Українська драматургія. Золота збірка [Михайло Петрович Старицький] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Українська драматургія. Золота збірка
ДВА СТОЛІТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДРАМИ
Виникнення і становлення української класичної драматургії припадає на першу половину ХІХ ст., коли в передових українських колах почало розвиднюватись на розвиток рідної культури, зростання національної гідності, вивчення історії свого народу, його мови тощо. Тенденції такого поступу мали здебільшого фольклорний характер, дозволений імперським урядом для малоросійських аборигенів, хоча перші в Україні журнали на кшталт «Украинского вестника» і «Харьковского Демокрита» (почали видаватися 1816 р.), а також «Украинский журнал» (виходив від 1824 р.), крім історичних, географічних та етнографічних, містили також літературні матеріали. Так само в «Кратком очерке истории Харьковского университета» Дмитро Багалій, згадуючи науково-літературний рух в Харкові 1840-х рр., і вирізняючи з-поміж інших професорів Гулака-Артемовського, Метлинського, Срезневського, Квітку-Основ’яненка і Костомарова, а також видавців Н. Бецького та О. Корсуна, значить зокрема про останнього з них: «Корсун издал малорусский литературный сборник «Сніп», в котором, между прочим, помещена трагедия Костомарова «Переяславська ніч» и его же переводы из Байрона». Це було у Харкові 1841-го р. — від того часу темний період репресій та туподумства тривав аж до початку ХХ ст. майже сімдесят років. Що ж до питомо української драми, то, власне, як твір для театру, вона з’явилася фактично лише в 90-х рр. XIX ст., починаючи з п’єс тодішніх корифеїв — М. Кропивницького, М. Старицького, І. Тобілевича (Карпенка-Карого), оскільки розмірене імперське життя цього періоду пред’явило свої вимоги і до таких суспільно значимих галузей мистецтва, як театр і драматургія. Тож у Києві, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах Російської імперії засновуються професійні театри, що, порівняно з існуючим до того часу вертепним театром та шкільною драмою, було рішучим кроком на шляху подальшого розвитку народного театру. Зрозуміло, що про національну українську виставу ще не йшлося, оскільки усе це було явищем загальноросійського сценічного мистецтва, в якому мішані російсько-українські та польсько-українські театральні трупи ставили переважно російські п’єси. Але важливо, що заснування таких театрів певною мірою сприяло створенню українського національного репертуару. Отже, не все так просто було з розвитком саме українського професійного театру, а не самодіяльної забави на поталу розвеселеній слобідській публіці. Звісно, постави п’єс різних напрямів і стилів вимагали також різної манери гри, натомість у тогочасному «українському» театрі переважало «водевільне» й «фарсове» виконання етнографічного репертуару. Втім, саме завдяки йому закладалися підвалини для українського національного театру, до того ж втілені у творчості таких виконавців, як Соленик, Дрейсіг, Зелінський, Угаров, Зубович. «Для розвою справжньої, високої драми потрібні дуже вигідні, сприятливі умови, — наголошував у 1913 р. Микола Вороний, — насамперед треба, щоб народ мав міцне політичне становище, високу своєрідну культуру, вільну національну освіту, яка б могла розвивати найрізноманітніші ознаки народного життя, і, нарешті, повну можливість черпати поетичний матеріал з усіх своїх національних і історичних скарбів. Коли сих умов не буде, то драматична творчість не вийде за межі п’єс етнографічного характеру…» Чи існували такі умови в українському суспільстві? І яким взагалі було «українство» за описуваних часів? Чи виховували це чуття у тодішніх «українських» шляхетних родинах? Як взагалі відбувалась не примусова, немов у майбутніх 1920-х, а природна «українізація» у малоросійських родинах імперії? «Смуток молодої душі — се мов той цвіт лілії, / котру всі люблять, а ніхто в дійсності / до грудей не припне», — ці рядки О. Кобилянської, присвячені Христі Алчевській, можуть бути рефреном до тодішнього стану «внутрішнього» українства в душах принишклих малоросів. Отже, сприятливих умов на розвиток національної естетики тодішня українська драматургія не мала, тому початок її професійного існування був позначений етнографізмом. Воно й не дивно, адже за згадуваних часів у Російській імперії годі було мріяти про будь-яке оприлюднення літературного твору того чи іншого жанру українською мовою, адже така була «об’єктивна даність», накинута владою. Так, наприклад, Валуєвський циркуляр 1863-го р. разом із «таємним актом» 1876 р., якими, по суті, заборонялося «все українське», діяли аж до початку XX ст. Самий лише часопис «Киевская старина» (1882–1906), що від 1902 р. виходив під редакцією В. Науменка як «Україна», залишався єдиним національним друкованим виданням, яке вміщувало на своїх шпальтах твори українського письменства рідною мовою. Проте навіть з оприлюдненням «царських вольностей» становище української культури не поліпшилося, оскільки вже 24 листопада 1906 р. виходять «Тимчасові правила про друк», якими було приборкано стихійну хвилю діяльності українських видань. Тому не вільно забувати, що відносно ліберальне ставлення царського уряду на початку ХХ ст. до соціально-економічних зрушень в імперії не мало ніякого відношення до України. Хоча й почала існувати державна Дума, а цензуру було загалом скасовано — щодо суспільно-політичного життя в Україні можна сказати, що жорстоке приборкання «всього українського» під цю пору навіть посилилось. Навіть радикали не йшли у своїх вимогах далі заснування української преси та українізації шкіл. Також серед ширшого загалу російської інтелігенції в Україні набувала сили політика додатків до платні за «обрусіння краю». Але хіба лише в самій Україні бракувало «національної свідомості» у широких верствах населення? Попри офіційно-імперський, але виключно російський націоналізм, що межував із шовінізмом, посполите людство Російської імперії 1900-х рр. перебувало у зручних тенетах «національних» стереотипів колоніального зразка і вульгарно-етнічного наповнення. «Девяностые годы слагаются в моем представлении из картин разорванных, но внутренне связанных тихим убожеством и болезненной, обреченной провинциальностью умирающей жизни», — журився Осип Мандельштам. Тому не дивно, що боротьба індивіда із самим собою на тлі загальноімперського «все благоденствує» і водночас внутрішньо-суспільних катаклізмів відбувалась саме в драматургії. «Нова драма, — значив Микола Вороний, — малює боротьбу індивідуума з самим собою; се драма почувань, передчувань, докорів сумління, драма неспокою, вагання волі, ляку і жаху; се страшливий образ кривавого побоїща в душі людини». Втім, особливо «кривавими» ці душевні «побоїща» не були хоча б через брак національної свідомості в душах як авторів, так і виконавців тодішнього «українського» театру. Загалом його природі, естетиці, а також національним засадам рідко щастило на гідних інтерпретаторів в галузі відповідного репертуару. З часом малоросійські водевілі змінилися хіба що на історичні фарси й бурлескну інтерпретацію героїчної минувшини. При цьому будь-яка освічена людина в ХІХ ст. вважала за потрібне описати милі «етнографічному» серцю зойки наймитів на панщині, або співи приблудних кобзарів під парканом рідної садиби. Так уже повелося, що не самі лише дурні з поганими дорогами, по яких мчалася гоголівська птиця-трійка, звели до фольклорного блазнювання українську культуру. Горезвісне малоросійське дилетантство надійно всадовили її в міщанську кибитку Чичикова, пустивши світом з дурною славою жебрачки, оскільки українські етнографи-романтики не допускали у своїх ідеалістичних ілюзіях, щоби святий образ «кобзаря» здавався сліпим дідом у супроводі поводиря. І хапалися самостійно відроджувати фольклорну майстерність в одній окремо узятій утопічній Україні, чи пак Малоросії. Таким чином, лише чергові варяги у вигляді Ібсена, Метерлінка, Гауптмана, Стріндберга, Шоу, Чехова, які представляли нову європейську драму, вплинули на розвиток української драматургії вже за часів модерну, себто на межі ХІХ — ХХ ст., отримавши для себе додаткову модифікацію у вигляді творчості таких українських митців, як Леся Українка та В. Винниченко. З одного боку, вважається, що перші паростки нового українського театру нерозривно пов’язані ще з творчістю І. Котляревського, який визначив характерні шляхи розвитку вітчизняної драматургії, коли рівно через двісті років після першої української вистави в Кам’янці Струмиловій (дві інтермедії до драми Якуба Гаватовича), в 1819 р. на сцені Полтавського театру з’явилася його «Наталка Полтавка». З іншого боку, попри успішне варіювання сюжетів свого великого попередника, такі менш уславлені автори, як В. Гоголь, Я. Кухаренко і особливо Т. Шевченко й Г. Квітка-Основ’яненко, які відображали реальне життя, з часом сприяли розширенню ідейно-тематичного діапазону всієї української культури. Хоч як не дивно, але саме прагнення пов’язати твір із конкретними, баченими автором фактами, наповнити його елементами побутової сатири сприяло активному втручанню мистецтва в життя, витворивши аутентичний стиль «української драматургії». Ним виявилась звичайнісінька трагікомедія, себто мілка «національна» філософія на глибоких «малоросійських» місцях. Утім, навіть усупереч улюбленим традиціям бурлеску з його поглядом на народну мову як на щось придатне тільки для низьких жанрів, у драматургії, починаючи з Котляревського, все частіше виявляється прагнення до більш широкого, філософського застосування української літературної мови. Звісно, спочатку це була таки глибша філософія, зокрема в соціально-психологічній драмі «Украдене щастя» (1894), сюжет якої І. Франко побудував на живих джерелах народної творчості — численні пісні про жіночу долю, що їх автор називав «жіночими невольничими псалмами», лягли в основу сюжету. Але по тому будь-яку «філософію» заступила ідеологія тієї чи іншої верстви, до якої належав автор певного твору. Так, вважається, що нову українську драму характеризує в першу чергу те, що вона звернулась до зображення життя, побуту, моралі, інтересів селянина — найбільш численної тоді верстви трудящих. Мовляв, на сцені з’являються картини реальної дійсності, образи живих людей; представники народу стають позитивними персонажами літератури. І жодної тобі філософії! Але, спитаймося, чи була в Україні власна філософія театру? І розгублено розведемо руками: а таки не було! В українській традиції взагалі прийнято вишукувати історичні свідоцтва національних трагедій де завгодно, тільки не у себе за пазухою, себто в душі. Наприклад, мало кому ходить про з’ясування екзистенційних основ гуманітарної практики. Та й звідки цим основам узятися? В Україні ніколи не було власної філософської традиції, не було і не могло бути публіцистики в європейському сенсі слова, адже обговорення політичного питання завжди заборонялося владою. Натомість побутував специфічний дискурс — філософування, в основі якого — проблеми призначення України, майбутнє українського народу і т. ін. У суті речі, основна методологія малоросійського філософування зокрема в театрі — це самопізнання і самоаналіз, ґрунтовані на матеріалі всесвітньої історії. Саме ця методологія була виведена свого часу з філософії Г. Шелінґа і запроваджена в українських гуманітарних колах в якості універсального засобу пізнання світу. Відтак, обміління філософсько-літературного дискурсу розпочалося набагато раніше. Слідом за епохою класицизму з її звинуваченнями панам-глитаям, модерна українська драма часів символізму кінця ХІХ ст., як і будь-яка велика «гуманітарна» форма, втрачає епічну точність. Головним завданням автора-риторика стає утворення певного словесного й образного марева. Новий світ сам повинен скластися у цьому первородному хаосі слів, ну й викристалізуватися з нього лише завдяки незначним посередницьким зусиллям згаданого автора. Альтернативою цьому хаосу, а також відчуттю вичерпаності психологічної сюжетної драми була модерністська вакханалія нових форм у театрі. У глядача залишалося враження риторичної музики, але загальноприйнятою така філософія «національного» театру, як заклик до дії, звичайно ж, не ставала. Натомість найпопулярнішим жанром, викликаним катастрофізмом мислення епохи модерну, стала трагікомедія, себто сміх крізь сльози — цей споконвічний прояв малоросійської вдачі й загалом культурної естетики, втілений, нарешті, у театрі. «Комедія ця дуже серйозна, — чи не даремно бідкався Карпенко-Карий щодо своєї п’єси «Хазяїн», — і я боюся, що буде скучна для публіки, котра від комедії жде тільки сміху». Мовляв, чи потрібна філософська трагедія свинопасам і гречкосіям, для яких жування і мовчанка за столом стають космосом, а не бенкетом риторичної уяви? Таким чином, для класичної української драми важив виключно такий тип художнього мислення, як реалізм, що вирізняв людину насамперед як невід’ємного складника природного й соціального середовища, обмежуючи на різний штиб модерністські, чи пак «фрейдистські», підходи й засоби в зображенні її внутрішньо-психологічного світу. Мабуть, саме тому так довго й тавтологічно тривала драма української класичної драматургії. Ігор Бондар-ТерещенкоIван Котляревський Наталка Полтавка
Действующие лица: й. — вдова старуха. — дочь ее. — любовник Наталки. — дальний родственник Терпилихи. — выборный села.
Действие I
Театр представляет село при реке Ворскле. Чрез сцену улица малороссийских хат, к реке ведущая, и в сей улице хата Терпилихи.Явление 1
( )Явление 2
й. Благоденственного i мирного пребиванiя! (.)Удобная оказiя предстала здiлати о собi предложенiє на самотi. () Здоровi були, добродiю, пане возний! й. «Добродiю»! «Добродiю»! Я хотiв би, щоб ти звала мене — теє-то як його — не вишепом’янутим iм’ярек. а. Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство i розум. й. Не о сем, галочко, — теє-то як його — хлопочу я, но желаю iз медових уст твоїх слишати умилительноє названiє, сообразноє моєму чувствiю. Послушай:Так, добродiю, пане возний! Перестаньте жартовати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре iм’я; через вас люди начнуть шептати про мене, а для дiвки, коли об нiй люди зашепчуть… Музыка начинает играть прелюдиум. Наталка задумывается, а возный рассуждает и смешные показывает мины на лице.
Явление 3
. И после , показавшись на сцену, поет.()
Явление 4
прядет, шьет. а. Ти оп’ять чогось сумуєш, Наталко! Оп’ять щось тобi на думку спало?.. а. Менi з думки не йде наше безталання. а. Що ж робить? Три роки уже, як ми по убожеству своєму продали дворик свiй на Мазурiвцi, покинули Полтаву i перейшли сюди жити; покойний твiй батько довiв нас до сього. а. I, мамо!.. Так йому на роду написано, щоб жити багатим до старостi, а умерти бiдним; вiн не виноват. а. Лучче б була я умерла: не терпiла б такої бiди, а бiльше через твою непокорность. () Через мою непокорность ви бiду терпите? Мамо! а. Аякже? Скiлько хороших людей сватались за тебе — розумних, зажиточних i чесних, а ти всiм одказала; скажи, в яку надежду? а. В надежду на Бога. Лучче посiдiю дiвкою, як пiду замуж за таких женихiв, як на менi сватались. Уже нiчого сказать — хорошi люди! а. А чому й нi? Дяк тахтауловський чом не чоловiк? Вiн i письменний, розумний i не без копiйки. А волосний писар i пiдканцелярист Скоробрешенко — чому не люди? Кого ж ти думаєш — може, пана якого або губерського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка, — мала б вiчний хлiб; була б перше дячихою, а послi i попадею. а. Хотя б i протопопшею, то Бог з ним! Нехай вони будуть розумнi, багатi i письменнiйшi од нашого возного, та коли серце моє не лежить до їх i коли менi вони осоружнi!.. Та i всi письменнi — нехай вони собi тямляться! а. Знаю, чом тобi всi не люб’язнi; Петро нав’яз тобi в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш; чотири годи уже, як об нiм нi слуху нема, нi послушанiя. а. Так що ж? Адже i вiн об нас нiчого не чує, та ми живемо; то i вiн жив i так же пам’ятує об нас, та боїться вернуться. а. Ти не забула, як покiйний твiй батько напослiдок не злюбив Петра i, умираючи, не дав свого благословенiя на твоє з ним замужество; так i мого нiколи не буде. ( )О мамо, мамо! Не погуби дочки своєй() () Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати. Не плач, дочко! Я тобi не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж вiн? Нехай же прийде, нехай вернеться до нас; вiн не лежень, трудящий, з ним обiднiти до злиднiв не можна. Але що ж! Хто вiдає — може, де запропастився, а може, i одружився де, може, забув i тебе. Тепер так буває, що одну нiбито любить, а о другiй думає. а. Петро не такий; серце моє за його ручається, i воно менi вiщує, що вiн до нас вернеться. Якби вiн знав, що ми тепер так бiднi — о, з кiнця свiта прилинув би до нас на помощ. а. Не дуже довiряй своєму серцю: сей вiщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться в свiтi, та i о Петрi так думай. А лучче, якби ти була менi покорна i мене послухала.
()
Явление 5
() Трудно, мамо, викинуть Петра iз голови, а iще труднiше iз серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти замуж — для покою матерi треба все перенести. Скреплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої i буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив’яжуться; возному так одрiзала, що мусить одчепитися; бiльше, здається, нема на примiтi. А там… ох!.. Серце моє чогось щемить… ( .)Явление 6
, и . й. Помагай-бi, Наталко! Як ся маєш, як поживаєш? а. Ат, живемо i маємося, як горох при дорозi: хто не схоче той не вскубне. а. На нас, бiдних i безпомощних, як на те похиле дерево, i кози скачуть. й. Хто ж тобi виноват, стара? Якби оддала дочку замуж, то i мáла, хто вас обороняв би. а. Я сього тiлько i хочу, так що ж… й. А що такеє? Може, женихiв нема, абощо? А може, Наталка?.. а. То бо то i горе! Скiлько не траплялись i хорошi людцi, так: «Не хочу та й не хочу!» й. Дивно менi та чудно, що Наталка так говорить; я нiколи б од її розуму сього не ждав. а. Так то вам здається, а нiхто не вiда, хто як обiда. а. От так все вона — приговорками та одговорками i вивертається; а до того iще як придасть охання та сльоз, то я i руки опущу. й. Час би, Наталко, взятись за розум: ти уже дiвка, не дитя. Кого ж ти дожидаєшся? Чи не iз города ти таку примху принесла з собою? О! там панночки дуже чваняться собою i вередують женихами: той не гарний, той не багатий, той не меткий; другий дуже смирний, iнший дуже бистрий; той кирпатий, той носатий, та чом не воєнний, та коли i воєнний, то щоб гусарин. А од такого перебору досидяться до того, що послi i на їх нiхто не гляне. а. Не рiвняйте мене, пане виборний, з городянками: я не вередую i не перебираюженихами. Ви знаєте, хто за мене сватався. Чи уже ж ви хочете спхнути мене iз мосту та в воду? й. Правда, замуж вийти — не дощову годину пересидiти; але менi здається, якби чоловiк надежний трапився, то б не треба нi для себе, нi для матерi йому одказовать; ви люди не багатi. а. Не багатi! Та така бiднiсть, таке убожество, що я не знаю, як дальше i на свiтi жити! а. Мамо! Бог нас не оставить: єсть i бiднiйшi од нас, а живуть же. а. Запевне, що живуть, але яка жизнь їх! а. Хто живе чесно i годується трудами своїми, тому i кусок черствого хлiба смачнiший од м’ягкой булки, неправдою нажитої. а. Говори, говори! А на старостi гiрко терпiти нужду i во всiм недостаток. () Хоть i не годиться своєї дочки вихваляти, та скажу вам, що вона добра у мене дитина; вона обiщала для мого покою за першого жениха, аби б добрий, вийти замуж. й. Об розумi i добрiм серцi Наталки нiчого i говорити; всi матерi примiром ставлять її своїм дочкам. Тiлько нiгде правди дiвати, трудненько тепер убогiй дiвцi замуж вийти; без приданого, хоть будь вона мудрiйша од царя Соломона, а краща од прекрасного Iосифа, то може умерти сiдою панною. а. Наталко! Чуєш, що говорять? Жалiй послi на себе, а не на другого кого. () Я i так терплю горе! й. Та можна вашому горю i пособити; ()у мене єсть на примiтi чолов’яга i поважний, i багатий, i Наталку дуже собi уподобав. () От i бiда менi! а. Жартуєте, пане виборний! й. Без жартiв, знаю гарного жениха для Наталки. А коли правду сказати, то я i прийшов за його поговорити з вами, панi Терпилихо. () А хто такий той жених? й. Наш возний, Тетерваковський. Ви його знаєте… Чим же не чоловiк? а. Возний? Чи вiн же менi рiвня? Ви глумитеся надо мною, пане виборний! а. Я так привикла к своєму безталанню, що боюся i вiрити, щоб була сьому правда. й. З якого ж побиту менi вас обманьовати? Возний Наталку полюбив i хоче на нiй женитись; що ж тут за диво? Ну, скажiте ж хутенько, як ви думаєте? а. Я душею рада такому затевi. й. А ти, Наталко? а. Бога бiйтесь, пане виборний! Менi страшно i подумати, щоб такий пан — письменний, розумний i поважний — хотiв на менi женитись. Скажiте менi перше, для чого люди женяться? й. Для чого? Для того… а ти буцiм не знаєш? а. Менi здається, для того, щоб завести хазяйство i сiмейство; жити люб’язно i дружно; бути вiрними до смертi i помагати одно другому. А пан, которий жениться на простiй дiвцi, чи буде її вiрно любити? Чи буде їй щирим другом до смертi? Йому в головi i буде все роїтися, що вiн її виручив iз бiдностi, вивiв в люди i що вона йому не рiвня; буде на неї дивитися з презирством i обходитися з неповагою, i у пана така жiнка буде гiрше наймички… буде крепачкою. а. От так вона всякий раз i занесе, та й справляйся з нею. Коли на те пiшло, то я скажу: якби не годованець наш Петро, то й Наталка була б як шовкóва. й. Петро? Де ж вiн? А скiлько рокiв, як вiн пропада? а. Уже рокiв трохи не з чотири. й. I Наталка так обезглуздiла, що любить за пропастившогося Петра? I Наталка, кажеш ти, добра дитина, коли бачить рiдну свою при старостi, в убожествi, всякий час з заплаканими очима i туж-туж умираючу од голодної смертi, — не зжалиться над матiр’ю? А ради кого? Ради пройдисвiта, ланця, що, може, де в острозi сидить, може, умер або в москалi завербовався!.. В продолжение сего монолога мать и дочь плачут.Явление 7
() Не минула мене лиха година; возний гiрше реп’яха причепився. А здається, що Макогоненко до всей бiди привiдця. Боже милосердний! Що зо мною буде! Страшно i подумать, як з немилим чоловiком весь вiк жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. Куда менi дiватись? Де помощi шукати? Кого просити? Горе менi! Добрi люди, помогiте менi, пожалiйте мене! А я од всього серця жалiю об дiвках, якi в такiй бiдi, як я тепер. (.)Боже! Коли уже воля твоя єсть, щоб я була за возним, ти вижени любов до Петра iз мого серця i наверни душу мою до возного, а без сього чуда я пропаду навiки… ( .)Действие II
Театр представляет прежнюю улицу.Явление 1
()Один собi живу на свiтi, як билинка на полi; сирота — без роду, без племенi, без талану i без приюту. Що робить — i сам не знаю. Був у городi, шукав мiста, но скрiзь опiзнився. () Одважусь в пекло на три днi! Пiду на Тамань, пристану до чорноморцiв. Хоть iз мене i непоказний козак буде, та єсть же i негiднiйшi од мене. Люблю я козакiв за їх обичай! Вони коли не п’ють, то людей б’ють, а все не гуляють. Заспiваю лиш пiсню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив.Явление 2
а. ( )Явление 3
Те же и выходит от Терпилихи с перевязанною рукою шелковым платком. — в белом рушнике через плечо, каковые дают в Малороссии старостам при сватанье. выходит вперед и прохаживается впоперечь сцены с довольною миною. и стоят в стороне поотдаль, а выборный громко говорит в дверь Терпилихи. й. Та ну-бо, Борисе, iди з нами! Менi до тебе дiло єсть. ()Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи прочумається. й. Та надворi швидше провiтриться. а. В хатi лучче: тут нiхто не побачить i не осудить. й. За всi голови! (.)Не стидно, хоть на сватаннi i через край смикнув окаянної варенухи. (.)Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся iз города? й. Не обрiтається лi в городi новинок каких курйозних? й. Адже ти був на базарi — що там чути? а. Не чув, далебi, нiчого. Та в городi тепер не до новин; там так старi доми ламають, та улицi застроюють новими домами, та кришки красять, та якiсь пiшоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пiшки, що аж дивитись мило. й. Дивитись мило, а слухати, що мiщанство i купечество говорить, чи мило, чи нi? й. А що ж вони будуть говорити? Не тепер же та й не од себе видумали таку перестройку города. Хто ж виноват безпечним людям, що не запаслися заздалегiдь деревом, досками i дранню. Од того i тяжко. Ви думаєте, весело i старшинi принуждати других виполняти те, що їм велять. Та що ж робить, нiгде дiтись, коли треба управлятись. й. Що правда, то правда; трохи крутенько загалили, так i те ж треба сказати, що всякий господар для себе ж i строїть. а. Iншi хати такi були, що якби не велiли порозламовати, то б од вiтру самi попадали i подавили б своїх хазяїнiв. Коли прислухатись, хто бiльше гримає на сю перестройку, то однi тузи, багачi. А середнього розбору мовча строять. Да уже ж i город буде, мов мак цвiте! Якби покойнi шведи, що згинули пiд Полтавою, повставали, то б тепер не пiзнали Полтави! й. По крайнiй мiрi — теє-то як його — чи не чути чого об обидах, спорах i грабежах i — теє-то як його — о жалобах i позвах? й. Та що його питати: вiн по городу гав ловив та витрiшки продавав… (.)Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш — вiн заручився. а. Поздоровляю вас, добродiю… А з ким же Бог привiв? й. З найкращою зо всього села i всiх прикосновенних околиць дiвицею. й. Не скажемо, нехай кортить! (.)А се що за парубок? а. Се мiй знакомий; iде iз Коломака в Полтаву на заробiток. й. Хiба-развi — теє-то як його — iз Коломака через наше село дорога в город? о. Я нарошне прийшов сюда з ним побачитись. Выборный и возный уходят.Явление 4
а. о. Се старший в вашiм селi? а. Який чорт; вiн живе тiлько тут; бач, возний — так i бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий i хапун такий, що iз рiдного батька злупить! о. А то, другий? а. То виборний Макогоненко; чоловiчок i добрий був би, так бiда — хитрий, як лисиця, i на всi сторони мотається; де не посiй, там i уродиться, i уже де i чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже. о. Так вiн штука! Кого ж вони висватали? а. Я догадуюсь; тут живе одна бiдна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталцi возний засватався, бо до неї багато женихiв залицялись. () На Наталцi!.. (.)Но Наталка не одна на свiтi. (.)Так, видно, Наталка багата, хороша i розумна? а. Правда, хороша i розумна, а до того i добра; тiлько не багата. Вони недавно тут поселились i дуже бiдно живуть. Я далекий їх родич i знаю їх бiдне поживання. о. Де ж вони перше жили? а. В Полтавi. ()В Полтавi!.. а. Чого ж ти не своїм голосом крикнув? о. Миколо, братику мiй рiдний! Скажи по правдi: чи давно уже Наталка з матiр’ю тут живуть i як вони прозиваються? а. Як тут вони живуть… ( .)Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смертi Наталчиного батька. () Так вiн умер! а. Що з тобою робиться? о. Нiчого, нiчого… Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються? а. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка — Наталка. Петро всплескивает руками, закрывает ими лицо, опускает голову и стоит неподвижно. ( - ) Я не знаю, хто ти, i тепер не питаюся, тiлько послухай:Явление 5
()Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бiдний був тогдi i любив Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим пóтом копiйку, спiшив, щоб багатому Терпиловi показатись годним його дочки; но вмiсто багатого батька найшов мать i дочку в бiдностi i без помощi. Все здається, близило мене до щастя, но, як на те, треба ж опiзнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема нi в чiм удачi. Правду в тiй пiснi сказано, що сосiдовi все удається, всi його люблять, всi до його липнуть, а другому все як одрiзано. (.)Явление 6
и. й. Ти, небоже, i спiвака добрий. о. Не так, щоб дуже — от аби-то. й. Скажи ж менi, вiдкiль ти iдеш, куда i що ти за чоловiк? о. Я собi бурлака; шукаю роботи по всiх усюдах i тепер iду в Полтаву. й. Де ж ти бував, що ти видав i що чував? о. Довго буде все розказовати. Був я i у моря; був на Дону, був на лiнiї, заходив i в Харков. й. I в Харковi був? Лепський то десь город? о. Гарний город; там всього доброго єсть, я i в театрi був. й. Де? В театрi? А що се таке театр, город чи мiстечко? о. Нi, се не город i не мiстечко, а в городi вистроєний великий будинок. Туда ввечерi з’їжджаються пани i сходяться всякi люди, хто заплатити може, i дивляться на комедiю. й. На комедiю () Ти ж бачив, пане брате, сю комедiю, яка вона? о. I не раз бачив. Се таке диво — як побачиш раз, то i вдруге схочеться.Явление 7
Те же и. й. Що ти тут, старосто мiй, — теє-то як його — розглагольствуєш з пришельцем? й. Та тут диво, добродiю; сей парняга був у театрi та бачив i комедiю i зачав було менi розказовати, яка вона, та ви перебили. й. Комедiя, сирiч, лицедiйство. (.)Продолжай, вашець… о. На комедiї однi виходять — поговорять, поговорять та й пiдуть; другi вийдуть — те ж роблять; деколи пiд музику спiвають, смiються, плачуть, лаються, б’ються, стрiляються, колються i умирають. й. Так таке то комедiя? Єсть же на що дивитись, коли люди убиваються до смертi; нехай їй всячина!.. й. Они не убиваються i не умирають — теє-то як його — настояще, а тiлько так удають iскусно i прикидаються мертвими. О, якби справдi убивалися, то б було за що грошi заплатити! й. Так се тiлько грошi видурюють! Скажи ж, братику, яке тобi лучче всiх полюбилось, як каже пан возний, лицемiрство? й. Не лицемiрство, а лицедiйство. й. Ну, ну! Лицедiйство… о. Менi полюбилась наша малоросiйська комедiя; там була Маруся, був Климовський, Прудиус i Грицько. й. Розкажи ж менi, що вони робили, що говорили. о. Спiвали московськi пiснi на наш голос, Климовський танцьовав з москалем. А що говорили, то трудно розiбрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому i дуже поперевертав слова. й. Москаль? Нiчого ж i говорити! Мабуть, вельми нашкодив i наколотив гороху з капустою. о. Климовський був письменний, компоновав пiснi i був виборний козак: служив в полку пана Кочубея на баталiї з шведами пiд нашою Полтавою. й. В полку пана Кочубея? Но в славнiї полтавськiї времена — теє-то як його — Кочубей не бил полковником i полка не iмiл; iбо i пострадавший от iзверга Мазепи за вiрность к государю i отечеству Василiй Леонтiйович Кочубей бил генеральним суддею, а не полковником. й. Так се так не во гнiв сказати: буки-барабан-башта, шануючи Бога i вас. й. Великая неправда виставлена пред очi публичностi. За сiє малоросiйськая лiтопись вправi припозвать сочинителя позвом к отвiту. о. Там i Iскру почитують. й. Iскра, шурин Кочубея, бил полковником полтавським i пострадал вмiстi з Кочубеєм, мало не за год до Полтавськой баталiї; то думать треба, що i полк не єму принадлежал во врем’я сраженiя при Полтавi. о. Там Прудиуса i писаря його Грицька дуже бридко виставлено, що нiбито царську казну затаїли. й. О, се дiло возможне i за се сердиться не треба. В сiм’ї не без виродка — теє-то як його. Хiба єсть яка земля, праведними Iовами населена? Два плута в селi i селу безчестя не роблять, а не тiлько цiлому краєвi. й. От то тiлько нечепурно, що москаль взявся по-нашому i про нас писати, не бачивши зроду нi краю i не знавши обичаїв i повiр’я нашого. Коли не пiп… () Полно, довольно, годi, буде балакати. Тобi яке дiло до чужого хисту? Ходiм лиш до будущої моєї тещi.(.)Явление 8
()Горько менi слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя? Наталка, котору я любив бiльше всього на свiтi; для которої одважовав жизнь свою на всi бiди, для которої стогнав пiд тяжкою роботою, для которої скитався на чужинi i заробленую копiйку збивав докупи, щоб розбагатiть i назвать Наталку своєю вiчно! I коли сам Бог благословив мої труди, Наталка тогдi достається другому! О злая моя доле! Чом ти не такая, як других? (.)Явление 9
а. о. А що, Миколо! яка чутка? а. Не успiв нiчого i спитати. Лихий принiс возного з виборним. Та тобi б треба притаїтись де-небудь. Наталка обiщала на час сюда вийти. о. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу? а. Я кликну тебе, коли треба буде. Петро прячется.Явление 10
а. () Що ти хотiв сказати менi Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збiгаються. а. Нiчого. Я хотiв спитати тебе, чи ти справдi посватана за возного? () Посватана… Що ж робить, не можна бiльше сопротивлятися матерi. Я i так скiлько одвильовалася i всякий раз убивала її своїм одказом. а. Ну, що ж? Возний — не взяв його враг — завидний жених. Не бiйсь, полюбиться, а може, i полюбивсь уже? ()Миколо, Миколо! Не грiх тобi тепер надо мною смiятись! Чи можна менi полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав його, пожалiв би i мене, i його. а. Петра? (.)Явление 11
Те же, , а. й. Що ви тут так довго роздабарюєте? й. О чем ви — теє-то як його — бесiдуєте? () Ох, менi лихо! а. Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро. а. Свят, свят, свят! Вiдкiль вiн взявся? Се мара! о. Нi, се не мара, а се я — Петро, i тiлом, i душею. ()Що се за Петро? й. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвiт, ланець. () Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б — теє-то як його — убиратись своєю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видиться, здається, меж нами лишнiй. а. Почому ж вiн лишнiй? а. I вiдомо — лишнiй, коли не в час пришов хати холодити. о. Я вам нi в чiм не помiшаю, кiнчайте з Богом те, що начали. а. Не так-то легко можна окончити те, що вони начали. й. А по какой би то такой резонной причинi? а. А по такiй причинi: коли Петро мiй вернувсь, то я не ваша, добродiю. й. Однако ж, вашецi проше, ви рушники подавали, сирiч — теє-то як його — ти одружилася зо мною. а. Далеко iще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нiчого не значать. () Не прогнiвайся, стара. Дочка твоя — теє-то як його — нарушаєть узаконенний порядок. А понеже рушники i шовковая хустка суть доказательства добровольного i непринужденного єя согласiя бить моєю сожительницею, то в таковом припадкi станете пред суд, заплатите пеню i посидите на вежi. й. О, так! так! Зараз до волосного правленiя та i в колоду. () Батечки мої, умилосердiтесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете робiте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжiте i до вiнця ведiте. а. Не докажуть вони сього. Петро нiчого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сього силою нiхто мене не принудить. I коли на те iде, так знайте, що я вiчно одрiкаюсь од Петра i за возним нiколи не буду. а. Що то тепер скажуть? й. От вам i Полтавка! Люблю за обичай! а. Вислухайте мене, мої рiднiї! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою i смiлою; а як прийшов сей () шибеник, пройдисвiт, то i Наталка обезумiла i зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите вiдсiль сього голодрабця, то я не ручаюсь, щоб вона i мене послухала. и () Вон, розбишако, iз нашого села зараз… I щоб твiй i дух не пах! А коли волею не пiдеш, то туда заправторимо, де козам роги правлять. а. Зслизни, маро! о. Утихомиртесь на час i вислухайте мене: що ми любились з Наталкою, про те i Богу, i людям iзвiсно; но щоб я Наталку одговорьовав iти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матерi i поселяв несогласiє в сiм’ї — нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долi, послухай матерi, полюби пана возного i забудь мене навiки! ( . .) () Добрий Петро! Серце моє против волi за його вступається! Наталка плачет, возный рассуждает. й. Що не говори, а менi жаль його. а. На чiм то все се окошиться? () Ти, вашець, — теє-то як його — куда тепер помандруєш? о. Я iшов в Полтаву, но тепер пiду так, щоб нiколи сюда не вертатись… Iще пару слов скажу Наталцi. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву i для тебе в дальнiх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли i згодовалися вкупi у твоєї матерi, нiхто не воспретить менi почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив — все твоє: на, возьми! (- .)Щоб пан возний нiколи не попрекнув тебе, що взяв бiдну i на тебе iздержався. Прощай! Шануй матiр нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду. а. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грiшми можна од його одкупитися: воно тут! (.)Не треба менi грошей твоїх. Вони менi не поможуть. Но бiдою нашою не потiшаться вороги нашi… I моїй жизнi конець недалеко… (.) ( )Петре! () Мамо! Кого ми теряємо! () А тобi як вiн здається? й. Такого чоловiка, як Петро, я зроду не бачив! () Размишлял я предовольно, i нашел, что великодушной поступок всякiї страстi в нас пересиливаєть. Я — возний i признаюсь, что от рожденiя моєго расположен к добрим дiлам; но, за недосужностiю по должностi i за другими клопотами, доселi нi одного не здiлал. Поступок Петра, толiко усердний i без примiсу ухищренiя, подвигаєть мене на нижеслiдующеє…(.)Ветхая деньми! благословиши лi на благоє дiло? а. Воля ваша, добродiю! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний. й. Добрий Петре i бойкая Наталко! Приступiте до мене! ( .)Благослови дiтей своїх щастям i здоров’ям. Я одказуюсь од Наталки i уступаю Петру во вiчноє i потомственноє владiнiє з тим, щоб зробив її благополучною. (.)Поєлiку же я — возний, то по привiлегiї, Статутом мнi наданой, заповiдаю всiм: «Где два б’ються — третiй не мiшайсь!» i твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш. и ( ) Матинаша рiдная, благослови нас! а. Бог з’єднаєть вас чудом, нехай вас i благословить своєю благостiю… а. От таковi-то нашi полтавцi! Коли дiло пiде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються. й. Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й возний, здається, не з другой губернiї. о. Наталко! Тепер ми нiколи не розлучимося. Бог нам помiг перенести бiди i напастi, вiн поможе нам вiрною любовiю i порядочною жизнiю буть примiром для других i заслужить прозвище добрих полтавцiв. Заспiвай же, коли не забула, свою пiсню, що я найбiльше люблю. а. Коли кого любиш, того нiчого не забудеш.Григорій КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО Сватання на Гончарівці
Действующие лица: — обыватель из-за Лопани. — жена его. — дочь их. — помещичий крестьянин. — обыватель из-за Харькова. — сын его. — отставной солдат. — обыватель из Заиковки. и, ы.Действие в городе, на Гончаровке.
Действие первое
Улица на Гончаровке. Вдали видна Холодная гора.Явление первое
( )( ) А куди-то вже потяг, йолопе? Чи то вп’ять на вольну? Вернися лишень сюди! ( ) От чортова доглядачка! Таки i вздрiла! ( .)Чого там вертатися? Нiколи! а. Яке там нiколи припало? Вернися, бузовiре! ( .)Вернись, кажу тобi, вернись! Чи хоч, щоб за патли вп’ять притягла? (- .)Вернись, вернись, вернись! () Т’адже i вернувсь! Ну, чого там так пильно припало? а. А кажи, куди було помандрував? ( ) Та де тобi помандрував? Тiльки хотiв було йти до шевця, щоб чобiт залатав. а. Яке тепер латання? Недiленька свята; забув єси, католиче? Чи з глузду спився? Ще добрi люди i з церков не повиходили, а ти вже i на вольну швандяв! Знаю я тебе! оце було б так, як позавчора: п’ятiнка свята, люди нi рiсочки у рот не беруть, а вiн на вольнiй, та так впився, що не змiг i додому дiйти. Ввалився у провалля оттам на Холоднiй горi та й спав цiлу нiч. Ще то навдивовижу, як тебе москалi не обiдрали? Чи то ж не стид та й не сором? Гай, гай! Побила мене лиха година та нещаслива! Занапастила я свою головоньку з таким п’яницею! Тiльки б йому по вольним i шлятись!.. п. Оттак пак! А чому вольну зробили далеко? Постановили б її ось тут, на нашiй вулицi, так би я випив та й додому потрапив би, а то бiда! Iдеш, iдеш, поки до тiєї вольної дiйдеш! а. А, дурний та божевiльний! А про те не кажуть, що нащо б то пити? Ось коли б кабатчики та вiдмежували б геть по Залютин, то-то б я спасибi сказала! п. Холодком i туди недалеко. Аби б туди дiйти, а то й байдуже! а. Бач, п’яницi море по колiно! Вiн знай своє товче! Я тобi кажу, нащо ти п’єш? Чи мало ти худоби пропив? Був хазяїн як хазяїн; були волики, була й коровка. Була й одежа, неначе у якого мiщанина; усе позбував, усе попропивав, звiвся нiнащо. Одним одна свитина, а пояса i шапки катма! п. Брешеш-бо, не усе попропивав: шапка i тепер цiлiсiнька у тебе у скринi, а пояс застановив. а. А бодай тебе заставляла трясця та болячка! Нащо ти заставляв? п. Оттак пак! Чи я ж винен, коли шинкар у борг не дає? а. Та нащо ти п’єш? п. Але, нащо! Шинкар дуже до мене добрий, хоч опiвночi прийду, то й вiдчиня; та таки i горiлка не розведена. Вже пак до кабатчикiв не пiду. Та нащо i горiлку вигадали, коли її не пити? Якби її не було на свiтi, то я б i не пив. Тогдi б послухав тебе. а. Ох, моя головонька бiдна! Що менi з п’яницею робити? Усе одно товче: усе пить та пить. А за що вже й пити? Коли б не своїми бубликами торгувала, то досi усi б з голоду попухли! Який мене гаспид понiс за сього п’яницю? — Була козир-дiвка: чи на вулицi, чи у танцях, чи в дружках, чи у колядцi, — усiм була голова; на жарти, на скоки, — усiм була приводниця! А й казала покiйнiй матерi: «Не вiддавай мене, мамо, за мужика, за хлiбороба, я собi дiвка не проста: мiй дiдусь та був на Iванiвцi попом; та його мати — що вона протiв мене? Вона сластьоним торгувала, а я собi бублейниця, та ще й перва по базарю. Старша сестра за школяром, може, й за мене лучиться панич з правленiя». Так-таки iди та iди! От же i пiшла; от i живу! Люди у щастi та у багацтвi i не чують, як живуть; а я занапастила себе. Де мої молодiї лiта? Де моя дiвичая краса? Усе заїв оцей п’яниця, шибеник, харцизяка, воло… ( .)А куди-то, куди? Тривай лишень! (-.)Ось так же, коли честю не слухав.
