже, до речи, перестає бути сенсацією і перевтілюється у життьовий знаменний чинник. Історичний чинник! Але... є тут одне дуже важливе «але». Не забувайте, товариші, що в той же час дехто свідомо, а дехто несвідомо починає перекручувати правдиве розуміння цієї події та надавати їй сумнівного характеру, шкідливої оцінки! Так, так! Не забувайте, що гідра контрреволюції ще дихає і намагається скрізь, де тільки може, встромити своє безсиле жало. Пам'ятайте, що буржуазія не спить і повсякчас намагається використати все в своїх інтересах. Пам'ятайте, що поява Зеленої Кобили — це остання смерть міжнародньої чорної реакції (репліка з місця: «Ідеалізм!»), а тому реакція буде силкуватися і вже силкується спровокувати цю подію й одвести смертельний удар, що висить над її головою. Румунські бояри, польські пани, італійські фашисти, німецькі бюргери, французькі буржуа, американські міліярдери, англійські твердолобі лорди — всі вони занепокоїлись, затримтіли, заворушилися. Треба мати це на увазі, треба бути готовим до всіляких інсинуацій та хитрощів гнилої Европи. Правильно я кажу, чи ні? Думаю, що правильно. (Репліка з місця: «Що до інсинуацій, то правильно»). Товариші! Вісті про появу Зеленої Кобили вже ринули нестримними хвилями на всі чотири вітри. Геніяльний подих антен вже встиг розголосити за це по всіх столицях всесвіту. Спеціяльні контр-реклами нещодавно сліпуче палахкотіли на вулицях. Берліну. Спеціяльні контр-листівки розкидалося «Графом Цепеліном», коли він перелітав океан*. По всіх державах повиходили спеціяльні числа газет, присвячені Зеленій Кобилі. У Вашінгтоні, за останніми відомостями, скликається спеціяльне засідання парламенту, присвячене Зеленій Кобилі й подіям у Нікарагуа. Літають невтомно десятки тисяч аерокур'єрів! Працюють невтомно всі радіостанції! Тріщать невгавуче телефони! Дано тривожні накази пожежним командам! Падають акції видатних міліярдерів! Починаються широкі страйки й революційні вибухи! Дрижить клерикалізм! Америка в паніці! Европа аж тепер на вулкані! Алло! З'явилась Кобила! Алло! З'явилась Зелена Кобила! Товариші, ввесь світ і боязко, і надійно озирається на нас! Товариші, всесвіт уже знає, що Зелена Кобила примусить його бігти тим шляхом, яким він досі повз. І ми, товариші, в жодному разі не допустимо якоїсь зневіри чи назадництва! Ми, безперечно, переможемо всі труднощі! Ми конче виконаємо всі обов'язки, покладені на нас Зеленою Кобилою! Правильно я кажу, чи ні? Що? (Оплески). Ваші бурхливі оплески найкраще це доводять!.. Я скінчив .. Ху!.. Дайте води.
Голова. Слово має товариш Сергій Пилипенко*.
Промова С. Пилипенка
Шановні товариші й прешановні товаришки! Трюїзмом стало повторювати, що наша громохка доба — переоцінка всіх цінностей. Даремно тут дехто силкується спертися на гнилий продукт епохи натурального господарства і безсило мемече: «Не в тім сила, що кобила сива, а в тім, що не везе». Доводиться зі всією рішучістю повстати проти такого примітивного верхоглядства і національної обмежености. Немовляті навіть ясно, що сила Зеленої Кобили саме в тім, що вона зелена і аж ніяк не в тім, що вона — кобила. Попередні промовці безнадійно плутаються і витрачають на вітер свої демагогічні вигуки про різних там Буцефалів і троянських коней, бо слухачі чують: не кобилу вони згадують, а таки коней, і ці докази нічогісінько не варті — хіба зневаги й посміху. Історія бо знає лише один приклад героїні кобилячої стати — це славнозвісний Альборак, кобила великого пророка Магомета*. Вже це одне доказує наявно, що ex oriente lux* і що саме зелений колір тут має найбільше значіння. Адже тільки абсолютні профани можуть не знати про зелений прапор — національний колір мусульманського сходу. Отож — da ist der Hund begraben*. Коли ми звернемося до староруського фолькльору, тут знайдемо цілковиту нісенітницю, якусь долтонову хворобу*, що безперечно має за основу накинуту феодальним ладом темряву народню. У казках про Івана-царевича спіткаємо «сиву-бурку, віщу каурку». Навіть найгірший учень лікнепу з одного разу бачить тут жахливу непевність опреділення кольору цієї химерної Зеленої Кобили і має нагоду упевнитися, що сила зовсім не в її жіночій статі і що взагалі тепер, за часів рівноправности, зовсім не годиться на цьому серйозному зібранні згадувати про ці пережитки рабської ідеології і настирливо повторювати шановним слухачам і зосібна — слухачкам: кобила, кобила, кобила… Повторюю: немовляті ясно — сила в тім, що кобила зелена, а не яка инша, инакше не було б чого сперечатися. Кобили сиві, гніді, вороні, мишасті, — яка рація глибокодумним діячам сучасної побіденної культури марнувати на них так потрібний для наших нащадків час? Инша річ — кобила зелена... Але дехто неймовірний і недосвідчений дозволяє собі взяти під сумнів саме існування Зеленої Кобили. Цей анальфабет* забуває про зелену папугу, зеленого змія, зелену нудоту і безліч инших зелених речей і істот. Йому не в знаки навіть широковідомий вірменський зелений оселедець, що спокійно висить на стінці і тихесенько пищить*. Я можу нагадати цьому забудькові, що почепити щось на стінку, в тім числі і будь-яку кобилу, не складає великих труднощів. У нашу добу індустріялізації і великих винаходів так само за жарт є пофарбувати оселедець і будь-що инше в перший-ліпший колір, у даному разі зелений. Згадка ж дана, щоб було про що подумати, було що розгадувати. Це — ознака глибокої пошани до розуму слухачів. Я дозволю собі навіть попрікнути упорядників цього багатонаслідкового диспуту за те, що Зелена Кобила не пищить, як вірменський оселедець. Тоді, справді, було б про що говорити. А так — доводиться кінчати й резюмувати. Це резюме ясне й просте; тільки Зелена Кобила повезе нашу пролетарську літературу в незнані світи, тільки Зелена Кобила поставить Укразію* на належне їй чільне місце в інтернаціональному русі, і тільки орієнтація на Зелену Кобилу є єдина справедлива й правдива орієнтація. Навіть Володимир Винниченко, втручаючись у революційну тематику, дарує сонцеїстам прапор із зелено-сонячних смуг*. Могутній хлорофіл — кров буйної реальности, життєдайна речовина, животворче знадіб'я. Отже геть прадавню, набридлу, заялозену кобилу сиву, вона вже ніде й ніколи не матиме ніякої сили. Хай живе Кобила Зелена, саме тому, що вона зелена, кольору живої радости й певної, світлої надії. Так, зелений колір — колір надії. Знаємо бо це з дитинства і не забуваємо цього до смерти. Не забуваймо ж цього й тепер. Ще раз: хай живе Зелена Кобила, символ надії і вищої радости! (Бурхливі оплески).
