Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2023

ISBN 978-617-15-0445-5 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Талан С.

Т16 Своє чуже життя : роман / Світлана Талан. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2023. — 304 с.

ISBN 978-617-15-0262-8

Доля подарувала Веніамінові — колись вихованцю дитячого будинку, а нині власнику фешенебельного казино майже в центрі мегаполіса — справжню Надію. Саме так звуть його кохану дружину, якій він колись урятував життя — й тепер завжди боятиметься її втратити, припускаючи, що вона з ним лише із вдячності. Бентежить чоловіка й те, що він зовсім нічого не знає про минуле Надійки: та обрала спалити за собою всі мости й розпочати життя з чистого аркуша. Проте страхи з минулого здатні отруїти майбутнє — і Надії з Веніаміном доведеться вирішити, чи готові вони зустрітися з цими страхами віч-на-віч.

УДК 821.161.2

© Талан С. О., 2023 

© Depositphotos / Oleksandrum79

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2023

Так без кохання і життя тьмяніє

Як лист осінній, піде в небуття.

Щасливий той, хто зрозуміть зуміє,

Що лиш любов — продовження життя.

Ліна Костенко

Роздiл 1

Чорний «лексус» звично повернув у тихий заміський провулок і, рятуючись від шуму та задушливого пилу великого й безглуздого міста, одразу ж потрапив у розкішну тінь, що падає від яскраво-зелених дерев. Веніамін любив і водночас ненавидів це місто з його вічним гамом і метушнею. Так вийшло, що тут він проводив основну частину свого життя, з головою поринаючи в роботу; тут були казино та мережа ігрових автоматів, завдяки яким він отримував добрий прибуток.

Веніамін із раннього дитинства знав, що таке гроші, точніше, як це, коли їх немає. Він виріс у дитячому будинку й зараз із легкою зневагою спостерігав за тим, як ігромани з очима, що несамовито горять від азарту, постійно збільшують його банківський рахунок. Маючи велике казино майже в самому центрі мегаполіса та безліч гральних автоматів, розкиданих по маленьких і великих залах, Веніамін сам жодного разу не сів за стіл. Це був його принцип, і він, як ділова, наполеглива й цілеспрямована людина, завжди його дотримувався. Коли Веніамін навідріз відмовлявся покрутити за келихом пива рулетку хоча б заради інтересу, з нього жартували колеги з бізнесу.

— Боїшся втратити свої кровні, Веніаміне Сергійовичу? — почув він одного разу нібито ненароком кинуту іронічну фразу.

Її вимовив його приятель, що сидів за ігровим столом. Веніамін лише глянув на нього зверхньо. Що поробиш? Іноді й друзі можуть зачепити.

Він був надзвичайно самолюбний, і почуте неприємно різонуло його слух. Веніамін стримав емоції, почекав, поки в душі вщухне шторм, повагом зробив ковток холодного пива з білою шапкою піни і, подарувавши приємну усмішку гравцям, що завмерли в очікуванні відповіді, дістав із бокової кишені піджака важкий стос зелених купюр й акуратно поклав його на стіл. Веніамін був небідною людиною, але до грошей завжди ставився дбайливо.

— Зіграйте, хлопці, без мене, — сказав він спокійним голосом і знову невинно всміхнувся.

Потім, зробивши ще кілька ковтків пива, Веніамін неквапливо поправив дорогу´ краватку в синю смужку й пішов, пославшись на невідкладні справи. Отже, він ясно дав зрозуміти, що не належить до численної когорти гравців. Його проводили мовчанням — Веніаміна не лише поважали, а й побоювалися. Банальну життєву істину: для того, щоб тебе поважали, треба, щоб тебе побоювалися, — він засвоїв ще в ранньому віці, коли жив у дитбудинку, де кожен день був схожим на випробування.

Веніамін любив свій просторий особняк, який привітно дивився на нього відчиненим навстіж балконним вікном на третьому поверсі. Вдома на чоловіка чекала дружина Надя. Надійка, Надієчка, його сонечко. Він був старший за неї на шістнадцять років, але ніколи цього не відчував. Веніамін знав Надю майже дев’ятнадцять років, і за цей час вони жодного разу не посварилися, на відміну від багатьох подружніх пар, які були разом довгий час. Веніамін усві­домлював, що все це завдяки його синьоокому диву.

Він стомлено сів на шезлонг і задивився на Надійку. Думаючи про щось своє, вона ходила між струмочками, що стікали по круглих камінчиках і тихо дзюркотіли. Довгі, бездоганної форми ноги, що виглядали з-під короткої джинсової спідниці, були схожі на витвір мистецтва. Трохи подовжене засмагле обличчя з точеними вилицями, тонким, прямим, аристократичним носом і гарними, пухкими, як у примхливої дитини, губами обрамляло довге, майже до пояса, світле від природи волосся. Як і раніше, не помічаючи Веніаміна, Надія підійшла до одного із струмків і підставила під струмінь води тонку руку. В іншій руці жінка тримала маленького пухнастого звірка — свою улюбленицю, сріблясто-чорну шиншилу. По тому, як вона притискала до себе звірка, Веніамін здогадався, що Надійка чимось стурбована чи засмучена.

Він любив непомітно спостерігати за дружиною. Її рухи були витонченими та плавними. Йому подобалося дивитися, як Надійка підводить голову, відкидаючи назад пишне волосся, як граціозно ходить, рівно тримаючи спину. Веніамін насолоджувався, дивлячись на те, як вона клопочеться по дому, як стурбовано хмурить брови, як гнів на її обличчі змінюється сяючою усмішкою. Але найбільше він любив дивитися їй в очі. Вони були великі, виразні, широко відкриті, наче здивовані побаченим. А ще вони були незвичайного кольору — чи то морської хвилі, чи то чистого весняного неба. У цих ясних очах, які не вміли брехати, сяяли зірки, коли Надія сміялася, або купчилися темні хмари, коли вона засмучувалася. А під час любовної близькості в них можна було потонути.

Веніамін досі не знав, любить його Надя чи ні. Він і не хотів знати правду, боячись зрозуміти, що дружина живе з ним лише з почуття вдячності за свій порятунок. Але в той же час Веніаміну була неприємна ця недомовленість між ними, тому він намагався не зациклюватися на своїх переживаннях, а просто насолоджувався життям, доки була така можливість. Він не боявся залишитися сам, бо вже знав, що таке самотність. Колись на самому початку літа мати народила його в дубовому лісі та залишила там. Веніаміна знайшла якась старенька, вона ж попросила дати йому прізвище Дубровін. Минув деякий час, і він звик ні на кого не сподіватися й до кінця нікому не довіряти. Так було доти, доки він не знайшов Надю — у буквальному значенні цього слова. Чоловік про себе всміхнувся, згадавши ті далекі дні. Таких, як він, дівчата тоді самі наполег­ливо шукали. Та що там шукали? Влаштовували справжнє полювання на хлопців у малинових піджаках, на білих «мерседесах», з важкими золотими ланцюгами на грудях. А він сам знайшов Надійку прямо на дорозі — зупинив свій «мерс», щоб допомогти їй, як він тоді думав, а виявилось, щоб зв’язати з нею своє життя…

— Веня? — вивів його із задуми голос дружини. — Коли ти прийшов? Я не чула…

Вона наблизилася до нього легкою ходою, звично торкнулася м’якими вологими губами його щоки. Веніамін зазирнув їй у вічі й не побачив звичних іско­рок. Це означало, що Надійка чимось засмучена.

— Іди до мене, Надієчко, — сказав він і простягнув до неї руки.

Надія, як слухняна дитина, присіла на коліна до чоловіка й обвила руками його шию. Від запаху її тіла, схожого на аромат екзотичної квітки, від легкого дотику її пухнастого волосся до його щоки у Веніаміна зашуміло у вухах; у голові закружляло, наче він пригубив витриманого вина.

— Анекдот про блондинку розповісти? — спитав чоловік, щоб побачити на обличчі дружини усмішку: він шалено любив, коли вона всміхалася.

Надя мовчки кивнула головою.

— Зупиняє даішник білявку й запитує: «Чому у вас машина без номерів?» А блондинка йому: «Ну що ви?! Я знаю номери напам’ять!»

— Це не про мене, — засміялася жінка. — Я, зауваж, навпаки, їжджу з номерами, але напам’ять їх не знаю.

Пестячи дружину поглядом, Веніамін глянув у її променисті, напрочуд гарні очі.

— А я й не сказав, що анекдот про тебе, — усміхнувся він.

— Я хоч і білявка, та натяк зрозуміла. — На обличчі в Надії з’явилася ангельська усмішка.

— Які натяки? Ти найрозумніша блондинка на всій земній кулі! Навіть роман написала…

— Я писала його цілий рік, — перебила чоловіка Надя, і її очі похмуріли.

— Яка різниця скільки?!

— А потім жодне видавництво не ризикнуло його надрукувати, — продовжила вона.

— Бо там сидять безголові, тупі редактори.

— Так, одна я така розумна, а всі навколо тупі. Довелося видати книгу власним коштом. А для чого? Щоб побачити на глянцевій обкладинці свою «люб’яз­но надану видавництву» фотографію? Чи для того, щоб ці книги цілий рік пролежали мертвим вантажем на полицях, а потім, піднявши стовп пилу, перекочували до пункту прийому макулатури?

— Ну, ти перегинаєш палицю… Навіть якщо твоя перша книга не розійдеться на «ура», це ще не означає, що вона погана. Популярність приходить не одразу. До того ж ми можемо дозволити собі добру рекламу, можемо розкрутити твій роман, замовити рецензії та опублікувати їх у газетах і журналах. Адже це твій перший твір, проба пера…

— Венку, любий, — Надя сумно всміхнулася, — це не проба пера. Це була моя безглузда примха. Тільки сьогодні, побачивши в себе на столі вже видану книгу, я зрозуміла, наскільки вона нецікава, починаючи з безглуздої назви «Незабутнє спекотне літо» і до останнього рядка: «Вона ніколи не забуде його пристрасне тіло та жадібні губи». Література, напевно, почервоніла як варений рак, коли на світ з’явився цей «шедевр». — У голосі Наді пролунала сумна іронія.

— Може, ти перебільшуєш? На мою думку, ти надто самокритична. — Веніаміну дуже хотілося хоч якось утішити дружину.

— Ні, Веню, я просто тверезо дивлюся на свої здібності, — зітхнула Надія. — І чому в мене тільки зараз розкрились очі?

— Немає нічого страшного в тому, що ти не досягнеш визнання на літературній ниві, адже у тебе є багато інших переваг.

— Наприклад, те, що я натуральна блондинка? — уже веселіше спитала Надя.

— Те, що ти хороша дружина.

— Така добра, що не запропонувала поїсти чоловікові, який повернувся з роботи, і замість вечері почала лити йому на груди гіркі сльози? — Надя змахнула густими чорними віями, і Веніамін нарешті побачив у її очах веселі промінчики.

— Тоді клич Нашу Асю, — сказав він і лагідно ковзнув поглядом по дружині, що спритно зіскочила з його колін.

— Не треба Асю, — попросила Надя. — Сьогодні сама хочу подати на стіл власноруч приготовані страви.

Сказала й тут же пурхнула, наче метелик. Веніамін зітхнув. Звичайно, йому було приємно, що за спільно прожиті роки Надія не стала розпещеною, лінивою лялькою, проте чомусь шалено хотілося почути наприкінці її фрази «для тебе, коханий». Але хіба можна кохати чоловіка з такою зовнішністю, як у нього? Ні накачаних біцепсів, ні густої шевелюри, ні двометрового зросту. Усе посереднє: середнього зросту, середньої повноти, невеликий животик, невелика лисина, крупний ніс, друге підборіддя… Та ще й різниця у шістнадцять років. Іноді Веніаміну здавалося, що вони з Надією не чоловік і дружина, а дбайливий батько та любляча донька. Часом він думав, що Надійка живе з ним тільки з вдячності за те, що тієї жахливої осінньої ночі він не проїхав повз неї — беззахисної, жалюгідної, напівживої, — а зупинився та врятував її.

— Вечеря на столі, — порушив міркування Веніаміна тихий голос Надії.

— А у нас свічки будуть? — усміхнувся він, побачивши, що дружина вже переодяглася й стоїть перед ним у коротенькому халатику.

— Не тільки свічки, а й келих молодого вина, — з усміхом відповіла вона.

— І ми будемо вдвох?

— Так, тільки ти і я.

Надія простягла чоловікові руку, і в цьому русі було стільки витонченості, що їй могла б позаздрити навіть королева. «Звідки вона має такі манери? — знову запитав себе Веніамін. — Може, Надія родом з інтелігентної родини, де дівчаток із дитинства виховували в суворості та навчали етикету?» Було багато запитань і мало відповідей. Веніамін жодного разу не питав у дружини про те, що було до зустрічі з ним, не бажаючи завдавати їй душевного болю. Він розумів, що жінка не могла викинути минуле з пам’яті — воно жило в затишному куточку її душі, там, куди не було доступу навіть йому, Веніаміну, після стількох років спільного життя. «Невже їй жодного разу не хотілося мені відкритися?» — думав чоловік за вечерею, спостерігаючи за тим, як дружина спритно орудує ножем та виделкою, як граціозно бере в руки келих із червоним вином і робить маленький ковток, насолоджуючись ароматом. Якщо вона з доброї родини, то чому, коли він підібрав її на дорозі, на ній був дешевий немодний одяг? Він лише кілька разів намагався зайти здалеку, щоб бодай щось дізнатися з її минулого життя, але щоразу очі коханої жінки наповнювалися сльозами й вона надовго замикалась у собі. Веніамін зітхнув і вирішив більше не мучити себе домислами, а вибрати зручний момент і спробувати ще раз, уже відкрито поговорити з дружиною на цю тему. Зрештою, рано чи пізно настає час, коли хочеться розставити всі крапки над «і», щоб знайти спокій і не губитися в здогадах.

— То ти більше не хочеш писати романи? — спитав Веніамін, відчувши, що павза затяглася.

— Ні. — Надія похитала головою та винувато всміхнулася.

— Той, хто програв битву, ще не програв війну, — сказав Веніамін. — Не пам’ятаю, хто сказав цю розумну фразу, але мені дуже подобається.

— Кажуть, що хороша книга завжди знайде свого читача, а я знаю, що на світі немає таких дурнів, які б захотіли прочитати мій роман. — Жінка всміхнулася куточком рота.

— Хочеш, я буду твоїм єдиним читачем та дурнем? Скуплю всі примірники до одного й перечитуватиму їх вдень і вночі?

— Ти справді дурник, — засміялася Надія, але цього разу в її сміху була нотка смутку.

— Чим же тепер займатиметься моя дружина?

— Не знаю. Поки не вирішила.

— У мене є знайомий продюсер…

— Гравець?

— Яка різниця? — Веніамін недбало махнув рукою. — Головне, що на моє прохання він може зняти тебе у своєму фільмі.

Обличчя Надії враз зблідло. Від погляду Веніаміна не сховалося те, як здригнулися її вії. Надія зробила судомний ковток.

— Звичайно, на головну роль він тебе не візьме, але на якусь другорядну… — почав він.

— Я ніколи не зніматимусь у кіно, — тихо, але твердо сказала жінка. — І давай закриємо цю тему.

— Може, поїдемо кудись? — запропонував Веніамін, побачивши, що дружина ще більше за­смутилася.

— Куди?

— Можна, наприклад, провести чудовий вікенд у Римі, відвідати Колізей…

— Два роки тому ми вже там були, — перебила його Надія. — Нудно.

— Тоді махнемо на острів вічної весни! — вигукнув чоловік.

— Це де? — спитала вона байдуже.

— Не знаєш?! Тоді нам із тобою обов’язково треба побувати на Мадейрі, яку називають перлиною Атлантики.

— А що там дивного?

— Пройтися квітковим килимом — мрія всіх романтиків! А ти можеш собі уявити поєднання ароматів азалії, орхідеї та магнолії? А які там ви`на! Існує легенда про місцевого купця, який вирішив вивезти своє вино на континент, але вийшла невелика проблема: частина бочок не вмістилася в трюмі. Купець залишив їх на палубі під палючим сонцем, але на цьому все не закінчилося. Корабель потрапив у шторм, і після прибуття в порт виявилося, що вино, яке змучилося під сонцем, таємниче набуло надзвичайних смаку й відтінку. Мадеру досі виробляють за таким принципом. Вино витримують у дубових бочках на сонці, іноді їх перевертаючи.

— Це дуже цікаво, але ти, Веню, вибач — мені зараз ніку´ди не хочеться їхати.

— А я повалявся б на сонці.

— Якщо хочеш, то їдь без мене, — сказала жінка та, закінчивши вечеряти, витерла губи серветкою.

— А чому б тобі не запросити Елю? До речі, я її давно не бачив.

— Вона повернулася з Аргентини й просто збожеволіла від танго, — відказала, розсміявшись, Надія. — Перші «па», за її словами, вона вико­нала на вулицях Буенос-Айреса, а тепер кудись бігає брати уроки «цього важкого та пристрасного танцю».

— Чи не хочеш до неї долучитися? — спитав Веніамін.

— Ні, — відповіла Надія трохи різкувато, що траплялося вкрай рідко.

Веніамін вирішив, що треба припинити цю безглузду розмову й дати дружині можливість трохи заспокоїтися, упорядкувати свої почуття. Він подякував їй за прекрасну вечерю та подався в душ, щоб позбутися міського пилу.

Цієї ночі він намагався бути дуже ніжним. Надія звивалася від його ласк, тихо стогнала, жадібно ловила його гарячі губи, але Веніаміну здалося, що в цей час її вуста залишалися прохолодними, в очах не було пристрасті, а стогін нагадував гру поганої актриси. Відразу після того, як усе закінчилося, Надійка схопилася з ліжка й майже побігла у ванну кімнату, ніби поспішала змити із себе нагадування про недавню близькість, так само як він нещодавно поспішав змити із себе міський пил.

Чоловік довго не міг заснути. Йому не давала спокою думка, що з його дружиною щось відбувається. Можливо, з нею це було й раніше, а він нічого не помічав? Чи вона всі ці роки вміло вдавала із себе люблячу дружину? Вела подвійне життя? Припущення й домисли підточували його зсередини, не даючи заснути. Веніаміну захотілося пити, і він тихенько, щоб не потривожити сон дружини, підвівся й вийшов на кухню. Склянка холодного фрешу та із задоволенням викурена цигарка заспокоїли його, і за кілька хвилин він безшумно повернувся до спальні. Був місяць у повні, і в незашторені вікна лилося яскраве сріблясте світло. Надія не почула, як Веніамін підійшов до неї, але, відчувши на собі його погляд, здригнулася.

— Не спиться? — спитав він, сідаючи поряд.

— Чомусь не можу заснути.

— Що з тобою відбувається, ти можеш сказати? Тільки не кажи, що все через твою книгу.

— Не хвилюйся, зі мною все гаразд, — відповіла жінка й усміхнулася. — У всьому винен повний місяць…

Навіть у напівтемряві Веніамін зумів розглянути, що усмішка дружини була неприродно натягнутою.

— Сходила б кудись із подружкою, розважилася, — порадив він. — З Елею? Її Пупсик не дасть їй грошей.

— Знову програв у казино?

— Вони багато витратили на поїздку до Аргентини. А те, що Олексій просадив гроші, ні для кого не новина. Якби поруч із ним не було Елі, він давно б останні шкарпетки програв. Візьми гроші на двох і сходіть кудись. Добре? Тільки завтра ж!

— Добре, — покірно відповіла Надя й на знак подяки потяглася до Веніаміна та торкнулася його щоки губами. — А зараз давай спробуємо заснути.

Чоловік кивнув головою. Він лежав і знову думав, що в цьому звичному поцілунку в щоку була якась нещирість. Чи було так завжди або тільки сьогодні? І чому саме зараз це почало його так турбувати?

Питання залишалося відкритим. А ще Веніамін лаяв себе за те, що знову втратив зручний момент поговорити з Надійкою про її минуле. «Можливо, саме в ньому криється причина її поганого настрою та туги?» — питав він себе вкотре.

Роздiл 2

—Куди ми сьогодні підемо? — Еля поправила світло-русяві фарбовані завитки й витріщилася на подругу круглими карими очима.

— Веди куди хочеш, — відповіла їй Надія, дивлячись на своє відображення у дзеркалі. — Мені байдуже, куди ти мене цього разу потягнеш. Хочеться повеселитися та напитися в дим.

— Це щось новеньке, — сказала Еля, і від здивування її очі стали ще більшими. — Дуже цікаво буде побачити тебе п’яненькою.

— А що, я не така, як усі? — запитала подруга, застібаючи блискучу пряжку на чорних лакованих босоніжках, прикрашених стразами.

— Якщо дуже хочеться, можна все, — відповіла Елла, уникнувши прямої відповіді.

Вона ще раз прискіпливо глянула на своє відображення, і її обличчя засяяло від усвідомлення власної привабливості. З дзеркала на неї дивилася дівчина середнього зросту з пишними, можна навіть сказати занадто великими грудьми, які виглядали з глибокого вирізу яскраво-зеленої атласної блузки, нещодавно купленої в модному бутику Аргентини. Трохи повні, але все ще стрункі ноги були майже повністю оголені завдяки дуже короткій спідниці. Рівна морська засмага, збільшені за допомогою ін’єкцій біополімерного гелю губи та великі очі з накладними віями робили Елю привабливою. Звичайно ж, вона трохи заздрила природній красі Надії, але це не заважало їм дружити протягом багатьох років. Еля не вважала її суперницею, бо чудово знала: подруга, на відміну від неї, ніколи не зраджувала свого чоловіка.

— Я готова. — Еля мило всміхнулася.

— Нарешті! — зітхнула з полегшенням Надія. — А то я думала, що ти так і не зможеш відірватися від дзеркала.

— Не будь колючкою, — насилу відвівши погляд від свого відображення, сказала Еля. — Я десь читала, що злі люди швидко втрачають молодість та здоровий колір обличчя.

— Якби ти прочитала мою книгу, то позеленіла б від заздрості, — жартома підколола Надія.

— Ах ти, негіднице! Вийшла у світ її книга, а вона мовчить! Я йду гуляти зі справжньою письменницею!

— Ідемо нарешті! — Надія схопила подругу за руку й потягла за собою. — Я обов’язково подарую тобі один примірник. Якщо буде безсоння, прочитаєш сторінку — й одразу заснеш! Жодного снодійного не знадобиться. Гарантовано!

— Почитаю, і тоді побачимо! — засміялась Еля.

Цього разу Елла привела Надію до нічного клубу, де вже повним ходом йшло шоу трансвеститів.

— Тобі тут подобається? — сяючи від насолоди, Еля подивилася подрузі у вічі.

Надя не любила цю її звичку. Еля в такі хвилини підсувалася до неї дуже близько, ніби намагалася зазирнути прямо в душу, прочитати її потаємні думки. Надія відвела погляд.

— Давай замовимо віскі, — запропонувала во­на. — Я ж тобі сказала, що хочу напитися до чортиків.

— Гаразд! Я тільки за! — погодилася подруга.

Від випитого спиртного настрій незабаром покращився, і навіть переодягнені в жіночий одяг чоловіки стали здаватися Надії досить симпатичними.

— Мені ще треба трохи випити, — заявила вона.

Її язик вже заплітався, але Надія не збиралася зупинятися, і подруги знову хильнули. Пили спочатку віскі, потім мартіні, потім келих шампанського разом із трансвеститом.

— А він милий, — пролепетала Надія, дивлячись, як від їхнього столика, грайливо виляючи вузькими стегнами, відходить хлопець у вечірній жіночій сукні.

— Як на мене, гидота. Це просто огидно! — відповіла Еля.

— Не будь букою! Він милий і добрий! — заперечила Надія.

— Та ну вас обох! — кинула Еля, махнувши рукою.

Вона знову наблизила до Наді обличчя й напівпошепки запитала:

— Хочеш, я розповім тобі, як поводяться в ліжку італійці?

Надія вже не звертала уваги на те, що подруга свердлить її «рентгенівським» поглядом, і засміялася.

— Книжок про секс начиталася? — спитала вона.

— У книгах половина — брехня, я на собі випробувала, — з багатозначним виглядом відповіла Еля.

— Ти спала з італійцем? Коли встигла? — здивовано подивилася на неї Надія.

— Вони в ліжку сама досконалість, вогонь, а не чоловіки, — просто у вухо подрузі сказала Еля й додала: — Але розмір, я тобі скажу, міг би бути й пристойнішим.

— Розмір?.. Розмір чого?

— Ти що, зовсім дурненька? — Еля подивилася на подругу як на недоумкувату і, надувши губи, відвернулася.

Надія пирснула зі сміху та взяла приятельку за руку.

— Ну, не ображайся на мене, — попросила вона винуватим голосом і скорчила милу пику.

— Я тобі більше нічого не розповідатиму. — Еля продовжувала дивитися вбік.

— А чи правда, що в негрів ого-го?.. Сама ­знаєш що.

— О, якби ти це бачила! — Еля пожвавішала, її очі заблищали. — Та що там дивитись? Треба спробувати! Не переспати з африканцем хоч раз — значить прожити даремно. Їхні чорні тіла обпалюють пристрастю! Розумієш, вони мають специфічний запах, але він так збуджує, що встояти просто неможливо. — Еля захоплено закотила очі й млосно зітхнула.

— І коли ти встигла все дізнатися, перепробувати? Ти ж одружилася в сімнадцять років! І, зрештою, твій Пупсик працює приватним детективом, стежить за чужими невірними дружинами, а ти в нього під носом таке твориш.

— Ось бачиш, що означає сила бажання! — засміялася Еля. — Якщо чогось хочеться, треба собі це дозволити. Життя не таке вже довге, а встигнути треба багато.

— Я не думала, що детектива так легко обвести навколо пальця, — зауважила Надія.

— Не будь наївною, подруго! Життя дане нам не тільки для того, щоб розбивати в саду клумби, а й щоб устигнути понюхати квіти, які на них виростуть. Я після цього чорношкірого на свого Олексія місяць дивитися не могла. Віриш?

— Чому б і ні? Давай вип’ємо ще трохи — за здоров’я африканців.

— За них можна, — погодилася Еля. — А ось за китайців не варто.

— Це чому? — запитала весело Надя. — У них такі прикольні очі…

— Вони злягаються як кролики. Зрозуміло, чому вони мають так багато дітей.

— Чому ж?

— Раз, два — і кінець! І знову хочеться сексу!

Жінки дружно розреготалися. Надії розповідь подруги здалася такою кумедною, що вона ще довго не могла заспокоїтися й сміялася доти, доки в неї на очах не виступили сльози.

— Значить, ти не любиш свого Олексія? — спитала Надя, коли напад сміху нарешті пройшов.

— Я? Олексія? — Еля смішно наморщила носик, схожий на маленьку картоплинку. — Люблю, але по-своєму. Мені подобається, що він непогано заробляє, дає мені свободу, любить мене та взагалі не напружує. А ти любиш свого? Чи теж вийшла заміж за товстий гаманець?

— Не знаю, — знизала плечима Надя. — Якось не думала про це.

— А ти справді ніколи не зраджувала Веню? — запитала Еля.

— Правда. А що?

— Просто запитала. І тобі жодного разу не захотілося дізнатися, як поводяться в ліжку інші чоловіки? — Еля вкотре зазирнула подрузі у вічі.

— А чому ти гадаєш, що в мене більше нікого не було? — спитала Надія, вкотре ковтнувши віскі. — У мене був інший. — Вона допила склянку й додала: — До Вені.

— Ну і як, є різниця?

— Мабуть, — неохоче відповіла Надія. — Утім, я вже забула свого першого. Не пам’ятаю, який він. Це було так давно…

— А з Венею як? Кайфуєш із ним у ліжку? — допитувалась Еля, задоволена тим, що вперше за часи дружби зуміла викликати подругу на від­вертість.

— Я нічого з ним не відчуваю.

— Як?!

— А ось так. — Надія розвела руками. — Узагалі нічого. Тільки байдужість.

— І як… як ви живете?

— Звичайно, як багато інших. Я навчилася вдавати, ніби мені з ним добре.

— Виходить?

— Начебто так. Я охаю та ахаю, як справжня гейша. — Надія посміхнулася. — Утім, це не так уже й важко. Принаймні не складніше, ніж обдурити приватного детектива.

— Тобі треба сходити до сексопатолога. Терміново!

— Елечко, цього разу твоя порада не стане мені в пригоді. Я це вже пройшла. Мене лікували акупунктурою, травами, таблетками, обкурювали якимось смердючим димом — усе марно! Я мертва, у мені не живе жіночність, і це невиліковно.

— Стривай-стривай, ти ж кажеш, що в тебе був ще хтось…

— Ну і що?

— А як було з ним? Так само?

— З ним? — Надія гірко посміхнулася. — З ним… Я не хочу про нього говорити.

— Тобі треба знайти когось, хто дав би тобі можливість відчути себе справжньою жінкою, щоб від пристрасті ти забилася в чоловічих руках, як риба на гачку, щоб кричала від насолоди й злітала до небес… — заторохтіла Еля, але подруга раптово зупинила її.

— Не треба. Я це вже колись проходила, тож більше не хочу. З мене наслідків вистачило на все життя.

Еля помовчала кілька секунд, а потім запро­понувала випити ще п’ять крапель. Надія не від­мовилася.

— А як ти познайомилась із майбутнім чоловіком? — запитала Еля, бажаючи дізнатися якомога більше, бо ж у її подруги розв’язався язик. — Мій Олексій якось спитав про це Веню, то той мало не послав його подалі.

— І правильно зробив би, — відповіла Надія.

— Я думала, що ми не маємо секретів одне від одного. — Еля ображено надула губи.

Подібних тем розмови Надія завжди уникала, але сьогодні Елі вдалося підпоїти подругу й уперше за роки їхньої дружби розговорити.

— Що тобі хочеться дізнатися? — запитала Надія стомлено.

— Я ж питаю, як ви з Венею познайомилися?

— На прийомі в англійської королеви. Влаштовує така відповідь?

— Та ну тебе! — махнула рукою Еля. — А ти маєш хоч якихось родичів? Чи це також державна таємниця?

— Усі люди на цій планеті тією чи іншою мірою родичі. Навіть мавпи, за теорією Дарвіна, наша рідня. Елько, викликай таксі. Якщо я почала говорити про мавп, значить, уже добряче надра­лася. Кінцевої мети досягнуто, і мені час додому. До речі, якщо вже зайшла мова про мавп, у мене є пропозиція…

— Таксі викликала, — сказала Еля, ховаючи мобільник у сумочку й зітхаючи.

Вона ніколи не бачила подругу п’яною і, щоб не отримати наганяю від Веніаміна, вирішила швидше доставити Надію додому.

— А що за пропозиція?

— Нам із тобою просто необхідно найближчими днями відвідати наших родичів.

— Яких родичів?!

— Яких? Мавп у зоопарку. Ось яких! — засміялася жінка.

Роздiл 3

Веніамін сидів на терасі й нервово курив одну цигарку за іншою. У його душі був хаос, а він любив лад у всьому. Відбувалося щось таке, що внес­ло в його життя дискомфорт. За що б він не брався, усе валилося з рук. Веніамін порпався в собі, намагаючись знайти причину душевного занепокоєння, але не знаходив. Він думав про свою Надійку. До останнього часу Веніамін вважав, що сімейне життя в них склалося добре, пишався тим, що поруч із ним живе жінка рідкісних розуму та краси. Надя мала якості, які мріє бачити у своїй обраниці кожен чоловік. Вона все схоплювала на льоту, вбирала нове, як воду губка. Під час поїздки до Китаю миттєво опанувала тонкощі місцевої кухні. Прекрасно куховарила та добре зналася на єврейських та азербайджанських стравах, могла не гірше від справжнього кавказця приготувати шашлик, а також визначити рік витримки французького вина.

Чоловік прикурив чергову сигарету, випустив кільце диму, яке у вечірніх сутінках здавалося фіолетовою хмаркою, і знову поринув у роздуми. Коли вони з Надією побралися, вона не любила футбол і нічого в ньому не розуміла, але почувши, що її чоловік — пристрасний уболівальник, почала відвідувати разом із ним матчі, читати футбольний огляд у газетах та з непідробною цікавістю переглядати інформацію про футболістів в інтернеті. Через пів року Надії було відомо практично все про команду «Манчестер Юнайтед», за яку так палко вболівав Веніамін. Вона раніше від нього дізналася, що за визначні заслуги в спорті королева Великої Британії Єлизавета Друга посвятила тренера команди Ферґюсона в лицарі. Веніамін залюбки брав дружину із собою на вечірки, які влаштовували футбольні фанати. Він мимоволі всміхнувся, згадавши, як Надія сперечалася із затятими вболівальниками про те, що Рауль вийде на поле в основному складі, а ван Ністелрой буде запасним. Її намагалися переконати десяток справжніх знавців футболу, але в результаті виявилося, що вона мала рацію.

Чоловік знову потягся до пачки та вивудив звідти останню цигарку. У тому, що дружина в нього розумниця, він переконувався постійно. Надія не тільки чудово водила машину, а й могла замінити пробите колесо й долити масло чи охолоджувальну рідину…

Через деякий час Веніамін із силою роздавив недопалок у плоскій попільничці й підвівся, розминаючи набряклі ноги. Двір, схожий на шматочок тропіків, непомітно потонув у вечірніх сутінках, але чоловік не став вмикати світло, ніби хотів сховати свої сумніви в нічній темряві. Він пройшов повз літній басейн, у якому вже купалися перші яскраві зірки, й опинився в невеликому дворику в глибині садиби. У кутку стояв будиночок із білої цегли. У ньому жили хатня робітниця Ася та її чоловік Герасим. Взагалі-то його звали Андрій Микитович, але через те, що в нього були проблеми зі слухом і вимовою, Надія з Веніаміном позаочі стали називати його Герасимом. Випадково почувши це прізвисько, Ася не образилася. Вона довго сміялася, а згодом і сама почала звати чоловіка Герасимом. А до Асі прилипло прізвисько «Наша Ася», як одного разу назвала її Надія.

— Асю, — покликав Веніамін, — ти де?

З вікна веранди виглянула круглолиця повна жінка й розпливлася в задоволеній усмішці.

— Тут я. Де ж мені ще бути? Вирішила Герасимові насмажити млинців зі свіжою малиною, а тепер і сама не рада. Уже пів години товчуся біля плити, а в тарілці й досі порожньо. Ось! — Ася продемонструвала йому порожню тарілку із синім обідком. — Напевно, смачні, бо ледь встигала класти млинці, а він одразу їх уплітав!

Здавалося, що вона обурено бурчить, але Веніамін знав, що Ася за натурою дуже добра й за допомогою буркотіння висловлює радість через те, що її куховарство подобається чоловікові.

— А де ж це Герасим? — поцікавився Веніамін, сідаючи навпроти вікна, за стіл під старою яблунею.

— Нічні фіалки пішов перевірити. Їм цвісти час, а вони не хочуть. Будеш млинці? — запитала Ася в господаря садиби.

— Дякую, я не голодний, — сказав Веніамін і тільки тепер згадав, що вдень на роботі перекусив бургером і більше нічого не їв.

Іншим разом Веніамін би із задоволенням поласував млинцями, але зараз на душі було настільки тоскно, що не хотілося нічого.

— Може, Надійка з’їсть?

— Її немає вдома, — відповів Веніамін.

— Де ж це вона? Уже вечір надворі.

— Я відправив їх з Елею розважитися, — відповів Веніамін, задумливо дивлячись на будиночок.

Колись це був його перший будинок. Ще під час перебудови Веніамін знав, що це лише початок. Тому й розмістив дім ближче до краю ділянки, щоб було вільне місце для великого особняка, про який тоді лише мріялося. Пізніше до Веніаміна випадково забрели Ася та Герасим. Він вирішив узяти цю бездомну пару на роботу з випробувальним терміном на один місяць, але вийшло так, що подружжя залишилося в нього назавжди.

— З Елею? — невдоволено перепитала Ася.

— Тобі не подобається Еля? Я це давно помітив, — зауважив Веніамін.

— Мені все одно, але…

— Кажи, Асю, що думаєш, — попросив Веніамін. — Ти добре знаєш, що ти мені як мати.

— Вертихвістка вона! — випалила жінка, і її круг­лі щоки спалахнули. — І що може бути спільного в нашої Надійки із цією Елею? Вони такі різні, як небо і земля! Бачте, вона навіть пофарбувала волосся під блондинку, щоб бути схожою на нашу Надійку. Та з Елі така ж блондинка, як із корови балерина! Тьху! Гидко на неї дивитися! Обличчя розмальоване, як у клоуна. На думці одні шмотки, кабаки й чоловіки — більше нічого! Та й що там може бути, якщо замість мізків порожнеча? — обурювалася Ася.

— Не будь така строга, Асю, — усміхнувся Веніамін. — Вони ще молоді, хай розвіються.

— Ось саме із цього приводу я вже давно хотіла поговорити з тобою, Веніаміне Сергійовичу, — Ася зробила серйозне обличчя й підібгала губи.

Вона вимкнула плиту та вийшла з дому.

— А як же млинці? — спитав Веніамін.

— Вони нікуди не втечуть, — відповіла Ася й сіла навпроти.

— То про що ти хотіла зі мною поговорити?

— Може, це й не моя справа, але, на мою думку, не варто відпускати Надійку одну й дозволяти їй десь вештатися ночами. Не годиться таке, — заявила Ася й похитала головою.

— По-перше, Надійка вже не маленька, і взагалі я їй повністю довіряю.

— Це добре, — промовила Ася й тяжко зітхнула. — Дружина ж у тебе красуня. Чи не боїшся, що загуляє? Знайде собі когось молодшого — і поминай як звали!

Веніамін підвівся та обійняв жінку за плечі.

— Асенько, моя хороша, добра Асенько! — сказав він усміхнувшись. — На твою думку, я не думав про це? Зізнаюся тобі під великим секретом, що наймав детектива, і не раз, щоб він спостерігав за моєю дружиною. Моя дружина мене не зраджує. Хоча я їй і вірю, але перевірити варто було.

— Олексія? — Ася скорчила недовірливу міну на круглому, схожому на повний місяць обличчі.

— Олексія я знаю давно, ми сто років дружимо, і я не маю жодних підстав йому не довіряти.

— Ех, Веніаміне Сергійовичу, — зітхнула Ася, — поживеш із моє — зрозумієш, що підводне каміння може бути там, де ти щодня купаєшся. Отже, ти саме йому доручив цю роботу?

— І не лише йому. Можливо, це й підло з мого боку, але Надійка мені надто дорога, щоб дозволити комусь її в мене забрати.

— Ну й що ж вистежили ці шукачі?

— Дружина мене не зраджує.

— Це точно? — Жінка подивилася чоловіку прямо у вічі.

— Точно, Асенько, точно. Я переглядав відеозаписи й на власні очі бачив, як їй приділяють увагу молоді люди: дарують квіти, пригощають шампанським, як вона з ними жартує, танцює, але далі легкого флірту справа не заходить. Надійка завжди йде сама й повертається додому, тобто до мене, тож твої побоювання марні, — сказав Веніамін і легенько поплескав жінку по круглому плечу.

— Не ревнуєш?

— Ревную, але не хочу тримати свою дружину, як пташку в клітці.

— А раптом станеться так, що вона закохається в якогось… мачо?

— На милування нема силування.

Ася задумалася й витримала павзу.

— Надійка хороша, порядна жінка, а ось Еля може збити її з пантелику. Чує моє серце, що має статися щось лихе. Не знаю, звідки в мене з’явилося це передчуття, але…

— Припини, Асю, бо наврочиш, — перебив її Веніамін. — Ти мені краще порадь, як розпитати дружину про її минуле. Як її розговорити? Щоб вона нарешті мені відкрилася.

— До цього часу все ще мовчить?

— Так. Якось раніше мене не так турбувало це, а зараз… Між нами була негласна домовленість не влазити в минуле одне одного, і всі роки мене це влаштовувало, а тепер думка про те, що я живу з людиною без минулого, мені не дає спокою. Старію чи що воно таке?

— Рано чи пізно це питання мало б спливти на поверхню, — промовила Ася задумливо.

— То що порадиш мені?

— Найми детектива, хай спочатку все дізнається: хто вона, звідки, з дитбудинку чи ні.

— Давно б так і зробив, але й досі не знаю навіть, де вона народилася.

— Невже так важко з’ясувати, звідки людина? Її дівоче прізвище нам відоме, ім’я по батькові теж.

— Дівоче прізвище, кажеш? — Веніамін криво посміхнувся. — Я чудово пам’ятаю той день, коли прийшов відвідати Надійку в лікарні. Досі не знаю, навіщо я це зробив, що змусило мене втратити спокій, не спати ночами та все думати про знайдену на дорозі незнайомку. Чи віриш мені, Асю, молодий був, самовпевнений, матеріально забезпечений, розпещений жінками, і раптом перестав помічати будь-що, крім її великих синіх очей.

— Чому ж не вірити? — Ася добродушно всміхнулася, і її погляд став мрійливим. — Усі ми через це проходили. Ти думаєш, я весь час була такою товстухою? Колись і я була молода та вродлива, крутила хлопцями як хотіла, а обрала глухого й худо­го Герасима. Невідомо, за що ми любимо… Щось я не про те говорю. Що ж було далі? — запитала Ася, хоча добре знала цю історію. Вона відчувала, що Веніаміну важливо зараз виговоритися, щоб його вислухали, почули, щоб допомогли йому бодай порадою.

— Чесно скажу, не хотів їхати туди. Думав: урятував дівчисько, доправив до лікарні, передав лікарям із рук до рук — що ще? Я тоді не знав, що вже був у полоні чарів дівчини із синіми очима. Пив, гуляв із бабами — не допомагає! Стоїть перед думкою вона: така нещасна, самотня, з очима, які кричать, просять про допомогу, благають не залишати її одну.

— І довго ти так мучився?

— Витримав два тижні, а потім накупив усякої всячини, яку зазвичай приносять до лікарні, і поїхав. Доро`гою думав про те,що відвідаю дівчисько, щоб заспокоїти власну совість. Тоді було важко з ліками, а в мене грошей повна кишеня. Вирішив, що допоможу незнайомці купити медикаменти, якщо знадобиться. Прибув до відділення, де її залишив, і тут дізнаюся, що її з реанімації перевели до іншої, сама знаєш до якої, лікарні. Запитав лікаря, у чому причина, а він сказав, що неможливо лікувати пацієнтку, яка весь час мовчить. Вони не знали навіть її імені.

— Бідолашна наша дівчинка! — промовила стиха жінка й похитала головою.

— Я поговорив із лікарем, і він підтвердив, що вона, як і раніше, у важкому стані, але біда в тому, що вона не хоче говорити, навіть ім’я своє не назвала, загалом не йде на контакт. Я попросив дозволити мені побачити її.

Веніамін не витримав і поліз у кишеню за куривом.

— Дідько! Дірява моя голова! — вилаявся він спересердя. — У мене закінчилися цигарки!

— Мої будеш? — Ася дістала з фартуха пачку цигарок без фільтра.

— Звичайно! — зрадів Веніамін.

Жінка мовчки спостерігала за тим, як його пальці дрібно тремтіли, коли він жадібно прикурював цигарку.

— Я побачив Надю в палаті — вона лежала на ліжку, — продовжив Веніамін, затягнувшись димом. — Підійшов до дівчини ближче, та вона не звернула на мене жодної уваги. Губи потріскалися, у блідому обличчі ні кровинки, очі нічого не виражають, погляд спрямований у стелю. «Я приніс тобі апельсини», — сказав я. «Ти любиш апельсини? Хочеш, я очищу тобі один?» — повторював я, як дурень, але на її обличчі не здригнувся жоден м’яз.

Тоді я мало не впав у розпач і хотів уже піти геть, але щось підказало мені: треба зробити так, щоб вона мене впізнала. «Я їхав дорóгою, точніше бездоріжжям. Мій автомобіль щоразу потрапляв у глибокі вибоїни, поринав у бруд і воду, — знову заговорив я. — Було багато, дуже багато калюж, бо в обід почав сіяти осінній дощ, який ближче до вечора перейшов у дощ зі снігом. Що поробиш? Зараз пізня осінь, у таку погоду добрий господар собаку на вулицю не вижене. Я повинен був забрати своїх друзів-мисливців, але не міг ніяк знайти той мисливський будиночок. Я заблукав у лісі й мало не застряг до ранку у величезній вибоїні…» Я говорив і говорив, сидячи біля ліжка незнайомки. Вона, як і раніше, не мигаючи дивилася в стелю, але її погляд поступово ставав осмисленішим. Я зрозумів, що вона, можливо, не розуміє, що я говорю, але принаймні вслухається в мій голос.

— О Господи! — зітхнула жінка й перехрестилася.

— Тоді я продовжив: «Я лаявся матом, коли мій автомобіль кидало з боку на бік. Лобове скло заліпило брудом, але мені неодмінно треба було знайти сторожку й забрати звідти горе-мисливців. Ніде не було ні душі, і спитати дорогу не було в кого, зв’язку мобільного не було. Тоді я вирішив виїхати на трасу, де були вказівники і я міг би розпочати пошуки наново. Мені страшенно не хотілося ночувати в лісі одному…» Після цих слів Надя ще більше зблідла й заплющила очі. На мить мені здалося, що вона померла, але дівчина важко зітхнула, і я знову порушив мовчання: «Я виїхав із лісу та з полегшенням зітхнув. Дорога була геть погана, але тут я не почував себе загубленим у всесвіті. Я подумав, що все не так уже й кепсько. У салоні автомобіля було тепло й затишно, я увімкнув музику та додав швидкості».

— І ледь не наїхав на бідне дівчисько, — вста­вила Ася.

Веніамін так поринув у спогади, що, здавалося, не чув голос жінки, думками був там, у далекому минулому на безлюдній дорозі.

— «Раптом прямо перед собою я побачив купу якогось ганчір’я та подумав, що хтось викинув сміття на узбіччі, але наступної миті помітив, що там хтось ворушиться, — продовжив переказувати свою розповідь чоловік. — Різко загальмувавши, я зупинився й вийшов із теплого салону. Вітер рвонув дверцята машини, але я встиг їх утримати. Як і раніше, лив дощ і було страшенно холодно…» «Холодно?» — ледве чутно прошепотіли губи дівчини, і вона розплющила очі. Незнайомка подивилася на мене з неприхованою цікавістю. «Я вийшов з автомобіля й побачив тебе», — сказав я вже тихіше. Від її погляду я розгубився, як хлопчисько на першому побаченні. «Мене?» — перепитала дівчина та здивовано закліпала очима. «Це я знайшов тебе й привіз до лікарні», — сказав я, і вона мовчки кивнула головою. В її очах застиг смуток. «Як тебе звати?» «Надія», — не вагаючись відповіла вона. Думаю, вона назвала своє справжнє ім’я. «Надія. А по батькові?» — запитав я. «Надія Антонівна», — сказала вона. «Як твоє прізвище?» «Прізвище? — перепитала Надя, і на її обличчі промайнув іронічний вираз. — Знайде… Ні, Знайда. Знайда моє прізвище». Я бачив, що вона сказала неправду, але не наполягав і поцікавився, де вона живе. Дівчина відповіла, що народилася та проживає у селі Берізки. Що було далі, ти, Асю, знаєш, а от села з такою назвою, як потім виявилося, немає ні в цьому районі, ні в сусідніх. Я про всяк випадок перевірив її прізвище, та дізнався лише те, що вона все вигадала.

— І ти зробив їй паспорт на вигадане прізвище? — спитала Ася.

— Гроші допомогли.

— І вона так нічого й не розповіла про своє минуле? Я маю на увазі тоді, у лікарні?

— Ні слова за дев’ятнадцять років. Та я й особ­ливо не допитувався. Раніше мені було байдуже, а тепер ніби щось всередину мене залізло та все нашіптує: «Дізнайся!»

— Не розумію, — знизала плечима Ася. — Що б із нею не трапилося, нічого вже не зміниш. Ти ж не влаштовував їй допитів, нічим не дорікав, прийняв її такою, якою вона є. Навіщо тоді зберігати таємниці?

— Може, спогади про минуле завдають їй болю?

— Дурниці! — жінка махнула рукою. — Час — найкращий лікар. За стільки років гояться будь-які рани.

— Про них нагадують рубці.

— З людиною, яка витягла її з того світу, поставила на ноги, зробила своєю законною дружиною, можна було б поділитися найпотаємнішим, — пробубніла невдоволено Ася.

