Дитинство. Молодість. Літня пора [Джон Максвелл Кутзее] (fb2) читать онлайн

Джон Максвелл Кутзее Дитинство. Молодість. Літня пора

ББК 84(6ПІВ)

К95

Серія «Карта світу» заснована у 2010 році

J. М. Coetzee

BOYHOOD

YOUTH

SUMMERTIME

Перекладено за виданням:

Coetzee J. М. Youth. Penguin Books, 2002;

Coetzee J. M. Boyhood. Penguin Books, 1997;

Coetzee J. M. Summertime. Viking, 2009.

Переклад з англійської

Петра Таращука

Художник-оформлювач

О. Г. Жуков

ISBN 978-966-03-5083-0 (Карта світу)

ISBN 978-966-03-5812-6

BOYHOOD Scenes from Provincial Life

Copyright © J. M. Coetzee, 1997

YOUTH Scenes from Provincial Life II

Copyright © J. M. Coetzee, 2002

SUMMERTIME Scenes from Provincial Life

Copyright © J. M. Coetzee, 2009

“За договором з Пітер Лемпек, Інк,

551 П’ята Авеню, кімн. 1613

Нью-Йорк, штат Нью-Йорк 10176-0187 США.”

© П. Таращук, переклад українською, 2012

© О. Г. Жуков, художнє оформлення, 2012

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

Примітка автора

Три частини «Сцен провінційного життя» раніше виходили як окремі твори під назвами «Дитинство» (1997 р.), «Молодість» (2002 р.) і «Літо» (2009 р.). Їхні тексти виправлені й доповнені для перевидання.

Я б хотів висловити вдячність Марілії Бандейрі за допомогу з бразильською португальською мовою, а також управителям спадщини Семюеля Беккета за дозвіл процитувати (насправді в перекрученій формі) рядки з п’єси «В очікуванні Годо».

Дитинство

1

Вони жили в житловому масиві на околиці міста Вустер, між залізницею і національною автострадою. Вулиці того масиву мали назви дерев, але дерева ще не виросли. Їхня адреса була Тополина авеню, 12. Усі будинки масиву були нові та однаковісінькі. Їх збудували на великих ділянках червоної глинистої землі, де не росло нічого, між ними тяглися дротяні огорожі. На затиллі кожного будинку видніла невелика хатинка, що мала тільки одну кімнату і туалет. Хоча слуги не було, ті приміщення однаково називали кімнатою служника і туалетом служника. Кімнату служника використовували як комору, де складали газети, порожні пляшки, зламаний стілець і старий кокосовий матрац.

У закутку подвір’я поставили пташиний вольєр і посадили туди трьох курей, які начебто мали нести яйця. Але кури хиріли. Дощова вода, нездатна ввібратися в глину, калюжами стояла на подвір’ї. Пташиний вольєр перетворився на сморідне болото. В курей поопухали лапи, шкіра стала наче слонова. Хворі й жалюгідні, вони вже не неслися. Мати порадилася із сестрою в Стелленбоші, і та сказала, що кури знову почнуть нестися тільки тоді, коли відрізати рогові нарости під їхніми язиками. Тож мати одну за одною затискала курей між коліньми, тиснула їм на щелепи, аж поки вони роззявляли дзьоб, і кінчиком кривого ножа штрикала їм у язики. Кури зчиняли ґвалт, борсались, аж очі їм випиналися. Хлопчик здригнувсь і відвернувся. Уявив собі, як мати відбиває м’ясо в кухні на столі й ріже його на квадратики; уявив собі її закривавлені пальці.

До найближчих крамниць було кілометра півтора по дорозі, обсадженій блідими евкаліптами. Мати, опинившись у замкненій коробці дому в житловому масиві, цілий день не мала іншої роботи, крім чистити й прибирати. Щоразу, коли здіймався вітер, тонесенький вохряний глиняний пил вихорився з-під дверей, сіявся крізь шпарини віконних рам, з-під карнизів, зі швів між панелями стелі. Після бурі, що тривала цілий день, шар пилу перед фасадною стіною сягав кількох сантиметрів.

Вони купили пилозбирач. Мати щоранку тягнула його з кімнати в кімнату, всмоктуючи пил у ревуче черево, на якому усміхнений червоний гоблін стрибав, немов через бар’єр. Чому гоблін?

Хлопчик грався з пилозбирачем, рвучи папір і спостерігаючи, як клаптики піднімаються по трубі, наче листя на вітрі. Тримав трубу над мурашиною стежкою і всмоктував мурах, яких чекала загибель.

У Вустері є мурахи, мухи і справжня навала бліх. Від Вустера лише сто сорок п’ять кілометрів до Кейптауна, але тут усе гірше. Блохи кусали ноги вище шкарпеток, а коли хлопчик розчухував укуси, з’являлися струпи. Інколи так свербіло, що вночі годі було заснути. Він не розумів, навіщо вони взагалі покинули Кейптаун.

Не мала спокою й мати. «Я б хотіла мати коня, — казала вона. — Тоді принаймні я б могла їздити у велд^[1]». — «Коня! — вигукував батько. — Ти хочеш бути леді Ґодівою?»

Коня вона не купила. Натомість, не попередивши, придбала велосипед — не нову, пофарбовану в чорне жіночу модель. Велосипед був такий великий і важкий, що хлопчик, спробувавши сісти на нього на подвір’ї, не зміг прокрутити педалі.

Мати не вміла їздити на велосипеді, можливо, не вміла і їздити верхи. Вона купила велосипед, сподіваючись, що їздити на ньому неважко. А тепер не могла знайти нікого, хто б навчив її.

Батько не міг приховати радості. «Жінки не їздять на велосипедах», — казав він. Але мати не поступалася. «Я не хочу бути в’язнем цього дому, — відповідала вона. — Я хочу бути вільною».

Хлопчик спершу думав, що чудово, коли в матері буде свій велосипед. Він навіть уявив собі, як вони втрьох їдуть разом по Тополиній авеню: мати, він сам і його брат. А тепер, чуючи батькові жарти, на які мати могла відповісти тільки затятим мовчанням, засумнівався. Жінки не їздять на велосипедах: а що коли батько має слушність? Якщо мати не може знайти нікого, хто хотів би навчити її, якщо жодна інша господиня в Реюньйон-парку не має велосипеда, тоді, можливо, жінки справді не повинні їздити на велосипедах?

Сама на затиллі будинку, мати пробує навчитися самотужки. Випроставши ноги обабіч велосипеда, котиться схилом до пташиного вольєра. Велосипед нахиливсь і зупинився. Він без рами, тож мати не падає, а тільки дурнувато заточується, стискаючи кермо.

Серце хлопчика навертається проти матері. Цього вечора він приєднується до батькових глузів. Він добре усвідомлює, яка це зрада. Тепер мати цілком самотня.

Але вона й далі вчиться їздити, хоч і невпевнено, хилитаючись, напружуючись, щоб крутити важкі педалі.

Уранці, коли хлопчик у школі, мати їздить до Вустера. Тільки раз він помітив її верхи на велосипеді. На матері біла блуза й темна спідниця. Вона їде додому по Тополиній авеню. Її коси майорять на вітрі. Вона видається юною, наче дівчина, юною, свіжою і загадковою.

Батько, тільки-но бачив її зіпертий на стіну важкий чорний велосипед, одразу брався глузувати. Мовляв, вустерці кидають роботу і стоять та дивляться, як повз них їде жінка на велосипеді. «Крути-крути!» — гукають вони, глузуючи з неї. В цих жартах немає нічого смішного, але хлопчик і батько завжди сміються разом після них. Ну а мати ніколи не дасть якоїсь дотепної відповіді, на це в неї немає хисту. «Смійтеся, якщо хочете», — каже вона.

Потім одного дня, без пояснень, мати припинила їздити на велосипеді. Невдовзі зник і велосипед. Ніхто не сказав ані слова, але хлопчик знає, що вона переможена, її поставили на місце, і знає, що й на нього припадає частина провини. «Коли-небудь я загладжу її», — пообіцяв він собі.

Спогад про матір на велосипеді не полишає його. Вона крутить педалі на Тополиній авеню, тікає від нього, тікає назустріч своєму бажанню. Хлопчик не хоче, щоб вона їхала. Не хоче, щоб вона мала своє бажання. Він хоче, щоб вона завжди була вдома, чекала його, коли він повертається додому. Він не часто ставав поряд із батьком проти неї, бо прагнув усім серцем бути поряд із нею проти батька. Але в даному разі він став на бік чоловіків.

2

Хлопчик не розповідає матері ні про що. Своє життя в школі він тримає у великій таємниці від неї. Вона нічого не повинна знати, вирішує він, крім того, що з’являється в його табелі за чверть, який має бути бездоганним. Він завжди першим приходить до класу. Його поведінка завжди буде Дуже Добра, його успіхи — Чудові. Поки табель бездоганний, мати не матиме права ставити запитання. Це договір, який він уклав у своїй голові.

А в школі трапляється те, що хлопців б’ють. Таке відбувається щодня. Хлопцям наказують нагнутися і доторкнутися до пальців ніг, а потім їх шмагають лозиною.

У третьому класі він мав однокласника на ймення Роб Гарт, і вчителька надто полюбляла його бити. Вчителькою в третьому класі була дратлива жінка з пофарбованими хною косами, звали її міс Остгюйзен. Батько-мати якось дізналися, що її звуть Марі Остгюйзен; вона брала участь у театральних виставах і ніколи не виходила заміж. Вона вочевидь мала своє життя й за межами школи, але хлопчик не міг уявити його собі. Він не міг уявити собі, що вчитель має життя за межами школи.

Міс Остгюйзен поривала лють, вона викликала Роба Гарта з-за парти, наказувала йому нагнутися і періщила по сідницях. Удари швидко падали один за одним, лозина насилу встигала відскакувати від сідниць. Коли міс Остгюйзен припиняла, обличчя в Роба Гарта паленіло. Але він не плакав, насправді він міг почервоніти тільки тому, що нагнувся. Натомість у міс Остгюйзен важко здіймалися груди, здавалося, ніби вона на грані сліз — сліз, а також інших секрецій.

Після цих нападів некерованої пристрасті увесь клас замовкав і мовчав аж до дзвоника.

Міс Отсгюйзен ніколи не вдалося змусити Роба Гарта заплакати, можливо, саме тому вона так шаленіла над ним і била його нещадно, сильніше, ніж будь-кого іншого. Роб Гарт — найстарший хлопець у класі, майже на два роки старший від хлопчика (він наймолодший); йому здається, що між Робом Гартом і міс Остгюйзен щось діється, і він невтаємничений у те.

Роб Гарт високий і гарний своїм недбальством. Хоча Роб Гарт не дуже тямущий і, можливо, навіть ризикує не виконати навчальних норм, хлопчика вабить до нього. Роб Гарт — частина світу, ввійти до якого він ще не дібрав засобу: світу сексу і биття.

Ну, а сам хлопчик не хоче, щоб його шмагала міс Остгюйзен чи будь-хто інший. На саму думку про биття він аж корчиться від ганьби. Немає нічого, чого б він не ладен був зробити задля порятунку від побоїв. У цьому своєму бажанні він неприродний і знає про це. Він походить із неприродної й ганебної родини, де не тільки дітей не б’ють, а й до старших людей звертаються на ім’я, ніхто не ходить до церкви, а взуття взувають щодня.

Кожен учитель у його школі, чоловік чи жінка, має лозину й повну свободу шмагати нею. Кожна з цих лозин має свою особистість, свій характер, хлопцям він відомий, і про нього точаться безкінечні розмови. Вдаючи знавців, хлопці розводяться про характер лозин і якість болю, якого вони завдають, порівнюють рухи рук і зап’ястків учителів, які вимахують ними. Ніхто не згадує про ганьбу, коли учня викликають, нагинають і шмагають по заду.

Без власного досвіду хлопчик не може брати участі в цих розмовах. Проте знає, що біль — не найголовніше. Якщо решта хлопців можуть терпіти біль, тоді може й він, бо його сила волі набагато більша. А от ганьби він ніяк не потерпить. Ганьба буде таким лихом, боїться він, таким страхіттям, що він цупко вчепиться за парту й відмовиться вийти, коли його викличуть. А це стане ще більшою ганьбою — ця відмова вирізнить його й налаштує проти нього решту хлопців. Якщо коли-небудь трапиться, що його таки викличуть, щоб бити, та сцена буде така принизлива, що він ніколи не зможе знову прийти до школи; зрештою, не лишиться ніякого виходу, як накласти на себе руки.

Тож ось про що йдеться. Ось чому він у класі ніколи не видає жодного звуку. Ось чому він завжди охайний, його домашнє завдання завжди виконане, ось чому він завжди знає відповідь. Він не сміє помилитись. Якщо він помилиться, є ризик, що його поб’ють, а якщо його битимуть або ж він чинитиме опір, щоб не били, різниці немає, він загине.

Дивна річ, було б досить одного побиття, щоб розбити чари страху, які міцно скували його. Він добре знає про це, і якби якимсь чином його притьмом побили, перше ніж він мав би час обернутися в камінь і чинити опір, якби насильство над його тілом здійснили швидко, силоміць, він мав би змогу вийти на тому боці нормальним хлопцем, здатним легко приєднатися до розмови про вчителів та їхні лозини, різні ступені та відтінки болю, якого вони завдають. Але він сам не здатний перескочити цього бар’єру.

Він звинувачує матір, що вона не била його. Водночас радіє, що ходить узутий, бере книжки з публічної бібліотеки і не ходить до школи, коли застудиться, — це все вирізняє його, — але сердиться на матір, що вона не має нормальних дітей і не змушує їх жити нормальним життям. Батько, якби батько взяв усе під контроль, то перетворив би їх у нормальну родину. Батько нормальний геть у всьому. Хлопчик удячний матері, що вона захищає його від батькової нормальності, тобто, так би мовити, від принагідного гніву п’яного батька і погроз побити його. Водночас він сердиться на матір, що вона перетворила його в щось неприродне, в те, що потребує захисту, щоб мати змогу жити далі.

Серед лозин найглибше враження на нього справляє аж ніяк не лозина міс Остгюйзен. Найстрахітливіша лозина в містера Латеґана, вчителя столярної справи. Лозина містера Латеґана не довга й не пружна, на відміну від лозин, яким віддає перевагу більшість учителів. Натомість вона коротка й груба — справжній оцупок. Це радше палиця або довбня, але не лозина. Ходять чутки, що містер Латеґан шмагає нею тільки старших хлопців, для молодших її було б забагато. Кажуть також, що своєю лозиною містер Латеґан навіть хлопців у випускному класі змушував ридати, благати пощади, обсцикатися і вкривати себе ганьбою.

Містер Латеґан — невисокий чоловік із коротко підстриженим волоссям, що стоїть сторч, і вусами. На одній руці в нього немає великого пальця, цурпалок прикривав охайний червоний рубець. Містер Латеґан навряд чи й говорив коли-небудь. Він завжди роздратований і витає думками десь далеко, немов учити хлопців столярувати — завдання, яке принижує його й яке він виконує неохоче. Протягом більшої частини уроку він стоїть коло вікна й дивиться на подвір’я, поки хлопці несміливо вимірюють, пиляють і стругають. Інколи він тримає в руці свою оцупкувату лозину й недбало поплескує нею по холоші під час роздумів. Обходячи клас і перевіряючи роботу, він зневажливо показує, що негаразд, а потім, стенувши плечима, йде далі.

Хлопцям дозволено жартувати з учителями про їхні лозини. Фактично це єдина сфера, в якій можна трохи покпити з учителів. «Сер, нехай вона заспіває!» — просять хлопці, і містер Ґоувс блискавично ворушить зап’ястком, а його довга лозина (найдовша в школі, дарма що містер Ґоувс викладає лише в п’ятому класі) зі свистом розтинає повітря.

Із містером Латеґаном не жартує ніхто. Містера Латеґана бояться, бояться того, що він може заподіяти своєю лозиною хлопцям, що вже майже чоловіки.

Коли на Різдво батько і батькові брати збираються разом на фермі, в розмовах вони завжди згадують свої шкільні роки. Розповідають про своїх учителів та їхні лозини; пригадують холодні зимові ранки, коли лозина лишала сині рубці на їхніх сідницях, і біль зберігався кілька днів у пам’яті плоті. В їхніх словах можна відчути нотки ностальгії й солодкого страху. Хлопчик пожадливо слухає, але намагається стати якомога непомітнішим. Він не хоче, щоб вони звернулися до нього під час якоїсь паузи в розмові й запитали про місце тростини в його власному житті. Його ніколи не били, і він глибоко соромиться цього. Він не може говорити про лозини з такою невимушеністю і знанням справи, як ті чоловіки.

Хлопчикові здається, ніби він уражений. Він має відчуття, ніби щось усякчас повільно розривається в ньому: якась стіна, мембрана. Він намагався тримати себе якомога міцніше, щоб не дати тому розриву поширитись. Тримати його в певних межах, та аж ніяк не покласти йому край: ніщо його не зупинить.

Раз на тиждень хлопчик разом зі своїм класом перетинає шкільну територію і йде до гімнастичного залу для ФК, фізкультури. В роздягальні всі надягають білі майки та шорти. Потім під проводом містера Бернарда, теж убраного в біле, півгодини стрибають через гімнастичного коня, або кидають м’яча, або стрибають і плещуть у долоні над головою.

Діти виконують усі ці вправи босоніж. Ще за кілька днів наперед хлопчик боїться оголити свої ноги для ФК, ноги, завжди прикриті взуттям. Та коли черевиків і шкарпеток уже немає, раптом усе стає легким. Йому просто треба позбутися свого сорому, роздягтися поквапно і швидко, і тоді його ноги стають точнісінько такими, як і ноги будь-якого іншого хлопця. А втім, десь поблизу сором крутиться й далі, чекає, щоб повернутися до нього, але цей сором приватний, і решта хлопців ніколи не повинні дізнатися про нього.

Його ноги м’які та білі, а загалом схожі на будь-які інші ноги, навіть на ноги тих хлопців, які не мають взуття й ходять до школи босоніж. Хлопчика не тішить ФК і роздягання для ФК, але він каже собі, що може перетерпіти це, як терпить інші речі.

Потім одного дня змінили звичний розпорядок. Їх вивели з гімнастичної зали на тенісні корти вчитися грати в теніс. Корти містяться трохи поодаль, тож по дорозі хлопчикові доводиться обережно ступати, вибираючи місце поміж камінчиків. Під літнім сонцем асфальт самого корту такий гарячий, що доводиться стрибати з однієї ноги на другу, щоб не попектися. Яка полегкість — повернутися до роздягальні і знову взути черевики, але пополудні він уже насилу може ступати, а коли мати вдома скинула йому черевики, то побачила, що його підошви вкриті пухирями і кривавлять.

Хлопчик три дні пробув удома й одужував. На четвертий день він повернувся до школи із запискою від матері, запискою, про обурені слова якої він знав і схвалював їх. Наче поранений воїн, що знову повертається до лав, він прокульгав між партами до свого місця.

— Чому ти не ходив до школи? — пошепки запитують однокласники.

— Я не міг ходити, я мав пухирі на ногах від тенісу, — шепоче він у відповідь.

Хлопчик сподівається подиву та симпатії, а чує натомість сміх. Навіть ті однокласники, що ходять у взутті, не сприймають поважно його розповіді. Якимсь чином шкіра на їхніх підошвах теж загрубіла, на ній не буває пухирів. Тільки в нього м’які підошви, а м’які підошви, як виявляється, не становлять претензії на відмінність. Зненацька він опиняється ізольованим — він, а позаду — і мати.

3

Хлопчик ніколи не з’ясував місця свого батька в родині. Насправді для нього аж ніяк не було очевидним, за яким правом батько взагалі в ній присутній. Він готовий визнати, що в нормальній родині батько стоїть на чолі: дім належить йому, дружина і діти живуть під його владою. Але в їхньому випадку, а також у випадку двох материних сестер, якраз мати і діти становлять осередок, натомість чоловік — не більше, ніж додаток, який сприяє економіці родини, як міг би сприяти й квартирант, платячи комірне.

Хлопчик, скільки пам’ятає себе, мав відчуття, ніби володар дому він, а мати — лише його сумнівна покровителька і стривожена захисниця; сумнівна й стривожена, бо, як він знає, дитина не повинна верховодити в домі. Якщо хто й ревнує його, то не батько, а молодший брат. Адже мати опікується ще й братом, — опікується, а крім того, оскільки той брат розумний, але не такий розумний, як він, не такий сміливий і не схильний до пригод, ще й засвідчує йому свою ласку. Мати насправді, здається, завжди хухає на брата, готова відвести від нього небезпеку, натомість тоді, коли йдеться про нього, вона тільки стоїть десь позаду, чекає і слухає, готова прийти, якщо він гукне її.

Хлопчик хоче, щоб мати ставилася до нього так, як до його брата. Але хоче цього як знаку, як доказу, не більше. Він знає, що розлютиться, якщо вона коди-небудь почне хухати на нього.

Хлопчик і далі заганяє матір у куток, вимагаючи, щоб вона призналася, кого вона любить більше — його чи меншого брата. Мати завжди вислизає з пастки. «Я однаково люблю вас обох», — запевняє вона всміхаючись. Навіть його найвигадливіші запитання: «А що як будинок раптом загориться, а вона матиме час урятувати тільки одного з них?» — не спантеличують її. «Вас обох, — відповідає вона. — Я безперечно врятую вас обох. Але будинок не загориться». Хлопчик, хоч і глузує з її прямолінійності, поважає її затяту сталість.

Його гнів на матір — одна з речей, які треба ретельно приховувати від зовнішнього світу. Тільки вони четверо знають, які потоки зневаги він виливає на неї, за яку незмірно нижчу істоту він вважає її. «Якби твої вчителі та друзі чули, як ти розмовляєш із матір’ю…» — каже батько і значуще піднімає палець. Хлопчик ненавидить батька, що так добре бачить діру в його панцері.

Він прагне, щоб батько бив його й перетворив у нормального хлопця. Водночас він знає: якщо батько наважиться вдарити його, він не заспокоїться, аж поки помститься йому. Якби батько вдарив його, він оскаженів би: став би одержимим, мов пацюк у кутку, метався б на всі боки й хапав би отруйними зубами, надто небезпечний, щоб чіпати його.

Удома хлопчик — дратливий деспот, у школі — сумирне і лагідне ягня, що сидить у другому ряду ззаду, найневиднішому ряду, бо не хоче, щоб його помічали, й ціпеніє зі страху, коли когось шмагають. Живучи цим подвійним життям, він створив собі тягар самозванства. Нікому іншому не доводиться терпіти таке, як йому, навіть братові, який щонайбільше становить його неприємну й невиразну подобу. Насправді хлопчик підозрює, що в душі його брат може бути нормальним. А от він — сам по собі. Він нізвідки не може сподіватися підтримки. Він сам якимсь чином повинен вийти за межі дитинства, за межі родини і школи й піти до нового життя, де вже не треба буде прикидатися.

Дитинство, сказано в «Дитячій енциклопедії», це пора невинних радощів, час, який треба проводити на луках серед квітів і кроликів або біля каміну з книжкою казок. Таке бачення дитинства цілковито чуже йому. Ніщо з того, що він переживає у Вустері, вдома або в школі, не спонукає його думати, що дитинство — це щось інше, ніж пора зубовного скреготу і терпіння.

Оскільки у Вустері немає групи «вовченят», хлопчикові дозволили вступити до загону бойскаутів, хоча йому лише десять років. До свого вступу в скаути він готується дуже педантично. Йде з матір’ю до крамниці, щоб купити форму: твердого оливково-бурого фетрового капелюха, срібного значка до нього, сорочку кольору хакі, шорти, шкіряного пояса з бойскаутською застібкою, зелені нашивки на погони, зелені гольфи. Він вирізав собі півтораметрову палицю з тополевої гілки, обдер кору і просидів увесь пополудень, випалюючи на білій деревині розпеченою викруткою всю азбуку Морзе і сигналізацію прапорцями. На свою першу зустріч скаутів він пішов із палицею на плечі, прив’язавши до неї зелену, власноруч сплетену втроє мотузку. Склав присягу, віддавши салют двома пальцями, і, безперечно, був найбездоганніше споряджений серед усіх новачків, він, «м’яконогий».

Бойскаутство, з’ясував він, полягає, як і навчання в школі, в складанні іспитів. За кожен складений іспит отримують значок, який пришивають до сорочки.

Іспити відбувалися в чітко визначеній послідовності. Перший іспит — зав’язування вузлів: рифа й подвійного рифа, скорота і буліня. Хлопчик склав його, але без відзнаки. Він не розуміє, як ті бойскаутські іспити можна скласти з відзнакою, як можна досягти досконалості.

Другий іспит — на здатність вижити в лісі. Щоб скласти його, треба розпалити багаття, без паперу і лише з трьома сірниками. На голій землі неподалік від англіканської церкви, зимового вечора з холодним пронизливим вітром він складає свою купку гілочок та шматочків кори, а потім, під наглядом керівника групи і командира загону, один за одним черкає сірники. Щоразу вогонь не загорявся, щоразу вітер задував малесенький пломінчик. Командир загону і керівник групи відійшли від нього. Вони не сказали слів: «Ти не склав», тож хлопчик не певен, чи він справді не склав. А що як вони порадяться й вирішать, що через вітер умови іспиту були несправедливі? Хлопчик чекає, щоб вони повернулися. Чекає, щоб йому однаково дали якимсь чином значок за вміння виживати в лісі. Але нічого не відбувається. Він стоїть над своєю купою гілочок, і нічого не відбувається.

Про цей невдалий іспит уже ніхто ніколи не згадує. Це перший іспит, якого він не склав у своєму житті.

Під час канікул у червні скаутський загін завжди розташовує десь табір. Хлопчик, крім тижня в лікарні, коли йому виповнилося чотири роки, ніколи не жив без матері. Але вирішив піти разом зі скаутами.

Треба взяти з собою цілий список речей. Одна з них — плащ-намет. Удома такої речі немає, і мати навіть не знає, що це таке. Натомість дає йому надувний червоний гумовий матрац. У таборі хлопчик бачить, що решта скаутів мають належні плащі-намети кольору хакі. Червоний матрац одразу вирізняє його. Не може він і змусити працювати свій живіт над сморідною ямою в землі.

На третій день перебування в таборі скаути йдуть купатися на річку Брід. Хоча під час життя в Кейптауні хлопчик, його брат і ще двоюрідний брат не раз сідали на потяг до Фіш-Хока й цілий пополудень видиралися на скелі, будували піщані замки й хлюпалися серед хвиль, він насправді не вміє плавати. А тепер як бойскаут він повинен переплисти річку, а потім повернутися на свій берег.

Хлопчик ненавидить річки за темну воду, за мул, що лізе крізь пальці, за іржаві бляшанки й розбиті пляшки, на які можна наступити; він полюбляє чистий і білий морський пісочок. Проте залізає у воду і сяк-так перебирається на той бік. Там хапається за корінь дерева, стає ногами на дно, стоїть по пояс у бурій, брудній воді й цокотить зубами.

Решта хлопців розвернулися й почали плисти назад. Він опинився сам. Нічого не лишається, як теж знову зануритись у воду.

Посеред річки хлопчик знесилився. Він не може плисти й намагається намацати дно, але річка надто глибока. Голова опускається під воду. Він пробує піднятися нагору, плисти знову, та вже не має сили. Тіло знову пішло під воду.

Йому ввижається, як мати, випроставшись, сидить на стільці й читає листа про його смерть. Брат стоїть коло матері й читає через плече.

Далі він пам’ятає, як лежить на березі річки, а Майкл, керівник його групи, до якого він ніколи не наважувався заговорити, стоїть над ним, розчепіривши ноги. Хлопчик заплющує очі, сповнені блаженства. Його врятовано.

Згодом він цілі тижні думає про Майкла, як Майкл ризикував своїм життям, скочив назад у річку і врятував його. Він щоразу дивується: як добре, що Майкл помітив, — помітив його, помітив, що він потопає. В порівнянні з Майклом (що вчиться в сьомому класі й має всі, крім кількох найвищих, скаутські значки й от-от має стати королівським скаутом) він ніщо. Для Майкла було б цілком природно, якби він не помітив, що хлопчик пішов під воду, якби не помічав його відсутності аж до повернення до табору. Тоді Майкл мав би тільки написати листа його матері, холодного, офіційного листа, що починався би словами: «На превеликий жаль, ми змушені повідомити вам…»

Після тієї події хлопчик знає, що в ньому є щось особливе. Він мав загинути, але не загинув. Незважаючи на його нікчемність, йому дано друге життя. Він був мертвий, але живий.

Про те, що сталося в таборі, він матері й слова не сказав.

4

Велйкою таємницею його шкільного життя, таємницею, про яку він нікому не розповів удома, було те, що він став католиком і в усіх практичних аспектах життя тепер «є» католиком.

Цю тему важко порушувати вдома, бо його родина «є» ніким. Вони, звичайно, південноафриканці, але навіть південноафриканськість трохи бентежить, і тому про неї не говорять, бо не кожен, хто живе в Південній Африці, — південноафриканець, або справжній південноафриканець.

А от у релігії його рідні безперечно ніхто. Навіть у батьковій родині, набагато безпечнішій і звичайнішій, ніж материна, ніхто не ходить до церкви. Він сам був у церкві лише двічі в своєму житті: першого разу, коли його хрестили, а другого — коли святкували перемогу в Другій світовій війні.

Постанову «бути» католиком хлопчик ухвалив без будь-якої підготовки. Першого ранку в своїй новій школі, поки решта класу йшла на збори в актову залу, його і ще трьох нових учнів затримали. «Яка твоя релігія?» — запитала вчителька кожного з них. Хлопчик глянув праворуч і ліворуч. Яка відповідь правильна? Серед яких релігій можна обирати? Може, це так само, як росіяни й американці? Надійшла його черга. «Яка твоя релігія?» — запитала вчителька. Хлопчик спітнів, він не знає, що відповісти. «Ти християнин^[2], католик чи єврей?» — нетерпляче вимагала вона. «Католик», — відповів хлопець.

Коли запитали всіх, йому і ще одному хлопцю, який сказав, що він єврей, сказали лишитися, а решта двоє, які відповіли, що вони християни, пішли на збори.

Вони чекали, щоб побачити, що з ними трапиться. Але не трапилося нічого. Коридори були безлюдні, будівля — мовчазна, не лишилося жодного вчителя.

Хлопці вийшли на подвір’я, де приєдналися до строкатого гурту інших учнів, що не пішли на збори. То був сезон гри в скляні кульки: серед незнайомої тиші на порожньому подвір’ї під крики голубів у повітрі й слабенький звук далекого співу вони кидали скляні кульки. Минав час, зрештою бамкнув дзвін, провістивши кінець зборів. Решта хлопців повернулися із зали, йдучи колонами, клас за класом. Дехто, здається, був у кепському настрої. «Жид!» — просичав один хлопець-африканер, коли проминав його. Коли вони приєдналися до своїх класів, ніхто не всміхнувся.

Цей епізод стривожив хлопчика. Він сподівався, що наступного разу його і решту нових хлопців знову затримають і знову попросять зробити вибір. Тоді він — таж він, безперечно, помилився — зможе виправитись і стати християнином. Але другого шансу не було.

Відокремлення овечок від цапів відбувалося двічі на тиждень. Євреїв і католиків кидали напризволяще, зате християни йшли на збори, співали гімни й слухали проповідь. Помщаючись за це і за те, що євреї заподіяли Христу, хлопці-африканери, дебелі, грубі та вузлуваті, інколи ловили котрогось єврея чи католика і били його по руках, завдавали коротких, підступних ударів, або били коліном у пах, або заламували руки за спину, аж поки бідолаха благав пощади. «Будь ласка!» — пхинькав хлопець. «Жид! — сичали вони у відповідь. — «Жид! Паскуда!»

Одного разу під час перерви на обід два хлопці-африканери схопили його й потягли на найдальший край поля для регбі. Один з них був дебелий і гладкий. Хлопчик благав їх: «Я не жид», — казав він. Запропонував їм покататися на своєму велосипеді, пообіцяв дати велосипед аж до вечора. Що більше він белькотів, то ширше всміхався гладун. Мабуть, саме це йому й подобалося: благання, приниження.

Із кишені сорочки гладун дістав те, що почало пояснювати, чому хлопчика затягли аж до цього тихого закутка: вертку зелену гусінь. Другий хлопець тримав хлопчику руки за спиною, а сам гладун тиснув йому суглоби на щелепах, аж поки розкрився рот, а потім запхав туди гусінь. Хлопчик виплюнув її, але вже роздерту, заюшену соками свого тіла. Гладун роздушив гусінь, розтер її малому по губах. «Жид!» — повторив він, витираючи руку об траву.

Того фатального ранку хлопчик обрав бути римо-католиком через Рим, через Горація і двох його товаришів із мечами в руках і в гребінчастих шоломах, які з нездоланною відвагою в очах захищали міст через Тибр від етруських орд. А тепер мало-помалу від дізнався від інших хлопців-католиків, що насправді означає римо-католик. Римо-католик не має нічого спільного з Римом. Римо-католики навіть не чули про Горація. Римо-католики в п’ятницю пополудні вчать катехізис, ходять на сповідь, приймають причастя. Оце й усе, що роблять римо-католики.

Старші хлопці-католики обступили хлопчика і причепилися до нього із запитаннями: чи вчить він катехізис, чи ходив на сповідь, чи приймав причастя. Катехізис? Сповідь? Причастя? Він навіть не знає, що означають ці слова. «Я ходив у Кейптауні», — ухильно відповідає він. «Куди?» — запитали вони. Він не знав назви жодної церкви в Кейптауні, але не знали й вони. «Приходь на катехізис у п’ятницю», — наказали вони йому. Коли він не прийшов, хлопці розповіли священикові, що в третьому класі є відступник. Священик написав записку, яку вони передали: він повинен ходити на катехізис. Хлопчик підозрював, що вони підробили цю записку, але наступної п’ятниці лишився вдома в ліжку.

Старші хлопці-католики почали казати, що не вірять його оповідкам, що у Кейптауні він був католиком. Але тепер він зайшов задалеко, вороття вже немає. Якби він сказав: «Я помилився, насправді я християнин» — його зганьбили б. Крім того, навіть якщо він має терпіти образи африканерів і розпитування справжніх католиків, хіба не варті цього два вільні періоди на тиждень, коли він має свободу ходити по безлюдних ігрових майданчиках і розмовляти з юдеями?

Якось у суботу пополудні, коли увесь Вустер, прибитий спекою, пішов спати, хлопчик узяв велосипед і поїхав на Дорп-стріт.

Звичайно він уникає Дорп-стріт, бо саме там стоїть католицька церква. Але сьогодні вулиця безлюдна, не чути жодного звуку, крім дзюркоту води в риштаках. Він недбало проїздить повз церкву, вдаючи, ніби не дивиться на неї.

Церква не така велика, як він гадав. Це приземкувата біла споруда зі статуеткою над портиком: Діва в каптурі з немовлям на руках.

Хлопчик доїжджає до кінця вулиці. Йому хотілося б повернутись і ще раз поглянути на церкву, але він боїться сполохати своє щастя, боїться, що з’явиться священик у чорній сутані й махне йому рукою зупинитись.

Католики чіпляються до нього й глузують, християни цькують його, а от євреї не судять. Євреї вдають, ніби не помічають. Євреї теж ходять узуті. Певним чином йому затишно серед євреїв. Євреї не такі вже й погані.

Проте з євреями треба бути насторожі. Адже євреї всюди, євреї загарбують країну. Хлопчик чує про це зусібіч, а надто від своїх дядьків, двох материних братів, що й досі парубкують, чує, коли вони приходять у гості. Норман і Ланс приїздять щоліта, наче птахи з вирію, хоча рідко тієї самої пори. Вони сплять на дивані, підводяться об одинадцятій ранку, годинами, напіводягнені, скуйовджені, тиняються будинком. Обидва мають автомобілі, інколи котрогось із них можна переконати взяти сестру з дітьми й поїхати на прогулянку після обіду, проте вони, здається, воліють збавляти час із цигаркою, чашкою чаю і розповідями про колишні часи. Потім вечеряють, після вечері грають у покер або п’ють щось до півночі з ким-небудь, кого пощастить намовити лишитися з ними.

Хлопчик любить, як мати і дядьки тисячного разу розповідають про події свого дитинства на фермі. Найбільше щастя для нього — слухати ті оповідки, а також кпини і сміх, що супроводять їх. Його друзі у Вустері походять із родин, які не мають таких оповідок. Оце й вирізняє його: дві ферми позаду нього, материна ферма, батькова ферма та оповідки про ці ферми. Через ті ферми він пов’язаний корінням із минулим, завдяки ним має сутність.

Є ще й третя ферма — Скіпперсклоф неподалік від Віллістона. Там його родина не має коріння, це ферма, з якою вона стала пов’язана через шлюб. Але Скіпперсклоф теж важливий. Усі ферми важливі. Ферми — осередки свободи і життя.

Серед оповідок, які розказують Норман, Ланс і мати, трапляються постаті євреїв, комічних, хитрих, а крім того, підступних і бездушних, мов шакали. Євреї з Удцхорна щороку приїздили на ферму купувати в їхнього батька, хлопчикового дідуся, страусове пір’я. Вони переконали його відмовитися від вовни й розводити тільки страусів. Страуси збагатять його, запевняли вони. А потім ринок страусового пір’я несподівано обвалився. Євреї вже не купували пір’я, і дідусь збанкрутував. У тому окрузі збанкрутували геть усі, і євреї поскуповували їхні ферми. Ось так діють євреї, казав Норман, їм ніколи не слід довіряти.

Батько хлопчика заперечує. Він не може дозволити собі засуджувати євреїв, бо працює на єврея. Компанія «Standard Canners», де він працює бухгалтером, належить Вольфу Геллеру. Насправді саме Вольф Геллер спонукав батька переїхати з Кейптауна до Вустера, коли той утратив роботу на державній службі. Майбутнє їхньої родини пов’язане з майбутнім «Standard Canners», Вольф Геллер за кілька років, відколи купив цю компанію, перетворив її на гіганта консервного світу. В компанії, каже батько, є чудові перспективи для такої людини, як він, із юридичною освітою.

Отже, для Вольфа Геллера зроблено виняток із загального осуду всіх євреїв. Геллер дбає про своїх робітників. На Різдво він навіть роздає їм подарунки, дарма що це свято нічого не означає для євреїв.

Діти Геллера не вчаться у Вустерській школі. Якщо ті діти взагалі існують, їх, напевне, послали до SACS у Кейптауні, школи, що вся єврейська, крім назви. Не живуть єврейські родини і в районі Реюньйон-парк. Вустерські євреї живуть у старій, зеленій і затіненій частині міста. Хоч у класі, де вчиться хлопчик, є учні-євреї, його ніколи не запрошують до їхніх домівок. Він бачить їх тільки у школі й стає ближчим до них тільки під час релігійних зборів, коли євреїв і католиків відокремлюють і піддають гніву християн.

Але вряди-годи, і то з незрозумілих причин, наказ, який давав їм свободу під час зборів, скасували, і їх закликали до зали.

Зала завжди була повнісінька. Старші хлопці займали місця, а молодші купчились на підлозі. Євреї і католики — загалом чоловік, мабуть, двадцять — пробиралися серед них, шукаючи собі місця. Їх потай хапали за литки, щоб вони зашпортались і впали.

Проповідник уже стояв на підвищенні — блідий молодик у чорному костюмі з білою краваткою. Він говорив високим, наспівним голосом, розтягуючи довгі голосні, старанно вимовляючи кожну літеру кожного слова. Після проповіді хлопцям треба було підвестися для молитви. Що належить робити католикові під час протестантської молитви? Чи він заплющує очі й ворушить губами, а чи вдає, ніби його тут немає? Хлопчик не бачить жодного справжнього католика і тому дивиться в простір, ні на чому не зосереджуючись.

Проповідник сідає. Дітям роздають пісенники, настав час для співу. Одна з учительок виходить наперед і керує хором. «Увесь світ радіє, пташечки щебечуть», — співають молодші. Потім підхоплюють старші: «З синяви наших небес», — співають вони глибокими голосами, виструнчившись і суворо дивлячись уперед: національний гімн, свій національний гімн. Несміливо, бентежачись, приєднуються й молодші. Нахилившись над ними й вимахуючи руками, немов загрібаючи крилами, вчителька намагається піднести їх, надихнути. «Ми відповімо на Твій заклик», — виспівують вони.

Нарешті все скінчилося. Вчителі сходять із підвищення, спершу директор школи, потім проповідник, за ними решта. Хлопці колонами виходять із зали. Чийсь кулак б’є хлопчика по нирках, це короткий швидкий удар, годі й помітити. «Жид!» — шепоче голос. Потім хлопчик виходить, він вільний, знову може дихати свіжим повітрям.

Незважаючи на погрози справжніх католиків, незважаючи на завжди наявну можливість, що священик відвідає батька-матір і викриє його, хлопчик дякує за спасенну думку, яка спонукала його обрати Рим. Він удячний церкві, що прикриває його, він не шкодує, не хоче припинити бути католиком. Якщо буття християнином означає виспівування гімнів, слухання проповідей, а потім завдавання мук євреям, він не має ніякого бажання бути християнином. Не його провина, що вустерські католики — католики без Рима, якщо вони нічого не знають про Горація та його товаришів, які боронили місто через Тибр («Тибре, батьку Тибре, що тобі, ми, римляни, молимося»), про Леоніда і його спартанців, які захищали ущелину у Фермопілах, про Роланда, що боронив перевал від сарацинів. Хлопчик не може подумати про щось героїчніше за оборону перевалу, про щось шляхетніше за смерть задля порятунку інших людей, які згодом оплакуватимуть його тіло. Ось ким він хотів би стати: героєм. Саме цьому й має бути присвячений справжній римо-католицизм.

Літній вечір, холодний після довгого гарячого дня. Публічний парк, де він грав у крикет із Ґрінберґом і Ґольдштейном: Ґрінберґом, що добре вчиться, але поганенько грає в крикет, і Ґольдштейном, що має великі карі очі, ходить у сандалях і дуже спритний. Уже пізно, минула половина восьмої. Крім них трьох, у парку нікого немає. Хлопці були змушені припинити грати в крикет, бо в сутінках уже не бачили м’яча. Тож тепер вони борюкаються, немов знову ставши малими дітьми, качаються по траві, лоскочуть одне одного, сміються й хихочуть. Хлопчик підводиться, глибоко вбирає повітря. Хвиля радощів обіймає його. Він думає: «Щасливішим у своєму житті я не був ще ніколи. Я б хотів бути з Ґрінберґом і Ґольдштейном завжди».

Хлопці розлучаються. Це правда. Він хотів би жити отак, як тепер, завжди, ганяти на велосипеді по широких і безлюдних вустерських вулицях у сутінках літнього дня, коли решту дітей уже погукали додому, а він лише сам надворі, неначе король.

5

Буття католиком — частина його життя, призначена для школи. А от те, що він більше любить росіян, ніж американців, — таємниця, така глибока, що він нікому не може розповісти про неї. Любов до росіян — річ серйозна, через неї тебе можуть цуратися.

В коробці у своїй шафі хлопчик зберігає альбом малюнків, намальованих 1947 року на вершині його любові до росіян. Малюнки виконано жирним простим олівцем і розфарбовано кольоровими олівцями, на них зображено, як російські літаки збивають американські літаки, як російські кораблі топлять американські. Хоча характерний для того року запал, коли з радіо раптом вихлюпнулася хвиля ворожості проти росіян, і кожен мав стати на чийсь бік, уже минув, хлопчик зберіг свою потаємну вірність: вірність росіянам, а ще більшою мірою — вірність самому собі тієї пори, коли він брався за олівці.

Ніхто у Вустері не знає, що хлопчик любить росіян. У Кейптауні в нього був приятель Нікі, з яким він грався у війну олов’яними солдатиками і пружинною гарматою, що стріляла сірниками, та, з’ясувавши, яка небезпечна його симпатія і як багато можна втратити, він спершу змусив Нікі заприсягтися, що той збереже таємницю, а потім, перестрахувавшись, розповів йому, що змінив свої вподобання і любить уже американців.

У Вустері росіяни подобаються тільки йому. Його вірність червоній зірці абсолютно вирізняє його.

Звідки в нього з’явилася ця симпатія, що навіть йому самому видається дивною? Матір звуть Вірою, і починається це ім’я з крижаної літери V, стріли, що летить донизу. Віра, якось сказала йому мати, — російське ім’я. Коли перед хлопчиком уперше росіян і американців подали як суперників, між якими треба вибирати («Хто тобі подобається — Сметс чи Малан^[3]? Хто тобі подобається — Супермен чи капітан Марвел? Хто тобі подобається — росіяни чи американці?»), він обрав росіян так само, як обрав римлян: адже йому подобається літера р, надто велика літера Р, найсильніша з усіх літер.

Хлопчик обрав росіян 1947 року, коли всі іншіобирали американців; обравши росіян, він заходився читати про них. Батько мав удома тритомну історію Другої світової війни. Хлопчик любив ті книжки й сидів над ними, розглядав фотографії російських солдатів у білих маскхалатах, російських солдатів з автоматами серед руїн Сталінграда, російських танкових командирів, що дивляться в біноклі. (Російський Т-34 був найкращим танком у світі, кращим за американський «Шерман» і навіть кращим за німецький «Тигр».) Хлопчик знову і знову повертався до картини, на якій російський пілот на бомбардувальнику заходив у піке над охопленою полум’ям розбитою німецькою танковою колоною. Хлопчикові подобалося все російське. Йому подобався суворий, але по-батьківському дбайливий генералісимус Сталін, найвидатніший і найпрозірливіший стратег тієї війни; йому подобалися російські хорти і російські лайки, найпрудкіші собаки у світі. Він знав усе, що можна було дізнатися про Росію: її площу в квадратних милях, видобуток вугілля і виплавку сталі в тоннах, довжину кожної з її найбільших річок: Волги, Дніпра, Єнісею та Обі.

Потім, унаслідок несхвалення з боку батька-матері, подиву з боку друзів та їхніх розповідей про реакцію їхніх рідних на розповіді про хлопчика, з’явилося усвідомлення: симпатія до росіян — не частина гри, це річ недозволена.

Завжди, здається, щось іде негаразд. Хоч би чого він хотів, хоч би що подобалося йому, рано чи пізно його доводилося тримати в таємниці. Він почав думати про себе, як про одного з тих павуків, які живуть у земляних норах із лядою. Павук завжди змушений тікати до своєї нори, зачиняти за собою ляду, замикатися від світу, ховатися.

У Вустері хлопчик тримає своє російське минуле в таємниці, приховує гідний осуду альбом малюнків із ворожими винищувачами, які з хвостами диму позаду падають в океан, і лінкорами, що носом уперед ідуть під воду. Замість малювати він тепер удає, ніби грає в крикет. Вимахує дерев’яним билом і лупить по тенісному м’ячу. Треба, щоб м’яч якомога довше тримався в повітрі. Зрештою він цілими годинами ходить навколо столу в їдальні, підбиваючи м’яч. Усі вази та прикраси він прибирає, і щоразу, коли м’яч торкається стелі, з неї сиплеться тоненький червонястий пил.

Хлопчик грає в гру до самого кінця, у нього в кожній команді по одинадцять гравців, і кожен б’є двічі. Кожен удар по м’ячу — очко. Коли увага слабне і хлопчик не влучає по м’ячу, гравець вибуває, і він записує до карточки його очки. Рахунки величезні: п’ятсот очок, шістсот очок. Одного разу Англія набрала тисячу очок, жодна реальна команда ніколи не досягала такого результату. Інколи виграє Англія, інколи Південна Африка, рідше — Австралія або Нова Зеландія.

Росія та Америка не грають у крикет. Американці грають у бейсбол, росіяни, здається, не грають у жодну гру, мабуть, тому, що там завжди йде сніг.

Хлопчик не знає, що роблять росіяни, коли не воюють.

Про свою потаємну гру в крикет хлопчик нічого не розповідає друзям, зберігаючи ці матчі для себе. Одного разу, ще в перші місяці їхнього життя у Вустері, хлопець із його класу зайшов крізь відчинені передні двері й побачив, як він лежить горілиць під стільцем. «Що ти там робиш?» — здивувався однокласник. «Думаю, — бездумно відповів хлопчик, — я люблю думати». Невдовзі кожен у його класі вже знав про цей випадок: новий учень — дивак, ненормальний. Завдяки цій помилці він навчився бути розважливим. Один з елементів розважливості — завжди казати радше менше, ніж більше.

Хлопчик, крім того, грає і в справжній крикет із кожним, хто ладен грати. Але справжній крикет на пустому майданчику в центрі Реюньйон-парку тягнеться нестерпно повільно: гравець, що відбиває м’яч і охороняє ворітця, завжди не може влучити по ньому, той десь губиться. Хлопчик ненавидить пошуки загубленого м’яча. Не любить і ловити м’ячі, і то на кам’янистому полі, де, впавши, він щоразу розбиває коліна та руки. Він хоче лише бити й подавати м’яч, більш нічого.

Хлопчик улещує брата, дарма що тому лише шість років, обіцяючи йому дозволити погратися своїми іграшками, якщо той подаватиме йому м’ячі на затильному подвір’ї. Брат якийсь час подає, потім нудиться, похмурніє і ховається в дім, шукаючи захисту. Хлопчик намагається навчити матір подавати м’ячі, але вона не здатна опанувати простих рухів. Він у відчаї, а мати здригається, щиро сміючись зі своєї незграбності. Тож хлопчик натомість дозволяє їй самій ударити по м’ячу. Але кінець кінцем ця картина надто ганебна, надто помітна з вулиці: мати з сином грає в крикет.

Хлопчик розрізав надвоє бляшанку від джему, прибив нижню половину до дерев’яного бруска завдовжки понад півметра, прикріпив планку до осі, що проходить крізь планки ящика, наповненого цеглинами. Брусок тягне вперед смужка гуми від автомобільної камери, назад — мотузка, пропущена крізь гачок на ящику. Хлопчик кладе м’яч у бляшанку, відходить на десять метрів, тягне за мотузку, аж поки напнеться гума, потім наступає на мотузку ногами, стає в позицію гравця, що б’є по м’ячу, й відпускає мотузку. Інколи м’яч шугає в небо, інколи — просто йому в голову, але час від часу летить у межах досяжності, тож його можна відбити. Хлопчик задоволений: він сам подає м’яч і сам б’є по ньому, він тріумфує, немає нічого неможливого.

Одного разу, в пориві нерозважливої близькості, хлопчик просить Ґрінберґа й Ґольдштейна розповісти про свої найперші спогади. Ґрінберґ заперечує, така гра не для нього. Ґольдштейн розповідає довгу й пусту оповідку, як його брали на пляж, і хлопчик на превелику силу вислуховує її. Задля гри, звичайно, щоб мати змогу й самому розповісти свої перші спогади.

Він вихиляється з вікна їхньої квартири в Йоганнесбурзі. Сутеніє. Трохи поодаль по вулиці їде в його бік автомобіль. Попереду нього вибігає невеликий плямистий песик. Автомобіль збиває собаку, колеса переїхали його якраз посередині. Песик із паралізованими задніми лапами тягнеться геть і скавучить від болю. Тварина, безперечно, помре, але тієї миті хлопчика шарпнули від вікна.

Це чудовий перший спогад, який бере гору над усім, на що здатний здобутися бідолашний Ґольдштейн. Та чи правдивий він? Чому він вихилився з вікна й спостерігав безлюдну вулицю? Чи справді він бачив, як автомобіль збив собаку, а чи просто почув собаче скавуління й підбіг до вікна? Може, він бачив тільки собаку, що волочив задню частину свого тулуба, а машину, водія і решту просто вигадав?

Є ще один перший спогад, той, якому хлопчик довіряє більше, проте ніколи не розказує його і, безперечно, мовчить перед Ґрінберґом і Ґольдштейном, що розголосили б усій школі й зробили б його посміховиськом.

Він сидить позаду матері в автобусі. Мабуть, холодно, бо на ньому червоні вовняні рейтузи і плетена вовняна шапка з помпоном. Двигун автобуса натужно гуде, вони піднімаються на дикий і пустельний перевал Свартберґ.

У його руці обгортка від цукерки. Він виставив обгортку в ледь прочинене вікно. Вона тріпотить і тремтить на вітрі.

— Пустити її? — запитує він матір.

Мати кивнула головою, і він пускає.

Клаптик паперу знявся в небо. Внизу немає нічого, крім похмурого провалля й холодних гірських вершин навколо. Відхилившись, він востаннє глянув на папірець, що й далі сміливо ширяв у повітрі.

— Що станеться з папірцем? — запитав він матір, але вона не зрозуміла.

Оце його другий перший спогад, уже потаємний. Він усякчас думає про клаптик паперу, самотній у безмірному просторі, покинутий, хоча його не годилося покидати. Коли-небудь він повинен повернутися на перевал Свартберґ, знайти той папірець і врятувати його. Це його обов’язок: він не може вмерти, не виконавши його.

Мати сповнена зневаги до чоловіків, які «не вміють нічого робити своїми руками», і до них вона зараховує й батька, а також своїх братів, передусім найстаршого брата Роланда, що міг би утримувати ферму, якби працював досить ревно, щоб сплатити борги, але не працював. З-поміж численних дядьків по батьківській лінії (хлопчик нараховує шість рідних і п’ять споріднених через шлюб) мати найдужче захоплюється Жубером Олів’є, що поставив у Скіпперсклофі електрогенератор і навіть навчився дантистського ремесла. (Під час одного з візитів на ту ферму хлопчику болів зуб. Дядько Жубер посадив його в крісло під деревом і без ніякої анестезії висвердлив йому дірку й наповнив її гутаперчею. Хлопчик ще ніколи в житті не відчував такого страхітливого болю.)

Коли щось ламалося — прикраси, іграшки — чи билися тарілки, мати лагодила їх сама: зв’язувала, склеювала. Речі, що вона зв’язувала, були скріплені вільно, бо вона нічого не знала про вузли. Предмети, які склеювала, розпадалися, і мати звинувачувала клей.

У кухонних шухлядах було повно зігнутих цвяхів, шматків мотуззя, грудочок фольги, старих марок. «Навіщо ми бережемо їх?» — запитував хлопчик. «Про всяк випадок», — відповідала мати.

Коли гнівалася, мати проклинала всю книжну науку. Діти мають ходити до професійних шкіл, казала вона, а потім ставати до роботи. Навчання — просто дурниця. Вчитися бути столяром або теслею, вміти працювати з деревом — ось де найкраще. В сільському господарстві мати розчарувалася: тепер, коли фермери раптом забагатіли, серед них з’явилося багато неробства, багато пихи.

Адже ціна на вовну підскочила. Як передавало радіо, японці платять один фунт стерлінгів за фунт найтоншої вовни. Вівчарі купують собі нові автомобілі й відпочивають на узбережжі. «Тепер, коли ти отак забагатів, ти повинен давати нам трохи грошей», — сказала вона дядькові Сонові підчас одного з їхніх візитів до Воельфонтейна. Говорячи, вона всміхалася, вдаючи, ніби то жарт, але ніхто не сміявся. Дядько Сон видавався збентеженим і мимрив щось у відповідь, хлопчик не розібрав слів.

Ферма мала дістатися не самому дядьку Сону, розповідала мати, її заповіли рівними частками всім дванадцятьом синам і донькам. Щоб урятувати її від продажу з аукціону, сини й доньки погодилися продати свої частки Сонові, від того продажу кожне отримало боргову розписку на кілька фунтів. А тепер завдяки японцям ферма коштує вже тисячі фунтів. Сон повинен ділитися своїми грішми.

Хлопчик соромиться за грубу прямоту, з якою мати говорить про гроші.

— Ти повинен стати лікарем або адвокатом, — каже вона йому. — Це люди, які заробляють гроші.

А втім, іншого разу заявляє, що всі адвокати — шахраї. Хлопчик не запитує, як батько вкладається в цю картину: адже батько — адвокат, який не заробляє грошей.

Лікарі не цікавляться своїми пацієнтами, розповідає мати. Просто дають пігулки. Лікарі-африканери найгірші, бо на додачу ще нічого й не тямлять.

Мати каже так багато різного в різний час, що син не знає, що вона думає насправді. Він і брат сперечаються з нею, вказують на суперечності. Якщо вона думає, що фермери кращі за адвокатів, чому вона вийшла заміж за адвоката? Якщо думає, що книжна наука — дурниці, чому тоді стала вчителькою? Що довше вони сперечаються з нею, то більше вона всміхається. Її так тішить, що діти розуміють і вміють уживати слова, що вона погоджується з кожним пунктом, майже не захищається, прагне, щоб діти виграли.

Хлопчик не поділяє її втіхи. Він не думає, що ці суперечки кумедні. Він хоче, щоб мати мала якусь певну думку. Її поквапливі судження, народжені минущими настроями, дратують його.

Як на нього, він, мабуть, стане вчителем. Саме таким буде його життя, коли він виросте. Таке життя видається нудним, але що тут є іншого? Довгий час йому хотілося стати машиністом. «Ким ти будеш, як виростеш?» — звичайно запитували тітки і дядьки. «Машиністом!» — вистрелював він, і кожен кивав головою та усміхався. Тепер він розуміє: дорослі сподіваються, що хлопчики казатимуть: «Машиністом», так само як сподіваються від дівчаток, що ті казатимуть «Медсестрою». Тепер він уже не маленький, належить до великого світу, повинен відкласти фантазії про керування великим залізним конем і робити щось реалістичне. Він добре вчиться в школі, більше, як він знає, немає нічого, де б він мав добрі результати, тому він лишиться в школі, піднімаючись вище службовими щаблями. Коли-небудь, він, може, навіть стане інспектором. Хай там як, він не піде працювати в контору, йому нестерпна думка, що доведеться працювати від ранку до ночі й мати лише два тижні відпустки на рік.

Яким учителем стане він? Хлопчик може зобразити себе тільки дуже туманно. Він бачить фігуру в спортивному піджаку і фланелевих штанах (здається, саме так одягаються вчителі), що йде коридором з книжками під пахвою. Така картина з’являється на мить, а потім щезає. Він не бачить обличчя.

Хлопчик сподівається, що, коли настане день, його не пошлють викладати до такого місця, як Вустер. А можливо, Вустер — чистилище, крізь яке треба пройти. Можливо, Вустер — місце, куди людей посилають для перевірки.

Одного разу їм дали в класі завдання написати твір на тему «Що я роблю вранці». Учні мали написати, що вони роблять, перше ніж вирушити до школи. Хлопчик знав, чого від нього сподіваються: як він застеляє ліжко, як миє тарілки після сніданку, як нарізає собі сандвічі для обіду. Хоча насправді нічого цього не робить, — це все виконує мати, — він бреше досить вправно, щоб його не викрили. Але заходить задалеко, описуючи, як чистить свої черевики. Він ніколи в житті не чистив черевиків. У своєму творі хлопчик написав, що щіткою з черевика зчищають бруд, а потім покривають черевик лаком. Міс Остгюйзен поставила великий синій знак оклику на полях навпроти чищення черевиків. Хлопчик пригнічений, молиться, щоб вона не викликала його до дошки прочитати твір. Цього вечора він пильно спостерігає, як мати чистить йому черевики, спостерігає, щоб не помилитися знову.

Хлопчик дозволяє матері чистити йому черевики, так само як дозволяє їй робити для нього все, що вона хоче робити. Єдине, чого він уже не дозволить їй, — заходити до ванни, коли він голий.

Хлопчик знає, що він брехун, знає, що він поганий, але не змінюється. Не змінюється, бо не хоче змінюватися. Його відмінність від решти хлопців, можливо, пов’язана з матір’ю і його неприродною родиною, але пов’язана і з його брехнею. Якби він припинив брехати, то мав би чистити собі черевики, чемно розмовляти й робити все, що роблять звичайні хлопці. В такому разі він перестав би бути собою. Якщо він уже не буде собою, який сенс тоді матиме життя?

Він брехун, а до того ще й черствий: брехун перед світом загалом і черствий у ставленні до матері. їй прикро, бачить хлопчик, що він росте і всякчас віддаляється від неї. Проте загартовує своє серце й не знає пощади. Єдине виправдання полягає в тому, що він не знає жалю й до себе. Він бреше, але не бреше собі.

— Коли ти збираєшся вмирати? — випробовуючи її, запитав він одного разу і здивувався власній сміливості.

— Я не збираюся вмирати, — відповідає мати. Відповідає весело, але в тій веселості відчувається фальш.

— А що як ти захворієш на рак?

— На рак можна захворіти тільки тоді, якщо тебе вдарять у груди. Я не захворію на рак. Я житиму завжди. Я не помру.

Він знає, чому мати каже таке. Вона каже для нього і брата, щоб вони не хвилювалися. Дурниці — казати такі речі, але він удячний їй за це.

Хлопчик не може уявити собі, як мати вмирає. Мати — найміцніше, що є в його житті. Це скеля, на якій він стоїть. Без матері він був би нічим.

Мати ретельно береже свої груди, щоб раптом не вдарити їх. Його найперший спогад, давніший за спогад про собаку, давніший за спогад про клаптик паперу, — це спогад про її білі груди. Хлопчик підозрює, що він, мабуть, ударив їх, як був немовлям, бив по них кулачками, інакше тепер мати б не ховала їх від нього так підкреслено: адже ні в чому іншому вона йому не відмовляє.

Рак — великий страх у її житті. Ну, а самого хлопчика навчили стерегтися болю в боку, трактувати кожну кольку як ознаку апендициту. Чи встигне карета швидкої допомоги завезти його в лікарню до того, як апендикс розірветься? Чи прокинеться він коли-небудь після анестезії? Він не любить думати про те, як його розріже якийсь незнайомий лікар. З іншого боку, було б добре мати потім рубець на шкірі й показувати його. Коли в школі на перерві дають арахіс і родзинки, він старанно здуває тонесенькі червоні арахісові лушпайки, які начебто збираються в апендиксі й загнивають там.

Хлопчик зацікавився колекціонуванням. Він збирає марки. Колекціонує олов’яних солдатиків. Колекціонує картинки — зображення австралійських гравців у крикет, зображення англійських футболістів, зображення автомобілів усього світу. Задля картинок йому доводиться купувати пачки цукерок, зроблених із нуги й цукрової пудри, їхні торці забарвлено червоним. У його кишенях завжди повно зів’ялих, липких цукерок, які він забув з’їсти.

Він цілі години поспіль просиджує над своїм конструктором, доводячи матері, що теж уміє добре працювати руками. Будує вітряк із низкою спарених барабанів, лопаті яких можна крутити так швидко, що по кімнаті віє вітерець.

Хлопчик ходить подвір’ям, підкидає в повітря крикетний м’яч і ловить його, не порушуючи ходи. Яка правильна траєкторія м’яча: він підлітає прямовисно вгору й падає прямовисно вниз, як бачить він, а чи піднімається й падає петлями, як побачив би нерухомий спостерігач? Розмовляючи з матір’ю про такі речі, він бачить у її очах відчай: вона знає, що ці речі важливі для нього, й хоче зрозуміти чому, але не здатна. А хлопчик хоче, щоб вона цікавилася різними явищами задля них самих, а не просто тому, що вони цікаві йому.

Коли треба зробити щось практичне, чого не може зробити ані він, ані мати, наприклад, полагодити кран, що тече, вона запрошує кольорового чоловіка з вулиці, будь-якого чоловіка, будь-якого перехожого. Чому, запитує він у розпачі, чому вона так вірить кольоровим? Бо вони звикли працювати руками, відповідає мати.

Вочевидь безглуздо вірити, ніби людина, і то тільки тому, що не ходила до школи, вміє полагодити кран і підмурувати грубку, але це так відрізняється від того, в що вірять інші люди, видається таким дивацтвом, що хлопчик мимоволі відчуває симпатію. Нехай мати, думає він, краще сподівається див від кольорових, ніж узагалі нічого не сподівається від них.

Він завжди намагається зрозуміти матір. Євреї — експлуататори, каже вона, проте воліє ходити до лікарів-євреїв, бо ті тямлять, що роблять. Кольорові — сіль землі, запевняє мати, а сама зі своїми сестрами завжди плеще язиком про начебто білих, які мають приховане кольорове походження. Хлопчик не може збагнути, як можна дотримуватися водночас такої сили суперечливих поглядів. Але мати принаймні має ці погляди. Її брати теж. Брат Норман вірить у ченця Нострадамуса і його пророцтва про кінець світу; вірить у летючі тарілки, які приземляються вночі й викрадають людей. Хлопчик не годен уявити собі, щоб його батько чи батькова родина говорили про кінець світу. Їхня єдина мета в житті — уникнути суперечності, нікого не образити, бути всякчас люб’язними; в порівнянні з родиною матері вони смиренні й нудні.

Він надто близький до матері, мати надто близька до нього. Ось чому, незважаючи на полювання та всі інші чоловічі справи, до яких він береться під час гостювання на фермі, батькова родина ніколи не пригортала його до свого лона. Бабуся, можливо, була надто сувора, не запрошуючи їх до свого дому під час війни, коли вони жили на частку платні молодшого капрала, надто бідні, щоб купувати масло або чай, але її інстинкт був непомильний. Бабуся не сліпа до таємниці будинку № 12 на Тополиній авеню, таємниці, яка полягає в тому, що старший син — перший у домі, другий син — другий, а чоловік і батько — останній. Або його мати не дуже дбає, щоб приховати від батькової родини це перекручення природного порядку, або ж сам батько потай нарікає на такий стан. Хоч яка тут причина, бабуся не схвалювала і не приховувала свого несхвалення.

Інколи, коли мати сперечалася з батьком і хотіла виграти очко, вона гірко нарікала на холодне ставлення до неї з боку його родини. Але здебільшого — задля сина, бо мати знає, як припала ферма йому до серця, і знає, що нічого не може запропонувати замість неї — вона намагається запобігти їхньої ласки, і то способами, які синові видаються не менш огидними, ніж її жарти про гроші, що не є жартами.

Він хоче, щоб його мати була нормальна. Якби вона була нормальна, він теж міг би стати нормальним.

Так само і в обох її сестер. Кожна має по дитині, по синові, і хухає на нього із задушливою турботою. Двоюрідний брат Джуан у Йоганнесбурзі — найближчий у світі приятель хлопчика: вони листуються й чекають вакацій, щоб провести їх разом на морі. Проте йому не подобається бачити, як Джуан збентежено кориться кожній материній настанові, навіть коли її немає поблизу й вона не може проконтролювати. З усіх чотирьох синів він єдиний, хто не перебуває в цілковитій залежності від матері. Він відхилився, або наполовину відхилився: має власних друзів, яких обрав сам собі, вирушає на своєму велосипеді, не кажучи, куди їде або коли повернеться. Його двоюрідні брати й рідний брат друзів не мають. Він думає про них як про блідих і боязких створінь, що завжди сидять удома під пильним оком лютих матерів. Батько називає цих трьох сестер-матерів «трьома відьмами». «Булькай, пахкай, чахкай, чан», — каже він, цитуючи «Макбета». Утішено і злобно, син погоджується.

Коли матір надто вже засмучує її життя в Реюньйон-парку, вона каже, що було б краще, якби вона вийшла заміж за Боба Бріча. Син не сприймає цих слів серйозно. Водночас не йме віри своїм вухам. Якби вона вийшла заміж за Боба Бріча, де був би він? Ким би він був? Чи був би він дитиною Боба Бріча? Чи була б дитина Боба Бріча ним?

Про справжнього Боба Бріча існує тільки один матеріальний доказ. Хлопчик натрапив на нього випадково в одному з материних альбомів. То було розмите фото двох молодиків у довгих білих штанах і темних курточках, вони стояли на пляжі, обнявши один одного за плечі, і примружили повіки на сонці. Одного з них він знає: Джуанів тато. «Хто цей другий чоловік?» — недбало запитує він матір. Боб Бріч, відповідає вона. «Де він тепер?» Уже помер, каже мати.

Хлопчик пильно придивляється до обличчя мертвого Боба Бріча. Там немає жодної його риси.

Далі він не розпитує. Але, слухаючи сестер, складаючи докупи уривки розмов, хлопчик дізнається, що Боб Бріч приїхав до Південної Африки через кепське здоров’я; через рік або два він повернувся до Англії, де й помер. Він помер від сухот, але натякають, що тій смерті могло посприяти й розбите серце, яке розбилося через чорняву й темнооку втомлену молоду шкільну вчительку, яку він зустрів у Плеттенберґ-Беї і яка не вийшла за нього заміж.

Він любить гортати материні альбоми. Хоч яка невиразна фотографія, він завжди може вирізнити матір серед групи: жінку, в чиєму сором’язливому, сторожкому погляді він упізнає свій жіночий варіант. В альбомах він простежує її життя протягом 1920—1930-х років: спершу командні фото (хокей, теніс), потім фотографії, зняті під час її подорожі по Європі: Шотландія, Норвегія, Швейцарія, Німеччина; Единбург, фіорди, Альпи, Бінґен на Рейні. Серед її сувенірів є олівець із Бінґена з малесеньким вічком збоку, в якому можна побачити замок, причеплений на скелі.

Інколи вони гортають альбоми разом, син і мати. Вона зітхає і каже, що хотіла б знову побачити Шотландію, верес і проліски. Він думає: «Мати мала життя до того, як я народився, і те життя ще досі живе в ній». Певною мірою він радий за неї, бо тепер вона вже не має власного життя.

Материн світ цілком відрізняється від світу з батькового фотоальбому, де південноафриканці в захисних мундирах позують на тлі єгипетських пірамід або руїн італійських міст. Але в батьковому альбомі він розглядає не так фотографії, як розкладені між ними дивовижні листівки — листівки, скинуті з німецьких аеропланів на позиції союзних військ. В одній солдатам радять, як підняти собі температуру (їсти мило), на другій зображено пишну жінку, що вмостилася на коліна гладкого єврея з гачкуватим носом і п’є шампанське. «Ви знаєте, де сьогодні ваша дружина?» — запитує листівка. Є ще синій порцеляновий орел, якого батько знайшов у руїнах одного будинку в Неаполі й привіз додому в речовому мішку: імперський орел, що стоїть тепер на столі у вітальні.

Хлопчик незмірно пишається, що батько воював. Він здивований — і втішений, — з’ясувавши, як мало батьків його друзів були на війні. Чому батько дослужився лише до молодшого капрала, він не знає, проте, розповідаючи друзям про батькові пригоди, спокійно проминає слово «молодший». Але цінує фотографію, зняту в одній студії в Каїрі: вродливий батько, заплющивши одне око, дивиться вздовж рушничної цівки, його волосся охайно зачесане, берет відповідно до статутних вимог запхано під погон. Якби синові дали волю, він поставив би це фото на камінну полицю.

Батько і мати мають різні думки про німців. Батько любить італійців (їхнє серце не лежало до війни, каже він, вони прагнули лише капітулювати й податися додому), проте ненавидить німців. Він розповідає про німця, застреленого, коли той сидів в убиральні. Інколи в цій оповідці він убиває німця, інколи хтось із його друзів, але в жодному з варіантів він не виявляє ніякого жалю, а тільки тішиться збентеженістю німця, коли той намагався водночас і підняти руки, і натягти штани.

Мати знає, що вихваляти німців надто відкрито — не дуже добра ідея, але часом, коли хлопчик і батько гуртом нападають на неї, відкидає свою стриманість. «Німці — найкращий народ у світі, — каже вона. — Тільки той страхітливий Гітлер завдав їм таких незмірних страждань».

Її брат Норман не згоден. «Гітлер дав німцям змогу пишатися собою», — каже він.

Мати і Норман разом подорожували по Європі в 1930-х роках, і то не тільки по Норвегії та шотландських верховинах, а й по Німеччині, гітлерівській Німеччині. Їхня родина — Брехери і Дюб’єлі, — походить із Німеччини або принаймні з Померанії, що тепер уже Польща. Чи добре походити з Померанії? Хлопчик не певен.

— Німці не хотіли воювати з південноафриканцями, — каже Норман. — Вони люблять південноафриканців. Якби не Сметс, ми б ніколи не пішли воювати проти Німеччини. Сметс був шахрай. Він продав нас британцям.

Батько і Норман не люблять один одного. Коли батько хоче допекти матері під час їхніх пізніх вечірніх сварок на кухні, він дорікає їй її братом, що не пішов воювати, а марширував натомість з пронімецькою організацією «Ossewabrandwag». «Це брехня! — сердито наполягає мати. — Норман не був у «Ossewabrandwag». Запитай його, він сам тобі скаже».

Коли хлопчик запитує матір, що таке «Ossewabrandwag», вона запевняє, що це просто дурниці, люди, які ходять по вулицях зі смолоскипами.

Пальці правої руки Нормана жовті від нікотину. Він живе в готельній кімнаті в Преторії, і то вже багато років. Він заробляє гроші, продаючи свою брошуру про джиу-джитсу, яку рекламує на спеціальних сторінках газети «Pretoria News». «Вивчайте японське мистецтво самозахисту, — сказано в рекламі. — Шість неважких уроків». Люди надсилають йому поштові замовлення вартістю десять шилінгів, а він висилає їм брошуру: один складений учетверо аркуш з ескізами різних захватів. Коли джиу-джитсу не дає йому досить грошей, він продає ділянки землі за дорученням одного агентства з нерухомості. Норман лежить у ліжку щодня до полудня, п’є чай, курить і читає оповідання в журналах «Argosy» і «Lilliput». Пополудні він грає в теніс. 1938 року, дванадцять років тому, він був чемпіоном Західної провінції серед одинаків. Він досі сподівається грати на Вімблдоні в парі, якщо зможе знайти партнера.

Наприкінці свого візиту, перед від’їздом до Преторії, Норман відводить хлопчика вбік і кладе в кишеню його сорочки коричневу десятишилінгову купюру. «На морозиво», — бурмоче він: ті самі слова щороку. Він любить Нормана не тільки за подарунок (десять шилінгів — чималі гроші), а й за те, що той пам’ятає, ніколи не забуває згадати про нього.

Батько віддає перевагу другому братові — Лансу, шкільному вчителеві з Кінґвільямстауна, що теж воював за Британію. Є ще й третій, найстарший брат, той, що втратив ферму, але про нього ніхто не згадує, крім матері. «Бідолашний Роланд», — бурмоче мати, похитуючи головою. Роланд одружився з жінкою, яка назвала себе Розою Ракоцькою, донькою вигнаного польського графа, проте її справжнє ім’я, за словами Нормана, — Софі Преторіус. Норман і Ланс ненавидять Роланда — і через ферму, і через те, що він під п’ятою в Софі. Роланд і Софі тримають у Кейптауні пансіон. Одного разу хлопчик їздив туди разом із матір’ю. Софі виявилася опасистою білявою жінкою, що ходила в шовковому халаті о четвертій годині пополудні й курила сигарети в мундштуку. Роланд — спокійний чоловік із сумовитим обличчям і ґулястим червоним носом від опромінення радієм, яке вилікувало його від раку.

Хлопчик любить, коли батько, мати і Норман починають політичні суперечки. Він насолоджується запалом і пристрастю, нещадними словами, які злітають з їхніх вуст. Він здивований, що погоджується з батьком, чоловіком, якому найменше зичить перемоги: англійці добрі, а німці погані, Сметс був добрий, а націоналісти з Національної партії — погані.

Батько любить Об’єднану партію, він любить крикет і регбі, проте хлопчик не любить батька. Він не розуміє цієї суперечності, але й не хоче розуміти її. Навіть ще до того, як він побачив батька, тобто до його повернення з війни, хлопчик вирішив, що не збирається любити його. Отже, в певному розумінні ця нелюбов абстрактна: він не хоче мати батька або принаймні не хоче батька, що живе з ним в одному домі.

Найдужче він ненавидить у батька його особисті звички. Він ненавидить їх так, що на саму думку про них з огидою здригається: ненавидить гучне висякування вранці у ванні, душний запах мила «Lifebuoy», який він лишає після себе, а також обідок піни і зголеної щетини в раковині. А найбільше він ненавидить батьків запах. З іншого боку, він усупереч самому собі любить охайний батьків одяг, темно-бордову краватку, яку той вдягає замість метелика в суботу вранці, його струнку постать, швидку ходу, змащене брильянтином волосся. Хлопчик і собі змащує брильянтином волосся, формує чубчик.

Він не любить походи до перукаря, не любить так, що навіть намагається, і то з прикрими результатами, самому підрізати собі волосся. Вустерські перукарі, здається, спільно вирішили, що хлопці повинні мати коротке волосся. Процес стрижки починається якомога брутальніше, електрична машинка зрізує йому волосся на потилиці й на скронях, а потім нещадно клацають ножиці, аж поки лишається схожа на щітку щетина і, можливо, невеличке пасмо замість чуба. Ще до кінця стрижки хлопчик мало не корчиться від ганьби, платить свій шилінг і біжить додому, боячись іти до школи наступного дня, боячись ритуальних кпин, якими вітають кожного щойно постриженого хлопця. Є стрижки такі, як слід, а є стрижки, від яких страждаєш у Вустері й які наснажені мстивістю перукарів; він не знає, куди піти, що треба робити чи казати, скільки платити, щоб мати таку стрижку, як слід.

6

Хоча хлопчик щосуботи пополудні ходить у кіно, фільми вже не мають такої влади над ним, як у Кейптауні, де йому снилися кошмари, що його розчавлюють ліфти або ж він падає зі скель, як і герої серіалів. Він не розуміє, чому Еррола Флінна^[4], що видається однаковим, байдуже, грає він Робін Гуда чи Алі-Бабу, вважають за видатного актора. Він утомився від погоні верхи на конях, що завжди однакова. Телепрограма «Три блазні» починає видаватися йому дурнуватою. Важко вірити в Тарзана, якщо чоловік, що грає його роль, усякчас міняється. Єдиний фільм, що справляє на нього враження, — фільм, у якому Інґрід Берґман заходить у залізничний вагон, заражений віспою, і вмирає. Інґрід Берґман — улюблена актриса його матері. Чи справді життя саме таке: чи може й мати померти будь-коли, просто не прочитавши напису у вікні?

Є ще радіо. Він уже переріс «Дитячий куточок», але зберігає вірність серіалам: «Суперменові» щодня о п’ятій годині («Вставай! Підводься і рушай!»), «Чарівникові Мандрейку» о пів на шосту. Його улюблене оповідання — «Біла гуска» Пола Ґалліко^[5], що її радіостанція транслює знову і знову на прохання слухачів. Це розповідь про дику гуску, що вела корабля назад від пляжів Дюнкерка до Дувра. Він слухає її зі сльозами в очах. Він хоче бути колись таким вірним, як була вірною біла гуска.

По радіо передають «Острів скарбів» у формі радіовистави, по одному півгодинному епізоду на тиждень. Він має цю книжку, але прочитав її в надто юному віці, не розуміючи, що означає бути сліпим і що таке чорна мітка, нездатний з’ясувати, добрий чи поганий Довгий Джон Сілвер. А тепер, після кожного епізоду по радіо, йому сняться кошмари, зосереджені на Довгому Джоні: про милицю, якою він убиває людей, про його зрадливу сентиментальну турботу про Джима Гокінса. Він хоче, щоб есквайр Трелоні вбив Довгого Джона, а не відпускав його; він певен, що Джон коли-небудь повернеться зі своїми бунтівниками-горлорізами і помститься, так само як повертається в його сни.

Книжка «Швейцарська родина Робінзонів»^[6] набагато спокійніша. Він має чудове видання цього роману з кольоровими ілюстраціями. Надто йому подобається зображення корабля на спусковому полоззі під деревами, корабля, який родина збудувала інструментами, врятованими після кораблетрощі, щоб повернутися на батьківщину з усіма своїми тваринами, мов у Ноєвому ковчегу. Це насолода, немов занурення в теплу ванну, — лишити «Острів скарбів» і вступити у світ «Швейцарських Робінзонів». У «Швейцарських Робінзонах» немає лихих братів, немає вбивчих піратів; у родині кожен із насолодою працює під проводом мудрого, сильного батька (на малюнках його зображують із могутніми опуклими грудьми і довгою каштановою бородою), він від самого початку знає, що слід зробити для їхнього порятунку. Хлопчика дивує тільки одне: навіщо їм узагалі покидати той острів, якщо вони живуть на ньому так затишно і щасливо?

Він має ще й третю книжку — «Скотт в Антарктиці». Капітан Скотт — один з його безперечних героїв, саме тому йому й дали цю книжку. В ній є фотографії, зокрема та, де Скотт сидить і пише в наметі, в якому він згодом замерз до смерті. Хлопчик часто розглядає ті фото, а от прочитав не дуже багато: книжка нудна, це не роман. Йому подобається лише фрагмент про Тайтеса Оутса, обмороженого: знаючи, що затримує своїх товаришів, він пішов у ніч, у сніги, у кригу, і тихо, не завдавши нікому клопоту, загинув. Хлопчик сподівається, що й він колись може стати таким, як Тайтес Оутс.

Раз на рік до Вустера приїздить цирк Бозвела. Всі його однокласники ходять на виставу, цілий тиждень балакають тільки про цирк і ніщо інше. Його ходять дивитися навіть кольорові діти, але досить своєрідно: годинами тиняються навколо намету, слухають оркестр, зазирають у дірки полотна.

До цирку планують піти в суботу пополудні, коли батько грає в крикет. Мати перетворює похід у цирк на прогулянку для них трьох. Але біля білетної будки вражено чує про високі суботні пообідні ціни: 2,6 шилінга для дітей, п’ять для дорослих. Мати не має з собою досить грошей, тож купує квитки для нього й для брата. «Йдіть, я зачекаю тут», — каже вона. Хлопчик не хоче, але мати наполягає.

Усередині він почувається нещасним, його ніщо не тішить, і він підозрює, що й у брата такі самі почуття. Коли діти виходять після вистави, мати й досі там. Багато днів поспіль він не може відігнати думку: мати терпляче чекає під пекучим грудневим сонцем, а він сидить у цирковому наметі, де його розважають, мов короля. Її сліпуча, нездоланна, самовіддана любов до нього і брата, а надто до нього, непокоїть його. Хлопчик хоче, щоб вона не любила його так сильно. Вона любить його абсолютно, отже, й він повинен любити її абсолютно: ось яку логіку вона накидає йому. Він ніколи не буде здатний відплатити за всю ту любов, яку мати виливає на нього. Думка, що він усе життя згинатиметься під тягарем невідплаченої любові, так приголомшує й розлючує його, що він не хоче цілувати її, не дає їй торкатися себе. Коли вона ображено мовчки відвертається, він навмисне робить серце черствим до неї, відмовляється піддаватись.

Часом, коли мати відчуває гіркоту, вона виголошує довгі монологи, промовляючи сама до себе, і протиставляє своє життя в голому житловому районі життю, яким вона насолоджувалася до шлюбу й яке зображує, як неперервну низку вечірок і пікніків, візитів на ферми в суботу та неділю, теніс, гольф і прогулянки з її собаками. Вона говорить низьким, шепітним голосом, у якому вирізняються тільки шиплячі; він у своїй кімнаті, а брат у своїй наставляють вуха, щоб почути, і вона безперечно знає, що вони чутимуть. Це ще одна причина, чому його батько називає її відьмою: вона розмовляє сама з собою, насилає чари.

Ідилію життя у містечку Вікторія-Вест підтверджують фотографії з альбомів: мати разом з іншими жінками в довгих білих сукнях стоять із тенісними ракетками, здається, посеред велду, мати обіймає за шию собаку — німецьку вівчарку.

— Це був твій собака? — запитує хлопчик.

— Це Кім. Він був найкращий і найвірніший пес, якого я мала коли-небудь.

— Що з ним сталося?

— Він з’їв отруєне м’ясо, яке фермери поклали для шакалів. Він умер у мене на руках.

У її очах сльози.

Коли в альбомі з’явився й батько, там уже немає собак. Натомість він бачить їх обох на пікніку з тодішніми друзями, або батька з чепурними вусиками і самовпевненим виразом обличчя, він позує на тлі капота старомодного чорного автомобіля. Потім починаються фотографії з ним, їх десятки, починаючи із зображення пухкого немовляти з невиразним обличчям, якого піднесла до об’єктива чорнява жінка з пильним поглядом.

На всіх тих світлинах, навіть на фото з немовлям, мати вражає його своїм майже дівчачим виглядом. Її вік — таємниця, яка безкінечно інтригує його. Вона не скаже йому, батько вдає, ніби не знає, і навіть її брати й сестри, здається, дали обітницю мовчати. Коли матері немає вдома, він порпається в паперах у нижній шухляді її туалетного столика, шукає свідоцтва про народження, але марно. З однієї фрази, яку мати необережно бовкнула, він знає, що вона старша за батька, народженого 1912 року, але наскільки старша? Він вирішує, що вона народилася 1910-го. Це означає, що їй було тридцять років, коли народився він, а тепер їй сорок. «Тобі сорок років!» — каже він їй тріумфально одного дня, пильно виглядаючи ознак, що він має слушність. «Мені двадцять вісім років», — загадково всміхається вона.

Вони мають день народження в один день. Він народився на материн день народження. Це означає, як вона казала йому й розповідає кожному, що він — Господній дар.

Хлопчик називає її не мамою чи матусею, а Дінні. Так само й батько, і брат. Звідки походить це ім’я? Здається, ніхто не знає, але брати та сестри матері звуть її Вірою, отже, в дитинстві її так не називали. Він має бути обережним, щоб не казати їй «Дінні» перед чужими, так само як слід стерегтися й не називати тітку і дядька просто «Норманом» та «Елен» замість «дядька Нормана» і «тітки Елен». Але казати «тітка» і «дядько», мов добра, слухняна, звичайна дитина, — ніщо в порівнянні з багатослів’ям мови африкаанс. Африканери бояться казати «ти» будь-кому старшому за себе. Хлопчик глузує з мови свого батька: «Mammie moet ’n kombers oor Mammie se knieë trek anders word Mammie koud» — «Мама має покласти ковдру на мамині коліна, інакше мама застудиться». Він утішений, що він не африканер і врятований від потреби розмовляти отак, наче побитий раб.

Мати вирішує, що вона хоче собаку. Німецькі вівчарки найкращі — найрозумніші, найвірніші, — але вони не можуть знайти німецьку вівчарку на продаж. Тож зупиняють свій вибір на цуцикові, що наполовину доберман, наполовину щось інше. Хлопчик наполягає, що саме він повинен назвати його. Він хотів би назвати його Борзой, бо хоче, щоб то був російський пес, та оскільки насправді то не хорт, називає цуцика Козаком (Cossack). Ніхто не розуміє. Люди думають, що його ім’я Kos-sak, тобто сумка для харчів, і це видається їм смішним.

Козак виявився нетямущим і недисциплінованим, тинявся по околицях, витоптував городи, ганявся за курми. Одного разу пішов за хлопчиком аж до школи. Хоч би що робив хлопчик, пес не відставав: коли він кричав і кидав камінці, пес опускав вуха, підбирав хвоста й тікав, але, тільки-но він знову сідав на велосипед, щоразу пускався за ним услід. Кінець кінцем хлопчик привів пса додому за нашийник, ведучи велосипед другою рукою. Він прийшов додому розлючений і відмовився знову піти до школи, бо вже спізнився.

Козак ще не зовсім виріс, коли наївся товченого скла, яке хтось підкинув йому. Мати ставила йому клізми, намагаючись вивести скло, але без успіху. На третій день, коли пес просто тихо лежав, сапав і навіть не лизав їй руку, вона послала хлопчика в аптеку купити нові ліки, які хтось порадив. Він мчав туди і назад, але повернувся запізно. Обличчя матері було застиглим і далеким, вона навіть не взяла пляшечки з його рук.

Хлопчик допоміг поховати загорненого в ковдру Козака у глині в кінці саду. На могилі він поставив хреста з написом «Козак». Він не хотів, щоб вони мали ще одного собаку, не хотів, якщо саме так їм судилося вмирати.

Батько грає в крикет за Вустер. Це, певне, ще одна пір’їна на капелюсі сина, ще одна причина його гордощів. Адже батько адвокат, що майже не менш добре, ніж лікар; воював солдатом на війні; колись грав у регбі в Кейптаунській лізі; грає в крикет. Але в кожному випадку існує якесь прикре обмеження. Він адвокат, та вже не має практики. Воював, та був лише молодшим капралом. Грав у регбі, але тільки за другий склад команди «Gardens», чи, може, навіть за третій склад, а ця команда — посміховисько й завжди опинялася внизу турнірної таблиці ліги «Великий виклик». А тепер він грає в крикет, але за другу команду Вустера, матчі якої ніхто не завдає собі клопоту дивитися.

Батько лише подає м’ячі, а не відбиває їх. У нього щось негаразд, коли він відводить назад руки, і саме це не дає йому вдарити як слід; крім того, він відвертає очі, коли летить швидкий м’яч. Його уявлення про удар, здається, обмежується висуванням била вперед, а якщо м’яч зісковзує з била, він спокійно трюхикає до других ворітець.

Причина, чому батько не вміє бити, звичайно, полягає в тому, що він виріс у пустелі Кару, де немає належного крикету і де годі було навчитися. Подача м’ячів — інша річ, це дар: подавачами народжуються, а не стають.

Батько подає повільні кручені м’ячі. Інколи всі шість його подач відбивають, а інколи гравець із билом, дивлячись, як м’яч повільно летить до нього, втрачає самовладання, несамовито замахується і пропускає м’яч. Здається, в цьому й полягає батьків метод: у терпінні, хитрощах.

Тренер вустерської команди — Джонні Вордл, що під час північного літа грає в крикет заАнглію. Вустеру дуже пощастило, що Вордл обрав приїхати саме сюди. За посередника, кажуть, правив Вольф Геллер, Вольф Геллер і його гроші.

Хлопчик стоїть із батьком за тренувальною сіткою, спостерігаючи, як Джонні Вордл подає м’ячі відбивачам першої команди. Вордл, невиразний дрібний чоловік із ріденьким рудуватим волоссям, начебто має бути повільним подавачем, та коли він біжить і пускає м’яч, хлопчик здивований швидкістю його пересувань. Відбивач на лінії досить легко відбиває м’яч, м’яко посилаючи його в сітку. М’яч подає хтось інший, потім знову настає черга Вордла. Гравець із билом знову м’яко відбиває м’яч. Він не виграє, але не виграє й подавач м’ячів.

Під вечір хлопчик повертається додому розчарованим. Він сподівався більшої прірви між англійським подавачем і вустерськими відбивачами. Сподівався стати свідком більш загадкового ремесла, побачити, як м’яч виробляє дивні речі в повітрі й за межами центрального майданчика, летить, пірнає й закручується, як і повинно відбуватися при чудовій повільній подачі відповідно до книжок про крикет, які він читає. Хлопчик не сподівався побачити балакучого невеличкого чоловіка, чиєю єдиною відзнакою є подача закручених м’ячів із такою швидкістю, на яку здатний і він сам, коли подає найпроворніше.

У крикеті хлопчик хоче знайти щось більше, ніж пропонує Джонні Вордл. Крикет має бути чимсь на кшталт Горація й етрусків або Гектора і Ахілла. Якби Гектор і Ахілл були просто двома чоловіками, які січуть один одного мечами, розповідь про них не мала б сенсу. Але це не просто два чоловіки, а могутні герої, їхні імена повиті легендою. Він радіє, коли наприкінці сезону Вордла вигнали з англійської команди.

Ворлд подає, звичайно, шкіряний м’яч. Хлопчик незнайомий зі шкіряним м’ячем: він і його друзі грають, як вони кажуть, корковим м’ячем, зробленим із якогось твердого сірого матеріалу, стійкого до каміння, що розриває на клапті шви шкіряного м’яча. Стоячи за сіткою і спостерігаючи Вордла, він уперше чує свист шкіряного м’яча, що наближається в повітрі до гравця з билом.

Хлопчикові трапилася перша нагода грати на справжньому крикетному полі. Матч відбувався в середу пополудні між двома командами з початкової школи. Справжній крикет означає справжні ворітця, справжній майданчик для подачі, немає потреби сперечатися за свою чергу відбивати.

Надходить його черга. Зі щитком на лівій нозі, з батьковим билом, заважким для нього, він виходить на середину. Він здивований, яке велике поле. Це широкий і самотній простір: глядачі перебувають так далеко, що з не меншим успіхом могли б не існувати.

Він займає свою позицію на смужці утрамбованого ґрунту із зеленою кокосовою циновкою зверху і чекає, поки прилетить м’яч. Це крикет. Його називають грою, але він видається йому реальнішим за дім, реальнішим навіть за школу. В цій грі немає прикидань, немає пощади, немає другого шансу. Оті інші хлопці, чиїх імен він не знає, — всі проти нього. Вони всі одностайні й прагнуть урвати його насолоду. І не відчують ані дрібки докорів сумління, коли він вийде з гри. Посередині цієї просторої арени він на випробуванні, один проти одинадцятьох, ніхто не захищає його.

Гравці стають на свої позиції. Він повинен зосередитись, але є дратливі думки, яких він не годен позбутися: про парадокс Зенона. Перше ніж стріла досягне мішені, вона повинна пролетіти половину шляху; перше ніж вона пролетить половину шляху, вона повинна пролетіти чверть шляху; перше ніж вона пролетить чверть шляху… Хлопчик відчайдушно намагається не думати про парадокс, але самі ці намагання ще більше нервують його.

Біжить подавач, надто виразно він чує глухі удари двох останніх кроків. Потім настає мить, коли єдиним звуком, що порушує тишу, є тільки моторошний шурхіт м’яча, поки він крутиться й підлітає до нього. Невже саме це він обирає, надумавши грати в крикет: знову, знову і знову, аж поки його спіткає невдача, зазнавати випробувань м’ячем, що підлітає до нього знеособлено, байдуже, нещадно, шукаючи діри в його захисті, і то швидше, ніж він сподівається, надто швидко, щоб навести лад у голові, заспокоїти думки, вирішити як слід, що робити. Посеред цих думок, посеред цієї мішанини підлітає м’яч.

Хлопчик набирає два очки, б’ючи спершу в стані внутрішнього безладдя, а потім у гнітючому настрої. Після гри він менше, ніж будь-коли раніше, розуміє прозаїчну манеру гри, характерну для Джонні Ворлда, що ненастанно розмовляє і жартує. Невже всі відомі англійські гравці такі самі: Лен Хаттон, Алес Бедсер, Деніс Комптон, Сіріл Вошбрук? Він не може повірити. Як на нього, у справжній крикет можна грати тільки в тиші, тиші і страху, коли в грудях гупає серце й пересохло в роті.

Крикет — це не гра. Це правда життя. Це, як кажуть книжки, випробування характеру, отже, випробування, пройти яке, на його думку, він не здатний, але й не знає, як ухилитись від нього. Коло ворітець таємницю, яку він здатний приховати в інших сферах життя, нещадно випробовують і розкривають. «Ану, гляньмо, з чого ти зроблений», — каже м’яч, що зі свистом мчить до нього крізь повітря. Сліпо, збентежено хлопчик штовхає било вперед, надто рано або надто пізно. М’яч знаходить собі шлях повз било, повз щитки на ногах. Він не відбив його, він не пройшов випробування, його викрили, не лишається нічого, як приховати сльози, прикрити обличчя, плентатися до співчутливих, продиктованих чемністю оплесків інших хлопців.

7

На його велосипеді є емблема британської стрілецької зброї — дві схрещені рушниці й напис «Smiths — BSA». Хлопчик купив велосипед за п’ять фунтів, уже не новий, за гроші, подаровані на його восьмий день народження. Велосипед — найсолідніша річ у його житті. Якщо інші хлопці вихвалялися, що мають велосипеди «Raleigh», він відповідав, що має «Smiths». «Smiths»? Ніколи не чули про «Smiths», казали вони.

Немає нічого, що можна було б порівняти з піднесенням, яке відчуваєш, їдучи на велосипеді, коли нахилився над кермом і мчиш, долаючи повороти. На своєму «Smiths» він щоранку їде до школи, півмилі від Реюньйон-парку до залізничного переїзду, потім милю по тихій дорозі вздовж залізниці. Літні ранки найкращі. У кюветах дзюрчить вода, вряди-годи дмухне тепле повітря, попереджаючи про вітер, що дутиме вдень, женучи перед собою клуби тоненького червоного глиняного пилу.

Узимку до школи доводиться вирушати ще в пітьмі. З ліхтарем, що відкидає попереду освітлене коло, він їде крізь туман, розбиває грудьми його оксамитову м’якість, удихає її та видихає, не чує нічого, крім тихенького шурхоту шин. Іноді вранці металеве кермо таке холодне, що голі руки аж прилипають до нього.

Хлопчик намагається приїхати до школи рано. Він любить, щоб клас належав йому, блукає навколо пустих місць, піднімається потай на вчительську кафедру. Але він ніколи не приходить першим до школи: є двоє братів із Де-Дорнса, чий батько працює на залізниці, вони приїздять потягом о шостій годині ранку. Вони бідні, такі бідні, що ніколи не мали ані светрів, ані курточок, ані взуття. Є й інші не менш бідні хлопці, надто у класах, де викладають мовою африкаанс. Навіть у холодні зимові ранки вони приходять до школи в бавовняних сорочках і саржевих шортах, з яких так виросли, що насилу ворушать тонкими стегнами. На їхніх засмаглих ногах проступають білі, мов крейда, обморожені плями, вони хухають на руки й тупають ногами, з носів у них завжди течуть шмарклі.

Одного разу трапився спалах лишаю, і братам із Де-Дорнса поголили голови, на їхніх голомозих черепах він виразно бачив лишайні плями, і мати застерегла, щоб він не спілкувався з ними.

Хлопчик віддає перевагу тісним шортам, а не бахматим. Одяг, який купує йому мати, завжди бахматий. Він полюбляє милуватися стрункими, гладенькими смаглявими ногами, що їх обтягують шорти. Найбільше йому подобаються медово-брунатні ноги хлопців із білявим волоссям. На свій подив, найгарніших хлопців він бачить у класах африканерів, а водночас і найбридкіших: із волохатими ногами і борлаками на шиї, з прищавим обличчям. Діти-африканери, вважає він, майже такі самі, як і кольорові діти, незіпсуті й бездумні, неосвічені, а потім раптом, у певному віці, стають лихими, і їхня краса вмирає.

Краса і бажання: він стривожений почуттями, які породжують у ньому ноги тих хлопців, білі, бездоганні й невиразні. Що іншого можна робити з ногами, крім просто пожирати їх очима? Чого він бажає?

Голі скульптури в «Дитячій енциклопедії» справляють на нього той самий вплив: Дафна, за якою женеться Аполлон; Персефона, яку викрадає Аїд. Тут ідеться про форму, про досконалість форми. Коли він бачить, як та досконалість виявляється в білому мармурі, щось збуджується в ньому, розкривається прірва, він на грані падіння.

З усіх таємниць, які вирізняють його, ця, зрештою, може бути найтяжчою. Серед усіх хлопців він єдиний, у кому нуртує темний еротичний потік; серед усієї тієї невинності та нормальності він єдиний, кого опановує бажання.

Проте мова хлопців-африканерів неймовірно брудна, їхня сфера безсоромності набагато перевершує його, вона пов’язана з fok, piel і poes^[7] — словами, перед односкладовою важкістю яких він нажахано відступає. Як їх пишуть? Якщо він не вміє написати їх, він не зможе приборкати їх у своїй душі. Слово fok пишуть через літеру v, яка надала б йому більшої пристойності, чи через f, яка зробить його справді диким, первісним словом, що не має предків? Словник не каже нічого, тих слів там немає, жодного.

Потім є слова gat, poep-hol^[8] та подібні до них, їх вигукують під час взаємних образ, але він не розуміє їхньої сили. Навіщо поєднувати задню частину тіла з передньою? Що слова з gat, такі важкі, гортанні й чорні, мають спільного зі словом sex, його м’яким s, що немов запрошує, і загадковим кінцевим х? Він з огидою відвертає душу від слів, пов’язаних із задом, але й далі намагається розгадати значення effies^[9] і FLs, речей, ніколи не бачених, але якось пов’язаних зі стосунками хлопців і дівчат у середній школі.

Але хлопчик не невіглас. Він знає, як народжуються діти. Вони виходять із материного заду, охайного, чистого і білого. Мати сказала йому про це кілька років тому, коли він був маленьким. Він вірить їй беззастережно, пишається, що вона розповіла йому правду про дітей так рано, коли від решти однолітків і далі відмахувалися брехнею. Це ознака її освіченості, освіченості їхньої родини. Його двоюрідний брат Джуан, що на рік молодший від нього, теж знає правду. Натомість батько бентежиться й бурчить, коли починається розмова про дітей і звідки вони з’являються, але це знову-таки лише доводить невігластво батькової родини.

Його друзі дотримуються свого варіанта: діти виходять з іншого отвору.

Абстрактно він знає про інший отвір, куди входить пеніс і звідки виходить сеча. Але ж у такому разі немає ніякого сенсу говорити, ніби діти виходять із цього отвору. Адже дитина, зрештою, формується в шлунку. Тож є цілковитий сенс у тому, щоб дитина виходила із заду.

Отже, хлопчик наполягає на заду, натомість його друзі доводять, що йдеться про інший отвір — poes. Він спокійно переконаний, що має слушність. Адже це елемент довіри між матір’ю і ним.

8

Він і мати перетнули смужку громадської території поблизу залізничної станції. Він із матір’ю, але окремо від неї, не тримає її за руку. Хлопчик, як і завжди, вбраний у сіре: сірий светр, сірі шорти, сірі шкарпетки. На його голові — темно-синя шапочка з емблемою Вустерської початкової хлопчачої школи: гірський пік серед зірок і девіз: «Per aspera ad astra»^[10].

Він — просто хлопчик, що йде поряд із матір’ю, зовні він, напевне, видається цілком нормальним. Але йому здається, ніби він увивається навколо неї, наче жук, метушливо кружляє, опустивши носа в землю й махаючи руками і ногами. Насправді він не бачить у собі нічого, що було б спокійним. Надто його розум усякчас метушиться то туди, то сюди, нетерпляче утверджуючи свою волю.

Це місце, де раз на рік цирк розташовує своє шапіто і ставить клітки, де дрімають леви на соломі, просякнутій гострим запахом. А сьогодні це просто латка червоної глини, утрамбованої, мов камінь, де вже не виросте трава.

Цього сонячного й жаркого суботнього ранку там є й інші люди, інші перехожі. Один з них — хлопець його віку, що біжить через майдан під кутом до них. Тільки-но побачивши його, він розуміє, що цей хлопець матиме для нього велике значення, велике понад усяку міру, і то не через те, хто він (можливо, він ніколи не побачить його знову), а через думки, що рояться в його голові й вириваються з неї, наче бджолиний рій.

У тому хлопцеві немає нічого незвичайного. Він кольоровий, але кольорові є всюди. Він у таких коротких штанцях, що вони тісно облягають його виточені сіднички й лишають майже голими стрункі глинисто-коричневі стегна. Він без черевиків, його підошви, напевне, такі тверді, що, навіть наступивши на колючку duwweltjie, він тільки уповільнить ходу, сягне рукою вниз і витягне її.

Є сотні таких хлопців, як він, і тисячі, тисячі дівчат у коротких сукенках, які не приховують їхніх струнких ніг. Він хоче й собі мати такі гарні ноги, як у них. Із такими ногами він плив би по землі, як цей хлопець, ледве торкаючись її.

Хлопець проходить кроків за десять від них. Він думає про щось своє й навіть не глянув на них. Його тіло досконале й незіпсуте, немов тільки вчора вийшло зі своєї черепашки. Чому такі діти, як він, хлопці та дівчата, яких ніхто не примушує ходити до школи й які мають свободу тинятися десь далеко від пильних батьківських і материнських очей, хлопці та дівчата, чиї тіла належать їм і вони можуть робити з ними що завгодно, — чому вони не сходяться разом на бенкет сексуальної насолоди? Невже відповідь полягає в тому, що вони надто невинні, щоб знати, які насолоди доступні їм, і лише темні та винні душі знають про такі таємниці?

Саме так завжди відбувається з’ясування. Спершу воно може поткнутися то туди, то сюди, але зрештою неминуче повертається, зосереджується і вказує пальцем на себе. Завжди сам хлопчик запускає процес мислення, і завжди те мислення вислизає з-під його контролю й обертається, щоб звинуватити його. Краса — це невинність, невинність — це невігластво, невігластво — це невідання насолоди, насолода — провина; він винен. Цей хлопець зі свіжим, незайманим тілом невинний, натомість він, керований своїми темними бажаннями, винний. Фактично отаким довгим шляхом він наблизився до слова перверсія з його темним, складним збудженням, яке починається із загадкового п, що може означати що завгодно, а потім через нещадне р швидко переходить до мстивого в. Не одне звинувачення, а два. Обидва значення перетинаються, і він перебуває в точці перетину, під прицілом. Адже хлопець, що звинувачує його сьогодні, не тільки легенький, мов оленятко, і невинний, тоді як він темний, важкий і винний; він іще й кольоровий, а це означає: не має грошей, живе в темній халупі й ходить голодним, тож, якби мати гукнула: «Агов!» і махнула рукою, — а вона цілком здатна на таке, — цей незнайомий хлопець заціпенів би, підійшов би й робив все, що йому накажуть (ніс би, наприклад, її кошик для закупів), а в кінці отримав дрібну монетку в стулені долоні й був вдячний за неї. А якби згодом хлопчик сердився б на матір за цей учинок, вона б просто усміхнулась і запевнила б: «Таж вони звикли до цього!»

Отже, цей хлопець, що все своє життя бездумно дотримувався шляху природи й невинності, що бідний, а отже, добрий, як завжди є добрими бідні в казках, стрункий, мов вугор, та швидкий, як заєць, і легко переміг би його в будь-якому змаганні на швидкість ніг і вправність рук, хлопець, що становить живий докір йому, все-таки підпорядкований йому, і це бентежить його так, що він корчиться й пересмикує плечима і вже не хоче дивитися на нього, незважаючи на його красу.

Проте його не можна відкинути. Можна, напевне, відкинути тубільців, але годі відкинути кольорових. Проти тубільців можна висувати аргументи, що вони — зайди з півночі, прийшли пізніше, тож не мають тут ніяких прав. Тубільці, які трапляються у Вустері, — це здебільшого одягнені в старі армійські мундири чоловіки, що курять гачкуваті люльки, живуть у невеликих, схожих на намет халупах із гофрованої бляхи вздовж залізниці й наділені легендарною силою і терплячістю. Їх привезли сюди, бо, на відміну від кольорових, вони не п’ють і гарують під пекучим сонцем, під яким легші та слабші кольорові вже б упали. Це чоловіки без жінок, без дітей, вони прибувають нізвідки, і потім можна подбати, щоб вони й зникли кудись.

А від кольорових немає такого засобу порятунку. Батьками кольорових були білі, Ян ван Рібек^[11], і походять вони від готтентотів; зрозуміти це можна навіть із завуальованої мови шкільного підручника історії. А в найгіршому випадку ситуація ще тяжча. Адже в Боланді люди, яких називають кольоровими, — аж ніяк не праправнуки Яна ван Рібека чи будь-яких інших голландців. Хлопчик досить знається на фізіономіці, і то знається, відколи пам’ятає себе, щоб бачити: в них немає ані краплини білої крові. Вони готтентоти, чисті й нерозбавлені. Не тільки вони з’явилися із землею, а й земля з’явилася разом з ними, вона їхня, завжди була їхньою.

9

Однією зі зручностей Вустера, однією з причин, на думку батька, чому краще жити тут, ніж у Кейптауні, є те, що купувати тут набагато легше. Молоко привозять щоранку ще вдосвіта; досить лише подзвонити — і за годину або дві біля дверей буде чоловік із крамниці «Schochat’s» із м’ясом і бакалійними товарами. Ось як просто.

Посильний із «Schochat’s» — тубілець, що знає лише кілька слів мовою африкаанс і жодного слова англійською. Він ходить у чистій білій сорочці, метелику, двоколірних туфлях і в білому капелюсі, як у гольфіста Боббі Локка. Звуть його Джошуа. Хлопчикові батько-мати не схвалюють Джошуа як одного з представників бездумного нового покоління тубільців, що витрачають усю свою платню на вигадливе вбрання й не думають про майбутнє.

Коли матері нема вдома, він з братом отримує замовлені продукти з рук Джошуа, ставлячи бакалійні товари на полицю в кухні, а м’ясо — в холодильник. Якщо є згущене молоко, хлопці привласнюють його як трофей. Пробивають діри в бляшанці й по черзі смокчуть, поки нічого не лишається. Коли мати повертається додому, запевняють, що молока не було або що його вкрав Джошуа.

Хлопчик не певен, чи вірить мати їхній брехні. Але не за цей обман він відчуває надто велику провину.

Сусіди зі східного боку мають прізвище Вінстра. В них троє синів: старший із кривими, схожими на літеру «X» ногами, на ймення Ґісберт і близнюки Ебен та Езер, надто малі, щоб ходити до школи. Він з братом глузує з Ґісберта Вінстри через його кумедне прізвище і невпевнену, безпорадну манеру бігати. Вони вирішили, що він ідіот, психічно неповноцінний, і оголосили йому війну. Якось пополудні взяли півдесятка яєць, які приніс посильний із «Schochat’s», пожбурили їх на покрівлю будинку Вінстра і поховалися. З дому ніхто не вийшов, та коли сонце висушило розбиті яйця, вони перетворилися в огидні жовті плями.

Насолоду кидати яйце, набагато менше й легше за крикетний м’яч, спостерігати, як воно, крутячись, летить у повітрі, чути м’який хрускіт його падіння, він відчуває потім ще дуже довго. Але ця насолода забарвлена провиною. Він не може забути, що вони гралися їжею. Яким правом вони використали яйця як іграшки? Що сказав би хлопець із «Schochat’s», якби дізнався, що вони викинули яйця, які він віз на велосипеді від самого міста? Йому здається, що хлопець із «Schochat’s» — насправді ніякий не хлопець, а вже дорослий чоловік — не такий законсервований у своєму образі людини в капелюсі, як у Боббі Локка, і з метеликом, щоб бути байдужим. Він відчуває, що посильний категорично не схвалив би і не вагався б сказати про це. «Як можна так чинити, якщо є голодні діти?» — запитав би він своїм поганеньким африкаансом і не почув би відповіді. Можливо, десь у світі й можна кидати яйця (наприклад, він знає, що в Англії кидають яйця в людей у колодках), але в цій країні є судді, які судитимуть за нормами справедливості. В цій країні не можна бездумно ставитися до харчів.

Джошуа — четвертий тубілець, якого він знав у своєму житті. Першого він туманно пам’ятає лише тому, що той хлопець увесь день ходив у синій піжамі і звичайно мив сходи в кварталі, де вони жили в Йоганнесбурзі. Другою була Фіела в Плеттенберґ-Беї, що прала їм білизну. Фіела була дуже чорна й дуже стара, не мала зубів і виголошувала довгі промови про минуле гарною, переливчастою англійською мовою. Вона розповідала, що приїхала з острова Св. Гелени, де була рабинею. Третього він теж бачив у Плеттенберґ-Беї. Стався великий шторм, затонув корабель, і вітер, що ненастанно дув кілька днів і ночей поспіль, тільки-но почав угамовуватись. Хлопчик із матір’ю й братом пішли до моря й роздивлялися купи сміття та водоростей, викинутих на берег, як раптом до них підійшов і озвався старий чоловік із сивою бородою, пасторським комірцем і парасолькою. «Людина будує великі залізні кораблі, — сказав старий, — але море сильніше. Море сильніше за все, що може збудувати людина».

Коли вони знову опинилися самі, мати сказала: «Ти повинен запам’ятати його слова. Це мудра стара людина». То був єдиний на його пам’яті випадок, коли мати вжила слово «мудрий»; насправді то був єдиний, як він пригадує, випадок, коли хтось узагалі вжив це слово, якщо не брати до уваги книжок. Але його вразило не тільки старомодне слово. Можна поважати й тубільців — ось що сказала мати. Це велика полегкість — почути про таке, мати підтвердження.

В казках, які справили на нього найглибше враження, йдеться про третього брата, найскромнішого, з якого, проте, найбільше глузують, і саме він, коли старший і середульший брати зневажливо проходять повз, допомагає старій жінці нести тяжку ношу або витягає леву скалку з лапи. Третій брат добрий, чесний і сміливий, натомість перші два хвальковиті, зарозумілі й лихі. Наприкінці казки третього брата коронують принцом, а першого і другого вкривають ганьбою й проганяють.

Є білі, кольорові й тубільці, і саме тубільці найнижчі, і з них найбільше глузують. Паралель неминуча: тубільці — третій брат.

У школі діти знову і знову, рік у рік, учать про Яна ван Рібека і Симона ван дер Стела^[12], лорда Чарльза Сомерсета^[13] і Пітера Ретіфа^[14]. Після приїзду Пітера Ретіфа почалися війни з кафрами, коли кафри ринули через кордони колонії і їх довелося виганяти, але війни з кафрами такі численні й заплутані і їх так важко розрізняти, що від дітей не вимагають знати про них на іспитах.

Хоча на іспитах хлопчик правильно відповідає на питання з історії, він не знає так, щоб це задовольнило його серце, чому Ян ван Рібек і Сімон ван дер Стел були такі добрі, а Чарльз Сомерсет — такий поганий. Не подобаються йому, як начебто мали б, і проводирі великого переселення бурів, окрім, можливо, Піта Ретіфа, що загинув, коли Дінґаан хитрощами спонукав його лишити рушницю надворі під краалем. Андріс Преторіус, Ґерріт Марітц та інші мають такі прізвища, як учителі в середній школі або африканери по радіо: сердиті, зашкарублі, сповнені погроз і балачок про Бога.

У школі не вивчають Англо-бурської війни, принаймні в англомовних класах. Є чутки, ніби цю війну вивчають у класах африканерів під назвою Tweede Vryheidsoorlog, Другої визвольної війни, проте не згадують про неї на іспитах. Англо-бурської війни, оскільки це дражлива тема, немає в офіційній програмі. Навіть його батько-мати не кажуть нічого про Англо-бурську війну, за ким була правда, а за ким — кривда. А втім, мати розповідає про Англо-бурську війну те, що чула ще від своєї матері. Коли бури прийшли на їхню ферму, казала її мати, то вимагали харчів, грошей і чекали, щоб їм прислужували. А коли прийшли англійські солдати, то спали в стайні, нічого не крали, а перед тим, як піти, чемно подякували господарям.

Британці з їхніми пихатими, зарозумілими генералами — негідники Англо-бурської війни. Вони ще й дурні, бо ходили в червоних мундирах, стаючи легкою мішенню для вправних бурських стрільців. У розповідях про цю війну начебто треба бути на боці бурів, які боролися за свою свободу проти могутності Британської імперії. Але хлопчик воліє не любити бурів, і то не тільки за довгі бороди та огидне вбрання, а й за ховання за скелями та постріли із засідок, і любити британців, що йшли на смерть під пронизливі звуки козиць, на яких вигравали їм.

У Вустері англійці становлять меншість, у Реюньйон-парку — мізерну меншість. Крім нього і брата, що є англійцями тільки в певному розумінні, до школи ходять лише два справжні англійські хлопці: Роб Гарт і невисокий, жилавий хлопчик на ймення Біллі Сміт, чий батько працює на залізниці, а сам він хворий і в нього лущиться шкіра (мати забороняє торкатися будь-кого з дітей Смітів).

Коли хлопчик бовкнув, що міс Остгюйзен побила Роба Гарта, батьки, здається, одразу здогадалися, чому. Міс Остгюйзен належить до клану Остгюйзенів, це націоналісти, а батько Роба Гарта, що має крамницю господарчих товарів, до виборів 1948 року був міським радником від Об’єднаної партії.

Батько-мати тільки хитають головами, чуючи про міс Остгюйзен. Вони вважають, що вона запальна і неврівноважена, не схвалюють, що вона фарбує хною коси. За Сметса, каже батько, вже б ужили заходів проти вчителя, що переносить політику в школу. Батько — теж член Об’єднаної партії. Насправді батько втратив роботу в Кейптауні, і то посаду, якою так пишалася мати, — контролера оренди, — 1948 року, коли Малан переміг Сметса. Саме через Малана їм довелося покинути дім у Роузбанку, який хлопчик згадує з величезною тугою, дім із великим буйним садом, обсерваторією з куполом і двома підвалами, довелося покинути Роузбанкську початкову школу й тамтешніх друзів і переїхати до Вустера. В Кейптауні батько йшов уранці на роботу здебільшого в чепурному двобортному костюмі зі шкіряною течкою. Коли інші діти запитували, що робить його батько, він міг відповісти: «Контролер оренди», і вони шанобливо замовкали. У Вустері батькова робота вже не мала назви. «Мій батько працює в компанії „Standard Canners“», — казав хлопчик. «А що він там робить?» — «Сидить у кабінеті, веде бухгалтерію», — пригнічено відповідав він. Хлопчик не мав уявлення, що означають слова «вести бухгалтерію».

Компанія «Standard Canners» випускала консервовані персики з Альберти, консервовані бартлетські груші й консервовані абрикоси. Вона консервує більше персиків, ніж будь-яка інша компанія в країні, й саме цим уславилася.

Попри поразку 1948 року і смерть генерала Сметса батько й далі зберігає вірність Об’єднаній партії, але ця вірність набула похмурого відтінку. Адвокат Страусс, новий керівник Об’єднаної партії — лише бліда тінь Сметса; за Страусса партія вже не має надії перемогти на наступних виборах. Крім того, націоналісти закріпляють свою перемогу, змінюючи межі виборчих округів на користь своїх прихильників у сільській місцевості.

— Чому ніхто нічого не зробить проти цього? — запитує хлопчик батька.

— Хто? — відповідає батько. — Хто може зупинити їх? Вони можуть робити, що завгодно: адже тепер вони — влада.

Хлопчик не бачить сенсу проводити вибори, якщо партія, яка перемагає, може змінити правила. Це наче гравець із билом, що вирішує, хто може подавати м’яч, а хто — ні.

Батько вмикає радіо, коли надходить пора новин, але насправді тільки на те, щоб почути рахунки: влітку — крикетні, взимку — в регбі.

Колись, до приходу до влади націоналістів, випуски новин передавали з Англії. Спершу співали «Боже, спаси королеву», потім лунало шість сигналів із Грінвіча, далі диктор казав: «Говорить Лондон, передаємо новини», — і читав новини з усього світу. Тепер це все скінчилося. «Говорить Південноафриканська радіомовна компанія», — оголошує диктор і довго переказує, що сказав доктор Малан у парламенті.

А найдужче хлопчик ненавидить у Вустері гнів і озлоблення, що, відчуває він, аж порскають із хлопців-африканерів, саме це й породжує в ньому прагнення втекти. Він боїться й ненавидить незграбних і босоногих хлопців-африканерів у обтягнених коротких штанах, надто старших хлопців, що, коли їм трапиться найменша нагода, затягнуть тебе в якесь тихе місце у велді і, як він чув, зґвалтують так, як уже злобно натякали, наприклад, пошмарують, що, наскільки він здогадується, означає: стягнуть штани і натруть яйця ваксою для черевиків (чому яйця? чому ваксою?), а потім, напівголого і заплаканого, спровадять по вулицях додому.

Є ще й знання, відоме, здається, всім хлопцям-африканерам, поширюють його вчителі-практиканти, які працюють у школі, воно пов’язане з ініціаціями і з тим, що трапляється з тобою під час ініціацій. Хлопці-африканери шепочуть про це не менш збуджено, ніж про те, як їх шмагали. Те, що він чує, навіває огиду: треба ходити, наприклад, у дитячих підгузниках або пити сечу. Якщо через це треба пройти, щоб стати вчителем, він відмовляється бути вчителем.

Є чутки, ніби уряд має віддати наказ і перевести всіх дітей з африканерськими прізвищами до класів, де викладають африкаансом. Батьки розмовляють про це півголосом, вони вочевидь стривожені. А сам хлопчик відчуває справжнісінький жах на думку, що доведеться перейти до африканерського класу. Він каже батькові-матері, що не скориться. Він відмовиться ходити до школи. Вони намагаються заспокоїти сина й запевняють: «Нічого не станеться. Це лише балачки. Минуть роки, перше ніж вони зроблять що-небудь». Він не вірить.

Хлопчик дізнається, що завдання вилучати несправжніх англійських хлопців з англійських класів припаде інспекторам. Він живе в страху перед днем, коли прийде інспектор, поведе пальцем по списку, назве його прізвище і скаже збирати підручники. На той день він уже має ретельно опрацьований план. Він складе книжки й без опору вийде з класу. Проте не піде до африканерського класу. Натомість спокійно, щоб не привертати уваги, піде до сараю, де стоять велосипеди, візьме свого й помчить додому так швидко, що ніхто не наздожене його. Потім зачинить і замкне двері в дім і скаже матері, що не повернеться до школи, а якщо вона викаже його — накладе на себе руки.

Образ доктора Малана закарбований у його голові. Кругле обличчя доктора Малана з лисою головою не свідчить ані про розум, ані про чуття жалю. Горло в нього пульсує, як у жаби. Вуста заціплені.

Хлопчик ніколи не забуде першої постанови доктора Малана в 1948 році: заборони всіх коміксів про капітана Марвела і Супермена, дозволяли тільки комікси з героями-тваринами, комікси, які мали тримати людину немовлям, тільки їх пропускала митниця.

Хлопчик думає про пісні мовою африкаанс, складені для співів у школі. Він став так ненавидіти їх, що під час співів йому кортить кричати, вищати і вдавати, ніби він пердить, надто коли виспівують рядок «Kom ons gaan blomme pluk», де йдеться про дітей, що стрибають у полях серед співучих птахів і веселих комах.

Якось у суботу вранці він із двома друзями поїхав велосипедами з Вустера по дорозі на Де-Дорнс. За півгодини вже не видно людських поселень. Хлопці кладуть велосипеди край дороги й піднімаються на пагорби. Знаходять печеру, розпалюють вогонь, їдять принесені сандвічі. Раптом з’являється дебелий і брутальний хлопець-африканер у штанах хакі й питає: «Хто вам дозволив?»

Хлопці приголомшені. Печера — невже треба просити дозволу зайти до печери? Намагаються щось збрехати, але це не зараджує. «Вам треба зачекати, поки прийде мій батько», — заявляє хлопець. Він згадує про lat, strop — різку, ремінь; їх провчать.

Хлопчик мов не свій із переляку. Тут, у велді, де нема кого гукнути на поміч, їх битимуть. Тут немає кому поскаржитись. Адже річ у тому, що вони винні, а насамперед він. Таж це він запевняв решту, коли вони дерлися крізь огорожу, що це не може бути ферма, це просто велд. Він заводій, це його ідея від самого початку, немає нікого іншого, на кого можна було б скинути провину.

Фермер приходить із собакою, німецькою вівчаркою з хитруватими жовтими очима. Знову запитання, цього разу англійською, запитання без відповідей. Яким правом вони тут? Чому не запитали дозволу? Знову треба вдаватися до жалюгідного, дурнуватого захисту: вони не знали, думали, то просто велд. Подумки хлопчик присягається, що вже ніколи не скоїть такої помилки. Вже ніколи не буде таким дурнем, щоб дертися крізь огорожу й думати, ніби все минеться. «Йолоп! — думає він про себе, — йолоп, йолоп, йолоп!»

Фермер, здається, не має з собою ані lat, ані ременя, ані батога. «Це ваш щасливий день, — каже він. Хлопці мов прикипіли до землі й нічого не розуміють. — Ідіть».

Вони очманіло спускаються вниз по схилу, пильнуючи, щоб не бігти, бо бояться, що пес загарчить і, бризкаючи слиною, поженеться за ними, йдуть до велосипедів, які лежать край дороги. Вони нічого не можуть сказати, щоб пояснити цю подію. Африканери навіть не поставились погано до них. Програли в даній ситуації лише самі хлопці.

10

Рано-вранці по Національній автостраді з пеналами і зошитами, а дехто навіть із ранцями на плечах, ідуть до школи кольорові діти. Але це малі діти, дуже малі: на той час, коли доростуть до його віку — десяти-одинадцяти років, він уже лишить школу позаду й піде у світ заробляти на хліб щоденний.

На день народження замість улаштувати урочистий обід хлопчикові дають десять шилінгів, щоб він повів своїх друзів на почастунок. Він запрошує своїх трьох найкращих друзів до кафе «Globe»; вони сидять за мармуровою стільницею й замовляють бананові кружальця та вигадливі шоколадні тістечка. Він почувається, мов принц, розподіляючи отак насолоду, і це частування було б дивовижним успіхом, якби його не псували обдерті кольорові діти, що обліпили вікна й роздивлялися їх.

На обличчях тих дітей хлопчик не бачить ненависті, що її, як він ладен визнати, заслуговують він із друзями, бо ж мають стільки грошей, тоді як у них немає жодної монетки. Навпаки, вони, наче потрапивши до цирку, впиваються видовищем, абсолютно зосередились на ньому і нічого не пропускають.

Якби він був кимсь іншим, він би попросив власника «Globe» — португальця з намащеним брильянтином волоссям — прогнати тих дітей. Таж це звичайна річ — проганяти дітей, які жебрають. Треба тільки скривити обличчя в сердиту гримасу, махнути руками і крикнути: «Voetsek, hotnot! Loop! Loop!» — а потім обернутися до спостерігача — байдуже, приятеля чи незнайомця — і пояснити: «Hulle soek net iets om te steel. Hull is almal skelms». Тобто: «Вони тільки дивляться, щоб украсти що-небудь. Вони злодії». Але, якби він підвівся й підійшов до португальця, що він сказав би? «Вони псують мій день народження, це несправедливо, мені прикро бачити їх»? Хоч би що трапилося, проженуть їх чи ні, вже запізно, на серці йому тепер тяжко.

Він думає про африканерів як про людей, що завжди розгнівані, бо їм тяжко на серці. А про англійців думає, що вони не доходять до гніву, бо живуть за мурами й добре стережуть свої серця.

Це тільки одна з його теорій про англійців і африканерів. Але мухою в меді є, на жаль, Тревельян.

Тревельян — один з пожильців, що мешкав разом з ними в будинку на Лісбек-роуд у районі Роузбанк, будинку, де він був щасливий і де в садочку ріс величний дуб. Тревельян мав найкращу кімнату, вікна якої, йдучи від самої підлоги, виходили на веранду. Він був молодий, високий, приязний, не знав ані слова мовою африкаанс, був наскрізь англійцем. Уранці він снідав на кухні і йшов на роботу, а ввечері повертався й вечеряв разом із ними. Свою кімнату, до якої й так забороняли заходити, він замикав, хоча там не було нічого цікавого, крім американської електричної бритви.

Хлопчиків батько, дарма що старший за Тревельяна, заприязнився з ним. По суботах вони разом слухали радіо — С. К. Фридлендера, що коментував матчі з регбі, які відбувалися на стадіоні «Ньюлендс».

Потім з’явився Едді. То був семирічний кольоровий хлопець з Ідас-Веллі поблизу Стелленбоша. Едді приїхав працювати на них, про це домовилися його мати і тітка Вінні, що жила в Стелленбоші. За миття тарілок, замітання і прибирання Едді мав жити з ними в Роузбанку, де б його годували, а першого числа кожного місяця його матері посилали б поштовий переказ на два фунти і десять шилінгів.

Після двох місяців життя і праці в Роузбанку Едді втік. Він зник уночі, його відсутність помітили вранці. Повідомили поліцію, і Едді знайшли недалеко звідти, він ховався в кущах уздовж річки Лісбек. Знайшла його не поліція, а Тревельян, що привів його назад, без сорому гримаючи на хлопця й тусаючи його, і замкнув його в старій обсерваторії в глибині саду.

Едді вочевидь годилося відіслати назад до Ідас-Веллі. Тепер, коли він перестав удавати, ніби задоволений, він тікатиме при кожній нагоді. Спроба стати служкою не дала результату.

