Постріли в ресторані Сірано [Трумен Капоте] (fb2) читать онлайн

ПОСТРІЛИ В РЕСТОРАНІ СІРАНО Повісті та оповідання американських письменників

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

Реймонд Чандлер ПОСТРІЛИ В РЕСТОРАНІ СІРАНО Повість

_{Переклав Мар Пінчевський.}

_{Перекладено за виданням: Raymond Chandler. Guns at Cyrano's. Renguin Books. Ltd. Harmondsworth, 1950.}

1

Тед Молверн любив дощову погоду; любив шелестіння дощу, його запах, його смак на губах. Вийшовши із свого двомісного «ласаля», він постояв трохи коло бічного входу до «Каронделета», тримаючи руки в кишенях просторого пальта із синьої замші, високий комір якого лоскотав йому вуха. Коли намокла сигарета в його зубах зашипіла й погасла, Молверн увійшов до готелю, проминув перукарню, аптеку-закусочну, парфюмерну крамничку, на полицях якої вміло підсвічені пляшечки вишикувались, мов балетна трупа у фіналі бродвейського шоу, і, обійшовши колону із золотими прожилками, ступив у застелену килимом кабіну ліфта.

— Добридень, Елберте. Оце дощик!.. На дев'ятий.

Худий, стомлений з вигляду хлопець у блакитній уніформі із срібними галунами та срібними ґудзиками притримав дверцята рукою в білій рукавичці й сказав:

— Отакої, містере Молверн, невже ви гадаєте, що я не знаю вашого поверху?

Не дивлячись, хлопець натиснув на кнопку з цифрою 9; коли ліфт спинився, він розчинив дверцята, а тоді раптом прихилився спиною до стінки кабіни й заплющив очі.

Молверн зупинився на виході й уважно подивився на нього своїми блискучими карими очима.

— Що з тобою, Елберте? Ти хворий?

Хлопець через силу посміхнувся.

— Працюю другу зміну підряд. Вертун занедужав. Це в мене, мабуть, через те, що я давно не їв.

Високий кароокий чоловік витяг із кишені зіжмакану п'ятірку і сунув її хлопцеві під ніс. Той вирячив очі, відштовхнувся від стінки, виструнчився.

— Та що ви, містере Молверн.

— Бери, бери, Елберте. Що важливіше — дружба чи якась там п'ятірка? Вважай, що я частую тебе обідом.

Він вийшов з кабіни й попрямував коридором. Ідучи, стиха пробурмотів:

— Ох, і тюхтій же ти, Молверне…

Чоловік, що вибіг йому назустріч, мало не збив його з ніг. Вискочивши з-за рогу, він сахнувся від Молверна вбік, протупотів до ліфта і, розчахнувши вже стулені дверцята, крикнув:

— Униз!

Молверн устиг помітити, що обличчя в нього під низько насунутим, мокрим від дощу капелюхом було бліде й напружене, близько посаджені чорні очі — зовсім безвиразні. Такі очі йому вже траплялося бачити раніше. У наркоманів.

Кабіна ліфта зникла, Мов грузило у воді. Молверн постояв якусь мить, дивлячись на те місце, де вона щойно була, а тоді пройшов далі коридором і завернув за ріг.

Двері номера 914 були розчинені, на порозі, головою в коридор, лежала дівчина.

Вдягнена в мерехтливу сталево-сіру піжаму, вона лежала на боці, прим'явши щокою ворс килима, і з густого, кольору стиглого жита волосся, укладеного бездоганними блискучими хвильками, не вибилося жодне пасмо. Вона була молода, дуже вродлива і начебто не мертва.

Молверн присів навпочіпки, доторкнувся до її щоки. Щока була тепла. Він обережно відгорнув їй з чола волосся й побачив синець.

— Оглушена, — процідив він крізь зуби.

Взявши дівчину на руки, Молверн заніс її через маленький передпокій до вітальні номера-люкс і поклав на широку велюрову канапу перед газовим каміном.

Дівчина лежала нерухомо, із заплющеними очима, і щоки в неї були синяві під косметикою. Молверн зачинив двері в коридор, обійшов і уважно оглянув весь номер, потім повернувся до передпокою і там, на плінтусі, помітив якийсь блискучий предмет. Піднявши його, він побачив, що це семизарядний малокаліберний пістолет з кістяною рукояткою. Молверн понюхав дуло, засунув пістолет до кишені й знову підійшов до дівчини.

Видобувши з внутрішньої нагрудної кишені прим'яту срібну фляжку, він відкрутив кришку, пальцями розтулив дівчині уста й хлюпнув віскі на дрібненькі білі зуби. Вона закашлялася, мотнула головою. Очі її розплющились. Вони були темно-сині, з бузковим відтінком. За мить у них засвітився вогник свідомості, але він ще ледь жеврів.

Дивлячись на неї, Молверн запалив сигарету. Дівчина ворухнулася знову. І за хвильку прошепотіла:

— Мені подобається ваше віскі. Дайте, будь ласка, ще трохи.

Він виніс із ванної склянку, налив у неї віскі. Дівчина через силу підвелася й сіла, приклала до чола долоню, застогнала. Потім узяла з його руки склянку і вправно вихилила її.

— Ще дужче сподобалося, — сказала вона. — Хто ви такий?

Голос у неї був низький, мелодійний. Молверн любив такі голоси.

— Мене звуть Тед Молверн, — відповів він. — Я мешкаю на цьому ж поверсі, в дев'ятсот тридцять сьомому.

— Я… я, певно, знепритомніла.

— Еге ж. Вас оглушили якимсь важким предметом, золотко. — Він пильно дивився на неї своїми блискучими очима. В кутиках його уст ховалась усмішка.

Очі в неї розширились і затяглися поволокою, захисною поволокою з тьмяної емалі.

— Я бачив того, хто зробив це, — докинув Молверн. — Від нього аж смерділо кокаїном. Тримайте свій пістолет.

Він вийняв пістолет з кишені й простяг їй на долоні.

— Певно, тепер мені доведеться вигадати для вас якусь казочку, — повільно промовила дівчина.

— Мені вона ні до чого. Якщо ви вскочили в халепу, я можу допомогти вам. За однієї умови.

— Якої ж? — Голос її звучав тепер холодно й гостро.

— Ви скажете, хто в цьому замішаний, — спокійно відповів він. Вийнявши магазин з рукоятки пістолета, він глянув на верхній патрон. — Кулі нікельовані, га? Бачу, ви знаєтеся на зброї, золотко.

— Чи не можна без «золотка»?

— Та можна було б. Якби я знав, як вас звуть.

Він усміхнувся до неї, підійшов до письмового столу й поклав на нього пістолет. На столі стояла оправлена в шкіру рамка з двома фотографіями. Спочатку він глянув на них побіжно, потім придивився уважніше. Миловида чорнява жінка й худий русявий чоловік з холодними очима; високий стоячий комір, широка краватка, зав'язана на великий вузол, і вузькі вилоги свідчили про те, що фотографію зроблено багато років тому.

Поки Молверн стояв, утупившись поглядом у портрет, дівчина за його спиною заговорила знову.

— Мене звуть Джін Едріен. Я танцівниця. Виконую власний номер у ревю в ресторані Сірано.

Молверн усе ще невідривно дивився на фотопортрет.

— Ми з Бенні Сірано давні знайомі, — озвався він неуважливо. — Це ваші батьки?

Він обернувся і глянув дівчині просто в очі. Вона повільно підвела голову. Щось схоже на острах майнуло в тих темно-синіх очах.

— Так. Вони померли багато років тому, — спокійно відповіла вона. — Наступне запитання?

Він хутко підійшов до канапи і став над дівчиною.

— Згоден, я стромляю свого носа куди не слід, — скоромовкою сказав він. — Ну то й що? Це моє місто. Колись мій батько тримав його в кулаці. «Старий Маркус Молверн, Друг Народу», — не чули? Цей готель — мій. Принаймні частина його — моя власність. А той нафарширований кокаїном бандюга, по-моєму, найманий убивця. То чом би мені не спробувати допомогти вам?

Русява дівчина тепер дивилася на нього з-під напівопущених повік.

— І все-таки ваше віскі смакує мені, — сказала вона. — Може, наллєте?..

— Ковтніть просто з фляжки, золотко. Так воно буде швидше, — буркнув він.

Дівчина раптом підвелась, і обличчя її трохи зблідло.

— Ви розмовляєте зі мною, мов з якоюсь злодійкою! — обурено вигукнула вона. — Що ж, гаразд, ось вам правда. Хлопцеві, з яким я зустрічаюсь, віднедавна хтось погрожує розправою. Він боксер, і від нього вимагають, щоб одну з наступних зустрічей він програв. Тепер, щоб вплинути на нього, вони напали на мене. Задовольняє вас таке пояснення чи ні?

Молверн підняв з крісла свій капелюх, вийняв з рота недокурок сигарети і роздушив його в попільничці. Відтак спокійно кивнув, уже іншим голосом промовив: «Даруйте мені», — і рушив до дверей.

Коли він узявся за ручку, дівчина засміялася за його спиною і лагідно сказала:

— Ох і вдача ж у вас — хай бог милує! До того ж ви забули свою фляжку.

Він повернувся і взяв фляжку. Тоді раптом нахилився, узяв дівчину за підборіддя і поцілував в уста.

— А нехай вам, золотко, — сказав він тихо. Ви мені подобаєтесь. — І знову рушив до дверей.

Коли він вийшов, дівчина провела пальцем по устах і замислено всміхнулась.

2

У старшого посильного готелю Тоні Акости, хлопця по-дівочому стрункого й тендітного, було шоколадне обличчя з бархатистими очима й тонкими, завжди рішуче стуленими губами. Ставши на порозі, він доповів:

— Ближче як у сьомий ряд квитків уже не було, містере Молверн. Той Мастак Верра б'ється, як звір, але чемпіоном у напівлегкій вазі буде Дьюк Тарго — це факт.

— Зайди випий чарку, Тоні, — сказав Молверн. І, ставши біля вікна й дивлячись на струмені дощу, кинув через плече: — Якщо це звання йому куплять.

— Тільки крапелиночку, містере Молверн.

Темношкірий хлопець заходився обережно змішувати віскі з содовою. Склянка стояла на таці, а таця — на зробленому під старовину бюро. Піднісши пляшку проти світла, Тоні нігтем відміряв порцію, налив у склянку, тихо подзвенів довгою ложечкою, розкручуючи грудку льоду, надпив і всміхнувся, блиснувши дрібними білими зубами.

— Цей Тарго — просто диво, містере Молверн. Удар блискавичний, голова ясна, кулаки, як два молоти, нікого не боїться, ніколи не відступає.

— Але ж ти подивись, кого проти нього виставляють. Хтозна-кого. Босяків.

— Атож, справжнього партнера він ще не мав, — кивнув Тоні.

Дощ періщив у шибки. Великі краплі розплескувались і стікали хвильками вниз.

— Він і сам босяк, — сказав Молверн. — Попри весь свій шик і лоск, він — босяк босяком.

Тоні скрушно зітхнув.

— Ех, якби ж то я міг подивитися хоч один раунд. І це ж мій вихідний день.

Молверн повільно одвернувся од вікна, підійшов до бюро й налив собі віскі з содовою. На щоках у нього проступили дві темні плями, голос зазвучав стомлено і став якимось скрипучим.

— Так-так. І що ж тобі заважає?

— Голова болить.

— Отже, ти знову без грошей, — майже прогарчав Молверн.

Тоні відвів погляд убік і промовчав. Молверн стиснув пальці лівої руки в кулак, повільно розняв їх і спідлоба зиркнув на хлопця.

— Тед завжди виручить, — зітхнув він. — Старий добряга Тед. Він роздає гроші направо і наліво. Він тюхтій. Тед завжди виручить. Гаразд, Тоні, неси того квитка назад. Візьмеш два поряд. — Він засунув руку до кишені, витяг банкноту.

Тоні аж наче образився.

— Отакої, містере Молверн, може, ви думаєте, що я…

— Бери, бери. Що важливіше — дружба чи якийсь там квиток на бокс? Купиш два квитки і візьмеш із собою свою дівчину. Мені, зрештою, начхати на того Тарго.

Тоні Акоста взяв гроші. Потім подивився Молвернові просто в очі і, стишивши голос, проказав:

— Я б радше пішов з вами, містере Молверн. Тарго мастак класти навзнаки не тільки на рингу. Він вчащає сюди до однієї білявочки, вашої сусідки. До міс Едрієн з дев'ятсот чотирнадцятого.

Молверн випростався, не кваплячись поставив склянку, покрутив її на таці й трохи захриплим голосом відповів:

— І все ж таки він босяк босяком, Тоні. Гаразд, зустрінемось о сьомій коло входу до твого готелю. Повечеряємо разом.

— От спасибі, містере Молверн!

Нечутно ступаючи, Тоні Акоста вийшов і беззвучно причинив за собою двері.

Молверн довго стояв, водячи пучками по стільниці, втупившись поглядом у підлогу. Потім голосно, сердито проказав:

— Тед Молверн, найперший тюхтій у Сполучених Штатах Америки. Дурень, що заграє з прислугою і кидається на виручку приблудним мамзелям. О-хо-хо.

Він допив віскі, глянув на годинник на руці, надів капелюха, синє замшеве пальто і вийшов. У коридорі зупинився перед дверима 914-го, уже підніс руку, щоб постукати, — і тут-таки опустив її.

Повільно підійшовши до ліфта, він спустився вниз, вийшов на вулицю і сів у свою машину.

Редакція «Трібюн» містилася на розі Четвертої авеню і Спрінг-стріт. Молверн завернув за ріг, пройшов службовим входом і піднявся на четвертий поверх у розхитаному ліфті. Ліфтер — дідок із погаслою сигаретою в зубах — невідривно читав згорнуту вчетверо газету, тримаючи її під самим носом.

На четвертому поверсі, перед великими двійчастими дверима з написом «Відділ репортажу», стояв столик із селектором, за яким сидів ще один дідок.

Молверн постукав пальцями по столу, привертаючи до себе його увагу, і сказав:

— До Адамса. Тед Молверн.

Дідок щось пробубонів у селектор, відпустив клавішу й показав бородою на двері.

Молверн увійшов і повз вигнутий підковою стіл технічного редактора, повз ряд столиків, за якими клацали на машинках репортери, попрямував у кінець кімнати, де в кріслі, відхиленому під небезпечним кутом назад, поклавши ноги на висунуту шухляду й націливши велику люльку просто в стелю, сидів худорлявий рудий чоловік.

Коли Молверн став перед ним, рудий відірвав погляд від стелі, подивився на нього і, не міняючи пози, процідив крізь зціплені на люльці зуби:

— Вітаю, Тедді. Як справи у багатих нероб?

— Ти не міг би показати мені своє досьє на такого собі містера Кортуея? — спитав Молверн. — Точніше кажучи, на сенатора нашого штату Джона Маєрсона Кортуея?

Адамс опустив ноги на підлогу і, ухопившись за край столу, сів рівно, витяг люльку з рота і сплюнув у кошик для сміття.

— На цього старого шкарбана? Будь ласка. Тільки я не пригадую, щоб за ним водилося щось цікаве. — І, втомлено підвівшись, зітхнув. — Ходімо, хлопче.

Вони пройшли попід стіною повз інший ряд столиків; за останнім голосно реготала гладка дівчина з розмазаною на губах помадою — певно, друкувала щось дуже для неї смішне, — і ввійшли до іншої великої кімнати, заставленої шестифутовими шафами-картотеками, між якими де-не-де стояли столики із стільцями.

Адамс зупинився перед однією шафою, перебіг очима написи, висмикнув шухляду, витяг і поклав на столик папку.

— Влаштовуйся, читай. А що ти винюхав?

Спершись ліктем на столик, Молверн заходився гортати вирізки. їх було багато, схожих одна на одну, політичних за змістом, позбавлених будь-якої сенсаційності. Сенатор Кортуей зробив таку-то заяву з приводу такого-то питання, що становить громадський інтерес, виступив на таких-то зборах, побував там-то. Читати все це було дуже нудно.

З кількох кліше на Молверна з холодною байдужістю дивився худорлявий сивий чоловік із запалими чорними очима на непроникному обличчі. По кількох хвилинах Молверн спитав:

— А зайвої фотографії його в тебе не знайдеться? Не клішованої, а справжньої?

Адамс зітхнув, потягся і зник за стіною шаф. Повернувшись, він кинув на столик лискучу чорно-білу фотокартку.

— Бери, дарую. У нас їх десятки. Цьому дідові вже казна-скільки років, і ніякі чорти його не беруть. Як захочеш, я можу в нього й з автографом узяти — тобі особисто.

Молверн, примруживши очі, довго придивлявся до портрета.

— Дякую, обійдуся, — сказав він повагом. — Ти не знаєш, Кортуей був одружений?

— Ні. Принаймні за мого життя. Та ні, мабуть, ніколи. Слухай, а що ти в біса розкопав?

Усмішка повільно торкнула Молвернові уста. Він витяг свою фляжку й поставив її на столик поряд з папкою. Обличчя Адамса вмить проясніло, довга рука сягнула по фляжку.

— Виходить, і дітей у нього не було, — сказав Молверн.

Адамс ласо дивився на фляжку.

— Може, й були, але не для преси. А втім, наскільки я знаюся на фізіономіях, добродії з такими пиками дітей не плодять. — Він з булькотом ковтнув, витер губи, ковтнув ще раз.

— У тім-то й річ, — кивнув головою Молверн. — Ковтни ще тричі — і забудь, що ти мене бачив.

3

Товстун наблизив своє обличчя до Молвернового й сипло запитав:

— Гадаєш, вони змовилися, сусіде?

— Атож. На користь Верри.

— І скільки важить твій доказ?

— Спершу зваж свій гаман.

— Він тягне на десять півсотень, і місця в ньому ще на стільки ж.

— Іду на всі, — прошепотів Молверн, не зводячи очей з білявої голівки в першому ряду під рингом. Йому видно було блискучу хвилясту зачіску, біле пальто з білим хутряним коміром. Обличчя він не бачив. Але йому й не треба було бачити його.

Товстун поморгав очицями й обережно витяг із внутрішньої кишені піджака. туго набитий гаман. Поклавши його на коліно, він відлічив десять півсотенних асигнацій, згорнув їх трубочкою і сховав гаман на місце, туди, де ребрами відчував його вагу.

— Ти сам напросився, піжоне, — просичав він. — Показуй свої гроші.

Молверн відірвав погляд від дівчини, видобув пласку пачку новеньких стодоларових банкнот, черкнув великим пальцем по краю, розділяючи їх, витяг з-під паперової стрічки п'ять асигнацій і простяг товстунові.

— Оце по-нашому! — сказав той. Потім знову наблизив своє обличчя до Молвернового. — Мене звуть Скітс О'Ніл. А ти не вшиєшся, га?

Молверн усміхнувся своєю повільною усмішкою і сунув гроші товстунові в руку.

— Тримай їх сам, Скітсе. Мене звуть Тед Молверн. Я син старого Маркуса Молверна. Від мене ти не вшиєшся, бо стріляю я швидше, аніж ти бігаєш, — і потім ні перед ким не виправдуюсь.

Товстун із шумом набрав у легені повітря і відкинувся на спинку стільця. Тоні Акоста з хвилину дивився, мов заворожений, на гроші, затиснуті в його пухкому кулаці. Потім облизав губи і, збентежено всміхаючись, зазирнув Молвернові в очі.

— Це ж викинуті гроші, містере Молверн, — прошепотів він. — Звісно, якщо… Якщо вам не відомо щось таке…

— Та дещо відомо — якраз на п'ятірку з двома нулями, — пробурчав у відповідь Молверн.

Пролунав дзвінок перед початком шостого раунду.

У перших п'ятьох важко було віддати комусь перевагу. Дьюк Тарго, русявий здоровань, навіть не пробував показати, що він уміє. Ну, а чорнявий Мастак Верра, дужий довгорукий поляк із пощербленими зубами й розплющеними вухами, то цей, хоч сили йому й не бракувало, з усіх прийомів добре знав тільки два: захват і свінг, який починав розмахом мало не від підлоги і який ще жодного разу не влучив у ціль. Але досі він і не пропустив жодного серйозного удару. Вболівальники вже хором глузували з Тарго.

Коли табуретки висмикнули з рингу, Тарго поправив свої чорні із срібними смужками труси і трохи силувано всміхнувся до дівчини у білому пальті. Його вродливе обличчя було зовсім чисте — ні синця, ні подряпини. На плечі в нього засохла кров, але не власна, а з роз'юшеного носа Мастака Верри.

Як тільки пролунав гонг, Верра кинувся через ринг, ухилився від правої Дьюка Тарго і хуком зліва таки зачепив супротивника. Удар був змазаний, але Тарго вдав, ніби цей хук потряс його. Він відкинувся на канати, спружинив уперед і ввійшов у клінч.

Молверн посміхнувся в темряві.

Рефері наказав боксерам розійтись, і Тарго враз відштовхнувся від Верри. Той спробував дістати його аперкотом, але схибив. З хвилину вони пританцьовували, обмінюючись випадами. На гальорці завели пісню в ритмі вальсу. Потім Верра відвів праву назад і вниз, готуючи свінг. Тарго, здавалося, чекав цього удару, навіть підставляв себе під нього. На обличчі його з'явилася дивна напружена посмішка. Дівчина в білому пальті раптом підвелась.

Удар Верри ковзнув по щелепі супротивника. Тарго лише ледь помітно хитнувся і прямим правою зацідив Веррі в голову, потім хуком зліва поцілив його в щелепу й перехресним правим влучив майже в те саме місце.

Верра опустився навкарачки, потім осунувся вперед і впав ницьма, животом на рукавиці. Поки суддя рахував над ним, на гальорці лунав дикий свист.

Товстун звівся на ноги, посміхаючись аж до вух.

— Ну що, голубе? І досі віриш, ніби вони змовилися?

— В останню мить хтось передумав, — відповів Молверн тим безвиразним голосом, яким перемовляються між собою по радіо полісмени.

— Бувай, голубе, — сказав товстун. — Приходь сюди частіше. — Пробираючись повз Молверна, він ще й на ногу йому наступив.

Молверн сидів нерухомо, дивлячись, як порожніє зал. Боксери зі своїми секундантами зійшли сходами в приміщення під рингом. Дівчина в білому пальті зникла в натовпі. Юпітери погасли, і зал зразу став схожий на великий, брудний і похмурий сарай.

Тоні Акоста засовався на сидінні: до них наближався, підбираючи з підлоги сміття, служник у смугастому комбінезоні.

Зненацька Молверн підхопився і сказав:

— Тоні, я піду побалакаю з тим босяком. Почекай на мене в машині.

Він збіг пандусом у вестибюль, де ще юрмилися глядачі, проштовхався до сірих дверей з написом «Вхід заборонено», пройшов у ті двері й спустився до інших дверей з таким самим написом. Перед ними стояв охоронник у розстебнутому злинялому кітелі кольору хакі, з пляшкою пива в одній руці й бутербродом з котлетою — в другій.

Молверн махнув перед ним поліцейською карткою, охоронник миролюбно гикнув і відступив убік, навіть не глянувши на нього. Тепер Молверн опинився у вузькому коридорі з багатьма нумерованими дверима. На четвертих дверях ліворуч він побачив прикноплену картку з написом від руки: «Дьюк Тарго».

Молверн увійшов і почув шум викрученого на повну потужність душу — душова була, очевидно, за перегородкою. У вузькій з голими стінами кімнаті на краєчку заваленого спортивним одягом масажного столу сидів чоловік у білому светрі. Молверн упізнав у ньому головного секунданта Тарго.

— Де Дьюк? — спитав Молверн.

Секундант показав великим пальцем на перегородку, за якою шумів душ. Ту ж мить з дверей у перегородці вийшов і, трохи заточуючись, рушив до Молверна якийсь суб'єкт. Він був високий, кучерявий; у копиці каштанового волосся сталево поблискували сиві пасма. У лівій руці він тримав майже повну склянку віскі. Обличчя його мало той сизувато-багряний колір, що проступає у дуже п'яних людей. Чуприна в нього була вогка від поту, очі налиті кров'ю, а губи сіпалися, раз у раз кривлячись у дурній посмішці.

— Забирайсь… звідс… — прохрипів він.

Молверн спокійно зачинив за собою двері, прихилився до них спиною і, розгорнувши поли свого синього пальта, поліз до жилетної кишені по портсигар. Він навіть не дивився на кучерявого.

Аж раптом той сунув вільну руку під піджак і вихопив з-під пахви пістолет. Боронована сталь замерехтіла на тлі його світлого костюма. Віскі вихлюпнулось із склянки.

— Замри! — гарикнув він.

Молверн дуже повільно витяг портсигар, показав його на розкритій долоні, потім вийняв сигарету і вставив собі в зуби. Бороноване дуло танцювало перед самими його очима, рука, що тримала віскі, здригалася в якомусь конвульсивному ритмі.

Молверн спроквола проказав:

— Так-так. Кому ж, як не тобі, шукати лиха…

Чоловік у светрі зліз із масажного столу і завмер, уп'явшись очима в пістолет.

— Ми з лихом побраталися, — сказав кучерявий. — Обшукай його, Майку.

— Ні, мене у це діло не вплутуй, Шенвере, — відповів чоловік у светрі. — І Бога ради, не гарячкуй. Ти ж уже цілу цистерну вижлуктив.

— Можете обшукати мене. Я неозброєний, — сказав Молверн.

— Нащо воно мені, — відповів чоловік у светрі. — Він — Дьюків охоронець. А я тут ні до чого.

— Так, я п'яний, — захихотів кучерявий.

— Ви Дьюків приятель? — спитав чоловік у светрі.

— Я маю дещо розповісти йому.

— А що саме?

Молверн промовчав.

— Діло ваше, — ображено знизав плечима чоловік у светрі.

— Знаєш, чого йому треба, Майку? — раптом розлютився кучерявий. — Цей гад, певно, хоче влаштуватися на моє місце. Їй-бо! Поглянь-но, яка бандитська пика. Слухай, а ти часом не детектив? — І він тицьнув Молверна в живіт дулом «пістолета.

— Ти вгадав, — відказав Молверн. — І забери свою пукавку.

Кучерявий напівобернувся й через плече підморгнув чоловікові в светрі.

— Що я казав, Майку? Він нишпорка. Він хоче на моє місце. Ясно, як божий день.

— Бовдуре, сховай свого пугача, — з огидою мовив чоловік у светрі.

Кучерявий обернувся до нього ще більше.

— Я тут для того, щоб охороняти Дьюка, а не панькатися з усяким набродом! — заявив він.

Молверн майже недбалим рухом руки, яка тримала портсигар, відбив пістолет убік. Кучерявий рвучко обернувся до нього. І тоді Молверн ступив уперед і врізав його кулаком у сонячне сплетіння, кистю другої руки не давши пістолетові опуститись. Кучерявий захрипів, вихлюпнув віскі Молвернові на пальто, склянка впала й розбилася, воронований пістолет відлетів аж у куток кімнати. Чоловік у светрі кинувся по нього.

В цю мить — Молверн навіть не почув, коли перестала шуміти вода, — з душової, енергійно розтираючись рушником, вийшов русявий боксер. Він аж рота розтулив з подиву, коли побачив, що робиться в роздягальні.

— З мене годі, — промовив Молверн, відсторонив від себе кучерявого, прямим ударом правої садонув його в щелепу й відступив до дверей. Кучерявий позадкував через усю кімнату, вдарився спиною об стіну й осів на підлогу.

Тим часом чоловік у светрі підняв пістолет і тепер закляк на місці, дивлячись на Молверна.

Молверн дістав хусточку й витер заляпане на грудях пальто. Тарго повільно стулив свої широкі гарні уста й знову заходився розтирати рушником груди. По хвилі він спитав:

— Хто ви, в дідька, такий?

— Я приватний детектив. Принаймні був ним. Звати мене Тед Молверн. По-моєму, вам потрібна допомога.

Обличчя Тарго було червоне після душу. Тепер воно почервоніло ще дужче.

— Звідки ви це взяли?

— Я чув, що ви мали програти цей бій, і бачив, як ви намагалися програти його. Та Верра виявився геть нікчемним слабаком. У вас не було іншої ради. А це означає, що ви вскочили у халепу.

— За такі слова з людини роблять відбивну, — спроквола мовив Тарго.

На мить у кімнаті запала тиша. П'яний підвів голову, закліпав очима, спробував підвестися, але не зміг, і голова його знову впала на груди.

Молверн спокійно додав:

— Бенні Сірано — мій приятель. Наскільки мені відомо, він протегує вам, так?

Чоловік у светрі хрипко засміявся, витяг з пістолета обойму, повидавлював з неї патрони і кинув пістолет на підлогу. Потім попрямував до дверей і, грюкнувши ними, вийшов.

Тарго подивився на зачинені двері, перевів погляд на Молверна і, помовчавши, запитав:

— А звідки ви про це дізналися?

— Ваша подруга Джін Едрієн мешкає в моєму готелі, на одному поверсі зі мною. Кілька годин тому на неї напав якийсь бандюга — оглушив ударом по голові. Я саме йшов коридором і спочатку побачив того бандюгу — він тікав, — а потім дівчину, непритомну. Я подав їй допомогу, і вона в двох словах розповіла мені, що й до чого.

Тарго тим часом одягався. Він уже був у спідньому і в шкарпетках. Діставши із шафки чорну шовкову сорочку і надягаючи її, він сказав:

— Мені Джін не розповіла нічого.

— Воно й не дивно — перед боєм. Тарго злегка кивнув. Потім заговорив далі:

— Що ж, як ви й справді приятель Бенні, я вам скажу. Мені таки погрожували розправою. Може, все це взагалі ламаного мідяка не варте, а може це затіяв якийсь розумаха-букмекер, сподіваючись на дурничку нагріти руки. Хоч би як там було, я бився чесно. Тож ідіть собі, шановний, і спокійно дихайте повітрям.

Він натяг чорні штани з високим поясом і пов'язав на чорній сорочці білу краватку. Потім дістав із шафки й надяг піджак із тонкого білого сукна, окантований чорною плетеною тасьмою. З нагрудної кишеньки піджака стирчала трьома кінчиками чорно-біла хусточка.

Молверн оглянув його з голови до ніг, підійшов до дверей, став і подивився на п'яного.

— Ну що ж, — сказав він, — я бачу, охоронець у вас є. Вважайте, що мене привело до вас непорозуміння. Пробачте.

Він тихо причинив за собою двері, піднявся у вестибюль і вийшов на вулицю. Під дощем завернув за ріг будинку й попрямував до просторої, посиланої жорствою автомобільної стоянки.

Фари його машини засвітилися, поблимали, машина прошурхотіла по вогкій жорстві й зупинилася перед ним. За кермом сидів Тоні Акоста.

Молверн сів на сидіння справа й сказав:

— Давай під'їдемо до Сірано, Тоні, перепустимо по одній.

— Оце діло, містере Молверн! Там сьогодні виступає міс Едрієн. Знаєте — ота білявочка, про яку я казав вам.

— Знаю. Я познайомився з Тарго. Чимсь він мені навіть сподобався — але не своїм одягом. Бр-р, його одяг мені не сподобався зовсім.

4

Гес Найшекер, — такий собі двохсотфунтовий живий манекен із салона новітніх мод, — мав рум'яні щоки й тонесенькі, бездоганно накреслені брови — брови з китайської вази. В петельці його широкоплечого смокінга стриміла червона квітка, і він раз у раз нюхав її, стежачи, як старший офіціант розсаджує за столом новоприбулу компанію. Коли Молверн з Тоні Акостою з'явилися над сходами в зал, він засяяв і поспішив до них з простягнутою рукою.

— Добривечір, Теде! Ти з компанією?

— Ні, ми вдвох. Знайомтеся: містер Акоста — Гес Найшекер, метрдотель Сірано.

Гес Найшекер потис Тоні руку, навіть не глянувши на нього, і сказав:

— Я оце пригадую, Теде, востаннє ти був у нас із…

— Вона поїхала з міста, — відповів Молверн. — Влаштуй нас неподалік від площадки, але не надто близько. Ми з ним не збираємося танцювати вдвох.

Гес Найшекер висмикнув з-під пахви старшого офіціанта меню й повів їх за собою. Вони спустилися п'ятьма вистеленими яскраво-червоним килимом сходинками і пройшли між столиками, що оточували овал танцювальної площадки.

Коли вони сіли, Молверн замовив віскі з содовою та льодом і сандвічі по-денверському. Найшекер переказав замовлення офіціантові, а тоді висунув стілець і сів до столика. Вийнявши олівець, він заходився креслити трикутники на сірниковій коробочці.

— Ходив на бокс? — спитав він недбало.

— Ти це називаєш боксом?

Гес Найшекер поблажливо всміхнувся.

— Бенні розмовляв з Дьюком. Дьюк каже, ти щось запідозрив. — Він раптом глянув на Тоні Акосту.

— Тоні — свій хлопець, — сказав Молверн.

— Гаразд. То, будь ласка, зроби нам послугу і забудь про свої підозри. Бенні цей боксер подобається. І він не допустить, щоб з ним що-небудь сталося. Якби справді йшлося про щось серйозне, якби Бенні не вважав, що вся ця комедія з погрозами задумана якимсь дешевим комбінатором між двома партіями в більярд, — він забезпечив би Тарго надійнішою охороною, справжньою охороною. Бенні ніколи не протегує більш як одному боксерові, тож добирає він їх дуже ретельно.

Молверн запалив сигарету, випустив з кутика рота цівку диму й спокійно відповів:

— Це, звісно, не моє діло, але кажу тобі — тут усе не так просто. В мене нюх на такі речі.

Гес Найшекер з хвилину замислено дивився на нього, а тоді знизав плечима:

— Що ж, гляди не помилися.

Він рвучко підвівся й пішов між столиками, раз у раз зупиняючись, щоб з усмішкою вклонитись одному відвідувачеві, сказати кілька слів другому.

Бархатисті очі Тоні Акости збуджено сяяли.

— То, по-вашому, містере Молверн, тут самими погрозами не обійдеться?

Молверн мовчки кивнув. Офіціант приніс їм напої та сандвічі й пішов. Оркестр на естраді в кінці овальної площадки вибухнув коротеньким вступом, прилизаний, усміхнений конферансьє плавною ходою наблизився до мікрофона й забубонів, мало не торкаючись його губами.

Естрадна програма розпочалася. З десяток напівголих дівчат вишикувалися на сцені в мерехтливому різноколірному промінні. Вони звивались і вигиналися довгою хвилястою лінією, їхні голі ноги мелькали, а на ніжно-білих животах темніли ямочки пупків.

Руда співачка з масними очима виконала масну пісеньку голосом, яким можна було б колоти дрова. Дівчата повернулися на естраду в чорних трико й шовкових капелюхах і виконали той самий танець, демонструючи тепер деякі інші свої оголені принади.

Музика пом'якшала, на острівець бурштинового світла вийшла висока огрядна негритянка й проспівала щось вельми сентиментальне про щось вельми сумне й далеке, голосом, який викликав у Молверна асоціацію із старою слоновою кісткою.

Молверн попивав віскі, відламував і жував шматочки сандвіча. Поряд з ним то виникало в сутіні, то розчинялося в ній молоде, напружене обличчя Тоні Акости.

Виконавиця блюзів пішла, на хвильку запала тиша, а тоді раптом усі вогні в залі погасли — окрім лампочок над входами до кабінок, розміщених круг залу під стінами, за рядами столів.

У густій темряві хтось не втримався і нявкнув, хтось зареготав. Але в цю мить високо під стелею мигнув і засвітився юпітер, кинувши яскраву пляму на доріжку, що вела до сцени. У відбитому світлі обличчя зробилися крейдяно-білими. То там, то сям зажевріли червоні вогники сигарет.

Четверо високих негрів вийшли на освітлену доріжку, несучи на плечах білий саркофаг. Урочистою, ритмічною ходою вони спустилися на сцену. Усі четверо були в білих єгипетських головних уборах, на стегнах — білі шкіряні пов'язки, ноги в білих сандалях, зашнурованих до колін. Гладенька темна шкіра відсвічувала, мов чорний мармур у місячному сяйві.

Дійшовши до середини сцени, вони зупинились і обережно поставили саркофаг сторч. Віко його відокремилось і було підхоплене на льоту. А тоді постать, закутана в білий саван, хитнулася в саркофазі й повільно, дуже повільно почала падати — так повільно падає з усохлого дерева Останній листок. На мить вона затрималась у своєму падінні, знову хитнулась і повалилася на підлогу під оглушливий гуркіт барабанів.

Світло погасло, знов спалахнуло. Мумія, вже поставлена сторч, тепер крутилася дзиґою, і один з негрів теж крутився, в протилежному напрямку, намотуючи довгий вузький сувій на себе. Нарешті саван розмотався до кінця, і в сліпучому світлі заіскрилися блискітки на стрункому білому дівочому тілі, дівчина злетіла вгору у високому стрибку, один з її чорних партнерів підхопив її, одразу кинув другому, і дівчина полетіла з рук у руки, мов бейсбольний м'яч, що його розігрують перед завершальним кидком.

Потім музика перейшла у вальс, і дівчина повільно граційно закружляла між чотирма неграми, немов між чотирма колонами з чорного дерева, наближаючись до кожного майже впритул, але жодного не торкаючись.

Виступ скінчився. Загриміли бурхливі оплески. Світло погасло, знову запала темрява, а тоді спалахнули водночас усі люстри, але дівчини й чотирьох негрів на сцені вже не було.

— Яка краса! — прошепотів Тоні Акоста. — Боже, яка краса! Це ж була міс Едрієн, правда?

— Атож, вона. Славне дівча, — спроквола відповів Молверн. Він закурив нову сигарету, озирнувся довкола. — А ось іще одне чорно-біле видиво, Тоні. Дьюк Тарго — власною персоною.

Боксер стояв, шалено аплодуючи, в проході до однієї з кабінок. Обличчя його розпливлося в розчуленій усмішці. Скидалося на те, що він уже перепустив дві-три чарчини.

Хтось наліг Молвернові на плече, впершись рукою в попільничку біля його ліктя, і дихнув на нього перегаром. Він повільно обернувся і побачив перед собою п'яне, спітніле обличчя Шенвера, охоронця Дьюка Тарго.

— Чорні мавпи й біла дівчина, — важко ворочаючи язиком, сказав Шенвер. — Чортівня якась. І паскудство. Чортівня, паскудство і неподобство.

Молверн злегка всміхнувся, трохи пересунув стілець під собою. Тоні Акоста втупився в Шенверове обличчя круглими очима, стисши губи у вузеньку смужку.

— То негри, містере Шенвер. Не мавпи, а негри. І мені цей номер сподобався, — відповів Молверн.

— А кого в біса цікавить, що тобі подобається? — прогарчав Шенвер.

Молверн чемно всміхнувся, поклав сигарету на край тарілки, ще трохи пересунув свій стілець.

— Ви й досі гадаєте, що я зазіхаю на вашу посаду, Шенвере?

— Атож. І крім того, я завинив тобі здачу — по пиці. — Він прибрав руку з попільнички, витер її об скатерку й стис у кулак. — Хочеш — віддам зараз.

Офіціант схопив його за руку, крутнув обличчям до себе.

— Ви забули, де ваш столик, сер? Дозвольте, я відведу вас.

Шенвер поплескав офіціанта по плечу, спробував обняти його за шию.

— Веди, час уже промочити горло. А ці люди мені не подобаються.

Вони пішли геть і зникли між столиками.

— Під три чорти цей шинок, Тоні, — сказав Молверн, похмуро дивлячись на естраду. Та раптом в очах його спалахнув інтерес.

По той бік оркестрової раковини з'явилася дівчина з волоссям кольору стиглого жита, в білому пальті з білим хутряним коміром. Вона зникла за раковиною, вийшла з цього боку й рушила проходом повз кабінки туди, де недавно стояв Тарго. Двійчасті двері його кабінки проковтнули її.

— Атож, під три чорти цей шинок. Ходімо звідси, Тоні, — сердито буркнув Молверн. І тут-таки зовсім іншим, напруженим голосом додав: — Ні, зажди хвилинку. Я бачу ще одного типа, який мені зовсім не до вподоби.

Молверн помітив його по той бік танцювальної площадки, в цю мить порожньої, і впізнав його, дарма що той був тепер без капелюха. Те саме пласке, мов закам'яніле обличчя, ті самі близько посаджені очі. Хоча й молодий ще — років тридцять, не більше, — він встиг добряче полисіти. Під лівою пахвою піджак його ледь помітно випинався — там був схований пістолет. Це був той самий бандюга, який, оглушивши Джін Едрієн, тікав коридором «Каронделета».

Він завернув у прохід до кабінки, в якій сидів Тарго і в якій зникла Джін Едрієн, і пірнув у двері.

— Чекай тут, Тоні, — наказав Молверн і, відштовхнувши стілець, підвівся.

Хтось ляснув його ззаду по потилиці. Він крутнувся і побачив перед собою вискалене в посмішці спітніле обличчя Шенвера.

— Я повернувся, друже, — пирхнув кучерявий охоронець і полоснув його в щелепу коротким прямим, вельми влучним, як на п'яного. Молверн похитнувся. Тоні Акоста підхопився на ноги, по-котячому засичав. Молверн усе ще не віднайшов рівноваги, коли Шенвер замахнувся лівою. Але вдруге ударити він уже не встиг. Молверн ухилився, ступив крок уперед, лютим ударом знизу поцілив Шенвера в ніс і залитим кров'ю кулаком припечатав його щелепу.

Шенвер не втримався і з розгону сів на підлогу, затисши собі ніс обома руками.

— Постережи-но цього паскуду, Тоні, — кинув Молверн.

Шенвер ухопився за краєчок найближчої скатерки і щосили шарпонув її. На підлогу посипалися ножі, виделки, келихи й тарілки. Чоловік, що сидів за столиком, вилаявся, жінка зойкнула. До них уже поспішав офіціант з блідим, перекошеним від гніву обличчям.

І тут Молверн почув два постріли.

Вони виляснули ледь чутно й сухо, один за одним. Стріляли явно з малокаліберного пістолета. Офіціант, що біг до Шенвера, став, як укопаний, і шкіра навкруг його закушених губ ураз побіліла, немов його оперезали батогом по обличчю.

Чорнява гостроноса жінка розтулила рота, щоб закричати, але крик застряг у неї в горлі. Це була та мить, коли жоден звук не може вихопитися назовні, коли здається, що всі звуки завмерли раз і на завжди, — та мить, що настає одразу після того, як сказала своє слово зброя.

А тоді Молверн побіг.

Раз у раз наштовхуючись на людей, що стояли між столиками в закам'янілих позах і напружено прислухалися, він добіг до проходу. Стіни кабінок були високі, але двері — досить низькі. З дверей у проході витикалися голови, але сам прохід був ще порожній. Молверн завернув на пологий, вкритий килимом пандус, у кінці якого двері кабінки були розчинені навстіж.

За дверима Молверн побачив ноги в чорних штанях. Трохи зігнуті в колінах, вони ледь торкалися підлоги гострими носками чорних черевиків.

Скинувши з плеча чиюсь руку, Молверн досяг дверей.

На краю столу, животом і щокою на білій скатерці, лежав чоловік. «Його ліва рука звисала донизу, під скоцюрбленими пальцями правої на скатерці чорнів великий револьвер — кольт 45-го калібру з відрізаним стволом. В електричному світлі блищала кругла лисина і поряд — змащений метал револьвера.

Яскраво-червона кров розпливалась на білій скатерці, що всотувала її, як промокальний папір.

Дьюк Тарго стояв у глибині кабінки. Лівою рукою він спирався на край столу. Джін Едрієн сиділа поряд з ним. Тарго глянув на Молверна порожніми очима — так, наче вперше бачив його, — і простяг свою величезну праву руку.

На долоні в нього лежав маленький пістолет з білою рукояткою.

— Я застрелив його, — сказав він хрипко. — Він наставив на нас револьвер, і я застрелив його.

Джін Едрієн м'яла в руках маленький носовичок. Обличчя її було напружене, холодне, але не злякане, очі здавалися зовсім темними.

— Я застрелив його, — повторив Тарго і кинув пістолет на скатерку. Пістолет підскочив, мало не вдарився об голову чоловіка з кольтом. — Ходімо. Ходімо звідси.

Молверн приклав долоню до шиї нападника. Пульсу не було.

— Мертвий, — сказав він. — Коли законослухняний громадянин убиває бандита — це сенсація.

Джін Едрієн дивилася на нього спідлоба. Він променисто всміхнувся їй, долонею легенько штовхнув Тарго в груди.

— Сідайте, Тарго. Нікуди ви не підете.

— Гаразд, — озвався Тарго. — Я… я застрелив його.

— Так-так, — сказав Молверн. — Спробуйте розслабитись.

За його спиною вже збиралися люди. Він відхилився назад, стримуючи натовп у дверях, і знову всміхнувся до блідої дівчини.

5

Постать Бенні Сірано складалася мовби з двох куль: великої — тулуба й малої — голови. Його коротенькі ніжки в лакованих черевиках раз у раз смикалися між тумбами темного неполірованого письмового столу. В зубах він стискав кінчик носовичка, шарпаючи його лівою рукою, а пухкою правою долонею немовби відштовхував від себе щось невидиме. Через те, що в зубах у нього був носовичок, голос його звучав здушено.

— Хвилиночку, хлопці, хвилиночку!

В кутку кабінету стояв смугастий диван, і на ньому між двома агентами з управління поліції сидів Дьюк Tapro. Над бровою в нього темнів синець, його русяве волосся було скуйовджене, чорна шовкова сорочка мала такий вигляд, наче хтось, ухопившись за її комір, спробував був відірвати Тарго від землі й покрутити ним над головою.

В одного з полісменів, сивочубого, кровоточила розпухла губа. У молодшого, такого ж русявого, як Тарго, було підбите око. Обидва насилу тамували лють, причому молодшому ще вдавалося гірше, ніж старшому.

Молверн сидів під стіною, осідлавши стілець, і замріяно дивився на Джін Едрієн, яка вмостилась у шкіряному кріслі поряд з ним. Вона бгала хусточку, раз у раз витираючи нею долоні. Дівчина робила це — мабуть, машинально, — відколиМолверн побачив її в кабінці. її гарні уста сердито кривилися.

Гес Найшекер стояв, прихилившись спиною до дверей, і курив.

— Хвилиночку, хлопці, — казав Сірано. — Якби ви не почали хапати його за руки, він не відбивався б. Він хлопець порядний — і кращого боксера в мене не було. Ви з ним по-доброму.

Тоненька цівка крові витекла з кутика Дьюкових уст на круте підборіддя. Обличчя в нього було закам'яніле, безвиразне.

— Може, ти ще хочеш, щоб у цих хлопчиків крильця виросли, Бенні? — холодно спитав Молверн.

— Ви й досі маєте посвідчення приватного детектива, Молверне? — визвірився русявий полісмен.

— Та десь, певно, ще валяється, — відповів Молверн.

— То ми його можемо у вас відібрати, — гостро мовив русявий.

— Ви все можете, ваша поліцейська величносте. Ви, певно, й фанданго можете станцювати. Зразу видно, що ви на все мастак.

Русявий полісмен почав підводитися, але його старший напарник сказав:

— Не чіпай його. Нехай ще трохи побреше. А спробує вкусити — накинемо намордник.

Молверн і Гес Найшекер весело перезирнулися. Сірано безпорадно розвів руками. Дівчина скоса, з-під вій, глянула на Молверна. Тарго розтулив рота і сплюнув кров собі під ноги, на блакитний килим.

Хтось штовхнув двері, і Найшекер відступив убік, трохи прочинив їх, а тоді розчахнув навстіж. Увійшов Макчесні.

Лейтенант поліції Макчесні, високий, рудуватий чоловік років сорока, мав дуже світлі очі й вузьке, підозріливе обличчя. Він зачинив за собою двері, крутнув ключ у замку, тоді повільно підійшов до Тарго, зупинився перед ним і сказав:

— Він мертвий. Одна куля в серці, друга під серцем. Як на стрільбу навскидку — дивовижна влучність. Ви часом не захоплюєтеся стрілецьким спортом?

— Як уже бити, то напевно, — глухо відповів Тарго.

— Хто він — установили? — спитав у лейтенанта сивий полісмен, відсовуючись на край дивана. Макчесні кивнув головою.

— Найманий убивця. Плант, на прізвисько Сірник. У наших краях я його вже років зо два не бачив. Нанюхавшись порошку, він діяв на відчай душі. Кокаїніст.

— Нормальна людина сюди з таким ділом не поткнулася б, — сказав сивий полісмен.

Довгасте обличчя Макчесні було не так похмуре, як серйозне.

— У вас є дозвіл носити зброю, Тарго?

— Є. Бенні дістав його для мене два тижні тому. Мене останнім часом діймали всякими погрозами.

— Послухайте, лейтенанте, — задріботів Сірано, — якісь шахраї залякують його, вимагаючи, щоб він зіграв у піддавки, розумієте? Він дев'ять зустрічей підряд вигравав нокаутом, тож вони на його поразці непогано загребли б. Я йому вже й сам казав, що, може, один раз варто й програти.

— І я таки мало не програв, — похмуро пробурчав Тарго.

— От вони й підіслали до нього того бандюгу, — докинув Сірано.

— Що ж, можливо, можливо, — сказав Макчесні. — Як же вам пощастило випередити його, Тарго? Де у вас був пістолет?

— В задній кишені.

— Покажіть, як ви це зробили.

Тарго шаснув правою рукою до задньої кишені, вихопив з неї хусточку й вистромив з-під неї палець, як дуло пістолета.

— Ця хустечка теж була в кишені? — спитав Макчесні. — Разом з пістолетом?

На червоне обличчя Тарго набігла тінь. Він кивнув.

Макчесні нахилився вперед, легким рухом висмикнув з пальців Тарго хусточку, понюхав її, розгорнув, понюхав знову, згорнув і сховав до своєї кишені. Обличчя його лишилося незворушним.

— А що він сказав, Тарго?

— Він сказав: «Я маю для тебе звістку, піжоне, — ось вона», — і почав витягати револьвер, а він трохи застряв, видно, зачепився за щось. І я випередив його.

Макчесні ледь посміхнувся і відхилився назад, балансуючи на підборах. Від цієї посмішки ніс його начебто зробився ще довшим. Він зміряв Тарго поглядом і мовив:

— Так-так, з біса влучні постріли, як на такий маленький пістолет. А втім, реакція у вас, мабуть, швидка, дарма що важите ви он скільки… А хто одержував ті погрози?

— Я, — відповів Тарго. — По телефону.

— Голос упізнали б?

— Схожий на голос цього бандюги. Твердити не берусь, але схожий.

Макчесні пройшовся на негнучких ногах в інший кінець кабінету, постояв якусь мить, дивлячись на розфарбовану від руки спортивну фотографію. Потім неквапно повернувся, підійшов до дверей.

— Смерть такого покидька — втрата невелика, — спокійно сказав він. — Але без формальностей нам не обійтися. Вам обом доведеться поїхати з нами до управління, дати свідчення. Ходімо.

Він вийшов. Обидва полісмени підвелися. Дьюк Тарго теж. Сивий суворо мовив до нього:

— Тільки давай по-доброму, хлопче.

— Як по-доброму, то дозвольте мені вмитись, — ошкірився Тарго.

Вони вийшли. Русявий полісмен пропустив уперед Джін Едрієн і, перше ніж вийти, просичав Молвернові:

— Наші стежечки ще схрестяться!

— Ну, від такого чорта, як ти, я завжди відхрещуся, — з чемною усмішкою відказав Молверн.

Гес Найшекер засміявся, причинив двері і підійшов до столу.

— Я трушусь, як третє підборіддя в Бенні, — сказав він. — Випиймо по краплі коньяку.

Він наповнив на третину три склянки, взяв собі одну, перейшов до смугастого дивана і, вмостившись на ньому напівлежачи, прихилившись до спинки, пригубив коньяк.

Молверн підвівся й випив свою склянку до дна. Потім дістав сигарету і, розмітаючи її між пальцями, спідлоба вп'явся поглядом у гладеньке біле обличчя Сірано.

— Скільки грошей, по-твоєму, перейшло сьогодні з рук до рук після перемоги Тарго? — спитав він неголосно. — Я маю на увазі заклади.

Сірано поморгав, потер пухкою рукою губи.

— Кілька тисяч — не більше. Це ж була звичайнісінька щотижнева зустріч. Все це якось не в'яжеться між собою, правда?

— Якби в'язалося, то це означало б, що життя людське зовсім здешевіло в наших краях.

Сірано не відповів. Гес Найшекер допив свій коньяк і обережно поставив порожню склянку на круглий дубовий столик біля дивана. Він мовчки дивився в стелю.

Постоявши ще хвильку, Молверн кивнув їм обом, перейшов кімнату і вийшов, зачинивши за собою двері. Він попрямував тепер уже темним коридором, у який виходили двері артистичних убиралень, пройшов між лаштунками на сцену й спустився в зал.

У вестибюлі старший офіціант стояв біля скляних дверей, дивлячись на дощ і на спину полісмена в уніформі. Молверн зайшов до порожньої роздягальні, знайшов своє пальто й капелюх, надяг їх, вийшов, зупинився поряд із старшим офіціантом і спитав:

— Ви часом не бачили, куди подівся хлопець, що приходив зі мною?

Старший офіціант похитав головою й узявся за ключ, щоб відімкнути двері.

— Тут у нас сиділо чотириста чоловік — і триста з них кинулися тікати, коли ми викликали поліцію.

Молверн кивнув і вийшов під дощ. Полісмен в уніформі ковзнув по ньому байдужим поглядом. Пройшовши тротуаром до того місця, де вони з Тоні залишили машину, Молверн побачив, що її там нема. Він подивився праворуч, ліворуч, постояв ще трохи під дощем, а тоді пішов у напрямку «Каронделета».

Незабаром йому пощастило зупинити таксі.

6

Пандус готельного гаража вгинався вниз, у холодну підвальну сутінь. Кузови автомобілів зловісно чорніли на тлі побілених стін, і самотня лампочка в заскленій конторці сяяла тим безжальним світлом, яке буває тільки в моргу.

Здоровань-негр у засмальцьованому комбінезоні вийшов з конторки, протер очі, і обличчя його розпливлося в широченній усмішці.

— Добривечір, містере Молверн. Вам сьогодні, бачу, не спиться?

— Як надворі дощ, мене чомусь бере неспокій, — відповів Молверн. — Ладен закластися, що моєї колимаги тут нема.

— А таки немає, містере Молверн. Я всі помив — вашої не було.

Молверн неуважливо відповів:

— Я позичив її приятелеві. Певно, він її розбив…

Підкинувши нігтем півдоларову монету так, що вона впала негрові в руки, він піднявся пандусом, вийшов на бічну вулицю, пройшов нею і опинився в завулку, куди виходила тильна стіна «Каронделета». Навпроти стояли два дерев'яні будиночки й чотириповерхова цегляна будівля, над входом до якої на світляній матовій кулі було написано: «Готель «Блейн».

Молверн піднявся цементними сходами і смикнув двері. Вони були замкнені. Він зазирнув крізь дверну шибку в маленький тьмяний і порожній вестибюль. Потім дістав дві відмички; друга трохи зрушила з місця засув. Він різко шарпнув двері до себе, знову встромив у шпарку першу відмичку. Вона таки змістила засув настільки, що розхитані двері відчинилися.

Молверн увійшов, подивився на порожню конторку з табличкою «Адміністратор» і дзвоником коло неї. Позад столу на стіні висіла шафка з пронумерованими порожніми відділеннями. Молверн зайшов за перегородку й витяг з-під її дашка реєстраційну книгу в шкіряній палітурці. Перегорнувши кілька сторінок, він знайшов зроблений хлоп'ячою рукою запис: «Тоні Акоста», а навпроти — написаний іншим почерком номер кімнати.

Поклавши книгу на місце, він проминув ліфт і пішки піднявся на четвертий поверх.

В коридорі панувала німа тиша. Під стелею тьмяно блимала єдина слабенька лампочка. Із шпарини над передостанніми дверима зліва вибивалася смужка світла. На них був потрібний Молвернові номер — 411. Він простяг був руку, щоб постукати, але одразу й опустив її.

Дверна ручка була замазана чимось схожим на кров.

Молверн глянув униз і побачив, що під порогом на пофарбованій підлозі темніє густо-червона пляма.

Рука його раптом спітніла в рукавичці. Він зняв рукавичку, розчепірив пальці, як пташині кігті, й помахав рукою в повітрі. В очах його спалахнули колючі вогники.

Діставши хустинку, він узявся за ручку біля її основи й повільно повернув. Двері були незамкнені. Він відчинив їх і, зазирнувши до кімнати, стиха покликав:

— Тоні!.. Гей, Тоні!

Потім, усе ще тримаючи в руках хустинку, зачинив за собою двері й замкнув їх на ключ.

Кімнату освітлювала кругла люстра, підвішена на трьох бронзових ланцюгах. Світло падало на застелене ліжко, фарбовані світлі меблі, темно-зелений килим, квадратний письмовий стіл з евкаліптового дерева.

Тоні Акоста сидів за столом. Голова його лежала на випростаній лівій руці. Під стільцем, між ніжками і ногами Тоні, лисніла темна калюжа.

Поки Молверн йшов через кімнату, м'язи литок у нього затерпли від напруження. Наблизившись до столу, він торкнувся плеча Тоні Акости.

— Тоні, — сказав він хрипко, безтямно. — Господи, Тоні!

Хлопець не ворухнувся. Молверн ступив ще крок, подивився на нього збоку. Просочений кров'ю вафельний рушник червонів у хлопця під животом, на стиснутих стегнах. Права долоня його була зігнута на краю столу так, наче він намагався відштовхнутись і підвестися. Майже під його обличчям лежав списаний карлючками конверт.

Молверн обережно витяг конверт, підняв його, мов непосильну вагу, й прочитав нерівні рядки:

«Вистежив його Італійський квартал Корт-стріт, 28 над гаражем. Він поцілив мене. Я його здається теж. Ваша машина…»

На цьому місці рядок уперся в край конверта й розплився плямою. Ручка лежала на килимі. На конверті стояв кривавий відбиток великого пальця.

Молверн дбайливо згорнув конверт відбитком усередину і сховав до свого гамана. Потім підняв голову Тоні, заглянув йому в обличчя. Шия була ще тепла, але вже почала заклякати. Бархатисті чорні очі Тоні були розплющені й ще зберігати хижий котячий блиск. Ті розплющені мертві очі, здавалось, дивилися просто на Молверна — і водночас на щось за його спиною.

Молверн обережно опустив голову Тоні на його випростану ліву руку й постояв ще трохи, похнюпившись, втупивши у підлогу невидющі очі. Потім рвучко підвів голову, і погляд його зробився твердим.

Він скинув пальто й піджак, закасав рукави, намочив другий рушник у раковині в кутку кімнати і, підійшовши до дверей, витер рушником обидві ручки, а тоді нахилився й витер криваву пляму за порогом.

Сполоснувши й викрутивши рушник, він повісив його сушитись, ретельно помив і витер руки, надягнув піджак і пальто. По тому, тримаючи в пальцях хусточку, відімкнув і відчинив двері, замкнув їх іззовні й проштовхнув ключ назад до кімнати крізь шпарину над ними. Ключ ледь чутно дзенькнув об підлогу.

Коли Молверн спустився і вийшов з готелю «Блейн», надворі ще дощило. Він підійшов до рогу й оглянув затінену деревами вулицю. Його машина стояла за десять кроків од перехрестя, поставлена за всіма правилами, з вимкнутими фарами, з ключем у запалюванні. Він витяг ключ, помацав сидіння під кермом. Воно було вогке, липуче. Молверн витер руку, підняв віконну шибку й замкнув машину, залишивши її стояти там, де вона стояла.

Повертаючись до «Каронделета», він не зустрів жодної живої душі. Густий скісний дощ усе періщив по безлюдних тротуарах.

7

Від дверей номера 914-го простяглася світляна нитка. Молверн легенько постукав пальцем у рукавичці і став чекати, раз у раз озираючись, чи не йде хтось коридором. Чекати йому довелося довго. Нарешті за дверима озвався стомлений голос:

— Хто там?

— Тед Молверн, золотко. Мені треба побалакати з вами. Питання суто ділове.

Замок клацнув, двері відчинились. Він побачив перед собою змарніле бліде обличчя, темні очі — не бузково-сині, а майже чорні, — і темні, як незнятий грим, круги під ними. Маленька сильна рука дівчини нервово стискалась і розтискалась на одвірку.

— Це ви, стомлено сказала вона. — Я так і знала, що ви прийдете… Що ж, вам доведеться погуляти. Я просто мушу прийняти душ. Від мене тхне поліцією.

— П'ятнадцять хвилин? — Молвернів голос прозвучав недбало, але очі його дивилися дуже пильно.

Вона спроквола знизала плечима, потім кивнула. Двері, зачиняючись, наче стрибнули на Молверна. Він пройшов до своєї кімнати, скинув капелюх і пальто, хлюпнув у склянку трохи віскі, ввійшов до ванної і додав крижаної води з крана над рукомийником.

Попиваючи віскі, він дивився у вікно на темний бульвар. Час від часу там проїжджав автомобіль — два білі промені, що випинали з порожнечі, народжуючись із нічого.

Коли склянка спорожніла, Молверн роздягся і прийняв душ. Вдягнувшись у все свіже, він наповнив свою фляжку, сховав її до внутрішньої кишені, дістав з валізи тупорилий пістолет, з хвилину задумливо зважував його на долоні — і сховав назад до валізи.

Потім, надівши сухий капелюх і твідове пальто, він повернувся до дверей номера 914. Вони були прочинені — майже підступно, майже як пастка. Він легенько постукав, увійшов, зачинив двері, пройшов до вітальні.

Джін Едрієн, посвіжіла, рожева після душу, сиділа на канапі, накинувши на темно-синю піжаму китайський халат. Кучерик вогкого волосся спадав їй на скроню, її вродливі риси вразили Молверна тією витонченістю, якої надає юним обличчям утома і яка навіює порівняння з камеєю.

— Вип'єте? — спитав Молверн.

Вона знизала плечима.

— Можна.

Він дістав склянки, змішав у них віскі з водою з-під крана, підійшов з ними до кушетки.

— Тарго вони затримали?

Дівчина ледь помітно кивнула, дивлячись у свою чарку.

— Він знову розходився, мало не проломив стіну двома полісменами. Вони його тепер так люблять — довіку не відпускали б.

— Йому слід би засвоїти, що з поліцією жарти кепські, — сказав Молверн. — Зате уявляю собі, що буде вранці: який натовп фоторепортерів, а потім — які заголовки! От, скажімо, такий: «Відомий боксер стріляє першим! Дьюк Тарго годує свинцем найманого вбивцю!»

Дівчина пригубила віскі.

— Я втомлена, — сказала вона. — І в мене печуть п'яти. Давайте ближче до діла, яке привело вас сюди.

— Гаразд. — Він розкрив свій портсигар, простяг його дівчині. Вона почала намацувати сигарету, і в цю мить він сказав: — Запаливши, ви поясните мені, чому ви його застрелили.

Джін Едрієн устромила сигарету в зуби, схилила голову над сірником, затяглася й відкинула голову назад. Сині вогники знову зажевріли в її очах, ледь помітна усмішка торкнулася стиснутих уст. Вона нічого не відповіла.

Молверн з хвилину дивився на неї, обертаючи в руках склянку. Потім, опустивши погляд, заговорив знову:

— Це був ваш пістолет — той самий, який я сьогодні підібрав у вашому передпокої. Тарго сказав, що вихопив зброю із задньої кишені. Можу вас запевнити, що цей рух — найзабавніший з усіх можливих у такому випадку. А проте виходить, що він устиг і вихопити пістолет, і двічі вистрелити, та ще й як влучно — в самісіньке серце, і за весь той час нападник спромігся тільки видобути свого револьвера з наплічної кобури. Ну, хто в це повірить? А от ви, маючи пістолет у сумочці на колінах, якраз могли це зробити. Адже бандюга, якого ви зразу впізнали, мабуть, не зводив погляду з Тарго.

— Я чула, ви приватний детектив, — глухо відповіла дівчина. — Ваш батько був у цьому місті великим босом. Про вас згадували в управлінні поліції. І видно було, що там побоюються вас та ваших зв'язків. Хто нацькував вас на мене?

— Вони не побоюються мене, золотко. Вони вели ті балачки тільки для того, щоб подивитись, як ви реагуєте, перевірити, чи не замішаний я в цьому ділі і таке інше. Вони ж не знають, навколо чого все це закрутилось.

— Ми чітко й виразно пояснили їм, навколо чого все це закрутилось.

Молверн похитав головою.

— Поліцай ніколи не бере на віру те, що йому кажуть, принаймні з першого разу. Він просто звик, що йому брешуть. Гадаю, Макчесні одразу запідозрив, що стріляли ви. А тепер він уже знає це точно, бо експерти сказали йому, що в тій кишені, де в Тарго лежала хусточка, пістолета не було.

Вона навпомацки роздушила в попільниці недокурену сигарету. Порив вітру заворушив штору, і попіл ліниво закружляв у попільниці. Дівчина втомлено сказала:

— Гаразд. Я застрелила його. І не вагаючись — після того, що він сьогодні зробив зі мною.

Молверн потер собі мочку вуха.

— Певно, я взяв надто легковажний тон, — неголосно сказав він. — Ви не знаєте, що робиться у мене в душі. Сталося щось страшне, щось жахливе. Ви вирішили, що той бандюга має намір убити Тарго?

— Атож. Інакше я б не стріляла в нього.

— А мені здається, він тільки хотів ще раз пристрашити вашого приятеля. Так само, як перед тим, — напавши на вас. Зрештою, ресторан — дуже незручне місце для того, хто має намір убити когось і вшитися.

— Щось я не чула, щоб у такі ігри бавилися з кольтом сорок п'ятого калібру, — гостро відповіла дівчина. — І вшитися він зумів би — такі, як він, уміють. Він прийшов, щоб убити, повірте мені. І повірте, я зовсім не розраховувала на те, що Дьюк почне мене вигороджувати. Він просто вихопив пістолет у мене з руки — і ну ламати оту комедію. Ніякого сенсу в цьому не було, бо все воно шите білими нитками.

Вона неуважно придушила пальцем ще незагаслий недокурок у попільниці, а тоді, не дивлячись на Молверна, спитала майже пошепки:

— Це все?

Не повертаючи голови, він скосив на неї очі, зупинивши погляд на плавному вигині її підборіддя, на чіткій лінії шиї, і глухо сказав:

— Шенвер замішаний у цьому. Хлопець, з яким я був у ресторані, стежив за ним. Шенвер смертельно поранив його біля будинку, де збирається, очевидно, все оте кодло. Хлопець помер. Він помер, золотко, зовсім юний хлопчик, що працював тут, у нашому готелі. Старший посильний Тоні. Поліція «ще не знає про це.

Приглушено грюкнули двері ліфта — і в глибокій тиші навіть цей звук розкотився ударом грому. З дощової темряви бульвару долинув пронизливий зойк клаксона. Дівчина раптом осунулася вперед і боком упала Молвернові на коліна. Падаючи, вона майже перевернулася горілиць. Заплющені повіки її тремтіли, на ніжній шкірі проступили тонкі сині прожилки.

Він обхопив її руками, спочатку розгублено, машинально, а тоді, вже отямившись, пригорнув до себе, наблизив її обличчя до свого — і поцілував у кутик уст.

Вона розплющила очі, але вираз їх був неосмислений, безтямний. Молверн знову поцілував її, тепер уже міцно, пересадив зі своїх колін на канапу й спокійно запитав:

— Сподіваюсь, це була не тільки гра?

Вона зірвалася на рівні ноги, крутнулася до нього спиною.

— Ви… ви жахливий чоловік, — люто, ледь стримуючи сльози, промовила вона. — Де ваша совість? Ви приходите й розповідаєте, що оце щойно вбито вашого знайомого. А потім… потім мене цілуєте. Це ж просто не по-людському!

Молверн безпорадно відповів:

— Якщо ти по вуха вклепався в дівчину, а вона належить іншому, то мимоволі станеш жахливим!

— Я не належу йому! — відрубала Джін. — Більше того, він мені навіть не подобається. І ви теж!

Молверн знизав плечима. Якусь мить вони постояли, гнівно, визивно дивлячись одне на одного, а тоді дівчина зціпила зуби й процідила майже з ненавистю:

— Ідіть геть! Нам більше нема про що розмовляти. Мені на вас гидко дивитися. Ідіть геть, чуєте?

— Гаразд, іду.

Молверн підвівся, взяв свій капелюх і пальто.

Дівчина голосно схлипнула, стрімко відійшла до вікна й завмерла перед ним.

Він постояв, дивлячись їй у спину, потім підійшов і, звертаючись до шовковистих кучериків на її шиї, сказав:

— І все-таки якого біса ви відмовляєтеся від моєї допомоги? Чому ви криєтеся від мене? Я ж нічого поганого вам не зроблю.

— Забирайтеся! — люто крикнула дівчина, дивлячись на штору просто перед собою. — Не треба мені вашої допомоги. Забирайтесь, і щоб ноги вашої тут більше не було!

— По-моєму, допомогти вам усе ж таки треба, — заперечив Молверн. — Чи бажаєте ви цього, чи ні. Здається, я знаю, хто цей чоловік на фотографії на вашому столі. І знаю, що він досі живий і здоровий, — якщо це справді він.

Дівчина обернулася до нього. Обличчя її пополотніло, очі вп'ялися в його очі. Опанувавши нарешті свій голос, вона хрипко, уривчасто простогнала:

— Я пропала. Пропала. І ви нічим не допоможете мені.

Молверн підніс руку, повільно провів пальцями по її щоці, по напруженій лінії підборіддя. У виразі його карих очей проступила твердість, у кутиках уст — посмішка. Це була причаєна і майже підступна посмішка.

— Я помилився, золотко, — сказав він. — Мені цей чоловік незнайомий. На добраніч.

Він вийшов з вітальні до маленького передпокою, відчинив двері. Коли двері рипнули, дівчина затисла в руці штору й повільно потерлась об неї обличчям.

Молверн не зачинив дверей. Він закляк на місці, дивлячись на двох чоловіків, що стояли за порогом з пістолетами в руках.

Вони стояли перед самими дверима, наче якраз збиралися постукати. Один був гладкий, чорнявий, похмурий. Другий — альбінос із пронизливими червоними очима; з-під забризканого дощем капелюха на його вузькій голові вибивалося сніжно-біле волосся. Він скалив дрібні гострі зуби в щурячій посмішці.

Молверн хотів був зачинити за собою двері, проте альбінос сказав:

— Не руш, котику. Це я про двері. Ми ж хочемо увійти.

Товстун ступив крок уперед, лівою рукою ретельно обмацав Молверна, відступив назад і доповів:

— Пугача нема, але під пахвою добряча фляга. Альбінос помахав пістолетом:

— Повертай назад, котику. Дама нам теж потрібна.

— Можна було б обійтись і без цих штук, Крітце, — мовив рівним голосом Молверн. — Я знаю тебе і знайомий з твоїм босом. Якби він сказав, що хоче побалакати зі мною, я б радо зустрівся з ним і так.

Обернувшись, він увійшов до кімнати, а слідом за ним увійшли обидва гангстери.

Джін Едрієн усе ще стояла перед вікном, притискаючи до щоки штору, заплющивши очі. Мабуть, вона не чула голосів у коридорі.

Але кроки в кімнаті вона почула. Розплющивши очі, вона повільно обернулась і побачила Молверна, а за його спиною — двох озброєних гангстерів.

Альбінос вийшов на середину кімнати, роззирнувся довкола, шмигнув до спальні, потім до ванної. Чути було, як він відчиняє і зачиняє двері. Ступаючи тихо, як кіт, він повернувся до вітальні, розстебнув плащ, збив на потилицю капелюха.

— Одягайся, сестричко. Проїдемося під дощем. Ти ж не проти, правда?

Дівчина дивилася тепер у вічі Молвернові. Той знизав плечима, усміхнувся, розвів руками.

— Нічого не вдієш, золотко. Погоджуйтесь.

ЇЇ обличчя скривилось у зневажливій гримасі. Вона тільки вимовила: «Ви… ви…» — і голос її урвався. Тримаючись дуже рівно, Джін Едрієн перейшла вітальню і зникла в спальні.

Альбінос затис тонкими губами сигарету й засміявся, булькаючи так, наче рот його був повен слини.

— Я бачу, ти не дуже їй подобаєшся, котику. Молверн неквапно підійшов до столу, сів на краєчок, похмуро втупився у підлогу й зітхнув:

— Вона, видно, вирішила, що я продав її.

— Може, й продав, може, таки й продав, котику, — весело відказав альбінос.

— Не спускайте її з ока, — порадив Молверн. — З пістолетом у руках, вона будь-кому дасть фору.

Завівши руки за спину, він з неуважливим виглядом потарабанив пальцями по столу, а тоді непомітним рухом згорнув шкіряну рамку й підсунув її під прес-пап'є.

8

Заднє сидіння машини було поділене на дві половини оббитим шкірою бильцем; спершись на нього ліктем, обхопивши пальцями підборіддя, Молверн дивився крізь запітнілу шибку на дощ. Світло автомобільних фар в'язло в цій густій завісі, і стукотіння крапель по верху машини скидалося на далекий гуркіт барабанів.

Джін Едрієн сиділа по той бік бильця, забившись у куток. Вона була в чорному капелюшку й сірій смушковій шубці з шовковистою вовною, довшою, ніж каракуль, і не такою кучерявою. Дівчина не дивилася на Молверна й не озивалася до нього.

Вів машину товстун, альбінос сидів поряд з ним. Машина мчала безлюдними вулицями, повз розмиті будинки, розмиті дерева, розмите сяйво ліхтаря. Неонові вогні реклам ледь просвічували крізь густі клуби водяного пилу.

Потім дорога почала забирати вгору, й у тьмяному світлі ліхтаря на перехресті Молверн розібрав напис «Корт-стріт» і неголосно сказав: — Це ж Італійський квартал, Крітце. Невже твій бос так зубожів, що перебрався аж сюди?

Альбінос озирнувся, блиснувши очима:

— Це не твій клопіт, котику.

Машина стишила швидкість перед великим дерев'яним будинком з ґратчастим ґанком і сліпими, неосвітленими вікнами. Трафаретний напис на цегляній стіні по той бік вулиці повідомляв: «Похоронний заклад Паоло Перруджіні».

Машина звернула на посипану жорствою під'їзну алею. Світло фар уперлося в розчинений гараж. Вони в'їхали досередини, зупинилися поряд з великим блискучим автокатафалком.

— Вилазьте! — наказав альбінос.

— О, та ви подбали вже й про транспорт для нашої наступної подорожі, — зауважив Молверн.

— Не блазнюй! — раптом визвірився альбінос. — Ач, який жартунчик-пустунчик.

— Хто-хто, а ти мав би цінувати гумор повішеника, — відказав Молверн.

Товстун заглушив мотор, увімкнув потужний ліхтар, загасив фари і, вилізши з машини, скерував промінь ліхтаря на вузькі дерев'яні сходи в кутку гаража.

— Прошу туди, котику, — сказав альбінос. — Даму пропусти вперед. Я йду позаду, й ти у мене на мушці.

Не глянувши на Молверна, Джін Едрієн пройшла вперед, а троє чоловіків один за одним попростували слідом.

Сходи вели до дверей. Дівчина відчинила їх, і на мить усіх чотирьох засліпило яскраве світло. Перед ними було горище з нетинькованими низькими стінами й нефарбованими кроквами, з двома квадратними віконцями в торцях, щільно зачиненими й замазаними чорною фарбою. Яскрава лампа без абажура висіла над кухонним столом, за яким сидів дебелий чоловік. Блюдце коло його ліктя було повне сигаретних недокурків. Два недокурки ще диміли.

На ліжку під стіною сидів кощавий губань; під лівою рукою в нього лежав парабелум. Умеблювання доповнювали кілька стільців і шафа, підлогу вкривав потертий килим; з-за прочинених фанерних дверей у кутку виглядав унітаз і виднівся краєчок старомодної ванни на чавунних ніжках.

Зовнішність дебелого чоловіка, що сидів за кухонним столом, симпатії не викликала: морквяного кольору волосся, трохи темніші брови, грубе квадратне обличчя з випнутим підборіддям; брутальність відчувалася навіть у тому, як він стискав у зубах сигарету. Костюм, що був на ньому, коштував, мабуть, дорого, але мав такий вигляд, наче в ньому спали.

Дебелий байдуже глянув на Джін Едрієн і, не виймаючи сигарети з рота, процідив:

— Проходь і вмощуйся, сестричко. Кого я бачу — Молверн! Ви, хлопці, спускайтеся втрьох униз, тільки нехай Лівша залишить мені свій пугач.

Дівчина мовчки пройшли повз нього й сіла на стілець. Губань підвівся з ліжка, поклав парабелум на кухонний стіл, і троє гангстерів вийшли. Дверей вони не зачинили.

Дебелий чоловік підсунув парабелум так, щоб він лежав під рукою, подивився в очі Молвернові й глузливо сказав:

— Мене звуть Долл Конент. Пригадуєш такого?

Молверн стояв біля кухонного столу, широко розставивши ноги, тримаючи руки в кишенях, і дивився на Конента згори вниз напівзаплющеними, ніби навіть заспаними, але дуже холодними очима.

— Аякже, — відповів він. — За моєю допомогою мій батько домігся, щоб вам припаяли строк — той єдиний строк, від якого ви не змогли відкрутитися.

— Зміг, голубе, зміг. Ти забув, що існує апеляційний суд.

— Гаразд, — байдуже кинув Молверн. — Але цього разу вже не зможете. Від строку за викрадення людини в нашому штаті ще ніхто не відкручувався.

Конент посміхнувся, не розтулюючи губ. Вираз обличчя в нього був лиховісно-добродушний.

— Не будемо шпинятися, — мовив він. — Ідеться про справу серйозну, і не вдавай, ніби ти сам віриш у те, що оце сказав. Сідай — чи краще, подивися спочатку на доказ номер один. У ванній за твоєю спиною. Іди, іди, подивися. А тоді перейдемо до діла.

Молверн обернувся, пройшов до фанерних дверей, штовхнув їх. З патрона в стіні стирчала лампочка. Він натиснув на вимикач під патроном і схилився над ванною.

На мить він закам'янів, йому забило дух. Потім повільно випустив із легенів повітря, лівою рукою намацав позад себе двері й штовхнув їх. Двері причинились, і він ще нижче нахилився над чавунною ванною.

Завбільшки вона була така, що в ній вільно могла випростатися на весь зріст людина. І в ній лежала випростана людина — лежав горілиць чоловік у костюмі, пальті й навіть у капелюсі, хоч видно було, що капелюха нап'яв на нього хтось інший. З-під капелюха вибивалося каштанове з сивиною, кучеряве волосся. Обличчя було закривавлене, й під внутрішнім кутиком ока червоніла кругла дірка.

Це був Шенвер, уже задубілий труп Шенвера. Молверн ковтнув повітря, повільно розігнувся, а тоді раптом нахилився знову, ще нижче, й зазирнув у проміжок між ванною і стіною. Щось металеве, синяве блищало там у пилюці. Боронований револьвер. Такий самий, як той, що був у Шенвера.

Молверн швидко озирнувся. За нещільно причиненими дверима йому видно було частину горища, вихід на сходи, одну ногу Долла Конента на килимі під кухонним столом. Він обережно просунув руку за край ванни і витяг револьвер. У барабані сиділи чотири не-вистріляні патрони.

Молверн розстебнув пальто, сунув револьвер за пояс штанів, тугіше затяг пасок й застебнув пальто. Потім вийшов із ванної і обережно зачинив за собою двері.

Долл Конент показав на стілець перед своїм столом:

— Сідай.

Молверн глянув на Джін Едрієн. Вона дивилася на нього з якоюсь відчуженою цікавістю; під чорним капелюхом очі її здавалися теж чорними на білому, немов з мармуру вирізьбленому обличчі.

Він розвів руками, мляво всміхнувся до неї.

— Там лежить містер Шенвер, золотко. З ним стався нещасливий випадок. Він мертвий.

В першу мить вираз її обличчя не змінився. Потім вона здригнулася всім тілом і знову втупилася в нього широко розплющеними очима. Вона й досі не вимовила ні слова.

Молверн сів на стілець навпроти Конента.

Конент скинув на нього оком, додав ще один недокурок до купки в білому блюдці й запалив нову сигарету, черкнувши сірником від краю до краю кухолного столу.

Випустивши дим, він спокійно сказав:

— Так, він мертвий. І застрелив його ти.

Молверн ледь хитнув головою, всміхнувся.

— Ні, не я.

— Не треба круглих очей, друзяко. Застрелив його ти. Щоб ти знав, цей будинок належить Перруджіні, отому італійцеві, похоронних справ майстрові, що живе через вулицю. Коли-не-коли він здає його за готівку надійному хлопцеві. До речі, він мій давній приятель і знає всю тутешню італійську братію. Тож він здав цей будинок Шенверові. До того вони не були знайомі, але за Шенвера поручилися свої люди. І от сьогодні ввечері Перруджіні почув стрілянину, виглянув у вікно й побачив, що хтось від'їжджає в машині. Він помітив і записав номер. Це була твоя машина.

Молверн знову похитав головою.

— Але застрелив його не я, Коненте.

— Що ж, спробуй доведи… Перруджіні вибіг з дому й побачив, що Шенвер лежить на сходах мертвий. Він затяг його сюди й поклав у ванну. Чому — не знаю. Мабуть, йому вдарило в голову, що так буде менше крові. Потім він обшукав Шенвера, знайшов поліцейську картку, посвідчення приватного детектива і запанікував. І, ясна річ, подзвонив мені. Почувши, про кого йдеться, я примчав сюди.

Конент замовк, не зводячи пильного погляду з Молверна. Той спокійно спитав:

— Ви чули про те, що сталося сьогодні у Сірано?

Конент кивнув.

— Я був там з одним своїм приятелем, — повів далі Молверн, — хлопцем, що служить у моєму готелі. Саме перед тим, як почали стріляти, цей Шенвер затіяв зі мною бійку. Хлопець вирішив вистежити його. Біля цього будинку вони стали палити один в одного. Шенвер був п'яний і наляканий, тож закладаюся, що він стріляв перший. Я навіть не знав, що у хлопця є пістолет. Шенвер влучив йому в живіт. Але хлопець усе-таки добувся додому і вдома помер. Він залишив мені записку. Ця записка у мене.

Помовчавши, Конент сказав:

— Ні, Шенвера вбив ти. Або найняв на це діло того хлопця. І я скажу тобі чому. Бо Шенвер вірішив повести подвійну гру й нагріти руки вашим коштом. Він продав вас — розповів Кортуею, хто шантажує його.

Молверн аж здригнувся з подиву і, рвучко обернувшись, подивився на Джін Едрієн. Дівчина зашарілась, очі в неї сяяли.

— Пробач… золотко… я даремно підозрювала тебе, — прошепотіла вона.

Молверн блідо посміхнувся, обернувся до Конента й пояснив:

— Вона гадала, що це я продав їх. А хто такий цей Кортуей? Ваш покровитель, сенатор штату?

Конентове обличчя трохи зблідло. Він дуже обережно поклав сигарету на блюдце, перехилився через стіл і затопив Молвернові кулаком у зуби, аж той перекинувся назад разом із розхитаним стільцем і вдарився головою об підлогу.

Джін Едрієн підхопилася, скреготнула зубами, але так і лишилася стояти.

Молверн перекотився на бік, підвівся, поставив стілець, а тоді вийняв хусточку, поторкав нею губи, подивився, чи є кров.

На сходах загупали кроки, і з розчинених дверей виткнулася вузька голова альбіноса та його рука з пістолетом.

— Допомоги не треба, босе?

Конент відповів, навіть не глянувши в його бік:

— Вимітайся, зачини двері і не показуй носа!

Двері зачинились. Альбіносові кроки затихли внизу.

Молверн поклав ліву руку на спинку стільця і погойдав його на ніжках уперед і назад. У правій руці він усе ще тримав хусточку. Губи його розпухали і темнішали. Він дивився на парабелум, що лежав біля Конентового ліктя.

Конент узяв сигарету, встромив її в зуби й сказав:

— Може, ти гадаєш, що я надумав урвати куш і собі, затесавшись до вашого кодла. Ні, братику, навпаки. Я все ваше кодло на порох зітру. Я вам покажу шантаж. Розв'язуй язика, і не барися, бо ті троє хлопців унизу вже засиділись і тільки чекають мого слова. Ану розказуй усе як на духу!

— Так-так, — відповів Молверн. — Ті троє хлопців унизу, але ми з вами — тут. — Він сховав хустку до внутрішньої кишені пальта, а коли витяг руку, то в ній був воронований револьвер. — Візьміть парабелум за ствол, — наказав він, — і підштовхніть до краю столу, сюди.

Конент завмер. Очі його звузились у щілинки, сигарета судорожно стрибнула в зубах. Але парабелума він не торкнувся.

— Певно, ти здогадуєшся, що тобі за це буде, — вимовив він нарешті.

Молверн похитав головою.

— А мені, уявіть собі, байдуже. І навіть коли буде щось, то, повірте, ви про це не дізнаєтесь.

Конент, не рухаючись, дивився на нього — то на його обличчя, то на дуло воронованого револьвера.

— Звідки він у тебе? Невже ті паскуди не обшукали тебе?

— Обшукали, — відповів Молверн. — Це револьвер Шенвера. Ваш приятель-італієць, певно, кинув його за ванну. Так би мовити, сховав.

Двома товстими пальцями Конент повернув парабелум стволом до себе й штовхнув його через стіл. А тоді кивнув і безживним голосом сказав: — Так, цю партію я програв. Сам винен — не здогадався перевірити. Що ж, тепер твій хід.

Джін Едрієн швидко підійшла до столу. Молверн перехилився через спинку стільця, взяв парабелум лівою рукою, сховав у кишеню пальта й не вийняв руки з кишені. Праву руку з револьвером він спер на спинку стільця.

— Цей чоловік — хто він? — спитала Джін Едрієн.

— Долл Конент, бос тутешніх гангстерів. Сенатор Джон Маєрсон Кортуей — його рука в сенаті штату. І сенатор Кортуей — це той самий чоловік, золотко, що зображений на портреті в рамці на твоєму столі. Чоловік, про якого ти сказала, що він твій батько й що він давно помер.

— Він справді мій батько, — тихо відповіла дівчина. — І я знала, що він живий. Я шантажую його — вимагаю сто тисяч. Цебто досі ми шантажували його втрьох — я, Тарго й Шенвер. Він не одружився з моєю матір'ю, тож я незаконнонароджена. Та все ж таки я його дитина. Я маю права, але він їх не визнає. З моєю матір'ю він обійшовся жахливо, покинув її без цента в кишені. Останні кілька років він наймав детективів — стежити за мною. Шенвер був колись одним з них. Коли я приїхала сюди й познайомилася з Тарго, Шенвер упізнав мене. Він з'їздив до Сан-Франціско й зняв копію з моєї метрики. Ось вона.

Вона похапцем розкрила свою сумочку, помацала в ній пальцями, тоді розстебнула замок-блискавку в підкладці, витягла згорнутий папірець і кинула його на стіл.

Конент зазирнув їй у вічі, взяв папірець, розгорнув його й уважно прочитав.

— Який же це доказ? — повагом сказав він. Молверн вийняв з кишені й простяг уперед ліву руку. Конент підштовхнув папірця до нього.

Це була нотаріальна копія метрики. В ній засвідчувалося народження Адріани Джанні Маєрсон, батьками якої були Джон і Антоніна Джанні Маєрсон. Молверн поклав папірець на стіл.

— Все ясно, — сказав він. — Адріана Джанні — Джін Едрієн. Певно, через це і знявся переполох, Коненте?

Конент похитав головою.

— Шенвера здолав страх. Він прийшов до Кортуея і все йому розповів. А після того став боятися ще дужче. Через те й найняв собі оцю схованку. Я думав, його порішили за зраду. Тарго не міг убити його, бо Тарго й досі сидить у поліції. Що ж, може, й щодо тебе я помиляюся, Молверне.

Молверн мовчки дивився на нього з-під насуплених брів.

— В усьому винна я, одна я, — озвалася Джін Едрієн. — Я заварила все це — і ось чим воно обернулося. Знаєте що? Я згодна піти до цього Кортуея, повинитись і пообіцяти, що дам йому спокій віднині й назавжди. Нехай тільки й він пообіцяє, що не чіпатиме Дьюка Тарго. Дозвольте, я так зроблю!

— Роби все, що тобі заманеться, золотко, — відповів їй Молверн. — Два мої пістолети надають тобі це право. Але чому ти так довго чекала? І чому не позивала До суду? Адже тобі, акторці, процес створив би чудову рекламу, навіть якби виграв його Кортуей.

Покусавши нижню губу, дівчина стиха відповіла:

— Моя мати не знала, чим він займається, не знала навіть його прізвища. Для неї він був тільки Джон Маєрсон. І я не знала, доки не приїхала сюди й випадково не побачила його фотографію в тутешній газеті. Він змінився, але я впізнала його. А до того ж ім'я — Джон Маєрсон…

Конент глузливо засміявся.

— Ти не пішла проти нього відкрито, бо чудово знаєш, що не він твій батько. Що твоя мати просто натаскала тебе на нього. Кожна шльондра вигадує щось подібне, коли схопить облизня. Кортуей каже, що може довести й доведе це і запроторить тебе куди слід. І повір мені, сестричко, цей старий упертюх слів на вітер не кидає: він здатен-таки поставити хрест на своїй політичній кар'єрі заради якоїсь бридні, заради того, щоб показати, хто винен, а хто ні в скандалі двадцятирічної давності. — Конент люто виплюнув недокурок і додав: — Я витратив силу грошей, щоб пропхнути його до сенату, і мені треба, щоб Кортуей там і залишився. Через те я й узявся за це діло. Тож не сподівайся, сестричко, що тобі пощастить відбутися легким переляком. Коли я беруся за мітлу, то замітаю добре. Ти в мене вилетиш із цього штату так, що приземлишся аж на Алясці. Що ж до твого приятеля з двома пістолетами — може, він і справді не знав нічого, але тепер знає, тож, виходить, він з вами в одній упряжці.

Конент грюкнув кулаком по столу й відкинувся назад, спокійно дивлячись на револьвер у Молверновій руці. Молверн зазирнув йому в очі й тихо спитав:

— Отой бандюга в ресторані — чи не був він часом вашою мітлою, Коненте?

Конент ошкірився й похитав головою.

Двері зі сходів беззвучно прочинилися. Молверн не бачив цього. Він дивився на Конента. Але Джін Едрієн побачила.

Очі її розширились, вона сахнулася назад, злякано зойкнула — і Молверн здивовано обернувся до неї.

Альбінос нечутно переступив поріг з пістолетом напоготові.

Очі його блищали, губи розтяглися в хижій посмішці.

— Ці двері тонкі, босе, от я й вирішив послухати… Не гніваєтесь? Кидай пугач, ' котику, поки я не продірявив вас обох на сита.

Молверн напівобернувся, розтис пальці, і воронований револьвер упав на потертий килим. Знизавши плечима, уникаючи очей Джін Едрієн, він широко розвів руки.

Альбінос відійшов від дверей, сторожко наблизився до Молверна і приставив пістолет йому до спини.

Конент підвівся, обійшов стіл, вийняв парабелум з Молвернової кишені і, не кажучи ні слова, не міняючи виразу обличчя, з розмаху садонув рукояткою Молвернові в щелепу.

Молверн по-п'яному поточився і звалився боком на підлогу.

Джін Едрієн заверещала, вчепилася нігтями Конентові в обличчя. Він відштовхнув дівчину, переклав пістолет у ліву руку й твердою долонею правої дав їй ляпаса.

— Цить, сестричко. Порепетувала — й годі. Альбінос вийшов на площадку сходів і щось гукнув; двоє його приятелів піднялися на горище й стали, посміхаючись, коло дверей.

Молверн нерухомо лежав на підлозі. Почекавши трохи, Конент запалив нову сигарету й постукав зігнутим пальцем по копії метрики, що лежала на столі.

— Вона хоче зустрітись із старим, — сказав він похмуро. — Що ж, влаштуємо їй зустріч. Та й самі заразом з ним зустрінемося. Щось у цьому ділі все-таки нечисте. — Він звів очі на товстуна. — Бери Лівшу, катай до поліції. Заберете звідти Тарго і зразу ж приставитедо старого. Часу не гаяти: одна нога тут, друга там.

Обидва гангстери подалися сходами вниз.

Конент став над Молверном, злегка копнув його ногою в ребра, потім копнув ще і ще раз, аж поки той розплющив очі й заворушився.

9

Машина зупинилася на вершині горба, перед гранчастою чавунною брамою, за якою стояла сторожка. Двері сторожки відчинились, і на порозі у жовтавому світлі зачорніла постать здорованя в плащі й низько насунутому капелюсі. Тримаючи руки в кишенях, він повільно пішов під дощем до брами.

Поки він наближався, розпліскуючи ногами калюжки, альбінос стояв, прихилившись плечем до ґрат, і цокотів зубами.

— Чого тобі треба? — спитав здоровань.

— Ворушися, котику! Містер Конент хоче побалакати з твоїм босом.

Охоронець смачно плюнув у мокру темряву. — А ще чого йому хочеться? Ти знаєш, котра зараз година?

Конент рвучко відчинив дверцята машини й рушив До воріт. Дощ посилився, заглушаючи голоси.

Молверн повільно обернув голову й поплескав Джін Едрієн по руці. Вона відштовхнула його руку й прошепотіла:

— Ох, йолоп ти, йолоп!

Молверн зітхнув.

— А я не шкодую, золотко. Їй-богу, не шкодую!

Охоронець вийняв ключі на довгому ланцюжку, відімкнув браму й розчинив її до відпору. Конент з альбіносом повернулися до машини.

Конент, поставивши одну ногу на приступку, залишився стояти під дощем. Молверн витяг з кишені свою важку фляжку, навпомацки перевірив, чи не з'явилося на ній нових прим'ятин, і, відкрутивши кришку, простяг фляжку дівчині:

— Випий, воно додасть сміливості.

Вона не відповіла, не ворухнулася. Молверн ковтнув віскі, сховав фляжку й задивився на мокрі дерева великого саду, на гроно освітлених вікон, що ніби зависло в небі над широким Конентовим плечем.

Якась машина наближалася до них знизу, простромлюючи мокру темряву кинджалами фар. Під'їхавши до їхнього лімузина, машина зупинилась. Конент підійшов до неї, сунув голову у вікно й щось сказав. Машина дала задній хід, виїхала на під'їзну алею, і світло її фар, ковзнувши по підпірній стіні, зникло, а тоді знову з'явилося попереду двома яскравими білими овалами на кам'яному порталі.

Конент сів у лімузин, альбінос вирулив на алею і теж під'їхав до будинку. На круглій, обсадженій кипарисами цементній стоянці всі повиходили з машин.

Великі двері над сходами були розчинені, на порозі стояв чоловік у купальному халаті.

Тарго з двома гангстерами, що міцно тримали його за руки, саме піднімався сходами. Він був простоволосий, без пальта, у своєму білому піджаку. Проти гангстерів Тарго здавався справжнім велетнем.

Решта прибулих також піднялися сходами й слідом за дворецьким у купальному халаті пройшли через хол, стіни якого були обвішані портретами чиїхось предків, потім бундючно декорованим овальним залом, потім ще одним холом і ввійшли до обшитого панелями кабінету з прихованими світильниками, важкими шторами на вікнах, глибокими шкіряними кріслами.

За великим темним письмовим столом у ніші, утвореній низькими книжковими шафами, стояв напрочуд високий худий чоловік. У нього було густе волосся, зморшкувате біле обличчя з маленькими й вузькими, невдоволено скривленими губами та тьмяними чорними очима. Він трохи сутулився, і блакитний вельветовий халат із шовковими вилогами тільки підкреслював його дивовижну худорбу.

Дворецький зачинив двері, але Конент штовхнув їх і рухом підборіддя показав на них двом гангстерам, що привели Тарго.

Обидва вийшли. Альбінос зайшов боксерові за спину і, натиснувши на плечі, посадив його в крісло. Одна щока в Тарго була брудна. Очі дивились осоловіло — як у людини, що наковталася снотворного.

Дівчина підбігла до нього, вигукнула:

— Ой, Дьюку, що вони зробили з тобою, Дьюку?

Тарго скинув на неї оком, криво посміхнувся.

— Виказала нас, шкуро? За мене можеш не турбуватись. — Говорив він теж якось силувано, неприродно.

Джін Едрієн відійшла від нього, сіла і обхопила себе руками за плечі, так наче їй стало холодно. Кортуей обвів неприязним поглядом усіх присутніх і безбарвним голосом спитав:

— Наскільки я розумію, це — шантажисти, але нащо було привозити їх сюди серед ночі?

Конент скинув плащ і пожбурив його на підлогу за торшером. Запаливши нову сигарету, він вийшов на середину кімнати й спинився, широко розставивши ноги. Він і тут лишався самим собою — самовпевненим, владним, зухвалим гангстерським босом.

— Дівчина сама захотіла зустрітися з вами — щоб попросити пробачення і пообіцяти, що вона більше не буде. Отой піжон у піджаку морозивного кольору — це Тарго, боксер. Він улаштував фейєрверк у нічному ресторані, а потім зняв таку бучу в поліції, що його там нагодували снотворним, щоб заспокоївся. Другий — це Тед Молверн, син старого Маркуса. Що він за один, я ще не добрав.

— Я приватний детектив, сенаторе, — холодно пояснив Молверн, — і представляю тут інтереси своєї клієнтки, міс Едрієн.

Дівчина швидко глянула на нього й опустила очі. Конент повів далі:

— Відомого вам Шенвера хтось спровадив на той світ. Без нашої участі. Цю справу ми ще з'ясуємо.

Сенатор кивнув, сів за стіл і, взявши біле гусяче перо, полоскотав ним собі за вухом.

— А щоб ви на моєму місці зробили з цією компанією, Коненте? — спитав він деренчливим голосом.

Конент знизав плечима.

— Я взагалі панькатися не звик, але тут я пішов би законним шляхом. Побалакав би з окружним прокурором, домігся б, щоб їх узяли під варту за підозрою в шантажі. Вигадав би якусь історію для газет, потім перечекав би, доки галас ущухне. А тоді витурив би цих штукарів за межі штату и попередив: поткнетеся ще раз — зітру на порох.

Сенатор Кортуей полоскотав пером за другим вухом і крижаним тоном промовив:

— Для них відстань — не завада, вони можуть знову причепитися до мене. Ні, як уже діяти законно, то позивати в суд. Нехай їм дадуть строк і запроторять їх куди слід. Цю банду треба знешкодити раз й назавжди.

— Ви не можете судитися з ними, Кортуею. Це поставить хрест на вашій політичній кар'єрі.

— А до біса з тією кар'єрою, Коненте. Я радо пішов би на відпочинок. — Губи сенатора викривились у посмішці.

— Дзуськи! — гарикнув Конент. Він озирнувся і наказав: — Підійди-но сюди, сестричко.

Джін Едрієн підвелася, повільно перейшла кімнату, стала перед столом.

— Ви впізнаєте її? — прогарчав Конент.

Якийсь час Кортуей мовчки придивлявся до напруженого обличчя дівчини. Тоді поклав перо на стіл, висунув шухляду й вийняв якесь фото. Перевівши погляд з фото на дівчину, а з неї — знову на фото, він пробубонів:

— Цю фотографію було зроблено багато років тому, але схожість, по-моєму, дуже помітна. Я б не вагаючись сказав, що це одне й те саме обличчя.

Він опустив фото на стіл і таким же неквапним рухом вийняв із шухляди й поклав поряд з фотографією пістолет.

Побачивши пістолет, Конент скривився і хрипко сказав:

— Нащо він вам, сенаторе? Слухайте, ваша вигадка з судом — то бридня. Я змушу цих штукарів написати детальні зізнання, і якщо вони знову візьмуться за своє, ми накриємо їх уже по-справжньому.

Усміхнений Молверн наблизився до письмового столу.

— Дозвольте мені глянути, — сказав він і, нахилившись, схопив фото.

Худа рука Кортуея стислася була на рукоятці пістолета, та потім розслабилася. Відкинувшись до спинки крісла, він уп'явся поглядом у Молверна.

Молверн пильно придивився до фотографії, опустив її і неголосно сказав Джін Едрієн:

— Іди сідай.

Вона повернулася до свого крісла, втомлено опустилася в нього.

Молверн тим часом заговорив знову:

— Мені подобається ваша ідея щодо судового процесу, сенаторе. В основі своїй вона логічна й розумна, і здійснення її стало б новим словом у практиці містера Конента. Та, на жаль, здійснити її неможливо. — Він постукав нігтем по фотографії. — Схожість між цим портретом і міс Джін Едрієн — тільки поверхова. Я особисто вважаю, що на фото зображена інша дівчина.

Її вуха мають іншу форму й сидять нижче. Відстань між очима менша, ніж у міс Едрієн, лінія підборіддя більш видовжена. Такі риси зовнішності не змінюються, то що ж у вас лишається? Лист, у якому від вас вимагають грошей? Але ж ви не можете показати пальцем на того, хто його писав, бо якби могли, то давно б це зробили. Ім'я дівчини? Випадковий збіг! То що ж лишається?

Конентове обличчя було тверде, мов граніт, але голос його зірвався, коли він спитав:

— А що ти скажеш про копію метрики, яку ця лялечка вийняла зі своєї сумки, розумнику?

Молверн злегка всміхнувся, потер щелепи пучками пальців.

— Хіба вона одержала копію не від Шенвера? Я гадав — від нього. А Шенвер уже на тім світі.

Конентове обличчя скривилося від люті. Він стис пальці в кулак, судорожно ступив уперед.

— Ах ти ж сучий сину…

Джін Едрієн, подавшись уперед, дивилася на Молверна круглими очима. Тарго витріщив на нього свої каламутні світлі очі і мляво посміхався. Кортуей теж прикипів до нього поглядом. Обличчя сенатора, однак, лишалося безвиразним, холодним, спокійно-відчуженим.

Конент раптом вибухнув реготом, ляснув пальцями:

— Гаразд, кажи далі! Молверн неквапно заговорив:

— Я назву вам ще одну причину, яка унеможливлює судовий процес. Це — постріли в ресторані Сірано. А до того — погрози з вимогою, щоб Тарго програв якусь зовсім не вирішальну зустріч із боксу. А ще раніше — напад на міс Едрієн у готелі, коли бандюга оглушив її і покинув на порозі, в розчинених дверях її номера. Розкиньте розумом, Коненте! Невже ви не можете зв'язати все це докупи? Я уже зв'язав.

Кортуей раптом подався вперед, поклав долоню на рукоятку пістолета, затис її в пальцях. Чорні очі його здавалися дірками на закляклому блідому обличчі.

Конент ні словом, ні рухом не виказував своїх думок.

Молверн повів далі:

— Чому Тарго погрожували розправою і чому після того, як він усе ж таки виграв бій, найманий убивця прийшов до нього в нічний ресторан, тобто місце, найменш придатне для такого діла? Тому, що в тому ресторані Тарго був зі своєю дівчиною, і тому, що Сірано, власник цього ресторану, протегує йому. Цебто: якби в ресторані щось сталося, поліції протуркотіли б усі вуха отією історією з погрозами — і слідство пішло б хибним шляхом. Тепер вам ясно? Ті погрози мали правити за виправдання для вбивства. Вбивця мав наказ стріляти, коли Тарго з дівчиною будуть де-небудь разом; убивця мав застрелити дівчину, але виглядати це мало так, ніби полював він на Тарго. Ясна річ, Тарго він теж міг порішити, але першою мала загинути дівчина. Бо в цьому шантажі, в цій бомбі уповільненої дії, динамітом була вона. Без неї шантаж перетворився б на мильну бульбашку, а жива міс Едрієн являла б для вас вічну загрозу якщо не здирства, то скандального судового процесу. Ви знали про неї і про Тарго, бо ІІІенвер злякався і продав їх. А Шенвер знав про найманого вбивцю і про те, що мені відоме його обличчя, бо чув, як я розповідав про нього Тарго. Тож коли вбивця з'явився, і я побачив його, Шенвер навмисне затіяв зі мною п'яну бійку, щоб не дати мені зупинити його.

Молверн замовк і знов обережно торкнувся пальцями щелепи. Він пильно дивився на Конента з-під насуплених брів.

Конент озвався знехотя, зовсім захриплим голосом:

— То не моїх рук діло, друже. Хоч вір, хоч ні — не моїх.

— Слухайте далі, — відказав Молверн. — Той бандюга міг убити дівчину ще в готелі. Але він не вбив її, бо Тарго там не було і бою Тарго ще не провів, а тому всі попередні способи збити поліцію зі сліду пішли б собаці під хвіст. Бандюга прийшов до готелю тільки для того, щоб подивитись, як міс Едрієн виглядає без гриму. Але вона, чимось налякана, зустріла його з пістолетом у руці. Тож він оглушив її і втік. А приходив він тільки для того, щоб подивитись.

Конент повторив:

— То не моїх рук діло, друже.

Вийнявши з кишені парабелум, він тримав його тепер в опущеній руці, дулом униз. Молверн знизав плечима.

— Так, не ваших. — Він обернувся і вп'явся поглядом у сенатора Кортуея. — Цс діло його рук. Тільки він був зацікавлений у вбивстві дівчини. І він же подбав про те, щоб відвести підозру від себе. Він змовився з Шенвером: у разі, якби щось пішло не за планом, Шенвер мав утекти, а відповідати перед законом довелося б тому, проти кого свідчили б усі докази — могутньому босові Доллу Конентові.

Кортуей кволо посміхнувся і мовив зовсім безживним голосом:

— У цього хлопця багата фантазія, але ж він… Тарго підвівся. Обличчя в нього перекривилося, і, насилу ворушачи губами, він просичав:

— А по-моєму, це правда, містере Кортуей, і за ваші діла я скручу вам зараз в'язи.

— Ану сядь, піжоне! — наказав альбінос і наставив на Тарго пістолет.

Тарго напівобернувся і врізав кулаком альбіносові в щелепу. Той відлетів назад, ударився головою об стіну. Пістолет випав з його руки, ковзнув по підлозі.

Тарго рушив через кімнату.

Конент скоса стежив за ним, але з місця не зрушив. Тарго пройшов повз нього, мало не зачепивши його. На Конентовім обличчі не ворухнувся жоден м'яз. Воно ніби закам'яніло — тільки звужені в щілинки очі блищали з-під насуплених брів.

Коли Тарго був уже за крок від столу, Кортуей підняв свій пістолет, побілілим пальцем натис на гачок і вистрелив.

Молверн кинувся через кімнату й затулив собою Джін Едрієн — затулив від усіх, хто був у кабінеті.

Тарго подивився на свої долоні. Рот його скривила безглузда посмішка. Він сів на підлогу й притис обидві руки до грудей.

Кортуей знову підняв пістолет, але тут заговорив Конентів парабелум. Прогриміли два постріли, і руку сенатора залила кров. Його пістолет упав під стіл, і він нахилився, щоб підняти зброю, — його довге тіло зігнулося в дугу, так що над краєм столу видно було тільки хребет.

— Устань і отримай своє, продажна твоя душа! — вигукнув Конент.

Під столом прогримів постріл. Спина Кортуея зникла з очей.

За мить Конент обійшов стіл, нахилився, випростався.

