КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно
Всего книг - 715449 томов
Объем библиотеки - 1418 Гб.
Всего авторов - 275274
Пользователей - 125231

Новое на форуме

Новое в блогах

Впечатления

iv4f3dorov про Максимов: Император Владимир (СИ) (Современная проза)

Афтырь мудак, креатив говно.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Каркун про Салтыков-Щедрин: Господа Головлевы (Классическая проза)

Прекраснейший текст! Не текст, а горький мёд. Лучшее, из того, что написал Михаил Евграфович. Литературный язык - чистое наслаждение. Жемчужина отечественной словесности. А прочесть эту книгу, нужно уже поживши. Будучи никак не моложе тридцати.
Школьникам эту книгу не "прожить". Не прочувствовать, как красива родная речь в этом романе.

Рейтинг: +4 ( 4 за, 0 против).
Каркун про Кук: Огненная тень (Фэнтези: прочее)

Интереснейшая история в замечательном переводе. Можжевельник. Мрачный северный город, где всегда зябко и сыро. Маррон Шед, жалкий никудышный человек. Тварь дрожащая, что право имеет. Но... ему сочувствуешь и сопереживаешь его рефлексиям. Замечательный текст!

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Каркун про Кук: Десять поверженных. Первая Летопись Черной Гвардии: Пенталогия (Фэнтези: прочее)

Первые два романа "Чёрной гвардии" - это жемчужины тёмной фэнтези. И лучше Шведова никто историю Каркуна не перевёл. А последующий "Чёрный отряд" - третья книга и т. д., в других переводах - просто ремесловщина без грана таланта. Оригинальный текст автора реально изуродовали поденщики. Сюжет тащит, но читать не очень. Лишь первые две читаются замечательно.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Каркун про Вэнс: Планета риска (Космическая фантастика)

Безусловно лучший перевод, одного из лучших романов Вэнса (Не считая романов цикла "Умирающая земля"). Всегда перечитываю с наслаждением.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).

Журавлиний крик [Василь Биков Бикав] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

забіяка-вітер раз у раз рипав її навстіж розчиненими дверима; немов скалічена людська рука, простягнувся до студеного неба зламаний шлагбаум, другого зовсім не було. Ніхто вже не дбав про цю залізничну будовку: нові, куди важливіші турботи обступили людей — і того, хто колись господарював тут, і тих, що тепер зупинилися на покинутім безгоміннім переїзді.

Піднявши од вітру коміри засмальцьованих, обляпаних глиною шинелей, шестеро їх стояло купкою біля зламаного дишля шлагбаума. Тулячись один до одного, вони сумовито поглядали в осінню далечінь і слухали комбата, який ставив їм бойове завдання.

— Дорогу треба перекрити на добу, — хрипким, простудженим голосом казав капітан, високий, кістлявий чоловік із зарослим щетиною стомленим обличчям. Вітер люто шмагав полою плащ-палатки його забруднені чоботи, метляв на грудях довгі мотузки зав’язок. — Завтра, як стемніє, відійдете за ліс. А день — триматися…

Там, у полі, куди вони невесело вдивлялися, височів косогір з дорогою, на яку сипали пожовкле листя дві величезні кремезні берези, і за ним, десь на видноколі, заходило невидиме сонце. Вузенька щілинка світла, прорізавшись у хмарах, мов лезо величезної бритви, матово блищала на небі. Сумне осіннє надвечір’я повнилося сірістю барв, надокучливою холодною вогкістю та всеосяжною тривогою навислої над краєм біди.

— А як же з шанцевим інструментом? — грубуватим басом запитав старшина Карпенко, командир цієї невеличкої групи. — Лопати ж потрібні.

— Лопати? — задумливо перепитав комбат, прикипівши очима до блискучої смужки заходу. — Пошукайте щось самі. Нема лопат. І людей нема, не проси, Карпенко, сам знаєш…

— Та й людей не завадило б, — підхопив старшина. — А то що п’ятеро? І то он один — новачок та цей «учений» — вояки мені! — сердито бурчав він, стоячи боком до командира.

— Протитанкові гранати, патрони до петеера, скільки можна було, вам дали, а людей нема, — не поступався комбат. Він усе ще вдивлявся в далечінь, зачарований сяєвом заходу, і враз, стрепенувшись від задуми, повернувся до Карпенка — мужнього, присадкуватого, широколицього, з рішучими очима й важкими щелепами. — Ну, бажаю удачі.

Він подав руку, і старшина, вже весь у полоні нових турбот, байдуже потиснув її. Так само стримано потиснув холодну комбатову долоню і «вчений» — в окулярах, високий, сутулий боєць Фішер; без образи, щиро глянув на командира другий невдаха, на якого нарікав старшина, — молодий, з ясними сумовитими очима рядовий Глечик. «Нічого, коли бог не попустить, то свиня не вкусить», — безтурботно пожартував петеерівець Свист, білявий, злодійкуватий на вигляд хлопець, у розхристаній шинелі. Поважно подав свою пухлу долоню вайлуватий мордань Пшеничний і шанобливо, пристукнувши брудними підборами, попрощався чорнявий красень Овсєєв. Піддавши плечем автомат, командир батальйону важко зітхнув і, ковзаючи по грязюці, неквапливо рушив доганяти колону.

Вони лишилися вшістьох, огорнені сумом розлуки, і якийсь час мовчки поглядали вслід капітанові, батальйонові, коротенька, зовсім не батальйонна колона якого, розмірено погойдуючись у вечірній імлі, хутко прямувала до лісу.

Старшина був незадоволений, сердитий, в ньому тужливо ворушилась невиразна, щемлива тривога за їхню долю та за ту нелегку справу, заради якої вони лишилися тут. Але він швидко погамував у собі душевну тугу й звично гримнув на людей:

— Ну чого стоїте? Беріться до роботи! Глечик, пошукай, мо', де знайдеш якийсь уламок. У кого є лопатка, давай копати. Поки видно…

Спритним ривком він закинув на плече важкий кулемет і, з хрускотом ламаючи сухий чорнобиль, пішов понад канавою. Бійці один за одним неохоче рушили за своїм командиром.

— Ну ось, звідси й почнемо, — сказав Карпенко, стаючи на коліно біля канави й пильно дивлячись поверх залізниці на косогір. — Давай, Пшеничний, фланговим будеш. Лопатка в тебе є — починай.

Кремезний Пшеничний вайлуватою ходою ступив уперед, зняв із-за спини гвинтівку, поклав її в чорнобиль і почав витягати засунуту за пояс лопатку. Відмірявши від нього кроків десять уздовж канави, Карпенко знову присів, зиркнув туди-сюди й оглянувся, шукаючи очима, кого поставити на нове місце. З його грубуватого обличчя не сходили заклопотаність і гнівне невдоволення тим, що сили, які йому дали, надто мізерні.

— Ну, кому тут? Вам, Фішер? Хоча ж у вас лопатки нема. Ото мені ще вояки! — сердито бурчав старшина, зводячись з коліна. — Скільки днів на фронті, а лопатки ще не добув. Що, мо', чекаєте, коли старшина дасть? Чи, мо', німець подарує?

Фішер не виправдувавсь і не заперечував, але, бентежачись від незвичної вимови, тільки незграбно горбився й без потреби поправляв окуляри в чорній металевій оправі.

— Зрештою, чим хочете, а копайте, — невдоволено кинув Карпенко, поглядаючи кудись униз і вбік. — Моє діло маленьке, але щоб позицію обладнав як належить.

Він рушив далі — дужий, стриманий і впевнений у рухах, з таким виглядом, наче