Але, перше ніж телефонувати тітці Вінні до Стелленбоша, постало питання про кару Едді за спричинений клопіт: за виклик поліції, за зіпсований суботній ранок.

Хлопчик зазирнув до обсерваторії, коли відбувалося покарання. Тревельян тримав Едді за обидва зап’ястки і шмагав шкіряним ременем по голих ногах. Батько теж був там, стояв збоку й дивився. Едді заводив і пританцьовував, сльози і шмарклі були всюди. «Я більше не буду!», — кричав він. Потім чоловіки помітили хлопчика й махнули, щоб він вийшов.

Наступного дня зі Стелленбоша приїхали тітка й дядько в чорному німецькому авто «DKW» й забрали Едді до матері в Ідас-Веллі. Ніхто з ним не прощався.

Отже, Тревельян, що був англійцем, бив Едді. Насправді Тревельян, що мав рум’яне обличчя і вже трохи погладшав, розчервонівся ще дужче, коли вимахував ременем і сапав після кожного удару, він розгнівався, наче справжній африканер. Тож як Тревельян укладався в його теорію, що англійці добрі?

Є ще й борг, який він винен Едді й про який не казав нікому. Коли за гроші, подаровані на восьмий день народження, він купив собі велосипед «Smiths», а потім з’ясував, що не вміє їздити, саме Едді штовхав його на майдані в Роузбанку й вигукував команди, аж поки він раптом опанував мистецтво утримувати рівновагу.

Того першого разу він проїхав широке коло, щосили тиснучи на педалі, щоб подолати піщаний ґрунт, і повернувся до місця, де стояв Едді. Той був збуджений і кричав, аж підстрибував: «Можна я спробую?» Він віддав велосипед Едді. Його не треба було й штовхати, він зрушив з місця, мов вітер, стояв на педалях, і його синя курточка метлялася ззаду, Едді їхав набагато краще, ніж він.

Хлопчик пригадує, як боровся з Едді на галявині. Хоча Едді був лише на сім місяців старший від нього і не більший, завдяки своїй силі, витривалості й цілеспрямованості він завжди виявлявся переможцем. Переможцем, але обережним у своїй перемозі. Тільки на мить, поклавши безпорадного суперника на лопатки, Едді дозволяв собі переможну усмішку, а потім підводився і стояв напівзігнувшись, готовий до наступного раунду.

Під час тих змагань хлопчик усякчас відчував запах тіла Едді, а також його голову з високим, схожим на кулю черепом і густим жорстким волоссям, що впиралося йому в тіло.

— У них міцніші голови, ніж у білих, — казав батько. — Ось чому з них такі добрі боксери. Але з тієї самої причини, — розповідав він далі, — вони ніколи не матимуть успіху в регбі. В регбі треба швидко думати, там не можна бути йолопом.

Була одна мить під час боротьби, коли його губи та ніс уперлись у голову Едді. Він удихнув запах і відчув смак волосся: запах і смак диму.

Щосуботи Едді купався, стояв у тазику в туалеті для прислуги й тер себе намиленою ганчіркою. Хлопчик із братом притягли до крихітного віконця сміттєвий бачок, вилізали на нього й підглядали. Едді був голий, крім шкіряного пояса, що й далі обперізував тіло. Побачивши два обличчя у віконці, він широко всміхався, кричав: «Hê!», танцював у тазику, розплескуючи воду, і не прикривався.

Згодом хлопчик сказав матері:

— Едді не знімає пояса, коли купається.

— Нехай робить, що хоче, — відповіла мати.

Хлопчик ніколи не бував в Ідас-Веллі, звідки приїхав Едді. Він думав, що то холодне й вологе місце. В домі матері Едді не було електрики, покрівля текла, всі завжди кашляли. Виходячи надвір, доводилося стрибати з каменя на камінь, щоб не ставати в калюжі. Які надії має Едді тепер, коли з ганьбою повернувся до Ідас-Веллі?

— Як ти думаєш, що тепер робить Едді? — запитав він матір.

— Він, певне, у виправному будинку.

— Чому у виправному будинку?

— Такі, як він, завжди закінчують у виправному будинку, а потім у в’язниці.

Хлопчик не розуміє, чому мати така зла на Едді. Він не розуміє її лихих настроїв, коли майже без причини під зневажливе ляпання її язика потрапляє геть усе: кольорові, її рідні брати та сестри, книжки, освіта, уряд. Хлопчикові насправді байдуже, що мати думає про Едді, якщо вона не змінює щодня своєї думки. Коли мати шмагає отак словами, хлопчик відчуває, як йому під ногами провалюється підлога й він падає.

Він думає про Едді в старенькій курточці, що зігнувся й ховається від дощу, який завжди падає в Ідас-Веллі, й курить разом з іншими кольоровими хлопцями недопалки. Йому десять років, і Едді в Ідас-Веллі теж десять років. Невдовзі Едді буде вже одинадцять років, а він і далі матиме десять, а потім йому теж виповниться одинадцять. Він завжди наздоганятиме, стоячи якийсь час нарівні з Едді, а потім лишаючись позаду. Як довго це триватиме? Чи позбудеться він коли-небудь Едді? Якщо вони здибаються колись на вулиці, то чи впізнає його Едді, незважаючи на своє пияцтво й куріння марихуани, незважаючи на в’язницю й решту суворих випробувань, чи зупиниться він і крикне: «Jou moer!»^[15]?

Хлопчик знає, що цієї миті в будинку з дірявою покрівлею в Ідас-Веллі, скоцюрбившись під смердючою ковдрою, так і не скинувши курточки, Едді думає про нього, і його очі в пітьмі схожі на два жовті прорізи. Але в одному він не має сумніву: Едді буде нещадний до нього.

11

За межами свого кола родичів вони мають мало товариських зв’язків. Часом, коли до дому приходять чужі, вони з братом тікають, мов дикі тварини, а потім прокрадаються назад підглядати й підслухати. Мати бентежиться, чуючи, як щось шарудить. «Просто діти граються», — пояснює вона з удаваною усмішкою.

Хлопчик уникає чемних розмов, бо їхні формули — «Як ся маєш?», «Як тобі подобається в школі?» — пантеличать його. Не знаючи, що треба відповідати, він мимрить і затинається, наче йолоп. Але зрештою він уже перестав соромитися своєї дикості й нетерплячого ставлення до смиренного жаргону люб’язних розмов. 1

— Невже ти не можеш бути просто нормальним? — запитує мати.

— Я ненавиджу нормальнихлюдей, — із запалом відповідає хлопчик.

— Я ненавиджу нормальних людей, — повторює за ним брат. Братові сім років. На його обличчі завжди напружена, нервова усмішка; в школі він інколи блює без ніякої очевидної причини, і його треба вести додому.

Замість друзів вони мають родину. Материні родичі — єдині у світі люди, що приймають хлопчика більш-менш таким, яким він є. Вони миряться з ним — грубим, нетовариським, дивакуватим — не тільки тому, що, не змирившись, не змогли б ходити в гості, а й тому, що і їх виховали дикими і грубими. Натомість батькові родичі не схвалюють ані його, ані виховання, яке дає йому мати. В їхньому товаристві він почувається скутим і, тільки-но йому щастить утекти від них, починає глузувати зі штампів увічливості: «En hoe gaan dit met jou mammie? En met jou broer? Dis goed, dis goed!»^[16] Але годі втекти від них: не беручи участі в їхніх ритуалах, нема як відвідати ферму. Тому, звиваючись від сорому, зневажаючи себе за малодушність, хлопчик кориться. «Dit gaan goed, — каже він. — Dit gaatt goed met ons almal»^[17].

Хлопчик знає, що батько стає на бік своєї родини проти нього. Це один зі способів, до яких удається батько, щоб помститися матері. Хлопчик ціпеніє від страху на думку про життя, яке чекало б на нього, якби батько керував родиною, це було б життя, сповнене тупих безглуздих фраз, життя, як і в решти людей. Мати — єдина істота, що стоїть між ним і життям, якого б він не витримав. Тож, хоча хлопчика дратує повільність і тупість матері, він чіпляється за неї як за свою єдину заступницю. Він — її син, а не батьків. Він відкидає й ненавидить батька. Він не забуде дня два роки тому, коли мати однісінького разу дозволила батькові напастися на нього, немов спущеному з ланцюга собаці («З мене досить, я вже не маю сили терпіти отаке!»), і очі батька світилися синім гнівом, коли він торсав і ляскав його.

Хлопчик повинен їздити на ферму, бо на землі немає місця, яке він любив би більше або про яке міг би думати, ніби любить його більше. Все, що таке складне в його любові до матері, стає дуже простим у любові до ферми. А втім, скільки він пам’ятає себе, ця любов мала в собі один дошкульний елемент. Він може їздити на ферму, але ніколи не житиме там. Ферма — не його дім, він завжди буде там лише гостем, прикрим гостем. Навіть тепер, день у день, ферма і він ідуть різними шляхами, які поділяють їх і не сходяться, а розходяться. Коли-небудь ферма зникне остаточно, буде навіки втрачена, і він уже сумує через ту втрату.

Ферма належала дідові, але дід помер, і вона перейшла до дядька Сона, старшого батькового брата. Сон був єдиним, хто тямив господарювати, решта братів і сестер надто завзято повтікали до міст і містечок. Проте в певному розумінні ферма, на якій вони виросли, й досі їхня. Тож принаймні раз на рік, а інколи двічі батько їде на ферму й бере сина з собою.

Ферма має назву Воельфонтейн, «Пташине Джерело». Він любить там кожен камінь, кожен кущ, кожну травинку, любить птахів, які дали їй назву, птахів, що у вечірніх сутінках тисячами збираються на деревах навколо джерела, співають одне одному, цвірінькають, чистять пера, готуються до ночі. Годі уявити собі, щоб хтось інший міг любити ферму так, як він. Але він не може говорити про свою любов, і то не тільки тому, що нормальні люди не розмовляють про такі речі, а тому, що таке признання було б зрадою матері. І то зрадою не тільки тому, що вона теж походить із ферми, конкурентної ферми в далекій частині світу, про яку також згадує з любов’ю та тугою, але ніколи не може приїхати туди, бо її продано чужим, а й тому, що насправді вона не бажана на цій фермі, на справжній фермі, у Воельфонтейні.

Чому це так, мати ніколи не пояснює, — і хлопчик, зрештою, вдячний їй за це, — але мало-помалу він спромагається знайти відповідь сам. Довгий період під час війни мати з двома дітьми жила в одній найманій кімнаті в містечку Принц-Альберт, виживала на шість фунтів у місяць, які давав батько зі своєї платні молодшого капрала, плюс два фунти з генерал-губернаторського фонду допомоги нужденним. За цей час їх жодного разу не запросили на ферму, хоча до неї можна було дістатися по дорозі за дві години. Він знає про це, бо навіть батько, коли повернувся з війни, розсердився і соромився ставлення, яке засвідчили їм.

З життя в Принц-Альберті хлопчик пам’ятає тільки писк комарів у душні довгі ночі й матір, що походжає по кімнаті в нижній спідниці, на її шкірі рясніє піт, важкі, м’ясисті ноги помережані варикозними венами; вона намагається заспокоїти брата-немовля, що плаче без угаву; а ще пам’ятає дні страхітливої нудьги за зачиненими віконницями, які захищали від сонця. Отак вони й жили: в тісняві, надто бідні, щоб їздити куди-небудь, і чекали запрошення, якого не надходило.

Мати й досі заціплює вуста, коли хтось згадає про цю ферму. Проте на Різдво таки їде на ферму разом із чоловіком і дітьми. Збирається вся велика родина. Ліжка, матраци і розкладачки ставлять у кожній кімнаті, а також у довгій веранді; одного Різдва хлопчик нарахував їх аж двадцять шість. Увесь день тітка і дві служниці пораються на кухні, де все парує: варять, печуть, готують страву за стравою, одне пиття чаю або кави з тортом за другим, натомість чоловіки сидять на веранді, ліниво споглядають, як вилискує Кару, діляться оповідками про колишні дні.

Хлопчик жадібно всотує ту атмосферу, всотує щасливу й недбалу суміш англійської мови та африкаансу, що є спільною мовою родини, коли вона збирається разом. Він любить цю кумедну, танцівну мову, де в речення вряди-годи вскакують різні часточки. Ця суміш легша, ефірніша за африкаанс, який вони вчать у школі, обтяжений ідіомами, які начебто походять із volksmond, народних вуст, а насправді, здається, створені лише за часів Великого треку^[18], — незграбними, безглуздими ідіомами про вози, худобу і упряж.

Під час першого гостювання хлопчика на фермі, коли ще живий був дідусь, там були всі свійські тварини з його шкільної читанки: коні, віслюки, корови з телятами, свині, качки, купа курей із півнем, що кукурікав, вітаючи сонце, кози й бородаті цапи. Потім, коли дідусь помер, тварин стало меншати, аж поки лишилися самі вівці. Спершу продали коней, потім свиней перетворили на свинину (він бачив, як дядько застрелив останнього кабана: куля влучила тому позаду вуха, він рохнув, гучно перднув і, здригаючись, упав, спершу навколішки, а потім на бік). Згодом продали корів і качок.

Причиною була ціна на вовну. Японці платили фунт стерлінгів за фунт вовни: простіше було купити трактор, ніж тримати коней; простіше було поїхати в новому «Студебекері» на станцію Фрасербурґ-роуд і купити морожене масло й сухе молоко, ніж доїти корову і сколочувати вершки. Тільки вівці мали значення, вівці через своє золоте руно.

Тягар рільництва теж можна було скинути. Єдиною культурою, яка ще росла на фермі, була люцерна про випадок, якщо не стане трави й овець доведеться годувати. З-поміж садів лишився тільки помаранчевий гай, родячи рік у рік найсолодші помаранчі з пупчиком.

Відсвіжені пообіднім сном тітки і дядьки збиралися на веранді пити чай та розказувати бувальщини і в своїх балачках інколи згадували давні часи на фермі. Згадували батька — «фермера-джентльмена», що мав екіпаж із парою коней і вирощував збіжжя на землях нижче від ставка, яке він сам молотив і молов. «Авжеж, ото були дні!» — казали вони й зітхали.

Родичі люблять із ностальгією згадувати минувшину, проте жоден з них не хоче повернутися туди. А хлопчик хоче. Він хоче, щоб усе було таким, як у давнину.

У кутку веранди в затінку бугенвілії звисає брезентова фляга для води. Що спекотніший день, то холодніша вода — диво, як диво й те, що в пітьмі комори висить м’ясо і не гниє, і диво, що гарбузи лежать на покрівлі під палючим сонцем і не в’януть. На фермі, здається, немає ні гниття, ні занепаду.

Вода у флязі напрочуд холодна, але хлопчик п’є не більше ковтка зараз. Він пишається тим, що мало п’є. Це стане йому в добрій пригоді, сподівається він, якщо він коли-небудь заблукає у велді. Він хоче бути пустельним створінням, і то цієї пустелі, — як ящірка.

Одразу вище будинку є обмурована з усіх боків водойма, — квадрат майже чотири метри на чотири, — яку наповнює вітрова помпа і з якої беруть воду для будинку й садка. Однієї спекотної днини вони з братом опустили у водойму ванну з оцинкованого заліза, похитуючись, залізли всередину, а потім, гребучи руками, плавали по воді в різні боки.

Хлопчик боїться води, він думає про цю пригоду як про спосіб подолати свій страх. Їхній човен похитується посередині водойми. Збурена вода кидає полиски світла, не чути ніяких звуків, лише сюрчать коники. Між ним і смертю тільки тоненький шар металу. Проте він почувається в безпеці, в такій безпеці, що майже засинає. Це ферма: тут не може статися ніякого лиха.

Доти він тільки раз сидів у човні, коли йому виповнилося чотири роки. Якийсь чоловік (Хто? Хлопчик намагається пригадати, але не може) веслував, і вони випливали з лагуни в Плеттенберґ-Беї. Прогулянка мала бути весела, але, поки плив човен, хлопчик сидів заціпенівши, прикипівши очима до далекого берега. Тільки одного разу він подивився за борт. Десь глибоко під ними спроквола коливалися стебла водоростей. Було саме так, як він боявся напередодні прогулянки, ба навіть гірше: йому запаморочилася голова. Тільки легенькі борти, що стогнали з кожним ударом весла, немов от-от мали тріснути, не дали йому пірнути назустріч смерті. Він цупкіше схопився за борт і заплющив очі, долаючи паніку в душі.

У Воельфонтейні є дві кольорові родини, кожна з них має власний будинок. А поблизу муру водойми є ще й будинок, тепер уже без покрівлі, в якому жив Ута Джап. Ута Джап жив на фермі ще до дідуся; хлопчик пам’ятає його як дуже старого чоловіка з молочно-білими, сліпими очними яблуками, беззубими яснами і вузлуватими руками, він сидить на лаві під сонцем, якому його віддали перед смертю, можливо, щоб він став благословенним, хлопчик не знає. Хоч Ути Джапа тепер уже немає, його ім’я досі згадують із повагою. Та коли хлопчик запитує, що такого особливого було в Ути Джапа, відповіді, які він чує, дуже звичайні. Ута Джап жив тоді, коли ще не було непроникних для шакалів огорож, кажуть йому, коли пастух, що вів овець пастися на одне з далеких пасовиськ, мав жити разом із ними і стерегти їх по кілька тижнів. Ута Джап належав до зниклого покоління. Оце й усе.

Проте хлопчик відчуває, що ховається за цими словами. Ута Джап був частиною ферми; хоча дідусь, можливо, придбав її і був законним власником, Ута Джап дістався йому разом із фермою і знав про неї, про овець, велд, погоду більше, ніж міг би коли-небудь дізнатися новий прибулець. Ось чому Уту Джапа годилося шанувати, ось чому ніхто навіть не думав позбутися Роса, сина Ути Джапа, що тепер уже дійшов середніх літ, проте був не дуже сумлінним, ненадійним робітником, схильним завдавати клопоту.

Отже, зрозуміло, що Рос житиме й помре на фермі, і його наступником стане один з його синів. На фермі є ще один наймит — Фрек, молодший і енергійніший за Роса, кмітливіший і надійніший. Але він не належить до ферми, тож вважають, що він не конче лишиться на ній.

Приїхавши на ферму з Вустера, де кольорові, здається, повинні просити все, що дістається їм («Asseblief my nooi! Asseblief my basie!»), хлопчик відчуває полегкість, побачивши, які правильні та формальні стосунки існують між дядьком і volk^[19]. Щоранку дядько радиться зі своїми двома робітниками про денну роботу. Він не дає їм наказів. Натомість пропонує завдання, які треба виконати, одне за одним, немов розкладає карти на столі, а наймити кладуть і свої карти. Під час їхніх розмов виникають і паузи, довгі, сповнені роздумів періоди тиші, коли нічого не трапляється. А потім якимсь загадковим чином усі справи, здається, стають вирішені одразу: хто куди піде, хто що робитиме. «Nouja, dan sal ons maar loop, baas Sonnie!», «Ми зробимо!». Рос і Фрек одягають капелюхи і мерщій виходять.

Так само й на кухні. Там працюють дві жінки: дружина Роса Трін і Лінті, його донька від попереднього шлюбу. Вони приходять, коли пора снідати, і йдуть після обіду, головної денної трапези. Лінті так соромиться чужих, що затуляє обличчя і хихикає, коли до неї звертаються. Та, якщо стати в кухонних дверях, можна почути, як між тіткою і двома жінками точиться тихенька розмова, до якої хлопчик любить прислухатися: лагідні, заспокійливі жіночі балачки, оповідки, що йдуть від вуха до вуха, аж поки не тільки ферма, а й село під Фрасербурґ-роуд і хатини поза селом стають обплетені балачками, як і решта ферм цього округу: м’яким білим павутинням розмов, напнутим над минулим і сьогоденням, павутинням, напнутим водночас і на інших кухнях — у кухні Ван Ренсбурґів, кухні Альбертсів, кухні Ніґріні, кухнях різних Ботесів: хто з ким побрався, чия свекруха чекає на операцію й яку, чий син добре навчається в школі, чия донька вскочила в халепу, хто до кого ходив у гості, хто що вдягав і коли.

Але Рос і Фрек ваблять хлопчика набагато більше. Його спалює цікавість до їхнього життя. Чи вдягають вони майки і труси, як білі люди? Чи мають вони ліжка? Вони сплять голі, в робочому вбранні, а чи мають піжами? Чи їдять вони так, як слід, і сидять за столом із ножами й виделками?

Хлопчик не годен відповісти на ці запитання, бо йому не радять ходити до їхніх домівок. Це було б нечемністю, кажуть йому, — нечемністю, бо Рос і Фрек збентежаться.

Якщо немає причини бентежитись, що Росові дружина і донька працюють у домі, хоче він запитати, готують страву, перуть білизну, стелять постіль, чому виникне збентеженість, коли завітати до їхніх домівок?

Цей аргумент видається начебто переконливим, але, як знає хлопчик, йому властивий ґандж. Адже насправді таки бентежаться, що Трін та Лінті присутні в домі. Йому не подобається, коли доводиться проминати Лінті в коридорі, і вона вдає, ніби невидима, а він має вдавати, ніби не бачить її. Йому не подобається бачити Трін, що стоїть навколішки коло ванни й пере йому одяг. Він не знає, як відповідати їй, коли вона звертається до нього в третій особі, називаючи «die kleinbaas», «малим паном», немов його тут немає. Це все глибоко бентежить.

Із Росом і Фреком легше. Але навіть з ними доводиться говорити вигадливо збудованими реченнями, щоб уникати казати їм «jy», «ти», коли вони називають його «kleinbaas». Хлопчик не певен, за кого тут вважають Фрека — за хлопця чи за чоловіка, — і чи він не виставляє себе дурнем, ставлячись до Фрека як до чоловіка. Про кольорових узагалі й про людей у Кару зокрема він просто не знає, коли вони перестають бути дітьми і стають чоловіками та жінками. Здається, це трапляється дуже рано й раптово: ось вони бавляться іграшками, а наступного дня вони вже з чоловіками, працюють або миють посуд на чиїйсь кухні.

Фрек лагідний і розмовляє тихим голосом. Він має велосипеда з товстими шинами й гітару; ввечері сідає надворі під своєю кімнатою і грає на гітарі для себе, на його обличчі проступає характерна, радше відчужена усмішка. В суботу пополудні він їде велосипедом до містечка коло станції Фрасербурґ-роуд і лишається там до недільного вечора, повертаючись, коли вже давно споночіло. За кілька миль уже можна бачити крихітну миготливу цятку світла велосипедної фари. Поїздка на таку далеку відстань хлопчикові видається героїчною. Якби йому дозволили, він би шанував Фрека як героя.

Фрек — наймит, йому дають платню, його можна попередити й спровадити. Але, дивлячись, як Фрек сидить навпочіпки з люлькою в роті й споглядає велд, хлопчикові здається, що Фрек належить тутешнім місцям із більшою певністю, ніж усі Кутзее, — якщо не Воельфонтейну, тоді пустелі Кару. Кару — це Фрекова країна, його дім, а Кутзее, що п’ють чай і гомонять на веранді фермерського будинку, — немов ластівки, перелітні птахи, сьогодні тут, а завтра полетіли у вирій, а то й немов горобці, що цвірінькають, проворні й недовговічні.

Найкраще на фермі, і то краще від геть усього, — полювання. Дядько має тільки одну рушницю — важку «Lee-Enfield» калібру 7,62 мм, що стріляє кулями, надто великими для будь-якої дичини (одного разу батько застрелив з неї зайця, від тварини лишилося тільки криваве шмаття). Тож, коли хлопчик на фермі, вони позичають в одного сусіди стару рушницю калібру 5,6 мм. Її заряджають одним патроном, який ставлять безпосередньо в патронник; інколи вона дає осічку, і хлопчик іде з виттям у вухах, яке триває годинами. З цієї рушниці він ніколи не спромагається влучити в щось інше, крім жаб у водоймі й кажанів у садку. Але він ніколи не жив інтенсивніше, як тоді, коли рано-вранці вирушав із батьком з рушницями пересохлим річищем річки Босманс у пошуках дичини: антилоп штейнбок або дукер, зайців, а на голих схилах пагорбів — малих дрохв.

Грудень за груднем син із батьком приїздить на ферму полювати. Вони сідають на потяг, але не на «Trans-Karoo Express» або «Orange Express», не кажучи вже про «Blue Train», бо всі вони надто дорогі і, хай там як, не зупиняються у Фрасербурґ-роуді, а на звичайний пасажирський потяг, що зупиняється на всіх станціях, навіть на найменших, а інколи заповзає на бічні колії й чекає, поки повз нього пролетить котрийсь відомий експрес. Хлопчик любить цей повільний потяг, любить спати, затишно скрутившись під хрусткими білими простирадлами й синіми ковдрами, які приносить провідник, любить прокидатися серед ночі на якійсь тихій станції невідомо де, чути, як шипить, спочиваючи, паротяг і стукає молоточок залізничника, що перевіряє колеса. А потім, удосвіта, коли вони під’їжджатимуть до станції Фрасербурґ-роуд, дядько Сон чекатиме на них, широко всміхаючись, у старому й засмальцьованому фетровому капелюсі, кажучи: «Jis-laaik, maar jy word darem groot, John!», «Ти ростеш!» — і свисне крізь зуби, а потім вони складуть у «Студебекер» свої речі й рушать у далеку дорогу.

Хлопчик навіть не сумнівається в тому різновиді полювання, до якого вони вдаються у Воельфонтейні. Він згоден, що вони добре пополювали, якщо сполохали однісінького зайця або почули, як булькоче десь далеко пара малих дрохв. Тут уже досить матеріалу, щоб розповідати решті родини, що на той час, коли вони повернуться, а сонце підіб’ється височенько, сидітиме на веранді й питиме каву. А більшість ранків вони нічого не можуть розповісти, зовсім нічого.

Немає сенсу йти на полювання серед денної спеки, коли тварини, яких вони прагнуть забити, дрімають у затінку. Але пополудні вони інколи їздять по дорогах ферми на «Студебекері», дядько Сон сидить за кермом, а батько їде як пасажир із рушницею калібру 7,62 мм у руках, хлопчик і Рос туляться на складаному сидінні позаду.

Звичайно це Росова робота — вискакувати й відчиняти ворота загороджених пасовиськ, щоб проїхав автомобіль, а потім зачиняти їх позаду, одні за одними. Але під час таких полювань це хлопчиків привілей — відчиняти ворота, Рос тільки спостерігає і схвалює.

Вони полюють легендарних звичайних дрохв. Та оскільки цих дрохв можна помітити тільки раз або двічі на рік, бо вони справді такі рідкісні, що, коли вас упіймають, за вбивство їх треба платити штраф п’ятдесят фунтів, вирішують полювати малих дрохв. Роса беруть на полювання тому, що він бушмен або майже бушмен, а отже, повинен мати надприродно гострий зір.

І справді, саме Рос, ляснувши долонею по верху кабіни, першим помітив малих дрохв: сіро-бурих птахів завбільшки в молоду курку, що групами по дві-три особини ходили поміж кущів. «Студебекер» зупиняється, батько висуває рушницю у вікно і прицілюється; бахкання пострілу довго відлунює у велді. Інколи птахи, стривожені, злітають, а найчастіше тільки швидше дріботять, видаючи характерні булькітливі звуки. Батько насправді ніколи не влучив у жодну малу дрохву, тож хлопчикові ніколи й не довелося побачити жодного з цих птахів (Ardeotis kori, як сказано в словнику) зблизька.

На війні батько був артилеристом і орудував зенітною гарматою «Bofors», стріляючи по німецьких та італійських літаках. Хлопчик запитує себе, чи збив коли-небудь батько бодай одного літака: він, безперечно, ніколи не хвалиться цим. Як він узагалі став гармашем? У нього немає таких здібностей. Може, солдатів просто випадково розподіляють робити те або те?

Єдиний різновид полювання, в якому вони досягають успіху, — нічне полювання, що, як невдовзі з’ясовує хлопчик, ганебне, тож ним не можна вихвалятися. Метод простий. Після вечері вони вилізають на «Студебекер», і дядько Сон возить їх у пітьмі полями люцерни. Певної миті він зупиняється й запалює фари. Не далі, як за тридцять кроків від них, стоїть заціпенілий штейнбок, нахиливши вуха вперед, у його приголомшених очах відбивається світло. «Skiet»!^[20] — шипить дядько. Батько стріляє, антилопа падає.

Вони запевняють себе, що полювати отак можна, бо антилопи — справжня пошесть, вони знищують люцерну, яка має діставатися вівцям. Та, побачивши, яка маленька та антилопа, не більша за пуделя, хлопчик знає, що цей аргумент нікчемний. Вони полюють уночі, бо недосить вправні, щоб поцілити щось удень.

Із другого боку, м’ясо антилопи, замочене в оцті, а потім підсмажене (він спостерігає, як тітка нарізає скибочки темного м’яса і начиняє його гвоздикою та часником), ще смачніше за ягняче, пікантне й ніжне, таке ніжне, що тане в роті. Все в Кару смачне — персики, кавуни, гарбузи, баранина, немов усе, що може знайти собі поживу на цій пустельній території, завдяки цьому стає благословенним.

Вони ніколи не стануть славетними мисливцями. А втім, хлопчикові однаково подобаються тяжка рушниця в руці, звук кроків по сірому річковому піску, тиша, що опускається важкою хмарою, коли вони зупиняються, і навколишні краєвиди — улюблені вохряні, сірі, буруваті, оливково-зелені краєвиди.

В останній день гостювання хлопчик відповідно до ритуалу може розстріляти решту зі своєї коробки патронів до рушниці калібру 5,6 мм по бляшанці, що стоїть на стовпі огорожі. Складна ситуація. Позичена рушниця не дуже добра, а він — не дуже вправний стрілець. Коли з веранди спостерігає родина, він квапливо стріляє, промахуючись частіше, ніж улучаючи.

Одного ранку, коли він сам пішов у сухе річище полювати кажанів, рушницю заклинило. Він не міг дістати гільзу, що застрягла в патроннику. Хлопчик приніс рушницю додому, але дядько Сон і батько були десь у велді. «Попроси Роса або Фрека», — підказує мати. Фрека він знаходить у хліву, але той не хоче торкатися рушниці. Так само й Рос, коли він знайшов його. Вони, хоч і не кажуть нічого, здається, відчувають священний страх перед зброєю. Тож доводиться чекати, поки прийшов дядько і дістав ножем гільзу. «Я просив Роса і Фрека, — скаржиться хлопчик, — але вони не допомогли». Дядько хитає головою: «Тобі не треба просити їх торкатися зброї, — каже він. — Вони знають, що їм не слід».

Їм не слід. А чому? Ніхто йому не скаже. Проте він думає над словами «не слід». Він чує їх набагато частіше на фермі, ніж будь-де в іншому місці, навіть частіше, ніж у Вустері. Дивні слова, і, як казати їх швидко, можна пропустити літеру с, що заховалася всередині. «Тобі не слід чіпати це». «Тобі не слід їсти це». Якби він коли-небудь припинив ходити до школи і просився жити на фермі, чи погодився б він на таку плату: ні про що не запитувати і коритися всім «не слід», робити все, як кажуть? Чи був би він готовий цілісінький день платити таку ціну? Невже не можна жити в Кару — єдиному місці на світі, де він хоче бути, — так, як він хоче: без належності до родини?

Ферма велика, така велика, що коли під час одного з полювань вони підійшли до огорожі поперек сухого річища, і батько сказав, що це межа між Воельфонтейном і наступною фермою, хлопчик аж присів. У його уяві Воельфонтейн — самодостатнє царство. Не вистачить цілого життя, щоб пізнати увесь Воельфонтейн, пізнати кожен його камінь і кущ. Ніякого часу не вистачить, коли любиш якесь місце такою жерущою любов’ю.

Найкраще хлопчик знає Воельфонтейн улітку, коли ферма лежить, простерта, під рівним пекучим світлом, що ллється з неба. Але Воельфонтейн має і свої таємниці, таємниці, які належать не ночі та тіням, а спекотним пополудням, коли на обрії танцюють міражі, а у вухах співає саме повітря. Тоді, коли всі сплять, прибиті спекою, він може навшпиньки вибратися з дому і видертися на пагорб, де є лабіринт мурованих краалів, що належать до давніх днів, коли тисячі овець треба було приганяти з велду, щоб порахувати їх, постригти або скупати в дезинфекційному розчині. Стіни краалю понад півметра завтовшки й вищі за нього, складені з плаского синьо-сірого каміння, яке доводилося возити туди на возі з віслюком. Хлопчик намагається уявити собі отари овець, що всі тепер мертві, але ховалися, напевне, від сонця в затінку цих мурів. Він намагається уявити собі Воельфонтейн, яким він був, коли великий будинок, прибудови й краалі ще тільки будували: як місце терплячої, мурашиної праці, рік у рік. Нині шакалів, які загризали овець, уже винищили, перестріляли або отруїли, тож краалі, вже непотрібні, руйнуються.

Мури краалів тягнуться вниз і вгору схилами пагорбів на цілі милі. Тут нічого не росте, земля була витоптана і вбита назавжди, він не знає як; на вигляд вона брудна, нездорова, жовта. Тільки-но зайшовши всередину мурів, він стає відрізаний від усього, крім неба. Його застерігали, щоб він не ходив сюди, бо тут водяться змії, бо ніхто не почує його, як він гукатиме на допомогу. Змії, застерегли його, розкошують у такі спекотні пополудні: вилізають зі своїх нір — кобра, африканська гадюка, піщаний вуж — і лежать на осонні, гріють свою холодну кров.

Хлопчик ще не бачив жодної змії у краалях, проте пильнує кожного кроку.

Фрек натрапив на піщаного вужа позаду кухні, там, де жінки вішають білизну. Він забив його палицею до смерті й повісив довге жовте тіло на кущ. Жінки кілька тижнів не ходили туди. Змії паруються на все життя, каже Трін, якщо вбити самця, прийде самиця і прагнутиме помсти.

Весна, вересень — найкраща пора для відвідин Кару, хоча шкільні вакації тривають лише тиждень. Якось у вересні вони ще були на фермі, коли приїхали стригалі. Вони з’явилися просто нізвідки — дикуни на велосипедах, обвішаних згорнутими ковдрами, каструлями і сковородами.

Стригалі, як з’ясував хлопчик, — особливі люди. Коли вони приїздять на ферму, це знак удачі. Щоб утримати їх, вибирають гладкого hamel, кастрованого барана, й забивають. Стригалі оселяються у колишній стайні, яку перетворюють у свій барак. Там до пізньої ночі, поки вони бенкетують, горить вогонь.

Хлопчик прислухається до довгої розмови між дядьком Соном і їхнім ватажком, чоловіком, таким темним і лютим, що міг би правити майже за тубільця; він має загострену бороду, а штани підперезані мотузкою. Вони розмовляють про погоду, про стан пасовиськ в околицях Принца-Альберта, коло Бофорта, під Фрасербурґом, про платню. Африкаанс, яким розмовляють стригалі, такий насичений, такий сповнений дивних ідіом, що хлопчик насилу розуміє його. Звідки вони прийшли? Невже є край, ще глухіший за Воельфонтейн, глибинний край, ще більше відгороджений від світу?

Наступного ранку, за годину до світанку, хлопчика розбудив тупіт копитець, коли перші отари овець прогнали повз дім, щоб загнати в краалі позаду накритої стригальні. Дім починає прокидатися. На кухні гамір, долинає запах кави. Тільки-но розвиднилось, хлопчик, одягнений, уже надворі, надто збуджений, щоб їсти.

Йому дають завдання: доручили олов’яну кружку, повну сухих бобів. Щоразу, коли стригаль достриг вівцю й, ляснувши по заду, відпускає її, зсуває пострижену вовну на сортувальний стіл, а вівця, рожева й гола, інколи закривавлена там, де її зачепили ножиці, нервово дріботить у другий загін, стригаль має право взяти один біб із кружки, і він бере, киваючи головою й чемно проказуючи: «Му basie!»

Коли хлопчик утомлюється тримати кружку (стригалі можуть брати боби й самі, вони виросли в селі й ніколи не чули про нечесність), то береться з братом допомагати складати тюки і стрибає по масі густої, гарячої, масної вовни. Його кузина Агнеса теж тут, вона приїхала зі Скіпперсклофа. Разом із сестрою вона пристає до гурту, і всі четверо борюкаються, регочуть і скачуть, немов на величезній перині.

Агнеса займає певне місце в його житті, якого він ще не розуміє. Він уперше побачив її, коли мав сім років. Їх запросили до Скіпперсклофа, і вони приїхали під вечір після довгої подорожі потягом. По небу мчали хмари, сонце зовсім не гріло. Під холодним зимовим світлом велд простягався рудувато-синьою смугою без жодного слідку зелені. Навіть фермерський дім видавався негостинним: суворий білий прямокутник із високою цинковою покрівлею. Все було зовсім не так, як у Воельфонтейні, хлопчик не хотів лишатися там.

Агнесу, старшу від нього на кілька місяців, приставили бути йому за компаньйонку. Вона повела його на прогулянку у велд. Дівчинка йшла босоніж, вона навіть не мала взуття. Невдовзі вони вже не бачили дому, опинилися серед пустки. Почали розмовляти. Вона мала кіски й шепелявила, і це подобалося йому. Хлопчик забув про стриманість. Говорячи, він забув, якою мовою розмовляє, думки просто оберталися в ньому в слова, прозорі слова.

Що він казав Агнесі того дня, він уже не пам’ятає. Але розповів їй усе: все, що робив, усе, що знав, усе, на що сподівався. Вона мовчки все ввібрала в себе. Ще говорячи, він знав, що цей день особливий, і то через Агнесу.

Сонце почало сідати, несамовито пурпурове, але зимне. Хмари потемнішали, вітер подужчав, проймаючи холодом крізь одяг. Агнеса була лише в тоненькій бавовняній сукні, ступні їй посиніли від холоду.

— Де ви були? Що робили? — запитали дорослі, коли вони повернулися до будинку.

— Niks піе, — відповіла Агнеса. — Нічого.

Тут, у Воельфонтейні, Агнесі не дозволяють полювати, але їй вільно блукати разом із ним у велді або ловити жаб у великому ставку із земляною греблею. Спілкування з Агнесою — річ зовсім інша, ніж спілкування зі шкільними друзями. Мабуть, це пов’язане з її лагідністю, готовністю слухати, а водночас із її стрункими смаглявими ногами, босими ступнями, тим, як вона танцює, перестрибуючи з каменя на камінь. Він розумний, він найкращий учень у класі, але й вона має славу розумної; вони блукають довкола й розмовляють про речі, почувши які, дорослі лише б похитали головами: чи має всесвіт початок; що лежить за Плутоном, темною планетою; де перебуває Бог, якщо він існує.

Чому йому так легко розмовляти з Агнесою? Невже тому, що вона дівчинка? Хоч би що він казав їй, вона, здається, відповідає щиро, лагідно, охоче. Вона його сестра в перших, отже, вони не можуть закохатись і побратися. З одного боку, це полегкість: він вільний бути друзями з нею, розкрити їй своє серце. А що як він таки закохався в неї? І чи це кохання — оця невимушена великодушність, чуття, що тебе нарешті розуміють, що не треба прикидатися?

Стригалі працюють цілісінький день і увесь наступний, майже не припиняючи роботи, щоб поїсти, і змагаються один з одним, щоб довести, хто швидший. Під вечір другого дня всю роботу виконано, кожна вівця на фермі пострижена. Дядько Сон приносить полотняну торбу, повну банкнот і монет, і кожному стригалеві платять відповідно до його кількості бобів. Потім ще одне вогнище, ще один бенкет. Наступного ранку стригалі їдуть, і ферма може повернутися до свого звичайного, повільного життя.

Тюків вовни так багато, що вони не вміщаються в клуні. Дядько Сон ходить від одного до другого зі штемпелем і штемпельною подушкою, пише на кожному своє прізвище, назву ферми, сорт вовни. За кілька днів приїздить величезний ваговоз (як він перебрався через піщане річище річки Босманс, де застряють навіть легкові автомобілі?), тюки завантажують і відвозять.

Таке відбувається щороку. Стригалі приїздять щороку, щороку стається така пригода, і з’являється радісне збудження. Це все ніколи не скінчиться, поки тривають роки, немає ніякої причини, чому воно має коли-небудь скінчитися.

«Належати» — ось таємне і священне слово, яке прив’язує його до ферми. У велді, коли він сам, він може вимовити це вголос: «Я належу до ферми». А от насправді він вірить в інший варіант ужитку цього слова, хоч і не вимовляє його, тримає для себе, боячись, що розвіються чари: «Я належу фермі».

Хлопчик нікому про це не каже, бо цю фразу дуже легко витлумачують хибно, дуже легко перетворюють у її протилежність: «Ферма належить мені». Ця ферма ніколи не належатиме йому, він завжди буде тільки гостем і мириться з цим. На думку, що він справді житиме у Воельфонтейні, називатиме великий дім своїм і вже ні в кого не питатиме дозволу робити, що йому заманеться, хлопчикові паморочиться голова, і він відкидає ту думку. «Я належу фермі» — це найнедосяжніша мета, яку він готовий поставити перед собою, і то навіть потай у серці. А водночас потай у серці він знає й те, що по-своєму знає й ферма: Воельфонтейн не належить нікому. Та ферма більша за кожного з них. Ферма існує від вічності до вічності. Коли вони всі вже повмирають, коли навіть дім стане руїною, як краалі на схилі пагорба, ферма однаково буде тут.

Одного разу, десь у велді далеко від дому, хлопчик нахилився й потер долоні порохом, немов умиваючи їх. Це ритуал. Він створює ритуал. Він не знає, що означає цей ритуал, але втішений тим, що немає нікого, хто б побачив його й розповів про цю дію.

Належність фермі — його потаємна доля, доля, з якою він народився, але яку він радісно приймає. Друга його таємниця — та, що попри всю свою боротьбу він однаково належить матері. Проте помічає, що ці дві залежності суперечать одна одній. Помічає і те, що на фермі влада матері найслабша. Нездатна, як жінка, полювати, нездатна навіть гуляти по велду, вона тут у невигідному становищі.

Він має двох матерів. Він двічі народився: від жінки і від ферми. Двох матерів і жодного батька.

За півмилі від фермерського будинку дорога розгалужується на дві, ліва галузка веде до Мервевілла, права — до Фрасербурґа. Біля розгалуження міститься цвинтар — загороджена ділянка з ворітьми. На цвинтарі домінує дідів мармуровий нагробок, навколо нього тулиться з десяток інших могил, нижчих і простіших, нагробки на них зі сланцю, деякі з вирізьбленими іменами і датами, деякі взагалі без жодного слова.

Дід — єдиний Кутзее на цвинтарі, єдиний, хто помер, відколи ферма дісталася родині. Саме тут він скінчив свої дні, чоловік, що починав як вуличний торгівець у Пікетберзі, потім відкрив крамницю в Лайнґсбурзі і став мером цього містечка, а згодом купив готель у Фрасербурґ-роуді. Він похований, але ферма й досі його. Його діти бігають, мов карлики, по ній, а онуки — карлики над карликами.

По той бік дороги є ще один цвинтар, без огорожі, де окремі нагробки такі давні, що їх уже поглинула земля. Тут лежать слуги і наймити ферми, починаючи від часів Ути Джапа, а то й набагато давніших. Ті кілька нагробків, які ще стоять, не мають ані імен, ані дат. Але тут хлопчик проймається більшою шанобою, ніж серед поколінь Ботесів, згромаджених навколо діда. Ця шаноба не має нічого спільного з духами. В Кару ніхто не вірить у духів. Кожен, хто вмирає, вмирає твердо й остаточно: його плоть роз’їдають мурахи, кістки вибілює сонце — оце й усе. Проте серед цих могил хлопчик ступає нервово. Від землі йде глибока тиша, така глибока, що може бути гомоном.

Як помре, він хоче, щоб його поховали на фермі. Якщо цього не дозволять, він хоче, щоб його спалили й розвіяли попіл тут.

Ще одне місце, куди він мандрує щороку, — Бломгоф, місце, де стояв перший фермерський будинок. Тепер там не лишилося нічого, крім підвалин, і вони нецікаві. Перед ними була колись водойма, живлена підземним джерелом, але воно давно висохло. Від садка, що ріс колись тут, не лишилося й сліду. Але коло джерела, ростучи з голої землі, стоїть висока самотня пальма. В її стовбурі зробили собі гніздо бджоли — маленькі люті чорні бджоли. Стовбур почорнів від диму багать, що їх не раз палили люди, щоб забрати в бджіл мед, але бджоли вижили, збираючи нектар хтозна-де серед цих сірих сухих краєвидів.

Хлопчик хотів би, щоб бджоли знали, що він, провідуючи їх, приходить із чистими руками, не красти в них, а привітати, вшанувати їх. Та, коли він підступає до пальми, бджоли починають сердито дзижчати, вартові підлітають до нього, застерігаючи, щоб не підходив; одного разу він навіть утікав, ганебно бігши по велду з роєм бджіл позаду, петляючи й махаючи руками, вдячний, що ніхто не бачить його й не регоче.

Щоп’ятниці для людей на фермі забивають вівцю. Хлопчик іде з Росом і дядьком Соном вибрати вівцю, яка має загинути, потім стоїть і спостерігає, як на бойні за клунею, щоб не було видно з дому, Фрек тримає ноги, а Рос своїм начебто безневинним кишеньковим ножем перерізає тварині горлянку, потім обидва чоловіки міцно тримають її, поки вона б’ється, корчиться й кашляє, втрачаючи кров. Далі він дивиться, як Рос білує ще теплу тушу й вішає на бузок, розтинає її й витягує тельбухи в миску: повний трави, великий синій шлунок, кишки (видушивши з них останні бібки, які вівця не встигла видалити), серце, печінку, нирки — все, що вівця мала всередині і що він має всередині теж.

Тим самим ножем Рос каструє й ягнят. Хлопчик спостерігає і це. Молодих ягнят і їхніх матерів заганяють і закривають. Потім Рос ходить поміж них, одного за одним хапає ягнят за задню ногу, притискає їх до землі, поки вони перелякано мекають, видаючи відчайдушні зойки, й розрізає мошонку. Нахиляється, хапає яєчка зубами і витягує їх. Вони схожі на дві маленькі медузи, за якими тягнуться сині й червоні кров’яні судини.

Рос відрізає і хвіст, бо ж він уже коло нього, й відкидає геть, лишаючи кривавий оцупок.

Коротконогий, у бахматих подертих штанах, обрізаних нижче колін, у саморобному взутті й поношеному фетровому капелюсі, Рос ходить по загону, мов штукар, вибирає ягнят і нещадно оперує їх. Після операції ягнята, кволі й закривавлені, туляться до своїх матерів, які не роблять нічого, щоб захистити їх. Рос складає свого кишенькового ножа. Роботу виконано, на його обличчі проступає ледь помітна силувана усмішка.

Про побачене нема як говорити. «А чому вони обрізають ягнятам хвости?» — запитує хлопчик матір. «Бо інакше під хвостами заведуться м’ясні мухи», — відповідає мати. Вони обоє прикидаються, обоє знають, про що насправді йдеться в цьому запитанні.

Одного разу Рос дав йому потримати свого кишенькового ножа й показав, як легко він розрізає волосину. Вона не згинається, а просто розлітається на дві частини від простого дотику леза. Рос гострить ножа щодня, плює на точильний брусок, легко й без тиску водить лезо вперед і назад упоперек бруска. Після всіх точінь, різанин, а потім нових точінь від стертого леза лишилася тепер тільки тоненька смужка. Така сама й Росова лопата: він так довго копав нею, так часто гострив, що тепер є лише кілька сантиметрів сталі, а дерев’яний держак став гладенький і почорнів від років гарячого поту.

— Тобі не слід дивитися на це, — сказала мати після одного з п’ятничних забивань.

— Чому?

— Просто не слід.

— А я хочу.

І вийшов, дивлячись, як Рос розіпнув шкуру й посипав її сіллю.

Хлопчик любить спостерігати, як працюють Рос, Фрек і дядько. Щоб скористатися високими цінами на вовну, Сон прагне розвести більше овець на фермі. Та після бідних на дощ років велд став мов пустеля, трава й кущі поприсідали до землі. Тож дядько заходився перегороджувати всю ферму, розбиваючи її на невеликі загони, щоб можна було переганяти овець із загону в загін, а велд мав час відпочити. Дядько, Рос і Фрек виходять щодня, вбивають стовпи в тверду, мов камінь, землю і натягують, наче туго напнуті струни, кілометри дроту й прив’язують його.

Дядько Сон завжди ставиться до хлопчика ласкаво, але він знає, що насправді дядько не любить його. Звідки він знає? З непевного виразу в очах Сона, коли він поблизу, з силуваного тону його голосу. Якби Сон справді любив його, то був би з ним не менш невимушений і безцеремонний, ніж із Росом та Фреком. Натомість Сон обережний і завжди розмовляє з ним англійською, дарма що він відповідає мовою африкаанс. Така ситуація стала для них обох питанням честі, й вони не знають, як вийти з цієї пастки.

Хлопчик переконує себе, що в цій нелюбові немає нічого особистого, що її причина полягає тільки в тому, що він, син молодшого брата Сона, старший за Сонового сина, що й досі немовля. Але боїться, що це почуття глибше, боїться, що Сон не схвалює його, бо він зберігає вірність матері — зайді в родині, — а не батькові. А ще й тому, що він невідвертий, нечесний, неправдивий.

Якби хлопчик міг вибирати собі батька між Соном і рідним батьком, він обрав би Сона, навіть якби це означало, що він стане непоправним африканером і буде змушений прожити роки в чистилищі школи-інтернату, де викладають мовою африкаанс і де живуть там усі фермерські діти, перше ніж їм дозволять повернутися на ферму.

Можливо, оце й становить глибоку причину, чому Сон не любить його: він відчуває неясну вимогу, яку ставить перед ним ця дивна дитина, й відкидає її, мов чоловік, що струшує з себе дитину, яка вчепилася в нього.

Хлопчик усякчас спостерігає Сона й захоплюється вмінням, з яким той робить геть усе: і лікує хвору тварину, і лагодить вітрову помпу. Надто він зачарований його знанням овець. Глянувши на вівцю, Сон може сказати не тільки її вік та походження, не тільки те, яку вовну вона дасть, а й те, який смак матиме кожна частина її тіла. Він може вибрати вівцю для забиття залежно від того, чи йому потрібні добрі ребра для смаження, а чи добрі стегна для запікання.

Хлопчик і сам любить м’ясо. Він нетерпляче чекає, коли дзенькне дзвіночок опівдні й почнеться ситий обід, про який оголошує той дзенькіт: страви зі смаженої картоплі, жовтий рис із родзинками, батат із карамельним соусом, гарбуз із коричневим цукром і м’якими квадратиками хліба, солодко-кислі боби, буряковий салат, а в центрі, пишаючись, великий таріль із бараниною, политою зверху соусом. Проте, побачивши, як Рос забиває овець, він уже не любить мати справу з сирим м’ясом. У Вустері він воліє вже не ходити до крамниці різника. Йому огидна звичайна невимушеність, з якою різник кидає шматок м’яса на прилавок, розрізає його, загортає в бурий папір і пише зверху ціну. Чуючи, як скреготливо вищить стрічкова пилка, розрізаючи кістку, він хоче заткнути собі вуха. Він може спокійно дивитися на печінку, про чию функцію в тілі має вкрай туманне уявлення, але відвертає очі від серць, виставлених у вітринах, а надто від таць із тельбухами. Навіть на фермі він відмовляється їсти тельбухи, хоча їх вважають за великий делікатес.

Хлопчик не розуміє, чому вівці миряться зі своєю долею, чому ніколи не повстають, а смиренно йдуть на смерть. Якщо антилопа знає, що на землі немає нічого гіршого, як потрапити в руки людині, й намагається втекти до останнього подиху, чому вівці такі дурні? Зрештою, вони тварини, їмвластиві гострі чуття тварин: чому вони не чують останнього мекання жертви за клунею, не чують запаху крові, не сприймають цих засторог?

Інколи, опинившись серед овець, — коли їх приганяють, щоб скупати в дезинфекційному розчині, збивають докупи, і тварини вже не можуть утекти, — хлопчик хоче застерегти їх, шепнути їм, що чекає на них попереду. Але помічає в їхніх жовтих очах тінь, яка змушує його замовкнути: резиґнацію, знання не тільки про те, що трапляється з вівцями від рук Роса за клунею, а й про долю, яка спіткає їх наприкінці довгого, з ненастанним відчуттям спраги шляху до Кейптауна на ваговозі. Вівці знають це все аж до найменших подробиць, але однаково коряться. Вони визначили ціну й готові платити її — ціну перебування на землі, ціну бути живим.

12

У Вустері завжди дме вітер, пронизливий і холодний узимку, гарячий і сухий улітку. Досить годину побути надворі — і тоненький червоний пісок є вже у волоссі, у вухах і на язиці.

Хлопчик здоровий, сповнений життя та енергії, але здається, ніби він завжди застуджений. Уранці він прокидається із закладеним горлом, червоними очима, нестримно чхає, температура його тіла скаче то вниз, то вгору. Мати тильним боком долоні мацає йому чоло.

— Я захворів, — хрипить він матері.

— Тоді ти, безперечно, повинен лишатись у ліжку, — зітхає вона.

Є тільки одна важка мить, яку треба пережити, мить, коли батько запитує: «Де Джон?», а мати відповідає: «Він захворів», і батько форкає й каже: «Знову прикидається». Протягом цього часу хлопчик лежить якомога тихіше, аж поки піде батько й піде брат, а він зможе нарешті почати день читання.

Читає він дуже швидко і з повною зосередженістю. Коли він хворіє, матері доводиться ходити до бібліотеки двічі на тиждень, щоб брати йому книжки: дві на свою картку і дві на його. Сам хлопчик уникає ходити до бібліотеки: адже, коли він принесе здавати книжки, бібліотекар неодмінно щось запитає.

Хлопчик знає: якщо хоче бути видатною людиною, він повинен читати серйозні книжки. Він повинен бути таким, як Авраам Лінкольн або Джеймс Ватт, учитися при свічці, тоді як решта спить, учити самотужки латину, давньогрецьку й астрономію. Він не зрікся ідеї стати видатною людиною й пообіцяв собі, що невдовзі почне читати серйозні книжки, а тим часом прагне читати лише оповідання й романи.

Він прочитав усі загадкові оповідання Еніда Блайтона, всі оповідання Гарді Бойса, всі оповідання Біглса. Та найбільше йому подобаються оповідки про французький Іноземний легіон П. К. Рена.

— Хто найвидатніший письменник у світі? — запитує він батька.

— Шекспір, — відказує батько.

— А чому не П. К. Рен? — запитує син. Батько не читав цього письменника і, незважаючи на своє солдатське минуле, здається, й не має такого бажання. — П. К. Рен написав сорок шість книжок. А скільки книжок написав Шекспір? — кидає виклик син і починає перелічувати назви.

— Ет! — роздратовано каже батько, мовляв, відчепися від мене, але не має відповіді.

Якщо батько любить Шекспіра, тоді Шекспір, напевне, поганий письменник, вирішує син. І все-таки починає читати Шекспіра, видання з уже пожовклими сторінками і пошарпаними краями, яке батько успадкував і яке, можливо, коштує багато грошей, бо ж давнє, і намагається з’ясувати, чому люди кажуть, що Шекспір видатний. Він читає «Тита Андроніка» через римську назву, потім «Коріолана», проминаючи довгі монологи, так само як пропускав описи природи у бібліотечних книжках.

Крім Шекспіра, батько має ще вірші Вордсворта й Кітса. У матері є вірші Руперта Брука. Ці поетичні збірки стоять на почесному місці на камінній полиці у вітальні разом із Шекспіром, «Легендою про Сан-Мікеле» у шкіряному футлярі й книжкою А. Кроніна про одного лікаря. Хлопчик двічі намагається читати «Легенду про Сан-Мікеле», але нудиться. Він ніколи не може здогадатися, хто такий Аксель Мунте, чи правдива ця розповідь, а чи вигадка, чи вона про дівчину, а чи про якусь місцевість.

Якось батько зайшов до його кімнати з книжкою Вордсворта. «Ти повинен прочитати їх», — мовив він, показавши вірші, відзначені олівцем. Через кілька днів батько зайшов знову, прагнучи обговорити вірші. «”І водоспаду рев, мов пристрасть, за мною гнався вслід”, — процитував батько. — Ну, хіба не видатна поезія?» Хлопчик щось мимрить, не сміє глянути батькові у вічі, відмовляється грати в цю гру. Невдовзі батько здається.

Хлопчик не шкодує про свою нечемність. Він не бачить, як поезія може пасувати до батькового життя, вважає, що з боку батька це лише претензія. Коли мати розповідає, що вона, щоб уникнути глузів сестер, брала книжку й ховалася на горищі, він вірить їй. Але не може уявити собі, що батько, бувши хлопцем, читав поезію, бо тепер батько не читає нічого, крім газети. Він здатний лише уявити собі, як батько в тому віці жартував, реготав і курив сигарети в кущах.

Син спостерігає, як батько читає газету. Він читає швидко й нервово, переглядає сторінки і немов шукає чогось, чого там немає, шарудить папером і поплескує по сторінках, перегортаючи їх. Прочитавши, складає газету до невеличкої таблички й сідає розв’язувати кросворд.

Мати теж шанує Шекспіра. Вважає, що «Макбет» — його найвидатніша п’єса. «“Якби оте щось наслідків не мало, — бурмоче вона й замовкає. — І нам нараз все розв’язало тут, — читає далі й киває головою, щоб підтримати ритм. — Усім пахощам аравійським не змити цього запаху з цієї маленької руки”»^[21], — додає вона. П’єсу «Макбет» мати вивчала в школі; вчитель звичайно ставав позаду неї і щипав їй руку, аж поки вона проказувала увесь монолог. «Kom nou, Vera!», «Нумо, Вера!» — казав він їй і щипав, а вона видобувала з пам’яті ще кілька слів.

Хлопчик ніяк не може зрозуміти, чому в матері — такої тупої, що вона не може допомогти йому виконати домашні завдання для четвертого класу, — бездоганна англійська мова, надто коли вона пише. Вона вживає слова в правильних значеннях, не помиляється в граматиці. В мові вона у своїй стихії, це сфера, де її не можна похитнути. Як так сталося? Її батьком був Піт Вемеєр, що мав звичайнісіньке африканерське прізвище. У фотоальбомі в сорочці без коміра та в крислатому капелюсі він схожий на будь-якого пересічного фермера. В окрузі Юніондейл, де вони жили, англійською мовою не розмовляв ніхто, всі сусіди, здається, мали прізвище Зондаґ. Її мати народилась як Марі Дюб’єль від батьків, що були німцями й не мали в своїх жилах жодної краплі англійської крові. Але, народивши дітей, Марі дала їм англійські імена: Роланд, Вініфред, Елен, Віра, Норман, Ланселот — і розмовляла з ними вдома англійською. Де вони могли вивчити англійську мову — вона й Піт?

Англійська мова в батька майже не гірша, хоча його акцент свідчить про більше, ніж просто сліди африкаансу, і він каже «thutty» [«трийцять»] замість «thirty» [«тридцять»]. Розв’язуючи кросворди, батько завжди гортає сторінки кишенькового «Оксфордського словника англійської мови». Принаймні побіжно він, здається, знає кожне слово в тому словнику і кожну ідіому. Він з утіхою вимовляє найбезглуздіші ідіоми, немов закріплюючи їх у пам’яті: «pitch in» [«енергійно братися за щось»], «come a cropper» [«зазнавати краху»].

Сам хлопчик далі «Коріолана» в Шекспіра не прочитав нічого. А газети, крім спортивних сторінок і комічних малюнків, навівають на нього нудьгу. Коли вже нема що читати, він читає зелені книжки. «Принеси мені зелену книжку!» — кричить він матері, лежачи хворий у ліжку. Зелені книжки — це томи «Дитячої енциклопедії» Артура Мі, яка подорожує з ними, відколи він пам’ятає себе. Він проглядав їх десятки разів, а коли ще був немовлям, виривав із них сторінки, креслив їх олівцями, рвав палітурки, тож тепер до них треба ставитись дуже обережно.

Насправді він не читає зелених книжок: від їхньої прози йому уривається терпець, вона надто сентиментальна й дитяча, крім другої половини десятого тому — покажчика, де повно фактичної інформації. Зате роздивляється ілюстрації, надто фотографії мармурових скульптур, голих чоловіків і жінок із шматком тканини навколо пояса. Гладенькі, стрункі мармурові дівчата виповнюють його еротичних мрій.

Дивовижна особливість його застуд — те, як швидко вони минають, або здається, ніби минають. Об одинадцятій ранку він уже не чхає, почувається добре, тягар у голові зникає. З нього вже досить просякнутих потом несвіжих піжам, затхлих ковдр і пролежаних матраців, розкиданих повсюди мокрих носових хусток. Він підводиться з ліжка, але не одягається, то було б надто велике випробування його щастя. З обачності не виходячи на подвір’я, щоб його не помітив і не розповів потім про те якийсь сусіда чи перехожий, він грається в альбомі набором клейких марок від конструктора, або нанизує ґудзики на нитки, або плете мотузочки із залишків прядива. В його шухляді повно вже сплетених мотузок, ні на що не придатних, хіба як на пояс для халата, якого він не має. Коли мати заходить до кімнати, він прибирає якомога винуватішого вигляду, щулячись від її уїдливих зауваг.

З усіх боків хлопчика підозрюють, що він ошуканець. Він ніколи не може переконати матір, що він справді хворий; коли вона поступається перед його благаннями, то неласкаво, і тільки тому, що не знає, як сказати йому «ні». Шкільні товариші вважають, що він кваша і мамин синочок.

Але правда полягає в тому, що не раз уранці він прокидається, бо йому бракує повітря, напади чхання корчать його по кілька хвилин, аж поки він уже сапає, плаче і прагне вмерти. В цих застудах немає нічого вдаваного.

Існує правило, що в разі відсутності в школі треба принести з дому пояснювального листа. Стандартного материного листа він знає напам’ять: «Будь ласка, вибачте Джонові за вчорашню відсутність. Він тяжко застудився, і я думала, що йому краще лишатися в ліжку. Щиро Ваша». Він передає ці листи, які мати пише як брехню і які й читають як брехню, ховаючи в серці підозри.

Коли наприкінці року хлопчик рахує пропущені дні, їх виходить майже третина. Проте він однаково виявляється першим у класі. Звідси він висновує, що присутність у класі не має великого значення. Завжди можна надолужити вдома. Якби була змога робити по-своєму, він не ходив би до школи цілий рік, з’явившись тільки складати письмові іспити.

Усе, про що розповідають учителі, є в підручниках. Але через це він не зневажає вчителів, і так само й решта хлопців. Він не любить, коли вряди-годи той або той учитель засвідчує своє невігластво. Він, якби міг, захищав би вчителів. Він уважно слухає кожне їхнє слово. Але не так, щоб дізнатися що-небудь, як на те, щоб його не піймали, коли він поринає в мрії («Про що я щойно говорила? Ану повтори, що я сказала!»), бо інакше його поставлять перед класом і принизять.

Хлопчик переконаний, ніби він інший, особливий. Але ще не знає, в чому він особливий і навіщо живе на світі. Він здогадується, що не стане королем Артуром чи Александром Македонським, що ними захоплювалися ще за їхнього життя. Тільки після його смерті зрозуміють, що втратив світ.

Він чекає заклику. Коли пролунає той заклик, він буде готовий. Він несхитно відповідатиме, навіть якщо це означатиме йти на смерть, як-от ішли на смерть солдати з кавалерійської бригади.

Норма, якій він підпорядковує себе, — це норма VC, тобто Victoria Cross, вікторіанського хреста. Тільки англійці мають цей хрест. А от американці — ні, не мають, на його досаду, й росіяни. Південноафриканці безперечно не мають його.

Він ще й помітив, що VC — ініціали матері.

Південна Африка — країна без героїв. Вольрад Вольтемаде^[22] був би, напевне, героєм, якби не мав такого кумедного ім’я. Кілька запливів у бурхливе море задля порятунку безпорадних моряків — безперечно сміливий учинок, але в даному випадку сміливість належить людині чи коневі? На думку про білого коня Вольтемаде, що відважно раз по раз занурювався у хвилі (хлопчикові подобається сила наділеного безперечною повнотою значення слова «відважний»), йому перехоплює горло.

Вік Товіл^[23] змагається з Мануелем Ортісом за титул чемпіона світу в найлегшій вазі. Бій відбудеться в суботу ввечері, хлопчик сидить із батьком до пізньої ночі й слухає коментар по радіо. В останньому раунді Товіл, закривавлений і виснажений, кидається на свого супротивника, Ортіс хитається й відступає, юрба шаленіє, голос коментатора хрипкий від крику. Судді оголошують постанову: південноафриканець Віккі Товіл — новий чемпіон світу. Син і батько кричать від збудження й обіймають одне одного. Хлопчик не знає, як висловити свою радість. Імпульсивно він хапає батька за волосся й шарпає з усієї сили. Батько відскакує і якось дивно дивиться на нього.

Кілька днів в усіх газетах повно фотографій бою. Віккі Товіл — національний герой. Ну, а в хлопчика ентузіазм невдовзі зменшується. Він і далі задоволений, що Товіл побив Ортіса, але починає дивуватися, чому. Хто для нього той Товіл? Чому йому не вільно обирати між Товілом і Ортісом у боксі, як вільно обирати між командами «Hamiltons» і «Villagers» у регбі? Невже він зобов’язаний підтримувати Товіла, цього огидного чоловічка з горбатими плечима, довгим носом і малесенькими пустими чорними очицями, бо Товіл (незважаючи на своє кумедне прізвище) — південноафриканець? Невже південноафриканці повинні підтримувати інших південноафриканців, навіть якщо не знають їх?

Батько тут не зарадить. Батько ніколи не каже нічого несподіваного. Він неодмінно проголошує, що Південна Африка виграє, або що Західна провінція виграє — чи то в регбі, чи то в крикеті, чи то в чомусь іншому. «Хто, по-твоєму, виграє?» — перевіряє син батька за день до матчу Західної провінції з Трансваалем. «Західна провінція, і то з величезним відривом», — відповідає батько, мов годинник. Вони слухають матч по радіо, і перемагає Трансвааль. Батько непохитний. «Наступного року виграє Західна провінція, — запевняє він. — Ось побачиш».

Хлопчикові видається безглуздим вважати, що Західна провінція виграє тільки тому, що ти походиш із Кейптауна. Краще думати, що виграє Трансвааль, а потім отримати приємну несподіванку, якщо він програє.

У своїй руці хлопчик тримає пасмо батькового грубого і жорсткого волосся. Насильство його вчинку досі приголомшує і турбує його. Доти він ніколи не поводився так вільно з батьковим тілом. Він хотів би, щоб такого не сталося знову.

13

Ніч. Решта родини спить. Хлопчик лежить у ліжку й думає. Впоперек ліжка падає смужка помаранчевого світла від вуличних ліхтарів, що горять усю ніч над Реюньйон-парком.

Він пригадує, що сталося сьогодні вранці під час зборів, коли християни виспівували свої гімни, а євреї й католики тинялися. Двоє старших хлопців, католики, загнали його в куток.

— Коли ти прийдеш на катехізис? — запитали хлопці.

— Я не можу прийти на катехізис, у п’ятницю пополудні я повинен допомагати матері, — збрехав він.

— Якщо не ходиш на катехізис, тоді ти не можеш бути католиком, — сказали вони.

— Я католик, — наполягав він, знову збрехавши.

Якщо трапиться найгірше, думає він тепер про найприкрішу для себе перспективу, тобто якщо католицький священик навідає матір і запитає, чому він ніколи не ходить на катехізис; або, — ще один кошмар, — якщо директор школи оголосить, що всі хлопці з африканерськими прізвищами мають перейти до класів, де викладають африкаансом; і якщо цей кошмар стане реальністю, і він не матиме жодного іншого способу порятунку, як відступити до невдоволених криків, шаленства й плачу, тобто до дитячої поведінки, що, як він знає, ще досі таїться в ньому, мов стиснута пружина; і якщо після цієї бурі він буде змушений удатися до останнього й відчайдушного кроку і просити материного захисту, відмовившись ходити до школи, благаючи врятувати себе; і якщо таким чином він украй і остаточно зганьбить себе, розкривши те, про що знає по-своєму тільки він, по-своєму й мати і, можливо, по-своєму огидно й батько, а саме: що він досі дитина і ніколи не виросте; якщо всі словесні обгортки, створені навколо нього й вибудовані його зусиллями, роками нормальної, принаймні на людях, поведінки, облущаться, і постане його огидна, чорна, плаксива дитяча сутність, яку всі бачитимуть і глузуватимуть із неї, чи зможе він якимсь чином жити далі? Чи не стане він таким поганим, як оті деформовані, нерозвинені монголоїдні діти з хрипкими голосами й заслиненими вустами, що їх цілком можна було б приспати пігулками навіки або задушити?

Усі ліжка в домі старі та втомлені, їхні пружини просідають, вони риплять від щонайменшого руху. Хлопчик лежить якомога спокійніше у смузі світла з вікна, відчуває, що лежить на боку, притуливши кулаки до грудей. У цій тиші він намагається уявити собі свою смерть. Відриває себе від усього: від школи, від дому, від матері, намагається уявити собі дні, що, як і завжди, минатимуть, але вже без нього. Проте не може. Завжди щось лишається позаду, щось невеличке й чорне, як горіх, як жолудь, що побував у вогні, сухий, попелястий, твердий, нездатний рости, але тут. Він може уявити собі, як він умирає, але не годен уявити собі, як зникає. Хоч як намагається, він не може знищити свої останні рештки.

Що спонукає його жити? Може, страх перед материним горем, таким величезним, що він може думати про нього лише одну мить? (Він бачить матір у порожній кімнаті, що мовчки стоїть, затуливши обличчя руками, а потім закриває її, цей образ, ширмою.) Чи, може, в ньому є і щось інше, і саме воно відмовляється вмирати?

Хлопчик пригадує, як до нього пристали іншого разу, коли двоє хлопців-африканерів стиснули йому руки позаду й завели за земляний вал на далекому краї поля для регбі. Надто йому запам’ятався більший хлопець, такий гладкий, що жир аж переливався через тісне вбрання, — один з тих ідіотів або майже ідіотів, що може зламати тобі пальці або розчавити горло не менш легко, ніж скрутити в’язи якійсь пташці, й тихо всміхатися при цьому. Хлопчик злякався, в жорстокості напасників він не сумнівався, серце важко гупало йому в грудях. Але якою мірою справжнім був той страх? Коли він ішов зашпортуючись через поле зі своїми напасниками, чи не було чогось глибшого в ньому, чогось недбалого і веселого, що промовляло: «Не звертай уваги, ніщо не завдасть тобі шкоди, це тільки ще одна пригода»?

Ніщо не завдасть тобі шкоди, немає нічого, на що ти не був би здатний. Ось два його принципи, два принципи, що насправді становлять один, і цей принцип водночас і слушний щодо нього, і неправдивий. Цей принцип, насправді подвійний, означає, що він не помре, незважаючи ні на що, але хіба не означає водночас, що він і не житиме?

Він немовля. Мати бере його обличчям уперед, пригортає до себе. Йому звисають ноги, голова опустилася, але мати тримає його перед собою, просуває у світ. Їй не треба дивитися, куди вона йде, їй треба лише йти за сином. Перед ним, коли вона ступає, все обертається в камінь і розколюється. Він лише черевате немовля з головою, що не тримається на в’язах, але вже має цю силу.

Потім хлопчик засинає.

14

Подзвонили з Кейптауна. Тітка Анні впала на сходах своєї квартири в Роузбанку. Її завезли до лікарні зі зламаним стегном, хтось повинен приїхати й подбати про неї.

Це сталося в липні, серед зими. Над усією Західною Капською провінцією напнулася ковдра дощу і холоду. Вони сіли на ранковий потяг до Кейптауна, він, мати і брат, потім на автобус, що йшов до Клуф-стріт до Volkshospitaal, Народної лікарні. Тітка Анні, маленька, мов дитина, в барвистій нічній сорочці, лежала в жіночій палаті. Палата заповнена: старі баби зі скривленими, зморщеними обличчями човгали в халатах і щось сичали собі під ніс; гладкі, неохайні жінки з пустими обличчями сиділи на краях ліжок, їхні груди недбало розпливалися. Гучномовець у кутку транслював передачі радіо «Springbok». Третя година пополудні, концерт за заявками: пісня «Коли очі ірландські всміхаються» з Нельсоном Ріддлом і його оркестром.

Тітка Анні зморшкуватою рукою бере матір за руку.

— Віро, я хочу покинути це місце, — хрипким шепотом каже вона. — Це місце не для мене.

Мати гладить їй руку, намагається заспокоїти. На тумбочці коло тітки склянка води для її зубів і Біблія.

Палатна сестра розповідає, що зламане стегно склали докупи. Тітці треба ще місяць полежати, поки кістки зростуться. «Вона вже немолода, потрібен час». Після цього їй доведеться ходити з паличкою.

Немов згадавши, сестра додає, що, коли тітку привезли, нігті на ногах у неї були такі довгі та чорні, наче пазурі в птаха.

Брат знудився, пхинькає, жаліється, що хоче пити. Мати зупинила сестру й попросила її принести склянку води. Збентежений, хлопчик дивиться вбік.

Потім їх послали по коридору до кабінету соціального працівника.

— Ви родичі? — запитав соціальний працівник. — Ви можете запропонувати їй дім?

Мати заціплює вуста й заперечно хитає головою.

— А чому вона не може повернутися до своєї квартири? — запитує потім матір хлопчик.

— Вона не зможе підніматися сходами. Не зможе ходити до крамниць.

— Я не хочу, щоб вона жила з нами.

— А вона й не житиме з нами.

Година побачень скінчилася, пора прощатися. Очі тітки Анні наповнюють сльози. Вона з такою силою схопила матір за руку, що її пальці довелося розтискати.

— Ek wil huistoe gaan, Vera, «Я хочу додому», — шепоче вона.

— Тітко Анні, треба полежати ще кілька днів, поки ви зможете ходити, — каже мати голосом, у якому відчувалось якомога більше прагнення заспокоїти.

Син ще ніколи не бачив цю материну рису: зрадливість.

Потім настала його черга. Тітка Анні простягла руку. Тітка Анні йому — водночас і двоюрідна бабуся, і хрещена. В альбомі є її фотографія з немовлям на руках, і кажуть, що то він. Тітка вбрана в чорну сукню аж до кісточок і в старомодний чорний капелюх; позаду видніє церква. Тітка Анні вважає, що як хрещена мати вона має з хлопчиком особливі стосунки. Вона, здається, не помічає огиди, яку він відчуває до неї, зморщеної та потворної в лікарняному ліжку, огиди, яку він відчуває до всієї тієї палати, повної бридких жінок. Він намагається не виявити своєї огиди, його серце горить від сорому. Він терпить тітчині пальці на своїй руці, але хоче піти звідси, піти й ніколи не повернутися.

— Ти такий розумний, — каже тітка Анні низьким, хрипким голосом, властивим їй, відколи він пам’ятає її. — Ти вже дорослий, твоя мати залежить від тебе. Ти повинен любити її і бути підтримкою для неї і свого маленького брата.

Підтримка для матері? Яка дурниця. Його мати — наче скеля, кам’яна колона. Не він має бути підтримкою для нього, а вона має підтримувати його! Хай там як, навіщо тітка Анні каже про таке? Вдає, ніби помирає, а насправді лише стегно зламала.

Хлопчик киває головою, намагається видаватися серйозним, уважним і слухняним, хоча потай тільки чекає, щоб вона відчепилася від нього. Тітка всміхається значущою усмішкою, яка має свідчити про її особливий зв’язок із першою Віриною дитиною, — зв’язок, якого він анітрохи не відчуває і не визнає. Її очі безвиразні, блідаво-блакитні, вицвілі. Їй вісімдесят років, і вона майже сліпа. Навіть в окулярах тітка не може як слід читати Біблію, тільки тримає її на лоні й бурмоче слова.

Тітка ослаблює руку, хлопчик щось мимрить і задкує.

Тепер братова черга. Брат кориться, коли його цілують.

— До побачення, дорога Віро, — каркає тітка Анні. — Mag die Here jou seën, jou en die kinders, нехай Господь благословить тебе і твоїх дітей.

П’ята година, вже починає сутеніти. В незвичній метушні міської години пік вони сідають на потяг до Роуз-банка. Вони переночують у квартирі тітки Анні, і ця перспектива пригнічує хлопчика.

Тітка Анні не має холодильника. В її кухонній шафі є лише кілька зів’ялих яблук, півбуханки цвілого хліба, банка рибної пасти, якій мати не довіряє. Вона посилає хлопчика до індійської крамниці, на вечір вони мають хліб, джем і чай.

Унітаз бурий від бруду. Хлопчика аж нудить на думку про стару з довгими чорними нігтями, що сідає на нього. Він не хоче користуватися ним.

— Чому ми повинні лишатися тут? — запитує він.

— Чому ми повинні лишатися тут? — повторює брат.

— Тому, — похмуро відповідає мати.

Тітка Анні використовує сорокаватні лампочки, щоб економити електрику. В тьмяному жовтому світлі спальні мати починає пакувати тітчин одяг у картонні ящики. Доти хлопчик ще ніколи не бував у спальні тітки Анні. На стінах висять зображення: фотографії в рамках чоловіків і жінок із жорсткими, неласкавими поглядами: Брехери, Дюб’єлі, його предки.

— Чому вона не може поїхати і жити з дядьком Альбертом?

— Бо Кітті не зможе доглядати двох хворих старих людей.

— Я не хочу, щоб вона жила з нами.

— Вона не житиме з нами.

— Тоді де ж вона житиме?

— Ми знайдемо їй дім.

— Про що це ти, який дім?

— Дім, такий собі дім для старих людей.

Комірчина — єдина кімната в тітчиній квартирі, яка подобається йому. Комірчину заставлено до стелі старими газетами і картонними ящиками. На полицях повно книжок, усі однакові: коротенькі грубі книжки в червоній палітурці, видані на товстому шорсткому папері, який використовували для африканерських книжок і який схожий на промокальний папір зі сміттям і плямами від мух усередині. Назва на спинці — «Ewige Genesing», спереду на обкладинці стоїть повна назва: «Deur ’n gevaarlike krankheid tot ewige genesing»^[24]. Книжку написав його прадід, батько тітки Анні; цій книжці — він чув про це багато разів — вона присвятила більшу частину свого життя, спершу переклала написаний німецькою мовою рукопис мовою африкаанс, потім витратила свої заощадження, щоб заплатити друкареві в Стелленбоші, який надрукував сотні примірників, і палітурникові, що виготовив обкладинки, а потім возила книжки від однієї книгарні в Кейптауні до іншої. Коли їй не пощастило переконати книгарні продавати книжку, вона сама ходила від дверей до дверей, пропонуючи людям купити її. Непродані рештки лежать на полицях у цій комірчині, в ящиках є ще не переплетені віддруковані і складені зошитами сторінки.

Хлопчик намагався читати «Ewige Genesing», але книжка надто нудна. Тільки-но Балтазар Дюб’єль заходився розповідати про своє дитинство, як почав уривати розповідь довгими повідомленнями про вогні в небі й голоси, які промовляли до нього з небес. Здається, отакою була вся книжка: короткі уривки про себе, а далі довгий переказ того, що казали йому голоси. Хлопчик із батьком давно вже жартували про тітку Анні та її батька Балтазара Дюб’єля. Вони вимовляли назву цієї книжки повчальним співучим тоном, немов predikant, проповідь, розтягуючи голосні: «Через небезпе-е-е-чну хвор-о-о-бу до ві-і-і-чно-го-о-о зці-і-ілення-я-я».

— Батько тітки Анні був божевільний? — запитав хлопчик матір.

— Так, гадаю, він був божевільний.

— Тоді чому вона витратила всі свої гроші на друк його книжки?

— Вона, мабуть, боялася його. То був страшний старий німець, страхітливо жорстокий і владний. Усі його діти боялися його.

— А хіба він тоді ще не вмер?

— Так, умер, але вона, безперечно, відчувала обов’язок перед ним.

Мати не хотіла критикувати тітку Анні та її чуття обов’язку перед божевільним старим.

Найкраща річ у комірчині — книжковий прес. Він зроблений із такого самого важкого й міцного заліза, що й колесо паротяга. Хлопчик переконав брата покласти руку під прес, а потім крутив великий гвинт, аж поки братові затисло руку і він не міг вивільнитись. Потім вони помінялися місцями і брат зробив те саме йому.

Ще один або два оберти, думав хлопчик, і кістки були б розтрощені. Що змушує їх утриматися, їх обох?

Під час перших місяців їхнього життя у Вустері їх запросили на одну з ферм, яка постачала фрукти компанії «Standard Canners». Поки дорослі пили чай, він із братом тинявся подвір’ям. Вони натрапили на ручний млин для кукурудзи, і хлопчик намовив брата запхати руку в розтруб, куди сипали зерно, а потім крутнув ручку. Якусь мить перед тим, як зупинитися, він справді відчував, як зубці коліс стирають тоненькі кісточки братових пальців. Брат стояв із затисненою рукою, побілівши від болю, з приголомшеним запитанням на обличчі.

Господарі мерщій повезли їх до лікарні, де лікар ампутував братові середній палець на лівій руці. Якийсь час брат ходив із забинтованою рукою на перев’язі, а потім носив на цурпалкові маленький чорний шкіряний ковпачок. Йому було шість років. Хоча ніхто не вдавав, ніби палець виросте знову, він не нарікав.

Хлопчик ніколи не вибачився перед братом, і йому ніхто ніколи не дорікав за його вчинок. Проте цей спогад лежить тягарем на ньому, спогад про м’який опір плоті та кістки, а потім стирання їх.

— Принаймні ти можеш пишатися, що маєш у родині людину, яка зробила щось у житті, лишила по собі слід, — каже мати.

— Ти казала, що то був страхітливий старигань. Казала, що він жорстокий.

— Так, але він зробив щось у житті.

На фотографії в спальні тітки Анні Балтазар Дюб’єль має похмурі пильні очі й заціплені суворі вуста. Дружина поряд із ним видається втомленою і роздратованою. Балтазар Дюб’єль зустрівся з нею, донькою ще одного місіонера, коли приїхав до Південної Африки навертати поган. Згодом, поїхавши проповідувати Євангеліє ще й до Америки, він узяв із собою її і їхніх трьох дітей. На колісному пароплаві на Міссісіпі хтось дав його доньці Анні яблуко, яке вона принесла й показала йому. Він побив її різками за те, що вона розмовляла з незнайомцем. Оце і є ті нечисленні факти, які хлопчик знає про Балтазара, плюс балаканина в неоковирній червоній книжці, примірників якої у світі є набагато більше, ніж світ потребує їх.

Троє дітей Балтазара — це Анні, Луїза (мати його матері) й Альберт, зображений на фотографіях у спальні тітки Анні як переляканий хлопчик у матроському костюмі. Нині Альберт — уже дядько Альберт, згорблений старий чоловік із драглистою, наче гриб, білою плоттю, він ненастанно труситься, тож, коли ходить, його треба підтримувати. Дядько Альберт у своєму житті ніколи не заробляв належної зарплати. Він усе життя писав книжки та оповідання, а працювати доводилося його дружині.

Хлопчик запитав матір про книжки дядька Альберта. Одну вона читала колись давно, відповіла мати, але не пам’ятає її. «Вони дуже старомодні. Люди вже не читають таких книжок».

Хлопчик знайшов у комірчині дві книжки дядька Альберта, надруковані на тому самому грубому папері, що й «Ewige Genesing», але оправлені в коричневі палітурки такої самої барви, що й лавки на залізничних станціях. Одна з них має назву «Kain», друга — «Die Misdade van die vaders», «Злочини батьків».

— Можна взяти їх? — запитує хлопчик.

— Певне, що можна, — відповідає мати. — Вони нікому не потрібні.

Хлопчик намагається читати «Die Misdade van die vaders», але доходить тільки до десятої сторінки, книжка надто нудна.

«Ти повинен любити свою матір і бути підтримкою для неї». Він думає про настанови тітки Анні. «Любити» — це слово він вимовляє з огидою. Навіть мати вже навчилася не казати йому: «Я люблю тебе», хоча вряди-годи промовляє тихенько «Любов моя», коли каже йому на добраніч.

Хлопчик не бачить у любові ніякого сенсу. Коли чоловіки та жінки цілуються у фільмах, і приглушено й збудливо грають скрипки, він корчиться на своєму стільці. Він присягається, що ніколи не буде отаким: солодкавим і сентиментальним.

Він не дозволяє, щоб його цілували, хіба тільки батьковим сестрам, роблячи виняток для них, бо це їхній звичай, і вони не здатні розуміти чогось іншого. Поцілунки — частина ціни, яку він платить за поїздки на ферму: швидкі дотики його вуст до їхніх, що, на щастя, завжди сухі. В родині його матері не цілуються. Ніколи не доводилося йому й бачити, щоб мати й батько цілувались як слід. Часом, коли присутні інші люди, і з якоїсь причини їм треба вдати поцілунок, батько цілує матір у щоку. Вона підставляє щоку неохоче, сердито, немов її силують; його поцілунок легкий, швидкий, нервовий.

Батьків пеніс він бачив тільки раз. Це було 1945 року, батько тільки-но повернувся з війни, і вся родина зібралась у Воельфонтейні. Батько з двома братами пішов полювати і взяв його з собою. Був спекотний день, дійшовши до ставка, чоловіки вирішили скупатися. Побачивши, що вони збираються купатися голяка, хлопчик спробував відійти, але його не пускали. Чоловіки весело жартували й хотіли, щоб і він роздягнувся й плавав, але він не хотів. Отож він бачив усі три пеніси, найвиразніше — батьків, блідий і білий. Хлопчик добре пам’ятає, як він шкодував, що дивився на нього.

Батьки сплять в окремих ліжках. Вони ніколи не мали подвійного ліжка. Єдине подвійне ліжко, яке він бачив, стоїть на фермі, в головній спальні, де звичайно спали дідусь і бабуся. Він думає про подвійні ліжка як про старомодні, належні до днів, коли жінки, наче вівці або свині, народжували по дитині щороку. Він удячний, що батько-мати скінчили з цим клопотом ще до того, як він зрозумів його як слід.

Хлопчик готовий вірити, що багато років тому, у Вікторії-Весті, до того, як він народився, батьки любили одне одного, бо любов, здається, передумова шлюбу. В альбомі є фотографії, які начебто доводять цю думку, скажімо, батько-мати пригорнулись одне до одного на пікніку. Але це все, мабуть, припинилося багато років тому, і, на його думку, батьки тільки покращали від цього.

Як на нього, то що спільного має його несамовите й сердите почуття до матері з млосним запамороченням на екрані в кінотеатрі? Мати любить його, цього він не може заперечити, але саме тут і криється проблема, саме це є хибним, а не слушним у її ставленні до нього. Її любов виявляється передусім у її пильності, готовності кинутись і врятувати його, раптом він опиниться в небезпеці. Якби він захотів, то міг би розслабитись (але ніколи не вчинить так) і віддатися її піклуванню, аж до кінця своїх днів почуватися плодом її лона. Саме тому, що хлопчик такий упевнений у материнському піклуванні, він завжди на сторожі в стосунках із матір’ю, ніколи не розслаблюється, ніколи не дозволяє їй мати шанс.

Він прагне позбутися пильної материної уваги. Може настати пора, коли для досягнення цієї мети йому доведеться самоутверджуватися, відкинути матір так брутально, що вона вражено відсахнеться й відпустить його. Проте йому досить лише подумати про цю мить, уявити собі її здивований погляд, відчути її біль — і його долає порив провини. Отже, він зробить що-небудь і пом’якшить удар: утішатиме її, пообіцяє, що не піде геть.

Відчуваючи її біль, і то так гостро, немов він сам становить частину її єства, а вона — його, син знає, що він у пастці й не може вийти з неї. Чия це провина? Він звинувачує її, сердиться на неї, а водночас соромиться своєї невдячності. Любов: ось чим насправді є любов — кліткою, в якій він метається то вперед, то назад, то вперед, то назад, наче бідолашний приголомшений бабуїн. Що може знати про любов неосвічена і невинна тітка Анні? Він знає про світ у тисячу разів більше, ніж вона, що, мов рабиня, змарнувала свій вік над божевільним рукописом свого батька. Серце хлопчика старе, темне й тверде — серце з каменю. Це його мерзенна таємниця.

15

Мати провчилася рік в університеті, перше ніж їй довелося поступитися молодшим від неї братам. Батько — дипломований адвокат, а працює в компанії «Standard Canners» тільки тому, що відкрити практику (як каже мати) коштуватиме більше грошей, ніж вони мають. Хоча хлопчик звинувачує батьків, що вони не виховали його як нормальну дитину, він пишається їхньою освітою.

Оскільки вони розмовляють англійською вдома, оскільки він завжди перший з англійської мови в школі, він вважає себе за англійця. Хоча його прізвище африканерське, хоча його батько більш африканер, ніж англієць, хоча він сам розмовляє африкаансом без англійського акценту, він ані на мить не може уявити себе африканером. Належний йому діапазон знань африкаансу — вузький і безбарвний: таж існує ще цілий насичений світ сленгу й алюзій, відомий справжнім хлопцям-африканерам (сороміцька лексика — лише його частина), і туди він не має доступу.

Крім того, всім африканерам властиві спільні риси, — непривітність, незворушність і, недалеко відступивши від них, загроза застосувати фізичну силу (він думає про них як про величезних, незграбних і дужих носорогів, що трощать усе на своєму шляху), — яких він не має і яких насправді сахається. Вустерські африканери застосовують свою мову, наче довбню проти ворогів. На вулицях краще уникати їхніх гуртів, і навіть поодинці вони мають лютий, загрозливий вигляд. Часом, коли класи вишиковують уранці на подвір’ї, він придивляється до лав хлопців-африканерів, шукаючи когось відмінного, когось, хто має лагідні риси, але не бачить нікого. Годі навіть подумати, що його коли-небудь закинуть до них: вони розчавлять його, вб’ють його дух.

І все-таки він відчуває в собі небажання відступати їм африкаанс. Він пам’ятає свій перший візит до Воельфонтейна, коли він мав чотири або п’ять років і взагалі не вмів розмовляти африкаансом. Брат був ще немовлям, і його тримали в будинку, берігши від сонця, тож не було з ким гратися, крім кольорових дітей. З ними хлопчик робив човники з розлущених стручків і пускав їх уздовж зрошувальних канав. Але був неначе німим, усе треба було показувати на мигах, інколи йому здавалося, ніби він вибухне всім тим, чого не годен висловити. Потім одного дня він раптом розтулив рот і побачив, що вміє розмовляти, розмовляти легко, жваво й без пауз на роздуми. Він досі пам’ятає, як прискочив до матері з криком: «Слухай! Я вмію говорити африкаансом!»

Коли він розмовляє африкаансом, усі життєві труднощі, здається, кудись зникають. Африкаанс — мов примарний футляр, який супроводить його всюди й який йому вільно вдягти на себе й одразу стати іншою особою — простішою, веселішою, з легшою ходою.

Англійцям властива одна риса, яка розчаровує його й якої він не хоче переймати: зневага до африкаансу. Коли вони піднімають брови і зневажливо перекручують вимову слів на африкаансі, немов слово «велд», вимовлене зі звуком «б», становить ознаку джентльмена, він відсахується від них: вони помиляються, ба навіть гірше, просто комічні. Зі свого боку він не робить ніяких поступок, і то навіть серед англійців: вимовляє африкаанські слова так, як їх слід вимовляти, з усіма їхніми твердими приголосними і складними голосними.

У класі, крім нього, є ще кілька хлопців з африканерськими прізвищами. Натомість в африканерських класах немає хлопців з англійськими прізвищами. У старших класах він знає тільки одного африканера з прізвищем Smith, що цілком може бути й Smit; оце й усе. Жаль, але можна зрозуміти: який англієць захоче взяти собі за дружину африканерку й мати африканерську родину, якщо африканерські жінки або дебелі й гладкі, з роздутими грудьми і шиями, мов у ропух, або кістляві й бридкі?

Хлопчик дякує Богові, що мати розмовляє англійською мовою. До батька він і далі відчуває недовіру, незважаючи на Шекспіра, Вордсворта і кросворди. Він не розуміє, чому батько докладає зусиль, щоб бути англійцем тут, у Вустері, тоді як йому було б набагато легше відступити й бути африканером. Дитинство в Принці-Альберті, про яке, як він чує, батько жартує зі своїми братами, вражає його тим, що абсолютно нічим не відрізняється від життя африканерів у Вустері. Воно так само зосереджувалося на битті та оголеності, на фізіологічних функціях, виконуваних перед іншими хлопцями, на тваринній байдужості до приватного життя.

Думка про перетворення на хлопця-африканера з голеною головою й без черевиків завдає йому мук. Це немов ув’язнення, приреченість до життя без приватного затишку. Він не може жити без приватного затишку. Якби він був африканером, йому б довелося щохвилини, щодня і щоночі жити в товаристві інших. Така перспектива йому нестерпна.

Хлопчик згадує три дні в скаутському таборі, три дні своїх поневірянь, свого прагнення, якому всякчас перешкоджали, — знову закрастися в намет і читати книжку.

Однієї суботи батько послав сина купити сигарети. Він має вибір: або їхати всю дорогу на велосипеді до центру міста, де є охайні крамниці з вітринами і касами, або піти до африканерської крамнички поблизу залізничного переїзду, власне, до звичайної затильної кімнати, де прилавок пофарбовано темно-коричневою фарбою і майже нічого немає на полицях. Він обирає найближчий варіант.

Надворі спекотний пополудень. У крамниці зі стелі звисають клейкі стрічки biltong і повсюди літають мухи. Він тільки-но зібрався сказати хлопцеві за прилавком — африканерові, трохи старшому за себе, — що хоче купити двадцять сигарет «Springbok plain», як йому в рот залетіла муха. Він з огидою виплюнув її. Муха лежить на прилавку перед ним, борсається в калюжі слини.

— Sies!^[25] — кричить хтось поміж інших покупців.

Хлопчик хоче протестувати: «А що я мав робити? Не випльовувати? Ковтнути муху? Таж я ще дитина!» Але пояснення нічого не варті серед тих безжальних людей. Він рукою стирає слину з прилавка і серед несхвальної тиші платить за сигарети.

Згадуючи колишні дні на фермі, батько зі своїми братами знову заговорили про свого батька, «’n Ware ou jintlman!» — кажуть вони, «справжній старий джентльмен», повторюють свою формулу для нього і сміються: «Dis wat hy op sy grafsteen sou gewens het», «Фермер і джентльмен» — і саме такий напис хлопчик хотів би мати на своєму нагробку. Вони сміються здебільшого через те, що батько й далі взував на фермі чоботи для їзди верхи, тоді як решта людей — velskoen, шкіряні саморобні черевики.

Мати, слухаючи їх, зневажливо форкає:

— Не забувайте, як ви боялися його, — каже вона. — Ви боялися запалити сигарету перед ним, навіть ставши дорослими чоловіками.

Вони присоромлені, нічого не кажуть, мати вочевидь зачепила їх за живе.

Дід, чоловік із джентльменськими претензіями, колись володів не тільки фермою, половиною готелю і загальним торговельним складом у Фрасербурґ-роуді, а й будинком у Мервевіллі з флагштоком перед ним, на якому на день народження короля піднімав британський прапор.

— ’n Ware ou jintlman en ’n ware ou jingo!^[26] — додають брати і знову регочуть.

Мати слушно характеризує їх. Брати скидаються на дітей, що вимовляють брудні слова за спиною батьків. Хай там що, яким правом вони глузують зі свого батька? Якби не він, вони б узагалі не розмовляли англійською, а скидалися б на своїх сусідів Ботесів і Ніґріні, тупих і важких, що не мають інших тем для розмови, крім овець і погоди. Принаймні, коли родина збирається разом, тут буяють жарти і сміх, лунає багатоголосий гамір, натомість тоді, коли в гості приходять Ніґріні чи Ботеси, атмосфера одразу стає похмура, важка й тупа. «Ja-nee», «Таж так», — кажуть Ботеси й зітхають. «Ja-nee», — відповідають Кутзее й моляться, щоб гостічимшвидше пішли.

А як щодо нього? Якщо дідусь, якого він шанує, був патріотом, то, може, й він повинен стати патріотом? Чи може дитина бути патріотом? Він стає струнко, коли в кінотеатрі грають гімн «Боже, спаси королеву», а на екрані майорить британський прапор. Мелодії козиці змушують його здригатися, так само як і слова «несхитний» або «звитяжний». Чи слід йому тримати в таємниці цю свою любов до Англії?

Хлопчик не розуміє, чому так багато людей навколо нього не люблять Англію. Англія — це Дюнкерк і Битва за Британію. Англія — це виконання свого обов’язку і приймання своєї долі спокійно й без метушні. Англія — це хлопець у битві за Ютландію, що не відходив від гармат, тоді як палуба горіла в нього під ногами. Англія — це сер Ланселот Озерний, Ричард Левове Серце і Робін Гуд із довгим луком і в зеленому вбранні. Що мають африканери, щоб порівняти з цим? Діркі Уйса, що їхав верхи на коні, аж поки той здох? Піта Ретіфа, якого пошив у дурні Дінґаан? Та ще перших переселенців, які помстилися за свої невдачі, розстрілявши тисячі зулусів, що не мали зброї, і ще й пишалися цими розстрілами?

У Вустері є англіканська церква і священик із сивим волоссям і люлькою; він має ще й другу роботу як наставник скаутів, і дехто з хлопців-англійців у його класі — справжніх англійських хлопців з англійськими прізвищами і будинками в давній, затіненій кронами дерев частині Вустера, — фамільярно називає його Падре. Коли отак розмовляють англійці, він мовчить. Є англійська мова, яку він чудово знає. Є Англія і все, що обстоює Англія, і він, як йому здається, вірний цьому всьому. Але вочевидь потрібно набагато більше, щоб тебе визнали як справжнього англійця: треба пройти випробування, і хлопчик знає, що деяких із них він не витримає.

16

Про щось домовились по телефону, але хлопчик не знає, про що, і тому не може заспокоїтись. Він не любить задоволеної, таємничої усмішки, яка проступає на материному обличчі, усмішки, яка означає, що вона втручається в його справи.

Тягнуться останні дні перед виїздом із Вустера. Крім того, це ще й найкращі дні шкільного року, коли іспити вже минули і немає ніякої роботи, крім допомогти вчителеві заповнити його табель.

Містер Ґоувз зачитує оцінки, а хлопці додають їх, предмет за предметом, потім вираховують відсотки, змагаючись, хто першим підніме руку. Гра полягає в угадуванні, яка оцінка кому належить. Хлопчик звичайно вгадує свої оцінки, коли числова послідовність піднімається до 90 і 100 за арифметику, і насилу втримується на 70 з гаком за історію та географію.

У нього погані успіхи з історії та географії, бо він не любить запам’ятовувати. І то такою мірою, що відкладає готування до іспитів з історії та географії на останню хвилину, аж до вечора, а то й до ранку безпосередньо перед іспитом. Він ненавидить сам вигляд підручника історії з твердою шоколадно-коричневою палітуркою і довгими нудними списками причин подій (причин наполеонівських війн або причин Великого треку). Автори підручника — Тальярд і Шоман. Він уявляє собі Тальярда як тонкого й сухого, а Шомана — як опасистого, лисуватого, в окулярах: Тальярд і Шоман сидять за столом навпроти один одного в кімнаті в місті Парл, пишуть незграбні сторінки й передають їх один одному. Хлопчик не може уявити собі якоїсь іншої причини, чому вони вирішили написати свій підручник англійською мовою, крім прагнення образити Engelse дітей і провчити їх.

Географія не краща: переліки міст, переліки річок, переліки товарів. Коли його просять назвати товари якоїсь країни, він завжди закінчує свій перелік шкурами та шкірою і сподівається, що має слушність. Він не знає різниці між шкурою і шкірою, але її ніхто не знає.

Щодо решти іспитів, він не чекає їх, але, коли надходить час, охоче занурюється в них. Він добре складає іспити: якби не було іспитів, щоб він мав змогу добре складати їх, тоді в ньому майже не було б нічого особливого. Іспити породжують у ньому п’янкий і тремкий стан збудження, під час якого він швидко і впевнено записує відповіді. Власне, він не любить цього стану, але йому надає впевненості думка, що він тут, щоб його вислухали.

Інколи, б’ючи один об один два камінці і вдихаючи викресані іскри, він може відтворити той стан і притаманні йому запах і смак: пороху, заліза, жару, постійного гупання крові в жилах.

Таємниця, прихована за телефонним дзвінком і материною усмішкою, розкрилася на перерві вранці, коли містер Ґоувз попросив хлопчика лишитися. Є одна хибна чутка й про містера Ґоувза, тож його приязності він не довіряє.

Містер Ґоувз хоче, щоб він прийшов на чай до нього додому. Хлопчик мовчки киває головою й запам’ятовує адресу.

Це не те, чого він прагне. Не те що він не любить містера Ґоувза. Якщо він не довіряє йому такою мірою, як довіряв місіс Сандерсон у четвертому класі, то тільки тому, що містер Ґоувз — чоловік, перший учитель-чоловік, якого він мав, і він стережеться того, чим віє від усіх чоловіків: неспокою, ледве приборканої брутальності, натяку на насолоду жорстокості. Він не знає, як йому ставитись до містера Ґоувза і чоловіків узагалі: або не чинити опору і прагнути їхнього схвалення, або зміцнювати бар’єр неподатливості. З жінками легше, вони добріші. Але містер Ґоувз — тут хлопчик не може заперечити — такий справедливий, яким тільки може бути людина. Англійську мову він знає добре і, здається, не має неприязні до англійців і хлопців з африканерських родин, які намагаються бути англійцями. Під час однієї з його численних відсутностей у школі містер Ґоувз розповідав про синтаксичний аналіз додатків до присудка. Хлопчикові довелося сутужно, коли він наздоганяв клас по цій темі. Якщо присудкові додатки, як, певне, й ідіоми, не мають сенсу, тоді й решта хлопців мала б клопіт із ними. Проте інші хлопці, принаймні більшість їх, легко опанували присудкові додатки. Висновок неминучий: містер Ґоувз знає про англійську граматику те, чого не знає він.

Містер Ґоувз хапається за різку не рідше за будь-якого іншого вчителя. Але улюблене покарання, до якого він удається, коли в класі надто довго стоїть галас, таке: він наказує учням покласти пера, згорнути книжки, з’єднати руки на потилиці, заплющити очі й посидіти абсолютно тихо.

Як не брати до уваги кроків містера Ґоувза, що походжає між рядами, в класі панує абсолютна тиша. Від евкаліптів навколо шкільного подвір’я долинає спокійний туркіт голубів. Такої кари хлопчик може зазнавати безкінечно, і то з незворушним серцем: він чує голубів і спокійний віддих навколишніх хлопців.

Вулиця Діза-роуд, де живе містер Ґоувз, теж у Реюньйон-парку, в новому, північному районі міста, який хлопчик ще не дослідив. Але містер Ґоувз не тільки живе в Реюньйон-парку і їде до школи на велосипеді з товстими шинами: він має дружину, просту, смагляву жінку, і — навіть ще дивніше — двох маленьких дітей. Це хлопчик з’ясовує у вітальні будинку номер одинадцять на Діза-роуд, де на столі чекають млинчики й чай у чайнику, і де, як він і боявся, він нарешті опиниться сам-на-сам із містером Ґоувзом, змушений до відчайдушної нещирої розмови.

А насправді ситуація ще гірша. Містер Ґоувз — позбувшись краватки й піджака і вдягнувши шорти та шкарпетки кольору хакі — намагається вдавати перед ним, що тепер, коли навчальний рік скінчився, тепер, коли хлопчик от-от має покинути Вустер, вони обидва можуть бути друзями. Фактично він намагається стверджувати, мовляв, вони й були друзями цілий рік: учитель і найрозумніший хлопець, перший учень у класі.

Хлопчик бентежиться й ціпеніє. Містер Ґоувз пропонує йому другий млинець, він відмовляється. «Їж!» — припрошує містер Ґоувз, усміхається й однаково кладе млинець йому на тарілку. Хлопчикові хочеться піти геть.

Він хотів лишити Вустер, упорядкувавши геть усе. Він приготувався дати містерові Ґоувзу місце в своїй пам’яті поряд із місіс Сандерсон: не впритул коло неї, але досить близенько. А тепер містер Ґоувз псує цей намір. Хлопчикові хотілося б, щоб він не робив цього.

Другий млинець лежить цілесенький на тарілці. Хлопчик уже не прикидається: стає німим і затятим. «Може, тобі треба піти?» — запитує містер Ґоувз. Хлопчик киває головою. Містер Ґоувз підводиться й проводжає його до хвіртки на вулицю, ця хвіртка — точна копія хвіртки в будинку номер дванадцять на Тополевій авеню, завіси плачуть на тій самій високій ноті.

Принаймні містер Ґоувз мав розум і не змушував його до потиску рук або до чогось не менш безглуздого.

Вони покидають Вустер. Батько вирішив, що його майбутнє, зрештою, не пов’язане з компанією «Standard Canners», яка, на його думку, занепадає. Він збирається повернутися до адвокатської практики.

У його кабінеті влаштовують на його честь прощальну вечірку, з якої він повертається з новим годинником. Невдовзі по тому він сам вирушив до Кейптауна, лишивши матір дбати про переїзд. Вона наймає перевізника на прізвище Ретіф і укладає угоду, що за п’ятнадцять фунтів він перевезе не тільки меблі, а й матір та дітей у кабіні свого ваговоза.

Люди Ретіфа завантажують машину, мати і брат уже сідають. Хлопчик востаннє пройшов пустим будинком, прощаючись із ним. За вхідними дверима стоїть підставка для парасольок, у якій звичайно стояли два молоточки для гольфу і ціпок, тепер вона пуста.

— Вони лишили підставку для парасольок! — кричить він.

— Іди сюди! — гукає мати. — Лиши ту стару підставку!

— Ні! — кричить він у відповідь і не йде, аж поки вантажники поклали й підставку для парасольок.

— Dis net 'n ou stuk pyp, це тільки шматок старої труби, — бурчить Ретіф.

Отже, хлопчик дізнається: те, що, на його думку, було підставкою для парасольок, — лише метровий шматок бетонної каналізаційної труби, який мати пофарбувала в зелений колір. Отакі-от речі вони й забрали з собою до Кейптауна, а також обліплену собачою шерстю подушку, на якій спав Козак, скручену сітку з курячої клітки, пристрій, що кидає крикетні м’ячі, й дерев’яну планочку з азбукою Морзе. Насилу видираючись на перевал Байнс-Клуф, Ретіфів ваговоз скидається на Ноїв ковчег, що везе в майбутнє палиці та каміння їхнього старого життя.

У Реюньйон-парку вони платили за свій будинок дванадцять фунтів за місяць. Дім, який батько найняв у Пламстеді, коштував двадцять п’ять фунтів. Він стоїть на самому краї Пламстеду, далі тягнуться піски і кущі, де лише за тиждень до їхнього приїзду поліція знайшла неживе немовля в бурому паперовому пакеті. За півгодини ходьби в протилежному напрямі міститься залізнична станція Пламстед. Сам будинок нещодавно збудований, як і всі будинки на Евремонд-роуд, у ньому венеціанські вікна й паркетні підлоги. Двері повигиналися, замки не закриваються, за будинком громадиться купа сміття.

У сусідньому будинку живе подружжя, яке недавно приїхало з Англії. Чоловік завжди миє машину, жінка в червоних шортах і темних окулярах просиджує цілі дні в шезлонгу, підставляючи сонцю свої довгі білі ноги.

Нагальне завдання — знайти школи для нього і брата. Кейптаун — це не Вустер, де всі хлопці ходять до хлопчачої школи, а всі дівчата — до дівочої. В Кейптауні є школи, серед яких можна обирати, деякі з них добрі, а деякі — ні. Щоб потрапити до доброї школи, потрібні зв’язки, а вони мають їх небагато.

Завдяки впливу материного брата Ланса вони пішли на розмову до хлопчачої середньої школи району Рондебош. Охайно вбраний у шорти, сорочку, краватку й синю курточку зі значком Вустерської початкової школи для хлопців на нагрудній кишені, хлопчик сидить із матір’ю на лаві під кабінетом директора. Коли надійшла їхня черга, їх провели до оббитої дерев’яними панелями кімнати, завішаної фотографіями команд із регбі й крикету. Директор розпитував тільки матір: де вони живуть, що робить батько. Потім настає мить, якої він чекав. Мати дістає з сумочки характеристику, яка доводить, що її син перший у класі, тож перед ним треба відчинити всі двері.

Директор начепив окуляри.

— Отже, ти був першим у своєму класі, — мовить він. — Чудово! Але ти побачиш, що тут не так легко.

Хлопчик сподівався, що його перевірятимуть: запитають дату битви на Блад-рівер або, ще краще, дадуть якісь усні арифметичні приклади. Але це все, розмова скінчилася.

— Я не можу обіцяти, — каже директор. — Його прізвище занесуть до списку очікування, а потім слід сподіватися, що його зарахують.

Його прізвище потрапило до списків очікування в трьох школах, але без успіху. Бувши першим у Вустері, він вочевидь не досить добрий для Кейптауна.

Остання надія — католицька школа Св. Йосифа. В цій школі немає списку очікування, вона приймає кожного, готового платити, і для некатоликів ця плата становить дванадцять фунтів за чверть.

Хлопчик і його мати в Кейптауні були змушені збагнути, що різні класи людей відвідують різні школи. В школі Св. Йосифа вчиться якщо не найнижчий клас, то другий знизу. Нездатність віддати сина до кращої школи засмучує матір, але не впливає на сина. Він не певен, до якого класу вони належать, до кого вони пасують. Поки що він просто вдоволений, що його зарахували. Загроза, що його пошлють до африканерської школи, і він буде приречений на африканерське життя, відступила — оце й усе, що має значення. Тепер можна розслабитися. Тут навіть не треба вдавати далі, ніби він католик.

Справжні англійці не ходять до таких закладів, як школа Св. Йосифа. На вулицях Рондебошу хлопчик щодня мав змогу бачити справжніх англійців, які ходили до своїх шкіл та поверталися додому, міг захоплюватися їхнім прямим білявим волоссям і золотавою шкірою, їхнім добре припасованим одягом, що завжди ані надто малий, ані надто великий, їхньою спокійною впевненістю. Вони жартують одне з одним невимушено, без крику й незграбності, до яких він звик. Він не прагне приєднатися до них, але пильно спостерігає і намагається вчитися.

Хлопці з Єпископального коледжу, що є найбільшими англійцями поміж усіх і навіть не зволять грати в регбі або крикет проти школи Св. Йосифа, живуть в обраних районах, про які, оскільки вони далеко від залізниці, хлопчик тільки чув, але ніколи не бачив їх: у Бішопскурті, Фернвуді, Констанції. Вони мають сестер, які ходять до таких шкіл, як імені Гершеля і Св. Ципріана, і яких вони щиро пильнують і захищають. У Вустері він рідко бачив дівчат, його друзі, здається, завжди мали братів, а не сестер. Тепер він уперше бачить сестер англійців — таких біляво-золотокосих, таких вродливих, що він не йме віри, що їх народила ця земля.

Щоб прийти вчасно до школи на половину дев’ятої, хлопчикові треба виходити з дому о пів на восьму: півгодини ходу до станції, п’ятнадцять хвилин їзди в потязі, п’ять хвилин ходу від станції до школи і десять хвилин запасу, якщо раптом станеться затримка. Але хлопчик так переживає, щоб не спізнитися, що виходить о сьомій ранку і приходить до школи о восьмій. Там, у класі, який щойно відімкнув вахтер, він може сидіти за партою, зіперши голову на руки, й чекати.

Його кошмари — не роздивитись як слід години на циферблаті, не встигнути на потяг, не туди повернути. В своїх кошмарах він плаче від безпорадного відчаю.

Єдині хлопці, що приходять до школи раніше від нього, — брати Де Фрейтаси, чий батько-зеленяр висаджує їх удосвіта зі свого пошарпаного синього ваговоза по дорозі до продуктового ринку в Солт-Рівері.

Учителі в школі Св. Йосифа належать до ордену маристів. На думку хлопчика, ці ченці в суворих чорних сутанах і білих накрохмалених шарфах — особливі люди. Його вражає загадковість: таємниця місць, звідки вони прибули, таємниця їхніх прибраних імен. Йому не подобається, коли брат Августин, тренер із крикету, приходить на урок у білій сорочці, чорних штанах і крикетних бутсах, мов звичайна людина. Надто йому не до вподоби, коли брат Августин, якщо настає його черга відбивати м’ячі, опускає в штани протектор — «ящик», як кажуть хлопці.

Хлопчик не знає, що роблять ченці, коли не вчать. Крило шкільної будівлі, де вони сплять, їдять і живуть своїм приватним життям, недоступне, але він і не має бажання потрапити туди. Йому хотілося б думати, що вони живуть там суворим життям, встають о четвертій годині ранку, годинами моляться, їдять прості страви, самі церують собі шкарпетки. Коли ченці поводяться погано, хлопчик з усієї сили намагається виправдати їх. Коли, наприклад, брат Алексіс, що гладкий і неголений, вульгарно випускає гази і засинає на уроках африкаансу, він пояснює це собі, кажучи, мовляв, брат Алексіс — розумна людина і вважає, що викладання нижче від нього. Коли брата Жана-П’єра раптом звільнили від обов’язків у спальні для молодших учнів серед чуток, що він щось виробляв із малими дітьми, хлопчик просто не дослухається до цих чуток. На його думку, просто годі собі уявити, ніби ченці мають сексуальні бажання, а не опираються їм.

Оскільки мало хто з ченців розмовляє англійською як першою мовою, вони найняли світську особу — католика, щоб вести уроки англійської. Містер Вілен ірландець: він ненавидить англійців і насилу приховує свою нелюбов до протестантів. Крім того, докладає зусиль, щоб правильно вимовляти африканерські прізвища, і проказує їх, зневажливо склавши губи, немов то якісь поганські нісенітниці.

Більшість часу на уроках англійської мови присвячували вивченню «Юлія Цезаря» Шекспіра, і метод містера Білена полягав у розподілі ролей між хлопцями, які потім читали їх уголос. Крім того, виконували вправи з підручника граматики і раз на тиждень писали твір. Його треба було написати за тридцять хвилин, а потім здати; оскільки містер Вілен не вважав, що роботи треба брати додому, він використовував решту десять хвилин уроку для виставляння оцінок. Ці десятихвилинні сеанси оцінювання стали одним з його головних pièces de résistance^[27], і учні спостерігали його з усмішками захвату. Тримаючи синій олівець, містер Вілен швидко проглядав паку рукописів, потім складав їх докупи й передавав старості класу. Котилася тихенька іронічна хвиля схвалення.

Містер Вілен мав ім’я Теренцій. Він одягався в коричневий шкіряний шоферський жилет і капелюх. Коли було холодно, не скидав капелюха навіть у приміщенні. Розтирав свої білі бліді руки, щоб зігріти їх, і мав безкровне обличчя трупа. Незрозуміло, що він робив у Південній Африці й чому не повернувся до Ірландії. Він, здається, не схвалював Південну Африку і все в ній.

Для містера Вілена хлопчик писав твори про характер Марка Антонія, характер Брута, про безпеку на дорогах, про спорт, про природу. Більшість творів були тупими, механічними вправами, але інколи, пишучи, він відчував порив натхнення, і перо починало літати папером. В одному з його творів розбійник чекає, заховавшись край дороги. Його кінь тихенько форкає, в холодному нічному повітрі його віддих обертається в пару. Місячний промінь немов розтинає йому обличчя, він тримає пістолет під полою плаща, щоб не замок порох.

Розбійник не справив ніякого враження на містера Вілена. Бліді очі містера Вілена блимають уздовж сторінки, олівець опускається вниз: 6½. Саме таку оцінку він завжди отримує за свої твори і ніколи більше, ніж сім. Хлопці з англійськими прізвищами одержують 7½ або 8. Хлопець на ймення Тео Ставропулос, незважаючи на своє дивне прізвище, отримує вісім, бо він добре вдягається й бере уроки дикції. Тео, крім того, завжди дають роль Марка Антонія, а це означає, що він має читати «Друзі, римляни, співвітчизники, слухайте мене», тобто найвідоміший монолог у п’єсі.

У Вустері хлопчик ходив до школи, відчуваючи страх, а водночас і збудження. Звісно, його завжди могли викрити як брехуна, і то зі страхітливими наслідками. Проте школа чарувала: кожен день, здається, дарував нові одкровення про жорстокість, біль і ненависть, які лютували під поверхнею повсякдення. Він знав: діється щось хибне, і такому не слід дозволяти траплятися; крім того, він був надто малий, надто дитячий і вразливий для того, що йому доводилося зазнавати. Але пристрасть і лють тих вустерських днів захопила його; він був приголомшений, а водночас йому кортіло побачити більше, побачити все, що можна було бачити.

Натомість у Кейптауні він відчував, що марнує свій час. Школа — це вже не місце, де витають великі пристрасті. Це скорочений малий світ, більш-менш приязна тюрма, в якій він із не меншим успіхом міг би плести кошики, ніж долати рутину шкільного навчання. Кейптаун робить його не розумнішим, а дурнішим. Усвідомлення цього факту спричиняє паніку в його душі. Хоч хто він насправді, хоч яке справжнє «я» має постати з попелу його дитинства, йому не дозволяють народитися, тримають хирним і нерозвиненим.

Найрозпачливішим це відчуття ставало на уроках містера Вілена. Він здатний написати набагато більше, ніж дозволить коли-небудь містер Вілен. Письмові роботи для містера Вілена — це не випростування крил, навпаки, це наче згортання в кулю, спроба зробити себе якомога меншим та невиразнішим.

Хлопчик не має бажання писати про спорт (mens sana in corpore sano^[28]) й про безпеку на дорогах — теми такі нудні, що він силує себе писати слова. Він не хоче писати навіть про розбійників: йому здається, що смуги місячного світла, які падають їм на обличчя, й побілілі пальці, що стискають руків’я пістолетів, хоч яке сильне враження вони можуть справляти, походять не від нього, а з якогось іншого місця, і вже зів’ялі та несвіжі. Те, про що він хотів би писати, якби той твір мав читати не містер Вілен, було б чимсь похмурішим, чимсь таким, що, почавши текти з його пера, мимоволі заполонило б усю сторінку, немов розлите чорнило. Немов розлите чорнило, немов тіні, які біжать поверхнею спокійної води, немов блискавка, що галузиться по всьому небу.

Містерові Вілену доручили ще й завдання давати якусь роботу хлопцям-некатоликам із шостого класу, поки католики вивчають катехізис. Містер Вілен начебто має читати разом з ними Євангеліє від св. Луки або Діяння апостолів. Натомість вони вже вкотре чують від нього оповідки про ірландських патріотів Чарльза Парнелла, Роджера Кейсмента і підступність англійців. Одного дня він прийшов до класу з газетою «Cape Times», аж киплячи від люті з приводу нових неподобств, які скоїли росіяни в своїх країнах-сателітах. «У школах вони дають уроки з атеїзму, на яких дітей примушують плювати в нашого Спасителя! — горлає він. — Хіба можна повірити в таке? А тих бідолашних дітей, які й далі не відступають від віри, засилають у ганебні табори-тюрми до Сибіру. Ось де реальність комунізму, що має безсоромність називати себе релігією людини!»

Від містера Вілена вони чують новини про Росію, від брата Отто — про переслідування вірян у Китаї. Брат Отто не схожий на містера Вілена: він спокійний, легко червоніє, його можна швидко вмовити розповісти що-небудь. Але його розповіді вірогідні, бо він справді жив у Китаї. «Так, я бачив це все на власні очі, — розповідає він своєю незграбною англійською мовою. — Людей замикають у маленьких камерах, так багато, що вони вже не можуть дихати й помирають. Я бачив це».

Шанхай-Китай — так прозивають хлопці брата Отто поза його спиною. Для них розповіді брата Отто про Китай, або розповіді містера Вілена про Росію не більш реальні, ніж Ян ван Рібек і Великий трек. А насправді, оскільки Ян ван Рібек і Трек є в програмі шостого класу, а комунізму немає, подіями в Китаї та Росії цілком можна нехтувати. Китай і Росія — це просто притичини, які дають змогу говорити братові Отто і містерові Віленові.

Ну, а сам хлопчик спантеличений. Він знає, що оповідки вчителів мають бути брехнею, — адже комуністи добрі, чого б вони поводилися так жорстоко? — але не може довести цього. Він розлючений, що доводиться сидіти, мов невільник, і слухати їх, але досить розважливий, щоб не протестувати і навіть не заперечувати. Він і сам читав газету «Cape Times» і знає, що стається з прихильниками комуністів. Він не хоче, щоб його викрили, як прибічника комуністів і піддали остракізму.

Хоча містер Вілен із набагато меншим завзяттям викладає Святе Письмо некатоликам, він не може цілковито нехтувати Євангелія. «Хто вдарить тебе по щоці, підстав йому й другу», — читає він у Євангелії від Луки. Що мав на увазі Ісус? Чи справді він мав на увазі, що ми не повинні обстоювати себе? Чи справді мав на увазі, що ми повинні бути вахлаками? Звичайно, ні. Та, якщо до тебе підходить хуліган і підбиває до бійки, Ісус каже: «Не дай себе спровокувати. Є кращі способи вирішувати суперечки, ніж кулачні удари».

«Кожному, хто має, то дасться йому, хто ж не має — забереться від нього і те, що він має». Що тут намагався сказати Ісус? Чи справді він має на увазі, що єдиний спосіб досягти спасіння — віддати все, що в нас є? Ні. Якби Ісус мав на увазі, що ми повинні ходити в лахмітті, то так би й сказав. Ісус говорить притчами. Він каже нам, що тих, хто щиро вірить, винагородять небесами, а ті, хто не вірить, зазнають вічного покарання в пеклі.

Хлопчик запитує себе, чи містер Вілен радиться з ченцями — надто з братом Оділо, що є скарбником і збирає плату за навчання, — перше ніж проповідувати ці доктрини некатоликам. Містер Вілен, світський учитель, вочевидь вірить, що некатолики — справжні погани, прокляті, натомість самі ченці, здається, цілком толерантні.

Хлопчиків опір урокам Святого Письма містера Вілена має глибокий характер. Хлопчик певен, що містер Вілен не має уявлення, що означають насправді Ісусові притчі. Хоча він сам атеїст і завжди ним був, він відчуває, що розуміє Ісуса краще за містера Вілена. Він не дуже любить Ісуса, — таж він надто легко гнівався, — але готовий змиритися з ним. Принаймні Ісус не вдавав, що є Богом, і помер до того, як зміг стати батьком. У цьому й криється сила Ісуса, саме так Ісус зберігає свою владу.

Але в Євангелії від Луки є один уступ, слухати який хлопчик не любить. Коли в класі доходять до нього, він кам’яніє, затикає вуха. Жінки прибувають до труни набальзамувати тіло Ісуса. Ісуса в труні немає. Натомість вони бачать двох янголів. «Чого ви шукаєте живого між мертвими? — питають янголи. — Нема його тут, бо воскрес». Якби він розтулив собі вуха й дав тим словам пройти крізь себе, то знає, що йому треба було б стати на свій стілець, галасувати й танцювати на радощах. Так він надовго зробив би сам себе дурнем.

Хлопчик не відчуває, що містер Вілен прагне йому зла. Проте найвища оцінка, яку він отримав коли-небудь на іспитах з англійської мови, — сімдесят. Із сімдесятьма балами годі бути першим з англійської мови, бо хлопці, до яких виявляють більшу прихильність, легко випереджають його. Не має він добрих успіхів і з історії та географії, що нудні йому більше, ніж будь-коли раніше. Він отримує високі оцінки тільки з математики й латини, завдяки чому всякчас стоїть на чолі списку, випередивши Олів’є Маттера, швейцарського хлопця, що до його прибуття був найрозумнішим у класі.

Що ж, у постаті Олів’є він натрапив на гідного суперника, давня обітниця хлопчика завжди приносити додому повідомлення про перше місце стає питанням похмурої особистої честі. Ще нічого не сказавши матері, він уже готується до дня, що буде нестерпним для нього, до дня, коли йому доведеться повідомити, що він виявився другим.

Олів’є Маттер — лагідний, усміхнений, круглолиций хлопець, що, здається, не заперечує, якщо виявиться другим. Хлопчик щоразу конкурує з Олів’є в змаганні на швидку відповідь, яке провадить брат Ґабріель, він вишиковує хлопців в одну колону, походжає вздовж неї. і ставить запитання, на які треба відповісти за п’ять секунд; того, хто не відповість, він посилає в хвіст колони. Наприкінці змагань попереду завжди опиняється або хлопчик, або Олів’є.

Потім Олів’є перестає ходити до школи. Після місяця без пояснень брат Ґабріель робить оголошення. Олів’є в лікарні, в нього лейкемія, кожен повинен молитися за нього. Схиливши голови, хлопці моляться. Хлопчик, оскільки не вірить у Бога, не молиться, а тільки ворушить губами. Він думає: «Кожен гадатиме, ніби я прагну смерті Олів’є, щоб мати змогу бути першим».

Олів’є ніколи не повернувся до школи. Він помер у лікарні. Хлопці-католики присутні на особливій месі за спокій його душі.

Загроза відступила. Хлопчику легше дихати, але колишня насолода бути першим отруєна.

17

Життя в Кейптауні менш різноманітне, ніж звичайно було життя у Вустері. Надто в суботу-неділю немає ніякої роботи, як тільки читати журнал «Reader’s Digest», або слухати радіо, або ганяти крикетний м’яч. Хлопчик уже не їздить на велосипеді: в Пламстеді немає цікавих місць, куди можна було б поїхати, там тільки на милі в кожен бік тягнуться будинки, і, хай там як, він уже переріс «Smiths», що починає скидатися на дитячий велосипед.

Катання на велосипеді по вулицях і справді почало видаватися безглуздим. Інші речі, що колись приваблювали хлопчика, теж утратили свої чари: будівництво моделей із конструктора, збирання марок. Він уже не розуміє, навіщо марнував час на них. Він крутиться цілі години у ванній, вивчаючи себе в дзеркалі, і побачене не подобається йому. Він припиняє всміхатися, пробує видаватися похмурим.

Єдина пристрасть, яка не згасла, — любов до крикету. Хлопчик не знає нікого, кого б ця гра поглинала так, як його. Він грає в крикет у школі, але цього ніколи не досить. Будинок у Пламстеді має спереду веранду, де підлогу вимощено сланцем. Тут він грає сам із собою: тримає било в лівій руці, кидає м’яч об стіну правою рукою, б’є по ньому, коли той відскакує, і вдає, ніби він на крикетному полі. Годину за годиною він гупає м’ячем об стіну. Сусіди поскаржилися матері на шум, але хлопчик не звертає уваги.

Він вивчав різні посібники з крикету, знає різні удари напам’ять, може виконати їх, правильно працюючи ногами. Але річ у тому, що він почав віддавати перевагу грі наодинці на веранді, а не справжньому крикету. Перспектива подати справжній м’яч чарує його і водночас наповнює страхом. Надто він боїться проворних подавачів, боїться, що його вдарять, боїться болю. Інколи, граючи в справжній крикет, йому доводиться зосереджувати всю свою енергію, щоб не здригатися, не показати, що він боягуз.

