Мойсей [Іван Якович Франко] (fb2) читать онлайн
- Мойсей (и.с. Бібліотека школяра) 167 Кб скачать: (fb2) читать: (полностью) - (постранично) - Іван Якович Франко
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Іван Франко МОЙСЕЙ[1]
Передмова
Подаючи громаді наших читачів мою поему «Мойсей» другим виданням, уважаю потрібним зазначити поперед усього, що се видання значно дешевше від першого, вже розпроданого, і являється в тексті незміненим, з виїмком кількох дрібних поправок. Тому, що моїй поемі пощастило настільки, що вона стала предметом лектури учеників та інтерпретації вчителів у деяких руських гімназіях, а також предметом ближчої уваги деяких наших літературних критиків, варто зазначити факт, що, ставлячи не раз питання про джерела сеї поеми, ніхто з тих руських інтелігентів не звернув уваги на властиві і самим змістом вказані її джерела, але майже кождий, як се покажу далі, шукав їх деінде, звичайно, там, відки я не взяв нічого. Моя поема основана майже вся на біблійних темах, отже, що ж природніше для кождого критика, як пошукати тих джерел у Біблії і порівняти їх із тим, що я зробив із них? Се якраз досі не прийшло на думку ні одному з критиків моєї поеми. Знак, що Біблія лежить далеко поза кругом їх духовних інтересів. Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні. Із біблійних книг Старого завіту про смерть Мойсея оповідає лиш одна книга так званого П’ятикнижжя, що по-грецьки зветься Девтерономіон, а по-церковнослов’янськи Второзаконіє. В тій книзі первісне оповідання про смерть Мойсея розірвано на дві часті: перша міститься в розд. 32, зачало 48–52, а друга в розд. 34, зачало 1–8. Ось се оповідання в перекладі з критичного французького перекладу Едварда Райса[2] на нашу мову. В гранчастих скобках подаю свої доповнення до тексту. «Того самого дня вічний промовив до Мойсея отсими словами: «Вийди на гори Гарабім, на гору Небо, що [здіймається] над краєм проти Моава-Єрихона і позирає на край Канаан, який я даю на власність дітям Ізраїлю. Ти вмреш на тій горі, на яку вийдеш, і будеш злучений зі своїми [предками], так як твій брат Агарон умер на горі Гор і злучився зі своїми [предками] за те, що ви були непослушні супроти мене перед синами Ізраїлю над водами Мерібат-Кадеша в пустині Сін, за те, що ви не вшанували мене посеред синів Ізраїлю. Тому ти побачиш перед собою сей край, але не ввійдеш до нього, до краю, який я даю синам Ізраїлю». Мойсей вийшов із рівнин Моава на гору Небо, на вершок Пізга, що дає вигляд на Єрихон, і вічний показав йому весь край: Гілегад аж до Дана і всю [околицю] Нефталі, територію Ефраїма та Менаше і весь край Іуди аж до західного моря, і південь, і рівну околицю Єрихона [пальмового міста] аж до Согара. І вічний мовив до нього: «Отеє край, задля якого я поклявся Авраамові, Ісаакові та Якову, мовлячи: «Даю його вашому племені». Я показую тобі його, але ти не ввійдеш до нього». І Мойсей, слуга вічного, вмер тут у краю Моава, як се сказав вічний, і його поховали в долині в краю Моава недалеко Бет-Пегора, і ніхто не знає про його гріб аж до сього дня. Мойсей прожив 120 літ до своєї смерті; його очі не слабли, і сила не опустила його тіла. І сини Ізраїлю оплакували Мойсея на рівнині Моава протягом 30 днів, і таким способом відбули по нім повну жалобу». Із сього оповідання бачимо, що Мойсей умер у неласці ізраїльського бога, який перед смертю докорив йому тим, що він не вшанував його відповідно перед синами Ізраїлю. В моїй поемі се діло поставлено зовсім інакше: смерть Мойсея на вершині гори в обличчі бога мотивована тим, що його відіпхнув його власний народ, зневірений його 40-літнім проводом і сумним станом обіцяного краю, який треба було тяжкими зусиллями здобувати на численних дрібних канаанських племенах і який надто, як се виказали новіші історичні відкриття, в ту пору, коло 1480 р. перед Христом, був під протекцією єгипетських царів. Речення біблійного оповідання про похорон Мойсея в оригінальнім тексті не зовсім ясне, і пізніші жидівські коментатори доповнюють його так, що бог умертвив його своїми устами, цілуючи його, і що ангели поховали його тіло в невідомім місці або, по іншим переказам, перенесли на небо, де воно держиться ціле й незіпсоване так само, як тіло пророка Ілії. Я в своїй поемі полишив хвилю смерті Мойсея за поетичною заслоною. Те, що сказано в поемі про Авірона й Датана як головних противників Мойсея серед ізраїльського народу, основується на оповіданні книги Чисел, розд. 16, у якім, одначе, пізніша редакція стягнула докупи два оповідання про події різних часів і різного характеру, а власне, про бунт левіта Кораха та його компанії проти Мойсея й Агарона і про повстання Датана й Абірама з племені Рувима проти Мойсея. Подаю тут текст сього розділу в перекладі на нашу мову за Райсом («Histoire israelite», 2, стор. 219–221), кладучи курсивом ті часті оповідання, що відносяться до бунту Кораха, а звичайними буквами ті, що оповідають про Датана й Абірама. «Корах, син Ісахара, сина Кегатового, сина Левиного, узяв із собою Датана й Абірама, синів Еліаба, а також Она, сина Пелетового, сих [остатніх] Реубенітів, і вони повстали проти Мойсея з 250 синами Ізраїлю, головами громади, людьми визначними, яких кликано до рад. Вони зібралися проти Мойсея й Агарона і сказали їм: «Досить того! Вся громада свята, і вічний серед неї. Чого підносите себе вище громади вічного?» Почувши се, Мойсей кинувся лицем на землю і промовив до Кораха та його юрби ось які слова: «Завтра вічний покаже, хто належить до нього і хто посвячений приносити йому жертви, а кого він вибере, тому велить зблизитися до себе. Зробіть ось що: візьміть кадильниці, ти, Кораху, і все твоє товариство, і завтра повкладайте в них огонь і кадило перед вічним. Кого вибере вічний, той буде посвячений йому. Досить сього, левіти!» А до Кораха сказав Мойсей: «Слухайте, левіти! Чи не досить вам, що бог Ізраїлю визначив вас із решти громади і велів вам зближатися до нього, приносити жертви в домі вічного та стояти на чолі громади для сеї служби? А ти і твої брати левіти з тобою, яким бог позволив зближатися до нього, жадаєте ще бути жерцями? Значить, ти й усе твоє товариство хочете в спілці стати проти вічного? Бо ж Агарон, проти якого ви змовилися, хто він такий?» І Мойсей вислав покликати Датана й Абірама, синів Еліаба, але вони сказали: «Не підемо! Чи не досить, що ти вивів нас із краю, який опливав молоком і медом, аби морити нас у пустині? Чи хочеш іще зробитися паном над нами? Ти не лише не завів нас до краю, пливучого молоком і медом, не дав нам батьківщини з полями та виноградниками, а ще й хочеш вибрати очі всьому народові? Не підемо [до тебе]!» І Мойсей розсердився дуже і сказав до вічного: «Не приймай їх жертв! Я ж не взяв від них ані одного осла і не зробив нікому з них ніякої шкоди». Мойсей сказав до Кораха: «Ти й твоя компанія ставтеся завтра перед вічним, стане також Агарон, і кождий із вас візьме кадильницю і вложить у неї кадило, і покладете свої кадильниці перед вічним, ти й Агарон, кождий свою, 250 кадильниць. І кождий візьме кадильницю і вложить до неї огонь і кадило, і постаєте при вході до кивота завіту, так само, як Мойсей і Агарон». І коли Корах зібрав проти них усю громаду при вході кивота, слава вічного явилася перед усею громадою. І вічний промовив до Мойсея й Агарона сими словами: «Відділіться від тої компанії, і я знівечу її у млі ока». І вони кинулися лицями на землю і сказали: «О боже, творче душі в кождім тілі! Коли один чоловік згрішив, чи ж будеш сердитися на цілу громаду?» Тоді вічний промовив до Мойсея отсими словами: «Промов до громади і скажи їй: «Відступіться всі від того місця, де стоїть Корах!»