— Ковтнув свинцю, — сказав він дуже спокійно. — Вистрелив собі в рот… От і нема в мене більше чистої і чесної руки в сенаті.

Тарго звалився на бік і закляк на підлозі.

Двері кабінету розчахнулись. Скуйовджений дворецький зазирнув з порога, розтулив рота, але побачив пістолет у Конентрвій руці, тіло Тарго на підлозі — і так і не здобувся на слово.

Альбінос зіп'явся на ноги, помацав щелепу, зуби, похитав головою. Потім, тримаючись за стіну, підійшов до свого пістолета й підняв його.

— Гарний же ти в мене охоронець, — визвірився на нього Конент. — Ану, сідай за телефон. Виклич з управління поліції старшого нічного чергового капітана Меллоя — хай негайно виїздить сюди.

_ Молверн обернувся, простяг руку, підвів холодне підборіддя Джін Едрієн.

— Уже розвиднюється, золотко. І дощ, здається, вщух, — сказав він спроквола. Потім витяг свою нерозлучну фляжку. — Випий. Випий за упокій душі містера Тарго.

Дівчина похитала головою і затулила обличчя руками. Минуло ще багато часу, перше ніж здалеку почулося виття сирен.

10

Худенький, стомлений з вигляду хлопець у блакитній уніформі із срібними галунами та срібними ґудзиками притримав дверцята ліфта рукою в білій рукавичці й сказав:

— Вертун уже одужує, але на роботу ще не вийшов, містере Молверн. Старший посильний Тоні теж не з'явився. Одні гарують, інші вилежуються.

Молверн відповів з кутка кабіни, де він стояв разом з Джін:

— Це ти так гадаєш.

Хлопець почервонів. Молверн ступив ближче до нього і поплескав його по плечу:

— Не зважай на мене, синку. Я цілу ніч не спав — доглядав хворого приятеля. Ось тримай, купиш собі другий сніданок.

— Та що ви, містере Молверн. Я ж не хотів… Двері відчинилися на дев'ятому поверсі. Молверн з дівчиною пройшли коридором до номера 914. Молверн узяв з її руки ключ, відімкнув двері, прочинивши їх, устромив ключ ізсередини і сказав:

— Лягай спати й не прокидайся до вечора. Ось, візьми мою фляжку, ковтнеш трохи на сон грядущий. Краще спатиметься.

Дівчина пройшла до кімнати й мовила через плече:

— Я не хочу віскі. Зайди на хвилинку. Я тобі розповім дещо.

Він увійшов, зачинив за собою двері. Яскравий прямокутник сонячного світла лежав на килимі, торкаючись канапи. Молверн запалив сигарету, задивився на візерунки килима.

Джін Едрієн сіла, скинула капелюх, скуйовдила своє волосся. З хвилину помовчавши, вона сказала, немовби зважуючи кожне слово:

— Я дуже вдячна тобі за все, що ти для мене зробив. Але я не розумію, навіщо воно все тобі.

Молверн відповів:

— Я міг би назвати кілька причин, але так чи так Тарго загинув, і якоюсь мірою винен у його смерті і я. Хоч якщо подумати я не просив його скрутити в'язи сенаторові Кортуею.

— Ти, звісно, вважаєш себе героєм, — відповіла дівчина, — але насправді ти просто йолоп, ладний перти на рожен заради першої-ліпшої босячки, що вскочила в халепу. Забудь про все це. Забудь Тарго й забудь мене. Ні він, ні я не варті були й хвилини твого часу. Я хотіла сказати це тобі, бо я поїду звідси, як тільки мені дозволять. Власне, я прощаюся з тобою, більше ми не побачимося.

Молверн кивнув, дивлячись на сонячний прямокутник на килимі. Дівчина провадила далі:

— Такі речі казати нелегко. Я зовсім не шукаю співчуття, називаючи себе босячкою. Я задихалася в стількох нічліжках, роздягалася в стількох дешевих шинках, так часто ходила голодна, так часто брехала людям, що інакше мене не назвеш. Через те я й не хочу, щоб ти водився зі мною.

— А знаєш, тебе приємно слухати, — всміхнувся Молверн. — Говори далі.

Вона метнула на нього погляд, тоді знов опустила очі.

— Як ти вже й сам здогадався, ніяка я не Джанні. Але ми з Джанні приятелювали, виступали в одному номері — «сестри-близнята», — коли ще модно було зображати сестер-близнят.

Ми переінакшили її ім'я, поділили його на двох: Ада і Джін Едрієн. Ясна річ, скінчилося тим, що наш номер освистали; тоді ми прибилися до мандрівної трупи. Але в Новому Орлеані трупа розпалася. Для Ади це була остання соломинка. Вона отруїлася снотворним. Я залишила собі її фотографії, бо вона розповіла мені все своє життя. І дивлячись на портрет того кощавого піжона з холодними очима, думаючи, як він кинув її напризволяще, я дедалі більше ненавиділа його. Ада була його дочка — це точно, можеш не сумніватися. Я навіть писала йому, просила допомогти їй, хоч трішечки допомогти, — й підписувала листи її ім'ям. Але він жодного разу не відповів. Тож коли вона отруїлась, я присяглася помститися за неї…

Дівчина замовкла, туго сплела пальці, а тоді рвучко розняла їх — немов хотіла зробити собі боляче.

— Сірано познайомив мене з Тарго, — помовчавши, сказала вона. — А Тарго — з Шенвером. Шенвер упізнав фотографії. У Сан-Франціско він був колись агентом розшукного бюро, що за контрактом із Кортуеєм стежило за Адою. Ну, а що було далі — ти знаєш.

— Чудово! — відказав Молверн. — Заслухатися можна! Мене тільки дивує, чому ти згадала про благородні мотиви тепер, а не раніше. Невже ти хочеш переконати мене, що робила все ще не заради грошей?

— Ні, гроші я взяла б. Але справа була не тільки в грошах. Кажу тобі: я — босячка.

Ледь усміхнувшись, Молверн відповів:

— Що ти знаєш про справжню босоту, що тобі відомо про справжніх злодіїв, золотко? Ти тільки спробувала обминути закон — і зразу ж упіймалась. А коли б і не впіймалась, ті гроші однаково не принесли б тобі щастя. То були б брудні гроші, а вони щастя не приносять. Повір мені — я знаю.

Вона здивовано, недовірливо поглянула на нього. Він торкнувся своєї щелепи, болісно скривився й повів далі:

— Я знаю, бо сам живу на брудні гроші. Мій батько розбагатів на будівельних махінаціях, а крім того, він брав хабарі й не гребував прибутками навіть від гральних закладів та борделів. Уся його політична діяльність була тільки засобом до самозбагачення. Заради грошей він не зупинявся ні перед чим. А коли багатство те розрослося настільки, що йому лишилося вже тільки сидіти й дивитись на нього, старий узяв та й помер. Але й мені його гроші щастя не принесли. І, мабуть, ніколи не принесуть. Бо ріс я в одному з ним лісі й успадкував усі його вовчі повадки. Я гірший за босяка, золотко. Я той паразит, що розкошує, навіть не крадучи, бо за нього вже накрав хтось інший. — Він струсив попіл на килим, насунув капелюха на очі й додав: — Поміркуй над цим і не втікай далеко, бо вільного часу в мене скільки хочеш і я тебе однаково наздожену. Поміркуй: чи не краще нам буде втекти разом?

Він рушив до дверей, спинився, ще раз глянув на сонячний прямокутник на килимі, потім на дівчину — і вийшов.

Коли двері за ним зачинилися, дівчина підвелась, перейшла до спальні і, як була, в шубці, упала на ліжко. Вона довго лежала, втупивши очі в стелю. Потім усміхнулась. І, всміхаючись, заснула.

Вільям Айріш СТРОК МИНАЄ НА СВІТАНКУ Повість

_{Переклав Володимир Митрофанов}

_{Перекладено за виданням: William Irish. Deadline At Dawn. Doubleday and Co., New York, 1959.}

За десять хвилин перша

Для неї він був усього лиш рожевий квиток на танець. До того ж квиток зужитий, розірваний навпіл. З кожного такого десятицентового квитка вона мала два з половиною центи заробітку. То була просто одна з незліченних пар ніг, що ганяли ЇЇ по всій залі цілісінький вечір, аж до глупої ночі. Аніщо, нуль, але той нуль мав право попихати нею, як хотів, доки минали його п'ять хвилин. П'ять хвилин гримких, пронизливих, оглушливих синкоп, мов навальний буревій серед купи порожніх бляшанок — там, на естраді, де грає джаз. А тоді — нагла тиша, неначе хтось нараз вимкнув рубильник. І кілька секунд якоїсь дивної глухоти. Кілька секунд, коли можна звести дух, коли її ребра не стискав чиясь чужа рука. І знову все спочатку — ще один буревій, ще один рожевий квиток, ще одна пара ніг, що женуть її по залі, ще один нуль, що попихає нею як хоче.

Атож, оце і все, що вона про них думала. О, вона дуже любила свою роботу! Дуже любила танцювати… а надто — за гроші!.. Часом вона шкодувала, що не народилася крива. Або ж глуха — тоді б вона не чула тромбона, що задирав свого довгого носа до стелі. Тоді б вона прала чиїсь брудні сорочки у пральні чи мила посуд десь у кав'ярні. Та чи варто мріяти? Однаково нічого не справдиться. Але ж як трохи й помріяти — хіба це кому вадить? Втрачати однаково нема чого…

В усьому величезному місті вона мала одного-однісінького друга. Він завжди був там, де йому належало. До того ж він не танцював, і це була найбільша з його чеснот. Він весь час був напохваті й кожного вечора, здавалося, казав їй: «Тримайся, дівчино, лишилася тільки година! Ти витримаєш, ти завжди витримувала!» А трохи перегодя знову: «Тримайся, тримайся, дівчино! Тепер уже тільки півгодини. Я працюю на тебе». І нарешті: «Ще одне коло, дівчино! Тільки одне коло. На той час, як ти знову побачиш мене, буде вже рівно перша».

Він казав їй таке щовечора. Він ніколи не зраджував її. Єдиний в усьому Нью-Йорку він стояв за неї. І єдиний мав серце в ті нескінченні вечори.

Вона могла бачити його лише з двох вікон — з тих, що виходили на бічну вулицю, — і кожного разу, минаючи їх у танці, поглядала на нього. Вікна в залі завжди були трохи прочинені, щоб припливало свіже повітря і щоб перехожі на вулиці чули музику: може, хтось і заверне потанцювати. Перед іншими вікнами, застуючи небо, стриміли високі будинки, а з отих двох крайніх вона бачила свого друга. Він лагідно дивився на неї крізь вузький просвіток між двома будинками. Іноді позад нього видніла купка зірок. Ці зірки були ні до чого, а от він таки допомагав їй. Що ти візьмеш од зірок? Яка користь з усього сущого взагалі?..

Він був досить далеко, але вона мала гострі очі. Він нечітко вирізнявся на тлі чорної завіси неба — світляне кружало з дванадцятьма рисками всередині обода. І з двома світляними стрілками. Ті стрілки ніколи не задлявались, ніколи не спинялися, ніколи не збиткувалися над нею. Вони працювали на неї і неухильно, дюйм по дюйму, посувалися вперед і вперед, щоб визволити її, відпустити додому.

То був годинник — так, годинник на вежі «Парамаунт» у протилежному кінці Нью-Йорка, на розі Сьомої авеню та Сорок третьої вулиці. Як і всі годинники, він скидався на людське обличчя. Але то було обличчя друга. Незвичайний друг для стрункої двадцятидвохрічної дівчини з вогненно-рудим волоссям! Однак він таки справді допомагав їй, хоч як це дивно…

Того друга можна було побачити і з вікна її кімнатки в мебльованому будинку, коли стати на стілець і витягти шию, хоч звідти до нього було ще далі. Але там у безсонні ночі він видавався байдужим спостерігачем, котрого її життя анітрохи не обходило. А тут, у цьому білячому колесі, в цій божевільні, він щоразу допомагав їй — з восьмої вечора до першої ночі.

Через партнерове плече вона з надією позирнула на свого друга, і той сказав їй: «Ще десять хвилин. Найгірше вже минулося. Зціпи зуби — і навіть незчуєшся…»

— А тут у вас людно…

Якусь мить вона не могла збагнути, звідки долинули ті слова, бо думки її занеслися десь далеко. Відтак звернула увагу на нуля, що тим часом кружляв її у танці.

Он як, йому ще й балачок заманулося? Е ні, з цим вона дасть собі раду. Он він скільки часу не наважувався обізватись, не те що більшість із них. Танцював-бо з нею вже третій, а то й четвертий танець поспіль; принаймні їй здавалося, що костюм такого кольору вже досить довго манячить перед її невидющими очима. А втім, хто його знає — вона ніколи по придивлялася до них, не намагалася відрізнити одного від одного. Цей один, либонь, надто мовчазний або просто сором'язливий, отож і заговорив не так скоро.

– ’Ге.

Вона не змогла вимовити це слово коротше, бо тоді зовсім не було б чого вимовляти. Він зважився на нову спробу:

— Тут завжди так багато людей?

— Ні, коли зачинено, нема нікого.

Атож, нехай собі витріщається. Вона не зобов'язана бути привітна. Єдиний її обов'язок — танцювати. Він заплатив свої десять центів тільки за роботу її ніг, а не за теревені.

У залі пригасили світло, як робили завжди перед останнім танцем. Вимикали горішні лампи, й пари човгали по підлозі у півтемряві, наче привиди. Це мало розчулити відвідувачів — нехай ідуть додому з таким враженням, ніби вони перебули цілий вечір на самоті з партнеркою. І все це — за ті ж таки десять центів і склянку лимонаду…

Вона скорше відчула, ніж побачила, що він трохи одхилив голову й пильно роздивляється її, силкуючись збагнути, чого вона така. Тоді відвела очі й незворушно, байдуже втупилась у нескінченний коловорот мерехтливих блискіток на стінах, що їх розкидала, обертаючись під стелею, велика дзеркальна куля.

Ти ба, він вдивляється їй в обличчя, хоче знати, чого вона така! Там однаково нічого не написано. Нехай би ліпше поникав по театральних агентствах, де, напевне, й досі витав її тінь, нетерпляче дожидаючи з раннього рання на найближчому до дверей стільці. Там неодмінно ще зостався її дух — адже вона змарнувала стільки часу в тих агентствах!.. Або заглянув би до поганенького кабаре на Джамайка-роуд — єдиного місця, де вона таки знайшла роботу, але мусила покинути її ще до початку репетицій ревю: була така необачна, що пристала на шефову пропозицію залишитися після того, як усі інші дівчата пішли додому… А ще нехай би зазирнув у щілину автомата на Сорок сьомій вулиці, у ту саму щілину, що одного незабутнього дня поглинула її останню монетку — найостаннішу, яку вона мала. Автомат клацнув і викинув дві пухкі пампушки; але відтоді він уже не клацав для неї, бо вона не мала більше монеток. А скільки разів по тому вона стояла перед ним голодна!.. Та насамперед нехай би кинув оком на стару, пошарпану валізу під ліжком у її кімнатці. Вона не важка, одначе повна. Повна вкритих цвіллю, спаплюжених, нікому не потрібних надій…

Ось де треба шукати пояснення, а не на її обличчі. Адже обличчя — це тільки маска.

Він знову спробував заговорити:

— Я ще ніколи тут не був.

Вона не спускала очей з сріблястих блискіток, що танцювали на стіні.

— Без вас було так нудно…

— Ви, мабуть, стомлюєтесь танцювати цілий вечір?

Цього вимагала його гідність — пояснити її грубощі якоюсь іншою причиною, а не особистою неприязню до нього.

Вона знала, добре знала, які вони всі… Цього разу її очі звернулись на нього, в них палала лють.

— Та що ви! Я ніколи не стомлююсь. А цих танців мені просто замало. Я ще й дома ночами вправляюся.

Удар був влучний, і він ураз опустив очі. Тоді знову подивився на неї.

— Е, то ви на когось сердита!..

Він вимовив це не як запитання, а як відкриття.

— Так. На саму себе.

Отже, він не хоче вгамуватися! Невже нездатен зрозуміти натяку, навіть коли йому це втовкмачують навпростець?

— Вам тут не подобається?

Далебі, це запитання немов вінчало всі ті безглузді теревені, що ними він так незграбно пробував утягти її в розмову!

Вона відчула, як їй стиснулось у. грудях од люті. Тепер уже вибух був неминучий. Та, на щастя, відповідати не знадобилося: скрегіт і гуркіт бляшанок нараз урвався на якійсь відчайдушній ноті; мерехтливі блискітки на стінах вгасли, а натомість засвітилися лампи під стелею; труба вивергнула останню руладу, що правила тут за сигнал: «Час додому!» Примусова інтимність скінчилася, ще десять центів відроблено…

Вона спустила вниз руку, що безживно лежала на його плечі, й водночас примудрилася не грубо, але рішуче зняти його руку зі своєї талії. По тому зітхнула з величезною полегкістю, якої навіть не намагалася приховати.

— На добраніч. Уже зачиняємо.

Обернулась іти і вже була ступнула вбік, та в останню мить спинилася, помітивши подив на його обличчі. А він заходився нишпорити в кишенях, раз по раз видобуваючи звідти зібгані жмутки кпи і кін на танці. Ось він уже ледве держить ту купу обома руками.

— О боже, значить, мені не треба було стільки купувати! — мовив безпорадно, більше сам до себе, аніж до неї.

— Ви що, хотіли отаборитися тут на цілий тиждень? Скільки ви їх купили?

— Не пам'ятаю. Доларів на десять. — Він звів на неї очі. — Просто я хотів сюди потрапити і навіть…

— Он як, просто хотіли сюди потрапити? — глузливо перепитала вона. — Сто танців! Та в нас ніколи стільки й не грають за вечір. — І кинула оком на двері, що вели до фойє. — Не знаю тепер, що й робити, касирка вже пішла. Грошей вам не повернуть.

Він усе ще держав у руках ті квитки, але вигляд мав скорше розгублений, аніж засмучений.

— Та я й не прошу, щоб мені їх повернули.

— Квитки дійсні й на інші дні.

— Навряд чи я зможу ще коли прийти, — стиха озвався він і раптом простягнув квитки їй. — Візьміть. Адже ви маєте з них якусь частку, правда?

Її руки мимоволі потяглися були до тої купи квитків. Але ту ж мить вона опанувала себе й відступила.

— Ні! — мовила з викликом. — Я не розумію… Але однаково не треба, дякую.

— Мені вони ні до чого. Я ніколи більше сюди не прийду. Краще б ви їх узяли.

Там було багато відсотків, що самі йшли до рук, але, навчена гірким досвідом, вона вже давно поклала собі не поступатися ніколи й нікому, нехай би навіть це й не вело до якихось прикрих наслідків. Якщо поступишся раз, хоч у чомусь, то поступишся і вдруге, а там — іще, уже й легше, а відтак, дивись…

— Ні! — рішуче повторила вона. — Може, я й дурна, але мені не треба грошей, яких я не заробила.

І пішла, тепер уже зовсім: крутнулась на каблуках і подалася через спорожнілу залу до своєї убиральні. Обернулася тільки біля дверей, та й то цілком випадково, коли їх відчиняла. Обернулась і побачила, як він зібгав у руках свої квитки, байдужно кинув той безформний жмут на підлогу і рушив до виходу.

Він протанцював з нею щось із шість танців; отже, викинув квитків більш як на дев'ять доларів! І то був не просто показний жест, щоб її вразити, — адже він навіть не бачив, що вона дивиться на нього. Нічого не скажеш, легко розкидається грішми! Ніби не знає, куди їх подіти, як швидше їх позбутися. А коли це щось і означає, то тільки одне: він не звик мати гроші. Авжеж, на таких речах вона тепер уже розуміється. Ті, що мають гроші, завжди знають, куди їх подіти…

Вона знизала плечима й причинила за собою двері.

Тепер їй треба було дістатися на волю. Та це випробування її вже не лякало. То стало для неї однаково, що перейти брудну калюжу: потерпи якусь хвилю — і все минеться, і ти вже на тім боці.

Коли вона вийшла в залу, там стояв присмерк. Прибиральниці, яка мила підлогу, вистачало й однієї лампи.

Вона рушила через ту похмуру, схожу на велетенську печеру, пустку. Світло й темрява неначе помінялися місцями. Тепер надворі стало видніше, ніж тут, у залі. Проходячи повз два крайніх вікна, вона знову побачила його — свого друга й спільника. Він був, як завжди, на тому самому місці, і його круглий світляний циферблат звично вирізнявся на темному небі. Вона штовхнула обертові двері й вийшла у фойє, де ще горіли всі лампи. Там було двоє. Один сидів на диванчику, закинувши ногу на бильце, і, певне, на когось чекав: він ледве позирнув на неї. Другий був той самий, що танцював з нею останні декілька танців. Проте дивився він не на двері зали, звідки вона вийшла, а у вікно, на вулицю. Скидалося на те, що просто не знав, куди податись, і навіть у думці не мав когось очікувати.

Вона хотіла пройти повз нього мовчки, але він торкнувся рукою капелюха — був уже в капелюсі — й спитав:

— Ви додому?

Коли в залі вона була гостра, мов оцет, то тепер обернулася на сірчану кислоту. Тут не було розпорядника, що в разі потреби міг би прийти їй на допомогу, і вона мусила боронитися сама.

— О ні, я оце допіру прийшла. Я завжди піднімаюся сходами задом наперед.

Вона спустилася вкритими гумовою доріжкою східцями й вийшла на вулицю. Він лишився там, нагорі. Як видноти досі не знав, що йому далі робити. Але ж дивно — він, безперечно, ні на кого не чекав… Е, та що їй до того! Що їй до нього й до них усіх!..

На вільному повітрі було хороше; та після тої душогубки хоч де було б хороше. Одначе справжня небезпека чигала саме тут, на вулиці. Оті двоє, що походжали туди й сюди, ховаючись у затінку попід стінами будинків, аж ніяк не викликали довіри. В темряві жевріли тільки вогники їхніх сигарет, що звисали в обох зі спідньої губи. Вона не пам'ятала такого дня, щоб їх тут не було. Мов ті коти, що чатують біли йори, полюючи на мишу. Ті, що стовбичили там, нагорі, здебільшого дожидали якоїсь знайомої дівчини, а ці, що тинялися коло входу, підстерігали першу-ліпшу…

Повернувши на тротуар, вона рушила своєю дорогою. Вона знала наперед, як усе буде. Могла б написати про те цілу книжку. Та тільки не варто бруднити чистий білий напір. Далебі, не варт. Усе це просто брудна калюжа, що її треба переступити, йдучи додому.

Цього разу почалося з посвисту — до такого способу вони вдавалися нерідко. То не був щирий, відвертий, лункий посвист, а умисне приглушений, таємничий. Вона знала, що свистять до неї. А тоді почула й словесний додаток:

— Куди це ми так поспішаємо?

Та вона навіть не пришвидшила ходи, бо то означало б надати справі більшої ваги, ніж вона того варта. Коли вони думають, що ти боїшся, то стають іще нахабніші…

Чиясь рука вчепилась їй за лікоть. Не пробуючи випручатися, вона зупинилась і подивилася на ту руку, а не в обличчя.

— Забери, — мовила крижаним тоном.

До тротуару під'їхала машина. Її дверцята були гостинно прочинені.

— Ну гаразд, нас треба довго умовляти. Я вже повірив. А тепер ходімо — таксі чекає.

— Я з тобою і в одному автобусі не поїду.

Він намагався підштовхнути її до машини. Та їй вдалося зачинити позад себе дверцята і прихилитися до них спиною.

Навпроти зупинився якийсь перехожий. Вона позирнула через напасникове плече і впізнала того самого молодика, котрий стовбичив там нагорі, у фойє, коли вона виходила. Та вона ніколи й ні в кого не прохала допомоги на тих вулицях — так принаймні ніколи не помилишся. Та й однаково за хвилину все скінчиться.

Молодик підійшов ближче і невпевнено спитав;

— Може, мені слід щось зробити, міс?

— А вас, мабуть, треба запросити, як запрошують охочих виступити по радіо в «Годині добрих діянь»? Коли вам одібрало руки, покличте поліцая!

— Не треба нікого кликати, міс, — відповів він з дивовижною сумирністю, що аж ніяк не пасувала до обстанови.

Він підтягнув напасника до себе, і вона почула глухий звук удару в кістку — певне, в щелепу. Той заточився, вдарився об задній буфер машини і, втративши рівновагу, гепнувся спиною на брук. Якусь хвилю ніхто з них трьох не зрушував з місця. Потім той, на бруківці, квапливо порачкував убік, кумедно перебираючи ногами, — певне, боявся, що відлетів не досить далеко. Як і годиться людині, що має доволі здорового глузду, аби не гаяти часу на запізнілі прояви хоробрості, він мовчки, без погроз чи лайки, підхопився на рівні й накивав п'ятами. Машина теж поїхала геть: шофер зрозумів, що поживи тут не буде.

Не можна сказати, що її вдячність була надміру палка.

— Ви завжди отак баритеся? — спитала вона.

— Але ж я не знав… То міг бути якийсь особливий ваш друг, — промимрив він.

— Ви гадаєте, що особливі друзі мають право чіплятися до людини, коли вона йде додому? І ви сам так робите?

Він усміхнувся.

— Я не маю особливих друзів.

— Можете вважати, що висловилися за двох, — сказала вона. — А мені вони й не потрібні.

Він зрозумів, що вона хоче урвати розмову і зараз же піти.

— Мене звуть Квін Вільямс, — мовив хапливо, намагаючись затримати її ще трохи.

— Дуже рада.

Ці слова прозвучали далеко не так приємно, як вони виглядають на папері.

Вона знову намірилась іти. Він обернувся 1 позирнув у той бік, куди подався її напасник.

— Як ви гадаєте — може, мені пройти з вами один-два квартали?

Вона не дозволила й не заборонила йому цього.

— Він не повернеться, — тільки й сказала.

Узявши її невиразну відповідь за цілковиту згоду, він рушив у ногу з нею на поважній відстані в один-два кроки. До кінця кварталу обоє ішли мовчки. Вона — тому що твердо поклала собі й пальцем не кивнути, аби підтримати розмову; він — тому, що був надто боязкий і не знав, про що говорити тепер, коли йому дозволено провести її. Перейшли вулицю. Вона помітила, як він озирнувся, але не сказала й слова. Так само мовчки поминули й другий квартал. Вона дивилася просто себе, так, наче була сама.

Підійшли до другого перехрестя.

— Мені ліворуч, — коротко кинула вона і повернула за ріг, неначе залишаючи його без зайвих церемоній.

Він не зрозумів натяку і, якусь мить повагавшись, повернув слідом за нею. Вона помітила, що він знову озирнувся.

— Можете заспокоїтись, — мовила глузливо. — Він утік зовсім.

— Хто? — здивовано спитав він. І тільки тепер зрозумів, про кого йдеться. — Та ні, я про нього й не думав.

Вона зупинилася, щоб оголосити ультиматум.

— Ось що я вам скажу, — почала рішуче. — Я не просила вас проводжати мене до самого дому. Хочете йти — справа ваша. Тільки затямте одне: нічого собі не уявляйте і не забирайте в голову ніяких дурниць.

Він вислухав її мовчки. Та й перед тим, коли вона хибмо витлумачила його настороженість, теж нічого не заперечив. То було чи не перше, що їй у ньому сподобалося, відтоді як він трапив їй на очі з годину чи дві тому.

Вони попростували далі, все так само осторонь одне від одного і все так само мовчки. То було незвичайне проводжання. Та коли вже хтось мав її проводжати, то вона воліла б, щоб саме в такий спосіб.

Тепер вони йшли провулком, темним, наче тунель, — над ним була естакада надземної залізниці.

Нарешті він заговорив. Їй здалося, що то перші його слова після сутички коло таксі.

— Невже ви ходите отут серед ночі сама?

— А що ж такого? Тут не страшніше, ніж там. А коли хто й нападе, то тільки щоб забрати гаманець.

Вона вже стомилася весь час тримати свої кігтики напоготові. Непогано було, хоч би задля переміни, сховати їх туди, де їм належало бути.

Він знову озирнувся — вже в котрий раз, — неначе в тій пітьмі, що крізь неї вони йшли, можна було щось угледіти.

— Ви що, боїтеся, щоб він не накинувся на вас із ножем? Він цього не зробить, не тривожтеся.

— Я й не помітив, що озираюся. Мабуть, така вже в мене з'явилася звичка…

«Щось його непокоїть, — подумала вона. — Без причини отак щоразу не озираються». Згадала його дивну поведінку в дансингу: спочатку набрав цілу купу квитків, а потім викинув їх, наче вони втратили всяку ціну, тільки-но минув вечір. Згадала й ще дещо і спитала:

— Коли я виходила, ви стояли там у фойє нагорі, пам'ятаєте? Ви когось чекали?

— Ні, нікого, — відповів він.

— Тоді чого ж ви там стояли? Адже було вже зачинено.

— Не знаю, — сказав він. — Просто ще не надумав, куди піти й що робити.

Чому ж тоді він не стояв на вулиці коло дверей? Відповідь напрошувалася сама: людини, що стоїть у фойє, з вулиці не видно. Поки вона там, їй ніщо не загрожує, а внизу, коло дверей, її легко помітити тому, хто підстерігає.

Та вона не спиталася в нього, чи правильний її здогад, бо ту ж мить у її свідомість з лунким скреготом — неначе впали залізні грати у фортечній брамі — вдерлась інша думка: «Не смій співчувати! Яке твоє діло? Що тобі до того? Навіщо тобі про те знати? Хіба ти нянька в цих нетрищах? Хіба про тебе саму хто коли потурбувався? Тебе й досі ще не навчили. До синців побили, а ти все подаєш руку кожному, кого здибаєш на дорозі. Що тобі зробити, щоб ти нарешті порозумнішала? Хряпнути тебе по голові шматком свинцевої труби?..»

Він знову озирнувся. Та вона не сказала нічого. Вони дійшли до Дев'ятої авеню, темної, широкої і похмурої. Червоні та білі намистини автомобільних фар не розганяли темряви. Раптом течія світляних намистин сповільнилась, а тоді й зовсім спинилася, перетворившись на блискучу діадему.

Вона вже була стала на бруківку, та він нараз відсахнувся назад.

— Ходімо. Зелене світло, — сказала вона.

Він одразу ж пішов за нею, але ця зупинка виказала його: дівчина зрозуміла, що причиною був не світлофор, а самотня постать на протилежному боці, що поволі віддалялась од них, — то черговий поліцай обходив свою дільницю.

Вони перейшли вулицю і вступили в безодню нового кварталу, де ледь мерехтіли три острівці світла. Тепер у повітрі відчувалася вогкість і гіркуватий дух нафти. Десь попереду розлігся хрипкий гудок буксира, до нього Озвався ще один — здалеку, з боку Джерсі.

— Уже недалеко, — мовила вона.

— Я ніколи не був у цьому районі, — признався він.

— За п'ять доларів на тиждень далі від річки житла не знайдеш.

Вона розкрила сумку й намацала рукою ключ. То був підсвідомий,майже інстинктивний порух — наперед упевнитися, що ключ на місці. Коли дійшли до середнього світлого острівця, вона зупинилася.

— Тут.

Він звів на неї очі. Вона подумала, що дивиться вія якось ніби дурнувато. Проте в його погляді не було нічого схожого на любосні заміри.

Вони стояли майже навпроти дверей її будинку, як завжди, розчинених навстіж. Раніше на сходах було зовсім темно, і вона страшенно боялася заходити в будинок уночі; та коли за дверима когось зарізали, там з'явилася маленька тьмяна лампочка. «Тепер принаймні буде видно, хто штрикне тебе ножем у спину, якщо це вже має статися…» — похмуро кепкувала вона в думці.

Вона не стала гаяти часу на прощання, щоб швидше опинитися на відстані, недосяжній для його простягнутої руки.

— Усе гаразд, — мовила коротко і в наступну мить була вже у дверях, а він лишився на тротуарі.

Досвід навчив її чинити саме так, а не стояти поруч і слухати умовляння та заперечення.

Та, перше ніж піти, вона ще помітила, як він знову озирнувся в темряву, звідки вони щойно вийшли. Ним володів страх.

Хто він був для неї? Просто рожевий квиток на танець, квиток, розірваний навпіл. Два з половиною центи заробітку з кожних десяти. Пара ніг, ніщо, нуль…

Чверть на другу

Вона пішла до сходів. Тепер вона була сама. Нарешті сама, уперше від восьмої вечора. Її не обіймали чоловічі руки. Чужий віддих не торкавсь її обличчя… Вона не дуже добре уявляла собі, яке життя в раю, але гадала, що воно має бути тільки таке: коли ти сама і поруч тебе — жодного чоловіка.

Бліда й зморена, вона поминула оту єдину лампочку над сходами. Спочатку йшла хоча повільно, проте цілком упевнено, та, здолавши два переходи, неначе охляла: її почало хитати з боку в бік, і мусила триматися то за стіну, то за дерев'яні поруччя.

Нарешті видобулась на саму гору і, тяжко дихаючи, прихилилася до своїх дверей. Ще трохи, зовсім трошки — і все. Все — до завтрашнього вечора…

Вона дістала ключ, встромила його в замкову щілину, обернула; відтак штовхнула двері й, вийнявши ключ, причинила їх за собою. Не рукою, не за клямку, а просто плечем, хитнувшись назад.

Намацала вимикач і засвітила світло.

Ну от! Це — твоя оселя. Оця кімната. Задля цього ти спакувала валізу і приїхала сюди. Про це ти мріяла в свої сімнадцять років. Для цього виросла гарна на вроду, ніжна, зваблива. Виросла…

Тут ніде й кроку ступити, щоб не спіткнутися на уламки. Вони громадяться по всій кімнаті, сягають кісточок, колін. Невидимі уламки — рештки потрощених мрій, розбитих сподівань, зруйнованих надхмарних палаців…

Тут ти іноді плакала ночами, плакала тихо, безгучно. Або ж просто лежала з розплющеними очима, нічого не відчуваючи, до всього байдужа. І міркувала: чи скоро постарієш? Либонь, уже скоро…

Нарешті вона відхилилась од дверей і, знімаючи капелюшка, кинула оком на тьмяне дзеркало в кутку. Ні, ще не скоро. Та й буде дуже прикро, коли це все-таки станеться.

Вона важко впала на стілець і скинула туфлі. Ноги даються людям не на те, що мусить ними робити вона. Хіба може людина отак без кінця танцювати!..

Вона встромила ноги у м'які пантофлі з безформними закотами і сиділа все так само нерухомо, безсило зронивши руки.

Попід стіною стояло старе, продавлене ліжко. Посеред кімнати, під лампочкою — стіл і стілець. На столі — конверт з маркою і надписаною адресою: «Місто Глен-Фолз, штат Айова. Місіс Енн Колмен». А поруч — аркуш поштового паперу. На ньому всього три слова: «Вівторок. Люба мамо!» — і нічого більше.

Закінчити листа — дрібниці, вона вже написала безліч таких листів. «У мене все гаразд. Вистава, в якій я граю, має великий успіх, і на неї важко дістати квитки. Вона зветься…» Можна поставити першу-ліпшу назву з газети. «Роль у мене не дуже велика, просто трохи танцюю, але в наступній виставі мені обіцяють роль із словами. Отже, бачите, мамо, за мене тривожитись нема чого…» І далі: «Прошу вас, не питайте, чи потрібні мені гроші. Це ж просто смішно. Самі бачите, я й вам трохи посилаю. Мала б посилати більше, бо платять мені цілком пристойно, але я трохи витратилася. В нашому ділі треба піклуватися своєю зовнішністю. А до того ж моя квартира. Вона дуже гарна, але коштує досить дорого. Та й негритянці, моїй служниці, платити доводиться. Але наступного тижня я неодмінно постараюся прислати більше…» І два доларових папірці ляжуть у конверт — папірці, невидимо зрошені її кров'ю.

Отак вона завжди писала. І цього листа могла б закінчити з заплющеними очима. Можливо, допише його завтра, коли виспиться. Так, треба буде дописати — він уже три дні лежить на столі. Тільки не сьогодні. Часом людина так стомлюється, що її охоплює зневіра. Буває несила навіть збрехати. І тоді між рядків може прохопитися…

Вона підвелась і пішла до ніші в задній стіні. Там стояв газовий таганець. Вона витерла сірника, повернула кран — і над конфоркою спалахнув голубуватий вінчик полум'я. Тоді взяла з полиці й поставила на таганець старий бляшаний кавник. Каву засипано ще вранці, коли не так тяжко рухатися. Перш ніж розстебнути й зняти сукню, вона підійшла до вікна запнути фіранку. І — прикипіла до місця.

Він усе ще стояв унизу. Там, на вулиці, біля будинку. Той, що проводжав її. Стояв край тротуару, наче не знав, куди йти далі. Був нерухомий, але, видно, не спокійний.

А проте, він зостався не через неї, бо не дивився вгору, не шукав її очима у вікнах і не заглядав у двері, в яких вона зникла. Він поводився так само, як і тоді, коли йшов з нею, — озирався на всі боки, напружено вдивляючись у темряву. Авжеж, почуття, що володіли ним, неважко було вгадати навіть з височини третього поверху. Він таки чогось боявся.

Його поведінка ще дужче роздратувала її. Чого йому треба? Чому він не йде звідси? Вона хоче здихатися їх усіх, хоче забути про них — усіх, хто хоч трохи причетний до тієї божевільні, до її пастки! А він — один із них.

Їй хотілося напастися на нього: «Забирайся геть! Чого ти там стовбичиш? Ану мерщій ходу, поки я не гукнула поліцая!..» О, вона знала, що казати, аби примусити людину піти!..

Та не встигла вона розчинити вікно, як…

Він глянув уздовж вулиці, в напрямі Десятої авеню. І вона побачила, як він здригнувся й зіщуливсь.

Ще мить — він метнувся вбік і зник з очей. Певне, сховався за дверима будинку.

Але що ж його так наполохало? Вулиця внизу, як і раніш, була безлюдна й темна, мов револьверне дуло; тільки світло поодиноких ліхтарів скісно лягало на тротуар.

Вона стояла, притулившись обличчям до шибки: вичікувала й спостерігала. Нараз у темряві замаячіла невиразна біла пляма. Ще кілька секунд, і все стало зрозуміле — то був патрульний поліційний автомобіль. Він їхав тихо, з вимкнутими фарами, щоб застукати злочинців на гарячому. Не мав на меті нічого певного, нікого не вистежував. Просто їхав собі й завернув сюди, цілком випадково.

Ось він уже поминув будинок. Їй раптом схотілося відчинити вікно й гукнути їм, щоб зупинилися, сказати: «Отам, за дверима, ховається якийсь тип. Спитайте його, що він замислив». Та вона не зрушила з місця. Навіщо? її анітрохи не обходили його справи, та, зрештою, так само не обходили її і справи поліції.

Автомобіль поїхав далі й зник за рогом.

Вона почекала хвилин зо дві, щоб побачити, як він вийде з будинку. Та він не виходив. На тротуарі перед дверима нікого не було. Отже, він ховався десь на сходах. Певне, зовсім перелякався.

Нарешті вона запнула фіранку й відійшла од вікна. Але роздягатися не стала. Наблизилася до дверей і прислухалась. Відтак поволі відчинила двері. Вийшла на сходову площадку й, нечутно ступаючи у своїх м'яких пантофлях, рушила до поруччів; обережно нахилилася і поглянула вниз, у тьмяно освітлений глибокий колодязь, на саме його дно.

І там, унизу, побачила його. Він сидів згорбившись на долішніх східцях. Був без капелюха. Мабуть, зняв його і поклав поруч себе. Сидів спокійно, тільки раз у раз куйовдив рукою волосся.

Сама не знаючи навіщо, вона раптом засичала — не дуже голосно, але так, щоб він почув.

Він здригнувся, схопивсь на ноги й злякано подивився вгору. І побачив над бильцями її обличчя.

Вона подала йому знак піднятися. Він зараз же зник з очей, але вона чула, як він швидко йде нагору, переступаючи через східці. А невдовзі показався на останньому переході й от уже, відсапуючись, стояв проти неї. Дивився на неї запитливо і водночас неначе з якоюсь надією.

Він був молодший, ніж їй спершу здалося. Молодший, ніж у тій душогубці. Там, либонь, сама обстановка надає їм лиховіснішого й бувалішого вигляду, ніж насправді.

— Що скоїлося, хлопче?

Вона переступила межу, що її сама собі створила, і тому говорила як могла грубо. Він сказав:

— Н-нічого… Я… Я вас не розумію… — І затнувся. Та зрештою здобувсь на відповідь: — Просто я сів трохи відпочити.

— Авжеж, — промовила вона незворушно. — Люди, яких ніщо не тривожить, завжди відпочивають на чужих сходах о другій годині ночі. Я знаю. То цілком природна річ. Недарма ж ви всю дорогу озиралися. Невже ви думаєте, що я нічого не помітила? І того, як ви гаялись у фойє, коли я виходила з свого хліва?

Втупивши очі в дерев'яне поруччя, він тер долонею по одному місцю, ніби хотів, але не міг стерти якийсь бруд.

Він ставав дедалі молодший на вигляд. Тепер йому було років двадцять п'ять. А там, коли вона вперше його побачила, він мав… Е, та хіба пацюки мають якийсь вік? В усякому разі, їхні літа нікого не цікавлять.

— То як вас звуть? Ви мені казали на вулиці, але я забула.

— Квін Вільямс.

— Квін? Ніколи, не чула такого імені.

— Це дівоче прізвище моєї матері.

З кімнати долинуло якесь шипіння, і вона метнулася туди. Хутко закрутила кран на таганці, зняла з конфорки кавник і перенесла на стіл. Двері лишилися відчинені, й вона підійшла зачинити їх.

Він не зрушив з місця і все так само тер поруччя, втупивши очі в підлогу…

Вона різко і владно сказала:

— Я оце зварила кави, то ви зайдіть на хвилину, поп'ємо разом. — І ту ж мить подумала: «Яка ти дурепа! Невже ніколи не порозумнішаєш? Чи ти не знаєш, що цього робити не можна? І все-таки робиш!..»

Він ступнув уперед, але вона стояла у дверях, немовби обороняючи вхід до кімнати.

— Тільки з однією умовою, — попередила крижаним голосом. — Я запрошую вас випити зі мною чашку кави — і нічого більше.

— Та ж я бачу, що ви за людина, в мене очі на місці, — сказав він напрочуд скромно — вона ще не чула такого від чоловіків.

— Ви собі не уявляєте, скільком чоловікам треба лікувати очі, — невесело пожартувала вона.

По тому оступилася набік, і він увійшов. Вона причинила двері.

— Говоріть тихо. У кімнаті поряд живе одна вреднюща баба… Візьміть собі отого стільця, а я присуну цей, якщо він не розвалиться.

Він поштиво сів на вказаний стілець.

— Можете кинути капелюха на ліжко, — великодушно дозволила вона. — Якщо дотягнетесь…

Обоє подивилися, як капелюх перекочував на ліжко, і невпевнено усміхнулись одне до одного. Та вона тут же схаменулася і притьмом споважніла; його усмішка теж згасла.

— В цьому баняку просто неможливо зварити одну чашку кави, — сказала вона, ніби вибачаючись за те, що покликала його до себе.

Потім дістала ще одну чашку та блюдце.

— У мене таких дві, бо їх продавали в крамниці по п'ять центів за пару. Мусила або взяти обидві, або переплатити, — пояснила вона. — Оце її вперше дістаю. Мабуть, треба обполоснути. — І пішла до позеленілого мідного крана, що був у тій-таки ніші. — Ви пийте, — мовила, стоячи до нього спиною, — не ждіть мене.

Вона почула брязкіт покришки на кавнику, коли він підняв його, щоб налити собі кави. І раптом покришка грюкнула об стіл, та так, що аж чашка задзвеніла.

Вона швидко обернулася.

— Що таке? Ошпарилися? Розлили на себе?

Їй здалося, що обличчя його поблідло. Він похитав головою, але не підвів на неї очей. Скидалося на те, що був чимось надто вражений. В одній руці тримав кавник, а в другій — конверт. Той самий конверт з адресою її матері. І зачудовано дивився на нього.

Вона підійшла до столу.

— Що з вами?

Він поглянув на неї, не випускаючи з руки конверта.

— Ви когось знаєте у Глен-Фолзі, в штаті Айова? Адже ви туди посилаєте цього листа?

— Так. Ну то й що? — спитала вона різко. — Це я пишу своїй матері. — У її голосі бринів виклик. — Хіба що? Ви маєте що-небудь сказати з цього приводу?

Він похитав головою й підвівся з стільця, але зараз же знову сів, не спускаючи з неї здивованого погляду.

— Не може бути! — вигукнув нарешті й провів долонею по лобі. — Адже я звідти приїхав! Це моє рідне місто. Я приїхав звідти десь понад рік тому… Ви хіба теж звідти? — недовірливо спитав він.

— Колись там жила, — мовила вона обережно.

Вона не сказала «теж». Таку вже собі виробила вдачу. Навчилася нікому не вірити, ніколи й ніде. То був єдиний спосіб не дати себе ошукати…

Цікаво, куди це він хилить?.. Стривай-но! Він, здається, послабив пильність. Добра нагода звалити його з ніг прямим ударом.

— То ви, кажете, з Глен-Фолза? — Вона дивилася йому просто у вічі. — А на якій вулиці ви там жили?

Він відповів одразу, перше ніж вона встигла сісти.

— На Андерсон-авеню, недалеко від Пайн-стріт. Другий будинок за рогом, між Пайн-стріт та Оук-стріт. Майже біля самого рогу…

Вона пильно стежила за його обличчям. Авжеж, так упевнено називає людина своє ім'я.

— Ви ходили в кіно «Перлина», що на майдані біля суду?

Цього разу він трохи загаявся з відповіддю.

— Коли я там жив, — відказав розгублено, з подивом у голосі, — там не було ніякої «Перлини». У Глен-Фолзі було тільки два кінотеатри: «Штат» і «Стандарт».

— Я знаю, — стиха мовила вона й поглянула на свої руки. — Я знаю, що там нема такого кіно. — Руки їй злегенька тремтіли, і вона сховала їх під стіл. — А як зветься та вулиця, де перекинуто місток через залізницю? Пригадуєте, місток над видолинком, де проходить колія?

На це запитання міг відповісти лише той, хто народився там, хто прожив там півжиття.

— Та хіба ж то вулиця? — просто мовив він. — Місток збудовано в дуже незручному місці, між двома вулицями, і до нього треба добуватися вузькою стежкою. Усі на це нарікають, сама знаєте.

Так, вона знала. Але річ у тім, що й він це знав!..

— Боже мій, ви погляньте лишень на себе! — сказав він. — Он як зблідли. Я й сам допіру був не менше вражений.

Отже, все це правда? І їй випав такий дивний жеребок?..

Вона обізвалася майже пошепки:

— Знаєте, де я жила? На Еме-роуд. Пам'ятаєте, де це? Так? Це наступна вулиця після Андерсон-авеню. Власне, навіть не вулиця, а завулок. Стривайте, таж задні стіни наших будинків мають бути зовсім навпроти! Ну, чи бачив хто таке!..

Вона помовчала. Тоді здивовано спитала:

— Як же вийшло, що ми не знали одне одного?

— Я виїхав у Нью-Йорк рік тому, — сказав він.

— А я тут уже п'ять років.

— А ми переїхали на Андерсон-авеню після батькової смерті. Більше двох років тому. А раніше жили на фермі під Марбері…

Вона швидко кивнула головою, рада, що ілюзія не розвіялась.

— Он воно що! Коли ви приїхали в місто, мене там уже не було. Тепер мої родичі вже напевне знайомі з вашими. Сусіди ж бо…

— Мабуть, що так. Я оце наче зараз бачу їх перед собою. Мати завжди любила… — Він затнувся і сказав: — Я й досі не знаю, як вас звуть.

— Мене звуть Руді. Руді Колмен. Цебто, справжнє моє ім'я Рут, але всі казали на мене Руді, навіть удома. Ой, як я ненавиділа колись це прізвисько! А тепер мені його наче бракує… То все через…

— Я розумію, через ваше волосся, — докінчив він за неї.

Його рука потяглася до її руки, повільно, несміливо, ладна миттю забратись, якщо її відштовхнуть. Її рука показалася з-під столу теж не дуже впевнено. Руки зійшлися, на мить з'єднались і знову роз'єдналися.

Вони зніяковіло всміхнулись одне до одного через стіл. Офіційне знайомство відбулося.

— Ну от… — мовив він нерішуче.

— Ну от… — стиха озвалася вона.

Здавалося, вони уклали угоду на грунті спільних інтересів.

— Я певен, що наші родичі там уже познайомились. Як ви думаєте? — спитав він.

— Постривайте-но! Вільямс… Щоправда, це дуже поширене прізвище… А чи нема у вас брата, з ластовинням?

— Є. Менший братик, Джонні. Але він ще хлопчисько, йому всього вісімнадцять.

— Б'юсь об заклад — він дружить з моєю племінницею! їй самій недавно минув шістнадцятий. Вона мені пише іноді, розповідає про свої сердечні справи. Саме тепер у неї нове захоплення — якийсь Вільямс, пречудовий хлопчина, коли не зважати на ластовиння. Та вона сподівається, що воно з часом зникне.

— А в хокей він грає?

— Так, у команді Джеферсонової школи, — відказала вона.

— Значить, це Джонні. Авжеж, це він!

Вони вражено похитали головами.

— Який тісний світ!

— Так, ваша правда.

Тепер вона вже безбоязно дивилася на нього. Та ще й як дивилася! Неначе вперше побачила. Неначе хотіла розглядіти кожну рисочку його обличчя, закарбувати в пам'яті… Звичайний собі хлопчина, щиросердий і простий, як бавовняна тканина. Нічого в ньому особливого — просто хлопець із сусіднього будинку. В житті кожної дівчини з невеликого містечка буває такий хлопець. І от він тут. Її хлопець! Той, що мав би стати її хлопцем, що став би її хлопцем, якби вона лишилася вдома, почекала ще трохи. Нічого особливого в ньому немає. Та й загалом у хлопцях із сусідніх будинків ніколи не буває чогось особливого — надто звикаєш до них…

Вони тихо розмовляли про своє рідне містечко, й очі їх мрійливо туманилися. Рідне містечко було тут, з ними, у цій кімнаті, а Нью-Йорк відступив за двері, в ніч. То вони змусили його відступити.

Обоє забули, хто вони, забули про все. Говорили вже не одне до одного, а кожен сам до себе. Та слова їхні зливалися в один швидкоплинний струмок, у безперервний потік спогадів.

— Отой дерев'яний хідник перед універсальним магазином… Там одна мостина завжди перекидалася, коли стати скраю. Либонь, її і досі не полагодили…

— А кав'ярню Грегорі пам'ятаєте? Які він вигадував назви! Морозиво «Східні ласощі Делюкс»…

— А Джеферсонова школа! Ви теж в ній училися?

— Аякже! Всі вчилися в Джеферсоновій. Там Іще перед ґанком обабіч сходів кам'яні укоси. Я завжди з'їжджала з них на ногах, коли йшла зі школи.

— Я теж. І англійську вам напевне викладала міс Еліот? Правда ж? У вас була міс Еліот?

— Авжеж. Англійську у всіх викладала міс Еліот.

На мить їй стало трохи боляче. Це хлопець із сусіднього будинку, а вона зустрілася з ним десь за дві тисячі миль і на п'ять років пізніше! Хлопець із сусіднього будинку. Той, котрого вона мала б знати, але ніколи не знала!..

— А в кінці головної вулиці — аптека, там теж непогано… — сказав він.

— А кручені паничі на вікнах…

— А ввечері на всіх верандах гамаки. Гойдаєшся собі, а поруч на підлозі — склянка лимонаду. Ви теж пили лимонад? Я — завжди…

— А вночі — ніякої музики. Тиша…

Голова її раптом упала на руки, так, наче їй підітнулися в'язи.

— Додому… — глухо долинув до нього її голос. — Додому!.. Як мені хочеться знову побачити маму…

Коли вона підвела голову, він стояв поруч. Не доторкнувся до неї, та вона відчувала, що хотів це зробити. Вона ховала від нього очі, повні сліз.

— Дайте мені сигарету, — мовила хрипко. — Я, коли плачу, завжди курю. Не знаю, що це таке зі мною. Я не плакала на людях уже хтозна-відколи.

Йому це не сподобалося. Сигарети він не дав.

— Чому ви не вертаєтесь? — спитав тихо.

Тепер їй знову здалося, що він набагато старший. А може, за цей час вона сама стала молодша? Тут, у великому місті, людина швидше старіє. От удома ти завжди молодий. І навіть коли думаєш про дім, то наче трохи молодшаєш на часинку.

Вона мовчала. Він спитав удруге:

— Чому ви не вертаєтесь? Чому не поїдете додому?

— Ви думаєте, я не пробувала? — сердито відказала вона. — Я давно підрахувала, скільки грошей треба на дорогу, і знаю все напам'ять. Не раз ходила в довідкове бюро… Прямий автобус є тільки один, відходить з Нью-Йорка о шостій ранку. Можна ще виїхати вечірнім автобусом, але тоді треба ночувати в Чікаго. А якщо заночувати в Чікаго або ще десь, то хтозна, чи не завагаєшся й не вернешся назад. Одного разу я навіть дійшла до самої автобусної станції і спаковану валізу при собі мала. Вже сиділа й чекала автобуса. А тоді не змогла. Втекла в останню мить. Здала квитка і знову притяглася сюди.

— Але чому? Чому ви не можете поїхати, коли хочете? Чому?..

— Тому що з мене нічого не вийшло. Вони там думають, що я неабияка зірка на Бродвеї, а я всього-на-всього платна партнерка в дансингу, лантух з тирсою, що його наймають, аби тягати по залі. Бачите оцей аркушик, на якому написано «Люба мамо»? Ось одна з причин — мої листи додому весь цей час. А тепер мені бракує сміливості повернутися, глянути їм у вічі й признатися, що я невдаха. На це треба чимало сміливості, а я її не маю.

— Але ж то ваші рідні! Ваша сім'я! Вони зрозуміють. Вони перші постараються розрадити вас, підтримати.

— Я знаю. Матері я можу розповісти все. Мова не про неї. А от сусіди, знайомі… Певне, вона всі ці роки хвалилася мною. Читала їм листи. Знаєте ж, як це ведеться… Звичайно, мати й сестри мені допоможуть. Вони й слова не скажуть. Але однаково їм буде боляче. А я цього не хочу. Я завжди хотіла повернутися так, щоб вони могли пишатися мною. А тепер, якщо я приїду, вони мене жалітимуть… — Вона позирнула на нього й похитала головою. — Та це тільки одна причина. До того ж не головна. Далеко не головна…

— А в чому ж річ?

— Я не можу вам сказати. Ви будете з мене сміятися. Не зрозумієте.

— Чого б я сміявся? І чому не зрозумію? Адже я й сам звідти і теж чужий у цьому місті, як і ви.

— Ну гаразд, слухайте, — сказала вона. — Причина — саме це місто. Ви думаєте, це просто кружальце на карті? Еге? А я вважаю його за свого особистого ворога і певна, що маю рацію. Це місто — лиходій. Воно змагає людину. Воно схопило мене в свої міцні лабети й не відпускає. 1 я не можу виїхати.

— Але ж будинки — це тільки бетонні стіни, що не мають рук. Вони не зможуть затримати вас силоміць, якщо ви надумаєте поїхати!

— Я ж казала, що ви не зрозумієте. Будинкам не потрібні руки. Коли їх так багато, коли вони громадяться купою, вони отруюють повітря. Я не знаю складних і мудрих слів. Я знаю лиш одне: у цьому місті є якийсь особливий дух, що йде від усіх цих будинків. Поганий, лиховісний, мерзенний. І коли людина дихає ним надто довго, він потрапляє їй під шкіру, входить у кров — і та людина вже пропаща. Місто її здолало. А тоді лишається тільки сидіти й чекати. І через деякий час місто оберне її п те, чим вона ніколи не хотіла й не думала стати. Тоді вже пізно. Тоді вона може їхати куди завгодно, хоч би й додому, але все одно довіку залишиться тим, у що обернуло її місто…

Тепер він дивився на неї мовчки.

— Вам здається, що все це дурниці. Ви не вірите мені, але я певна, що це справді так. Місто — підле. Якщо людина трохи слабкіша від інших, трохи повільніша, якщо її треба злегенька підтримати, допомогти їй переступити через прірву — оцю людину воно й хапає. Отут воно й показує своє нице обличчя. Місто — підступне й боягузливе. Воно б'є тільки тих, що впали, тільки їх, тільки їх!.. Так, це мерзенне місто! Може, для когось воно й хороше, але той «хтось» — не я. А для мене воно мерзенне. Я ненавиджу його. Воно — мій ворог.

— Тоді чому ви не їдете? — знову спитав він. — Чому?

— Бо не маю сили розірвати пута, що їх наклало на мене це місто. Я переконалася в цьому того раннього ранку, коли сиділа на автобусній станції. Тоді я зрозуміла. Що дужче ти хочеш поїхати, то сильніше воно тебе тягне назад. Воно підкралося до мене нишком, нашіптувало мені: «Ти зможеш поїхати в першу-ліпшу мить. Чому б не спробувати ще раз, не почекати ще один день? Чому б не почекати ще хоч тиждень?» І коли кондуктор автобуса гукнув: «Рушай!» — я вже йшла назад, зі своєю валізою в руці. Йшла знесилена, переможена. Я не жартую, йшла, і мені вчувалося, як тромбони й саксофони насміхаються наді мною десь згори, з-під дахів будинків: «Ага, попалася! Ми знали, що тобі забракне сили! А-та-та! Попалася!»

Вона похилила голову на руки.

— Може, я не здолала розірвати ці пута тому, що була сама. Сама я надто слабка. Якби зі мною був хтось іще, хто міг би схопити мене за руку й не дати втекти… Тоді, може б… Тоді я не піддалась би.

Він увесь напружився. Вона це помітила.

— Шкода, що я не зустрів вас учора, — почула його голос. Він говорив скорше сам до себе, аніж до неї. — Який жаль, що ми познайомилися сьогодні, а не вчора!

Вона зрозуміла, що це означає. Вчора він зробив щось таке, чого не слід було робити. І тепер не може повернутися додому. Нічого нового вона не почула. Догадалась-бо одразу: щось його непокоїть.

— Ну, мені пора, — глухо мовив він. — Треба йти.

І підійшов до ліжка взяти свого капелюха. Вона помітила, як він одгорнув край подушки, а другою рукою шаснув до внутрішньої кишені.

— Заберіть! — мовила різко. — І не смійте… — Тоді трохи пом'якшила тон: — Я маю гроші на дорогу. Відклала ще вісім місяців тому. Навіть щоб купити бутерброд на зупинці.

Він надів капелюха і рушив до дверей. Ішов повільно, нерішуче. Минаючи її, злегка торкнувся рукою її плеча, ніби справляв обряд посвячення в лицарі. Спільне горе і взаємне співчуття єднали цих двох людей, нездольних допомогти одне одному, людей, що їх спіткала та сама біда.

Вона почекала, доки він дійде до дверей, а коли віл узявся за клямку, спитала:

— Вони шукають вас? Правда?

Він обернувся й поглянув на неї, анітрохи не здивувавшись. Навіть не спитав, як вона здогадалася.

— Ще ні. Почнуть шукати десь о восьмій ранку, найпізніше — о дев'ятій, — відказав просто.

За двадцять хвилин друга

Він мовчки повернувся до столу, розстебнув піджак, засунув пальці за підшивку і, наче показуючи фокус з картами, видобув звідти пачку грошей — п'ятдесятидоларові банкноти. З другої поли з'явилася на світ ще одна пачка — ця вже по сто доларів.

Так він чаклував кілька хвилин. Гроші були сховані за підшивкою піджака, з обох боків і позаду, — щоб не впадало у вічі. І в кишенях також були гроші. На стіл одна по одній лягли сім пачок банкнот: шість — дбайливо перетягнуті гумовими стьожечками й остання — розпочата.

Її обличчя було незворушне.

— Скільки тут? — спитала вона рівним голосом.

— Тепер — не знаю. У всякому разі, більше як дві чотириста. Було рівно дві з половиною.

Обличчя її лишилося незворушне.

— Де ви їх узяли?

— Там, де не мав права брати.

Хвилину обоє мовчали, наче на столі між ними й не було ніяких грошей.

Нарешті він почав розповідати, хоч ніхто цього від нього не вимагав. Та він не міг далі мовчати. Адже вона — його землячка, дівчина з сусіднього будинку, і, якби вони були там, у рідному місті, він неодмінно звірився б їй зі своїм лихом. Звісно, там йому просто не довелося б говорити про такі речі. Але тут з ним це скоїлось, і він повинен їй тут-таки про все розказати.

— Донедавна я був помічником електромонтера — це щось ніби підмайстер. Ми робили всяку роботу: лагодили радіо, електричні праски, пилососи, ставили штепсельні розетки, справляли замки у дверях, — одне слово, різні дрібниці…

Звісно, я приїхав у Нью-Йорк не для того. Думав, знайду добре місце, буду вчитися, стану інженером. Авжеж! Дурень думкою багатіє… І все-таки це було краще, ніж першого місяця, коли я спав у парку на лаві. Отож я й не ремствував. Та десь місяць тому я втратив і цю роботу. Не те щоб мене звільнили — просто роботи не стало. Старий, якому я підсобляв, нездужав на серце, і лікарі сказали йому покинути працювати. Ну, він і покинув. Ніхто його не замінив, а я йому не родич. Він просто зачинив свою майстерню, і я знову лишився ні з чим. Цілими днями никав по місту й нічого не міг знайти. Щоправда, час від часу мене брали мити посуд у ресторанах та їдаленьках, де обідають автобусні кондуктори. Нічого кращого мені не траплялося…

Коли я зрозумів, що йду прямісінько на дно, мені слід було зараз же вернутися додому, написати своїм, щоб прислали грошей на дорогу. Вони б це зробили. Та, мабуть, зі мною було те саме, що й з вами. Я не хотів показати їм, що зазнав поразки, що не бути мені інженером. Адже я приїхав сюди з власної волі, хотів багато чого досягти. О, тоді я був хвацький хлопець!..

Засунувши руки в кишені, понурий і зсутулений, він мляво походжав по кімнаті й не відривав очей від підлоги. А вона уважно слухала його розповідь, сидячи боком на стільці і обхопивши руками плечі.

— А тепер я повинен розказати вам, що сталося минулої зими, за кілька місяців перед тим, як я лишився без роботи. Певне, це видасться вам негожим і ви навряд чи повірите мені, але все було так, як я кажу.

Нам нагодилася одна робота, яка не часто трапляється. Майстерня наша була на Третій авеню, але якраз там, де проходить, сказати б, кордон між бідняцькими кварталами та Золотим берегом. І от одного разу нас покликали в розкішний дім на Сімдесятій вулиці. Господар купив якусь ультрафіолетову лампу, щоб загоряти взимку дома й не їздити для цього на Флоріду. Отож, нам загадали поставити у ванній розетку, щоб вмикати ту лампу. Прізвище господаря — Грейвз. Воно вам про щось говорить?

Вона заперечливо похитала головою.

— Мені воно теж ні про що не говорило, та й тепер не говорить. Але мій хазяїн казав, що про цього Грейвза часто пишуть газети, у великосвітській хроніці. Звісно, він сам тої хроніки не читав, але якось знав про всі ці речі.

Робота була неважка. Правда, ми ходили туди три дні, але тільки тому, що працювали по годині на день, аби не заважати господарям. Треба було пробити дірку в стіні ванної на другому поверсі, видовбати жолобок під провід і прикрутити розетку.

Будинок той давній, і стіни в ньому товстелезні. Я ніколи не бачив таких товстих стін. Одного разу, коли я працював сам — мій хазяїн пішов по щось до майстерні, —. я довбав ту стіну і раптом ударив у якусь ніби дошку. Я не знав, що там таке, і взяв трохи вбік, щоб не пошкодити дерева. Ото і все…

А другого дня, — так, здається, це було другого дня, — коли не бачив таких товстих стін. Одного разу, коли я кімнати. Там у них щось подібне до бібліотеки чи кабінету. Той один пробув у кімнаті всього хвилини зо три. Двері були відчинені, і я побачив його, бо якраз проти дверей до ванної висить велике дзеркало. Він стояв біля тої самої стіни, в котрій з другого боку я видовбував жолобок. Він одхилив частину дерев'яної панелі,— стіни там до половини обшито панелями, — і повернув ручку на дверцятах сейфа у стіні. Такий собі невеличкий сейф… Тоді відчинив дверцята, витяг скриньку і став виймати звідти гроші.

Далі я не дивився і знову взявся до роботи. Я зрозумів, що задня стінка сейфа має виходити у ванну. Ото на неї я і натрапив першого дня. Більше я про це не думав. Не хочете — не вірте, ображатися на вас я не стану.

Вона промовила:

— Коли ви сказали, що ви з Глен-Фолза, я спершу не повірила. Та коли вийшло, що це правда, то чому не повірити, що ви й тепер кажете правду?

— Далі повірити буде важче. Сам не знаю, як це сталося. Знаю тільки, що сталося. Наче то був не я…

Так от, слухайте. Внизу, у вестибюлі, обіч надвірних дверей стояв невеликий столик. Я звичайно залишав біля нього свою скриньку з інструментом, а з собою брав тільки те, що було потрібно. І от, коли ми скінчили роботу й повернулися до майстерні, я почав діставати із скриньки інструмент і раптом побачив… Може, хтось упустив його туди?.. Служниця, що відчиняла нам двері, була якась чудна. Може, то вона недогледіла, коли прибирала на столику… Клянуся вам, я не знаю, яким чином він опинився у моїй скриньці!

— Що саме? — спитала вона.

— Ключ від надвірних дверей.

Вона подивилася на нього довгим допитливим поглядом.

Він заговорив знову:

— Я не знаю, як він туди попав. І не знав про це, доки не побачив у майстерні… — Він безпорадно розвів руками. — Та мені, звісно, ніхто не повірить.

— Годину тому я б не повірила, — призналася вона. — А тепер… Не знаю. Ну, розповідайте далі.

— Розповідати лишилося небагато, можете й сама здогадатися. Я хотів віддати ключа хазяїнові, але той уже пішов додому. Можна було віднести його туди, в дім, і повернути служниці. Та година була пізня, я стомився і хотів їсти. Отож і вирішив однести ключа на другий день, неодмінно. Але того дня я від восьмої ранку і аж дотемна працював, не мав ані хвилини вільної. А на третій день — просто забув. Забув, та й годі!..

Ну, а потім, я вже казав вам, робота скінчилась, і я опинився на вулиці. Трохи грошей, що в мене були, швидко розійшлись, і… Одне слово, вчора я взяв свою скриньку з інструментом, щоб подивитися, чи нема там чого продати або заставити. Все, що я мав окрім цього, я вже поспродував раніш. Я зазирнув у скриньку — і побачив той ключ. А побачивши, згадав, звідки він у мене.

Я поклав ключ у кишеню, трохи причепурився і подавсь до того будинку на Сімдесятій вулиці. Думав, поверну ключа, а там, може, знайдеться для мене яка робота — ну, хоча б перегорілі лампочки позаміняти…

Біля дверей я подзвонив. Але ніхто не вийшов. Я дзвонив ще і ще… Було це вдень. Я ходив перед дверима туди й сюди і не знав, що мені робити. А потім із сусіднього «будинку вийшов якийсь хлопчина і побачив мене — помітив, що я дивлюся на ті двері й ніби дожидаю. Він підійшов і сказав, що там нікого нема, поїхали у свою віллу за місто. Я здивувався, що на першому поверсі не зачинено віконниць, як це звичайно буває в таких випадках. Та хлопчина пояснив, що хтось із господарів зостався ще на кілька днів, а як він поїде, отоді, либонь, усе й позачиняють. Тоді я спитав, коли мені найліпше прийти, щоб застати його вдома. Хлопець не знав напевне, але порадив навідатись увечері.

І от я повернувся у свою комірчину і став чекати вечора. І поки я чекав, у мене виникла одна думка. Навряд чи треба казати яка — ви, певне, сама розумієте…

— Розумію, — кивнула вона.

— Ця думка дедалі міцнішала. Дуже погана думка. Такі думки — мов бур'яни, їх важко вирвати, коли вони вже пустили коріння в грунт, цебто людині в душу. А тут іще все, можна сказати, живило ті бур'яни. Я не мав жодного цента. Вже два дні я нічого не їв, анічогісінько. Коли нічого нема, і нема грошей, і ні на що купити навіть кави та булку… Тоді почуваєш себе дуже кепсько, — сказав він просто.

Відтак трохи помовчав і став розповідати далі:

— Уже два тижні я не навертавсь на очі хазяйці, щоб вона не вигнала мене з кімнати. Таке могло статися щохвилини, і я лишився б безпритульний… Отож, ця думка й росла, мов бур'ян. А я цілий день сидів на ліжку і вертів у руках отого ключа…

Десь близько сьомої, коли вже зовсім посутеніло, я вийшов з дому і знову подався туди… — Він невесело посміхнувся. — Більше на своє виправдання не скажу ані слова. Решту можете слухати без будь-якої поблажливості…

Я підійшов до будинку й побачив, що у вікнах на першому поверсі світиться. Отже, я не спізнився — адже йшов туди, щоб застати господаря вдома. Коло під'їзду чекало таксі. Й поки я стояв і роздивлявся, світло в будинку згасло. А ще за хвилину звідти вийшли двоє, чоловік і жінка. Вони рушили до таксі.

Вони не квапились. Я міг підбігти до них або гукнути, і вони зупинились би… Та я наче прикипів до місця. Стояв мовчки, спостерігав і вичікував, поки вони поїдуть. Вони відправлялися на цілий вечір: жінка була в довгій сукні, чоловік — у смокінгу. Так зодягнені, люди не повертаються скоро.

Вони сіли в машину й поїхали. Я теж попростував геть. Ішов, і обмацував у кишені ключа, й опирався тій причепливій думці. Я наблизився до будинку з другого боку, а тоді повернув назад і обійшов квартал знову.

Слово честі, я опирався щосили! Та, певне, сили було обмаль. Два дні я не мав у роті ані ріски, а натщесерце опиратися важко…

Я не взяв із собою скриньки з інструментом, але мав у кишені дві невеличкі викрутки — саме те, що треба. Скажу вам одразу: вони опинились у мене в кишені не випадково.

І все-таки я ще силкувався встояти проти спокуси і навіть був викинув ключ у вуличну смітницю. Але марно: за хвилину я повернувся й витяг його звідти. І рушив просто до дверей. Одне слово, таки не встояв. Ви не думайте, спочатку я почував себе пречудово і саме тому, що не встояв. — Він засміявся, але сміх той був гіркий. — А про решту вже годі й казати, і так усе зрозуміло… Одначе я все ж таки подзвонив біля дверей — востаннє, про псяк випадок. Хоч і знав, що там нема нікого. Потім відімкнув ключем двері. Вони подались одразу — господарі не поміняли замка. А може, навіть і не помітили, що ключ загубився, хтозна.

Я піднявся сходами, перейшов кабінет, чи що воно там у них таке, і опинився у ванній. Світло ввімкнув без усякого побоювання — вікна там нема, отже знадвору не видно. Дурнячий сейф — певне, лиш один такий і є! Тільки дверцята й рама залізні, а все інше — дерев'яне. І коли я одірвав задню стінку, все відкрилося: досить рукою сягнути — і скринька ось вона!.. Може, з кімнати в той сейф і справді нелегко залізти, адже ніхто й гадки не мав, що до нього добиратимуться ззаду.

Там було повно паперів та всіляких коштовних речей, але мене цікавили тільки гроші. Усі коштовності, прикраси та акції, що там були, я залишив на місці. Не чіпав нічого… Потім засунув скриньку назад і трохи навів лад у ванній — прибрав з підлоги штукатурку, запнув завіску над душем, щоб закрити діру в стіні. Якщо він зайде до ванної сьогодні ввечері, то, мабуть, нічого й не помітить, Він нічого не помітить до ранку, доки не відсуне завіски, коли ставатиме під душ.

От і по всьому… Я погасив світло, спустився вниз, вийшов, замкнув двері і мерщій ходу.

І одразу ж почалася кара. О боже, як мені довелось каратися! Не встиг я витратити й п'яти центів з тих грошей, не встиг пройти кварталу від того будинку, як уже карався. Раніш я не мав роботи, не мав грошей, але міг не ховати очей перед людьми. На вулицях я почував себе господарем — хоч не мав нічого іншого, зате вулиці принаймні були мої. А тепер і їх у мене відібрано. Надто довго перебувати на вулиці стало небезпечно. Мені здавалося, що люди поглядають на мене з підозрою, що вони зичать мені лиха, що треба бути обережним. А оті, що позаду!.. Мені аж спину судомило — от-от чиясь рука вхопить за плече!..

Тепер, коли я мав гроші, я не знав, що з ними робити. Ще півгодини тому мені ґвалт як потрібні були сотні всяких речей, за першу-ліпшу з них я ладен був віддати руку, а тепер — не міг пригадати жодної. Навіть їсти мені перехотілося. Я зайшов у найрозкішніший ресторан, який мені трапився, — то був насправді розкішний ресторан, — і замовив усі страви, що були в меню. Давно про таке мріяв. Поки ще замовляв, усе було добре, а коли передо мною почали ставити наїдки, мені подіялося щось дивне. Я нічого не міг проковтнути. Коли підносив їжу до рота, мене щоразу шпигала думка: «Це твоє майбутнє, ти проїдаєш літа свого життя». І шматок ставав мені поперек горла…

Я посидів ще трохи й не витримав. Не чекаючи решти страв, витяг із пачки грошей п'ятидоларову купюру, поклав її на стіл, устав і вийшов на вулицю. Там я подумав, що раніше, коли мав якихось десять центів, але своїх власних, чесно зароблених десять центів, мені не застрягали в горлі кава та булка, що я на них купував. Правду кажучи, після тієї кави з булкою мені однаково хотілося їсти, але на більше не вистачало…

І знову я ішов вулицею. Зустрічні кидали на мене підозріливі погляди. Зачувши позаду чиїсь кроки, я злякано сахався…

Уже два квартали слідом за мною дибав якийсь тип. Це занепокоїло мене ще дужче. Він тягся по п'ятах за мною, не відставав ані на крок… Та в цей час я почув музику, що долинала з прочинених вікон якогось будинку. Вибравши момент, коли мій переслідувач обернувся, я перебіг вулицю і шмигонув у двері дансингу. Мені здавалося, що то цілком безпечне місце, де можна спокійно перебути яку часинку, замість привертати до себе увагу на вулицях. Я набрав цілу купу квитків — щоб вистачило надовго. Тоді розглянувся по залі, й перша дівчина, що впала мені в око… — Він наморщив лоба й глянув на неї. —… То були ви.

— То була я… — повторила вона, замислено поводячи рукою до краю стола — звільна, без упину, сюди-туди.

Обоє довго мовчали.

— І що ж ви думаєте робити тепер? — спитала вона врешті.

— А що маю робити? Чекатиму. Чекатиму, доки мене злапають. Вони завжди знаходять злочинців. Усе випливе на світ годині о дев'ятій чи о десятій ранку, коли господар піде вмиватися. А тоді отой хлопчина, певне, згадає, що напередодні коло будинку вештався якийсь один. І який він із себе, той один. Потому мій колишній хазяїн скаже їм, хто я такий і де мешкаю. Це не забере багато часу, і, коли вони знатимуть усе про мене, вони мене злапають. Завтра, позавтра, в кінці тижня — хіба не однаково? Вони завжди досягають свого. Раніш я про це не подумав, про це починаєш думати потім. Тепер це «потім» настало, і я думаю…

Виїхати з міста або десь переховатися — марна річ, пуття з цього не буде. Не може бути в таких, як я, маленьких людей, що вчинили це вперше. Так чи інак знайдуть. Знайдуть скрізь — хоч тут, а хоч деінде. В них руки довгі, -і даремно намагатись утекти від них. Мені треба просто почекати тут, у Нью-Йорку…

Він сидів, утупивши очі долі, з сумною усмішкою переможеної людини. Неначе силкувався збагнути, як усе те скоїлося. Однак збагнути не міг.

Було в ньому щось таке, що зворушило її. Якась безпорадність — безпорадність людини, котрій опустилися руки, — і це зворушувало.

«Хлопець із сусіднього будинку! — гірко думала вона. — Ось хто він такий. Не злодій, не пройдисвіт, не завсідник дансингів — просто хлопчина, що стоїть на сусідській веранді, коли ти виходиш із дому. Той, якому ти махаєш рукою, ідучи до хвіртки. Той, що, бува, притулить до штахетника велосипед і, приязно та щиро усміхаючись, трохи погомонить із тобою… Він приїхав сюди, щоб стати інженером і вершити великі справи, приїхав завоювати місто, але місто здолало його самого».

Вона підвела голову і присунулася ближче до нього. Немовби переступила якусь невидиму межу, що доти їх розділяла. Відтак пильно подивилася на нього, зважуючи те, що надумала сказати.

— Слухайте, — мовила нарешті. — В мене є одна ідея. Що, як ми обоє повернемося туди, де нам і належить бути, — додому? Поїдемо туди, звідки приїхали? Ще раз спробуємо щастя? Поїдемо отим ранковим автобусом, що ним я сама ніяк не можу поїхати?..

Він мовчав. Вона нахилилася до нього.

— Невже ви не розумієте, що це конче потрібно — тепер або ніколи? Невже не бачите, як нівечить нас це місто? Невже не уявляєте собі, що з нами станеться через рік, навіть через півроку?.. Тоді вже буде пізно, вже нічого буде рятувати. Просто житимуть двоє інших людей, вони матимуть наші імена, але тобудемо вже не ми…

Він скинув очима на пачки грошей перед себе.

— Для мене й тепер уже запізно. Я опізнився на кілька годин, усього на один вечір. Але це все одно що ціле життя…

Тоді помовчав трохи і повторив те, що вже казав раніше:

— Шкода, що я зустрів вас лише сьогодні, а не вчора!.. Чому я не зустрів вас учора, коли всього цього ще не було?! А тепер уже нічого не вдієш. Вони просто чекатимуть на мене коло автобусної зупинки, там, у Глен-Фолзі. Поки ми приїдемо, вони вже знатимуть, хто я і звідки, а коли побачать, що тут мене нема, шукатимуть там. Якщо я поїду з вами, я тільки втягну і вас у цю справу. І ті люди — там, удома, — котрим не слід про це знати, побачать усе на власні очі… — Він похитав головою. — А ви їдьте. Я втратив свою нагоду, а ви її ще маєте. Їдьте сьогодні ж таки. Ваша правда — тут недобре, і ви неодмінно їдьте сьогодні, поки знов не завагалися. Коли хочете, я піду з вами до автобуса, проведу вас, догляну, щоб ви поїхали.

— Не можу! Я ж вам казала: я не можу поїхати сама. Місто надто дуже, і мені несила з ним боротися. Я вийду на першій зупинці й повернуся назад. Я не можу поїхати без вас, так само, як, мабуть, і ви не можете без когось — от хоч би без мене. Ви — моя остання нагода, а я — ваша. Тепер, коли ми познайомились, я це зрозуміла. Зректися цієї нагоди — однаково що вмерти, коли ще можна жити…

Її очі вп'ялись у нього, в них було благання.

— Але ж вони мене там чекатимуть! Я знаю це напевне. Мене схоплять, перше ніж я зійду з приступки.

— А як нічого не вкрадено, за що ж тоді вас арештовувати?

— Та ж украдено! Ось вони, гроші, перед вами.

— Я знаю. Але ще є час усе залагодити. Ось у чому моя ідея! Ви не візьмете їх з собою, і тоді не треба буде ховатися.

— Ви хочете сказати… Ви гадаєте, я міг би…

Він зірвався на ноги. Боявся вірити, сподіватися.

— Ви казали, що він сам у домі, що повернеться пізно, що до ранку нічого не помітить… — Вона говорила не спиняючись, одним духом. — Той ключ у вас? Ключ від надвірних дверей?

Він гарячково нишпорив по кишенях — швидко, так само швидко, як вона говорила.

— Не пригадую, щоб я його викинув… Може, залишив у дверях?.. — Короткий вигук, злетівши з його уст, сповістив, що ключа знайдено. — Є!.. — Він витяг ключа з кишені. — Ось він, осьде!..

Нараз обоє здивувалися, що ключ таки знайшовся.

— Дивно, що я його залишив у себе, правда ж? Це щось ніби…

— Еге… — Вона зрозуміла, що він хотів сказати, але так само не могла дібрати відповідних слів.

Він знову сховав ключа до кишені. Вона підхопилася я місця.

— Ви встигнете туди перше, ніж він повернеться додому. Зайдете і вийдете. Покласти гроші назад — хвилинна справа. А більше вам нема чого там робити. За дірку в стіні вас не переслідуватимуть — нічого ж бо не вкрадено…

Вона швидко зібрала розкидані по столі пачки грошей. І враз в обох сяйнула та сама думка. Вони з розпачем подивились одне на одного.

— Скільки ви потратили? Скільки взято з цих грошей?

Він потер лоба.

— Не знаю… Стривайте, зараз пригадаю… П'ять доларів за обід, що я не з'їв… Доларів з п'ятнадцять — оті квитки на танці… Двадцять. Доларів двадцять, не більше.

— В мене є, — різко кинула вона. — Зараз я сюди покладу.

Метнулася до ліжка, підняла край, матраца і, застромивши руку у його надра, витягла звідти гроші, такі пожмакані, наче їх катовано.

— Ні, що ви! — спробував заперечити він.

Вона знову напнула на себе залізний панцир, що був на ній у дансингу.

— Ну от що. Я роблю те, що визнаю за потрібне, і не хочу слухати ніяких заперечень. Повернути треба все чисто: якщо там не вистачатиме хоч одного долара, по закону це крадіжка, і вас можна арештувати. — І трохи лагідніше додала: — Вважайте, що я позичила вам ці гроші. Оддасте, як вернемося додому і ви станете до роботи. Тут вистачить і на квитки. — Вона тицьнула гроші йому в руку. — Отак! Тепер це наші спільні гроші: ваші й мої.

Він поглянув на неї.

— Не знаю, що й казати…

— Нічого не кажіть. — Вона знову сіла. — Найголовніше — сьогодні ж вибратися з цього клятого міста. Заждіть хвилину, я тільки перевзуюсь і покладу речі у валізу. В мене їх не багато…

Він рушив був до дверей.

— Ні, не виходьте! — квапливо мовила вона. — Я боюся, щоб ви десь не запропали.

— Я ніде не дінусь, — пообіцяв він ледь чутним голосом. Вона застебнула туфлі, підхопилася на ноги й легенько притупнула підборками.

— От дивина — втоми наче й не було!

Він дивився, як вона жужмом кидає речі у стару пошарпану валізу, видобуту з-під ліжка.

— А що, як він уже повернувся?

— Не повернувся! Ви повинні весь час твердити собі це, молитися про це. Вас не заскочили, як ви йшли туди взяти ці гроші, то чому ж мають заскочити тепер, коли ви йдете покласти їх назад?.. Він, певне, гуляє десь зі своєю дівчиною і не вернеться до пів на четверту, а то й до четвертої — адже проводжатиме її додому.

Вона сіла на підвіконня і, притулившись обличчям до шибки, подивилася кудись убік, вдалину.

— Куди ви дивитеся?

Вона зіскочила з підвіконня.

— На єдину порядну річ, що є в усьому цьому місті. На єдиного друга, що я маю. То годинник на «Парамаунті», отам, — він ніколи мене не зраджував, і я певна, що не зрадить і сьогодні. Звідси його можна побачити, якщо дивитись у просвіток між отими двома будинками. Ходімо, Квіне. Він каже, що ми можемо встигнути. А він мене ще ніколи не обманював.

Вона закрила валізу. Він одчинив двері і дав їй дорогу.

— Усе взяли? Нічого не забули?

— Замкніть двері, — стомлено мовила вона. — Я не хочу більше бачити цієї кімнати. Ключа залиште, він мені вже не потрібний.

Вони рушили вниз вичовганими сходами. Він ніс її пошарпану валізу, зовсім легку — адже там не було майже нічого, окрім розбитих мрій…

Біля надвірних дверей вони на хвильку задлялися. Він простяг руку до клямки, але її рука опинилася там на мить раніше. Відтак їхні руки зіткнулися. Кілька секунд обоє стояли нерухомо. Тоді подивилися одне на одного і всміхнулися — щиро й просто, мов діти. Він сказав:

— Я страшенно радий, що зустрівся з вами, Руді.

Вона сказала:

— Я теж дуже рада, Квіне.

Він забрав руку й дав їй відчинити двері — зрештою, до останньої хвилини це був її дім…

Друга година

Вулиця була безлюдна — ніде ані звуку, не чути навіть котів на смітниках.

Ідучи сюди, вони були чужі одне одному, і кожен думав про своє. Тепер вони простували поруч. Він узяв її руку і стиснув у своїй, немовби хотів захистити. Тоді насмішкуватим жестом торкнувся капелюха, хоч і не здолав приховати хвилювання.

— Прощавай, Нью-Йорку!

Вона швидко затулила йому рота рукою.

— Цитьте!.. Не треба! Місто ще може нас обхитрувати.

Він подивився на неї з ледь помітною усмішкою.

— Ви кажете це майже серйозно.

— Куди серйозніше, ніж ви собі гадаєте, — мовила вона.

На розі вулиці він спинився і поставив валізу на тротуар.

— Вам краще почекати мене на автобусній станції. Я піду сам. А на станції зустрінемося.

Вона рвучко схопила його за руку — так, наче злякалася, що він раптом щезне.

— Ні, ні! Якщо ми будемо порізно, місто знову почне свої підступи. Мене обсядуть сумніви: а чи можна вам вірити? Вас теж непокоїтиме думка: чи варт на мене здаватися?.. А там і незчуємось, як… Ні, ні, нам не можна розлучатись ані на мить.

— А що, як він уже вернувся? Ви тільки… Вас арештують як мою спільницю…

— Для вас ризик однаковий, хоч би й без мене. Ми підемо разом. Подивіться, чи нема де таксі, — що пізніше ми туди дістанемося, то небезпечніше…

— На ваші гроші?

— Пусте, — відказала вона.

Вони побачили дві світляні намистини, що котилися до них. То було таксі. Обоє враз підняли руки й побігли назустріч, не чекаючи, доки машина під'їде ближче.

— На Шістдесят дев'яту, — швидко кинув він водієві. — Я скажу, де зупинитися. Їдьмо навпростець, через парк, так буде швидше.

Машина рвонулася вперед, на північ, і, поминувши най-розкішні квартали П'ятдесят сьомої вулиці, повернула на Сьому авеню.

— Чого ви забилися в самий куток? — спитав він.

— Нью-Йорк пильнує за нами. Щоразу, як виїжджаємо на перехрестя, мені здається, що за рогом, десь у темряві, є вороже око — ми його не бачимо, а воно стежить… Місто знає, що ми хочемо втекти від нього, і перешкоджатиме нам як тільки зможе.

— Яка ви марновірна, — поблажливо мовив він.

— Коли маєш ворога і знаєш про це, то стаєш не марновірний, а просто обачний.

Трохи перегодя вона обернулась і, примруживши очі, подивилась у заднє віконце. Там, на заході, лиховісно стриміли темні громаддя будинків — наче велетенські чорні кактуси на тлі низьких хмар, підсвітлених жовтавими вогнями міста.

— Погляньте-но, яке воно лихе й безжальне. Хіба не схоже на лютого звіра, що чатує на здобич?

Він усміхнувся, проте відповів уже не так упевнено, як раніш:

— Усі міста вночі однакові на вигляд — темні, похмурі й неприязні… Я відчуваю майже те саме, тільки ніколи не думав про нього, як ви, — немов про живу істоту.

Вони проїхали через Центральний парк і опинилися в Іст-Сайді. Водій недогледів і проскочив аж до Сімдесят другої вулиці, отож мусив повернути назад, П'ятою авеню. Квін, звелів йому зупинитися на квартал далі, ніж треба, — на розі Шістдесят дев'ятої, — щоб той не знав, куди вони підуть.

— Ми висядемо тут, — мовив різко.

Вони заплатили водієві й почекали, доки машина зникне з очей. Відтак рушили назад, до рогу Сімдесятої вулиці. Завернули за ріг і спинилися.

Їй дуже не хотілося залишати його самого, навіть на недовгий час. Та годі було й сподіватися, що він дозволить їй піти з ним, тож вона про це й не заговорювала.

— Звідси видно… Онде, за другим ліхтарем… — тихо мовив він, озираючись, чи не стежить хто. — В усякому разі далі не ходіть. Стійте тут. Я скоро вернуся. І не бійтеся, чуєте? Все буде гаразд.

Вона справді боялася, але не так, як він гадав, — не за себе. Вперше в житті вона відчувала страх не за себе, а за іншу людину — за нього.

— Не ризикуйте даремно. Як побачите світло, як зрозумієте, що він повернувся, то не заходьте — просто киньте гроші за двері, а вранці він забере. Не доконче класти їх у сейф. І взагалі будьте обережний. Може статися, він уже спить і там темно, а ви й не знатимете, що він удома.

Він рішуче насунув капелюха на лоба і рушив безлюдною вулицею…

Блиснули скляні надвірні двері. Він зайшов у дім…

Зараз же по тому вона підняла свою валізу і спроквола потяглася туди, хоч він і звелів їй стояти на місці. Хотіла бути якнайближче до нього. Він ні на мить не йшов їй з думки — ніби мовчки молилася за нього. Завважила побіжно, що несамохіть переплела пальці на руці, як колись на екзаменах у школі…

Ось вона порівнялася з тим будинком. Пройшла далі, не спиняючись, щоб нікому не впало в око. У невеличкому тамбурі між надвірними та внутрішніми дверима нікого не було — вона те добре бачила при світлі вуличного ліхтаря. Отже, він увійшов у дім і зачинив за собою другі двері…

«А що, як господар таки повернувся і спить зараз там, нагорі?.. А Квін не помітить цього вчасно… і той прокинеться й заскочить його?..» Вона силкувалась одігнати від себе цю страшну думку. Адже того разу, як він зайшов туди, нічого не сталося. Чому ж би щось мало статися тепер, коли він прийшов з чесним наміром?..

«Але ж місто… О, воно тільки й жде такої нагоди!.. Місто, дай йому спокій, чуєш? Дай йому спокій! Ти чуєш, що я тобі кажу?..»

Вона зайшла вже досить далеко. Повернула назад. Нічого не сталося — все тихо, в горішніх вікнах не світиться, — отже, нічого не сталося… Сплетені пальці затерпли. Вона була наче вартова, що стояла тут сама, перепиняючи дорогу місту, — вірна й хоробра вартова, проте зовсім беззбройна, коли не зважати на легеньку валізу в руці.

Заспокоювала себе як могла, та в серці їй однаково буяла тривога. Він давно вже мав би вийти. Скільки там потрібно того часу — піднятися нагору, на другий поверх, і спуститись униз, — навіть якщо не засвічувати світла. Він мав би вже вийти, він давно мав би вийти!.. Адже він убрався в чужий дім незаконно, хоч би й задля того, щоб повернути гроші, і коли його застукають там, ніхто однаково не повірить, що він їх приніс, а не вкрав. А може, краще було послати гроші поштою, ніж знову йти туди самому? їм такого не спало на думку, ні йому, ні їй. Який жаль, що вони не додумалися до цього…

Раптом на розі попереду з'явилася темна постать. То поліцай обходив свою дільницю…

Вона сахнулася вбік, у якусь заглибину в стіні. Надто підозрілий у неї вигляд — блукає по вулицях о такій порі, та ще з валізою. Якщо він поверне на цю вулицю… Або якщо Квін вийде, поки він стоїть отам, на розі… Серце їй не просто калатало — воно кидалося з боку в бік, підскакувало вгору, переверталося, мов якийсь божевільний маятник.

Брязнув метал — поліцай відчинив дверцята стінного службового телефону. Ось, виходить, що він робитиме!.. Серед нічної тиші було чути окремі слова. «Доповідає Ларсен… Дві години п'ятнадцять хвилин…» — долинуло до неї. Далі вона не розібрала. Знову брязнули дверцята. Вона притислася до стіни, не наважуючись визирнути, подивитися, куди він піде, — боялася, щоб не рушив просто до неї… Потім почула його кроки — він начебто переходив вулицю. Аж ось усе затихло, навіть і ті легкі звуки завмерли вдалині. Вона виглянула із своєї схованки. Вулиця була безлюдна…

Вона вийшла на тротуар.

Що там скоїлось? Що таке, чому його так довго нема? Він давно вже мав би вийти!..

Коли вона знову порівнялася з тим будинком, надвірні двері безгучно розчинились, і Квін вийшов на ґанок. Двері зачинились, але він чомусь не рушав з місця: стояв і дивився на неї так, ніби не бачив або не впізнавав… Нарешті він ступнув униз.

Щось там сталося. Надто вже повільно він спускався. Надто повільно і якось байдужно, наче не тямлячи, де він. А втім, ні, не так — наче… наче йому однаково, вийшов він звідти чи ні… Двічі він спинився і озирнувся назад, на двері. Здавалося, йому підтинаються ноги.

Вона підскочила до нього. Навіть поночі було видно, який він блідий і приголомшений.

— Що таке? Чому ви озираєтесь?

Він дивився на неї невидющими очима. Вона упустила валізу й струснула його за плечі.

— Кажіть, не стійте отак! Що там скоїлось?

Він мовчав. Нарешті вимовив через силу:

— Його там… убито… Він мертвий… Він лежить там мертвий…

Вона захлинулася.

— Хто? Той чоловік… господар будинку?

— Так, мабуть, той самий, що виходив звідси увечері… — Він провів рукою по лобі.

Вона прихилилася до кам'яної балюстради.

— Це все воно накоїло, — сказала безживним голосом. — Я передчувала, що воно утне якусь капость. Знала наперед, що нам не втекти — воно не випустить. А тепер воно тримає нас ще міцніше, ніж раніш…

Та безнадія охопила її лише на мить: адже місто вчить і боротися. Воно вчить людину багато чого лихого, але може навчити і одної корисної речі — постояти за себе. Воно повсякчас прагне занапастити тебе, а ти мусиш боротися за своє життя.

Нараз вона рвучко обернулась і рішуче ступнула до дверей. Він схопив її за руки.

— Ні, я не пущу вас! — Він потягнув її вбік. — Мерщій ідіть звідси! Вам нема чого тут робити! Мені взагалі не треба було приводити вас сюди. Йдіть на станцію, купіть собі квитка, сядьте в автобус і забудьте про мене…

Вона силкувалася випручатись.

— Руді, послухайте мене! Тікайте звідси мерщій… поки вони…

Він помалу штовхав її перед себе, але вона таки випручалась і підступила до нього ще ближче.

— Я хочу знати одне: адже це не ви?.. Коли ви були там увечері — ви цього не зробили?

— Ні! Я тільки взяв гроші, оце і все. Його там не було, я зовсім його не бачив. Мабуть, він повернувся, коли я пішов… Руді, ви повинні мені вірити!

Вона сумно всміхнулася до нього у півтемряві.

— Ну годі, Квіне, я знаю, що це не ви. Не треба було й питати.

Хлопець із сусіднього будинку… Хіба ж він здатен когось убити!..

— Тепер мені не можна їхати додому, — глухо сказав він. — Я пропаща людина, вони, звісно, подумають на мене. Всі докази говорять за це, і вони чекатимуть мене там, як ми приїдемо. Та коли вже таке має статися, то нехай краще тут, а не там, де всі мене знають. Я залишуся й дожидатиму. А ви… — Він знову спробував підштовхнути її. — А ви йдіть звідси, Руді, дуже вас прошу! Будь ласка!..

— Але ж це не ви зробили, правда? То й дайте мені спокій, не штовхайте мене, Квіне! Я піду туди разом з вами!..

Вона рішуче випросталась, немовби кидаючи виклик, але то був виклик не йому — вона повела очима довкола.

— Ми ще дамося йому взнаки! Хай не думає, що воно нас здолало, ми ще маємо час — наш строк минає на світанку. Зараз іще ніхто нічого не знає, а то кругом було б повно поліції. Ніхто не знає — тільки ми і той, хто це вчинив. Ми ще маємо час. Десь тут, у цьому клятому місті, є. годинник, мій друг. І хоч його звідси не видно, він заодно з нами і він каже, що ми маємо час — не стільки, як раніш, але трохи маємо. Треба боротися, Квіне, боротися! Ніколи не буває запізно — до останньої години, до останньої хвилини, до найостаннішої секунди!.. Ходімо! Зайдемо в цей будинок і побачимо, чи не можна чимось зарадити. Ми повинні піти, це наша єдина нагода. Нам потрібно вернутися додому. Ви ж знаєте, як нам це потрібно, Квіне. Ми боремося за своє щастя, боремося за життя і, щоб узяти гору в цій борні, маємо час тільки до шостої ранку.

Вона ледве розчула його відповідь:

— Ходімо, Руді…

Інстинктивним порухом вона просунула руку йому під лікоть — і щоб додати сміливості йому, і щоб сміливіше почувати себе. І отак, на диво урочисто, вони рушили вперед, — повільно, твердо й дуже рішуче, — до будинку, де витала смерть.

Двадцять хвилин на третю

Тамбур між дверима скидався на домовину. Коли Квін стромляв ключа в замок — уже втретє того дня, — руки його тремтіли. Брешуть ті, що кажуть про себе, ніби вони ніколи не боялися…

Замок клацнув. Вони ввійшли. Квін придержав двері рукою і обережно, безгучно зачинив їх.

— Він там, на другому поверсі, — прошепотів він. — Я не хочу тут засвічувати: буде видно з вулиці.

— Ви йдіть уперед, — обізвалася вона, — а я триматимуся за вас. Зараз, тільки поставлю валізу.

Навпомацки знайшла стіну й приставила до неї валізу, так щоб потім легко було знайти. Відтак узяла його за руку. Вони пішли вперед.

— Обережно, тут східці, — пошепки попередив він.

Вона намацала ногою східець, і вони стали підніматися нагору.

«Чи є хто ще в будинку? — думала вона. — Можливо, що і є. Нічні вбивства часто виявляють лише вранці…»

— Поворот, — прошепотів він.

Ще один перехід лишився позаду. Нарешті сходи скінчилися.

— Сюди…

Він повів її праворуч. Тепер вони йшли горішнім коридором. Тут пахло дорогою шкірою і деревом. Вона вловила легкий, ледь відчутний дух сигарного диму. Був у повітрі ще якийсь невиразний запах, навіть скорше не запах, а його слід, — щось ніби пудра… Чи, може, парфуми…

Вони переступили поріг і спинилися. Квін простяг руку, і вона почула, як двері зачинилися. Спалахнуло світло — нестерпно сліпуче після довгої мандрівки в темряві.

Стіни в кімнаті були зеленкуваті, панелі — з горіхового дерева. Вікон не було. Як видно, кімната належала не всій родині, а одному її членові: те, що молодики з заможних родин звуть «моя хата». Дві чи три полиці з книжками — отже, це наче бібліотека. Тут-таки письмовий стіл — можна вважати, що це й кабінет. Кілька зручних шкіряних крісел, шафка з пляшками, попільниця. Загалом — своєрідна парубоцька вітальня.

Кімната була продовгувата. Дві коротші стіни — глухі, у третій — двері, в котрі вони щойно зайшли, а в четвертій — ще двоє дверей: до спальні й поряд — до ванної. Квін подався до спальні. Вона побачила, як він запинав важкі завіси на вікнах, щоб з вулиці не видно було світла. До ванної він не пішов — певне, там теж не було вікон. Найперше впадав в око мрець.

Вона вважала, що багато звідала в житті й усе знає. Та цього вона не знала. Ніколи не бачила мерців.

Подивилася на обличчя. На вигляд років тридцять п'ять чи десь близько того. Мабуть, за життя то було гарне обличчя. Та смерть зрівнює і ангелів, і чортів. Зморшки, що рухаються і грають на обличчі живої людини, перетворилися на застиглі шви. Рот, що виказує силу чи слабкість людини, запальну чи спокійну вдачу, був тепер просто зяючим темним проваллям. Очі, суворі або лагідні, розумні або дурні за життя, стали блискучими безживними скельцями. Смерть зупинила думку й рух.

Одягнений він був бездоганно: на сніжно-білій крохмальній сорочці — ані брижечки, в петельці смокінга так і лишилася бутоньєрка. Підошви черевиків злегка вилискували — від навоскованої підлоги. Отже, він сьогодні танцював? Але який сенс про все це думати!..

Підійшов Квін. Вона відчула це й зраділа, що він поруч, — так було безпечніше.

— А ви знаєте, як його… — спитала вона тихо. — Як це зробили… чим?..

І трохи нахилилася. Він також.

— Мабуть, десь тут…

Її рука потяглася до ґудзика на смокінгу.

— Заждіть, я сам, — швидко мовив Квін.

Він розстебнув ґудзика, і поли смокінга розійшлися.

— Осьде… — Він глибоко зітхнув.

На білому пікейному жилеті зліва, під серцем, вирізнялася маленька червонувато-чорна плямка.

— Певне, з пістолета, — мовив він. — Авжеж, куля. Дірка кругла. Від ножа була б не така.

Він розстебнув жилет. Під ним теж була червона пляма, тільки більша — сорочка ввібрала кров.

— Видно, маленька куля, — сказав він. — Я не дуже в цьому тямлю, але дірочка зовсім мала.

— А може, вони всі такі.

— Можливо, — відповів він. — Я не знаю.

Вона сказала:

— Виходить, окрім нас, у будинку нема нікого. Постріл почули б.

Він роздивився по кімнаті.

— Пістолета не видно.

— Як прізвище господарів будинку?

— Грейвз.

— А це хто — глава сім'ї, батько?

— Батько помер років десять чи п'ятнадцять тому. Лишилися мати, двоє синів і дочка. Це старший син. Молодший — студент, десь у коледжі, а дочка — з тих, кого звуть «початківками». Знаєте, про них пишуть у газетах, у великосвітській хроніці.

— Якби тільки зрозуміти — чому, якби з'ясувати причину!..

— Ми маємо всього кілька годин, а поліція розбирається тижнями.

— Давайте почнемо з найпростішого. Він не застрелився сам, бо тут був би пістолет.

— Еге ж, либонь, що так, — підтвердив він не дуже впевнено.

— Найчастіше вбивають, щоб пограбувати. Чи взято щось із сейфа відтоді, як ви були тут уперше?

— Не знаю, — сказав він. — Минулого разу я не вмикав світла. І спіткнувся на нього. Потім витер сірника, побачив його, сяк-так добувся до сейфа, кинув гроші й побіг геть.

— Тоді треб, а подивитись. Як вам здається, чи зможете ви пригадати, що там було?

— Навряд, — признався він. — Я дуже нервувався тоді, розумієте… А втім, давайте спробуємо. Може, я згадаю.

Вони пішли до ванної. Квін ішов перший.

Проти дверей висіло дзеркало, і першу мить вона аж здригнулась: здавалося, ніби разом з ними туди зайшли ще якісь люди. Хто вони, ті наполохані діти, такі зелені, такі страшенно безпорадні?..

Та вона відігнала од себе ці думки.

У стіні зяяла велика квадратна діра. Квін зняв дерев'яну задню стінку сейфа, тоді поволі витягнув залізну скриньку з грішми. Розібрати той сейф було не важче, ніж відрізати ножем шматок масла.

— Не дуже надійний сховок, — зауважила вона.

— Мабуть, його зроблено багато років тому…

Він осікся і почервонів. Його вогнем пік сором, вона добре бачила, — сором за свій вчинок. Усе його єство бунтувало. От і гаразд. Саме так і має почувати себе хлопець її сусіднього будинку, коли вже він накоїв лиха.

Вони поставили важку скриньку на триногий стільчик і відчинили її. Зверху лежали гроші — ті самі, що він повернув. Вони відклали їх і заходилися перегортати папери — їх там була ціла купа, старих, пожовклих від часу.

— Ось духівниця. Може, це якось пов'язано з нею.

Він перебирав папери далі, а вона стала проглядати духівницю.

— Це духівниця його батька. А він, — кивнула головою в бік кімнати, — був його заповітний виконавець. Його звуть Стівен…

Тоді перебігла очима ще сторінку і сказала:

— Навряд щоб це стосувалося нашої справи. Все відписано вдові. Діти нічого не дістануть, поки вона не помре, але ж убито не її, а сина.

Вона згорнула духівницю і поклала на місце.

— Ви казали, що тут були якісь коштовності. Я їх не бачу.

На мить у неї сяйнула надія, що вкрадено їх.

— Вони у другій скриньці, зараз я покажу. Та, здається мені, вони не такі вже дорогі. Тобто вони, звісно, дорогі, але це не діаманти абощо…

Він витяг другу скриньку. Разок перлів, старовинне топазове намисто, аметистова брошка.

— Перли коштують, либонь, тисяч зо дві.

— Усе це я бачив. Звідси нічого не взято, відколи я…

Він знову осікся і замовк, похнюпившись.

— Це не пограбування, — розважливо мовила вона. — Тут справа серйозніша.

Вони швидко поскладали все назад у скриньки. Зверху поклали гроші. Він зиркнув на них з ненавистю. Вона все розуміла, вона його не звинувачувала.

Зачинили скриньки й поставили їх на місце. Затуляти діру в стіні завіскою не було рації. Коли поруч лежить труп, чи варто намагатися приховати ще один злочин? Та й взагалі даремна річ відділяти одне від одного: тільки-но виявлять убивство, як його напевне пов'яжуть із зламаним сейфом.

— Ну, з цим усе, — мовила вона збентежено.

Вони повернулися до кімнати, зупинились і розгублено подивились одне на одного. Що діяти далі?..

— Бувають і інші мотиви, такі ж прості, — сказала вона. — Ненависть або кохання. Тепер нам треба…

Він зрозумів. Ступнув до трупа і присів навпочіпки. Переборовши огиду, вона також підійшла і уклякнула поруч.

— Доведеться пошукати у нього в кишенях, — мовила тихо. — Я вам поможу.

— Не треба, не доторкайтеся до нього. Я вийматиму речі з кишень, а ви дивіться.

Вони усміхнулись одне до одного, вдаючи, ніби те, що вони мали робити, не таке вже й бридке.

— Почнемо звідси, — сказав він.

Нагрудна кишенька. Нічого, крім тонкого полотняного носовичка.

— Подивимось у лівій бічній кишені. — Він мусив трохи підняти тіло. — Тут взагалі нічого нема. — І вивернув шовкову підбійку кишені. — А тепер у правій…

— Теж нічого?

Вивернуті кишені скидалися на риб'ячі плавці.

— Ну що ж, перевіримо внутрішні.

Цього разу йому довелося торкнутись рукою мертвих грудей.

— Виймайте все, що там є, — прошепотіла вона.

Він видобував з кишені речі й подавав їй, а вона розкладала їх на підлозі. Вони сиділи, незручно зігнувшись. Квін мовчав, але по його очах було видно: він не вірить у порятунок, — надто мало часу лишалося до світанку.

