КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно
Всего книг - 715467 томов
Объем библиотеки - 1419 Гб.
Всего авторов - 275276
Пользователей - 125241

Новое на форуме

Новое в блогах

Впечатления

iv4f3dorov про Максимов: Император Владимир (СИ) (Современная проза)

Афтырь мудак, креатив говно.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Каркун про Салтыков-Щедрин: Господа Головлевы (Классическая проза)

Прекраснейший текст! Не текст, а горький мёд. Лучшее, из того, что написал Михаил Евграфович. Литературный язык - чистое наслаждение. Жемчужина отечественной словесности. А прочесть эту книгу, нужно уже поживши. Будучи никак не моложе тридцати.
Школьникам эту книгу не "прожить". Не прочувствовать, как красива родная речь в этом романе.

Рейтинг: +4 ( 4 за, 0 против).
Каркун про Кук: Огненная тень (Фэнтези: прочее)

Интереснейшая история в замечательном переводе. Можжевельник. Мрачный северный город, где всегда зябко и сыро. Маррон Шед, жалкий никудышный человек. Тварь дрожащая, что право имеет. Но... ему сочувствуешь и сопереживаешь его рефлексиям. Замечательный текст!

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Каркун про Кук: Десять поверженных. Первая Летопись Черной Гвардии: Пенталогия (Фэнтези: прочее)

Первые два романа "Чёрной гвардии" - это жемчужины тёмной фэнтези. И лучше Шведова никто историю Каркуна не перевёл. А последующий "Чёрный отряд" - третья книга и т. д., в других переводах - просто ремесловщина без грана таланта. Оригинальный текст автора реально изуродовали поденщики. Сюжет тащит, но читать не очень. Лишь первые две читаются замечательно.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).

Літаючі квіти [Михайло Васильович Васильєв] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]


Переклад з російської Л.О.Грибової



І

Гірський потік падав униз із стометрової височини. Підбігши до краю ущелини, він робив перший запаморочливий стрибок згори: здавалося, блакитно-зелена стрічка звисає із сірої скелі. Далі вона зникала в білій хмарі бризок — потік падав на кам’яні брили.

Це була лише перша третина шляху. Весь у білій піні, щедро розкидаючи шматки її по боках, потік падав далі, перестрибуючи з уступу на уступ. Внизу, в сірій пітьмі ущелини, промчавши по каменях, він зливався з іншим могутнім потоком, і разом вони простували до моря.

Зав’ялов напівлежав на вузькому виступі скелі саме над тим місцем, де голубуваті струмені водоспаду зливались із бризками, що летіли їм назустріч. Іноді вітер підхоплював і кидав йому в обличчя жменю дрібних краплин. Скеля від них ставала мокрою і слизькою. Триматись на ній було важко.

Зав’ялов повернув голову вліво і притиснувся правою щокою до холодного шерехатого каменя. Перед його очима повис водоспад. Звідси, зблизька, він зовсім не здавався блакитною стрічкою. Це була лавина води, могутня і шалена, з прожилками піни й каламуті, ладна підхопити і нещадно перемолоти в жорнах каменів усе, що попаде в її холодні пружисті струмені. Зав’ялов обережно повернув голову і притиснувся до скелі лівою щокою. Погляд ковзнув по голій базальтовій стіні. Ні, підійматися далі неможливо. Досвідчений альпініст Зав’ялов зрозумів це ще сорок хвилин тому, оглядаючи стіну ущелини знизу. Але він не повірив собі, вирішив пересвідчитись. І поліз, уперто чіпляючись пальцями за хиткі уламки зруйнованого вивітрюванням каміння, за кожну тріщинку, пробиту коренями рослин. Сорок хвилин підйому, і сорок можливостей зробити останні в житті півкроку. Ні, мабуть, він не мав права дозволити собі таку розкіш!

Зав’ялов знову обережно повернув голову і подивився вгору. До мети лишалося зовсім небагато. Метрів за двадцять вище, по той бік водоспаду, на стрімкій скелі було висічено людські фігурки. Одні з них, ставши на коліно, націлювались з лука, другі метали на бігу списи, треті сиділи в човнах і веслували. Трохи нижче чорнів отвір печери. А над ним, перекресливши все поле малюнка, пошкодивши частину фігур, темнів великий хрест, вирізьблений тут, мабуть, значно пізніше.

Оця печера, оточена первісними зображеннями, і приваблювала Зав’ялова. Високо в горах, майже на межі вічних снігів, така знахідка була несподіваною і могла зацікавити і археологів, і етнографів. Звичайно, в обов’язки групи геологів, що складалася до того ж лише з чотирьох чоловік, включаючи провідника — місцевого мисливця, не входили археологічні дослідження. Але зараз Зав’ялова цікавило інше: як добиралися до печери люди, що залишили там вічні сліди свого перебування? Можливо, вони користувалися іншими, доступнішими входами. Або водоспад, що заступив дорогу Зав’ялову, утворився пізніше і відрізав шлях до печери.

Справді, по той бік потоку подекуди на скелі було видно тріщини, уступи, вибоїни… Ступивши на отой рудуватий камінь, можна дотягнутись до кущика, що приліпився на скелі і явно ховає під листям глибоку тріщину. А звідти, поставивши ліву ногу на чорний виступ, перейти до вертикальної розколини. По ній можна піднятись, упираючись в її стінки ногами й руками, метрів на п’ять. А потім використати карниз, майже непомітний звідси. Так, шлях до печери далі йшов по той бік потоку. Не легкий і не простий шлях, але у всякому разі прохідний.

Мимо щоки Зав’ялова проповзли вгору дві товсті зелені гусениці. “Цим легко, — промайнула думка, — в них вісім ніг, а в мене разом з руками вдвічі менше…”

Зав’ялов ледь-ледь подався вперед. Тіло втомилося від напруженого перебування в одному положенні. Трохи повернувшись набік, Зав’ялов на кілька секунд вивільнив одну ногу, потім другу. Далі, зайнявши найбільш стійку позицію, лівою рукою дістав бінокль. Той здався надто важким: рука, що тримала його, переважувала все тіло. На мить Зав’ялов відчув, що втрачає рівновагу і падає вниз. До горла підступила нудота. Але, поборовши слабість, він, притиснувшись підборіддям до мокрого каменя, переніс руку з біноклем до обличчя і знову повернув голову. Окуляри враз наблизили протилежний бік водоспаду. Здавалося, до нього можна дістати рукою. Так, на тому боці було за що зачепитись. Зав’ялов крок за кроком простежив шлях до самого входу в печеру. Але як перестрибнути через п’ятиметрову сіро-голубу стрічку вируючої води?

Зав’ялов опустив бінокль, протилежна стіна відскочила і стала на своє місце. В цю мить камінь, за який Зав’ялов напружено тримався правою рукою, хитнувся, немов ось-ось мав відірватись од скелі. Ліва рука мимоволі випустила бінокль і, інстинктивно шукаючи опори, впала на каміння. За мить рівновагу було знайдено, але бінокль зник у білій хмарі бризок і піни…

— Треба