ДУЭТ
Явление второе
Те же и а. а. Дай Боже день добрий! З недiлею будьте здоровi. а. Спасибi, будьте i ви здоровi. Як ся маєте? а. Та до якого часу, ще б то i не теє. а. А вашi за-харкiвцi, чи усi живi? а. Та вже нашим за-харкiвцям така прийшла бiда, що й сказати не можна. а. А що там за бiда? а. Там таких салдатiв найшло, що й сказати не можна! Таки що вулиця, то й салдат на кватерi. Видимо-невидимо! Аж тридцятеро їх, кажуть, прийшло. Така бiда! — А старий ваш дома? а. Та через силу дома. Оце тiльки спинила мандрувати. а. А куди ж то? а. Та ви знаєте його натуру? Йому нi празника, нi недiленьки; усе б йому шваньдять по шинкам. а. Ось, знаєте, що я вам посовiтую: така була в мене перша жiнка, п’яниця непросипенна. От же я її i повiз до знахура; вiн i дав їй якоїсь води, та й побожився, що вже, каже, не буде бiльш пити. Що ж? мабуть би, i перестала, та не до горiлки їй було; пробi кричала, що у животi пече, та до вечора і вмерла. Ось повезiте лишень i ви по знахурам, то й вам таке щастя буде. а. Та я ж возила, i де то вже не була! Була i у Тишках, була i у Деркачах, об правiй середi аж у Водолагу їздила; так що ж? Усi ув один голос кажуть: «Починено та й починено». Та, спасибi, вже у Островерхiвцi ворожка, так та заочi вiдгадала; каже, що любощiв давано, та, не вмiючи, переборщили. А хто ж то й дав, так навдивовижу! Каже, дала йому чорнява молодиця, а в неї хата з немазаним верхом. От як ув око улiпила! Чи знаєте Грициху, старого Пискавки невiстку? Вона, вона йому починила! Адже ж сама чорнява, та й верх на хатi немазаний. Я ще її, падлюку, буду позивати, щоб не вiдбивала мужика. — Ну, одже ж то ворожка i дала менi зiлля та й каже: «Звари та й дай йому якраз на молодику, у глуху пiвнiч, як першi пiвнi заспiвають», а я, собi на лихо, чи проспала, чи так на мене наслано, що перших пiвнiв не почула та дала, як другi заспiвали. Що ж: як випив, як зскоче, як дерне з хати, та на вулицю, а там як чкурне, так аж ляпотить; та й поченчекував аж на Косолапiвку. Пив, пив, три дня там пив, усе з себе попропивав. Вже сама знайшла та насилу додому доволокла. Та вiд того часу ще гiрш п’є. Та вже хiба крадькома вирветься, а то як того цуцика на верьовцi держу. а. Де ж вiн тепер? а. Оттам заперла, нехай висидиться. Прокiп () Била жiнка мужика, за чуприну взявши… а. Бач, де обiзвався! — Здоров, приятелю; а ходи ке сюда! п. Рада б душа в рай, так грiхи не пускають. Як жiнка скаже. () Випустiть-бо його, будьте ласкавi. Маю до вас дiло. а. Ану вже iди сюди, iди! (.)ТЕРЦЕТ
Явление третье
и а. а. Здоровi, мамо, були! 3 недiленькою будьте здоровi. а. Спасибi, будь i ти здорова! Де-то ти так рано ходила? Поки я упоралась, дивлюсь, вже тебе i нема. а. Ходила, мамо, на базар, поки до ранньої, та купила дещо. Ось скиндячки у коси, а оце шпалерiв купила на голуби та на квiтки. А оце, бач, так обiщалась: на тi грошi, що по п’ятинкам заробляла, так вiдкладала, та, зiбравши, от i купила, платок. Бач, який? (.)I не гарний, скажеш? Великий та модний, з квiтками; тепер усюди такi на мiщанках. () Нащо було тратитись? Мабуть, i дорогий? а. Дала я за нього сiм кiп та золотого з п’ятаком; та вже торгувалась, торгувалась! Морока та й годi! Бiля круглого трахтиря чугуєвська перекупка, так аж забожилась, що не можна дешевше. Та ще там смiх: вона узяла, та на мою голову примiряє i каже: виш, як тобi к лицю! — А тут де узявсь пан, таки справжнiй пан; тут хрест () а тут кавалерiя () та й каже: «От славная девушка! Пристало, пристало. Вот красавица!» — А я як засоромилась. Ув очах почервонiло, та не знаю, куди й дивитись; а вiн усе хвалить та смiється. а. Потурай панам, чого вони не набрешуть! То вiн над тобою глузував. а. Будто б то пани i брешуть? Вони сього не вмiють i над дiвкою не будуть гнущатись. Вони письменнi. а. Та знаю я i письменних. Є, душко, з них усяковi. Чи мало тут на Гончарiвцi дiвчат з ума позводили i письменнi, i купцi, i усякi? Хто молодого чоловiка зупинить! а. Та сей, мамо, вже пiдтоптаний. а. Потурай, потурай! Такий ще бiльш лиха наробить, чим молодий. Ох, знаю я такiвських! — Та скажи ж ти менi, нащо тобi сей платок? а. Оттак, нащо? Лучиться чоловiк, от у мене i хустка. Рушники є, хустки не було, тепер пiде йому на хустку, а як вийду замiж, так буду сама пов’язуватись. Тепер вже така мода, що очiпкiв не носють, i на попадях не побачиш; не так, як ви усе у очiпцi, по-старосвiтськи. а. Тим-то й горе, що новина старовину прогонить. Потурай людям! Покинули свiй закон, та усе б то по-панськи, то й нашi будуть, як паннi з мужиками жити. А се добре зробила, що купила хустку. Увечерi жди старостiв, казали, прийдуть. () Якi там старости? Вiд кого б то? а. Чи знаєш iз-за Харкова Павла Кандзюбу, що чумакує? Вiн колись до нас заходив з монастиря на спаса. а. От за того старого? Лисого? а. Тю-тю, дурна! — За Стецька, його сина, коли знаєш. а. За того божевiльного? Се ще краще! Та вiн, мамо, зовсiм дурний! а. Дурний! — Так багатий. а. Цур йому з його багатством, коли в нього глузду нема. а. Глузду нема, так багатий. а. Як i по нашiй вулицi йде, то малi дiти з нього смiються. а. Нехай смiються, а вiн собi багатий. а. А як прийшов раз до нас на Оснiв’янську мойку, так там такий з нього регiт був, що вже хазяїн насилу прогнав, щоб ми через нього не гуляли. Се вже побила лиха година та нещаслива, коли за такого iти; неначе усi люди повимирали. а. Так кажу тобi, що багатий! Скiльки пар волiв чи усякої худоби! У нього будеш у золотi ходити; а помре старий, так усьому добру будеш господиня. Нема на свiтi луччого щастя, як з дурнем жити! Вiн тебе не б’є, не вередує; а коли там здуру хоч i налає, так тiльки крикни на нього, то вiн i замовче. Куди схочеш, пiдеш; як задумаєш, так i худобою орудуєш. Та що то й казати! Усе не те, що з розумним; нема тобi воленьки; нi погуляти, нi в хорошi походити. А сварка, а лайка, а бiйка!.. Ось i мiй п’яниця: що з нього, що вiн не дурний? Коли б пак одурiв, то я б зрадувалась. а. Та вже, мамо, що хочете, кажiте, а я за того дурня, за того бецмана не пiду та й не пiду. а. Нiчого вередувати. За такого багатого не пiдеш, так кого ще тобi треба? Чи якого повитчика будеш ждати? Та доки нам тебе i содержати? Бач, батько п’яниця непросипенний; я своїми бубликами тiльки вас i содержу, та вже i в мене сила не та; звалюсь, хто вас буде годувати? а. Чим я тобi, мамо, у тягiсть? Лiтом на мойцi — слава тобi, господи, — скiльки заробляю? А зимою пряду; та й зiбрала чимало: повнiсiнька скриня на колесах. Коли ж я стiльки у дiвоцтвi зiбрала, то можу себе i содержувати, i зодягати i без мужика-дурня. а. Те-таки, що зiбрала, то гаразд, а що за багатим мужиком бiльш збереш, так то ще лучче. Послухай мене, Улясю! Послухай мене, доню! Не дрочись! Iди за Стецька, даром що дурний. Бач, нiхто не трапляється. За кого ж тебе i вiддати? Де тi люди? () Мамо!.. Я б вам… щось сказала… а. Ану, кажи. а. Адже ви знаєте Олексiя? а. Якого се? () Коваля. Ось чи впам’ятку вам, що доварив вам кочергу, а оце недавно чаплiю зробив? ()Еге-ге-ге! Коваль? Знаю. А що? Чи не дума вiн? () Атож! а. Нехай собi i у головi не доклада. Чи можна, щоб я за нього вiддала? Хiба вiн тобi казав? а. Еге! а. А ти що? А ти йому i не плюнула межи очi? а. От так пак! А за що? а. Щоб не сiкався за нерiвню. Чи не думаєш ти за нього? а. Атож! а. Та що се ти узяла у голову? Чи вiн же тобi рiвня? Правда, вiн парень добрий, коваль мудрий, усячину зробить, не п’є, з бурлаками не гуля, протiв мене звичайний; усе правда. Так що ж? Крепак! а. Що нужди, мамо, що крепак. Пани у нього добрi, про них усюди така чутка iде. а. Та хоч вони i добрi, та пани! Як-таки се можна, щоб тобi з волi та у неволю; була казенна, та пiдеш у пiдданство; була городянка, та станеш селянкою! а. Де б я нi була, чим би я нi стала, то менi i байдуже. Менi за ним буде усюди добре, бо я люблю його! а. А того i не подумаєш, як тебе поженуть на панщину?.. Ох, менi лихо! Мою Улясю та на панщину! а. А чим панщина страшна? Так зате не знатимемо нi подушних, нi десятських, нi хвонарних; усе то пани за своїх людей платють. Та i на мойцi — чи мало там панських? Так усi-то, крий Боже, як то хвалються, що як добре за панами жити! а. Та вже ж, Улясю, як собi хоч, а я тобi мати, так я тобi скажу: скорiш в мене на долонi волосся виросте, чим я вiддам тебе за Олексiя. Та вже тут нiчого патякати: я вже старому Кандзюбi казала, щоб сьогоднi i старостiв присилали. а. Ох, менi лихо! сьогоднi?.. а. Сьогоднi, сьогоднi. Чого тут вiдкладати? Постiй же, доню, тут; Стецько прийде, та й поговорите собi любенько; а ти не безумствуй, будь до нього приязна… а. Об чiм з таким дурнем i говорити? Я не вмiю… а. Потурай! Дiвка з парубком аби б зiйшлись, а то найдуть, об чiм говорити, а часом i мовчки ще й лучче подружать; я се добре знаю. — Посидь же за воротами, а я пiду лагодити обiдати. (.) () Так такая-то моя доленька нещасливая? Так такому-то дурневi достанеться орудувати надо мною? Так такий-то йолоп наругається над моєю русою косою? Що менi у його багатствi? Казала ж наша паламарка: через золото, каже, сльози ллються. Наварю i борщу, i усякої страви, та як воно буде розведено моїми слiзоньками, чи пiде ж у душу? Буде i одежа хороша, i постiль бiла, та коли стiна нiма, з ким буду розмовляти, у кого порадоньку узяти? З Олексiєм пiшла б на край свiта, старцевому сухаревi буду рада, з калюжi водицi нап’юся, аби б вiн, мiй милий, мiй голубонько сизий, мiй Олексiєчко, менi подав! Коли ж горе i бiда постигне, то аби б вiн був бiля мого серденька, вiн не дасть менi сплакнути; а як приголубить мене, то i усю бiдоньку забуду. (.)Явление четвертое
и выходит скоро; разинув рот и размахивая руками, идет и, увидев Уляну, останавливается, сам с собой смеется, охорашивается; подходит и боится; осматривает Уляну сзади и с восторгом говорит. о. Та й патлата! ( .) А що в вас варили? ( ) Нiчого! () Ну!.. ну!.. а тепер… що? а. Що? о. Що? а. Що? о. Що? а. Що? Нiчого. о. Брешеш-бо, як нiчого! Батько казав, розпитай її обо всiм. А чорт її зна, об чiм її розпитувати! Я усе позабував. а. Так пiди до батька та i розпитай, коли позабував єси! о. Так вiн-бо добре казав, не iди, каже-говорить, вiд неї, поки обо всiм не домовишся. а. Нi об чiм нам домовлятися. о. Як нi об чiм, коли вже ти за мене iдеш? а. Нi, голубчику, сього нiколи не буде. о. А чом не буде? а. Тим, що я за тебе не пiду. о. А чом не пiдеш? а. Тим, що не хочу. о. Та чому не хочеш? а. А не хочу — тим, що не хочу. о. Ну, тепер твоя правда. А батько казав, що ти пiдеш. а. Не пiду. о. Ну, а батько казав: не потурай їй, поженихайся, та пiсеньки заспiвай, то вона i пiде. От я i заспiваю:Явление пятое
Те же и й, увидев их вместе, тихо подходит и подслушивает. о. Оце ж увечерi і старостiв пришлемо. Чи присилать? а. А як же? присилай, присилай. (.)Побачиш, якого облизня пiньмають. о. А пiч колупатимеш? а. Як-то вже не колупатиму? Оттак усю поковиряю. (.) () Бач, яка жартовлива! Але трохи баньок не виколупала. Зачим так робити? а. Затим, що я тебе шаную () — як ту собаку рудую! ( ) От тобi i правда на свiтi! Послухаю, що дальш буде. о. Ну! Кажи ж ти менi: як ми оженимось, то що будемо робити? Га? кажи, кажи. а. Ти знаєш, а я не знаю. о. Пожалуй, я знаю, а ти чи знаєш? а. Та не знаю. Ну тебе зовсiм. () Еге! так я тобi усе розкажу: нiгде правди дiти. Мене батько навчив. Чи сказати? (.)Напечемо коржiв, зомнемо маку, та намiшаємо з медом, та й посiдаємо, та й їстимемо. I не мудро, скажеш? ( .)А що то в тебе? Хустка? Чи не менi то? а. Кому ж, як не тобi, мiй вороне чорнесенький! (.)Твоїй пицi вона i пристала. о. А ке сюди, я примiряю. а. Та нехай же увечерi, сама тобi почеплю () що i у дверi не потовпишся. о. Що то, мабуть, гарно з хусткою? Чи знаєш що? Я ще зроду не женився. То-то, десь, гарно жонатому; що усi ж то, усi, куди оком закинеш, усi женються. Будеш же менi головоньку мити i голубити? а. Змию, змию () що тебе i чорт не пiзна. Цур вже йому! прожену його вiдсiля та й втечу додому. (.)А приголублю ось так: ось ходи сюди. ( .) () Здорова, Уляно! Нехай тобi Бог помага! ( ) А, мiй Олексiєчку! Де ти узявся? Я тебе цiлий ранок бажала. ( ) Дурний, що i прийшов, не чув би об своїм нещастi. () Ох, менi лихо! А що там за нещастя? й. Тобi лихо? Не знаю кому! Ох-ох-ох! От правда на свiтi! Здоров, Степане! Поздоровляю тебе засватавшись! () Спасибi. й. Так оце увечерi до Уляни i за рушниками пришлеш? о. Пришлемо. й. Боже ж вам помагай! (.) о. Спасибi. () Прощай, Уляно! о. Iди здоров! () О батечки! що менi робити? Вiн нiчого не зна, та й сердиться i утiка, коли менi свiт не милий. Як би його зупинити? (.)Олексiю! () Схаменулась! Нехай покортить! ( .) а. Олексiю-бо! () А чого там? а. Чого-бо ти сердишся? ( ) Чи се ж таки правда, що ти iдеш за його? а. Так що ж, що правда? ()ДУЭТ
Явление шестое
выбегают. ( ) Що, що тут таке? Чого ти кричиш? п. Чи не об’їздчики кого з горiлкою злапали?ТЕРЦЕТ
Действие второе
Та же улица.Явление первое
( ) Што за прiятной оцей Харков! Єй, iстинно! i за границею таково не видал! Таки што хозяїн, то i доброй чалавєк. Той тебя просiт абєдать, другой на кунпанiю; та всьо с потчиванньом та з ласковим словом. Вот усю Туреччину, Францiю i Рассєю прахадiли, а нєтутє такого приятного города! То-то Харковская Русь матушка! Та так усi нашаво брата поважають! Нi хрестини, нi свадьба у знайомих не буваїть, штоб без меня то абашлось. Правда i то, што уж нiхто так парядка не дасть, как я. ( .)Павидав-таки свiту я на свайом вiку! I гдє-то не пабував? Так куди мужику протiв нашаво брата справиться-та, хоч у дружках iлi у старостах, алi у кумах. Все закони знаю, аттаво i усе ка мне. Вот i у вечеру пайдьом старастаю девку сватать; так акрама таво, што от Шкуратихи рушник шумит, та i старой Кандзюба на радощах, што засватаю сина йово дурака, чим-небудь таки паступиться-та. Вот i будет на табак (.)В свєтi только живи умеючи, а то не пропадьош з голоду. (.)Явление второе
й. ( ) Ходив, ходив — а все-таки не знайшов свого щастя. Був i на кладбищi, позавидував покiйникам: їм-то нi печалi, нi воздиханiя, як спiвають дяки. Лежать собi i вже нi об чiм не думають; а наш братчик терпи! Думай собi та гадай, та нiчого не видумаєш. (.)Явление третье
Те же и, вышед за ворота и увидев Скорика застыдилась и хочет воротиться. й. А iди, Улясю; а iди, галочко, сюди! Та не соромся. Се мiй рiдний дядюшка вернувся з походу. ( .)Ось розкажи йому, як ти мене любиш. а. Здiлайте милость, уступiтесь за мене, бiдную, нещасную! Хотять менi свiт зав’язати, хотять мене силою вiддати за Стецька, за того дурного… к. Ах, ти, девушка, девушка! Повези тебя у Францiю, так би там тебя назвали мамзель; а у Туреччинi — марушка, а у Рассєї — девушка-зазнобушка! Я усе їх язики знаю. Ну, как тєбя аддать за Стецька, кагда ти любиш маво племянника!.. а. Ох, батечку! Як ясе ви оце вiдгадали, що я його люблю? () Ну, да так; не усьо спраста. Ходили таки па паходам, видали свєту, та дешто i знаем. Ну, так ти любиш єво? () Менi стидно сказати! Адже ви знаєте? к. Ну, Алексiй тебя любiт? () О! про його скажу: вiн мене любить так, що i сказати не можна, i каже, що краще мене нема нi меж селянами, нi меж городянами. Я б i про себе сказала б вам, як я його люблю, так не годиться про се розказувати. Я тiльки матерi сказала, що люблю його дуже-дуже i що краще його i у всiм Харковi нема. А вам сього не скажу. к. Што ж матушка? Каково чорта вона ретирується-та? а. Каже, що крепак. Боїться, щоб мене у селi не обiждали. к. Крепак? Та што ж за бiда? Вана не хадила по свєту, так нiчаво i не знаєт. А вот как я хадил па паходам, так видал, што i у Францiї, i у Туреччинi, i у Рассєї за памещиками крепакам житьйо доброе. Вот i Алексiєв барин доброй, честная душа! А што меня у салдати атдалi, так єта по нагаворкам прикажчика. Так што ж? Наслужил Богу i государю, пахадил па паходам, навидался свєту i у Францiї, i у Нiмєчинє, i у Рассєї, i у Туреччинє; та i стал чалавєком, та i горюшки мнє мало-ста. й. Постарайтеся ж i об нас, дядюшка! Киньте Кандзюбенка, ходiм до Шкуратки, та поговорiть, нехай не губить нас.()
Явление четвертое
, и поет и грызет орехи. ()Явление пятое
Те же и без шапки, крадется чрез театр. а. А куди то, тату, мандруєте? Вернiтесь лишень! (.)Єй же то Богу, не пущу! п. Та менi є дiло до чоловiка, — що се таке? а. Оттак, припало дiло! та без шапки i iдете? п. Винеси ж ке шапку. а. Не винесу, бо пiдете на вольну, а опiсля що вiд матерi достанеться. Хiба не знаєте? п. Оттак! усе на вольну. о. Та винеси йому шапку, послухай; бач, як його кортить. Хоч би i на вольну пiшов, так тобi що за дiло? — Не хто ж велить, батько, хоч i поганенький, мо, ликами шитий, а усе-таки батько. Не послухала б ти мого? Вiн би тебе скрутив, що до нових вiникiв пам’ятовала б. Чи так i мужика не будеш слухати? Ну, ну! В мене гляди! а. Не буду тебе слухати, бо не буду твоєю жiнкою. о. Побачу, як то не будеш! Ану, старий! як скажеш: чи вона буде, чи не буде моєю жiнкою? п. Хм!.. Я б тобi щось сказав, та тутечка не можна. Ось ходiмо зо мною прогуляймося, аж ген туди, на Лису гору. о. Якого я там чорта забув? Не хочу. ( ) А що, чи є в тебе грошi? о. Та ось повна кишеня; батько дав на сватання. й. Пробiгайся ж з ним на вольну та постав йому четвертину, то вiн до тебе буде добрий i дочку присилує.ДУЭТ
Явление шестое
Те же и а. а. Чи се ж тобi, дiвко, звичайно середу дня з парубком на вулицi стояти? Чи се тобi хiба вечiр? Не вмiла б де у куточку постояти, щоб нiхто i не бачив, а то i маяче усiм у вiчi, як та верства! Що люди скажуть?.. Та й тобi, Олексiю, чого тут ханьки м’яти? Вже вона мов просватана; вiдрiзана скибка. Шукай собi другу, а її вже не обдурюй. й. Нi, паньматко, нiколи я нiкого не обдурював; не моя се натура, її ж я полюбив, от вiд макотруса буде другий год; та, правду тобi скажу, так її полюбив, що коли не вiддасте за мене, то не знаю, як i на свiтi проживу. Одарiє! Не знаю, як вас по батюшцi, паньматко! Згляньтесь на Бога, не занапастiть моєй душi; кажу вам, що вмру або у салдати пiду, коли її рiшусь. Пожалiйте мене, сироту: батька у мене нема, мати при старостi, одна, нiкому її, бiдної, буде доглянути. Я буду тут-здесь на заробiтках, а Уляна i господарюватиметь i стару матiр доглядатиметь. Захочете i ви до нас перебратись? — найдемо куток, буде i хлiба шматок. Буду на вас заробляти, буду вас почитати i послухати як матiр рiднесеньку. Худого слова вiд мене не почуєте. Буде вам гарно в мене жити. Коли i було яке лихо, то усе позабуваєте, тiльки вiддайте за мене Уляну. а. Олексiєчку, мiй голубчику! Послухай же й мене, що й я тобi скажу. Я й сама тебе люблю, мов рiднесенького сина. Парень ти протiв мене звичайний, слухняний; що озьму у руки ту чаплiю, що ти менi сковав, то зараз тебе i згадаю. Та як же за тебе вiддати? Ти собi на лихо крепак! Та й за Кандзюбенка як не вiддати? Хоч дурний — мiри нема, так багатий, не узяв його чорт i з батьком. Сама собi господиня, свекрухи нема; у хорошi походить i у волi поживе. Нi, Олексiйку, не вiддам з волi та у неволю. й. Та яка се неволя? То ви не буваєте по селам та й не знаєте, як тепер добре за панами жити! I казеннi дiвчата, аж вибрикуючи, iдуть у села за панських; одна одну попережа. а. Та воно, Олексiйку, i правда твоя; чула i я дечогось про се багацько: iдуть i нашi городяни за селян, та ще й за панських; та менi ось що: Кандзюбина худоба, а її до бiса! Жалко, як достанеться кому другому, а не моїй дитинi. Нехай вже, Олексiю, так буде, як воно є. Ти з Уляною розiйдись та приходь на весiлля, буцiмто нiчого i не було. () Ой паньматко, паньматко! Ти мене такими рiчами мов гарячою шиною у серце шпигаєш! Щоб я на весiлля прийшов? Не хочу, не хочу!.. Не можу iз собою зовладати, бо любов, як сон: нi заїси, нi зап’єш, коли кого нападе. Коли ж нема у вас жалю, пiду прямо до свого барина, упаду у ноги i проситиму, щоб вiддали у салдати, та й пiду на край свiта, у Туреччину, де дядько був. () Тогдi, мамо, тiльки ти мене i бачила!ДУЭТ
Явление седьмое
ио. () Га! Чого? Ось-ось де я! ( .)Ге! ге!.. ге!.. Бодай тебе заво… ге! заводила лихоманка, як вiн мене за… ге!.. завiв! Одно те, що насилу дiйшов, атут ще i не потрапив, замiсть Харкова та учистив аж у Григорiвку. Було б тобi сватання! З якого б чорта рушники давати, якби я не прийшов? Ще ж i додому швандяти не близько! ()I ще з сим дурнем нiчого i не зробиш! Заслав було його, так-таки вернувся. (.)Чого ж ти вернувся? Де ти дiв свого тестя? о. А щоб вiн злиз! Знаєш: як пiшли ми, та усе iдемо, усе iдемо… а вiн поспiша, аж сопе, та усе поспiша; а далi став тюпати пiдбiгцем; а там вже — даром що старий — став i пiдплигувати, неначе панський пристяжний; а я за ним тюпаю, усе тюпаю… та не дожену. От як бачу, що не дожену, гукнув, щоб вернувсь та узяв грошi, бо за що вiн питиме? Кинув йому зо жменю, та як потяг назад, та й не потрапив, та аж у Григорiвку просунувся, а вiдтiля вже сюди; та так утомивсь, що неначе у хрещика гравсь. — А ти чого так посупивсь, мов той кiт, що мишу упустив? Але не слуха, що йому i кажеш… ( ) Пiду тепер до дядька-салдата. Не хочу нiякої поради. Нехай вчить муштри; iду охотою у салдати… (.) () Ану, Стецько, чи вже спочив? Ходiм, голубчику, ще до батька; може, вiн досi сердиться, що я не йду. Прийду та обую шкаповi чобети з пiдковами, одягну нову свиту… та й мудра ж! Ходiм!.. Та не близько ж iти! Аж ген-ген! I не видно вiдсiля!.. (.)Действие третье
Внутренность крестьянской избы; на правой стороне длинный стол, покрытый ковром и сверху скатертью, на ней большой ржаной хлеб. По обеим сторонам стола длинные скамейки; на левой стороне сцены три маленькие скамейки. В углу, но на виду, печь.Явление первое
лежит на скамейке за столом и спит. ( ) Гляди ж, Улясю-душко, не барись. Пов’язавши скиндячки, пришпили квiтку з правого боку, щоб знати було, що молода, та й виходь пiч колупати. Вже скоро i люди прийдуть… Та що ми без батька будемо робити? Хоч поганенький, та був; а теперички iз-за свого та треба позичати. Де то вiн шляється?.. О, лиха моя година! (.)ДУЭТ
Явление второе
Те же и входит с покойным духом. а. Е! се Олексiй. й. Дай Боже вечiр добрий! Помагайбi вам на усе добре! () Спасибi. а. Просимо до господи. Сiдай, Олексiю, щоб, як кажуть, старости сiдали. Ти таки прийшов до нас? й. Прийшов, тiтко, коли не виженете. Знаєте, що я вам скажу: ходив собi по вулицi та ось що змороковав. Не вiддаєте Уляни? так i бить, Бог з вами! Дядько каже: не тiльки свiта, що у вiкнi, не во гнiв вам сеє слово. Є дiвчат по усьому свiту; заплющившись, десяток нагарбаю. Невдаха женитись на Улянi — найду собi другу. А менi подозвольте подивитись, як люди сватаються; повчусь i собi. а. Добре се ти, Олексiю, вигадав, що покинув за Уляною вбиватись, а теперечки i вона, побачивши твоє роздум’я, i сама схаменеться i полюбить Стецька. Посидь же з нами; казали дiвчата — прийдуть на сватання, i музику достанемо, от i ти з ними потанцюєш i Улянi розвадиш. й. А де вона? Я б з нею поговорив i навiв би її на розум. а. От там у кiмнатi убирається. — Уляно! Уляно! А ходи вже сюди! ( .)Ох, менi лихо! Оце вже старости! (.)Ти, Олексiю, сядь тут окроме бiля дверей; а ми, старий, з тобою, як голуб з голубкою. Еге! ( .)Уляно, Уляно! Iди пiч колупай; старости вже прийшли. (.)Та iди-бо; що ти не йдеш? ( .)От тут стiй, та соромся, та почервонiй-бо; бач, яка блiдна, та нi на кого не дивись, усе колупай. ()Ох, Боже мiй — i Олексiй тут! ( ) Мовчи та диш. Давай певно рушники, а з хусткою пiдожди, поки дядько-салдат навчить. ( .) Опять так же стучат за дверью. ( ) Ну, тепер зовсiм. Починай, старий! ( ) Коли добрi люди, та з добрим словом, то просимо до господи; а коли так собi, то вибачайте.Явление третье
и входят с палками; у первого подмышкой ржаной хлеб. в новой свите и очень больших сапогах, франтит и все охорашивается, не снимая новой высокой шапки. () Ти ж, товаришу, как у паходах не бувал, света не видал и нечаво не знаєш, так у речах не суйся за умiлими, а ожидай команди, та только подтакуй. Вот i увесь пароль. (.)Та снiми ж шапку, новобранець! У первый раз во фрунте. (.) () А що ви за люди, i вiдкiля Бог принiс? () Прежде усєво позвольте во фрунт стать i без темпов вам честь отдать, а просто покланитца и добрым словом прислужитца. Прежде паслушайте нас, а после уж будет от вас приказ. Кагда будет теє, так ми i онеє; когда ж наше слово не в прийом, так ми адретируємося i проч пайдьом. А што ми не дезертьори, i не марадьори, i без худої науки, так вот вам хлеб святой у руки. (.)Пожалуйте. ()Так-таки, так. ( )Хлiб святий приньмаємо, а вас послухаємо; коли ж ваша рiч не до дiла, то не треба i вас, i вашого хлiба. Сiдайте, люди добрi; може, здалека iдете? ( .)А вiдкiля ви, панове, з якої землi? к. Ми з землi дальної. Кали слихали, аж з Францiї. о. Вже й видно — москаль, зараз i збрехав. Ми притьмом з-за Харкова (.) п. Що ж то за земля? Чи далеко вона вiдсiля? к. Не близько. Iщо аж за Москвою будет верстов сто. ш. Так-таки, так. п. Крий Боже, як далеко! Мабуть, на кiнцi свiта! Туди ворон нашої костi не занесе! — Хороша ж сторона? к. Старана важная! Туда i за всєво свєту господство з’єзжаєца пажить, пагулять… п. Чи там же кабаки, чи вольна? к. Там об кабаках i не слишно; усе п’ють без заказу. п. А горiлка дешева? к. Нiпочому. Там горiльчанi каладiзя. п. От сторона, так-так! Ще лучче Косолапiвки. Тим-то i господство туди унажа. Е, якби нам, жiнко, туди на слободу перейти, та хоч би раз у таких колодязях скупатись! Ви ж в нас постоєм, чи що? () Нет, ми прахадяща, партийонна каманда. А вот з нами какая гисторiя, просимо паслухать. Раз у прошлом у годi були ми у паходi, у диком народi. Сємдесят городов разорили, тридцять полонили, а один траншеями осадили. А у евтом городi как раз сидел вот евтот () дикой князь. Войско ево штурмует, а он знай себе бунтует, паднiмает угору плечi i гаворит такiї речi: з городом вам атдамся завсєм, толькi патєште менє тем, оддайте мiне алi птицю, алi чорную куницю, алi красную дiвицу, какую у вас iзберу i до себя приведу. Генерал нас призвал, такиї речi i сказал: ти, Осип Скорик, па всему свету пабувал, усю Туреччину iзхадил i в Рассєю захадил, ти з ним пайди i в Нiмецiю зайди, iщiте таково дива, шукайте, i как найдьош, ему аддавайте. Вот ми как пашли, тридцать государств прашли, а такова дива не нашли. Я було у ретираду астался, так наш дикой князь затялся; усьо iшли, iшли, i учора у єтот город, — как завьотца, не знаєм, — пришли; тут разом пала нам пароша… ()Бов, бов, бов! То по москалевiй брехнi дзвонють. Яка лiтом пороша? ( ) Малчи, шпийон! Не дасть закону сполнить. () Дарма, бреши, бреши; до чого-то воно дiйдеться. к. Вот как пала пароша, i на парошi след увидали i слiдiть стали. Наш дикой князь татчас па следу взнал i как апеченой закричал: вот мая нi птиця, нi чорная куниця, а красна дiвиця! Пайдьом єйо ськать i на нєйо пароль узять. Вот ми па следу и пайшли i да вашово дому пришли. Тепер ми себе розсуждаем: певно, наша нi птиця, нi куниця, а красная дiвиця, у вас у хатi, тут єйо i палучить желаем. А па євтой мовi будьте усе здарови. Нашому слову канець, а ви дайте делу вiнець. () Так-таки, так. о. Бач, куди карлючка закандзюбилась! Не з чорта хитрий i москаль! ( ) Що се за напасть така? Вiдкiля се ви, панове хранцузи, таку бiду на нас накликаєте? I якого нам дикого князя поставляєте? Що воно таке є, кажiть? Щоб нам нашого не втопить. к. Е, хоч наш князь i дикой, одначе он штукар великой! Как на свет родился, то iщо з сабою не бился; кагда ж ляжет спать, так ат нєво i слова не слыхать; i таки з худоби кой-што маєт, i кагда абедаєт, зубов не позичаєт, а собственними своїми кусаєт; ат вади нi разу п’ян не бивал, i нiкагда у себя грошей не крал; у кампаниї знает честь, свiчей i сала не ест; ум i разум за ним ведьотця, он на стену не дерьотця. Тепер ви дєлом розмишляйте, а нам ответ давайте. () Колупай швидше пiч, колупай! () Ось що ми зробимо: хлiб святий приньмаємо, доброго слова не цураємось; а щоб ви нас не порочили, буцiмто ми передержуємо куницi або краснi дiвицi, так ми вас пов’яжемо. Чи так, жiнко? ( ) Роби як знаєш. Ти батько i нам усiм голова; як скажеш, так i буде. п. Еге! Дочко, а годi пiч колупати, давай чим оцих хранцузiв пов’язати. () Ану, ну; до чого дiйдеться, то я i навтiкача. ( ) Iди ж, iди. Чуєш, що батько велить? Може, нiчого не придбала та вже i соромиться. Не вмiла матерi слухати, не вчилася прясти, не заробила рушникiв, в’яжи ж хоч валом. А ке лишень, що в тебе там є? (.)Та iди-бо; ще й опинається. () Пастой! — Дєлаїш темпи, без флiгельманта. Кагда не знаете порядку, спрашуйте бувалих. Прежде надобно сполнить закон. Ми усьо знаем: видали, как єто делается i у Францiї, i у Туреччинє, i у Рассєї. Вота што: садись, мать. А ти, девка, пакланися батюсьцi i матусьцi на-троєча, дякуй за хлєб, i соль, i за науку, i праси благаславения на добройо дєло. Вот как усюда делаєтця. (.) ( ) Так-таки, так. () Кланяйся ж у ноги, без темпов, по слову. ( .)Раз, у другой, у третьой. Полно. () Та буде ж, буде; та годi ж, годi. Давай щвидче по чарцi. к. Ну, тепер матусьцi: раз, у другой, у третьой. Полно. ( ) Ненечка моя рiднесенька! Лебiдочко… перепiлочко! У останнiй раз прошу тебе: не топи свого дитяти!.. Дай менi на свiтi пожити!.. Олексий стоит в стороне и, тронутый, утирает слезы. () Годi ж, Улясю, годi, доненько! Устань же, кажу тобi. Сього вже не буде. Давай там, що є. ( .)Та кажу ж тобi, що давай. От тiльки не винесеш, то я тебе зроду не била, а тут за патли потягну. ш. Так-таки, так. () Боже мiй милосердний! ( .)Тепер, Олексiю, прощай на вiки вiчнi! (.) а. Дурна, дурна! Так i я не хотiла за свого Прокопа, на стiну лiзла; а далi — й нiчогiсiнько. о. Еге! Воно так: спершу не хоче, а далi i сама захоче. Уляна выносит на деревянной тарелке два шитых рушника, крест-накрест положенные, и подносит прежде к Скорику и кланяется. Когда он возьмет, она другой подносит Тымишу и, отошед к стороне, плачет. ( ) Спасiба батюсьцi i матусьцi, што свайо дитя рано будили i доброму дєлу учили. Спасiба i маладой, што рано уставала, тонко пряла i харошеньки рушнички придбала! ш. Так-таки, так. () Ану, товаришу, зав’яжи мне, а я табе. (.)Вот так: штоб не зводили на людей напраслини. Уперьод наука. Завсем — скачи, козак. (.)А што ж? Делайте дело з канцом. Ми приведьонние, ми не стак вiноватi, зв’яжiте i колонновожатаво. о. А князя i забули? Хоч би тобi на смiх чим-небудь оплутали. а. Давай же, Улясю, хустку молодому. п. Ну-бо, ну-бо, мерщiй; пора частувати. () Вже ж, матiнко, що хоч роби зо мною: лай, бий, хоч до смертi вбий, а не дам нелюбу хустки!.. ( ) Та що се ти, Уляно? Чи на тебе бiс напав, чи що? Кiнчай дiло, кажу тобi! а. З мiсця не пiду, хоч вбий! о. Та чого ти їй у пику дивишся? За патли та в потилицю! ш. Так-таки, так. () Та що се ти задумала? Як се можна хустки не давати? За якого ж ти гаспида рушники подавала? Та я з тебе дух виб’ю!.. Та я не подивлюсь, що ти молода… () Пастой, мать, єта не просто. ( .)Наслано, я вам гаварю, што наслано; та не побаїмся насипки, умєєм i атаслать. Ми бували по свєту: бували i у Францiї, i у Туреччинi, i у Рассєї, видали види i знаєм, што к чему. У меня не долго: скажу французскойо слово, так праженьом хоч какую насилку. Пайдьом сюда, у куток. Не смей нiхто падхадить к нам. ( ..) а. Наслано! Ох, менi лихо! А хто б то i наслав? Чи не врагова Сосюрчиха? Так i є. Колись на базарi полаялись з нею, так i похвалилась: я тобi, каже, вiддячу. А учора я i бачила, що усе округ двора сновала, чи збирала що, чи пiдкладала, а я й байдуже! От же таки i вiддячила! ( ) Цур йому, сьому сватанню: яке довге! Коли б швидше спати! ( ) Зараз, дядьку, зараз. ( ) Как рукой знял. Вибрикуючи пабєгла i зараз усьо принесьот. Ета хто-то i наслал, та не умеючи. Уж с етаким не справiтця-та! I пагразней попадались i у Франції, і у Туреччинi, i у Рассєї, i где ми па паходам хадили, та і тих за пояс затикали. Да нас же прихадили вчитця-та. а. А що, пане старосто, якби я вас попросила: чи не можна що подiяти мому Прокоповi? П’є непросипуще! Я б вам спасибi сказала. ( ) Дано, зразу вижу, што дано; та єта хто-то з умом і дав. Много минє будет мароки. Вота, каби єго у службу, та до нашаво хвельтхвебеля, так тот би атучил. (.)Тот би без нагаворов, а просто, палочками; так би і глядеть на сивуху не стал. Тот-то служба святая. (.)Банжур, мадам Одарiє, снято! Ат каво прийшло, на таво найшло. Паздравляю, мадам Одарiє! не рябей! Вота, сматрiтє усе у воду смєлаво: хоч би тебе адна скатинка, али коровка, али што-небудь iз Кандзюбиной худоби. Нiчаво нєт; усьо пашло геть. Сматрiт, сматрiт! ( ) Але i справдi! Хоч би тобi воловий хвiст, нема нiчого. ( ) Хоч би тобi одна скотина; тiльки сама моя пика зосталася. () Так-таки, так. ( ) Чому ж там i зостатися, коли я сама бачила, як усе повиплигувало геть! к. От так же, Одарiє, повиплигуєт i уся худоба Кандзюбина з тваєй пам’яти, как ти ефтую воду вип’єш, п’ючи єйо каждоденно по напьорстку, натощака. Как воду кончиш, так i жалковать перестанеш. А нашi молодиї, как будут любитця та, дружно жить, та не лiнуючись работать, так i зберут iщо паболш, чим у Стецька. Да вот i я: ходил па Туреччинє па Францiї, па Рассєї да i сабрал п’ятьдесят целкових; так па смерти маєй усьо запавєдаю Алексею; он меня i пахаваєт… о. Якби менi грошi вiддав, я б тебе, урагового москаля, сього дня б у домовину. Вже я бачу, до чого воно iде. () О, спасибi ж тобi, пане старосто! Таки як руками зняв. Тепер менi не тiльки що Стецька, та i усiї його худоби нiчогiсiнько не жалко. А Олексiя вже полюбила, мов рiднесенького сина. Ходiте ж, дiточки, сюди. ( .)Будьте ж здоровi, як вода, а багатi, як земля, а красивi, як весна! () Ура! наша взяла! () Тю на твою голову. Ще й весiлля не було, а вiн вже i гука. Оттака-то московська вiра! к. Тепер, таваришу, падавай знак сюда. (.)Спасiба ж вам, данове-сватове, за ваше паслушанiє i любов. Тепер нада-тє сполнить закон i канчать дело. Сiдайте ж ви тут. (.)А ми, таваришу, тут. А маладиї пастойте. ()А князь осьдечки сяде. () I нет, брат; уж не здивуй. Минулось твайо княжество! Али сядь себе, али вон пайди. Нуте ж, скажем законнойо слово: панове сватове! i () А ми радi слухати. к. Што ви жалали, то ми здєлали. А за сiї речи дайте нам горiлки гречи. Просимо на хлiб, на сiль і на сватання! к. Вот тепер нада-тє садавитца по закону. Молодиї! Просимо на посад. ( .)Тут батюшка, а матушка здеся, штоб близько поратись. А ми, товаришу, здесь. ( .) п. Та мерщiй давайте отраву; пора по чарцi. о. Бач, як попарувались! Я вже бачу, до чого воно дiйдеться. а. Та сiдай, Стецю, з нами, та й повечеряєш. А от скоро i дружечки прийдуть, то й потанцював би з ними. ()
ВОДЕВИЛЬ
i.