Позад них, на книжковій полиці, стояв годинник. Зусиллям волі — тільки зусиллям волі! — вони примушували себе не обертатись, але не могли не чути його цокання. «Цок-цок, цок-цок, цок-цок», — безперервно дріботіло серед тиші, так глумливо, так безжально, так невпинно. Воно не сповільнювалось, не затихало, а поспішало все далі, далі, далі…

— Портсигар. Срібний. На ньому напис: «С. від Б.» Усередині — три сигарети… Його звали Стівен? Подарував хтось, чиє ім'я починається з літери «Б». — Вона закрила портсигар і поклала на підлогу. — Сірники. Гаман, шкіряний. Дві купюри по п'ять доларів і одна доларова. Два зужитих квитки на вечірню виставу у «Вінтер-Гардені». Третій ряд, місця сто тринадцяте і сто чотирнадцяте. Що ж, принаймні ми знаємо, де він був з пів на дев'яту до одинадцятої.

— Дві з половиною години із тридцяти п'яти років, — похмуро обізвався він. — Виходить, нам треба простежити щось дві чи дві з половиною години від того часу, як скінчилася вистава. А ще що-небудь там є?

— Візитні картки, ділові, — сказала вона. — Якийсь Стафорд, якийсь Гоумз, якийсь Інголдзбі… Здається, все… Ні, стривайте, в маленькому відділку теж щось є. Фотографія. Аматорська. Якась дівчина і він сам, обоє верхи.

— Покажіть-но! — Він поглянув і кивнув головою. — Це та сама, що виходила з ним увечері з будинку. В спальні теж є її фотографія, у срібній рамці. Там написано: «В ід Барбари».

— Отже, це вчинила не вона. А то б фотографії у срібній рамці не було. Рамка, може, й лишилась би, але фотографії там не було б. Здоровий глузд підказує.

— Оце і все у внутрішніх кишенях. Тепер подивимося в штанах. Тут чотири кишені — дві з боків і дві позаду. Ліва задня — нічого… Права задня — ще один носовик. Ліва бічна — нічого… Права… Ключ від надвірних дверей і дрібні гроші.

Вона зосереджено полічила дрібняки, хоч і розуміла, що це нічого не дасть.

— Вісімдесят чотири центи, — мовила сама до себе й поклала гроші на підлогу.

— Кишені всі. А ми й не зрушили з місця.

— Ні, зрушили, Квіне, ще й як зрушили! Даремно ви так кажете. Зрештою, ми ж не сподівалися, що побачимо тут аркуш паперу з написом: «Мене вбив отакий-то». Ми вже знаємо одне ім'я — Барбара. І знаємо, яка та Барбара з виду. І що вони разом провели вечір. Знаємо і те, де вони були приблизно до одинадцятої. Як на мене, то це дуже багато. І про все це ми дізналися, тільки оглянувши кишені.

«Цок-цок, цок-цок, цок-цок…»

Вона стиснула його руку, щоб заспокоїти його, підбадьорити.

— Я теж чую, — сказала пошепки. — Не дивіться туди, Квіне, не обертайтеся. Ми встигнемо, Квіне, ми встигнемо!..

Вона підвелася.

— Покласти все назад? — спитав він.

— То байдуже. Залиште як лежить.

Він також звівся на ноги.

— Тепер давайте оглянемо кімнату, — запропонувала вона. — Ви починайте звідти, а я подивлюся тут.

— А чого ми шукаємо? — похмуро спитав він.

Їй хотілося крикнути: «О боже, хіба я знаю!..» «Цок-цок, цок-цок, цок-цок…»

Проходячи повз годинник, вона спустила очі, щоб не глянути на циферблат, — наче страус, що ховає голову в пісок. А то була неабияка спокуса. Годинник цокав зовсім близько і дивився просто на неї. Він стояв на полиці, у проміжку між книжками.

— «Зелене світло»… — тихенько проказувала вона, ідучи вздовж полиці. — «Китайські ліхтарики»… «Історія…» — І знову швидко спустила очі.

«Цок-цок…» Ще одна і ще одна мить їхнього часу збігла в небуття!

Вона окинула поглядом другий ряд книжок, праворуч годинника.

— «На північ від Сходу»… «Трагедія Ікс»… Небагато, мабуть, він читав, — дійшла висновку.

— Чому ви так думаєте?

— Так мені здається. Коли людина багато читає, у неї книжки більш-менш однакові… Ну, подібні, чи як це скапати. А тут — якісь зовсім, зовсім різні. Мабуть, він читав одну книжку десь по півроку, коли не спалося.

Вона перша підійшла до столика.

— Квіне! — обізвалася по хвилі роздуму.

— Що?

— Коли чоловік курить сигарети, — адже ми знайшли м нього сигарети, — він сигари також курить?

— Цілком можливо, багато хто курить і те й те. А що, ми знайшли недокурка від сигари?

— А чи міг він скурити дві сигари? Тут у попільниці два недокурки.

Він підійшов і подивився.

— Мені здається, тут був хтось іще, — сказала вона, — якийсь чоловік. Столик стоїть між двох крісел. І недокурки лежать на протилежних краях попільниці.

Він нахилився і придививсь пильніше.

— Е, та й сигари зовсім різні, так ніхто не курить. То, виходить, з ним і справді хтось був. І ще, погляньте-но, один з них дуже нервувався. Осьде цей недокурок — він цілий. А ось другий — він геть увесь пожований. Один курець дуже нервувався, можете мені повірити! — Він глянув на неї. — Це найприкметніше з усього, що ми знайшли, иайприкметніше!

— А хто нервувався і хто був спокійний? Грейвз або другий чоловік? Цього ми не знаємо.

— Дарма! Ми знаємо, що тут був ще один чоловік. Вони курили різні сигари, і саме тільки це свідчить, що розмова не була дружня. Один відмовився курити сигари другого, або просто його не почастовано, і він витяг свою. Вони курили водночас, але кожен сам по собі, — ви розумієте, що я маю на думці? Була якась напруженість — незгода чи суперечка.

— Так, це важливо, — кивнула вона. — Але цього замало. Ми не знаємо, хто був той другий.

Він обійшов одне з крісел.

— А ось келих. Котрийсь із них поставив його на підлогу біля себе.

— А коло другого є? — квапливо спитала вона.

Він обійшов друге крісло, подивився вниз.

— Ні.

Вона зітхнула з полегкістю.

— Атож, розмовляли вони не як друзі. Я навіть почала хвилюватися… До того ж це означає, що Грейвз сидів отут, де стоїть порожній келих. Він господар. Собі він налив, а гостеві ні. Чи, може, запропонував, але той був сердитий на нього і відмовився.

— Цілком імовірно. Певне, ви маєте рацію. Коли господар не радий гостеві, то не буде його частувати. Отже, з цього боку сидів Грейвз. І він був спокійний.

— Нам однаково, де він сидів, — з досадою промовила вона. — З ким він сидів — оце важливо.

— Заждіть-но хвилинку!

Він швидко засунув руку між бильцем та подушкою крісла, в котрому, як вони гадали, сидів гість.

— Картонні сірники, відривні, — мовила вона розчаровано.

— Еге, я теж був подумав, що це щось цікавіше, — признався він. — Я помітив кінчик… Грейвз мав свої сірники, я їх знайшов у кишені. А ці, як видно, залишив той, другий. Мабуть, нервувався і стромив їх сюди…

Він одгорнув обкладку, тоді згорнув і хотів уже був кинути сірники геть, аж раптом розкрив знову. Обличчя його споважніло.

— Ідіть-но сюди, — покликав, не відводячи очей від сірників. — Ви помічаєте що-небудь?

— На обгортці — реклама жувальної гумки…

— Та ні, не на обгортці! Придивіться до самих сірників.

Вони розглядали ті сірники, немов яку дивовижу.

— Ну, тут лишилося п'ять сірників — два у першому рядку і три в другому. Він спалив більш ніж половину сірників на одну сигару… ви це маєте на увазі?

— Ні, ви не розумієте. От дивіться — ці п'ять сірників, що лишились, усі з правого боку.

— Авжеж, — сказала вона. — Я це з самого початку бачила.

— Іще не все! Осьде мої… — Він витяг з кишені сірники й подав їй. Одірвіть одного, витріть і погасіть. Не думайте про те, що ви робите, просто витріть сірника, так ніби хочете, приміром, зварити каву. Ну ж бо! Не думайте!

Вона витерла сірника, погасила його і непорозуміло звела очі.

— Ну, то з якого боку ви одірвали сірника? З правого. Кожен, хто вживає такі сірники, тримає їх у лівій руці й видриває одного по одному з правого боку. А тут — навпаки. Тепер ви розумієте? Той чоловік, що сидів у кріслі навпроти Грейвза, був лівша.

Вона розтулила уста й немов прикипіла до місця.

— Я не знаю, хто то був, — провадив далі Квін, — який мав вигляд і чи він убивця, але я певен: він чогось нервувався, зжував сигару, між ним і Грейвзом була якась суперечка, й він лівша.

Вона простягла руку й взяла сірники. І раптом він помітив, що вона якось чудно дивиться на нього.

— Пробачте мені, Квіне… — мовила вона співчутливо.

— Про що це ви?

— Усе це не те.

— Як, чому?..

— То була жінка, — сказала вона. — Ось понюхайте. Просто піднесіть ці сірники до носа.

Він розсердився.

— Ви хочете сказати, що й цю сигару зжувала жінка? В цьому кріслі сиділа жінка?!

— Я нічого не кажу ні про крісло, ані про сигару — тільки прошу вас понюхати ці сірники. Ну як?

З виразу його обличчя було видно, що він завагався.

— Парфуми, — сказав знехотя. — Дуже легкий запах парфумів.

— Сірники із жіночої сумки. Вони лежали там довго. А сумка напахчена. Це безперечно. Сумку відкривали тут раз чи два. Я відчула запах ще в коридорі, в темряві. В цій кімнаті сьогодні була жінка.

Та він не хотів поступатися.

— А сигара? Хто скурив дві сигари — одну міцну й одну легку, одну спокійно, а другу — нервуючись? По-вашому, виходить, що він сам?

— Можливо, сьогодні тут був і чоловік — перед жінкою або ж після неї. А може, й разом з нею.

— Ні, такого не може бути, — рішуче заперечив він. — Недокурок свідчить, що чоловік сидів у цьому кріслі проти Грейвза, а коли вірити сірникам, жінка також сиділа тут. Не могли ж вони сидіти удвох!

— А може, він попрохав її дати сірники. Він сидів тут у кріслі й розмовляв з Грейвзом, а вона — десь осторонь, слухала.

— Не годиться! Якби в нього скінчилися сірники, десь тут була б порожня коробка чи обгортка. Ні, вони були не разом.

— Ну гаразд, нехай не разом, але ж нам від того не легше. Хто прийшов перший? Адже вбивця був тут останній.

— Так ми дуже скоро докопаємось істини! — мовив він з похмурою іронією.

«Цок-цок, цок-цок, цок-цок…»

Стоячи коло крісла, обоє втупили очі в підлогу — щоб не подивитися на годинник. І, може, саме тому, що так пильно розглядали підлогу, помітили це, хоч килим був брунатного кольору. Нараз вона нахилилась і підняла щось з підлоги біля крісла, на якому вони знайшли сірники.

— Щось іще? — стрепенувся він.

— Погляньте, — відказала вона.

Половина маленького брунатного кружальця, з двома дірочками та зубчиками, що лишилися від інших двох дірочок. У цілих дірочках — закруток брунатної нитки.

— Ламаний ґудзик, — прошепотів він.

— Це від жилета?

— Ні, від піджака, з манжети. Знаєте, збоку на рукаві… Мабуть, він давно вже вломився, а сьогодні, нарешті, одірвавсь… — А може, це Грейвзів ґудзик? Може, він лежав тут уже давно?

— Ну що ж, давайте оглянемо його костюми, перше ніж діяти далі. Хвалити бога, це річ цілком можлива. Ґудзик від костюма брунатного чи кавового кольору. Не треба бути чоловіком, аби знати, що на сірих і синіх костюмах брунатних ґудзиків не буває. А він лежить у смокінгу. Отже, треба подивитися в шафі.

Вона пішла в спальню, відчинила шафу і простягла руку до вимикача.

— З вікнами гаразд?

— Так, я запнув завіси. — Він глянув через її плече і зачудовано витріщив очі. — Ти диви! Скільки ж це людина має прожити, щоб позношувати таку силу одежі!

Обоє воднораз подумали про те саме: адже він прожив небагато, — але нічого не сказали.

— Ось брунатний костюм, до нього такий ґудзик мав би підійти. — Вона зняла плічка, підняла один рукав, тоді другий, провела пальцем по ґудзиках на жилеті. — Ні, всі є. — І повісила костюм на місце. — А ось іще один. — Зняла його, почала оглядати.

— Дивіться й на штанах, на задній кишені, — порадив він. — Вона звичайно теж застібається на ґудзик.

— І тут усі ґудзики цілі. — Вона сховала костюм у шафу. — Ну от і все. Ні, стривайте, онде ще якийсь піджак висить, просто на кілочку. Мабуть, дуже старий. Він теж брунатного відтінку. — Поглянула й повісила його назад. — ІІі, тут не такі ґудзики: вони без дірочок, з вушком зісподу. — Вона зачинила дверцята шафи. — Отже, це ґудзик від піджака того чоловіка, що приходив сюди, жував сигару, нервувався і, можливо, був лівша. Вони повернулися до кімнати.

— Тепер, Квіне, ми знаємо про нього дещо більше. Ви розумієте? Він одягнутий у брунатний чи кавового кольору костюм, на рукаві якого бракує одного ґудзика. О боже, якби ми були справжні детективи, то знаєте, що могли б а усім цим зробити! Нам би й половини цих відомостей вистачило.

— Таж ми, хвалити бога, не детективи, — сказав він.

— Сьогодні мусимо ними бути.

— Нью-Йорк — найбільше місто у світі.

— Дарма, можливо, це тільки полегшить нам пошуки. Якби це було маленьке містечко, майже село, як от у нас дома, вони б знали, що їх можуть знайти, і сховались би. Годі б вони були обережні, й нам би ніколи їх не здолати… А Нью-Йорк такий величезний, що вони почувають себе в безпеці. І, може, навіть не критимуться. Адже можна трактувати це й так, правда?

— Все марно, Руді! — тяжко зітхнув він. — Навіщо обдурювати себе? Це не дитяча казка, де від єдиного помаху чарівної палички діються чудеса.

— Не треба… — мовила вона тихо. — Прошу вас, не треба. Не змушуйте мене боротися за двох. — І похилила голову.

— Я боягуз, — сказав він. — Пробачте мені!..

— Ні, ви не боягуз, а то б ми не були зараз тут.

«Цок-цок, цок-цок, цок-цок…»

— Я зараз обернусь і погляну, котра година, і ви тож, — сказала вона. — І тоді нам буде потрібна справжня підвага. Але спершу підсумуємо все. Отже, що ми знаємо? Двоє людей… Точніше — дві тіні, а проте вони існують. Один з них убивця — один, не обоє! Нам треба знайти його, бо вони подумають, що це ви…

Він хотів був щось докинути.

— Ні, дайте мені скінчити, Квіне! Я кажу це не тільки для вас, а й для себе. Отже, ми повинні знайти його, вистежити, куди він подався, а тоді приперти до стінки й вирвати в нього признання. Така наша мета. І нам треба осягти її, доки спливе ця ніч. На світанку, о шостій, відходить автобус додому, останній автобус. Затямте це, Квіне, — останній! Байдуже, що там написано в розкладі. Для нас цей автобус останній, найостанніший у світі. Автобуси ходитимуть і надалі, та тільки не для нас. Ми повинні видобутись із Нью-Йорка до світанку. А тепер до роботи, — мотнула вона головою. — Ми не маємо змоги разом узятися до них обох…

Він здивувався.

— Ви ж самі воліли, щоб ми були разом, через те й пішли сюди зі мною, а не на станцію.

— Тепер у нас обмаль часу. Доведеться розійтися, хоч би як ми цього не хотіли. Тепер слухайте: є два сліди — чоловіка й жінки, що були тут сьогодні у різний час. Один з них не винен, другий — убивця. І нам треба це з'ясувати. Ми не маємо змоги шукати спочатку одного, а тоді другого. Переслідувати обох одночасно — ось єдина рада. Помилитися можна тільки раз, отож якщо ми помилимось удвох — це загибель. А якщо підемо порізно за тим і за тим, то матимемо однакові шанси. Нехай один з нас шукатиме даремно, зате другий — ні. На це вся надія. Ви беріть на себе чоловіка, а я — жінку. І завважте: доказів у нас мало, і треба цілковито використати все, що ми знаємо. Ви повинні знайти чоловіка в брунатному або схожого відтінку костюмі, на якому бракує ґудзика. Можливо, він лівша, але це не доконечне. Ось і все, що ви маєте. А я шукатиму жінку, яка напевне лівша і вживає різких парфумів. Я не знаю, як звуться ті парфуми, але впізнаю їх, тільки-но почую знов.

— У вас іще менше шансів, ніж у мене, — заперечив він. — Ви взагалі нічого не маєте.

— Дарма. Зате я жінка, а це зрівнює наші шанси — мені допоможе інтуїція.

— Але що ви зможете вдіяти голіруч, навіть коли й вистежите її? Хіба ви знаєте, що то за жінка?

— Ми не маємо часу на міркування. Його вистачить тільки на те, щоб хутчій узятися шукати і спробувати знайти. Зустрінемося знову тут, у цьому будинку, не пізніш як за чверть до шостої. Може статися, з порожніми руками, а може, й з удачею. Треба зробити все, аби встигнути на автобус о шостій.

Вона підійшла до мерця й нахилилася.

— Я візьму ключа, що був у нього в кишені, а у вас залишиться той. — Відтак перевела дух. — Ну, а тепер обернімось і погляньмо…

«Цок-цок, цок-цок,цок-цок…»

— Боже мій! — Голос їй осікся! — Третя година!..

Третя година

Нараз тиша урвалася.

— Що це?!

Жах наринув на них, мов шалена хвиля крижаної води. Вони були наче двоє мишенят у затопленому льосі, що борсаються на поверхні: ще мить — і їх поглине вода. Жах дзвенів довкола тихим дзвіночком, м'яким і тоненьким: «Дзелень-дзелень-дзелень!..» Він дзвенів і дзвенів, не знати звідки, але стосувався до них, до цього будинку, в якому вони були.

У першу мить вони заціпеніли й тільки поводили очима, шукаючи місця, звідки лине той жах. Марно силкувалися збагнути, де і що це дзвенить. А дзвеніло скрізь — «Дзелень-дзелень-дзелень!..» — тонкий сріблястий невгамовний дзвіночок.

— Може, це сигналізація від злодіїв? — прошепотіла вона. — Ми нічого не зачепили?

— Це звідти, із спальні — певне, будильник…

Вони кинулися до спальні — гнані страхом мишенята. Там, на туалетному столику, направду стояв маленький будильник. Квін схопив його, труснув, притулив до вуха.

«Дзелень-дзелень-дзелень!..» Дзвеніло не ближче, ніж доти, дзвеніло скрізь.

Він поставив будильник на місце, сів навпочіпки й, мов те звіря, почав заглядати в усі кутки.

— Ага, стривайте, там щось біле, за ліжком, попід стіною. Та це ж телефон! — Він схопився на ноги й метнувся до ліжка. Нахилився, простяг руку і підняв телефонний апарат. — Ось він, біля самого узголів'я. Щоб узяти трубку, не треба й підводитись. Дзвінок приглушено, щоб не різало вуха. Мабуть, основний телефон унизу, а це паралельний. Тим-то нам і здавалося, що дзвенить скрізь.

А телефон усе дзвенів у його руках, безугавно, благально: «Дзелень-дзелень-дзелень!..» Квін безпорадно зирнув на неї.

«Дзелень-дзелень-дзелень!..» Та чи буде коли цьому край!

— Дзвонить людина, яка ще не знає, що з ним сталося. Ану спробую обізвуся.

Вона схопила його руку, холодну як лід.

— Глядіть, щоб не накликати сюди поліції. Той, хто дзвонить, розпізнає, що голос не його.

— Якщо я говоритиму тихо й невиразно, то не розпізнає. А ми, може, про щось і довідаємося. Можливо, якесь слово підкаже нам що-небудь. Станьте ближче до мене. Ну, починаю…

Він підніс трубку до вуха так обережно, наче боявся, щоб його не вдарило струмом.

— Алло, — мовив глухо.

Вона ледве розрізняла звуки — так тихо він говорив. Серце її калатало. Понахилявши голови впритул одне до одного, вони слухали, що принесе цей дзвінок із ночі.

— Любий, — почулося в трубці, — це я, Барбара.

Руді скинула оком на фотографію на туалетному столику: Барбара, дівчина в срібній рамці.

«Боже мій! — жахнулася в думці. — Можна обдурити кого завгодно, тільки не закохану жінку. Вона ж бо знає його, як ніхто, і нам нізащо не…»

Квінове обличчя зблідло від напруження, і їй здавалося, що вона відчуває, як пульсує кров у нього в скроні.

— Стіве, любий, чи не зосталася в тебе моя золота пудрениця? Я не могла її знайти, коли вернулася додому, і це мене турбує. Подивись, може, вона в тебе. Може, ти ненароком поклав її до кишені?

— Твоя пудрениця? — перепитав він мляво. — Зажди-но хвилинку… — І затулив трубку рукою. — Що казати, як відповісти?..

Руді гайнула у першу кімнату й зараз же повернулася, тримаючи в руці щось блискуче.

— Скажіть «так» і розмовляйте далі, тільки говоріть зовсім тихо, якнайтихіше. Поки що все гаразд. Адже їй насправді не це потрібно, не пудрениця. Якщо ви будете обережний, то зможете про щось дізнатися.

Вона знову припала вухом до трубки. Квін забрав руку з мікрофона.

— Так, — промимрив ледь чутно. — Вона в мене.

— Я не могла заснути, через те й подзвонила. Не через пудреницю.

Він промовисто поглянув на Руді: «Ви мали рацію». Тим часом голос у трубці чекав. Тепер була Квінова черга щось казати. Руді підштовхнула його ліктем.

— Мені теж не спиться.

— Якби ми були одружені, все було б зовсім інакше, правда ж? Тоді б ти просто дістав мою пудреницю з кишені й поклав її на наш туалетний столик у нашій спальні.

Руді на мить приплющила очі й мерзлякувато повела плечима. «Вона освідчується мертвому», — подумала вражено.

А голос у трубці говорив далі:

— Ми ще ніколи не розходились отак, посварившись, як сьогодні…

— Мені дуже прикро, — озвався він тихо.

— Може, якби ми не пішли туди, в той ресторан «Пероке», нічого б і не сталося.

— Еге, — згідливо потвердив він.

— Хто вона?

Цього разу він нічого не сказав. Та голос не вгавав.

— Хто вона, Стіве? Ота висока руда жінка в ясно-зеленій сукні?

— Я не знаю, — відповів Квін.

То було єдине, що він міг сказати. Але виявилося, що відповідь була цілком слушна.

— Це я вже чула. Через те ми й посварились. Якби ти не знав її, то чого б вона до тебе підійшла?

Він мовчав — не знав, що казати.

— Ще й дала тобі якусь записку. — Мабуть, голос вважав, що його мовчанка означає заперечення. — Я ж бачила, як вона це зробила, коли ти відійшов до прилавка бару. Бачила на власні очі! А потім, коли ми вернулися до нашого столика, чому ти кивнув їй? Так, і це я бачила — у дзеркальці пудрениці, ти й не помітив, що я дивлюся. Кивнув, наче хотів сказати: «Я прочитав вашу записку і зроблю те, що ви хочете».

Запала мовчанка. Голос давав нагоду щось сказати, але Квін не міг з неї скористатися.

— Стіве, я переборола свою гордість і зателефонувала тобі. Невже ти не хочеш поступитися?

Він мовчав.

— Ти відразу тоді змінився, неначе хотів швидше віднести мене додому, позбутися. Я плакала, Стіве. Плакала, як ти пішов, і зараз плачу. Стіве! Стіве, ти мене чуєш?

— Так.

— Ти наче десь далеко. Це що, телефон?

— Мабуть. Погано чути, — відказав він майже пошепки.

— Але ж, Стіве, ти говориш так, ніби боїшся зі мною розмовляти. Я знаю, це дурниці, але мені здається, що ти не сам. Ти якось дивно… Неначе біля тебе хтось стоїть і підказує тобі, мов суфлер.

— Та ні, — промимрив він.

— Стівене, ти що, не можеш говорити голосніше? Ти так шепочеш, немов боїшся когось розбудити.

«Мертвого», — подумала Руді. Квін знову затулив трубку рукою.

— Вона відчуває! Що казати?

Руді побачила, що він у розпачі й ладен кинути трубку.

— Ні! Не кидайте трубки, ви себе викажете.

— Стівене, мені не подобається твоя поведінка. Що там діється? Це Стівен? Я зі Стівеном розмовляю?

Він міцніше затиснув рукою мікрофон.

— Вона догадалася, ми пропали!

— Не робіть дурниць! Оберніть-но трубку до мене. Раптом вона заговорила просто в трубку — грубим, наче п'яним голосом:

— Любчику, скільки можна чекати, я хочу випити! Кінчай свої розмови!..

Там, на другому кінці проводу, стався вибух; вони не почули його, не побачили, та вибухова хвиля докотилася й до них. Голос у трубці немовби урвався від болю. Аж ось він обізвався знову, і в ньому не було обурення — тільки байдужна чемність.

— Пробач, Стівене, — мовив голос. Відтак раз чи два болісно зітхнув. — Пробач, я не знала…

У трубці щось клацнуло, і запала тиша.

— Вона — людина, — гірко сказала Руді, коли він поклав трубку.

Він витер спітніле чоло. Йому було соромно.

— Це жорстоко… Певне, вона його наречена… — І раптом здивовано глипнув на Руді. — А як ви знали, що це змусить її покласти трубку?

— Адже я також жінка, — сумовито відказала вона. — Ми загалом усі однакові.

Вони подивилися на фотографію в срібній рамці.

— Сьогодні вона вже не спатиме, — тихо мовив Квін. — Ми завдали їй тяжкого удару.

— Так чи інак їй довелось би зазнати удару. Але мені здається, що їй було б легше, якби вона зараз дізналася, що його вбито. Не питайте мене чому…

Вони повернулися до своїх справ.

— Ну, тепер ми знаємо трохи більше, ніж раніш, — сказав Квін. — Заповнено ще одну прогалину в їхньому часі. Спершу вони пішли в театр, а потім у ресторан і там посварилися. Яка, вона казала, назва?

— «Пероке», — Руді добре знала нічиє життя ненависного міста. — Це на П'ятдесят четвертій вулиці. Там сталося найголовніше. Він, мабуть, і справді одержав записку.

Вона підійшла до фотографії.

— Погляньте на неї — вона досить вродлива і певна себе, їй нема чого вигадувати якісь нісенітниці й тривожитися через них. Коли вона каже, що бачила, — значить, бачила. Записка була. Тепер треба дізнатися, куди вона поділась. Якби ми тільки могли з'ясувати, що він з нею зробив!

— Порвав на дрібні клаптики.

— Ні! Він не міг зробити цього при ній, бо не хотів, щоб вона знала. А коли провів її додому, рвати записку вже не було потреби — вона однаково не бачила. Ні, він мав її зберегти. От тільки куди він міг її сховати, коли сидів з Барбарою в ресторані? Адже одержав її там…

— Ми повивертали всі його кишені — там записки нема. Вона замислено постукувала пальцем по спідній губі.

— Поміркуймо знову, Квіне. Ось ви чоловік. Мабуть, за таких обставин ви всі поводитесь однаково. Так от, ви сидите в ресторані з вашою нареченою, якась незнайомка щойно дала вам записку, і ви хочете приховати цю записку від своєї нареченої. Що ви зробите? Куди її подінете? Відповідайте хутчій, не думайте!

— Ну… можна просто впустити на підлогу.

— Вона може це помітити, нахилитись і підняти записку. Адже найістотніше те, що Барбара не бачила, як він це зробив, а вона ж стежила за ним. Він одержав записку, і записка зникла.

— Тоді він тримав її згорнуту в руці.

— Та ні, подумайте добре: ви сидите за столом, і вона вже пробує заговорити з вами про це. Отак вас закриває стіл. — Вона провела рукою трохи вище його пояса. — Записка у вас в руці, й вам треба швидко її збутися. Сховати в горішню кишеню, в гаман чи в портсигар не можна — буде видно, бо це над столом.

— Я кинув би її під стіл.

— Ні, ви прочитали її похапцем, один раз, і хочете прочитати ще, на самоті. Після цієї записки у вас одразу погіршав настрій — вона ж казала про це по телефону, — отже, записка важлива, і вам треба подумати, щось обміркувати. Таких записок не викидають, раз перебігши очима. Він напевне сховав її, але куди?

— Може, підсунув під скатертину з того боку, де сидів?

Вона мить помовчала, наче зважуючи це припущення, тоді сказала:

— Ні, не думаю. Навряд, щоб він міг зробити це непомітно. Не забувайте: він заспокоює свою наречену, що сидить поруч, — вона розсердилась і має на те причину, а в жінок за таких обставин не двоє очей, а шестеро, і не п'ять чуттів, а всі десять.

Він силкувався винайти що-небудь іще, але все намарне.

— Ні, я не знаю… Не уявляю собі, куди він міг її сховати.

— Квіне, Квіне, — похитала вона головою. — Щаслива буде ваша жінка — у вас нема й крихти лукавства.

— Таж я ніколи не одержував ніяких записок у ресторанах і не сидів там з жінками, — пробурмотів він, немовби вибачаючись.

— Цілком імовірно, — сухо зронила вона.

Вони перейшли із спальні до кімнати. Руді зупинилась і поглянула на труп. Їй здавалося, що вони цілу ніч дивляться на нього.

— При ньому записки нема, я цього певен, — сказав Квін. — Може, він десь тут її поклав, коли повернувся? Чи не в письмовий стіл? Ми там ще не дивилися.

— Боже, та тут вистачить шукати до ранку, — мовила вона, підходячи до письмового столу. — Гляньте-но, скільки всяких паперів. Ось як ми зробимо: ви перевірте шухляди, а я пошукаю нагорі.

«Цок-цок, цок-цок, цок-цок…» Вони шукали так зосереджено, що, здавалося, годинник цокає удвічі гучніше.

— Квіне! — раптом гукнула вона.

Він підвів голову.

— Щось знайшли?

Та вона стояла спиною до письмового столу.

— Ні, Квіне. Але я оце обернулась, і мені впало в око — у нього дірочка на шкарпетці, збоку, над краєм черевика. Це дивно — він же так добре вдягнений. На лівій нозі, Квіне.

Він підійшов до Грейвза.

Черевик упав, легенько стукнувши об підлогу. І дірочка зникла.

— Записка! — сказав Квін.

Записку писали поспіхом, олівцем, на клаптику паперу, одірваному від більшого аркуша, й літери подекуди були нечіткі. Певне, писали на скатертині чи на якійсь нерівній поверхні.

«Ви — містер Грейвз. Мені треба поговорити з вами віч-на-віч, у Вас дома, неодмінно сьогодні, коли Ви проведете свою супутницю. Ви мене не знаєте, але я тепер вважаю себе за члена Вашої сім'ї. Не хотіла б розчаруватися, не заставши Вас удома».

Підпису не було.

Руді тріумфувала:

— Розумієте, вона була тут, була! Вона приходила до нього. Це та сама жінка, котра залишила тут сірники. Ми не помилилися!

Та Квін не був такий упевнений.

— Авжеж, він одержав записку і сховав її в черевик, однак це ще не доводить, що та жінка приходила сюди.

— Вона була тут! Можете мені повірити.

— Звідки, ви знаєте?

— Ця жінка — не лагідна голубка. Якщо в неї вистачило духу написати таку зухвалу записку й привселюдно, майже не криючись, передати її такому поважному добродієві, як Стівен Грейвз, хоч вони й не були знайомі, завважте це, та ще й мало не перед очима в його нареченої, — ні, таку жінку ніщо не спинить! Коли вона вже надумала прийти сюди, до нього, — вона це зробила. Ось погляньте лишень: «неодмінно сьогодні». І вона таки була тут, іду в заклад на свій останній долар.

Руді трохи помовчала й додала:

— А якщо вас не перекопують мої докази, згадайте про інше.

— Що ви маєте на увазі?

— А ось що: парфуми, якими пахли сірники, пасують саме такій жінці. Коли ми ще тільки зайшли в цю кімнату, мені здалося, що тут була жінка трохи вульгарного штибу. Саме така написала цю записку, і саме в таких звичайно напахчені сумки. Вона тут була! — вперто повторила Руді.

— Нехай так, але це зовсім не означає, що вона його застрелила. Може, вона й справді була тут, а потім пішла. А вже тоді з'явився чоловік, що пожував сигару.

— Цього я не знаю. Я знаю тільки те, що в записці сказано цілком досить, аби запідозрити цю жінку в чому завгодно.

— Так, у ній відчувається погроза, — визнав Квін.

— Відчувається? Та вся ця записка — чистісінька погроза, від першого й до останнього слова. Дивіться, як вона починається: «Ви — містер Грейвз», — і он як кінчається: «Не хотіла б розчаруватися, не заставши Вас удома». Хіба це не погроза?

Він прочитав записку ще раз.

— Мабуть, це шантаж. Як ви гадаєте?

— Звісно, шантаж. Коли люди погрожують, вони здебільшого вимагають грошей, а надто коли жінка погрожує чоловікові.

— «Я тепер вважаю себе за. члена вашої сім'ї». Що вона хотіла цим сказати? — здивовано спитав Квін.

— А він догадувався, що вона має якісь підстави, тим-то й піддався так легко. Ви розумієте, що я маю на думці? Барбару непокоїло інше: вона ревнувала, боялася, що то любовна цидулка, що він приховує од неї якийсь романчик. І він міг дуже просто її заспокоїти — показати записку. Одначе не показав, хоч вона з ним через це посварилася. Чому він не схотів показати їй записку? Або, скажімо, так: чому не встав із-за столу й не підійшов одразу до тієї жінки? Адже міг би спитати її: «Хто ви така і чого вам треба? Кажіть прямо».

Вона похитала головою і додала:

— Ні, він відчував, що в записці щось таїться, що це не пусті слова. Та ми знаємо головне — ця жінка була тут. І я певна, що ми її знайдемо. Зараз я піду її шукати.

— Але ж ми не знаємо, як її звуть, яка вона з виду і де її шукати.

— Ми знаємо, що близько півночі вона була в ресторані «Пероке». Там її хто-небудь напевне запримітив. Барбара нам дещо підказала. Висока на зріст, з рудим волоссям, у ясно-зеленій сукні. Навряд, щоб усі жінки в тому ресторані були рудоволосі і в ясно-зелених сукнях. — Руді розвела руками. — От бачите, скільки прикмет ми маємо!

— Ресторан уже зачинений.

— Люди, які можуть нам допомогти, ще не пішли — офіціанти, гардеробниці, служниця в туалетній кімнаті. Я буду шукати цю жінку і знайду!

— Я піду з вами.

Він перейшов у спальню і погасив там світло. Тоді подався до ванної.

— Заждіть хвилину, — мовив звідти. — Я тільки нап'юся.

Руді вийшла на сходи й, спустившись на кілька східців, стала його чекати. Та він чогось забарився. Вона повернулася до кімнати, де ще горіло світло.

Квін був там — стояв уражений біля дверей до ванної. З першого погляду вона зрозуміла: він щось знайшов.

— Що там таке?

— Подивіться, що лежало у ванні. Завіска від душу закривала його, а коли я відкручував кран, вона одхилилась. І це лежало там, на дні ванни.

Він тримав у руках невеликий голубенький аркушик паперу.

— Чек, — сказала вона. — Що це за чек? Дайте-но гляну.

То був чек на дванадцять з половиною тисяч доларів, на ім'я Стівена Грейвза. Внизу стояв підпис: Артур Гоумз. А через весь чек навскіс великими літерами виведено:

«Підлягає поверненню. На поточному рахунку коштів немає».

Вони спантеличено позирнули одне на одного.

— Як цей чек опинився у ванні? — здивовано спитала Руді.

— Це не так важливо. Певне, він лежав у сейфі, а коли я витягав скриньку — впав у ванну, і я не помітив. Потім я запнув завіску і побачив його тільки тепер. Але не в тім річ. Невже ви не розумієте, що це означає?

— Здається, розумію. Ви гадаєте, Гоумз — це той самий нервовий гість, що жував сигару?

— Ладен закластися, що це так. Убити людину за дванадцять з половиною тисяч… А чом би й ні? Дехто й за тисячу…

— Виходить, цей Гоумз був тут десь після півночі — хотів розплатитися з Грейвзом чи попрохати його не порушувати справи, доки він не збере потрібних грошей. А що Грейвз не міг знайти чека, то Гоумз, можливо, подумав, що той уже подав на нього в суд. Виникла суперечка, і Гоумз його застрелив…

— Гоумз, — повторила вона, замислено покусуючи палець. — Десь я сьогодні вже чула чи бачила це прізвище. Стривайте-но! Чи не на одній з візитних карток, що були у нього в гаманці?

Вона присіла біля трупа, взяла гаманець і стала перебирати картки. Тоді швидко підвела голову.

— Ну от, я ж казала! Гоумз — це його маклер. Ось подивіться.

Квін підійшов до неї, усе ще тримаючи в руці чек.

— Дивно. Я не вельми знаюся на таких речах, але мені здається, що звичайно клієнти дають чеки своїм маклерам, а не навпаки. Та ще й такий чек, якого не приймають до оплати.

— Значить, була якась причина. Цей Гоумз міг привласнити акції, що їх мав пустити в обіг для Грейвза, а той несподівано зажадав од нього звіту, і він, аби затягти час, дав йому цей чек. А коли чек повернули з банку і Грейвз пристрашив його судом…

— А адреса на картці є?

— Ні, тільки назва контори.

— Ну, й це добре. Я його відшукаю. — Квін підтяг пояса. — Ходімо. Ви можете йти на автобусну станцію і дожидати мене там.

Вона не зрушила з місця. Він спитав:

— Адже ви згодні, що це був Гоумз?

— Ні, — на превеликий його подив відказала Руді. — Ні, не згодна. Я й тепер вважаю, що це вчинила жінка з ресторану.

Він помахав чеком їй перед очима.

— Але чому? Ми ж знайшли оце.

— З кількох причин. Насамперед, якщо Гоумз і справді вбив його, то тільки задля того, аби забрати чек. Хіба не так? Ну, а якщо він уже вчинив убивство через цей чек, то шукав би його, аж поки б знайшов, бо розумів, що це певний слід, який приведе до нього.

— А що, як він шукав і не міг знайти?

— Але ж ви знайшли? — тільки й сказала вона. — І ще одне наводить мене на думку, що остання тут була жінка. Я знаю, ви будете з мене сміятись, але… Грейвз був у смокінгу, коли його вбили.

— Та ну ж бо, Руді… — заперечив він.

— Я ж казала, що ви не схочете на це зважити. А от у мене чогось склалося враження, що він не міг приймати жінку, хай би навіть і шантажистку, абияк одягнений. Не такий він був чоловік, мені здається. Якби останній був Гоумз, ми знайшли б господаря або в жилеті, або ж і в сорочці. Так мені здається, і я навіть не пробую вас переконати. Просто інтуїція підказує. І я певна, що маю слушність: остання тут була жінка.

Обоє трохи помовчали, тоді Квін невесело засміявся:

— То не було жодних слідів, а то аж занадто!

— Нам треба розділитися, часу в нас зовсім обмаль. Один із них — злочинець, другий — ні. Ми не маємо права помилитися. Треба вгадати з першого разу. Через те й не можемо піти спочатку одним слідом, а тоді —другим.

— Це вчинив Гоумз! Більше ніхто не міг. Усе говорить за те, що це він!

— Так, Гоумз мав досить підстав застрелити Грейвза, — погодилася вона. — Цілком досить. Але ми навіть не знаємо напевне, чи він був тут сьогодні… Тепер щодо жінки. Грейвз одержав від неї записку, де сказано, що вона прийде сюди. І тут справді була жінка. Та чи можна твердити, що це та сама жінка? А може, якась інша?.. Чоловік на прізвище Гоумз дав йому чек, і той чек повернуто з банку. 1 якийсь чоловік був тут цієї ночі, сперечався з ним, жував сигару. А може, це також різні люди?

— Ну от, тепер уже, виходить, четверо.

— Ні, так само двоє: один для вас, один — для мене. Я піду за жінкою, а ви — за чоловіком. А за чверть до шостої ми повинні вернутися сюди.

Згасло світло, і темрява сховала труп. Вони спустилися вниз.

— До зустрічі, Квіне, — тільки й мовила вона, спинившись поряд нього у темному вестибюлі.

Кілька хвилин вона стояла перед дверима, щоб не йти слідом за ним. А коли вийшла, він уже зник з очей. Зник, наче його ніколи й не було. Чи, скорше, наче їй не судилося більше його побачити.

А Нью-Йорк не зник. Нице, зловтішне, мерзенне місто…

Двадцять хвилин на п'яту

Квін знав прізвище і професію того чоловіка, та не тільки прізвище, але й ім'я, і тепер йому треба було дізнатися про одне — де його шукати. Проте, коли згадував, як мало залишилося часу, мимоволі думав, що не встигне нічого вдіяти.

Він зайшов у маленьку кав'ярню — з тих, куди ночами забігають підживитися шофери, — і взяв телефонну книжку. Там значилося три Артури Гоумзи. А втім, радіти ще рано. Адже він подивився тільки в одному районі Нью-Йорка, в Манхеттені. А є ще Бруклін, Кінс, Бронкс, Стейтен, не кажучи вже про околиці — Лонг-Айленд та інші місця. Той чоловік — маклер. Квін мало що знав про маклерів, але йому чомусь здавалося, що всі вони повинні мешкати у приміській смузі.

Один із тих трьох Гоумзів мешкав на Дев'ятнадцятій, вулиці, другий — на Шістдесятій, а третій — на вулиці, що мала не число, а назву. Квін ніколи раніш не чув такої.

Він заходився дзвонити. Набрав номер і терпляче ждав, розуміючи, що о такій порі навряд чи хто відразу підійде до телефону.

Нарешті в трубці обізвався хрипкий і заспаний жіночий голос (то був телефон на Дев'ятнадцятій вулиці).

— Кого треба?

— Мені містера Гоумза… Артура Гоумза.

— Он як! — зневажливо промовив голос. — То ви трохи опізнилися, хвилин на двадцять.

Жінка вже намірилася повісити трубку — Квін зрозумів це з її тону, — повісити різко, із злістю.

— А ви не могли б мені сказати, де його знайти? — скоромовкою випалив він, мало не похлинувшись словами, аби тільки вона не повісила трубки.

— У поліції. Там його й шукайте. З якої це речі ви дзвоните додому?

Отже, він пішов і сам здався? Пішов сам!.. Невже вони даремно мучилися цілу ніч?..

Та він хотів знати напевне. Тільки як про це довідатись? Ця жінка, либонь, і сама не знає. В усякому разі, по голосу цього не помітно. Говорить так, наче зовсім не хвилюється. А може, це якась служниця чи економка?..

— Він маклер, правда ж? Ну, розумієте… він грає на біржі?

— Хто? Він? — Кільканадцять років тамованого невдоволення вчувалося в тому голосі. Ціле життя, сповнене сварок, було за тими двома коротенькими словами. Здавалося, від пекучого гніву жінки трубка в Квіновій руці от-от розтане і перетвориться на клейку чорну масу. — Авжеж, маклер! Може, йому й хотілося б бути маклером… Сержант поліції — ось він хто! У десятому відділку, на Двадцятій вулиці. І нічим іншим ніколи не буде, бо на більше йому глузду не вистачить. Можете переказати йому мої слова. І ще, коли будете з ним розмовляти, скажіть, нехай не бреше, нібито він маклер. Певне, лазить по всіх пивничках і вдає з себе казна-кого! Якось був вигадав, ніби він охоронець губернатора. А ще одного разу наплескав, що він таємний агент. Ну, а тепер уже маклер! Мені набридло, що йому по ночах дзвонять усякі п'янюги…

Вона різко повісила трубку.

Один із них! Квін не хотів мати справ з жодним із тих людей. Навіть на віддалі двох миль, по телефону. Силкувався як міг, аби тільки не мати з ними справ.

Поки він отямився, минула ціла хвилина. Треба дзвонити далі. Хоч би як не хотілося, але треба.

Шістдесята вулиця…

Там обізвалися відразу — певне, чекали біля телефону. То був молодий жіночий голос, років десь на двадцять, чи, може, таке враження справляла щира, невимушена мова жінки. Адже є голоси, які ніколи не звучать по-дорослому. А скільки в тому голосі бриніло нетерпіння! Квінові здалося, що те нетерпіння змішане зі страхом.

Скидалося на те, що чекали саме його дзвінка: хто ж бо ще міг подзвонити в такий час. Жінка не слухала, що каже Квін, — їй було потрібно почути лише чоловічий голос. Цього було досить. Вона заговорила швидко-швидко, наче й не існувало у світі розділових знаків:

— Ох, Біксі, я думала, що ти вже ніколи не подзвониш! Чому ти так довго? Я чекаю вже кілька годин. Усе спаковано, і я сиджу на валізах. Кілька разів пробувала дзвонити тобі, але сталося якесь непорозуміння. Мені сказали, що там такого немає. Дурниця яка, правда? Біксі, я так була злякалася!.. — Вона засміялась. — Адже в тебе всі мої гроші й усі коштовності. Що б я тоді робила?.. Я тільки зараз про це подумала. А я ж уже послала йому телеграму. Я знаю, ти казав не посилати, але мені здалося, що так буде чесніше. То тепер ми вже просто повинні зробити те, що надумали…

І раптом цей потік слів урвався. Жінка зрозуміла. Хоч Квін нічого не сказав, вона збагнула свою помилку.

— Хіба це не… — її голос згасав. Не замовк одразу, а якось неначе осів.

— Пробачте, може, я не туди потрапив, — лагідно мовив Квін. — Мені потрібний… я хотів би поговорити з Артуром Гоумзом.

Голос був уже неживий. І цей неживий голос проказав:

— Він у Канаді. На риболовлі. Поїхав минулого вівторка. Можу дати вам адресу…

— Минулого вівторка?.. Пробачте.

— Будь ласка, повісьте трубку. Я чекаю дзвінка.

Він повісив трубку.

Тепер зостався ще один Гоумз — той, що мешкав на вулиці з назвою.

Телефоністка на комутаторі зрештою сказала:

— Ніхто не відповідає.

— Подзвоніть іще, — попрохав Квін.

Вона знову заходилася дзвонити.

Нарешті гудки в трубці замовкли. Квін подумав, що телефоністка перестала дзвонити, і тільки за хвилю зрозумів. Вона не перестала. Просто трубку знято. Хтось зняв трубку і мовчав. Слухав і мовчав. Той «хтось» боявся!..

Так воно почалося. Обоє мовчали. Квін вичікував. Один мав поступитися. Поступився він.

— Алло, — сказав півголосом.

Той, другий, злегенька пирхнув і тихо промовив:

— Слухаю.

То був чоловічий голос, дуже низький і дуже обережний. Обережний навіть у тому короткому «слухаю».

— Це містер Артур Гоумз?

Треба затримати його біля телефону. Дізнатися, чи це він, і затримати. А тоді… А тоді… Та спершу треба почати…

— Хто це?

Не признався, що він Гоумз. І Квін вирішив узяти це за безперечне.

— Містере Гоумз, ви мене не знаєте…

Та голос не спіймався на цей гачок.

— Хто питає містера Гоумза?

Квін зробив новий захід:

— Ви не знаєте мого прізвища, містере Гоумз.

І знову голос обминув пастку.

— Я не казав, що я Гоумз. Я спитав, кому він потрібний. Якщо ви не назвете свого прізвища, я не зможу сказати вам, чи підійде містер Гоумз до телефону. Не знаю, чи він схоче розмовляти в такий час. Якщо ви не скажете, хто ви і навіщо вам потрібний містер Гоумз…

Саме оцього «навіщо» Квін і чекав. Тепер він міг почати.

— Гаразд, — мовив удавано згідливим тоном, — я скажу вам. Мене звуть Квін. Містер Гоумз не знає мене, а я хочу повернути чек, котрий йому належить.

— Що? — швидко перепитав голос. — Що ви сказали?

— Я сказав, що маю чек, котрий належить містерові Гоумзу. Але мені треба знати, чи з тим містером Гоумзом я розмовляю. Це містер Гоумз… містер Артур Гоумз, із маклерської контори «Ведербі і Додд»?

— Так, — швидко відповів голос. — Той самий.

Перший раунд виграно. Він попався. Тепер треба думати лише про те, як змусити його підійти ближче. Він попався.

Квін повторив те, що казав уже двічі:

— Я маю чек, котрий належить вам.

Він закинув цей гачок і чекав, доки той клюне. Голос був дуже обережний.

— Я вас не розумію. Ви кажете, що я вас не знаю, то як у вас може бути мій чек? — Голос зазвучав певніше. — Боюся, що ви помиляєтесь.

— Та ні ж бо, містере Гоумз, ось він у мене в руці!

Голос неначе затнувся і через силу спитав:

— А на чиє він ім'я?

— Зараз, хвилинку… — Задля більшої переконливості Квін трохи помовчав, а тоді проказав так, ніби читав уголос: — Стівен Грейвз…

Нехай Гоумз думає, що чек потрапив до нього випадково і що він нічого не знає. Адже їх іще розділяє надто велика відстань.

Голос захлинувся, немов застряг у горлі. Квін чув, як він силкується видобутись звідти.

Це він! Він. Коли вже він так хвилюється на віддалі, то можна собі уявити…

Аж ось голос заговорив знову:

— Дурниці. Я не виписував чека на це ім'я. Слухайте, голубе, я не знаю, чого ви хочете, але раджу вам не…

Квін старався говорити спокійно.

— Якщо ви порівняєте його з корінцями вашої чекової книжки, то побачите, що я кажу правду. Збоку тут є число двадцять. Отже, це двадцятий чек у вашій чековій книжці. Виписаний він на банк «Кейз Нешнел». Датований двадцять четвертим серпня на суму дванадцять тис…

Квінові здалося, що чоловік на тому кінці проводу розпадається, — ось там грюкнуло, брязнуло, неначе він упустив з рук трубку.

Спіймався! Тепер уже спіймався!..

— А яким чином… яким чином цей чек опинився у вас?

— Я знайшов його, — просто відказав Квін.

— А чи ви не скажете… чи не скажете, де ви його знайшли?

Ага, нервується! Он як часто дихає, а то раптом зовсім затихає. А тоді знов починає дихати часто-часто. Квін чув усе це так, наче тримав біля вуха не телефонну трубку, а стетоскоп.

— У таксі, на сидінні. Мабуть, хтось там розкривав у темряві гаманця й загубив чек.

Нехай думає, що то Грейвз.

— А хто з вами був, коли ви його знайшли?

— Нікого. Я був сам.

Голос удав недовіру, немовби спонукаючи Квіна признатися.

— Е, так-таки сам? У таких справах дві голови завжди краще. Ну, скажіть, хто був з вами?

— Та кажу ж вам — нікого не було. Вам що, ніколи не доводилося бути самому? Нікого зі мною не було.

Голос хотів почути саме це. Відповідь йому сподобалася. Квін це зрозумів.

— А кому ви його показали? З ким розмовляли після того, як знайшли його?

— Ні з ким.

— А хто з вами зараз?

— Нікого нема.

— Чого ви раптом вирішили подзвонити мені о пів на п'яту ранку?

— Я подумав, що, може, він вам дуже потрібний, — відказав Квін так простодушно, що той не міг йому не повірити.

Голос помовчав — нехай співрозмовник думає, що він зважує його слова.

— Ну, припустімо, що це правда. Теоретично. Але припустімо й таке: цей чек мені не потрібен, він для мене нічого не важить. Що ви зробите в такому разі? Викинете його?

Неначе на це запитання могло бути дві відповіді!

— Ні, — спокійно мовив Квін. — Тоді я спробую розшукати того, на чиє ім'я виписано чек. Стівена Грейвза. І постараюся його знайти.

Коли досі супротивник іще зберігав самовладання, то тепер він подався. А втім, як добре подумати, він подався уже раніше. Здавалося, в трубці чути, як стукоче його серце. Наче от-от вискочить із грудей.

Раптом їхню розмову перепинили.

— Ваші п'ять хвилин скінчилися, — обізвалась телефоністка. — Вкиньте ще одну монету, будь ласка… — Вона зверталася до Квіна.

Він подивився на монету, котру держав у руці на той випадок, якщо перший дзвінок буде марний. На хвильку загаявся, аби випробувати того, другого.

Голос відчайдушно заволав:

— Хвилиночку! Не роз'єднуйте, дуже вас прошу!..

Квін кинув монету. Телефон клацнув — вони могли розмовляти далі.

«А я ще боявся випустити його! — подумав Квін. — Це він боїться мене випустити».

Голос неабияк перелякався. Він визнав за краще припинити комедію.

— Ну гаразд, я хотів би поглянути на той чек, що ви маєте, — поступився він. — Правда, він ні для кого анічогісінько не вартий. Просто вийшло непорозуміння і…

Квін не попустив йому.

— Чек повернуто з банку, — мовив гостро.

Голос і це проковтнув.

— Дозвольте мені спитати вас… Ви казали, ваше прізвище Флін?

— Квін. Та це не має значення.

— Розкажіть мені трохи про себе. Хто ви? Де робите?

— А яке це має відношення до нашої розмови?

Голос правив своєї:

— Ви одружені? Маєте сім'ю?

Квін зволікав з відповіддю. Навіщо він про це питає? Щоб прикинути, скільки заплатити йому за мовчання? Ні. Тут якісь інші мотиви. Може, хоче дізнатися, чи буде хто розшукувати його, Квіна, якщо… якщо з ним щось станеться…

Він відчув, як йому на потилиці дибиться волосся.

— Я одинак, — сказав нарешті. — Живу сам-один.

— І не маєте хоч би сусіда по квартирі? — вкрадливо допитувався голос.

— Нікого. Як самотній вовк.

Голос, здавалося, примірявся. Ходив довкола, обнюхував капкан і, нарешті, потягнувся до принади. Квін відчув, що принадою був уже не чек. Нею було його життя.

— Ну, то слухайте, Квіне. Я хочу побачити чек і, може, спробую щось для вас зробити.

— Авжеж, це справедливо.

— Де ви зараз?

Квін подумав, чи можна сказати правду. Мабуть, можна.

— Я на П'ятдесят дев'ятій вулиці. Знаєте, така маленька кав'ярня… На П'ятдесят дев'ятій вулиці. Я дзвоню звідти.

— Зараз я одягнуся… Розумієте, коли ви подзвонили, я був уже в ліжку. Я одягнусь і вийду, а ви йдіть… Стривайте, я подумаю…

Голос намагався щось обміркувати. Не тільки, де їм зустрітися, а щось іще. Квін спокійно чекав.

— Так от, я вас прошу: ідіть до Колумбової площі… знаєте, де Бродвей збочує від Центрального парку? На розі побачите кафе, воно відчинене цілу ніч. Зайдіть туди і… Ви маєте при собі гроші?

— Ні.

— Ну дарма, однаково зайдіть туди. Вас там ніхто не потурбує. Скажете, що чекаєте на когось. Сядьте біля вікна, біля самого вікна, що виходить на Бродвей. Через п'ятнадцять хвилин я дам вам знати.

«Навіщо йому знадобилося, щоб я перейшов в інше місце? — думав Квін. — Чому не хоче зустрітися зі мною тут? Певне, боїться пастки. Боїться, що тут зі мною хтось є. Він не сказав: «Я прийду туди». Сказав: «Я дам вам знати». Хоче побачити, чи я справді сам. Він веде хитру гру, та хоч би яка хитра вона була, це його не врятує. Чек у мене. І він хоче дістати його, хай би навіть це забрало цілу ніч і йому довелось би обійти весь Нью-Йорк…»

Квін і далі удавав з себе простодушного недотепу.

— Гаразд, — погодився він.

— Через п'ятнадцять хвилин, — повторив голос.

Розмова скінчилася.

Квін одійшов від телефону і подався до чоловічої вбиральні. Там він прихилився до стіни й скинув одного черевика. Вийняв із кишені чек, загорнув його в клаптик паперу й поклав у черевик. Тоді знов узувся. Він наслідував Грейвза.

Повернувшись до зали, він спинився біля прилавка з посудом. У кав'ярні, крім нього, нікого не було, а офіціант за прилавком дивився в інший бік. Квін узяв ножа і спробував пальцем лезо. Ніж був тупий. А втім, згодиться хоча б на те, щоб налякати. Він обмотав ножа паперовою серветкою і засунув у внутрішню кишеню піджака. Потім через парк пройшов до Колумбової площі і хвилин за дванадцять був уже в кафе. Сів за стіл біля вікна, що виходило на Бродвей, і чекав. Разів зо два озирнувся на протилежне вікно, з боку Центрального парку, йому здалося, що під вікном спинилася машина. Постояла трохи й повільно від'їхала. А може, просто стояла перед світлофором.

Минуло п'ятнадцять хвилин. Минуло вісімнадцять… Двадцять…

Квіна охоплював неспокій. «Може, я не зрозумів? А що, як він просто вигадав час, щоб утекти? Можливо, він дужче боїться мене, аніж хоче здобути чек? Я певен, що Грейвза убив він. Безперечно, він. А я сам усе зіпсував і випустив його!»

Чоло йому зросив холодний піт. Квін витирав його, та піт виступав знову.

Раптом позаду нього, в касі, задзвонив телефон. Квін озирнувся, тоді знову втупив очі у вікно. Позаду хтось стукав у скло. Він озирнувся ще раз і побачив, що касир робить йому знаки підійти.

Квін підійшов до каси, і той сказав:

— Тут просять до телефону чоловіка, що сидить біля вікна. Слухайте, сюди ж не можна дзвонити… — І все-таки передав Квінові трубку.

То був Гоумз.

— Це ви, Квіне?

— Так. Що там у вас?

— Я чекаю на вас у барі Овена. Це на П'ятдесят першій вулиці.

— Що це за вигадки? Ви ж сказали мені прийти сюди. Чого ви крутите? Навіщо я маю гасати по місту?

— Нуте, йдіть сюди. Можете взяти таксі, я заплачу за вас. Скільки часу вам треба?

— А може, ви знову крутите?

— Та ні, я вже тут.

— Гаразд. Побачимо, чи ви там є.

Двадцять сім хвилин на п'яту

Ресторан уже був зачинений. Її туди не пустили. З дверей один по одному виходили люди й зникали в темряві. Люди, що заробляли там собі на прожиття. Для ресторанної обслуги то була немов п'ята година пополудні — адже. день у них починався не тоді, коли в інших.

Руді походжала по тротуару перед дверима.

Там, у цьому ресторані, рудоволоса жінка в ясно-зеленій сукні передала Грейвзові записку. Так-так… Тепер поміркуємо. Щоб написати записку, їй потрібні були папір і олівець. Жінки її типу не носять у сумках таких речей. Вони радніше подають звістки очима або стегнами. А може, все-таки в цієї були папір і олівець? Не виключено. Тоді справа ускладнюється. Та будемо виходити з того, що вона їх не мала. Отже, мусила десь узяти. Навряд, щоб вона зупинила когось під час танцю і спитала: «Чи нема у вас олівця й паперу?» Так само навряд, щоб підійшла до якоїсь парочки чи компанії за столом і попрохала в них. Хто ж тоді лишається? Офіціант, котрий її обслуговував, — якщо вона сиділа за столом. Бармен — якщо стояла біля прилавка.

Тож Руді й далі походжала перед зачиненим рестораном.

Навіть тут, на вулиці, вона могла пізнати, хто виходив з дверей. Оця метка малявка, досить вибагливо убрана, певне, працює в гардеробі.

Руді зупинила її.

— Ні, жодна жінка не брала в мене олівця. Та в мене його й немає.

І вона пішла собі вулицею — тендітне пташеня на малесеньких ніжках.

А оця молода негритянка, мабуть, з жіночої туалетної кімнати.

— Якого олівця? — спитала вона. — Для брів?

— Ні, звичайного, яким пишуть.

— Е, любонько, хіба ж туди для того ходять! Ви не там шукаєте.

— І ніхто за весь вечір не попрохав у вас олівця? — не вгавала Руді.

— Ні. То, мабуть, єдине, чого в мене не прохали. Та й не маю я там олівців. До речі, треба буде завтра принести. А що, як хто спитає?..

Вийшов чоловік. Бармен.

Він спинився і похитав головою.

— Ні, біля мене ніхто не просив олівця. Спитайте Френка, коли він вийде. Він працює з другого боку.

Він пішов.

Ще один… Потім іще…

— Так, я Френк.

— У вас не брала олівця жінка… висока жінка з рудим волоссям, у зеленій сукні? Пригадайте, хто-небудь просив у вас олівця?

Він ствердно кивнув головою.

— Так. Я пам'ятаю. Руда. Пам'ятаю. Десь близько півночі.

— А ви не знаєте, як її звуть?

— Ні, не знаю. Здається, вона працює в якомусь ресторані тут поблизу.

— А в якому, не знаєте?

— Ні. Мені так здається, бо хтось запитав у неї: «Що ти тут робиш? Хіба у вас уже зачинили?»

— Але ви не знаєте…

— Я не знаю, хто вона й звідки. І взагалі нічого про неї не знаю. Вона взяла в мене олівець, щось написала, тоді віддала олівця назад.

Він постояв ще трохи. Більше розмовляти не було про що.

— З охотою допоміг би вам…

— Якби ж то ви могли!.. — мовила вона глухо.

Він повернувся й пішов. А вона стояла на тротуарі зовсім розгублена. Мабуть, нічого їй більше не дізнатися. До мети було так близько і водночас так далеко!..

Вона підвела голову. Френк обернувся. І раптом пішов назад, до неї.

— Я бачу, ви дуже засмучені?

— Дуже, — призналася вона.

— Може, оце вам стане в пригоді? Я не знаю, чи ви сама робите в ресторані, але ті, що там роблять, мають чудні звички. Тут недалеко є кав'ярня, де вони завжди збираються, коли ресторани вже зачинені. Я кажу про всяких акторочок. То їхнє улюблене місце. Вони там збираються і їдять морозиво або вершковий крем. Загляньте туди, може, про що дізнаєтесь. Я думаю, є рація спробувати.

«Є рація спробувати!»… Руді пустилася бігом. Френк здивовано провів її очима. Вона бігла всю дорогу — два невеликих квартали.

Звичайно, вони не стояли гуртом коло прилавка, як вона собі уявляла. Було надто пізно, і більшість уже порозходилась по домівках. Лишалися тільки троє, одна — з великим хортом на повідку. Певне, вийшла прогулятися з ним перед сном: з-під її накинутого на плечі пальта видніла піжама, а на голих ногах були пантофлі. Всі троє оточили собаку, годували його рештками їжі із своїх тарілок і сміялися. Жодна з них не була руда.

Жінки дали спокій собаці й звернули погляди на Руді.

— Мабуть, вона питає про Джоан, — сказала одна. — Адже це вона вам потрібна?

Якби ж то Руді сама знала!

Вони не могли назвати прізвища тої Джоан.

— Вона сюди заходить. Через те ми її і знаємо.

— Я теж її знаю, — докинула друга.

— Сьогодні її не було, — обізвалася третя. — Підіть до неї в готель, поспитайте там. Це тут недалеко. Готель зветься «Конкорд», чи «Комптон», чи щось подібне. — І по хвилі додала: — Не знаю, чи вона й тепер там мешкає, але днів зо два тому ще була там. Я одного разу йшла з нею до готелю, коли гуляла зі своїм собачкою.

Вони знов повернулися до хорта. Руді їх більше не цікавила.

Готель був із тих, де знаходять притулок «нічні метелики», картярі, дрібні шахраї та інша міська потолоч. Руді не боялася таких готелів, бо щовечора бачила їх мешканців у себе в дансингу.

Вона спокійно підійшла до нічного чергового, як людина, впевнена, що її не вирядять за двері. Нічний черговий — миршавий чоловічок з більмом на оці, в заношеній сорочці, від котрого тхнуло задавненим перегаром, — трохи підвівся їй назустріч.

Руді зручно сперлася ліктем на його стойку і весело кинула:

— Привіт!

Він розтулив рота і показав їй рідкі почорнілі зуби. Певне, то мало означати усмішку.

Вільною рукою Руді крутила за ремінець свою сумочку.

— То де тут живе моя подружка? — спитала вона, з незалежним виглядом озираючи вбогий вестибюль. — Мені треба піднятися до неї, дещо розказати. Це — Джоан, така, в зеленій сукні. Ми з нею щойно були в кав'ярні, але… — Вона грайливо підморгнула. — Цього не можна не розказати зараз же. — І ляснула себе по коліну. — Така чудасія! Вона просто помре відсміху!

— Це хто? Джоан Брістоль? — спитав черговий, розглядаючи її своїми тьмяними очицями й тихенько підсміюючись, неначе вона мала розповісти свою кумедну історію і йому.

— Еге ж! — мовила Руді й, пирснувши, тицьнула його ліктем у бік. — Слухай-но, тобі, либонь, теж сподобається. — І нахилилася до нього.

Він витягнув шию.

Раптом з непослідовністю легковажної дівулі, яку вона з себе вдавала, Руді передумала.

— Зажди, спершу я розкажу їй, а тобі потім, коли вертатиму назад. — Намірившись іти, вона поплескала його по плечу. — А ти почекай мене, любчику. Нікуди не йди. — І нарешті, між іншим, так наче все ще думала про оту чудасію, недбало зронила: — То який її номер?

І він клюнув на цю принаду. Руді дуже старалась і зіграла свою роль чудово.

— Чотириста дев'ятий, дівчинко!

Він навіть поправив свою засмальцьовану краватку, немовби стверджуючись у тій атмосфері, яку принесла сюди з собою Руді, — в атмосфері легкої інтимності й невимушеної безтурботності, де немає потреби зважати на час, коли хочеш навідати друзів. Потім він підвівся й ступнув до дошки з дзвінками в номери. Певне, то була вся його робота.

— Не треба! — весело гукнула Руді вже від ліфта. — Їй нема чого прибиратися для мене. Навіть краще, як наскочу несподівано.

Він засміявся і не став попереджати Джоан Брістоль, що до неї хтось іде.

Руді зайшла в кабіну ліфта. І ліфт звільна поповз угору.

Повільно, дуже повільно піднімався ліфт. Нарешті спинився, і вона вийшла.

Ліфт так само повільно поповз униз.

Вона рушила вперед ледь освітленим коридором. Там тхнуло цвіллю, а старезна килимова доріжка, здавалось, от-от розлізеться під ногами. Обабіч тяглися двері, темні й непроникні. На них було моторошно дивитися. Неначе згинула всяка надія. Неначе немає надії в жодного, хто заходить у ті двері. Ще один ряд чарунок у велетенському стільнику — Нью-Йорку.

Люди не повинні заходити в такі двері, не повинні жити в таких кімнатах. Туди не промикується навіть місячне світло. Ті кімнати гірші від домовин, бо в домовині людина вже нічого не відчуває. І коли домовини для нас усіх сотворив бог, то ці ряди дверей у третьорядних нью-йоркських готелях — аж ніяк не його витвір…

Здавалося, тому коридорові кінця-краю не буде. Чи, може, то її думки линули надто швидко. Вони навзаводи поспішалися вперед, а сама вона дуже повільно простувала коридором, з кожним кроком наближаючись до розв'язання загадки.

«Як мені туди дістатися? А коли й дістануся — як я дізнаюсь, чи то вона його вбила? Та нехай я навіть і це здолаю — а як примусити її піти зі мною туди, на Сімдесяту вулицю? Як зробити це без галасу, без поліції? Я сама, і ніхто мені не допоможе. А якщо втрутиться поліція, нас із Квіном засадять до тюрми, з підозри в убивстві, триматимуть там хтозна-скільки…»

Ні, вона не знала, не знала, як їй діяти! Знала тільки, що піде туди, бо іншої ради немає. І немає в кого просити допомоги. Хіба що тільки у її єдиного в цьому місті друга…

«О годиннику на вежі «Парамаунт»! Тебе звідси не видно, але ти почуєш мене. Ніч кінчається, і автобус скоро відходить. Допоможи мені й цього разу!»

З обох боків її обступали числа на дверях: шість — ліворуч, сім — праворуч. Ще вісім — за поворотом. А далі — глухий кут. Коридор упирався в двері, в останні двері з табличкою «409».

Ті двері нічим не різнилися від інших. Але за ними — все її майбутнє. Від цих дверей, від цих старих, пошарпаних дощок залежить її доля: або вона знову стане людиною, або ж довіку лишиться найманою лялькою в дансингу. І чого б це якісь двері мали стільки важити в її житті!..

Вона подивилася на свою руку так, наче хотіла сказати: «І ти насмілилася це зробити? Яка ж ти хоробра!» Рука вже сама постукала в двері, не дожидаючи, поки їй звелять.

Двері відчинилися, та перед тим Руді ще мала час подумати, що їй казати. І ось вони опинилися лице в лице, дивлячись у вічі одна одній, — та жінка і вона. Гостре, вкрите шаром косметики обличчя було зовсім близько, так близько, що Руді бачила забиті пудрою пори. Неприязні, насторожені очі були так близько, що вона могла розглядіти тонюсіньке павутиннячко червоних жилок на білках.

Нараз їй пригадався коридор у Грейвзовому будинку. І те, як вона йшла там у темряві разом з Квіном. Аж тепер вона збагнула, що знову чує запах тих самих парфумів.

Тим часом очі вже змінилися. Неприязна настороженість обернулася на відверту ворожість. Почувся низький хриплуватий голос. Люди з таким голосом не полюбляють жартів.

— Ну, чого вам? Ви що, прийшли позичити цукру чи помилилися дверима? Вам тут чогось треба?

— Так, — тихо відказала Руді. — Треба.

Певне, перед тим як відчинити двері, жінка глибоко затяглася сигаретою, і тепер з її ніздрів раптом вихопились дві сердиті струминки диму. В цю мить вона скидалася на сатану.

Вона підвела руку, щоб грюкнути дверима у Руді перед носом.

Руді так і тягло повернутися й піти. Повернутися й хутко піти геть. Милий боже, як їй хотілося піти! Але вона не могла собі цього дозволити. Знала, що зайде туди, хоч би це й означало для неї неминучу загибель. Ні, двері мають лишитися відчинені!

— Забери ногу! — люто просичала жінка.

— Ми одна одної особисто не знаємо, — сказала Руді тим грубим голосом, яким часто говорила в дансингу. — Але в нас є спільний знайомий.

Джоан Брістоль труснула головою.

— Стривай, стривай! А ти хто така? Я тебе вперше в житті бачу. Який іще спільний знайомий?

— Я кажу про містера Стівена Грейвза.

На обличчі жінки промайнула тінь занепокоєння. Та вона могла точнісінько так реагувати і тоді, якщо тільки намагалася шантажувати Грейвза, а потім пішла собі.

Весь цей час у кімнаті, на стіні, котру бачила Руді, манячила невиразна, ледь помітна тінь. Тепер тінь почала швидко рухатись, — дуже швидко, але безгучно, — і зникла.

Жінка кинула оком у той-таки бік, тоді, немов уздрівши якийсь наперед умовлений знак, обернулася до Руді. В її напруженому голосі вчувалася погроза:

— То, може, ви зайдете і розкажете?

І розчинила двері. То не був жест гостинної господині, а різкий і владний рух, що, здавалося, говорив: «Або ти зайдеш сама, або я втягну тебе силоміць».

Ту мить Руді була ще вільна. Позад неї простягся довжелезний коридор. Вона подумала: «Так, зараз я ввійду. Дай боже, щоб вийшла жива…»

І — ступнула вперед.

Неквапно пройшла повз ту жінку в поганенько умебльовану, пропахлу тютюновим димом кімнату. Грюкнули двері. Двічі клацнув замок.

«Двері замкнуто. Тепер я повинна взяти гору, а ні — то не видобутися мені звідсіль». Ось що подумала Руді.

Бій почався. Бій, у якому за зброю їй мали правити розум, нерви, жіноча інтуїція.

У кімнаті нікого не було. Та, подивившись на зачинені двері до ванної, Руді помітила, що клямку з того боку тільки-но відпущено і вона ще не встигла стати на місце. Коли виявиться, що вона, Руді, знає не так уже й багато, двері зостануться зачинені. Якщо ж вона знає забагато… Як довідатися, де межа між тим, що їй можна знати, і тим, що вже забагато? Це їй можуть сказати двері до ванної. «Нас тут троє», — попередила її ота клямка. Ну, а решта? Шухляди старого комода засунуто на місце нерівно, ніби з них щойно виймали речі. Біля ліжка — валіза, уже спакована. На комоді — жіноча сумка, рукавички, зібганий носовичок. Сумка розкрита, неначе в ній похапцем чогось шукали і не встигли закрити.

Джоан Брістоль одсунула від столу стілець і поставила спинкою до дверей ванної.

— Сідайте.

Руді сіла так обережно, немов той стілець збитий абияк і от-от розвалиться під нею. Жінка сіла навпроти.

— То як, ви казали, вас звуть?

— Я нічого не казала, та ви можете звати мене Керолайн Міллер.

Жінка недовірливо посміхнулась, але промовчала.

— Отже, ви знаєте якогось чоловіка на прізвище Грейвз, еге? А звідки ви взяли, що я теж його знаю? Він щось казав вам про мене?

— Ні, — мовила Руді. — Він нічого не казав.

— Тоді чому ж ви гадаєте, що я…

— Але ж ви його знаєте, хіба не правда?

Джоан Брістоль облизнула яскраво нафарбовані губи.

— Скажіть, ви давно його бачили?

— Ні, недавно.

— Коли?

Руді відказала навмисне безвиразним голосом:

— Я щойно від нього.

Брістоль ледве стрималася, щоб не зрадити себе. Це не важко було помітити. Її очі втупилися кудись повз Руді. Руді силкувалася не зважати на той погляд. Адже там, позаду, не було нічого, крім дверей.

— Ну, і як він?

— Мертвий, — тихо мовила Руді.

Брістоль неприродно здивувалася. Так, вона здивувалася, але то був жорстокий, погрозливий подив. Власне кажучи, її здивувала не сама звістка, а те, хто її приніс.

Заговорила вона не одразу. Як видно, хотіла порадитися з тінню, що її Руді бачила перед тим на стіні. Чи, може, тінь сама хотіла дати їй пораду. З-за причинених дверей ванної раптом долинуло легеньке булькання води, що текла з крана. Певне, то був сигнал.

— Пробачте, я на хвилинку, — підхопилася Брістоль. — Забула закрутити кран.

Вона обминула поставлений із стратегічним задумом стілець, на якому сиділа Руді, швидко пройшла до ванної і відразу ж причинила за собою двері.

Вона сама дала Руді нагоду. Сама дала її — нагоду знайти що-небудь, коли в тій кімнаті можна було щось знайти. Руді мала всього з півхвилини — стільки часу знадобиться Джоан Брістоль, щоб дістати вказівки, як діяти далі. А більше такої нагоди не буде.

Тільки-но причинилися двері, як Руді була вже на ногах. Вона мала час оглянути лише одну річ — відкриту сумку, що лежала на комоді. Підскочила до сумки і засунула руку всередину. Розуміла, що прямих доказів там не знайде. Та нехай хоч би що-небудь, хоч би що!.. А там нічого не було. Губна помада, пудрениця, інший дріб'язок. Під її швидкими напруженими пальцями зашелестів якийсь папірець. Вона хутко витягла його, розгорнула й перебігла очима. Так само нічого. Несплачений рахунок за готель на сімнадцять доларів вісімдесят дев'ять центів. Рахунок цього ж таки готелю. Нащо б він міг придатися? Жодного зв'язку з тим, задля чого вона сюди прийшла. А проте якесь підсвідоме чуття підказувало: «Візьми цей рахунок. Може, й згодиться».

Руді швидко сіла назад на стілець, зробила щось із своєю панчохою, і рахунок зник.

Зараз же по тому двері з ванної відчинились, і до кімнати, діставши вказівки, повернулася Джоан Брістоль. Вона знову сіла проти Руді.

— А там, у Грейвза, ви були сама чи ще з ким-небудь?

Руді зміряла її поглядом людини, котрій давно вже перейшло за сімнадцять.

— Може, ви гадаєте, що я беру з собою бабусю?

Співрозмовниця почула саме те, що хотіла почути.

— О такій порі ви ходите без бабусі?

— Атож.

— Ну, то й що?.. Хтось зупинив вас перед дверима й розповів, що сталося, сказав, що в будинку поліція? Там уже повно люду? Як ви дізналися, що він мертвий?

Руді мусила відповідати на її запитання. Це скидалося на ризикований танець на туго натягненому дроті, без балансира й без сітки.

— Ні, там нікого не було. Ніхто ще не знає. Мабуть, я перша його знайшла. В мене був ключ, він сам мені дав. Я пішла туди, а у вікнах не світилось. Я подумала, що він іще не повернувся, і вирішила зачекати. Піднялася нагору й побачила його там, застреленого.

Джоан Брістоль з напруженою увагою слухала її розповідь.

— І що ж ви тоді зробили? Певне, мерщій кинулися до телефону й почали репетувати: «Вбивство, вбивство!»

Статечна й розважлива жінка, що сиділа на стільці Руді, знову звела очі на співрозмовницю.

— Ви що, маєте мене за таку дурепу? Звичайно, я одразу ж звідти забралась, але без паніки. Погасила світло, замкнула двері й залишила там усе, як було. І нікому й слова про це не сказала! Голубонько, невже ви думаєте, що мені хочеться, аби мене вплутали в цю справу? Тільки цього мені бракувало!

— А коли ви там були?

— Я щойно звідти.

— Отже, будемо вважати, що ніхто ще нічого не знає… І крім вас…

— І вас.

Вона відчула позаду якийсь рух. Може, там колихнулося повітря або щось легенько рипнуло.

— Ви прийшли сюди сама?

— Авжеж. Я все роблю сама. Більше нема кому.

Дзеркало на комоді показало, що двері позад неї повільно прочиняються. Руді не могла повернути голови. Могла тільки подумати: «Двері позаду відчинилися. І зараз хтось… Значить, це таки їхня робота. Я вгадала. Значить, я пішла правильним слідом, а Квін — хибним».

Тепер вона все знала. Та яка їй була з того користь? Вона сама напитала собі лиха і вже не могла його уникнути.

Тим часом Джоан Брістоль поставила ще одне запитання — радше для того, щоб відвернути її увагу, аніж почути відповідь.

— А чому ви приплутали до цього мене? Чому прийшли сюди?

Руді не було потреби щось казати — відповіді ніхто не чекав. Ті вже самі зметикували, що до чого, без її пояснень.

Нараз щось цупке й пухирчасте затулило їй обличчя. Напевне, махровий рушник. Вона шарпнулася, але ту ж мить п руку затиснуло немов у залізних лещатах. Джоан Брістоль зірвалася з місця і схопила її за другу руку. І от уже руки їй відведено назад, схрещено за спиною і зв'язано.

По тому груба рука, більша й важча від жінчиної, трохи посмикала рушника й спустила його до половини обличчя, відкривши очі й ніс.

Джоан Брістоль, стоячи перед Руді, сказала до того, хто був за стільцем:

— Пильнуй, щоб не закричала, Гріфе. Крізь ці стіни геть усе чути.

Чоловічий голос буркнув:

— Зв'яжи їй ноги. Вона б'ється каблуками.

Жінка нахилилася. Руді відчула, що їй затягують литки. Тепер вона була зовсім безпорадна, уся зв'язана, мов сніп.

Джоан Брістоль підвелася.

— Ну, а далі що? — спитала вона.

Чоловік сказав:

— Як ти вважаєш, чи не краще нам…

Він не докінчив. Та Руді зрозуміла, що він мав на думці, з того напруженого виразу, який з'явився на жінчиному обличчі. Він промовив це так спокійно, ніби казав, що треба запнути завіси або погасити світло.

Руді похолола.

Жінка теж перелякалася. Не за Руді. Вона боялася за себе. Певне, добре знала того чоловіка. Знала, на що він здатний.

— Тільки не тут, не в цій кімнаті, Гріфе! — попрохала вона. — Адже всім відомо, що ми тут були. Потім біди не минути.

— Та ні, ти не зрозуміла, — мовив він просто. — Я зовсім не хотів…

Він одійшов до вікна, спокійно розчинив його і, нахилившись, замислено подивився вниз. Тоді повернувся й сказав півголосом:

— Четвертий поверх. Либонь, досить буде. — І зробив промовистий жест. — Ми втрьох сіли випити, а потім вона захотіла відчинити вікно, провітрити кімнату. А потім… Адже таке нерідко трапляється.

Руді здавалося, що серце її палає, як смолоскип.

— Усе воно добре, але ж такі справи завжди розслідує поліція, а нам це ні до чого, Гріфе.

— То що ж тоді робити? Залишити її тут? — спитав він різко, гавкучим голосом.

Джоан Брістоль поправила зачіску.

— Ось бачиш, у яку халепу ми через тебе вскочили, — пробурчала вона. — Навіщо було…

— Не ляпай язиком! — грубо сказав чоловік.

— Таж вона знає. А то чого б їй сюди йти, подумай? і — Якого ж біса ти не робила все як слід? З самого початку, як ми умовились!

— Не могла я сама його укоськати! Я відчинила тобі двері, щоб ти пристрашив його, змусив дати грошей. І гадки не мала, що ти його застрелиш.

— А що я, по-твоєму, мав робити, коли він ухопився за оцю штуку? Віддати її, га? Ти ж бачила, як усе було. Я мусив його застрелити — то був просто самозахист. Та й до чого тепер узагалі про це теревенити? Сама все зіпсувала. Того, що зроблено, однаково не вернеш. А тут іще маєш клопіт з оцією… Як на мене, то найрозумніше все-таки…

— Ні! Кажу тобі — ні, Гріфе! Це буде найнерозумніше. Нехай собі плескає, коли ми заберемося звідси. Адже це тільки її слово проти нашого слова. Вона ж бо й сама там була, хіба не правда? І могла це зробити так само, як і ми. Краще ходімо звідси хутчій.

Гріф відчинив дверцята стінної шафи й зазирнув туди.

— А може, оце? Всунемо її сюди й загубимо ключа. Шафа в цегляній стіні, отже, ніхто її не почує. А ми вигадаємо доволі часу. Хтозна, коли ще відчинять цю шафу.

Вони перетягли Руді до шафи і, мов лантух, засунули її всередину.

— Треба її якось прив'язати, — сказав Гріф. — Щоб не билась об дверцята.

Він змайстрував із простирадел щось на зразок збруї і прив'язав до гачка в стіні. Тепер Руді не могла й поворухнутися.

Джоан Брістоль спитала:

— А там є чим дихати? Може, її довго не…

— Не знаю, — перепинив її Гріф. — Нехай з'ясує це сама, а потім нам розкаже.

Вони замкнули шафу. Руді опинилася в темряві. Ключа вийнято. Ключа, котрого вони намірялися викинути десь на вулиці. Вона чула їхню розмову.

— Давай мені валізу, Джоан.

— А як бути з отим бовдуром, що сидить у вестибюлі? Адже він напевне бачив, як вона піднімалася сюди.

— Ну, з ним я легко впораюся. Де пляшка віскі, що я сьогодні купив? Почастую його на прощання. Він, коли п'є, завжди відходить за поштові скриньки. Поки він буде там, ти швидко вийдеш за двері й щось говоритимеш сама до себе, наче ідеш з нею. Ну, ходімо. Ти готова?

— Стривай-но! Десь подівся рахунок за номер. Треба заплатити, бо нас почнуть шукати. Мабуть, упав, на підлогу.

— Дарма, нема коли шукати! Черговий напише ще один…

Грюкнули двері. Вони пішли.

Одна хвилина на шосту

Ідучи в таксі, Квін обмірковував Гоумзів хитрий маневр. Той боявся пастки і, щоб уникнути її, примусив його перейти звідти, звідки він телефонував, до нічного кафе. Відтак і собі під'їхав туди й нишком роздивився на нього крізь вікно. І все ж він не був цілком певний, що Квін сам, хоч усе начебто говорило за те, — отож і призначив йому зустріч у третьому місці. В такий спосіб він дістав змогу приїхати туди раніш і пересвідчитися, що йому ніщо не загрожує. Якби Квін і мав спільників, йому довелось би розставляти їх перед очима в своєї жертви.

Таксі довезло його до П'ятдесят першої вулиці за п'ять-шість хвилин, не більше. Бар Овена скидався на ті старомодні нічні клуби, які існували зо три десятки років тому. Він містився на першому поверсі великого кам'яного будинку, а вхід був через підвал. Над дверима висіла неонова вивіска, але година, о котрій мали зачиняти бар, давно минула, і через те вивіска не світилася. Майже всі відвідувачі вже порозходилися. Та Квін вискочив із таксі й зайшов. Йому було все одно.

У невеличкому відділку обличчям до дверей сидів у самотині якийсь чоловік. Волосся в нього на скронях були сиве, а окуляри без оправи надавали йому ще поважнішого вигляду — надто поважного, щоб сидіти отак самому в барі десь о п'ятій годині ранку. Перед ним стояв повний келих, і він злегенька притримував його рукою. Другий такий самий келих стояв навпроти.

Коли у дверях з'явився Квін, чоловік за столиком зробив йому ледь помітний знак рукою. Квін підійшов, спинився й поглянув на нього. Той сидів, дивлячись ізнизу вгору. Якусь хвилю обидва мовчали. Чоловік за столиком заговорив перший.

— Ви — Квін, коли не помиляюся?

— Я — Квін. А ви — Гоумз?

— Скільки ви винні за таксі?

— Шістдесят центів.

— Ось гроші.

Він викотив монети з долоні, неначе то були краплі якоїсь рідини. Квін вийшов до таксі й зараз же повернувся. Гоумз показав йому на стілець.

— Сідайте.

Квін невпевнено сів, присунувши стільця впритул до столу, далі від стіни. Вони знов подивились один на одного — молодик років двадцяти п'яти і доходжалий добродій, котрому було всі п'ятдесят, а може, й більше. Гоумз був досвідченіший. Це виявилося майже з самого початку. Він став господарем ситуації, навіть тієї ситуації, що склалася далеко не на його користь. Далебі, ніякі чесноти не замінять життєвого досвіду.

— Випийте, — сказав він. — Я мусив замовити наперед, щоб мені дозволили тут зостатися. Бар уже зачинений.

Кумедна річ — а що, як він насипав чогось у келих? Це було б наче десь на початку століття. Гоумз, як видно, вгадав його думку.

— Візьміть мій, — мовив спокійно. — Я ще не пив.

Він узяв келих, що стояв перед Квіиом, і надпив із нього.

— Коли ж ви заговорите? — спитав насмішкувато.

Квін оглядівся довкола. Не те місце, щоб тут його злапати. Тут з ним нічого не вдієш. Не треба було давати йому права вибору.

І знову Гоумз ніби прочитав його думки.

— Хочете піти звідси? То, може, сядемо в машину, га?

— А я й не знав, що ви маєте машину. Чого ж ви тоді не заїхали по мене відразу, а змусили гасати сюди-туди?

— Хотів спершу дещо про вас дізнатися.

«І досі нічого не знаєш», — зловтішно подумав Квін.

Гоумз допив свій келих, підвівся і, знявши з кілка сірого капелюха, надів його так дбайливо й ретельно, наче був на діловому сніданку десь серед дня, а не на вимушеному побаченні майже перед ранком. У капелюсі він мав не такий поважний вигляд, але різниця не дуже впадала в око. Однаково то був статечний і пихатий добродій, бізнесмен з голови до п'ят. Він рушив до дверей, усе так само впевнено тримаючи в руках невидимі віжки ситуації.

Квін також устав і подався слідом за ним, полишивши свій келих незайманий. Тоді озирнувся на столик. «Може, все-таки випити, це мене трохи підбадьорить, — подумав він. — А то всередині наче якась порожнеча».

Він повернувся до столика, двома ковтками спорожнив келих і пішов за Гоумзом. Йому одразу ж прибуло снаги, і він відчув, що не схибить. Машина стояла недалеко від входу. Гоумз був уже коло неї.

— Я не мав наміру квапити вас, — ґречно мовив він.

Квін дав йому зрушити машину з місця, тоді вимогливо спитав:

— Куди це ви їдете?

— Просто трохи покатаємось. Я подумав, що незручно розмовляти, коли машина стоїть біля тротуару о такій порі. Так і дивись, що надійде поліцай і почне стромляти носа.

— Ну то й що? — не вгавав Квін.

Гоумз посміхнувся сам до себе, неначе побачив на дорозі попереду щось смішне, хоч там нічого й не було, крім звичайнісінького асфальту. Машина мчала на захід. Обидва мовчали. Квін подумав: «Нехай починає перший. Чого це я маю полегшувати йому розмову? Він мусить сам її розпочати, так чи інак. Це — гра. А в моїх руках карти, що ведуть до тюрми або й страти, — принаймні так воно має бути».

Хоч би що собі думав Гоумз, на його обличчі це не відбивалося. Він повернув на північ, на Шістдесяту вулицю. Вони проїхали її, тоді навмання повернули на схід. Усе робилося навмання. Квін міг здогадатися про це з того, як рвучко Гоумз обертав кермо в останню мить. Вони проїхали навпростець приблизно до П'ятої авеню, відтак знов повернули на північ. Гоумз, як видно, щось таки надумав і поїхав вулицею, що впиралася в схил біля мосту через Іст-рівер. Вони під'їхали до самого краю, майже до води. Ніякої огорожі там не було. Просто такий собі ніби» причал, що нависав над темною поверхнею річки. Машина зупинилася тільки тоді, коли передні шини ткнулися в низеньку кам'яну приступку.

Квін мовчав. Він думав: «Гра, яку ти затіяв, — це двобій, і нас таки двоє».

Гоумз вимкнув мотор і загасив фари. З води зникли мерехтливі блискітки, проте залишився вогкий дух річки, та ще раз у раз долинало уривчасте хлипання, немов десь плакала маленька дитина.

— Мало не заїхали в річку, еге?

— В мене добрі гальма. Ви не злякалися, ні?

— Ні, не злякався, — спокійно відказав Квін. — А що, мені є чого лякатися?

Гоумз трохи схилив голову.

— Чого ви дивитеся на годинник?

— Хочу прикинути, скільки часу минуло відтоді, як ми зустрілися з вами в барі.

— Хвилин двадцять, — сказав Квін. — І все вже мало б скінчитися.

— Так воно й буде. Чек при вас? Скільки ви за нього хочете?

«Щось не так, — подумав Квін. — Я повівся неправильно, десь у чомусь схибив. Дивно, як це він зумів так повернути розмову?»

Гоумз торкнувся пальцем перенісся, нахилився вперед і зашелестів якимось папірцем попід самим кермом.

— Ось двісті доларів, — сказав він. — Давайте чек.

Квін нічого не відповів. Гоумз обернувся й поглянув на нього.

— Двісті п'ятдесят.

Квін мовчав.

— Скільки ви хочете?

Квін заговорив повільно, тихо — настала його черга ходити.

— Чому ви думаєте, що я хочу за нього гроші?

Гоумз допитливо подивився на нього.

— Я хочу за нього ось що: дістати од вас письмове признання, що ви сьогодні вночі вбили Стівена Грейвза. Якщо я його не дістану, то я і вас і чек, обох, приставлю в поліцію.

Гоумзова спідня щелепа силкувалася зімкнутися з верхньою, та все було намарне.

— Ні, постривайте, — затинаючись, повторював він. — Ні, постривайте…

— Ви були там цієї ночі, містере Гоумз?

І раптом щелепи міцно зімкнулися — так міцно, що крізь них не могло вихопитись ані слова.

— Він лежить там мертвий, і це вчинили ви. Невже ви й справді повірили, що цей чек їздив по місту в таксі і я його там знайшов? Невже ви так думаєте? Там, де я його знайшов, лежав труп Стівена Грейвза.

— Ви брешете! Ви хочете спіймати мене на тому, чого аж ніяк не можете знати!

— Я там був.

— Ви були там? Брешете!

— Ви з ним сиділи один проти одного в шкіряних кріслах, у кімнаті на другому поверсі, в кабінеті. Він налив собі випити, а вас не пригостив. Потім закурив сигару, а вам не запропонував. Ви закурили свою і зжували її на шмаття. Можу навіть сказати вам, якої марки була та сигара, — «Корона». Скажу вам навіть, як ви були вдягнені, — в брунатний костюм. Ідучи на побачення зі мною, ви надягли сірий костюм, а тоді на вас був брунатний. І на лівому рукаві там бракує ґудзика. Не треба хапатися за задню кишеню!.. Ну що, я брешу? Тепер ви вірите, що я там був? Вірите, що я бачив його мертвого і знаю, що це ви його вбили?

Гоумз мовчав, тільки знову похилив голову.

— Нема чого дивитися на годинника, ваш годинник вас не врятує.

Нарешті Гоумз обізвався:

— Ні, мій годинник мене врятує. Ви ще хлопчисько, ось що я вам скажу. Боже мій, мені вас аж трохи жаль. Не думав я, що ви такий молодий, коли розмовляв з вами по телефону.

Квін закліпав очима.

— Щось негаразд з очима, чи не так? Якісь там ніби кола, правда ж? Неначе великі мильні бульбашки? Отож-бо.

— Що «отож-бо»?

— Ви забагато балакали. І добалакалися до загину. Якби ви тримали язика за зубами, я й справді повірив би, що ви знайшли цей чек у таксі. Ви заснули б у мене в машині й години за дві прокинулись би на березі річки, отут-таки, без чека, але цілий-здоровий і, може, навіть з десяткою в кишені… Що, голова важкувата? Не держиться на в'язах, еге? Весь час донизу хилиться, мов кам'яна, правда ж?

Квін тицьнув себе в підборіддя — голова відкинулася назад. Гоумз по-батьківському всміхнувся.

— Якби ви пили із свого келиха, нічого не сталось би, все було б гаразд. Ви були обачливий, але не досить. Узяли не свій келих, а мій. Я — шахіст, а ви, мабуть, ні. Грати в шахи — це значить розгадати хід супротивника ще до того, як він його зробить.

Він помовчав і знову подивився на Квіна.

— Що, краватка давить? Авжеж, попустіть вузол. Розірвіть комір. Отак! Та від цього вам не полегшало, правда? Нічим не можу зарадити. Ви заснете тут, у машині, а тоді гулькнете в річку, так що од вас і сліду не зостанеться. А перед тим я заберу у вас чек — не втішайтеся, я знайду його, адже він у вас тут. Ви не прийшли б, якби не мали його при собі. Певне, сховали в черевик, еге? Адже це якраз те місце, що його таке хлопча, як ви, має за надійну схованку.

Квін одхилився від спинки сидіння і став намацувати ручку дверцят, але тут-таки втратив рівновагу. Гоумз схопив його за барки і відтягнув назад.

— І куди б то я хапався? Якби ви навіть і вилізли, то однаково не вдержались би на ногах. Упали б на землю, ото і все.

Квінова нога ще раз чи два сіпнулася, намагаючись підвести тіло. Гоумз крутнув ручку і спустив бічне віконце.

— Хочете розбити скло? Та вже й на це немає сили!

Раптом він обернувся і схопив Квіна за руку.

— А це що таке? Столовий ніж? Та яка ж із нього користь? — Він викинув ніж у віконце. — Чули, як булькнуло? Там, попереду, вода — ота темна смужка над радіатором, бачите?

Він одхилився вбік і немовби чогось дожидав.

— Ну що, тепер уже й поворухнутися важко? Отож-бо. Ледве руку підводите, наче хочете відігнати комара. Оце, мабуть, і все, що ви можете ще вдіяти.

«І все ж я дізнався… — подумав Квін. — Я таки мав слушність… Тільки тепер уже надто пізно…»

— Нічого не вийде, шановний наче! — пробурмотів він крізь сон, і голова його востаннє впала на груди. — Руді знає все… Нас двоє, я не сам… тепер…

Двадцять одна хвилина на шосту

Руді стояла в темряві стінної шафи, зв'язана й безпорадна. Тепер їм уже ніяк не встигнути до автобуса. Бідолашний Квін! Чекатиме на неї там, у Грейвзовому будинку, в товаристві мерця, аж поки настане день і хтось поткнеться туди. Відразу ж зчиниться галас, його заарештують… І на цьому все скінчиться. Йому ніколи не стане сили здолати місто. Зрештою, ані ця жінка, ані її спільник не лишили нічого такого, що могло б їх викрити. Нічого й схожого на зламаний сейф — слід, що його залишив по собі Квін. І нехай вона потім звинувачує їх скільки завгодно — якщо, звісно, зостанеться жива. Однаково це все буде надаремно. Її слову ніхто не повірить…

Спливали неоціненні хвилини — хвилини, що їх можна було порівняти хіба з краплинами крові з серця. Певне, тепер уже пів на шосту. За десять хвилин вони з Квіном мали податися на автобусну станцію. Тепер цього вже не буде. Та й хіба вона не знала, що Нью-Йорк усе одно їх перехитрує? Він завжди бере гору. Адже вони всього-на-всього хлопець і дівчина з невеликого містечка. Хіба вони можуть змагатися з таким ворогом? Квіна посадять на електричний стілець, а вона назавжди залишиться грубою і злою найманою партнеркою в дансингу — в закладі, що скидається радше на заводський конвейєр, аніж на місце розваг. Назавжди. Без мрій, без сподівань…

Спливали неоціненні хвилини, хвилини, що їх не можна було зупинити…

Нараз двері до кімнати відчинилися, і хтось зайшов. У свідомості Руді блискавкою сяйнула нестямна надія. Ось воно — щасливий кінець, як у романі чи кінофільмі! Хтось прийшов, щоб вирятувати її в останню мить. Може, п'яничка черговий надумав подивитися, чи не сталося чого, бо завважив, що вона не вийшла разом з тими двома. Чи, може, це навіть сам Квін, котрого привело сюди незбагненне шосте чуття…

Аж ось почувся голос, хрипкий від люті. І всі її сподівання вмить розвіялись. Це був Гріф, спільник Джоан Брістоль. Вони повернулися, щоб рішити її тут-таки, на місці…

— Чому ти не подумала про це раніше, дурепо?! Глузду тобі забракло, чи що?

— Зараз я все з неї витрушу! — з погрозою мовила Джоан Брістоль. — Я б іще тоді про все дізналась, аби ти не вийшов із ванної так скоро. Адже щось таки її напоумило — звідки вона взяла мою адресу?..

Дверцята шафи розчахнулись, і Руді на хвильку приплющила очі, засліплена яскравим світлом. Вона відчула, як послабли пута, котрими її припнуто до стіни. Її витягли з шафи й шарпнули рушника з рота, щоб вона могла говорити.

— Спробуй мені крикни, то я зараз тобі заціплю! — пригрозила Джоан Брістоль і звела руку.

Та Руді не могла кричати, хоч би й хотіла.

Джоан ухопила її за волосся і смикнула голову назад.

— Ну, тільки не крути! Ти ось що мені скажи: як ти дізналася про мене? Звідки вивідала, де я живу? Я рватиму на тобі волосся, аж поки ти скажеш усю правду!

Руді відповіла здавленим, але твердим голосом:

— Ви загубили там рахунок за готель. Я знайшла його в кімнаті, де лежав Грейвз.

Удар! Вона почула такий звук, неначе паперовий мішечок з водою впав із третього поверху. Але вдарили не її, вдарили Джоан.

— Ач, ти!.. — прохрипів Гріф. — Так я й знав, що ти утнеш якусь дурницю! Було б іще залишити у нього в кишені свою візитну картку. Це одне й те саме.

— Вона бреше! — вереснула Джоан Брістоль. Одна щока її поволі багровіла, немовби вкриваючись екземою. — Я ладна заприсягтися, що бачила його в своїй сумці, коли повернулася сюди.

— Ти виймала рахунок із сумки, показувала йому? Кажи — виймала?

— Авжеж, виймала! Ти ж сам знаєш: ми вирішили, що я покажу йому, як мені потрібні гроші. Але я поклала його назад, Гріфе! Принесла його сюди!..

Руді похитала головою.

— Мабуть, він випав. Рахунок на сімнадцять доларів вісімдесят дев'ять центів. А на ньому написано чорнилом: «Прострочений». І навіть номер кімнати є.

Гріф смикнув Руді за волосся.

— Ти принесла його сюди? Що ти з ним зробила? Де він?

— Я залишила його там, де він лежав. Я боялася щось чіпати і залишила все як було.

Джоан підступила ближче.

— Не вір їй. Вона могла забрати його з собою. Обшукай її.

— Обшукуй сама. Ти краще знаєш, де ви, жінки, щось ховаєте.

Руки Джоан стали швидко й ретельно обмацувати Руді, не минаючи ані дюйма. Ноги Руді були зв'язані докупи. Рахунок лежав у панчосі з внутрішнього боку ноги. Джоан обмацала панчохи іззовні.

— При ній рахунку нема.

— Тоді мусимо йти туди й забрати його. Не можна, щоб він там зостався. Це нас викаже. Ах ти ж дурепа!

— Зажди-но, Гріфе! — швидко мовила Джоан Брістоль, ледь розтуляючи уста, але Руді почула. — Давай візьмемо її з собою і залишимо там, разом з ним. Зробимо все так, щоб скидалося, ніби вона сама… — Вона мотнула головою в бік Руді й провадила далі ще тихіше, та Руді однаково почула, бо все в ній було напружене до краю: — Ти зможеш зробити те, що хотів із самого початку, але не тут, а там. І нехай вони спробують розплутати цю справу! А ми собі лишимось осторонь.

Гріф з хвилину розмірковував. Очі його палали.

— Це єдина рада, Гріфе! Вони подумають, що це вчинила вона, а потім заподіяла смерть і собі.

Він кивнув головою.

— Гаразд. Тільки треба буде провести її повз чергового так, немов вона п'яна, розумієш? І доводиться її підтримувати. Я таки змушу його вийти з-за стойки, як казав спершу. А ми ніби просто проводжаємо її додому, оце і все. Рук не чіпай, нехай будуть, як є, а ноги розв'яжи, щоб вона могла йти.

Джоан Брістоль узяла своє пальто й накинула на плечі Руді, сховавши зв'язані руки.

— Зніми їй з шиї рушника, — сказав Гріф. — На, візьми. — Він передав жінці щось чорне, з металевим полиском. Певне, з цього револьвера й застрелено Грейвза.

Револьвер опинився під пальтом, і ліва рука Джоан Брістоль притиснула його до спини Руді, неначе хотіла проштрикнути її тим чорним тупоносим револьвером.

— Тепер зачекай тут. Я спущуся вниз, виведу з гаража машину й задурю голову черговому. Це забере хвилин десять. А тоді виходь і ти.

Двері за ним зачинились, і жінки лишилися самі.

Вони не розмовляли. Не обізвались одна до одної ані словом. Мовчки й напружено стояли поряд, і ззаду на пальті випинався ніби невеличкий наметик — там, де ліва рука Джоан Брістоль притискала до спини Руді револьвер.

«Цікаво, — подумала Руді, — чи вистрілить вона, якщо я раптом ступну вбік, щоб відсунутись од револьвера?»

Та пробувати вона не стала, і не тільки через те, що боялася. Адже вони намірялися везти її туди, куди вона сама весь час хотіла їх заманити, — на місце злочину. То чом би й не поїхати? Інша річ, що, може, їй більше не випаде нагоди втекти. Тут така нагода нібито є. І все ж чому б не заждати? Адже туди прийде і Квін.

Нарешті Джоан Брістоль заговорила:

— Ну, годі. Тепер ходімо. Тільки хочу тебе попередити: якщо ти хоч писнеш на сходах, або коли будемо йти через вестибюль, або ж на вулиці, біля машини, — я вистрілю. І не думай, що я жартую. Я ніколи не жартую Зроду не мала почуття гумору.

Руді нічого не сказала. Тільки подумала, що так воно мабуть, і є. І що це жахливо — завжди бути злою, злою на весь світ.

Вони вийшли з кімнати й рушили затхлим коридором.

Зненацька десь за дверима задзвонив будильник. І обом здалося, ніби поміж них пробіг електричний струм, передавшись від одної до другої через револьвер. Руді почула, як Джоан Брістоль тяжко звела дух у неї за спиною. І зрозуміла: тільки чистісінька випадковість урятувала її від пострілу, коли та здригнулася, нараз почувши дзвінок…

Вони повернули до бічних сходів. Звідкись ізнизу до них уже долинав Гріфів голос. Лункий, безвиразний голос.

— Та хильни ще трохи! Не манірся!

— Стій! — прошепотіла Джоан Брістоль на долішніх східцях.

Стойки чергового звідти не було видно.

Хтось похлинувся, закашлявся. І знову почувся Гріфів голос:

— Стривай, стривай, не видудли всієї пляшки!

— Ну! — шепнула Джоан і підштовхнула Руді револьвером, неначе то був важіль, що керував її рухами.

У вестибюлі видно було самого Гріфа: він навалився на стойку, підперши голову руками.

На якусь дивовижну істоту — двоголову, чотириногу, з чудернацьким горбом на спині, — скидалися ці дві жінки. Дві жінки і револьвер. Гріф навіть не обернувся.

Вони були вже біля машини, коли він наздогнав їх. Машина стояла недалеко від готелю. Джоан Брістоль звеліла Руді сісти ззаду і сама сіла поруч неї. Гріф сів за кермо. Вони не сказали одне одному ані слова. Джоан пересунула револьвер, і тепер він упирався Руді п бік. Руді сиділа тихо, зовсім не пручаючись.

Доїхали швидко. Коли повернули на Сімдесяту вулицю, Джоан сказала:

— Якщо не будеш упевнений, не зупиняйся.

Вони поминули будинок, наче їхали не сюди, а кудись далі.

Будинок надійно зберігав таємницю. Він був такий самий, як і минулого ранку, о цій порі. Минулого ранку… Ще перед тим, як усе це сталося…

Коли проїжджали повз будинок, усі троє звернули очі на нього.

«Квін уже, певне, повернувся. Він уже там. О боже! — Тільки тепер, саме в цю мить, Руді почав охоплювати страх. — А що, як його ще нема?..»

Трохи перегодя Гріф повернув назад і під'їхав до будинку з другого боку. Нарешті він загальмував. Усі знову втупили очі у віконця машини.

Ніде ані душі…

— Можна зайти, — прошепотів Гріф крізь зціплені зуби. — Ходім.

Серце Руді було мов сполоханий птах, коли її витягли на тротуар, затиснули з обох боків і квапливо повели до будинку. Вони підійшли до дверей, сторожко озираючись довкола: чи не бачить хто.

Ніде не було нікого.

— Все гаразд, — сказала Джоан Брістоль з полегкістю.

— Де ключ, що був у неї? Швидко!

Вони штовхнули її через поріг і знову замкнули за собою двері. Руді слухняно виконувала все, що їй наказували. Та тепер уже справа доходила кінця. Тепер, коли двері замкнено, кінець насувався з кожною секундою. Навіть якщо К. він повернеться через п'ять хвилин, він однаково спізниться. І побачить її мертву, так само як побачив Грейвза. Навіть якщо він повернеться цю ж мить — однаково буде пізно. Просто тут залишаться ще два трупи. Ці люди озброєні, а в них з Квіном нічого нема…

А може… а може, він і зовсім не повернеться? Може, й з ним скоїлося якесь лихо?..

Темрява в будинку була непроглядна, як і раніш. І Джоан Брістоль сказала Гріфові майже те саме, що сказав К. він, коли вони вперше прийшли сюди разом:

— Не засвічуй світла, доки не піднімемося нагору.

І Руді здалося, що відтоді минуло багато-багато років. Але того разу тут не було вбивць. Тільки двоє молодих людей, що намагалися розпочати життя наново.