— Виходить, що вона — жінка без минулого… Як ти думаєш, Асю, Надія… вона любить мене чи живе зі мною тільки з почуття вдячності за порятунок? — обережно спитав Веніамін і затамував подих, чекаючи відповіді.

— Хіба ж тебе можна не любити?!

— Лукавиш, Асю! — погрозив він жінці пальцем.

— Правду кажу! Якби Надійка тебе не любила, то давно б вже вильнула хвостом — і поминай як звали! Але якщо буде вештатися із цією Елею… Тихо! Здається, біля будинку зупинилася машина. Чи не наша красуня повернулася?

— Піду зустріну, — сказав Веніамін. Він підвівся з лави й уже попрямував до воріт, але потім обернувся й сказав:

— Спасибі тобі, Асю.

— За що?! — жінка округлила очі.

— За відвертість та вміння слухати.

— Завжди будь ласка, — відповіла Ася та розпливлася в задоволеній усмішці.

Роздiл 4

—П-п-чекайте, мені треба записати номер вашої машини, — пролепетала Надія язиком, який заплітався, і помахала рукою вслід таксі, що швидко від’їжджало.

— Щось трапилося? — спитав Веніамін.

— Веню, зі мною все нормально. Дідько! Де моя ручка? — Надія, погойдуючись, почала ритися в сумоч­ці. — Мені потрібно записати номер цього таксиста!

— Номер таксі, — поправив її Веніамін. — Навіщо він тобі?

— Уяви собі, водій такий ввічливий. І це в наш час?! Рідкісної доброти людина, слово честі! — бурмотала Надія, намагаючись знайти ручку, але випадково перевернула сумку, і її вміст посипався на землю.

— У тебе в руках візитівка цього таксиста, — зауважив Веніамін.

— Справді! Що поробиш? — Надія неприємно засміялася. — Що можна взяти з дурної білявки?

— Ти не дурна, а п’яна як чіп.

— То й що? — промовила жінка й закліпала очима. — Мені заборонено пити? Відколи?

— Тобі багато дозволено, — пробурмотів Веніамін. — Чому ти босоніж? Де твоє взуття? — запитав чоловік, побачивши, що жінка стоїть боса.

— Я ж казала, що треба записати його номер машини! Мої босоніжки залишилися в таксі, а підбор у мене в сумочці. Веню, давай наздоженемо цю машину й заберемо мої…

— Ходімо додому, — сказав Веніамін, ледве стримуючись.

Він завжди зневажав жінок, які п’ють, але свою дружину в такому стані бачив уперше.

— Я куплю тобі нові босоніжки. У чому проблема?

— Ні! — заперечила Надія й відсторонилася від нього та мало не впала. — Це мої улюблені босоніжки! Ти купив мені їх в Німеччині. Ні, здається, в Іспанії… Чи таки в Німеччині?

— Господи, що може бути огиднішим за п’яну жінку? — сказав Веніамін і спритно підхопив Надю на руки.

Вона одразу якось знітилася, підкоряючись його сильним рукам.

— Ти маєш рацію, — тихо промовила Надія. — П’яна жінка — це жахливо.

— Звідки ти можеш це знати?

— Я все знаю, — сказала Надія з усмішкою, але від уважного погляду Веніаміна не сховався смуток у її очах.

— Твоя мати пила, чи не так? Скажи мені! — промовив він наполегливо.

— Відпусти мене! — Надія стала на ноги та відштовхнула чоловіка. — Вибач. Я сьогодні нажерлася, як свиня. Знаєш, мені самій гидко…

Вона повернулася й хотіла попрямувати до ванної кімнати, але Веніамін схопив її за руку та різко повернув обличчям до себе.

— Не уникай відповіді, — продовжував він, не помічаючи, що сильно, до болю, стискає її кисть.

— Ти про щось запитав мене? — пробелькотіла Надія, і Веніамін побачив у її очах непідробний страх.

Не розгубленість, а саме панічний страх.

— Я спитав тебе, Надійко, чи пила твоя мати? — повторив він, чітко промовляючи кожне слово.

— Я… яка мати?

Надія виглядала зляканою та безпорадною — такою самою, як того дня, коли він її врятував, і Веніамін мало не відступив, але все ж таки знайшов у собі сили струсити дружину за плечі й рішуче, навіть грубо вимовити:

— Досить прикидатись! Я живу з тобою стільки років, а ти все мовчиш, мовчиш, мовчиш! Ти чудово зрозуміла моє запитання. Не варто робити з мене посміховисько.

— П-посміховисько? Що ти верзеш?!

— Я нічого не знаю про свою дружину. Не знаю, звідки вона родом, хто її батьки, як вона опинилася одна вночі біля дороги. Це неправильно! І несправедливо щодо мене. Ти зі мною згодна?

— Ні, — промовила вона стиха.

— Але чому?! — крикнув Веніамін. — Скажи мені чому?!

— Ти нічого не знаєш про своїх батьків, і це не заважає нам спокійно жити. Я ж не прошу тебе їх знайти.

— Як ти можеш порівнювати? Мене просто викинули, як непотрібну річ. Але ж у тебе було зовсім по-іншому, адже так? — наполягав чоловік.

— Що ти хочеш почути? — стомлено спитала Надія, і Веніаміну на мить здалося, що вона готова йому відкритися.

— Розкажи мені, як ти жила до зустрічі зі мною, — попросив він, злегка погладжуючи її шовковисте волосся кінчиками пальців.

— До зустрічі з тобою я не жила, — відповіла вона холодно, без емоцій.

— Не зли мене, — ледве стримуючись, процідив Веніамін крізь зуби. — Я хочу зараз, негайно, зараз почути відповіді на всі свої запитання. Ти мене зрозуміла?

— Я почуваюся як на допиті, — сказала Надія, остаточно протверезівши.

— Гаразд, — Веніамін видихнув повітря, яке здавлювало йому горло. — Давай спокійно поговоримо про все.

— Я хочу спати, — прозвучало з благанням в голосі.

— Тоді йдемо до спальні.

Надія прилягла на широке ліжко й дивилася в стелю.

— Що ти мовчиш? — тихо спитав Веніамін, сідаючи поряд.

— Мені нема чого тобі сказати. Якщо ти хочеш дізнатися про моє минуле, можу сказати одне: я спали­ла за собою всі мости. Точніше не спалила, а підірвала, щоб за клубами пилу не бачити нікого й нічого. Не бачити та не пам’ятати. Не пам’ятати та не бачити! Я не маю минулого! Розумієш? — скрикнула вона.

— Мабуть, хтось завдав тобі болю, але було хоч щось хороше в твоєму колишньому житті?

— Можливо, але я почала нове життя, щоб ніщо не нагадувало мені про минуле. Люди мають право вибору та завжди можуть почати з чистого аркуша, і я скористалася цим правом. У цьому немає нічого поганого.

— Так не буває, люба. Убивця, який став на праведний шлях, ніколи не зможе забути своєї жертви. До останнього подиху перед його очима стоятиме її образ. І скільки б він не зробив хорошого, йому не вдасться викинути з пам’яті людину, у якої він забрав життя. Ніхто не переконає мене в протилежному. Людська пам’ять зберігає минуле, і нам нікуди від цього не подітися.

— Я не залишила у своїй душі місця для минулого.

— У душі не лишила, але з пам’яті не стерла, — зауважив Веніамін.

Надія мовчала.

— Хоч щось ти можеш розповісти про себе?

— Не зараз.

— А коли? Завтра? Післязавтра? Чи за двадцять років? Скільки накажеш ще чекати?! — Веніамін утратив над собою контроль. — Пропонуєш мені знову губитися у здогадах, будувати домисли?

— Навіщо? — сказала Надя тихо. — Давай спати. Уже пізно, і в мене страшенно болить голова.

— Отже, розмова, у нас не вийшла. — Веніамін схопився з ліжка та схвильовано заходив по кімнаті. — Добре! Прекрасно! Просто чудово! Відкладемо її ще на невизначений час. Куди нам поспішати?!

Надія продовжувала байдуже дивитися в стелю. У неї було спокійне, безпристрасне обличчя, ніби вона перебувала в напівзабутті. Здавалося, обурення Веніаміна її не зачепило, не торкнулося наболілої рани, хоча чоловік відчував, що зачепив її за живе й Надія вміло сховала свій душевний біль за напуск­ною байдужістю.

— Мені нічого не залишається, як чекати, коли моя дружина зволить розповісти про своїх предків! — Веніамін ніяк не міг заспокоїтися. — Можливо, вона із сім’ї священника? Чи її мати — сільська вчителька? Ні, ні! У Надійки блакитна кров, її коріння тягнеться чи не від Рюриковичів. Хіба не помітно, які в неї рухи? Аристократичні! А може, усе інакше? Мати здала тебе до дитячого будинку й забула, куди саме? Чи вона пила до втрати пульсу? А?

— Навіщо ти так зі мною? — спитала Надія тихим, якимось чужим голосом, але Веніамін не міг зупинитися.

— Я? З тобою?! Це ти зі мною граєш у хованки!

— Що ти маєш на увазі?

— Ти ніколи не думала, що мені хотілося б більше знати про свою дружину?

— Що це змінить? Адже ми якось жили до сього­днішнього дня, і все було нормально.

— Це в тебе, люба, все було нормально! Тому що ти не намагалася поставити себе на моє місце, щоб зрозуміти, про що я думаю, що мене мучить. Тобі на мене просто начхати!

— Неправда.

— Правда! І ти чудово це знаєш. Якби ти думала про мене, якби ти мене розуміла, то не раз сходила б до лікаря.

Надія насторожилася та ненадовго затамувала подих.

— Я повністю здорова, — сказала вона й перевела погляд на чоловіка.

— І зараз ти зі мною нещира. Ти чудово розумієш, що я маю на увазі. Нагадати?

— Ти добре знав, що я не можу мати дітей, ще дев’ятнадцять років тому, коли забирав мене з лікарні, — відказала жінка.

— Знав. Тим не менш, ти навіть не намагаєшся щось змінити.

— Я пройшла медичне обстеження, і ти пам’ятаєш, що сказав лікар. У мене немає шансів завагітніти.

— Він сказав це десять років тому. Медицина не стоїть на місці.

— Як швидко летить час! Невже минуло десять років?

— Уяви собі! І за ці роки ти жодного разу не заговорила про те, що хочеш мати дитину.

— Від розмов вона не народиться.

— Я тебе не розумію, Надійко. Інші жінки метушаться, бігають по лікарях, їздять до знахарок, ходять до церкви, зрештою, а ти не робиш абсолютно нічого. Навіть не спитала жодного разу: «Нічого, Веню, що в нас немає діток?» Камінь у тебе в грудях замість серця чи що? Невже в тебе немає почуття материнства взагалі?

— Так! — крикнула Надія настільки голосно, що Веніамін зненацька здригнувся й перестав метушливо рухатися по кімнаті. — У мене немає серця, тож під ним ніколи не заб’ється нове життя! Ти це хотів почути?

Вона сиділа на ліжку й дивилася на чоловіка блискучими очима. Навіть у гніві жінка була чудова. Веніамін затримав погляд на дружині, схожій зараз на розлючену фурію, і посміхнувся куточком рота.

— Завтра ж поїдемо до приватної клініки та ще раз пройдемо обстеження. Удвох. За останні десять років медицина зробила крок далеко вперед. Чи не так, люба? — чи то спитав, чи то наказав чоловік.

Роздiл 5

—Сурогатне материнство — це наш єдиний шанс мати дитину? — перепитав Веніамін у лікаря й пильно подивився на нього, ніби сподіваючись почути іншу відповідь.

— Я практикую тридцять років, — відкинувшись у великому шкіряному кріслі, відповів сивий лікар, — і, повірте мені, бувають незрозумілі випадки. За медичними показаннями жінка не може мати дітей, а природа каже своє: «Може!» Як це відбувається й чому, ніхто не знає. У вашій ситуації я не можу дати однозначної відповіді. Ви маєте шанс, але мізерний. До того ж із кожним прожитим днем він зменшується. Було б жінці хоча б двадцять років…

— Дякую, лікарю, — перебила його Надія. По тому, як нервово смикалися її губи й тремтіли пальці, було помітно, що вона сильно схвильована. — Мені далеко не двадцять, і не будемо себе обманювати. Тим більше, що мені природа сказала «ні».

Вона підвелася, схопила сумочку й уже на ходу тихо промовила:

— Дякую. До побачення.

— Люба, почекай на мене в коридорі, — долинули до Надії слова чоловіка, коли вона зачиняла за собою двері.

Жінка вийшла в коридор і знесилено опустилася в глибоке шкіряне крісло, яке наче проковтнуло її тоненьку фігурку. Надія відчула, як горять вогнем її щоки, і приклала до них прохолодні долоні. Стало трохи легше. Лікар знову підтвердив, що вона не може мати дітей, і саме це їй кортіло почути. Надія вже давно змирилася зі своєю бездітністю, і їй нічого не хотілося змінювати в цьому житті. Покінчивши раз і назавжди з минулим, вона почала життя з чистої сторінки, вийшовши заміж за Веніаміна. Багато років Надія пливла за течією, намагаючись не думати про дітей. Вона уникала контактів із ними, не їздила на відпочинок у компанії, якщо там були малюки, обходила стороною магазини дитячих іграшок і навіть відмовилася хрестити дитину своїх знайомих. Вона панічно боялася торкнутися дитячої ручки й намагалася, щоб цього не помітив чоловік.

Нарешті дихання Наді стало рівним, а щоки перестали горіти. Вона була впевнена, що Веніамін не захоче шукати сурогатну матір і вже за кілька днів у їхньому домі знову стане тихо та спокійно. Життя ввійде в колишнє русло, і вона знову попливе за течією, не чинячи опір і нічого не змінюючи.

— Надійко, — почула вона поруч голос чоловіка й мимоволі здригнулася. — Зачекалася на мене?

— Усе в порядку. Ми вже можемо їхати додому? — спитала вона тихо, і, як не намагалася впоратися із собою, її голос затремтів.

Надія подивилася на Веніаміна поглядом дитини, що провинилася.

— Лікар хоче поговорити з тобою тет-а-тет, — повідомив Веніамін.

— Про що? — здивувалася жінка.

Вона вже видихнула полегшено, коли вийшла з кабінету, і знову туди повертатися не мала жодного бажання.

— Не знаю, але він попросив тебе зайти до нього.

— Мені здавалося, що він усе сказав. Може, не варто?

— Та ти не хвилюйся, — Веніамін кинув на дружину лагідний погляд, але Надія від цього ще більше насторожилася.

— Якщо він хоче поговорити про сурогатну матір… Ми можемо обговорити це вдома? — спитала жінка, з надією подивившись на чоловіка.

— Звичайно, мила, ми про все поговоримо на сімей­ній раді, а зараз мені треба терміново відлучитися на пів години. Я заїду за тобою, щойно ти мені зателефонуєш. Домовились?

— Я дістануся додому на таксі, — сказала Надія й постукала у двері кабінету. — Можна? — спитала, зазирнувши всередину.

— Проходьте! — лікар привітно, але втомлено всміхнувся, неквапом зняв окуляри й уважно подивився на молоду жінку.

— Якщо ви хочете поговорити зі мною про… жінку, яка народить моєму чоловікові дитину…

— Вашу дитину, — поправив лікар. — Я розумію, що це дуже серйозний крок і до нього мають бути готові обоє. Рішення приймати вам, але я хотів поговорити з вами не про це.

У голові в Надії промайнула страшна здогадка, і вона відчула, як знову зрадливо спалахнули щоки, а по спині пробіг холодок.

— Я… я серйозно хвора? — зі страхом спитала вона.

Їй здалося, що серце перестало битися в грудях і в кабінеті враз забракло кисню.

— Поспішаю вас заспокоїти: ви здорові, люба. Навіть більше за інших.

— Тобто?

— Ви знали, що у вас три нирки?

— Три нирки?! — протягнула Надія розгублено й подивилася на лікаря широко розплюще­ними очима.

— Уявіть собі! До того ж усі три повноцінні, здорові та функціонують нормально. Я можу показати вам знімок, на якому ви самі побачите три нирки та три сечоводи.

— Не варто, я вам вірю, — промовила жінка, усе ще намагаючись усвідомити почуту новину. — Але що це означає? Це добре чи погано?

— Це чудово!

— І цю новину ви хотіли повідомити мені за відсутності чоловіка?

— Тут така справа… бачите, Надіє… — лікар протер окуляри, а потім із поважним виглядом посадив їх на кінчик носа, щоб дивитися на пацієнтку поверх них. — Я не маю права вам щось радити, але хочу додати, що у вас рідкісна група крові.

— Я знаю, що третя негативна. Не говоріть загадками, прошу вас.

— Пересадки нирки потребують багато хворих…

— Ви натякаєте, що я можу стати для когось донором? — Надія перебила його й іронічно посміхнулася. — Хіба я казала, що маю намір продати свої органи?

— Ні. Та я вас і не змушую це робити. Мені хочеться, щоб ви усвідомили: у вас є зайвий, можна сказати, запасний орган, який здатен урятувати комусь життя. Можливо, у цей момент чиясь дитина вмирає та дивиться з надією у вічі матері, а тій нічого сказати. Що вона може відповісти? Що ти, мій хлопчику, народився з рідкісною групою крові? Що донора тобі знайти практично неможливо?

— Не давіть на жалість, лікарю, — зауважила жінка. — Я також можу розповісти не одну сумну історію.

— Перепрошую, я не хотів.

— Тоді нащо ви мені все це кажете? — чітко промовляючи кожне слово, спитала Надія.

— Тому що ви самі пережили втрату й тепер не можете мати дітей, але природа зробила вам безцінний подарунок у вигляді третьої нирки. Можливо, це недарма? Адже нічого випадкового в цьому житті не буває.

— Лікарю, вам не здається, що ви говорите дивні речі?

— Таке життя, моя люба, — промовив чоловік і зітхнув. — Я вас не кваплю. Це ваш орган, і ви його законна володарка.

— Я не хочу видаляти нирку! — категорично заявила жінка.

— І не треба. Поки що не треба, але в житті бувають непередбачені ситуації.

— Наприклад?

— Щось не зрослося, і людині терміново потрібна велика грошова сума, а нирка, зауважте, коштує недешево.

— У нас у сім’ї достатньо грошей.

— У сім’ї чи в чоловіка? — запитав лікар, поглянувши у вічі пацієнтці.

Надія на мить замислилася, але швидко себе опанувала.

— Ви хочете запропонувати мені щось конкретне? — спитала вона після павзи.

— Я можу занести ваше ім’я до банку даних. Це ні до чого вас не зобов’язує, але… Як я вже сказав, ми ніколи не знаємо, що чекає на нас завтра. Адже так?

Лікар почав перекладати на столі стоси паперів, даючи жінці змогу подумати.

— Ви маєте рацію, — задумливо протягнула Надія. — Сьогодні ти маєш усе, а завтра… Утім, це не має значення. Можете занести мене до банку даних, але за однієї умови.

Надія знову задумалася, наче зважуючи всі «за» та «проти». Лікар її не квапив. Він знав, що вона має прийняти рішення, яке може змінити її долю і, можливо, урятувати життя невідомого йому пацієнта.

— Яка ваша умова? — запитав він, піймавши на собі погляд Надії.

— Ви можете залишити нашу розмову в таємниці? — запитала Надя й пильно подивилася на лікаря.

У неї були виразні очі, і лікар зрозумів, про що вони хотіли спитати.

— Ви хочете знати, чи можна мені довіряти? — сказав він і посміхнувся. — Відповім: можете повністю покластися на мене: я вмію зберігати лікарські та життєві таємниці. Не повірите, але часто я знаю те, про що не здогадується чоловік.

— Про що ж?

— Про те, що його син дуже нагадує друга сім’ї.

Надія щиро засміялася.

— Лікарю, я не можу дати вам відповідь зараз, — сказала вона, — але на дозвіллі подумаю над вашою пропозицією. Наразі я не готова дозволити вам відібрати в мене третю нирку!

— Заради бога! Ніколи не приймайте рішення поспіхом! Ніхто не каже, що ви повинні розлучитися зі своєю ниркою якнайшвидше.

— Дома я заспокоюсь, у мене буде вільний час, щоб не поспішаючи все зважити та обдумати, і, якщо вважатиму за потрібне, сама повідомлю вас про своє рішення.

— Розумно. Сподіваюся, ви теж розумієте, що наша розмова не повинна вийти за межі цього кабінету? Адже я неспроста вирішив поговорити з вами наодинці. Можете сказати чоловікові, що ми розмовляли про сурогатну матір. До речі, він сподівається, що ви погодитеся на цей крок.

— Веніамін Сергійович уже ухвалив рішення? Без мене? — спитала Надія, і на мить їй здалося, що земля йде з-під ніг. — Як він міг?!

— Він ще нічого не робив, тільки…

— Не забудьте занести мене до банку даних, — нагадала Надія сухо, але твердо й, попрощавшись, швидко покинула кабінет.

Роздiл 6

Віра ледь переставляла ноги. Здавалося, на них висіли пудові гирі, й дотягти їх додому не вистачить сил. Вона була вже не рада, що взяла на вихідні цей підробіток. Замовник виявився нелюдом. Якби він одразу сказав, що за два дні потрібно буде покласти тридцять квадратів кахельної плитки, вона ніколи б не погодилася. Тепер виявилося, що вихідних у неї не буде, відпочинку теж, і з донечкою Оленкою вони побачаться лише перед сном.

Було одне бажання — швидше потрапити додому й дати відпочинок тілу, по якому мовби трактор проїхав, але вдома на неї чекала дитина, і потрібно було купити харчі. Жінка зайшла до супермаркету, щоб купити на вечерю щось таке, що не потребує багато часу на приготування. Утома брала своє: не тільки нили ноги та спина, а й голова відмовлялася думати. Віра гадала, що впорається швидко й у супермаркеті не затримається, але вийшло так, що вона довго тинялася між численними рядами полиць з акуратно викладеними товарами. Машинально поклала в кошик напівфабрикати, варену ковбасу, яблука для донечки та буханець хліба.

Біля каси була черга, і Віра, стоячи за товстим спітнілим чоловіком, щоб відволіктися від неприємного запаху, який ішов від нього, почала думати про те, чи все вона купила.

— От дурепа! — промовила вона впівголоса й стукнула долонею по лобі.

Пан Смердючка, як вона про себе назвала не­охайного чоловіка, повільно обернувся та з неприхованою цікавістю подивився на Віру. Вона вловила стійкий запах перегару й вискочила з черги, поки її не знудило. Завтра в її подруги та сусідки по гуртожитку Лілії день народження, а Віра згадала про це тільки зараз. Потрібно купити їй подарунок цього вечора — завтра буде нíколи. Рано-вранці Віра знову, як і сьогодні, побіжить на автобус, який відвозить робітників, і допізна буде гарувати на об’єкті за містом. Знову втомиться й повернеться додому, коли засвітяться вечірні вогні.

«Так, подарунок треба купити сьогодні. Але де? Усе, окрім продуктових супермаркетів та вуличних кіосків, уже закрито», — подумала вона. Вірі спало на думку зайти у відділ «супутніх товарів» у цьому ж маркеті. Пройшовши вздовж стелажів із шампунями, електричними лампочками та серветками, вона побачила дві полиці з книгами.

— Уже тепліше, — сказала вона собі й почала переглядати корінці книжок.

Лілії було за тридцять, вона жодного разу не була заміжня й не мала дітей. А все тому, що любила читати любовні романи та жила не в реальному, а у вигаданому житті. Віра неодноразово говорила їй, що герої романів — плід авторської уяви, принців на білих конях не існує. Лілія зітхала, погоджувалася й уперто продовжувала чекати на свого єдиного, неповторного й коханого на все життя. Книжки про кохання вона читала запоєм, не висипаючись ночами, а вранці заходила до Віри з таким загадковим і щасливим обличчям, ніби не героїня літературного твору, а вона сама поринула у світ шаленої пристрасті та любові.

— Чи можу я вам чимось допомогти? — спитала Віру дівчина-продавчиня в червоній уніформі.

— Хочу подарувати подрузі цікаву книгу про кохання, — відповіла Віра.

Дівчина-продавець ковзнула поглядом по стелажу та простягла руку до одного з томиків, але тут же згадала, що їй треба продати не книги відомих авторів і не ті новинки, які читачі розмітають у день надходження, а ті, що місяцями припадають пилом на полицях. Таких творів тут було небагато, переважно вони належали перу нових, невідомих авторів.

— Можу запропонувати цю! — продавчиня за звичкою мило всміхнулася й квапливо простягла руку в дальній кут полиці, де нудилися в очікуванні читача кілька десятків однакових книг у яскравій палітурці. — Упевнена, що вашій подрузі сподобається. Ми вже вдруге отримуємо твори цього автора… Дубровіної Надії, і, повірте мені, їх миттєво розкуповують, — не моргнувши оком збрехала вона та вручила Вірі товар.

— «Незабутнє спекотне літо», — прочитала жінка й автоматично поклала книжку у кошик із продуктами. — Дякую вам, — сказала вона задоволеній продавчині та втомлено поплелася до каси.

У черзі Віра думала про Лілію. Добре, що вона така добра сусідка. Що б Віра без неї робила?

Віра притягла важкі ноги додому та з полегшенням зітхнула, побачивши на столі миску зі смаженою картоплею. «Подруга приготувала, тепер не доведеться стояти біля плити на кухні», — подумала Віра.

Від запаху смаженої картоплі в жінки забуркотіло в животі. Тільки зараз вона згадала, що із самого ранку нічого не їла. Віра підійшла до столу, схопила пальцями кілька скибочок ще теплої картоплі та із задоволенням відправила їх до рота. Потім підійшла до ліжечка, над яким тьмяно горів рожевий вогник нічника. Оленка вже спала. У м’якому світлі вона була схожа на янголятко. Світле волосся ореолом лежало на подушці навколо обличчя, щоки розжеврілися, повні яскраві губи були напіввідкриті, а довгі чорні вії ледь помітно тремтіли.

— Спи, моє сонечко, — прошепотіла Віра й легенько, щоб не потурбувати солодкий сон донечки, торкнулася губами м’якої теплої щічки.

Минули ще одні вихідні Віри, а вони з Оленкою майже не бачилися. Жінка важко зітхнула й, кинувши ще раз ніжний погляд на дитину, яка сопіла уві сні, пішла на кухню — розбирати сумку з продуктами. Викладаючи харчі в холодильник, Віра подумала, що не про таке життя вона мріяла, коли зрозуміла, що чекає на дитину. Їй тоді було під тридцять, і вона ще жодного разу не була одружена. Віра була щаслива, коли завагітніла, і наївно вважала, що її обранець також буде на сьомому небі від щастя. Побачивши, що він не поділяє її захват, вона все ще сподівалася, що йому потрібен час, щоб звикнути до думок про майбутнє батьківство. Як потім виявилося, її коханий просто злякався. У міру того, як у Віри збільшувався живіт, чоловік з’являвся все рідше й рідше, поки одного прекрасного дня не заявив, що зовсім не готовий стати батьком. Напевно, це була єдина правда, яку він сказав у своєму житті. Віра вирішила, що краще вже в її дитини не буде жодного батька, ніж такий. Вона виплакала всі обрáзи та розчарування в подушку, поки була вагітна, і змирилася з думкою, що її дитина буде рости без батьківської турботи.

Вірі не було на кого спертися, вона мала розраховувати лише на свої сили. До народження дитини жінка вже відчувала себе доволі сильною та була впевнена, що добре впорається й без чоловічої допомоги. Вона повністю переключилася на дівчинку, яка незабаром народилася. Віра не звикла рюмсати, та й жаліти її не було кому. Близьких родичів у неї не було, як і далеких. Колишній коханий зник із її життя вісім років тому й жодного разу більше не з’являвся.

Віра зачинила дверцята холодильника й поклала на стіл куплену для Лілії книжку. Відчуваючи, що на ходу засинає, жінка без апетиту пожувала картоплю, яка вже майже охолола. Увімкнувши електрочайник, Віра побрела до ванної. Теплий душ надав їй трохи сил. Потім жінка повернулася на кухню, налила в чашку окропу й опустила туди чайний пакетик «Ліптон». З першим ковтком Віра відчула, як її тілом розтеклося приємне тепло.

«Завтра буде все як завжди, — подумала вона й солодко позіхнула. — Уранці треба встати, одягнути Оленку, нагодувати її сніданком і вручити Лілії, щоб та забрала її із собою до школи. Собі в сумку — шматок дешевої вареної ковбаси з хлібом, і знову робота допізна. А як хочеться хоч трохи відпочити!..» Віра думала про те, що якби у неї був нормальний, роботящий чоловік, то нічого цього не було б. Жінка часто мріяла про чоловіка, який любив би дітей, — вона народила б їх йому багато-багато. Вірі хотілося не тягати цебра із цементом, а прати діточкам шкарпетки, мазати зеленкою розбиті коліна, заплітати вранці кіски, на ніч читати казки. І чекати чоловіка з роботи, утомленого, але щасливого від того, що в домі порядок, діти сплять, на порозі його зустрічає вірна красуня дружина, а на столі чекає гаряча вечеря. Це були мрії, якими напхані жіночі романи та голова її подруги.

Віра відсунула вбік порожню чашку. Мити її вже не було сил, і вона вирішила, що сьогодні зробить виняток, залишивши брудний посуд на столі. Жінка взяла книжку та віднесла її до кімнати. Віра ковзнула поглядом по задній стороні обкладинки, і її серце на мить завмерло в грудях. Жінка не повірила своїм очам. Забувши про втому, вона швидко повернулася на кухню й запалила світло. Сумніву не було: з обкладинки на неї дивилася її сестра Надія!

— Не може бути! Цього не може бути! — шепотіли губи Віри.

У скронях голосно стукало, так сильно, що, здавалося, від того голова ось-ось трісне, як стиглий кавун. Потужною хвилею на неї наринули спогади про сестру, яка колись безслідно зникла. З того часу минуло дев’ятнадцять років, і Віра вже не сподівалася її знайти. Вона до болю в очах вдивлялася у світлину: чи, бува, не помилилася? Та сумнівів не лишилося: на фотографії була її сестра-близнючка! На відміну від Віри, Надія мала довге світле волосся. Вірі довелося зробити коротку стрижку, бо з довгими косами було незручно працювати. Доводилося ховати їх під хустку, але цементний пил все одно осідав на волоссі, і ввечері жінка довго приводила його до ладу. У Віри й так було мало вільного часу, тому вона вже давно з жалем обстригла коси, якими колись дуже пишалася. Проте, якщо не зважати на зачіску, з фотографії на неї дивилося власне відображення. Від хвилювання Віру кидало то в жар, то в холод. Невже вона зможе нарешті знайти сестру? Зустрітися з нею, обійняти, дізнатися, куди й чому та зникла на стільки років? Але як це зробити? Віра подивилася на титульний аркуш. Сестра мала інше прізвище. Значить, вона одружена. Надії пощастило більше, ніж їй.

Віра не могла далі залишатися на самоті. Узявши книгу в руки, вона постукала до кімнати Лілії.

— Хто? — почула жінка голос сусідки за дверима.

— Лілечко, це я, Віра, — відповіла вона напівголосно. — Відкривай!

Почулися легкі кроки, і двері відчинила заспана Лілія.

— Щось із Оленкою? — стривожено спитала вона.

— Тут таке! — сказала Віра схвильовано, увій­шовши до сусідки й зачинивши за собою двері. — Пам’ятаєш, я тобі розповідала про свою зниклу сестру?

— Яка пішла з дому й не повернулася?

— Щось на кшталт цього. Поглянь! — Віра простягла книгу подрузі. — Ми схожі?

Лілії моментально розхотілося спати.

— Як дві краплі води! Треба ж! Вона стала письменницею? — здивовано запитала подруга.

— Як бачиш. За іронією чи примхою долі я купила цю книгу тобі у подарунок. Уявляєш?!

— Ти не забула про мій день народження?

— Ти що?! Звичайно, що пам’ятала, хотіла завтра подарувати її тобі.

— І буває ж таке! А ти впевнена, що це твоя ­сестра?

— Ми ж близнючки!

— Ну то й що? Є люди дуже подібні між собою, хоча й не кровні родичі, — зауважила Лілія та подивилася в очі Вірі.

— Упевнена!

— Ви ж стільки років не бачилися, — нагадала Лілія.

— Якби я Надійку не бачила ще з десяток років, я б усе одно її впізнала навіть у натовпі на вулиці! — палко промовила Віра.

— Боюся, що ти зраділа передчасно. Дивись, щоб потім не було розчарування.

— Не буде! Я переконана, що то вона! Лілю, мені ось що спало на думку: тільки ти зможеш мені підказати, як дізнатися її адресу.

— Адресу? — перепитала Лілія й замислилась.

— Справді, треба її знайти…

— Можливо, написати листа до видавництва та попросити повідомити адресу автора цієї книги? — запропонувала жінка.

— І ти гадаєш, мені її нададуть?

— Не впевнена, — стенула плечима Лілія.

— Я надішлю їм свою фотографію та напишу, що вона — моя зникла сестра.

— Ти чекатимеш відповіді цілий рік. Може, ти якась аферистка або навіть збоченка?

Віра зітхнула. Лілія обняла її за плечі, щоб заспокоїти вкрай схвильовану подругу.

— А що ж тоді робити? — спитала Віра й довір­ливо прихилила голову на плече приятельки.

— Завтра на роботі я напишу листа від твого імені й відправлю його електронною поштою. Так буде набагато швидше, — запропонувала Лілія. — У мене буде вільна годинка, поки чекатиму Оленку.

— Гаразд! Я тобі довіряю! — зраділо вигукнула Віра. — Ти хоча б без помилок напишеш. Тільки, подружко, не завтра, а зараз і зі мною!

— Ну Віро! — благала Лілія. — Мені ж завтра на роботу!

— Ти розумієш, що я чекала цього дня майже два десятки років? — наполягала Віра.

— Розумію, — зітхнула Лілія та попрямувала до комп’ютера. — Зараз разом напишемо.

Роздiл 7

Надія виїхала на «лексусі» чоловіка з двору, зачинила ворота, але потім, трохи подумавши, повернулася у двір і попрямувала до Асі. Хатня робітниця в цей час поливала газонну траву, розбризкуючи фонтанчиками воду зі шланга.

— Асенько, я трохи покатаюсь. Веніамін сказав, що сьогодні йому машина не знадобиться, — сказала Надія, підійшовши ближче.

— Ти надовго?

— Надвечір буду вдома.

— Знову з Елею їдеш розважатися? — спи­тала Ася, зморщивши носа від однієї згадки про цю жінку.

— Уяви собі, ні! Я хочу побути на самоті.

— Не інакше як сидітимеш у кав’ярні й питимеш каву декалітрами, що, зауваж, не зробить тебе здоровішою, — не зле зауважила жінка.

— Не вгадала, — усміхнулася Надія. — Я хочу поспілкуватися з природою віч-на-віч.

— Це щось нове, — зауважила Ася. — Перекусити щось узяла чи не здогадалася? На природі апетит просто вовчий!

— Я про це не подумала, — зізналася Надія.

— Тоді почекай п’ять хвилин, — попросила Ася й метнулася до кухні. Незабаром вона повернулася з плетеним із лози кошиком. — Ось, бери! Там і бутерброди, і щойно зварений компот.

— Дякую, — сказала Надія, вдячно поглянувши на Асю, та взяла важкий кошик у руки.

— І ти вважаєш, що я все це з’їм? — спитала вона й засміялася. — Цим цілу роту можна нагодувати!

— Ну ти ж не на собі все це тягтимеш! — сказала Ася та невдоволено надула губи.

Надя цмокнула її в щоку й сказала:

— Ти в мене найкраща!

Від цих слів широке обличчя жінки розпливлось у задоволеній усмішці. Як вона любила цю сім’ю! Ася й уявити не могла, що було б, якби їм із Герасимом не дав притулок Веніамін. Згодом вона так звикла до цього будинку, що вже не почувала себе прислугою. Жінка по праву вважала себе членом сім’ї. Тільки про одне вона мріяла потай: побавити діточок у цій родині.

Надія послала Асі повітряний поцілунок, і незабаром та почула, як машина від’їжджає.

Упевнено лавіруючи, авто Надії мчало в потоці автомобілів. Їх ставало дедалі менше, і жінка з полегшенням зітхнула, виїхавши на заміську трасу. Тут був менш інтенсивний рух, і Надія додала газу. Назустріч їй мчали стрункі тополі, що вишикувалися шеренгою по обидва боки шосе. Цю дорогу вона знала погано, але по карті бачила, що пункт її призначення, а саме невелике містечко під назвою Липки, буде за п’ятдесят кілометрів.

Надія сама не знала, навіщо вона вирушила в цю поїздку. Вона вважала, що назавжди перекреслила минуле жирною рискою. Жінка ніколи не хотіла про нього згадувати — вона не любила пиляти тирсу. Того дня, коли її напівживу врятував Веніамін, вона дала собі слово ніколи не розповідати про те, що сталося. Треба було очистити пам’ять, позбутися спогадів, як сміття: викинути на смітник і назавжди забути. Але, як виявилося, минуле то зникало за обрієм, то знову з’являлося у неї в голові та дзижчало, як набридлива муха.

Особливо важко було останнім часом. Ночами Надії снилися жахіття з її колишнього життя. Вони були настільки виразними, що потім вона цілий день не знаходила собі місця. А тут ще Веніамін почав набридатирозпитуваннями. Що вона могла йому розповісти? Що в неї всередині все завмерло, а те, що було зовні, — фальшиве, награне? Справжньої Надії давно вже не було в живих. Залишилася холодна й гарна, як лялька Барбі, забезпечена, розпещена жінка в розквіті сил, яка жила на свою втіху. Минулого не мала, а про майбутнє вона мріяти не любила — просто поволі, за звичкою пливла за течією, не заглядаючи далеко вперед.

Вона не раз чула, що злочинців тягне на місце злочину. Надія не була злочинницею, але останній рік її не залишало бажання поїхати туди, де дощовитої осінньої ночі її знайшов Веніамін. З кожним днем ця думка ставала все більш настирливою, невідступною, затьмарюючи інші. Щоб позбутися її, жінка вирішила написати роман. На деякий час їй вдалося відволіктися, а потім ця ідея стала ще нав’язливішою. Надія подивилась у дзеркало зад­нього виду. Здається, «хвоста» не було. Іноді вона бачила людей, які стежать за нею. Безсумнівно, Веніамін її перевіряв, але за це вона не ображалася на чоловіка. Принаймні жінці не доводилося перед ним виправдовуватися, адже вона ніколи його не зраджувала.

Ось і дорожній знак із вказівником до населеного пункту Липки. Надія повернула праворуч і зменшила швидкість. Це містечко було їй знайоме: колись вона винаймала там квартиру в старенькій «хрущовці» на другому поверсі. Пам’ять, попри все, зберігала спогади, і жінка не забула, де в кімнаті стояли древній скрипучий диван із пружинами, що звідусіль випирали, два стільці, стіл, у якого часто відвалювалася ніжка, і старий холодильник, який постійно торохтів, як двигун трактора. Але саме в цій квартирі Надія зазнала справжнього щастя.

Їй не хотілося згадувати, де розташований цей будинок, але руки самовільно повернули кермо вліво, і незабаром жінка опинилася біля будівлі, де, як їй тоді здавалося, починалося її доросле, незалежне й таке хороше життя. Надія опустила скло й із завмиранням серця поглянула на знайомі вікна. Це тривало лише кілька хвилин, які тяглися як година. Жінка раптом подумала, що сусіди зараз впізнають її та почнуть чіплятися з розпитуваннями, як і Веніамін. Цього Надії хотілося найменше. Знову піднявши скло, вона рвонула з місця так, що в автівки злякано зойкнули колеса. Невдовзі маленьке містечко залишилося позаду, і Надія з полегшенням зітхнула. Було відчуття, що скинула з грудей важку ношу, яка нестерпно тиснула на неї.

«Лексус» звернув на лісову ґрунтову дорогу. Повіяло вологою та сирістю. Надія знала, що зараз буде те саме місце, де підібрав її Веніамін. Серцю стало тісно в грудях. Жінка вже пошкодувала про те, що затіяла цю подорож, але в той же час вона розуміла, що якщо повернеться з півдороги, то потім жалкуватиме та її знову мучитимуть кошмари. Сьогоднішня поїздка має поставити крапку на її проклятому минулому!

Навіть улітку в цьому місці була калюжа. Восени вона ставала такою великою, що її неможливо було об’їхати. Саме її Надія колись не змогла перейти, послизнулася та впала. Жінка щосили натиснула на педаль газу й пролетіла через цю калюжу, наче перекресливши її колесами. Швидше виїхати із цього неприємного місця! Але набрати швидкість не вдавалося. Найімовірніше, цією дорогою мало хто їздив, тому вона не була накатана. Від калюжі треба було проїхати ще кілометрів зо п’ять.

Надія зупинилася та вийшла з автомобіля. Навколо був дрімучий листяний ліс із чагарниками й метровою кропивою. Він здавався зловісним, чужим, лячним, і жінка мимоволі здригнулася. Зненацька подув вітер. Він нагнав хмари на нещодавно чисте небо, зашумів верхівками дерев і почав безжально їх розгойдувати. Навколо все загуло, завило, наводячи жах на жінку, яка стояла розгублена посеред великих дерев. Надія злякалася, що зараз почнеться гроза й вона назавжди застрягне в цій глушині, яка колись була їй така близька. Жінка швидко сіла в машину, зачинила дверцята й, перевівши подих, рушила далі.

За трьома великими ялинами, там, де починалося Ікіно, Надія знову загальмувала. Ці величезні дерева були візитною карткою віддаленого, мало кому відомого невеликого хуторка. Вони й тепер упиралися верхівками в потемніле небо й гойдалися від вітру. Далі Надія рушила пішки. Її вже не мучили сумніви. Про цю поїздку вона думала вже давно, просто приховувала цю думку навіть від себе, відга­няла її щоразу, коли вона ставала надто нав’язливою.

Жінка пройшла повз розвалений будиночок баби Любки. Звичайно, її вже немає в живих. Вона й тоді була старенька, ходила з ковінькою. Від неї завжди неприємно несло брагою — у хаті в баби Любки завжди було повно самогону, який вона продавала. Далі стояла хата, де колись жила Надія, Найдьониш, як ласкаво називав її лише батько й більше ніхто. Паркан від часу покосився, з усіх боків заріс великими розлогими лопухами й височенною кропивою. Надія насилу знайшла хвіртку. Запустіння говорило про те, що мешканці давно покинули цей будиночок, — він стояв серед хащів самотньо й сумно. Розсуваючи руками зарості бузини, Надія увійшла у двір і звідти побачила, що двері відчинені навстіж, а сам дерев’яний дім покосився й ось-ось розвалиться. «Так буває з покинутими будинками — без господарів і вони самі помирають», — майнула думка в жінки.

Тремтячи всім тілом, Надія переступила поріг. Страх скував її по руках та ногах, не давав їй дихати. Зібравши сили, що залишилися, Надія подивилася на великий кухонний стіл без ніжки. На столі — стара, почорніла й пожмакана, припала пилюгою клейонка, якою, напевно, стіл був покритий ще при колишніх господарях. Поруч із ним, на тому ж місці, що й два десятки років тому, стояв масивний дерев’яний стілець.

Надія виразно уявила огрядне тіло своєї матері, що сиділа на цьому стільці, і її огорнув саван жаху. Скільки вона себе пам’ятала, мати сиділа із цигаркою «Біломор», що пихкала димом, за столом, на якому завжди стояли пляшка самогону та гранована склянка. Звідси, зі свого «трону», вона давала вказівки домашнім. У неї був пропитий і прокурений голос — хрипкий, грубий. Наче нещастя з ящика Пандори, з рота матері постійно й безупинно сипалися матірщина та прокльони. Мати кляла всіх підряд: чоловіка обзивала тюхтієм і ганчіркою за слабкодухість, Надію та її сестру неповороткими черепахами — за повільність, сусідку бабу Любку крила за смердючий самогон, курей за те, що мало несли яєць, дощ за те, що йшов не тоді, коли їй хотілося. Навколишні були винні у всіх її бідах. Надія не любила матір — вона її страшенно боялася, відколи себе пам’ятала.

Якось їхня курка, яка зникла кілька тижнів тому, повернулася додому з маленьким курчам. Надії дове­лося годувати його з рук, оскільки квочці за непоко­ру мати одразу ж відрубала голову. Курча прив’язало­ся до дівчинки й ходило за нею слідом… Восени курчаті, що підросло, мати також відрубала голову. Надія плакала й просила не робити цього, але жорс­тока жінка зажадала, щоб дитина була присутня під час «страти». Дівчинка втекла до хати, але мати витягла її у двір і прив’язала мотузкою до дерева.

— Не будь ганчіркою, як твій батько! — сказала вона й пішла за сокирою. Плачучи, Надія заплющила очі, але мати зірвала пучок кропиви.

— Заплющиш очі — шмагатиму по ногах кропивою! — пригрозила вона.

Кропива була стара та жалюча, і дівчинка плакала, але дивилася. Вона бачила, як курча довірливо підійшло до жінки, а коли вона поклала його на колоду, навіть не виривалося. Помах сокири — і голова відлетіла в один бік, а тіло, бризкаючи кров’ю на всі боки, забилося на землі в конвульсіях. Надія знепритомніла. Опам’яталася вона від того, що мати стьобала її кропивою.

— Я ненавиджу тебе! — закричала дівчинка, вперше висловивши протест.

Мати не залишилася в боргу. Увечері вона поклала на тарілку дівчинки варене крильце нещасного курчати та змусила його з’їсти. Щойно дівчинка брала м’ясо в рот, її починало нудити. Мати стьобала її лозиною та знову запихала м’ясо дочці до рота разом із блювотинням. Надію рвало, мати її знову била. Можливо, ця розправа тривала б ще довго, але тут із роботи прийшов батько. Отримавши від дружини лозиною по плечах, він узяв доньку на руки й відніс її до спальні.

— Не треба плакати, моя маленька графине, — сказав він, витираючи шорсткими, мозолистими руками її сльози. — Скоро ти виростеш і поїдеш звідси.

Його скупі ласкаві слова заспокоювали дівчинку — інших лагідних вона не чула. Тільки батько міг потішити її у хвилини розпачу. Жаліючи дочку, він діставав гроші й давав їх Надії.

— Збігай до баби Любки за маленькою, — просив батько.

— Щоб мати не бачила? — перепитувала Надійка не тому, що не знала. Вона любила дивитися, як батько по-змовницьки їй підморгує очима, і це її тішило.

Він підсаджував дочку у вікно, і та через кущі мчала до сусідки за самогоном. Батько випивав потай і не закушуючи. Потім починав плакати й розповідати Надії та Вірі про те, що їхня прабабуся була графинею і що в жилах дівчаток тече шляхетна кров.

— Ви мені не вірите? — питав він і діставав із кишені загорнуту в папір старовинну фотографію. — Ось дивіться самі! Ви так на неї схожі.

Дівчатка, притихнувши, слухали п’яне бурмотіння батька, доки не вривалася мати. Виливши потік матюків і прокльонів на їхні голови, вона починала кричати:

— Ти знову забиваєш цим дурепам голови всякою дурницею?! Жодної графині у вашому роді не було!

— Ти нічого не знаєш! — не здавався батько. — Ось знімок моєї бабусі. Дівчатка — її копія! Хіба це не доказ?

— Знайшов десь фотографію та носишся з нею, як дурень із писаною торбою! У вашому роді були зеки — це я точно знаю! — волала мати й тицяла пальцем у бік батька.

— Я хоч за бійку по молодості сидів, а ти — за вбивство власного чоловіка! — парирував батько. — У моїх дівчатках тече благородна кров!

— Соплі в них течуть, а не благородна кров! — голосно реготала мати.

Найчастіше такі суперечки закінчувалися тим, що дівчата забивалися в куток від страху, а мати з батьком на підвищених тонах починали з’ясовувати стосунки. Фінал завжди був однаковий: надававши батькові тумаків, мати кидала його, знесиленого й п’яного, на підлогу.