[3] І Мойсей пішов до Датана й Абірама в супроводі ватажків Ізраїлю. І він промовив до громади отсі слова: «Віддаліться від наметів сих злих людей і не доторкайтеся ні до чого, що належить до них, а то пропадете враз із ними за їх злочин». І вони повідступали від домівки Датана й Абірама геть довкола, а Датан і Абірам поставали при вході своїх наметів зі своїми жінками, дітьми та внуками. Тоді сказав Мойсей: «Аби ви пізнали, що бог послав мене сповнити все те, і що се не робиться моєю власною волею, – отсі всі помруть так, як мруть усі люди, а коли їх доля не буде така, як доля спільна всім смертним, то не бог вислав мене. Та коли вічний зробить незвичайне чудо, і земля отворить свою пащеку і проковтне їх самих і все, що належить до них, і вони живі ввійдуть у шеоль [гебрейська назва пекла], ви пізнаєте, що ті люди згордували вічним». І коли він докінчив ті слова, земля розступилася під ними, розкрила свою пащеку і проковтнула їх обох, і їх родини, і всі особи, що належали до них, і все їх майно. І вони живцем пішли в шеоль самі, і все, що належало до них, і земля затворилася над ними, і вони пропали з-посеред громади. І всі ізраїльтяни довкола них розбіглися при їх криках, боячися, аби земля не пожерла їх. А огонь, кинений вічним, пожер 250 людей, що принесли кадила». Як бачимо, сей розділ містить у собі два оповідання, зліплені докупи методою перекладанця і зшиті, так сказати, білими нитками редакційних дописок. Одне й друге оповідання мають на меті укріпити верховенство провідників, уповажнених богом, але коли в оповіданні про Датана й Абірама мова тільки про одного провідника Мойсея, то в оповіданні про Кораха левіти, себто каста духовних, бунтуються проти первосвященика Агарона, домагаючися зрівняння всіх левітів із станем жерців. Коли перше оповідання має виразно політичний характер і б’є на Мойсея як на провідника народу за те, що не додержав своєї обіцянки і не дав народові земельної власності, то друге оповідання зложене, очевидно, в інтересі храмових жерців і для постраху левітів, аби не домагалися рівного права з жерцями. Коли звернемо увагу на історичні відносини, серед яких могли повстати оба ті оповідання, то нам відразу стане ясним, що оповідання про Датана й Абірама мусило повстати в часі племінної незалежності гебрейського племені, коли те плем’я, бідуючи в своїй новій вітчині, в боротьбі з канаанітами з жалем могло ще споминати свій побут у Єгипті. Натомість друге оповідання веде нас у часи нового храму по повороті гебреїв із вавілонської неволі, і то в досить пізні часи, коли перевага жерців над загалом левітів не була ще так укріплена, як за часів Христа. Те, що я сказав у поемі про Датана й Авірона, ширше розвиває релігійний і політичний мотиви опозиції загалу ізраїльтян проти Мойсея. Прочитуючи окремо текст кождого з тих оповідань, можна завважити, що в оповіданні про Датана й Абірама нема початку, де мусило бути сказано, з якої нагоди і яким способом проявився їх опозиційний рух проти Мойсея. З тексту оповідання довідуємося тільки, що Мойсей велів покликати їх, невідомо куди, правдоподібно – на загальний збір старшин ізраїльського народу, а коли вони не захотіли прийти, він із старшинами сам пішов до їх наметів і там божою силою доконав їх чудесного знищення. В своїй поемі, не вважаючи потрібним допускати чудесну катастрофу, я представив опозиційну акцію Датана й Авірона на зборах ізраїльського народу і полишив діло їх покарання, пророковане їм Мойсеєм, елементарному вибухові народної свідомості по смерті Мойсея. Важну ролю в моїй поемі відіграє демон Азазель, про якого в т. зв. Мойсеєвій книзі левітів, розд. 16, зач[ало] 5–10, міститься законна постанова, видана з того приводу, що два сини Агаронові померли наглою смертю, ввійшовши до кивота завіту. Се було причиною законної постанови, що нікому не вільно було входити до намету, в якім стояв кивот завіту, крім одного первосвященика Агарона, та й то лише в певних означених випадках і в приписанім обрядовім одязі. Раз до року мав Агарон входити до намету в день покутний, «а від громади синів ізраїлевих мав узяти два козли за відпущення гріхів і одного барана на цілопалення. Від себе ж мав Агарон принести в жертву бика за відпущення гріхів своїх і своєї родини. Що ж до двох козлів, він мав узяти їх і поставити перед вічним при вході до намету. Про них мав кинути жереб для рішення: один із них піде для вічного, а другий для Азазеля. Козла, якого жереб призначить на жертву для вічного, він мав жертвувати, вбиваючи його як жертовний приніс за прощення гріхів, а другого, призначеного жеребом для Азазеля, мав поставити живого перед вічним, доповнити над ним обряду покути, а потім вигнати його в пустиню для Азазеля» (Ed. Reuss, op. cit., 2, стор. 146–7). В перекладі Куліша сей уступ перекладено досить неясно, і нема в нім назви Азазеля (пор. Святе письмо Старого завіту. Мовою русько-українською. У Відні, 1903, стор. 114). Із наведеного тексту старозавітної книги видно виразно, що Азазель являється демоном, противником Єгови, правдоподібно – персоніфікацією пустині та її страховищ. Сама назва досить загадкова і давала привід до різних толкувань, яких наслідком було те, що в деяких перекладах Біблії се ім’я зовсім не являється, заступлене більш або менше натягненою інтерпретацією (пор. про се: Dr. Albert Hauck. Realencyklopädie für protestantische Theologie und Kirche. Leipzig, 1897, t. II, стор. 321–2). В біблійнім оповіданні сам бог показує Мойсеєві Палестину; у своїй поемі я приложив се до ролі Азазеля з наміром зазначити якнайсильніше контраст між пророцькими обіцянками і тим, що дійсно ждало гебреїв у Палестині. Сей контраст я вважав потрібним зміцнити не тільки показом географічного положення та різноплемінності Палестини, але надто ще об’явою про долю, яка чекала гебреїв у тім краю. І се я поклав у роль Азазеля як найсильнішу часть демонської спокуси, що може захитати віру навіть найсильнішого характеру. Але не треба забувати, що ся роль Азазеля в моїй поемі являється тільки поетичним об’єктивуванням власної психологічної реакції, яка мусила відбутися в душі пророка після того, як його відіпхнув його народ. Крайній вислів тої психологічної реакції, що з душі пророка виривається словами: «Одурив нас Єгова!», не був зовсім тріумфом демона-спокусника, який у тій хвилі зо сміхом відступає від Мойсея, але був тільки зазначенням межі людської віри та людської сили, до якої дійшовши, Мойсей почуває слова самого бога, що розкривають йому далеко ширший кругозір від того, який міг розкрити йому Азазель, проясняють йому високу мудрість провидіння, що кермує долею народів, і дають його душі й тілу остаточне заспокоєння. Для поетичного огляду географії Палестини, який дав я у XVII розділі поеми, я покористувався деякими уступами вступної студії Едварда Райса до його огляду старозавітних писань про історію Ізраїлю (op. cit., 1, стор. 14–17), які подаю тут у перекладі на нашу мову: «Край Канаана не має властивих природних границь, окрім заходу, де його береги обливає Середземне море, і сходу, де його перерізує Йордан. Ся ріка, одинокий неперерваний протік води, що має значення для сього краю, перепливає по черзі через два озера і губиться в третім, відомім під назвою Мертвого моря. Від півночі земля Канаана обмежена двома рівнобіжними ланцюгами гір Лівану, з яких один тягнеться подовж її боку, а другий відмежовує її від великої арабської пустині. Долина, обнята сими двома ланцюгами гір, була в посіданню ізраїльтян лише в деяких рідких моментах їх історії. Зрештою, їх осідки не переходили поза джерела Йордану. Відси аж до південної границі, се значить, до початку широкої пустині півострова Сінайського, можна сказати, до лінії, яку можна потягти від південного кінця Мертвого моря до південно-східного кута Середземного моря, весь край між морським берегом і долиною Йордану творить височину, широку на 12–15 миль, а високу понад морський позем до 2000 стіп, коли тим часом ріка та озера містяться від 600–1300 стіп понижче позему моря. Височина дуже нерівна, але не має ніде значніших гір. На південь вона знижається терасами до пустині. На захід і в північній часті вона доходить аж до моря, але в південній часті вона обмежена рівниною, що, розширяючися, доходить аж до границі Єгипту і називається перешийком Суецом. У нутрі сього краю міститься тільки одна долина – трохи просторіша. Вона починається від гори Табора, недалеко того місця, де Йордан випливає з Генезаретського озера і кінчиться в затоці Акки і в підгір’ю гори Кармеля; вона має довжини 7 миль, а ширини 2–4. Сама височина через те ділиться природно на північну часть (гори племені Нефталі) і південну, далеко більшу (гори племен Ефраїма та Іуди). Сі дві назви не значать природного розділу, а тільки різницю жильців. Країна взагалі слабо наводнена і дуже висушена від найдавніших часів, а часть її, особливо суміжна з Мертвим морем, не була ніколи нічим, хіба лихим пасовиськом. По лівім боці Йордану здіймається подібна височина, називана в різних своїх частях, ідучи від півночі на південь, іменами Башад, Гілегад та Пізга. Ті околиці, що ніколи не стояли під пануванням канаанських племен, були в значній часті завойовані ізраїльськими племенами ще перед тим, поки вони завоювали західну височину, але їх посідання тут завсігди було загрожене чи то кочовими племенами пустині, чи то володарями Сірії. Сама конфігурація землі тут така, що лише фактичне посідання, зрештою, наражене на часті зміни, могло служити для означення границь. Нарешті сама долина Йордану між двома головними озерами широка на 2–4 милі, се одна з найменш управних частин краю. Спека тут страшенна тому, що долина глибоко врізана в землю між двома вапняковими валами, майже зовсім голими, а в найбільшій часті року численні потоки, що збігають із гір у часі дощової пори, висихають так, що навіть не можуть доплисти до Йордану. В часі здобуття краю ізраїльтяни, здається, творили конфедерацію дванадцяти племен. Се число дванадцять не треба вважати припадковим. Воно повторюється однаково майже у всіх інших зборищах семітських народів або