Голова. Слово має товариш Яновський*.
Промова Ю. Яновського
Шановне товариство! Дозвольте мені висловити надію, що Зелена Кобила не кусатиметься і не боятиметься трамваїв, автобусів і тиражів. Такі її властивості можуть привернути не одне людське серце. Ця тварина не буде славнозвісною Ентою з геніяльної пісні, котру в запалі проспівав попередній промовець. (Тов. Пилипенко з місця обурено: «Відкіля Ви взяли? Коли це я співав?»). Ні, — кажу я, — наша Зелена Кобила буде навпаки: товстою, як шкіра деяких читачів, що її не проб'єш нічим, крім Малашкіна та д-ра Фрідланда*; зеленою, як найкраща дурниця, котру можуть вимовити людські вуста, зеленою, як геніяльна непослідовність наших шановних сьогоднішніх зборів; розумною буде наша кобила настільки, наскільки дозволить їй це хвіст. Я знаю, що промовець, котрий говоритиме після мене, буде лаяти мене за екзальтованість, за непоміркованість, за романтику. Лайте, дорогий товаришу Шполе, на всі заставки: я все рівно не виправлюсь. Бо Зелена Кобила — колосальна епопея, в ній буде біля сорока мільйонів новел: кожна бо людина нашої нації напише хоч одну. Зелена Кобила житиме не тільки в стайні «Літературного Ярмарку» — вона сама собі вибере стайню, коли «Ярмарок» їй не догодить. Зелена Кобила не залишиться незайманицею, як та особа, що про неї сказав Овідій: «Незайманиця, котру ніхто не побажав!»* Я скінчив, товариші, і чекатиму резолюції. (М. Семенко* в місця: «Браво!»)
Голова. Слово має товариш Шпол*.
Промова Ю. Шпола
Товариші! Кожен з нас охочий запивати гірку страву свого життя солодким соком надій. (По залі здивоване: «Гм! гм!..»). Але в цьому не ганьба наша, а нещастя. Бо посудіть сами: що в негідного в тому, що людині хочеться смачного. А потім знов же: чи ж винна голубка, що голуба любить?* (Заля здивовано мовчить). Проте нещастя од цих солодких надій велике. І найбільше воно саме через те, що... ну, як це?.. одним словом, є до цього приклади... І їх чимало. Тільки я маю кепську пам'ять на прізвища і дати, і все забув. Але зверніться хоч до товариша Яновського, і він вам скаже. Він наведе вам якщо не сотні, то добрий десяток прізвищ тих письменників, що зіпсували до біса аркушів паперу, жили у злиднях, умерли у гризоті, були забуті, незнані, а потім, а потім раптом воскресли в мільйонових тиражах і розцвіли славою в читацьких душах. (По залі рух). От цей то знаменний факт і криє в собі все лихо і все нещастя! Да! Але ви спитаєте мене — чому? Я вам скажу. Та це ж зовсім просто! Бо хіба ж ви не розумієте, що у кого ж забракне невинної надії числити себе популярним письменником, якщо не за життя свого, то хоч після смерти?!. І мені особисто здається, що таких дурнів ще на світ не родилося, щоб од цього одмовлялися? (По залі притишений, але вдоволений регіт). А звідци і всі наслідки: обтяження бюджету видавництв, непродуктивна морока редакторів і з редакторами, продуктивна робота Головліту, а що торкається читача, то там — кошмар такий, що й сказати не можна. (Репліка із залі: «Про видавництва неправильно, говори по суті!»). Але мені кричать — «по суті». Тихше, товариші! Не кваптеся. Я маю своїх п'ять хвилин і скажу те, що маю сказати. Любі товариші! Ну, хіба ж це не по суті? Це ж просто таки — як «бревно в глаз» або, по-нашому, «залізяку на пузяку ба-а-ам!» Ось я дивлюся на всі ці скорботи і видавництв, і редакторів, і читачів — із ока мені котиться така щаслива сльоза, що вона, може, снилася тільки Колумбові, коли він помилково признав Америку за Індію. Справді ж бо: от і наша Зелена Кобила! Хіба ж вона для нас не те, що Індія для Колумба? І хіба ми не можемо з неї зробити справжньої Америки? (Голос: «Ого!»). Що-правда, є скептики, що завжди поступаються бадьорою тривогою своїх шукань перед затишним спокоєм рідного закапелка. Але ж хіба купа гною перед дверима їхньої хати не є свідоцтво того, що вони родилися тільки на те, щоб умерти? (Дехто з публіки невдоволено морщить носа). І я вже не говорю про розвязання в цей спосіб видавничо-читацької кризи. Це само собою. Це ясно. Але от іще дозвольте мені тільки, так би мовити, дві слові. Перша — це та, що в Зеленій Кобилі усі письменники матимуть широку можливість писати й «виписуватися». (По залі вдоволене: «Умгу!»). А друга слова — це безперечний факт ґарантії письменницької популярности не тільки в цьому віці, а й у всіх наступних віках. (Одна не гучна, але щира оплеска). Бо тут же одно з двох: або буде хоч один популярний письменник, або ж — усі разом витягнуть хоч одного таки популярного письменника. (Дружні, тривалі, щирі, гарячі оплески). Тим паче, що це, здається, Сенека сказав: «Щастя дається всім, але беруть його тільки розумні». Отже, будьмо розумними! (По залі ніякове перезиркування). Так-то! А тепер ще от що… Голова. Ваш час скінчився. Шпол. Я зараз. Так от. Тепер: що таке Зелена Кобила? Як відомо, у житті кобили бувають вороні, булані, инші, але зелені кобили бувають тільки в літературі. Проте нас зараз цікавить не цей бік справи, а от що. Кажуть, що Зелена Кобила має бути безконечною новелою, романом, епопеєю і т.