Посмiшка [Рэй Дуглас Брэдбери] (doc) читать онлайн





На головному майдані черга постала ще о п’ятій годині, коли за вибіленими інеєм полями співали далекі півні та ніде не було вогнів.
Хлопчисько стояв одразу за двома чоловіками, які гучно розмовляли між собою, але у чистім холоднім повітрі звук голосів здавався удвічі гучнішим. Хлопчисько притупцьовував на місці і дмухав на свої червоні, у саднах, руки, позираючи то на брудну, з грубої мішковини, одежу сусідів, то а довгий ряд чоловіків та жінок попереду.
- Чуєш, хлопче, а ти що тут робиш так рано? - мовив чоловік за його спиною.
- Це моє місце, я тут чергу зайняв, - відповів хлопчик.
- Цей хлопець знається на мистецтві, - сказав один з чоловіків, які стояли попереду. Його прізвище було Грігсбі. - А тебе як звуть, хлопче?
- Том.
- Наш Том, вже він плюне як слід, вцілить, правда, Томе?
- Авжеж!
Сміх покотився людською шеренгою. Попереду хтось продавав гарячу каву у тріснутих чашках. Глянувши туди, Том побачив маленьке жарке вогнище та юшку, що булькотіла в іржавій каструлі. Це була не справжня кава. її заварили з якихось ягід, зібраних на ланах за містом, та продавали по пенні за чашку зігріти шлунок, але мало хто купував - мало кому дозволяла кишеня.
Том кинув погляд туди, де черга зникала за зруйнованою вибухом кам’яною стіною.
- Кажуть, вона усміхається, - сказав хлопчик.
- Еге ж, усміхається, - відповів Грігсбі.
-Кажуть, вона зроблена з фарби та полотна.
- Правильно. Саме тому і здається мені, що вона не справжня. Та, справжня, я чув, була на дошці намальована, у давню давнину.
- Кажуть, їй чотириста років.
- Якщо не більше. Коли вже так казати, нікому не відомо, який зараз рік.
- Дві тисячі шістдесят перший!
- Правильно, так кажуть, хлопче, кажуть. Брешуть. А може, трьохтисячний. Чи п’ятитисячний. Звідки нам знати! Стільки часу самісінька веремія була... І лишилися нам тільки уламки...
- А навіщо ми усі тут зібралися? - спитав, поміркувавши, Том. - Чому ми повинні плювати на картину?
Грігсбі й не глянув на нього, він дивився на сонце, розмірковуючи, котра година.
- Е, Томе, причин безліч. Тут уся справа в ненависті, ненависті до усього, що пов’язане з минулим. Дай-но відповідь мені, як ми дійшли до такого стану? Міста - купи руїн, дороги від бомбардувань - наче пилка, вгору-вниз, поля ночами світяться, радіоактивні... Ось і скажи, Томе, що це, коли не остання підлота?
- Так, сер, звичайно.
- У тому-то й річ... Людина ненавидить те, що її занапастило, що їй життя поламало. Вже так вона влаштована. Нерозумно, можливо, але така людська природа.
- А чи є хоч хто-небудь чи що-небудь, чого б ми не ненавиділи? - мовив Том.
- Ось-ось! А усе ця зграя ідіотів, яка орудувала світом у минулому! От і стоїмо тут з самісінького ранку, кишки судомить, стукотимо від холоду зубами - нові троглодити, ні покурити, ні випити, жоднісінької тобі втіхи, крім цих наших свят, Томе. Наших свят...
Том подумки перебрав свята, в яких брав участь останніми роками. Згадав, як шматували та палили книжки на майдані й усі реготали, наче п’яні. А свято науки місяць тому, коли притягли до міста останнього автомобіля, потім кинули жереб, і щасливці могли по одному разу довбонути машину кувалдою!
- Чи пам’ятаю я, Томе? Чи пам’ятаю? Та я ж розбив переднє скло - скло, чуєш? Господи, звук який був, розкіш! Тррахх!
Том і справді наче почув, як скло розсипається, виблискуючи осколками.
- А Біллу Гендерсону випало двигун роздовбати. Хех, і завзято ж він спрацював, просто майстерно. Бамм! Та найкраще, - продовжував згадувати Грігсбі, - було того разу, коли громили завод, який ще намагався виробляти літаки. Ну й потішили ж ми душу! А потім знайшли друкарню та склад боєприпасів - і висадили їх у повітря разом! Уявляєш собі, Томе?
Том поміркував.
- Еге ж.