племен, про які згадує книга Битія: у едомлян, у кананейців, у арамейців та кетурейців. У ізраїльтян се число таке основне та твердо вкорінене в народну традицію, що заховалося навіть у таких часах, коли не мало жадної рації існування і не відповідало нічому в національнім житті, бо племена почасти помішалися одні з одними, а почасти навіть пощезали зовсім, і навіть давніше ніколи не доходило до правильної та постійної номенклатури; цифра лишалася, але реєстр племен змінявся не тільки щодо порядку імен, але навіть щодо самих імен. Додаймо, нарешті, що ніколи не було навіть питання про рівність між дванадцятьма племенами. Вже легендарна традиція кладе натиск на різниці в гідності сконфедерованих, із яких одні займають упривілейоване, а інші більш або менше залежне становище. Найсильніше плем’я вибирало з-поміж себе ватажка спільних походів, а се давало привід до ривалізації, а далі до роздорів і до домашніх війн. Се нагадує суперечки старинних греків за гегемонію, історію Спарти та Афін. Особливо два племені ривалізують між собою, плем’я Йосифа з племенем Іуди. Кожде з них стоїть на чолі кількох інших підвладних племен, і вони борються за першенство зі змінним щастям, з успіхами та упадками. Вже в самім початку історії перше з тих племен держить керму національних справ, а бодай має претензію до кермування ними і для піддержання тої претензії виступає навіть з оружжям у руках. Пізніше іудеєць Давид на якийсь час запевняє першенство своєму племені, та вже по смерті його сина десять племен відриваються від іудеїв, і повстає розрив, що тривав довгі століття, і якого сліди не затерлися вповні ще й до наших днів». Полишаю на боці притчу про терен, вложену в уста Мойсея в III розділі моєї поеми, бо не можу тепер знайти її оригінального тексту. Вона міститься в одній із старозавітних книг, та я переробив її досить свобідно і додав до неї виклад (розд. IV), на мою думку, гідний Мойсея і відповідний до хвилі, в якій він оповідає дітям Ізраїлю сю притчу. В однім випадку я покористувався також грецькою міфологією, а власне, в згадці про Оріона (розділ 16). Міф про Оріона, зрештою, не чужий також єгипетській та гебрейській традиції, а в переповідці грецького міфографа Апполодора виглядає ось як: «Оріона вбила Артеміда на Делосі. Його вважають велетнем, сином землі [Геї]; Ферикід твердить, що він походить від Посейдона та Евріалії; принаймні Посейдон дав йому дар ходити по морю. Сей Оріон подружився з Сідою, яку, одначе, Гера вкинула до аду за те, що вважала себе кращою від богині. Стративши першу жінку, Оріон удався на острів Хіос і попросив о руку Меропи, дочки тамошнього князя Ойнопіона (Винопійця). Ойнопіон підпоїв його, і коли він заснув, осліпив його і вкинув у море. Оріон не втонув у морі, а пішов поверх води і зайшов до острова Лемноса до кузні Гефайста. Тут ухопив він одного челядника, посадив його собі на плечі і велів йому вести його до сходу сонця. Дійшовши до домівки Сонця, він від його проміння відзискав свій зір, а тоді поспішив знов до Хіоса, аби помститися на Ойнопіоні»[4] Отеє вважав я потрібним подати до прилюдної відомості при другім виданні моєї поеми, аби ощадити шановним критикам труду в вишукуванні її джерел та аналогій. Висловлюю тут свою подяку тим критикам, що совісно зайнялися розбором та поясненням моєї поеми, особливо дд. А. Крушельницькому та Я. Яремі. Перший із них у своїй книжці «Літературні характеристики українських письменників. 1. Іван Франко (поезія). Написав Антін Крушельницький. (Загальна бібліотека, ч. 12–14), Коломия», без означення року, присвятив «Мойсеєві» досить детальний розбір (стор. 220–242), не вдаючися в пошукування джерел. Натомість проф. Я. Ярема в своїй розвідці «Мойсей», поема Івана Франка. Критична студія. В Тернополі 1912 року», зупинився спеціально на аналогії мойого «Мойсея» до поеми Юлія Словацького «Anhelli», написаної біблійною прозою. Розуміється, поема Словацького була мені відома ще в моїх гімназіальних часах у Дрогобичі, і, бувши учеником сьомої чи восьмої гімназіальної класи, я написав про неї польською мовою досить простору розвідку для мого шкільного товариша Косінського, який, перенісшися з Дрогобича до Кракова, попросив мене листовно написати для нього розбір поеми Словацького для тамошнього вчителя польської мови та літератури. Не знаю, що сталося з тою моєю розвідкою, та у всякім разі аналогія між моєю поемою і Словацького «Anhelli-м» дуже далека, полишаючи вже на боці основну різницю настроїв, який у поемі Словацького меланхолійно-песимістичний, а в мене totaliter aliter[5].Писано дня 3–4 падолиста 1912
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш те судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов’ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
Задарма край твій весь политий кров’ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров’ю?
Задарма в слові твойому іскряться
І сила й м’якість, дотеп і потуга,
І все, чим може вгору дух підняться?
Задарма в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.
О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом, —
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.
20 липня 1905
І
Сорок літ проблукавши, Мойсей,
По арабській пустині,
Наблизився з народом своїм
О межу к Палестині.
Тут ще піски й червоні, як ржа,
Голі скелі Моава,
Та за ними синіє Йордан,
І діброви, й мурава.
По моавських долинах марних
Ось Ізраїль кочує:
За ті голі верхи перейти
Він охоти не чує.
Під подертими шатрами спить
Кочовисько ледаче,
А воли та осли їх гризуть
Осети та будяччє.
Що чудовий обіцяний край,
Що смарагди й сапфіри
Вже ось-ось за горою блистять, —
З них ніхто не йме віри.
Сорок літ говорив їм пророк
Так велично та гарно
Про обіцяну ту вітчину,
І все пусто та марно.
Сорок літ сапфіровий Йордан
І долина пречудна
Їх манили й гонили, немов
Фата-моргана злудна.
І зневірився люд і сказав:
«Набрехали пророки!
У пустині нам жить і вмирать!
Чого ще ждать? І доки?»
І покинули ждать, і бажать,
І десь рваться в простори,
Слать гінців і самим визирать
Поза ржавії гори.
День за днем по моавських ярах,
Поки спека діймає,
У дрантивих наметах своїх
Весь Ізраїль дрімає.
Лиш жінки їх прядуть та печуть
В грані м’ясо козяче,
А воли та осли їх гризуть
Осети та будяччє.
Та дрібна дітвора по степу
Дивні іграшки зводить:
То воює, мурує міста,
То городи городить.
І не раз напівсонні батьки
Головами хитають.
«Де набрались вони тих забав? —
Самі в себе питають. —
Адже в нас не видали того,
Не чували в пустині!
Чи пророцькі слова перейшли
В кров і душу дитині?»
ІІ
Лиш один з-поміж сеї юрби
У шатрі не дрімає
І на крилах думок і журби
Поза гори літає.
Се Мойсей, позабутий пророк,
Се дідусь слабосилий,
Що без роду, без стад і жінок
Сам стоїть край могили.
Все, що мав у житті, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.
Із неволі в Міцраїм свій люд
Вирвав він, наче буря,
І на волю провадив рабів
Із тіснин передмур’я.
Як душа їх душі, підіймавсь
Він тоді многі рази
До найвищих піднебних висот
І вітхнення, й екстази.
І на хвилях бурхливих їх душ
У дні проби і міри
Попадав він із ними не раз
У безодню зневіри.
Ті слова про обіцяний край
Для їх слуху — се казка;
М’ясо стад їх, і масло, і сир —
Се найвищая ласка.
Що з Міцраїм батьки і діди
Піднялись до походу,
На їх погляд, се дурість, і гріх,
І руїна народу.
Серед них Авірон і Датан
Верховодять сьогодні;
На пророцькі слова їх одвіт:
«Наші кози голодні!»
І на поклик його у похід:
«Наші коні не куті».
На обіцянки слави й побід:
«Там войовники люті».
На принади нової землі:
«Нам і тут непогано».
А на згадку про Божий наказ:
«Замовчи ти, помано!»
«Хто пророка із себе вдає,
І говорить без зв’язку,
І обіцює темній юрбі
Божий гнів або ласку,
Хто до бунту посміє народ
Накликати, до зміни.
І манити за гори, настріть
Кінцевої руїни, —
Той на пострах безумцям усім
Між отсим поколінням
Най опльований буде всіма
І побитий камінням».
ІІІ
Вечоріло. Поменшала вже
Цілоденная спека,
Над горою край неба палав,
Мов пожежа далека.
Наче дощ золотий із небес,
Полила прохолода;
Починається рух у шатрах
Кочового народа.
Звільна, плавно ступаючи, йдуть
Кам’яними стежками
Чорноокі гебрейки бичем
З глиняними збанками —
Із збанками на головах, ген
Під скалу до криниці,
А в руках їх мішки шкіряні,
Щоб доїти ягниці.
Старші діти по голім степу,
Наче зайчики, грають,
В перегони біжать і кричать
Або з луків стріляють.
Де-де чути квиління з шатра
Або регіт дівочий;
Там хтось пісню заводить сумну,
Наче степ у тьмі ночий.
Та ось старші батьки та діди
Із наметів виходять
І по горах, по голім степу
Скрізь очима поводять:
Чи не видно ворожих їздців
Де за жовтим туманом?
Чи не котить де південний біс
Пісковим гураганом?
Ні, спокій! І розмови пішли
Ті звичайні, сусідські:
Щораз менше в ягниць молока,
І ягнята ось тіцькі!
Навіть що для ослиць не стає
Будякової паші!
Доведеться кудись кочувать
На пасовиська кращі.
