Дитя Ноя [Ерік-Емануель Шмітт] (fb2) читать постранично

Ерік-Еммануель ШМІТТ ДИТЯ НОЯ Повість

Моєму другові П’єру Перельмутеру, чия історія частково надихнула мене на написання цієї повісті

Пам’яті абата Андре, вікарія парафії святого Іоанна Хрестителя в Намюрі, та всіх Праведників світу

У десять років я був серед дітей, яких щонеділі виставляли на аукціон.

Ні, нас не продавали, а лише просили ходити помостом у пошуках того, хто захоче когось із нас узяти. Серед публіки могли бути як наші справжні батьки, що нарешті повернулися з війни, так і подружжя, які бажали нас усиновити.

Кожної неділі я піднімався на ці підмостки, сподіваючись: якщо мене і не впізнають, то принаймні виберуть.

Кожної неділі у внутрішньому дворі Жовтої вілли я мав ступити десять кроків, аби мене помітили, десять кроків, щоб отримати родину, десять кроків, щоб не бути більше сиротою. Перші кілька стрімких кроків не коштували мені нічого, настільки нетерплячка підштовхувала мене на поміст, та вже на півдорозі я втрачав сили, а на останньому метрі ноги зовсім не слухалися. У кінці цього шляху, наче на місточку для стрибків у воду, мене очікувала пустка. Тиша, глибша за безодню. Серед цих рядів голів, капелюхів, черепів і зачісок чиїсь вуста мали розтулитися і крикнути: «Синку!» або «Ось він! Я хочу цього! Я його всиновлюю!» Ставши майже навшпиньки, всім тілом тягнучись до цього вигуку, що вирве мене із забуття, я непокоївся, чи добре подбав про свій належний вигляд.

На світанку я вилітав із дортуару та біг до холодних умивальників, де обдирав собі шкіру зеленим, твердим, немов камінець, милом, що неохоче милилося та було скупим на піну. Я причісувався разів двадцять, доки не переконувався, що приборкав своє волосся. Оскільки мій синій костюм, якого я одягав, ідучи на месу, став завузьким мені у плечах, закоротким на руках і ногах, я зіщулювався всередині його шорсткої тканини, аби приховати, що я з нього виріс.

Хто знає, чого більше в очікуванні, — насолоди чи муки: ти готуєшся до стрибка, не відаючи, як він закінчиться. Можливо, загинеш? А можливо, заслужиш оплески?

Звісно, моє взуття псувало все. Два шматки пожмаканого картону. Більше дірок, ніж матерії. Зяяння, зв’язані мотузкою. Добре провітрювана модель, відкрита холодові, вітрові і навіть пальцям моїх ніг. Дві грубі взуванки, що змогли протистояти дощеві лише після того, як їх покрило кількома шарами багнюки. Я не міг їх почистити, бо існував ризик, що вони зникнуть. Єдиною ознакою належності цього мотлоху до взуття було те, що я носив його на ногах. Якби я тримав його в руках, цілком певно, мені чемно показали б на смітник. Можливо, варто було б узути свої повсякденні сабо? Втім, відвідувачі Жовтої вілли не могли цього роздивитися знизу! А якщо й так! Хіба ж можна відмовитися від мене через якесь там взуття! Хіба рудий Леонард не знайшов своїх батьків, хоч і парадував босим?

— Можеш іти в їдальню, мій Жозефе.

Щонеділі мої надії танули, тільки-но звучала ця фраза. Отець Понс припускав, що цього разу теж нічого не вийде, і мені слід іти зі сцени.

Поворот. Десять кроків, щоб зникнути. Десять кроків, щоб повернутися до свого болю. Десять кроків, щоб знову стати сиротою. На краю сцени вже топталась інша дитина. Серцю було затісно в грудях.

— Гадаєте, мені це вдасться, отче?

— Що саме, дитинко?

— Знайти батьків.

— Батьків! Сподіваюся, що твої справжні батьки зуміли уникнути небезпеки і невдовзі з’являться тут.

Оскільки я виставляв себе без жодних результатів, то став почуватися винним. Хоча, власне, це вони десь затримувалися. Не поверталися. Та чи в тому лише їхня вина? Чи ж вони живі?

Мені було десять. Минуло три роки, як батьки залишили мене у чужих людей.

Війна закінчилася кілька тижнів тому. Разом із нею закінчився період надій та ілюзій. Ми всі, сховані діти, мали пізнати реальність і дізнатися, переживши потрясіння, наче від удару по голові, чи ми й надалі маємо родину, чи залишилися на світі зовсім самі…

Усе почалось у трамваї.

Ми з мамою їхали на другий край Брюсселя, сидячи в глибині жовтого вагона, що сипав іскрами і скреготів, як жерсть. Я гадав, що саме іскри з даху надають нам швидкості. Сидячи на маминих колінах, оповитий солодкуватим запахом її парфумів, занурившись у її лисячий комір, я мчав через сіре місто і, маючи всього сім років, почувався королем світу: постороніться, селюки! Пропустіть нас! Авта розступалися, візки панічно металися, пішоходи розбігалися, а водій віз мене з мамою, наче вельможне подружжя в кареті.

Не питайте мене, якою була моя мама: хіба можна описати сонце? Мама випромінювала тепло, силу й радість. Я більше пригадую свої враження, ніж риси її обличчя. Поруч із нею я сміявся, і нічого лихого ніколи не могло зі мною статися.

Тож поява німецьких солдатів у вагоні мене аж ніяк не стурбувала. Я став грати роль німої дитини, бо за домовленістю з батьками, які боялися, що --">