Гріф витер сірника, затулив його долонями й рушив попереду. Руді йшла слідом за ним — у пальті наопаш, з револьвером, наче припнутим до спини.

А що, як Квін дожидає там нагорі, в темряві? А що, як він зараз вийде і скаже: «Руді, це ви?» Тоді вона буде призвідницею його смерті. Вона принесе йому загибель. Якщо ж його там немає — загине вона сама. З цих двох можливостей вона віддавала перевагу другій. А втім, яка різниця? Тепер уже однаково пізно — жоден з них не встигне до автобуса. Місто взяло гору. Як завжди…

Вхід до кімнати, де лежав мрець, при тьмяному світлі Гріфового сірника видавався моторошним чорним проваллям. Потім у кімнаті спалахнуло світло, і Руді штовхнули туди. До мертвої людини. В порожнечу, де не було Квіна, що став би їй на допомогу.

Гріф сказав:

— Ну, мерщій шукай рахунок, і забираймося звідси.

Джоан Брістоль подивилася на підлогу і погрозливо обернулась до Руді.

— То де ж він є?

Вона й досі тримала в руці револьвер, але тепер він уже не впирався Руді в спину.

— Там, біля нього, я ж казала, — обізвалася Руді безживним голосом. І, трохи помовчавши, додала: — А ви мені повірили.

— То ти, виходить… — зойкнула Джоан і повернулася до свого спільника. — Ось бачиш, хіба я не казала!

Перед очима Руді майнув кулак.

— Де рахунок? У тебе? — ревонув Гріф.

Руді заточилася від удару, тоді криво посміхнулась.

— А це вже доведеться з'ясовувати вам самим.

Гріфів голос нараз став цілком спокійний. Спокійний голос убивці.

— Ану дай його сюди, — мовив він до Джоан. — Я сам…

Револьвер опинився у нього в руці.

— Одійди-но від неї.

І Руді зосталася сама — зовсім сама, загнана в куток.

Він підступав усе ближче до неї. Певне, хотів вистрелити впритул, щоб скидалося на самогубство.

Минуло всього дві чи три секунди, поки Гріф підійшов до неї, але Руді здалося, що спливли години. Зараз вона помре. Може, це й на краще. Все одно тепер надто пізно. Автобус поїхав. Автобус додому. А на годиннику вже…

За чверть шоста

То було останнє, що вона побачила. Потім заплющила очі й чекала… чекала…

Звук пострілу примусив її розплющити очі. Їй здалося, що вона ніколи в житті не чула гучнішого звуку. Незрозуміло тільки, чому їй зовсім не боляче. А може, смерть завжди така — якесь заціпеніння й безшелесна тиша?..

Гріф чудно хитався в неї перед очима. Цікаво — це він хитається чи вона сама? Чому в нього так багато рук, так багато ніг?.. Так багато Гріфів… Револьвер, з якого ще цідиться димок, тремтить у його піднятій руці. А її тримає інша рука. І ще одна рука схопила його за горлянку. Обличчя в нього спотворене, багрове. А за ним — ще якесь обличчя, також спотворене, але не настільки, щоб його не впізнати…

Хлопець із сусіднього будинку бився за неї! Бився так, як і годилось битися хлопцеві з сусіднього будинку…

Раптом підлога здригнулася. Щось важке повалилося додолу. Вже не було Гріфа. Не було рук, ніг, облич перед нею. Не було нічого. На підлозі звивалися двоє тіл.

Повз неї метнулася Джоан Брістоль і, схопивши біля каміна кочергу, підняла її над головою.

У Руді були зв'язані руки. Та коли хлопець із сусіднього будинку міг з порожніми руками стати проти револьвера, то вона стане зв'язана проти кочерги.

Вона підставила ногу.

Джоан Брістоль гепнулася долілиць, а кочерга відлетіла вбік і грюкнула об стіну.

Руді кинулася на Джоан і притисла її коліньми до підлоги. Вона не могла розглядіти, що діється між чоловіками. Чула тільки звуки ударів. Один, другий, третій…

Раптом ті двоє на підлозі роз'єдналися. Один підвівся, а другий зостався лежати. Той, що підвівся, тримав у руках револьвер.

— Зараз я поможу вам, Руді, — мовив він одсапуючись.

І вона побачила: напідлозі лежав Гріф. Він злегка здригався. Тоді звів руку, доторкнувся до голови, одначе з місця не зрушив. Квін не спускав з нього очей. Револьвер був у нього.

— Я держу її, — сказала Руді.

Він обернувся до Грейвзового письмового столу, щось там узяв, а відтак підійшов до неї і розрізав її пута. Обоє так засапалися, що й досі не могли розмовляти.

Потім Квін позв'язував ті стяжки матерії і скрутив руки Джоан Брістоль за спиною.

— І йому теж, — важко дихаючи, сказала Руді.

— Аякже!

Він пішов до спальні, приніс простирадло з Грейвзового ліжка і, розірвавши його на кілька довгих стяжок, став на коліна біля Гріфа.

— Я побачив у вікно, як вони вели вас сюди. Ви йшли так напружено, що я відразу догадався: вони погрожують вам зброєю. Тоді я сховався у ванній…

— Це вони, Квіне. Цього разу ми не помилилися.

— Я знаю, Гоумз не вбивав. Але ж і мені там кепсько довелося… — Він устав і оглянув свою роботу. — Ну, на деякий час це їх трохи вгамує. А ротів затуляти не варто. Нехай собі кричать хоч луснуть. Та, власне, це нам тільки на руку. Ми їм навіть допоможемо.

— Квіне, до чого це тепер? Ось вони тут. Але ж яка різниця? Погляньте-но, дві хвилини на сьому…

— Давайте спробуємо, підемо туди. Може, коли не цим автобусом, то яким іншим…

— Усе марно, Квіне. Я ж вам казала. Бачите, місто вже прокидається.

— Поліція теж прокидається. Не гаймо часу, щоб нас тут не заскочили. Ходімо, Руді. Спробуймо.

Він схопив її за руку й потягнув до сходів. Вони спустилися вниз.

— Беріть свою валізу, відмикайте двері й стійте там. А я зателефоную. Це забере не більше хвилини.

Він зняв трубку.

— Ви готові?

Руді стояла біля дверей, тримаючи в руці валізу, готова пуститися бігти. Квін мовив у трубку:

— З'єднайте мене з поліцією. — Тоді обернувся до Руді: — Відчиніть двері, щоб і я встиг…

Вона штовхнула двері й підставила ногу, щоб не зачинялися.

— Алло! Поліція? Учинено вбивство. Іст-Сайд, Сімдесята вулиця. Будинок… — Він назвав номер будинку. — Господар, Стівен Грейвз, лежить мертвий на другому поверсі. В тій самій кімнаті ви побачите двох людей, що вбили його. Вони зв'язані, і ви застанете їх, якщо не будете зволікати. Там-таки, у письмовому столі, знайдете листа і з нього довідаєтеся про причину… Ага, ще одне! Револьвер, з якого вони стріляли, лежатиме біля надвірних дверей, під килимком… Що?.. Ні, не жарт. Якби ж це був жарт. Я? Ні. Просто перехожий…

Квін кинув трубку повз апарат, обернувся до Руді.

— Тікаймо! — І метнувся до дверей.

На мить він зупинився, підсунув револьвер під килимок і слідом за Руді вибіг на вулицю.

— Це їхня машина! — гукнула вона через плече. — Він залишив ключ!

Квін ускочив за нею в машину, пристукнув дверцята, і машина рвонулася з місця. Тільки-но вони повернули за ріг, як іззаду долинув звук поліційної сирени.

— Скоро вони, — мовив Квін. — Якби не машина, нас би злапали.

З шаленою швидкістю вони мчали ще безлюдною Медісон-авеню. Двічі Квін проскочив під червоним сигналом світлофора.

— Однаково не встигнемо, Квіне, — сказала Руді.

— А все-таки спробуймо!

Дедалі розвиднювалось. На сході займався новий день. Ще один день у Нью-Йорку…

«Ну що, Нью-Йорку? Взяв-таки гору? Тепер зловтішаєшся, га? Приємно відчувати, що ти нас здолав, занапастив? Хлопця й дівчину з невеликого містечка. В нас були однакові шанси, еге ж? Як завжди. Ти, страшне, жорстоке місто, місто-лиходій!.. Однакові шанси! Де там! Ти, гниле місто!.. Ти, ти… Нью-Йорку!..»

Сльоза блиснула в Руді на скроні й поповзла далі вбік, майже до вуха, — так швидко вони їхали, й такий сильний був вітер в обличчя.

Квінова рука на мить одірвалася від керма і міцно стиснула її руку.

— Не плачте, Руді, — мовив він здавленим голосом, не спускаючи очей з дороги.

— Я не плачу, — відказала вона. — Такої втіхи воно від мене не діжде. Нехай хоч би що, а я не покажу перед ним свого горя.

Будинки попереду здіймалися все вище. З кожним кварталом вони неначе росли вгору. Спочатку були на вісім-десять поверхів, далі стали п'ятнадцятиповерхові, потім двадцятиповерхові, ще далі — тридцятиповерхові, а там ще й ще більші. Вони пнулися все вище в небо, застуючи світло, аж поки стало здаватися, що машина їде на дні глибокої стічної канави. Десь там, нагорі, ясніло небо, а тут, унизу, все було тьмяне й сіре, завжди сіре — нескінченні бетонні лабіринти, що з них немає виходу…

Вони мчали вже Сьомою авеню, простуючи до Тридцятої вулиці. З правого боку на них насувався Бродвей. Проїхали ще трохи, десь до Сорокової вулиці, — і ось уже Бродвей утворив подвійний трикутник, що його всі називають Таймс-сквером.

Перед ними виросла велетенська будівля «Нью-Йорк таймс». А далі й праворуч — дивний височенний брус, не знати навіщо зведений проти ясного вранішнього неба.

Руді схопила Квіна за руку так несподівано і рвучко, що він крутнув кермо, і вони мало не заїхали на тротуар.

Вона стояла на колінах, видивлялась у заднє вікно й торсала Квіна за плече.

— Квіне, погляньте! Ну ж бо, погляньте! Годинник на вежі «Парамаунт» показує за п'ять хвилин шосту! Тільки за п'ять хвилин шосту!.. Той, у кімнаті, певне, йшов уперед…

— А може, цей спізнюється? Обережно, не випадіть із машини!

Вона посилала годинникові цілунки рукою, не тямлячись із вдячності.

— Ні, цей годинник правильний! Цей правильний! Це мій єдиний друг у цілому місті! Я знала, що він мені допоможе! Виходить, ще можна встигнути. В нас іще є надія…

Вона ніколи більше не побачить хмарочоса «Нью-Йорк таймс»!.. Ніколи більше сюди не вернеться!..

— Сядьте, зараз нам повертати!

Два колеса машини аж одірвалися від асфальту на крутому повороті — і ось вони на Тридцять четвертій вулиці. А там, попереду, за два квартали від них, між Восьмою та Дев'ятою авеню, — там, попереду, вже їхав великий міжміський автобус. Він щойно виїхав з воріт автобусної станції, повернув і почав набирати швидкості — на захід, до річки, до тунелю, в напрямку Джерсі… Додому…

Так близько й так далеко! Якби на хвилину раніше, вони б іще встигли. У Руді вихопився легенький болісний вигук. Однак вона зараз же погамувала його. Вона не питала Квіна, що їм робити. І він нічого не питав. Він просто натиснув на газ.

Ні, він не змирився з поразкою. Зусиллям волі він пустив легку, слухняну машину навздогін за автобусом. Вони помалу наближалися до нього. І ось уже порівнялися з ним. Автобус уповільнив швидкість, щоб повернути до тунелю, і Квін загальмував поряд нього. Їм допоміг приязний червоний вогник світлофора: він зупинив і громіздкий автобус, і невеличкий автомобіль.

Вони вискочили з машини й стали біля автобуса, благально стукаючи в двері.

— Відчиніть, пустіть нас! Будь ласка, пустіть! Не залишайте нас тут… Квіне, покажіть йому гроші!

Водій похитав головою і насупився. З виразу його обличчя та з жестів вони зрозуміли, що він лається. А червоний вогник усе світився. І той не міг поїхати. Мусив сидіти й дивитися в їхні стражденні очі! Жодна людина, що має серце, не встояла б перед тими очима. А він, певна річ, мав серце. Він поглянув на них іще раз, похмуро озирнувся — чи не дивиться хто, — а відтак смикнув важіль, і двері з шипінням розсунулись.

— Чому ви не сідаєте там, де треба? — закричав водій. — Думаєте, це вам трамвай, що зупиняється на кожному розі? — І всяке інше, що звичайно кажуть люди, аби їх не вважали добрими.

Руді, злегка похитуючись, пішла проходом і знайшла два вільних місця. За хвилю поруч неї сів і Квін, а покинута машина лишилася біля тротуару. В руках у Квіна були автобусні квитки, він міцно держав їх. Квитки до самого кінця. Квитки додому.

Автобус рушив.

Вони їхали полями Джерсі. Позаду був тунель. Позаду був Нью-Йорк. І тільки тепер Руді змогла заговорити.

— Квіне, — мовила півголосом, щоб ніхто їх не почув, — як по-вашому, чи поліція визнає їх винними, чи не зможуть вони якось відкрутитися? Адже нас там не буде, щоб розказати, як усе сталося.

— Нам і не треба там бути. Будуть інші й розкажуть усе так добре, що їм не вдасться викрутитись.

— Інші? Ви хочете сказати — свідки?

— Ні, свідків убивства нема. Ніхто цього не бачив. Але є в сім'ї Грейвзів одна людина, що її свідчень буде цілком досить, аби їх засудити.

— Звідки ви знаєте?

— Там, у Грейвзовому письмовому столі, є лист від його молодшого брата Роджера, що вчиться десь у коледжі. Пригадуєте, я вам казав про нього? Як видно, Грейвз одержав цього листа учора. Я знайшов його, коли чекав на вас. Так от, той хлопчина пише Грейвзові, що коли до нього звернеться жінка на прізвище Брістоль і спробує його шантажувати, нехай він на те не здається.

— А він як дізнався?

— Він був з нею одружений.

У першу мить Руді не могла й слова мовити з подиву.

— Он воно що, — обізвалася нарешті. — Тепер зрозуміло, чому вона писала в записці: «Ви мене не знаєте, але я тепер вважаю себе за члена вашої сім'ї».

— Атож. Ви, мабуть, чули: трапляється, що хлопців підпоюють і обкручують. Але тут навіть і шлюб не справжній — усе було розіграно. В неї десь є законний чоловік, тому вона боялася, що її викриють і притягнуть до суду за двоємужство. Усе це була чистісінька комедія, а не одруження.

— А як він взагалі злигався з тими покидьками?

— Вона виступала в невеличкому кабаре, десь недалеко від його коледжу. І він ходив туди по суботах з товаришами. Там і познайомився з нею. Він же ще хлопчисько. Закохався в неї, освідчився. А вона і її коханець дізналися, що він із поважаної родини і що Грейвзи мають гроші. Тож і влаштували фальшиве одруження, розіграли його.

— Такі штуки вчиняли хіба що в минулому столітті!

— Саме на такі давні штуки часом і ловляться простаки. Ось послухайте, як воно все було. Її полюбовник колись грав у водевілі, вдавав провінційного мирового суддю. Йому довелося тільки знову зіграти ту свою роль. А хлопчисько повірив, ніби й справді взяв шлюб. Певно, не обійшлося й без доброї чарки.

— І ви хочете сказати, що він не догадувався…

— У листі він пише, що здогадався десь місяців за два. Вони нікому не казали про своє одруження. Хлопець і далі вчився, а вона так само виступала в кабаре.

— Які ж бо ниці люди є на світі!

— Вони бачилися тільки по суботах і неділях. Ця Джоан висотала з нього все, що він мав.

— Ну, і все те, звісно, до часу…

— Авжеж, так воно, зрештою, і сталося. Певна річ, від самого початку всі гроші йшли від Стівена Грейвза. Ну, а далі можете й сама догадатися.

— Так, загалом догадуюся.

— Одного разу хлопець випадково побачив того типа біля її вбиральні, впізнав його і нарешті все зрозумів. Але вони хутенько чкурнули геть.

— Ще б пак!

— Та цього їм видалося замало. Видно, шкода було покинути ласий шматок. І вони вирішили, що можна спробувати ще раз урвати грошенят, перше ніж Роджер напише старшому братові й застереже його. І отут усе й сталося. Роджерів лист випередив їх на кілька годин, і Грейвз був готовий до зустрічі з ними.

— Решту я собі уявляю. Чула, як вони розмовляли між собою. Замість здатися на шантаж, він їх пристрашив. Жінка пішла туди перша, а чоловік лишився на вулиці. Грейвз сказав їй, щоб вона забиралася геть або він викличе поліцію. Вона розгубилася, кинулась до дверей і впустила свого спільника. Той витяг револьвера. Грейвз намагався відібрати його. І наклав життям.

— І я був мало не наклав життям, і ви також.

— Це тоді, коли ви билися там із ним?

— Ні. Перед тим. Коли зустрівся з Гоумзом.

— Як? Що сталося?

— Гоумз!.. Він був, звісно, непричетний, але так злякався через той чек, що коли дізнався про Грейвзову смерть і зрозумів, що звинуватити можуть його, то мало сам не став убивцею.

— Він намагався?..

— Мало сказати «намагався». Він трохи не загнав мене на той світ. Підсипав чогось у мій келих і намірявся кинути мене в річку. Здається, навіть витяг був мене з машини, не пам'ятаю. Я тоді вже наполовину знепритомнів. Мене врятувало ваше ім'я. Я пробелькотав, що ви знаєте про нього і що навіть коли він мене вб'є, це йому не допоможе. Отоді все й змінилося. Ну, він, звісно, перелякався ще дужче. Проте, замість штовхнути мене в річку, з чверть години лив мені на голову холодну воду й примушував ходити навколо машини. Ходити й ходити — щоб розвіяти силу снодійного. Тоді притьмом одвіз до себе додому й узявся відпоювати чорною кавою…

Ну, а потім… Не знаю… Потім ми ніби відчули довіру один до одного. Не питайте мене чому. Певне, стомилися вже від обопільної підозри. Я повірив, що то не він убив Грейвза, а він повірив, що я не мав наміру його шантажувати. Він просто опинився в скруті — не мав грошей і, щоб хоч якось це приховати, дав Грейвзові недійсний чек. Та вчора він уже розжився на гроші й пішов до Грейвза повернути борг. А там виявилося, що цю справу доведеться відкласти, бо Грейвз ніяк не міг знайти чека. Він перевернув усі папери, та так і не знайшов. Мабуть, дуже хвилювався, бо мала надійти ота Брістоль, і він хотів швидше вирядити Гоумза. Адже з ним усе було ясно. А той, звісно, тривожився. Дуже тривожився. Проте він зрозумів, що Грейвз — людина порядна і не стане правити з нього зайвого за той чек, ані звертатися до поліції. Правда, Грейвз повівся з ним досить суворо, але вони не сварились, і Гоумз пішов заспокоєний. Вони домовилися, що Грейвз не буде переслідувати його судом і що він прийде іншим разом, а Грейвз тим часом знайде чек. Грейвз саме чекав на Брістоль, Гоумз був там незадовго перед нею.

Одне слово, я віддав йому чек. А то його неодмінно приплутали б до цієї справи. Ну, а я вже переконався, що він непричетний до вбивства. Він при мені виписав новий чек, позначив його тим самим числом, що й перший, і послав поштою на Грейвзове ім'я.

Квін вийняв щось із кишені й показав Руді. Вона аж зблідла, побачивши стільки грошей. На мить у неї майнула думка…

— Ні, не бійтеся, — мовив Квін. — Тепер це чесні гроші. Мені дав їх Гоумз. Він наполіг, щоб я їх узяв, коли дізнався про нашу історію, вашу й мою. А він відчув таку полегкість, коли видобувся з цієї халепи, що дав мені грошей. Двісті доларів. Сказав, що як я схочу, то зможу повертати йому потроху. В усякому разі для початку тут досить. У нашому містечку двісті доларів — це неабищо. Вистачить хоч би на перший внесок за…

Та Руді не чула. Вона вже не чула його. Її голова схилилася йому на плече й ритмічно погойдувалась у такт руху автобуса. Очі її були заплющені.

«Ми їдемо додому… — думала вона крізь сон. — Я і хлопець із сусіднього будинку. Нарешті ми їдемо додому…»

Далеко на вежі «Парамаунт» годинник вибив чверть на сьому.

Трумен Капоте З ХОЛОДНИМ СЕРЦЕМ Правдива історія одного вбивства та його наслідків

_{Переклав Володимир Митрофанов}

_{Перекладено за виданням: Truman Capote. In Cold Blood. Random House, New York, 1965. Друкується зі скороченнями.}

ЧАСТИНА ПЕРША Останні, що бачили їх живих

Містечко Голкомб лежить серед широких ланів Західного Канзасу, у відлюдній місцевості, про яку інші канзасці кажуть: «ген там». Розпростерті миль за сімдесят на схід від кордону з Колорадо, околиці містечка, з їх ясно-голубим небом та прозорим, наче в пустелі, повітрям, скидаються більше на Далекий Захід, аніж на Середній. Тамтешній люд трохи гугнявить, як то властиво західним скотарям, а чоловіки ходять переважно у вузьких джинсах, крислатих стетсонівських капелюхах та гостроносих чоботах на високих підборах. Довкола — пласка рівнина, безмежний, аж страхітливий простір, і подорожній ще оддалік, задовго перед тим як під'їде, бачить табуни коней, череди худоби на пасовиськах і високі білі елеватори, своїми витонченими обрисами подібні до старогрецьких храмів.

Голкомб також видно з великої віддалі. Правда, дивитися там особливо нема на що — це просто безладне скупчення будівель, розділене посередині залізничною колією на Санта-Фе, невеличке, абияк стулене селище, що на півдні прилягає до рудої смуги річки Арканзасу, на півночі — до автостради № 50, а на сході й заході — до прерій та ланів пшениці. Після дощу або коли розтане сніг, грубезний шар пилюги, що звичайно вкриває безіменні, не-мощені й сірі вулиці Голкомба, перетворюється на непролазне болото. Край містечка стоїть занедбана поштукатурена будівля зі світляним написом на даху: «Дансинг», але танців там давно не буває, і напис той уже кілька років не світиться. По сусідству стоїть ще один будинок з нерозбірливим написом — облізлі золоті літери на брудній шибі сповіщають: «Голкомбський банк». Банк припинив своє існування ще 1933 року, і там, де колись клацали рахівниці, тепер мешкають люди. То один із двох «багатоквартирних» будинків містечка. Другий — ветхий окремий дім, що його звуть «учительським», бо там мешкають майже всі викладачі місцевої школи. А здебільшого будинки в Голкомбі одноповерхові, дерев'яні, з ганками при чільній стіні.

Біля залізничної станції в напіврозваленій будівлі порядкує поштмейстерка — кощава жінка в шкіряній куртці, грубих бавовняних штанях і ковбойських чоботах. Та й сама станція, з її облупленими брудно-жовтими стінами, має доволі жалюгідний вигляд. Залізницею щодня проходять «Шеф», «Супер-шеф», «Капітан», але ці експреси в Голкомбі не зупиняються. Не зупиняються там і пасажирські поїзди — лише подеколи вантажні.

На автостраді — дві бензоколонки. Одна з них має ще й убогу бакалійну крамничку, друга — кафе, так зване «Гартменове кафе», де місіс Гартмен, дружина господаря, подає сандвічі, каву, прохолодні напої і легке триградусне пиво (у Голкомбі, як і в цілому штаті Канзас, — «сухий закон»).

Оце, власне, і все. Треба ще тільки згадати про Голкомбську школу. Самий її вигляд виказує те, чого не видно з інших прикмет містечка: що батьки, які посилають своїх дітей до цієї модерної, добре вкомплектованої викладачами «об'єднаної» школи (вона має всі класи, від підготовчих до старших, і кілька спеціальних автобусів щоранку привозять туди щось із три з половиною сотні учнів з околиці в шістнадцять миль), — що батьки ті — люди цілком заможні. Більшість із них — фермери, які ведуть походження від різного люду — від німців, ірландців, норвежців, мексіканців, японців. Вони розводять велику рогату худобу та овець, вирощують пшеницю, конюшину, цукровий буряк. Фермери завжди чимось ризикують, але в Західному Канзасі вони мають усі підстави вважати себе «природженими гравцями», бо опади там мізерні (середня річна норма — вісімнадцять дюймів), і їм доводиться повсякчас клопотатися проблемами зрошення. Проте останні сім років були доволі сприятливі, і фермери в окрузі Фінні, до якої належить і Голкомб, мали добрі врожаї. Прибуток давало не лише сільське господарство, а й експлуатація багатющих покладів природного газу, отож усе те проявилось і в новій школі, і в гарному вмеблюванні фермерських будинків, і у величезних елеваторах.

До одного листопадового ранку 1959 року мало хто з американців, навіть і в самому Канзасі, чув про Голкомб. Драматичні, надзвичайні події поминали його, так само як і течія річки, як машини на автостраді й жовті поїзди, що мчать залізницею на Санта-Фе. Та жителі містечка, числом двісті сімдесят, на те не нарікали, цілком задоволені своїм звичним життям, — вони собі працювали, ходили на полювання, дивилися телевізор, відвідували шкільні вечори, репетиції хору, збори в місцевому клубі. Але тієї листопадової неділі, десь над райок, нічну тишу Голкомба, звичайно порушувану тільки пронизливим квилінням койотів, сухим шелестом перекотиполя та віддаленими паровозними гудками, раптово розітнули чужі звуки. Жодна жива душа в містечку не почула їх тоді — отих чотирьох рушничних пострілів, які в остаточному наслідку вкоротили шість людських життів. Та після того тамтешнім жителям, що раніше мало остерігались одне одного й рідко замикали двері своїх осель, стали знову й. знову вчуватися ті моторошні виляски, і між ними зайнявся вогонь взаємної недовіри, та такий, що навіть давні й добрі сусіди почали позирати одне на одного з глухою неприязню, мов на якихось чужинців.

*

Господареві ферми «Долина», Герберту Вільяму Клаттеру, було сорок вісім років, і, як показав недавній медичний огляд для страхування життя, здоров'я він мав чудове. Хоч містер Клаттер носив окуляри й не вирізнявся високим зростом — не більш як п'ять футів десять дюймів, — проте постать його мимоволі впадала в око. Він мав широкі плечі, зовсім іще темну чуприну; його різко окреслене вольове обличчя зберігало здоровий, свіжий колір; зуби в нього були всі цілі й такі міцні, що він легко розгризав ними волоські горіхи. Важив він сто п'ятдесят чотири фунти — рівно стільки ж, як і того дня, коли закінчив Канзаський університет, де вчився на агронома.

Містер Клаттер не мав таких статків, як власник, сусідньої ферми, містер Тейлор Джонс, що вважався найбагатшим господарем у Голкомбі. Проте його добре знали й поважали і в рідному містечку, і в Гарден-Сіті, сусідньому центрі округи, де він нещодавно очолював будівельний комітет по спорудженню методистської церкви, що коштувала громаді вісімсот тисяч доларів. Його незмінно обирали головою на конференціях фермерських спілок штату, і ім'я його шанобливо вимовлялось як у широких сільськогосподарських колах Середнього Заходу, так і в деяких вашінгтонських установах — за Ейзенхауера він був членом федеральної ради по кредитуванню фермерів.

Завжди знаючи напевне, чого він прагне, містер Клаттер майже в усьому добивався свого. На покаліченому пальці лівої руки, що його розтрощило колись сільськогосподарською машиною, він носив просту золоту обручку — символ двадцятип'ятирічного подружнього життя з тією, кого він так хотів свого часу мати за дружину, — з сестрою свого університетського товариша, тихою, побожною і делікатною дівчиною на ім'я Бонні Фокс, що була на три роки молодша за нього. Вона народила йому чотирьох дітей — троє дівчаток, а тоді сина. Найстарша дочка, Івенна, вже заміжня жінка, мати десятимісячного хлопчика, жила в Північному Іллінойсі, але часто бувала в Голкомбі. Ось і тепер її десь за два тижні чекали разом із сім'єю, бо батьки надумали влаштувати на День подяки^[1] велику зустріч роду Клаттерів (він брав свій початок з Німеччини — перший Клаттер, чи Клоттер, як тоді вимовлялося це прізвище, прибув до Америки 1880 року); на цю зустріч було запрошено понад п'ятдесят чоловік, і дехто з них мав приїхати аж із штату Флоріда.

Не жила вже на фермі «Долина» й друга дочка Клаттерів, Біверлі, — вона поїхала до Канзас-Сіті вчитися на медичну сестру. Біверлі була заручена із студентом біологом, що дуже припав до вподоби її батькові, і до весілля, призначеного на різдвяні канікули, вже навіть надрукували запрошення. У батьківському домі лишилося тільки двоє молодших дітей: син Кеньйон, що в свої п'ятнадцять років перевершив зростом батька, і старша за нього на рік Ненсі, улюблениця всього містечка.

У своєму сімейному житті містер Клаттер мав лише одну поважну причину непокоїтись — недугу дружини. Вона була «нервова», слабувала на «невеликі запаморочення»— таких завуальованих виразів уживали її близькі. Та, незважаючи на все те, правда про «недугу бідолашної Бонні» не була ні для кого таємницею: кожен-бо знав, що останні п'ять-шість років вона раз у раз проходила курс лікування в психіатричній клініці. Але останніми днями й ця похмура тінь начебто почала розвіюватись під променем надії. Минулої середи, повернувшись додому після двотижневого перебування у Вічітському медичному центрі, де вона звичайно лікувалася, місіс Клаттер принесла чоловікові майже неймовірну новину: вона з радістю розповіла, що за остаточним висновком лікарів причина її хвороби полягає не в мозку, а в хребті — тобто недуга її фізична, що виникла внаслідок зміщення хребців. Їй, звісно, доведеться лягти на операцію, зате потім — о, потім вона знову стане «така, як колись»!..

День містера Клаттера завжди починався о пів на сьому, коли, брязкаючи дійиицями й стиха перемовляючись між собою, на ферму приходили двоє сипів найманого робітника Віка Ерсіка, — від цих звуків він здебільшого й прокидався. Але того дня Вікові хлопці прийшли й пішли, а він усе лежав у ліжку, бо напередодні, в п'ятницю тринадцятого листопада, втомився дужче, ніж звичайно, хоча втома та була почасти приємна. Втішена тим, що скоро одужає і повернеться до нормального життя, Бонні прибралася «як колись»: підфарбувала губи, зробила зачіску і, надягнувши нову сукню, пішла з ним до Голкомбської школи, де вони разом аплодували учнівській виставі «Том Сойєр», в якій Ненсі грала роль Беккі Тетчер. Містер Клаттер радів з того, що Бонні знову з'явилась на люди; хоч вона й нервувалася, проте була усміхнена, розмовляла із знайомими, і вони обоє пишалися своєю Ненсі: дівчинка так добре грала, ніде не збилася й була, як він сказав, поздоровляючи її за сценою, «просто красуня, серденько, справжня південна красуня». На що Ненсі, як і годилося справжній красуні, граціозно присіла в своїй спідничці на обручиках і спитала, чи можна їй поїхати до Гарден-Сіті. Мовляв, у міському кінотеатрі тільки на останньому сеансі показують «Таємничого привида», і всі її товариші їдуть туди. За інших обставин містер Клаттер цього не дозволив би. У сім'ї діяв неписаний закон: Ненсі і Кеньйон мали бути вдома о десятій вечора у будень і о дванадцятій — по суботах. Але, втішений приємними подіями того вечора, він поступився. І Ненсі вернулася додому десь аж над другу годину ночі. Він чув, як дочка прийшла, і гукнув її, бо хоч звичайно й не підвищував голосу ні на кого, проте цього разу мусив поговорити з нею навпростець — і не так через пізнє повернення, як через хлопця, що проводжав її; додому, — то був Боббі Рапп, один з найкращих баскетболістів у школі.

Загалом Боббі подобався містерові Клаттеру; він вважав, що на свій вік (Боббі минав сімнадцятий) хлопець цілком надійний і добропорядний, але за ті три роки, відколи Пенсі дозволено водити товариство з хлопцями, її ніде не бачили з кимось іншим, хоч вона була гарненька й мала успіх у шкільному середовищі. Містер Клаттер розумів, що нині в підлітків модно «зустрічатися», ходити у парі й навіть носити «обручки», проте ставився до цього несхвально, а надто коли якось ненароком помітив, як Пенсі цілувалася з тим хлопцем. Тоді він порадив дочці «не так часто бачитися з Боббі», бо, мовляв, тепер їм легше буде розійтися поступово, аніж потім розірвати одразу, — а це, нагадав він їй, однак неминуче має статися. Раппи належали до католицької церкви, а Клаттери — до методистської, і цього вже було досить, щоб Ненсі й той хлопчина і думати забули про якісь сподіванки щодо майбутнього одруження. Ненсі тоді повелася розважливо — в усякому разі, не заперечувала, — і тепер, перш ніж побажати їй на добраніч, містер Клаттер домігся від неї обіцянки, що вона почне помалу розходитися з Боббі.

Звичайно містер Клаттер лягав спати об одинадцятій, проте через той прикрий випадок йому довелося порушити своє правило. Отож і прокинувся він у суботу, 14 листопада 1959 року, вже далеко по восьмій. Дружина його завжди вставала набагато пізніше. Та містер Клаттер спокійнісінько собі голився, приймав душ і споряджався до роботи в грубі вельветові штани, шкіряну скотарську куртку та чоботи з острогами, не боячись потурбувати її, бо спали вони в різних кімнатах. Уже кілька років він ночував сам у великій спальні на першому поверсі їхнього двоповерхового кам'яного будинку на чотирнадцять кімнат. І хоч місіс Клаттер зберігала весь свій одяг у шафах в тій-таки спальні, а скромну свою косметику та численні ліки тримала у викладеній голубими кахлями ванній, яка примикала до неї, проте по-справжньому вона віддавна мешкала в колишній Івенниній кімнаті, що, як і кімната Ненсі та Кеньйона, була на другому поверсі.

Будинок той в основному спроектував сам містер Клаттер, показавши себе при цьому тямущим і розважним, хоч, можливо, й не дуже вигадливим архітектором. Звели його 1948 року, і обійшовся він у сорок тисяч доларів. (Тепер його продажна вартість сягнула шістдесяти тисяч). Замикаючи собою довгу під'їзну алею, обсаджену двома рядами тінястих китайських в'язів, цей гарний білий будинок серед широкого, дбайливо доглянутого лужка справляв дуже гарне враження і вважався за окрасу містечка. Усередині лискучу лунку підлогу тут і там вкривали губчасті килими кольору сирої печінки; величезна модерна канапа у вітальні була оббита матерією, помережаною сріблястою ниткою; а в ніші, де звичайно снідали, красувалась оздоблена біло-голубим пластиком банкетка. Такі меблі були цілком до вподоби Клаттерам, як і більшості їхніх знайомих, чиї домівки загалом умебльовані так само.

Крім економки, що приходила по буднях, Клаттери не мали іншої прислуги, отож, відколи захворіла дружина, а старші дочки поїхали з дому, містерові Клаттеру довелося самому навчитися куховарити. І тепер обіди варили або він, або Ненсі — частіше Ненсі.

Випивши склянку молока, містер Клаттер надягнув теплу шапку, взяв яблуко й подався надвір подивитися на погоду. Ранок був такий, що саме яблука їсти: з чистого, аж прозорого неба струменіло ясне сонячне проміння, повівав легкий східний вітерець, ворушачи останні листочки на китайських в'язах. Осінь неначе винагороджує. Західний Канзас за всі ті злигодні, що їх завдають інші пори року: за скажені зимові вітри з Колорадо та глибочезні, майже до пояса, снігові замети, що несуть загибель вівцям; за весняну сльоту й густі тумани; за нещадну літню спеку, коли навіть вороняччя шукає хоч якогось затінку, а стебла пшениці чорніють і горять на пні. Аж зрештою десь після вересня погода змінюється і настає бабине літо, що інколи триває до самого різдва.

Поки містер Клаттер милувався тим чудовим ранком, до нього пристав собака, покруч дворняги з шотландською вівчаркою, і вони разом пішли до загону, що межував з однією із трьох стодол.

Основу добробуту ферми становили пшениця, чорне просо та кондиційне насіння кормових трав. Чималий прибуток давала й худоба — вівці, а особливо корови. Кількасот корів герефордської породи мали на собі Клаттерове тавро, хоч ніхто про це й не здогадався б, поглянувши на майже порожній загін, призначений для недужих бичків, кількох дійних корів, кішок, якими опікувалася Ненсі, та улюблениці всієї сім'ї Бейб — гладкої старої конячини, що ніколи не відмовлялася покатати на своїй широкій спині трьох-чотирьох дітлахів.

Містер Клаттер почастував Бейб недогризком яблука і привітався до чоловіка, що згрібав граблями сміття в загоні. То був Елфред Стоклейн, єдиний найманий робітник, що постійно мешкав на фермі. Подружжя Стоклейнів з трьома дітьми жило в хатині ярдів за сто від великого будинку. Крім них, на півмилі довкола інших сусідів Клаттери не мали.

Стоклейн — довгообразий чолов'яга з великими темними зубами — запитав:

— Чи буде сьогодні ще яка робота? Бо в нас дитина заслабла, найменша. Ми з жінкою майже цілу ніч коло неї не спали. То я думав повезти її до лікаря.

Містер Клаттер поспівчував йому і сказав, що хоч би яка була робота, нехай він зараз же йде собі аж до обіду, а якщо вони з місіс Клаттер можуть чимось допомогти, нехай їм дадуть знати. Тоді попростував слідом за собакою, що біг попереду, аж ген у поле, де вилискувала золотом свіжа стерня, схожа на лев'ячу шкуру.

Там-таки була й річка, а недалеко від берега ріс невеличкий садок — персики, вишні та яблуні. За спогадами старожилів, півсотні років тому один лісоруб за десять хвилин міг повирубувати в Західному Канзасі всі дерева. Навіть і тепер там здебільшого саджають лише китайські в'язи й тополі — дерева, що зносять посуху майже так само легко, як кактуси. Проте містер Клаттер часто казав: «Ще хоч один дюйм до нашої річної норми опадів — і ця земля стала б раєм, справжнім земним раєм». І отой невеликий садок над річкою був його спробою створити наперекір посухам бодай клаптик такого раю, свого омріяного яблуневого едему.

Одного разу його дружина сказала:

— Моєму чоловікові ці дерева дорожчі за рідних дітей.

І всі в Голкомбі пам'ятали той день, коли маленький літак, втративши управління, увігнався в персикові дерева: «Герб тоді мов сказився з люті! Ще й пропелер не спинився, як він побіг позивати пілота до суду».

Пройшовши через садок, містер Клаттер подався далі берегом річки, що була в цьому місці неглибока, з багатьма піщаними обмілинами. Колись, як Бонні ще «була при силі», у жаркі недільні дні вони приходили сюди, набравши з собою харчів, і вся сім'я відпочивала біля річки, годинами чекаючи, доки сіпнеться поплавець на воді.

Містерові Клаттеру рідко траплялося зустрічати в своїх володіннях чужих людей: від шосе було півтори милі, дороги глухі, і сюди навряд чи міг забрести випадковий подорожній. Та ось раптом він побачив поперед себе цілий гурт незнайомців, і Тедді, отой його собака, з грізним риком метнувся до них. Але Тедді був дивний пес. Надійний і пильний сторож, завжди готовий зняти тривогу, він мав одну істотну ваду: досить було йому забачити рушницю, як оце тепер — бо незнайомці були озброєні, — і він ураз починав задкувати, підібгавши хвоста. Ніхто не міг збагнути, чому це так, бо не знав його історії, окрім хіба того, що колись давно Кеньйон підібрав його, бездомного, на дорозі.

Виявилося, що незвані гості — їх було п'ятеро — мисливці з Оклахоми. Відкриття сезону полювання на фазанів — головна подія листопада, що приваблює до Канзасу силу-силенну мисливців із сусідніх штатів, отож і попереднього тижня цілі полчища їх промарширували осінніми полями, стріляючи по сполоханих табунцях великих мідяноперих птахів, що добре відпаслися на стерні.

За звичаєм, мисливці, коли їх не запрошено як гостей, мають сплатити певну винагороду власникові землі, на якій вони полюють, та коли оклахомці запропонували містерові Клаттеру гроші, він посміхнувся:

— Я не такий бідний, як вам здається. Полюйте собі скільки хочете. — І, торкнувшись рукою шапки, рушив додому, до своїх звичних справ, не маючи й гадки, що то останній день у його житті.

*

Так само як містер Клаттер, ніколи не пив кави й молодик, що зайшов поснідати до кафе «Перлинка», йому більше смакувало пиво. Три таблетки аспірину, кухоль холодного пива та кілька сигарет «Пел-Мел» — ото була, як він казав, «путня піджива». Сьорбаючи пиво й потягуючи сигарету, він пильно розглядав карту Мексіки, що її розгорнув перед собою на прилавку. Та зосередитись йому було важко, бо він чекав товариша, а товариш запізнювався. Він визирнув у вікно на тиху вулицю маленького містечка — вулицю, яку сьогодні побачив уперше в житті. Діка все ще не було видно. Але він от-от мав прийти. Зрештою, те, задля чого вони призначили цю зустріч, була Дікова ідея, його «дільце». А коли вони його облагодять — отоді до Мексіки!..

Карта була пошарпана й така затерта пальцями, що скидалася на клапоть замші. У готелі, де він спинився, в його кімнаті лежали ще десятки таких самих потертих карт — усіх штатів Північної Америки, всіх провінцій Канади, всіх південноамериканських країн, — бо молодик повсякчас укладав собі плани подорожей, а деякі з них уже й здійснив: на Аляску, Гаванські острови, до Японії та Гонконгу. І от тепер, одержавши листа з запрошенням пристати до «дільця», прибув сюди з усім своїм скарбом: фібровою валізою, гітарою та двома великими ящиками, повними книжок, географічних карт, пісень, віршів та старих листів — усе це важило добру чверть тонни. (Дік аж на обличчі змінився, побачивши ті «скрині». «На бога, Перрі! Невже ти скрізь тягаєш за собою цей мотлох?» — «Де мотлох? — запитав Перрі. — Тут є одна книжка, за яку я заплатив тридцять доларів»). Отож він тут, у містечку Олейті, в штаті Канзас. Чудасія, як подумати, — він знову в Канзасі, хоч минуло заледве чотири місяці відтоді, як він присягався комісії по достроковому звільненню, а також і собі, що ніколи білоіпе ноги його не буде в цих краях. Та дарма — це ненадовго.

Чимало назв на карті було обведено чорнилом. Косумель — острів поблизу Юкатанського узбережжя, де, як він прочитав у чоловічому журналі, можна «скинути з себе одіж, зітхнути з полегкістю й жити, мов раджа, маючи стільки жінок, скільки заманеться, і все це за п'ятдесят доларів на місяць». З того ж таки опису в журналі він запам'ятав і такі принадні речі: «Косумель — міцна фортеця, що протистоїть соціальному, економічному та політичному тискові. На цьому острові жоден урядовець не має влади над приватною особою». І ще: «Кожного року зграї папуг прилітають сюди з материка виводити пташенят». Акапулько — це риболовля у відкритому морі, численні казино, ласі до розваг багаті жінки. Сьєрра-Мадре — це золото, «Скарб Сьєрра-Мадре» — він бачив цей фільм вісім разів. (То був найкращий фільм з участю Богарта. Та й актор, що виконував роль старого золотошукача, — він трохи скидався на батька Перрі, — грав чудово. Його звали Уолтер Х'юстон. Атож, недарма Перрі сказав колись Дікові: він таки добре знає, що й до чого з тим золотом, бо навчився цього діла від батька, шукача-професіонала. То чому б і не купити двоє коней та не спробувати щастя в Сьєрра-Мадре? Але Дік, практичний Дік, відказав: «Е, голубе, не розганяйся! Бачив і я той «Скарб». А кінчається тим, що всі вони розум втратили. Через лихоманку, п'явок та й взагалі через увесь той жах. А потім, коли знайшли золото, — пам'ятаєш? — зірвався буревій і все к бісу порозкидав»).

Перрі згорнув карту, заплатив за пиво й підвівся. Поки він сидів, здавалося, що це чоловік неабиякої статури, кремезний здоровань з плечима, руками та могутнім торсом важкоатлета, — він і справді захоплювався важкою атлетикою. Та тіло його було непропорційне: невеличкі ноги, взуті в куці чорні чобітки із сталевими пряжками, вільно вмістилися б у жіночі черевики; отож коли він устав, то виявився на зріст не більшим за дванадцятирічного хлопчика і, виступаючи отак на своїх хирлявих ногах, що кумедно контрастували з тулубом дорослого чоловіка, вже не скидався на міцно збитого водія ваговоза, а скоріш на відставного жокея з надміру розвиненими м'язами.

Вийшовши з кафе, Перрі став на осонні. Було вже близько дев'ятої, і Дік спізнювався на півгодини; та якби він сам не наголосив, що того дня їм буде дорога кожна хвилина, Перрі цього й не помітив би. Його майже ніколи не обтяжувало чекання, бо він мав багато способів згаяти час, зокрема — дивитися в дзеркало. Одного разу Дік зауважив: «Коли ти бачиш дзеркало, то стаєш мов заворожений. Неначе вгледів хтозна-яку красуню. Слухай, невже тобі не набридає?» Де там — власне обличчя просто зачарувало Перрі. Найменший порух м'язів надавав йому іншого виразу, і, вправляючись перед дзеркалом, Перрі навчився сам викликати ці зміни, прибираючи то грізного, то пустотливого, то сентиментального вигляду. Легенький нахил голови, ледь помітний порух губ — і розбещений шалапут обертався на тихого мрійника.

Мати Перрі була чистокровна індіанка, тож саме від неї він успадкував і смугляву шкіру, і темні імлисті очі, і густе чорне волосся — хвилястий, лискучий від брильянтину чуб та довгі баки. Коли материн спадок був очевидний, то батьків, рудого ластатого ірландця, проявлявся не так виразно. Індіанська кров видимо взяла гору над кельтською. І все ж переможене начало заявляло про себе й рожевими губами, й кирпатим носом, і тією суто ірландською зухвалою самовпевненістю, що часто прозирала з-під незворушної індіанської маски, а то й зовсім потісняла її, коли він грав на гітарі й співав.

Співати й уявляти себе перед великою аудиторією — то був ще один його спосіб гаяти час. Він завжди малював собі ту саму сцену — нічний клуб у Лас-Вегасі, його рідному місті. Розкішний зал, повний всіляких визначних осіб, що в захваті слухають нову зірку естради. Він співає в супроводі скрипок знамениту «Ми ще стрінемось», а на «біс» виконує найновішу власну баладу:

(Дік, коли вперше почув цю пісню, зауважив: «Папуги не співають. Може, щебечуть… Чи кричать. Але ніяк не співають». Дік усе розумів буквально, геть усе, і не тямив ні в музиці, ні в поезії, проте, як копнути глибше, саме ця Дікова буквальність мислення та його практицизм найдужче вабили до нього Перрі, бо в порівнянні з ним самим Дік здавався «мужчиною на всі сто».)

Та хоч які втішні були оті лас-вегаські видіння, вони бліднули перед іншими мріями. Від самого дитинства, добру половину свого життя — а йому вже минув тридцять перший, — Перрі замовляв поштою книжки («Багатства на дні моря! Вправляйтесь у підводному плаванні — і ви здобудете їх. Проспекти безкоштовно…»), відповідав на рекламні оголошення («Затонулий скарб! П'ятдесят правдивих карт! Нечувана пропозиція…»), і це давало поживу його невгамовному прагненню насправді зазнати тих пригод, що їх знов і знов підказувала йому уява: ось він спускається в чужу, незнану глибочінь, поринає в зелений морський присмерк, прослизає повз лускатих, з моторошно виряченими очима охоронців потонулого корабля, що бовваніє попереду, — іспанського галеона з вантажем діамантів та перлів, — і ось уже перед ним громадяться скриньки з золотом.

Тишу розітнув автомобільний сигнал. Нарешті Дік.

*

— О боже, Кеньйоне! Та чую я, чую!

У Кеньйона, як завжди, наче біс вселився. Він і далі репетував біля сходів:

— Ненсі! До телефону!

Боса, в самій піжамі, Ненсі стрімголов збігла сходами. В домі було два телефони: один у кімнаті, що правила батькові за кабінет, другий — у кухні. Ненсі зняла трубку кухонного апарата.

— Алло?.. Так-так, доброго ранку, місіс Кетц.

Місіс Кларенс Кетц, дружина фермера, що жив край шосе, заторохтіла в трубку:

— Ой, я ж казала твоєму татові, щоб тебе не будили. Вона ж, кажу, певне, стомилася після вчорашньої вистави. Ти була чудова, рибонько, з отими білими стрічками в косах! А отоді, коли ти подумала, що Том Сойєр загинув, у тебе в очах блищали справжні сльози. То було не гірше», ніж показують по телебаченню. Але тато сказав, що тобі однаково час вставати, та воно й справді — вже дев'ята скоро. То ось що я хотіла, рибонько… Моя мала Джоліна страх як хоче спекти пирога з вишнями, а ти ж у нас перша майстриня з печива, то я й подумала, чи не привести її оце до вас — може б, ти їй показала?

За інших обставин Ненсі залюбки приготувала б із Джоліною навіть і цілий обід — вона вважала за свій обов'язок допомагати молодшимдівчаткам у куховарстві, шитті та музичних заняттях, а нерідко й ставала повірницею їхніх сердечних таємниць. Як вона знаходила на все те час, як встигала фактично «тягти на собі той великий дім», незмінно бути однією з перших учениць у школі, старостою класу, діяльною учасницею клубу й Спілки молодих методистів, а крім того, захоплюватись верховою їздою, музикою (піаніно, кларнет) і щороку здобувати перші призи на окружному ярмарку (печиво, домашнє консервування, вишивки, аранжування квітів) — одне слово, як могла шістнадцятирічна дівчина нести на своїх плечах такий великий тягар, і все це без показного героїзму, а скоріше з природним та невимушеним усміхом, — цією загадкою сушила собі голову ціла місцева громада, та, зрештою, всі погоджувались на тому, що «дівчинка має характер» і що «це в неї од старого». Справді, найсильнішу рису своєї вдачі, що становила підвалину всіх її успіхів, Ненсі успадкувала від батька: то була бездоганна пунктуальність і організованість. Жодна хвилина не пропадала в неї марно, вона знала точно, що робитиме об тій чи тій годині і скільки це забере часу. І саме тому розгубилася, почувши прохання місіс Кетц, — увесь той день був у неї вщерть заповнений справами. Вона вже пообіцяла іншій сусідській дівчинці, Роксі Лі Сміт, порепетирувати з нею соло на тромбоні, з яким Роксі Лі збиралася виступити в шкільному концерті, до того ж мала виконати три складних доручення матері й поїхати з батьком до Гарден-Сіті на збори клубу. А ще ж треба було готувати полуденок, а потім братися до весільної сукні для Бевірлі, що її Ненсі сама покроїла і вже почала шити. Отже, на Джолінин пиріг з вишнями не було й хвилини вільної. Якщо, звісно, не пожертвувати чимось іншим.

— Місіс Кетц! Почекайте хвилинку біля телефону, гаразд?

Ненсі подалася через дім до батькового кабінету. Кабінет мав окремий хід знадвору — для сторонніх відвідувачів, а од вітальні його відокремлювали розсувні двері. Іноді містер Клаттер ділив його з Джералдом Ван-Флітом — молодиком, що допомагав йому порядкувати на фермі, — та загалом це була його резиденція, і, засідаючи в тому чепурному святилищі, обшитому горіховими панелями, серед барометрів, метеорологічних карт, з біноклем напохваті, він скидався на капітана в рубці, що веде свою «Долину» крізь небезпеки, які часом ставить перед ним примхлива погода.

— Не турбуйся, — сказав він, легко розв'язавши проблему, що постала перед Ненсі. — Не поїдеш сьогодні до клубу. Я візьму замість тебе Кеньйона.

І Ненсі тут-таки, знявши трубку з телефону в кабінеті, сказала місіс Кетц, що чекає на них із Джоліною. Та коли вона поклала трубку, обличчя її спохмурніло.

— Дивна річ, — мовила вона, розглядаючись по кімнаті: батько допомагав Кеньйонові обчислити якусь довгу колонку цифр, а за столом біля вікна сидів містер Ван-Фліт. — Мені весь час здається, що тут пахне тютюновим димом.

— Чи не від тебе? — запитав Кеньйон.

— Ні, блазню, від тебе.

Це враз угамувало Кеньйона, бо він таки часом покурював, і Ненсі про це знала; а втім, вона й сама була не безгрішна.

Містер Клаттер ляснув у долоні.

— Годі. Це робочий кабінет.

Піднявшись нагору, Ненсі перебралась у вицвілі джинси та зелений светр і надягла на руку золотий годинник, що посідав третє місце серед її коштовностей. Друге належало Жевжикові, її улюбленому кошеняті, а на першому, переважуючи навіть Жевжика, був масивний чоловічий перстень з печаткою — подарунок Боббі на запоруку їхньої дружби, якого вона носила (коли взагалі носила: досить було найменшої незлагоди, як він зникав) на великому пальці, бо навіть і з допомогою липкої стрічки його було неможливо припасувати до іншого пальця. Ненсі була гожа дівчина, струнка й по-хлоп'ячому жвава. Дуже красило її коротко підстрижене лискуче каштанове волосся (щоранку й щовечора вона по сто разів проводила по ньому щіткою) та свіже, немов щойно вимите з милом, обличчя, з якого й дотепер не сходили сліди літнього сонечка — ледь помітні веснянки та ніжна засмага. І все ж найбільшої привабливості надавали їй очі — широко розставлені, глибокі й водночас прозорі, наче темне пиво проти світла, — що з першого погляду вабили до неї людей, одразу ж виказуючи її щиру та безмежно добру, хоча й розважливу вдачу.

— Ненсі! — гукнув Кеньйон. — Сьюзен на проводі.

Сьюзен Кідвелл була її найближча подруга. Ненсі знову побігла до кухонного телефону.

— Ану кажи, — звеліла Сьюзен, що завжди починала в такий спосіб телефонні розмови. — Для початку — з якої це речі ти фліртувала з Джеррі Ротом?..

Як і Боббі, Джеррі Рот був гордістю шкільної баскетбольної команди.

— Це вчора ввечері? Та боже мій зовсім я з ним не фліртувала. Ти маєш на увазі те, що він тримав мене за руку? Просто під час вистави він прийшов за куліси. А я так хвилювалася… Отож він і взяв мене за руку. Щоб підбадьорити.

— Дуже мило. А далі?

— А далі ми з Боббі їздили дивитися фільм з привидами. І там він тримав мене за руку.

— Страшно було? Це я не про Боббі, а про фільм.

— Боббі каже — дурниці. Він тільки посміювався. А я — ти ж мене знаєш… Щоразу мало зі стільця не падала.

— Що ти жуєш?

— Нічого.

— Я знаю — свої нігті, — сказала Сьюзен.

Вона не помилилася. Хоч як Ненсі старалась, проте не могла позбутися звички гризти нігті, і щоразу, як її щось непокоїло, обкушувала їх до живого м'яса.

— Ану кажи, — звеліла Сьюзен. — Щось сталося?

— Ні.

— Ненсі! C'est moi^[2]. — Сьюзен вивчала» французьку мову.

— Ну гаразд… Це стосується тата. Останні три тижні у нього препоганий настрій. Просто жахливий. Принаймні наскільки я можу судити. Вчора ввечері, коли я вернулася додому, він знов завів розмову про оте:

«Оте» не потребувало уточнень — цю тему подруги вже давно обговорили досконально і дійшли цілковитої згоди. Підсумовуючи проблему з погляду Пенсі, Сьюзен якось сказала:

— Тепер ти закохана в Боббі, і він тобі потрібен. Та в душі й сам Боббі розуміє, що майбутнього у вас немає. Ось постривай, поїдемо до Манхаттана, то все видасться зовсім інакшим.

Університет штату Канзас міститься в Манхаттані, і дівчата мали намір вступити на факультет історії мистецтва й оселитися разом на квартирі.

— Усе зміниться, хочеш ти того чи ні. А поки ти живеш у Голкомбі й щодня бачишся з Боббі, ти не можеш нічого змінити, та й нема в цьому потреби. Адже ви з Боббі такі щасливі… То хоч буде потім про що згадати. Аби лиш тобі дали спокій. Невже ти не можеш переконати батька?

Ні, Ненсі не могла.

— Розумієш, — пояснювала вона Сьюзен, — тільки-но я починаю щось казати, він дивиться на мене-так, наче я не люблю його. Або люблю менше. І мені враз язик застряє в горлі — адже я його дочка й не хочу йому суперечити.

На це Сьюзен не мала чого сказати: йшлося-бо про незнані їй почуття. Вона жила тільки з матір'ю, учителькою музики в Голкомбській школі, і майже не пам'ятала свого батька. Багато років тому, ще як вони жили в своїй рідній Каліфорнії, містер Кідвелл одного дня пішов з дому й не повернувся.

— Та хоч як воно є, — провадила Ненсі по телефону, — а я не певна, що це через мене. Я про отой його поганий настрій. Тут щось інше, що дуже його непокоїть.

— Може, що з матір'ю?

Жодна інша подруга Ненсі не наважилася б про це згадати. Але Сьюзен дозволялося більше, ніж будь-кому. Ще коли вона тільки-но з'явилася в Голкомбі — тоді ще восьмирічна дівчинка, на рік молодша за Ненсі, худенька, бліда й вразлива, — Клаттери так сердечно прийняли її, що ця позбавлена батька дитина з Каліфорнії дуже скоро стала немовби членом їхньої сім'ї. Цілих сім років подруги були нерозлучні завдяки тій рідкісній спорідненості душ, що робить людей незамінними одне для одного. Та ось у вересні Сьюзен перейшла з місцевої школи до більшої і, як вважалося, соліднішої — в Гарден-Сіті. Так робили майже всі голкомбські юнаки й дівчата, що збиралися вступати до коледжів, але містер Клаттер, непохитний патріот свого містечка, вважав таке відступництво за образу гідності місцевої громади й казав, що для його дітей і Голкомбська школа досить добра, тож нехай вони лишаються в ній до кінця. Отже, тепер дівчата бачилися рідше, і в години, коли Сьюзен була в Гарден-Сіті, Ненсі особливо гостро відчувала, як бракує їй подруги — єдиної людини, перед котрою не треба було бадьоритися чи щось приховувати.

— Та ні… Ми всі такі раді за маму — ти ж знаєш, які добрі у неї новини… Слухай, — раптом мовила Ненсі й завагалася, ніби набираючись духу перед тим, як сказати щось страшне. — Чому мені весь час вчувається тютюновий дух? Повіриш, я просто наче божеволію. Сідаю в машину, заходжу до кімнати — і мені враз здається, ніби хтось там щойно курив. Це не мама, і Кеньйон теж не може бути. Він би не наважився…

Так само, мабуть, не наважився б закурити й ніхто з відвідувачів, бо не можна було не помітити, що в домі Клаттерів немає жодної попільниці. Нарешті Сьюзен збагнула, до чого веде Ненсі, але це було надто неймовірно. Хоч би які турботи обсідали містера Клаттера, вона не могла собі уявити, щоб він шукав, таємної розради в курінні. Вона хотіла спитати подругу, чи правильно її зрозуміла, та Ненсі раптом урвала розмову:

— Пробач, Сьюзі. Мені треба йти. Місіс Кетц чекає.

*

Дік приїхав у закритому чорному «шевроле» зразка 1949 року. Сідаючи в машину, Перрі подивився на заднє сидіння — чи там його гітара. Минулого вечора він грав для Дікових товаришів і забув її в машині. То була старенька гібсонівська гітара, вичищена шкуркою і навоскована до медового кольору. Поруч неї лежав інший інструмент: мисливська рушниця дванадцятого калібру, зовсім нова, з синюватою цівкою та лискучим прикладом, на якому була вигравіювана зграйка фазанів у льоті. Цей дивний натюрморт доповнювали електричний ліхтарик, великий складаний ніж, рукавички та патронташ.

— Ти його надягнеш? — спитав Перрі, показуючи на патронташ.

Дік постукав кісточками пальців по вітровому склу.

— Тук-тук. Перепрошую, хазяїне. Ми оце були на полюванні, та збилися з дороги. Чи не можна од вас зателефонувати?..

— Si, seсor. Yo comprendo^[3].

— Діло певне, — мовив Дік. — Ось побачиш, голубе, по всіх стінах волосся полетять.

— Полетить, — поправив його Перрі.

Запеклий буквоїд, ревнитель усіляких малозрозумілих слів, він почав піклуватися мовою товариша ще відтоді, як вони сиділи в одній камері тюрми штату Канзас. Дік не заперечував проти тих уроків словесності і, щоб потішити вчителя, навіть нашкрябав чималу папушу віршів. Вони були дуже непристойні, проте Перрі визнав їх забавними й одніс рукопис до тюремної майстерні оправити в шкіряні палітурки з тисненою золотом назвою: «Соромітні жарти».

На Дікові була синя робоча блуза з рекламним написом на спині: «Автомайстерня Боба Сендза». Проїхавши головною вулицею Олейта, вони з Перрі дісталися Сендзового гаража, де Дік працював з половини серпня, відколи вийшов з тюрми. Він був тямущий механік і заробляв шістдесят доларів на тиждень. Одначе за роботу, що її намірявся робити того ранку, платні він аж ніяк не заслуговував. Містер Сендз, який по суботах залишав майстерню на Діка, й гадки не мав, що заплатив своєму механікові за обслуговування його власної машини.

З допомогою товариша Дік узявся до роботи. Вони змінили мастило, налагодили зчеплення, зарядили акумулятор, поміняли підшипник, поставили нові шини на задні колеса — одне слово, зробили все потрібне, щоб підготувати старенький «шевроле» до тяжкого випробування, що чекало на нього протягом наступної доби.

— Та все старий мені заважав, — мовив Дік, відповідаючи на запитання Перрі, чому він спізнився на умовлену зустріч біля «Перлинки». — Я не хотів, щоб він побачив, як я братиму рушницю. Він тоді одразу дотямив би, що я збрехнув.

— Збрехав… А що ж ти все-таки сказав?

— Як ми умовились. Сказав, їдемо до завтра у Форт-Скотт, до твоєї сестри. В неї нібито твої гроші. Півтори тисячі доларів.

Перрі справді мав сестру, а колись і двох, але та, що була жива, жила зовсім не у Форт-Скотті — містечку за вісімдесят п'ять миль від Олейта, — і він навіть не знав її теперішньої адреси.

— То він розсердився?

— Чого б це йому сердитись?

— Бо він мене терпіти не може, — сказав Перрі. Він ніколи не підвищував голосу, проте чітко вимовляв кожне слово, і вони вимикались у нього з уст, наче колечка диму з рота курця. — І твоя мати теж. Я ж бачив, як вони на мене дивилися.

Дік знизав плечима.

— Не в тобі річ. Просто вони не люблять, коли я зустрічаюся з тими, з ким сидів.

Двічі одружений і двічі розлучений, двадцятивосьмирічний батько трьох дітей, Дік був достроково звільнений за умови, що оселиться при батьках — вони жили з молодшим сином на невеличкій фермі поблизу Олейта.

— З усіма, хто має отаку позначку, — додав він, торкнувшись синьої цятки, витатуйованої під лівим оком, — своєрідного пароля, за яким його могли впізнати колишні товариші по тюрмі.

— Розумію, — сказав Перрі. — їм можна тільки поспівчувати. Хороші вони в тебе. Особливо мати — дуже славна жінка.

Дік кивнув головою, бо й сам так вважав.

Опівдні вони прибрали інструмент, і Дік, запустивши мотор та послухавши, як він рівно гуде, лишився задоволений — попрацювали вони не марно.

*

Ці два молодики мали не багато спільного між собою, але не усвідомлювали того, добачаючи тільки поверхову подібність характерів. Обидва, приміром, були дуже охайні й скрупульозно піклувалися про свої нігті. Отож, перемазавшись коло машини, вони потім майже годину відмивалися в туалеті, що був при гаражі. Роздягнений до трусів Дік чимало різнився від Діка вдягненого. В одязі він мав вигляд такого собі непоказного білявого хирляка середнього зросту, з кволими м'язами й запалими грудьми, та коли роздягався, виявлялося, що це зовсім не так, — він був збудований, мов борець півсередньої ваги. На правій руці в нього синіла витатуйована котяча морда з вишкіреними зубами, на плечі квітла синя троянда. Руки і тулуб його прикрашали й інші наколки, що їх він зробив на свій смак власними руками, — голова дракона з людським черепом у зубах, пишнотілі голі красуні, лихе бісеня з вилами в руках, слово «мир» під хрестом, облямованим нерівними тичками, що мали зображувати священний німб, а також два сентиментальних етюди: букет квітів «мамі з татом» і серце — символ кохання «Діка й Керол», дівчини, з якою він одружився дев'ятнадцятирічним юнаком і розлучився через шість років, щоб спробувати щастя з іншою молодою особою, матір'ю його найменшої дитини. («Я маю трьох синів і неодмінно дбатиму про них, — написав він у проханні про дострокове звільнення. — Моя перша дружина знову вийшла заміж. Я одружився ще раз, але не хочу мати нічого спільного й зі своєю другою дружиною»).

Та ні Дікова статура, ні ота художня галерея, яка її прикрашала, не справляли такого враження, як його обличчя, немовби стулене з двох невідповідних частин. Виглядало воно так, наче голову йому розполовинили, мов яблуко, а тоді знову склали докупи, не припасувавши як слід ті половини. Та щось подібне й сталося насправді:

1950 року він попав в автомобільну катастрофу, після якої його вузьке, з довгим підборіддям обличчя назавжди лишилося трохи спотворене — ліва половина була помітно вища за праву, від чого уста його викривились, ніс неначе зсунувся набік, а очі не тільки сиділи не на одному рівні, але й різнилися величиною: ліве око було по-зміїному лиховісно скошене, і ця прикмета, хоча й несамохіть набута, мовби попереджала про гіркоту, що копичилася десь на денці Дікової душі. Але Перрі колись сказав йому: «Не зважай на око. Адже в тебе чудова усмішка. По-справжньому приваблива».

І справді, коли Дік усміхався, обличчя його ставало пропорційніше, і замість досить-таки потворного суб'єкта ви бачили перед собою по-американському «доброго хлопчину», доволі кмітливого, хоча й не надто тямущого. (Насправді він був дуже розумний. Спеціальна перевірка, якій його піддано в тюрмі, показала коефіцієнт 130, тим часом як пересічна норма — і в ув'язненні й на волі — становить від 90 до 110).

Перрі теж був покалічений, ще й тяжче, ніж Дік. Розбившись на мотоциклі, він півроку пролежав у лікарні в штаті Вашінгтон, а потім ще півроку ходив на милицях і хоч це нещастя сталося ще в 1952 році, його коротенькі незграбні ноги, зламані в п'яти місцях і вкриті страшними рубцями, й досі так боліли, що він жити не міг без аспірину.

Наколок на ньому було менше, ніж на товаришеві, зате вони відзначалися куди більшою досконалістю — то були не самодіяльні аматорські вправи, а справлені витвори мистецтва роботи відомих майстрів Гонолулу і Йокогами. На лівому біцепсі хижо рикав синій тигр з оранжевими очима та червоними іклами; по руці, обвинувшись навколо кинджала, спускалася розлючена змія; в інших місцях вишкірялися черепи, стояв самотній надгробок, квітла хризантема. На правому біцепсі було витатуйовано «Кукі» — ім'я медсестри, з якою Перрі заприязнився в лікарні.

— Ну годі, красунчику. Ховай гребінця, — мовив Дік, уже вдягнений і готовий їхати.

Тепер замість спецівки на ньому були сіро-зелені штани, сорочка й такі самі, як у Перрі, низькі чорні чобітки. Перрі, що ніколи не міг підібрати штанів на свої куці ноженята, був у синіх джинсах, підкочених унизу, та шкіряній куртці-штормівці. Вичепурені й причесані, мов два франти, що зібралися на побачення, вони рушили до машини.

*

Відстань між Олейтом, передмістям Канзас-Сіті, та Голкомбом, що його можна назвати передмістям Гарден-Сіті, становить близько чотирьохсот миль.

Десь у другій половині дня чорний «шевроле» в'їхав до Емпорії — великого містечка в штаті Канзас, майже міста, де наші подорожні могли почувати себе цілком безпечно й вирішили зробити деякі покупки. Завівши машину в бічну вулицю, вони пішли по містечку, аж доки натрапили на універсальну крамницю, досить велелюдну, щоб їх там не запримітили.

Передусім вони купили пару гумових рукавичок — для Перрі, що, на відміну від Діка, не завдав собі клопоту взяти з собою свої. Тоді перейшли до відділу жіночих панчіх, і після короткої наради Перрі сказав:

— Я — за.

Та Дік не поділяв його думки.

— А моє око? Вони всі надто світлі, щоб його приховати.

— Дівчино, — звернувся Перрі до продавщиці. — А чорні панчохи у вас є?

Почувши негативну відповідь, він запропонував пошукати в іншій крамниці.

— Чорні — цілком надійні.

Але Дік уже розважив по-своєму: ніяких панчіх узагалі не треба, це витребеньки, зайві витрати («Я вже й так вгатив у це діло чималий гріш»); зрештою, коли їх хто й побачить, то. однаково живий не залишиться і свідчень не дасть.

— Жодного свідка, — нагадав він, як здалося Перрі, чи не мільйонний раз.

Перрі дратувало те, як Дік вимовляв ці два слова, — неначе вони самі собою розв'язували всі проблеми. Така самовпевненість видавалась йому нерозумною: адже завжди може лишитися свідок, якого вони й не помітять.

— Всього не передбачиш, будь-що може статися, — мовив він.

Але Дік, по-хлоп'ячому хвалькувато всміхнувшись, відказав:

— Не пускай бульки. Нічого не станеться.

Ще б пак. Адже то був його, Діків, план, бездоганно обміркований від першого кроку й аж до мертвої тиші наостанку.

Потім вони пішли купувати мотузку. Перрі уважно оглядав усі, які були в крамниці, пробував, чи міцні. Свого часу він служив у торговельному флоті, отож добре знався на мотузках та вузлах. Він вибрав білий нейлоновий шнур, міцний, як телеграфний дріт, та й завтовшки майже такий самий. Вони почали прикидати, скільки його потрібно. Це питання вивело Діка з рівноваги, бо за ним стояли й дальші ускладнення, до яких, попри всю хвалену досконалість його всеосяжного плану, він був не готовий. Зрештою він сказав:

— А звідки мені, в біса, знати?

— Кому ж би ще знати, як не тобі.

Дік почав міркувати вголос:

— Ну, він сам… Вона… Хлопець і дівчина… Можливо, що дві інші дочки… Але ж сьогодні субота. У них можуть бути гості… Отже, вважаймо, чоловік вісім чи навіть дванадцять… Одне лиш я знаю напевне: лишати не можна жодного.

— Чи не забагато, щоб бути таким певним?

— А що я обіцяю тобі, голубе? По всіх стінах волосся будуть… буде…

Перрі здвигнув плечима.

— Тоді треба брати цілий моток.

У мотку було сто ярдів — цілком досить на дванадцятьох.

*

Кеньйон змайстрував скриню сам. То була гарна скриня з червоного дерева, оздоблена кедриною, — він збирався подарувати її Біверлі на весілля. І тепер, сидячи в так званій «печері» у підвалі, востаннє вкривав її лаком.

«Печера» — велике приміщення з цементованою долівкою, що тяглося вподовж усього будинку, — була вмебльована й опоряджена майже виключно столярними виробами Кеньйона (полиці, столи, стільці, стіл для пінг-понгу) та рукоділлям Ненсі (ситцеві чохли, що омолодили старезну канапу, портьєри, вишиті подушечки). Намагаючись надати похмурій підвальній кімнаті веселішого вигляду, вони вдвох яскраво розфарбували стіни, і обоє вважали, що досягли свого. Для кожного з них та «печера» була благословенним притулком: для Ненсі — бо вона могла, не турбуючи матері, приймати там свою «ватагу»; для Кеньйона — бо він мав тихий куток, де ніхто не заважав йому орудувати пилкою та молотком, майструючи свої «винаходи», останнім з яких була електрична сковорода. До «печери» прилягала котельня, де стояв стіл, захаращений інструментом та іншими, ще не закінченими Кеньйоновими роботами — фотозбільшувачем і древнім патефоном, якого він намагався повернути до життя.

З вигляду Кеньйон не був схожий ні на батька, ні на матір. Його коротко підстрижена чуприна мала колір стиглої коноплі. Худий та цибатий — шість футів на зріст, — він був, проте, доволі дужий і одного разу врятував двох дорослих овець, пронісши їх на собі крізь заметіль щось зо дві милі. Але при такій силі та витривалості йому, як і багатьом довготелесим хлопцям, бракувало зграбності й спритності, і ця вада у поєднанні з поганим зором та потребою завжди носити окуляри не давала йому змоги брати участь у спортивних іграх — баскетболі й бейсболі, що ними захоплювалась більшість хлопців його віку. Він часто залишався на самоті, бо вдачею анітрохи не скидався на батька, скоріш на матір, і був сором'язливий, мовчазний хлопчина. Однолітки вважали його за відлюдька, проте не закидали йому цього й казали, бувало: «А, Кеньйон!.. Ну, у нього свої інтереси».

Залишивши полаковану скриню сушитися, Кеньйон подався надвір, де його чекала інша робота. Він хотів опорядити материн квітник — дорогоцінний острівець буйної зелені під вікном її спальні. Прийшовши туди, він побачив одного з найманих робітників — Пола Гелма, економчиного чоловіка, що розпушував землю лопатою.

— Машину бачив? — запитав містер Гелм.

Так, Кеньйон бачив сірий «б'юїк», що стояв проти надвірних дверей батькового кабінету.

— Я думав, може, ти знаєш, хто це.

— Мабуть, містер Джонсон. Тато казав, що він має приїхати.

Містер Гелм (нині покійний — він помер від удару в березні наступного року) був похмурий чолов'яга років десь над шістдесят, але під його байдужою зовнішністю ховалася допитлива й спостережлива вдача: йому завжди треба було все знати.

— Хто це Джонсон?

— Страхувальний агент.

Містер Гелм гмукнув.

— Певне, твій батько затіяв добряче дільце. Та машина вже години зо три тут стоїть.

Наближався вечір, і в повітрі повіяло прохолодою. І хоч небо ще ясніло блакиттю, від високих стебел хризантем на землю падали довгі тіні. Кошеня, пестунчик Ненсі, весело гасало по квітнику, чіпляючись кігтиками за мотузку, якою Кеньйон і старий робітник підв'язували квіти. Аж ось появилася й сама Ненсі — вона їхала підтюпцем на гладкій спині Бейб, повертаючись від річки, де Бейб щосуботи тішилася купанням. Поряд біг пес Тедді, і всі троє були забризкані водою.

— Гляди застудишся, — сказав містер Гелм.

Пенсі засміялася. Вона ніколи не хворіла, ані разу в житті.

Містер Гелм узяв свою лопату. Кричало вороння, сонце вже спускалося до обрію, а додому йому було не близько. Алея китайських в'язів скидалася тепер на темно-зелений тунель, а він жив на другому кінці того тунелю, за півмилі від хазяйського будинку.

— Ну, бувайте, — мовив він і пішов собі. Але, відходячи, ще раз озирнувся.

«Ото я й побачив їх востаннє, — свідчив він другого дня. — Ненсі вела стару Бейб до стайні. Одне слово, все було як завжди».

*

Чорний «шевроле» знову стояв на узбіччі, цього разу перед католицькою лікарнею на околиці Емпорії. Дійнятий до живого докорами Перрі («Завжди з тобою отак. Ти гадаєш, ніби тільки ти один розумний»), Дік поступився. Залишивши Перрі чекати в машині, він пішов до лікарні, щоб спробувати купити чорні панчохи в котроїсь із черниць. Такий незвичайний спосіб купівлі був витвором фантазії Перрі: адже черниці, мовляв, напевне мають запас тих панчіх. Та було в цьому й одне вразливе місце: черниці й усе з ними пов'язане віщувало біду, а Перрі свято вірив у погані прикмети (до них належали також число 15, руді люди, білі квіти, зустрічні священики, змії уві сні). Та іншої ради не було. Забобонні люди здебільшого фаталісти, отож і Перрі був із таких. Він приїхав сюди й пристав до Дікового задуму не тому, що йому цього хотілось, а тому, що так призначила доля, і він міг би це довести, хоча й не мав такого наміру, а надто при Дікові, бо тоді йому довелося б виказати справжню, потаємну причину свого повернення до Канзасу, що спонукала його порушити обіцянку, дану властям, і причина ця не мала нічого спільного з Діковим «дільцем» та Діковим листом. Ще за кілька тижнів перед тим Перрі довідався, що в четвер, 12 листопада, з канзаської тюрми в Ленсінгу виходить ще один його колишній товариш по камері, людина, з якою він хотів побачитись «над усе в світі», — його «справжній і єдиний друг», «незрівнянний» Віллі Джей.

Відтоді як Перрі достроково вийшов на волю, минуло чотири місяці, і весь цей час він мандрував з місця на місце в старезному «форді», купленому за сотню доларів, — з Ріно до Лас-Вегаса, з Беллінгема, штат Вашінгтон, до Б'юла, штат Айдахо, і оце в Б'юлі, де він тимчасово влаштувався водієм ваговоза, його наздогнав Діків лист:

«Друже П.! Я вийшов у серпні, а вже після тебе познайомився з одним хлопцем, ти його не знаєш, то він намовив мене на одну витівку, І ми з тобою можемо добре поживитися. Діло певне, не сумнівайся…»

Доки Перрі не одержав цього листа, він і гадки не мав, що колись знову побачить Діка. Та й Віллі Джея. Проте обидва жили в його пам'яті, особливо другий, що тепер уявлявся Перрі велетенським на зріст — чи не з десять футів — сивоголовим мудрецем і раз по раз поставав десь із закутків його свідомості. «Ти прагнеш заперечення, — сказав йому Віллі Джей під час однієї з їхніх розмов. — Тобі на все начхати, ти хочеш жити без відповідальності, без віри, без друзів і теплоти».

 В отих своїх самотніх, невеселих мандрах Перрі знов і знов повертався думкою до цього звинувачення й розважив, що воно несправедливе. Ні, йому не начхати на все, а от чи було коли кому діло до нього? Батькові? Так, деякою мірою. Ще хіба двом-трьом дівчатам, але це «довга історія», А по суті, — нікому, крім самого Віллі Джея. Тільки Віллі Джей склав справжню ціну йому та його можливостям, визнав у ньому не просто метиса-недоростка з надміру розвиненими м'язами, а всупереч усім своїм моралям, побачив і те, що вбачав у собі він сам: «виняткову, рідкісну, артистичну натуру». Віллі Джей підтримував його марнославність, плекав у ньому чутливість, і тепер, по чотирьох місяцях, протягом яких Перрі був позбавлений цієї неоціненної дружби, вона видавалась йому принаднішою від будь-яких омріяних скарбів. Отож, коли він одержав Дікового листа й прикинув, що має бути в Канзасі приблизно в той самий час, як Віллі Джей вийде з тюрьми, то, не вагаючись, вирішив їхати. Він подався до Лас-Вегаса, збув свою ветху тарадайку, спакував колекцію географічних карт, старих листів, рукописів та книжок і купив квиток на міжміський автобус. А далі, вирішив він, нехай буде так, як схоче доля. Якщо з Віллі Джеєм нічого не вийде, можна буде поміркувати й над Діковою пропозицією. Та сталося так, що вибирати Перрі не мав із чого: коли 12 листопада надвечір автобус привіз його до Канзас-Сіті, Віллі Джей, якого він не міг попередити про спій приїзд, уже виїхав — усього за п'ять годин перед тим, з тієї самої автобусної станції, куди прибув Перрі. Він дізнався про це, подзвонивши тюремному священикові, містеру Поусту, але той відмовився сказати, куди саме поїхав його колишній помічник, чим ще дужче засмутив Перрі.

— Він подався на схід, — сказав священик. — Там у нього є перспективи. Пристойна робота, свій дім, добрі знайомі, охочі йому допомогти…

Коли Перрі повісив трубку, йому «аж у голові запаморочилося» з гніву й розчарування. Та, трохи охоловши, він подумав собі: а чого він, власне, сподівався від зустрічі з Віллі Джеєм? Воля роз'єднала їх; як вільні люди, вони не мали між собою нічого спільного, були чужі один одному й ніколи не змогли б скласти «компанії» — а надто в таких ризикованих ділах, що їх замишляв він із Діком. Але водночас Перрі був певен — просто «відчував», — що коли б він не розминувся з Віллі Джеєм, коли б міг поговорити з ним хоч годину, то тепер не сидів би отут у машині, дожидаючи, поки Дік вийде із лікарні з парою чорних панчіх.

Дік повернувся з порожніми руками.

— Пусте діло, — мовив він недбало, і саме це збудило в Перрі підозру.

— Та невже? А ти хоч питав когось?

— Аякже.

— Не вірю. Мабуть, просто зайшов, покрутився трохи та й повернув назад.

— Гаразд, золотце… Хай буде по-твоєму.

Дік увімкнув мотор. Якийсь час вони їхали мовчки, потім Дік злегка поплескав Перрі по коліну.

— Ну, годі-бо, — мовив він. — То була нікчемна вигадка. Що б вони, в біса, подумали, коли б я став там прицінюватись, наче в якійсь крамничці?..

— Може, воно й на краще, — озвався Перрі. — Від тих черниць добра не жди.

*

Представник нью-йоркської страхувальної компанії в Гарден-Сіті з усміхом стежив, як містер Клаттер відкручує ковпачок своєї паркерівської самописки й розгортає чекову книжку. Йому пригадався один місцевий жарт.

— Знаєте, що про вас кажуть, Гербе? «Відколи стрижка стала коштувати півтора долара, Герб виписує чеки навіть перукареві».

— Це правда, — відказав містер Клаттер. Наче королівська персона, він ніколи не носив при собі готівки. — Такий мій спосіб вести справи. Погашені чеки — найкращий козир проти податкових інспекторів.

Заповнивши, але ще не підписавши чека, він одкинувся в кріслі й неначе замислився. Страхувальний агент Боб Джонсон — невеликий на зріст лисуватий чоловік, досить невимушений у поводженні, — з острахом подумав, чи не завагався його клієнт в останню мить. Герб був обачний і в справах ніколи не квапився. Джонсон витратив більш як рік, щоб схилити його до цього рішення. Та ні, клієнт просто переживав те, що сам Джонсон називав «урочистою хвилиною», — це явище добре знайоме страхувальним агентам. Адже коли людина страхує своє життя, її мимоволі посідають думки, багато чим подібні до тих, з якими складають духівницю, — думки про неминучий кінець земної путі.

— Так-так, — сказав містер Клаттер, немовби розмовляючи сам із собою. — Мені нема чого нарікати на долю, вона не обминала мене своєю ласкою… — На тлі горіхових панелей кабінету виблискували оправлені під скло документи, віхи його кар'єри: університетський диплом, план ферми «Долина», дипломи сільськогосподарських виставок, пишно оздоблена грамота за підписами Дуайта Ейзенхауера та Джона Фостера Даллеса, в якій перелічено його заслуги у федеральній раді по кредитуванню фермерів. — І з дітьми нам пощастило. Може, не слід би цього казати, але я таки ними пишаюся. Ось хоч би Кеньйон. Поки що він нібито схильний податися в інженери чи вчені, але кому, як не мені, знати, що мій син — природжений фермер. І, дасть бог, він ще тут колись усім порядкуватиме. А з Івенниним чоловіком ви знайомі? З Доном Джарчо? Він ветеринарний лікар. Ви собі навіть не уявляєте, який це чудовий хлопець. І Вір теж… Вір Інгліш — це наречений моєї Біверлі. Вона знала, кого вибрати. Якщо зі мною щось станеться, ч певен, що можу на них звіритись. Адже Бонні сама… Ні, Бонні не дасть собі з усім цим ради…

Джонсон, якому не первина було слухати такі звіряння, відчув, що час уже й собі докинути слівце.

— Ну, Гербе, — мовив він, — ви ж іще не старий. Що там ті сорок вісім років! А як подивитись на вас та послухати, що кажуть медики, то ви ще поживете на цьому світі.

Містер Клаттер випростався й знову взяв у руки перо.

— Як по правді, то почуваю я себе зовсім непогано. І настрій у мене бадьорий. Здається мені, в найближчі кілька років тут ще можна буде взяти добрячі гроші…

Викладаючи далі свої плани підвищення прибутків, він підписав чек і посунув його через стіл.

Було вже десять хвилин на сьому, і агент поспішав, щоб не змушувати дружину чекати його до вечері.

— Радий, що ми дійшли згоди, Гербе.

— Я також, друже.

Вони потиснули руки. Заслужено вважаючи себе переможцем, Джонсон узяв зі столу чек і поклав його до портфелика. То був перший внесок по страхувальному полісу на сорок тисяч доларів, що гарантував подвійне відшкодування в разі смерті від нещасливого випадку.

*

Співаючи й акомпануючи собі на гітарі, Перрі трохи повеселішав. Він знав добрих дві сотні пісень та балад, і репертуар його сягав від «Святого славного хреста» аж до останніх пісеньок Кола Портера. Перрі вмів грати не тільки на гітарі, а й на гармонійці, акордеоні, банджо та ксилофоні й дуже любив уявляти себе перед публікою Перрі О'Парсонсом, славнозвісним естрадним актором, під ім'ям якого на афішах значилося: «Людина-оркестр».

— Чи не випити нам? — обізвався Дік.

Перрі ніколи не зважав на те, що він п'є, бо взагалі не дуже тягнувся до чарки. Зате Дік був щодо цього перебірливий і в барах звичайно замовляв «Цвіт помаранчі».

Перрі витяг із шухлядки обіч керма півлітрову пляшку готового коктейлю з горілки та апельсинового соку. Вони по черзі прикладалися до пляшки, передаючи її один одному. Надворі посутеніло, одначе Дік, весь час підтримуючи швидкість шістдесят миль на годину, не вмикав фар. А втім, дорога була пряма, місцевість рівна, мов поверхня озера, та й машини траплялися рідко. Вони вже були десь. «ген там» чи принаймні під'їжджали.

— Хай йому чорт! — мовив Перрі, похмуро дивлячись на неозору пласку околицю, що лежала під холодним, ледь зеленкуватим небом безлюдною пусткою, серед якої лиш де-не-де мріли поодинокі вогники віддалених ферм. Він ненавидів її так само, як і рівнини Техасу, як пустелі Не-вади; та й будь-яка простора незалюднена площина пригнічувала його, викликала хворобливий острах. Його серцю були любі портові міста — велелюдні, гомінкі, зі скупченням суден у гавані, просякнуті духом стічних вод, — такі, як Йокогама, де він, бувши рядовим американської армії, провів ціле літо під час корейської війни. — Хай йому чорт! А мені ще наказували ніколи більше не потикатися до Канзасу! Щоб ноги моєї тут більше не було. Так, неначе з раю виганяли. А ти поглянь навколо. Помилуйся.

Дік віддав йому наполовину спорожнену пляшку.

— Сховай, — мовив він. — Може, знадобиться потім.

— Ти пригадуєш, Діку, наші балачки про власне суденце? То я оце подумав: у Мексіці ми змогли б його купити. Щось недороге, але міцне. І податися на ньому до Японії. Просто через Тихий океан. Нічого страшного — його вже скільки людей перепливало. Серйозно, Діку, тобі треба побачити Японію. Які там чудові люди — добрі, лагідні, наче квіти. По-справжньому дбайливі, а не тому, що в тебе грубий гаман. А жінки… Ти ж ніколи в житті не знав справжньої жінки…

— Чому ні, знав, — заперечив Дік, що й досі казав, ніби кохає свою першу дружину, хоч вона й знову вийшла заміж.

— А оті їхні купальні… Одна зветься «Затока мрій». Ти лягаєш собі, і прегарні, аж запаморочливі дівчата шарують тебе всього з голови до ніг.

— Ти вже казав про це, — буркнув Дік.

— То й що? Хіба мені не можна сказати ще раз?

— Потім. Поговоримо про це потім. Зараз у мене в голові й так достобіса клопоту.

Дік увімкнув радіоприймач. Перрі тут-таки його вимкнув. Не зважаючи на Дікові протести, він почав бренькати на гітарі.

Над небокраєм сходив повний місяць.

*

У понеділок, даючи попереднє свідчення, що його потім мали перевірити з допомогою «детектора брехні», Боббі Рапп розповів про свої останні відвідини дому Клаттерів:

«Стояв повний місяць, і я подумав, що коли Ненсі захоче, ми могли б десь поїхати… До озера Мак-Кінні чи в кіно до Гарден-Сіті. Та коли я подзвонив їй — це було хвилин за десять до сьомої, — вона сказала, що піде спитається в батька. А тоді вернулась і каже: «Ні, він не дозволяє, бо ми вчора дуже пізно приїхали. А чому б тобі не прийти до нас дивитися телевізор?» Я часто ходив до Клаттерів на телевізор. Адже, крім Ненсі, я ні з ким із дівчат ніколи не зустрічався. А її знав усе життя, ми й у школі від першого класу разом училися. І відколи я її пам'ятаю, вона завжди була славна, товариська… ну, одне слово, якась особлива ще змалку. Цебто, я хочу сказати, що з нею всім завжди було хороше. Перший раз я запросив її погуляти у восьмому класі. Чи не кожен з наших хлопців домагався бути її кавалером на вечірці по закінченні навчального року, і я навіть здивувався, що вона обрала мене, й дуже з того пишався. Нам було тоді по тринадцять років. Батько дозволив мені взяти його машину, і я повіз її на ту вечірку. І що далі ми зустрічалися, то дужче вона мені подобалась, і вона, і вся їхня родина — іншої такої родини в околиці нема, я принаймні не знаю. Можливо, містер Клаттер де в чому бував надто суворий — щодо релігії там чи всякого такого, — але він ніколи не поводився так, наче тільки він один у світі правий.

Ми живемо за три милі на захід від садиби Клаттерів. Раніш я завжди ходив до них пішки — туди й назад. Але, щоліта працюючи, назбирав грошей і торік купив собі власну машину, «форд» зразка 1955 року. Отож і позавчора я приїхав туди машиною, десь невдовзі по сьомій. Ні на дорозі, ні на під'їзній алеї я нікого не бачив, і коло будинку теж. Тільки старий Тедді загавкав на мене. На першому поверсі світилося — у вітальні та кабінеті містера Клаттера. Нагорі вікна були темні, і я подумав, що місіс Клаттер, мабуть, уже спить, якщо вона вдома. А взагалі я ніколи не знав, удома вона чи ні, та й не питав про це. Але згодом я упевнився, що подумав таки правильно, бо коли Кеньйон схотів повправлятися на ріжку — він грав на ньому в шкільному оркестрі, — Ненсі не дозволила, бо він, мовляв, збудив би місіс Клаттер…

Так от, коли я приїхав; вони вже повечеряли, Ненсі прибрала зі столу й поскладала посуд у мийницю, і всі троє — вона, Кеньйон і містер Клаттер — були у вітальні. Ми сиділи як звичайно — Ненсі і я на канапі, а містер Клаттер — у своїй м'якій гойдалці. Телевізор він майже не дивився, а більше читав «Маленького пірата» — то була Кеньйонова книжка. Один раз він вийшов до кухні й приніс звідти два яблука. Одне він запропонував мені, але я відмовився, і він сам з'їв обидва. У нього були дуже білі зуби — це від яблук, казав він. Ну, а Ненсі… Ненсі була в шкарпетках, капцях, синіх джинсах і, здається, в зеленому светрі. На руці вона мала золотий годинник з браслеткою, яку я подарував їй у січні на день народження — їй тоді минуло шістнадцять. З одного боку на браслетці стояло її ім'я, з другого — моє. На пальці в неї був тоненький срібний перстенець — вона купила його минулого літа, коли їздила з Кідвеллами до Колорадо. То був не мій, не наш перстень. Вона-бо тижнів зо два тому розсердилась на мене й сказала, що тимчасово знімає наш перстень. Коли дівчина таке робить, це означає, що тобі дано іспитовий термін. Траплялися, звісно, й між нами незгоди — у всіх вони бувають, коли зустрічаєшся з дівчиною. А цього разу сталося так: я пішов на весілля до одного знайомого і там випив пляшку пива, а Ненсі про це дізналася. Хтось натуркав їй, ніби я упився. Ну, от вона й затялась і цілий тиждень навіть не віталася до мене. Але останніми днями між нами все залагодилось, і я думаю, що вона от-от знову наділа б наш перстень.

Значить, так… Перша передача була «Людина і стихія», по одинадцятому каналу. Щось про дослідників Арктики. Потім ми подивилися ковбойський фільм, а після нього шпигунський детектив — «П'ять пальців». О пів на десяту почалася нова серія про Майка Геммера, тоді останні вісті…

Один раз задзвонив телефон. Чи, може, двічі?.. Ні, не пригадаю. Але один раз дзвонив напевне, і містер Клаттер пішов до свого кабінету зняти трубку. Двері були прочинені, і я почув, як він сказав «Ван», отож догадався, що він розмовляє зі своїм помічником, містером Ван-Флітом. Ще я почув, він казав, що в нього боліла голова, але тепер уже ніби полегшало. «Ну, до понеділка», — сказав він наостанку. Коли він повернувся до вітальні… так, серія про Майка Геммера вже скінчилась. П'ять хвилин були останні вісті, тоді почали читати прогноз погоди. Коли передавали прогноз, містер Клаттер завжди підводив голову. Він тільки цього й чекав щоразу. Так само, як я — спортивних новин, що починаються після того. О пів на одинадцяту спортивна передача закінчилась, і я зібрався їхати додому. Ненсі провела мене до машини. Ми ще трохи поговорили й умовились у неділю ввечері поїхати в кіно — мав іти фільм «Сині джинси», якого дуже чекали всі дівчата. Потім вона побігла в дім, а я поїхав собі. Світив ясний місяць, і було видно як удень. Ніч випала холодна й вітряна: по дорозі мені раз у раз траплялися клубки перекотиполя. Але нічого більше я не бачив. І оце тільки тепер, як подумаю, то мені здається, що хтось там, мабуть, таки ховався. Можливо, десь поміж дерев. Вичікував, доки я поїду».

*

Подорожні зупинилися біля ресторанчика в Грейт-Бенді з наміром Пообідати. Перрі, шкодуючи свої останні п'ятнадцять доларів, ладен був задовольнитися пивом та сандвічем, але Дік сказав ні, треба «напакуватись як слід», а на витрати начхати — він сам за все заплатить. Отож вони замовили два біфштекси з печеноюкартоплею, смажену рибу з цибулею, тушковану свинину з бобами, додатковий гарнір з макаронів та мамалиги, салат, рогалики з корицею, яблучний пиріг, морозиво і каву. А щоб гідно завершити трапезу, зайшли до аптеки й узяли кожен по добірній сигарі. Там-таки вони купили два широких рулончики клейкого пластиру.

Коли чорний «шевроле» знову виїхав на шосе й помчав уперед рівниною, що непомітно для ока підвищувалась, переходячи в широкі підгірні лани з холоднуватим сухим повітрям, Перрі заплющив очі й, розморений ситим обідом, поринув у півдрімоту, з якої його вивів лише голос радіодиктора, що читав нічний випуск останніх вістей. Перрі спустив віконце й підставив обличчя під холодний струмінь вітру, Дік сказав, що вони уже в окрузі Фінні — кордон лишився за десять миль позаду. Машина мчала на граничній швидкості. Обабіч шосе, вихоплювані з темряви світлом фар, мелькали рекламні щити: «Не забудьте побачити білих ведмедів!», «Компанія «Бертіс моторз», «Найбільший у світі безкоштовний плавальний басейн», «Мотель «Пшеничні лани», — і нарешті, коли попереду вже видно стало вуличні ліхтарі: «Привіт подорожнім! Ласкаво просимо до Гарден-Сіті. Вас чекає гостинний прийом».

Вони їхали північною околицею міста. О цій пізній порі вулиці були безлюдні, все скрізь позачинено, окрім яскраво освітлених бензозаправних станцій уздовж дороги. Дік зупинив машину біля однієї з них. Тут-таки з'явився хлопець-черговий і спитав:

— Заправимось?

Дік кивнув головою. Перрі виліз із машини, зайшов до приміщення станції і замкнувся в чоловічій вбиральні. У нього боліли коліна, — це траплялося часто, — боліли так, наче ота давня лиха пригода сталася п'ять хвилин тому. Він витрусив із пляшечки три таблетки аспірину, повільно розжував їх (йому так смакувало) і запив водою з крана. Тоді сів на унітаз, випростав ноги й почав терти коліна, що майже втратили здатність згинатися. Дік казав, що їхати вже зовсім недалеко — «якихось сім миль». Перрі розстебнув кишеню штормівки й витяг звідти паперовий пакет з гумовими рукавичками, купленими по дорозі. Вони були тоненькі, лискучі й липкі. Коли він став натягати їх на руки, одна рукавичка розірвалася — майже непомітно, просто репнула між пальцями, але це видалось йому поганою прикметою.

Ручка дверей смикнулася, брязнула. Дік запитав:

— Хочеш цукерок? У них тут є автомат.

— Ні.

— З тобою все гаразд?

— Авжеж.

— То не сиди там цілу ніч.

Дік вкинув в автомат десятицентовик, потяг на себе важіль і вийняв з лотка пакетик льодяників. Хрумтячи ними, він подався назад до машини й знічев'я став дивитись, як хлопчина-заправник зчищає з вітрового скла канзаську пилюку та рештки розчавлених комах. Заправник, якого звали Джеймс Спор, почував себе неспокійно. Дікові очі й похмурий вигляд, а також незрозуміла затримка Перрі у вбиральні мимоволі насторожили його. (Другого дня він сказав господареві: «Тут у нас вночі спинялися якісь двоє підозрілих», — але ні тоді, ні в наступні дні йому й на думку не спало, що ті двоє причетні до голкомбської трагедії).

Дік сказав:

— Не дуже у вас людно.

— Еге ж, — озвався Джеймс Спор. — Оце за дві години тільки ви й зупинилися. Звідки їдете?

— Із Канзас-Сіті.

— До нас на полювання?

— Ні, далі. До Арізони. Дістали там роботу на будівництві. А ти не знаєш, скільки миль звідси до ТукумкарІ в Нью-Мексіко?

— Ні, не знаю. З вас три долари шість центів. — Він узяв у Діка гроші, відлічив решту й сказав: — Вибачайте, сер. Я маю роботу. Треба поставити бампер на ваговоз.

Дік чекав, жуючи льодяники й раз по раз нетерпляче сигналячи. Невже він помилився в Перрі? Невже той — подумати лишень! — раптом почав «пускати бульки»? Рік тому, коли вони тільки-но познайомились, він визнав Перрі «правильним хлопцем», хоча й трохи себелюбним, надміру «сентиментальним» і «мрійником». Перрі сподобався йому, але особливих надій Дік на нього не покладав, аж поки одного дня Перрі не розповів йому, як колись у Лас-Вегасі вбив чорношкірого — просто так, «із цікавості», забив на смерть велосипедним ланцюгом. Ця історія одразу піднесла «крихітку Перрі» в Дікових очах, і він став приділяти товаришеві по камері більше уваги, ніж доти, як і Віллі Джей, поступово відкриваючи в ньому все нові незвичайні й цінні якості. Серед в'язнів у Ленсінгу були і вбивці чи принаймні люди, що видавали себе за вбивць, були й такі, що нахвалялися, ніби ладні вчинити убивство, але Дік дійшов висновку, що Перрі являє собою рідкісний взірець «природженого вбивці» — людини, цілком здорової психічно, але зовсім позбавленої сумління і здатної холоднокровно заподіяти смерть кому завгодно й без будь-яких на те причин. А такий талант, як вважав Дік, можна було прибрати до рук з чималою користю для себе. Отож він почав упадати коло Перрі, підлещуватися до нього — приміром, удавати, ніби вірить отим вигадкам про сховані скарби й поділяє його прагнення до далеких мандрів, хоч насправді до всього того йому було байдуже і він хотів «спокійного життя» — власне діло, домівка, верховий кінь, нова машина й «ціла ватага блондиночок». Одначе він старанно приховував це від Перрі — принаймні доти, доки Перрі з отим своїм талантом допоможе йому справдити ці честолюбні мрії. А може, він, Дік, схибив, пошився в дурні? Коли так, коли виявиться, що Перрі — «звичайнісінький нікчема», тоді кінець «прогулянці», ні до чого плекані місяцями плани, і лишається тільки вертати назад ні з чим. Ні, цього допустити не можна!..

Дік знову зайшов до станції. Двері чоловічої вбиральні усе ще були на засувці. Він торохнув по них кулаком.

— Хай тобі чорт, Перрі!

— Зараз іду.

— Що сталося? Тобі недобре?

Перрі вхопився за край рукомийника і насилу звівся на рівні. Ноги його тремтіли, від болю в колінах він увесь аж спітнів. Він утер обличчя паперовою серветкою, тоді відчинив двері й сказав:

— Усе гаразд. Їдьмо.

*

Кімната Ненсі була найменша в будинку і найвиразніше говорила про свою власницю — так собі дівоча оселя, світла й веселенька, мов платтячко балерини. Стіни, стеля і всі речі, крім хіба одежної шафи й письмового столу, тішили зір рожевою, голубою та білою барвами. На рожево-білому ліжку з голубими подушками найперше впадав в око великий біло-рожевий плюшевий ведмедик — приз, що його здобув Боббі в тирі на окружному ярмарку.

Ненсі завжди лягала спати остання. Як вона сама сказала одного разу своїй улюбленій вчительці домоведення місіс Поллі Стрінджер, о цій опівнічній порі вона дозволяла собі бути «себелюбною і марнославною». Щовечора перед сном вона «наводила красу» — чепурила обличчя, змащувала його кремом, а по суботах ще й мила голову. Ось і того дня, висушивши й розчесавши волосся, Ненсі пов'язала голову прозорим шарфиком, а тоді приготувала одяг, щоб наступного ранку їхати до церкви: нейлонові панчохи, вихідні туфлі, червону вельветову сукню — свою найкращу, яку сама пошила. В тій сукні її і поховали.

Перше ніж помолитися на ніч, вона завжди записувала в щоденник події минулого дня («Ось і літо. Якби ж то назавжди! Була Сыо, ми їздили на Бейб до річки. Сью грала на флейті. Бачили світлячків»), а подеколи й давала волю почуттям («Я люблю його, люблю!»). Книжка була розлінійована по днях на п'ять років, і Ненсі ось уже четвертий рік кожного вечора робила в ній записи. Щоправда, деякі події були такі радісні (весілля Івенни, народження племінника) чи драматичні («перша справжня сварка з Боббі» — буквально залита слізьми сторінка), що їй не вистачало місця й доводилося залазити в наступні дні. Кожний рік відрізнявся кольором чорнила: 1956-го вона писала зеленим, 1957-го — червоним, наступного року — фіолетовим, а тепер, у 1959-му, спинила вибір на спокійному синьому. А от спинитися на якомусь певному почерку все не могла: то робила нахил праворуч, то ліворуч; то виводила круглі літери, то загострені; то писала розгонисто, то густо-густо. Наче запитувала: «Котра ж тут справжня Ненсі? Оця? Чи, може, ота? Де тут я?» («Одного разу місіс Ріггз, учителька англійської мови, повернула їй перевірений твір з таким письмовим зауваженням: «Добре. Але чому різними почерками?» Ненсі пояснила: «Бо я ще не досить доросла, щоб мати сталий характер і сталий почерк»). І все ж за останні місяці вона досягла помітного поступу, і запис того вечора був зроблений майже дорослою рукою: «Приходила Джоліна К., і я навчила її пекти пиріг з вишнями. Репетирувала з Роксі. Увечері був Боббі, дивилися телевізор. Поїхав об одинадцятій».

*

— Так… так… оце вже воно — осьде школа, тепер гараж, а тепер повертаємо на південь…

Дікове бурмотіння видавалося Перрі тріумфальним заклинанням якогось африканського чаклуна.

Вони звернули з шосе, на повній швидкості проїхали через безлюдне містечко й перетнули залізницю.

— Так… банк, ось він, банк… Тепер повертаємо праворуч… Онде — бачиш дерева? Оце вже воно, атож, воно…

Фари висвітили алею китайських в'язів, по якій котилися гнані вітром клубки перекотиполя. Дік вимкнув фари, загальмував і поволі спинився, дожидаючи, поки очі звикнуть до блідого місячного світла. Та ось машина знову рушила з місця і обережно, паче скрадаючись, поповзла вперед.

*

Голкомб лежить за дванадцять миль на схід від кордону часового пояса, що проходить по горах, і ця обставина спричиняє деякі нарікання тамтешніх жителів. Справді-бо, о сьомій годині ранку, а взимку о восьмій і навіть пізніше, небо все ще темне, і за ясної погоди на ньому сяють зорі. Так було й тієї неділі, коли двоє синів Віка Ерсіка прийшли на ферму робити свою вранішню роботу. Але на дев'яту, коли вони все поробили (не помітивши при цьому нічого недоброго), зійшло сонце й провістило новий день удатного мисливського сезону.

Залишивши ферму й підтюпцем простуючи під'їзною алеєю, хлопці привітно помахали руками зустрічній машині, і дівчина, що сиділа в ній, помахала їм у відповідь. То була однокласниця Ненсі Клаттер, і її також звали Ненсі — Ненсі Юелт. Вона була єдина дочка містера Кларенса Юелта, літнього фермера-буряковода, що сидів за кермом. Ні сам містер Юелт, ні його дружина до церкви не ходили, але кожної неділі він завозив дочку на ферму «Долина», і вона разом з Клаттерами їхала на ранкове богослужіння до методистської церкви в Гарден-Сіті. В такий спосіб, як казав містер Юелт, він «заощаджував дві ходки». Як звичайно, він став дожидати, поки дочка зайде в будинок. Ненсі, зі смаком одягнена, статурна, мов кінозірка, продріботіла доріжкою до парадних дверей і натиснула кнопку дзвінка. В будинку було четверо дверей, і, марно подзвонивши й постукавши в ці, вона рушила до других, що вели в кабінет містера Клаттера. Вони були прочинені, і дівчина прочинила їх ще трохи, аби упевнитись, що в напівтемному кабінеті нікого немає. Та, подумавши, що Клаттерам навряд чи сподобається, коли вона «отак сама всунеться в дім», вона знову подзвонила й постукала, а тоді подалася навколо будинку до задніх дверей. Там-таки був гараж, і вона завважила, що обидві машини господарів — два «шевроле» — стоять на місці. Це означало, що Клаттери напевне вдома. Та, не дочекавшись відповіді ні біля задніх, ні біля кухонних дверей, вона зрештою повернулася до батька.

— Мабуть, ще сплять, — сказав він.

— Та ні, не може бути! Щоб містер Клаттер не поїхав до церкви? Щоб він проспав?

— Ну що ж, сідай. Під'їдемо до вчительського будинку. Сьюзен повинна знати, в чому річ.