Хлопчик навряд чи коли-небудь набирає очки. Якщо він не пропустив одразу м’яч і не вийшов із гри, то інколи може відбивати м’яч півгодини, не набравши жодного очка і дратуючи всіх, зокрема членів своєї команди. Він, здається, впадає в транс пасивності, в якому йому досить, цілком досить лише відбивати м’яч. Пригадуючи ці невдачі, він утішає себе розповідями про відбіркові матчі, коли траплялися неподатливі ворітця, й якась самотня постать, звичайно, затятий і стоїчний йоркширець, зціпивши вуста, відбивається період за періодом, тримаючи свій край, тоді як усі ворітця навколо нього вже впали.

Якось у п’ятницю пополудні, почавши відбивати м’яч у грі з командою тринадцятирічних хлопців зі школи «Pinelands», він постав перед високим, довгов’язим хлопцем, що, під’юджуваний своєю командою, подавав м’яч якомога швидше й лютіше. М’яч літав по всьому полю, не влучаючи у ворітця, оминаючи його, уникаючи охоронця ворітець, тож хлопчик майже не мав потреби орудувати билом.

Під час третьої серії ударів м’яч ударився об глину позаду мата, відскочив угору і влучив йому в скроню. «Це вже забагато! — сердито думає хлопчик. — Він зайшов задалеко!» Він помічає, що гравці якось дивно дивляться на нього. Він ще чує, як м’яч бахнув по кістці: глухий удар без відлуння. Потім у голові порожніє, й він падає.

Він лежить край поля. Його обличчя і волосся мокрі. Він роззирається, шукаючи била, але не бачить його.

— Полеж і спочинь трохи, — каже брат Августин майже приязним голосом. — Тебе вдарили по голові.

— Я хочу бити, — мимрить хлопчик і сідає. Він знає, що сказав слушну фразу, яка доводить, що він не боягуз. Але не може бити: він пропустив свою чергу, хтось уже відбиває замість нього.

Хлопчик сподівався, що цій події нададуть більшої уваги. Сподівався обурення небезпечною подачею м’яча. Але гра триває далі, і його команда має успіхи. «З тобою все гаразд? Болить?» — запитує хтось із його команди, а потім навряд чи й слухає відповідь. Хлопчик сидить на краю поля і спостерігає решту періодів. Згодом він грає в полі. Він хотів би, щоб йому боліла голова, хотів би втратити зір, або зомліти, або зазнати чогось не менш разючого. Але почувається добре. Він доторкнувся до скроні. М’яке місце. Він сподівається, що воно набрякне і до завтра посиніє, довівши, що його справді вдарено.

Як і решта учнів у школі, хлопчик має грати ще й у регбі. Грати змушений навіть хлопець на ймення Шеперд, чия ліва рука відсохла внаслідок поліомієліту. Позиції під час гри їм призначають цілком довільно. Хлопчикові сказали грати в обороні в другій команді тринадцятирічних. Ігри відбувалися в суботу вранці. По суботах завжди йде дощ; замерзлий, мокрий і жалюгідний, він бігає по розмоклому полю від однієї сутички до іншої, дебелі хлопці відтирають його. Він в обороні, тож ніхто не передає йому м’яча, і він удячний за це, бо боїться, що його замнуть. Хай там як, м’яч, намащений конячим жиром, щоб захистити шкіряний покрив, надто слизький, щоб тримати його.

Він удавав би, що хворіє по суботах, якби не обставина, що команда тоді мала б лише чотирнадцять гравців. А не прийти на матч із регбі — ще гірше, ніж не прийти до школи.

Друга команда тринадцятирічних хлопців програла всі свої матчі. Перша команда теж здебільшого програвала. Фактично більшість команд школи Св. Йосифа майже завжди програвали. Хлопчик не розуміє, навіщо школа взагалі грає в регбі. Ченці, що є або австрійцями, або ірландцями, безперечно, не цікавляться регбі. Кілька разів, прийшовши спостерігати матчі, вони, здається, дивувались і не розуміли, що відбувається.

У нижній шухляді мати тримає книжку в чорній палітурці з назвою «Ідеальний шлюб». Це книжка про секс, він знав про її існування багато років. Одного разу він крадькома витяг її з шухляди і приніс до школи. Книжка спричинила серед друзів справжній фурор, виявляється, тільки в нього вдома є така книжка.

Хоча читати її — розчарування, бо зображення органів схожі на діаграми в наукових трактатах і навіть у розділі про пози немає нічого цікавого (вставляння чоловічого органа в піхву — тут неначе про клізму пишуть), хлопці пожадливо роздивляються книжку, просять позичити її.

Коли учні пішли на урок хімії, хлопчик лишив книжку в парті. Коли повернулися, брат Ґабріель, звичайно досить приязний, поглядав холодно і несхвально. Хлопчик переконаний, що брат Ґабріель відкривав його парту й бачив книжку; йому гупає серце, поки він чекає, що чернець оголосить про це й ганьбитиме його. Оголошення немає, але в кожній побіжній заувазі брата Ґабріеля хлопчикові вчувається завуальований натяк на зло, яке він, некатолик, приніс до школи. Стосунки між ним і братом Ґарбіелем зіпсовані остаточно. Хлопчик гірко шкодує, що приносив книжку, забирає її додому, кладе до шухляди і більше ніколи не зазирає до неї.

Якийсь час він та його друзі й далі збираються на перерві в кутку спортивного майданчика і розмовляють про секс. До цих розмов він долучає фрагменти, запозичені з тієї книжки. Але ці розмови вочевидь не досить цікаві, й невдовзі старші хлопці збираються вже окремо для власних розмов, під час яких раптом стишують тон, переходять на шепіт, вибухають сміхом. У центрі тих розмов — Біллі Овенс, йому виповнилося чотирнадцять років, він має шістнадцятирічну сестру, знає дівчат і є власником шкіряного жакета, який одягає на танці; можливо, він навіть уже мав статеві стосунки.

Хлопчик заприязнився з Тео Ставропулосом. Є чутки, ніби Тео moffie, гомосексуаліст, але він не готовий вірити їм. Йому подобається дивитись на Тео, подобається його гарна шкіра, колоритність і бездоганна стрижка, те, як зграбно сидить на ньому одяг. Навіть шкільна курточка з дурнуватими вертикальними смугами добре пасує йому.

Батько Тео — власник фабрики. Що, взагалі, робить та фабрика, ніхто до ладу не знає, але це щось пов’язане з рибою. Родина Тео живе у великому будинку в найбагатшій частині Рондебоша. Вона має так багато грошей, що діти безперечно б ходили до Єпископального коледжу, якби не факт, що вони греки. Оскільки вони греки й мають іноземне прізвище, їм доводиться ходити до школи Св. Йосифа, що, як розуміє тепер хлопчик, править за своєрідний кошик, у якому збирають хлопців, непридатних для інших шкіл.

Батька Тео — високого, елегантно вбраного чоловіка в темних окулярах — хлопчик бачив тільки раз. Його матір він бачить набагато частіше. Вона невеличка, струнка й чорнява, курить сигарети й водить синій «Б’юїк», що, кажуть, є єдиним автомобілем у Кейптауні, а може, й у Південній Африці, який має автоматичну коробку передач. Є ще й старша сестра — така вродлива, з такою дорогою освітою, така вигідна шлюбна партія, що їй не дозволяють показуватися на очі приятелів Тео.

Хлопців Ставропулосів привозять до школи вранці в синьому «Б’юїку», за кермом інколи сидить їхня мати, а найчастіше — шофер у чорній формі й картузі. «Б’юїк» велично заїздить на шкільне подвір’я, Тео і його брат виходять, машина від’їздить. Хлопчик не розуміє, чому Тео дозволяє таке. На місці Тео він би просив висаджувати його за квартал від школи. Але Тео незворушно сприймає жарти і глузи.

Якось після школи Тео запросив його додому. Прийшовши, хлопчик з’ясував, що їх чекають на обід. Тож о третій годині пополудні вони сіли за обідній стіл зі срібними приборами й чистими серветками, і слуга в білій формі подав їм біфштекс і картоплю-фрі, а потім стояв за стільцем Тео, поки вони їли, й чекав наказів.

Хлопчик зі шкури пнувся, щоб приховати свій подив. Він знав, що є люди, яких обслуговують слуги, але не усвідомлював, що й діти можуть мати слуг.

Потім батьки Тео і сестра поїхали за океан, — ширилася чутка, ніби сестра виходить заміж за якогось англійського баронета, — і Тео з братом перебралися до інтернату. Хлопчик сподівався, що цей досвід розчавить Тео, бо він відчує заздрість і злостивість решти інтернатських дітей, смак злиденних страв, негідність життя без приватного затишку. Крім того, думав, що Тео змусять постригтись, як і решту хлопців. Але Тео якось спромігся зберегти свою елегантну стрижку і, незважаючи на своє прізвище та незграбність у спорті, незважаючи на чутки, мовляв, він moffie, зберігав якимсь чином і свою ввічливу усмішку, ніколи не нарікав, ніколи не дозволяв собі бути приниженим.

Тео сидить, притулившись до хлопчика на його парті під картиною, де Ісус розкрив собі груди й показує пурпурово-рубінове серце. Вони начебто мали повторювати завдання з історії, а насправді тримають перед собою невеличкий підручник граматики, за яким Тео навчає його давньогрецької мови. Давньогрецької мови з новогрецькою вимовою: йому подобається ексцентричність цього заходу. «Aftós, — шепоче Тео. — Evdhemonía». «Evdhemonía», — шепоче він у відповідь.

Брат Ґабріель наставляє вуха.

— Ставропулосе, що ти робиш? — запитує він.

— Брате, я навчаю його грецької мови, — чемно й упевнено, як і завжди, відповідає Тео.

— Іди й сядь за свою парту.

Тео всміхається і йде до своєї парти.

Ченці не люблять Тео. Його зарозумілість дратує їх: як і хлопці, вони вважають, ніби він розбещений і має забагато грошей. Несправедливість такого ставлення гнівить хлопчика, він поліз би в бійку за Тео.

18

Щоб родина мала змогу вижити, поки батькова нова адвокатська практика почне давати гроші, мати знову повернулася до вчителювання. Для хатньої роботи вона найняла служницю — худорляву жінку на ймення Сілія, що навряд чи мала бодай одного зуба в роті. Інколи Сілія приводила для товариства свою молодшу сестру. Повернувшись якось пополудні додому, хлопчик бачить, що вони сидять на кухні і п’ють чай. Менша сестра, привабливіша за Сілію, всміхається йому. Щось у тій усмішці бентежить його, він не знає, куди діти очі, і йде до своєї кімнати. Чує їхній сміх і знає, що сміються з нього.

Щось змінилося. Хлопчик, здається, всякчас бентежиться. Він не знає, куди подіти очі, що робити зі своїми руками, як тримати своє тіло, який вираз зберігати на обличчі. Геть усі дивляться на нього, обговорюють його, вишукують вади. Він почувається, мов видобутий із панцера краб, рожевий, поранений, безсоромний.

Колись він був сповнений ідей, куди треба піти, що слід обговорити, що зробити. Він завжди був на крок попереду від усіх, був лідером, а решта йшли за ним. А тепер енергія, що звичайно лилася з нього, вже згасла. В тринадцять років він став похмурим, насупленим, понурим. Він не любить цього свого нового, бридкого «я», хоче вийти з нього, але це те, чого він не годен зробити самотужки.

Вони ходили дивитися нову батькову контору. Контора міститься в Ґудвуді, що належить до низки африканерських передмість Ґудвуд — Пароу — Бельвілль. Вікна пофарбовані в темно-зелений колір, над зеленню золотими літерами написано: «ПРОКУРОР — З. КУТЗЕЕ — АДВОКАТ». Усередині похмуро, стоять важкі меблі, оббиті кінським волосом і червоною шкірою. Юридичні книжки, які подорожували з ними по Південній Африці, відколи батько востаннє мав практику 1937 року, тепер подіставали з ящиків і вони стоять на полицях. Знічев’я хлопчик дивиться статтю «Зґвалтування». Тубільці інколи вставляють чоловічий орган між стегон жінки без проникнення, сказано в примітці. Ця дія підпадає під звичаєве право. Вона не становить зґвалтування.

Невже саме це вони й роблять у судах, дивується хлопчик: сперечаються, де був пеніс?

Батькова практика, здається, процвітає. Він наймає не тільки друкарку, а й клерка-стажера на ймення Екстін. Клеркові батько полишає рутинні справи передачі майнових прав і заповітів, а свої зусилля присвячує цікавій судовій роботі, яка полягає в порятунку людей. Щодня він приходить додому з новими розповідями про людей, яких він урятував, і про те, які вони вдячні йому.

Мати менше переймається людьми, яких урятував батько, ніж зростанням списку людей, які заборгували їм гроші.

Одне прізвище надто привертає до себе увагу: Леру, продавець автомобілів. Мати чіпляється до батька: він правник, таж він безперечно може примусити Леру заплатити. Леру неодмінно заплатить свій борг наприкінці місяця, відповідає батько, він пообіцяв. Але наприкінці місяця Леру знову не платить.

Леру не платить, але й не дає себе залякати. Навпаки, запрошує батька на випивку, обіцяє йому більше роботи, малює рожеві картини грошей, які можна заробити перепродажем автомобілів.

Аргументи під час суперечок удома стають сердитіші, а водночас стриманіші. Хлопчик запитує матір, що діється. Вона з гіркотою каже, що Джек позичив Леру гроші.

Хлопчикові не треба чути більше, він знає свого батька, знає, що діється. Батько прагне схвалення, робитиме все, щоб подобатися. В колах, де крутиться батько, є два способи сподобатися: купувати людям випивку й позичати їм гроші.

Діти начебтоне повинні ходити до барів. Але в барі в готелі у Фрасербурґ-роуді вони з братом часто сиділи за столом у кутку, пили помаранчевий напій і спостерігали, як батько раз по раз купує бренді та воду незнайомцям, дізнавалися про цей його інший бік. Тож хлопчик знає породжений бренді батьків настрій експансивної зичливості, оті хвальковиті, широкі, марнотратні жести.

Він жадливо й похмуро слухає материні монологи нарікань. Хоча батькові хитрощі вже не діють на нього, він недовіряє матері, яка запевняє, ніби бачить їх наскрізь: надто часто в минулому він бачив, як батько лестощами прокладав собі шлях, обминаючи матір. «Не слухай його, — застерігає він матір. — Він завжди тобі бреше».

Клопіт із Леру став ще більшим. Точаться довгі телефоні розмови. Починає зринати нове ім’я: Бенсусан. Це надійна людина, запевняє мати. Він єврей і не п’є. Бенсусан урятує Джека, поверне його на шлях істини.

Але виявляється, що Леру не один. Є й інші люди, інші горілчані брати, яким батько позичав гроші. Хлопчик не йме віри, не може зрозуміти. Звідки взялися ті всі гроші, коли в батька тільки один костюм, пара черевиків, і йому доводиться їздити потягом на роботу? Чи справді можна заробити так багато грошей, так швидко рятуючи людей?

Він ніколи не бачив Леру, але може легко намалювати його в своїй уяві. Леру, напевне, — червонопикий африканер зі світлими вусами, одягає синій костюм і чорну краватку, розповнілий, рясно пріє й гучно розповідає масні жарти.

Леру сидить із батьком у барі в Ґудвуді. Коли батько не дивиться, Леру підморгує поза його плечима іншим чоловікам у залі. Леру зметикував, що його батько — йолоп. Хлопчик горить від сорому, що батько такий дурний.

Виявилося, що гроші, які позичав батько, насправді належали не йому. Ось чому втрутився сам Бенсусан. Він діє від ім’я Товариства правників. Питання серйозне: гроші знято з довірчого рахунку.

— Що таке довірчий рахунок? — запитує хлопчик матір.

— Це гроші, які люди довірили йому, щоб він керував ними.

— А чому люди довіряють йому гроші? — запитує хлопчик. — Мабуть, вони несповна розуму.

Мати хитає головою. Всі адвокати мають довірчі рахунки, каже вона, і тільки Господь знає чому. «Джек — наче дитина, коли доходить до грошей».

Бенсусан і Товариство правників утрутились, бо це люди, які хочуть урятувати батька, його приятелі з тих давніх днів, коли він був контролером оренди. Вони прихильні до нього, не хочуть, щоб він потрапив до в’язниці. Задля колишньої дружби і через те, що він має дружину й дітей, вони заплющать очі на деякі речі, домовляться про щось. Він може виплачувати гроші впродовж п’яти років, а коли виплатить, сторінку перегорнуть, про цю справу забудуть.

Мати сама собі дає юридичну пораду. Вона хоче, щоб її майно відокремили від майна її чоловіка, доки не сталося нового лиха: скажімо, обідній стіл, шафу з шухлядами і дзеркалом, кавовий столик із пахучої деревини, який подарувала їй тітка Анні. Вона б хотіла внести поправки до шлюбного контракту, згідно з яким кожна сторона відповідає за борги другої сторони. Але виявилося, що шлюбні контракти годі змінити. Якщо батько піде на дно, піде на дно й мати, вона та її діти.

Екстіна і машиністку попередили про звільнення, контору в Ґудвуді закрили. Хлопчик ніколи не побачив, що сталося з зеленим вікном і золотими літерами. Мати й далі вчителювала. Батько почав шукати роботу. Щоранку, рівно о сьомій, він виходив у місто. Але за годину чи дві — ось його таємниця, — коли вже нікого не було вдома, повертався. Одягав піжаму і знову лягав у ліжко з кросвордом із «Cape Times» і чвертю літра бренді. Потім, десь о другій годині пополудні, до того, як прийдуть жінка і діти, одягався і йшов до свого клубу.

Клуб мав назву «Wynberg», хоча насправді був тільки частиною однойменного готелю. Там батько вечеряв і збавляв час за випивкою. Інколи після півночі — шум будив хлопчика, він спав не дуже міцно — перед будинком зупинявся автомобіль, відчинялися двері, батько заходив і йшов до туалету. Невдовзі зі спальні долинав потік сердитого шепоту. Вранці на підлозі в туалеті й на сидінні унітазу видніли темно-жовті плями, чувся нудотний солодкавий запах.

Хлопчик написав і повісив у туалеті оголошення: «Будь ласка, піднімайте сидіння». Оголошення нехтували. Поливання сечею сидіння унітазу стало з боку батька останнім актом виклику дружині й дітям, що обернулися до нього плечима.

Таємне батькове життя розкрилося йому, коли одного разу він не пішов до школи, захворівши або вдавши, ніби захворів. Зі свого ліжка він чув, як скрегоче ключ у замку вхідних дверей, чув, як батько вмощується в сусідній кімнаті. Згодом, винні, сердиті, вони проминають один одного в коридорі.

Перше ніж вийти з дому пополудні, батько ретельно спорожняв поштову скриньку і прибирав деякі листи, які ховав на дні своєї шафи під паперовою підстилкою. Коли зрештою все з’ясувалося, то саме на ту схованку листів у шафі — рахунки з днів контори в Ґудвуді, листи з вимогами, листи від адвокатів — найдужче нарікала мати. «Якби я тільки знала, я б виробила якийсь план, — казала вона. — А тепер наше життя зруйноване».

Борги наростали всюди. Відвідувачі приходили будь-якої години дня і ночі, але батько не давав їм змоги поглянути на себе. Щоразу, коли хтось стукав у двері, він закривався в спальні. Мати вітала відвідувачів стишеним тоном, вела їх до вітальні, зачиняла двері. Згодом хлопчик чув, як вона сердито шепотіла щось собі на кухні.

Були розмови про «Товариство анонімних алкоголіків», про те, що батько повинен піти до них, щоб довести свою щирість. Батько обіцяє, але не йде.

Прийшли двоє судових виконавців для опису хатнього майна. Був сонячний суботній ранок. Хлопчик пішов до своєї спальні й намагався читати, але марно, виконавці вимагають доступу до його кімнати, до кожного помешкання. Він іде на затильне подвір’я. Навіть там вони йдуть за ним слідом, усе обдивляються, щось записують у блокнот.

Хлопчик увесь час кипить від люті. «Цей чоловік, — називає він батька, коли розмовляє з матір’ю, надто переповнений гнівом, щоб казати ім’я, — чому ми повинні мати щось спільного з цим чоловіком? Чому ти не віддаси цього чоловіка до в’язниці?»

На своїй поштовій книжці заощаджень хлопчик має двадцять п’ять фунтів. Мати присягається перед ним, що ніхто не забере його грошей.

Відбувся візит містера Ґолдінґа. Хоча містер Ґолдінґ кольоровий, він якимсь чином має владу над батьком. До його візиту ретельно готуються. Його приймуть у вітальні, як і решту відвідувачів. Йому подадуть чай у тому самому чайному сервізі. В обмін за таке добре ставлення сподіваються, що містер Ґолдінґ не подаватиме позову.

Прибуває містер Ґолдінґ. Він у двобортному костюмі, не всміхається. П’є чай, який подає мати, але нічого не обіцяє. Він хоче свої гроші.

Коли він пішов, виникає дискусія, що робити з його чашкою. Звичай, здається, полягає в тому, що чашку, з якої пив кольоровий, слід знищити. Хлопчик дивується, що материна родина, яка не вірить ні в що інше, вірить у такі речі. А втім, мати зрештою просто миє чашку з хлорним вапном.

Останньої хвилини задля порятунку честі родини прибуває тітка Джирлі з Віллістона. В обмін за позику вона ставить певні умови, одна з них полягає в тому, що Джек уже ніколи не повинен удаватися до адвокатської практики.

Батько погоджується з умовами, погоджується підписати документ. Та, коли настає час, його довго доводиться вмовляти, щоб він підвівся з ліжка. Нарешті він з’являється — в бахматих сірих штанах, курточці від піжами й босоніж. Мовчки підписує, а потім знову повертається в ліжко.

Увечері цього дня батько одягається й виходить. Де він провів ніч, вони не знають, він повернувся тільки наступного дня.

— Який сенс примушувати його підписати? — нарікає син матері. — Він ніколи не платить інших боргів, то з якої речі платитиме Джирлі?

— Не звертай на нього уваги, я платитиму їй, — відповідає мати.

— Як?

— Я працюю задля грошей.

У материній поведінці з’являється щось таке, на що він уже не може заплющити очі, щось незвичайне. З кожним новим гірким одкровенням мати, здається, стає сильніша, затятіша. Вона немов накликає лихо на свою голову, і не з якою іншою метою, як довести світові, як багато вона здатна витримати. «Я поверну всі його борги, — каже вона, — я платитиму частками. Я працюватиму».

Мурашина рішучість матері так сердить сина, що йому кортить ударити її. Зрозуміло, що стоїть за її словами: вона хоче пожертвувати собою задля дітей. Це пожертва без мети, він надто добре знайомий із таким настроєм. Та коли вона цілковито пожертвує собою, коли продасть навіть одежину з плечей і туфлі, в які узута, й піде, лишаючи криваві сліди, куди це заведе сина? Ця думка нестерпна йому.

Починаються грудневі вакації, а батько ще й досі не має роботи. Тепер вони всі четверо сидять удома, не маючи куди йти, мов пацюки в клітці. Вони уникають одне одного, ховаються в окремих кімнатах. Брат занурився в комікси: «Орел», «Беано». А от його улюблений — «Мандрівник», де є розповіді про Альфа Таппера, чемпіона з бігу на одну милю, що працює на заводі в Манчестері й живе на рибі та смаженій картоплі. Він намагається знайти забуття в Альфі Таппері, але не може не наставляти вуха до кожного шепоту та рипу в домі.

Одного ранку в домі панує дивна тиша. Мати вже пішла, але з чогось у повітрі — запаху, аури, важкості — хлопчик знає, що цей чоловік ще тут. Він, безперечно, не може так довго спати. А може, — диво з див, — він наклав на себе руки? Якщо так, якщо він скоїв самогубство, то чи не буде кращим удавати, ніби ти нічого не помічаєш, щоб сонні пігулки — або що там іще він випив — мали час подіяти? І як не дати братові вдарити на сполох?

У війні, яку хлопчик провадив із батьком, він ніколи не був цілком певен у братовій підтримці. Скільки він пам’ятає себе, люди помічали, що тим часом, як він стає на бік матері, брат дотримується батькових поглядів. Інколи трапляються миті, коли хлопчик підозрює, що брат може бути м’яким до батька, підозрює, що брат, із блідим, занепокоєним обличчям і сіпанням верхньої повіки, взагалі має м’яку натуру.

Хай там як, якщо батько справді наклав на себе руки, найкраще було б не заходити до його кімнати, щоб, коли потім запитають, він мав змогу сказати: «Я розмовляв із братом», або: «Я читав у своїй кімнаті». Проте він не може вгамувати своєї цікавості. Навшпиньки підступає до дверей. Прочиняє їх, зазирає.

Теплий літній ранок. Вітру немає, так тихо, що можна чути цвірінькання горобців на вулиці, пурхання їхніх крил. Віконниці зачинені, штори опущені. Тхне людським потом. У пітьмі він добачає, що батько лежить на ліжку. Дихає, і з його горлянки долинає приглушений клекіт.

Хлопчик підступає ближче. Його очі вже призвичаюються до пітьми. Батько лежить у штанах від піжами і в бавовняній майці. Неголений. На горлянці видніє червоний трикутник, там, де засмага поступається блідим грудям. Поряд із ліжком стоїть нічний горщик, де в буруватій сечі плавають недопалки. У своєму житті він ще не бачив огиднішої картини.

Ознак пігулок немає. Чоловік не вмирає, а просто спить. Отже, він не має духу випити снодійні пігулки, так само як не має духу піти й шукати роботу.

Відколи батько повернувся з військової служби, вони провадять одне з одним другу війну, яку батько не має шансів виграти, бо ніколи не передбачав, яким нещадним і яким затятим буде ворог. Сім років ця війна точилася без успіхів, а сьогодні нарешті хлопчик тріумфує. Він почувається, мов російський солдат на Бранденбурзькій брамі, що піднімає червоного прапора над руїнами Берліна.

А водночас син прагне не бути тут, не ставати свідком такої ганьби. «Це несправедливо! — кортить йому крикнути. — Я тільки дитина!» Він хоче, щоб хтось, якась жінка, взяла його в обійми, приголубила, заспокоїла, сказала, що це тільки поганий сон. Він думає про бабусину щоку, м’яку, холодну й суху, мов шовк, яку вона підставляє йому для поцілунку. Він хоче, щоб прийшла бабуся і все залагодила.

У батька в горлі зібралася грудка слизу. Він кашляє, повертається в його бік. Розплющує очі, очі цілком притомної людини, яка абсолютно усвідомлює, де вона. Ці очі бачать його таким, яким він стоїть там, де не повинен бути: як шпигуна. Ці очі без осуду, але й без людської доброти.

Рука чоловіка повільно опускається й поправляє штани.

Хлопчик хоче, щоб чоловік сказав що-небудь, щось звичайне, скажімо, «яка година?», щоб йому стало легше. Але чоловік нічого не каже. Очі й далі дивляться на нього, мирні й далекі. Потім заплющуються, чоловік знову засинає.

Хлопчик повертається до своєї кімнати, зачиняє двері.

Інколи, в подальші дні, йому наче розвиднюється. Густі хмари, що звичайно купчаться над його головою, проте не так близько, щоб доторкнутися до них, але не дуже й далеко, розступаються, і якийсь час він може бачити світ таким, яким він є насправді. Він бачить себе в білій сорочці з закоченими рукавами і в коротких сірих штанах, із яких уже виростає — вже не дитина, перехожі не назвуть його так, він тепер надто великий, надто великий, щоб хапатися за це виправдання, проте не менш безтямний і замкнений, ніж дитина: інфантильний, тупий, неосвічений і загальмований. У такі миті він може бачити зверху, без гніву, і своїх батьків: не як два сірі й безформні тягарі, що давлять йому на плечі, планують його жалюгідні дні та ночі, а як чоловіка і жінку, які живуть власним тупим і заклопотаним життям. Небо відкривається, хлопчик бачить світ таким, як він є, а потім небо знову затягують хмари, і він знову стає собою, лишаючи єдину оповідь, яку готовий визнати: оповідь про самого себе.

Мати стоїть коло раковини, в найтемнішому кутку кухні. Стоїть плечима до нього, її руки заляпані милинням, вона чистить каструлю, не дуже й поспішає. А хлопчик тиняється навколо, про щось говорить і навіть не знає, про що, говорить зі своєю звичайною несамовитістю, нарікає.

Мати відвертається від своєї роботи, блимає очима й дивиться на нього. Її погляд уважний, там немає ніякої ніжності. Вона не вперше бачить його. Радше бачить хлопчика таким, яким він завжди був, таким, яким вона завжди знала його, коли не обгортала ілюзіями. Вона бачить його, підсумовує, і висновок невтішний. Син навіть уже набрид їй.

Саме цього він і боїться від неї, від особи, яка в усьому світі знає його найкраще, яка має незмірну, несправедливу перевагу над ним, знаючи все про його перші, найбезпорадніші, найінтимніші роки, роки, про які він сам, незважаючи на всі свої зусилля, не пам’ятає нічого; яка, можливо, не гірше знає, бо схильна дошукуватись і має власні джерела, нікчемні таємниці його шкільного життя. Син боїться материного присуду. Боїться холодних думок, що, мабуть, ширяють у її голові в такі миті, коли немає ніякої пристрасті, щоб забарвити їх, ніякої причини, щоб вона бодай трохи втратила ясність бачення. А передусім він боїться миті, — миті, яка ще не настала, — коли мати оголосить свій присуд. То буде наче удар блискавки, і він не витримає його. Він не хоче чути того присуду. І не хоче такою мірою, що відчуває, як у його власній голові піднімається якась рука і затикає вуха, затуляє очі. Краще бути сліпим і глухим, ніж знати, що про нього думає мати. Краще жити, мов черепаха в панцері.

Адже неправда, як йому подобається думати, що ця жінка народила його у світ задля єдиної мети любити його, захищати й задовольняти його бажання. Навпаки, вона мала своє життя до того, як він народився, життя, в якому не присвячувала йому ані найменшої думки. Потім певної історичної миті вона народила його. Народила й вирішила любити його; можливо, вирішила любити ще до того, як народила, але все-таки вирішила любити, а отже, може вирішити й припинити любити.

— Зачекай, поки матимеш своїх дітей, — сказала вона йому одного разу в лихому настрої. — Тоді знатимеш.

Що він знатиме? Вона вжила певну формулу, яка звучить так, наче походить із давніх днів. Можливо, саме її кожне покоління каже наступному — як засторогу і як погрозу. Але він не хоче чути її. «Зачекай, поки матимеш дітей». Яка нісенітниця, яка суперечність! Як дитина може мати дітей? Хай там як, він якраз і не хоче знати того, що знав би, якби був батьком, якби був собі рідним батьком. Він не хоче визнавати бачення світу, яке мати прагне накинути йому: тверезого, розчарованого й позбавленого ілюзій.

19

Тітка Анні померла. Попри обіцянки лікарів, після падіння вона вже ніколи не ходила, навіть із палицею. З ліжка в Народній лікарні її переправили на ліжко в притулку для старих у Стікленді, такому далекому, що ніхто не мав часу провідувати її, тож вона померла в самотності. А тепер її треба поховати на Волтемейдському цвинтарі № 3.

Хлопчик спершу відмовлявся їхати. Він і так чує забагато молитов у школі, каже він, і не хоче чути їх більше. Він уголос висловлює зневагу до сліз, які проливатимуть там. Справляння належного похорону тітці Анні — це лише намагання її родичів почуватися затишно. Її годилося б поховати в ямі в садку притулку для старих. Так можна було б заощадити гроші.

У своєму серці він так не думає. Проте змушений казати матері такі речі, йому треба бачити, як на її застиглому обличчі проступають образа й обурення. Скільки ще треба казати їй, поки вона нарешті нагримає на нього й крикне замовкнути?

Хлопчик не любить думати про смерть. Йому хотілося б, щоб люди, ставши старими і хворими, просто припиняли існувати і зникали. Він не любить бридких старих тіл, на думку про старих, які роздягаються, він здригається. Він сподівається, що у ванні в їхньому домі в Пламстеді ніколи не купалася стара людина.

Його власна смерть — інша річ. Він завжди буде якимсь чином присутній після своєї смерті, ширятиме понад сценою, насолоджуватиметься горем тих, хто спричинив її, а тепер, коли вже запізно, прагне, щоб він ще жив.

Але зрештою разом із матір’ю він іде на похорон тітки Анні. Іде, бо вона благає його, а він любить, коли його благають, любить чуття сили, якого надають благання; крім того, він ще ніколи не був на похороні й хоче побачити, яку глибоку копають могилу й як туди опускають труну.

Похорон аж ніяк не пишний. Тільки п’ятеро людей сумують за тіткою, прийшов прищавий молодий проповідник з голландської реформістської церкви. До тих п’ятьох належать дядько Альберт із дружиною та сином, а також мати й він сам. Він не бачив дядька Альберта багато років. Дядько майже вдвічі зігнувся над палицею, з його блідих синіх очей течуть сльози, ріжки коміра стирчать так, немов краватку зав’язували інші руки.

Приїздить катафалк. Розпорядник і його помічник в офіційних чорних костюмах убрані набагато елегантніше, ніж будь-хто з них (сам хлопчик у шкільній формі школи Св. Йосифа, бо не має костюма). Проповідник проказує африкаансом заупокійну молитву по сестрі, потім катафалк поставили біля могили, і труна сповзла на дві жердини, покладені над ямою. На превелике розчарування хлопчика, труну не опустили в могилу — ця операція, здається, мала зачекати, поки прийдуть цвинтарні робітники, — але розпорядник тихенько показав, що вони можуть кинути на неї грудки землі.

Почався дощик. Їм тепер вільно йти, вільно повернутися до власного життя.

По дорозі назад до брами, через гектари старих і нових могил, хлопчик іде позаду матері та її кузена, сина дядька Альберта, що півголосом розмовляють. Вони, помічає він, мають однакову важку ходу, однаково піднімають ноги і важко опускають їх, спершу ліву, а потім праву, наче селяни в черевиках із дерев’яною підошвою. Дюб’єлі з Померанії: селяни з села, надто повільні й важкі для міста, недоречні там.

Він думає про тітку Анні, покинуту тут під дощем, у забутому Богом Волтемейді, думає про довгі чорні пазурі, які обрізала їй медсестра в лікарні, бо ніхто інший не хотів обрізати їх.

— Ти знаєш забагато, — сказала йому колись тітка Анні. То була не похвала: хоча її вуста зібгалися в усмішку, вона водночас хитала головою. — Ти такий молодий і вже так багато знаєш. Як ти збираєшся втримати це все у своїй голові? — вона нахилилася й постукала йому по голові кістлявим пальцем.

Цей хлопець особливий, сказала тітка Анні матері, а вже мати розповіла про це йому. Але в чому полягає його особливість? Про це ніхто ніколи не казав.

Вони дійшли до брами, дощ пустився дужчий. Перше ніж вони сядуть на свої два потяги — до Солт-Ріверу і до Пламстеду, — їм доведеться чалапати під дощем до станції Волтемейд.

Повз них проїздив катафалк. Мати підняла руку й зупинила його, поговорила з розпорядником. «Вони підвезуть нас до міста», — мовила вона.

Отож довелося вилізти на катафалк і втиснутися між матір’ю і розпорядником, неквапом їхати по Фортреккер-роуд, ненавидіти матір за це і сподіватися, що ніхто зі школи не побачить його.

— Та дама була, мабуть, учителькою, — каже розпорядник. Він говорить із шотландським акцентом. Іммігрант: що він може знати про Південну Африку, про таких людей, як тітка Анні?

Хлопчик ще ніколи не бачив волохатішого чоловіка. Чорне волосся стирчало йому з носа і вух, пасмами випиналося з-під накрохмалених манжет.

— Так, — відповіла мати. — Вона вчителювала понад сорок років.

— Значить, лишила по собі добрий слід, — виснував розпорядник. — Викладання — шляхетна професія.

— А що сталося з книжками тітки Анні? — згодом запитав син матір, коли вони знову були самі. Він сказав «книжки», але мав на увазі численні примірники «Ewige Genesing».

Мати або не знала, або не хотіла казати. Відколи тітка зламала стегно в своїй квартирі, потрапила до лікарні, а потім до притулку для старих у Стікленді, а звідти на цвинтар № 3 у Волтемейді, ніхто не думав про ті книжки, крім, можливо, самої тітки Анні, книжки, які ніхто ніколи не прочитає; а тепер тітка Анні лежить під дощем і чекає когось, хто б мав час поховати її. Тож тільки йому лишилося тепер думати. Як він утримає це все у своїй голові — всі книжки, всіх людей, усі розповіді? І, якщо він не пам’ятатиме, хто ж тоді знатиме про них?

Молодість

Wer den Dichter will verstehen

muß in Dichters Lande gehen^[29].

Гете

1

Джон живе в однокімнатній квартирі поблизу залізничної станції Моубрей і платить за неї одинадцять гіней у місяць. В останній робочий день кожного місяця він сідає на потяг і їде до міста на Луп-стріт, де агенти з нерухомості — компанія «А. & В. Levy» — мають свою мідну табличку й невелику контору і де він віддає конверт із платнею. Містер Леві висипає гроші на захаращений стіл і рахує. Потім, крекчучи і пріючи, пише розписку.

— Voilà, юначе! — каже він і церемонно передає папірець.

Джон боїться спізнитися з оплатою комірного, бо живе в тій квартирі, збрехавши про свою професію. Підписавши договір і давши конторі завдаток, він не назвався студентом, а зазначив, що працює помічником бібліотекаря, й замість робочої адреси дав адресу університетської бібліотеки.

Але це не зовсім брехня. Від понеділка до п’ятниці його робота полягає в нагляді за читальною залою у вечірні години. Цю роботу звичайні бібліотекарі, здебільшого жінки, воліють не виконувати, бо приперте до гір університетське містечко вночі надто похмуре й самотнє. Навіть його пробирає морозом поза шкірою, коли він відмикає тильні двері й по чорному, мов морок, коридору намацує собі шлях до головного вимикача. Який-небудь злочинець міг би дуже легко заховатись у книгосховищі, коли о п’ятій годині персонал розходиться додому, а потім нишпорити по пустих кабінетах і підстерігати в пітьмі його, вечірнього помічника, щоб забрати ключі.

Увечері до читальної зали ходить дуже мало студентів, дуже мало навіть знають, що вона працює в ці години. Роботи в нього зовсім небагато. Десять шилінгів за вечір дістаються йому як легкі гроші.

Інколи він уявляє собі вродливу дівчину в білій сукні, що зайде до читальні і, не звернувши уваги, сидітиме ще й тоді, як мине година закриття. Він бачить у своїй уяві, як показує їй таємниці палітурної майстерні й каталожної кімнати, а потім іде з нею в зоряну ніч. Такого не сталося ніколи.

Праця в бібліотеці — не єдина його робота. Щосереди пополудні він на факультеті математики допомагає першокурсникам опанувати навчальну програму (три фунти за тиждень), щоп’ятниці знайомить студентів, які пишуть диплом із драматургії, з обраними комедіями Шекспіра (два фунти десять шилінгів), а надвечір працює в підготовчій школі в Рондебоші, готуючи йолопів до вступних іспитів (три шилінги за годину). На вакаціях він працює в муніципалітеті (у відділі державного забезпечення житлом), виписуючи статистичні дані з матеріалів перепису родин. Загалом, коли скласти ці всі гроші, він почувається досить затишно, — досить затишно, щоб сплачувати комірне, платити за університетське навчання, підтримувати дух і тіло й навіть трохи заощаджувати. Йому, можливо, лише дев’ятнадцять років, але він твердо стоїть на ногах, ні від кого не залежить.

До потреб тіла Джон ставиться як до питання простого здорового глузду. Щонеділі варить мозкові кістки, боби та селеру й готує велику каструлю супу, достатню, щоб вистачило на тиждень. По п’ятницях ходить на ринок у Солт-Рівері й купує ящик яблук, або гуав, або якихось інших сезонних фруктів. Щоранку молочар лишає коло його дверей пінту молока. Коли в нього трапляється надлишок молока, він вішає його над раковиною в старій нейлоновій панчосі й робить сир. Крім того, купує в крамниці на розі хліб. Це дієта, яку схвалив би Руссо або Платон. Щодо одягу, то в нього є добрий піджак і штани, щоб ходити на лекції, для інших цілей він має старий одяг і вміє берегти його.

Джон щось довів: кожна людина — острів, їй немає потреби мати батьків.

Інколи ввечері, йдучи по Мейн-роуд у плащі, шортах і сандалях, із прилизаним від дощу волоссям на голові, освітлений фарами автомобілів, що їдуть по вулиці, він здогадується, який дивний у нього вигляд. Не ексцентричний (ексцентричність — це вже певна відзнака), а просто дивний. Він із досадою скрегоче зубами і наддає ходи.

Він стрункий і нескутий у рухах, а водночас млявий. Йому хотілося б бути привабливим, але він знає, що він не такий. Йому бракує чогось суттєвого, якоїсь характерної риси. Щось дитяче ще досі таїться в ньому. Скільки ще чекати, поки він перестане бути дитиною? Що зцілить його від дитинства, зробить його чоловіком?

Зцілить його, якщо прийде коли-небудь, — кохання. Він, може, не вірить у Бога, зате вірить у кохання і силу кохання. Кохана, що судилася йому долею, одразу прозирне його дивну, ба навіть пісну зовнішню оболонку й побачить вогонь, що палає у нього в душі. А тим часом пісний і дивний вигляд — частина того чистилища, крізь яке він повинен пройти, щоб постати коли-небудь у сяєві: сяєві кохання й сяєві мистецтва. Адже він стане художником, він давно вже визначився. А якщо тепер він змушений бути невідомим і сміховинним, то тільки тому, що це доля художника — страждати від невідомості та сміховинності аж до дня, коли він розкриється в усій своїй справжній силі, а глумильники та насмішники замовкнуть.

Його сандалі коштують два шилінги і шість пенсів пара. Вони виготовлені з гуми, і то десь в Африці, можливо, в Ньясаленді. Намокнувши, вони вже не тримаються підошви. Взимку в Кейптауні дощ іде цілі тижні. Йдучи по Мейн-роуд під дощем, він інколи зупиняється поправити сандалю, яка сповзла і бовтається. В такі хвилини він бачить, як посміхаються гладкі кейптаунські бюргери, проминаючи його в комфорті своїх автомобілів. «Смійтеся! — думає він. — Невдовзі я виїду звідси!»

Джон має найкращого приятеля — Поля, що теж, як і він, вивчає математику. Поль високий, смаглявий і підтримує зв’язок зі старшою жінкою на ймення Елінор Лор’є, невеличкою, білявою і гарною якоюсь швидкою, немов пташиною красою. Поль нарікає на непередбачувані настрої Елінор, на вимоги, які вона ставить до нього. І все-таки він заздрить Полеві. Якби він мав гарну досвідчену коханку, що курить сигарети в мундштуку й розмовляє французькою мовою, то невдовзі змінився б, ба навіть переродився, він певен у цьому.

Елінор і її сестра-близнючка народилися в Англії, їх привезли до Південної Африки в п’ятнадцятирічному віці, після війни. Їхня мати, за словами Поля, що спирався на слова Елінор, мала звичай протиставляти дівчат одна одній, засвідчуючи любов і схвалення спершу одній, а потім другій, бентежачи їх, тримаючи їх залежними від себе. Елінор, сильніша поміж двох, зберегла здоровий розум, хоч і досі кричить уві сні й тримає в шухляді ведмедика. Зате її сестра якийсь час була такою божевільною, що її доводилося замикати. Її ще й тепер лікують, вона бореться з духом мертвої старої жінки.

Елінор викладає в мовній школі в місті. Поль, відколи зійшовся з нею, занурився в її коло, коло художників та інтелектуалів, які живуть у районі Ґарденз, одягають чорні светри, джинси й шнуровані сандалі, п’ють міцне червоне вино, курять сигарети «Ґалуаз», цитують Камю й Ґарсію Лорку, слухають прогресивний джаз. Один з них грає на іспанській гітарі, і його можна вмовити вдатись до імітації cante hondo^[30]. Не маючи, власне, роботи, вони тиняються цілу ніч і сплять до полудня. Вони ненавидять націоналістів, але не лізуть у політику. Якби у них були гроші, кажуть вони, то покинули б неосвічену Південну Африку і перебралися б назавжди на Монмартр або на Балеарські острови.

Поль і Елінор узяли його на один з таких вечорів, який відбувався в бунгало на Кліфтон-біч. Сестра Елінор, ота неврівноважена, про яку йому розповідали, теж серед товариства. За словами Поля, вона має зв’язок із власником бунгало, червонолицим чоловіком, що пише для «Саре Times».

Сестру звати Жаклін. Вона вища за Елінор, має не такі витончені риси, але однаково гарна. Вона повна нервової енергії, курить безперестану, жестикулює під час розмови. Джон підійшов до неї. Жаклін не така в’їдлива, як Елінор, і він відчув полегкість. Уїдливі люди бентежать його. Він підозрює, що поза його плечима вони глузують із нього.

Жаклін пропонує прогулятися берегом. Рука в руку (як це сталося?) в місячному сяєві вони йдуть уздовж берега. В закритому місці серед скель вона обертається до нього, видовжує і підставляє свої губи.

Він відповідає, але непокоїться. Куди це приведе? Досі він ще не кохався з жінкою, старшою від себе. А що як він не відповідає стандартові?

Але веде, як він з’ясовує, до самого кінця. Не опираючись, він іде слідом, старається з усієї сили, виконує акт і навіть удає наприкінці, ніби був у захваті.

Насправді захвату він не відчув. І то не тільки через пісок, що налізає всюди: адже є ще й докучливе запитання, чому ця жінка, якої раніше він ніколи не бачив, віддалася йому? Невже можна повірити, що під час звичайної розмови вона розпізнала таємне полум’я, яке бурхає в ньому, полум’я, яке позначає його як художника? А може, вона просто німфоманка, і саме про це делікатно застерігав його Поль, кажучи, що Жаклін «ходить на терапію»?

У сексі він не зовсім неосвічений. Якщо чоловік не отримав насолоди від акту кохання, тоді й жінка не отримала її — про це він знає, це одне з правил сексу. Але що відбувається потім між чоловіком і жінкою, які зазнали невдачі в цій грі? Чи неодмінно вони згадуватимуть свою невдачу, коли зустрінуться ще раз, і бентежитимуться?

Уже пізно, ніч холоднішає. Вони мовчки одягаються й повертаються до бунгало, де вечірка вже починає розходитись. Жаклін бере свої туфлі й сумочку.

— На добраніч, — каже вона господареві й цілує його в щоку.

— Ти їдеш? — запитує він.

— Так, відвезу Джона додому.

Господар анітрохи не здивувався.

— Що ж, добре провести час, — каже він. — Вам обом.

Жаклін — медсестра. Джон ніколи не знався з медсестрами раніше, але існує поширена думка, що, працюючи серед хворих та вмирущих і допомагаючи їм справляти фізичні потреби, медсестри починають цинічно ставитися до моралі. Студенти-медики чекають миті, коли підуть на нічні зміни в лікарні. Медсестри зголодніли за сексом, запевняють вони. Вони злягаються будь-де й будь-коли.

Жаклін, проте, — не звичайна медсестра. Вона медсестра з «Guy’s», поквапилась повідомити жінка, вчилася акушерства в лікарні «Guy’s» у Лондоні. На грудях блузки з червоними нашивками на погонах вона носить невеличкий бронзовий значок — шолом і рукавицю з гаслом «Per Ardua» («Через труднощі»). Вона працює не в публічній лікарні «Ґрут-Шур», а в приватній клініці, де вища платня.

Через два дні після події на Кліфтон-біч Джон дзвонить у двері сестринського гуртожитку. Жаклін чекає його у вестибюлі, вбрана для прогулянки, і вони одразу ж виходять. У горішніх вікнах схилилися вниз обличчя, спостерігаючи сцену, і він розуміє, що решта сестер пильно вивчає його. Він надто юний, вочевидь надто юний для тридцятирічної жінки, а в поношеному вбранні, без автомобіля — безперечно, не така вже велика здобич.

За тиждень Жаклін покинула сестринський гуртожиток і перебралася в його квартиру. Озираючись назад, Джон не пригадує, що запрошував її, він просто не чинив опору.

Доти він ніколи ні з ким не жив і, звичайно, не жив із жінкою, з коханкою. Він змалку мав окрему кімнату з дверима, які замикалися. А квартира в Моубреї складається з єдиної довгої кімнати з дверима біля входу, що ведуть до кухні і ванни. Як він виживатиме тут?

Джон намагається бути гостинним зі своєю несподіваною новою подружкою, намагається дати їй місце. Але за кілька днів уже починає обурюватися безладдям шухляд і валіз, розкиданим усюди одягом, хаосом у ванні. Він боїться дирчання скутера, яке повідомляє, що Жаклін повертається з денної зміни. Вони й далі кохаються, але між ними стає дедалі більше тиші, він сидить за столом і вдає, ніби заглибився в книжки, а вона, знехтувана, тиняється, зітхає й курить сигарету за сигаретою.

Зітхає вона багато. Саме в цьому виявляється її невроз, якщо це справді невроз: у зітханнях, чутті виснаженості, а іноді в безгучному плачі. Енергія, сміх і сміливість їхньої першої зустрічі звелися нінащо. Веселощі тієї ночі, здається, були лише розривом у хмаровинні мороку, то був, можливо, ефект алкоголю чи навіть ролі, яку прибрала собі Жаклін.

Вони сплять разом у ліжку, призначеному для одного. В ліжку Жаклін без упину розповідає про чоловіків, які скористалися нею, про терапевтів, які намагалися запанувати над її розумом і перетворити її в свою маріонетку. Невже й він — один з цих чоловіків, запитує себе Джон. Невже він використовує її? І чи є якийсь інший чоловік, якому вона скаржиться на нього? Він засинає, коли вона ще говорить, і прокидається вранці виснажений.

Жаклін, за всіма стандартами — приваблива жінка, набагато привабливіша, набагато розвиненіша, набагато досвідченіша, ніж він заслуговує. Щира правда полягає в тому, що, якби не суперництво між сестрами-близнючками, вона б не ділила з ним ліжко. Він — пішак у грі, в яку грають сестри, грі, що набагато передує його появі на сцені, тут він не має ніяких ілюзій. Але він той, кому поталанило, він не може сумніватися у своєму щасті. Адже він поділяє квартиру з жінкою, на десять років старшою від нього, досвідченою жінкою, що під час своєї праці в лікарні «Guy’s» спала (каже вона) з англійцями, французами, італійцями і навіть одним персом. Якщо він не може претендувати, мовляв, його кохають задля нього самого, то принаймні має шанс розширити свою освіту в царині еротики.

Такі його надії. Але після дванадцятигодинної зміни в приватній клініці, а потім вечері з цвітної капусти в білому соусі та вечора понурої тиші Жаклін не схильна бути щедрою на свої принади. Якщо вона обіймає його, то недбало: адже якщо не задля сексу двоє незнайомців учепилися одне в одного в такому обмеженому і незручному життєвому просторі, тоді яку вони мають причину взагалі бути разом?

Усе це дійшло до розв’язки тоді, коли Жаклін під час його відсутності переглянула його щоденник і прочитала, що Джон написав про їхнє спільне життя. Він прийшов додому й побачив, що вона пакує свої речі.

— Що сталося? — запитав він.

Зціпивши вуста, вона показала на щоденник, що лежав розгорнений на його столі.

Він спалахнув гнівом:

— Ти не заборониш мені писати! — присягається він. Але цей висновок нелогічний, і він знає про це.

Вона теж сердита, але її гнів холодніший і глибший:

— Якщо, як ти пишеш, ти вважаєш мене за такий невимовний тягар, — каже вона, — якщо я руйную твій світ, приватний затишок і здатність писати, тоді дозволь мені сказати тобі, що я зі свого боку ненавиділа життя з тобою, ненавиділа кожну його хвилину і не могла дочекатися, щоб бути вільною!

Що ж, він мав би сказати, що не слід читати приватні папери інших людей. Насправді треба було ховати той щоденник, а не лишати там, де його можна знайти. Але тепер надто пізно, шкоду зроблено.

Він спостерігає, як пакується Жаклін, допомагає їй прив'язати сумку на задньому сидінні скутера.

— З твого дозволу, я лишу собі ключ, поки заберу решту своїх речей, — сказала вона й застебнула шолом. — Прощавай! Джоне, я справді розчарована в тобі. Ти, може, й дуже розумний, — про це я не знаю, — але тобі ще треба рости та й рости.

Жаклін тисне на педаль стартера. Мотор не заводиться. Тисне знову — і знову невдача. В повітрі чути запах бензину. Карбюратор залило, треба чекати, поки він висохне.

— Заходь усередину, — пропонує Джон. Зі скам’янілим обличчям вона відмовляється. — Вибач, — каже він. — За все.

Джон зайшов у квартиру, лишивши її на вулиці. Через п’ять хвилин почув, що завівся мотор, скутер заревів і поїхав.

Чи шкодує він? Безперечно, йому шкода, що Жаклін прочитала щоденник. Але справжнє питання таке: яка була в нього причина писати ті рядки в щоденнику? Можливо, він навмисне написав їх, щоб вона прочитала? Може, ті записані на папері щирі думки, полишені там, де вона неодмінно мала знайти їх, — лише характерний для нього спосіб сповістити їй те, чого він, як завеликий боягуз, не сказав би їй в обличчя? А втім, які його щирі думки? Інколи він почувався щасливим, навіть привілейованим, що живе з гарною жінкою, або що принаймні живе не сам. А інколи почувався по-іншому. То що тут щире — щастя, нещастя чи щось середнє між ними?

Питання, чому слід дозволити з’явитися в його щоденнику, а що слід навіки приховати, лежить у самому осередку всієї його писанини. Якщо він має цензурувати себе і не виражати ганебних почуттів — нарікань, що до його квартири вдерлися, або сорому за свої невдачі як коханця, — то як ці емоції колись можна було б перетворити й обернути в поезію? А якщо поезія не повинна бути інструментом такого переходу від ганебного до шляхетного, який сенс узагалі братися до поезії? Крім того, хто може сказати, що почуття, які він записав у своєму щоденнику, — його щирі почуття? Хто може стверджувати, мовляв, кожної миті, коли рухається перо, він справді є собою? Інколи він справді може бути собою, а інколи — може просто вигадувати. Як тут дізнатися напевне? І чому він узагалі повинен прагнути дізнатися напевне?

«Речі рідко є такими, якими видаються», — ось що він мав би сказати Жаклін. Проте який тут шанс, що вона зрозуміла б? Як вона може вважати, що прочитане в щоденнику не є правдою, ганебною правдою про те, що діється в голові її компаньйона в ті важкі вечори мовчання та зітхань, а навпаки, становить вигадку, одну з багатьох можливих вигадок, правдиву тільки в тому розумінні, що художній твір є правдивим — правдивим щодо себе, правдивим щодо своїх іманентних цілей — тільки тоді, коли читання ганебних рядків величезною мірою відповідає її власній підозрі, що її компаньйон не кохає її, що вона навіть не подобається йому?

Жаклін не повірить йому з тієї простої причини, що він не вірить собі. Інколи він думає, ніби узагалі ні в що не вірить. Але в остаточному підсумку лишається факт, що його перша спроба жити з жінкою скінчилася крахом, ганьбою. Він повинен повернутися до колишнього життя, коли він жив сам по собі, і в цьому буде неабияка полегкість. Проте він не може жити сам завжди. Коханки — частина життя художника; навіть якщо він уникне пастки шлюбу, як він заприсягся собі, він однаково знайде спосіб жити з жінками. Мистецтво не може живитися самою знедоленістю, тугою, самотністю. Повинні бути близькість, пристрасть, кохання.

Пікассо, цей видатний, а можливо, найвидатніший художник — живий приклад. Пікассо закохується в жінок, в одну за одною. Одна за одною вони перебираються до нього, поділяють його життя, правлять йому за модель. Із пристрасті, яка знову спалахує з кожною новою коханкою, якась Дора або Пілар, що їх випадок ставить на порозі його квартири, перероджуються в неминуще мистецтво. Ось як воно робиться. А як щодо нього? Чи може він пообіцяти, що жінкам у його житті, не тільки Жаклін, а й усім прийдешнім жінкам, яких йому навіть несила уявити собі, судилася така сама доля? Йому хотілося б вірити в таке, але тут є свої сумніви. На питання, чи стане він видатним художником, відповість тільки час, але безперечне одне: він не Пікассо. Вся його чутливість відмінна від чутливості Пікассо. Він спокійніший, похмуріший, північніший. Не має він і чорних гіпнотичних очей Пікассо. Якщо він колись і спробує змінити фігуру жінки, то не так жорстоко, як Пікассо, що гне і скручує її тіло, наче метал у вогненній печі. А втім, письменники не такі, як художники: вони затятіші, витонченіші.

Чи справді така доля судилася всім жінкам, які поєднали своє життя з художниками: найгірше і найкраще, що є в тих жінках, видобувають і перетворюють у вигадку? Джон думає про Елен з «Війни і миру». Чи справді Елен була однією з коханок Толстого? Чи припускала вона коли-небудь, що ще довго по її смерті чоловіки, які ніколи не бачили її, тужитимуть за її прегарними оголеними плечима?

Невже це все має бути таким жорстоким? Звичайно, має бути певна форма співіснування, коли чоловік і жінка їдять разом, сплять разом і живуть разом, але й далі зосереджуються кожен окремо на дослідженні власної душі. Невже саме це й становить причину, чому зв’язок із Жаклін був приречений на поразку: адже Жаклін, не будучи художником, не могла оцінити потребу митця у внутрішній самотності? Якби Жаклін, наприклад, була скульптором, якби один куток квартири був виділений їй, щоб вона там різьбила мармур, поки в іншому кутку він боротиметься зі словами та римами, чи квітнуло б тоді кохання між ними? Невже це мораль сюжету про нього і Жаклін: митцям найкраще мати любовні зв’язки тільки з митцями?

2

Зв’язок із Жаклін віддано минувшині. Після тижнів душної близькості йому нарешті знову належить уся кімната. Шухляди та валізи Жаклін він склав у кутку й чекає, поки вона забере їх. Цього не сталося. Натомість одного вечора з’явилася сама Жаклін.Вона прийшла, як заявила, не відновити спільне проживання з ним («Жити з тобою неможливо»), а укласти мир («Я не люблю сварок, вони пригнічують мене»), мир, який зумовлював спершу вкладання в ліжко разом із ним, а потім, уже в ліжку, проповіді йому про те, що він написав про неї в щоденнику. Жаклін розводиться безкінечно, тож заснули вони лише о другій годині ночі.

Джон прокидається пізно, надто пізно для лекції, що починається о восьмій годині. Це не перша пропущена лекція, відколи в його житті з’явилася Жаклін. Він відстає в навчанні й не бачить, коли зможе надолужити. Перші два роки в університеті він був однією із зірок на своєму курсі. Йому все давалося легко, він завжди був на крок попереду лектора. Але віднедавна наче туман оповив йому розум. Математика, яку тепер вивчали, стала більш сучасна й абстрактна, і він почав борсатися. Рядок за рядком він іще спромагався стежити за поясненням на дошці, а от збагнути аргументацію в цілому здебільшого не міг. На лекціях у нього траплялися напади паніки, які він якомога старанніше приховував.

Дивна річ, погіршилися, здається, тільки його математичні здібності. Навіть звичайні старанні учні серед його колег-студентів мали не більше труднощів, ніж завжди. Якщо його оцінки знижувались місяць у місяць, їхні лишалися стабільними. Ну а зірки, справжні зірки, просто лишили його борсатись у своєму кільватері.

Ще ніколи в житті Джонові не доводилося докладати всіх своїх зусиль. Завжди було досить не доходити до межі можливого. А тепер він змушений боротися за своє життя. Не віддавшись цілковито праці, він потоне.

Тепер цілі дні минають у тумані сірого виснаження. Він проклинав себе, що дозволив знову втягти себе в зв’язок, який так дорого коштував йому. Якщо наявність коханки призводить саме до таких наслідків, то як виходили зі скрути Пікассо та інші? Він просто не має енергії бігати з лекції на лекцію, з роботи на роботу, а потім, коли день минув, приділяти увагу жінці, що то перебуває в стані ейфорії, то переживає періоди найчорнішої меланхолії, метаючись на всі боки й розводячись про всі заподіяні їй життєві кривди.

Жаклін, хоча формально вже не живе з ним, відчуває свободу приходити до його дверей будь-якої години дня і ночі. Інколи вона приходить звинуватити його за те або те слово, яке злетіло з його вуст і приховане значення якого тільки тепер розкрилося їй. Інколи вона просто пригнічена й потребує підтримки. А найгірше стається після сеансу терапії, коли вона знову і знову переказує те, що відбувалося з нею в кабінеті терапевта, досліджуючи значення його найменшого жесту. Вона зітхає і плаче, ковтає вино склянку за склянкою і засинає під час сексу.

— Ти повинен сам піти на терапію, — каже вона йому, затягуючись димом.

— Я подумаю про це, — відповідає він. Адже тепер він знає вже досить, щоб не суперечити.

Насправді він і гадки не має йти на терапію. Мета терапії — зробити індивіда щасливим. Який у цьому сенс? Щасливі люди не цікаві. Краще визнати тягар нещастя і спробувати перетворити його в щось вартісне, поезію, музику чи живопис: ось у що він вірить.

Проте він слухає Жаклін якомога терплячіше. Він чоловік, вона жінка, вона давала йому насолоду, а тепер він повинен заплатити за неї — саме так, здається, функціонують любовні зв’язки.

Її сюжет, який вона ніч у ніч із різними повторюваними і суперечливими варіантами переказує в його одурманене сном вухо, полягає в твердженні: мовляв, її справжнє «я» вкрав якийсь переслідувач, що інколи постає у вигляді її тиранічної матері, інколи — забіглого батька, інколи одного з її коханців-садистів, а інколи терапевта з рисами Мефістофеля. Отож він тримає в руках, запевняє вона, лише оболонку її справжнього «я»; вона віднайде силу кохати тільки тоді, коли поверне своє «я».

Джон слухає, але не вірить. Якщо вона відчуває, ніби її терапевт має якісь наміри щодо неї, чом би не перестати ходити до нього? Якщо вона каже, що сестра зневажає і висміює її, чом би не припинити бачити сестру? Ну, а сам він вважає: якщо Жаклін почала ставитись до нього радше як до повірника, ніж як до коханця, то тільки тому, що він не досить добрий коханець, не досить завзятий і палкий. Він думає: якби він був кращим коханцем, Жаклін невдовзі знайшла б своє зникле «я» і своє відсутнє бажання.

Чому він і далі відчиняє двері на її стукіт? Бо це саме те, що мають робити митці: не спати цілу ніч, виснажуватися, заплутувати своє життя в клубок. Чи, може, просто тому, що, незважаючи ні на що, йому подобається ця елегантна, безперечно гарна жінка, яка не відчуває ніякого сорому ходити по квартирі голяка під його поглядом?

Чому вона така вільна в його присутності? Чи на те, щоб дражнити його (адже вона, знає він, відчуває його очі на собі), чи тому, що всі медсестри поводяться отак у приватному затишку: скидають одяг, чухаються, прозаїчно розводяться про виділення, розповідають ті самі масні жарти, що й чоловіки в барах? А втім, якщо вона справді звільнилася від усіх обмежень, чому під час акту кохання вона така розсіяна, така недбала, так розчаровує?

Не його ідея — почати цей зв’язок, і не його ідея — поновити його. Але тепер, коли він уже заплутався в ньому, він не має сили втекти. Фаталізм узяв над ним гору. Якщо життя з Жаклін — своєрідна хвороба, нехай ця хвороба розвивається.

Він і Поль — достатньою мірою джентльмени, щоб не обмінюватися думками про своїх коханок. Але Джон підозрює, що Жаклін Лор’є обговорює його з сестрою, а сестра переказує почуте Полеві. Його бентежить, що Поль може знати, що відбувається в його приватному житті. Він певен, що з них двох Поль набагато вправніший із жінками.

Якось увечері, коли Жаклін працювала в клініці на нічній зміні, він заскочив до Поля на квартиру. Він побачив, що Поль готується їхати в Сент-Джеймс у гості до матері й провести там вихідні. Чом би й тобі не поїхати, запропонував Поль, бодай на суботу?

Хлопці на однісіньку секунду запізнилися на останній потяг. Якщо вони ще хочуть потрапити до Сент-Джеймса, треба йти пішки цілих дванадцять миль. Вечір чудовий. Чом би й ні?

Поль несе рюкзак і скрипку. І пояснює: скрипку бере тому, що в Сент-Джеймсі, де сусіди живуть не так близько, легше вправлятися на ній.

Поль опановував скрипку з дитинства, але ніколи не досяг добрих результатів. Здається, він задоволений, граючи ті самі невеличкі жиги та менуети, що й десять років тому. А от музичні амбіції Джона йдуть набагато далі. У себе в квартирі він має піаніно, яке купила мати, коли в п’ятнадцять років він почав вимагати уроків гри. Ті уроки не мали успіху, він був надто нетерплячий, зіткнувшись із повільними, поступовими методами свого вчителя. Проте вирішив, що коли-небудь гратиме, хоч як погано, Бетховенів опус 132, а потім належне Бузоні аранжування ре-мінорної «Чакони» Баха. Він досягне цих цілей, не даючи звичайний гак через Черні та Моцарта. Натомість він, не покладаючи рук, учитиметься грати ці два твори, і тільки їх, спершу вивчивши ноти і граючи їх дуже-дуже повільно, а потім щодня збільшуючи темп, і то так довго, скільки знадобиться. Це його власний метод навчання гри на піаніно, він сам його винайшов. Якщо невідступно дотримуватись цієї схеми, він не бачить причини, чому вона не спрацює.

Але, на жаль, він з’ясував, що під час спроб перейти від дуже-дуже повільної гри до просто дуже повільної його зап’ястки напружуються й ціпеніють, суглоби пальців дерев’яніють, і невдовзі він узагалі не може грати. Потім його опановує лють, він гатить кулаками по клавішах і шаленіє з відчаю.

Минула північ, а вони з Полем дійшли тільки до Вінберґу. Машини вже майже не їздять, Мейн-роуд порожня, за винятком замітача вулиць, що махає мітлою.

У Діп-Рівері їх обігнав на возі молочар. Вони зупинились і придивлялись, як він прив’язав коня, піднявся садковою стежкою, поставив дві повні пляшки, забрав порожні, вкинув до кишені монетки й пішов униз до воза.

— Можна купити пінту? — запитав Поль і простяг чотири пенси. Всміхаючись, молочар дививсь, як вони п’ють. Молочар молодий, вродливий і буяє енергією. Навіть великий білий кінь із мохнатими копитами, здається, не заперечує, що доводиться не спати серед ночі.

Джон дивується. Всю ту роботу, про яку він нічого не знав, виконують, коли люди сплять: замітають вулиці, розвозять до порогів молоко! Але одна річ вражає його. Чому молоко не крадуть? Чому немає злодіїв, які йдуть слідами молочаря й цуплять кожну поставлену пляшку? Що перетворює молоко на виняток у країні, де власність — злочин, і можуть украсти що завгодно й геть усе? Може, тому, що вкрасти молоко дуже легко? Може, є норми поведінки навіть серед злодіїв? Чи, може, злодії жаліють молочарів, які здебільшого молоді, чорні та безвладні?

Джонові хотілося б вірити в це останнє пояснення. Йому хотілося б вважати, що, коли йдеться про негрів, навколо є досить жалю, досить бажання гідно ставитися до них, надолужувати жорстокість законів і злиденність їхньої долі. Але він знає, що це не так. Між неграми і білими існує зафіксована прірва. Глибшим за жаль, глибшим за гідне ставлення, глибшим навіть за добру волю є з обох боків усвідомлення, що такі люди, як Поль і він сам, з їхніми піаніно та скрипками мають найхиткіші підстави перебувати тут, на цій землі, на землі Південної Африки. Навіть цей юний молочар, що рік тому, напевне, ще випасав худобу в найдальшому закутку Транскею, повинен знати про це. Насправді Джон відчуває, як від африканерів узагалі, ба навіть від кольорових, випромінюється дивна, незвичайна ніжність: чуття, що, він, можливо, простак і потребує захисту, якщо уявляє собі, ніби може жити на основі чесних поглядів і гідного ставлення, тоді як земля під його ногами напоєна кров’ю, а найдальші глибини історії відлунюють гнівом. Адже з якої іншої причини цей молодик, коли перші пориви денного вітру перебирають гриву його коня, так лагідно всміхається, спостерігаючи, як вони обидва п’ють молоко, яке він дав їм?

Хлопці дійшли до будинку в Сент-Джеймсі на світанку. Джон одразу заснув на дивані і спав до полудня, коли По-лева мати розбудила їх і подала сніданок на сонячному ґанку, звідки виднів увесь простір затоки Фолз-бей.

Між Полем і матір’ю точиться розмова, до якої Джон легко долучається. Полева мати — фотограф і має власну студію. Вона невеличка й добре вбрана, має хрипкий голос курця і жваве, мінливе обличчя. Коли хлопці поїли, вона вибачається: їй ще треба працювати, каже вона.

Джон і Поль ідуть на пляж, плавають, повертаються, грають у шахи. Потім Джон сідає на потяг додому. Він уперше побачив родинне життя Поля і сповнений заздрощів. Чому він не має добрих, нормальних стосунків із рідною матір’ю? Він хоче, щоб його мати була така, як Полева, хоче, щоб вона мала власне життя за межами вузької родини.

Джон покинув дім, щоб позбутися родинного тиску. Тепер він рідко бачить своїх батьків. Хоча вони живуть недалеко, треба тільки трошки пройти, він не провідує їх. Він ніколи не запрошував Поля побачити їх, не запрошував і когось із решти своїх приятелів, уже не кажучи про Жаклін. Тепер, маючи власний прибуток, він використовує свою незалежність, щоб викинути батьків зі свого життя. Мати засмучена його холодністю, він знає про це, — холодністю, якою він завжди відповідав на її любов. Усе своє життя вона прагнула хухати на нього, а він усе своє життя опирався їй. Дарма що син наполягає, мати не може повірити, що він заробляє досить грошей, щоб жити. Тільки-но побачивши його, вона завжди намагається тицьнути йому гроші в кишеню: банкноту в один фунт, два фунти. «Бодай трошечки», — каже вона. Якби він дав їй змогу, вона б шила штори для його квартири, прала б йому білизну. Він повинен зробити своє серце черствішим до неї. Тепер не пора втрачати пильність.

3

Джон читає «Листи Езри Паунда». Езру Паунда позбавили роботи у Вабаш-коледжі в штаті Індіана за те, що в його кімнатах була жінка. Розлючений такою провінційною дріб’язковістю, він покинув Америку. В Лондоні він познайомився з вродливою Дороті Шекспір, побрався з нею й поїхав жити до Італії. Після Другої світової війни його звинуватили в тому, що він допомагав і потурав фашистам. Щоб уникнути смертної кари, він послався на божевілля, і його запроторили до психіатричної лікарні.

А тепер, 1959 року, вийшовши на волю, Паунд знову опинився в Італії і далі працює над проектом свого життя — поемою «Cantos». Всі доти опубліковані окремі канти є в бібліотеці Кейптаунського університету у виданні «Faber», і там усюди послідовність рядків, набраних елегантним чорним шрифтом, раз по раз уривають, немов б’ючи в гонг, величезні китайські ієрогліфи. «Cantos» цілком поглинули Джона, він читає і перечитує їх (із чуттям провини пропускаючи темні місця «Ван Бурена» і «Малатести»), використовуючи як посібник книжку Г’ю Кеннера про Паунда. Т. С. Еліот великодушно назвав Паунда il miglior fabbro, «найкращим ремісником». Хоч як він захоплюється творами самого Еліота, він вважає, що Еліот мав слушність.

Езра Паунд страждав від переслідувань більшу частину свого життя: його послали у вигнання, потім ув’язнили, потім удруге вигнали з батьківщини. Але, дарма що його назвали божевільним, Паунд довів, що він видатний поет, можливо, не менш видатний, ніж Уолт Вітмен. Корячись своєму демонові, Паунд усе своє життя пожертвував мистецтву. Так само й Еліот, хоча його страждання мали більш приватний характер. Еліот і Паунд жили життям скорботи, а інколи й ганьби. В цьому є наука для нього, яку йому втовкмачують на кожній сторінці їхньої поезії: Еліотової, з якою він мав перше приголомшливе знайомство ще в школі, а тепер ще й Паундової. Як і Паунд та Еліот, він повинен бути готовий витримувати все, що життя приберегло йому, навіть якщо ця готовність означає терпіти вигнання, безрадісну працю, наклепи. А якщо він не витримає цього найвищого художнього випробування, якщо зрештою виявиться, що він не має благословенного дару, тоді слід бути готовим витримати й це: незаперечний присуд історії, долю — незважаючи на всі теперішні й майбутні страждання — пересічної людини. Багато є кликаних, але мало обраних. На кожного видатного поета припадає цілий гурт дрібних, що, мов комашня, пищить навколо лева.

Любов Джона до Паунда поділяє тільки один з його приятелів — Норберт. Норберт народився в Чехословаччині, приїхав до Південної Африки після війни й розмовляє англійською мовою з легкою німецькою шепелявістю. Він учиться, щоб стати інженером, як і батько. Він одягається з елегантною європейською офіційністю і вкрай поважно залицяється до вродливої дівчини з доброї родини, раз у тиждень він ходить із нею на прогулянку. З Норбертом Джон зустрічається в одній кав’ярні на схилах гори, де вони обговорюють свої останні вірші та читають уголос один одному улюблені вступи з поезії Паунда.

Джонові видається дивним, що Норберт — майбутній інженер, і він — майбутній математик — стали учнями Езри Паунда, тоді як інші студенти-поети, яких він знає і які вивчають літературу й випускають університетський літературний журнал, ушановують Джерарда Менлі Гопкінса. Сам він проминув короткий період захоплення Гопкінсом у школі, коли напихав у свої вірші цілу купу наголошених односкладових слів і уникав слів романського походження. Але згодом утратив цікавість до Гопкінса, так само як тепер перебуває в процесі втрати цікавості до Шекспіра. Рядки Гопкінса надто тісно напаковані приголосними, а рядки Шекспіра — метафорами. Отже, Гопкінс і Шекспір — це великою мірою запаси незвичних слів, надто давньоанглійських: maw («утроба»), reck («піклуватися»), pelf («багатство»). Джон не розуміє, чому вірші завжди мають підніматися до декламаторських вершин, чому не можна задовольнитися варіаціями звичайного розмовного тону, — власне, чому вірші мають відрізнятися від прози.

Він почав віддавати перевагу Попу перед Шекспіром і Свіфту перед Попом. Попри жорстоку точність фраз Попа, яку він схвалював, цей поет приголомшував його надто великою обізнаністю зі світом спідниць і перук, натомість Свіфт був диким і самотнім творцем.

Подобається Джонові й Чосер. Середньовіччя нудне, одержиме цнотою, підвладне клірикам, і тому середньовічні поети здебільшого несміливі, бо завжди тікали до отців-католиків за настановами. А от Чосер зберігає чудову іронічну дистанцію від авторитетів. І, на відміну від Шекспіра, не вдається до пустослів’я і нікчемних гучних слів.

Щодо інших англійських поетів, то Паунд навчив його розпізнавати затишну сентиментальність, до якої так легко скочувалися романтики та вікторіанці, не кажучи вже нічого про їхнє недолуге віршування. Паунд і Еліот намагаються відродити англо-американську поезію, повертаючи її до суворості французької поезії. Джон цілком згоден із цим наміром. Тепер він не розуміє, як він колись міг так захопитися Кітсом, щоб писати сонети в його манері. Кітс — наче кавун, м’який, солодкий і пурпуровий, натомість поезія має бути твердою і виразною, мов полум’я. Прочитати півдесятка сторінок Кітса — однаково, що піддатися спокусі.

Джон почувався б певніше у своєму статусі учня Паунда, якби справді міг читати французькою. Але всі його зусилля опанувати мову самотужки скінчилися крахом. Він не відчував цієї мови, де слова починаються сміливо, а потім згасають до бурмотіння. Отже, він повинен покластися на думку Паунда та Еліота, що Бодлер і Нерваль, Корб’єр і Лафорґ показують шлях, яким він має ступати.

Вступаючи до університету, Джон планував отримати диплом математика, а потім поїхати за кордон і присвятити себе мистецтву. Тож, оскільки цей план таки втілювався в життя, і то так, як треба, він поки що не відступив від нього. А вдосконалюючи своє поетичне мистецтво за кордоном, він зароблятиме на життя, виконуючи якусь непомітну й поважну роботу. Оскільки видатним митцям судилося якийсь час бути невизнаними, він уявляє собі, що прослужить роки своїх випробувань клерком, який смиренно додає стовпчики цифр десь у затильній кімнаті. Він, безперечно, не житиме богемним життям, тобто не стане, скажімо, пияком, паразитом і неробою.

У математиці його приваблює — крім тих загадкових символів, які вона використовує, — її чистота. Якби в університеті існував факультет чистого мислення, він записався б і на той факультет, але чиста математика видається найближчим підступом до царства форм, який забезпечує університет.

Але тут, на жаль, є одна перешкода на шляху його навчальних планів: програма не дозволяє студентові вивчати лише чисту математику, відкинувши все інше. Більшість студентів його курсу поєднують чисту математику, прикладну математику і фізику. Але Джон відчуває, що не здатний іти в цьому напрямі. Хоча дитиною він повнився епізодичної цікавості до ракет і ядерного розпаду, він не відчуває прихильності до так званого реального світу і не годен збагнути, чому явища у фізиці такі, якими вони є. Чому, наприклад, м’яч, що відскакує, зрештою припиняє відскакувати? Колеги-студенти легко відповідають на це запитання: адже його коефіцієнт пружності менший за одиницю, кажуть вони. Але чому той коефіцієнт повинен бути таким, запитує Джон. Чому він не може точно дорівнювати одиниці, а то й бути більшим за неї? Студенти стенають плечима. Ми живемо в реальному світі, кажуть вони, а в реальному світі коефіцієнт пружності завжди менший за одиницю. Ці слова не видаються йому відповіддю.

Джон, здається, не має симпатії до реального світу і тому уникає точних наук, заповнюючи прогалини в своїй програмі лекціями з англійської мови, філософії, досліджень античності. Він хотів би, щоб про нього думали як про студента-математика, який відвідує ще й різні лекції з мистецтва, але, на жаль, студенти з факультету точних наук вважають його за чужого, за дилетанта, що забігає на лекції з математики, а потім зникає невідомо де.

Оскільки Джон збирається бути математиком, більшість свого часу він повинен присвячувати математиці. Але математика легка, а от латина — ні. Латина — його найслабший предмет. Роки муштри в католицькій школі втовкмачили йому логіку латинського синтаксису, він може писати правильною, дарма що важкою, Цицероновою прозою, але Вергілій і Горацій із їхнім хаотичним порядком слів і огидним словесним запасом і далі пантеличать його.

Він записався до групи вивчення латини, і більшість студентів цієї групи вивчає ще й грецьку мову. Знання грецької полегшує їм опанування латини, він змушений напружуватися, щоб не відставати, не виявитись дурнем. Йому хотілося б, щоб він ходив до школи, де вивчають грецьку мову.

Один з привабливих аспектів математики полягає в тому, що вона використовує грецьку абетку. Хоча Джон не знає ніяких грецьких слів, крім hubris, arete і eleutheria («зарозумілість», «довершеність» і «свобода»), він марнує години, вдосконалюючи своє грецьке письмо, дужче натискаючи на штрихах, які йдуть униз, щоб створити ефект шрифту «бодоні».

Грецька мова і чиста математика становлять, на думку Джона, найшляхетніші предмети, які можна вивчати в університеті. Він здалеку шанує викладачів грецької мови, на чиї лекції він не має змоги ходити: Антона Паапа, знавця папірусів, Моріса Попа, перекладача Софокла, Мауріца Гемстру, коментатора Геракліта. Разом із Дуґласом Сіерзом, професором чистої математики, вони живуть у піднесеній сфері.

Незважаючи на найревніші зусилля, оцінки Джона з латини ніколи не бувають високі. Саме римська історія щоразу присаджує його. Професор доручив викладати римську історію блідому й безрадісному молодому англійцеві, що цікавиться насправді тільки візантійською поемою «Дігеніс Акрітас». Студенти-правники, які вчать латину під примусом, відчули його слабкість і дошкуляють йому. Вони запізнюються і раніше йдуть із лекцій, пускають паперові літачки, голосно шепочуть, коли він говорить, а коли він висловлює один зі своїх кволих дотепів, хрипко регочуть, тупотять ногами й не замовкають.

Річ у тому, що коливання цін на пшеницю за часів імператора Комода наганяють на Джона не меншу нудьгу, ніж на студентів-правників, а можливо, й на їхнього викладача. Без фактів нема історії, а Джон ніколи не любив фактів, тож коли надійшли іспити, і його попросили викласти свої думки про те, що спричинило щось за доби пізньої імперії, він безпорадно дивився на чистий аркуш.

Студенти читають Тацита в перекладі: сухі розповіді про злочини та надуживання імператорів, розповіді, де тільки дивовижна поквапність вироку за вироком відгонить іронією. Якщо він збирається бути поетом, йому годилося б слухати лекції про Катулла, поета кохання, якого вони перекладали на семінарах, але саме Тацит, історик, чия латина така важка, що він не годен розібрати її в оригіналі, справді захоплює його.

Йдучи за рекомендаціями Паунда, Джон читав Флобера, спершу «Мадам Боварі», потім «Саламбо», Флоберів роман про стародавній Карфаген. Він твердо утримався від читання Віктора Гюґо. Гюґо — пустодзвін, каже Паунд, натомість Флобер застосовує до писання прози вимогливе, ювелірне ремесло поезії. З Флобера вийшли Генрі Джеймс, потім Конрад і Форд Медокс Форд.

Флобер подобається йому. Надто причарувала його Емма Боварі з її темними очима, невгамовною чуттєвістю, готовністю віддатися. Він хотів би опинитися в ліжку з Еммою, почути, як свистить, наче змія, її славетний пояс, коли вона роздягається. Але чи схвалив би цей учинок Паунд? Він не певен, що жеруще жадання зустрітися з Еммою — досить слушна причина захоплюватися Флобером. У чуттєвості цього письменника, підозрює він, і досі є щось гниле, щось Кітсове.

Звичайно, Емма Боварі — вигадане створіння, він ніколи не здибає її на вулицях. Але ж Емму не створено з нічого, вона є наслідком авторового досвіду знайомства з жіночою плоттю, досвіду, що зазнав перетворень у вогні мистецтва. Якщо в Емми був прототип або кілька прототипів, звідси випливає, що такі жінки, як Емма й Еммин прототип, повинні існувати в реальному світі. Навіть якщо це не так, навіть якщо жодна жінка в реальному світі не схожа на Емму, повинно бути багато жінок, на яких читання «Мадам Боварі» справило таке глибоке враження, що вони потрапили під Еммині чари і стали її варіантами. Вони, може, й не є справжньою Еммою, але в певному розумінні стали її живим утіленням.

Його амбітне прагнення — прочитати все, що варте уваги, до від’їзду за кордон, щоб він не приїхав до Європи провінційним бовдуром. Як на проводирів до світу читання він покладається на Еліота і Паунда. Спираючись на їхній авторитет, він полицю за полицею відкидає, не глянувши, Скотта, Діккенса, Теккерея, Троллопа, Мередіта. Не варте уваги і все, що походить із Німеччини, Італії, Іспанії та Скандинавії XIX століття. Росія, може, й виплодила кількох цікавих монстрів, але як митці росіяни нічому не можуть навчити нас. Цивілізація після XVIII століття — англо-французькі здобутки.

З другого боку, існували осередки високої цивілізації в далеких історичних періодах, і ці осередки годі знехтувати: не тільки Афіни та Рим, а й Німеччина Вальтера фон дер Фоґельвейде, Прованс Арно Даніеля, Флоренція Данте і Ґвідо Кавальканті, не кажучи вже про династію Тан у Китаї, Індію за доби Моголів та Іспанію Альморавідів. Тож, поки він не вивчить китайської, перської та арабської мов, або принаймні не опанує ці мови такою мірою, щоб читати їхніх класиків із підрядником, він може бути однаково що варваром. Але де взяти стільки часу?

На лекціях з англійської мови його успіхи спершу теж були невеликі. Викладачем літератури був молодий валлієць на ім’я містер Джонс. Містер Джонс приїхав до Південної Африки недавно, це була його перша справжня робота. Правники, які записалися тільки тому, що англійська мова, як і латина, була обов’язковим предметом, одразу почали глузувати з його невпевненості, позіхали йому в обличчя, прикидалися дурнями, пародіювали його мову, доводячи інколи його до очевидного відчаю.

Першим навчальним завданням було написати критичний аналіз одного вірша Ендрю Марвелла. Хоч і не знаючи напевне, що саме означають слова «критичний аналіз», Джон якомога старався. Містер Джонс поставив йому «гамму». Це була не найнижча оцінка, бо ж є ще «гамма з мінусом», уже не кажучи про всі різновиди «дельти», але й не добра. Багатьом студентам, зокрема й студентам-правникам, поставили «бету», а хтось один навіть заробив «альфу з мінусом». Отже, ті сокурсники, хоч якими байдужими до поезії вони могли бути, знали щось те, чого не знав він. Але що? Як досягають успіхів у англійській мові?

Містер Джонс, містер Браєнт, містер Вілкінсон — усі його викладачі були молоді і, здавалося йому, безпомічні, бо терпіли знущання студентів-правників із безпорадним мовчанням, сподіваючись без надії, що учням набридне, і вони полагіднішають. Ну а Джон майже не співчував їхньому тяжкому становищу. Він лише хотів, щоб викладачі мали авторитет, а не демонстрували свою вразливість.

За три роки після містера Джонса його оцінки з англійської мови повільно поповзли вгору. Але він ніколи не був першим на курсі й завжди, так би мовити, борсався, невпевнений, яким має бути вивчення літератури. В порівнянні з літературною критикою філологічний аспект вивчення англійської мови був для нього полегкістю. Принаймні тоді, коли йшлося про відмінювання давньоанглійських дієслів і фонетичні зміни в середньоанглійській мові, він знав, що до чого.

А тепер, на четвертому курсі, він записався на курс лекцій із прози ранніх англійських авторів, читав його професор Ґай Говарт. Джон виявився єдиним студентом. Говарт мав славу сухого й педантичного викладача, але Джон не звертав на це уваги. Він не мав нічого проти педантів. Краще нехай педант, ніж якийсь штукар.

Вони зустрічалися раз на тиждень у кабінеті Говарта. Говарт читав лекцію вголос, а Джон записував. Після кількох зустрічей Говарт просто давав йому текст лекції, щоб він брав додому й читав.

Ці лекції, надруковані тоненькими смужками на хрусткому жовтуватому папері, він брав із кабінету, де, здається, були матеріали про кожного англомовного автора від Адамса до Янґа. Невже саме це й треба робити, щоб стати професором англійської мови: читати канонічних авторів і писати лекцію про кожного з них? Скільки років людського життя заберуть ці зусилля? І що за цей час станеться з людським духом?

Говарт, що був австралієць, здається, прихилився до Джона, він не міг збагнути чому. А він сам, хоч і не міг сказати, що йому подобається Говарт, відчував прагнення захистити цього викладача з огляду на його незграбність, його ілюзію, ніби південноафриканські студенти бодай трохи цікавляться його думкою про Ґаскойна, Лілі, а то й Шекспіра.

Останнього дня семестру, після їхнього останнього спільного семінару, Говарт запрошує його:

— Приходьте до мене завтра ввечері додому, вип’ємо чого-небудь.

Джон кориться, але з опущеним серцем. Крім їхніх розмов про прозаїків єлизаветинської доби, він не знає, що ще можна сказати Говарту. До того ж він не любить пити. Навіть вино після першого ковтка починає видаватися йому кислим, важким і неприємним. Він не може збагнути, чому люди вдають, ніби насолоджуються вином.

Вони сидять у тьмяній вітальні з високою стелею в домі Говарта в Ґардензі. Виявляється, що він єдиний запрошений. Говарт говорить про австралійську поезію, про Кеннета Слессора і А. Д. Хоупа. Місіс Говарт то заходить, то виходить. Джон відчуває, що він не подобається їй, що, на її думку, він зануда, якому бракує joie de vivre, «вміння радіти життю». Ліліан — друга дружина Говарта. Безперечно, колись вона була гарна, а тепер це тільки повна невисока жіночка на хирних ногах і з завеликою кількістю пудри на обличчі. Крім того, вона, як кажуть, п’яниця і може, коли вип’є, влаштовувати прикрі сцени.

Виявляється, Джона запросили з певною метою. Говарти на півроку їдуть за кордон. Чи не погодився б він лишитися в їхньому домі й доглядати його? Нічого не треба було б платити, ніяких рахунків, ніякої відповідальності.

Джон одразу ж погодився. Він улещений, що до нього звернулися з проханням, навіть якщо тільки тому, що він видається нудним і надійним. Крім того, відмовившись від квартири в Моубреї, він зможе набагато швидше зібрати гроші на квиток на пароплав до Англії. А дім — величезне хаотичне нагромадження на схилах гори з темними коридорами і запорошеними кімнатами, куди ніхто не заходить, має власну привабливість.

Але є один підступ. Перший місяць він поділятиме дім із гостями Говартів — жінкою з Нової Зеландії та її трирічною донькою.

Та жінка виявилася ще однією п’яницею. Невдовзі після його переїзду вона серед ночі зайшла до його кімнати й залізла в ліжко. Обняла його, пригорнулася, вкривала мокрими поцілунками. Джон не знав, що робити. Вона не подобалася йому, він не жадав її, йому огидні її мляві губи, що шукають його вуст. Спершу холодний дрож пройняв тіло, потім його охопила паніка. «Ні! — кричить він. — Іди геть!» І зібгався в клубок.

Заточуючись, жінка вибралася з його ліжка. «Паскуда!» — просичала вона, виходячи.

Вони й далі, аж до кінця місяця, жили в одному домі, але уникали одне одного, дослухалися, чи не рипить підлога, відводили очі вбік, коли їм траплялося перетнутись. Вони виставили себе дурнями, але вона принаймні була безтурботна дурепа, таке можна пробачити, а він постав як святенник і бовдур.

У своєму житті Джон ніколи не був напідпитку. Сп’яніння було йому огидне. Він рано покидав вечірки, щоб уникнути безладних, пустих балачок людей, які забагато випили. На його думку, п’яним водіям вироки треба збільшувати вдвічі, а не зменшувати наполовину. Але в Південній Африці на кожне неподобство, скоєне під впливом алкоголю, дивляться поблажливо. Фермери можуть батожити своїх наймитів до смерті, якщо вони при цьому напідпитку. Бридкі чоловіки можуть силою брати жінок, бридкі жінки чіплятися до чоловіків; якщо хтось чинить опір, тоді він не грає в цю гру.

Джон читав Генрі Міллера. Якби п’яна жінка залізла в ліжко до Генрі Міллера, злягання і, безперечно, пиятика тривали б цілу ніч. Якби Генрі Міллер був просто сатиром, монстром з усеїдним апетитом, його можна було б знехтувати. Але Генрі Міллер — митець, а його оповідання, хоч які обурливі і, можливо, сповнені брехні, — це розповіді про життя митця. Генрі Міллер пише про Париж 1930-х років, місто митців і жінок, які кохають митців. Якщо жінки кидалися на Генрі Міллера, тоді, мабуть, mutatis mutandis^[31], кидалися й на Езру Паунда, Форда Медокса Форда, Ернеста Хемінгуея та решту видатних митців, які жили в Парижі в ті роки, не кажучи вже про Пабло Пікассо. Що він робитиме, опинившись у Парижі чи в Лондоні? Невже й далі опиратиметься і не гратиме в цю гру?

Крім страху перед сп’янінням, Джонові властивий ще й страх перед фізичною потворністю. Читаючи заповіт Війона, він не може позбутися думки про бридкість belle heaumière^[32], що тепер зморшкувата, немита і сморідна. Якщо чоловікові судилося стати митцем, чи повинен він кохати жінок, не гребуючи жодною? Чи справді життя митця зобов’язує спати з будь-якою і кожною жінкою в ім’я самого життя? А якщо він перебірливий у сексі, невже він відкидає життя?

Інше питання: що спонукало Мері, жінку з Нової Зеландії, вирішити, що він вартий, щоб піти до нього в ліжко? Може, лише те, що він був тут, а може, вона чула від Говарта, що він поет, майбутній поет? Жінки люблять митців, бо вони горять внутрішнім полум’ям, полум’ям, що пожирає, але, парадоксальна річ, — водночас і оновлює все, що його торкається. Мері, залізши до нього в ліжко, можливо, думала, що її лизатиме полум’я мистецтва, й відчувала несказанний екстаз. Натомість побачила, як її відтручує переляканий хлопчик. Безперечно, так або так вона помститься. Безперечно, в наступному листі її друзі Говарти почують від неї варіант подій, у якому він скидатиметься на вахлака.

Джон знає, що засуджувати жінку за її бридкість — морально негідний учинок. Але, на щастя, митці не повинні бути людьми, якими можна захоплюватися з позицій моралі. Важить тільки те, що вони творять видатне мистецтво. Якщо його власне мистецтво народиться з тієї його частини, яка гідна зневаги, — нехай. Як ніколи не втомлювався казати Шекспір, квіти ростуть найкраще на купах гною. Навіть Генрі Міллер, що подає себе як такого щиросердого хлопця, який готовий кохатися з будь-якою жінкою незалежно від її форми та розміру, можливо, має якусь темну сторону, але досить розважливий, щоб мовчати про неї.

Звичайні люди бачать, що поганим бути важко. Звичайні люди, відчуваючи, як у них загорається щось лихе, п’ють, лаються, коять насильство. Те лихе для них — мов гарячка: вони хочуть прогнати її зі свого організму, прагнуть знову стати звичайними. Але митці повинні жити зі своєю гарячкою, хоч яка її природа, — добра чи лиха. Саме гарячка перетворює їх на митців, і цю гарячку треба підживлювати. Ось чому митці ніколи не можуть постати перед світом, цілком розкрившись: одне око в них завжди має бути спрямоване всередину. А от жінкам, які бігають за митцями, не можна довіряти повного мірою. Адже якщо дух митця — полум’я і гарячка, жінка, яка прагне, щоб її лизали язики того полум’я, водночас докладе всіх зусиль, щоб стишити гарячку і опустити митця на пересічний рівень. Отже, жінкам треба чинити опір навіть тоді, коли вони кохані. Їм не можна дозволяти підступати надто близько до полум’я, щоб вони не загасили його.

4

У досконалому світі він спав би тільки з досконалими жінками, жінками з досконалою жіночністю, проте з певним присмерком у глибинах свого єства, який відповідав би його внутрішньому темному «я». Але Джон не знає таких жінок. Жаклін, у чиїй душі він не спромігся виявити ніякого присмерку, без попередження перестала ходити до нього, і він мав досить здорового глузду, щоб не спробувати з’ясувати чому. Тож йому доводиться тепер мати справу з іншими жінками, насправді дівчатами, які ще не стали жінками і можуть узагалі не мати справжнього єства, або єства, про яке було б варто говорити; дівчатами, які сплять із чоловіком тільки неохоче, бо їх підмовили до цього, або ж тому, що так чинять подруги, і вони не хочуть пасти задніх, або ж тому, що інколи це єдиний спосіб утримати приятеля.

Одна з них завагітніла. Коли вона зателефонувала і сповістила новину, Джон здивувався, збентежився. Як він міг зробити когось вагітним? У певному розумінні від достеменно знає, як. Це нещастя: метушня, збентеженість, плутанина, і то такі, що ніколи не знаходять собі шлях у романи, які він читає. І водночас він не йме віри. В душі він відчуває, що йому не більше, ніж вісім років, щонайбільше десять. Як дитина може бути батьком?

Можливо, це неправда, заспокоює він себе. Можливо, це наче один з тих іспитів, коли ти впевнений, що провалився, але, як з’являються результати, бачиш, що вони непогані.

Але цього разу таке не спрацювало. Ще один телефонний дзвінок. Дівчина сухо повідомила, що ходила до лікаря. Настала малесенька пауза, досить довга для нього, щоб збагнути, про що йдеться, й заговорити. «Я буду поряд із тобою», — міг би сказати він. «Лиши це все мені», — міг би сказати він. Але як можна казати, що він буде поряд, коли перспектива перебування з нею виповнює його лихими призвістками, коли всі його пориви — кинути трубку і втекти?

Пауза скінчилася. Вона знає прізвище, розповідає дівчина далі, людини, яка вирішить цю проблему. Отже, вона призначила зустріч на наступний день. Чи готовий він завезти її туди й забрати потім назад, бо її попередили, що після того втручання вона не зможе керувати автомобілем?

Дівчину звати Сара. Друзі називають її Саллі, і це ім’я не подобається йому. Воно нагадує йому рядок «Спустися в садки, де саллі росте». Що в біса означає тут «саллі»? Дівчина родом з Йоганнесбурга, з одного з тих передмість, де люди в неділю їздять верхи по своєму маєтку, вигукуючи одне одному «Чудово!», а тим часом чорні служники в білих рукавичках подають їм напої. Дитинство, коли Саллі їздила верхи, падала, забивалася, але не плакала, перетворило її на справжню молодчагу. «Саллі — справжня молодчага!» — чув Джон, як кажуть її йоганнесбурзькі приятелі. Вона негарна — надто ширококоста, надто рум’янощока, — але напрочуд здорова. І не прикидається. Тепер, коли вразило нещастя, вона не ховається у своїй кімнаті і не вдає, ніби все гаразд. Навпаки, знайшла те, що треба було знайти, — як зробити аборт у Кейптауні, — і зробила всі необхідні приготування. Фактично вона присоромила його.

У маленькому Сариному автомобілі вони їдуть до Вудстока й зупиняються перед низкою однакових невеликих двоквартирних будинків. Сара виходить і стукає в двері одного з них. Джон не бачить, хто відчиняє двері, але, звичайно, це та людина, що робить аборти. Таких фахівців він уявляє собі як неохайних жінок із фарбованими косами, засохлою косметикою на обличчі і не дуже чистими нігтями. Вони дають дівчині склянку нерозведеного джину, кладуть її горілиць, а потім здійснюють якісь таємничі маніпуляції в її тілі шматком дроту, щось чіпляють і тягнуть. Сидячи в машині, він здригається. Хто б здогадався, що в такому звичайнісінькому домі, як цей, де в садку ростуть гортензії і стоїть гіпсовий гном, кояться такі жахіття!

Минає півгодини. Джон хвилюється дедалі більше. Чи готовий він зробити те, чого вимагатимуть від нього?

Потім виходить Сара, двері позаду неї зачиняються. Повільно, зосереджено вона йде до машини. Коли дівчина підступила ближче, він бачить, що вона бліда й рясно пітніє. Вона нічого не каже.

Джон везе її до великого дому Говартів і вкладає в спальні, вікна якої виходять на затоку Тейбл-бей і гавань. Пропонує їй чай, потім суп, але вона нічого не хоче. Сара привезла валізу: свої рушники, свої простирадла. Вона подумала про все. Він просто має бути неподалік, бути напохваті, якщо трапиться щось негаразд. Але навряд чи можна сподіватися лиха.

Сара просить дати їй теплий рушник. Джон кладе рушник в електричну духовку. Смердить горілим. Та коли він приніс рушник нагору, він уже ледве теплий. Проте вона вмощує його собі на живіт, заплющує очі і, здається, заспокоєна ним.

Через кожні кілька годин Сара п’є одну з пігулок, які дала їй та жінка, запиває водою, склянку за склянкою. А загалом просто лежить із заплющеними очима, терпить біль. Відчуваючи властиву Джону гидливість, ховає від його очей свідчення того, що відбувається в її тілі: криваві тампони і все інше.

— Як ти? — запитує він.

— Добре, — бурмоче вона.

Що він робитиме, як їй перестане бути добре, він не знає. Аборт нелегальний, але якою мірою нелегальний? Якщо він викличе лікаря, чи повідомить лікар поліції?

Він спить на матраці біля ліжка. Як доглядальниця він непотрібний, навіть більше, ніж непотрібний. Те, що він робить, насправді годі й назвати доглядом хворої. Це просто покарання, дурне і марне покарання.

Уранці третього дня Сара з’являється у дверях кабінету на першому поверсі, бліда, вона заточується, але повністю вдягнена. Каже, що готова їхати додому.

Він відвозить Сару на її квартиру разом із валізою та сумкою з білизною, де, мабуть, лежать закривавлені рушники і простирадла.

— Може, хочеш, щоб я побув трохи з тобою? — запитує він.

Сара хитає головою:

— Зі мною буде все гаразд.

Він цілує її в щоку і йде додому.

Сара жодного разу не дорікнула йому, нічого не вимагала і навіть сама заплатила за аборт. Фактично дала йому науку, як треба поводитись. Ну, а він поводився ганебно, тут він не може заперечити. Допомога, яку він надавав дівчині, була малодушною, ба навіть гірше: некомпетентною. Він молиться, щоб Сара ніколи нікому не розповіла про цей випадок.

Джонові думки ненастанно крутяться навколо того, що знищене в ній: грудочки плоті, гумового чоловічка. Він бачить, як маленьке створіння змивають в унітаз у будинку у Вудстоку, як воно крутиться в лабіринті каналізаційних труб, а потім зрештою його викидає на мілини, воно блимає очима під сонцем, що раптом з’явилося, бореться проти хвиль, які женуть його в бухту. Джон не хотів, щоб воно жило, а тепер не хоче, щоб воно померло. Та навіть якби він побіг на узбережжя, знайшов його, врятував від моря, що він робив би з ним? Приніс додому, зігрівав би у ваті, намагався б, щоб воно виросло? Як може він, ще сам дитина, виростити дитину?

Він вийшов зі своїх глибин. Він сам насилу з’явився на світ, а вже має на своєму рахунку смерть. Як багато інших чоловіків, яких він бачить на вулицях, носять із собою мертвих дітей, що, наче дитячі черевички, висять у них на шиї?

Він волів би вже не бачити Сару. Якби він міг жити сам по собі, то зміг би одужати, повернутися до свого колишнього буття. Але покинути її тепер було б надто ганебно. Отже, Джон щодня заходить до її кімнати й сидить, тримаючи руку, якийсь пристойний період часу. Якщо він нічого не каже, то тільки тому, що не має духу запитати, що відбувається з нею, в ній.Це наче хвороба, запитує він сам себе, від якої вона тепер одужує, чи немов ампутація, від якої не одужують ніколи? Яка відмінність між абортом і викиднем, і що в книжках називають «утратою дитини»? В книжках жінка, яка втрачає дитину, закривається від світу й віддається скорботі. Чи в Сари ще попереду період скорботи? А як щодо нього? Невже й він відчуватиме скорботу? І як довго її відчувають, якщо відчувають? Чи справді скорбота добігає кінця, і людина після неї така сама, як і раніше, а чи навіки відчуватиме сум за маленьким створінням, що бовтається на хвилях неподалік від Вудстоку, мов невеличкий юнга, що впав за борт, і ніхто його не помітив? «Плачте! Плачте!» — кричить юнга, що не потоне і не замовкне.

Щоб заробляти більше грошей, Джон став ще один день на тиждень підучувати пополудні на математичному факультеті. Студенти-першокурсники, які ходять на його додаткові консультації, можуть ставити запитання і з чистої, і прикладної математики. Вивчавши прикладну математику лише рік, він навряд чи знає більше від студентів, яким начебто має допомагати, і тому щотижня витрачає години на підготовку.

Хоч який занурений у свій особистий клопіт, Джон не може не бачити, що країна навколо нього збурена. Закони про обов’язкову паспортизацію, дії яких підлягали африканці і тільки африканці, зробили ще суворішими, і протести виникають усюди. В Трансваалі поліція стріляла в юрбу, а потім із властивим їй безумством і далі стріляла в спини чоловіків, жінок і дітей, що тікали. Ці події від початку до кінця огидні йому: самі закони, розбишацька поліція, уряд, що несамовито захищає вбивць і звинувачує вбитих, преса, надто перелякана, щоб вийти і сказати те, що може бачити кожен, хто має очі.

Після бійні в Шарпевіллі ніщо вже не було таким, як давніше. Навіть у тихому Кейптауні проводили страйки і марші. Тільки-но десь починався марш, набігали озброєні полісмени і, йдучи обабіч колони, чекали приводу, щоб стріляти.

Усе досягло апогею пополудні, якраз тоді, коли він підучував студентів. В аудиторії тихо, він ходить від парти до парти, перевіряючи, як студенти впоралися із завданням, намагаючись допомогти тим, хто постав перед труднощами. Раптом розчахуються двері. Заходить один зі старших викладачів і ляскає рукою по столу.

— Дозвольте привернути вашу увагу! — кричить він. Голос у нього нервовий і мов надламаний, обличчя пломеніє. — Будь ласка, покладіть ручки і слухайте мене! Саме цієї миті вздовж Де-Вааль-драйв відбувається робітничий марш. Мене попросили оголосити, що з міркувань безпеки нікому не дозволено покидати університетське містечко аж до подальших розпоряджень. Повторюю: нікому не дозволено покидати. Це наказ поліції. Є запитання?

Є принаймні одне запитання, але зараз неслушний час ставити його: «До чого докотиться країна, коли навіть із математики не можна підготуватися спокійно?» Щодо наказу поліції, то Джон ані на мить не вірить, що поліція оточила університетське містечко задля безпеки студентів. Оточила, щоб студенти з цього відомого розсадника лівацтва не приєдналися до маршу, оце й усе.

Годі було сподіватися, що підготовка до математики триватиме далі, в аудиторії чувся гомін, студенти вже пакували речі і, збуджені, прагнули побачити, що діється.

Джон пішов за юрбою до валу над вулицею Де-Вааль-драйв. Увесь рух зупинили. Учасники маршу зміїлися по Вулсек-роуд лавами по десять, по двадцять чоловік, потім повернули на північ до шосе. Здебільшого то були чоловіки в сірому, невиразному вбранні: комбінезонах, армійських плащах, суконних капелюхах, дехто мав у руках палиці, всі йшли швидко і мовчки. Тій колоні не було кінця-краю. Якби він був поліцією, він би злякався.

— Це ПАК, — сказав один кольоровий студент поблизу. Його очі блищали, він пильно придивлявся. Чи правду він каже? Звідки він знає? Невже там є якісь знаки, які можна розпізнати? ПАК, Панафриканський Конгрес, не такий, як АНК, Африканський Національний Конгрес. Він грізніший. «Африка для африканців! — проголошує ПАК. — Скиньмо білих у море!»

Тисячі й тисячі людей, колона піднімалася на пагорб. Вона не скидалася на армію, але це таки була армія, що зненацька зібралася на пустищах району Кейп-Флетс. Що вони робитимуть, коли дійдуть до самого міста? Хай там як, у країні недосить полісменів, щоб зупинити їх, недосить куль, щоб убити їх.

Коли Джонові було дванадцять років, його загнали в автобус, повний школярів, і повезли на Еддерлі-стріт, де їм роздали паперові помаранчево-біло-сині прапорці і сказали махати ними, коли повз них проїздитиме на пересувних платформах парад (Ян ван Рібек із дружиною в суворому бюргерському вбранні, переселенці з мушкетами, огрядний Поль Крюґер^[33]). Триста років історії, триста років християнської цивілізації на краєчку Африки, казали політики в своїх промовах, нехай Господь прийме наші подяки. А тепер, перед його очима, Господь забирає свою захисну руку. Стоячи в затінку гори, Джон спостерігає, як розвиток історії пішов у протилежний бік.

Серед гамору навколо нього, серед цих охайних і добре вдягнених продуктів Ронденбошської середньої школи для хлопчиків і Єпископального коледжу, серед молоді, яка ще півгодини тому вираховувала кут вектора і мріяла про кар’єру цивільного інженера, він відчуває раптовий переляк, що охопив усіх. Студенти сподівалися насолодитись видовищем, похихикати над процесією садівників, а не споглядати цю похмуру юрбу. Цей день зіпсований для них, вони хочуть тільки повернутися додому, випити кока-коли з сандвічами й забути те, що сталося.

А він? Він не інший. «Чи відпливатимуть ще завтра кораблі? — ось єдина його думка. — Я повинен вибратися звідси, поки не пізно!»

Наступного дня, коли все минулося, й учасники маршу порозходилися додому, газети вже знайшли спосіб, як обговорити подію. «Вихід нагромадженого гніву» — ось як вони назвали її. «Один з численних маршів протесту, які пройшли по всій країні після подій у Шарпевіллі». «Вибуху запобігли, — писали газети, — завдяки здоровому глузду (бодай цього разу) поліції і співпраці керівників маршу». «Урядові, — писали вони, — було б добре сісти й подумати». Отже, газети применшували значення події, недооцінювали її. Джона годі було ошукати. Досить тихенько свиснути — і з халуп та бараків Кейп-Флетс вирине та сама чоловіча армія, ще сильніша, ще численніша. І до того ж озброєна автоматами з Китаю. Як можна сподіватися вистояти проти них, коли немає віри в те, що обстоюєш?

Є ще й питання про Сили оборони. Коли Джон закінчував школу, на військову підготовку забирали тільки кожного третього білого хлопця. Йому добряче пощастило під час жеребкування. А тепер усе змінюється. Запровадили нові правила. Будь-якої години він може знайти в поштовій скриньці повістку: «Ви повинні з’явитися до Замку о дев’ятій годині ранку такого-то числа. Візьміть тільки туалетне причандалля». Фортреккерхогте десь у Трансваалі — навчальний табір, про який він багато чув. Саме туди посилають новобранців з Кейптауна, далеко від дому, щоб зламати їх. За тиждень він може опинитися за колючим дротом у Фортреккерхогте, жити в наметі з жорстокими африканерами, їсти з бляшанок м’ясні консерви і слухати по радіо «Springbok» Джонні Рея. Він не зможе витерпіти таке, він переріже собі вени. Відкритий лише один шлях — утеча. Але як можна втекти, не отримавши диплома? Це однаково, якби він вирушив у далеку подорож, подорож завдовжки в життя, без одягу, без грошей, без (це порівняння з’являється вкрай неохоче) зброї…

5

Уже пізно, минула північ. У вицвілому синьому спальному мішку, який Джон привіз із Південної Африки, він лежить на дивані в однокімнатній квартирі свого приятеля Поля в районі Бельсайз-парк. Під протилежною стіною вже на справжньому ліжку захрипів засинаючи Поль. Крізь шпарину між шторами видніє жовтогаряче, де-не-де фіалкове нічне небо. Ноги, дарма що вкриті подушкою, й далі крижані. Байдуже: він у Лондоні.

Є два, може, три місця у світі, де можна жити максимально інтенсивно: Лондон, Париж, можливо, Відень. Париж іде першим: місто мистецтва, місто кохання. Але для життя в Парижі треба було ходити до якоїсь аристократичної школи, де вивчають французьку мову. Ну, а Відень призначений для євреїв, які повертаються й вимагають свого права первородства; там логічний позитивізм, додекафонічна музика й психоаналіз. Отже, лишається Лондон, де південноафриканцям не треба носити з собою документів і де розмовляють англійською. Лондон може бути невблаганним, схожим на лабіринт і холодним, але за його непривітними стінами працюють люди: пишуть книжки, малюють картини, складають музику. Їх щодня проминають на вулиці, не здогадуючись про їхні таємниці, і все через відому й гідну захвату британську стриманість.

За половину однокімнатної квартири, що складається з єдиної кімнати і комірчини, де є газова плита і раковина з холодною водою (ванна і туалет містяться нагорі й призначені для всього будинку), він платить Полеві два фунти на тиждень. Усі його заощадження, які він привіз із Південної Африки, становлять вісімдесят чотири фунти. Треба негайно знайти роботу.

Джон відвідав кабінети Лондонської окружної ради і вніс своє ім’я до списку резервних учителів, готових заповнити вакансії одразу після повідомлення. Його послали для розмови до загальноосвітньої середньої школи в Барнеті на далекому краї Північної лінії метро. В нього диплом з англійської мови і математики. Директор хоче, щоб він викладав соціологію, крім того, двічі на тиждень пополудні наглядав за плаванням.

— Таж я не вмію плавати, — заперечує він.

— Тоді вам слід навчитися, еге ж? — каже директор.

Джон виходить зі школи з підручником соціології під пахвою. В нього є субота й неділя, щоб готуватися до першого уроку. Дійшовши до станції метро, Джон уже кляне себе, що погодився працювати. Але він завеликий боягуз, щоб піти назад і сказати, що передумав. Із пошти в Бельсайз-Парку він посилає книжку назад із запискою: «Непередбачені обставини не дають мені змоги виконувати мої обов’язки. Будь ласка, прийміть мої найщиріші вибачення».

Прочитавши оголошення в «Guardian», він іде до Ротемстеда, сільськогосподарської станції під Лондоном, де колись працювали Хелстед і Макінтайр, автори «Плану статистичних експериментів», одного з його університетських підручників. Розмова, а перед тим прогулянка по садках і оранжереях станції пройшли добре. Посада, на яку він претендує, — молодший науковий співробітник. Обов’язки цього співробітника, дізнається він, полягають у побудові координатних сіток для експериментальних висадок, у реєстрації врожаю, отриманого за різних режимів, в аналізі даних на станційному комп’ютері, і це все під керівництвом одного зі старших співробітників. Власне сільськогосподарську роботу виконують садівники під наглядом науковців — фахівців із сільського господарства, тож йому не доведеться бруднити рук.

Через кілька днів приходить лист, що йому запропоновано посаду, платня становить 600 фунтів на рік. Він не може стримати своєї радості. Як йому пощастило! Праця на станції Ротемстед! Та в Південній Африці ніхто й не повірить!

Але є один прикрий аспект. Лист закінчується словами: «Житло можна знайти в селі або в муніципальному житловому будинку». Джон відписує: пропозицію він приймає, але каже, що волів би жити в Лондоні. Він їздитиме до Ротемстеда.

У відповідь йому дзвонять із відділу кадрів. Пояснюють, що їздити буде неможливо. Йому пропонують не конторську посаду з регулярними годинами праці. Інколи йому доведеться починати роботу рано-вранці, інколи буде потреба працювати до пізньої ночі, а то й у суботу та неділю. Отже, він, як і решта співробітників, повинен жити неподалік від станції. Може, він перегляне свою позицію й повідомить остаточний рішенець?

Джонів тріумф наче змило водою. Який сенс їхати з Кейптауна до Лондона, якщо доведеться жити в муніципальному будинку за цілі милі від міста, прокидатись удосвіта й вимірювати висоту бобів? Він хоче працювати в Ротемстеді, хоче знайти застосування для математики, над якою гарував стільки років, але хоче ходити й на поетичні читання, бачити письменників і художників, мати амурні зв’язки. Як він зможе пояснити це коли-небудь людям у Ротемстеді: чоловікам у твідових піджаках і з люльками, жінкам, що підв’язують коси мотузочком і ходять у совиних окулярах? Хіба він зможе вимовити перед ними такі слова, як «кохання» і «поезія»?

І все-таки, як можна відмовитись від пропозиції? Він за п’ядь від того, щоб мати справжню роботу, і то в Англії. Йому досить сказати лише однісіньке слово — «так», і він зможе написати матері, розповісти їй новини, які вона прагне почути, а саме: її син має добре платню, працює на поважній посаді. Потім вона матиме змогу зателефонувати батьковим сестрам і сказати: «Джон працює вченим в Англії». Ці слова нарешті покладуть край їхнім наріканням і глузам. Учений — хіба може бути щось солідніше?

Йому завжди бракувало солідності. Солідність — його ахіллесова п’ята. Розуму він має досить (хоча не так багато, як думає мати, і як він і сам колись думав), а от солідним не був ніколи. Ротемстед дасть йому якщо не солідність, і то не зразу, то принаймні титул, посаду, шкаралущу. Молодший науковий співробітник, потім коли-небудь просто науковий співробітник, а далі й старший: безперечно, прикрившись таким щитом респектабельності, він приватно, потай матиме змогу й далі перетворювати досвід у мистецтво, здійснювати працю, задля якої прийшов у світ.

Це аргумент на користь сільськогосподарської станції. Аргумент проти сільськогосподарської станції полягає в тому, що це не Лондон, місто романтики.

Джон пише в Ротемстед. Після зрілих роздумів, пояснює він, узявши до уваги всі обставини, він вважає за краще відхилити пропозицію.

У газетах повно оголошень для комп’ютерних програмістів. Науковий ступінь бажаний, але не конче потрібний. Джон чув про комп’ютерне програмування, але не має виразного уявлення, що це. Він ніколи не бачив комп’ютера, хіба на карикатурах, де комп’ютери зображують, як схожі на ящики пристрої, що випльовують сувої паперу. В Південній Африці немає комп’ютерів, про які йому було б відомо.

Джон відповів на оголошення «ІВМ», це найбільша і найкраща компанія, й пішов на співбесіду в чорному костюмі, купленому перед виїздом із Кейптауна. Представник компанії, що розмовляє з ним, — чоловік на четвертому десятку, теж у чорному костюмі, але елегантнішому, краще скроєному.

Передусім представник хоче знати, чи покинув він Південну Африку назавжди.

— Так, — відповідає Джон.

— Чому? — запитує представник.

— Бо та країна йде до революції, — пояснює він.

Настає тиша. «Революція» — мабуть, не зовсім точне слово для залів «ІВМ».

— А коли, по-вашому, — запитує представник, — станеться ця революція?

Відповідь у Джона вже готова: «За п’ять років». Про це кожен говорив після подій у Шарпевіллі. Ті події провістили початок кінця білого режиму, дедалі відчайдушнішого білого режиму.

Після розмови Джонові пропонують тест на визначення коефіцієнта інтелектуальних здібностей. Він завжди любив ці тести, завжди мав у них добрі результати. Загалом він кращий під час тестів, перевірок, іспитів, ніж у реальному житті.

За кілька днів компанія «ІВМ» запропонувала йому посаду програміста-стажера. Якщо він добре пройде стажування, а потім випробувальний термін, він стане спершу програмістом, а згодом коли-небудь і старшим програмістом. Він почне працювати в належному компанії бюро обробки даних на Ньюмен-стріт, неподалік від Оксфорд-стріт, в серці Вест-Енду. Працюватиме від дев’ятої години до п’ятої. Початкова зарплата становитиме сімсот фунтів за рік.

Джон пристав на ті умови без вагань.

Того самого дня він натрапив на афішу в лондонському метро — оголошення про наймання на роботу. Людей брали на посаду учня станційного робітника, зарплатня становила сімсот фунтів за рік. Мінімальні освітні вимоги: атестат зрілості. Мінімальний вік: двадцять один рік.

Невже в Англії всі роботи оплачують однаково, дивувався Джон. Якщо так, який тоді сенс отримувати диплом?

На курсах програмування він опинився в товаристві ще двох стажерів: більш-менш привабливої дівчини з Нової Зеландії і молодого лондонця з прищуватим обличчям, а також десятка клієнтів компанії — бізнесменів. Формально він мав би бути найкращим з усіх, він і, можливо, ще дівчина з Нової Зеландії, що теж мала математичну освіту, а насправді він силкувався зрозуміти, що діється, й погано виконував письмові вправи. Наприкінці першого тижня стажери писали контрольну роботу, і він насилу впорався з завданням. Інструктор незадоволений ним і не вагається висловити своє невдоволення. Джон опинився у світі бізнесу, а в світі бізнесу, як з’ясовує він, немає потреби бути чемним.

Щось у програмуванні збиває його з пантелику, проте навіть бізнесмени в групі не мають із ним ніякого клопоту. В своїй naïveté, наївності, Джон гадав, ніби комп’ютерне програмування пов’язане зі способами перетворення символічної логіки і теорії множин у цифрові коди. Натомість ідеться лише про товарні запаси та їхнє зменшення, про клієнта А і клієнта Б. Із не меншим успіхом він міг би бути й клерком, що сортує карти в колоди, і учнем станційного робітника.

Наприкінці третього тижня Джон пише свою останню контрольну, без відзнак виконує завдання, і його переводять на Ньюмен-стріт, де він сидить за столом у кімнаті з дев’ятьма іншими молодими програмістами. Всі меблі в кімнаті сірі. В шухляді столу він бачить папір, лінійку, олівці, точило для олівців і маленького щоденника ділових зустрічей у чорній пластиковій палітурці. На палітурці статечними літерами написано слово «ДУМАЙ». На столі в начальника в його комірчині поряд із головною кімнатою стоїть табличка з написом «ДУМАЙ». Слово «ДУМАЙ» — девіз компанії «ІВМ». Характерною рисою компанії, як йому дають зрозуміти, є те, що вона нещадно зосереджується на потребі думати. Її працівники повинні думати всякчас, а отже, дорівнятися до ідеалу засновника компанії Томаса Джона Вотсона. Працівники, які не думають, не належать до компанії, що є аристократом у світі бізнес-машин. У своїй штаб-квартирі у Вайт-Плейнсі, штат Нью-Йорк, компанія «ІВМ» має лабораторії, де здійснюють більше найсучасніших досліджень у сфері комп’ютерної науки, ніж в усіх університетах світу разом. Ученим у Вайт-Плейнсі платять щедріше, ніж університетським професорам, їх забезпечують усім, що може їм знадобитися. А за це вимагають від них тільки думати.

Хоча контора на Ньюмен-стріт має працювати від дев’ятої до п’ятої, Джон невдовзі з’ясовує, що там невдоволено суплять брови, коли чоловіки-службовці виходять рівно о п’ятій. Жінки, яким ще треба дбати про родину, можуть іти рівно о п’ятій без докорів, а від чоловіків сподіваються, що вони працюватимуть принаймні до шостої. Коли трапляється якась нагальна робота, вони можуть працювати цілу ніч, зробивши лише перерву, щоб зайти до якоїсь пивниці. Джон не любить пивниць і тому просто працює далі. Він рідко повертається додому раніше десятої години.

Він в Англії, в Лондоні, має належну роботу, кращу за просте вчителювання, отримує добру платню. Він утік із Південної Африки. Все складається добре, він досяг своєї першої мети, він повинен бути щасливим. Насправді минають тижні, а він почувається дедалі нещаснішим. У нього трапляються напади паніки, які він долає на превелику силу. На роботі оку ніде відпочити, бо всюди пласкі металеві поверхні. Під світом неонових ламп, які не дають тіні, він відчуває, що нападають на саму його душу. Офісна споруда, невиразний блок із бетону і скла, здається, пускає якийсь газ без запаху і кольору, і той газ проникає йому в кров і змушує його ціпеніти. «ІВМ», може присягтися Джон, убиває його, перетворює на зомбі.

Проте піддаватися не можна. Барнетгіллська середня загальноосвітня школа, Ротемстед, «ІВМ»: він не наважується зазнати краху втретє. Зазнавши, він би дуже скидався на свого батька. Через сіре й бездушне посередництво «ІВМ» реальний світ випробовує його. Він мусить загартувати себе, щоб витримати.

6

За порятунок від «ІВМ» Джонові править кіно. В кінотеатрі «Everyman» у Хемпстеді його очі розкрилися на фільми з усього світу, імена режисерів зовсім нові для нього. Він переглянув усі фільми під час сезону Антоніоні. У фільмі під назвою «Затемнення» жінка блукає вулицями випаленого сонцем, безлюдного міста. Вона стривожена, перелякана. Чим вона перелякана, Джон не годен визначити, її обличчя не розкриває нічого.

Та жінка — Моніка Вітті. Досконалі ноги, чуттєві вуста і розсіяний погляд Моніки Вітті не дають йому спокою, він закохується в неї. У своїх снах він бачить, як саме його, обравши з-поміж усіх чоловіків світу, вирізнили, щоб він був для неї втіхою та підтримкою. Стукіт у двері. Перед ним стоїть Моніка Вітті, піднісши пальця до вуст, щоб він мовчав. Він ступає вперед, пригортає її. Час зникає, він і Моніка Вітті єдині.

Але чи справді він той коханець, якого шукає Моніка Вітті? Чи буде він бодай трохи кращим за чоловіків у її фільмах і нарешті вгамує її тривогу? Він не певен. Навіть якби він знайшов кімнату для них двох, таємний притулок у якомусь спокійному, повитому туманом кварталі Лондона, він підозрює, що вона однаково підведеться о третій годині ранку, сяде під світлом єдиної лампи й віддасться роздумам, стане здобиччю страху.

Страх, яким обтяжені Моніка Вітті та інші герої Антоніоні, належить до типу, з яким Джон анітрохи не знайомий. Насправді це взагалі не страх, а щось набагато глибше: моторошний жах. Йому б хотілося відчути смак цього жаху, щоб знати, який він. Але, хоч як намагається, він не може знайти у своєму серці нічого, що можна було б назвати моторошним жахом. Цей жах, здається — європейська, суто європейська риса, він ще має знайти собі шлях до Англії, вже не кажучи про англійські колонії.

В одній статті в газеті «Observer» жах, зображений у європейському кіно, пояснили страхом перед ядерним знищенням, а також непевністю, яка стала наслідком смерті Бога. Джон не переконаний. Він не може повірити, що саме воднева бомба або нездатність Господа озватися до Моніки Вітті посилає її на вулиці Палермо під гнівну червону кулю сонця, тоді як вона з не меншим успіхом могла б лишитися в прохолодному готельному номері й кохатися з якимсь чоловіком. Хоч яке тут справжнє пояснення, воно має бути набагато складнішим.

Жах дошкуляє і персонажам Інґмара Берґмана. Саме він становить причину їхньої непоправної самотності. Проте, говорячи про жах в Інгмара Бергмана, «Observer» рекомендує, що до нього не слід ставитися надто серйозно. Він відгонить претензійністю, пише газета, це афектація, не позбавлена зв’язку з довгими північними зимами, з ночами тяжкої пиятики і похмілля.

Джон починає розуміти, що навіть начебто ліберальні газети — «Guardian», «Observer» — ворожі життю духу. Поставши перед чимось глибоким і серйозним, вони квапляться насміхатись, затирати все якимсь дотепом. Тільки в невеличких анклавах, як-от на третій програмі радіо, до нового мистецтва — американської поезії, електронної музики, абстрактного експресіонізму — ставляться поважно. Сучасна Англія перетворюється в гнітючу філістерську країну, що дуже мало відрізняється від Англії Вільяма Ернеста Хенлі^[34] і маршів «Пишноти й церемонності», проти яких так палко виступав Езра Паунд 1912 року.

То що ж тоді він робить в Англії? Що як приїзд сюди — величезна помилка? Невже вже пізно, щоб поїхати далі? Невже Париж, місто митців, не відповідав би краще його вдачі, якби він якимсь дивом опанував французьку мову? А як щодо Стокгольма? Джон підозрює, що духовно він почувався би в Стокгольмі, як удома. Але ж як бути зі шведською мовою? І чим він зароблятиме на прожиття?

У компанії «ІВМ» Джон змушений тримати всі свої фантазії про Моніку Вітті, та й решту своїх художніх амбіцій при собі. Із невідомих йому причин колега-програміст на ймення Білл Бріґґс почав вважати його за свого найкращого приятеля. Білл Бріґґс — коротенький і опасистий, має дівчину Сінтію, з якою планує одружитися, й чекає миті, щоб заплатити перший внесок за стандартний будиночок у Вімблдоні. Якщо інші програмісти розмовляють із недоречним акцентом, характерним для англійських середніх класичних шкіл, і починають свій день із гортання фінансових сторінок газети «Daily Telegraph», щоб побачити ціни на акції, Білл Бріґґс має характерний лондонський акцент і зберігає свої гроші на рахунку однієї будівельної компанії.