д. Я, власне, з усим цим згоден, бо, справді, нерозумно б було заперечувати те, чого ще не знаєш. Але мені здається, що тут зарані треба з'ясувати один момент, щоб запобігти можливих непорозумінь. Справа ходить про той випадок, коли б із Зеленої Кобили вийшов роман. Це дуже важлива справа. Бо романи романам — рознь! Бувають романи ті, що в житті, а бувають ті, що в літературі. У житті, як відомо, романом зветься така форма відносин, де людина починає з того, що обдурює себе, а кінчає тим, що обдурює инших. (По залі спертий подих). У літературному романі зовсім навпаки. Там людина і починає, і кінчає тільки тим, що обдурює инших, себе ж вона ніколи не обдурює! (Заля покаянно мовчить). От у цьому і вся ріжниця. Але вона повинна стати тою провідною зіркою, що буде освітити як кожному з нас, так і нашій Зеленій Кобилі. І особливо останній. Бо коли хто з нас і впаде під тягарем своєї облуди і брехні, то великого нещастя од того не трапиться: инші заступлять його. А хто заступить Зелену Кобилу, цю вічно солодку надію облудного людського життя? Хто її заступить, коли вона випаде... Голова. Товаришу, ви вже давно переступили свій час. Шпол. Я зараз. (По залі невдоволена ворухня). Резолюцію. Товариші! Отже, з усіх точок зору і з усіх кутків погляду нам до зарізу треба Зеленої Кобили. Нам треба її так, як Колумбові Індії, і нам треба її так, як Америці Колумба. Доки нам пріти на печі? Хай живе Колумбів шлях до Індії! Хай живе винайдена Колумбом на шляху до Індії Америка! Іще хай живе розумність! Годі нам бути дурними! Голова. Я мушу вас припинити. Шпол. Зараз. От тільки я не зовсім згоден, що кобила наша має бути зелена. Чому саме зелена? А чому не золота? Я розумію, що колір її зовнішнього вигляду чудесно відбито в цім слові — «зелена». Але хіба ж справа тільки в цьому? А зміст? Де внутрішній зміст? Де те слово, що в ньому, мов у кришталевій воді, відзеркалилися б, — як сказав один українського походження письменник, — усі чудесні властивості цієї чистокровної тварини? На мою думку, «Золота Кобила» ось... Голова. Я позбавляю вас слова. Шпол. Одну хвилину. Чого ви сікаєтеся? Голова. Прошу залишити трибуну. Шпол. Мені тільки одну… Голова. Я вам не даю. Шпол. Я прошу тільки ще… Голова. Я забороняю. Шпол. Але ж я тільки… Голова. Сядьте. Шпол. Я протестую!.. Голова. Прошу залишити... Шпол. Я протестую!.. Голова. Я мушу вас… Шпол. Я протестую! Голос із залі. Та що він хоче? Шпол. Я тільки сказати... Голова. Товаришу, я вам не даю слова! Шпол. Я протестую!.. Голос із залі. Та що таке? Голова. Про що ви? Шпол. Одну хвилину, я... Голова. Про віщо, я питаю? Шпол. Я тільки... Голова. Про віщо ви думаєте говорити? Шпол. Про хвіст... (У залі запановує тиша, і похмурі лиця схиляються ниць). Голова. Слово має товариш Фельдман*.
Промова Фельдмана
Товариші, я цілком приєднуюсь до організаторів диспуту, які обрали таку слушну тему для наших зборів. Коні, товариші, завжди стояли в центрі уваги літературознавства. Наш класичний філолог, т. Йогансен, міг би блискуче довести про єдність походження слів «кінь» і «книга». А тому дозвольте зупинитись на чотирьох більш поширених типах коней, відомих за останні часи. Перший тип — це кінь за прізвищем «красавчик». Він високо підіймає голову, гарно біжить, але варто йому під'їхать під гору, як відразу ляга. Другий тип коня зветься «півень». У степу йде кроком, але, наблизившись до села, влетить в яку-небудь чужу стайню, і звідти його й не витягнеш. Третій тип — кінь як кінь: опиниться на базарній площі — почине кружляти на одному місці... Четвертий тип — пристойно біга по шляху, попід гору, але ж з гори ледве перебира ногами. (Колись працював в ганчаря). Це про чотири типи коней. Яке це все має відношення до Зеленої Кобили, запитаєте ви? Так слухайте: я вашу Зелену Кобилу пізнав, вона належала харківському магнатові Юзефовичеві*, при чому ви усі дальтоники: вона не тільки не зелена, але й не кобила. Це ж «красавчик», чорт візьми! Кожний вам розкаже: коли прийшли червоні, Юзефович замурував красавчика і крізь потайне віконце спускав йому вівса. Спасибі розумному Архипці, що підчас трусу застукав цього красавчика, Я кінчаю. Нам надалі потрібна завзята боротьба і проти типів коняк «красавчиків» та «півнів» і проти коняк січкарень та ганчарів, а також кобил усяких порід та фарб, хоч би ця фарба була й зелена. (Правда, що в свій час ця фарба була революційною, Каміль Де-Мулен* підчас Великої французької революції носив зелену стрічку).
Голова. Слово має товариш Куліш*.
Промова М. Куліша
Я уже наготовився був сказати — «чую за сірою одноманітністю літературних буднів неспокійний тривожний тупіт кованих копит прекрасної Зеленої Кобили, бачу, як мчить вона степовими дорогами у невідому голубу країну нового життя, одкидаючи назад груддя бурої степової глини, ледве ловлю ухом мелодію розірваного українського суму, мелодію, що, немов срібна порвана струна, в'ється і вже падає з кованих копит прекрасної Зеленої Кобили. Ух-ух! Який вільний, могутній, радісний рух!» — наготовивсь був сказати, та перебив мені це бажання попередній оратор, скінчивши свою промову прозаїчним суто діловим запитанням: а чи вивезе ж нас Зелена Кобила? (Репліка з місця: «Ви, Гур'евичу, проспали: попередній промовець нічого подібного не говорив»). На такі суто ділові запитання треба й по-діловому відповідати: Звичайно, вивезе, якщо її добре годуватимемо і якщо нашому циганові з батіжком не впаде на думку повторити досвід свого анекдотичного попередника — привчити Зелену Кобилу не ївши возити ... (Голос з місця) — Що? Голосніш кажіть, бо вже чую неспокійний, тривожний тупіт кованих копит прекрасної Зеленої Кобили. В її очах червоний відблиск. Дороги ж летять у невідому голубу країну... (Голос з місця). Що? Чи вистане корму? Степи наші безмежні, широкі! Люльку українську закурив Донбас! (Бурхливі оплески).