Авірон радить край Мадіам,
А Датан іще далі.
А Мойсей? Той замовкне, мабуть,
По вчорашній ухвалі.
А втім, в таборі гомін і рух,
Біганина і крики;
Із шатрів вибігає народ
І малий, і великий.
Що таке? Чи де ворог іде?
Чи впав звір у тенета?
Ні, Мойсей! Глянь, Мойсей виходжа
Із свойого намета.
Хоч літа його гнуть у каблук
Із турботами в парі,
То в очах його все щось горить,
Мов дві блискавки в хмарі.
Хоч волосся все біле як сніг,
У старечій оздобі,
То стоять ще ті горді жмутки,
Як два роги на лобі.
Він іде на широкий майдан,
Де намет заповіту
Простяга свої штири роги
В штири сторони світу.
Та давно вже не входить ніхто
До намету святого,
Його жах стереже день і ніч,
Мов собака порога.
Але камінь великий лежить
Край намету до сходу:
З того каменя звичай велить
Промовлять до народу.
На той камінь зіходить Мойсей —
І жахнулися люде.
Та невже ж волі всіх на докір
Він пророчити буде?
І прийдеться розбить, розтоптать,
Як гнилую колоду,
Кого наші батьки і діди
Звали батьком народу?
Ось між чільними вже Авірон
Червоніє з досади,
А середнім щось шепче Датан,
Лихий демон громади.
ІV
«Вчора ви, небожата мої,
Раду радили глупу;
Се хотів я сказать вам тепер
Замість першого вступу.
Ухвалили печать наложить
На язик мій, на душу, —
Тож тепер вам усім вперекір
Говорити я мушу.
Зрозумійте й затямте собі,
Ви, сліпців покоління,
Що, як зглушите душу живу,
Заговорить каміння.
Вчора ви сприсяглися свій слух
Затикать на промови,
Не мої, не тих глиняних уст,
А самого Єгови.
Бережіться, а то Він до вас
Заговорить по-свому,
Заговорить страшніше сто раз,
Як в пустині рик грому.
А від слів Його гори дрижать
І земля подається,
Ваше серце, як листя в огні,
Зашкрумить і зів’ється.
Вчора ви прокляли всякий бунт —
І кляли його всує,
Бо напроти тих глупих проклять
Ваше серце бунтує.
Бо в те серце Єгова вложив,
Наче квас в прісне тісто,
Творчі сили, — ті гнатимуть вас
У призначене місто.
Вчора ви уважали спокій
Найблаженнішим станом;
Та чи радився ум ваш при тім
З вашим Богом і паном?
Чи то він для спокою призвав
З міста Ур та з Гаррана
Авраама і плем’я його
На луги Канаана?
Для спокою їх потім водив
По йорданськім поділлю?
Семилітнім їх голодом гнав
Аж над береги Нілю?
Якби хтів вас в спокою держать,
Наче трупа у крипті,
То ви й досі, як сірі воли,
Гнули б шиї в Єгипті.
Тим-то буду до вас говорить
Не від себе, а владно,
Щоб ви знали, що з Богом на прю
Виступать непорадно.
Бо Єгови натягнений лук,
І тятива нап’ята,
І наложена стрілка на ній —
І то ви є стріла та.
Як стріла вже намірена в ціль,
Наострена до бою,
Чи подоба стрілі говорить:
«Я бажаю спокою»?
А що вчора ви тут присягли,
На подобу жіноцтва,
Більш не слухать обітниць моїх,
Ні погроз, ні пророцтва, —
То навмисно про все те до вас
Побалакати хочу:
І обітницю дам, що прийде,
Погрожу й попророчу.
І ви мусите слухать, хоч злість
Вб’є вам жало студене.
Рад я знать, чия перша рука
Підійметься на мене!..
V
Зареклися ви слухати слів
Про Єговину ласку,
Тож, мов дітям безумним, я вам
Розповім одну казку.
Як зійшлися колись дерева
На широкім роздоллі.
«Оберімо собі короля
По своїй вольній волі.
Щоб і захист нам з нього, і честь,
І надія, й підмога,
Щоб і пан наш він був, і слуга,
І мета, і дорога».
І сказали одні: «Вибирать —
На одно всі ми звані.
Най царює над нами вовік
Отой кедр на Лівані».
І згодилися всі дерева,
Стали кедра благати:
«Ти зійди з своїх гордих висот,
Йди до нас царювати».
І відмовив їм кедр і сказав:
«Ви чого забажали?
Щоб покинув я сам ради вас
Свої гори і скали?
Щоб покинув я сам ради вас
Блиски сонця й свободу,
Бувши вольним — пустився служить
Збиранині народу?
Ви корону мені принесли?
Що мені се за шана!
Я й без неї окраса землі
І корона Лівана».
І вернулися всі дерева,
Стали пальму благати:
«Ти між нами ростеш, нам рідня,
Йди до нас царювати».
І сказала їм пальма: «Брати,
Що се вас закортіло?
Царювати й порядки робить —
Се моє хіба діло?
Щоб між вами порядки робить,
Чи ж я кинути в силі
Свої цвіти пахучі та свій
Плід — солодкі дактилі?
Мало б сонце даремно мій сік
Вигрівати щоднини?
Мого плоду даремно шукать
Око звіра й людини?
Хай царює хто хоче у вас,
Я на троні не сяду,
Я волю всім давать свою тінь,
І поживу, й розраду».
І погнулися всі дерева
Під думками важкими,
Що не хоче ні пальма, ні кедр
Царювати над ними.
Нумо рожу благать! Та вона
Всьому світові гожа,
Без корони — цариця ростин,
Преподобниця Божа.
Нумо дуба благати! Та дуб,
Мов хазяїн багатий,
Своїм гіллям, корінням і пнем,
Жолудьми все зайнятий.
Нум березу благать! Та вона,
Панна в білому шовку,
Розпуска свої коси буйні,
Тужно хилить головку.
І сказав хтось, неначе на жарт,
Оте слово діточе:
«Ще хіба би терна нам просить,
Може, терен захоче».
І підхопили всі дерева
Се устами одними,
І взялися просити терна,
Щоб царем був над ними.
Мовив терен: «Се добре вам хтось
Підповів таку раду.
Я на вашім престолі як стій
Без вагання засяду.
Я ні станом високий, як кедр,
Ні, як пальма, вродливий,
І не буду, як дуб, самолюб,
Як береза, тужливий.
Здобуватиму поле для вас,
Хоч самому не треба,
І стелитися буду внизу,
Ви ж буяйте до неба.
Боронитиму вступу до вас
Спижевими шпичками
І скрашатиму всі пустирі
Молочними квітками.
І служитиму зайцю гніздом,
Пристановищем птаху,
Щоб росли ви все краще, а я
Буду гинуть на шляху».
VІ
У глибокім мовчанні сю річ
Вухом ловлять гебреї…
«Се вам казка, — промовив Моисей, —
Ось вам виклад до неї.
Дерева — се народи землі,
А король у їх колі —
Божий вибранець, син і слуга
Господевої волі.
Як народи Єгова создав,
Мов літорослі в полю,
Заглядав всім у душу й читав
З неї кождого долю.
Заглядав їм у душу, яка
Їх удача й причина,
І шукав, кого з них би собі
Обібрати за сина.
І не взяв отих гордих, грімких,
Що б’ють в небо думками
І підносять могутню п’яту
Над людськими карками.
І не взяв багачів-дукачів,
Що всю землю плюндрують,
Людським злотом і потом собі
Домовини мурують.
І не взяв красунів-джигунів,
Що на лірах брязкочуть
І свій хист у мармурі, в піснях
Віковічнити хочуть.
Згордував усю славу, весь блиск
І земне панування,
І всі пахощі штук, і усе
Книжкове мудрування.
І, як терен посеред дерев,
Непоказний на вроду,
І не має він слави собі
Ані з цвіту, ні з плоду, —
Так і вибраний Богом народ
Між народами вбогий;
Де пишнота і честь, там йому
Зависокі пороги.
Між премудрими він не мудрець,
У війні не войовник,
У батьківщині своїй він гість
І всесвітній кочовник.
Та поклав йому в душу свій скарб
Серцевідець Єгова,
Щоб він був мов світило у тьмі,
Мов скарбник Його слова.
На безмежну мандрівку життя
Дав йому запомогу,
Заповіти й обіти свої,
Наче хліб на дорогу.
Але заздрий Єгова, наш Бог,
І грізний, і сердитий:
Те, що він полюбив, най ніхто
Не посміє любити!
Тож на вибранця Свого надів
Плащ своєї любові,
Недоступний, колючий, немов
Колючки ті тернові.
І зробив його острим, гризьким,
Мов кропива-жеруха,
Аби міг лише сам він вдихать
Аромат його духа.
І посольство йому дав страшне
Під сімома печатьми,
Щоб в далеку будущину ніс,
Ненавиджений братьми.
Горе тому нездарі-послу,
Що в ході задрімає
Або, Божу зневаживши річ,
І печать розламає!
Вийме інший посольство страшне
Лінюхові з долоні,
Побіжить, і осягне мету,
І засяє в короні.
Та щасливий посол, що свій лист
Понесе скоро й вірно!
Дасть вінець йому царськийГосподь
І прославить безмірно.
О Ізраїлю, ти той посол,
І будущий цар світу!
Чом не тямиш посольства свого
І його заповіту?
Твоє царство не з сеї землі,
Не мирська твоя слава!
Але горе, як звабить тебе
Світовая забава.
