КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы
Всего книг - 424130 томов
Объем библиотеки - 577 Гб.
Всего авторов - 202033
Пользователей - 96179

Последние комментарии

Впечатления

poruchik_xyz про Крапивин: В ночь большого прилива (Детская фантастика)

Для всех, кто ищет "грязненькие" мысли в произведениях Крапивина: педофил - это не тот, кто детей любит, а тот, кто их трахает! Поэтому говорю всем любителям клубнички: не пачкайте, пожалуйста, своими грязными липкими ручками имя и произведения замечательного детского писателя! С детства зачитывался его произведениями и ни разу у меня не возникло таких гнилых мыслей. Не судите по себе, господа!

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
ZYRA про Андрианов: Я — некромант. Часть 1 (Альтернативная история)

Отстой, кстати и стиль изложения такой же. Добила реакция ГГ на эльфов: "так и хочется подойти и зарядить в красивую дыню, чтоб сбить спесь. А чё? Россия, щедрая душа!"(с) Вот так просто. И довольно показательно. В общем,после прочтения около тридцати процентов книги, дальше ее читать пропало все желание. Стиль подачи событий просто раздражает.

Рейтинг: -1 ( 0 за, 1 против).
каркуша про ДжуВик: Мой любимый монстр (Любовная фантастика)

Аннотация производит такое впечатление, что книгу читать как-то стремно. Особенно поразила фраза "огонь из внутри"...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
владко про серию Неизвестный Нилус [В двух томах]

https://coollib.net/modules/bueditor/icons/bold.jpg

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
ZYRA про Солнцева: Коридор в 1937-й год (Альтернативная история)

Оценку "отлично", в самолюбовании, наверное поставила сама автор. По мне, так бредятина. Ходит девка по городу 1937 года, катается на трамваях, видит тогдашние машины, как люди одеты, и никак не может понять, что здесь что-то не то! Она не понимает, что уже в прошлом. Да одно отсутствие рекламных баннеров должно насторожить!

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
кирилл789 про Углицкая: Наследница Асторгрейна. Книга 1 (Фэнтези)

вот ещё утром женщина, которую ты 24 года считала родной матерью так дала тебе по голове, что ты потеряла сознание НА НЕСКОЛЬКО ЧАСОВ! могла и убить, потому что "простая ссадина" в обморок на часы не отправляет. а перед тем, как долбануть (чем? ломиком надо, как минимум) тебе по башке, она объяснила, что ты - приёмыш, чужая, из рода завоевателей, поэтому отправишься вместо её родной дочери к этим завоевателям.
ну и описала причину войны: мол, была у короля завоевателей невеста, его нации, с их национальной бабской способностью - действовать жутко привлекательно на мужиков ихней нации.
и вот тебя сажают на посольский завоевательский корабль, предварительно определив в тебе "свою", и приглашая на ужин, говорят: мол, у нас только три амулета, помогающие нам не подвергаться "влиянию", так что общаться в пути ты и будешь с троими. и ты ДИКО УДИВЛЯЕШЬСЯ "что за "влияние"???
слушайте две дуры, ггня и афторша, вот это долбание по башке и рассказ БЫЛО УТРОМ! вот этого самого дня утром! и я читаю, что ггня "забыла" к вечеру??? да у неё за 24 тухлых года жизни растением: дом и кухня, вообще ничего встряхивающего не было! да этот удар по башке и известие, что ты - не только не родная дочь, ты - вообще принадлежишь к нации, которую ненавидят побеждённые, единственное, что в твоей тухлой жизни вообще случилось! и ТЫ ЗАБЫЛА???
я не буду читать два тома вот такого бреда, никому не советую, и хорошо, что бред этот заблокирован.

Рейтинг: +3 ( 3 за, 0 против).
кирилл789 про Ивановская: От любви до ненависти и обратно (Фэнтези)

это хорошо, что вот это заблокировано. потому что нечитаемо.

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).

1Q84. Книга І (fb2)

- 1Q84. Книга І (пер. Іван Петрович Дзюб) (а.с. 1q84 [uk]-1) 1.31 Мб (скачать fb2) - Харукі Муракамі

Настройки текста:




Харукі МУРАКАМІ 1Q84 КНИГА І (квітень — червень)

It's a Barnum and Bailey world

Just as phony as it can be,

But it wouldn't be make-believe

If you believed in me.

(«It's Only a Paper Moon», E. Y. Harburg amp; Harold Arien)[1]

Розділ 1 (про Аомаме) Нехай видимість не введе в оману

Радіоприймач таксі на ультрависоких частотах передавав програму класичної музики — «Симфонієту» Яначека. Звичайно, не можна сказати, що така музика була ідеальною, щоб слухати її в автомобілі, який застряг у дорожньому заторі. Та водій, здається, до неї особливо й не прислухався. Він, чоловік середніх літ, тільки мовчки вдивлявся в неперервну вервечку автомобілів перед собою, наче досвідчений рибалка, що, стоячи на носі човна, вгадує, яку біду віщує вранішнє сонце. А от Аомаме, глибоко занурившись у заднє сидіння, злегка приплющивши очі, слухала музику.