Голова. Слово має товариш Остап Вишня*.
Промова Остапа Вишні
Я, товариші, не зовсім погоджуюся з попереднім промовцем у тім його твердженні, що «Зелена Кобила» сприятиме розвиткові нашого національного пластичного мистецтва. (Голоси з місць: «Ніхто цього не говорив! Ви теж спите, як і Куліш!»), Плеханов у своєму «Вступі» до «Истории русской общественной мысли» каже: «Як відомо, мисливські племена виявляють значно більше нахилу, а головне — здібности до пластичного мистецтва, ніж племена, що плекають скотарство та первісне хліборобство»[3]. Отже, сподіватися, що «Зелена Кобила» допоможе нам перемогти нашу «медлительность в движениях», навряд чи можна. Хоч, з другого боку, відома пластична, тепер вже покійниця, Айседора Дункан* неодноразово приїздила на свої вечори пластичного танку на кобилах. Що-правда, кобили ті були здебільша гніді, булані й вороні, проте я гадаю, що специфічна зелена масть на нашій кобилі не повинна б так уже негативно вплинути на розвиток нашого пластичного мистецтва. В усякім разі спробувати можна. Мені здається, що опоненти мої сильно помиляються, вимагаючи, щоб ми всі зразу кричали нашій Зеленій Кобилі грубо й різко: — Тррррр! Цього робити ніяк не можна. Хоч істота вона й кобиляча, але не треба забувати, що вона має ніжну-ніжну, як ніжний весняний із зеленої трави килим, масть. А це до чогось зобов'язує... І ми, я гадаю, не помилимось, коли в поводженні із «Зеленою Кобилою» додержуватимемось способу лагідного, способу ласкавого, способу тендітного. Ми повинні не грубо на неї тиррркать, а так, як вабком до перепелички в червневому житі: — Тиру-тиру! Тпру-тпру! Тоді я певен, що «Зелена Кобила» не крутитиме хвостом і не попаде їй під хвіст віжка. Віжка під хвостом у «Зеленої Кобили» — це скандал, це національне нещастя... Отже, ще раз, товариші, я звертаюсь до вас з гарячим закликом: — Не — трррррр! — а лагідне: — Тпру-тпру! Тпру-тпру!
Голова. Слово має товариш Панч*.
Промова П. Панча
Товариство! Кинута ЗолотимПівником репліка, що кобиляча голова дурніша за курячу, єсть не що инше, як групове зухвальство, щоб не сказати більше. Півник. Наприклад: ...ціоналізм? Панч. Я говорю з катедри, а не з шпальт нашої дорогої «Літературної Газети». (Голос з місця: «А "Літературну Газету" і справді час уже зробить міжгруповим органом»). Півник. Кукуріку! Панч. От вам і кукуріку. Ви гадаєте, що ви знаєте Зелену Кобилу? — Нет, ви не знаєте Зеленої Кобили*. Півник. Чому? Панч. А тому, Золотий Півнику, що знання — досить складний психічний акт, і предмет знання — якраз не те, що ми під ним розуміємо, а щось зовсім инше. Зовнішні явища, Золотий Півнику, хоч і реально входять у наші почуття, проте уявлення виникає лише після відміни явища там десь у діяльності наших центральних органів. Вам, Золотий Півнику, «Прокламація Авангарду»* видається за зразок динамічного конструктивізму, а циган говорить, що коли б він так динамічно приторговував у ярмарку коней, то поснули б навіть дядьки. Значить, причина сприймання, як бачимо, знаходиться настільки ж в об'єкті, як і в суб'єкті. Або, кажучи словами Дрозда, «реальність не єсть у самім предметі, а тільки в мрії його розуму». Понятно вам, Півнику? Півник. Кукуріку! Панч. Так що ж таке Зелена Кобила? Зелена Кобила, товариші, — це геніяльний витвір природи, економіки й політики, її реальний образ просто пропорційний пульсації нашої крови. І це прекрасно ствердили своїм уявленням такі товариші, як Хвильовий* і Сірий Чортик Зануда. Перший уявляє цю Кобилу во образі Дульцинеї Тобозької. (Хвильовий з місця: «Он тоже, кажется, на меня намекает!»), а другий — во образі дошки, на якій колись катували батогами таких вульгаризаторів, як Мих. Биковець або Кость Буровій*. Чортик Зануда. А породив цю кобилу царат. Панч. Сірий Чортику Зануда, навпаки. Не царат породив Кобилу, а Кобила, Андрій Іванович*, був родоначальником дома Романових. Півник. І письменника Романова?* Панч. Про це запитайте в Сергія Єфремова*. В чотирнадцятому віці він переселився на нашу голову з Персії. Півник. Єфремов? Панч. Не Єфремов, а Кобила, Андрій Іванович. Чортик Зануда. Так Кобила ж жіночого роду? Панч. Було колись, а зараз один земвідділ наказав райвикові надіслати відомості про жеребців «обоєго полу». Значить, ваше зауваження у меншій мірі недоречне. Кобила — це... Сенченко*. У нас у Червонограді це просто жива шістка в такій грі, що зветься «циган». Циган (вилупивши очі). Сенченко, ану без національних моментів! Півник. Кукуріку! Панч. Ще один доказ, що мій погляд правильний. А чому, товариші? Тому, що це єсть властиве уявлення кожного зокрема розуму так про один предмет, як і про весь світ. Коли я охоплюю своїм поглядом нашу планету і вдивляюся в ряд віків, там серед мороку минулих часів я бачу атом із задертим трубою хвостом. Довкола цього атому зростав прогрес людства. Він безперестану міняв форми, але натура зосталась, міняв поведінку, але пристрасті залишались. З цим погодився колись і Ґізо, але Алтер і Коші, як Сеген і Муаньо*… Божко (перебиває). Що він тороче? Зеленою Кобилою у нас називається великий кавалок глини для горшків, а він пре чорт зна що. Давайте мені слово! Голова. В ганчарній справі? Гаразд: будете мати слово, а зараз не перебаранчайте опонентові. Вам залишилась ще одна хвилина. Панч. І глина складається з атомів, тов. Божко. Я кінчаю. Ви знаєте, що світ складався, складається й буде складатись, як і Божкова глина, із атомів, значить, Зелена Кобила жила в минулому й буде жити в майбутніх віках. (Оплески). Панч. Ще два слова. Семенко уявляє цю Кобилу без хвоста. Це — твердження помилкове. Уявити Зелену Кобилу без хвоста так само неможливо, як і нещасливий «Авангард» без Голоти Петра*. Півник. Кукуріку, кукуріку! (І так тричі). Бурхливі оплески поступово переходять в овацію. Голова. Слово має Майк Йогансен*.