Тарас Шевченко Назар Стодоля
Действующие лица:
, сотник. , дочь его. , молодая ключница у Кичатого. , друг его. , друг его. х. , -ыы, и и от чигиринского полковника. Действие происходит в XVII столетии, близ Чигирина[1], в козацкой слободе, в ночь на Рождество Христово.
Акт первый
Вечер. Внутренность светлицы, богато убранной коврами и бархатом. В стороне стол, покрытый дорогим ковром; кругом скамьи под бархатом, окаймленные золотом. На столе стоят фляги, кубки й разные кушанья; горят восковые свечи. убирает стол. () Усе! Здається, що все. Стривай лишень, чи не забула чого. Риба, м’ясо, баранина, свинина, ковбаса, вишнiвка, слив’янка, мед, венгерське — усе, усе. Тут i їстiвне, i випити. Коли б лишень гостi. Та що вони так довго баряться? I надоумило ж сiдоусого у таке свято, коли добрi люди тiльки колядують, сподiваться гостей, та й ще яких гостей! Старостiв од такого ж старого дурня, як i сам. Побачимо, що то з того буде. Негрiте залiзо не зогнеш. А якби не крився та пораявся б зо мною отак тижнiв за два до свят, то певна уже була б рiч; а то схаменувся на самiсiнький свят-вечiр та й ластиться: «I сяка й така, i добра, i розумна ти, Стехо: поможи! Я вже тобi i се i те, i третє, й десяте». Побачимо, побачимо, як попадеться нашому телятi вовка пiймати. (.)Не сказавши нi слова дочцi, за кого i як хоче вiддати, думає, що наша сестра — коза: поженеш, куди схочеш. Е, нi! стривай лишень, голубчику. «Ублагай її», — каже. Та i що таки той поганий хорунжий[2]? А полковник хоч старий — нехай йому добре сниться — так же пан!.. Оце б то вона й стямилася! Iншому дзус, а я — так вiзьмусь. Дiвцi дiвку недовго збить з пантелику, а ще таку, як моя панночка — i-i! Та вже ж, як кажуть, пiймав не пiймав, а погнаться можна. Тодi, як теє то, вже ж i погуляю!.. А вона поплаче, посумує, а далi й нiчогiсiнько. Та й Назар таки не раз спасибi скаже. Из боковых дверей выходит я. а. А що? Як прибрано?.. Тим-бо й ба! я. Що це ти, Стехо, робиш? Хiба у нас сьогоднi гостi, чи що? а. Та ще й якi гостi, якби ви знали! я. Якi ж там гостi i вiдкiля? а. Угадайте. я. Чи не з Чигирина?.. Так?.. а. Iз Чигирина, та хто такий? я. Якi-небудь старшини? а. То-то бо й є, що не старшини, i… я. Та хто ж такий? Може… та нi! Сьогоднi не такий день. А менi батюшка учора i говорив щось таке. а. Говорив, та не договорив. А я знаю, — тiльки не скажу. () Стехо, голубочко, ластiвко моя! скажи, не муч мене. а. А що дасте? Скажу… я. Ще сережки, або перстень, або що хочеш подарую, тiльки скажи. а. Нiчого не треба; дайте тiльки свiй байбарак надiти сьогоднi на вечорницi. я. Добре, надiвай, та так, щоб батюшка часом не побачив. а. Оце ще! Хiба ж я справдi дурна? Слухайте ж. (.)Сьогоднi прийдуть старости. ()Вiд Назара! Вiд Назара! а. Та там вже побачите, вiд кого. я. Хiба ж не вiд Назара, Стехо? Що ж, оце мене i справдi лякаєш? а. Я вас не лякаю, я тiльки так кажу. я. Нi, ти щось знаєш, та не хочеш сказати. () Я нiчого не знаю. Де менi, ключницi, вiдати про панськi дiла? я. Ти смiєшся з мене! Я запла`чу, їй-Богу, запла`чу i татові скажу. а. Що ж ви скажете? я. Що ти мене перелякала… Теперечки не дам байбарака. А що, поживилась? а. Оце, якi-бо ви боязкi! Вже i повiрили! я. Ну, що ж? Вiд Назара? а. Та вiд кого ж бiльш? Вже пак не вiд старого Молочая, нашого полковника. я. Цур йому, який нехороший! Як приїде до нас, то я зараз iз хати втiкаю. Менi навдивовижу, як ще його козаки слухають. Тiльки у його, паскудного, i мови, що про наливку та про вареники. а. А хiба ж се й не добре? я. Звiсно! Козаку, та ще й полковнику! Ось мiй Назар, мiй чорнобривий, усе про вiйну та про походи, про Наливайка[3], Остряницю[4] та про синє море, про татар та про турецьку землю. Страшно, страшно, а хороше, так що слухала б — не наслухалась його, та все дивилась би в його карi очi. Мало дня, мало ночi. а. Наслухаєтесь, ще й налюбуєтесь. Опiсля, може, i обридне. я. О, крий Боже! До самої смертi, поки вмру, все дивилась би та слухала його. Скажи менi, Стехо, чи ти любила коли, чи обнiмала коли козацький стан високий, що… дрижать руки, млiє серце? А коли цiлуєш… що тодi? Як се, мабуть, любо! Як се весело! ( .)КОЛЯДКА
Акт второй
Внутренность простой хати, опрятно убранной. На столе горят свечи. прибирает около печки. а. Господи, господи! Як подумаєш, коли ще ми дiвували, зачуєш де-небудь вечорницi, так аж тини трiщать; а тепер… От скоро i третi пiвнi заспiвають, а вечорницi ще й не зачинались. Нехай воно хоч i свято, звiсно — колядують, а все-таки час би. Нi, що не кажи, а свiт перемiнився. Хоть би i запорожцi… Ну, якi вони запорожцi? Тьфу на їх хисть, та й годi! Чи такi були попереду? Як налетять, було, з своєї Сiчi, так що твої орли-соколи! Було, як схопить тебе котрий, так до землi не допустить, так i носить… Ой-ой-ой! Куди то все дiвалось?.. (.)Що ж ви, родимець би вас вбив! тiльки дурно грошi берете? Кусок би вам сала, а не грошей. В толпе хохот. А де ж наш Кирик? Сюди його! Вiн один лучче усiх цих голодранцiв. Выходить. Ось вiн, мiй голубчик. Ну лишень, яку-небудь пiсеньку з приговорками або казочку-страховиночку, щоб цiлу нiч не заснулось. ь. Добре, добре. Хочеш казочку, хочеш пiсеньку, що любиш. а. Казку! Казку! е. Нi, пiсню, та таку, щоб жижки затрусились. Ми ще не танцювали. ( )Натанцюєтесь iще, поки до третiх. а. До пiвнiв ще не трохи. Казку! (.)Казку, тiтко? а. Звiсно, казку, поки ще не так пiзно; а опiсля i слухать страшно буде. ь. Коли казку, так казку; менi все одно. е. Перещебетала-таки цокотуха. с. Ач яка! а. А що, га? Таки перещебетала! Кобзарь садится на скамейку. Кругом него с шумом и хохотом толпятся в беспорядке козаки и девушки. () Випий, дiдусю, для смiлостi. () Спасибi тобi, дiвко! (.)Слухать — що їсти, в горшку не бовтати, усiв не марати, слов не пропускать, другим не мiшать. Общий легкий шопот й смех. а. Послухаю, послухаю, чи єсть же така страховина, щоб я злякалась. с. Чуєш ти? Коли не будеш мовчать, так геть собi! й. А то виженем! а. А хто б посмiв! Сотник вас усiх перевiшає. с. Дзус йому, мурому! Гляди, щоб на однiй осичинi не повiсили тебе з сотником. а. Та замовчiть же, Бога ради! (.)Кажи, дiдусю, кажи; їх не переслухаєш. () У венгерськiй сторонi, у цесарцiв[8], за шляхетською землею, стоїть гора висока; а в тiй горi нора глибока; в норi сидить не звiр, не птиця — турецька цариця. Сидить вона сто тисяч лiт, не молодiє, не старiє, а тiлько дедалi злiє; їсть вона од схiд до захiд сонця — не хлiб печений, не курей i не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дiтей за те, що коли ще вона була у Туреччинi важкою, так їй сказав арменський знахар, що вона родить дочку i дочка та буде, як пiдросте, в тисячу раз краще її. От вона, справдi, як родила дочку, так зараз i з’їла її, та з того часу сидить у норi i, невгаваючи, усе їсть дiтей; не розбира, хоть хрещенi вони, а хоть нехрещенi, їсть усiх, їсть тобi всiх та й годi, — i дiвчаток, i хлопчикiв… () I хлопчикiв! Ах, вона триклята баба! Щастя її, що я не знаю тiєї гори. с. А що б ти зробила? а. Що? Задушила б. с. Куди тобi, погане! й. Ти й за дверi сама боїшся вийти. а. Хто, я? е. Та не мiшай же слухать! Не хто ж бiльш, ти! а. Я боюсь? Хочеш, зараз пiду на гробовище? А коли хочете, так у стару корчму, що на старому шляху. е. Прудка дуже! За порiг не вийдеш, умреш. а. Я вмру! Що ставиш? е. Мої музиканти на всю; а ти? а. Пiввiдра слив’янки, три куски сала i паляниця. е. Добре! Тiльки щоб, знаєш, слив’янка була з панського льоху. а. Та вже де не вiзьму, до сього вам дiла нема, а поставлю. Де мiй байбарак? (.)Гляди ж, не цурайся слова. (.)Як я вернусь, так тодi докажеш, дiдусю; а то я i не хочу. (.) ь. Добре. е. А щоб повiрили, так принеси цеглинку або кахлю з груби, або що хочеш, тiльки з корчми. () Добре, добре. а. От дiвка голiнна, так-так! й. Чуприну їй та уси, тодi хоч у пекло… й. Так подумають, що козак. а. Вже козир-дiвка, не вам рiвня. Отже й пiде; тодi плати. с. Або слив’янку пий, а салом i паляницею закусуй. а. Побачим, побачим, чия вiзьме. Чого сидiти? Щоб не даром музикам платить, ну лиш потанцюєм лучче. Ану, вдарте, та не по-жидiвський, а по-нашому. Толпа в беспорядке расступается. Козак с девушкою выходит танцевать. Музыканты заиграли, и пляска началась. Занавес тихо опускается.
Акт третий
Внутренность развалин корчмы. Стени без потолка и несколько уцелевших стропил. Все занесено снегом и освещено луною. Несколько минут молчания. Вдали слышна песня, потом ближе, ближе, и является , робко припевая: «Ох, сережки!..» Она останавливается у развалившейся печи и с робостию осматривается кругом. а. Як страшно! Де ж вони? I коней теж не видно. Чи не махнули вони собi? То-то буде добре! За два червiнцi продать своє щастя… (.)Нi, опрiч моїх, нiчиїх не видко слiдiв… Що, як вони обманили та другим шляхом?.. От тобi й сотничка! Побiжу мерщiй додому, чи не подiялось чого там. Розкажуть, що я помогла, — тодi усе пропало. (.) Навстречу ей несет на руках ю. а. Се ви? А тут так страшно… Чи не случилось чого? () Нiчого не бiйсь. А конi тут? а. Нi, я не бачила. р. Збiгай подивись, i як нема, то бiжи мерщiй у слободу, чи не зустрiнеш на дорозi. я. Стехо! Чому ж ти не йдеш? Бiжи ж скорiш: тато прокинеться! Бiжи-бо! а. Зараз, моя панночко; для вас на край свiту полечу. (.) я. Що ти робиш? а. Зараз. Се од вовкiв. (.) я. Ходiм на дорогу: менi тут страшно. р. Не можна, моє серденько: там побачать, а сюди нiхто не ввiйде. ()Ну, роби як знаєш, а я… я все зробила… Боже! На зорi прокинеться батюшка… Ох, Назаре, Назаре! що я наробила! р. Лучче нiчого не можна було зробить. я. Тато мене проклене. р. Себе нехай проклинає… Ти змерзла, моя кришечко? Вiзьми мою кирею. ( .)Спочинь, моє серденько; поклади свої нiженьки у мою шапку. (. .)Отак теплiш () теплiш, моє серденятко. я. О, мiй голубчику, мiй сокiл ясний! Як менi тепло, як менi весело!.. Тiльки я боюсь: батюшка мiй такий сердитий. р. Не бiйсь, моя пташечко, нiчого, поки я з тобою. Не бiйсь, тiльки люби мене. Я подумав тодi… коли… я. Коли? Що подумав? Може, недобре? р. Не то що недобре, та не тепер згадувать об чiм-небудь недобрiм, коли на серцi така радiсть. А завтра… що завтра зо мною буде? Я вмру, мене задушить моє щастя, моя доля. (.. .)О, мої очi, мої карi! Поглядiть на мене, мої зорi яснi! (.)Серце моє, ти не казала батькові, що пiдеш замiж за полковника? Не казала? я. Оп’ять! Який же ти справдi!.. Я заплáчу. Адже ж вiн нiчого менi не говорив о полковниковi, так як же б я йому сказала? р. Бiдненька! Вiн продавав тебе, а ти нiчого й не знала. Прости його. Нехай Бог милосердний на тiм свiтi за се його осудить i покарає. я. Я молитимусь за його грiхи. Може, Бог йому простить. р. Молись за кого хочеш, тiльки не розлюби мене, моя галочко… Я вмру тодi. я. Який ти чудний! Ти думаєш, що я тiльки так тебе люблю. Нi, Назаре, я не люблю, я й сама не знаю, що роблю… Як би тобi розказать? Аж страшно! Знаєш що? Коли я дивлюсь на тебе, так менi здається, що ти — так се я, а що я — так се ти. Так чудно; не знаю, од чого воно се так. Коли зостанусь одна на самотi, то все про тебе думаю, думаю, i менi приставиться, що ти в Чигиринi перед гетьманськими хоромами на вороному конi гарцюєш, а усi гетьманшi, полковницi нi на кого бiльш i не дивляться, опрiч на тебе… У мене в очах так i потемнiє… Я заплачу, заплачу, так важко на серцi стане. Од чого воно так, Назаре? Ти не знаєш? р. Знаю, моє серденько, знаю! Як любо, як менi ти говориш! Промов ще раз, обiйми мене. (.)Ще, ще один, останнiй раз. (.) я. Як менi весело з тобою! Чи воно усе так буде весело? Скажи менi, Назаре. () Увесь вiк! я. Куди ж ми поїдемо? р. У рай. я. Я се знаю; та де ж вiн? ()Не питай мене тепер; я нiчого не знаю. Ми поїдемо туди, де нема i не буде нi полковника, нi батька твого, де тiльки одна воля, одна воля та щастя. О, як ми будемо гарно жити! Збудую тобi хату свiтлу, свiтлу та високу, розмалюю її усякими красками — i чорними, i блакитними, i зеленими, усякими, усякими, наряджу тебе у шовк та в золото, посаджу тебе на золотiм крiслi, мов кралю, i довго, довго, поки вмру, все любуватимусь тобою. Та чи вмру ж я коли-небудь? Нi, я нiколи не вмру! Коли ти будеш зо мною, то смерть не посмiє i в хату нашу заглянуть. () Ох, нi, Назаре, не кажи так! Менi страшно стало, i серце так защемiло, так заболiло, неначе чує недобру годину або яке горе. р. Яке горе? Де воно? Для нас нема його на цiлiм свiтi. я. Не знаю, Назаре, тiльки менi щось на серцi так важко, так гiрко… Я все думала про батюшку. р. Нащо ж ти об йому думаєш? Не думай, i весело буде. Знаєш, як приїдемо ми у Кодак… Се запорозький город… От як приїдемо, мерщiй у церкву, повiнчаємось; тодi i сам гетьман нас не розлучить, i будемо довго, довго там весело жити. Ти будеш пiснi спiвати i танцювать, а я буду грать на бандурi i розказувать тобi про славнi дiла козацькi, про Саву Чалого[9], про Свiрговського[10], про всiх, про всiх жвавих козакiв наших. Далi менi вигодуєш сина, молодця чорнобривого, пошлемо його в Сiч; там поставлю його перед козацькою громадою i скажу: «Любуйтеся, дивiтеся: се мiй син. Менi його вигодувала, викохала моя Галя, такого молодця!» Що, весело? я. Весело, мiй Назаре, мiй миленький, а серце все-таки болить. Менi здається, що тато вже прокинувсь i мене шукає. р. Бог зна об чiм думаєш ти! Ось зараз будуть конi, i вони нас не найдуть, хоть нехай усю землю перевернуть. Не журись же, моя ластiвко! я. Знаєш що? Ходiм додому, розбудимо його, станем перед їм на колiна… Вiн нас простить: вiн мене любить. р. Хiба ж я його не просив, хiба ж не ставав перед ним на колiна! Адже ти бачила? я. Бачила, ти просив… Назаре, вiн мiй батько, р. Лучче б не знать такого батька. я. Ти сердишся, Назаре! Не сердься, мiй милий, мiй чорнобривий. Подивись, я весела, я не жалкую, що покинула… Поцiлуй же мене, мiй соколе ясний, орле мiй сизокрилий. ( .) р. О, моя радiсть, мiй сон чарiвний! Не журись, серденько. Скоро ми полетимо так, що не дожене нас i вiтер. А нiч-то, нiч! Неначе празникує наше щастя. Тиха, свiтла, як твої яснi очi. Ти не боїшся? Побудь тут одна. Я пiду подивлюсь на дорогу. я. Нi, не боюсь. р. Чого ж ти знов зажурилась? я. Так, нiчого. Я згадала покiйницю няньку. Вона менi розказувала, що в сiй корчмi давно який-то запорозький старшина ночував, а на другий день найшли його в Тясминi; i що тут Богдан зустрiчав сина свого Тимофiя[11], як козаки везли його з Молдавiї, покритого червоною китайкою; i що тут запорожцi вирiзали жидiв. З тiєї години нiхто в їй не жив: усе нiччю ходять мертвi жиди… Ух, як страшно тут! р. Тобi твоя нянька Бог зна чого наговорила. я. Вона божилась, що правда. Не ходи, лучче останься зо мною, або ходiм обоє. Менi важко i на минуточку розрiзниться з тобою. р. Я не пiду… Ти не змерзла? я. Нi, твоя шапка така тепла. ( .)О, моя мила шапка! Надiнь її: i ти замерз. р. Надiнь ти. Я подивлюсь на тебе, яка ти в козацькiй шапцi. (..)Чудо! Чорнi уси, шаблю дамаську, пiстоль за пояс — i козак хоч куди. (.)Козаче мiй чорнобривий! ()Отак краще! Постiй, я пришпилю стьожку. Знаєш, як на весiллi бува у молодого? р. Се ти ще й завтра зробиш… я. Ох, стривай! Я й забула. Адже я таки взяла з собою i хустку, що для тебе вишивала. (- .)Що, хороший? Я сама вишивала i грошi на шовк сама заробляла. р. Спасибi, серце моє. я. Чи не заспiвать оце пiсню про хусточку, що я в Чигринi у дядини чула? р. Коли весела, заспiвай. я. Нi, не весела, та менi сидiть уже остигло. Слухай же. (.) Назар стоит задумавшись. я. Чого ж ти зажурився? То не треба було б i спiвать… р. Нiчого, серце моє. Возьми свою хустку. (.)Завтра знову подаруєш. я. Нащо вона менi? Розiрви, коли вона тобi нелюба; я другу вишию. (.)Тiльки не знаю, коли. (.) р. Не плач, моє серце. Дивись, я не журюся. я. Не журишся? А чого ж ти плакав? Ти щось знаєш, та не хочеш сказать. Скажи ж, мiй голубе, мiй орле сизокрилий, скажи, моє серце! р. Знаю, знаю, моя голубко, що я найщасливiший на свiтi. я. Ба я щасливiша за тебе Нiколи ж не буду спiвать про хустку; цур їй! р. Я тебе вивчу другу, веселу-веселу та хорошу. Дивляться одно на другого i цiлуються. Хома i Стеха крадуться iз-за стіни. а. Сюди! Ось де вони! Сюди! я. Батько!.. Пропала я! () Полковниця! Полковниця! Назар мовчки бере лiвою рукою Галю, а правою виймає шаблю. Хома торопко веде на його челядь. Стеха ховається. () Цiлуйтеся, цiлуйтеся, голуб’ята! ()Киями його, собаку! Чого ж стали? Берiть, рвiть його! Челядь торопiє. р. Хто хоче в домовину, виступай на мене. (.)Ти чого хочеш? а. Смертi твоєї, злодiю! р. Нащо ж ти собаками цькуєш? Возьми сам, коли хочеш. а. Я рук паскудить не хочу. Берiть його! О, пес поганий! Я розiрву тебе! Б’ються на шаблях. () Тату, тату! Убий, убий мене! Винна я; я прогнiвила тебе… Убий же мене, таточку, та не бери з собою! а. Цить, кошеня крадене! (). Цить, сатано люта! а. Дочку оддай! я. Не оддавай, не оддавай! Я утоплюся! а. Топись, гадино, поки не розтоптав я тебе! я. Топчи, души мене: я твоя дитина! () Берiть його! Я вас перевiшаю! Я вас золотом окую! Челядь поривається до Назара. я. Одурить! Одурить! а. Не одурю! Не скавучи, зiнське щеня! Напада на Галю. Назар заступа її. Челядь напада на Назара ззаду i крутить йому руки. а. Ха-ха-ха! Вовче, вовче! Чому ж ти не рвеш нас? р. Цить, жабо погана! () Тату, тату, кате мiй! Я розiрву тебе, — я день i нiч плакатимусь на тебе! Танцювать, плакать буду! Чого забажаєте, все робитиму — не вбивай його. Я за полковника пiду… р. Галю! я. Нi, нi… (є.) () Чого ж ви дивитесь? Нехай здиха собака, а ви тимчасом шкуру знiмiть. Челядинець замахнувся києм на Назара. а. Стривай! Ми не татари. За що його убивать? Чи єсть у кого вiрьовки, пояс або налигач, — що-небудь, скрутить йому руки й ноги? Челядь крутить поясами Назара. () Ох, моя пташечко, моя лебiдочко! Чи я ж знала, що так станеться? Прокинься, моя зозулечко, моя ластiвочко! а. Отак добре! Тепер зав’яжiть йому рот. От, до ладу; у його, здається, ще й хустка у руцi. Чи не весiльна? Добре, здалась-таки на що-небудь. Зав’язують хусткою рот. а. Не туго, щоб стогнав. Мороз хоть i лютий, та, може, видержить. А вже як вовча тiчка нападе… а вовки здалека поживу чують… от буде снiдання, начисто гетьманське! Тепер положiть його на бiлу перину — нехай проспиться та подума, з ким жартує. Челядь кладе Назара на снiг. () А ця учадiла… Возьмiть її додому… Прочумається. Челядь бере на руки Галю i несе з собою. ( )А що? Скажеш, що не люблю тебе? а. Спасибi, спасибi. (.)Оставайсь здоров, приятелю! Не згадуй лихом. Нехай тобi присняться рушники. Хома з Стехою шепчуться i пропадають. Назар тихо стогне. Незабаром чути за сценою гомiн. а. Киньте її! В’яжiть його! () Я тебе зв’яжу, недовiрку проклятий! Незабаром вибiгає Галя i кидається на Назара. я. Орле мiй, серце моє! (.) р. Душно менi, душно! ()Останнiй раз говорю: оддаси Галю за Назара чи нi? а. Нi! т. Здихай же, собако скажена! (.) а. Стривай. Ти знаєш наш закон козацький, то.. т. Що мене живого поховають з твоїм падлом? Знаю. ()Копайте яму. (.) а. В’яжiть його! Тимчасом Галя розв’язує руки у Назара. р. О, доле моя! Серце моє! т. Копайте яму! (.)Лукавий чоловiче, за що без сповiдi ти себе губиш i мене з собою? Прощайсь з бiлим свiтом, молись Богу.(.)Назаре, брате мiй, друже мiй! Поховай мене. Прощай! А ми… р. Стривай! () Стривай! р. Пусти його, не варт вiн того. Не напасти душi своєї. (.) Iди, лукавий чоловiче, iди, куди знаєш. Не помiг тобi Бог занапастить мене; а я чужої кровi не бажаю. Iди собi! () Назаре! сину! Батько рiдний! Зарiж мене, замуч мене, на конях розiрви, та не прощай! ( .)О, я лукавий, лукавий! О, я грiшний, проклятий!.. Дочко, доле моя! серце моє! Проси його, нехай уб’є, нехай я свiта не паскуджу! (.)Боже мiй, Боже мiй! () Устань, молися Богу, грiшний. Коли прощають люди, то Бог милостивiший за нас. ()О сльози, сльози! Чом ви перше не лилися? Назаре, я чернець… спокутую в рясi мої беззаконiя! Бери моє добро, бери мою Галю, бери все моє! Галю! Назаре! Обнiмiться, поцiлуйтеся, дiточки мої. Я хоч i грiшний, а все-таки батько. ( .)Боже вас благослови!Михайло Старицький За двома зайцями
Комедія із міщанського побиту. З співами і танцями в 4-х діяхДійові люди: — міщанин, має крамницю. — його жінка. — дочка їх. — сестра Сірчисі, перекупка. — її дочка. — промотаний цилюрник. я, — подруги Пронині, манірні. — наймичка у Сірків. — поденщиця у Лимарихи. — був наймитом у Лимарихи, тепер слюсар. — бублейниця — черевичниця — живе при монастирі, гості у Лимарихи. и. — жид. , , і .
Дiя перша
Глибокий яр. Під горою наліво гарненький домик Сірків з садком; за ним баркан і знов якийсь садок і домик, направо — гора, баркан, а далі яр. На дальній горі видко Київ. Вечір.Вихід І
. Сидять на лавці біля дому. а. Бач, як сьогодні вечірню зарання одправили, ще й сонечко не зайшло! А то тим, що новий дячок гарно вичитує. ч. Чим же гарно? а. Як чим? Голосно: словами, мов горохом, сипле. ч. Так, так! Як пустить язика, то він у його, як млинове колесо, тільки бр‑р‑р!.. І меле разом, і шеретує… а. А твій старий мне, мне той язик, як баба вовну… ч. Прирівняй ще цього штокала до старого дячка! Той таки і чита по-стародавньому, по‑божественному, а цей… а. Заступається за свого шкарбуна тим, мабуть, що табакою поштує. ч. Так що ж, що поштує! а. А то, що і в церкві заживаєш табаку, мов маненький… ч. Лопочи, лопочи; а ти заступаєшся за нового тим, що молодший. а. Вигадай ще що! ч. Та й вигадаю! а. От уже не люблю, як ти почнеш вигадувати та дратувати! (.) ч. Ну, ну! Не сердься, моя старесенька, то я пожартував! Стара мовчить надуто. Не сердься-бо, моясивесенька! а. Та годі вже! ч. Чого годі? Хвалити Бога, прожили вік у добрій згоді та лагоді, діждалися й свого ясного вечора… Да не зайдет сонце во гніві вашім… а. Та я вже на тебе не сердюся! Тільки не вередуй. ч. Ні, ні, не буду. А нам таки справді нарікати ні на що: вік пройшов, лиха не зазнали, хоча й були хмарки, та господь хранив од тучі. Єсть на старість і шматок хліба, і закуток. а. А працювали ж зате як, рук не складаючи! ч. То що ж! Хто дбає, той і має! Неперестанно трудітеся, да не увійдете в напасть! Аби чужого хліба не заїдали та з чужої кривавиці не користувалися! а. Здається, уже на нас, голубе, нікому й скаржитись! ч. А хто зна? Може, й нам перепала марно чужа копійка! а. Як же гендлювати[12] без того? То вже нехай Бог проща! Нам же треба було дбати: дочка росла — єдиначка; треба було на посаг складати. ч. Та так, так… А наградив‑таки нас господь дочкою — розумні! а. І вже! Що розумні, так на весь Подол! Так не жалували ж на їх і грошей: у який кошт та наука увійшла — страх! Скільки отій мадамі до пенціона переплачено! ч. А за який час? Довго там побула? а. Мало хіба? Аж три місяці! Ти б уже хотів свою рідну дитину запакувати у науку — на муку, аж до загину! ч. Я не про теє: мені ті пенціони і не до смаку, а коли гроші за рік заплачено, то треба було б принаймні за їх одсидіти! а. Грошей шкода було, а дитини то ні, що за три місяці змарніла та знівечилась, хоч живою в труну клади! Там уже мало того, що науками вимучили, вимордували, та ще й голодом морили! Дитина не видержала й утекла! ч. То нічого: одпаслися ж дома; одно тільки не гаразд… а. Що там? Уже знов почав вередувати? ч. Та я й мовчатиму, а тільки той пенціон… а. Що пенціон? ович. От тут у мене сидить! (.) а. Ти знову? () Та й мовчу ж! Чути знавдалі гуртову пісню:Вихід II
е,. ()А я бідний, безталанний, Без пари, без хати; Не довелось мені в світі Весело співати! Не довелось мені в світі Весело співати!Оддалеки чути, що гурт другий співає цю ж пісню. -с. А в нас баси кращі… у них як побиті горшки! -с. Або як старі циганські решета! () А справді! ь. А який тепера хор найкращий? Чи семінарський, чи братський? -с. Звичайно, братський. -с. А я кажу — семінарський. -с. Ба брешеш! -с. Ба не брешу! В семінарському хорі сам Тарас як попре горою — го-го-го! Або Орест як посуне октавою — гур-р-р, аж гори дрижать! -с. А в братському Кирило чого варт? -с. Ну, що ж? Кирило, та й годі. -с. Ет! н. А хто, по-вашому, панове, розумніший у Києві: чи семінарист, чи академіст, чи університант? ь. Голохвостий! () Ото ушкварив! -с. Попав пальцем у небо! о. Найшов розумного на смітнику! Ха-ха! ь. А хто ж розумніший за його? Говорить по-ученому, що й не второпаєш! н. Чи у тебе часом не загублено якої клепки? ь. Чого ти присікався? н. Дивіться, люде добрі, що по-свинячому хрюка, то й розумніший, значить! і. Чого ж, справді, сміятись? Голохвостий, таки не взяв його кат, розумний, освічений; таки паном діло, і ходить, і говорить по-панському! н. Овва! Не бачила розкошів свиня, то й саж за палаці здався! о. Та годі вам за чортзна-що змагатись! н. І то правда, пху! о. Од міщан одстав, а до панів не пристав. н. Та як же! Натягне штани-галанці, узує чоботи на рипах, та ще напне на голову капелюха, та й дметься, як шкурат на огні! Які були у батька гроші — процвиндрив, а тепер що на йому, то й при йому! -с. А так: батько його було на базарі голив та кров пускав, баньки ставив, то й копійка водилась, а він уже, бач, і цилюрню по‑модньому… н. Не знаю, чи голить других, а що себе обголив — то так! -с. А який ласун до дівчат, як зводить усіх — біда! с. Та то ж через теє Степан на нього і гори верне. о. Боїться, значить, щоб не одбив дівчини. н. Одбив би я йому печінки! і. О! Він хваткий! -с. А в тебе уже є коханка? н. Що ти їх слухаєш? Верзуть теревені! о. Єсть, єсть… -с. А хто? ь. Галя Лимаришина. -с. Гарна? ь. Чудо яка! н. Ти-бо мені, гляди, і честь знай, бо язика й полатати можна! ь. Що ж я сказав? От напасть! і. Цитьте! Он Голохвостий іде!