Попри соціальне походження Білла Бріґґса, немає ніякої причини, чому він не повинен досягти успіху в «ІВМ». Адже це американська компанія, нетерпима до британської класової ієрархії. В цьому й полягає сила «ІВМ»: найрізноманітніші люди можуть дійти до вершини, бо мають значення тільки відданість компанії і важка, зосереджена праця. Білл Бріґґс роботящий і, безперечно, відданий компанії. Крім того, він, здається, розуміє ширші цілі «ІВМ» та її центру обробки даних на Ньюмен-стріт, і це набагато більше, ніж можна було б сказати про самого Джона.

Службовцям компанії «ІВМ» дають книжечки харчових талонів. За талон вартістю три шилінги і шість пенсів можна цілком пристойно поїсти. Сам Джон схильний ходити до ресторанчика «Lyons» на Тоттнем-Корт-роуд, де можна скільки завгодно разів ходити до прилавка з салатами. Але програмісти «ІВМ» полюбляють ресторан «Schmidt’s» на Шарлотт-стріт. Отож із Біллом Бріґґсом він ходить у той ресторан і їсть віденський шніцель або заяче рагу. Задля розмаїття вони ходять інколи до ресторану «Athena» на Ґудж-стріт, де їдять мусаку — шатковану баранину по-грецькому. Після обіду, якщо немає дощу, вони трохи гуляють по вулицях, а потім повертаються до своїх столів.

Діапазон тем, що їх Джон і Білл Бріґґс мовчки погодилися не обговорювати під час своїх розмов, такий широкий, що Джон дивується, що таки щось лишилося. Вони не розмовляють про свої бажання і широкі прагнення. Мовчать про своє особисте життя, свої родини та виховання, про політику, релігію і мистецтво. Футбол був би прийнятною темою, якби не обставина, що Джон нічогісінько не знав про англійські клуби. Тож їм лишається погода, страйки залізничників, ціни на житло та «ІВМ»: плани компанії на майбутнє, клієнти компанії і плани тих клієнтів, хто що сказав про компанію.

Такі розмови наганяють нудьгу, але мають і свій позитивний бік. Ще два місяці тому Джон був невідомим провінціалом, що ступив на берег під мжичку саутгемптонських доків. А тепер він у центрі Лондона, і в чорному костюмі його годі відрізнити від будь-якого іншого лондонського конторського службовця, він щодня обмінюється думками на повсякденні теми з чистокровним лондонцем, успішно знайомлячись з усіма тонкощами розмовної мови. Невдовзі, якщо прогрес триватиме й далі, а він буде обережний зі своїми голосними, ніхто вже не озиратиметься на нього. В юрбі він видаватиметься лондонцем, а згодом, можливо, навіть англійцем.

Тепер, коли Джон має прибуток, він уже може сам найняти собі кімнату в будинку неподалік від Арчвей-роуд на півночі Лондона. Кімната на третьому поверсі, з вікон видно озерце. В кімнаті є газовий опалювач і маленький альков із газовою плитою і полицями для харчів і посуду. В кутку лічильник: кидаєте шилінг і на шилінг отримуєте газу.

Його дієта незмінна: яблука, вівсянка, хліб і сир, гострі свинячі сардельки, які підсмажує на плиті. Він віддає перевагу саме їм, а не справжній ковбасі, бо вони не потребують холодильника. І не пускають жиру під час смаження. Він підозрює, що в них до м’ясного фаршу домішано багато картопляного борошна, але це борошно нікому не вадить.

Джон іде з дому вранці, а повертається пізно, і тому рідко бачить інших пожильців. Невдовзі він уже живе за усталеним розпорядком. Суботи він проводив у книгарнях, галереях, музеях, кінотеатрах. У неділю читав «Observer» у своїй кімнаті, потім ішов на фільм або на прогулянку по Гемстедському парку.

Вечори в суботу та неділю найтяжчі. Тоді самотність, яку він звичайно тримає на відстані, накидається на нього, самотність, яку важко відрізнити від гнітючої, сірої, мокрої лондонської погоди і від незмінного холоду бруківок. Він відчуває, як від німоти застигає і стає безглуздим його обличчя; навіть «ІВМ» та її шаблонні розмови вже кращі за цю тишу.

Джон сподівається, що в безликій юрбі, серед якої він рухається, з’явиться жінка, яка відповість на його погляд, без слів підійде до нього, прийде з ним (і далі без слів, бо яким могло б бути їхнє перше слово?) у його квартирку, кохатиметься з ним, зникне в пітьмі, знову з’явиться наступного вечора (він сидітиме над книжками) і постукає у двері, знову пригорнеться до нього, знову опівночі зникне, і так далі, завдяки цьому вона змінить його життя і вивільнить потік нагромадженої поезії на кшталт «Сонетів до Орфея» Рільке.

Прийшов лист із Кейптаунського університету. Взявши до уваги його диплом із відзнакою, сказано в ньому, йому присудили стипендію в двісті фунтів для післядипломного навчання.

Ця сума надто мала, дуже мала, щоб мати змогу записатися до якогось британського університету. Хай там як, тепер, знайшовши роботу, він аж ніяк не збирається покидати її. Щоб не відмовитись від стипендії, є тільки один доступний варіант: зареєструватися в Кейптаунському університеті як студент магістратури in absentia, тобто заочно. Він заповнює реєстраційний бланк. У графі «Сфера досліджень» пише після тривалих роздумів: «Література». Було б добре написати «Математика», але річ у тому, що він не досить розумний, щоб і далі вивчати математику. Література, може, не така шляхетна, як математика, але принаймні в літературі його ніщо не відлякує. Він бавиться ідеєю запропонувати як тему досліджень «Канти» Езри Паунда, але зрештою зупиняється на романах Форда Медокса Форда. Принаймні, щоб читати Форда, не треба знати китайської мови.

Форд (справжнє прізвище Гуффер), онук художника Форда Медокса Брауна, опублікував свою першу книжку 1891 року у вісімнадцятирічному віці. Відтоді аж до своєї смерті 1939-го він заробляв на хліб лише літературною працею. Паунд назвав Форда найвидатнішим стилістом-прозаїком свого часу й ганив англійську публіку, яка нехтувала його. Сам Джон поки що прочитав лише п’ять романів Форда: «Доброго солдата» і чотири частини тетралогії «Кінець параду» — і переконаний, що Паунд має слушність. Його приголомшує складна, зигзагоподібна хронологія Фордових сюжетів, вправність, із якою якась нота, випадково вдарена і простодушно повторена, виявляється через кілька розділів головним мотивом. Крім того, його зворушує кохання Кристофера Тітьєнса і набагато молодшої від нього Валентини Вонноп, кохання, яке Тітьєнс, стримуючись, не доводить попри готовність Валентини до завершення, бо (каже Тітьєнс) учений не береться позбавляти дівчат цноти. Тітьєнсів дух дотримання лаконічних правил доброго тону видається Джонові гідним захвату, квінтесенцією англійськості.

Якщо Форд зміг написати п’ять таких шедеврів, казав він собі, то безперечно мають бути інші шедеври, але ще не визнані, серед розгалуженого і тільки нещодавно каталогізованого корпусу його творів, шедеври, які він допоможе виявити. Джон одразу взявся читати доробок Форда, проводячи всі суботи в читальні Британського музею, а також два вечори на тиждень, коли читальня працює до пізньої години. Хоча ранні твори розчарували його, він читав далі, виправдовуючи Форда, бо ж той, напевне, ще тільки вчився свого ремесла.

Однієї суботи Джон розговорився з читачкою за сусіднім столом, і вони пішли разом пити чай до музейної кав’ярні. Її звали Анна, вона полячка за походженням і ще зберігала слабенький польський акцент. Вона працює як науковець, сповістила Анна, тож відвідини читальні — частина її роботи. Зараз вона досліджує матеріали про життя Джона Спека, що відкрив джерела Нілу. Ну а він розповів їй про Форда і про співпрацю Форда з Джозефом Конрадом. Вони розмовляли про роки Конрада в Африці, про його раннє життя в Польщі та пізніші сподівання стати англійським сквайром.

Поки вони розмовляли, Джон запитував себе, чи це не якась призвістка, що в читальні Британського музею він, дослідник Ф. М. Форда, натрапляє на землячку Конрада? Може, Анна судилася йому долею? Вона, звісно, не красуня, старша за нього, її обличчя кістляве, навіть худе; взута в туфлі на невисоких підборах і вдягнена в безформну сіру спідницю. Але хто йому скаже, що він заслуговує кращого?

Джонові вже кортить запросити її, можливо, в кіно, але потім сміливість покидає його. А що, навіть коли він проголосив себе митцем, не виникне іскри? Як потім виплутатися без ганьби?

Є й інші завсідники читальні, що, здогадується Джон, не менш самотні, ніж він. Наприклад, індієць із дзюбатим обличчям, від якого відгонить чиряками і старими пов’язками. Щоразу, коли Джон прямує в туалет, індієць, здається, йде за ним слідом і ніби от-от має заговорити, а потім виявляється нездатним.

Нарешті одного дня, коли вони стояли поряд умивальників, той чоловік заговорив. «Ви часом не з Кінґз-коледжу?» — збентежено запитав індієць. Ні, відповів Джон, із Кейптаунського університету. «Може, вип’ємо чаю?» — запропонував індієць.

Вони сидять разом у кав’ярні, й індієць почав довго розводитися про свої дослідження, він вивчає соціальну структуру глядачів театру «Globe» за доби Шекспіра. Хоч індієць не дуже цікавий, Джон докладає всіх зусиль, щоб уважно слухати його.

«Життя духу, — думає він про себе, — невже саме йому ми присвятили себе, я і ці самотні мандрівники в нутрощах Британського музею? Чи буде нам винагорода коли-небудь? Чи зникне наша самотність, а чи життя духу саме становить свою винагороду?»

7

Субота, третя година пополудні. Джон сидить у читальні від миті відкриття й читає Фордів роман «Містер Круть-Верть» — такий нудний, що він змушений боротися, щоб не заснути.

Невдовзі читальню вже закриють, бо закриють і весь Британський музей. У неділю читальня не працює, тож відтепер аж до наступної суботи він зможе почитати лише якусь годину, заощаджену коли-небудь увечері. Невже він повинен висиджувати тут аж до закриття, дарма що раз по раз позіхає? І який сенс у цьому всьому? Навіщо комп’ютерному програмістові, якщо саме комп’ютерне програмування має бути його життям, мати магістерський ступінь з англійської літератури? А де ті невизнані шедеври, які він збирався відкрити? «Містер Круть-Верть» аж ніяк не належить до них. Джон згорнув книжку, склав речі.

Надворі вже згасав день. По Ґрейт-Рассел-стріт він поплентався до Тоттнем-Корт-роуд, потім повернув на південь у бік Чарінґ-Кросс. У юрбі на тротуарах переважно молодь. Власне, Джон її сучасник, проте не почувається таким. Він почувається людиною середніх літ, яка досягла тих літ передчасно; почувається одним з тих знекровлених, високочолих, виснажених учених, чия шкіра лущиться від найменшого дотику. І це відчуття ще глибше, ніж відчуття, що він ще дитина, яка не знає свого місця у світі, перелякана й нерішуча. Що він робить у цьому величезному холодному місті, де, щоб просто вижити, треба всякчас цупко триматися, намагатися не впасти?

Книгарні на Чарінґ-Кросс-роуд відкриті до шостої години. До шостої він ще має куди піти. Потім тинятиметься серед тих, хто шукає розваг суботнього вечора. Якийсь час він зможе йти за людським потоком, удаючи, ніби теж шукає розваг, удаючи, ніби він має кудись іти, когось зустріти, але зрештою йому доведеться відмовитись від прикидання й сісти на потяг до станції Арчвей і до самотності своєї кімнати.

«Foyles», книгарня, назва якої відома аж у Кейптауні, розчарувала Джона. Вихваляння, мовляв, у цій книгарні є кожна опублікована книжка, вочевидь виявилося брехнею, та й продавці, більшість яких молодші за нього, не знають, де що лежить. Він віддає перевагу книгарні «Dillons», хоч як хаотично там можуть бути розкладені книжки. Він намагається заходити туди раз на тиждень і знайомитися з новими виданнями.

Серед журналів він натрапив у «Dillons» на «The African Communist». Він чув про цей журнал, але досі ще ніколи не бачив, у Південній Африці його заборонили. Серед авторів, на його подив, дехто виявився його сучасником із Кейптауна — студенти, які належали до тих, хто цілий день спить, увечері ходить на вечірки, напивається, паразитує коштом батька-матері, не складає іспитів, долає три курси за п’ять років. А тепер вони пишуть нібито авторитетні статті про економіку міграційної робочої сили і повстання в сільському Транскеї. Коли серед усіх своїх танців, пияцтва та гульні знайшли вони час дізнатися про такі речі?

А втім, насправді Джон ходить до цієї книгарні задля поетичних журналів. На підлозі за вхідними дверима там недбало стоїть цілий стос тих журналів: «Ambit», «Agenda» і «Pawn», а також фотокопії видань із таких далеких закутків, як Кільський університет у центрі Англії, й різні, давно застарілі номери американських журналів. Він купив по одному примірнику кожного журналу й поніс цю паку до своєї кімнати, де пильно вдивлявся в них, намагаючись розібратися, хто що пише, чи пасуватиме до загального тла його поезія, якщо й він спробує опублікувати що-небудь.

У британських журналах переважали страхітливо скромні віршики про повсякденні думки і враження, віршики, на які ніхто б не звернув уваги півстоліття тому. Що сталося з амбіціями поетів тут, у Британії? Хіба вони ще не засвоїли новину, що Едвард Томас і його світ щезли назавжди? Хіба вони не засвоїли науку Паунда і Еліота, вже не кажучи нічого про Бодлера й Рембо, грецьких епіграматистів, китайців?

А можливо, він судить британців надто поквапно. Можливо, він читає не ті журнали, можливо, є інші, сміливіші публікації, які не знаходять собі шляху до книгарні «Dillons». А може, існує коло творчих натур із таким песимістичним ставленням до панівної атмосфери, що вони не завдають собі клопоту посилати до таких книгарень, як «Dillons», журнали, в яких публікують свої вірші? Скажімо, «Botthege Oscure» — де можна купити такий журнал? Якщо такі освічені кола існують, як він коли-небудь дізнається про них, як увійде до них?

Щодо власних віршів, Джон сподівається, що по ньому лишиться, якби раптом завтра він помер, жменька віршів, що, видані завдяки зусиллям якогось ученого альтруїста у вигляді охайної книжечки форматом в одну дванадцяту аркуша, змусять людей хитати головами й бурмотіти ледь чутно: «Які обіцянки! Яка втрата!» Такі його сподівання. А насправді вірші, які він пише, стають не тільки дедалі коротші, а й — він не може не відчувати цього — дедалі пустіші. Здається, він уже нездатний писати таку поезію, яку писав у сімнадцять чи вісімнадцять років, вірші завдовжки іноді кілька сторінок, почасти незграбні, але все-таки сміливі, сповнені новацій. Ці вірші, або більшість їх, були породжені станом несміливої закоханості, а водночас потоками прочитаного на той час. Тепер, коли збігло чотири роки, він і далі несміливий, але його страх став узвичаєним, ба навіть хронічним, наче головний біль, що не зникає. Вірші, які він пише тепер, — іронічні невеличкі твори, minor, незначні в будь-якому розумінні. Хоч яка їхня номінальна тема, в центрі завжди стоїть він сам — пійманий у пастку, самотній, жалюгідний, проте — він не може не бачити — цим новим віршам бракує енергії, а то й бажання серйозно досліджувати безвихідь, у яку зайшов його дух.

Фактично Джон усякчас виснажений. За сірим столом у просторому кабінеті компанії «ІВМ» його долають напади позіхань, які він намагається приховати, в Британському музеї слова пливуть йому перед очима. Він хоче тільки опустити голову на руки і заснути.

Проте Джон не може погодитись, що життя, яке він веде тут, у Лондоні, позбавлене плану або сенсу. Сто років тому поети доводили себе до безумства опіумом або алкоголем, щоб, перебуваючи на грані божевілля, мати змогу повідомити про свої видющі сприйняття. Завдяки цьому вони перетворювали себе в ясновидців, пророків майбутнього. Опіум і алкоголь — це не його шлях, він надто боїться шкоди, яку вони можуть заподіяти його здоров’ю. Але хіба виснаження та злиденність не здатні виконати ту саму функцію? Хіба життя на грані фізичного краху бодай трохи гірше від життя на грані божевілля? Чому, коли ти ховаєшся в Парижі в мансардній кімнаті на лівому березі, за яку не платиш комірного, або, неголений, немитий, сморідний, тиняєшся від кав’ярні до кав’ярні й жебраєш у друзів випивку, це становить більшу самопожертву, більше придушення особистості, ніж коли ти одягаєш чорний костюм і виконуєш канцелярську роботу, яка руйнує душу, терпиш або самотність аж до смерті, або секс без жадання? А втім, абсент і подерте вбрання нині, звичайно, вже старомодні. І що, зрештою, героїчного в тому, щоб ошукати власника квартири й не заплатити комірного?

Т. С. Еліот працював у банку. Воллес Стівенс і Франц Кафка — в страхових компаніях. Своїм унікальним способом Еліот, Стівенс і Кафка страждали не менше, ніж По і Рембо. Немає ніякої ганьби, якщо ти обрав піти шляхом Еліота, Стівенса і Кафки. Його вибір — ходити в чорному костюмі, як ходили вони, ходити в ньому, мов у розпеченій сорочці, нікого не експлуатувати, нікого не ошукувати, оплачувати свій шлях. За романтичної доби митці божеволіли в екстравагантному масштабі. Безумство виливалося з них масою несамовитих віршів або жирними мазками фарби. Та доба вже минула; його власне божевілля, якщо долею йому судилося страждати від божевілля, буде іншим: тихим і скромним. Він сидітиме в кутку, напружений і згорблений, як одягнений чоловік на гравюрі Дюрера, що терпляче чекає, поки мине його пора бути в пеклі. А коли мине, він стане ще сильніший через те, що витримав її.

Таким поглядом на ситуацію Джон тішить себе у свої найкращі дні. В інші, погані дні, запитує себе, чи емоції, такі монотонні, як його, породять коли-небудь видатну поезію? Музичний імпульс, колись такий сильний у ньому, вже зів’яв. Невже він тепер у процесі втрати поетичного імпульсу? Невже буде змушений перейти від поезії до прози? Невже проза насправді — лише вибір, до якого схиляються, коли немає чогось кращого, притулок для творчого духу, який зазнав невдачі?

Єдиний вірш, який він написав за останній рік і який справді подобається йому, складається лише з п’яти рядків:

«Португальські ловці лангуст» — Джон тихо тішиться, що протягнуву вірш таку буденну фразу, дарма що сам вірш, коли пильно придивитися, має дедалі менше сенсу. Джон наготував списки слів і фраз, буденних і незбагненних, які чекають належного їм місця. Ось, наприклад, слово «пломінь»: коли-небудь він вставить його в епіграму, прихована історія якої полягатиме в тому, що її створять як оправу для єдиного слова, так само як брошка може бути оправою для єдиного самоцвіту. Цей вірш буде начебто про кохання та відчай, проте увесь розквітне, мов із бруньки, з одного милозвучного слова, в значенні якого Джон тим часом не дуже впевнений.

Чи справді буде досить епіграм, щоб збудувати кар’єру в поезії? Якщо йдеться про форму, в епіграмі немає нічого хибного. Світ почуттів можна стиснути до єдиного рядка, як не раз доводили греки. Але його епіграми не завжди досягають грецької лаконічності. Надто часто їм бракує почуття, надто часто вони просто книжні.

«Поезія — не вилив почуттів, а втеча від них, — казав Еліот, і ці слова Джон переписав до свого щоденника. — Поезія — не вияв особистості, а втеча від особистості. — А потім, немов знову повернувшись подумки до сказаного, з гіркотою додав: — Але тільки ті, хто має особистість та почуття, знають, що означає прагнення уникнути їх».

Джон боїться, що виллє на папір самі емоції. Почавши виливати їх, він не знатиме, де зупинитися. Це однаково, що перерізати артерію й дивитись, як струменить витікаючи живодайна кров. Проза, на щастя, не вимагає емоцій — ось що треба сказати про неї. Проза — немов гладенька, спокійна пелена води, на якій можна повертати, як заманеться, створюючи візерунки на поверхні.

Джон виділив собі одного разу два вихідні для експериментів із прозою. Оповідання, що стало результатом цього експерименту, якщо це справді оповідання, не має реального сюжету. Все важливе відбувається в душі оповідача, безіменного молодика, що дуже схожий на самого Джона і веде безіменну дівчину на далекий пляж, де спостерігає, як вона купається. На підставі якогось її дрібного вчинку, якогось неусвідомленого жесту він раптом стає переконаний, що вона невірна йому; крім того усвідомлює: вона збагнула, що він знає, але не переймається цим. Оце й усе. Саме так закінчується оповідання. Такий його підсумок.

Написавши оповідання, Джон не знає, що робити з ним. Він не має бажання показувати його кому-небудь, окрім, можливо, реального прототипу тієї безіменної дівчини. Але він уже втратив зв’язок із нею, а вона, хай там як, не впізнає себе, хіба як їй підказати.

Дія оповідання відбувається в Південній Африці. Джона непокоїть, коли він бачить, що досі пише про Південну Африку. Він волів би лишити своє південноафриканське «я» позаду, так само як лишив позаду саму Південну Африку. Південна Африка — це поганий старт, невигідна позиція. Пересічна сільська родина, слабенька школа, мова африкаанс — більшою чи меншою мірою він позбувся всіх цих невигідних елементів. Він у великому світі, сам заробляє собі на прожиття, і йому не так уже й погано ведеться, принаймні він не прямує до краху, в усякому разі, очевидного. Він не потребує нагадувань про Південну Африку. Якби могутня припливна хвиля ринула завтра з Атлантики і змила південний окрайчик Африканського континенту, він не пролив би й сльозини. Він був би серед урятованих.

Хоча оповідання, яке він написав, незначне (тут і сумніватися годі), воно непогане. Проте він не бачить сенсу в спробах опублікувати його. Англійці не зрозуміють його. Адже пляж в оповіданні породжуватиме англійське уявлення про пляж — трохи ріні, обмитої хвильками. Вони не побачать приголомшливого піщаного простору біля підніжжя скель, які роздроблюють на щебінь, чайок і бакланів над головою, що кигичуть, змагаючись із вітром.

Але, здається, є й інші аспекти, в яких проза не схожа на поезію. В поезії дія може відбуватися де завгодно й ніде, не має значення, де живуть самотні дружини рибалок: у селі Кальк-Бей неподалік Кейптауна, в Португалії чи в штаті Мен. Натомість проза, здається, наполегливо вимагає конкретного середовища.

Джон ще не знає Англію досить добре, щоб писати про неї прозою. Він ще навіть не певен, чи зможе писати про ті райони Лондона, з якими він знайомий, Лондона юрб, які сунуть на роботу, холоду і дощу, однокімнатних квартир із вікнами без штор і сорокаватними лампочками. Якби він таки спробував писати, результат, думає Джон, навряд чи відрізнявся б від Лондона будь-якого іншого неодруженого клерка. Він, може, й має своє бачення Лондона, але в цьому баченні немає нічого унікального. А якщо воно має певну інтенсивність, то тільки тому, що вузьке, а вузьке через те, що не знає нічого, крім себе. Він не опанував Лондона. Якщо й відбувається якесь опанування — Лондон опановує його.

8

Чи справді його перша спроба писати прозою провіщає зміну напряму його життя? Невже він от-от зречеться поезії? Джон не певен. Але якщо він збирається писати прозою, тоді він може розперезатися і стати послідовником Джеймса. Генрі Джеймс показує, як треба стати вище від звичайної національної належності. Насправді не завжди зрозуміло, чи дія, про яку пише Джеймс, відбувається в Лондоні, Парижі чи Нью-Йорку, бо він бездоганно піднявся над механікою повсякденного життя. Людям у Джеймса не доводиться платити комірного, їм, безперечно, не треба триматися за роботу, від них лише вимагають провадити надміру витончені розмови, наслідком яких є невеликі зміни владних відносин, такі незначні, що вони невидимі всім, крім ока тих, хто здійснює їх. Коли таких змін відбудеться досить, виявляється (voilà!), що рівновага сил між персонажами оповіді зненацька без вороття змінилася. Оце й усе: оповідь виконала своє завдання, і її можна довести до кінця.

Джон намагається писати в стилі Джеймса. Але опанувати Джеймсову манеру виявляється набагато важче, ніж він думав. Спонукати героїв, яких він вигадав, провадити витончені розмови — це однаково, що вчити тварин літати. Якусь мить, б’ючи лапами, вони підтримують себе в повітряній просторіні. А потім падають.

У Генрі Джеймса тонша чутливість, ніж у нього, тут годі сумніватися. Але сама ця обставина не пояснює всіх аспектів невдачі. Джеймс спонукає читача повірити, ніби розмови, обмін словами — це все, що має значення. Хоча Джон готовий визнати це кредо, насправді, з’ясовує він, його годі дотриматися, в усякому разі, в Лондоні, чиї нещадні зубці розтрощили його, в місті, де він повинен навчитися писати, інакше навіщо він тут узагалі?

Колись, ще бувши невинною дитиною, Джон вважав, що розум — єдина міра, яка має значення, що, поки він досить розумний, він досягне всього, чого бажає. Навчання в університеті поставило його на місце. Університет довів йому, що він не найрозумніший, аж ніяк не попереду всіх. А тепер він постав перед реальним життям, де навіть немає іспитів, на які можна було б спиратися. В реальному житті все те, що він уміє робити добре, виявляється злиденним. У злиденності він ще й досі попереду всіх. Здається, немає меж злиденності, яку він може привабити до себе й витримати. Навіть тиняючись холодними вулицями цього чужого міста, нікуди не йдучи, а просто ходячи, щоб утомитися і, повернувшись до кімнати, принаймні мати змогу заснути, він не відчуває в собі найменшої схильності розколюватись під тягарем злиденності. Злиденність — його стихія. В злиденності він почувається, наче риба у воді. Якби злиденність скасували, він би не знав, що робити з собою.

Щастя, каже собі Джон, нічого не вчить людину. Натомість злиденність гартує її для майбутнього. Злиденність — школа душі. З вод злиденності людина виходить на далекий берег очищеною, сильнішою, готовою знову долати труднощі мистецького життя.

І все-таки злиденність не справляє враження очисної ванни. Навпаки, це неначе калюжа брудної води. Після кожної нової хвилі злиденності він постає не яскравішим і сильнішим, а тьмянішим і кволішим. Як насправді діє вона, ота очисна сила, яку нібито має злиденність? Невже він ще не плавав досить глибоко? Невже він ще має виплисти за межі злиденності на простори меланхолії та божевілля? Джон ще ніколи не натрапляв на людину, яку можна було б назвати власне божевільною, але не забув Жаклін, що перебувала, як казала вона сама, «на терапії», він прожив із нею півроку, з перервами, в одній однокімнатній квартирі. Жаклін ніколи не горіла божественним і п’янким вогнем творчості. Навпаки, була одержима собою, непередбачувана, втомлювала своєю присутністю. Невже він має опуститися до такої особистості, перше ніж зможе стати митцем? І, хай там як, байдуже, божевільний чи злиденний, як можна писати, коли втома — наче рука в рукавиці, що вичавлює мозок? Чи, може, те, що він полюбляє називати втомою, насправді випробування, завуальоване випробування, і він просто зазнає невдачі? А після втоми будуть дальші випробування, і то не менше, ніж кіл у «Пеклі» Данте? Може, втома — лише перше випробування, яке довелося пройти видатним майстрам — Гельдерліну і Блейку, Паунду і Еліоту?

Джон хоче, щоб йому дали змогу вийти живим, і він лише на хвилинку, бодай на секунду відчув, що означає горіти священним вогнем мистецтва.

Страждання, божевілля, секс — три способи прикликати до себе той священний вогонь. Джон уже знає глибини страждань, доторкався до божевілля, а от що він знає про секс? Секс і творчість ідуть у парі, про це кажуть усі, й він не сумнівається в цьому твердженні. Митці, будучи творцями, володіють таємницями кохання. Вогонь, що горить у митцеві, жінки бачать завдяки інстинктивному чуттю. Самі жінки не мають цього священного вогню (є винятки: Сафо, Емілія Бронте). Саме в пошуках вогню, якого їм бракує, вогню кохання, жінки переслідують митців і віддаються їм. У своїх актах кохання митці та їхні коханки живуть одну нестерпно вабливу мить життям богів. Після акту кохання митець повертається до праці збагачений і покріплений, жінка до свого життя — вже перетвореною.

А як тоді він? Якщо за його безвиразністю, за його замкненою похмурістю жодна жінка ще досі не виявила ніякого проблиску священного вогню, якщо, здається, жодна жінка не віддається йому без найогиднішої нудоти, якщо акти кохання, з якими він знайомий, — і жіночі, і свої, — або тривожні, або нудні, або і тривожні й нудні, то невже це означає, що він не справжній митець, чи, може, означає, що він ще не досить страждав, не провів досить часу в чистилищі, елементом якого є й приписані раунди позбавленого пристрасті сексу?

Генрі Джеймс із властивою йому піднесеною байдужістю до буденного життя справляє на Джона величезний вплив. Але, хоч як намагається, він не відчуває примарної руки Джеймса, що, даючи благословення, торкнулася його чола. Джеймс належить минулому, на той час, коли народився він сам, Джеймс уже двадцять років лежав у могилі. Джеймс Джойс ще жив, хоча дуже недовго. Джон захоплюється Джойсом, він може навіть розповісти вивчені напам’ять цілі уступи з «Уліса». Але Джойс надто пов’язаний з Ірландією та ірландськими справами, щоб бути в його пантеоні. Езра Паунд і Т. С. Еліот, хоч які підтоптані та оповиті міфами, ще живі, один у Рапалло, а другий тут, у Лондоні. Та якщо він покине поезію (або поезія покине його), який взірець можуть становити для нього далі Паунд і Еліот?

Отже, в такому разі з видатних постатей сучасності лишається тільки одна: Т. Г. Лоуренс. Лоуренс теж помер до того, як він народився, але цю обставину можна не брати до уваги як випадкову, бо ж Лоуренс помер молодим. Лоуренса він читав ще в школі, коли «Коханець леді Чаттерлей» був найвідомішою з усіх заборонених книжок. На третьому курсі навчання в університеті він прочитав уже всього Лоуренса, крім його перших учнівських спроб. Решта студентів теж поглинали книжки Лоуренса. Лоуренс учив їх розбивати крихку шкаралущу цивілізованих умовностей і виявляти потаємну суть свого єства. Дівчата вдягали сукні, що облипали тіло, танцювали під дощем і віддавалися чоловікам, які обіцяли їм знайомство зі своєю темною суттю. Чоловіків, які не виконували цієї обіцянки, дівчата нетерпляче відкидали.

Джон сам усвідомлював, що стає прихильником культу Лоуренса. Жінки в книжках Лоуренса бентежили його; він уявляв їх собі, як нещадних комах-самиць, павуків або богомолів. Під поглядами блідих, вбраних у чорне, пильнооких жриць цього культу в університеті він почувався, мов нервова, перелякана, дрібна, ще не пошлюблена комаха. З деякими він справді хотів би піти до ліжка, тут годі заперечити, — адже, зрештою, тільки довівши жінку до її темної суті, чоловік може досягти своєї темної суті, — але надто боявся. Їхні екстази були б вулканічні, а він був надто хирлявий, щоб витримати їх.

Крім того, жінки, які йшли за Лоуренсом, мали власний кодекс цноти. Вони впадали в довгі періоди холодності, протягом яких хотіли бути тільки самі по собі або зі своїми сестрами, періоди, коли сама думка віддати комусь своє тіло була мов наругою над ним. З їхнього зимного сну їх можна було розбудити тільки владним покликом до темного чоловічого «я». Сам Джон не був ані темним, ані владним, або принаймні властиві йому темність і владність ще не виявились, тож він водився з іншими дівчатами — дівчатами, які ще не стали жінками і, може, ніколи й не стануть ними, бо не мають темної суті або принаймні такої, про яку було б варто говорити; дівчатами, які в душі не хотіли таких стосунків, так само як і він у найпотаємніших глибинах свого єства не міг би сказати, що хоче їх.

У свої останні тижні в Кейптауні Джон познайомився з дівчиною на ймення Керолайн, що вчилася на факультеті драматургії й мала сценічні амбіції. Вони ходили разом до театру, балакали цілу ніч, сперечаючись про переваги Ануя перед Сартром, Іонеско перед Беккетом, спали разом. Беккет був його улюбленим драматургом, а для Керолайн — ні, він надто похмурий, казала вона. Справжня причина її нелюбові, підозрював він, полягала в тому, що Беккет не писав ролі для жінок. З її ініціативи Джон навіть сам почав писати п’єсу — віршовану драму про Дон Кіхота. Але невдовзі зайшов у глухий кут: дух старого іспанця був надто далекий, він не міг придумати свого шляху до нього, тож і відмовився від задуму.

А тепер, через кілька місяців, Керолайн приїхала до Лондона і знайшла його. Вони зустрілися в Гайд-парку. Вона й досі зберігала засмагу південної півкулі, сповнена життєвої сили, втішена, що вона в Лондоні, втішена, що бачить його. Вони гуляли по парку. Була вже весна, вечори подовшали, дерева вкривалися листям. Вони сіли на автобус до Кенсінґтона, де жила Керолайн.

Джон був вражений нею, її енергією і завзяттям. Кілька тижнів у Лондоні — і Керолайн уже стала на ноги. Вона мала роботу, її папери потрапили до всіх театральних агентств, і мала квартиру у фешенебельному районі, яку поділяла з трьома дівчатами-англійками. Як вона познайомилася з тими дівчатами, запитав він. Подруги подруг, відповіла вона.

Вони поновили свій зв’язок, але від самого початку було важко. Керолайн знайшла роботу, але працювала офіціанткою в нічному клубі у Вест-Енді, години праці годі передбачити. Вона воліла, щоб він зустрічав її коло квартири, а не забирав із клубу. Решта дівчат заперечували, щоб хтось чужий мав ключ, тож Джонові доводилося чекати на вулиці. Після свого робочого дня він сідав на потяг до Арчвей-роуд, вечеряв хлібом і сосисками у себе в кімнаті, читав годину-дві або слухав радіо, потім сідав на останній автобус до Кенсінґтона, і починалося його чекання. Інколи Керолайн поверталася з клубу опівночі, а інколи о четвертій ранку. Вони спілкувалися, засинали. О сьомій годині дзвонив будильник: Джон мав вийти з квартири до того, як прокинуться її подруги. Він сідав на автобус назад до Хайґейта, снідав, одягав свій чорний костюм і йшов на роботу.

Невдовзі це стало звичкою, звичкою, що, якби він мав змогу на хвилинку зупинитись і подумати, приголомшила б його. Він мав зв’язок, де правила визначала жінка і тільки жінка. Невже це те, що робить пристрасть із чоловіком: позбавляє його гордощів? Невже він закоханий у Керолайн? Він би не думав так. Коли вони жили нарізно, він навряд чи й згадував про неї. Тоді звідки така покірність із його боку, така жалюгідність? Невже він прагне бути нещасним? Невже нещастя стало для нього наркотиком, без якого він не може обійтися?

Найгірші ночі, коли вона взагалі не приходить додому. Він ходить по тротуару годину за годиною або, коли йде дощ, тулиться під дверима. Чи справді вона працює так пізно, у відчаї запитує він себе, а чи цей клуб у Бейсвотері — величезна брехня, і саме цієї миті вона в ліжку з кимсь іншим?

Коли він прямо запитував її, то чув лише туманні виправдання. Була шалена ніч у клубі, ми працювали до світанку, казала вона. Або ж вона не мала грошей на таксі. Або мала випити з якимсь клієнтом. В акторському світі, уїдливо нагадує вона йому, контакти мають найголовніше значення. Без контактів її кар’єра ніколи не піде вгору.

Вони й далі кохаються, але все вже не так, як давніше. Думки Керолайн десь-інде. Ба навіть гірше: зі своєю понурістю та сердитим настроєм Джон дуже скоро став тягарем для неї, він відчуває це. Якби він мав якийсь розум, то припинив би цей зв’язок цієї ж миті, негайно. Але він не припиняє. Керолайн — може, й не загадкова темноока кохана, задля якої він приїхав до Європи, вона, можливо, не що інше, як тільки дівчина з Кейптауна з не менш пересічної родини, ніж він, але тим часом це все, що він має.

9

В Англії дівчата не звертають на нього уваги, можливо, тому, що навколо його постаті ще досі витає атмосфера колоніальної незграбності, а можливо, просто тому, що в нього неналежний одяг. Коли на ньому немає одного з костюмів, у яких він ходить на роботу в компанію «ІВМ», він має на собі тільки сірі фланелеві штани і зелену спортивну курточку, яку привіз із Кейптауна. Натомість молодь, яку він бачить у потягах і на вулицях, ходить у вузьких чорних штанах, загострених черевиках, прилеглих, мов прямокутних піджаках із численними ґудзиками. Крім того, в хлопців довге волосся, яке звисає на лоб і вуха, а він досі коротко обтинає волосся на потилиці та на скронях і має виразний проділ, накинутий йому в дитинстві вподобаннями провінційних перукарів і схвалений «ІВМ». У потягах очі дівчат ковзають повз нього або ж у них світиться зневага.

У тяжкому становищі Джона є щось не зовсім справедливе, він би протестував, якби тільки знав, де і кому можна висловити протести. Яку роботу виконують його суперники, якщо їм дозволяють одягатись, як їм заманеться? І чому він узагалі повинен дотримуватися моди? Невже внутрішні якості нічого не важать?

Розумним учинком було б купити собі таке вбрання, як у них, і ходити в ньому в суботу та неділю. Але Джон, уявивши собі, як одягається в такий одяг, що видається йому не тільки чужим його характеру, а радше романським, ніж англійським, відчуває, як у його душі наростає опір. Він не може купувати такий одяг, бо це було б для нього фарсом, акторською грою.

У Лондоні повно гарних дівчат. Вони приїздять з усього світу: як au pairs^[35], як студентки, що вивчають мову, просто як туристки. Їхні коси локонами спадають на щоки, очі підведені темними тінями, їм властива улеслива загадковість. Найгарніші — високі медовошкірі шведки, але й невисокі італійки з мигдалевими очима мають свої принади. Кохання з італійкою, уявляє він собі, було б гарячим і гострим, геть відмінним від кохання зі шведкою, що було б усміхненим і млявим. Але чи матиме він коли-небудь шанс з’ясувати це все самому? Якби коли-небудь він набрався духу й заговорив до однієї з тих прекрасних чужинок, що він сказав би? Чи було б брехнею, якби він представивсь як математик, а не просто програміст? Чи увага з боку математика справила б враження на дівчину з Європи, а чи було б краще сказати їй, що, незважаючи на свою сіру зовнішність, він поет?

Джон носить із собою в кишені якусь поетичну збірку, інколи Гельдерліна, інколи Рільке, інколи Вальєхо. В потягах він демонстративно дістає ту книжку й зосереджено читає її. Це перевірка. Тільки виняткова дівчина оцінить, що він читає, і визнає в ньому присутність виняткового духу. Але жодна з дівчат у потязі не звертає на нього уваги. Здається, це перше, чого навчаються дівчата, прибувши до Англії: не звертати уваги на сигнали від чоловіків.

Те, що ми називаємо красою, — це просто перший натяк на страх, сповіщає Джонові Рільке. Ми простираємося перед красою і дякуємо їй за зневагу, яка перешкодила їй знищити нас. Чи знищили б вони його, оці прекрасні створіння з інших світів, оці янголи, якби він наважився підступити до них надто близько, а чи вважали б, що він надто нікчемний для цього?

В одному поетичному журналі — можливо, в «Ambit» чи в «Agenda» — Джон побачив оголошення про щотижневу поетичну майстерню, яку влаштовує Поетичне товариство для молодих, ще не виданих авторів. Він прийшов у зазначене місце на вказану годину у своєму чорному костюмі. Жінка в дверях недовірливо придивилася до нього, запитала вік. «Двадцять один рік», — відповів він. То була неправда, він мав двадцять два.

Сидячи в шкіряних фотелях, колеги-поети приглядалися до нього, кивали здалеку головою. Здається, вони знали одне одного, тільки він був новачком. Вони молодші від нього, власне, підлітки, крім кульгавого чоловіка середніх літ, що, мабуть, презентував Поетичне товариство. Всі по черзі читали свої останні вірші. Вірш, який прочитав він сам, закінчувався словами «люті хвилі мого нетримання». Кульгавий чоловік вважав, що добір слів невдалий. Для будь-кого, хто працював у лікарні, сказав він, це слово означає нетримання сечі, а то й гірше.

Джон прийшов і наступного тижня, а після обговорення віршів пив каву з дівчиною, що читала вірша про смерть друга в автомобільній аварії, вірша по-своєму доброго, спокійного й без претензій. Коли вона не пише віршів, повідомила дівчина, то вчиться в Кінґз-коледжі Лондонського університету; вдягалася вона з належною суворістю в темну спідницю й чорні панчохи. Вони домовилися побачитися ще раз.

Вони зустрілися на Лестер-сквер у суботу пополудні. Минулого разу вони наполовину домовились піти в якесь кіно, але як поети мали обов’язок жити найповнішим життям, тож і пішли натомість до її кімнати неподалік від Говер-стріт, де вона дозволила Джонові роздягти себе. Він дивувався пропорційності її голого тла, білій, наче зі слонової кості, шкірі. Цікаво, чи всі англійські жінки такі гарні під одягом, запитував він себе.

Голі, вони лежали обнявшись, але не було тепла між ними, і тепло, як стало зрозуміло, не з’явиться. Зрештою дівчина вивільнилася, склала руки на грудях, відштовхнула його руки, мовчки похитала головою.

Він міг би спробувати переконати її, заохотити, спокусити і навіть міг би досягти успіху, але для цього йому бракувало духу. Кінець кінцем, вона не тільки жінка з жіночою інтуїцією, а ще й митець, як і він. А те, в що він намагається втягти її, несправжнє, і вона повинна знати про це.

Вони мовчки вдяглися. «Вибач», — проказала вона. Він стенув плечима. Він не сердиться. Не звинувачує її. Він теж має свою інтуїцію. З вердиктом, який вона оголосила йому, він згоден.

Після цього епізоду Джон перестав ходити на збори Поетичного товариства. А втім, він ніколи не почувався там бажаним.

З дівчатами-англійками йому не щастило й далі. Англійок не бракувало і в компанії «ІВМ», різних секретарок і операторів перфораційних машин, так само як і нагод розмовляти з ними. Але з їхнього боку він відчував якийсь опір, неначе вони не впевнені, хто він, якими можуть бути його мотиви, що він робить у їхній країні. Він спостерігав, як вони поводяться з іншими чоловіками. Чоловіки фліртували з ними по-англійському жартівливо й немов підмовляючи. Дівчата, бачив він, відповідають на те фліртування, розкриваються, наче квіти. А от він сам ніколи не навчився фліртувати. І навіть не певен, чи схвалює вміння фліртувати. І, хай там як, фліртувати йому не годиться, бо дівчата в «ІВМ» знають, що він поет. Вони б хихотіли поміж себе, рознесли б чутку по всій будівлі.

Найвище прагнення Джона (вище від прагнення завести собі подругу-англійку і вище навіть від прагнення познайомитися зі шведкою чи італійкою) — мати француженку. Він певен: якби палке кохання поєднало його з французькою дівчиною, він відчув би захват перед красою французької мови, витонченістю французької думки і вдосконалився б завдяки їм. Але з якої речі француженка, і то швидше за англійку, зволить озватися до нього? Та й француженок у Лондоні він бачив не часто. Зрештою, французи мають Францію, найгарнішу країну світу. Чому вони повинні їхати до зимної Англії і шукати дітей тубільців?

Французи — найцивілізованіший народ у світі. Всі автори, яких він поважає, занурювались у французьку культуру, більшість їх вважає Францію за свою духовну батьківщину, — Францію і, певного мірою, Італію, хоч Італія, здається, впала за тяжких часів. З п’ятнадцяти років, коли Джон послав поштою замовлення вартістю п’ять фунтів десять шилінгів в інститут Пелмена в Лондоні й отримав в обмін підручник граматики і низку аркушів із завданнями, які треба було виконати й відправити назад до інституту для оцінювання, він намагається вивчити французьку мову. У валізі, привезеній ще з Кейптауна, він має п’ятсот карточок, на яких виписав основну французьку лексику, по слову на кожну карточку, щоб носити з собою й запам’ятовувати; в його голові пробігають французькі вислови: «je viens de» — «я щойно»; «il me faut» — «я повинен».

Але ці зусилля не довели Джона нікуди. Він не мав чуття до французької мови. Слухаючи платівки з французькою мовою, він здебільшого не міг сказати, де закінчується одне слово і починається наступне. Хоча він може читати прості прозові тексти, але не може почути у своєму внутрішньому вусі, як вони звучать. Ця мова опирається йому, відкидає його, він не може доступитися до неї.

Теоретично Джон мав би вважати, що французька легка. Він знає латину; задля насолоди він інколи читає вголос уступи з латини, проте не латини Золотої чи Срібної доби, а латини «вульгата» з характерною для неї нахабною зневагою до класичного порядку слів. Він без труднощів розуміє іспанську мову. Він читає Сесара Вальєхо в двомовному виданні, читає Ніколаса Ґільєна, читає Пабло Неруду. В іспанській мові повно слів із варварським звучанням, про значення яких він навіть не здогадується, але це не має значення. Принаймні кожну літеру вимовляють, навіть подвійне r.

А втім, мова, до якої в нього виявилося справжнє чуття, — німецька. Він настроює приймач на передачі з Кельна, а коли вони надто нудні, ще й зі Східного Берліна, і здебільшого розуміє їх; читає німецьку поезію і досить добре розуміє її. В німецькій мові йому подобається, що кожен склад має свою належну вагу. Ще з примарою африкаансу у вухах, він орієнтується в синтаксисі. По-справжньому любить довгі німецькі речення і складне нагромадження дієслів наприкінці їх. Інколи, читаючи щось німецькою, він забуває, що це іноземна мова.

Він кілька разів перечитує Інгеборґ Бахман, читає Бертольта Брехта, Ганса Магнуса Енценсберґера. В німецькій мові є один прихований сардонічний елемент, який приваблює Джона, хоча він не зовсім певен, що розуміє, чому цей елемент властивий їй, а інколи навіть запитує себе, чи він просто не вигадав його. Він міг би запитати, але не знає нікого, хто читає німецьку поезію, так само як не знає нікого, хто розмовляє французькою мовою.

Проте в цьому величезному місті мають бути тисячі людей, добре знайомих з німецькою літературою, і тисячі людей, які читають поезію російською, угорською, грецькою, італійською, — читають, перекладають і навіть пишуть; поети у вигнанні, чоловіки з довгим волоссям і окулярами в роговій оправі, жінки з виразними іноземними обличчями і пухкими, палкими вустами. В журналах, куплених у книгарні «Dillons», Джон знаходить чимало свідчень їхнього існування: перекладів, що, мабуть, належать їм. Але як він зустрінеться коли-небудь із ними? Що роблять вони, ці особливі створіння, коли не читають, не пишуть і не перекладають? Може, він не здогадуючись сидить серед них у кінотеатрах «Everyman», гуляє серед них у Хемпстедському парку?

Якось піддавшись імпульсу, Джон пішов у Хемпстеді слідом однієї приязної пари. Чоловік високий і бородатий, жінка має довгі білі коси, недбало розсипані на спині. Він певен, що вони росіяни. Але, підійшовши досить близько, щоб чути їх, пересвідчився, що то англійці, які розмовляють про ціни на меблі в крамниці «Heal's».

Лишаються ще голландці. Принаймні Джон знає голландську мову, наче рідну, бодай тут у нього є перевага. Чи є серед усіх кіл у Лондоні коло ще й голландських поетів? Якщо є, то чи не стане знання мови перепусткою до нього?

Голландська поезія завжди вражала Джона як досить нудна, але ім’я Сімона Вінкенооґа ще з’являлося в поетичних журналах. Вінкенооґ — здається, єдиний голландський поет, що пробився на міжнародну сцену. Джон прочитав усі твори Вінкенооґа, що були в Британському музеї, й не відчув ентузіазму. Його вірші хрипкі, грубі, їм бракує виміру таємниці. Якщо Вінкенооґ — це все, що може запропонувати Голландія, тоді його найгірша підозра підтвердилася: серед усіх народів голландці найтупіші, найменш поетичні. Тож така його нідерландська спадщина. Він цілком міг би бути й одномовним.

Від часу до часу Керолайн телефонувала Джонові на роботу й домовлялася про зустріч із ним. Але, тільки-но вони опинялися вдвох, як вона не могла приховати свого нетерплячого ставлення до нього. Як він міг приїхати з такої далечіні до Лондона, казала вона, а потім марнувати свої дні на додавання цифр у машині? Озирнися, наполягала вона, Лондон — це галерея новин, насолод і розваг. Чому він не може вилізти зі своєї шкаралущі, трохи розважитись?

— Дехто з нас не створений для розваг, — відповідав Джон, а вона сприймала ці слова за один з його жартів і не намагалася зрозуміти.

Керолайн ще ніколи не пояснила йому, де вона бере гроші на квартиру в Кенсінґтоні та нові убори, в яких усякчас з’являлася. Її вітчим у Південній Африці працював у автомобільному бізнесі. Невже ця сфера досить прибуткова, щоб фінансувати сповнене насолод життя пасербиці в Лондоні? Що насправді робить Керолайн у тому клубі, де проводить цілі ночі? Вішає плащі в гардеробі й бере чайові? Розносить таці з напоями? Чи праця в клубі — це евфемізм чогось іншого?

Керолайн повідомила, що серед знайомих, яких вона має в клубі, є Лоуренс Олів’є. Він зацікавився її акторською кар’єрою. Олів’є пообіцяв їй роль у якійсь ще не названій п’єсі, крім того, запросив її до свого заміського будинку.

Як Джону ставитися до цієї інформації? Роль у п’єсі видається брехнею, але чи це Лоуренс Олів’є бреше Керолайн, а чи вона бреше йому? Лоуренс Олів’є тепер уже має бути старим чоловіком зі вставними щелепами. Чи зможе Керолайн подбати про себе супроти Лоуренса Олів’є, якщо чоловік, який запросив її до свого заміського будинку, справді Олів’є? Що роблять чоловіки такого віку з дівчатами для насолоди? Чи доречно ревнувати до чоловіка, в якого, мабуть, уже й ерекції нема? Чи, може, тут, у Лондоні 1962 року, ревнощі — це вже якимсь чином застаріле почуття?

Найімовірніше, що Лоуренс Олів’є, якщо це таки він, зустріне її так, як і годиться для заміського будинку, зокрема на станції її забере водій, а коло столу чекатиме буфетник. Потім, коли її одурманить кларет, він поведе її до свого ліжка і бавитиметься з нею, а вона з чемності не перешкоджатиме йому, щоб віддячити за вечір, крім того, задля своєї кар’єри. Чи під час їхнього тет-а-тет вона завдасть собі клопоту згадати, що десь далеко є ще конкурент, клерк, що працює в компанії обчислювальних машин і живе в кімнаті неподалік від Арчвей-роуд, де інколи пише вірші?

Джон не розуміє, чому Керолайн не припинить стосунків із ним, приятелем-клерком. Заповзаючи додому в ранішніх сутінках після ночі з нею, він може тільки молитися, щоб вона не озвалася знову. І справді, інколи мине цілий тиждень, а від неї ні слова. Потім, коли Джон уже починає відчувати, що їхній зв’язок лишився в минулому, вона телефонує, і цикл повторюється.

Він вірить у палке кохання і його здатність перероджувати людину. Але досвід свідчить, що любовні стосунки поглинають час, виснажують і перешкоджають праці. Можливо, він не здатний кохати жінок тому, що насправді він гомосексуаліст? Якби він був гомосексуалістом, це б пояснило всі його невдачі від початку до кінця. Але ж відколи йому виповнилося шістнадцять років, його завжди чарувала краса жінок, їхня аура загадкової недосяжності. Студентом він усякчас відчував гарячкову закоханість — то в одну дівчину, то в другу, а інколи в двох водночас. Читання поетів ще дужче розпалило цю гарячку. Завдяки сліпучому екстазу сексу, запевняли поети, індивід переходить у сферу незрівнянної ясності, в серце тиші; зливається зі стихійними силами всесвіту. Хоча незрівнянна ясність поки що не давалася Джонові, він ані на мить не сумнівається, що поети мають слушність.

Одного вечора Джон дозволяє, щоб його підчепив на вулиці якийсь чоловік. Він старший від нього, фактично належить до іншого покоління. Вони їдуть у таксі до Соун-сквер, де живе той чоловік — здається, сам — у квартирі, повній подушок із китичками і тьмяних настільних ламп.

Вони навряд чи й розмовляють. Він дозволяє незнайомцеві торкатися себе крізь одяг, але нічого не пропонує взамін. Якщо той чоловік і мав оргазм, він не дав йому стати бурхливим. Потім Джон вибрався й пішов додому.

Невже це гомосексуалізм? Невже в цьому полягає його підсумок? Навіть якщо в гомосексуалізмі є щось більше, він видається дрібним у порівнянні з сексом із жінкою: швидкий, розсіяний, позбавлений страху, але позбавлений і завзяття. Тут, здається, не йдеться ні про що: нема чого втрачати, але нема чого і здобувати. Це гра для людей, які не наважуються піти до вищої ліги, гра для невдах.

10

План, який таївся в голові Джона, коли він приїхав до Англії, — якщо він мав якийсь план, — полягав у тому, щоб знайти роботу й заощадити гроші. Зібравши досить грошей, він покине роботу і присвятить себе творчості. Коли заощадження скінчаться, знайде нову роботу, і так далі.

Невдовзі він з’ясував, який наївний цей план. Його зарплатня в компанії до відрахувань становила шістдесят фунтів на місяць, із яких він міг заощадити щонайбільше десять. Рік праці дасть йому два місяці свободи, але більшість того вільного часу піде на пошуки нової роботи. Стипендії з Південної Африки ледве вистачатиме для плати за навчання.

Крім того, Джон дізнався, що він не має свободи міняти працедавців. Нові закони про іноземців у Англії визначили, що кожну зміну робочого місця має схвалювати міністерство внутрішніх справ. Заборонено бути вільним: припинивши працювати в компанії «ІВМ», він повинен якнайшвидше знайти іншу роботу або покинути країну.

Джон пропрацював у компанії вже досить довго, щоб призвичаїтися до режиму роботи. Але йому й далі було важко пережити робочий день. Хоча його та інших колег-програмістів на зборах та в інструкціях усякчас спонукали пам’ятати, що вони на передньому краї у сфері обробки даних, він почувався знудженим клерком із романів Діккенса, що сидить на табуреті й копіює запліснявілі документи.

Єдині перерви в нудному робочому дні наставали об одинадцятій годині й о пів на четверту, коли прибувала з візком подавальниця чаю і ставила перед кожним чашку міцного англійського чаю («На тобі, серденько»). Тільки коли минала метушня о п’ятій годині — секретарки та оператори перфораційних машин ішли рівно о п’ятій, їх годі було примусити до понаднормової праці — і наближався вечір, можна було вийти з-за столу, походити, розслабитися. Машинна зала внизу, де домінував величезний блок пам’яті апарата 7090, найчастіше була безлюдна, тож можна було запускати програми на маленькому комп’ютері 1401, а то й потай гратися на ньому.

У такі хвилини робота видавалася Джонові не просто стерпною, а приємною. Він був би не проти провести в конторі цілу ніч, запускати програми, які він сам і створив, аж поки засіріє світанок, а потім почистити зуби в туалеті й розстелити спальний мішок під столом. Це було б краще, ніж устигати на останній потяг і плентатися по Арчвей-роуд до своєї самотньої кімнати. Але на таку незвичайну поведінку скоса поглядали б у кампанії.

Джон заприязнився з однією дівчиною-оператором. Її звуть Рода, в неї трохи товстуваті ноги, зате привабливий шовково-оливковий колір обличчя. Вона виконує свою роботу серйозно, інколи він стоїть у дверях і спостерігає, як вона сидить над клавіатурою. Дівчина відчуває, що він дивиться, але, здається, не заперечує.

Він ніколи не зміг поговорити з Родою про щось інше, крім роботи. За її англійською мовою з трифтонгами і гортанними замиканнями встежити не дуже легко. Вона тутешня в тому розумінні, в якому її колеги-програмісти, що мають за плечима середню класичну школу, — ні; її життя за межами робочих годин — згорнута книжка для нього.

Джон, приїхавши до країни, приготувався до славетного холодного британського темпераменту. Проте з’ясував, що дівчата, які працюють у компанії, анітрохи не такі. Вони мають власну затишну чуттєвість, чуттєвість тварин, зведених докупи в одному насиченому випарами барлогу, знайомих із манерою поводження всіх інших. Хоч і не такі ефектні, як шведки та італійки, ці англійські дівчата, їхня врівноваженість і жартівливість ваблять його. Він хотів би ближче познайомитися з Родою. Але як? Вона належить до чужого племені. Бар’єри, які йому довелося б подолати, не кажучи вже нічого про умовності племінного залицяння, приголомшують його і виповнюють серце зневірою.

Ефективність діяльності установи на Ньюмен-стріт вимірюють використанням апарата 7090. Цей апарат — серце бюро, причина його існування. Коли апарат 7090 не працює належний час, говорять про змарнований час. Змарнований час неефективний, а неефективність — гріх. Остаточна мета бюро — подбати, щоб апарат 7090 працював день і ніч, найцінніші клієнти — це ті, хто займає апарат кілька годин поспіль. Такі клієнти — парафія старших програмістів, Джон не має з ними нічого спільного.

Але одного разу один з тих поважних клієнтів натрапив на труднощі зі своїми картками з даними, і Джона призначили допомогти йому. Той клієнт — містер Помфріт, невеличкий чоловік у м’ятому костюмі і в окулярах. Він приїздить до Лондона щочетверга десь із півночі Англії й привозить незліченні коробки перфокарт; він має регулярне шестигодинне замовлення на апарат 7090, яке починається опівночі. З балачок у конторі Джон дізнався, що ті картки містять дані випробовувань в аеродинамічній трубі нового британського бомбардувальника TSR-2, який розробляють для Королівських військово-повітряних сил.

Проблема містера Помфріта, як і проблема його колег на півночі, полягає в тому, що результати обчислень за два останні тижні аномальні. Вони не мають сенсу. Тобто або хибні дані про результати випробувань, або щось негаразд із конструкцією літака. Завдання Джона — перечитати картки містера Помфріта на додатковій машині (1401) і перевірити їх, щоб визначити, чи немає на них помилок, зроблених під час перфорації.

Джон працює далеко за північ. Партія за партією він опускає картки містера Помфріта в пристрій зчитування перфокарт. Зрештою він може повідомити, що в перфорації немає ніяких помилок. Результати справді аномальні, проблема реальна.

Проблема реальна. Абсолютно випадково, вкрай малою мірою він став учасником проекту TSR-2, взяв участь у британській воєнній програмі, посприяв британським планам бомбардувати Москву. Невже для цього він приїхав до Англії: стати причетним до зла, — зла, за яке не буде бодай найменшої винагороди, навіть найуявнішої? Хіба це романтика — не спати цілу ніч, щоб містер Помфріт, авіаінженер із лагідним, радше безпорадним обличчям і валізою, повною карток, устиг на перший потяг на північ, щоб вчасно повернутися до лабораторії на п’ятничні ранкові збори?

У листі до матері Джон згадав, що працював над аеродинамічними даними для TSR-2, але мати не мала найменшого уявлення, що означає ця абревіатура.

Випробування в аеродинамічній трубі скінчилися, містер Помфріт перестав їздити до Лондона. Джон переглядав газети, шукаючи дальших новин про TSR-2, але їх не було. Літак, здається, пішов у небуття.

Тепер, коли вже все минуло, Джон запитує себе, що сталося б, якби, поки картки TSR-2 були в його руках, він потай підправив дані в них. Чи це підточило б увесь проект створення бомбардувальника, а чи інженери на півночі виявили б його втручання? З одного боку, він хотів би вчинити так, щоб урятувати Росію від бомбардувань. А з другого — чи має він моральне право користатися гостинністю Британії і водночас здійснювати саботаж її військово-повітряних сил? І, хай там що, як росіяни дізналися б коли-небудь, що якийсь невідомий прихильник у конторі «ІВМ» у Лондоні здобув для них кілька днів перепочинку в «холодній війні»?

Джон не розуміє, що британці мають проти Росії. Британія і Росія були на одному боці в усіх відомих йому війнах після 1854 року. Росіяни ніколи не погрожували напасти на Британію. Чому тоді британці стали на бік американців, які поводяться як хулігани в Європі та в усьому світі? Таж не тому, що британці справді люблять американців. Газетні карикатуристи завжди кепкують з американських туристів із їхніми сигарами, черевами, барвистими гавайськими сорочками і паками доларів, якими вони вимахують. На думку Джона, британці повинні взяти приклад із французів і вийти з НАТО, і нехай тоді американці та їхні нові приятелі, західні німці, й далі бурчать собі на Росію.

У газетах повно матеріалів про РЯР, Рух за ядерне роззброєння. Опубліковані фотографії хирлявих чоловіків і неохайних дівчат із мишачими хвостиками замість кіс — демонстрантів, які вимахують плакатами і вигукують гасла, — не схиляють Джона симпатизувати цій кампанії. З другого боку, Хрущов щойно вдався до майстерного тактичного удару: розмістив на Кубі російські ракети у відповідь на американські, які оточили Росію. Тепер Кеннеді погрожує бомбардувати Росію, якщо російські ракети не вивезуть з Куби. Ось проти чого виступає РЯР: проти ядерного удару, в якому братимуть участь американські бази в Британії. Джон може тільки схвалити таку позицію.

Американські розвідувальні літаки сфотографували російські вантажні пароплави, що перетинають Атлантичний океан і пливуть до Куби. Американці запевняють, що ті пароплави везуть додаткові ракети. На фотографіях ракети — неясні форми під брезентом — обведено білим. На думку Джона, ті форми цілком можуть бути і рятувальними човнами. Він здивований, що газети не сумніваються в американській версії.

«Прокиньтеся! — репетують прихильники РЯР. — Ми на грані ядерного знищення!» Може, це й правда,запитує себе Джон. Невже справді загинуть усі, і він теж?

Він іде на великий мітинг РЯР на Трафальгарській площі, обережно примощується скраю, немов повідомляючи, що він тільки спостерігач. Це перший масовий мітинг, на якому він був коли-небудь присутній: вимахування кулаками, викрикування гасел і взагалі розпалювання пристрастей огидні йому. На його думку, тільки кохання і мистецтво варті того, щоб віддаватися їм без останку.

Цей мітинг — кульмінація п’ятдесятимильного маршу завзятих прихильників РЯР, який почався тиждень тому коло Олдермастона, британської бази ядерної зброї. Всі ці дні газета «Guardian» публікувала фотографії мокрих від дощу учасників маршу на дорогах. А тепер, на Трафальгарській площі, настрій похмурий. Слухаючи промовців, Джонові стає ясно, що ці люди, принаймні деякі з них, справді вірять у те, що кажуть. Вони вірять, що Лондон бомбардуватимуть, вірять, що вони всі загинуть.

Чи мають вони слушність? Якщо мають, це здається дуже несправедливим: несправедливим щодо росіян, несправедливим щодо людей у Лондоні, а передусім несправедливим щодо нього, бо його спалять унаслідок американської войовничості.

Джон думає про молодого Миколу Ростова на бойовищі під Аустерліцом, що спостерігає, мов загіпнотизований кріль, як із нещадними багнетами на нього йдуть в атаку французькі гренадери. «Як вони можуть убити мене, — протестує він подумки, — якщо мене всі так люблять?»

З дощу та під ринву! Яка іронія! Втікши від африканерів, яким кортіло загнати його до свого війська, та від негрів, що хотіли зіпхнути його в море, він опинився на острові, який невдовзі спалять дощенту. Що за світ такий? Де можна мати свободу від шаленства політики? Тільки шведи, здається, стоять понад сутичкою. Може, треба кинути все й сісти на перший пароплав до Стокгольма? Чи треба розмовляти шведською мовою, щоб їхати до Швеції? Чи потрібні шведам комп’ютерні програмісти? І чи в них бодай є комп’ютери?

Мітинг закінчився. Джон повернувся до своєї кімнати. Він мав би читати «Золоту чашу» Генрі Джеймса або працювати над своїми віршами, але який у цьому сенс, який сенс в усьому?

Потім, через кілька днів, криза раптом минула. Поставши перед погрозами Кеннеді, Хрущов капітулював. Пароплавам наказали плисти назад. З ракет, які вже були на Кубі, зняли боєголовки. Росіяни якось пояснили свої дії, але вочевидь були принижені. З цього епізоду історії тільки кубинці вийшли почесно. Безстрашні, вони заприсяглися, що з ракетами чи ні, а захищатимуть свою революцію до останньої краплі крові. Джон схвалює кубинців і Фіделя Кастро. Принаймні Фідель не боягуз.

У галереї Тейт він розговорився з дівчиною, яку вважав за туристку. Вона проста, в окулярах, міцно стоїть на ногах, це тип дівчат, який його не цікавить, хоча, можливо, він пов’язаний із ним. Звуть її Астрід, сповістила дівчина. Вона з Австрії — не з Відня, а з Клаґенфурта.

Астрід, виявляється не туристка, а au pair. Наступного дня він веде її в кіно. Їхні вподобання зовсім різні, він бачить це відразу. Проте, коли вона у відповідь запрошує його до дому, де працює, він не каже «ні». Швиденько озирає її кімнату: мансарду з синіми смугастими шторами, в тон їм покривало на ліжку і зіпертого на подушку ведмедика.

Унизу він п’є чай з Астрід та її працедавцем, англійкою, чиї холодні очі змірюють його і вважають, що він негодящий. Це європейський дім, кажуть її очі, нам тут не потрібний нікчема-колоніст, та ще й бур на додачу.

Тепер недобра пора, щоб бути південноафриканцем в Англії. З величезним демонстративним фарисейством Південна Африка проголосила себе республікою, і її притьмом вигнали з Британської Співдружності. В тому, що стояло за цим вигнанням, годі було помилитися. З британців уже досить бурів і керованої їхньою рукою Південної Африки, колонії, яка завжди завдавала більше клопоту, ніж була його варта. Британці задовольняться, якщо Південна Африка спокійно зникне за обрієм. Вони, звичайно, не хочуть, щоб покинуті південноафриканські білі оббивали їхні пороги, наче сироти в пошуках батька-матері. Джон не мав сумніву, що ота чемна англійка непрямо скаже Астрід, що він небажаний.

Через самотність, а можливо, з жалю до нещасної, незграбної чужинки з її вбогою англійською мовою він запрошує Астрід знову. Потім, без ніякої слушної причини, переконує її прийти до нього в кімнату. Їй ще немає вісімнадцяти, на ній ще досі дитячий жирок, він ще ніколи не був із такою юною дівчиною — насправді дитиною. Її шкіра, коли він роздяг її, холодна і липка. Він скоїв помилку, він уже знає про це. Він не відчуває бажання, ну, а щодо Астрід, то, хоча жінки та їхні потреби — звичайно таємниця для нього, він певен, що й вона не відчуває. Але вони зайшли вже задалеко, вони обоє, щоб відступати назад, тож ідуть до кінця.

У наступні тижні вони ще кілька вечорів проводять разом. Але час — завжди проблема. Астрід може прийти тільки тоді, коли покладе спати дітей своєї господині, тож вони мають щонайбільше похапцем проведену годину перед останнім потягом до Кенсінґтона. Одного разу вона набралася досить духу, щоб лишитися на цілу ніч. Джон удає, ніби йому подобається, що вона тут, хоча насправді — ні. Коли він сам, йому спиться краще. Коли хтось у ліжку разом з ним, він усю ніч напружений і заціпенілий, прокидається виснаженим.

11

Багато років тому, коли Джон був ще дитиною в родині, яка докладала всіх зусиль, щоб видаватися нормальною, його батьки мали звичай ходити в суботу ввечері на танці. Він спостерігав, як вони готуються до них, а якщо не лягав рано спати, міг після танців розпитати матір. Але ніколи не бачив, що насправді відбувалося в бальній залі готелю «Masonic» у Вустері: які танці танцювали батьки; чи вдавали вони під час танців, ніби дивляться одне одному у вічі, чи вони танцювали тільки одне з одним, чи, як в американських фільмах, незнайомцеві дозволяли покласти руку на плече жінки й забрати її від партнера, тож той шукав собі іншу партнершу або стояв у кутку, курив сигарету і дувся.

Джонові було дуже важко зрозуміти, чому люди, що вже одружені, повинні завдавати собі клопоту одягатися й ходити до готелю на танці, коли вони з не меншим успіхом могли б потанцювати у вітальні під музику по радіо. Але для матері оті вечори в готелі, вочевидь, мали велике значення, не менш важливе, ніж свобода їздити верхи або, коли немає коня, на велосипеді. Танці та їзда верхи заміняють матері життя, яке в неї було до шлюбу, до того, як вона, згідно з її варіантом розповіді про своє життя, стала в’язнем («Я не буду в’язнем у цьому домі!»).

Але тверда наполегливість матері не привела її нікуди. Хоч ким був той невідомий із батькової роботи, що давав їм натхнення ходити в суботу ввечері на танці, він або переїхав, або сам перестав ходити. Блискуча синя сукня зі срібною брошкою, білі рукавички, кумедний капелюшок, що сидів на одній половині голови, зникли в комірчинах та шухлядах, і на цьому все й скінчилося.

Сам він зрадів, що ті танці скінчилися, хоча не сказав про це. Він не любив, як мати йшла кудись, не любив відчуженого й далекого виразу обличчя, що з’являвся в неї наступного дня. Та й у самих танцях не бачив ніякого сенсу. Фільмів, про які казали, що в них будуть танці, він уникав, йому були огидна дурнувата сентиментальність, яка проступала на обличчях глядачів.

— Танці — добра вправа, — наполягала мати. — Вони навчають тебе ритму і рівноваги.

Він не був переконаний. Якщо людям потрібні вправи, нехай роблять гімнастику, піднімають гантелі, бігають навколо кварталу.

За роки, що минули після того, як родина виїхала з Вустера, Джон не змінив своєї думки про танці. Коли, навчаючись в університеті, він з’ясував, що надміру прикро ходити на вечірки й не вміти танцювати, він записався на цілу низку уроків у танцювальній школі, платячи за них із власної кишені, опановував квікстеп, вальс, твіст, ча-ча-ча. Це не спрацювало, за кілька місяців він усе забув, і то внаслідок акту навмисного забування. Чому так сталося, він знає напрочуд добре. Ніколи навіть на мить, навіть під час уроків він насправді не віддавався танцю. Хоча його ноги дотримувалися характерної моделі пересувань, у душі його сковував опір. І так воно й досі: на найглибшому рівні він не може добачити причини, навіщо людям потрібні танці.

Танці мають сенс тільки тоді, якщо їх інтерпретувати як щось інше, в чому люди воліють не зізнаватися. Це щось інше — реальна річ, а танці — лише прикриття. Запрошення дівчини на танок — це запрошення до статевого акту з нею, прийняте запрошення означає згоду на статевий акт, а самі танці — наслідування і провісник статевого акту. Ця відповідність така очевидна, що Джон дивується, чому люди взагалі переймаються танцями. Навіщо наряджатися, навіщо здійснювати ритуальні рухи, навіщо це все величезне ошуканство?

Старомодна танцювальна музика з її селянськими ритмами — музика готелю «Masonic» — завжди була нудна йому. А до грубої американської музики, під яку танцюють люди його віку, він відчуває тільки гидливу неприязнь.

У Південній Африці всі пісні, які лунають по радіо, походять з Америки. Газети пильно стежать за витівками американських кінозірок, а американські божевілля, скажімо, хула-хуп, по-рабському переймають. Чому? Навіщо в усьому дивитися на Америку? Невже південноафриканці, що їх покинули голландці, а тепер і британці, надумали стати нібито американцями, дарма що більшість їх ще ніколи в житті не бачила справжнього американця?

У Британії Джон сподівався позбутися Америки — американської музики, американських примх. На його жах, виявилося, що британці не менш завзято мавпують Америку. В популярних газетах повно фотографій дівчат, що нестямно вищать на концертах. Чоловіки з волоссям до пліч горлають і скавулять з удаваним американським акцентом, а потім розбивають свої гітари в друзки. Цього всього він не годен зрозуміти.

Єдиним порятунком у Британії є тільки третя програма Бі-бі-сі. Якщо є що-небудь, чого він чекає, просидівши день у компанії «ІВМ», так це повернутися до спокою своєї кімнати, ввімкнути радіо і слухати музику, якої ніколи не чув раніше, або розважливу, розумну розмову. Вечір за вечором, неодмінно і безкоштовно перед ним відчиняються ті брами.

Третю програму транслюють тільки на довгих хвилях. Якби її транслювали на коротких хвилях, він міг би ловити її в Кейптауні. В такому разі яка була б потреба приїздити до Лондона?

У серії передач «Поети і поезія» розмовляють про росіянина Йосифа Бродського. Звинуваченого в неробстві, Бродського засудили до п’яти років тяжкої праці в таборі на Архангельському півострові на морозній Півночі. Цей термін ще не скінчився. Саме тоді, коли Джон сидить у своїй теплій кімнаті в Лондоні, цмулить каву і дзьобає десерт із родзинок та горішків, чоловік його віку, поет, як і він, змушений пиляти цілий день колоди, хухати на задублі пальці, вистеляти чоботи ганчір’ям, жити на риб’ячих головах і капустяній юшці.

«Темно, як усередині голки», — писав Бродський в одному зі своїх віршів, і цей рядок ненастанно крутиться в голові у Джона. Якби він зосередився, справді зосередився, ніч за ніччю, якби був змушений, то завдяки самій увазі, благословенню чи натхненню, що зійшло б на нього, він, напевне, зміг би написати щось не гірше. Адже він знає, що в ньому уява такої самої барви, що й у Бродського. Але як потім передати своє слово до Архангельська?

На основі віршів, почутих по радіо, більш немає нічого, Джон знає Бродського, знає його наскрізь. Ось на що здатна поезія. Поезія — це правда. А от про нього в Лондоні Бродський не знає нічого. Як повідомити замерзлому чоловікові, що він з ним, коло нього, день у день?

Йосиф Бродський, Інгеборґ Бахман, Збіґнев Герберт — із самотніх плотів, що їх шарпають темні моря Європи, вони пускають свої слова в ефір, і разом із радіохвилями ті слова долинають до його кімнати, слова поетів його доби, що розповідають, якою може бути поезія, а отже, яким може бути він, наповнюють його радістю, що він живе на тій самій землі, що й вони. «Сигнал почуто в Лондоні, будь ласка, передавайте далі», — ось які слова він послав би їм, якби міг.

У Південній Африці Джон чув один чи два твори Шенберґа і Берґа — «Verklärte Nacht», «Осяйну ніч», концерт для скрипки. А тепер уперше почув музику Антона фон Веберна. Його застерігали проти Веберна. Веберн зайшов задалеко, читав він, те, що він пише, вже не музика, а просто випадкові звуки. Припавши до радіо, він слухає. Спершу одна нота, потім друга, третя, холодні, мов крижані кристали, падають, наче зорі з неба. Хвилина чи дві захвату, потім кінець.

Веберна вбив 1945 року американський солдат. Непорозуміння, сказали потім, випадкова воєнна втрата. Мозок, що спроектував ці звуки, ці тиші, ці звуки-і-тиші, згас навіки.

Джон іде на виставку абстрактних експресіоністів у галереї Тейт. Чверть години стоїть перед картиною Джексона Поллока, даючи їй шанс проникнути в нього, намагаючись видаватися розважливим, раптом якийсь вихований лондонець гляне здивованим оком на провінційного невігласа. Це не зараджує. Картина нічого не означає для нього. Є в ній щось те, що йому не дається.

У наступній залі, високо на стіні, висить величезна картина, яка зображує не що інше, як видовжену чорну краплю на білому тлі. «Елегія для Іспанської республіки № 24» Роберта Матервелла, сказано на табличці. Джон приголомшений. Грізна і загадкова, чорна форма поглинає його. Вона видає звук, схожий на удар гонга, і Джон мов прибитий, коліна йому підгинаються.

Звідки походить сила цієї аморфної форми, що анітрохи не схожа на Іспанію, не схожа ні на що, проте збурює в ньому безодню темних почуттів? Вона не гарна, але промовляє владно, наче краса. Чому Матервелл має цю силу, а Поллок, Ваг Гог, Рембрандт — ні? Чи це та сама сила, що змушує його серце підскакувати, коли він бачить якусь одну жінку, а не іншу? Чи «Елегія для Іспанської республіки» відповідає якійсь внутрішній формі в його душі? А як щодо жінки, яка має стати його долею? Чи її тінь уже міститься в його внутрішній пітьмі? Скільки ще чекати, поки вона явиться йому? А коли явиться, чи буде він готовий?

Яка тут відповідь, Джон не може сказати. Та якщо він зможе зустріти її, ту, що судилася долею, як рівня, тоді їхнє кохання буде незрівнянним, у цьому він певен, стане екстазом, що межуватиме зі смертю, а коли він згодом повернеться до життя, то буде новим і перетвореним. Мить згасання, немов дотик протилежних полюсів, немов парування близнюків, а потім повільне відродження. Він повинен бути готовим до цього. Готовність — це все.

У кінотеатрі «Everyman» сезон Сатьяджита Рея. Він дивиться трилогію «Апу» три вечори поспіль у стані зосередженого захвату. В озлобленій, зацькованій матері Апу, в його люб’язному бездоганному батькові він упізнає з чуттям провини своїх батьків. Але передусім його захоплює музика, запаморочлива складна взаємодія барабанів і струнних інструментів, довгі мелодії на флейті, лад або тональність яких — він не досить знає музичну теорію, щоб бути впевненим, що саме — хапають його за серце, наганяють чуттєву меланхолію, яка триває ще довго по тому, як закінчився фільм.

Досі в західній музиці, передусім у Баха, Джон знаходив усе, чого потребував. А тепер зіткнувся з тим, чого немає в Баха, хоча там є натяки: з розважливим і тямущим духом, що радісно віддається танкові пальців.

Він починає бігати по крамницях грамплатівок і в одній знайшов платівку з музикою гравця на ситарі Устада Вілаята Хана і його брата — молодшого, якщо глянути на картинку, — що грав на віні^[36], і неназваного гравця на барабанах табла. Джон не мав свого програвача, але перші десять хвилин можна прослухати в крамниці. Тут є все: нескуте дослідження тональних послідовностей, трепет емоцій, екстатичні пориви. Він не йме віри своєму щастю. Новий континент — всього за дев’ять шилінгів! Несе платівку додому і спаковує між шматками картону аж до дня, коли матиме змогу знову слухати її.

У кімнаті під Джоном живе індійське подружжя. Воно має дитину, яка інколи, щоправда, тихенько, плаче. Коли йому трапляється проминати чоловіка на сходах, вони кивають один одному головою. Жінка рідко коли виходить із кімнати.

Одного вечора хтось постукав у двері. Це той індієць. Чи не була б його ласка повечеряти з ними?

Джон погоджується, але з певним острахом. Він не звик до гострих приправ. Чи зможе він їсти, не плюючись і не виставивши себе як дурня? А втім, одразу почувся невимушено. Родина з Південної Індії, вони вегетаріанці. Гострі приправи не є головним елементом індійської кухні, пояснює господар, їх запровадили тільки на те, щоб перебити смак гнилого м’яса. Південноіндійські страви на смак досить лагідні. І справді, Джон пересвідчився в цьому. Все, поставлене перед ним — кокосовий суп, приправлений кардамоном і гвоздикою, омлет — має молочну основу.

Господар — інженер. Разом із дружиною вони живуть в Англії вже кілька років. Вони щасливі тут, каже він. Їхнє теперішнє приміщення — найкраще, яке вони мали досі. Кімната простора, дім тихий і охайний. Звісно, англійський клімат не подобається їм. Але, знизує він плечима, в лісі без кривого дерева не буває.

Дружина майже не бере участі в розмові. Подає страви, сама не їсть, а потім іде в куток, де в ліжечку лежить немовля. Вона погано розмовляє англійською, пояснює чоловік.

Сусіда-інженер захоплюється західною наукою і технологією, нарікає на відсталість Індії. Хоча пеани^[37] машинам звичайно наганяють на Джона нудьгу, він анітрохи не суперечить. Це перші люди в Англії, які запросили його додому. Ба більше, це кольорові люди, вони знають, що він південноафриканець, і однаково простигли йому руку. Він удячний.

Але ось де питання: що йому робити з тією вдячністю? Годі навіть помислити, щоб запросити їх, чоловіка, дружину і, безперечно, плаксиве немовля, до своєї кімнати на горішньому поверсі і їсти суп із пакетів, а потім, якщо не сардельки, то макарони в сирному соусі. А як іще можна віддячити за гостинність?

Минає тиждень, і Джон не зробив нічого, потім другий тиждень. Він відчуває дедалі більшу збентеженість. Починає слухати під своїми дверима вранці, чекає, поки інженер піде на роботу, а потім уже сам виходить на сходи.

Треба було б зробити якийсь жест, дати якесь просте свідчення взаємності, але він не може знайти його, або ж не хоче, а невдовзі однаково стало надто пізно. Що негаразд із ним? Чому найзвичайніші речі він робить такими складними для себе? Якщо відповідь полягає в тому, що така його натура, яка користь мати таку натуру? Чом би не змінити свою натуру?

Але чи справді це його натура? Джон сумнівається. Це схоже не на натуру, а на хворобу, моральну хворобу: ницість, убогість духу, що своєю сутністю не відрізняється від його холодного ставлення до жінок. Чи можна витворити мистецтво з отакої хвороби, як ця? А якщо можна, що це говорить про мистецтво?

На дошці оголошень біля одного хемпстедського газетного кіоску Джон прочитав оголошення: «Потрібні четверо для квартири у Свісс-Котеджі. Власна кімната, спільна кухня».

Джон не любить гуртового проживання. Він воліє жити сам. Але, живучи самотою, він ніколи не розірве своєї ізоляції. Він телефонує, призначає зустріч.

Чоловік, який показує Джонові квартиру, старший від нього на кілька років. Бородатий і вдягнений у синій жакет у стилі Неру з золотими ґудзиками спереду. Його звати Міклош, він родом з Угорщини. Сама квартира чиста й наповнена повітрям, кімната, яка дістанеться йому, більша за його теперішню кімнату, крім того, сучасніша.

— Я беру, — каже він. — Лишити вам завдаток?

Але не все так просто.

— Лишіть своє прізвище та номер телефону, і я занесу вас до списку, — відказує Міклош.

Три дні Джон чекає. На четвертий телефонує. Міклоша немає, відповідає дівчина, що взяла трубку. Кімната? О, кімнати вже кілька днів, як немає.

У її голосі трохи відчувається якась іноземна хрипкість, вона, безперечно, вродлива, розумна, витончена. Він не запитує, чи вона теж угорка. Але якби йому дісталася кімната, він тепер поділяв би з нею квартиру. Хто вона? Яке в неї ім’я? Може, вона — кохання, яке судилося йому долею, і тепер його доля втекла від нього? Хто той щасливчик, якому дали кімнату і майбутнє, що мало належати йому?

Джон мав враження, коли ходив на ту квартиру, що Міклош показує її радше недбало. Тепер Джон може лише думати, що Міклош шукав когось, хто зробив би більший внесок, ніж просто давав четверту частину орендної плати, когось, хто приніс би з собою веселощі, стиль, романтику. Глянувши і миттю оцінивши, Міклош побачив, що йому бракує веселощів, стилю і романтики, тож і відкинув його.

Джон мав би взяти ініціативу в свої руки. «Я не такий, яким можу видаватися, — мав би сказати він. — Я, може, й скидаюся на клерка, але насправді я поет або майбутній поет. Крім того, я пунктуально платитиму свою частку ренти, тим часом як більшості поетів таке не під силу». Але він не висловився, не просив, хоч і як принижено, за себе і своє ремесло, а тепер уже надто пізно.

Як угорець спромігся стати власником квартири у фешенебельному Свісс-Котеджі, опорядити її за останньою модою, ліниво прокидатися пізнього ранку з, безперечно, гарною дівчиною з хрипким голосом поруч у ліжку, тим часом як він працює, мов раб, цілісінький день на «ІВМ» і живе в страхітливій кімнаті неподалік від Арчвей-роуд? Як оті ключі, що відкривають насолоди Лондона, дісталися Міклошу? Де такі люди беруть гроші на своє безтурботне життя?

Джон ніколи не любив людей, які не дотримуються правил. Якщо правила нехтують, життя втрачає сенс, і тоді цілком можна, наче Іван Карамазов, повернути свій квиток і відійти. Проте в Лондоні, здається, повно людей, які нехтують правила, і з ними нічого не стається. Здається, тільки він тут досить дурний, щоб грати за правилами, він та інші заклопотані клерки в темних костюмах і окулярах, його супутники в потягах. То що ж йому робити? Ступити на шлях Івана Карамазова? Чи на шлях Міклоша? Джонові здається, що, хоч на який він ступить, то програє. Адже він не має таланту до брехні, ошуканства чи обходу правил, як і не має таланту до насолод і модного вбрання. Його єдиний талант — до злиденності, тупої, чесної злиденності. Якщо це місто не пропонує нагород за злиденність, що він тут робить?

12

Щотижня приходить лист від матері, блідо-блакитний авіаконверт, підписаний охайними друкованими літерами. Джон із розпачем отримує ці свідчення її незмінної любові до нього. Невже мати не розуміє, що, покинувши Кейптаун, він розірвав усі зв’язки з минулим? Як можна змусити її визнати, що процес його перетворення в іншу особу, який почався, коли йому виповнилося п’ятнадцять років, нещадно відбуватиметься далі, аж поки вся пам’ять про родину і країну, що їх він лишив позаду, згасне? Коли вона нарешті зрозуміє, що він уже так далеко відійшов від неї, що цілком може бути й чужим?

У листах мати розповідає про родинні новини, про свої останні місця роботи (вона переходить від школи до школи, заміняючи вчителів, які перебувають на лікарняному). Мати закінчує листи сподіваннями, що його здоров’я добре, що він береже себе і тепло вдягається, що він не захворів на грип, який, чула вона, лютує в Європі. Про південноафриканські справи не пише, бо він дав їй виразно зрозуміти, що вони не цікавлять його.

Якось він згадав у листі, що забув у потязі рукавички. Помилка. Негайно прибула авіапосилка: пара рукавичок з овечої шкіри. Пересилка коштує дорожче, ніж рукавички.

Мати пише листи в неділю ввечері й кидає в скриньку так, щоб їх забрали в понеділок уранці. Джонові дуже легко уявити собі цю сцену в квартирі, до якої переїхали вона, батько і брат після того, як їм довелося продати будинок у Рондебоші. Вже повечеряли. Мати витирає стіл, одягає окуляри, присуває лампу. «Що ти робиш?» — запитує батько, що боїться недільних вечорів, коли «Argus» уже перечитано від початку до кінця і більше немає роботи. «Я повинна написати Джонові», — відповідає мати, заціплює вуста і змушує його замовкнути. «Найдорожчий Джоне», — починає вона писати.

Чого вона сподівається досягти своїми листами, ця затята, непристойна жінка? Хіба вона не бачить, що докази її вірності, хоч якої невідступної, ніколи не спонукають його відчути жаль і повернутися назад? Хіба не змирилася, що він ненормальний? Вона повинна зосередити свою любов на братові й забути про нього. Його брат — створіння просте і невинне. В брата м’яке серце. Нехай брат візьме на себе тягар любити її, нехай братові скажуть, що відтепер він первонароджений, її улюбленець. А вже потім він, новозабутий Джон, матиме свободу жити своїм життям.

Мати пише щотижня, проте він відповідає їй не щотижня. Адже в такому разі це дуже скидалося б на взаємне листування. Він відписує вряди-годи, його листи коротенькі, і там майже нічого не сказано, крім того, що, оскільки він написав їх, то напевне ще досі живий.

Оце і є найгірше. Це пастка, яку вона збудувала, пастка, з якої він ще не дібрав способу вийти. Якби він урвав усі зв’язки, якби не писав узагалі, вона б зробила найтяжчий, найгірший можливий висновок, і на саму думку про горе, яке охопить її тієї миті, йому кортить закрити собі вуха і затулити очі. Тож, поки мати жива, він не наважується вмерти. Хоча він не дуже себе любить, задля неї він повинен дбати про себе, і то навіть тепло одягатися, належно харчуватися, пити вітамін С. А про самогубство й мови не може бути.

Про новини з Південної Африки він дізнається з передач Бі-бі-сі і з газети «Manchester Guardian». Газетні повідомлення він читає зі страхом. Фермер прив’язав одного свого робітника до дерева і зашмагав його до смерті. Поліція навмання стріляє по юрбі. В’язня знайшли мертвим у його камері, повішеним на смужці від ковдри, його обличчя розбите й закривавлене. Жахіття за жахіттям, жорстокість за жорстокістю, і кінця-краю не видно.

Він знає материну думку. Мати вважає, що у світі Південну Африку не розуміють. Неграм у Південній Африці живеться краще, ніж у будь-якій іншій країні Африки. До страйків і протестів підбурюють комуністичні агітатори. Коли йдеться про сільськогосподарських робітників, яким платять кукурудзяною кашею і яким доводиться одягати своїх дітей у джутові мішки, щоб захистити від зимового холоду, мати згодна, що це ганьба. Але такі речі трапляються тільки в Трансваалі. Саме африканери з Трансваалю з їхньою похмурою ненавистю і черствими серцями забезпечують країні таку лиху славу.

Його власна думка, яку він не вагається висловити матері, полягає в тому, що замість читати щоразу нові промови в ООН, росіяни повинні негайно напасти на Південну Африку. Вони повинні висадити десантників у Преторії, схопити Фервурда^[38] та його приятелів, вишикувати їх під муром і розстріляти.

Що росіяни повинні робити далі, розстрілявши Фервурда, він не сказав, бо ще й не думав про те. Треба утвердити справедливість — оце тільки й має значення, а решта — це вже політика, а політика не цікавить його. Скільки він пам’ятає себе, африканери топчуть людей тому, що колись, як кажуть вони, їх самих топтали. Що ж, нехай колесо обернеться, нехай на силу відповідають ще більшою силою. Джон радіє, що вибрався звідти.

Південна Африка — наче жорно на його шиї. Він хоче скинути його, йому байдуже, як, щоб знову мати змогу дихати.

Джонові не конче треба купувати «Manchester Guardian». Є інші, легші газети, наприклад «Times» або «Daily Telegraph». Але на «Manchester Guardian» можна покластися, що вона не пропустить нічого з Південної Африки, від чого буде краятись серце. Читаючи «Manchester Guardian», він принаймні певен, що знає найгірше.

Джон не бачив Астрід кілька тижнів. А тепер вона телефонує. Її перебування в Англії закінчується, вона збирається додому в Австрію. «Думаю, я вже не побачу тебе, — казала вона, — тож подзвонила попрощатися».

Астрід намагається говорити байдужим тоном, але він відчуває сльози в її голосі. Знаючи, що винен, пропонує зустрітися. Вони п’ють разом каву, вона йде до нього додому і проводить там ніч («нашу останню ніч», як вона назвала її), горнеться до нього, стиха плаче. Вранці наступного дня (це неділя) він чує, як вона підводиться з ліжка й навшпиньки йде до ванної на сходах одягтися. Коли вона повертається, він удає, ніби спить. Він знає: досить дати бодай найменший знак — і дівчина лишиться. Якби він захотів зробити що-небудь, перше ніж звернути на неї увагу, скажімо, почитати газету, вона б сіла тихенько в кутку і чекала. Саме так, здається, навчили поводитись дівчат у Клаґенфурті: нічого не вимагати, чекати, поки чоловік буде готовий, а потім служити йому.

Йому б хотілося бути ласкавішим до Астрід, такої юної і такої самотньої у великому місті. Він хотів би висушити їй сльози, повернути усмішку на її обличчя; хотів би довести їй, що його серце не таке черстве, як здається, що він здатний відповісти на її готовність своєю готовністю, готовністю пригорнути її так, як їй хочеться, щоб він пригорнув її, і слухати її розповіді про матір і братів на батьківщині. Але треба бути обережним. Забагато тепла — і вона може здати свій квиток, лишитися в Лондоні, переїхати до нього. Двоє переможених, що знаходять притулок у взаємних обіймах, втішають одне одного, — надто принизлива перспектива. Вони могли б і побратися, він і Астрід, а потім аж до скону доглядати одне одного, наче інваліди. Тож він не подає знаку, а лежить, стуливши повіки, аж поки почув, як зарипіли сходи і клацнули вхідні двері.

Надворі грудень і лютує негода. Падає сніг, стає сльотою, сльота замерзає, на тротуарах треба, немов альпіністові, прокладати собі шлях від однієї точки опори до іншої. Ковдра туману закутує місто, туман густий від вугільного пилу та сірки. Вимикають електрику, не їздять потяги, старі люди замерзають до смерті в своїх квартирах. Найлютіша зима за сторіччя, пишуть газети.

Джон іде по Арчвей-роуд, ковзаючись і послизаючись на кризі, тримає шарф перед обличчям і намагається не дихати. Його одяг просмердівся сіркою, в роті огидний присмак, кашляючи, він відхаркує чорний слиз. У Південній Африці тепер літо. Якби він був там, то пішов би на пляж Страндфонтейн, що миля за милею розстеляє свої білі піски під неозорим синім небом.

Уночі в його кімнаті лопнула труба. Підлогу затопило. Він прокидається з простирадлом криги навколо.

Немов повернулися часи Битви за Англію, пишуть газети. Вони публікують статті про безкоштовні їдальні для безпритульних, де страви готують жіночі допоміжні команди, про ремонтні бригади, які працюють цілісіньку ніч. Криза, стверджують газети, виявила найкращі риси лондонців, що протиставили неприхильній природі спокійну силу і метку дотепність.

Ну, а Джон може одягатись, як лондонець, добиратися на роботу, як лондонець, страждати від холоду, як лондонець, але не має меткої дотепності. Та мине скільки завгодно часу, а лондонці однаково не вважатимуть його за свого. Навпаки, одразу добачають у ньому ще одного з тих чужинців, які з безглуздих причин вирішили жити в місті, до якого не належать.

Скільки ще доведеться жити в Англії, поки йому дозволять стати справжнім, стати англійцем? Чи досить просто отримати британський паспорт, а чи дивне іноземне прізвище означатиме, що він чужий назавжди? І що, власне, означають слова «стати англійцем»? Англія — батьківщина двох націй, і він повинен обрати між ними, стати англійцем, належним або до середнього, або до робітничого класу. Він, здається, вже обрав. Ходить у форменому костюмі середнього класу, читає газету середнього класу, імітує мову середнього класу. Але самих зовнішніх ознак, як-от названі, не досить, щоб отримати допуск, ой як не досить. Допуск до середнього класу — повний допуск, а не тимчасова перепустка, дійсна в певні години дня в певні дні року — був визначений, як він уже може сказати, багато років тому, ба навіть багато поколінь тому відповідно до правил, що завжди будуть таємницею для нього.

Щодо робітничого класу, то він не поділяє його розваг, насилу розуміє його мову, ніколи не відчував найменшого поруху привітності з його боку. Дівчата в компанії «ІВМ» мають собі приятелів із робітничого класу, закутані в думки про шлюб, дітей та муніципальні будинки і зимно відповідають на його залицяння. Він, може, й живе в Англії, але, безперечно, не завдяки запрошенню з боку англійського робітничого класу.

У Лондоні є інші південноафриканці, тисячі їх, якщо вірити повідомленням. А є ще канадці, австралійці, новозеландці, навіть американці. Але ці люди — не іммігранти, не приїхали сюди оселитися, стати англійцями. Вони приїхали розважитись, або на навчання, або заробити трохи грошей, перше ніж вирушити в тур по Європі. Наситившись Старим Світом, вони повернуться додому й заживуть своїм справжнім життям.

Є в Лондоні і європейці, і то не тільки студенти, які вивчають мову, а й утікачі зі східного блоку, ба навіть ще з нацистської Німеччини. Але в них інша ситуація, ніж у нього. Він не втікач, чи, радше, його заява, що він утікач, не дасть йому нічого в міністерстві внутрішніх справ. Хто вас гнобить, запитають у міністерстві. Від кого ви тікаєте? Від нудьги, відповість він. Від філістерства. Від атрофії морального життя. Від ганьби. Ну, і куди доведе його таке прохання?

Крім того, є Паддінґтон. Він ходить уздовж вулиці Майда-Вейл або Кілберн-Хай-роуд о шостій годині вечора і бачить у примарному світлі натрієвих ламп юрби вест-індійців, що повертаються додому й кутаються від холоду. Їхні плечі зігнуті, руки глибоко запхнуті в кишені, шкіра має сіруватий, землистий відтінок. Що привабило їх з Ямайки і Тринідаду до цього бездушного міста, де холод сочиться з самої бруківки на вулицях, де день минає на тяжкій роботі, а вечір — згорбившись над газовим вогником у найманій кімнаті з облупленими стінами і проваленими меблями? Звісна річ, вони не приїхали всі сюди шукати поетичної слави.

Люди, з якими працює Джон, надто чемні, щоб висловлювати свою думку про чужинців. І все-таки інколи на основі їхнього мовчання можна здогадатися, що він небажаний у цій країні, не дуже бажаний. Про вест-індійців вони мовчать теж. Але Джон уміє читати плакати. «Негрюки, геть з країни!» — повідомляють гасла, намальовані на стінах. «Кольоровим — ні!» — сповіщають оголошення у вікнах будинків із мебльованими кімнатами. Місяць у місяць уряд робить суворішими імміграційні закони. Вест-індійців зупиняють у ліверпульських доках, тримають, поки доведуть їх до відчаю, а потім відсилають туди, звідки вони приїхали. Якщо він, на відміну від них, не відчуває так гостро свою небажаність, то тільки завдяки своєму захисному забарвленню: костюмові з крамниці «Moss Brothers», білій шкірі.

13

«Після ретельних роздумів я дійшов висновку… Після інтенсивних внутрішніх роздумів я дійшов висновку…»

Джон уже понад рік працював у компанії «ІВМ»: зиму, весну, літо, осінь, другу зиму, а тепер починалася ще одна весна. Навіть у бюро на Ньюмен-стріт, у схожій на ящик будівлі з закритими вікнами, він відчував у повітрі лагідну зміну. Він не може так жити далі. Він не може й далі віддавати своє життя в жертву принципові, що люди повинні вдаватися до злиденної праці задля шматка хліба, принципові, якого він, здається, дотримується, хоч і не знає, де засвоїв його. Він не збирається довіку доводити матері в Кейптауні, що він живе статечним життям, а отже, вона повинна припинити хвилюватися за нього. Здебільшого Джон не знає свого духу, не дбає про те, щоб пізнати його. Якщо знаєш свій дух надто добре, це, на думку Джона, провіщає загибель творчої іскри. Але в даному випадку він не може дозволити собі дрейфувати у своєму звичайному тумані нерішучості. Він повинен покинути «ІВМ». Він повинен вибратися, і то байдуже, коштом якого приниження.

Протягом минулого року, і то непомітно для Джона, його почерк дрібнішав і ставав дедалі нерозбірливішим. А тепер, сидячи за столом і пишучи заяву про свою відставку, він свідомо намагається збільшити літери, розширити петлі, надати написаному впевненішого вигляду.

«Після тривалих роздумів, — пише він нарешті, — я дійшов висновку, що моє майбутнє не пов’язане з компанією «ІВМ». Отже, згідно з умовами контракту я хочу за місяць попередити про свою відставку».

Джон підписав листа, заклеїв, адресував доктору Б. Л. Макайверу, начальникові відділу програмування, і тихенько поклав листа на тацю з написом «Внутрішнє листування». Ніхто в кімнаті навіть не глянув на нього. Він знову сів на своє місце.

До третьої години, коли забиратимуть пошту, є ще час передумати, забрати листа з таці й розірвати його. Бо, тільки-но заберуть листа, жереб кинуто. Завтра новина пошириться по всій будівлі: один з людей Макайвера, один з програмістів на третьому поверсі, південноафриканець, подав у відставку. Ніхто не захоче, щоб його бачили, як він розмовляє з Джоном. Його пошлють до Ковентрі. Ось так в «ІВМ». Ніяких фальшивих сентиментів. Його затаврують як утікача, невдаху, нечистого.

О третій годині прийшла жінка забирати пошту. Джон схилився над паперами, серце йому гупало.

За півгодини його покликали до кабінету містера Макайвера. Начальника огортає холодна лють.

— Що це? — запитує він, показуючи на лист, що лежав, розгорнений, на його столі.

— Я вирішив подати у відставку.

— Чому?

Джон припускав, що Макайверу не сподобається новина. Макайвер був одним з тих, хто розмовляв з ним під час наймання на роботу, хто прийняв і схвалив його, хто повірив його словам, мовляв, він звичайний хлопець із колоній, що планує собі кар’єру в комп’ютерах. Макайвер має своїх начальників, яким йому доведеться пояснювати свою помилку.

Макайвер високий чоловік. Він одягається елегантно, розмовляє з оксфордським акцентом. Його не цікавить програмування як наука, як уміння, як ремесло або що там іще. Він просто керівник. Саме в цьому він ефективний: роздає людям завдання, керує їхнім часом, підганяє їх, заохочує і доводить, що йому не дурно платять гроші.

— Чому? — знову нетерпляче запитав Макайвер.

— Я не вважаю, що праця в «ІВМ» дуже задовільна на людському рівні. Як на мене, вона не дає мені змоги реалізуватися.

— Кажіть далі.

— Я сподівався на щось більше.

— І що це могло б бути?

— Я сподівався на дружбу.

— На вашу думку, тут недружня атмосфера?

— Ні, її годі назвати недружньою. Люди були дуже добрі. Але дружність — не те саме, що дружба.

Джон сподівався, що листу дозволять стати його останнім словом. Але це сподівання виявилося наївним. Він мав би зрозуміти, що вони вважатимуть його лист лише за перший постріл на війні.

— А що ще? Якщо у вас є щось інше на думці, ви маєте шанс розповісти.

— Більш нічого.

— Більш нічого. Розумію. Вам бракує дружби. Ви не знайшли собі друзів.

— Авжеж, це правда. Я нікого не звинувачую. Тут, мабуть, моя провина.

— І тому ви хочете піти у відставку?

— Так.

Що ж, слова, які він вимовляв, видавалися дурними, і вони й були дурні. Ним маніпулювали, щоб він казав дурниці. Але він мав би сподіватися такого. Саме так вони змусять його заплатити за те, що він відкинув їх, і за роботу, яку вони дали йому, роботу в компанії «ІВМ», лідера ринку. Його, наче початківця в шахах, загнали в куток і поставили йому мат за десять ходів, за вісім, за сім. Це наука домінування. Що ж, нехай. Нехай роблять свої ходи, нехай він відповідає нерозумними ходами, які легко передбачити і яким легко протидіяти, аж поки вони втомляться від гри й відпустять його.

Швидким жестом Макайвер закінчив розмову. Поки що це все. Джон може повернутися до свого столу. Як виняток, він уже й не зобов’язаний засиджуватися на роботі. Може покидати приміщення о п’ятій годині й мати вечір у своєму розпорядженні.

Наступного ранку через секретарку Макайвера — сам Макайвер пройшов повз нього й не відповів на привітання — йому сказали негайно з’явитися в головну контору «ІВМ» у Сіті, зайти до відділу кадрів.

Чоловікові у відділі кадрів, що слухав аргументи Джона, вочевидь переповіли його нарікання з приводу дружби, якої не забезпечила йому компанія. Перед кадровиком лежала розгорнена течка, розпитуючи, він викреслював пункти. Як довго Джон почувався невдоволеним на роботі? Чи обговорював він коли-небудь своє невдоволення з начальником? Якщо ні, то чому? Чи справді його колеги з Ньюмен-стріт були недружні? Ні? Тоді чи не пояснить він додатково свою скаргу?

Що частіше звучали слова «друг», «дружба», «дружний», то дивнішими вони видавалися. Якщо ви шукаєте друзів, міг собі уявити Джон слова того чоловіка, то вступайте до якогось клубу, грайте в кеглі, запускайте авіамоделі, збирайте марки. Навіщо сподіватися, що ваш працедавець, «ІВМ», «International Business Machines», виробник електронних калькуляторів і комп’ютерів, забезпечить їх вам?

Звичайно, цей чоловік має слушність. Яке він має право нарікати, передусім у цій країні, де кожен такий холодний до кожного іншого? Невже не цим він захоплювався в англійців — їхньою емоційною стриманістю? Невже не тому у вільний від роботи час він пише магістерську роботу про доробок Форда Медокса Форда, напівнімецького шанувальника англійського лаконізму?

Збентежений і приголомшений, Джон пояснює свою скаргу. Ті пояснення не менш незбагненні чоловікові з відділу кадрів, ніж сама скарга. «Хибне сприйняття» — ось слова, на які полює кадровик. «Службовець перебував у полоні хибного сприйняття» — таке формулювання було б доречним. Але Джон не відчуває, що став їм у великій пригоді. Нехай вони самі добирають способу класифікувати його.

Надто кадровик прагне з’ясувати, що далі робитиме Джон. Може, його балачки про брак друзів — лише прикриття, щоб перейти від компанії «ІВМ» до одного з її конкурентів у сфері обчислювальних машин? Може, йому щось обіцяли, пропонували що-небудь?

Тут Джон не міг би бути ще чеснішим у подробицях. Він ні з ким не домовлявся про наступну роботу, ані з котримсь конкурентом, ані з будь-ким іншим. Ніхто не провадив розмов із ним. Він покидає «ІВМ» з метою просто покинути цю компанію. Він хоче бути вільним, оце й усе.

Що довше говорить Джон, то безглуздіше звучать його слова, то недоречнішим видається він у світі бізнесу. Але він принаймні не каже: мовляв, я покидаю компанію, щоб стати поетом. Принаймні ця таємниця ще досі належить йому.

Зненацька, серед цього всього, Джонові подзвонила Керолайн. Вона у відпустці на південному узбережжі, в Боґнор-Реджіс, й вільна. Чом би йому не сісти на потяг і не приїхати до неї на суботу?

Вона зустрічає його на станції. В крамниці на Мейн-стріт вони наймають велосипеди і невдовзі вже їдуть безлюдними сільськими путівцями серед пшеничних ланів. Надворі напрочуд тепло. З нього рясно стікає піт. Його одяг явно не годиться для такої прогулянки: сірі фланелеві штани, піджак. Керолайн укоротенькій, томатної барви сукні і сандалях. Її біляві коси розмаяні, довгі ноги вилискують, як вона крутить педалі, і вона скидається на богиню.

Що вона робить у Боґнор-Реджісі, запитує Джон. Гостює в тітки, відповідає вона, в якоїсь давно загубленої тітки-англійки. Далі він не розпитує.

Вони зупинилися край дороги, перелізли через огорожу. Керолайн узяла сендвічі, вони знайшли місце в затінку каштана і влаштували пікнік. Згодом він відчуває, що вона не заперечить, якщо він покохається з нею. Але нервується: адже тут, на відкритому місці, їх будь-якої миті може застукати якийсь селянин чи навіть констебль і запитати, що вони тут виробляють.

— Я йду з «ІВМ», — сказав він.

— Це добре. А що робитимеш далі?

— Не знаю. Думаю, так поживу якийсь час.

Вона чекає, щоб почути більше, чекає, щоб дізнатися про його плани. Але він більше нічого не може запропонувати, не має ані планів, ані ідей. Який же він бовдур! Чому така дівчина, як Керолайн, завдає собі клопоту і підтримує з ним стосунки, дівчина, що призвичаїлася до Англії, досягла успіху у своєму житті, лишила його позаду в усіх аспектах? Тільки одне пояснення спадає йому на думку: вона й досі бачить його таким, яким він був у Кейптауні, коли ще міг подавати себе як майбутнього поета, коли ще не був таким, яким став, яким його зробила «ІВМ»: євнухом, керованим апаратом, занепокоєним хлопчиком, що квапиться сісти о 8.17 на потяг і доїхати до роботи.

В інших компаніях у Британії службовцям, які покидають роботу, бажають успіху в подальшому житті і, якщо й не дарують золотого годинника, то принаймні зберуть усіх під час перерви на чай, виголосять якусь промову, привітають і побажають добра, байдуже, щиро чи ні. Джон уже досить довго прожив у країні, щоб знати про це. Але тільки не в «ІВМ». «ІВМ» — не Британія. «ІВМ» — це нова хвиля, новий шлях. Ось чому «ІВМ» наміряється пробити собі шлях, подолавши сили опору з боку Британії. Ці сили ще досі дотримуються старих, млявих, неефективних британських методів праці. Натомість «ІВМ» проворна, наполеглива і нещадна. Тож Джонові нічого й не бажають у його останній день перебування на роботі. Він мовчки прибирає свій стіл, каже «Прощавайте!» колегам-програмістам.

— Що ти робитимеш? — обережно запитує один з них. Усі, напевне, чули його пояснення про дружбу, і тому він почувається тепер напружено і незручно.

— О, я ще побачу, що там буде, — відповідає він.

Цікаве відчуття — прокинутись наступного ранку і, власне, не мати потреби кудись іти. Сонячний день: Джон сів на потяг до Лестер-сквер і обійшов книгарні на Чарінґ-Кросс-роуд. За день у нього вже виросла щетина, і він вирішив завести собі бороду. З бородою, мабуть, він не видаватиметься таким недоречним серед елегантних молодиків і гарних дівчат, що вискакують із мовних шкіл і сідають у метро. А потім нехай трапиться який-небудь щасливий випадок.

Джон вирішив, що відтепер усюди ставатиме на шлях, де можна спіткати той випадок. У романах повно випадкових зустрічей, які приводять до кохання — до кохання або до трагедії. Він готовий до кохання, готовий навіть до трагедії, готовий насправді до всього, якщо воно поглинатиме його й перетворить. Кінець кінцем, саме тому він і приїхав до Лондона: позбутися свого старого «я» і відкрити в собі нове, справжнє, палке «я», і тепер йому вже ніщо не перешкоджає в його пошуках.

Минали дні, і Джон просто робив те, що хотілося. Він, власне, опинився на нелегальному становищі. До його паспорта був прикріплений дозвіл на роботу, який давав право жити в Британії. А тепер, коли він не має роботи, той дозвіл уже втратив чинність. Але, якщо ніде не вискакувати, можливо, вони — влада, поліція чи хто там ще відповідає за ці речі, — не звернуть на нього уваги.

Попереду на обрії маячить проблема грошей. Заощаджень не вистачить на весь вік. У нього немає нічого вартісного на продаж. Він розважливо утримується від купування книжок, коли день погідний, ходить пішки, а не сідає на потяги, живе на хлібі, сирі та яблуках.

Щасливий випадок ще не дав Джонові жодного зі своїх благословень. Але ж випадок непередбачуваний, треба дати йому час. Джон може тільки чекати напоготові того дня, коли щасливий випадок нарешті всміхнеться йому.

14

Маючи свободу робити, що заманеться, Джон невдовзі дочитав до кінця чималенький корпус творів Форда. Наближається час висловити про них свою думку. Що він скаже? В точних науках дозволено повідомляти про негативні результати, невдачі, які підтверджують гіпотези. А як у мистецтві? Якщо він не може сказати про Форда нічого нового, чи було б правильно і почесно признатися, що він помилився, зректися свого навчання, повернути стипендію; або чи можна замість магістерської роботи подати звіт, якою слабенькою була його тема, як розчарувався він у своєму герої?

З портфелем у руці Джон виходить із Британського музею і вливається в юрбу, що суне по Ґрейт-Рассел-стріт: тисячі душ, жодна з яких анітрохи не дбає, що він собі думає про Форда Медокса Форда чи про будь-що інше. Тільки-но приїхавши до Лондона, Джон спершу мав звичай сміливо дивитися в обличчя перехожих, намагаючись з’ясувати унікальну сутність кожного. «Дивіться, я дивлюся на вас!» — казав він очима. Але сміливі погляди не довели його нікуди в місті, де, як він невдовзі з’ясував, ані чоловіки, ані жінки не дивилися йому у вічі, а навпаки, холодно уникали їх.

Кожну відмову глянути йому у вічі Джон відчував, як невеличке штрикання ножем. Знову і знову його помічали, знаходили в ньому якийсь ґандж і відкидали його. Невдовзі Джон почав утрачати впевненість, став ухилятися ще до того, як йому відмовлять. На жінок, з’ясував він, легше дивитися потай, крадькома. Саме так, здається, люди тепер дивились одне на одного в Лондоні. Але в поглядах крадькома — він не міг позбутися цього почуття — було щось нечесне і нечисте. Краще взагалі не дивитися. Краще не цікавитися своїми ближніми, бути байдужим.

За час, прожитий в Англії, він дуже змінився і не певен, чи ті зміни на краще. Минулої зими траплялися миті, коли він думав, що помре від холоду, злиденності та самотності. Але по-своєму він таки пережив ту зиму. А коли настане нова зима, холод і злиденність матимуть над ним уже меншу владу. Тоді він уже буде на шляху перетворення у справжнього лондонця, суворого, мов камінь. Перетворення в камінь аж ніяк не становило одну з його цілей, але цілком може бути, що доведеться змиритися з ним.

А взагалі Лондон виявився великим вихователем. Джонові амбіції тепер уже скромніші, набагато скромніші, ніж на початку. Лондонці розчарували його передусім убогістю своїх амбіцій. А тепер і він на шляху прилучення до лондонців. Місто щодня карає його, протвережує, і він учиться, наче побитий пес.

Не знаючи, що саме (якщо взагалі що-небудь) він хоче сказати про Форда, він лежить уранці в ліжку до щоразу пізнішої години. Сівши нарешті за стіл, не може зосередитись. Його розгубленості посприяло ще й літо. Лондон, як він знає, місто зими, де людина тупцяє день у день, чекаючи лише вечора, коли можна лягти спати й забутися. А в ці духмяні літні дні, створені, здається, задля легкості й насолоди, випробування тривають, але яку частину його єства випробовують, Джон уже не певен. Інколи йому здається, ніби його випробовують задля самих випробувань, щоб побачити, чи витримає він.

Він не шкодує, що покинув компанію «ІВМ». Але тепер він не має нікого, до кого можна було б озватися, не має навіть Білла Бріґґса. Інколи по кілька днів поспіль із його вуст не злітає жодного слова. Він починає позначати ті дні в щоденнику літерою Т — то дні тиші.

Коло станції метро він зіткнувся ненароком із невисоким літнім чоловіком, що продавав газети. «Вибачте!» — каже він. «Дивись, куди йдеш!» — гарчить чоловік. «Вибачте!» — повторює Джон.

«Вибачте»: слово важко злітає з його вуст, наче камінь. Чи справді єдине слово без ніяких пояснювальних додатків можна вважати за мову? Чи оте його зіткнення з літнім чоловіком — приклад людського контакту, чи, може, його краще охарактеризувати як просту соціальну взаємодію, на кшталт дотику антенами в мурах? Для старого це, безперечно, ніщо. Старий цілісінький день стоїть там із пакою газет, щось сердито бурмоче собі під ніс і завжди чекає нагоди нагримати на якогось перехожого. Натомість у його випадку це єдине слово зберігатиметься кілька тижнів, а то й до кінця його життя. Зіткнутися з людиною, сказати «Вибачте!», почути образу — це хитрощі, дешевий спосіб примусити до розмови. Спосіб одурити самотність.

Джон у падолі випробувань, і результати не дуже добрі. Але він не може бути єдиним, кого випробовують. Мабуть, є люди, які пройшли цей паділ і вийшли на тому боці, і, мабуть, є й ті, хто цілком ухилився від випробувань. Він теж, захотівши, міг би ухилитися від них. Наприклад, утекти назад до Кейптауна і ніколи не повертатися. Але невже це те, що він хоче робити? Безперечно, ні, поки що ні.

А що як він лишиться, але не пройде випробування, ганебно провалить його? Що як, сам у своїй кімнаті, він заплаче і не зможе зупинитися? Що як одного ранку він з’ясує, що йому бракує духу підвестися, і що набагато легше провалятися цілий день у ліжку — цей день і наступний, а далі ще один, і то в дедалі брудніших простирадлах? Що трапляється з такими людьми — людьми, які не витримують випробувань і ламаються?

Він знає відповідь. Їх спроваджують куди-небудь, де про них дбатимуть: до якоїсь лікарні, будинку, закладу. Ну а його просто відправлять назад до Південної Африки. Англійці мають досить своїх, щоб дбати про них, досить людей, які не витримують випробувань. З якої речі вони мають дбати ще й про чужинців?

Джон тиняється під одними дверима на Ґрік-стріт у Сохо. «Jackie — Model» — повідомляє табличка над дзвінком. Він потребує людських стосунків, а що може бути більш людським, ніж статеві стосунки? Митці вчащали до повій із прадавніх часів і не стали від цього анітрохи гіршими, він знає про це з книжок. Насправді митці і повії перебувають на одному боці соціального фронту. Але «Jackie — Model»: цікаво, чи моделі в цій країні завжди повії, а чи в бізнесі продажу свого тіла існують градації — градації, про які йому ніхто не казав? Може, модель із Ґрік-стріт догоджає якимсь особливим, спеціалізованим уподобанням, скажімо, жінка позує гола під світлом, а чоловіки в плащах стоять навколо в затінку й пожадливо прикипіли до неї хтивими очима? Коли він подзвонить, то чи будуть якісь розпитування і з’ясування, перше ніж його остаточно впустять? А що, як сама та Джекі — стара, гладка чи бридка? А як щодо етикету? Чи котрусь таку, як Джекі, навідують без попереджень, а чи сподіваються, що буде телефонний дзвінок заздалегідь, і призначать зустріч? І скільки платять за це? Чи існують якісь розцінки, що їх знає кожен чоловік у Лондоні, кожен, крім нього? А що як там одразу побачать, що він надміру зголоднілий селюк і йолоп?

Джон вагається, відступає.

На вулиці повз нього проходить чоловік у темному костюмі, що, здається, впізнає його, здається, от-от зупиниться й заговорить. Це один зі старших програмістів із компанії «ІВМ», Джон не дуже часто спілкувався з ним, але завжди вважав, що той прихильний до нього. Чоловік завагався, а потім, збентежено кивнувши головою, заквапився далі.

«Так от що ви робите в ці дні — насолоджуєтесь?» — запитав би, напевне, той чоловік, приязно всміхаючись. Як він відповів би йому? Що не можна завжди працювати, життя коротке, і слід насолоджуватись, тільки-но трапляється нагода? Який жарт, а водночас який скандал! Суворе, вбоге життя, яке вели його предки, пріючи в чорному вбранні серед спеки і пороху пустелі Кару, дало ось який результат: молодик тиняється по чужому місту, проїдає свої заощадження, ходить до блудниць і вдає, ніби він митець! Як він міг так легко зрадити предків, а потім сподіватися, ніби йому пощастить уникнути їхніх мстивих примар? Не така в тих людей була натура, щоб веселитись і насолоджуватись, і в нього натура не така. Він їхній нащадок, приречений від народження бути похмурим і страждати. Адже як інакше народжується поезія, як не зі страждань, наче кров, вичавлена з каменю?

Південна Африка — рана в його душі. Скільки ще треба чекати, поки рана припинить кривавити? Скільки ще треба скреготати зубами й терпіти, поки він матиме змогу сказати: «Колись я жив у Південній Африці, а тепер живу в Англії»?

Уже вкотре на мить йому дали змогу побачити себе ззовні: буркотливого, занепокоєного хлопчика-чоловіка, такого тупого і пересічного, що ніхто не хоче поглянути на нього вдруге. Ці спалахи осяяння тривожать його; замість дотримуватися їх, він намагається поховати їх у пітьмі, забути. Чи те «я», яке він бачить у такі миті, — це просто те, яким він видається, чи він такий насправді? А що як має слушність Оскар Вайльд, мовляв, немає глибшої істини, ніж зовнішня подоба? Чи можливо бути тупим і пересічним не тільки ззовні, а й до найдальших глибин свого єства, і водночас бути митцем? Чи міг би, наприклад, Т. С. Еліот потай бути тупим у своїх глибинах, і чи могло б його твердження, мовляв, особистість митця не має значення для його творчості, бути не чим іншим, як хитрощами, які мали приховати властиву йому тупість?

Можливо, але Джон не вірить у це. Якщо дійде до вибору, кому треба вірити — Вайльду чи Еліоту, він обере Еліота. Якщо Еліот обирає видаватися тупим, одягати костюм, ходити на роботу до банку і називати себе Дж. Альфредом Пруфроком^[39], це, безперечно, маскування, елемент необхідних хитрощів митця за сучасної доби.

Інколи задля відпочинку від ходіння по міських вулицях Джон відступає до Хемпстедського парку. Повітря там лагідне і приємне, на стежках повно молодих матерів, що возять коляски або базікають, поки їхні діти бавляться. Який мир і вдоволеність! Він уже звик не терпіти віршів про бруньки, які розпукають, квіти й подуви вітерцю. А тепер, у країні, де написано ці вірші, починає розуміти, якою глибокою може бути радість, коли повертається сонце.

Якось у неділю пополудні, втомившись, Джон склав піджак як подушку, розтягся на моріжку й поринув у сон або напівсон, коли свідомість не покинула його, а немов ширяла над ним. То був стан, якого він ще ніколи не знав: здається, в самій своїй крові він відчував ненастанне обертання землі. Далекі крики дітей, пташиний спів, дзижчання комах — усе це набуло сили і поєдналося в пеан радості. Його серце розкрилося. «Нарешті! — подумав він. — Нарешті настала мить екстатичної єдності з Усім!» Боячись, що ця мить зникне, Джон намагається зупинити уривки думок, намагається просто бути провідником до великої універсальної сили, що не має назви.

Цей дивовижний стан тривав, за годинником, лише кілька секунд. Та, підвівшись і обтрусивши піджак, Джон почувся відродженим і оновленим. Він приїхав до великого похмурого міста, щоб його випробували і змінили, і тут, на цій латці зелені під лагідним весняним сонцем, раптом, на його подив, почався процес перетворень. Якщо він і не переродився цілковито, то принаймні благословенний відтепер натяком, що належить цій землі.

15

Треба знайти способи ощадити гроші. Комірне — найбільша витрата Джона. Він публікує оголошення в призначеному для таких речей відділі хемпстедської місцевої газети: «Доглядач будинку, відповідальний фахівець, пропонує свої послуги на довгий або короткий термін». Двом відвідувачам, які відгукнулися на оголошення, Джон назвав як свою робочу адресу компанію «ІВМ» і сподівається, що вони не перевірятимуть. Він намагається створити враження суворої порядності. Ця акторська гра справляє досить добрий ефект, щоб його найняли на червень доглядати квартиру в Свісс-Котеджі.

Але, на жаль, він буде в квартирі не сам. Квартира належить розлученій жінці з маленькою донькою. Поки мати буде в Греції, під його наглядом перебуватимуть дитина та її нянька. Його обов’язки прості: забирати пошту, оплачувати рахунки, бути напохваті в разі непередбачених ситуацій. Він матиме окрему кімнату і доступ до кухні.

На обрії, крім того, є ще колишній чоловік. Він приходить щонеділі й забирає доньку. Він, як сказала Джонова господиня чи працедавець, «трохи запальний», і йому не слід «ні в чому попускати». А в чому, власне, той чоловік може захотіти дати собі волю, запитує Джон. Лишити дитину на ніч, відповідають йому. Нишпорити по квартирі. Забирати речі. Ні за яких обставин, хоч би що він вигадував, — значуще подивилась на нього господиня, — не слід дозволяти йому брати речі.

Тож Джон почав розуміти, навіщо він потрібний. Нянька, що родом із Малаві, — не так уже й далеко від Південної Африки, — цілком здатна прибрати квартиру, купити харчі, нагодувати дитину, водити її в дитсадок і забирати. Можливо, навіть здатна оплатити рахунки. А от нездатна вона чинити опір чоловікові, який донедавна був її працедавцем і якого вона досі називає паном. Робота, на яку він найнявся, — це насправді робота сторожа, треба охороняти квартиру та все майно в ній від чоловіка, який ще недавно жив тут.

Першого червня Джон найняв таксі й переїхав зі своєю валізою і течкою із жалюгідних околиць Арчвей-роуд до скромної елегантності Хемпстеду.

Квартира велика і простора, у вікна світить сонце, на підлозі м’які білі килими, на книжкових полицях повно привабливих книжок. Анітрохи не схоже на те, що Джон поки що бачив у Лондоні. Він не йме віри своєму щастю.

Поки він розпаковував речі, дівчинка, його нова підопічна, стояла в дверях кімнати і приглядалася до кожного його руху. Досі він ще ніколи не доглядав дитини. Чи має він, оскільки в певному розумінні ще юний, якийсь природний зв’язок із дітьми? Повільно, впевнено, прибравши найзаспокійливішу усмішку, він зачиняє перед нею двері. За мить дівчинка розчахує їх і повагом далі вивчає його. «Це мій дім, — здається, каже вона, — що ти робиш у моєму домі?»

Звати її Фіона. Їй п’ять років. Трохи згодом він намагається заприязнитися з нею. У вітальні, де грається дівчинка, стає навколішки і гладить кота, величезного, млявого кастрованого самця. Кіт терпить, як його гладять, бо терпить, як виявилося згодом, будь-які знаки уваги.

— Може, котик хоче молока? — запитує він. — Може, дати котику трохи молока?

Дівчинка не ворушиться, немов і не чує його.

Джон іде до холодильника, наливає молока в котячу миску і ставить перед котом. Кіт форкнув на холодне молоко, але не п’є.

Дівчинка обв’язує мотузочком ляльок, потім напихає їх у мішок для брудної білизни, згодом виймає. Якщо це гра, він не може здогадатися про її значення.

— Як звуть твоїх ляльок? — запитує він.

Дівчинка не відповідає.

— А як звати оту бридку ляльку? Бридуля?

— Ця лялька не бридка.

Джон капітулює:

— А тепер я повинен працювати, — каже він і виходить.

Няньку йому сказали називати Теодорою. Сама Теодора ще не розкрила, як називатиме його; безперечно, не паном. Вона займає кімнату в кінці коридора, поряд із кімнатою дівчинки. Зрозуміло, що ті дві кімнати і пральня — її провінція. Вітальня — нейтральна територія.

Теодорі, як припускає Джон, років сорок із гаком. Вона служить родині Меррінґтонів ще з часів їхнього останнього перебування в Малаві. Запальний колишній чоловік — антрополог; Меррінґтони здійснювали в Теодориній країні наукові дослідження: записували музику різних племен і збирали музичні інструменти. Теодора невдовзі стала, за словами місіс Меррінґтон, «не просто хатньою помічницею, а другом». Її привезли до Лондона, бо малá дуже прив’язалася до неї. Щомісяця Теодора посилає додому свою платню, яка дає змогу годувати, одягати і вчити в школі її рідних дітей.

А тепер зненацька якогось незнайомця, наполовину молодшого за той африканський скарб, приставили дбати про належну їй царину. Своєю поведінкою і мовчанням Теодора дає зрозуміти Джонові, що невдоволена його присутністю.

Він не звинувачує її. Питання полягає лише в тому, чи не криється за її невдоволенням чогось більшого за уражену гордість. Вона, певне, знає, що він не англієць. Може, вона невдоволена ним як південноафриканцем, білим, африканером? Вона повинна знати, які ті африканери. Адже африканери — череваті, червононосі чоловіки в шортах та капелюхах і оцупкуваті жінки в безформних сукнях — є в усій Африці: в Родезії, Анголі, Кенії і, безперечно, в Малаві. Чи можна зробити що-небудь, щоб дати їй зрозуміти, що він не один з них, що він покинув Південну Африку, вирішив навіки лишити Південну Африку в минулому? «Африка належить вам, тож вам і робити з нею все, що хочете», — якби він сказав їй оці слова, без ніякої причини, просто за кухонним столом, чи змінила вона б свою думку про нього?