Учительський будинок, що стоїть напроти модерної школи, являє собою споруду древню, похмуру й жалюгідну. Його двадцять з чимось кімнат поділено на дешеві квартири для тих викладачів, що не можуть знайти або оплатити іншого помешкання. І все ж Сьюзен Кідвелл та її мати якось ухитрилися підсолодити собі пілюлю й надати затишного вигляду своїй квартирці на першому поверсі. У невеличкій вітальні, крім звичайних меблів для сидіння, не знати як уміщувалися фісгармонія, піаніно, квітник у вазонах, а до того ж непосидючий крихітний собачка й величезний сонний кіт.

Того недільного ранку Сьюзен стояла біля вікна згаданої вітальні, видивляючись на вулицю. Сьюзен — височенька на зріст, трохи млява дівчина з видовженим блідим обличчям і дуже гарними сіро-голубими очима; та найдужче вражають її руки: гнучкі, нервові, з довгими пальцями, вони напрочуд елегантні. Вона вже спорядилася до церкви й тепер виглядала Клаттерів, що от-от мали над'їхати своїм «шевроле»: так само, як і Ненсі Юелт, Сьюзен завжди їздила на недільні богослужіння разом з їхньою сім'єю. Та натомість з'явилися Юелти й розказали свою дивну історію.

Але і Сьюзен не знала, в чому річ. Не знала цього і її мати.

— Якби в них щось змінилося, — сказала вона, — то я певна, що вони подзвонили б нам. А чому б тобі, Сьюзен, самій не подзвонити до них? Мабуть, вони все-таки заспали.

«Так я й зробила, — розповідала Сьюзен, складаючи згодом свідчення. — Набрала номер і чекала, поки дзвонив телефон… тобто мені здавалося, що він дзвонить… хвилину чи, може, більше. Ніхто не відповів, і містер Юелт запропонував знову поїхати туди й спробувати «розбуркати їх». Та коли ми приїхали, я не схотіла йти… заходити в будинок. Мені стало лячно, я навіть не знаю чому, адже я й подумати не могла… хіба таке може спасти на думку… Сонце світило так весело, довкола було так ясно й тихо. А потім я побачила, що всі машини стоять у гаражі. Містер Юелт був у робочому одязі, в заляпаних грязюкою чоботах, і йому не хотілося заходити до Клаттерів у такому вигляді. Тим більше, що він ніколи у них не був… тобто в самому будинку. Нарешті Ненсі сказала, що піде зі мною. Ми рушили до кухонних дверей. Вони, звісно, не були замкнені. Двері в будинку замикала тільки місіс Гелм, а самі Клаттери ніколи цього не робили. Ми зайшли, і я одразу ж побачила, що вони ще не снідали: ніде не було видно тарілок, і плита стояла порожня. А тоді мені впала в око чудна річ: гаманець Ненсі — він лежав на підлозі розстебнутий. Ми перейшли їдальню і спинилися перед сходами. Кімната Ненсі нагорі біля самих сходів. Я гукнула її, тоді рушила нагору. Ненсі Юелт за мною. Найдужче мене страхав звук нашої ходи — кожен крок так гучно відлунював, а кругом була така тиша… Двері до кімнати Ненсі стояли прочинені. Завіски на вікні були відслонені, і кімнату заливало сонце. Я не пам'ятаю, як закричала. Ненсі Юелт каже, що я кричала — раз, потім ще і ще. Пам'ятаю тільки, що ведмедик Ненсі дивився просто на мене. І саму Ненсі… І як я кинулась бігти…»

*

Леррі Гендрікс, двадцятисемирічний викладач англійської мови, мешкав на другому поверсі вчительського будинку. Він хотів стати письменником, але його помешкання аж ніяк не являло собою ідеального притулку для майбутнього літератора. Воно було ще менше, ніж у Кідвеллів, а до того ж, крім самого Гендрікса, там тулилися його дружина, трійко моторних дітлахів і постійно ввімкнутий телевізор («Це єдиний спосіб сяк-так угамувати малечу»). І хоч цей мужній молодик, колишній моряк з Оклахоми, ще ніде не друкувався, проте вигляд мав справжнього літератора й зі своєю люлькою, підстриженими вусами та буйною чорною чуприною таки чимало скидався на ранні фотографії Ернеста Хемінгуея, свого улюбленого письменника. А щоб мата якийсь приробіток до вчительської платні, він працював водієм шкільного автобуса.

— Інколи доводиться робити по шістдесят миль на день, — розповідав він одному знайомому. — Отож на писання часу лишається небагато. Хіба що в неділю. І от тієї неділі, п'ятнадцятого листопада, сиджу я вдома й читаю газети. Я, знаєте, здебільшого в них і знаходжу сюжети для своїх оповідань. Ну, телевізор, як завжди, увімкнено, діти пустують, та навіть і за всім цим гуком я почув голоси. Нанизу, в квартирі Кідвеллів. Ет, думаю собі, не мій це клопіт, я тут людина нова, тільки від початку навчального року працюю. Аж раптом, вбігає Шерлі — це моя дружина, вона саме вішала надворі білизну. Вбігає і каже: «Слухай, може б, ти спустився наниз. Там усі в істериці».

Атож, з дівчатами була справжня істерика. Сьюзея ще досі не відійшла. Та й ніколи, по-моєму, не відійде. І бідолашна місіс Кідвелл — вона й так не дуже міцна здоров'ям, і нерви у неї розладнані. То вона весь час примовляла: «Ой, Бонні, Бонні, що ж це сталося? Ти ж була така радісна, казала, що все минулося, що тепер тя ніколи не хворітимеш…» Може, не цими точно словами, але суть була така. Правда, я тільки потім зрозумів, що вона мала на думці.

Навіть містер Юелт був зовсім розхвильований, як на людину його вдачі. Він саме розмовляв по телефону з шерифом Гарден-Сіті.

«Щось там у Клаттерів скоїлось — аж надто страшне!»

Шериф пообіцяв негайно приїхати, і вони умовились зустрітися на шосе. Моя Шерлі теж прийшла наниз, щоб посидіти з жінками і якось заспокоїти їх — наче їх можна було заспокоїти! А я поїхав з містером Юелтом на шосе зустрічати шерифа Робінсона. По дорозі Юелт розповів мені, як усе було. Коли він згадав про перерізані проводи, я подумав собі: еге, тут треба добре пильнувати, запам'ятовувати кожну дрібницю — може, ще й доведеться свідчити в суді.

Шериф під'їхав о дев'ятій тридцять п'ять — я подивився на годинник. Містер Юелт махнув йому, щоб він їхав з;і нами, і ми повернули до садиби Клаттерів. Я ніколи перед тим у них не був, тільки бачив здаля будинок. За-і'нлом сім'ю їхню я, звісно, знав. Кеньйон учився в моєму класі, а Ненсі грала у виставі «Том Сойєр», якою я керував. Але обоє були напрочуд скромні, тож нікому й на думку не спало б, що вони багаті й живуть у такому великому будинку. Дерева, газони — все там було таке чепурне, дбайливо доглянуте.

Коли ми приїхали і шериф почув розповідь містера Юелта, він одразу ж зв'язався радіотелефоном із своєю конторою і звелів надіслати людей і швидку допомогу.

«Тут сталося якесь лихо», — сказав він.

Потім ми втрьох пішли з будинок. Проходячи через кухню, побачили жіночий гаманець на підлозі й перерізані проводи телефону. Шериф мав при боці пістолет, і коли ми піднімалися нагору, до кімнати Пенсі, я помітив, що він держить руку на кобурі.

То був справді жах… Така славна дівчина — її не можна було впізнати. Їй вистрілили в потилицю з мисливської рушниці, майже впритул. Вона лежала на боці лицем до стіни, і вся стіна була залита кров'ю. До самих плечей її вкривала ковдра. Шериф відслонив ковдру, і ми побачили, що на дівчині купальний халат, піжама, шкарпетки й капці — отже, коли це сталося, вона, мабуть, ще не лягала. Руки в неї були зв'язані за спиною, ноги теж стягнуті докупи біля кісточок — таким шнуром, як ото. буває на шторах від сонця.

«Це Пенсі Клаттер?» — запитав шериф. Він ніколи раніше її не бачив.

«Так, так, це Ненсі», — сказав я.

Ми вийшли з кімнати й розглянулись довкола. Всі інші двері були зачинені. Ми відчинили ще одні — виявилося, що там ванна. Але щось у ній було начебто не так. Я збагнув — стілець… Там стояв такий стілець, які бувають у вітальнях, а у ванній він виглядав недоречно. За другими дверима була, як ми здогадалися, Кеньйонова кімната. Про це свідчили розкидані в ній речі. До того ж я впізнав його окуляри, що лежали на книжковій полиці при ліжку. Але на ліжку нікого не було, хоча все вказувало на те, що в ньому спали. Тоді ми пішли до останніх дверей і там, за ними, знайшли місіс Клаттер. Вона лежала в ліжку, також зв'язана, але вже по-іншому: руки були стягнуті попереду, так наче вона молилася, і в одній руці білів затиснутий носовичок. Шнур ішов від зап'ястків до ніг, обкручувався навколо щиколоток, а тоді спускався з ліжка й був прив'язаний до нижньої перекладки. Дуже складний і вигадливий спосіб. Подумати лишень, скільки часу на це пішло! А вона лежала й не тямилася з жаху… Ми побачили у неї на пальцях коштовності — дві каблучки, — і це, до речі, одна з причин, чому я виключаю вбивство з метою пограбування. Одягнена вона була в халат, білу нічну сорочку та білі шкарпетки. Рот їй заліпили пластиром, але стріляли збоку, зовсім близько, і силою пострілу стрічку зірвало. Очі її були розплющені. Широко розплющені. Так, наче вона все ще дивилася на вбивцю. Адже вона напевне бачила, як він це робив, як наставляв рушницю…

Ми всі мовчали — такі були приголомшені. Пригадую, шериф спробував пошукати, чи нема де порожньої гільзи. Але той, хто це зробив, був надто обачливий і холоднокровний, щоб лишити по собі такий доказ.

Певна річ, усіх нас цікавило, де містер Клаттер. І Кеньйон.

«Ходімо вниз», — сказав шериф.

Передусім ми заглянули до спальні господарів, де звичайно ночував містер Клаттер. Ковдра на ліжку була відкинута, і там-таки, скраю, лежав розкритий портфелик, з якого безладно повисипалися папірці. Скидалося на те, що хтось поспіхом перебирав їх, шукаючи чогось певного: може, якогось листа чи боргової розписки — хтозна. Те, що там не було грошей, нічого не доводить. Адже портфелик належав містерові Клаттеру, а він ніколи не носив при собі готівки. Навіть я про це знав, хоч жив у Голкомбі всього якихось два місяці. І ще я знав, що ні містер Клаттер, ні Кеньйон нічого не бачать без окулярів. А тим часом окуляри містера Клаттера лежали на комоді. Отож я й розважив, що де б не були містер Клаттер і Кеньйон, вони пішли туди не з власної волі. Ми оглянули весь перший поверх і ніде не помітили чогось підозрілого — ніяких слідів боротьби, нічого не зрушено з місця. Тільки в кабінеті, так само як і в кухні, телефонна трубка була знята з апарата, а проводи перерізані. Шериф знайшов у стінній шафі кілька мисливських рушниць і понюхав дула, щоб визначити, чи не стріляли з них останнім часом.

«Ні, — сказав він, а тоді зовсім уже розгублено спитав: — Де ж це, в біса, міг подітися Герб?»

І тут-таки ми почули чиюсь ходу. Звуки йшли від підвальних сходів.

«Хто там?» — гукнув шериф таким тоном, наче от-от збирався стріляти.

«Це я — Вендл», — почули ми у відповідь.

Виявилося, що то Вендл Майєр, шерифів помічник. Мабуть, він зайшов до будинку й, не побачивши нас, вирішив оглянути підвал.

Шериф мовив до нього жалісним голосом:

«Вендле, я не знаю, що й думати. Там нагорі два трупи».

«Он як, — озвався Вендл. — Ну, то в підвалі ще один».

І ми пішли за ним до підвалу. Чи, мабуть, краще сказати — до кімнати для ігор. Там було видно — вікна пропускали цілком досить світла. Кеньйон лежав на канапі в кутку. Рот його був заліплений пластиром, руки й ноги зв'язані, як і в матері, тим самим хитромудрим способом: шнур тягся від зап'ястків до щиколоток і був прикручений до бильця канапи. Не знаю чому, але вигляд Кеньйона вразив мене найдужче. Можливо, тому, що його легше було впізнати, він якось найбільше лишився схожий на себе, хоча стріляли йому просто в обличчя і теж зблизька. На ньому була теніска й джинси, а ноги босі, ніби вдягався він похапцем у що під руку попало. Голова його лежала на двох подушках — здавалося, їх підклали, щоб зручніше було стріляти.

Потім шериф спитав:

«А це куди?» — й показав на другі двері, що були в підвалі.

Він зайшов туди перший, ми за ним, але нічого не побачили в тій непроглядній темряві, доки містер Юелт не намацав вимикач. Виявилося, що то котельня. Там було дуже тепло. В цих краях люди встановлюють газові топки й беруть газ просто із землі. Опалення їм нічого не коштує, і через те в них скрізь аж надміру натоплено… Ну, а щодо містера Клаттера, то я поглянув на нього раз — і більше вже не хотів. Я одразу зрозумів, що від самого пострілу не може бути стільки крові. І не помилився. Щоправда, в нього також стріляли, як і в Кеньйона, — просто в обличчя. Але, мабуть, він на той час уже помер. Чи принаймні помирав. Бо йому спочатку перерізали горло. На ньому була тільки смугаста піжама і нічого більше. Рот заліплено пластиром — стрічку обкрутили навколо голови. Ноги зв'язані, а руки — ні. Цебто, він не знати вже як — чи то з болю, чи з люті, — спромігся розірвати пута на руках. Він лежав, простягшись перед самою топкою, на великій картонній коробці — скидалося на те, що її поклали там навмисне. Така довженна коробка від матраца.

«Дивіться-но, Вендле», — мовив шериф.

Він показав на кривавий слід. На отій матрацній коробці. То був відбиток підошви з двома круглими вічками посередині, чисто мов два ока. Тоді хтось, — здається, містер Юелт, я не пам'ятаю, — помітив ще одну річ. Мені цього ніколи не забути. Там нагорі проходить труба опалення. І от з неї звисав той самий шнур, яким користувався убивця. Як видно, містера Клаттера зв'язали були за руки й підвісили до тієї труби, а потім перерізали шнур. Але навіщо? Може, катували?.. Здається мені, ми ніколи про це не дізнаємось. Ніколи не дізнаємось, хто це зробив, навіщо і як усе воно діялося тієї ночі в будинку Клаттерів.

*

Щодоби повз Голкомб проходять не спиняючись вісім пасажирських поїздів. Два з них приставляють і забирають пошту. Ця операція, як свідчить відповідальна за неї особа, вимагає чималої вправності.

— Атож, сер, тут гав ловити не можна. Ті поїзди мчать, мов скажені, буває, що й по сто миль на годину. Так і гляди, щоб самим вітром з ніг не здуло. А вже коли починають летіти мішки з поштою, то й зовсім не до жартів. Достоту як у футболі: бац!.. бац!.. бац!!! Ні, ви не подумайте, я не нарікаю. Це служба почесна, державна, вона не дає мені старіти.

І справді, голкомбський поштовий експедитор, місіс Сейді Труїт — або тітонька Труїт, як звуть її в містечку, — в свої сімдесят п'ять років виглядає куди молодшою. Ця жилава, загартована бабуся, що пов'язує голову хусточкою і носить ковбойські чоботи («Найзручніше взуття — м'яке, як гагачий пух»), — чи не найстаріша з голкомбських старожилів.

— Був час, коли всі тут доводились мені родичами. Тоці ми називали це містечко Шерлоком. А вже потім з'явився отой зайда. Голкомбом звався. Він свині розводив. Отож набив гамана й надумався, щоб і містечко своїм ім'ям назвати. Ну, назвали, а йому що? Він собі спродався й майнув до Каліфорнії. А ми — ані руш. Я тут народилася, і діти мої тут народилися. І звідси ми — ні-ку-ди!

Одна з її дочок — місіс Мертл Клер, місцева поштмейстерка.

— Тільки ви не подумайте, що я дістала цю посаду завдяки дочці. Мерт навіть не хотіла мене брати. Але ж це така робота, що її мов з торгів продають. Хто назвав найнижчу ціну, той і забирай. Хе-хе!.. Хлопчакам воно, звісно, кривдно. Вони майже всі хотіли б приймати «пошту, атож, сер. От не знаю тільки, як би воно їм сподобалось, коли снігу намете до пояса, вітер аж дух забиває, а ті мішки — бац!.. бац!..

Посада в тітоньки Труїт така, що для неї і неділя робочий день. Отож і 15 листопада вона, як завжди, чекала західного поїзда, що проходив о десятій тридцять дві, коли з подивом побачила, як дві машини швидкої допомоги, переїхавши залізничні колії, повернули до садиби Клаттерів. І ця надзвичайна подія штовхнула її на небувалий вчинок — вона покинула свій пост. Нехай собі пошта падає куди хоче, а про цю новину треба негайно сповістити Мерт.

Того недільного ранку місіс Клер тільки-но налила собі чашечку гарячої кави, як до приміщення пошти вбігла тітонька Труїт.

— Мерт!.. — гукнула вона, але, перше ніж говорити далі, мусила звести дух. — Мерт, до Клаттерів поїхали дві швидкі допомоги.

— Де пошта з поїзда десять тридцять дві?

— Швидка допомога… До Клаттерів…

— Ну то й що? Це до Бонні. Мабуть, знову їй погано. Де пошта?

Тітонька Труїт примовкла: Мерт, як завжди, мала рацію, і останнє слово лишилося за нею. Та раптом у неї сяйнула нова думка.

— Але ж, Мерт, якщо це до Бонні, то навіщо дві швидкі допомоги?

Місіс Клер, що поважала логіку, хоч часом і трактувала її досить своєрідно, не могла не визнати слушності цього запитання. Тому вирішила зателефонувати до місіс Гелм.

— Мейбл напевне знає, — сказала вона.

Розмова з місіс Гелм тривала кілька хвилин, та, на превелике розчарування тітоньки Труїт, вона чула тільки уривчасте підтакування дочки, з якого було важко щось добрати. Більше того — поклавши трубку, місіс Клер і не подумала вдовольнити її цікавість, а натомість спокійно допила свою каву, повернулася до конторки й почала штемпелювати листи.

— Мерт, — не витримала тітонька Труїт. — Бога ради! Що сказала Мейбл?

— Мене це анітрохи не дивує, — мовила місіс Клер. — Надто коли подумати, як цей Герб Клаттер усе своє життя поспішав. Заскочить, було, сюди по пошту, то ні привітатись, ні подякувати не встигне — і вже назад. Скрізь гасав мов навіжений, до клубів записувався, всім порядкував, хапався за всяку роботу, а вона, може, іншим була потрібна. Аж ось і урвалось йому. Атож, не гасатиме більше.

— Чому, Мерт? Чому?

Місіс Клер підвищила голос:

— Тому, що він помер. І Бонні теж. І Ненсі. І хлопець їхній. Хтось постріляв їх.

— Мерт… що ти кажеш? Хто їх постріляв?

Не припиняючи орудувати штемпелем, місіс Клер відказала:

— Отой льотчик. Якого Герб позвав до суду за свої дерева. А коли не він, то, може, ти. Або хтось із сусідів. Усі сусіди — гадюки. Мерзотники, що тільки й ждуть нагоди плюнути тобі в обличчя. І так воно в цілому світі. Ти сама добре знаєш.

— Ні! — вигукнула тітонька Труїт, затуляючи вуха руками. — Нічого я не знаю!

— Мерзотники!

— Я боюся, Мерт…

— Чого? Як настане твій час, то нікуди не дінешся. І ніякі сльози не допоможуть. — Місіс Клер помітила, що в старої зволожніли очі. — Відколи одійшов мій Гомер, я не маю ні страху, ні сліз. І якщо хтось чатує тут поблизу, щоб перерізати мені горлянку, хай собі ріже на здоров'я. Чи мені не однаково? Усе це ніщо, як порівняти з вічністю. Затям собі: якби один птах узявся переносити через океан по піщинці за раз, то коли б він переніс усі, це був би тільки початок вічності. Отож краще висякай носа.

*

Далеко звідти, у містечку Олейті, в затіненому від полудневого сонця номері готелю, спав Перрі, а поруч нього щось бурмотів сірий транзистор. Стягнувши з ніг чоботи, Перрі не завдав собі клопоту роздягтися далі. Він як стояв, так і повалився долілиць на ліжко, неначе сон зітнув його ударом ззаду. Його чобітки — чорні, із сріблястими пряжками — відмокали в рукомийнику, наповненому теплою водою, що стала ледь-ледь рожева.

А за кілька миль на північ, у затишній кухні скромного фермерського будинку, Дік залюбки наминав недільний обід. Мати, батько й молодший брат, що сиділи за столом разом з ним, не вбачали в його поведінці нічого незвичайного. Він повернувся додому опівдні, поцілував матір, охоче відповів на батькові запитання щодо його гаданої подорожі до Форт-Скотта, а тоді сів до столу й був з вигляду такий самий, як завжди.

Після обіду всі троє чоловіків розташувались у вітальні, щоб подивитися по телевізору баскетбольний матч. Та тільки-но почалася передача, як батько, на свій превеликий подив, почув Дікове хропіння.

— От уже не сподівався дожити до такого, щоб Дік спав, коли передають баскетбол, — сказав він молодшому синові.

Він, звісно, не знав, як стомився Дік, і навіть і гадки не мав, що його син за минулі двадцять чотири години, крім усього іншого, проїхав машиною понад вісімсот миль, сидячи сам за кермом.

ЧАСТИНА ДРУГА Невідомі особи

Канзаське бюро розслідування (КБР), центр якого міститься в Топіці, має на службі дев'ятнадцять досвідчених агентів, розосереджених по всьому штату; до їхніх послуг вдаються щоразу, коли очевидно, що місцева влада неспроможна сама розплутати, справу. Представником КБР у Гарден-Сіті, відповідальним за чималу частину Західного Канзасу, є сорокасемирічний уродженець цього штату, худорлявий і показний чоловік на ім'я Елвін Адамс Дьюї. Отож Ерл Робінсон, шериф округи Фінні, неодмінно мав запросити Ела Дьюї взяти на себе розслідування в справі Клаттерів. Неодмінно й цілком закономірно. Адже Дьюї від 1947 до 1955 року сам був шерифом цієї округи, а перед тим — спеціальним агентом ФБР (в 1940–1945 роках він служив у Нью-Орлеані, Сан-Аитоніо, Денвері, Майямі й Сан-Франціско) і, отже, мав достатню кваліфікацію, щоб дати собі раду навіть і з такою складною справою, як убивство Клаттерів — начебто нічим не вмотивоване, без жодного видимого доказу. До того ж він був, як казав сам, «особисто зацікавлений» у цій справі.

— Ми з дружиною, — пояснював він, — дуже любили Герба й Бонні, щонеділі бачилися з ними в церкві, часто бували у них, а вони у нас. — Потім додав — Але якби я й не знав їх і не був з ними в добрих стосунках, то все одно почував би те саме. Бо мені траплялося бачити всякі страхіття, але з таким я зіткнувся вперше. І хоч би скільки часу це забрало, нехай і решту мого життя, я однаково дізнаюся, що сталось у будинку Клаттерів, — хто це зробив і чому.

До розслідування було залучено вісімнадцять чоловік, серед них трьох найкращих слідчих КБР — спеціальних агентів Гарольда Ная, Роя Черча й Кларенса Данца. Коли ця трійця прибула в Гарден-Сіті, Дьюї був дуже задоволений, що підібралася «така сильна команда».

— Нехай тепер дехто постережеться, — мовив він.

В понеділок удень Дьюї влаштував прес-конференцію.

— Я викладу вам самі факти, без будь-яких припущень, — сказав він журналістам. — Передусім треба пам'ятати, що ми маємо справу не з одним убивством, а з чотирма. І ми не знаємо, хто був головною мішенню. Основною жертвою. Це міг бути і Кеньйон, і Ненсі, і той чи той із батьків. Дехто каже, що це напевне містер Клаттер: йому ж, мовляв, і горло перерізали, і взагалі найжорстокіше повелися. Але це тільки припущення, а не факт. Було б добре, якби ми знали послідовність убивств, але медичний експерт не може цього сказати, він констатує лише те, що Клаттери померли десь між одинадцятою і другою ночі.

Потім Дьюї відповів на запитання. Ні, жодну з жінок не зґвалтовано… Ні, наскільки з'ясовано на сьогодні, з будинку нічого не вкрадено. Так, він вважає за «дивний збіг обставин» те, що містер Клаттер за вісім годин до смерті придбав сорокатисячиий страхувальний поліс із подвійним відшкодуванням. Одначе він, Дьюї, «ладен закластися», що між цією діловою операцією і злочином немає ніякого зв'язку. Та й як можна таке припускати, коли єдиними матеріально зацікавленими тут особами були б старші дочки містера Клаттера — місіс Івенна Джарчо та міс Біверлі Клаттер?.. Так, сказав Дьюї репортерам, він має певну думку щодо того, чи був убивця сам, чи їх було двоє, але не вважає за потрібне її розголошувати.

Після прес-конференції Дьюї пішов до кабінету — кімнати, яку тимчасово надав йому шериф у своїй конторі. Там стояв письмовий стіл і два простих стільці. На столі лежали речі, що, як сподівався Дьюї, колись мали стати предметними доказами в суді: лейкопластир та шнур, зняті з жертв і тепер укладені в пластикові пакети (у розкритті злочину на них не покладалось особливих надій — і те, й те можна було придбати в першій-ліпшій крамниці по всіх Сполучених Штатах); зо два десятки збільшених глянсуватих фотознімків, зроблених фотографом з поліції на місці злочину, — розтрощений череп містера Клаттера, спотворене обличчя його сина, зв'язані руки Ненсі, закляклі мертві очі матері й таке інше. В наступні дні Дьюї просидів чимало годин над цими фотографіями, сподіваючись «раптом щось побачити», виявити якусь непомічену важливу деталь.

— Це як оті мальовані загадки, де питається: «Скільки тварин ви можете знайти на цьому малюнку?» От і я ніби розгадую таку загадку. Намагаюся знайти прихованих тварин. Я відчуваю, що вони тут є… аби тільки мені їх добачити.

І справді, одна з фотографій — то було зняте зблизька тіло містера Клаттера на матрацній коробці — вже дала важливе відкриття: сліди запорошених підошов з ромбічним рифленням. Ці відбитки, не видимі неозброєному оку, напрочуд чітко зафіксувалися на плівці під сліпучим сяйвом фотолампи. Разом з іншим слідом, знайденим на тій самій коробці, — виразним кривавим відбитком підошви з двома круглими вічками, — вони становили єдині «поважні докази», на які могло послатися слідство. Могло, але не посилалося, бо Дьюї та його «команда» визнали за краще тримати їх у таємниці.

Серед інших речей на столі Дьюї лежав і щоденник Ненсі Клаттер. Раніше він тільки перебіг очима записи, а тепер узявся уважно читати їх один по одному. Вони починались того дня, коли Ненсі минуло тринадцять, і уривалися десь за два місяці перед її сімнадцятиліттям. То був невигадливий життєпис досить розвиненої дитини, що кохалася в тваринах, любила читати, куховарити, шити, танцювати, їздити верхи. Чиста душею, славна дівчина, загальна улюблениця, вона вважала забавним «трохи пофліртувати», одначе «серйозно, по-справжньому любила тільки Боббі». Дьюї почав читати з останнього запису: «Приходила Джоліна К., і я навчила її пекти пиріг з вишнями. Репетирувала з Роксі. Увечері був Боббі, дивилися телевізор. Поїхав об одинадцятій».

Молодий Рапп, остання відома слідству особа, що бачила Клаттерів живих, уже був підданий детальному допитові, і хоч він цілком вірогідно розказав, як провів той «звичайний собі вечір» в їхньому домі, йому призначили повторний допит, із застосуванням «детектора брехні». Було очевидно, що поліція все-таки ще тримає його під підозрою. Сам Дьюї не вірив, що хлопець «хоч якимсь краєм» причетний до злочину, проте на початку розслідування Боббі був єдиною особою, якій можна було приписати хоч найменший мотив до вбивства. У своєму щоденнику Ненсі раз по раз згадувала про обставини, що нібито могли його спричинити: про наполегливі батькові умовляння «розірвати з Боббі», «не так часто з ним бачитись», про його застереження, що Клаттери, мовляв, методисти, а Раппи католики і, отже, для Ненсі з Боббі немає ніякої надії колись одружитися…

Коли надворі посутеніло, Дьюї на хвилину перервав роботу, щоб подзвонити додому й попередити дружину, Мері, що вечеряти він не прийде.

— Так, Елвіне, гаразд, — сказала вона, але Дьюї дочув у її голосі незвичну тривогу.

— Щось сталося? — запитав він.

— Ні-ні, нічого, — заспокоїла його Мері. — Тільки, коли вернешся, подзвони біля дверей. Я поміняла всі замки.

Тепер він зрозумів, у чому річ.

— Не тривожся, люба. Замкни двері й засвіти лампочку над ґанком.

Коли він поклав трубку, хтось запитав:

— Що таке? Мері боїться?

— Еге ж, хай йому абищо, — відказав Дьюї. — І вона, і всі кругом.

*

Проте боялися не всі. І вже, певна річ, аж ніяк не голкомбська поштмейстерка, безстрашна вдовиця місіс Мертл Клер, що зневажливо казала про своїх земляків:

— Страхополохи нещасні. Сидять ночами, тремтять, очі склепити бояться. А от я собі сплю спокійно, — хвалилась вона. — Нехай хто спробує утнути мені якусь штуку.

(Через одинадцять місяців група озброєних бандитів у масках спіймала її на слові: вони вдерлися на пошту й полегшили касу цієї достойної жінки на дев'ятсот п'ятдесят доларів).

Як звичайно, погляди місіс Клер не збігалися з думкою більшості її земляків.

— Тепер тут у нас величезний попит на замки та засувки, — казав власник господарчої крамниці в Гарден-Сіті. — Люди не дуже додивляються, що беруть, — їм аби лиш замикало.

Та, зрештою, наполохана уява відчиняє будь-які двері: досить повернути ключ — і страхіття вже ось воно. У вівторок на світанку мисливці з Колорадо, проїжджаючи машиною через Голкомб (вони прибули здалека й не знали про нещастя, що сталось у містечку), дуже здивувалися, коли побачили у вікнах світло, — майже в кожному вікні, в кожному будинку, — і вдягнених людей, цілі сім'ї, що просиділи всю ніч без сну, нашорошивши вуха. Чого вони боялися? «Це може статися знову», — така була, з деякими відмінностями, звичайна відповідь.

А втім, одна жінка, шкільна вчителька, зауважила:

— Ніхто б так не боявся, коли б це спіткало когось іншого, тільки не Клаттерів. Не таку взірцеву для всіх сім'ю, не таку безбідну та міцну. Адже в ній уособлювалося все, що по-справжньому цінують і поважають тутешні люди. І раптом отаке лихо — це ж для них наче кінець світу. Тепер, мовляв, і жити ні до чого. По-моєму, люди не так налякані, як пригнічені.

Та була ще одна причина — найпростіша і найлиховісніша. Усі ці донедавна добрі сусіди та знайомі раптом пройнялися недовірою одне до одного. І то не дивно: адже вони вважали, що вбивця десь тут, серед них, і геть усі поділяли думку брата небіжчика, Артура Клаттера, що, розмовляючи 17 листопада з журналістами у вестибюлі готелю в Гарден-Сіті, заявив:

— Б'юсь об заклад: хто б це не зробив, він перебуває зараз не далі як за десять миль від місця, де ми з вами стоїмо.

*

Десь миль за чотириста на схід від того місця, де стояв. тоді Артур Клаттер, два молодики сиділи собі в окремій кабіні ресторанчика «Орел» у Канзас-Сіті. Один з них, вузьколиций, з витатуйованою на правій руці синьою кішкою, швидко поглинув кілька сандвічів з курятиною і тепер їв очима страву товариша: незайманий біфштекс по-гамбурзькому й склянку пива, в якому розчинялися три таблетки аспірину.

— Перрі, дитинко, — мовив Дік, — ти ж не їси біфштекса. То я заберу його.

Перрі штовхнув тарілку через стіл.

— А чорт! Ти можеш хоч трохи помовчати?

— А ти б не читав сто разів те саме.

Ішлося про статтю на першій сторінці канзаської «Стар» від 17 листопада під заголовком: «У справі про вбивство чотирьох замало доказів». Стаття доповнювала опубліковане напередодні повідомлення про вбивство й закінчувалась так:

«Перед слідством стоїть складне завдання: знайти вбивцю або вбивць, чия вправність настільки ж очевидна, наскільки незбагненні мотиви вбивства. Як відомо, цей убивця або вбивці:

завбачливо перезірали проводи обох наявних у будинку телефонів;

майстерно позв'язували свої жертви й позаліплювали їм роти, причому в будинку не виявлено жодних слідів боротьби;

не залишили по собі ніяких доказів, ніяких ознак того, що вони чогось шукали, — за винятком хіба портфелика м-ра Клаттера;

застрелили чотирьох чоловік у різних приміщеннях будинку й спокійно підібрали порожні гільзи;

з'явилися й зникли, ніким не помічені, хоч були, як видно, озброєні;

діяли без будь-яких видимих мотивів, коли не вважати невдалої спроби пограбування, якої слідство до уваги не бере».

— «Цей убивця або вбивці…» — вголос прочитав Перрі. — Неправильно з погляду граматики. Треба: «цей убивця або ці вбивці». — Сьорбаючи присмачене аспірином пиво, він провадив далі: —Та хоч як воно є, а я їм не вірю. І ти теж не віриш. Признайся, Діку, тільки чесно. Адже ти не віриш цим брехням, ніби їм бракує доказів?

Учора, прочитавши газети, Перрі вже питав про це, і Дік гадав, що його відповідь поклала край розмові на цю тему («Поміркуй сам, — сказав він. — Та якби тим ковбоям стало розуму щось запідозрити, ми б почули тупотіння їхніх коней за сотню миль»). Тож тепер, коли Перрі знову завів своєї, він навіть не мав сили заперечувати — так йому набридло всете слухати.

— Я завжди передчуваю такі штуки, — не вгавав Перрі. — Через те й досі живий. Пам'ятаєш Віллі Джея? Він казав, що я вроджений медіум, а він на цих речах добре знався. Казав, що в мене високорозвинене інтуїтивне чуття. Так, наче в мені радіолокатор, і я бачу все раніше, ніж його стає видно. Передчуваю майбутні події. Ось візьмімо хоч би випадок з моїм братом Джіммі та його дружиною. Вони безтямно кохали одне одного, але він був страшенно ревнивий і весь час підозрював її в зрадах. Ну, вона терпіла, терпіла, а тоді взяла та й застрелилась, а другого дня й Джіммі пустив собі кулю в голову. Це сталося в сорок дев'ятому році, я був тоді з батьком на Алясці, недалеко від Серкл-Сіті. Отож я й сказав батькові: «Джіммі помер». А за тиждень ми одержали листа. Їй-богу, правда. А то ще раз у Японії я допомагав навантажувати пароплав і сів на хвилинку перепочити. Аж раптом якийсь внутрішній голос мені каже: «Тікай!» Я враз відскочив футів, мабуть, на десять, і тут-таки на самісіньке те місце, де я сидів, бебехнула не менш як тонна вантажу. Я можу навести тобі ще сотню прикладів. Мені байдуже, віриш ти чи ні. Ось, приміром, перед тим як мені розбитися на мотоциклі, я бачив усе це в уяві: дощ, слизьку дорогу й себе на тій дорозі, закривавленого, з перебитими но-і її ми. Отаке зі мною і тепер. Якесь передчуття. Щось підказує мені, що це пастка. — Він постукав пальцями по газеті. — Забагато недомовок.

Дік узяв собі ще один біфштекс. Останніми днями він весь час відчував такий голод, що його було не вгамувати ні трьома біфштексами, ні десятком шоколадних батончиків, ні фунтом цукерок. А Перрі, навпаки, зовсім утратив апетит і жив на самому пиві з аспірином та сигаретах.

— Ясна річ, ти просто перепудився, — сказав Дік. — Дарма, дитинко. Годі пускати бульки. Нам добре повелося. Все вийшло пречудово.

— Мені дивно таке чути, зважаючи на всі наші обставини, — мовив Перрі незворушним тоном, що тільки підкреслював лиховісне значення його слів.

Та Дік проковтнув це зауваження, навіть усміхнувся добре розрахованою показною усмішкою. «Ось який я хороший хлопець, — неначе говорила та усмішка. — І з виду приємний, і нелукавий, і зичливий. Ви можете сміливо мені довіритись».

— Ну що ж, — озвався він. — Можливо, не всі мої відомості були точні.

— Здорово сказано!

— Але загалом усе вийшло чудово. Комар носа не підточить. Усе шито й крито. Жодного доказу.

— А от я знаю один. — Перрі зайшов надто далеко, отож і випалив не спиняючись: — його звуть Флойд, чи не так.

То був удар нижче пояса, але Дік заслужив на нього, його самовпевненість не знала упину, мов той паперовий змій, доки не потягти його донизу. І все ж Перрі з деякою осторогою побачив ознаки люті, що спотворили Дікове обличчя: одвислу щелепу й нижню губу, бульбашки піни в кутиках рота. Ну що ж, коли дійде до бійки, він, Перрі, здужає постояти за себе. Малий на зріст, на кілька дюймів менший за Діка, і не дуже стійкий на своїх куцих покалічених ногах, він був, проте, важчий, масивніший, а руками міг би задушити ведмедя. Проте заводити бійку, щоб довести свою силу, йому аж ніяк не хотілось. Подобається йому Дік чи ні (Перрі не міг сказати, що зовсім не подобається, хоч раніше був прихильніший до Діка й більше поважав його), а розлучатись їм тепер небезпечно — це ж ясно як день. Обидва були згодні щодо цього, і Дік якось навіть сказав:

— Коли вже нас мають злапати, то краще разом. Тоді ми зможемо говорити в одне. Нехай тільки спробують зловити нас на «зізнанні».

До того ж якщо він, Перрі, розірве з Діком, це означатиме кінець усіх тих принадних планів, які він, незважаючи на останні невдачі, й досі плекав у душі: вирушити разом на пошуки затонулих скарбів, оселитися десь на островах чи на південному узбережжі.

Нарешті Дік обізвався:

— А, ти про містера Веллза! — Він узяв зі столу виделку. — Було б непогано, якби мене знову застукали з чеками. Зовсім непогано. Щоб знову туди потрапити. — Виделка встромилася в стіл. — Я б його отак, голубе, в самісіньке серце.

— Я ж не кажу, що він нас продасть, — мовив Перрі. Тепер, коли Діків гнів поминув його й перекинувся на інше, він ладен був і поступитись. — Побоїться.

— Авжеж, — погодився Дік. — Напевне побоїться.

Просто диво, як швидко змінювався в Діка настрій: з його обличчя вмить збіг лиховісний вираз люті й удаваної хоробрості.

— А про ті твої передчуття, — мовив він, — ти мені ось що скажи: коли ти так добре знав, що маєш розбитися, то чого ж їхав далі? Треба було злізти з мотоцикла — й нічого б з тобою не сталося. Хіба не так?

Перрі й сам не раз про це думав. Йому здавалося, що він знайшов відповідь, і хоч вона була цілком проста, але водночас якась ніби туманна.

— Ні. Бо коли вже щось має статися, ти можеш тільки сподіватись, що воно не станеться. Або навпаки — це вже як до чого. Поки ти живий, тебе завжди щось чекає, та навіть коли воно лихе й ти про це знаєш — що ти можеш вдіяти? Життя не зупиниш. Це як у моєму сні. Мені змалку часто сниться один сон. Ніби я в Африці, у джунглях. Продираюся крізь хащі до великого дерева, що стоїть зовсім окремо. І такий від нього поганий дух, від того дерева, що просто страх. Мене аж нудить від його смороду. Зате на вигляд воно прекрасне — з голубим листям, усе обвішане діамантами. І кожен діамант завбільшки з апельсин. Тому я й пнуся туди — хочу назбирати повен кіш діамантів. Але я знаю, що тільки-но я добудуся до дерева, як на мене ту ж мить звалиться змій, такий величезний полоз. Цей гладенний гад живе серед гілля й стереже діаманти. Зверни увагу, я знаю все це наперед. До того ж, хоч убий, не вмію боротись із зміями. Але я собі міркую: «Ет, дарма, спробую!» Бо я все-таки дужче хочу діамантів, аніж боюся змія. Отож я хапаю рукою один діамант, тягну його до себе, і тут полоз нападає на мене. Ми починаємо боротись, але він, гад, слизький, і я не можу його вдержати. А він починає мене душити, і вже чутно, як тріщать мої кістки. А далі — мене аж піт проймає, як згадаю… Розумієш, він починає мене ковтати. Спочатку ноги. Так ото, наче затягає в трясовину…

Перрі затнувся. Йому впало в око, що Дік колупає виделкою під нігтями, не виявляючи ніякого інтересу до його сну.

— Ну то й що? — мовив Дік. — Він проковтнув тебе? Чи як?

— Та пусте. Це не має значення.

Насправді це мало значення, ще й яке! Кінець був дуже важливий, і Перрі чимало ним тішився. Одного разу він розповів про свій сон Віллі Джеєві й описав йому отого велетенського птаха — «щось ніби жовтий папуга». Звісна річ, Віллі Джей був зовсім інша людина — тонкого душевного складу, «святий». Він усе зрозумів. А Дік? Дік міг би й засміятися. А цього Перрі не зніс би: щоб хтось насміхався з папуги, який уперше явився йому вві сні років у сім. Оточений ненавистю і сповнений ненависті хлопчик-покруч, він жив тоді в сирітському притулку під наглядом суворих черниць, що жорстоко били його за обмочені простирадла. Одну таку розправу він запам'ятав на все життя. («Вона розбуркала мене. У неї був ліхтарик, ото ним вона й почала мене молотити. Била й била, аж поки ліхтарик зламався й погас, а тоді й далі била в темряві»). Саме тоді й приснився йому отой папуга — «більший за самого господа бога й жовтий, як соняшник», ангел-охоронець, що повидзьобував очі черницям, а тоді повбивав їх, хоч як вони «благали милосердя». Потім він обережно підняв Перрі, пригорнув до себе й поніс у рай.

Минали роки, й птах рятував його від усе нових і нових мук: на зміну черницям прийшли старші хлопці, батько, зрадлива дівчина, сержант у війську, але папуга, цей крилатий месник, не полишав Перрі. Отож і полоз, охоронець діамантового дерева, так і не міг його зжерти, бо його самого щоразу пожирав той птах. А потім — оте благословенне вознесіння! Вознесіння в рай, що являвся йому в двох подобах: одна з них була суто «чуттєва», коли Перрі почував себе могутнім, наділеним безмежною перевагою над іншими, а друга — цілком зрима.

— Наче десь у кіно. Та, мабуть, там я колись таке й бачив, у кіно, ото й запам'яталося. Бо де б іще я міг побачити такий сад? З білими мармуровими сходами. З фонтанами. А як спуститися в кінець того саду — видно океан. Колосальне видовище! Чисто як на Каліфорнійському узбережжі. Та найпривабливіше, що там було, це довженний стіл. Ти й уявити собі не можеш усього того їства. Устриці… Смажені індички… Сосиски… А садовини всякої, то вистачило б на мільйон великих ваз. І все те — розумієш, геть усе — безкоштовно. Цебто я можу не боятися й брати все, що очі бачать. Можу їсти донесхочу, і за це не треба платити ані цента. Через те я й знаю, що я в раю.

— А от я людина нормальна, — обізвався Дік. — Мені сняться тільки блондиночки. До речі, а ти чув, яке страхіття наснилося козі?..

Такий уже був Дік. Про що б не зайшла мова, він завжди мав напохваті якийсь соромітний анекдот. Але розповідав він добре, тож Перрі, хоча й любив показати себе цнотливим, і цього разу мимоволі засміявся.

*

Згадуючи про Ненсі Клаттср та їхню дружбу, Сьюзен Кідвелл розповідала:

— Ми були наче сестри. Принаймні таке відчуття мала я: немовби вона мені сестра. Перші кілька днів, як це сталося, я навіть не могла ходити до школи. Тільки вже після похорону пішла. І Боббі Рапп так само. У ті дні ми майже весь час були разом. Він хороший хлопець, у нього добре серце, але йому ніколи ще не випадало зазнати якогось страшного лиха. Скажімо, втратити близьку людину. Л тут іще до всього отой допит з «детектором брехні». Він, звісно, не ремствував, бо розумів, що поліція має робити своє діло. Мені, бачте, траплялося звідати горя, а от йому — ніколи, тож для нього було тяжко дізнатися, що життя — це не тільки гра в баскетбол.

Напередодні похорону ми з Боббі сиділи обіч залізниці. Сиділи й дивилися, як проминають поїзди. Якесь на нас найшло заціпеніння, мов на тих овець у сніговій. Аж раптом Боббі прочнувся й каже: «Треба б піти провідати Ненсі, ми повинні бути з нею». І ми поїхали до Гарден-Сіті. До похоронного бюро, воно на Головній вулиці.

Спочатку нас не хотіли пускати. Сказали, «до Клаттерів нікому не можна, крім родичів». Але Боббі не відступився, і зрештою хазяїн бюро — він знав Боббі й, мабуть, пожалів його — сказав: «Гаразд, заходьте, тільки щоб тихо». Ой, краще б нам туди не заходити…

… Чотири труни зайняли весь невеликий хол похоронного бюро, вщерть заповнений квітами. До початку похорону на труни мали накласти віка, і то цілком слушно, бо, незважаючи на всі зусилля хоч якось поліпшити вигляд жертв, враження вони справляли моторошне. Ненсі лежала в своїй червоній вельветовій сукні, її брат — у яскравій картатій сорочці; батьків убрали більш строго: містера Клаттера — в темно-синій фланелевий костюм, його дружину — в такого ж кольору крепову сукню. Особливо страшні в усій цій картині були голови небіжчиків, цілком обгорнені ватою, — наче розпухлі кокони, удвічі більші за дитячу повітряну кулю. Вата була чимось обприскана, мов штучний сніг на новорічній ялинці. Сьюзен одразу ж подалася геть.

— Я вийшла надвір і сіла чекати на Боббі в машині, — згадувала вона. — На другому боці вулиці якийсь чоловік згрібав листя. От я і втупила в нього очі. Боялася їх заплющити, бо відчувала: як заплющу, то зразу зомлію. Так і сиділа, й весь час дивилася, як він згрібав те листя, а тоді почав його палити. Дивилася, але майже не бачила його, бо перед очима в мене все стояла ота сукня. Я ж так добре її знала! Ми разом з Ненсі добирали матерію. Вона сама придумала фасон і сама її пошила. Пригадую, як вона хвилювалася, коли вперше її надягла. На якусь вечірку… Я тільки й бачила отой червоний вельвет. І в ньому Ненсі. Вона танцювала…

*

Канзаська «Стар» надрукувала великий звіт про похорон Клаттерів, але Перрі побачив той номер газети лише на третій день. Лежачи на ліжку в номері готелю, він навіть не те щоб читав, а ковзав очима по рядках, а деякі абзаци й зовсім пропускав.

«На заупокійну відправу по чотирьох жертвах злочину зібралося не менш як тисяча чоловік. Таке велике скупчення людей спостерігалось тут уперше за п'ять років існування методистської церкви… Цього не по сезону теплого дня понад шістсот чоловік прийшли на кладовище Веллі-В'ю, що на північній околиці Гарден-Сіті. Там, біля свіжовикопаної могили, вони звернули до бога свої молитви, їхні притишені голоси, що зливалися в суцільний низький гул, було чути по всьому кладовищу…»

Тисяча чоловік! Перрі був вражений. Цікаво, скільки ж це коштував такий похорон?.. З голови в нього все не йшла думка про гроші, хоч уже й не така дошкульна, як уранці, коли він прокинувся, не маючи в кишені «ані мізерного цента». Та тепер, завдяки Дікові, їхні справи повернули на краще. Тепер вони мали «нічогенький гріш» — цілком досить, щоб добутися до Мексіки.

Ну й Дік! Ото вже штукар, ото пройда. Еге ж, тут треба віддати йому належне. Просто віри не йметься, як він уміє «напускати туману». Скажімо, отому продавцеві з крамниці готового одягу в Канзас-Сіті, яку Дік вирішив «обробити» для початку. Сам Перрі ніколи не пробував «виписувати чеки». Він нервувався, але Дік сказав йому:

— Від тебе мені треба лиш одного: щоб ти стояв поруч. Не смійся й не дивуйся, що б я не плів. Це така музика, де треба грати на слух.

Як на таку гру, слух у Діка виявився чудовий. Він легко впурхнув у крамницю й весело заговорив до продавця:

— Знайомтеся — мій приятель. Надумав женитись. А я в нього за дружка. Допомагаю спорядитися до весілля. Придбати, так би мовити, посаг, ха-ха-ха!..

Продавець «ковтнув принаду», і за хвилину Перрі, вилізши із своїх грубих джинсів, уже приміряв похмурий темний костюм, що його продавець визнав за «найбільш відповідний до шлюбу». Зауваживши, що статура покупця не дуже пропорційна, він додав:

— Боюся, в нас не знайдеться нічого, що підійшло б без переробки.

— Ет, дарма, — відказав Дік. — До весілля ще цілий тиждень.

Розв'язавши це питання, зони відібрали добру паку різноколірних піджаків та штанів, що, на Дікову думку, мали пасувати для «медового місяця на Флоріді».

— Знаєте, де Іден-Рок? — спитав він продавця. — Це на узбережжі біля Майямі. Номер у готелі вже замовлено. Подарунок від її батьків — два тижні по сорок доларів за день. Що ви на це скажете? Отакий собі курдупель, а дівчинку підчепив дай боже — й при тілі, й при статках. А гожим хлопцям, як оце ми з вами…

Продавець подав йому рахунок. Дік поліз до кишені, та раптом нахмурився, клацнув пальцями й сказав:

— А чорт! Забув гаманця.

Перрі подумав, що такою грубою роботою не введеш п оману й «дурнуватого негра». Та продавець, як видно, міркував інакше. Він приніс чековий бланк, і, коли Дік заповнив його, написавши суму на вісімдесят доларів більшу, ніж була в рахунку, тут-таки віддав різницю готівкою.

Коли вони вийшли з крамниці, Дік сказав:

— Отже, в тебе через тиждень весілля? Тоді тобі потрібна обручка.

За кілька хвилин вони під'їхали Діковим старим «шевроле» до ювелірної крамниці. Придбавши по чеку дві обручки з діамантами, вони просто звідти подалися до ломбарду, щоб заставити їх. Коли вони віддавали обручки, Перрі відчув невиразний жаль. Він уже сам наполовину повірив у те, що в нього є наречена, хоч, на відміну від Діка, уявляв її собі не красунею і не багатійкою, а звичайною дівчиною — чепурною, лагідною, можливо, й «з університетською освітою», але в кожному разі — «інтелігентною». Він завжди мріяв познайомитися з такою дівчиною, але ця його мрія так і не справдилась.

Під заставу за обручки вони одержали півтори сотні доларів. Тоді заглянули до іншої ювелірної крамниці й поважно вийшли звідти з чоловічим золотим годинником. Дальшу зупинку зробили в «Фото-кіно», де «купили» найновішу кінокамеру.

— Кінокамери — це надійний капітал, — повчально сказав Дік. — їх найлегше заставити чи збути за готівку. Кінокамери й телевізори.

На підтвердження цієї теорії вони вирішили придбати по телевізору, а тоді знову «вчинили напад» на великі магазини готового одягу. На кінець дня, коли торговельні заклади почали зачинятись, в кишенях у них було повно грошей, а машину вщерть заповнили товари, що їх «легко заставити чи збути за готівку». Осягаючи оком усе те багатство — сорочки, запальнички, дороге приладдя й дешеву галантерею, — Перрі почував себе окриленим: тепер — до Мексіки, де на них чекають нові можливості й «справжнє життя». Та Дік був видимо пригнічений. Коли Перрі почав його хвалити, він тільки плечима знизав.

— Правда, Діку, це було колосально. Часом я й сам тобі вірив.

Перрі не міг збагнути, чому Дік, завжди такий самовпевнений, раптом принишк і посмутнів, а надто тепер, маючи таку добру нагоду похизуватися.

— Ставлю випивку, — сказав Перрі.

Вони спинилися біля бару. Дік вихилив три «Цвіти помаранчі». Після третьої він уривчасто запитав:

— А з батьком як? Він же такий хороший старий… І мати… ти сам її бачив. Що станеться з ними? Я собі буду ген у Мексіці чи ще десь. А вони ж зостануться тут, коли почнуть вигулькувати на світ божий всі оті чеки. Я свого батька знаю. Він неодмінно захоче все покрити. Так уже було. Та де там йому — він же старий, недужий і нічого не має.

— Співчуваю тобі, — щиро мовив Перрі. Хоч він не був добрий, проте душу мав доволі сентиментальну, і Дікова прихильність до батьків, нёвдавана турбота про них справді його зворушували. — Але ж, Діку, слухай. Усе дуже просто, щоб я пропав, — раптом заговорив він знову. — Ми самі оплатимо ті чеки. Ось нехай тільки дістанемось до Мексіки, як ураз почнемо гнати грошву. Та ще й яку грошву!

— Це ж як?

Як? Про що це він?.. Дікове запитання спантеличило Перрі. Вони ж обмірковували стільки можливих способів. Копання золота, пошуки затонулих скарбів — це тільки два варіанти з тих, що їх так палко обстоював Перрі. А ще_ ж є й інші. Хоч би, скажімо, рибальська шхуна. Вони не раз говорили про те, щоб купити суденце для риболовлі у відкритому морі, рибалити самим і здавати його в найми туристам, — і це при тім, що жоден у житті своєму не правував навіть човном і не зловив найменшої рибинки. Або можна ще непогано заробляти, переганяючи через кордон у Південну Америку крадені машини. Перрі десь читав, що за кожний такий рейс платять по півтисячі. Та з усіх тих способів він вирішив нагадати Дікові лише про один: про скарб, що чекав їх на Кокосовому острові — манюсінькому клаптику суходолу десь проти берегів Коста-Ріки.

— Діло певне, Діку, — сказав Перрі. — Усе достеменно так. Я ж маю карту й добре знаю всю цю історію, його закопали там у тисяча вісімсот двадцять першому році — перуанське золото, коштовності. Кажуть, усе воно оцінюється в шістдесят мільйонів доларів. Нехай ми навіть знайдемо не все, нехай хоч якусь частину… Ти згоден зі мною, Діку?

Раніше Дік завжди підохочував Перрі, уважно слухаючи всі його балачки про карти й про скарби, але тепер у душі Перрі зворухнувся не знаний досі сумнів: а чи не прикидався Дік увесь цей час, чи не морочив його?

А втім, ця пронизливо-болісна думка тут-таки відлетіла, бо Дік підморгнув, жартівливо тицьнув його в бік і сказав:

— Ну звісно ж, голубе. Згоден з тобою на всі сто.

*

Була третя година ночі, коли в скромному одноповерховому будинку знову задзвонив телефон. Та Ела Дьюї вже не дивували такі пізні дзвінки. Він однаково не спав, так само як і Мері, як і двоє їхніх синів — дев'ятирічний Пол та дванадцятирічний Елвін Адамс Дьюї-молодший. Спробуйте-но поспати в домі, де кожні п'ять хвилин деренчить телефон!..

Встаючи з ліжка, Дьюї пообіцяв дружині:

— Ну, вже цього разу я залишу трубку зняту.

Але виконати свою обіцянку він усе не наважувався. Щоправда, чимало дзвонили охочі до новин журналісти, недолугі дотепники чи автори умоглядних теорій, як-от:

— Еле?.. Слухай, друже, я розгадав цю загадку. Це самовбивство і вбивство. Я випадково дізнався, що останнім часом Герба спостигла матеріальна скрута. Його таки добряче підвело. То що він робить? Оформляє великий страхувальний поліс, убиває з рушниці Бонні та дітей, а тоді й себе самого — гранатою, начиненою шротом.

Дзвонили й аноніми:

— Ви знаєте сім'ю Л.? Отих іноземців? Не працюють. Влаштовують вечірки, та ще й із коктейлями. А де ж це гроші на таке беруться? Я анітрохи не здивувався б, якби виявилось, що саме від них бере початок ця справа Клаттерів.

А часом Дьюї чув у трубці голос якоїсь нервової дами, наполоханої чутками й теревенями, що їм, не було кінця-краю:

— Елвіне, я ж пам'ятаю вас іще малим хлопчиком. І я хочу, щоб ви сказали мені всю правду. Я любила й поважала містера Клаттера і не можу, рішуче не можу повірити, що цей достойний чоловік, цей правдивий християнин… щоб він бігав за жінками!

Та здебільшого телефонували поважні громадяни, щиро прагнучи прислужитися слідству:

— Ви ще не мали бесіди із Сью Кідвелл, подругою Ненсі? Я балакав з дівчиною і почув від неї одну річ, яка мене дуже вразила. Коли вона востаннє розмовляла з Ненсі, та сказала їй, що містер Клаттер уже тижнів зо три перед тим був не в гуморі. Ненсі здавалося, що його щось сильно непокоїть і він нібито навіть почав курити…

Або ще офіційні особи — урядовці, шерифи з інших округ штату:

— Може, воно чогось варте, а може, й ні, але один тутешній бармен чув, як два молодики розмовляли між собою про вашу справу, і в нього склалося таке враження, що вони мають до неї дуже близьке відношення.

І хоч жодне з цих повідомлень поки що не дало слідству нічого, крім зайвої роботи, було цілком можливо, що саме наступний дзвінок стане, як казав Дьюї, «тією ниткою, що потягне за собою весь клубок».

Цього разу, тільки-но взявши трубку, Дьюї почув:

— Я хочу зізнатися.

— З ким я розмовляю? — спитав він.

Чоловік на другому кінці проводу повторив ті самі дивні слова, тоді додав:

— Це зробив я. Убив їх усіх.

— Он як, — мовив Дьюї. — То скажіть мені, будь ласка, своє прізвище й адресу…

— Е ні, не вийде! — обурено озвався невідомий хрипким п'яним голосом. — Нічого я вам не скажу. Спочатку дайте винагороду. Надішліть мені гроші, тоді скажу вам, хто я. Тільки так.

Дьюї повернувся до ліжка.

— Ні, люба, — мовив він до дружини. — Нічого важливого. Ще один п'яниця.

— Чого він дзвонив?

— Хотів зізнатися. Але за умови, що спочатку дістане винагороду.

(Канзаська «Ньюс» пообіцяла тисячу доларів за відомості, що приведуть до розкриття злочину).

— Елвіне, ти знову куриш? Слухай, може б, ти хоч спробував заснути?

Та спати Дьюї не міг, навіть якби вимкнув телефон. Він був надто збуджений, надто засмучений і роздратований невдачами. Жодна з його «ниток» нікуди не вела, хіба що в глухий кут.

І все ж принаймні дві істотні речі було виявлено. По-перше, прибираючи одіж Ненсі, місіс Елейн Селсор, її тітка, знайшла застромлений глибоко в туфлю золотий годинник. По-друге, коли місіс Гелм у супроводі агента КБР пильно оглядала кожну кімнату в будинку на фермі «Долина» — чи все на місцях, чи нічого не бракує, — вона таки дещо помітила. Це сталося в кімнаті Кеньйона. Місіс Гелм додивлялася, додивлялася, все ходила по кімнаті, міцно стуливши губи, торкала рукою то Кеньйонові старі бейсбольні рукавиці, то його брудні робочі черевики, то нікому тепер не потрібні окуляри, і весь час бурмотіла собі під ніс:

— Щось тут не так. Ось бачу я, відчуваю, але не доберу, в чому річ. — І раптом згадала: — Радіо! Де ж це Кеньйонів приймачик?

Ці два відкриття, зведені докупи, змусили Дьюї повернутися до «звичайнісінького пограбування» як можливого мотиву вбивства. Справді-бо, не міг же той годинник опинитися в туфлі Ненсі сам собою. Певно, дівчина, лежачи в темній кімнаті, раптом почула щось таке — звуки ходи, а може, й голоси, — що навело її на думку про злодіїв. Отож вона й поквапилася сховати годинник, батьків подарунок, яким дуже дорожила. Що ж до радіоприймача — сірого транзистора марки «Зеніт» — то тут не було жодного сумніву: він безслідно зник. Та все ж Дьюї не міг повірити, щоб цілу сім'ю було вбито задля такої мізерної поживи, як «жменька доларів і транзистор». Припустити таке — це означало геть перекреслити його уявлення про вбивцю чи, точніше, вбивць (Дьюї та його помічники дійшли певного висновку, що це слово треба вживати у множині). Ретельні помірковані дії злочинців свідчили про те, що принаймні один з них мав — і то безперечно — надто холодний і гострий розум, щоб учинити таке без попереднього розрахунку. З другого боку, Дьюї помітив кілька деталей, які ще дужче впевнили його в тому, що принаймні один з убивць у душі співчував своїм жертвам і, навіть убиваючи, жалів їх якоюсь химерною жалістю. Бо як інакше пояснити оту матрацну коробку.

Ця обставина належала до речей, що весь час не давали Дьюї спокою. Навіщо було вбивцям морочитись: витягати ту коробку з далекого закутка в підвалі й класти перед топкою, — як не на те, щоб зробити містерові Клаттеру зручніше, щоб у ту хвилину, коли над ним буде занесено ніж, йому не лежати на твердій цементованій долівці?.. До того ж, вивчаючи фотографії з місця злочину, Дьюї добачив і інші деталі, які начебто підтверджували його здогад про те, що були моменти, коли вбивця виявляв щось ніби людяність.

— Чи як би це сказати… — Він часто не міг ураз добрати потрібного слова. — Якісь душевні порухи, чи що. А оті ковдри… Ну хто б міг таке зробити: зв'язати двох жінок, як були зв'язані Бонні й дівчина, а тоді накрити ковдрами та ще й підіткнути їх, немов бажаючи на добраніч? Або подушка під головою в Кеньйона. Спершу я подумав, що її, мабуть, підмостили на те, щоб легше було стріляти. Та тепер вважаю, що ні, — її покладено з тим самим наміром, що й матрацну коробку: щоб жертві було зручніше.

Та всі ці розумування, хоч як захоплювався ними Дьюї, не давали йому ні задоволення, ні почуття «чогось досягнутого». Такі справи рідко розкривалися шляхом «умоглядних теорій», і він більше вірив у факти — «здобуті потом, зате неспростовні». Ось і тепер належало зібрати й просіяти крізь густе сито стільки фактів, що поту мало пролитися більш ніж досить. Було ухвалено розшукати й «піддати перевірці» сотні людей: усіх колишніх робітників ферми «Долина», всіх знайомих і родичів Клаттерів, усіх, з ким містер Клаттер мав хоч найменші справи. Одне слово, ступінь за ступенем, черепашачими темпами закопатись у минувшину.

— Ми повинні копати доти, — сказав Дьюї своїй «команді», — аж доки знатимемо Клаттерів краще, ніж вони самі себе будь-коли знали. Аж доки виявимо зв'язок між тим, що ми побачили минулої неділі, й чимось, що сталося нехай і п'ять років тому. Сполучну ланку. Вона має десь бути. Доконче має бути…

Місіс Дьюї трохи задрімала, але, відчувши, що чоловіка знову немає в ліжку, прокинулась. Вона знайшла його в кухні. На плиті парував кавник, а на столі перед Дьюї були розкладені фотографії з місця злочину — похмурі плями, що аж ніяк не пасували до барвистої клейонки з малюнками різної садовини. (Одного разу Дьюї запропонував дружині подивитися на ті фотографії. «Ні, — відмовилась вона. — Я хочу пам'ятати Бонні такою, яка вона була. І їх усіх…»)

— Елвіне, — сказала місіс Дьюї, — як ти гадаєш: ми колись будемо знову жити по-людському?

Дьюї розкрив був рота, щоб відповісти, але його перебив телефонний дзвінок.

*

Суботнього вечора 21 листопада старий «шевроле» виїхав з Канзас-Сіті. Багажник був такий напакований, що не зачинявся, а частину вантажу довелося прив'язати на даху і навіть на бампері. Всередині машини, на задньому сидінні, стояли один на одному два телевізори, так що для пасажирів лишилося зовсім мало місця. Дік сидів за кермом, Перрі обіч нього, затиснувши в руках свій найдорожчий скарб — стареньку гібсонівську гітару. Що ж до решти його майна — фібрової валізи, сірого транзистора «Зеніт», бутля з концентрованим імбировим пивом (Перрі боявся, що в Мексіці може не бути його улюбленого напою) та двох великих ящиків з книжками, рукописами й любими його душі пам'ятками, — то їх теж сяк-так примістили в машині. (А яку бучу зчинив Дік перед тим! Лаявся, штурхав ящики ногами, кричав: «Це ж п'ятсот фунтів свинячого лайна!»)

Десь близько півночі вони перетнули кордон між Канзасом і Оклахомою. Перрі відчув радісну полегкість: нарешті вони видобулись із Канзасу! Тепер уже все це правда, вони в дорозі — «В дорозі, назавжди, без вороття», — і нема в душі ні краплі жалю, принаймні у нього, в Перрі, бо він не залишає позаду нічого, й ніхто навіть не поцікавиться, в які світи його понесло. Інша річ — Дік. Адже тут зосталися ті, кого він начебто любив: його троє синів, мати, батько, брат — люди, яким він не наважився звірити свої плани, навіть не міг з ними попрощатися, хоча й не сподівався вже ніколи їх побачити — у кожному разі, не в земному житті…

*

Машина стояла осторонь дороги. Перрі й Дік зробили тут зупинку, щоб підживитися просто неба. Був полудень. Дік узяв бінокль і став роздивлятись околицю. Гори. В білястому небі ширяють яструби. Курна дорога звивається через білясте закурене село. Другий день вони в Мексіці, і поки що йому, Дікові, все тут до вподоби, навіть їжа (якраз перед тим він упорав холодну масну тортилью^[4]). Вони перетнули кордон уранці 23 листопада поблизу Ларедо, штат Техас, і першу ніч провели в борделі у Сан-Луїс-Потосі. Тепер вони були за двісті миль на північ від Мехіко-Сіті — наступної мети їхньої подорожі.

— Знаєш, про що я думаю? — обізвався Перрі. — Мабуть, ми з тобою трохи схибнуті. Вчинити таку річ…

— Про що це ти?

— Ну, про оте…

Дік сховав бінокль у розкішний шкіряний футляр з монограмою «Г. В. К.» його брала досада. Люта досада. Ну невже Перрі не може припнути свого язика? Якого біса весь час ворушити цю кляту історію? Просто несила вже цього терпіти. Адже вони начебто домовились не згадувати більше про оте. Геть забути.

— Певно, всі, хто таке чинить, не зовсім сповна розуму, — мовив Перрі.

— Ти за мене, голубе, не розписуйся, — відказав Дік. — Я людина нормальна.

Дік і справді так вважав. Він мав себе за людину цілком зрівноважену, із здоровим глуздом, може, навіть тямовитішу за багатьох інших. А от щодо Перрі, «крихітки Перрі», то він таки напевне «трохи схибнутий». І то ще м'яко кажучи. Минулої весни, коли вони сиділи в одній камері тюрми штату Канзас, Дік спостеріг у нього немало чудних рисочок. Де в чому Перрі був «чисто мов дитина»: пудив у ліжко, плакав уві сні («Тату, я скрізь тебе шукав! Де ти був, тату?»), а то ще «годинами сидів, смоктав пальця й усе роздивлявся оті свої бісові карти». Але в цьому проявлялася лиш одна сторона його вдачі, а були ще й інші. Хоч би його «диявольський норов». Перрі міг спалахнути люттю «швидше, ніж десяток п'яних індіанців», а проте ніхто цього й не помітив би. («Навіть коли він ладен був тут-таки порішити тебе, Ти про це й гадки не мав», — якось сказав про нього Дік). Бо хоч яка б лють його опанувала, а на вигляд він завжди залишався тим самим Перрі — похмурим хлопчиною з незворушними, трохи сонними очима. Був час, коли Дік гадав, що зможе взяти владу над цими холодними спалахами люті в душі товариша й керувати ними на свій розсуд. Але він помилявся і, зрозумівши це, втратив певність щодо Перрі, не знав навіть, що про нього й думати. Відчував тільки, що Перрі треба пильно стерегтися, і дивувався сам собі, чому він цього не робить.

— Десь у душі, — провадив Перрі, — глибоко-глибоко, на самому денці, я ніколи не думав, що зможу таке вчинити.

— А як же з отим чорношкірим? — спитав Дік.

Запала мовчанка. Дік відчував, що Перрі пильно дивиться на нього. Тиждень тому Перрі купив у Канзас-Сіті темні окуляри — модерні окуляри з дзеркальними скельцями в сріблястій оправі. Дікові вони не сподобались. Він сказав Перрі, що йому соромно ходити по вулицях з людиною, яка носить «отаке чортзна-що». Насправді його дратували дзеркальні скельця: було неприємно, що очі товариша сховані за тими блискучими заслонами.

— Так то ж чорношкірий, — сказав Перрі. — Це зовсім інша річ.

Нехіть, з якою він промовив ці слова, збудила в Діка підозру.

— А ти справді вбив його? — запитав він. — Усе воно так, як ти розказував?

То було дуже важливе запитання, бо весь його інтерес до Перрі й оцінка його вдачі та можливостей грунтувалися саме на отій товаришевій розповіді, як він колись забив на смерть одного негра.

— Аякже. Тільки ж… то був чорношкірий. А це різні речі, — відказав Перрі. — Ти знаєш, що весь час не дає мені спокою? Я про оте діло… Не вірю я, що все воно може так просто минутися. От не вірю — і край. Вчинити таку річ — і кінці у воду? Ні, не може бути. Оце ж бо й не дає мені спокою… ні на мить не йде з голови. Щось таки має статися.

Хоча Дік у дитинстві ходив до церкви, проте віри в бога «й близько не мав». Та й забобонами ніколи не переймався. На відміну від Перрі, він не вірив, що розбите дзеркало тягне за собою сім років невдач, а відсвіт молодого місяця на склі віщує лихо. І все ж оті лиховісні передчуття Перрі збудили й в ньому непевність. Були тепер моменти, коли і в його голові снувалася болісна думка: чи можливо, щоб вони «замели всі сліди після такого діла»?..

І раптом він гримнув на Перрі:

— Ану замовч, ти!

Тоді ввімкнув мотор і вивів машину на курну дорогу. Ген попереду в теплому промінні сонця підтюпцем біг собака.

*

Гори. В білястому небі ширяють яструби.

Коли Перрі запитував Діка: «Знаєш, про що я думаю?» — він розумів, що починає неприємну для товариша розмову. Та й сам він, хоча б тільки через це, волів би її уникнути. Він був згоден з Діком: до чого без кінця ворушити цю історію? Але інколи просто не міг себе стримати. Час від часу його охоплювало почуття безвиході, нараз «верталося оте все» — сліпучий голубий спалах у темній кімнаті, скляні очі великого іграшкового ведмедика, — і у вухах починали відлунювати ті самі кілька слів: «Ой ні! Ой, прошу вас! Ні! Ні! Ні! Не треба! Ой, прошу, не треба!» Зринали в пам'яті й інші звуки: дзенькіт срібного долара, що покотився по підлозі, обережні кроки на дерев'яних сходах, хрипкий віддих, сапання, судомне хлипання людини з перерізаним горлом.

«Мабуть, ми з тобою трохи схибнуті…» — цими словами Перрі признався в тому, в чому «страх як не любив» признаватися. Та й, зрештою, хіба не «боляче» усвідомлювати, що ти «не зовсім повноцінний», а надто коли ти не винен у своїх вадах, хоч які б вони були, а мабуть, «з ними й народився». Згадати лишень його сім'ю! Що з нею подіялось! Його мати, безпросипна п'яниця, померла, захлинувшись у власному блювотинні. З усіх її дітей — двох синів та двох дочок — лиш наймолодша, Барбара, жила по-людському: одружилась і мала свою сім'ю. Друга дочка, Ферн, вистрибнула з вікна готелю в Сан-Франціско. (Перрі завжди переконував себе, що вона «впала ненароком», бо він любив сестру. «Ферн була така славна дівчина, така обдарована — вона чудово танцювала й голос мала непоганий. Якби їй хоч трохи повелося, вона б чогось таки досягла, вибилася б у люди». Гірко було уявляти собі, як вона залазить на підвіконня й падає з п'ятнадцятого поверху). А старший брат, Джіммі, — він довів свою дружину до самогубства, а тоді й сам застрелився.

Потім Перрі почув Дікову відповідь: «Ти за мене, голубе, не розписуйся. Я людина нормальна». Ну хіба не сміхота? Та дарма, нехай собі… І Перрі провадив далі: «Десь у душі, глибоко-глибоко, на самому денці, я ніколи не думав, що зможу таке вчинити». Він тут-таки збагнув свою помилку — адже Дік неодмінно мав запитати: «А як же з отим чорношкірим?» Колись він розповів Дікові цю історію, щоб здобути його дружбу, щоб Дік «поважав» його, мав за «кремінь», за «справжнього мужчину», яким, на думку Перрі, був він сам. Отож одного разу, коли вони вдвох прочитали й почали обговорювати надруковану в «Рідерс дайджесті» статтю «Чи ви можете визначити вдачу людини?» («Сидячи в черзі до зубного лікаря або чекаючи поїзда на вокзалі, спробуйте придивитися до характерних прикмет людей, що вас оточують. Скажімо, зверніть увагу на те, як вони ходять. Тверда хода є ознакою сильної, непохитної вдачі, тим часом як невпевнена хода виказує натуру нерішучу»), Перрі сказав:

— Щодо мене, то я завжди мав неабиякий нюх на людей, бо інакше давно б уже був на тому світі. Цебто якби не вмів розпізнавати, на кого можна звіритись. Взагалі-то особливо вірити нікому не варто. Але тобі, Діку, я вірю. Ось ти сам зараз побачиш, бо після цього я буду цілком залежний від тебе. Я розкажу тобі таке, чого нікому ще не розказував. Навіть Віллі Джеєві. Про те, як я порішив одного типа. — Дік видимо зацікавився, і Перрі провадив далі: — Це було кілька років тому. В Лас-Вегасі. Я жив у старому пансіоні — колись там був розкішний «заклад». Ллє вся та розкіш пішла за вітром, і будинок давно годилося б розваляти. А втім, він і сам помалу розвалювався. Найдешевші кімнати були на горищі, то отам я й жив. І там-таки жив той негр. Його звали Кінг, і в місті він спинився тимчасово. На горищі нас мешкало тільки двоє — він і я, та ще мільйони тарганів. Той Кінг був не дуже молодий, але він працював на будівництві доріг і взагалі на вільному повітрі, отож статуру мав дай боже. Він носив окуляри й багато читав. Дверей він ніколи не зачиняв, і я щоразу, як проходив, бачив його на ліжку майже голого. Він тоді не працював: казав, що відклав з останньої роботи трохи грошей і хоче відпочити. Отож і лежав собі в ліжку, читав, обмахувався віялом та цмулив пиво. Читав він усіляке казна-що — гумористичні книжечки, ковбойські історії. А загалом хлопець був непоганий. Інколи ми вдвох пили пиво, а одного разу він позичив мені десять доларів. Отож я не мав причини його кривдити. Та якось увечері ми сиділи на своєму горищі, задуха була така, що не заснути, і я сказав йому: «їдьмо, Кінгу, прокатаємося». В мене тоді була старезна машина, я пофарбував її в сріблястий колір і охрестив «Срібною примарою». І ми поїхали. Заїхали далеко, аж ген у пустелю. Там було не жарко. Ми спинились і знову взялися до пива. Потім Кінг вийшов з машини, а я за ним. Він не бачив, як я взяв той ланцюг. Велосипедний ланцюг, він лежав у мене під сидінням. Сказати правду, я й у гадці не мав нічого такого, доки не почав. Я оперіщив його по обличчю. Розбив окуляри. А тоді вже молотив без упину… Потім я нічого не відчував, анічогісінько. Я покинув його там і більше ніколи про нього не чув. Мабуть, ніхто його й не знайшов. Хіба що стерв'ятники…

В тій історії була частка правди. Перрі таки знав у Лас-Вегасі негра на ім'я Кінг. Але якщо той і помер, Перрі був до цього непричетний, бо ніколи не зачепив його й пальцем. А найімовірніше, що той Кінг і досі лежав собі десь на ліжку, обмахувався віялом і цмулив пиво…

І ось тепер Дік запитав: «А ти справді вбив його? Усе воно так, як ти розказував?» Перрі не мав хисту до брехні, проте, раз збрехавши, вперто стояв на своєму. «Аякже, — відповів той. — Тільки ж… то був чорношкірий. А це різні речі. — І раптом сказав: — Ти знаєш, що весь час не дає мені спокою? Я про оте діло… Не вірю я, що все воно може так просто минутися…»

Він мав велику підозру, що й Дік у це не вірить. Бо Дік нехай хоч трохи, а таки пройнявся його містичним передчуттям. Отож і крикнув: «Ану замовч, ти!..»

Машина рушила далі. Попереду, ярдів за сто, підтюпцем біг собака. Дік скерував на нього. То був дряхлий, ледве живий дворняга, облізлий та худокостий, і, коли машина заскочила його, удар вийшов хіба що трохи сильніший, аніж би від зіткнення з птахом. Дік був задоволений.

— Ага! — сказав він, як завжди, коли наїжджав на собаку (такої нагоди він ніколи не проминав). — Ага! Отут тобі й амба!

*

Сяяло сонце. Невелике рибальське суденце «Естреліта» стояло на якорі в спокійному морі. На борту було четверо: Дік, Перрі, молодий мексіканець і Отто, багатий німець середніх літ.

— Ще раз, будь ласка, — попрохав Отто, і Перрі, акомпануючи собі на гітарі, заспівав приємним, трохи хрипкуватим голосом:

Перебувши тиждень у Мехіко-Сіті, Перрі з Діком гайнули на південь: Куернавака, Таско, Акапулько. Отам-то, в Акапулько, вони й познайомилися з добрягою Отто. Підчепив його Дік. Але той джентльмен, гамбурзький адвокат у відпустці, «вже мав приятеля» — молодого тубільця, що прозивав себе Ковбоєм.

— Виявилося, що на нього можна звіритись, — згодом казав Перрі про Ковбоя. — Де в чому підлий був, як Іуда, та загалом свій хлопець, молодчага. Дікові він теж сподобався. Ми добре поладнали.

Ковбой знайшов для татуйованих мандрівників кімнату в домі якогось свого дядька, взявся допомагати Перрі вдосконалюватись в іспанській мові, ділився з ними тим, що перепадало йому від багатого відпускника з Гамбурга. Коштом останнього всі вони пили, їли й купували жінок, і їхній щедрий благодійник, як видно, вважав, що витрачає гроші недаремно, — хоч би тільки заради Дікових анекдотів, від яких був у захваті. Щодня Отто наймав «Естреліту», оту рибальську шхуну, і всі четверо вирушали в море. Ковбой керував судном; Отто малював олівцем і вудив рибу; Перрі наживлював гачки, мріяв, співав, а часом теж брався вудити; Дік не робив нічого — тільки бурчав, жалівся на хитавицю й лежав на сонці осовілий та байдужий, мов ящірка по обіді.

— Ось воно нарешті, — казав Перрі. — Оце і є справжнє життя.

Та він знав, що таке життя довго тривати не може. 1 справді, кінець йому мав настати того ж дня. Другого райку Отто від'їжджав назад до Німеччини, а Перрі з Діком поверталися до Мехіко-Сіті — цього домігся Дік.

— Авжеж, голубе, — сказав він, коли вони обговорювали свої дальші плани, — усе воно пречудово. Сонечко гріє спину і все таке інше. Але грошенята — кап-кап, та й нема! А як продамо машину, що в нас зостанеться?

Відповідь на це була дуже невтішна, бо на той час вони уже встигли спустити майже все добро, набуте внаслідок отого фокуса з чеками в Канзас-Сіті: й кінокамеру, й запонки, й телевізори. Продали навіть бінокль і сірий транзистор «Зеніт» — одному полісменові, з яким Дік познайомився в Мехіко-Сіті.

— Ось що нам треба робити: вертатися до Мехіко, продати машину, а тоді я, може, знайду роботу в якомусь гаражі. Та й взагалі там нам легше буде прожити. Більше можливостей. Е, слухай, та можна ж навіть вдатися до тої-таки Інес.

Інес була повія, що спинила Діка на сходах Палацу мистецтв у Мехіко-Сіті (ці відвідини входили до великої екскурсії по місту, на яку Дік погодився, аби тільки потішити Перрі). Їй було вісімнадцять років, і Дік обіцяв одружитися з нею. Але те саме він обіцяв і Марії — п'ятдесятилітній жінці, вдові «знаменитого мексіканського банкіра». Вони познайомились одного вечора в барі, а вранцівін отримав свою винагороду — сім доларів.

— Ну, то як? — спитав Дік у Перрі. — Заженем тарадайку, знайдемо роботу й збиратимем грошву. А тоді побачиш, що буде.

Наче Перрі не міг сказати наперед, що з того буде! Припустімо, вони візьмуть за старий «шевроле» дві-три сотні. Коли він знає Діка — а тепер він таки знав його, — той ураз проциндрить їх на випивку та жінок.

Поки Перрі співав, Отто побіжно замальовував його в невеличкому альбомі. Виходило досить схоже, художник вловив одну не дуже помітну рисочку в обличчі свого натурника: лиховісний усміх, вираз пустотливої, дитячої погрози — наче то був якийсь лихий амур, що націляється отруєною стрілою. Перрі сидів голий до пояса (він соромився скидати штани, соромився ходити в плавках, боячись, що іншим «буде гидко дивитися» на його покалічені ноги; отож, попри всі свої мрії про затонулі скарби, попри всі балачку про підводні пошуки, він сам і разу не зайшов у воду). Отто скрупульозно відтворив на малюнку численні татуювання, що прикрашали надміру розвинений торс натурника, і його маленькі, як у дівчини, хоча й мозолясті, руки. В тому ж таки альбомі, що його Отто подарував Перрі на прощання, було й кілька замальовок з Діка — «гола натура».

Отто згорнув альбом, Перрі поклав гітару, а Ковбой підняв якір і пустив мотор. Час було повертати назад. Вони запливли миль на десять у відкрите море, а вода вже почала темніти.

Перрі умовляв Діка порибалити.

— Хтозна, чи випаде ще колись така нагода, — сказав він.

— Яка нагода?

— Взяти велику здобич.

— А чорт, у мене знов оте паскудство. Погано мені, — сказав Дік. Його часто мучив нестерпний головний біль — «оте паскудство». Він гадав, що це наслідок давньої автомобільної катастрофи. — То зроби ласку, голубе, дай мені спокій.

Та трохи згодом Дік митно забув про свій біль і з радісним криком підхопився на ноги. Отто з Ковбоєм і собі щось вигукували. Перрі таки зачепив на гачок «велику здобич». То була дебела риба-парус футів на десять завдовжки. Вона то вихоплювалась із води, то пірнала, вигиналася дугою, щосили смикала жилку, спливала на поверхню, знову пірнала — й гак без кінця. Геть спітнілий рибалка морочився з нею години півтори, аж поки витяг на борт.

На набережній в Акапулько завжди можна побачити старого мексіканця з древнім дерев'яним фотоапаратом на тринозі, і, коли «Естреліта» причалила до берега, Отто загадав йому зробити шість знімків Перрі з його здобиччю. З технічного погляду ті фотографії вийшли досить убогі — якісь руді, й немов подряпані, — але була в них одна прикметна риса: тріумфальний вигляд Перрі, вираз цілковитого блаженства, неначе отой велетенський жовтий птах із снів нарешті заніс його на небо.

*

У номері готелю в Мехіко-Сіті стояв неоковирний модерний комод із дзеркалом сизого відтінку. На ріжку дзеркала стриміла картка з друкованим попередженням адміністрації: «Su dнa termina a las 2 p. m. — Ваша доба минає o 2-й год. дня». Іншими словами, на назначену годину треба було або звільнити кімнату, або платити повністю за наступну добу — розкіш, якої теперішні пожильці дозволити собі не могли. Вони не знали навіть, як сплатити те, що вже заборговано. Бо все сталося саме так, як і передбачав Перрі: Дік продав машину, а через три дні від тих грошей — близько двохсот доларів — майже нічого не залишилося. На четвертий день Дік подався шукати чесної роботи, але того ж вечора заявив Перрі:

— Нема дурних! Ти знаєш, як вони платять? Скільки тут одержує кваліфікований механік? Два долари на день! Мексіка! Ні, голубе, з мене годі. Треба забиратися звідси. Назад до Штатів. Ні-ні, й слухати нічого не хочу. Діаманти… закопані скарби… Схаменися, дитинко. Нема ніяких скринь із золотом. Ніяких затонулих кораблів. А хоч би й були, то ти ж, хай тобі чорт, однаково не вмієш плавати!

*

Наступного дня, позичивши грошей у багатшої із своїх двох наречених, банкірової вдови, Дік купив квитки на автобус до Барстоу в Каліфорнії.

— А далі підемо пішки, — сказав він.

Звичайно, Перрі міг не погодитись на це й лишитися в Мексіці, а Дік нехай би собі їхав куди хоче. А чом би й ні? Адже він, Перрі, завжди був «самітником», ніколи не мав «справжніх друзів» (окрім хіба сивоголового й сіроокого «мудреця» Віллі Джея). І все ж він боявся розлучитися з Діком; від самої згадки про це йому «ставало млосно», наче він мав «зіскочити з поїзда на повному ходу». Цей його страх походив (принаймні сам Перрі так вважав) від новоз'явленого забобонного переконання: «нічого не станеться, поки вони з Діком держатимуться купи». Чимало вплинуло на нього й оте суворе Дікове «схаменися», різка відвертість, з якою він висловив свою так довго тамовану думку про його, Перрі, мрії та сподівання. Усе воно прикро вразило Перрі, але водночас, хоч як це дивно, і сподобалось йому, збудило в його душі пригаслу віру у вольового, практичного й рішучого Діка, в того «справжнього мужчину», якому він колись дозволяв верховодити над собою.

І ось одного прохолодного ранку на початку грудня, вставши зі сходом сонця, Перрі никав по нетопленому номеру готелю в Мехіко-Сіті, збираючи й укладаючи свої речі. Він рухався безгучно, щоб не потривожити Діка й молодшу його наречену, Інес, що спали на одному з двох подвійних ліжок.

Один предмет із власності Перрі вже не потребував турботи про себе. Останнього вечора в Акапулько якийсь злодій потягнув його гібсонівську гітару й чкурнув з нею із приморського ресторанчика, де вони четверо — Отто, Перрі, Дік і Ковбой — влаштували бучну прощальну пиятику. Перрі гірко переживав цю втрату, почуваючи себе, як він висловився згодом, «неначе осиротілим».

— Коли гітара прослужить людині так довго, як ця мені, — пояснював він, — коли її чистиш і поліруєш, підладжуєш під неї свій голос, доглядаєш її, наче дівчину, до якої тобі не байдуже, — то вона стає для тебе… ну, заповітною, чи що…

Та коли вкрадена гітара не становила більше проблеми для свого власника, то про решту його добра сказати цього було не можна. Оскільки тепер їм з Діком випадало мандрувати пішки чи попутними машинами, то зрозуміла річ, що вони могли мати при собі не більш як по дві-три сорочки та по кілька змін шкарпеток. Решту свого майна вони вирішили послати поштою: Перрі вже напакував ним велику картонну коробку (разом з брудною білизною він поклав туди й дві пари чобітків, на одній з яких були підошви з двома круглими вічками, а на другій — з ромбічним рифленням) і заадресував той пакунок сам собі до запитання у Лас-Вегас, штат Невада.

Але найдужче він уболівав душею за свої дорогоцінні пам'ятки: оті два величезні ящики, напаковані книжками, географічними картами, пожовклими листами, піснями, віршами й різними незвичайними сувенірами (шлейки та пояс із шкіри гримучих змій, що їх він сам убив у Неваді; окам'яніле карликове деревце з Японії; ведмежа лапа з Аляски тощо). Перрі не міг придумати нічого кращого, як полишити ті скарби на Хесуса, бармена з кафе напроти готелю. Він вважав цього «симпатягу» цілком гідним довіри й був певен, що одержить свої ящики на першу вимогу (він сподівався повернути їх назад, як тільки матиме постійну адресу).

Одначе були серед тих речей і такі, якими Перрі надто дорожив, щоб ними ризикувати, отож, поки Дік із своєю приятелькою досипали, а час поволі спливав, наближаючись до другої години дня, він переглядав старі листи, фотографії, вирізки з газет і відкладав те, що думав узяти із собою. Відклав він і невміло надрукований на машинці твір під назвою «Життя мого сина». Автором його був батько Перрі. У грудні минулого року він надіслав той документ до комісії по достроковому звільненню, щоб допомогти синові вийти з тюрми. Перрі читав його не менш як сто разів, ніколи не лишаючись байдужим.

Цей життєпис щоразу збуджував у ньому цілий вир почуттів: передусім — жаль до себе, потім любов і ненависть, які спочатку змагалися між собою на рівних, а дачі ненависть брала гору. Спогади, що зринали в його пам'яті, були здебільшого неприємні, але не всі. Справді-бо, перші роки життя, що їх запам'ятав Перрі, пригадувались як уривки безперервного свята, сповненого оплесків і радощів.

Ось йому років зо три, і він сидить на трибуні разом із сестрами й старшим братом, спостерігаючи родео^[5]. На арені струнка молода індіанка з племені черокі об'їжджає дикого коня, «непокірного мустанга», і її розпущені коси мають навсібіч, мов у танцюристки в запальному фламенко. Індіанку звуть Фло Бакскін, вона професіональна наїзниця, «чемпіонка родео». Її чоловік, Текс Джон Сміт, також постійний учасник змагань. В одному з великих турне по західних штатах і заприязнилися між собою красуня індіанка й простацького виду ковбой-ірландець; згодом вони побрались і вже встигли прижити четверо дітлахів, що оце й сиділи тепер на трибуні край арени…

Текс і Фло й далі мандрували по країні, виступаючи в родео, аж доки Перрі минуло п'ять років.

— Життя було не мед, — згадував він. — Ми, всі шестеро, їздили старезним ваговозиком, у ньому частенько й спали. Їли здебільшого кашу, печиво та згущене молоко. В ньому було надміру цукру, отож воно, те молоко, й занапастило мої нирки, відтоді я й почав обмочувати простирадла…

І все ж не можна було назвати те життя нещасливим. Особливо як на маленького хлопчика, що пишався своїми батьками, захоплювався їхньою вправністю й сміливістю. І вже, певна річ, вони жили тоді щасливіше, ніж потім, коли Текса й Фло обсіли недуги і їм довелося залишити арену. Вони оселилися поблизу Ріно, в штаті Невада, почали сваритись, і Фло приохотилася до чарки. Коли Перрі минуло шість років, вона забрала дітей і подалася до Сан-Франціско. Усе воно було точно так, як описував батько:

«Я її не вдержував, навіть побажав щасливої дороги. Вона забрала нашу машину, а я лишився ні з чим (тоді саме була криза). Діти аж заходилися від плачу, а вона лаяла їх на всі заставки й кричала, що з часом вони однаково прибіжать до мене».

І справді, протягом наступних трьох років Перрі кілька разів тікав від матері, намагаючись віднайти втраченого батька. На той час він, по суті, втратив і матір, бо вже навчився зневажати її. Від алкоголю обличчя її розпливлося, ще недавно гнучка й зграбна постать обважніла, вона стала «дражлива як чорт», до краю лиха на язик і так пустилася берега, що навіть не питала імен тих вантажників, портових машиністів та іншого такого люду, що не гребував її ласкою (єдине, чого вона вимагала, — щоб перед тим з нею випили й потанцювали під патефон). Згодом Перрі розповідав:

— Я весь час думав про батька, сподівався, що він забере мене до себе. Ніколи не забуду, як я знову його побачив. Він стояв на шкільному подвір'ї. Мене тоді наче струмом ударило. Але батько не схотів мені допомогти. Сказав, щоб я добре поводився, обняв мене на прощання й пішов собі. А невдовзі мати збула мене в католицький сирітський притулок. Оце там і знущалися з мене черниці. Без кінця лупцювали за те, що я пудив у ліжко. Відтоді я на все життя затаїв злобу проти черниць. І проти бога. І проти релігії. Та згодом я дізнався, що є на світі люди куди лихіші. Через кілька місяців ті божі сестри викинули мене геть, і вона (тобто мати) віддала мене в інше місце, ще гірше. В дитячий дім Армії спасіння^[6]. Там мене також усі зненавиділи. За те саме. І за те, що я наполовину індіанець. Була там одна доглядачка, то вона мене інакше як «негритосом» і не називала, бо, мовляв, індіанці й негри — одне поріддя. Ото була гадюка! Суща відьма. Що вона робила: наливала у ванну крижаної води, занурювала мене туди з головою і тримала, аж поки я геть синів і починав захлинатися. Але її застукали, кляту відьму. Бо я схопив запалення легень. Мало дуба не врізав. Два місяці пролежав у лікарні. Саме тоді й повернувся батько. А коли я оклигав, він забрав мене з собою…

Майже рік батько з сином прожили в будиночку поблизу Ріно, і Перрі ходив до школи.

— Я закінчив третій клас, і то був справді кінець. До школи я більше не повернувся. Того літа батько змайстрував саморобний причіп до машини — «будинок на колесах». У ньому було двоє дощаних ліжок і закуток з невеликою плитою, така собі кухня. Плита вийшла хоч куди, на ній можна було зготувати все, що завгодно. Ми наміть хліб самі пекли. А я займався консервуванням — маринував яблука, варив повидло. У такий-от спосіб ми н мандрували по країні цілих шість років. Надовго ніде не спинялися. А Коли й траплялось затриматися десь трохи довше, люди починали дивитися на батька, мов на якогось пришелепу, і мене це страшенно дошкуляло й смутило. Бо тоді я ще любив батька. Хоч він часом був несправедливий до мене й свавільний як чорт. Але я любив кого і завжди радів, коли ми рушали далі…

Отак вони їздили — все далі, далі: Вайомінг, Айдахо, Орегон і, нарешті, Аляска. На Алясці Текс Сміт прищепив синові мрію про золото й показав, як його шукати на піщаних берегах стрімких річечок з крижаною водою. Там-таки, на Алясці, Перрі навчився поводитись із рушницею, білувати ведмедів і висліджувати вовків та оленів.

— Ну й холоднеча ж там була! — згадував Перрі. — Ми з батьком спали, притиснувшись один до одного й позагортавшись у ковдри та ведмежі шкури. А ранком, ще вдосвіта, я нашвидкуруч готував сніданок — смажене м'ясо, сухе печиво з мелясою, — і ми вирушали колупатися в тому піску. Все було б гаразд, якби я не дорослішав, бо що старший я ставав, то менше лишалося в мені приязні до батька. З одного боку, він начебто знав і розумів усе, а з другого — не розумів нічого. Був сліпий і глухий до багатьох моїх інтересів. Анітрохи в них не вдавався. Ось, скажімо, я навчився грати на гармонійці, тільки-но взяв її до рук. І на гітарі так само. А батько цього не визнавав. Та й не хотів визнавати. Ще я любив читати, учився правильно говорити. Пісні складав. І малював непогано. Але я ніколи не чув жодного підбадьорливого слова ані від батька, ані від когось іншого. Ночами я часто лежав без сну — і тому, що боявся обмочити постіль, і через думки, що не давали мені заснути. Довкола була така холоднеча, що аж дух забивало, а я думав про Гаванські острови. Колись я бачив їх у кіно, й мені страх як хотілося поїхати туди. Там завжди було сонце, і люди ходили убрані в саме листя та квіти…

Сам Перрі був убраний куди поважніше, коли одного теплого вечора 1945 року, під час війни, зайшов до одного з татуювальних салонів Гонолулу. Оце там і з'явилася на його лівій руці змія, обвинута навколо кинджала. А перед тим була сварка з батьком, подорож на попутних машинах від Анкоріджа до Сієтла й візит у тамтешню наймальну контору торговельного флоту.

Відслуживши кілька років у торговельному флоті, Перрі вступив до армії. На той час він уже помирився з батьком, який після їхнього розриву переїхав був до Невади, але потім знову повернувся на Аляску. В 1952 році, коли Перрі, «відбувши всю оту кляту корейську війну», закінчував військову службу, старий Сміт замислив грандіозний план, що мав назавжди покласти край його кочовому життю.

— Батько був як у гарячці, — згадував Перрі. — Писав мені, що купив ділянку землі край шосе поблизу Анкоріджа й має намір збудувати там мисливський заїзд для туристів. Навіть назву вже придумав: «Вігвам звіробоя Дена». І тепер квапив мене, щоб я приїхав допоміг йому з тим будівництвом. А я, коли ще був в армії, у Форт-Люїсі, штат Вашінгтон, купив собі мотоцикл (краще б назвати його мотогробом!), отож, діставши розрахунок, сів на нього й подався на Аляску. Та доїхав тільки до Беллінгема, що на канадському кордоні, йшов дощ, і моя тарадайка перекинулась на слизькій дорозі…

Ця лиха пригода на цілий рік відстрочила зустріч Перрі з батьком. Півроку пішло на операцію та лікарню, а ще півроку він одужував у лісовій хатині поблизу Беллінгема. Господарем її був молодий індіанець, лісоруб і рибалка.

— Джо Джеймс. Він і його дружина дали мені притулок у своєму домі. Вони були старші за мене всього на два чи три роки, але доглядали мене як власну дитину. І це було неабищо, бо своїх дітей вони любили й піклувалися про них. На той час вони мали четверо, а вже потім з'явилося ще троє. Вони дуже добре ставились до мене —і Джо, і вся його сім'я. Я тоді ледве шкандибав на милицях, був зовсім безпорадний. Тільки те й міг, що сидіти. Отож, щоб знайти собі якесь діло, та й господарям бути хоч трохи корисним, я придумав щось на зразок школи. Учнями були дітхали Джо та кілька їхніх товаришів, і ми проводили з ними у вітальні справжні уроки.

Я навчив їх грати на гармонійці та гітарі, малювати, займався з ними краснописом. Усі завжди кажуть, що в мене дуже гарний почерк. Воно й справді так, бо колись давно я купив спеціальний посібник і вправлявся доти, доки став писати так, як там рекомендовано. Крім того, ми читали всілякі історії — вони по черзі читали, а я їх поправляв. Це мене розважало. Я люблю дітей. Малих дітей… То був непоганий час. Потім настала весна. Я вже міг ходити, хоч ноги в мене ще боліли. А батько все чекав на мене…

Чекав, проте не сидів без діла. На той час, коли Перрі приїхав на місце майбутнього мисливського заїзду, старий Сміт, працюючи сам-один, уже зробив усю найважчу роботу: розчистив ділянку, заготував колоди й дошки, наколов і понавозив купи дикого каменю.

— Але будувати не починав, доки я не приїду. Ми зробили там геть усе своїми руками. Лиш подеколи брали в підмогу якогось індіанця. Батько неначе знавіснів. Хай тобі хоч би що — хурделиця, злива, буревій, — ми однаково працювали. А того дня, коли закінчили покрівлю, він там-таки пустився танцювати джигу й кричав та реготав мов божевільний. Воно правда, «вігвам» таки вийшов дай боже. Він міг прийняти на ночівлю двадцять чоловік зараз. У їдальні був великий камін. А поряд — бар. Передбачалося, що там я розважатиму гостей. Співатиму і все таке. Ми відкрили наш заїзд у кінці п'ятдесят третього року…

Одначе сподівані мисливці все не появлялися, та й поодинокі проїжджі туристи, хоч і спинялися вряди-годи, щоб сфотографувати зумисне примітивний на вигляд «Вігвам звіробоя Дена», проте ночувати залишалися рідко.

— Якийсь час ми ще тішили себе марними надіями. Думали, от-от посунуть постояльці. Батько вигадував усілякі штуки, щоб принадити їх — «Садок спогадів», «Криницю бажань», — понастромляв обіч шосе строкатих рекламних об'яв. Але все те була дурна праця. І коли батько це зрозумів, коли до нього дійшло, що ми викинули всі наші гроші на вітер, він напався на мене. Чіплявся до кожної дрібниці, мало не казився з люті. Докоряв тим, що я не хочу як слід працювати… Винуватити його було годі, так само як і мене. У тій скруті, яка нас спіткала, — грошей чортма, харчі наприкінці, — ми вже просто не могли себе стримувати. А незабаром дійшло до того, що ми сиділи буквально голодні. Оце тоді й зчепилися вже відкрито. Через галету. Батько вихопив у мене з рук ту галету й почав кричати, що я ніяк не напхаюся, що я жадібний, себелюбний і щоб я забирався геть, бо він мене бачити більше не хоче. Він усе кричав і кричав, аж доки мені урвався терпець. Мої руки вчепились йому в горлянку. Вони-то були мої, але я вже ними не володів. Бо рухало їх одне прагнення: задушити його на смерть. Та батько в мене верткий, мастак боротися. Він випручався і гайнув по рушницю. А вернувшись, наставив її на мене й сказав: «Добре дивись на мене, Перрі, бо я останній, кого ти бачиш у житті». Я наче прикипів до місця. Але тут він збагнув, що рушниця навіть не заряджена, і раптом заплакав. Повалився на стілець і ридав, як дитина. І я відчув, що вже не маю на нього зла. Мені стало жаль його. Жаль нас обох. Та сказати йому я однаково нічого не міг. Я вийшов надвір і подався бродити по околиці. Був квітень, але в лісі ще лежав глибокий сніг. Я бродив, аж поки зовсім споночіло. Коли повернувся, в будинку було темно й двері замкнені. А всі мої речі валялися просто в снігу — батько повикидав їх. Книжки, одежу, геть усе. Я їх так і залишив. Тільки гітару забрав. Тоді вийшов на шосе й попростував геть. У кишені в мене не було ані цента. Десь над північ я зупинив подорожній ваговоз. Водій спитав, куди мені треба. «Куди вам, туди й мені», — сказав я.

На кілька тижнів Перрі знову знайшов притулок у гостинних Джеймсів, а тоді надумав податись до Вустера, штат Массачусетс, де жив один його «армійський друзяка». Він сподівався, що той буде радий йому й допоможе знайти «пристойну роботу». Але ця подорож на схід затяглася, бо Перрі раз по раз робив непередбачені зупинки: то він найнявся мити посуд у ресторані в Омасі, то став бензозаправником у Оклахомі, то працював місяць на ранчо в Техасі. У липні 1955 року по дорозі до Вустера він дістався Філіпсберга, невеликого містечка в штаті Канзас, і там його спостигла «лиха доля», що цього разу прибрала подобу «непутящого товариша».

— Його прізвище було Сміт. Таке саме, як і в мене. А як його звали, я навіть не пам'ятаю. Та й познайомилися ми з ним зовсім випадково. У нього була машина, і він пообіцяв довезти мене до Чікаго. Отож ми й проїжджали по дорозі той паршивенький Філіпсберг і десь там спинилися, щоб подивитись по карті, як їхати далі. Здається, була неділя. Крамниці позачинювано, вулиці безлюдні. Отут мій товаришочок, хай йому лиха година, озирнувся довкола й запропонував одну річ…

Тією «одною річчю» було пограбування найближчого будинку — контори торговельної компанії «Чендлер». Перрі погодився. Вони залізли в порожнє приміщення й повиносили звідти всі друкарські та лічильні машинки. Все минулося б гаразд, якби через кілька днів злодії не проїхали на червоне світло у Сент-Джозефі, в штаті Міссурі.

— Увесь той реманент ще був у машині, і полісмен, який нас зупинив, зацікавився, де ми його взяли. А там перевірочка — і нас, як то кажуть, «завернули» назад у Філіпсберг. Тюрма там у них симпатична. Для тих, звісно, кому вона до вподоби…

Та не минуло й двох днів, як Перрі і його товариш натрапили на відчинене вікно, вилізли надвір, скочили в чиюсь машину й погнали на північний захід, до Мак-Кука, що в штаті Небраска.

— Невдовзі ми з тим Смітом розійшлися. Що з ним сталося далі, я не знаю. Обидва ми, звісно, потрапили в розшукні списки ФБР. Та, здається мені, то такий, що навряд чи вони його злапали…

Одного сльотавого листопадового дня міжміський автобус привіз Перрі до Вустера, промислового містечка в Массачусетс, що його круті, горбасті вулиці навіть погожої днини видаються похмурими й неприязними.

— Я знайшов будинок, де жив мій товариш. Ми з ним разом воювали в Кореї. Але мені сказали, що він уже півроку як виїхав, а куди — ніхто не знав. От не пощастило, ну просто хоч плач!.. Знайшов я якусь винарню, купив бутельок червоного європейського та й подався назад до автобусної станції. Сів там і тягну собі винце. Вже й зігрівся був, і настрій у мене покращав, аж тут з'явився якийсь один і заарештував мене за бродяжництво…

У поліції Перрі записали як «Боба Тернера» — він назвався так, знаючи, що його справжнє ім'я вже є у списках ФБР. Він одсидів два тижні в тюрмі, сплатив десять доларів штрафу й такого самого сльотавого листопадового дня попрощався з Вустером.

— Я поїхав до Нью-Йорка і найняв кімнату в готелі на Восьмій авеню, поблизу Сорок другої вулиці. Довго шукав роботи, потім усе-таки влаштувався. За попихача в одній нічній крамничці. Там-таки, на Сорок другій, поряд з кафе-автоматом. Я ходив туди їсти — коли взагалі ходив. Більш як три місяці я майже не витикався з тієї околиці Бродвею. Головне через те, що не мав пристойної одежі. Вдягнений я був по-західному — джинси, чоботи. На Сорок другій на такі речі ніхто не зважає, там хоч ти що на себе напни — байдуже. Ніколи в житті не бачив стільки всілякої чудасії…

Він прожив цілу зиму в цьому потворному кварталі, освітленому неоновими рекламами, де повітря просякнуте духом кукурудзяних пластівців, гарячих сосисок і апельсинового коктейлю. Та одного ясного березневого ранку…

— Двоє типів із ФБР стягли мене з ліжка. Просто з готелю забрали. Гоп! — і я знов опинився в Канзасі. У Філіпсберзі. В тій самій симпатичній тюрмі. Почали мене розпинати: тут тобі й пограбування, і втеча з тюрми, й крадіжка машини. Дістав за все від п'яти до десяти років. З відсидкою в Ленсінгу. Перебувши там деякий час, я написав батькові. Сповістив його про новину. І сестрі Барбарі написав. Більше родичів у мене не лишилося. Джіммі застрелився. Ферн вистрибнула з вікна. Мати теж уже вісім років як померла. Нікого більше нема, тільки батько й Барбара…

Перрі й далі сортував і розкладав своє добро, і купка найдорожчих пам'яток, з якими він не хотів розлучатися й на час, усе росла та росла. Та що було діяти? Не міг же він ризикнути бронзовою медаллю за війну в Кореї чи атестатом про закінчення школи (його видав Лівенвортський окружний відділ освіти, бо саме в тюрмі Перрі завершив перерване колись навчання). Не хотів він втратити й цупкого конверта, напакованого фотографіями, здебільшого його самого — від юнацького портрета часів служби в торговельному флоті (на звороті був напис: «16 р. Невинна дитина») аж до недавніх знімків з Акапулько. Було ще з півсотні речей, що їх він неодмінно хотів узяти з собою, зокрема — карти місцевостей, де сховано скарби, альбом з малюнками Отто, два грубих зошити. Один з них, більший обсягом, являв собою особистий словник Перрі, куди він без певного ладу записував різні слова, які вважав «гарними», «корисними» чи принаймні «вартими, щоб їх запам'ятати» (як-от, наприклад: «летальний — смертельний; поліглот — людина, що знає багато мов; екзекуція — кара; агностик — той, що заперечує знання; троглодит — печерна людина; антипатія — неприязнь; антропофаг — людожер»).