Цікаво, скільки людей на світі, почувши початок «Симфонієти», могли б догадатися, що ця музика належить Яначеку? Мабуть, зовсім мало або майже ніхто. А от Аомаме могла.

Яначек написав цю невелику симфонію 1926 року. Її початкова тема, за його задумом, мала служити фанфарою на великих спортивних святах. Аомаме уявила собі Чехословаччину 1926 року. Скінчилася Перша світова війна, країна нарешті звільнилася від тривалого панування монархії Габсбургів, люди пили плзеньське пиво в пивничках, виробляли нові кулемети й насолоджувалися короткочасним миром, що прийшов у Центральну Європу. Два роки тому, натерпівшись життєвих злигоднів, помер Франц Кафка. А невдовзі хтозна-звідки мав з'явитися Гітлер і вмить проковтнути цю затишну прекрасну країну, однак ще ніхто не знав, що станеться таке жахіття. Можливо, найважливіше судження, яке історія відкриває людям, полягає в тому, що «тоді ніхто не знав, що буде в майбутньому». Слухаючи музику, Аомаме уявляла собі, як вільний вітер гуляє рівнинами Богемії, й роздумувала над перипетіями історії.

1926 року помер імператор Тайсьо, настала епоха Сьова. І на Японію от-от мали насунутися похмурі неприємні часи. Закінчувалося коротке інтермецо модернізму й демократії, набирав сили фашизм.

Крім спорту, Аомаме любила тільки історію. Читанням романів не дуже захоплювалася, могла читати хіба що книжки на історичну тему. В історії їй подобалося те, що всі історичні факти загалом прив'язувалися до певного часу й місця. Дати запам'ятовувала надзвичайно легко, без зубріння. Вони автоматично спливали в голові, якщо вона схоплювала зв'язок у часі між різними подіями. У звичайній середній школі та середній школі вищого ступеня на іспитах з історії вона завжди отримувала найвищу оцінку. Вона щоразу дивувалася людям, які не запам'ятовують історичних дат. Чого це вони, мовляв, не можуть зробити такої простої речі?

Аомаме — це її справжнє прізвище. Її дід з батькового боку родом з префектури Фукусіма. Казали, що в цьому гірському містечку чи селі залишилося декілька людей з таким прізвищем. Однак вона ще ні разу там не побувала. Ще до її народження батько розірвав стосунки з ріднею. Те ж саме зробила мати. А тому Аомаме ніколи не бачила своїх предків — діда й баби. Вона рідко подорожувала, та коли випадала така нагода, то мала звичку розгортати в готелі телефонний довідник і перевіряти, чи немає в ньому людей з прізвищем Аомаме. Але в жодному великому чи малому місті, куди потрапляла, досі не знайшла жодної такої особи. І тоді вона щоразу почувалася такою ж самотньою, як людина, викинута напризволяще в океан.

Називати своє прізвище їй завжди було важко. Щоразу, коли вона його вимовляла, співрозмовник поглядав на неї трохи здивованими або розгубленими очима. «Аомаме-сан?[2]» — «Так, Аомаме». Вона часто мала клопіт з прізвищем на роботі, бо доводилося подавати візитну картку. Тоді співрозмовник часто пильно придивлявся до неї — так, ніби йому раптом передали листа з повідомленням про нещастя. Коли Аомаме вимовляла своє прізвище у телефонну слухавку, то іноді на тому кінці телефонної лінії чула хихотіння. Коли у чекальні якоїсь державної чи громадської установи або лікарні її викликали за прізвищем, то присутні люди підводили голови й позирали в її бік — мовляв, цікаво, який вигляд має особа з прізвищем Аомаме.

Інколи її помилково називали Адамаме або Сорамаме.[3] А тому щоразу вона поправляла: «Ні, не Адамаме (Сорамаме), а Аомаме. Зрештою, воно схоже на моє справжнє прізвище». І тоді співрозмовник, вдавано посміхаючись, просив вибачити, але казав: «Утім, дивне прізвище, еге ж?» За тридцять років життя їй не один раз доводилося чути таку фразу. «Якби я не народилася з таким прізвищем, то моє життя, мабуть, відрізнялося б від теперішнього. Якби я мала таке звичайне прізвище, як Сато, Танака або Судзукі, то дивилася б на світ трохи поблажливішим поглядом. Можливо».

Аомаме, заплющивши очі, прислухалася до музики. В її голову проникали чарівні