Вихід III
Ті жій. о. Здрастуйте, Свириде Петровичу, а ми вас оце згадували… й. А, хорошо, добре… () Шкода, що не чув! ( ) Меня таки вездє споминають: значить, моя персона у шику! () Як свиня в дощ! () Нєт лі у кого иногда сірника? ь. Ось у мене єсть. (.) А мені, Свириде Петровичу, можна одну взяти? й. На! Може, чи не угодно ще кому? Цигарка первий сорт! о. Давайте, давайте! (.) Нічого собі! й. Нічого! Понімаєте ви, як свині у апальцинах! Це шик — не цигарки! Каждая стоїть п’ять копеєк; значить, примєром: затягся ти, а уже п’яти копеєк нема. ь. От дорогі! () Бреше гладко! о. Ви таки кидаєте силу грошей! й. Чаво мінє дєньог жалєть? Главноє дєло сабє удовольствіє! Можеть, у меня їх іногда перегорєло сколько тисячов, дак зато ж вийшов образованним, как первий дворанин! () Такого дворанина під тина! і. І правда: надів жупан та й дума, що пан. й. Тепьор, слєдственно, меня по всєх усюдах первим хвисоном принімають; а почому? Потому, што я умєю, как соблюсти свой тип, по-благородньому говорить понімаю! () А по-собачому, добродію, часом не вмієте? Дехто сміється. й. Ще нєт! Прийдьоться хіба-развє од вас науку получить! н. Ви таки, як Бог дасть, на мою науку дочекаєтесь! () Наведіть сначала себя палітурою! н. Цур дурня та масла грудку! і. Та годі вам! й. Невєжество шмаровозне! Што з вами тут фиксатуарнічать? Єщо уберешся в мужичество! ь. Скажіть-бо, будь ласка, хоч що-небудь по-хранцюзькому! й. Да што ви понімаєтьо? ь. А яке убрання на вас, Свириде Петровичу, — чудо! Певно, дороге! й. Конєшно, не копеєшне! Хвисонистої моди і загрянишного матеріалу, да і шив, можно сказать, первий магазин. От ви думаєтьо, што плаття — лиш би што, а плаття первоє дєло, потому што по платтю всякого стрічають. () А по уму виряджають! () От, возьмем, примєром, бруки: трубою стоять, как вилиті, чисто аглицький хвисон! А чаво-нибудь не додай, і вже хвизиномії не імєють! Або вот жильотка, — здайоться-кажеться, пустяк, а хитра штука: только немножко не потрап, і мода не та, уже й симпатії нєту. Я вже не говору про піньжак, потому што піньжак — ето первая хворма: как только хворми нєту, так і нікоторого шику! А от даже шляпа, на што уже шляпа, а как она, значить, при галавє, так і на типє парад! о. Добре на цьому знається! Нема що! ь. А матерія яка! Ряба, ряба та зозуляста, от би мені такого на штани! й. Зозуляста?! Шаталанська! ь. Що ж то значить — шарлатанська? й. Ет, мужва! Што з тобою разговаривать. ь. Та я так! о. Розкажіть краще що нам! Ви ж там по світах буваєте, розумних людей чуваєте… й. Не всьо то для простоти антересно, што для меня матеріально. о. Та все ж, може, і нам буде інтересно. Ось ходімо на гору: поспіваємо, побалакаємо, вип’ємо мокрухи-преподобниці! й. Хороший бил би для меня кадрель — водити з вами кумпанію! о. Е, ви вже дерете носа до неба! і. Та киньте його, цур йому! н. Не знаєте хіба прислів’я: не руш добра… () Та ходім-бо, Свириде Петровичу, не царамоньтесь! й. Єй-Богу, нельдзя: тут, понімаєте, делікатна матерія… Кахвюру, значить, нужно підстерегти і спроворить… Одне слово, не вашого розуму дєло! ь. Що ж воно таке? й. Інтрижка. ь. Як? н. Та кинь його, ходім! і. А й справді! Чого з ним возжатись? Ну його к бісу! Рушай далі! Всі пішли.Вихід IV
сам. й. Дурні хахли! Ідіть здорові! Што значить проста мужва? Ніякого понятія нєту, ніякой делікатной хвантазії… так і пре! А вот у меня в галавє завсегди такий водеволь, што только мерсі, потому — образованний чоловєк! Да што, впрочем, про них?.. Годі, довольно! От як би Проні не пропустить! Шукаю: нігде нєту; чи не пройшла развє? Дак кудою ж пройтить їй, когда ми калавурим? Удивительне діло! Нужно подождати. Треба сьогодня на нейо рішительно налягти. Здається, я єй пондравился… Ну, да кому я не пондравлюсь? А вот, штоби Проні не випустить з рук, то необходимо. Багата: який дом, сад! А лавка, а дєнєг по скринях! Старого Сірка як струсну, то так і посипляться карбованці! Одна надія на її придане, бо іначе не можу поправити своїх ділов: такий скрут, хоч вішайся. Довгів стільки, як блох у курнику! З дому вийти удень страшно, щоб який жидюга не піймав, ей-Богу, правда. Тут особенно Йоська єсть; дак таке уїдливе, кляте, што ніяким хвисоном його не обійдеш. Де здибав, то й давай гроші, то й давай! Ну, де ж я тобі візьму, коли немає! А він, дурний, одно: давай, та й годі, вертай, що брав! Ну, што он? Какоє понятіе імієт? Сказано, жид! А ти тікай, бо посадить — чиста напасть! Так і ховаюсь, і кручусь як муха в окропі: там у цилюрні уже посадив замість себе гарсона, та що з того? Цилюрня таки лопне! От як, дасть Бог, на Проні женюсь, себто на її добрі та на її грошах, тоді я бритви через голову у Дніпро позакидаю, а заживу купцем первой гільдії, зав’ю такі моди алад’ябель! Тільки ж Проня й погана, як жаба… Та якби запустить пазури у її скриню, то ми при боці заведемо таке монпасьє, що тільки пальці облизуй! От би, приміром, ту дівчину, що коло Владимира ганяв! А-ах!Вихід V
, , а. () А ось і вони з кумпанією. Ну, Голохвостий, держись! Проня, Настя і Наталка мляво ідуть і прощаються з якимсь кавалером. й. Як би ето підойти похвисоніще, щоб так зразу шиком і пройняти? (.)Ні, не так… () () Голохвастов, здається? () Бонджур! Моє серце розпалилося, мов щипсі, поки я дожидав мамзелю! () Мерси, мусью! (.)Таки дожидався: я нарочито проманіжила. й. Рекомендуйте мене, пожалуста, баришням! Хоч я і не знаю їх, но надєюсь, што ви не будете водить компанію лиш би з ким! я. Разумєеться. Єто маї близькі приятельки і сасіди. й. Рикомендуюсь вам: Свирид Петрович Галахвастов. я. Мені здається, що ми десь стрічались. й. Нічаво нєту вдивительного — міня знаєт увесь Київ чисто. а. Невже? й. Рішительно. Міня везде принімают как сваво, значить, без хвисона! я. Там, верно, красавиць найшли порядошно. й. Што мне краса? Натирально, перве дело ум і обхождєніє: делікатні хранцюзькі маньори, штоб вийшов шик! я. Разумєеться, не мужицькі: фе! Мове жар! () Який він гарний! я. Нічого собі; тільки штукований! а. А я вас сьогодні десь бачила. й. Я чоловік не очень дуже посидящий: люблю у праходку з образованними людьми ходить. Ноги чоловіку, видите, для того й дадені, штоб бити ними землю; потому вони і ростуть не з голови… () Який він розумний та гострий як бритва! () А я ж вам не казала, що первий кавáлер! й. Не вгодно лі, баришні, покурить папироски? а. Што ви, я не куру! я. І я ні; та чи пристало ж баришням? й. Перва мода! я. А ви не знаєтьо? Дайте мінє! ( .) й. Может, крепкі? Я, якшто дозволите, Проню Прокоповно, принесу вам натиральних дамських. я. Мерси! То я ковтнула какось диму… і я. Та киньте папироску, а то ще закашляєтесь. я. Пусте! Я ще в пенціонє курила… й. Чим же мінє баришень прекрасних поштувати? Позвольте канахветок! ( ) () Ач, який ввічливий! а. Настоящий хрант. Беруть конфетки. () Мінє так солодке обридло! Кожинного дня у нас вдома ласощов етих разних, хоч свиней годуй! Я ще больше люблю пальцини, нанаси… й. Сю минуту видно у вас, Проню Прокоповно, не простий, а образованний вкус! () Куди пак! Дома пироги з маком та вареники з урдою[13] трощить, а тут — пальцини. а. Це на нас критика. й. Только дозвольте, Проню Прокоповно, то я вам етой всякой всячини цєлий воз притарабаню! Меня, знаєте, на Хрещатику, дак еті все купці делікатними матеріями — просто на руках носють. Бо я їм усєм дєнєг позичаю, і там перед началством звєсно — што, потому у меня будошник у струне! Дак уже все вони нападом: бери скольки хочеш, значить, етой погані — пальцин, кавунов, разних монпасье, мигдалу… Я вже просто одпрошуюсь, — што куда мінє ето переєсти все, потому луснуть, пардон, треснуть — як раз плюнуть, так нєт-таки — бери та бери! Как учеплються, то й береш, да й роздаєш уже усяким там разним, потому што пущай хоть на смєтник не викідають… Дак я вам цєлий воз… () Того, што на смєтник викидають? й. Што ви, Проню Прокоповно? І у думцє не било! Як же, штоб я такой мамзелі — і непоштительство… Ну й гострі ж ви! Язика з вами, представте собі, нужно держать, як у часте, на замку! я. Ви так і понімайте! й. Ах, ах! Да я з своєй сторони при полном акорде, лиш би з вашей сторони не було нікакого мнєнія. я. Другим, можеть, необразованним што вгодно з губи плюнь, бо понятія нікоторого не імєють; а я в пенціонє все науки проізошла. й. Пардон, єй-Богу, пардон! Потому у міня з язика, как з колеса в млине, так што-небудь і ляпне! () Ходім додому, бо ця витрішкувата чапля почала з своїм пенціоном, як дурень з торбою… () Це вона нам вибива очі! я. Приндя чортова! ()Добраніч вам! а. Ходім уже! й. Што ж, баришні, так сейчас домой? Хадьомте у праходку: при мєсяце такой шик! я. Ні, спасибі вам, ходіть здорові самі вже! () Прощайте, нам не затиняйте, а ми вам не мішаємо! я. Не задавайтесь на крупу, бо в решеті дірка! а. Нічого, ваш кавалер позбирає… докласти вам воза! Пішли.Вихід VI
й й. () А дулі не скушаєте? Ач, копилять як губи! З меня только хворму беруть, а од них усєх гнилицями так і тхньоть! й. Ну й ловко ж ви їх одбрили! Ех, Проню Прокоповно, розумні ви, — без мила голите. я. Якби мінє модніща публика, то я б себя показала! А то з кєм тут зайтись — необразованність одна! От только з вами і маєш приятность! й. Натирально, куди їм усєм до вас? Всьо равно, што, примєром взять, — Мусатов і хранцюзька помада. я. Мерси. й. А в тіятрі любите? я. Знаєте, акробати занятніщі мінє: такії красиві мущини. Я було как пойду, то так стрівожусь за них, што цєлу ноч не сплю! й. Так ви б у таком разе гулять виходили, то я б мог хоч цєлую ноч трудиться проходкою! я. Ноччю? Што ви? Страшно, штоб, бува, какой оказії не вийшло… ви мущина, а я баришня. Вот удньом так я люблю гулять у царському саду з книжкою безпременно, бо так приятно під дубом романа читати. й. А ви які читали? я. «Єруслана Назаровича», «Кровавую звєзду», «Чорний гроб»… й. Да, ето занятні, но я вам рикомендую адин раман… вот раман, так раман… «Битва руських з кабардинцями» — а-ах! Або — «Матильда — чилі хранцюзька гризетка», або теж «Безневинна дівиця, чилі любов ухитриться». Антіресні, доложу вам! Не видержиш дочитати! я. Ах, я такії люблю ужасть как: штоб про таку любов писалось, штоб як смола кипєла! й. Да, штоб аж волос смалила! я. Ах, ето ужасно жорстоко… й. Так только здайоться-кажеться, а потом дуже прекрасно. От тольки, Проню Прокоповно, про любов би лучче самим рамана завить. я. Конечно, занятніще, єжелі особливо кавалер душка… () Проню Прокоповно! Дозвольте спросить, какоє такоє ви обо мне понятіє держите? () Што ж ето ви допитуєтесь? Мінє соромно… Я баришня. (.)Ага! Дочекалась-таки! й. Што ж, што баришня, ето нічаво, ето чистиє пустяки! я. Я і понятія у цім нікоторого не імію… й. Єй-Богу, не безпокойтесь! я. Ви мінє такого жару укидаєте, што я просто шарєю… Хіба не знаєте, як безневинній дівиці стидно… й. Коли без етого никак нельзя обойтиться: все равно прийдьоться… я. Ах, не говоріть мінє про любов… І я до вас ужасть как… Только, будь ласка, не говоріть, пожалуста, про любов, потому ето шкандаль… й. Што ви? Я, значить, прошу вашу руку і серце. я. Мерси! Только тут ноччю… при мєсяцє… так мінє моторошно цеє слухать, аж сердце тьопається… Ви завтра приходьте до нас предложеніє дєлать… () Я только боюсь родителів ваших, а то б давно зайшол… я. Єжелі што я согласна, то вже небезпременно… й. Ви мінє как води цілющої на рани злили, моя зозулечко. () я. Ах, не можу! Тікать нужно! Приходьте ж завтра безпременно; я вас адрикамендую, а ви і предложеніє зробите… й. Прийду, прийду, моя канахветочко! я. Душка! ( .)Ламур! (.)Вихід VII
сам. й. Бон-бон! ()Трам-тара-ра, ура! Наша взяла! Поздравляєм вас, Свириде Петровичу! Виграли справу! Проня, значить, тут. (.)Старі, правда, не спротивляться, потому потурають дочке у всьом. Тільки ж і гидка! Ой гидка! Да ще лізе цілуватись! Надо будєть купить доброго мила, штоб замивать після неї губи… Але зате ж все моє! От уджиґну! Годі вам, Свириде Петровичу, тепер зайцем бути, — буде, доволно! Можно будєть і самому зайців ловити, а особливо куріп’яточок… хр-р-р… Хап — і єсть! Хап — і єсть!Вихід VIII
я. ( ) От як ми опізнилися на старім городі з мамою, уже й розійшлися всі на нашім кутку… Ні, он хтось стоїть, чи не Степан? (.) () А, на ловця й звір біжить. (.) Ціп-ціп, куріпочко! я. Ой, це чужий хтось! (.) () Господи! Це ж та сама красунечка, що я коло Владимира бачив! От ціпонька! () Не тремтіть-бо: чого лякатись, моя зозулечко, — хіба з’їм? я. От, єй-Богу, коли не пустите, то калавур закричу і будошника покличу. й. Вигадайте! Тольки крикніть, то я такого наговорю, што зараз і в часть вас посадять. я. За що? Що ви ґвалтуєте серед ночі, то я маю сидіти? й. Слухайте, серденько, не лементуйте, бо я тольки поговорить хотів з вами, моя зірочко красна. Як повидів я вас коло Владимира, то з тієї ночі і пропадаю, — просто вхопили моє серце щипцями, гвоздком у голові сидите, хоч і бритви не бери в руки! я. А справді, це той самий… Бачите: ганяли, ганяли там, та й тут переступаєте дорогу; сорому нема, а ще панич! й. Да коли улюбльон, да так улюбльон, що хоч візьміть в руки піштолєта і простреліть тут грудь мою! я. Так і повірили! Шукайте собі панночок! й. Дави луччі за самих найкращих панночок; ви просто така ціпонька, що аж слина котиться, — вірте! я. Хороша пороша, та не для вас! () Чого ж так — не для мене? Яка ти строга, нелюб’язна! Да у мене, голубочко моя, всякого добра — паровицями[14], да я озолочу тебе, брильянтами обсиплю на весь Київ… я. Обсипайте кого іншого, а мені вашого золота не треба. й. Да хіба я разві поганий? Придивись, пожалуста, первий хвисон… я. Та що — що гарні! () Серденько, пуколько моя! Улюбись у мене, бо, єй-Богу, застрелюсь отут зараз перед тобою, щоб тобі напасть зробить! я. Ой, що ви кажете? й. Потому хоч ножницями перетни моє серце, то там тільки одна любов стримить… я. Пустіть же, якщо любите, бо, боронь Боже, хто здиба, то буде лихо… й. Ніхто не здиба! Куріпочко моя! (.) я. Пустіть-бо! Так не годиться! Бач який! Пустіть, бо кричатиму! () У-ух! Пропав я! Пожар!Вихід IX
Ті ж а. () А то що, Галька? З паничем? Ой лихо моє! Ой нещастя моє! Добігалась, каторжна! От і устерегла! Ах ти подла! () Голохвостий оторопів. () Мамо! Начепився, хто його зна хто й звідки, та й ґвалтує, як розбишака… а. Як! Хто його знає? А ти не знаєш — свята та божа! Ах, обманщиця чортова, матері хочеш очі одвести? Так і повірили! Тим часом Голохвостий, оправившись, хоче тікати. Секлита його за поли. А ти, паничу, куди? Навтікача? Ні, з моїх рук так не вийдеш! Я за свою дочку тобі очі видеру з лоба! () Хіба це ваша дочка? а. А то ж чия? й. На вас анітрішечки не похожа, у неї голосок, як соловейко в лузі, а ви як з бочки гуркаєте! а. Ах ти, харцизнику! Ти ще сміятись здумав? Наробив бешкету та й зуби скалить! й. Та не зіпайте так, бо всіх кожум’яцьких собак збентежите! я. Мамо, голубочко, киньте його! Не робіть слави! Єй-Богу, начепився вперве! а. Заступаєшся! Геть мені зараз додому! Ще на губах молоко не обсохло, а вона уже з хлопцем обнімається. Я тобі дома обірву оті патлі, сибірна! () За віщо ви, мамо? Хіба я винна? () Як би його вирватись від цієї відьми? От влопався! () Іди звідси! Не слинь мені! Дома побалакаємо! Галя відходить плачучи.Вихід X
. Голохвостий кинувся було тікати, але Секлита не випустила піджака, так що він аж злетів з одного рукава. Секлита тоді вхопила обома руками за жилетку. а. А куди, каторжний? Щоб ще такого шелихвоста не вдержати, та не була б я Секлита Лимариха! й. Що ви? Чи при своїм умі? Не робіть, пожалуста, шкандалю! () Я вам заплачу, я багатий… () А щоб ти не діждав, щоб я за дочку гроші брала? Щоб я рідну дитину продавала? Не діждеш! Не втечеш! Не пущу! У мене одна дитина, як одно сонце у небі! Нащо ти зводиш її з ума?! () От репетує бісова баба; розбудить усю вулицю! ()Та я, єй-Богу, не чіпав вашої дочки — тільки побалакав. а. Брешеш, нащадку іродів! Сама бачила, як обнімались! Знаю я вас, паничів! Знаю, як ви обдурюєте та з ума зводите дівчат! й. Та щоб я луснув, коли зводив! а. Докажи, докажи! Я не повірю твоєму слову: твої слова гнилі, як яблука! Ти харциза, волоцюга! й. Та що ж ви лаєтесь? Я не перекупка: обманювати не буду! Од вас не можна ні одпроситись, ні одмолитись! а. Ти думаєш, що як я перекупка, то мене можна й зневажати? Я на шаг обдурю, а на карбованця вам, сибірним, правди скажу! От що! Хай збереться хоч уся вулиця, а Секлита за себе й за свою дочку встоїть. Стріляй на мене, а я таки на своєму стану, за правду стану! (.)Коли зачіпаєш, то зачіпай чесно: не безчесть мене й моєї дочки, бо ми тобі не іграшка! () От, не вирвусь! (.)Та, присяйбі, і не думав безчестити! (.) а. Не пручайсь! Не пущу! Ґвалт, ґвалт! Поліція! Поліція! Квартальний! () Ой пропав я! (.)Цитьте! Не кричіть-бо! а. Що-бо? Кричу, бо маю право! Поліція, поліція! () Потопить, бісова баба, чисто потопить! У Сірків уже й віконниця одчиняється! Господи, ну що його робити! (.)Слухайте сюди… а. Калавур! Здалеку почувся свисток. й. Ой, поліція! Шкандаль! (.) Слухайте сюди, не кричіть: я всю правду скажу: ми любимось з вашою дочкою, тільки я чесне маю на думці: я її хочу сватати… а. Дури кого іншого, а не мене: знаємо ми вас, паничів! й. Та я не панич, а простий міщанин, — то тільки зверху на мені образованность! а. Брешеш! й. Та щоб я луснув… Недалеко тут мій дом! Я родич Свинаренків. а. Якого? Петра? й. Еге ж, Петрів племенник. а. Та хіба ж міщанину пристало бути свинею? й. Єй-Богу, я вашу Галю люблю так, як золото, і хочу сватать, от хоч зараз оддайте, то візьму. а. Присягнись мені, ходім до церкви! й. Та чи я ж чоловіка вбив, щоб серед ночі присягати! Вірте мені, я чоловік благородний, образованний, і божусь, і присягаюсь, що не піддурюю; бодай я завтрішнього дня не діждав, бодай я завтра на своїх ремінних пасах повісився, бодай я зарізався в своїй хаті своєю бритвою, коли не вірите! () Їж святу землю, то повірю! На, їж! й. Хіба ж я вовк, щоб їв землю? а. Їж, на їж, то повірю! й. Та мене ж од тієї землі скорчить, то і чоловіка вашій дочці не буде! а. Та ви брешете! Присягніться мені хоч на Братській! й. Нехай мене покарають всі печерські святі! Нехай мене покриє великий лаврський дзвін, коли я брешу а. Ні, таки присягніть навколішках до Братської! () От, не одсахнусь. (.)Ну, хай мене поб’є Братська Божа матір, коли брешу! а. Ну, тепер вірю, тепер вірю! () От іще через цю каторжну бабу бруки запачкав! ()Так я незабаром до вас і на заручини. а. Про мене, просимо; тільки за моєю Галею нічого нема — знайте! й. Нащо мені? І свого досталь! Аби Галя! а. Так заходьте ж; раді будемо! й. А де ж ваша хата? а. Зараз за яром. Спитайте Секлиту Лимариху: увесь Подол зна. Глядіть же, не обдуріть; а то і живим не випущу! Од Лимарихи не сховаєтесь! й. Та буду ж, буду! Секлита виходить.Вихід XI
сам. () Ух! Ху! От баня, так баня, аж три пота зійшло, єй-Богу! (.)От це вскочив, так вскочив — понікуди! ЗавісаДія друга
Велика світлиця Сірків, по-міщанськи, але з претензією вбрана. Одні двері в кімнату, наліво — в пекарню, просто — вхідні.Вихід І
сама. ( ) Ну й день! Діждалися святого літечка! Спала вже, спала, та ніяк до вечора не доспала; упріла тільки, страх! (.)А старий іще спить! Ого! Прокопе Свиридовичу! Прокопе Свири-довичу! Доки ти будеш качатись! Вставай, бо вже швидко до вечерні задзвонять! Прокопе Свиридовичу, чи ти чуєш! ( ) А-а! То ти до мене, Явдоню? Постой, трохи прочумаюся та потягнуся! а. Ач, потягається, а якби я потягалася, то й гримав би! Та воно в свято і годиться поспати, менче гріха: як не спиш, то почнеш судити кого абощо, а воно і є спокуса… Та чого він не йде? Скучно самій. Проня пішли кудись, та вони не люблять з нами і говорити… Прокопе Свиридовичу, та вставай‑бо!Вихід II
ч. () Якось мені невірно… чи недоспав, чи переспав… Мовби хочеться чогось — чи хвигів, чи солоних огірків? ()Як тобі здається? а. А як же мені про те знати! Хіба в мене твій рот? ч. От бач, ти й не знаєш, чим мені догодити, а мене, як тебе не бачу, то й сум бере! а. Добрий сум! Пішов в свою кімнату та й хропе, аж кімната дрижить, а я тут сама горюю: нема до кого й слова промовити. ч. Скучила? Як ми бралися, то гули, як голубочки, і до смерті будемо густи: гулю-гулю, моя старесенька! а. Забуркукав, мій сивесенький! ( .) ч. А чи пам’ятаєш, Явдоню, як я присватувавсь до тебе? Як я тоді вертівся коло тебе! а. Згадай іще колишнє! Минулося! От уже в нас і дочка на порі… ч. Та так, так! Уже давно б час! а. Чого давно? Ще вони молоді!. ч. Ти уже в таких літах третьою ходила; тільки Бог прибрав. а. Мало чого мні: мені нічого було перебирати, а Проні треба неабиякого; вони на панію повернуті і всяким делікатностям вивчені. ч. Вивчені ж; та он з тими делікатностями й сидять, і ніхто не бере! а. Хіба в неї було мало женихів? ч. Так чому ж не йшла? а. Бо простота, а нашій дочці треба або дворанина, або хоч купця. ч. Заманулось чорти батька зна чого, а по‑мойому — наш би брат краще. а. По-твойому б, дитину хоч за шмаровоза. ч. Не за шмаровоза, а за міщанина, трудящого чоловіка; такий би і гроші не розтринькав, і дитину б жалував, і нас би не зневажав, держався б свого звичаю; а як вишукаєте якого-небудь гонивітра чи завалящого лодаря, то той зараз переверне все по-модньому: нас, як простих, заплює, добро все розмантачить і дочку кине. а. Ти знов дратуватись хочеш? Чого б же він кинув Проню? Чим же вони дворанину не жінка, коли усяких мод, усяких наук знають. Це вже здурів би чисто, якби і такою розумною жінкою погребав! ч. Толкуй! По-моєму, оті панські науки та примхи тільки перекрутили дочку: кому вона потрібна з своїми переборами? Який її дворанин візьме? Дворанин чи офіцер шукатиме жінки гарної, а наша Проня, нівроку, на тебе схожа! (.) а. Що ж це, ти знов мене уїдати? Ото напасть! Заслужила! Чути дзвін. ч. Та годі, не сердься; вже до вечерні дзвонять… (.)Піти, так щось ноги болять… може, Бог простить уже. а. Та і Проня ж просили, щоб конешне дома були, не виходили… ч. Що ж там? а. Про те вже вони знають… Либонь, гостя якогось важного приведуть. ч. А! То давайте чаю або горілки. а. Горілки і не думай, бо Проня сердитимуться, як побачать. ч. Що ж це? Уже ні з’їсти, ні спити не можна? Та це через великорозумну дочку життя нема: і то не так, і того не роби, і туди не ступай, і в тім не ходи, і так не говори! Ох, ох, ох! а. А тобі для дочки важко і приятність зробити? Одна ж тільки. ч. Та одна ж, та й та нас цурається; все гримає, що ми прості, по-мужичи говоримо; соромиться батька й матері… ох, ох, ох… а. Правда, та що ж робить, коли ми уже до них не підійдемо? Вони вже під панську стать пішли… ч. Та панія ж, а не дитина! а. Зате ж розумні! ч. Ет! Отой пенціон у мене ось де! (.) а. Ти знов уже почав? ч. Та й мовчу ж… Та давайте ж хоч чаю абощо! а. Химко, Химко!Вихід III
Ті жа. а. Чи самовар готовий? а. Ні, ще не ставила. а. Так наставляй же зараз. ч. Слухай, як укинеш жару, то збігай, будь ласка, у церкву до дячка та попроси трошки табаки. а. Збігай! Близький світ! а. Та що це ти вередуєш! Куди ж вона, у вівтар ускочить, чи що? ч. Та я й мовчу… Так подавай же хоч самоваря скоріще! () Своєю душею не нагрію, як закипить, то й подам.Вихід IV
Ті жя. а. Де це ви, доню, ходили? я. На Хрещатику була: ось для вас покупку принесла. ч. Що ж там? а. Чи не черевики купила? ( ) Ось що я вам, мамо, купила. (.) Мати одхиляється. а. Що це ви, дочко? Схаменіться! Чи годиться ж мені на старість убратись у чепчик, та ще з червоними стрічками?.. я. Така саме мода. а. Пізно вже мені, дочко, до тих мод призвичаюватись! я. Ну, вже як хочете, а оту міщанську хустку з ріжками скиньте! а. І мати, і бабка моя таку носили, у такій уже й мене в труну положите… я. Та що ж ви зі мною робите? Говорить не вмієте, ходить як люде не вмієте: у хаті й кругом простота, то хто ж до нас з благородних і зайде? ч. Простота, Проню, не гріх. я. Так нащо ж було мене по-благородньому вчити? ч. Правда і то — пенціон! (.) я. Та не ходіть і ви, тату, розхристаними! ч. Жарота ж тепер. я. То що, а все не гаразд. Он сьогодні буде у мене благородний кавалер; мене свата і прийде просить руки. і а. О! Хто? Хто? я. Голохвастов. ч. Чи не цилюрник з-за Канави? я. Не цилюрник, а палікмахтер: образований, гарний, багатий. а. Та чи багатий же? Розпитайтесь добре! я. Що ви знаєте? ч. А правда, що дочка краще знають. а. Та про мене. я. Глядіть же, щоб усе було гаразд. ч. Добре, добре! Я зараз пошлю за горілкою. я. Горілки?! Ви б ще цибулі або путрі поставили! а. А то чого ж, доню? я. Чімпанцького треба: так водиться. а. Та то ж дороге; та ми коло нього не вміємо й ходити. я. І того жалієте для дочки! а. Господь з вами! Старий… ч. Та я й нічого… Ось і гроші. ( .) я. Дайте Химці, а я напишу… та дивіться, як буде у нас гість, то щоб тітка не притетюрилась! а. А що ж їй робить? Не вигнати ж сестру? ч. Та вона не поміша: лишній родич у хаті. я. Добрі родичі, що не знаю, як і одкадитися! Нагноїть у хаті, розговори заведе такі! Гнилицями насмердить, уп’ється. а. Та, може, ще й не уп’ється. я. Може? Ви мене заріжете з вашою ріднею! а. Не годилося б так, Бог з вами! ч. Та вона й не прийде. я. А як прийде? ч. Ну, вже не знаємо. я. Тож-то, що не знаєте: чистая мука з вами! Та й ви самі, тато з мамою, більше б у пекарні сиділи, а то й ви часом ляпнете таке мужицьке, просте… а. Вибачайте вже нам, дочко: на панію не виховувались… ч. В пенціоні не були… я. То все ж таки можете хоч трошки модніще себе держати: он буде зараз такий образованний, вчений… ч. То мені хочеться послухати розумних речей; страх як люблю розумних людей! я. То з пекарні слухайте, а то ще помішаєте об’явленію… Я вас покличу, коли треба буде. (.) ч. Ну, ну! А що, стара? Уже нас за хвіст та і в череду! а. Не гризи вже хоч ти, бо й самій гірко! () ч. Зате ж благородні! () Химко! Химко! (-) Та чекайте, ще не кипить! ч. Та йди, треба.Вихід V
а. () Нема часу! Дму, дму у того каторжного самоваря, а він і не кипить… ч. Та тут ось треба до Кундеревича збігати, на гроші! а. Та як же я покину самовар? Він так погасне! ч. Та ти його розідми швидче! а. У мене духу немає на вітряка! Я вже хвартухом махала, махала… махала… так тільки жевріє… ч. А ти ще пеленою його помахай! а. Дайте краще вашого чобота! () Правда, у халяві більш вітру. Так розідми ж хутенько та й туди збігай! () Химко! На записку! а. У мене не десять ніг, а дві! і. Що ти там гавкаєш? Іди, кажу! а. От наказаніє! ()Вихід VI
а. () Сестра Секлита йде! Ну, що його робити? ч. Невже? От халепа! Скажемо, що до вечерні збираємось абощо. Химка з кімнати біжить через світлицю в вихідні двері. () Куди це ти, Химко? и. За вином якимсь. и. От і добре; прицуп же й горілки, а то у вас часом нема. и. Не казано. ч. Може, дати уже їй чарку, щоб швидче пішла?.. а. Та чому б і не дать, так боюсь Проні; от лихо!Вихід VII
Ті жа. ( ) Добривечір вам у хату! а. Здрастуй, сестро! ч. Здрастуйте! ( ) Оце втомилась! Бігала, бігала, як той хорт за зайцем, доки не випродала усіх яблук; а це думаю, давай забіжу до Сірка та ковтну чарку-другу горілки! ч. До якого Сірка? В мене був собака Сірко, та я його давно прогнав з двору, що так погано дражнили. а. Хіба ж вас не Сірком дражнили та й тепера дражнять усі на Подолі? ч. Не Сірко, а Сєрков! а. Куди ж пак? Запаніли наші! А в однім чоботі ходите! ч. Я в своїй хаті властен і голий ходити! ( ) А хоч би й запаніли, так дочку яку маємо! ч. Треба вам якось краще нас величати! а. Та про мене, хоч і Сєрков чи й Рябков! (.)Чого ти з посудиною держишся? Станови її на стіл! а. Випий, сестро, чарку, бо ми з старим зараз до вечерні виряджаємось… ч. Та ні на кого й хати зоставити, бо й Химку заслали; то треба заперти. а. Не турбуйтесь; ідіть байдуже: я сама тут погосподарюю! Самограя притарабаню… () Ну, що ж тепер… () І душі нема, як ввійдуть Проня; таке буде! а. Та чого ви там воркочете, старі? Ще не наворкотались? Вам би уже пора скубтися! Та ну-бо, Явдохо, чого це ти надулася, як індик перед смертю! ч. Явдохо! Знайшла Явдоху! Скажіть ще Вівдя! Коли б хоч дочка не почула! а. Та ну вас з вашими витребеньками! Явдохо, чуєш! Чого ти набундючилась? Давай мерщій горілку! ч. Та не кричіть-бо хоч так дуже! а. Чому ні? Хіба в мене горло куповане? а. Тай вуха ж у нас не позичені. а. Запаніли! Та що балакати: давай пляшку і чарку. а. Та чи воно не годиться? У нас така дочка! ( ) Велика цяця! Носитесь ви з нею, як з бандурою! а. Єсть-бо й з чим: вчилась у пенціоні аж три місяці! ч. Не абиде, а у пенціоні! а. Чули ми вже це, чули! Аж очортіло!Вихід VIII
Ті жя. () Так і знала! Що це ви, до нас у гості? () Як бачиш, небого! я. У нас сьогодні не прийомний день. а. О? Що ж там скоїлось? У мене дуже приємний: усі яблука спродала! я. Необразованість! Не розумієте! у нас сьогодні прийому нема! а. Якого прийому? Хіба нам в некрути кого оддавати? я. З вами говорити — гороху наїстись! а. Їж, серце, та дивись, аби не збубнявів. я. Що ж це таке? Прийшла з доброго дива, з великого чуда та й тикається? а. Чого-бо ти, сестро, нападаєшся на Проню? ч. Та і «ти» казать не годиться: тепер уже старі звичаї покинули; треба по-модньому поводитись! я. Поніма вона у моді толк! (.)Господи, як Голохвастов здибається тут з тіткою — пропала я! а. Начхала я на ваші моди! Ви, здається, зовсім подуріли на старість! ч. Подуріли чи не подуріли, Секлито Пилипівно, а вже до вас позичать розуму не підемо! я. Уже б швидче до вашої Пидори обернулися. а. А таки, небого, до неї б вам обернутись не вадило; єй-Богу, спасибі скажете! а. Що-бо ти, справді, сестро, верзеш? Рівняєш Проню, що розумні на весь Подол, до якоїсь наймички! я. Хіба їй розум завадить! а. Дуже ви заноситесь перед тіткою, та цур вам! Коли пляшка й чарка на столі, то й годі! По сій мові будьмо здорові! ()Випийте хоч до мене, Прокопе Свиридовичу, викушайте! Вибачайте, що похопилася перед хазяїна, бо пелька зовсім засохла. ч. Та це вже третя. () Що ж це ви зі мною робите? а. Та я попросю… а. О? Третя? А я й забула лічити! Ну, викушайте ж! ( ) ( ) Та воно конечне… (.) () Господи, що ж це? І він почне частуватися? а. Годі, годі, Свиридовичу! Не думай! ч. Та одну… уже б час… а. То це вже вам і чарки не вільно випити? Ха‑ха‑ха! ( ) Одну б! я. Бо це не шинок. а. Хіба в шинку тільки й п’ють? я. Раз у раз у шинку, а в образованих домах тільки до обіду! ( .) а. Та не беріть-бо, а краще підіть, Пронько, до пекарні, та розідміть самоваря для тітки, та й принесіть! я. Не діждете! а. Що це ви, сестро, вигадуєте? Щоб моя дочка після пенціона та по самовар ходили? а. Руки не одпали б! а. Після пенціона?! Проня аж тремтить од злості. () Дай мені пляшку й чарку; я замкну. ( ). а. Пенціони, пенціони. Три дні була десь за попихача та й приндиться! Потурайте ще більш вашій Прісьці! Вона вам з великого розуму у голову ввійде! я. Не смійте мене звати Пріською! Не вам мене вчити! Муштруйте свою Галю! а. Чи ба! Та якби моя дочка так коверзувала, то я б їй, псяюсі, так наклепала потилицю отим кошиком, що вона б до нових віників пам’ятала! я. Оту й товчіть, а мене вже вчено! а. Вчили вас, та мало: прийдеться ще доучувати! а. Не вашого, сестро, розуму діло! () Та попросіть її на виступці! () Ви, Секлито Пилипівно, що інше, а ми що інше! а. Я що інше? А що ж я таке? Га? Хіба не знаємо, які великі пани були Сірки? Адже ж старий Сірко, ваш батько, м’яв шкури і з того хліб їв! Я торгую яблуками і з того хліб їм, і нікого не боюсь, і докажу на всі Кожум’яки, що нікого не боюсь, навіть вашої великорозумної Пріськи! (.) я. Не злякались і ми вас, бо руки короткі! а. До такого носа, як у тебе, то й короткими дістану! () Що ж це таке? Улізла у хату, насмерділа гнилицями, горілкою та ще й лається?! ч. Гур, гур, гур! Тепер, Прокопе Свиридовичу, бери шапку та й тікай мерщі з хати! (.) а. Чого це ти здумала дорікать мою дочку носом! Який же в неї ніс? Який? Докажи! а. Як у чаплі! я. Виженіть її, мамо! Вона з п’яних очей не знать що… а. То в твоєї дочки ніс, як картопля, як печериця! І в твого чоловіка був ніс, як копиця розвернута! а. Ти мого чоловіка не чіпай! На моїм чоловіку ніхто верхи не їздив; він не був таким хамлом, як твій чоловік! ч. Яке я хамло? я. Вона всіх лає, ота перекупка! Женіть її звідси! () Мене гнати? Секлиту Лимариху гнати? Ах, ви ж, чортові недопанки, панське сміття! Перевертні дурноголові! Дочка їх дурна водить за носа, ганя на орчику[15], як цуциків, а вони й губи розвішали! я. Гетьте зараз звідси! Залили очі! Гетьте з хати! а. Ти ще, шелихвістко, на тітку так смієш кричати?! Та я тебе як мазну оцим кошиком! () Химко, Химко! Жени її, оцю п’яну! а. Як? Секлиту Лимариху? Та я вам усім тут полатаю ваші панські морди! ( ) ч. Ой лихо од неї станеться! а. Чи ти при умі?! Проня. Вон, вон! Мужва немита! () На з’їж, чорногузе! ( .)Пху на вас всіх!Вихід IX
без и. () Ось який ваш рід! а. Та й вам би не годилось так, адже тітка. ч. Сестра матері… я. То й цілуйтесь з нею! а. Стидно, доню! ч. Та й гріх-таки! а. Таки дуже її зобидили: більше сюди й не прийде! я. Баба з воза — кобилі легше! ч. А як стане вас по Подолу славити? а. Щоб вам не дісталося! я. Ой Боже мій, ще й допікають! Мовчали б уже, то мені б було легше! Через ваш рід тільки сором, і людей прийняти не можна, така стидота! Іще і Голохвостов одкинеться, бо й самі ви говорите по‑мужицьки, незугарні і привітатись по-модньому! і ч. Оце, Боже мій! () Ой не допікайте мені! Дайте мені покій! Ідіть до кімнати! Старі повернулись виходити. Химко! Химко! Іди сюда та накури в хаті. Кади! Бо так на всю хату гнилицями, кислицями й тхне!Вихід X
а ( ) Оце, схотілося вам того курива! я. Пхе! Пхе! Так і несе, аж верне тією Секлитою! Горілка й кислиці! Кади, кади! а. Там тітка Секлита іде по вулиці та кричить, та лається так. Мене оце здибала — од крамниці йшла — та просила, щоб я переказала вам () що ви, мов, падлюка! Старі Сірки, вернувшись, махають на Химку руками, щоб мовчала. () Ач, вона, каторжна! () А тобі, дурна, слід переказувати?! а. А я винна? я. І наймичок таких дурних держите! () Та тут ще під брамою якийсь панич стоїть, я й забула… Чи пускати? я. Ой лишенько! Він чув?! а. Хто його зна! Тітка Секлита кричала на всю вулицю! я. Зарізала вона! Ну, що його робити?! а. Та хто там, що ти лементуєш? я. Та він, жених мій… Голохвастов… а. Ой матінко! Проси ж його до госпо`ди! я. Постой, постой! Куди його вести? Такий мотлох у хаті… От шкандаль! Прибирайте, мамо! Всі кидаються прибирати. Проня — до дзеркала, поправляє волосся, щипа щоки. Килима, килима дайте сюди… того великого! Мамо, швидче-бо! Тату, одсуньте дивана та поставте кріселко. () О-о! Важке у ката… Ледве й зсунеш! () Оцей, доню? я. Та цей; стеліть же швидче! а. Засапалась і не нагнусь! я. Христа ради, швидче! Химко! Химко! Що ж це? Горілку, недоїдки перекупчині прибирай! а. Та й приберу… мов пожар… почека! я. Прикуси мені язика! Не знаю, що й надіти? Мантилю чи шалю? Ой Боже мій, треба пукета до грудей? ( .)Мамо, надіньте, Христа ради, чепчика! Христа ради, просю вас! Сьогодні ж такий день: усе може пропасти! І хустку картату, пожалуста! а. Та надіну вже, що з тобою робити? (.) () Ай, ай! Ви без чобота?! ч. Ой лихо! Це каторжна Химка взяла до самоваря та й не принесла! я. Та скиньте мені зараз той драний халат! ч. Що ж, халат як халат, вислужив свою службу! я. І того не хочете для дочки зробити?! ч. Та іду вже, іду… () А ти чого стоїш? Кади! а. Та вже так покадила, що всі чорти повтікали б з хати, якби були! я. Кади! Кади! а. Кахи, кахи! Цур йому, аж у горлі душить! ( .)Вихід XI
сама. () Господи, чи все ж у мене на своїм місці? Чи по-модньому? Ой мамо моя, брансолета забула надіти! ( .)Чи шалю, чи мантилю? Не знаю, що мені більш до лиця?.. Або, може, й те й друге? Так! Нехай бачить! А книжки й нема! Коли треба, то як на злість! І, певно, знов занесла ота каторжна Химка до кухні, щоб пироги на листках саджати! Ось, слава Богу, знайшла якийсь кавалок… Все одно! Ху, господи, як у мене тіпається серце. Аж пукет по грудях скака!.. ( .)Як би його прийняти: чи ходячи, чи стоячи, чи сидячи? Ні, краще лежачи, як і наша мадама в пенціоні приймала свого любезного. ( )Ей, Химко, проси! а. Чого просити? я. Панича клич! а. Так би й казали! (.)Вихід XII
я. ( ) Честь імєю, за великоє щастя, одрикамендуватись у собственнім вашім дому! Проня мовчить. Нікого нєту! Ні, Проня Прокоповна тут! ()Мой найнижчий поклон тому, хто в цьому дому, а перед усього вам, Проню Прокоповно! ()Що вона, чи не спить часом? ()Горю, палаю од щастя і такого разного, милая мамзеля, што виджу вас на собственнім полу… () Ах, це ви? Бонджур! А я так зачиталась! Мерси, што прийшли… Мамонька, папонька, ґосподин Голохвастов прийшол, пожалуйте! й. Ви ж меня одрикомендуйте, пожалуста! я. Авжеж.Вихід XIII
