Олексій, Веселесик і Жарт-Птиця [Всеволод Зіновійович Нестайко] (fb2) читать постранично, страница - 2
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (9) »
Дідусь уже помітив Олексія і привітно усміхнувся йому: — Здоров, козаче! Олексій закопилив губу і сказав: — Бу-у!.. — Чого такий невеселий? Неприємності якісь? Олексій не обізвався. Він не любив, щоб його розпитували. — Ясно! — усміхнувся дідусь. — Значить, це ти сьогодні цілий ранок співав арію з опери «Ой, не хочу! Ай, не буду!». У тебе хороший голос. Мабуть, коли виростеш, будеш народним артистом. Га? Хочеш бути артистом? Олексій знову мотнув головою і сказав: — Ай! — Шкода! Такий талант пропадає. Ти був би гарним артистом, Олексію. Олексій здивовано звів брови — звідки дідусь знає, як його звуть? Дідусь ніби прочитав його думки: — А я все знаю. От знаю, що тебе діти прозивають Олексій-Плаксій, а мама лагідно зве Лесиком. — А… а звідки в-ви знаєте? — затинаючись, спитав Олексій. — Бо я — чарівник. — Як-кий ча… чарівник? — Звичайний. Той, що робить чудеса. — Е, ні,— заперечливо похитав головою Олексій. — Так не буває! — От! Не вірить! Точно! Чарівник-жартівник Нежурись. — Так не буває! — знову похитав головою Олексій. — Буває, — усміхнувся дідусь. — То ти просто не знаєш. От ти, мабуть, думаєш, що сам прийшов сюди, до мене. А це я тебе викликав. — Ніхто мене не викликав. Я… я сам. — Сам би ти ніколи не знайшов сюди дороги. Тебе привів мій помічник — чарівне кошеня Мурмур… Киць-киць-киць! — покликав дідусь, і не знати й звідки на коліна йому стрибнуло смугасте кошеня. — Воно? — В… воно, — розгубився Олексій. — Бачиш. А ти не вірив. А викликав я тебе для того, щоб… От хочеш потрапити в казку? — Як? — Дуже просто. — А… а це… не страшно? — схилив голову набік Олексій. — Ну ти ж мужчина. Хіба мужчини бояться? До того ж казки завжди кінчаються щасливо. Ти ж знаєш. Дідусь говорив дуже серйозно і переконливо. Олексій подумав-подумав і сказав: — Давайте! — Е-е… так зразу воно не робиться. Почекай трохи. Для цього потрібні три неодмінні умови: по-перше, треба, щоб була ніч (бо, як відомо, все казкове і загадкове відбувається опівночі), по-друге, треба, щоб ти дуже повірив у те, що потрапиш у казку, і, по-третє, треба хоч один день утриматися — не плакати й не капризувати. — А-а! Обманюєте! — розчаровано махнув рукою Олексій. — Це ви мене виховуєте! Знаю! Мені вже і мама, і тато, і Світлана Іванівна скільки разів таке говорили. — Ну, твоя справа. Можеш вірити, можеш не вірити. Дивись тільки, щоб потім не шкодував. От тебе зараз покличуть і… Не встиг він це сказати, як тут же за парканом почувся розпачливий, стурбований голос Світлани Іванівни: — Лесику! Олесь! Де ти? Лесику! Лесику! Олексію! Ой, де ж він? Де ж він? Лесику! Олексію! Дідусь усміхнувся й підморгнув. — Ну так от, якщо ти не плакатимеш, не капризуватимеш… І повіриш у те, що я тобі сказав… І перед сном, у ліжку, уже заплющивши очі, кілька разів скажеш:
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (9) »
Последние комментарии
1 час 23 минут назад
1 час 35 минут назад
1 час 37 минут назад
1 час 43 минут назад
1 час 43 минут назад
1 час 47 минут назад