Замість статися сіллю землі,
Станеш попелом підлим;
Замість всім з’єднать ласку, ти сам
Станеш ласки не гідним.
Замість світ слобонити від мук,
І роздору, і жаху,
Будеш ти мов розчавлений черв,
Що здихає на шляху».
VІІ
І з’їдливо сказав Авірон:
«Мосціпане Мойсею,
Страх загрів і напудив ти нас
Приповісткою сею!
Між народами бути терном!
За сю ласку велику
Справді б варто в Єгові твоїм
Признавати владику.
І послом Його бути — се честь!
І в незнане будуще
Запечатані письма носить —
Се манить нас найдужче.
Се якраз доля того осла,
Що зав’язані міхи
З хлібом носить, сам голод терпить
Для чужої потіхи.
Най Єгова собі там гримить
На скалистім Сінаї, —
Нам Ваал дасть багатства і власть
У великому краї.
Най Єгові колючі терни
Будуть любі та гожі, —
Нас Астарти рука поведе
Поміж мірти і рожі.
Наш уділ — Сенаар та Гарран,
А наш шлях до востоку,
А на захід, у твій Канаан,
Не поступимо й кроку.
Все те ясне, не варто про се
І балакати далі,
Та от що нам з тобою зробить
По вчорашній ухвалі?
Бить камінням руїну стару?
Шкода заходу й труду.
Дечим може ще він послужить
Ізраїльському люду.
Майстер він говорити казки,
Миляну пускать баньку,
Тож приставмо його до дітей
За громадськую няньку».
Так сказав він, і регіт піднявсь,
А з тим реготом в парі
По народі йшов клекіт глухий,
Мов у градовій хмарі.
Та спокійно відмовив Мойсей:
«Так і буть, Авіроне!
Що повиснути має колись,
Те і в морі не втоне.
Канаана тобі не видать
І не йти до востоку;
З сього місця ні вперед, ні взад
Ти не зробиш і кроку».
І мертвецька тиша залягла
На устах всього люда,
І жахнувсь Авірон, і поблід,
Сподіваючись чуда.
Але чуда нема! Авірон
В сміх! А з сміхом тим в парі
По народі йшов клекіт глухий,
Як у градовій хмарі.
VІІІ
І піднявся завзятий Датан:
«Дарма грозиш, пророчиш!
Ось як я тобі правду скажу,
Може, й слухать не схочеш.
Признавайсь: не на теє ти вчивсь
У єгипетській школі,
Щоб, дорісши, кайдани кувать
Нашій честі і волі?
Признавайсь: не на те ти ходив
У єгипетську раду,
Щоб з мудрцями й жерцями кувать
На Ізраїля зраду?
Признавайся: було там у них
Віщування старинне,
Що від дуба й дванадцяти гіль
Власть Єгипту загине?
Знали всі, фараон і жерці,
Що той дуб і ті гілі —
Се Ізрайля дванадцять колін,
Розбуялих на Нілі.
І жахались, що мимо всіх праць,
І знущань, і катовань,
Той Ізраїль росте та росте,
Як та Нілова повінь.
Знали всі: як в гебрейській сім’ї
Родить первенця мати,
То в єгипетській мусить в той день
Первородне вмирати.
Та не знав ніхто ради на се,
Не придумав підмоги,
Тільки ти, перекиньчик, упав
Фараону під ноги.
І сказав: „Ти позволь їх мені
Повести у пустиню,
Я знесилю, і висушу їх,
І покірними вчиню“.
І додержав ти слова, повів
Нас, мов глупу отару,
Фараону на втіху в піски,
Нам на горе і кару.
Скільки люду в пустині лягло!
Ті піски і ті скали
Сотням тисяч Ізрайля синів
Домовиною стали!
А тепер, коли з наших ватаг
Тільки жмінька лишилась
І Ізраїля сила грізна
По пісках розгубилась,
Коли дух наш хоробрий упав,
Мов нелітня дитина,
І завзяття пом’якло в душі,
Наче мокрая глина, —
Ти ведеш нас у сей Канаан,
Мов до вовчої ями.
Адже зверхником тут фараон
Над усіми князями!
Се ж безумство — тиснутися нам
Самохітно до пастки!
Чи нам тут воювать єгиптян,
Чи просити їх ласки?»
«О Датане, — промовив Мойсей, —
Не журися, мій сину!
Канаана тобі не видать,
Не гнуть гордую спину.
Ще одне повідаю тобі,
Небораче Датане:
При смерті тобі й п’яді землі
Під ногами не стане».
«Гей, гебреї! — Датан закричав. —
Ви ж клялися Ваалу!
Чи ж забули так скоро свою
Учорашню ухвалу?
За каміння! Він кпить собі з нас,
Так, як кпив разів много.
Най загине він краще один,
Як ми всі через нього!»
«Най загине! — кругом загуло. —
І ось тут йому й амінь!»
Тільки диво, ні одна рука
Не сягнула по камінь.
І Датан зміркувався як стій:
«Забирайся в тій хвили!
Щоб ми кров’ю твоєю під ніч
Своїх рук не сквернили!»
І юрба, мов шалена, ревла:
«Забирайся ще нині!»
І лунав її рев, мов крутіж —
Гураган по долині.
ІХ
Але ось підняв голос Мойсей
У розпалі гнівному,
Покотились слова по степу,
Наче розкоти грому.
«Горе вам, нетямучі раби
На гордині котурні!
Бо ведуть вас, неначе сліпих,
Ошуканці і дурні.
Горе вам, бунтівничі уми!
Від Єгипту почавши,
Проти власного свого добра
Ви бунтуєтесь завше.
Горе вам, непокірні, палкі,
Загорілі й уперті,
Тим упором, мов клином, самі
Унутрі ви роздерті.
Як кропива, ви руку жжете,
Що, мов цвіт, вас плекає;
Як бугай, бодете пастуха,
Що вам паші шукає.
Горе вам, що зробив вас Господь
Всього людства багаттям!
Бо найвищий сей дар буде ще
Вам найтяжчим прокляттям!
Бо коли вас осяє Господь
Ласки свої промінням,
Ви послів і пророків Його
Поб’єте все камінням.
Кожду ж крапельку крові тих слуг
І чад своїх найкращих
Буде мстити Єгова на вас
І на правнуках ваших.
Буде бити і мучити вас,
Аж заплачете з болю
І присягнете в горю чинить
Його праведну волю.
Та як кара жорстока мине,
Знову карк ваш затвердне,
Черга злочинів, кар і жалю
Знов свій закрут оберне.
Горе вам, бо століття цілі
Житимете в тій школі,
Поки навчитесь плавно читать
Книгу Божої волі!
Бачу образ ваш: в лісі пастух,
З бука чиру надерши,
У воді мочить, сушить, потім
Б’є й толочить найперше.
Поки губка та зм’якне, як пух,
І візьметься в ній сила,
З-під удару підхопити вмить
Яру іскру з кресила.
Ти, Ізраїлю, чир той! Тебе
Так товктиме Єгова,
Поки зм’якнеш на губку й спіймеш
Іскру Божого слова.
Ти підеш до своєї мети,
Як бидля в плуг нераде…
Горе тим, що Єгови кулак
На карки їх упаде!
Ти далеко в минуле глядиш
І в будущі дороги,
Та на близькі терни та пеньки
Все збиватимеш ноги.
Наче кінь той здичілий, летиш
У безодню з розгону
І колись за ярмо ще свою
Проміняєш корону.
Стережись, щоб обітниць своїх
Не відкликав Єгова,
Щоб за впертість на тобі однім
Не зламав Свого слова!
І щоб Він не покинув тебе
Всім народам для страху,
Як розтоптану красу змію,
Що здихає на шляху!»
Похилившися, слухали всі,
Мовчазливі, понурі,
Лиш у грудях сопло щось глухе,
Наче подихи бурі.
Х
Добігало вже сонце до гір,
Величезне, червоне,
І було мов герой і пливак,
Що знесилений тоне.
По безхмарому небі плила
Меланхолія тьмяна,
І тремтіло шакалів виття,
Мов болючая рана.
Затремтіло щось людське, м’яке
В старім серці пророка,
І понизила лет свій на мить
Його дума висока.
Чи ж все буть йому кар вістуном
І погрозою в людях?
І, мов хоре, голодне дитя,
Щось захлипало в грудях.
«О Ізраїлю! Якби ти знав,
Чого в серці тім повно!
Якби знав, як люблю я тебе!
Як люблю невимовно!
Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя й слава,
В тобі дух мій, будуще моє,
І краса, і держава.
Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незламнім завзяттю, —
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духу печаттю.
Але ні, не самого себе
Я у тобі кохаю;
Все найкраще, найвище, що знав,
Я у тебе вкладаю.
О Ізрайлю, не тям ти сього
Богохульного слова:
Я люблю тебе дужче, повніш,
Ніж сам Бог наш Єгова.
Міліони у Нього дітей,
Всіх він гріє і росить, —
А у мене ти сам лиш, один,
І тебе мені досить,
І коли з міліонів тебе
Вибрав Він Собі в слуги,
Я без вибору став твій слуга,
Лиш з любові і туги.
І коли Він для Себе бере
Твою силу робочу,
Я, Ізрайлю, від тебе собі
Нічогісько не хочу.
І коли Він жадає кадил,
І похвали, й пошани,
Я від тебе невдячність прийму,
І наруги, і рани.
Бо люблю я тебе не лише
За твою добру вдачу,
А й за хиби та злоби твої,
Хоч над ними і плачу.