Африка ваша. Те, що видавалося цілком природним, коли він ще називав той континент своїм домом, із європейської перспективи видавалося дедалі абсурднішим: жменька голландців висадилася на берег на пляжі у Вудстоку й заявила про свою власність на іноземну територію, якої раніше вони ніколи не бачили; їхні нащадки нині вважають цю територію за свою за правом народження. Подвійна абсурдність з огляду на те, що перші колоністи не зрозуміли даних їм наказів або вирішили не розуміти їх. Їм звеліли скопати город і вирощувати шпинат та цибулю для Ост-Індійського флоту. Два акри, три акри, щонайбільше п’ять акрів — ось усе, що було потрібне. Ніхто й на думці не мав, що вони повинні вкрасти найкращу частину Африки. Якби колоністи лише виконували накази, його б тут не було, так само, як і Теодори. Теодора щасливо товкла б просо під малавськими небесами, а ким був би він?.. Сидів би за столом у кабінеті в дощовому Роттердамі й додавав би цифри в журналі.

Теодора — гладка жінка, гладка в кожній деталі — від пухких щік до роздутих кісточок на ногах. Ходячи, вона хитається з боку в бік, сапаючи від напруги. Вдома ходить у капцях, а коли вранці веде дитину до садка, запихає ноги в тенісні туфлі, вдягає довгий чорний плащ і плетений капелюшок. Вона працює шість днів на тиждень. По неділях ходить до церкви, а загалом відпочиває вдома. Ніколи не підступає до телефону, здається, не має ніякого кола приятелів. Що вона робить, коли сидить сама вдома, Джон не здогадується. Він не наважується зайти до її кімнати або до дитячої навіть тоді, коли їх немає вдома, і сподівається, що вони в обмін за це не заглядатимуть до його кімнати.

Серед Меррінґтонових книжок є видання ін-фоліо порнографічних малюнків з імперського Китаю. Чоловіки в капелюхах дивної форми розсувають свій одяг і спрямовують украй роздуті пеніси до геніталій крихітних жінок, що послужливо розводять і піднімають ноги. Жінки бліді і м’які, наче личинки бджіл; їхні крихітні ноги, здається, просто приклеєні до животів. Цікаво, чи китайські жінки й досі такі, дивується він, коли їх роздягти, а чи нова освіта і праця на ланах надали їм належних тіл і належних ніг? Які є шанси, що він коли-небудь з’ясує це?

Оскільки Джон отримав безкоштовне житло, прибравши подобу надійного фахівця, йому й далі треба вдавати, ніби він має роботу. Він прокидається рано, набагато раніше, ніж звик, щоб поснідати до того, як заворушаться Теодора і Фіона. Потім замикається у своїй кімнаті. Коли Теодора повертається, відвівши дитину до садка, він покидає квартиру, начебто йдучи на роботу. Спершу він навіть одягав чорний костюм, але невдовзі відмовився від цієї частини ошуканства. Додому повертається о п’ятій годині, інколи о четвертій.

Добре, що тепер літо, тож він не обмежений Британським музеєм, книгарнями і кінотеатрами, а може гуляти в публічних парках. Тепер у нього більш-менш такий самий спосіб життя, як у батька під час довгих періодів, коли той не мав роботи й тинявся по місту в офіційному костюмі або сидів у барах, чекаючи пристойної години, коли можна повернутися додому. Невже він зрештою перетвориться в сина свого батька? Як глибоко закладена вона в ньому — оця схильність до безвідповідальності? Невже й він стане пияком? Чи справді потрібно мати якийсь певний темперамент, щоб стати пияком?

Улюбленим батьковим напоєм був бренді. Колись Джон скуштував бренді, але нічого не може пригадати, крім неприємного металевого остаточного присмаку. В Англії люди п’ють пиво, але йому нестерпний його кислий смак. Якщо він не любить алкоголю, то чи прищеплений він, чи не загрожує йому небезпека стати пияком? Чи, може, є й інші, досі нерозгадані способи, якими батько виявиться в його житті?

Колишній чоловік з’явитися не забарився. Недільний ранок, Джон дрімав у великому, затишному ліжку, як раптом подзвонили в двері, заскреготів ключ. Проклинаючи себе, він вискочив із ліжка. «Агов, Фіоно, Теодоро!» — пролунав голос. Почулося, як шарудять капці, біжать малі ноженята. Потім без ніякого стуку двері його кімнати розчахнулися, і вони спостерігали його — чоловік із дитиною на руках. Джон насилу встиг одягти штани.

— Привіт! — проказав чоловік. — А що тут у нас?

Це була одна з фраз, що їх уживають англійці, як-от у випадку, коли англійський полісмен піймає когось на місці злочину. Фіона, що могла б пояснити, «що тут у нас», вирішила мовчати. Натомість, умостившись у батька на руках, дивилася на Джона з неприхованою холодністю. Батькова донька: ті самі холодні очі, те саме чоло.

— Я доглядаю квартиру під час відсутності місіс Меррінґтон, — відповів Джон.

— Отак, — проказав чоловік. — Південноафриканець. Я й забув. Дозвольте представитись: Ричард Меррінґтон. Я був колись господарем цієї квартири. Як вам тут? Ви добре розмістилися?

— Так, чудово.

— Гаразд.

Теодора принесла дівчинці плащ і черевички. Чоловік поставив дитину на підлогу.

— І зроби пі-пі, — сказав він їй, — поки ми не сіли в машину.

Теодора й дитина вийшли. Вони лишилися вдвох, Джон і вродливий ошатний чоловік, у чиєму ліжку він спав.

— І як довго ви плануєте бути тут? — запитав чоловік.

— Лише до кінця місяця.

— Ні, я маю на увазі, як довго в нашій країні?

— Ох, скільки завгодно. Я покинув Південну Африку.

— Ситуація там погана, еге ж?

— Так.

— Навіть для білих?

Як слід відповідати на таке запитання? «Країну покидають, щоб не померти від ганьби? Покидають, щоб уникнути неминучих збурень?» Чому гучні фрази звучать у цій країні так недоречно?

— Авжеж, — відповів він. — Принаймні я так думаю.

— Це щось нагадує мені, — мовив чоловік і пішов через кімнату до підставки для грамофонних платівок, переглянув їх, витяг одну, другу, третю.

Це якраз те, від чого його застерігали й чого він не повинен допускати.

— Пробачте, — проказав він, — місіс Меррінґтон наполегливо просила мене…

Чоловік випростався на весь зріст і глянув на нього:

— Що саме наполегливо просила вас Діана?

— Не дозволяти нічого виносити з квартири.

— Дурниці. Це мої платівки, вона не користується ними. — Він незворушно почав передивлятися далі, вибрав ще кілька платівок. — Якщо ви мені не вірите, подзвоніть їй.

Дівчинка зайшла до кімнати, гупаючи важкими черевичками.

— Уже готова їхати, так, дорогенька? — запитав чоловік. — До побачення. Сподіваюся, все йде гаразд. До побачення, Теодоро. Не переживай, до купання повернемось.

І, взявши доньку та платівки, пішов.

16

Прийшов лист від матері. Брат купив машину, пише вона, «MG» після аварії. Замість учитися, брат тепер витрачає увесь час на ремонт автомобіля, намагаючись зробити так, щоб він їздив. Та ще й завів нових друзів, яких не представив їй. Один з них схожий на китайця. Вони всі сидять у гаражі й курять, мати підозрює, що ті друзі носять і алкоголь. Вона занепокоєна. Його брат почав котитися вниз, як їй урятувати його?

Ну, а Джон заінтригований. Що ж, брат нарешті почав вивільнятися з материнських обіймів! Але який дивний шлях він обрав: автомобільну механіку! Невже брат справді вміє лагодити автомобілі? Де він навчився? Джон завжди думав, що з них двох він уміє краще працювати руками, більше благословенний чуттям до механіки. А що як він увесь час помилявся? Які ще сюрпризи має в запасі його брат?

У листі є й інші новини. Його двоюрідна сестра Ільзе з подругою невдовзі приїдуть до Англії по дорозі до Швейцарії, де візьмуть участь у туристичному поході. Чи покаже він їм Лондон? Мати дала адресу недорогого готелю в Ерлз-Корт, де зупиняться дівчата.

Джон здивований: після всього, що він казав матері, вона ще може думати, ніби він хоче спілкуватися з південноафриканцями, надто з батьковою родиною. Він не бачив Ільзе, відколи вони були дітьми. Що спільного він може мати з нею — дівчиною, що ходила до школи казна в якій глушині й не може придумати кращого способу скористатися вакаціями в Європі, — які, безперечно, оплачують її батько-мати, — як ходити пішки по gemütliche^[40] Швейцарії, країні, що за всю свою історію не породила жодного видатного митця?

Але тепер, коли ім’я Ільзе вже згадали, він не може викинути її з голови. Він пам’ятає її як струнку швидконогу дівчинку з довгими білявими заплетеними косами. Тепер їй, мабуть, років принаймні вісімнадцять. Яка вона тепер? А що, як завдяки життю на свіжому повітрі вона стала, хоч на який короткий час, красунею? Адже він не раз спостерігав цей феномен серед фермерських дітей: весну фізичної досконалості до того, як вони почнуть грубішати і гладшати, ставати копіями своїх батьків. Чи справді він повинен нехтувати шанс походити по вулицях Лондона з високою арійською мисливицею під боком?

У своїх фантазіях Джон відчуває еротичний свербіж. Що є такого в його двоюрідних сестрах, навіть на саму думку про них, що розпалює в ньому таке жадання? Може, просто тому, що вони заборонені? Може, саме так і діє табу: створює бажання, забороняючи його? Чи, може, його бажання має менш абстрактне походження: спогади про вовтузню, дівчина проти хлопця, тіло до тіла, спогади, збережені з дитинства й виявлені тепер у пориві сексуального пожадання? Мабуть, таки це, та ще й обіцянка легкості, невимушеності: зустрінуться двоє людей зі спільною історією, країною, родиною, кровним зв’язком ще до першого вимовленого слова. Не треба ніяких вступів, ніяких намацувань.

Джон лишив листа в готелі в Ерлз-Корті, який назвала мати. Через кілька днів йому подзвонили, але не Ільзе, а її подруга, компаньйонка, що незграбно розмовляла англійською мовою, плутаючи однину з множиною. В неї погані новини: Ільзе захворіла на грип, що перейшов у пневмонію. Вона в лікарні в Бейсвотері. Туристичні плани мають зачекати, поки їй стане краще.

Джон відвідує Ільзе в лікарні. Всі його сподівання стерті. Вона не красуня, навіть не висока, звичайнісінька кругловида дівчина з мишачими косами й сапає, як говорить. Він вітає її, не цілуючи, бо боїться інфекції.

Подруга теж у кімнаті. Її звати Маріанна, вона невисока й пухкенька, вбрана у вельветові штани та черевики й аж пашить здоров’ям. Якийсь час вони всі розмовляють англійською, потім Джон полагіднішав і перейшов на мову родини — африкаанс. Хоча минуло вже кілька років, відколи він востаннє розмовляв африкаансом, він почувся розслабленим, немов заліз у гарячу ванну.

Джон сподівався, що зможе похвалитися своїм знанням Лондона, але Лондон, який хочуть бачити Ільзе і Маріанна, — не той, який знає він. Джон нічого не може сказати їм про музей мадам Тюссо, Тауер, собор Св. Павла, бо не був у жодному з цих місць. Він і гадки не має, як добиратися до Стратфорда-на-Ейвоні. Він може лише розповісти, в яких кінотеатрах ідуть іноземні фільми, які книгарні найкращі з яких тем, але це не цікавить їх.

Ільзе приймає антибіотики, мине кілька днів, перш ніж вона одужає. Маріанна тим часом вільна. Джон пропонує їй прогулянку вздовж набережної Темзи. В туристичних черевиках, із простою, практичною зачіскою Маріанна з Фіксбурґа трохи недоречна серед модних лондонських дівчат, але, здається, не переймається цим. Не переймається й тим, якщо люди чують, що вона розмовляє африкаансом. А Джон волів би, щоб вона трохи стишила тон. Розмови африкаансом у цій країні, хоче сказати він їй, однаково, що розмови нацистською мовою, якби така існувала.

Він помилився щодо віку дівчат. Вони взагалі не діти: Ільзе двадцять років, а Маріанні двадцять один. Вони вчаться на останньому курсі університету Вільної Оранжевої Республіки, обидві вивчають соціальну роботу. Він не висловлює своєї думки вголос, але вважає, що соціальна робота — допомога старим жінкам робити закупи — не предмет, який слід вивчати у справжньому університеті.

Маріанна ніколи не чула про комп’ютерне програмування і не цікавиться ним. Але запитує, коли він повернеться, як вона каже, додому, tuis.

Не знаю, відповідає він. Можливо, ніколи. Її що, не тривожить напрям, у якому розвивається Південна Африка?

Маріанна мотнула головою. Південна Африка не така вже погана, як її зображують в англійських газетах, каже вона. Негри і білі добре б уживались, якби ніхто не втручався. Хай там як, політика не цікавить її.

Джон запрошує Маріанну на фільм у кінотеатрі «Everyman». Показують фільм Ґодара «Банда невдах», який він бачив раніше, але міг би дивитися його ще багато разів, бо там головну роль грає Анна Каріна, в яку він тепер закоханий не менше, ніж рік тому в Моніку Вітті. Оскільки це не високоінтелектуальний фільм, або ж начебто не такий, а просто розповідь про банду некомпетентних злочинців-аматорів, він не бачить причини, чому стрічка могла б не сподобатись Маріанні.

Маріанна не нарікає, але протягом усього фільму він відчуває, як вона йорзає поряд із ним. Глянувши потай на неї, він бачить, що вона чистить нігті, а не дивиться фільм. «Невже він тобі не сподобався?» — запитав він потім. «Я не могла розібрати, про що йдеться», — відповіла дівчина. Виявляється, Маріанна ще ніколи не бачила фільму з субтитрами.

Він везе її до своєї квартири, тобто квартири, яка тим часом його, на чашку кави. Майже одинадцята година вечора, Теодора пішла спати. Вони сидять, схрестивши ноги на грубому ворсистому килимі у вітальні і, зачинивши двері, півголосом розмовляють. Вона не двоюрідна сестра, зате її подруга, вона з дому, і її збудливо закутує покривало недозволенності. Джон цілує її, і вона, здається, не заперечує, щоб її цілували. Лицем до лиця вони простягаються на килимі, він починає розстібати, розв’язувати, розперезувати її. Останній потяг у південному напрямі об одинадцятій тридцять. Вона аж ніяк не встигне.

Маріанна незаймана. Він з’ясував це, коли нарешті вмостив її голу на широкому подвійному ліжку. Він ще ніколи не спав із незайманою дівчиною, ніколи не думав про незайманість як про фізичний стан. А тепер дістав свою науку. З Маріанни тече кров, поки вони кохаються, тече й потім. Ризикуючи розбудити служницю, їй довелося прокрастись до ванни й обмитися. Коли вона пішла, він запалює світло. Кров на простирадлах, усюди на його тілі. Вони — відчувши огиду, Джон на мить уявив собі ту картину — брьохалися в крові, наче свині.

Маріанна повертається з ванни з обмотаним навколо себе рушником.

— Я мушу їхати, — каже вона.

— Останній потяг уже пішов, — відповідає він. — Чом би тобі не лишитися на ніч?

Кровотеча не припиняється. Маріанна заснула з рушником, що, запханий межи ніг, стає дедалі мокріший. Джон лежить поряд і не може заспокоїтись. Може, треба викликати швидку допомогу? Чи можна зробити це так, щоб не розбудити Теодору? Маріанна, здається, не стривожена, але що як це тільки прикидання задля нього? Що, як вона надто невинна або надто довірлива, щоб оцінити, що діється?

Джон переконаний, що не засне, але заснув. Розбудили його голоси і дзюркіт води. П’ята година ранку, на деревах уже виспівують пташки. Похитуючись, він підводиться і слухає під дверима: голос Теодори, а потім Маріанни. Що вони кажуть, він не чує, але ті слова не можуть бути добром для нього.

Джон знімає простирадла. Кров просочилася вниз аж до матраца, лишивши величезну нерівну пляму. З чуттям провини, розсерджений, він перевертає матрац. Це тільки питання часу, коли ту пляму побачать. Але тоді його вже не буде, він подбає про це.

Маріанна повертається з ванни в чужому халаті. Вона приголомшена його мовчанкою, його гнівним поглядом.

— Ти ж ніколи не казав мені не ходити, — каже вона. — Чого б я мала не розмовляти з нею? Це добра стара жінка. Добра стара аіа.

Джон телефонує й викликає таксі, а потім навмисне чекає коло вхідних дверей, поки Маріанна вдягається. Коли приїздить таксі, він уникає її обіймів, тицяє їй у руку фунтову банкноту. Вона з подивом дивиться на неї. «Я маю свої гроші», — каже вона. Він стенув плечима, відчинив їй дверцята.

Решту кілька днів свого проживання в квартирі Джон уникає Теодори. Виходить рано-вранці, повертається пізно. Якщо є якісь листи йому, не читає їх. Заїхавши до квартири, він зобов’язався стерегти її від чоловіка і взагалі бути напохваті. Він не виконав своїх зобов’язань раз і не виконав удруге, але йому байдуже. Акт кохання, що роз’ятрив душу, жіночий шепіт, криваві простирадла, загиджений матрац — він хотів би лишити цю всю ганебну подію позаду, зачинити двері за нею.

Приглушивши голос, Джон телефонує до готелю в Ерлз-Корті й просить на розмову свою кузину. Вона поїхала, кажуть у готелі, вона та її подруга. Джон кладе трубку й відчуває полегкість. Дівчата вже на безпечній далекій відстані, немає потреби бачити їх знову.

Лишилося тільки питання, що робити з цим епізодом, як припасувати його до історії свого життя, яку він розповідав собі. Він поводився ганебно, тут немає сумніву, поводився, як хам. Це слово, може, й старомодне, зате точне. Він заслуговує, щоб йому дали ляпас по обличчю, навіть плюнули йому в обличчя. Оскільки немає нікого, хто б міг йому дати ляпас, він, безперечно, повинен докоряти собі. Agenbyte of inwit, «докори сумління», як пише в «Улісі» Джойс середньоанглійською мовою. Тож нехай це буде його домовленість із богами: він каратиме сам себе і сподіватиметься взамін, що розповідь про його хамську поведінку не матиме розголосу.

А втім, яке це, зрештою, має значення, якщо й буде розголос? Він належить до двох світів, герметично ізольованих один від одного. У світі Південної Африки він не більше, ніж примара, пасмо диму, яке розпливається, а невдовзі зникне остаточно. Ну а в Лондоні він однаково, що невідомий. Він уже почав шукати собі нову квартиру. Знайшовши кімнату, він розірве зв’язки з Теодорою та родиною Меррінґтонів і зникне в морі анонімності.

Але в цій мерзенній події є щось більше, ніж просто ганьба, пов’язана з нею. Він приїхав до Лондона робити те, що було неможливим у Південній Африці: досліджувати глибини. Годі стати митцем, не опустившись до глибин. А які, власне, ті глибини? Він думав, що глибини — це блукання по крижаних вулицях, коли серце німіє від самотності. А можливо, справжні глибини інші й постають у несподіваній формі, наприклад, у спалаху огиди до дівчини на сірому світанку. Можливо, глибини, в які він хотів зануритися, були в ньому всякчас, замкнені в його грудях: глибини холодності, черствості, хамства. Чи справді потурання своїм схильностям, своїм порокам, а потім докори собі, як-от тепер, допомагають сформуватися митцю? Тієї миті Джон не бачив такого зв’язку.

Принаймні цей епізод закритий, відкинутий, відданий минулому, запечатаний у пам’яті. Але це неправда, не зовсім правда. Прийшов лист зі штемпелем Люцерна. Навіть не замислившись, Джон відкрив його й почав читати. Лист написано африкаансом. «Дорогий Джоне, думаю, я повинна сповістити тобі, що зі мною все гаразд. Із Маріанною теж усе добре. Спершу вона не розуміла, чому ти не дзвониш, але потім повеселішала, і ми добре провели час. Вона не хотіла писати, але я подумала, що однаково напишу тобі і скажу: сподіваюся, ти не ставишся отак до всіх своїх дівчат, навіть тут, у Лондоні. Маріанна — особлива людина, вона не заслуговує на таке ставлення. Ти повинен двічі подумати про життя, яке ти ведеш. Твоя кузина Ільзе».

«Навіть у Лондоні». Що вона мала на увазі? Що навіть за лондонськими нормами він поводився ганебно? Що Ільзе та її подруга, щойно прибувши з пустель Оранжевої Вільної Держави, знають про Лондон і його норми? «Лондон псує людей, — хочеться сказати йому. — Якби ви пожили тут трохи, замість бігти до коров’ячих дзвіночків і лук, ви, може, й самі пересвідчилися б». Але насправді Джон не вірить, що тут винен Лондон. Він читав Генрі Джеймса. Він знає, як легко бути поганим, знає, що треба тільки розслабитись — і миттю постане все лихе.

Найприкрішими місцями листа є його початок і кінець. «Beste John» — так звертаються не до члена родини, а до незнайомця. І «Твоя кузина Ільзе» — хто б міг сподіватися, що дівчина з ферми здатна на такий промовистий удар!

Багато днів і тижнів сестрин лист, навіть коли він зіжмакав його і викинув, не давав йому спокою, але не через слова, справді написані на сторінці, бо невдовзі він спромігся витерти їх у своїй голові, а через спогад про мить, коли, незважаючи на помічену швейцарську марку і круглий дитячий почерк, він розрізав конверт і прочитав. Який йолоп! Чого він сподівався — пеану подяк?

Джон не любить поганих новин. Надто не любить поганих новин про себе. «Я досить суворий до себе, — запевняє він собі, — мені не потрібна допомога інших». Це витончені хитрощі, до яких він удається раз по раз, коли хоче закрити вуха до критики. Він дізнався про їхню корисність, коли Жаклін із позиції тридцятирічної жінки висловила свою думку про нього як про коханця. А тепер, тільки-но якийсь любовний зв’язок починає згасати, він усувається. Він ненавидить сцени, спалахи гніву, гірку правду («Ти хочеш почути правду про себе?!») і вдається до всіх можливих зусиль, щоб уникнути їх. До речі, що є правдою? Якщо він таємниця для себе, як він може не бути таємницею для інших? Є угода, яку він готовий запропонувати жінкам, які трапляються в його житті: якщо вони ставитимуться до нього як до таємниці, він ставитиметься до них як до згорненої книжки. На цій, і тільки на цій основі можливі стосунки з ними.

Джон не дурень. Його послужний список як коханця нічим не видатний, і він знає про це. Він ніколи не породив у серці жінки чуття, яке можна було б назвати палкою пристрастю. І справді, озираючись назад, він не може пригадати, що був коли-небудь предметом пристрасті, справжнього шалу, і то бодай найменшою мірою. Напевне, це щось каже про нього. Щодо самого сексу, сексу у вузькому розумінні цього слова, Джон підозрює: жінці він дає якусь досить убогу насолоду, але й сам отримує щось убоге. Ніхто тут не винен, тільки він. Бо, якщо йому бракує серця, і він стримується, чому не повинна стримуватися жінка?

Невже секс — міра всіх речей? Якщо він зазнає невдачі в сексі, невже він не витримує всіх випробувань, які ставить перед ним життя? Було б легше, якби це твердження не виявилося правдою. Та, озираючись, він не бачить нікого, хто не схилявся б шанобливо перед богом сексу, за винятком,можливо, кількох динозаврів, пережитків вікторіанської доби. Навіть Генрі Джеймс, зовні такий чистий, такий вікторіанський, має сторінки, де туманно натякає, що кінець кінцем усе зводиться до сексу.

З усіх авторів, яких шанує й яких наслідує Джон, Паундові він довіряє найбільше. В Паунда не бракує пристрасті — тяжкої туги, вогню акту кохання, але ця пристрасть не скаламучена, не має свого темного боку. В чому криється ключ до спокою Паунда? Може, в тому, що як прихильник грецьких богів, а не єврейського бога, він недосяжний для провини? Чи, може, Паунд такий занурений у високу поезію, що його фізичне буття перебуває в гармонії з його почуттями, гармонії, яка одразу передається жінкам і розкриває йому їхні серця? Чи, може, навпаки, секрет Паунда полягає в певній жвавості характерного для нього способу життя, жвавості, яку слід приписати американському вихованню, а не богам поезії, і яку жінки вітали як ознаку, що чоловік знає, чого хоче, і твердо, але приязно подбає, куди жінка і він підуть удвох? Невже саме цього прагнуть жінки: щоб про них дбали, щоб їх вели? Невже саме тому в танцях і дотримуються такого коду: чоловік веде, а жінка йде слідом?

Його власне пояснення своїх невдач у коханні, тепер уже давнє й дедалі менше схоже на правду, полягає в тому, що він ще не зустрів справжньої жінки. Справжня жінка прозирне темну поверхню, яку він представляє світові, й побачить далекі глибини; справжня жінка відкриє в ньому приховану інтенсивність пристрасті. Поки прийде та жінка, до того дня, що визначений долею, він просто збавляє час. Ось чому Маріанну можна знехтувати.

Але є ще одне питання, яке дошкуляє йому і не скоро зникне. Чи жінка, яка відкриє в ньому поклади пристрасті, якщо така жінка існує, вивільнить ще й затамований потік поезії, а чи навпаки, саме він має перетворитись у поета й довести таким чином, що він гідний її кохання? Було б добре, якби перше твердження виявилося правдою, але він підозрює, що ні. Як він сам закохався на відстані в Інґеборґ Бахман по-одному, а в Анну Каріну по-іншому, так і та сподівана жінка, здогадується він, повинна пізнати його з його творів, закохатися спершу в його мистецтво, перше ніж стати такою дурною, щоб закохатися в нього.

17

Від професора Ґая Говарта, що з Кейптауна керував його магістерською роботою, Джон отримав листа з проханням виконати для нього певні наукові доручення. Говарт працював над біографією драматурга XVII століття Джона Вебстера і просив, щоб Джон скопіював йому деякі твори у відділі рукописів Британського музею: вірші, які могли б належати молодому Дж. Вебстеру, а якщо він уже буде в тому відділі, то нехай скопіює і будь-які рукописні вірші з підписом «J. W.», на які натрапить і які звучатимуть так, ніби їх міг написати Вебстер.

Хоча вірші, які знайшов і прочитав Джон, не мають великої цінності, йому лестить таке доручення, бо ж воно імпліцитно припускає, що він за самим стилем буде здатний вирізнити автора «Герцогині Мальфі». Від Еліота він дізнався, що критерієм перевірки для критика є його здатність робити тонкі розмежування. Езра Паунд учив його, що критик має бути здатний почути голос справжнього майстра серед бурмотіння простої моди. Хоч і не вміє грати на піаніно, він, увімкнувши радіо, може принаймні розрізнити Баха і Телемана, Гайдна і Моцарта, Бетховена і Шпора, Брукнера і Малера; хоча він не може писати, то має принаймні вухо, яке схвалили б і Еліот, і Паунд.

Питання полягає в тому, чи Форд Медокс Форд, якому він присвятив так багато часу, справжній майстер? Паунд вихваляв Форда, як єдиного спадкоємця в Англії Генрі Джеймса і Флобера. Але чи був би Паунд такий упевнений, якби прочитав увесь доробок Форда? Якщо Форд такий добрий автор, чому до його п’яти добрих романів домішано так багато сміття?

Хоча Джон начебто має писати про художню творчість Форда, він бачить, що незначні романи Форда менш цікаві, ніж його книжки про Францію. Для Форда не може бути більшого щастя, ніж провести день поруч із якоюсь доброю жінкою в осяяному сонцем будинку на півдні Франції з оливковим деревом на затиллі й добрим vin de pays^[41] у погребі. «Прованс, — пише Форд, — колиска всього витонченого, ліричного та гуманного в європейській цивілізації, а провансальські жінки з їхнім вогненним темпераментом і орлиною красою присоромлюють жінок Півночі».

Чи треба вірити Форду? Чи сам Джон побачить коли-небудь Прованс? Чи вогненні провансальські жінки звернуть бодай яку-небудь увагу на нього, коли йому так бракує вогню?

Форд пише, що цивілізація Провансу завдячує своєю легкістю і витонченістю дієті з риби, оливкової олії та часнику. У своїй новій квартирі в Хайґейті Джон купує тепер рибні палички замість сосисок, смажить їх на оливковій олії замість масла, посипає зверху сіллю з часником.

У своїй роботі про Форда він не скаже нічого нового, це вже річ очевидна. Проте не хоче кидати її. Відмовлятися від проекту — це батькова вдача. Він не буде таким, як батько. Тож Джон починає працю скорочення сотень сторінок міркувань, написаних дрібним почерком, до якогось внутрішньо поєднаного прозового твору.

Одного разу, сидячи у великій читальні з куполом і почуваючись надто виснаженим або знудженим, щоб писати далі, він дозволив собі розкіш заглибитись у книжки про Південну Африку в давнину, книжки, які можна знайти тільки у великих бібліотеках: спогади таких мандрівників до Капської провінції, як Даппер, Кольбе, Шпарман, Берроу і Берчелл, опубліковані в Голландії, Німеччині та Англії два сторіччя тому.

Джонові напрочуд дивно сидіти в Лондоні й читати про вулиці — Вальстрат, Буйтенґрахт, Буйтенсінґель, — по яких серед усіх навколишніх людей, що повстромляли голови в книжки, ходив тільки він. Але ще більшою мірою, ніж оповідки про старий Кейптаун, його приваблюють розповіді про походи вглиб країни, експедиції на запряжених волами возах у пустелю Кару, де можна ходити кілька днів, не побачивши жодної живої душі. Цвартберґ, Ліуврів’єр, Двіка — він читає про свою країну, країну, що лежить у його серці.

Патріотизм? Невже саме він починає вражати його? Невже він доводить свою нездатність жити без рідної країни? Невже, струсивши зі своїх ніг пил огидної нової Південної Африки, він тужить за Південною Африкою давніх днів, коли рай був ще можливий? Чи справді оці англійці навколо нього відчувають той самий щем у серці, коли в якійсь книжці є згадка про будинок Райдел-Маунт, де жив Вордсворт, або Бейкер-стріт? Джон сумнівається. Ця країна, це місто закутані тепер у століття слів. Англійцям узагалі не видається дивним ходити слідами Чосера або Тома Джонса.

Південна Африка — інша річ. Якби не ця жменька книжок, він не мав би певності, що не вимріяв Кару вчора. Ось чому його надто приваблює Берчелл, оті два грубезні томи. Може, Берчелл — не майстер, як Флобер чи Джеймс, але те, про що пише Берчелл, відбувалося насправді. Справжні воли тягли його і ящики його ботанічних зразків від одного привалу до іншого у Великій Кару, справжні зорі сяяли над його головою і головами його людей, коли вони спали. На саму думку про це Джон відчуває запаморочення. Берчелл і його люди, може, й мертві, а їхні вози спорохнявіли, але вони справді жили, їхні подорожі реальні. За доказ править книжка, яку він тримає в руках, книжка з короткою назвою «Подорожі Берчелла», й зокрема примірник, який міститься в Британському музеї.

Якщо справжність подорожей Берчелла доведена «Подорожами Берчелла», чому інші книжки не надають реальності іншим подорожам, які поки що лише гіпотетичні? Логіка тут, звичайно, хибна, проте Джон хотів би написати книжку, не менш переконливу, ніж Берчеллова, й помістити її в цій бібліотеці, яка визначає всі бібліотеки. Якби, щоб зробити книжку переконливою, треба було стати відерцем на дьоготь, яке бовтається під возом, коли той гримотить по камінню Кару, він став би тим відерцем. Якби треба було бути цикадами, що сюрчать на дереві, під яким мандрівники розташувалися опівдні, він став би цикадами. Порипування відра з дьогтем, сюрчання цикад — Джон упевнений, що відтворив би це все. Важка частина роботи полягала б у створенні в усій книжці аури, яка забезпечить йому місце на бібліотечних полицях, а отже, в історії світу: аури правди.

Ні, Джон не думає про ошуканство. Цей шлях пройшли ще до нього: вдавали, ніби знайшли в скрині на горищі в якомусь сільському будинку щоденник з уже пожовклими від віку запліснявілими сторінками, де описано якусь експедицію через степи Татарії або території Великих Моголів. Ошуканства такого типу не цікавлять Джона. Завдання, перед яким постає він, суто літературне: написати книжку, обрій знань якої обмежуватиметься добою Берчелла, 1820-ми роками, проте реакція якої на навколишній світ буде жива такою мірою, що Берчелл, незважаючи на свою енергію, розум, допитливість і самовладання, не дотягне до неї, бо він був англійцем у чужій країні, а його дух наполовину переймався Пемброкширом і сестрами, яких він лишив там.

Джон учитиметься писати з позиції 1820-х років. Перше ніж узятися за таке завдання, він повинен знати менше, ніж знає тепер, йому треба багато забувати. Але, перше ніж забувати, він повинен знати, що забувати; перше ніж знати менше, йому доведеться дізнатися більше. Та де знайти те, що йому треба знати? Він не має історичної освіти, і, зрештою, те, чого він шукає, не міститься в історичних книжках, бо вони належать до буденних речей, не менш звичайних, ніж повітря, яким ми дихаємо. Тож де він знайде звичайне знання про колишній світ, знання надто скромне, щоб називатися знанням?

18

Наступні події відбувалися дуже швидко. Серед пошти на столі у вестибюлі з’явився адресований йому грубий конверт із позначкою «Службовий». Джон забрав його до своєї кімнати і відкрив з опущеним серцем. Він має двадцять один день, повідомляли в листі, щоб поновити свій дозвіл працювати, а якщо ні, дозвіл на проживання в Сполученому Королівстві скасують. Він може поновити той дозвіл, з’явившись сам, подавши свій паспорт і копію форми 1-48, яку заповнить працедавець, до приміщень міністерства внутрішніх справ на Голловей-роуд у будь-який робочий день тижня від 9.00 до 12.30 і від 13.30 до 16.00.

Отже, компанія «ІВМ» виказала його. Повідомила в міністерство внутрішніх справ, що він покинув роботу.

Що робити? Він має досить грошей на квиток в один бік до Північної Африки. Але годі навіть подумати, що він знову з’явиться в Кейптауні, наче пес із підібганим хвостом, переможений. І що, зрештою, він робив би в Кейптауні? Знову пішов би до університету? І як довго це тривало б? Тепер він уже застарий для стипендій, йому довелося б конкурувати з молодшими студентами, які мають кращі оцінки. Річ у тому, що повернувшись до Південної Африки, він уже ніколи не вирветься звідти знову. Він стане, як ті люди, що збираються ввечері на Кліфтон-біч, п’ють вино й розповідають одне одному про колишні дні на Ібісі.

Якщо він хоче лишитися в Англії, то перед ним відкриті лише два шляхи: або, зціпивши зуби, знову спробувати піти вчителем до школи, або повернутися до комп’ютерного програмування.

Є й третій, гіпотетичний варіант. Можна покинути теперішню квартиру і розчинитися в юрбі. Він може поїхати збирати хміль у Кент (для цього не треба документів), працювати на будівництвах. Можна спати в дешевих готелях для молоді, в клунях. Але він знає, що не робитиме цього. Він надто некомпетентний, щоб жити за межею закону, надто правильний, надто боїться, що його піймають.

Серед робіт, що їх пропонують газетні оголошення, є повно місць для комп’ютерних програмістів. Англія, здається, ніяк не може набрати достатню їх кількість. Більшість оголошень пропонують роботу у фінансових відділах різних підприємств. Такі оголошення Джон нехтує і відповідає тільки на оголошення самих комп’ютерних компаній, великих і малих конкурентів «ІВМ». За кілька днів він уже йде на розмову до компанії «International Computers» і без вагань приймає її пропозицію. Він тріумфує. Він знову має роботу, він у безпеці, його не вишлють із країни.

Та є один мінус. Хоча ця компанія має свою контору в Лондоні, роботу, на яку його беруть, треба виконувати за містом, у Беркширі. Щоб дістатися туди, треба приїхати на вокзал Ватерлоо, годину їхати потягом, а потім ще автобусом. Жити в Лондоні не буде змоги. Ще одна ротемстедська історія.

Компанія «International Computers» готова позичити новим службовцям перший внесок на скромний, але гідний будинок. Іншими словами, махнувши пером, Джон може стати домовласником (Він! Домовласник!) і цим самим підписом зобов’язати себе до виплати іпотечного кредиту, що прив’яже його до роботи в компанії на наступні десять, а то й п’ятнадцять років. Через п’ятнадцять років він буде вже старим. Одна кваплива постанова — і він списав би своє життя, зрікся б усіх шансів стати митцем. Маючи власне житло в низці червоних цегляних будинків, він зник би без сліду в масиві британського середнього класу. А для довершення картини знадобляться лише жіночка й машина.

Джон знаходить причину не підписуватися під позикою на будинок. Натомість підписує договір про оренду квартири на горішньому поверсі будинку на краю містечка. Господар — колишній армійський офіцер, а тепер біржовий маклер, який полюбляє, щоб його називали майор Аркрайт. Майорові Джон пояснює, що таке комп’ютери, що таке комп’ютерне програмування, яку солідну кар’єру воно пропонує («Відбудеться величезне розширення галузі»). Майор Аркрайт жартівливо називає його вченим («Ми ще ніколи не мали вченого в квартирі нагорі»), і Джон, не буркнувши, погоджується з таким визначенням.

Праця в компанії «International Computers» анітрохи не схожа на працю в «ІВМ». Почнімо з того, що Джон не має потреби в чорному костюмі. Він має тепер власний кабінет — комірчину в будівлі, яку називають «Ангаром», у садку позаду будинку, який компанія обладнала як свою комп’ютерну лабораторію. Сам будинок називають «Замком», це безладна стара споруда наприкінці всіяної листям дороги за дві милі від Брекнелла. Будинок, мабуть, має свою історію, хоча тієї історії ніхто не знає.

Попри назву «Комп’ютерна лабораторія», в приміщеннях ніде немає жодного комп’ютера. Для перевірки програм, писати які найняли Джона, йому доведеться їздити до Кембриджського університету, що має один з трьох комп’ютерів «Atlas», їх узагалі лише три, і кожен трохи відрізняється від решти. Комп’ютер «Atlas» — так він прочитав у інструкції, яку першого дня поставили перед ним на стіл, — становить британську відповідь «ІВМ». Якщо вже інженери і програмісти компанії «International Computers» запустили ці прототипи, «Atlas» стане найпотужнішим комп’ютером у світі, або принаймні найпотужнішим, який можна буде купити на відкритому ринку (американські військові мають власні комп’ютери, і то невідомої потужності, та й російські військові, мабуть, теж). «Atlas» завдасть удару від ім’я британської комп’ютерної промисловості, від якого «ІВМ» доведеться оклигувати багато років. Ідеться саме про це. Ось чому компанія «International Computers» зібрала команду молодих яскравих програмістів, до яких тепер належить і Джон, у цьому сільському закутку.

Особливістю «Atlas’a», яка робить його унікальним серед інших комп’ютерів світу, є те, що він має своєрідне самоусвідомлення. З регулярними інтервалами — що десять секунд чи навіть щосекунди — він запитує себе, з’ясовує, які завдання він виконує і чи виконує він їх із максимальною ефективністю. Якщо виконує неефективно, він по-новому впорядковує завдання і виконує їх в іншому, кращому порядку, заощаджуючи таким чином час, тобто гроші.

Джонові припало завдання писати програму, якої має дотримуватися машина наприкінці кожного оберту магнітної стрічки. Комп’ютер має запитати себе, чи повинен він читати інший шматок плівки, а чи навпаки, від’єднатися і читати якусь перфокарту або паперову стрічку. Чи повинен він записати деякі результати, нагромаджені на іншій магнітній стрічці, а чи повинен удатися до серії блискавичних розрахунків? На ці питання треба було відповісти, не відступивши від панівного принципу ефективності. Джон може працювати, скільки треба (але бажано лише півроку, бо компанія «International Computers» влаштувала перегони з часом), щоб звести запитання і відповіді до коду, який зможе читати машина, і перевірити, чи вони оптимально сформульовані. Кожен із колег-програмістів має десь таке саме завдання і схожий графік. А тим часом інженери Манчестерського університету працюватимуть день і ніч, щоб удосконалити саме електронне обладнання. Якщо все йтиме за планом, комп’ютери «Atlas» почнуть випускати 1965 року.

Перегони з часом. Змагання з американцями. Це те, що Джон здатний зрозуміти, те, чому він може віддатися більш щиросердо, ніж меті «ІВМ» заробляти дедалі більше грошей. І саме програмування цікаве. Воно вимагає розумової вигадливості, вимагає для доброї роботи віртуозного опанування дворівневої внутрішньої мови «Atlas’a». Джон приходить на роботу вранці й думає про завдання, які чекають на нього. Щоб не втрачати пильності, п’є каву чашку за чашкою, серце йому гупає, мозок кипить, він утрачає відчуття часу, і його доводиться гукати на обід. Увечері він бере папери з собою до своїх кімнат у майора Аркрайта і працює до пізньої ночі.

«Так ось до чого, — думає він, — я готувався, навіть не здогадуючись! Так ось до чого доводить математика!»

Осінь поступилася зимі, а Джон навряд чи й помітив. Він уже не читає поезії. Натомість читає книжки про шахи, придивляється до ігор гросмейстерів, розв’язує шахові проблеми в «Observer». Спить він погано, інколи йому сниться програмування. До цього свого внутрішнього розвитку він придивляється з відчуженою цікавістю. Може, він стане, як оті вчені, чий мозок розв’язує проблеми, поки вони сплять?

Є ще одна річ, яку помічає Джон. Він перестав тужити. Пошуки загадкової, вродливої незнайомки, яка розбудить пристрасть у ньому, вже не цікаві йому. Почасти, безперечно, тому, що Брекнелл навіть близько не пропонує такого параду дівчат, як Лондон. Але він не може не помітити зв’язку між кінцем туги і кінцем поезії. Невже це означає, що він росте? Невже зростання — це тільки переростання туги, пристрасті, всіх гострих душевних почуттів?

Люди, серед яких він працює, — без винятку чоловіки, — цікавіші за людей з «ІВМ»: живіші і, можливо, розумніші в тому аспекті, який він здатний зрозуміти, це щось схоже на буття розумним у школі. Вони всі обідають разом у їдальні «Замку». Страви, які їм подають, поживні: риба зі смаженою картоплею, сосиски з пюре, біфштекс у тісті, печеня з капусти й картоплі, ревеневий пиріг із морозивом. Джон любить ці страви, бере, якщо може, по дві порції, для нього тепер це головна денна трапеза. Увечері вдома (якщо його кімнати в Аркрайтів можна назвати домом) він не завдає собі клопоту готувати, а просто їсть хліб і сир над шахівницею.

Серед колег Джона є й індієць на ймення Ґанапаті. Він часто запізнюється на роботу, а часто взагалі не приходить. А коли й приходить, працює, здається, не дуже ревно: сидить у своїй комірчині, поклавши ноги на стіл, і начебто спить. З приводу своєї відсутності дає найзагальніші виправдання («Недобре почувався»). Проте його ніхто не лає. Здається, Ґанапаті — надто вже цінне придбання для компанії «International Computers». Він навчався в Америці, має американський диплом із комп’ютерної науки.

Джон і Ґанапаті — два іноземці в групі. Удвох, коли погідний день, вони гуляють після обіду садковою територією «Замку». Ґанапаті зневажливо відгукується про компанію «International Computers» і увесь проект створення комп’ютера. Приїзд до Англії з його боку був помилкою, каже він. Англійці не вміють мислити у великих масштабах. Він мав би лишитися в Америці. А яке життя в Південній Африці? Чи були б для нього якісь перспективи в Південній Африці?

Джон відмовляє Ґанапаті пробувати щастя в Південній Африці. Це дуже відстала країна, пояснює він, там немає комп’ютерів. Проте не каже, що чужих там, якщо вони не білі, аж ніяк не вітають.

Затяглася негода, день у день іде дощ і бурхає вітер. Ґанапаті взагалі не ходить на роботу. Ніхто не запитує, чому, тож Джон вирішує з’ясувати сам. Як і він, Ґанапаті ухилився від пропозиції стати власником житла і живе у квартирі на четвертому поверсі муніципального будинку. На його стукіт довго немає ніякої відповіді. Потім Ґанапаті відчиняє двері. Він у халаті поверх піжами та в сандалях, із квартири йде потік паркого тепла, чути запах гнилі.

— Заходь, заходь! — запрошує Ґанапаті. — Заходь, погрієшся!

У вітальні немає меблів, крім телевізора й крісла поряд, а також двох розжарених електричних нагрівачів. За дверима лежить купа чорних торбин зі сміттям. Саме з них долинає сморід. Коли зачинили двері, від смороду стало аж нудити.

— Чому ти не винесеш ці торби? — запитує Джон.

Ґанапаті ухиляється від відповіді. Не каже він і чому не ходить на роботу.

Джон запитує себе, чи нема в Ґанапаті у спальні дівчини, якоїсь місцевої нахабної малої друкарки або помічниці з крамниці — ці дівчата живуть на масиві, й він бачить їх в автобусі. А може, насправді там дівчина-індійка? Можливо, саме це пояснює всі прогули Ґанапаті: з ним живе гарна дівчина-індійка, і він воліє кохатися з нею, практикувати тантру й годинами затримувати оргазм, а не писати машинні коди для комп’ютера.

Але коли Джон ворухнувся, щоб піти, Ґанапаті похитав головою:

— Може, хочеш трохи води? — запропонував він.

Ґанапаті подав йому воду з крана, бо в нього скінчилися чай і кава. Скінчилися в нього й харчі. Він не купує нічого, крім бананів, бо, виявляється, не куховарить — не любить і не вміє. В сміттєвих торбинах лежали здебільшого лушпайки від бананів. Ось на чому він і жив: на бананах, на шоколаді і, коли мав, на чаї. Але хотів би жити не так. В Індії він жив удома, і про нього дбали мати і сестри. В Америці, в Колумбусі, штат Огайо, Ґанапаті жив, як він сказав, у гуртожитку, де їжу подавали на стіл із регулярними інтервалами. Якщо зголоднів раніше, можна було вийти й купити гамбургер. Там на вулиці коло гуртожитку гамбургери продавали двадцять чотири години на добу. В Америці такі заклади завжди відкриті, не так, як в Англії. Йому не треба було приїздити до Англії, країни без майбутнього, де навіть опалення не працює.

Джон запитав Ґанапаті, чи той не хворий. Ґанапаті розвіяв його неспокій: він одягає халат тільки задля тепла, оце й усе. Але Джон не переконаний. Тепер, знаючи про банани, він дивиться на Ґанапаті іншими очима. Ґанапаті миршавий, як горобець, не має жодного зайвого кілограма. Його обличчя виснажене. Якщо він не хворий, то принаймні голодує. Зауважте: в Брекнеллі, в серці навкололондонських графств, людина голодує, бо надто некомпетентна, щоб прогодувати себе.

Джон запрошує Ґанапаті до себе на обід наступного дня, дає йому точні настанови, як потрапити до майора Аркрайта. Потім виходить, знаходить крамницю, відкриту в суботу пополудні, й купує, що там є: хліб у пластиковій упаковці, холодне м’ясо, заморожений зелений горошок. Опівдні наступного дня він накриває стіл і чекає. Ґанапаті не приходить. Оскільки індієць не має телефону, Джон нічого не може вдіяти, хіба що занести страви йому на квартиру.

Абсурд, але, можливо, саме цього й прагне Ґанапаті: щоб йому носили їжу. Як і сам Джон, Ґанапаті — розбещена, розумна дитина. Як і сам Джон, Ґанапаті втік від своєї матері й душного затишку, який вона пропонувала. Але у випадку Ґанапаті та втеча, здається, спожила всю його енергію. Тепер він чекає, щоб його врятували. Він хоче, щоб мати, або хтось схожий на неї, прийшла і врятувала його. Інакше він просто змарнує себе й загине в своїй захаращеній сміттям квартирі.

Компанія «International Computers» повинна знати про це. Ґанапаті довірили головний елемент — логіку шляхів планування завдань. Якщо Ґанапаті не впорається, затримається увесь проект створення комп’ютера. Але як можна втовкмачити компанії, що саме дошкуляє Ґанапаті? Як хтось в Англії може зрозуміти, щó приводить людей із далеких закутків землі вмирати на мокрому, жалюгідному острові, який вони ненавидять і з яким не мають ніяких зв’язків?

Наступного дня Ґанапаті, як і годиться, сидить за своїм столом. Він ані словом не пояснив, чому не прийшов у гості. В обід у їдальні він у доброму настрої, навіть збуджений. Він узяв участь у лотереї, щоб виграти «Morris Mini», каже він. Купив аж сто квитків — що іншого можна робити з тією великою платнею, яку дає компанія? Якщо виграє, вони зможуть разом поїхати до Кембриджа, щоб перевірити свої програми, а не сідатимуть на потяги. Або зможуть з’їздити до Лондона на день.

Невже в цьому всьому є щось індійське, і він, Джон, не здатний збагнути його? Може, Ґанапаті належить до касти, для якої табу їсти за столом із західною людиною? Якщо так, то що він робить із тарілкою тріски і смаженої картоплі в їдальні компанії? Може, запрошення на обід мало бути більш формальним і підтвердженим у письмовій формі? Чи, може, не прийшовши, Ґанапаті люб’язно врятував його від збентеженості, коли на порозі з’являється гість, якого запросили в пориві почуттів, але насправді не чекають? Чи, може, запрошуючи Ґанапаті, він якимсь чином створив враження, ніби то не справжнє, безперечне запрошення, а тільки жест до запрошення, тож справжня чемність із боку Ґанапаті полягала у визнанні того жесту, не завдаючи господареві клопоту дбати про трапезу? Чи справді уявна трапеза (холодне м’ясо і зварений заморожений горох із маслом), яку вони мали спожити разом, має те саме значення у взаємодії між ним і Ґанапаті, що й холодне м’ясо і зварений заморожений горох, справді запропоновані і спожиті? Чи його стосунки з Ґанапаті такі, як і раніше, кращі, ніж раніше, чи гірші?

Ґанапаті чув про Сатьяджита Рея, але не думає, що бачив бодай який-небудь його фільм. Тільки невеличкий сектор індійської публіки, стверджує він, зацікавився б такими фільмами. Загалом, каже він, індійці полюбляють дивитися американські фільми. Індійські фільми й досі дуже примітивні.

Ґанапаті — перший індієць, якого Джон знає більш-менш добре, якщо можна назвати добрим знайомством гру в шахи, розмови, під час яких негативно оцінюють Англію в порівнянні з Америкою, плюс один несподіваний візит до Ґанапаті на квартиру. Розмови, безперечно, поглибили б знайомство, якби Ґанапаті був інтелектуалом, а не просто розумним. Джона й далі дивує, що в комп’ютерній індустрії можуть працювати такі розумні люди, проте не мати ніяких зовнішніх інтересів, крім автомобілів і цін на житло. Він був звик думати, що це вияв сумнозвісного філістерства англійського середнього класу, але Ґанапаті не кращий.

Може, ця байдужість до світу — наслідок надто інтенсивного спілкування з машинами, яке створює подобу мислення? Як він почувався б, якби коли-небудь покинув комп’ютерну промисловість і повернувся в цивілізоване суспільство? Так довго витрачавши свою найкращу енергію на ігри з машинами, чи був би він здатний обстоювати свою позицію в розмовах? Чи може він збагатитися чим-небудь за роки, проведені з комп’ютерами? Може, він принаймні навчиться логічно думати? Чи не стане логіка на той час його другою натурою?

Джон хотів би вірити в це, але не може. Кінець кінцем, він не має поваги до будь-якого варіанта мислення, яке можна втілити в комп’ютерних схемах. Що більше він пов’язаний зі світом комп’ютерів, то більше він здається йому схожим на шахи: невеликий крихітний світ, визначений штучно створеними правилами, світ, що засмоктує хлопців певної вразливої вдачі й робить їх наполовину божевільними, як-от він наполовину божевільний, тож усякчас, поки вони, піддавшись ілюзіям, думають, ніби грають у гру, насправді гра грає ними.

Це світ, якого він може уникнути, — ще не пізно. Або ж може укласти мир із ним, як укладають, один за одним, молодики, яких він бачить навколо: задовольняються шлюбом, будинком і машиною, задовольняються тим, що реалістично може запропонувати їм життя, й присвячують свою енергію роботі. Йому прикро бачити, як добре діє принцип реальності, як під тиском самотності хлопець із рябим обличчям задовольняється дівчиною з тьмяними косами і важкими ногами, як кожен зрештою знаходить собі пару, байдуже, хоч яку невірогідну. Чи це справді його проблема і вона отака проста: він усякчас переоцінював свою вартість на ринку, дурив себе думкою, ніби належить до художниць і актрис, тоді як насправді належить до виховательок у садках на масиві й помічниць продавців у взуттєвих крамницях?

Шлюб: хто міг би уявити собі, що він відчує прагнення, хоч яке слабеньке, одружитися! Але він не збирається піддаватися йому, поки що ні. Це лише варіант, яким він бавиться в довгі зимові вечори, коли їсть хліб і сосиски перед газовою плитою майора Аркрайта, слухає радіо, а за вікном тим часом періщить дощ.

19

Іде дощ. Джон із Ґанапаті самі в їдальні, грають швидку партію в шахи на кишеньковій шахівниці Ґанапаті, що, як і завжди, виграв у нього.

— Ти повинен їхати до Америки, — каже Ґанапаті. — Тут ти марнуєш свій час. Ми всі тут марнуємо час.

Джон хитає головою:

— Це нереально.

Він не раз думав про пошуки роботи в Америці й вирішив не їхати туди. Постанова розважлива, а водночас і слушна. Як програміст він не має особливих обдарувань. Його колеги в команді «Atlas’a», може, й не мають високих дипломів, але їхній розум ясніший за його, комп’ютерні проблеми вони розуміють швидше й точніше, ніж розумітиме коли-небудь він. У дискусіях він навряд чи може запропонувати свою думку, йому завжди доводиться вдавати, ніби він розуміє, тоді як насправді не розуміє, а вже потім додумуватися самому. Чому американські фірми повинні брати такого, як він? Америка — не Англія. Америка сувора і нещадна: якщо він, блефуючи, якимсь чином знайде собі там роботу, його невдовзі викриють. Крім того, він читав Аллена Ґінзберґа, читав Вільяма Берроуза. Він знає, що Америка робить із митцями: доводить їх до божевілля, ізолює їх, висилає.

— Ти можеш отримати стипендію в якомусь університеті, — каже Ґанапаті. — Я ж отримав, ти не матимеш ніякого клопоту.

Джон здивовано дивиться на нього. Невже Ґанапаті такий наївний? Точиться «холодна війна». Америка і Росія конкурують за серце і розум індійців, іракців, нігерійців, і стипендії для навчання в університетах — один зі стимулів, які їм пропонують. Серце і розум білих не цікаві їм і, безперечно, не цікаві серце і розум нечисленних і недоречних білих в Африці.

— Я подумаю, — каже він і міняє тему розмови. Він не має наміру думати над цим.

На фотографії на передній сторінці газети «Guardian» в’єтнамський солдат у мундирі американського зразка безпорадно дивиться на море вогню. «Партизани знищили американську базу», — сповіщає назва статті. Група в’єтконгівських диверсантів прорізала собі шлях крізь колючий дріт американської військово-повітряної бази в Плейку, знищила двадцять чотири літаки і підпалила склад пального. Всі вони загинули.

Ґанапаті, що показав Джонові газету, радіє, та й він сам відчув порив схвалення. Відколи він приїхав до Англії, британські газети і Бі-бі-сі розповідали про американські звитяги, під час яких в’єтконгівців убивали тисячами, натомість американці виходили неушкодженими. Якщо десь і лунало слово критики на адресу американців, то найприглушеніше. Сам Джон не міг присилувати себе читати повідомлення про хід бойових дій — так-бо вони виснажували його. А тепер в’єтконгівці дали незаперечну героїчну відповідь.

Джон і Ґанапаті ніколи не обговорювали В’єтнам. Ґанапаті вчився в Америці, тож Джон припускав, що індієць або підтримує американців, або байдужий до цієї війни, як були байдужі решта службовців «International Computers». А тепер несподівано в усмішці Ґанапаті, в блиску очей він побачив його приховане обличчя. Попри захват перед американською ефективністю і тугу за американськими гамбургерами Ґанапаті на стороні в’єтнамців, бо це його азіатські брати.

Оце й усе. На цьому й скінчилося. Про цю війну вони більше не згадували. Але Джон тепер ще частіше запитує себе, щó Ґанапаті робить в Англії, під Лондоном, працюючи над проектом, до якого не відчуває ніякої поваги? Чи не було б йому краще жити в Азії, воювати з американцями? Може, треба поговорити з ним, сказати про це?

Ну, а він сам? Якщо доля Ґанапаті в Азії, то де його доля? Чи знехтує В’єтконг його походження і прийме його послуги, якщо не солдата чи диверсанта-самогубці, то скромного помічника? А якщо ні, то як щодо друзів і союзників В’єтконгу — китайців?

Джон пише в китайське посольство в Лондоні. Підозрюючи, що китайці не використовують комп’ютерів, він нічого не каже про комп’ютерне програмування. Він готовий приїхати і викладати англійську мову в Китаї, пише він, це був би його внесок до світової боротьби. Платня для нього не має значення.

Він посилає листа й чекає відповіді. Тим часом купує самовчитель китайської мови і починає вчитися вимовляти крізь зціплені зуби дивні звуки.

Минають дні за днями, від китайців ніякої відповіді. Може, британські таємні служби перехопили листа і знищили його? Невже вони справді перехоплюють і знищують усі листи до китайського посольства? Якщо так, який сенс дозволяти китайцям мати посольство в Лондоні? Або, може, перехопивши лист, таємні служби переправили його в міністерство внутрішніх справ з повідомленням, скажімо, що південноафриканець, який працює в компанії «International Computers», засвідчив симпатії до комуністів? Невже він утратить роботу і його вишлють з Англії з політичних міркувань? Якщо таке станеться, він не заперечуватиме. Нехай доля скаже своє слово, він готовий змиритися з ним.

Під час поїздок до Лондона Джон і далі ходить у кінотеатри, але насолоду дивитися кіно йому псує дедалі гірший зір. Тепер йому доводиться сідати в перший ряд, щоб читати субтитри, і навіть тоді він змушений терти і напружувати очі.

Він пішов до окуліста і вийшов з окулярами в чорній роговій оправі. В дзеркалі він став ще більше схожий на комічного вченого, яким його бачив майор Аркрайт. З другого боку, дивлячись у вікно, він здивований, що може розрізняти окремі листочки на деревах. Відколи він пам’ятає себе, дерева завжди були для нього розмитою зеленню. Невже йому все життя треба було носити окуляри? Невже саме це пояснює, чому він так погано грав у крикет, чому м’яч, здавалося, завжди прилітав до нього нізвідки?

Кінець кінцем, ми завжди стаємо схожі на свої ідеальні «я», писав Бодлер. Обличчя, з яким ми народилися, мало-помалу поступається бажаному обличчю, обличчю наших потаємних мрій. Чи оте обличчя в дзеркалі — справді обличчя його мрій, видовжене скорботне обличчя з м’якими вразливими вустами, а тепер ще й з пустими очима, закритими окулярами?

Перший фільм, який Джон дивиться в окулярах, — «Євангеліє від св. Матвія» Пазоліні. Фільм розхвилював його. Після п’яти років навчання в католицькій школі він думав, що його вже ніколи не зворушать християнські образи. Виявилося, ні. У фільмі блідий, кістлявий Ісус, що сахається дотику інших людей, ходить босоніж і виголошує пророцтва та інвективи, реальний такою мірою, якою ніколи не був Ісус із закривавленим серцем. Джон здригається, коли Ісусові цвяхами пробивають долоні, а коли розкривають його труну, бачать, що вона порожня, і янгол сповіщає скорботним жінкам: «Нема його тут, бо воскрес», потім вибухає католицька меса «Missa Luba» з конголезькими піснями, і місцевий простолюд, кульгаві й каліки, зневажені та відкинуті, примчали і прикульгали з обличчями, осяяними радістю, щоб спільно радіти добрій новині, його серце теж мало не вибухнуло, сльози екзальтації, якої він не розумів, побігли його щоками, і він потай витер їх, перше ніж знову вийти в світ.

Під час іншої виправи до міста у вікні букіністичної книгарні неподалік від Чарінґ-Кросс-роуд Джон помічає грубеньку книжку з фіалковою палітуркою — «Уотт» Семюеля Беккета, опублікований видавництвом «Olimpia Press». Це видавництво відоме: з безпечної гавані в Парижі публікує порнографію англійською мовою для передплатників у Англії та Америці. А водночас публікує найсміливіші авангардні твори, наприклад «Лоліту» Володимира Набокова. Навряд чи Семюел Беккет, автор п’єс «В очікуванні Годо» та «Ендшпіль», пише порнографію. Цікаво, що це за книжка — «Уотт»?

Джон гортає сторінки. Текст надруковано тим самим насиченим шрифтом «сериф», що й «Вибрані вірші» Паунда, і цей шрифт породжує чуття знайомості і солідності. Він купує книжку і повертається на квартиру до майора Аркрайта. З першої сторінки він уже знає, що натрапив на щось справжнє. Напівсидячи в ліжку, де лилося світло з вікна, він читає і читає.

«Уотт» не схожий на п’єси Беккета. Тут немає зіткнення, немає конфлікту, а долинає тільки голос, який розповідає, постійно тече, не стримуваний сумнівами і ваганнями, його темп точнісінько відповідає темпові його власного духу. Крім того, цей твір ще й кумедний, такий кумедний, що Джон аж заходиться сміхом. Дійшовши до кінця, він почав читати спочатку.

Чому ніхто не сказав йому, що Беккет пише романи? Як він міг думати, ніби прагне писати в манері Форда, якщо Беккет усякчас був напохваті? Фордові завжди був властивий елемент нікчемної чванькуватості, Джонові він не подобався, але він вагався відверто визнати його наявність; цей елемент був пов’язаний зі значенням, якого Форд надавав знанню, де у Вест-Енді можна купити найкращі автомобільні рукавиці, або як замовити бордоське вино «Médoc» у Боні в Бургундії, натомість Беккет безкласовий, або ж перебуває за межами класу, як хотів би й він сам.

Перевірку написаних програм слід виконувати на машині «Atlas» у Кембриджі, в нічні години, коли математики, що перші на черзі, сплять. Тож кожен другий чи третій тиждень Джон сідає на потяг до Кембриджа, везучи сумку з паперами, мотками перфорованої стрічки, піжамою і зубною щіткою. В Кембриджі він живе в розкішному «Royal Hotel» коштом компанії. Від шостої години вечора до шостої години ранку він працює на «Atlas’i». Вранці повертається до готелю, снідає і лягає спати. Пополудні він має час ходити по місту, можливо, зайти в кіно. Потім час йти на нічну зміну в математичну лабораторію — величезну, схожу на ангар споруду, де розміщено «Atlas».

Такий розпорядок страшенно подобається Джону. Він любить їздити потягом, любить анонімність готельних номерів, любить ситі англійські сніданки з бекону, сосисок, яєць, підсмажених хлібців, мармеладу і кави. Костюм одягати не треба, тож він може легко змішатися зі студентами на вулиці, ба навіть видаватись одним із них. А праця цілу ніч із машиною «Atlas», коли, як не брати до уваги чергового інженера, він сам спостерігає, як моток комп’ютерного коду, що його він написав, прокручується крізь зчитувальний пристрій, дивиться, як за його командою починають крутитися диски з магнітною стрічкою і спалахують вогники на консолі, дає йому чуття влади, що, як Джон знає, інфантильне, та оскільки ніхто не бачить його, він розкошує ним.

Інколи йому треба лишитися в математичній лабораторії аж до ранку й поговорити з викладачами математичного факультету. Адже все, що є справді новим у програмному забезпеченні «Atlas’a», походить не з компанії «International Computers», а від жменьки математиків у Кембриджі. З певної точки зору Джон — лише представник команди професійних програмістів із комп’ютерної промисловості, що їх найняв математичний факультет Кембриджського університету для втілення своїх ідей, так само як з певної точку зору компанія «International Computers» — інженерна фірма, яку найняв Манчестерський університет для побудови комп’ютера відповідно до свого проекту. З цієї точки зору сам Джон — лише кваліфікований робітник, якому платить університет, а не співробітник, який має право говорити на рівних із тими блискучими молодими вченими.

А вони справді блискучі. Інколи Джон недовірливо похитує головою, дивлячись, що відбувається. Тут він, нічим не видатний випускник другорядного університету в колоніях, може звертатися на ім’я до докторів математики, людей, під час розмови з якими йому паморочиться голова. Проблеми, над якими він ревно працював кілька тижнів, вони розв’язують миттю. А найчастіше за тим, що видавалося йому проблемами, вони бачать справжні проблеми і вдають задля нього, ніби й він бачив їх.

Чи ці люди справді такі занурені у високі сфери математичної логіки, що не бачать, який він дурний, а чи — з невідомих для нього причин, бо ж він ніщо проти них — такі ласкаві, що дбають, щоб він не осоромився в їхньому товаристві? Чи оце й становить цивілізацію — невисловлена домовленість, що нікому, навіть зовсім незначущому, не слід дати осоромитись? Джон повірив би в таке у випадку японців, але невже цей принцип має слушність і в Англії? Хай там як, це ж чудово!

Він у Кембриджі, на території давнього університету, по-товариському спілкується з видатними людьми. Йому навіть дали ключ від математичної лабораторії, ключ від бічних дверей, щоб він міг заходити і виходити. На що більше він міг би сподіватися? Але слід бути пильним, щоб не запаморочилась голова, не піддатися впливу роздутих ідей. Йому просто поталанило потрапити сюди, більш нічого. Він ніколи не зміг би вчитися в Кембриджі, ніколи не був досить успішним, щоб виграти стипендію. Слід і далі думати про себе як про найманого робітника, бо в іншому разі він стане самозванцем, як був самозванцем Джуд Фолі з роману Томаса Гарді серед мрійних шпилів Оксфорду. Невдовзі, дуже скоро, його тутешнє завдання скінчиться, доведеться повернути ключ, поїздки до Кембриджа припиняться. А втім, треба насолоджуватись ними, поки є змога.

20

Джон уже третє літо в Англії. Після обіду на моріжку позаду «Замку» він та інші програмісти грають у крикет тенісним м’ячем і старим билом, знайденим у комірчині для мітел. Він не грав у крикет, відколи скінчив школу, бо вирішив зректися його на тій підставі, що командний спорт несумісний із життям поета та інтелектуала. А тепер, на свій подив, бачить, що ця гра досі дає йому насолоду. Він не тільки насолоджується нею, а й добре грає. Всі удари, які в дитинстві він так марно намагався опанувати, мимоволі стали підвладні йому, і то з легкістю та проворністю, що нові для нього, бо зміцніли руки й не треба боятися м’якого м’яча. Він кращий, набагато кращий і як відбивач, і як подавач м’ячів, ніж його колеги-гравці. Що ці молоді англійці, запитує він себе, робили в школі? Невже він, колоніст, має вчити їх, як грати в їхню власну гру?

Одержимість шахами згасає, Джон знову починає читати. Хоча сама Брекнеллська бібліотека мала й неадекватна його вимогам, бібліотекарі готові замовляти йому будь-яку книжку, яку він хоче, в мережі бібліотек графства. Він читає історію логіки, дотримуючись інтуїтивної думки, що логіка — людський винахід, а не елемент структури буття, а отже (тут є багато проміжних етапів, але вінможе опанувати їх пізніше), комп’ютери — просто іграшки, що їх винайшли хлопці (на чолі з Чарльзом Беббіджем) для розваги інших хлопців. Джон переконаний, що є багато альтернативних логік (але як багато?), і кожна з них не менш добра, ніж логіка або-або. Загроза іграшки, з допомогою якої він заробляє собі на прожиття, загроза, яка перетворює її в щось більше, ніж просто іграшку, полягає в тому, що вона спалить у мозку своїх користувачів шляхи або-або, а отже, замкне їх без вороття у своїй бінарній логіці.

Джон зосереджується над Аристотелем, над П’єром Раме, Рудольфом Карнапом. Більшість прочитаного він не розуміє, але вже звик до нерозуміння. Нині він намагається знайти тільки той момент в історії, коли обрали логіку або-або, відкинувши логіку і (або).

Над цими книжками і своїми проектами (розвідкою про Форда, що тепер наближається до кінця; руйнуванням логіки) Джон працює ввечері, коли має час, опівдні грає в крикет, а кожної другої неділі їде на якийсь час у «Royal Hotel» і розкошує ночами на самоті з «Atlas’ом», найгрізнішим комп’ютером у світі. Чи може життя парубка, якщо він живе життям парубка, бути кращим?

Є тільки одна тінь. Минув рік, відколи він написав останній поетичний рядок. Що сталося з ним? Чи справді мистецтво — результат самої злиденності? Може, щоб писати, він знову повинен стати злиденним? А хіба не існує поезії екстазу, навіть пообіднього крикету як екстазу? Хіба має значення, де поезія знаходить свій стимул, якщо це поезія?

Хоч «Atlas» не будували як машину для обробки текстових матеріалів, він використовує перерви серед ночі, щоб спонукати комп’ютер надрукувати тисячі рядків у стилі Пабло Неруди, використовуючи як лексикон список найефектніших слів із «Вершин Мачу-Пікчу» в перекладі Натаніела Тарна. Потім несе до готелю грубий стос паперу і пильно переглядає аркуші. «Ностальгія чайних ложечок». «Запал віконниць». «Люті вершники». Якщо він не може тепер писати поезію, яка йде від серця, якщо його серце не в належному стані, щоб творити власну поезію, то чи не можна принаймні стулити докупи псевдовірші, виготовлені з фраз, породжених машиною, а отже, повторивши жести письма, знову навчитися писати? Чи чесно використовувати механічну допомогу для письма — чесно перед іншими поетами, перед померлими майстрами? Сюрреалісти писали слова на клаптиках паперу і струшували їх у капелюху, а потім витягали навмання і складали рядки. Вільям Берроуз розрізав сторінки, мішав їх, а потім складав разом частинки. Хіба не те саме робить він? Але чи його незмірні ресурси — який ще поет в Англії, ба навіть у світі, має в своєму розпорядженні таку потужну машину? — перетворять кількість у якість? А хіба не можна було б стверджувати, що винахід комп’ютерів змінив природу мистецтва, і тепер автор і стан серця автора не мають значення? По третій програмі він чув музику зі студій Кельнського радіо, музику, стулену докупи з електронних завивань і тріскоту, вуличного шуму, фрагментів старих грамзаписів і уривків розмов. Хіба не пора поезії дорівнятися до музики?

Джон послав свою збірку віршів у стилі Неруди приятелю в Кейптауні, і той опублікував їх у журналі, який видавав. Якась місцева газета перевидала один з комп’ютерних віршів із глузливим коментарем, і день чи два в Кейптауні він був відомий як варвар, що прагне замінити Шекспіра машиною.

Окрім комп’ютерів «Atlas» у Кембриджі та Манчестері, є ще третій. Він міститься на належній міністерству оборони станції досліджень ядерної зброї поблизу Олдермастона, не дуже далеко й від Брекнелла. Тільки-но програми, які керують комп’ютером, перевірено і схвалено в Кембриджі, їх треба встановити на машині в Олдермастоні. Виконувати це завдання мають програмісти, які написали їх. Але спершу самі ці програмісти мають пройти перевірку з боку органів безпеки. Кожному дають довгу анкету, яку треба заповнити, написавши про родину, свою біографію, свій трудовий досвід; кожного навідують удома люди, які кажуть, що вони з поліції, хоча насправді, мабуть, із військової розвідки.

Усіх британських програмістів визнали надійними й видали їм бейджики, які вони мали носити на шиї під час візитів, на них були їхні фотографії. Тільки-но вони представлялися на прохідній Олдермастона, і їх проводили до будівлі з комп’ютером, їм більш-менш давали свободу пересуватись, як їм заманеться.

А от у випадку Ґанапаті і Джона не було й мови про надання їм вільного допуску на секретні об’єкти, бо вони іноземці, або, як казав Ґанапаті, «неамериканські іноземці». Отже, на прохідній кожному з них давали індивідуальних охоронців, що водили їх від місця до місця, постійно наглядали й відмовлялися розмовляти з ними. Коли вони ходили в туалет, охоронець стояв біля кабінки, коли їли, стояв позаду них. Їм дозволяли розмовляти тільки з іншим персоналом компанії «International Computers» і більше ні з ким.

Участь у праці з містером Помфрітом під час перебування в «ІВМ» і власний внесок у розвиток проекту бомбардувальника TSR-2 в ретроспективі видавалися такими тривіальними, ба навіть комічними, що Джонове сумління легко заспокоїлось. Олдермастон — річ зовсім інша. Протягом кількох тижнів Джон провів там загалом десять днів. Коли він закінчив, стрічкові модулі вибору завдань працювали не гірше, ніж у Кембриджі. Він виконав своє завдання. Безперечно, були інші люди, які могли б установити ці програми, але не так добре, як він, бо ж він написав їх і знав їх зсередини. Інші люди могли б виконати цю роботу, але не виконали. Хоча Джон міг висунути якісь аргументи, щоб мати привід не виконувати (скажімо, послатися на неприродні обставини, коли всі його дії спостерігає незворушний охоронець, і їхній вплив на стан його психіки), він не висував їх. Містер Помфріт міг бути жартом, але годі було вдавати, ніби Олдермастон — жарт.

Раніше Джон ніколи не знав таких місць, як Олдермастон. Атмосфера там була зовсім іншою. Комірчина, де він працював, як і будь-яка інша комірчина та все в них, дешева, функціональна і потворна. Вся база, що складалася з розкинутих приземкуватих цегляних споруд, потворна потворністю місця, яке знає, що ніхто на нього не дивитиметься, а можливо, потворністю місця, яке знає, що в разі війни його зітруть із лиця землі.

Без сумніву, тут є розумні люди, не менш розумні, ніж кембриджські математики, або майже такі. Без сумніву, дехто з цих людей, яких він бачить у коридорах, — оперативні чергові, дослідники, технічні службовці І, II і III ступенів, старші технічні службовці, люди, з якими йому заборонено розмовляти, — й самі закінчили Кембридж. Він написав програми, які установлює, але їхнє планування здійснювали люди з Кембриджського університету, які не могли не знати, що машина в математичній лабораторії має лиховісну сестру в Олдермастоні. Руки тих людей у Кембриджі не чистіші за його власні. І все-таки, проходячи крізь ті брами, дихаючи тамтешнім повітрям, він допомагав гонці озброєнь, став спільником у «холодній війні», і то на стороні зла.

Перевірки тепер, здається, здійснюють уже без попереджень, як-от тоді, коли він учився в школі, ба навіть уже не називають перевірками. Але в цьому випадку важко подавати як виправдання свою непідготовленість. Від миті, коли вперше пролунало слово «Олдермастон», Джон знав, що Олдермастон буде перевіркою, і знав, що він не пройде її, знав, що йому бракує рис, потрібних, щоб пройти її. Працюючи в Олдермастоні, він віддав себе в розпорядження зла, і певною мірою на ньому лежить більша провина, ніж на його англійських колегах, що, відмовившись брати участь, ризикували б своєю кар’єрою набагато серйозніше, ніж він, тимчасовий чужий учасник цієї боротьби між, з одного боку, Британією і Америкою, а з другого — Росією.

Досвід. Ось слово, на яке він хотів би спертися, щоб виправдати себе перед собою. Митець повинен мати різноманітний досвід — від найшляхетнішого до найницішого. Доля митця — зазнавати найвищої творчої радості, але не меншою мірою він має бути готовим узяти на себе і все жалюгідне, мерзенне й ганебне, що є в житті. Саме задля досвіду він витерпів Лондон — мертвотні дні в «ІВМ», крижану зиму 1962 року, один принизливий любовний зв’язок за іншим, — бо це лише низка етапів у житті поета, які всі перевіряють і випробовують його душу. Так само й Олдермастон — гидку комірчину з пластиковими меблями, де він працює, якусь піч, що видніє у вікні, озброєного вартового за плечима — можна вважати просто за досвід, за наступний етап його подорожі в глибини.

Це виправдання ані на мить не переконує його. Це софістика, оце й усе, зневажлива софістика. А коли він і далі збирається стверджувати, мовляв, якщо спання з Астрід та її ведмедиком було знайомством з моральною вбогістю, а брехня самому собі з метою виправдатись — це безпосереднє знайомство з інтелектуальною вбогістю, тоді та софістика стає ще більш гідною зневаги. Про неї нема чого сказати і, якщо бути нещадно чесним, годі сказати що-небудь і про те, що про неї нема чого сказати. А от нещадної чесності навчитися не так уже й важко. Навпаки, нещадна чесність — найлегша річ у світі. Як отруйна жаба не труїть сама себе, так і в людини невдовзі формується груба шкіра, яка захищає її від власної чесності. Смерть розумуванням, смерть балачкам! Мають значення тільки слушні вчинки, байдуже, чи то зі слушної причини, чи то з хибної, чи то взагалі без причини.

З’ясувати, що таке слушні вчинки, не важко. Джонові не треба думати дуже довго, щоб знати, що таке слушні вчинки. Він міг би, захотівши, робити слушні вчинки з майже непомильною точністю. Коли він намагається уявити собі, яка поезія виникла б, якби раз по раз, неодмінно робити слушні вчинки, то бачить тільки голу пустоту. Слушні вчинки нудні. Отже, Джон у безвиході: він був би радше лихим, ніж нудним, проте не поважає людину, що була б радше лихою, ніж нудною, а водночас не поважає і здатність розуму точно сформулювати свою дилему.

Незважаючи на крикет і книжки, незважаючи на завжди привітний щебет на яблуні під вікном, де птахи вітають схід сонця, вихідні й далі переживати дуже тяжко, надто неділю. Джон боїться прокидатись у неділю вранці. Існують ритуали, які допомагають пережити неділю, передусім треба вийти й купити газети, почитати їх на дивані, повирізати шахові задачі. Але газет майже завжди вистачає лише до одинадцятої години ранку, і, хай там як, читання недільних додатків — це безперечний спосіб марнування часу.

Джон марнує час, він намагається змарнувати неділю, щоб швидше настав понеділок, а разом із понеділком — полегкість, яку дає робота. Але в певному широкому розумінні робота — теж спосіб марнувати час. Усе, що він робив, відколи ступив на берег у Саутгемптоні, — марнував час, бо чекав, коли прийде його доля. Доля не прийшла б до нього в Південній Африці, запевняв він себе, вона прийде (прийде, мов наречена!) тільки в Лондоні чи Парижі, а можливо, у Відні, бо доля перебуває тільки у великих містах Європи. Майже два роки він чекав і страждав у Лондоні, а доля не з’являлася. А тепер, уже не маючи сили терпіти Лондон, він зазнав поразки і змушений відступити в село, це стратегічний відступ. А чи заглядає доля в села, невідомо, навіть якщо це англійські села і навіть якщо до них можна за годину доїхати потягом з вокзалу Ватерлоо.

Звичайно, у своєму серці він знає, що доля не навідає його, якщо не спонукати її до цього. Треба тільки сидіти й писати, це єдиний спосіб. Але він не може почати писати, поки не настане слушна мить, і, хоч як ретельно він готується, — начисто витирає стіл, виставляє лампу, проводить поля на чистій сторінці, сидить із заплющеними очима, створює, щоб бути готовим, пустоту в голові, — незважаючи на це все, слова не приходять до нього. Чи, радше, приходить багато слів, але немає серед них слушних, речення, яке б він одразу — за його важкістю, врівноваженістю, силою — впізнав би як послане долею.

Він ненавидить ці двобої з чистою сторінкою, ненавидить такою мірою, що починає уникати їх. Він не витримує тягаря розпачу, що опускається наприкінці кожного безплідного сидіння, усвідомлення, що він знову ні на що не спромігся. Краще не мучити себе знову і знову. Адже можна втратити здатність відповісти на поклик, коли він з’явиться, можна стати надто кволим, надто жалюгідним.

Джон добре усвідомлює, що його неспроможність як письменника і його крах як коханця такі паралельні й близькі, що цілком можуть бути однією суцільною поразкою. Він чоловік, поет, творець, активний принцип, а чоловік не повинен чекати, поки до нього наблизиться жінка. Навпаки, саме жінка має чекати чоловіка. Жінка — істота, що спить, поки її розбудить поцілунок принца, жінка — пуп’янок, що розпукає від пестощів сонячного проміння. Поки він сам не захоче діяти, не станеться нічого ані в коханні, ані в мистецтві. Але він не довіряє волі. Як не можна просто захотіти писати, бо слід чекати допомоги якоїсь зовнішньої сили, яку звичайно називають музою, так не можна й просто хотіти наблизитися до жінки, не маючи ніякої вказівки (звідки? від неї? зі своєї душі? згори?), що вона його доля. Якщо він наблизиться до жінки в будь-якому іншому настрої, результатом буде пов’язаність, як ота недолуга з Астрід, пов’язаність, якої він намагається уникнути ще до того, як вона почне формуватися.

Сказати це саме можна й по-іншому, брутальніше. Сказати насправді можна сотнями різних способів, і можна було б змарнувати решту життя, перелічуючи їх. Але ось найбрутальніший: він просто боїться, боїться писати, боїться жінок. Він може кривитись на вірші, які читає в журналах «Ambit» і «Agenda», але принаймні вони тут, надруковані, у світі. Як дізнатися, чи люди, які написали їх, не корчились отак вимогливо, як він, кілька років над чистою сторінкою? Корчились, але зрештою зосередились і написали якомога краще те, що мали написати, відправили поштою, а потім страждали від принижень, коли вірші відкидали, і не менших принижень, коли бачили свої надруковані холодною друкарською фарбою виливи в усій їхній убогості. Так само й чоловіки знаходять якусь причину, хоч яку негодящу, заговорити до тієї або тієї гарної дівчини в метро, а якщо вона відверне голову або італійською мовою скаже щось зневажливе подрузі, — що ж, добирають способу мовчки перетерпіти невдачу, а наступного дня знову пробують заговорити вже до іншої дівчини. Ось як воно робиться, ось як живе світ. І коли-небудь ці чоловіки, поети, коханці будуть щасливі: дівчина, хоч яка напрочуд гарна, озветься у відповідь, піде слово за словом, подія за подією, і їхні життя зміняться, обидва їхні життя, і отак воно й буде. Хіба потрібне щось більше, крім тупої, невразливої затятості, — коханця або письменника, — поєднаної з готовністю знову і знову зазнавати невдачі?

А його біда в тому, що він не готовий зазнавати невдачі. За кожну свою спробу він прагне отримати найвищу оцінку, всі сто відсотків, та ще й дописану великими літерами примітку «Чудово!» на полях. Сміхота! Інфантильність! Про це навіть не треба казати, він бачить і сам. І все-таки. Все-таки він не може пробувати знову. Не сьогодні. Можливо, завтра. Можливо, завтра він буде в настрої, матиме сміливість.

Якби він мав у собі більше тепла, йому, безперечно, все давалося б легше: життя, кохання, поезія. Але тепло — не його натура. Та й поезію не творять із тепла. Рембо не мав тепла. Бодлер не мав тепла. Був палкий, атож, коли була потреба, — палкий у житті, палкий у коханні, — але не мав тепла. Джон теж здатний бути палким, він ще не припинив вірити в це. А поки що, на невизначений час, він холодний: холодний і скутий кригою.

І яким є наслідок цього браку тепла, браку серця? Наслідок полягає в тому, що він сидить сам у неділю пополудні в кімнаті на горішньому поверсі будинку десь у сільських глибинах Беркширу, на полях каркають ворони, а над головою висне сірий туман; він грає в шахи сам із собою, старіє, чекає, щоб настав вечір, і можна було з чистим сумлінням підсмажити собі на вечерю сосиски і хліб. У вісімнадцять років він міг бути поетом. А тепер він не поет, не письменник, не митець. Він комп’ютерний програміст, двадцятичотирирічний комп’ютерний програміст у світі, в якому немає тридцятирічних комп’ютерних програмістів. У тридцять один рік людина надто стара, щоб бути програмістом, і перетворюється в щось інше — якогось бізнесмена — або застрелює себе. Тільки тому, що він ще молодий, тільки тому, що нейрони в його мозку працюють ще більш-менш непомильно, він перебуває на передовій британської комп’ютерної промисловості, в британському суспільстві, в самій Британії. Він і Ґанапаті — дві сторони однієї медалі: Ґанапаті голодує не тому, що відрізаний від Матері-Індії, а тому, що неправильно харчується, бо, попри свій магістерський ступінь у комп’ютерній науці, не знає про вітаміни, мінерали та амінокислоти. Ну а він, Джон, замкнений у виснажливому ендшпілі, грає сам проти себе і кожним ходом далі заганяє себе в куток і наближає поразку. Коли-небудь викличуть санітарів у квартиру Ґанапаті, й вони винесуть його звідти на ношах із простирадлом на обличчі. Забравши Ґанапаті, вони з не меншим успіхом могли б забрати і його.

Літня пора

Щоденники 1972–1975 рр.

22 серпня 1972 р.

У вчорашній газеті «Sunday Times» є повідомлення з Франсістауна в Ботсвані. Десь на минулому тижні, серед ночі, автомобіль, якась біла американська модель, під’їхав до будинку в житловій зоні. Вискочили чоловіки в підшоломниках, висадили вхідні двері й почали стріляти. Скінчивши, підпалили будинок і поїхали. З-під попелу сусіди витягли сім обвуглених тіл: двох чоловіків, трьох жінок і двох дітей.

Убивці начебто були неграми, але один сусіда чув, як вони розмовляли між собою африкаансом, і переконаний, що то були білі в чорних масках. Розстріляні були південноафриканцями, втікачами, які оселилися там кілька тижнів тому.

Коли південноафриканського міністра закордонних справ попросили дати коментар, він через свого речника назвав те повідомлення «неперевіреним» і пообіцяв провести розслідування, щоб з’ясувати, чи справді загиблі були південноафриканськими громадянами. Щодо військових, то одне неназване джерело заперечує, що Сили оборони Південної Африки мають щось спільне з тією справою. Вбивство, можливо, — внутрішнє з’ясування стосунків в АНК, припустив той чоловік, яке відображує «ненастанні тертя» між різними фракціями.

Отак вони й надходять, тиждень за тижнем, розповіді з прикордонь про вбивства і заспокійливі заперечення. Він читає ті повідомлення й почувається забрудненим. Так ось до чого він повернувся! Але де в світі можна заховатися, де можна почуватися незабрудненим? Чи почувався б він чистішим у снігах Швеції, читаючи на відстані про свій народ і його останні витівки?

Як уникнути бруду — питання не нове. Давнє кляте питання, яке не відпускає, лишає свою огидну, загноєну рану.

— Бачу, Сили оборони знову вдалися до своїх давніх штучок, — зауважує він батькові. — Цього разу в Ботсвані.

Але батько надто обережний, щоб клюнути на цю приманку. Беручи газету, він дбає, щоб перескочити відразу на сторінки про спорт, проминувши політику — політику і вбивства.

Батько не відчуває нічого, крім зневаги, до континенту на північ від них. Buffoons — ось слово, яким він характеризує керівників африканських держав: дрібні тирани, насилу здатні написати власні імена, їх возять у «роллс-ройсах» з бенкету на бенкет, вони ходять у розцяцькованих мундирах, прикрашених орденами, якими самі себе нагородили. Африка — край, де голодують маси, над якими панують людовбивчі тирани.

— Вони вдерлися в будинок у Франсістауні і повбивали всіх, — однаково тисне син. — Стратили їх. Навіть дітей. Поглянь. Прочитай повідомлення. Це на першій сторінці.

Батько стенув плечима. Він не може знайти ніяких досить широких слів, щоб передати свою ненависть, з одного боку, до вбивць, які вбивають безборонних дівчат і жінок, а з другого — до терористів, які ведуть війну з притулків за кордоном. Батько вирішує цю проблему, зосереджуючись на крикетних рахунках. Така реакція на моральну дилему негодяща, а от чи краща його реакція — напади гніву та відчаю?

Колись він гадав, ніби люди, які створили південноафриканський варіант суспільного устрою, породили широку систему трудових резервацій, внутрішніх паспортів і міст-супутників, спирали своє бачення на трагічне нерозуміння історії. Вони не розуміли історії, бо, народжені на фермах або в містечках десь у глухих закутках, та ізольовані мовою, якою в світі більше ніде не розмовляють, вони не оцінили масштабу сил, які після 1945 року змели старий колоніальний світ. Але твердження, що вони не розуміли історії, саме по собі хибне. Адже вони взагалі не читали історії. Навпаки, відверталися від неї, відкидали її як масу наклепів, що їх зібрали іноземці, які зневажають африканерів і заплющили б очі, якби їх вирізали негри, і то до останньої жінки та дитини. Самі й позбавлені друзів на далекому краї ворожого континенту, вони спорудили свою державу-фортецю й відступили за її мури: саме там вони підтримуватимуть вогонь західної християнської цивілізації, аж поки нарешті схаменеться світ.

Більш-менш саме отак і говорили двоє чоловіків, які керували Національною партією й відповідали за безпеку, і довгий час він вважав, ніби їхні слова йдуть від щирого серця. А тепер уже ні. Їхні балачки про порятунок цивілізації завжди були, схильний він думати тепер, тільки блефом. За димовою завісою патріотизму вони саме цієї миті сидять і обраховують, як довго ще зможуть підтримувати виставу (забезпечувати працю заводів і фабрик), перше ніж доведеться спакувати речі, знищити всі викривальні документи й вилетіти до Цюріха, Монако чи Сан-Дієґо, де під прикриттям холдингових компаній із назвами «Algro Trading» або «Handfast Securities» вони ще багато років тому придбали собі вілли та апартаменти як страховку від дня відплати (dies irae, dies illa^[42]).

Згідно з його новим, переглянутим способом мислення, люди, що послали загін убивць до Франсістауна, не мали ані хибного погляду на історію, ані трагічного. Навпаки, вони, напевне, сміються в рукав із простаків, які взагалі мають яке-небудь бачення. Ну, а на долю християнської цивілізації в Африці їм завжди було начхати. І отакими — отакими! — є люди, під чиєю брудною п’ятою він живе!

Дописати: про батькову реакцію на теперішні часи в порівнянні з колишніми; про відмінності між ним і батьком і (визначальні для них) спільні риси.

1 вересня 1972 р.

Будинок, у якому він живе з батьком, датований 1920-ми роками. Стіни, збудовані почасти з обпаленої цегли, а здебільшого з глини і соломи, тепер уже такі гнилі через вологу, яка піднімається з землі, що почали руйнуватися. Ізолювати їх від вологи — неможливе завдання; найкраще, що вони можуть зробити, — залити непроникну бетонну доріжку навколо периметру будинку і сподіватися, що стіни мало-помалу висохнуть.

Із посібника з ремонту будинків він дізнався, що на кожен метр бетону йому знадобляться три мішки піску, п’ять мішків каміння й один мішок цементу. Якщо зробити доріжку навколо будинку завтовшки десять сантиметрів, рахує він, знадобиться тридцять мішків піску, п’ятдесят мішків каміння і десять мішків цементу, тобто треба з’їздити шість разів на склад будівельних матеріалів, шість разів повністю завантажити однотонний ваговоз.

Посеред першого дня роботи йому свінуло, що він тяжко помилився. Він або неправильно зрозумів посібник, або переплутав квадратні метри з кубічними. Знадобиться значно більше, ніж десять мішків цементу, плюс піску і каміння, щоб залити дев’яносто шість квадратних метрів бетону. На будівельний склад треба з’їздити більше, ніж шість разів, і йому доведеться віддати цій роботі більше, ніж кілька вихідних днів свого життя.

Тиждень у тиждень, із лопатою й тачкою, він змішує пісок, камінь, цемент і воду, квадрат за квадратом заливає рідкий бетон і вирівнює його. Болить поперек, пальці й зап’ястки так дерев’яніють, що він насилу може втримати перо. А передусім ця праця нудна йому. Проте він не почувається нещасним. Праця, до якої він узявся тепер, — це те, що такі люди, як він, робили від 1652 року^[43], а саме: виконували свою чорну роботу. Насправді, якщо забути про час, який забирає ця праця, в ній з’являється своя насолода. Є така річ, як добре укладене бетонне покриття, і кожен може побачити, що воно укладене добре. Бетонні плити, які він заливає, лежатимуть довше за час його проживання в цьому домі, можливо, пролежать довше за термін, відведений йому на землі, тож у такому разі він у певному розумінні одурив смерть. Можна до кінця своїх днів укладати бетон і, втомленим тяжкою чесною працею, засинати щоночі найглибшим сном.

Скільки обдертих робітників, що їх він проминає на вулиці, є потаємними виконавцями робіт, які переживуть їх: доріг, мурів, стовпів? Це своєрідне безсмертя, обмежене безсмертя, досягти його не так уже й важко. Чому ж тоді він так наполегливо розставляє знаки на папері, невпевнено сподіваючись, що ще не народжені люди завдадуть собі клопоту розшифрувати їх?

Дописати: про його готовність братися за сирі проекти; завзяття, з яким він відступає від творчої праці до бездумної працьовитості.

16 квітня 1973 р.

Та сама газета «Sunday Times», що серед розповідей про бурхливі любовні історії між учителями і школярками в провінційних містечках, серед фотографій зірочок із пухкими вустами і в непомітних бікіні, поміщає розповіді про жорстокі насильства, скоєні силами безпеки, повідомляє, що міністр внутрішніх справ видав візу, яка дозволяє Брейтену Брейтенбаху^[44] приїхати до країни свого походження й провідати хворих батьків. Сказано, що це віза співчуття, вона поширюється і на Брейтенбаха, і на його дружину.

Брейтенбах покинув країну багато років тому й жив у Парижі, а невдовзі занапастив собі життя, одружившись із в’єтнамкою, тобто небілою жінкою, азіаткою. Він не тільки побрався з нею, а й, якщо вірити віршам, де вона фігурує, палко кохає її. Незважаючи на це, повідомляє газета, міністр, пройнявшись співчуттям, дозволить подружжю тридцятиденний візит, під час якого так звану місіс Брейтенбах трактуватимуть як білу особу, як тимчасово білу, як почесно білу.

Від миті прибуття до Південної Африки Брейтену, смаглявому і вродливому, та Йоланді, витонченій красуні, надокучала преса. Телескопічні об’єктиви ловили кожен інтимний момент, коли вони влаштовували пікнік із друзями або веслували на гірській річці.

Публічна поява Брейтенбахів відбулася на одній літературній конференції в Кейптауні. Залу вщерть заповнили люди, які прийшли подивитися на них. У своїй промові Брейтен назвав африканерів мерзенним народом. Тому, що вони мерзенні й соромляться своєї мерзенності, сказав він, вони й вигадали свою фантастичну схему примусового відокремлення рас.

Промову Брейтена привітали бурхливими оплесками. Невдовзі по тому він з Йоландою вилетів до Парижа, а недільні газети повернулися до свого меню вередливих німфеток, невірних дружин і тяжких убивць.

Дослідити: заздрість, яку відчували білі південноафриканці (чоловіки) до Брейтенбаха, до його свободи подорожувати світом і до його необмеженого доступу до гарної й екзотичної секс-компаньйонки.

2 вересня 1973 р.

Учора ввечері в кінотеатрі «Empire Cinema» в районі Муйзенберґ показали ранній фільм Куросави «Жити». Нудний бюрократ дізнається, що в нього рак, і йому лишилося жити лише кілька місяців. Він приголомшений, не знає, що робити з собою, куди податися.

Він запрошує свою секретарку, жваву, але бездумну молоду жінку, на чай. Коли вона намагається піти, він тримає її за спину, хапає за руку. «Я хочу бути такою, як ти! — каже він. — Але я не знаю як!» Відвертість його заклику їй огидна.

Запитання: як реагував би він, якби батько схопив його отак за руку?

13 вересня 1973 р.

Йому подзвонили з бюро працевлаштування, де він лишив свої дані. Клієнтка шукає фахової поради в мовних питаннях, оплата погодинна, чи цікавить його така пропозиція? Мовні питання якого характеру, запитує він. У бюро нездатні відповісти.

Він телефонує за названим номером, призначає побачення і приходить у квартиру в Сі-Пойнті. Клієнтка — жінка років за шістдесят, удова, її чоловік покинув цей світ і лишив основний масив свого чималенького статку під довірчим управлінням свого брата. Обурена, вдова вирішила опротестувати заповіт. Але всі юристи, до яких вона зверталася, відраджували її від таких спроб. Заповіт, казали вони, абсолютно недвозначний. І все-таки вдова відмовляється здаватись. Юристи, переконана вона, неправильно тлумачать слова заповіту. Отже, вона полишила юристів і просить натомість фахової мовної поради.

Із чашкою чаю коло ліктя він уважно перечитує небіжчиків заповіт. Його значення абсолютно зрозуміле. Вдові дістається квартира в Сі-Пойнті й певна сума грошей. Решта майна переходить у довірче управління і призначена чоловіковим дітям від попереднього шлюбу.

— Боюся, я не можу допомогти вам, — каже він. — Текст однозначний. Його можна розуміти тільки певним чином.

— А як щодо цього? — запитує жінка, нахиляючись над ним і тицяючи пальцем у текст. Її рука крихітна, шкіра плямиста, на безіменному пальці видніє діамант в екстравагантній оправі. — Отут, де сказано «Незважаючи на сказане вище».

— Тут сказано: мовляв, якщо ви доведете, що ви в скрутному фінансовому становищі, ви маєте право звернутися до тресту, який здійснює довірче управління, й просити допомоги.

— А як щодо слова «незважаючи»?

— Воно означає, що сказане в цьому пункті становить виняток зі сказаного вище і має пріоритет над ним.

— А крім того, означає, що трест не може не зважати на мої вимоги. Адже що означають слова «не зважати», як не це?

— Ідеться не про те, що означають слова «не зважати». Йдеться про те, що означають слова «незважаючи на сказане вище». Ви повинні брати фразу в цілому.

Жінка нетерпляче форкнула:

— Я плачу за ваші послуги як фахівця з англійської мови, а не як юриста, — мовила вона. — Заповіт написано англійською мовою, англійськими словами. Що означають ці слова? Що означає слово «незважаючи»?

«Божевільна, — думає він. — Як я відкараскаюсь від неї?» Але, звичайно, жінка не божевільна. Просто перебуває під владою люті й жадоби: люті проти чоловіка, що уник її влади, жадоби грошей.

— Так, як я розумію цей пункт, — каже вона, — то, якщо я висуну вимогу, ніхто, навіть мій дівер, не зможе не зважати на неї. Адже саме це й означають слова «не зважати»: він не може не зважати на мене. Інакше який був би сенс уживати це слово? Ви розумієте, що я маю на увазі?

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — відповідає він.

Він полишає дім із чеком на десять південноафриканських рендів. Тільки-но він подасть свою оцінку, свою фахову оцінку, до якої додасть засвідчену вповноваженою особою копію диплома, який надає йому статус фахового коментатора значення англійських слів, зокрема слова «незважаючи», він отримає решту тридцять рендів свого гонорару.

Він не пише ніякої оцінки. Він зрікається грошей, які йому винні. Коли вдова телефонує запитати, що сталося, він спокійно кладе трубку.

Риси характеру, які проступають у цьому епізоді: а) чесність (відмовляється тлумачити заповіт так, як вимагає від нього працедавець); б) наївність (утрачає нагоду заробити трохи вкрай потрібних грошей).

31 травня 1975 р.

Південна Африка формально не перебуває в стані війни, а насправді могла б перебувати. Опір зріс, і верховенство права мало-помалу скасували. Поліцію і людей, які керують поліцією (як мисливці керують зграями псів), тепер більш-менш уже ніщо не стримує. В подобі новин по радіо й телебаченню передають офіційну брехню. А втім, над усім тим похмурим, убивчим шоу нависає завіса байдужості. Старі бойові поклики — «Підтримаймо білу християнську цивілізацію! Вшануймо жертви наших предків!» — уже втратили всю силу. Шахісти переходять до ендшпілю, і про це знає кожен.

Хоча гра поволі наближається до кінця, людські життя й далі знищують — знищують і марнують. Якщо доля деяких поколінь — бути знищеними війною, доля нинішнього покоління, здається, полягає в тому, щоб бути затоптаним політикою.

Якби Ісус зволив гратися в політику, він міг би стати провідним діячем у Римській Юдеї, впливовим чоловіком. Його ліквідували саме тому, що він був байдужий до політики й виразно заявляв про свою байдужість. Як жити своїм життям (а водночас і спіткати смерть) поза політикою — ось приклад, який Ісус лишив своїм послідовникам.

Дивно усвідомити, що ти вважаєш Ісуса за проводиря. Але де він має шукати ще кращого?

Засторога: уникай заводити свою цікавість до Ісуса надто далеко і перетворювати це в розповідь про вихід на правильний шлях.

2 червня 1975 р.

Дім на протилежному боці вулиці має нових господарів — подружжя десь його віку з малими дітьми і «BMW». Він не звертає уваги на них, аж поки одного дня постукали в двері:

— Привіт, я Девід Траскот, ваш новий сусіда. В мене немає ключа від дому. Можна скористатися вашим телефоном? — А потім, немов нагадавши, додав: — А ми часом не знайомі?

Почав упізнавати. Вони справді знають один одного. 1952 року він і Девід Траскот училися разом у шостому класі коледжу Св. Йосифа. Вони б і далі могли навчатися разом аж до кінця середньої школи, якби Девід не відстав у навчанні в шостому класі, і його не довелося лишити на другий рік. Неважко добачити, чому він не впорався з навчанням. У шостому класі почали вивчати алгебру, а в алгебрі Девід не міг зрозуміти найголовнішого: х, z та у існують на те, щоб звільнити учня від нудьги арифметики. В латині Девід теж не зовсім розумів суті речей, наприклад, кон’юнктиву. Навіть у тому ранньому віці він, здається, розумів, що Девід матиме набагато кращі успіхи після школи, якнайдалі від латини й алгебри, в реальному світі, лічачи банкноти в банку або продаючи черевики.

Але Девід Траскот, дарма що його регулярно шмагали за нерозуміння шкільної науки, — науку різками він сприймав по-філософському, хоча його окуляри не раз заливали сльози, — вчився й далі, підтримуваний, безперечно, ззаду руками батьків. Сяк-так він подолав шостий клас, потім сьомий і так аж до десятого, а тепер він ось, через двадцять років, охайний, осяйний, заможний і, як виявляється, такий заклопотаний справами бізнесу, що, поїхавши вранці на роботу, забув свого ключа, а тепер, оскільки дружина повела дітей на якусь вечірку, не може потрапити додому.

— А який твій бізнес? — запитав він Девіда, відчувши щось більше за цікавість.

— Маркетинг. Я працюю у «Woolworths Group». А ти?

— Ох, я зараз у підвішеному стані. Я викладав в університеті в США, а тепер шукаю тут посади.

— Гаразд, нам треба зустрічатися. Заскоч як-небудь, вип’ємо чогось, поговоримо. Ти маєш дітей?

— Я сам ще дитина. Я маю на увазі, що живу з батьком. Батько заслаб із роками і потребує догляду. Але заходь, телефон ось тут.

Отже, Девід Траскот, що не розумів х та у, тепер успішний торгівець, а він, що без клопоту розумів х та у і багато інших речей, — безробітний інтелектуал. Що це сповіщає про функціонування світу? Видається найочевиднішим припустити, що шлях, який веде через латину і алгебру, — це не шлях до матеріального успіху. Але тут виникає ще й багато інших висновків: розуміння науки — марнування часу; якщо ви хочете досягти успіху у світі й мати щасливу родину, чудовий дім та «BMW», слід не намагатися зрозуміти науку, а просто додавати цифри, або натискати кнопки, або робити що завгодно інше, за що так щедро винагороджують торгівців.

В усякому разі, Девід Траскот і він не зустрілися й не мали пообіцяної випивки, не втяглися в пообіцяну розмову. Якщо ввечері трапляється, що він у садочку перед будинком згрібає листя, а Девід саме повертається з роботи, вони обидва по-сусідському махають або кивають одне одному через вулицю, але не більше. Частіше він бачить місіс Траскот, бліду невеличку жіночку, що завжди вичитує дітям, садовлячи їх у другу машину або висаджуючи з неї, але його не представили, і він не мав нагоди заговорити до неї. Токай-роуд — вулиця з інтенсивним рухом, небезпечна для дітей. Ані Траскоти не мають ніякої вагомої причини перейти на його бік, ані він — на їхній.

3 червня 1975 р.

Від місця, де живуть він і Траскоти, досить пройти десь кілометр у південному напрямі, щоб постати перед Полсмором. Полсмор (ніхто не завдає собі клопоту назвати його Полсморською тюрмою) — місце ув’язнення, обгороджене високими мурами з колючим дротом і сторожовими вишками. Колись в’язниця стояла одинцем серед порослих кущами пісків. Але з плином років, спершу вагаючись, а потім щоразу впевненіше передмістя підповзли ближче, аж поки тепер, затиснений рядами охайних будинків, з яких чесні громадяни виходять щоранку відігравати свою роль у національній економіці, саме Полсмор став аномалією краєвиду.

Це, звичайно, іронія, що південноафриканський Гулаг випинається так безсоромно серед білих передмість, що те саме повітря, яким дихають він і Траскоти, проходить через легені мерзотників і злочинців. Але для варварів, як зазначив Збіґнев Герберт^[45], іронія — наче сіль: ви стискаєте її між зубами, на мить відчуваєте смак, та, коли смак минає, голі факти однаково стоять перед вами. Отже: що робити з голим фактом наявності Полсмору, якщо іронія вже зужилася?

Продовження: фургони Управління тюрем, що їдуть по Токай-роуд від судів; обличчя, які з’являються на мить, пальці, що вхопилися за грати на вікнах; що розповідають Траскоти своїм дітям, щоб пояснити ті руки та обличчя, то бунтівні, то засмучені.

Джулія

— Докторе Франкл, ви мали нагоду прочитати сторінки, які я прислав вам, щоденників Джона Кутзее за 1972–1975 роки, коли ви більш-менш були приязні з ним. Щоб долучити й ваш матеріал, я запитую, чи є у вас якісь думки з приводу цих записів? Чи впізнаєте ви в них чоловіка, якого ви знали? Чи впізнаєте ви країну і час, які він описує?

— Так, я пам’ятаю Південну Африку. Я пам’ятаю Токай-роуд, пригадую фургони з в’язнями по дорозі до Полсмору. Я пам’ятаю це все дуже виразно.

— Нельсон Мандела був, звичайно, ув’язнений у Полсморі. Ви здивовані, що Кутзее не згадує Манделу як близького сусіду?

— Манделу перевезли до Полсмору тільки згодом. 1975 року він ще був на острові Роббін-айленд.

— Авжеж, я й забув про це. А які в Кутзее були стосунки з батьком? Якийсь час після смерті матері він жив разом із батьком. Ви бачили коли-небудь його батька?

— Кілька разів.

— А ви бачили батька в синові?

— Тобто чи був Джон схожий на батька? Фізично — ні. Батько був менший і тендітніший: охайний невисокий чоловік, по-своєму гарний, хоча вочевидь занедбаний. Він потай пив, курив і взагалі не дбав про себе, натомість Джон твердо втримувався від алкоголю.

— А в інших аспектах? Чи були вони схожі в інших аспектах?

— Вони обидва були самотні. Соціально нездатні. Пригнічені в широкому розумінні цього слова.

— А як ви зустрілися з Джоном Кутзее?

— Я зараз розповім. А спершу скажу, що на сторінках щоденників, які ви прислали, є речі, яких я не розумію. Оті уступи курсивом — «Дописати» і таке інше — хто писав їх? Ви?

— Ні, їх написав сам Кутзее. Це нагадування, які він писав сам собі. Він дописав їх 1999-го або 2000 року, коли думав опрацювати свої щоденники як книжку. Згодом він відмовився від цієї думки.

— Розумію. Отже, як я зустріла Джона. Спершу я зіткнулася з ним у супермаркеті. Це було влітку 1972 року, невдовзі по тому, як ми переїхали до Кейптауна. Здається, тієї пори я багато часу проводила в супермаркетах, дарма що наші потреби — тобто мої і моєї дитини — були дуже прості. Я ходила туди, бо нудилася, бо треба було піти кудись із дому, а здебільшого тому, що супермаркет заспокоював мене й давав насолоду: білі простори, чистота, музичний супровід, тихенький шурхіт коліс від візочків. Та й вибрати можна було що завгодно: цей соус для спагеті або той, цю зубну пасту або ту, і так далі, кінця-краю немає. Мене це заспокоювало. Це було добром для моєї душі. Інші жінки, яких я знала, грали в теніс або вдалися до йоги. А я купувала.

То був зеніт апартеїду, 1970-ті роки, тож у супермаркеті, крім, звичайно, обслуги, кольорових траплялося небагато. Та й чоловіків було не густо. В цьому теж полягав елемент насолоди. Мені не треба було виставлятись. Я могла бути сама собою.

Чоловіків було негусто, але в Токайській філії мережі супермаркетів «Pick n Рау» я раз по раз помічала одного чоловіка. Я помітила його, а він навіть не бачив мене, бо надто зосереджувався на купівлі. Мені це подобалося. Зовні він аж ніяк не був таким, що більшість людей назвала б його привабливим. Він був сухорлявий, мав бороду, ходив в окулярах у роговій оправі і в сандалях. Він видавався недоречним, наче птах, один з тих птахів, які не літають; або наче неуважливий учений, що помилково вийшов зі своєї лабораторії. Крім того, йому була властива якась пошарпаність, печать невдачі. Я подумала, що в його житті немає жінки, і виявилося, я мала слушність. Він вочевидь потребував, щоб хтось дбав про нього, яка-небудь хіпі-ветеранка з чотками, волохатими пахвами й без макіяжу, яка б робила йому закупи, готувала, прибирала, а можливо, ще й постачала б наркотики. Я не підходила досить близько й не бачила його ніг, але була готова заприсягтися, що нігті в нього не обрізані.

У ті дні я завжди відчувала, коли на мене дивиться якийсь чоловік. Я відчувала тиск на свої кінцівки, на груди, тиск чоловічого погляду, інколи ніжний, інколи не дуже. Ви не зрозумієте, про що я кажу, але будь-яка жінка зрозуміє. А з цим чоловіком годі було відчути якийсь тиск. Не було ніякого.

Потім одного дня це змінилося. Я стояла перед полицями з канцелярськими товарами. Наближалося Різдво, і я вибирала обгортковий папір, знаєте, папір із гарненькими різдвяними мотивами, свічками, ялинами й північними оленями. Випадково я зачепила один рулон, а нагнувшись підняти його, скинула другий. Позаду я почула чоловічий голос: «Я дістану їх». То був, звичайно, Джон Кутзее, що цікавить вас. Він підібрав обидва рулони, що були досить довгі, мабуть, метр, і простяг їх мені, але при цьому, навмисне чи ні, я не можу сказати, вперся ними мені в груди. Секунду чи дві про нього справді можна було б сказати, ніби тими рулонами він протикає мені груди.

Це, звичайно, було неподобство. А водночас дрібниця. Я намагалася не виявити ніякої реакції: не опустила очі, не почервоніла і, звісно, невсміхнулася. «Дякую», — сказала я нейтральним голосом, відвернулася й пішла собі далі.

І все-таки то був момент особистого контакту, тут марно вдавати, що ні. А чи судилося йому згаснути й загубитися серед решти особистих моментів — відповісти міг лише час. Але знехтувати цей інтимний, несподіваний поштовх було важко. І справді, повернувшись додому, я навіть зайшла так далеко, що зняла ліфчик і пильно придивилася до грудей, де він штовхнув. Там, звичайно, не було ніякого знаку. Просто груди, невинні груди молодої жінки.

Потім, через кілька днів, їдучи додому, я побачила його, того містера Пхайла, як він ішов по Токай-роуд із сумками з супермаркету. Навіть не замислившись, я зупинилася й запропонувала підвезти. (Ви надто молоді, щоб знати, але в ті дні ще пропонували підвезти.)

Токай у 1970-х роках був, як сказали б тепер, новим передмістям, яке росло вгору. Хоча земля була недешева, там дуже багато будували. Але дім, де жив Джон, належав ще до попередньої доби. То був один із будиночків, де жили фермерські робітники за доби, коли Токай ще був сільськогосподарськими землями. Потім провели електрику й каналізацію, але сам будинок був дуже простенький. Я висадила його коло хвіртки, він не запросив мене.

Минув час. Потім, випадково проїжджаючи одного дня повз його будинок, що стояв на самій Токай-роуд, головній дорозі, я побачила і його. Він стояв на задку вантажного пікапа й насипав лопатою пісок у тачку. Він був у шортах, видавався блідим і не дуже міцним, але, здається, давав собі раду.

Дивувало в тій картині те, що в ті дні було незвично, щоб біла людина виконувала фізичну, некваліфіковану працю. Кафрську працю, як її загалом називали, працю, за яку ви платите комусь, щоб її виконали. Якщо, власне, й не було ганебним, коли бачили, як ти насипаєш лопатою пісок, це, безперечно, опускало людину, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

Ви попросили мене зобразити Джона, яким він був у ті дні, але я не можу подати вам картину без ніякого тла, інакше тут будуть речі, яких вам не зрозуміти.

— Розумію. Тобто я згоден з вами.

— Я проїхала, як я казала повз, не пригальмувала, не махнула рукою. На цьому все могло б і скінчитися, все знайомство, і ви б зараз не слухали тут мене, а були б у якійсь іншій країні, слухали б балачки іншої жінки. Але так сталося, що я передумала й повернула назад.

— Привіт! Як ви тут? — гукнула я.

— Як бачите: насипаю пісок, — відповів він.

— Навіщо?

— Будівельні роботи. Хочете, покажу? — і зіскочив із пікапа.

— Не тепер, — мовила я. — Коли-небудь згодом. Цей пікап ваш?

— Так.

— Тож вам не треба ходити по крамницях, ви можете їздити.

— Авжеж. — А потім запитав: — Ви живете десь тут?

— Трохи далі, — відповіла я. — За Констанціеберґом. У лісі.

То був жарт, своєрідний гумор, популярний у ті дні серед південноафриканців. Адже, звичайно, то була неправда, що я жила в лісі. Єдиними людьми, що жили тоді в лісі, справжньому лісі, були негри. Він мав зрозуміти, що я живу в одному з районів, відвойованих у прадавнього лісу на півострові Кейп.

— Гаразд, не буду вас більше затримувати, — сказала я. — А що ви будуєте?

— Я не будую, а тільки бетоную, — відповів він. — Я не досить розумний, щоб будувати.

Я сприйняла ці слова за жарт, яким він відповів на мій жарт. Оскільки він не був ані багатим, ані гарним, ані привабливим, — справді, цього всього він не мав, — тоді, якщо він не розумний, більше нічого не лишається. Але, звісно, він мав бути розумним. Він навіть видавався розумним, як-от видаються розумними вчені, що весь вік просиділи над мікроскопом: їм властивий той вузький, короткозорий розумний вигляд, який поєднується з окулярами в роговій оправі.

Ви повинні вірити мені, коли я кажу, що ніщо — ніщо! — не могло б бути дальшим від мене, ніж думка про флірт із цим чоловіком. Адже він узагалі не справляв ніякого сексуального враження. Його наче скропили з ніг до голови якимсь розчином, що нейтралізує, каструє. Він, безперечно, завинив, що штовхнув мене в груди сувоєм різдвяного паперу, я не забула про це, мої груди зберігали спогад. Але десять до одного, кажу я собі тепер, що то був лише вияв незграбності, вчинок недотепи.

Отже, чому я передумала? Чому я повернула назад? Відповісти на це запитання важко. Якщо є така річ, як симпатія до людини, я не певна, що відчула симпатію до Джона, це сталося дуже нескоро. До Джона було важко відчути симпатію, бо все його ставлення до світу було надто занепокоєним, надто захисним. Мабуть, мати відчувала до нього симпатію, коли він був малим, і любила його, бо на те й існують матері. Але важко було уявити собі, щоб його ще хто-небудь любив.

Ви не проти невеличкої щирої розмови, правда? Тож дозвольте мені доповнити картину. Тієї пори мені було двадцять шість років, і я мала інтимні стосунки тільки з двома чоловіками. Двома. Першим був хлопець, з яким я зустрілася, коли мала п’ятнадцять. Кілька років, аж поки його забрали в армію, ми були близькі, мов близнюки. Коли він пішов, я трохи потужила, ні з ким не спілкуючись, а потім знайшла нового приятеля. З новим приятелем ми теж були, мов близнюки, всі студентські роки, а скінчивши навчання, побралися, і то з благословення обох родин. В обох випадках я кохала за принципом: усе або нічого. Моя натура завжди була така: все або нічого. Тож у двадцять шість років я в багатьох аспектах була ще невинна. Я, скажімо, не мала найменшого уявлення, як спокушають чоловіка.

Не зрозумійте мене хибно. Не те що я жила відлюдним життям. Адже відлюдне життя неможливе в тих колах, де крутилися ми, мій чоловік і я. Не раз на коктейльних вечірках той або той чоловік, зазвичай якийсь діловий знайомий мого чоловіка, заманював мене в куток, нахилявся близенько й тихо запитував, чи не почуваюсь я самотньою в передмістях, коли Марка так довго немає вдома, чи не хотіла б я наступного тижня розвіяти нудьгу й пообідати з ним. Я, звичайно, не піддавалася на ці вмовляння, але виснувала, що саме так починаються позашлюбні зв’язки. Незнайомий чоловік запрошує тебе на обід, а після обіду везе до пляжного будинку, який належить приятелеві і від якого в нього є ключ, або до готелю в місті, і саме там здійснює сексуальну частину оборудки. Наступного дня той чоловік дзвонить і сповіщає, як він насолоджувався часом, проведеним із тобою, і запитує, чи не хотіла б ти зустрітися з ним знову наступного вівторка. І так воно тягтиметься далі, від вівторка до вівторка, потаємні обіди, епізоди в ліжку, аж поки той чоловік перестане телефонувати, або ти перестанеш відповідати на його дзвінки; підсумком цього всього є те, що називають любовним зв’язком.

У світі бізнесу — за мить я розповім трохи більше про свого чоловіка і його бізнес — існує тиск на чоловіків, або принаймні існував у ті дні, — щоб вони мали показних дружин, а отже, й тиск на дружин, щоб вони були показними; показними і в певних межах ще й згідливими. Ось чому, хоча мій чоловік був уражений, коли я розповідала йому про нескромні пропозиції з боку його колег, він і далі підтримував з ними щирі стосунки. Ніякого вияву обурення, ніяких кулачних бійок, ніяких дуелей на світанку, просто вряди-годи спокійне куріння вдвох і лихий настрій удома.

Усе питання, хто з ким спав у тому маленькому закритому світі, видається мені тепер, коли я озираюся назад, темнішим, ніж будь-хто був ладен припустити, темнішим і лиховіснішим. Чоловікам і подобалось, і не подобалось, що їхні дружини сплять з іншими чоловіками. Вони відчували загрозу, але однаково були радісно збуджені. А жінки, дружини, теж раділи; я була б сліпою, якби не бачила цього. Всюди збудження, купа лібідинозного збудження. А я навмисне відокремилась від неї. На вечірках, про які я згадувала, я була не менш показна, ніж годилося, але ніколи не була згідлива.

У результаті я не мала подруг серед дружин, які через те зібралися в гурт і вирішили, що я холодна й пихата. Ба більше, подбали, щоб їхній присуд переказали мені. Щодо мене, я б і хотіла сказати, що мене те анітрохи не обходило, але це було б неправдою, я була надто молода і невпевнена в собі.

Марк не хотів, щоб я спала з іншими чоловіками. Водночас він хотів, щоб інші чоловіки бачили, з якою жінкою він одружився, і заздрили йому. Майже те саме, думаю, можна було б сказати і про його друзів і колег: вони прагнули, щоб дружини інших чоловіків піддавалися на їхні пропозиції, але хотіли, щоб їхні власні дружини лишалися цнотливими — цнотливими і спокусливими. З погляду логіки це не має ніякого сенсу. Як соціальну мікросистему такий стан годі було підтримувати. Але ж це були бізнесмени, або, як кажуть французи, ділові люди, вправні, розумні (в іншому значенні слова «розумний»), люди, що знали системи, знали, які системи можна підтримувати, а які ні. Ось чому я кажу, що система дозволеної недозволенності, в якій усі вони брали участь, була темніша, ніж вони були ладні припустити. На мою думку, вона могла функціонувати далі тільки великим психічним коштом для них і лише так довго, поки вони відмовлялися визнавати те, що на певному рівні мали вже знати.

На початку нашого шлюбу, тобто Марка зі мною, коли ми були такі впевнені одне в одному, що не вірили, ніби щось може похитнути нас, ми уклали договір, що не матимемо таємниць одне від одного. Особисто я тієї пори, про яку розповідаю, ще дотримувалася того договору. Я нічого не приховувала від Марка. Я нічого не приховувала, бо й не мала чого приховувати. Натомість Марк одного разу порушив його. Порушив і зізнався мені, а потім був приголомшений наслідками. Після цього струсу він приватно виснував, що набагато зручніше брехати, ніж казати правду.

Марк працював у сфері фінансових послуг. Його фірма визначала для клієнтів можливості для інвестицій і керувала їхніми інвестиціями. Клієнтами здебільшого були багаті південноафриканці, які намагалися вивезти свої гроші з країни до того, як країна зазнає краху (саме такі слова вони вживали) або вибухне (я віддавала перевагу цьому слову). З причин, яких мені ніколи до ладу не пояснили, — адже, зрештою, навіть тоді були такі речі, як телефон, — робота вимагала від Марка їздити раз у тиждень до їхньої філії в Дурбані для, як казав він, консультацій. Якщо додати години і дні, виявлялося, що він проводив у Дурбані не менше часу, ніж удома.

Однією з колег, яку мав консультувати Марк у їхньому дурбанському офісі, була жінка на ймення Іветта. Вона була старша за нього, африканерка, розлучена. Спершу він вільно говорив про неї. Вона навіть телефонувала йому додому, по роботі, казав він. Потім раптом не стало жодної згадки про Іветту.

— Може, з Іветтою щось сталося? — запитала я Марка.

— Ні, — відповів він.

— По-твоєму, вона приваблива?

— Насправді ні.

З його ухильності я виснувала: щось назріває. Я почала звертати увагу на дивні деталі: повідомлення, які незбагненним чином не доходили до нього, авіарейси, на які він не встиг, і таке інше.

Одного разу, коли він повернувся після чергової тривалої відсутності, я прямо підступила до нього.

— Учора ввечері я не змогла знайти тебе в готелі, — сказала я. — Ти був у Іветти?

— Так, — кивнув він.

— Спав із нею?

— Так, — відповів він (мовляв, «вибач, я не вмію брехати»).

— Чому? — запитала я.

Він стенув плечима.

— Чому? — повторила я.

— Тому, — буркнув він.

— Гаразд, нехай тобі біс! — кинула я, обернулася до нього плечима й замкнулася у ванні, де я не плакала, — думка про плач тільки майнула в моїй голові, — а навпаки, задихалася від мстивості, видушила повний тюбик зубної пасти і повний тюбик піни для волосся в раковину, розбавила ту суміш гарячою водою, перемішала гребінцем, а потім спустила в каналізацію.

Це був тільки початок. Після цього епізоду, після того, як Марк не почув, як сподівався, що я схвалюю його зізнання, він став брехати.

— Ти досі бачиш Іветту? — запитала я його після наступної поїздки.

— Я мушу бачити Іветту, я не маю вибору, ми працюємо разом, — відповів він.

— І досі бачишся з нею отак?

— Те, що ти називаєш отак, вже скінчилося, — мовив він. — Те сталося тільки раз.

— Раз або двічі, — докинула я.

— Раз, — повторив він, скріпивши брехню.

— Насправді це був просто один із таких епізодів, — запропонувала я.

— Саме так. Просто один із таких епізодів.

Після цього ми з Марком не розмовляли аж до ранку — та й іншого нічого не робили.

Щоразу, коли Марк брехав, він дбав, щоб дивитися мені просто у вічі. «Відверто розмовляти з Джулією» — ось, напевне, як він думав про це. Саме на підставі такого відвертого погляду я й висновувала, і то непомильно, що він бреше. Ви не повірите, як погано брехав Марк, — і які взагалі чоловіки погані. Яка шкода, думала я, що мені нема про що брехати. Я б уже показала Марку один або два майстерні трюки.

Літами Марк був старший за мене, але я бачила ситуацію по-іншому. Так, як я бачила їх, я була найстарша в родині, далі йшов Марк, приблизно тринадцятирічний, а потім наша донька Кристина, якій мало виповнитися два роки. Отже, якщо йдеться про зрілість, то мій чоловік був ближчим до дитини, ніж до мене.

Ну, а якщо повернутися до містера Пхайла, або Штовхайла, отого чоловіка, що висипав пісок із машини, я й не здогадувалася, скільки йому років. З огляду на все, що я знала, він міг бути ще одним тринадцятирічним. Або ж, mirabile dictu^[46], насправді міг бути й дорослим. Я збиралася зачекати й побачити.

— Я помилився на множник шість, — казав він. (А може, шістнадцять, я слухала наполовину.) — Замість однієї тонни піску треба шість (або шістнадцять) тонн піску. Замість півтори тонни гравію — десять тонн. Я був, мабуть, несповна розуму.

— Несповна розуму, — повторила я, тягнучи час, дарма що зрозуміла.

— Коли зробив таку помилку.

— Я всякчас помиляюся з цифрами. Ставлю кому не там, де треба.

— Так, але множник шість — аж ніяк не кома, що стоїть не там. Аж ніяк, хіба що ви шумерка. Хай там як, відповідь на ваше запитання полягає в тому, що його доведеться брати завжди.

Яке запитання, подумки запитала я себе. І що саме доведеться брати завжди?

— Мені треба йти, — мовила я. — В мене дитина голодна.

— Ви маєте дітей?

— Так, маю одну дитину. Чом би й ні? Я доросла жінка з чоловіком і дитиною, яких маю годувати. Ви здивовані? А чого б я ще проводила так багато часу в «Pick n Рау»?

— Задля музики? — висловив він здогад.

— А ви? Хіба ви не маєте родини?

— Я маю батька, що живе зі мною. Або з яким живу я. Але не маю родини в традиційному розумінні. Моя родина зникла.

— Немає дружини? Дітей?

— Ані дружини, ані дітей. Я знову став сином.

Мене завжди цікавили розмови між людьми, коли слова не мають нічого спільного з плином думок у голові. Наприклад, коли я розмовляла з ним, у моїй пам’яті поставав візуальний образ справді гидкого незнайомця з чорним густим волоссям, яке стирчало йому з вух і над верхнім ґудзиком сорочки, незнайомця, що під час недавнього барбекю мимохідь поклав мені руку на сідницю, коли я накладала собі салат: не погладив чи вщипнув, а просто обхопив сідницю своєю широкою долонею. Якщо цей образ заповнював мій розум, що могло бути в голові того іншого, не такого волохатого чоловіка? Як добре, що більшість людей, навіть тих, які брешуть не досить вправно, принаймні вміють досить вправно приховувати і не розкривають того, що діється в їхній душі, навіть найменшим трепетом у голосі й розширенням зіниць!

— Гаразд, до побачення! — кинула я.