Промова Майка Йогансена
Любі товариші і ще любіші товаришки. Ви зробили менівелику честь і попрохали мене висловитись у тій справі, що всіх нас захоплює і хвилює через увесь вечір у справі Зеленої Кобили. На прикрий мені жаль, я не можу погодитися ні з одним з товаришів, що промовляли на цю тему. (Голос: «Мистецтво, як лимонад?»*). Не згадуватиму ні слова про виступ товариша (серед нас стороннього і очевидно п'яного), що пробував нас запевнити, ніби зелену кобилу можна побачити тільки поштрихувавши якусь шкапу зеленою фарбою; перейду до тих, що серйозно і уважно поставилися до справи. Але я не можу пристати й на думку того товариша, що розглядав Зелену Кобилу, як деякий символ нашої радянської країни. Ясно, що в такому аспекті це була б не зелена кобила, а радше червоний кінь. Але я не символіст. Нехай цим займаються символісти. (Мих. Бик*: «Прошу слова по личному вопросу»). Так само глибоко неправдивий той погляд (що його висловила молода товаришка з синіми, як Фірвальдштетське озеро, очима), ніби Зелена Кобила є друкарська помилка нашої шановної редакційної колегії і стоїть замість слів «зазначена колегія». Бо коли це друкарська помилка, то чому вона не могла б передавати слів: «заборонена казка», або «заведена катеринка», або «зачароване коло»? (Дехто почина хвилюватись). Але найбільш небезпечним мені здається виступ того скептика (не можу навіть назвати його товаришем), який привселюдно заявив, що Зелена Кобила — це нереальна фікція, абсурдна мрія, фантастична вигадка ледащих людей і що в дійсності ідеал Зеленої Кобили — річ недосяжна. Натомість цей громадянин пропонував нам доїти сірих кобил і виробляти з їхнього молока халву чи рахат-лукум. Сором, товариші! Я довго думав, товариші, і мені здається, що я додумав до кінця. Я не боявся ніяких висновків і послідовно довів свою мисль до її логічного завершення. Спробую пояснити її вам. Зелена Кобила могла з'явитися на світ тільки в наслідок любови, любови між більш-менш зеленим жеребцем і не менш зеленою ж кобилою. Із цього цілком очевидно виходить, що Зелена Кобила не одна на світі. Її матір — це була теж зелена кобила, її батько теж був зелений жеребець, її брати і сестри теж зелені коні і зеленою (коли вона тільки не вийде заміж за якогось коня вороного чи коня блідого) мусить бути й вона. Що ж таке цей зелений колір у тієї кобили? Чи не випадкова гра природи, чи це опрична омана, чи нарочита манірність? Ні, це не те, товариші. Це мімікрія, це офарблення, що уподібнюється до околишнього світу. Я прошу вас, товариші, зробити такий експеримент. Заплющіть очі, затуліть собі вуха, запніть хусткою ніздрі. Тепер дивіться і слухайте і нюхайте. Цих стін немає, нема на них напису: «суворо забороняється», немає вікон, немає дверей. (С. Божко знервовано: «Прошу припинити оратора!») Моєї промови не чути: її немає. Немає звуку голосів, що стиха бубоніли в залі. Дзиґарі на стіні змовкли і маятник перестав одбивати секунди в нескінченної вічности. Запахів немає. Не пахне горілкою від товариша, що говорив про пофарбовану в зелений колір кобилу. Не пахне громадянин, що взивав Зелену Кобилу абсурдною мрією і недосяжним ідеалом. Щез запах тонкого флер-де-лі, що немов димним ореолом оточував дівчину з синіми, як Фірвальдштетське озеро, очима. Немає ні стін, ні домов, ні запаху. Але ви бачите, чуєте і нюхаєте. Ви відчуваєте найніжніший, трошки вогкий, запах весни, ви чуєте, як під вашими ногами десь далеко зі споду росте трава, ви бачите, як вище і вище росте, намість стін і стільців, ця трава, як вона розвивається в папороть, як вона росте чим-раз яскравіша й буйніша, як з папороти розвиваються дерева, проростають крізь стелю й дах. Тепер ви чуєте звуки, могутні й радісні, — це вітер шумить у крилатих кронах дерев; звуки ніжні й шовкові, що стелються в тонюній траві, звуки хлопають вітром у колосальні долоні дівочої папороти. Тисяча шелестів вступає в зелений оркестр і фугою біжить назустріч тисячам листя. І над усім плаває слабий неуявний аромат, сухий і ефемерний, але вічніший і дужчий від всього, що колись примушувало ваші ноги іти по землі і ваші руки боротись за щастя. Це аромат Зілля. Розплющіть очі, товариші, одтуліть вуха і згадайте тепер про Зелену Кобилу. Мімікрія! Пристосування під колір зілля. У височенних травах, в очеретах, у горобинцю, в чагарнику, в гаях і лісах живуть і пасуться зелені жеребці й кобили, грають лошата, і чоловік ще зроду не сідав і не запрягав їх, зроду їх ще не бачив, бо вони зелені, як те, що годує їх — зілля. Ширше розплющуйте повіка, товариші, напружуйте зір так, щоб очі мало не вилізли з орбіт; дивіться, скільки сили є в вас дивитись — і багато хто з вас побачить зелену кобилу, зелених коней, зелених лошат. Товариші! Проблемою Зеленої Кобили недавно зацікавився сам, наш знаменитий критик і славний історик літератури. Цей великий учений (наш Белинський, тільки не білий, а «червоний»), що з очайдушною сміливістю і мужністю (з такою рідкою за наших часів) бореться проти всіх рішуче невдоволених ним літераторів, на жаль,не дає вдень інтерв'ю останнім, боючися поставити себе в ніякове становище перед постовим міліціонером. Але, бажаючи навчити мене, славний історик літератури переборов почуття ніяковости і вчора в першій годині ночи особисто явився мені у сні. «Я прочитав у вашій душі і у ваших душах», суворо сказав критик (оглянувшись навколо, чи не сниться мені одночасно постовий міліціонер), «ваш погляд на Зелену Кобилу. Ви стали на небезпечний шлях. Ви думаєте (не смійте заперечувати!), що зелена кобила реально існує. Ви дійшли навіть до такого нахабства, щоб мислити собі зелених жеребців і зелених лошат. Тим часом у брошурі Баха*, по якій я знайомився з наукою, не сказано ні слова про зелену кобилу. Мій секретар також казав мені, що про зелену кобилу не говориться у відповідних постановах... Очевидячки (повторюю ще раз)... очевидячки зелена кобила — це огидний витвір фашистської політики, скерований на те, щоб зробити замах на моє історикове літератури, життя і таким чином підкопатись під революцію». Сказавши це, історик літератури ще раз оглянувся навколо і щез, весь сповинений «червоним» сяйвом. Як бачите, товариші, авторитет історика літератури стверджує цілком реальне існування зеленої кобили, ба навіть дає йому глибоке філософське обґрунтовання. Пробачте на хвилинку, вчора мені хтось підсунув нумер арґентинської газети зі статтею на цю тему, якої я ще не встиг прочитати. Читаю вголос товариші: «Сенсаційне — так — відомий професор Аґуардіенте — довгі блукання — так — установив, що в пампасах Арґентини живе новий ґатунок диких коней — так — на колір ці коні зелені, відтінку поль-веронез»... Що це!? Товариші, я прошу мене простити. Я беру всі свої слова назад. Я відмовляюсь від усього, що сказав. Зеленої Кобили не існує. (Заля хвилюється)*.