Після того як мати зарубала курча, Надія зненавиділа її ще більше. До того ж після цієї пригоди дів­чинка вночі обмочилася. Уранці мати змусила її випрати трусики, а інших не дала. Покарання тривало три дні. Весь цей час дівчинка ходила до школи без трусів. Їй здавалося, що про її ганьбу знає вся школа. Вона страшенно боялася, що хтось із хлопчаків це побачить, і тоді від глузувань не буде порятунку. Тому протягом усіх занять вона сиділа за партою, боячись поворухнутися. Через деякий час нічне лихо повторилося. І знову Надійку відправили до школи без спідньої білизни. Потім дівчинка навчилася хитрувати: вона заздалегідь ховала трусики в сараї і, коли мати відправляла її до школи без спідньої білизни, пробиралася туди сама або просила про це Віру. Відтак засовувала трусики в портфель і дорóгою до школи, сховавшись у кущах, одягала їх. Страх залишитися без трусиків жив у її підсвідомості й досі — Надія не могла без них спати й на ніч обов’язково вдягала спідню білизну.

Жінка із завмиранням серця пройшла до іншої кімнати. Цікаво, чому ця кімната здається їй тепер такою маленькою? Металевого ліжка на панцирній сітці, на якому спали вони із сестрою, не було. Найімовірніше, хтось не полінувався здати його в брухт. У спальні було сиро й порожньо — у Надії запаморочилося в голові, і вона поспішила вийти звідти. Раптом жінка помітила, що шухляда столу відкрита, а в ній лежить припала пилом пожовкла фотографія. Надія дістала її та перевернула. Це був знімок, який так дбайливо зберігав її батько. На неї дивилося її відображення: красива великоока графиня, зі світлим волоссям та ніжною усмішкою. Надія сховала світлину в сумочку та вийшла на свіже повітря, щоб не задихнутися.

Куди ж поділися мешканці цього будинку? Запитати про це не було в кого. Хутір вимер.

Несподівано Надія почула шум автомобільного двигуна. Її охопив панічний страх. А як раптом зараз з’явиться мати й почне сипати прокльонами? Надія поспішила до своєї машини, але заплуталася в чагарниках і з розгону впала в зарості кропиви. Вибравшись звідти, жінка побачила перед собою незнайомця.

— Вам допомогти? — спитав чоловік.

— Дякую, не треба, — відповіла Надія та натягнуто всміхнулася.

— Я голова сільської ради, Микола Григорович, — представився співрозмовник.

Надія оговталася й уже впевнено заговорила до чоловіка.

— Тут колись мешкали Сизови. Ви не знаєте, де вони зараз? — поцікавилась вона в Миколи Григоровича.

— Точно вам сказати не можу. Я на головній посаді дванадцять років, і стільки ж тут ніхто не живе.

— Може, чули від когось, де вони мешкають?

— Здається, тут сталася якась трагедія, а що саме — не пам’ятаю, хоч убийте! Але ви можете проїхати в село й розпитати там когось із ста­рожилів, — порадив він. — Вони, напевно, все знають.

— Дякую, я подумаю, — сказала жінка.

Чоловік попрощався та поїхав. Надія кинула прощальний погляд на будинок, де було поховано її нещасливе дитинство. Вона думала про те, що роки дитинства називають найкращим періодом у житті людини, бо діти зазвичай ще не стикаються з життєвими проблемами, живуть у прекрасному світі, оточені любов’ю рідних, а їй важко пригадати з дитячих років щось приємне. «Хіба що руки батька, які торкалися мене, пестили по голівці, та його розповіді про те, що я — його маленька графиня», — подумала жінка й рушила до автівки.

Коли вона підходила до машини, раптом налетів порив сильного вітру. Надія швидко сіла за кермо й зачинила дверцята. Сліпуча блискавка розрізала небо, і загуркотів такий грім, що жінка мимоволі здригнулася. Вона глянула востаннє на зарості, і в яскравому спалаху блискавки їй привиділася мати з пучком кропиви в руках.

— Господи! — злякано скрикнула Надія.

Вона постаралася якнайшвидше покинути це жахливе місце, де жило її минуле. Раптом із неба на землю, мов із відра, полилися потоки води — почалася злива. Двірники не встигали змивати косі струмені на склі, і Надія зменшила швидкість. Зараз вона вже лаяла себе за те, що розбурхала старі рани. Їй довелося докласти стільки зусиль, щоби забути це місце, з якого почалися її нещастя.

Дощ посилювався, і гуркіт грому в глухому лісі здавався ще гучнішим і загрозливим. Надія тремтіла від страху та пережитого хвилювання. У неї в голові була одна думка: «Швидше б покинути це моторошне місце й виїхати на трасу!» «Лексус» мляво, наче відгодована качка, перевалювався з боку на бік. Ось і велика калюжа, здолати яку Надія колись не змогла. Вона із силою натиснула на педаль газу, але дощ уже встиг нашкодити: машина не проскочила калюжу з розгону, а лише невдоволено завила, і колеса почали пробуксовувати.

— Тільки не це! — вигукнула в серцях Надія.

Вона знову й знову намагалася вибратися з калюжі. Здавалося, що це самé минуле засмоктувало її, не бажаючи відпускати.

— Не вийде! — закричала жінка, здала назад і, зробивши ще один ривок уперед, нарешті звільнилася з полону багнюки.

Надія з полегшенням зітхнула. Тільки тепер вона помітила, що геть уся спітніла від хвилювання. Хотіла відчинити вікно й впустити трохи повітря, але так і не наважилася цього зробити — ніби боялася, що минуле нахабно пробереться до неї всередину автомобіля.

Роздiл 8

Віра їхала в таксі, думаючи про те, що вчинила правильно, не рушивши розшукувати потрібну вулицю пішки. Вона могла витратити цілий день, але так і не знайти будинок, де живе її сестра. Віра переживала суперечливі почуття. З одного боку, її душу сповнювала тиха радість від майбутньої зустрічі, з іншого — накочував страх, що Надія не захоче її бачити. Багато років Віра вважала, що її сестри вже немає в живих. У неї в сумочці лежала довідка з міліції про те, що Надія зникла безвісти, а через три роки після її зникнення Вірі видали довідку про її смерть. А тепер виявилося, що Надійка жива, але за весь цей час не дала про себе знати. Чи шукала вона сестру? Чи захоче її побачити? І чому Надію не спромоглася знайти міліція? Віра губилася в здогадах, і в неї від такої навали думок паморочилося в голові.

— Приїхали, — сказав таксист, пригальмувавши біля цегляної огорожі.

Віра розрахувалася з водієм і роззирнулася. Через триметровий паркан не можна було побачити, що знаходиться на подвір’ї, але висота будинку, сайдинг та металочерепиця свідчили про те, що тут мешкають забезпечені люди. Жінка квапливо перехрестилася й натиснула кнопку дзвінка виклику. Здавалося, час зупинився, і Віра мало не запанікувала, коли почула за парканом чиїсь кроки. Клацнув замок, і в дверях з’явилася вже немолода пишнотіла жінка.

— Доброго ранку, — несміливо промовила Віра.

— Доброго дня, — відповіла жінка, уважно розглядаючи незнайомку. — Ви до кого?

— Я розшукую авторку цієї книги, — пояснила Віра й показала фотографію на обкладинці.

— Господарка не приймає шанувальників її творчості у себе вдома, — поважно сказала Ася, зрозумівши, що прийшла прихильниця таланту.

Хатня робітниця уважно розглядала незнайомку, намагаючись зрозуміти, де її бачила, бо занадто знайомим видалося їй обличчя жінки. «Так і є! Вона така схожа на нашу Надійку!» — стрільнула їй у голову здогадка, й Ася розхвилювалася.

— Мені треба її побачити, — чітко вимовляючи кожне слово, сказала Віра. — Я приїхала здалеку, щоб зустрітися з нею.

— Ви не помилилися адресою? — з недовірою запитала Ася.

— Я шукаю Надію Антонівну. Її дівоче прізвище Сизова, а зараз Дубровіна.

— Перепрошую, але ви можете помилятися, — невпевнено заявила Ася, поміркувавши й витримавши павзу. — Ім’я, по батькові та нинішнє прізви­ще збігаються, а от дівоче — ні.

— Можливо, це… не перше її заміжжя?

— Не влаштовуйте мені допит, — роздратовано промовила Ася. — Хазяйки зараз немає, а впустити до будинку незнайому людину, самі розумієте, я не можу.

— А коли вона повернеться? — поцікавилася Віра.

— Сказала, що пізно. Про інше мені не допо­відають.

Віра посумніла. Вона могла б затриматися в місті до вечора, але боялася запізнитися на останній автобус, адже тоді Оленка та Лілія хвилюватимуться за неї.

— Можна я залишу вам свої адресу й номер телефону, а ви передасте їх Надії? — запитала Віра.

— Гаразд, — кивнула головою Ася та з недовірою зиркнула на незнайомку. Віра дістала із сумочки блокнот, щось написала, відірвала аркуш і простягла його жінці.

«На аферистку начебто не схожа», — подумала хатня робітниця й поклала записку з адресою в кишеню фартуха.

— Я передам його господині, — офіційним тоном сказала вона та хотіла вже закрити металеву хвіртку, але раптом схаменулася:

— А від кого це послання?

— Скажете, що від родички, — відповіла Віра.

Вона подякувала, тяжко зітхнула й не поспішала піти. Ася вже пожалкувала про те, що не запросила незнайомку в дім і не розпитала її про Надію, але в цей момент почула голосний зойк Герасима.

— Вибачте, — сказала вона й поспішила до чоло­віка, який голосно скрикнув. Герасим розмахував закривавленою рукою. Поруч лежала бензопила. Ася не роздумуючи зняла із себе фартух та обмотала ним поранену руку.

— Вічно ти кудись влізеш! Не можеш жити без пригод! — пробурмотіла вона й побігла в будинок за бинтом.

Обробивши рану йодом, Ася забинтувала її і лише тоді схаменулася:

— У мене ж варення вариться! А щоб вам усім добре було!

Жінка перевальцем підбігла до алюмінієвої миски, що стояла на вогні, помішала варення й підклала дров.

— І як ти примудрився так поранитися? — спитала вона, повернувшись до чоловіка.

Герасим показав, що хотів напиляти дров для багаття, але ненароком зачепив зубцями пилки руку.

— Добре, що хоч голова ціла, — буркнула Ася під ніс.

Візит незнайомки не йшов у неї з думки, і вона вирішила, що непогано було б повернути жінку й поговорити з нею про Надію. Ася відклала дерев’яну лопатку вбік і поспішила до хвіртки, але незнайомки вже не було. Хатня робітниця подумала, що нічого страшного в цьому немає, бо жінка залишила свої контакти, тож можна буде їй зателефонувати. Треба тільки не втратити той аркуш…

— О-йой! Та він же у фартуху, яким обмотувала Герасимові руку! — вигукнула Ася.

Вона кинулася шукати свій передник, але він ніби крізь землю провалився.

— Де фартух? — спитала вона чоловіка, супроводжуючи свої слова промовистими жестами.

Герасим тицьнув пальцем у бік палаючого багаття.

— Що-о?! — з гіркотою протягла жінка. — Ти його спалив?

Герасим кивнув головою.

— Нащо?

— Кров, — промимрив він. — Погано відми­вається.

— Лишенько та й годі! — бідкалася жінка. Ася була готова розплакатися. — І що я тепер робитиму?

Герасим указав пальцем на небо, яке швидко затягувалося темними хмарами. Ася зняла з багаття миску й віднесла її на веранду. І тільки-но вона це зробила, по даху глухо забарабанили великі краплі дощу.

— Гроза насувається, — говорила Ася сама із собою. — А нашої Надійки немає. І який може бути пікнік за такої погоди?

Невдовзі налетіли сильні пориви вітру й гучно загуркотав грім. Ася мимоволі здригнулася, а Герасим засміявся.

— Добре тобі, — сказала жінка. — Грози не чуєш, можна не боятися.

Герасим прочитав слова по її губах.

— Чую, — досить виразно відповів він. — Грозу добре чую.

Ася заходилася розливати варення в банки й так захопилася цим заняттям, що незабаром забула про візит незнайомки.

Роздiл 9

Уранці Веніаміну зателефонував лікар і сказав, що знайшов для них сурогатну матір. Це була добра новина, і в чоловіка покращився настрій. Залишалося отримати згоду Надійки та зустрітися з кандидаткою.

Веніамін не знав, з якого боку підійти до дружини. Три дні тому вона кудись їздила й відтоді закрилася в собі, наче равлик у своїй хатинці. Після тієї поїздки жінка стала якоюсь задумливою та розгубленою. Іноді вона відповідала невпопад, іноді взагалі не чула, коли до неї зверталися, часом до Надії взагалі неможливо було достукатися. Набагато легше було поговорити з Герасимом, ніж із нею.

Усе ще не наважуючись розпочати розмову, Ве­ніа­мін уже випив дві чашки міцної кави й викурив три цигарки. Надія сиділа за столом, наче статуя: в одній позі, без жодного руху, мовчки. Перед нею стояла чашка з охололою кавою, але вона не помічала цього.

— Надійко, — сказав Веніамін, і від звуку його голосу в жінки здригнулися плечі. — У тебе щось сталося?

— У мене? Ні-ні, усе гаразд, — розгублено відповіла вона й почала помішувати ложкою каву.

— Ти здорова?

— Цілком.

— А мені здається, що тобі треба показатися лікареві.

— Якому? — спитала вона, і на її обличчі промайнула глузлива посмішка. — Я нещодавно була в гінеколога.

— Мене непокоїть твій психічний стан.

— Ти вважаєш, що мене треба помістити до божевільні? — з іронією спитала вона, продовжуючи дивитись в одну точку.

— Навіщо ти так? Я вважаю, що тобі треба принаймні поспілкуватися із психотерапевтом, — промовив Веніамін якомога м’якше.

— Я зроблю все, як ти захочеш, — покірно сказала Надія.

У такому стані вона, напевно, відповіла б так само, запропонуй він їй зістрибнути з даху багатоповерхівки.

— На сьогодні в нас призначено зустріч із майбутньою сурогатною матір’ю, — випалив чоловік на одному подиху й завмер в очікуванні відповіді.

— Якщо потрібно, я буду готова за п’ять хви­лин, — сказала Надія та швидко вийшла.

Ні, не таку реакцію він хотів би побачити. Дружина ніби робила йому послугу, а їй самій було однаково, з ким і коли зустрічатися. Веніамін нічого не розумів. Самою природою в жінці закладено потребу стати матір’ю, а Надії було байдуже, є в неї діти чи ні. І це неабияк бентежило Веніаміна, якій мріяв стати батьком.

Лікар уже чекав на них. У його кабінеті сиділа молода жінка, яка побажала стати сурогатною матір’ю. Поки Веніамін розмовляв із лікарем, Надія присіла на стільці навпроти жінки й почала уважно її роздивлятися.

— Познайомтеся, — сказав лікар, поправивши окуляри на носі, — це Валентина. Вона люб’язно погодилася допомогти вам.

— Розкажіть трохи про себе, — попросив жінку Веніамін.

— Я народилася в селі, — сказала жінка. — Перший мій шлюб був невдалим, і після двох років спільного життя ми із чоловіком розійшлися.

— Чому розпався ваш шлюб? — спитала Надія, дивлячись на жінку, наче удав на нещасного кролика.

— Ми з ним дуже різні, — Валентина знизала плечима. — Просто не склалося, та й годі.

— У вас сварливий характер? — Надія дивилася на неї впритул.

— Я б так не сказала, але не буду приховувати, що сварки в нас траплялися.

— Ви не йшли на поступки? — продовжувала Надія допит. — Погано готували? Вимагали від чоловіка більше заробляти?

— Я не розумію, який стосунок має мій перший шлюб до нашого договору? — спитала Валентина розгублено.

— Гаразд, проїхали, — Надія видихнула та продовжила: — А що з другим шлюбом?

— Із другим чоловіком ми теж прожили два роки. Від цього шлюбу маю сина.

— У вас не склалося з першим чоловіком та з другим. З цього випливає висновок: ви або безтурботна, або дуже дурна, — промовила Надія.

— Перепрошую, пані, — втрутився лікар. — У цій ситуації нас більшою мірою мають цікавити спадковість та здоров’я майбутньої матері. Чи згодні ви зі мною? Так ось, у Валентини ростуть двоє здоровеньких діточок.

— Двоє?! — перебила його Надія. — То був і третій шлюб?

— Третього не було, — зітхнула жінка. Вона опустила очі й почала смикати сумочку. — Я одинока мати.

— Прекрасно! — з іронією вигукнула Надія. — Як я й припускала, ви безвідповідальна людина. Як ви могли дати життя дитині в неповній сім’ї? Ви добре матеріально забезпечені?

— Якби це було так, я не зважилася б на такий крок, — сказала Валентина зовсім уже тихо.

— Дозвольте відзначити, що Валентина — дбайлива мати. Вона працює на двох роботах, щоб утримувати дітей, — пояснив лікар.

— І ким ви працюєте? — глузливо запитала Надія.

— Офіціанткою в барі та прибираю під’їзди.

— У вас немає освіти?

— Я закінчила середню школу, — відповіла жінка й була готова ось-ось розплакатися.

— Усього-на-всього?! А дозвольте ще одне запи­тання. У вас у роду були люди із психічними захворюваннями?

— Ні.

— Від раку хтось помер?

— Моя мати, — тихо відповіла жінка.

— А самогубці були?

Валентина геть почервоніла від хвилювання. Лікар сказав їй, що головне — це добре здоров’я, а тут хочуть дізнатися всю підноготну. Жінка важко зітхнула та вирішила говорити правду, а там будь що буде.

— Мій рідний брат наклав на себе руки, — сказала вона й опустила очі. Схоже, цим визнанням вона поставила хрест на можливості заробити на власне житло.

— Чудово! — Надія сплеснула руками. — У нашому роду не вистачало лише самогубців!

— Зауважте, що ця жінка буде для вас, так би мовити, лише інкубатором, а біологічний матеріал надасте ви та ваш чоловік, — нагадав доктор Надії.

— Ми подумаємо й дамо відповідь найближчим часом, — сухо відказала вона та встала.

Надія подивилася на чоловіка, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Веніамін здогадався, що їхні з лікарем старання зведені нанівець. Поки він прощався, Надія вже вийшла надвір і зітхнула з полегшенням. Їй зовсім не сподобалася ця змучена, боязка жінка. Вона ніколи не погодиться, щоб Валентина виношувала їхню дитину.

Усю дорогу додому Веніамін мовчав, і це дуже дратувало Надію. Хай би казав що завгодно, дорікав їй, лаяв, але не сидів надутий, як сич на погану погоду.

До розмови про Валентину він повернувся тільки за вечерею.

— Надійко, — сказав чоловік, — навіщо ти влаштувала допит жінці в лікарні?

— Я мала дізнатися про неї все.

— Чого ти від неї хотіла? Усе, що нам потрібно, лікар уже з’ясував. Ти вважаєш, що так легко знайти сурогатну матір? Своїм допитом ти перекреслила нашу працю.

— Виходить, що моя думка нікого не цікавить? — чи то спитала, чи то констатувала факт Надія. Вона різким рухом відсунула від себе тарілку.

— Мені дуже важлива твоя думка, і я готовий її вислухати.

— Ця жінка мені дуже не сподобалася. Ду-же!

— А на мою думку, нормальна жінка — трудівниця й мати.

— Вона надто безтурботна. Не думаю, що під час вагітності вона витрачатиме наші гроші на овочі, фрукти та вітаміни. Найімовірніше, вона накупить солодощів, іграшок та одягу своїм дітям.

— Навіть якщо й так, нам не слід її засуджувати, — зауважив Веніамін.

— А я хочу, щоб наша так звана матуся жила в нашому домі. Хочу стежити за її здоров’ям, харчуванням, поведінкою.

— Тоді нехай живе з нами, — зраділо сказав чоловік, — я не буду проти. У нас великий будинок, багато кімнат, місця всім вистачить!

— І її діти дев’ять місяців носитимуться по наших кімнатах?! Я цього не винесу!

— Що ти хочеш? Чого домагаєшся? Я тебе не розумію.

— Головне, що я помітила, — у неї під нігтями бруд.

— Ця жінка багато працює та мало заробляє. Вона не має ні можливості, ні часу на те, щоб робити манікюр, — спокійно пояснив Веніамін.

— Мені не сподобалися її руки, — твердо сказала Надія.

— І це привід для відмови?

— Я ще не ухвалила остаточного рішення, — відповіла жінка, встаючи з-за столу, — але її руки мені не подобаються.

Вона вийшла, граційно піднявши голову й випрямивши спину. Веніамін знав, що зовсім не руки стали причиною відмови. Просто Надія шукала привід та знайшла його.

Роздiл 10

Ось уже п’ять днів Віра не знаходила собі місця. Минув майже тиждень із того дня, як вона їздила до сестри, але та й досі не зателефонувала.

— А ти не думаєш, що та жінка не передала їй твою записку? — запитала Лілія, яка дуже співчувала подрузі.

— Не думаю, — зітхнула Віра. — Я просто дурепа, яка два десятки років чекала на цю зустріч, а до вечора потерпіти не змогла. Мені не треба було їхати звідти. Я вчинила неправильно й тепер так шкодую! — бідкалася жінка.

— А ти певна, що на фотографії саме твоя сестра? — укотре спитала її подруга. — Вона могла з роками змінитися, і ти просто помилилася.

— Знаєш, Лілечко, зараз я вже ні в чому не впевнена. Можливо, це збіг, тому ця жінка мені й не дзвонить. І якою ж треба бути недоумкуватою, щоб не дізнатися номер телефону сестри! Тоді б я не губилася в здогадах.

— У вас із сестрою були добрі стосунки? — поцікавилася Лілія, розглядаючи фотографію на обкладинці книги.

— Ми разом росли, були дуже схожі одна на одну зовні, а ось характери в нас були різні. Надійка була… як би точніше сказати… більш гордовита, норовлива. Коли мати починала нас лаяти, я падала перед нею на коліна та одразу ж вибачалася. Якось я ненароком зачепила пляшку самогону й він вилився на підлогу. Маму це розлютило. Я відразу впала на підлогу й почала цілувати їй руки.

Віра замовкла: у горлі застряг клубок давньої образи. Лілія її не підганяла — вона добре знала, що подруга не любить згадувати своє дитинство та розповідає про нього дуже рідко й неохоче.

— Цього їй здалося мало, — продовжила Віра, змахнувши сльозу, що набігла. — Мати змусила мене десять разів проповзти навколо дому рачки, при цьому я мала голосно гавкати.

— Невже вона не мала серця? — зітхнула Ліля.

— Вона не любила не лише мене. Моя мати ненавиділа світ, у якому жила, — сумно сказала Віра. — Вона знущалася з мене й Наді, ненавиділа батька та сусідів, проклинала свійських тварин і птахів, що співали в лісі, дерева, які скидали восени листя. Якщо вона щось любила, то тільки самогон і «Біломор».

— Як же ви вижили в цьому пеклі?

— Якось витерпіли, — стенула плечима Віра. — Ми просто не знали іншого життя. Пам’ятаю, як Надійка не встигла купити матері цигарки і та відхльостала її кропивою й поставила на коліна в куток, насипавши туди проса. Моя сестра простояла там до вечора, а потім мати заснула і забула про неї. Уранці Надійка стояла в тому ж положенні, а коли підвелася, її коліна перетворилися на суцільні рани, але вона не плакала й не вибачалася.

— Бідна дитина! А батько? Якось ти казала, що він вас любив, — обережно нагадала подруга.

— Батько був доброю людиною. Я навіть не знаю, як йому «пощастило» зв’язатися із цією фурією. Він любив нас із сестрою. Уранці заплітав нам кіски, годував яєчнею, відправляв до школи, а сам ішов на роботу. Але більше він таки любив Надійку. Просто душі в ній не чув! Звертався до нас «мої сонечки», «мої красуні», а Надійку часто називав Найдьонишем. Батько як зіницю ока беріг одну фотографію. Він любив розповідати нам про те, що його бабуся була графинею і що ми із сестрою схожі на неї. Особливо, за його словами, на неї була схожа Надія. Батько все повторював: «Ти справжня графиня». Мені тоді було трохи прикро, що він казав це сестрі, а не мені, бо ми таки були дуже подібні між собою.

— Це правда, що у ваших жилах тече блакитна кров?

— Хто його знає? Але певна схожість із жінкою на світлині є.

— Як так вийшло, що ви із сестрою втратили одна одну? Ти казала, що Надія кудись зникла багато років тому.

— Після восьмого класу Надійка сказала мені, що поїде вступати до технікуму, а я маю закінчити десятирічку та скласти іспити до інституту. Сестра старша за мене на двадцять хвилин і завжди була лідером. Розрахунок був такий: вона закінчить технікум, улаштується на роботу й зможе мені допомагати, коли я навчатимусь в інституті.

Вірі важко було згадувати минуле, і вона попросила Лілію приготувати чай. Зробивши кілька ковтків, Віра відчула полегшення та продовжила:

— Спочатку після від’їзду Надії я не знаходила собі місця. Мені здавалося, що зникла частина мене. Сестра приїжджала раз на місяць. Кожна її поява була для мене справжнім святом. Надійка завжди привозила мені якийсь подарунок: то туш для вій, то губну помаду, то мереживні трусики, — згадала Віра й сумно всміхнулася.

— Де ж вона брала гроші?

— Говорила, що отримує стипендію, а ще підробляє в гуртожитку прибиральницею. Наприкінці навчального року сестра приїхала така щаслива! Очі блищать, обличчя світиться! Я запитала, чи не закохалася вона, але Надія завжди була потайливою.

— І нічого не розповіла навіть тобі?

— Нічого! Щоправда, промовила таку фразу: «Скоро ти сама про все дізнаєшся». А ще вона повідомила, що на все літо влаштувалася продавати на ринку фрукти та овочі. «Тому, — сказала Надійка, — восени я приїду й привезу тобі теплі речі», — розповіла Віра й замовкла, поринувши в спогади. Після тривалої павзи продовжила. — У вересні сестра не приїхала, як обіцяла, і я вже почала турбуватися. Я поговорила з батьком, і він потай від матері дав мені грошей на дорогу, щоб я поїхала до гуртожитку сестри й усе з’ясувала.

— Поїздка відбулася? — запитала Лілія.

— Уяви моє здивування, коли я дізналася, що у вересні Надійка не з’явилася в технікумі! Тоді я почала обходити ринки, розпитувати продавців, але все було марно. Сестра як крізь землю провалилася. Удома я розповіла все батькові, і ми вирішили повідомити про зникнення Надії матері.

— Ну так, треба було подати заяву до міліції, — уставила Лілія.

— Мати тільки посміялася та сказала батьку: «Ось бачиш, до чого призвело твоє сюсюкання?! Твоя «графиня» виявилася звичайною шльондрою!» Пам’ятаю, як тоді батько заплакав і почав наполягати на тому, щоб подати заяву до міліції, але вона відповіла, що незабаром Надія сама з’явиться.

— Тобто батьки не подали заяву?!

— Можливо, ти не зрозумієш, але батько справді був слабохарактерним і ніколи не йшов проти волі своєї дружини. Він побоявся матері, а я щодня чекала на сестру…

Віра відпила вже холодного чаю та продовжила:

— Я ніколи не забуду того дня. Була пізня осінь. Зранку було сухо, але надвечір погода різко змінилася. Розігралася справжня буря, дерева рипіли від вітру й стукали в стіни будинку своїми гілками, і як з відра полив дощ. У мене на душі було тривожно, я не знаходила собі місця, і було погане передчуття. Ніби якесь лихо нависло наді мною та ось-ось придавить мене тягарем до землі. Змучена, я рано лягла, але не могла заснути, коли почула стукіт у двері. Я схопилася, увімкнула світло й відчинила. Переді мною стояла Надійка! Вона промокла до нитки, у її руках була чимала сумка. Я дуже зраділа, кинулася сестрі на шию і тільки тоді помітила, який великий у неї живіт.

— Вона була вагітна?! — запитала Лілія, розширивши очі від здивування.

— У цьому не було жодних сумнівів, — відповіла Віра. — Найімовірніше, Надія була на останньому місяці. І тут з’явилася мати. «Явлення Христа народу! — глузливо вигукнула вона й звернулася до батька: — Помилуйся своєю пузатою графинею!» Батько теж почав обіймати Надію і хотів допомогти їй занести сумку до будинку, але його зупинив грубий голос матері: «У нашому домі їй не місце!»

Я дивилася на сестру. Вона була така змучена, утомлена, нещасна, що не пожаліти її було неможливо. «Ну ось, — сказала вона винувато, — я приїхала додому». «Як приїхала, так і поїдеш! — закричала мати. — Забирай свої манатки й шуруй до того, хто зробив тобі пузо!» «Мені нема куди їхати», — тихо відповіла моя сестра. «Куди вона поїде? Ти при своєму розумі?!» — скрикнув батько.

І тут я вирішила скористатися перевіреним способом: звалилася навколішки й стала просити матір не виганяти Надію. Але мама ще більше розлютилася та веліла сестрі зараз же забиратися з дому. І тоді Надійка вперше в житті впала перед нею навколішки. Вона плакала, цілувала їй ноги й просила вибачення. Напевно, у нашої матері в грудях справді не було серця. Вона відчинила двері, викинула сумку Надійки на вулицю, а потім виштовхнула вагітну дочку в спину. Ми з батьком благали її схаменутися, усе ще не вірячи, що вона на таке здатна. Але мати, відчуваючи над нами владу, стала ще агресивнішою. Я схопила курточку й у капцях вискочила надвір. Я кликала Надію, шукала її в сараї, вибігла на дорогу, але вона ніби крізь землю провалилася, — розповіла Віра.

— Як? Як так можна?! — з гіркотою дивувалася її подруга.

Віра перевела дух і додала:

— Це було дев’ятнадцять років тому.

— Що трапилося далі, можеш не розповідати, — сказала Лілія. — Я все знаю. Може, ще чайку´?

— Давай, — кивнула головою Віра. — Стільки років її не було… Іноді я думала, що Надія не вижила, адже їй тоді було лише шістнадцять років і, зважаючи на все, вона залишилася зовсім одна. Я просто уявити не можу, що вона сама робила в таку негоду в лісі? Куди вона пішла? Часто вночі я уявляла, як на неї напали голодні вовки чи безпритульні пси. Я б на її місці не вижила, але сестра завжди була сильнішою за мене.

— Ну що ти таке кажеш?! Ти розумниця! Сама виховуєш дитину, ні на кого не сподіваєшся. Оленка в тебе просто диво!

— Напевно, життєві труднощі одних ламають, а інших роблять сильнішими, — задумливо промовила жінка. — Лілечко, як ти гадаєш, — Віра не помітила, що кладе в чашку вже четверту ложечку цукру, — може, Надія досі тримає на мене обрáзу?

— Навряд чи. Ти ж зробила все, щоб допомогти їй.

— Чому ж вона мені не дзвонить?

— Потрібно з’їздити до неї ще раз, — порадила подруга.

— Зачекаю місяць. Якщо за цей час не буде жодних звісток, тоді поїду, — упевнено сказала Віра і зробила великий ковток смачного чаю.

Роздiл 11

—Хлопчики, — звернулася Еля до Веніаміна та Олексія, — не могли б ви нам не заважати?

Надія запросила Елю в гості. Після недавньої поїздки вона перебувала в сильній напрузі. Її нерви були як натягнуті струни: один незграбний рух — і вони луснуть. А з Елею було просто: не треба напружуватися, можна годинами слухати її оповідки про любовні пригоди.

— Якщо хочете, ми можемо зникнути, — сказав Веніамін.

У нього не було близьких друзів — тільки добрі знайомі. Якщо він і міг комусь довіритись, то лише чоловіку Елі. Принаймні він умів тримати язик за зубами. Веніамін запропонував Олексію поїхати до якогось ресторану, щоб трохи розслабитися, і той був не проти. Чоловіки викликали таксі й невдовзі вже сиділи в напівтемряві ресторанчика. Молодий саксофоніст, який грав джаз, ритмічно розгойдувався в такт музиці. Чоловіки замовили пляшечку коньяку та закуску. Після першої чарки Веніаміна потягнуло на відвертість: на душі було незатишно.

— Знайшли сурогатну матір? — спитав Олексій, наче прочитавши його думки.

— Так. Я обговорив із нею умови, але Надії ця жінка не сподобалася.

— Яку ж ваду вона виявила?

— Не повіриш: помітила бруд під нігтями.

Веніамін докладно описав візит до лікаря.

— Я ж добре бачу, що причина не в цьому, — вів далі він. — Упевнений, хоч принцесу їйприведи — все одно не догодиш. Не розумію, чому Надія не хоче мати дітей.

— Може, стати матір’ю їй заважають якісь неприємні спогади? — припустив Олексій, відправивши в рот шматочок шинки. — Імовірно, вона має страх на підсвідомому рівні.

— Кажеш, спогади? — перепитав Веніамін, наливаючи коньяк. — Можливо. Мені хочеться розповісти тобі, як я вперше побачив Надію.

— Якщо тобі важко згадувати про це, то краще не треба.

— Ні, я розповім, а ти допоможи мені розрубати цей гордіїв вузол.

— Гаразд! Одна голова добре, а дві краще.

— Пізньої осені я поїхав до лісу забрати знайомих мисливців і заблукав. Дивлюся: просто в калюжі щось ворушиться. Я мало не проїхав повз, але тут у світлі фар майнуло жіноче обличчя. Коли я зупинився й підійшов ближче, побачив Надію. Вона просила про допомогу. Я побачив, що вона не має сил піднятися…

— Жах! — уставив Олексій.

— Я простяг їй руки, щоб допомогти встати, і відкинув ганчір’я, яким вона була прикрита. Те, що я побачив, шокувало мене. Не повіриш, але в мене на голові заворушилося волосся. Надія, сама зовсім ще дитина, тримала на руках двох новонароджених немовлят. Вона притискала їх до оголених грудей. Від них тяглися пуповини. Я взяв немовлят на руки й тільки тоді помітив, що вони мертві! Уявляєш, вона намагалася нагодувати мертвих дітей! — розповів Веніамін.

— Я б розгубився в такій ситуації, — зізнався Олексій.

— В очах у дівчини було благання. Я зрозумів, що треба перерізати пуповини. Потім приніс із машини плед — хотів закутати Надію, адже сердега промерзла до кісток, але вона загорнула в плед мертвих немовлят. Дівчина не мала сил не те щоб самостійно йти, а навіть підвестися. Тоді я відніс її до машини на руках, а вона тримала дітей. Далі ти знаєш: я відвіз Надію до лікарні, а звідти її відправили до божевільні.

— А як вийшло, що ви…?

— Як стали жити разом? Я закохався в цю дівчину, як хлопчисько. Однак їй було всього шістнадцять років, і, хоч я був розпещений жіночою увагою, але не міг собі дозволити стосунки з малоліткою. Після того як її виписали з лікарні, я запропонував їй місце хатньої робітниці. Вона була мовчазною та сумлінною.

— Надія розповідала про себе, свою родину? Як вона опинилася посеред ночі біля дороги?

— Ані слова, а ті скупі відомості, які вона надала, виявилися брехливими — ти сам їх перевіряв. Десь через місяць Надія прийшла до мене ввечері до спальні і, дивлячись прямо у вічі, почала повільно розстібати блузку. Я сказав їй, що не сплю з малолітками, і якщо її не влаштовує зарплата, то я її подвою. Надія подивилася на мене з вдячністю та мовчки вийшла.

— Отакої… — протягнув Олексій.

— Вона прожила в мене два роки, — продовжив Веніамін, ковтнувши коньяку. — Поступово Надія приходила до тями. Вона ніби народилася заново: училася всміхатися, потім сміятися, виявляти інте­рес до одягу, який я купував. На той час, коли Надійці виповнилося вісімнадцять, ми так зблизилися, що почали спати разом. Я зробив їй пропозицію, і ми одружилися.

— Я ось про що подумав… — Олексій зробив ковток коньяку та скривився. — Можливо, після того випадку Надія боїться знову опинитися на вули­ці, як колись?

— Але ж минуло стільки років! Вона тоді була зовсім дитиною, і то насамперед закутала в плед дітей. Значить, материнський інстинкт у неї був, чи не так?

— Так, але залишився страх, який вона не в змозі подолати. Я вважаю, що досвідчений психотерапевт міг би їй допомогти.

— А мені здається, було ще щось.

— Що саме?

— Те, про що я не знаю, а вона наполегливо приховує, — висловив припущення чоловік.

— Цілком можливо. Тобі треба таки сісти й у спокійній атмосфері відверто поговорити з нею на цю тему, — порадив друг.

— Я втомився її допитувати! Надійка нічого мені не розповідає, немов у неї взагалі не було минулого.

— Значить, їй є що приховувати. Можливо, це пов’язано із сім’єю, у якій вона росла, або з тим чоловіком, від якого вона завагітніла.

— Мені нічого не відомо про її сім’ю, — зітхнув Веніамін і додав: — На жаль.

— Вибери потрібний момент і запропонуй дружині скористатися послугами психотерапевта.

— Дякую за пораду, але вона категорично відмовляється, — сказав Веніамін. — А чому ви не заведете дітей? Адже у вас немає ніяких скелетів у шафі?

— Не нагулялася ще моя Елька, — зітхнув Олексій. — Зраджує мене на всі боки й думає, що я нічого не знаю.

— А ти знаєш і мовчиш?! — здивувався Веніамін.

— Так, мовчу. Удаю, ніби ні про що не здогадуюсь, бо люблю це стерво. Скажи я їй хоч слово, вона пурхне до якогось бойфренда. Я так думаю, що погуляє ще трохи та й заспокоїться. Ось тоді й про дітей подумаємо.

— Чи не буде пізно?

— Усе може бути. — Олексій тяжко зітхнув. — Але тоді я принаймні не боятимуся, що в мене народиться чорношкірий син. Ех, краще накотимо ще по одній.

— Нумо! — охоче погодився Веніамін.

Роздiл 12

Ася вже кілька днів була розгубленою та не­уважною, і через це в неї не ладналося куховарство. Хатня робітниця то забувала посолити страву, то солила двічі. Одного разу мало не влаштувала пожежу, забувши зняти з плити смажену рибу. Ася стала нестримною та кілька разів зривала злість на Герасимі. Добре, що він нічого не чув, міг лише читати по губах, а дружина сипала лайками, відвернувши від нього обличчя.

До того дня, коли з’явилася незнайомка, Ася сумлінно виконувала свої обов’язки й могла чесно дивитися у вічі Веніаміну та Надії. Хатня робітниця на все життя була вдячна Веніаміну. Багато років тому вона вийшла з в’язниці. До цього Ася рік листувалася з Герасимом, який теж відбував термін. Вийшло так, що вони мали звільнитися майже одночасно. Ася не надто розраховувала на удачу, адже із чоловіками їй завжди не щастило, але побачити людину, з якою вона листувалася, їй таки хотілося. Вийшовши з в’язниці, Ася одразу поїхала до Герасима, але його звільнили лише на четвертий день після її приїзду. Зупинитись їй було нíде, і вона чотири ночі поспіль ходила ночувати на вокзал. Асі пощастило, що її жодного разу не помітив міліцейський патруль.

Перша зустріч із Герасимом вирішила її подальшу долю. Вони одразу сподобалися одне одному. До того ж обидва були самотні і їм не було куди йти. Житла вони не мали, близьких родичів — теж.

— Світ великий, — сказала Ася з надією. — Не може бути, щоб у ньому не знайшлося місця й нам. Хай не під сонцем, то хоч десь у тіні.

Вони ходили скрізь, де можна було знайти роботу та житло, але найчастіше, дізнавшись про їхню судимість, їм ввічливо чи не дуже відмовляли. Ася та Герасим ночували де доведеться, недоїдали, мерзли. Якось вони брели приватним сектором, і раптом від спеки Асі стало погано й вона знепритомніла. Герасим постукав кулаком у металеву хвіртку, і незабаром на вулицю вийшов чоловік. Він приніс води, і вони разом із Герасимом привели Асю до тями. Чоловік запропонував їм зайти до будинку, відпочити та перекусити. Це була їхня перша зустріч із Веніаміном. Мандрівники, навчені гірким досвідом, навідріз відмовилися заходити в дім.

— Але чому?! — здивувався Веніамін. — Жінка дуже втомилася, видно, що ви давно в дорозі.

Ася сказала йому правду. Веніамін за вдачею був недовірливий, але ці змучені люди чомусь не викликали в нього побоювань. Він запропонував їм роботу й дах над головою. Так вони залишилися тут жити, і за всі ці роки Ася жодного разу не збрехала Веніаміну та його дружині.

Зараз вона не знала, чи варто зізнаватись господарям у тому, що через недогляд утратила адресу незнайомки. Справа полягала ще й у тому, що незнайомка була дуже схожа на їхню Надійку. Ася спочатку навіть прийняла її за свою господиню й мало не вигукнула: «Що ти зробила зі своїм волоссям?!» Підійшовши ближче, вона побачила, що в цієї жінки не така струнка фігура, вона трохи нижча на зріст і риси обличчя в неї трохи грубіші. Однак те, що вона доводиться Надії родичкою, сумнівів не викликало. Але навіщо вона прийшла до них у дім? Щоб порушити їхній спокій? Або щоб посварити Веніаміна з Надією? А раптом це аферистка? В Асі розігралася фантазія, і вона, грішним ділом, навіть припустила, що незнайомка — таємна пасія Веніаміна, яка хоче зруйнувати його сім’ю.

Після довгих роздумів і мук хатня робітниця вирішила, що таки треба про все розповісти Веніаміну. Можливо, родичка Надії проллє світло на загадкове минуле його дружини. Із цими думками Ася попрямувала на терасу, де вранці з кавою та сигаретою любив сидіти господар дому.

— Є ділова розмова, Веніаміне Сергійовичу, — сказала жінка, сідаючи в крісло-гойдалку навпроти.

— Хочеш стати моїм бізнес-партнером? — усміхнувся він.

— Мені зараз не до жартів, — зітхнула Ася. — Я так перед вами винна і прийшла покаятися.

— Зламався якийсь побутовий прилад? Відремонтуємо або купимо новий! Чи й не проблема!

— Ні, усе набагато серйозніше, — відповіла хатня робітниця і, набравши повні легені повітря, розповіла про візит незнайомки. — Найімовірніше, — сказала вона на завершення, — ця жінка — близька родичка нашої Надійки.

— А яке прізвище вона назвала? — поцікавився чоловік.

— Хоч убийте, не пам’ятаю! Немов у мене не мізки, а тирса в голові!

— Подумай, — попросив Веніамін. — Спробуй згадати.

Йому зараз було дуже важливо вивудити хоч якусь інформацію про дружину, а Ася, розчервонівшись від хвилювання, хмурила лоба, намагаючись хоч щось пригадати.

— Ось! — вигукнула вона радісно. — Здається, Голубко, чи Сиза… Загалом щось пов’язане з птахами.

— То як же: Голубка чи Сиза?

— Сизова, — почули вони голос Надії. — Не напружуй, Асю, пам’ять. Я була Сизова.

Хатній робітниці стало ніяково, адже Надія могла чути їхню розмову із самого початку.

— Ти давно тут? — Веніамін глянув на дружину, що стояла у дверях.

— Так, — відповіла Надія.

— Як ти гадаєш, хто тебе шукав? — спитав він.

Чоловік повернув своє крісло й милувався дружиною, по обличчю якої ковзали сонячні відблиски, що прорвалися крізь зарості винограду.

— Мене могла шукати тільки сестра, — сказала вона.

— Як вийшло, що ви розлучилися? — запитав Веніамін.

— А ось так і вийшло, — зітхнула Надія. — Я давно викреслила з пам’яті всіх, кого знала ра­ніше, а тепер минуле самé знайшло мене. Ти мав рацію…

— То ми можемо запросити твою сестру до нас у гості? — спитав Веніамін. Він був здивований поведінкою Надії. То вона ховає власне минуле під грифом «таємно», то раптом називає своє прізвище.

— Я не проти, — знизала плечима Надія, але особливої радості Веніамін на її обличчі не побачив.

— І ти знаєш її адресу?

— Щоб дізнатися, треба звернутися до Олексія. Це його фах — шукати людей.

— Вона мешкає там, де колись жила й ти? — допитувався чоловік.

— Там уже ніхто не мешкає, — сказала Надія.

— Звідки ти знаєш?

— Сорока на хвості принесла, — відповіла жінка, натягнуто всміхнулася й додала: — Мою сестру звуть Сизова Віра Антонівна, ми з нею близнючки.

Надія пішла так само тихо, як і з’явилася, залишивши Веніаміна й Асю розмірковувати та дивуватися.

— Оце так новина! — прошепотіла хатня ро­бітниця.

Веніамін одразу ж зателефонував Олексієві й пояснив ситуацію. Той охоче взявся йому допомогти, тим більше що в нього вже цілих два тижні не було замовлень.

Роздiл 13

Надії здавалося, що її загнали в глухий кут. Раніше вона почувала себе захищеною, захованою в надійній фортеці, яку сама собі збудувала. Жінка думала, що ніщо не зможе похитнути її світ, але зараз ілюзорний зáмок руйнувався. Вона вкотре згадувала колишні дні. З’ясувалося, що минуле ще живе й знову переслідує її. Потрібно було усвідомити те, що сталося, і зробити певні висновки, але незрозумілий, безпричинний страх заважав Надії здійснити цей намір.

Страх жив у ній завжди. Коли Надія була дитиною, вона тремтіла перед п’яною горластою матір’ю. Дів­чинка постійно побоювалася зробити щось не так, щоб її не розсердити. Боялася стояти на колінах у темному кутку. Там, за шафою, жив довгоногий павук, і щойно мати ставила Надійку в куток, він вилазив, щоб на неї подивитися. Дівчинку охоплювала паніка, але вийти з кутка можна було, лише вибачившись перед матір’ю. А дівчинка не могла на це спромогтися. Так і стояла в кутку, тремтячи від страху. Ще вона боялася, що в школі помітять, що на ній немає трусів. Тоді б хлопці її засміяли. Надія турбувалася, коли шкільні подруги напрошувалися до неї в гості, щоб пограти, подивитися на її ляльок. Що б вони сказали, якби побачили, що в них із Вірою одна лялька на двох, яку батько купив на гроші, приховані від своєї дружини? Подружки могли б побачити їхню п’яну матір із димною цигаркою в роті. І взагалі, мати не пустила б до хати чужих дітей. Коли Надія підросла, вона уникала хлопців, які приділяли їй увагу. Дізнавшись, що дочка товаришує з якимось хлопцем, мати видерла б їй волосся і, можливо, постригла б її наголо — це було б жахливе покарання.

Надія любила свою сестру, любила батька. Вона боялася, що одного вечора в нього не буде чергової «маленької» самогону й він не розповідатиме їй про графиню та не називатиме її Найдьонишем.

Страх заважав Надії жити, сковував її по руках та ногах. Можливо, тому вона вирішила поїхати до міста: їй хотілося позбутися страху й невпевненості раз і назавжди, але це виявилося непростим завданням. Надія, як і раніше, не почувалася впевненою — ні на заняттях, ні на вулиці. Їй постійно здавалося, що всі сміються з її дешевого одягу, з босоніжок, вигляд яких не рятував жоден крем для взуття. Проте дівчина відчула смак свободи, і це було чудово.

Спочатку вона жила в гуртожитку. Її сусідкою по кімнаті була Аліна. Надії пощастило: Аліні так важко давалося навчання, що вона цілими днями просиджувала над підручниками, зубрячи домашні завдання. Їй було не до розпитувань, і Надію це цілком влаштовувало.

Потім у житті з’явився Він. Це сталося так раптово, що дівчина не встигла озирнутися, як Він винайняв для неї окрему однокімнатну квартиру. Він швидко заповнив порожнечу в її душі. Він був як ураган, що захопив Надію та поніс у височінь. Вона вірила кожному Його слову. Її тьмяне, похмуре життя раптом засяяло незвично яскравими барвами. Надія не вірила своєму щастю. Він був для неї всім: повітрям, сонцем, вітром та дощем. Дів­чина знала, що Він одружений і має маленьку дочку, але Він обіцяв через три місяці розлучитися й оселитися разом із нею. І Надія Йому повірила. Вона чекала Його у вихідні, і вони проводили разом два дні на тиждень. Це були найщасливіші моменти в її житті. Коли Надія дізналася, що вагітна, її охопив жах, але коли Він з’явився в квартирі, усі її сумніви відразу розвіялися, як вранішній туман у сонячному промінні. Надія відчувала Його силу, і їй було не страшно. Вона навіть не стривожилася, коли минули три місяці, а розлучення так і не відбулося. Це було неважливо, адже скоро вони будуть разом, і цим усе сказано.