Ті ж, старі а. Сірчиха у кумеднім чепчику і хустці. Сірко у довгім сюртуці і великій хустці на шиї, виходять і низько кланяються. я. Рикомендую вам мого хорошого знакомого. ( ) Свирид Петрович Голохвастов з собственною персоною. Позвольте до ручки? () а. Дуже раді! Вас уже так хвалили дочка наша, Проня Прокоповна… Дуже раді, просимо! й. Проня Прокоповна по ангельской добротє, так і понімаєм, мерсі! (.) Честь імєю рикомендувать себя: Свирид Петрович Голохвастов! ч. Дуже, дуже радий, що бачу розумного чоловіка; розумного чоловіка послухать — велика втіха! ()Дуже раді! Просимо, сідайте! () От кресло; прошу, мусью! Всі сідають; Голохвостий на кріслі коло неї ж направо; наліво ж на дзиґликах старі Сірки. Химка визира з пекарні; яка хвилина — тихо. ч. Позвольте спитати: ви синок покійного Петра Голохвостова, що цилюрню держав за Канавою? я. Ви, папонько, не знать как говорите: їхня хвамилія Голохвастов, а ви какогось хвоста вплели! й. Да, моя хвамілія натиральна — Галахвастов, а то необразованна мужва коверкаєть. я. Разумєється. () Бач, я казала, що не той! А який розумний! ч. Вибачайте, добродію, ми люди прості, що чули… Так ви, значить, не його, не цилюрника синок? () То єсть по натурє, значить, по тєлу, как водиться; но по душе, по образованості, дак ми уже не та хворма… я. Авжеж, образованний человєк: хіба‑развє можна його рівняти до простоти? а. Куди нам там?! ч. Так, так… Яку хвилину тихо. () Чи зараз давати вино і шклянки? () Іди собі! Прокіп Свиридович докірливо махає головою, а стара рукою. ч. Гм, гм… дак ви уже цилюрні не держите? я. Я уже раз вам гаварила: палікмахтерська, а ви все-таки цилюрня, цилюрня! () І як-таки!.. ч. Їй-Богу, забув… стара вже пам’ять… й. Нічаво… ето трапляється, по простотє, значить. Я, відіте лі, занімаюсь кахвюрами і комерцієй разною. У мене етого дорогого делікатного товару — паровицями; пудри, лямбра, дикалони, брильянтини! а. І брильянти?! Господи! ч. Я думаю, такий товар і грошви бере — страх! я. Разумєється, не вашого: що вірьовки та гвоздки або сєрка! а. Е, ви, дочко, так не кажіть, і на цьому товарові добрий зарібок. я. Пхе! й. Нащот дєнєг, доложу вам, так їх на етот делікатний товар їдьоть — страх! То єсть щоденно — сила! Ну, дак, слава Богу, у мене етой дєньги непереводно: цєлий Хрещатик мине винен. Мине уже не раз говорили мої приятелі: охвицера, митрополичі баси, маркєли… што, чаво, мол, не закупиш ти магазинов на Хрещатику? Дак я їм: на чорта той мине клопот? У меня єсть благородний матеріал, то пущай і другі торгують! () От багатий! ( ) Правда. я. Ви очінно добрі. й. Мерсі! Натирально, в кожном обхожденії главная хворма — вченость. Потому єжели человєк учений, так йому уже свєт переменяється; тогди, тогди, приміром, що Химцє будєт бєлоє, то йому рябоє, што Химцє будєт цяця, то йому… пардон!.. Ви меня, Проню Прокоповно, понімаєте? я. Разумєється, што розумний чоловєк зовсєм нічаго; вот і мині тепер все інче здається, бо я недарма у пенціонє вчилась! а. О, то правда, що вчилась: не жаліли кошту: всяких мод зна! Які у неї плаття, шалі, сукні… яких квіток позаводить… я. Мамонько! й. О, Проня Прокоповна маєт скус! Єжелі когда человек подиметься разумом вгору вище од лаврської колокольні да глянет оттудова на людей, то вони йому здаються‑кажуться такі маненькі, как пацюки, пардон, криси! Позволіте папіроску? а. Куріть, здорові! (.) Ну й розумний же! ч. Аж страшно! () Не вгодно лі? ч. Спасибі, я не вживаю; от нюхати, то друге дєло, аж ніс тремтить… Ну та й та-бака ж у нашого дячка, скажу вам, і чорт його зна, що він кладе туди? Ну, цілий день ходиш та нюхаєш пучки… () Та годі вже про вашу табаку! (.) Позвольте і мені папіроску! ч. Вони курять? Явдокія Пилипівна аж руками сплеснула. () Пардон! Нєту лі іногда тут огню, бо я своєго забил! () Химко! Химко! Падай вагню! ч. Вагню! Xимка виходить з повною покришкою жару. я. Ти б іще цілий віхоть принесла! Сірників дайте, мамо! а. Так і казали б, а то «вагню»… Явдокія Пилипівна почина шукати. й. Не безпокойтесь, пардон, я с етой самой покришки закурю. ( .)Вихід XIV
без о. я. Що ви мене соромите? Що ви тут наказали — три мішки гречаної вовни? а. Та я ж мовчала… я. Та ще ви так-сяк, а що батько, то й цилюрню, і хвоста, і дяка, і табаку втелющив! ч. Не знаю вже, як з ученими… я. Ідіть, просю вас, звідси обоє, бо помішаєте ще мені предложеніє робить. ч. Цікаво б послухати, як то вчені… а. Може б, хоч двері одчинити? я. Та ідіть, ідіть, кажу… от наказаніє! ч. Ходімо, це, бач, у них по-модньому! а. По-модньому ж! Виходять до кімнати, але всю тамту сцену визирають з-за дверей, підслухаючи, і Химка підслухує з пекарні.Вихід XV
й й. () Звольте! Закуріть! Проня закурює, Голохвостий курить і озирається. я. Ваша папіроска шкварчить. й. Ето в грудє моєй-с! я. Чого? й. Од любви! я. Ах, што ви! й. То єсть тут у нутрє у меня такая стремительность до вас, Проню Прокоповно, што хоч крозь огонь готов пройтить! () Починається, починається! (.)Ах, ето ви кавалерські надсмєшки… Может, по кому другому; у вас стольки баришень… й. Ето ви пущаєте критику; я своєї душі, Проню Прокоповно, не покину лиш би гдє. Развє-хіба там, гдє ваша душа, — і больше в нікоторому мєстє. я. А ви знаєте уже, яка моя душа? й. Ах, Проню Прокоповно, не рвіть меня как пуклю! Потому відітє, какой я погібший єсть человік. я. Чого ж погібший? й. Потому здєсь у меня ()такоє смертєльноє воспалєніє завелось, што аж шипить! я. Когда б заглянуть можна було вам у серце. й. То ви би там увиділі, што золотими слов’янськими буквами написано: Проня Прокоповна Сєркова. Ах, но єжелі б золотой ключ од вашого серца та лежав у моєй душі у кармані, вот би я бив щасливий! Я би кожну минуту одмикав ваше серце і смотрєл би; не мився б, не помадився б, не пив, даже не курив би по три дні, та всьо б смотрєв би! я. Ах, когда б же тому було правда? ()Чого він навколішки не стає? й. Да пущай меня алад’ябль скорчить, когда, значить, брешу (.)Ну сміліше! (.)В грудє моєй — Визувій так і клекотить! Рішайте судьбу мою нещасную: прошу у вас руку й серце! я. Ой, мамо моя! Я так стривожена… так сталось несподьовано… я… я… вас, ви знаєте… чи ви мене не обманюєте, чи любите? Я ще молода… не знаюсь у цім ділі… й. Ви не вєритє? Так знайте ж, що я рєшітельно нікого не любив, не люблю і не любитиму, окромя вас! Без вас мінє не жити на свєтє. Да еслі б я любив так Братську ікону, то міня б янголи взяли живим на небо! я. Так дуже любите? (.) й. То єсть говорю вам — кип’яток! я. Ой страшно! й. Не безпокойтесь… обхождєніє понімаю… я. І я вас дуже люблю! Душка мой! ( .)Я согласна… буть вашою половиною. От только спросить благословенія… Папонько, мамонько! Голохвостий хоче встати, але Проня задержує його. Ні, стійте!Вихід XVI
, , й а. Старі Сірки, раді і здивовані, важно виходять. Химка теж висовується з кухні з пляшками і шклянками. я. Свирид Петрович Голохвастов дєлаєт мині предложеніє. й. Прокопе Свиридовичу, і ви, Явдокіє Пилиповно! Я переговорил з вашою розумною дочкою Пронею Прокоповною про одну секретную вєщ. Я скоропостижно хочу женитися на їх, і вони согласні. Тепер я прошу у родителів, чи сдєлають вони честь поблагословить, значить, ето самоє предпріятіє. ч. Як моя дочка, Проня Прокоповна, так хотять, то нам, старим, нічого перечити. а. Еге ж, кажу, нічого перечити. Я ж кажу, нічого перечити. ч. Тільки, тільки… й. Што? Может, я не ндравлюсь? і а. Борони Боже! Чи то можна? Чи то можна? Ми луччого жениха не хочемо для Проні, як ви, Свириде Петровичу. й. Єжелі што так, дак кланяюсь вам низько за ваше слово. Мерсі! ( .)Про другія вєщі позвольте мині сватов прислать переговорить. Химка пробує іти з вином, але її не пускають. ч. Хоч і сьогодні! Я своїй дочці не ворог: що в мене в скрині, то все Пронине. а. Все, все! аж чотири шовкові сукні, та ще й дорогі, — по три карбованці за аршин сама платила; п’ять пар черевиків на таких високих закаблуках! я. Годі вам, мамо! а. Що правда, то не гріх. () Одначе поки тільки одні закаблуки… (.)Придбали ви своєй дочце, вєрно, што і получче закаблуків од черевиків. а. Чого в моєї дочки тільки нема? Одного золота покупили… й. А-а! я. Годі-бо, мамонько, є ж охота розказувати. ч. Про мене, хоч і до заручин, за мною діло не стало. Тільки, мабуть, у нашої Проні і золотого персня нема. Вони ще молоденькі, об тім не думали… а. Де там нема? Ще позаторік купила! ч. Коли є персні, то й поміняйтесь, діти: нехай ми, старі, на старості літ потішимось вами. й. Чи развє нельзя, щоб скоріше весілля? Бо я здається-кажеться вмру, как прийдеться ждать долго. я. І я б хотіла, штоб швидче. ч. Молоді! Ну, що ж, можна і на цім тижні, — як думаєш, стара? а. Про мене. (.)У мене все готове. Проня наділа перстень на руку і міняється з Голохвостим. а. Тепер і поцілуватись можна, так годиться! Молоді цілуються. ч. Сідайте ж, діти, рядком, а ми на вас полюбуємо ладком. Всі сідають. Пауза. ( ) Ай, ай! Ґвалт! Я одтикала її, каторжну, одтикала, не бере; і зубами тягла і на самоварі гріла… а це як лусне, так і потекло! ч. Пропало п’ять рублів! Картина. Завіса спада.Дія третя
Кімната Лимарихи зсередини; дуже прості обставини. Прямо — двері вхідні; направо — до пекарні.Вихід І
сам. () Дак оце і хата Секлити? Просто, дуже просто; і хто б думав, що в такім гноїщі лежить брильянт? ( .)Одначе немаєть нікого… Чи не повернути б мені оглоблі назад? Єй-Богу, страшно, щоб я ще з великого розуму не встроїв собі штуки! Ні, лучче, во всякім разі, хоч на минуту побачитись, ману пустить: єжелі вона чула щось, то можна одбрехатись; а єжелі не чула, то заспокоїти хоч на два дні, щоб і не допитувалась… Резонт, Свириде Петровичу, резонт. Да і на Галю хоч раз гляну… Ох, тольки ох, да й тольки! (.)Одначе могу сказать, що мінє хвортунить: де ж — Проня аж пищить за мене; Сірки старі не знають, де й посадити зятя; боявся жида — не тольки укоськав, но і обдер: заказав храчну пару, цепочку купив, завтра й вінчання. От тольки Секлиту обчеркнути курячим зубом, штоб заспокоїлась, да й кури! ( )Вихід II
а. ( ) Хто тут уліз у хату? А, це ви! Як вас величати? й. Я, Свирид Петрович! Доброго здоров’я вам у вашій господі. Поздоровляю вас з сєгодняшнім дньом. а. А я вже оце хотіла вас шукать по Подолу, думала, що випустила з рук, так і втекли! й. Погано ділали, що так думали! Я вже вам казав, що я свой брат, простий, а свой не збрешеть. а. Сідайте ж, будьте ласкаві, та побалакаємо, коли зайшли з доброю думкою. Сідають. й. З доброю, з доброю, пущай на мою голову стольки тисяч… скольки у мене лиха на думці! а. Та дай Боже! Тільки отакі паничі часто дурять! й. Ой Секлито Пилиповно, Секлито Пилиповно! Чи развє вам од Бога не гріх, що ви й досі не вірите! Чи я ж мало божився? Мало присягався? а. Та так, так! й. От ви тогда Бог зна що взяли в голову, а я й з дівицею ще не познакомився як слід, не то што; розпитував тільки за вас, чи можна приходити? а. Ну, вже мовчіть: бачила, як ви розпитували! й. От пускай я лусну, хай з етого мєста не зійду () коли я не хотєв випитати до вас дороги, штоб позволили ходити, познакомиться… Отож я вас прошу, дозвольте мені до вас приходити, да не цурайтесь меня… а. Що ж? Ходіть, раді будемо… Тільки я вас ще добре й не знаю: кажете… родич Свинаренків… чи не син ви покойного цилюрника Голохвостого? й. Та син же… тольки, конешно, образований, розумом вийшов на весь Подол! а. Скажіть! Я знала небіжчика. О, в нього водилась копійчина, якщо не процвиндрили! й. Я не з тих, Секлито Пилиповно, що процвиндрюють. Розумний чоловєк, да при достатках, як махне, дак у нього й з мертвого живе робиться. Тепер у мене і палікмахтерська, і комерція всяка, і позичаю всім: увесь Хрещатик у мене отут! (.) а. Так ви от які! Куди ж нам до вас? й. Ну што ж, што я розумом і багатством піднявся за хмари; але душа у мене проста, до простої й липне! А ваша Галя… то ж краса на весь Київ! а. Мою Галю не гріх і матері похвалити; моєї Галі ні до кого й рівняти, хіба до зорі на небі! За нею женихів — аби хіть! й. Так, так… а де пак вона? а. На базарі ще; незабаром буде. () Жалко, што не побачу! а. Куди ж це ви? Вітра в хаті вхопили? й. Звиняйте, Секлито Пилиповно, на цей раз. Я на хвилину тільки ускочив, а то у мене діла, аж пищать: цилюрню на Хрещатику строю… робочі ждуть! а. Я вас од своїх іменин не пущу… й. Невже ваші сьогодні іменини? От Бог напутив! (.)Це, однако, погано: сюди натешеться гостей… (.)Поздоровляю ж вас з святими вашими іменинами! ()Дай Боже вам щастя і здоров’я і чого тільки забажаєте! () а. Та годі вже, годі! От цілується! (.)Але ж і гарний оцей вражий панич! Як мед з маком, аж губи злипаються! й. Так тепер уже звиняйте… А от з неділі мені будєть йогда, так позвольте заходить до вас хоть щодня: ви меня добре взнаєте, я вас; з дєвушкой обзнакомимся, а тогда уже, как Бог благословить… а. Заходьте, заходьте, просимо… () Так уже на цей раз прощайте. а. Та як же? Щоб я вас пустила оце, не попоштувавши запіканкою, пирогами? й. Нікогда… (.)Впрочем, запіканка і пироги… (.)Ну, развє одну чарку можна. а. Якже, якже! Та ще й запіканка! Ви такої, дарма що багаті, зроду не пили! Ось я зараз! (.)Вихід III
сам. й. Одначе треба черкнуть чарочку-другу да і тікать, потому сюди налізе всякої свиноти, ще почнуть язика чесать… Ні, ні, недобре! Хоча й досадно, што Галі не бачив; ну, да ми надолужимо опісля… когда б тільки весілля одбути, а там — хоч голову свою заставлю, а… ух, пипонька, пуколька моя!Вихід IV
я. () Пидоре! Забери там яблука! Ой, хто це? й. Це я, кралечко! Здрастуйте, моя зозулечко! я. Це ви? й. Своєю персоною. Не видержав, бо розгорівсь, як камфорка, моя щіточко! (.) я. Ох, лишенько! Ідіть, будь ласка, бо матері поки нема; як застукають, то знов таке буде… й. Яким сортом? Адже ваша мати мені слово дала… () Так і повірили! й. Та не пручайтесь-бо, потому што у мене аж печінки пручаються! () Пустіть-бо! (.)Вихід V
сам. й. Виприснула… Хистка, як лозиночка, в’юнка, мов вуж! Але ж і ягодка! Як повидів її, ну просто все в головє замакотрилось! Просто, як только в руках її подержиш, дак так робиться у тебе унутрі, як у самоварі, аж гуде! Ну й дівчина ж! Да за таку ж дівчину, доложу вам, можна всього себя обголити чисто і піти по Хрещатику таким хвисоном… Єй-Богу, можна, даже по морозу! Не видержу, треба її діждатись, хоть раз ще глянуть!Вихід VI
а. ( ) Ну, спочатку покушайте моєї настояночки на горіхових листях та оцими пиріжками закусіть, з потрібкою… й. Викушайте ж самі! а. Пошли ж вам Боже, чого ви бажаєте, а моїй Галі долю щасливу! ( .) й. Дай Боже! З іменинами вас поздоровляю! ()А-а! Оце горілка так так! Мов вогнем по жилах пішла! Та й пиріжки ж до того, дай вам Боже здоров’я! (.) а. Та по первій же ніхто не закусює; викушайте другу! (.) й. Е! Да так же я і не встану! () а. То й добре; гостем дорогим будете! й. Да я дуже б радий, у вас так, знаєте, по душє… там только мине… Та трошки можна… ( .)Онде й Галя пішла. ( ) А йди лиш сюди! Де ти там у гаспида тиняєшся? й. По хазяйству, певно, бігаєть? а. О, вона упадлива!Вихід VII
Ті жя. а. Де ти там баришся? я. Забігала до сусідки Лукери: посуди треба. й. Здрастуйте, доброго здоров’ячка! Вся душа моя стрепенулась, как зачув я ваш ангельський голосок, мов дискантів найкращих у концерті… () Ви смієтесь… й. Єй-Богу, і в думці немаєть: я, Ганно Івановно, з чесним заміренієм прийшов. я. Я не знаю про що. а. Бач, мов і не зна, мов і не рада! А до сього торгу давно й пішки! Щастя твоє, що так склалося, а то б було! я. Мамо, хіба я в чім винна? а. Та годі, годі! Нічого мені ману пускать, очі одводити. На ось горня та почастуй варенухою дорогого гостя, та поговоріть любенько, а я сама за посудою збігаю! (.)Вихід VIII
й. Галя наливає варенухи. й. Чого ти цураєшся мене, моя рибонько, хіба-развє я не любий тобі? () Я вас боюсь… Що це ви задумали, чого ви мене чіпаєте? й. Задумав, моя куріпочко, хоч кишки собі вимотать, а тєбя добути, потому улюбльон, як окроп кипить… я. Я вам не пара… Ви б краще не в’язали мені світа… зараз проміняєте на яку‑небудь панну! () А-а! З ручок твоїх солодша од меду й од канахвет! ( .) я. Пустіть! й. Щоб я тебе проміняв? Ні за яку кахвюру! Так би й задавив! (.) () Ой, що ви?Вихід IX
Ті жа. а. А! Договорилися, значить…. Ну, й помагай вам Боже! () Знов піймала! Вона, здається, за дверима підслухувала! () Що ж я, мамо, — начепився! а. Та годі вже, годі, тепер нічого… От готуй лишень страву, бо вже куми йдуть… (.) А вас уже тепер не пущу з хати од страви, як хочете! й. Та я б радніший, Секлито Пилиповно, і ночувати, когда б не… (.) Попався жучку в ручку.Вихід X
Ті ж, й а. В хату входять и, деякі з кошолками, деякі убрані в празникову одежу. а. Добридень вам, Секлито Пилиповно! З днем вашого ангела поздоровляємо вас. Дай вам Боже, чого ви тільки забажаєте собі з неба, а вашій дочці пошли Боже гарного жениха! Цілуються. а. Сідайте ж, щоб старости сідали в мене: може, вашими молитвами… () Впрочем, начхать: якось-то буде! (.)Та й набралась же вас повнісінька хата: знаєте, де раки зимують! а. А ви, паничу, хіба не знаєте? й. Зуби проїв! и. Та й жартливий же оцей язикатий панич! а. Не зачіпайте нас, бо як причепимось всі, то мусите нам ставити могорича! й. А зачіпайте меня, я очінно люблю, як меня молодиці зачіпають… але только молоді, чорноброві, такі, що тільки моргни… и. Хі-хі-хі! Зачепи його! () Але чого ж ви стоїте? Сідайте, кумо, сідайте, свахо, сідайте, кумасю, прошу покорно, кумко! ()Пидоре, Пидоре! А винось сюди столи, розставляй серед хати, щоб нам було просторніше їсти, балакати й пити. й. От і я поможу! ( .)Та повертайся, Пидоре, так прудко, як я, а то ледве трусить… а. За вами й похопишся?.. () Пипонько моя! Щіточко, манюсенька! Галя одходить. () Що це ти, Галю, стоїш, мов неприкаяна? Застилай столи та подавай пляшки та чарки, а то мої кумочки заскучають. й. Ой, ой! (є.)Де б уже не заскучали без чарочки? а. З вами заскучаєш? й. Значить, можу знайти забавку? а. Та одчепіться! (.) и. Ха-ха-ха! Ну й панич! Пидора й Галя ставлять на столі всяку страву, пляшки й чарки. () Вип’ємо ж по чарці за живих і за мертвих! ( )Щоб живим жити і не вмирати, а помершим, коли померли… (.) й. Бодай не вставати! і. Ой хто видав так говорити! Оце так! а. Глядіть лишень, ви великорозумні! Мертві лежать на Щекавиці та нікому не шкодять, а живі часом дуже, дуже шкодять! () () Про мене, вип’ємо і за здоров’я мертвих. Пошли Боже з неба, чого нам треба! Помершим чарку, а нам горілка! () Секлита ходить круг столу, налива всім і сама п’є, частує. Подають пироги, страви на стіл. Всі п’ють і їдять. а. Даруй же Боже цей празник проводити, тамтого року діждати! а. Щоб ми діждали в добрім здоров’ї пити і на той рік; а я вже забігала до сусіди та хильнула чарку, другу… та трошки й веселенька! а. То й добре! На здоров’ячко! ()А звідки ти? — З Ромна! — А білет єсть? — Нема. — В тюрму, шельму! ()Позвольте з моїх рук! а. Ще з вами не покумалися! й. Што ж, покуматися не штука! а. Сідайте ж, кумцю, до гурту! а. Е, де вже там сидіти! Мені аж танцювати хочеться, так весело! і. То й танцюй! й. Валяйте, без хвасону! ()Вихід XI
Ті жя. ( )і. Ну й танцюють ловко. А панич як бісик! Славно! я. Ху! Цур йому, утомилася! Оце я з іменин іду… Так уже частували та поштували, що й Боже! Біжу вже до вас та й підскакую, а тут, чую, співи: нате ж і мій глек на капусту! а. Спасибі, що згадала мене, стареньку куму! й. І це кума? Та вашими кумами можна Дніпро загатити і Чорторий закидати! Єй-Богу, правда! а. А бодай вам язик усох, не казавши лихого слова. й. Та хай всохне, чорт його бери! а. Ну й моторний же хлопець! () Де ви такого вискіпали? а. Гм, гм! Не скажу! Нехай вам кортить. Голохвостий частується і хихика з міщанками.
Вихід XII
Ті ж н. () Поздоровляю вас із святими вашими іменинами! Дай Боже всякого щастя, і благополучія, і многая літа! (.) а. Спасибі, що не забув! н. Де вже нам забувать! а. І-і, тепер такий світ настав! (.) ( ) Здрастуйте, Ганно Івановно! я. Здрастуйте! (.) () Чого цей ланець тут? я. То, Степане, горе моє! н. Як? Що таке? я. Та, либонь, свата мене, а мені хоч у воду! н. А мати що? я. То ж моє нещастя, що мати за його: багатий… н. Який він багатий? Шарлатан! Його оце Йоська-жид мав у тюрму посадити. () О, невже? А він тут ману пуска. н. Та я зараз так його огрію, що очманілим вискочить! я. Бога ради: не чіпайте тут! Не знаєте матері? Вона так і не повірить, ще вас вижене з хати!Вихід XII
Ті ж я. ( -) Поздоровляю вас з іменинами, з янголом. (.)Ой як у вас весело! Ой спокуса моя! (.) () А ето хто? Черниця? а. Та то вона зверху тільки! й. Значить, бонджур, калісон, мерсі! я. А це по-якому? () Сідайте ж, сідайте! Дорогим гостем будете! я. Ой боюсь гріха! й. Гріх у міх, спасеніє в торбу! я. Ой тут ще скуситель! Пригрішеніє моє! () Випийте, кумцю, гріха збудетесь. () Ой лишенько! Ой гріх мій! Що ж то буде, як довідаються печерські про це гріховне зборище? а. Хто там довідається? Свої! Пийте ж, не шепотіть так довго над чаркою, бо чарку нетерплячка бере: хоче в другі руки! я. Та пий у мою голову. я. Ой не видержу! Куми скушають, як ті чорти! Простибі й спасибі! () ()я. Ой, ой! Отиді, сатано! Головохвостий цілує її. Ой пропала я! Аки геєна огненна… Хоч і на Печерськ не вертайсь! () и. Ха-ха-ха! Ну, й не шибеник оцей панич?! і. Як вогонь! А гарний! () Та скажіть-бо, хто це? ( ) Я сьогодні два празника справляю: іменини й заручини! Отой красень, Голохвостий, жених моєї Галі. Капосна дівка зловила такого жениха, що мій покійний Лимар проти його як свиня проти коня. а. Гарний, гарний! а. І багатий… Тільки, серце кумо, не кажіть нікому, бо, може, ще з того сватання весілля не буде. ( .) () Чи ти знаєш новину? Оцей гарний панич сьогодні заручився з Галею. Тільки нікому, нікому не кажи, борони Боже! Такий приказ! (.) я. Побий мене святий хрест, як скажу! () Про що це вона вам шептала? () Оцей панич сьогодні заручився з Галею, тільки нікому не кажи, щоб ніхто не знав, чуєш? я. Ой гріх! Та мовчатиму, мовчатиму… Заціп мені язик, святий Мовчало! Одходять і починають шептать одна одній на вухо, ті дивуються, здвигують плечима. () Ніт, так і тут! Видержать більше несила… Того й дивись, що з кулаками кинусь, краще піти! (.)Прощайте, Секлито Пилиповно! а. Чого се ти? Куди? н. Та там робота єсть… а. Та посидь ще: закуси, випий! н. Спасибі, у вас і без мене багато: ми вже залишні будем! а. Як знаєш… (.) () Ну, вже або виведу тебе на чисту воду, або голову провалю! (.)
Вихід XIV
Ті ж без а. а. Що се ми сидимо, пхаємось коло столу, мов вівці! Сядьмо, куми, долі! і. А сідаймо, сідаймо, бо вже деякі на стульці не всидять! а. Пидоре! Давай килима! Простилай долі столи ті одсовуй к бісу! Пидора стеле килима, Марта бере стільця і ставить посередині. я. Ви, свята імениннице, сідайте посередині на стільчику, а ми сядемо й долі кругом вас. Сідають; Секлита на стільчику. і. Ви, імениннице, наше красне сонце, а ми ваші ясні зорі. й. Де ж мені, ясному місяцю, притулитись? а. Е, такому місяцю не на небі місце. й. Чому? Преподобниці не приймуть? я. Преподобниці, може, й приймуть, а що святі, то виженуть! й. Та сідайте‑бо хоч ви, Галю, коло мене! а. Сідай, сідай! Тепер уже можна! Бачите, яка парочка? Поздоровляйте: це жених і молода; Голохвостий посватав. я. Мамо! Не робіть цього… слухайте, що я вам скажу… а. Після! Мовчи тепер та дині. () Що це вона, здуріла? Привселюдно меня об’являєть женихом! От тобі й раз, досидівся! Тепер почнуть язики чесати! () Бачите, а ви мовчите… () Та то ще тольки так, між нами… розговор був… Когда ще судить Бог сватов прислати… а. Що там сватів! От повеличайте їх, кумочки мої, та й заручини зап’ємо! Правда, гарна парочка? () Оце взяла в лещата! і. Гарна, гарна, як вугірочки! Поздоров Боже!()
()
Вихід XV
Ті жк. і. Хто це музику найняв? й. Ето я; це я найняв, щоб Секлиті Пилиповні веселіщі були іменини! Как маєте лаятись, давайте лучче гулять! () Давайте, давайте краще танцювати! От весело! а. Авжеж, танцювати! Розступіться, куми мої милі: Секлита Лимариха ґуля! Всі розступаються, Секлита посередині. () Куми мої, голубки мої, Секлита Лимариха ґуля! (.) () Ех, мамзель, бонджур! Валяй метелиці! (.) і.Дія четверта
Світлиця у Сірків, та ж, що і в 2-й дії.Вихід І
сама. () Другим людям неділя, а тобі нема ні неділі, ні свята у цих хазяїв! Весілля, бач, справляють! Ще й не видано, й не чутно, щоб таке було хапане весілля: шити, мити, білити — завтра Великдень! Щось не певне… А тут через них і ніг під собою не чуєш: увесь двір підмела, ще й піском підсипай та травою труси, бо, бач, велика пані поїде вінчатись! Багато таких панів, та на греблю нікому! Он ще підлоги вигадала оливою мастити, та ще кадить заставить. А остобісіла вже вона мені, хоч би вже швидче йшла до дідька в болото!Вихід ІI
й о. ч. Піймай, Химко, собаку та прив’яжи на ланцюг, щоб часом не кинулась на кого та не полатала литок. а. Хіба я собака? Хіба в мене собачі ноги, щоб я ще вам за псами ганяла? ч. Та й я не підбіжу. Ти молодша, у тебе й ноги прудчіші. а. Підтоптала вже за вашими примхами, що хоч на плечі бери! ч. Та ну-бо, Химочко, піймай, будь ласка! Візьми шматок хліба, примани Рябка та й насядь! а. Спасибі вам! Сідайте вже краще ви на його, коли вам нічого не шкода. ч. Та ходім і я поможу, тільки не лайся, та повідчиняй мені вікна й ворота, нехай люде дивляться! а. Щоб поналазило їх і в двір, і в хату та щоб пообкрадали ще! ч. Ну, що ж робить! Один тому час, що й батько в плахті! а. Ет! (.)Вихід III
сама. ( ) Аж не стямлюсь од радості, що таки, хвалити Бога, діждалась свого свята! А який же гарний жених! Сиділа, сиділа, так зате ж висиділа! Образованний, модний, душка, чисто, як огірочок! Як я улюбльона, аж горить у мене все всередині, а серце тільки — тьох, тьох! Не знаю вже, чи й доживу до вечора… Як я пригорну його, як… Ой, ой, як здумаю… Когда б только скоріще! (.)Ото-то будуть усі заздрити! А я так під руку з ним та на них тільки: пхе, пхе, пхе! А шлейфом шелесь, шелесь, шелесь! На Хрещатику такою панією сяду; та все по‑модньому, по-хранцюзькому… ( .)Чи не вкоротив він мені шлейфа. Єй-Богу, вкоротив, жидюга, вкрав! І казала ж мамі, щоб оддали на Хрещатику, так хіба ж з тією простотою зговориш! Ой лишенько, і це ж не по-модньому! Хто ж так високо талію робить? Ні плечей, ні грудей! А по моді усе должно бути на виставці! (.)Пхе! Тут тільки тхне чимсь? Оливою од підлогів, пхе! Химко! Химко! Кади мені швидче по хатах, та більше, та поодчиняй вікна! Химко, Химко! и. Та чую, не позакладало… я. Так повертайся ж швидче. Піти ще по двору проходитись, хай дивляться та губи кусають! (.)Вихід IV
й я. ( ) Уже повіялась, шелепа! От уїлась! Хоч би вже тебе викурити оцим куривом! ( ) Добридень вам, з неділею будьте здорові! А де старі Сірки? а. Та там десь колотяться… я. Чого ж то? А Проня де? а. А, і не питайтесь! я. Чого це ваші до Секлити на іменини не прийшли? А там сватання було: просватали Галю за Голохвостого. а. Тю на вас! я. Ти, дівко, не тюкай, а слухай! Пропили ми навіки Галю, а Голохвостий найняв катеринку та аж сюртука скинув, так вибивав тропака. а. Брехня! я. Що ти мені брехню завдаєш? Стара вже я, дівко, щоб брехати; то, може, твоя мати брехала, як на лавці лежала!Вихід V
Ті ж і а. () Добридень вам! А де ваші? (.)Уже випередила: от довгонога чапля! (.)Чи ви знаєте, що Секлита Лимариха заручила уже Галю з Голохвостим? я. А що, не казала? Брехня? а. Та що це ви мелете? Про якого Голохвостого? я. Про Голохвостого — цилюрника, сина того, що за Канавою був! а. Та він же один на весь Подол; другого Голохвостого немає! а. Так той же самий Голохвостий сьогодні вінчається з Пронею! і () Що ти? Невже? а. Та хіба не бачите, які тут прибори йдуть до весілля… Через них уже мені хоч руки й ноги одкидай! я. Матінко моя, оце штука! а. Ну й бешкет! я. Та чи ти часом не дуриш нас? ( ) Та он гляньте, як по двору походжа наша пава; пишається, мов верша в болоті! () Ой ненько моя! Єй‑Богу, в білій сукні, ще й у квітках! () Справді, справді! І хвату почепила! я. Так побіжім зараз до тітки Секлити сказати! а. А побіжім! От буде халепа! я. А буде! ( .) () Ну, тепер уже піде баталія!Вихід VI
Ті ж і я. ( ) Оце летять! Так штовхонули, аж тім’ям об двері ударилась! Господи Ісусе Христе, сине Божий, помилуй нас! а. Амінь! я. Чи чули? Галю просватали за Голохвостого! а. Спізнилась! я. Він, чуєте, сьогодні вінчається з Пронею! я. Ой гріх який! і я. Ми йдем до Секлити зараз звістити. я. І я з вами. Ой не біжіть тільки так, бо я не зійду: у мене ноги покалічені! Ой не біжіть-бо! (.) ( ) Та пождіть-бо, бо впаде! Ну й оказія! Ох зух! На двох вінчатись хоче! Чистий салтан! Ха-ха-ха!Вихід VII
а, а. Настя й Наталка виходять повбирані, але по-міщанськи. я. Добридень вам! А Проня прибралась уже? а. З досвіта ще! а. А де ж вона? а. Та отам десь пошелепалась замітати двір. (.) я. А я, знаєш, не хотіла після того вечора й приходити до тієї принді; та уже просила Боже як! а. І мене теж; ще й стара Сірчиха приходила. Так я уже подумала, Бог з ними! Ну й щастя ж оцій Проні! І чим вона взяла? я. Кислим оком та довгим носом. а. А вже правда! І де в його ті очі були? я. Звичайно, за гроші бере. а. То вона його заманила своїми гарними приборами та брансолетами. я. Дай мені, серце, покій! Хіба вона вміє й прибратись до ладу? Поначеплює, понавішує, мов на куделю вовни, та й повертається, як індик, і все оте на їй, як на корові сідло… а. Іменно, як на корові сідло… я. А з того ганчір’я ще й пика вигляда, що за три дні не одполощеш!Вихід VIII
Ті ж і я. ( ) Здрастуйте вам. а. Ах, яке на вас убрання, аж очі вбира! я. Чудо, чудо! У вас таки смаку як у тії кралі. а. Та яке модне! я. У первому магазині на Хрещатику шилось. а. А як до лиця все вам, хоч малюй! я. Ви сьогодні дуже гарні, мов та квіточка, що в віночку! я. Мерси за компліман! () Не передавай куті меду! () Та чорт її бери! (.)Ой ненько, моя матінко! Який же у вас, Проню, брансолет, а сережки аж горять, мов саме сонце вскочило в хату! я. Чи справжні ж? я. Авжеж!Вихід IX
Ті ж і а. ( ) І де ж би то не справжні, коли! 3а каблучку ту на руку, чи як її, дала двадцять два карбованці, а за сережки аж сімдесят п’ять, своїми руками дала! я. Ого! Сімдесят п'ять! а. Ой мамо моя!. я. Таки не витерпіли, прибігли; ще й Химку сюди приведіть! а. Як-то, щоб і тепер, коли слушний час настав, не похвалитись перед добрими людьми? Ні вже, дочко, вибачайте! я. Охота! Диво яке, що золото чи гальмази! а. Як-то не диво? От за ту матерію, що на сукні, позаторік платила ще по три карбованці! я. Позаторік ще? а. Еге ж, тепер за таку ціну не купиш! я. Ви б, мамо, пішли краще до пекарні порядкувати, ніж не знать що верзти! а. Та там уже все готове. А за другу сукню, шовкову, заплатила аж по три карбованці з половиною за аршин: така вже дорога, що й господи! Ось я винесу. ( .) я. Та що ви розносились, неначе не носили зроду шовкового? і а. Покажіть, покажіть; ми ще не бачили! (-) За кого Сірки віддають дочку? с. За якогось цилюрника. н. Невже за Голохвостого? Єврей, значить, правду казав. () Осьде, гляньте яке! я. Чудесне! Широке та добряще! (.) а. Ой яке гарне! Як шелестить! Юрба всякого роду людей натовпом лізе до вікон, а дехто й до дверей. я. Мамо, що ви робите? Гляньте на вікна! а. Нічого, доню, нехай люди дивляться, який посаг даємо за дочкою: хай знають усі, що не поскупились! А ось, гляньте, зелена адамашкова! я. Чи шовкове, чи бавовняне? а. Шовкове, на два шістдесят, та й то через те уступив, що дуже залежала матерія. я. Ви не знать що, мамо! а. Чого? Єй‑Богу, правда! (-) Та й зелена ж, як рута! () Тобі до лиця пристало! а. Диво й не пристало б: якби й на тебе начепити, то на жабу б здався! Сміх. я. Чуєте, який ярмарок завели? а. То пусте. Ось ще одна сукня жовтогаряча, з якогось такого чудного, що й язиком не вимовлю. я. З мухленталену. а. Еге ж. (-) Ой ненько моя, як жар. Аж горить… к. От би мені, бра, на штани! я. Зачиніть вікна! а. Нехай дивляться: один тому час! я. Тут незабаром жених буде, а вони розташувались. () А ось гляньте, які мережані та тонкі хусточки до носа. я. Ви ще й сорочки принесіть! а. І принесу, тут нема сорому: діло світове! а. Ой які ж гарнесенькі! (-) Гля! Гля! На доброго козака, то нікуди й чхнути! () До твого носа й пристало! к. Та й у молодої ж з добру ковіньку! я. Що ж це ви тут шкандаль робите! Напустили мужви! () А ось укривало, єдвабове, рожеве; у Флоровськім вистібали. я. Славно! Та велике яке! а. Тут і трьох можна вкутати! (-) Я б під таке полізла! к. Та й я б, якби попросили… я. Я не можу вже цього видержати! Гетьте, мамо, з вашим приданим! Химко, зачиняй вікна та повинось оцей мотлох! Ходімо, сестрички, од шкандалю до моєї кімнати… і а. Ходімо, ходімо! (.) Xимка вбіга, але Явдокія Пилипівна їй маха рукою, і разом розкладають на стільці всі речі. а. Я ж піду стрічати гостей, а ти гукни старого! а. Добре! (.)Та не лізьте притьмом у хату, одступіться од вікон! (.) (-) Чи ба! Хтось приїхав хвайтонами. Це, либонь, жених! і. Де? Де? і. Гетьте! Одступіться! Ой ноги! Ноги!Вихід X
і два митрополичі и. ( ) Оце всьо, як видите, беру: двор величезний, садок, дом і те, што в дому. -с. О, Сірки не убогі! Сіркова лавка швидко перейде на першу вулицю на Подолі. -с. Наберете в кишені добра. й. Авжеж, наберьом немало добра: не в дурнів удались! Через неделю міста ви й не пізнаєте сього двору. Отут на вулицю вчищу кам’яний дом первого хвисону на два етажа під бляшаною кришею; а в старий дом я буду свиней заганять. -с. Тобі пощастило, брате, єй‑Богу! -с. Тільки слухай сюди, пане Свириде: я пам’ятаю трохи дочку Сірків, здається, мов погана… й. То не мешаєть, пустоє, значить, дєло: аби побольше дєнєг, то ми, брат, при боцє заведемо… гм… -с. Важно! -с. Люблю! () Хе-хе! (.)Коли б уже скрутитись швидче: у мене просто через ту Секлиту душі нєту… Ну, що як ускочить? Хоч з Києва тікай, не то што! Здається только, я їх уложив добре, да вони й у сварці, на щастя… Господи, пом’яни царя Давида і всю кротость його!Вихід XI
Ті ж,я,а,я. Проня входить манірно, за нею подруги. ( ) Позвольте, дорогая нєвєста, ради, значить, щасливєйшого для меня дня, подать вам пукета і поцєловать ручку! () Ах, мерси! Бонджур! й. Красниє цвєти прекрасной квєтцє. (.) я. Мерси! (.)Який душка! й. Позвольте одрикомендовать вам моїх шахверов: Орест — знаменитий бас митрополичий, і не менче знаменита октава митрополича — Кирило… () Очинно рада. Сєдайте. и. Спасибі; ми й постоїмо. я. Нєт, чого ж безпокоїться? Ще й в церкві, как дасть Бог, настоїтесь. -с. Для такої панни і потрудитись можна. я. Ви мне комплімента пущаєте? Мерси! -с. Можна й припустить. -с. Стоїть. й. Обхожденіє понімають. я. Да, модні кавалери. ( .) Той лебезить. () Тут нас, брате, жде велика випивка! с. Невже? Добре приймають? с. Побачиш! () Дивись, як ота чапля маніжиться та кладе носа на плечі. а. Еге ж, ну їй уже можна… я. Чіплятись на шию при всіх? Баси підходять до них і просять під ручку. () Ах, не говоріть мінє такого, бо я как огонь зашарєюсь… й. Што ж дєлать, моя дорогая нєвєста, пуколько, когда ето свєтовоє дєло; да у меня просто сердце не видержить етой проволочки, єй‑Богу, может луснуть! Когда б поскоріше уже еті царамонії. я. Да ужасть как долго! Я позову родителів зараз. ()Вихід XII
Ті ж . Ввіходять поважні и. і. З неділею святою будьте здорові і з чесним весіллям! Дай Боже щастя сьому домові! и. А де ж хазяї? Не видко… і. Ото, певно, жених з квіткою. и. Та й у куце ж убрався! і. А нічого, з себе гарний! и. Тільки худий, нічого й в руках подержати! Голохвостий упада коло подруг.Вихід XIII
Ті ж і , за ними й а. Сірко йде попереду, за ним Явдокія Пилипівна з хлібом з сіллю, Проня, похнюпивши очі; за нею у дверях становиться Химка. () От тепер ви вже наш: тепер нас ніхто не розлучить! Будьте ж щасливі в новій жизні! Голохвостий цілує руку Явдокії Пилипівні. а. Дай Боже вам усякого щастя й здоров’я! Любіть мою дочку: одна тільки й є! () От передаю вам їх з рук на руки, любіть і жалуйте! (.)Пошли вам Боже всякого благополучія; а ви нас, дочко, у щасті не забувайте і вибачайте вже, що ми прості! ( ) Ніхто не знає, одна мати знає, як тяжко видавати заміж одним одну дочку. Була, жила в хаті, а завтра ні до кого й слова буде промовити! я. Мамо! Годі! Коли б уже швидче! () Так, так! Справді! е. Не тепер, то в четвер, а все‑таки дівчат не мине те лихо! ч. Не плач, стара: треба ж колись віддати. а. Ох, тяжко ж мені з дочкою розстатись. й. Не баріть, папонько й мамонько, діла: в церквє поп дожидаєть! ч. Пора, пора, стара! а. Химко, давай швидче килимця! Поблагословимо зараз та й до церкви! () Гукніть на хвайтона, щоб готові були! (.)Винеси, господи! Простилають килима. Старі сідають на стільці з хлібом з сіллю. Молоді становляться на килимі; два баси, Настя і Наталка з свічками по боках.Вихід XIV