____________________________________
Примітки
Цей «Диспут — "Зелена Кобила"» був надрукований у альманаху-місячнику «Літературний Ярмарок», книга друга (132), січень 1929 р., виданому у Харкові видавництвом ДВУ. Даний текст є містифікацією, дотепною абсурдною пародією на літературні диспути українських письменників 20-х років. «Учасниками» цього диспуту про Зелену Кобилу начебто є зокрема письменники Іван Кулик, Аркадій Любченко, Антін Дикий, Сава Божко, Сергій Пилипенко, Юрій Яновський, Михайль Семенко, Юліан Шпол, Давид Фельдман, Микола Куліш, Остап Вишня, Петро Панч, Микола Хвильовий, Михайло Биковець, Іван Сенченко, Майк Йогансен; а також кумедно-химерні персонажі інтермедій «Літературного Ярмарку» — Циган з батіжком, Золотий Півник у синій свитці наопашки та сірий чортик Зануда. Автор «диспуту» не вказаний. Упорядник даної інтернетної публікації припускає, що цю пародію написав Майк Йогансен, відомий жартівник та містифікатор. «Диспут» про Зелену Кобилу ніяк не пов'язаний з романом французького письменника Марселя Еме «Зелена кобила», котрий був уперше опублікований 1933 року, тобто через чотири роки після «диспуту». Примітки додані упорядником 2019 року.
Ярмарком — Редакція альманаху «Літературний Ярмарок» жартівливо називає себе Ярмаркомом (тобто, в розгорнутому вигляді, Ярмарковим комісаром), пародіюючи назву посади членів уряду тієї доби, що очолювали народні комісаріати (нарком освіти, нарком юстиції, нарком землеробства і т.д.)
… при найближчій і найактивнішій участі Цигана, його адьютанта Золотого Півника в синій свитці наопашки та сірого чортика Зануди. — Циган з батіжком, Золотий Півник і чортик Зануда — персонажі веселих інтермедій «Літературного Ярмарку», котрі в тих інтермедіях кумедно висловлюються та сперечаються щодо надрукованих у альманасі творів.
… в будинкові літератури ім. Блакитного… — Мається на увазі Республіканський Будинок літератури ім. Василя Блакитного, що у 1927-1931 роках функціонував як клуб письменників у Харкові за адресою вул. Мистецтв 4 (тоді вулиця називалася Червонопрапорною). Тепер у будинку міститься Радіоастрономічний інститут НАН України.
… до промови тов. І.Ю. Кулика… — Іван Юліанович Кулик (за паспортом — Ізраїль Юделевич; 1897-1937) — український письменник, поет, прозаїк, перекладач, партійний і громадський діяч єврейського походження. Літературні псевдоніми — Р. Ролінато, Василь Роленко, Ральф К. Ролінато. Страчений сталінськими катами.
… перефарбувати і Трою, і весь світ на два кольори, такі люб'язні їхній небесно сонячній душі. — Натяк на жовто-блакитний прапор УНР.
… узброївся пером («монблан»)… — Мається на увазі чорнильна авторучка німецької фірми “Montblanc”.
Слово має товариш Аркадій Любченко. — Аркадій Панасович Любченко (1899-1945) — український письменник, перекладач, редактор, секретар ВАПЛІТЕ.
А. Дикий — Антін Васильович Дикий (1900-1937) — український письменник, драматург, член літературної організації «Плуг» та ВУСПП. Директор Харківського історичного музею. Страчений сталінськими катами.
… підійшов до шуцмана… — Шуцман — німецький поліціант.
… в Тірґартені… — Тірґартен — парк у центрі Берліна.
С. Божко — Сава Захарович Божко (1901-1947) — український письменник, журналіст, редактор. Чоловік дитячої письменниці Наталії Забіли. В’язень сталінських концтаборів.
… у старому Львові, у паркові, що оточує славетну гору Копєц… — Копець (повна назва Копець Люблінської унії) — курган на Замковій горі, насипаний 1869 року на честь 300-річчя об’єднання Королівства Польського з Великим Князівством Литовським (у складі якого була Русь, тобто Україна) унією 12 серпня 1569 року.
… тієї кобили, за яку згадують запорожці у своєму листі до султана? — Серед глузливих прізвиськ, котрими запорізькі козаки обзивають турецького султана у знаменитому листі, є, зокрема, і «кобиляча срака».
… о, якби молодість знала; о, якби старість могла! — З французького: Sijeunesse savait, si vieillesse pouvait. З епіграми (№ 191) французького письменника і філолога-поліглота Анрі Етьєна (1531-1598), яка була опублікована в його збірнику «Перші кроки» (“Les Premices”, 1594). Алегорично: жаль з неможливості поєднати енергію молодих і досвід літніх, зі зневажливого ставлення молоді до порад старших.
… «Графом Цепеліном», коли він перелітав океан. — Пасажирський цепелін LZ 127 «Граф Цепелін» (нім. Graf Zeppelin), побудований у Німеччині 1928 року, — найбільший і найпередовіший дирижабль свого часу, — за час його експлуатації 143 рази перелетів через Атлантичний океан, і один раз через Тихий. Польоти на нім припинилися 1937 року, після катастрофи схожого дирижабля «Гінденбурґ».