На обкладинці другого зошита каліграфічним почерком — предметом гордощів Перрі — було виведено: «Особистий щоденник Перрі Едварда Сміта». Але назва не відповідала змістові, бо то був ніякий не щоденник, а скоріше збірка маловідомих фактів («Кожні п'ятнадцять років Марс наближається до Землі. 1958-й — саме такий рік»), віршів та літературних цитат («Немає людини, що була б як острів, сама собі»), виписок з газет і книжок, або дослівних, або переказаних довільно, як-от:

«Знайомих у мене багато, друзів мало, а людей, що знають мене по-справжньому, — ще менше.

Читав про нову отруту на пацюків. Дуже сильна, не має запаху, смаку, враз засвоюється організмом, так що при розтині не можна виявити й сліду.

На випадок, коли б довелося виступати з промовою: «Хоч убийте, не пригадаю, що збирався сказати… Здається, ще ніколи присутність стількох людей не завдавала мені більшої втіхи. Це чудова, рідкісна мить, і нею я завдячую вам».

Прочитав цікаву статтю в лютневому номері «Між нами кажучи»: «З ножем — до діамантових розсипів».

«Людині, яка тішиться волею та всіма її перевагами, ніколи не зрозуміти, що означає бути позбавленим її. Е рл Стенлі Гарднер».

«Що таке життя? Це — зблиск світлячка серед ночі. Це — зітхання бізона в зимову пору. Це — маленька тінь, що перебігає по траві й зникає із заходом сонця. Вороняча Нога, ватаг індіанського племені чорноногих».

Остання цитата була записана червоним чорнилом і обведена рамкою із зелених зірочок; отже, власник зошита хотів підкреслити свій «особистий інтерес» до неї. «Зітхання бізона в зимову пору» — це ж бо цілком відповідало його поглядам на життя. Навіщо клопотатися? Навіщо «гнути горба»? Адже людина — це ніщо, туман, тінь, яку поглинає темрява.

Але ж хай йому чорт, а ти таки клопочешся, щось плануєш і ладен собі нігті кусати через якесь там попередження готельної адміністрації: «Su dia termina a las 2 р. m.».

— Діку? Ти чуєш? Скоро перша.

Дік уже не спав і щось шепотів на вухо Інес. Дівчина мовчки курила сигарету. Минулого вечора, коли Дік привів її до готелю і сказав, що вона тут ночуватиме, Перрі хоча й погодився, проте був видимо невдоволений. Вони йому «страх як докучали». І все ж він почував жаль до Інес. Це «мале дурнятко» щиро вірило, що Дік справді думає одружитися, і навіть не підозрювало, що він того ж таки дня збирається покинути Мексіку.

— Бога ради, Діку! Поквапся, чуєш? Наша доба минає о другій.

*

Був полудень десь ген у пустелі Мохаве. Перрі сидів на валізі й награвав на гармонійці. Дік стояв обіч лискучого чорного шосе № 66, втупивши очі в безлюдну далечінь, неначе сподівався викликати машину силою свого погляду. Машини з'являлися рідко, та й ті не спинялись задля двох подорожніх. Щоправда, один водій ваговоза, що їхав до Нідлса, штат Каліфорнія, запропонував підвезти їх, але Дік відмовився. Це була «не та нагода». Вони з Перрі чекали якогось самотнього мандрівника в пристойній машині й з повним гаманом — такого, щоб пограбувати його, задушити й покинути серед пустелі.

У пустелі звук часто випереджає появу. Дік зачув далекий стугін ще не видимої машини. Почув його й Перрі. Він сховав гармонійку в кишеню, узяв валізу й став поруч Діка на узбіччі шосе. (Валіза становила весь їхній багаж. Вона була вщерть напакована пам'ятками Перрі, до яких долучено три сорочки, п'ять пар білих шкарпеток, коробку аспірину, пляшку текіли^[7], ножиці, безпечну бритву й пилочку для нігтів. Решту свого добра вони частково позаставляли, частково полишили на отого бармена-мексіканця, а частково надіслали поштою до Лас-Вегаса).

Вони чекали. Аж ось і машина. Вона швидко наближалась, і скоро стало видно, що то синій «додж», в якому немає нікого, крім водія — кощавого лисого чоловіка. Нагода була чудова. Дік підняв руку й помахав водієві. Той сповільнив швидкість, і Дік усміхнувся до нього променистою усмішкою. Машина вже майже спинилась, і водій пильно оглянув подорожніх з ніг до голови. Як видно, довіри вони в нього не викликали (після п'ятдесятигодинної автобусної подорожі з Мехіко-Сіті до Барстоу та півдня переходу по пустелі Мохаве обидва були оброслі, закурені й мали страхітливий вигляд). Він натиснув на газ і погнав геть. Дік приклав долоні до рота й гукнув навздогін:

— Твоє щастя, падлюко!

Тоді засміявся й завдав на плече валізу. Сердитись по-справжньому він просто не міг, бо, як пригадував потім, «був надто радий, що знов опинився у добрих старих Штатах». Та й, зрештою, з'явиться ще якась машина, і в ній теж буде водій.

Перрі дістав свою гармонійку (він поцупив її вчора в універсальній крамниці в Барстоу) і заграв початкові такти їхнього «похідного маршу». То була одна з його улюблених пісень, і він навчив Діка всіх п'ятьох її куплетів. Вони марширували в ногу, пліч-о-пліч, і співали:

Серед мовчазної пустелі дзвінко лунали їхні дужі молоді голоси:

ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відповідь

Молодика звали Флойд Веллз. Він був низенький на зріст і майже зовсім не мав підборіддя. В минулому Веллз брався до багатьох справ: був солдатом, робітником на фермі, механіком і, нарешті, злодієм, за що й дістав строк «під трьох до п'яти» в тюрмі штату Канзас. У вівторок, 17 листопада, він лежав у своїй камері з навушниками на голові й слухав останні вісті. Та голос диктора й нудні події дня наганяли на нього сон («Канцлер Конрад Аденауер прибув сьогодні до Лондона для переговорів з прем'єр-міністром Гарольдом Макмілланом… Президент Ейзенхауер приділив годину й десять хвилин на обговорення планів та бюджету космічних досліджень з доктором Кейтом Гленнаном…»). Аж раптом він почув таке, що його дрімота враз розвіялась:

«Офіційні особи, що провадять розслідування трагічної загибелі чотирьох членів сім'ї Герберта Вільяма Клаттера, звернулися до громадськості з проханням дати будь-які відомості, що допомогли б розкрити цей загадковий злочин. Уранці минулої неділі самого Клаттера, його дружину та двох неповнолітніх дітей знайдено вбитих у їхньому будинку на фермі поблизу Гарден-Сіті. Злочинці зв'язали їх, позатуляли роти і вбили пострілами в голову з мисливської рушниці дванадцятого калібру. Як визнають слідчі органи, їм досі не вдалося виявити жодних мотивів злочину, що, за словами Логеиа Сепфорда, начальника Канзаського бюро розслідування, є найстрашнішим за всю історію Канзасу…»

Веллз був приголомшений. «Просто вухам своїм не повірив», — як він сам розповідав згодом. А тим часом йому таки випадало б повірити, бо він не тільки був знайомий з Клаттерами, але й добре знав, хто їх убив.

Це почалося давно, одинадцять років тому, восени 1948-го. Веллзові минав тоді двадцятий.

— Я мандрував по країні, брався до всякої, яка трапиться, роботи, — пригадував він. — В отакий спосіб і опинився ген у Західному Канзасі, десь недалеко від кордону з Колорадо. Ходив шукав місця, питав усіх, де б його влаштуватися. Хтось мені й сказав, що потрібен робітник на ферму «Долина» — так містер Клаттер називав свою садибу. І справді, він мене взяв. Я працював у нього щось із рік, в усякому разі — до наступної весни, і пішов тільки тому, що не сиділося мені. Тягло кудись-інде. Зовсім не тому, що не поладнав з містером Клаттером. Ні, він ставився до мене добре, так само, як і до всіх, хто в нього працював. Бувало, не вистачить, грошей до платні, то він завжди підкине тобі десятку чи п'ятірку наперед. І взагалі платив добре, а як заслужиш, то й премії давав охоче. Одне слово, дуже він мені подобався. Та й уся їхня сім'я — і місіс Клаттер, і діти. Коли я там жив, двоє менших, ті, яких убито, — Ненсі й хлопчик в окулярах, — були ще зовсім малі, років по п'ять-шість. А старші — Біверлі й ще одна дівчинка, я вже не пам'ятаю, як її звали, — ті вже ходили до школи. Славні були люди, дуже славні, Я й досі їх пам’ятаю…

Так от, пішов я звідти десь у сорок дев'ятому році.

Одружився, розлучився, служив у війську і всяке таке інше. Час собі минав, і от у п'ятдесят дев'ятому, так, у червні п'ятдесят дев'ятого, через десять років, як я пішов від містера Клаттера, мене засадили в Ленсінг. Заліз я, бачте, і! одну крамницю електротоварів. А чого — хотів потягти кілька газонокосарок. Не на продаж, ні. Думав давати їх напрокат. Завести, так би мовити, власне дільце. Та нічого, звісно, не вийшло, окрім того, що приклепали мені строк від трьох до п'яти років. Якби не це, я б ніколи не спізнався з Діком і, можливо, містер Клаттер був би досі живий. Та що вже є, те є. Видно, судилося мені зустріти Діка.

Він був моїм першим товаришем по камері. Сиділи ми разом щось із місяць. Червень і початок липня. Він тоді добував уже свої «від трьох до п'яти» і в серпні мав достроково вийти. Отож усе, було, натякав, що думає робити на волі. Казав, подасться до Невади, в якесь ракетне містечко, купить там військову форму й вдаватиме з себе офіцера-авіатора. Так, мовляв, можна настругати хтозна-скільки тих липових чеків. То був один з його планів. (Я в це не дуже вірив. Щоправда, хлопець він меткий, але на офіцера-авіатора аж ніяк не схожий). А іноді він згадував свого дружка, Перрі, якогось напівіндіанця, що сидів з ним у камері. І все нахвалявся, які вони діла разом закрутять, коли зустрінуться на волі. Я того Перрі не знав, ніколи й не бачив. Його вже не було в Ленсінгу: випустили достроково. Але Дік завжди казав, що коли трапиться десь добрячий шмат, то на Перрі Сміта можна покластися напевне.

Я вже не пригадую точно, чого в нас зайшла мова про містера Клаттера. Мабуть, я згадав про нього, коли ми розповідали один одному, хто де працював. Дік був добрий автомеханік, то здебільшого й робив за фахом. Колись, правда, він працював ще водієм швидкої допомоги й дуже з того пишався. Які там, мовляв, були медсестрички і як він розважався з ними в своїй машині… Ну, а я розказав йому, як відробив рік на великій фермі в Західному Канзасі. Цебто у містера Клаттера. Він спитав, чи багатий був хазяїн. Атож, сказав я, таки багатий, бо одного разу витратив за тиждень десять тисяч доларів, сам мені розповідав. Я, звісно, хотів сказати, які великі справи він часом вів. І от після того Дік усе розпитував мене про Клаттерів. Хто та хто живе в будинку? Скільки років тепер дітям? Як добутися в дім? Де там що? Чи є в містера Клаттера сейф?.. Не хочу брехати — я сказав, що є. Бо нібито пригадувалось мені щось таке — шафа чи, може, сейф, — за письмовим столом містера Клаттера, в тій кімнаті, де він звичайно працював. От тоді, пам'ятаю, Дік і почав говорити про вбивство. Казав, що вони з Перрі поїдуть туди, пограбують будинок, а всіх свідків повбивають — і Клаттерів, і кожного, хто трапиться під руку. Він без кінця розписував, як усе буде: як вони позв'язують господарів, а тоді перестріляють з рушниці. Я казав йому, «Нічого в тебе, Діку, не вийде». Але відмовляти його не відмовляв, брехати не буду. Бо й на мить не вірив, що він на таке зважиться. Думав, усе це просто балачки. В Ленсінгу воно не дивина. Там тільки й чуєш звідусіль: ось вийду на волю, то я й те, й те — нальоти, грабунки, усе що хочеш. Та здебільшого все це пусті нахваляння. Ніхто й не зважає на них. Отож коли я почув ті слова по радіо, то просто вухам своїм не повірив. А проте воно таки сталося. Достоту як казав Дік…

Така була розповідь Флойда Веллза, хоч тоді, в першу мить, він ще й не помишляв про неї. Боявся, що інші в'язні дізнаються про його виказ і тоді за життя його, як він сам висловився, «ніхто не дасть і дохлого койота».

Минув тиждень. Веллз слухав радіо, уважно стежив за повідомленнями в газетах і в одній з них прочитав, що канзаська «Ньюс» запропонувала винагороду в тисячу доларів за будь-які відомості, що допоможуть знайти й викрити злочинців. Це його зацікавило, і він майже зважився відкритись. Але все ще боявся, і не тільки інших в'язнів. А що як власті визнають і його причетним до вбивства? Зрештою, саме він напровадив Діка на будинок Клаттерів. До того ж йому цілком можуть закинути, що він знав про Дікові наміри. Одне слово, хоч як на це дивитися, становище його дуже непевне, а виправдання сумнівні. Отож краще мовчати…

Минуло ще десять днів. Настав грудень. Судячи з дедалі коротших газетних повідомлень (радіо взагалі не згадувало більше про цю справу), слідство було так само безпорадне й не мало жодних доказів, як і того ранку, коли виявлено голкомбську трагедію.

А він знав. І нарешті, знеможений потребою «комусь звіритися», розповів про все одному товаришеві по камері.

— Близький приятель. Католик, страшенно побожний. Він спитав мене: «То що ти думаєш робити, Флойде?» А я й кажу: «Та от сам не знаю. А що б ти мені порадив?» Ну, він почав мене переконувати, що треба йти до начальника тюрми, бо як я, мовляв, житиму з таким тягарем на душі. Сказав, можна зробити так, що ніхто в тюрмі й не догадається про мій виказ, і пообіцяв усе влаштувати. Другого дня він пішов до начальникового заступника й передав йому нібито моє прохання, щоб мене викликали. Сказав, що, можливо, від мене войи дізнаються, хто вбив Клаттерів. Ну, той, звісна річ, одразу ж послав по мене. Спочатку я боявся, та потім згадав містера Клаттера — який він був добрий до мене, — отож і розповів усе заступникові, а тоді й самому начальникові, Гендові. І коли я ще сидів там, в його кабінеті, він зняв телефонну трубку…

*

Начальник тюрми Генд зателефонував Логену Сенфордові. Вислухавши його, Сенфорд поклав трубку, віддав кілька розпоряджень, а тоді подзвонив Елвінові Дьюї.

Того вечора Дьюї повернувся додому з цупким конвертом. Мері була в кухні, готувала вечерю. Тільки-но Дьюї з'явився на порозі, вона одразу ж заходилась розповідати йому про домашні турботи. Їхній кіт напав на сусідського спанієля і, здається, серйозно пошкодив йому око. Дев'ятирічний Пол звалився з дерева. А дванадцятирічний батьків тезко взявся палити у дворі сміття й розвів такий погонь, що він мало не перекинувся на сусідні садиби. Хтось — Мері не знала хто — навіть викликав пожежну команду.

Поки дружина змальовувала ці лихі пригоди, Дьюї наливав каву їй і собі. Аж раптом Мері спинилася на півслові й втупила в нього очі. З того, як пашіло його обличчя, вона здогадалася, що він радісно збуджений.

— Елвіне, любий… Приємні новини? — спитала вона.

Дьюї мовчки подав їй конверт. Вона витерла мокрі руки, сіла до столу й, розкривши конверт, видобула звідти фотографії двох молодиків — білявого й брюнета із смаглявим обличчям, — так звані поліцейські портрети. До фотографій були долучені дві особові справи з короткими умовними записами. В анкеті білявого говорилося:

«Гікок, Річард Юджін. Чол. КБР — 97 093. ФБР — Н59 273. Адреса: Еджертон, Канзас. Нар. 6.6.31, К. — С, Канз. Зріст: 5 ф. 10 д. Вага: 175 ф. Волосся: біляве. Очі: голубі. Будова: міцна. Колір обличчя: червонуватий. Фах: фарбар машин. Злочин: шахрайство, підробка чеків. Звільнений достр. 8.8.59».

Друга анкета була така:

«Сміт, Перрі Едвард. Чол. Місце нар.: Невада. Зріст: 5 ф. 4 д. Вага: 156 ф. Волосся: темно-кашт. Злочин: крад., втеча. Заарештований: (не заповнено). Ким: (не заповнено). Заходи: передано до тюрми шт. Канзас із окр. Філіпс. 5–10 р. Звільнений достр. 7.6.59».

Мері роздивлялася Смітове обличчя, сфотографоване в профіль і анфас, — обличчя самовдоволене, неприязне, проте по-своєму гоже: гарно окреслені уста й ніс, імлисті мрійливі очі, також досить гарні і, як визначила вона подумки, виразисті, наче в актора. Виразисті, але водночас і лихі. Хоча й не такі лихі, не такі «відверто злочинницькі», як у Річарда Юджіна Гікока. Вражена поглядом Дікових очей, Мері несамохіть пригадала один випадок із свого дитинства: якось вона побачила рись, що попалася в пастку, й підійшла ближче із щирим бажанням визволити її, та очі тварини, сповнені болю і ненависті, вмить розвіяли співчуття і вкинули її в жах.

— Хто вони? — спитала Мері.

Дьюї переповів їй Веллзову історію, тоді сказав:

— Дивна річ. Ось уже три тижні ми тільки те й робимо, що розшукуємо людей, які будь-коли працювали на Клаттеровій фермі. Можна подумати, що нам оце просто пощастило. Та ще день-два — і ми самі натрапили б на цього Веллза. Дізналися б, що він у тюрмі. А тоді однаково докопалися б до правди.

— А ти певен, що це правда? — спитала Мері. Дьюї та його помічники вже прослідкували сотні ниток, що нікуди не вели, і вона хотіла застерегти чоловіка від нового розчарування, побоюючись за його здоров'я. Він був зовсім знервований, висотаний до краю і викурював по три пачки сигарет на день.

— Ні, не певен, — відказав Дьюї, — але нюхом чую, що так.

Його тон майже переконав Мері. Вона знову схилилася над фотографіями на кухонному столі.

— Поглянь на нього, — показала пальцем на обличчя білявого молодика. — Які страшні очі! Наче пронизують тебе. — Тоді сховала фотографії назад у конверт. — Краще б ти мені їх не показував.

*

Того ж таки вечора інша жінка, в іншій кухні, відклала набік недоштопану шкарпетку,зняла окуляри в пластмасовій оправі і, немов націляючись ними на гостя, сказала:

— Сподіваюся, ви розшукаєте його, містере Най. Задля нього самого. У нас двоє синів, він первісток. Ми його любимо, але ж… Ну звісно, я розумію. Він ніколи б не поїхав так зненацька. Не подався б геть, не сказавши нікому й слова — ні батькові, ні братові. Мабуть, знову вскочив в якусь халепу. І що це з ним діється? Чого він такий?

Вона повела очима через невеличку, тепло натоплену кухню туди, де, згорбившись у кріслі-гойдалці, сидів Уолтер Гікок — її чоловік, батько Річарда Юджіна. Він був худий, виснажений, із бляклими, повними зневіри очима й зашкарублими руками, а коли заговорив, голос його звучав так, наче давно вже не був у вжитку.

— У дитинстві мій син був нічим не гірший за інших, містере Най, — сказав містер Гікок. — Чудовий спортсмен, завжди серед перших у школі. Баскетбол, бейсбол, футбол — скрізь відзначався. І вчився добре, з деяких предметів тільки відмінні оцінки мав. З історії, з креслення… Школу він закінчив у червні сорок дев'ятого й хотів піти до коледжу. Вчитися на інженера. Та ми не могли йому допомогти. Просто грошей не було. Їх у нас ніколи нема. Ферма наша вся кругом сорок чотири акри, то й так ледве животіємо. Мабуть, Діка тоді пригнітило те, що в нього не вигоріло з коледжем. Спочатку він пішов працювати на залізницю в Канзас-Сіті. Заробляв сімдесят п'ять доларів на тиждень. Він собі розважив, ніби цього досить, щоб завести сім'ю, отож вони з Керол і одружилися. Їй тоді було всього шістнадцять, а йому дев'ятнадцять. Я завжди вважав, що нічого доброго з того не вийде. Так воно й сталося.

Місіс Гікок, опасиста кругловида жінка, що її м'яких рис не огрубило життя, сповнене цілоденної праці, докірливо мовила:

— Трійко милих хлопчаків, онуки наші — ось що з того вийшло. Та й Керол дівчина хороша. Вона нічим не винна.

Містер Гікок провадив далі:

— Вони найняли собі чималий будинок, купили новісіньку машину й відтоді вже не вилазили з боргів. Навіть коли Дік працював на швидкій допомозі й мав кращі заробітки. А потім він знайшов місце в «Маркл Б'юїк» — це велика майстерня в Канзас-Сіті. Був там механіком і фарбарем. Та вони з Керол жили надто розкішно, купували речі аж ніяк не по своїх грошах, і Дік почав шахрувати з чеками. Я все-таки гадаю, що якось воно пов'язане;і тою катастрофою. Коли він розбився в машині й дістав струс мозку. Після того він дуже змінився. Став грати в карти, підробляти чеки. Раніше він ніколи такого не робив. Десь тоді ж таки й з тією другою зв'язався. Через неї і Керол покинув. Місіс Гікок сказала:

— Дік не мав іншої ради. Ти ж пам'ятаєш, як Маргарет Една до нього горнулася.

— Хіба треба піддаватися кожній жінці, яка тебе вподобала? — заперечив містер Гікок. — Ну, а далі, містере Най, ви, мабуть, знаєте все не гірше за нас. Чому нашого сина засадили в тюрму. Він одбув там сімнадцять місяців тільки за те, що позичив мисливську рушницю. Узяв в одному будинку тут по сусідству. Нехай там кажуть що хочуть, а красти її він і не думав, я певен… Оце його й згубило. Відколи вийшов з Ленсінгу, він став до нас однаково що чужий. Слова йому не можна було сказати. Вважав, що весь світ проти нього, проти Діка Гікока. Навіть друга жінка його покинула, подала на розлучення, коли він був у тюрмі. Одначе трохи згодом він нібито заспокоївся. Працював у майстерні Боба Сендза в Олейті. Жив удома, з нами, рано лягав спати, нічим не порушував умов дострокового звільнення. Мушу вам сказати, містере Най, я на цьому світі не житець, у мене рак, і Дік про це знав — цебто що я хворий. Якось недавно — ще й місяця, мабуть, не минуло, — саме перед тим, як утекти, він сказав мені: «Ти завжди був для мене добрим батьком. Я ніколи більше не завдам тобі прикрощів». Він сказав те, що думав, я знаю. Бо душа в нього добра. Коли б ви побачили його на футбольному полі чи зі своїми дітьми, ви б мені повірили. О господи, і що це з ним знову сталося? Просто не знаю, що й думати.

— А я знаю, — озвалась його дружина. Вона знову взялася була штопати, але сльози застилали їй очі. — Це все отой його товариш. Ось що з ним сталося.

Їхній гість, агент КБР Гарольд Най, заклопотано нотував щось у записнику, де вже було чимало відомостей, здобутих за довгий день, що пішов у нього на перевірку свідчень Флойда Веллза. Поки що всі зібрані факти переконливо підтверджували Веллзову версію. 20 листопада підозрюваний Річард Юджін Гікок прогулявся по крамницях у Канзас-Сіті, залишивши в них аж сім «липових» чеків. Най обійшов усіх потерпілих — торговців фото- й радіотоварами, ювеліра, продавця з крамниці готового одягу, — і кожен з них, поглянувши на фотографії Гікока й Перрі Едварда Сміта, впізнавав у першому того, хто виписував чеки, а в другому — його «мовчазного супутника».

Один ошуканий торговець сказав:

— Головним був оцей (Гікок). Такий балакун, що куди там, не хочеш — а повіриш. А другий і рота не розтулив. Я ще подумав, чи він не іноземець який — може, мексіканець абощо.

Потім Най поїхав до околишнього містечка Олейта, де мав розмову з останнім хазяїном Гікока, власником авто-майстерні Бобом Сендзом.

— Так, він працював у мене, — сказав містер Сендз. — Від серпня до… Здається, востаннє я його бачив дев'ятнадцятого листопада. Чи, може, двадцятого. Він покинув роботу, не попередивши мене. Просто подався геть, а куди — я не знаю, та й батько його не знає… Чи здивувався я? Ну звісно, що здивувався. У нас із ним були добрі стосунки. Щось таке, знаєте, в ньому є, в Дікові. Уміє він подобатися людям. Іноді він заходив до мене додому. Та от навіть за тиждень перед тим, як він зник, ми зібрались у мене з товаришами, влаштували таку собі вечірку. Дік ще привів свого приятеля, одного хлопця з Невади, що приїхав з ним побачитись, його звали Перрі Сміт. Чудово грав на гітарі. Грав і пісні співав, а потім вони з Діком задля сміху завелися змагатись — хто підніме більшу вагу. Той Перрі Сміт, хоч на зріст малий — може, десь трохи над п'ять футів, — а підняв би, мабуть, доброго коня… Ні, я не сказав би, що вони нервували, ні той, ні той. Скоріш навпаки — веселилися на всю губу… Коли це було? Ну звісно, пам'ятаю. Тринадцятого числа. У п'ятницю, тринадцятого листопада…

З Олейта Най повернув на північ і поїхав нерівними польовими дорогами. Під'їжджаючи до ферми Гікоків, він спинився біля кількох сусідніх садиб, нібито розпитати про дорогу, а насправді — довідатися щось про підозрюваного Річарда Юджіна.

— Дік Гікок? — сказала одна фермерка. — Вуха б мої не чули про Діка Гікока! Та знаю, знаю я цього бісового сина!.. Чи не крав, питаєте? То такий, що й з покійника потягне. А от мати його, Юніс, хороша жінка. Добра, щиросердна. Та й батько такий. Обоє вони прості, чесні люди… А той Дік згнив би вже у тюрмі, тільки ніхто в околиці до суду не хотів позивати. Батьків його жаліли…

Уже посутеніло, коли Най постукав у двері пошарпаного негодами чотирикімнатного фермерського будиночка Уолтера Гікока. Здавалося, господарі чекали такого візиту. Містер Гікок запросив детектива до кухні, а місіс Гікок запропонувала йому кави. Мабуть, коли б вони знали, з чим прийшов до них цей чоловік, то не зустріли б його так гостинно й поводилися б стриманіше. Але вони нічого не знали, і за той час, поки всі троє сиділи й балакали, жодного разу не було згадане прізвище Клаттерів і не вимовлене слово «вбивство». Старих цілком задовольнило Наєве пояснення, ніби він розшукує їхнього сина тільки через порушення умов, на яких його звільнено, та через оту аферу з чеками.

— Одного вечора Дік привів того хлопця (тобто Перрі) сюди й сказав, що це його приятель, — розповідала місіс Гікок. — Він, мовляв, щойно приїхав автобусом з Лас-Вегаса, то чи не можна йому в нас заночувати і взагалі перебути якийсь час. Та я тільки на нього глянула, як подумала собі: «Е ні, мені такого в домі не треба». Одразу ж побачила, що то за птиця. Напахчений, чуприна лисніє від помади. Ясно було як божий день, де це Дік з ним заприятелював. А його ж бо звільнено з умовою, що він не знатиметься ні з ким, хто там був (тобто в Ленсінгу). Я застерегла Діка, але він і слухати нічого не хотів. Повіз свого товариша до Олейта, знайшов йому кімнату в готелі й відтоді увесь свій вільний час був тільки з ним. Навіть десь їздили разом із суботи на неділю. Ви вже мені повірте, містере Най, це отой Перрі Сміт підбив його шахрувати з чеками.

Най згорнув записник і сховав до кишені авторучку. Сховав він і свої руки, що затремтіли з хвилювання.

— Ви кажете, вони їздили разом. А куди, не знаєте?

— До Форт-Скотта, — мовив містер Гікок. — Як я зрозумів, там живе сестра Перрі Сміта. У неї нібито мали бути якісь його гроші. Щось вони згадували тут про півтори тисячі доларів. На те він і приїхав до Канзасу — щоб забрати в сестри свої гроші. Отож Дік повіз його до Форт-Скотта. А другого дня вже й повернулися. Дік був удома десь перед самим полуднем. Якраз до обіду встиг.

— Зрозуміло, — озвався Най. — Другого дня й повернулися. Отже, вони виїхали звідси в суботу. Чотирнадцятого листопада, так?

Старий кивнув головою.

— А повернулися в неділю, п'ятнадцятого?

— В неділю опівдні.

Най дещо прикинув подумки й лишився задоволений наслідком своїх обчислень: двадцяти, а то й двадцяти чотирьох годин було цілком досить, щоб проїхати понад вісім, сот миль в обидва кінці, а під час зупинки вбити чотирьох чоловік.

— Ще одне запитання, містере Гікок, — мовив Най. — У неділю ваш син повернувся додому сам? Чи разом з Перрі Смітом?

— Ні, сам. Він сказав, що Перрі лишився у готелі в Олейті.

Най, чий різкий голос звичайно аж лящить у вухах, намагався говорити якомога м'якше та лагідніше:

— А ви не пригадуєте, чи не видався він вам трохи не таким, як завжди?

— Хто?

— Ваш син.

Містер Гікок трохи подумав, тоді відказав:

— Поводився він начебто як звичайно. Ми одразу ж сіли обідати. Дік був страшенно голодний. Я й молитви не докінчив, як він заходився набирати собі на тарілку. То я ще сказав йому: «Ти, Діку, гребеш, мов лопатою. Так і нам нічого не зостанеться». Хоч він завжди ласий до їжі. Особливо до маринаду. Сам цілу банку може впорати.

— А що він робив після обіду?

— Заснув, — сказав містер Гікок, як видно, й сам трохи здивований своєю відповіддю. — Тут-таки заснув. Оце-то, мабуть, і незвичайне. Ми сіли біля телевізора дивитися баскетбол. Я, Дік, і Девід, наш другий син. Дік одразу ж захропів, мов кінь. Пригадую, я сказав його братові: «От уже не сподівався дожити до такого, Щоб Дік заснув, коли передають баскетбол». А він собі спав. І проспав усю гру. Лише потім десь на часинку прокинувся, підвечеряв і одразу ж подався до ліжка.

Місіс Гікок засилювала нитку в голку; її чоловік погойдувався в кріслі й смоктач незапалену люльку. Натреновані очі детектива нишпорили по скромній чепурній кухоньці. У кутку, прихилена до стіни, стояла рушниця. Най уже давно запримітив її. Він підвівся, узяв рушницю й сказав:

— Ви мисливець, містере Гікок?

— Це його рушниця, Дікова. Вони з Девідом часом ходили полювати. Здебільшого на кролів.

То був дванадцятикалібровий «Севідж», модель 300. Приклад його прикрашала тонка гравіровка: фазани в польоті.

— Давно вона в Діка?

Це запитання вивело місіс Гікок з рівноваги.

— Рушниця коштує більш як сто доларів! Дік купив її на виплат, а тепер вони не хочуть узяти її назад. Ще ж і місяця не минуло, як її куплено, та й у ділі була тільки раз, коли ото вони з Девідом їздили до Гріннела полювати фазанів. Десь на початку листопада. Дік купив її на наше ім'я — батько йому дозволив, — отож і мусимо тепер платити. А Уолтер такий хворий, і стільки всього треба, і хтозна, де його взяти… — Вона затримала віддих, немов силкуючись спинити гикавку. — А може, все-таки вип'єте чашечку кави, містере Най? Я миттю приготую.

Детектив прихилив рушницю до стіни й відійшов від неї, хоч уже не сумнівався, що Клаттерів убито саме з цієї зброї.

— Ні, дякую, година вже пізня, а мені ще їхати до Топіки, — сказав він, а тоді зазирнув у свій записник. — Я хотів би перевірити, чи все правильно зрозумів. Отже, Перрі Сміт прибув до Канзасу в четвер, дванадцятого листопада. Ваш син сказав, що той приїхав забрати свої гроші в сестри, яка живе у Форт-Скотті. У суботу вони вдвох поїхали до Форт-Скотта і там заночували… Як я розумію, у Смітової сестри?

— Ні, — озвався містер Гікок. — Вони її не знайшли. Здається, вона виїхала звідти.

Най усміхнувся.

— Так чи так, а тут їх ту ніч не було. А наступний тиждень — тобто від п'ятнадцятого до двадцять першого — Дік і далі зустрічався з Перрі Смітом, але щодо всього іншого, наскільки ви можете судити, жив, як звичайно, — ночував удома й щодня ходив на роботу. Двадцять першого числа він зник, і Перрі Сміт також. Відтоді ви не мали від нього звістки? Він нічого вам не написав?

— Він боїться, — сказала місіс Гікок. — До того ж йому соромно.

— Соромно? Чого?

— Що він таке зробив. Що знову завдав нам горя. Отож і боїться, що ми йому не пробачимо. Та ми завжди пробачали. І тепер так буде. Ви маєте дітей, містере Най?

Він кивнув головою.

— Тоді ви нас зрозумієте.

— І ще одне запитання. Чи не маєте ви хоч якоїсь гадки, куди б він міг податися?

— Розгорніть карту, — відказав містер Гікок. — Тицьніть пальцем куди попало, — може, він якраз там.

*

Було вже надвечір, і чоловіка за кермом — уже немолодого торговельного агента, що його назвемо тут містер Белл, — змагала втома. Йому хотілося спинитись і трохи здрімнути. Та їхати лишилося всього сто миль — до Омахи, штат Небраска, де містилось правління великої м'ясоконсервної компанії, в якій він працював. Правила компанії забороняють роз'їзним агентам підвозити подорожніх, але містер Белл частенько нехтував цей припис, а надто коли йому ставало нудно й хилило на сон. Отож і тепер, забачивши край дороги двох молодиків, він одразу ж натиснув на гальма.

Вони справляли враження «пристойних хлопців». Вищий на зріст, хлопчина міцної будови, з коротко підстриженим рудуватим чубом і приємною усмішкою, поводився дуже чемно. Його товариш, «такий собі коротун», що тримав в одній руці гармонійку, а в другій розбухлу валізу, теж видавався «цілком симпатичним», хоча й трохи соромливим. У кожному разі, містер Белл, і гадки не маючи про наміри своїх пасажирів — задушити його поясом і, забравши машину й гроші, покинути мертвого серед прерії, — зрадів, що тепер буде з ким поговорити й розвіяти дрімоту.

Він одрекомендувався, тоді спитав, як звуть їх. Чемний молодик, що сів поруч нього, назвався Діком.

— А це Перрі, — сказав він, підморгнувши товаришеві, що вмостився позаду.

— Ну що ж, хлопці, я можу довезти вас до Омахи.

— Дуже вдячні, сер, — мовив Дік. — Нам туди й треба. Може, знайдемо там роботу.

А якої роботи вони шукають? Містер Белл подумав, що міг би їм посприяти. Дік відказав:

— Я першокласний фарбар автомобілів, а також механік. Заробляв завжди дай боже. Ми з дружком оце щойно з Мексіки. Думали там осісти. Та вони, хай їм біс, таку мізерію платять, що білій людині аж ніяк не прожити.

А, з Мексіки… Містер Белл пояснив, що колись провів у Куернаваці свій медовий місяць.

— Усе хотіли якось ще туди поїхати. Та коли в тебе п'ятеро дітей, не дуже помандруєш.

У Перрі, як він згадував потім, майнула думка: «П'ятеро дітей — ой, як погано!» Слухаючи самовдоволене Дікове патякання про його «любовні перемоги» в Мексіці, він думав, як усе це «не по-людському, бездушно» — вихвалятися перед людиною, котру збираєшся вбити, котра за десять хвилин має померти. Звісно, коли все вийде так, як замислили вони з Діком. А чого б не вийшло? Нагода чудова — саме такої вони чекали вже три дні, мандруючи попутними машинами з Каліфорнії до Невади, а тоді через усю Неваду й Вайомінг до Небраски. Та підхожої жертви все не траплялося. Містер Белл був перший заможний з вигляду й самотній переїжджий, що підібрав їх на дорозі. Досі їх підвозили водії вантажних машин, солдати, навіть два негри, боксери-професіонали, що їхали блідо-ліловим «кадилаком». А от містер Белл — це саме те, що їм потрібно. Перрі засунув руку в кишеню своєї шкіряної штормівки. Там лежав флакончик з таблетками аспірину й чималий, з кулак завбільшки, камінь з гострими краями, загорнутий у жовту ковбойську хустинку. Тоді розстебнув пояс — оздоблений бірюзою індіанський плетений пасок із сріблястою пряжкою, — зняв його і, скрутивши кільцем, поклав на коліна. Він чекав. Дивився на прерію обабіч дороги, награвав на гармонійці і чекав, коли Дік скаже умовну фразу: «Гей, Перрі, дай-но сірника». По тому Дік мав перехопити кермо, а Перрі — торохнути містера Белла загорнутим у хусточку каменем, «розчерепити йому голову». А тоді вже, звернувши на якусь глуху бічну дорогу, вони збиралися пустити в діло пасок з бірюзовими намистинами.

Тим часом Дік і приречений на смерть торговельний агент розповідали один одному непристойні анекдоти. Їхні веселощі дратували Перрі, особливо уривистий, схожий на гавкання сміх містера Белла; майже так само сміявся Текс Джон Сміт, батько Перрі. Від згадки про батька нерви його ще дужче напружились, заломило в скронях, біль пронизав коліна. Він розжував три таблетки аспірину й проковтнув, нічим не запивши. О боже! Якщо Дік і далі «тягтиме гуму», він просто не витримає — або виблює, або ж зомліє… Надворі смеркалося, дорога була пряма, ніде ні оселі, ні душі живої, тільки гола зимова прерія, похмура, мов іржава бляха. Ну, час уже, час! Перрі втупився поглядом у Діка, наче хотів передати йому свою думку, та, побачивши, як сіпається в нього повіка, а на верхній губі проступають росинки поту, зрозумів, що той і сам дійшов такого рішення.

Одначе, коли Дік заговорив знову, то був лише ще один анекдот.

— А знаєте, що спільного між убиральнею і кладовищем? — Він вишкірився. — Не знаєте?

— Ні.

— Як уже треба туди, то треба! Містер Белл зайшовся реготом.

— Гей, Перрі, дай-но сірника!

Але тієї миті, коли Перрі вже заніс руку з каменем, сталося щось незбагненне, «якесь бісове чудо», казав він згодом. Тим чудом була несподівана поява ще одного подорожнього — солдата-негра, що стояв край шосе, піднявши руку. Добросердий торговельний агент одразу ж загальмував.

— Ну й сміхота, — сказав він, поки його рятівник біг до машини. — «Як уже треба, то треба!»

*

16 грудня 1959 року. Місто Лас-Вегас у штаті Невада. Час і негода стерли перші дві літери напису на збляклій, покривленій вивісці, й тепер на ній ледь видніло трохи загадкове слово «тель». Та й сам будинок являв собою, як написав Гарольд Най у службовому звіті до КБР, «брудну, занедбану пустку, найгірший зразок дешевого готелю, чи, точніше, мебльованих кімнат». У так званому вестибюлі не було жодних меблів, крім грубо збитої конторки, за якою ніхто не сидів, та ще шаплика з величезним, футів на шість, кактусом.

Детектив кілька разів плеснув у долоні.

— Іду! — обізвався нарешті голос, що належав жінці, проте дуже мало скидався на жіночий.

Та минуло ще п'ять хвилин, поки з'явилася та жінка. На ній був засмальцьований халат і позолочені сандалети на високих підборах. У ріденьких жовтих косах стриміли папільйотки. Широке вилицювате обличчя вкривав шар пудри та рум'ян. У руках вона тримала бляшанку консервованого пива. Від жінки тхнуло пивом, тютюном і лаком для нігтів. Їй було сімдесят чотири роки, але, як визначив Най, «виглядала вона молодшою — так днів, може, на десять».

Вона пильно оглянула детектива, його чепурний коричневий костюм і такого ж кольору капелюх з вузькими крисами. Коли він показав свій поліцейський жетон, уста її розтулилися в посмішці, і Най побачив два ряди штучних зубів.

— Еге ж, я так і подумала, — сказала вона. — Гаразд, я слухаю.

Най показав їй фотографію Річарда Гікока.

— Цього типа знаєте?

— Ні, — буркнула вона.

— А цього?

— Еге ж… Спинявся в мене разів зо два. Але тепер його тут нема. Вже другий місяць, як вибрався. Дати реєстраційну книгу?

Най сперся на конторку й спостерігав, як господиня веде довгим налакованим нігтем по колонці прізвищ, надряпаних олівцем. Лас-Вегас був перший з трьох пунктів, куди його відрядило начальство. Усі три мали певне відношення до Перрі Сміта. Крім Лас-Вегаса, Най мав відвідати Ріно, де сподівався розшукати Смітового батька, і Сан-Франціско, де жила Смітова сестра. Він планував собі опитати цих родичів та й узагалі всіх, хто знав би хоч приблизно, куди міг податися Сміт, проте головне його завдання було зайти в контакт з місцевими властями. Так, прибувши до Лас-Вегаса, він ознайомив із справою Клаттерів лейтенанта Б. Дж. Гендлона, начальника розшукного відділу тамтешньої поліції. Після цього лейтенант видав письмове розпорядження, що зобов'язувало всіх поліційних службовців чатувати на Гікока й Сміта, «розшукуваних канзаською поліцією у зв'язку з порушенням умов дострокового звільнення; є припущення, що вони подорожують машиною «шевроле» зразка 1949 року з канзаським номером Дж — 58269; можливо, озброєні й, отже, небезпечні». Крім того, Гендлон виділив одного місцевого детектива допомогти Наєві «потрусити ломбарди». Разом з лас-вегаським детективом Най переглянув усі заставні квитанції за останній місяць. Зокрема, він сподівався натрапити на транзисторний приймач «Зеніт», що його, як гадали, вкрадено в будинку Клаттерів у ніч злочину, але пошуки нічого не дали. Щоправда, один оцінювач пригадав Сміта («Він уже років десять до нас вчащає») і знайшов квитанцію на ведмежу шкуру, заставлену в перших числах листопада. Саме з тієї квитанції Най і дізнався про адресу мебльованих кімнат.

— Записався тридцятого жовтня, — сказала господиня. — Вибув одинадцятого листопада.

Най поглянув на Смітів підпис. Цей химерний, кучерявий розчерк здивував його. Як видно, господиня помітила це, бо сказала:

— Еге ж… А послухали б ви, як він говорить. Слова, все якісь вигадливі, та ще й так поважно — ледве рота розтуляє. Ну чисто мов яка велика персона. А навіщо він вам, той малий поганець? Що він такого вчинив?

— Порушив умови дострокового звільнення.

— Еге ж! І через це ви прителіпалися сюди аж із Канзасу. Ну, нехай я дурна, то вже повірю вам. Але ви хоч іншим цього не кажіть. — Вона допила своє пиво й замислено крутила порожню бляшанку в ластатих руках з набряклими венами. — Та хоч би там що, а то напевне не бозна-яке діло. Де там йому! Не було ще людини, якій би я не склала справжньої ціни. А цей — просто малий поганець. Як він улещував мене, щоб не платити за останній тиждень!.. — Вона аж засміялася, згадавши про ті нісенітні намагання.

Детектив запитав, скільки коштувала кімната.

— Як і всі. Дев'ять доларів за тиждень. Плюс п'ятдесят центів застава за ключ. Тільки готівкою і тільки наперед.

— А чим він займався, коли тут жив? Чи є в нього друзі? — спитав Най.

— Ви що, гадаєте, я пильную кожного злидня, який у мене живе? — одрубала господиня. — Дуже вони мені потрібні, ці халамидники! У мене зять хіба ж така персона… — Тоді сказала: — Ні, нема в нього ніяких друзів. Принаймні я ніколи не бачила, щоб він з кимось водився. Останнім разом, коли був тут, то все чепурив свою тарадайку, вона отам на вулиці стояла. Старезний такий «форд» — ще чи не з тих часів, коли його самого на світі не було. То він заходився його фарбувати. Дах зробив чорний, а боки сріблясті. А тоді написав на шибі: «Продається». Спинився був якийсь дурень, то, я чула, давав йому сорок доларів — якраз на сорок більше, ніж та машина коштувала. А він правив не менш як дев'яносто. Казав, потрібні гроші на автобусний квиток. Уже перед тим, як пін виїхав, її нібито купив якийсь негр.

— Він казав, що йому потрібні гроші на автобусний квиток? А ви не знаєте, куди він збирався їхати?

Господиня вклала в уста сигарету й міцно стулила їх, не спускаючи очей з детектива.

— Давайте по щирості. Грішми тут пахне? Винагородою?.. — Вона чекала відповіді, та, не почувши її, як видно, подумки зважила всі «за» й «проти» і визнала за краще говорити далі. — Бо здається мені, хоч би куди він подався, це ненадовго. І, мабуть, думав ще вернутися сюди. Отож, гадаю, він не сьогодні-завтра може появитися. — Вона кивнула в глибину будинку. — Ходім, я покажу вам чому.

Сходи. Похмурі коридори. Най вдихав сморід, у кожному коридорі свій: карболовий дух убиральні, винний перегар, застояний сигарний дим. За одними дверима якийсь п'яний пожилець репетував і щось виспівував чи то з радощів, чи, може, з горя.

— Ану вгамуйся, бісове поріддя! Заткни свою пельку, п то враз вилетиш у мене звідси!.. — крикнула господиня. — Сюди, — мовила до Ная, заводячи його до темної комори, і ввімкнула світло. — Онде, бачите — коробка. Він просив уберегти її, доки повернеться.

То була чимала картонна коробка, незагорнута, але обв'язана мотузкою. Нагорі був застережний напис олівцем, щось на зразок єгипетського заклинання: «Не чіпати! Власність Перрі Е. Сміта! Не чіпати!»

Най розв'язав мотузку, розчаровано відзначивши про себе, що вузол не такий, яким убивці зв'язували Клаттерів. Тоді підняв стулки, і з коробки виліз тарган. Господиня роздушила його своєю позолоченою сандалетою.

— Еге! — вигукнула вона, стежачи, як Най обережно виймає і неквапливо оглядає Смітове добро. — Ач злодюга! Це ж мій рушник!

На додачу до рушника скрупульозний Най занотував у своєму записнику: «Брудна подушечка з написом «На спомин про Гонолулу»; рожеве дитяче укривало; штани військового зразка; алюмінієва сковорідка…» Серед інших речей у коробці була ще тека, повна фотографій, повирізуваних із спортивних журналів (важкоатлетичні вправи, виконувані спітнілими важкоатлетами), а також своєрідна аптечка в коробці від черевиків: різні засоби для зміцнення ясен і сила-силенна аспірину — не менш як десяток флаконів, декотрі вже порожні.

— Мотлох, — зауважила господиня. — Хоч зараз усе на смітник.

Здобич і справді була нікчемна, навіть для доскіпливого детектива. А проте Най почував себе задоволеним, бо всі ті речі — і засоби для зміцнення ясен, і засмальцьована подушечка «на спомин про Гонолулу» — давали йому певніше уявлення про їхнього власника та про його самотнє безрадісне життя.

Другого дня, уже в Ріно, готуючи офіційний звіт, Най записав:

«О 9.00 зустрівся з м-ром Біллом Дрісколлом, головним кримінальним інспектором округи Вуошу, Ріно, штат Не-вада. Коротко ознайомивши м-ра Дрісколла з обставинами даної справи, передав йому фотографії, відбитки пальців та ордери на арешт Гікока й Сміта.

О 10. 30 мав зустріч із сержантом Ейбом Ферроу з розшукного відділу місцевої поліції. Разом переглянули поліційну картотеку. Ні Сміт, ні Гікок у ній не зареєстровані. Перевіркою заставних квитанцій ніяких слідів зниклого радіоприймача не виявлено. Дано відповідні вказівки на той випадок, якщо приймач буде принесено в заставу до котрогось ломбарду в Ріно. Показував фотографії Сміта й Гікока в кожному ломбарді міста і особисто перевірив квитанції з метою виявлення приймача. Службовці ломбардів упізнали Сміта, але ніяких інших відомостей дати не могли».

Так минув ранок. А пополудні Най заходився розшукувати Текса Джона Сміта. Та в першому ж місці, куди він звернувся, — на пошті, — службовець у віконці «до запитання» сказав йому, що шукати «цього суб'єкта» — марна праця, принаймні в Неваді, бо він виїхав ще в серпні й тепер живе на Алясці, десь в околицях Серкл-Сіті. В кожному разі, пошту йому пересилають туди.

— Е, не так воно просто! — сказав службовець у відповідь на прохання Ная розповісти про Сміта-старшого. — То чолов'яга химерний, мов з якогось роману. Він називає себе Самотнім Вовком. Навіть і пошту йому здебільшого так адресують — «Самотньому Вовкові»… Ні, листів він отримує небагато, а от усіляких проспектів і рекламних брошур — цілі паки. Просто диво, скільки людей виписують цей мотлох — мабуть, аби лиш одержувати якусь пошту… Скільки років? Та так десь із шістдесят. Одягається по-західному — ковбойські чоботи, високий крислатий капелюх. Він казав мені, що колись виступав у родео. Ми з ним, було, чимало розмовляли. Останні кілька років він заходив сюди майже щодня. Час від часу десь зникав, на місяць чи біля того, — потім завжди казав, що їздив шукати золото. А оце в серпні прийшов до мене один молодик. Сказав, що шукає свого батька, Текса Джона Сміта, то чи не знаю я, де він може бути. З вигляду на батька аж ніяк не схожий: Вовк, той тонкогубий, типовий ірландець, а цей хлопчина скидався більше на індіанця — волосся чорне, мов вакса, і очі до масті. Аж коли другого ранку з'являється Вовк і каже: так, син повернувся з армії, і вони разом їдуть на Аляску. Він там не раз бував. Здається, навіть мав якийсь готель чи щось ніби мисливський заїзд. А тепер сказав, що їде туди знову, десь років на два. Ні, відтоді я його більше не бачив, ні його самого, ані того хлопця.

*

Ішов дощ. Злива. Лило мов з відра. Дік біг чимдуж. Перрі — за ним, але не так швидко: ноги його були коротші, та й валіза добре заважала. І коли він добіг до якогось сарая, що стояв край шосе, Дік давно вже був там.

Залишивши Омаху, де вони переночували в притулку Армії спасіння, Дік і Перрі доїхали попутним ваговозом до Айови. Та останні кілька годин довелося йти пішки. Дощ почався, коли вони пройшли шістнадцять миль на північ від невеликого айовського містечка Тенвілла.

У сараї було темно.

— Діку, де ти? — спитав Перрі.

— Тут, — озвався Дік, лежачи на сіні.

Змоклий до рубця, увесь тремтячи, Перрі повалився поряд.

— Я так змерз, — мовив він, зариваючись у сіно, — так змерз, що ладен, аби все це зайнялося і я згорів би живцем.

До того ж він був голодний. Просто помирав з голоду. Минулого вечора вони з'їли по тарілці супу Армії спасіння, а зранку ще не мали в роті нічого, крім кількох шоколадних батончиків та жувальної гумки, що їх Дік поцупив з прилавка в одній аптеці-закусочній.

— Шоколад ще є? — спитав Перрі.

Шоколаду не було, зате лишився ще пакетик жувальної гумки. Вони поділили його порівну, й кожному дісталося по дві з половиною палички «М'ятної», Дікової улюбленої (Перрі віддавав перевагу «Фруктовій»).

Дошкуляло безгрішшя. Вони не мали ані цента, і зрештою Дік розважив, що їм треба повернутися до Канзас-Сіті.

— Божевільна вигадка, — сказав Перрі, коли Дік уперше заговорив про це. — Тобі треба лікуватися.

І ось тепер, скулившись на сіні в холодному темному сараї і чуючи, як надворі періщить холодний дощ, вони знову завели суперечку. Повертатися до Канзас-Сіті небезпечно, доводив Перрі, бо Діка, мовляв, уже напевне розшукують за порушення умов дострокового звільнення, — та й «добре, коли тільки за це». Але переконати Діка було неможливо. Він і далі твердив, що Канзас-Сіті — саме те місто, де йому напевне пощастить «настругати добру купу липи».

— Авжеж, я знаю, що нам треба стерегтися. Ордера на арешт вони, звісно, вже мають. Ще за ті папери. Та ми обернемося швидко. Вистачить одного дня. Якщо хапнемо добрий гріш, можна буде податися й до Флоріди. Проведемо різдво в Майямі. А сподобається — і до весни там поживем.

Але Перрі жував гумку, трусився з холоду й похмуро мовчав.

— Що з тобою, голубе? — спитав Дік. — Ти знов про оте? Може, годі вже, хай йому чорт! Ніколи вони на нас не подумають. Ніколи.

— А що як ти помиляєшся? — відказав Перрі. — Тоді нам одна дорога — в «закуток».

Досі жоден з них не згадував про найвищу міру покарання в штаті Канзас — про шибеницю, про смерть у «закутку», як називали в'язні канзаської тюрми сарай, обладнаний усім необхідним для смертної кари. Дік сказав:

— Жартівник. З тобою помреш зо сміху.

Він чиркнув сірником, щоб закурити сигарету, але те, що він побачив при спалаху сірника, миттю зірвало його з місця, і він кинувся в протилежний кінець сарая, до коров'ячого стійла. Там стояла машина — чорно-білий «шевроле» зразка 1956 року. Ключ був на місці.

*

Дьюї вирішив приховати від громадськості те, що в справі Клаттерів відбулося докорінне зрушення. Мотивуючи своє рішення, він сказав:

— Пам'ятайте — цілком можливо, що ці двоє не винні. То була надто вагома обставина, щоб нехтувати нею.

Флойд Веллз міг просто вигадати всю оту історію — в'язні нерідко вдавалися до таких побрехеньок, сподіваючись зажити ласки в тюремного начальства чи привернути до себе увагу. Та коли б навіть кожне Веллзове слово було святою правдою, Дьюї та його помічники ще не розкопали жодного «доказу для суду». Все, що вони виявили, можна було витлумачити як цілком імовірний, хоча й винятковий, збіг обставин. Так, Сміт їздив до Канзасу навідати свого приятеля Гікока; так, Гікок мав рушницю того самого калібру, що й та, яка була знаряддям убивства; так, підозрювані підготували собі фальшиве алібі на ніч 14 листопада, — але все це ще не доводило, що саме вони вбили Клаттерів.

— І все ж ми певні, що це вони. Ми всі так думаємо. Бо інакше не зчинили б тривоги по сімнадцяти штатах — від Арканзасу до Орегону. Але майте на увазі: можливо, мине кілька років, доки ми їх зловимо. Вони могли розлучитися. Або й виїхати за кордон. Могли податися на Аляску — а там загубитись неважко. І що довше вони гулятимуть на волі, то менше доказів ми матимем. Сказати правду, в нас їх поки що зовсім обмаль. І якби ми завтра злапали цих сучих синів, то не змогли б нічого довести.

Дьюї не перебільшував. Крім двох слідів підошов — з ромбічним рифленням і з двома круглими вічками, — убивці не залишили жодного доказу. А що вони так пильно стереглися, то напевне давно вже позбулися того взуття. І радіоприймача теж — коли припустити, що саме вони його вкрали, в чому Дьюї й досі сумнівався. Це здавалось йому «сміховинно несумісним» з розмахом злочину й очевидною вправністю злочинців. Неймовірно, щоб люди, які прийшли в дім, сподіваючись знайти напакований грішми сейф, вирішили вбити чотирьох чоловік задля якоїсь жменьки доларів і транзисторного приймачика.

— Без їхнього зізнання нам ніколи не домогтись обвинувального вироку, — сказав він. — Така моя думка. Ось чому нам треба бути вкрай обережними. Вони гадають, що замели всі сліди. Нехай, це нам на руку. Чим безпечніше вони себе почуватимуть, тим скоріше ми їх накриємо.

Тим часом за сім миль на захід, у Голкомбі, ніхто й сном-духом не відав про наближення великих подій. Почасти тому, що віднедавна трагічна загибель Клаттерів була забороненою темою в обох головних осередках чуток — у поштовій конторі й «Гартменовому кафе».

— Щодо мене, то я не хочу більше й слова про це чути, — заявила місіс Гартмен. — Я сказала: далі так не можна. Підозрювати одне одного, залякувати до смерті. Отож щоб усі знали: кому хочеться про це говорити, нехай сюди не потикається.

Таку ж непохитну позицію зайняла і Мерт Клер.

— Люди приходять купити на п'ять центів марок і думають, що це дає їм право стовбичити тут по три години й вивертати весь підспідок Клаттерів. Та й іншим кісточки перемивати. Справжнісінький гадючник! А я не маю часу слухати плітки. Я тут на державній службі…

*

Година була рання, ще не минуло й дев'ятої, і Перрі зайшов до пральні самообслуговування перший. Він відімкнув валізу, витяг звідти купу брудних трусів, шкарпеток та сорочок (своїх і Дікових), заклав їх в автомат і вкинув в отвір замість монети олов'яне кружальце з тих, що ними з лишком забезпечився в Мексіці.

Перрі добре орієнтувався ь таких закладах, бо відвідував їх часто й охоче — звичайно він «спочивав душею», сидячи й спостерігаючи, як білизна стає чистою. Але не сьогодні. Йому не давали спокою лихі передчуття. Незважаючи на всі його застереження, Дік таки наполіг на своєму. І ось вони знову в Канзас-Сіті — злидарі злидарями, та ще й на краденій машині! Цілу ніч вони гнали айовський «шевроле» крізь дощ, лише двічі спинившись підзаправитись бензином; обидва рази — з чужих машин, що стояли на безлюдних вулицях сплячих містечок. (То була робота Перрі. «Я в цьому ділі неперевершений мастак, — казав він. — Урізок гумового шланга — моя транзитна картка»). Діставшись на світанку Канзас-Сіті, мандрівники передусім поїхали до аеропорту, де в чоловічій убиральні вмилися, поголились і почистили зуби. А за дві години, трохи подрімавши в залі чекання, приїхали назад до міста. Дік залишив товариша біля пральні, пообіцявши вернутися через годину.

Забравши з автомата чисту й суху білизну, Перрі поскладав її назад у валізу. Був уже початок одинадцятої. Дік, що, мабуть, десь там «стругав липу», спізнювався. Перрі сів його чекати, уподобавши лаву, де на віддалі простягнутої руки лежала жіноча сумка. У нього аж руки свербіли туди залізти, але вигляд власниці, найдебелішої з кількох жінок, що прийшли прати білизну, відстрашив його. Колись, ще як був вуличним хлопчаком у Сан-Франціско, він у парі з одним китайчам («Як це його звали? Томмі Чен? Томмі Лі?») «шарудів по сумочках». Перрі любив згадувати про деякі їхні витівки, це його тішило.

«Одного разу ми підкралися до старої такої пані, зовсім старої, і Томмі схопив її сумочку. Та стара вчепилася в неї і не пускала. Він до себе чимдуж тягне, а вона до себе. Тоді побачила мене та й каже: «Ану поможи мені! Поможи!» А я їй: «Дзуськи, пані, я йому помагаю!» — та як смикну! Вона аж перекинулась. А в тій сумочці всього дев'яносто центів було, я добре запам'ятав. Ми пішли в китайський ресторанчик і проїли їх».

Відтоді мало що змінилося. Перрі став на двадцять з чимось років старший і на сотню фунтів важчий, але із скрути так і не вибився. Він і досі був вуличним хлопчиськом і жив на крадені гроші (подумати тільки — і це з його розумом та здібностями!).

Він раз у раз поглядав на стінний годинник. О пів на одинадцяту його охопила тривога, а під одинадцяту ноги його аж судомило з болю — певна ознака того, що він починає панікувати, «пускати бульки». Перрі зжував таблетку аспірину й намагався відігнати геть — чи хоч би пригасити — напрочуд виразні страхітливі видіння, що низкою перебігали в його свідомості: ось Дік у руках охоронців закону, спійманий на гарячому з липовим чеком чи, може, затриманий за якесь дрібне порушення правил вуличного руху (а машина, виявляється, крадена!). Цілком імовірно, що саме в цю мить Дік сидить в оточенні злющих детективів. І розмова йде не про дрібниці — не про чеки чи вкрадені машини. Убивство — ось тема цієї розмови, бо хоч як був певен Дік, що ніхто на них не подумає, а таки подумали. І ось уже повна машина полісменів керує до пральні.

Та ні, це вже він казна-що собі уявив! Дік ніколи такого не зробить — не розв'яже язика. Скільки-бо разів він повторював: «Хай мене хоч убивають — однаково нічого не скажу». Дік, звісно, «дзвонар», і його хвалена залізна витримка, як упевнився Перрі, виявлялася лише тоді, коли він був господарем становища. І раптом Перрі спала на думку інша, не така страшна причина Дікового спізнення. Можливо, він поїхав навідати батьків. Це теж було ризиковано, але Дік шанував їх — принаймні сам так казав. Минулої ночі, коли вони їхали крізь зливу, він признався Перрі:

— Страх як хочеться побачити своїх. Вони й слова нікому не скажуть. Цебто не повідомлять наглядача і взагалі не зроблять нічого такого, що могло б нам зашкодити. Тільки соромно мені. Боюся, що скаже мати. Про оті чеки й про нашу втечу. От коли б можна було їм подзвонити, дізнатись, як вони живуть…

Та це було неможливо, бо Гікоки не мали вдома телефону; інакше Перрі й сам подзвонив би, спитав, чи не там Дік.

Минуло ще кілька хвилин, і ним знову заволоділа тривога; ні, Діка таки напевне заарештовано. Біль обпік ноги, пішов по всьому тілу, і від брудних випарів пральні Перрі враз занудило. Він підхопився з місця й вискочив на вулицю. Стояв край тротуару, і його вивертало, «мов з перепою». Канзас-Сіті! Чи не казав він, що в Канзас-Сіті їх спіткає нещастя, чи не благав Діка не їхати сюди? Тепер Дік уже, мабуть, шкодує, що не послухався його. І раптом Перрі подумав: а як же він сам? З кількома центами й жменею олов'янок у кишені? Куди податися? Хто йому допоможе? Бобо? Де там у біса! А от її чоловік міг би. Коли б Фред Джонсон жив власним розумом, він ще тоді допоміг би Перрі достроково звільнитися, гарантувавши йому роботу після тюрми. Та Бобо цього не дозволила: мовляв, нічого, крім зайвих прикрощів, це не дасть, а то ще й на небезпеку наразить. Так-таки й в листі до Перрі написала. Дарма, колись він поквитається з нею, розкаже їй, на що він здатний, детально змалює всі ті речі, що їх може заподіяти таким, як вона, шановним людям, забезпеченим і самовдоволеним, достоту як Бобо. Атож, нехай дізнається, що з ним жарти погані, а він дивитиметься на її очі. Мабуть, варто поїхати задля цього в Денвер. Так він і зробить — поїде в Денвер, до Джонсонів. Фред Джонсон допоможе йому почати життя наново, змушений буде допомогти, бо інакше довіку його не здихається. Цієї миті до нього підійшов Дік.

— Гей, Перрі, — мовив він. — Тобі погано?

Діків голос вплинув на Перрі, мов добряча доза сильного наркотику, збудивши в ньому вир суперечливих почуттів: напруження й полегкість, лють і приязнь. Стиснувши кулаки, він підступив до Діка.

— Сучий ти син!..

Дік вищирив зуби й сказав:

— Гайда. Можемо знову підхарчитися.

— Не обійшлося без пояснень та вибачень: Дік належним чином відбув їх, коли вони з Перрі засіли в «Орлі» — улюбленому Діковому ресторанчику в Канзас-Сіті.

— Ти вже даруй мені, голубе. Я знав, що на тебе корчі нападуть. Що ти подумаєш, ніби я вже у фараонів. Але мені так повелося, що гріх було спинитись.

Він пояснив, що, залишивши Перрі, подався до Марклового гаража, де колись працював: сподівався знайти там якісь номери, щоб поставити на вкрадений «шевроле» замість небезпечних айовських.

— Ніхто й не побачив, як я прийшов і як пішов. Той Маркл завжди мав неабиякий зиск з розбитих машин. Прокрався я на задвірок, аж глядь — так і є, стоїть потрощений «де сото» з канзаськими номерами. Як ти думаєш, де вони тепер? На нашому «шевролику», друже!

Зробивши цю заміну, Дік викинув айовські номери в каналізацію. Тоді спинився біля бензозаправної станції, де працював один його приятель, колишній однокласник, якого звали Стів, і умовив того розміняти готівкою чек на п'ятдесят доларів. Досі він ніколи «не обкрадав своїх». Та пусте, більше він Стіва не побачить, бо цього ж таки вечора розпрощається з Канзас-Сіті, тепер уже назавжди. То чом би й не «потрусити» декого з давніх знайомих? Маючи це на думці, Дік навідав ще одного товариша по школі, що працював продавцем в аптеці. Після цього прибуток його зріс до сімдесяти п'яти доларів.

— А до вечора заокруглимо до двох сотень. Я вже намітив, куди нам зробити візити. Шість чи сім місць. А почнемо тут-таки. — Він мав на увазі «Орел», де його знали всі, від офіціантів до бармена, й приязнопрозивали Маринадом (то була його улюблена страва). — А потім — до Флорідн! То як, голубе? Чи я тобі не обіцяв, що ми святкуватиме різдво у Майямі, як усі мільйонери?

*

Майямі-Біч, Оушен-драйв, 335 — така адреса готелю «Сомерсет», невеликого квадратного будинку з погано побіленими стінами в синявих патьоках і з синявим рекламним написом: «Вільні кімнати. Найнижчі ціни. Комфортабельний пляж. Свіже морське повітря». Він стоїть у довгому ряду таких самих невеликих поштукатурених готелів, що вишикувалися вздовж невеселої білої вулиці. У грудні 1959 року його «комфортабельний пляж» являв собою піщану смужку позад будинку, з двома парасолями, встромленими в пісок. Один був рожевий, з написом: «У нас подають морозиво Валентайн». Того різдвяного полудня коло нього розташувалося четверо жінок, і транзисторний радіоприймач потішав їх серенадами. Під другим парасолем — голубим, що закликав: «Засмагайте з кремом Коппертон!» — примостилися Дік і Перрі. Вони вже п'ять днів мешкали в «Сомерсеті», наймаючи кімнату на двох за вісімнадцять доларів на тиждень.

— Ти навіть не поздоровив мене з різдвом, — мовив Перрі.

— З різдвом тебе, голубе! І з Новим роком!

Дік був у плавках, а Перрі, так само, як і в Акапулько, не схотів показувати свої покалічені ноги, щоб іншим «не було бридко», й сидів одягнений, навіть не роззувся. А втім, настрій у нього був непоганий і, поки Дік робив стойки на голові, намагаючись привернути увагу дам під рожевим парасолем, він узявся читати «Майямі геральд». Розгорнувши газету, він натрапив на статтю, що цілком захопила його. В ній розповідалося про вбивство цілої сім'ї в штаті Флоріда: містера Кліффорда Уокера, його дружини та двох їхніх дітей — чотирирічного хлопчика й дворічної дівчинки. Їх не позв'язували, не позатуляли роти, проте всіх чотирьох убито пострілами в голову з гвинтівки 22-го калібру. Цей загадковий, нічим не вмотивований злочин вчинено в суботню ніч 19 грудня в будинку Уокерів, на фермі поблизу Таллахассі.

Перрі урвав Дікові вправи і, прочитавши йому статтю, запитав:

— Де ми ночували минулої суботи?

— Чи не в Таллахассі?

— От я тебе й питаю.

Дік напружив пам'ять. У четвер увечері вони вирушили в дорогу і, змінюючи один одного за кермом, проїхали з Канзасу через Міссурі й Арканзас аж до Луїзіани, де в п'ятницю вранці мусили спинитися, бо в машині згорів генератор (уживаний генератор, куплений у Шрівпорті, коштував їм двадцять два з половиною долари). Ніч з п'ятниці на суботу переспали в машині десь край дороги біля кордону Алабами й Флоріди. Наступного дня їхали вже не кваплячись і навіть дозволили собі деякі туристські розваги: відвідали розплідники алігаторів і гримучих змій, покаталися на човні із скляним дном по прозорому мальовничому озеру, а надвечір довго сиділи в придорожньому ресторані, ласуючи печеним омаром. Чудовий був день! Але в Таллахассі вони приїхали зовсім знесилені й вирішили там заночувати.

— Так, у Таллахассі, — сказав Дік.

— Неймовірно! — Перрі знову перебіг очима статтю в газеті. — А знаєш, я нітрохи не здивуюсь, коли виявиться, що це вчинив божевільний. Якийсь псих, що прочитав про отой випадок у Канзасі.

Не бажаючи слухати «знов про те саме», Дік гмукнув, знизав плечима й подався до води. Він спроквола ступав по вогкому піску, раз по раз нахиляючись, щоб підняти черепашку. Колись у дитинстві він страшенно заздрив одному сусідському хлопчикові, що поїхав на літо до моря й привіз звідти повну коробку черепашок. Дік так зненавидів його, що вкрав ті черепашки й одну по одній потрощив молотком. Він усе життя комусь заздрив і вважав за ворога кожного, ким йому самому хотілося б стати й хто мав те, чого прагнув він.

Узяти хоча б отого чоловіка, якого він бачив біля басейну в готелі «Фонтенбло». За кілька миль, оповиті серпанком гарячого повітря й мерехтливими блискітками моря, бовваніли вежки розкішних готелів — «Фонтенбло», «Іден-Рок», «Роні-Пласа». Другого дня в Майямі Дік запропонував Перрі піти подивитися на ті палаци. «Може, підчепимо собі по якійсь багатійці», — сказав він. Перрі вагався: йому здавалося, що всі дивитимуться на їхні штани кольору хакі й простенькі теніски. Та насправді їхня поява в стінах «Фонтенбло», серед чоловіків у строкатих шовкових шортах і жінок у норкових боа поверх купальних костюмів, не привернула нічиєї уваги. Незвані гості постояли у вестибюлі, потинялися по саду й спинилися біля плавального басейну. Отам Дік і побачив того чоловіка, приблизно однакових з ним років — так десь коло тридцяти, — що з вигляду міг бути «картярем чи адвокатом, а може, й чікагським гангстером». Та хоч ким би він був, а, як видно, скуштував усіх принад багатства й влади. Білява дівчина, схожа на Мерілін Монро, натирала його кремом для засмаги, а він мляво простягав винизану перснями руку до склянки з холодним апельсиновим соком. Усе це мало б належати йому, Дікові, але ніколи не належатиме. Чому цей сучий син має все, а він — нічого? За віщо стільки розкошів такому гладкому виродкові?.. Та дарма, з ножем у руці й він, Дік, має владу. Тож нехай отакі гладкі виродки стережуться, а то він випустить з них тельбухи… І все ж день для Діка був зіпсований. Через оту біляву красуню, що втирала крем для засмаги. «Ходімо звідси к бісу», — буркнув він до Перрі.

У повітрі бриніли різдвяні гімни, що лунали з транзистора чотирьох пляжниць, дивно контрастуючи з сонячним сяйвом та безугавним криком чайок. «Прославмо господа, прославмо господа!» — виспівував церковний хор, і ця врочиста мелодія розчулювала Перрі до сліз, що навертались йому на очі й після того, як музика змовкла. І, як звичайно в такі хвилини душевного зворушення, в нього виникла заворожлива думка про самогубство. У дитинстві він часто хотів накласти на себе руки, щоб покарати в такий спосіб батьків чи інших своїх напасників, але то були суто сентиментальні поривання. Та коли дійшов юнацьких літ, перспектива самогубства стала набирати дедалі реальніших обрисів. Адже саме так «розрубали вузол» Джіммі й Ферн. А останнім часом Перрі почало здаватися, що йому просто суджено вмерти саме такою смертю.

Так чи так, а він справді вважав, що йому ні до чого жити. Розвіялися мрії про сонячні острови, про закопане золото, про сховані у пломенисто-голубих глибинах моря скарби. Пішов у небуття і Перрі О'Парсонс — вигаданий славнозвісний співак, зірка естради й екрана, яким він майже серйозно думав колись стати. Перрі О'Парсонс умер, навіть не народившись. То чого ж тепер сподіватися? Вони з Діком ведуть гонку без фінішу, сяйнула в нього думка. От і тепер, не пробувши й тижня в Майямі, треба знов вирушати в дорогу. Дік, попрацювавши день у компанії «Ей-Бі-Сі», що обслуговувала автотуристів, заявив:

— Тут ще гірше, ніж у Мєксіці. Шістдесят п'ять центів за годину! Нема дурних. Я ще не негр.

Отож завтра, маючи в кишені усього двадцять сім доларів з тих, що придбали в Канзас-Сіті, вони знову пустяться кудись на захід — до Техасу, Невади, «куди очі світять».

Повернувся Дік, що встиг уже скупатись. Мокрий і засапаний, він долілиць упав на пісок.

— Ну, як вода?

— Чудова.

*

О п'ятій годині пополудні, хвилин за двадцять після того, як украдений «шевроле» в'їхав із невадської пустелі до Лас-Вегаса, його довгій подорожі настав кінець. Але перед тим Перрі ще встиг зайти на пошту й забрати пакунок, що його надіслав сам собі до запитання з Мексіки: велику картонну коробку, оцінену ним у сто доларів — зухвалу суму, яка набагато перевищувала справжню вартість її вмісту: бавовняних штанів, ношених сорочок, спідньої білизни й двох пар чобітків з металевими пряжками.

Чекаючи на Перрі біля пошти, Дік почував радісне піднесення. Він надумав таке, що напевне мало покласти край усім його знегодам і відкрити перед ним нові ясні обрії. Вирішив удати з себе офіцера авіації. Ця ідея давно полонила його, а Лас-Вегас був саме тим містом, де він вважав за найкраще її здійснити. Дік уже обрав собі офіцерське звання і прізвище, запозичивши його в одного колишнього знайомого — Трейсі Генда, що був свого часу начальником тюрми штату Канзас. Як капітан Трейсі Генд, убравшись у пошиту на замовлення форму, він «прогуляється по точках» — тобто по відкритих цілу добу казино, що низкою тягнуться вздовж одної з вулиць Лас-Вегаса. Жодного не промине і скрізь залишатиме «липу». Отак, розмінюючи на готівку нічого не варті чеки, він сподівався протягом доби хапнути тисячі три, а то й чотири доларів. Це була перша половина його задуму. А друга ось яка: «Прощавай, Перрі». Діка вже аж нудило від нього — від його гармонійки, безнастанних недуг, забобонів, від його тонкосльозих, мов у жінки, очей, від невдоволеного тихого голосу. Підозріливий, себелюбний, сварливий, Перрі скидався на осоружну дружину, що її несила далі терпіти, а позбутись можна лише в один спосіб: нишком утекти — і край.

Заглибившись у свої думки, Дік навіть не помітив патрульної машини, що, проїхавши повз нього, сповільнила швидкість і зайняла позицію для спостереження. Не помітив нічого й Перрі, що спускався з ґанку пошти зі своєю мексиканською коробкою на плечі, — ні самої машини, ні полісменів у ній.

Агенти Осі Пігфорд і Френсіс Маколі добре затямили всі одержані відомості, у тім числі й прикмети чорно-білого «шевроле» зразка 1956 року з канзаським номером Дж–16212. Від'їжджаючи від пошти, ні Перрі ні Дік і гадки не мали, що за ними вже слідкує поліція. Дік сидів за кермом, Перрі показував дорогу. Так вони поминули п'ять кварталів на північ, повернули ліворуч, тоді праворуч, проїхали ще чверть милі й спинилися перед хирлявою пальмою і побляклою від негоди вивіскою, на якій ледь видніло химерне слово «тель». — Тут? — запитав Дік.

І саме в ту мить, коли Перрі кивнув головою, поряд спинилася патрульна машина.

*

При розшукному відділі лас-вегаської міської тюрми є дві камери для допитів. Це однакові розміром кімнати, десять на дванадцять футів, з лампами денного світла й обшитими пластиком стінами. В кожній — легкий металевий стіл, такі самі складані стільці, електричне віяло під стелею, замасковані мікрофони й магнітофони, а в дверях — приховане спостережне вічко. У суботу, 2 січня 1960 року, на другу годину дня обидві камери було надано в розпорядження чотирьох канзаських детективів — вони самі обрали цей час для першої зустрічі з Гікоком і Смітом.

Незадовго до призначеної години вся четвірка з КБР — Гарольд Най, Рой Черч, Елвін Дьюї та Кларенс Данц — зібралася в коридорі під дверима камер. У Ная була підвищена температура.

— Почасти від грипу, але головним чином від хвилювання, — розповідав він згодом одному журналістові. — На той час я чекав у Лас-Вегасі вже два дні, бо вилетів першим же літаком, тільки-но ми в Топіці одержали звістку про арешт. Усі інші — Ел, Рой і Кларенс — їхали машиною, і то була пекельна подорож. Через погоду. Новий рік вони зустріли десь у заметеному снігом мотелі в Олбукерку. Ви б побачили їх, коли вони зрештою прибилися до Лас-Вегаса! Збадьорити їх могло тількі віскі та ще. добрі новини. А в мене було наготові й те і друге. Акт про передачу заарештованих нам було вже підписано. А головне, ми мали чоботи, обидві пари, і підошви їх — з круглими вічками й з ромбічним рифленням — точно збігалися з фотографіями слідів, знайдених у будинку Клаттерів. Ті чоботи були в коробці з усяким мотлохом, яку двоє друзів забрали з пошти перед самим фіналом. Я ще сказав Елові Дьюї: «А що, якби їх схопили на п'ять хвилин раніше?..» І все ж наша позиція була досить хитка, бо ніщо не держалося купи. Але, пригадую, коли ми стояли там, у коридорі, мене аж тіпало з гарячки й хвилювання, одначе я вірив в успіх. Та и усі ми вірили. Відчували, що от-от дізнаємося правду. Ми з Черчем мали витягти її з Гікока. А Сміта взяли на себе Ел і Данц. На той час я ще не бачив заарештованих, тільки оглянув їхні речі й оформив передачу. Гікока вперше побачив тоді, коли його ввели до камери для допитів. Я уявляв його собі більшим. Кремезнішим. Не таким кощавим хирляком, йому було двадцять вісім, але виглядав він на хлопчика. Худющий — аж боки позападали. Голуба сорочка, штани кольору хакі, білі шкарпетки, чорні черевики… Я подав йому руку. Долоня в нього була сухіша, ніж моя. Охайний, ввічливий, з приємним голосом і чіткою дикцією — цілком пристойний хлопчина. І усмішка така мила — а всміхався він на початку мало не за кожним словом… Я сказав:

«Містере Пкок, мене звуть Гарольд Най, а це містер Рой Черч. Ми спеціальні агенти Канзаського бюро розслідування, приїхали поговорити про порушення вами умов дострокового звільнення. Звичайно, ви не зобов'язані відповідати на наші запитання, і все, що ви скажете, може бути використане як доказ проти вас. Ви маєте беззастережне право на юридичний захист. Ми не будемо вдаватися ні до сили, ні до погроз, але й нічого вам не гарантуємо».

Він був абсолютно спокійний.

*

— Порядок я знаю, — сказав Дік. — Не вперше на допиті.

— Так от, містере Гікок…

— Звіть мене Дік.

— Так от, Діку, ми хотіли б поговорити про те, що ви робили, відколи вас звільнено. Як нам відомо, за цей час ви вчинили в Канзас-Сіті принаймні дві великі афери з чеками.

— Еге ж. Таки чимало липи настругав.

— А не пригадуєте, де саме?

Заарештований, видимо пишаючись своєю чудовою пам'яттю, перелічив назви та адреси двадцяти канзаських крамниць, кафе й гаражів, точно пригадав усі «покупки» й суми, на які виписував чеки.

— Цікаво б знати, Діку, чому всі ці люди приймали від вас чеки? В чім тут штука?

— Люди дурні — ото й уся штука.

— Чудово, Діку, — сказав Рой Черч. — Дуже дотепно. Але забудьмо на час про ті чеки. — Незважаючи на хрипкий, скреготливий голос і залізні кулаки, якими він розбиває цеглину (до речі, це його улюблений трюк), з першого погляду Черч здається декому таким собі добродушним коротуном, рожевощоким лисим дядечком. — Може б, ви, Діку, розказали нам трохи про своє життя, про батьків.

Заарештований почав згадувати. Одного разу, коли йому було років дев'ять чи десять, батька звалила хвороба, туляремія. Він слабував кілька місяців, і весь цей час сім'я жила тільки завдяки допомозі церковної парафії та милосердю сусідів («а то сконали б з голоду»). Коли ж не брати до уваги цього нещасливого періоду, жилося йому в дитинстві непогано.

— Великих грошей у нас ніколи не було, але й злиднів не знали, — розповідав Гікок. — Ходили завжди в чистому і їсти мали що. От тільки вдача в батька сувора. Не заспокоїться, було, доки не знайде мені якоїсь роботи. Та ми з ним ладнали непогано, до серйозних сварок не доходило. І між собою батьки ніколи не сварилися. Не пригадаю жодної сутички. Мати в мене золота. Та й батько хороший чолов'яга. По-моєму, вони робили для мене все, що могли…

Школа? Що ж, мабуть, він міг би стати більш ніж просто середнім учнем, коли б приділяв книжкам хоч частину того часу, який витрачав на спорт.

— Бейсбол. Футбол. Завжди в перших командах грав. Міг би після школи вступити до коледжу й мати стипендію як футболіст. Я хотів учитися на інженера, але самої стипендії для цього було замало. Не знаю, мені здавалося, що певніше буде, як я піду працювати.

Йому не минув ще двадцять перший, а він встиг попрацювати й колійником на залізниці, й водієм швидкої допомоги, й фарбарем машин, і автомеханіком, а до того ще й одружитися з шістнадцятирічною дівчиною.

— Керол. Батько її був священик. Він проти мене чортом дихав. Казав, що я цілковите ніщо. Перешкоджав як тільки міг. Та я за Керол аж гопки скакав. І досі заспокоїтись не можу. Вона чисто мов принцеса. Але ж… троє дітей. Хлопчики. Зарано нам було мати трьох. Може, якби ми не залізли в борги… якби я міг більше заробляти… Я пробував…

Він пробував щастя в азартній грі, почав шахрувати з чеками, красти. 1958 року суд округи Джонсон засудив його на п'ять років тюрми по звинуваченню в квартирній крадіжці. На той час він уже розлучився з Керол і оженився на іншій шістнадцятирічній дівчині.

— Лиха була, як відьма. І вона, і вся їхня родина. Вона взяла розлучення, поки я сидів. Та я й не нарікаю. У серпні я вийшов на волю і вирішив почати нове життя. Влаштувався на роботу в Олейті, жив з батьками, ночував удома. Одне слово, поводився зразково.

— До двадцятого листопада, — мовив Най.

Гікок, як видно, не зрозумів його.

— До того дня, коли ви перестали поводитись зразково й знову взялися до чеків. Чому?

Гікок зітхнув і сказав;

— Про це хоч книжку пиши. — Він попросив у Ная сигарету, прикурив від сірника, якого послужливо підніс йому Черч, і почав розповідати: — Перрі, цебто мій товаришок Перрі Сміт, вийшов достроково ще навесні. А потім, коли й мене випустили, прислав листа. На конверті був штемпель Айдахо. Він питав, чи не забув я про справу, яку ми не раз обмірковували. Про подорож до Мек-сіки. Ми хотіли поїхати в Акапулько — є там таке, — купити рибальського човна й давати його напрокат туристам.

— Щодо човна, — зауважив Най. — На які гроші ви думали його купити?

— От до цього ж я й веду, — сказав Гікок. — Бачите, Перрі написав мені, що в нього у Форт-Скотті є сестра. І нібито в тої сестри лежать для нього гроші. Кілька тисяч доларів. Нібито ті гроші був винен йому батько за якесь там продане на Алясці майно. То він збирався приїхати по них до Канзасу.

— І на ті гроші ви мали купити човна.

— Атож.

— Але з цього нічого не вийшло.

— Ось як усе було. Перрі приїхав десь через місяць. Я зустрів його на автобусній станції в Канзас-Сіті…

— Коли? — спитав Черч. — В який день?

— У четвер.

— А коли ви поїхали до Форт-Скотта?

— У суботу.

— Тобто чотирнадцятого листопада.

Гікокові очі насторожено спалахнули. Його, видимо, здивувало, звідки це Черч так точно знає число. Та збуджувати в нього підозру було ще рано, і детектив квапливо спитав:

— О котрій годині ви виїхали?

— Після обіду. Ми трохи опорядили мою машину, а потім зайшли перекусити до кафе «Вест-Сайд». Мабуть, десь близько третьої.

— Близько третьої… Смітова сестра чекала на вас?

— Ні. Розумієте, Перрі загубив її адресу. А телефону в неї не було.

— То як же ви думали знайти її?

— Довідатись на пошті.

— І довідались?

— Перрі ходив. Йому сказали, що вона переїхала. Нібито до Орегону. Але нової адреси не залишила.

— Уявляю собі ваше розчарування. Адже ви сподівались одержати такі великі гроші.

— Ну звісно… Ми ж уже твердо надумали їхати до Мексіки. Інакше я нізащо не поліз би в оту халепу з чеками. Але я сподівався… слухайте, я кажу щиру правду… Я думав, коли ми потрапимо в Мексіку й почнемо заробляти гроші, то я зможу розплатитися. За оті чеки.

Слово взяв Най.

— Стривайте, Діку… — Най невисокий на зріст, гарячкуватий, йому нелегко тримати себе в руках; язик у нього гострий і відвертий. — Я хотів би ще трохи спинитися на вашій поїздці до Форт-Скотта, — обережно почав він. — Коли ви дізналися, що Смітова сестра там уже не живе, як ви вчинили далі?

— Погуляли по місту. Випили пива. Тоді поїхали назад.

— Тобто додому?

— Ні. До Канзас-Сіті. Спинилися в заїзді «Зесто». З'їли по біфштексу. Потім подалися до Вишневого ряду.

Ні Най, ні Черч не знали, що таке Вишневий ряд.

— Ви жартуєте? — здивувався Гікок. — Та його ж знає кожен канзаський полісмен!

Коли обидва детективи підтвердили свою необізнаність, він пояснив, що це паркова алея, де завжди прогулюються «професіоналки». Тоді додав:

— Але чимало й аматорок. Медсестри, секретарки. Мені там не раз добряче щастило.

— Ну, а того вечора як? Пощастило?

— Не сказав би. Довелося підчепити по звичайній шльондрі.

— Як їх звали?

— Мілдред… А другу, ту, що була з Перрі, здається, Джоан.

— Опишіть їх.

— Мабуть, вони були сестри. Обидві біляві. Пухкенькі… Я не дуже добре пам'ятаю. Ми, розумієте, купили пляшку «Цвіту помаранчі» — це горілка з апельсиновим соком, — і я трохи захмелів. Почастували й дівчат, а тоді повезли їх до «Веселої гавані». Ви, певне, й про «Веселу гавань» не чули?

Ні, вони не чули.

Гікок усміхнувся й знизав плечима.

— Це по дорозі на Блу-Рідж. Вісім миль на південь від Канзас-Сіті. Такий собі мотель з нічним клубом. Платиш десять доларів і дістаєш ключ від окремої хатинки.

Він описав будиночок, у якому вони вчотирьох нібито провели ніч: два широких ліжка, старий рекламний календар на стіні, радіо, що його можна послухати, лише заплативши двадцять п'ять центів… Його спокійна, детальна розповідь вразила Ная — адже хлопець, безперечно, брехав. А що як ні?.. Чи то від грипу й температури, чи то від раптового сумніву, Ная нараз пройняв холодний піт.

— А вранці ми прокинулися й побачили, що вони обікрали нас і вшились, — провадив далі Гікок. — Ну, з мене вони не дуже поживилися. А от у Перрі забрали гаманця — там було щось сорок чи п'ятдесят доларів.

— Що ж ви зробили?

— А що було робити?

— Могли заявити в поліцію.

— Ха! Заявити в поліцію! Наче ви не знаєте, що достроково звільненим не можна випивати. Ані зустрічатися ні з ким із колишніх…

— Ну гаразд, Діку. Отже, маємо вже неділю. П'ятнадцяте листопада. Розкажіть нам, що ви робили того дня, відколи покинули «Веселу гавань».

— Ми поснідали в придорожній закусочній біля Хеппі-Гілла. Тоді поїхали до Олейта, і я залишив Перрі в готелі, де він спинився. Здається, це було десь близько одинадцятої. Потім поїхав додому й пообідав зі своїми. Як завжди в неділю. Потім дивився телевізор — передавали баскетбол чи, може, футбол. Я страшенно стомився.

— Коли ви зустрілися зі Смітом після того?

— У понеділок. Він прийшов до мене на роботу. До автомайстерні Боба Сендза.

— Про що ви розмовляли? Про Мексіку?

— Атож, ми не облишили свого наміру. Хоча й не дістали грошей, на які сподівалися там влаштуватись і пристати до якогось діла. Але нам дуже хотілося поїхати, і ми розважили, що варто ризикнути..

— Щоб знову сісти в Ленсінг?

— Та, розумієте, ми про це й не думали. Адже ми не збиралися повертатись до Штатів.

Най, занотовуючи щось у записник, сказав:

— Другого дня після чекової афери, тобто двадцять першого листопада, ви і ваш товариш Сміт зникли. То прошу вас, Діку, розкажіть, де ви були від того дня й аж до моменту, коли вас заарештували в Лас-Вегасі. Коротенько, в загальних рисах.

Гікок свиснув і завів очі догори.

— Ого! — мовив він, а тоді, напруживши свою надзвичайну пам'ять, почав розповідати про їхню довгу дорогу — про оті майже десять тисяч миль, що їх вони з Перрі покрили в останні півтора місяця. Він говорив годину й двадцять п'ять хвилин — від двох п'ятдесяти до чотирьох п'ятнадцяти, — називаючи автостради й готелі, мотелі, річки, міста й містечка, так щр Най ледве встигав записувати всі ті нескінченні назви: Апаче, Ель-Пасо, Корпус-Крісті, Сантілло, Сан-Луїс-Потосі, Акапулько, Сан-Дієго, Даллас, Омаха, Світвотер, Стілвотер, Тенвілл, Таллахассі, Нідлс, Майямі, готель «Нуево Уолдорф», готель «Сомерсет», готель «Сімон», мотель «Ероухед», мотель «Черокі» й безліч інших. Він назвав прізвище чоловіка, якому продав свій «шевроле» 1949 року, й признався, що вкрав в Айові новішу машину. Описав людей, з якими він і його товариш зустрічалися під час своїх мандрів: багату й похітливу вдову-мексіканку, німецького «мільйонера» Отто, двох «паршивих» негрів-боксерів у «паршивому» ліловому «кадилаку», сліпого власника розплідника гримучих змій у Флоріді, немічного діда з онуком та багатьох інших. А закінчивши, згорнув руки й задоволено всміхнувся, ніби чекав похвали за свою щиру, жваву й дотепну розповідь.

Але Най ще не встиг занотувати його останні слова й швидко водив пером по паперу, а Черч ліниво постукував кулаком об долоню й байдужно мовчав. Аж раптом він сказав:

— Гадаю, ви знаєте, чому ми тут.

Гікок підібгав губи й випростався на стільці.

— Мабуть, ви розумієте, що ми не стали б забиватись аж у Неваду, аби тільки погомоніти з двома дрібними шахраями?

Най згорнув записник і, втупившись очима в заарештованого, помітив, як набрякли в того жили на скроні.

— То як, Діку?

— Що?

— Чи їхали б ми в таку далечінь, щоб розмовляти про якісь там чеки?

— Іншої причини я не знаю.

Малюючи кинджал на обкладинці свого записника, Най спитав:

— А скажіть, Діку, чи відомо вам щось про вбивство сім'ї Клаттерів?

Згодом він написав в офіційному звіті про допит: «Заарештований помітно змінився на обличчі. Він зблід, очі його забігали».

— Е ні! — сказав Гікок. — Це ви облиште. Ніякий я вам не вбивця.

— Вас запитали, — нагадав йому Най, — чи знаєте ви про вбивство Клаттерів.

— Можливо, щось і читав про це, — відказав Гікок.

— Мерзенний злочин. Мерзенний і підлий, — мовив Черч.

— І майже бездоганний, — докинув Най. — Але ви, Діку, припустилися двох помилок. По-перше, залишили свідка. Живого свідка. Він виступить у суді. Стане перед присяжними й розкаже їм, як Річард Гікок і Перрі Сміт зв'язали чотирьох безпорадних людей, позатуляли їм роти, а тоді по-звірячому вбили.

Обличчя Гікока спалахнуло.

— Живий свідок? Не може бути!

— Бо ви гадаєте, що позбулися всіх?

— Я сказав: облиште! Нема чого пришивати мені якесь кляте вбивство. Чеки. Дрібні крадіжки. Але я вам не вбивця!

— Тоді чому ви брешете? — роздратовано спитав Най.

— Я сказав саму правду.

— Дещо. Але не все. От хоч би щодо суботи чотирнадцятого листопада. Ви кажете, що того дня після обіду їздили до Форт-Скотта.

— Так.

— А коли приїхали туди, пішли на пошту.

— Так.

— Щоб дізнатись адресу Смітової сестри.

— Атож.

Най підвівся, зайшов за стілець, на якому сидів заарештований, і, поклавши руки на спинку стільця, нахилився так, наче хотів щось сказати Гікокові на вухо.

— У Перрі Сміта немає ніякої сестри у Форт-Скотті, — мовив він. — І ніколи не було. А пошта там по суботах працює тільки зранку. — Тоді додав: — Подумайте, Діку, На сьогодні досить. Ми ще поговоримо з вами.

Коли Гікока вивели, Най і Черч перейшли коридор і стали дивитись у спостережне вічко другої камери, як допитують Перрі Сміта, хоч нічого й не чули. Най уперше побачив Сміта і здивовано розглядав його ноги — такі короткі, що малі, наче в дитини, ступні майже не торкалися підлоги. Обличчя заарештованого, в якому індіанська смаглявість поєдналася з грубуватими ірландськими рисами, і його цупке темне волосся нагадували Наєві гарну Смітову сестру, місіс Джонсон. Але цей масивний, непропорційно збудований хлопчик-мужчина був негарний. Він раз по раз облизував губи, і рожевий кінчик його язика вистромлявся й зникав, мов у ящірки. З того, як він спокійно й рівно затягувався сигаретою, Най дійшов висновку, що він ще «темний», тобто нічого не знає про справжню мету розмови.

*

Най не помилився. Дьюї й Данц, досвідчені слідчі, терпляче, крок за кроком, скеровували розповідь заарештованого на події останніх сімох тижнів, тоді обмежили його спогади двома критичними днями — суботою і неділею, 14 і 15 листопада. І тепер, витративши три години на підготовку, підійшли нарешті до суті справи.

Дьюї сказав:

— Отже, що ми маємо, Перрі? Коли вас достроково звільнювали, ви дали слово ніколи не повертатися до Канзасу.

— Соняшниковий штат! Усі очі за ним виплакав.

— А коли так, то чого ви туди поїхали? На те мала бути якась особлива причина.

— Я вже вам сказав. Поїхав навідати сестру. Забрати в неї свої гроші.

— Авжеж, я й забув. Сестру, яку ви з Гікоком шукали у Форт-Скотті. Перрі, скільки миль від Канзас-Сіті до Форт-Скотта?

Сміт похитав головою. Він не знав.

— Ну, а скільки часу ви туди їхали?

Сміт мовчав.

— Годину? Дві? Три? Чотири?

Заарештований сказав, що не пам'ятає.

— Ну звісно, не пам'ятаєте. Бо ви ніколи в житті не були у Форт-Скотті.

Досі жоден з детективів не піддав сумніву ані слова із Смітової розповіді. Він засовався на стільці й облизав губи кінчиком язика.

— Усе, що ви тут казали, — неправда. Ви ніколи й близько не були у Форт-Скотті. Не брали ви ніяких дівчат і не возили їх до мотелю…

— Возили. Я не брешу.

— Як їх звали?

— Я не питав.

— Ви й Гікок провели з ними ніч і не спитали, як їх звуть?

— То були просто повії.

— Тоді скажіть нам назву мотелю.

— Спитайте в Діка. Він знає. Я ніколи не запам'ятовую таких дрібниць.

Дьюї обернувся до свого помічника.

— Кларенсе, гадаю, час уже з'ясувати Перрі ситуацію.

Данц нахилився над столом. Він типовий важковаговик з прихованим зарядом невичерпної енергії. Але очі в нього ліниві й наче сонні. Говорить він спроквола, розтягуючи слова, з виразним західним акцентом.

— Так, сер, — мовив він. — Мабуть, час.

— Слухайте уважно, Перрі. Зараз містер Данц розкаже вам, де ви насправді були в ту суботу вночі. Де були й що робили.

Данц сказав:

— Ви вбивали сім'ю Клаттерів.

Сміт не озвався ані словом і почав терти коліна.

— Ви були в Голкомбі, штат Канзас. У домі містера Герберта Вільяма Клаттера. А перед тим як піти, вбили всіх, хто там був.

— Ні. Ніколи…

— Що «ніколи»?

— Я ніколи не чув такого прізвища… Клаттер…

Дьюї назвав його брехуном, а тоді викинув козиря, про який четверо детективів умовилися заздалегідь. Він сказав:

— У нас є живий свідок, Перрі. Ви, хлопці, його недогледіли.

Минула ціла хвилина. На превелику радість Дьюї, Сміт мовчав. Адже невинний неодмінно спитав би, хто цей свідок, і хто такі Клаттери, і чому саме на нього впала підозра, — в кожному разі, сказав би що-небудь. Але Сміт сидів мовчки, стискаючи руками коліна.

— Ну, Перрі?

— Чи нема у вас аспірину? В мене забрали аспірин.

— Вам погано?

— Ноги болять.

Було пів на шосту. Дьюї, зумисне раптово, припинив допит.

— Ми повернемось до цього завтра, — сказав він. — До речі, знаєте, який завтра день? День народження Ненсі Клаттер. Їй минуло б сімнадцять років.

*

«Їй минуло б сімнадцять років…» На світанку, лежачи без сну, Перрі (як він згадував потім) міркував, чи правда, що сьогодні день народження тієї дівчини. Та ні, розважив він, це просто ще один хитрий гачок, як і ота нікчемна вигадка про свідка — «живого свідка». Де б то йому взятися! Чи, може, вони мають на увазі… Якби ж то він міг поговорити з Діком! Але їх тримали порізно: Дік був у камері на іншому поверсі. «Слухайте уважно, Перрі. Зараз містер Данц розкаже вам, де ви насправді були…» Десь посередині допиту, коли Перрі почав помічати, що детективи весь час хилять до тієї листопадової суботи, він приготувався до неминучої розв'язки. Та коли вона настала, коли отой здоровенний ковбой сказав своїм млявим голосом: «Ви вбивали сім'ю Клаттерів», — він мало духу не пустився. Певно, за ті лічені секунди втратив не менш як десяток фунтів ваги. Та, хвалити бога, не виказав себе. Чи сподівався, що не виказав. А Дік? Що, як вони утнули таку штуку і йому? Дік стріляний горобець і прикидатися добре вміє, але кишка в нього тонка, він швидко впадає в паніку. І все ж Перрі був певен, що Дік вистоїть, хоч як би вони на нього тиснули. Хіба що йому дуже захотілося на шибеницю. «А перед тим, як піти, вбили всіх, хто там був». Він, Перрі, анітрохи не здивується, якщо всі колишні в'язні у Канзасі вже чули ці слова. Адже допитано, мабуть, сотні людей, і десятки звинувачено. Вони з Діком просто ще двоє таких. Та з другого боку… Справді, чи стали б там, у Канзасі, посилати за тисячу миль аж чотирьох спеціальних агентів, щоб забрати двох якихось порушників умов дострокового звільнення? А може, вони таки натрапили на щось… чи на когось… На «живого свідка». Ні, це неможливо. Хіба тільки… Він ладен був дати відтяти собі руку чи ногу, аби лиш п'ять хвилин поговорити з Діком…

А тим часом Дік теж не спав у своїй камері поверхом нижче і (як він розповідав згодом) так само хотів поговорити з Перрі, аби дізнатися, що сказав їм той слимак. Хай йому чорт, не можна ж навіть бути певним, що він затямив до ладу оту історію з «Веселою гаванню», хоч вони не раз обмірковували її, готуючи собі алібі. А якщо ті негідники пристрашили його живим свідком? Десять проти одного, що малий страхополох подумав, ніби вони кажуть про очевидця. От він, Дік, одразу зметикував, що то в них за свідок. Флойд Веллз, його колишній приятель і сусід по камері. Відбуваючи останні тижні в тюрмі, Дік замислив прирізати Флойда — штрикнути в серце саморобним «пером». Який він дурень, що не зробив цього! Адже, крім Перрі, Флойд Веллз — єдиний, хто може пов'язати прізвища Гікок і Клаттер. Флойд, з його похилими плечима й наче обрубаним підборіддям… Дік подумав тоді, що він просто побоїться. Мабуть, цей сучий син сподівається на якусь небувалу винагороду — дострокове звільнення, чи гроші, або й те і те. Але ні біса він не дістане! Бо патякання якогось в'язня — це не доказ. Докази — це сліди, відбитки пальців, свідчення очевидців, зізнання. Хай йому чорт, та якщо ці ковбої думають і далі їхати на Веллзових байках, то нема чого так уже й тремтіти. Коли помізкувати, Флойд Веллз куди менш небезпечний, ніж Перрі. Якщо Перрі не витримає і почне пускати бульки, він підведе їх обох під «закуток». І раптом Дік збагнув: Перрі — ось кого треба було знешкодити! Десь на гірській дорозі в Мексіці. Чи в пустелі Мохаве. І як він не дотямив цього раніше? А тепер уже запізно…

*

Другого дня у п'ять хвилин на четверту Сміт зрештою визнав, що версія про поїздку до Форт-Скотта — вигадана.

— Це Дік тільки батькам так сказав. Щоб дома не ночувати. Ми хотіли трохи випити. А Діків батько весь час пильнував за ним, боявся, щоб він не порушив умов звільнення. От ми й вигадали історію про мою сестру. Аби тільки заспокоїти містера Гікока.

Що ж до всього іншого, то він знову й знову повторював свої попередні свідчення, і хоч як Дьюї з Данцом намагалися заплутати його чи спіймати на слові, проте вдіяти нічого не могли — він послідовно тримався своєї історії і лише додавав до неї деякі нові деталі. Так, він згадав імена двох повій: Мілдред і Джейн (чи, може, Джоан).

— Вони обікрали нас, — додав він. — Забрали всі наші гроші й втекли, поки ми ще спали.

Навіть Данцові урвався терпець — здавалося, разом з піджаком і краваткою він скинув з себе всю сонливість та поважність, — а заарештований сидів собі, мов нічого й не сталось, і не поступався ні на йоту. Ні, він ніколи не чув про Клаттерів чи про Голкомб, ані про Гарден-Сіті.

Тим часом у геть закуреній камері навпроти, де відбувався другий допит Гікока, Най і Черч методично провадили далекогляднішу стратегію. Розмова точилася вже три години, а жоден з них і словом не згадав про вбивство; це весь час тримало заарештованого в напруженому чеканні. Говорили про що завгодно: про релігійні погляди Гікока («Що таке пекло, я знаю. Траплялося там бувати. Можливо, існує і рай. Багатії в нього вірять»), про його статеве життя («Я завжди поводився як стопроцентно нормальний мужчина»), знову поверталися до їхньої із Смітом недавньої мандрівки через усю країну (Чому ми весь час переїжджали з місця на місце? Хотіли знайти роботу, ото й тільки. Але нічого пристойного не траплялось. Я навіть землекопом був найнявся…). Але все крутилося навколо отого головного, про що мовчали детективи, і вони були певні, що ця обставина дедалі дужче непокоїть Гікока. Незабаром він заплющив очі й торкнувся рукою повік. Пальці його тремтіли.

— Щось негаразд? — спитав Черч.

— Голова болить. Несила терпіти.

Тоді Най сказав:

— Подивіться на мене, Діку.

Гікок слухняно звів очі. Вони, як здавалося Наєві, мовчки благали його щось говорити, звинувачувати, щоб заарештований міг знайти опору в захисті, у впертому запереченні.

— Можливо, ви пригадуєте, я сказав учора, що вважаю вбивство Клаттерів майже бездоганним злочином. Убивці припустилися лише двох помилок. По-перше, залишили свідка. А по-друге… ну що ж, я покажу вам…

Він підвівся, пішов у куток і приніс коробку й портфель, що їх поклав там до початку допиту. Потім дістав із портфеля велику фотографію.

— Це, — сказав він, кладучи фотографію на стіл, — точне розміром зображення слідів, знайдених біля тіла містера Клаттера. А оце… — Він розкрив коробку. — Оце чоботи, які їх залишили. Ваші чоботи, Діку.

Гікок подивився й одвів очі. Упершись ліктями в коліна, він обхопив руками голову.

— Щодо Сміта, — сказав Най, — то він був ще необачніший. Ми маємо і його чоботи, і вони точно збігаються з іншими слідами. З кривавими.

До Гікока підійшов Черч.

— Ось що з вами буде, Гікок, — мовив він. — Вас одвезуть у Канзас і звинуватять у злонавмисному вбивстві по чотирьох пунктах. Пункт перший: в ніч на п'ятнадцяте листопада тисяча дев'ятсот п'ятдесят дев'ятого року Річард Юджін Гікок вчинив карний злочин, свідомо і з наперед обміркованим наміром заподіявши смерть Герберту Вільяму Клаттерові. Пункт другий: в ніч на п'ятнадцяте листопада тисяча дев'ятсот п'ятдесят дев'ятого року той-таки Річард Юджін Гікок вчинив карний злочин…

— Клаттерів убив Перрі Сміт, — сказав Гікок. Він підвів голову й повільно випростувався на стільці, мов боксер, що зводиться на ноги після нокдауну. — Це Перрі. Я не міг його зупинити. Він убив їх усіх.

*

Поштмейстерка Клер, сидячи за чашкою кави в «Гартменовому кафе», невдоволено зауважила, що радіо говорить надто тихо.

— Підкрутіть звук, — зажадала вона.

Приймач був настроєний на Гарден-Сіті. Місіс Клер почула:

«… Після того як Гікок видушив із себе страшне признання, його вивели з камери для допитів, і в коридорі він знепритомнів. Співробітники КБР ледве встигли підтримати його. Як переказують згадані співробітники, Гікок визнав, що він і Сміт пробралися в будинок Клаттерів, сподіваючись знайти у сейфі не менш як десять тисяч доларів. Не виявивши сейфа, вони позв'язували господарів і перестріляли одного по одному. Сміт не підтверджує, але й не заперечує своєї участі в убивстві. Дізнавшись про те, що Гікок підписав зізнання, він сказав: «Я хотів би побачити заяву мого приятеля». Але це прохання було відхилене. Офіційні особи відмовилися повідомити, хто саме вбив Клаттерів — Гікок чи Сміт. Вони наголосили, що заява Гікока — це тільки його версія.

