Повість про Араґорна й Арвен [Користувач Windows] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
Коли Араґорнові сповнилося сорок дев’ять років, трапилося так, що він повернувся зі зловісних країв на темних кордонах Мордора, де знову поселився Саурон, плекаючи там свою злість. Араґорн був стомлений і бажав повернутися у Рівенделл, щоб хоч трохи відпочити перед наступними мандрами у далекі країни. Дорогою він минав Лоріен і Владарка Ґаладріель запросила його до цього прихованого краю.
Там, у родичів своєї матері, знову жила Арвен Ундоміель. Та Араґорн не відав про те. Майже не змінилася вона, бо роки смертних проходили повз неї, та обличчя її стало сумним і тільки зрідка було чути тепер її сміх. Араґорн натомість був у розквіті духовних та тілесних сил. Ґаладріель наказала йому скинути дорожній костюм, й вбрала його у сріблясте й біле, дала сірий ельфійський плащ, а на чолі в нього тепер палав ельфійський берилл. Тепер він вже не був схожий на Людину, але виглядав як Ельфійський володар з Островів Заходу. Й так сталося, що першою побачила його після довгої розлуки Арвен. І коли він йшов їй на зустріч під деревами Карас-Ґалодону, всипаними золотим цвітом, вибір вона зробила й доля її визначилася.
Не довго блукали вони разом полями Лотлоріену – зближався час розлуки. І ввечері дня літнього сонцестояння, Араґорн, син Араторна, й Арвен, донька Елронда, вийшли на вершину прекрасного пагорба Керин-Амрот, і ступали там босоніж по вічно зеленій траві, а еланор і ніфреділь стелилися до їхніх ніг. І там, на пагорбі, вдивившись у Пітьму на сході і в Присмерк на заході, поклялися вони одне одному у вірності, й щастя охопило їх.
Тоді промовила Арвен:
– Темною є Пітьма, та серце моє переповнює радість, бо ти, Естел, будеш одним з-поміж тих, чия звитяга розсіє її.
Й відповів Араґорн:
– На жаль! Не маю я дару передбачити це. Та твоя надія – моя надія. Пітьму не приймаю я зовсім. Але й Присмерк не для мене, моя панно. Бо я смертний, і якщо ти будеш вірною мені, Вечірня Зірко, ти так само відкинеш Присмерк.
Довго стояла вона нерухомо, як біле деревце, а потім сказала нарешті:
– Я буду вірною тобі, Дунадан, й полишу Присмерк. Та там земля мого народу і відвічний дім моїх пращурів.
Арвен-бо ніжно любила свого батька.
Коли ж Елронд дізнався про рішення доньки, він не зронив жодного слова, хоча серце його обійняв смуток і нелегко було йому витримати долю, якої він давно боявся. Та коли Араґорн знову з’явився у Рівенделлі, Елронд покликав його до себе й сказав:
– Сину мій, настав той час, коли надія затуманилася, і я не маю змоги бачити майбутнє. А тепер і між нами тінь пролягла. Можливо, так вже призначено мені: своєю втратою відновити царювання людей. І тому, хоч я й люблю тебе, та кажу: Арвен Ундоміель не віддасть своє життя за нікчемність. Вона не буде нареченою Людини, меншої за Короля Ґондора й Арнора. І тоді навіть наша перемога принесе мені тільки смуток і розлуку, та тобі – надію на швидкоплинну радість. На жаль, сину мій! Лякає мене те, наскільки важкою може виявитися для Арвен Доля Людська.
Більше вони про це не говорили. Араґорн знову вирушив у глушину – на зустріч із неймовірними небезпеками та важкою працею. Й поки на світ сходили тінь і страх поширювався Середзем’ям, а сила Саурона росла й вежі Барад-Дура здіймалися чим раз вище, Арвен залишалася в Рівенделлі й подумки наглядала за далекими мандрами Араґорна. З надією створила вона для нього велику королівську хоругву, відкрито підняти яку міг тільки той, хто проголосив би себе Володарем Нуменорців та Спадкоємцем Еленділа.
По якомусь часі Ґілраена з дозволу Елронда повернулася до свого народу в Еріадор й жила там самотньо. Не часто вона бачилася з сином, який поневірявся в далеких країнах. Та якось Араґорн повернувся на Північ, він прийшов до неї, а вона сказала:
– Останньою стане наша розлука, мій сину Естеле. Роки турбот зістарили мене, як звичайну людину, й я більше не можу змагатися з темрявою нашого часу, що стає густішою над Середзем’ям. Незабаром я покину його.
Араґорн спробував заспокоїти її словами:
– Але за темрявою може прийти світло. І якщо так, то ти побачиш його і зрадієш.
Та вона йому відповіла таким ліннодом:
– Оннен і-Естел Едаїн, у-гебін естел анім. (Я дала Надію Дунаданам, собі ж не залишила надії.)
Й Араґорн відійшов із важким серцем. Ґілраена померла ще до настання весни.
А час наближався до Війни Персня. Про це розказано вже в інших повістях: як відкрився непередбачуваний спосіб здолати Саурона і як збулася безнадійна надія. І сталося, що коли поразки,
Последние комментарии
1 день 25 минут назад
1 день 42 минут назад
1 день 54 минут назад
1 день 1 час назад
1 день 3 часов назад
1 день 3 часов назад