Ті ж, , , а потім і я. () Пустіть, пустіть! Пропустіть Секлиту Лимариху! Всі поторопіли. () Пропав я! я. Тітка? ( о. Сестра? (-) І-і! Тітка Секлита, ще поміша весіллю, треба сповістити єврея. () Стійте, не благословіть! Не благословіть, кажу! а. Бог з тобою, сестро! ( ч. Господь з вами! а. Га! Злодіяцьке весілля? Хотіли вкрасти мого зятя, жениха моєї Галі, та не вкрадете! Я вам докажу, що не вкрадете! и. Сестро, опам’ятайся, чи ти при собі?! я. Що це за шкандаль! Якого жениха? а. Я при умі: Секлиту Лимариху не обійдете! Я за своє дитя встою, встою! Не пущу до вінця! Стійте, не підете! Не пущу, хоч лусну! а. Не пускайте, кумо, не пускайте! ч. Бога ради не кричіть: дивіться, скільки по вікнах людей! а. Сестро! Секлито Пилиповно! Не роби сорому нам, прошу тебе! Чим же ми винні? () Не винні? Одбили жениха у моєї дитини? Я на всі Кожум’яки кричатиму: розбій, розбій! я. Ой шкандаль! Шкандаль! Коло вікон ціле стовпище, одне на одного лізе, ґвалт, крик: «Ой, не душіть!», «Пустіть хоч руку!», «Шибка, шибка!». Врешті верхня шибка луснула і брязнула на долівку. Меронія, Марта, Устя то до вікон шепчуть усім, то до Секлити; вони дуже раді бешкету. і а. Зачиняйте вікна, одгоньте людей! й. Що ж це, впустили якусь самашедшу! а. Я самашедша? Ти мене самашедшою зробив! я. Вона п’яна! Залила очі та й лізе! а. Голубко, сестро, не безчесть нас, не губи нашої Проні! Одна ж тільки! (.) а. Сестро! В тебе дочка і в мене дочка! Нехай я буду й сяка й така, і проста, і ликом шита, а все-таки я мати своїй Галі! Не дам знущатись над моєю дитиною і запанілим поганцям! (.) Нащо ти дурив моє дитя, нащо топтав до неї стежку? Нащо залицявся, коли ти не думав її брати? я. Свириде Петровичу, що вона каже? і а. Як же це, Свириде Петровичу? й. Брехня, брехня! Я вам не позволю публіковать меня! Я вам! я… я… () Ще й брехню завдає?! а. Я тобі докажу брехню, перевертню чортовий, пройдисвіте, ланцю! й. Я такого шкандалю не попущу, не прощу нікаким разом! Я вам не хто! Я Свирид Петрович Галахвастов! Мені гаваріть такого чортовиння? Да у мене всі будочники он де! (.)Да я вас у часть! Да я вас за брехню в рештанську і замкну трома замками! я. Що, як замкне? і. Під три замки? а. Ой люди добрі, що ж це! Мене у рештанську за правду? Секлиту Лимариху, чесну хазяйку, під три замки? За те, що ти вчора заручився з моєю дочкою?! я. Ай! То правда? Що ж це?.. і а. Господи, глум який! Попущеніє Боже! (.) я. Чисте скушеніє! й. Врьош, стара! Я її знать не знаю, вєдать не вєдаю! З її какоюсь дочкою! Вона сказилась! А ми, Проню, хадьом вінчатись, Прокопе Свиридовичу, когда почали дєло, то надобно якось кончать. Невже нас буде держать одна брехлива баба?! а. Я брешу?! Я сказилася? А не діждеш ти з твоїм чортовим батьком, з твоєю поганою матір’ю! Не будеш вінчатись: не пущу попа в ризи, хоч роздеріть мене! Од кумці-голубці, кажіть же ви, хай люде чують; заступіться хоч ви за Лимариху, — опаскудив мою чесну сім’ю оцей ланець, шарлатан! А сестра рідна за ним руку тягне! - (-) Що, брат, не горілкою пахне! -с. От халепа! () Докажіть, докажіть! а. Як же, учора заручився, сама власними очима бачила і оцими вухами чула! Щоб я луснула, коли ми не пропили Галю! я. Та ще спочатку за столом, а далі і долі, і заручних пісень співали їм. я. Та ще цей раб Божий і танцював без одіянія скусительно! я. Ой! Підступило під серце! Рятуйте! ( ) а. Господи, Боже мій! Що ж з нею? Хоч згляньтесь! ридович. Що ви зробили з дитиною нашою? Кинулись до Проні, розстібують плаття. а. А що, не вірили, який зух? () Не вірте їй: це заговор! Вона підпоїла, підкупила свідків. Я їх усєх на суд! Ну, де ж би таки я, Галахвастов, посватався на какой-небудь простой поганкє? () Моя дочка поганка? Ах ти, каторжний, сибірний! Та я тобі очі видеру з лоба! () Мамо, я не вірю їй! Вона нарочито шкандаль робить… Заступіться ж! Не видержу… давить мене! а. Сестро, зглянься на нас! Не безчесть дочки. Господь тебе покарає на твоїй! (.) ч. Слобоніть гостину, сестрице! Бачите, яке лихо! а. Так так? Мене з хати?! () Ідіть собі! Не топіть мене! а. Дурна ти, навісноголова! За якого харциза заступаєшся! Думаєш, що любить тебе? За гроші тільки бере, за гроші! Та він тебе вчора привселюдно лаяв, нівечив, гидив! () Не йміть віри їй: бреше! а. Ой кумці мої, заступниці мої! Кажіть уже ви, бо були там! Кажіть по правді! а. А лаяв, господи як, і в батька, і в матір; величав її совою, чаплею, кислоокою жабою! я. Ой, ой! Зарізав!.. Під серце! Води!.. а. Боже мій! Убили дитину мою! (.) я. А проклинав як: щоб і халера, і чума на їх голову, щоб виздихали цілим кодлом! я. Прорицав: анахтема, і дунув, і плюнув, як на сатану! () Це наклепи! Я в суд подам! я. Ай, води, води!.. (.) ч. Химко, води швидче! Господи, одпусти і припусти! а. Ой рятуйте! Нежива! Xимка приносить воду. Прискають удвох на Проню. Степан продирається в двері і щось шепоче Галі. Проня телесується, коло неї упадають старі. -с. Пропала вже випивка! -с. Ходім мерщій, щоб ще до мирового не попасти! () То такі ви? Мені одно, а друге другій? При мені у очі мало не вскочите, а за очі банітувати… Ох! Ох! () Та що ви їм вірите! я. Чого ви ходили до мене? Нащо ви божились, клялись, падали передо мною на коліна? й. Та стійте ж… я. Не за ваші магазини йшла… я… вас любила… а ви назнущались… осоромили на весь Подол… На весь Київ!.. Гетьте! Ой смерть моя! () ч. Вон, вон з нашого двору, щоб і слід тут ваш не смердів! а. Вон, вон! Не треба нам такого зятя! й. Ну, до свіданья! () Ну, тепер я вже не пущу! () Одчепіться! а. Не пущу, не пущу! Думаєш, що багатий, так і безчестити мене можна? Женимо! н. Та який він багатий? Він банкрот! й и. Банкрот… банкрот! ( ) Чого витріщились? Ну, банкрот, так і банкрот! А ви думали, как би я був багатий, то пошов би до вашого смітника?! Ха-ха-ха! Свинота необразована! Авжеж, мені ваших денег тольки й нада било! Так і понімайте! А вони заклали сібє в голову, що я на їхніх дочок задививсь. Антересно дуже! Не найшов би где? Поліз би на смітник! Да я, как первий кавалер, і у Липках би знайшов настоящих баришень з отакими куделями, а не сватався б на вашій дурній поторочі, поганій Проні! я. Ай! (.) Секлита розвела руками.Вихід XV
Ті ж, . й. Ай, гвулт! Ферфал! Беріть його — он тамечки шарлатан, мошенник! й. Пожалуйте в часть! Всі остовпіли, Голохвостий опустив циліндра. Картина. Завіса.Iван Карпенко-Карий Сто тисяч
Комедiя в 4-х дiях
Дiєвi люде: — багатий крестьянин. — жiнка його. — син їх. — кум Герасима, крестьянин. . — єврей. — фактор. — наймичка. — робiтник.Дiя перша
Ява I
В хатi яку хвилину нема нiкого; входе й. й. Нiкого нема… Охо-хо-х! Трудно теперечки жить на свiтi. А через чево i трудно? Через того, що багато розумних понаставало… Усi торгують, а покупателi только глазами купують, i торговлi нема — один убиток. Так я сiбє видумал новую комерцiю: хорошiй будет гендель, єжелi удастся… Попробуєм!..Ява II
i й. й. Здрастуйте вам! н. Здоров! й. Це хата Герасима Никодимовича Калитки? н. Це. й. А де ж сам хазяїн? н. Вони в город поїхали, сьогодня повиннi буть назад. й. Я з ним вiдался, i он сказал, щоб я приїхав. н. Може, й вони через годину будуть.Ява III
Тi ж i ч. ч. Ура! Тепер суд гласний, накриває євреїв часний! Хе-хе-хе! й. А ви разлi часний? Не похоже. ч. Не та рожа? Ха-ха-ха! й. Прощайте! Я навiдаюся опiсля, бо у мене є дiло до Смоквинова. (.)Ява IV
i н. ч. Ха-ха-ха! Замєть — це пройдисвiт! Я їх багато бачив, у мене опит i практiка. Я на них насмотрєлся… Командовал зводом, так пров’янт i фураж часто получав, знаю їх, да i они меня знають! Тепер лiт тридцать в одставкє, по свiту вольно я хожу i в очi смiливо усiм гляжу… Стихи… Ха-ха-ха! А батько купчу й досi ще не совершив? н. Ще в городi. ч. Хотiв поздравити його з прiобрєтєнiєм зємєлькi… А Прасковєя Iвановна?.. н. У попа. ч. Так! Торiчелiєва пустота… Хе-хе-хе! Ти цього не знаєш — це з фiзiкi. В такiм разi — адiо! К обiду я прийду. (.)Ява V
, потiм . н. Наче i розумний, а дурний. Тридцять лiт шукає кладiв i голий став як бубон, бо все на кладах, кажуть, прокопав… I все вiн зна — тiлько нiчого не робе. ( .)Мотре, та йди-бо сюди! () Чого там? Нема менi часу. н. Та нам, мабуть, не буде часу i вмерти. Iди-бо! Зашиєш менi сорочку, геть розпанахав рукав, а мати десь пiшли. Хочеться менi з Мотрею побалакать, то нема за чим у хату йти, так я нарошне розiрвав рукав. Входе Мотря. Заший. () я. Де це ти так розпанахав? н. Зачепився за вила. Мотря зашива, Роман її цiлує. ()А це що? А тпруськи! н. Хiба не можна? Ми ж восени поженимось. Чула, що батько казав? я. То тодi i цiлуваться будемо, а тепер зась! Може, ще батько шуткував, а ти вже й губи розпустив. н. Нi, це не шутки. I мати казала, i батько казав, що кращої невiстки не треба. я. Уже зашила. Iди собi, я не маю часу теревенi править, та он вже батько приїхали. н. Батько? Справдi. Мотря вибiга.Ява VI
i н. м. А ви чого тут збiглись, роботи нема, чи що? н. Та я розiрвав рукав… Мотря зашила. м. А мати ж де? н. Пiшли до попа… м. Знайшла празник. Iди ж до роботи, бо там роти пороззявляють та й стоятимуть. Нехай коней розпряжуть, а збрую зараз однеси в комору, щоб якої ремiняки не порiзали на батоги. н. Добре. Тут єврей якийсь питав вас i Копач. (.) () Єврей-то дiло, а Копач — морока. Ху! Слава Богу, справився з дiлами: совершив купчу, i земельки прибавилось. I бумага зелена, мов земля, укритая рястом!.. Ох земелько, свята земелько, Божа ти дочечко! Як радiсно тебе загрiбати докупи, в однi руки… Приобрiтав би тебе без лiку. Легко по своїй власнiй землi ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленiла вже пшениця i колосується жито; i все то грошi, грошi, грошi… Кусочками, шматочками купував, а вже i у мене набралося: тепер маю двiстi десятин — шматочок кругленький! Але що ж це за шматочок! Он у Жолудя шматочок — так-так, — однiєї шпанки ходить дванадцять тисяч, чотири чи п’ять гуртiв випасається скоту. Та що? Свиней одних, мабуть, з тисяча, бо то ж зимою тiлько бiля свиней шiсть чоловiка день при днi працює!.. I яким побитом Жолудь достав таку силу грошей — не зрозумiю… Я сам пам’ятаю, як Жолудь купував баранцiв, сам їх рiзав, торгував м’ясом у рiзницях, а тепер — багатир. Де ж воно набралося? Не iначе, як нечистим путьом! Тут недоїдаєш, недопиваєш, день при днi працюєш, жiнка з дiжi рук не виймає — i тiлько ж всього-на-всього двiстi десятин, а то ж, мабуть, i в десять тисяч не вбереш. Не спиться менi, не їсться менi… Пiд боком живе панок Смоквинов, мотається i туди й сюди, заложив i перезаложив, — видко, що замотався: от-от продасть або й продадуть землю… Ай, кусочок же! Двiстi п’ятдесят десятин, земля не перепахана, ставок рибний, i поруч з моєю, межа з межею. Що ж, копиталу не хватає… Маю п’ять тисяч, а ще треба не багато, не мало — п’ятнадцять тисяч! Де ти їх вiзьмеш? Прямо, як iржа, точить мене ця думка! Де їх взять?.. Де?.. Хiба послухать єврея, пiти на одчай, купить за п’ять тисяч сто тисяч фальшивих i розпускать їх помаленьку: то робiтникам, то воли купувать на ярмарках… Мужик не дуже-то шурупає в грошах, йому як розмальована бумажка, то й грошi. Страшно тiлько, щоб не влопатись… Обiщав єврей сьогодня привезти напоказ. Може, це вiн уже й заходив. Цiкаво дуже бачити фальшивi грошi.Ява VII
i м. а. Здрастуйте, куме! Добре, що я вас дома застав. м. А навiщо ж то я вам так пильно потрiбен? а. Вiдгадайте! Шкода, не вiдгадаєте… Грошей позичте, куме! Карбованцiв з сотню, до Семена. м. Яж кажу, що так!.. Виходить: недовго думавши — давай! Хiба у мене банк, чи що? а. Та до кого ж ти i вдаришся? Єврей злупе такого процента, що нiяк не викрутишся потiм. м. Хто ж тепер, куме, не лупить? Лупи та дай. а. То вже лупiть краще ви, куме, та дайте. м. Нема! Хоч носа вiдкрути, то й десятки зайвої не витрусиш — всi вiддав за землю. а. Де ж тi грошi, куме? Я сам не раз, не два над цим думав. м. Та господь їх знає. а. Чув я, що Жолудь нечистi грошi має, вiд самого, не при хатi згадуючи, сатани, то, може, й другi так само достали… Тiлько де ж вони з ним познайомились i як? От що цiкаво! Вже ж i я не полохливого десятка, пiшов би до нього в гостi у саме пекло: надокучило отак раз у раз позичати, нехай би дав, iродiв син! Чи душу йому, луциперовi, треба, то нехай би брав, бо без душi, мабуть, легше, як без грошей. Я вам, куме, признаюсь, що сам ходив пiд Iвана Купайла, як менi казано, на роздорiжжя… Повiрте, звав, нехай Бог простить, Гната безп’ятого! Так що ж — не вийшов, тiлько налякав. м. Цiкаво! Розкажiть, будь ласка… а. Знаєте, за третiм разом, як я гукнув: «Вийди до мене, безп’ятий, я тобi в нiжки уклонюся, до смертi слугою твоїм буду!..» А вiн — i тепер моторошно — зайцем мимо мене — тiлько фа! аж свиснув, та хо-хо-хо! То я тiкав з того мiсця, мало дух з мене не виперло… Прости господи! Двi недiлi слабiв: бувало, тiлько що шерхне, так увесь i затремтю, i волосся на головi пiднiметься. На превелику силу одшептала Гаврилиха. м. Не надiявся, куме, щоб ви такi смiливi були… а. Ну, а що ж його робить, коли грошей треба день у день! От i тепер: пiслязавтрього строк платить Жолудю за землю, держу там у нього шматочок, а тут не вистача. Договiр же такий: як грошей в строк не вiддам — хлiб зостанеться за Жолудьом без суда. Та що там балакать! От, єй, правду вам кажу, куме: якби знав, що за цим разом дасть, — знову пiшов би кликать, так грошей треба. м. Смiливi, смiливi ви, куме… з вами i не такi дiла можна робить. а. Ха! Чого там бояться? Страшно тiлько без грошей, а з грiшми, сказано ж, i чорт не брат. () Треба це на ус закрутить. а. Куме! Та, може ж, таки найшлася б у вас там яка сотняга? Позичте! Батьком буду величать. м. Що його робить? Хiба от що: я, знаєте, сам позичив оце у Хаскеля для домашнього обiходу; тiлько платю п’ять процентiв у мiсяць. Коли дасте п’ять процентiв, то я подiлюся з вами, так уже, для кума. а. П’ять?.. Та що маєш робить… I за це велике спасибi, давайте. м. Принесiть же менi запродажню запись на воли. а. Як? Хiба ж я вам воли продав? м. Вийде так, нiби продали… Нiби! Розумiєте? А я тi самi воли вiддам вам до Семена, а на Семена ви вiддасте менi сто карбованцiв i запродажню я розiрву, а як не вiддасте, то я вiзьму воли… Так коротча справа. а. Це добра справа!.. То й воли до вас вести, чи як? м. Нi. Ви пiдiть у волость, то писар знає i напише таку запродажню як слiд, а ви запродажню принесете менi, то я вам грошi дам. а. Та вiзьмiть, куме, векселя, навiщо вам ця плутанина? м. Нi, куме, я переконався, що запродажня надежнiще векселя… а. Так… Ну, добре. То вже ж, мабуть, завтра принесу. А ви дома будете завтра? м. Дома. а. Так… Прощайте. (.)Е, куме, мабуть, i в тебе нечистi грошi, i в тебе душа вже не своя. (.) () Одважний чоловiк! До чорта ходив i на все пiде за грошi, а я вiзьму з нього вексель. Найшов дурня! Продай воли — бери грошi… не вiддаси грошей — давай воли, бо то ж мої, я вже їх купив, я вже не буду править грошей, а воли давай. Так надежнiше.Ява VIII
i й. й. Здрастуйте вам! м. Здрастуй. (.)Той самий єврей… аж мороз поза шкурою пiшов. Ну що? () А нiчого… м. Принiс? й. Є. () Показуй. ( ) Теперечки пiзнавайте, почтенний, де тут фальшивi, а де настоящi? () От так штука! От так штука! Не вгадаю! (.)Не вгадаю! ( ) I нiхто не вгадає. Я присягну на Бiблiю, що всякий прийме! Ето робота первий сорт. Ми не робимо такой дрянi, як другi… Їх роблять у англичан, i англичанин їх возить, а я у нього агентом. м. Ну й зробленi, ну й зробленi — прямо настоящi, i не кажи… Як двi каплi води, всi однаковi… руб — руб, три — три — однаковiсiнькi! Покажи ж, будь ласка, котра фальшива? й. Оце одна — руб, а це друга — три. м. Оцi-о? Оцi? Та ти давай менi таких грошей хоч лантух — прийму. Як же ти їх розбираєш? й. Ми?.. Ето секрет. Нащо вам усе знать? Товар нравиться — вiзьмiть, не нравиться — не берiть. Ми не нуждаємся в покупателях; ми їх розпустили i розпускаємо, може, мiлiон, i всi благодарять… Ви знаєте, теперечки етiх дєнєг скрiзь доволi, може, i у вас у кишенi єсть такi самi. м. Ну, так! Звiдкiля вони у мене вiзьмуться? Хiба дав хто, справдi? Ану, глянь. () () Как нема, коли є!.. От одна трьохрубльовая, от друга… Хе-хе-хе! Ето усе нашей фабріки. м. Свят, свят, свят! Та ти брешеш? й. Побєй меня Бог. м. Диво! От так штука! Оце, кажеш, фальшивi? Це я взяв вiд Жолудьова прикажчика. Виходить, їх i у Жолудя доволi є… Он як люде багатiють. Я їх помiтю: надiрву краї… От тiлько одно менi дивно: чом же ти сам не торгуєш на цi грошi, а тiлько другим надiляєш? й. Ви все любопитнiчаєте. Ну, а отчего ви не продайоте фальшiвих дєнєг? Вiдiтє, у всякого своя комерцiя. У нас фабрiка на весь свєт, другой такой фабрiкi нема; ми продайом тисячу за п’ятдесят рублей… Разлi ето не торговля, по-вашему? Ми заробляємо мiлiони, а люде в двадцять раз больше… Ну, а якби ми самi на етi дєньгi товари купували? Хто б тодi так дешево робив грошi? м. I то правда. ()Не надивуюсь! Настоящi, натуральнi! Помiтю й цi. () й. У нас порядок; фiрма почтєнная, товар з Лондона прямо iдьот в кожаних мiшках; єжелi возьмьотє, то скажiть, скiлько вам нужно, — я буду телеграму пускать у Адессу, i англичанин сам вивезеть їх на нашу станцiю. м. Розпалилась до них моя душа… Сто тисяч вiзьму! й. Нехай вам Бог помогає! А коли вивезти? м. Сьогодня у нас субота… У понедiлок можна? й. Можна, зачем не можна — усе можна! м. А цi двi бумажки ти дай менi, може, я пробу зроблю: куплю на нихщо-небудь. й. Навiщо, коли у вас свої є? А между прочiм, вiзьмiть. Так у понєдєльнiк увечерi ви будете на вокзалi у тому мiсцi, де для мужчiн i для дам, — розумiєте? м. Розумiю. й. Прощайте. (.)Дай вам Бог з моєї легкої руки зробиться мiлiонером! м. Спасибi!.. Невiдомий виходить. Тепер коли б розмiнять фальшивi грошi в казначействi… Самому страшно, щоб не влопаться… Хiба кума взять у компаньйони? Що ж, коли вiн чорта не боявся, то не побоїться казначея, щоб розмiнять грошi. Кращого компаньйона, як кум, не знайти! Входе ч.Ява IX
i ч. м. От чортяка принесла цього бродягу! Пiв-обiда сам злопає i на перешкодi дiловi стане… треба його як-небудь вирядить. ч. Здоровенькi були! Як поживаєте, що поробляєте, кого виглядаєте? Хе-хе! м. Хоч голий, так веселий! Здрастуйте. ч. Поздоровляю з прiобрєтєнiєм земелькi, дай Бог єщо столько прикупить… Безподобная у вас вода, зараз пив, i мiстечко у левадi бiля верби гарне. Отам би кашi наварить, з таранькою, та попоїсти по-чумацьки… Хе-хе-хе! м. Мабуть, голодний, бо з маху про кашу забалакав. ч. Хе! Я зараз все обняв оком! У вас новий забор i добре зроблений — тiлько б ще треба по однiй дошцi дать, а то скотина буде закладать пiд лату голову, то позриває. Опит… Хе-хе-хе! Тiлько гляну — зараз бачу. м. Я й сам бачу, та грошей нема. ч. Так-так. Хе-хе-хе! Грошей нема, а земелька росте й росте! Люблю за предприїмчивость! Так, так, Никодимович! Скуповуйте помаленьку, скуповуйте! Єй-Богу! Чого ви? Думаєте — шуткую? Якi тут шутки? Хазяйственний мужик — велике дiло! Ворушiться, ворушiться! Крутiть головою: купили у Борща, купуйте у Смоквинова, а там у Щербини… Пани горять, а мужички з пожару таскають… Це не пустяк! Ви як полагаете? Вони привикли омари там, шампанське — от грошики й ухнули, а там i iмєнiя ахнули! А ви — галушечки, картопельку, кулешик, чехоньку, та й то не щодня, а воно жирок i наростає… Гляньте навколо: Жолудь — десять тисяч десятин, Чобiт — п’ять тисяч десятин, Пузир — три тисячi; а тут i ви помаленьку та помаленьку прикуповуйте та прикуповуйте. м. Що там я купив, i балакать не варт. ч. Одразу ж не можна! Ви вiзьмiть прiмєр з свинi: от вона ходить на подвiр’ї худа, обдрипана, а закинули ви її в саж, стали харчi кращi давать — то вона помалу й отягнеться, а там i сало наростає, — так i ви… Опит — велiкоє дiло! м. Спасибi! То це ви мене з свинею рiвняєте? ч. Не в тiм рiч! Ви не обiжайтесь — це прiмєр. Ви не взирайте! Помалу, помалу i у вас сала набереться доволi, тодi порiвняєтесь з Чоботом, а може, i з Жолудьом… На все свiй час, своє врем’я. Не можна ж зразу, в тiм i прiмєр. Практiка, опитность — велiкоє дєло. Вас вже не обманеш, ви всякого обманете, а це велiкоє дєло, коли не тебе за чуба держать, а ти других за чуба держиш. А ви як полагаєте? Хе-хе-хе! Ви глянули кобилi в зуби i наскрiзь її бачите — опит! Вiд того у вас лошата он якi. Ви не купите чорт батька зна чого! А воно i виходить, що скрiзь iде на користь. А то повидумували: ячмiнь — голак, а вiн родить не так; озимий — рiпак, а сiвач — дурак; пшениця — кримка, а в штанях дiрка; жито шампанське — баловство панське… Хе-хе-хе! м. Ох, Банавентура Бовтурович, все то добре, що ви кажете, тiлько речi вашi не грошi, за них земельки не купиш, а тут грошей, грошей, грошей треба. Ось пiд боком лежить земелька, а я слину ковтаю. Та яка земля? Неперепахана, ставок рибний, i з моєю межа з межею. ч. Потрошку, потрошку — пам’ятайте мiй прiмєр. От ви б самi ставочок тут унизу викопали, рибу завели: лини, карасi… Нема краще, як м’ясо свинина, а риба линина. Хе-хе-хе! м. Викопаєм. Може, ви вже грошей знайшли, то позичили б на хазяйство? ч. I це дiло таке, що одразу не можна, — ще не наскочив! Я вам по секрету скажу: тут єсть один предмет… Нi, не буду говорить — я вас повезу, самi побачите. Це не пустяк, дiло важне; прiмєти такi, що не можна сумнiваться, — вєрьте! м. Ет! Ви тiлько хвалитесь… Тридцять лiт шукаєте грошей, а нiчогiсенько не знайшли. ч. Як не знайшов?! А дерево окам’янiле ви не бачили? От поїдемо, я вам покажу, стоїть подивиться: пудiв, п’ять важить, всi листочки, всi вiти, так як напечатано! А ступку мiдну, червоної мiдi, тiлько товкач перебитий… А сковороду — отака сковорода… Запорозька, видко, євреїв на нiй припiкали! Випитували, де грошi, а може, ковбаси пiджарювали… Предмети iнтереснi для науки; я їх одiслав одному професоровi… забув… як фамiлiя, вiн кургани розкопує… м. Чортзна-що, аж нудно слухать!.. Ви грошей давайте?.. ч. Я чувствую, що аж тут моя судьба розрiшиться… Всякому своє — вiрте, що провiдєнiє недурно указало менi цей путь — будуть i грошi. Отодi зашумить Банавентура-копач! м. Що ж би ви зробили, якби грошi викопали? ч. Зараз би поїхав в Париж. м. Чого? Щуп оцей показувать? Так ви ж i балакать по-їхньому не вмiєте. ч. О, я їм скажу… Та все одно ви не зрозумiєте! м. Е, бачите, ви не вмiєте, та вже й круть-верть. ч. Не вмiю? Вiв ля Буланже, вiв ля Ельзас, аб-а Ельман! Оле куто ля фуршет!.. Оле кашон, ля помдетер, вiв ля патрi!.. А що? м. Та хто його знає що! Чую тiлько, що не по-нашому лопочете. ч. В тiм сила! Ви собi думаєте, що це дурак який ходить? м. Та хто його знає. ч. То-то бо й є! А я мовчу i таки свого доб’юсь… а тодi i будете руками об поли бить… Хе-хе-хе! Наука, Никодимович, наука! Можна пожалiть, що ви сина не вчили, а я б коло нього був позанявся, i вiн би знав французького язика не хуже мене: для того є самоучитель Марго й другi книги. м. Що там наука? Забавка дитяча! На бiса йому здалося отак лопотать язиком, як ви оце лопочете, хiба гиндикiв дражнить? Я придивився: як тiлько вчений, так i голодрабець: нi землi, нi грошей, i таки дурень дурнем — застав його коняку запрягать, то й не запряже, вiн зараз полiзе по книжках, по тих рiхметиках шукать, як це робиться. ч. Практики нема. А от я запряжу вам в яку хочете збрую: хоч в затяжний хомут, хоч у шори… Хе-хе-хе! А от в шори ви i не запряжете! м. Що нi, то нi. Я їх i не бачив, якi вони. ч. Хе-хе-хе! От бачите… i тут наука… Нi, ви против науки не iдiть! Без науки, без струменту, без опиту, куди не повернися, нiчого не зробиш. От i в службi: я був первий в цiлiй дивiзiї! Хто найкращий їздок? Копач! Хто хрунтовик? Копач! Хто службу зна як своїх п’ять пальцiв? Копач! Хе-хе-хе! Мамiнькині синки в картишки грають, на тройках роз’їжджають, а Копач в караулi, за уставом сидить, всяку службу за них справляє; вiд того не то що, а й сама норовиста коняка, коли на неї сiдав Копач, чула — в шенкелях чула — опит i науку i, як дитина, покiрно ходила перед фрунтом!.. Нi, ви, Никодимович, проти науки не йдiть. м. Вчений поки Бога змалює, то чорта з’їсть. Та це все чортзна-що ми балакаєм; краще ви скажiть менi, чи не знаєте багатої дiвчини для мого Романа? Ви по свiту ходите, то повиннi знать, де є багатi дiвчата. ч. Знаю. Як не знать — знаю… От хоч би й у старшого Пузиря — двi дочки на возрастi. Я у них як дома. м. А скiльки Пузир дасть приданого за дочкою грiшми? Як думаєте? ч. Не скажу. А тим часом спрос не бiда. А знаєте що? А ви кажiть: що? А от що! Поїдемо ми завтра з Романом до Пузирiв… Так, нiби поросят купувати, — у них завод добрий. Там кабани — прямо хоч лягай на спинi. Круп отакий… ребра крутi, нiжки коротенькi, як добре угодуєш, пудiв вiсiм сала! Вам таки треба парочку поросят таких купить. Свинi — грунт у хазяйствi: i сало, i ковбаси, i окороки, та й продать можна. Пузир продав двадцять годованих кабанiв i згрiб тисячу карбованцiв. м. Тисячу? Оце грунт, що грошi можна загрiбать, а окороки — то нiмецька вигадка. ч. Ой, не кажiть! Якби оце окорок, та горчиця, та горiлки чарку — як би ви смакували! м. Ви таки, мабуть, любите по-панськи: хоч не їсти, то побалакать про смачну їжу. ч. Не в тiм рiч! Заговорили за дiвчат, а звели на свиней. Що ви скажете на моє предложенiє: їхать до Пузиря на оглядини? м. А що ж, з Богом! Хiба коней наймать, чи що? ч. Жаль тiлько, що Роман французького язика не знає, а то ми б там з ним жукiв пускали — жеркотали б по-французькому… Хе-хе-хе! Це важкий предмет. м. Та це чортзна-що! Ви ударяйте на грошi — грошi всьому голова. Входе н.Ява Х
Тi ж i н. н. Здрастуйте вам ще раз. ч. Здоров, здоров, ле-козак. н. Iдiть, тату, обiдать, ми вже пообiдали. ч. Ходiм, ходiм, а то я нагадав окороки та так розтривожив апетита, що аж слина котиться. м. Ну, ходiм, замiсть окорока — борщу та кашi попоїмо, а ти, сину, сходи до Московчука, нехай вiн тебе пiдстриже пiд польку. н. Для чого? м. Тут таке дiло, сину: завтра недiля, то зберешся раненько, поїдеш з паном Копачем до Пузирiв. Запряжеш пару сiрих жеребцiв у нового хвургона i сам одягнешся по-празниковому. н. А чого ж я, тату, туди поїду? м. А ось чого: там є дiвчата, а вони люде багатi, то ми зашлем до них старостiв, так попереду треба, щоб Пузирi побачили тебе, а ти щоб побачив дiвчат. А щоб було тобi зручнiше поводиться, то ти удаси, нiби приїхав на завод купувать свинку i кнурця… н. Та ви ж самi хотiли, щоб я женився на Мотрi. м. Тьфу на твої речi, дурноверхий! То я жартував, щоб вона старалась у роботi. н. Гарнi жарти: ви жартували, а ми з Мотрею покохались. м. Чортзна-що балакаєш! Хазяйський син повинен шукать хазяйську дочку з приданим, а не наймичку. н. Мотря така дiвка… м. Мотря не Пузирiвна, а Пузирiвна не Мотря. н. Та нехай вона вам сказиться, та Пузирiвна, я її не знаю. м. Ой гляди! Може, чого накоїв з Мотрею? Тiлько прийдеться платить, то я тебе живого облуплю. Тепер такий свiт: сама в’язне, а потiм плати. н. Нiчого я не зробив худого. I Мотря не з таких — вона дiвчина чесна. м. А грошей у неї багато є? н. Де ж вони у неї вiзьмуться? Вона i без грошей до душi менi. м. До душi, та не до кишенi. н. А ви думаєте, що у Пузирiв поживитесь грiшми? Якраз! Так вiзьмемо, як наш зять взяв у нас: обiщали п’ять тисяч, а пiсля весiлля дали двi пари волiв, десяток овець, пару коней, фургона i двi корови. м. Обiцянка — цяцянка, а дурневi радiсть. н. Та ще на придачу всi гуртом попобили зятя та й вирядили. м. А нас хiба не били? Били й нас. ч. Цiкаво. I зятя били? Я дещо чув, але мало чого люде не набрешуть. Ану, розкажи, будь ласка. м. Та що його слухать!Ява XI
Тi ж i м. м. А йдiть, хазяїн, дайте коням оброку. м. Зараз. Iди лиш вимаж збрую гарненько, то краще буде. (.) ч. Поспiєш ще збрую вимазать, я тобi поможу, а ти розкажи тим часом, як тут було дiло на весiллi. н. А як було? Так було: зараз сват Iван зчепився з батьком, щоб давали обiщане придане, а батько одмовили своєю поговоркою: обiцянка — цяцянка… Сват назвав батька мошенником, батько свата за бороду, а вiн батька; я кинувся оборонять батька, а сват Панас вчепився менi в чуба — саме отут на виску, я почав викручуваться, отак шкура з волоссям витягнулась, а я крутюсь, та до того крутився, поки добрий жмут чуба не зостався у свата Панаса в руках, а таки викрутився. ч. Викрутився? н. Викрутився. ч. Молодець запорожець! Ну, i що ж потiм? н. Тим часом у другiм кутку нашi мати зчепилися з свахою Горпиною i розчiпчилися; тут пiдступив зять наш, щоб розборонить, виходить, матiр i тещу, а дядько Олекса, не розбираючи дiла, по уху його, а вiн дядька… Ну, й пiшло, й пiшло… Входе м.Ява XII
Тi ж i м. м. Чортзна-що слухаєте, хiба ви не бачили, як б’ються? ч. Та не в тiм сила. Тут опит получається. От я не знав, як викручуваться, коли тебе схоплять за висок, а тепер знаю… Вiк живи — вiк учись… Ну… ну? н. Вмiшались всi родичi i пiвдня бились; оце наче й вгамуються, дивись: слово по слову — знов зчепились. Отаке-то придане… нарештi, батьковi два зуби вибили… м. Та брешеш, бо одного; а другий випав сам на третiй день. ч. То це прямо страженiє було! н. Атож. Волосся лiтало по хатi, як павутина восени. Доволi того сказать, що як роз’їхалися свати, то в хатi назмiтали волосся на землi цiлу куделю. ч. З такої вовни добрi були б рукавицi. н. Щоб дурно не пропало, то я зробив з того волосся аж два квачi. ч. I це по-хазяйськи. н. I досi ними вози пiдмазуємо. ч. А хто ж битву виграв? м. Виграв я, бо п’ять тисяч зосталось у калитцi — не дав таки зятевi. н. Отакого й нам Пузирi дадуть приданого, як ми дали за сестрою. м. Ну, то ще побачимо! Я не такий дурень, щоб мене обманили… Я обманю хоч кого, а мене чорта лисого обманить хто. ч. Нiякого обману не треба, я на цi дiла майстер… Опит — велiкоє дєло! Висватаєм i дєнєжний договор, вiнову запись зробимо! Оле куто, пом-де тер-ля табль, ля фуршет, вiв ля Буланже! Так, Никодимович. м. Та годi вам гиндикiв дражнить, ходiм обiдать. () Хе-хе-хе! Досадно, що самi не вмiєте. м. На чорта воно менi здалося. ч. Еге, та не забалакаєте!.. Альом! м. Тьфу! Самi ви Альона! ч. Ха-ха-ха! Какая Альона? Же гран апетiт. Альом супе! Ха-ха-ха! Виходять. Завiса.Дiя друга
Ява I
Перед свiтом, в хатi. ходить по хатi, то сiда на лавi. ч. Боковенька… Боковенька… Боковенька… Не дає менi. спокою цей предмет… Боковенька, копили, кам’яна фигура… Там грошi, iменно там. Там моя судьба… Копили, оскардами висiченi… сьогодня цiлу нiч снилась кам’яна фигура. Ох Боковенька, Боковенька.Ява II
() Вставайте ж, вставайте! Не мнiться. Чепiга зайшла, пора скотину порать. ч. Еге! Герасим вже по хазяйству гасає — невсипущий. Входе м. м. О, i ви вже встали? Чого так рано? Полежали б ще. ч. Не спиться. Почув, що ви встали, та й я пiднявся. А знаєте, що я придумав? м. А що? ч. Ви б зробили калакольчик у ту хату… Тут вiрьовка над лiжком. От прокинулись, пора вставать — зараз: дзiнь, дзiнь, дзiнь: сам ще лежиш, а там встають. м. Та це чортзна-що! Я буду лежать, то всi будуть лежать. ( )Чи не поснули знову, щось тихо у тiй хатi? От вам i дзвiнок, i вигадає ж, скажи на милость. Ану, ану! ч. Оце саме добра пора копать: не душно, холодком можна Бог знає скiльки викопать. Воно ще рано, тiлько на свiт благословиться. м. Та де воно вам рано? Вони надолужать: то вмиваннячком, то взуваннячком, або як почнуть Богу молиться, то й сонце зiйде. Хоч би ж молилось, а то стоїть, чухається та шепче собi губами, аби простоять бiльше без роботи. Вже ж я їм i отченаша даю! Як затоплю, то зараз i на землi. ( .)Кажете — рано, вже свiт бiлий, кури пiднiмаються. Так i хазяйство проспиш! Стара, а стара! Параско, пора до корів, чого ви там мнетесь? Ану, ану! Хлопцi, гайда з хати! Тiлько коти в таку пору сидять у хатi на печi, а робiтники та собаки надворi повиннi буть. Це хто вийшов? Клим! Ти що ото несеш пiд пахвою? А йди сюди, я полапаю. Входе м.Ява III
Тi ж i м. м. Що? Хлiба взяв окраєць, поки до обiду, то їсти захочеться. м. I тобi не грiх? Недiля свята, а ти нi свiт нi зоря вже й жереш! Не пропадеш, як до обiду попостиш хоч раз у тиждень. Однеси хлiб назад. Стара, Параско!Ява IV
Тi ж i а. ( ) Чого ти гвалтуєш? м. Що це в тебе за порядки? Диви! Хто хоче, той i бере без спросу, мабуть, ти хлiба не запираєш? а. Оце вигадав! Де ж таки, щоб хлiб був незапертий, нехай Бог милує, все заперто. м. Один вiзьме, другий вiзьме — так i хлiба не настачиш! Де ти взяв хлiба? м. Та я ще вчора за вечерею заховав окраєць. м. Чуєш, Параско? Хлiб крадуть у тебе з-пiд носа, гарна хазяйка! Чого ж Мотря глядить? а. Ну, а що ж я зроблю, коли хватають, як на зарванськiй вулицi? Чи чуєш, Мотре, вже хлiб крадуть, скоро самим нiчого буде їсти(.) м. Це так, це так! Однеси зараз назад — грiх у недiлю снiдать. м. Якби я спав у недiлю, то й не снiдав би, а то з цiєї пори до обiду на ногах — не ївши охлянеш. м. Бiйся Бога! Хiба ти з’їси до обiду пiвхлiба? м. Атож! Бога треба бояться, щоб не з’їсти до обiду пiвхлiба. м. Одрiж собi скибку, подавись ти нею, а то однеси назад. м. Поживишся скибкою, як собака мухою. (.) ()Така з’їжа, така з’їжа, що й сказать не можна! Повiрите: з млина привезуть пуд тридцять борошна, не вспiєш оглянуться — вже з’їли. Настане день, то роботи не бачиш, а тiльки чуєш, як губами плямкають. ч. Сарана. м. Гiрш! Повiрите, що у них тiлько і думка — як би до снiданку, а пiсля снiданку все погляда на сонце — коли б скорiше обiдать. Чи воно таке ненажерливе, чи господь його знає! По обiдi: сюди тень, туди тень — давай полуднувать, та ще коли б хоч їли скорiше, а то жує та й жує, прямо душу з тебе вимотує: хлiб з’їдає i час гаїть! Вiн собi чавкає, а сонце не стоїть, котиться наниз; йому ж того тiлько й треба, аби мерщiй до вечерi. ч. Хе-хе-хе! Ви опит великий в цiм дiлi маєте. м. Та нi, ви те вiзьмiть: ти мiзкуєш, ти крутиш головою, де того взять, де того, як обернуться, щоб земельки прикупить, та за думками i не їсться тобi, i не спиться тобi… Мене вже цi думки зовсiм iзсушили… До того додумаєшся, що iнодi здається, наче хто вхопив тебе за ноги i крутить кругом себе! А вони до того байдужi, тiлько й думають: їсти i спать — i жеруть, i жеруть, як з немочi, а сплять як мертвi. () Щасливi люде… Я й сам вiд думок не сплю. м. То ви хоч їсте добре, — вчора я придивився. ч. Та ще до якого часу їм, а спати не можу… Засiли менi в голову два предмети: один на Боковеньцi, другий… м. Ха! На Боковеньцi? Чув, чув… ч. Невже? Вiд кого? Що чули? м. Та чув, як ви сьогодня уночi бормотали: Боковенька, скала якась, копили i ще щось — не розiбрав. ч. Та ну? Невже голосно отак балакав? м. Голосно! А потiм як залопочете тим язиком, що ото вчора лопотали… ч. А, а! Пермете, коман — вiв ля патрi? Хе-хе-хе! То менi снилось, що я вже викопав грошi i приїхав у Париж. м. Вам i сниться чортзна-що. () Не дає менi спокою цей предмет. Тiлько задрiмаю, так зараз i ввижається скала на Боковеньцi… Ви не вiрите, я знаю! А вникнiть: опит i практiка… Гляну на примєти — i чує моя душа, чує, наче хто шепче: тут є грошi, тут знайдеш!.. Якби знав, що удержите язика, то открив би вам секрет. м. Та я й сам знаю. ч. Та ну? Що ж ви знаєте? м. Що це чортзна-що. А, Боже мiй! Ви думаєте, що я дурак? м. Та хто його зна. ч. То-то! У мене опит… ви тiлько вiзьмiть примєр, якi предмети: скала гостра, верх зрiзаний, як у чумацькiй шапцi… балка так i балка так, клином сходяться до скали… Тридцять лiт опита дарма не пройшло! Бiля скали лежить, так на пригорку, два копили, робота чудова — оскардами висiченi… Один копил так… на восток показує, другий на запад… Як углядiв перший раз — мало серце не вискочило… пустив бiля них щупа, а тут — цок! Наткнувся на камiнь. Став копать i не бiльше як на пiв-аршина пiд землею одкрив кам’яну фигуру чоловiка, взяв i закрив його землею. Бачите, чоловiк, висiчений теж оскардами, що ви скажете? м. Та хто його зна, що вам сказать… Це наче щось i справдi похоже на дiло. ч. Е! В тiм сила. От тiльки грошi потрiбнi, щоб начать копать. м. Ну, а де ж саме треба копать? ч. Це задача: чи на восток, чи на запад, — ще не знаю. м. От тобi й маєш! ч. А, Боже мiй! Треба вникнуть, обслiдувать. Тут опит — я, кажеться, не дурак. м. А хто його зна… Почнете копать i викопаєте сковороду або ступку. ч. А як грошi? Вiрте менi, що це не дурниця — скала, балка так i балка так, два копили показують, i фигура… Це моя судьба, само провiдєнiє указує путь. Входе н.Ява V
Тi ж i н. н. Поїдемо, чи як? Я дав коням оброку. м. Налагодились їхать, то їдьте. ч. Я тобi покажу окам’янiле дерево, нам небагато вбiк прийдеться звернуть. м. Та не видумуйте чортзна-чого. ч. От чоловiк, от чоловiк! Та ви ж зроду такого дерева не бачили. м. А на бiса воно менi здалося? Що то — грошей у мене прибавиться, як я його побачу, чи що? Завтра робота, то йому треба сьогодня вернуться, нiчого гаяться. ч. 3 вами кашi не навариш! Пiду краще до криницi умиюсь. (.) н. Ну, та й не хочеться менi їхать до тих Пузирiв, коли б ви знали, та ще з Банавентурою. м. Не вигадуй, не вигадуй. н. Та, єй-Богу, хоч би щупа цього не брав, покинув би його тут, бо хто побаче мене з ним, то засмiють. м. З посмiху люде бувають. От як викопає грошi, тодi нехай смiються, так-то. Iди, нехай при тобi пiдмазують фургона, запрягають, та й з Богом! Роман пiшов. Що це кума i досi нема за грiшми? Цiлу нiч не спав, все мiркував i таки став на однiй думцi: побалакать з кумом i, коли згодиться, послать його в город розмiнять грошi. ( )Прямо як настоящi, i не пiзнав би, коли б не понадривав сам краї, а все-таки береженого Бог береже — треба розмiнять у казначействi. Стук. Чи не кум? За дверима голос Параски: «Та вiдчини-бо!» Жiнка. I чого її чортяка несе? ()Ява VI
i а. а. Що ти затiваєш, скажи, на милость Божу? () А ти почiм знаєш?.. А тобi яке дiло? а. Хоч би ж сказав, пораявся… м. Звiдкiля вона довiдалась?! Знай свою дiжу, а у мої дiла носа не тикай!.. Iди собi, iди, не заважай менi думать. а. Та ти на старiсть щодня дурнiший робишся. м. Ей, Параско! а. Чого там «Параско»? м. Не чiпляйся! У мене в шапцi бiльше розуму, нiж у тебе в головi. а. Та з великого розуму в дурний заходиш! Що це ти затiяв — женить Романа на Пузирiвнi? м. А-а! То ти про це? (.)Думав, що довiдалась за грошi, аж всерединi похолонуло. Ну, так що ж? Тобi яке дiло? а. Не хочу я нiкого за невiстку, опрiч Мотрi. Сам казав, що будеш її сватать; дiти полюбились, я до неї привикла, вона — до мене; дiвка красива, здорова, зна всi порядки: коло птицi, коло свиней, коло корiв — одно слово, хазяйка бiля всього; в хатi, як у кiмнатi; я вже нездужаю, а против неї, скiлько їх у нас не було, нiхто хлiба не спече, нiхто борщу не наваре, хоч i без олiї iнодi, а всi їдять — не нахваляться. м. Не треба менi нi доброго хлiба, нi доброго борщу, бо чим краще спече, а смачнiше зваре, тим бiльше робiтники з’їдять… Менi треба невiстку з приданим, з грiшми. а. Вiзьмеш в обидвi жменi! м. Iди собi, не заважай менi думать. а. Нехай же тiлько Роман жениться на Пузирiвнi — не буде їй просвiтлої години, я її заїм. м. Про мене, хоч цiлком з начинням ковтни її, менi аби грошi. Iди собi, Параско, вiд мене. Тут думок, як пiску в морi, а ти з чортзна-чим причепилась. а. Якi там думки, чом же ти не пораєшся зо мною? м. Не з твоєю головою мене вчить… Iди собi. а. Тьфу! На твою дурну голову. м. Я тебе як плюну!.. (.) Входе а.Ява VII