Співробітники КБР, що мають привезти злочинців до Канзасу, вже виїхали машинами з Лас-Вегаса. Передбачається, що вони прибудуть до Гарден-Сіті в середу надвечір. Тим часом окружний прокурор Дуейн Вест…»

— Одного по одному… — промовила місіс Гартмен. — Ви собі уявляєте? Не дивно, що той мерзотник зомлів.

Інші присутні в кафе — місіс Клер, Мейбл Гелм і кремезний молодий фермер, що зайшов купити плитку жувального тютюну, — ледве промимрили щось у відповідь. Місіс Гелм приклала до очей паперову серветку.

— Я не хочу цього чути, — сказала вона. — Не хочу, не можу…

«… Звістка про те, що злочин розкрито, не викликала особливої реакції в містечку Голкомб, яке лежить за півмилі від садиби Клаттерів. Але більшість членів місцевої громади, що налічує двісті сімдесят чоловік, зустріла її з полегкістю…»

— З полегкістю! — чмихнув молодий фермер. — Знаєте, що стало з моєю жінкою, коли ми вчора ввечері почули це по телевізору? Ревіла, як дитина.

— Цить! — сказала місіс Клер. — Це про мене.

«… Як заявила голкомбська поштмейстерка, місіс Мертл Клер, жителі містечка задоволені, що злочин нарешті розкрито, але дехто з них вважає, що до нього можуть бути причетні й інші особи. Місіс Клер сказала, що багато хто й тепер замикає двері на всі замки і тримає зброю напоготові…»

— Ой Мерт! — засміялася місіс Гартмен. — Кому це ш таке казала?

— Репортерові з «Телеграм».

Більшість знайомих чоловіків ставилися до місіс Клер так, наче й вона належала до їхнього роду. Отож фермер, що був у кафе, ляснув її по спині й сказав:

— Слухай, Мерт, хай тобі абищо! Невже ти справді вважаєш, що тут замішаний хтось із нас, тутешніх жителів?

Авжеж, місіс Клер саме так вважала і, хоч досі ніхто не поділяв її поглядів, цього разу вона була не самотня. Більшість голкомбців, проживши сім тижнів серед лиховісних чуток, взаємної недовіри й підозріливості, виказували видиме розчарування, коли дізналися, що вбивця не з їхнього середовища. Багато хто просто відмовлявся вірити, що в усьому винні якісь двоє невідомих, заїжджі злодії. Тож і тепер місіс Клер сказала:

— Можливо, це зробили таки вони, оті двоє. Але це ще не кінець. Ось постривайте. Нехай докопаються до самого денця, тоді побачимо, хто за цим ховається. Кому Клаттер стояв поперек дороги. Призвідник…

Місіс Гартмен зітхнула.

— Сподіваюсь, ти помиляєшся, Мерт.

— А я сподіваюсь, — обізвалася місіс Гелм, — я сподіваюсь, що їх міцно замикають. Бо я й хвилини спокою не матиму, знаючи, що вони десь тут поблизу.

— Е, гадаю, вам нема чого тривожитись, мем, — сказав молодий фермер. — Тепер тим хлопцям треба більше боятися нас, аніж нам їх.

*

Арізонською автострадою, серед широкого, порослого шавлією узгір'я з поодинокими червоними скелями, в краю шулік і гримучих змій, стрімко мчать дві машини. У першій за кермом Дьюї, поруч нього Сміт і на задньому сидінні Данц. Сміт у наручниках, з'єднаних коротким ланцюгом із запобіжним поясом, і це настільки обмежує його рухи, що він навіть курити сам не може. Коли він хоче закурити, Дьюї доводиться припалювати сигарету і вкладати йому в губи. Це для Дьюї «справжня гидота», бо як йому здається, тут є щось інтимне — саме так він колись давав закурювати своїй майбутній дружині.

А загалом заарештований ігнорує своїх охоронців, хоч вони часом намагаються розворушити його, переказуючи окремі свідчення Гікока, записані на магнітофон.

— Він каже, що хотів зупинити вас, Перрі, але не зміг. Каже, боявся, що ви і його застрелите…

Або:

— Отак, Перрі. В усьому винні ви. Гікок каже, що сам він і мухи не скривдить…

Та ніщо не виводить Сміта з рівноваги, принаймні зовні. Він і далі незворушно роздивляється довкола, читає недолугі рекламні віршики на щитах обіч дороги й лічить трупи застрелених койотів, почеплені на огорожах ранчо.

Не сподіваючись особливої реакції, Дьюї каже:

— Гікок тзердить, що ви природжений убивця. Каже, нам убити — все одно що плюнути. Він розповів, як одного разу в Лас-Вегасі ви напали з велосипедним ланцюгом на якогось негра. Каже, забили його до смерті. Просто задля розваги.

На превеликий подив Дьюї, заарештованому аж дух перехоплює. Він рвучко обертається і дивиться крізь задню шибу на другу машину.

— Залізний хлопець! — Тоді сідає, як перше, і втуплює очі в темну смугу шосе. — Я думав, усе це брехні. Не вірив, що Дік розв'язав язика. Залізний Дік!.. Справжній мужчина!.. Мухи він не скривдить. Тільки собаку переїде. — Вінаж плюнув спересердя. — Не вбивав я того чорношкірого.

Данц може це підтвердити. Він перевірив усі справи про нерозкриті вбивства у Лас-Вегасі й знає, що Сміт каже правду.

— І взагалі ніколи не вбив жодного чорношкірого. Але ж він думає, що вбив. Я завжди знав: якщо нас колись злапають і якщо Дік таки розв'яже свого клятого язика й почне вивертатись, він неодмінно скаже про того негра. — Сміт знову плюнув. — То, кажете, він мене боявся? Ну й комедія. Аж сміх бере. Він навіть не знає, що я справді мало не пристрелив його.

Дьюї запалив дві сигарети: одну собі, другу — заарештованому.

— Розкажіть про це, Перрі.

Сміт заплющує очі, курить, тоді пояснює:

— Я думаю. Хочу пригадати, як воно все насправді було. — Він з хвилину мовчить. — Так от, усе почалося з листа, якого я отримав у Б'юлі, в штаті Айдахо. Десь у вересні чи жовтні. Лист був від Діка. Він писав, що замислив одне дільце. Добрячий шмат. Я не відповів, але він написав знову, щоб я приїхав до Канзасу й приєднався до нього. Що воно таке, він не пояснював — просто «певне діло». А сталося так, що мені й самому десь на той час треба було поїхати до Канзасу. Це справа особиста, і я не хочу зараз про неї говорити, тим більше, що ніякого відношення до цього вона не має. Я тільки хочу сказати, що якби не вона, то я б ніколи туди не поїхав. А так поїхав…

Дік зустрів мене на автобусній станції в Канзас-Сіті, й ми поїхали на ферму до його батьків. Але вони не хотіли, щоб я там був. У мене дуже гостра інтуїція, і я завжди відчуваю, як ставляться до мене люди… От хоч би ви, — мовив він до Дьюї, не дивлячись на нього. — Вам страшенно гидко давати мені закурювати. Справа ваша, я не нарікаю. Так само не нарікав і на Дікову матір. Вона дуже мила жінка. Але вона знала, хто я такий — товариш по тюрмі, — і не хотіла бачити мене в своєму домі, їй-богу, я аж зрадів, коли ми поїхали звідти.

Дік одвіз мене до готелю в Олейті. Ми купили пива й узяли з собою в номер. От тоді він і виклав усе, що мав на думці. Виявляється, після того як я вийшов із тюрми, він сидів разом з якимсь типом, що колись працював у одного багатого фермера в Західному Канзасі. У містера Клаттера. Дік намалював мені план будинку Клаттерів. Він знав достеменно, де там що — двері, коридори, спальні. В одній з кімнат першого поверху був кабінет, а в тому кабінеті сейф. У стіні. Дік казав, що містер Клаттер завжди тримає напохваті багато готівки. Не менш як десять тисяч доларів. То він задумав пограбувати той сейф, а якщо нас застукають… ну, одне слово, хто б нас не побачив, тому не жити. Дік чи не мільйон разів казав: «Жодного свідка».

Дьюї спитав:

— Скільки ж свідків він мав на думці? Тобто, скільки чоловік сподівався застати в будинку Клаттерів?

— Оце ж і я хотів знати. Але він не міг сказати напевне. Щонайменше чотири. А може, шість. Але в них могли ще бути якісь гості. Отож він вважав, що треба наготуватися чоловік на дванадцять.

Дьюї аж крекнув, Данц присвиснув, а Сміт, мляво усміхнувшись, додав:

— Мені теж здавалося, що це занадто. Дванадцять чоловік. Але Дік сказав: «Не бійся, діло певне. Ось побачиш, тільки волосся по стінах полетить». У мене тоді був такий настрій, що я не дуже й опирався. До того ж — не хочу брехати — я вірив у Діка, мав його за людину дуже практичну, за справжнього мужчину. Та й безгрішшя мені дошкуляло не менш, ніж йому. Хотів розжитися на гроші й поїхати до Мексіки. Але я сподівався, що ми не вдамося до насильства. Думав, можна буде обійтися так, якщо надягти маски. Ми ще тоді посперечалися через це. По дорозі туди, в Голкомб, я хотів спинитися й купити чорні шовкові панчохи, щоб закрити обличчя. Але Дік вважав, що його однаково впізнають — запримітять пошкоджене око. І все ж коли ми були в Емпорії…

— Стривайте, Перрі, — сказав Данц. — Ви забігаєте вперед. Вернімося в Олейт. О котрій годині ви звідти виїхали?

— О першій. Чи о пів на другу. Підобідали трохи й одразу поїхали до Емпорії. Там купили гумові рукавички й моток шнура. Ніж, рушницю і набої Дік узяв з дому. А шукати чорних панчіх він не схотів. Ото ми й завелися сперечатись. Десь на околиці Емпорії ми проїжджали повз католицьку лікарню, і я переконав його спинитися, піти туди й спробувати купити панчохи в черниць. Я знав, що черниці їх носять. Та він тільки вдав, ніби погодився. А тоді прийшов і каже — ні, не продають. Я був певен, що він і не питав, та й він сам потім признався. Сказав, що то дурна вигадка. Мовляв, на нього подивилися б як на божевільного. Далі ми не спинялись аж до Грейт-Бенда. Там купили лейкопластир. Тоді пообідали, добре напакувалися. Мене аж сон узяв. А коли я прокинувся, ми саме в'їжджали в Гарден-Сіті. Тихе таке містечко, наче вимерле. Зупинилися біля бензозаправної станції… Дьюї спитав, чи не пам'ятає він, біля якої саме.

— Здається, «Філіпс-66».

— О котрій годині це було?

— Десь близько півночі. Дік сказав, що до Голкомба лишилося сім миль. Далі він усе бурмотів собі під ніс: оце те, а оце те, — пригадував, як йому казали їхати. Я й незчувся, коли ми поминули Голкомб, — таке воно мале селище. Тоді переїхали залізничну колію, і раптом Дік каже: «Оце вже воно, атож, воно». Там починалася під'їзна дорога, обсаджена деревами. Ми сповільнили швидкість і вимкнули фари. Вони були непотрібні, бо світив місяць. Ані хмаринки на небі, тільки повний місяць. Видно було наче вдень. Коли ми повернули на ту алею, Дік сказав: «Ти поглянь на ці поля! На комори! А будинок який! Нехай хто мені скаже, що в цього хазяїна мало грошей!» Але мені щось воно було не так, якась не та атмосфера, наче гнітило щось. Ми зупинилися в затінку під деревами. Коли ще сиділи в машині, засвітилося світло — не в самому будинку, а в хатині кроків за сто ліворуч. Дік сказав, що там живе найманий робітник, — він знав це з плану. Але виявилося, що це набагато ближче до будинку Клаттерів, ніж він гадав. Потім світло згасло… Містере Дьюї, коли ви казали про свідка, то мали на увазі того робітника?

— Ні. Він нічого не чув. Але його дружина доглядала хвору дитину. Він каже, що вони цілу ніч раз у раз вставали до неї.

— Хвору дитину, он як. Тепер зрозуміло. Бо поки ми там сиділи, світло знову засвітилось і згасло. І тоді я по-справжньому почав пускати бульки. Сказав Дікові, щоб він на мене не розраховував. Коли думає щось робити, нехай робить сам. Він увімкнув мотор і повернув назад. «Хвалити бога», — подумав я. Я завжди вірю своїм передчуттям, вони не раз мене рятували. Та десь посередині тієї алеї Дік спинив машину. Він був лютий як чорт. Я догадувався, про що він думає. Ось він, мовляв, надибав такий ласий шмат, уже приїхали, все, а тепер цей поганець злякався. Він сказав: «Ти, може, гадаєш, що в мене кишка тонка зробити все самому? А дзуськи, я таки покажу тобі, в кого вона тонка!..» У машині в нас була, пляшка. Ми ковтнули з неї, і я сказав: «Гаразд, Діку, я з тобою». Ми знову повернули до будинку й спинилися там, де перше. В затінку дерев. Дік надягнув рукавички. Свої я надягнув раніше. Він узяв ножа й ліхтарика, я — рушницю. При місячному світлі будинок здавався величезним. І наче порожнім. Я ще, пригадую, подумав: от добре, якби нікого не було вдома…

— Але ж собаку ви бачили? — спитав Дьюї.

— Ні.

— У Клаттерів був старий собака, що боявся рушниці. Ми ніяк не могли збагнути, чому він не загавкав. Хіба що побачив зброю і втік.

— Ні, я не бачив нікого й нічого. Тому й не повірив, коли ви сказали про очевидця.

— Не про очевидця. Про свідка. Про людину, чиї свідчення пов'язують вас і Гікока з цією справою.

— А-а, он воно що… То це ви про нього. А Дік усе казав, що він побоїться. Ха!

Данц, не бажаючи ухилятись, нагадав йому:

— Отже, Гікок узяв ножа, а ви — рушницю. Як ви потрапили в будинок?

— Двері були незамкнені. Бічні двері. Через них ми зайшли до кабінету містера Клаттера. Постояли трохи в темряві, прислухаючись. Але чули тільки вітер. Він був зовсім легенький і ворушив листя на деревах, ото воно й шелестіло. На вікні були жалюзі,1 але вони пропускали місячне світло. Я поправив їх, і Дік увімкнув ліхтарик. Ми побачили письмовий стіл. Сейф мав бути просто за столом, у стіні, але ми не могли його знайти. Стіна була обшита панелями, на ній висіли книжкові полиці, карти. На одній полиці я побачив розкішний бінокль і вирішив, що, як будемо йти звідти, я його заберу.

— І забрали? — спитав Дьюї, бо про те, що зник бінокль, мови не було.

Сміт кивнув головою.

— Ми продали його в Мексіці.

— Пробачте, що перебив. Прошу, далі.

— Так от, коли ми не знайшли сейфа, Дік загасив ліхтарик, ми в темряві вийшли з кабінету й потрапили у вітальню. Дік цитькав на мене, щоб я ступав тихіше. А сам теж гупав незгірш. За кожним кроком аж гуло. Ми вийшли в передпокій, там були ще якісь двері, і Дік, пригадавши план, сказав, що то спальня. Він засвітив ліхтарик і відчинив двері.

«Що тобі, люба? — почувся чоловічий голос. Перед тим містер Клаттер уже спав і тепер розгублено блимав очима. — Люба, це ти?» — спитав він.

«Ви містер Клаттер?» — мовив Дік.

Містер Клаттер уже отямився. Він сів на ліжку й запитав: «Хто це? Чого вам треба?» А Дік чемненько так, наче ми з ним два торговельні агенти, каже йому: «Ми хотіли б поговорити з вами, хазяїне. У кабінеті, коли ваша ласка».

Містер Клаттер босий, у самій піжамі, пішов за нами до кабінету, і ми ввімкнули світло.

«Ну, а тепер, хазяїне, — каже Дік, — покажіть, де ваш. сейф. Це все, що нам од вас потрібно».

«Який сейф? — спитав містер Клаттер. — У мене нема ніякого сейфа».

Я одразу зрозумів, що він каже правду. Таке вже було у нього обличчя. Відчувалося, що він ніколи не бреше. Але Дік закричав: «Ану не крути, сучий сину! Я ж добре знаю, що в тебе є сейф!»

Мені здалося, що ніхто ще ніколи не розмовляв з містером Клаттером таким тоном. Але він подивився Дікові просто у вічі й дуже лагідно відказав, що, на жаль, сейфа у нього справді нема. Дік ляснув його ножем по грудях і звелів: «Зараз же показуй, де сейф, а то буде тобі не такий жаль!»

Містер Клаттер, звісно, перелякався, це було видно, але голос його звучав так само лагідно й рівно. І він так само твердив, що сейфа у нього немає.

Тим часом я вимкнув телефон. Той, що в кабінеті. Просто обірвав проводи. Тоді спитав містера Клаттера, чи є в домі телефони. Він сказав, що є в кухні. Я взяв ліхтарик і подався до кухні — вона в них у протилежному кінці будинку. Знайшов телефон, зняв трубку й кусачками перерізав проводи. А коли вертався, почув якийсь звук. Щось наче рипнуло нагорі. Я спинився перед сходами на другий поверх. Було темно, а присвітити ліхтариком я побоявся. І все ж знав напевне, що там хтось є. На площадці сходів, проти вікна. Якась темна постать. Потім вона зникла…

Дьюї подумав, що то була Ненсі. Після того, як її золотий годинник знайшли в туфлі, Дьюї не раз висловлював припущення, що дівчина прокинулась, почула внизу шум і, побоюючись злодіїв, завбачливо сховала годинник — свою найбільшу коштовність.

— Зрештою, звідки було знати, чи не чатує там хто з рушницею. Та Дік мене й слухати не схотів — так захопився своєю роллю залізного верховоди. Він усе попихав містером Клаттером. Привів його назад до спальні й тепер лічив гроші в його гамані. Там було щось доларів із тридцять. Дік жбурнув гаман на ліжко й сказав: «У цьому домі є більші гроші. Щоб у такого багатія їх не було! Он який у тебе маєток!»

Містер Клаттер відказав, що готівки в домі більше нема, бо всі справи він веде з допомогою чеків. І запропонував виписати нам чек. Тут Дік немов сказився.

«Та ти нас за дурнів маєш, чи що?!» — гримнув він.

Я відчував, що він от-от дасть волю рукам, і сказав: «Слухай, Діку. Там нагорі хтось прокинувся».

Містер Клаттер пояснив, що нагорі тільки його дружина, син і дочка. Дік захотів знати, чи є гроші у його дружини, і містер Клаттер сказав, що коли й є, то дуже мало — може, яких кілька доларів. Тоді став просити, ну просто слізно благав, щоб ми її не турбували, бо вона, мовляв, дуже немічна й віддавна хворіє. Але Дік затявся: нагору — і край. І звелів, щоб містер Клаттер ішов перший.

Перед сходами містер Клаттер увімкнув нагорі світло і, коли ми стали підніматися, сказав:

«Ну навіщо вам це потрібно, хлопці? Я не зробив вам нічого лихого, та й взагалі ніколи в житті вас не бачив».

Тут Дік знову як гримне на нього:

«Ану заткнися! Коли нам буде потрібно, щоб ти говорив, ми тобі скажемо!»

У передпокої нагорі нікого не було, двері стояли позачинені. Містер Клаттер показав нам, де кімнати сина й дочки, тоді відчинив двері до жінчиної спальні. Він засвітив нічник біля ліжка й сказав:

«Не тривожся, голубонько. Тобі нема чого боятися. Просто цим людям потрібні гроші».

Вона була така худенька, тендітна жінка в довгій білій нічній сорочці. І тільки-но розплющила очі, відразу ж почала плакати. Тоді сказала чоловікові:

«Любий, у мене немає грошей».

Він заспокійливо гладив її по руці:

«Ну-ну, не плач, голубонько. Не треба боятися. Я віддам їм ті гроші, що в мене були, але їм треба ще. Вони гадають, що у нас в домі є сейф. А я їм сказав, що немає».

Дік заніс руку, наче хотів ударити його по обличчю, і сказав:

«Хіба я не звелів тобі заткнутися?» Тут озвалася місіс Клаттер:

«Мій чоловік каже щиру правду. У нас немає ніякого сейфа».

Та Дік не вгавав:

«А я певен, що є! І поки не знайду його, нікуди звідси не піду. Так і знайте».

Потім він спитав місіс Клаттер, де її гаманець. Гаманець лежав у шухлядці в столі. Дік вивернув його назовні. Там були якісь дрібні монети та ще долар чи два. Я зробив йому знак вийти в передпокій. Хотів обміркувати ситуацію. Ми вийшли, і я сказав…

Данц перепинив його, щоб спитати, чи не могли містер і місіс Клаттери почути їхню розмову.

— Ні. Ми стояли одразу ж за порогом, щоб не спускати їх з ока. Але говорили пошепки. Я сказав Дікові:

«Вони кажуть правду. Якщо хто й набрехав, то це твій дружок Флойд Веллз. Нема у них ніякого сейфа, отож забираймося звідси к бісу».

Але Дікові було соромно визнати правду. Він сказав, що не повірить, доки не обшукає весь будинок. Треба, мовляв, позв'язувати їх усіх, а тоді добре розглянутися скрізь. Сперечатися з ним було марно, бо він уже завівся. Наче сп'янів од свідомості своєї влади над тими людьми. Там, поряд з кімнатою місіс Клаттер, була ванна. От він і запропонував замкнути батьків у ванній, потім збудити дітей і теж привести туди. А тоді вже брати.їх по одному й зв'язувати в різних кінцях будинку.

«А коли знайдемо сейф, — сказав Дік, — поперерізаємо їм горлянки. Стріляти не можна — буде забагато грому…»

Перрі нахмурився й потер коліна скутими руками.

— Дайте хвилину подумати. Бо далі все якось наче плутається… Ага, згадав. Саме так. Я взяв у передпокої стілець і поставив у ванній. Щоб місіс Клаттер могла сісти. Адже вона була зовсім немічна. Коли ми їх замикали, вона все плакала й прохала нас: «Тільки, будь ласка, нікого не чіпайте… Будь ласка, не чіпайте дітей…»

Чоловік обняв її і сказав: «Голубонько, ці хлопці не заподіють нікому зла. Їм потрібні тільки гроші».

Ми пішли до кімнати хлопця. Він не спав. Лежав на ліжку так, наче заціпенів з переляку. Дік звелів йому встати, але він чи то не рухався, чи то рухався не досить швидко, бо Дік ударив його і стягнув з ліжка. «Не треба бити, Діку», — втрутився я. Тоді сказав хлопцеві надягти штани — він був у самій тенісці. Він натягнув джинси. І саме коли ми замикали його у ванній, з'явилася дівчина. Вийшла із своєї кімнати. Вона була вдягнена — видно, прокинулася ще раніше. У шкарпетках, капцях, халаті, волосся пов'язане косинкою. Силкуючись усміхнутися, вона спитала: «Боже мій, що тут діється? Це жарт якийсь, чи що?»

Та, по-моєму, вона добре розуміла, що ніякий то не жарт. А надто коли Дік відчинив двері ванної і заштовхнув її туди…

Дьюї уявляє собі тих чотирьох бранців; покірливі й налякані, вони ще не знали, що їх чекає. Просто не міг Герб цього знати, бо неодмінно боронився б. Він був лагідний чоловік, але при добрій силі й не боягуз. Елвін Дьюї не мав анінайменшого сумніву, що його друг Герб бився б на смерть, боронячи життя Бонні та дітей. і — Дік лишився сторожити біля дверей ванної, а я подався на пошуки. Обнишпорив кімнату дівчини й знайшов гаманець — маленький такий, наче ляльковий. Там був срібний долар. Якось я його упустив, і він покотився по підлозі. Закотився під стілець. Довелося мені стати навколішки. І саме тут я ніби побачив себе збоку. Мов у якомусь дурному кінофільмі. Мене аж занудило — так стало бридко. Скільки я наслухався того Дікового патякання про набитий грішми сейф — і от маєш, рачкую, щоб забрати в дитини срібний долар. Один долар! І я плазую за ним по підлозі…

Перрі стискає руками коліна й просить таблетку. Подякувавши Данцові, розжовує аспірин і розповідає далі:

— Та, як кажуть, нікуди не дінешся. Бери що є. Обшукав і хлопцеву кімнату. Анічогісінько. Але там стояв маленький транзисторний приймач, і я вирішив його забрати. Тут-таки згадав і про бінокль, якого бачив у кабінеті містера Клаттера. Я спустився по нього наниз. Тоді поніс приймач і бінокль до машини. Надворі було холодно, вітер — проймало добре. Місяць світив так, що видно на кілька миль кругом. І я подумав собі: а чи не кинути все це й не податися геть? Дійти до шосе, спіймати якусь попутну машину… Страх як не хотілося мені вертатись у той будинок. А проте… Як би це пояснити… Таке було в мене відчуття, немов усе діється без мене. Ніби я читаю про це в книжці. И хочу дізнатися, що буде далі. Чим усе скінчиться… Отож я знову пішов нагору. І тоді… стривайте, пригадаю… еге ж, тоді ми їх і позв'язували. Першого містера Клаттера. Ми викликали його з ванної, і я зв'язав йому руки. А тоді повів до підвалу…

— Самі, беззбройний? — запитав Дьюї.

— У мене був ніж.

— А Гікок лишився сторожити нагорі?

— Щоб вони не зчинили галасу. Та мені й не потрібна була допомога. З линвами справу мав не раз.

— Світили ви ліхтариком чи вмикали в підвалі світло? — спитав Дьюї.

— Увімкнув світло. Підвал у них переділений на дві частини. Одна щось ніби кімната для ігор. Я повів його у другу, в котельню. Там стояла велика картонна коробка, прихилена до стіни. Упаковка від матраца. Мені якось незручно було казати йому лягти на холодну долівку, то я й підклав коробку, а тоді вже звелів йому лягати.

Сидячи за кермом, Дьюї спіймав у дзеркальці погляд Данца, і Данц ледь помітно кивнув йому головою. Дьюї весь час доводив, що матрацну коробку підклали саме задля зручності містера Клаттера, і, добачивши ще деякі малопомітні ознаки якогось чудного, химерного співчуття, висловлював припущення, що принаймні один з убивць не був остаточно позбавлений жалю.

— Я зв'язав йому ноги, тоді шнуром з'єднав їх з руками. Спитав, чи не туго. Він сказав «ні» і знову почав просити, щоб ми дали спокій його дружині. Мовляв, не треба її зв'язувати, бо вона вже багато років хворіє, а оце їй тільки-но трохи полегшало, то він боїться, щоб такий струс не викликав нового загострення хвороби. Я знаю, сміятися тут не було чого, але просто не міг втриматись — він ще говорив про якісь загострення!

Потім я відвів наниз хлопця. Спочатку примістив його в котельні, разом з батьком. Скрутив руки й прив'язав до труби опалення під стелею. Але потім розважив, що це небезпечно. Він міг якось вивільнитись і розв'язати старого. Або навпаки. Тоді я перерізав шнур і вивів хлопця в оту кімнату для ігор. Там була зручна з вигляду канапа. Я прикрутив йому ноги до бильця, потім зв'язав руки й обвинув кінець мотузки зашморгом навколо шиї так, що якби він став випручуватись, то задушився б. Зв'язуючи його, я поклав ніж на якусь там скриню чи щось таке — свіжополаковане, аж по всьому підвалу лаком тхнуло. Хлопець попросив не класти туди ножа, бо це, мовляв, весільний подарунок, він сам його для когось зробив. Здається, для сестри… Коли я вже виходив, на нього напав кашель, і я підмостив йому під голову подушку. Тоді вимкнув світло…

— А роти ви їм не позаліплювали? — спитав Дьюї.

— Ні. Це вже потім, коли зв'язав матір і дочку в їхніх кімнатах. Місіс Клаттер не переставала плакати і все просила мене наглядати за Діком. Вона не довіряла йому, а я, мовляв, юнак порядний, вона це одразу відчула. «Я певна, що ви не такий», — казала вона й витягла з мене обіцянку, що я не дозволю Дікові нікого кривдити. По-моєму, вона турбувалася найбільше за дочку. Мене й самого це непокоїло. Я відчув, що Дік щось таке замишляє, чого я не зможу допустити. І справді, поки я зв'язував місіс Клаттер, він уже одвів дівчину до її спальні. Вона лежала на ліжку, а він сидів скраєчку і щось їй говорив. Ну, я цю балачку одразу перепинив. Сказав йому, щоб він ішов шукав сейф, а я тим часом зв'яжу дівчину. Коли він пішов, я стягнув їй ноги шнуром, а руки зв'язав за спиною. Тоді накрив її ковдрою й підіткнув з боків, так що назовні видно було тільки голову. Поруч ліжка стояло кріселко, і я вирішив сісти й трохи перепочити — від усього того ходіння та вовтуження коліна в мене мов огнем пекло. Я спитав Ненсі, чи є в неї хлопець. Вона сказала, що є. І взагалі трималась як могла привітно й невимушено. Одне слово, сподобалася мені. Дуже мила дівчина — гарненька, не розбещена, нічого такого нема. Вона чимало розповіла мені про себе. Про те, як учиться; що думає після школи вступити до університету вивчати музику й живопис. Про коней. Сказала, що друга її улюблена розвага після танців — їздити верхи. Я й собі докинув, що колись моя мати була чемпіонкою родео.

Потім ми заговорили про Діка. Мені, бачте, було цікаво, що він їй казав. Здається, вона спитала, чому він таке чинить. Тобто грабує людей. То він як почав плакатись, що куди твоє діло! Він, мовляв, сирота, виріс у притулку, і ніхто його ніколи не любив, і родичів у нього нема — лиш одна-єдина сестра, та й то така, що їй тільки коханці в голові… А поки ми з нею отак балакали, весь час було чути, як той навіжений никає внизу, шукає сейфа. Він залазив на стільці й дивився за картинами, стукав по стінах — тук-тук-тук! Наче дятел. А коли повернувся, я, зловтішаючись у душі, спитав, чи знайшов він сейф. Ніякого біса він, звісно, не знайшов. Але в кухні надибав ще один гаманець і в ньому сім доларів…

Данц запитав:

— Скільки ви вже на той час пробули в будинку?

— Мабуть, з годину.

— А коли позаліплювали їм роти?

— Одразу ж після того. Почали з місіс Клаттер. Я примусив Діка допомагати мені, бо не хотів залишати його самого з дівчиною. Отож я відрізав від рулона довгі смуги пластиру, а він обмотував їх навколо голови місіс Клаттер — як ото мумії завивають.

«І чого ви весь час рюмсаєте? — спитав він її. — Ніхто ж не робить вам шкоди. — А тоді вимкнув світло й сказав — На добраніч, місіс Клаттер. Спіть собі».

Ми вийшли в передпокій і рушили до кімнати Ненсі. ДІк сказав: «Я думаю побавитися з дівчинкою». — «Давай, — озвався я. — Тільки спершу тобі доведеться вбити мене».

Він зиркнув на мене так, ніби не повірив своїм вухам. Тоді сказав: «Чи тобі не все одно? Можеш і ти, коли охота…»

Оце вже те, чого я терпіти не можу. Коли хтось отак розперізується. Просто ненавиджу такі штуки. Отож і відрубав йому навпростець: «Краще не займай її. Бо я не жартую».

Він, звісно, аж скипів, але збагнув, що зчиняти колотнечу не час, і тільки сказав: «Гаразд, голубе. Коли вже ти так наполягаєш…»

Скінчилося тим, що ми навіть не обмотали їй рота. Вимкнули світло в передпокої і пішли до підвалу.

Данц сказав:

— Перрі, я весь час слідкую, як було зі світлом. По-моєму виходить, що коли ви погасили світло в передпокої, то в будинку стало зовсім темно.

— Так воно й було. І ми більше ні разу не вмикали електрику. Тільки свій ліхтарик. Дік тримав його, коли ми взялися заліплювати роти містерові Клаттеру й хлопцеві. Перед тим містер Клаттер запитав мене, — то були його останні слова, — як там дружина, чи все з нею гаразд. Я відказав, що все добре, вона зараз засне. Мовляв, скоро ранок, а там їх хтось знайде, і все це — і я, і Дік, і все інше — видасться їм моторошним сном. Я не кривив душею. Мені й справді не хотілося завдавати йому шкоди. Він був дуже приємний чоловік. Спокійний, ввічливий. Так я й думав про нього весь час, аж поки перерізав йому горлянку… Ні, стривайте. Щось я не так кажу…

Перрі хмуриться, тре коліна. Побрязкують наручники.

— Потім… після того, як позаліплювали їм роти, ми з Діком одійшли в куток. Порадитись, що робити далі. Коли пригадуєте, ми перед тим трохи зчепились. І тепер у мене аж усередині все переверталося від думки, що я міг ним колись захоплюватись і слухати його вихваляння.

«Ну що, Діку? — спитав я. — Жижки трусяться? — Він нічого не відповів. Я сказав — Залишити їх живих — це тобі недешево обійдеться. Як мінімум, у десяток років».

Він мовчав. Ніж був у нього. Я сказав: «Дай-но мені, — І забрав ножа. А тоді знов до нього — Гаразд, Діку. Пошиємо…»

Насправді я й на думці такого не мав. Просто хотів викликати його на суперечку, щоб він почав мене відмовляти, щоб показав, що він таки дзвонар і боягуз. Ми наче змагалися між собою…

Я уклякнув біля містера Клаттера, і біль у колінах враз нагадав мені про отой клятий долар. Срібний долар. Яка ганьба! Яка бридота! А мені ж казали ніколи не повертатися до Кан°асу… Я не тямив, що роблю, аж доки почув якийсь звук. Неначе хтось потопав… Кричав, захлинаючись під водою…

Я віддав ніж Дікові й сказав» «Докінчи його. Тобі одразу полегшає».

Дік намагався щось зробити… чи, може, тільки вдавав. Але в того чоловіка сили вистачило б на десятьох. Він уже наполовину випручався з пут, вивільнив руки. I Дік на смерть перелякався. Хотів кинути все к бісу й тікати. Але я не дав. Той чоловік усе одно помер би, я знав це, проте залишити його так не міг. Я звелів Дікові присвітити ліхтариком. Тоді націлився з рушниці. Кімната так I вибухнула. Сяйнуло синім. Наче блискавка вдарила. Їй-богу, я й досі не збагну, як усі на двадцять миль в окрузі не почули того грому…

Постріл лящить у вухах Дьюї, майже заглушаючи Смітів тихий голос. Але той голос і далі звучить, випалюючи, мов з кулемета, все нові звуки та образи: ось Гікок шукає порожню гільзу — швидше, швидше, — і тепер уже голова Кеньйона в світляному колі — і знову Гікок рачкує за гільзою… Кімната Ненсі — дівчина дослухається до стуку чобіт на дерев'яних сходах — риплять східці — ближче, ближче, — і ось уже очі Ненсі слідкують за променем ліхтарика, що шукає ціль («Вона благала: «Ой ні! Ой, прошу вас! Ні! Ні! Ні! Не треба! Ой, прошу, не треба!» Я віддав рушницю Дікові. Сказав: «Я зробив усе, що міг». Він націлився, і вона відвернула лице до стіни»)… Темний передпокій — убивці поспішають до останніх дверей… Мабуть, Бонні, чувши те все, була рада, що вони прийшли так скоро…

— Ту бісову останню гільзу ми ледве знайшли. Дікові довелося лізти під ліжко. Потім ми зачинили двері кімнати місіс Клаттер і зійшли вниз, до кабінету. Там трохи постояли, як і перше, коли прийшли. Подивилися крізь. жалюзі, чи не видно десь того їхнього робітника чи щ» кого, хто міг почути постріли. Але кругом було так само тихо. Тільки вітер шелестів у листі…. та ще Дік сапав поруч, наче за ним гналася зграя вовків. Саме отам, у ті лічені секунди, перш ніж ми побігли до машини, я вирішив убити Діка. Він-бо сам увесь час мені товкмачив: жодного свідка! Ото я й подумав: а він же сам свідок. Не знаю, що мене тоді стримало. Їй-богу, треба було так зробити. Пальнути з рушниці, і край. А тоді в машину — і ходу, аж поки загубився б десь у Мексіці.

Запала тиша. Миль з десять чи навіть більше ніхто не озивається і словом.

Мовчання Дьюї сповнене смутку та глибокої втоми. Він так хотів «дізнатися точно, що і як діялося в будинку Клаттерів тієї ночі». І ось тепер йому двічі розказали про це, і обидві версії були дуже подібні між собою, з тією лиш істотною різницею, що Гікок приписував усі чотири вбивства Смітові, а Сміт твердив, що жінок застрелив Гікок. Але їхні признання, хоча й відповідали на всі «як» і «чому», не вкладалися в його схему свідомо обміркованого злочину. Психологічно це вбивство було нещасливим випадком, безособовим по своїй суті: адже жертви його так само могли загинути від удару блискавки. Тільки тоді вони не натерпілися б такого страху, не зазнали б страждань. А забути про їхні страждання Дьюї не міг. І все ж він вважав за можливе дивитися без ненависті на людину, що сиділа поруч нього, — та навіть і з деяким співчуттям, бо життя для Перрі Сміта було аж ніяк не святом: жалюгідний і самотній, він тільки те й знав, що ганятися за щораз новою примарою. Проте співчуття Дьюї було далеке від усепрощення чи милосердя. Він сподівався побачити Перрі та його товариша у зашморгах — рядком на одній шибениці.

Данц запитав Сміта:

— Скільки ж загалом грошей ви взяли у Клаттерів?

— Та щось доларів сорок чи п'ятдесят…

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА «Закуток»

Тюрми є важливим чинником в економіці округи Лівекворт, штат Канзас. Тут розміщені обидві тюрми штату — чоловіча й жіноча, — а також найбільша федеральна тюрма й головна військова тюрма країни — так звані дисциплінарні казарми у Форт-Лівенворті. Якби всіх мешканців цих закладів випустили на волю, їх вистачило б, щоб заселити невеличке місто.

Найстаріша з усіх — чоловіча тюрма штату Канзас, схожа на палац чорно-біла споруда з вежками, що вирізняє Ленсінг з-поміж інших провінційних містечок. Збудована під час Громадянської війни, тюрма прийняла першого в'язня 1864 року. В наші дні її населення сягає двох тисяч чоловік. Нинішній начальник тюрми, Шерман Г. Крауз, веде ретельний щоденний облік в'язнів за расовими ознаками (як-от, приміром: «білих — 1405, негрів — 360, мексіканців — 12, індіанців — 6»). Та, незалежно від раси, всі вони — рівноправні громадяни одного поселення, обмеженого високим тюремним муром, на якому чатують вартові з кулеметами, — сірого кам'яного містечка площею в дванадцять акрів, що складається з бетонованих переходів, в'язничних корпусів та різних майстерень.

У південній частині цього містечка стоїть невелика дивовижної форми будівля — темний двоповерховий корпус, схожий на труну. Офіційно він зветься «блоком ізоляції» і являє собою тюрму в тюрмі. Перший поверх будинку відомий серед в'язнів, як «яма» — туди час від часу замикають особливо непокірних, «неподатливих» порушників спокою. На другому поверсі, куди ведуть залізні кручені сходи, міститься так званий «ряд смертників».

Убивці Клаттерів піднялися тими сходами надвечір дощового квітневого дня, відбувши восьмигодинну подорож автомобілем з Гарден-Сіті, за чотириста миль. У Ленсінгу новачків роздягли, поставили під душ, а тоді обстригли наголо й видали бавовняну тюремну форму та м'які капці (у більшості американських тюрем такі капці — звичайне взуття засуджених до страти); потім озброєні конвоїри повели їх крізь мрячну сутінь до отого схожого на труну будинку, припровадили крученими сходами нагору й замкнули у двох із дванадцяти суміжних камер «ряду смертників».

Усі ті камери однакові як розміром — сім на десять футів, — так і обстановкою: залізне ліжко, туалет, рукомийник та ще лампочка під стелею, що не гасне ні вдень ні вночі. Вікна камер дуже вузькі; крім звичайних ґрат, вони затягнуті дротяною сіткою, чорною, мов жалобна вуаль, і тому облич в'язнів знадвору майже не видно. Зате самі вони досить добре бачать те, що можна побачити з вікон: брудний пустир, який влітку править за бейсбольний майданчик, далі — частину тюремного муру, а ген за ним — клаптик неба.

Мур викладено з грубого каменю, і в його розпадинах гніздяться голуби. В тій частині муру, що її бачать мешканці «ряду смертників», є іржаві залізні ворота; щоразу, як їх відчиняють, лунає гучний рип завіс, і сполохані голуби злітають угору. Ці ворота ведуть до глухого сарая, де навіть найгарячішого літнього дня повітря вогке й холоднувате. Там зберігають різне майно — купи заліза, з якого в'язні виготовляють номерні знаки для машин, штабелі дощок, старі верстати, бейсбольне приладдя, — і там-таки стоїть непофарбована дерев'яна шибениця, що злегка пахне живицею. Ото і е місце страти канзаської тюрми, і коли засудженого ведуть туди, інші в'язні кажуть, що він «пішов у закуток» або ж «подався до складу».

Згідно з судовим вироком, Сміт і Гікок мали «податися до складу» через шість тижнів — у нуль годин одну хвилину 13 травня 1960 року.

*

На той час, у квітні 1960 року, в тюрмах Сполучень Штатів очікували виконання смертного вироку сто дев'яносто чоловік, з них п'ятеро, включаючи убивць Клаттерів, — у Ленсінгу. Трапляється, що поважним відвідувачам тюрми пропонують, як висловився один високий урядовець, «заглянути до «ряду смертників». Тим, що погоджуються, дають провідника з тюремної охорони, і, ведучи екскурсантів залізним хідником уподовж дверей камер, він полюбляє церемонно відрекомендовувати їм кожного в'язня, тішачись власною дотепністю.

— Отут, — міг би він сказати в 1960 році, — ви бачите містера Перрі Едварда Сміта. А оце по сусідству його приятель, містер Річард Юджін Гікок. Далі — містер Ерл Вілсон. А тепер познайомтеся з містером Боббі Джо Спенсером. Ну, а цього джентльмена ви вже напевне й самі впізнали — це ж бо славнозвісний містер Ловелл Лі Ендрюз.

Ерл Вілсон, здоровенний негр, великий шанувальник релігійних гімнів, дістав смертний вирок за те, що викрав, зґвалтував і знівечив молоду білу жінку; його жертва хоча й вижила, проте назавжди лишилася калікою. Боббі Джо Спенсер, білявий юнак з ніжним, мов у дівчини, обличчям, зізнався в убивстві літньої жінки, власниці мебльованих кімнат у Канзас-Сіті, де він мешкав. Та, на відміну від Сміта з Гікоком і п'ятого мешканця «ряду смертників», Ловелла Лі Ендрюза, Вілсон і Спенсер були майже невідомі широкому загалу, бо преса обминула їх увагою.

За два роки перед тим Ловелл Лі Ендрюз, гладкий короткозорий хлопчина в рогових окулярах, що в свої вісімнадцять років важив майже триста фунтів, був одним з найкращих студентів-біологів на другому курсі Канзаського університету. Хоча вдачу він мав відлюдькувату й замкнуту, всі знайомі як в університеті, так і в рідному містечку Уолкотті, вважали його винятково добрим та «м'якосердним» юнаком (згодом одна канзаська газета надрукувала про нього статтю під заголовком «Наймиліший хлопець Уолкотта»). Ніхто й не підозрював, що в цьому тихому, поважному з вигляду юнакові ховається інша істота, зовсім позбавлена людських почуттів, з холодним і жорстоким розумом, сповненим лихих замірів, його батьки й старша сестра Дженні Мері вжахнулися б, коли б дізнались, які задуми плекав Ловелл Лі влітку та восени 1958 року: цей зразковий син і палко любимий брат замишляв отруїти їх усіх.

Ендрюз-старший був досить заможний фермер; хоч грошей у банку він мав не так уже й багато, проте його землі оцінювалися тисяч у двісті доларів. Тож, мабуть, саме прагнення успадкувати батькову власність і навело Ловелла Лі на думку вкоротити віку своїм родичам. Бо отой притаєний Ловелл Лі, що ховався під машкарою сором'язливого й побожного студента-біолога, в душі уявляв себе метким і холоднокровним злочинцем; він хотів носити яскраві шовкові сорочки, які носять гангстери, й роз'їжджати в червоних спортивних автомобілях; йому набридло бути всього-на-всього гладким зеленим школярем в окулярах. I хоч він не почував ніякої неприязні до будь-кого із своїх близьких, принаймні свідомої, вбивство здавалось йому найкоротшим і найпевнішим шляхом до здійснення його заповітних мрій. Знаряддям убивства він обрав миш'як. План його був такий: отруїти всіх трьох, а тоді покласти в ліжка й підпалити будинок — може, слідчі подумають, ніби це просто нещасливий випадок. Але його непокоїла одна думка: а що як при розтині тіл виявлять сліди отрути? А тоді якось докопаються, що він купував миш'як?.. I на кінець літа в нього зродився новий план. Ловелл Лі обмірковував його три місяці. Нарешті холодного листопадового вечора вирішив діяти.

Був саме Тиждень подяки, і Ловелл Лі приїхав на канікули додому, так само як і Дженні Мері, розумна, але проста з вигляду дівчина, що вчилась у коледжі в Оклахомі. 28 листопада, близько сьомої години вечора, Дженні Мері сиділа з батьками у вітальні перед телевізором, а Ловелл Лі, зачинившись у своїй спальні, дочитував останній розділ «Братів Карамазових». Закінчивши читати, він поголився, натяг найкращий костюм і взявся заряджати напівавтоматичну гвинтівку 22-го калібру й такого самого калібру револьвер «рюгер». Тоді сховав револьвер у кобуру при боці, завдав на плече гвинтівку і, неквапливо поминувши передпокій, зайшов до майже темної вітальні, де світився лише мерехтливий екран телевізора. Він увімкнув світло, прицілився з гвинтівки, натиснув на курок і, влучивши сестрі просто межи очі, вбив її на смерть. Тоді тричі вистрілив у матір і двічі — в батька. Мати, розширивши очі й простягай руки, ступнула була до нього, силкувалася щось сказати, але Ловелл Лі гримнув на неї: «Ану заткнися!» — а щоб вона послухалась напевне, вистрілив у неї ще тричі. Тим часом містер Ендрюз був ще живий і, схлипуючи й захлинаючись, повз до кухні. Та коли він доповз до порога, син витяг з кобури револьвер і випустив у нього всі кулі. Потім перезарядив зброю і знову став стріляти. Загалом він всадив у батька сімнадцять куль…

*

П'ятниця, 13 травня — перша дата, на яку було призначено страту Сміта й Гікока, — минула спокійно: верховний суд штату Канзас дозволив відстрочити виконання вироку до відповіді на порушене захисниками клопотання про перегляд справи. Там-таки, у верховному суді штату, перебувало на той час і клопотання захисників Ендрюза.

Камера Перрі була поряд з Діковою, і хоч вони не бачили один одного, проте легко могли перемовлятися. Та Перрі дуже рідко озивався до Діка, і не тому, що між ними виникла ворожнеча (обмінявшись кількома млявими докорами, вони тепер виявляли взаємну терпимість, мов ті сіамські близнюки, яким несамохіть доводиться весь час бути вкупі), — просто обережний, потайний і підозрілий Перрі не хотів, щоб про його «особисті справи» чули варта й інші в'язні, а надто Ендрюз, або ж Енді, як називали його в «ряду смертників». Ендрюзова інтелігентна вимова й студентське минуле були для Перрі справжньою карою господнею: хоч він мав за плечима всього три класи школи, проте вважав себе куди освіченішим за більшість своїх знайомих і залюбки поправляв їх у розмові, особливо щодо граматики й наголосів. Аж раптом маєш —»якийсь шмаркач» починає робити зауваження йому! То чи дивно, що тепер він, Перрі, майже не подає голосу? Краще вже держати язика на припоні, аніж чути від цього паршивого студентика: «Так не кажи… Треба казати отак…» Поправляючи Перрі, Ендрюз не мав на думці нічого поганого, але той ладен був з'їсти його живцем. Одначе Перрі ніколи цього не виказував, тож, зрештою, ніхто й не здогадався, чому після одного такого приниження він насупився й відмовився від їжі, що її давали тричі на день. А десь на початку червня Перрі взагалі оголосив голодовку.

— Ти можеш собі чекати шибениці, а я не хочу, — сказав він Дікові й відтоді не торкався ні їжі, ні питва і не озивався ні до кого й словом.

Його піст тривав п'ять днів, аж поки начальник тюрми серйозно занепокоївся. Шостого дня він звелів перевести в'язня до тюремної лікарні. Але цей захід не похитнув рішучості Перрі: коли його спробували годувати силоміць, він пручався, крутив головою і так стискав щелепи, що годі було їх розчепити. Зрештою довелося його зв'язати й годувати з допомогою гумової трубки, введеної крізь ніс. Та навіть і при тому за подальші дев'ять тижнів вага його впала із ста шістдесяти восьми до ста п'ятнадцяти фунтів, і начальника тюрми попередили, що на примусовому годуванні в'язень довго не протягне.

Хоч Діка й вразила сила волі, яку показав Перрі, проте він не вірив, що той і справді замислив самогубство. Навіть коли до «ряду смертників» дійшли чутки, ніби Перрі лежить майже непритомний, він сказав Ендрюзові, з яким уже встиг заприятелювати, що його колишній спільник прикидається.

— Просто хоче, щоб його визнали за божевільного.

Страшенний ласун, Ендрюз (він мав цілий альбом з повирізуваними малюнками різних наїдків — від полуничного пирога до смаженого поросяти) відказав на це:

— А може, він справді збожеволів. Подумати тільки — добровільно прирік себе на голод!

— Та він просто хоче видряпатися звідси. Вдає комедію. Щоб його визнали психом і послали до божевільні.

— Ні, — рішуче мовив Енді, — не можу я збагнути, навіщо задля цього отак себе мучити. Морити голодом. Адже рано чи пізно всі ми звідси виберемось. Чи то вийдемо ногами… чи винесуть у труні. Щодо мене, то мені байдуже, чи я піду сам, чи мене винесуть. Зрештою, кінець усе одно той самий.

Згодом Дік полюбляв повторювати ці Ендрюзові слова на доказ того, який він був «химерний хлопець» і як мало хвилювало його все, що діялося навколо («він наче десь над хмарами витав»).

А тоді він сказав Ендрюзові:

— Оце ж бо твоя біда, Енді, що людське життя нічого для тебе не важить. Навіть і твоє власне.

Ендрюз погодився.

— Скажу тобі навіть більше, — додав він. — Якщо я колись вийду звідси живий — взагалі на волю, за ці мури, — то, може, ніхто не знатиме, куди Енді подався, а от де він встиг побувати — знатимуть напевне.

Ціле літо Перрі відбув у тюремній лікарні, то лежачи в напівдрімотному заціпенінні, то поринаючи у нездоровий сон, після якого прокидався весь облитий потом. У свідомості його бриніли якісь голоси. Один голос настійно допитувався: «Де бог? Де бог?» — і якось Перрі прокинувся з криком: «Бог — це жовтий птах!..» А коли знову забувся сном, до нього повернулась ота його давня театральна фантазія: «Перрі О'Парсонс — людина-оркестр». Він побачив себе в одному з лас-вегаських нічних клубів, убраного в білий смокінг та білий циліндр, на яскраво освітленій сцені, де він грав по черзі на гармонійці, на гітарі, на банджо, на барабані, співав «Ти моє сонце» і вибивав чечітку на позолочених бутафорських східцях. Нарешті, спинившись на горішній площадці, він уклонився публіці. Та оплесків не почув, хоч просторий розкішний зал був ущерть заповнений людьми. Аж тоді він помітив, що публіка якась дивна: майже самі чоловіки й переважно негри. Дивлячись на них, засапаний і спітнілий актор нарешті зрозумів, чому вони мовчать: то були примари, привиди людей, страчених за вироком закону — повішених, отруєних газом, посаджених на електричний стілець, — і в ту ж мить він збагнув, що зараз має приєднатися до них, що оті позолочені східці вели на ешафот і що площадка, на якій він стоїть, уже провалюється під ним. Циліндр його покотився зі східців, і Перрі О'Парсонс, обпудившись та обкалявшись, віддав богові душу.

Одного дня він прочнувся від моторошного сну й побачив біля свого ліжка начальника тюрми.

— Що, страхіття якесь привиділося? — спитав начальник.

Та Перрі нічого невідповів, і начальник тюрми, що вже не раз приходив до лікарні Й переконував в'язня припинити голодування, сказав:

— Я отут маю дещо. Від вашого батька. Подумав, що вам цікаво буде глянути.

Перрі, чиї очі видавалися тепер величезними на геть змарнілому, аж прозорому обличчі, вперто дивився в стелю. Діставши таку відсіч, начальник поклав на тумбочку біля ліжка кольорову поштову листівку й пішов.

Уже ввечері Перрі все-таки поглянув на листівку. Вона була адресована начальникові тюрми й надіслана з Блу-Лейка, штат Каліфорнія. Усього кілька рядків, написаних знайомим кострубатим почерком: «Шановний добродію! Як я дізнався, мій син Перрі знову у Вас. Відпишіть мені, будь ласка, що він накоїв і чи зможу я його побачити, якщо приїду. У мене все гаразд. Сподіваюсь, у Вас так само. Текс Дою. Сміт».

Перрі подер листівку на клапті, але вона запала йому в пам'ять. Ті кілька незграбних слів відживили в ньому почуття, збудили давню любов і ненависть, нагадали, що всупереч усім його намаганням, він ще живий.

— I я твердо вирішив, — розповідав він згодом одному знайомому, — що буду жити. Хто хоче моєї смерті, хай не сподівається від мене допомоги. Я так просто не здамся.

Другого ранку він попросив склянку молока — вперше за чотирнадцять тижнів. Поступово, дотримуючи дієти, він відновлював вагу, і на кінець вересня тюремний лікар, доктор Роберт Мур, визнав його досить зміцнілим, щоб повернутися до «ряду смертників».

Коли його привели туди, Дік засміявся і сказав:

— Ласкаво просимо додому, голубе!

*

Минуло два роки. Пішли в небуття Вілсон і Спенсер, залишивши Сміта, Гікока й Ендрюза наодинці з незгасними лампочками та затягнутими дротяною сіткою вікнами. Мешканці «ряду смертників» були позбавлені навіть тих розваг, що їх мали звичайні в'язні: їм не дозволяли слухати радіо чи грати в карти, навіть на прогулянки не виводили, та й узагалі не випускали з камер, окрім суботи, коли їх конвоювали під душ, після чого видавали чисту білизну. Єдиною іншою нагодою на якийсь час залишити камеру були дуже рідкісні відвідини адвокатів чи родичів. Раз на місяць приїздила місіс Гікок; чоловік її помер, і жила вона тепер, як казала Дікові, потроху в різних родичів.

Перрі здавалося, ніби він живе «десь під водою», — мабуть, тому, що в «ряду смертників» здебільшого панували присмерк і тиша, неначе в океанських глибинах; чути було лише хропіння, кахикання, човгання капців та ще шурхіт голуб'ячих крил, що долинав знадвору, від тюремного муру. Але так тихо було не завжди. «Часом тут не почуєш і сам себе, — писав Дік в одному з листів до матері. — Перший поверх називають «ямою» — туди кидають буйних в'язнів. А вони майже всі опираються й репетують мов скажені. Такий гвалт стоїть, що несила терпіти. І тоді ми всі починаємо кричати, щоб вони там угамувалися. Було б дуже добре, якби ти прислала мені затички для вух. Та, мабуть, не дозволять. Коли вже завинив, то нема тобі спокою».

Тій невеликій будівлі було вже понад століття, і її древні стіни майже не протистояли змінам погоди: взимку вони наскрізь промерзали, а в літню пору, коли температура надворі часто сягала над сто градусів за Фаренгейтом, камери перетворювалися на смердючі казани. «Так гаряче, що шкіру як вогнем пече, — писав Дік 5 липня 1961 року. — Стараюся не ворушитись. Сиджу просто на підлозі. Ліжко геть просякло потом, так що гидко й лягати, а від духу мене аж нудить, бо миємося ми тут лише раз на тиждень і весь час носимо ту саму одіж. Вентиляції ніякої, а від лампочок ще гарячіше. По стінах б'ється всяка комашня».

На відміну від звичайних в'язнів, засуджені до страти не працюють і можуть гаяти час як кому до вподоби} цілими днями спати, як часто робив Перрі («вдаю з себе немовля, що майже не розплющує очей»), або ж цілими ночами читати, як Ендрюз. Він прочитував у середньому по п'ятнадцять-двадцять книжок за тиждень — і справжню літературу, і всілякий мотлох. Любив поезію, особливо Роберта Фроста, а також Уїтмена, Емілі Діккінсон, Огдена Неша. Невдовзі на полицях тюремної бібліотеки не лишилося жодної книжки, якої б він не прочитав, але тюремний священик та ще дехто з Ендрюзових прихильників і далі постачали його чтивом, виписуючи цілі пакунки книжок з громадської бібліотеки в Канзас-Сіті.

Дік і собі приохотився до літератури, але його інтереси обмежувались двома темами: сексом, як його подано в романах Гарольда Робінса й Ірвінга Уоллеса (якось Перрі взяв почитати одну з цих книжок і повернув з обуреним написом: «Дегенеративна писанина для дегенеративних недоумків!»), та ще правом. Він щодня по кілька годин гортав юридичні книжки, сподіваючись, що здобуті в них відомості допоможуть йому добитися скасування присуду. З тією ж метою він засипав листами такі організації, як Американська ліга громадянських свобод і Асоціація адвокатів Канзасу. В цих листах він оскаржував суд над собою, називаючи його «пародією на законний процес», і просив поклопотатися про перегляд справи. Він переконав і Перрі писати скарги, та коли порадив Ендрюзові наслідувати їхній приклад, той сказав:

— Ти дбай про свою шию, а про мою я й сам подбаю.

(Та насправді Діка на той час турбувала не так шия, як голова. «Волосся в мене вилазить цілими жмутками, — признавався він в іншому листі до матері. — Я просто в розпачі. Не пригадую, щоб хтось у нашій родині був лисий, і мене аж жах бере, як подумаю, що я стану потворним лисим стариганом»).

Одного осіннього вечора 1961 року нічна варта «ряду смертників», заступивши на зміну, принесла новину.

— Ну, хлопці, — сказав один з вартових, — здається, вам треба чекати нових товаришів.

Слухачі зрозуміли його: це означало, що двом молодим солдатам, які стали перед судом за вбивство якогось канзаського залізничника, ухвалено смертний вирок.

— Еге ж, — підтвердив вартовий, — їх засудили до страти.

— Ще б пак, — озвався Дік. — Полюбляють у Канзасі смертні вироки. Присяжні роздають їх жменями, мов цукерки дітлахам.

Одному з солдатів, Джорджеві Рональдові Йорку, минав дев'ятнадцятий рік, його товариш, Джеймс Дуглас Летем, був на рік старший. Обидва були дуже показні з виду, і, певне, саме через те, коли їх судили, до залу юрбами сунули молоденькі дівчата. Хоч засудили Йорка й Летема за одне вбивство, вони самі розказували, що під час свого смертельного рейду по країні порішили ще шістьох чоловік.

Ронні Йорк, білявий, голубоокий юнак, народився й виріс у Флоріді, де його батько був відомим водолазом, що заробляв чималі гроші. Сім'я Йорків жила добре, в достатку й злагоді, і Ронні, пестунчик батьків та кумир молодшої сестри, завжди посідав у ній чільне місце. Що ж до Летема, то його життя було цілковитою протилежністю, анітрохи не кращим за Смітове. Уродженець Техасу, наймолодший син у злиденній багатодітній сім'ї, він змалку не бачив нічого, крім лиха. Батьки повсякчас сварилися, а коли, зрештою, розлучились, то покинули своїх нащадків напризволяще. Безпритульні й нікому не потрібні, ті никали з місця на місце, мов клубки перекотиполя серед дикої прерії. У сімнадцять років, не маючи жодного пристановища, Летем вступив до армії, а через два роки, спійманий у самовільній відлучці, попав у військову тюрму в Форт-Гуді, штат Техас. Там він і познайомився з Ронні Йорком, що відбував покару за таку саму провинність. Дуже несхожі між собою, навіть зовні (Йорк — високий на зріст, флегматичний здоровань; Летем — присадкуватий, з гострим обличчям, на якому хитрувато світилися жваві карі очі), вони все ж дійшли згоди в одному; світ — прокляте, ненависне місце, і найвище благо для людини — це померти.

— Усе геть прогнило, — казав Летем. — І реагувати на це можна тільки злом. Ніхто нічого не розуміє, крім зла. Спаліть людині комору — вона це зрозуміє. Отруїть ЇЇ собаку. Вбийте її саму.

Ронні казав, що Летем має слушність «на всі сто», й додав:

— Хоч кого вбий, це йому добра послуга.

Перші, кому вони надумали зробити таку «послугу», були дві жінки із Джорджії, поважні господарки, що мали нещастя натрапити на Йорка з Летемом невдовзі по тому, як майбутні вбивці втекли з форт-гудської тюрми, вкрали пікап і погнали до Джексонвілла — Йоркового рідного міста у Флоріді. Ця зустріч сталася 29 травня 1961 року біля бензозаправної станції на темній околиці Джексонвілла. Спочатку втікачі мали намір провідати Норкову сім'ю, та коли вже під'їжджали до міста, Йорк розважив, що з'являтися додому навряд чи варто, бо батько його часом виявляв круту вдачу. Отож, порадившись між собою, вони вирішили податися до Нового Орлеана й спинилися біля бензозаправної станції набрати пального. Поряд з їхньою заправлялася ще одна машина, в якій сиділи дві статечні жінки, майбутні жертви. З приємністю згаявши день у крамницях Джексонвілла, вони поверталися додому, в невелике містечко поблизу кордону Флоріди й Джорджії, але, як на те, збилися з дороги. Йорк, до якого вони звернулися з розпитами, дуже люб'язно запропонував:

— А ви їдьте з нами. Напровадимо куди треба.

Та напровадив він їх зовсім не туди, куди треба, а на якийсь глухий бічний путівець, що губився між боліт. Проте жінки довірливо їхали слідом, аж поки пікап з їхніми проводирями спинився, і в світлі фар своєї машини вони побачили, що люб'язні юнаки вийшли й простують до них, а тоді, вже запізно, вгледіли у їхніх руках довгі скотарські пуги. Ті пуги були в украденій машині, що належала якомусь фермерові, і Летем придумав ужити іх як зашморги. Пограбувавши жінок, вони так і зробили. В Новому Орлеані хлопці купили пістолет і зробили на його рукоятці дві насічки.

Протягом подальших десяти днів до тих двох насічок додались інші: спершу в Таллахомі, штат Теннесі, де приятелі заволоділи червоним «доджем» з відкидним верхом, застреливши його власника, роз'їзного торговельного агента; потім — в Іллінойсі, на околиці Сент-Луїса, де вони вбили ще двох чоловік. У Канзасі їхньою жертвою — уже шостою — став один літній подорожній, на ім'я Отто Зіглер, міцний чоловік шістдесяти двох років, що вже мав онуків, добрий і зичливий, з тих, що ніколи не поминуть водія в біді, не запропонувавши своєї допомоги, їдучи того погожого червневого ранку однією з канзаських автострад, містер Зіглер побачив на узбіччі червону машину з піднятим капотом і двох приємних з вигляду юнаків, що копирсалися в моторі. Звідки було знати добросердому містерові Зіглеру, що машина цілком справна і що це просто хитрий гачок на якогось благодійника, щоб пограбувати його і вбити?

— Чи не треба допомогти? — спитав він, і то були останні його слова. Стоячи за двадцять футів від старого, Йорк прострелив йому череп, а тоді обернувся до Летема й сказав:

— Влучний постріл, еге ж?

Та чи не найбільший жаль збуджувала їхня остання жертва. То була зовсім юна, вісімнадцятирічна дівчина, покоївка в одному з колорадських мотелів, де двоє горлорізів спинились переночувати. Вони умовили її перебути ніч з ними, а вранці сказали, що їдуть до Каліфорнії, то чи не хоче й вона туди податися.

— Ну ж бо, — підохочував її Летем, — їдьмо всі разом, а там, гляди, й кінозірками станемо.

Але дівчина зі своєю нашвидкуруч спакованою фібровою валізою стала закривавленим трупом, покинутим у придорожньому виярку недалеко від Крейга, в штаті Колорадо. Що ж до її вбивць, то за кілька годин після того їм таки випала нагода виступити перед кінокамерою.

Кілька подорожніх бачили двох молодиків і червону машину поблизу того місця, де знайдено тіло Отто Зіглера. Діставши їхні свідчення, поліція розіслала прикмети підозрюваних по всіх середньозахідних і західних штатах. На дорогах виставили пости, вертольоти вели спостереження з повітря. Один із таких постів у штаті Юта й затримав йорка з Летемом. Трохи згодом поліція Солт» Лейк-Сіті дозволила місцевій телевізійній компанії зняти на плівку інтерв'ю з ними. Коли дивитися зняті кадри без звуку, можна подумати, що ті двоє веселих дужих хлопців обговорюють хокейний чи бейсбольний матч абощо — тільки не вбивство і не роль, яку вони, за власним, хвалькуватим зізнанням, відіграли в смерті сімох людей.

— Чому? — запитує репортер. — Чому ви таке вчинили?

І Йорк, самовдоволено усміхаючись, відказує:

— Ми ненавидимо весь світ.

В усіх п'яти штатах, що сперечалися за право судити Йорка й Летема, закон визнає смертну кару: у Флоріді, Теннесі та Іллінойсі це страта на електричному стільці, в Канзасі — повішення, в Колорадо — отруєння газом. Та, маючи найвагоміші докази, перемогу в цій суперечці здобув Канзас.

Мешканці «ряду смертників» уперше побачили своїх нових сусідів 2 листопада 1961 року. Конвоїр, ведучи прибульців до камер, відрекомендував їм старожилів:

— Містере Йорк, містере Летем, прошу познайомитись. Це містер Сміт… Містер Гікок… А це містер Ловелл Лі Ендрюз — «наймиліший хлопець Уолкотта».

Коли урочиста процесія поминула їх, Гікок почув Ендрюзове хихотіння й спитав:

— Що той сучий син такого смішного сказав?

— Та нічого, — озвався Ендрюз. — Але я оце подумав: коли скласти докупи моїх трьох, ваших четверо та їхніх сім, це виходить чотирнадцять на нас п'ятьох. Чотирнадцять поділити на п'ять, буде в середньому…

— Чотирнадцять на чотири, — сердито поправив його Гікок. — Тут четверо вбивць і один несправедливо засуджений. Я ніякий не вбивця. Зроду й волосини ні на кому не зачепив.

*

Гікок і далі писав листи, оскаржуючи свій присуд.

Верховний суд штату відмовив у скасуванні вироку й призначив нову дату його виконання — 25 жовтня. 1962 року. Що ж до Ловелла Лі Ендрюза, чия справа вже двічі доходила аж до верховного суду Сполучених Штатів, то його мали стратити через місяць після того.

Убивці Клаттерів домоглися від федерального судді нової відстрочки. Ендрюз пішов на шибеницю у призначений день.

*

— Ніч була холодна, — розповідав Гікок одному журналістові, з яким листувався і якому час від часу дозволяли відвідувати його. — Холодна й дощова. Лило Мов з відра, і на бейсбольному полі грязюки було по коліно. Коли Енді повели до складу, то мусили обходити кругом, по доріжці. Ми всі стояли біля вікон, дивилися — Перрі, я, Ронні Йорк, Джіммі Летем. Це все діялось одразу ж після півночі, і в складі світилося, як на свято. Ворота були широко розчинені, і ми бачили свідків, варту, лікаря, начальника тюрми — геть усе, крім самої шибениці. Звідси її не видно, але ми бачили її тінь на стіні — таку, наче від боксерського рингу.

Енді вели чотири конвоїри і священик. Перед самим складом вони на мить спинились. Енді дивився на шибеницю — відчувалося, що він дивиться туди. Руки в нього були спутані попереду. І раптом священик підійшов і зняв з нього окуляри. Аж глянути було жаль: Енді — й без окулярів. Тоді його завели всередину, і я подумав собі: як же він без окулярів зійде тими східцями? Кругом було тихо-тихо, тільки ген далеко собака гавкав. Десь у містечку. А потім ми почули отой звук, і Джіммі Летем ще спитав: «Що це?» То я сказав йому, що воно таке — люк провалився.

Потім знову стало дуже тихо. Тільки той собака все гавкав. Наш Енді довго гойдався, ніяк не хотів помирати. Певне, мали вони потім мороку прибирати після нього. Лікар раз по раз виходив надвір і стояв зі своєю трубкою в руці. Я б не сказав, що йому подобалась та робота. Він так сапав, наче йому дух забивало, і все втирав очі. Джіммі сказав: «Ото ще баба слинява!» Мабуть, він того й виходив, що не хотів, аби інші бачили, як він плаче. А тоді знову йшов і слухав, чи не спинилося в Енді серце. Здавалося, кінця цьому не буде. Подумати тільки, ще цілих дев'ятнадцять хвилин серце билося!..

Гікок закурив сигарету і, криво посміхнувшись, промовив:

— Енді був дивак. Я колись сказав йому, що для нього життя людини нічого не важить, навіть і його власне. Вже коли йому було йти на шибеницю, він сів собі й упорав двоє смажених курчат. А перед тим цілий день смалив сигари, пив кока-колу й писав вірші. Коли по нього прийшли і ми попрощалися, я сказав йому: «Скоро побачимось, Енді. Я певен, що ми потрапимо в те саме місце. То ти рознюхай там нанизу, чи не знайдеться десь для нас затишного куточка».

Він засміявся і відповів, що не вірить ні в рай, ні в пекло, а там за гробом, мовляв, тільки прах і тлін. Потім сказав, що до нього приїхали дядько й тітка і вже приготували труну, щоб забрати його труп і поховати десь у Північному Міссурі. На тому самому кладовищі, де лежать ті троє, яких він цокнув. Отож дядько з тіткою надумали покласти й Енді поруч них. А він, мовляв, мало не заіржав, коли вони про це заговорили, ледве стримався.

Тоді я сказав йому: «Ну, це тобі пощастило — хоч могилу матимеш. А нас із Перрі, мабуть, віддадуть ц анатомку, під ніж».

Отак ми з ним і жартували, аж доки його забрали до складу…

Енді мені подобався, це факт. Він був трохи пришелепуватий, але не справжній псих, а просто, знаєте, химерний. Увесь час, було, базікав, як вибереться звідси й стане найманим убивцею. Любив уявляти собі, ніби він розгулює по Чікаго або Лос-Анджелесу з автоматом у футлярі для скрипки й залишає по собі трупи. Казав, правитиме по тисячі доларів за душу.

Гікок засміявся — як видно, з тих нісенітних нахвалянь приятеля — і похитав головою.

— Але, як на свій вік, він був страшенно тямовитий хлопець, я ще такого зроду не бачив. Ну просто ходяча бібліотека. Коли вже він прочитував якусь книжку, то вона в нього так і засідала в голові. А от життя він, звісно, й близько не нюхав. Я хоч проти нього неук, та коли йдеться про життя, тут мене вчити не треба. Бо я таки бував у бувальцях і дещо бачив. Такі речі бачив, що від них і собака виблював би. А Енді знав тільки те, що по-вичитував з книжок, і ні біса більше. Він був невинний, як мала дитина. Навіть із жінкою ні разу не переспав. Сам казав про це. Мабуть, оце мені найдужче в ньому подобалося — що він завжди казав усе, як воно є. Ми тут мастаки брехати. А я чи не найбільший. Та й треба ж таки щось ляпати язиком. Чимось похвалитися. Бо інакше ти ніхто й ніщо, хробак у своїй норі сім на десять футів. Але Енді ніколи цього патякання не визнавав. Казав, що не розуміє, навіщо вигадувати всякі небилиці.

А от крихітка Перрі, той анітрохи не жалів, що Енді повісили. Бо Енді мав те, чому він найдужче заздрить, — освіту. І Перрі не міг йому цього пробачити. Ви, мабуть, помітили, як він полюбляє всякі надто розумні слова, хоча й сам їх до ладу не тямить. Ну чисто мов якийсь негритос із коледжу. А як у нього всі тельбухи переверталися, коли Енді ловив його на слові й починав йому вичитувати! Енді, звісно, робив це для його ж таки добра, хотів дати йому хоч трохи тої освіти. Але вся притичина в тому, що з Перрі ніхто не зживеться. У нього ж нема тут жодного товариша. Біс його зна, за кого він себе має. З усіх насміхається, всі в нього недолюдки й дегенерати, всі несповна розуму. Де вже нам до крихітки Перрі! Він же не такий, як усі, свята душа. Одначе є хлопці, які хоч сьогодні пішли б у «закуток», аби тільки на хвилинку зостатися з ним наодинці в душовій. Ви б послухали, як він хизується перед Йорком і Летемом! То Ронні каже, що залюбки придушив би його отою скотарською пугою. I я не осуджую Ронні. Зрештою, всі ми тут однією мотузкою зв'язані, і вони собі хлопці як хлопці…

Гікок звернув свої перекошені очі на вікно кімнати побачень. Його брезкле, бліде, як у мерця, обличчя відсвічувало в неясному промінні зимового сонця, що проходило крізь загартовані шиби.

— Слово честі, мені вже остобісіло сидіти в сусідстві з Перрі. Завжди він усім незадоволений. Нещирий, заздрісний на кожну дрібницю. На кожен лист, що я одержую, на кожного, хто мене навідує. Адже до нього ніхто ніколи не приходить, крім вас. — Він кивнув на журналіста, що був однаково добре знайомий і з ним, і зі Смітом. — Та ще адвоката. Пам'ятаєте, коли він був у лікарні з отою своєю дурною голодовкою, його батько прислав листівку? Ну, то начальник тюрми відписав старому, що він може приїхати коли хоче. Але той і носа не показав. Не знаю… Часом мені стає жаль Перрі. Такий він самотній на цьому світі, — мабуть, як ніхто. Але ж, хай йому чорт, він сам у цьому винен.

Гікок витяг з пачки «Пел-Мел» ще одну сигарету, наморщив ніс і сказав:

— Я пробував покинути курити. Але потім розважив, що в моєму становищі це ні до чого. А може, ще й пощастить захворіти на рак, і пошити в дурні весь штат Канзас. Один час я курив тут сигари. Ті, що лишилися після Енді. Другого ранку, як його повісили, я прокинувся і, як завжди, гукнув: «Гей, Енді!» І аж тоді згадав, що він уже в дорозі до Міссурі, з дядьком і тіткою. Я виглянув у коридор. В його камері прибрали і весь мотлох звалили під стіною. Матрац, капці, отой альбом з малюнками всякого їства — Енді називав його своїм холодильником. Була там і коробка сигар «Макбет». То я сказав вартовому, що Енді хотів, аби я забрав їх собі, такий, мовляв, його заповіт. Одначе я так і не скурив їх усі. Може, вони нагадували мені про Енді, але чогось у мене від них живіт болів…

Що я можу сказати про смертну кару? Загалом я не проти. Це, звісно, помста, але що ж тут поганого? Помста — річ потрібна. Коли б я був якийсь родич Клаттерів чи отих, кого порішили Йорк і Летем, я б не мав спокою, доки винуватців не прокатали б на великій гойдалці. От люди й пишуть листи до газет. Останніми днями було два таких листи в топікській газеті. Одного написав якийсь священик. Мовляв, доки триватиме ця судова комедія? Чому оті сучі сини Гікок і Сміт досі не дістали по заслузі, чому вони, кляті вбивці, й досі напихають черево за рахунок платників податків? Ну що ж, я можу зрозуміти цих людей. Вони лютують, бо не бачать того, чого їм хочеться — помсти. І не побачать, якщо я зможу цьому перешкодити. У принципі я за те, щоб вішати. Аби тільки вішали не мене.

*

Але зрештою повісили і його.

Минуло ще три роки. За цей час два досвідчені канзаські адвокати, Джозеф П. Дженкінс і Роберт Бінгем, засипали оскарженнями різні установи федеральної судової системи і в такий спосіб відвернули три чергові дати виконання вироку: 25 жовтня 1962 року, 8 серпня 1963 року, 18 лютого 1965 року. Адвокати твердили, що суд над Гікоком і Смітом не можна визнати справедливим з таких міркувань: судовий захист було призначено лише після того, як обвинувачені визнали себе винними й відмовились від попереднього слідства; в ході процесу інтереси підсудних репрезентовано в недостатній мірі; обвинувачення підтверджено доказами, вилученими без ордера на обшук (ішлося про рушницю й ніж, узяті в домі Гікоків); незважаючи на те, що процес мав відбуватися в атмосфері, «наскрізь просякнутій» упередженням проти обвинувачених, його не перенесено в інше місце.

Грунтуючись на цих аргументах, Дженкінс і Бінгем зуміли тричі довести справу аж до верховного суду Сполучених Штатів — до «Великого боса», як звичайно називають його скаржники, — і тричі верховний суд, що в таких випадках ніколи не пояснює причини свого рішення, відхилив їхні оскарження. У березні 1965 року, після того як Гікок і Сміт відбули в камерах «ряду смертників» майже дві тисячі днів, Канзаський верховний суд ухвалив, що їх належить позбавити життя в середу, 14 квітня 1965 року, протягом двох годин після півночі.

Тієї середи, снідаючи в кафе при одному з топікськнх готелів, Дьюї побачив на першій сторінці канзаської «Стар» заголовок, якого так довго чекав: «Криваві вбивці сконали на шибениці». Повідомлення, передане кореспондентом Ассошіейтед Прес, починалося так:

«Річард Юджін Гікок і Перрі Едвард Сміт, засуджені до страти за один з найкривавіших злочинів в історії Канзасу, сьогодні вночі скінчили життя на шибениці в тюрмі штату. Гікок, 33 років, помер перший, в 0 год. 41 хв., Сміт, 36 років, — о 1 год. 19 хв.».

*

Дьюї бачив, як вони помирали, бо потрапив у число двадцяти з лишком запрошених свідків. Раніше він ніколи не був присутній при страті і, зайшовши опівночі до холодного складу, здивовано розглядався довкола: він сподівався побачити більш урочисту, відповіднішу обстановку, а не такий-от тьмяно освітлений сарай, захаращений дошками та іншим мотлохом. Але сама шибениця з двома білими зашморгами на поперечному брусі таки вражала уяву; не менше, хоча й трохи несподіване враження справляв і вішатель, чия довга тінь падала з високого дерев'яного помосту, на який вели тринадцять східців. Цей нікому не відомий жилавий чоловік, що його спеціально привезено з Міссурі й призначено йому за роботу шістсот доларів, був одягнений у старезний двобортний смугастий костюм, аж надто просторий на його суху постать, так що піджак звисав мало не до колін. На голові у вішателя стримів ковбойський капелюх, що колись, як видно, був зелений, а тепер являв собою вицвілу, руду від, поту руїну.

Несподіваний рясний. дощ залопотів по високій покрівлі складу. Цей звук, трохи подібний до врочистого барабанного бою, провістив появу Гікока. В супроводі шістьох конвоїрів і священика, що бурмотів молитви, він вступив до місця страти. Руки його були скуті наручниками й притягнуті до тулуба неоковирними шкіряними шлейками, схожими на кінську збрую. Перед сходами на шибеницю начальник тюрми зачитав офіційний ордер на виконання судового вироку. Тим часом як він читав, Гікокові очі, ослаблені майже п'ятьма роками в'язничного присмерку, блукали по обличчях присутніх. Не побачивши того, кого він шукав, Гікок пошепки спитав найближчого вартового, чи є в складі хтось із родини Клаттерів, а. коли почув, що немає, то був видимо розчарований, наче вважав, що без цього ритуал помсти не може відбутися належним чином.

Скінчивши читати ордер, начальник тюрми, як заведено, спитав засудженого, чи не хоче він сказати останнє слово. Гікок кивнув головою.

— Я хочу сказати тільки одне: я не маю в душі зла. Там куди ви мене посилаєте, буде краще, ніж на цьому світі.

Тоді, немовби на підтвердження своїх слів, підійшов і потиснув руки чотирьом головним винуватцям його арешту й засудження: агентам КБР Роєві Черчу, Кларенсові Данцу та Гарольдові Наю, що також дістали дозвіл бути свідками страти, і, нарешті, самому Дьюї.

— Дуже радий вас бачити, — мовив Гікок з чарівливою усмішкою, і це виглядало так, ніби він вітав гостей на своєму власному похороні.

Вішатель кахикнув, нетерпляче підняв і знову насунув свого ковбойського капелюха — мов гриф-стерв'ятник, що сердито сіпає головою і настовбурчує пір'я. Один з конвоїрів підштовхнув Гікока, і той піднявся на поміст.

— Бог дає, бог забирає. Хай святиться ім'я його… — монотонно тягнув священик під часте лопотіння дощу, тимчасом як вішатель брав засудженого в зашморг і накладав йому на очі вузьку чорну пов'язку. — Хай зглянеться всевишній на твою грішну душу…

Люк провалився, і Гікок цілих двадцять хвилин висів у всіх перед очима, аж поки тюремний лікар сказав:

— Смерть засвідчую.

Виблискуючи зрошеними дощем фарами, до складу заїхала похоронна машина. Загорнуте в ковдру тіло поклали на ноші, перенесли до машини й повезли в ніч.

Проводжаючи очима машину, Рой Черч похитав головою.

— Ніколи б не повірив, що в нього стане духу отак усе це знести. Я мав його за боягуза.

Той, до кого він говорив, один з детективів, відказав:

— Ет, Рою, він же був мерзотник. Підла тварюка. Він на це заслужив.

Черч і далі замислено хитав головою. Чекаючи другої страти, один журналіст і вартовий, що стояв поруч, перемовлялися між собою.

— Ви вперше при страті? — запитав журналіст.

— Ні, я бачив Лі Ендрюза.

— А я оце вперше.

— А-а… Ну, то як воно вам?

Журналіст злегка скривився.

— Ніхто з редакції не хотів їхати. І я теж не хотів. Та не так воно вже й страшно, як я думав. Наче з трампліна у воду. Тільки з мотузкою навколо шиї.

— Вони нічого не відчувають. Гоп, хрясь — і по всьому. Нічогісінько не відчувають.

— Ви певні? Я стояв зовсім близько, то чув, як він задихався.

— Еге, але вже нічого не відчував. А то було б не по-людяному.

— Мабуть, їм дають якісь заспокійливі засоби. Таблетки абощо.

— Е ні. Це не дозволяється… А осьде й Сміт.

— Тьху ти, я й не знав, що він такий недоросток.

— Еге ж, він малий. А тарантул хіба великий!»

Зайшовши до складу, Сміт упізнав свого давнього ворога Дьюї, перестав жувати гумку і, вишкіривши зуби, пустотливо й зухвало підморгнув йому. Та коли начальник тюрми запитав, чи не хоче він чогось сказати, Смітове обличчя споважніло. Його виразисті очі сумно вдивлялися в обличчя людей довкола, тоді звернулися вгору, до темної постаті вішателя, а потім униз. Він подивився на свої руки в наручниках, на пальці, замазані чорнилом і фарбою: останні три роки в «ряду смертників» він гаяв час, малюючи автопортрети й дітей — здебільшого дітей інших в'язнів, що давали йому фотографії своїх чад, яких їм тепер так рідко випадало бачити.

— Я вважаю, — сказав Сміт, — це просто казна-що — отак позбавляти людину життя. Я не вірю в доцільність смертної кари — ні в моральну, ні в юридичну. А може, я міг би зробити щось корисне, щось… — Нараз його зрадила впевненість; він знітився й притишив голос майже до шепоту. — Я знаю, ні до чого вибачатися за те, що я вчинив. Навіть негоже. Але все-таки я прошу пробачення.

Східці, зашморг, пов'язка. Та перш ніж накласти пов'язку, смертник виплюнув свою гумку в простягнуту до нього долоню священика. Дьюї заплющив очі й не розплющував їх аж доти, доки почув глухий хрускіт зламаних зашморгом хребців…

Як і більшість американських охоронців закону, Дьюї переконаний, що застосування смертної кари запобігає тяжким злочинам, і в нього не було й тіні сумніву, що де-де, а в цій справі вона цілком заслужена. Перша страта анітрохи не зворушила його: він ніколи не почував симпатії до Гікока, вважаючи його жалюгідним нікчемою, «дрібним шахраєм, що забагато на себе взяв». А от Сміт, хоча й був справжнім убивцею, викликав інші почуття: він чимось нагадував безпритульну поранену тварину, і Дьюї не міг позбутися цього враження. Йому спала на пам'ять перша зустріч з Перрі в камері допитів лас-вегаської поліції: на металевому стільці перед ним сидів недорослий хлопчик-мужчина, і його маленькі ноги, взуті в чобітки, ледь сягали підлоги. І тепер, розплющивши очі, Дьюї побачив ті самі дитячі ноги, що безживно звисали над долівкою складу.

Раніше Дьюї сподівався, що зі смертю Гікока й Сміта відчує полегкість, моральне задоволення від свідомості чесно виконаного обов'язку. Та натомість спіймав себе на думці про одну випадкову зустріч на кладовищі Веллі-В'ю, майже рік тому, і тепер розважив, що, мабуть, саме вона завершила для нього справу Клаттерів.

*

Якось у травні, коли лани пшениці довкіл Гарден-Сіті вилискують золотаво-зеленим недостиглим колосом, Дьюї прийшов на кладовище опорядити батькову могилу, до якої давно вже не докладав рук. Чотири роки збігло відтоді, як він розслідував справу Клаттерів, тепер йому минав п'ятдесят другий, але він лишився такий же сухорлявий, енергійний і досі був головним інспектором КБР у Західному Канзасі. Усього за тиждень перед тим він зловив двох крадіїв худоби.

Зробивши все, що треба, Дьюї неквапливо побрів безлюдною стежкою між могил. Біля одної могили він спинився. На надгробку було свіжовикарбуване ім'я: Тейт. Суддя Тейт помер від запалення легень у листопаді минулого року, і на незарослому горбочку землі ще лежали побляклі вінки з вимитими дощем стрічками. Люди вмирали, народжувались, одружувались… Оце лише кілька днів тому Дьюї почув, що приятель Ненсі Клаттер, юний Боббі Рапп, виїхав з містечка й одружився.

Могили Клаттерів — чотири поряд, під одним великим сірим надгробком — були в самому кінці кладовища, поза деревами, майже на краю золотавого пшеничного лану. Наблизившись до них, Дьюї побачив, що там уже хтось є — якась тоненька дівчина в білих рукавичках, з гладенько зачесаним рудуватим волоссям і стрункими ногами. Вона всміхнулася до Дьюї, але він не міг пригадати, хто це.

— Ви забули мене, містере Дьюї? Я Сьюзен Кідвелл.

Він засміявся, дівчина теж.

— Сью Кідвелл! А я й не впізнав. — Дьюї не бачив її від самого суду, а тоді вона була ще зовсім дитина. — Як ваші справи? Як мати?

— Дякую, добре. Мама так само викладає музику в Голкомбській школі.

— Я вже давненько там не був. Є якісь новини?

— Та нібито збираються забрукувати вулиці. Але ж ви знаєте Голкомб… Правда, я й сама тепер не часто там буваю. Адже я вступила до КУ. — Вона мала на увазі Канзаськин університет. — Оце лише на кілька днів приїхала додому.

— Ну, це чудово, Сью. А що ви там вивчаєте?

— Все потроху. А найбільше — мистецтво. Мені дуже подобається. Я справді щаслива. — Вона звела очі на широкі лани. — Ми з Ненсі збиралися вступити туди разом. І жити в одній кімнаті. Я іноді думаю про, це. Коли почуваю себе дуже щасливою, раптом згадую про всі наші плани.

Дьюї подивився на сірий надгробок з чотирма іменами та датою смерті: 15 листопада 1959 року.

— Ви часто сюди ходите? — спитав він.

— Та ні, не дуже… Ой, як сьогодні пече! — Сьюзен надягла темні окуляри. — Ви пам'ятаєте Боббі Раппа? Він оженився на гарній дівчині.

— Еге ж, я чув.

— Її звуть Коллін Вайтгерст. І з обличчя гарненька, і загалом дуже мила.

— Я радий за Боббі, — сказав Дьюї, тоді лукаво запитав: — Ну, а ви як? Певне, кавалери кругом так і в'ються?

— Ну, таке скажете! Але я оце згадала… У вас є годинник?.. Ого! — вигукнула вона, почувши, що вже пів на четверту. — Мені треба бігти! Дуже рада, що побачила вас, містере Дьюї.

— Я теж, Сью… Бажаю вам щастя! — гукнув він їй навздогін.

Сьюзен квапливо віддалялася стежкою, і її підстрижене гладеньке волосся погойдувалось і вилискувало. Отакою дорослою гарною дівчиною була б тепер і Ненсі…

Дьюї рушив додому. Він зайшов під дерева, а позад нього лишилося безкрає небо і тихий шелест вітру в пшеничному колоссі.

ОПОВІДАННЯ

_{Оповідання перекладені за виданням: Great Action Stories, New American Library, Inc., New York, 1977.}

Річард Метесон ДВОБІЙ

_{Переклав Мар Пінчевський}

Об 11-й годині 32 хвилини Менн обігнав автопоїзд.

Менн їхав на захід, до Сан-Франціско. Був четвер, день сонячний і, як на квітень, аж надто спекотний. Менн уже встиг скинути краватку і піджак, розстебнути комірець сорочки, відгорнути манжети рукавів. Сонце припікало ліву руку і навіть стегна крізь чорні штани. Їдучи цією шосейною дорогою з двобічним рухом, він протягом останніх двадцяти хвилин не бачив жодної машини — ні стрічної, ні попутної.

А потім попереду, на закруті дороги, що бралася вгору між двома високими пагорбами, виник той автопоїзд. Двигун його надривно стугонів, поряд бігла роздвоєна тінь. Тягач із причепом.

Менн особливо не приглядався до того автопоїзда. Наздогнавши його, він якийсь час їхав ззаду, понад осьовою. Знаки попереджали про круті повороти попереду, і він навіть не пробував іти на обгін, доки тягач з причепом не видерся на перевал. Коли ж той покотився вниз — шосе там плавно завертало ліворуч, — Менн, переконавшись, що шлях вільний, натис на педаль газу, виїхав на зустрічну смугу і вже тоді, як кабіна тягача з'явилася в дзеркалі заднього огляду, повернувся на свою смугу.

На обрії попереду громадилися гірські хребти, дорога вела до них по хвилях зелених пагорбів. Менн дивився на цю красу й стиха насвистував, радіючи швидкому руху й бадьористому шурхоту шин.

З'їхавши з пагорба, він промчав залізобетонним мостом і, глянувши праворуч, побачив висохле річище, всіяне камінням і рінню. За мостом, трохи обіч дороги, стояло містечко автопричепів. «Як можуть люди тут жити?» — подумав він. Далі попереду Менн побачив біля дороги кладовище домашніх тварин і всміхнувся. Може, мешканці причепів хочуть жити поблизу могил своїх улюблених собак і котів?

Шосе вирівнялося, сонце знову лягло на ліву руку й на коліна, і Менн дозволив собі трохи розслабитися. Цікаво, що зараз робить Рут, подумав він. Дітлахи, звісно, в школі й додому повернуться ще не скоро. Певно, Рут пішла по крамницях, четвер у неї —день покупок. Менн уявив собі, як вона котить візок проходом у магазині самообслуговування, раз у раз зупиняючись, щоб узяти щось із полиці. Ех, краще б він був зараз там, разом з нею, аніж тут, за кермом, на початку нового комерційного вояжу. До Сан-Франціско ще їхати й їхати. А там — три дні з ночівлею в готелі й харчуванням у ресторанах, три дні полювання на клієнтів без особливої надії на успіх. Він зітхнув, потім машинально ввімкнув радіо і, покрутивши ручку, настроївся на станцію, що передавала знайомі заспокійливі мелодії. Тихо мугикаючи їх собі під ніс, Менн майже невидющими очима задивився на дорогу.

Він аж підскочив, коли автопоїзд оглушливо прогуркотів зліва. Обігнавши його, тягач з причепом круто завернув на свою смугу, і Менн, насупившись, пригальмував, щоб збільшити дистанцію. «Що це вкусило його?» — сердито подумав він.

Машина попереду являла собою величезний шестивісний бензовоз із шестивісним причепом-цистерною. Менн бачив, що цей автопоїзд не новий, пом'ятий і подряпаний; дешева срібляста фарба на цистернах подекуди облупилася. Певно, водій сам фарбував їх, подумав Менн. Він ковзнув поглядом по червоних літерах напису «Вогненебезпечно», по скісних паралельних червоних лініях на виступах під цистерною, по масивних гумових щитках, які погойдувалися за задніми колесами, а тоді знову по червоних штрихах та літерах напису і, відзначивши подумки, що коли їх малювали, трафарет був перекошений, вирішив, що машина належить, мабуть, самому водієві, чоловікові, судячи з усього, не дуже заможному. Причіп мав каліфорнійський номерний знак.

Менн глянув на спідометр. П'ятдесят п'ять миль на годину — звична для нього швидкість на шосе. Певно, водій бензовоза витис усі сімдесят, обганяючи його. Лихач. От і вір після цього, що водії автопоїздів — люди обачливі.

Ох і смердить. Дихати нічим. Менн подивився на вихлопну трубу, що стриміла вгору ліворуч від кабіни тягача. Чорний дим клубочився з неї, хмарою стелився понад дорогою. Господи. У нас стільки галасують про забруднення повітря — і випускають на дороги такі-от ридвани.

Менн бридливо чмихав і кривився. Він знав: від смороду вихлопних газів його незабаром занудить. Треба вибиратися з цієї отруйної хмари — або знову йти на обгін, або пригальмовувати. Проте збавити швидкість він не міг: це означало б, що він запізниться, бо й так виїхав пізніше, ніж треба. Ні, п'ятдесят п'ять миль на годину — це найменше, що він може собі дозволити, інакше не встигне вчасно. Тож доведеться обганяти.

Натиснувши на педаль газу, він вирулив ближче до осьової лінії. Шлях попереду був вільний. Шосе сьогодні наче вимерло. Менн ще дужче натис на педаль і виїхав на ліву смугу.

Випереджаючи бензовоз, він глянув на нього. Кабіна містилася надто високо — Менн побачив лише ліву руку водія на кермі. Це була темна від засмаги рука з вузлуватими венами.

Коли кабіна бензовоза з'явилася в дзеркалі заднього огляду, Менн не обертаючись більше, завернув на свою смугу.

Довгий сигнал ззаду змусив його знову подивитись у дзеркало. Що це має означати? Прощання чи прокляття? Зачудовано гмукнувши, він знову глянув у дзеркало. Передні крила бензовоза були пофарбовані в тьмяний червоний колір, фарба на них також облупилась і зблякла. «Ото майстер», — подумав Менн. Водія він не бачив: у дзеркало тепер видно було тільки колеса й радіатор.

Праворуч від дороги на глинястому схилі темніли латки чахлої трави. Вгорі над схилом стояв дощаний будинок. Телевізійна антена на його даху похилилася градусів на сорок. Уявляю собі, яке вони бачать зображення, подумав Менн.

Він подивився вперед, а тоді рвучко — праворуч, на вивіску, що промайнула мимо. Великими кривими літерами.

На квадраті фанери було написано: «Нічні повзуни — принада». Що то в біса за істота — «нічний повзун»? — здивувався Менн. Добра назва для чудовиська в третьорядному голлівудському фільмі жахів.

Могутній рев потужного двигуна змусив його зиркнути в дзеркало заднього огляду. І відразу ж його очі злякано перескочили до зовнішнього дзеркала. Господи, цеп йолоп знову обганяв його! Менн повернув голову й сердито подивився на велетенську машину, що пропливала повз нього. Водія він і цього разу не побачив: кабіна була зависока. Який ґедзь його вкусив? Може, він надумав влаштувати зі мною перегони?

Менн уже ладен був натиснути на акселератор, щоб проскочити вперед, але в останню мить передумав. Коли ж бензовоз почав завертати на свою смугу, Менн голосно вилаявся і збавив газ: водій попереду не подбав про дистанцію, і якби Менн не пригальмував, той зіпхнув би його в кювет. Господи боже, що він собі думає, цей псих?

Кривлячись від смороду вихлопних газів, які знову огорнули його машину, він крутнув ручку лівого вікна. Хай йому біс. Невже до самого Сан-Франціско доведеться дихати цією отрутою? Про те, щоб збавити швидкість, не може бути й мови: Форбс призначив зустріч на 15.15, а Форбсове слово — закон.

Менн подивився вперед. Слава богу, дорога чиста. Він натис на акселератор, наздогнав бензовоз, а коли шосе завернуло ліворуч під кутом, достатнім для того, щоб бачити, що робиться попереду, — дав повний газ, вирулюючи на смугу зустрічного руху.

Бензовоз і собі виїхав на осьову, заступаючи йому дорогу.

Протягом кількох секунд Менн тільки приголомшено витріщався на машину попереду. Потім рвучко пригальмував, повертаючись на свою смугу. Бензовоз знову зайняв місце перед ним.

Менн не міг повірити своїм очам. Ні, це просто збіг обставин. Такого просто бути не може, щоб водій бензовоза заступив йому дорогу навмисне.

Менн переждав ще дві-три хвилини, а тоді, щоб ясно й недвозначно попередити про свій намір, увімкнув покажчик повороту і, натиснувши на акселератор, знову виїхав на ліву смугу.

Бензовоз відразу теж вирулив на осьову, закриваючи йому дорогу.

Милий боже! Це було неймовірно. Похитуючи головою, Менн повернувся на свою смугу, і бензовоз зробив те саме.

Менн трохи відпустив педаль акселератора, щоб, відставши, вийти з хмари вихлопних газів. «Ну, що будемо робити?» — запитав він себе. Власне, вибору не було — він однаково мав дістатися до Сан-Франціско о призначеній годині. Він вилаяв себе за те, що полінувався з самого початку зробити невеликий гак, який вивів би його на швидкісну автомагістраль. А це кляте шосе мало двобічний рух до самого Сан-Франціско.

Піддавшись підсвідомому пориву, Менн знову вирулив на ліву смугу. На його подив, водій бензовоза не став заступати йому дорогу. Більше того, навіть вистромив ліву руку й помахав — мовляв, давай-давай. Менн почав натискати на газ. А тоді, зойкнувши, враз відпустив педаль і рвучко викрутив кермо, кидаючи машину назад,під захист бензовоза. Він усе ще гарячково крутив кермо — бо і машина йшла юзом, — коли повз нього смугою зустрічного руху кулею промчало блакитне спортивне авто. Менн устиг перехопити гнівний погляд водія.

Вирівнявши нарешті машину, Менн хапнув ротом повітря. Серце в нього шалено билося. «Господи! — приголомшено думав він. — Цей тип хотів, щоб я вбився, зіткнувся і вбився! Звісно, я й сам винен, треба було пересвідчитися, що дорога вільна. Але ж цей тип махав рукою, показував, що можна їхати!» Менна аж трусило від обурення. Боже, боже, боже, думав він. Це ж нечувано. Цей гад наражав на смертельну небезпеку не тільки мене; він ладен був вирядити на той світ і невинну людину, що їхала нам назустріч. Це не вкладалося в голові. Невже таке можливе — тут, на каліфорнійському шосе, звичайнісінького літнього ранку!

Менн спробував заспокоїтись і знайти всьому цьому якесь логічне пояснення. Може, це спека подіяла на водія бензовоза. Може, в нього підскочив тиск, розболілася голова, розладнався шлунок. А може, і те, і те. Або він посварився із своєю жінкою. Скажімо, через те, що учора ввечері вона йому відмовила. Менн спробував усміхнутись, але марно. Ет, причин може бути мільйон. Він простяг руку і вимкнув радіо. Бадьора музика дратувала його.

Протягом кількох хвилин він, зціпивши зуби в лютій гримасі, їхав за бензовозом. Коли ж сморід вихлопних газів зробився нестерпним, він, пересвідчившись, що зустрічна смуга руху вільна, подушечкою правої долоні на-тис на сигнал, дав газ і вимчав на осьову.

Бензовоз відразу повторив його маневр. Менн, проте, не звертав, тільки сигналив щосили й подумки твердив: «Геть з дороги, сучий сину!» Від напруги йому звело щелепи, зсудомило живіт.

— А-а, щоб ти пропав! — він завернув на свою смугу, тіпаючись від люті, і просичав — Клятий покидьок! — побачивши, як бензовоз займає своє місце попереду. — Ну, чого ти завівся? Через те, що я обганяв оці твої бочки на колесах? Тоді ти просто божевільний! — Менн похитав головою. — Атож, — мовив уже сам до себе. — Він псих. Іншого пояснення тут бути не може.

Цікаво, що робила б на його місці Рут. Певно, почала б сигналити й сигналила б без угаву, сподіваючись урешті привернути увагу полісмена. Він покрутив головою. Де вони в біса, ті полісмени? А втім, звідки їм узятись у цій пустелі? Верховна влада тут — шериф на старій шкапі.

Йому раптом спало на думку — а чи не міг би він обдурити водія бензовоза, обігнавши його справа. Вируливши ближче до обочини, він подивився вперед. Ні, не вийде, замало місця. Водій бензовоза міг би, якби схотів, запросто зіпхнути його з шосе — крізь оту дротяну огорожу. Менн пощулився. А той схотів би, можеш бути певен, подумав він.

Роздивляючись довкола, він тепер побачив, скільки всякого сміття накидано обабіч шосе: бляшанки від пива, цукеркові обгортки, стаканчики від морозива, зогнилі, коричневі клапті газет, розірване навпіл оголошення «Продається». Ось тобі маєш. Ось вам ваше гасло: «Бережіть красу Америки!» — саркастично думав Менн. Він проїхав повз валун, на якому білою фарбою було написано «Вілл Джаспер». Хто він у біса, той Вілл Джаспер? І що б він робив на моєму місці?

Раптом машина застрибала — Менн у першу мить злякано подумав, чи не спустила шина, а тоді побачив, що на цій ділянці шосе вимощене порозколюваними плитами з великими шпаринами між ними. Автопоїзд попереду теж трусило й підкидало, і Менн подумав: «Щоб тобі, гаде, очі повитрушувало!» Коли шосе круто завернуло ліворуч, він мигцем побачив обличчя водія в зовнішньому дзеркалі кабіни, але розгледіти його не встиг.

— Ага, — задоволено мугикнув він по хвилі, коли попереду відкрився довгий крутий підйом. Тут бензовозові доведеться збавити швидкість — тож десь можна буде обійти його. Менн натис на акселератор, скорочуючи відстань між машинами до мінімально безпечної.

На півдорозі до вершини Менн побачив попереду роз'їзд смуги зустрічного руху. Смуга була вільна, тож він дав повний газ, вискочив на неї, випереджаючи бензовоз, віддаляючись від нього вбік, а тоді зціпивши зуби, перескочив через обочину і вже з роз'їзду круто завернув праворуч. Хмари куряви знялися з-під коліс його машини, застеляючи бензовоз. Покришки шумно черкнули по кам'янистому грунті, та вже за мить знову рівно зашурхотіли по плитах шосе.

Менн глянув у дзеркало заднього огляду, і з горла його вихопився хрипкий, схожий на гавкіт сміх. Він хотів вирватися вперед. І не тільки домігся свого, а й збив он яку пилюку. Нехай тепер той гад нанюхається погані, нехай йому засвербить у носі! Менн кілька разів переможно, знущально посигналив. Ото ж бо, сучий виродку!

Він виїхав на вершину пагорба, і очам його відкрився чудовий краєвид: залиті сонцем гори й долини, коридор із темних дерев, квадратні ділянки чорного пару і яскраво-зелені клапті городів; а ген у долині — височенна водокачка. В Менна аж на душі потепліло від усієї цієї краси. Простягши руку, він знову увімкнув радіо; передавали музику, і він почав бадьоро підспівувати.

За сім хвилин по тому він проминув рекламний щит: «Кафе Чака». Ні, дякую, Чаку, подумав він. Попереду праворуч в улоговині стояв якийсь сірий будинок, а перед ним — чи то кладовище, чи то виставлені на продаж гіпсові статуї.

Почувши ззаду гуркіт, Менн глянув у дзеркало заднього огляду й обімлів від страху. Бензовоз мчав з гори, женучись за ним.

Менн кинув погляд на спідометр. Понад шістдесят миль на годину — на звивистій дорозі під гору швидкість досить небезпечна. Але в бензовоза вона була куди більша, судячи з того, як швидко скорочувалася відстань між ними. Менн судорожно ковтнув, нахиляючись праворуч на крутому повороті. «Ні, цей тип таки божевільний!» — подумав він.

Звівши очі, він побачив за півмилі попереду роз'їзд і вирішив скористатися з нього. В дзеркалі заднього огляду йому тепер видно було тільки величезну квадратну решітку радіатора. Він натис на педаль газу, і покришки його машини несамовито завищали на новому крутому віражі, де — подумалося йому — бензовоз не міг не пригальмувати.

Менн аж застогнав, побачивши, як легко долає той поворот його переслідувач — тільки крен цистерн засвідчив про відцентрову силу, що навалилася на них. Закусивши тремтячі губи, Менн кинув машину в новий віраж і, вивівши її на вже прямий спуск, ще дужче натис на акселератор. Стрілка спідометра підібралася до цифри 70. Менн ніколи не їздив на такій швидкості!

У розпачі він побачив, як промайнув праворуч роз'їзд. Але на такій швидкості він однаково не спромігся б з'їхати з шосе: машина перекинулася б. Сто чортів, що йому треба, тому сучому синові? Менн кілька разів посигналив у безсилій люті. Потім, рвучко крутячи важілець, опустив шибку вікна, висунув ліву руку й замахав нею, долонею назад.

— Відчепися! — загорлав він. І знов натис на сигнал. — Відстань, відчепися, чортів придурку!

Бензовоз уже майже наздогнав його. «Він уб'є мене!» — нажахано подумав Менн. Він посигналив ще кілька разів, але тут йому довелося вхопитись обіруч за кермо, щоб подолати ще один поворот. Зиркнувши в дзеркало, він побачив у ньому лише нижню половину решітки радіатора й водночас відчув, що от-от втратить керування. Задні колеса почало заносити, і він мерщій попустив педаль. Покришки знову зчепилися з дорогою, і машина стрибнула вперед, відновлюючи швидкість.

Менн побачив попереду кінець схилу, а трохи далі — будинок з вивіскою «Кафе Чака». Бензовоз знову наздоганяв його. «Мана якась!» — подумав Менн, охоплений і люттю і жахом водночас. Шосе збігло на рівнину. Він наддав газу: 74… 75… Менн приготувався, намагаючись вести машину якнайближче до обочини.