— До побачення, — пролунала відповідь.

Я поїхала додому, заплатила хатній робітниці, дала Кріссі обідати і поклала її спати. Потім спекла два дека шоколадного печива. Воно ще не вистигло, а я вже їхала назад до будинку на Токай-роуд. Ваш чоловік (не забувайте, тієї пори я ще не знала його ім’я) був на подвір’ї й робив щось із деревом, молотком і цвяхами. Він роздягся до пояса, й плечі, вже попечені сонцем, почервоніли.

— Привіт! — мовила я. — Вам треба вдягти сорочку, сонце для вас не дуже корисне. Ось, я привезла трохи печива для вас і для вашого батька. Воно краще за те все, що ви купуєте в «Pick n Рау».

Дивлячись підозріло, ба навіть роздратовано, він відклав інструменти і взяв пакунок.

— Я не можу запросити вас, там завеликий розгардіяш, — знітився він.

Я вочевидь була не бажана.

— Гаразд, — сказала я. — Я однаково не можу лишитися, мені треба до дитини. Я просто роблю сусідський жест. Може, ви з батьком прийдете коли-небудь на вечерю? На сусідську вечерю?

Він усміхнувся, то була перша усмішка, яку я побачила на його обличчі. Усмішка неприваблива, надто вузька. Він розумів, що його зуби в поганому стані.

— Дякую, — кивнув він, — але спершу мені треба поговорити з батьком. Він не любитель пізніх вечорів.

— Скажіть йому, що це не буде пізній вечір, — заспокоїла я. — Ви можете поїсти й піти, я не ображуся. Нас буде тільки троє. Мій чоловік у від’їзді.

— Ви, мабуть, непокоїтеся. Напевне, запитуєте себе: «Скільки вона пододавала тут від себе? Як ця жінка може претендувати, ніби точно пригадує звичайні розмови, які точилися тридцять чи сорок років тому? І коли вже вона дійде до суті?» Тож дозвольте мені бути щирою. Розповідаючи, я придумую слова, увесь діалог. Гадаю, це річ дозволена, бо ми говоримо про письменника. Моя розповідь, може, й не точна дослівно, але не відступає від духу, тут уже будьте певні. Можна розповідати далі?

[Тиша.]

Я записала свій телефонний номер на коробці з печивом.

— І дозвольте, я вам назву своє ім’я, — мовила я, — якщо ви раптом здивуєтесь. Мене звати Джулія.

— Джулія. Як солодко тече її одяг, ставши рідиною.

— Справді, — кивнула я.

Рідиною? Що він мав на увазі?

Він прийшов, як і обіцяв, наступного вечора, але без батька.

— Батько почувається недобре, — пояснив він. — Випив аспірин і пішов спати.

Ми їли за кухонним столом, нас двоє, Кріссі сиділа в мене на колінах. «Ану, привітайся з дядьком», — сказала я доньці, але їй той незнайомий чоловік був ні до чого. Дитина знає, коли щось готується. Відчуває в повітрі.

Насправді Кристина ніколи не відчувала симпатії до Джона, ані тоді, ані згодом. Малою дитиною вона була білява й синьоока, як її батько, і зовсім не схожа на мене. Я вам покажу фотографію. Інколи я відчувала, що, оскільки вона не схожа на мене, то ніколи й не любитиме мене. Дивно. Я все порала і всіх доглядала в домі, проте в порівнянні з Марком я була зайдою, темною, дивною істотою.

Дядько. Саме так я називала Джона перед нею. Згодом я шкодувала про це. Є щось мерзенне в тому, щоб видавати коханця за члена родини.

Хай там як, ми їли, розмовляли, але завзяття, збудження почало покидати мене, я мов здувалася. Крім випадку з обгортковим папером у супермаркеті, який я могла чи не могла витлумачити хибно, я завжди в усьому виявляла ініціативу, запросила його. «Досить, годі більше, — сказала я собі. — Тепер уже він має забити м’яч у ворота або не забивати його». Так би мовити.

Річ у тому, що я не створена бути спокусницею. Я навіть не схвалюю цього слова з усіма його натяками на мереживну білизну і французькі парфуми. Саме щоб не скотитися до ролі спокусниці, я й не вдягалася навмисне задля вечора. Я була в тій самій білій бавовняній блузці й зелених териленових штанах (так, териленових), у яких уранці ходила в супермаркет. Що бачите, те й отримуєте.

Не смійтеся. Я добре усвідомлюю, що великою мірою я поводилась як героїня якоїсь книжки, скажімо, як оті шляхетні молоді жінки в Генрі Джеймса, що вирішили, незважаючи на свої найкращі інстинкти, робити важкі, сучасні речі. А втім, коли моя рівня, тобто дружини Маркових колег у фірмі, зверталися за проводом, то не до Генрі Джеймса чи Джорджа Еліота, а до журналів «Vogue», «Marie Claire» і «Fair Lady». Але навіщо тоді книжки, якщо не на те, щоб змінити наше життя? Чи подолали б ви такий довгий шлях до далекого Онтаріо, щоб почути, що я хочу сказати, якби не вірили у важливість книжок?

— Ні. Ні, я б не приїхав.

— Атож. Та й сам Джон був не дуже ошатний. Одна пара добрих штанів, троє простих білих сорочок, одна пара туфель — справжня дитина економічної кризи. Але дозвольте мені повернутися до моєї розповіді.

На вечерю я тоді зварила звичайну лазанью. Гороховий суп, лазанья, морозиво — таким було меню, досить пісне для дворічної дитини. Лазанья вийшла трохи неохайніша, ніж слід, бо замість твердого сиру я взяла м’який. Я могла б удруге піти до крамниць і купити твердого сиру, але з принципу не пішла, так само як із принципу не перевдяглася.

Про що ми говорили за вечерею? Мало про що. Я зосереджувалася на годуванні Кріссі, бо не хотіла, щоб вона почувалася забутою. А Джон, як ви повинні знати, не дуже балакучий.

— Не знаю. Я ніколи не бачив його.

— Ніколи не бачили? Я здивована чути таке.

— Я ніколи не прагнув зустрічі з ним. Я ніколи навіть не листувався з ним. Я вважав, що буде краще, якщо я не матиму почуття обов’язку перед ним. Це дасть мені свободу писати, що я хочу.

— Але ж ви прагнули зустрітися зі мною. Ваша книжка має бути про нього, проте ви вирішили не зустрічатися з ним. Ваша книжка не має бути про мене, але ви попросили про зустріч зі мною. Як ви поясните це?

— Бо вам належало місце в його житті. Ви мали велике значення для нього.

— Звідки ви знаєте про це?

— Я просто повторив те, що казав він. Не мені, але багатьом людям.

— Він казав, що я маю велике значення для нього? Я здивована й задоволена. Задоволена не тому, що він так думав, — я згодна, я справила вплив на його життя, — а тому, що він казав про це іншим людям.

Дозвольте мені зізнатися. Коли ви вперше звернулися до мене, я майже вирішила відмовити, не розмовляти з вами. Думала, ви якийсь набридливий чоловік, академічний нишпорка, що натрапив на список жінок Джона, його завоювань, а тепер іде вниз за списком, вибирає прізвища і сподівається знайти якийсь бруд, щоб полити його.

— Бачу, ви невисокої думки про вчених-дослідників.

— Ні, невисокої. Ось чому я намагалася пояснити вам, що я не одне з його завоювань. Якщо то й було завоювання, то моє. Але скажіть, — мені цікаво, — кому він казав, що я маю велике значення?

— Різним людям. У листах. Він не називав вас, але вас дуже легко ідентифікувати. Крім того, зберігав вашу фотографію. Я натрапив на неї серед його паперів.

— Фотографію! А я можу побачити її? Вона при вас?

— Я зроблю копію й вишлю вам.

— Так, звичайно, я мала велике значення для нього. Він був закоханий у мене, по-своєму. Але велике значення можна мати у важливій формі і в неважливій, і я сумніваюся, що я мала значення у важливій формі. Я маю на увазі, що він ніколи не писав про мене. Я ніколи не ввійшла до його книжок. Це спонукає мене думати, що по-справжньому я ніколи не квітла в його душі, ніколи по-справжньому не народилася.

[Тиша.]

— Нема що сказати? Ви читали його книжки. Де в його книжках ви знайдете мої сліди?

— Я не можу відповісти на це запитання. Я не знаю вас досить добре, щоб сказати. Ви не впізнаєте себе в жодному з його персонажів?

— Ні.

— Можливо, ви присутні в його книжках у розмитій формі, яку годі виявити одразу.

— Можливо. Але хотілося б бути переконаною в цьому. Що, йдемо далі? Де я зупинилася?

— Вечеря. Лазанья.

— Так. Лазанья. Завоювання. Я нагодувала його лазаньєю, а потім довела до кінця своє завоювання. Якою відвертою я маю бути тут? Оскільки він мертвий, ніяка нескромність із мого боку не може мати значення для нього. Ми використали подружнє ложе. Якщо я збираюся позбавити святості свій шлюб, думала я, це можна зробити повного мірою. Та й ліжко зручніше за диван чи підлогу.

Щодо самого досвіду, — я маю на увазі досвіду невірності, бо саме таким той досвід здебільшого й був для мене, — він виявився дивнішим, ніж я сподівалася, й минув раніше, ніж я звикла до його дивності. Але збуджував, тут навіть годі сумніватися, від початку до кінця. Моє серце калатало без упину. Ні, такого я ніколи не забуду. Я була згадала про Генрі Джеймса. В нього є повно зрад, але я нічого не пригадую про чуття збудження, загостреного самоусвідомлення під час самого акту — я маю на увазі, акту зради. Джеймс любив зображувати себе як великого зрадника, але я запитую себе: чи мав він який-небудь справжній досвід, досвід реальної фізичної невірності?

Мої перші враження? Я відчула, що мій новий коханець кістлявіший за мого чоловіка і легший. «Не їсть досить», — пригадую, подумала я. Разом із батьком у тій жалюгідній хатині на Токай-роуд, удівець і його неодружений син, двоє невдах, два занапащені життя, вони сиділи на свинячій ковбасі, печиві та чаї. Оскільки він не захотів привести сюди батька, може, мені треба почати ходити до них із кошиками поживних харчів?

Зі мною лишився образ, як він нахилився наді мною із заплющеними очима і гладив моє тіло, напружившись від зосередження, немов намагався запам’ятати мене самим дотиком. Його рука ковзала вгору і вниз, уперед і назад. Тієї пори я ще пишалася своєю фігурою. Біг підтюпцем, гімнастика, дієта — хіба не дають вони винагороди, коли ви роздягаєтесь для чоловіка, якщо тут узагалі має бути якась винагорода? Може, я й не була красунею, але принаймні було, мабуть, приємно мацати мене, тугу і свіжу, чудовий зразок жіночої плоті.

Якщо вас така розповідь бентежить, скажіть, і я буду стриманіша. Я належу до однієї з інтимних професій, тож відверта розмова не бентежить мене, поки вона не бентежить вас. Ні? Все гаразд? Розповідати далі?

Того разу ми зійшлися вперше. Цікавий, цікавий досвід, але не приголомшливий. Тоді я й не сподівалася, що він буде приголомшливим, в усякому разі, не з ним.

Я лише вирішила уникати емоційної прив’язаності. Принагідна розвага — це одне, а закохане серце — річ зовсім інша.

У собі я була цілком упевнена. Я не збиралася віддавати своє серце чоловікові, про якого майже нічого не знала. А як щодо нього? Може, він такий тип, що думатиме про те, що сталося між нами, і вибудує з нього щось більше, ніж було насправді? Стережися, казала я собі.

Минали дні, але від нього не було жодного слова. Щоразу, коли я проїздила повз його дім на Токай-роуд, я гальмувала й видивлялася, але ніде не бачила його. Не було його і в супермаркеті. Я могла дійти тільки одного висновку: він уникає мене. Певною мірою це був добрий знак, але він однаково дратував мене. Насправді завдавав мені болю. Я написала йому листа, старомодного листа, приклеїла марку й кинула до поштової скриньки. «Невже ти уникаєш мене? — писала я. — Що я маю зробити, щоб запевнити тебе, що я хочу, щоб ми були добрими друзями, не більше?» Ніякої відповіді.

Чого я не згадала в тому листі і безперечно не згадала, побачивши його наступного разу, так це того, як я провела суботу-неділю безпосередньо після його візиту. Ми з Марком стали наче кролики: мали секс у ліжку, на підлозі, в душі — всюди, і то навіть тоді, коли бідолашна невинна Кріссі не спала в ліжечку, позіхала й гукала мене.

Марк мав свої уявлення, чому я в такому розпаленому стані. Думав, ніби я відчуваю на ньому запах його подруги з Дурбана і прагну довести, наскільки я краща, — як тут сказати? — наскільки я краща виконавиця, ніж вона. В понеділок після тих вихідних він замовив авіаквиток на Дурбан, але скасував свій політ, подзвонив у контору і сказав, що захворів. Потім ми знову пішли в ліжко.

Марк не міг насититися мною. Він вочевидь був у захваті від інституту буржуазного шлюбу і можливостей, які він надає чоловікові ганятися за насолодою: і за межами дому, і вдома.

Щодо мене, то я була — я добираю слова дуже ретельно — до нестями збуджена тим, що мала двох чоловіків із таким коротким інтервалом між ними. Я казала собі радше приголомшено: «Ти поводишся, як повія! Невже це твоя натура?» А в глибинах душі пишалася собою, ефектом, який можна отримати. В ті вихідні я вперше добачила можливість безкінечно зростати у сфері еротики. Доти я мала досить банальне уявлення про еротичне життя: ви досягаєте статевого дозрівання, потім рік, два чи три вагаєтесь на бортику басейна, потім занурюєтесь і бовтаєтесь, аж поки знайдете пару, що задовольняє вас, і на цьому кінець, кінець ваших пошуків. А в ті вихідні я збагнула, що в двадцять шість років моє еротичне життя ще майже не починалося.

Потім я нарешті отримала відповідь на свій лист. Телефонний дзвінок від Джона. Спершу обережне намацування: чи я сама, чи у від’їзді чоловік? Потім запрошення: чи не прийду я на вечерю, ранню вечерю, і чи не візьму з собою доньку?

Я прийшла до будинку з Кріссі в колясці. Джон чекав коло дверей, одягнений у біло-синій різницький фартух.

— Проходь аж за будинок, — запросив він. — Ми приготували braai, печеню.

Тоді я вперше побачила його батька, що сидів навпочіпки над вогнем, неначе замерз, тоді як насправді вечір був досить теплий. Трохи захрустівши суглобами, старий підвівся й привітав мене. Він видавався хворобливим, хоча, як виявилось, мав тільки шістдесят скількись там років.

— Радий бачити вас, — мовив він і приязно всміхнувся. В нас від самого початку склалися з ним добрі стосунки. — А це Кріссі? Привіт, моя дівчинко! Прийшла провідати нас, еге?

На відміну від сина, батько розмовляв із важким африканерським акцентом. Але його англійська мова була цілком пристойна. Я дізналася, що він виріс на фермі в Кару, мав багато братів і сестер. Вони навчилися англійської мови від якоїсь учительки, — поблизу не було школи, — міс Джонс чи міс Сміт, що приїхала з Англії.

В обгородженому мурами районі, де жили ми з Марком, кожен будинок мав на затиллі навмисне збудоване місце для барбекю. А тут, на Токай-роуд, таких вигод не було, горіло лише багаття з кількома цеглинами навколо. Мені видавалося неймовірно безглуздим мати відкритий вогонь, коли поряд буде дитина, надто така, як Кріссі, що ще нетвердо стояла на ногах. Я вдала, ніби торкаюся дротяної сітки, вдала, ніби кричу від болю, відсмикую руку, смокчу її. «Гаряче! — крикнула я Кріссі. — Обережно! Не торкайся!»

Чому я пам’ятаю цю деталь? Через смоктання. Адже я знала, що Джон дивиться на мене, і тому навмисне затягла цей момент. Я мала — даруйте, що вихваляюся — тоді гарні вуста, немов створені для поцілунків. Моє дівоче прізвище — Кіш, де останній звук передає літера ś із діакритичним значком, але в Південній Африці, де ніхто не знає про ці кумедні значки, його завжди вимовляли, як Кіс, тобто поцілунок англійською мовою. «Кіс-Кіс», — сичали дівчата в школі, коли прагнули спровокувати мене, «Кіс-Кіс» — і хихотіли, прицмокували губами. Але мене це не зачіпало. Що поганого, якщо твої вуста створені для поцілунків, думала я. Гаразд, кінець відступу. Я цілком розумію, що ви хочете почути про Джона, а не про мене і мої шкільні роки.

Смажена ковбаса і печена картопля — ось меню, яке з такою силою уяви склали ті двоє чоловіків. До ковбаси був томатний соус із пляшки, до картоплі — маргарин. Господь його знає, з яких тельбухів зробили ту ковбасу. На щастя, я захопила з собою для Кріссі кілька малих баночок «Heinz» із дитячим харчуванням.

Я послалася на жіночий апетит і взяла собі на тарілку тільки одну ковбаску. Марк часто не бував удома, і я помітила, що їм дедалі менше м’яса. Але для цих двох чоловіків існували тільки м’ясо і картопля, більш нічого. Вони їли однаково, мовчки, запихаючись їжею так, ніби її будь-коли могли відібрати. Самотні їдці.

— Як просувається бетонування? — запитала я.

— Ще місяць — і з Божої ласки закінчу, — відповів Джон.

— У домі справді великі зміни, — додав батько. — Тут навіть сумніву немає. Набагато менше вогкості, ніж було. Але робота тяжкенька, правда, Джоне?

Я одразу впізнала той тон — тон батька, охочого похвалитися своєю дитиною. Моє серце пройнялося співчуттям до бідолашного чоловіка. Синові вже за тридцять, а про нього годі сказати щось іншого, крім того, що він уміє вкладати бетон! Яким важким і для сина є оцей тиск із боку батьківського прагнення пишатися! Якщо й була якась причина, чому я так добре вчилася в школі, то лише прагнення дати моїм батькам, які жили вкрай самотнім життям у цій чужій країні, що-небудь, чим можна було б пишатися.

Як я вже казала, англійською мовою батько володів цілком пристойно, але вона вочевидь не була рідною для нього. Яку-небудь ідіому, скажімо, «тут навіть сумніву немає», він промовляв пишаючись, немов сподівався аплодисментів.

Я запитала батька, що він робить («робить» — яке пусте слово, але він здогадався, про що я запитую). Відповів, що працює бухгалтером у місті.

— Мабуть, довгенько добиратися звідси до міста, — сказала я. — Чи не було б вам краще жити десь ближче?

Він щось промимрив у відповідь, що саме, я не розчула. Запала тиша. Я, вочевидь, зачепила за живе. Я змінила тему розмови, але це не зарадило.

Я не сподівалася багато від того вечора, але безбарвність розмови, довгі мовчанки та щось інше в повітрі — незгода чи невдоволеність між ними обома — цього всього виявилося більше, ніж я була готова перетравити. Їжа мала страхітливий смак, розжарене вугілля посіріло, я вже замерзала, почало сутеніти, Кріссі кусали комарі. Ніщо не зобов’язувало мене й далі сидіти на тому забур’яненому подвір’ї, ніщо не зобов’язувало брати участь у родинних незгодах людей, яких я майже не знала, навіть якщо один був, власне, моїм коханцем. Тож я взяла Кріссі й поклала до коляски.

— Не йди ще, — просив Джон. — Я зварю каву.

— Я мушу йти, — відповіла я. — Дитині давно вже пора спати.

Коло хвіртки він намагався поцілувати мене, але я була не в настрої для поцілунків.

Після цього вечора я переконувала себе, заспокоївшись на такому варіанті подій, що невірність мого чоловіка спровокувала мене такою мірою, що я, щоб покарати його і врятувати власне amour propre^[47], пішла й на короткий час сама виявила невірність. Тепер, коли стало очевидним, якою помилкою була ця невірність, принаймні в аспекті вибору спільника, невірність мого чоловіка постала в новому світлі, можливо, теж як помилка, тож у такому разі не варто й переживати.

Вихідні дні, коли мій чоловік бував удома, думаю, слід прикрити покривалом скромності. Я й так сказала вам досить. Дозвольте лише нагадати, що саме на тлі цих вихідних розвивалися мої стосунки з Джоном у буденні дні. Якщо Джон став більш ніж трохи заінтригований і навіть закохався в мене, то тільки тому, що зустрів у моїй постаті жінку на вершині своєї жіночої сили, жінку, що жила інтенсивним сексуальним життям — життям, яке насправді майже не мало нічого спільного з ним.

Містере Вінсенте, я чудово усвідомлюю, що ви хочете чути про Джона, а не про мене. Але єдина розповідь, яка стосується Джона і яку я можу розповісти, або ж єдина, яку я готова розповісти, — саме ця, тобто розповідь про моє життя і його причетність до нього, а це зовсім інша, абсолютно інша річ, ніж розповідь про його життя і мою причетність до нього. Моя розповідь, тобто розповідь про мене, починається за довгі роки до того, як Джон з’явився на сцені, і тривала довгі роки по тому, як він пішов із неї. На тому етапі, про який я розповідаю тепер, Марк і я були, власне, головними героями, а Джон і та жінка з Дурбана — лише другорядними постатями. Тож вам треба вибрати. Ви приймаєте те, що я пропоную? Розповідати мені далі, а чи миттю замовкнути?

— Розповідайте.

— Ви впевнені? Адже тут є ще одне міркування, яке я хочу висловити. Ось воно. Ви тяжко помиляєтесь, якщо думаєте, ніби відмінність між цими двома розповідями, розповіддю, яку ви хочете почути, і розповіддю, яку чуєте від мене, полягає лише в позиції, тобто, хоча з моєї точки зору розповідь про Джона може бути лише одним епізодом серед багатьох інших у довгій розповіді про мій шлюб, проте, клацнувши пальцями, швидко здійснивши маніпуляцію позицією, а потім додавши розумне редагування, ви зможете перетворити мою розповідь у розповідь про Джона й одну з жінок, які пройшли крізь його життя. Я найсерйозніше застерігаю вас: якщо ви почнете гратися зі своїм текстом, вирізати що-небудь тут і додавати там, уся розповідь стане мов попіл у ваших руках. Я справді була головним персонажем. Джон справді був другорядним фігурантом. Мені шкода, якщо я створюю враження, ніби я вчу вас вашої професії, але зрештою ви подякуєте мені. Ви розумієте?

— Я чую, що ви кажете. Я не конче погоджуюсь, але чую.

— Гаразд, тож не кажіть, що я не попереджала вас.

Як я вже казала, для мене то були чудові дні, другий медовий місяць, солодший за перший і довший. Інакше чого б, по-вашому, я пам’ятала його так добре? «Свята правда, я стаю собою! — казала я собі. — Ось якою може бути жінка, ось що здатна робити жінка!»

Я дивую вас? Мабуть, ні. Ви належите до покоління, яке годі здивувати. Але те, що я кажу, приголомшило б мою матір, якби вона була жива, щоб чути це. Моя мати ніколи б і не мріяла розмовляти отак із незнайомцем, як розмовляю я.

З однієї зі своїх поїздок до Сінгапура Марк привіз відеокамеру якоїсь першої моделі. Потім поставив її у спальні, щоб зняти, як ми кохаємося. «Для пам’яті, — сказав він. — І для розігріву». Я не заперечувала. Я дозволила йому знімати. Мабуть, він ще досі має той фільм, а може, навіть дивиться його, коли відчуває тугу за колишнім. А можливо, плівка лежить, забута, в шухляді на горищі, і її знайдуть лише після Маркової смерті. Що за речі ми лишаємо по собі! Просто уявіть собі його онуків, які витріщаються, дивлячись, як їхній дід замолоду розважався в ліжку зі своєю дружиною-іноземкою.

— Ваш чоловік…

— Ми з Марком розлучилися 1988-го. Він одружився знову, і то зразу. Я ніколи не бачила своєї наступниці. Думаю, вони живуть на Багамах або на Бермудах.

Що ж, може, зупинимось на цьому? Ви вже багато почули, день був довгий.

— Але ж це, звичайно, не кінець усієї розповіді?

— Навпаки, це якраз і становить кінець розповіді. Принаймні тієї частини, яка має значення.

— Але ж ви і Кутзее бачились і далі. Ви кілька років листувалися. Тож, навіть якщо, з вашої точки зору, розповідь закінчується саме тут, — прошу вибачення, навіть якщо це кінець тієї частини розповіді, яка має значення для вас, — тут однаково є ще довгий хвіст, довге продовження. Чим могли б ви дати мені певне уявлення про той хвіст?

— Той хвіст короткий, а не довгий. Я розповім вам про нього, але не сьогодні. Я ще маю подбати про дещо. Приходьте наступного тижня. Узгодьте дату з моїм секретарем.

— Наступного тижня я вже поїду. А ми не могли б зустрітися завтра?

— Про завтра й мови не може бути. У четвер. Я зможу виділити вам півгодини в четвер після моєї останньої зустрічі.

[ПРОБІЛ]

— Так, тепер уже хвіст. З чого почати? Дозвольте мені почати з Джонового батька. Одного ранку, невдовзі після того страхітливого барбекю, я їхала по Токай-роуд і раптом помітила на автобусній зупинці самотню людину. То був старший Кутзее. Я поспішала, але було б надто нечемно просто проїхати повз, тож я зупинилася й запропонувала підвезти його.

Він запитав, як почувається Кріссі. Я відповіла, що мала скучає за батьком, якого так довго нема вдома. Потім запитала про Джона і бетонування. Джонів батько дав якусь туманну відповідь.

Ніхто з нас не мав щирого настрою для розмови, але я примусила себе. Якщо він не проти моїх розпитувань, я запитала, як давно померла його дружина. Він сказав. А про своє життя з нею, про те, чи був він щасливий, чи ні, чи бракує її тепер, він не мовив жодного слова.

— Джон — ваша єдина дитина? — запитала я.

— Ні, він має ще брата, молодшого брата.

Старий, здається, здивувався, що я не знаю.

— Цікаво, — проказала я, — бо Джон справляє враження, ніби він єдина дитина.

У цих моїх словах була критика. Я мала на увазі, що Джон надто переймається собою і, здається, не зважає на людей навколо себе.

Старий не відповів — не запитав, наприклад, які риси могли б бути властиві єдиній дитині.

Я запитала про другого сина, де він живе. В Англії, відповів містер Кутзее. Він покинув Південну Африку багато років тому і більше ніколи не повертався.

— Ви, мабуть, скучили за ним, — припустила я.

Старий стенув плечима. То була його характерна відповідь: мовчки стенати плечима.

Я повинна сказати вам, що від самого початку я бачила в цьому чоловікові щось нестерпно скорботне. Коли він сидів поряд зі мною в машині у темному діловому костюмі й тхнув дешевим дезодорантом, то міг видаватися втіленням несхитної прямоти, та, якби він раптом розплакався, я б анітрохи не здивувалася. Геть самотній, крім холодного, наче риба, старшого сина, він щоранку добирається на роботу, яка, здається, руйнує йому душу, повертається ввечері в мовчазний дім, — мені стало дуже шкода його.

— Так, дуже скучив, — сказав він нарешті, коли я вже думала, що він узагалі не має наміру відповідати. Він говорив пошепки, дивився просто перед собою.

Я висадила його у Вінберзі коло залізничної станції.

— Дякую, Джуліє, що підвезли, — кивнув він головою, — це дуже мило з вашого боку.

Тоді він уперше назвав мене на ім’я. Я могла б відповісти: «Бувайте!» Могла б відповісти: «Ви з Джоном повинні зазирнути до мене». Але не сказала. Просто махнула рукою і поїхала.

«Яка ницість! — дорікала я собі. — Яка черствість! Чому я така сувора до нього, до них обох?»

І справді, чому я була і є така критична до Джона? Принаймні він доглядав свого батька. Принаймні, якби сталась якась біда, батько мав би плече, на яке можна спертися. Це більше, ніж можна було б сказати про мене. Мій батько — вам, мабуть, нецікаво, з якої речі, але дозвольте мені все-таки сказати, — мій батько саме тієї пори був у приватному санаторії неподалік від Порт-Елізабет. Його одяг замкнули, він і вдень, і вночі не мав що вдягти на себе, крім піжами, халата і капців. І його тримали на крапельницях і транквілізаторах. А чому? Просто задля зручності медсестер, щоб йому можна було дати раду. Адже, якщо не дати йому пігулок, він шаленів і заходився криком.

[Тиша.]

— Як ви думаєте, Джон любив свого батька?

— Хлопці люблять матерів, а не батьків. Хіба ви не знаєте про Фрейда? Хлопці ненавидять батьків і хочуть замінити їх як об’єкт любові матерів. Ні, Джон, звичайно, не любив батька, він не любив нікого, він не створений для любові. Але відчував провину перед батьком. Почувався винним і тому належно поводився. З певними недоглядами.

Я вже казала вам про свого батька. Він народився 1905-го, тож тієї пори, про яку ми говоримо, йому було під сімдесят, і розум покинув його. Він забув, хто він, забув ті зародки англійської мови, якихнавчився, коли приїхав до Південної Африки. З медсестрами він розмовляв інколи німецькою, інколи мадярською, тож вони не розуміли ані слова. Він був переконаний, що він у концтаборі на Мадагаскарі. Нацисти захопили Мадагаскар, думав він, і перетворили його в Strafkolonie^[48] для євреїв. Не завжди він пам’ятав, і хто я. Під час одного з моїх візитів він сприйняв мене за свою сестру Труді, мою тітку, якої я ніколи не бачила, але яка була трохи схожа на мене. Хотів, щоб я пішла до коменданта в’язниці й попросила за нього. «Ich bin der Erstgeborene», «Я первонароджений», — усякчас приказував він. Якщо der Erstgeborene не дозволять працювати (за фахом мій батько був ювелір і огранював діаманти), то як виживе його родина?

Ось чому я тут. Ось чому я терапевт. Через те, що я бачила в санаторії. Щоб урятувати людей від такого ставлення, якого зазнає там мій батько.

Гроші, за які мого батька тримали в санаторії, давав мій брат, його син. Брат побожно провідував батька щотижня, дарма що той упізнавав його лиш інколи. Для душі це має значення, мій брат узяв на себе тягар догляду. Для душі це має значення, а я покинула батька. А я ж була його улюбленою дитиною, я, його кохана Джулія, така гарненька, тямуща, ніжна.

Знаєте, на що я сподіваюся, незважаючи на це все? Сподіваюся, що в потойбічному житті ми матимемо шанс, кожен із нас, попросити прощення в людей, яких ми кривдили. Повірте, мені доведеться просити прощення в дуже багатьох.

Досить про батьків. Дозвольте мені повернутися до моєї розповіді про Джулію та її адюльтер, розповіді, задля якої ви їхали так далеко.

Одного дня мій чоловік заявив, що полетить до Гонконгу для переговорів із заокеанськими партнерами його фірми.

— Як довго тебе не буде? — запитала я.

— Тиждень, — відповів він. — Може, на день-два довше, якщо переговори пройдуть добре.

Потім я вже й не думала про те, як раптом незадовго до від’їзду мені зателефонувала дружина одного з його колег: чи беру я вечірню сукню для поїздки до Гонконгу? Тільки Марк летить до Гонконгу, відповіла я, я не їду з ним. Ох, зітхнула вона, а я думала, що всіх дружин запросили.

Коли Марк прийшов додому, я заговорила про це.

— Щойно телефонувала Джун, — заявила я, — і сказала, що летить з Алістером до Гонконгу. Й додала, що запросили всіх дружин.

— Дружин запросили, але фірма за них не платить, — відповів Марк. — Невже ти справді хочеш їхати аж до Гонконгу і сидіти в готелі з купкою дружин співробітників фірми й базікати про погоду? Гонконг цієї пори року — наче душна парна. А що ти робитимеш із Кріссі? Невже і її хочеш узяти?

— Я анітрохи не хочу їхати до Гонконгу й сидіти там у готелі з верескливою дитиною, — відповіла я. — Я просто хочу знати, що до чого. Щоб я не почувалася приниженою, коли дзвонять твої друзі.

— Що ж, тепер ти знаєш, що до чого.

Він помилявся. Я не знала. Але могла б припускати. Зокрема могла припустити, що до Гонконгу їде і його подруга з Дурбана. Відтоді я з Марком була холодна, мов крижина. «Треба поставити хрест, падлюко, на будь-яких твоїх уявленнях, ніби твої позашлюбні походеньки збуджують мене!» Отак я тоді думала про себе.

— Невже це все через Гонконг? — запитав він мене, коли до нього нарешті почало доходити. — Якщо хочеш летіти до Гонконгу, ради Бога, лише скажи слово замість тинятися будинком, наче тигр із розладом шлунку.

— І яким має бути те слово? «Будь ласка»? Ні, я нізащо не поїду з тобою до Гонконгу. Я тільки нудитимусь, як ти кажеш, сидячи і плещучи язиками з дружинами, тим часом як чоловіки десь зібралися й вирішують майбутнє світу. Я буду щасливіша тут, удома, доглядаючи нашу дитину.

Отака була ситуація між нами, коли Марк полетів до Гонконгу.

— Стривайте, я заплутався. Про який час ми говоримо? Коли відбулася та поїздка до Гонконгу?

— Мабуть, десь 1973 року, на початку того року, точної дати я назвати не можу.

— Тож ви і Джон Кутзее бачились…

— Ні. Ми не бачились. Ви запитали на початку, як я зустрілася з Джоном, і я розповіла вам. То був початок розповіді. А тепер ми підходимо до кінця розповіді, а саме: до того, як наші стосунки тяглися далі, а потім зійшли нанівець.

А де ж головна частина розповіді, запитаєте ви. Немає головної частини. Я не можу розповісти про головну частину, бо її немає. Це розповідь без головної частини.

Та повернімося до Марка, до того доленосного дня, коли він полетів до Гонконгу. Тільки-но він пішов, я скочила в машину, поїхала на Токай-роуд і запхала під двері записку: «Якщо хочеш, зайди сьогодні пополудні, десь о другій».

Коли наближалася друга година, я відчула, як у мені піднімається жар. Дитина відчула теж. Вона була неспокійна, плакала, чіплялася за мене, не хотіла спати. Жар, але якого типу, запитувала я себе. Жар безумства? Жар люті?

Я чекала, але Джон не прийшов ані о другій, ані о третій. Він прийшов о пів на шосту, на той час я вже заснула на дивані разом із Кріссі, гарячою і липкою, на моєму плечі. Дзвінок у двері розбудив мене, відчинивши, я ще похитувалась, у голові мені паморочилось.

— Вибач, я не міг прийти раніше, — мовив він. — Пополудні в мене уроки.

Звичайно, було надто пізно. Кріссі прокинулась і ревнувала по-своєму.

Згодом Джон повернувся, ми домовились і провели разом цілу ніч. Фактично, поки Марк сидів у Гонконгу, Джон щоночі був у моєму ліжку, йдучи рано-вранці, щоб не зіткнутися зі служницею. Втрачений сон я надолужувала собі дрімотою пополудні, а як надолужував Джон, я й гадки не маю. Можливо, його ученицям, отим португалкам, — ви ж знаєте про них, про ці уламки колишньої Португальської імперії? Ні? Нагадайте потім, щоб я розповіла вам, — можливо, його дівчатам довелося страждати за його нічну гульню.

Розпал моїх стосунків з Марком привів мене до нової концепції сексу: як змагання, як своєрідної боротьби, в якій ви докладаєте всіх зусиль, щоб скорити опонента своїй еротичній волі. Попри всі свої вади, Марк був більш ніж компетентним сексуальним борцем, хоча не таким витонченим, як я, і не таким несхитним. Натомість мій вердикт про Джона, — і тут нарешті, нарешті, надходить мить, якої ви чекали, містере Біографе, — мій вердикт про Джона Кутзее після семи ночей випробувань полягав у тому, що він не належав до моєї ліги, був не такий, як я тоді.

Джон мав те, що я назвала б сексуальним режимом, у який він переходив, роздягнувшись. У сексуальному режимі він міг виконувати чоловічу роль напрочуд адекватно, — адекватно, компетентно, — але, як на мій смак, надто знеособлено. Я ніколи не мала відчуття, що він зі мною, зі мною в усій моїй реальності. Радше складалося враження, ніби він кохається з якимсь моїм еротичним образом у своїй голові, можливо, навіть з якимсь образом Жінки з великої літери.

Тієї пори я була просто розчарована. Тепер я б пішла далі. Тепер я думаю, що актам його кохання був притаманний певний аутизм. Я пропоную це твердження не як критику, а як діагноз, якщо він цікавить вас. Аутичний тип трактує інших людей, як автомати, загадкові автомати. Взамін він сподівається, що і його трактуватимуть як загадковий автомат. Тож, якщо ви аутист, закоханість переходить у перетворення іншого в незбагненний об’єкт вашого бажання, і навпаки, буття коханим переходить у прагнення, щоб до тебе ставились, як до незбагненого об’єкта бажання, яке належить іншому. Два незбагненні автомати мають незбагненні стосунки з тілами одне одного — ось як я почувалася в ліжку з Джоном. Відбувалися два окремі процеси — його і мій. Яким був його процес, я не можу сказати, він був непрозорий для мене. Але підсумуймо: сексу з ним бракувало всякого запалу.

У своїй практиці я небагато знала пацієнтів, яких класифікувала як клінічно аутичних. Проте, оцінюючи їхнє сексуальне життя, я припускаю, що мастурбацію вони вважають за більш задовільну, ніж справжній секс.

Як я, здається, вже казала вам, Джон був тільки третім чоловіком, якого я знала. Три чоловіки, і я, сексуально обізнана, лишила їх усіх позаду. Сумна історія. Після цих трьох я втратила інтерес до білих південноафриканців, до білих південноафриканських чоловіків, їм була властива одна спільна риса, що її, як я з’ясувала, важко охарактеризувати, проте вона пов’язана з тим невловним блиманням, яке я помічала в очах Маркових колег, коли вони говорили про майбутнє країни, неначе всі вони були учасниками змови і мали створити якесь штучне, ілюзорне майбутнє там, де доти не видавалося можливим ніяке майбутнє. Здавалося, немов на мить відкривається затвор фотоапарата і розкриває всю фальш їхнього єства.

Звичайно, я теж була південноафриканкою, такою білою, якою тільки можна бути. Я народилася серед білих, виросла серед них, жила серед них. Але я мала друге «я», до якого могла повернутися: Джулії Кіш, або, навіть краще, Кіш Джулії з Сомбатхея. Поки я не покинула Джулію Кіш, поки Джулія Кіш не покинула мене, я могла бачити те, до чого решта білих були сліпі.

Наприклад, білі південноафриканці в ті дні любили думати про себе як про євреїв Африки, або принаймні ізраїльтян Африки: як про хитрих, безпринципних, витривалих і обачливих, що їх ненавидять і заздрять їм племена, над якими вони панують. Це все брехня. Нісенітниці. Треба бути євреєм, щоб знати єврея, так само як треба бути жінкою, щоб знати чоловіка. Ті люди були не суворі й навіть не хитрі, або недосить хитрі. І, безперечно, не були євреями. Насправді вони були немовлятами в лісі. Ось як я тепер думаю про них: величезна родина немовлят, про яких дбають раби.

Джон сіпався уві сні, і то так, що я не могла заснути. Коли я вже не мала сили терпіти довше, я струшувала його. «Тобі приснився поганий сон», — казала я. «Мені ніколи нічого не сниться», — бурмотів він у відповідь і одразу знову засинав. Невдовзі він знову сіпався і штовхався. Дійшло до того, що я почала тужити за Марком у своєму ліжку. Принаймні Марк спав, мов колода.

Досить про це. Ви вже маєте уявлення про картину. Не чуттєва ідилія. Далеко до неї. Що ще? Що ще ви хочете знати?

— Дозвольте запитати таке. Ви єврейка, а Джон — ні. Чи у вас були якісь тертя з цього приводу?

— Тертя? З якої речі тут мали бути тертя? Тертя з чийого боку? Зрештою, я не планувала одружитися з Джоном. Ні, ми з Джоном напрочуд добре порозумілися в цьому аспекті. Він не дуже любив північні народи, надто англійців. Англійці душили його, казав він, своїми добрими манерами, своєю добре вихованою стриманістю. Він віддавав перевагу людям, готовим віддати себе, і тоді інколи набирався сміливості, щоб віддати взамін і якусь свою частку.

Ще є якісь запитання, перше ніж я закінчу?

— Ні.

— Одного ранку (я заскакую вперед, я б хотіла вже позбутися цього клопоту) Джон постав у вхідних дверях.

— Я не лишуся, — мовив він, — але подумав, що тобі може сподобатись оце.

Він простяг мені книжку. На обкладинці стояло: «Дж. М. Кутзее. Країна присмерку». Я була цілковито приголомшена.

— Це ти написав? — запитала я. Я знала, що він пише, але тоді багато людей писало; я навіть не здогадувалася, що в нього це річ серйозна.

— Це тобі. Сигнальний примірник. Я отримав сьогодні поштою два сигнальні примірники.

Я перегорнула сторінки. Хтось нарікав на свою дружину, хтось подорожував на возі з волами.

— Що це? — запитала я. — Це все вигадка?

— Начебто.

Начебто.

— Дякую, — проказала я. — Я вже чекаю миті, коли почну читати. То завдяки їй ти заробиш багато грошей? Зможеш покинути вчителювання?

Йому ці слова видалися дуже смішними. Через книжку він був у веселому настрої. Я не часто бачила цю його сторону.

— Я й не знала, що твій батько був історик, — сказала я наступного разу, коли ми зустрілися. Я мала на увазі передмову до його книжки, в якій автор, творець, отой чоловік переді мною, стверджував, що його батько, сухенький старий, який їздив щодня до міста на свою бухгалтерську роботу, був ще й істориком, вчащав до архівів і оприлюднював давні документи.

— Це ти про передмову? — запитав він. — Ох, то все вигадки.

— А як твій батько ставиться до того, — сказала я, — що ти написав про нього неправду, зробив його персонажем книжки?

Джон збентежився. Як я з’ясувала згодом, він не хотів зізнаватися, що його батько ще не бачив «Країни присмерку».

— А Якобус Кутзее? — розпитувала я далі. — Невже ти вигадав і свого шановного предка Якобуса Кутзее?

— Ні, був реальний Якобус Кутзее, — заперечив він. — Принаймні існує реальний, писаний чорнилом на папері документ, у якому стверджено, що це запис усного свідчення чоловіка, який назвався Якобусом Кутзее. Під цим документом стоїть хрестик, і писар стверджує, що його поставлено рукою того самого Кутзее, хрестик, бо він був неписьменний. Тож у такому розумінні я не вигадав його.

— Як на неписьменного, твій Якобус вражає мене своєю літературною обізнаністю. Наприклад, я бачу, він цитує Ніцше.

— Що ж, жителі прикордонь у XVIII столітті були дивовижними людьми. Ніколи не знаєш, чого від них далі сподіватися.

Я не можу стверджувати, що «Країна присмерку» подобається мені. Я знаю, мої слова звучатимуть старомодно, але я люблю, щоб мої книжки мали героїв і героїнь, персонажів, якими можна захоплюватися. Я ніколи не писала оповідань, ніколи не мала амбіцій у цій сфері, але, гадаю, набагато легше створювати лихих персонажів — гідних не довіри, а зневаги, — ніж добрих. Отака моя думка, хоч чого вона варта.

— Чи ви казали це коли-небудь Кутзее?

— Невже я казала, ніби думала, що він буде легким варіантом? Ні, я просто здивувалася, що цей мій періодичний коханець, чорнороб-аматор і вчитель із кількома уроками на тиждень, мав силу написати справжню книжку, ба більше, знайти видавця для неї, дарма що тільки в Йоганнесбургу. Я дивувалася, раділа за нього й навіть трохи пишалася. Відображена слава. В студентські роки я водилася з багатьма майбутніми письменниками, але жоден з них насправді не опублікував книжки.

— Я ще ніколи не запитував: що ви вивчали? Психологію?

— Ні, аж ніяк. Я вивчала німецьку літературу. Готуючись до життя хатньої господині й матері, я читала Новаліса й Ґотфріда Бенна. Я отримала диплом з літератури, а потім, протягом двох десятиліть, поки Кристина виросла й покинула дім, я — як тут краще сказати? — перебувала в стані інтелектуальної дрімоти. А потім знову пішла в університет. Уже в Монреалі. Я почала з нуля, з основ знань, далі вивчала медицину, а потім училася на терапевта. Довга дорога.

— А чи були б, на вашу думку, ваші стосунки з Кутзее іншими, якби ви вивчали психологію, а не літературу?

— Яке цікаве питання! Відповідь — ні. Якби в 1960-х роках у Південній Африці я вивчала психологію, то занурилася б у неврологічні процеси пацюків і восьминогів, а Джон не був ані пацюком, ані восьминогом.

— А якою він був твариною?

— Яке дивне питання ви ставите! Не був він ніякою твариною, і то з дуже конкретної причини: його психічні здібності, а надто здатність будувати образи були надміру розвинені, і то коштом його тваринного «я». Він був Homo sapiens, чи навіть Homo sapiens sapiens.

Це міркування знову повертає мене до «Країни присмерку». Я не стверджую, що як художньому твору цій книжці бракує пристрасті, а кажу, що пристрасть, яка стоїть за нею, невідома. Я читала її як книжку про жорстокість, як висвітлення жорстокості, пов’язаної з різними формами завоювання. Але яке справжнє джерело тієї жорстокості? Її осередок, як тепер видається мені, перебуває в самому авторі. Найкраща інтерпретація, яку я можу дати цій книжці, полягає в тому, що праця над нею була проектом призначеної самому собі терапії. А це вже проливає певне світло на наш час разом, на наш спільний із ним час.

— Я не певен, що розумію вас. Ви можете сказати щось більше?

— Чого не розумієте?

— Ви стверджуєте, що він застосовував свою жорстокість до вас?

— Ні, аж ніяк. Він завжди ставився до мене зі щонайбільшою лагідністю. Його можна було б назвати лагідним чоловіком, уся його суть — лагідність. У цьому почасти й полягала його проблема. Його життєвий проект мав бути лагідним. Дозвольте мені почати спочатку. Ви повинні пам’ятати, як багато вбивств у «Країні присмерку», вбивств не тільки людей, а й тварин. Що ж, приблизно тієї пори, коли з’явилася книжка, Джон заявив мені, що стає вегетаріанцем. Я не знаю, як довго він дотримувався його, але я тлумачила перехід до вегетаріанства як елемент широкого проекту самореформації. Він вирішив заблокувати імпульси жорстокості та насильства в кожній сфері свого життя, — зокрема, можна було б сказати, і в своєму любовному житті, — і спрямувати їх у творчість, що внаслідок цього мала стати своєрідним нескінченним катарсисом.

— Як багато з цього ви бачили ще тієї пори і як багато завдячуєте своїм пізнішим оцінкам як терапевта?

— Я бачила це все, воно було на поверхні, не треба було копати, але тієї пори я ще не могла сформулювати. Крім того, я мала любовний зв’язок із чоловіком. Годі бути надто аналітичним під час любовного зв’язку.

— Любовний зв’язок. Ви ще не вживали цього вислову.

— Тоді дозвольте мені поправити себе. Еротична пов’язаність. Я була молода й зосереджена на собі, і тому мені було б важко любити, щиро любити когось такого радикально неповного, як Джон. Отже, я була посеред еротичної пов’язаності з двома чоловіками, в одного з них я зробила великі інвестиції — вийшла за нього заміж, він був батьком моєї дитини, — а в другого взагалі нічого не вкладала.

Та обставина, що я не робила великих інвестицій у Джона, великою мірою пов’язана, як я тепер думаю, з проектом перетворення його, як я вже казала вам, у лагідну людину, людину, яка не кривдить ані німих тварин, ані навіть жінки. Тепер я думаю, що мені треба було говорити з ним ясніше. «Якщо з якоїсь причини ти стримуєшся, — мала б я сказати йому, — то не стримуйся, в цьому немає потреби». Якби я сказала йому ці слова, якби він щиро повірив їм, якби дозволив собі бути трохи поривнішим, трохи владнішим, не таким глибокодумним, тоді він справді міг би вирвати мене з шлюбу, що вже тоді був поганим для мене, а згодом став тільки гіршим. Він справді міг би врятувати мене, або врятувати для мене найкращі роки мого життя, які, як виявилось, були змарновані.

[Тиша.]

— Я втратила нитку. Про що ми говорили?

— «Країну присмерку».

— Так, «Країну присмерку». Скажу одну засторогу. Цю книжку він насправді написав ще до того, як зустрів мене. Перевірте хронологію. Не піддавайтеся спокусі читати її так, немов вона про нас обох.

— Я й у гадці такого не мав.

— Пригадую, як після «Країни присмерку» я запитала Джона, над яким новим проектом він працює. Відповідь була туманна. «Я завжди працюю над тим або тим, — сказав він. — Якби я піддався спокусі не працювати, що я робив би з собою? Задля чого я б жив? Довелося б застрелитись».

Це здивувало мене — я маю на увазі його потребу писати. Я майже нічого не знала про його звички, про те, як він проводить свій час, але він ніколи не справляв на мене враження людини, одержимої працею.

— Ти це серйозно? — запитала я.

— Якщо я не пишу, в мене починається депресія, — відповів він.

— Тоді навіщо ти безкінечно ремонтуєш будинок? — запитала я. — Ти б міг найняти когось іншого для ремонту і присвятити заощаджений час письму.

— Ти не розумієш, — мовив він. — Навіть якби я мав гроші найняти будівельника, а я їх не маю, я б однаково відчував потребу х годин у день копати в садку, пересувати каміння або мішати бетон. — І почав ще одну зі своїх промов про потребу повалити табу на фізичну працю.

Я запитувала себе, чи не збирається він часом критикувати й мене: адже оплачувана праця служниці-негритянки звільняла мене, щоб мати, наприклад, час на втіхи з іншими чоловіками. Але я не зосереджувалася на цьому.

— Слухай, — сказала я йому, — ти безперечно не розумієш економіки. Перший принцип економіки полягає в тому, що якби ми всі вперто сукали свою нитку й доїли своїх корів замість наймати інших людей, щоб вони робили це для нас, ми б назавжди застрягли в кам’яному віці. Ось чому ми винайшли економіку, засновану на обміні, яка своєю чергою уможливила наш довгий шлях матеріального прогресу. Ти платиш комусь іншому, щоб укладати бетон, натомість маєш час писати книжку, яка виправдає твоє дозвілля й забезпечить тобі засоби прожиття. Це може навіть надати значення життю робітника, що укладає бетон для тебе. Отак ми всі й процвітаємо.

— Ти справді так думаєш? — запитав він. — Що книжки надають значення нашому життю?

— Так, — кивнула я. — Книжка має бути сокирою, щоб рубати кригу замерзлого моря в нашій душі. Чим іще вона має бути?

— Жестом заперечення перед лицем часу. Заявкою на безсмертя.

— Ніхто не має безсмертя. І книжки не безсмертні. Всю земну кулю, на якій ми стоїмо, має поглинути Сонце і спалити дощенту. Після цього вибухне сам Усесвіт і зникне в чорній дірі. Ніщо не виживе, ані я, ані ти, ані, безперечно, цікаві лише для вузького кола людей книжки про уявних жителів прикордонь у Південній Африці XVIII століття.

— Я не маю на увазі безсмертя як існування за межами часу. Я маю на увазі життя після фізичної смерті індивіда.

— Ти хочеш, щоб люди читали тебе після твоєї смерті?

— Я маю певну втіху, коли чіпляюся за таку перспективу.

— Навіть якщо тебе там не буде, щоб побачити?

— Навіть якщо мене там не буде, щоб побачити.

— Але чому люди майбутнього повинні завдавати собі клопоту читати книжку, яку ти написав, якщо вона не промовляє до них, якщо не допомагає їм надати сенс своєму життю?

— Можливо, їм і далі подобатиметься читати книжки, які добре написані.

— Дурниці. Це однаково, що казати: якщо я сконструюю досить добрий радіоприймач із програвачем, люди користуватимуться ним і в XXI столітті. Не будуть. Бо такі апарати, хоч як добре зроблені, на той час застаріють. Вони не промовлятимуть до людей XXI століття.

— Можливо, в XXI столітті декому ще буде цікаво почути, як звучали радіопрогравачі кінця XX століття.

— Колекціонерам, любителям. Невже ти збираєшся провести отак своє життя: сидіти за столом і виготовляти предмет, що може, а то й ні, зберегтись як цікавий раритет?

Він стенув плечима:

— Ти маєш якусь кращу ідею?

— Ви думаєте, ніби я хизуюсь. Я ж бачу. Думаєте, вигадую діалог, щоб довести, яка я розумна. Але саме такими інколи й були розмови між мною і Джоном. Вони були цікаві. Я насолоджувалась ними, і згодом мені бракувало їх, коли я перестала бачитися з ним. Насправді, мабуть, саме наших розмов мені й бракувало найбільше. Він був єдиним чоловіком, якого я знала, хто дозволяв мені перемогти себе в чесній суперечці, хто не шаленів, не напускав туману й не тікав, коли бачив, що програє. І я завжди брала гору над ним, або майже завжди.

Причина проста. Не те що він не вмів сперечатися — він жив відповідно до принципів, а я завжди була прагматиком. Прагматизм перемагає принципи — отак воно діється у світі. Світ рухається, земля змінюється під ногами, і принципи завжди на крок позаду. Принципи — матеріал для комедії. Комедія — це результат зіткнення принципів із реальністю. Я знаю, про Джона Кутзее казали, ніби він похмурий, а насправді він був досить кумедний. Комедійна постать. Із похмурої комедії. І про це він по-своєму туманно знав, навіть погоджувався з цим. Ось чому я й досі згадую його з любов’ю. Якщо хочете знати.

[Тиша.]

Я завжди вміла добре сперечатися. В школі я геть усіх доводила до нервів, навіть учителів. «Язик, мов бритва, — наполовину з докором усякчас казала моя мати. — Дівчина не повинна отак сперечатися, дівчина повинна навчитися бути лагіднішою». А інколи казала: «Така дівчина, як ти, повинна бути юристом». Мати пишалася мною, моїм духом, моїм гострим язиком. Вона належала до покоління, коли доньку ще видавали заміж у батьківському домі, звідки вона прямо переходила в дім чоловіка або свекра.

Хай там як, Джон запитав тоді:

— А ти маєш кращу ідею, на що можна використати своє життя, якщо не писати книжок?

— Не маю. Зате маю ідею, яка може струснути тебе й допоможе спрямувати твоє життя.

— Яку?

— Знайди собі добру жінку й одружися з нею.

Він якось дивно глянув на мене й запитав:

— Ти робиш мені пропозицію?

— Ні, — засміялася я, — я вже заміжня, дякую. Знайди жінку, яка краще тобі підходить, жінку, яка витягне тебе з твоєї шкаралущі.

«Я вже заміжня, отже, шлюб із тобою становив би бігамію», — ось якою була невисловлена частина фрази. Але що, як замислитись, було хибного в бігамії, крім того, що вона суперечила закону? Що обертало бігамію в злочин, тоді як адюльтер був лише гріхом або розвагою? Я вже була в стані адюльтеру — чом не можна бути і в стані бігамії? Адже, зрештою, то була Африка. Якщо жодного африканського чоловіка не збиралися тягти в суд за те, що він має дві дружини, чому мені слід забороняти мати двох чоловіків: публічного і приватного?

— Це, звичайно, аж ніяк не пропозиція, — повторила я, — але, суто гіпотетично, якби я була вільна, ти б одружився зі мною?

То було лише запитання, пусте запитання. Проте, не мовлячи й слова, він обняв мене і стиснув так сильно, що я не могла дихати. Як пригадую, то була його перша дія, що, здавалося, йде від самого серця. Безперечно, я вже бачила, як на нього діє тваринне бажання, — таж не збавляли ми в ліжку час розмовами про Аристотеля, — але ніколи раніше я не бачила його в полоні почуття. «Невже, — з подивом запитала я себе, — ця холодна риба має, зрештою, почуття?»

— Що сталося? — запитала я, вивільнившись із його обіймів. — Ти хочеш щось сказати мені?

Він мовчав. Може, він плакав? Я запалила лампу коло ліжка й пильно придивилася до нього. Сліз не було, але на обличчі застигла німа скорбота.

— Якщо ти не можеш сказати, що сталося, — сказала я, — тоді я не можу допомогти тобі.

Згодом, коли він опанував себе, ми разом намагалися прояснити ситуацію.

— Для порядної жінки, — переконувала я, — ти був би першорядним чоловіком. Відповідальний. Роботящий. Розумний. Справді чудова здобич. Добрий і в ліжку, — а втім, ці слова були не дуже щирі. — Ніжний, — додала я, подумавши, хоч і це було неправдою.

— А на додачу ще й митець, — докинув він. — Ти забула згадати про це.

— А на додачу й митець. Словесний митець.

[Тиша.]

— Ну?

Оце й усе. Важкий епізод між нами обома, який ми успішно обговорили. Мій перший здогад, що він мав до мене глибші почуття.

— Глибші за що?

— Глибші за почуття, що їх може мати будь-який чоловік до привабливої дружини свого сусіди. Або до його вола чи віслюка.

— То ви кажете, він кохав вас?

— Кохав… Кохав мене чи своє уявлення про мене? Не знаю. Знаю тільки те, що він мав причини бути вдячним мені. Я зробила все легким для нього. Є чоловіки, яким важко залицятися до жінки. Вони бояться виставити своє бажання, наразитися на відсіч. За цим страхом часто криється якась історія з дитинства. Я ніколи не змушувала Джона розкриватися. Я залицялася до нього. Я спокушала. Я визначала умови зв’язку. Навіть я вирішила, коли слід припинити його. Тож ви запитали, чи він кохав мене, і я відповідаю: він відчував удячність.

[Тиша.]

Згодом я часто запитувала себе, що сталося б, якби замість відтрутити його я відповіла на хвилю його почуттів своїми почуттями? Якби я мала сміливість розлучитися з Марком ще тоді, а не чекала тринадцять або чотирнадцять років, і поєдналася з Джоном? Чи краще б я тоді скористалася своїм життям? Можливо. А можливо, ні. Але тоді б із вами розмовляла не колишня коханка. Я була б згорьована вдова.

Проблемою була Кріссі, ця ложка дьогтю в бочці меду. Кріссі дуже любила батька, і мені було дедалі важче давати їй раду. Вона вже не була немовлям, — їй скоро мало виповнитись два роки, — і, хоча розмовляти вчилася дуже поволі, я вже навіть занепокоїлась (як виявилось, даремно, згодом вона надолужила, і її мов прорвало), вона щодня ставала дедалі проворніша, — проворніша і безстрашніша. Вона навчилася вилізати з ліжечка, тож довелося найняти столяра, і він зробив дверцята вгорі на сходах, щоб Кріссі раптом не впала вниз.

Пригадую, як однієї ночі Кріссі без попередження з’явилася коло ліжка з мого боку, протираючи очі, пхинькаючи, розгублена. Я досить володіла собою, щоб миттю схопити доньку й прожогом занести назад до її кімнати, перше ніж вона помітить, що не татусик лежить у ліжку поруч зі мною. Але чи пощастило б мені отак удруге?

Я не знала до ладу, який прихований вплив може справити на дитину моє подвійне життя. З одного боку, казала я собі, що, поки я фізично задоволена і в мирі з собою, сприятливий вплив повинен через мене поширитись і на доньку. Якщо ця думка вражає вас як егоїстична, дозвольте вам нагадати, що тієї пори, в 1970-х роках, прогресивні, bien-pensant, спрямовані на добро, погляди полягали в тому, що секс — це сила, яка служить добру, і то секс у будь-якій подобі, з будь-яким партнером. З другого боку, було зрозуміло, що Кріссі дивує чергування в домі татуся і дядька Джона. Що сталося б, якби вона заговорила? Що, якби вона переплутала їх обох і назвала батька дядьком Джоном? Біда була б велика.

Я завжди була схильна вважати погляди Зіґмунда Фройда за пусту балаканину, починаючи з Едипового комплексу і йдучи аж до його відмови бачити, що над дітьми звичайно чинять сексуальну наругу, і то навіть у домах його належної до середнього класу клієнтури. Але я все-таки згодна, що діти, починаючи від дуже раннього віку, витрачають дуже багато часу на спроби з’ясувати своє місце в родині. У випадку Кріссі родина для неї доти була простою і зрозумілою: вона, сонце в центрі всесвіту, плюс матуся й татусь, супровідні планети. Мені довелося докласти певних зусиль, щоб пояснити їй, що Марія, яка приходить уранці на восьму годину і йде опівдні, не становить частину родинного гурту. «Марія повинна йти додому, — казала я їй перед Марією. — Скажи Марії «бай-бай». Марія має свою маленьку дівчинку, яку треба доглядати й годувати». (Задля спрощення я говорила про дитину Марії в однині. Адже я добре знала, що Марія має годувати і вдягати сімох дітей, п’ятеро своїх і двох, що перейшли від сестри, померлої від сухот.)

Щодо ширшої родини Кріссі, то її бабуся з мого боку померла задовго до того, як вона народилася, а дідуся, як вже казала, запроторили до санаторію. Маркові батьки жили в сільській Східній Капській провінції у фермерському будинку, обгородженому двометровою дротяною огорожею, по якій пробігав електричний струм. Вони ніколи не ночували за межами дому, боячись, що ферму пограбують і відженуть худобу, тож із не меншим успіхом могли б жити й у в’язниці. Маркова старша сестра жила за тисячі миль у Сіетлі, а мій рідний брат ніколи не їздив до Кейптауна. Отже, Кріссі мала якомога простіший варіант родини. Єдиним ускладненням був дядько, що закрадався опівночі через тильні двері й ліз до матусі в ліжко. Як той дядько вписувався в загальну картину? Він був членом родини, а чи навпаки, хробаком, що точив серце родини?

А Марія — я ніколи не була впевнена, як багато вона знає. Праця мігрантів у ті дні була нормою в Південній Африці, тож Марія, напевне, була дуже добре знайома з ситуацією, коли чоловік прощається з дружиною та дітьми і їде до великого міста шукати роботу. Але чи схвалювала Марія дружин, які собі бавились, як не було поряд чоловіка, — це вже інше питання. Хоча Марія насправді ніколи не бачила мого нічного відвідувача, її навряд чи можна було одурити. Такі відвідувачі лишають після себе забагато слідів.

Але що це? Невже справді вже шоста година? Я й не здогадувалася, що вже так пізно. Слід зупинитися. Ви можете прийти завтра?

— Боюся, завтра я вже мушу їхати додому. Я лечу звідси до Торонто, від Торонто — до Лондона. Я б начхав на це, якби…

— Гаразд, тоді поквапмося. Тут небагато й лишилося. Я швиденько.

Однієї ночі Джон прийшов у незвичайно збудженому стані. Він приніс із собою маленький касетний магнітофон і ввімкнув його, грали струнний квінтет Шуберта. Я б аж ніяк не назвала його сексуальною музикою, та й не надто була в настрої слухати, але Джон хотів кохатися, зокрема — даруйте за відвертість — хотів, щоб ми узгоджували свої рухи з музикою, дотримувались повільного темпу.

Що ж, ті повільні рухи, може, й були дуже гарні, але анітрохи не збуджували мене. Крім того, я не могла прогнати з-перед очей картинку зверху на касеті: Франц Шуберт скидався не на бога музики, а на заклопотаного віденського клерка з нежиттю.

Не знаю, чи пам’ятаєте ви цю повільну мелодію, але там є довга партія скрипки з альтом, що пульсує нижче, і я відчувала, що Джон намагається дотримуватися тих пульсацій. Увесь цей захід дивував мене як силуваний і сміховинний. Тим або тим чином моя відчуженість передалася Джонові. «Звільни свій дух! — просичав він. — Відчувай через музику!»

Що ж, ніщо так не дратує, як указівки, що ти повинен відчувати. Я відвернулася від Джона, і його невеличкий еротичний експеримент одразу зазнав краху.

Згодом він намагався мені пояснити. Сказав, що хотів продемонструвати щось з історії почуттів. Почуття мають свої природничі історії. Вони зароджуються на певному етапі, квітнуть якийсь час або ж хиріють, а потім умирають або гаснуть. Більшість почуттів, які квітнули за доби Шуберта, тепер уже мертві. Єдиний доступний нам спосіб відчути їх — через музику тих часів. Адже музика — це слід, запис почуттів.

— Гаразд, — мовила я, — але навіщо нам злягатися, коли ми слухаємо музику?

— Бо повільна мелодія квінтету якраз і відображує злягання, — пояснив він. — Якби, замість чинити опір, ти дала музиці плисти собі в душу й надихати тебе, ти б відчула проблиски чогось незвичайного: почуттів людей, які кохалися в постнаполеонівській Австрії.

— Почуттів постнаполеонівського чоловіка чи постнаполеонівської жінки? — запитала я. — Пана Шуберта чи пані Шуберт?

Мої слова по-справжньому дратували його. Він не любив, коли глузують із його улюблених теорій.

— У музиці не йдеться про злягання, — казала я далі. — Саме тут ти загубив сюжет. У музиці йдеться про прелюдію, про залицяння. Ти співаєш дівчині перед тим, як вона пустить тебе до свого ліжка, а не тоді, коли ти в ліжку з нею. Ти співаєш, щоб прихилити її, завоювати її серце. Якщо тобі не ведеться зі мною в ліжку, мабуть, це тому, що ти не здобув мого серця.

Тут мені годилося зупинитись, але я не замовкла й казала далі:

— Помилка, яку зробили ми обоє, полягає в тому, що ми скоротили прелюдію. Я не звинувачую тебе, ця провина не меншою мірою моя, ніж твоя, але це все-таки провина. Секс кращий, коли йому передує добре, тривале залицяння. Він тоді емоційно задовільніший. І еротично задовільніший. Якщо ти намагаєшся вдосконалити наше сексуальне життя, ти не досягнеш цього, спонукаючи мене злягатися в такт музиці.

Я сподівалася, що він відбиватиметься, аргументуватиме на користь музичного сексу. Але він не клюнув на приманку. Натомість прибрав понурого, переможеного вигляду й обернувся до мене плечима.

Я знаю, що суперечу тому, що казала раніше, мовляв, він і добрий боєць, і вміє програвати, але цього разу я, здається, справді зачепила його за живе.

Хай там як, отак воно сталося. Я пішла в наступ і вже не могла зупинитися.

— Іди додому й повчись залицятися, — мовила я. — Іди. Іди геть. І забери свого Шуберта. Прийдеш, коли зможеш орудувати краще.

То було жорстоко, але він заслуговував, бо не відбивався.

— Гаразд, я піду, — понуро протяг він. — Однаково мене чекає робота. — І почав одягатися.

«Чекає робота!» Я схопила найближчий предмет, який мені трапився під руку, — маленьку череп’яну тарілочку, коричневу з намальованим жовтим кантом, одну з шести, що їх ми з Марком купили у Свазіленді. Якусь мить я ще бачила комічний аспект ситуації: чорнокоса гологруда коханка виявляє свій бурхливий центральноєвропейський темперамент, вигукуючи образи і жбурляючи посуд. А потім таки кинула тарілочку.

Вона поцілила йому в шию й відскочила на підлогу, не розбившись. Він пригнувся й приголомшено глянув на мене. Я певна, ніхто ніколи ще не кидав у нього тарілку.

— Геть! — крикнула я чи навіть верескнула й махнула рукою, щоб він забирався. Кріссі прокинулась і заплакала.

Дивна річ, потім я анітрохи не шкодувала. Навпаки, була збуджена й пишалася собою. «Від щирого серця! — казала я собі. — Моя перша тарілка!»

[Тиша.]

— А що, були інші?

— Інші тарілки? Скільки завгодно.

[Тиша.]

— Отже, саме отак і скінчилися ваші стосунки?

— Не зовсім. Був ще епілог. Я розповім вам епілог, і на цьому буде кінець.

Справжній кінець провістив презерватив, зав’язаний зверху презерватив, повний мертвої сперми. Марк виловив його під ліжком. Я була приголомшена. Як я могла недобачити його? Я немов хотіла, щоб його знайшли, хотіла, щоб про мою невірність кричали на всіх перехрестях.

Ми з Марком ніколи не користувалися презервативами, тож не було сенсу брехати.

— Як довго це триває? — запитав він.

— Від грудня, — відповіла я.

— Ах ти, сука, — мовив він, — брудна, брехлива сука! А я вірив тобі!

Він уже збирався вибігти з кімнати, як раптом, немов надумавши, повернувся і… — даруйте, я прикрию вуаллю, те, що трапилося далі, надто соромно переказувати, завелика ганьба. Скажу тільки, що це мене здивувало, вразило, а над усе розлютило.

— Цього, Марку, я тобі ніколи не пробачу, — сказала я, оговтавшись. — Є певна межа, і ти щойно переступив її. Я йду. А ти доглядай Кріссі, тепер твоя черга.

Присягаюсь, коли я вимовила слова «Я йду, а ти доглядай Кріссі», я мала на увазі лише те, що я йду з дому, а він нехай подивиться пополудні за дитиною. Та за п’ять кроків, які я мала ступити до вхідних дверей, мені раптом сяйнула думка, що це справді могла б бути мить визволення, мить, коли я вийду з незадовільного шлюбу і вже ніколи не повернуся. Хмари над моєю головою, хмари в моїй голові розвіялись і зникли. «Не думай, — казала я собі. — Просто роби!» Навіть не зашпортавшись, я обернулась, вибігла нагору, запхнула в сумку якусь білизну і знову побігла вниз.

Марк загородив мені шлях.

— Куди, по-твоєму, ти йдеш? — запитав він. — Ідеш до нього?

— Іди під три чорти! — відповіла я і намагалася пройти, але він схопив мене за руку. — Пусти мене!

Без крику, без гавкоту, одна коротка команда — і на мене неначе зійшли з неба корона й королівські шати. Він мовчки пустив мене. Коли я від’їхала, він і далі стояв, як прибитий, у дверях.

«Як легко! — тішилася я. — Як легко! Чому я не зробила цього раніше?»

Що дивує мене у зв’язку з тією миттю, — яка справді була однією з визначальних митей у моєму житті, — дивувало тоді й дивує аж дотепер, так це наступне. Навіть якщо якась сила в мені, — назвімо її для простоти неусвідомленим, хоча я маю свої застороги з приводу класичного неусвідомленого, — стримала мене й не дала зазирнути під ліжко, — стримала саме на те, щоб прискорити цю шлюбну кризу, — якого біса Марія не прибрала того обвинувального доказу: адже Марія вочевидь не була елементом мого неусвідомленого, її робота полягала в прибиранні, вона мала прибирати і чистити? Невже Марія навмисне недобачила презерватив? Невже вона відсахнулася, побачивши його, і сказала собі: «Це заходить задалеко! Або я захищаю святість шлюбного ложа, або стаю учасницею мерзенної справи!»

Інколи я уявляю собі, як я лечу назад до Південної Африки, нової, демократичної Південної Африки, за якою ми так тужили, і то з єдиною метою знайти Марію, якщо вона ще жива, і отримати відповідь на це дратливе запитання.

Що ж, я, звичайно, не їхала до нього, як казав Марк у нападі ревнивого шаленства, але куди саме я їхала? Адже я не мала друзів у Кейптауні, — друзів, які б не були передусім друзями Марка і тільки потім — моїми.

Був один заклад, який я помітила, коли їздила через Вінберґ: пошарпану стару кам’яницю з написом: «Готель „Кентербері“». Проживання. Повне або часткове харчування. Скидки при проживанні довше тижня та довше місяця». Отже, я вирішила їхати до цього готелю.

Так, сказала жінка за конторкою, якраз є вільна кімната. Я хочу зняти на тиждень чи на довший термін? Спершу на тиждень, відповіла я.

Та кімната — будьте терплячі, це не дрібничка — була на першому поверсі. Вона була простора, з невеличкою ванною і туалетом, маленьким холодильником і вікном до самої підлоги, що виходило на тінисту, заплетену виноградом веранду.

— Чудово, — проказала я, — я беру її.

— А ваш багаж? — запитала жінка.

— Багаж привезуть пізніше, — мовила я, і вона зрозуміла. Я, певне, була не першою дружиною, що втекла і прийшла на поріг готелю «Кентербері». Певне, вони ще й як тішилися появою отих розлючених дружин. Та ще й мали невеличкий виграш від тих, хто платив за тиждень, ночував ніч, а потім, покаявшись, виснажившись, скучивши за домом, покидали готель наступного ранку.

Що ж, я не каялася й вочевидь не тужила за домом. Я була цілком готова зробити цей готель своїм домом, поки тягар турботи про дитину змусить Марка благати миру.

Були ще балачки про безпеку, до яких я навряд чи й дослухалася: ключі від дверей, ключі від брами; плюс правила паркування, правила для відвідувачів, правила для цього, правила для того. В мене не буде відвідувачів, заявила я жінці.

Того вечора я вечеряла в тоскній salle á manger^[49], їдальні готелю і вперше побачила своїх сусідів, що, здавалося, зійшли безпорадно зі сторінок Вільяма Тревора і Мюріел Спарк^[50]. Але, безперечно, такою самою я видавалася і їм: ще одна збурена втікачка від прикрого шлюбу. Я рано лягла спати і спала добре.

Я гадала, ніби тішитимусь своєю новонабутою свободою. Я поїхала до міста, купила собі дещо, сходила на виставку в Національній галереї, пообідала в шикарному ресторані в районі Ґарденз. Але на другий вечір, сама в своїй кімнаті після абиякої вечері зі в’ялого салату і звареного морського язика під соусом бешамель, мене раптом охопила самотність, ба навіть гірше, ніж самотність: жаль до самої себе. З публічного телефону у вестибюлі я подзвонила Джонові і, бурмочучи (адміністратор підслухала), пояснила йому свою ситуацію.

— Може, хочеш, щоб я приїхав? — запитав він. — Ми могли б піти разом на пізній кіносеанс.

— Авжеж, — погодилась я, — авжеж-авжеж-авжеж!

Наголошую ще раз, і то якомога виразніше: я втекла від чоловіка і дитини не на те, щоб бути з Джоном. Не такий то був зв’язок. Насправді то взагалі навряд чибув зв’язок, радше дружба, позашлюбна дружба з сексуальним компонентом, значення якого, принаймні з мого боку, було більш символічним, ніж реальним. Статеві стосунки з Джоном були моїм способом зберегти самоповагу. Сподіваюся, ви розумієте це.

І все-таки, і все-таки, через кілька хвилин після його прибуття до готелю, ми вже опинилися в ліжку, мало того, наш акт кохання був справді неперевершеним. Наприкінці я навіть сльози пролила.

— Не знаю, чого я плачу, — схлипувала я, — я така щаслива.

— Це тому, що ти не спала минулої ночі, — сказав він, думаючи, ніби мене треба втішити. — Тому, що напереживалася.

Я витріщилася на нього. «Тому, що напереживалася»: він, здається, справді вірив у це. Мені аж дух забило, яким дурним він може бути, яким нечутливим. Проте по-своєму й викривлено він, можливо, мав слушність. Адже мій день свободи був забарвлений спогадом, що ненастанно повертався, спогадом про те принизливе зіткнення з Марком, яке лишило в мене відчуття, що я радше відлупцьована дитина, ніж невірна дружина. Якби не це, я б, напевне, не телефонувала Джонові, а отже, не була б у ліжку з ним. Атож: я була схвильована, чом би й ні? Мій світ перевернувся догори ногами.

Та була ще одна причина моєї збентеженості, і протидіяти їй було ще важче: ганьба, що нас викрили. Адже, по суті, якщо глянути на ситуацію холодним оком, я зі своїм гидким дрібним зв’язком за принципом зуб за зуб у Констанцієберґу була анітрохи не краща від Марка з його брудним зв’язком у Дурбані.

Факт полягав у тому, що я підійшла до певної моральної межі. Ейфорія, що я покинула дім, зникла, моє чуття обурення розвіялося, а привабливість самотнього життя швидко згасала. Але як по-іншому я могла надолужити шкоду, ніж повернувшись до Марка з підібганим хвостом, просячи миру і знову взявшись за свої обов’язки покараної дружини і матері? І серед цього всього оця збентеженість духу, оцей пронизливо солодкий акт кохання! Що намагається сказати мені моє тіло? Що, коли падають оборонні мури, відкриваються шлюзи насолоди? Що подружнє ложе — погане місце для адюльтеру, а готелі — краще? Що відчував Джон, я не мала уявлення, він ніколи не любив розповідати, а про себе я без сумніву знала, що пережиті щойно півгодини стануть незабутньою віхою в моєму еротичному житті. І вони справді стали. Аж досі. Інакше чого б я так довго розповідала про це?

[Тиша.]

Я рада, що розповіла вам про це. Тепер я почуваюся менш винною за ту пригоду з Шубертом.

[Тиша.]

Хай там як, я заснула в Джонових обіймах. Коли я прокинулась, було темно, і я не мала найменшого уявлення, де я. «Кріссі, — подумала я, — я зовсім забула погодувати Кріссі!» Я навіть почала намацувати вимикач — не там, де він був, аж поки пригадала геть усе. Я була сама (від Джона — ані сліду), була шоста година ранку.

З вестибюля я подзвонила Маркові.

— Привіт, — сказала я якомога нейтральнішим, якомога спокійнішим голосом. — Пробач, що дзвоню так рано, але як там Кріссі?

Ну, а Марк і не збирався миритись.

— Де ти? — запитав він.

— Я телефоную з Вінберґа, — мовила я. — Я перебралася до готелю. Я думала, нам треба трохи відпочити одне від одного, поки все заспокоїться. Як там Кріссі? Які твої плани на тиждень? Ти збираєшся їхати до Дурбана?

— Як я проводжу свій час — не твій клопіт, — відповів він. — Якщо хочеш жити окремо, то й лишайся там.

Навіть по телефону я чула, що він досі лютує. Коли Марк гнівався, він вимовляв слова так виразно і з такою напруженою силою, що я несамохіть здригалася. Спогади про все те, чого я не любила в ньому, знову прилинули до мене.

— Не будь дурнем, Марку, — знову озвалася я, — ти не знаєш, як доглядати дитину.

— Так само й ти, мерзенна суко! — гаркнув він і поклав трубку.

Пізніше того ранку, коли я пішла щось купити, я з’ясувала, що мій банківський рахунок заблоковано.

Я поїхала до Констанцієберґа. Своїм ключем я відсунула защіпку американського замка, але двері були замкнені на два оберти. Я грюкала і грюкала. Ніякої відповіді. Ніяких ознак присутності Марії. Я обійшла дім навколо. Маркової машини немає, вікна зачинені.

Я зателефонувала до офісу.

— Його немає, він у дурбанському офісі, — відповіла дівчина на комутаторі.

— У нього вдома трапилося нещастя, — вигадала я. — Чи могли б ви подзвонити в Дурбан і лишити повідомлення? Попросіть його якомога швидше зателефонувати дружині за наступним номером. Скажіть, що це терміново. — І дала готельний номер.

Я чекала кілька годин. Ніхто не дзвонив.

Де Кріссі? Саме це я хотіла дізнатися передусім. Мені видавалося неймовірним, що Марк міг забрати дитину з собою до Дурбана. Та, якщо не забрав, куди він подів її?

Я зателефонувала безпосередньо в Дурбан. Ні, сказала секретарка, Марк не в Дурбані, цього тижня його не сподіваються. А я не пробувала дзвонити до кейптаунського офісу?

Уже нестямна, я зателефонувала Джонові:

— Мій чоловік забрав дитину і переїхав, розчинився в повітрі. Я не маю грошей. Я не знаю, що діяти. Ти можеш щось підказати?

У вестибюлі стояло подружжя старшого віку, клієнти, і не криючись слухали мене. Але я вже не дбала, знає хтось чи не знає про мою скруту. Я хотіла заплакати, але, гадаю, натомість засміялася.

— Він утік із моєю дитиною — і через що? — казала я далі. — Невже оце, — махнула я рукою в бік усього, що було довкола, тобто в бік готельного інтер’єру, — моя кара? — А далі я справді заплакала.

Джон був за милі від мене, тому він не міг бачити мого жесту, а отже (спало мені на думку згодом), пов’язав, напевне, зі словом «оце» зовсім інше значення. Могло створитися враження, ніби я маю на увазі свій зв’язок з ним, нарікаю на той зв’язок, що не вартий таких переживань.

— Ти хочеш піти в поліцію? — запитав він.

— Не будь смішним, — відказала я. — Таж не можна тікати від чоловіка, а потім повернутись і звинувачувати його у викраденні дитини.

— Може, я прийду й заберу тебе?

У його голосі я чула обережність і могла лише схвалити її. Я б теж була обережна в його ситуації, коли по той бік дроту істерична жінка. Але мені не потрібна була обережність, я хотіла назад свою дитину.

— Ні, — відрубала я, — я не хочу, щоб ти забирав мене.

— Ти принаймні маєш що їсти? — запитав Джон.

— Я не хочу нічого їсти. Досить цієї пустої розмови. Вибач, я не знаю, чого я дзвонила. Прощавай. — І поклала трубку.

Я не хотіла нічого їсти, але була не проти щось випити, наприклад, міцного віскі, щоб потім спати, як мертва, й без сновидінь.

Я тільки-но зайшла до кімнати й накрила голову подушкою, як хтось постукав у високе вікно. То був Джон. Про щось поговорили, не буду переказувати. Одне слово, він забрав мене на Токай-роуд і поклав у своїй кімнаті. Сам він спав на дивані у вітальні. Я сподівалася, що він прийде до мене вночі, але марно.

Мене розбудила приглушена розмова. Сонце вже підбилося височенько. Я почула, як зачинилися вхідні двері. Довга тиша. Я була сама в тому дивному домі.

Ванна була примітивна, туалет не чистий. У повітрі висів неприємний запах чоловічого поту й вогких рушників. Куди пішов Джон, коли він повернеться, я не знала. Я зварила собі каву й почала роздивлятися будинок. Від кімнати до кімнати стелі були такі низькі, що я відчула, як задихаюсь. То була лише фермерська хатина, я розуміла це, але чому її збудували для карликів?

Я зазирнула до кімнати старого Кутзее. Світло не вимкнули, посеред стелі горіла єдина тьмяна лампочка без абажура. Ліжко було незастелене. На столі біля ліжка лежала газета, складена кросвордом доверху. На стіні висіла аматорська картина, акварель — побілений фермерський дім капського голландського стилю, — і обрамлена фотографія жінки з суворим обличчям. Вікно, дуже маленьке й загороджене сталевими ґратами, виходило на веранду, де не було нічого, крім пари брезентових шезлонгів і низки зів’ялих папоротей у горщиках.

Джонова кімната, де я спала, була просторіша і краще освітлена. Книжкова полиця: енциклопедичні і фразеологічні словники, самовчителі такі, самовчителі сякі. Беккет, Кафка. На столі паперовий безлад. Шафа для документів. Знічев’я я почала передивлятися шухляди. В нижній шухляді коробка фотографій, я переглянула їх. Чого я шукала? Не знаю. Чогось, що одразу впізнала б, якби знайшла. Але там не було його. Більшість фотографій були зі школи: спортивні команди, групові портрети класу.

Перед будинком почувся шум, і я вийшла надвір. Чудовий день, небо ясне і синє. Джон знімав зі свого ваговоза листи оцинкованого заліза.

— Вибач, що покинув тебе, — сказав він. — Мені треба було забрати їх, а я не хотів будити тебе.

Я поставила шезлонг на осонні, заплющила очі й на якийсь час поринула в марення. Я не збиралася покидати свою дитину. Я не збиралася відмовлятися від шлюбу. І все-таки: а що як я зроблю це? Що як я забуду про Марка і Кріссі, оселюся в цьому неоковирному тісному будинку, стану третім членом родини Кутзее, помічницею, Білосніжкою для двох карликів, готуватиму, прибиратиму, пратиму, можливо, навіть допомагатиму лагодити покрівлю? Як довго гоїтимуться мої рани? І як довго чекати, поки приїде мій справжній принц, принц моїх мрій, що впізнає, хто я насправді, посадить мене на свого білого румака й вивезе звідси навзаході сонця?

Бо Джон Кутзее не був моїм принцом. Нарешті я підійшла до суті. Якщо саме це запитання було у вас у голові, коли ви приїхали до Кінгстона: «Чи це ще одна з тих жінок, які помилково сприйняли Джона Кутзее за свого потаємного принца?» — тоді тепер ви чуєте відповідь. Джон не був моїм принцом. Не тільки це: якщо ви уважно слухали, ви тепер уже зрозуміли, яка мала ймовірність існувала, що він може бути принцом, і то задовільним принцом, для якої-небудь дівчини на землі.

Ви не згодні? Думаєте інакше? Думаєте, що провина лежить на мені, а не на ньому: провина, ґандж? Що ж, пригадайте книжки, які він написав. Яка тема повторюється в нього в кожній книжці? Тема жінки, яка не закохується в чоловіка. Чоловік може любити ту жінку чи не любити, але жінка ніколи не любить чоловіка. Що, по-вашому, відображує ця тема? Моє припущення, моє дуже обґрунтоване припущення полягає в тому, що вона відображує його життєвий досвід. Жінки не закохувалися в нього — жінки, які були при доброму розумі. Вони вивчали його, принюхувались до нього, можливо, навіть перевіряли його. Потім ішли далі.

Ішли далі, як я. Як я вже казала, я могла б лишитись на Токай-роуд у ролі Білосніжки. Ця ідея сама по собі мала свою привабливість. Але кінець кінцем я не лишилася. Джон був мені другом під час тяжкого періоду в моєму житті, милицею, на яку я інколи спиралася, але ніколи не мав стати моїм коханцем, ніколи в справжньому розумінні цього слова. Для справжнього кохання треба мати двох повноцінних людей, і вони повинні поєднатися, підходити одне одному. Як інь та ян. Як штепсель і розетка. Як чоловік і жінка. Ми з ним не підходили одне одному.

Повірте мені, з плином років я багато думала про Джона і його тип. Те, що я зараз скажу вам, я висловлюю, обдумавши як слід, і, сподіваюся, без упередження. Адже, як я казала, Джон мав важливе значення для мене. Він багато навчив мене. Він був другом, що лишився другом навіть тоді, коли я розірвала з ним стосунки. Коли я була пригнічена, я завжди могла покластися на нього, що він пожартує зі мною, і мій настрій підніметься. Одного разу він підняв мене на несподівані еротичні вершини — на жаль, тільки раз! Але лишається факт, що Джон був не створений для кохання, був не створений так, щоб підходити до когось чи щоб хтось до нього підходив. Наче сфера. Наче скляна куля. Не було способу поєднатися з ним. Ось мій висновок, мій зрілий висновок.

А втім, він, може, й не дивує вас. Можливо, ви думаєте, що він слушний щодо всіх митців, чоловіків-митців: вони не збудовані для того, що я називаю коханням, вони не хочуть або не можуть віддати себе повною мірою з тієї простої причини, що їм притаманна якась таємна сутність, яку їм треба зберегти задля свого мистецтва. Чи маю я слушність? Чи така ваша думка?

— Чи справді я думаю, що митці не створені для кохання? Ні. Не конче. Я намагаюся дивитися на ці речі неупереджено.

— Так, але ви не можете дивитись неупереджено безкінечно довго, не можете, якщо хочете написати свою книжку. Ось дивіться. Ми маємо чоловіка, що під час найінтимніших людських стосунків не може поєднатися, або ж поєднується тільки на коротку мить, уряди-годи. Проте як він заробляє собі на прожиття? Він заробляє, пишучи повідомлення, фахові повідомлення про інтимний людський досвід. Адже саме про це йдеться в романах, правда, про інтимний людський досвід? Романах, на відміну від поезії та живопису. Хіба це не видається вам дивним?

[Тиша.]

— Містере Вінсенте, я була дуже відверта з вами. Наприклад, цей випадок із Шубертом: до вас я нікому не розповідала про нього. Чому? Бо думала, що це виставить Джона на посміховисько. Адже хто, крім цілковитого дурня, запропонує жінці, яку він начебто кохає, брати уроки кохання від мертвого композитора, якогось віденського Bagatellenmeister, майстра дрібничок? Коли чоловік і жінка кохають одне одного, вони створюють власну музику, вона з’являється інстинктивно, їм не треба уроків. А що робить наш приятель Джон? Притягує в спальню третю особу. Франц Шуберт стає першим номером, майстром кохання; Джон стає другим номером, учнем майстра і виконавцем, а я стаю третім номером, інструментом, на якому гратимуть сексуальну музику. Саме це, як на мене, сповіщає все, що вам треба знати про Джона Кутзее. Чоловіка, що плутає свою коханку зі скрипкою. Що, напевне, робив те саме з кожною іншою жінкою в своєму житті: плутав її з тим або тим інструментом: скрипкою, фаготом, литаврами. Що був таким тупим і відірваним від реальності, що не міг розрізнити гру на жінці і кохання до жінки? Чоловік, що кохається в такт! Тут навіть не знаєш, сміятися чи плакати!

Ось чому він ніколи не був моїм чарівним принцом. Ось чому я ніколи не дозволила йому посадити себе на свого білого румака. Бо він був не принцом, а жабою. Бо він не був людиною, не був людиною в найповнішому розумінні цього слова.

Я казала, що буду щира з вами, і дотримала своєї обіцянки. Я скажу вам ще одну щиру річ, лише одну, а потім замовкну, тоді вже буде кінець. Ідеться про ніч, яку я намагалася зобразити вам, про ніч у готелі «Canterbury», коли після всіх наших інструментів ми обоє нарешті натрапили на правильну хімію, на правильну комбінацію. Ви можете запитати, і я теж запитую: як ми спромоглися досягти цього, якщо Джон був жабою, а не принцом?

Дозвольте мені розповісти, як я тепер бачу ту визначальну ніч. Як я вже казала, я була ображена, спантеличена і сама не своя від переживань. Джон бачив або припускав, що діється в мені, й того разу розкрив своє серце, серце, яке звичайно ховав у панцері. З відкритими серцями, його і моїм, ми зійшлися. Мить, коли вперше розкрилося його серце, мала й повинна була стати для нього радикальним перетворенням, початком нового спільного життя для нас обох. І що сталося? Посеред ночі Джон прокинувся й побачив, як я сплю поряд із ним, безперечно, з умиротворенням на обличчі, ба навіть із блаженством, блаженством, недосяжним у цьому світі. Він побачив мене, — побачив, якою я була тієї миті, — злякався, похапцем знову заховав серце в панцер, обкрутив ланцюгами, повісив замки і втік у пітьму.

Як, по вашому, мені легко було простити йому це? Ну?

— Ви трохи суворі до нього, якщо мені можна висловитись так.

— Ні, я не сувора. Я просто кажу правду. Без правди, хоч якої тяжкої, не може бути зцілення. Оце й усе. Це кінець мого внеску до вашої книжки. Слухайте, вже майже восьма година. Вам пора йти. Вам уранці треба сісти на літак.

— Лише ще одне запитання, одне коротеньке запитання.

— Ні, абсолютно ні, більше ніяких запитань. Ви мали досить часу. Кінець. Fin. Ідіть.

Інтерв’ю проведене в Кінгстоні, провінція Онтаріо, в травні 2008 р.

Марго

Дозвольте мені розповісти вам, місіс Джонкер, що я робив, відколи ми зустрічалися з вами торік у грудні. Повернувшись до Англії, я переніс на папір магнітофонні записи наших розмов. Я попросив одного колегу, що родом із Південної Африки, перевірити, чи правильно я записав усі слова мовою африкаанс. Потім я зробив щось справді радикальне і, сподіваюся, ви схвалите цей захід. Я вирізав свої вигуки, підказки та запитання й підправив прозу так, щоб її можна було читати, немов це неперервна розповідь, виголошена вашими вустами.

Я б хотів тепер тільки перечитати разом із вами новий текст і дати вам змогу прокоментувати. Що ви на це скажете?

— Гаразд.

— Ще одне. Оскільки ваша розповідь була дуже довга, довша, ніж я сподівався, я вирішив подекуди задля розмаїття драматизувати її, зробивши так, щоб різні люди говорили своїми голосами. Ви побачите, що я маю на увазі, тільки-но я почну читати.

— Гаразд.

— Тоді починаймо.

«За давніх днів десь напередодні Різдва на родинній фермі завжди збиралася купа родичів. Сини і доньки Ґерріта й Лені Кутзее приїздили з усіх усюд до Воельфонтейна, привозячи з собою своїх дружин і нащадків, щороку дедалі більше нащадків, на цілий тиждень сміху, жартів, спогадів, а передусім їжі. Для чоловіків то була ще й пора полювання: дикого птаства, антилоп.

Але тепер, у 1970-х роках, ті родинні збори вже не такі велелюдні. Ґерріт Кутзее давно в могилі, Лені ще човгає в притулку в Стренді. З їхніх дванадцяти синів і доньок первонароджений давно вже приєднався до численних тіней; у миті родинних зустрічей…»

— «Численних тіней»?

— Що, надто пишні слова? Я зміню їх. «Первонароджений уже пішов із цього життя. В миті родинних зустрічей ті, хто ще живий, передчувають і свою смерть, і здригаються».

— Ні, мені це не подобається.

— Ви маєте на увазі здригання? Нема проблеми. Я виріжу це. «Вже пішов із цього життя. А серед тих, хто ще живий, жарти стали глухіші, спогади сумніші, а їдять вони поміркованіше. Ну, а на полювання вже ніхто не ходить, старі кістки втомлені, і, хай там як, після посухи рік у рік у велді не лишилося нічого, на що не шкода було б пострілу.

А в третьому поколінні, себто серед дітей синів і доньок, більшість тепер надто заклопотані своїми справами, щоб приїздити, або надто байдужі до своєї великої родини. Цього року присутні лише четверо представників цього покоління: її кузен Майкл, що успадкував ферму, кузен Джон із Кейптауна, її рідна сестра Керол і вона сама, Марго. З них чотирьох тільки вона, здається їй, озирається на давні дні з чимсь близьким до ностальгії».

— Я не розумію. Чому ви називаєте мене вона?

— «З них чотирьох тільки сама Марго, як їй, тобто Марго, здається, озирається назад із чимсь близьким до ностальгії…» Ви ж чуєте, як незграбно звучить. Оце слово «вона», яке я поставив, подібне до «я», але не є «я». Невже воно справді так вам не подобається?

— Як на мене, воно заплутує. Але ви знаєте краще, ніж я. Читайте далі.

«Присутність Джона на фермі бентежить решту. Після років, прожитих за океаном, — таких довгих років, що вже думали, ніби він виїхав назавжди, — він раптом з’явився серед них, і над ним витала якась підозра, натяк на щось ганебне. Пошепки переказували чутку, ніби він відсидів своє в американській в’язниці.

Родина просто не знала, як ставитися до нього. В родині ще ніколи не було злочинця, якщо Джон таки справді був злочинцем. Так, банкрут уже був: чоловік, що оженився з її тіткою Мері, хвалько і пияк, якого родина не схвалювала від самого початку, оголосив себе банкрутом, щоб не платити своїх боргів, а потім ні за яку роботу вже не брався, ледарював удома й жив коштом дружини. Але банкрутство, хоч і лишило поганий присмак, — не злочин, натомість в’язниця — це в’язниця.

Сама Марго вважала, що Кутзее повинні докласти більших зусиль, щоб заблукана вівця стала бажана. В неї досі збереглися давні теплі почуття до Джона. Малими дітьми вони розмовляли цілком відверто, що поберуться, коли виростуть. Вони вважали, що це можлива річ — з якого дива їм би мали забороняти? Вони не розуміли, чому дорослі всміхаються, всміхаються і не кажуть, чому не можна».

— Невже я справді казала вам таке?

— Казали. Ви хочете, щоб я вирізав? Мені подобається це місце. Воно розчулює.

— Гаразд, лишіть його. [Сміється.] Читайте далі.

«Її сестра Керол мала іншу думку. Керол вийшла заміж за німця, інженера, що багато років намагався виїхати разом з нею з Південної Африки й перебратися до США. Керол виразно заявила, що не хоче, щоб у її американському досьє з’явилася інформація про її спорідненість із чоловіком, що, байдуже, — був він злочинцем чи ні у властивому розумінні цього слова, — мав якийсь конфлікт із законом, американським законом. Але ворожість Керол до Джона мала ще глибший характер. На її думку, він неприродний і зарозумілий. З вершини своєї engelse [англійської] освіти, казала Керол, Джон спогорда поглядає на геть усіх Кутзее. Вона навіть не годна уявити собі, чому він вирішив потішити їх своєю присутністю на різдвяні свята.

Вона, Марго, засмучена таким ставленням сестри. Сестра, на її думку, стає дедалі черствіша, відколи вийшла заміж і почала крутитись у колі свого чоловіка, колі вихідців із Німеччини та Швейцарії, які приїхали до Південної Африки в 1960-х роках, щоб заробити швидкі гроші, а тепер збираються покинути корабель, коли країна переживає бурхливі часи».

— Не знаю. Не знаю, чи я можу дозволити вам казати таке.

— Що ж, вирішуйте, а я вже зроблю, як скажете. Але ж це те, що ви казали мені, слово в слово. І знайте: таж не буде такого, що ваша сестра піде й купить невідому книжку, опубліковану якимсь науковим видавництвом у Англії. Де тепер ваша сестра?

— Вона з Клаусом живе у Флориді, в містечку з назвою Сент-Пітерберґ. Я ніколи не була там. А щодо вашої книжки — то якийсь її приятель може натрапити на неї й переслати їй, таж ніколи не знаєш. Але не це головне. Коли я розмовляла з вами торік, я була під враженням, що ви просто збираєтесь записати на папері наше інтерв’ю. Я й думки немала, що ви геть перепишете його.

— Це не зовсім правда. Я дійсно не переписував його, а лише надав йому форми розповіді, по-іншому склав. Зміна форми анітрохи не вплинула на зміст. Якщо ви відчуваєте, ніби я вільно поводжуся з самим змістом, це вже інше питання. Чи справді вам здається, що я дозволяю собі забагато свободи?

— Не знаю. Щось видається мені хибним, але я ще не можу сказати, що саме. Можу тільки сказати, що ваш варіант звучить не так, як те, що я розповіла вам. Але відтепер я мовчатиму. Я чекатиму до кінця, щоб скласти свою думку. Тож читайте.

— Чудово. «Якщо Керол надто сувора, Марго надто лагідна й визнає, що це так. Саме вона плаче, коли треба втопити щойно народжених котенят, затикає вуха, коли перелякано мекає призначене на забій ягня, мекає та й мекає. Вона пам’ятає, як замолоду з неї глумилися за це, але тепер, на половині четвертого десятку, вона вже не така впевнена, що їй слід соромитися бути м’якосердою.

Керол заявляє, що не розуміє, чому Джон відвідує родинні збори, але для Марго причина очевидна. До улюблених місць молодості він привіз і свого батька, що, хоча йому лише недавно минуло шістдесят років, видається вже старим чоловіком, якому три чисниці до смерті, — тож Джон і привіз його, щоб він відродився і зміцнів, або, якщо вже не може відродитись, принаймні попрощався з усіма. Як на неї, це вияв синівського обов’язку, і вона щиро схвалює його.

Марго знаходить Джона за сараєм, де він щось лагодить у своїй машині, або принаймні вдає, ніби лагодить.

— Щось поламалося? — запитує вона.

— Двигун перегрівається, — відповів він. — Нам двічі довелося зупинятись у горах на ділянці Дютуатс-Клуф, щоб він охолов.

— А ти попроси Майкла, хай подивиться. Він знає все про машини.

— Майкл має досить клопоту з гостями. Я сам полагоджу.

Марго припускає, що Майкл був би радий знайти причину втекти від гостей, але не наполягає. Вона надто добре знає чоловічу впертість, знає, що чоловік радше безкінечно боротиметься з якоюсь проблемою, ніж зазнає приниження просити іншого чоловіка.

— Це на цьому ти їздиш у Кейптауні? — запитує вона, маючи на увазі під «цим» однотонний пікап «Датсун», своєрідний легкий ваговоз, який вона пов’язує з фермерами і будівельниками. — Навіщо тобі ваговоз?

— Він корисний, — коротко відповідає Джон, не пояснюючи, в чому може полягати та користь.

Марго не могла не розсміятися, коли побачила, як він прибуває на ферму за кермом цього ваговоза, з бородою, скуйовдженим волоссям і совиними окулярами, батько сидів поруч, як мумія, напружений і збентежений. Як їй хотілося тоді сфотографувати цю картину! А ще їй хочеться спокійно поговорити з Джоном про його зачіску. Але кригу ще не зламано, задушевні розмови мусять почекати.

— Як знаєш, — проказала вона. — А мені сказали покликати тебе на чай, на чай і melktert^[51], який спекла тітка Джой.

— Буду за хвилину, — мовив він.

Удвох вони розмовляють африкаансом. Але у своєму африкаансі Джон зашпортується, і Марго підозрює, що її англійська краща за його африкаанс, хоча, живучи в глушині, в plattenland, їй рідко доводиться розмовляти англійською. Але вони розмовляли між собою африкаансом, відколи були дітьми, тож вона не хоче соромити його й пропонувати перейти на англійську.

У тому, що Джон так погано розмовляє африкаансом, вона звинувачує його переїзд багато років тому спершу до Кейптауна, до «англійських» шкіл і «англійського» університету, потім до широкого світу, де не почуєш жодного слова африкаансом. «In ’n minuit», — каже він, за хвилину. Це помилка з його боку, бо Керол одразу вчепиться за неї й почне глузувати: «In ’n minuut sal meneer sy tee kom geniet», «За хвилину його ясновельможність прийдуть і скуштують чаю». Марго треба оберігати Джона від Керол або принаймні просити Керол зглянутися на нього бодай протягом цих кількох днів.

За столом цього вечора вона дбає, щоб Джон сів біля неї. На вечерю подають просте рагу з усіх залишків після обіду, головної трапези дня: холодну баранину, підігрітий рис, зелену стручкову квасолю з оцтом.

Марго помічає, що Джон обходить м’ясний таріль, не беручи собі нічого.

— Джоне, ти не їси баранини? — запитала Керол з іншого краю столу тоном лагідної турботи.

— Не тепер, дякую, — відповідає Джон. — Ек het my vanmiddag dik gevreet, «Я наївся, мов свиня, пополудні».

— Отже, ти не вегетаріанець. Ти не став вегетаріанцем, поки був за океаном.

— Я не суворий вегетаріанець. Dis nie ’n woord waarvan ек hou nie. As ’n mens verkies om nie so veel vleis te eet nie…, «Я не дуже люблю ці слова. Якщо людина вирішує не їсти так багато м’яса…»

— Ja? — каже Керол. — As ’n mens so verkies, dan? «Якщо ти так вирішив, тоді що?»

Тепер усі зглядаються на Джона. Він почав червоніти. Він вочевидь не знає, як відвернути від себе зичливу увагу присутніх. Якщо він блідіший і кістлявіший, ніж має бути добрий південноафриканець, то пояснення, можливо, полягає не в тому, що він так довго жив серед снігів Північної Америки, а в тому, що він справді дуже зголоднів за доброю бараниною з Кару? As ’n mens so verkies — що він збирався сказати далі?

Джон почервонів уже так, що несила було дивитись. Дорослий чоловік, а шаріється, наче дівчинка! Пора втрутитись. Щоб заспокоїти його, Марго долонею лагідно торкнулася його руки.

— Jy wil seker sê, John, ons het almal ons voorkeure, «Ми всі маємо наші вподобання».

— Ons voorkeure, — каже він, — ons fiemies, «Наші вподобання, наші безглузді примхи». — Він наколов стручок квасолі й поклав до рота.

Це грудень, а в грудні темніє аж після дев’ятої. І навіть тоді — таке-бо повітря споконвіку чисте на тому високому плато — місяць і зорі досить яскраві, щоб бачити, куди ступаєш. Тож після вечері Марго і Джон ідуть на прогулянку, роблячи широку петлю, щоб обійти кілька халуп, де живуть робітники ферми.

— Дякую, що врятувала мене за столом, — мовить Джон.

— Ти ж знаєш Керол, — каже Марго. — Вона завжди мала гостре око. Гостре око і гострий язик. Як твій батько?

— Пригнічений. Як ти, напевне, знаєш, його шлюб із моєю матір’ю не був найщасливішим. Незважаючи на це, після смерті матері він почав підупадати, завжди похнюплений, не знає, що робити з собою. Чоловіків його покоління виховали так, щоб вони були більш-менш безпорадними. Якщо немає якоїсь жінки напохваті, щоб готувала й дбала про них, вони просто засихають. Якби я не взяв батька до себе в дім, він помер би з голоду.

— Він ще працює?

— Так, досі працює в продавця автозапчастин, хоча, думаю, йому вже натякали, що пора на пенсію. А його любов до спорту не зменшилася.

— Хіба він не суддя в крикеті?

— Колись був, а тепер уже ні. В нього дуже погіршився зір.

— А ти? Хіба ти не грав у крикет?

— Грав. Власне, я й досі граю в недільній лізі. Цей формат цілком аматорський і чудово підходить мені. Цікава річ: він і я, два африканери, віддані англійській грі, в яку граємо не дуже добре. Я запитую себе, що це говорить про нас?

Два африканери. Невже він справді вважає себе за африканера? Марго знає небагато справжніх [egte] африканерів, які визнали б його за члена свого племені. Навіть його батько міг би не пройти перевірки. Щоб скидатися нині на африканера, треба принаймні голосувати за Національну партію і ходити в неділю до церкви. Вона не здатна уявити собі, щоб її кузен одягав костюм та краватку і йшов до церкви. Чи навіть його батько.

Вони дійшли до водойми. Водойму звичайно наповнювали вітровою помпою, але в роки економічного зростання Майкл поставив дизельну помпу й покинув стару вітрову помпу іржавіти, бо так тоді чинив кожен. А тепер, коли ціни на нафту стрімко пішли вгору, Майкл, може, подумає ще раз. Можливо, зрештою, йому знову доведеться повернутися до Господнього вітру.

— Пам’ятаєш, — запитала Марго, — як ми ходили тут у дитинстві…

— І ловили пуголовків ситом, — підхопив Джон, — несли їх додому у відрі з водою, а наступного ранку вони всі здихали, і ми ніколи не могли з’ясувати чому.

— І сарану. Ми ще ловили сарану.

Вона сказала про сарану — краще не згадувала б. Адже пам’ятала долю сарани, принаймні однієї комахи. Джон дістав її з пляшки, в яку вони зловили її, і, поки вона спостерігала, так довго тягнув задню ногу, аж поки вона відірвалася від тіла, сухо, без крові чи чого там іще, що править за кров у сарани. Потім пустив її, і вони дивились. Щоразу, коли комаха намагалася злетіти в повітря, вона падала на один бік, її крила загрібали порох, задня нога, що лишилася, марно дригалася. «Убий її!» — крикнула йому Марго, але він не вбив її, а просто пішов далі з огидою на обличчі.

— Пам’ятаєш, — сказала вона, — як ти одного разу відірвав ногу сарані й лишив мені, щоб я вбила? Я тоді так сердилася на тебе.

— Я пам’ятаю про це кожен день свого життя, — відповів Джон. — Я щодня прошу те бідолашне створіння пробачити мені. Я був тільки дитиною, кажу я йому, просто дитиною-невігласом, яка нічого не знала. Kaggen’e, кажу я, пробач мені.

— Kaggen?

— Kaggen. Це назва богомола. Може, й не сарани, але сарана зрозуміє. В потойбічному житті мовних проблем не існує. Це наче новий рай.

Богомол. Він утратив її.

Нічний вітер шугає у крилах мертвої вітрової помпи. Марго здригається й каже:

— Пора повертатися.

— Одну хвилину. Ти читала книжку Ежена Маре^[52] про рік, який він прожив у Ватерберзі, спостерігаючи гурт бабуїнів? Він стверджує, що ввечері, коли стадо припиняє пастися й сідає дивитися захід сонця, він помічав у їхніх очах, або принаймні в очах старших бабуїнів, ознаки смутку, народження першого усвідомлення їхньої смертності.

— То саме про це спонукає тебе думати захід сонця — про смертність?

— Ні. Але я не можу не згадувати нашої першої розмови, першої важливої розмови. Нам було, напевне, по шість років. Я не пам’ятаю, які були справжні слова, але знаю, що розкривав тобі серце, розповідав усе про себе, про свої надії і прагнення. Водночас я думав: «Тож ось що означає кохати». Адже — дозволь зізнатися в цьому — я тоді був закоханий у тебе. Й відтоді кохати жінку для мене завжди означало бути вільним сказати все, що в мене на серці.

— Усе, що в тебе на серці… А як це пов’язане з Еженом Маре?

— Просто я розумію, що думав старий самець-бабуїн, коли спостерігав, як сідає сонце; то був вожак гурту, Маре найближче зійшовся з ним. «Ніколи знову, — думав він. — Лише одне життя, а потім ніколи знову. Ніколи, ніколи, ніколи». Ось що робить зі мною Кару. Вона наповнює мене смутком. Отруює мені життя.

Марго й далі не розуміла, що спільного мають бабуїни з Кару та їхніми дитячими роками, але не збиралася зізнаватися.

— Це місце ятрить мені серце, — каже Джон. — Воно ятрило мені серце, коли я був дитиною, й відтоді я ніколи не був такий, як слід.

Його серце роз’ятрене. Вона й не здогадувалася про це. Колись, думала вона про себе, їй не треба було й казати, а вона знала, що відбувається на серці в інших людей. їй притаманний особливий талант: meegevoel, співпереживання. Але тепер уже ні, на жаль, уже ні! Вона виросла, а вирісши, зашкарубла, як жінка, яку ніколи не запрошували до танцю, яка марно чекає в суботні вечори на лавці в церковній залі, яка до того часу, коли дехто з чоловіків згадає про свої манери й запропонує їй руку, вже не відчуває насолоди й хоче тільки додому. Який удар! Яке одкровення! А цей двоюрідний брат носить у собі спогади, як дитиною він кохав її! Носив їх усі ці роки!»

— [Стогін.] Невже я справді казала все це?

— [Сміх.] Казали.

— Яка нескромність із мого боку! [Сміється.] Пусте, читайте далі.

«— Не кажи нічого про це Керол, — каже Джон, її двоюрідний брат. — Не розказуй їй із її ядучим язиком, які в мене почуття до Кару. Якщо скажеш, я знатися з тобою не буду.

— Про тебе і про бабуїнів, — зітхнула Марго. — Хоч вір, хоч ні, Керол теж має серце. Але ні, я не розповім їй про твою таємницю. Вже холодно. Може, ходімо назад?

Вони обійшли дугою хатини робітників, ідучи на чималенькій відстані від них. У пітьмі несамовито світилися червоні жарини кухонних плит.

— Як довго ти будеш тут? — запитала Марго. — Лишишся аж до Нового Року?

Nuwejaar: для volk, народу, це червоний день календаря, який цілком затьмарює Різдво.

— Ні, я не можу лишатися так довго. В мене є справи в Кейптауні.

— Чом би тобі не лишити батька й не приїхати за ним потім? Дай йому час розслабитись і відновити силу. В нього поганий вигляд.

— Він не лишиться. В мого батька неспокійна натура. Хоч де йому трапиться бути, він хоче опинитися в іншому місці. Що старіший він стає, то йому гірше. Це наче свербіж. Він не може бути спокійним. Крім того, йому теж треба повернутися на роботу. Він ставиться до роботи дуже серйозно.

У будинку тихо. Вони заходять крізь затильні двері.

— На добраніч, — каже вона. — Міцно спи.

У своїй кімнаті Марго квапиться до ліжка. Вона б хотіла заснути до того, як повернуться її сестра з чоловіком, або принаймні бути здатною вдавати, ніби вона спить. Вона не хоче, щоб її розпитували, що відбулося під час її прогулянки з Джоном. Якщо Керол дати бодай половину шансу, вона витисне з неї все. «Я кохав тебе, коли тобі було шість років; ти визначила модель мого кохання до інших жінок». Що він сказав! І справді, який комплімент! А як вона сама? Що відбувалося в її шестирічному серці, коли в його серці буяла ота передчасна пристрасть? Вона, звичайно, погодилася вийти за нього заміж, але чи визнала вона, що вони закохані? Якщо так, вона нічого не пригадує. А що тепер, що вона відчуває до нього тепер? Його зізнання безперечно змусило її серце спалахнути. Що за дивний характер, оцей її кузен! Вона певна, його дивакуватість походить не з боку Кутзее, бо, зрештою, вона й сама Кутзее, тож оця незвичайність має походити з боку його матері, від Меєрсів чи яке там їхнє прізвище, Меєрсів зі Східної Капської провінції. Меєрсів, Мейрів чи Мейрінґів.

На цьому Марго й заснула.

[ПРОБІЛ]

— Він пишається, — каже Керол. — Забагато думає про себе. Не може опуститися до розмов зі звичайними людьми. Якщо не вовтузиться коло своєї машини, то сидить із книжкою в кутку. І чого він не пострижеться? Щоразу, як я бачу його, я хочу присадити оту кучму в нього на голові й обтяти гидезні жирні патли!

— Його волосся не жирне, — заперечує Марго, — просто задовге. Думаю, він миє його милом для рук, ось чому воно стирчить в усі боки. І він сором’язливий, а не пихатий. Саме тому й тримається одинцем. Дай йому шанс, він цікава людина.

— Він фліртує з тобою. Це ж усі бачать. А ти й собі фліртуєш. Ти, його двоюрідна сестра! Чому він неодружений? Він гомосексуаліст, як по-твоєму? Він moffie?

Марго ніколи не знала, коли Керол щиро казала що-небудь, а коли просто провокувала її. Навіть тут, на фермі, Керол ходить у модних білих широких штанах і в блузках із низьким декольте, в босоніжках на високих підборах, у важких браслетах. Купує собі одяг у Франкфурті, каже вона, під час ділових поїздок разом зі своїм чоловіком. Через її вбрання всі вони видаються дуже старомодними й дуже статечними провінціалами. Вона з Клаусом живе в Сендтоні в кам’яниці з дванадцяти кімнат, яка належить одному англо-американцеві, і за яку вони нічого не платять, там є стайні, коні для гри в поло і стайничий, хоча ніхто з них не вміє їздити верхи. Вони ще не мають дітей, проте матимуть, запевняє її Керол, коли облаштуються як слід. Як слід — означає перебратися до Америки.

У будинку в Сендтоні, куди переїхали вони з Клаусом, призналася їй якось Керол, відбуваються дуже прогресивні речі. Вона не пояснила, в чому можуть полягати ті прогресивні речі, а Марго й не хотіла запитувати, але вони, здається, пов’язані з сексом».

— Я не хочу, щоб ви писали це. Не можна писати такого про Керол.

— Але ж це ваші слова.

— Так, але ж не можна записувати кожне слово, яке я казала, і передавати його всьому світові. Я ніколи не погоджуся з цим. Керол більше ніколи не розмовлятиме зі мною.

— Гаразд, я виріжу це місце або пом’якшу. Обіцяю. Тільки дослухайте мене до кінця. Можна читати?

— Читайте.

«Керол геть відірвалася від свого коріння. Вона аж ніяк не схожа на plattelandse meisie, сільську дівчину, якою була колись. Зі своєю бронзовою шкірою, білявими косами й зачіскою, виразно підведеними очима вона скидається, якщо взагалі можна помітити якусь схожість, на німкеню. Вона статечна і повногруда, їй тільки-но виповнилося тридцять. Фрау Д. Мюллер. Якби фрау Мюллер вирішила фліртувати з кузеном Джоном у сендтонській манері, як довго протримався б кузен Джон? Кохати означає бути здатним розкрити коханій своє серце, казав Джон. Що на це сказала б Керол? У сфері кохання Керол може навчити свого кузена кількох трюків, тут Марго певна, — принаймні кохання в його найпрогресивнішому варіанті.

Джон — не moffie, Марго досить знає чоловіків, щоб бачити це. Але в ньому є щось холодне або зимне, щось якщо не кастроване, то принаймні нейтральне, як у малої дитини, нейтральної до питань сексу. Мабуть, були в його житті жінки, якщо не в Південній Африці, то в Америці, хоча він ані слова не казав про них. Чи справді американські жінки спромоглися побачити його серце? Якщо він здійснює спроби розкрити своє серце, тоді він незвичайний, для чоловіків, як свідчить її досвід, немає нічого важчого.

Сама Марго одружена десять років. Десять років тому вона попрощалася з Карнавоном, де працювала секретаркою в адвокатській конторі, й переїхала на ферму свого нареченого на схід від Мідделпоса в Роґґевелді, де, якщо вона матиме щастя, якщо Господь усміхнеться їй, вона проживе до кінця своїх днів.

Та ферма була домом для них обох, домом і Heim, але Марго не мала змоги бути вдома стільки, скільки хотілося. Вівчарство вже не давало грошей, а в голому, спустошеному посухами Роґґевелді й поготів. Щоб допомогти родині звести кінці з кінцями, вона була змушена знову піти працювати, цього разу бухгалтером в одному готелі в Калвінії. Чотири ночі на тиждень, від понеділка до четверга, вона проводила в готелі; в п’ятницю чоловік приїздив з ферми й забирав її, привозячи назад до Калвінії вдосвіта в понеділок.

Попри ці тижневі розлуки, — їй краялося серце, вона ненавиділа свою тоскну готельну кімнату, інколи не могла стримати сліз, а клала голову на руки й ридала, — вона й Лукас жили, як вона казала, в щасливому шлюбі. Ба більше, ніж щасливому: радісному, благословенному. Добрий чоловік, щасливий шлюб, але немає дітей. Не за планами, а за долею: її долею, її провиною. З двох сестер одна безплідна, а друга ще не облаштувалася.

Добрий чоловік, але закритий зі своїми почуттями. Чи пильно стережене серце — біда чоловіків узагалі, а чи тільки південноафриканських? Чи німці — наприклад, чоловік Керол — бодай трохи кращі? Цієї миті Клаус сидить на веранді з гуртом родичів Кутзее, набутих завдяки шлюбу, курить сигару (він невимушено пропонує сигари всім навколо, але rookgoed^[53] у них дуже дивний, надто чужий для Кутзее), розважає їх своїм гучним дитячим африкаансом, якого анітрохи не соромиться, й розповідає про часи, коли він із Керол каталися на лижах у Церматі. Чи Клаус у приватному затишку їхнього сендтонського дому розкриває коли-небудь своє серце Керол у своїй зграбній, невимушеній, упевненій європейській манері? Марго сумнівається. Сумнівається, що Клаус має багато серця, щоб розкрити його. Вона бачила дуже мало свідчень, що в нього справді є серце. Зате про Кутзее можна принаймні сказати, що вони мають серце — і до чоловіка, і до жінки. Насправді дехто з них інколи має аж забагато того серця.

— Ні, він не moffie, — відказує Марго. — Поговори з ним — сама побачиш.

[ПРОБІЛ]

— Може, хочеш покататися сьогодні пополудні? — запропонував Джон. — Ми могли б об’їхати всю ферму, тільки ти і я.

— На чому? — дивується вона. — На твоєму «Датсуні»?

— Так, на моєму «Датсуні». Я вже полагодив його.

— Полагодив, тож він не поламається невідомо де?

Це, звичайно, жарт. Воельфонтейн і так уже міститься невідомо де. А водночас не тільки жарт. Марго не має уявлення, яка велика ферма, скільки в ній квадратних миль, але знає, що її не можна пройти з краю в край за один день, якщо не йти досить шпарко.

— Не поламається, — запевняє він. — Але я візьму про всяк випадок ще води.

Воельфонтейн міститься в районі Коуп, а в цьому районі за два останні роки не випало жодного дощу. Що саме спонукало діда Кутзее купити землю тут, де останні фермери, які щелишилися, восени докладають усіх зусиль, щоб не загинула худоба?

— Що означає слово «Коуп»? — запитала Марго. — Воно англійське? Місце, де ніхто не може дати собі ради?

— Це хойське слово, — пояснив він. — Готтентотське. Коуп — суха місцевість. Це іменник, а не дієслово. Про це свідчить звук п на кінці.

— Де ти про це дізнався?

— З книжок. Із граматик, що їх склали місіонери давніх днів. Хойськими мовами зараз ніхто не розмовляє, в усякому разі, в Південній Африці. Ці мови в усіх практичних аспектах мертві. В Південно-Західній Африці є ще група старих людей, які розмовляють мовою нама. Отакий тут підсумок. Підсумок того, що лишилося.

— А хоса? Ти розмовляєш цією мовою?

Джон похитав головою:

— Я цікавлюся тим, що ми втратили, а не тим, що зберегли. Чому я повинен розмовляти мовою хоса? Є мільйони людей, які розмовляють нею. Я їм не потрібний.

— Я думала, мови існують на те, щоб ми могли спілкуватися одне з одним, — дивується Марго. — Який сенс розмовляти готтентотською, якщо більше ніхто не розмовляє?

Джон демонструє їй, як дійшла висновку Марго, свою таємну ледь помітну усмішку, яка свідчить, що він знає відповідь на це запитання, але, оскільки вона надто тупа, щоб зрозуміти, не марнуватиме своєї енергії на пояснення. Саме оця усмішка всезнайкá передусім доводить до шалу Керол.

— Якщо ти з давніх граматик вивчив готтентотську мову, з ким ти можеш розмовляти? — повторює Марго.

— Ти хочеш, щоб я сказав тобі? — запитує він. Ледь помітна усмішка перетворилася на щось інше, щось напружене і не дуже гарне.

— Так, скажи мені, дай відповідь.

— Із мертвими. Можна розмовляти з мертвими. Бо інакше, — він вагається, немов слова можуть бути надто важкими для неї і навіть для нього, — вони будуть закинуті в довічну тишу.

Вона хотіла почути відповідь і почула її. Цього більше, ніж досить, щоб закрити їй рота.

Вони їхали півгодини до західної межі ферми. Там, на її подив, він відчинив ворота, проїхав крізь них, потім зачинив і, здіймаючи куряву, мовчки поїхав по нерівній дорозі. О пів на п’яту вони доїхали до містечка Мервевілла, де Марго не була багато років.

Коло кав’ярні «Apollo» Джон зупинився.

— Хочеш, вип’ємо кави? — запитав він.

Вони зайшли до кав’ярні, за ними потяглися з півдесятка босоногих дітей, найменший тільки-но зіп’явся на ноги. Мевру, власниця кав’ярні, мала радіо, з динаміка долинали африканерські модні мелодії. Джон і Марго сіли, відігнали мух. Діти збилися навколо столу, розглядаючи їх із безсоромною цікавістю.

— Middag, jongens^[54], — проказав Джон.

— Middag, meneer^[55], — відповів найстарший.

Вони замовили каву і отримали якийсь її варіант: бліде «Nescafé» з пастеризованим молоком. Марго відпила ковток і відсунула чашку. Джон неуважно пив свою каву.

Простяглася маленька рука і поцупила шматок цукру з її тарілочки.

— Toe, loop!^[56] — мовила вона.

Дитина лише всміхнулася їй, розгорнула цукор і почала лизати.

Це був аж ніяк не перший натяк, який вона помітила і який свідчив, що старі бар’єри між білими і кольоровими мало-помалу падають. Ознаки цього падіння тут були ще очевидніші, ніж у Калвінії. Мервевілл — маленьке містечко в стані занепаду, такого занепаду, що йому, мабуть, загрожує небезпека зникнути з карти. В містечку лишилося навряд чи більше кількасот людей. Половина будинків, повз які вони проїздили, видавалися незаселеними. Будинок із легендарним написом «Volkskas» («Народний банк»), викладеним білими камінчиками в цементному розчині над дверима, давав тепер притулок не банку, а зварювальним роботам. Хоча найтяжча полуднева спека вже минула, єдиними живими істотами на головній вулиці були два чоловіки і жінка, що витяглися разом із кістлявим собакою в затінку квітучого палісандрового дерева».

— Невже я казала це все? Я не пам’ятаю.

— Я, може, додав якусь деталь або дві, щоб оживити сцену. Я не казав вам, та оскільки Мервевілл займає таке велике місце у вашій розповіді, я таки з’їздив туди поглянути.

— Ви були в Мервевіллі? Яким він вам видався?

— Та майже таким, як ви описали. А от кав’ярні «Apollo» вже немає. Взагалі немає кав’ярні. Читати далі?

«— А ти знаєш, що серед інших своїх досягнень наш дід був ще й мером Мервевілла? — запитав Джон.

— Так, я знаю про це.

Їхній дід докладав своїх рук до різних сфер. Він — тут їй пригадалось англійське слово — був go-getter, пробивним чоловіком, у країні, де пробивних було обмаль, чоловіком, що мав багато — ще одне англійське слово — spunk, мужності, мабуть, більше мужності, ніж усі його діти разом. Але, можливо, такою є доля дітей сильних батьків: їм лишається менше, ніж повна міра мужності. Як синам, так і донькам: трохи занадто скромним жінкам Кутзее, наділеним надто малою кількістю того, що править за жіночий еквівалент мужності.

Марго мала тільки туманні спогади про діда, що помер, коли вона була ще дитиною: згорбленого, буркотливого старого чоловіка зі щетинистим підборіддям. Після обіду, пам’ятає вона, увесь дім повивала тиша: дід спав. Навіть у тому малому віці Марго дивувалася, бачачи, як страх перед старим може спонукати дорослих людей повзати, наче миші. Але без цього старого її б не було тут, не було б і Джона, і то не просто на землі, а тут, у Кару, у Воельфонтейні чи в Мервевіллі. Якщо її життя, від колиски й до могили, досі визначене злетами і спадами на ринку вовни й баранини, це результат дідових дій, він почав працювати як smous, рознощик, що продавав селянам набивний ситець, каструлі, сковороди й патентовані медичні препарати, потім, заощадивши досить грошей, купив частку в готелі, потім продав готель, купив землю і раптом оселивсь як джентльмен, що розводить коні та вівці.

— Ти не запитала, що ми робимо в Мервевіллі, — сказав Джон.

— Гаразд: що ми робимо в Мервевіллі?

— Я хочу показати тобі дещо. Я думаю купити тут будинок.

Марго не вірить своїм вухам.

— Ти хочеш купити будинок? Ти хочеш жити в Мервевіллі? В Мервевіллі? Ти теж хочеш бути мером?

— Ні, не жити тут, а просто відпочивати. Жити в Кейптауні, їздити сюди на вихідні та на свята. Тут немає нічого неможливого. До Мервевілла сім годин їзди від Кейптауна, якщо ніде не зупинятися. Можна купити дім за тисячу рендів — дім із чотирьох кімнат і півморгена землі з персиками, абрикосами і помаранчами. Де ще у світі можна так вигідно придбати?

— А твій батько? Що твій батько думає про твій план?

— Це краще, ніж притулок для старих.

— Не розумію. Що краще за притулок для старих?

— Життя в Мервевіллі. Мій батько може лишитися тут, жити тут. Я буду в Кейптауні, але регулярно навідуватимусь і дивитимусь, чи все гаразд.

— А що твій батько робитиме тоді, коли буде тут сам? Сидітиме на веранді й чекатиме, поки проїде один автомобіль за день? Е, Джоне, проста причина, чому ти можеш купити будинок у Мервевіллі за безцінь: тут ніхто не хоче жити. Я не розумію тебе. Звідки така раптова любов до Мервевілла?

— Бо він у Кару.

— Die Karoo is vir skape geskape! «Кару створено для овець!»

Але їй треба було стриматись. «Він говорить щиро! Він говорить про Кару так, наче це рай!» Раптом до неї прилинули спогади про всі колишні різдвяні свята, коли вони були дітьми й блукали в степу, наче дикі тварини. «Де ти хочеш бути похована? — запитав він її одного дня, а потім, не чекаючи відповіді, прошепотів: — Я хочу бути похованим тут». — «Назавжди? — запитала тоді вона в дитинстві. — Ти хочеш бути похованим назавжди?» — «Ні, тільки поки знову повернуся», — відповів він.

