Олексій, Веселесик і Жарт-Птиця [Всеволод Зіновійович Нестайко] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (9) »
Олексій, Веселесик і Жарт-Птиця
Жив на світі хлопчик Олексій. Хороший, симпатичний хлопчик — білявий, голубоокий, з кирпатим носиком. Всі його любили — і мама, і тато, і вихователька Світлана Іванівна. Та от одного разу прокинувся він уранці і почав плакати. Без всякої причини. Ні з того ні з сього. Просто так. Мама й тато спершу навіть і уваги на це не звернули. Думали — поплаче й перестане. Але на другий день — знову те саме. На третій — знову… Вранці прокинеться і вже плаче, вже капризує: — У-у-у, одягатися не хочу-у!.. — У-у-у, вмиватися не буду-у!.. — У-у-у, манної каші не їстиму-у! — Лесику, ну не плач! Лесику, ну не капризуй! — вмовляла його мама. — Олесю! Якщо ти так вередуватимеш — назавжди залишишся криворотим, — казав тато. Але ніщо не допомагало.З великими труднощами мама одягала його, вмивала, годувала і вела в дитсадок. Дорогою Олексій упирався, як ослик, не хотів іти і голосив на всю вулицю: — Не піду-у! У-у-у!.. Не хочу-у! У-у-у!.. — Лесику! Ну ходімо швиденько! Лесику! Ну я ж запізнююсь на роботу. Лесику! Ну в дитячому садку ж так добре! — терпляче казала мама. — Горе мені з тобою і твоїм дитячим садком! — вигукував Олексій, заливаючись сльозами. Перехожі зупинялися і озиралися на них. Мама червоніла і опускала від сорому очі. А Олексій не звертав на перехожих аніякісінької уваги — наче то були не перехожі, а порожнє місце. Через Олексія мама щодня запізнювалася на роботу. У дитсадку діти прозвали його Олексій-Плаксій. Всі весело гралися, бігали, сміялися, а він, якщо не плакав, то сидів у кутку і позирав спідлоба.
І Милочка, і Сашко, і Максим, і Оксанка, і Юрасик пробували потоваришувати з ним, підходили і казали: — Ходімо гратися! Але він завжди казав: — Не хочу!
А коли вони починали жартувати: «Диви, диви! Ціле море наплакав! Скоро попливеш!» — він дуже гнівався і казав сердито: — Мій тато — найдужчий у світі. І він вам я-ак дасть! І я вам я-ак дам! Але ніхто не боявся. Бо всі знали, що тато в Олексія дуже добрий і симпатичний. Він працював автоінспектором і уважно стежив, щоб усі виконували правила вуличного руху і ніхто не потрапив під автомобіль або інший транспорт. Найлегковажніші відчайдухи-шофери беззаперечно слухалися тата. Один лише рідний син Олексій не хотів слухатися. І коли увечері, прийшовши з дитсадка, Олексій знову починав коверзувати, добрий і симпатичний тато, втомлений після роботи, іноді не витримував і ставив сина в куток. Олексій-Плаксій стояв у кутку, плакав і колупав нігтем стіну. Під ногами в нього були розкидані його іграшки: кубики, машини, літаки, солдатики, гумове ведмежа Гришка, Залізний Роб (робот, якого тато згвинтив з деталей «Конструктора»), Веселесик… Раз у раз Олексій підфутболював якусь іграшку ногою. Найбільше перепадало Веселесику, якого мама нещодавно купила, думаючи розважити Олексія. Веселесик — то був ляльковий хлопчик у матросці і жовтих сандаликах, страшенно схожий на Олексія (такий же білявий, голубоокий, з кирпатим носиком). Викапаний Олексій. Мама через те його й купила, що була вражена такою надзвичайною схожістю. Тільки на відміну від Олексія ляльковий хлопчик був усміхнений, веселий. І мама назвала його Веселесик, тобто веселий Лесик. Живий Лесик одразу не злюбив лялькового: — Що я, дівчисько — ляльками бавитися! Не хочу-у! У-у-у!.. І підфутболив його ногою.
Мама хотіла одразу ж віддати Веселесика сусідській дівчинці Оленці, але Олексій-Плаксій заголосив. — Не треба-а! Це мій! Не хочу-у! У-у-у!.. Так і лишився Веселесик у кутку. Олексій з ним ніколи не грався, а тільки, коли бував покараний, підфутболював і топтав його ногами. Веселесик усе терпів і незмінно усміхався. І це ще більше дратувало Олексія. І він ще дужче «витворявся», як казала мама. Отакий став хлопчик Олексій, капризун, вереда і плаксій. Одного ранку, досхочу наплакавшись, накричавшись і посварившися з усіма в дитсадку, Олексій-Плаксій забрався у густі кущі за дерев’яною будкою, в якій зберігалися триколісні велосипеди, самокати і коні-качалки. Сюди він ще ніколи не залазив, бо Світлана Іванівна не дозволяла. Але цього разу Світлана Іванівна не додивилася — і він заліз. Тут було тісно й темно. З одного боку — стіна будки, з другого — якийсь високий паркан. Олексій почав роздивлятися. На землі валялися червоне кружальце від піраміди, маленький м’ячик, якась пляшка, залізна банка з-під консервів і клапоть старої газети. Все це його не цікавило. Нараз щось заворушилося, і Олексій побачив смугасте замурзане кошеня. Він простягнув руку, щоб ухопити кошеня за хвіст. Але кошеня відскочило і зникло за парканом. Олексій посунувся вперед і
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (9) »
Последние комментарии
2 дней 5 часов назад
2 дней 9 часов назад
2 дней 11 часов назад
2 дней 12 часов назад
2 дней 13 часов назад
2 дней 14 часов назад