За ту впертість сліпую твою,
За ті гордощі духа,
Що, зійшовши на глупий свій шлях,
Навіть Бога не слуха.
За брехливість твого язика,
За широке сумління,
Що держиться земного добра,
Мов ціпкеє коріння.
За безсоромність твоїх дочок,
За палке їх кохання,
І за мову й звичаї твої,
За твій сміх і дихання.
О Ізраїлю, чадо моє!
Жалься Богу Шаддаю!
Як люблю я безмірно тебе,
А проте покидаю.
Бо вже близька година моя,
Та остатня, незнана,
А я мушу, я мушу дійти
До межі Канаана.
Так бажалось там з вами входить
Серед трубного грому!
Та смирив мене Бог, і ввійти
Доведеться самому.
Та хоч би край Йордана мені
Зараз трупом упасти,
Щоб в обіцянім краю лише
Старі кості покласти.
Там я буду лежать і до гір
Сих моавських глядіти,
Аж за мною прийдете ви всі,
Як за мамою діти.
І пошлю свою тугу до вас,
Хай за поли вас миче,
Як той пес, що на лови у степ
Пана свойого кличе.
І я знаю, ви рушите всі,
Наче повінь весною,
Тут у славнім поході своїм
Не питайте за мною!
Най наперед іде ваш похід,
Наче бистрії ріки!
О Ізраїлю, чадо моє,
Будь здоровий навіки!»
XІ
А як з табору вийшов у степ,
То ще гори горіли
І манив пурпуровий їх шлях
До далекої ціли.
А ярами вже пітьма лягла
І котилася в доли;
В серці вигнанця плакало щось:
«Вже не верну ніколи!»
Ось гебрейська біжить дітвора,
Що по полю гуляла,
Окружила Мойсея, за плащ
І за руки чіпляла.
«Ах, дідусь! Ти куди йдеш під ніч?
Будь, дідусеньку, з нами!
Глянь, який збудували ми мур,
Які башти і брами!»
«Гарно, діти, будуйте свій мур!
Та не час мені ждати;
Пограничний мур смерті й життя
Я іду оглядати».
«Ой дідусю! Поглянь, у яру
Скорпіона ми вбили!
А в тернині аж троє малих
Зайченяток зловили».
«Добре дітки! Вбивайте усіх
Скорпіонів ви сміло!
Хоч неправедне, але проте
Пожиточне се діло.
А неправедне, бо й скорпіон
Жить у світі бажає.
А чи ж винен він тому, що їдь
У хвості своїм має?
Але зайчиків ви віднесіть
Там назад, де спіймали.
Адже ж мама їх плаче! Про се
Ви хіба не гадали?
Милосердними треба вам буть
Задля всього живого!
Бо життя — се клейнод, хіба ж є
Що дорожче над нього?»
«Зачекай ще, дідусю, не йди!
Сядь у нашій громаді.
Оповідж нам пригоди свої!
Ми так слухати раді.
Оповідж, як ти був молодим,
Скільки бачив ти дива,
Як стада свого тестя ти пас
На верхів’ях Хорива.
Як ти корч той терновий уздрів,
Що горить, не згорає,
І як голос почув ти з корча,
Що аж жах пробирає».
«Не пора мені, діти, про се
Говорити широко.
Бачте, ніч вже тумани несе,
Гасне деннеє око.
Та прийде колись час і для вас
В життєвому пориві,
Появиться вам кущ огняний,
Як мені на Хориві.
Стане свято в вас, мов у храму,
В той момент незабутній,
І озветься до вас із огню
Отой голос могутній:
"Здійми обув буденних турбот,
Приступи сюди сміло,
Бо Я хочу послати тебе
На великеє діло".
Не гасіте ж святого огню,
Щоб, як поклик настане,
Ви могли щиросердно сказать:
"Я готовий, о пане!"»
Довго ще міркували дітки
Над пророцькою річчю,
Коли сам він нечутно пішов
Ночі й пітьмі настрічу.
Довго висів і смуток, і жаль
Над мовчущими дітьми,
Поки темний його силует
Щез зовсім серед пітьми.
XІІ
«Обгорнула мене самота,
Як те море безкрає,
І мій дух, мов вітрило, її
Подих в себе вбирає.
О, давно я знайомий, давно
З опікункою тою!
Увесь вік, чи в степах, чи з людьми,
Я ходив самотою.
Мов планета блудна, я лечу
В таємничу безодню
І один чую дотик іще —
Дивну руку Господню.
Тихо скрізь, і замовкли уста,
Запечатано слово,
Тільки Ти на дні серця мого
Промовляєш, Єгово.
Лиш Тебе моє серце шука
У тужливім пориві:
Обізвися до мене ще раз,
Як колись на Хориві!
Ось я шлях довершив, що тоді
Ти вказав мені, Батьку,
І знов сам перед Тебе стаю,
Як був сам на початку.
Сорок літ я трудився, навчав,
Весь заглиблений в Тобі,
Щоб з рабів тих зробити народ
По Твоїй уподобі.
Сорок літ, мов коваль, я клепав
Їх серця і сумління
І до того дійшов, що уйшов
Від їх кпин і каміння.
Саме в пору, як нам би в землі
Обітованій стати!..
О Всезнавче, чи знав Ти вперед
Про такі результати?
І ворушиться в серці грижа:
Може, я тому винен?
Може, я заповіти Твої
Не справляв, як повинен?
О Єгово, я слізно моливсь:
Я слабий, я немова!
Кому іншому дай сей страшний
Маєстат Свого слова!
І ось сумнів у душу мені
Тисне жало студене…
О Всесильний, озвися, чи Ти
Задоволений з мене?»
Так, ідучи, молився Мойсей
У сердечному горі, —
Та мовчала пустиня німа,
Тихо моргали зорі.
XІІІ
Аж почувся притишений сміх
Край саміського боку,
Наче хтось біля нього ішов,
Хоч не чуть було кроку.
І почулися тихі слова,
Мов сичання гадюки:
«Цвіт безтямності плодить усе
Колючки лиш і муки.
А як вийде самому той плід
Донести не спромога, —
То найкраще увесь свій тягар
Положити на Бога».
Хтось говорить! Чи в моїм нутрі
Власне горе шалене,
Чи отут, може, демон який
Насміхається з мене?
Аж тепер усумнився в своє
Реформаторське діло?
Сорок літ ти був певний і вів
Хоч насліпо, та сміло.
Хтось говорить! Чом чоло моє
Покривається потом?
Страшно? Ні! Та по серці се йде,
Мов розпаленим дротом.
У гордині безмежній свій люд
Ти зіпхнув з його шляху,
Щоб зробить, яким сам його хтів,
Чи не пізно для страху?
Хто ти, дивний? Не бачу тебе,
Та від себе не струшу!
Тільки чую, як зір твій мені
Все вгризається в душу.
Чи так важно, хто я? Хто зумів
Наказать колись морю,
Тому важно не хто, але що
І чи правду говорю!
Ні, не правда, що з гордощів я
Розпочав своє діло!
Тільки бачачи люд у ярмі,
Моє серце боліло.
Бо ти чув себе братом рабів,
І се стидом палило,
І захтів їх зробити таким,
Щоб тобі було мило.
Так, з низин тих, мрячних і лячних,
Я хотів їх підвести
Там, де сам став, до світлих висот,
І свободи, і чести.
Та Творця, що послав їх там вниз,
Ти не радивсь в ту пору;
Аж тепер, як упав ти, Його
Кличеш в свойому горю.
Ні, на се ж мене пхнуло його
Всемогуче веління,
В темну душу хоривський огонь
Надихнув просвітління.
Гей, а може, хоривський огонь
Не горів на Хориві,
Лиш у серці завзятім твоїм,
У шаленім пориві?
Може, голос, що вивів тебе
На похід той нещасний,
Був не з жадних горючих купин,
А твій внутрішній, власний?
Але пристрасть засліплює зір,
А бажання — се ж чари,
Плодить оку і світ, і богів,
Як пустиннії мари.
Те бажання, що, наче шакал,
У душі твоїй вило, —
Лиш воно тебе їх ватажком
І пророком зробило.
Ах, від слів тих я чую себе
Сто раз більш в самотині!
Хто ти, вороже?
Я Азазель,
Темний демон пустині.
XІV
Було темно. Лиш зорі яркі
Миготіли з простору.
Простував при їх блиску Мойсей
Усе вгору та вгору.
Без стежок. Серед пітьми вели
Його дивнії звуки:
То квиління гієни в яру,
То знов шелест гадюки.
Він ішов, не ставав, мов герой
До остатнього бою,
Та у серці важка боротьба
Ішла з самим собою.
«Те бажання, — кричало там щось, —
Виплід сорому й болю,
Се був кущ огняний, що велів
Вирвать люд мій на волю?..
Те бажання — се був той огонь
І була тота сила,
Що для мене Єгови наказ
І Єгову створила?
Те бажання — братам помогти
І їх сльози обтерти —
Се той гріх, що за нього я варт
І прогнання, і смерти?»
«Ні, не те! Бережись і не крив
Сам душею своєю!
Се бажання святе! Та чи гріх
Не підповз там змією?
Чи не був же ти їх ватажком,
Паном душ їх і тіла?
І чи власть та бажання святі
В твоїм серці не з’їла?
Чи новим фараоном для них
І ще тяжчим не був ти,
Бо в їх душу контролем своїм,
В їх сумління сягнув ти?..
Небезпечно ставати всупір
Діл природних бігови!
Легко власний свій забаг подать
За веління Єгови.