Надія була вже на останніх місяцях, коли Він поїхав додому за речами. Минали дні. Вони тяглися нестерпно довго. Настав день, коли з’явилася господарка квартири за передоплатою за орендоване житло. У Надії не було потрібної суми, і вона попросила господиню почекати кілька днів, бо Він поїхав по речі й чомусь затримався. Хазяйка сказала дівчині, що вона дурна, якщо сподівається, що Він повернеться. «Погрався та й покинув», — посміялася жінка й веліла Надії збирати речі.

Як у тумані дівчина склала все своє майно у велику сумку й вийшла на вулицю. Було очевидно, що Він її зрадив, а вона, як божевільна, ішла за Ним, не помічаючи прірви. Коли ж провалилася туди — полетіла вниз і вже не могла зупинитися. Нарешті вона впала, боляче вдарившись, і залишилася на самоті, назавжди викресливши Його зі свого серця.

Надії не було куди йти, і вона пішла на вокзал. Найбільше їй хотілося загубитися серед натовпу, а потім сісти в перший-ліпший автобус і поїхати на край світу. Але, перерахувавши гроші в гаманці, вона зрозуміла, що далеко заїхати не зможе. Коштів вистачало хіба що на дорогу додому. Чи можна їй туди повернутися? Невже мати не впустить її до дому в такому стані? Зрештою, на її захист стануть батько та Віра…

Вийшовши з автобуса, Надія потрапила під холодний осінній дощ. Сумка була важка, і п’ять кіло­метрів від траси до хутора здалися їй неймовірно довгими. Надія чудово пам’ятає, як мати бризкала слиною від злості, не забула, як кинулась перед нею навколішки. Дівчина пройшла через усі приниження, проте її викинули на вулицю, наче лавровий лист із тарілки з супом.

Вона знову попленталася на трасу. Там не було лячного тужливого завивання темного лісу, там мали бути люди. Можливо, там її порятунок? Надія йшла, і сльози, зливаючись із дощовими потоками, бігли по обличчю й стікали за пазуху. Раптом у неї незвично занило внизу живота — дівчина злякалася. Незабаром почалися перейми. Вони ставали дедалі частішими, а біль, здавалося, розламував поперек на частини. Надія вже не могла нести сумку й волочила її по багнюці.

Дівчина дійшла до величезної калюжі. Її неможливо було обійти, бо лісові чагарники підступали до неї впритул. Від болю Надія зціпила зуби й пішла по воді. Вона була вже на середині, коли послизнулася на глинистому ґрунті й упала. Раптовий сильний біль пронизав її тіло. Надія зрозуміла, що почалися пологи. Їй не вистачало сил доповзти до краю калюжі…

Пологи вона пам’ятала погано — у пам’яті залишилися лише страх і біль. Страх був набагато сильніший, він скував її по руках і ногах, заважав дихати, і Надія задихалася. Вона дістала з калюжі немовля, поклала собі на груди, але на цьому її муки не закінчилися — на світ з’явився ще один малюк. То були дві дівчинки. Відчувши, що зараз знепритомніє чи замерзне в цій калюжі, Надія знайшла в собі сили дістати із сумки деякі речі й накритися ними, а немовлят вона сховала під курточку. Щоб діти не померли з голоду, Надія приклала їх до оголених грудей. Малята чомусь не плакали, і Надія вирішила, що вони ще сплять. Вона вже не сподівалася порятунку. Головне, щоб діти не замерзли й не стали здобиччю вовків чи голодних псів. Їй було дуже холодно, і вона заплющила очі. Надія не пам’ятала, скільки часу минуло, перш ніж поруч із нею зупинилася легкова машина й звідти вийшов чоловік. Вона звернулася до нього по допомогу…

Те, що Надія намагалася забути впродовж багатьох років, знову нагадало про себе, роз’ятривши старі рани. Пологи в калюжі не пройшли без наслідків. Їй зробили операцію, і лікар повідомив, що вона, найімовірніше, більше не зможе мати дітей. Вона й не хотіла їх мати. І на це були дві причини. По-перше, Надія боялася пологів, оскільки вони асоціювалися в неї з темрявою, жахом та холодом. По-друге, їй чомусь здавалося, що згодом вона стане схожою на свою матір. Тому жінка була навіть рада тому, що стільки років не могла завагітніти. Вона страшенно боялася повторення. Мати дітей їй не давав страх із минулого життя, але хіба можна розповісти про це Веніаміну? Ні, це було понад її сили. Надія боялася, що чоловік не зрозуміє її тривогу.

Роздiл 14

Знаючи прізвище, ім’я та по батькові жінки, Олексій швидко роздобув її адресу. Якби всі замовлення були такими простими, йому б не доводилося ганятися за об’єктами слідком. Часто він був відсутній по кілька днів заради того, щоб зняти один кадр, а Еля в цей час його зраджувала. Боляче було думати про те, що він годинами мерзне на вулиці, заробляючи гроші для сім’ї, якої в нього фактично немає. Олексій по-доброму заздрив Веніаміну, який мав вірну красуню дружину. Якби Еля була такою ж, він би горя не знав.

Багато разів він думав про те, що треба порвати стосунки з Елею, поки та не народила дитину від якогось чергового бойфренда, але всі ці плани руйнувалися, коли він уявляв своє життя без неї. Не витримавши, Олексій телефонував дружині й заздалегідь повідомляв про своє повернення: йому не хотілося застати у своєму ліжку її коханця. Щоразу, не побачивши в передпокої чужих чоловічих черевиків, він із полегшенням зітхав. Еля радісно зустрічала його, і ця видимість доброчесної сім’ї втішала Олексія та давала можливість жити із цією жінкою далі.

Іноді він ненавидів себе за слабкість. У такі хвилини Олексій ішов у казино чи до гральних автоматів. Він намагався перехитрити долю, сподіваючись зірвати куш, і, коли йому це вдавалося, тріумфував від щастя. Розмір виграшу для Олексія не мав вагомого значення — він просто отримував черговий заряд адреналіну. Повернувшись додому, чоловік усвідомлював, що всі його перемоги в казино — самообман, тимчасова втіха, а по суті він залишався слабаком.

Олексій подзвонив Веніаміну й повідомив йому про те, що роздобув адресу сестри Надії. Вони домовилися зустрітися в казино, що належить Ве­ніаміну.

— Ось її координати, — сповістив Олексій і простяг приятелю аркуш паперу.

— Ти туди не їздив? — запитав Веніамін.

— Якщо треба, поїду. Ноу проблем! — усміхнувся Олексій.

— Їдь і привези її сюди.

— Так, щоб Надія не знала?

— На місці розберемося, — Веніамін почухав пальцем перенісся. — Мені вже набридли ці таємниці. Настав час розставити крапки над «і».

Він пішов, а Олексій затримався. Його увагу привернули люди за ігровим столом. «Я тільки подивлюсь, і все», — вирішив він і завмер за їхніми спинами. Його погляд зупинився на числі вісімнадцять. Гравці робили ставки, а Олексій ніби під гіпнозом дивився на цю вабливу цифру й не міг відірвати очей. Йому на думку спало, що сьогодні вісімнадцяте й це неспроста. Навіть кімната, де мешкала Віра, була під номером вісімнадцять. Триразове повторення! Це вже не простий збіг, три — сакральне число, наприклад свята Трійця.

В очах у Олексія заблищав вогник азарту. Долоні свербіли, серце вискакувало з грудей від почуттів. Він переживав, що зараз комусь випаде саме його виграш. Цього дня Олексій узагалі не збирався грати. Він вирішив зробити одну-єдину ставку — і все! Чоловік дістав із портмоне великі купюри й зібрав по кишенях дрібницю. Потім зробив ставку на магічне число вісімнадцять і завмер чекаючи. Лінива стрілка не дотягла до вісімнадцяти зовсім трохи. Олексія немов ошпарили окропом. Як же так?! Адже все вказувало на це число! Це було як підказка самої долі. Чому ж воно тоді не спрацювало?

Потрібно ще раз поставити на вісімнадцять. Але ж де взяти грошей? Олексій порився по кишенях, про всяк випадок зазирнув у портмоне. Порожньо. Він подумав, що десь тут перебуває Веніамін, отже можна позичити в приятеля трохи коштів. Тим більше, що він ще не взяв передоплату за свою роботу. Олексій судомно схопив мобільний телефон і тремкими від хвилювання пальцями натиснув кнопку виклику.

— Так, Олексію, — почув він у слухавці. — Щось іще?

— Веню, ти мені, звичайно, вибач, — якомога спокійніше сказав Олексій, — але я забув попросити в тебе передоплату. Розумієш, я залишив удома портмоне…

— Без проблем, — сказав Веніамін. — Де ти зараз знаходишся?

— Я чекатиму на тебе біля будівлі казино, тільки…

— Кажи вже!

— Мені потрібна готівка.

— Гаразд, скоро буду, — почув Олексій у слухавці.

Він швидко вийшов надвір і нервово закурив сигарету. «Тільки б за моєї відсутності не випало число вісімнадцять!» — крутилось у нього в голові. Приятель підійшов до нього ззаду, і Олексій здригнувся від несподіванки.

— Візьми, — Веніамін простяг йому гроші. — Цього поки що вистачить?

— Цілком! — сказав Олексій і натягнуто всміхнувся.

Він дістав портмоне та поклав купюри.

— Ти ж сказав, що забув портмоне вдома, — нагадав Веніамін.

Олексій уже зрозумів, що припустився помилки, та в нього була готова відповідь.

— Еля купила мені нове, з крокодилової шкіри, — він намагався нічим не видати хвилювання, — а я, пуста голова, за звичкою схопив старе портмоне.

— Ти… — Веніамін помовчав. — Ти випадково не грати намилився?

— Що ти?! Я давно із цим зав’язав!

— Ну бувай! Удачі тобі.

— Дякую, — сказав Олексій і, тільки-но постать Веніаміна зникла за дверима, додав: — Удача мені зараз стане в пригоді.

Передоплата незабаром залишилася в казино, і засмучений детектив подався додому. Він був так зайнятий роздумами про те, чому в нього нічого не вийшло, що забув заздалегідь подзвонити Елі. Відчиняючи хвіртку, чоловік мало не зіткнувся з хлопцем, що стрімко вискочив на вулицю.

— Олексій?! — здивувалася Еля. — Ти вже повернувся? Чому ти мені не зателефонував? Я б підігріла вечерю.

Дружина підійшла до нього й цмокнула в щоку. Від неї пахло дорогими чоловічими парфумами. Олексій легенько відсторонив її.

— Дай мені грошей, — сказав він.

— Ти ж узяв їх дві години тому.

— Мені потрібні гроші, — ледве стримуючись, повторив Олексій.

Еля принесла йому стос купюр.

— Коли ти перестанеш грати? — спитала вона, важко зітхнувши.

— Тоді, коли ти перестанеш мене зраджувати, — сказав він, дивлячись їй у вічі.

На обличчі жінки не здригнувся жоден м’яз.

— Звідки такі думки? — поцікавилася вона з невинним виглядом.

— Від тебе за кілометр віє чоловічими парфумами. До речі, так само пахло від того молодого чоловіка, який щойно прожогом вискочив із нашого дому.

— Дурнику, — усміхнулася Еля. — То був рознощик піци. Хочеш, я принесу тобі шматочок?

— Не треба, — зітхнув Олексій і склав гроші в портмоне. — Скажу інакше: від тебе разить сексом.

— Сексом із тобою, — промуркотіла Еля, простягнувши до нього руки.

— На жаль! — Олексій розвів руками. — Сексом із рознощиком піци.

Роздiл 15

Олексій лаяв себе за нерозторопність: приїхав у першій половині дня, коли всі нормальні люди перебувають на роботі. Комендантка гуртожитку сказала, що Віра працює допізна, а її доньку Оленку зі школи додому приводить подруга Лілія. День явно не вдався. Олексій припаркував машину біля гуртожитку, а сам, щоб убити час, пішов поблукати вулицями міста. Очікування тяглося повільно, він уже кілька разів заходив до кафе, пив прохолодний фреш і їв морозиво. Після обіду Олексій знову відчув голод та вирішив заскочити в кафе.

Сидячи на літньому майданчику, чоловік помітив за сусіднім столиком молоду жінку з дівчинкою семи-восьми років. У жінки було темне волосся, яке красиво віддавало блиском у сонячних променях, що пробивалися крізь листя дерев. Незнайомка відчула, що на неї хтось дивиться, й обернулася. Їхні погляди зустрілися. Які ж у неї чисті, добрі очі! У них не було прихованої хитрості, як у його Елі. Здавалося, ці очі здатні помітити найменшу фальш, тому їх неможливо обдурити, та й вони самі не вміють брехати. Щось нове, незвичне, незрозуміле ворухнулося в душі Олексія. Був би він сміливішим, неодмінно познайомився б із цією жінкою. Усе в ній було гармонійно та природно, хоч її й не можна було назвати красунею. Трохи повненька постать, ноги «не від вух», але облич­чя не заховано під шаром штукатурки, як в Елі, — тільки туш на віях і бузкова помада на губах. Жінка, відчувши на собі погляд незнайомого чоловіка, зніяковіла. У неї на щоках спалахнув рум’янець, і вона сором’язливо відвела погляд. Олексій поглядом професіонала одра­зу ж відзначив, що дівчинка, яка сиділа поруч із незна­йомкою, не схожа на неї, отже або дитина пішла в батька, або це не її дівча. Коли дівчинка доїла морозиво, жінка взяла її за руку й вони вийшли, при цьому незнайомка кинула у бік Олексія прощальний погляд.

«Побий мене грім! — подумав детектив. — У її очах був німий закид за те, що я такий нерішучий».

Але час було вже втрачено. Поки він розплачувався, жінка з дівчинкою зникла з поля зору. «Який важкий день, — подумав Олексій, озирнувшись навкруги. — Якщо ще й Віру не знайду, можна буде викреслити його з життя».

Він нервово поглянув на годинник. Була третя година пополудні. Олексій вирішив ще раз наві­датися до гуртожитку, сподіваючись побачити бодай Лілію.

— Ви вчасно, — сказала з порога комендантка. — Лілія недавно повернулася додому разом із доч­кою Віри.

— А мене пустять до гуртожитку?

— До одинадцятої вечора вхід вільний, — відповіла жінка й мило всміхнулася. — Лілія живе в кімнаті номер дев’ятнадцять.

Олексій подякував їй та піднявся на другий поверх. Яке все знайоме! Загальна кухня, запах смаженої цибулі, довгий коридор із припаркованими біля дверей дитячими візками. Здається, нещодавно вони з Елею жили в такому самому гуртожитку, мріяли про власне житло та були щасливі. Коли з’явилася можливість купити власний будинок, вони були на сьомому небі від щастя, але потім щастя з їхньої родини поступово кудись зникло. Іноді Олексій думав, що дав дружині надто багато свободи, а потім нагадував собі про те, що силою її не втримати. Він був приватним детективом — завдяки йому часто змінювалися долі людей, а ось змінити щось у своїй родині він не міг.

Олексій подзвонив до кімнати під номером де­в’ятнадцять, і йому майже одразу відчинили двері. На порозі стояла незнайомка з кафе. Від несподіванки детектив розгубився, і на хвилину в нього відібрало мову в присутності цієї простої, земної жінки в махровому халаті та пухнастих капцях.

— Ви до кого? — повторила вона запитання.

— Очевидно, до вас, — сказав Олексій, не в змозі відірвати погляд від її обличчя.

— Тоді проходьте, — запросила жінка.

Він коротко розповів їй про мету свого візиту.

— Ой, ви знаєте, Віра так переживає, що від сестри немає жодних звісток! — сплеснула руками Лілія. — Може, зателефонувати їй і розповісти? Тоді вона одразу ж примчить додому.

— Не варто, — сказав Олексій, бажаючи довше побути поруч із цією милою жінкою.

Вони втрьох пили чай із домашніми пиріжками та дивилися телевізор. Олексію не хотілося йти. Він радий був би жити в цьому гуртожитку, де пахне смаженою цибулею, а засинати доводиться під п’яні крики сусідів. У нього виникло бажання завжди бути поруч із цією простою, домашньою жінкою, і він сам здивувався почуттю, яке повільно, але впевнено сповнювало його душу.

Олексій не помітив, як пролетів час. У сусідній кімнаті відчинилися двері.

— Матуся прийшла! — закричало блакитнооке диво й помчало додому.

Олексій здивувався, побачивши, наскільки схожі сестри. Розрізнити їх можна було лише за постаттю й зачіскою. Він розповів про Надію та її чоловіка, і про те, що має намір негайно відвезти Віру до них.

— А як же Оленка? Їй не можна пропускати заняття, — сказала Віра.

— Ми впораємося самі, — запевнила Лілія. — Чи не так, Оленко?

— Звичайно, — погодилася дівчинка, кивнувши головою. — А ти ненадовго? — спитала маму.

— Максимум на два дні, — відповіла Віра.

— І я хочу з тобою! — заявила Оленка.

— Не вередуй! — Віра торкнулася пальцем носика дочки. — Усьому свій час!

— Та-а-ак, — зітхнула Оленка. — Літо — квітам, зима — сніговикам. Правильно?

— Моя ти розумниця! — усміхнулася Віра.

Віра швидко склала якісь речі в червону дорожню сумку та сказала Олексію: — Я готова. Ми можемо їхати.

Коли вона вже сиділа в машині, детектив підійшов до Лілії та попросив її номер телефону.

— Навіщо він вам? — спитала вона.

— Я вам зателефоную. Мені не хотілося б, щоб наша перша зустріч виявилася останньою, — тихо сказав Олексій.

— У вас на правій руці обручка, — зауважила Лілія.

— Я можу вдягнути її на ліву.

— Це нічого не змінить, — заявила вона й додала: — Мені було приємно познайомитися з вами. А тепер до побачення. Щасливої дороги!

Лілія взяла Оленку за руку й попрямувала до гуртожитку. Потім зупинилася, обернулася й попросила:

— Не кривдіть нашу Вірочку.

Олексій усміхнувся, і Лілія погрозила йому пальцем.

Роздiл 16

Надія страшенно розхвилювалася. Коли вона дізналася, що Олексій має привезти Віру, її охопив якийсь тваринний страх. Було відчуття, що разом із сестрою повернеться її минуле. До того ж невідомо, як поведеться Віра. Можливо, вона причаїла на неї обрáзу за те, що Надія не дотримала свого слова, — але так вийшло, що вона сама потребувала допомоги. Надія й досі відчувала провину перед сестрою. Ба більше, відтепер її минуле перестане бути таємницею. Надія також боялася, що сестра розповість Веніаміну про їхню матір. Стільки років минуло, а страх її так і не покинув. Напевно, дитячі страхи дуже живучі.

Віра дивилася у вікно автомобіля, не помічаючи ні дерев, ні будинків, ні людей. Усі її думки зосереди­лися на майбутній зустрічі. Вона переживала супе­речливі почуття: радість від скорого побачення та гіркоту при згадці про минуле. У голові гуло, наче хтось упустив туди рій бджіл.

Чому Надія стільки років мовчала? Затаїла на неї образу чи просто не могла знайти? Хто у неї народився, хлопчик чи дівчинка? Чи склалося в неї життя з чоловіком? І взагалі, що сталося з нею після того, як вона одна вночі опинилася в лісі? Можливо, Надія образилася через те, що Віра з батьком не змогли переконати матір не виганяти її? Але її сестра добре знала, що легше було гору з місця зрушити, ніж умовити їхню матір. Стільки років минуло, а Віра досі відчувала провину перед Надією. Хай там що, їй не слід було залишати близьку людину одну в таку скрутну хвилину. Скільки разів потім Віра докоряла собі за те, що не наздогнала сестру, не знайшла її! Нічого, вона попросить у сестри вибачення. Надійка добра, якщо й образилася, то простить. А як же по-іншому? Адже рідна кров, сестри…

Олексій вів машину мовчки. Він розумів, як хвилюються перед зустріччю люди, котрі не бачилися стільки років. Боковим зором він помічав, як у Віри то спалахує радість, то з’являється тінь сумніву. А він не міг не думати про Лілію. Щойно Олексій помітив її в кафе, у нього всередині щось обірвалося. Це було мов спалах блискавки, а потім, коли він побачив її в гуртожитку, його душа сповнилася радістю. Ця зустріч була знаковою. Його не відпускало бажання залишитися поряд із Лілією, кинувши все до дідька! Олексій набрався сміливості та попросив у неї номер телефону, але отримав відмову. Тоді він готовий був сказати, що саме вона його ідеал. Не розфуфирена прикрашена лялька, як Еля, у якої на думці були лише гроші та «приємне проведення часу», а проста, домашня жінка, від якої пахне пиріжками.

Олексій тяжко зітхнув. Він упустив свій шанс, і тепер йому залишається тільки мріяти про Лілію. Та й що він міг їй запропонувати, якщо він одружений з іншою? Чоловік глянув на Віру й запитав:

— Лілія ваша найкраща подруга?

— Так. За останні роки ми настільки зблизилися, що я стала вважати її сестрою, — відповіла Віра.

— Вона працює в школі?

— Так. Лілія — учителька початкових класів.

— Розкажіть мені щось про неї, будь ласка, — попросив чоловік.

— Лілія незвичайна, не схожа на інших. Вона багато читає та через це стала дуже романтичною. Вона чекає принца на білому коні. Я не раз їй казала, що принців у нашому житті давно вже немає, а пора романтиків канула в Лету, але марно.

— А я вірю в романтичні стосунки, — задумливо сказав Олексій.

— Навіть після того, як за своєю діяльністю не­одноразово бачили стільки зрад? — з іронією в голосі спитала Віра.

— Уявіть собі, що так.

— Романтика закінчується там, де починаються сірі будні. Хай простить мені Лілія, але я скажу так: вона не фотомодель, щоб за нею приїхав принц на білому «мерседесі». А ось подруга й досі вірить, що це можливо. Та, може, воно й на краще? Мабуть, треба вірити в казку зі щасливим кінцем? Як ви вважаєте?

— Мріяти, вірити й сподіватися має кожен, інакше життя складатиметься з одних буднів. Мрія людини — це її крила. Як же без них? — замислено промовив Олексій.

— Я не думала, що ви такий романтик, — зауважила жінка й усміхнулася кутиками вуст.

— Я сам дізнався про це зовсім недавно, — зітхнув детектив.

Решту дороги вони проїхали мовчки, занурившись кожен у свої роздуми.

Надія почула, як зупинилася машина, і сказала веселим голосом: «Приїхали!» Веніамін поспішив за дружиною, яка випурхнула з дому. Віра вийшла з авто й відразу ж побачила сестру, яка бігла до неї. За мить вони стискали одна одну в обіймах.

— Надіє! Надієчко, люба… — повторювала Віра.

— Вірочко, Вірунчику, — крізь сльози твердила Надія.

Ася, що стояла осторонь, не могла стримати сліз і схлипувала на весь голос, обтираючи розчервоніле обличчя фартухом.

— Дівчата, — втрутився Веніамін, — ідіть у дім. Тепер вас точно ніхто не розлучить.

Сестри, обнявшись, зникли в будівлі, не звертаючи уваги на присутніх. Тільки коли сльози радості були виплакані, Надія представила Вірі свого чоловіка, Асю та Герасима.

— Це твої свекруха та свекор? — прошепо­тіла Віра.

— Ні, — засміялася Надія та все пояснила.

З такої нагоди було накрито чудовий стіл, але Веніамін побачив, що їжа мало цікавить сестер. Чоловік зрозумів, що вони хочуть побути наодинці, тому, пославшись на те, що йому треба на роботу, попросив вибачення й пішов, шепнувши Асі, щоб та не заважала Надії і Вірі.

Сестри з полегшенням зітхнули. Тепер вони залишилися віч-на-віч, і можна було говорити про що завгодно.

— Надійко, — сказала Віра, — люба моя Надійко, ти, мабуть, дуже на мене образилася?

— За що?!

— За те, що я не пішла за тобою з дому, за те, що не змогла переконати маму не виганяти тебе. Вибач мені, якщо можеш!

— Що ти, кошенятко?! — Надія всміхнулася й обняла сестру за плечі. — Я не тримаю на тебе зла. Це я винна, що покинула тебе в цьому зміїному гнізді й зникла на стільки років.

— То ти на мене не ображаєшся?! — вигукнула Віра. — А я всі ці роки так собі докоряла! Куди ж ти пішла тієї ночі?

Надія розповіла, як брела лісом, як народила двійнят прямо в калюжі і як її врятував випадковий чоловік.

— Значить, ті діти не від Веніаміна, — чомусь пошепки спитала Віра. — А де ж їхній батько?

— Не знаю і не хочу знати. Він для мене давно помер. Я ненавиджу його більш за все на світі, — із сумом сказала Надія та додала: — Я йому так вірила, а він, як останній боягуз, покинув мене в скрутну хвилину.

— Бог йому суддя, — махнула Віра рукою, а сама подумала, що їхні долі схожі. — Розкажи мені, де зараз твої діти. Можна з ними познайомитися?

— Діти? — повторила Надя з гіркотою. — Діти народилися мертвими, і я більше не зможу стати матір’ю.

— Як?! Ти впевнена?

— Це знає лише Всевишній, — промовила Надія й натягнуто всміхнулася.

— А де їх поховано?

— На лікарняному цвинтарі. Там ховають безхатьків та людей, які нікому не потрібні. Я була в такому стані, що не змогла належно подбати про похорон. Та й у кишені в мене було порожньо. Уже потім я знайшла їхню могилку та встановила пам’ятник.

— Може, поїдемо туди? — запропонувала Віра.

— Поїхали. Я давно там не була.

Сестри взяли машину Веніаміна.

— Треба терміново довести до ладу свій «опель», — сказала дорогою Надія. — Стоїть у гаражі й припадає пилом вже пів року. Раніше я рідко користувалася машиною, але тепер, сподіваюся, вона мені знадобиться.

На кладовищі сестри поклали на могильний пагорб цукерки й довго стояли мовчки біля пам’ятника двом янголятам. Потім мовчки покинули цвинтар. Дорогою додому Надія попросила сестру розповісти про себе.

— Ти не хочеш дізнатися про батька, матір? — запитала Віра.

— Я нічого не хочу знати про матір, а от про батька розкажи, — попросила Надія сестру.

— Після твого відходу в хаті вибухнув великий скандал. Тато навіть намагався вдарити матір, але та відштовхнула його, як докучливого кота. Ти ж знаєш — вона це вміла… Батько кричав, що вона не має права викидати на вулицю його графиню. І тоді мати, бажаючи завдати йому болю, сказала, що в тобі, Надійко, немає жодної шляхетної крові, бо він не наш батько. Тато плакав і повторював, що такого бути не може, адже в його дітей така сама, як і в нього, рідкісна група крові.

Віра змахнула сльозу.

— Бідний наш татусь, — зітхнула Надія. — Йому б нормальну дружину, і він став би чудовим сім’янином.

— Мати змогла зачепити його найболючіше місце. Ти ж знаєш, у неї це завжди виходило. — Віра вже не помічала, що по її щоках потічком котяться сльози. — Я кинулася до тата й зашепотіла, що ми його любимо і щоб він не вірив матері. Батько уклав мене в ліжко, як у дитинстві. Поцілував, погладив по волоссю. «Ви — мої дівчатка, — сказав він. — І, що б вам не казали, не слухайте нікого. Я знаю, що ви мої, тільки мої». Батько одягнувся й вийшов із дому. Я не могла заснути та все дослухалася, але він довго не повертався. Спершу я подумала, що він пішов до сусідки за самогоном, але на душі було неспокійно. Нарешті я, не вмикаючи світло, тихенько одягнулась і попрямувала до дверей, але мати помітила це й за волосся відтягла мене доспальні. Тієї ночі я зовсім не спала. Я вирішила, що батько пішов тебе шукати, а коли вранці вибігла у двір, щоб випустити курей із сараю, натрапила на його тіло.

— Він… — Надія проковтнула клубок, що застряг у горлі. — Він помер?

— Повісився на дереві. Уявляєш, Надійко, я всю ніч чула, як під моїм вікном рипіло від вітру дерево, і не знала, що на ньому висить батько.

— Бідолашний тато! — Надія зітхнула. — Він залишив у столі фотографію графині. Я забрала її нещодавно, коли їздила на хутір.

— Може, ти не хочеш нічого знати про матір, але я все ж таки розповім тобі, як від її вчинку змінилася моя доля.

— Що ще вона відмочила?

— Буквально за тиждень у нашому домі з’явився якийсь чоловік, щоб забрати матір із собою.

— І вона залишила тебе одну?!

— Уяви собі, так. Вона сказала: «Ось тобі, графине номер два, дім та господарство — володій майном! Ти виживеш, адже ти також благородної крові!»

— Отакої, — промовила Надія.

— Мене відправили до дитбудинку, і я закінчила там десять класів. Ні про який інститут уже не могло бути й мови. Мені довелося йти вчитися на маляра-штукатура, щоб отримати місце в гуртожитку й швидше заробляти, — сказала Віра.

Сестри ще довго розмовляли, а коли додому повернувся Веніамін, він побачив, що Надя та Віра, обнявшись, сплять на одному ліжку.

Роздiл 17

За два дні, які Віра провела в сестри, Веніамін так і не дізнався нічого нового про Надію. Він кілька разів намагався розпочати розмову, але дружина вміло її уникала. Сестри, безумовно, були схожі одна на одну, але тільки зовні. У Віри була душа навстіж. Вона легко сходилася з людьми, і вже наступного дня Ася почала говорити про неї «наша Віра». Із цією жінкою було просто, зручно та комфортно. Надія ж була вічною загадкою. Ніколи не знаєш, який настрій матиме наступної хвилини, неможливо передбачити, що вона думає та чого хоче.

Надія вирішила з’їздити до супермаркету за продуктами, а Віра сказала, що хотіла б залишитися вдома.

— Хочу відчути себе гостею, — відверто сказала вона. — Гостя — таке гарне слово… Це так приємно, коли тобі не треба бігати магазинами та стояти біля плити. Чи можна я хоч у вас відпочину від роботи?

— Звичайно! Відпочивай, я швидко! — усміхнулася їй сестра.

Коли Веніамін залишився з Вірою віч-на-віч, він попросив:

— Віро, розкажіть мені про своє та про Надійчине дитинство.

— А Надія вам нічого не розповідала?

— Зовсім небагато, — схитрував він.

— Чи ми мали дитинство? — зітхнула Віра й почала згадувати.

Веніамін уважно слухав і думав про те, як могли сестри все це пережити й не озлобитися на весь світ. Він дивився на Віру та порівнював її зі своєю дружиною. Надія була неприступна, як бастіон, а з Вірою було просто, легко. Тепер ставало зрозуміло, звідки в дружини такі манери. Можливо, їхній батько говорив правду і в сестер шляхетні пращури? Рухи, поворот голови, витонченість — усе свідчило, що в Надії тече благородна кров. А Віра? Вона була простою, відкритою та веселою. Такі, як вона, — прекрасні жінки й дбайливі матері. «Якби можна було завзяття, життєлюбність і простоту Віри прищепити Надії, вийшла б ідеальна дружина», — мимоволі подумав Веніамін.

— Віро, а ви не знаєте, хто батько дітей Надії? — спитав він й одразу відчув незручність за свою нетактовність, але вона, схоже, нічого не помітила.

— Ні, не знаю, — відповіла Віра. — Утім, я зрозуміла, що Надійці неприємно згадувати про людину, яка її зрадила, і я не стала вдаватися до подробиць.

— Імовірно, він навіть не знає, що Надія втратила дівчаток?

— Думаю, що це так, — сказала Віра та відразу перевела розмову на іншу тему: — У мене є маленьке диво — донечка Оленка. Я дуже шкодую, що не взяла її із собою. Вона ніколи не бачила такого гарного двору, як у вас. Та й узагалі, жодного разу не була в приватному будинку. А знаєте, як би вона зраділа, побачивши вашу шиншилу?! Оленка дуже любить тварин, але нам у гуртожитку не дозволяють завести навіть кішку.

— А ви приїжджайте до нас удвох, місця всім вистачить.

— Обов’язково приїдемо! — весело пообіцяла Віра й із сумом додала: — Якщо буде вільний день.

— А ви візьміть відпустку й разом із Надією та дівчинкою поїдьте кудись за кордон.

— У мене… Я не зможу. Вибачте, — зніяковіла Віра.

— Це чому ж?

— Я не так багато заробляю. Моя дочка навіть Азовського моря не бачила.

— Про це не турбуйтесь, фінансові питання я беру на себе.

— Я так не можу…

— Не бажаю нічого чути! — рішуче заявив Веніамін. — Надія завтра ж принесе буклети з туристичної агенції, і ви самі виберете, куди поїдете. Ви наша гостя, і я хочу зробити подарунок вам та вашій дочці.

— Дякую, — сказала Віра, і її щоки порожевіли від збентеження.

«Надія, на відміну від сестри, уміє приховувати свої почуття, — подумав Веніамін. — Вона ніколи не червоніє».

Роздiл 18

Олексій мав поганий, можна навіть сказати, огидний настрій. Спочатку його зупинив даішник та виписав йому штраф за перевищення швидкості. Сума виявилася не такою вже великою, але на душі після цього залишився неприємний осад. Потім йому мало не розбили бампер, залишивши велику подряпину на крилі автівки. На цьому неприємності його не покинули — Олексій не потрапив у «зелену хвилю», і йому доводилося зупинятися на кожному перехресті перед світлофором, що лукаво підморгує червоним оком. Сьогодні нахабні водії дратували Олексія, як ніколи раніше. До того ж в автомобілі зламався кондиціонер, і детектив був весь мокрий від поту. Найбільше Олексію хотілося якнайшвидше потрапити додому, постояти під прохолодним душем, а потім полежати на дивані витягнувши ноги, зібратися з думками та заспокоїтися.

Діставшись додому, Олексій зітхнув із полегшенням.

— Елю, ти вдома? — спитав він, сподіваючись, що дружина кудись пішла і він зможе побути на самоті.

Чомусь останнім часом Еля його дратувала, як настирлива муха. Кімнати відповіли тишею. Олексій зайшов до спальні й побачив на підлозі біля ліжка червоний мереживний бюстгальтер. З іншого боку незаправленого ліжка валялися скручені в трубочку трусики такого ж кольору. Олексій почув шум води у ванній кімнаті.

— Дідько! — вигукнув він, знаючи, скільки часу Еля може провести в дýші. Олексій постукав у двері: — Люба, ти скоро?

— Олексійку, я майже закінчила! — почулося з-за дверей. — Почекай трохи, я зараз нафарбуюсь і вийду.

— А ти не можеш вийти й потім нафарбуватись? — спитав він, не приховуючи роздратування.

— Ти ж знаєш, що не можу. Я швидко.

Олексій подумав, що забув, коли востаннє бачив дружину без товстого шару гриму. Та й чи бачив узага­лі? Тепер йому хотілося, щоб вона була звичайною, земною, хай і з припухлими очима, неяскравими губа­ми, дрібними зморшками та в домашньому халаті.

— Елю! — чоловік знову постукав у двері. — Вий­ди до мене такою, якою ти є, — попросив він.

— Не можу! Я завжди маю виглядати ідеально, — відповіла вона.

«До ідеалу тобі, як від Землі до Місяця», — подумав Олексій. Він притулився до дерев’яного одвір­ка й згадав Лілію: її махровий халат, капці, обличчя без гриму… Вона здавалася земною та бажаною.

— Земною та бажаною, — повторив чоловік уголос.

— Що ти там кажеш? — почулося з-за дверей. — Я не чую!

— Кажу, що вже пів години чекаю, коли ти вий­деш, — роздратовано сказав Олексій.

— А ось і я!

Двері відчинилися, й Еля ефектно розвела руки в сторони. Вона поцілувала чоловіка в щоку, залишивши жирний слід від яскравої помади.

— Ти сьогодні знову замовляла піцу?

— Ні, — усміхнулася Еля й запитала: — Звідки такі відомості?

— Визначив це по трусах та ліфчику, що валяються на підлозі біля незастеленого ліжка.

— Пупсику, — Еля манірно надула губи, — навіщо так грубо? По-перше, це не труси, а стринги — труси в Маньки, яка торгує насінням на ринку. По-друге…

— По-друге, перш ніж митися, треба було покласти їх у кошик для брудної білизни.

— Для цього в нас є хатня робітниця, — сказала Еля з незворушним виглядом.

Олексій відчув, як у нього всередині все закипає.

— Люба моя, — промовив він з іронією, — хатня робітниця приходить до нас у вівторок і п’ятницю, а сьогодні, нехай буде тобі відомо, тільки середа. Виходить, що твої труси…

— Стринги, — уточнила Еля.

— Твої труси, — повторив Олексій, — лежатимуть на підлозі ще два дні.

— Нехай хатня робітниця приходить щодня, ­Пупсику.

— По-перше, не називай мене Пупсиком. По-дру­ге, ми найняли людину для того, щоб вона прибирала й готувала їжу, а не для того, щоб вона збирала по всьому дому твої труси! — Олексій не помітив, як перейшов на крик.

— Ну Пупсику, — Еля простягла до нього руки, — не гнівайся на мене. Я ж не винна, що в тебе не ладнається на роботі.

— Ось на роботі в мене все нормально. А ти не хо­чеш попрацювати? — спитав він, знімаючи сорочку.

— Я?! — Елю пересмикнуло. — Ти мене вига­няєш на роботу?

— Я просто спитав, — сказав Олексій.

Він зайшов у ванну й закрився на клямку. Конт­растний душ його трохи заспокоїв. Олексій завжди приймав контрастний душ, коли приходив із роботи втомлений: зміна гарячої та холодної води бадьорила, давала нові сили. Потім чоловік до почервоніння розтер тіло махровим рушником, накинув халат і вийшов із ванної. Перед ним стояла Еля, тримаючи в руках свою білизну. Вона демонстративно пройшла повз Олексія та недбало кинула трусики й бюстгальтер у кошик.

— Пупсику, ти мене образив, — сказала Еля голосом скривдженої дівчинки.

Олексій оцінювально подивився на дружину. У ній не було нічого справжнього: фарбоване волосся, товстий шар косметики на обличчі, фальшивий голос. І як він раніше цього не помічав? Не помічав чи не хотів помічати?..

— У мене що, поганки на обличчі виросли? — запитала Еля.

— Та ні, — відповів чоловік, — просто я подивився на тебе іншими очима.

— І що побачив? — Еля грайливо повела бровою.

— Побачив, яка ти розпещена й уміла актриса.

— Та пішов ти!.. — Еля різко обернулася й зникла в іншій кімнаті.

«Так навіть краще», — вирішив Олексій і перейшов у свій робочий кабінет. Він ліг на шкіряний диван. Тут, серед полиць із книгами, він відчув хоч якесь усамітнення. Чоловік заплющив очі, і перед ним знову постала Лілія. Вона була така домашня, ніжна й водночас така далека. Раптом його осяяло. Він схопив мобільник і набрав номер Веніаміна.

— Привіт, друже! — сказав Олексій.

— Доброго дня, — відповів Веніамін. — Щось трапилося?

— Я потім тобі все поясню. Краще скажи мені, коли їде ваша гостя?

— Завтра вранці я відвезу її машиною, щоб вона не тряслася у спеку в переповненому автобусі.

— Ти можеш зробити мені ласку?

— Якщо це в моїх силах.

— Удай, ніби зайнятий до обіду, а по обіді я сам її відвезу. Добре?

— Без проблем. А що сталося?

— Загалом нічого.

— Чи, бува, ти не закохався у Віру? А?

— Ні! — засміявся Олексій. — Але вже тепло…

— Гаразд, під час зустрічі розповіси, якщо це не державна таємниця.

— Домовилися. Спасибі тобі!

Настрій в Олексія трохи покращав. Він ще раз побачить Лілію. Може, вона зовсім не така, якою здалася йому спочатку? Часто перше враження буває оманливим.

— Пупсику, — Еля увійшла до кабінету, — чому ти ліг тут? Ходімо до нашої спальні.

— Зачини двері й більше ніколи, повторюю, ніко­ли не заходь сюди без стуку! — закричав Олексій так голосно, що Еля мимоволі здригнулася.

— Ну Пупсику! — промуркотіла вона.

— І запам’ятай: я тобі не Пупсик! Скільки разів ще повторювати?!

— Раніше ти не був проти, — пробубоніла собі під ніс жінка й поспішила піти, гучно грюкнувши дверима.

Роздiл 19

Віра поверталася додому збуджена й весела. Емоції переповнювали її та били через край. Вона всю дорогу розмовляла з Олексієм. Точніше, переважно говорила Віра, а Олексію дісталася роль слухача. Її безневинна балаканина зовсім не дратувала його: він у цей час думав про Лілію. Чоловікові не терпілося побачити її ще раз. Можливо, це якась мана? Тимчасове помутніння розуму? Що взагалі з ним тоді сталося? Сьогодні він був налаштований отримати відповіді на свої запитання. Настрій у нього був такий самий, як і у Віри — піднесений, збуджений, і душа була сповнена таємних надій.

Лілія та Оленка, покинувши задушливу кімнату, вийшли на вулицю й сіли на лаві під розлогою шовковицею. Дівчинка тут же розклала своїх ляльок і почала годувати їх із маленької пластмасової ложечки.

— Треба, діти, їсти, — примовляла вона. — Хто їстиме кашу, той швидше виросте. Тому не вередуємо, а відкриваємо ротики.

Лілія посміхнулася. Здавалося, зовсім недавно вона теж мріяла якомога швидше стати дорослою й давилася гречаною кашею, яку так не любила. У дитинстві життя дорослих виглядало таким привабливим. Тоді Лілія не замислювалася над тим, як важко мамі ростити її без батька, який загинув зовсім молодим. Тепер жінка розуміла, що не від солодкого життя їм доводилося тижнями їсти одну кашу. Коли Лілія стала дорослою, їй захотілося повернутись у дитинство. Напівголодне студентське життя, потім робота в школі… Праця приносила радість: Лілія всю себе віддавала дітям, а ось особисте життя не складалося. Тільки-но вона познайомиться з якимось чоловіком, як той намагається затягнути її в ліжко. Вона відразу розлучалася з такими. Хіба про це вона мріяла ночами, начитавшись книг про красиве кохання? Лілії хотілося чогось піднесеного, неземного. Час минав, а принц на білому коні не приїжджав, тому Лілії залишалося тільки мріяти. Цього в неї ніхто не міг забрати. Деколи вона сама не розуміла, де реальність, а де ілюзії.

Лілія дістала із сумочки два червонобоких яблука й простягла одне з них Оленці:

— Будеш?

— Буду! — жваво відповіла дівчинка й з апетитом відкусила шматочок соковитого плоду.

Лілія трохи заздрила Вірі. Не склалося особисте життя, зате є про кого піклуватися. Звичайно, нелегко одній виховувати дитину. Іноді боляче дивитись, як дівчинка тягнеться до чужих чоловіків, бажаючи бачити поряд із собою не лише маму, а й тата. Чому б і Лілії не завести дитину? Познайомитися з порядною людиною та народити від неї… Нехай навіть вона буде одружена — це не так вже й важливо.

Узяти, наприклад, цього детектива Олексія. Він хотів «підкотити» до неї, і Лілія відразу відчула до нього незрозумілий потяг. Їй сподобалися його зовнішність, приємний тембр його голосу. Але, як це часто буває, виявилося, що Олексій одружений. Якби Лілія не мріяла про романтичні стосунки, вона могла б із ним переспати та народити від нього дитину, але це було б несправедливо щодо малюка. Їй, як колись її мамі, довелося б годувати дитину однією кашею та розповідати небилиці про тата. Ні, не про таке життя мріяла Лілія. «І чому всі нормальні чоловіки одружені?» — подумала вона, зітхнула й почала з апетитом гризти соковите яблуко.

Просто перед ними зупинився легковий авто­мобіль, і з нього випурхнула щаслива Віра.

— Мама! Матусечка приїхала! — радісно закричала Оленка й кинулася їй в обійми.

— Моє сонечко! Як я за тобою скучила! — вигукнула Віра, цілуючи доньку.

— Добридень, Ліліє, — стримано промовив Олексій.

— Доброго дня, — сказала Лілія тихо і чомусь зніяковіла.

Жінці здалося, що на її обличчі позначилися її недавні думки і будь-хто може їх прочитати, як книгу.

— Ну, ми пішли додому, — сказала Віра дочці, збираючи іграшки на лавці. — Розбиратимемо подарунки від Надії.

— Тітка Надія купила мені подаруночок? — спитала Оленка, і в неї заблищали оченята від захоплення й радості.

— І тобі, і мені, і тітці Лілії, — відповіла Віра.

Вона подякувала Олексію за те, що він її привіз, та дістала із сумки гаманець.

— Скільки я вам винна? — спитала вона.

— Ображаєте! Я зробив це на прохання Веніаміна.

— Мамо! — Оленці не терпілося побачити подарунок, і вона потягла Віру до будинку. — Ходімо!

Олексій залишився віч-на-віч із Лілею. Він так чекав цього моменту, а тут раптом зніяковів, як школяр на першому побаченні. Треба було щось говорити, а Олексій стояв, переступаючи з ноги на ногу й не знаходячи слів, наче раптом вичерпав увесь свій словниковий запас.

— Яблуко смачне? — поставив він дурне запитання й ще більше зніяковів.

— У мене є ще одне. Будете? — запитала Лілія та відкрила сумочку.

— Ні-ні! Дякую. Я не це хотів сказати, — промимрив Олексій, і від хвилювання в нього на лобі виступив піт. — Тут дуже спекотно. Може, сходимо до кафе, поїмо морозива?

— Морозива? А чому б і ні? — сказала жінка й підвелася.

Вони зайшли в кафе, де працював кондиціонер, і обидва полегшено зітхнули. Їм подали морозиво зі свіжою полуницею. Якийсь час вони їли мовчки. Олексієві, який ніколи не страждав сором’язли­вістю, ніби відібрало мову, а Лілія його не підганяла. Вона бачила, що чоловік хоче їй щось сказати, але не наважується.

— Олексію, у вас до мене якась справа? — Лілія нарешті порушила незручне мовчання.

— Ви часто тут буваєте? — він сказав перше, що спало йому на думку.

— На жаль, я рідко заходжу сюди: не дозволяє вчительська заробітна плата. До того ж мама часто хворіє, і їй не вистачає грошей на ліки… Але ви не про це хотіли спитати, чи не так?

— Так. Вибачте, що плету нісенітниці. Я хотів вам сказати… Ви мені дуже симпатичні. — Олексій перевів дух і продовжив: — Сьогодні я приїхав виключно заради того, щоб вас побачити.

— Побачили, і що далі? — Лілія сумно всміхнулася.

— Ми зможемо зустрічатися з вами хоча б іноді? — запитав Олексій, і його серце на мить завмерло в грудях в очікуванні відповіді.

— А який у цьому сенс?

— Ви мені подобаєтеся. Дуже.

— Мені також іноді подобаються одружені чоловіки, але я з ними не зустрічаюся. На чужому горі щастя не збудуєш, — сказала Лілія. — Такі побачення не мають майбутнього. Ви це знаєте?

— Так. Я усвідомлюю це. Не думайте, що від спеки в мене розплавилися мізки.

— Напевно, у вас гарна дружина, яка з нетерпінням чекає на вас удома. Ви не почуваєтеся зрадником?

— Так, я зрадник, але що робити, якщо ви притягуєте мене, як магніт?

— Їхати до дружини та не думати про мене. Вважайте, що це моє прохання, і ви, як справжній джентльмен, маєте його виконати. Обіцяєте? — промовила жінка, і їхні погляди зустрілися.

Олексій дивився їй у вічі та відчував, що той погляд притягує його ще більше й протистояти йому немає змоги.

— Я не можу обіцяти того, що понад мої сили, — відповів він щиро.

— А ви постарайтеся. Дякую за морозиво, — сказала жінка й устала, збираючись іти.

— Ліліє, ну хоча б номер телефону ви можете мені дати? — з розпачем у голосі спитав Олексій.

— Ні! — прозвучало категорично. — Я не хочу, щоб ви телефонували мені, зачинившись у кімнаті. Не хочу чути в слухавці переляканий шепіт, або, гірше за те, слова «Іване Івановичу, я зараз не можу говорити, передзвоню завтра». Це буде нечесно щодо тієї, кого ви взяли за дружину.

Лілія повернулася та, навіть не попрощавшись, швидко вийшла з кафе. Удома вона уткнулася обличчям у подушку й дала волю сльозам.

Роздiл 20

Надія зателефонувала сестрі й сказала:

— Вірунчику, я тут принесла цілу стопу буклетів із туристичної агенції. Куди б ти хотіла поїхати?