Тi ж i а. а. Здрастуйте, з недiльою будьте здоровi. м. Спасибi, будьте i ви здоровi. а. А ви з старою, як сизi голуби, i досi буркочете? м. Еге!.. Нема нiкого, то ми собi удвох… а. Нагадали молодощi i буркотали? м. Iди, Парасю, по своєму дiлу, а у нас своє. а. Бодай ти пропав! (.) а. Бач — «Парасю». Любо й слухать, то все достатки роблять. А ми з старою тiлько лаємось i все через грошi: того нема, другого нема — i раз у раз гир-гир-гир, гар-гар-гар! Оце й зараз посварились: виряджав її до церкви, а вона й напосiла: у других, каже, фургони любо глянуть, а я на возi, який ти хазяїн, каже. Така мене злiсть взяла, що мало-мало не потяг вiжками, а все грошi… м. Я, слава Богу, i фургони маю, та моя стара не хоче їздить. Каже, потрудюсь пiшечком для Божого храму, а скотинка нехай одпочине. а. От через те вам i Бог дає! Охо-хох! Принiс же я запродажню… А Роман куди збирається їхать? (). Хочу свинку i кнурця купить у Пузиря, хвалять завод… (.)Що то грошi, куме! Свинi завiдськi, конi завiдськi, вiвцi завiдськi… () а. I де вони набрали таку силу грошви? Вже, куме, хоч ви менi що хочете кажiть, а я знаю, що бiльше нiгде було достать грошей, тiлько од нечистого. Їх дiд, кажуть, знався з нечистим, вiн як умирав, то доти не вмер, поки стелю не розiбрали. () м. То було колись. А тепер, куме, такi люде понаставали, що чорт, не при хатi згадуючи, боїться i носа показать меж них. Так, хiба зведе дурну дiвку з чужим чоловiком, поскоромить яку непутящу молодицю з недолiтком, посварить батька з сином, зведе на бiйку приятелiв, а щоб вiн узяв у розумного чоловiка душу i за це дав йому грошей? Шкода: i душi не вiзьме, i грошей не дасть, бо чоловiк його обмане… Тiлько вдариться до доброго аблаката, то той таку машину пiдведе, що у чорта очi на роги повилазять. Нi, куме, тепер не тi часи… (.)Люде самi умiють робить грошi краще вiд чорта. а. Тобто фальшивi? ()Еге. Та ще й якi грошi! В вiк вiчний не розбереш: чи вони фальшивi, чи вони настоящi. а. Не вiриться менi, щоб такi грошi були. Я пам’ятаю, як один панок наробив фальшивих грошей, аж з Варшави привозив майстрiв, а тiлько випустив — зараз i пiймався. м. Ну, а якби були такi грошi, що всяке прийме, то ви б згодились достать таких грошей. а. Я? З охотою. Коли люде багатiють, то чом же нам не попробувать щастя… Надокучили проклятi злиднi!.. Тiлько горе моє — грошей нема; а без грошей же не достанеш i фальшивих бумажок. Та й де вони є отакi, як це ви кажете? м. Є… є… куме… Та ви зараз вiд мене прийняли на десять рублiв фальшивих бумажок. ( ). Що це ви, куме… Господь з вами! Менi так страшно стало, як тодi, коли ходив викликать безп’ятого… (.)Де ж вони тут? Це ви на глум мене пiднiмаєте?.. Грошi всi натуральнi, як є! м. Отже, побий мене Бог, меж ними є фальшивi, i таких грошей можна купить скiлько хочеш… Пристанете у компанiю? Купимо сто тисяч. а. Стривайте, куме, помовчiть, нехай я опам’ятаюсь, бо з мене мало дух не випре… Сто тисяч! ()Нi… Куме, може, ви жартуєте зо мною? м. Не до жартiв менi, куме, самому. Бодай я завтра сонця не побачив, коли жартую. а. Покажiть же менi, котра настояща, а котрi фальшивi. м. Угадайте самi. () Не вгадаю. м. Оце вони! Ну як таких грошей не купить? ( .) а. Нiколи в свiтi б не подумав, що це фальшивi. м. Отже, невважаючи на те, що грошi зробленi дуже добре, все-таки перше, нiж купить таку суму, їдьте ви, куме, хоч зараз в казначейство i розмiняйте цi грошi; як казначей прийме, то всяке прийме… а. А як казначей не прийме та протокола зроблять, га? м. Е, куме, ви чорта не боялись, а протокола боїтесь. а. То-то бо й є, що чорт не такий страшний, як його малюють, а протокол… м. Дурниця! Скажете, що ви продали незнакомому чоловiковi воли i мiж iншими грiшми взяли й цi, а я посвiдчу, що iменно так, то й край. а. Добре, їду! Тiлько договiр краще грошей! Скiлько ви менi дасте, як купите? м. А скiлько хочете? а. Скiлько? Вiд кожної тисячi, що купите, менi сто карбованцiв. м. Багато буде. Я ж таки буду грошi свої крiвнi терять, а ви тiлько помiч менi дасте. Вiзьмiть п’ятдесят вiд тисячi. а. Нi, куме! Коли вже труситься, то хоч знать за вiщо. м. А, нехай буде по-вашому. Отодi, куме, заживем, га? а. Заживем! Об землю злиднi, а розторгувавшись, ще прикупимо… А тим часом гаяться нiчого: давайте менi цих безбiлетних окрiмно, а замiсть їх дайте настоящих десять. Обмiнюють грошi. Може, й це такi? Хе-хе-хе! м. Нi, бiльше десятки нема. а. Прощайте, зараз їду до Жолудя, а звiдтiля у город. (.) м. Нехай вам Бог помагає i щастить на добреє дiло… Якась полегкiсть на серцi, i наче душа моя почуває удачу. Коли б господь помiг, тодi земелька Смоквинова наша!Ява VIII
i н. н. Запрягають. м. На ж тобi двадцять п’ять карбованцiв на свиней, та хоч i їхать. Тiлько ти давай за поросят Пузиревi так, щоб вiн не продав, — дешево давай, на бiса терять грошi: женишся на Пузирiвнi — сам наплодиш завiдських свиней. (.) () Не хочеться менi суперечить батьковi, бо вiн тодi ще гiрше вiзьметься за це сватання; а тут ще з Мотрею бiда; здається, пiдслухала чи догадується, що я їду на оглядини, сопе й сопе, звечора й не вийшла. Вже я їй разiв три пiдморгнув, а вона i не дивиться. Входе Мотря, перекида одежу, шукає.Ява IX
i я. н. От i добре, тепер нiкого нема, — побалакаю. Чого ти шукаєш, Мотре? я. Iди пiд три чорти. н. Гедзь напав? () Гедзь. () Скажи-бо менi, на кого ти сердишся — на мене чи на себе? я. На себе… Пусти. н. На себе? За вiщо? я. За те, що дурна. н. Ха-ха-ха! Я бачу, що дурна, тiльки вiд чого ж ти здурiла? я. Тiкай з дверей, бо як стусону, то й ноги задереш. н. Та ти божевiльна? я. Сам ти божевiльний! Що ти менi очi замазуєш? Я не слiпа i не глуха, чула, що їдеш на оглядини, бач, як вирядився. н. Тю! Та я їду свиней купувать, ну, а як за одним заходом подивлюся на свиней i на Пузиревих дiвчат… () Дивись, дивись, хоч нехай тобi i повилазить… ( .) () Оце дiвка! I я ж, здається, не з послiднiх, а мало не впав. Оце робiтниця, оце жiнка — сама за косарем зв’яже! Та хоч би батько цапа скакав, а я таки женюсь на Мотрi. Входять а.Ява Х
н, i м. ч. А садочок би отут у вас гарний був. Низинка, так i проситься, щоб засадить. Грушовку, слив’янку i вишнiвку свою б мали. Ви достаньте дерева, а я вам пришлю садовника, вiн пустяк вiзьме… Побачите, який садок буде годiв через три-чотири… м. Я ж кажу, що так. У вас на все порада готова. ч. А як же? Опит — велике дiло! Садок улiтку, як кожух зимою. Як ви полагаете: в саму спеку пiд яблунею полежать, хе-хе-хе! А пасiка, бджоли гудуть, медом пахне… I господар старий тут походжає… Опит, опит! Зараз бачу, чого де треба. м. Ви все на витребеньках! На бiса нам той садок? Нам земля потрiбна, нам немає часу по садку ходить на проходку… А це що у вас? ч. Запас! Без запасу в дорозi не можна. Оце взяв у Iвановни шматок сала i хлiба в дорогу. м. Це вже й ви, як Клим! Сьогодня ж недiля, де ж таки снiдать! ч. Опит говоре: запас бiди не чинить. м. Ви ж поспiєте на раннiй обiд, то невже ж таки Пузирi не дадуть вам попоїсти? ч. А як, буває, не застанеш дома? м. То навiщо ж так багато взяли? ч. Не журiться, я маю опит: це порцiя якраз. м. Отакого робiтника вiзьми, за рiк i вуха об’їсть. ч. А тепер, ле-козак, пур ашеве, сон е дюкасьєн, альом. Вийшли. ()От i вчений на язики, а дурний! Таки, що не кажи, у нього є зайцi в головi! Поїхали. Слава Богу. Не так менi тi оглядини, як те, що здихався. Тут такi дiла, що треба думать та ще думать, а вiн слiдком ходе за мною — i що не ступiнь, то й порада…Ява XI
а. а. Звели i нам коней запрягти. м. Навiщо? а. У церкву поїду з Мотрею. м. Ще що вигадай! До церкви можна й пiшки пiти, тут недалеко — три верстви. а. Туди три та назад три, то вже шiсть. м. Люде в Київ ходять за чотириста верстов, а ти не хочеш потрудиться для Божого дому й шiсть верстов, — ай-ай-ай, а ще й богомольна! Важко вже тобi пiшки пiти до Божого дому шiсть верстов… Худобу ганять в празник грiх. Блажен чоловiк, iже скоти милує. а. Що ж, тобi бiльше коней жаль, нiж жiнки? м. Скотина грошi коштує, вона цiлий тиждень робить на нас, а в недiлю, що мала б вiдпочить, — гони в церкву. Це не по-Божому i не по-хазяйськи. а. Та й я ж цiлiсiнький тиждень на ногах i роблю не покладаючи рук! м. То ти, а то коняка… Ти собi робиш, а коняка тобi. Та й знову — робота до роботи не приходиться. Хiба ти борону або плуга тягаєш? От якби ви вдвох з Мотрею крумера попотягали, то iнша рiч… Не дам коней. Пожалiй скотину раз, вона тобi послуже десять раз… Iди пiшки, господь прийме твої труди i дасть тобi здоров’я. а. Та чи ти ж з розумом? Всяке знає, що ми хазяїни неабиякi, а я буду тьопаться стiльки свiту пiшки до церкви. м. Ото-то бо й є, що хазяїни, i кожний скаже, що це по-хазяйськи: скотинка одпочива, а хазяйка пiшки. Iди, iди, Параско, пiшки. Бог прийме твої труди… а конi одпочинуть — завтра робота… а. Сором людям в очi дивиться!! Та ми ж пiшки поспiємо на шапкобрання. Так буде, як у ту недiлю: люде з церкви, а ми в церкву. м. Не мнiться, то поспiєте i на херувими… а коней грiх ганять у недiлю. а. А бодай ти пропав з своїми кiньми разом. м. Параско! Не лайся, щоб я часом ради недiлi не дав тобi по потилицi. а. Бий, бодай тобi руки посохли! I ззамолоду з синякiв не виходила, бий i на старiсть! У! Харциз — коняку жалiє, а жiнку бити збирається… Тьфу! м. От же вдарю! а. Бий, бий, я не тiкаю! м. Ах ти ж, вiдьма чортова, то ти оце мене дратувать заходилась, та я… (.) Входе ч. Калитка цiлує Параску.Ява XII
, i а. () Старики — емпе-амуре! Ха-ха-ха! За щупом я сюда вернулся. (.)I на амури здесь наткнулся! Собственний експромт! Адьє! Оставляю вас в прiятном тет-а-тет. Ха-ха-ха! Завiса.Дiя третя
Декорацiя та ж.Ява I
одягнутий лежить на лавi, спить; а потiм н. () Став рибний! Риба все линина… лини, карасi… (.) Входить . н. Ого, батько сплять i досi. Що за знак? Чи не випили, буває, вчора? Тiльки вони не охочi гулять, хiба хто могорича поставив, а на свої не будуть пить. Вiд своєї, кажуть, у грудях пухне. Навiдаюсь потiм, вчора приїхав пiзно i не бачився ще з батьком. (.) ( ) Ва-ва-ва! О-о-о-шi! Го-ом, го-ом! (.)Кругом, кругом усе моє. (.)Е-е-а-ам, а-а-ам. (.)Не дам, не дам, не дам! (.)У-у-у! (.)Господи помилуй! (.)Спав… Тьфу, снилось що кум грошi однiмав. (.)Аж упрiв, так боровся, не давав. А робiтники, мабуть, сплять. ( .)Хлопцi, вставайте! Чепiга зайшла.Ява II
Входе н. н. Де там Чепiга, вже сонце зiйшло, давно всi на роботi. м. Ото диви, як заснув! Побудив усiх, а сам тiлько прикурнув — i до цiєї пори проспав. А ти ж чого це дома? н. Пiдстовба зламалась, та я занiс до коваля, а поки зварить — зайшов додому. м. Чорт на вас настачить, катюги, залiзо ламають! Чого ти так запiзнився, мабуть, упiвночi приїхав вiд Пузирiв? н. Та задержали. м. Ну, ну, розказуй: як приймали, чим частували? Чи уподобались дiвчата? Га? н. У них були гостi: пани якiсь, офицери. м. Хе-хе-хе! I ти рядом з панами, з офіцерами? Он куди Калитка залiз! Що то грошi! н. Та мене, тату, у горницi i не кликали, я на кухнi й обiдав. м. Оце гарно… А сто чортiв їх матерi — хазяйського сина i в хату не закликали! Ну, а Банавентура ж що? н. Бодай той Банавентура сказився! Тiлько пiд’їхав пiд крильце, а вiн зараз зскочив з фургона i почав кумедiю приставлять: вiршi читає, по-турецькому, чи що, балака. Люде аж за животи беруться та регочуть, а вiн рад, що на посмiх здався, та ще гiрше! Тут вийшов i Пузир. Тож регоче i закликає його у хату. Банавентура, показуючи на мене, каже: «Кличте ж i його, це Калитчин син — хазяїн гарний…» А Пузир одказує: «Голяк мастi, чирва свiтить! Нехай, — каже, — розпряга конi та йде у застольну, там i пообiдає, у мене гостi не такi, щоб рядом його посадить». м. Ах ти ж погань! Мужва репана! Давно лизала панам руки, за верству шапку скидала, а тепер розжилася, кумпанiю з панами водить i зараз морду пиндючить перед своїм братом! Ах ти ж. Пузир з горохом! Та я як позичав князевi грошi, то рядом сидiв… Чого ж ти там зостався? Було б круть — i додому. н. Ждав Банавентури, думав свиней купить… Свинi завiдськi, остроухi, гарнi свинi, я бачив. м. Та нехай їм чорт з їх завiдськими свиньми, коли вони самi гiрш свиней. н. Бачив я й дочок Пузиревих — ходили з охвицерами на проходку. Одягненi по-панячи й ходять з вихилясами — настоящi панночки. м. Чортзна-що, покручi! Роботи з неї нiякої, знаю я: все подай, все прийми, вiд дзеркала вiрьовкою не вiдтягнеш, надвiр — не то зимою, а й лiтом — виходе тiлько на шпацiр! На бiса нам бiлоручки, дармоїди… Стривай лишень, хтось, либонь, пiд’їхав. (.)Чи не кум Савка вернувся? I ноги затрусились. Iди по своєму дiлу. Роман вийшов. Ой Пузирi! Глядiть, щоб ви не полопались, а замiсть вас Калитку розiпре грошвою… Отодi я вам покажу, як хазяйнувать! Я не буду панувать, нi! Як їв борщ та кашу, так i їстиму, як мазав чоботи дьохтьом, так i мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю. Iдеш день — чия земля? Калитчина. Їдеш два — чия земля? Калитчина! Їдеш три — чия земля? Калитчина!.. Диханiє спирає… А скотини, а овець розведу — земля пiд товаром буде стогнать, отодi i я скажу про Пузиря: голяк мастi, чирва свiтить! Входе о, одягнений чисто, по-городському.Ява III
i м. о. Здрастуйте, Герасим Никодимович. м. Знову єврей!.. А ти звiдкiля знаєш, що мене звуть Герасим та ще й Никодимович? о. Хто ж не знає такого хазяїна… Всi знають. м. Невже всi? (.)От тобi й чирва свiтить. (.)А вас як звуть? о. Грiгорiй Мойсєєвiч. м. Ага! Сiдайте, Грiгорiй Мойсєєвiч. Виходить, ви вихрест? о. Боже меня сохрани, настоящiй єврей… м. Грiгорiй Мойсєєвiч, а єврей! о. Ето мода теперички… Разлi ви меня не узналi? Я тут недалечке от вас… Ми з папашею у Куклiновського землю держимо… то єсть нам теперички нельзя держать, то ми гендлi робимо: формально Суписов держить, а ми з папашею хазяїнуємо — роздаєм землю мужикам. Ви ще у папашi пару лошадей купили на середопостя. м. А-а! То це ти, Гершку? Диви, я одразу й не пiзнав: ти тодi на ярмарку був замурзаний, а тепер Пузирем виглядаєш. о. Замурзаний? Зачем замурзаний? Развi можна так говорить? Звєсно, на ярмарку бiля скотини модного плаття не надiнеш. м. А чого ж ти приїхав до мене? о. Єсть гендель — хотiтє купить землю? м. Оце спитав! Та чи єсть же на свiтi такий чоловiк, щоб не хотiв землi купить? Тут пiд боком межа з межею Смоквинова земля: неперепахана, ставок рибний — а! Та все лини та карасi — можна грошики лупить у городi. о. Ну, i ви хочете покупать цю землю? м. Ох, хочу, голубчику, хочу! I вдень, i вночi тiлько про це й думаю… Одна бiда — грошей не вистача. о. Я можу вам помагать покупать землю Смоквинова. м. Як? Грошей даси? о. Зачiм грошi? Ми грошей не маємо, ми iз розумом живемо. м. Як грошей нема, то й розуму бiг дасть. о. Помиляєтесь, Герасим Никодимович, не так: як розум є — будуть грошi! Хе-хе-хе! м. А може, так. Ну, показуй же твiй розум. о. Iзвольте, з нашим удовольствiєм: Смоквинов позичає на улучшенiє хазяйства п’ять тисяч! Хе-хе-хе! Яке там улучшенiє? Пхi! Между прочево, мне досконально звєсно, що вiн уже п’ять iмєнiєв проїв. Ну, добре, нехай собi їсть!.. Вiн любе смачно їсти, а ви любите землю… Давайте єму п’ять тисячов пiд закладну, вiзьмiть добрi проценти — i земля буде ваша. м. Яким побитом? о. А скудова вiн вiзьме заплатить долг, га? Скудова, я вас питаю? Земля заложена i перезаложена ув банк, прийде строк платить — її будуть продавать з аукцiону, тодi ви приймете на себе банк — i земля ваша. м. Це виходить, я йому не позичу, а дам завдаток на землю i ще й процент вiзьму? о. Зараз видко комерчеську голову, з вами легко дiло мать. () Що ж його робить? Два дiла збiглось докупи… Кума ще нема… Голова трiщить! (.)Треба подумать. о. Ви довго не думайте, бо до Смоквинова уже приїздив фактор купувать землю… Ну я його прогнав, бо без мене тут нi один єврей не має права гендлювать. Я фактор на цей куток, i Смоквинов до мене належить, а якби тот господин поворотiлся до мєнє, я б єму купив з одного слова, а теперички на злiсть тому господину желаю вам устроїть дiло. м. Добре робиш, спасибi тобi! А вiд кого ж то фактор приїздив до Смоквинова? о. Вiд дєнежного чоловiка, вiд Жолудя. м. Вiд Жолудя?! Грiгорiй Мойсєєвiч, будь ласка, не допустiть Жолудя. Iдiть зараз до Смоквинова, обнадежте його, що я дам грошей пiд закладну i процент вiзьму невеликий… Тiлько треба день-другий пiдождать, поки я обернуся з своїми дiлами. о. Можна. А скiлько ви менi дасте факторського? м. А скiлько ж ви хочете, Грiгорiй Мойсєєвiч? о. Дасте п’ятдесят карбованцiв тепер, а як поладнається дiло, то ще п’ятдесят. м. Помилуйте! Господь з вами! Бога бiйтесь! Де ж таки сто карбованцiв за такий пустяк? Вiзьмiть тепер… десять карбованцiв, а як дiло скiнчиться, тодi ще двадцять п’ять… о. Мiнє ето даже странно, как чесний человек! За кого ви меня принiмаєтє? Разлi я какой пархач, я человек рускiй, у мене душа на роспашку. м. Невже ж мало? За вiщо ж бiльше? о. За такое дєло тридцять п’ять рублiв! Та я тiлько слово скажу Жолудю, то он дасть менi сто п’ятдесят рублей, бо його земля пiдходить тож до Смоквинова, єму до зарiзу ета земля нужна. На його землi вода далеко — аж у головах, а тут став, можна купать овець, можна… мало чого не можна! Жолудь аж труситься за тою землею. м. Ви хочете мене живцем облупить. I не грiх вам, Грiгорiй Мойсєєвiч. Я з вашим батьком давнiй приятель, i коней у нього купив. о. Наш заробiток у год раз, треба пользоваться.()Не дасте ви, дасть Жолудь. Разлi мiнє не всьо равно, аби грошi. м. Аби грошi… Правда. Вiзьмiть же тепер двадцять п’ять, а решту — як дiло скiнчиться, бо, єй, нема при собi! Хоч гарячим залiзом печiть, не можу зараз бiльше дать. о. Ну, край. Давайте грошi, зараз поїду. Герасим () Отак! Тiлько двадцять i знайшов… Здiлайте милость, вiзьмiть двадцять, а решту потiм, за мною не пропаде. о. Ну, що робить?.. Нiчого з вами робить, давайте. ()Теперички поїду прямо до Смоквинова. Ну, прощайте. Так через день-два? м. Найбiльше як через три. Єврей вийшов.Ява IV
м () От збiглися дiла докупи… Упустить землю Смоквинова, та ще у такi лапи, як у Жолудя, — грiх смертельний, все одно, що посиротить свою землю на вiки вiчнi, бо вiд Жолудя вже не поживишся. А тут знову, як його упустить случай: дать п’ять, а взять сто тисяч! Серце перестає биться, як подумаю: за п’ять — сто тисяч! Господи! Коли б тiлько кум благополучно розмiняв, а тодi я й Гершка обманю, на бiса менi його факторство здалося? Сам куплю у Смоквинова землю. Аби тiлько грошi. А кума нема. А господи, чого вiн бариться? Ну що, як кума арештували? От тобi й сто тисяч. Входе а. Кум! Слава Богу, дiждався, думав — умру. Що?..Ява V
i м. () Стривайте! (- .)Iдiть сюди, куме! Герасим пiдходить. Савка обнiмає його i цiлує, а поцiлувавши, держить за шию i дивиться йому в вiчi. м. Не мучте, куме! Кажiть… а. Годяться, куме. ( .) м. Годяться. (.)Куме, соколе мiй… Куме, вашими устами Бог говоре… (.)Я кращого слова вiд роду не чув; як пташка защебетала перший раз весною, так радiсно зробилось на серцi вiд цього слова. Скажiть ще раз це слово, скажiть, куме! а. Годяться! () Годяться? а. Чого ж ви не радiєте, та плачете?.. м. Це я так радiю… Як же, як, розкажiть? Я мало не заслаб, ждучи вас. а. Пустiть, сiдайте. Вип’ємо, я вам розкажу. П’ють. Ви думаєте, я мало трусився в городi? Танцював так, що i зуб на зуб не попадав. Вчора хотiв спробувать, чи приймуть у лавках, бо казначейство було заперте. Оце пiдiйду до лавки та й думаю: а що, як пiзнають, що фальшивi? Та й назад. Заспокоюсь трохи, знов iду i знов вертаюсь. Нема смiлості. Зайшов у трахтир до Кукленчихи, випив одну восьмушку, другу випив, попоїв добре холодцю — i смiливість найшла на мене: вийняв фальшиву бумажку, даю Кукленчисi, а у самого серце затьопалось i волосся, чую, пiднiмається на головi, та вже й не знаю, як я здачу взяв! А як вийшов на улицю, то вже й землi пiд собою не чув. Мерщiй до Лошкаря, купив пачку канату, даю знову бумажку; глянув на неї прикажчик, прищурив око, у мене в душi захолонуло, а далi поклав у ящик, а менi дав здачу. Тодi я у казначейство, купив гербову марку у присяжного, приняв i присяжний i дав здачi. ()Дав?! ( ) а. На другий день бiжу у казначейство. Рано. Сидiв довго i знов почав тривожиться. Кругом люде, щось балакають, не розберу… Пропасниця мене б’є… Аж прийшов казначей. Я увесь затрусився. Iти чи не йти? Зцiпив зуби, пiдiйшов до вiконця… Казать чи не казать, думаю, а тут казначей. «Тобi чого?» — питає… А воно — не знаю як — само зiрвалось з язика: «Розмiняйте грошi!» — «Давай, — каже, — чого стоїш?» Я дав, а в самого думка: «Тiкать чи ждать?» I стою, як окам’янiв. Коли це мене штовхають: «Чи ти, земляк, заснув, чи що? Тобi казначей дають грошi, а ти мов не бачиш i не чуєш?» Тодi я очумався, дивлюсь: срiбнi грошi дає менi в пачцi. Я взяв i як одiйшов вiд того вiкна — як п’яний, хитаюсь. Помалу, помалу вилiз надвiр, аж тут разом наче проснувся i все зрозумiв, тут радiсть мене напосiла така, що й сказать не можу. Iду та всiм усмiхаюсь… А якийсь пан питає: «Чого смiєшся? Раденький, що дурненький?» А я кажу: «Ходiм, пане, вип’ємо, я вас почастую». — «Пiшов вон, — каже, — дурак!» Кажу: «Може, й так, та грошi є!» Зайшов у трахтир, випив трохи, купив пляшку рому i пляшку горiлки та й додому, їхав прудко — всiх попереджав. Тим часом Герасим випив i налив чарку. А! Куме, пиймо: це на тi грошi куплено. () Сьогодня увечерi у нас буде сто тисяч! а. А у мене тiлько десять! м. Куме! Я подарую вам тi сто рублiв! ( .)От вам запродажня! Погуляймо ж трохи, а увечерi, куме, як смеркне, — на вокзал… А знаєте, треба щось видумать, яку-небудь причину нашiй гульнi — щоб не догадались, бува. Я нiколи не гуляю, щоб не було подозрiння. А от що: засватаю я Романа на Мотрi — от i буде причина нашiй гульнi. (.)Параско! Мотря! Роман! А iдiть сюди!Ява VI
Тi ж, я, й н. м. Випий, стара. а. Що це з ним? ()Будьте здоровi. м. Обiдив Пузир Романа! Не закликав у хату, так я женю Романа на Мотрi. Мотре, пiдеш за Романа? я. Атож! м. Стара, що ти скажеш? а. Я рада, що ти мене послухав! Такої невiстки пошукать. м. А ти, Романе? н. Спасибi вам, тату, що ви уважили мою просьбу. м. А ви, куме? а. Я? ()Дiя четверта
Декорацiя та ж.Ява I
() Батько кудись поїхали з кумом, мати пiшли до сусiди, а я оце випровадив робiтникiв пасти воли i забiг на часинку, щоб на самотi пожартувать з Мотрею, а її нема, певно, на огородi або з матiр’ю пiшла… Ну, вже це хазяйство допiка, нема тобi просвiтлої години, раз у раз як у горшку кипить. От любимось з Мотрею, а через хазяйство нема часу i побалакать, поспiвать любенько вкупцi. Тепер ми вже й зарученi, а волi нема. Де ж вона? Дать би їй звiстку, що я тут, а то мати надiйдуть, то так замiр i пропаде, не поженихаємося i сьогодні! ()Iде! В хатi темно, схватю, обнiму i поцiлую, що вона скаже. Входить о. Роман кидається на нього, обнiмає i цiлує.
Ява II
i н. о. Гвалт! Рятуйте! Розбiйник!.. () Тю! Бий його сила Божа! Єврея поцiлував замiсть Мотрi… ()Не подходi, уб’ю! Гвалт! Рятуйте! н. Та цитьте, ради Бога, який тут розбiйник? Це я, хазяйський син! о. Не подході! У меня рiвольвер… вот, слишиш, звьол курок ()буду стрiлять. Входе з свiчкою.Ява III
Тi ж i я. я. Що тут за гвалт? о. Хотiв мене задавить… у мене п’ятсот рублєй чужiх дєнєг, протестуюсь… н. Та чи ви не сказились, господин єврей, чи з переляку не знаєте, що язик плеще! Я… я… чорт ного знає, що йому сказать… Я пошуткував, я тутешнiй, я син Герасимiв. о. Ви син? н. Єй-Богу, син! я. Авжеж, син! Чого ви репетували не своїм голосом? () Та я думав, що ти увiйшла, кинувся на нього i обняв. Мотря, посварившись на нього пальцем, вийшла. о. Ой Боже мiй! Як ви мене перелякали, дайте води напиться. () Вибачайте, я думав, що то Клим, наш робiтник, увiйшов… Я не хотiв вас лякать.. ()Дай Господи, щоб ето минулось благополучно, а єслi ви менi растроїлi нерви, то будiте меня возiть на свой счот на лiманє. н. Оце лихо! Якби ж я вас ударив, а то поцiлував. о. Я думав, що ви мєнє кусаєте i хотiтє мєнє перекусивать горло… Ох! Где отєц? н. Поїхали кудись. о. Це погане дiло. н. А що там трапилось? Скажiть менi. о. Менi нужно бачиться з батьком… Одначе не забудьте сказать йому, що бил Гершко Маюфес, нащот землi, пусть завтра батько будет у Смоквинова з грiшми, в обiдню пору, i я там буду, — бо ми потеряєм землю. Жолудь з рук вирве. н. Добре, скажу. Входе ч.Ява IV
Тi ж i ч. ч. Здоровенькi були! (.)А-а!Ява V
Тi ж, i я. а. Здрастуйте! А чом же ти, сину, не йдеш до волiв? н. Та забалакався, я зараз повечеряю та й пiду. ч. А ви ще не вечеряли? Це добре дiло, бо й я не вечеряв. а. То iдiть же у ту хату, там вечеря стоїть на столi. ч. Альом, ле-козак! Та попоїмо, а потiм ти до волiв, а я в клуню на солому, можна? а. А чому нi — спочивайте з Богом. ч. Я не люблю, знаєте, там всяких нєжностей: перин, подушок. Є солома — добре, а нема — кулак в голови, свиту послав, свитою укрився, заснув — мало журився, проснувся, встав — встрепенувся, шапку насунув та й далi посунув… Хе-хе-хе! (.) н. Скажете, мамо, батьковi, що тут приїздив єврей i сказав, щоб вони завтра були у Смоквинова в обiдню пору з грiшми, бо Жолудь землю перекуповує. (.)Ява VI
i я. а. Добре. Iди ж, дочко, внось сюди з комори вечерю, а я трохи поприбираю. Мотря пiшла. I що це старий задумав? Щось тут є, а що — не розберу. То не хотiв у церкву коней давать, а то i сам поїхав, i цiлу обiдню стояв навколiшках; то не хотiв Мотрю сватать за Романа, то посватав; нiколи не гуляв, а то так добре випили з кумом; та все радiє чогось, веселий такий. I куди вони оце поїхали? Чи вiн кого привезе з собою, чи господь його знає? Звелiв, щоб вечеря була готова, щоб ставнi були зачиненi, свiчка поставлена на столi i щоб i ляльки тут не було. Аж страшно менi робиться од цих приборiв, i слова тобi не скаже, що задумає робить… Мотря вносе вечерю i ставить на столi, мiж iншими пляшками з горiлкою, пироги i сметану. я. Хто це до нас сьогодня приїде? а. Не знаю, я вже боялась старого розпитувать; доволi того, що вiн був веселий i згодився на ваше весiлля. А сiрники є? я. Є! а. Ходiм же. Одчиняють дверi, з другої хати виходять н. ч. Спасибi за вечерю! Тепер залiзу на солому, як у пуховики. Виходять; на кону яке врем’я пусто.Ява VII
Входе тихо м, а за ним а, несе на плечах здоровий мiшок з кожi. м. Iдiть же ви, куме, розпряжiть коней i поставте їх бiля фургона. а. Ходiм удвох. м. От тобi й маєш!.. А хто ж буде бiля грошей? а. Хiба ж їх хто вiзьме тут? м. Е, куме, на грiх майстра нема! Краще я тут посидю — береженого i Бог береже. а. I одходить од грошей не хочеться, так би й держався за мiшок. (.)Ява VIII
сам. Свiтить свiчку, засвiтив, поставив, глянув на мiшок, поцiлував його. м. Отепер Пузир нехай скаже: голяк мастi, чирва свiтить! Ще помiряємось — хто голяк. Вiн думає, що дуже розумний. Нi, братику, — потягайся ще зо мною. Хе-хе-хе! Я не то що, я й єврея сьогодня обманив; поки мiшок розшили — дзвiнок, вiн вийняв пачку, глянув я на неї — грошi… всерединi колотиться, а сам думаю, як би його обманить; другий дзвiнок — єврей зашамотався, бере мiшок, не дає…»Давай грошi», — каже. Слово за слово, а тут — третiй; я тодi йому тиць замiсть п’ятьох та тiлько три тисячi. Ха-ха-ха! Отак ушквар! А вiн, не лiчивши, прямо в вагон. Входе а.Ява IX
i а. () Старий! м. Ой! ( .)Ти чого, навiжена, сновигаєш? Хiба не я тобi велiв, щоб тут i ляльки не було? Геть пiшла! а. Та не гвалтуй, божевiльний! Я зараз пiду. Тут дiло дуже важне таке, що треба тобi зараз сказать, бо щоб пiсля гiрше не вийшло. м. Яке там дiло? а. Єврей прибiгав до тебе… м. Який? Коли? Чи не скочив з поїзда? а. Та з якого поїзда? Опам’ятайся, чого ти такий збентежений? Єврей Гершко, що за землю Смоквинова з тобою балакав. м. Тьфу!! Ну? а. Казав, щоб ти був в обiдню пору у Смоквинова з грiшми, бо Жолудь землю перекуповує. ()Ха-ха! Чорта лисого перекупе. а. Що там ти привiз, чого ховаєшся вiд жiнки? Покажи! () Я тебе попитаю! Я тобi покажу… я… я… тебе уб’ю… Я тебе задавлю, коли будеш лiзти у вiчi! Геть пiшла! Параска одступає за дверi. а. Тю, тю! Одсахнись… Єй-Богу, з ним якась причина, треба бути насторожi. (.)Ява Х
м, а потiм а. м. От цiкаве бiсове насiння, так i загляда, а євреєм перелякала на смерть… Жолудь землю перекуповує!.. Ха-ха-ха! Завтра чуть свiт отнесу йому грошi, переплатю по десять рублiв на десятинi, а не попустю, щоб Жолудь купив. Входе а. а. Ну, куме, нiгде нiчичирк! Давайте менi моє, та, поки глуха пiвнiч, я собi пiду. м. Куме, де ви дiнете таку силу грошей? Нехай у мене будуть на сховi. а. Нi, так не буде. Я знайду, де своє сховать, а ви ховайте своє. м. Вiзьмiть собi яку тисячу, бо зараз попадемось, а решту через год. а. Куме!.. Давайте моє менi… З мене печiнка мало не витрусилась, поки це дiло скiнчилось, та щоб я не мав в руках свого заробiтку, а заглядав вам у вiчi, як цуцик? Вам цього хочеться, я знаю вас добре, бачу, куди ви гнете, але гляньте сюди.(-.)Бачите? Не розпалюйте ж мене, бо тут вам i амiнь, коли почнете крутить. (-) А ви думаєте, що я без запасу? Ха-ха-ха! Тiлько знаєте, це все чортзна-що! (.)Це я для дороги мав… здiймайте лиш свиту, закривайте вiкно, та будемо дiлиться… Закривають вiкна свитами. Я хотiв як краще, бо у вас нiколи грошей не було, то зараз що-небудь i виявиться…. а коли ви так боїтесь, то берiть собi, Бог з вами. а. Не журiться, я зумiю заховать, аби було що. (.) м. То вам п’ять тисяч? а. Десять… десять… кажу вам, десять… не розпалюйте мене! м. Та не кричiть-бо! Берiть, берiть десять…(.) Щоб тебе за печiнку взяло. ( .) Оце одна, а це друга, а це третя… а. Стривайте… куме, гляньте… м. А що? а. Та це не грошi, це чистiсенька бумага! м. Як?! а. Чиста бумага! От так машину пiдвела єврейська голова, тiлько на трьох пачках спереду i ззаду наклеєнi грошi, а то все чиста бумага. () Бумага!.. Обманив!.. Куме, вiн же грошi давав, я сам бачив! ( .) Сама бумага… чистiсенька бумага!.. (.) Ха-ха-ха!.. Сто тисяч!! Ха-ха-ха! а. От же збожеволiє! Куме, заспокойтесь; що з воза впало, те пропало. Герасим озирається, хватає пояс на лавi i бiжить з хати. Куме, куме! Куди ви? Господь з вами! Схаменiться, що з воза впало, те пропало. Входе а.Ява XI
i а. а. Що тут таке? Боже мiй милостивий, кажiть, куме, куди вiн побiг, чого вiн так галаснув? а. Сором признаться. Гляньте: оце добро ми купили за п’ять тисяч. а. Як? а. Так. Обманив єврей: дав чистих бумажок замiсть грошей. А може, то й не єврей був, може, нечиста сила перекинулась в нього i отуманила нас так, що ми не роздивились i прийняли бумагу чисту за грошi. а. А господи, господи! Бач, яке нещастя скоїлось; чула моя душа, що з ним щось недобре дiється. Та чого ж вiн побiг? а. Я й сам до пам’ятi нiяк не прийду, всерединi все колотиться. . «Поможiть, рятуйте!» Чуєте? Хтось кричить!.. а. Ох, куме, голубчику, у мене й руки, i ноги тремтять, — ходiм.Ява XII
Тi ж, i м. (). Та поможiть-бо! Помагають i кладуть Герасима на лiжко. а. Що з ним, що з ним, скажiть, на милость Божу? ч. Це, я вам скажу, реприманд! Качайте його, отак, отак! (.) Ну, реприманд! а. Та що воно? Що? Ради Бога, скажiть, що то за болiсть така? ч. Та яка там болiсть! Стривайте, я розкажу, а ви тим часом трiть груди, добре трiть. Так, так… Ви мене слухайте… стоп! (.) Трiть, трiть, трiть… Опит — велiкоє дiло… Серце наче ворушиться… А-а. Та й перелякав же ти мене, Никодимович, мало не вмер вiд страху, ну й йому б не жить на свiтi, якби не мiй опит. а. Кажiть, що трапилось? ч. Все по порядку — коло одного центра. Ножа! Дають ножа. Iвановна, лийте йому води ложкою в рот. Наливають води. Ковтнув, єй-Богу, ковтнув. Не журiться! Щастя маєте, що я лiг в клунi спать… Лiг, знаєте, я в клунi спать, i так мене один предмет заняв, що я й задрiмав з думкою про нього; коли це сниться менi, що Роман позабирав копили кам’янi, — пам’ятаєте? Я вам розказував? Що на Боковеньцi? Позабирав тi копили та й повiсив надо мною їх. Тiлько що оце сниться, аж щось мене по носi чирк, чирк… я рукою лапнув вгору, пiймав за ногу, нога гойднулась, задригала i вирвалась, та як захарчить. Я схопився, мов несамовитий, але зараз опам’ятався, запалив сiрничок, дивлюся — i в очах потемнiло! На перекладинi висить Никодимович. а. Боже мiй, Боже, яке тяжке нещастя! ч. Но! Опит — велiкоє дiло! Я зараз вийняв перочинний нiж i перерiзав пояса… i Никодимович упав на землю. Гляньте — дише. Герасим поворушився i спазматично в себе потягнув воздух. Пiдводьте, пiдводьте. Пiдводять Герасима, вiн ще потягнув у себе воздух i нiби позiхає, дрижить i витирає пiт. () Старий, старий! м. Де я? (.) ч. Пийте воду. () Герасим п’є. Що з вами? Що це ви вигадали? а. Та годi, куме! Буде здоров’я — будуть i грошi, а я навiки вiд них одрiкаюсь, нiколи в свiтi не буду хотiть бiльше, нiж Бог дає. Такої пригоди нiколи не ждав. ч. Якi грошi? а. Он гляньте, як нас обманили. ч. А-а! Зразу догадався! Опит — велiкоє дiло! На тiм тижнi в городi була така сама оказiя! I багато видурили? а. П’ять тисяч… () Ой… Ой!.. ч. Бризкайте водою. Бризкають. Герасим пiднiмається. Та годi вам, Никодимович, убиваться. Заспокойтесь нащот грошей! От поїдемо на Боковеньку, там є грошi, там є сила грошей, вiрте, що достанем. Менi само провiдєнiє указує цей путь… Примєти якi: скала, копил так i копил так, а посерединi кам’яна фигура… не я буду… м. Обiкрали… ограбили… Пропала земля Смоквинова! Нащо ви мене зняли з вiрьовки? Краще смерть, нiж така потеря! () Завiса.Іван Франко На склоні віку
Нікнет трава жалощами, а древо з тугою к землі приклонилося
Розмова вночі перед Новим роком 1901
Дійові люди: сидить при лампі, занятий писаннєм. ()Добрий вечір! ()А, добрий вечір! От гарно, що приходиш. Я якраз послав тобі писульочку пневматикою. н. Щось спішного? ()Так. Просив тебе на вродини. ()Що? На… А я й не знав нічого… Ну, позволь погра… ()Але ж чекай! Ще нема чого гратулювати! Нічого ще не вродилося, а як уродиться, то однаково буде гратулювати — чи я тобі, чи ти мені. н. Не розумію. н. Але ж прошу тебе на вродини потвори, що має з’їсти мене й тебе. н. А!.. Ну, то я, власне, з аналогічним інтересом прийшов до тебе: просити тебе на похорони. н. Нашого спільного батька, XIX віку. От і гарно. За одним заходом обійдемо оба інтереси. За одним присідом вечеря з обідом. н. Але, може би, де на нейтральнім ґрунті? н. А хіба тобі у мене не досить нейтральний? Ми оба старі кавалери і моя сестра стара панна — чи, може, боїшся її? н. Коли тілько вона не боїться мене, не цурається старого згіркнілого песиміста… н. Ну, ну, якось то воно буде. Значить, так і бути! Лишаєшся сьогодні у нас, проводимо час до півночі на розмові, а опівночі, як довг велить, три чарки поважного токайського на вічну пам’ять усопшому — і всі три чарки об землю! А потім три чарки шампанського вгору — най жиє новий володар! Le roi est mort — vive le roi![16] н. Або, щоб лишитись при тім крузі ідей, який ти потратив уперед —Eiapopeia! Was raschelt im Stroh? Schlafe, mein Henferchen, schlafe![17]н. Цитат не дуже відповідний до веселого настрою, але має в собі дещо правди. Нема сумніву, що декому новий рік буде й катом, а декому — добрим царем. Як звичайно. Ну, та поки що прошу сідати. н. Над чим працюєш? н. Властиво, се не праця, а так собі… Сидів отеє перед картою білого паперу та й побіг ловити спомини. Почав пригадувати, що, властиво, дав нам, чим був XIX вік? Яким словом спімне його історія? н. Значить, пробував, так сказати, по линві перейти понад Ніагарою. Глянути на розбурхані хвилі з вищого становища. н. Не смійся. Знаю добре, що се не Бог зна яка філософія. Ніяке око не обхопить нараз більше предметів, не зареєструє більше деталів, ніж се позволяє його конструкція, його вдача. І ніякий ум не справиться нараз з більшою масою матеріалу, ніж на се позволяє його вроджена і вироблена сила. Значить, ти справедливо смієшся з усякого філософствування над «духом часу» і справедливо цитуєш Гетеві слова:
