Малько Николай [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 3

гастролі й залишився за кордоном, очолював Австралійський національний оркестр. У Малько

було кілька диригентських постулатів, які він пояснював на кожному уроці, а потім додавав: коли

ти стоїш за пультом, всю техніку повинен закинути в підсвідомість. Це він ще в 20-і роки говорив

про підсвідомість. Тому що твоє єдине завдання, говорив Малько, – пожвавити музику.

Немає правил. Диригент – це штучний товар. Але, головне – емоційність. Утягнув ти зал у

творчий порив чи ні?

У КОЖНОГО – СВОЯ ПРАВДА, з книги О. Феклісова «За океаном і на острові. Нотатки

розвідника»

У перший рік війни наш генеральний консул у Нью-Йорку Євген Дмитрович Кисельов, великий

аматор музики, встановив добрі стосунки з діячами культури із числа росіян і європейської

еміграції. Він не раз влаштовував для них скромні прийоми.

Серед тих, хто… приходив на такі вечори, були всесвітньо відомі диригенти Артуро Тосканіні й

Бруно Вальтер, російський композитор Олександр Тихонович Гречанінов і радянський

громадянин Микола Андрійович Малько, який був головним диригентом Маріїнського театру в

Петрограді.

Рахманінов на ці вечори не приходив. Про нього я не раз розмовляв з російськими емігрантами, і

зокрема з Миколою Мальком, який особисто знав Сергія Васильовича з дореволюційного років по

спільних виступах у Петрограді й за кордоном. Картина складалася така: Рахманінов болісно

переживав розрив з Батьківщиною й напад фашистської Німеччини на Радянський Союз. Але по

своїй природі він був досить замкнутою людиною й завжди уникав розмов на політичні теми, особливо якщо вони стосувалися Радянського Союзу.

Малько висловлював думку, що, можливо, Рахманінов не заявляв відкрито про свої патріотичні

почуття ще й тому, що провідні музичні діячі СРСР забули його, жодного разу не намагалися

встановити з ним контакт, а тим більше запросити до Росії.

У зв’язку з цим цікава історія самого Малька. В 1928 році він виїхав у закордонне відрядження для

пропаганди радянської музики. Перед від’їздом його приймав нарком освіти А. В. Луначарський.

Перебуваючи за кордоном, диригент залишався громадянином СРСР і регулярно подовжував свій

радянський паспорт. Перші п’ять років Малько посилав до Москви звіти про свою діяльність з

пропаганді радянської музики. Проте ніяких відповідей або зауважень відтіля не одержував.

– Коли в 30-х роках почалися політичні процеси в Москві, – розповідав Малько, – я порахував, що

радянська музична еліта, по всьому, не «захотіла» зі мною листуватися. Це засмучувало, але я

продовжував залишатися радянським громадянином і зараз, як бачите, часто приходжу в

консульство...

Розповідаючи про Рахманінова, Малька підкреслював, що йому зрозуміле почуття образи, яке

виникло у великого композитора. Саме вона, ця образа, загострена природною замкнутістю й

нерішучістю, не дозволила Рахманінову відкрито виступити із заявою в підтримку Радянського

Союзу.