Кінець кінцем і вони ступили на головний майдан. Водночас до міста в’їхав вершник, тримаючи у руці аркуш паперу. Том, Грігсбі та всі інші, накопичуючи слину, просувалися вперед - ішли, приготувавшись, засмаковуючи, з розширеними зіницями. Серце Тома билось часто-часто, і земля палила його п’яти.
- Ну, Томе, зараз наша черга, не барися!
По кутках обгородженого майданчика стало четверо поліцаїв, четверо чоловіків із жовтим шнурком на зап’ястях - ознакою їхньої влади над іншими. Вони повинні були стежити за тим, щоб не кидали каміння.
- Це для того, - вже востаннє пояснив Грігсбі, - щоб кожному випало плюнути разок, зрозумів, Томе? Нумо!
Том завмер перед картиною, дивлячись на неї. У хлопчиська пересохло в роті.
- Томе, нумо! Спритніше!
- Але, - повільно мовив Том, - вона ж гарна!
- Гаразд, я плюну за тебе!
Плювок Грігсбі блиснув у сонячнім промінні. Жінка на картині посміхалася таємничо-сумовито, і Том, відповідаючи на її погляд, відчував, як калатається його серце, а у вухах неначе лунала музика.
- Вона гарна, - повторив він.
- Іди вже, поки поліція...
- Увага!
Черга принишкла. Тільки що вони сварили Тома - став як пень! - а тепер усі повернулися до вершника.
- Як її звати, сер? - тихо спитав Том.
- Картину? Здається, “Монна Ліза”... Точно: “Монна Ліза”.
- Слухайте оголошення, - мовив вершник. - Влада постановила, що сьогодні опівдні портрет на майдані буде віддано в руки тутешніх мешканців, аби вони могли взяти участь у знищенні...
Том і отямитися не встиг, як натовп, гукаючи, штовхаючись, борсаючись, поніс його до картини. Різкий звук полотна, що рветься... Поліцаї кинулися навтікача. Натовп вив, і руки дзьобали портрет, наче голодні птахи. Том відчув, як його буквально кинули крізь розбиту раму. Сліпо наслідуючи інших, він простяг руку, схопив клапоть лисніючого полотна, смикнув і впав, а поштовхи та стусани вибили його з натовпу на землю. Весь у саднах, одяг розірваний, він дивився, як старі жінки жували шматки полотна, як чоловіки розламували раму, розкидали ногами жорсткі клапті, шматували їх у найдрібніше лахміття.
- Гей, Томе, чого ж ти? - гукнув Грігсбі.
Не кажучи ні слова, схлипуючи, Том побіг геть. За місто, на поранену вирвами дорогу, через поле, через мілку річечку він біг, не обертаючись, і стиснута в кулак рука була захована під куртку.
Вже коли заходило сонце, він дістався маленького сільця і пробіг крізь нього. О дев’ятій годині він був біля розбитої ферми. За нею, в тому, що залишилося від силосної башти, під навісом, його зустріли звуки, які казали йому, що родина спить - спить мати, батько, брат. Тихесенько, мовчки він ковзнув до вузьких дверей і ліг, часто дихаючи.
- Томе? - пролунав у темряві материн голос.
- Що?
- Де ти вештаєшся? - гримнув батько. - Постривай-но, ось я тобі вранці всиплю...
Хтось штовхнув його ногою. Його рідний брат, якому довелося сьогодні самому поратися на їхньому городі.
- Лягай! - стиха шикнула йому мати.
Ще стусана.
Том дихав уже рівніше. Довкола панувала тиша. Рука його була щільно-щільно притиснута до грудей. Півгодини лежав він так, заплющивши очі. Потім відчув щось: холодне біле світло. Високо в небі плив місяць, і маленький квадратик світла проповзав тілом Тома. Тільки тепер його рука послабила хватку. Тихо, обережно, прислухаючись до рухів сплячих, Том підняв її, він поквапився, глибоко-глибоко зітхнув, потім, весь охоплений чеканням, розтиснув пальці і розглядав клаптик зафарбованого полотна.
Світ спав, осяяний місяцем.
А на його долоні лежала Посмішка. Він дивився на неї у білім світлі, яке падало з опівнічного неба, і тихо повторював про себе, знову й знову: “Посмішка, чарівна посмішка...”
За годину він усе ще бачив її, навіть після того, як обережно склав та заховав. Він заплющив очі, і знову у темряві перед ним - Посмішка. Лагідна, щира, вона була там і тоді, коли ) він заснув, а світ охопила німа тиша, і місяць плив у холоднім небі спочатку вгору, потім униз, назустріч ранку.


Переклад з англійської
Ярослава Веприняка
(Надруковано із
незначними скороченнями)