— Я ніде´ не була, тож будь-яка подорож буде для мене щастям.

— А я побувала в багатьох місцях, тож хочу, щоб ти сама визначила наш маршрут. Віро, я розгубилася. Тут стільки цікавого! Хочеш, я надішлю тобі фото буклетів і ти сама визначишся?

— Ні, не треба, давай покладемося на долю, — сказала їй сестра. — Візьми буклети в руку та спробуй дістати… ну, скажімо, сьомий. Сімка — моє улюблене число.

— Ти, мабуть, пам’ятаєш, що й моє теж! — радісно вигукнула Надія.

— Ми ж із тобою близнючки. Що тут дивовижного? І що ж там, у сьомому буклеті?

— Захоплююча подорож до Індонезії! О, я там ще не була!

— Надійко, це так далеко й так дорого — вважай, що я пожартувала. Вибери щось простіше.

— Усе, Вірунчику! Справу зроблено! Що нам пропонують? Океан та тропічний рай на одному з Малих Зондських островів. Уявляєш, там цілий рік літо! Ми потрапляємо на так званий сухий сезон, який триває з квітня до листопада. Тож матінка-природа до нас прихильна.

— Не знаю навіть, що тобі сказати, сестричко. Звичайно, була б моя воля, я б об’їздила весь світ, але чи захоче Веніамін оплачувати таке дороге задоволення?

— Він сам це запропонував. Ти зможеш на цей час залишити з кимось свою дочку?

— Що?! Ти хочеш, щоб я залишила Оленку чужим людям, а сама валялася на пляжі?

— Ти мене не так зрозуміла, — Надія усвідомила, що сказала зайве, і спробувала врятувати стано­вище. — Я боюся, що дівчинка погано перенесе переліт. До того ж у путівці зазначено, що будуть походи в джунглі. Як бути тоді? Ми ж не зможемо залишити її одну в готелі.

— Не треба жодних путівок. Надійко, вибач мені, це була безглузда затія, — сказала Віра погаслим голосом.

— Ти на мене образилась? Я ж хотіла як краще.

— Надійко, якщо це можливо, я завжди там, де моя дитина, а моя дитина завжди при мені. Я й так проводжу з Оленкою мало часу.

— Пробач мені. Звичайно ж, ми візьмемо її із собою. Мир та дружба?

У слухавці було тихо, і в Надії, здавалося, зупинилося в грудях серце. «Я все зіпсувала!» — подумала вона. І почула голос сестри:

— Звичайно! — відповіла Віра веселим тоном.

Із цієї миті Надія втратила спокій. Вона навіть у найстрашнішому сні не могла уявити поряд із собою дитину. Жінка так довго уникала спілкування з дітьми, а тепер їй доведеться провести десять днів разом із племінницею. У голові не вміщається: цілих десять днів і десять ночей! У Надії почалася паніка. Вона не може, вона боїться навіть торкнутися дітей, а тут… Треба щось вигадати. Може, попросити Веніаміна поїхати разом із ними? Ні, це не вихід. Він, напевно, відмовиться, а їй так хочеться побути із сестрою…

Надія довго металася по кімнаті з кутка в куток, поки їй на думку не спала рятівна ідея: треба поговорити з Асею — вона має великий життєвий досвід, тож мусить знати відповіді на всі запитання.

Надя застала Асю на веранді. Хатня робітниця чаклувала над каструлями — готувала обід. Пахло дуже смачно.

— Що трапилося? — спитала Ася, помітивши, яка Надія бліда. — Ти сама на себе не схожа!

— Мені треба з тобою порадитись.

— Можеш питати про що завгодно. Герасим усе одно нічого не чує, — сказала жінка, підмиг­нувши оком.

— Асю, я панічно боюся дітей, — зізналася Надія, присівши на стілець. — Це почалося з того моменту, як я втратила своїх малюків, точніше вони народилися мертвими…

— Не розумію, як можна боятися дітей. — Ася від подиву навіть відклала ложку вбік.

— Я сама нічого не розумію. Можливо, це трапилося зі мною раніше, коли я в дитинстві терпіла знущання своєї матері? Не знаю. Я боюся завагітніти, щоб жахіття не повторилося. Боюся, що моя дитина помре. Боюся навіть торкатися малюків. Можливо, я боюся повторення минулого? Але воно залишилося позаду, і розумом я це розумію, але в серці живе страх. Чому так?

— Дівчинко моя, тобі б вилити душу не зараз, а набагато раніше. Кожна людина має страхи, які отруюють їй життя. Просто в одного вони менші, а в іншого — більші. У тобі живе страх минулого, але минуле вже позаду — це ти, дякувати богові, розумієш. Воно є, але потрапити в минуле неможливо! Буде щось нове, інше, проте історія не має повторитися. Може, тобі сходити до психотера­певта? По телевізору кажуть, що вони багатьом допомагають.

— Ти вважаєш мене ненормальною? Психічно хворою? — з роздратуванням запитала Надія.

— Надійко, я ж не сказала, що твоє місце в психлікарні, але тобі потрібна допомога, якщо ти сама не впоралася зі своєю проблемою за стільки часу.

— От і допоможи мені, прошу тебе! — попросила жінка.

— Чим можу допомогти?

— Асю, ми з Вірою домовилися про спільну подорож. Разом із її дочкою, а я непереборно боюся дітей! — зітхнула Надя. — Що мені робити? Дитина весь час буде поруч!

Ася замислилась. Так ось у чому причина Надіїної потайливості: вона хотіла порвати з минулим раз і назавжди, але воно багато років липким павутинням тяглося слідом за нею, страх не покинув її, і жінка носила його в собі багато років. «Бідолашна Надійка! Потрібно сказати їй щось втішне», — подумала Ася, але не знаходила потрібних слів.

— Знаєш, Надійко, — промовила вона, — я завжди хотіла мати дитину, але, мабуть, Бог розпорядився по-іншому. Я б половину життя віддала за те, щоб народити дитину. А ти молода, вродлива, здорова й ще зможеш стати матір’ю. Тоді ти зрозумієш, що материнство — це не хрест, а благословення. Запам’ятай мої слова та спробуй порадіти за сестру. Якщо тобі важко це зробити, постарайся спочатку не торкатися дитини, а просто з нею подружитися. Головне, щоб не було фальшу — діти одразу це відчувають. Образивши племінницю, ти можеш образити й сестру, а вона дуже рада вашій зустрічі. Поводься з дівчинкою як із дорослою. Чи зможеш так?

— Не знаю, — Надія похитала головою, — але намагатимуся.

— Якщо стане зовсім несила, постарайся не травмувати дівчинку. Поводься з нею так, як ти хотіла б, щоб мати поводилася з тобою. У тебе віді­брали дитинство, значить, ти маєш заповнити цю прогалину, приділивши увагу племінниці. Повір мені, віддавати завжди легше, ніж забирати. А якщо стане конче погано, перерви відпустку й повер­тайся до мене. Твоя Ася завжди тебе зрозуміє та пожаліє. Ясно? — сказала Ася, пригорнувши до себе Надію.

— Асю, ти тільки Веніаміну нічого не кажи про нашу розмову. Добре?

— Зрозуміло, — усміхнулася Ася й підморгнула.

Роздiл 21

Оленка не знаходила собі місця від радості. Вона клала у валізу то одну ляльку, то іншу.

— Не ображайся, Алісо, — говорила дівчинка одній із ляльок, — побудеш удома, доки я не приїду. Повернеться додому Маринка й усе розповість тобі.

— Оленко, коли ж ти в мене подорослішаєш? — спитала Віра всміхнувшись. — Уже в школу ходиш, а ляльками ще не награлася.

— У мене дитинство ще не закінчилося. Мож­ливо, я відстаю в розвитку? — сказала дівчинка так серйозно, що Віра та Лілія не витримали й засміялися.

— Найголовніше не забули? — поцікавилася Лілія, застібаючи валізу з речами.

— А що головне? Паспорти? — запитала Віра.

— Купальники, — весело сказала Ліля й додала вже без жартів: — А взагалі, дівчатка, я вам заздрю. Чесно! Але ж ви нічого такого не подумайте: моя заздрість не чорна, а біла. Хоч ви трохи світу подивитеся.

— І літаком політаємо, — уставила Оленка. — Я побачу зверху маленькі будиночки.

— Ти побачиш хмари, — сказала Віра.

— Треба присісти перед дорогою, — згадала Лілія.

Вони втрьох сіли на хвилинку й устали на команду Віри: «Пора!»

Зустріч із Надією було призначено в аеропорту. Коли Віра з дочкою підходили до будівлі аеровокзалу, вони відразу ж побачили Веніаміна та Надію, які чекали на вході. Ніхто не помітив, як Надія, угледівши дівчинку, що прямувала прямо до неї, зблідла, і в неї дрібно затремтіли пальці.

— Добридень, тьотю Надю, — весело проторохтіла Оленка. — А я вас одразу впізнала. Ви дуже схожі на мою маму.

— Доброго дня, дитинко, — сказала Надія, зрадівши тому, що дівчинка не простягла руки й не стала її обіймати. — Не боїшся летіти літаком?

— Люди бояться того, що їх колись налякало, — поважно відзначила Оленка, — а мені боятися нема чого. Літаки я бачила тільки по телику.

— Звідки в тебе такі розумні думки? — запитала Надія та всміхнулася.

Її усмішка була натягнута, але на це ніхто не звернув уваги.

— Усі кажуть, що я розумна, — без тіні збентеження повідомила Оленка. — А якщо так кажуть, то в цьому є сенс. Сенс є навіть у порожній балаканині. Мені мама каже, що іноді я говорю зайве, але ж розмовляти у нас нікому не заборонено, тим більше що так у мене розвиваються мислення та мова.

— Послухайте, — сказала Надія, — за цією дитиною треба ходити й записувати її думки. Це ж філософія!

— Я не зовсім розумію, що означає це слово, — зізналася Оленка.

— Я потім на відпочинку тобі все поясню, — пообіцяла Надія. — А зараз нам треба йти. Незабаром оголосять посадку.

— Загалом, — Оленка насупилась, — я ще не познайомилася з усіма родичами. Вітаю вас, дядько Веню!

Дівчинка простягла долоню Веніаміну, той узяв її на руки.

— Іди до мене, розумнице, — сказав він.

— Поставте мене на землю, — прошепотіла дів­чинка. — Люди дивляться на мене як на маленьку.

— Ти приїдеш до мене в гості? — спитав Веніамін, присівши біля Оленки.

— Звичайно! Крім вас, нам нема до кого їздити. На жаль, у нас більше немає родичів, — відповіла дівчинка, закинувши кіски на спину.

…Сестри насолоджувалися проживанням у п’яти­зірковому готелі, і чудовим ландшафтом, і величним краєвидом вулкана Аґунґ. Надія весь час боялася торкнутися дитячої ручки. На цьому були зосереджені її думки, тому вона весь день перебувала в напрузі, її нерви були натягнуті як струни.

Але сталося так, що, коли вони йшли до басейну, Оленка сама взяла її за руку. Надію наче ошпарили окропом, її вмить кинуло в жар. Жінка почала задихатися, ніби їй перекрили кисень. Ще одна мить — і вона зомліє! Надії здавалося, що її руки торкається ще тепла ручка її немовляти. Жінка зробила глибокий вдих, на мить заплющила очі й ледве стримала крик. Їй хотілося вирвати свою руку, закричати та побігти галасвіта!

«Або зараз, або ніколи!» — сказала вона собі. Усі сили, які в неї залишилися, Надія направила на те, щоб не відсмикнути руку. Вона зробила ще кілька глибоких вдихів, і світ перестав розгойдуватися перед очима. У її долоні лежала дитяча рука. Вона була такою теплою, м’якою, ніжною. Від неї ішло незрозуміле тяжіння, і Надії раптом захотілося піти з дівчинкою далеко-далеко.

— Тітонько Надю, — тихий голос Оленки повернув її в реальний світ, — ви навчите мене плавати?

— А ти не вмієш? — спитала вона, ледь пізнаючи свій голос.

У горлі пересохло, і його все ще стискали спазми, наче там застряг клубок.

— Ні. Але, кажуть, діти швидко навчаються плавати.

— Чому мама не водила тебе до басейну?

— Усе з тієї ж причини, — з важливим виглядом відповіла Оленка. — Відсутність коштів.

— Не хвилюйся, — сказала Надія, — я навчу тебе плавати.

У басейні вона показала Оленці кілька прос­тих вправ. Дівчинка почала завзято їх опановувати, тоді як сестри насолоджувалися приємною про­холодою води.

— Ти часто згадуєш наш хутір? — спитала Віра, коли вони сиділи в шезлонгу, спостерігаючи за дів­чинкою.

— Я зробила все, щоб викреслити минуле зі свого життя, — зізналася Надія. — Довгий час мене переслідували жахіття, і я вирішила раз і назавжди забути, що було. В одному я не маю рації: мені не треба було викреслювати тебе — ти ні в чому не винна. Це я винна в тому, що не дотримала слова. Чи повіриш, мене всі ці роки гризло, підточувало почуття провини. Вибач мені, Вірунчику, якщо, звичайно, зможеш.

— Нічого, — сказала Віра, — усе до ладу. Тобі дісталося не менше, ніж мені.

— Виходить, ти мені вибачила? — Надія стиснула руку сестри. — Ти не тримаєш на мене зла?

— Що ти?! Я така рада, що ти знайшлася, що ти жива, що в тебе все гаразд.

— Дякую тобі! Так шкода, що тато не дожив до цього дня, — зітхнула Надія. — Він був добрий і нещасний.

— Його смерть на совісті нашої матері.

— Я не хочу навіть згадувати про неї, — зізналася Надія.

— Не будемо, — погодилася Віра. — Є цікавіші теми для розмов.

— Наприклад?

— Що б ти сказала своєму колишньому хлопцеві, якби його зустріла? — запитала Віра.

— Важке питання. По-перше, йому було вже 25 років. У такому віці люди мають бути більш відповідальними. По-друге, я його ненавиджу так само, як і свою матір, і в моїй душі не залишилося жодних бажань, крім помсти.

— Не можна так довго тримати ненависть у серці — від цього можна зачерствіти.

— Двоє людей: мати й він — відібрали в мене дуже багато, і я маю повне право любити весь світ, але тільки не їх. Вони заслужили лише зневагу.

— У тебе не залишилося до нього жодних почуттів?

— Чому ж? Залишилися: ненависть та зневага. Може, сходимо на пляж? — спитала Надія та підвелася, даючи зрозуміти, що неприємну роз­мову закінчено.

Вони забрали Оленку й уже за кілька хвилин поринули в солону воду океану. Дівчинка довго не виходила на берег, наче хотіла насолодитися кожною хвилиною відпочинку. Віра заплющила очі. Надія не знала, спить вона чи просто блаженствує від морського бризу. Оленка вже встигла познайомитися з якимось хлопчиком і щось йому розповідала, жваво жестикулюючи. Надія подумала, що якби її діти були живі, то зараз були б уже майже до­рослими. Вона відчула, як у грудях щось стислося. «Так болить душа», — подумала жінка й пошукала очима Оленку.

Дівчинка бігла до неї, і Надія приклала палець до губ, а потім показала на Віру. Оленка прошепотіла: «Клас!» — і лягла поруч із тіткою на шезлонг. У першу секунду Надія поривалася встати та втекти подалі, щоб не відчувати дотик теплого дитячого тіла, але потім відчула, як обм’якнули її руки й ноги. Здавалося, вона втрачає свідомість чи вмирає. Оленка про щось їй розповідала, а Надія намагалася опам’ятатися, розуміючи, що ця дитина ні в чому не винна й не повинна постраждати через неї. Її плечі легенько торкнулися волосся Оленки, але Надії здалося, ніби її вдарили батогом.

«З дитиною все гаразд, — подумала жінка, — це я не така, як треба. Потрібно стати такою самою, як усі». Приходячи до тями, вона відповідала дів­чинці однозначно й невпопад. Поступово тіло перестало горіти, на душі стало спокійніше, і Надія включилась у розмову.

— Чи правда, що ми підемо в красиві храми? — запитала дівчинка.

— Звичайно. Це входить до плану екскурсій: острівець індуїстської культури в мусульманській країні. Напевно, тобі це ні про що не говорить, але, гадаю, нам усім буде цікаво.

— Хлопчик мені сказав, що тут цілий рік літо. Це правда?

— Правда, але на цьому острові є сухий сезон, щось на зразок літа. Він триває з квітня до листопада.

— Значить, літо тут таки є. Ех, треба було посперечатися з тим хлопчиком, а я не наважилася.

— Що ж ти так? — усміхнулася Надія та обняла дівчинку за плечі.

Дивно, але після цього в неї не розпочався напад паніки. Надія погладила Оленку по плечах — вони були теплі та в піску.

— Тітонько Надю, а правда, що ми підемо на екскурсію в джунглі?

— Звичайно!

— Приїду — розповім у класі, а мені не повірять, що я була в справжніх джунглях. Усі подумають, ніби я вигадувала, — зітхнула дівчинка.

— А ти покажеш фотографії — вони стануть доказом.

— Там будуть папуги й мавпочки?

— Повинні бути.

— А вони ручні?

— Думаю, що ні.

— Погано. Мені подобаються мавпочки. Я просила маму купити мені мавпочку, а вона сказала, що їй вистачить і однієї, тобто мене.

Надія засміялася.

— Усі тварини мають жити там, де їм комфортніше. Кішки в домі, з людьми, а мавпочки в джунглях.

— А в нас не дозволяють заводити кішок.

— Нічого страшного. Колись і у вас із мамою буде своя квартира, і тоді ти зможеш завести і кішку, і собачку.

— Мама сказала, що квартира нам не світить.

— Це поки що, але в одну мить усе може змінитися. Ой, дивись, у тебе розплелася кіска!

— Заплети мені її, — попросила Оленка й діста­ла із сумочки гребінець.

Почувши це, Надія відчула душевний трепет. В Оленки було світле пухнасте волосся. Заспокоївшись, жінка акуратно провела по ньому гребінцем, розділила на три пасма, а потім почала заплітати кіску. Якби були живі її близнюки, вона проробляла б цю процедуру щоранку, допоки дівчатка не виросли б. У Надії тремтіли пальці, і їй довелося зробити кілька спроб.

— Чому в тебе немає доньки чи синочка? — несподівано спитала Оленка.

По тілу Надії пробіг дрібний дрож. Знову, наче це було вчора, вона побачила перед собою калюжу з холодною водою та відчула дикий біль унизу живота.

— У мене були дві дівчинки, — сказала вона тихо. — Вони померли, не встигнувши побачити цей світ.

— Тоді ми маємо все побачити за них, правда?

— Молодець! — похвалила племінницю Надія. — Ти дуже розумна дівчинка. Мені така думка навіть на гадку не спадала. Ходімо викупаємось, поки мама спить?

— Ходімо! — з радістю погодилася Оленка та, схопивши жінку за руку, потягла її до берега, де весело хлюпалися смарагдові хвилі.

Роздiл 22

Олексій перекусив на майданчику літнього кафе. Їсти не хотілося, але сьогодні він мусив простежити й сфотографувати невірного чоловіка клієнтки, який мав приїхати службовою машиною до своєї коханки. Стеження могло затягнутися на невизначений час, тому Олексій змусив себе з’їсти підігрітий у мікрохвильовій печі бургер і запити його апельсиновим соком. Детектив під’їхав до нової дев’ятиповерхівки, зайняв зручне місце для спостереження та відкинувся на сидіння.

Іноді Олексій думав, що має дуже цікаву роботу. Вона надавала його життю колорит, вносила нові барви. А іноді він почував себе так, ніби підглядав за чужим життям крізь замкову щілину чи копався в брудній білизні. Як би там не було, ця робота приносила йому непоганий дохід і її треба було виконувати сумлінно, щоб не втратити клієнтів. І, зрештою, не завжди ж він стежив за невірними дружинами та чоловіками. Його послугами часто користувалися колишні колеги — хлопці зі слідчого відділу, а коли пахло смаленим, Олексій отримував справжнє задоволення. Ризик підігрівав його, і він із головою поринав у роботу, не буваючи вдома по кілька днів. Цим часом уміло користувалася Еля.

Олексій одружився з нею по любості, і йому здавалося, що романтика буде в їхньому житті завжди. Утім, уже за кілька років, коли він відкрив приватне розшукове агентство, Еля стала його зраджувати. Спочатку чоловік не хотів у це вірити, але потім простежив за нею та побачив усе на власні очі. Спершу він подумував про розлучення, а потім йому стало страшно. Олексій зрозумів: ця жінка таки йому потрібна настільки, що він готовий миритися з її зрадами. Йому здавалося, що незабаром Еля сама все зрозуміє і все в них налагодиться, але вона й не думала заспокоюватися. Олексію хотілося мати дитину, проте не було жодної гарантії, що малюк народиться від нього. І тоді чоловік вирішив плисти за течією. Якщо подивитися збоку, у них з Елею була ідеальна сім’я, але насправді вже давно було не так — її виточив хробак зради. Еля цього не розуміла. Вона брала від життя все, що могла, і насолоджувалася цим.

Так було доти, доки він не побачив Лілію. Ця випадкова зустріч перевернула все з ніг на голову. Що б він сказав, якби Лілія почала розпитувати його про сім’ю? Те, що він знає про витівки дружини й усе одно дозволяє витирати об себе ноги, задовольняючись недоїдками з панського столу? Олексій став собі гидкий. Він ненавидів себе за те, що так жодного разу й не зміг зрадити дружину, таким способом помститися за її невірність. Йому хотілося б зустрічатися з Лілією, але та відразу дала йому відкоша, побачивши в нього на пальці правої руки обручку. А все могло бути інакше. І справа навіть не в обручці, а в ньому самому. Якби він вчинив по-чоловічому, то вже давно був би в розлученні. Чому він жодного разу не поговорив з Елею про те, що його турбує? Чому дозволив розтоптати свою гордість брудними ногами? Зрештою міг би прийти додому, ударити кулаком по столу — по-справжньому, по-чоловічому. Може, тоді б Еля одумалася?

Де ці голубки, яких треба сфотографувати? Олексій визирнув у прочинене вікно й схопився за фотоапарат. На балконі третього поверху стояли дівчина з чоловіком та курили. Усе! Готово! Тепер потрібно зняти будинок крупним планом та вхідні двері квартири. Із цим Олексій швидко впорався й повернувся до офісу. Можна телефонувати замовнику, залишати світлини секретареві та їхати додому. Ні, не так. Спершу треба зателефонувати Елі, а потім уже їхати додому. Як принизливо, як бридко!

Ні! Досить! Він не попереджатиме дружину про своє повернення. Це перше. Друге: попросить її спекти пиріжки з яблуками — такі, як колись пекла його мати. Еля теж пекла їх у перший рік подружнього життя. Тоді від неї пахло дріжджовим тістом — ароматом його дитинства. Третє: він поговорить із дружиною щодо її зрад. А там будьщо буде. Настав час змінити своє життя, і Олексій був рішуче на це налаштований.

…Еля була вдома: лежала на ліжку й дивилася телевізор.

— Ти?! — здивувалася вона.

— А чи має прийти ще хтось? — із сарказмом поцікавився Олексій.

— Просто ти не подзвонив…

— Я мушу завжди дзвонити й попереджати, що повертаюся додому? — роздратовано спитав він і, не чекаючи відповіді, пішов до ванної кімнати прийняти душ.

Чоловік здогадався, що Еля комусь телефонує, і, щоб нічого не чути, увімкнув воду.

— Який ґедзь тебе сьогодні вкусив? — запитала жінка, коли чоловік, свіжий, з приємним запахом тіла, вийшов із ванної.

— У мене все гаразд, — сказав він. — Елю, пам’ятаєш, ти колись пекла пиріжки з яблуками?

— Це було так давно!

— Ти знаєш, я вже кілька днів мрію про цей делікатес. Спечи мені пиріжків, будь ласка.

— Любий, післязавтра прийде хатня робітниця та спече все що завгодно.

— Навіщо стільки чекати? — Олексій обійняв Елю за талію й подивився їй у вічі. — Мені хочеться, щоб я, як колись, дивився по телевізору футбольний огляд, а ти пекла пиріжки. Мені так подобалося спостерігати, як ти чаклуєш над тістом. У мені прокинулася ностальгія… Віриш?

— Любий, я вже не пам’ятаю, як їх пекти. І навіщо нам тоді хатня робітниця, якщо мені доведеться виконувати її обов’язки? Ти можеш трохи потерпіти?

— Не можу. Хочу, щоб пиріжки були сьогодні! — сказав він наполегливо, не зводячи з Елі очей.

Вона не витримала його погляду та обережно відсторонилася.

— Ти знущаєшся з мене? — спитала вона, впавши на ліжко. — Я тільки вчора зробила манікюр.

— Завтра зробиш новий.

— Якщо тобі так забандюрилося тих пиріжків, то я можу сходити в булочну й принести тобі чогось солоденького. Утім, у мене немає жодного бажання виходити надвір — там така спека…

— Якби я хотів булку, то купив би її сам, але я дуже прошу свою дружину спекти мені пиріжків із яблуками. Маю я на це право чи ні? — Олексій підвищив голос.

— Не кричи на мене! — спалахнула Еля. — Тобі хтось зіпсував настрій, а я маю виконувати твої дурні забаганки. Я не джин, який вилетів із пляшки!

— А хто ти, Елю? Хто? Ти не домогосподарка, ти невірна дружина. Ось ти хто!

— Я-а-а?! Та ти з глузду з’їхав! Нема з ким посваритися чи що?!

Олексій попрямував до кабінету, знайшов у шухля­ді столу ключі й відчинив масивний сейф. Він дістав із нижньої полиці стос фотографій і побіг з ними до Елі.

— Ось! — сказав чоловік і кинув світлини на ліжко. Вони віялом лягли довкола Елі. — Це докази твоєї палкої любові до мене.

— Ти… ти… ти шпигував за мною? — запитала зблідла Еля. — Це нечесно! Непорядно…

— Це я вчинив непорядно? — Олексій був у нестямі від гніву. — Ти дорікаєш мені в непорядності?! Та як ти смієш після всього…

— Ти уявив себе невідомо ким… — перебила його Еля.

— Мені й уявляти не треба, я й так знаю, хто я. Сохатий лось! Мої роги вже не пролазять у дверний отвір цього будинку! Ось ким ти мене зробила! Я довго мовчав, але сьогодні остання крапля переповнила чашу мого терпіння.

— І ця крапля — смердючі пиріжки з яблуками?

— А хоч би й так!

— Я не буду їх пекти! Не хочу! Ти мене зрозумів? — Еля змахнула фотографії з дивана.

— Тоді ми збираємось і йдемо подавати заяву на розлучення!

— Налякав! — хмикнула жінка.

— Одягайся — і вперед!

Еля відкрила шафу-купе та, скинувши із себе домашній одяг, почала повільно одягатися. Вона скоса поглядала на чоловіка, але той не звертав уваги на її наготу.

— Ну й дідько з тобою! — сказала жінка вголос і застебнула блискавку на блузці.

Олексій подивився на дружину, яка, одягаючись, наступала на пікантні фотографії, і відчув, що вперше її оголене тіло не викликало в нього жодного бажання. «Виходить, розлучення — єдиний вихід», — подумав він.

Роздiл 23

З Індонезії Надія повернулася в доброму настрої. На відпочинку вона багато часу проводила з Оленкою, яка швидко прив’язалася до неї. Це блакитнооке диво було, з одного боку, надто розвинене на свої роки, а з іншого — залишалося дитиною, яка любить бавитися ляльками. Надія спочатку подарувала їй багатофункціональну ляльку, відтак вони купили для ляльки набір одягу та кухню, потім спальню. Надії подобалося спостерігати, як дівчинка грається. У них із Вірою нічого цього не було, тому Надія, наче маленька дитина, долучалася до гри. Її страхи поступово відступали, і вона залюбки заплітала Оленці кіски. Іноді жінка вигадувала для племінниці нові зачіски, і дівчинка із задоволенням підставляла їй голову.

— Я тебе люблю, тітонько Надю, — говорила Оленка й цілувала жінку в щоку.

Надія сама не розуміла, як ця дитина допомогла їй так швидко позбутися багаторічних страхів. Вона спіймала себе на думці, що спогади про пологи стали вже не такими болючими, як раніше. Жінка часто запитувала себе: «Чи хочу я мати дітей?» — і поки що не могла відповісти однозначно: так чи ні. Напевно, вона досі була не готова. Головне, щоб Веніамін її не квапив.

Сестра й племінниця погостювали в Надії три дні та поїхали: Вірі настав час виходити на роботу. У Надії промайнула думка попросити сестру залишити Оленку в неї до кінця літа, але потім вона передумала. Вона ще не наважувалася взяти на себе повну відповідальність за дитину. Треба було все обдумати, розкласти по поличках — так само обережно, як книжки у шафі.

Наступного дня після від’їзду гостей зателефонував лікар.

— Надіє Антонівно, — сказав він, — вам зручно говорити?

— Звісно, — відповіла вона.

— Пам’ятаєте, я вам пропонував стати донором?

— Звичайно.

— Якщо буде бажання, зайдіть на сайт. Візьміть ручку й запишіть… — і лікар продиктував жінці адресу сайту.

— Я не сказала вам, що готова віддати свою нирку, — нагадала вона.

— А я й не наполягаю. Просто хочу поділитись із вами інформацією. До речі, за попередніми даними, ви могли б стати донором для одного хлопчика. До того ж батьки зібрали пристойну суму…

— Дякую, що зателефонували, — сказала Надія та натиснула на «відбій».

Про дзвінок лікаря вона згадала пізно ввечері, після того як Веніамін пішов спати, а їй ніяк не вдавалося заснути. Вона тихенько підвелася з ліжка, узяла ноутбук та пройшла до робочого кабінету. Тут Надія дістала з кишені аркуш блокнота, на якому було записано адресу сайту. Відкривши вебсторінку, жінка прочитала: «Він потребує допомоги, і ви можете врятувати йому життя». Під написом була фотографія десятирічного хлопчика. На Надію дивилися розумні очі дитини. Від усмішки на щоках хлопчика з’явилися гарні ямочки. «Як в Оленки», — подумала жінка. Надія довго, не відриваючись дивилася на очі дитини. Вони притягували її, змушуючи серце прискорено битися. Цей хлопчик може померти, якщо ніхто не відгукнеться на прохання про допомогу. Хтось має допомогти йому. Не може ж він, такий веселий, із заразливою усмішкою, перетворитися на задубілий труп. Так не має бути! Є ж на світі справедливість!

Надія довго не могла відірватися від екрана. Хлопчик із надією дивився їй прямо у вічі, і вона не мала сил вимкнути ноутбук. Жінка набрала номер телефону, указаний під оголошенням. Про те, що скоро північ, Надія в цей момент не думала.

— Алло, — майже одразу пролунав чоловічий голос. — Слухаю вас.

— Я телефоную з приводу вашого сина…

— Що з ним?! Щось трапилося?!

— Ні, ні! — Надія поспішила заспокоїти його. — Я не з лікарні.

Чоловік із полегшенням видихнув.

— Я так злякався: подумав, що Юрі погіршало… Тоді хто ви?

— Я прочитала ваш заклик про допомогу та вирішила зустрітися з вашим сином.

— Ви можете нам допомогти?! — вигукнув чоловік.

— Поки що не знаю. Продиктуйте мені адресу клініки, де перебуває ваш Юрко.

— Записуйте, — сказав чоловік і назвав адресу.

Жінка попрощалася, вимкнула ноутбук і попрямувала до спальні. Вона сама не знала, навіщо подзвонила батькові дитини. Їй просто хотілося побачити цього хлопчика. А далі що? Відповіді не було. Може, вона вчинила безглуздо, зателефонувавши батькам Юри? Жінка довго не могла заснути. У неї перед очима стояла усміхнена дитина, яка скоро могла померти.

Уранці її розбудила Еля, що примчала, коли ще на світ не зайнялося. Її очі почервоніли від сліз.

— Щось сталося? — запитала Надія, одягаючи халатик.

— Так, сталося! Мій Пупсик хоче зі мною розлучитися! — жалібно повідомила Еля.

— Ну, дай йому розлучення, якщо хоче.

— Ти так просто про це кажеш!

— Розлучення — це ще не кінець світу.

— Я не хочу з ним розлучатися, але він… він знає про мої зради, — зітхнула Еля. — Я тепер не розумію, що мені робити.

— Знайдеш собі іншого Пупсика, — посміхнулась Надія.

— Ти так думаєш?

— З твоїми здібностями? Хто б страждав, тільки не ти!

— Не хочеться все починати заново, — задумливо промовила Еля. — Хоча маю запасні варіанти…

— Ось і скористайся ними. Я взагалі дивуюся, як Олексій зміг прожити з тобою стільки років, знаючи про твої зради.

— Так, репутація в мене підмочена, що не кажи, але є ще багато очей, які можна замилювати, — засміялася Еля.

— І не тільки. Ще є голови, які можна прикрасити рогами, — сказала Надія, намагаючись підтримати подругу. — То ми йдемо пити каву чи соплі розпускатимемо?

— Краще пити каву.

Роздiл 24

Олексій зателефонував Веніаміну й повідомив йому приємну новину: він знайшов дівчину, яка погодилася виносити їхню з Надією дитину.

— Ну, якщо й ця кандидатура не сподобається твоїй дружині, тоді вже й не знаю, кого шукати, — сказав він.

— А в тебе як справи?

— Як завжди, — неохоче відповів Олексій.

— Розповідай, що сталося, — сказав Веніамін, намагаючись його підбадьорити. — А то в тебе голос, як у засудженого перед стратою.

— Ми з Елею подали на розлучення.

— Оце так! — вигукнув Веніамін. — І що ж у вас цього разу трапилося?

— Набридли її зради.

— Ти стільки років їх терпів, і раптом набридло? — сказав Веніамін і відразу зрозумів, що ляпнув зайве. — Вибач за прямоту…

— Та все нормально, друже, не переживай. Я страшенно втомився від зрад. Скучив за спокоєм та домашнім затишком. Хочу приходити додому без ­попереднього дзвінка. Хочу, щоб моя дружина чекала на мене вечорами. Хочу, щоб у хаті пахло пиріжками, які спекла кохана жінка. Це багато чи мало, як ти вважаєш?

— Нормальні в тебе бажання, але розлучення… Може, дати Елі можливість виправитися?

— Навіщо? Я зрозумів, що її не люблю.

— Знайшов когось іншого?

— Схоже, що так.

— А що вона?

— Вона ще про це не знає, але мене вже культурно відфутболила, — зітхнув Олексій, знову уявив­ши собі образ Лілії.

— Бачу, що тут без ста грамів не дати раду. Може, посидимо десь, побалакаємо?

— Вибач, Веню, але я хочу зараз побути на самоті, — сказав Олексій.

Веніамін попрощався з приятелем і задумався про те, як знову почати розмову з Надією про дитину. Він був майже певен, що їй не сподоба­ється й ця сурогатна мати. Але, зрештою, Надія мусить відчути бажання мати дітей, навіть незважаючи на потрясіння, які їй довелося пережити. Він наполягатиме на своєму доти, доки вона не здасться.

Чоловік увійшов до кімнати дружини, але її там не було: Ася сказала, що вони з Елею пішли до кафе. Веніамін усміхнувся, подумавши про те, що Олексій поділився потаємним із ним, а Еля — з Надією. Він вийшов на терасу, сів у крісло-гойдалку й закурив. Невдовзі прийшла його дружина. Вона була в доброму настрої.

— Ти, напевно, уже знаєш, Еля з Олексієм розлучаються, — сказала вона, сівши на коліна до чоловіка й обійнявши його за шию.

— Чув, — пробурмотів Веніамін, вдихаючи квітковий аромат її волосся.

— Звідки?

— Сорока на хвості принесла, — пожартував він.

— Олексій до нас приходив?

— Телефонував. До речі, він знайшов для нас нову сурогатну матір. Нам потрібно з нею познайомитись.

Веніамін не міг не відчути, як по тілу дружини пробіг дрібний дрож. Надія трохи помовчала, а потім промовила:

— Познайомимося, тільки не зараз. Я завтра ­заберу свій «опель» із ремонту, і мені треба буде відлучитися на кілька днів. Я потім тобі все поясню. Добре?

— Як скажеш, — відповів Веніамін і замружився від задоволення.

Запах екзотичних квітів, що йшов від дружини, робив цього сильного чоловіка слабким. Поруч із нею він втрачав розум і потрапляв під її владу. Веніамін схопив дружину на руки й забрав до спальні…

Надії не давали спокою думки про хлопчика, життя якого вона могла б урятувати, але вона не була готова до операції. Дозволити сполосувати своє тіло шрамами та віддати свій орган?.. Ні, вона була проти цього. Їй хотілося допомогти дитині, але вона була не згодна лягти на операційний стіл. Непросто ось так узяти та віддати свій орган. Вона молода, вродлива, і в неї немає бажання лягати під ніж хірурга.

Надія вирішила поїхати до клініки та зустрітися з Юрою. Вона мала намір дізнатися, чи потрібна йому якась допомога? Утім, лікар сказав, що його батьки мають гроші…

Жінка виїхала на рівну дорогу та додала швидкість. Зрештою, вона нікому нічого не обіцяла, і ця подорож ні до чого її не зобов’язує. Вона мала чудовий настрій. І не важливо, що за вікном автомобіля плюс тридцять два градуси, — вона увімкнула кондиціонер, і в салоні стало прохолодно.

— Дідько б мене забрав! — вигукнула Надія, тільки зараз згадавши, що завтра до неї на кілька днів мали приїхати Віра з Оленкою.

Надія зменшила швидкість і зателефонувала Веніаміну. Вона попросила зустріти гостей на вокзалі.

— Скажи їм, хай мене дочекаються, — попросила чоловіка Надія. Вона не хотіла повертатися додому. «Вертача — невдача» — так казав її батько.

Роздiл 25

Після зустрічі з лікарем Юри Надію провели до палати хлопчика. Юру готували до операції з пересадки нирки. Лікар пояснив, що батьки пацієнта мають гроші на нирку, залишилося тільки знайти донора.

— Юрка буде врятовано, тільки якщо ми знайдемо йому донора найближчим часом, — сказав він, відчиняючи перед Надією двері палати.

Дитина, яку побачила Надія, була зовсім не схожа на ту, що так весело всміхалася на фотографії. З неї немов вичавили останні сили й випили кров.

Великі розумні очі запали, ніс загострився, обличчя було жовте, наче його вилили з воску.

— Привіт, Юро, — сказала Надія, підходячи до хлопчика.

— Ви мене знаєте? — тихо спитала дитина.

— Тебе багато хто знає після того, як на сайті батьки розмістили твою фотографію. Це тобі. — Надія простягла йому іграшку — велике пухнасте лисеня.

— Дякую, — сказав хлопчик і слабо всміхнувся. — Боюся, що він мені не знадобиться.

— Тебе прооперують, ти одужаєш, повернешся додому й гратимеш із ним.

— Мене не прооперують, — тихо сказав Юра. — Я не маю донора.

— Це сьогодні, а завтра він з’явиться, — запевнила Надія, намагаючись його підбадьорити. — Усе може змінитися в одну мить. Так буває, повір мені.

— Може, хтось і вірить у дива, а я ні. Подаруйте лисеня якомусь малюкові. Я вже надто дорослий для таких іграшок, — серйозно сказав хлопчик.

— Іграшка може бути прикрасою.

— Ця іграшка нагадуватиме мамі й татові про мене, а я цього не хотів би. Коли мене везли сюди, я роздав усі свої іграшки друзям. Залишилося лише цуценя, з яким я спав у дитинстві. Та воно, крім мене, нікому й не потрібне. Коли я був зовсім маленьким, я відкусив йому одне око.

— Юрку, щоб вилікуватися, треба вірити.

— Я вірив, коли їхав сюди, нині я віру втратив. Я чув, як лікар сказав татові: «Якщо найближчим часом не знайдемо донора, втратимо дитину». Слово «втратимо» мені добре знайоме. Це означає, що скоро я помру.

— Не говори так!

— Це правда. Мені тільки шкода маму й тата. Вони мене дуже люблять, а я нічого не можу вдіяти.

Хлопчик замовк, а Надія відчула себе повною ідіоткою, яка купила десятирічній дитині м’яку іграшку. Вона не мала досвіду спілкування з дітьми, і не знала, що в такій ситуації робити, що сказати. Становище врятував Юра. Він запитав:

— А вам теж потрібна пересадка органа?

— Н-н-і, — відповіла Надія затинаючись.

— Ви прийшли когось відвідати?

— Так. І ось вирішила заглянути до твоєї палати. Ти дуже сумний.

— А у вас є діти? — несподівано спитав Юрко.

Надію це запитання застало зненацька.

— У мене були дві крихітні доньки, — сказала вона.

— Були — це означає, що їх уже немає?

— Вони померли одразу ж після народження…

— Співчуваю.

Надія кивнула головою:

— А ти не здавайся, борись до останнього.

— Я все одно помру, — сказав Юра, ніби йшлося про щось звичайне. — Що раніше, то менше страждатимуть мої батьки.

— Ти кажеш жахливі речі, — зауважила жінка.

— Я говорю як є.

У цей час до палати зайшли батько та мати Юри. Сказати, на кого більше схожий хлопчик, було важко. Він узяв щось від батька, щось від матері, але великі розумні очі були точнісінько як у жінки.

— Я вже йду, — сказала Надія, посадивши лисеня на підвіконня.

— Тітонько, — несподівано промовив хлоп­чик, — підійдіть до мене, я хочу щось у вас запитати.

Надія наблизилася до нього та нахилилася.

— Ви прийдете на мій похорон? — прошепотів він їй на вухо.

— Я прийду на твоє весілля, — прошепотіла Надія у відповідь.

Вона вийшла надвір. Тут світило яскраве сонце. Його промені падали на густі зелені гілки, і від цього на землі стрибали сонячні зайчики. Надія подумала, що ці зайчики вона бачить сьогодні, бачитиме завтра, а для Юри «завтра» може й не настати. А може, і настане, якщо вона не пошкодує орган, без якого чудово зможе обійтись.

Надія повернулася до клініки та попрямувала до кабінету лікаря. Там вона застала Юрину матір. Було помітно, що ця жінка змучена душевними переживаннями.

— Проходьте, сідайте, Надіє Антонівно, — сказав лікар. — Нам треба поговорити.

Надія опустилася на стілець навпроти жінки, а лікар почав походжати кабінетом.

— Надіє Антонівно, чи не хочете пройти обстеження, щоб достеменно знати, чи підійде ваша нирка Юрі?

— Хіба ж я вам обіцяла? — спитала Надія, дивлячись на матір Юри.

— Хоча б здайте кров та сечу на аналіз, — промовив лікар. — Мені зателефонували й сказали, що ви хотіли б…

— Кров і сечу можна здати, але я ще не вирішила, чи готова стати донором, — відповіла Надія, як і раніше, не зводячи очей із жінки.

Їй було під п’ятдесят, хоч хлопчику лише десять років. «Напевно, Юрко — пізня дитина», — подумала Надія.

— Прошу вас, — заговорила жінка, — благаю, врятуйте нашого сина!

Скільки відчаю було в її словах! У Надії по шкірі пробігли мурашки.

— Юра — єдина дитина, яку я змогла народити. До нього в мене з’явилися на світ дві дівчинки. Вони померли на другий день свого життя. Потім я багато років не могла завагітніти, і тільки коли мені було сорок, Бог почув мої молитви й послав сина. Ми із чоловіком ніби заново народилися! А тепер ми можемо втратити його.

Очі жінки блищали від сліз. «Її історія схожа на мою, — промайнуло в голові у Надії, і їй стало страшно. — Я ніби повторюю її долю». Надія подумала про Веніаміна. Якщо вона скаже, що згодна віддати свою нирку, він заперечуватиме — у цьому немає сумнівів. Він хоче мати своїх дітей. Якщо вона зателефонує йому звідси, він миттєво встановить, де вона перебуває, і приїде, щоб її забрати. Їй належить ухвалити важливе рішення самостійно. Ніхто не має права диктувати їй, як жити. Головне не поспішати, щоб потім ні про що не шкодувати.

— Скільки часу потрібно, щоб пройти повне обстеження? — запитала Надія в лікаря.

— Лише кілька днів, — відповів він.

— Я здам кров і сечу на аналіз, але остаточного рішення ще не прийняла.

— Ми заплатимо добрі гроші за порятунок нашого хлопчика! — вигукнула жінка й спробувала схопити Надію за руку.

— Я заможна людина, — відказала Надія.

— Це неважливо, ми все сплатимо. Допоможіть урятувати Юрочку, і ми все життя будемо молитися за вас!

Жінка була в розпачі й із таким благанням дивилася на Надію, що та не витримала й на мить відвела погляд.

— Не квапте мене, — попросила вона та уважно подивилася спочатку на лікаря, потім на вбиту горем жінку.

Подумки вона вилаяла себе за те, що приїхала до клініки й тепер сама не знає, що робити.

Роздiл 26

Надія вирішила прогулятися у скверику. Їй треба було подумати та ухвалити важливе для себе рішення. До того ж зробити це потрібно самостійно: ніхто не повинен давати їй пораду. Зараз вона мала гарне, молоде, пружне тіло, але після хірургічного втручання його «прикрасять» потворні шрами. Потім доведеться провести якийсь час у реабілітаційному центрі. І ще невідомо, як її організм відреагує на видалення органа. Надії хотілося зателефонувати сестрі, усе їй розповісти й попросити поради, але вона не стала цього робити. Думка Віри може вплинути на її рішення. Веніаміну ж не можна було дзвонити в жодному разі!

Надія переживала неоднозначне почуття. З одного боку, відчувала провину перед своїм чоловіком через те, що не могла подарувати йому дитину. З іншого — була ще не готова взяти на руки своє немовля. Пережитий страх так і не відпустив її до кінця. Коли Надія перестала боятися доторків до Оленки, вона подумала, що позбулася страху назавжди, але жінці й досі снилися жахіття: вона виразно відчувала, як неприємно лежати в холодній калюжі вночі, одній, усіма покинутою та забутою, і відчувати дикий біль у животі, який не дає їй зробити кілька кроків, щоб вибратися з калюжі на узбіччя. Надії часто снилися її діти. Вона ніколи уві сні не бачила їхніх облич, але відчувала дотик губ до її сосків. Уста дівчаток завжди були холодними, а від їхніх животиків до її утроби тяглися криваві пуповини.

Надія здригнулася, згадавши все це. Де гарантія, що дитина не помре, пригорнувшись до її грудей? Що буде, якщо все повториться? Вона збожеволіє і знову потрапить до психлікарні. На день? На місяць? Або назавжди?

Жінка провела рукою по обличчю, наче знімаючи невидиме павутиння. Про що вона думає? Їй треба негайно прийняти рішення, адже незабаром зателефонує Веня й вона має сказати, де перебуває. Надія дістала з мобільного телефона сім-картку та кинула її в траву за шовковицею. Допитливі горобці гомінкою зграйкою спурхнули з дерева услід за кинутим предме­том, але, одразу ж утративши до нього інтерес, знову всілися на гілці, про щось голосно цвірінькаючи.

Вона, тільки вона має ухвалити це рішення. Їй слід прислухатися до свого внутрішнього голосу, а не до думки Веніаміна, Віри чи лікаря.

І тут Надія подумала, що викинула сім-картку, а номер телефону сестри не пам’ятає. Вона швидко повернулася до шовковиці й почала розсувати руками траву. «Тільки цього не вистачало!» — лаяла себе за помилку жінка. Картка ніби розтанула, і Надію почала охоплювати паніка. «Спокійно, — сказала вона собі. — Треба стати на те місце, звідки я кинула картку. Тепер слід згадати, куди пурхнула зграйка горобців». Відновивши події в такий спосіб, Надія швидко знайшла втрачений предмет. «Ось так і в житті, — подумала вона, — іноді ми кидаємося в пошуках виходу, робимо помилки, а варто заспокоїтися й тверезо, без паніки подивитися на ситуацію — і виявиться, що розв’язання проблеми зовсім поряд».

Надія обійшла будівлю клініки й не помітила, як опинилася на сходах біля вхідних дверей. Якщо вона зараз забере сумку та поїде додому, усі її сумніви зникнуть. Ніхто не має права засудити її за втечу. Надія збентежено трималася за дверну ручку. Вона лаяла себе за те, що дала лікареві номер свого телефону. Не треба було цього робити — тоді не було б зараз жодних хвилювань. Треба їхати. Швидше, поки вона нічого не пообіцяла, повернутися додому та забути про все раз і назавжди!

