Повість про Араґорна й Арвен [Користувач Windows] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (5) »
Повість про Араґорна й Арвен
http://vk.com/with_books
Арадор був дідом Короля. Син Арадора, Араторн, прагнув руки Ґільраени Прекрасної, доньки Діраела, який також був нащадком Аранарта. Діраел не давав згоди на цей шлюб, бо ж Ґілраена була надто молодою і ще не доросла до того віку, коли Дунаданці віддавали доньок заміж.
– І нехай Араторн відважний, – казав Діраел, – нехай він вже повнолітній і стане провідником раніше, ніж це прийнято в людей, серце підказує мені, що життя його буде коротким.
Та Іворвен, дружина Діраела, яка так само мала дар передбачення, відповідала:
– Спішити потрібно тим більше! Тінь грози, що ось-ось розпочнеться, тяжіє над нашими днями; вже близько час великих звершень. Якщо ж одружаться ці двоє зараз, то ще може народитися надія для нашого роду, якщо ж ні, то її не буде зовсім.
І сталося так, що Арадор загинув у бою з гірськими тролями у Холодногір’ї на північ від Рівенделлу тільки через рік по весіллі Араторна та Ґілраени, й Араторн став Володарем Дунаданців. Наступного року Ґілраена народила йому сина, якого нарекли Араґорном. Коли Араґорнові щойно виповнилося два роки, Араторн вирушив зі синами Елронда на битву з орками, й орча стріла влучила йому в око; за мірками його народу Араторнове життя було дійсно коротким, адже згинув він лише на шістдесятому році від народження.
Тоді Араґорна, який став Спадкоємцем Ісільдура, разом із матір’ю запросили до будинку Елронда у Рівенделлі. Елронд став йому за батька і полюбив як сина. Проте всі називали Араґорна Естел, що значить – «Надія», а його справжнє ім’я та істинне походження зберігалися в таємниці. Так наказав Елронд, бо дізналися Мудрі часу того, що Ворог шукає Спадкоємця Ісільдура, чи є ще такий на світі.
Коли ж виповнилось Естелові двадцять років, сталося так, що повернувся він до Рівенделлу після великих звершень у війську Елрондових синів. Подивився на нього Елронд і зрадів, адже побачив, що той став красивим, благородним і рано подорослішав, хоча й належало йому ще змужніти й возвеличитися духом. Саме тому в той день Елронд і назвав його на ім’я справжнє. Розповів йому, хто він і чий син, передавши спадкові клейноди Араґорнового роду.
– Це перстень Бараїра, – сказав Елронд, – ознака наших далеких родинних зв’язків. А це уламки Нарсіля. З ним ти звершиш багато величних діянь, бо я передбачаю, що життя твоє триватиме довше, ніж зазвичай триває людське життя. Але тільки якщо не станеться з тобою нещастя і ти витримаєш випробування. Та випробування це буде обтяжливим і довгим. А скіпетр Аннумінасу я залишаю в себе, бо тобі ще належить здобути його.
Наступного дня у часі заходу сонця блукав Араґорн самотньо в лісі, його серце переповнювала радість, і він співав, бо був сповнений надії, а цілий світ здавався йому прекрасним. І раптом він побачив дівчину, яка ступала по траві поміж білих стовбурів берізок. Він був настільки вражений цим видінням, що втратив дар мови, адже подумав, що заснув чи набув майстерності ельфійських менестрелів, які могли втілювати перед очима слухачів те, про що співали.
Бо співав Араґорн частину Балади про Лучіен, і йшлося в ній про зустріч Лучіен та Берена у лісі Нелдорета. Й сталося диво – тут, у Рівенделлі, перед ним постала Лучіен у сріблясто-голубій мантії, прекрасна, немов ельфійський присмерк; пориви вітру розвівали її темне волосся, а коштовні камені палали на чолі.
Якусь мить Араґорн мовчки дивися на неї, але потім, злякавшись, що вона щезне і він інколи не побачить її більше, вигукнув: «Тінувіель, Тінувіель!» – точнісінько так, як Берен у стародавні часи Предковічних Днів.
Проте дівчина повернулася до нього і промовила, всміхнувшись:
– Хто ти? І чому називаєш мене цим ім’ям?
На це він відповів:
– Тому, що подумав, що ти дійсно Лучіен Тінувіель, про яку я співав. Але якщо ти й не вона, то дуже схожа.
– Багато хто так вважає, – промовила вона. – І хоч звати мене інакше, може статися таке, що доля моя буде схожою на призначення доньки Тінґола. Та хто ж тоді ти?
– Мене називали Естел, – відповів він, – та насправді я Араґорн, син Араторна, Нащадок Ісільдура, Володар Дунаданців, – проте не встиг він ще цього договорити, як зрозумів, що мала ціна всього його величного родоводу, яким він так пишався і який видався нікчемним, поряд з її величчю та красою.
Тоді вона розсміялася дзвінко й сказала:
– Тож ми далекі родичі. Бо я – Арвен, донька Елронда, і називають мене Ундоміель.
– Часто буває, – сказав тоді Араґорн, – що в часи небезпек люди ховають свої найбільші коштовності, та дивуюсь я Елрондові і братам твоїм, бо хоч і живу тут з дитинства, жодного разу не чув про тебе ані слова. Адже батько не тримав тебе під ключем.
– Ні, – відповіла вона, спрямувавши свій погляд на Гори, що біліли на сході. – Просто я жила якийсь час у
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (5) »
Последние комментарии
1 день 12 часов назад
1 день 17 часов назад
2 дней 1 час назад
2 дней 3 часов назад
2 дней 3 часов назад
3 дней 15 часов назад