«Поки знову повернуся». Вона пам’ятає це все, пам’ятає навіть слова.

У дитинстві можна обходитись без пояснень. Не треба вимагати, щоб усе мало сенс. Але чи пам’ятала б вона його слова, якби вони не здивували її тоді і потай не дивували її всі ці роки? «Повернуся знову»: невже її двоюрідний брат справді вірить, невже справді вірить, що людина повертається з могили? Хто він, на його думку: Ісус? І чим, на його думку, є ця місцевість, Кару: Святою землею?

— Якщо хочеш оселитися в Мервевіллі, тобі спершу треба постригтися, — каже Марго. — Порядний міський люд не дозволить селитися в місті дикунові й розбещувати його синів та доньок.

Від Мевру за шинквасом надходять непомильні натяки, що вона хотіла б закрити свій заклад. Джон платить, і вони ідуть. На виїзді з міста він гальмує перед будинком із написом «Te koop»^[57] на воротах.

— Ось будинок, який я мав на увазі, — каже Джон. — Тисяча рендів плюс оформлення документів. Хіба можна повірити?

Дім — непевної форми куб із покрівлею з гофрованого заліза, затіненою верандою, що тягнеться вздовж передньої стіни, і крутими дерев’яними сходами збоку, які ведуть на горище. Фарба на будинку в жалюгідному стані. Перед будинком у занедбаному рокарїї борються за життя кілька алое. Невже він справді хоче запхнути сюди батька, в цей понурий дім на хирному хуторі? Старого, що тремтить, їсть із бляшанок, спить на брудних простирадлах?

— Хочеш поглянути? — запитує Джон. — Дім замкнений, але можна обійти його ззаду.

Марго здригається.

— Іншим разом, — каже вона. — Я сьогодні не в настрої.

А до чого вона в настрої сьогодні, вона не знає. Але її настрій припиняє мати значення за двадцять кілометрів від Мервевілла, коли двигун зачахкав, Джон спохмурнів, вимкнув запалення і зупинив машину. В кабіні почувся запах горілої гуми.

— Він знову перегрівся, — каже Джон. — Зараз, я на хвилиночку.

З кузова він дістає каністру з водою. Відкручує ковпачок радіатора, звідти виривається струмінь пари і заливає воду.

— Цього має бути досить, щоб доїхати додому, — каже він і намагається запустити двигун. Він прокручується, але не запускається.

Марго досить знає чоловіків, щоб ніколи не сумніватися в їхній компетентності в машинах. Вона не пропонує порад, поводиться обережно, щоб не видаватися нетерплячою, навіть не зітхає. Протягом години, поки Джон вовтузиться зі шлангами та хомутами і бруднить собі одяг, знову і знову намагаючись запустити машину, вона зберігає суворе, зичливе мовчання.

Сонце починає сідати за обрій, а Джон і далі працює вже майже в пітьмі.

— Ти маєш ліхтарика? — запитує вона. — Може, я потримаю тобі ліхтар?

Ні, ліхтарика він не взяв. Крім того, оскільки не курить, не має навіть сірників. Не бойскаут, а просто міський хлопчик, непідготований міський хлопчик.

— Я повернуся до Мервевілла і приведу допомогу, — каже нарешті Джон. — Або ж можна піти вдвох.

На Марго легенькі сандалі. Вона не збирається двадцять кілометрів у пітьмі спотикатися в сандалях по велду.

— Коли ти дійдеш до Мервевілла, буде вже північ, — відраджує вона. — Ти там нікого не знаєш. Там навіть немає станції обслуговування. Кого ти збираєшся переконати прийти й полагодити наш автомобіль?

— Тоді що, по-твоєму, нам робити?

— Зачекаймо тут. Якщо пощастить, хтось буде їхати повз нас. Якщо ні, Майкл уранці шукатиме нас.

— Майкл не знає, що ми поїхали до Мервевілла. Я не казав йому.

Джон востаннє намагається запустити двигун. Коли він повернув ключ, почулося лише глухе клацання. Сів акумулятор.

Марго вийшла і на пристойній відстані звільнила сечовий міхур. Знявся тихесенький вітерець. Уже холодно й холоднішатиме далі. В машині немає нічого, чим можна було б накритися, навіть брезенту. Якщо їм треба чекати цілу ніч, доведеться скулитись у кабіні. А повернувшись на ферму, доведеться пояснювати все.

Але Марго не почувається нещасною, вона ще й досі досить відчужена від їхньої ситуації, щоб добачати в ній похмуру комічність. Але невдовзі вона дивиться на неї вже по-іншому. В них немає що їсти, навіть немає що пити, крім води з каністри, яка відгонить бензином. Голод і холод мало-помалу знищать її добрий гумор. А згодом до них приєднається ще й безсоння.

Марго зачиняє віконце.

— Мабуть, нам треба забути, — каже вона, — що ми чоловік і жінка, і не надто бентежитись, якщо будемо гріти одне одного. Адже інакше ми замерзнемо.

У тридцять із гаком років вони вже знали одне одного, вряди-годи й цілувалися, але так, як цілуються двоюрідні брати й сестри, в щічку. А часом обіймалися. Але цього вечора йдеться про інтимність зовсім іншого порядку. Якимсь чином на отому твердому сидінні і з важелем коробки передач, що так незручно стирчить посередині, їм доведеться лежати разом або тулитися разом, гріти одне одного. Якщо Господь милосердий, і їм пощастить заснути, на додачу вони ще й можуть страждати від приниження хропіти або чути хропіння. Яке випробування! Яка перевірка!

— А завтра, — каже Марго, дозволивши собі бодай раз шпигнути його, — коли повернемося до цивілізації, ти, можливо, домовишся, щоб цей ваговоз відремонтували як слід. Тут є добрий механік у Лев-Гамка. Майкл часом звертається до нього. Я просто підказую по-дружньому.

— Вибач. Це моя провина. Я намагався лагодити сам, тоді як справді мав віддати машину в компетентні руки. Це через країну, в якій ми живемо.

— Країну, в якій ми живемо? Невже це провина країни, що твоя машина раз по раз ламається?

— Через нашу довгу історію, коли ми примушували інших людей працювати на нас, а самі сиділи в холодочку й дивилися.

Тож ось де причина, чому вони опинилися тут у холоді та пітьмі, чекаючи, щоб якийсь переїжджий урятував їх! Щоб утвердити принцип, а саме: білі повинні самі ремонтувати свої машини. Яка сміхота.

— Механік у Лев-Гамка білий, — каже Марго. — Я не пропоную тобі везти машину до тубільця. — Їй хотілося додати: «Якщо ти хочеш сам лагодити машину, ради Бога, сходи спершу на курси обслуговування автомобіля». Але стримала свого язика і натомість додала: — А які ще роботи ти вперто виконуєш, крім ремонту автомобілів? («Крім ремонту автомобілів і писання віршів?»)

— Працюю в садку. Лагоджу щось у будинку. Зараз укладаю нову каналізаційну систему. Тобі це, може, смішно, а для мене не жарт. Я роблю жест. Я намагаюся зруйнувати табу на фізичну працю.

— Табу?

— Так. Як в Індії існує табу для людей вищої касти прибирати — як тут сказати? — людські покидьки, так і в нашій країні, якщо білий торкається кайла або лопати, він одразу стає нечистим.

— Що за дурниці ти верзеш! Це просто неправда! Це упередження проти білих!

Марго шкодує про ці слова, тільки-но вимовила їх. Вона зайшла задалеко, загнала його в куток. Тепер на додачу до нудьги та холоду їй доведеться давати раду обуренню цього чоловіка.

— Але я розумію, що ти кажеш, — знову заговорила вона, допомагаючи йому, бо він, здається, нездатний зарадити собі. — Ти маєш слушність тільки в одному розумінні: ми надто звикли тримати наші руки чистими, наші білі руки. Ми повинні бути готові забруднити наші руки. На більше я не погоджуся. Закриваймо тему. Тобі ще не хочеться спати? Мені — ні. Я маю ідею. Щоб згаяти час, чом би нам не розповідати щось одне одному?

— Розказуй ти, — з напругою в голосі каже він. — Мені нема про що розповідати.

— Розкажи мені щось про Америку, — просить Марго. — Ти можеш щось вигадати, розповідь не конче має бути правдива. Що-небудь розкажи.

— З огляду на існування особистого Бога, — заговорив Джон, — із сивою бородою, і так далі і таке інше, за межами часу без протяжності, що, за деякими винятками, з вершин своєї божественної апатії щиро любить нас, і так далі і таке інше.

Він замовкає. Марго не має найменшого уявлення, про що він говорить.

— І так далі і таке інше, — каже він.

— Здаюся, — зітхнула Марго. Джон мовчить. — Тепер моя черга, — каже вона. — Далі йде розповідь про принцесу і горошину. Колись жила така розніжена принцеса, що, навіть лягаючи на десять складених одна на одну перин, була переконана, що відчуває горошину, невелику тверду суху горошину, під найнижчою периною. Вона крутиться й крутиться цілу ніч: «Хто поклав туди горошину? Навіщо?» — і в результаті навіть на хвилинку не заснула. На сніданок приходить виснажена. Батькові-матері, королю й королеві, скаржиться:

— Я не могла заснути, і все через ту кляту горошину!

Король посилає служницю забрати горошину. Жінка шукає та й шукає, але нічого не знаходить.

— Щоб я більше не чув про горошину! — гримає король на доньку. — Там немає горошини. Вона є тільки в твоїй уяві.

Другої ночі принцеса знову вилізла на свою гору перин. Намагається заснути, але не може через горошину, горошину, що або лежить під нижньою периною, або існує в її уяві, але це не має значення, бо результат той самий. Уранці вона така знесилена, що не може навіть снідати.

— Це все через горошину! — нарікає принцеса.

Роздратований, король посилає ціле військо служниць шукати горошину, а коли вони повернулися й сказали, що горошини немає, звелів їм усім відтяти голови.

— Тепер ти задоволена? — гаркнув він на доньку. — Тепер ти нарешті спатимеш?

Марго замовкає, щоб звести дух. Вона не має уявлення, що там має статися далі в цій вечірній казці, чи принцеса нарешті засне, чи ні, але, дивна річ, переконана, що розтулить рота, і слушні слова самі потечуть їй із вуст.

Але в словах уже немає потреби. Джон спить. Її колючий, упертий, нетямущий, сміховинний двоюрідний брат заснув, мов дитина, поклавши голову їй на плече. Заснув, безперечно, міцно, вона чує, як він сіпається. Авжеж, під ним немає горошин.

А як щодо неї? Хто їй розповість що-небудь, щоб послати її в царство сну? Марго ще ніколи не почувалася такою бадьорою. Невже їй отак доведеться провести ніч: нудитись, дратуватися, витримувати тягар сонного чоловіка?

Джон стверджує, що існує табу на фізичну працю для білих, а як щодо табу проводити ніч разом двоюрідним братові й сестрі? Що скажуть Кутзее, які лишилися на фермі? Щоправда, вона не має почуттів до Джона, які можна було б назвати фізичними, навіть найменшого трепету жіночої реакції. Чи досить цього, щоб відпустити їй гріх? Чому в нього немає чоловічої аури? Може, провина криється в ньому, а чи навпаки, провина лежить на ній, бо вона всім серцем засвоїла те табу й не може думати про Джона як про чоловіка? Якщо він не має жінки, то, може, це тому, що він не має й почуттів до жінок, а отже, й жінки, зокрема і вона, відповідають тим, що не мають почуттів до нього? Якщо її двоюрідний брат не moffie, тоді, може, євнух?

Повітря в кабіні застоялося. Обережно, щоб не розбудити Джона, Марго прочиняє віконце. Все, що навколо них, — кущі, дерева, а може, навіть тварин — вона відчуває радше шкірою, ніж бачить. Звідкись долинає сюрчання самотнього коника. «Будь зі мною цієї ночі», — шепоче вона йому.

Але, можливо, є тип жінок, яких приваблюють такі чоловіки, які щасливі слухати не суперечачи, поки вони висловлюють свої ідеї, а потім переймають ті ідеї як свої, і то навіть вочевидь безглузді. Жінки, байдужі до чоловічої глупоти, байдужі навіть до сексу, жінки, які просто шукають чоловіка, щоб прив’язати його до себе, дбати про нього й захищати від світу. Жінки, які миритимуться з халтурною працею в хатньому господарстві, бо значення мають не вікна, які добре зачиняються, і не замки, які працюють, а наявність простору для чоловіка, в якому він реалізує свої уявлення про себе. Жінки, які потім спокійно наймуть кого-небудь із вправними руками, щоб полагодити те або те.

Для таких жінок шлюб цілком може бути без палких почуттів, але не конче без дітей. Кожна з них могла б народити цілий виводок. А потім увечері всі вони сядуть навколо столу, пан і господар на чолі столу, його супутниця навпроти, а їхні здорові й добре виховані нащадки сидять по обидва боки; сьорбаючи суп, господар може розводитися про святість праці. «Що за видатна людина, мій чоловік! — шепотітиме собі дружина. — Яка в нього розвинена свідомість!»

Чому Марго така озлоблена проти Джона і ще більше озлоблена проти цієї дружини, яку вона витворила з випарів уяви? Проста відповідь: адже внаслідок його марнославства й незграбності вона опинилася в скруті на Мервевіллській дорозі. Але ніч довга, є ще багато часу, щоб виробити якусь повнішу гіпотезу й дослідити, чи має та гіпотеза якусь цінність. А ось і повніша відповідь: вона відчуває озлобленість, бо сподівалася від свого кузена дуже багато, а він не виправдав її сподівань.

Чого ж вона сподівалася від нього?

Що він надолужить вади чоловіків роду Кутзее.

Чому вона хотіла, щоб він надолужив їхні вади?

Бо чоловіки Кутзее дуже slapgat.

Чому вона покладала такі сподівання на Джона зокрема?

Бо серед усіх чоловіків роду Кутзее він був благословенний тим, що мав найкращі шанси. Мав шанси і не скористався ними.

Slapgat — слово, яке вона і сестри вживали досить вільно, мабуть, тому, що досить часто чули його навколо, як були дітьми. Тільки покинувши дім, вони помітили вражені погляди, які викликало це слово, й почали вживати його обережніше. Slap gat: пряма кишка, анус, над яким людина вже не має повного контролю. Звідси slapgat: млявість, безхребетність.

Її дядьки виявилися slapgat, бо їхні батьки-матері, її діди й бабусі, так виховали їх. Якщо їхній батько гримів, ревів і змушував їх труситися, то мати ходила навшпиньки, наче мишка. Результатом стало те, що, пішовши у світ, їм бракувало характеру, бракувало хребта, бракувало віри в себе, бракувало сміливості. Всі життєві шляхи, які вони обрали собі, були без винятку легкими, шляхами найменшого опору. Вони обережно пробували воду, а потім пливли за течією.

Такими безтурботними, а отже, й gesellig, таким добрим товариством, Кутзее робило якраз те, що вони обирали найлегший можливий шлях, і саме їхня geselligheid, товариськість, робила різдвяні збори такими веселими. Вони ніколи не сварилися, ніколи не чубилися між собою, чудово вживалися, і то геть усі. Тільки наступному поколінню, її поколінню, довелося заплатити за їхню безтурботність, вони пішли у світ, сподіваючись, що він буде ще одним slap, gesellige місцем, Воельфонтейном з великої літери, і з’ясували, — слухайте! — що це не так!

Сама Марго не має дітей. Не здатна завагітніти. Але, якби була благословенна дітьми, вона б за свій перший обов’язок вважала б вигнати з них кров Кутзее. Як вигнати з людей slap кров, вона так одразу й не знала, хіба що взяти їх до лікарні, вицідити всю їхню кров і замінити її кров’ю якогось енергійного донора, але, можливо, суворе привчання до самоутвердження, починаючи з якомога ранішого віку, дасть той самий результат. Бо, якщо є одна річ, яку вона знає про світ, що в ньому ростиме дитина майбутнього, це те, що там не буде місця для slap.

Навіть Воельфонтейн і Кару вже не такі, якими були колись. Погляньте на тих дітей у кав’ярні «Apollo». Погляньте на робітничу бригаду кузена Майкла, що безперечно вже не є plaasvolk^[58] давніших часів. У загальному ставленні кольорових до білих з’явилася нова і тривожна твердість. Молодь холодно дивиться на білих і відмовляється називати їх Baas або Miesies^[59]. Дивні люди ходять по країні від одного поселення до іншого, від lokasie до lokasie, і ніхто не повідомляє про них поліції, як у колишні дні. Поліції дедалі важче знайти інформацію, якій вона може довіряти. Люди вже не хочуть, щоб бачили, як вони розмовляють із поліцією, інформаторів не стало. Фермерів дедалі частіше й на довший період беруть на службу до загонів бурів. Лукас усякчас нарікає на це. Якщо така ситуація в Роґґевелді, така сама вона, напевне, й тут, у Коупі.

Змінює свій характер і бізнес. Щоб почати бізнес, уже не досить приятелювати геть з усіма, робити послуги і за те отримувати послуги. Ні, сьогодні треба бути не менш твердими, ніж цвяхи, і не менш нещадними. Які шанси мають slapgat чоловіки в такому світі? Не дивно, що її дядьки Кутзее не процвітають: керівники банків марнують роки в умирущих platteland, глухих містах, державні службовці застоялися на щаблях службового просування, фермери живуть у злиднях, а коли йдеться про батька Джона, так є ще й зганьблений, позбавлений права вести справи адвокат.

Якби вона мала дітей, вона б не тільки докладала всіх зусиль, щоб позбавити їх спадщини Кутзее, а й серйозно подумала про те, що чинить Керол: треба випхати їх із країни, дати їм новий старт в Америці, Австралії чи Новій Зеландії, місцях, де вони можуть сподіватися гідного майбутнього. Але як бездітній жінці їй не треба ухвалювати таку постанову. Їй наготована інша роль: присвятити себе чоловікові та фермі, жити таким добрим життям, яким дозволяє час, не менш добрим, ніж справедливим і чесним.

Пустота майбутнього, яке постає перед Лукасом і нею, — не нове джерело болю, ні, він повертається знову і знову, наче зубний біль, і то так, що вже почав надокучати їй. Вона хоче позбутися його і трохи поспати. Як це так, що її двоюрідний брат, чиє тіло водночас і кістляве, і м’яке, не відчуває холоду, тоді як вона, маючи, звісно, набагато більше кілограмів від своєї оптимальної ваги, вже тремтить? У холодні ночі вони з чоловіком сплять тісно пригорнувшись одне до одного, і їм тепло. Чому ж тоді тіло брата не зігріває її? Не тільки не зігріває, він, здається, висмоктує тепло з її тіла. Може, він від природи позбавлений не тільки сексу, а й тепла?

Хвилька справжнього гніву пробігає по ній, і, немов відчувши його, чоловік біля неї заворушився.

— Вибач, — промимрив він і сів.

— Вибачити за що?

— Я загубив слід.

Марго не має уявлення, про що він говорить, і не збирається запитувати. Джон сповзає вниз і за мить уже знову спить.

Де ж Господь у цьому всьому? Вона бачить, що їй дедалі важче мати справу з Богом-отцем. Віру, яку вона колись мала в нього і в його провидіння, вже втрачено. Безбожність — це, безперечно, спадщина безбожних Кутзее. Думаючи про Бога, вона здатна уявити собі лише бородату постать із гучним голосом і величними манерами, що живе в кам’яниці на пагорбі з купою слуг, які заклопотано бігають навколо, роблячи щось для нього. Як добрий Кутзее, вона воліє триматися поодаль від таких людей. Кутзее дивляться скрива на людей, що пишаються, й глузують із них sotto voce^[60]. Може, вона не така дотепна в жартах, як решта родини, але вважає, що Бог — це певне випробування, певний тягар нудьги».

— А тепер я мушу протестувати. Ви справді зайшли задалеко. Я й близько такого не казала. Ви вкладаєте мені у вуста власні слова.

— Вибачте, мабуть, мене понесло. Я виправлю їх. Я затушую їх.

«Глузують sotto voce. Проте чи має Господь у своїй безмежній мудрості план для неї і для Лукаса? А для Роґґевельда? Для Південної Африки? Чи речі, які видаються сьогодні просто хаотичними, хаотичними і позбавленими мети, продемонструють у якомусь майбутньому, що вони становлять частину загального зичливого проекту? Наприклад: чи є якесь широке пояснення, чому жінка в розквіті своїх літ повинна марнувати чотири ночі в тиждень, сплячи самотньою в огидній кімнаті на третьому поверсі «Grand Hotel» у Калвінїї, місяць у місяць, можливо, навіть рік у рік, і кінця їм не видно, і чому її чоловік, природжений фермер, більшу частину свого часу повинен возити худобу інших людей на бойні в Паарлі та Мейтленді; пояснення, ширше за слова, що ферма загинула б без прибутку, який забезпечують ці роботи, що занапащують душі. І чи є якесь широке пояснення, чому ферма, задля підтримки якої вони обоє вдалися до рабської праці, згодом дістанеться в руки не їхньому синові, а якомусь небожу-невігласу її чоловіка, якщо ту ферму не поглине раніше банк? Якщо згідно з загальним зичливим Божим задумом ніколи не було наміру, щоб ця частина світу — Роґґевельд, Кару — мала прибуткове фермерське господарство, тоді в чому саме полягає намір Бога? Може, йдеться про те, щоб ця земля знову дісталася в руки volk, що й далі, як у давні дні, блукатиме з місця на місце зі своїми жалюгідними стадами в пошуках пасовиськ, затоптуючи огорожі, тоді як такі люди, як вона і її чоловік, умиратимуть, утративши майно в якомусь далекому кутку?

Такі запитання марно ставити Кутзее. «Die boer saai, God maai, maar waar skuil die papegaai?» «Бур сіє, Господь віє, а де папуга піє?» — кажуть Кутзее й регочуть. Безглузді слова. Безглузда родина, мінлива, без сутності — паяци. «’n Hand vol vere» — жменька пір’я. Навіть той член родини, на якого вона мала якісь непевні сподівання, той, що оце біля неї знову поринув у країну сновидь, виявився несерйозним. Він утік у великий світ, а тепер ганебно заповзає назад у малий світ. Утікач, що зазнав невдачі, і невдаха-механік — через його неспроможність їй тепер доводиться страждати. Невдаха-син. Сидить у тому страхітливому, запорошеному старому будинку в Мервевіллі, дивиться на безлюдну, розпечену сонцем вулицю, гризе олівець і намагається придумати вірші. О droë land, о barre kranse… «Обпалена земля і голі скелі…» Що далі? Щось про weemoed, безперечно, про смуток.

Марго прокидається, коли по небу почали розпливатися перші рожеві й жовтогарячі смуги. Уві сні вона трохи скрутилася й відповзла далі по сидінню, тож її двоюрідний брат, ще досинаючи, тулився тепер не до її плеча, а до заду. Вона роздратовано вивільнилася. Очі їй злипаються, кістки тріщать, страшенно дошкуляє спрага. Відчинивши дверцята, вона виходить.

Повітря холодне й непорушне. Вона дивиться, й під її очима з’являються нізвідки колючі кущі та купки трави, яких торкнулося перше світло. Марго немов присутня на першому дні творення. «Господи», — бурмоче вона й відчуває порив стати навколішки.

Поблизу щось зашаруділо. Вона дивиться просто в темні вічі антилопи, маленького штейнбока кроків за двадцять від неї, тварина стривожена, але ще не боїться. «My kleintjie!», «Моя маленька!» — каже Марго. Їй страшенно кортить обняти її, вилити їй на голову свою раптову любов, але, перше ніж вона ступила перший крок, антилопа крутнулася і втекла, барабанячи ратичками. Метрів за сто зупинилася, обернулася, знову придивилася до неї, а потім неквапом потрюхала вздовж низьких берегів і зайшла в сухе річище.

— Що це? — почувся братів голос. Джон нарешті прокинувся, виліз із машини, позіхає, потягується.

— Штейнбок, — коротко відказує вона. — А що ми тепер робимо?

— Я піду назад до Мервевілла, — каже він. — Зачекай тут. Я маю повернутися о десятій годині, щонайпізніше об одинадцятій.

— Якщо їхатиме машина й запропонує підвезти мене, я сяду, — попереджає Марго. — В будь-якому напрямі, я однаково сяду.

Джон розкошланий, незачесане волосся на голові й борода стирчать на всі боки. «Слава Богу, що мені не треба прокидатися з тобою в ліжку щоранку, — думає вона. — Ти не досить чоловік. Справжній чоловік не був би таким жалюгідним, sowaar [справді]!»

Над обрієм показується сонце, і Марго одразу відчуває тепло на шкірі. Світ, може, й Божий, а от Кару належить передусім сонцю.

— Тобі краще вже йти, — каже Марго. — День сьогодні буде гаряченький. — І дивиться, як він іде геть, порожня каністра висить у нього через плече.

Пригода — можливо, це найкращий спосіб думати про те, що сталося з ними. Тут, невідомо де, їх із Джоном спіткала пригода. Кутзее потім ще багато років згадуватимуть її. «Пам’ятаєш той час, коли в Марго і Джона поламалася машина на тій занедбаній дорозі в Мервевілл?» А тим часом, поки вона чекає кінця пригоди, які в неї тут розваги? Пошарпана книжка-інструкція для «Датсуна», більш нічого. Ніяких віршів. Зміна коліс. Догляд акумулятора. Підказки для економії пального.

Машина напроти сонця, що сходить, стала вже душно-гарячою. Марго ховається в її затінку.

На гребені дороги якась поява: спершу з гарячого марева постає тулуб людини, потім мало-помалу віслюк і візок. Коли дмухне вітер, вона навіть чує, як виразно цокають копита віслюка.

Постать стає виразніша. Це Гендрік із Воельфонтейна, а позаду нього, на возі, її двоюрідний брат.

Сміх і вітання.

— Гендрік провідував свою доньку в Мервевіллі, — пояснює Джон. — Він відвезе нас на ферму, тобто якщо його віслюк дасть згоду. Він каже, що можна й «Датсун» прив’язати до воза, і він потягне.

— Nee, meneer! «Ні, сер!» — стривожився Гендрік.

— Ek jok maar net, «Я просто жартую», — заспокоює брат.

Гендрік — чоловік середніх літ. Унаслідок невдалої операції з видалення катаракти він осліп на одне око. Якийсь негаразд і з його легенями, від найменшого фізичного зусилля він уже насилу дихає і присвистує. Як від робітника від нього вже небагато користі на фермі, але кузен Майкл тримає його, бо тут так заведено чинити.

Гендрік має доньку, що живе з чоловіком і дітьми під Мервевіллом. Чоловік мав роботу в місті, але, здається, втратив її, донька порає хатню роботу. Гендрік, мабуть, виїхав від них ще переддосвітньої пори. Навколо нього витає легенький запах солодкого вина, коли він зліз із воза, Марго бачить, що він заточується. Напідпитку ще вранці — оце життя!

Брат читає її думки:

— Я маю тут трошки води, — і пропонує їй повну каністру. — Вона чиста, я налив її коло вітрової помпи.

Отож, вони поїхали на ферму, Джон сидів поряд із Гендріком, а вона ззаду на возі, прикривши голову від сонця старим джутовим мішком. Повз них у хмарі куряви промчав автомобіль у бік Мервевілла. Якби вона вчасно помітила його, то махнула б рукою — і поїхала б до Мервевілла, а звідти зателефонувала б Майклові, щоб він приїхав і забрав її. З другого боку, хоча дорога в ритвинах, і їхати незручно, їй подобається думка приїхати на ферму на ослячому візку Гендріка, і подобається щоразу більше: всі Кутзее зібралися на веранді для пообіднього чаю, Гендрік скидає перед ними капелюха і привозить назад блудного Джекового сина, брудного, попаленого сонцем і покараного. «От was so bekommerd! — лаятимуть вони негідника. — Waar was julle dan? Michiel wou seifs die polisie bel!» А від нього нічого, крім якогось бурмотіння. — «Die arme Margie! En wat het van die bakkie geword?», «Ми так непокоїлись! Де ви були? Майкл уже збирався телефонувати в поліцію! Бідолашна Маргі! А де машина?»

Трапляються такі круті ділянки дороги, де їм треба злізати з візка і йти пішки. А загалом малий віслюк добре виконує своє завдання, і тільки дотик батога по його заду раз по раз нагадує, хто тут господар. Яка тендітна його постать, які тоненькі копитця, а проте яка стійкість, яка витривалість! Не дивно, що Ісус полюбляв віслюків.

Уже на території Воельфонтейну вони зупинилися коло ставка. Поки віслюк п’є, Марго розмовляє з Гендріком про його доньку в Мервевіллі, а потім про другу доньку, що працює на кухні в притулку для старих у Ботфорт-Весті. Зі скромності вона не розпитує Гендріка про його останню дружину, з якою він одружився, коли вона була ще дитиною, і яка втекла, тільки-но мала змогу, з якимсь чоловіком із табору залізничників у Лев-Гамка.

Гендрікові легше розмовляти з Марго, ніж з її кузеном, і вона бачить це. В нього з нею спільна мова, натомість Джонів африкаанс важкий і книжний. Мабуть, половина з того, що каже Джон, не доходить до голови Гендріка. «Гендріку, що, по-твоєму, поетичніше: сонце, яке сходить чи яке заходить? Цап чи вівця?»

— Het Katryn dan nie virpadkosgesorg nie?, «Твоя донька не поклала обіду для нас?» — жартує Марго з Гендріком.

Гендрік бентежиться, відвертає погляд, йорзає.

— Ja-nee, mies^[61], — відповідає він. Це plaashotnot давніх днів, готтентот із ферми.

Але виявилося, що Гендрікова донька справді подбала про padkos. З кишені піджака Гендрік дістає загорнуті в коричневий папір курячу ногу і два шматки намащеного маслом білого хліба, і сором забороняє йому поділити їх, але не меншою мірою забороняє й з’їсти те на їхніх очах.

— In Godsnaam eet, man! — командує Марго. — Ons is glad nie honger nie, ons is ook binnecort tuis, «Ім’ям Господа, їж, чоловіче! Ми не голодні і, хай там як, їдемо додому», — і відводить Джона вбік берегом ставка, щоб Гендрік, обернувшись до них плечима, міг квапливо з’їсти свій обід.

Ons is glad nie honger nie — брехня, звичайно. Марго зголодніла. На сам запах холодної курятини в неї котиться слинка.

— Сідай спереду поряд із візничим, — пропонує Джон. — Для нашого тріумфального повернення.

Марго так і сідає. Під’їжджаючи до Кутзее, що зібрались, як вона й думала, на веранді, вона дбає про усмішку й навіть махає їм рукою, мов монарша особа. У відповідь її вітають легенькими оплесками.

— Dankie, Hendrik, eerlic dankie, «Щиро дякую», — каже вона, злізаючи з воза.

— Mies, — каже Гендрік у відповідь.

Трохи згодом цього самого дня Марго пішла до хати Гендріка й дала йому трохи грошей, мовляв, для Катрін, на одяг для її дітей, хоча знала, що гроші підуть на випивку.

— En toe? — запитує Керол перед усіма. — Sê vir ons: waar wasjulle? «Де ви були?»

Лише секунду стоїть тиша, і за цю секунду Марго усвідомлює, що запитання, яке начебто мало просто спонукати її дати якусь легковажну, кумедну відповідь, насправді серйозне. Кутзее щиро хочуть знати, де були вони з Джоном, прагнуть, щоб їх запевнили, що нічого справді скандального не сталося. Зухвальство такого запитання забило їй дух. Люди, які знали й любили її все її життя, думають, ніби вона здатна на щось непристойне!

— Vra vir John, «Спитайте Джона», — коротко відповідає вона й заходить усередину.

Коли за півгодини Марго повернулася до них, атмосфера й далі незатишна.

— Куди дівся Джон? — запитує вона.

Виявилося, що Джон і Майкл щойно вирушили на Майкловому пікапі забрати «Датсуна». Вони відтягнуть його до Лев-Гамки, до механіка, що як слід полагодить його.

— Ми не спали всю ніч, — розповідає тітка Бет. — Чекали й чекали. Потім вирішили, що ви з Джоном, напевне, поїхали в Бофорт і ночуєте там, бо національна автострада цієї пори року дуже небезпечна. Але ви не дзвонили, і це стривожило нас. Уранці Майкл зателефонував у готель у Бофорті, і там сказали, що вас не бачили. Він телефонував і до Фрасербурґа. Нам і на думку на спадало, що ви поїхали до Мервевілла. А що ви робили в Мервевіллі?

Справді, що вони робили в Мервевіллі? Марго обертається до Джонового батька:

— Джон сказав, що ви з ним збираєтесь купити будинок у Мервевіллі, — сказала вона. — Дядьку Джеку, це правда?

Настає приголомшена тиша.

— Це правда, дядьку Джеку? — тисне на нього Марго. — Правда, що ви збираєтесь переїхати з Кейптауна до Мервевілла?

— Якщо ти ставиш запитання саме так, — від добродушної манери Кутзее нема й сліду, він увесь — обережність, — то ні, ніхто насправді не збирається переїздити до Мервевілла. Джон має думку — не знаю, наскільки вона реалістична — купити один з тих покинутих будинків і підправити його як будинок для відпочинку. Поки що ми говорили тільки про це.

Будинок для відпочинку в Мервевіллі! Хто коли чув про таке! Це ж треба — обрати саме Мервевілл, де сусіди підглядають одне за одним, a diaken (диякон) стукає в усі двері, пристаючи, щоб ходили до церкви! Як Джек, колись найжвавіший і найменш шанобливий поміж них, може думати про переїзд до Мервевілла!

— Джеку, ти повинен спершу подивитися в Кокенапі, — каже його брат Ален. — Або в Пофаддері. В Пофаддері настає велике свято, коли приїздить дантист із Апінґтона й вириває зуби. Вони називають його die Groot Trek, Великим треком.

Кутзее, тільки-но порушують їхній спокій, вдаються до жартів. Родина гуртується в міцний маленький laager, щоб тримати світ і його загрози на відстані. Але як довго ці жарти зберігатимуть свою магічну силу? Коли-небудь у двері загрюкає й сам великий ворог із косою, точитиме нещадне лезо й викликатиме їх одного за одним. Яку силу матимуть тоді їхні жарти?

— За словами Джона, ви переїдете до Мервевілла, а він лишиться в Кейптауні, — тисне далі Марго. — Дядьку Джеку, ви певні, що зможете самі собі дати раду без автомобіля?

Серйозне запитання. Кутзее не люблять серйозних запитань. «Margie word 'n bietjiegrim, «Маргі стає трохи жорсткою», — скажуть вони поміж себе.

— Якщо ваш син планує запхати вас у Кару й покинути, — запитує вона, — і якщо справді йдеться про це, чому ви не подаєте свій голос протесту?

— Ні-ні, — відповідає Джек. — Так, як ти кажеш, не буде. Мервевілл буде просто спокійним закутком, щоб трохи перепочити. Якщо все вийде. Знаєш, це просто ідея, Джонова ідея. Нічого певного.

[ПРОБІЛ]

— Це план, як позбутися батька, — каже їй сестра Керол. — Він хоче закинути його посеред Кару і вмити руки. А потім уже Майклу доведеться дбати про нього. Адже Майкл житиме найближче.

— Бідолашний Джон! — зітхає Марго. — Ти завжди приписувала йому все найгірше. А що як він каже правду? Він обіцяв, що їздитиме до Мервевілла щотижня і житиме там під час шкільних вакацій. Чому ти не хочеш вірити, що він щирий?

— Бо я не вірю жодному його слову. Весь цей план видається мені підозрілим. Він ніколи не вживався зі своїм батьком.

— Він дбає про нього в Кейптауні.

— Він живе з батьком, але тільки тому, що не має грошей. Йому тридцять із гаком років, а він не має ніяких перспектив. Він утік із Південної Африки, щоб не потрапити до армії. Потім його викинули з Америки, бо він порушив закон. Тепер він не може знайти належної роботи, бо дуже зарозумілий. Вони обидва живуть на жалюгідну платню, яку отримує батько на складі металобрухту, де він працює.

— Це неправда! — протестує Марго. Керол молодша від неї. Колись Керол ішла за нею, а вона, Марго, була лідером. А тепер Керол суне вперед, а вона занепокоєно тупцяє позаду. Як так сталося? — Джон викладає в середній школі, — каже вона. — Він має свої гроші.

— Я чула не те. Я чула, він готує відсталих учнів до вступних іспитів, і йому платять погодинно. Це часткова зайнятість, робота, яку виконують студенти, щоб заробити трохи кишенькових грошей. Ти запитай його прямо. Спитай, у якій школі він викладає. Спитай, скільки він заробляє.

— Велика платня — не головне.

— Ідеться не тільки про платню. Йдеться про те, щоб казати правду. Нехай він скаже тобі правду, чому він хоче купити дім у Мервевіллі. Нехай скаже тобі, хто платитиме за нього, він чи батько. Нехай розповість тобі про свої плани на майбутнє. — А потім, коли Марго спантеличено дивилася на неї, додала: — Хіба він не казав тобі? Хіба не розповів про свої плани?

— Він не має планів. Він Кутзее. Кутзее не мають планів, не мають честолюбства, їм властиві тільки пусті марення. Він знічев’я марить про життя в Кару.

— Він має честолюбний план стати поетом, поетом, що пише вірші цілісінький день. Ти чула коли-небудь про таке? Цей мервевіллський план не має нічого спільного з добробутом його батька. Він хоче мати місце в Кару, куди він може приїхати, коли заманеться, де він може сидіти, зіпершись підборіддям на руки, милуватися заходом сонця й писати вірші.

Знову Джон і його вірші! Марго не може не розреготатись. Джон сидить на веранді тієї огидної хатини і складає вірші! Без сумніву, з беретом на голові і склянкою вина коло ліктя. А навколо зібралися малі кольорові діти йпристають до нього з запитаннями. «Wat maak oom? — Nee, oom maak gedigte. Op sy ou ramkiekie maak oom gedigte. Die wêreld is ons woning nie…», «Що робить cep? — Cep пише вірші. На старому ящику він пише вірші. Цей світ — то місце не для нас…»

— Я запитаю, — каже Марго, сміючись і далі. — Я попрошу його показати мені свої вірші.

[ПРОБІЛ]

Марго ловить Джона наступного ранку, коли він вирушає на одну зі своїх прогулянок.

— Дозволь, я піду з тобою, — каже вона. — Тільки зачекай хвилинку, я взуюся як слід.

Вони йдуть стежкою, що тягнеться на схід від садиби, вздовж зарослого річища до ставка, греблю якого прорвало під час повені 1943 року, і потім уже ніхто не лагодив її. В неглибокій воді мирно плавають троє білих гусей. Ще холодно, немає туману, і можна бачити навіть гори Нювефелдберґе.

— God, — каже вона, — ‘dis darem mooi. Dit raakjou siel aan, nè, dié wêreld, «Хіба не гарно? Цей пейзаж зворушує душу».

Але їх тільки меншість, крихітна меншість, лише двоє душ, зворушених цими величними безлюдними просторами. Якщо їх і тримало щось разом ці роки, то саме вони. Цей краєвид, цей kontrei запанував над її серцем. Коли вона помре і її поховають, вона розчиниться в цій землі не менш природно, ніж якби ніколи не жила життям людини.

— Керол каже, що ти й досі пишеш вірші, — наважується Марго. — Це правда? Ти покажеш їх мені?

— Мені шкода розчаровувати Керол, — напружено відповідає він, — але я не писав віршів, відколи був підлітком.

Марго прикушує язика. Вона забула: таж не просять чоловіка показати свої вірші, надто в Південній Африці, не запевнивши його заздалегідь, що все буде гаразд, що з нього не глузуватимуть. Що за країна, де поезія — не чоловіча діяльність, а хобі для дітей і oujongnooiens [старих панн], — oujongnooiens обох статей! Як уникли клопоту Тотіус і Луїс Лейпольдт, вона навіть не здогадується. Не дивно, що Керол вирішила напасти на те, що Джон пише вірші: таж та Керол нюхом чує слабкості інших людей.

— Якщо ти не пишеш так давно, чому Керол думає, ніби ти пишеш і досі?

— Навіть не знаю. Може, бачила, як я перевіряю учнівські твори, й дійшла хибного висновку.

Марго не вірить йому, але не хоче тиснути далі. Якщо він хоче викручуватися від неї, нехай. Якщо поезія — та частина його життя, про яку він надто боїться або надто соромиться розповідати, нехай.

Марго не думає про Джона як про moffie, але її й далі дивує, що він не має жінки. Самотній чоловік, надто з роду Кутзее, видається їй мов човном без весла, керма та вітрила. А тепер двоє їх, чоловіків роду Кутзее, живуть у парі! Коли Джек ще мав страхітливу Віру за собою, він плив більш-менш рівним курсом, а тепер, коли її не стало, видається загубленим. А що стосується сина Джека і Віри, він, безперечно, міг би жити, маючи якийсь урівноважений провід. Але яка жінка при своєму глузді захоче присвятити себе безпорадному Джонові?

Керол переконана, що Джон — програшний варіант, і решта родини Кутзее, незважаючи на свої добрі серця, напевне, згодні з нею. Річ досить дивна, віру Марго в Джона (саме ця віра вирізняє її) більш-менш підтримують тільки своєрідні стосунки між ним і його батьком: вони ставляться один до одного якщо не з любов’ю, бо цим словом можна було б сказати забагато, то принаймні з повагою.

Ця пара колись була найзапеклішими ворогами. Погані стосунки Джека зі старшим сином були темою численних розмов і похитувань головою. Коли син зник за океаном, батьки намагались якомога зберегти гідність. Він поїхав за кордон робити кар’єру в науці, стверджувала мати. Багато років вона розповідала всім, що син працює вченим в Англії, дарма що було зрозуміло, що вона й гадки не має, де він працює і яку роботу виконує. «Ви знаєте, який Джон, — казав його батько, — завжди дуже незалежний». «Незалежний» — що означало це слово? Не без підстав Кутзее почали вважати, що воно означає: він покинув свою країну, родину, навіть батька-матір.

Потім Джек і Віра вигадали інше: Джон, зрештою, не в Англії, а в Америці, де підіймається на ще вищі щаблі. Минув час, і за браком надійних новин цікавість до Джона і його життя згасла. Він і його молодший брат стали лише двома серед тисяч білих чоловіків, які втекли, щоб уникнути військової служби, лишили позаду приголомшену родину. Джон майже зник із колективної пам’яті Кутзее, як раптом їм на голову впав скандал про його вигнання з Америки.

«Та страхітлива війна», — казав його батько, то все через ту війну, в якій американські хлопці жертвували своїм життям задля азіатів, які, здається, не відчували ніякої вдячності. Не дивно, що прості американці обурилися. Не дивно, що вони заполонили вулиці. Джон хоч-не-хоч став учасником вуличних протестів, стверджував далі батько у своїй розповіді, а те, що сталося потім, було лише прикрим непорозумінням.

Може, саме синова ганьба, а отже, й неправда, яку доводилося казати, перетворили Джека в підтоптаного, передчасно постарілого чоловіка? Як можна запитати про таке?

— Ти, мабуть, радієш, що знову бачиш Кару, — каже вона Джонові. — Ти втішений, що вирішив не лишатися в Америці?

— Не знаю, — відповідає Джон. — Звичайно, серед цього, — він не робить жесту, але вона знає, що він має на увазі: цього неба, цього простору, величної тиші, що огортає їх, — я почуваюся благословенним, одним з нечисленних щасливців. Але, якщо говорити практично, яке майбутнє я маю в цій країні, до якої я ніколи на пасував? Можливо, абсолютний розрив був би, зрештою, кращим. Відтяти себе від того, що любиш, і сподіватися, що рана загоїться.

Щира відповідь. Слава Богу за це.

— Джоне, вчора, поки ти з Майклом їздив, я розмовляла з твоїм батьком. По щирості, я не думаю, що він повною мірою розуміє, що ти плануєш. Я говорю про Мервевілл. Твій батько вже немолодий і почувається недобре. Не можна закидати його в чуже місто і сподіватися, що він сам обстоюватиме себе. І не можна сподіватися, що решта родини втрутиться й подбає про нього, якщо йому стане зле. Оце й усе. Про це я й хотіла тобі сказати.

Джон не відповідає. В його руці шматок дроту від старої огорожі. Роздратовано махаючи ним праворуч і ліворуч, збиваючи верхівки трав, які гойдалися під вітром, він опускається схилом розмитої греблі.

— Не поводься отак! — дріботить вона вслід за ним. — Ради Бога, говори зі мною! Скажи, що я помиляюся! Скажи, що не маю слушності!

Джон зупиняється, обертається й дивиться на неї очима холодної неприязні.

— Дозволь я розповім тобі про ситуацію мого батька, — каже він. — Мій батько не має заощаджень, ані цента, і не має страховки. Він може чекати тільки державної пенсії: сорока трьох рендів на місяць, коли я дивився востаннє. Тому, незважаючи на свій вік, на своє кволе здоров’я, він змушений і далі працювати. Разом ми обидва заробляємо за місяць те, що продавець автомобілів заробляє за тиждень. Батько може відмовитися від роботи тільки тоді, якщо переїде туди, де вартість засобів прожиття менша, ніж у великому місті.

— А чого він узагалі повинен переїжджати? І чому до Мервевілла, до якоїсь зношеної старої руїни?

— Маргі, я не можу жити з батьком невизначено довго. Це робить нас надто нещасними, нас обох. Це неприродно. Батьки і сини ніколи не мали жити в спільному домі.

— Але мені не здається, ніби твій батько такий, що з ним важко вживатися.

— Можливо, але я така людина, з якою важко вживатися. Мої труднощі полягають у тому, що я не хочу поділяти простір з іншими людьми.

— Тож ось яка причина цієї вовтузні з Мервевіллом: ти хочеш жити сам?

— Так. Так і ні. Я хочу мати змогу бути сам, коли захочу.

[ПРОБІЛ]

Вони зібралися на веранді, всі Кутзее, пили ранковий чай, базікали, знічев’я спостерігали, як троє молодших Майклових синів грали в крикет на відкритому werf, моріжку.

На далекому обрії з’явилася хмара куряви й зависла в повітрі.

— То, мабуть, Лукас, — сказав Майкл, що мав найгостріші очі. — Маргі, це Лукас!

Лукас, як виявилось, вирушив у дорогу ще вдосвіта. Він утомився, але однаково був у доброму гуморі і сповнений енергії. Тільки-но встигши привітатись із дружиною та родиною, Лукас долучився до хлопчачої гри. Може, він не дуже вправний у крикеті, але любить бути з дітьми, і діти обожнюють його. Він був би найкращим із батьків, і Марго крається серце, що він лишиться бездітним.

Джон теж долучається до гри. У крикеті він кращий за Лукаса, вправніший, це можна побачити одразу, але діти не прихиляються до нього. Так само й собаки, помітила вона. Джон, на відміну від Лукаса, аж ніяк не батько від природи. Alleenloper, як деякі тварини-самці: одинак. Може, й добре, що він неодружений.

На відміну від Лукаса, проте є речі, якими вона ділиться з Джоном, хоча ніколи не могла б розповісти про них Лукасові. Чому? Завдяки дитинству, проведеному разом, найнеоціненнішому часові, коли вони відкрили одне одному свої серця так, як ніколи вже не відкривали згодом, навіть чоловікові, якого любиш більше за всі скарби світу.

«Найкраще відтяти себе від того, що любиш, — сказав він їй під час прогулянки, — відтяти і сподіватися, що рана загоїться». Вона розуміє його цілковито. Саме оце передусім і притаманне їм обом: не просто любов до цієї ферми, цієї kontrei, Кару, а розуміння, яке приходить разом із любов’ю, розуміння, що любові може бути забагато. Йому і їй дісталося щастя жити влітку в дитинстві в священному місці, але величі колишньої пори вже не повернути, тож краще не навідувати старих місць і не покидати їх потім, оплакуючи втрачене назавжди.

Тривога, що ти любиш забагато, — аж ніяк не те, що має сенс для Лукаса. Для нього любов проста і щиросерда. Лукас віддає себе їй усім своїм серцем, і в обмін вона віддає йому всю себе. «Цим тілом я обожнюю тебе». Її чоловік завдяки своїй любові виявляє найкраще, що є в ній, і навіть тепер, сидячи і п’ючи чай, дивлячись, як він грає, Марго відчуває, як її тіло тепліє до нього. Від Лукаса вона навчилась, якою може бути любов. Натомість її двоюрідний брат… Вона не здатна уявити собі, щоб він щиросердо віддавав себе комусь. Він завжди щось утримує, держить у запасі. Не треба мати собачий нюх, щоб помітити це.

Було б добре, якби Лукас міг зробити перерву, якби він і вона могли переночувати ніч, а то й дві у Воельфонтейні. Але ні, завтра понеділок, до ночі вони мають повернутися до Мідделпоса. Тож після обіду вони прощаються з тітками і дядьками. Коли надходить черга Джона, вона міцно обіймає його, відчуваючи, що його тіло напружене, чинить опір.

— Totsiens^[62], — каже вона. — Я напишу тобі листа і хочу, щоб ти відповів мені.

— До побачення, — відповідає він. — Щасливої дороги.

Марго починає писати пообіцяного листа того самого вечора, сидячи в халаті й капцях за столом на своїй кухні, кухні, яку застала, коли вийшла заміж, і яку полюбила; там є величезна стара плита і завжди холодна комора без вікон, де полиці вгинаються від банок варення й консервації, заготованих восени.

«Дорогий Джоне, — пише вона, — я була така сердита на тебе, коли ми поламалися на Мервевіллській дорозі, — сподіваюся, я не показувала цього забагато, і сподіваюся, що ти пробачиш мені. Цей лихий настрій тепер уже розвіявся, не лишилося й сліду. Кажуть, що людину можна пізнати як слід тільки тоді, коли проведеш ніч із нею. Я рада, що мала нагоду провести ніч із тобою. Уві сні наші маски спали, і ми бачили себе такими, якими є насправді.

У Біблії чекають дня, коли лев ляже поряд із ягням, коли вже не буде потреби бути насторожі, бо ми не матимемо причини для страху. (Запевняю, що ти не лев, а я не ягня.)

Я хочу востаннє порушити тему Мервевілла.

Ми всі колись постаріємо, і так, як ми ставимось до своїх батьків-матерів, колись, напевне, поставляться й до нас. Як кажуть, що йде по колу, по колу й вернеться.

Я певна, тобі важко жити з батьком, коли ти звик жити сам, але Мервевілл — аж ніяк не слушний розв’язок.

Джоне, ти не самотній у своїх труднощах. Керол і я постали перед тією самою проблемою з нашою матір’ю. Коли Клаус і Керол виїдуть до Америки, тягар дістанеться безпосередньо нам із Лукасом.

Я знаю, ти не віриш у Бога, тож і не казатиму, щоб ти молився, і Господь напутив тебе. Я теж не дуже вірю, але молитва — добра річ. Навіть якщо немає нікого вгорі, щоб слухати, людина принаймні промовляє слова, а це краще, ніж тримати все в собі.

Я б хотіла, щоб ми мали більше часу для розмов. Пам’ятаєш, як ми розмовляли, коли були дітьми? Спогади про ті часи вкрай неоціненні для мене. Як прикро, що, коли прийде наша черга вмирати, помре й наша розповідь, розповідь про тебе і мене.

Я навіть не можу висловити, скільки ніжності я відчуваю до тебе цієї миті. Ти завжди був моїм улюбленим двоюрідним братом, але йдеться не тільки про це. Я прагну захищати тебе від світу, навіть якщо ти, напевне, не потребуєш захисту (як я припускаю). Важко з’ясувати, що робити з такими почуттями. Адже стосунки між двоюрідними братами і сестрами стали вже такі старомодні, правда? Скоро всі ті правила, які нам треба було засвоїти, правила, кому з ким дозволено одружуватися, двоюрідним братам і сестрам, троюрідним, чотириюрідним, будуть просто антропологією.

А втім, я однаково рада, що ми не дотрималися своїх дитячих обітниць (пам’ятаєш?) і не побралися. Ти, мабуть, радий теж. Ми були б безнадійною парою.

Джоне, тобі потрібний хтось у житті, хтось, хто дивився б за тобою. Навіть якщо ти обереш котрусь жінку, що не конче є коханням твого життя, подружнє життя буде кращим, ніж те, що ти маєш тепер, живучи вдвох із батьком. Недобре спати самому ніч у ніч. Вибач, що кажу тобі таке, але я говорю на підставі гіркого досвіду.

Я мала б розірвати цього листа, він дуже бентежить мене, але я не розриватиму. Я кажу собі, що ми достатньо давно знаємо одне одного, і ти пробачиш мені, якщо я ступила туди, куди не повинна ступати.

Ми з Лукасом щасливі вдвох в усіх можливих аспектах. Я щоночі стаю навколішки (так би мовити), дякуючи, що його шлях перетнувся з моїм. Як би я хотіла, щоб і в тебе було так само!»

Немов покликаний, Лукас прийшов на кухню, нахилився над нею, притисся вустами до її голови, опустив руки під халат, обхопив долонями груди.

— Му skat^[63], — прошепотів він».

— Не можна писати такого, не можна. Ви просто вигадуєте все.

— Я виріжу це місце. «Притисся вустами до її голови.

— Му skat, коли ти підеш спати?

— Зараз, — відповіла Марго й відклала перо. — Зараз.

Skat: ласкаве звернення, яке вона не любила аж до дня, коли почула з його вуст. А тепер, коли він шепоче це слово, вона тане. Скарб цього чоловіка, в який він може зануритись, коли хоче.

Вони лежали в обіймах одне одного. Ліжко рипіло, але їй було байдуже, вони ж удома і можуть примушувати те ліжко рипіти скільки завгодно».

— Знову!

— Я обіцяю: коли закінчу, я передам вам текст, увесь текст, і дозволю вам вирізати, що захочете.

«— Це ти Джонові пишеш листа? — запитує Лукас.

— Так. Він такий нещасний.

— Може, це просто його натура. Меланхолійний тип.

— Але він не був таким. Колись він був таким щасливим! Якби ж він міг знайти жінку, яка дістане його з його шкаралущі!

Але Лукас уже спить. Це його натура, його тип: він одразу засинає, мов невинна дитина.

Марго теж хотілося б заснути, але сон до неї йде повільно. Здається, немов дух її двоюрідного брата й досі таїться тут, кличе її назад на темну кухню дописати те, що вона писала для нього. «Вір мені, — шепоче вона. — Обіцяю, я повернуся».

Та коли вона прокидається, це вже понеділок, немає часу на інтимності, вони повинні одразу вирушати в дорогу до Калвінії, вона — до готелю, Лукас — до автопарку. В маленькому кабінеті без вікон вона працює цілий день за конторкою над купою рахунків, а ввечері вже надто виснажена, щоб далі писати початий лист, крім того, вже втратила зв’язок із тодішніми почуттями. «Я думаю про тебе», — дописує вона внизу сторінки. І навіть це неправда, за цілісінький день вона ні разу не згадала про Джона, не мала часу. «З великою любов’ю, — пише вона, — Маргі». Підписує конверт і заклеює. Отже, зроблено.

З великою любов’ю, але якою великою? Достатньою для порятунку Джона в скрутній ситуації? Достатньою, щоб вирвати його з внутрішньої ізоляції, меланхолії, властивої цьому типові? Вона сумнівається. А що як він не хоче, щоб його виривали? Якщо його грандіозний план — сидіти у вихідні на веранді будинку в Мервевіллі й писати вірші, тим часом як сонце розпікає бляшану покрівлю, а батько бухикає десь у задній кімнаті; тоді йому, може, буде потрібна вся меланхолія, яку він здатний зосередити.

Це перший момент її страху. Другий настає тоді, коли, опускаючи листа до скриньки, вона бачить, як він тремтить перед самим отвором. Чи справді те, що вона написала, те, що судилося прочитати її двоюрідному братові, якщо вона відправить листа, — найкраще, що вона може запропонувати йому? «Тобі хтось потрібний у житті». Що це за допомога, щоб говорити про неї? «З великою любов’ю».

А потім Марго думає: «Він дорослий чоловік, з якої речі я повинна рятувати його?» — і таки опускає конверт.

Відповіді їй довелося чекати десять днів, аж до п’ятниці наступного тижня.

«Люба Марго!

Дякую тобі за листа, що чекав нас, поки ми повернулися з Воельфонтейну, і дякую за добрі, навіть якщо й нездійсненні поради щодо шлюбу.

Поїздка назад із Воельфонтейна минула без пригод. Майклів приятель-механік виконав першокласну роботу. Я ще раз вибачаюся за ніч, яку примусив тебе провести просто неба.

Ти пишеш про Мервевілл. Я згоден, наші плани, можливо, не були добре продумані, і тепер, коли ми повернулися до Кейптауна, починають видаватися трохи безумними. Купувати собі відпочинкову хатку на узбережжі — це одне, але хто при своєму глузді захоче провести літні вакації в розпеченому місті в пустелі Кару?

Сподіваюся, що на вашій фермі все добре. Батько посилає вітання тобі та Лукасу, так само і я.

Джон».

Невже це все? Холодна формальність відповіді приголомшує Марго, на щоках спалахують сердиті рум’янці.

— Що там? — запитує Лукас.

— Нічого, — стенає вона плечима й передає листа. — Лист від Джона.

Лукас швидко перечитує його.

— Тож вони відмовилися від своїх планів на Мервевілл, — каже він. — Це вже легше. Але чому ти така вражена?

— Нічого, — відказує вона. — Просто тон такий.

Вони, Марго і Лукас, зупинили машину перед поштою. Так вони роблять щоп’ятниці пополудні, це частина їхнього усталеного розпорядку, який вони створили для себе: наостанок, коли вже скупилися й мають їхати назад на ферму, вони забирають пошту за тиждень і вивчають її, сидячи поруч у пікапі. Хоча Марго могла б забирати пошту сама будь-якого дня тижня, вона не забирає. Вона й Лукас забирають її разом, як роблять разом і все інше, що можуть.

Якусь мить Лукас вивчає листа із Земельного банку з довгим додатком зі сторінками цифр, набагато важливішими за звичайні родинні справи.

— Не спіши, я піду прогуляюся, — каже Марго, виходить із машини й переходить вулицю.

Пошта недавно збудована, приземкувата й важка, зі склоблоками замість вікон і важкими залізними ґратами на дверях. Пошта не подобається Марго. Як на неї, вона скидається на поліційний відділок. Вона з ніжністю згадує стару пошту, зруйновану, щоб дати місце новій, та пошта була колись будинком Тратерів.

Ще й половини життя не пройшло, а вона вже чіпляється за минуле!

Те питання ніколи не було просто питанням про Мервевілл, про Джона і його батька, про те, хто де житиме, в місті чи в селі. «Що ми робимо тут?» — ось невисловлене питання, що існувало всякчас. Він знав про нього, і знала вона. У своєму листі вона, хоч як боягузливо, принаймні натякала на це питання: «Що ми робимо в цій безплідній частині світу? Чому ми проводимо наше життя в тяжкій праці, якщо ніколи не було планів, щоб люди жили тут, якщо увесь проект заселення цього краю був хибний від самого початку?»

«Ця частина світу». Частина, яку вона має на увазі, — не Мервевілл чи Калвінія, а вся Кару, можливо, вся країна. Чия була ідея — прокласти шляхи й залізниці, збудувати міста, привезти людей, а потім прив’язати їх до цього місця, прибити заклепками, які проходять крізь серце, щоб вони не могли піти геть? «Краще відтяти себе і сподіватися, що рана загоїться», — казав Джон, коли вони гуляли велдом. Але як можна розрубати такі заклепки?

Уже все позакривалося. Пошта закрита, крамниці закриті, вулиця безлюдна. Ювелірна крамниця «Meyerowitz». Крамниця «Babes in the Wood» — «Часткова оплата і відкладання товарів». Кафе «Cosmos». «Foschini Modes».

Крамниця «Meyerowitz», «Діаманти назавжди», стоїть тут давніше, ніж вона пам’ятає себе. Замість «Babes in the Wood» колись була «Jan Harmse Slagter». Кафе «Cosmos» колись було молочним баром із такою самою назвою. А «Моди Фошіні» давніше були крамницею «Winterberg Algemene Handelaars». Усе змінилося, всі ці підприємства! O droewige land! «О печальна земля!». «Моди» досить упевнені, щоб відкрити філію в Калвінії. Що такого її двоюрідний брат, емігрант-невдаха, поет смутку, може стверджувати про майбутнє цієї землі, чого б не знали Фошіні? Її двоюрідний брат, що вірить, ніби навіть бабуїни, задивившись у велд, відчувають weemoed.

Лукас переконаний, що буде якесь політичне врегулювання. Джон, може, й стверджує, ніби він ліберал, але Лукас — ліберал, ближчий до практики, ніж буде коли-небудь Джон, і набагато сміливіший. Якби вони, Лукас і вона, boer і boervrou, чоловік і жінка, вирішили, то змогли б жити навіть зі своєї ферми. Може, їм довелося б затягти пояси на дві чи три дірочки, але вони вижили б. Якщо Лукас обрав натомість водити ваговози для кооперативу, якщо вона веде бухгалтерію готелю, то не тому, що ферма — приречене підприємство, а тому, що вона і Лукас давно вже вирішили, що збудуть своїм робітникам гідне житло і даватимуть їм гідну платню, дбатимуть, щоб їхні діти пішли до школи, і підтримуватимуть тих самих робітників, коли ті постаріють чи захворіють, і тому, що вся ця гідність і підтримка коштують грошей, більше грошей, ніж ферма дає або може дати будь-коли в передбачуваному майбутньому.

Ферма — не бізнес, із таким засновком вона і Лукас погодилися дуже давно. Ферма Мідделпос — дім не тільки для них обох і для привидів їхніх ненароджених дітей, а ще для тринадцяти інших душ. Щоб заробити гроші для підтримки всієї цієї невеличкої громади, Лукас інколи кілька днів поспіль змушений долати нескінченні дороги, а вона — ночувати сама в Калвінії. Ось що вона має на увазі, коли називає Лукаса лібералом: він має великодушне серце, ліберальне серце, і завдяки йому вона теж навчилася мати ліберальне серце.

«Що хибного в такому способі життя?» — ось запитання, яке б вона хотіла поставити своєму розумному двоюрідному братові, тому, хто перший утік із Південної Африки, а тепер балакає, що треба відтяти себе і звільнитися. Від чого він прагне звільнитися? Від любові? Від обов’язку? «Мій батько посилає йому вітання, так само і я». Що це за таке холодне вітання? Ні, може, вона з Джоном і має спільну кров, але, хоч би що він відчував до неї, це не любов. Насправді він не любить і свого батька. І навіть себе не любить. І, хай там як, який сенс звільнятися від усіх і від усього? Що він збирається робити зі своєю свободою? «Любов починається вдома» — хіба це не англійське прислів’я? Замість завжди тікати, він повинен знайти собі гідну жінку, подивитись їй просто у вічі і сказати: «Ти вийдеш за мене заміж? Чи ти вийдеш за мене заміж і привітаєш мого літнього батька в нашому домі, і дбатимеш вірно про нього аж до смерті? Якщо ти візьмеш на себе цей тягар, я зобов’язуюсь любити тебе і бути вірним тобі, знайти належну роботу і ревно працювати, приносити додому гроші, бути приязним і припинити нарікати на droewige vlaktes^[64]». Марго хотілося б, щоб Джон цієї миті був у Керкстраті, в Калвінії, щоб вона могла raas із ним, тобто, як кажуть англійці, протуркати йому всі вуха, вона тепер у настрої.

Свисток. Марго обертається. Це Лукас, що вихилився з вікна автомобіля.

— Skattie, hoe mompel jy dan nou? «Ти що, вже сама з собою розмовляєш?» — гукає він, сміючись.

[ПРОБІЛ]

Ніяких наступних листів між нею і братом уже не було. Невдовзі він і його проблеми припинили займати бодай-яке місце в її думках. Виник значно нагальніший клопіт. Прийшли візи, яких чекали Клаус і Керол, візи до Обіцяного Краю. Вони швидко й ретельно приготувалися до від’їзду. Насамперед привезли назад на ферму її матір, що жила з ними. Клаус теж називав її мамою, хоча мав напрочуд добру й рідну матір у Дюссельдорфі.

Тисячу шістсот кілометрів від Йоганнесбурга вони проїхали за дванадцять годин, по черзі сидячи за кермом «BMW». Цей подвиг став для Клауса предметом гордощів. Він і Керол закінчили курси водійської майстерності й мали посвідчення, які показували всім; вони готувалися до пересувань в Америці, де дороги набагато кращі, ніж у Південній Африці, хоча, звичайно, не такі добрі, як німецькі автобани.

Мати почувається не дуже добре, і Марго бачить це, тільки-но їй допомогли встати з заднього сидіння. Обличчя їй набрякло, їй важко дихати, вона нарікає, що болять ноги. Кінець кінцем, пояснює Керол, проблеми пов’язані з її серцем: вона бачила одного фахівця в Йоганнесбурзі і має новий набір пігулок, які треба неодмінно пити тричі на день.

Клаус і Керол ночують на фермі, а потім вирушають назад до міста.

— Тільки-но мати поправиться, ти з Лукасом повинна привезти її до Америки в гості, — каже Керол. — Ми допоможемо купити авіаквитки.

Клаус обіймає Марго, цілує в обидві щоки («Так щиріше»). Лукасові тисне руку.

Лукас не любить свого шурина. Немає анінайменшого шансу, що Лукас поїде й навідає їх у Америці. Ну, а Клаус ніколи не соромився висловлювати свій вердикт Південній Африці: «Гарна країна, — каже він, — гарні краєвиди, багаті ресурси, але багато, багато проблем. Як ви їх вирішите, я не бачу. На мою думку, ситуація гіршатиме, а вже потім зміниться на краще. Але це тільки моя думка».

Марго хотіла б плюнути йому межи очі, але стримується.

Мати не може лишатися сама на фермі, поки її з Лукасом немає, про це не може бути й мови. Тож Марго домовляється, щоб у її кімнаті в готелі поставили друге ліжко. Це незручно, це кінець усякого приватного затишку для неї, але альтернативи немає. Замовляє для матері повний пансіон, хоча насправді мати їсть, наче пташка.

На другому тижні такого нового режиму хтось із прибиральниць натрапив на матір у порожній готельній кімнаті, непритомну й синю на обличчі. Її чимшвидше повезли до окружної лікарні й повернули до життя. Черговий лікар похитав головою. Серцебиття дуже слабке, каже він, потрібне термінове й більш кваліфіковане лікування, ніж те, яке можна отримати в Калвінії; Апінґтон — теж варіант, там є пристойна лікарня, але було б краще повезти її до Кейптауна.

За годину Марго вже замкнула свій кабінет і їде до Кейптауна, сидячи в тісному задку санітарної машини, й тримає матір за руку. Разом з ними їде молода кольорова медсестра на ймення Алетта, чий хрусткий накрохмалений халат і приязне обличчя невдовзі спонукають Марго почуватися невимушено.

Алетта, виявляється, народилася недалеко, у Вупперталі в Седерберзі, де досі живуть її батьки. Вона їздила до Кейптауна вже більше разів, ніж здатна порахувати. Вона розповідає, як лише тиждень тому вони чимшвидше везли чоловіка з Лурісфонтейна до лікарні «Groote Schuur» разом із трьома пальцями, запакованими в кригу в сумці-холодильнику; пальці йому відрізало внаслідок нещасного випадку під час роботи на стрічковій пилці.

— З вашою матір’ю все буде гаразд, — заспокоює Алетта. — «Groote Schuur» — найкраща лікарня.

У Кленвільямі вони зупинилися заправити машину. Водій машини, ще молодший за Алетту, захопив із собою термос кави. Пропонує чашку Марго, але вона відмовляється.

— Я припинила пити каву, — запевняє вона (бреше), — бо не сплю від неї.

Вона б залюбки купила б їм обом по чашці кави в кав’ярні, хотіла б посидіти разом з ними в нормальній дружній атмосфері, але, звичайно, цього не можна зробити, не призвівши до скандалу. «Господи, — молиться вона подумки, — нехай швидше прийде час, коли ці всі дурниці з апартеїдом поховають і забудуть».

Усі знову сідають до машини. Мати спить. Колір її обличчя покращав, вона рівно дихає під кисневою маскою.

— Я повинна сказати вам, як я вдячна за те, що ви і Йоганнес робите для нас, — каже вона Алетті. Медсестра всміхається їй у відповідь без найменшого сліду іронії. Марго сподівається, що її слова зрозуміють у їхньому найширшому значенні, яке вона через сором не може розкрити докладно: «Я повинна сказати вам, як я вдячна за те, що ви і ваш колега робите для старої білої жінки та її доньки, двох незнайомців, які ніколи нічого не зробили для вас, а навпаки, брали участь у вашому приниженні на землі, де ви народилися, і то щодня, щогодини. Я вдячна вам за науку, яку ви даєте мені своїми діями, в яких я бачу тільки людську доброту, й передусім вашою милою усмішкою».

Вони приїжджають до Кейптауна в розпалі години пік пополудні, і, хоча їхній випадок не терміновий, Йоганнес однаково вмикає сирену, незворушно проминаючи скупчення автомобілів. У лікарні Марго йде за візком, на якому матір везуть до реанімаційного відділу. Коли вона згадала про Алетту і Йоганнеса, вони вже вирушили в довгу дорогу назад до Північної Капської провінції.

«Коли я повернуся! — обіцяє вона собі, вкладаючи в ці слова наступне значення: Коли я повернуся до Калвінії, я подбаю, щоб подякувати їм особисто!» А водночас: «Присягаюся, коли я повернуся, я стану кращою людиною, ніж тепер!» А ще думає: «Ким був той чоловік із Лурісфонтейна, що втратив три пальці? Тільки нас, білих, — тільки найкращих! — притьмом везуть швидкою допомогою до лікарні, де добре навчені хірурги пришивають нам пальці або дають нове серце, як, може, знадобиться й нам, і невже це все безкоштовно? Нехай так не буде, Господи, нехай так не буде!»

Коли Марго знову бачить матір, та лежить в окремій палаті на чистому білому ліжку, не спить, одягнена в нічну сорочку, що її донька завбачливо спакувала для неї. Колір обличчя в неї тепер нормальний, вона навіть здатна зсунути вбік кисневу маску і пробурмотіти кілька слів:

— Скільки біганини!

Марго підносить до вуст материну тонку, майже дитячу руку.

— Дурниці! — каже вона. — А тепер тобі треба спочити. Я буду тут, раптом тобі щось треба.

Марго планує провести ніч біля материного узголів’я, але лікар відраджує її. Мати вже в безпеці, запевняє він, за її станом стежитиме медичний персонал, їй дадуть сонні пігулки, і вона спатиме аж до ранку. А Марго є де зупинитися?

Марго відповідає, що має двоюрідного брата в Кейптауні й може побути в нього.

Лікар старший за неї, неголений, із темними, прикритими повіками очима. Їй навіть сказали його прізвище, але вона не запам’ятала. Він може бути євреєм, а втім, може належати й до багатьох інших народів. Від нього тхне сигаретним димом, із нагрудної кишені визирає синя пачка сигарет. Чи справді вона вірить йому, коли він запевняє, що матері ніщо не загрожує? Так, вірить, але вона завжди була схильна вірити лікарям, вірити їхнім словам, навіть коли знала, що вони лише висловлюють свої здогади, і тому не вірить тепер своїй довірі.

— Докторе, а ви абсолютно впевнені, що їй ніщо не загрожує? — запитує Марго.

Лікар утомлено киває головою. Справді абсолютно. Але що таке «абсолютно» в людських справах?

— Щоб мати змогу дбати про матір, вам треба подбати про себе, — нагадує лікар.

Марго відчуває, як її наповнюють сльози, відчуває, як наповнює й жаль до себе. «Подбайте про нас обох!» — хоче вона благати. Їй хотілося б упасти на руки цього незнайомця, щоб її тримали й заспокоювали.

— Дякую вам, докторе, — прощається вона.

Лукас десь на дорозі в Північній Капській провінції, з ним годі зв’язатися. З громадського телефону Марго телефонує двоюрідному братові Джону.

— Я миттю приїду й заберу тебе, — каже Джон. — Лишайся в нас, скільки хочеш.

Минули роки, відколи Марго востаннє була в Кейптауні. Вона ніколи не була в Токаї, передмісті, де Джон жив із батьком. Їхній будинок стоїть за високим дерев’яним парканом, що відгонить вогким гниттям і моторною оливою. Ніч темна, доріжка від хвіртки не освітлюється. Джон бере її за руку й веде.

— Попереджаю, — каже він, — у хаті трохи неприбрано.

Перед дверима її чекає дядько. Він неуважно вітає її і збуджений так, як, знає вона, властиво всім Кутзее, швидко говорить, куйовдить пальцями волосся на голові.

— З мамою все гаразд, — заспокоює вона, — в неї просто стався серцевий напад.

Але старий не хоче, щоб його заспокоювали, він налаштувався на драму.

Джон показує їй будинок. Дім маленький, кепсько освітлений, душний, усередині тхне мокрими газетами і смаженим беконом. Якби вона була тут господинею, то зняла б страхітливі штори й замінила їх чимсь легшим і яскравішим, але, звичайно, в цьому чоловічому світі вона не хазяйнує.

Джон показує їй кімнату, що стане її спальнею. Серце їй опускається. Килим заляпаний, здається, олією. Під стіною стоїть низьке односпальне ліжко, поряд із ним — стіл, хаотично заставлений книжками і паперами. На стелі висить така сама неонова лампа, яка була в її кабінеті в готелі, аж поки вона поміняла її.

Тут усе, здається, має однакову барву: коричневу, що переходить з одного боку в тьмяно-жовту, а з другого — в брудно-сіру. Марго сумнівається, що цей будинок прибирали, як слід прибирали довгі й довгі роки.

Зазвичай це його спальня, пояснює Джон. Він поміняв простирадла на ліжку, звільнив для неї дві шухляди. Навпроти в коридорчику — необхідні вигоди.

Марго досліджує їх. Ванна похмура, туалет у плямах, смердить давньою сечею.

Виїхавши з Калвінії, Марго нічого не їла, крім плитки шоколаду. Вона голодна. Джон пропонує їй, як він каже, французькі тости, хліб намочують у яйці, а потім смажать, вона з’їдає три скибки. Пригощає її ще й чаєм із молоком, яке вже скисло, але вона однаково п’є його.

На кухню заходить дядько, вдягнувши поверх штанів піжамну куртку.

— Маргі, я кажу тобі на добраніч, — проказує дядько. — Міцно спи. І не давай блохам кусати себе.

Синові він не бажає на добраніч. Коло сина він, здається, не знає, на яку стати. Вони що, побилися?

— Я збуджена, — каже Марго Джонові. — Може, підемо погуляємо? Я весь день сиділа зігнута в кареті швидкої допомоги.

Джон веде її на прогулянку по добре освітлених вулицях Токайського передмістя. Всі будинки, які вони проминають, більші і кращі за Джонів.

— Тут ще не так давно обробляли землю, — пояснює Джон. — Потім поділили на ділянки і продали. В нашому будинку жили робітники ферми. Ось чому він збудований так недбало. Все тече: покрівля, стіни. В мене весь вільний час іде на ремонт. Я наче той хлопчик, що затулив рукою діру в голландській греблі.

— Так, я вже починаю розуміти привабливість Мервевілла. Там принаймні немає дощів. Але чого б тобі не купити кращий будинок тут, у Кейптауні? Напиши книжку. Напиши бестселер. Зароби купу грошей.

То був тільки жарт, але Джон вирішив поставитися до нього серйозно.

— Я не знаю, як написати бестселер, — зітхає він. — Я не знаю досить про людей і їхні фантазії. Хай там як, мені така доля не судилася.

— Яка така?

— Доля бути багатим і успішним автором.

— Тоді яка доля тобі судилася?

— Якраз теперішня. Жити зі старим батьком у білих передмістях у будинку, де тече покрівля.

— Це просто дурні, slap балачки. Твоїми вустами промовляють Кутзее. Ти міг би змінити свою долю завтра, якби лише став думати над цим.

Собаки за парканами аж ніяк не вітали незнайомців, що блукають уночі їхніми вулицями і сперечаються. Гавкіт дедалі гучнішав.

— Джоне, я б хотіла, щоб ти міг чути себе, — наважується Марго. — В тобі так багато дурниць! Якщо ти не опануєш себе, ти перетворишся в кислого старого дивака, який лише хоче, щоб йому дали спокій у його закутку. Повертаймося. Мені треба рано прокинутися.

[ПРОБІЛ]

Їй кепсько спиться на незручному твердому матраці. Ще не розвиднілось, а вона вже підвелася, зварила каву й підсмажила грінки для всіх трьох. О сьомій годині вони вже поїхали до лікарні, втиснувшись утрьох у кабіну «Датсуна».

Марго лишає Джона із батьком в приймальні, але потім не може знайти матері. Вночі в неї стався напад, повідомляють їй на сестринському пункті, і вона знову в реанімації. Марго повинна піти в приймальню, де з нею потім поговорить лікар.

Вона повертається до Джека і Джона. В приймальні вже збираються люди. Якась незнайома жінка важко опускається на стілець навпроти них. Її голова обв’язана замащеним кров’ю вовняним пуловером, що прикриває одне око. На ній коротенька спідниця й гумові сандалі, від неї тхне затхлою білизною і солодким вином, вона тихенько скиглить.

Марго докладає всіх зусиль, щоб не дивитися, але ту жінку пориває бойовий дух:

— Waarna loer jy? «Чого дивишся?» — кинула вона лютий погляд. — Jou moer! «Геть, паскудо!»

Марго опускає очі, мовчить.

Її матері, якщо вона житиме, наступного місяця виповниться шістдесят вісім років. Шістдесят вісім бездоганних років, бездоганних і задоволених. Добра жінка, і то в усьому: добра мати, добра дружина занепокоєного, метушливого типу. Тип жінки, яку чоловікам дуже легко любити, бо вона вочевидь потребує захисту. А тепер її закинуто в цю кляту діру! Jou moer!» — які брудні слова! Вона повинна забрати звідси матір якомога швидше й помістити до приватної лікарні, байдуже, яким коштом.

«Моя пташечка» — ось як називав матір батько: моя tortelduifue, горличка. Маленька пташка, яка воліє не полишати своєї клітки. Вирісши, Марго почувалася великою і незграбною поряд із матір’ю. «Чи полюбить мене хто коли-небудь? — запитувала вона себе подумки. — Хто коли-небудь назве мене своєю горличкою?»

Хтось поплескав її по плечу.

— Місіс Джонкер? — запитала молода й свіжа медсестра. — Ваша мати прокинулась і просить вас підійти.

— Ходімо, — припрошує Марго, і Джек та Джон ідуть за нею.

Мати притомна й спокійна, така спокійна, що здається трохи відчуженою. Кисневу маску замінили трубкою, що заходить їй у ніс. Очі їй вицвіли і тепер мов пласкі сірі камінчики.

— Маргі? — шепоче вона.

Вона цілує матір у чоло і каже:

— Мамо, я тут.

Заходить лікар, той самий, що й напередодні, з синцями під очима. Лікар «Кірістані» — сповіщає табличка на його халаті. Черговий учора пополудні, черговий сьогодні вранці.

У матері був серцевий напад, повідомляє доктор Кірістані, але тепер її стан стабільний. Вона дуже квола. Її серце стимулюють електростимулятором.

— Я б хотіла перевести матір до приватної лікарні, — заявляє Марго йому, — у якесь спокійніше місце.

Лікар хитає головою. Неможливо, каже він. Він не може дати своєї згоди. Можливо, за кілька днів, якщо мати трохи поправиться.

Марго відходить. Джек нахиляється над сестрою, бурмоче слова, яких вона не чує. Мати розплющує очі, її губи ворушаться, здається, вона відповідає. Двоє старих людей, двоє невинних, народжених за колишніх часів, недоречних у цьому галасливому і сердитому місці, яким стала країна.

— Джоне, — запитує Марго, — ти хочеш говорити з матір’ю?

Він хитає головою:

— Вона не впізнає мене».

[Тиша.]

— А далі?

— Це кінець.

— Кінець? Але навіщо зупинятися тут?

Здається, це слушна мить. «Вона не впізнає мене» — добрий рядок.

[Тиша.]

— Ну, який ваш вердикт?

— Мій вердикт? Я досі не розумію: якщо ця книжка про Джона, навіщо ви пишете так багато про мене? Хто читатиме про мене — мене, Лукаса, мою матір, Керол і Клауса?

— Ви становили частину свого брата. Він становив частину вас. Це ж досить зрозуміло, правда? Я тільки запитую, чи може воно бути таким, як є.

— Ні, таким, як є, ні. Я хочу перечитати знову, як ви пообіцяли.

Інтерв’ю, проведені в Сомерсет-Весті, Південна Африка, в грудні 2007 і в червні 2008 р.

Адріана

— Сеньйоро Насіменто, за походженням ви бразилійка, але прожили кілька років у Південній Африці. Як сталося таке?

— Ми приїхали до Південної Африки з Анголи, я, мій чоловік і наші двоє доньок. В Анголі мій чоловік працював у газеті, а я мала роботу в Національному балеті. Але 1973 року уряд оголосив надзвичайний стан і закрив ту газету. Його хотіли ще й в армію забрати, туди брали всіх чоловіків, молодших від сорока п’яти років, і то навіть негромадян. Ми не могли повернутися до Бразилії, там було надто небезпечно, ми не бачили для себе майбутнього в Анголі, тож і виїхали, сіли на пароплав до Південної Африки. В цьому ми були не перші й не останні.

— А чому до Кейптауна?

— Чому до Кейптауна? Без ніякої особливої причини, крім тієї, що ми мали там родича, кузена мого чоловіка, що був власником крамниці з продажу овочів і фруктів. Приїхавши, ми жили з ним і його родиною, нам усім було важко, дев’ятеро чоловік у трьох кімнатах, але ми чекали дозволу на проживання. Потім мій чоловік знайшов собі роботу охоронця, і ми змогли найняти собі квартиру. Той район називався Еппінґ. Через кілька місяців, якраз перед тією катастрофою, яка все зруйнувала, ми вже переїхали до Вінберґа, щоб бути ближче до школи, куди ходили діти.

— Про яку катастрофу ви говорите?

— Мій чоловік працював на нічній зміні й охороняв один склад коло доків. Він був єдиним сторожем. Сталося пограбування, вдерлася зграя злодіїв. На чоловіка напали, вдарили його сокирою. Може, то було мачете, але, найімовірніше, все-таки сокира. Одну половину його обличчя прорубали. Мені ще досі важко говорити про це. Сокира. Вдарили людину по обличчю сокирою, бо вона виконувала свій обов’язок. Не можу зрозуміти.

— Що з ним сталося?

— Зазнав ушкоджень мозок. Мій чоловік помер. Це тяглося довго, майже рік, але він помер. То було страхітливо.

— Співчуваю.

— Якийсь час фірма, в якій він працював, і далі виплачувала його зарплатню. Потім гроші перестали надходити. Відповідальність тепер уже не їхня, казали вони, а міністерства соціального забезпечення. Міністерства! Та від нього ми ані цента ніколи не отримали! Моїй старшій доньці довелося покинути школу. Вона знайшла собі роботу пакувальниці в одному супермаркеті. Це давало нам сто двадцять рендів на тиждень. Я теж шукала роботи, але нічого не могла знайти в балеті, нікого не цікавило моє балетне амплуа, тож я почала давати уроки в танцювальній студії. Вела латиноамериканські танці.Тієї пори латиноамериканські танці були дуже популярні в Південній Африці. Марія Реґіна й далі вчилася в школі. До університету їй ще треба було вчитися півтора року. Марія Реґіна — моя молодша донька. Я хотіла, щоб вона отримала атестат, а не йшла слідами своєї сестри в супермаркет і не розставляла довіку бляшанки на полиці. Вона була розумна. Любила книжки.

У Луанді ми з чоловіком спробували трохи розмовляти англійською за обідом, а також трохи французькою, і то щоб нагадати дівчатам, що Ангола — не цілий світ, але вони насправді не дуже бралися до мов. У Кейптауні англійська мова стала для Марії Реґіни найтяжчим предметом. Тож я записала її на додаткові уроки англійської мови. Школа влаштовувала ці уроки пополудні для таких дітей, як вона, для новоприбульців. Саме тоді я й почула про містера Кутзее, чоловіка, про якого ви запитуєте, що, як виявилося, був не справжнім учителем, ні, аж ніяк, а людиною, яку школа найняла вести ці додаткові уроки.

Цей містер Кутзее, якщо зважити на прізвище, видається мені африканером, сказала я Марії Реґіні. Невже твоя школа не може найняти належного вчителя англійської мови? Я хочу, щоб тебе вчили справжньої англійської мови, і то англійці.

Я ніколи не любила африканерів. Ми чимало бачили їх в Анголі, вони працювали в копальнях або були найманцями в армії. Вони ставилися до негрів, як до бруду. Я не любила такого. В Південній Африці мій чоловік вивчив кілька слів африкаансом, — був змушений, бо в тій охоронній фірмі всі були африканерами, — а я не любила навіть чути цю мову. Слава Богу, школа не примушувала дівчат учити африкаанс, цього було б уже занадто.

Містер Кутзее — не африканер, наполягала Марія Реґіна. Він має бороду. Він пише вірші.

Африканери теж можуть мати бороди, казала я їй, не треба мати бороду, щоб писати вірші. Я хочу сама побачити цього містера Кутзее, мені не подобається його прізвище. Скажи йому, нехай прийде до нас додому. Скажи, нехай прийде, вип’є чаю разом із нами і доведе, що він справжній учитель. Які вірші він пише?

Марія Реґіна розхвилювалася. Вона була в тому віці, коли діти не люблять, якщо втручаються в їхнє шкільне життя. Але я їй сказала: поки я плачу за додаткові уроки, я втручатимуся, скільки захочу. Які вірші пише той чоловік?

— Не знаю, — відповіла вона. — Він каже нам декламувати поезію. Каже вчити вірші напам’ять.

— А що він каже вчити вам напам’ять? — запитала я. — Скажи мені.

— Кітса, — відповіла донька.

— Хто такий той Кітс? — запитала я (я ніколи не чула про Кітса, я не знала жодного з тих давніх англійських авторів, ми не вивчали їх, коли я ходила до школи).

— «Онімінню сонному підвладний, — читала Марія Реґіна, — неначе випив трохи бугили». Бугила — отрута. Вона вражає нервову систему.

— І оце містер Кутзее сказав вам вивчити? — запитала я.

— Це в книжці так, — відповіла донька. — Це один з тих віршів, які ми маємо вивчити для іспитів.

Мої доньки завжди нарікали, що я надто сувора з ними. Але я ніколи не піддавалася. Тільки пильнуючи їх, наче яструб, і могла вберегти їх від лиха в цій незнайомій країні, де вони ще не освоїлись, на континенті, на який нам ніколи не треба було приїздити. З Жоаною було легше, вона була добра, спокійна дівчинка. Марія Реґіна була норовливіша й ладна суперечити мені. З її віршами та романтичними мріями я була змушена тримати її на короткому поводі.

Було ще питання про запрошення, про правильний спосіб сформулювати запрошення вчителю доньки прийти до неї додому попити чаю. Я поговорила з чоловіковим кузеном, але він нічим не зарадив. Тож зрештою я попросила написати листа за мене адміністратора танцювальної студії. «Дорогий містере Кутзее, — написала вона, — я мати Марії Реґіни Насіменто, що вчиться у вашому англійському класі. Ми запрошуємо вас на чай у нас удома». Я дала адресу — такого-то дня, такої-то години. — «Можна організувати транспорт від школи. Зі щирою повагою, Адріана Тейшейра Насіменто».

Під транспортом я мала на увазі Мануеля, найстаршого сина кузена мого Маріо, Мануель звичайно пополудні, коли вже доставляв усі замовлення, привозив у своєму фургоні Марію Реґіну додому. Йому було б неважко привезти і вчителя.

— Маріо — ваш чоловік?

— Маріо. Мій покійний чоловік.

— Будь ласка, розповідайте далі. Я лише хотів упевнитись.

— Містер Кутзее був першою людиною, яку ми запросили до нашої квартири, першою, як не брати до уваги родичів Маріо. Він був лише шкільний учитель, — ми зустрічалися з багатьма шкільними вчителями в Луанді, а до Луанди — в Сан-Паулу, я не дуже шанувала їх, — але для Марії Реґіни і навіть для Жоани шкільні вчителі були богами і богинями, і я не бачила ніякої причини, чому я повинна позбавляти їх ілюзій. Увечері напередодні його візиту дівчата спекли торт, прикрасили його цукровою глазур’ю й навіть зробили напис (вони хотіли написати «Ласкаво просимо, містере Кутзее», але я сказала їм написати «Св. Бонавентура, 1974 р.»). Крім того, вони спекли цілу тацю маленького печива, яке ми в Бразилії називаємо brevidades.

Марія Реґіна була дуже збуджена. «Прийди додому раніше, будь-ласка, будь ласка! — чула я, як вона благає сестру. — Скажи своєму начальникові, що ти хвора!» Але Жоана не була готова на такі жертви. «Відпроситися не так легко, — казала вона, — вони зменшать платню, якщо я не дороблю зміни».

Отже, Мануель привіз Кутзее до нашої квартири, і я одразу побачила, що це не Бог. Думаю, йому було тридцять із гаком років, кепсько вдягнений, погано підстрижений і з бородою, тоді як йому не годилося б мати бороду, бо вона надто ріденька. Він одразу вразив мене, навіть не знаю чому, як célibataire. Я маю на увазі не просто неодружений, а й нездатний до шлюбу, як-от чоловік, що був священиком, утратив свою чоловічу силу і став неспроможний із жінками. Крім того, й поводився він не дуже добре (я розповідаю вам про свої перші враження). Він почувався скуто, йому кортіло піти. Він не навчився приховувати своїх почуттів, а це перший крок до цивілізованих манер.

— Містере Кутзее, як довго ви вчителюєте? — запитала я.

Він зайорзав на сидінні, сказав щось, уже не пам’ятаю що, про Америку, про те, що він учителював у Америці. Потім, після інших запитань, з’ясувалося, що насправді раніше він ніколи не викладав у школі, ба навіть гірше, не має диплома вчителя. Я, звичайно, була здивована:

— Якщо ви не маєте диплома, як ви стали вчителем Марії Реґіни? Я не розумію.

Відповідь, яку знову-таки довелося дуже довго вичавлювати з нього, полягала в тому, що для таких предметів, як музика, балет та іноземні мови, школам дозволяють наймати осіб, які не мають диплома або принаймні не мають свідоцтва про кваліфікацію. Цим некваліфікованим особам, на відміну від справжніх учителів, не платять зарплатні, школа просто дає їм гроші, зібрані з таких батьків-матерів, як я.

— Але ж ви не англієць, — кинула я. Цього разу це вже було не запитання, а звинувачення. Ось чоловік, найнятий, щоб учити англійської мови, оплачуваний моїми грошима і грошима Жоани, проте він не вчитель, крім того, африканер, а не англієць.

— Я згоден, що я не англійського походження, — кивнув він головою. — Проте я розмовляю англійською мовою з раннього дитинства, склав університетські іспити з англійської мови, тому й гадаю, що можу викладати англійську мову. В англійській мові немає нічого особливого. Це просто одна мова серед багатьох.

Отак він і сказав. Англійська мова — просто одна мова серед багатьох інших.

— Містере Кутзее, — сказала я, — моя донька не збирається ставати папугою, що мішає всі мови. Я хочу, щоб вона як слід розмовляла англійською мовою, і то з належним англійським акцентом.

На щастя для нього, саме тієї миті додому прийшла Жоана. Вона на той час уже мала двадцять років, але однаково соромилась у присутності чоловіка. В порівнянні зі своєю сестрою вона не була красунею, — погляньте, ось миттєве фото, де є вона з чоловіком та їхні маленькі хлопчики, його зняли невдовзі по тому, як ми знову переїхали до Бразилії, бачите, вона не красуня, вся краса дісталася її сестрі, — але вона була добра дівчина, і я завжди знала, що з неї вийде добра дружина.

Жоана зайшла до кімнати, де ми сиділи, ще в плащі (я пам’ятаю той її довгий плащ).

— Моя сестра, — сказала Марія Реґіна, немов радше пояснювала, хто ця нова особа, а не представляла її. Жоана нічого не відказала, тільки видавалася сором’язливою, а от учитель містер Кутзее мало не перекинув чайного столика, намагаючись підвестися.

«Чому Марія Реґіна замакітрила собі голову цим дурнуватим чоловіком? Що вона бачить у ньому?» — ось яке запитання ставила я собі. Було досить легко здогадатися, що самотній célibataire міг бачити в моїй доньці, яка перетворювалася в справжню темнооку красуню, дарма що була ще дитиною, але що спонукало її вивчати напам’ять вірші для цього чоловіка, хоча вона ніколи не вчила віршів для решти своїх учителів? Можливо, він шепотів їй слова, які паморочили їй голову? Невже це все пояснює? Невже між ними щось діється, і вона тримає це в таємниці від мене?

Що ж, якби цей чоловік цікавився Жоаною, думала я собі, це була б інша річ. Жоана, може, не має розуму до поезії, але принаймні міцно стоїть на землі.

— Жоана працює цього року в супермаркеті «Clicks», — мовила я. — Набуває досвіду. А наступного року піде на курси менеджменту. Щоб стати менеджером.

Містер Кутзее неуважно кивнув головою. Жоана не сказала на те нічого.

— Скинь плаща, дитино, й попий із нами чаю, — припросила я. Звичайно ми п’ємо не чай, а каву. Жоана напередодні принесла для цього нашого гостя трохи чаю — «Earl Gray», дуже англійського, але не дуже доброго, і я вже запитувала себе, що ми робитимемо з рештою пачки.

— Містер Кутзее працює в школі, — повторила я Жоані, неначе вона не знала. — Він розповідає нам, що він — не англієць, але все-таки викладає англійську мову.

— Я, власне, не вчитель англійської мови, — додав містер Кутзее, звертаючись до Жоани. — Я додатковий викладач англійської мови. Це означає, що школа найняла мене допомагати учням, як мають труднощі з англійською мовою. Я намагаюся підготувати їх до іспитів. Тож я своєрідний викладач із підготовки до іспитів. Мабуть, це кращий опис моєї роботи, краща моя характеристика.

— Невже ми маємо говорити про школу? — запитала Марія Реґіна. — Це така нудьга.

Але тема нашої розмови аж ніяк не була нудною. Можливо, прикрою для містера Кутзее, але не нудною.

— Розповідайте, — сказала я йому, не звертаючи на доньку уваги.

— Я не збираюся готувати учнів до іспитів до кінця своїх днів, — казав він. — Це тільки моя теперішня робота, для якої я виявився досить кваліфікованим, щоб заробляти на прожиття. Але це не моє покликання. Це не та робота, задля якої я покликаний у світ.

«Покликаний у світ» — дива та й годі.

— Якщо ви хочете, щоб я пояснив вам свою філософію викладання, я поясню, — додав він. — Вона дуже коротка, коротка і проста.

— Гаразд, — кивнула я, — кажіть нам свою коротку філософію.

— Те, що я називаю своєю філософією викладання, — насправді філософія навчання. Вона походить від Платона, але я трохи змінив її. На мою думку, перш ніж може відбутися справжнє навчання, в серці учня має з’явитися певне прагнення істини, своєрідний вогонь. Справжній учень горить бажанням знати. В учителі учень бачить людину, що ближче підійшла до істини, ніж він сам. Учень такою мірою прагне істини, яку втілює вчитель, що ладен спалити своє «я», щоб досягти її. Зі свого боку, вчитель бачить той вогонь у серці учня й підживлює його, реагує на нього тим, що горить ще яскравішим світлом. Отак вони обидва досягають разом вищої сфери. Так би мовити.

Він замовк, усміхаючись. Тепер, проказавши своє, він видавався невимушенішим. «Що за дивний, марнославний чоловік! — думала я. — Треба загорітися! Які дурниці він верзе! Та ще й небезпечні дурниці! З Платона! Він що, глузує з нас?» Але Марія Реґіна, помітила я, нахилилась уперед і пожирала очима його обличчя. Марія Реґіна не думала, що він жартує. «Це недобре!» — сказала я собі.

— Містере Кутзее, як на мене, це не схоже на філософію, — озвалась я, — а скидається на щось інше, я не казатиму що, бо ви наш гість. Маріє, ти тепер можеш принести торт. Жоано, допоможи їй і зніми нарешті той плащ. Мої доньки спекли вчора ввечері торт на честь вашого візиту.

Коли дівчата вийшли з кімнати, я дійшла до суті справи, говорячи тихенько, щоб вони не почули:

— Містере Кутзее, Марія ще дитина. Я плачу за неї, щоб вона вивчила англійську й мала добрий атестат. Я даю гроші не на те, щоб ви гралися її почуттями. Ви розумієте? — Дівчата повернулися назад із тортом. — Ви розумієте? — повторила я.

— Ми навчаємося того, чого найщиріше прагнемо навчитися, — відповів він. — Марія хоче навчитися, правда, Маріє?

Марія спалахнула і сіла.

— Марія хоче навчитися, — повторив він, — і має добрі успіхи. Вона має чуття до мов. Може, коли-небудь вона стане письменницею. Який чудовий торт!

— Добре, коли дівчина вміє пекти, — проказала я, — але ще краще, коли вона вміє добре розмовляти англійською й отримує добрі оцінки на іспитах з англійської.

— Добра дикція — добрі оцінки, — відказав містер Кутзее. — Я чудово розумію ваші бажання.

Коли він пішов, а мої доньки полягали спати, я сіла й написала йому листа своєю поганенькою англійською, тут я нічим не могла собі зарадити, то був не такий лист, якого я могла б показати своїй подрузі в студії. «Шановний містере Кутзее, — писала я, — я повторюю те, що казала під час Вашого візиту. Вас найняли вчити мою доньку англійської мови, а не гратися її почуттями. Вона дитина, а Ви дорослий чоловік. Якщо Ви хочете виявляти свої почуття, виявляйте їх за межами класу. Щиро Ваша, АТН».

Оце я й написала. Може, англійською ви кажете не так, але отак ми говоримо португальською, ваш перекладач зрозуміє. «Виявляйте свої почуття за межами класу» — це було не запрошення йому приставати до мене, а засторога, щоб він не приставав до моєї доньки.

Я вклала лист у конверт, заклеїла його, написала зверху прізвище: «Містерові Кутзее, школа Святого Бонавентури», і в понеділок уранці поклала листа до сумки Марії Реґіни.

— Передай його містерові Кутзее, — сказала я їй, — віддай у руки.

— Що це? — запитала донька.

— Записка від матері до вчителя доньки, це не для твоїх очей. А тепер іди, бо спізнишся на автобус.

Звичайно, я схибила, мені не треба було казати: «Це не для твоїх очей». Марія Реґіна вже вийшла з того віку, коли, почувши материн наказ, дитина виконує його. Вона вже вийшла з того віку, але я ще не знала про це. Я жила в минулому.

— Ти віддала записку містерові Кутзее? — запитала я, коли донька повернулася додому.

— Так, — відповіла вона, нічого не додавши. Я не думала, що мені треба запитати: «А ти відкривала його потай і читала перед тим, як віддала йому?»

Наступного дня, на мій подив, Марія Реґіна принесла записку від свого вчителя, проте не відповідь на мій лист, а запрошення: чи не прийдемо ми всі на пікнік із ним і його батьком? Спершу я хотіла відмовитися. «Подумай, — казала я Марії Реґіні, — невже ти справді хочеш, щоб у твоїх шкільних друзів склалося враження, ніби ти — вчителева улюблениця? Невже справді хочеш, щоб вони плескали язиками поза твоїми плечима?» Але мої слова до неї не доходили, вона хотіла бути улюбленою ученицею свого вчителя. Вона тиснула й тиснула на мене, щоб я погодилася, Жоана підтримала її, тому зрештою я сказала «так».

Удома всі були збуджені, ми багато пекли, Жоана принесла дещо із супермаркету, тож, коли містер Кутзее приїхав забрати нас у неділю вранці, ми мали з собою цілий кошик тістечок, печива та солодощів, досить, щоб нагодувати ціле військо.

Він приїхав за нами не в автомобілі, ні, він не мав автомобіля, а на ваговозі, того типу, що відкритий ззаду, ми в Бразилії називаємо їх caminhonete. Тож дівчатам у їхньому гарному одязі довелося сісти ззаду, там, де дрова, а я сіла спереду з ним і з батьком.

То був єдиний раз, коли я бачила його батька. Він був уже дуже старий, заточувався, руки йому тремтіли. Я думала, ніби він тремтить через те, що сидить поруч із незнайомою жінкою, але згодом помітила, що його руки тремтять ненастанно. Коли його представили нам, він запитав: «Як ся маєте?» — дуже гарно, дуже ввічливо, але потім мовчав. Поки ми їхали, він не розмовляв ані зі мною, ані з сином. Дуже спокійний чоловік, дуже скромний, або, можливо, просто боявся всього.

Ми поїхали в гори, — нам довелося зупинитися, щоб дівчата, вже почавши замерзати, одягли плащі, — до якогось парку, тепер я вже не пам’ятаю його назви, там були сосни й місця, де люди могли стати на пікнік, звичайно, тільки білі, парк був гарний і майже безлюдний, бо діялось те взимку. Тільки-но ми вибрали місце, містер Кутзее розвантажив машину і запалив вогнище. Я сподівалася, що Марія Реґіна допомагатиме йому, але вона пішла кудись, сказала, що хоче роздивитися. То був недобрий знак. Якби їхні стосунки були comme il fault^[65], такі, як треба, прості стосунки вчителя та учениці, вона б не соромилася допомагати йому. Натомість допомагати стала Жоана, вона чудово поводилась у таких ситуаціях, була дуже практична та ефективна.

Отож я й лишилася сама з його батьком, немов ми були двома старими людьми, дідом і бабою! Як я вже казала, розмовляти з ним було важко, він не розумів моєї англійської мови і надто соромився в присутності жінки, а можливо, просто не розумів, хто я.

А потім, ще до того, як вогонь розгорівся як слід, набігли хмари, потемніло, пішов дощ. «Це лише мжичка, вона скоро мине, — проказав містер Кутзее. — Чом би вам трьом не залізти в машину?» Отже, дівчата і я сховалися в машині, а він із батьком стали під деревом, ми чекали, поки вщухне дощ. Але він, звичайно не вщухав, лив і лив, і дівчата мало-помалу втратили свій добрий гумор.

— Чого цей дощ іде саме сьогодні? — скиглила Марія Реґіна, мов дитина.

— Бо зима, — відповіла я їй, — і розумні люди, себто ті, які твердо стоять ногами на землі, не вирушають на пікнік серед зими.

Вогнище, яке розпалили містер Кутзее й Жоана, погасло. Всі дрова були тепер мокрі, тож ми вже не мали змоги посмажити м’ясо.

— Чом би не запропонувати їм печива, яке ти напекла? — запитала я Марію Реґіну. Адже я ще ніколи не бачила жалюгіднішої картини, як ті два голландці, батько і син, що сиділи, притулившись одне до одного під деревом, і намагалися вдавати, ніби вони не холодні й не мокрі. Жалюгідна картина, а водночас і кумедна. — Запропонуй їм печива й запитай, що вони збираються робити далі. Запитай, може, повезуть нас на берег покупатися.

Я сказала так, щоб Марія Реґіна всміхнулася, але тільки дужче розсердила її, тож зрештою Жоана вийшла під дощ, поговорила з ними й повернулася зі звісткою, що ми поїдемо, тільки-но вщухне дощ, поїдемо до їхнього будинку, і вони зварять нам чай.

— Ні, — заперечила я, — повернися і скажи містерові Кутзее, що ми не можемо поїхати на чай, він повинен відвезти нас прямо до нашої квартири, завтра понеділок, а Марія Реґіна має домашнє завдання, за яке ще й не бралася.

Звісно, то був прикрий день для містера Кутзее. Він сподівався справити на мене добре враження, можливо, ще й хотів показати батькові трьох привабливих бразильських леді, що є його друзями, а натомість має тільки повну машину мокрих людей, які їдуть крізь дощ. Але для мене було добре, що Марія Реґіна побачила свого героя в реальному житті, побачила, що цей поет не вміє навіть розпалити багаття.

Тож отакою є розповідь про наш похід у гори з містером Кутзее. Коли ми нарешті повернулися до Вінберґа, я сказала йому, і то перед батьком, перед дівчатами, слова, які збиралася сказати йому цілісінький день:

— Містере Кутзее, дуже мило з вашого боку, що ви запросили нас, це дуже по-джентльменському, — мовила я, — але, можливо, це не добра ідея для вчителя — виявляти прихильність лише до однієї дівчини в класі, і то тільки тому, що вона гарненька. Я не вичитую вам, а просто прошу подумати.

Саме такі слова я і вжила: «Тільки тому, що вона гарненька». Марія Реґіна розсердилася на мене, що я говорила отак, але сама я не дбала про це, головне — щоб мене зрозуміли.

Пізніше того вечора, коли Марія Реґіна вже пішла спати, до мене в кімнату прийшла Жоана.

— Mamãe, навіщо ти така сувора до Марії? — запитала вона. — Адже нічого поганого не відбувається.

— Нічого поганого? — перепитала я. — Що ти знаєш про світ? Що ти знаєш про погане? Що ти знаєш про те, що роблять чоловіки?

— Mamãe, він не поганий чоловік, — наполягала донька. — Ти, певне, й сама це бачиш.

— Він слабкий чоловік, — мовила я. — А слабкий чоловік ще гірший від поганого чоловіка. Слабкий чоловік не знає, де зупинитися. Слабкий чоловік безпорадний перед своїми поривами, йде за ними, куди вони ведуть.

— Mamãe, ми всі слабкі, — мовила Жоана.

— Ні, ти помиляєшся, — відказала я. — Я не слабка. Де б ми були — ти, Марія Реґіна і я, якби я дозволила собі бути слабкою? А тепер іди спати. І не кажи про нашу розмову Марії Реґіні. Ані слова. Вона не зрозуміє.

Я сподівалася, що на цьому буде кінець містера Кутзее. Але ні, за день або два прийшов лист від нього, цього разу не через Марію Реґіну, а поштою, справжній лист, надрукований на машинці, адреса на конверті теж надрукована. Передусім він вибачився за пікнік, що скінчився провалом. Він сподівався поговорити зі мною сам-на-сам, але не мав шансу. Чи може він прийти й побачити мене? Чи може він прийти на квартиру, а чи я хочу зустрітися з ним десь в іншому місці, можливо, пообідати з ним? Він хоче наголосити, що питання, яке він хоче обговорити, не пов’язане з Марією Реґіною. Марія — розумна дівчина з добрим серцем, учити таку ученицю — привілей для вчителя; він може запевнити мене, що ніколи, ніколи не зрадить довіри, яку я покладаю на нього. Розумна та ще й гарна — він сподівається, я не заперечую, якщо він скаже таке. Адже краса, справжня краса — це більше, ніж гарна шкіра, це душа, яка виявляється через плоть, і від кого б Марія Реґіна могла отримати свою красу, як не від мене?

[Тиша.]

— Ну?

— Оце й усе. Це й становило суть. Чи може він зустрітися зі мною наодинці.

Звичайно, я запитала себе, як він утовкмачив собі в голову, що я захочу зустрітися з ним, ба навіть захочу отримати листа від нього. Адже я ніколи й словом не заохотила його.

— То що ви зробили? Ви зустрілися з ним?

— Що я зробила? Нічого, і сподівалася, що він дасть мені спокій. Я була жінка в жалобі, хоча мій чоловік ще не помер, я не шукала уваги з боку інших чоловіків, надто чоловіка, що був учителем моєї доньки.

— У вас ще зберігся цей лист?

— Я не маю жодного листа Кутзее. Я не зберігала їх. Коли ми покидали Південну Африку, я прибрала квартиру й викинула всі старі листи та рахунки.

— І ви не відповіли?

— Ні.

— Ви не відповіли й не дозволили стосункам — вашим стосункам із Кутзее — розвинутися трохи далі?

— Що це? Навіщо такі запитання? Ви приїхали з самої Англії розмовляти зі мною, запевняєте, що пишете біографію чоловіка, який багато років тому викладав англійську мову моїй доньці, а тепер раптом відчули, ніби вам дозволено запитувати мене про мої «стосунки»? Тож яку біографію ви пишете? На кшталт голлівудських пліток, таємниць багатих і знаменитих? А якщо я відмовляюся обговорювати мої так звані стосунки з цим чоловіком, то ви напишете, що я тримаю їх у таємниці? Ні, я не мала, якщо скористатися вашим словом, «стосунків» із містером Кутзее. Я скажу більше. Для мене було неприродним мати якісь почуття до такого чоловіка, як цей, до чоловіка, що був таким м’яким. Атож, м’яким.

— Ви припускаєте, що він гомосексуаліст?

— Я нічого не припускаю. Але йому бракувало однієї риси, якої жінка шукає в чоловікові, а саме: сили, мужності. Мій чоловік мав цю рису. Він завжди мав її, але під час ув’язнення тут, у Бразилії, за militares, за військового режиму, вона проступила виразно, дарма що він просидів у в’язниці недовго, лише півроку. Після цих шести місяців, казав він, ніщо з того, що люди заподіюють іншим людям, уже не здивує його. Кутзее не мав за собою такого досвіду, який випробував би його мужність і навчив би його життя. Ось чому я кажу, що він м’який. Він був не чоловік, а ще хлопчик.

[Тиша.]

— Щодо гомосексуаліста — ні, я не кажу, що він гомосексуаліст, але він був, як я вже казала вам, célibataire, я не знаю англійського відповідника цього слова.

— Старий парубок? Безстатевий? Асексуальний?

— Ні, не безстатевий. Самотній. Не створений для подружнього життя. Не створений для жіночого товариства.

[Тиша.]

— Ви згадували, що були й дальші листи.

— Так, коли я не відповіла, він написав знову. Він писав багато разів. Можливо, гадав, що коли він напише досить слів, вони зрештою зітруть мене, як-от море розмиває скелі. Я складала ті листи в бюро, деякі навіть не читала. Але я думала собі: «До багатьох речей, яких бракує цьому чоловікові, дуже багатьох речей, належить і вчитель, що дав би йому науку любові». Адже, закохавшись у жінку, ви не сидите й не друкуєте їй одного довгого листа за іншим, сторінку за сторінкою, щоразу наприкінці зі словами «Щиро Ваш». Ні, ви пишете листа власноруч, справжнього любовного листа й відправляєте їй із букетом червоних троянд. Але потім подумала собі: можливо, ці голландські протестанти саме так і поводяться, коли закохуються: розважливо, нуднувато, без вогню, без витонченості. І, безперечно, саме такими і були б його акти кохання, якби він мав коли-небудь шанс.

Я відкладала ті листи й нічого не казала про них дітям. То була помилка. Я могла б легко сказати Марії Реґіні, що «твій містер Кутзее написав мені листа й вибачився за неділю. Він згадав, що втішений твоїми успіхами з англійської мови». Але я мовчала, і це кінець кінцем призвело до великого клопоту. Думаю, навіть сьогодні Марія Реґіна і не забула, і не простила мені.

Містере Вінсенте, ви розумієте такі речі? Ви одружені? Маєте дітей?

— Так, одружений. Ми маємо одну дитину, хлопчика. Наступного місяця йому виповниться чотири роки.

— Хлопці інші. Я не знаю хлопців. Але я скажу вам одну річ, entre nous^[66], якої ви не повинні повторювати в своїй книжці. Я люблю обох своїх доньок, але Марію я любила по-іншому, ніж Жоану. Я любила її, а водночас була й дуже критична до неї, поки вона росла. До Жоани я ніколи не ставилася критично. Жоана завжди була дуже проста, дуже пряма. А Марія була чарівницею. Вона могла — ви вживаєте такий вираз? — обкрутити чоловіка навколо пальця. Якби ви бачили її, ви б знали, що я маю на увазі.

— Ким вона стала?

— Тепер вона вже в другому шлюбі. Живе в Північній Америці, в Чикаго, зі своїм чоловіком-американцем. Він адвокат в адвокатській конторі. Думаю, вона щаслива з ним. Певне, вона вже змирилася зі світом. Раніше в неї були особисті проблеми, про які я не розповідатиму.

— Ви маєте її фотографію, яку б я міг, можливо, помістити в книжці?

— Не знаю. Я подивлюся. Побачу. Але вже пізно. Ваш колега, мабуть, утомився. Так, я знаю, як воно — бути перекладачем. Зовні видається легко, а насправді треба всякчас бути пильним, не можна розслаблятися, мозок утомлюється. Тож ми зупинимося тут. Вимикайте свій апарат.

— Ми можемо поговорити знову завтра?

— Завтра незручно. А в середу можна. Це не така вже довга розповідь — розповідь про мене і містера Кутзее. Мені шкода, якщо я розчаровую вас. Ви проїхали таку далеку дорогу, а тепер бачите, що не було палкого любовного зв’язку з танцівницею, просто коротка закоханість — ось яке слово я б ужила, — коротка однобічна закоханість, що ніколи нічим не стала. Приходьте в середу на цю саму годину, я пригощу вас чаєм.

[ПРОБІЛ]

— Ви запитували минулого разу про фотографії. Я шукала, але виявилось так, як я думала. Я не маю жодної фотографії з тих років у Кейптауні. Проте дозвольте мені показати вам оцю. Її зняла моя сестра в аеропорту в день нашого прибуття в Сан-Паулу, вона приїхала зустрічати нас. Ось ми, всі троє. Це Марія Реґіна. Там стоїть дата — 1977 рік, їй вісімнадцять років, пішов уже дев’ятнадцятий. Як бачите, дуже гарна дівчина з чудовою фігурою. Це Жоана, а це я.

— Ваші доньки досить високі. Їхній батько був високий?

— Так, Маріо був високий. Дівчата не дуже високі, просто видаються високими, коли стоять поруч зі мною.

— Що ж, дякую, що показали. Чи можу я взяти її і зробити копію?

— Для вашої книжки? Ні, я не можу дозволити цього. Якщо ви хочете мати Марію Реґіну в своїй книжці, ви повинні самі її спитати, я не можу говорити за неї.

— Я хотів би помістити це фото як зображення вас трьох разом.

— Ні. Якщо ви хочете фотографії дівчат, ви повинні спитати їх. Щодо мене, я вирішила, що ні. Її хибно витлумачать. Люди гадатимуть, ніби я одна з жінок у його житті, але такого ніколи не було.

— Але ви мали значення для нього. Він був закоханий у вас.

— Це ви так кажете. Але річ у тому, що він, якщо й кохав, то не мене, а якусь фантазію, яку вимріяв у своїй голові й назвав моїм ім’ям. По-вашому, мені б лестило, що ви хочете помістити мене в своїй книжці як його коханку? Ви помиляєтесь. Для мене цей чоловік був не відомим письменником, а тільки шкільним учителем, шкільним учителем, що навіть не мав диплома. Отже, ні. Ніякої фотографії. Що ще? Що ще ви хочете, щоб я розповіла?

— Минулого разу ви розповідали про листи, які він писав вам. Я знаю, ви казали, що не завжди читали їх, і все-таки, може, ви трохи пригадуєте, про що він писав у них?

— Один лист був про Франца Шуберта, знаєте, Шуберта, музиканта. Він казав, що, слухаючи Шуберта, він навчився однієї з великих таємниць кохання: як можна сублімувати кохання так, як хіміки колись сублімували прості субстанції. Я запам’ятала той лист через слово «сублімувати». Сублімувати ниці субстанції: ці слова не мали для мене сенсу. Я подивилася значення цього слова у великому англійському словнику, який була купила для дівчат. Сублімувати: нагрівати щось і видобувати його сутність. Ми маємо таке саме слово і в португальській мові — sublimar, проте воно не дуже поширене. Але що це все означало? Що він сидів із заплющеними очима, слухав музику Шуберта, поки його мозок палав коханням до мене, і його проста субстанція перетворювалася в щось вище, щось духовніше? То була дурниця, гірше, ніж дурниця. Це не спонукало мене любити його, навпаки, змусило відсахнутися від нього.

Саме завдяки Шуберту він навчився сублімувати кохання, казав він. Тільки після зустрічі зі мною він почав розуміти, чому музичні рухи називають рухами. «Рух у спокої, спокій у рухові» — ось іще одна фраза, яка приголомшувала мене. Що він мав на увазі і чому він писав мені такі речі?

— У вас добра пам’ять.

— Так, із моєю пам’яттю все гаразд. А от тіло — інша річ. У мене артрит кульшових суглобів, ось чому я ходжу з ціпком. Цю хворобу називають прокляттям танцівниць. А біль — ви не повірите, який біль! Але я добре пам’ятаю Південну Африку. Пам’ятаю квартиру, де ми жили у Вінберзі, і куди містер Кутзее приходив пити чай. Пам’ятаю і гору — Столову гору. Квартира була під самою горою, тож пополудні там не було сонця. Я ненавиділа Вінберґ. Я ненавиділа увесь період, який ми прожили там, спершу коли мій чоловік був у лікарні, а потім коли він помер. Я була дуже самотня, я навіть не годна сказати вам, яка я була самотня. Через ту самотність мені було ще гірше, ніж у Луанді. Якби ваш містер Кутзее запропонував мені свою дружбу, я б не була така сувора до нього, така холодна. Але мене не цікавило кохання, я була ще надто пов’язана зі своїм чоловіком, надто тужила за ним. А той містер Кутзее був просто хлопчик. Я була жінка, а він — хлопчик. Він був хлопчиком, мов священик, що завжди є хлопчиком, аж поки раптом одного дня стає старим дідом. Сублімація кохання! Він пропонував мені науку про кохання, але чого може навчити мене хлопчик, хлопчик, що нічого не знає про життя? Можливо, я могла б навчити його, але він мене не цікавив. Я просто хотіла, щоб він не чіпав Марії Реґіни.

— Ви кажете, мовляв, якби він запропонував свою дружбу, все було б по-іншому? Який різновид дружби ви маєте на увазі?

— Який різновид дружби? Я зараз розповім. Довгий час після лиха, яке спіткало нас, лиха, про яке я казала вам, я була змушена боротися з бюрократією, спершу з приводу компенсації, а потім через Жоанині документи, бо Жоана народилася до того, як ми одружилися, тож із погляду права не була донькою мого чоловіка, навіть не була його пасербицею, не буду втомлювати вас деталями. Я знаю, що в кожній країні бюрократія — лабіринт, я не стверджую, що Південна Африка — найгірша у світі, але я могла прочекати цілий день у черзі, щоб мені поставили якусь печать — печать для того, печать для сього, — і завжди, завжди то був не той кабінет, або не той відділ, або не та черга.

Якби ми були португальцями, ситуація була б зовсім інша. Тієї пори до Південної Африки приїздило багато португальців — із Мозамбіку, Анголи і навіть Мадейри, існували організації, які допомагали португальцям. А ми були з Бразилії, й не існувало ніяких регулятивних норм для бразильців, ніяких прецедентів, бюрократи сприймали нас так, ніби ми прибули до їхньої країни з Марса.

Була ще й проблема з моїм чоловіком. Ви не можете підписатися тут, повинен прийти й підписатися ваш чоловік, казали вони мені. Мій чоловік не може підписатися, він у лікарні, відповідала я. Тоді понесіть цей папір у лікарню, нехай він підпише там, і принесіть назад, казали мені. Мій чоловік не може нічого підписати, він у Стікланді, невже ви не знаєте, що таке Стікланд? Тоді нехай поставить хрестик, відповідали мені. Він не може поставити хрестика, інколи він навіть дихати не може, казала я. Тоді ми нічим не можемо допомогти вам, розводили вони руками. Йдіть до такого-то кабінету, розкажіть про свою ситуацію, і вони, можливо, зможуть допомогти вам.

І ці всі походи з проханнями і благаннями я здійснювала сама, без допомоги, зі своєю кепською англійською мовою, яку вчила в школі з підручників. У Бразилії було б легше, в нас є такі люди, ми називаємо їх despachantes, посередниками, вони мають контакти в урядових кабінетах, знають, як провести твої папери крізь лабіринт, ви платите їм гонорар, і вони — раз, два, три — виконують за вас усю неприємну роботу. Саме така людина й була мені потрібна в Кейптауні: посередник, хтось, хто зняв би з мене тягар бюрократичних походеньок. Містер Кутзее міг би запропонувати себе в якості посередника. Посередника для мене і захисника для моїх дівчат. Тоді б, лише на хвилину, лише на день, я могла б собі дозволити бути слабкою, звичайною слабкою жінкою. Але ні, я б не наважилася розслабитись, бо інакше що сталося б із нами, моїми доньками і мною?

Інколи, знаєте, коли я пленталася вулицями того огидного покрученого міста від однієї урядової установи до іншої, я чула, як мені з грудей виривається тихесенький крик — і-і-і! — такий тихий, що ніхто навколо не чув його. Я була в розпачі. Була мов тварина, що заходиться від розпачу.

Дозвольте розповісти вам про мого бідолашного чоловіка. Коли вранці після нападу відкрили склад і побачили, як він лежить у своїй крові, всі були певні, що він мертвий. Його хотіли везти прямісінько в морг. Але він не помер, він боровся й боровся зі смертю й не підпускав її до себе. В міській лікарні, я забула її назву, дуже відома, на його мозку робили одну операцію за іншою. Потім звідти його перевели до лікарні, яку я вже називала, до Стікланду, це за містом, треба годину їхати потягом. Неділя була єдиним днем, коли дозволяли відвідувати цю лікарню. Тому щонеділі вранці я сідала на потяг із Кейптауна, а пополудні вже верталася назад. Ті сумні поїздки туди і назад — ще одна річ, яку я пам’ятаю так, наче це діялось учора.

Стан мого чоловіка не поліпшувався, ніяких змін. Тиждень за тижнем я їздила, а він лежав у тій самій позі, що й давніше, із заплющеними очима і руками вздовж тулуба. Голову йому голили, тож я бачила там сліди швів. Крім того, довгий час його обличчя було вкрите дротяною сіткою там, де йому пересадили шкіру.

За весь час у Стікланді мій чоловік ніколи не розплющив очей, ніколи не бачив мене, ніколи не чув мене. Він був живий, він дихав, проте в такій глибокій комі, що міг бути однаково, що мертвим. Офіційно я, може, й не була вдовою, але, власне, вже оплакувала його, його і всіх нас, кинутих напризволяще й безпорадних у тій жорстокій країні.

Я просила лікарів перевезти його до квартири у Вінберзі, щоб я сама могла доглядати його, але вони не відпускали. Лікарі запевняли, що ще не втратили надії. Сподівалися, що електричні струми, які вони пропускали крізь його мозок, раптом утнуть якусь штуку (саме так вони й казали).

Тож ті лікарі й тримали його в Стікланді та виробляли з ним різні штуки. Інакше вони б і не дбали про нього — іноземця, чоловіка з Марса, що мав померти, але не помер.

Я пообіцяла собі, що, коли вони відмовляться від своїх електричних струмів, я привезу його додому. Тоді б він зміг померти як слід, якщо він саме цього хотів. Адже, дарма що він був непритомний, я знала, що глибоко всередині він відчуває приниження від того, що сталося з ним. А якби йому дали змогу померти як слід, у мирі, тоді ми теж відчули б полегкість, я і мої доньки. Тоді ми б могли плюнути на огидну землю Південної Африки і виїхати. Але лікарі ніколи не відпускали його, до самого кінця.

Отже, я щонеділі сиділа коло узголів’я Маріо. «Вже ніколи жодна жінка не гляне з любов’ю на це покалічене обличчя, — казала я собі, — то нехай принаймні я надивлюся на нього не здригаючись».

Пам’ятаю, на сусідньому ліжку (там стояло кільканадцять ліжок, запханих у палату, де їх мало бути шість) лежав старий чоловік, такий худий і такий схожий на труп, що його зап’ястки і горбинка на носі, здавалося, от-от прорвуть шкіру. Хоча до старого ніхто не ходив, він ніколи не спав, коли я приходила. Він повертав до мене свої водяві сині очі. «Допоможи мені, будь ласка, — здавалося, казав він, — допоможи мені вмерти!» Але я не могла допомогти йому.

Марія Реґіна, слава Богу, ніколи не відвідувала те місце. Психіатрична лікарня — не місце для дітей. Першої неділі я попросила Жоану супроводити мене, щоб допомогти розібратись, на який потяг сідати. Навіть Жоана вийшла звідти приголомшена, і то не тільки тим, що бачила батька в такому стані, а всім, що помітила в лікарні, речами, які не годиться бачити дівчині.

Чому йому треба бути тут, запитала я лікаря, того самого, що говорив про штуки, які треба утнути. Адже він не божевільний, з якої речі він має бути серед божевільних? Бо ми маємо обладнані приміщення для таких випадків, сказав лікар. Маємо апаратуру. Мені треба було запитати, яку апаратуру він має на увазі, але я була надто приголомшена. Згодом я з’ясувала. Він мав на увазі шокову апаратуру, апаратуру, що викликала конвульсії в тілі мого чоловіка, завдяки ним він сподівався утнути штуку й повернути його до життя.

Присягаюсь, якби мені довелося провести всю неділю в тій переповненій палаті, я б і сама збожеволіла. Я звичайно робила перерви, ходила по території лікарні. Я мала там улюблену лавку під деревом у безлюдному кутку. Одного разу я прийшла до своєї улюбленої лавки й побачила, що там сидить жінка з немовлям. У більшості місць — у громадських парках, на станційних платформах і т. д. — лавки звичайно позначали написами «Для білих» і «Для небілих», але ця була не позначена. Я підійшла до жінки і, прагнучи бути приязною, сказала щось на кшталт «Яка гарна дитина!» На обличчі в жінки одразу з’явився переляк. «Dankie, mies», — прошепотіла вона, що означає «Спасибі, міс», схопила дитину й пішла.

«Я не одна з них!» — хотіла я крикнути їй, але, звичайно, не крикнула.

Я хотіла, щоб час минав, і не хотіла, щоб час минав. Я хотіла бути коло Маріо і хотіла бути десь далеко, звільнитися від нього. На початку я привозила книжку, маючи намір сидіти коло нього й читати. Але я не могла читати в тому місці, не могла зосередитися. Я думала: «Треба брати з собою плетиво. Я б сплела цілі простирадла, поки чекаю, як мине цей густий, важкий час».

Коли я була молода, в Бразилії я ніколи не мала досить часу для всього, що хотіла робити. А тепер час став моїм найгіршим ворогом, час, що не минав. Як я прагнула, щоб усе закінчилося, це життя, ця смерть, ця жива смерть! Яку фатальну помилку ми скоїли, коли сіли на пароплав до Південної Африки!

Тож отака розповідь про Маріо.

— Він помер у лікарні?

— Помер там. Він міг би жити довше, він мав сильний організм, був, як бугай. Але коли лікарі побачили, що їхні штуки не працюють, то припинили звертати на нього увагу. Можливо, ще й припинили годувати, тут я непевна, він завжди видавався мені однаковим, він не схуд. Але, як сказати правду, мені було байдуже, ми хотіли звільнитися, всі ми, і він, і я, і лікарі.

Ми поховали його на цвинтарі недалеко від лікарні, я вже забула назву того місця. Отже, його могила в Африці. Я вже ніколи не приїду туди, але інколи думаю, як він лежить там сам.

Яка година? Я раптом почулася дуже втомленою, дуже засмученою. Спогади про ті дні завжди пригнічують мене.

— Може, припинимо?

— Ні, можна розказувати далі. Тут уже небагато й лишилося. Дозвольте розповісти вам про мої уроки танцю, бо саме там переслідував мене ваш містер Кутзее. Потім, можливо, ви зможете відповісти на одне моє запитання. А тоді вже дійдемо до кінця.