Слово має товариш Сергій Пилипенко. — Сергій Володимирович Пилипенко (1891-1934) — український письменник (прозаїк, байкар, літературний критик), громадський діяч. Літературні псевдоніми — Сергій Сліпий, Плугатар, Книгочій, Слухач та інші. Чоловік української письменниці Тетяни Кардиналовської, батько американської професорки-славістки Асі Гумецької та української художниці й поетеси Міртали Пилипенко-Кардиналовської, шваґер української письменниці, перекладачки, архітекторки Єлизавети Кардиналовської. Страчений сталінськими катами.
… славнозвісний Альборак, кобила великого пророка Магомета. — Біла крилата кобилиця, на якій, за віруванням мусульман, Магомет здійснив подорож на небо.
ex oriente lux — Зі сходу світло (латин.) Вираз походить від висловлення у Євангелії від Матвія (2.1.): волхви прийшли поклонитися новонародженому Ісусу, побачивши на сході світло яскравої зірки.
… da ist der Hund begraben. — От де собака зарита (нім.)
… долтонову хворобу… — Йдеться про дальтонізм, кольорову сліпоту, — спадкову, рідше придбану, особливість зору людини і приматів, що виражається у зниженій здатності або повній нездатності розрізняти всі або деякі кольори. Названа на честь Джона Дальтона, який уперше описав один з видів колірної сліпоти на підставі власних відчуттів в 1794 році.
Анальфабет. — Неписьменна, неграмотна людина, неук.
… широковідомий вірменський зелений оселедець, що спокійно висить на стінці і тихесенько пищить. — Мається на увазі анекдот із серії «вірменські загадки», що були поширені ще з початку XX сторіччя (що та серія згодом, у 60-х роках, в СРСР «трансформувалася» у анекдоти про вірменське радіо). Варіант цього анекдоту (але без прив’язки до вірмен) використав зокрема Зиґмунд Фрейд у своїй праці «Дотепність і її відношення до безсвідомого» (1905). От цей анекдот: «Що це таке: зелене, довге, висить у вітальні і пищить?» — «Не знаю». — «Оселедець». — «А чому він зелений?» — «Мій оселедець, як хочу, так і пофарбую». — «А чому він висить?» — «Мій оселедець, захотів і повісив». — «А чому він пищить?» — «Сам дивуюся!»
Укразія — Це слово, що, зрозуміло, утворено з'єднанням «Україна» та «Азія», є назвою першого українського пригодницького двосерійного кінофільму, прем’єра якого відбулася у Києві 24 березня 1925 року (у Москві — майже на рік пізніше). У фільмі йдеться про пригоди більшовицького розвідника з позивним «7+2» (це друга назва стрічки), що діє у тилу денікінців під виглядом білогвардійського офіцера. Фільм мав в Україні шалений успіх. Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ) представило «Укразію» зокрема на Паризькій міжнародній виставці 1925 року. В 2012 році стрічку було відреставровано на Кіностудії імені Довженка.
… Володимир Винниченко, втручаючись у революційну тематику, дарує сонцеїстам прапор із зелено-сонячних смуг. — Мається на увазі фантастичний роман Володимира Винниченка «Сонячна машина». Взагалі у цім творі прикметник «зелений» та похідні від нього присутні у величезній кількості, іноді по декілька на одній сторінці.
Слово має товариш Яновський. — Юрій Іванович Яновський (1902-1954) — український поет і романіст. Один із найвизначніших романтиків в українській літературі першої половини XX століття.
… товстою, як шкіра деяких читачів, що її не проб'єш нічим, крім Малашкіна та д-ра Фрідланда. — Мабуть, маються на увазі Сергій Іванович Малашкін (1888-1988), російський радянський письменник, знаний насамперед романом «Місяць із правого боку, або Незвичайне кохання» (1927) про сексуальну розбещеність комсомолки, та Лев Семенович Фрідланд (1888-1960), радянський лікар-венеролог та письменник, що у своїх творах, зокрема, розповідав про драматичні наслідки сексуальної розбещеності.
… сказав Овідій: «Незайманиця, котру ніхто не побажав!» — Цнотлива та, якої ніхто не побажав — Casta est, quam nemo rogavit — вислів із книги латинського поета Публія Овідія Назона «Любовні елегії» (“Amores” I, VIII, 43).
М. Семенко — Михайль Семенко (Михайло Васильович Семенко, 1892-1937) — поет; основоположник і теоретик українського футуризму (відомого також як панфутуризм), організатор футуристичних угруповань, редактор багатьох видань. Страчений сталінськими катами.
Слово має товариш Шпол. — Юліан Шпол (справжнє ім’я Михайло Омелянович Яловий, 1895-1937) — український поет, прозаїк і драматург. Належав до літературної організації «Гарт» і ВАПЛІТЕ (її перший голова), найближчий однодумець Миколи Хвильового. Страчений сталінськими катами.
… чи ж винна голубка, що голуба любить? — Вислів з поеми Тараса Шевченка «Причинна» (1837).
Слово має товариш Фельдман. — Давид Фельдман — єврейський радянський письменник, у 20-х роках мешкав у Харкові (зокрема у знаменитому будинку «Слово»), на початку 30-х переїхав до Москви.
… належала харківському магнатові Юзефовичеві. — Олександр Олександрович Юзефович, видавець харківської газети «Южный край», що видавалася з 1880 року і мала великий вплив на місцеву журналістику. Особняк Юзефовича на Сумській вулиці —один з найгарніших будинків Харкова, він десятки років є міським Палацом Одруження.
Каміль Де-Мулен — Люсі Семпліс Каміль Бенуа Демулен (1760-1794) — французький революціонер, діяч Французької революції. Депутат Конвенту, боровся проти жирондистів. Прихильник Дантона.
Слово має товариш Куліш. — Микола Гурович Куліш (1892-1937) — український драматург і журналіст. У 1926-28 роках голова ВАПЛІТЕ. Страчений сталінськими катами.
Слово має товариш Остап Вишня. — Остап Вишня (справжнє ім’я Павло Михайлович Губенко; 1889-1956) — український письменник, гуморист і сатирик. Рідний (молодший) брат письменника-сатирика Василя Чечвянського (Василя Михайловича Губенка). В’язень сталінських концтаборів (був засуджений до страти, але її замінили ув’язненням; а брат Василь таки був страчений сталінськими катами).