Що, як ти сорок літ отсих був
Шалом Божеським хорий,
Замість Божого, їм накидав
Власний план тіснозорий?
Адже ж, може, в Єгипті вони,
Множачись серед муки,
Могли вирости в силу й забрать
Увесь край в свої руки?
Відірвавши від грунту їх там
І завівши в пустиню,
Чи подумав ти: може, отсим
Злочин лютий я чиню?
Що значить безгрунтовій юрбі
Обіцяти свободу?
Чи не те ж, що з землі вирвать дуб
І пустити на воду?
Чи не правду говорить Датан:
Старі гнізда лишили,
А новії здобути нема
Ні охоти, ні сили?
О Єгово, озвися, скажи:
Я чинив Твою волю,
Чи був іграшка власних скорбот,
І засліплення, й болю?
О Єгово, озвися! Чи й Ти
Здобуваєш дар мови
Лиш у пристрасті нашій, у снах,
У розбурханій крови?»
Та Єгова мовчав, лише чуть
Лиховіснії звуки:
То квиління гієни в яру,
То знов шелест гадюки.
XV
Підіймалося сонце над степ,
Мов багровеє коло,
І промінням, мов стрілами, тьму
Прошибало й кололо.
У промінні тім Небо-гора,
Мов цариця в пурпурі,
Над всі гори найвища здійма
Свої ребра понурі.
На найвищому шпилі гори,
Вище зломів і кантів,
Хтось недвижно стоїть, мов один
З предковічних гігантів.
Там високо над чвари землі,
Над всі шуми і згуки
Він стоїть і до неба простяг
Розпростертії руки.
У сходовому сяйві небес,
В пурпуровім промінню
Колосальний його силует
Видно геть у пустиню.
І летять із гебрейських шатрів
Затурбовані зори,
Мов гонці, до гіганта того
На осяяні гори.
«Се Мойсей!» — одні одним уста
Промовляють несміло,
Та не вимовлять того, що там
У серцях защеміло.
Се Мойсей на молитві стоїть,
Розмовляючи з Богом,
І молитва та небо боде,
Мов поломінним рогом.
Хоч заціплені міцно уста
І не чуть його мови,
Але серце його розмовля
І кричить до Єгови.
Підіймається сонце, пала
Вся небесная стеля,
І стоїть на молитві Мойсей
Нерухомий, як скеля.
Вже полуденний демон степом
Шле знесилля і змору,
Та Мойсея мов руки чиїсь
Підіймають все вгору.
І схиляється сонце униз
Вже над Фазга вершини,
І ляга величезная тінь
Від вершин на рівнини.
І паде величезная тінь
Від Мойсея востаннє
Аж униз на гебрейські шатри,
Мов батьківське прощаннє.
А по таборі пострах ішов:
«Боже, щоб у сю хвилю
Не закляв нас пророк, бо клятьба
Мала б дивную силу!
Від такої молитви тремтять
Землянії основи,
Тають скелі, як віск, і дрижить
Трон предвічний Єгови.
І як він заклене нас тепер,
І як сонечко сяде,
То весь люд і весь край сей вночі
Без полики пропаде».
XVІ
А Мойсей борикався, горів,
Добивався до ціли,
А як ніч залягла на горі,
Впав на землю зомлілий.
Захиталася скеля під ним
Із усіма шпилями,
І безтямний лежав він, немов
У колисці у мами.
Якась пісня тужлива над ним
Сумовито бриніла,
І рука колихала його
Пухова, сніжно-біла.
І почулися тихі слова:
«Бідний, бідний мій сину!
Ось що з тебе зробило життя
За маленьку часину!
Чи давно ж я плекала тебе
І водила за руку?
Чи на те ж я дала тебе в світ,
Щоб терпів таку муку?
Скільки зморшків на твоїм чолі!
І зів’яле все тіло!
І волосся, що гладила я,
Наче сніг, побіліло!
А колись ти від мене притьмом
Рвавсь на бої та герці!
Бач, до чого дійшов! А скажи,
Кілько ран в твоїм серці!
Бідна, бідна дитино моя!
Потерпів єси много!
Ще й сьогодні… на сонці весь день!
І пощо було того?
На молитві! В народу свого
І минуле, й будуще
Ти молитвою вникнути рад, —
Ох, дитя невидюще!
Ось я камінь із кручі зіпхну,
І піде він валиться
Від скали до скали, з яру в яр,
І скакати, і биться.
Тут удариться він о зубець,
Розіб’ється на части,
Там з собою ще камінь порве,
Щоб з ним нижче упасти.
Тут покине шматок, там другий,
І летить, і гуркоче, —
І чи зна хто, де кождий шматок
Заспокоїться хоче?
Я тверджу: і Єгова не зна!
І молись хоч і клінно,
А де мусить упасти шматок,
Там впаде неодмінно.
В нім самім його керма і власть,
В нім самім ота сила,
Що назначує місце йому,
Що його сотворила.
І хоч як твій Єгова міцний,
Він ту силу не змінить
І одного сього камінця
У лету він не спинить.
Ось пилок: ледве зір твій його
Добачає тремтіння,
А Єгова не може його
Повернуть в неісніння.
І не може звеліти йому
Йти по шляху не тому,
Як яким його гонить повік
Ота сила, що в ньому.
Се ж пилок! Що ж казать про народ,
Многодушну істоту,
Де в рух мас вносить кожда душа
Частку свойого льоту?
Про Оріона пісню ти чув,
Про гіганта сліпого,
Що, щоб зір відзискать, мандрував
Аж до сонця самого?
А на плечах поводиря ніс,
Сміхованця-хлопчину,
Що показував шлях йому — все
Інший в кожду годину.
„Ти до сонця веди мене, хло!“
Той вів рано до сходу,
А на південь в полудне, під ніч, —
До західного броду.
А Оріон іде все та йде,
Повний віри в те сонце,
Повний спраги за світлом, що ось
Йому блисне вже конче.
Через гори і море свій хід
Велетенський простує,
А не зна, що на плечах його
Хлопчик з нього жартує.
Сей Оріон — то людськість уся,
Повна віри і сили,
Що в страшному зусиллі спішить
До незримої ціли.
Неосяжнеє любить вона,
Вірить в недовідоме;
Фантастичнеє щоб осягнуть,
Топче рідне й знайоме.
Строїть плани не в міру до сил,
Ціль не в міру до актів,
І жартує з тих планів її
Хлопчик — логіка фактів.
І, як той дивовижний сліпець,
Що чужим очам вірить,
Все доходить не там, куди йшла,
В те трафля, в що не мірить.
А ти молишся! Бідне дитя!
Де твій розум, де сила!
Ти ж хапаєшся піну благать,
Щоб ріку зупинила!»
XVІІ
Щось було спочатку в тих словах,
Наче чистії води;
Віяв свіжістю, добрістю з них
Якийсь дух охолоди.
Та помалу душне щось тягло,
Наче самум пустині,
І робилося лячно, немов
В ніч без світла дитині.
І жахнувся Мойсей, і з землі
Підволікся насилу,
І сказав: «Пощо мучиш мене,
Поки ляжу в могилу?
Ти не мати моя! З твоїх слів
Не любов помічаю.
Ти не мати! О ти Азазель,
Темний демон одчаю.
Відступись! Заклинаю тебе
Тим ім’ям штирочертним!
Я не вірю тобі! Ти брехун,
Хоч ти будь і безсмертним».
І почулися тихі слова:
«Нерозумна дитина!
Ти кленеш мене ним, а я ж сам
Його сили частина.
Що мені твоя вбога клятьба!
Ти б умер із одчаю,
Якби сотую частку лишень
Знав того, що я знаю.
Ти кленеш, як твою сліпоту
Ткнув промінчик пожежі,
В якій я живу й він — понад всі
Часу й простору межі.
Ось розсуну ще крихту тобі
Тіснозорості таму:
Глянь на край той, що він обіцяв
Праотцю Аврааму!»
І заблис увесь захід огнем,
І уся Палестина
Стала видна Мойсею з гори,
Мов широка картина.
А незримий товариш його
Знай потихо говоре:
«Бачиш зеркало чорне внизу?
Се є Мертвеє море.
А по той бік високі шпилі
До небесної стелі
Простягаються круто рядом, —
Се там Кармелю скелі.
Глянь на північ, де гори Сіон —
Євусеї кочують,
А як крикнути добре з гори,
Амореї почують.
Отся срібная стрічка — Йордан
В Мертве море впадає;
Близько устя його Єрихон
Бродового жадає.
Одинока долина над ним,
Та тісняться до неї
Амоніти по сей бік ріки,
По той бік хананеї.
А на заході гори, верхи,
Полонини широкі,
А на північ мале озерце
І знов гори високі.
Ось тобі й Палестина уся,
Край овець і ячменю,
Від Кадеса до Кармеля всю
Мов затулиш у жменю,
Ні шляхів тут широких нема,
Ні до моря проходу!
Де ж тут жить, розвиваться, рости
І множиться народу?»
Та відмовив понуро Мойсей:
«Хто дав з каменя воду,
Той сей край перемінить на рай
Для Свойого народу!»
XVІІІ
Знов почувся притишений сміх.
«Віра гори ворушить!
Та поглянь сей новий ряд картин:
Те, що статися мусить!
Бач, як сунеться плем’я твоє,
Як Йордан переходить,
Єрихон добуває і скрізь
У річках крові бродить.
Ось століттями йде боротьба
За той шмат Палестини:
Амореї, гебреї, хетта,
Амалик, філістини.