Надія рішуче відчинила двері й майже побігла за сумкою, у якій лежали її документи та гроші. Жінка не помітила лікаря, що йшов їй назустріч, і налетіла на нього.

— Вибачте, — пролепетала вона й хотіла бігти далі, але рука лікаря зупинила її.

— Перепрошую, — сказав він, — ви кудись поспішаєте?

— Так, — рішуче відповіла Надія, — я їду до­дому.

— Це ваше право. Я шукав вас, щоб передати прохання Юри.

— Нічим не можу допомогти.

— Він просив вас зайти до нього в палату, — тихо промовив лікар. — Йому стало набагато гірше.

— Добре, — відповіла жінка та вивільнила ру­ку. — Я зазирну до нього, щоб попрощатися.

Увійшовши до палати Юри, Надія подумала, що хлопчик безтурботно спить. Тільки неприродна жовтизна його обличчя, набряклі руки й темні кола під очима нагадували про тяжке захворювання. Юрко розплющив очі й побачив жінку. Слабка подоба усмішки майнула на його обличчі й зникла.

— Доброго дня, сонечко, — сказала Надія, сідаючи на стілець. — Як ти?

— Не дуже. А ви як?

— А я ось зайшла попрощатися. Їду додому.

Надія почула, як відчайдушно, придушивши крик, зойкнула мама Юри, але не стала дивитись у її бік, щоб не бачити її очей.

— Вам щастить, — сказав хлопчик. Було видно, як важко дається йому кожне слово. — Скоро ви будете вдома.

— Ти теж одужаєш і поїдеш додому.

— Ні, — відповів він, — я ніколи більше не гратиму у своїй кімнаті. Тітонько Надю, — раптом зашепотів Юрко, — скажіть, а вмирати страшно?

— Ну що ти?! — вигукнула Надія, відчуваючи, як по її тілу пробіг холодок жаху. — Я не хочу про це говорити.

— Розумієте, я сьогодні прокинувся й зрозумів, що скоро помру. Мені стало так страшно, коли я уявив, що мене покладуть у дерев’яний ящик і закопають у землю. Тільки ви мамі нічого не кажіть, а то вона плакатиме. Добре?

Надія боковим зором поглянула на жінку. Та стояла біля вікна спиною до неї. Звичайно ж, їй було нестерпно усвідомлювати, що лише кілька хвилин тому була надія на порятунок сина, а тепер її немає. Надія вкотре себе лаяла за те, що вплуталася в цю історію. Але хіба вона могла припустити, що буде так важко?

— Тітонько Надю, — хлопчик торкнув її за руку, і жінка відчула, яка в нього гаряча й слабка долоня, — ви не відповіли на моє запитання.

— На яке, Юрчику?

— Помирати страшно?

— Не говори дурниць.

— Не хочете відповідати? Значить, страшно. Я як уявлю, що моє тіло почне гнити та смердіти…

Мати дитини почула його останні слова й із плачем вискочила в коридор.

— Тобі не доведеться вмирати, — промовила Надія, погладжуючи тоненькі, майже прозорі пальчики.

— Я це точно знаю.

— Цього ніхто не знає, навіть лікарі, — сказала жінка.

— Лікар не знає, а я знаю. Для мене немає ­донора.

— Не було, а тепер буде.

— Де ви його візьмете?

— Секрет, але ти можеш пообіцяти мені не ставити більше дурних запитань?

— Можу!

— Тоді чекай на добрі новини, — сказала вона й вийшла з палати, на прощання підморгнувши хлопцеві.

Роздiл 27

Олексій не знаходив собі місця. Робота не ладналася. У нього було хороше замовлення, а він провалив його першого ж дня, утративши пильність. Засмучений, утомлений, голодний, чоловік повернувся додому.

— Елю, у нас є щось на вечерю? — крикнув Олексій дружині, яка в сусідній кімнаті із захопленням переглядала глянцевий журнал.

— Мабуть, — сказала вона, не відриваючись від читання, — глянь у холодильнику.

— А ти не знаєш, що там?

Олексій увійшов до кімнати дружини. Він був роздратований, але Еля цього не помітила.

— Звідки мені знати? Я набрала два зайві кілограми й тепер змушена сидіти на суворій дієті.

— Розігрій мені вечерю, — попросив Олексій, намагаючись утихомирити шквал емоцій, що бушували в ньому. — Я втомився.

— На мій погляд, поставити тарілку в мікрохвильову піч зовсім не складно, — невдоволено промовила Еля.

— От і постав, будь ласка, цю тарілку в мікрохвильову піч! — промовив чоловік, стримуючи роздратування.

— Але ж я зайнята!

— А я, на твою думку, цілий день ґав ловив?! — гримнув Олексій.

На обличчі Елі не здригнувся жоден м’яз.

— Можеш не кричати на мене — марно, — сказала вона й відклала журнал убік.

Знайшовши пульт, вона увімкнула телевізор. Олексій відчув, що ось-ось вибухне. Він підбіг до дружини, схопив пульт і вимкнув передачу.

— Елю, я прийшов утомлений і голодний, а тобі немає до мене діла. Мені б так хотілося, щоб дружина мене зустріла, спитала, як минув день, а він, до речі, пройшов огидно. Я хочу, щоб у хаті до мого приходу пахло борщем, а не сексом. Я мрію про домашній пиріг із дріжджового тіста. Я маю право хоча б на це?

— Дістав ти мене своїми пирогами! І я не винна, що в тебе не задався день, — сказала Еля. — Ну, не бурчи на мене, Пупсику, — промуркотіла вона й грайливо простягла до чоловіка руки.

— То мене нагодують у цьому домі чи ні?

— Захочеш поїсти — знайдеш, — парирувала Еля й знову увімкнула телевізор.

— Ну і грець із тобою! — випалив Олексій і вискочив із хати.

За кілька хвилин він був у Веніаміна.

— Що з тобою? — спитав той, побачивши, що Олексій явно не в гуморі.

— Надійка вдома?

— Немає. Кудись поїхала, і, уяви собі, не можу до неї додзвонитися — немає зв’язку. Я вже починаю хвилюватися.

— Давно вона зникла?

— Її немає вдома вже три дні.

— І ти нічого не робиш?!

— Вона попередила, що поїде, — пояснив Веніамін, — ось я й чекаю. Каву? Чай?

— Якщо відверто, то я приїхав, щоб Надійка мене нагодувала.

Олексій розповів про чергову сварку з Елею.

Веніамін повів гостя до Асі, і невдовзі вони вже смакували свіженькими варениками з полуницею. Настрій в Олексія одразу покращився, і він почав розказувати свіжі анекдоти. Після обіду чоловіки сиділи на терасі, підставивши обличчя приємному подиху вітерцю.

— Схоже, що незабаром буде дощ, — зауважив Веніамін. — А сьогодні ввечері мають приїхати Віра з донькою.

— Віра?! — оживився Олексій. — Вони приїдуть автобусом?

— Так. Я їх зустріну на вокзалі, — відповів Веніа­мін. — Гості приїжджають, а господині немає вдома.

— Можна я їх заберу прямісінько з дому?

— Нащо?

— Так треба. Мені так потрібно. Розумієш?

— Зачекай, принесу гроші на паливо, — сказав йому Веніамін, підводячись із крісла-гойдалки.

— Які гроші?! Ти навіть не уявляєш, яку послугу мені робиш, друже! — збуджено промовив Олексій. — Зателефонуй Вірі й скажи, щоб вони не виходили з дому, а чекали на мене.

Олексій перебував у приємному збудженні. Не­очікувано йому випала нагода побачити Лілію. Він розумів, що надії зблизитися із цією жінкою в нього немає, але йому так хотілося до неї! Лілія, Лілія, Лілія… Якби вона знала, що він, дорослий одружений чоловік, летить мов на крилах, щоб її перестріти. Так поспішають на перше побачення. І що в ній такого? Звичайна жінка, яких багато навколо, але саме вона зачепила найпотаємніші струни його душі, змусила їх дзвеніти, як у ранній молодості.

Еля відійшла на другий план. Вона дратувала Олексія і не розуміла, що з кожним днем відстань між ними збільшується з неймовірною швидкістю. Не розуміла чи не хотіла розуміти? Хто він для неї? Здобувач грошей, до того ж рогатий. Олексій посміявся із себе, уявивши в себе на голові величезні лосячі роги.

— Я сохатий! — сказав він уголос. — У мене найбільші роги. Мені б не бути детективом, а їздити на сільськогосподарські виставки. Ось там я отримав би заслужене призове місце! Чи не так, Елю?

Повз нього пролітали стрункі берізки, що вишикувалися в рівну шеренгу вздовж дороги. Олексій нічого довкола себе не помічав, лише відчував, що наближається до мети. Ще трохи — і він побачить Лілію. Нехай зустріч не подарує йому надію, але він так хоче побачити цю жінку, таку домашню, теплу, м’яку, добру. «Ех, Ліліє, — Олексій важко зітхнув, — чому ми з тобою не зустрілися раніше?»

…Він зайшов до кімнати Віри й побачив її подругу. Вона щось складала в наплічник Оленки. Від досвідченого ока детектива не сховалося те, що Лілія трохи зніяковіла, зустрівшись із ним поглядом. Він привітався й запитав:

— Ну що, пані, ви готові?

— Готові, — сказала Віра. — Але, не нагодувавши гостя з дороги, нікуди не поїдемо.

— Сьогодні мене нагодував Веніамін — варениками з полуницею. Так що дякую, я не голодний.

— А я маю вареники з вишнями, — відказала Лілія. — Хочете?

— Так! — мимоволі вирвалося в Олексія. — Хочу!

— Тоді ходімо до мене, — запропонувала жінка.

— А Віра та Оленка?

— Вони щойно поїли, — відповіла Лілія і плавним жестом поправила волосся, хоча воно було в повному порядку.

В Олексія підкошувалися ноги, коли він заходив до її кімнати. Тут була скромна обстановка: тахта, над якою висів старенький килим, робочий стіл зі стосами зошитів, крісло та два стільці. У кутку на тумбочці стояв телевізор, на ньому керамічна скарбничка у вигляді пантери.

Лілія провела Олексія на кухню, яка видалася йому зовсім крихітною порівняно з його величезною кухнею, і поставила на плиту каструльку з водою.

— Ви не переймайтеся, — сказала жінка, — я швидко. Зараз закипить вода, кілька хвилин — і все буде готове. Як ви доїхали?

— Нормально. Щоправда, на вулиці душно.

— Це перед дощем, — зауважила Лілія.

Вони говорили про погоду, про дорогу, про різні дрібниці. Олексію здавалося, що в Лілії найприємніший у світі голос. Він упивався його звучанням і вперше за довгі роки почував себе щасливим. На мить чоловік уявив, що прийшов із роботи та мирно розмовляє зі своєю дружиною. Його опанувало приємне почуття, і він уже готовий був сказати Лілії, що нікуди звідси не піде, що йому начхати на Елю, дім, на роботу, що він хоче одного — чути її голос і бути поряд із нею все життя…

Олексій сам не помітив, як це вийшло, але коли Лілія була зовсім поруч, він повернув її до себе. Їхні губи злилися в короткому, але пристрасному поцілунку. Жінка, ніби схаменувшись, одразу ж відсторонилася.

— Їжте вареники, — сказала вона й відвела погляд.

— Ліліє…

— Не кажіть нічого, просто їжте, — повторила вона, не повертаючи голови.

— Скажіть, Ліліє… — Олексій важко дихав. Здавалося, що він задихається. — У мене є надія?

— Ні, — пролунала категорична коротка від­повідь.

Йому не залишалося нічого іншого, як доїсти вареники й подякувати за обід. Лілія вийшла проводити Віру та Оленку. Перед дорогою Олексій підійшов до неї попрощатися й тихо сказав:

— Я все одно до вас приїду.

— Не варто, — відповіла вона так само тихо й опустила очі.

Роздiл 28

Надія від’їхала від клініки на досить пристойну відстань, перетнула кордон між областями. Потім вийшла з машини та повільно дістала мобільник, ніби ще про щось роздумуючи. Нарешті вставила в телефон сім-картку і, вгамувавши хвилювання, натиснула кнопку виклику.

— Веню, — сказала Надія, — ти вибач, але я не зможу найближчим часом повернутися додому.

— Надійко, — почула вона схвильований голос чоловіка, — де ти зникла? Я місця собі не знаходжу.

— Коли повернуся, то все розповім.

— Скажи мені хоч, де ти? Коли будеш удома?

— Я… я не скоро повернуся.

— Ти можеш мені пояснити, що з тобою тра­пилося?

— Могла б, але ти все одно не зрозумієш, — промовила Надія швидко, боячись, що передумає і все розповість чоловікові. — Через деякий час ти про все дізнаєшся.

— Коли?! Коли ти повернешся? — схвильовано питав чоловік.

— Не скоро. Подбай, будь ласка, про Віру та про Оленку. Негарно вийшло, але… Пробач, Веню, я не можу більше говорити. Не турбуйся за мене, у мене все нормально. Бувай, — сказала йому Надія і швидко натиснула «відбій».

Жінка втомлено опустилася на траву. Рішення віддати свою нирку далося їй непросто. Вона сумнівалася, вагалася. Справді, вона не потребувала грошей і не хотіла спотворювати своє тіло. Але бачити, як помирає дитина, яку вона могла б урятувати, Надія не могла. Колись вона теж була безпорадною та жалюгідною і, якби Веніамін не врятував її, вона б померла за кілька годин. Він міг би проїхати повз, але вчинив інакше. Чоловік не тільки врятував їй життя, а й допоміг вилікуватися. Зараз довкола багато байдужих людей, мало хто горить бажанням допомогти ближньому, а люди мають допомагати одне одному — на те вони й люди. Надія читала про те, що мурахи годують пораненого товариша доти, доки він не вилікується. І це комахи! А вона — людина. До того ж від неї залежить чуже життя. Була б це доросла людина, вона навряд чи погодилася віддати їй свою нирку, але помирала дитина, догорала, як воскова свічка. І Надія ухвалила для себе нелегке рішення. Можливо, колись вона пошкодує про це, але нікого не звинувачуватиме — вона сама так вирішила. Зараз вона зателефонує сестрі та поїде до лікаря підписувати документи.

Віра відповіла одразу.

— Надійко, куди ти зникла? — заторохтіла вона. — Ми приїхали до тебе в гості, а тебе немає. Чому ти нас не попередила? Ми б відклали подорож. Я дзвоню тобі, а мені відповідають, що абонент поза зоною досяжності. Ми всі хвилюємось! Де ти? Коли будеш удома?

— Віра, коли я повернусь, я все тобі поясню, — схвильовано сказала Надія.

— Я вже злякалася, що тебе знову втратила…

— Це не повториться, Вірунчику, адже тепер я вже знаю, де тебе знайти. Але найближчим часом ми побачитись не зможемо. Відпочивайте в нас скільки хочете, Наша Ася та Веня вас не скривдять.

— Ти можеш пояснити, що трапилося?

— Віро, я мала ухвалити деяке рішення самостійно, без будь-яких порад. Ми з тобою побачимось, і я тобі все розповім. Обіцяю! — запевнила жінка.

— Коли?!

— Щойно все закінчиться, я тобі зателефоную, а зараз — поки що бувай! Вітання від мене Оленці, — сказала Надія та натиснула «відбій».

Вона переписала в блокнот номери телефонів Веніаміна, Віри, Елі й Олексія та викинула сім-картку в один бік, а телефон в інший. Тепер Веніамін з Олексієм не зможуть відстежити її місцеперебування.

Надія ще довго сиділа в густій траві, спостерігаючи за метушливими комахами. Їй сигналили машини, що проїжджали повз, але вона не звертала на них уваги. Вона сама захотіла змінити звичний, спокійний порядок свого життя. Якщо щось піде не так, їй не буде на кого ображатися. Колись давно, у минулому, вона самостійно прийняла рішення бути поруч із людиною, якій повністю довіряла, а потім гірко поплатилася за свою наївність. Тоді їй було всього шістнадцять років і, крім школи та домашнього пекла, вона нічого в житті не бачила. Вона була зовсім юною і мала право на помилку. Зараз їй не можна зробити невірний крок. Ось чому жінка так хвилювалася, повернувшись до клініки.

— Ви ухвалили остаточне рішення віддати свій орган дитині? — запитав лікар.

— Так! — сказала Надія.

Її голос пролунав чітко та впевнено.

Роздiл 29

Веніамін даремно намагався додзвонитися до дружини — зв’язку з нею не було. На його прохання Олексій відстежив останній дзвінок Надії. Чоловіки проїхали до вказаного оператором мобільного зв’язку місця, але там не було населених пунктів — уздовж дороги тяглася лісосмуга. Шукати там Надію було однаково, що голку в сіні. Не було жодної зачіпки. Друзі ні з чим повернулися до садиби Веніаміна, де на них чекала схвильована Віра.

Повечерявши в Асі, детектив поїхав додому, забувши зробити попередній дзвінок Елі. Її не було вдома. Олексій увімкнув телевізор і став дивитися якесь шоу, але не міг зосередитись і незабаром вимкнув його. Чоловік прийняв контрастний душ, який змив із нього пилюку й піт, але не звільнив від гнітючих думок. Він мав чекати дружину, яка пішла з дому, не попередивши його. Олексію залишалося лише додума­ти події. Зараз Еля в якомусь нічному клубі, де можна знайти чергового коханця. Утім, навіть не коханця, це не так. Вона шукає пригоду на одну ніч, щоб наступного дня забути про неї та знайти наступну розвагу.

То ким же був для неї він, Олексій? Джерелом доходу? Найімовірніше, так. Чоловік опустився на широке ліжко. Поруч із ним лежала подушка Елі. Дивно, але йому не хотілося, щоб дружина сьогодні повернулася додому ночувати — вона б заважала йому думати про Лілію. Олексій вимкнув світло, заплющив очі й уявив Лілію поруч із собою в ліжку. Йому так хотілося, щоб вона була зараз поряд! Коли він бачив її, його серце починало прискорено битися, кров стукала в скронях, і Олексій відчував себе підлітком, у якого грають гормони й навіть запах дівчини викликає збудження.

Завтра треба було рано вставати, але Олексій ніяк не міг заснути. Чому Лілія викликала в його душі сплеск згаслих емоцій? Що в ній було такого, через що тремтіла кожна клітинка його тіла? Звичайна жінка, яку навіть не можна назвати гарною. Олексій зустрічав жінок набагато симпатичніших і витонченіших, але був байдужий до їхніх загравань. І лише зустріч із Лілією змінила його. Він не міг навіть уявити, що більше її не побачить. Йому до запамороченняхотілося бути поруч із нею, чути її приємний грудний голос, торкатися її волосся, рук, спостерігати за кожним її рухом. «Якась мара», — подумав Олексій і повернувся на інший бік, намагаючись відігнати нав’язливі думки, але вони не відпускали. Чоловік згоден був кинути свої «хороми», роботу — все-все, аби бути поряд із Лілією. Кинути все? Навіть Елю? Навіть її.

Він довго ворочався в ліжку, доки не побачив, що за вікном засірів світанок. Тільки тоді Олексій забувся в тривожному сні. Але йому так і не вдалося виспатися: повернулася Еля й пірнула до нього під ковдру. Олексій уявив, що вона щойно була в чужих обіймах, і йому стало неприємно.

— Пупсику, ти не спиш? — запитала Еля й доторкнулася до його плеча рукою. Олексій мимоволі здригнувся: рука була прохолодною.

— Де ти була? — спитав він, не розплющуючи очей.

— Розважалася в нічному клубі.

— І як?

— Що ти маєш на увазі?

— Сама знаєш.

— Ти мене ревнуєш? — здивувалася жінка, й Олексій уловив у її голосі фальш. — Мені це навіть подобається. Іди до мене, мій ревнивцю, — протягнула Еля й обняла чоловіка.

— Не торкайся мене! — сказав Олексій і відсторонився. — Мені треба з тобою поговорити.

— Я хочу спати, — промуркотіла жінка й відвернулася.

— Скажи мені, Елю, чому ти жила зі мною стільки років?

— Ти мій чоловік. З ким ще я мала жити?

— Якщо я твій чоловік, то чому ти зраджувала мене?

— Дурниці! Навигадував собі казна-що!

— Ти не відповіла на моє запитання.

— Я не хочу відповідати на безглузді запитання.

— Доведеться, — наполегливо сказав Олексій. — Наскільки я розумію, сім’ї ми не маємо. Є лише видимість. Я не хочу так жити.

Еля промовчала. Ця заява застала її зненацька. Не один рік вони з Олексієм жили так, як їй подобалося, й обох це влаштовувало, а тепер він ніби розлютився. Вони разом подали заяву на розлучення, але тоді Еля вирішила, що чоловік погарячкував і скоро заспокоїться. Вона нічого не хотіла змінювати у своєму житті, і слова Олексія її насторожили.

— Я люблю тебе, — промовила Еля, вирішивши будь-що врятувати свій шлюб.

— Не бреши мені хоча б зараз, — з насмішкою сказав Олексій. — Коханням у цих стінах уже давно не пахне. Ми не потрібні одне одному. Ти це розумієш?

— Що ж ти пропонуєш?

— Тихо-мирно розлучитися.

— Ти це серйозно?! — Еля схопилася з ліжка. — Я думала, що ти просто блефуєш!

— Давай розійдемося, як у морі кораблі, і кожен із нас тихо-мирно попливе до своєї гавані.

— Ні! Ні! І ще раз ні! — істерично закричала Еля. — Я ніколи не дам тобі розлучення! Я так і скажу на суді! Ти не можеш так зі мною вчинити!

— Сьогодні я зрозумів, що зможу, — спокійно сказав Олексій і підвівся з ліжка: настав час збиратися на роботу.

— Пупсику, ти когось собі знайшов?

— Яке це має значення? У нас із тобою не склалося, тож єдиний вихід — розставання.

— Ну подивись на мене! — промуркотіла Еля й простягла до нього руки. — Іди до мене, я так тебе приголублю, що ти забудеш про все на світі.

— Я сумніваюся, — сказав Олексій. — Давай цивілізовано, без сварок, без скандалів оформимо розлучення.

— Жодного розлучення не буде! — скрикнула Еля. — І не сподівайся! Вигадав таке — розлучення!

— Розлучення відбудеться, — заперечив Олексій і, накинувши халат, вийшов зі спальні.

Чоловік зварив собі каву та подумав, що незалежно від того, чи захоче Лілія бути з ним, він розлучиться з Елею. Останнім часом вона стала йому чужою. Олексій усміхнувся. І навіщо він втратив стільки років, живучи із цією жінкою і знаючи про її зради?

Роздiл 30

У клініку привезли дівчину, яка потребувала донорської нирки. Надія бачила її мелькома в коридорі. На вигляд дівчині було близько двадцяти — двадцяти п’яти років. Вона була бліда й така худенька, що її коса здавалася товщою за талію. Тільки ноги дівчини були неприродно повні від набряків. Вона не могла пересуватися самостійно, і її під руки вели на процедури медпрацівники. Надія зустрілася з дівчиною поглядом, і та всміхнулася їй краєчками губ. Незнайомка мала дуже гарні очі кольору молочного шоколаду. Тієї миті Надія готова була заприсягтися чим завгодно, що вже десь бачила ці очі. Повернувшись до палати, вона довго напружувала пам’ять, намагаючись згадати, де вона могла зустрічатися із цією юнкою, але питання так і залишилося без відповіді. Тоді Надія вирішила після тихої години заглянути в палату до дівчини та познайомитись із нею ближче.

Вона постукала кісточками пальців у двері й почула: «Заходьте». Надія переступила поріг палати та запитала:

— Можна?

— Звісно, — відповіла дівчина, і Надія знову глянула в її гарні, але сумні очі.

— Проходьте, сідайте, — запросила незнайомка.

Вона мала м’який, приємний голос. Якби не захворювання, яке наклало свій відбиток, дівчину можна було б назвати гарною, але хвороба нікого не красить, і Надія подумки зауважила, що під очима в дівчини залягли сині кола.

— Мене звуть Надія, — сказала відвідувачка.

— А я Яна. Дуже приємно.

— У тебе гарне ім’я, — зауважила Надія, сідаючи на стілець біля ліжка хворої.

— Ага, — усміхнулася дівчина. — А хлопчаки в школі дражнили: «Яна зранку п’яна!»

— У кожного з нас у дитинстві було якесь прі­звисько. Колись воно здавалося образливим, а тепер просто наївним.

— А ви, пані Надіє, давно тут?

— Не дуже.

— Ви чекаєте, коли вам пересадять нирку?

— Навпаки. Я чекаю, коли її заберуть.

— Справді?! Комусь пощастить: він житиме. Ця людина ваш родич?

— Ні.

— Тоді ви — золота людина. Таких, як ви, дуже мало. Вас можна назвати героїнею.

— Яка з мене героїня? Ти перебільшуєш.

— У вас, мабуть, горе, і дуже потрібні гроші, а я тут говорю… — зніяковіла Яна й винувато всміхнулася. — Вибачте мені, дурній.

— Уяви, Яночко, я не потребую грошей. Я хочу врятувати життя хлопчика, хоч і не заперечую, що його батьки мають кошти і я не відмовлюся від винагороди. Краще розкажи про себе, — попросила жінка.

— У мене трохи інша ситуація. Грошей для донора не вистачає, та й донора, власне кажучи, я ще не маю, — зізналася дівчина сумно.

— Сьогодні ні, а завтра знайдеться, — спробувала підбадьорити її Надія.

— Навряд чи, — зітхнула Яна. — Я чекаю вже не перший рік, і навіть якщо донор з’явиться, ми не маємо повної суми, щоб йому заплатити.

— Безвихідних ситуацій не буває. Просто треба добре подумати. Іноді здається, що довкола суцільні стіни, немає ні дверей, ні вікон, але десь є маленька шпаринка, збільшивши яку можна зробити лазівку.

— Усе це красиві слова… Я мріяла бути лікарем, рятувати людей. Навіть два курси медінституту закінчила, а потім хвороба перекреслила мої плани. — Яна намагалася говорити спокійно, але трохи тремкий голос видавав її хвилювання. — Якби я мала другу нирку, то… Утім, що тепер про це говорити? — вона безнадійно махнула рукою.

— Ти народилася з однією ниркою? — спитала Надія.

— Ні, я народилася як усі, але ще дитиною потрапила в дорожню аварію, і мені видалили нирку, щоб урятувати життя. Тепер, через багато років, почала барахлити друга, тож я тут, — пояснила Яна.

— Може, є ще шанси її підлікувати?

— Я в центрі трансплантації, і цим усе сказано.

— Хочеш, я принесу тобі цікаву книгу про кохання? — змінила Надія тему розмови, бачачи, що дів­чині зараз дуже важко.

— Принесіть. Що мені, яка не пізнала справжнього кохання, залишається робити? — усміхнулася Яна. — Тільки читати про нього в книгах. Мріяти про справжні почуття — лише даремно ятрити душу. Адже я знаю, що цей світ, у якому живе любов, скоро для мене зникне. І не треба казати, що в мене все ще попереду. Мені залишається рахувати вже не роки та місяці, а дні. Минув день, і слава богу. Світить сонце, і я його бачу — значить, ще живу й треба йому радіти.

— Невже ти ніколи не була закохана?

— Важко сказати. Чи можна стверджувати, що в другому класі я любила сусіда по парті, з яким ми на уроках та перервах усміхалися одне одному? А може, моїм першим коханим був жвавий хлопчисько-семикласник, який потай поцілував мене в щоку? Зараз так смішно про це згадувати… — дів­чина всміхнулася, і Надія помітила симпатичні ямочки на її схудлих щоках. — Хотілося б відчути глибші почуття.

— Невже така гарна дівчина не мала справжнього кавалера?

— Довго не було. Я багато читала про кохання й усе чекала на щось піднесене, як у жіночих романах, а потім з’явився Костик. Він навчався в па­ралельній групі, і за ним упадали всі дівчата. Він високий, із гарною атлетичною фігурою… Ну як встояти перед спокусою, коли він дарує квіти, запрошує до кафе?

— Ти закохалася в нього?

— По самі кінчики вух! Ми гуляли парком тримаючись за руки, і я бачила заздрість в очах у зустрічних дівчат, — Яна всміхнулася.

— Ну ось! А ти казала, що не зазнала піднесених почуттів.

— Зачекайте, пані Надіє, це ще не все. Це я була закохана, а для нього я була лише черговою віхою в любовних пригодах. Ми зустрічалися місяць, і він почав схиляти мене до інтимних стосунків.

— І що в цьому поганого? Наразі дівчата стрибають у ліжко до хлопців у перший же день знайомства.

— Це інші, мені ж хотілося, щоб усе було як у казці: весілля, перша шлюбна ніч, а наступного дня — невелика весільна подорож. Зараз я розумію, що так, мабуть, не буває. У мене вже точно не буде, — із сумом промовила дівчина.

— Чому ти так думаєш?! — вигукнула Надія. — Людина, доки живе, сподівається на краще й не втрачає віру. А ти зовсім розкисла!

— Я підслухала розмову мого батька з доктором. Лікар сказав, що якщо не буде донора, то більше за місяць я не протягну.

— Ну й що твій Костик? — спитала Надія, важко зітхнувши.

— Він із кожним днем ставав усе холоднішим до мене, а потім я захворіла, узяла академічну відпустку й потрапила до лікарні.

— Він відвідував тебе?

— Декілька разів. Одного разу, коли Костик вийшов із палати, я визирнула у вікно, а на вулиці на нього чекала інша дівчина. Ось така сумна історія, — закінчила Яна, і в її словах було стільки гіркоти, що Надії стиснуло серце.

— Отже, він не любив тебе по-справжньому. Нехай пливе у своєму човні куди хоче. Попутного вітру!

— Ви маєте рацію, але я й досі жалкую, що не переспала з ним, що не встигла випробувати, що таке секс. Однак у всьому є певний зміст. Коли я… коли мене не стане, мене одягнуть у весільне вбрання і я постану перед Богом незайманою, за правом одягненою в білу сукню й фату.

Від таких слів у Надії по шкірі пробігли мурашки. Вона зрозуміла: треба щось зробити, щоб допомогти цій дівчині з гарними сумними очима. Її життя, що недавно почалося, не повинно перерватися. Це неправильно, це суперечить законам природи. Потрібно обов’язково поговорити з лікарем. Вона зараз же зайде до його кабінету.

Роздiл 31

Надія цілий день намагалася зустрітися з лікарем, але він був дуже зайнятий. Стан Юри раптом різко погіршився, і його перевели у відділення реанімації. Стороннім вхід туди було заборонено, і Надія могла бачити хлопчика тільки через невеличке віконце. Лише наприкінці зміни вона застала лікаря в кабінеті. Він виглядав дуже стомленим. Жінка запитала, чому їх із Юрою не оперують. Лікар відповів, що Надія ще не готова до трансплантації, а Юрин час уже спливає.

— Лікарю, якщо за всіма показниками… — Надія зам’ялася. — Я готова віддати другу нирку Яні, — випалила на одному подиху.

— Що-о-о?! — від почутого медик ніби прийшов до тями. — Ви розумієте, що кажете?!

— Так, я при своєму розумі. Це мої органи, і я маю право вирішувати, що з ними робити.

— Тоді віддайте й третю нирку. Для чого вона вам? Кому віддати? А ми зараз знайдемо кому! Може, й печінку комусь пожертвуєте? А чому б і ні?! Навіщо вона вам? — гарячкував лікар.

— Навіщо ви так? Мені не судилося мати дітей, отже я цілком можу прожити і з однією здоровою ниркою, — відказала жінка.

— Сьогодні вона здорова, а завтра… У Яни теж була одна здорова нирка. А що тепер? Та й з чого ви взяли, що ви — відповідний для цієї дівчини ­донор?

— Ось за цим я й прийшла до вас. Подивіться, будь ласка, чи підійде моя нирка Яні.

— Це дурна й пуста розмова, — сказав лікар, закінчивши складати папери. — Я втомився. Звільніть кабінет і не затримуйте мене.

— Я не піду звідси, поки ви не переглянете результати аналізів, — заявила Надія тоном, що не приймає заперечень.

Лікар важко зітхнув, кинув на неї невдоволений погляд і знову почав розкладати папери. Він довго, з незадоволеним виглядом передивлявся свої записи, і Надії здавалося, що він зараз шпурне в неї ці аркуші й вижене її з кабінету.

— Дивно, — промовив він тихо, — але ви ідеальний донор для обох пацієнтів.

Щоб не дратувати смертельно втомленого лікаря, Надія підвелася з дивана й сказала:

— Не поспішайте приймати рішення. Подумайте про мою пропозицію.

— А мені й думати нема чого, — відповів лікар. — Я ніколи на це не піду. Зрозумійте, ви не сонечко й усіх не обігрієте.

— Але ж я могла б урятувати два життя.

— Ви думаєте, що мені не шкода вмираючих? Що я тут став сухарем? Та кожне життя — єдине, але є випадки, коли ми не можемо допомогти, незважаючи на всі наші старання та професіоналізм. Забудьте про свою маячну ідею. Вибачте, я втомився й мені час здавати зміну.

Надія підійшла до дверей і зупинилася.

— Подумайте ще раз про мою пропозицію, — попросила вона та вийшла з кабінету.

Жінка пройшла коридором і не помітила, як опинилася край віконця в палаті Юри. Біля нього стояла мати хлопчика. Вона привіталася, і Надія побачила, як змарніло й посіріло її обличчя за останні кілька днів.

— Ну, як він? — спитала Надія, зазирнувши у віконце.

— Погано, — тихо сказала жінка. — Рахунок пішов на години.

— Чому ж мене, вибачте, нас не оперують?

— Сказали, що вас оперувати ще зарано.

— І мені лікар відповів те саме. Не хвилюйтесь так, — сказала Надія, намагаючись хоч якось утішити вбиту горем жінку. — Ще не все втрачено.

— Хотілося б вірити, але, мабуть, це кінець, — промовила нещасна мати, і по її щоках двома тоненькими струмками потекли сльози. — Чому світ такий несправедливий? Діти мають жити довше, ніж батьки. Адже так?

— Ви маєте рацію. І так буде, — сказала Надія та обняла жінку за плечі.

Уночі Надія спала погано. Вона все думала про Юрка та Яну. Жінці не давали спокою думки про те, що вона ухвалила неправильне рішення. Треба було не поспішати підписувати папери, і тоді вона змогла б допомогти Яні. Дівчина здалася їй такою близькою, що одразу захотілося їй чимось посприяти. А Юрко? Що буде з ним, якщо вона відмовиться віддати йому свій орган? Надія не могла навіть уявити, як мати хлопчика перенесе смерть єдиного сина… Але й Яні треба допомогти. Нехай шукають донора, а вона попросить Веніаміна дати дівчині необхідну суму. Вона ніяк не зможе звернутися до нього зараз — тільки після операції… Утім, якщо все піде за планом, гроші, отримані від батьків Юрка, вона віддасть Яні, а свою реабілітацію попросить сплатити Веніаміна. Тоді вже можна буде у всьому йому зізнатися.

Надія подумала про чоловіка. Він, мабуть, губить­ся в здогадах, де вона зникла. Можливо, Веніамін вирішив, що дружина когось знайшла й поїхала від нього, але зараз це мало її хвилювало. Надія раптом зрозуміла, що зовсім не нудьгує за чоловіком. Вони стільки років прожили разом, пліч-о-пліч, але він так і не став їй по-справжньому близьким. Чому? Чому вона колись не могла прожити й хвилини, не думаючи про свою кохану людину, а тепер тільки іноді згадує Веніаміна? Чи не спрацював принцип «стерпиться-злюбиться»? Звісно, Надія була безмежно вдячна чоловікові за те, що він її врятував, але почуття… Вони так і не прийшли з роками — були лише звичка та вдячність. Жінка подумала, що, отримавши гроші за нирку, могла б поїхати кудись і почати нове життя, але вона не зможе так вчинити — ні з Веніаміном, ні з Яною. Це буде нечесно, підло…

Чому в голову саме зараз лізуть такі думки? Де вона могла бачити Яну? У Надії була чудова зорова пам’ять, і вона не могла помилитися. Очі цієї дів­чини були їй до болю знайомі. Але звідки?

Роздiл 32

Раптове зникнення Надії змусило зібратися разом усіх її близьких. Ася витирала фартухом почервонілі очі, Олексій і Веніамін курили, Віра нервово ходила туди-сюди по терасі, а Еля смоктала через трубочку молочний коктейль.

— Якби ж знати, де наша дівчинка! — схлипнула Ася. — Може, хтось її образив? Залякав?

— Але хто міг це зробити? — Олексій із силою погасив цигарку в попільничці.

— Хтось із її минулого, — припустила Ася, смикаючи пальцями фартух.

— У неї немає нікого, — заперечила Віра. — Батько помер. Мати… А раптом їхні шляхи перетнулися й Надія поїхала від неї на край світу?

— Ну що ти кажеш?! — обурилася Ася. — Якою б не була мати, чи варто тікати від неї світ за очі?

— Ви просто не знаєте, яка в нас матір, — зітхнула Віра. — Не можу сказати, що я зробила б, якби зустріла її. Думаю, що драпала б від неї з усіх ніг.

— Я вважаю, що версію Віри треба перевіри­ти, — сказав Олексій. — Мені потрібна інформація про вашу матір.

Віра назвала дані, і він записав їх у блокнот.

— Упродовж кількох днів я знайду її, — пообіцяв детектив, — і все з’ясую. Малоймовірно, що зникнення Надії якось пов’язане з вашою матір’ю, але пересвідчитися не завадить.

— Тільки не здумайте дати матері мою адресу! — попередила його зблідла Віра.

— Інформацію утаємнено, — запевнив її Олексій. — До моргів та лікарні ми вже зателефонували. Що нам лишається?

— Мені Надія нічого не сказала, — промовила стиха Еля й відставила склянку вбік. — Ми з нею не мали секретів одна від одної. Ви мені ­вибачте, але чому ніхто не припустив, що вона зустріла чоловіка, закохалася й змилася кудись разом із ним?

— По собі судиш? — не стримався Олексій.

— Брейк, хлопці! — Веніамін підняв руки. — Ми не за тим тут зібралися, щоб з’ясовувати стосунки. Зникла Надія, і ми маємо вирішити, що робити.

— Може, подати заяву до поліції? — Еля підняла брови. — Нехай надрукують та розвісять її фотографії. Хто знає, може, її викрали з метою викупу? Хоча…

— Що «хоча»? — запитав її Олексій.

— Якщо я маю рацію і Надія поїхала з чоловіком, то, Веню, ти, вибач мені, опинишся в безглуздому становищі.

— Елю! — обсмикнув її чоловік.

— Я не писатиму заяву про зникнення Надійки, — сказав Веніамін. — Моя дружина зникла не випадково й не раптово. Вона ж сказала і мені, і Вірі, що повернеться додому. Отже, ніхто її не викрадав.

— І що тепер робити? Сидіти склавши руки? — схлипнула Ася. — Вона ж така… така беззахисна наша дівчинка.

— Надія вже давно не мала дитина, — нагадала Еля. — Думаю, вона має право на особисте життя.

— У тебе одне на думці! — роздратовано кинув Олексій.

— Я вважаю, що нам треба набратися терпіння й чекати, — підсумував Веніамін. — Олексій розшукає мати Надії, і, можливо, щось проясніє. Більше нічого ми робити не будемо. Це моє рішення.

— Вам видніше, — зітхнула Ася.

Еля пішла, а Віра сказала Веніаміну, що з його дозволу побуде поряд із ним ще кілька днів.

— Мені тільки треба з’їздити додому й написати заяву на відпустку власним коштом, — сказала вона й не помітила, як від цих слів загорілися очі Олексія. — Не хочеться втратити роботу.

— Я відвезу вас туди й назад, — сказав він Вірі.

Вона пішла збиратися, а Веніамін спитав у прия­теля:

— Що ти туди зачастив?

— Закохався як пацан, — зізнався Олексій. — Сам не знаю, як це пояснити, але я втратив голову від Лілії.

— А ти не дуже квапишся із розлученням?

— Наші з Елею стосунки підійшли до логічного завершення. Утім, нам давно треба було розбігтися. Зустрівши Лілію, я зрозумів, що втратив не один рік свого життя.

— Привіз би її сюди, познайомив би, — запропонував Веніамін.

— Не повіриш, але я бачив її лише кілька разів, — усміхнувся Олексій.

— Вона хоча б подає тобі надії?

— Поки що ні.

— І на що ти розраховуєш?

— Тільки на хороше, друже, — відповів Олексій.

Веніамін знову закурив.

— А як вона тобі дасть відкоша? — спитав він, випустивши хмарку диму.

— Тоді житиму один. Це принаймні краще, ніж жити з Елею.

— Дивися сам, — промовив Веніамін. — Твоє життя, тобі й приймати рішення.

— Я готова, — сказала Віра, що з’явилась у дверях. — Ася погодилася побути з Оленкою до мого приїзду.

Олексій знову зустрівся з Лілією, і вона здалася йому ще привабливішою, ніж раніше.

— Чи можна сьогодні напроситися до вас на чай? — спитав він.

— Тільки на чай, — усміхнулася Лілія. — Я нещодавно прийшла з роботи й не встигла нічого приготувати. Якби ж я знала, що в мене буде гість!

В Олексія потеплішало на душі. Вона сказала «гість», маючи на увазі його. «Отже, у мене є маленька надія», — подумав він, заходячи до жінки в кімнату. Вони пили липовий чай, і він здавався чоловікові набагато смачнішим за цейлонський, який був у нього вдома. Такий же липовий відвар готувала його мати, коли він у дитинстві застуджувався. Занурившись у спогади, Олексій не помітив, що сидить мовчки, тримаючи в руках порожню чашку.

— Може, ще налити? — голос Лілії вивів його із задуми.

— Що? Так. Ні-ні, дякую, — розгублено пробурмотів Олексій, і їхні погляди зустрілися.

Вона дивилася на нього з повагою і не більше того.

— Я подав заяву на розлучення, — сповістив він, дивлячись жінці у вічі. Від нього не приховалось, як у її очах промайнула іскорка й зникла.

— Це ваші сімейні справи, — промовила Лілія тихо.

— Дякую за чай, — сказав Олексій і підвівся зі стільця. — Смакувало!

— Дякую, що завітали, — відповіла жінка.

Олексій дійшов до дверей, узявся за ручку, потім різко обернувся.

— Я розлучаюсь заради вас, — заявив він і сам здивувався своїй сміливості.

— Не варто, — промовила Лілія, й Олексій не до кінця зрозумів, що означали її слова.

— Я хочу бути поруч із вами.

— Не слід одним порухом руйнувати те, що складалося роками, — сказала Лілія, дивлячись йому у вічі.

— Ви надзвичайна!

— Я звичайна, не лестіть мені.

— Я знаю, що кажу, — упевнено промовив Олексій і, попрощавшись, швидко пішов із кімнати.

У нього горіли вуха — пекли вогнем, як у хлопчиська.

Роздiл 33

Надія знову зайшла до палати, де лежала Яна. Вона застала дівчину за читанням книги. Надія присіла на край ліжка, і Яна відклала книгу вбік.

— Читаєш? — спитала відвідувачка, узявши книгу до рук. — Про що? Подобається?

— Так. Роман про кохання. Героїня дуже зухвала, смілива — я б так не змогла. Я завжди була надто м’якою. Утім, яке тепер має значення, якою я була раніше? Нині я — трухлява колода, що лежить на шляху в близьких людей, заважає всім і розсипається на очах, — промовила Яна з гірким сарказмом.

— Яночко, дитинко, — Надія погладила її тонку руку, — не можна перемогти хворобу з таким настроєм. Ти маєш бути сильною та боротися щохвилини.

— Я боролася, але хвороба виявилася сильнішою, і їй, а не мені, дісталися лаври. На жаль!

— Ти, дитино, помиляєшся. Колись давно, коли я була зовсім дівчиськом, я виявилася нікому не потрібною. Мене виставили за двері, і я опинилась уночі в лісі. Була пізня осінь, дощ зі снігом, і я зрозуміла, що мені кінець. Я впала в калюжу з крижаною водою, і моє тіло вкривалося кригою. Було дуже страшно. Страшно, холодно, боляче та самотньо. Але трапилося диво: мене врятувала одна добра людина. Я хочу, щоб ти вірила в дива. Повір мені, вони трапляються.

— Пані Надіє, — усміхнулася дівчина, — я ціную вашу турботу. Я вже встигла прив’язатися до вас як до рідної, але я вже доросла людина, медик, хоч який і не довчився. Я тверезо дивлюся на речі — хвороба робить людей старшими й мудрішими. Є факти, а вони, як кажуть у поліції, річ уперта. Я доживаю останні дні, а мій батько ходить із довгою рукою по організаціях, випрошуючи гроші для донора. Та й самого донора для мене поки що немає. Якщо станеться диво… — Яна замовкла.

— Якщо не хочеш обговорювати цю тему, то давай її закриємо, — запропонувала Надія після павзи. — Хіба нам більше нема про що поговорити?

— Є, — усміхнулася Яна.

— Про що?

— Про кохання, наприклад. Ви любили по-справжньому?

— Так, любила до втрати пульсу.

— І пронесли це почуття крізь усе життя?

— Ні. На жаль, у житті буває так, що від кохання до ненависті один крок. Я випробувала це на собі й зненавиділа людину, від якої колись втрачала розум. Іноді один учинок може зруйнувати життя.

— Ви зараз бачитеся з ним? — запитала дівчина.

Яна так захопилася розмовою, що підвелася та не помітила, як книга зісковзнула з ліжка й упала на підлогу.

— З того дня, як я зненавиділа його, наші шляхи не перетиналися. І нехай так буде й надалі.

— А мені здається, що треба вміти прощати. На мою думку, на це здатні лише сильні особистості.

— Я намагалася так думати, перекреслила минуле, почала нове життя, але не можна позбутися спогадів — вони тягнуться за тобою невидимою ниткою. Минуле розшукало, наздогнало мене…

Яна мовчала. Вона не наважувалася запитати, що вчинила людина, яку ця жінка любила, а зараз так ненавидить. Коли Надія говорила про свої почуття до цього чоловіка, її очі потемніли.

Відчинилися двері, і до палати зайшла жінка. Вона була повненькою та круглолицею. На вигляд їй було близько п’ятдесяти. За зовнішнім виглядом та одягом було помітно, що незнайомка із села. Надія подумки відзначила деяку її подібність з Нашою Асею.

— Доброго дня, — весело промовила жінка й широко всміхнулася. — Як тут моя лапка?

Вона підійшла до тумбочки та поклала на неї велике гроно винограду.

— Знайомся, — сказала Яна, — це пані Надія. Ми з нею спізналися в лікарні й уже потоваришували.

— А мене звуть Ольга, — представилася жінка й по-чоловічому міцно потиснула Надії руку.

Надія зібралася йти, вирішивши, що прийшла мати дівчини й не варто їм заважати. Вона була вже біля дверей, але потім повернулась і спитала:

— Яно, я дивлюся на тебе й думаю: де раніше ми могли з тобою бачитися?

— У мене хороша пам’ять, і я знаю, що ми з ва­ми раніше не були знайомі, — відповіла дівчина. — Вам, мабуть, здалося. У мене досить типова зов­нішність.

— Я чудово пам’ятаю твої очі, — наполягала Надія. — Я не могла помилитися.

— Ой, дівчатка, — втрутилася Ольга, — це тільки здається, що світ великий, а насправді це не так. Ви будь-де могли зустрітися: на вулиці, в автобусі, у магазині. Буває ж так: мигцем побачиш людину десь: у транспорті, в аптеці, в лікарні, — поговориш із нею хвилину, а в пам’яті надовго залишається її образ. А того, з ким прожив не один рік, пам’ять не зберігає.

— Можливо, — трохи повагавшись, сказала Надія. — Але мені все-таки здається, що я бачила очі Яни дуже близько…

— Усе може бути, — не стала сперечатися Ольга.

Роздiл 34

Олексій повертався додому. Йому вдалося розшукати Сизову Алевтину Митрофанівну в глухому селі. Він давно не бачив такого занедбаного житла. По двору бігали кури й разом із ними — маленьке порося в’єтнамської породи. Схоже, що тут ніколи не прибирали: уся ця живність так загидила невелике подвір’я, що Олексій послизнувся й мало не впав. У старому будиночку було майже так само брудно, як і на вулиці. Хазяйка сиділа посеред кімнати на саморобному, грубо збитому табуреті й курила «Біломор». На ній була кофта з дірками на рукавах і глибокі калоші, на яких засох гній. У кімнаті було душно й пахло дешевими цигарками та перегаром.