Бац! — і він почав гальмувати, а тоді крутнув кермо праворуч, кидаючи машину на відкритий майданчик перед кафе. Він скрикнув, коли машину почало заносити, повело юзом. Крути, крути кермо в тому ж напрямку! — майнуло у нього в голові. Задні колеса виляли з боку в бік, здіймаючи фонтани камінців, хмари куряви. Менн трохи сильніше натис на педаль гальма, викручуючи кермо то в один, то в другий бік. Машина почала стабілізуватись, і він ще дужче натис на гальмо, кутиком ока помітивши, що бензовоз з причепом промчав далі по шосе. Рух машини Мекни помалу вирівнювався, але вона все ще виляла й мало не зачепила бортом один з автомобілів на стоянці перед кафе. Аж тепер він натис на гальмо до упору, задні колеса занесло праворуч і, прокресливши ними мало не півколо — голова мотнулася так, аж у карку заболіло, — машина зупинилася кроків за тридцять від кафе.

Менн сидів у лункій тиші, заплющивши очі. Серце важким молотом било в ребра. Він ніяк не міг звести дух. Якщо мені судилося мати інфаркт, то, певно, зараз я його дістану, подумав він. За кілька хвилин він розплющив очі, приклав праву долоню до грудей. Серце досі шалено стугоніло. Воно й не дивно, сказав він собі. Не щодня ж тебе намагаються розчавити бензовозом.

Він смикнув ручку, відчинив дверцята, подався був уперед і здивовано гмукнув, коли запобіжний ремінь не відпустив його. Тремтячими пальцями він натис на кнопку, відстебнув ремінь і розняв пряжку. Потім подивився на кафе й подумав — цікаво, як вони там сприйняли мою циркову появу.

Спотикаючись на ватяних ногах, він рушив до входу. У вікні біля дверей висів напис: «Ласкаво просимо водіїв вантажного транспорту». Від цих слів Меннові стало не по собі. Пощулившись, він відчинив двері й увійшов, намагаючись дивитися поверх відвідувачів. Він був певен, що всі вони витріщаються на нього, але йому зараз бракувало сили зустріти їхні погляди. Отак, дивлячись просто себе, він перейшов зал і зайшов до чоловічої вбиральні.

Схилившись над раковиною, він відкрутив правий кран, набрав у жменю холодної води і хлюпнув собі в обличчя. М'язи живота в нього тремтіли, і він ніяк не міг те тремтіння подолати.

Випроставшись, він висмикнув зі скриньки кілька паперових рушників і, кривлячись від їхнього запаху, витер обличчя. Потім кинув намоклі клапті паперу в кошик під раковиною й подивився на себе в дзеркало. «Ну що, живий, Менне?» — спитав він себе й кивнув: «Живий!» Тоді через силу проковтнув слину, дістав з кишені металевий гребінець і пригладив волосся. Отаке воно, наше життя, міркував він. Ніколи не знаєш, звідки на тебе нападуть. Живеш собі з року в рік, гадаючи, що існують речі святі й недоторканні. Як-от право їздити громадськими шляхами, не боячись, що хтось спробує задавити тебе. До нього звикаєш як до чогось цілком природного. А тоді раптом — бац! — і все летить шкереберть. З тобою трапляється якась жахлива пригода, і все, у що ти вірив і що цінував, розлітається вдрузки, і ти знов опиняєшся в джунглях, серед хижаків. «Людина — це напівангел, напівзвір». Де я таке читав? Його знову пройняв дрож.

Отой, у кабіні бензовоза — викінчений звір.

Відчуваючи, що серце майже заспокоїлося, Менн силувано всміхнувся до свого відображення у дзеркалі. Ну гаразд, хлопче, подумки мовив він сам до себе. Тепер уже по всьому. Ти таки натерпівся страху, але тепер уже по всьому. Тепер ти сідаєш за кермо і їдеш до Сан-Франціско. Там наймаєш номер у доброму готелі, замовляєш пляшку найкращого віскі, лягаєш у гарячу ванну — і забуваєш про все, що було. Саме так, чорт забирай, саме так.

Крутнувшись на підборах, він вийшов з убиральні. І зупинився як укопаний, — рот роззявлений, у грудях знову не серце, а молот.

За вікном перед кафе стояв той бензовоз!

У першу мить Менн не повірив власним очам. Це було неможливо. Він сам бачив, як бензовоз промчав далі на шаленій швидкості. Його водій виграв, виграв! Шосе тепер неподільно належало йому! Навіщо ж. він завернув?

Охоплений раптовим жахом, Менн роззирнувся довкола. П'ять чоловік сиділо в кафе: троє за стойкою і двоє в кабінках. Він вилаяв себе за те, що не подивився на обличчя, коли ввійшов. Через те він не міг тепер упізнати свого переслідувача. Ноги в Менна знову затремтіли.

Машинально він зайшов до найближчої кабінки й незграбно сів за стіл. Ану придивися, сказав він собі. Придивися. Невже ти не зумієш упізнати його? Піднісши до обличчя меню, Менн з-понад нього оглянув присутніх. Чи не ото він — у сорочці кольору хакі? Шкода, не видно його рук. Менн понишпорив очима по залу. Ну, отой у костюмі, звісно, одразу відпадає. Лишаються троє. Може, отой, у середній кабінці, чорнявий, вилицюватий? Якби ж то побачити, які в нього руки! Чи один з тих двох, що сидять за стойкою? Менн обмацав їх неспокійним поглядом. Ну чому, чому він не подивився на відвідувачів, коли ввійшов сюди?

Ти все-таки поміркуй, наказав він собі. Поміркуй, хай йому біс! Водій бензовоза тут, це ясно. Але це зовсім не означає, що він має намір продовжувати божевільний двобій. Можливо, кафе Чака — єдине на багато миль довкола. А зараз саме час ленчу, так? І водій бензовоза, може, з самого початку мав намір поїсти саме тут. Швидкість у нього була завелика, через те він проскочив стоянку. Але потім загальмував, завернув і під'їхав сюди. Оце й усе! Менн змусив себе прочитати меню. Отак воно й було, запевнив він себе. Тож не бери собі в голову. Випий пива — може, трохи розслабишся.

Жінка, що сиділа за касою, підвелась і підійшла до нього, і Менн замовив житню грінку з шинкою і пляшку пива. Коли жінка відійшла, він раптом подумав: дурню, нащо ти залишився в кафе, чому не скочив у машину й не помчав геть? Тоді б ти зразу довідався, чи той тип має. намір гнатися за тобою. А так доведеться сидіти, доки тебе обслужать, а потім ще й їсти. Який же ти дурень. Він мало не застогнав.

Ну, а якби водій бензовоза вийшов слідом і знову погнався за ним? Все б тоді почалося спочатку, наче цієї перерви й не було. Навіть якби він відірвався на добру відстань, бензовоз урешті наздогнав би його. Менн просто не зміг би весь час вести машину на швидкості 80–90 миль на годину. Правда, його могла б зупинити машина служби безпеки руху. А як не зупинила б?

Ну, все, годі, візьми себе в руки. Менн ще раз пильно оглянув чотирьох відвідувачів. Будь-котрий з них міг виявитися водієм бензовоза: і той вилицюватий у кабінці, і той оцупкуватий, у спортивному костюмі, біля стойки. Меннові захотілося підійти до них, спитати, хто з них водій бензовоза і перепросити в нього за те, що розсердив його, наговорити йому чого завгодно, аби тільки він заспокоївся, бо ясно як божий день, що то ненормальний, найімовірніше — маніяк. Можна було б навіть поставити йому пиво й посидіти з ним трохи, щоб залагодити справу.

Проте він не міг зрушити з місця. А що, як той водій вирішив на цьому заспокоїтися? Чи не розлютує його, знову Меннів заклик до миру? Нерішучість паралізувала Менна. Він ледь спромігся кивнути офіціантці, коли та поставила перед ним пиво й закуску. Ковтнувши пива, він закашлявся. Цікаво, як подіяв його кашель на того типа? Певно, розсмішив? Десь у глибині душі в Менна знялася хвиля ненависті. Хто дав цьому гадові право знущатися з інших? Зрештою, Америка — вільна країна! І, чорт забирай, я маю право обганяти його на шосе, якщо мені треба!

— А, хай йому, — пробурмотів він і спробував усміхнутись. — Їй-богу, ти робиш з мухи слона. Справді робиш.

Він глянув на телефон-автомат на стіні біля дверей. Що тобі, зрештою, заважає подзвонити в місцевий відділок поліції і розповісти про все? Але ж у такому разі тобі доведеться затриматися тут надовго, згаяти час, розгнівати Форбса і, можливо, втратити контракт. А що, як водій бензовоза теж залишиться чекати поліцію? Ясна річ, він заперечуватиме геть усе. І що, як поліція повірить йому й нічого не зробить? Тільки-но полісмени заберуться геть, той тип, безперечно, знову візьметься за тебе і вже спуску не дасть. О господи!.. Менна знов огорнув розпач.

Шинка була мов гумова, пиво мало кислий присмак. Втупившись очима в стіл, Менн заходився жувати. Слухай, якого біса ти розсиджуєшся тут? — раптом подумав він. Ти ж доросла людина, так? То кінчай із цим, і крапка!

Його ліва рука несподівано смикнулася так, що аж пиво вихлюпнулося на штани. Чоловік у спортивному костюмі підвівся з-за стойки й рушив до каси. Меннове серце лунко калатало, поки він спостерігав, як той дає офіціантці гроші, кладе до кишені решту, бере з коробочки зубочистку й прямує до виходу. Менн весь напружився…

Чоловік у спортивному костюмі пройшов повз кабіну бензовоза.

Отже, переслідував його, очевидно, той, хто сидить у середній кабінці. Його обличчя виникло в Менна перед очима: вилицювате, очі чорні, волосся теж. Обличчя людини, яка намагалася вбити його.

Менн рвучко підвівся, сподіваючись дією подолати страх. Дивлячись просто себе, рушив до офіціантки. Хай буде що буде, аби тільки не сидіти більше в тій кабінці. Він зупинився перед касовим апаратом і, відчувши, як стисло в грудях, судорожно хапнув ротом повітря. Той тип, певно, стежить за мною, подумав він, ковтаючи повітря й дістаючи з правої кишені штанів паперові гроші. Потім утупився очима в офіціантку, подумки нетерпляче підганяючи її. Глянув на вибитий чек і тремтячими пальцями заходився намацувати в кишені дрібняки. Почув, як монетка випала на підлогу й покотилася геть. Не звертаючи на неї уваги, поклав на конторку долар і двадцять п'ять центів і засунув гроші до кишені штанів.

У цю мить він почув, як підводиться чоловік у середній кабінці, і поза спиною в нього сипнуло морозом. Квапливо підійшовши до дверей, Менн штовхнув їх і кутиком ока ще встиг побачити, як вилицюватий наближається до каси. Вийшовши, Менн швидко рушив до своєї машини. В роті у нього знову пересохло, серце билося лунко й болісно.

Нараз він кинувся бігти. Двері кафе грюкнули в нього за спиною, але він переборов бажання озирнутись. Що то за тупотіння? Хтось біжить слідом? Діставшись до своєї машини, Менн рвучко відчинив дверцята, плюхнувся на сидіння, сунув руку до кишені штанів і так висмикнув звідти ключі, аж вони мало не вилетіли з руки. Пальці Трусилися, він ніяк не міг встромити ключ запалювання і тихо скиглив від дедалі нестримнішого страху. Ну ж бо, ну!..

Ключ нарешті встромився, і Менн судомно крутнув його. Двигун захурчав, і, давши йому кілька секунд на те, щоб набрати оберти, Менн похапцем увімкнув передачу, натис на акселератор, круто розвернув машину й скерував її до шосе. Кутиком ока він помітив, що бензовоз розвертається заднім ходом на стоянці.

Щось наче вибухнуло у Менна всередині.

— Ні! — вигукнув він і щосили натис на педаль гальма. Це ідіотизм! Якого біса він має тікати? Його машина розвернулася юзом, гойднувшись, зупинилась, він плечем відкинув дверцята, вистрибнув і, широко ступаючи негнучкими від люті ногами, кинувся до бензовоза. «Ну, стривай, гаде, — крутилося у нього в голові, очі люто палахкотіли. — Хочеш помірятися силою — давай, можеш навіть роз'юшити мені носа, але ніяких більше перегонів на шосе!»

Бензовоз почав набирати швидкість. Менн підніс руку й загорлав:

— Гей ти! — Він знав, що водій побачив його. — Гей ти!

Менн біг навперейми, але бензовоз не зупинявся. Гуркочучи, він уже вибирався на шосе. Менн мчав, охоплений почуттям безсилої люті. Водій бензовоза перемкнув передачу, збільшив швидкість.

— Стій! — крикнув Менн. — Стій, нехай тобі…

Відсапуючись, він зупинився. Бензовоз помчав пологим шосе вниз, дедалі зменшуючись, і зник, завернувши за пагорб.

— Ах ти ж сучий виродок, — бурмотів Менн. — Клятий, паскудний сучий виродок.

Він повільно, важкою ходою повернувся до своєї машини, намагаючись переконати себе, ніби водій бензовоза втік, бо злякався, що його буде бито. Звісно, водій і справді міг злякатись, але переконати себе в цьому Менн усе-таки не міг.

Він сів у машину з наміром виїхати на шосе, але раптом змінив думку й вимкнув двигун. А що, як той псих тарабаниться на швидкості п'ятнадцять миль на годину, чекаючи, доки ти наздоженеш його? Ні, дзуськи. І про свій розклад і поспіх теж забудь. Форбсові доведеться тебе почекати, нічого йому не зробиться. А якщо Форбс чекати не схоче, то так і буде. А ти посидиш тут, відпочинеш трохи й даси тому психові від'їхати якнайдалі, нехай вважає, що здобув перемогу. Менн усміхнувся. Вважай, сучий сину, що ти не водій бензовоза, а Червоний Барон^[8]; ти збив мій літак, асе. Тож прийми мої найщиріші вітання і забирайся до дідька в пекло. Менн похитав головою. Ні, це неймовірно, просто неймовірно.

Тобі давно треба було так зробити, з'їхати на обочину, перечекати. Тоді водієві бензовоза не лишилося б нічого іншого, як їхати своєю дорогою. Або чіплятися до когось іншого, подумав він і аж здригнувся. А й справді, може, цей псих весь час розважається так у дорозі! Господи, подумати страшно!

Годинник на щитку показував пів на першу. Менш як за годину — скільки всього скоїлося! Менн напівобернувся на сидінні, прихилився спиною до дверцят, випростав ноги, заплющив очі й почав подумки перебирати справи, які мав залагодити завтра й післязавтра. Сьогоднішній день, судячи з усього, пішов собаці під хвіст.

Коли він, боячись заснути по-справжньому і згаяти забагато часу, розплющив очі, виявилося, що минуло одинадцять хвилин. Той псих має бути вже далеченько, подумав він; з його темпами їзди — миль за одинадцять з гаком. І слава богу. Тобі однаково нема куди поспішати: ти вже відмовився від наміру дістатися до Сан-Франціско вчасно. Їдь собі помаленьку й милуйся краєвидом.

Менн надів і застебнув запобіжний ремінь, завів двигун, увімкнув швидкість і виїхав на шосе, раз у раз озираючись через плече. Дорога чиста в обидва кінці. В такий день тільки й їздити — сьогодні, видно, всі сидять по домівках. Того психа в цих краях, певно, добре знають. Коли він має проїздити тут, усі замикають на ключ свої гаражі, Менн усміхнувся й почав завертати праворуч, за виступ пагорба.

Права нога його сама натисла на педаль гальма. Машину, перше ніж вона зупинилася, трохи занесло, але Менн навіть не спробував вирівняти її. Він дивився на косогір над закрутом шосе. Там на схилі, кроків за сто від нього, стояв бензовоз.

Менн заціпенів. Він знав, що його машина перегородила праву смугу, знав, що повинен або розвернутися на ліву смугу, або з'їхати з шосе, але спроможний був лише сидіти й витріщатися на бензовоз.

Він скрикнув, і ноги в нього смикнулися, коли позаду залунав сигнал. Глянувши в дзеркало заднього огляду, він побачив, що до нього на великій швидкості наближається жовтий легковий фургон. Нараз фургон зник з дзеркала — вискочив на ліву смугу. Менн крутнув головою й побачив, як машина пролетіла мимо з пронизливим вищанням, виписуючи задніми колесами хвилясті лінії на покритті. Він устиг помітити скривлене від люті обличчя водія і посмикування його губ — видно, той голосно лаявся.

А потім фургон вискочив на свою смугу й наддав газу.

З якимсь дивним почуттям Менн дивився, як він проминає бензовоз. Водій того фургона може спокійнісінько їхати собі далі, йому ніщо не загрожує. Жертвою обрано тільки Менна. Химера, маячня! І водночас — реальність.

Він виїхав на обочину, загальмував, перемкнув передачу на нейтральну і, відкинувшись на спинку сидіння, втупився очима в бензовоз. Голова в нього знову боліла, і в скронях цокало, як цокає будильник, схований під подушкою.

Що робити! Як бути далі? Менн розумів: якщо він вийде з машини й спробує підійти до кабіни водія, той від'їде на півмилі й знову стане край дороги. Треба дивитися правді в очі: він має справу з божевільним. В Менна знову тремтіли м'язи живота, серце глухо гупало об ребра. Що робити?

В раптовому нападі люті Менн увімкнув швидкість, мало не до підлоги натис педаль газу. Колеса його машини несамовито крутнулись, перше ніж зчепитися з грунтом; машина вискочила на шосе. Відразу ж і бензовоз зрушив з місця. Він навіть не заглушив двигуна, з ненавистю і страхом подумав Менн, даючи повний газ. Але ту ж мить зрозумів, що не проскочить: бензовоз загородить йому шлях, і він зіткнеться з причепом. Перед очима в Менна майнула картина: яскравий вибух, і хвиля вогню поглинає і спопеляє його. Він почав гальмувати, намагаючись стишити швидкість плавно, щоб машину не занесло.

Як тільки швидкість дозволила це, він звернув на обочину й зупинився, не заглушуючи двигуна.

Кроків за вісімдесят попереду бензовоз і собі з'їхав з шосе й зупинився.

Менн потарабанив пальцями по керму. Ну, а тепер що? Завернути назад і податися на схід аж до розвилки, яка виведе на іншу дорогу на Сан-Франціско? А де гарантія, що водій бензовоза не помчить слідом? Він гнівно стис губи, звузив очі. Ні! Він не стане завертати! І сидіти цілий день теж не збирається! Рішуче насупившись, він увімкнув швидкість і виїхав на шосе. Громаддя бензовоза теж зрушило з місця й виповзло на дорогу, не набираючи, однак, швидкості. Раз у раз злегка натискаючи на гальма, Менн пристроївся ярдів за тридцять від причепа. Потім глянув на спідометр. Сорок миль на годину. Водій бензовоза вистромив з кабіни ліву руку й помахав нею — мовляв, давай, обганяй. Що це означає? Може, він прийшов до розуму? Вирішив нарешті, що гра зайшла надто далеко? Ой, щось не віриться.

Менн подивився вперед. Хоч довкола височіли гірські хребти, саме шосе, скільки сягало око, було рівне. Менн постукав нігтем по важільцю сигналу, обмірковуючи, що робити. Певно, він міг би їхати на цій швидкості до самого Сан-Франціско, дотримуючись дистанції, яка дозволяла б уникнути найгустіших хмар вихлопних газів. Навряд чи водій бензовоза надумає зупинитися просто на шосе, щоб перепинити йому дорогу. А якщо цей тип з'їде на обочину, щоб пропустити його, Менн може й собі зупинитися на обочині. Поїздка буде нудна, зате безпечна.

Ну, а з іншого боку, може, варто ще раз спробувати випередити бензовоз. Сучий син явно домагається цього. Але ж такою махиною, думав Менн, маневрувати все-таки важче, ніж моїм легковиком. Уже хоча б за законами фізики. Він має наді мною перевагу в масі, зате поступається стійкістю — особливо це стосується причепа. Якщо ти їхатимеш зі швидкістю, скажімо, вісімдесят миль на годину й десь там попереду траплятимуться круті підйоми й спуски, — а вони, звісно, траплятимуться, — то бензовоз неодмінно відстане.

Інша річ — чи вистачить тобі витримки йти так довго на такій швидкості. Ти ж ніколи раніше й не пробував так розганятися. Та чим довше Менн міркував, тим більше подобався йому цей другий варіант.

І врешті він вирішив: «Уперед!» Оглянувши шосе, він рвучко натис на педаль газу й вискочив на ліву смугу. Наближаючись до бензовоза, весь напружився, чекаючи, що той загородить дорогу. Але бензовоз не звертав зі своєї смуги. Меннова машина порівнялася з його височенними колесами. Менн глянув на кабіну й прочитав на дверцятах прізвище «Сомерт». На мить йому стало моторошно — здалося, що на дверцятах написано «Смерть» — і він пригальмував. Та, прочитавши напис удруге правильно, він натис на газ. Коли бензовоз з'явився в дзеркалі заднього огляду, Менн завернув на свою смугу.

Його кинуло в дрож від змішаного почуття небезпеки й завзяття, коли він побачив, що бензовоз набирає швидкість. Тепер принаймні йому ясні були наміри ворога. А коли знаєш їх, та ще коли бачив ворога в обличчя й коли довідався, як його звуть, — страх перед ним усе ж таки меншає. Доти він був безликим, безіменним уособленням таємничого зла. Тепер же він набув принаймні конкретних людських рис. Ну, гаразд, Сомерте, подивимось, чи наздоженеш ти мене на своєму посрібленому катафалку, подумав Менн і наказав собі: «Жени!»

Спідометр показував лише сімдесят чотири милі на годину, й цього було замало. Тепер уже цілком холоднокровно Менн натискав на акселератор, позираючи то на дорогу попереду, то на спідометр, аж доки стрілка проминула цифру 80. Ну, Сомерте, сучий сину, тепер наздоганяй!

По хвилі він знову глянув у дзеркало заднього огляду. Що це? Невже бензовоз скорочує відстань? Він розгублено подивився на спідометр. Це ж треба — тільки 76! Він люто натис на педаль. Вісімдесят — ось твоя найнижча межа! Він шумно видихнув повітря.

Його увагу на мить привернула відкрита бежева спортивна машина, що стояла на схилі під деревом. У ній сиділа, розмовляючи, молода пара. Ще мить — і ті двоє в машині залишилися далеко позаду, ніби в іншому світі. Чи ж вони бодай глянули на нього, коли він проїздив? Навряд.

Менн здригнувся, коли по радіатору й вітровому склу перебігла тінь мосту. Судорожно ковтнув повітря і знову глянув на спідометр: 81. Він перевів погляд на дзеркало. Чи то йому здається, чи бензовоз справді наздоганяє його? Менн тривожно подивився вперед. Має ж десь там бути якесь містечко. Начхати на час — він зупиниться біля поліційного відділка й розповість про все. Чи повірять вони йому? Повірять, повірять. Бо нащо йому було б зупинятись і розповідати, якби це була неправда? Певно, на Сомерта в тутешній поліції давно заведено справу. Він жваво уявив собі, як полісмен каже: «Авжеж, цей псих давно у нас на прикметі. Кілька разів йому сходило з рук, але тепер він догрався, тепер ми йому спуску не дамо».

Менн стрепенувся і глянув у дзеркало. Бензовоз і справді поближчав. Скривившись, він глянув на спідометр і люто вилаяв себе:

— Йолопе, не лови гав!

Швидкість знову впала до сімдесяти чотирьох миль на годину. Стогнучи з досади, він наддав газу. Тисни, йолопе, витискай вісімдесят! Вісімдесят! За тобою женеться вбивця!

Його машина ніби влетіла в білу бузкову хмару} обабіч шосе нескінченними рядами тяглися квітучі кущі бузку. Недалеко від дороги стояла хижка з вивіскою «Свіжі квіти». А на квадраті коричневого картону, притуленому до стінки, нерівний напис пропонував «Поховальні послуги». Меннові раптом привиділося: він лежить у труні, обличчя нарум'янене, розфарбоване, як у манекена. В кімнаті задушливо пахне квітами. Рут і діти сидять у першому ряді, похиливши голови. Всі його родичі…

Несподівано в покритті шосе почали з'являтися вибої, машина тепер стрибала, здригалась, кермо виривалося з рук, і Менн щосили стискав його, відчуваючи, як кожна нерівність відбивається в голові і в кістках. Тепер він не наважувався дивитись у дзеркало, зосереджуючи всю увагу на тому, щоб не зменшувати швидкості. Сомерт не гальмуватиме, можеш бути певен, твердив він собі. А що як у тебе полетить скат? Машина враз вийде з-під контролю. Він уявив собі, як його машина перекидається, як гупає і скрегоче, перевертаючись на шосе, як вибухає бензобак і полум'я охоплює його скалічене тіло…

Вибоїста ділянка шосе скінчилась, і Менн скинув оком на дзеркало. Бензовоз відстані не скоротив, але й не відстав. Менн перевів погляд уперед. Там громадилися передгір'я і гори. Він спробував заспокоїти себе: мовляв, підйоми — твої союзники, ти долатимеш їх, не стишуючи швидкості. Але перед очима в нього виникали спуски — величезна махина наздоганяє його, з розгону врізається в багажник, і його легковик летить з гори в провалля. Уява його вже малювала страхітливе видовисько: десятки покорчених, іржавих каркасів машин, що лежать невидимі на дні ущелин попереду, і в кожному трупи людей — жертв звірячих злочинів Сомерта.

Меннова машина кулею влетіла в тіняву алею. Обабіч шляху, на відстані трьох футів один від одного, росли евкаліпти. Враження було таке, ніби мчиш по дну глибокого каньйону. Менн охнув і зіщулився, коли велика гілка із запилюженим листям черкнула по вітровому склу й зникла з очей. Цього разу пронесло, подумав він. Але нерви в мене вже не витримують. А якщо на такій швидкості нерви підведуть — тобі каюк. Господи! Саме на це Сомерт і розраховує — раптом зрозумів Менн. І уявив собі, як той вилицюватий псих регоче, проминаючи його розбиту, охоплену вогнем машину, — регоче, радіючи, що вбив свою жертву, навіть не доторкнувшись до неї.

Алея несподівано скінчилася. Дорога попереду була вже не пряма, а звивиста, вона бралася в гори й зникала в них. Менн змусив себе збільшити швидкість до вісімдесяти трьох, майже вісімдесяти чотирьох миль на годину.

Ліворуч від шосе лежало зелене пагористе підгір'я, і путівцем по ньому до шосе наближалася чорна легкова машина. Чи справді дверцята в неї білі^[9], чи це тільки здалося? Меннове серце забилося частіше, і, недовго думаючи, він краєм правої долоні натис на сигнал. Клаксон залунав пронизливо, розпачливо. Серце в Менна мало не вистрибувало з грудей. Невже це не поліційна машина? Невже йому тільки здалося?

Врешті він побачив, що помилився, і люто вилаявся. Певно, Сомерта неабияк потішив цей сигнал, це його волання про допомогу. Певно, сидить і посміюється зараз у своїй кабіні. Менн виразно почув грубий, глузливий Сомсртів голос: «Сподіваєшся, тебе врятують лягаві? Дзуськи! Пиши пропало, хлопче!» Менн аж похлинувся від чорної ненависті. Ах ти ж сучий виплодок! Стиснувши праву руку в кулак, він щосили вдарив ним по сидінню. Ну, гаразд, Сомерте, падлюко! Один із нас сьогодні здохне — і ми ще подивимося, хто саме!

До гір було вже недалеко. А гори — це крутосхили, це високі підйоми. В Менновій душі спалахнула надія. В горах він неодмінно відірветься від бензовоза. Хоч би як старався цей паскуда Сомсрт, а понад вісімдесят миль на годину він витиснути не зможе. «А я зможу!» — подумкн переможно вигукнув він. Рот його був повен слини, і Менн проковтнув її. Його сорочка промокла наскрізь на спині. Струмочки поту стікали по боках. Як приїду до Сан-Франціско, насамперед прийму ванну і вип'ю, подумав він. Довго-довго сидітиму у гарячій вапні, а потім довго-довго смакуватиму віскі з льодом. І не якесь там, а «Катті Сарк». Гульну на всю губу. Бо я таки заслужив. Їй-богу.

Попереду починався положистий підйом. Ех, не та крутизна, не та! Сила інерції не дасть бензовозові втратити швидкість. Менн невдоволено зміряв очима пагорб, а за хвилину вже перескочив через його вершину й помчав униз спадистим спуском. Подивившись у дзеркало заднього огляду, він подумав: прямокутне, все в цій махині прямокутне — і решітка радіатора, і крила, і кінці бампера,і форма кабіни, навіть обличчя й руки Сомерта — теж прямокутні! Бензовоз видався йому величезною бездушною, жорстокою істотою, яка переслідувала його, керована самим тільки кровожерливим інстинктом.

Менн нажахано зойкнув, побачивши попереду знак «Дорожні роботи», і незабаром переконався, що перекрито обидві смуги шосе. Величезна чорна стріла показувала на об'їзд — на ґрунтову дорогу! Аж стогнучи з досади, Менн почав гальмувати, то натискаючи на педаль, то по-пускаючи її. Осклілими очима він глянув у дзеркало. Бензовоз мчав, не стишуючи швидкості! Як же так, хіба таке можливе? Не тямлячи себе від жаху, він почав завертати праворуч.

Він весь напружився, коли передні колеса торкнулися ґрунтової дороги, — приготувався, що машину занесе, і вже відчув, як задню частину кидає ліворуч. «Ні, ні!» — вихопилося в нього, і ось машина вже мчить, виляючи, ґрунтовою дорогою, і Менн, притиснувши лікті до боків, щосили намагається приборкати її, а колеса розгладжують, розмазують колію, кермо виривається з рук, віконні шибки деренчать, і голову шарпає так, що, здається, вона от-от відірветься від шиї…

Грунтова дорога враз скінчилася, машина вимчала на рівне шосе, і Менн наважився глянути в дзеркало. Бензовоз трохи зменшив швидкість, але відстав не набагато; розгойдуючись, мов корабель у штормовому морі, він здіймав своїми величезними шинами довгий шлейф куряви. Менн щосили натис на акселератор, і машина набрала швидкість. Недалеко попереду починався добрячий крутий підйом: на ньому він ще більше відірветься від переслідувача. Посовавшись, він відчув, що промокла наскрізь нижня сорочка прилипла до тіла. В дзеркалі заднього огляду бензовоз саме вибирався на шосе. «Ну що, не вийшло, Сомерте? — зловтішно подумав Менн. — Можеш тепер насипати мені солі на хвіст».

Та коли його легковик подолав кілька перших ярдів підйому, з-під капота почала просочуватися пара. Менн аж закам'янів. Пара зробилася густішою, заклубочилася хмаркою туману. Менн перевів погляд на щиток. Червоне світло ще не з'явилось, але мало от-от спалахнути. Тільки цього бракувало — тепер, коли порятунок був уже близький! Дорога кривуляла довгим схилом. Зупинитися на ній він не міг. «А може, десь трохи далі враз розвернутись і помчати вниз?» — подумав він. Ні, дорога завузька, затиснута з обох боків укосами. Для розвороту з ходу нема місця, а для розвороту із зупинкою — часу. До того ж, помітивши, як він розвертається, Сомерт вискочить на праву смугу й піде на таран. «О господи!» — вихопилося в Менна.

Порятунку не було.

Чому він не послухався механіка ремонтної майстерні, коли той порадив йому замінити патрубок охолоджувальної системи?

На щитку блимнуло червоне світло, і він рвучко переставив важіль на найнижчу передачу, вилаявши себе: чому не зробив цього зразу? Схил попереду здавався нескінченним. А йому вже чути було клекіт у радіаторі. Скільки охолоджувача там лишилося? Пара густішала, затуманювала вітрове скло. Менн увімкнув двірники, й вони почали розчищати віялоподібні просвіти. Ні, охолоджувача має вистачити на те, щоб вивезти його на вершину. «А тоді що?» — мало не скрикнув він. Без охолоджувача машина — не машина, навіть коли їхати треба з гори вниз. Він глянув у дзеркало. Бензовоз явно відставав. Менн ладен був загарчати від невимовної люті. Якби не той клятий патрубок, він урятувався б!

А може, загальмувати, вискочити з машини й подертися схилом угору? Може, вискочити, поки не запізно? Ні, він не міг змусити себе натиснути на гальмо. Поки машина їде, поки везе його, він почуває себе бодай у якійсь безпеці. Хто знає, що станеться, як він покине її.

Менн зацькованим поглядом дивився на дорогу, намагаючись не помічати червоного вогника, що настирливо ліз у вічі. Ярд за ярдом машина його втрачала швидкість. «Довези, довези!» — благав він її, майже певний, що благає марно. Двигун працював із дедалі частішими перебоями, і булькання в радіаторі здавалося оглушливим. Тепер уже будь-якої миті двигун може захлинутися, і тоді машина зупиниться, здригаючись, і перетвориться — з Менном усередині — на нерухому мішень для вбивці. Менн спробував відігнати від себе цю думку, не думати взагалі.

Він уже майже добувся до вершини, але дзеркало показувало, що бензовоз поволі наздоганяє його. Він дужче натис на педаль, і двигун скреготнув у відповідь. Менн застогнав. Невже не дотягну? Господи, поможи мені! Ось він, перевал, уже зовсім близько. Ще ближче. Ще. Дотягни ж! Машина здригалась і брязкотіла, вповільнюючи рух, мастило, дим, пара вихоплювалися з-під капота. Двірники насилу встигали розчищати вітрове скло, і мовби їм у такт у Меннових скронях гучно й болісно пульсувала кров. Руки в нього заніміли, серце, здавалось, от-от розірветься. Дотягни, благаю тебе, господи, благаю тебе, дотягни, дотягни!

І машина дотягла й перевалила через вершину! В Менна з грудей вихопився переможний крик, коли перевал лишився позаду. Неслухняною, тремтячою рукою вимкнув передачу, і машина покотилася вниз. Радість його трохи остигла, коли він побачив, що попереду, скільки сягає око, громадяться один над одним гірські хребти. Та нехай! Головне, що перед ним зараз спуск, довгий-довгий спуск. Він» проминув знак: «Впродовж наступних 12 миль ваговозам не вимикати зчеплення!» Впродовж дванадцяти миль! На такій відстані ще багато чого може статися. Що-небудь повинно статися.

Машина почала набирати швидкість. Менн глянув на спідометр. Сорок сім миль на годину. Червоний вогник усе ще світився. Але ж упродовж дванадцяти миль можна буде не вмикати двигун, дати йому охолодитись — якщо, звісно, бензовоз не почне наздоганяти.

Швидкість машини зростала. 50… 51… Менн дивився, як стрілка спідометра поволі повзе праворуч. Потім глянув у дзеркало заднього огляду. Бензовоз ще не з'явився з-за перевалу. Це вже щось. Це вже надія на добрий відрив. Звісно, якби двигун не перегрівся, можна було б відірватися ще більше, але й це уже щось. А десь там далі має ж бути місце, де можна зупинитись. Стрілка торкнулася цифри 55 і рушила далі — до 60.

Менн знову глянув у дзеркало і здригнувся, побачивши, що бензовоз вискочив з-за вершини і мчить униз. Стиснувши губи, щоб не тремтіли, він раз у раз поглядав тепер то на шосе за затуманеним вітровим склом, — то у дзеркало. Бензовоз стрімко набирав швидкість. Сомерт, ясна річ, щосили тис на акселератор. Права рука Менна сама потяглася до перемикача передач. Усвідомивши це, він відсмикнув її і, скривившись, кинув погляд на спідометр. Швидкість машини щойно перевищила 60 миль на годину. Замало! Без допомоги двигуна не обійтися. В розпачі він знову простяг руку до важеля.

Рука зависла в повітрі, коли двигун не завівся; потім метнулася до ключа запалювання, крутнула його. Двигун озвався скреготом, але не завівся знову. Менн глянув на дорогу, похапцем вирівняв машину, що мало не виїхала на укіс, і вдруге крутнув ключ, але знову марно. Погляд у дзеркало засвідчив, що бензовоз швидко скорочує відстань. А стрілка спідометра завмерла на цифрі 62. Лещата жаху стисли Меннове серце. У цілковитій безнадії він втупив погляд просто себе…

І раптом там, за кілька сотень ярдів попереду, побачив відгалуження дороги — поворот угору для ваговозів, у яких відмовили гальма. Це був останній шанс: або він завертає вгору, або приймає смерть під колесами бензовоза. А той був уже так близько, що чулося пронизливе завивання його двигуна. Менн машинально почав вирулювати праворуч, а тоді швиденько крутнув кермо назад. Не, виказуй свого наміру заздалегідь! Повернеш в останню мить. Інакше Сомерт поверне слідом за тобою.

Перед самим поворотом Менн крутнув кермо. Машину почало заносити ліворуч, шини завищали. Менн викрутив кермо ліворуч, пригальмовуючи рівно настільки, скільки треба було, щоб машина не вийшла з-під контролю. Задні колеса зчепилися з дорогою, і на швидкості шістдесят миль на годину машина помчала грунтовою дорогою, збиваючи колесами хмару пилюки. Менн заходився раз у раз коротко натискати на гальмову педаль. Задні колеса пробуксували, машина брязнулася бортом об глинястий укіс праворуч, відскочила і, смикаючись та виляючи, заковзала під кутом до краю дороги. Менн щосили на-тис на гальма. Машину кинуло праворуч, і вона знову вдарилась об укіс. Менн почув скрегіт роздертого металу, його шарпнуло так, що аж у карку хруснуло, і машина зупинилась, як укопана.

Мов уві сні, Менн обернувся й побачив, як бензовоз із цистерною круто звертає з шосе. Закам'янілий, він дивився, як велетенська машина мчить до нього, дивився з байдужим спокоєм людини, яка знає, що загине, але, загіпнотизована наближенням смертоносної механічної потвори, не спроможна подумати про порятунок. Бензовоз, ревучи, розростався в нього перед очима, затуляв собою небо й землю, а Менн відчував лише якусь дивну напругу в горлі, не усвідомлюючи, що кричить не своїм голосом.

І раптом бензовоз почав валитися набік. Тепер уже мовчки, задихаючись від тамованого крику, Менн спостерігав, як багатоколісна махина, мов якесь доісторичне чудовисько, повільно завалюється,надає. Так і не діставшись до Меннової машини, бензовоз зник з її заднього вікна.

Затерплими руками Менн відстебнув запобіжний ремінь і відчинив дверцята. Вибравшись із машини, він нетвердою ходою наблизився до краю дороги й подивився вниз. Він ще встиг побачити, як бензовоз перекидається догори колесами, мов корабель, який провалюється в морську безодню. Слідом за машиною перекинувся й причіп.

Першою вибухнула цистерна тягача — потужна вибухова хвиля штовхнула Менна в груди, й він важко осів на глинястий грунт. Внизу розлігся другий вибух, обдавши Менна жаром, боляче вдаривши по його барабанних перетинках. Осклілими очима він побачив, як з урвища шугнув угору стовп полум'я, спочатку один, потім другий.

Менн повільно підповз до краю дороги й глянув униз. В густому, чорному, масному диму бурхали величезні язики вогню. Ні бензовоза, ні причепа не було видно — полум'я поглинуло їх. Менн дивився на те вогнище широко розплющеними, порожніми очима.

А тоді раптом до нього повернулася здатність відчувати, переживати. Ні, він відчув спочатку не жах і не жаль; і не нудоту, бо вона ще не встигла підступити до горла. Навпаки, усе його єство сповнилося первісним, звірячим торжеством, і, задерши голову, він переможно завив над трупом ворога.

Френк Руні МОТОЦИКЛІСТИ

_{Переклав Мар Пінчевський}

Джоел Блікер, власник і адміністратор готелю «Пендлтон», саме переставляв у вестибюлі стрілку старовинного годинника, коли почувся рокіт моторів. Спершу він подумав, що то летить один із тих чотиримоторних літаків, які в рейсі Лос-Анджелес — Сан-Франціско іноді відхиляються від курсу настільки, що їх чути в долині. Блікер внутрішньо напружився, чекаючи тієї миті, коли гуркіт стане оглушливим, і раптом йому зробилося моторошно — здалося, ніби літак падає на готель. Він навіть стривожено глянув на Кеті, свою дочку, яка стояла за кілька кроків од нього й зачудовано дивилася на вулицю. А потім — пальці його ще торкалися годинникової стрілки — він зрозумів, що гуркіт чути не з неба, що це гримотить, завиваючи моторами й стріляючи вихлопними газами, якась велика колона наземного транспорту. Кеті і Брет Тіммонс, власник однієї з двох містечкових аптек-закусочних, вийшли на веранду, але Блікер лишився біля годинника; видобувши з кишені жилета хронометр, він звірив час і переставив хвилинну стрілку на півтори хвилини вперед. Потім відступив на крок, зачинив скляні дверцята й подивився на великі бронзові цифри й ажурні бронзові стрілки. Була восьма хвилина по сьомій, до заходу сонця лишалося хвилин двадцять — двадцять дві. Блікер сховав хронометр до кишені й неквапом, не відчуваючи особливої цікавості, вийшов крізь відчинені двері на веранду. Чоловік методичний і акуратний, він і до дрібних своїх щоденних справ — як-от накручування годинника — ставився поважно. Не в його правилах було поспішати — надто з такої неістотної причини, як шум, нехай навіть і незвичний.

На веранді стояли троє — його дочка Кеті, Тіммонс і Френсіс Ласаль, співвласник «Крамниці залізних виробів Ласаля і Фліта». Вони стояли мовчазною купкою й дивилися, не виявляючи, однак, надмірного здивування, на довгу рівну колону мотоциклістів на червоних машинах, що під'їздила з півдня, заповнюючи єдину вулицю містечка гуркотом сили-силенної двигунів і пальбою вихлопних труб. Тепер уже видно було, що колону очолює чоловік на білому мотоциклі. Порівнявшись із готелем, він круто завернув машину праворуч і заглушив мотор. І відразу ж колона, ніби й не стишуючи швидкості, здвоїлась і за мить, скоряючись сигналові командира, теж розвернулася праворуч і зупинилася.

Весь цей маневр, виконаний напрочуд чітко й цілком у дусі добре знайомої армійської муштри, не викликав захоплення у Блікера, нагадавши йому про роки служби в Англії, Франції та Західній Німеччині, звідки він, у званні підполковника, пішов у відставку.

— Містер Блікер?

Блікер тепер лише усвідомив, що мотоциклісти — а жителі містечка ні тоді, ні після тієї ночі не могли зійтися на тому, скільки їх усього було, — вже стоять, виструнчившись, коло своїх машин, а командир звертається до нього.

— Слухаю вас. — Машинально, несподівано для самого себе, Блікер ступив крок уперед, як ступав тоді, коли командував батальйоном.

— Мене звуть Гар Сімпсон, а це загін «В» мотоциклетного клубу «Анджеліно», — проказав командир. Високий худорлявий чоловік, він говорив з тією холодною чемністю, яка межує із зневагою. — Ми маємо намір отаборитися на ніч на околиці вашого містечка. Чи дозволите ви скористатися з вигод вашого готелю? Ясна річ, не безкоштовно, сер.

— На першому поверсі є туалет з умивальнею. Якщо вас це влаштовує…

— Цілком, сер. Чи ваша їдальня ще відчинена?

— Так.

— Ви могли б нагодувати двадцять чоловік?

— А решту?..

— Решту ми розмістимо десь-інде, сер.

Сімпсон недбало віддав честь і, обернувшись до мотоциклістів, що стояли, виструнчившись, перед готелем, неголосно скомандував. Ті швидко й акуратно поставили мотоцикли біля бровки, а тоді приблизно третина з них відокремилась і дисципліновано, але напористо рушила сходами вгору. Проминувши Блікера, якому довелося досить квапливо відступити вбік, вони промарширували до вестибюля. Блікер помітив, що, йдучи верандою, вони повертали обличчя в бік Кеті, але їхніх очей він не бачив, бо очі в усіх були сховані за великими зеленими захисними окулярами. Спостерігаючи це, Блікер насупився, але нічого не встиг сказати, бо Сімпсон, який стояв ліворуч, торкнувся його плеча і промовив:

— Решту я поділив на дві групи. Одна харчуватиметься в кафе, а друга — в готелі «Пустиня».

— Що ж, правильно, — озвався Блікер. — Видно, ви знаєте наше містечко як свої п'ять пальців. І тих, хто в ньому живе. Бували тут раніше?

— Ми маємо плани всіх міст у цій частині Каліфорнії, сер. І, ясна річ, знаємо назви всіх пристойних готелів та прізвища їхніх власників. Я особисто перепустив би чарчину. Може, приєднаєтесь?

— Прошу, заходьте, — сказав Блікер.

Він постояв, дивлячись, як Сімпсон заходить до вестибюля й упевнено прямує до бару. Потім обернувся до Кеті — Тіммонс і Ласаль стояли, спершись на поруччя, позад неї, і в усіх трьох риси обличчя вже розпливалися в навальних каліфорнійських сутінках.

— Ти йди до кухні, Кеті, допомагатимеш там, — сказав Блікер. — Сьогодні тобі не варто прислуговувати в їдальні.

— Цікаво, як вони виглядають без отих окулярів, — мовила Кеті.

— Так само, як усі, — озвався Тіммонс. Йому було вже під тридцять, вдачу він мав грубувату, запальну, і часом його явно бентежило те, що він, такий дорослий, закохався в Кеті, ще майже підлітка. — Люди як люди, не з неба ж попадали.

— А як, вони кажуть, зветься їхній клуб?

— «Анджеліно», — відповів Ласаль.

— То вони, певно, з Лос-Анджелеса. Це ж треба! Може, мені слід прибратись у святкову сукню, громадянине полковнику?

— Марш на кухню й не вистромляй звідти носа, — наказав Блікер.

Він постежив за нею очима, аж поки вона зникла у вестибюлі, висока, струнка сімнадцятирічна дівчина, вродлива і загадкова, схожа на матір своєю норовливою, впертою вдачею. Блікерові раптом згадалося те, чого він намагався не згадувати, — як одного морозяного січневого ранку, два роки тому, її мати недбало кинула йому: «Я піду проїдуся верхи». І як її потім шукали в горах після того, як кінь повернувся сам, і як знайшли — із зламаним карком — у струмку під урвищем. На війні йому не вірилося, що він колись знову побачить свою дружину, а після війни гадалося, що ніщо вже не розлучить їх до самого скону.

Крутнувши головою, — неначе тим рухом можна струсити спогади так само легко, як собака струшує з себе воду, — Блікер рушив до бару, де за столиком чекав на нього Гар Сімпсон. Той чемно підвівся й стояв, поки Блікер не вмостився на стільці навпроти.

— Чи надовго ви до нас завітали? — спитав Блікер, надпивши зі склянки і втупивши погляд у Сімпсона.

— Вирушимо завтра вранці, — відповів той.

Як і решта мотоциклістів, Сімпсон був одягнений у коротку коричневу куртку, штани й сорочку кольору хакі, а на ногах у нього, як Блікер устиг помітити раніше, були невисокі чорні чоботи. Нашийна хустка і шкіряний шолом лежали на столі поряд зі Сімпсоновою склянкою, але своїх захисних зелених окулярів він не зняв — в тих окулярах і він, і всі його підлеглі здавалися таємничими болотяними істотами з величезними нерухомими очима без повік. У всякому разі, саме таким було перше враження Блікера — начебто й абсурдне, а проте, мабуть, ближче до правди, ніж до фантазії.

— І куди ж звідси?

— На північ. — Сімпсон дістав із футляра з біноклем, що висів у нього на плечі, згорнуту карту й розстелив її на столі. — Загалом кажучи, ми описуємо зараз дугу, нижня точка якої — Лос-Анджелес, а верхня — Фресно.

— Далеченько, як на мотоциклетний клуб.

— Ми маємо в своєму розпорядженні місяць, — пояснив Сімпсон. — Перший тиждень, щоправда, вже минає, але ми не поспішаємо, хочемо добре вивчити місцевість.

— Що ж вас цікавить насамперед?

— Дороги. Як мотоциклісти — а ви б не повірили, коли б я розповів вам, як швидко зростає наш клуб, — ми хочемо, природно, знати в Каліфорнії кожен путівець.

— Ясно.

— До того ж такі пробіги загартовують хлопців. Нашу американську молодь. Нашу надію на майбутнє. — Сімпсон суворо зсунув брови й ковтнув зі склянки, і Блікер відчув, що командир мотоциклістів не так гамує, як демонструє урочисте піднесення.

Сидячи за столиком, Блікер спостерігав, як Сімпсонові молодчики один по одному виходять із туалету й невимушено, але зберігаючи дисципліну, переходять до їдальні. Шоломи вони поскидали й почепили до пояса, всі як один ліворуч від пряжки, але, так само як Сімпсон, окулярів жоден не зняв. Цікаво, чи скидають вони окуляри бодай тоді, коли миються, подумав Блікер. І якого кольору під ними шкіра?

— Ну, я, мабуть, піду допоможу офіціанткам, — сказав він і підвівся. Сімпсон підвівся разом з ним. — То, кажете, це у вас загін «В»?

— Так точно. І ми вже формуємо загін «G». Не за горами той день…

— Коли у вас з'явиться й загін «Z»^[10], — підказав Блікер.

— І не тільки в Каліфорнії.

— Чи можна поцікавитися, де ще?

— В Неваді, Арізоні, Колорадо, Вайомінгу.

Сімпсон усміхнувся, і Блікер, обернувшись до нього спиною, пішов до їдальні, де заходився допомагати двом офіціанткам. Він наповнював водою склянки, додавав, де треба було, виделки, приносив з бару й розставляв кухлі з пивом. Поки він прислуговував, його чимраз більше дратували слова подяки — ввічливі, але цілком бездушні. Ті слова й кивки нагадували йому трюки, яких навчають звірів і які звірам дозволяють потім виконувати за умови, що глядачам гарантовано цілковиту безпеку. До того ж Блікерові не подобалось, як безцеремонно вони розглядали офіціанток, жінок старших за них і в містечку поважаних, а потім нахилялися над столом, голова до голови, й перемовлялися між собою так, наче всі їхні думки треба було зводити докупи, а потім ділити нарівно між усіма. Подальші спостереження переконали його в тому, що всі ті двадцятеро чоловік були насправді різновидами однієї особини, різновидами, що, за незначними винятками, не мали між собою істотних відмінностей. Певно, так здається через окуляри, вирішив він, бо вони приховують те, що є найвиразнішим і найпримітнішим у людському обличчі.

Блікер перейшов до кухні, нібито для того, щоб підсобити, але насправді — щоб побути біля Кеті. Дбайливий тато, поглузував він сам із себе, дивлячись, як дочка нарізає пиріг і кладе різноколірні клинці на білі тарілки із синьою облямівкою.

— То що, тату, який буде твій висновок? — Обличчя в Кеті було дуже поважне, але він бачив, що ця поважність удавана.

— Хлопці хоч куди.

— Еге ж. Ти вже викликав поліцію?

Він засміявся.

— Тобі б у покер грати.

— Покер — то дитяча забавка. — Вона переклала на тарілку останній шматок брусничного пирога. — Я спостерігала тебе крізь шибку в дверях. Виглядав ти так, наче вбирався сам-один штурмувати лінію Зігфріда^[11].

— Отой Сімпсон…

— Що в ньому особливого?

— Слухай, пішла б ти до себе та почитала абощо.

— Тату, тату, ти ж тут єдиний справжній військовий. А вони всі — несправжні, вони олов'яні солдатики, не більше.

— Якби ж то вони були зроблені з олова!

— Гаразд. Я триматимусь якнайдалі від них. Присягаюся! — І Кеті провела в себе перед горлом кінчиком ножа.

Блікер перехилився через стіл і поцілував її в чоло, незграбно притримуючи рукою за плече.

Після вечері мотоциклісти перейшли до бару — перелилися з кімнати в кімнату з тією одностайністю, яка виказувала в них людей якщо не військових, то згуртованих, — і вмостилися там в одному кутку. Блікер подавав їм пиво, а вони сиділи із Сімпсоном у центрі й стиха перемовлялися напруженою скоромовкою, неначе обговорювали відомості, що не призначалися для стороннього вуха.

Потім Блікер на якийсь час покинув їх і піднявся нагору, до доччиної кімнати. Він не звик командувати дочкою, і його трохи бентежило те, що він сказав їй у кухні. Кеті перевертала комірці на його старих сорочках, користуючись портативною швацькою машинкою — його подарунком їй на останній, сімнадцятий день народження. Коли він увійшов, дочка саме розглядала одну із сорочок проти світла торшера, і він побачив, що комірець її майже прозорий. Ощадливість її матері в дрібницях — майже безглузда порівняно з безмежною щедрістю в справах важливих — не раз ставала предметом родинних жартів. І його охопила невимовна радість, чиста, як ковток кисню, коли він побачив, що дочка успадкувала цю материну рису. Не сказавши їй ні слова, він причинив двері й прийшов коридором далі, до своєї кімнати. Він теж повторювався в Кеті — повторювався в звичках і повадках, помітних тільки йому самому.

Блікер пробув у своїй кімнаті з годину, сидячи над бухгалтерськими книгами й раз у раз повертаючись думкою до Сімпсона. Потім його увагу привернули співи, що долинали невиразно й ніби нізвідки. Підвівшись, він підійшов до вікна, яке виходило на вулицю, і прислухався. Співали, певно, в барі Каннінгема, за квартал звідси. Якби голоси не звучали так грубо і хрипко, можна було б подумати, що то співають коло вогнища бойскаути: пісня була не так мелодійна, як ритмічна, не так задушевна, як збудлива. А потім та сама пісня вибухнула і в нього під ногами, в барі готелю, — і з такою силою, що кілька перехожих на вулиці зупинились мов укопані, а тоді з розгубленими посмішками повернули голови до веранди.

В суворій, переможній урочистості голосів було щось гнітюче. Поки Блікер ішов коридором і спускався сходами, пісня гриміла дедалі оглушливіше. Крім Сімпсона та двадцятьох його одноклубників, у барі було тільки троє місцевих, і серед них Ласаль. Побачивши в дверях Блікера, Сімпсон підвівся, підійшов до нього й жестом запросив у вестибюль, де можна було почути один одного.

— Сподіваюся, хлопці не заважають вам, — сказав він.

— Час іще ранній, — відповів Блікер.

— У такій великій і добірній організації, як наша, надзвичайно важливо підтримувати залізну дисципліну. І не менш важливо іноді надавати хлопцям змогу розслабитися.

— «Добірна» — це слово звучить вельми багатозначно.

— Так, у нас до вступників високі вимоги, — бундючно відповів Сімпсон.

— Уявляю собі!

Сімпсон посміхнувся.

— Я не розумію, що вас дратує, містере Блікер.

— Цей ваш клуб — він функціонує цілий рік, так?

— Так.

— І ви особисто працюєте в ньому постійно, так?

— Авжеж.

— Оце мені й не подобається, Сімпсоне. Просто й коротко кажучи, ви створюєте приватне військо. — Блікер постукав по футляру, що висів на Сімпсоновім плечі. — Військо, що має в своєму розпорядженні все — аж до географічних карт, аж до детальних відомостей про кожен населений пункт…

— Як на людину з вашим досвідом, містере Блікер, ви виявляєте дивовижну схильність до перебільшень.

— Ет, мені, зрештою, потрібне від вас тільки одне — щоб ви добре поводилися. Містечко наше мале, розгулятися нема де, і спати ми лягаємо досить рано. Прошу вас узяти це до уваги. А тим часом — розважайтеся. Проти цього ніхто тут не заперечуватиме.

— Тим більше, що ми за все платимо.

— Так, ви за все платите, — сказав Блікер.

Залишивши Сімпсона, він вийшов на веранду. Співи лунали і на вулиці, і в нього за спиною. Він постояв хвильку над сходами, дивлячись на місяць, що завис у небі, мов бруднуватий, але яскравий вимпел. Блікеру було тепер соромно, що він зірвався й наговорив усе те Сімпсонові. Це ж треба такого наговорити. «Приватне військо»! Певно, Сімпсон має рацію. Певно, він таки перебільшував. Але йому, тепер уже провінціалові, гидко дивитись, як люди зрікаються власного «я» заради того, щоб перетворитися на однаковісіньких автоматів. Одна річ — військова дисципліна на фронті, інша — в мирний час, у клубі. А втім, може, це й справді дитячі розваги — із симптомами хвороби зростання.

Блікер спустився з веранди й попрямував до бару Каннінгема. Там теж співали мотоциклісти, і він постояв, дивлячись на них крізь велике вікно й прислухаючись до маршового ритму хрипких і вже по-п'яному розчулених голосів. Потім, сам не знаючи навіщо, ввійшов до бару. Там було напівтемно й аж надто людно. Спершу він не помітив хлопця, що сидів сам-один у кабінці біля входу. А коли помітив, то здивувався, бо навіть здригнувся, усвідомивши, що в того на очах нема окулярів, що він їх зняв і поклав на стіл поряд із пляшкою кока-коли. Недовго думаючи, Блікер увійшов до кабінки й сів навпроти хлопця.

— Це місце вільне?

Спів лунав так голосно, що йому довелося кричати. Хлопець нахилив голову і всміхнувся.

— Сподіваюся, ми не заважаємо вам.

Блікер уловив слово «заважаємо» й заперечливо похитав головою. Він бачив, що хлопець ще молодий, років двадцяти п'яти, не більше, волосся чорне й пряме, коротко підстрижене, з рівним проділом, обличчя вилицювате, але не грубе, з коротким носом і широким ротом. Найпривабливіше в цьому хлопцеві, подумав Блікер, — це його очі, карі чи, можливо, темно-сірі, в двох неправильних овалах білої шкіри, що різко контрастувала із засмаглою шкірою лоба і щік. В окулярах він, певно, нічим не відрізнявся б від решти. Без окулярів це був симпатичний хлопець, цілком нормальний і приязний. Блікер показав на пляшку кока-коли.

— Ви не п'єте?

— Від пива мене нудить.

Блікер розчув лише слово «пиво» й побачив, як хлопець кумедно скривився. Вони сиділи, обмінюючись куцими фразами, супроводжуючи їх незграбними жестами, аж поки співи втратили свою злагодженість та піднесеність і захлинулися в кашлі й гаморі голосів. Мотоциклісти тепер поодинці тинялися по бару, декотрі підходили до стойки, лягали на неї грудьми і хрипким шепотом розпитували про щось бармена, інші переходили, заточуючись, від столика до столика, сідали і зразу ж підводилися, сходилися по двоє, по троє й тут-таки розходилися — неначе якась невідома сила зводила їх докупи, щоб вони відразу один від одного відштовхнулись. А були й такі, що просто стояли посеред приміщення й несамовито горлали, задерши обличчя до стелі.

Кілька молодиків вийшли з бару, і Блікеру видно було, як вони стоять на широкому тротуарі, роздивляючись довкола — відчужені один від одного настільки ж, наскільки ще годину тому були згуртовані. Чим це пояснювалося? Взаємною зневагою чи небажанням коритися будь-чиїй волі, окрім своєї? Блікер посміхнувся, згадавши Сімпсонові балачки про дисципліну.

— Тепер їм потрібні жінки, — сказав хлопець.

Блікер устиг забути про нього, і ці несподівані слова, сказані нормальним голосом, злякали його. Він зразу ж подумав про Кеті — але Кеті була в безпеці у своїй кімнаті, може, вже навіть спала. Він вийняв з жилетної кишені годинник і, подивившись на нього, мовив:

— П'ять хвилин на одинадцяту.

— Нащо вони це роблять? — повів далі хлопець. — Невже не можна обходитися без свинства? Вони тільки й знають, що витріщатися до офіціанток. А як надудляться пива, то починають лапати їх… це ж просто…

Від збентеження Блікера аж пересмикнуло. Він дивився хлопцеві просто в очі й бачив, як вони червоніють і наповнюються слізьми, немов уражені потворним і жаским видовищем. Цей вибух явно дитячих емоцій не міг не викликати гострого співчуття, але разом із жалем Блікер відчув і зневагу до чоловіка, який дозволяє собі виявляти таку одверту слабкість перед незнайомцем. — Пробачте, — сказав хлопець.

Він схопив зелені окуляри й похапцем надів їх, сховавши очі. Блікер підвівся й подивився на молодиків, що стояли посеред бару. Вони ковзали поглядом по кімнаті, але хлопця в кабінці, здавалося, не помічали. Блікер їх розумів. З-поміж них усіх цей хлопець один міг спілкуватись із сторонніми. Бо серед них він був чужий. Чужий та й годі.

Блікер вийшов з бару й рушив вулицею до готелю. Ніч була ясна, прохолодна, і в повітрі стояв ледь чутний запах пустелі — піску, розжареного каміння, кисло-солодких рослин, що обходяться без води, і навіть сонця, яке пропалює землю, щоб бодай ненадовго сховатися в ній.

Вулицею прогулювалося кілька жителів містечка, приваблених появою чогось незвичного: зустрічаючи їх, Блікер неприязно думав, що за їхніми поблажливими посмішками ховається хижа, кровожерлива цікавість.

До готелю лишилося кроків п'ятдесят, коли він почув — чи, може, йому тільки здалося, що почув, — автоматні черги. Хоч який знайомий був йому цей звук, звичним він для нього не став, і в першу мить, як і колись, налякав його.

Потім Блікер побачив мотоцикл, що, їдучи посеред вулиці, гучно стріляв вихлопною трубою, супроводжуваний сміхом, свистом і веселою лайкою. Блікер, заспокоюючись, поволі видихнув повітря. Другий мотоцикліст розганявся за першим, і ще четверо чи п'ятеро молодиків відкочували машини від бровки і, підстрибуючи, всією вагою тіла натискали на стартову педаль. Тим часом перші два мотоциклісти, промчавши до кінця вулиці, тепер повернули назад і їхали назустріч тим, що розганялися. За кілька секунд почувся нестерпно пронизливий скрегіт металу об метал, переднє колесо однієї з машин вивернулося і водій її вилетів з сідла й покотився по асфальту до канави.

Озирнувшись, Блікер побачив по той бік вулиці, навпроти бару Каннінгема, ще одну групу, молодиків — вони вимахували руками, вітаючи переможця. Хлопець, що вилетів із сідла, блював у канаву. Блікер квапливо подався до готелю. Коли він піднявся на веранду, з вестибюля назустріч йому сипнув гурт мотоциклістів; вони відштовхнули його до поруччя, один з них упав, і лежачого хтось стусонув ногою так, що той покотився зі сходів. Намагаючись утриматися за поруччя, Блікер зламав собі ніготь. Він трохи постояв, опановуючи себе, а тоді ввійшов до вестибюля.

Стіл у вестибюлі був перекинутий догори ніжками, навколо валялися на підлозі журнали. Під ногами хрустіли скалки шибки, вибитої з однієї стулки дверей. Якийсь мотоцикліст вивалився з бару — головою вперед, на зігнутих ногах, — і з розгону гепнувся долілиць. З рота й носа в нього полилося пиво, розтікаючись жовто-зеленою калюжею по килиму.

Завертаючи до бару, думаючи про Сімпсона й про те, що б він йому зараз сказав, Блікер побачив на сходах, які вели на другий поверх, двох молодиків і, перебігши вестибюль, звелів їм спуститися. Категоричний тон наказу змусив обох підкоритись; вони слухняно зійшли зі сходів і рушили до виходу, причому один пробубонів через плече: «Цить, татусю, не репетуй». Не так ці слова, як посмішки, якими вони обмінялися, розлютили Блікера. Коли вони зникли за дверима, він вибіг сходами нагору, відсапуючись, пройшов коридором і зупинився перед дверима доччиної кімнати.

За дверима було тихо, й з-під них не вибивалася смужка світла. Він постояв, прислухаючись, а тоді обернувся, щоб іти до сходів.

Якийсь хлопець чи, може, дорослий чоловік — постать в окулярах та одязі кольору хакі, нічим не відмінна від інших двадцяти, чи сорока, чи шістдесяти таких самих постатей — прослизнув зі сходів у коридор і легенько натис на ручку найближчих дверей. Двері не піддались, і він перейшов до сусідніх, очевидно, не помічаючи Блікера. Насилу стримуючи себе, Блікер підійшов до нього, взяв за руку й повів сходами вниз. Рука під його пальцями не випручувалася, навпаки — безвільно корилася.

Відпустивши молодика у вестибюлі й дивлячись, як він, мов механічна лялька, іде через веранду, Блікер міркував, що йому робити далі. Певно, треба повернутися на другий поверх і перевірити, чи не причаївся там ще хтось. І треба знайти того типа Сімпсона. Крізь мотоциклетну тріскотняву він почув якийсь брязкіт у барі й вибух п'яної лайки, яку раптом урвав виляск — ніби хтось ляпнув долонею по столу.

Гнів скипав у Блікерових грудях, віддавався болем у скронях. Увійшовши до бару, він побачив Френсіса Ласаля, співвласника «Крамниці залізних виробів Ласаля і Фліта», розпростертого на підлозі. Плечима він лежав на бронзовому обніжку під стойкою, щокою припадав до чорного полірованого дерева над обніжком. Бармен тримав руки під стойкою й дивився на Сімпсона, а над Ласалем півколом стояли з півдесятка мотоциклістів.

Блікер підняв Ласаля — трохи оглушеного, але, по суті, неушкодженого — і посадив на стілець. Остаточно пересвідчившись, що серйозної шкоди Ласалеві не заподіяно, він підійшов до Сімпсона й сказав:

— Заберіть своїх людей і виведіть їх звідси.

Сімпсон витяг велике жовте портмоне, дістав з нього гроші й поклав на стойку.

— Цього має вистачити на відшкодування заподіяних збитків, — проказав він. Язик у нього трохи заплітався, і рот не затулився по тому, як він вимовив це, але Блікер був певен, що Сімпсон не п'яний. Блікер побачив — а може, йому тільки здалося, що побачив, — холодні очиці за окулярами, блискучі й безвиразні, мов натерта підлога, і трохи відвів руку й переніс вагу тіла на носки, але Сімпсон крутнувся на підборах і пішов геть, а його молодчики подалися слідом за ним, мов зграя захеканих псів. Блікер постояв, розгублено дивлячись їм услід. Він приготувався до бійки, і йому важко було відразу розслабитися. Нарешті він видихнув повітря і, показавши на Ласаля, спитав:

— Хто його вдарив?

— А біс його знає, — відповів бармен. — Як на мене, всі вони однаковісінькі.

Звісно, він мав рацію.

Ласаль кволим, стражденним голосом пробурмотів:

— Ох, гади… Ох, нехай їм сто чортів…

Блікер вийшов до вестибюля й там наштовхнувся на помічника шерифа Кембелла, високого вузькоплечого чоловіка з брезклим сірим обличчям.

— Треба щось робити! — сказав йому Блікер.

Мотоциклісти гасали по вулиці, мотори торохтіли й завивали, а один із молодиків вискочив на машині на тротуар і виписував на ньому зигзаги.

— Робити? — саркастично перепитав Кембелл. — Що саме? Може, накажете запроторити їх усіх до в'язниці?

Мотоцикліст на тротуарі розігнався попід фасадом будинку, а коли порівнявся з вітриною — смикнув за руль і, трохи вивернувши переднє колесо, проїхав ним по невисокому цегляному підвіконню. Видавлене з рами дзеркальне скло почало повільно падати на мотоцикліста, і той, широко розставивши ноги, відштовхуючись підборами від тротуару, незграбно позадкував. Коли скло брязнуло на асфальт, Блікер заскреготів зубами.

Тепер уже й інші молодики вискакували на машинах на тротуар. Один врізався у припаркований до бровки автомобіль. Звівшись над сідлом, він кулаками в рукавицях розбив вітрове скло. Кембелл рушив був до нього, але його загнав назад на сходи мотоцикліст, що вискочив зліва. Блікер почув, як виснули покришки об край нижньої дерев'яної сходинки, і схопив Кембелла за плече в ту мить, коли той сягнув рукою по револьвер.

— Це не допоможе! — крикнув Блікер. — Дзвоніть у поліцію. Нехай негайно висилають п'ять-шість машин.

Кембелл, розлючений, але й задоволений тим, що може нарешті щось зробити, зник у вестибюлі. Блікер, втративши лік часу, спостерігав з веранди, як мотоциклісти руйнують вулицю — гасають тротуаром, розбиваючи пивними пляшками вітрини, перекидають автоматичні ваги, розтрощують рекламні стенди перед кінотеатром; зграї мотоциклістів ганялися за розлюченими жителями містечка, що повибігали на галас, на ревище руйнування, — мотоциклісти заганяли їх назад, у двері панічно освітлених будинків, на сходи готельної веранди, в закапелки й ніші між фасадами, в зяючу порожнечу розбитих вітрин.

Раптом Блікер побачив Сімпсона — нерухому постать на білому мотоциклі, в шоломі й окулярах, — у колі світла під ліхтарем посеред вулиці. Певно, Сімпсон уже давно сидів там, але Блікер не помічав, бо в хаотичному русі на вулиці нерухомі об'єкти мовби розчинялися, ставали в певному розумінні невидимими. Тепер, побачивши його, Блікер відчув, як у грудях ворухнулася ненависть, гостра, мов ніж. У цю мить він міг би задушити Сімпсона — повільно, з насолодою вичавити з нього життя. Він бачив, що Сімпсон не робить жодних спроб приструнчити своїх бандитів, а просто чекає, поки вони переказяться.

Рвучко обернувшись, Блікер увійшов до вестибюля й підійшов до конторки, біля якої Тіммонс напосідався на помічника шерифа Кембелла.

— Ви наділені владою, — гримів Тіммонс. — Вийдіть і вистреліть кілька разів у повітря, поверх їхніх голів. А якщо це їх не зупинить…

Кембелл зацьковано подивився на Блікера.

— Може, спробувати взяти їхнього ватажка?..

— Ви викликали поліцію? — спитав Блікер.

— Так, машина вже виїхала, — відповів Кембелл.

Уникаючи Тіммонсових очей, він не зводив благального, нещасного погляду з Блікера.

— Ну, от що, — гостро сказав Тіммонс. — Досі було по-вашому, а тепер буде по-моєму.

Він рушив до дверей, але Кембелл, раптово розлютившись, ухопив його за руку.

— Не смій! Якщо ти почнеш стріляти…

Кембелл замовк із розтуленим ротом, і Блікер, обернувшись, побачив, що до вестибюля в'їздять двоє мотоциклістів. Вони зробили повільне коло, а тоді один з них газонув, скерувавши машину на них — плечі й обличчя в окулярах раптом розрослися до велетенських розмірів над широким кермом. Вони розбіглися хто куди — Блікер стрибнув за колону, Кембелл з Тіммонсом перескочили через конторку. Ревіння моторів жахало не менше, ніж скерована на них маса металу.

Блікер сам не знав, що змусило його перевести погляд 8 двох мотоциклістів на сходи. І він навіть не дуже здивувався, побачивши біля сходів Кеті. Певно, посеред усієї цієї веремії він підсвідомо думав про неї. Вона стояла там у своєму зеленому халатику, запнутому й підперезаному паском, і з-під нього виднілися білі пантофлі й рожевий край нічної сорочки. Волосся в дівчини було розпущене, й батькові здалося, що очі в неї примружені, хоч насправді вони були широко розкриті. Вона виглядає так, подумав він, наче оце щойно прокинулася, глянула, насупившись, на будильник і зійшла вниз посварити мене за те, що я так довго не лягаю спати. Він і гадки не мав, котра була година.

Блікер побачив — і Кеті, звісно, теж, — як мотоцикліст розганяє, кермуючи на неї, свою машину. Блікер закричав, не чуючи власного голосу. Дівчина ступила маленький крок назад і звела руки, наче цей жест міг захистити її від недолюдка на смертоносній машині, але в ту мить, на тій короткій відстані, ніщо вже не могло врятувати її.

А потім вона лежала, мовби горнучись до балясини поруччя, зігнута нога була оголена там, де колесо роздерло халат та сорочку, і стегно її заливала кров. Піднімаючи дочку за плечі, Блікер побачив, що волосся в неї теж липке від крові. І почув чийсь — не Кеті — розпачливий зойк.

Врешті прийшов лікар, і дівчину — голова забинтована, на ногах шини — перенесли до кабінету й поклали на канапу. Блікер сів скраю, тримаючи Кеті за руку, дивлячись на крейдяно-біле обличчя із заплющеними очима, які — він знав це — вже ніколи не розплющаться. Після першого побіжного огляду лікар звів голову, і Блікер, який теж схилявся над Кеті, з виразу його обличчя зрозумів, що стан її безнадійний і смерті чекати не довго.

Відвівши погляд від Кеті, Блікер побачив біля дверей Тіммонса. Той плакав: обличчя лишалося нерухомим, але сльози поблискували на щоках. Тіммонс незграбно махнув йому забинтованою рукою, і Блікер раптом згадав, як той спробував голіруч зупинити мотоцикл, який, розвернувшись, виносився з вестибюля слідом за першою машиною.

Жоден звук не долинав до кабінету з вестибюля, знадвору. На вулиці панувала цілковита тиша — неймовірна після гамору, гуркоту, брязкоту.

— Поліція прибула? — спитав Блікер.

— Мотоциклісти забралися геть, — відповів Тіммонс хрипким шепотом. А тоді додав: — Але їм не втекти, будьте певні.

Блікер побачив, як Тіммонс винувато опустив очі. Ні, поліція нічого не зробить. Ну, впіймає Сімпсона. Ну, стягне з нього компенсацію за сподіяну шкоду. І на тому все й скінчиться. Хто зможе розпізнати душогуба, який убив Кеті? Ніхто — ні він, ні Тіммонс, ні Кембелл. Усі вони були однаковісінькі — стандартні маріонетки, що свідомо відмовляються від власного «я» і прагнуть злитись у якусь міфічну істоту, у тисячоноге чудисько, яке нав'язуватиме свою волю решті суспільства. Якщо звинувачувати — то їх усіх, бо поодинці вони не існують.

Він не помітив, коли саме Кеті вмерла. Можливо, це сталося в ту мить, як він почув, що до містечка наближається мотоцикл, неймовірно самотній у нічній тиші. Незабаром по тому лікар прийшов знову — і сховав обличчя Кеті під важкою грубою ковдрою.

Блікер постояв, дивлячись на ковдру, ще не відчуваючи нічого, крім щемкої порожнечі в грудях, а тоді вийшов через вестибюль на веранду.

З десяток чоловік стояли на ній, повернувши голови туди, звідки наближався гуркіт мотоцикла. Обличчя в них були суворі, закам'янілі, та коли вони зустрічалися поглядами з Блікером, їхні очі на мить лагідніли, сповнюючись співчуттям.

З веранди Блікер бачив, як вулицею між розбитими вітринами ходять без видимої мети нашвидкуруч одягнені люди. Раз у раз нахиляючись, вони піднімали якісь речі, потім клали їх на землю, насуплено розглядали і піднімали знову. Вони поводилися, мов парії, що усвідомили безвихідність свого становища. Коли з північного краю вулиці з'явився мотоцикл, вони спершу зустріли його байдужими, наче неживими поглядами.

Та ось мотоцикліст зупинився перед готелем, зліз із машини й став на тротуарі, дивлячись угору, на веранду. І тоді люди, що блукали між руїнами, посунули до готелю.

Ті, хто стояв на веранді, завмерли, очікуючи, що буде далі. І ось Блікер, зробивши над собою помітне зусилля, спустився сходами й підійшов до мотоцикліста. Це був той самий хлопець, з яким Блікер розмовляв у барі. Окуляри й шолом висіли в нього на поясі.

— З мене годі, — мовив хлопець. — Я більше не міг. Через те й повернувся. — Він невідривно дивився на Блікера так, наче нікуди більше дивитись не наважувався. — Я нічого поганого не зробив. Ви ж пам'ятаєте, містере Блікер. Я навіть не пив.

Ця спроба обілити себе — і водночас ця готовність узяти на себе провину за чужі злочини — розлютила Блікера.

— Ти був одним з них, — сказав він.

— Так. Але після сьогоднішнього…

— Чому ти не зупинив їх? — скрикнув Блікер і почув шелестіння голосів у себе за спиною, чиєсь гаряче дихання в себе на потилиці. — Ти був одним з них. Ти міг би щось зробити. Але ти не зробив нічого!

— Що я міг? — відповів хлопець і, розвівши руки, позадкував, просячи співчуття в людей, які стояли за Блікером.

Ні через годину по тому, ні через багато днів Блікер не міг згадати, що саме він зробив. Якби хлопець не відступив отак, не звів руки… Блікер лежав на комусь і бив когось, і хтось, лежачи на ньому, бив його. А потім він стояв навколішки на тротуарі, пригортаючи голову хлопця до своїх грудей, намагаючись захистити його від ударів важких черевиків, і кричав, благав, молив, і врешті натовп розійшовся, і хтось допоміг йому віднести хлопця, живого, але страшенно побитого, на веранду, а трохи згодом уже Тіммонс із лікарем перенесли його до готелю.

Блікер сидів на горішній сходинці веранди й дивився на місяць, що вже схилявся до гірських хребтів на заході. Місяць не був ні туманно-романтичний, ні гнівно-червоний, а холодний, ясний, тверезий. І світло його, холодне й тверезе, висвічувало в Блікеровій душі те, що йому хотілося б приховати.

Він міг би сказати собі, що, втративши Кеті, він уже не боїться втратити себе самого. Ніхто б не поставив це йому за провину. Загибеллю Кеті він не міг би цілком виправдати те, що напав на хлопця і що бив його, вже лежачого, по-звірячому топтав… Це ж було, зрештою, так природно. Так само природно, як після кількох кухлів пива скочити на мотоцикл і заходитися руйнувати місто й убивати жителів. Блікера пересмикнуло. Ні, природного в цьому немає нічого — і не може бути.

Повільно підвівшись, він рушив через веранду до входу в готель.

Укласти мир з мертвими буде неважко. Але як укласти його з живими?

Роберт Л. Фіш НАПАД НА ЛІТАК

_{Переклав Мар Пінчевський}

Був кінець літа, п'ята година дня, теплого, паркого, але ясного — лише на далекому обрії, над низьким Теннессійським узвишшям, яке на заході переходило в пласку рівнину, зависла тонка смужка хмар. Літак — реактивний «Боїнг-727», — ідучи рейсом Нью-Йорк — Новий Орлеан, на висоті 28 000 футів наближався до долини ріки Теннессі курсом на південний захід, і сонце, швидко опускаючись до виднокругу, освітлювало праву щоку другого пілота.

У вузькі двері з пасажирського салону до кабіни протиснувся радист. Поправляючи штани, він задоволено кивнув командирові екіпажу, вмостився в своєму кріслі, надів навушники й заходився крутити ручки приладів. Командир кілька секунд придивлявся до його спокійного, зосередженого обличчя, а тоді глянув через плече вниз. Там під сонцем зблиснула вода. Командир узявся за мікрофон, вимкнув тиху музику для пасажирів, привертаючи тим самим їхню увагу, і натис на кнопку, що перемикала радіо в салоні з магнітофона на мікрофон.

— Леді й джентльмени, говорить командир вашого літака. Під нами, трохи праворуч, ви бачите водоймище Уоттс-Бар, споруджене ВРБТ — Відомством розвитку басейну Теннессі. Пасажирам, що сидять ліворуч, видно греблю Уоттс-Бар і озеро Чікамога за нею. А ген на сході ті з вас, хто має гострий зір, можуть побачити Грейт-Смокі-Маунтінс…

Він акуратно повісив мікрофон і клацнув перемикачем; музика зазвучала знову. Майже відразу на щитку переговорної системи перед ним засвітилася лампочка. Нахилившись уперед, він натис на кнопку.

— Слухаю.

— Командире, говорить Кларісса. Сталося лихо.

— Лихо?

— Пасажир замкнувся в туалеті з Міллі. — Стюардеса квапливо повела далі, прагнучи уникнути непорозуміння — Це не флірт, командире. Це напад на літак. — У голосі її, що металево відлунював у тісній кабіні, вчувалося ледь стримане хвилювання.

Радист дивився на командира широко розкритими очима; другий пілот почав зводитися на ноги. Командир екіпажу Літлджон помахом руки звелів йому сісти.

— А де агенти безпеки?

— Один з них тут, зі мною…

— Передаси йому мікрофон. Але спочатку скажи — як пасажири?

— Вони ще нічого не знають.

— Чудово. Їм і не треба нічого знати. Давай агента.

По короткій паузі в динаміку озвався притишений чоловічий голос.

— Це я, командире. Сталося воно, очевидно, так: той тип пройшов у хвіст до туалету — ніхто навіть не глянув на нього, поки він туди йшов, — а там вихопив пістолет і змусив стюардесу ввійти разом з ним. Я розмовляв з нею крізь зачинені двері. Поки що він нічого поганого їй не зробив, але вона каже, він озброєний пістолетом і ножем, а також має пляшку з нітрогліцерином — принаймні так він твердить. Вона каже, рідина в тій пляшці густа й жовта. — Агент безпеки прокашлявся. — То що накажете робити?

— Нічого, — швидко і твердо відповів командир. — Вертайтеся на своє місце. Він змушує Міллі говорити за себе, бо тримає її між собою і дверима. Вертайтеся на своє місце. Нехай усі переговори візьме на себе Кларісса. Я зв'яжуся з Новим Орлеаном і попрошу інструкцій.

Радист уже викликав командно-диспетчерський пункт ново-орлеанського аеропорту. Обличчя в командира було закам'яніле. Він заговорив у мікрофон:

— Кларіссо!

— Слухаю, командире!

— Повісь на дверях того туалету табличку «Не працює». І подбай про те, щоб завіса на виході з салону булл опущена. Як там Міллі, тримається?

— Тримається, сер. Хвилинку — вона щось каже. — 1 по паузі: — Ви мене слухаєте, командире? Міллі каже — він хоче, щоб літак завернув на Джексонвілл і там дозаправився.

— А куди йому, власне, треба? До Куби, приміром, нам палива більше ніж вистачить. Але нехай Міллі нагадає йому, що це все ж таки «Боїнг-727», а не «747».

— Гаразд, сер. Більше вона нічого не сказала.

— Вам що-небудь відомо про нього?

— У списку пасажирів він значиться як Чарлз Вогнер з Хартфорда. Сидів у шістнадцятому ряду, біля проходу. Коли ми піднялися з Кеннеді, я подала йому ленч…

— Як він виглядає?

Кларісса відповіла не зразу й не досить упевнено.

— Як?.. Як усі. Років тридцяти п'яти, волосся трішечки задовге, але вже обрідне…

— Випив він багато?

— Та ні — тільки склянку пива. П'яний він не був, щодо цього я певна. Що я маю робити, сер?

— Нічого. Вдавай, ніби в тебе там якась справа — на випадок, якщо когось зацікавить, чого ти там застряла. Зразу ж повісь на дверях табличку. І пам'ятай про завісу. І негайно повідомляй мене, якщо…

Радист крутнувся в кріслі:

— Новий Орлеан слухає. Я вже назвався.

— У нас біда, — сказав командир у мікрофон. — Піратський напад.

— Давайте деталі.

— Нападник замкнувся в туалеті з однією з наших стюардес. Озброєний кількома видами зброї. Можливо, також пляшкою з нітрогліцерином. З опису, в усякому разі, схоже на це.

— Куди йому треба?

— Поки що — в Джексонвілл. Але тільки для того, щоб дозаправитися.

— Заждіть, — мовив голос. — Я зв'яжуся з начальством і вийду на вас знову.

Командир зосереджено дивився вперед, твердо тримаючи в руках штурвал. Швидко вечоріло. Чекання тривало нескінченно довго, атмосферні перешкоди били по нервах. Аж ось перешкоди зникли, і по радіо зазвучав голос — більш упевнений і категоричний.

— Командир Літлджон? З вами говорить начальник служби безпеки ново-орлеанського аеропорту. Вам надано дозвіл змінити курс і йти на Джексонвілл.

Другий пілот уже шукав у сумці з маршрутними картами потрібні аркуші. Командир почав плавно виконувати віраж, йому спалона думку, що непогано було б випередити запитання пасажирів, і, ввімкнувши салон, він заговорив:

— Леді й джентльмени, щоб дати пасажирам на другому боці літака змогу бодай у цих сутінках побачити комплекс споруд ВРБТ…

По завершенні широкого кола ніс літака був уже спрямований на південний схід. Швидко поночіло. Знову почувся голос начальника служби безпеки:

— Хвалю за винахідливість, командире. Ясна річ, врешті доведеться сказати їм правду. А тим часом виходьте на зв'язок з Джексонвіллом. Їх уже повідомили. Ми теж слухатимемо вас.

— Гаразд, — відповів Літлджон і зазирнув через плече другого пілота в маршрутну карту.

В цю мить озвався голос Кларісси:

— Командире!

Літлджон аж навіть якось неохоче відірвався від згорнутої карти й випростався.

— Слухаю.

— Він вимагає грошей. Викупу за пасажирів і за літак. Вимагає, щоб гроші вже чекали на нього в Джексонвіллі. Інакше, мовляв, він спочатку порішить Міллі, а потім висадить у повітря літак.

— 1 скільки ж він править?

Кларісса судорожно ковтнула.

— Чве… чверть мільйона доларів.

Літлджон і бровою не ворухнув. Узявшись за мікрофон, він мовив:

— Новий Орлеан, як чуєте мене?

Інший голос відповів:

— Це вже Джексонвілл. Чуємо вас дуже добре.

— Нападник вимагає чверть мільйона доларів.

— Ми це почули. Хто він?

— Зареєстрований у нас як Чарлз Вогнер з Хартфорда, штат Коннектікут.

— Чи ставить він ще якісь вимоги?

— Хвилинку. — Командир поклав мікрофон, натис на кнопку переговорної системи. — Кларіссо, чи висуває він ще якісь вимоги?

— Так, сер. Цілу купу. Видно, усе обміркував наперед. Я ледве встигала записувати. — В руці Кларісси зашурхотів папірець; потім тон її голосу раптом змінився. — Даруйте, сер, але цей туалет не працює. Так, той другий працює. Прошу, сер. — Вона знову притишила голос. — Якийсь пасажир. Я повісила табличку, та все одно лізуть…

— Біс із ними. Читай.

— Зараз, сер. Тож вимоги його такі: гроші приготувати в дорожній сумці, банкноти — не менш як п'ятдесятидоларові й не більш як стодоларові, пачками по двадцять п'ять тисяч у кожній. Літак має приземлитися на сімсот двадцять п'ятій злітно-посадочній смузі джексонвіллського аеродрому, якнайдалі від будинку аеропорту.

— Хвилинку, — урвав її Літлджон і промовив у мікрофон. — Безпеко, як чуєте нас?

— Чуємо вас добре. Давайте далі.

— Читай далі, Кларіссо.

— Читаю, сер. До літака щоб ніхто не наближався. Пасажирам він дозволить зійти. Після того вийде з туалету. Гроші мають бути передані так, щоб ніхто сторонній до середини літака не заходив. І на додачу до всього, йому потрібні два парашути.

— Два?

— Атож, два. Один спортивний, а другий — армійський, стандартного зразка.

Чути було, як начальник служби безпеки в Джексонвіллі звелів комусь:

— Негайно зв'яжіться з Американською асоціацією парашутистів — нехай повідомлять усе, що знають про Чарлза Вогнера. — Потім він знов заговорив у мікрофон. — Ще що, командире?

— Кларіссо?

— Більше нічого, сер. Поки що. Він каже — дальші інструкції дасть, коли ми приземлимося.

— Гаразд. — Літлджон відпустив кнопку переговорної системи й проказав у мікрофон — Алло, безпеко. Вам доведеться прийняти нас на смугу сімсот двадцять п'ять незалежно від напрямку вітру.

— Ясна річ.

— А як буде з грошима, що їх вимагає нападник?

— Вони чекатимуть на нього. Не знаю, чи довго він ними тішитиметься, але ми їх йому дамо. І парашути теж.

— Гаразд, — сказав Літлджон. — Самі розумієте — не хочеться втрачати Міллі. Не кажучи вже про літак, повний пасажирів.

Йому не відповіли. Він вимкнув мікрофон, зосередив усю увагу на приладах. Призахідна заграва була тепер у них за хвостом, під. крила заповзали тіні Смокі-Маунтінс. Ось і промінь джексонвіллського радіомаяка; літак плавно ліг на крило й увійшов у повітряний коридор, прямуючи тепер майже точно на південь. Двигуни розмірено гули в дедалі густішій темряві; лампочки в кабіні освітлювали напружені обличчя пілотів. Нарешті попереду засяяли вогні Джексонвілла, світла пінява смуга позначила лінію пляжу, що зникала в напрямку Сент-Огастіна. Літак почав знижуватися. З полегкістю зітхнувши, Літлджон передав керування другому пілотові, який відразу ж зв'язався з диспетчерським пунктом. Командир екіпажу взяв на себе завдання оповістити пасажирів. Він натис на відповідну кнопку й безбарвним голосом проказав:

— Леді й джентльмени, це знову говорить командир вашого літака. Через несприятливі погодні умови ми змушені приземлитися в аеропорту Джексонвілла, штат Флоріда. Представник авіакомпанії в аеропорту пояснить вам детальніше причини затримки й подбає про те, щоб вас якнайшвидше доставили до місця призначення. Даруйте за цю незручність. А тепер, будь ласка, застебніть прив'язні ремені, підійміть спинки своїх крісел і до посадки не куріть…

Автозаправники вже завершували свою роботу; коли автобус з пасажирами від'їхав, його місце зайняв легковий фургон, з якого вийшли двоє чоловіків.

Один тримав у руках малий парашут і дорожню сумку; другий ніс більший парашут. Вони піднялись алюмінієвим трапом, не заходячи до середини літака, поклали свою ношу на підлогу, кивнули блідій Кларіссі, тільки подивилися в напрямку туалету й почали спускатися. Вони виглядали як агенти ФБР і, власне, агентами ФБР і були.

Із своєї кабіни командир екіпажу Літлджон постежив за ними, а коли їхній фургон, розвернувшись, від'їхав, — підніс до уст мікрофон.

— Кларіссо!

— Слухаю, командире!

— Що робимо далі?

— Хвилинку… — Запала довга мовчанка. Внизу автозаправники втягували в себе трубопроводи, мов чудовиська, що ковтають величезні макарони. Нарешті Кларісса заговорила — Командире, він хоче, щоб спочатку ми взяли курс на Майамі. Він хоче, щоб ми йшли на мінімальній швидкості — миль двісті на годину, не більше — й на висоті дві тисячі футів. І щоб задні пасажирські двері іззовні не взяли на клямку…

На диспетчерському пункті почули це і втрутилися в розмову.

— Командире, з вашого літака можна стрибати з парашутом?

— Саме з мого — можна, — відповів Літлджон. — Видно, через те він і обрав сімсот двадцять сьомий. З сімсот сьомого чи сорок сьомого він стрибнути б не зміг. Певно, знається на льотній справі. Або посидів над книжками, готуючись до цього трюку.

На диспетчерському гмукнули.

— За чверть мільйона доларів можна й над книжками посидіти. І навіть уперше в житті стрибнути з парашутом. У тих списках парашутних клубів, що їх ми встигли переглянути, такого прізвища нема.

— Можливо, він це прізвище взагалі вигадав.

— Атож, можливо, що й вигадав. Чи не страшна розгерметизація на такій висоті — коли він відчинить двері?

— Ні, на висоті двох тисяч футів не страшна. І Флорі-да — суцільна рівнина. До того ж, якщо ви навіть візьмете ті двері на клямку, він однаково зможе відчинити двері аварійного виходу. — В голосі Літлджона вже бриніла напруга — давалося взнаки задовге чекання. — Ну, то що ми вирішуємо?

Після тривалої мовчанки озвався новий голос:

— Командире, з вами говорить майор військово-повітряних сил Віллобі. Ви особисто маєте якісь пропозиції?

— Ну, — спроквола проказав Літлджон, — почнемо з того, що полетимо над морем; у воду він не стрибне. Це дасть вам можливість підняти кілька літаків і перехопити мене де-небудь у дорозі. Звісно, довго летіти над водою він нам не дозволить, але того часу може якраз вистачити, щоб організувати супровід. А супровід — це вже щось.

Тут втрутився другий пілот — хлопець з неабияким воєнним досвідом.

— Якщо він зважиться на затяжний стрибок — хоча б на п'ятсот футів — вони його вночі нізащо не помітять.

— Ну, тут діло таке: догнав не догнав, а погнатися можна.

— Гаразд, я цю пропозицію приймаю, — сказав майор Віллобі. — Я постараюся розчистити для вас якнайдовший коридор понад берегом. Всі літаки з вашої дороги я відведу — хоч загалом між аеропортами ваш маршрут буде набагато нижчий від рейсових. Постарайтеся продержатись над водою до Дейтони. Ми забезпечимо супровід щонайпізніше з Дейтони. Згода?

— Згода.

— Командире, — тривожно озвалася Кларісса. — Він починає нервуватися.

— Скажи йому, що ми вже вирушаємо, — відповів Літлджон і натис на кнопку стартера.

Велика машина розвернулася, рушила смугою, набираючи швидкості, відірвалася від землі й почала круто набирати висоту. Вогні міста швидко відбігали геть, а потім мовби сплющилися, коли «Боїнг» ліг на курс. Літлджон повів літак над морем, тримаючись за якусь милю від берегової лінії. З Джексонвілла по радіо спитали:

— Що поробляє наш герой?

— Біс його знає, — відповів Літлджон. — Гадаю, він от-от вийде з тієї тісної кабінки й відразу побачить, що ми летимо над водою. А тоді… — Він знизав плечима, і це відчулося в його голосі. — А тоді подивимося, що він зробить.

— Ви ж ні в якому разі не вимикайте зв'язку з нами.

— Могли б і не казати.

— Командире!

— Слухаю, Кларіссо.

— Він готується вийти.

Літлджон квапливо заговорив:

— Кларіссо, шнур від твого мікрофона дотягнеться до другого крісла від проходу. Я наказую тобі сісти там і пристебнутись, а Міллі нехай сяде й пристебнеться в першому кріслі, як тільки вийде. Мені однаково, як стрибатиме той тип — вперед ногами чи сторч головою, але я не хочу, щоб ви з Міллі важили життям коло відчинених дверей. Ти мене зрозуміла?

— Так, сер. Хвилинку… — І по короткій паузі: — Я вже пристебнулася, командире. — Нараз голос її змінився. — Командире, вони вийшли…

— Як там Міллі?

— Бліда, як смерть. Воно й не дивно. Міллі, сідай сюди. Пристебнися. — На хвильку запала тиша; всі в кабіні прикипіли очима до малого обтягненого тканиною динаміка. — Командире, він дивиться вниз, на воду. Він каже — якщо ви негайно не повернете в бік суходолу, він уб'є спочатку Міллі, а потім мене. Командире, він… він таки зробить це.

— Повертайте, — відразу ж наказали з Джексонвілла.

— Тим більше, що ми вже тут і йдемо за вами, — долинув голос майора Віллобі.

Літлджон відразу почав виконувати віраж: під ними побігли вогні Кресент-Біча — яскраве сузір'я, обмежене полотном автостради А1А.

— Командире…

— Слухаю, Кларіссо!

— Він каже…

— Дай йому мікрофон.

— Хвилинку. — Тиша, потім: — Командире, він відмовляється говорити в мікрофон. Каже, щоб ми взяли курс на Окалу, а від неї завернули на Нейплс, не змінюючи швидкості й висоти. Каже, коли ви побачите Нейплс, можете виходити з кабіни — на той час його вже тут не буде.

Голос начальника служби безпеки з Джексонвілла наказав:

— Робіть, як він каже, командире. Не треба ризикувати. Літаки майора ідуть за вами назирці, а крім того, ми підняли на ноги поліцію в усіх містах і містечках — усі виглядатимуть парашутиста. Він од нас далеко не втече.

— Взагалі-то в центральній Флоріді безлюдних місць вистачає, але вам видніше, — мовив Літлджон. — До речі, як уже на те пішло, чи не могли б ви розчистити для нас коридор з Нейплса до Майамі — на пристойній висоті — і замовити на ніч номери в якому-небудь готелі?

— Буде зроблено.

Знову почувся схвильований голос Кларісси.

— Командире, він вимагає, щоб ми перейшли до кабіни, — не хоче, щоб ми бачили, де він вистрибне…

Літлджон зітхнув.

— Гаразд, тільки давайте я спочатку трішечки накреню машину, щоб вас не винесло в ті двері. Тепер ідіть.

В кабіні напружено чекали. Нарешті в двері постукали, потім вони відчинилися і досередини протислися дві перелякані стюардеси. Вони зачинили за собою двері. Після тяжкого випробування Міллі була зовсім бліда; Кларісса злегка підтримувала її. Літлджон запитально подивився на дівчат.

— Нічого, вона отямиться, — сказала Кларісса.

Літлджон зціпив зуби й подивився вниз. Під носом літака з'явилось і зникло Дейд-Сіті, а тоді зачорніли простори південно-західної Флоріди. На нестерпно повільній швидкості двісті миль на годину літак, здавалося, ледь повз. Аж ось нарешті в нічній темряві попереду заблимали вогні західного узбережжя. Радист звів голову й оголосив:

— Наближаємося до Нейплса.

Всі п'ятеро задивилися вниз; вогні міста пропливли під ними, й вони опинилися над Мексіканською затокою. Літлджон обернувся до другого пілота.

— Ну, що, Майку, може, підеш глянеш? Тільки обережно.

— Гаразд, — відповів другий пілот і протиснувся повз стюардес у прохід порожнього салону. Хапаючись руками за спинки крісел, він пройшов у хвіст, а тоді повернувся до розчинених дверей кабіни, що розгойдувались і раз у раз грюкали. Забравшись до кабіни, він зачинив двері.

— Зник!

— Ми його проґавили, — озвався розчарований голос майора Віллобі.

— Знайдеться, знайдеться. Нікуди він од нас не дінеться, — заспокійливо мовили з Джексонвілла. — Весь, ваш маршрут у нас як на долоні, ми прочешемо кожен квадрат. Ну, а ви, командире, прямуйте до Майамі. Доброї вам ночі й успіхів у житті.

— Дякую, — відповів Літлджон і вимкнув мікрофон. Потім, повільно збільшуючи швидкість, сказав: — Ну, що ж, дітки, день був тяжкий. Поїхали відпочивати.

Вийнявши і склавши на підлозі купу маршрутних карт, командир екіпажу Літлджон знову сунув руку в сумку.

— По п'ятдесят тисяч на брата, — стиха мовив він. — Зовсім непогана платня за нескладний, але добре обміркований план і кілька годин роботи. Тим більше, коли врахувати, що податок з неї не беруть.

— Я мала б одержати більше за кожного з вас, — похмуро проказала Міллі. — Я ж цілих п'ять годин — п'ять розтриклятих годин! — простовбичила в маленькому туалеті з мерцем за спиною!

— А я? — вибухнула Кларісса. — Гадаєш, мені було легко? Мені ж довелося виштовхувати його в ті проклятущі двері. Хоч я і прив'язалась, а мало не збожеволіла від страху — могла ж запросто вилетіти разом з ним!

— А мені довелося порішити того сердегу, — зауважив радист.

Другий пілот не звертав уваги на ці нарікання. Він акуратно складав свою частку грошей у «дипломат».

— Чарлз Вогнер, — мовив він урешті сам до себе. — Нещасливець, якому припекло до туалету не тоді, коли треба. Цікаво, з чого він жив?

_{ПІСЛЯСЛОВО}

_{Зібрані в цій книжці повісті та оповідання письменників США хронологічно охоплюють майже три десятиліття й відображають різні аспекти американської дійсності, але всі їх об'єднує одна наскрізна тема: жорстокість, насильство і злочинність як невід'ємні елементи славленого американського способу життя. Засобами художнього слова вони, сказати б, ізсередини викривають ревно поширюваний західною пропагандою міф про так званий «заокеанський рай», наочно показують читачеві справжнє — потворне та хиже — обличчя капіталістичного суспільства в його специфічно-американському варіанті, суспільства бездушного й бездуховного, де панує суто звіряча мораль, усі людські цінності вимірюються лише грішми, де людина людині вовк і життя окремої особи нічого не варте.}

_{Збірник відкривається повістю «Постріли в ресторані Сірано», що належить перу визначного американського письменника, класика кримінального жанру Реймонда Чандлера (1888–1959), одного із засновників так званого «жорстокого детективу». Справді-бо, п'ять убивств — чи не забагато, як на такий невеликий обсягом твір? Та автор аж ніяк не захоплюється зображенням кривавих сцен, не «смакує» їх; його завдання, як він сам його формулював, — правдиво писати про жорстоку американську дійсність, про «світ, де гангстери майже вільно владарюють у цілих містах, де готелі й фешенебельні ресторани належать людям, розбагатілим на будинках розпусти… світ, де мер вашого міста покриває вбивство, вчинене задля наживи; де ніхто не може безпечно пройтися темною вулицею, бо закон і охорона громадського порядку — це речі, про які ми багато говоримо, але уникаємо застосовувати їх на практиці…» У цьому зв'язку особливу увагу в невеликій, але досить місткій повісті Чандлера привертає тісне змикання злочинних верств і політичної влади, коли ватажок гангстерів, «просунувши» в уряд штату «свою людину», нахабно попихає тим, з дозволу сказати, сенатором. Та й сам сенатор у повісті поводиться і діє, як справжній гангстер.}

_{Повість Вільяма Айріша (нар. 1906 р.) «Строк минає на світанку» також відповідає всім законам детективного жанру: є в ній і загадкове вбивство, і підступні злочинці, і небезпечні пригоди героїв, що їм мимоволі доводиться стати детективами-аматорами. Та є в цьому творі й дещо таке, чим він вигідно різниться від безлічі інших кримінальних історій: це щира й співчутлива розповідь про знегоди двох молодих людей з провінції, що приїхали до Нью-Йорка шукати примарного щастя й мало не стали жертвами цього велетенського капіталістичного міста, міста-пастки, міста-душогубця, жорстокого й безжального до простої людини, — саме таким постає воно зі сторінок Айрішевої повісті.}

_{Дещо осібне місце в літературі США останніх десятиліть посідає твір відомого прозаїка Трумена Капоте (1924–1984) «З холодним серцем». Автор популярних повістей «Лугова арфа», «Сніданок у Тіффані», лауреат премії О. Генрі в галузі новелістики, тонкий стиліст, Капоте несподівано вдається до цілком нового для себе, та й, власне, для всього американського письменства, жанру. Довідавшись із газетного повідомлення про бузувірську розправу над одною фермерською сім'єю в далекому канзаському містечку, письменник їде туди і після копіткого, скрупульозного дослідження всіх фактів та обставин, пов'язаних із злочином, опитавши сотні людей, в тому числі й самих злочинців, через кілька років публікує свою «правдиву історію одного вбивства та його наслідків» — безсторонню документальну оповідь, що не тільки веде читача слідами убивць і разом із слідством простежує всі деталі цієї типово американської трагедії, але й переконливо розкриває психологічні, моральні й соціальні причини злочину. Мало того: автор побіжно змальовує ще кілька подібних моторошних убивств, здебільшого страхітливо безглуздих і невмотивованих. Таким чином, цей твір Капоте виходить далеко за межі пересічної кримінальної хроніки — він переростає в узагальнену розповідь про пекучі проблеми американського суспільства, про те, як нелюдська соціальна система породжує в «середньому американцеві» не лише байдужість до інших, ба навіть до своїх найближчих родичів, а й тваринну жорстокість, — і об'єктивно являє собою гнівне звинувачення американського способу життя.}

_{Щодо публікованих у збірнику оповідань сучасних американських письменників, то хоч їх і не можна віднести до детективного жанру, проте всі вони мають гострий, напружений сюжет і, кожне по-своєму, розвивають уже згадану тему насильства. Терор у різних його проявах: терор, сказати б, знічев'я, від лихої вдачі («Двобій» Р. Метесона), терор задля збагачення («Напад на літак» Р. Л. Фіша), терор задля розваги… А втім, мотоциклісти з однойменного оповідання Ф. Руні — не просто випадкове збіговисько розперезаних хуліганів, ні, вони мають усі ознаки згуртованої, керованої єдиною волею терористичної організації, і це також дуже характерне явище для сучасної Америки, де тероризм стає повсякденною дійсністю і навіть підноситься до рангу державної політики.}

_{Слід відзначити також одну характерну, спільну для більшості вміщених у збірнику творів рису: добро в них не перемагає зла у звичному для нас розумінні, і навіть тоді, коли злочин розкрито і злочинців спостигає заслужена кара, це практично нічого не змінює і анітрохи не сприяє моральному поступові американського суспільства. І хоч усі ці твори побачили світ більш чи менш давно, ще до приходу до влади нинішньої адміністрації США, проте вони ані найменшою мірою не втратили своєї актуальності, бо коли щось і змінилося за останні роки в Америці, то тільки на гірше. Отож їх автори немовби зазирнули в майбутнє, вловили найтиповіші ознаки сьогоденного життя своєї країни.}

ЗМІСТ

Реймонд Чандлер. ПОСТРІЛИ В РЕСТОРАНІ СІРАНО Повість

Переклав Мар Пінчевський

Вільям Айріш. СТРОК МИНАЄ НА СВІТАНКУ Повість

Переклав Володимир Митрофанов

Трумен Капоте. З ХОЛОДНИМ СЕРЦЕМ Правдива історія одного вбивства та його наслідків

Переклав Володимир Митрофанов

ОПОВІДАННЯ

Річард Метесон. ДВОБІЙ

Переклав Мар Пінчевський

Френк Руні. МОТОЦИКЛІСТИ

Переклав Мар Пінчевський

Роберт Л. Фіш. НАПАД НА ЛІТАК

Переклав Мар Пінчевський

Післяслово

Примітки

1

Офіційне свято в пам'ять перших колоністів Массачусетсу; відзначається в останній четвер листопада.

(обратно)

2

Це ж я (франц.).

(обратно)

3

Так, сеньйор. Я розумію (ісп.).

(обратно)

4

Південноамериканська страва: яєчня з картоплею.

(обратно)

5

Змагання ковбоїв-верхівців.

(обратно)

6

Благодійницька релігійна організація.

(обратно)

7

Мексиканська горілка.

(обратно)

8

Прізвисько німецького аса часів першої світової війни барона фон Ріхтгофена, який у своєму пофарбованому в червоний колір «фоккері» збив 80 ворожих літаків.

(обратно)

9

Ознака поліційної машини.

(обратно)

10

Підрозділи американських військ позначаються літерами. Z — остання літера англійського алфавіту.

(обратно)

11

Оборонна лінія фашистського вермахту на схід від Арденн.

(обратно)

Оглавление

ПОСТРІЛИ В РЕСТОРАНІ СІРАНО Повісті та оповідання американських письменників

Реймонд Чандлер ПОСТРІЛИ В РЕСТОРАНІ СІРАНО Повість

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

Вільям Айріш СТРОК МИНАЄ НА СВІТАНКУ Повість

  За десять хвилин перша

  Чверть на другу

  За двадцять хвилин друга

  Друга година

  Двадцять хвилин на третю

  Третя година

  Двадцять хвилин на п'яту

  Двадцять сім хвилин на п'яту

  Одна хвилина на шосту

  Двадцять одна хвилина на шосту

  За чверть шоста

Трумен Капоте З ХОЛОДНИМ СЕРЦЕМ Правдива історія одного вбивства та його наслідків

  ЧАСТИНА ПЕРША Останні, що бачили їх живих

  ЧАСТИНА ДРУГА Невідомі особи

  ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відповідь

  ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА «Закуток»

ОПОВІДАННЯ

  Річард Метесон ДВОБІЙ

  Френк Руні МОТОЦИКЛІСТИ

  Роберт Л. Фіш НАПАД НА ЛІТАК

ПІСЛЯСЛОВО

ЗМІСТ

*** Примечания ***