Was ihr den Geist der Zeiten heisst, Das ist im Grund der Herren eigner Geist[18].А проте бувають хвилі, коли чоловікові так хочеться побуяти в просторі часів і подій… н. Розуміється! Адже ж бувають хвилі, коли чоловікові хочеться навіть упитися. Що ж, давай гулятимем оба! Як виглядає твоя линовка понад Ніагарою? н. Себто те, що я вважав би основною появою в історії ХІХ віку? Знаєш, я думав сяк і так і зупинився на слові: я. н. Ха, ха, ха! От іще naczynie dziwnego naboz’eństwa![19] А я б зупинився радше на слові: швіндель. н. Зеноне! Се не може бути на серіо твоя думка! н. А твоя, очевидно, тільки наполоханнє горобців. Емансипація! Ха, ха, ха! Емансипація — марка XIX віку? Ну, сего вже занадто! н. Я ж знаю, всі такі зводження міліонів різнородних явищ до одного знаменника мало на що здатні і мають хіба суб’єктивну вартість. Але таки мають. Коли технолог скаже мені, що XIX вік був віком пари і електрики, а капіталіст скаже, що се був вік Ротшільдів, Гудів і Вандербільдів, страйків і картелів, а мілітарист скаже, що се був вік Наполеона і Мольтке, а дипломат скаже, що се був вік Талейрана, і Бісмарка, і Гладстона і т. д., то в кожнім такім реченні буде , — не ціла правда, але буде рівночасно зазначений певний горизонт, буде дане щось таке, що поможе мені зрозуміти погляди і уподобання самого автора речення. А се також не пусте діло і навіть хто знає, чи не важніше від винайдення якогось голого, далекого абстракту, що обіймав би сотки таких часткових правд, а не маркував би різко жодної. н. Ну добре, мотивуй же свій погляд! Побачу, яку правду ти замаркуєш мені. ()Добрий вечір, пане Зеноне! ()Про що, панове, розмовляєте так живо, коли вільно запитати? н. Прийшла нам, старим дітям, охота пересипатися піском. Застановляємося глибокоумно над тим, чим був, що дав, що сотворив чи знівечив XIX вік. а. Ну, і до чого ж ви додумались? н. Я? О, я недалеко й бігав, а сказав попросту і стою на тім, що весь ХІХ вік був швіндель, гумбуг, дурисвіт, та й годі. а. Ха, ха, ха! З яким чудовим запалом ви виголошуєте се! Немовби він був ваш особистий ворог. н. Бо був! О, маю його по горло! а. А ти, брате, на чім зупинився? н. Я стою на тім, що ціхою XIX віку в історії буде поклик: емансипація. н. Чули пані таке? Та гов! Слухай, друже! Звільняю тебе з мотивування твого погляду. При дамах опонувати йому небезпечно. а. Чи зачисляєте мене до тих дам, яких слово «емансипація» дразнить так, як індика червона хустка? н. Пані, не хочу вам підсувати нічого, але… але сама ваша присутність притуплює вістря моєї опозиції. а. А коли б ви знайшли в мені союзника? н. Як? Я? В пані? а. Ну, так. Коли б я, приміром, більше хилилася до вашого погляду, ніж до братового? н. А се було б інтересно. От би ми загнали його в сак, старого, непоправного оптиміста! н. Се не так легко, друже мій. А притім згори остерігаю тебе: сестра яко союзник більш небезпечна, ніж яко противник. а. Іларіоне! н. Се ж я не в злім значенні мовлю, сестричко! Занадто добре знаю твоє золоте серце, щоб міг припустити, що ти згодишся з Зеноном, коли він попустить поводи своїй чорній коняці і піде гуляти по дебрях парадоксів. н. Ну, ну, не скуби, поки не зловив. Парадоксів! Хто ще знає, хто кого швидше поцупить на парадоксах. Ну, сип свої докази! Побачимо, чим ти випалиш. н. Поперед усего завважу, що ти, мабуть, хибно зрозумів слово «емансипація» і думаєш, що я так звану жіночу емансипацію вважаю найбільш характерною появою XIX віку. Ні, друже, таким тіснозорим ти не мусиш уважати мене. А ось поглянь на історію XIX віку з усіх найважніших точок: із соціально-економічної, політичної, національної, глянь на розвій науки, літератури і штуки, то що побачиш? Позволь, ще трохи допоможу твоїй пам’яті. Емансипація селян на континенті, розпочата при кінці XVIII віку у Франції, робиться в XIX вікові капітальним питаннєм перестрою європейської суспільності; доконується ступінь за ступнем: 1809, 1848, 1861. Признай, що се факт величезний. А рівночасно починається і йде також ступінь за ступнем друга велика емансипація: робітницького стану з-під всевлади капіталізму. Імена Оуена, Фур’є, Луї Блана, Лассаля, Бебеля, Лібкнехта, Фольмара, Дефіоіссо, Генрі Джорджа, Борнса і Гіндмена, Адлера і соток інших агітаторів, організаторів та борців за права робітницького стану — чи ж не дають вони визначної марки XIX вікові? н. Надуживаєш слів, братіку! Боротьба за права робітників, се так, се справді один із важних фактів XIX віку, але емансипація? Вона ж тілько починається! н. А по-мойому, вона вже довершена. З хвилею, коли репрезентанти робітницької верстви входять до парламентів, робляться міністрами, коли робітники здобувають важний вплив в урядових і в автономічних корпораціях, їх , тобто їх рівноправність, являється довершеним фактом. Яких іще прав їм приходиться добиватись, котрі б не були вже привілеями? н. Так, по-твойому, робітники вже мають усе? Їм нічого більше добиватися? н. Ей, друже, не підсувай же мені того, чого я не сказав! Я говорю про емансипацію, себто про здобуваннє рівноправності. Чи селяни, здобувши собі рівноправність, тим самим одержали вже все? Чи їм не лишилось нічого більше здобувати? Сего чей же не скажеш. Навпаки, тепер тільки вони одержали можність здобувати , тобто все те, що дає цивілізація для ублагороднення, поліпшення і прикрашення життя. Так само й робітники. Та тільки се вже інша глава всесвітньої історії. Се вже не боротьба за емансипацію, а боротьба за , боротьба страшенно скомплікована і трудніша від усіх дотеперішніх. Отся боротьба буде змістом нового, XX віку. н. Ну, нехай і так. Перебігай на поле політики! Яку емансипацію знаходиш ти там? н. Колосальну! Емансипацію від абсолютизму XVIII віку. Ми живемо в ній, чуємо її хиби і для того не вповні оцінюємо її значення. н. Себто значення нашого конституціоналізму! Га, га, га! н. Навіть конституціоналізму. Ті конституційні форми, той парламентаризм, се не такі то вже дрібниці, як здається тобі. І навіть те, що є у нас, не така то вже пародія конституційних форм, як викрикує дехто іn dеr Hitze des Gefechtes[20]. А ти послухай, як говорили, як писали, як висловлювались — навіть у приватних листах — люди в XVIII віці — або у нас аж до 1848 року! Як обережно, з якими поклонами і обов’язковими компліментами nach oben![21] Формальний танець між мечами. І се чуттє не покидає тебе навіть, коли маєш діло з такими свобідними умами, як Лессінг. А бач, що зробили ті конституційні форми за несповна півстоліття! Як привикли люди говорити, ходити, держати себе! Коли що лишилося з абсолютизму, то хіба лише деякі мертві форми. Дух його пропав і не вернеться. Всі ми, вся Європа засвоїла собі принцип свободи, здемократизувалась, зреспубліканщилась. н. Забуваєш про Росію. н. Не забуваю. І там той самий новочасний дух, хоча старі форми ще держаться. Де ти почуєш абсолютистичний дух у словах Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва, Герцена, Достоєвського, Щедріна, Толстого? Чи абсолютизмом навіяна публіцистика Чернишевського, Добролюбова, Щапова, Михайловського, Джаншієва? н. Ну, ну, покиньмо поезію. Переходь далі! н. Головною підвалиною політичної емансипації народних мас я вважаю — коли позволите се назвати так — три загальники: загальну освіту, загальний військовий обов’язок і загальне голосування. н. Особливо загальний військовий обов’язок! Якраз ти трафив кулею в пліт! н. Маєш на думці наполеонівський і прусський цезаризм. Ну, ну, се явища хвилеві, і вони не зміняють загального характеру сеї інституції, інституції, що на ділі віддає найвищу екзекутиву в руки всеї нації, так як загальне голосування віддає в її руки найвищу легіслятиву. н. А народна школа дає сему всему фальшиву і глупу директиву! н. Може, де й дає. Та чи се аргумент против загальної і обов’язкової народної освіти? Ні, се тілько причина, щоб зробити сю освіту справді широкою, свобідною, вправді народною. А як раз уже дано грунт, то й будова на ньому з часом здвигнеться. н. Коли всі інтелігенти, не виключаючи міністрів просвіти, президентів та віце-президентів намісництв та рад шкільних, будуть так думати, як ти. Ну, та, правда, ти скажеш: се питання XX віку. Нехай і так! Сип далі. н. А коли візьмемо на увагу національне питання, то з XVIII віку в XIX входимо так, неначе в новий світ. Як Пісарро входив у столицю Монтезуми. В XVIII віці навіть поняття національності, окремої і незалежної від держави, майже не існує. Польщу крають, як сальтисон, і тілько в часі окупації відкривають у ній якісь національні різновидності. Те, що заповнює історію XIX віку, — відродження національностей, державних і недержавних, і боротьба за їх рівноправність, емансипація національного самопочуття і самопізнання, — все те для XVIII віку було чимсь неможливим. А тим часом у XIX віці се якраз зробилося основою державної політики на всіх полях. а. Ах, так! Але національний притиск, а не національна емансипація. н. Що ж, сестричко, те, що для притисненого видається притиском, се для його противника буде шуканням ширшого простору для власної нації. Принцип у обох один, а тілько сили нерівні. Тут, очевидно, або один згине, або відносини сил мусять уложитися так, щоб обом можна було жити і розвиватися. Люди не математичні формули; ідеально сумирно між ними не йде, особливо там, де один одному мусить наступити на пальці і сказати: «Посунься, грибе, нехай козар сяде». Всяке людське діло в далеко більшій мірі виплід людської пристрасті, ніж чистого розуму. А для такого великого діла, як відродження і консолідація якоїсь нації, не біда приняти в рахунок і порцію національної односторонності, виключності, чи, коли хочете, шовінізму. Не бійтеся, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нація відкине шовіністичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю. Загальнолюдське і спільне над тим, що спеціалізує і ділить. От тим-то, любі мої, я як не лякаюся хвилевого вибуяння мілітаризму при кінці XIX в., так само не думаю заломлювати рук над зростом різних національних сепаратизмів, племенних і расових шовінізмів. Усе те — виплоди органічного росту новочасних суспільностей, свого роду Flegaljahre[22], нехай і так, — але все-таки признаки росту, а ніяк не упадку, не декаденції. І при тім усі ті прояви в політичнім, національнім і соціальнім житті — се признаки ще одної, основної емансипації, може, найбільше характерної для XIX віку, емансипації, що творить ядро всіх інших: , її тіла й духа, її потреб, бажань і вірувань, від усіх згори накинених правил, формул і догм. н. Ну, Богу дякувати! От ти й дійшов до основного і найвищого — до анархізму! Гратулюю, але не завидую твоїй логіці. н. До анархізму? Гм, може, до анархізму, а може, й ні. Коли, приміром, у філософії Кант розкопує давнішу догматику до самих основ і вчить нас не мішати суб’єктивного з об’єктивним і не твердити: се так мусить бути, бо того домагається мій розум, — але дошукуватися об’єктивної правди незалежно від припадкового складу наших думок і спостережень, то хіба він анархіст? Коли Шопенгауер розвиває ціле наше розуміння світу на основі найбільш суб’єктивного і індивідуального явища — волі, то чи він тим самим анархіст? Коли Конт, Мілль, Спенсер, Вундт, відкинувши всі апріорні погляди і догми, здвигають величну будову сучасного знання тілько на основі обсервацій, експериментів і критики, то чи вони анархісти? На всіх полях духового життя, в науці, літературі і техніці, XIX вік розбив усі традиційні шкаралущі, якими давніше опутаний був людський дух, розвіяв усі догми, починаючи від «Apostolicum»[23], «Friedentimen»[24], а кінчаючи на не менше догматичних droits de l’homme[25]і на догматиці старого раціоналізму. Всюди проложено широкий, вільний шлях свобідній думці, безмірно інтенсивній праці одиниці, всюди позволено їй виявляти весь засіб її сили, бистро-умності, оригінальності і глибини. Із давніх вузьких та крутих каналів, де що крок треба було оберігатися, щоб не наскочити на колоду, скалу або підводний камінь, де й плавати можна було хіба невеличкими байдаками, людський дух виплив на широкий, безмежний океан, де простору багато і за яким манять нові, широкі світи, що обіцяють багаті скарби тим, хто відкриє їх. Ми ввійшли в епоху нових конкістадорів, геройський вік таких завойовників у духовній сфері, як Гумбольдт, Нібур, Гротефенд, Дарвін, або таких героїв техніки, як Стефенсон, Нобель, Едісон, Рентген. Адже сам XIX вік сотворив і розширив такі величезні поля людського знання, які не існували ще в XVIII віці, таку геологію і палеонтологію, органічну хімію, бактеріологію, електротехніку і багато інших. А в літературі чи ж не те саме? Чи ж на вступі XIX віку не блисли як два величезні метеори два наскрізь новочасні геніальні поети — Шеллі і Байрон, оба — величні індивідуальності, свобідні від пут традиції, високі революційні уми, революційні, власне, для свого часу тим, що ламали лід заскорузлої традиції і естетичної, та й усякої іншої догматики? А далі — романтики, всі, від найрадикальніших до найбільш реакційних, усі були борцями за емансипацію людської душі, людського чуття, людської особистої вдачі від пут традиції, а коли й допускали якісь пута, то хіба добровільні, такі, які та душа сама, з внутрішньої потреби схоче наложити на себе. А далі який же ряд пречудових індивідуалістів у всіх літературах Європи! Шотландець Бернс, і ірландець Мур, і англічанин Діккенс, і француз Віктор Гюго, і німці Гейне та Ленау, і поляки Міцкевич та Словацький, і росіяни Пушкін та Лєрмонтов, і наш Шевченко, і чех Гавлічек, і стілько, стілько інших, хіба ж се не історичні постаті, характерні для XIX віку? Вони, скажу сміло, неможливі в жаднім попереднім віці, характерні, власне, тим, що виявили в своїм життю масу основних прикмет, кождий своєї нації, і що їх поезія була невідлучною частиною їх духової істоти, виразом їх життя, їх індивідуальним твором в більшій, сильнішій мірі, ніж се було можливе коли-небудь давніше. І друга половина XIX віку іде далі в тім напрямі, бореться під тим самим стягом. Чи маю називати її духовних репрезентантів і протагоністів? н. Звільняємо тебе від сего. Признаємо, що задача, яку ти поклав собі, була нелегка і що, з невеличкою примішкою софістерії, ти виконав її — собі на вдоволеннє. н. Значить, ти не признаєш мені рації? н. Бачиш, друже, твоє питаннє нагадує мені питаннє деяких завзятих католиків: як то, ви не вірите в папу? Але ж вірю, братику, вірю! Себто вірю в те, що папа єсть, був і буде, що він живе в Римі, носить білий плащ, нюхає табаку, має золотом шитий хрест на патинку — чого вам іще більше треба? Так само й тут. Як я можу не признати тобі рації, що всі ті люди і явища, яких ти тут навантажив нам таку копицю, справді були в XIX віці і грали в нім таку чи сяку ролю? Але одного я не признаю тобі: щоб се все вичерпувало зміст історії XIX віку, було його головною характеристикою. Тут, друже мій, треба сягнути ще троха глибше. Тоді ти побачив би, що всі ті емансипаційні благодаті, яких ти так багато навичисляв нам, що всі вони в добрій половині, а часом і зовсім — швіндель, гумбуг чи як собі хочеш назви. Бо візьмім зараз першу скраю — емансипацію селян. Чи не було се в добрій половині наданнє голого права і відібрання землі? І чи разом із тою славленою емансипацією селян не прийшла також емансипація всяких п’явок, лихварів та здирців? Чи назвеш емансипацією те, що в XIX віці зроблено на полі судівництва та адміністрації? Я назвав би се скорше регламентацією, систематичним плеканням бюрократії, так могутньої, розгалудженої і коштовної, якої не було ще, мабуть, ніколи в світі. І не диво, що насподі твоєї славленої емансипації сидить нужда, пролетаризація мас, дегенерація цілих поколінь. н. Сей песимізм чинить честь твоєму серцю, але не твоєму розумові. Відчуваєш живо горе сучасних, але не міркуєш, що кожний час мав своє горе і що, приміром, часи тридцятилітньої війни, Хмельниччини і Руїни, навіть іще XVIII вік бачили зовсім інші зразки терпіння, здирства та дегенерації, ніж нам і в сні сниться. Та, звісно, біль болющий, але забудущий. н. Чи так звана емансипація робітників не була тільки іншою формою ярма? Вирвались із давніх цехів, гільдій та приписів на те тільки, щоб голі, голодні і свобідні попастися в пазурі капіталістів. Та не досить сього. Почалась їх емансипаційна боротьба против капіталу. І що ж бачимо? Чи в добрій половині і тут не було гумбугу?.. н. Не зневажай великих умів і сердець! Абсолютної правди ніхто в жменю не вхопив. А коли вони обіцювали не раз таке, що не могло статися, то не забувай, що їх обіцянки розігрівали міліони серць, будили рух, благородне змагання в міліонах душ, були тою дрібкою квасу, що заквашує все тісто, значить, причиняється до того, що з нашої муки буде добрий хліб. н. Ай, не говори мені про благородні душі тих панів!.. Прочитай, що писав Бернштейн про Лассаля, а що писали недавно соціал-демократи про Бернштейна!.. н. Політика, друже мій, так як кухня. Зазирнеш до середини, як що робиться, то й апетит тобі відбере. А про всі ті сварки та лайки — мій Боже! Нехай собі люди будуть малі, дуже малі, але дєло роблять велике. н. Що вся наша політична емансипація — чистий гумбуг, се, здається, ти й сам признавав уже потроху. Як ти швидко виїхав на демократизм і республіканізм XIX віку! А забув шалений культ Наполеона, якому піддавалися навіть такі люди, як Гейне і Віктор Гюго! Забув культ Николая в цілій Європі до 1848 року. Забув культ Бісмарка, комедію буланжизму, англійський імперіалізм з Сесілем Родсом і Чемберленом. Чи все се — признаки вільнодумства і республіканізму? По-мойому, се старе, безкритичне, глупе і підле льокайство, зверха прикрите лахами конституціоналізму та націоналізму. І се не вирвані епізоди! Се основна течія XIX віку! Се навіть не боротьба, а ненастанний маскарад. Той сам абсолютистичний дух граєся в піжмурки з народами: показує їм раз таку цяцьку, то знов іншу, а все тілько на те, щоб спокійненько водити їх за ніс, куди йому треба. А в цілій науці XIX віку хіба не те саме? Зовсім як у нашій приповідці: пішов камінь поза ячмінь. Розсипалась наша наука на міліони дрібниць, а саме головне, те що необхідно було б знати кожному, лишила на боці. Тямиш, як мовить Фавст про Вагнера:
Er meint, dass er nach Schäüzengräbt, Und froh ist, wenn er Regenwürmer findet.[26]Таке ж і наша славлена наука. Виемансипувалася від догм і формул — нібито — і пішла ритися в дрібницях. Певне, повинаходила міліони хробаччя, старих черепів та сотки порозбиваних планет. А що нам із того? Чи, знаючи се все, ми робимося мудріші? Ні, ми робимось хіба мішками, в які напаковано всякого сміття, а для життя, для дійсної життєвої боротьби ми нездалі. «Єдино же єсть на потребу», а того одного, власне, дотеперішня наука не зуміла дати нам. А остатній її світоч — Ніцше — чи ж не був її руйновником? Чи ж не прокламував на склоні XIX віку ще одну емансипацію — від усеї тої фальшивої емансипації, яку по твоїй думці дав нам XIX вік? а. Ну, пане Зеноне, тут і я підіпру вас. Мій любий братік, величаючи емансипаційні здобутки XIX віку, не знаю, чи навмисно, чи припадком, поминув емансипацію жінок. н. Навмисно, сестричко. Бо ж у мене жінка такий же чоловік, як і мужчина. Емансипація мужчин від соціальних, політичних і духових пут дасть ширшу волю й жінці. а. Історія XIX віку показує щось зовсім інакше. Емансипація мужчини позволила йому виемансипуватися й від жінки, здеградувала жінку на становище мебля, шільду або Вартгаймової каси. Говорю про ту верству, що найхарактерніша для XIX віку, про середню, капіталістичну, промислову, бюрократичну. В тій верстві породились змагання до так званої жіночої емансипації — чому? Бо становище жінки було нарушене, рівновага того життя, в якім вона жила досі, була звихнена. Бо мужчина виемансипувався від жінки, і вона почула себе зайвою. н. А я й не знав, що моя сестричка також уміє воювати парадоксами. а. Невже се, по-твоєму, парадокс? Але ж досить поглянути на живі факти без упередження, щоб побачити, що се дійсна правда. Чи селянка, робітниця думає про емансипацію? Ні. Вона спільниця і товаришка в праці мужа, і коли сей бореся за поліпшення свого побуту, вона бореся разом з ним, бо знає, що се поліпшеннє буде поліпшеннєм і для неї. А в середній верстві зовсім не те. Що має спільного жінка судії, старости, комісара податкового або якого-небудь архівного моля з заняттєм свого чоловіка? Нічогісінько. Вона в переважній більшості випадків навіть не розуміє того заняття, не може зрозуміти, пощо і кому воно придатне. Вона знає тілько, що її муж має принести їй кожного першого стілько і стілько грошей, а понад те інтересуєся хіба його авансом, квінквеніями, пенсійними умовами — знов-таки з погляду на місячний дохід. Чим може бути для неї такий чоловік, котрого більша половина життя проходить у сфері зовсім чужій для неї, котрий із тої сфери приносить додому день у день хіба тілько втому, роздразненнє, отупіннє, вісті про «носа», дисциплінарки і тисячні бюрові неприємності? Скажи, чи такий чоловік своїм способом життя не виемансипувався від жінки цілковито? Він їй не товариш, вона не зацікавлена його ділом, і він для неї в найліпшім разі дійна корова; для свого серця, для своєї фантазії вона шукає іншого заняття. Щаслива та, що може знайти те заняттє в своїх дітях. А чим же ж при таких відносинах робиться жінка для чоловіка? Коли він оженився з любові, взяв бідну і сам бідний, то се правдива трагедія. Він швидко мусить побачити в жінці п’явку, що висисає його соки, що звисла на його заробок — і швидше чи пізніше він перестане поважати її, а найменше неповодженнє в його кар’єрі, найменше нещастє переміняє його рай на пекло. Для того більшість інтелігентних мужчин боїться сеї трагедії і жениться без любові. Вони мали час вишафувати весь запас своєї любові ще перед шлюбом. Великі міста і ті багаті «резервові армії» жінок, вибитих із натуральної колії, дають їм до сього багато нагоди, роблять легальне подружжє люксусом, чимось трохи що не смішним, філістерським, негідним характеру «свобідного, незалежного» чоловіка. Скажи сам, чи не тим духом надихані сотки отих ніби гумористично-сатиричних часописей, що зробилися такою характерною появою особливо в другій половині XIX віку? Що значать усі ті дотепи про тещу, про пан-тофлярів, про ірод-баб, якими заповнюються всякі «Journal amusant»[27], «Fliegende Blätter»[28], «Pschütt»[29], а яких малпує також наша молода слов’янська карикатура? н. А що, Зеноне, не казав я тобі, що моя сестра небезпечний союзник? Чуєш, як побиває, як мовляв покійний Огоновський, тяженьким тараном твою кавалерійську філософію! н. Або побиває, або й ні. Філософія та сама, а радше, факти ті самі, тілько що пані дивляться на них зі становища жінки, а я — зі становища мужчини; паню вони обурюють, а я вважаю їх натуральним випливом наших відносин і — приймаю спокійно. а. А коли такий пан у тридцятім, тридцять п’ятім або сороковім році жениться, то чого він шукає в жінці? Або грошей, віна, для своїх промислових, біржевих чи яких там спекуляцій, або краси — щоб мати парадний шільд, або конексій та протекцій. Жінка сама собою, її душа, розум, чуття — все се не входить у рахунок і в подружжі не находить заспокоєння. Отеє єсть головне жерело феміністичного руху. Жінка середньої верстви побачила себе зайвою в житті; забажала знайти собі місце, знайти заняття обік мужчини. Їй не стільки хочеться зарібку — феміністки звичайно мають сяк-так забезпечене існування, — як радше, заповнення тої порожнечі і безцільності життя, на яку засудила їх емансипація мужчин. І замісь бути помічницею мужчині в його емансипаційній боротьбі, інтелігентна жінка робиться його конкуренткою, подекуди навіть його ворогом, і замість помагати справі загального поступу, спинює її, вносячи в поступовий рух непотрібне замішання та усобицю. н. Ну, я й не знав, що пані такий ворог жіночої емансипації. а. То-то й єсть: не знав! Се ви не перший мужчина, що довгі роки жиє обік жінки, нібито в приязні і товаристві, а не знає, що у неї на душі. І не тому не знає, що вона робить із сего якийсь великий секрет, а тому, що ніколи не поцікавився розвідати. А не поцікавився тому, бо не припускав, щоб вона могла знати і думати щось таке, на що варто би звернути увагу. н. Ну, сестричко, се ти вже впадаєш у «емансипаційну» фразеологію! «Він мене не розумів!» — тямиш? а. А з твого боку не дуже-то гарно пригадувати мені се. А пану Зенону мушу ще сказати, що я зовсім не ворог жіночого змагання до рівної з мужчинами освіти, і науки, і праці. Тільки той жіночий сепаратизм, до якого доходить змаганнє сучасних інтелігентних жінок, видається мені явищем ненормальним і для справи поступу зовсім не пожиточним. В мужчині і жінці сотворила природа не дві раси, не дві окремі нації, а дві часті одної цілості. От тим-то змагання винайти для жінок якусь самостійність, якусь стежку, окрему від мужчин, — глупе і неприродне. Те, що ми бачили в XIX віці, повинно вести нас зовсім у противний бік: треба вчити жінок і мужчин , спільної праці, товаришування і співділання й поза сферою полових відносин. н. Ну, се питання , а воно дуже скомпліковане і буде, певно, змістом історії XX віку. Чи так, сестричко? Спасибі тобі, що ти так гарно підперла мої виводи! н. І мої. ()Се моя найкраща надгорода, що оба панове вважаєте мене за свою союзницю. Видно, що жіноча вдача не стратила ще своєї синтетичної сили. і н. І не стратить її, певно, і в XX віці. а. Ну, та годі вже нам дебатувати. Зближаєся дванадцята година. Врочиста хвиля! Перейдемо до салону! Всі троє переходять до скромного салону, де на середині стоїть столик, накритий вишиваним обрусом, заставлений бутельками і чарками. ()Ну, любі мої, тепер, у останні хвилини XIX віку вип’єм вічну пам’ять того нашого батька, віку великої праці, колосальної боротьби і великих здобутків, віку емансипації… н. Віку великої бляги, великого фарисейства, великих помилок і ілюзій, віку руйнування, нігілізму і безхарактерності. Годинник зачинає бити дванадцяту. і н. Requiescat in pace![30] () н. А ти, сестричко? а. Він дав мені найкраще, що могло дати мені життя, — дав мені ілюзію молодої любові. Я не зіб’ю по ньому чарки. ()А тепер най жиє, шумить, красуєся і ликує новий, двадцятий вік і нехай принесе сповнення всіх чесних, чоловіколюбних змагань! Vivat, crescat, floreat![31]н. Vivat, crescat, floreat!(.) н. А ти, сестричко? а. Ся чарка не для мене. Новий вік не дасть мені того, чого не дав минулий. ( .)
Степан Васильченко Куди вітер віє
Малюнок на одну дію
Дієві особи: — людина років 30–35. — його жінка. — сестра Корецького. — студент-українець, квартирант Корецьких. - — офіцер-доброволець. .Діється на київських дачах в часи облоги Київа республіканським українським військом у грудні місяці 1918 р. Середина кімнати. Прямо, праворуч і ліворуч — двері. Стіни густо увішані фотографіями, листівками, картинами — додатками до ілюстрованих журналів, між ними — великий портрет поета Шевченка в шапці. В одно із вікон зазирає в кімнату инеєм уквітчата сосна. На ліжку, з гримасою хворого, лежитьй. в задумі ходить по кімнаті нероздягнений, примарнілий. (). Ви не чули — газети не вийшли й сьогодня? ( є.) Так ніби я носом чую, що сьогодня буде щось. Чи не увійдуть таки в город сьогодня українці. (. .) Миколо Федоровичу! Про що це ви так загадались? ( ). Що? й. Питаю, газети й сьогодня не вийшли? ь. Газети?..(.) Ні, не вийшли. (). Що це ви, носитеся з зубами? (). Знаєте, з того часу, як у нас унизу розташувався добровольчеський штаб, я ні на одну мить не маю супокою. Аки на голках, або на гарячому угіллю сижу. й. Та плюньте ви на це. (). Кожну хвилину, кожну мить чекаєш: ось в кімнату вскочить якийсь Роланд-зброєноситель: ви хто такий? ваше посвідчення? ваше відношення до мобілізації? — сюди-туди, ага! українець! і цап голубчика. А з українцями у їх розмова коротка… й. Та ви не турбуйтеся — поменше ходіть по вулицях, а сюди вони не зайдуть. (). Зайдуть. й. Тут їм діла немає ніякого. ь. Так то здається, але ви трохи так покрутіть мозком, то й побачите, що й діло знайдеться. ( .) Як ви гадаєте, можна не помітить чудовий профіль нашої панни Лізи, живучи в одному дворі? Або хоч і ставну постать самої Катерини Дем’яновни? (). Он куди загнув! Чи помітять, чи ні, а ви вже турбуєтеся! Ну, неймовірна ж ви людина! (). Ні, ні! ви не дивіться на це так поверхово! — Іще вас запитаю, як ви думаєте: для наших із вами карих очей наші дами так екстренно ще з вечора вхопились мить і гладить? (). Ну? ь. Ну, от я вам і кажу: не зайде ще сонце, як тут буде їх повнісінько в кімнаті і по справам і без справ. (). Це, скажемо, так: офіцерня до жінок народ спритний, — зразу рознюхають, де є яка панна чи жінка. (.) Як це ви зразу все це заздалегідь зміркуєте? ь. Ото ж бо то і є… Я вже у вікно загледів, як один юний серцепожиратель у касці посилав у слід панні Лізі саме ніжне з возведєнієм очей к небесам і приложенієм руки до серця зітхання… () Тікать? — але куди втечеш? До своїх через фронт — нема чого й думати, в город тепер теж не пройдеш: скрізь на мостах стоїть варта… От прокляте становище! (). Нічого, буває і гірше… (). Ви думаєте? (). Людям траплялося ще й не так. (). Людям усяк траплялося… ( .) Але дивіться, щоб і вам теж чогось не трапилось, як унадяться сюди золотопогонні гості. (). А я їм що винен? Я, слава Богу, не український студент, чого мені боятися? ь. Ні, я не про те, шановний добродію! (.) Ви гетьманській мобілізації підлягаєте? (). Я человек бальной. (.) ь. Так, хворий. Це ми звичайно бачимо, але ми бачили, як учора вели багато хворих до штабу, покропляючи нагаями, шомполами, та прикладами, та коліньми! Істинно вам говорю, — усі вони так летіли, що ніякий здоровий їх не дожене. (). Це мене не торкається, я знать нічого не хочу — я бальной… (). Добре. Допустимо. Але все ж кажуть — береженого і Бог береже. Зробіть ви, Антоне Аркадієвичу, ось що: накажіть ви, і накажіть суворо і рішуче, як дійсний голова сем’ї, вашій шановній дружині і вашій прекрасній сестриці, щоб вони ні в якому разі сюди офіцерів не пускали. (.) Ні в якому разі! Хай скажуть, що тут лежать хворі на іспанку, на тиф і що сюди ходить заборонено. Можна буде на дверях навіть папірець такий наліпить: «Здесь»… (.) Либонь хтось іде! й. Та то, мабуть, наші вертаються. (). Так ніби стук для дамських черевичок занадто енергійний. Про всякий випадок треба з своєю персоною приховатися. ( .) В кімнату вбігають в піднесеному настрої, веселі, гомінкі. Обоє наспівують:
Коментарі
Іван Котляревський
Наталка ПолтавкаІван Котляревський(1769–1838) — видатний український письменник, драматург, класик нової української літератури періоду її становлення. Автор поеми «Енеїда» (1798) — першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. Після тривалого перебування на військовій службі, починаючи від 1810 р. і до кінця свого життя, І. Котляревський мешкає в сумирній Полтаві, де працює наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян, проте не пориває з творчою діяльністю, захоплюючись зокрема театральною справою. У 1818 р. його призначають директором Полтавського театру, тож з метою збагачення репертуару 1819 р. він створює драму «Наталка Полтавка» (опубліковано у 1838 р.), а також водевіль «Москаль-чарівник» (опубліковано у 1841 р.), які з успіхом було поставлено. Прагнучи бачити в театрі здебільшого простолюдина, за основу своїх п’єс Котляревський бере живу дійсність і тогочасне народне життя. Таким чином, саме на полтавській сцені з початків нової української драматургії зароджувався національний професійний театр. Також стараннями І. Котляревського було випущено з кріпацтва актора М. Щепкіна, який згодом успішно виступав у п’єсах свого покровителя.
Григорій Квітка-Основ’яненко
Сватання на ГончарівціГригорій Квітка-Основ’яненко (1778–1843) — перший видатний прозаїк нової української літератури, відомий громадсько-культурний діяч. Вважаючи за головний принцип «писання з натури», орієнтувався на живу довколишню дійсність, пропагуючи народні теми в літературі. Як фундатор української прози, Г. Квітка-Основ’яненко був письменником дуже широкого культурного діапазону. У його спадщині поєдналися різні мистецькі тенденції — барокові, бурлескні, сентименталістські. Спираючись на досвід І. Котляревського-драматурга та авторів інтермедій XVIII ст., Г. Квітка-Основ’яненко створює соціально-побутову комедію «Сватання на Гончарівці» (1835), в якій розробляється гострий життєвий конфлікт: на перешкоді одруженню закоханих Уляни й Олексія стоїть належність нареченого до кріпацького стану, його бідність. Так, уперше в українській літературі через порушення кріпацького питання драматург намагається провести думку, ніби кріпацький стан не страшний для тих, у кого пани — добрі люди. Також в образі головного героя Олексія виведено перший в українській літературі образ кріпака-робітника, а не звичного селянина. Досвід Г. Квітки-Основ’яненка, його кращі традиції виявилися гідними для наступних українських прозаїків — Марка Вовчка, Юрія Федьковича, Панаса Мирного.
Тарас Шевченко
Назар СтодоляТарас Шевченко (1814–1861) — український поет, письменник, художник, громадський діяч. Захоплюючись театром, він у 1841 р. пробує свої сили в драматургії, створюючи історичну трагедію «Микита Гайдай» (1841), а також драму «Назар Cтодоля», написану в 1843–1844 рр. російською мовою, але згодом перекладену (частково — самим Т. Шевченком) українською мовою для постановки на сцені аматорського студентського театру Медико-хірургічної академії в Петербурзі. Після смерті автора український текст п’єси був опублікований в журналі «Основа» (№ 9, 1862). Час написання «Назара Стодолі» припав на ті роки, коли в усьому слов’янському світі зріс інтерес до народної поезії, тож не дивно, що драма сповнена фольклорними мотивами. Зокрема, народна фольклорна традиція життя молоді упродовж календарного року, а саме колядування та розгорнутий опис різдвяних вечорниць, відтворені у творі Шевченка з правдивою красою. Цікаво, що роль Назара Стодолі виконував І. Карпенко-Карий в однойменній драмі Т. Шевченка, виступаючи в трупі М. Садовського, а також у новій трупі, яку І. Карпенко-Карий очолив разом з П. Саксаганським. Також варто зазначити, що в першому шлюбі з Надією Тарковською у письменника було четверо дітей — Галя, Назар, Юрій та Ірина, двох старших з яких батьки назвали на честь головних героїв драми Т. Шевченка «Назар Стодоля».
Михайло Старицький
За двома зайцямиМихайло Старицький (1840–1904) — український письменник, поет, драматург, театральний і культурний діяч. У 1841 р. разом із Миколою Лисенком організував Товариство українських сценічних авторів. У 1883 р. став керівником і режисером першої об’єднаної української професійної трупи. Завдяки подвижницькій діяльності М. Старицького та його однодумців український театр, розвиваючи кращі традиції вітчизняного театру, досягає небачених вершин. М. Старицький — один із організаторів і активних членів Всеросійського театрального товариства, на І з’їзді якого у 1897 р. виголосив доповідь про потреби й стан українського театру. Попри те що урядові й цензурні заборони спрямовували розвиток української літератури виключно у вузьке річище селянської тематики, завдяки М. Старицькому український театр зумів вирватись із «шароварно-горілчаної» театральщини, розширюючи коло тем, а також використовуючи переробки інших популярних авторів. Зокрема у випадку із М. Старицьким його блискуча переробка «За двома зайцями» І. Нечуя-Левицького (1883) стала відомішою за оригінал. Перероблення творів здійснювалися за згодою авторів, на театральних афішах вказувалося, що текст нових п’єс належить двом авторам, але проведені вченими пізніші текстологічні дослідження засвідчили значний внесок М. Старицького в здійснені ним інсценізації, що навіть дало підстави включати їх у видання спадщини драматурга.
Іван Карпенко-Карий
Сто тисячІван Карпенко-Карий (1845–1907) — видатний український письменник, драматург і актор, якого І. Франко назвав «одним із батьків новочасного українського театру». Брат видатних театральних діячів М. Садовського, П. Саксаганського і М. Садовської-Барілотті. Справжнє прізвище Івана Карпенко-Карого — Тобілевич, а псевдонім склався з імені його батька, Карпа, та прізвища улюбленого героя Гната Карого з драми Т. Шевченка «Назар Стодоля». Замолоду брав участь в аматорських виставах, а згодом грав у трупах М. Старицького, М. Кропивницького, М. Садовського, знаходячись під наглядом поліції за участь у нелегальних гуртках, зокрема у гуртку П. Михалевича й М. Федоровського. Також від 1889 р. майже до кінця життя Карпенко-Карий був одним із фактичних керівників, режисером і актором у трупі свого брата П. Саксаганського, об’їздив з нею десятки великих і малих міст Російської імперії. Драматична майстерність Карпенка-Карого дозволяла йому з великим успіхом виступати в усіх класичних жанрах, але найвищого рівня він досяг у комедії, що була справжньою творчою стихією митця. «Сто тисяч» (перша назва — «Гроші», 1888 р.) — одна з найкращих п’єс Карпенка-Карого, яка не втратила своєї актуальності й сьогодні, залишаючись гордістю національної театральної культури. Спрямувавши твір проти заможних хазяїв, сповнених ненаситною жадобою до збагачення, автор розповів зокрема й про те, як розділилося селянство після скасування кріпосного права («земельні» та «безземельні»), а також показав, як саме тривав цей процес.
Іван Франко
На склоні віку. Розмова вночі перед новим рокомІван Франко (1856–1916) — український письменник, поет, перекладач, критик, вчений, публіцист, найбільш яскравий діяч українського руху в Галичині кінця XIX — початку XX ст., чий вплив на громадські настрої забезпечувався силою його інтелекту та морального авторитету. Його значення для становлення сучасної української літератури часто порівнюють із значенням Т. Шевченка, а еволюція політичних поглядів І. Франка є характерною для розвитку домінуючих тенденцій в українському русі на західноукраїнських землях на зламі двох століть. Так, у творі з промовистою назвою «На склоні віку. Розмова вночі перед Новим роком 1901», надрукованому в «Літературно-науковому віснику» № 12 за 1900 рік, констатуючи, що в XIX сторіччі відбулась політична емансипація не лише буржуазії чи пролетаріату, а всього людства, І. Франко вітає в явищі конституціоналізму звільнення від абсолютизму XVIII ст. Втім, автор п’єси зовсім не абсолютизує конституціоналізм, підкреслюючи, що юридична рівність лише створює умови для досягнення рівноправності, проте самі ці умови справджуються лише в процесі вільного існування свідомих своїх прав індивідів.
Степан Васильченко
Куди вітер вієСтепан Васильченко (1879–1932) — український письменник, драматург, педагог (справжнє прізвище — Панасенко). Увійшовши до літератури на початку 1910-х рр. із циклом оповідань на педагогічну та селянську тематику, С. Васильченко звертається згодом до драматургії, пишучи переважно одноактні п’єси, що за тематикою і художніми засобами органічно близькі до його прози. Автори цього періоду намагалися розвинути традиції української класичної драматургії, вирішуючи проблему відображення національного характеру в «революційних» умовах. З часом така характерна ознака творчості С. Васильченка, як ліризм, змінюється на драматичну патетику пізніших творів — неспокійну, динамічну, перейняту відчуттям ворохобно-революційного перетворення світу. Тож не дивно, що сатиричне осмислення «національних» зрушень, зокрема у таких творах, як казка «Ось та Ась» і в одноактній комедії «Куди вітер віє» (1919) про політичних перевертнів, були заборонені за радянського часу. Загалом символіка вітру, що в українській радянській літературі означала «революційне» оновлення (згадаймо «вітру вітровіння» П. Тичини) набуває в п’єсі «Куди вітер віє» С. Васильченка не «пролетарського», а типово декадентського забарвлення. Його герої перебувають у стані душевного неспокою, гарячого бажання рішуче змінити своє життя, що перетинається з банальною обивательщиною в стилі таких пізніших культових творів, як «Мина Мазайло» М. Куліша і «Санаторійна зона» М. Хвильового.
Последние комментарии
2 часов 23 минут назад
2 часов 28 минут назад
2 часов 32 минут назад
2 часов 33 минут назад
2 часов 38 минут назад
2 часов 55 минут назад