Олексій привітався та попросив дозволу увійти до будинку.

— Заходь, коли тебе принесла нелегка, — сказала жінка грубим голосом.

Він оторопів. Чоловік дивився на неї та не міг повірити, що ця істота народила витончену Надію.

— Ви Сизова Алевтина Митрофанівна? — спитав він із порога, бо ніхто не запропонував йому пройти й сісти.

Власне, сісти тут було ніде. Крім табуретки, яку займала господиня, з меблів було лише ліжко, завалене брудним ганчір’ям.

— Зранку була Сизова. А тебе який дідько приніс? Ти мент?

— Ні, я не з поліції, — сказав Олексій.

— Ваську! — крикнула жінка. — Виходь, він не з ментівки, якщо, звичайно, не бреше.

Із сусідньої кімнати з’явився неохайний чоловік. Його пом’яте, вкрите глибокими шрамами обличчя носило сліди тривалого запою.

— Я Васько, — сказав він хрипким голосом. — А ти хто?

— Мене звуть Олексій, я знайомий вашої доньки Надії.

— У мене немає жодної дочки, — дурнувато хихикнув Василь. — Хоча, може, десь і є, але я про це не знаю.

— Пацюче, помовчи! — крикнула на нього жінка, і він одразу похилився й опустив плечі. — Кажеш, знайомий Надьки? То це ти їй зробив дитину, сволото?

— Ні, не я. Я її розшукую.

— У мене немає ніяких доньок!

— Коли ви бачили Надію востаннє? — запитав Олексій, ледве стримуючись.

— Очі б мої ніколи на неї не дивилися! — закричала жінка, бризкаючи слиною. Після цього посипалися нескінченним потоком усілякі прокляття на адресу Надії та Віри. — Для них мати ніхто! Так, пусте місце. А те, що я народила цих сучок, не береться до уваги?! Хтось із них допоміг старенькій матері? Приніс щось у дім?! А тепер вирішили знайти мене, щоб обдерти, забрати останнє? Ось їм усім! — скрикнула жінка й скрутила велику дулю, яку спритним рухом тицьнула у бік Олексія.

— Алевтино Митрофанівно, — спокійно промовив він, — мене цікавить одне: коли ви бачили Надію востаннє?

— Хочеш почути правду — жени пів літра, — сказала жінка вже спокійно.

— Я не п’ю, — відповів Олексій і дістав портмоне, — але можу дати вам грошей.

— Ваську, бери бабки та дуй за пляшкою! — скомандувала жінка.

— Маленьку взяти? — спитав Василь, простягши руку за грошима.

— Маленьку?! Знаєш, куди я засуну тобі цю «маленьку»?!

— Зрозумів, усе зрозумів, — промимрив Василь.

Він тремкими руками схопив гроші та швидко зник за дверима.

— Ти хочеш знати, коли я бачила цю повію востаннє? — перепитала жінка. — Давно. Думаю, років зо двадцять тому.

— Отже, останнім часом ви не зустрічалися з нею?

— А на біса вона мені потрібна? Шльондра вона, ось хто! Ні щоб матері допомогти, так вона з пузом приперлася! Лярва! Бахурка! І навіщо вона тобі?

— Так, давно не бачилися. Дякую за інфор­ма­цію, — сказав Олексій і попрощався з господаркою дому.

Йому хотілося якнайшвидше покинути і це смердюче житло, і жінку, яка викликала в нього огиду з першої ж хвилини спілкування.

— А ти таки мент! — кинула вона йому услід. — Я таких, як ти, за версту чую!

Олексій швидко сів у машину й, тільки-но виїхавши за межі села, дістав сигарету та закурив. Як це породження пекла могло виховувати дівчаток? Він побув поряд із цією жінкою всього п’ять хвилин, але йому вже стало зле. Недарма Надія та Віра втек­ли з дому й не хочуть повертатися. Хіба може мати сипати прокльони на адресу своїх дітей? Це супере­чить законам природи. Тварини поводяться зі своїми дитинчатами лагідніше, ніж ця жінка. Вона два десятки років не бачила дочок і навіть не поцікавилася, як вони живуть. Їй було на все начхати, і вона цього не приховувала.

Олексій згадав свою маму. Вона була тиха, доб­ра — здавалося, вона навіть мухи не скривдить. Поруч із нею було надійно та затишно. І мама, і тато любили синів. Вірилося, що горе має обійти їхню сім’ю, але одного разу брат Олексія пішов на річку купатися й потонув. Сусідський хлопчик мало не захлинувся, але брат Олексія врятував його, а сам пішов на дно. Так вони були виховані: не можна залишати людей у біді. Після похорону в матері стався інсульт. Вона померла наступного дня, не приходячи до тями. Батько якось одразу постарів і знітився. Він почав чахнути на очах, і за два місяці його також не стало. Олексій, який мав таку щасливу сім’ю, залишився зовсім один. Він тоді закінчував юрфак… А ця жінка, мати Надії та Віри… Як її земля носить? До такої матері Олексій також не поїхав би. З нею неможливо розмовляти, не те що жити поряд.

Детектив про все розповів Веніаміну.

— Значить, вона не бачилася з Надією останнім часом? — спитав той.

— Сто відсотків.

— А вона не бреше?

— Упевнений, що ні.

— Отже, ця версія відпадає, — підсумував Веніамін. — Що ж тепер робити?

— Якщо хочеш, напиши заяву до поліції, — порадив Олексій.

— Не хочу, — рішуче сказав Веніамін. — Я маю намір дочекатися Надію.

— Як знаєш, — зітхнув Олексій. — Може, нагодуєш мене з дороги?

— Зараз Віра нам щось подасть.

— Ти усунув Асю від кухні?

— Що ти?! Її звідти не виженеш! Це Віра виявила ініціативу, і вони удвох задумали приготувати холодник. Ходімо до них?

— Залюбки, — сказав Олексій.

У нього перед очима досі стояла кудлата, не­охайна, брудна жінка, з рота якої сипалися прокляття на адресу рідної дочки.

Роздiл 35

Днями Надію мали прооперувати. Вона по­мітно хвилювалася й погано спала ночами. Може, саме тому їй наснилися жахіття. Жінка побачила себе шістнадцятирічною. Вона одна в лісі, і їй дуже страшно. Надія шукає вихід, але довкола суцільна темрява. Виє і плаче вітер, а довкола ні душі. Дівчина майже навпомацки пробирається лісом і раптом бачить перед собою двох дівчаток-немовлят. Вони, як зомбі, ідуть назустріч їй та простягають ручки. «Віддай нашу нирку!» — кричать дівчата, і Надія із жахом помічає, що за кожною з них тягнеться довга червона пуповина. Ось вони вже ближче, простягають руки до горла, намагаючись задушити. «Не треба-а-а!» — кричить Надія та прокидається від страху.

Серце шалено билося в грудях, на лобі виступив піт. Жінка зітхнула на повні груди й прислухалася. У коридорі була метушня, лунали голоси медпрацівників. Надія накинула халат і визирнула з палати. Лікарі та медсестри були чимось стурбовані й кудись поспішали. «Усі до операційної! Терміново!» — почула вона схвильований голос лікаря, і всі попрямували в кінець коридора, туди, де була операційна. Так було вже кілька разів перед термі­новими позаплановими операціями. «Комусь зараз дуже погано», — подумала Надія і тихенько зачинила двері.

До ранку вона майже не спала. Їй здавалося, що, коли вона заплющить очі, знову побачить страшний сон. Скільки ще її переслідуватимуть кошмари? Рік? Десять? Усе життя? А може, це попередження про небезпеку?

Уранці Надія вирішила відвідати Яну. Ідучи коридором, жінка побачила, як до палати Яни зайшла Ольга.

«Нічого страшного, — подумала Надія. — Зазирну й дізнаюся, як дівчинка почувається, чи не потрібно їй чогось».

Вона підійшла до палати, та раптом двері різко відчинилися й Надія зіткнулася з чоловіком.

— Вибачте, заради бога, — сказав він, і жінка зустрілася з ним поглядом.

Від несподіванки Надія мало не зомліла. Ось чому очі Яни здалися їй такими знайомими! Перед нею, безперечно, був батько дівчини. То був він, її Руслан, і в Надії земля пішла з-під ніг. Він теж її впізнав, і очі його радісно заблищали.

— Надійко! — вигукнув він. — Невже це ти?

Це було понад її сили! Зустріти Руслана в такому місці… Неймовірно. Вона так довго намагалася його забути.

— Надійко! Надієчко! Надійко! — майже кричав з радості Руслан. — Я вже думав, що ніколи тебе не знайду!

Жінка нарешті змогла вдихнути й відсторонилася від нього.

— Тобі не пощастило, ми зустрілися, — крізь зуби процідила вона, різко обернулася та швидко пішла до своєї палати.

— Куди ж ти, Надійко? — гукнув Руслан їй навздогін.

— Куди завгодно, аби ніколи тебе не бачити! — кинула Надія зі злом і зачинила за собою двері.

У неї палали щоки та підкошувалися ноги. Вона лютувала. Як він міг говорити, що радий її бачити? Людина, яка так жорстоко вчинила з нею колись.

Надія не знаходила собі місця. Прокляте минуле вирішило її доконати, вибити в неї ґрунт з-під ніг. Їй не вдалося втекти від нього, як вона не намагалася. «Залишилося тепер тільки побачити свою матусю, — подумала Надія, — і буде мені щастя!»

Від таких думок жінка істерично засміялася. Вона плакала й реготала одночасно. У палату зазирнула медсестра та побігла за лікарем. Надія чула, як лікар сказав, що заспокійливе зараз подіє, але все не могла заспокоїтися. Вона билася в істериці й голосно сміялася з жорстокого жарту долі. Надія не могла навіть припустити, що їхні з Русланом шляхи знову перетнуться. І за яких обставин! Він батько Яни. І чому вона не могла раніше пригадати, де бачила ці очі? Яна була дуже схожа на батька… Поступово Надія заспокоїлася й опинилася в чіпких обіймах сну.

Прокинувшись, жінка побачила у вікні сонце. Вона згадала все, що з нею сталося, і їй стало соромно за виявлену слабкість. Надія зрозуміла, що настав її час. Вона ненавиділа Руслана й вирі­шила бути сильною, щоби помститися йому за зраду. Її переповнювала спрага помсти. Надія хотіла завдати Руслану такого самого болю, який він заподіяв колись їй. Її думки то проносилися вихором, то повзли зі швидкістю черепахи. Надія не могла їх упорядкувати, і від цього в неї боліло й памо­рочилося в голові. Жінка вирішила прогулятися у сквері, помилуватися заходом сонця й трохи заспокоїтися.

Вона вийшла на вулицю, і легкий приємний віте­рець відразу ж заплутався в її волоссі, торкнувся щоки та зник серед гілок, які злегка погойдувались на задумливих деревах. Надія згадала, що сьогодні ще не навідувалася до Яни. Їй було щиро шкода цієї дівчини, але бачитися з нею вона тепер не зможе.

— Дубровіна! — вигукнула медсестра у відчинене вікно на другому поверсі. — Зайдіть до лікаря, він вас шукає.

Надії довелося перервати прогулянку, і вона знехотя попленталася в будівлю. «Читатиме нотації щодо моєї поведінки», — подумала вона, заходячи до кабінету.

— Я вже заспокоїлася, зі мною все гаразд, — сказала жінка, щоб уникнути зайвих запитань. — Це була хвилинна слабкість, не більше.

— Я не про це хотів поговорити з вами, — промовив лікар. — Сьогодні вночі Юрку переса­дили нирку.

— Як це?! — не зрозуміла Надія.

— У корпусі Б працює одна лікарка, анестезіолог. Ми з нею давно знайомі, спілкуємось, дружимо сім’ями. Уночі її чоловік та син-підліток поверталися додому та потрапили в аварію. Чоловік зараз у реанімації, а син загинув на місці. Я одразу ж помчав на місце трагедії. Знаючи проблеми нашого відділення, мати дитини, моя колега, віддала здорову нирку свого сина Юрку.

— Хіба так можна?

— Якщо все зробити швидко, то так. Тепер у Юрка так звана «мертва нирка». Я схиляюся перед колегою за її вчинок. Знаєте, вона сказала так: «Нехай частинка мого сина живе в комусь іншому». Ви також незвичайна жінка. Тепер ви самі маєте право вирішувати, що робити далі: їхати додому або віддати свою нирку дівчині. Скажу прямо: у її сім’ї не вистачає грошей на донора. Тож вирішуйте…

Надія зрозуміла, що їй випав шанс помститися Руслану, і важко задихала від хвилювання.

— З вами все гаразд? — спитав лікар, побачивши, як умить спалахнули від хвилювання її щоки.

— Так, — сказала вона. — Я хотіла б попросити вас про невелику послугу.

— Заради бога! — медик змахнув руками.

— Перш ніж я ухвалю рішення, прошу вас поговорити з батьком дівчини. Якщо він хоче врятувати свою дочку, то нехай прийде до мене й попросить мене стати донором для Яни.

— Я бачу, що за всім цим криється якась таємниця, — промовив лікар і жартівливо погрозив жінці пальцем.

— Можливо… Виконайте моє прохання, — сказала Надія. — І вибачте за істерику. Це було вперше й востаннє.

— Чудово, — усміхнувся лікар.

Роздiл 36

Олексій сидів перед великим плазмовим телевізором і дивився якийсь бойовик, але не вникав у сюжет, а думав про Лілію. Він досі не міг зрозуміти, чи має вона до нього якісь почуття, чи він їй абсолютно байдужий. Олексій навіть припустив, що Лілія має чоловіка. Він довго крутився біля Віри, яка після зникнення сестри жила в будинку Веніаміна, поки не наважився поставити їй запитання.

— У Лілії є чоловік? — спитав детектив немовби між іншим.

— Вона чекає принца на білому коні, я вже вам говорила, а такі в нас не водяться, — засміялася Віра. — Розумієте, Лілія начиталася книжок, а життя — це не роман. Потрібно відокремлювати мрії від реальності, а Лілія не вміє це робити.

— Мрії мають властивість утілюватися в життя, — зауважив Олексій.

— Я вас благаю!Навколо одні альфонси, алкоголіки та наркомани. Усе це є, а от принців не буває.

Чоловік не слухав, що ще говорила Віра, — він зрозумів головне: Лілія одна, і в неї романтична натура. Тому до неї так важко підійти. До того ж вона знала, що він одружений. Найімовірніше, вступати в близькі стосунки з чужим чоловіком було не в її правилах. Олексій зітхнув, згадавши про своє розлучення. Еля майже не жила вдома, але про ро­зірвання шлюбу не хотіла навіть чути. «Про вовка промовка», — подумав чоловік, почувши шурхіт у передпокої.

— Пупсику, ти вдома? — гукнула Еля.

— Здається, так, — відповів він, не обертаючись.

Найменше йому хотілося бачити Елю, а тим більше чути її солодке й огидне «Пупсик» та вести порожні розмови.

— Чи можна нам увійти?

— Якщо ти відчинила замок своїм ключем, то можна, — сказав неохоче.

— Пупсику, у нас до тебе буде одне прохання, — заспівала Еля солодким голоском.

— Яке? Чому у вас, а не в тебе?

— А я не одна. Нас двоє.

Олексій повернув голову й побачив, що Елю обіймає ззаду бородатий громила.

— Що вам треба? — невдоволено спитав детектив.

— Це мій новий друг. До нього ми піти не можемо: у нього вдома дружина.

— А як я причетний до цього?

— Ми все одно розлучаємося, а ти в мене такий добрий і тямущий. Дозволь нам провести ніч у спальні. Ну будь ласка! — і Еля простягнула руки вперед, наче хотіла обійняти Олексія.

Це було вже занадто!

— Ми житимемо шведською родиною?! — скипів чоловік.

— Ну навіщо ти так? — Еля зробила скривджене обличчя. — Ти можеш переночувати в кабінеті. Там чудовий шкіряний диван, я тобі постелю.

Олексій схопився так стрімко, наче його обдали окропом. Він підбіг до громили й закричав:

— Геть із мого будинку!

— Батю, легше на поворотах, а то занесе, — сказав той.

Олексій хотів виштовхати його за двері, але громила схопив його руку наче кліщами:

— Ти, психу, заспокойся. Мене запросили — я й прийшов.

— Прийшов? А тепер іди. Ми самі розберемося, — сказав Олексій, трохи охолонувши.

— Бебі, бувай! — хлопець помахав рукою, послав Елі повітряний поцілунок і вийшов, кинувши на прощання: — Сімейка Аддамсів!

— Що ти робиш, Елю?! — обурено спитав Олексій. — Знахабніла до краю! Ти не хочеш дати мені розлучення й водночас приводиш у дім якогось дебіла!

— Я не бачу в цьому нічого поганого. Він би вранці пішов.

— А взагалі ти правильно вчинила, — посміхнувся Олексій. — Я якраз сьогодні встановив у перед­покої камеру спостереження. Сподівався, що ти за моєї відсутності притягнеш когось у будинок, а ти набралася нахабства зробити це в моїй присутності. Суддя, побачивши цей запис, швидко нас розведе.

— Так нечесно! Ти граєш не за правилами! — заверещала Еля.

— Твої правила ще брудніші, — зазначив Олексій. — Зараз я тобі дам грошей. Ти зможеш купити собі двокімнатну квартиру й дати мені спокій.

Чоловік приніс із кабінету гроші. При погляді на купюри в Елі спалахнули очі. Не взяти таку суму вона не могла. Жінка швиденько сховала гроші в сумочку, застебнула блискавку й попрямувала до спальні.

— Ти куди? — гукнув її Олексій.

— А де я, на твою думку, спатиму?

— Тобі потрібне ліжко?

— Звичайно!

— Зараз буде, — пообіцяв він і набрав номер. — Я хочу перевезти ліжко, — сказав він телефоном. — А навіщо ви даєте оголошення про те, що перевозите вантажі цілодобово? Тоді піднімайте своїх вантажників з ліжок та записуйте, — сказав Олексій і продиктував адресу.

— Що ти задумав? — Еля з дурним виглядом кліпала очима.

— Зараз дізнаєшся, — сказав Олексій і пішов у кабінет, щоб її не бачити.

Через двадцять хвилин їхнє величезне ліжко завантажили на машину.

— Куди їдемо? — спитав один із вантажників.

— Пані сама покаже вам дорогу, — сказав Олексій та обережно виставив Елю за двері.

Уперше за останні тижні він заснув спокійно. У душі в нього запанувала благодать, і було неважливо, що спав він без подушки на голому шкіряному дивані, адже разом із ліжком дружина забрала й усю постільну білизну.

Роздiл 37

На Надію бурхливою хвилею наринули спогади. Коли вона була студенткою, їй доводилось і вчитися, і працювати. Щоб хоч якось прожити, Надія влаштувалася на пів ставки прибиральницею в гуртожитку. Її ніде´ не хотіли брати, адже їй було лише шістнадцять років. Комендантка гуртожитку, побачивши, що дівчина голодує і ходить в обносках, зглянулась і взяла її на роботу.

Надія чудово пам’ятала теплий травневий день, коли її сусідка по кімнаті Алінка запропонувала піти прогулятися, подихати свіжим весняним повітрям. Найчастіше Надія відмовлялася від прогулянок, бо соромилася свого скромного одягу, але цього разу погодилася. Алінка запропонувала подрузі одягнути її фірмові джинси та яскраво-зелену кофтинку.

Дівчата пішли до центру міста, де завжди було багато молоді. Вони без певної мети гуляли вулицями, набираючи гордого, неприступного вигляду, коли до них загравали хлопці. Раптом до них підійшов юнак із якимись паперами в руках.

— Дівчата, — звернувся він до них, — хочете знятися в кіно?

— Несмішний жарт, — сказала Аліна. — Піди деінде пожартуй.

— Я цілком серйозно! Цієї неділі ми будемо знімати за містом сцену про гонщиків і набираємо масовку. Нам потрібна молодь на роль глядачів. Одягайтеся за погодою та приходьте. За зйомку вам заплатять.

Дівчат така пропозиція зацікавила. Надії не вистачало коштів, та і в Алінки працював лише батько, а мати ніде´ не могла влаштуватися на роботу. Якщо юнак не збрехав, то можна буде вбити двох зайців: знятися в кіно й підзаробити.

— Приїжджайте за місто, туди, де недобудови. Одразу за ними побачите великий рів, а далі буде траса для гонщиків. Приходьте, не пожалкуєте. Туди запрошені кращі каскадери країни.

— Якщо ти нас надуриш, я тебе знайду й видряпаю очі, — пообіцяла Аліна.

— А якщо не обдурю, то ти мене поцілуєш, — відповів їй у тон юнак. — Початок рівно о десятій.

У неділю дівчата прийшли на вказане місце та побачили, що хлопець їх не обдурив. Скрізь були камери, стояли перегонові автомобілі й походжали, розминаючи м’язи, гонщики та каскадери. Надія зібрала букетик польових квітів. Вони були такі ніжні й тендітні. Дівчина дбайливо тримала їх у руках, чекаючи на команду режисера. За сценарієм тут мали проходити перегони, а статисти викону­вали роль глядачів. Усе було просто та зрозуміло.

Увагу Надії привернув високий м’язистий чоловік, який мав їхати на зеленій перегоновій машині. Дів­чина вирішила, що вболіватиме за нього. Почалися перегони серпантином. Надію охопив азарт, і вона геть забула, що на масовку націлено камери. Вона кричала: «Давай! Давай! Ну що ж ти?!» Зелена машина зробила вже кілька витків та була явним лідером. Але коли автомобіль був уже неподалік фінішу, він різко зійшов з дистанції та перекинувся набік. Надія скрикнула. Дівчина побачила, як звідти видерся гонщик і впав на спину. Вона рвонула до нього. Надія підбігла до чоловіка й закричала: «Що ви стоїте? Лікаря!» Чоловік розплющив очі та зустрівся з нею поглядом. Він слабо всміхнувся. І тут Надія почула голос режисера: «Чудово! Знято!» Тільки тоді дівчина зрозуміла, що аварія була задумана за сценарієм, а вона, дурна, вирішила, що все по-справжньому. Надія зніяковіла, побачивши, що вся увага прикута до неї. Дівчина сиділа просто на землі, поряд із гонщиком, і тримала в руках квіти.

— Це вам, — сказала вона й простягла йому скромний букетик.

Червона від збентеження, вона повернулася до Аліни, і та відразу взяла її на глум:

— А ти справді подумала, що він розбився?

— Так. Ну й що тепер? — невдоволено промовила Надія. — Може, підемо вже додому?

— Ти що? А гонорар за зйомки? Я без грошей нікуди не піду, — заявила подруга.

Незважаючи на безглузду подію, Надія теж залишилася, щоб отримати кошти. Задоволені легким заробітком дівчата вже збиралися йти, і тут до них підійшов гонщик із зеленої машини.

— Мене звуть Руслан, — сказав він, дивлячись на Надію.

Вона зніяковіла. Він мав великі красиві очі кольору молочного шоколаду. Під його поглядом дів­чина схилила голову, опустила вії та тихо назвала своє ім’я.

— Надіє, ви дуже добре вчинили. Це я попросив режисера не попереджати статистів про аварію, щоб усе вийшло правдоподібно. А ваш щирий порив був такий природний і дуже вдало вписався в сюжет.

— Це я… я з дурості, — пробелькотіла збентежена Надія.

— Дівчата, нумо я підвезу вас додому! — запропонував Руслан. — Може, хоч тоді Надія перестане бентежитися.

— На перегоновому автомобілі?! — підстрибнула Алінка.

— Ні, на своєму «мерседесі», — сказав він.

— Чудово! — відповіла за себе й за подругу Аліна.

Руслан підігнав машину й прочинив передні пасажирські дверцята так, щоб Надія сіла поряд із ним. Дівчина опустилася на переднє сидіння й відчула, як по тілу пульсуючими поштовхами побігла кров. Надія скоса кинула погляд на панель приладів. Їй було соромно зізнатися самій собі, що вона виглядає дикуном: уперше в житті їде в легковому автомобілі. Руслан увімкнув магнітолу, і полилася чарівна мелодія. Приємне погойдування автівки, музика, яка ніби гладила її по обличчю, — усе це заспокоювало Надію, наповнювало її душу радістю. Від Руслана приємно пахло одеколоном, і в неї закрутилося в голові.

Біля гуртожитку дівчата вийшли з машини.

— Дякую вам, — сказала Надія чоловікові та, набравшись сміливості, поглянула йому у вічі, які притягували до себе, немов магніти.

Алінка попрямувала до під’їзду, а Надія трохи забарилася.

— Надійко, можна я зайду до вас на чай? — запитав Руслан.

Вона сама не знала, чому сказала «так», — і це слово стало для неї фатальним.

Роздiл 38

Олексій нарешті отримав розлучення: відеозапис дав можливість судді швидко розірвати їхній шлюб. Детектив вийшов із будівлі суду та із задоволенням вдихнув на повні груди. Воля! П’ять хвилин тому він був пов’язаний з Елею гіменеєвими путами, а тепер може робити що захоче. Він вирішив відзначити цю подію. Купив пляшку коньяку й поїхав до Веніаміна.

— Наразі його немає вдома, — сказала Віра, — але він скоро буде.

— Можна я його зачекаю?

— Звичайно! Утім, я тут не хазяйка, а такий самий гість, як і ви.

— Веніамін не нагадує вам про те, хто в хаті господар?

— Що ви?! Він чудова людина! — захоплено сказала Віра. — А у вас якась радість? Ви просто світитеся.

— Я вільний, я нічий! — засміявся Олексій. — Наче камінь із плечей упав. У мене таке почуття, ніби я всі ці роки носив за плечима величезний наплічник, який давив на мене, тягнув униз. Тепер мені так легко, що, мабуть, у мене виросли крила. Подивіться, Віро, у мене позаду нічого немає?

— Ні, — вона щиро засміялася, — крил поки не спостерігається. А шкода.

— Це чому ж?

— Якби у вас виросли крила, ви могли б полетіти до Лілії.

— Із нею щось трапилося? — стривожився Олексій.

— Вона захворіла на грип.

— От тобі й на! Тоді я маю її провідати.

— Було б непогано, бо я тут, а Лілія там сама. І Веніаміна покинути поки не можу, і їй потрібна допомога.

Олексій зірвався з місця та, не прощаючись, побіг до машини.

— Ви забули про свою пляшку коньяку! — закричала Віра йому вслід.

— Випийте її з Венею за мою удачу! — відповів він, сідаючи за кермо.

Олексій намагався не перевищувати швидкість, але постійно тиснув на газ. Йому не терпілося якнайшвидше побачити Лілію. Як вона там одна? Нема кому сходити в магазин, нема кому приготувати поїсти, ніхто її не пожаліє… Чоловік так захопився думками про Лілію, що не здогадався заскочити в магазин за продуктами. Згадав про це, вже під’їжджаючи до будівлі гуртожитку.

— От порожня голова! — ляснув він долонею по лобі.

Чоловік різко розвернув автомобіль. Жалібно завищали гальма, і з-під коліс полетіли дрібні камінці.

Зайшовши до супермаркету, Олексій насамперед почав складати в кошик овочі. Потім купив сік, ковбасу, сир та свіжу свинину. «Приготую відбивні», — вирішив він. Але тут згадав слова Віри про те, що Лілія — романтична натура, тож потрібно подарувати їй щось незвичне. Чоловік замислився. Одна річ купити продукти й зовсім інша — здивувати жінку. Він хотів подарувати Лілії парфуми, але це було б так банально. Квіти? Хіба цим здивуєш? Хоча й без них приходити до жінки непристойно.

Олексій вибрав букет білих троянд: на його думку, білі квіти символізували початок чогось великого та світлого. Потім підійшов до дівчини-продавчині й сказав:

— Вибачте, що забираю у вас час, але мені потрібна порада.

— Слухаю вас.

— Чим би ваш хлопець міг вас здивувати та порадувати?

Дівчина замислилася.

— Ви вибираєте подарунок дружині?

— Ні. Поки що я тільки залицяюся до неї.

— Тоді… тоді б я дуже зраділа, якби він прийшов із величезними повітряними кульками у вигляді сердець.

— Але… я вже не в тому віці… — промовив Олексій розгублено й знизав плечима.

— Кохання не має віку, — сказала дівчина. — Купіть багато червоних кульок, не пошкодуєте. Ось побачите!

Дівчина пояснила, де можна придбати такі кульки. Олексій зайшов за ріг будівлі та побачив продавця.

— Скільки у вас кульок у вигляді серця? — спитав детектив.

— Штук із п’ять.

— Мало. Мені треба п’ятнадцять.

— Зробимо, — відповів продавець.

Він був радий такому покупцеві. Олексій поклав букет троянд поруч із собою на сидіння, а кульки насилу заштовхав у салон автомобіля.

Коли він під’їхав до гуртожитку, його серце від хвилювання вискакувало з грудей.

Як його прийме Лілія? Чи не виставить за двері разом із цими кульками?

Він витяг із багажника величезний пакет із продуктами. В іншу руку взяв букет троянд. Залишалося зібрати в одну руку п’ятнадцять великих неслухняних кульок. Олексію довелося потрудитися, перш ніж він зумів це здійснити. В одній руці він ніс пакет, в іншій — троянди та кульки. На біду чоловіка, шипи проткнули одну кульку, потім іншу. Коли він підійшов до дверей у кімнату Лілії, то зрозумів, що не може постукати: були зайняті обидві руки. Він навіть спітнів від хвилювання. Перевівши подих, Олексій голосно промовив:

— Ліліє, ви вдома?

Було чути, як рипнув диван і за дверима зашелестіли кроки. Олексія немов окропом ошпарили, але він твердо вирішив іти до кінця. Лілія відчинила двері та, побачивши почервонілого і спітнілого відвідувача, не витримала й засміялася. Він виглядав розпатланим і жалюгідним.

— Я сьогодні розлучився з дружиною, — випалив Олексій на одному подиху. — Якщо ви мене зараз проженете, я вистрибну у вікно разом із цими кульками!

Очі Лілії засяяли. Вона несміливо сказала йому:

— Проходьте.

Роздiл 39

Надії не хотілося знищувати такими зусиллями створений світ. Скільки б вона не намагалася порвати з минулим, воно все чіплялося за її плечі. Спогади знову ожили, наринули на неї, наче цунамі, руйнуючи спокійний ритм її життя. Обличчя жінки палало від гніву. Як посмів Руслан після того, що сталося, розмовляти з нею так, ніби нічого не сталося?! Та йому місце в пеклі, а не на землі!

Жінка вийшла до скверу, бо в палаті їй було душно — не стільки від спеки, скільки від почуттів. Вона добре пам’ятала, що одразу ж відчула до Руслана ніжність та потяг. У перші хвилини знайомства вона закохалася в його красиві очі: у них сяяли зірки. Руслан був мужнім і добрим, і вона поряд із ним відчула себе сильною та водночас дуже тендітною. Дів­чина, яка майже не знала, що таке ласка й доброта, зустріла людину, яка змогла її зігріти.

Руслан винайняв для неї квартиру й волів, щоб Надія покинула роботу та зосередилася на на­вчанні. Про те, що він одружений, вона знала з першого дня їхнього знайомства, але це її не бентежило — кохання часто буває сліпим. Щодня Руслан при­їжджав до неї машиною, а на вихідних залишався й на ніч. Вони були щасливі. Надія слабшала в його міцних обіймах і сміливо мчала назустріч незвіданому. Вона відчувала заспокійливе тепло його тіла, віддавалася непереборній владі його губ і рук. У дівчини з’яви­лася жадоба до життя, у якому був він, її єдиний і неповторний.

Надія так боялася злякати своє щастя, що нікому нічого не розповідала, навіть Аліні. Вірі вона теж нічого не сказала. Може, це було несправедливо щодо рідної сестри, але її щастя було таким тендітним, що дівчині здавалося, що його може зруйнувати навіть одне необережне слово.

Вони з Русланом будували плани на майбутнє. Через деякий час він зізнався, що має не тільки дружину, а й доньку, але заради коханої Надійки він готовий розлучитися. Вона вірила кожному його слову. Надія не змогла збрехати Руслану, коли через місяць після їхнього знайомства він запитав, скільки їй років: зізналася, що шістнадцять. Руслан міцно пригорнув її до себе й сказав: «Я злочинець, але нічого не можу із собою вдіяти. Це доля».

Часто Надії доводилося чекати його по кілька днів. У дні зйомок вона не знаходила собі місця. Їй здавалося, що з Русланом стався нещасний випадок. Чим довше вони не бачили одне одного, тим яскравішими були їхні зустрічі. Надія дивилася навкруги закоханими очима, і здавалося, що її щастя буде вічним, вона заслужила його своїм терплячим очікуванням. Світ засяяв новими барвами.

Якось Руслан запросив Надійку на пікнік. Зібралися його друзі. Дівчина пам’ятає, які заздрісні погляди вони кидали у їхній бік. Надія та Руслан були гарною парою: він — високий, плечистий, міцний, із сліпучою усмішкою та чудовими очима. Вона теж висока, з осиною талією і довгим світлим волоссям. Коли шашлик був готовий, Надія взяла шматочок підсмаженого м’яса та раптом відчула, як до горла підкотилася нудота. Вона схопилася й квап­ливо відійшла вбік. Її знудило.

Коли вони повернулися додому, Руслан запитав, чи вона не вагітна. Надія не могла з упевненістю відповісти на це запитання, але в її душі оселилася тривога. Через три тижні вона сказала Руслану, що побоювання підтвердились: у них буде дитина. Найбільше дівчина боялася, що ця новина злякає його, але він, навпаки, зрадів і мало не задушив її в обіймах.

— Тепер ти точно мене не покинеш, — сказав він.

— Чому б це я мусила тебе покинути? — поцікавилася Надія. — Я ж люблю тебе.

— Я старший за тебе, а навколо стільки хлопчиків-ровесників…

— Саме хлопчиків, а мені потрібен ти. Поруч із тобою я почуваюся захищеною. Мені спокійно, і я впевнена у завтрашньому дні, — зізналася Надія.

— Тепер мені треба якнайшвидше розлучитися, — сказав Руслан, пестячи Надію поглядом.

— Постарайся завдати якнайменше болю дружині та дочці, — попросила вона.

— Добре, — відповів він, — я спробую їх підготувати.

Згодом Руслан на місяць виїхав до Польщі. Там йшли зйомки якогось фільму, і було безглуздо відмовлятися від досить пристойного заробітку. Зустріч після розлуки була бурхливою та пристрасною, як ніколи.

— Головне, ти не хвилюйся, — сказав він тоді Надії. — Ще трохи — і ми будемо завжди разом. Ти мені віриш?

Звісно, вона йому вірила й повністю довіряла. Надія добровільно вклала йому до рук свою подальшу долю. Потім Руслан сказав, що його дружині мають зробити операцію на серці, тож треба потерпіти кілька місяців, доки пройде період реабілітації. Дівчина не встигла засумніватись у його словах, як Руслан приніс їй амбулаторну картку дружини. Надії стало ніяково, і вона сказала: «Я вірю тобі».

Дівчина вирішила, що кілька місяців очікування нічого не змінять у їхніх стосунках. Їй залишалося лише запастися терпінням, і закохані продовжували зустрічатись. Щоправда, тепер вони бачилися рідше: Руслан багато часу проводив із дитиною та їздив до дружини в лікарню. Іноді чоловік приходив утомлений, змучений. Тоді Надія намагалася вдихнути в нього іскорку життя, підняти настрій, і їй це непогано вдавалося.

— Сонечко ти моє ясне, — говорив Руслан, поклавши голову їй на коліна й прислухаючись до того, як ворушиться дитина в її животі. — Ти й малюк — моя радість, моя втіха, моє щастя. Вибачте мені, я не винен, що так сталося. Ми обов’язково будемо разом, треба лише трохи потерпіти.

Серце Надії боляче кольнуло, коли у призначений день Руслан не прийшов у дім, зігрітий його теплом. Їй слід було поринути в жорстоку реальність, але вона продовжувала мріяти про щасливе майбутнє. Надія сиділа мовчки, занурившись у свої думки. Час завмер. Проклятий будильник, що стояв на телевізорі, ніби сповільнив хід, і дівчина готова була розбити його вщент, якби від цього щось змінилося. Руслан не приходив день, два, місяць…

Надія заплатила за квартиру, і грошей у неї залишилося на місяць. Ще через місяць її душу охопив льодяний, всеосяжний страх. Вона зрозуміла, що її тендітне щастя впало в бездонну прірву, з якої не було дороги назад. Було гірко усвідомлювати, що вона стала жертвою своєї пристрасті, але треба було продовжувати жити — хоча б заради маляти, яке дедалі частіше нагадувало про себе наполегливими ударами під серцем.

У Надії ще жевріла надія на те, що Руслан повернеться. Вона поїхала до міліції та поцікавилася, чи не було його затримано, — відомостей про нього не знайшлося. Тоді Надія зателефонувала до моргу, але й там їй дали заперечну відповідь. Домашньої адреси Руслана дівчина не знала. Тож Надія з речами пішла на автовокзал. Остання крап­ля надії розчинилася в потоці сліз. Грошей, що зали­шилися, вистачило лише на квиток додому.

Надія ніколи не забуде, як мати виставила її за двері й вона залишилася сама, на холоді, без копійки в кишені. У спину їй бив холодний вітер. Цей вітер досі б’є їй у спину, хоч би як вона намагалася викреслити з пам’яті той фатальний день.

Роздiл 40

Був чудовий літній вечір. Лілія йшла алеєю парку, тримаючи Олексія під руку. За кострубаті гілки старих дерев зачепилась хмара й завмерла. Лілія подумала, що вона, як ця маленька хмаринка, тримається за лікоть чоловіка та боїться навіть маленького вітерцю, щоб її щастя не полетіло геть із потоком повітря. З Олексієм їй було просто та спокійно. Навіть повітря здавалося легшим, а сутінки, що насуваються, — м’якішими. Настрій був романтичним, як у молодості. Лілія почувала себе дівчиськом, і один погляд коханого змушував тремтіти кожну клітинку її тіла.

Вони погуляли парком, потім зайшли на літній майданчик кав’ярні поласувати морозивом. Лілія любила пломбір та іноді заглядала сюди, прихопивши із собою Оленку. Сього­дні навіть пломбір здався жінці солодшим та смачнішим. Олексій пестив її поглядом, але чомусь Лілія не бентежилася, а віддавалася найсміливішим мріям. Поруч із нею був її ідеал. Про такого, як він, жінка мріяла і довгими зимовими вечорами, і в літню спеку, і безсонними осінніми ночами.

Лілії усміхнулося щастя. Воно здавалося таким тендітним, боязким, майже повітряним, але це були лише перші несміливі його паростки. Їхнє щастя мало вирости у щось велике й прекрасне, і в Лілії в голові раз у раз мерехтіли зухвалі думки. Вона насолоджувалася тим, що ма`ла, ніжилась під поглядом Олексія, здригалася від кожного дотику його руки, дивилася в його чисті очі й бачила в них майбутнє. Головне — не злякати своє щастя, не розгубити його під чужими поглядами. Олексій, наче прочитавши її думки, запропонував Лілії повернутися додому.

Удома було прочинене вікно й по всій кімнаті літали кульки-серця. Лілія не стала запалювати верхній світильник, увімкнувши натомість маленький торшер біля ліжка. Струменіло м’яке світло, створюючи інтимну атмосферу. Лілія запитала:

— Будеш чай із медом?

— Буду, — відповів Олексій, подумавши, що, якби вона запропонувала йому випити отрути, він не вагаючись сказав би «так».

Жінка принесла чайник і поставила на стіл блюдце з медом. Вона пила чай, і маленька крапля меду завмерла на нижній губі. Олексій намагався не дивитись на неї, але ця бурштинова крапелька притягувала його погляд. Він не витримав, присунувся ближче до Лілії та зняв цю крапельку губами. Смак ароматного меду сп’янив його. Близькість Лілії, її запах запаморочили Олексію голову, і він знову поцілував її. Цей поцілунок був більш пристрасним.

Жінка судомно зітхнула й піддалася його гарячим губам. Її думки потонули в пристрасті. Вона обняла чоловіка за шию та не чинила опір, коли його сильні руки відірвали її від землі. Жар його тіла змішався з її жаром, і почуття блаженства наповнило Лілію до самого краю…

Уранці Лілія прокинулася від перших променів яскравого сонця, які сміливо увірвалися до кімнати та затанцювали по стінах.

— Люба, я зварив каву, — почула вона тихий голос Олексія.

Тілом жінки пробігла тепла хвиля.

— Скільки ж років я чекала на такі слова! — сказала Лілія ледве чутно, наче боячись злякати своє щастя.

— Я можу приносити тобі каву в ліжко, коли ти захочеш, — сказав він, простягаючи їй чашку з ароматним напоєм.

— Так буде нечесно, — заперечила вона, — я також хочу тебе балувати.

— Тоді пектимеш мені пиріжки.

— Гаразд. Які ти любиш?

— Ті, що пахнуть дріжджами та яблуками.

— Я дружу з тістом, — усміхнулася Лілія. — Отже, проблем не буде, тісто не полізе з каструлі по всій кімнаті.

— Хай собі лізе, я маю велику кухню.

Олексій сказав «я маю», і це неприємно різонуло жінці слух. Усе-таки є «твоє» та «моє». Він одра­зу зрозумів свою помилку.

— Лілечко, — сказав Олексій, узявши її за руку, — виходь за мене заміж. Я не зможу прожити без тебе і дня.

— А ти, виявляється, егоїст, — жартома сказала вона. — Ти без мене не можеш жити, а я, виходить, без тебе можу?

— То ти станеш моєю дружиною?

— Так!

— Тоді збирай речі та поїхали до мене.

— Як, просто зараз?!

— Негайно.

— Мені ж треба звільнитися з роботи…

— Ти зараз у відпустці, школярі на канікулах. У чому проблема? Написати заяву на звільнення та виписатись із гуртожитку можна за один день.

Лілія схопилася з ліжка, дістала валізи й почала складати речі. Олексій сказав, що їй треба буде виписатись із гуртожитку. Отже, має серйозні наміри. Утім, вона готова була йти за ним хоч на край світу, з пропискою чи без — байдуже.

Лілія їхала в невідомість. Вона майже не знала Олексія. Скажи їй трохи раніше хто-небудь, що вона помчить стрімголов за незнайомою людиною, вона б відповіла, що ніколи не здатна на такий учинок. Зараз же майбутнє уявлялося їй повітряним, ніжним, прекрасним, схожим на велику квітку орхідеї. Лілія вважала, що не має права не довіряти своєму обранцеві, і повністю віддалася його владі.

Роздiл 41

Юрка перевели з реанімаційного відділення до післяопераційної палати, і Надія тепер змогла його відвідати. Незважаючи на складну операцію, хлопчик виглядав набагато краще. Його губи злегка порожевіли, на щоках з’явився слабкий рум’янець.

— Доброго дня, Юрчику, — привіталася Надія, сідаючи на стілець, який підсунула до неї матір дитини. — Ти виглядаєш по-молодецькому!

— Ви так думаєте? — спитав хлопчик, і на його обличчі заграла слабка, але задоволена усмішка.

— А мені не треба думати — факт є факт. Тепер ти забереш додому мій подарунок? — Надія кинула погляд на м’яку іграшку, яку подарувала хлопцеві.

— Заберу, обов’язково заберу! Лисеня нагадуватиме мені про вас. Ви ж хотіли віддати мені свою нирку, щоб мене врятувати?

— Виявляється, ти все знаєш? У гості запросиш?

— Хоч зараз!

— Зараз ще рано. Тобі треба пройти курс реабілітації, відновитись після операції.

Надія погладила дитину по руці, до якої тяглася люлька крапельниці.

— Це такі дрібниці порівняно з тим, що було, — сказав Юрко.

— Тепер уже не лізуть у голову дурні думки?

— Якщо ви маєте на увазі розмови про смерть, — промовив хлопчик тихо, щоб не чула мати, — можу чесно зізнатися: тепер я вже не думаю про те, що помру.

— От і молодець, — похвалила Надія й легенько стиснула Юркові руку.

— Ви вже йдете, тітонько Надіє? — спитав хлопець, коли жінка підвелася.

— Тобі треба відпочити, — усміхнулася вона.

— А може, не треба? — Юра хитро примружив очі.

— Більше спи, набирайся сил, — порадила ­Надія.

— Ви ще прийдете до мене?

— Звичайно! Мені без тебе нудно!

— Я такий… такий…

— Який?

— Веселий! Ви мене ще погано знаєте! — заявив хлопчина.

— Ось таким ти мені більше подобаєшся! — підморгнула Надія хлопчику.

Вона покинула палату. За нею вийшла мати Юри.

— Я вам така вдячна, — сказала вона, — ви навіть уявити не можете.

— За що? Я ж вам нічим не допомогла.

— Ви дали мені надію на порятунок сина. Знаєте, як довго ми шукали донора? Те, що ми із чоловіком пережили, ворогові не побажаєш. Дивитись, як на твоїх очах повільно згасає єдина дитина, — жахливіше від цього не можна передати словами. Коли з’явилися ви, ми підбадьорилися, але почали боятися, що ви передумаєте або ми спізнимося з пересадкою… Ви — незвичайна жінка.

— Ну що ви!

— Я схиляюся перед вами, перед вашою муж­ністю. Хочете, я стану перед вами на коліна? — сказала жінка так палко, що Надії стало ніяково.

— Що ви?! Не треба! — запротестувала вона. — Головне, щоб хлопчик повністю одужав.

— Дякую, дякую вам. Що я можу для вас зро­бити?

— Будете в церкві — моліться за мене. Попросіть Всевишнього пробачити мені, — сказала Надія.

— Мені здається, що у вас і гріхів немає.

— Усі ми грішні, тільки в когось гріхів менше, в когось — ціла купа, інші зовсім у них погрузли. Найгірше, якщо людина усвідомлено робить мерзенний учинок, — задумливо промовила Надія та додала: — У вас такий добрий хлопчик!

— Дякую. А у вас є дітки?

— Вибачте, мені час, — промовила Надія розгублено, квапливо попрощалася з жінкою та пішла.

Надія довго дивилася у вікно, чекаючи, коли від Яни підуть відвідувачі. І тільки переконавшись у тому, що Ольга та Руслан залишили палату, вона пішла відвідати дівчину.

Яна їй щиро зраділа.

— Я думала, що вас уже забрали на операцію, — сказала вона усміхаючись.

Надія подумки відзначила, що дівчина погано виглядає. Вона була схожа на покійника: безкровне обличчя, погаслий погляд, опущені плечі.

— Як ти, Яночко? — спитала Надія.

Дівчина дивилася їй просто у вічі, і жінка знову згадала про Руслана. Його погляд так само проникав їй у душу; здавалося, що він читає її думки. Надія не витримала й відвела очі.

— Як бачите, — дівчина натягнуто всміхнулася, — сьогодні я не в найкращій формі. Утім, так само було вчора й буде завтра.

— Тобі ще не знайшли донора?

— Немає донора, немає потрібної суми, немає часу. Тато вже збився з ніг. Мені так його шкода!

У Надії на язиці крутилося: «А що робить мама? Чекає коло моря погоди?», — але вона стрималася.

— Усе владнається, от побачиш. Так буває.

— Я вже не вірю в дива.

— Це погано.

— А ви знаєте, пані Надіє, до мене заходила сусідка з тієї палати, що праворуч. Ця жінка вміє ворожити на картах, люди до неї навіть з інших міст приїжджають та записуються в чергу. Мені вона теж погадала, — жваво сказала Яна.

— І ти повірила їй? Ворожка на людському горі наживається.

— Ви так думаєте? — розчаровано спитала дівчи­на. — Але мені вона гадала не за гроші, а просто так.

— Ворожки — добрі психологи, вони завжди кажуть людям те, що ті хочуть почути.

— А я їй повірила, — стишеним голосом промовила Яна.

— І що вона тобі нагадала?

— Багато цікавого.

Яна заплющила очі, і Надія згадала, що Руслан часто робив так само. Дівчина нічого не взяла від матері, натомість скопіювала батька.

— Вона сказала, що в мене буде донор і операція пройде успішно. Я подумала, що вона намагається заспокоїти мене, але ворожка навіть на ікону перехрестилася. Мені здалося, що вона була щира. Я не маю підстав їй не вірити, — розповіла Яна.

— Ну, якщо так лягла карта, то я дуже рада.