… відома пластична, тепер вже покійниця, Айседора Дункан… — Айседора Дункан (1877-1927) — американська танцівниця, дружина російського поета Сергія Єсеніна. Трагічно загинула, будучи задушена власним довгим шарфом, кінець якого намотався на вісь колеса її автомобіля.
Слово має товариш Панч. — Петро Йосипович Панч (справжнє прізвище — Панченко, 1891-1978) — український письменник, член «Плугу», ВАПЛІТЕ, ВУСПП.
Ви гадаєте, що ви знаєте Зелену Кобилу? — Нет, ви не знаєте Зеленої Кобили. — Перефразований вислів із повісті Миколи Гоголя «Травнева ніч, або Утоплениця» з книги «Вечори на хуторі поблизу Диканьки»: «Знаете ли вы украинскую ночь? О, вы не знаете украинской ночи!» З цього гоголівського вислову починається і вірш Володимира Маяковського «Долг Украине» (1926, тільки замість «О,…» у Маяковського «Нет,…»).
«Прокламація Авангарду» — Стаття, надрукована 1928 року у харківському альманасі «Бюлетень Авангарду» (додатку до журналу «Авангард») і підписана десятьма літераторами та художниками, зокрема Валеріяном Поліщуком, Василем Єрмиловим, Петром Голотою, Леонідом Черновим.
… такі товариші, як Хвильовий… — Микола Хвильовий; справжнє ім'я Микола Григорович Фітільов, 1893-1933) — український поет, прозаїк, публіцист, редактор. Лідер ВАПЛІТЕ, засновник «Літературного Ярмарку» та інших альманахів та журналів. Зазнав цькування з боку влади. Покінчив життя самогубством.
… таких вульгаризаторів, як Мих. Биковець або Кость Буровій. — Михайло Миколайович Биковець (1894-1937) — український письменник, літературний критик, педагог, громадський діяч, журналіст. Кость Степанович Буревій (псевдоніми — Едвард Стріха, Кость Соколовський, Варвара Жукова, Нахтенборенг, 1888-1934) — український поет, драматург, театрознавець і літературний критик, перекладач. Обидва були страчені сталінськими катами.
Кобила, Андрій Іванович — Андрій Кобила (пом. після 1347) —перший історично достовірний предок дому Романових і ряду інших родів. Згідно родоводів, Андрій по батькові Іванович. Так він згадується в «Енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона». Однак у «Ростовському синодику» він згадується по батькові Олександрович. У літописах Андрій Кобила фігурує лише один раз: в 1347 році він був посланий з Москви до Твері за княжною Марією Олександрівною, нареченою великого князя Симеона Гордого, дочкою князя тверського Олександра Михайловича. Більше про нього нічого не відомо. За родословцями він був боярином за часів правління Івана Калити і Симеона Гордого.
І письменника Романова? — Мабуть, мається на увазі Пантелеймон Сергійович Романов (1884-1938) — російський радянський прозаїк і драматург. Відомий також російський письменник Вадим Володимирович Романов (1841-1890).
… запитайте в Сергія Єфремова. — Сергій Олександрович Єфремов (колишнє прізвище предків — Охріменко, 1876-1939) — український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук, віце-президент ВУАН, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, публіцист, один із творців української журналістики. Загинув у сталінському концтаборі.
Сенченко. — Іван Юхимович Сенченко (1901-1975) — український письменник та журналіст. Належав до літературних організацій «Плуг» і «Гарт», потім до ВАПЛІТЕ.
… і Ґізо, але Алтер і Коші, як Сеген і Муаньо… — Ґізо — мабуть, мається на увазі Франсуа П'єр Гійом Гізо (1787-1874) — французький державний діяч, дипломат, історик. Алтер — можливо, мається на увазі Алтер Ребе (що в перекладі з ідиш означає Старий Вчитель; справжнє ім’я Рабі Шнеур-Залман бар-Барух з Ляд, 1745-1813) — каббаліст, засновник хасидського руху Хабад. Коші —Оґюстен Луї Коші (1789-1857) — французький математик, член Паризької та Петербурзької академій наук. Сеген — можливо, Марк Сеґен (1786-1875) — французький інженер, винахідник тросових підвісних мостів та жаротрубного парового котла парової машини. Муаньо — Франсуа Наполеон Марі Муаньо, абат Муаньо (1804-1884) — французький математик і популяризатор науки. Вважав себе учнем Оґюстена Луї Коші.
… як і нещасливий «Авангард» без Голоти Петра. — Петро Іванович Голота (справжнє прізвище — Мельник, інші псевдоніми — Петро Балашівський, П. Балаш, 1902-1949) — український письменник (поет, прозаїк), журналіст, художник. Член літературної групи «Авангард», котру очолював Валеріан Поліщук.
Слово має Майк Йогансен. — Майк (Михайло) Гервасійович Йогансен (1895-1937) — український поет, прозаїк перекладач, критик, лінгвіст, сценарист. Один із засновників літературного об'єднання ВАПЛІТЕ, часопису «УЖ». Саме Йогансену належить ідея заснування альманаху «Літературний Ярмарок», втілена Миколою Хвильовим. Йогансен був зокрема автором веселих інтермедій «Літературного Ярмарку».
«Мистецтво, як лимонад?» — Вираз із книги Майка Йогансена «Як будується оповідання», в котрій є розділ «Поезія і лимонад», де автор стверджує, що художня література, крім іншого, повинна розважати читача. Порівняння поезії з лимонадом Йогансен запозичив з поеми «Феліца» російського поета Гаврили Державіна (1743-1813), три рядки якої процитував у вищевказаному розділі.
Мих. Бик. — Мається на увазі Михайло Биковець.
… у брошурі Баха… — Мабуть, мається на увазі Олексій Миколайович Бах (до хрещення — Абрам Ліпмановіч Бак, 1857-1946) — радянський біохімік і фізіолог рослин, академік Академії наук СРСР, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Сталінської премії першого ступеня, основоположник радянської (російської) біохімії.
Зеленої Кобили не існує. (Заля хвилюється). — Після «стенограми диспуту» про Зелену Кобилу, що закінчується цими словами, у альманаху стоїть приписка редакції: «Продовження диспуту буде надруковано в 133 №». Але це такий же розіграш, як і весь «диспут». Ані в наступному 133 номері, ані в решті номерів «Літературного Ярмарку» продовження, звісно, немає.
Геннадій Кофанов.
Последние комментарии
53 минут 18 секунд назад
1 час 10 минут назад
1 час 31 минут назад
4 часов 12 минут назад
11 часов 36 минут назад
17 часов 20 минут назад