Тієї пори я не могла знайти собі пристойної роботи. Ніде не було професійних посад для такої людини, як я, що прийшла з balet folclórico. В Південній Африці балетні трупи не танцювали нічого, крім «Лебединого озера» й «Жизелі», щоб довести, які вони європейські. Тож я пішла на роботу, як я вже казала вам, до танцювальної студії й викладала латиноамериканські танці. Більшість моїх учнів були, як їх там називали, кольоровими. Вдень вони працювали в крамницях чи конторах, а ввечері ходили до студії опановувати найновіші латиноамериканські танці. Мені подобалися мої учні. Вони були чудовими, приязними і лагідними людьми. Вони мали романтичні ілюзії з приводу Латинської Америки, передусім Бразилії. Багато пальм, багато пляжів. У Бразилії, здавалося їм, такі люди, як вони, почуватимуться, мов удома. Я не казала нічого, щоб не розчарувати їх.

Нових учнів набирали щомісяця, така була в студії система. Не відкидали нікого. Поки учень платив, я мала вчити його. Одного разу, коли я прийшлапривітатися зі своїм новим класом, серед гурту стояв і він, і в списку я побачила його прізвище: «Кутзее Джон».

Що ж, я навіть не можу передати вам, яка я була приголомшена. Одна річ, коли тебе як танцюристку, що виступає публічно, переслідують залицяльники. Я звикла до такого. А тут ситуація була інша. Я вже не виступала в шоу, а була просто вчителем і мала право, щоб мені не набридали.

Я не привітала його. Я хотіла одразу показати йому, що він небажаний. Що він собі думав: що коли він танцюватиме переді мною, крига в моєму серці розтане? Яке безглуздя! І ще більше безглуздя через те, що він не мав ніякого чуття до танцю, ніяких здібностей. Я бачила це від першої миті, глянувши на його ходу. В його тілі не відчувалося невимушеності. Він рухався так, неначе його тіло було конем, на якому він їде верхи, конем, що не любить свого вершника й чинить опір. Тільки в Південній Африці я натрапляла на таких чоловіків: негнучких створінь, до яких годі підступитися і яких годі чогось навчити. Чому вони взагалі приїхали до Африки, — до Африки, де народилися танці? Їм було б краще лишатися в Голландії, сидіти в своїх конторах за греблями і рахувати гроші холодними пальцями.

Я вела свій урок, бо мені й платили за це, а коли минула година, одразу покинула приміщення через тильні двері. Я не хотіла розмовляти з містером Кутзее. Я сподівалася, він не повернеться.

Проте наступного вечора він прийшов знову, вперто дотримуючись інструкцій, виконуючи кроки, до яких не мав ніякого чуття. Я бачила, що він непопулярний і серед решти учнів. Вони намагались уникати його як партнера. Щодо мене, то його присутність у залі позбавляла мене всякої насолоди. Я намагалася не помічати його, але його годі було не помітити, він спостерігав мене, пожирав моє життя.

Наприкінці години я попросила його лишитися.

— Будь ласка, припиніть це, — сказала я йому, тільки-но ми опинилися на самоті. Він дивився на мене без протесту, мовчки. Я відчувала холодний піт на його тілі. Я відчувала прагнення вдарити його, шмагонути йому по обличчю. — Припиніть це! — повторила я. — Припиніть цькувати мене. Я не хочу бачити вас тут знову. І припиніть дивитись на мене так. Припиніть змушувати мене принижувати вас.

Я б могла сказати ще більше, але боялася, що втрачу контроль і закричу.

Згодом я поговорила з чоловіком, якому належала студія, то був такий собі містер Андерсон. У моїй групі є учень, що не дає мені працювати як слід з іншими учнями, сказала я, тож, будь ласка, поверніть йому гроші і звеліть покинути студію. Але містер Андерсон не хотів. Якщо є учень, який перешкоджає вам вести урок, ви самі маєте покласти цьому край, відповів він. Цей чоловік не робить нічого поганого, пояснювала я, просто його присутність справляє поганий вплив. Ви не можете вигнати учня тільки тому, що його присутність справляє поганий вплив, мовив містер Андерсон. Знайдіть інший розв’язок.

Наступного вечора я знову попросила Кутзее лишитися. Ніде не було місця, щоб усамітнитися, тож я розмовляла з ним у коридорі.

— Це моя робота, ви заважаєте моїй роботі, — казала я. — Ідіть звідси геть. Дайте мені спокій.

Він не відповів, але простяг руку й торкнувся моєї щоки. То був перший і єдиний раз, коли він доторкнувся до мене. В моїй душі закипів гнів. Я відкинула його руку.

— Це не любовна гра! — сичала я. — Хіба ви не бачите, що я ненавиджу вас? Дайте мені спокій і дайте спокій моїй дитині, або я повідомлю про вас у школу!

То була правда: якби він не почав набивати голову моєї доньки небезпечними дурницями, я б ніколи не запросила його до нашої квартири, а він ніколи б не почав жалюгідно переслідувати мене. І що, власне, робить дорослий чоловік у дівочій школі Св. Бонавентури, що мала бути монастирською школою, тільки там немає чорниць?

Правдою було й те, що я ненавиділа його. Я не боялася сказати про це. Він змусив мене ненавидіти його. Та коли я вимовила слово «ненавиджу», він збентежено глянув на мене, немов не йняв віри своїм вухам, що жінка, якій він пропонує себе, може насправді відкидати його. Він не знав, що діяти, точнісінько так само, як не знав, що робити з собою на танцювальному паркеті.

Мене аж ніяк не тішило спостерігати таку приголомшеність, таку безпорадність. Він немов танцював голий переді мною, чоловік, що не вмів танцювати. Я хотіла нагримати на нього, хотіла побити його, хотіла плакати.

[Тиша.]

— Це не та розповідь, яку ви хотіли чути, правда? Ви хотіли для своєї книжки зовсім іншу розповідь. Ви хотіли почути про роман між вашим героєм і гарною балериною-іноземкою. Що ж, я розповідаю вам правду, не роман. Можливо, занадто щиру. Можливо, таку щиру, що тій щирості не лишиться місця у вашій книжці. Не знаю. Мені байдуже.

— Кажіть далі. Я не заперечую, що з вашої розповіді постає не дуже гідний образ Кутзее, проте я нічого не змінюватиму. Обіцяю.

— Не гідний, кажете ви. Що ж, можливо, саме в цьому й полягає ризик, коли ви закохуєтесь. Ризик утратити гідність.

[Тиша.]

Хай там як, я знову пішла до містера Андерсона. «Заберіть цього чоловіка геть з моєї групи, а то я покину роботу», — мовила я. «Я побачу, що я можу зробити, — сказав містер Андерсон. — Ми всі маємо давати раду важким учням, ви не єдині». — «Він не важкий, — пояснила я, — він божевільний».

Чи був він божевільним? Не знаю. Але безперечно мав якусь idée fixe щодо мене.

Наступного дня я пішла до доньчиної школи, як я й попередила Кутзее, і попросила зустрічі з директором. Директор зайнятий, сказали мені. Я зачекаю, погодилась я. Я цілу годину чекала в кабінеті секретарки. Жодного приязного слова. Ніяких припрошень на кшталт «Може, вип’єте чашечку кави, місіс Насіменто?» Нарешті, коли стало зрозуміло, що я не піду, вони капітулювали й дозволили мені побачити директора.

— Я хотіла б поговорити з вами про уроки англійської мови в моєї доньки, — почала я. — Я б хотіла, щоб моя донька й далі ходила на ці уроки, але хочу, щоб вона мала справжнього вчителя англійської мови з належним дипломом. Якщо треба платити більше, я платитиму.

Директор дістала якийсь папір із підставки для течок.

— За словами містера Кутзее, Марія Реґіна має добрі успіхи з англійської, — сказала вона. — Це підтвердили й інші вчителі. Тож у чому, власне, проблема?

— Я не можу сказати вам, у чому проблема, — відповіла я. — Я просто хочу, щоб вона мала іншого вчителя.

Директриса була не дурна. Коли я сказала, що не можу розповісти, яка там проблема, вона одразу здогадалася, про що йдеться.

— Місіс Насіменто, — мовила вона, — якщо я розумію, що ви кажете, ви прийшли з дуже серйозною скаргою. Але я не можу діяти на основі такої скарги, якщо ви не готові говорити конкретніше. Чи справді ви скаржитесь на дії містера Кутзее щодо вашої доньки? Чи справді ви кажете мені, що в його поведінці було щось недоречне?

Вона була не дурна, але ж і я така сама. «Недоречне» — що означає це слово? Чи хочу я звинуватити містера Кутзее й підписати заяву, а потім ходити до суду, щоб мене розпитував суддя? Ні.

— Я не скаржуся на містера Кутзее, — сказала я, — я тільки прошу вас: якщо у вас є якась справжня вчителька англійської мови, чи може Марія Реґіна ходити до неї?

Директорці це не сподобалося. Вона похитала головою:

— Це неможливо. Містер Кутзее — єдиний учитель, єдина людина в нашому штаті, що додатково викладає англійську мову. Іншого класу, до якого могла б перейти Марія Реґіна, немає. Ми не маємо таких розкошів, місіс Насіменто, щоб запропонувати нашим дівчатам низку вчителів, серед яких можна обирати. Крім того, попри всю повагу до вас, чи здатні ви судити як слід про викладання містера Кутзее, якщо ми обговорюємо сьогодні лише його рівень як учителя?

— Містере Вінсенте, я знаю, що ви англієць, тож не сприймайте цього особисто, але є така певна англійська манера, яка доводить мене до сказу, і доводить до сказу багатьох людей, бо образу прибирають у шати гарних слів, немов у цукор, що огортає пігулку. Dago — думаєте, я не знаю цього слова, містере Вінсенте? «Ти, португальська dago, — казала вона мені. — Як ти смієш приходити сюди і критикувати мою школу! Забирайся назад у халупи, з яких прийшла!»

— Я мати Марії Реґіни, — сказала я, — і тільки я можу сказати, що добре для моєї доньки, а що ні. Я не прийшла завдавати клопоту вам, чи містеру Кутзее, чи комусь іще, але кажу вам тепер, що Марія вже не ходитиме на уроки до цього чоловіка. Це моє останнє слово. Я плачу, щоб моя донька ходила до доброї школи, школи для дівчат, я не хочу, щоб вона ходила на уроки, де вчитель не є справжнім учителем, не має диплома і навіть не англієць, а бур.

Можливо, мені не треба було вживати це слово, воно було наче dago, але я була сердита, я була спровокована. Бур — у її маленькому кабінеті те слово вибухнуло, мов бомба. Слово-бомба. Але не таке погане, як «божевільний». Якби я сказала, що вчитель Марії Реґіни з його незрозумілими віршами і прагненням домогтися, щоб його учениці палали яскравим вогнем, божевільний, тоді та кімната справді вибухнула б.

Обличчя директриси мов застигло.

— Місіс Насіменто, — сказала вона, — це я і шкільний комітет вирішуємо, хто має кваліфікацію, щоб викладати тут, а хто не має. На мою думку і на думку шкільного комітету, містер Кутзее, що має університетський диплом з англійської мови, має адекватну кваліфікацію для тієї роботи, яку він виконує. Ви можете, якщо хочете, забрати доньку з його класу, ба навіть можете забрати її зі школи, це ваше право. Але пам’ятайте, що кінець кінцем, від цього постраждає лише ваша донька.

— Я заберу її з класу цього чоловіка, але не забиратиму зі школи, — відповіла я. — Я хочу, щоб вона отримала добру освіту. Я сама знайду для неї вчителя англійської мови. Дякую, що прийняли мене. Ви думаєте, що я просто бідна жінка-втікачка, яка нічого не розуміє. Якби я розповіла вам усе про нашу родину, ви б побачили, як ви помиляєтесь. До побачення.

Утікачка. Вони знай називали мене втікачкою у своїй країні, тоді як насправді я прагнула втекти з неї.

Коли наступного дня Марія Реґіна прийшла зі школи додому, на мою голову впала справжня буря.

— Mamãe, як ти могла це зробити? — кричала вона на мене. — Як ти могла зробити це за моєю спиною? Чому ти завжди втручаєшся в моє життя?

Протягом тижнів та місяців, відколи містер Кутзее приходив до нас, мої стосунки з Марією Реґіною були напружені. Але раніше донька ще ніколи не казала мені таких слів. Я намагалася заспокоїти її. Ми не такі, як інші родини, казала я їй. Інші дівчата не мають батька в лікарні і матір, що змушена принижуватись і заробляти кілька пенні, щоб дитина, яка вдома й за холодну воду не береться і не каже тобі «спасибі», могла брати додаткові уроки з того, додаткові уроки з сього.

Звичайно, ті слова були неправдою. Я не могла б бажати мати кращих доньок за Жоану й Марію Реґіну, дівчат серйозних і роботящих. Але інколи треба бути трохи суворою навіть до тих, кого любиш.

Марія Реґіна була така розгнівана, що не чула жодного мого слова.

— Я ненавиджу тебе! — кричала вона. — Думаєш, я не знаю, чому ти робиш це? Тому, що ти ревнива, тому, що не хочеш, щоб я бачила містера Кутзее, бо ти хочеш його для себе!

— Я ревную до тебе? Яка дурниця! З якої речі я повинна хотіти собі цього чоловіка, що навіть не є справжнім чоловіком? Так, кажу тобі: він несправжній чоловік. Що ти знаєш про чоловіків, ти, дитино? Чому, на твою думку, цей чоловік прагне бути серед юних дівчат? Невже, по-твоєму, це нормально? Чому, ти думаєш, він заохочує тебе мріяти, фантазувати? Таких чоловіків до школи і близько не можна підпускати. А ти — ти повинна бути вдячна! Я рятую тебе. А ти за те викрикуєш образи і звинувачуєш мене, рідну матір!

Я побачила, як її губи безгучно ворушаться, наче не було слів, досить гірких для того, що накипіло в неї на серці. Потім вона обернулася й вибігла з кімнати. За мить повернулася, вимахуючи листами, які отой чоловік, отой її вчитель, прислав мені, а я складала їх у бюро без ніякої особливої причини, я, звичайно, не цінувала їх.

— Він пише тобі любовні листи! — верещала донька. — І ти пишеш любовні листи йому! Це огидно! Якщо він ненормальний, чому ти пишеш йому любовні листи?

Звичайно, її слова були неправдою. Я не писала йому любовних листів, жодного! Але що я могла зробити, щоб бідолашна дитина повірила в це?

— Як ти сміла! — крикнула я. — Як ти сміла нишпорити в моїх приватних паперах?!

Як я хотіла тієї миті, щоб я була спалила ті листи, про які ніколи не просила!

Марія Реґіна тепер уже плакала.

— Мені треба було не слухати тебе! — хлипала вона. — Мені треба було не дозволити тобі запрошувати його сюди. Ти тільки зіпсувала геть усе.

— Бідолашна дитино! — мовила я й обняла її. — Повір мені, я ніколи не писала листів містерові Кутзее. Так, він писав мені листи, я не знаю чому, але я ніколи не відписувала. В цьому аспекті він мене не цікавив, анітрохи. Люба моя, не дай йому стати між нами. Я лише намагаюся захистити тебе. Він тобі не годиться. Він дорослий чоловік, а ти ще дитина. Я знайду тобі іншого вчителя. Я знайду тобі приватного вчителя, що ходитиме сюди на квартиру і допомагатиме тобі. Ми дамо собі раду. Вчитель не дорогий. Ми знайдемо кого-небудь, хто має належний диплом і знає, як підготувати тебе до іспитів. Тоді вся ця прикра справа лишиться позаду.

Тож оце і є розповідь, повна розповідь про його листи і клопіт, якого вони завдали мені.

— Листів більше не було?

— Був ще один, але я не розкривала його. На конверті я написала «Повернути адресантові» і лишила у фойє, щоб листоноша забрав його.

— Бачиш? — сказала я Марії Реґіні. — Бачиш, що я думаю про його листи?

— А як щодо уроків танців?

— Він припинив ходити. Містер Андерсон поговорив із ним, і він припинив ходити. Можливо, йому навіть повернули гроші, я не знаю.

— Ви знайшли іншого вчителя для Марії Реґіни?

— Так, я знайшла іншого вчителя, жінку, викладача на пенсії. Це коштувало грошей, але що таке гроші, коли йдеться про майбутнє твоєї дитини?

— Тож це був кінець ваших стосунків із Кутзее?

— Так. Абсолютно.

— Ви ніколи не бачили його знову, ніколи не чули про нього?

— Я ніколи не бачила його. Я подбала, щоб і Марія Реґіна ніколи не бачила його. Він, може, й повнився романтичних дурниць, але був надто голландець, щоб бути відчайдушним. Коли він збагнув, що я серйозна, що я не граюся з ним у якусь любовну гру, він припинив переслідувати мене. Він дав нам спокій. Його велика пристрасть виявилася зрештою не такою вже великою. А може, він знайшов когось іншого, щоб кохати.

— Може. А може, й ні. Може, він зберігав ваш образ у своєму серці. Або своє уявлення про вас.

— Чому ви кажете про це?

[Тиша.]

— Що ж, можливо, зберігав. Адже ви вивчали його життя і краще знаєте його. Для деяких людей не має значення, кого вони кохають, поки вони кохають. Можливо, він був саме такий.

[Тиша.]

— Як ви в ретроспективі бачите цей увесь епізод? Ви ще досі сердиті на нього?

— Сердита? Ні. Я розумію, як такий самотній і дивакуватий молодик, як містер Кутзее, що цілісінькі дні читав давніх філософів і складав вірші, міг закохатися в Марію Реґіну, що була справжньою красунею і розбила багато сердець. Не так легко зрозуміти, що Марія Реґіна бачила в ньому, але тоді вона була молода і вразлива, а він лестив їй, спонукав її думати, що вона відрізняється від решти дівчат і має велике майбутнє.

Потім, коли вона привела його додому, і він побачив мене, я розумію, що він міг змінити свою думку й вирішив зробити мене своїм справжнім коханням. Я не стверджую, що я була дуже гарна, і я, звичайно, була вже немолода, але Марія Реґіна і я належали до одного типу: та сама будова, ті самі коси, ті самі темні очі. Та й більш практично, — еге ж? — кохати жінку, ніж кохати дитину. Більш практично, не так небезпечно.

Чого він хотів від мене, від жінки, яка не відповідала йому й не заохочувала його? Невже сподівався спати зі мною? Але яка насолода може бути для чоловіка спати з жінкою, що не хоче його? Адже справді, я не хотіла цього чоловіка, до якого не відчувала ніякої симпатії. І на що це було б схоже, якби я зійшлася з доньчиним учителем? Хіба я зберегла б це в таємниці? Безперечно, ні, перш за все від Марії Реґіни. Я б зганьбила себе перед своїми дітьми. Навіть якби я була з ним сама, я б думала: «Він бажає не мене, а Марію Реґіну, молоду, вродливу, але заборонену йому».

А можливо, те, чого він насправді хотів від нас обох, від матері і доньки, було лише його фантазією, тут я не можу сказати, не можу зазирнути йому в душу.

Пам’ятаю, в ті дні, як я була студенткою, в моді був екзистенціалізм, ми всі прагнули бути екзистенціалістами. Але, щоб довести, що ти екзистенціаліст, ти мала спершу довести, що ти розкута, що ти екстремістка. «Не визнавай ніяких обмежень! Будь вільною!» — ось що казали нам. Але як можна бути вільною, запитувала я себе, якщо коритися чиємусь наказові бути вільним?

Кутзее, думаю, був десь таким. Він настроїв свій дух, щоб бути екзистенціалістом і романтиком, жити розкуто. Біда в тому, що це не йшло з його душі, отже, він не знав як. Свобода, чуттєвість, еротична любов — це все було тільки ідеєю в його голові, а не поривом, закоріненим у тілі. Він не мав дару для цього. Він не був чуттєвою істотою. Хай там як, я підозрюю, що він потай прагнув, щоб жінка була холодна і далека.

— Ви кажете, що вирішили не читати його останнього листа. Ви коли-небудь шкодували про цей рішенець?

— Чого? Чого б я мала шкодувати?

— Бо Кутзее був письменник і вмів уживати слова. Що, яку тому непрочитаному листі були слова, які зворушили б вас або навіть змінили б ваші почуття до нього?

— Містере Вінсенте, у ваших очах Джон Кутзее — видатний письменник і герой, я визнаю це, бо чого б ви ще були тут, навіщо писали б свою книжку? Натомість для мене, — вибачте, що я кажу таке, але він небіжчик, тож я не можу образити його почуттів, — для мене він ніщо. Тепер ніщо й був ніщо, просто подразник, набридливий тип. Він був ніщо і його слова були ніщо. Бачу, ви невдоволені, бо я зображую його як дурня. І все-таки, як на мене, він справді був дурнем.

Щодо його листів: писання листів жінці не доводить, що ви кохаєте її. Цей чоловік кохав не мене, він кохав якесь уявлення про мене, якусь побудовану в своїй голові фантазію про латиноамериканську коханку. Я б хотіла, щоб він замість мене знайшов якусь письменницю, ще одну фантазерку, щоб закохатися в неї. Потім вони обоє могли б бути щасливі, щодня кохаючи свої уявлення одне про одного.

Ви думаєте, я жорстока, коли кажу таке, але ні, я просто практична людина. Коли доньчин учитель мови, абсолютний незнайомець, присилав мені листи, повні його ідей про те, ідей про се, про музику, хімію, філософію, янголів, богів і не знаю, про що там іще, сторінка за сторінкою, та ще й вірші, я не читала їх і не запам’ятовувала для майбутніх поколінь, я лише хотіла знати одну просту, практичну річ: що діється між цим чоловіком і моєю донькою, ще дитиною? Адже — пробачте мені за такі слова — під усіма тими гарними словами, чого чоловік хоче від жінки, криється звичайно щось дуже просте і примітивне.

— Ви кажете, там були й вірші?

— Я не розуміла їх. Тільки Марія Реґіна любила поезію.

— Ви нічого не пригадуєте з них?

— Вони були дуже модерністичні, дуже інтелектуальні, дуже темні. Ось чому я кажу, що то все була велика помилка. Він гадав, ніби я така жінка, що лежатиму з ним у ліжку в пітьмі й говоритиму про поезію, але я була зовсім не така. Я була дружина і мати, дружина чоловіка, замкненого в лікарні, яка з не меншим успіхом могла б бути в’язницею чи цвинтарем, і матір’ю двох дівчат, яких треба було якось берегти у світі, де люди, коли хочуть украсти у вас гроші, беруть із собою сокиру. Я не мала часу на жалощі до цього молодого невігласа, що впав переді мною навколішки і принижувався переді мною. І, по щирості, якби я хотіла чоловіка, то не такого, як він.

Бо, дозвольте мені запевнити вас, — вибачте, що затримую вас, — я аж ніяк не була позбавлена почуттів. Ви не повинні піти з хибним враженням про мене. Я не була мертва до світу. Вранці, коли Жоана була на роботі, Марія Реґіна — в школі, а сонце осявало промінням нашу маленьку квартиру, звичайно таку темну й похмуру, я інколи стояла в тому промінні біля відчиненого вікна, слухала птахів і відчувала тепло на обличчі і в грудях; у такі миті мені знову хотілося бути жінкою. Я була ще не дуже стара, я просто чекала. Що ж. Досить. Дякую, що слухали.

— Ви казали минулого разу, що маєте якесь запитання до мене.

— Атож, я й забула, я маю запитання. Ось воно. Я звичайно не помиляюся в людях, тож скажіть мені, чи я помилилася в Джоні Кутзее? Бо для мене, як бути щирою, він був ніхто. Він був чоловіком без сутності. Можливо, він умів добре писати, можливо, мав певний талант до слів — не знаю, я ніколи не читала його книжок, я ніколи не відчувала бажання прочитати їх. Я знаю, згодом він набув великої слави, але чи справді він був видатним письменником? Бо, на мою думку, таланту до слів не досить, якщо хочеш бути видатним письменником. Треба ще бути видатною людиною. А він був не видатною людиною, а дрібною, незначущою дрібною людиною, я вам не можу назвати причин, одну, другу, третю, четверту, чому я кажу це, але таким було моє враження від самого початку, від миті, коли я побачила його, і ніякі події, які сталися потім, не змінили його. Тож я звертаюся до вас. Ви глибоко вивчали його, ви пишете книжку про нього. Яка ваша думка про нього? Чи помилялась я?

— Моя думка про нього як письменника чи моя думка про нього як людину?

— Як людину.

— Я не можу сказати. Я б не хотів висловлювати своєї думки про жодну людину, ніколи не бачивши її особисто. І про чоловіка, і про жінку. Але думаю, що тієї миті, коли Кутзее зустрів вас, він був самотній, неприродно самотній. Можливо, це й пояснює певні, — як тут сказати? — певні дивацтва його поведінки.

— Звідки ви знаєте про це?

— З нотаток, які він лишив. Із поєднання різних елементів. Він був почасти самотній, а почасти у стані відчаю…

— Атож, але ми всі почасти у стані відчаю, це життя. Якщо ви сильні, ви долаєте відчай. Ось чому я запитую: як можна бути видатним письменником, якщо ви просто звичайна дрібна людина? Ви, безперечно, повинні мати в душі певне полум’я, яке вирізняє вас серед людей на вулиці. Можливо, в його книжках, якщо читати їх, можна побачити те полум’я. Але я, за часів, як була з ним, ніколи не відчувала ніякого полум’я. Навпаки, він видавався мені, — як тут можна сказати? — літеплим.

— Певною мірою, я б погодився з вами. Вогонь — не перше слово, яке спадає на гадку, коли думаєш про його твори. Але він мав інші чесноти, іншу силу. Наприклад, я б сказав, що він був сталий. Він мав сталий погляд. Його годі було легко одурити зовнішніми рисами.

— А ви не думаєте, що для чоловіка, якого годі одурити зовнішніми рисами, він надто легко закохувався?

[Сміх.]

— Але, можливо, закохуючись, він не був одурений. Можливо, він бачив речі, яких не бачили інші люди?

— У жінці?

— Так, у жінці.

[Тиша.]

— Ви казали мені, що він кохав мене навіть по тому, як я прогнала його, навіть коли забула, що він існував коли-небудь. Невже саме це ви називаєте сталістю? Як на мене, це просто ідіотизм.

— Думаю, він був затятий. Дуже англійське слово. Не знаю, чи є його еквівалент у португальській мові. Наче бульдог, що хапає вас зубами і не відпускає.

— Якщо ви кажете так, я мушу вірити вам. Але бути наче собака — невже це чудово по-англійському?

[Сміх.]

— Знаєте, в моїй професії ми замість лише слухати, що люди кажуть, воліємо спостерігати, як вони рухаються, як тримають своє тіло. Це наш спосіб дійти до істини, і він непоганий. Ваш містер Кутзее, може, й мав талант до слів, але, як я казала вам, не вмів танцювати. Він не вмів танцювати і, — ось одна з фраз, яку я пам’ятаю з Південної Африки, я почула її від Марії Реґіни, — не вмів танцювати, щоб урятувати своє життя.

[Сміх.]

— Але, як говорити серйозно, сеньйоро Насіменто, було багато видатних людей, які були поганими танцівниками. Якщо спершу треба бути добрим танцюристом, щоб мати потім змогу стати видатною людиною, тоді Ганді був невидатним, Толстой — невидатним.

— Ні, ви не слухаєте, що я кажу. Я говорю серйозно. Знаєте слово «безтілесний»? Цей чоловік був безтілесний. Він був розлучений зі своїм тілом. Для нього тіло було наче однією з тих дерев’яних ляльок, що їх рухають нитками. Тягнете за цю нитку — ворушиться ліва рука, тягнете за цю — ворушиться права нога. А справжнє «я» міститься вгорі, ви не здатні побачити його, як і ляльковода, що смикає нитки.

І тепер такий чоловік приходить до мене, до володарки танку. «Покажіть мені, як танцювати!» — благає він. Тож я й показую, показую, як рухатись у танку. «Отже, — кажу я йому, — рухайте свої ноги так і так». А він слухає й каже собі: «Ага, вона має на увазі смикнути червону нитку, а потім синю!» — «Поверніть своє плече так!» — кажу я йому, а він собі думає: «Ага, вона має на увазі потягти за зелену нитку!»

Але ж ви танцюєте не так! Ви танцюєте не так! Танок — це втілення. В танку не ляльковод на чолі й веде за собою тіло, а веде саме тіло, тіло зі своєю душею, своєю тілесною душею. Адже тіло знає! Воно знає! Коли тіло відчуває всередині ритм, йому не треба думати. Ось такі ми, коли ми люди. Ось чому дерев’яна лялька не здатна танцювати. Дерево не має душі. Дерево не здатне відчувати ритм.

Тож я й запитую: як цей ваш чоловік може бути видатною людиною, якщо він не людина? Це серйозне питання, це вже не жарт. Чому, по-вашому, я як жінка не могла відповісти йому? Чому, по-вашому, я робила все, що могла, щоб не підпускати до нього доньку, поки вона ще юна й не має ніякого досвіду, що керував би нею? Бо від такого чоловіка не може бути ніякого добра. Кохання: як можна бути видатним письменником, коли ви нічого не знаєте про кохання? Думаєте, я можу бути жінкою і не знати своєю плоттю, яким коханцем буде той або той чоловік? Скажу вам: я здригаюся від холоду, коли думаю, знаєте, про інтимність із таким чоловіком. Не знаю, чи він одружився коли-небудь, та якщо одружився, я здригаюся на думку про жінку, яка вийшла за нього заміж.

— Так, уже пізно, наша розмова затяглася, ми з колегою вже повинні їхати. Дякую, сеньйоро Насіменто, за час, який ви так ласкаво надали нам. Це було якнайлюб’язніше з вашого боку. Сеньйора Ґрос запише нашу розмову на папері й підправить переклад, а потім я надішлю її вам, щоб з’ясувати, чи хотіли б ви що-небудь змінити, додати чи вирізати.

— Розумію. Звичайно, ви кажете мені, що я можу змінити запис, щось додати або вирізати. Але як багато я можу змінити? Чи можу я змінити ярлик, що висить у мене на шиї і повідомляє, що я одна з жінок Кутзее? Чи дозволите ви мені скинути цей ярлик? Чи дасте мені відірвати його? Думаю, що ні. Адже це зіпсувало б вашу книжку, і ви б не дозволили такого.

Але я буду терпляча. Я почекаю й побачу, що ви пришлете мені. Можливо — хто знає? — ви з повагою поставитеся до моїх слів. Крім того, — дозвольте мені признатися, — мені цікаво побачити, що інші жінки в житті цього чоловіка розповідали вам, інші жінки з ярликами на своїй шиї, — чи вони теж бачили, що цей їхній коханець мов дерев’яний? Адже, знаєте, ось як, по-моєму, ви мали б назвати свою книжку: «Дерев’яний чоловік».

[Сміх.]

— Але скажіть мені, знову-таки серйозно, чи цей чоловік, що нічого не знав про жінок, писав коли-небудь про жінок, а чи писав тільки про таких затятих чоловіків, як сам? Я запитую, бо, як уже казала, я не читала його.

— Він писав і про чоловіків, і про жінок. Наприклад, — це може зацікавити вас, — є книжка під назвою «Ворог», у якій героїня після кораблетрощі живе рік на острові неподалік від бразильського узбережжя. В остаточному варіанті вона англійка, але в першому варіанті він зробив її бразилійкою.

— І яка жінка ота його бразилійка?

— Що я можу сказати? Вона має багато добрих рис. Вона приваблива, винахідлива, має залізну волю. Вона гасає по всьому світу, шукаючи свою зниклу малу доньку. В цьому й полягає суть роману: в пошуках доньки, які беруть гору над усіма іншими питаннями. Як на мене, ця героїня гідна захвату. Якби я був прототипом із таким характером, я б пишався.

— Я прочитаю цю книжку й сама побачу. Тож яка її назва?

— «Ворог». Її перекладено португальською мовою, але, гадаю, наклад уже продано. Якщо хочете, я пришлю вам примірник англійською.

— Авжеж, присилайте. Я давно не читала англійських книжок, але мені цікаво побачити, що з мене зробив той дерев’яний чоловік.

[Сміх.]

Інтерв’ю проведено в Сан-Паулу в Бразилії в грудні 2007 р.

Мартін

— В одному зі своїх останніх записників Кутзее розповідає про першу зустріч із вами того дня 1972 року, коли з вами обома проводили співбесіду як із кандидатами на посаду викладача Кейптаунського університету. Та розповідь займає лише кілька сторінок — я прочитаю її вам, якщо хочете. Думаю, вона мала потрапити до третього тому спогадів, що так ніколи й не вийшов у світ. Як ви побачите, Кутзее дотримується тієї самої риси, що й у «Дитинстві» та «Юності», коли не герой розповідає про себе, а про нього розповідають у третій особі.

Ось що написав Кутзее.

«Задля співбесіди він підстригся. Підрівняв бороду. Одягнув піджак і краватку. Якщо він і не став Містером Статечністю, то принаймні вже не скидався на дикуна з Борнео.

У приймальні чекали ще два кандидати на посаду. Вони обидва стояли коли вікна, що виходило на садки, і стиха розмовляли. Вони, здається, знали один одного або принаймні вже встигли познайомитись».

— Ви не пригадуєте, хто був тією третьою особою, ні?

— Він був зі Стелленбоського університету, але я не пам’ятаю його ім’я.

— Далі Кутзее пише: «Це по-британському: звести претендентів докупи і побачити, що станеться. Йому доведеться знову звикати до британських звичаїв вести справи, до всієї їхньої брутальності. Британія — тісний корабель, напханий до самого планшира. Пес пожирає пса. Пси гарчать і рвуть один одного, кожен захищає свій шмат території. Натомість американський спосіб пристойний, навіть лагідний. Але ж в Америці більше місця, більше простору для ввічливості.

Кейптаун, може, й не британський, може, дрейфує від Британії щодня далі, проте відчайдушно чіпляється за рештки британських звичаїв. Без цього спасенного зв’язку що сталося б із Кейптауном? Невеличка пристань на шляху в нікуди, місце несамовитого неробства.

Згідно зі списком, що висів на дверях, він мав постати перед комісією як Номер Два. Номер Один, коли його викликали, повільно підвівся, вибив люльку, поклав її, мабуть, у футляр для люльки й зайшов. Через двадцять хвилин він вийшов, на обличчі годі було щось прочитати.

Тепер його черга. Він заходить, і йому показують на місце в кінці довгого столу. На далекому краї сидять його інквізитори, аж п’ятеро, всі чоловіки. Оскільки вікна відчинені й виходять на вулицю, де всякчас їздять машини, йому доводиться напружуватися, щоб чути їх, і підвищувати свій голос, щоб чули його.

Кілька чемних фінтів, а потім перший удар:

— Якщо вас призначать, яких авторів ви б найбільше хотіли подавати?

— Я можу викладати в усьому діапазоні, — відповів він. — Я не вузький фахівець, думаю, я маю широкий профіль.

Як відповідь ці слова принаймні можна обґрунтувати. Маленький факультет невеликого університету міг би бути задоволеним, беручи на роботу майстра на всі руки. Але з тиші, яка запанувала, він висновує, що відповів погано. Він поставився до запитання надто буквально. Це завжди було його вадою: сприймати запитання надто буквально, відповідати надто коротко. Ці люди не прагнуть коротких відповідей. Вони прагнуть чогось неквапного, розлогого, що дало б їм змогу з’ясувати, що за чоловік перед ними, яким молодшим колегою він стане, чи пасуватиме він до провінційного університету, що докладає всіх зусиль для підтримки рівня навчання за скрутних часів, щоб не згасло полум’я цивілізації.

В Америці, де до пошуків роботи ставляться серйозно, такі люди, як він, люди, які не вміють здогадатися, що стоїть за питанням, не вміють говорити заокругленими фразами, не вміють переконливо подавати себе, — одне слово, люди, яким бракує людських умінь, — ходять на курси, де їх навчають дивитися співрозмовникові у вічі, всміхатися, відповідати на запитання докладно і з усією подобою щирості. Самопрезентація — ось як називають це в Америці, і то без іронії.

Яких авторів він хотів би викладати? Які дослідження він здійснює тепер? Чи почувається він компетентним викладати англійську мову XI–XV століть? Його відповіді звучать дедалі непереконливіше. Річ у тому, що насправді він не хоче цієї роботи. Не хоче, бо знає в душі, що він не може бути вчителем. Йому бракує темпераменту. Бракує завзяття.

Він вийшов після співбесіди в стані чорної меланхолії. Він хоче одразу піти геть, не затримуватись. Але ні, спершу треба заповнити форми, повернути дорожні витрати.

— Як пройшло?

Запитав кандидат, із яким розмовляли першим, той, що з люлькою». Це ж ви, якщо я не помилився?

— Так. Але я вже відмовився від люльки.

«Він стенув плечима:

— Хтозна? Не дуже добре.

— Може, підемо вип’ємо чаю?

Він приголомшений. А хіба вони двоє не суперники? Невже суперникам дозволено приязнитися?

Пізній пополудень, університетське містечко безлюдне. Вони йдуть до Студентського клубу, шукаючи свою чашку чаю. Клуб закритий. МД — ось як він називає вас — дістає свою люльку.

— Гаразд, — зітхає він. — Ви курите?

Як дивно: йому починає подобатися цей МД із його невимушеними, безпосередніми манерами. Похмурий настрій розвіюється. Йому подобається МД, і, якщо це не звичайна вправа з самопрезентації, МД, здається, прихильний і до нього. І ця взаємна симпатія зародилася миттю!

Але чи слід тут дивуватися? Адже чому їх обох (а то й трьох, якщо додати ще й невідомого третього) обрали для співбесіди на посаду викладача англійської літератури, якщо не тому, що вони належать до одного типу, будучи однаково сформованими («сформованими» — аж ніяк не поширене англійське слово, він повинен пам’ятати про це), і тому, що вони, кінець кінцем, це річ найочевидніша, — південноафриканці, білі південноафриканці?»

Ось тут і закінчується цей фрагмент. Він недатований, але я досить упевнений, що Кутзее писав його 1999-го або 2000 року. Тож… кілька запитань, пов’язаних із ним. Перше запитання: ви були успішним кандидатом, вам дали посаду викладача, натомість Кутзее — ні. Чому, на вашу думку, його не взяли? І чи відчули ви якусь образу з його боку?

— Анітрохи. Я належав до системи — колоніальної університетської системи, що існувала тієї пори, натомість він прийшов ззовні, бо поїхав закінчувати освіту до Америки. З огляду на природу всіх систем, а саме самовідтворення, я завжди мав би перевагу над ним. Він розумів це і в теорії, і на практиці. Він, звичайно, навіть не думав звинувачувати мене.

— Дуже добре. Ще одне запитання: Кутзее припускає, що у вас він знайшов нового друга, а далі перелічує риси, спільні для вас обох. Та дійшовши до твердження, що ви білі південноафриканці, зупиняється й більше не пише. Чи маєте ви якісь думки, чому він зупинився саме тут?

— Чому він порушив тему білої південноафриканської ідентичності, а потім полишив її? Я можу запропонувати тут два пояснення. Одне — що ця тема могла видаватися надто складною, щоб її можна було досліджувати у спогадах чи щоденнику, — надто складною чи надто болючою. Друга причина простіша: розповідь про його пригоди в університеті стала надто нудною, щоб вести її далі, надто позбавленою оповідного інтересу.

— А до якого пояснення ви прихильні?

— Мабуть, до першого із домішком другого. Джон покинув Південну Африку в 1960-х роках, повернувся в 1970-х, десятиріччями витав між Південною Африкою і США, потім остаточно перебрався до Австралії, де й помер. Я покинув Південну Африку в 1970-х роках і ніколи не повертався. Загалом ми з ним поділяли однакове ставлення до Південної Африки, а саме: наша присутність там нелегітимна. Ми, може, мали абстрактне право бути там, право за народженням, але основа цього права була шахрайська. Наше існування спиралося на злочин, тобто колоніальне завоювання, увічнене апартеїдом. Хоч які існують антоніми слів «природжений» і «закорінений», усі вони, відчували ми, характеризують нас. Ми думали про себе як про квартирантів, тимчасових пожильців, й тому і як про позбавлених дому, людей без батьківщини. Не думаю, ніби я помиляюся в Джоні. На цю тему ми з ним розмовляли дуже багато. Я, звичайно, аж ніяк не помиляюся в собі.

— То ви кажете, що і ви, і він відчували до себе жаль?

— Жаль — хибне слово. В нашій долі ще було надто багато позитивного, щоб ми могли вважати її за гідну співчуття. Ми мали нашу молодість — я тоді не мав ще й тридцяти, він був трохи старший, — мали за собою непогану освіту, навіть мали скромні матеріальні активи. Якби нас звіяло, і ми опинилися десь у світі, — цивілізованому світі, «першому світі», — ми б процвітали, були щасливі. (Щодо «третього світу» я не був би такий упевнений. Ми не були Робінзонами Крузо, ані він, ані я.)

Отже, ні, я не вважав нашу долю за трагічну і певен, що не вважав і він. Щонайбільше вона була комічна. Його предки по-своєму, а мої предки по-своєму гарували покоління за поколінням, щоб розчистити шматок дикої Африки для своїх нащадків, і яким був результат усієї їхньої праці? Сумніви в серці тих нащадків у праві на землю, прикре усвідомлення, що та земля належала не їм, а, без ніяких відчужень, її первісним власникам.

— Ви думаєте, що, якби він далі писав ті спогади, якби не закинув їх, то оце б і сказав?

— Більш-менш. Дозвольте мені трохи докладніше пояснити наше ставлення до Південної Африки. Ми обидва культивували певну тимчасовість у наших почуттях до країни, він, напевне, більше, ніж я. Ми не хотіли надто глибоко пов’язуватися з нею, бо, рано чи пізно, наші зв’язки з нею були б розірвані, наші зусилля, присвячені їй, скасовані.

— Ну?

— Оце й усе. Нас поєднував певний стиль мислення, стиль, який я приписую нашому походженню, колоніальному і південноафриканському. Звідси й спільність світогляду.

— А от у його випадку чи могли б ви сказати мені, що звичка, про яку ви говорите, — ставитись до почуттів як до тимчасових, не прив’язуватись емоційно, — виходила за межі його ставлення до країни свого народження й переходила на особисті стосунки?

— Не знаю. Ви біограф. Якщо ви вважаєте, що цей напрям думок треба дослідити, йдіть за ним.

— А можна, ми поговоримо тепер про його викладання? Він пише, що не здатен бути вчителем. Ви б погодились?

— Я б сказав, що людина найкраще викладає те, що знає найкраще і любить найсильніше. Джон знав багато про різні речі, але не дуже багато про щось конкретне. Я вважав би це за його мінус. По-друге, хоча були письменники, які мали величне значення для нього, скажімо, російські романісти XIX століття, реальна глибина його почуттів до них ніяким очевидним чином не відбивалася в його викладанні. Він завжди щось приховував. Чому? Не знаю. Я можу лише припустити, що ота потаємність, немов закарбована в ньому, ота риса його характеру поширилась і на викладання.

— Чи вважаєте ви, що він присвятив своє трудове життя, або більшу частину його, професії, до якої не мав таланту?

— Це трохи поквапний висновок. Джон був цілком адекватним викладачем. Цілком адекватним викладачем, але не видатним учителем. Можливо, якби він викладав санскрит, було б по-іншому, санскрит або якийсь інший предмет, у якому традиції дозволяють вам бути трохи сухим і стриманим.

Одного разу він сказав мені, що проґавив своє покликання, він мав би стати бібліотекарем. Я бачу сенс у цих словах.

— Я не мав змоги поглянути на навчальні програми 1970-х років, — Кейптаунський університет, здається, не має таких архівних матеріалів, — але серед паперів Кутзее я натрапив на оголошення про курс, який ви разом із ним запропонували 1976 року спільно для студентів-заочників. Ви пам’ятаєте той курс?

— Так. То був курс поезії. Я працював тоді над Г’ю Макдіармідом^[67], тож скористався нагодою, щоб уважніше перечитати його. Джон казав студентам читати Пабло Неруду в перекладі. Я ніколи не читав Неруди, тож я слухав його лекції.

— А вам не здається, що Пабло Неруда — дивний вибір для такої людини, як він?

— Ні, анітрохи. Джон полюбляв соковиту, експансивну поезію: Неруду, Вітмена, Стівенса. Слід пам’ятати, що він, по-своєму, був дитиною 1960-х років.

— «По-своєму» — що ви маєте на увазі під цими словами?

— Я маю на увазі, що в межах певної прямоти, певної раціональності. Не будучи сам діонісійцем, він у принципі схвалював діонісійство. Схваливши в принципі, що людина повинна віддаватися йому, — хоча я не пригадую, щоб він сам коли-небудь віддавався, — він, напевне, не знав як. Він мав потребу вірити в ресурси неусвідомленого, в творчу силу неусвідомлених процесів. Звідси і схильність до більш пророчої поезії.

Ви, певне, помітили, як рідко він обговорював джерела своєї творчості. Почасти це було наслідком властивої йому таємничості, про яку я вже згадував. А почасти це свідчить про небажання досліджувати джерела своєї творчості, немов надто добре самоусвідомлення могло зашкодити йому.

— Чи мав той курс успіх? Курс, який ви викладали разом із Кутзее?

— Я, безперечно, дізнався щось із нього, зокрема, наприклад, про історію сюрреалізму в Латинській Америці. Як я вже казав, Джон трохи знав про багато різних речей. Що до того, що брали наші студенти, я не можу нічого сказати. Студенти, як доводить мій досвід, невдовзі з’ясовують, чи предмет, який ви викладаєте, має для вас значення. Якщо має, тоді вони готові подумати, що опанування його має значення й для них. А якщо вони виснують, слушно чи хибно, що ні, тоді опускається завіса, з не меншим успіхом вам можна сидіти і вдома.

— Невже Неруда не мав для нього значення?

— Ні, такого я не стверджую.Неруда міг мати для нього велике значення. Неруда міг навіть правити за модель — недосяжну модель, як поет може творчо відповісти на несправедливість і репресії. Але — і на цьому я хочу наголосити, — якщо ви трактуєте свій зв’язок із даним поетом як особисту таємницю, яку треба ревно берегти, і, крім того, якщо ваша манера викладання трохи штивна й формальна, ви ніколи не здобудете прихильників.

— То ви кажете, що він ніколи не здобув прихильників?

— Ні, наскільки я знаю. Може, він удосконалив свою манеру згодом. Я просто не знаю.

— Тієї пори, коли ви зустрілися з ним, 1972 року, Кутзее мав радше непевне становище, викладаючи в середній школі. Тільки трохи згодом йому справді запропонували посаду в університеті. Навіть якщо так, майже все своє трудове життя, від середини третього десятка до середини шостого, він працював тим або тим викладачем. Я повертаюся до свого попереднього запитання: чи не видається вам дивним, що чоловік, який не має таланту вчителя, перетворив учителювання у свою кар’єру?

— І так, і ні. Адже серед представників учительської професії є, як ви маєте знати, багато втікачів і непридатних.

— А ким був він — утікачем чи непридатним?

— Він був непридатним. Крім того, дуже обачним. Він полюбляв безпеку щомісячної зарплатні.

— Ви наче критикуєте його.

— Я тільки вказую на очевидне. Якби він не змарнував таку велику частину свого життя на виправлення учнівських помилок і сидіння на нудних засіданнях, то написав би більше, можливо, написав би й краще. Але він був не дитина. Він знав, що чинить. Він по-своєму пристосувався до суспільства й жив із наслідками того пристосування.

— З другого боку, викладання давало йому змогу контактувати з молодим поколінням. Він не мав би цього контакту, якби усунувся від світу й присвятив себе тільки творчості.

— Атож.

— Чи мав він якусь особливу дружбу з кимось поміж студентів, про яку ви знаєте?

— Тепер у мене таке враження, ніби ви намагаєтеся знайти щось пікантне. Що ви маєте на увазі, кажучи про особливу дружбу? Може, те, чи він переступав межі? Навіть якби я знав, а я не знаю нічого, я б не коментував.

— І все-таки тема старшого чоловіка і молодої жінки раз по раз постає у його творчості.

— Але було б дуже, дуже наївно висновувати, мовляв, оскільки ця тема присутня в його творчості, вона має бути присутня в його житті.

— Тоді в його душевному житті.

— Душевне життя… Хто може сказати, що відбувається в душевному житті людини?

— Чи є якась інша його риса, на яку ви б хотіли звернути увагу? Чи якийсь випадок, про який варто розповісти?

— Випадок? Не думаю. Ми з Джоном були колегами. Були друзями. Мали добрі стосунки. Проте я не можу стверджувати, ніби знав його близько. Чому ви запитуєте, чи знаю я якийсь випадок?

— Бо в біографії треба знайти рівновагу між оповіддю і висловленими думками. Мені не бракує таких думок, люди більш ніж готові розповісти мені, що вони думають чи думали про Кутзее, але потрібно щось більше, щоб з’явився справжній життєпис.

— Вибачте, я не можу допомогти вам. Можливо, ваші інші джерела стануть вам у більшій пригоді. З ким ви ще розмовлятимете?

— Я маю у своєму списку п’ять прізвищ, зокрема і ваше.

— Лише п’ять? А ви не думаєте, що це трохи ризиковано? Хто ми, оті п’ятеро щасливчиків? Як ви обрали нас?

— Я назву вам прізвища. Звідси я поїду до Південної Африки, — то буде моя друга поїздка, — розмовляти з кузиною Кутзее Марго, з якою він був тісно пов’язаний. Потім до Бразилії, щоб зустрітися з жінкою на ймення Адріана Насіменто, що в 1970-х роках кілька років жила в Кейптауні. Після цього — але дату ще не визначено — я їду до Канади для зустрічі з такою собі Джулією Франкль, що в 1970-х роках була відома як Джулія Сміт. Крім того, зустрінуся в Парижі з Софі Деноель.

— Софі я знаю, а решту — ні. Як ви знайшли ці прізвища?

— Власне, я дав змогу зробити вибір самому Кутзее. Я дотримувався вказівок, які він лишив у своїх записниках, — вказівок, хто був важливий для нього тієї пори — в 1970-х роках.

— Як на мене, це оригінальний спосіб добору біографічних джерел, якщо ви не сердитесь, що я кажу таке.

— Можливо. Є й інші прізвища, які б я хотів додати, людей, які добре знали його, але, на жаль, вони вже померли. Ви кажете, що це оригінальний спосіб праці над біографією. Можливо. Але мене не цікавить формулювання остаточного судження про Кутзее. Я пишу не таку книжку. Остаточне судження я лишаю історії. Я лише пишу розповідь про певний етап його життя, або, якщо немає змоги дійти до якоїсь єдиної розповіді, тоді кілька розповідей із різних позицій.

— А джерела, які ви обрали, не мають ніяких корисливих мотивів, ніяких власних амбіцій висловити остаточне судження про Кутзее?

[Тиша.]

— Дозвольте мені запитати: як не брати до уваги Софі і не брати до уваги кузини, чи була котрась зі згаданих жінок емоційно пов’язана з Кутзее?

— Так. Обидві. По-різному. Я ще маю дослідити, як.

— Хіба це не повинно спонукати вас замислитись? Із вашим дуже обмеженим списком джерел хіба ви не дійдете неминуче до розповіді чи низки розповідей, які мають ухил у бік особистого та інтимного коштом справжніх досягнень цього чоловіка як письменника? Навіть гірше: хіба ви не ризикуєте, що дозволите своїй книжці стати не чим іншим, — вибачте, що кажу отак, — не чим іншим, як зведеням рахунків, особистих рахунків?

— Чому? Тому, що мої джерела — жінки?

— Тому, що природа любовних зв’язків така, що коханці не здатні бачити одне одного в цілому та врівноважено.

[Тиша.]

— Повторюю, мені видається дивним писати біографію письменника, не взявши до уваги його творів. Але, можливо, я помиляюся. Може, я відстав від життя. Може, це те, чим стала тепер літературна біографія. Я мушу йти. Ще одне: якщо ви плануєте цитувати мене, ви подбаєте, щоб я спершу мав змогу переглянути текст?

— Звичайно.

Інтерв’ю проведено в Шеффілді, Англія, у вересні 2007 р.

Софі

— Мадам Деноель, розкажіть мені, як ви познайомилися з містером Кутзее?

— Ми з ним були колегами в Кейптаунському університеті. Він був на факультеті англійської мови, а я — французької. Ми працювали разом, щоб запропонувати курс африканської літератури. То було 1976-го. Він розповідав мені про англомовних письменників, а я йому — про франкомовних. Саме так і почалося наше знайомство.

— А як ви потрапили до Кейптауна?

— Мого чоловіка послали туди очолити тамтешній французький культурний центр «Alliance Française». До цього ми жили на Мадагаскарі. Під час проживання в Кейптауні наш шлюб розпався. Чоловік повернувся до Франції, я лишилася. Я почала працювати в університеті на посаді молодшого викладача й викладала французьку літературу.

— Крім того, ви вели спільний курс, про який уже згадували: курс африканської літератури.

— Так. Може видатись дивним, двоє білих читали курс негритянської африканської літератури, але саме так було тієї пори. Якби ми не читали, ніхто б не читав.

— Бо негрів не пускали в університети?

— Ні-ні, на той час система вже почала тріщати. Були студенти-негри, хоч і небагато, а також кілька негрів-викладачів. Але було дуже мало фахівців, які б знали Африку, всю велику Африку. Це була одна з несподіваних речей, які я з’ясувала про Південну Африку: яка вона була ізольована. Торік я їздила туди, і картина та сама: дуже мало цікавості до решти Африки, а то й узагалі ніякої. Африка була невідомим континентом на півночі, який краще не досліджувати.

— А ви? Чому ви зацікавилися Африкою?

— Завдяки своїй освіті. У Франції. Пам’ятаєте, Франція колись була великою колоніальною державою. Навіть після офіційного кінця колоніальної імперії Франція мала у своєму розпорядженні інші засоби зберігати свій вплив: економічні, культурні. La francophonie, франкомовність, стала новою назвою, яку ми вигадали для старої імперії. Франкомовних письменників підтримували, вшановували, вивчали. Щоб мене взяли на посаду викладача, я писала працю про Еме Сезера^[68].

— А ви можете сказати, чи курс, який ви читали разом із Кутзее, мав успіх?

— Так, гадаю, що так. То був вступний курс, не більше, але студенти вважали, що він знімає їм полуду з очей.

— Білі студенти?

— Білі студенти плюс кілька негрів. Ми були непривабливі для більш радикальних студентів-негрів. На їхню думку, наш підхід був надто академічним, не досить захопливим, заангажованим. А ми вважали, що досить запропонувати студентам погляд на багатства інших країн Африки.

— Ви з Кутзее були одностайні в цьому підході?

— Думаю, що так. Авжеж.

— Ви були фахівцем з африканської літератури, а він — ні. Він вивчав літературу метрополії. Як він почав викладати африканську літературу?

— Це правда, він не мав формальної освіти в цій сфері. Зате мав добре загальне знання Африки, мабуть, лише книжне знання, не практичне, він не подорожував по Африці, але й книжне знання не безвартісне, правда? Антропологічну літературу він знав краще за мене, зокрема й франкомовні матеріали. Він розумів історію, політику. Він прочитав твори всіх важливих авторів, які писали англійською і французькою мовами (звичайно, в ті дні корпус африканської літератури був невеликий, тепер ситуація інша). Були в його знаннях і прогалини — Магриб, Єгипет і т. д. Він не знав і діаспору, надто карибську, а я знала.

— Що ви думали про нього як про викладача?

— Добрий викладач. Не яскравий, а компетентний. Завжди добре підготований.

— Він мав добрі стосунки зі студентами?

— Цього я не можу сказати. Можливо, якщо ви знайдете його давніх студентів, вони зможуть допомогти вам.

— А ви самі? В порівнянні з ним ви мали добрі стосунки зі студентами?

— [Сміється.] Що ви хочете, щоб я сказала? Так, припустімо, я мала більшу популярність, більше завзяття. Я була молода, пам’ятайте, і для мене після всіх тих мовних лекцій було насолодою говорити про книжки, де йшлося про зміни. Ми становили добру пару, думала я, він поважний і стриманий, я відкрита й поривна.

— Він був значно старший за вас.

— Десять років. Він був на десять років старший за мене.

— Чи є що-небудь, що ви хотіли б додати на цю тему? Якісь інші його риси, які б ви хотіли прокоментувати?

— Ми мали любовний зв’язок. Мабуть, ви знаєте про нього. Він тривав недовго.

— Чому?

— Він був нежиттєздатний.

— Може б, ви сказали щось більше?

— Чи сказала б я щось більше для вашої книжки? Ні, поки ви не скажете мені, що то за книжка. Це книжка пліток чи поважна книжка? Ви маєте дозвіл писати її? З ким ви ще розмовляли, крім мене?

— Невже потрібний дозвіл писати книжку? А якщо прагнути дозволу, то в кого його брати? У виконавців, що дають раду майну Кутзее? Не думаю. Але я можу запевнити вас, що книжка, яку я пишу, поважна, це біографія, задумана з поважними намірами. Я зосереджуюсь на роках, відколи Кутзее в 1971—1972-го повернувся до Південної Африки і аж до його першого публічного визнання 1977-го. Мені здається, що це важливий період його життя, важливий, проте знехтуваний, період, коли він як письменник ще намацував ґрунт під ногами.

Щодо того, кого я обрав для інтерв’ю, дозвольте мені щиро розповісти вам про ситуацію. Я двічі їздив до Південної Африки, торік і позаторік. Ці поїздки були не такі плідні, як я сподівався. З-поміж людей, які знали Кутзее найкраще, багато померло. Фактично все покоління, до якого він належав, вимирало. А спогадам тих, хто ще жив, не завжди можна було довіряти. В одному чи двох випадках після невеликих з’ясувань виявлялося, що люди, як стверджували, буцімто знали його, знали іншого Кутзее (як ви знаєте, прізвище Кутзее не рідкісне в тій країні). Наслідком є те, що біографія спиратиметься на інтерв’ю зі жменькою друзів і колег, зокрема, сподіваюсь, і з вами. Чи цього досить, щоб заспокоїти вас?

— Ні. А що з його щоденниками? Що з листами? Записниками? Чому таке велике покладання на інтерв’ю?

— Мадам Деноель, я прочитав листи і щоденники, які були доступні мені. Тому, що написав Кутзее, не можна довіряти, принаймні як фактичним записам, і не тому, що він був брехун, а тому, що вигадував. У листах він для своїх кореспондентів перетворював себе у фікцію, у щоденниках робив здебільшого те саме — для своїх очей, а може, для прийдешності. Звичайно, як документи вони мають свою цінність, але, якщо ви хочете правди, повної правди, тоді, безперечно, вам треба поставити поряд із ними свідчення людей, які знали його живим, брали участь у його житті.

— Гаразд, а якщо ми всі вигадуємо, як-от ви кажете про Кутзее? Що коли ми постійно створюємо розповіді про своє життя? Чому моя розповідь про Кутзее має бути бодай трохи гідніша довіри, ніж те, що він пише сам про себе?

— Звісно, ми всі вигадуємо більшою чи меншою мірою, тут я не заперечую. Але що ви хотіли б краще мати: низку незалежних повідомлень із незалежних позицій, які потім можна спробувати синтезувати в якусь цілість, а чи масивну, унітарну самопроекцію, яку становить його доробок? Я знаю, чому я віддам перевагу.

— Так, розумію. Лишається інше питання, яке я порушувала: питання конфіденційності. Я не з тих, хто вважає, мовляв, тільки-но хтось помер, усі обмеження зникають. Тим, що існувало між мною і Джоном, я не конче готова поділитися зі світом.

— Я згоден із цим. Конфіденційність — ваш привілей, ваше право. І все-таки я прошу вас зупинитись і подумати. Видатний письменник — набуток усього світу. Ви близько знали Джона Кутзее. Коли-небудь і вас уже не буде з нами. Невже, по-вашому, добре, що ваші спогади зникнуть разом із вами?

— Видатний письменник? Як Джон реготав би, почувши ваші слова! Доба видатного письменника вже минула, казав він.

— Доба письменника як оракула — так, я згоден, ця доба минула. Але хіба ви не погодитеся, що добре відомий письменник — назвімо натомість його так, — добре відома постать нашого спільного літературного життя, певною мірою становить громадську власність?

— Моя думка про це не має значення. Адже має значення тільки те, що думав сам Кутзее. А тут відповідь зрозуміла. Він вважав, що розповіді про наше життя належать нам, і ми будуємо їх, як хочемо, в рамках обмежень, накинутих зовнішнім світом, а то й усупереч тим обмеженням, як ви й самі визнали мить тому. Ось чому я навмисне вжила слово «дозвіл». Я мала на увазі дозвіл не його родини чи виконавців, а його власний. Якщо ви не маєте дозволу висвітлювати приватний аспект його життя, тоді я, безперечно, не допомагатиму вам.

— Кутзее не міг дозволити мені з тієї простої причини, що ми з ним ніколи не мали ніяких контактів. Але погодьмося, що в даному питанні ми дотримуємося різних думок, і ходімо далі. Я повернуся до курсу, про який ви згадували, до курсу африканської літератури, який ви читали разом. Одна ваша заувага заінтригувала мене. Ви казали, що і він, і ви не приваблювали радикальних африканських студентів. Чому, по-вашому, так сталося?

— Бо ми й самі не були радикалами, не відповідали їхнім стандартам. Річ очевидна, на нас обох вплинув 1968 рік. Того року я була ще студенткою в Сорбонні і в травневі дні брала участь у маніфестаціях. Джон був тієї пори в США і розсварився з американською владою, я не пам’ятаю всіх подробиць, але знаю, що це стало поворотним пунктом у його житті. Проте наголошую: ми не були марксистами, жоден з нас, і не були, звичайно, маоїстами. Я була, можливо, лівіша від нього, але я могла собі дозволити таке, мене захищав мій статус — належність до французького дипломатичного анклаву. Якби я мала якісь проблеми з південноафриканською таємною поліцією, мене б скромно посадили на літак до Парижа, і на цьому б усе закінчилося. Мене б не запроторили до в’язниці.

— Натомість Кутзее…

— Кутзее б теж не посадили. Він не був войовничим. Адже його політика була надто ідеалістична, надто утопічна. Насправді він узагалі цурався політики. Він дивився на неї спогорда. Він не любив політичних авторів, авторів, які дотримувалися певної політичної програми.

— Проте в 1970-х роках він публікував якісь досить ліві коментарі. Я маю на увазі, наприклад, його статті про Алекса Ла Ґуму. Він симпатизував йому, але ж Ла Ґума був комуніст.

— Ла Ґума — особливий випадок. Кутзее був прихильний до нього тому, що Ла Ґума з Кейптауна, а не тому, що він комуніст.

— Ви кажете, Кутзее цурався політики. Ви маєте на увазі, що він був аполітичний? Але ж дехто стверджує, що аполітичність — один з різновидів політичності.

— Ні, не аполітичний, я б радше сказала, антиполітичний. Він вважав, що політика породжує в людях найгірше. Породжує найгірше в людях і виносить на поверхню найгірші суспільні типи. Він волів не мати з політикою нічого спільного.

— На своїх лекціях він проповідував цю антиполітичну політику?

— Звичайно, ні. Він дуже ретельно дбав, щоб не проповідувати. Його політичні погляди можна було з’ясувати лише після докладного знайомства з ним.

— Ви казали, що його політичні погляди були утопічні. Ви мали на увазі їхню нереалістичність?

— Він чекав дня, коли політика й держава відімруть. Я б назвала це утопією. З другого боку, він не дуже й віддавався цим утопічним прагненням. Для цього він був занадто кальвіністом.

— Будь ласка, поясніть.

— Ви хочете, щоб я сказала, що стояло за політичними поглядами Кутзее? Про це можна краще дізнатися з його книжок. Але, дозвольте, я все-таки спробую.

На думку Кутзее, ми, люди, ніколи не відмовимося від політики, бо політика надто зручна і надто приваблива, як театр, у якому ми даємо змогу виявитися нашим ницим почуттям. Ниці почуття — це ненависть, злоба, неприязнь, заздрість, жадоба крові й т. ін. Іншими словами, політика, як ми знаємо її, — симптом нашого падіння, і вона виражає це падіння.

— Навіть політика визволення?

— Якщо ви маєте на увазі політику південноафриканської визвольної боротьби, відповідь «так». Якщо визволення означало національне визволення, визволення негритянської нації Південної Африки, Джон не цікавився ним.

— Чи мав він у такому разі вороже ставлення до визвольної боротьби?

— Вороже ставлення? Ні, ворожості не було. Вороже чи прихильне — як біограф ви передусім повинні стерегтися розкладати людей в охайні ящички з етикетками на них.

— Сподіваюся, я не кладу Кутзее в ящик.

— Що ж, а в мене створилося таке враження. Ні, він не був ворожий до визвольної боротьби. Якщо ви фаталіст, як мав звичай бути фаталістом він, немає сенсу бути ворожим до плину історії, хоч як можна шкодувати про нього. Для фаталіста історія — це доля.

— Гаразд. Тоді чи шкодував він про визвольну боротьбу? Чи шкодував він про форму, якої набуває визвольна боротьба?

— Він визнавав, що визвольна боротьба справедлива. Боротьба справедлива, але нова Південна Африка, якої вона домагається, була, на його думку, не досить утопічна.

— А що для нього було б досить утопічним?

— Закриття копалень. Викорчування виноградників. Розпуск збройних сил. Заборона автомобіля. Загальне вегетаріанство. Поезія на вулицях. Такі от речі.

— Іншими словами, за поезію, запряжений кіньми віз і вегетаріанство варто боротися, але не за визволення від апартеїду?

— Ні за що не варто боротися. Ви примушуєте мене захищати його позицію, якої я не поділяла. Ні за що не варто боротися, бо боротьба тільки продовжує цикл агресії і відплати. Я тільки повторюю те, що Кутзее вголос і виразно писав у своїх творах, які, ви кажете, ви читали.

— А зі своїми студентами-неграми і неграми взагалі він спілкувався невимушено?

— А з ким він узагалі спілкувався невимушено? Він узагалі був антиневимушений, якщо можна сказати так англійською мовою. Він ніколи не розслаблявся. Я це бачила на власні очі. Отже, чи невимушено він спілкувався з неграми? Ні. Він не почувався невимушено серед людей, які поводилися невимушено. Невимушеність інших страшенно сковувала його. І це спонукало його йти в хибному, на мою думку, напрямі.

— Що ви маєте на увазі?

— Він бачив Африку в романтичному тумані. Думав про африканців як про тілесних людей, що мають рису, давно вже втрачену в Європі. Що я маю на увазі? Дозвольте, я спробую пояснити. В Африці, казав він, тіло і душа неподільні, тіло і є душею. Він мав цілу філософію тіла, музики і танцю, якої я не годна переповісти, але яка видавалася мені, і то навіть тоді, — як тут годилося б сказати? — безпорадною. Політично безпорадною.

— Будь ласка, розповідайте.

— У своїй філософії він приписував африканцям роль охоронців справжнішого, глибшого, примітивнішого буття людства. Ми з ним сперечалися про це досить затято. Його позиція, казала я, зводиться до старомодного романтичного примітивізму. В контексті 1970-х років, визвольної боротьби і держави з апартеїдом, дивитися на африканців так, як він, було безпорадним. І, хай там як, вони були вже не готові виконувати ту роль.

— Чи було це причиною, що студенти-негри уникали його курсу, вашого спільного курсу лекцій з африканської літератури?

— Цю позицію він не проповідував відкрито. Він завжди був дуже обережний у цьому аспекті, дуже коректний. Але, якщо його уважно слухали, міг виникнути протест.

Та була ще одна обставина, ще одна тенденція його мислення, про яку я повинна згадати. Як і багато білих, він вважав, що Капська провінція, Західна Капська провінція, а можливо, разом із нею й Північна Капська провінція, стоять окремо від решти Південної Африки. Капська провінція — це окрема країна, що має свою географію, свою історію, свої мови й культуру. В цій міфічній Капській провінції, куди навідуються, як він казав, духи готтентотів, кольорові мають своє коріння, так само, але меншою мірою, й африканери, а от чорні африканці чужі, примандрували згодом, ззовні, як і англійці.

Навіщо я згадую про це? Бо ця думка показує, як він міг обґрунтовувати своє радше абстрактне, радше антропологічне ставлення до негритянської Південної Африки. Він не мав ніяких почуттів до південноафриканських негрів. Це мій приватний висновок. Вони могли бути його співгромадянами, але не були співвітчизниками. Історія — або доля, для нього це було те саме — може, й визначила їм роль спадкоємців цієї землі, але десь далеко в його голові вони й далі були ними на відміну від нас.

— Якщо африканці — вони, то хто тоді ми? Африканери?

— Ні. Тими ми здебільшого були кольорові. Я неохоче вживаю цей термін, тільки задля стислості. Сам Кутзее якомога уникав його. Я говорила про його утопічність. Це уникання було ще одним аспектом його утопічності. Він тужив за днем, коли кожен у Південній Африці ніяк не називатиме себе: ані африканцем, ані європейцем, ані білим, ані негром, ані кимсь іншим, коли родинні історії так заплутаються й перемішаються, що людей буде годі етнічно розрізнити, тобто вони будуть — я знову вживаю це ганебне слово — кольоровими. Він називав це бразильським майбутнім. Він схвалював Бразилію і бразильців. Він, звичайно, ніколи не бував у Бразилії.

— Але він мав друзів-бразильців.

— Він зустрічався з кількома бразильськими втікачами в Південній Африці.

[Тиша.]

— Ви згадали про перемішане майбутнє. Тож ми говоримо про біологічне змішування? Говоримо про мішані шлюби?

— Не запитуйте мене. Я просто переказую.

— Тоді чому замість сприяти цьому майбутньому, стаючи — в законному і незаконному порядку — батьком кольорових дітей, він мав зв’язок із молодою білою колегою з Франції?

— [Сміється.] Не запитуйте мене.

— Про що ви розмовляли?

— Про наше викладання. Про колег і студентів. Іншими словами, говорили про все. Говорили й про себе.

— Кажіть.

— Ви хочете, щоб я розповіла, чи ми обговорювали його твори? Відповідь — ні. Він ніколи не розмовляв зі мною про те, що пише, і я не тиснула на нього.

— Це було десь тієї пори, коли він писав «У серці країни».

— Він саме закінчував цей роман.

— Ви знали, що в цьому романі йтиметься про божевілля, батьковбивство й таке інше?

— Навіть не здогадувалася.

— Ви читали роман до публікації?

— Так.

— Що ви думали про нього?

— [Сміється.] Тут я повинна ступати обережно. Думаю, ви не маєте на увазі мого зваженого критичного судження, думаю, просто запитуєте, як я відреагувала? По щирості, спершу я хвилювалася. Боялася, що знайду себе в книжці в якійсь прикрій подобі.

— Чому, по-вашому, це могло б статися так?

— Бо — принаймні так мені здавалося тоді, тепер я розумію, яка я була наївна, — я вважала, що не можна бути тісно пов’язаною з якоюсь людиною і все-таки викинути її зі свого образного світу.

— Ви знайшли себе в тій книжці?

— Ні.

— Ви були приголомшені?

— Що ви маєте на увазі — чи була я приголомшена, не знайшовши себе в його книжці?

— Чи були ви приголомшені, побачивши, що вас викинуто з його образного світу?

— Ні. Я вчилася. Мене викинули, але й це становило частину моєї освіти. Може, зупинимось на цьому? Думаю, я розповіла вам досить.

— Що ж, я, звичайно, вдячний вам. Але, мадам Деноель, дозвольте мені звернутися з іще одним питанням. Кутзее ніколи не був популярним письменником. Під цим я розумію не просто те, що його книжки не продавали дуже широко. Я маю на увазі ще й те, що публіка ніколи не прийняла його до свого колективного серця. В публічній сфері існував його образ як далекого і сповненого зневаги інтелектуала, і він не робив нічого, щоб розвіяти цей образ. Насправді можна було б навіть сказати, що він заохочував таке сприймання себе.

Ну, я не вірю, що цей образ правильно характеризує його. Розмови з людьми, які добре знали його, розкрили зовсім іншу особу, не конче теплішу за темпераментом, але більш невпевнену в собі, більш збентежену, більш людську, якщо можна вжити це слово.

Я запитую вас, чи могли б ви розповісти про його людський аспект? Я ціную вашу розповідь про його політичні погляди, але чи можете ви розповісти про щось особисте, чим ви були б готові поділитися, щось особисте, що могло б пролити яскравіше світло на його характер?

— Ви маєте на увазі що-небудь, що показало б його в привабливішому, ласкавішому світлі, скажімо, якусь розповідь про його доброту до тварин або до тварин і жінок? Ні, такі розповіді я збережу для своїх мемуарів.

[Сміх]

— Гаразд, одну річ я розповім вам. Вона, може, не така вже й особиста, знову може видатися політичною, але ви повинні пам’ятати, що в ті дні політика пробивала собі шлях усюди.

Один журналіст із французької газети «Libération» приїхав у відрядження до Південної Африки й спитав мене, чи можу я домовитися про інтерв’ю з Джоном. Я пішла до Джона й переконала його погодитися: сказала, що «Libération» — добра газета, а французькі журналісти не схожі на південноафриканських і ніколи не приходять на інтерв’ю, не підготувавшись до нього належним чином.

Ми проводили інтерв’ю в моєму університетському кабінеті. Я подумала, що мені краще бути присутньою, раптом виникнуть якісь мовні проблеми, Джон розмовляв французькою не дуже добре.

Що ж, невдовзі стало зрозуміло, що журналіста цікавить не так сам Джон, як те, що він може йому розповісти про Брейтена Брейтенбаха, що мав тоді клопіт із південноафриканською владою. Адже у Франції тоді дуже цікавилися Брейтенбахом: він був романтичною постаттю, багато років прожив у Франції і мав зв’язки з французьким інтелектуальним світом.

Відповідь Джона полягала в тому, що він не може допомогти: він читав Брейтенбаха, оце й усе, він не знає його особисто, ніколи не зустрічався з ним. Це все було правдою.

Але журналіст, що звик до літературного життя у Франції, де все досить тісно переплетене, не вірив йому. Чому один автор відмовлявся б говорити про іншого автора з того самого дрібного — африканерського — племені, якби між ними не було особистого конфлікту або політичної ворожнечі?

Тож журналіст знай тиснув на Джона, а Джон усе намагався пояснити йому, як важко іноземцеві, людині ззовні, оцінити здобутки Брейтенбаха як поета, бо його поезія глибоко закорінена в volksmond, мові народу.

— Ви маєте на увазі його вірші, написані діалектом? — запитав журналіст. А потім, оскільки Джон не збагнув запитання, кинув досить зневажливо: — Ви, звичайно, погодитесь, що видатну поезію годі творити діалектом.

Ця заувага по-справжньому розгнівала Джона. Та, оскільки, гніваючись, він не кричав і не влаштовував сцен, а ставав холодним і замовкав, журналіст із «Libération» розгубився. Він навіть не уявляв собі, щó він спровокував.

Згодом, коли Джон пішов, я намагалася пояснити, що африканери дуже сердяться, коли ображають їхню мову, Брейтенбах, напевне, теж відреагував би так само. Але журналіст тільки стенув плечима. Нема сенсу, сказав він, писати якимсь діалектом, коли в розпорядженні індивіда є світова мова (насправді він сказав не «якимсь діалектом», а «якимсь невідомим діалектом», і сказав не «світова мова», а «справжня мова», une vraie langue). Тут я почала розуміти, що він поміщає Бретейнбаха і Джона до однієї категорії: письменників, що пишуть розмовними мовами або діалектом.

Що ж, Джон, звичайно, взагалі не писав африкаансом, він писав англійською, дуже доброю англійською мовою, і писав англійською все життя. Незважаючи на це, він, як я розповіла, гостро відреагував на те, що вважав за образу гідності мови африкаанс.

— Він перекладав з африкаансу, правда? Я маю на увазі, перекладав африканерських авторів?

— Так. Я б сказала, що він добре знав африкаанс, хоча десь так само, як він знав французьку, тобто краще на сторінці, ніж розмовну мову. Я, звичайно, була некомпетентна судити про його африкаанс, але таке в мене склалося враження.

— Тож ми маємо приклад чоловіка, що розмовляв цією мовою недосконало, стояв за рамками національної релігії, або принаймні державної релігії, мав космополітичний світогляд, дисидентські — якщо можна вжити це слово — політичні погляди, проте був готовий перейняти африканерську ідентичність. Чому, по-вашому, він був готовий до цього?

— Думаю, що під поглядом історії він відчував, що ніяк не може відокремитись від африканерів і зберегти самоповагу, навіть якщо це означало пов’язаність з усім тим, за що африканери відповідали політично.

— А чи було що-небудь, що могло по-доброму спонукати його обрати африканерську ідентичність, щось, наприклад, на особистому рівні?

— Може, й було, я не можу сказати. Я ніколи не бачила його родини. Можливо, вона дала б якусь підказку. Але Джон від природи був дуже обережний, аж занадто черепаха. Відчуваючи небезпеку, він одразу ховався в свій панцер. Африканери надто часто відкидали його, відкидали й принижували — досить лише прочитати його книжку дитячих спогадів, щоб пересвідчитись у цьому. Він не збирався йти на ризик, що його знову відкинуть.

— Тож волів лишатися ззовні.

— Думаю, він був найщасливіший у ролі зовнішнього спостерігача. Він був нетовариським. Не був командним гравцем.

— Ви кажете, що ніколи не бачили його родини. Вам не видавалося це дивним?

— Ні, анітрохи. Його мати померла ще до того, як ми зустрілися, батько почувався негаразд, брат покинув країну, його стосунки з рештою родичів були напружені. Щодо мене, то я була одружена жінка, отже, наші стосунки через те треба було тримати в таємниці.

Але ми, звичайно, розмовляли про наші родини, наше походження. Я б сказала, що його родину вирізняло те, що вони були африканерами за культурою, а не за своїми політичними поглядами. Що я тут маю на увазі? Подумайте на мить про Європу XIX століття. На всьому континенті ви бачите, як етнічні та культурні ідентичності трансформуються в політичні. Цей процес почався в Греції і швидко поширився через Балкани і Центральну Європу. Невдовзі та хвиля поширилась і на колонії. В Капській колонії голландомовні креоли почали утверджувати себе як окрему націю — африканерську націю — і домагатися національної незалежності.

Що ж, ця хвиля романтичного націоналістичного ентузіазму якимсь чином обминула Джонову родину. Або ж вона вирішила не плисти на цій хвилі.

— Вони трималися поодаль унаслідок політики, пов’язаної з націоналістичним ентузіазмом, тобто антиімперіалістичної, антианглійської політики?

— Так. Спершу вони були стривожені роздмуханою ворожістю до всього англійського, містикою Blut und Boden^[69], а потім відсахнулися від ідеологічного багажу, який націоналісти запозичили в правих радикалів у Європі, — наприклад, від наукового расизму, — і політики, зумовленої ним: поліційного нагляду за культурою, мілітаризації молоді, державної релігії й т. ін.

— Отже, загалом ви вважаєте Кутзее за консерватора, антирадикала?

— Так, за консерватора в культурі, так само як і чимало модерністів були консерваторами в культурі, і тут я маю на увазі європейських письменників-модерністів, що правили йому за взірець. Він дуже любив Південну Африку своєї юності, Південну Африку, що 1976 року почала видаватися країною, якої не було ніколи. Задля доказу вам треба лише звернутися до вже згаданої книжки — до «Дитинства», де ви знайдете відчутну ностальгію за давніми феодальними відносинами між білими і кольоровими. Для таких людей, як він, Національна партія з її політикою апартеїду репрезентувала не відсталий консерватизм, а навпаки, новомодну соціальну інженерію. Він увесь був за давню, складну, феодальну соціальну структуру, що так ображала пристойний дух dirigistes^[70] апартеїду.

— Ви коли-небудь сперечалися з ним із приводу політичних питань?

— Важке запитання. Де, зрештою, закінчується характер і починається політика? На особистому рівні я сприймала його як надто фаталістичного, а отже, й надто пасивного. Я не здатна відповісти, чи його недовіра до політичної активності виявлялася в пасивності його життя, а чи якийсь природжений фаталізм виявлявся в недовірі до політичної активності. Так, звісно, на особистому рівні між нами існувало певне тертя. Я хотіла, щоб наші стосунки росли й розвивалися, а він хотів, щоб вони лишалися ті самі, без змін. Саме це кінець кінцем і призвело до розриву. Бо, на мою думку, між чоловіком і жінкою не може бути нічого сталого. Ви або піднімаєтесь, або опускаєтесь.

— Коли стався розрив?

— 1980 року. Я покинула Кейптаун і повернулася до Франції.

— А потім ви мали з ним якісь контакти?

— Якийсь час він писав мені. Присилав свої книжки, коли вони виходили. Потім листів уже не було. Я припустила, що він знайшов когось іншого.

— А тепер, озираючись на ваші стосунки, як ви бачите їх?

— Як я бачу наші стосунки? Джон був явним франкофілом, і то належав до тих, хто вірить, що, роздобувши собі французьку коханку, він зазнає найвищого щастя. Від французької коханки слід сподіватися, що вона декламуватиме Ронсара і гратиме на клавесині Куперена, а водночас знайомитиме свого коханця з таємницями кохання у французькому стилі. Я перебільшую, звичайно.

Чи була я французькою коханкою його фантазій? Дуже сумніваюся. Озираючись назад, я тепер бачу наші стосунки як комічні за своєю сутністю. Комічно-сентиментальні. Засновані на комічному засновку. Проте з одним подальшим елементом, значення якого я не повинна применшувати, а саме: Кутзее допоміг мені здихатися поганого шлюбу, і я досі вдячна йому за це.

— Комічно-сентиментальні… У ваших вустах це звучить майже легковажно. Невже Кутзее не справив на вас якогось глибшого враження, а ви — на нього?

— Про те, яке враження я могла справити на нього, я не можу судити. А загалом я б сказала: якщо у вас немає сильної особистості, ви не справите і глибокого враження, а Джон не мав сильної особистості. Я не хотіла видаватися легковажною. Я знаю, він мав багатьох шанувальників, Нобелівську премію не дають ні за що, і, звичайно, ви не були б тут сьогодні і не провадили цих досліджень, якби не думали, що він важливий як письменник. Але, будьмо на мить серйозні, протягом усього часу, поки я була з ним, я ніколи не відчувала, що я поряд із винятковою постаттю, справді непересічною людиною. Я знаю, ці слова жорстокі, але, на жаль, вони є правдою. Я не бачила ніякого спалаху блискавки від нього, яка раптом осявала світ. Або, якщо ті спалахи були, я була сліпа до них.

Я вважала, що Джон розумний, обізнаний, і захоплювалася багатьма його рисами. Як письменник він знав, що робить, він мав певний стиль, а стиль — це вже початок оригінальності. Але не мав ніякої особливої чутливості, яку я могла б виявити, ніякого справжнього вміння прозирати стан людини. Він був просто чоловік, чоловік своєї доби, талановитий, можливо, навіть обдарований, але, по щирості, не велетень. Мені шкода, якщо я розчаровую вас. Інші люди, які знали його, змалюють вам іншу картину, я певна.

— Повернімося до його творів: об’єктивно, як критик, як ви оцінюєте його книжки?

— Мені найбільше подобалися його ранні твори. В такій книжці, як «У серці країни», є певна відвага, певна дикість, якою я досі здатна захоплюватися. Так само й у «Ворозі», що не такий уже ранній. Але потім він став більш респектабельний і, як на мене, більш приборканий. Після «Ганьби» я втратила цікавість. Пізніших творів я не читала.

Загалом я б сказала, що його творчості бракує амбіцій. Контроль над елементами фікції надто суворий. Ви не почуваєтесь у присутності автора, що деформує свої мовні засоби, щоб сказати ще ніколи не сказане, бо саме це, як на мене, — ознака видатного письма. Я б сказала, що він надто холодний, надто охайний. Надто легкий. Йому надто бракує пристрасті, творчої пристрасті. Оце й усе.

Інтерв’ю проведене в Парижі в січні 2008 р.

Записники: недатовані фрагменти

Недатований фрагмент

Зима, субота пополудні, ритуальна пора для гри в регбі. З батьком він вчасно сідає на потяг до Ньюлендса, щоб встигнути на попередній матч о другій п’ятнадцять. Після цього матчу о четвертій почнеться головний матч. А після головного матчу вони знову сядуть на потяг і поїдуть додому.

Він їздить разом із батьком до Ньюлендса, бо спорт — регбі взимку, крикет улітку — найсильніший зв’язок між ними, що зберігся, і тому, що йому наче ножем шпигонуло в серце, коли в першу суботу після свого повернення в країну він побачив, як батько одягає плащ і мовчки вирушає до Ньюлендса, мов самотня дитина.

У батька немає друзів. Немає і в нього, хоч з іншої причини. Він мав друзів, як був молодшим, але ті давні друзі давно вже розвіялися по світу, а він, здається, втратив уміння, а може, й бажання заводити нових. Отже, його знову прибило до батька, а батька прибило до нього. Оскільки вони живуть разом, то в суботу разом і насолоджуються. Це закон родини.

Повернувшись, син здивувався, побачивши, що батько нікого не знає. Він завжди вважав, що батько має товариську вдачу. Але або він помилявся, або батько змінився. Або, можливо, це просто одна з рис, які з’являються в чоловіків, коли вони стають старші: вони вбираються в себе. По суботах на трибунах у Ньюлендсі повно їх, самотніх чоловіків у сірих габардинових плащах у сутінках власного життя, вони самозосереджені й замкнені, немов їхня самотність — ганебна хвороба.

Він сидить поруч із батьком на Північній трибуні, дивиться попередній матч. Над подіями дня нависає завіса меланхолії. Це останній сезон, коли стадіон використовуватимуть для клубного регбі. Разом із запізнілою появою телебачення в країні цікавість до клубного регбі зменшилася. Чоловіки, які звикли бувати в суботу пополудні в Ньюлендсі, тепер воліють лишатися вдома і дивитися гру тижня по телевізору. З тисяч місць на Північній трибуні зайнято лише кільканадцять. Залізнична трибуна зовсім безлюдна. На Південній трибуні ще є гурт затятих кольорових глядачів, які приїхали вболівати за команди «UCT» та «Villagers» і освистувати «Stellenbosch» та «Van der Stel». Тільки на Великій трибуні є більш-менш пристойна кількість людей, можливо, тисяча.

Чверть сторіччя тому, коли він був дитиною, було по-іншому. У великий день клубних змагань, — коли, скажімо, «Hamiltons» грали проти «Villagers» або «UCT» проти «Stellenbosch», — насилу можна було знайти стояче місце. Через годину після фінального свистка фургони «Argus» мчали по вулицях і мало не на кожному розі роздавали продавцям паки спортивного випуску цієї газети, на її сторінках очевидці розповідали про ігри першої ліги, навіть про ігри, які грали в далекому Стелленбосі чи в Сомерсет-Весті; крім того, там були рахунки матчів із нижчих ліг: 2А і 2Б, ЗА і ЗБ.

Ті дні минули. Клубне регбі доживає віку. Це можна відчути сьогодні не тільки на трибунах, а й на самому полі. Пригнічені лунким простором безлюдного стадіону, гравці, здається, просто виконують вправи. Ритуал умирає перед їхніми очима, справжній дрібнобуржуазний південноафриканський ритуал, сьогодні зібралися його останні шанувальники: сумні старі чоловіки, як його батько, тупі, покірні обов’язку сини, як-от він.

З неба посіялася мжичка. Він підняв над собою і батьком парасольку. На полі тридцятеро млявих гравців ковзаються, падають і намацують мокрий м’яч.

У попередньому матчі команда «Union» у небесно-блакитній формі грає проти «Gardens» у чорно-каштановій. Обидві команди перебувають наприкінці списку команд першої ліги, і їм загрожує перехід до нижчої ліги. Але так було не завжди. Команда «Gardens» колись була справжньою силою в регбі Західної провінції. Вдома в рамці є фотографія третьої команди «Gardens», якою вона була 1938 року, батько сидить у першому ряду в нещодавно випраній футболці, що обтягує тіло, в шоломі «Gardens» і з модно піднятим коміром навколо вух. Якби не якісь непередбачені обставини, надто Другасвітова війна, батько міг би навіть — хтозна? — перейти до другої команди.

Якщо зважати на давню вірність, батько мав би вболівати за «Gardens» проти «Union». Але річ у тому, що батькові вже байдуже, хто виграє: та або та команда чи хтось там на місяці. Насправді синові навіть важко з’ясувати, на чому зосереджений батько: на регбі чи на чомусь іншому. Якби він міг розкрити таємницю, чого хоче його батько, то міг би, напевне, бути кращим сином.

Уся батькова родина отака — без ніякої пристрасті, на яку можна було б показати пальцем. Родичі по батьковій лінії, здається, навіть не дбають про гроші. Вони прагнуть лише бути з кожним у злагоді й мати при цьому нагоду трохи посміятися.

Ну, щодо сміху він — останній товариш, якого потребує батько. Зі сміху він займав останню сходинку в класі. Похмурий чоловік — отаким, напевне, бачить його світ, якщо взагалі помічає. Похмурий чоловік — мокре рядно, вахлак.

А є ще й питання про батькову музику. Після капітуляції Муссоліні 1944 року і відступу німців на північ, союзним військам, які окупували Італію, зокрема й південноафриканським, дозволили на короткий час розслабитись і розважитись. Серед розваг, які запропонували їм, були безкоштовні виступи великих оперних театрів. Молодиків з Америки, Британії і далеких заморських британських домініонів, хлопців, які нічого не знали про італійську оперу, занурили в драматичні події «Тоски», «Севільського цирульника» і «Лючії ді Ламмермур». Тільки жменька солдатів полюбила ці твори, і серед них був його батько. Вирісши на сентиментальних ірландських та англійських баладах, він був зачарований буянням нової музики і приголомшений видовищем. День у день він ходив, щоб почути більше.

Отож після війни капрал Кутзее повернувся до Південної Африки з новонабутою любов’ю до опери. «La donna è mobile»^[71], — наспівував він у ванні. «Фігаро там, Фігаро тут, — співав він. — Фігаро, Фігаро, Фі-і-ігаро!» Він пішов і купив грамофон, перший у родині, і раз по раз крутив на швидкості 78 обертів за хвилину запис пісні Карузо «Замерзла твоя рученька». Коли з’явилися довгогральні платівки, він придбав новий і кращий грамофон разом із платівкою Ренати Тебальді, що співала популярні арії.

Отже, коли Джон був підлітком, удома воювали одна з одною дві школи вокальної музики: італійська, батькова школа, яку на повен звук представляли Тебальді і Тіто Ґоббі, і німецька школа, його власна, заснована на Бахові. Пополудні в неділю увесь будинок наповнювали хори з сі-мінорної «Меси», а вже ввечері, коли Бах нарешті замовкав, батько наливав собі склянку бренді, ставив Ренату Тебальді й сідав слухати справжні мелодії, справжній спів.

За притаманні італійській опері чуттєвість і декадентство — ось як у шістнадцять років Джон оцінював її — він вирішив довіку ненавидіти і зневажати її. А припущення, що він міг зневажати її лише тому, що її любив батько, і що він вирішив би ненавидіти і зневажати що завгодно у світі, якби його любив батько, він не визнавав.

Одного разу, коли нікого не було поблизу, Джон дістав із конверта платівку Тебальді й провів лезом глибоку борозну поперек поверхні.

У неділю ввечері батько поставив платівку. Але після кожного оберту голка стрибала. «Хто це зробив?» — запитував він. Але, здається, цього ніхто не робив. Просто сталося так.

Так настав край Тебальді, і тепер Бах міг панувати без конкурентів.

За цей свій ниций і дріб’язковий учинок син протягом останніх двадцяти років відчував найтяжчі докори сумління, докори, що не минули з плином часу, а навпаки, стали дошкульніші. Перше, що він зробив, повернувшись у країну, — обійшов музичні крамниці, шукаючи платівок Тебальді. Хоч і не знайшов, він натрапив на платівку з кількома виконавцями, де й вона співала кілька тих самих арій. Приніс її додому й програв від початку до кінця, сподіваючись виманити батька з кімнати, як-от мисливець виманює пташку грою на дудці. Батько не виявив ніякої цікавості.

— Ти впізнав голос? — запитав він.

Батько похитав головою.

— Це Рената Тебальді. Хіба ти не пам’ятаєш, як любив колись слухати Тебальді?

Син відмовився визнати поразку. Він сподівався, що коли-небудь, коли його не буде вдома, батько поставить нову, бездоганну платівку на програвач, наллє собі склянку бренді, сяде у свій фотель і дозволить перенести себе до Рима, Мілана чи до якогось іншого міста, де замолоду його вуха вперше розкрилися до чуттєвої краси людського голосу. Син прагнув, щоб батькові груди наповнила давня радість, хотів, щоб батько бодай на годину знову відчув утрачену молодість, забув своє теперішнє розбите і принижене існування. А над усе хотів, щоб батько простив йому. «Пробач мені!» — хотів він сказати батькові. «Пробачити тебе? Господи, за що тут пробачати?» — хотів він почути батькову відповідь. І тоді б він набрався духу і нарешті зізнався б: «Пробач, що я навмисне і з наперед сформованим лихим наміром подряпав твою платівку Тебальді. А крім того, ще за багато іншого, так багато, що на перелік пішов би цілісінький день. За незліченні ниці вчинки, за ницість серця, в якому народилися ці вчинки. Одне слово, за все, що я зробив, відколи народився, і робив із таким успіхом, щоб твоє життя стало злиденним».

Але ні, немає ніяких свідчень, навіть найменших, що під час його відсутності вдома платівку Тебальді ставили й слухали. Тебальді, здається, втратила свої чари, чи, може, батько грає з ним у страхітливу гру? «Моє життя злиденне? Що спонукає тебе думати, ніби моє життя було злиденним? Що спонукає тебе думати, ніби ти мав коли-небудь силу зробити моє життя злиденним?»

Уряди-годи син ставить платівку Тебальді для себе, і, коли слухає, в ньому немов починається якась трансформація. Так, мабуть, було і з батьком 1944 року, його серце теж починало гупати в ритм із серцем Мімі з «Богеми» Пуччіні. А чудова висхідна дуга її голосу, напевне, породжувала в батьковій душі, як-от тепер породжує в його, порив приєднатися до неї в палкому, піднесеному леті.

Що було негаразд із ним усі ці роки? Чому він не слухав ані Верді, ані Пуччіні? Невже був глухий? Чи, може, правда була ще гірша: може, він ще підлітком почув і чудово впізнав заклик Тебальді, а потім із мовчазною манірністю («Я не буду!») відмовився дослухатися до нього? «Геть Тебальді, геть Італію, геть плоть!» А якщо і його батько має піти геть у цій загальній трощі — нехай!

Про те, що відбувається в батьковій душі, він не має уявлення. Батько не розповідає про себе, не веде щоденника, не пише листів. Лише одного разу, випадково, двері трошечки прочинилися. В додатку «Спосіб життя» до суботньо-недільного випуску газети «Argus» він натрапив на анкету «так або ні», яку заповнив і лишив відкритою батько, анкету під назвою «Показник вашого особистого задоволення». Поряд із третім запитанням «Чи знали ви багатьох представниць протилежної статі?» батько поставив галочку в квадратику «ні». Четверте запитання звучало так: «Чи стосунки з протилежною статтю були джерелом задоволення для вас?» — і відповідь знову була «ні».

З можливих двадцяти балів батько набрав шість. Кількість балів п’ятнадцять і вище, стверджує творець того «Показника», такий собі Рей Шварц, доктор медицини і доктор філософії, автор книжки «Як досягти успіху в житті та коханні», найпопулярнішого посібника з особистого розвитку, означає, що респондент був задоволений життям. Натомість кількість балів менша за десять свідчить, що йому треба прищеплювати собі більш позитивний світогляд, і першим кроком у цьому напрямі може бути вступ до якогось клубу або уроки бальних танців.

Теми, які треба розвинути далі: батько і чому він живе разом із ним. Реакція жінок у його житті (розчарування).

Недатований фрагмент

По радіо викривають комуністів-терористів, а також їхніх одурених жертв і приятелів у Світовій раді церков. Теми викриттів можуть змінюватися щодня, проте властивий їм тон залякування — ні. Цей тон знайомий йому ще зі школи у Вустері, де раз на тиждень дітей, від наймолодших до найстарших, заганяли в актову залу й промивали їм мозок. Голос такий знайомий йому, що, почувши перші звуки, він відчуває нудоту і нахиляється вимкнути радіо.

Він — продукт занапащеного дитинства, такого висновку Джон дійшов давно, але дивується, що найбільшої шкоди йому завдано не в закритому просторі дому, а на відкритому місці, в школі.

Інколи він читав книжки з теорії освіти, і в працях представників голландської кальвіністської школи почав упізнавати основу тієї форми шкільництва, яку застосували до нього. Мета освіти, стверджували Абрагам Куйпер і його учні, — сформувати дитину як члена церковної громади, як громадянина, як майбутнього батька чи матір. Саме слово «сформувати» змушує його задуматися. Протягом його навчання у вустерській школі вчителі, й самі сформовані зусиллями послідовників Куйпера, не покладали рук, щоб формувати його і решту довірених їхній опіці хлопчиків, формувати так, як гончар формує горщик, натомість він, використовуючи мізерні, жалюгідні, невиражені засоби, наявні в його розпорядженні, намагався чинити їм опір — чинити опір тоді, як намагається чинити й тепер.

Але чому він чинив такий затятий опір? Звідки походив той опір, та відмова визнавати, що кінцева мета освіти — сформувати його відповідно до якогось наперед визначеного образу, бо інакше він не мав би ніякої форми, а животів би в природному стані — дикун, позбавлений спасіння? Тут може бути лише одна відповідь: осередок його опору, його теорія, протиставлена їхньому куйперизму, походили, напевне, від матері. Тим або тим чином завдяки своєму вихованню як доньки євангелістського місіонера, а найімовірніше, завдяки своєму єдиному року в коледжі, року, після якого вона отримала диплом із правом викладання тільки в початковій школі, вона засвоїла альтернативний ідеал вихователя і його завдання, а потім якось передала цей ідеал своїм дітям. Завдання вихователя, на думку матері, полягало в з’ясуванні та розвитку природних талантів дитини, талантів, із якими дитина народилася і які роблять її унікальною. Якщо уявляти собі дитину як рослину, тоді вихователь повинен живити коріння тієї рослини і спостерігати її розвиток, а не обрізати їй гілля й формувати, як чинили послідовники Куйпера.

Але які він має підстави для думки, що, виховуючи його, — і його, і брата, — мати взагалі дотримувалась якої-небудь теорії? Чому правда не повинна полягати в тому, що мати дала їм обом змогу животіти в дикунстві лише тому, що й сама виросла дикункою — вона та її брати й сестри на фермі в Східній Капській провінції, де вони народилися? Відповідь дають імена, як він витягує з закутків пам’яті: Монтессорі, Рудольф Штейнер. Ці імена не означали нічого, коли він чув їх дитиною, але тепер, читаючи про освіту, він знову натрапив на них. Монтессорі, метод Монтессорі — тож ось чому йому давали гратися кубиками, дерев’яними кубиками, які він спершу розкидав по кімнаті, думаючи, що вони на те й зроблені, а потім складав один на один, аж поки вежа (неодмінно вежа!) розвалювалася, і він заводив із відчаю.

Кубики, щоб будувати замки, пластилін, щоб ліпити тварин (той пластилін він спершу намагався жувати), а потім, ще до того, як він доріс до нього, конструктор із дисками, стрижнями, болтами, гайками і кутниками.

«Мій маленький архітектор, мій маленький інженер». Мати покинула світ ще до того, як стало безперечно зрозуміло, що він не стане ані архітектором, ані інженером, а отже, кубики й конструктор не справили своїх чарів, мабуть, так само й пластилін («мій маленький скульптор»). Цікаво, чи мати запитувала себе: «А чи не є цей метод Монтессорі великою помилкою?» І чи не думала вона у свої найпохмуріші миті: «Треба було дати тим кальвіністам сформувати його, мені не треба було підтримувати сина в його опорі»?

Якби ті вустерські вчителі досягли успіху і сформували його, він би, найімовірніше, став би членом їхнього гурту, патрулював би ряди німих дітей із лінійкою в руці й поляскував би нею по партах, проминаючи дітей і нагадуючи, хто господар. Наприкінці дня він і сам повертався б додому до своєї куйперової родини, до добре сформованої покірної дружини і добре сформованих слухняних дітей, вертався б до родини і дому в певній громаді на території батьківщини. І що він має замість цього? Батька, якого треба доглядати, батька, що не здатний подбати про себе, батька, що потихеньку потай курить, потихеньку потай п’є, і батьків погляд на їхню спільну домашню ситуацію безперечно суперечить його баченню: батько, наприклад, вважає, що йому, нещасливому батькові, судилося долею доглядати дорослого сина, бо син не здатний подбати про себе, і це все стає аж надто очевидним, як глянути на його недавнє життя.

Розвинути далі: його власну, доморослу теорію освіти, що має своє коріння в: а) Платона і б) Фрейда; її елементи: а) дисципліну (учень намагається бути таким, як його вчитель) і б) етичний ідеалізм (учитель намагається бути гідним учня); її небезпеки: а) марнославство (вчитель тішиться, що учень обожнює його) і б) секс (фізичні стосунки як шлях навпростець до знань).

Він засвідчив некомпетентність у справах серця; перенос (Фрейдового типу) у клас і повторні невдалі спроби дати йому раду.

Недатований фрагмент

Батько працює бухгалтером у фірмі, що імпортує і продає запчастини до японських автомобілів. Оскільки більшість тих запчастин виготовляють не в Японії, а в Тайвані, Південній Кореї і навіть у Таїланді, їх годі назвати справжніми запчастинами. З другого боку, оскільки вони не приходять у фальшованих упаковках виробника, бо ж на них написано (дрібненькими літерами) назву країни-виробника, їх не можна назвати й піратськими запчастинами.

Власниками фірми є двоє братів, тепер уже наприкінці середнього віку, вони розмовляють англійською мовою з легеньким східноєвропейським акцентом і вдають, ніби не знають африкаансу, хоча насправді народилися в Порт-Елізабеті й добре розуміють вуличний африкаанс. Вони наймають п’ятьох працівників: трьох продавців, бухгалтера і його помічника. Бухгалтер зі своїм помічником мають власну комірчину з дерева і скла, яка відгороджує їх від навколишньої діяльності. А продавці метушаться між прилавком і стелажами із запчастинами, що тягнуться в затінені закутки крамниці.

Седрік, головний продавець, працював із братами від самого початку. Байдуже, хоч якою малопомітною може бути запчастина — кожух вентилятора для триколісного «Сузукі» 1968 року випуску, осьовий підшипник для п’ятитонного ваговоза «Імпакт», — Седрік непомильно знає, де шукати її.

Раз на рік фірма проводить переоблік, під час якого реєструють кожну куплену чи продану запчастину аж до останньої гайки і болта. Це масштабний захід, і більшість підприємств надовго зачиняють свої двері. Але фірма «Acme Auto Parts» має робити те, що зобов’язана, кажуть брати, тож крамниця відкрита від восьмої години ранку до п’ятої пополудні п’ять днів на тиждень, плюс від восьмої ранку до першої пополудні по суботах, незважаючи ні на що, п’ятдесят два тижні на рік, за винятком Різдва і Нового Року. Отже, переоблік треба робити в неробочі години.

Як бухгалтер батько перебуває в центрі тих операцій. Під час переобліку він жертвує своєю обідньою перервою і працює до пізнього вечора. Він працює сам, понаднормово, а отже, сідає, щоб їхати додому, на пізній вечірній потяг, і на цей подвиг нездатні піти ані батькова помічниця місіс Нордін, ані продавці. їздити в потягах, коли вже впали сутінки, тепер дуже небезпечно, кажуть вони, надто багато пасажирів стають жертвами нападів і грабунків. Тож після закриття крамниці лишаються тільки братú в своєму кабінеті і батько в своїй кабінці, він переглядає папери й бухгалтерські книги.

— Якби я мав місіс Нордін бодай на одну додаткову годину в день, — каже батько, — ми б могли закінчити дуже швидко. Я б називав цифри, а вона перевіряла б. А коли робиш сам, це майже безнадійна робота.

Батько не має кваліфікації бухгалтера, але за роки, коли мав власну юридичну практику, засвоїв принаймні зародки бухгалтерської науки. Він працює бухгалтером у братів уже дванадцять років, відколи полишив право. Брати, слід припустити (Кейптаун — не велике місто), знали про його строкате минуле в юридичній професії. Знали, а отже, слід припустити, пильно наглядали за ним про випадок, якби навіть у такому передпенсійному віці він надумав ошукати їх.

— Якби ти приніс бухгалтерські книги додому, — пропонує син батькові, — я б допоміг тобі перевірити.

Батько хитає головою, і син здогадується, чому. Батько, говорячи про бухгалтерські книги, неодмінно стишує тон, немов то священні книги, немов ведення записів у них — священицька функція. Все його ставлення немов свідчить, що в тій праці є щось більше, ніж застосування елементарної математики до колонок цифр.

— Не думаю, що я можу взяти ті книги додому, — каже батько. — Тільки не потягом. Брати такого не дозволять.

Син із повагою ставиться до цих слів. Що сталося б із компанією, якби на батька напали і вкрали ті священні книги?

— Тоді дай я приїду в місто наприкінці вашого робочого дня і заступлю місіс Нордін. Ми з тобою могли б іще попрацювати від п’ятої до восьмої, — каже він.

Батько мовчить.

— Я б просто допоміг перевіряти. Якщо там є щось конфіденційне, я обіцяю не дивитися.

Коли він прибуває на свою першу зміну, місіс Нордін і продавці вже пішли. Його представили братам.

— Мій син Джон, — каже батько, — що запропонував мені допомогти перевіряти.

Він тисне їм руки: містерові Родні Сілвермену, містерові Баррету Сілвермену.

— Я не певен, що ми маємо змогу платити вам зарплату, — каже містер Родні. А потім повертається до брата: — Баррете, хто, по-твоєму, дорожчий: доктор філософії чи дипломований бухгалтер? Може, нам доведеться взяти позику?

Усі регочуть із цього жарту. Потім йому пропонують тариф: точнісінько таку саму платню, яку він заробляв студентом шістнадцять років тому, переписуючи дані про родини на картки під час муніципального перепису.

Разом із батьком він умощується в скляній кабінці бухгалтерів. Їхнє завдання просте. Вони перевіряють рядок за рядком накладні, підтверджуючи, що цифри з них правильно переписано в бухгалтерські книги, відзначаючи їх червоним олівцем, перевіряють суми внизу кожної сторінки.

Син і батько сідають до роботи і ревно працюють. Десь раз на тисячу записів вони натрапляють на помилку, якісь дрібні п’ять центів, недописані чи приписані. А загалом бухгалтерські книги в бездоганному порядку. Як позбавлені сану священики стають найкращими коректорами, так, здається, й позбавлені практики адвокати стають найкращими бухгалтерами — позбавлені практики адвокати, яким у разі потреби допомагають їхні надміру освічені й не повною мірою зайняті сини.

Наступного дня по дорозі до фірми Джон потрапляє під зливу. Приходить мокрий, як хлющ. Скло скляної кабінки запріло, він заходить не стукаючи. Батько горбиться за столом. А в кабінці є й друга постать — жінка, молода, з очима газелі, м’якими вигинами, одягає плащ.

Джон мов прикипів до землі.

Батько підвівся.

— Місіс Нордін, це мій син.

Місіс Нордін відвертає погляд, не пропонує руки.

— Я йду, — каже вона, звертаючись не до нього, а до батька.

За годину пішли додому й брати. Батько нагрів чайник і заварив каву. Сторінка за сторінкою, колонка за колонкою вони ревно переглядали папери аж до десятої години вечора, коли батько заблимав очима від виснаження.

Дощ ущух. По безлюдній Рібек-стріт вони пішли до станції: двом чоловікам, більш-менш дієздатним чоловікам, уночі безпечніше, ніж одному, і набагато безпечніше, ніж самотній жінці.

— Як довго місіс Нордін працює з тобою? — запитує син.

— Вона прийшла в лютому.

Він чекає більшого. А більшого й немає. Запитати він міг би багато. Наприклад: як так сталося, що місіс Нордін, що прикриває голову хусткою і, напевне, мусульманка, прийшла працювати в єврейську фірму, де немає жодного родича чоловічої статі, щоб пильнувати й захищати її?

— А вона добре працює? Ефективно?

— Дуже добре. Дуже ретельна.

Син знову чекає більшого. І знову на цьому й кінець.

Запитання, яке він не може себе змусити поставити, таке: «Що означає для серця такого самотнього чоловіка, як ти, сидіти день у день, у кабінці, не більшій за багато тюремних камер, поруч із жінкою, що не тільки така ефективна у своїй роботі й така ретельна, як місіс Нордін, а ще й така жіноча?»

Адже саме це й становить головне враження, яке збереглося в нього від короткої зустрічі з місіс Нордін. Він сказав, що вона жіноча, бо не має кращого слова: жіноче — це крайнє розрідження жінки, і то таке, що вона стає духом. Якщо одружитися з такою жінкою, то що означало б для чоловіка долати щодня простір від піднесених висот жіночого до земного тіла жінки? Спати з такою істотою, обіймати її, нюхати й мацати її — що це означало б для душі? А бути поряд із нею цілий день, відчувати її найменший порух: чи сумне батькове «ні» на запитання доктора Шварца — «Чи стосунки з протилежною статтю були джерелом задоволення для вас?» — пов’язане бодай трохи з тим, що на схилі віку батько зіткнувся віч-на-віч із такою красою, якої ніколи не знав раніше і володіти якою ніколи не може сподіватися?

Дослідити: навіщо запитувати, чи батько кохає місіс Нордін, якщо він із такою очевидністю сам закохався в неї?

Недатований фрагмент

Ідея для оповідання.

Чоловік, письменник, веде щоденник. У ньому він записує думки, ідеї, важливі події.

Його життя змінюється на гірше. «Поганий день, — записує він у щоденнику, не пояснюючи. — Поганий день… Поганий день», — пише він раз у раз.

Утомившись називати кожен день поганим, він вирішив просто позначати погані дні зірочкою, як-от дехто з людей (жінки) позначає червоним хрестом день, коли в неї менструації, а інші люди (чоловіки, жінколюби) позначають хрестиком день, коли домоглися успіху.

Погані дні нагромаджувалися, зірочки множилися, наче пошесть мух.

Поезія, якби він міг писати вірші, могла б довести його до коріння його хвороби, що процвітала у формі зірочок. Але джерело поезії в ньому, здається, пересохло.

Можна повернутися й до прози. Теоретично проза може виконувати ту саму очисну дію, що й поезія. Проте він сумнівається. Проза, як свідчить його досвід, потребує набагато більше слів, ніж поезія. Немає сенсу братися за прозу, якщо бракує впевненості, що будеш наступного дня досить енергійний, щоб писати далі.

Він грається такими думками — думками про поезію, думками про прозу, — бо це дає йому змогу нічого не писати.

На задніх сторінках свого щоденника він складає списки. Один з них має назву «Способи позбутися себе». В лівій колонці він перелічує «Методи», а в правій відзначає їхні «Ґанджі».

Один із перелічених способів позбутися себе, спосіб, до якого після зрілих роздумів він прихилився, полягає в утопленні, тобто треба поїхати вночі до Фіш-Ґека, поставити машину на безлюдному краї пляжу, роздягтися в машині й надягти плавки (але навіщо?), зануритись у хвилі й рушити в пітьму, пливучи до повного знесилення, а потім дати здійснитися долі.

Уся його взаємодія зі світом відбувається, здається, через якусь мембрану. Оскільки є мембрана, запліднення (його, світу) не відбувається. Це цікава метафора, з багатим потенціалом, але, як він уже бачить, вона не веде його нікуди.

Недатований фрагмент

Його батько виріс на фермі в Кару, п’ючи багату на фтор артезіанську воду. Від фтору емаль його зубів побуріла і стала тверда, мов камінь. Він пишався тим, що ніколи не мав потреби звертатися до дантиста. Потім, посередині життя, його зуби почали гнити, один за одним, і їх довелося всі повиривати.

Тепер, посередині сьомого десятку, йому не дають спокою ясна. Формуються гнояки, які не гояться. Горло страждає від запалення. Йому важко ковтати, важко говорити.

Батько йде спершу до дантиста, потім до отоларинголога, і той посилає його на рентген. Рентген виявляє ракову пухлину гортані. Йому порадили негайно зробити операцію.

Він провідує батька в чоловічій палаті лікарні «Groote Schuur». Батько у звичайній піжамі, з переляканими очима. В заширокій курточці він наче пташка, сама шкіра й кістки.

— Це звичайна операція, — заспокоює він батька. — Тебе випишуть через кілька днів.

— Ти розповів братам? — шепоче батько болісно й повільно.

— Я зателефоную їм.

— Місіс Нордін дуже здібна.

— Я певен, що місіс Нордін дуже здібна. Я певен, що вона впорається, поки ти повернешся.

Розмовляти більше нема про що. Він міг би взяти батька за руку й тримати її, щоб заспокоїти його, показати йому, що він не самотній, що його люблять і голублять. Але він не робить цього. Крім малих дітей, дітей ще не дуже великих, щоб їх уже сформували, в їхній родині нема звичаю простягати руку й торкатися одне одного. Та й це не найтяжчий випадок. А якби в даному крайньому випадку він порушив родинні звичаї і взяв батька за руку, чи годилося б розуміти цей жест як щирий? Чи справді його батька люблять і голублять? Чи справді він не самотній?

Він довго йде пішки від лікарні до Мейн-роуд, потім уздовж Мейн-роуд аж до Ньюлендса. Завиває південно-східний вітер, піднімає вгору сміття з кюветів. Він іде швидко, усвідомлюючи енергію своїх рухів, сталість ударів серця. Повітря лікарні ще досі в його легенях, він повинен видихнути його, позбутися.

Коли він прийшов у палату наступного дня, батько лежить горілиць, груди й горло йому перемотані бинтами, крізь них проходять трубки. Батько скидається на труп, на труп старого чоловіка.

Він підготувався до цієї картини. Гортань, де була пухлина, треба видалити, сказав лікар, без цього не обійтися. Батько вже не зможе розмовляти нормально. Проте згодом, коли рана загоїться, батьку поставлять протез, який дасть йому змогу спілкуватися з допомогою звуків. Набагато нагальніше завдання — подбати, щоб рак не поширився, а це означатиме дальші перевірки плюс радіотерапію.

— А мій батько знає про це? — запитав він хірурга. — Він знає, що станеться?

— Я намагався пояснити йому, — мовив хірург, — але не певен, як багато він засвоїв. Він у шоковому стані. Цього, звичайно, й слід було сподіватися.

Син нахиляється над постаттю на ліжку.

— Я телефонував у фірму, — каже він. — Я розмовляв із братами й пояснив ситуацію.

Батько розплющує очі. Син загалом скептично ставився до здатності очей виражати складні почуття, але цього разу він приголомшений. Звернений до нього батьків погляд промовляє про крайню байдужість: байдужість до нього, байдужість до фірми «Acme Auto Parts», байдужість до всього, крім долі своєї душі в перспективі вічності.

— Брати передають свої найкращі побажання, — розповідає далі син. — Щоб ти швидше одужав. Кажуть, щоб ти не хвилювався, місіс Нордін протримається, поки ти будеш готовий повернутися.

Це правда. Брати, чи той із братів, із котрим він розмовляв, не могли бути сповнені ще більшої турботи. На їхнього бухгалтера, мабуть, й не можна покластися, зате вони самі не черстві люди. «Самородок» — ось як той брат назвав його батька. «Ваш батько — самородок, його робота завжди чекатиме на нього».

Це все, звичайно, химери, геть усе. Батько ніколи не повернеться на роботу. За тиждень, два чи три його випишуть додому, вилікуваним чи почасти вилікуваним, почнеться наступна й остання фаза його життя, протягом якої його хліб щоденний залежатиме від доброчинства Фонду соціальних виплат автомобільної промисловості, від південноафриканської держави через її міністерство пенсій і від родини.

— Може, тобі щось принести? — запитує син.

Батько немов щось пише лівою рукою, нігті якої, помічає син, брудні.

— Ти хочеш писати? — запитує він. Дістає з кишені записник, розгортає на сторінці з написом «Номери телефонів» і подає його разом із ручкою.

Пальці перестають ворушитися, очі втрачають фокус.

— Я не розумію, що ти хочеш, — каже він. — Спробуй знову сказати мені, що ти хочеш.

Батько повільно хитає головою зліва направо.

На тумбочках біля інших ліжок у палаті стоять вази з квітами, журнали, подекуди фотографії в рамках. Тумбочка коло батькового ліжка гола, стоїть лише склянка води.

— Я повинен іти, — каже син. — У мене уроки.

У кіоску поблизу входу він купує пакетик льодяників і повертається до батькового ліжка.

— Ось, я приніс тобі, — каже він. — Якщо пересохне в роті, бери і смокчи.

Через два тижні батька привезли додому в кареті швидкої допомоги. Він може ходити, власне, соватися, спираючись на ціпок. Він пройшов від вхідних дверей до своєї спальні й зачинився.

Один з санітарів дав Джонові фотокопію аркуша інструкцій із написом «Ларингектомія — догляд пацієнта» і карточку з розкладом роботи клініки. Син глянув на аркуш. На ньому зображений контур людської голови з темним колом унизу в горлі. «Догляд рани» — написано там.

— Я не зможу робити цього, — відсахується син.

Санітари перезирнулися, стенули плечима. Це не їхня робота — доглядати рану, доглядати пацієнта. Їхня робота — відвезти пацієнта додому. Потім уже має дбати сам пацієнт, або його родина, або ще хто-небудь.

Здебільшого завжди було так, що він, Джон, мав небагато роботи. А тепер це все зміниться. Тепер він матиме так багато роботи, скільки зможе виконати, а то ще й більше. Йому доведеться відмовитися від деяких своїх особистих проектів і стати медсестрою. Або ж, якщо не хоче стати медсестрою, він повинен заявити батькові: «Я не можу змиритися з перспективою служити тобі день і ніч. Я покидаю тебе. Прощавай». Або перше, або друге, третього тут немає.

[КІНЕЦЬ]

Інформація видавця

Зміст

Примітка автора • 3

Дитинство • 5

Молодість • 189

Літня пора • 383

Літературно-художнє видання

КУТЗЕЕ

Дж. М.

ДИТИНСТВО. МОЛОДІСТЬ. ЛІТНЯ ПОРА

Переклад з англійської

Головний редактор Є. В. Мєзєнцева

Відповідальний за випуск А. Ю. Хорошевський

Художній редактор Б. П. Бублик

Технічний редактор Г. С. Таран

Комп’ютерна верстка: В. А. Мурликін

Коректор Р. Є. Панченко

Підписано до друку 07.11.11. Формат 70x108 1/32.

Умов. друк. арк. 29,40. Облік.-вид. арк. 27,28.

Тираж 1000 прим. Замовлення № 1-743

ТОВ «Видавництво Фоліо»

Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи

до Державного реєстру видавців, виготівників

і розповсюджувачів видавничої продукції

ДК № 3194 від 22.05.2008 р.

61002, Харків, вул. Чубаря, 11

Електронна адреса:

www.folio.com.ua

E-mail: realization@folio.com.ua

Інтернет-магазин

www.bookpost.com.ua

Надруковано з готових позитивів

у ТОВ «Видавництво Фоліо»

61002, Харків, вул. Чубаря, 11

Свідоцтво про реєстрацію

ДК № 3194 від 22.05.2008 р.

Кутзее Дж. М.

К 95 Дитинство. Молодість. Літня пора / Дж. М. Кутзее; пер. з англ. П. Таращука; худож.-оформлювач О. Г. Жуков. — Харків: Фоліо, 2012. — 669 с. — (Карта світу).

ISBN 978-966-03-5083-0 (Карта світу).

ISBN 978-966-03-5812-6.

ББК 84(6ПІВ)

Дж. М. Кутзее (нар. 1940 р.) — англомовний письменник та критик.

Він народився в Південній Африці, жив у США, 2006 року отримав австралійське громадянство. Дж. М. Кутзее став першим письменником, що двічі отримував Букерівську премію, а 2003 року був нагороджений Нобелівською премію. Творчість Дж. М. Кутзее багатогранна й оригінальна. Як було зазначено в рішенні Шведської королівської академії, яка в 2003 році присудила йому Нобелівську премію, «в його творчості немає двох книг, створених за одним рецептом».

При цьому в основі його романів — спогади про життя в Південно-Африканській Республіці.

«Дитинство», «Молодість» та «Літня пора» — це автобіографія, автобіографія дуже незвична, в якій автор з безжалісною прямотою описує внутрішні сумніви та страждання людини, яка шукає і не може знайти свого місця в житті.

Примітки до електронної версії

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником

с. 308: Джон іде [про] => по Арчвей-роуд, ковзаючись і послизаючись <…>

с. 445: <…> великою мірою пов’язана, як я тепер думаю, з [пректом] => прректом перетворення його <…>

с. 532: Ми з [Луксасом] => Лукасом щасливі вдвох.

Примітки

1

Велд (від голландського veld — поле) — великі посушливі плато в Південній Африці.

(обратно)

2

Мається на увазі прихильник протестантизму.

(обратно)

3

Ян Крістіан Сметс (1870–1950) — південноафриканський державний та політичний діяч, прем’єр-міністр Південно-Африканського Союзу з 1919 до 1924-го та з 1939 до 1948 року.

Даніель Франсуа Малан (1874–1959) — південноафриканський політик, прем’єр-міністр країни з 1948 до 1954 року.

(обратно)

4

Еррол Флінн (1909–1959) — відомий голлівудський актор австралійського походження.

(обратно)

5

Пол Вільям Ґалліко (1897–1976) — відомий американський письменник та журналіст.

(обратно)

6

Мається на увазі книжка Йогана Давида Вісса (1743–1818).

(обратно)

7

Злягатися; кабака; поцька. (Прим. перекладача).

(обратно)

8

Срака. (Прим. перекладача).

(обратно)

9

Презерватив. (Прим. перекладача).

(обратно)

10

Через терни до зірок» (лат.).

(обратно)

11

Ян ван Рібек (1619–1677) — голландський мандрівник, засновник міста Кейптаун.

(обратно)

12

Симон ван дер Стел (1639–1713) — перший голландський губернатор Капської колонії.

(обратно)

13

Чарльз Сомерсет (1460?—1526) — англійський вельможа, 1-й граф Вустера.

(обратно)

14

Пітер Ретіф (1780–1838) — лідер південноафриканських бурів.

(обратно)

15

Трясця тобі! (Африкаанс).

(обратно)

16

«А як твоя мама? Твій брат? Чудово!» (Африкаанс).

(обратно)

17

«У нас усе добре» (африкаанс).

(обратно)

18

Переселенський рух бурів на схід із Капської колонії, що контролювалася англійцями, у 1830–1840 роках.

(обратно)

19

Людьми (африкаанс).

(обратно)

20

«Стріляй!» (Африкаанс).

(обратно)

21

Трохи змінені уривки з І і V дій п’єси «Макбет», український переклад якої належить Борисові Тену. (Прим. перекладача).

(обратно)

22

Вольрад Вольтемаде — південноафриканський фермер, що загинув 1 червня 1773 року, врятовуючи людей з корабля «Де Йонг Томас».

(обратно)

23

Віктор «Вік» Ентоні Товіл (1928–2009) — перший південноафриканець, який став чемпіоном світу з боксу серед професіоналів.

(обратно)

24

«Через небезпечну хворобу до вічного зцілення».

(обратно)

25

Гидота! (Африкаанс).

(обратно)

26

То був справжній старий патріот! (Африкаанс).

(обратно)

27

Дослівно: головна страва (фр.).

(обратно)

28

У здоровому тілі — здоровий дух (лат.).

(обратно)

29

(обратно)

30

Вокальний стиль фламенко, досл. з ісп.: «глибокий спів».

(обратно)

31

Досл. з лат.: зробивши відповідні зміни.

(обратно)

32

Стара куртизанка (фр.) — мається на увазі скульптура Оґюста Родена, назву якої взято з вірша Франсуа Війона.

(обратно)

33

Поль (Паулюс) Крюґер (1825–1904) — бурський державний і політичний діяч, герой бурського опору англійцям.

(обратно)

34

Вільям Ернест Хенлі (1849–1903) — англійський поет, критик і редактор.

(обратно)

35

Няні (фр.).

(обратно)

36

Віна — стародавній індійський щипковий музичний інструмент.

(обратно)

37

Пеани — у давній Греції — хорові пісні-молитви. У переносному сенсі — хвалебні гімни, пісні.

(обратно)

38

Генрік Фервурд (1901–1966) — прем’єр-міністр ПАР у 1958–1966 роках. Був зарізаний на засіданні парламенту злочинцем, якого пізніше було визнано божевільним.

(обратно)

39

Мається на увазі вірш Т. С. Еліота «Любовна пісня Дж. Альфреда Пруфрока».

(обратно)

40

Затишній (нім.).

(обратно)

41

Дослівно з фр.: «місцеве вино» — термін, що позначає категорію вина, вищого за якістю за ординарне.

(обратно)

42

Той день, день гніву (лат.) — початок середньовічного церковного гімну.

(обратно)

43

Тобто від дати заснування експедицією Яна ван Рібека поселення на місці сучасного Кейптауна.

(обратно)

44

Брейтен Брейтенбах (нар. 1939 р.) — південноафриканський письменник і художник. На початку 1960-х одружився на француженці в’єтнамського походження, що за тодішніми законами ПАР дорівнювалося до державного злочину.

(обратно)

45

Збіґнев Герберт (1924–1998) — польський поет і драматург.

(обратно)

46

Дивно казати (лат.).

(обратно)

47

Самолюбство (фр.).

(обратно)

48

Виправна колонія (нім.).

(обратно)

49

Їдальні (фр.).

(обратно)

50

Вільям Тревор (нар. 1928 р.) — ірландський письменник і драматург, який вважався одним з найвидатніших майстрів сучасної новели; Мюріел Спарк (1918–2006) — шотландська письменниця і критик.

(обратно)

51

Досл. з африкаанс: молочний пиріг — традиційний південноафриканський десерт.

(обратно)

52

Ежен Нілен Маре (1871–1936) — відомий південноафриканський натураліст, поет.

(обратно)

53

Тютюн (африкаанс).

(обратно)

54

Добридень, діти (африкаанс).

(обратно)

55

Добридень, пане (африкаанс).

(обратно)

56

Тікай! (Африкаанс).

(обратно)

57

«Продається» (африкаанс).

(обратно)

58

Наймитами (африкаанс).

(обратно)

59

Пан, мадам (африкаанс).

(обратно)

60

Досл. з іт.: напівголосно.

(обратно)

61

Я не знаю, міс (африкаанс).

(обратно)

62

До побачення (африкаанс).

(обратно)

63

Мій скарбе (африкаанс).

(обратно)

64

Скорботні рівнини (африкаанс).

(обратно)

65

Як належить (фр.).

(обратно)

66

Між нами (фр.).

(обратно)

67

Г’ю Макдіармід (1892–1978) — один з найвидатніших шотландських поетів XX століття.

(обратно)

68

Еме Сезер (1913–2008) — французький поет, виходець з Мартініки.

(обратно)

69

Крові і землі (африкаанс).

(обратно)

70

Керівників (африкаанс).

(обратно)

71

Серце красуні (іт.).

(обратно)

Оглавление

Примітка автора

Дитинство

Молодість

Літня пора

  Щоденники 1972–1975 рр.

  Джулія

  Марго

  Адріана

  Мартін

  href=#t10> Софі

  Записники: недатовані фрагменти

Інформація видавця

Примітки до електронної версії

*** Примечания ***