— Я також, але й досі не розумію, як може бути донор, адже в нас немає потрібної суми. Хто за «спасибі» захоче віддати чужій людині свій орган?

— Вам зовсім нема чого продати?

— Тато продав машину, і в нас залишилася лише порожня квартира. Він і її хоче продати, але за неї ніхто не дає потрібної суми, — зітхнула Яна.

— На кожен товар є свій покупець. Чи чула про це?

— Ваші б слова та Богові у вуха, — усміхнулася Яна. — Пані Надіє, а ви можете відповісти на одне запитання?

Жінку кинуло в жар. Чи не Руслан про все розповів дочці?

— Спробую, — обережно сказала Надія.

— Раптом я не випробую цього на собі, але хоч зі слів знатиму, а не з кіно та книжок… — сказала Яна й зам’ялася.

Надія мовчала, даючи дівчині змогу зібратися з думками.

— Чи правда, що під час сексу люди відчувають неземну насолоду? — запитала Яна й знітилася.

— Бачиш, моя дівчинко, секс — це спосіб висловити любов до людини. Я не заперечую, що іноді сексом займаються люди, які не кохають одне одного. Наприклад, дівчата легкої поведінки та їхні клієнти, але це не те. Тільки ті, хто люблять, здатні відчувати від близькості справжнє задоволення. Я б назвала це не сексом, а коханням. І ти маєш рацію: це заняття приносить величезну насолоду, — пояснила жінка.

— Отже, треба дуже любити свого партнера?

— Треба. Конче необхідно. Настане час, і ти сама в цьому переконаєшся.

— Хотілося, щоби так і було. А ви кохаєте свого чоловіка?

— Хитрюго! Ти просила відповісти на одне запитання — я погодилася, і тепер ти ставиш мені ще одне, ще інтимніше? Сама розумієш, нормальна жінка на це не може відповісти. Про взаємини подружжя повинні знати тільки самі чоловік та жінка. Де двоє, там немає місця третьому.

— Вибачте. Запитала не подумавши.

— Вибачаю. Хочеш, я щось тобі почитаю?

— Ні, краще розкажіть, як там, на вулиці.

— Оце інша розмова! — усміхнулася Надія.

Роздiл 42

Елі не подобалася квартира, яку вона винайняла. Спальня була настільки вузька, що ліжко займало всю кімнату, майже не залишаючи вільного простору. Щоб повісити нові штори, довелося стати на вузьке підвіконня. Якось упоравшись зі шторами, Еля постелила під ноги килимок і почала розвішувати в шафі одяг. Підходити до шафи було незручно, і це розлютило Елю ще більше. Вона вже пошкодувала, що так швидко здалася й пішла з просторого будинку. Усе-таки треба було насамперед купити собі квартиру, а не винаймати. Хотілося підшукати зручне житло з просторою спальнею та великою кухнею. А тепер вона розкладає одяг у цій незручній шафі. Усі її старання підуть нанівець: через деякий час доведеться заново пакувати речі.

Еля зі злістю шпурнула одяг у шафу й зачинила її. І чому це Олексій дав їй гроші лише на купівлю житла? А за що вона придбає посуд та інше кухонне начиння? І де взяти гроші на меблі? Вона ж не зможе обмежитися одним ліжком? Це не можна так залишати! Треба поїхати до Олексія та забрати в нього частину посуду. Виходить, що її посудом користуватиметься хтось інший? Половина майна належить їй за правом, і вона не має наміру дарувати свої каструльки Олексію чи ще комусь. До того ж вона забула там свої улюблені кімнатні капці із заячими вушками.

Раптом, побачивши її, Олексій передумає? Може, він усвідомить, що разом їм було не так уже й погано? І навіщо вона привела свого бойфренда додо­му? Це не вона винна, а зайва склянка віскі…

Еля знову відчинила шафу й почала ритися там, вишукуючи одяг, який найбільше подобався Олексію. Вона витягла коротенький сарафанчик у синій великий горошок. Чоловік сміявся з неї, коли вона його одягала, і казав, що в ньому Еля схожа на дів­чинку з його дитинства. Нехай навіть так. Тепер треба йому сподобатися, і заради цього вона готова вдягнути будь-що, навіть собачий нашийник із шипами, якщо це на нього подіє. Якщо Олексій не змінить свого рішення, то хай хоча б пошкодує.

…Еля рішуче натиснула кнопку дзвінка. Робила вона це вперше, адже донедавна відчиняла хвіртку своїм ключем. Навіть не вірилося, що зовсім нещодавно вона була повноправною господаркою цього особняка. Тепер вона відчувала себе приниженою, і в неї в грудях клекотіло обурення. Жінка готова була вчепитися своїми доглянутими нігтиками в обличчя Олексія та подряпати його до крові. Утім, це був не найкращий варіант, й Еля спробувала заспокоїтись. Яке ж було її здивування, коли з дому вийшов не Олексій, а якась жінка. «Напевно, нова хатня робітниця, — подумала Еля. — Пупсик вирішив кардинально змінити своє життя».

— Доброго дня, — сказала жінка, підходячи до хвіртки. — Слухаю вас.

— Ви нова прислуга? — зневажливо спитала Еля.

— Ні, — спокійно відповіла жінка.

— Тоді нова підстилка Олексія? — з іронією поцікавилася Еля, подумавши про те, що нікого товстішого й страшнішого за неї колишній чоловік знайти собі не міг.

— Не вгадали, — розвела руками незнайомка. — Я його майбутня дружина.

— Це ми ще подивимося. Утім, мені байдуже, хто ти.

— Ми вже перейшли на «ти»?

— А я до всіх бухгалтерів, бібліотекарок та прибиральниць звертаюся на «ти».

— Це не дає вам честі.

— Не тобі судити про це, — роздратовано кинула Еля. — Поклич Олексія.

— Він на роботі.

— Мені треба забрати свої капці, якщо, звичайно, ти їх ще не вдягала.

— Ідіть забирайте, я не витримую запаху чужого поту, — вколола її Лілія і сама собі здивувалася — адже вона ніколи не була стервом.

Еля, гордо піднявши голову, пройшла до будинку.

— Швидко ж ти застрибнула в моє ліжко. Тепленьке було містечко? — пустила вона шпильку.

— Ні, не у ваше, ми купили собі нове ліжко. — Ліля по слово до батька не побігла. — А решту я ретельно продезінфікувала, тож у домі не лишилося жодних сторонніх запахів.

Еля знайшла свої улюблені капці у пакеті в кутку коридора. Вона дістала їх і прискіпливо понюхала.

— Здається, ти їх не вдягала, — сказала вона й кинула капці у пакет. — А ще я хочу забрати свій посуд. Сподіваюся, він чистий?

— Без відома хазяїна дому я не можу вам нічого віддати, — спокійно відповіла Лілія. — Це питання вирішуйте з ним особисто.

— Ага! Спати з ним ти можеш, а питання вирішувати нема кому? І де ж він тебе таку знайшов? З якого колгоспу притяг? Від тебе ж гноєм пре!

Слова Елі боляче зачепили Лілію. Чому вона має терпіти ці приниження?! Лілія спалахнула й побігла на кухню. Там вона схопила першу каструлю, яка трапилася під руку, потім — сковорідку та повернулася з усім цим у передпокій.

— Тобі ось це треба?! — закричала вона, розмахуючи сковорідкою так, що Еля відступила. — Бери свою каструлю й чеши звідси, щоб я тебе більше не бачила!

Еля вискочила за хвіртку так швидко, ніби її вітром звіяло. Лілія жбурнула сковорідку через паркан.

— Мало? Зараз ще принесу!

Розчервоніла Лілія знову вбігла до будинку. Вона хапала все, що траплялося під руки. Потім вискочила з посудом у двір і почала перекидати його через хвіртку. Дзенькали каструлі та сковорідки, жалібно брязкали розбиті тарілки та чашки. Еля щось обурено кричала, але Лілія її не слухала. Вона принесла чергову партію посуду та жбурнула її через загорожу.

— Тарілки тобі потрібні? Тримай! Ложки? Лови! Ножі? Вони твої навіки! — викрикувала Лілія, задихаючись і забувши про пристойність. — Усе що завгодно, аби не бачити тебе тут!

Останнім, що перелетіло через паркан, була нова мікрохвильова піч.

— Усе! Я вмиваю руки! — сказала Лілія, витерши піт із чола.

— Не забудь їх хлоркою помити, прибиральнице! — крикнула їй Еля.

— Цього я точно не забуду, — відповіла Лілія та попрямувала до будинку. — У тебе стільки отрути, що нею можна тарганів труїти! До речі, хороша ідея — можеш непогано на цьому заробити. Спробуй!

— Я без твоїх порад знаю, як заробляти! А ти що вмієш? Спати із чужими чоловіками? І це все?

— Я сплю лише зі своїм! — парирувала Лілія.

Гордо піднявши голову, вона увійшла до будинку й зачинила за собою двері. Олексій не бачив, як червона від злості Еля збирала розкидані посудини, як викликала таксі й сварилася з водієм, запихаючи в салон автомобіля кухонне начиння.

Під’їхавши до будинку, детектив помітив біля огорожі гору розбитого посуду. Спочатку він не зрозумів, що сталося, і поспішив до хати, хвилюючись за Лілію.

— Що тут трапилося? — спитав він стривожено.

— Битва, — сказала вона й усміхнулася. — Не хвилюйся. Приходила твоя колишня дружина за посудом та улюбленими капцями.

— Так? І що?

— Капці вона забрала сама, а посуд я їй по­вернула.

— Це я помітив.

Лілія розповіла про візит Елі та додала:

— Сама не збагну, звідки в мене сміливість узяла­ся. Ніколи ні з ким не сварилася, не скандалила, ні на кого не підвищувала голос, а тут неначе з ланцюга зірвалася. Зараз згадую і самій стає соромно. Добре, що ти не бачив цієї сцени. Я грала в ній роль базарної баби. Як ти думаєш, чому я поводилася так грубо?

— По-перше, я б нікому не дозволив тебе образити, — сказав Олексій,пригортаючи Лілію до себе. — А по-друге, ти, виявляється, мене ревнуєш.

— Я? Тебе ревную? Не може бути! — Лілія всміхнулася.

— Так! Так! Саме так! — Олексій поцілував її у шию.

— Ні, я тебе не ревную, — сказала вона, обвив­ши руками його шию, — я тебе дуже люблю.

Роздiл 43

До палати постукали, і Надія побачила у дверях лікаря.

— До вас прийшли, — сказав він. — Хай увійдуть?

— Гаразд, я готова, — відповіла жінка, ледве стримуючи хвилювання.

Лікар тихо вийшов, і в палату ввійшов Руслан. Він майже не змінився: та сама фігура атлета, гарні очі, хоч у них уже не блищав вогник, як колись. Було видно, що тривога за здоров’я доньки залишила відбиток на його обличчі. А ще Надія помітила, що Руслан накульгує на ліву ногу.

— Привіт, Надіє, — тихо сказав він.

Голос теж залишився тим самим. Давним-давно Надія любила прислухатися до його звучання, іноді вона навіть засинала під його низький тембр — тоді їй так хотілося розчинитися в ньому та зникнути. Це було так давно, наче в минулому житті.

— Доброго дня, — відповіла вона сухо.

Руслан підійшов ближче. Надія почула запах його одеколону, і в неї закрутилося в голові.

— Надійко, я прошу вислухати мене, — сказав він.

— Навіщо?

— Я хочу тобі все пояснити.

— За двадцять років у своє виправдання можна було вигадати тисячу й одну казку, але, на жаль, я нічого не хочу слухати, — відповіла Надія, чітко вимовляючи кожне слово. — Якщо ти маєш намір стверджувати, що шукав мене, то не марнуй час — не повірю.

— Так, я справді шукав тебе всі ці роки, адже я тоді навіть не знав твоє прізвище…

— Ти не знав мого прізвища? — насторожено спитала Надія.

— Я був молодий. Моє прізвище було скрізь: у титрах фільмів, на афішах. Слава закрутила мені голову. До того ж я був певен, що скоро ми будемо разом назавжди й ти носитимеш моє прізвище.

Надія саркастично посміхнулася.

— Авжеж! Красень, безстрашний гонщик, відомий каскадер! Море шанувальниць — і тут якесь село із животом. Навіщо йому такий тягар? Таких, як вона, хоч греблю гати! Адже так?

— Ти не маєш рації. Коли я приїхав на орендовану квартиру, тебе там не було. Ніхто не знав, куди ти поїхала. А я мало того що не знав твоє прізвище, я навіть не спитав, з якого ти села. Тоді для мене це було неважливо.

— Я це помітила! — зле кинула Надія.

— Увесь цей час я шукав тебе, щоб пояснити…

— Замовкни! — скрикнула вона. — Я не хочу тебе слухати! Ти для мене давно помер!

— Добре-добре, — сказав Руслан. — Я розповім тобі про це потім, колись, і ти зрозумієш мене. Рано чи пізно вислухаєш мене до кінця.

— Я не хочу тебе слухати. Ти — мій учорашній день, а я назавжди з ним розлучилася. Я почала нове життя, а прокляте минуле причепилося й тягнеться за мною. Я не хочу цього! Не хочу! Ти мене чуєш?!

— Я розумію, але прошу тебе…

— Нічого не хочу чути! Тепер це не має жодного значення!

— Уявляю, що тобі довелося пережити.

— Ні, ти навіть уявити цього не можеш. Тобі таке й у страшному сні не насниться, — сказала Надія з розпачливим блиском в очах.

— Надійко, заспокойся, будь ласка, — попросив Руслан тихо. — Поки що закриймо цю тему. Дай мені відповідь тільки на одне запитання. Ти не маєш права його проігнорувати.

— Не вказуй, що робити, мені вже не шістнадцять років, — парирувала Надія спокійніше.

— Хто в нас народився: син чи дочка?

Вона гірко посміхнулася.

— Яка тобі різниця?

— І все ж таки?

— Народилися дві мертві дівчинки, — сказала Надія, і очі її стали вологими.

— Господи! Як ти все це пережила?

— Про це ти ніколи не дізнаєшся.

— А я хотів би знати.

— Хотів би знати?! — Надія знову розхвилювалася. — Ти хотів би знати? Ах, який ти дбайливий, який добрий! Від твоєї доброти стає нудно! А дівчаток я народила, як безпритульна шавка.

— Як це?

— Уночі, у лісі, у брудній калюжі — отак! — вигукнула Надія і не помітила, як по її щоці пробігла сльоза. — Ворогові такого не побажаю!

— Бідолашна, бідна дівчинко, — похитав го­ловою Руслан. — Пробач мені, хоч я в цьому й не винен.

— Щойно ти готовий був розповісти на своє виправдання щиру історію, а тепер кажеш, що твоєї провини немає? Швидко ти передумав! Ні, ти ні в чому не винний. Ти білий і пухнастий…

— Надійко, навіщо ти так? Я…

— Що ти?! Слава закрутила тобі голову? Популярність, сім’я, а тут я із сюрпризом… Я не зустрічала людей більш підлих і мерзенних, ніж ти!

— Дай мені сказати два слова.

— Ні! Ні! І ще раз ні! Я чекала на твої слова тоді, а зараз вони мені не потрібні! Ясно? — сердито кинула вона.

— Гаразд, — тяжко зітхнув Руслан.

— Давай закриємо цю неприємну тему й повернемось до сьогодення. Ти прийшов сюди не за тим, щоб ворушити минуле. Адже так?

— Так.

— Тоді кажи.

— Я прийшов попросити тебе стати донором для моєї дочки.

— Проси.

— Надійко, я прошу тебе врятувати мою доньку!

— Ти моїх дочок не врятував, — сказала жінка, підійшовши до вікна.

— Дозволь мені все пояснити.

— Ні! — обірвала його Надія різко. — Не варто дивитись назад.

— Я розумію, що ти на мене ображена…

— Ображена? — жінка поблажливо всміхнулася. — Я не лише ображена. Я принижена. Ти хоч розумієш, що зламав мені життя? Усвідомлюєш?!

Якби Руслан знав, скільки років вона чекала моменту, коли він відчує несамовитий біль, який довелося винести їй! У глибині душі Надія мріяла про помсту, й от ця мить настала. Тепер вона господарка становища й може диктувати свої умови. Вона може його принизити. І ніхто, абсолютно ніхто не має права її засудити.

— Вибач мені за все, але не дай померти моїй дочці! Я не переживу цього! — схвильовано промовив Руслан.

— Переживеш. Я ж пережила. Думала, що це понад мої сили, але виявилося…

— Надійко, прошу тебе, благаю, допоможи врятувати Яну! — вигукнув чоловік із таким розпачем, що в неї мурашки пробігли по шкірі.

— А ти маєш гроші? — спитала вона холодно.

— Їх не вистачає, але я обов’язково роздобуду суму, якої бракує. Я поїду до далекого родича дружини та позичу в нього.

— І я мушу тобі вірити?

— Я на колінах проситиму його мені допомогти.

— Зараз, проси мене зараз, — видавила із себе жінка.

— Я прошу тебе, Надійко!

— Не так, — сказала вона глухо.

— Не так?

— Проси на колінах, — видихнула вона.

— Що? — Руслан не одразу зрозумів зміст її слів.

— Проси мене на колінах, інакше я не погоджусь.

Він не вагаючись упав навколішки. Скільки років вона чекала на цей момент! Надія думала, що, прини­зивши Руслана, зазнає неймовірного задоволення, але тепер їй було неприємно дивитися на приниження сильного чоловіка.

— Благаю тебе: допоможи, — промовив він, склавши долоні, як для молитви, — врятуй мою дочку!

— Я згодна, але ти маєш роздобути гроші, інакше я передумаю.

— Я зроблю все можливе й навіть неможливе, — запевнив Руслан, не підводячись із колін.

— Якщо родич не дасть грошей, продай свою квартиру, — сказала Надія тихо.

— Я продам усе, навіть душу дияволові.

— Ти вже давно це зробив, — кинула Надія та повернулася до нього спиною. — А зараз іди. Я не хочу тебе бачити. І запам’ятай: я допомагаю не тобі, ти на це не заслужив — я погоджуюсь допомогти Яні.

— Спасибі тобі!

— Іди!

Надія чула, як Руслан обережно зачинив двері та його кроки загубились у довгому лікарняному коридорі. Жінка змахнула сльози й опустилася на ліжко. Вона дочекалася моменту, про який мріяла стільки років. Дивно, але Надія не відчувала задоволення. Їй було соромно за свій вчинок, і вона ненавиділа себе. На душі в неї залишився неприємний осад. Надія читала про те, що помста — солодке почуття, а вона, крім гіркоти, нічого не відчувала, хіба що огиду до себе.

— Я підла, — звучно сказала вона та злякалася свого голосу. Її слова розкотилися луною в лікарняній палаті.

Роздiл 44

Веніамін сидів на терасі у своєму улюбленому кріслі-гойдалці. Віра присіла на сходах. Вони вже втомилися шукати Надію та губитися в здогадах. Віра кілька разів пропонувала звернутися до поліції із заявою, але Веніамін відмовлявся. Якщо Олексій не зміг натрапити на слід жінки, то поліція її не знайде й поготів. Веніаміна мучили припущення. Одне він знав напевно: якщо його дружина щось задумала, вона доведе почате до кінця. Саме тому вона й не виходила на зв’язок. Веніамін уже не відкидав версію про те, що Надія зустріла хлопця й поїхала з ним. Але чому така таємничість? Хіба він не зрозумів би її? Адже вони сучасні люди.

Надія весь час була для нього жінкою-загадкою. Інша річ її сестра Віра. Що її турбує, про те й каже, жодних таємниць і недомовок. З нею легко та просто. І чому Надія не має цих якостей? Вони із сестрою близнючки, але за характером такі різні. Так, найімовірніше, Надія просто покинула його заради іншого. Можливо, саме тому Веніамін не хотів звертатися до поліції.

За час відсутності сестри Віра зблизилась із її чоловіком. Вона не розуміла Надію. Чого їй бракувало? Веніамін — прекрасна людина, хороший сім’янин, добра душа. І будинок у нього чудовий. А прислуга? Найдобріша жінка Ася — вона була Веніаміну майже як мати. Герасим теж хороша людина. Що ще треба? Живи та радій.

Утім, Надія завжди була примхливою. Ще в дитинстві вона вирізнялася впертістю, і через це мати карала її набагато частіше, ніж Віру. Надія дозволяла сестрі гратися їхньою єдиною лялькою, а сама майструвала іграшковий одяг. Вона дбайливо складала листочки з дерев у картонну коробку, немов у шафу, і наступного дня діставала їх, «щоб нарядити принцесу на бал». А ще через день листя засихало, і Надія казала, що «час принцесі змінити одяг». Віра не розуміла сенсу цієї гри. Надія жила у своєму, вигаданому, казковому світі. І найдивніше, що вона не впускала туди нікого, навіть її, Віру.

— Піду подивлюсь, де Оленка, — сказала Веніаміну жінка. Незабаром вона повернулася одна.

— І де ця дзиґа? — спитав Веніамін.

— Герасим повів її за морозивом.

— Чи не застудиться Оленка від морозива?

— Вона в мене міцна, рідко хворіє.

— А я посидів під кондиціонером і застудив шию.

Віра підійшла до Веніаміна й стала в нього за спиною.

— Де болить? — спитала вона.

— Ось тут тягне.

Віра торкнулася його оголеної шиї і відчула, як її пальці наче вдарило струмом. Вона відчула запах його тіла, аромат дорогих парфумів, та розхвилювалася. Жінка почала робити Веніаміну легкий масаж.

— Хто тебе цього навчив? — спитав він.

— Життя. Коли працюєш на будівництві, часто доводиться перебувати на протягах. Там застуджуємося, там і масаж вчимося робити.

— Дивлячись на твої руки, ніколи б не сказав, що ти працюєш на будівництві.

— Вони здаються такими слабкими?

— Навпаки. Руки в тебе сильні й водночас ніжні, — промовив Веніамін, блаженно заплющивши очі.

Віра вміло розминала його м’язи. Вона то погладжувала їх, то енергійно масажувала. Жінка трохи нахилилася, щоб знову вдихнути його запах — запах чоловічого тіла з нотками якісних парфумів, мила та сигаретного диму. Цей аромат трохи п’янив її і притягував до себе з неймовірною силою. Вона відсунулася трохи вбік, але запах все одно було чути. Віра вже забула, коли востаннє була близькою із чоловіком. Таємне бажання змусило її серце прискорено забитися, і по тілу розлився жар. Віра спробувала заспокоїтись, але в неї нічого не вийшло. На шиї у Веніаміна, біля коміра сорочки, жінка помітила маленьку, акуратну, чітко окреслену родимку. Вона вабила до себе, і Віра обережно погладила її. На мить жінка заплющила очі, і їй здалося, що Веніамін її чоловік. Він був таким близьким та бажаним.

Веніамін відчував справжню насолоду. Від Віри струменіло таке душевне тепло, що він на мить припустив, що масаж йому робить не Віра, а Надія. І чому його дружина не могла подарувати йому таке маленьке задоволення? Скільки разів він мріяв, щоб Надія хоч інколи виявляла ініціативу. Але ж ні! Вона була поруч із ним і водночас десь далеко. Справді, так буває: людина поряд, але її немає. Може, Надія його ніколи не любила? Веніамін розумів це, але не хотів зізнаватись у цьому навіть самому собі. Зараз, коли вона зникла, він зрозумів, що, найімовірніше, так і є — хоче він у це вірити чи ні.

Веніамін стежив за кожним рухом Віри та вкотре думав, що саме такою, як вона, він хотів би бачити Надію. Надіє, Надійко. Де ти зараз? З ким? На кого його проміняла й чому навіть не зволила порозумітися? Зрештою, він зробив для неї чимало хорошого, ніколи не кривдив. Невже вона зникла назавжди, навіть не сказавши банального «пробач і прощавай»? Пішла по-англійськи?

Віра не могла відірвати погляду від темної ро­димки. Вона сама не помітила, як нахилилася над Веніаміном. Маленька, але така приваблива родимка була дуже близько… В голові у Віри зашуміло, і вона доторкнулася до родимки губами — спочатку легенько, майже непомітно, потім палко. Чоловік відчув дотик її губ і на мить втратив самовладання. Він не зупинив Віру, а чекав на наступний солодкий поцілунок. Веніамін пригорнув жінку до себе. Вона не чинила опору. Тоді він різко підвівся й підхопив її на руки.

— Надю… Віро, — прошепотів він, несучи жінку до будинку.

Вірі було байдуже, що він назвав її ім’ям сестри. Веніамін не її чоловік… Цю думку загасила всеосяжна пристрасть. «Будь що буде», — промайнуло в голові у Віри, і жінку одразу ж підхопила тепла хвиля бажаної близькості…

— Віро, ти куди? — спитав Веніамін, побачивши, що вона прямує до хвіртки.

— Піду зустріну Герасима з Оленкою, — сказала вона, не зважаючи на нього. — Щось їх довго немає, я вже почала хвилюватися.

Проти ночі за вечерею Віра не відводила очей від тарілки з овочевим салатом. Вона колупала його вилкою, наче щось там шукала, і була дуже неуважною. Оленка виявила бажання ночувати в Нашої Асі, і Віра знову залишилася наодинці з Веніаміном. Вона здава­лася собі злодійкою та не могла дати раду цьому відчуттю.

— Салат смачний? — спитав чоловік, щоб зруйнувати стіну мовчання.

— Ні… Так, дуже смачний, — сказала Віра розгублено, але голови не підвела. — Веніаміне, пробач мені.

— За що?

— За все.

— Ти не повинна відчувати себе винною, — відповів він. — Ми обоє цього хотіли.

— Я вчинила підло щодо своєї сестри, і мені немає прощення.

— Не говори дурниць.

— Я підла, — повторила Віра вперто.

— Не звинувачуй себе. Ти мені дуже допомогла за ці дні. Якби не ви з Оленкою… не знаю, як я пережив би зникнення Надії.

— Отже, моя місія виконана. Я добре впоралася з роллю сестри милосердя. Завтра вранці я поїду, — сказала Віра та, зібравши всі сили, подивилася Веніаміну у вічі. — Виїду назавжди.

Він не відвів погляд і, дивлячись прямо на жінку, сказав:

— Не їдь, прошу тебе. Залишся.

Роздiл 45

Після того як Руслан пішов, Надія довго перебувала у прострації. У голові в неї не залишилося жодної думки, у душі була жахлива бездонна порожнеча. Потрібно було діяти, причому негайно.

Надія довго вмивалася холодною водою, ніби намагаючись змити із себе невидимий липкий бруд. Потім до почервоніння розтерла обличчя махровим рушником і нарешті відчула приплив життєвих сил. Їй слід терміново поговорити з лікарем, якщо він ще в клініці. Надія застала його в робочому кабінеті. Він запросив її увійти.

— Лікарю, — сказала Надія з порога, — я готова віддати свою нирку Яні.

— Це ваше остаточне рішення? — спитав він, звично глянувши з-під окулярів.

— Так.

— Наскільки мені відомо, ця сім’я не має грошей.

— Із цією проблемою я розберуся сама, але маю деякі умови.

— Слухаю вас.

— Перше. Операцію мають здійснити негайно, тобто завтра.

— Це неможливо, завтра не операційний день.

— Я наполягаю. Чи можете ви хоч раз порушити правила заради порятунку дівчини?

Лікар потер пальцями чоло.

— Припустимо, це можливо, але це, як я розумію, не єдина ваша умова. Адже так?

— Так, ваша правда. Друга умова: про дату операції не повинен знати батько дівчини. Він поїхав за грошима, от і нехай шукає.

— Яна повнолітня, тому я приймаю і другу умову. Третя є?

— Третя: якнайшвидше відправити мене на реабілітацію.

— Приймаю третю умову. Щось іще?

— Так. Остання умова. У якому реабілітаційному центрі я буду, батько Яни не повинен знати.

— У вас виник конфлікт із батьком цієї дівчини? — висловив припущення лікар.

— За дотримання всіх умов, — сказала Надія, чітко промовляючи кожне слово, — я вам заплачу. — Вона поклала на стіл кілька стодоларових купюр. — Тепер не ставитимете зайвих запитань?

— Ні.

— Я можу повідомити Яну про майбутню опе­рацію?

— Звичайно, — кивнув лікар, ховаючи гроші в стіл.

Яна читала книгу, а Ольга наводила лад у тумбочці. Надія подивилася на жінку, заради якої її покинув Руслан. Невже вона, шістнадцятирічна дівчина, була гіршою від цієї матрони, яка старша за Руслана на десяток років? Що в ній такого? Звичайна сільська жінка. Надія спробувала уявити молодого гонщика поруч із Ольгою та не змогла. «Що це? — подумала Надія. — Невже в мені й досі живуть ревнощі?»

Яна відклала книгу вбік та всміхнулася Надії. У дів­чини була така ж гарна усмішка, як і в її батька: широка, відкрита, щира.

— Мені треба з тобою поговорити тет-а-тет, — промовила Надія, сідаючи на краєчок ліжка.

— У вас завелися від мене секрети? — запитала Ольга.

— Тітонько Олю, не ображайтеся, будь ласка, — сказала їй Яна.

«Тітка Оля? Яна назвала цю жінку тіткою? Виходить, Ольга їй не мати. А де ж тоді мати дівчини?» — промайнуло в голові у Надії. Ольга зібрала сумку та попрощалася з Яною.

— Яночко, мене не буде три дні, — сказала жінка. — Я поїду позичати гроші в далеких родичів. Впораєшся одна?

— Тітонько Олю, не хвилюйтеся за мене, пані Надія мені допоможе. Адже так?

— Звичайно, допоможу, — запевнила Надія.

Коли Ольга пішла, вона спитала:

— Це твоя тітка? А я гадала, що мама.

— У мене немає мами, — сказала Яна.

— А де вона? — обережно запитала Надія та відчула, як завмерло серце в грудях.

— Я була ще маленька й не розуміла, що відбувається. Про все я дізналася потім, — почала Яна, сідаючи зручніше. — Тато був гонщиком та каскадером, коли закохався в одну дівчину. Він подав на розлучення й повідомив про це мамі в той момент, коли ми втрьох їхали машиною. Тато сказав, що від нас іде, і мама стала плакати й кричати, що в нього завжди якісь романи, що він бабій і таке інше. Вона смикнула його за руку, і він не впорався з керуванням. Ми потрапили в аварію. Мама загинула на місці, я втратила нирку, тато отримав важку травму хребта й колінного суглоба. Йому довелося піти з роботи, і він став звичайним автослюсарем. Ось така історія.

— А та дівчина, заради якої твій батько хотів піти із сім’ї, — що з нею?

— Тато розповідав мені, що вона була вагітна. Він пролежав у гіпсі пів року, а коли поїхав туди, де мала чекати його кохана, її на місці не було. Тато з дурості та молодості не знав її прізвище й потім усе життя присвятив моєму вихованню та пошукам цієї дівчини.

— Як її звали, ти знаєш? — спитала Надія тремким голосом.

— Вона ваша тезка.

— Тато більше не одружився?

— Що ви?! Він і досі її кохає. Мабуть, у мене десь є брат чи сестра. Мені б дуже хотілося, щоб тато нарешті знайшов свою кохану.

— Він так і не знайшов її, — промовила Надія чи то запитливо, чи то ствердно.

— Ні її, ні дитину, — задумливо мовила Яна.

— Яно, завтра нам із тобою доведеться лягти на операційний стіл. Тобі пересадять мою нирку, — сповістила Надія схвильованим голосом.

— Правда?! — вигукнула дівчина. — Треба подзвонити татові. Ось він зрадіє!

— Дитинко, — зупинила її Надія, забираючи мобільний телефон, — я погодилася на операцію за умови, що ні батько, ні тітка Ольга не знатимуть про це заздалегідь.

— Але чому?!

— Я забобонна. Не хочу, щоб наврочили. Ти можеш поки що їм не дзвонити? Нащо їм зайве хвилювання?

— Як скажете. Але хто за нами доглядатиме після операції? Санітарки за «дякую» і склянку води не подадуть.

— Я подбала про це й заплатила санітарці наперед. Тож вона буде біля нас не за «дякую», а за доб­рі гроші.

— Не вірю, що завтра я прийду до тями після наркозу з новою ниркою. Це не сон? — запитала з хвилюванням Яна. — Ущипніть мене, щоб я могла переконатися, що не сплю.

— Це не сон, дитинко. Це життя. Реальність. А зараз тобі треба відпочити, набратись сили. Тільки не забудь про те, що ти пообіцяла мені нікому не телефонувати.

— Німа як риба, — кивнула Яна й додала: — Дайте я вас обійму. Можна?

— Звичайно, — сказала Надія та притиснула до себе слабеньке тільце дівчини.

Роздiл 46

Надія підвела голову й побачила чисту, майже прозору блакить неба. Одна маленька хмаринка була схожа на баранця. Яскраве сонце заливало все навколо своїм світлом. Надія подумала, що життя — найпрекрасніше, що має людина. Перед операцією жінка чомусь злякалася. Їй здавалося, що вона не зможе прийти до тями після наркозу й більше не побачить цей світ, у якому вирує життя. Страх паралізував її свідомість, але відступати вона не збиралася. І ось її привезли на інвалідному візку до аеропорту. Їй потрібно було пройти курс реабілітації. За кілька годин польоту вона буде вже в центрі. Яна та лікар дотримали слова: нічого раніше не сказали ні Ользі, ні Руслану. За кілька хвилин оголосять посадку, і Надія більше ніколи не побачить ані Руслана, ані Яну. Вона зробила для дівчини все, що могла. Тепер належить розпочати нове життя, уже вдруге. Надія ще сама не знала, як це пояснить Веніаміну та чи варто їй узагалі повертатися додому. В одному вона була впевнена: ставлення до життя в неї змінилося. Відтепер вона дорожитиме кожним прожитим днем, кожною годиною, бо ніхто не знає, якої миті перерветься його шлях.

Роздуми Надії обірвав Руслан, котрий якось опинився поряд із нею. Він сяяв від щастя. У руках чоловік тримав величезний букет білих троянд. Отже, пам’ятає, які квіти вона любить.

— Надійко, я такий вдячний тобі за Яну! — сказав він і сів біля її ніг навпочіпки. — Я привіз тобі гроші, мені вдалося зібрати потрібну суму. Ось, візьми, — і він простяг їй пакет.

Руслан був так близько, і вона побачила в його очах вогник щастя та життєлюбства. Так було колись, коли він приїжджав до неї. Зараз Надії здавалося, що між ними не було провалля завдовжки два десятки років. Чи то через його близькість, чи то через післяопераційну слабкість в неї трохи закрутилася голова, і вона зробила кілька глибоких вдихів, щоб не знепритомніти. Колись Надія думала, що зомліє, якщо раптом випадково зустрінеться з Русланом. Під час першої зустрічі вона тримала себе в руках, а тепер відчула знемогу. І це нездужання було більшою мірою душевним, а не фізичним. Надія зненацька зрозуміла, чого їй не вистачало всі ці роки. Вона була гарною, доглянутою, забезпеченою, але байдужою лялькою. Їй не вистачало емоцій, відчуття повноти життя. Тепер від близькості Руслана в неї шуміло в голові й серцю було тісно в грудях.

Надя мовчала. Руслан застиг із пакетом у руках.

— Я не візьму цих грошей, — сказала вона.

— Вони тобі знадобляться для реабілітації.

— Я маю гроші, — запевнила Надія, відсуваючи пакет.

Її рука ненароком торкнулася руки Руслана, і жінка здригнулася, наче обпеклася. Вона й досі па­м’ятала, які в нього пальці. Виявилось, що за ці роки нічого не змінилося. Легкий дотик змусив затремтіти кожну клітинку її тіла, але Надія не показала виду.

— Мені не потрібні гроші від тебе, — вона наголосила на останньому слові.

— Тоді візьми їх як подяку від моєї дочки.

— Не візьму. Ти думаєш, що я зробила це заради тебе? Помиляєшся. Я рятувала Яну, от і все.

— Але ж ти сама сказала, щоб я знайшов суму, якої не вистачало, — нагадав Руслан.

— Усе змінилося. Я передумала брати ці гроші. Залиш їх для дочки, вони їй знадобляться.

— Тут цілий статок.

— Якщо ти не припиниш тицяти мені ці гроші, я перестану з тобою розмовляти.

— Дякую тобі, — напівголосно сказав Руслан і припав губами до її руки. — Не уявляю, що б ми без тебе робили.

У Надії завмерло серце, коли його гарячі губи обпалили її руку. Яке солодке почуття!

— У тебе чудова донечка, і я не могла їй не до­помогти, — сказала жінка, відсторонюючись від нього.

Її пальці торкнулися волосся Руслана. Дивно, але вона пам’ятала це відчуття, наче все було вчора. У Руслана було м’яке волосся, і від нього пахло квітками конюшини.

— Надійко, ти хоч тепер можеш мене вислухати?

— Навіщо?

— Я хочу пояснити, як усе було.

— Не варто. Мені про все розповіла Яна.

— От язиката дитина! Але ти не знаєш, як довго я шукав тебе. Сподівався, що побачу випадково у натовпі або біля річки на пляжі. Я шукав тебе очима в продуктовому магазині, у маршрутному таксі — скрізь, де були люди. Для мене не було інших жінок. Я знав, що рано чи пізно тебе знайду. Зараз я прошу в тебе вибачення за все, що тобі довелося пережити. Мабуть, так було намічено згори. Нам були послані випробування — ми їх пройшли, тож тепер ми можемо бути разом.

— Я вже давно не наївна й дурненька шістна­дцятирічна дівчина з глухого лісу. Хай буде тобі відомо, що в мене є чоловік. Минуле позаду нас, і його не повернути.

— Але ж без минулого немає майбутнього.

— Навіщо повертати назад? Я жінка без минулого. Вибач, оголосили посадку. Мені пора.

— Надійко, можна я тебе супроводжуватиму?

— Ні. До того ж у тебе немає квитка.

— Я полечу в багажному відсіку!

— Не смішно. Перекажи Яночці вітання та прощавай.

— Надійко, я хочу дбати про тебе! — гукнув Руслан їй навздогін.

— Подбай краще про доньку, — сказала жінка й на прощання помахала йому рукою.

Роздiл 47

Надія не могла знайти собі місця. Минуло два місяці, але вона думала про Руслана щомиті. Раніше вона вважала, що давно забула його, але тепер у неї перед очима завжди була його широка, щира, промениста усмішка. Одна думка про нього наводила тремтіння в кожну клітинку її тіла. З Веніаміном такого не було. Поруч із ним було зручно, спокійно та надійно. Він був їй добрим другом, але покохати його Надія так і не змогла. Щоб зрозуміти це, їй потрібний був час, і для роздумів вона мала його багато.

Минуле вперто не хотіло її відпускати. Надія вже знала, що не зможе більше жити з Веніаміном. Від цієї думки їй ставало сумно. Було щиро шкода чоловіка, адже всі ці роки він був поруч із нею, дихав нею, проте жити з ним із почуття вдячності вона більше не зможе. Їм доведеться порозумітися, і це, напевно, нелегко буде зробити, але й надалі жити у брехні було вже понад її сили.

Руслана вона знову втратила. Він не повернеться до неї, адже вона сама не дала йому другого шансу. Їй належить розпочати нове життя, у якому не буде ні Веніаміна, ні Руслана. Де та як це зробити? Надія дістала гаманець та перерахувала його вміст. У неї на рахунку гроші закінчилися, а в гаманці було не густо. Завтра її виписують, і потрібно насамперед знайти житло. Якщо винайняти кімнату в місті, то грошей на оплату житла вистачить на пів року. Чи можна влаштуватися на роботу, але куди її візьмуть без освіти та досвіду? На ринок продавчинею? У кафе офіціанткою? Якщо купити невеликий будиночок у селі, то в неї ще залишаться кошти, на які можна буде деякий час прожити. До того ж вона матиме свій город, на якому зможе вирощувати овочі. А чому б і ні? Свіже повітря, свої овочі та фрукти — хіба це погано? Де можна буде подумати, пофілософствувати, і не тільки…

Надія вирішила, що настав час зателефонувати Веніаміну, повідомити йому, що з нею все добре. Але як сказати про те, що вона до нього вже не повернеться? Говорити про це телефоном неввічливо. Може, зателефонувати спочатку Вірі, з’ясувати ситуацію? А то раптом Веніамін уже виставив за поріг її речі?

Тремкими пальцями Надія набрала номер сестри. Лунали гудки виклику, але Віра не відповідала. За пів години Надія знову набрала її номер, але й цей дзвінок залишився без відповіді. Жінка не на жарт стривожилася. Вона знову й знову намагалася додзвонитися до сестри, але та не брала слухавку. Тоді Надія вирішила набирати її номер нескінченно, допоки не почує її голос. Минула година, але Віра мовчала. Надія пішла обіда­ти, але шматок не ліз їй у горло. Вона випила чаю та знову взяла телефон до рук. У неї почали з’являтися всілякі здогади. Не можна було втрачати зв’язок із сестрою вдруге! Надія знову натиснула кнопку виклику.

— Так! — вона почула довгоочікуваний голос Віри.

— Віро, чому ти не відповідала?! — закричала Надія. — Я мало не збожеволіла!

— Ми теж мало не збожеволіли через твою втечу.

— Я тобі потім усе поясню, і ти зрозумієш, що інакше вчинити я просто не могла. Як Веня?

— Нормально, — пролунала стримана репліка.

— Вірунчику, що з тобою? Ти не рада мене чути? — спитала Надія, і у відповідь почулося тихе схлипування. — Якщо я в чомусь перед тобою винна, то вибач мені, дурній.

— Це я маю просити вибачення, — плачучи сказала Віра. — Я так перед тобою завинила! Ти ніколи мені не пробачиш, я знаю…

— Заспокойся й поясни нарешті, що в тебе ­сталося.

— Я найгірша сестра на землі, — схлипнула Віра.

— Що ти верзеш?!

— Я знаю, що говорю.

— Дурниці! Ти найкраща, найкраща!

— Ні, я бридка, бридка, підступна! — не поступалася Віра. — Ти не уявляєш, що я наробила…

— Та що там трапилося?

— Навіть не знаю, як тобі сказати.

— Кажи вже як є, не муч мене, я все зрозумію.

— Я… Я переспала з твоїм чоловіком і тепер вагітна, — сповістила Віра.

Павза затяглася.

— Не знаю, як дивитися тобі у вічі, — знову заговорила Віра. — Адже я влізла до твоєї родини та зруйнувала її.

— Що каже Веніамін?

— Він хоче бути зі мною, а ще більше хоче, щоб я народила цю дитину. Як мені вчинити? Я заплуталася у власній павутині. Вибач мені за все! — сказала Віра й знову заплакала.

— Стривай, не плач, тобі шкідливо хвилюватись. Краще скажи, як ти ставишся до Веніаміна?

— Я… я… його люблю. Ось як!

— От і добре. Я не збиралася повертатись додому, і ти ні в чому переді мною не винна, тож не звинувачуй себе. Іноді не ми диктуємо життю умови, а воно нам.

— Ти справді мені пробачила? — з надією в голосі спитала Віра.

— Я не серджуся на тебе, — запевнила її сестра.

— А ти поїхала сама?

— Так, але без чоловіка не обійшлося.

— Приїжджайте вдвох — сядемо, поговоримо як цивілізовані люди.

— Поки що не можу, — сказала Надія, — але обов’язково приїду згодом. Я рада, що у вас усе гаразд.

— То ти справді не тримаєш на мене зла?

— Щира правда! Коли я приїду, ми з тобою обо­в’язково побуваємо на могилі тата. Домовились?

— Звичайно! Я люблю тебе, Надійко!

— Я теж тебе дуже люблю.

Почута новина збентежила Надію, і вона вирішила вийти на вулицю подихати свіжим повітрям, зібра­тися з думками й усе проаналізувати. Щойно вона спустилася зі сходів, як побачила Яну, яка бігла до неї. За дочкою ледве встигав Руслан.

— Пані Надієчко! — зрадувано вигукнула дівчина. — Моя люба пані Надіє!

Яна обняла її та поцілувала.

— Дитинко, як ти? — спитала Надія, погладжуючи шовковисте волосся дівчини.

— Краще не буває. Я така вдячна вам, я така щаслива!

— Ти стала такою гарною, — зауважила Надія.

— Як мій тато? — Яна хитро примружила очі.

— Тато все розповів? — уточнила Надія, кинувши погляд на Руслана.

— Доброго дня, Надійко, — сказав він.

— Вітаю, — обережно відповіла вона.

— Тато купив великий будинок, — повідомила Яна. — Я тільки вчора виписалася з лікарні та змогла його оглянути. Там така краса!

— Рада за вас, — сказала Надія стримано.

— Ми за тобою, — усміхнувся Руслан. — Надійко, збирайся, поїхали додому.

Це була друга несподіванка за останній час, і жінка не одразу зрозуміла, що він сказав.

— Так-так, поїдемо додому, — підхопила Яна. — Ми з татом вирішили, що без вас не повернемось.

— Так і є, — сказав Руслан, не відриваючи очей від Надії.

Їй захотілося розчинитися в його ласкавому погляді й забути все на світі, аби лише він був поруч. Надія зрозуміла, що кохання не підвладне рокам і часу. Розлука не розпорошила її почуттів до Руслана, а зробила їх ще міцнішими — так із роками настоюється й набуває аромату та вишуканого смаку добре вино. І хоч би як жінка намагалася забути свого коханого, нічого не вийшло. Вона просто вміло сховала свої почуття на дно душі, щоб дочекатися потрібного моменту й дати їм виплеснутися з новою, ще більшою силою.

— Я тебе люблю, — промовив Руслан та обійняв Надію. — Збирайся, бо не встигнемо на останню електричку.

— У мене є машина, — відповіла вона, не маючи сили відірватися від його плеча. — Я пішла збирати речі.

P.S. Надія ніяк не могла повірити в те, що почула в лікарні. Приємніше за будь-яку музику пролунали слова лікаря: «Ви вагітні». Їй знадобився якийсь час, щоб зрозуміти, що це не сон, котрий розвіється з ранковим туманом. Надія попросила лікаря повторити те, що він сказав, а потім довго допитувала: «Чи не може бути помилки?» Вона їхала додому й думала, як повідомити цю новину своїм домашнім. Сказати одразу чи ввечері одному Руслану? Чи дати їм можливість здогадатися? Як би там не було, Надія й досі не могла повірити своєму щастю. У них із Русланом буде дитина! Хіба це не найбільше щастя на землі? Адже лікарі майже не давали їй надії! Лікарі не давали, а життя дало їй шанс стати матір’ю. Чи не тому, що Надія пожертвувала ниркою, щоб урятувати дочку Руслана?

Біля дому жінка зняла сандалі й пішла босоніж м’яким споришем, який вистелив доріжку до будинку, мов зелений килим. Було так приємно відчувати під ногами траву, на якій застигли прохолодні крапельки прозорої роси, і насолоджуватися пов­нотою життя.

Вдома у вітальні Надія побачила за обіднім столом Руслана, Яну та незнайому молоду людину. Руслан підвівся, допоміг Надії зняти джинсову курточку.

— У нас новина, — сказав він, підсунувши жінці стілець.

— Хороша чи погана? — спитала вона.

— Хороша, — замість батька відповіла Яна.

— Наша Яна виходить заміж! — урочисто повідомив Руслан.

— Вітаю! — радісно промовила Надія та загадково всміхнулася. — Це справді чудова новина. Бажаєте почути ще одну?

— Добру чи погану? — в один голос спитали батько й донька.

— Дуже добру. Я чекаю на дитину!

Літературно-художнє видання

ТАЛАН Світлана

Своє чуже життя

Роман

Головний редактор С. І. Мозгова

Відповідальний за випуск Д. О. Орел

Художній редактор Ю. О. Дзекунова

Верстальник О. В. Целуйко

Підписано до друку 11.09.2023. Формат 70х100/32.

Друк офсетний. Гарнітура «Literaturnaya». Ум. друк. арк. 12,255.

Наклад 5000 пр. Зам. № .

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Св. № ДК65 від 26.05.2000

61001, м. Харків, вул. Б. Хмельницького, буд. 24

E-mail: cop@bookclub.ua

Вiддруковано у ПрАТ “Бiлоцеркiвська книжкова фабрика”

Свiдоцтво ДК № 5454 вiд 14.08.2017 р.

09117, м. Бiла Церква, вул. Леся Курбаса, 4

Тел./Факс (0456) 39-17-40

E-mail: bc-book@ukr.net; сайт: http://www.bc-book.com.ua