Ось гебрейськеє царство! Що сліз
Коштуватиме й крові!
А заважить у судьбах землі,
Як та муха волові.
І не вспіє воно розцвісти,
Й розлетиться на части,
Щоб у пащу могутніх сусід
Часть за частю упасти.
Ось поглянь, які хмари летять
Від Дамаска й Галаду!
Се йде Ассур, гебреям несе
І руїну, й загладу.
Ось поглянь, червоніють поля,
Труп на трупі усюди:
Се піднявся страшний Вавілон
На загладу Іюди.
Храм Єгови в огні… А сей тлум…
Мов комахи по полю,
Йдуть по тисячу сковані враз
Недобитки в неволю.
Як же пустка смердить! Але ось
Мов по пітьмі світає…
З тих, що тлумом пішли, подивись,
Як же мало вертає!
Щось дрібненьке ворушиться там,
Коло мурів Салима:
Новий люд, новий бог, новий храм,
Нова сила незрима.
І росте воно, б’ється в біді
І чіпляється грунту,
Мов будяк той низький і ціпкий,
Все готовий до бунту.
Понад голови люду того
Йдуть всесвітнії бурі,
Панства, царства встають і падуть,
Мов фантоми понурі.
Він же в своїм куточку хова
Непохитне завзяття
І ненависть лиш має для всіх,
І незмінне прокляття.
Та ненависть, найтяжча з усіх,
„Задля іншого бога“
Бач, як кублиться біля того
Храмового порога!
Вона плодить ненависть. Ось глянь:
За тиранським велінням
Ідуть сили, щоб плем’я твоє
Ще раз вирвать з корінням.
Чуєш стук? Се залізна стопа
Тих страшних легіонів,
Що толочить юдейські поля,
Робить пустку з загонів.
Чуєш плюск? Се ворожі мечі
Кров юдейськую точать.
Чуєш крик? Се юдейських дівчат
Дикі коні волочать.
Онде мати голодная їсть
Тіло свойого плоду!
Онде тисячі мруть на хрестах —
Цвіт твойого народу.
Іще раз храм Єгови горить,
І сей раз уостаннє:
Бо що тая рука розвалить,
Те вже більше не встане.
І ще раз недобитки пливуть
У неволю, як ріки —
Та немає вже їм вітчини,
І не вернуть навіки.
І загасне Ізрайля звізда,
Щоб вже більше не сяти;
Лиш ненависть, що в храмі зросла,
Піде світом гуляти.
Сумніваєшся? Віри не ймеш?
О, ймеш віру, я знаю!
Се той рай, що жде плем’я твоє
У обіцянім краю!
Ти для нього трудився! Скажи,
Було за що трудиться?
Щоб наблизився він, може, ще
Схочеш палко молиться?»
І поник головою Мойсей.
«Горе моїй недолі!
Чи ж довіку не вирваться вже
Люду мому з неволі?»
І упав він лицем до землі:
«Одурив нас Єгова!»
І почувся тут демонський сміх,
Як луна його слова.
XІX
Гуркнув грім. Задрижали нараз
Гір найглибші основи;
І один за одним понеслись
Передтечі Єгови.
Піднялася до стропу небес
Чорна хмара стіною,
Мов Ніч-мати насупила вид
Ненавистю грізною.
І заморгала бистро у тьмі
Огняними очима,
Забурчала, як мати, що знай
На лиху доню грима.
Із тривогою слухав Мойсей
Пітьми й блискавок мови,
Ні, не чути ще серцю його
У них гласу Єгови.
І ревнув понад горами грім,
З жаху їжиться волос,
Завмира серце в груді… та ні,
Не Єгови се голос.
Поміж скелі завили вітри,
Їх сердитії нути
Кліщать душу, мов стогін, та в них
Ще Єгови не чути.
Ось із градом і дощ злопотів,
І заціпила стужа,
І в безсиллі свойому душа
Подається недужа.
Та ось стихло, лиш води дзюрчать,
Мов хтось хлипає з жалю,
З теплим леготом запах потяг
З теребінт і мигдалю.
І в тім леготі теплім була
Таємничая мова,
І відчув її серцем Мойсей:
Се говорить Єгова.
«Одурив вас Єгова? А ти ж
Був зо Мною на згоді?
І контракт підписав, і запив
Могорич при народі?
Бачив плани Мої і читав
В Моїй книзі судьбовій?
Бачив кінці і знаєш, що Я
Не устоявся в слові?
Маловіре, ще ти не почавсь
В материнській утробі,
А Я кождий твій віддих злічив,
Кождий волос на тобі.
Ще не йшов Авраам з землі Уp
На гарранські рівнини,
А Я знав всіх потомків його
До останньої днини.
Вбогий край ваш, вузький і тісний
І багатством не блиска?
А забув, що тісна і вузька
І найбільших колиска.
Прийде час, з неї виведу вас
На підбої та труди,
Так, як мати дитину в свій час
Відлучає від груди.
Тут на полі скупім і худім,
Наче терен на ріни,
Виростайте ціпкі і тверді
До великої зміни.
О, Я знаю ту вашу ціпку,
Ненаситную вдачу!
Ви б на жизній землі розповзлись
На подобу будячу.
Ви б і тілом, і духом своїм
Присмоктались до скиби,
І зловив би вас Маммон у сак,
Як товстючії риби.
Таж в Єгипті ви гнулись в ярмі,
Наїдавшися ласо…
Відригаться вам буде повік
Те єгипетське м’ясо.
І, зірвавшися з сеї землі
Та розбивши всі карби,
Ви розвієтесь світ здобувать,
Його соки і скарби.
Та зарік Я положу твердий
На всі ваші здобутки,
Мов гадюку на скарбі, дам вам
З них турботи і смутки.
Хто здобуде всі скарби землі
І над все їх полюбить,
Той і сам стане їхнім рабом,
Скарби духу загубить.
Своїх скарбів невольник і пан,
За ціну сліз і крови,
Щоб збільшити їх, мусить він сам
Руйнувать їх основи.
І як п’явка, що кров чужу ссе, —
Йому лік, сама гине, —
Так і вас золотий океан
На мілизні покине.
В золотім океані вас все
Буде спрага томити,
І не зможе вас хліб золотий
Ані раз накормити.
Ібудете ви свідки Мені
З краю світу до краю,
Що лиш духу кормильців з усіх
Я собі вибираю.
Хто вас хлібом накормить, той враз
З хлібом піде до гною;
Та хто духа накормить у вас,
Той зіллється зо мною.
Ось де ваш обітований край,
Безграничний, блистячий,
І до нього ти людям моїм
Був проводир незрячий.
Ось де вам вітчина осяйна,
З всіх найкраща частина!
Лиш дрібненький задаток її
Вам отся Палестина.
Се лиш спомин вам буде, лиш сон,
Невгасаюча туга,
Щоб, шукавши її, став мій люд
Паном земного круга.
А що ти усумнивсь на момент
Щодо волі Моєї,
То, побачивши сю вітчину,
Сам не вступиш до неї.
Тут і кості зотліють твої
На взірець і для страху
Всім, що рвуться весь вік до мети
І вмирають на шляху!»
XX
Ходить туга по голій горі,
Мов туман по пустині,
Сіє думи й бажання свої
По широкій країні.
Сипле квіти й листки, що давно
Вже зів’яли й пожовкли,
Підіймає в душі голоси,
Що давно вже замовкли.
Що ще вчора байдужне було,
Нині любе й шановне;
Що ще вчора топтав, оплював,
Нині святості повне.
У гебрейському таборі ніч
Проминула в тривозі;
Скоро світ, всі глядять: він ще там,
На скалистій віднозі?
Ні, нема! І було те «нема»,
Мов жах смерті холодний,
Чули всі: щезло те, без чого
Жить ніхто з них не годний.
Те незриме, несхопне, що все
Поміж ними горіло,
Що давало їм смисл життєвий,
Просвітляло і гріло.
І безмежна скорбота лягла
На затвердле сумління,
І весь табір мов чаром попав
В отупіння й зомління.
Одні одним у лиця бліді
Поглядали без впину,
Мов убійці, що вбили у сні
Найдорожчу людину.
Чути тупіт. Чи вихор в степу?
Чи збуваєсь пророцтво?
Се Єгошуа, князь конюхів,
І за ним парубоцтво.
Гонять стада, кудись-то спішать…
Чи де напад ворожий?
Всіх їх гонить безіменний страх,
Невідомий перст Божий,
Голод духу і жах самоти
І безодні старої…
А Єгошуа зично кричить:
«До походу! До зброї!»
І зірвався той крик, мов орел,
Над німою юрбою,
Покотився луною до гір:
«До походу! До бою!»
Ще момент — і прокинуться всі
З остовпіння тупого,
І не знатиме жоден, що вмить
Приступило до нього.
Ще момент — і Єгошуа крик
Гірл сто тисяч повторить;
Із номадів лінивих ся мить
Люд героїв сотворить.
Задуднять — і пустині пісок
На болото замісять.
Авірона камінням поб’ють
І Датана повісять.
Через гори полинуть, як птах,
Йордан в бризки розкроплять,
Єрихонськії мури, мов лід,
Звуком трубним розтоплять.
І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху,
Простувать в ході духові шлях
І вмирати на шляху…
Львів, січень до липня 1905
Последние комментарии
1 час 42 минут назад
6 часов 45 минут назад
14 часов 34 минут назад
17 часов 5 минут назад
17 часов 13 минут назад
2 дней 4 часов назад