Три сестри [Антон Павлович Чехов] (fb2) читать онлайн

Антон Чехов Три сестри

Чайка

Комедія в чотирьох діях

Дійові особи:

ІРИНА МИКОЛАЇВНА АРКАДІНА, по чоловіку Трепльова — акторка

КОСТЯНТИН ГАВРИЛОВИЧ ТРЕПЛЬОВ — її син, молодий чоловік

ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ СОРІН — її брат

НІНА МИХАЙЛІВНА ЗАРІЧНА — молода дівчина, донька заможного поміщика

ІЛЛЯ ОПАНАСОВИЧ ШАМРАЄВ — поручик у відставці, управляючий у Соріна

ПОЛІНА АНДРІЇВНА — його дружина

МАРІЙКА — його донька

БОРИС ОЛЕКСІЙОВИЧ ТРИГОРІН — белетрист

ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ ДОРН — лікар

СЕМЕН СЕМЕНОВИЧ МЕДВЕДЕНКО — учитель

ЯКІВ — працівник

КУХАР

ПОКОЇВКА

Дія відбувається в садибі Соріна.

Поміж третьою і четвертою діями минає два роки.

Дія перша

Частина парку в маєтку Соріна. Широка алея, що прямує від глядачів у глибину парку до озера, відгороджена естрадою, нашвидку змайстрованою для домашнього спектаклю, тож озера зовсім не видно. Ліворуч і праворуч обабіч естради чагарник. Кілька стільців, столик.

Сонце щойно сіло. На естраді за опущеною завісою Яків та інші працівники; чутно кашель і стукіт. Марійка і Медведенко входять ліворуч, повертаючись із прогулянки.

МЕДВЕДЕНКО: Чому ви завжди ходите в чорному?

МАРІЙКА: Це траур за моїм життям. Я нещасна.

МЕДВЕДЕНКО: Від чого? (У роздумах.) Не розумію... Ви здорова, батько у вас хоча і небагатий, але зі статком. Я живу скрутніше за вас. Я отримую лишень двадцять три карбованці на місяць, та ще вираховують з мене в емеритуру^[1], а все ж я не ношу трауру.

Сідають.

МАРІЙКА: Річ не у грошах. І бідняк може бути щасливий.

МЕДВЕДЕНКО: Це в теорії, а на практиці виходить так: я і матір та дві сестри і брат, а платні всього двадцять три карбованці. Адже їсти і пити треба? Чаю і цукру треба? Тютюну треба? Ось і крутися.

МАРІЙКА (озираючись на естраду): Скоро почнуть виставу.

МЕДВЕДЕНКО: Так. Гратиме Зарічна, а п’єсу створив Костянтин Гаврилович. Вони закохані одне в одного, і сьогодні їхні душі зіллються у прагненні дати один і той самий художній образ. А в моєї душі й у вашої немає спільних точок дотику. Я люблю вас, не можу від туги сидіти вдома, щодня ходжу пішки шість верст сюди та шість назад і стрічаю один лише індиферентизм з вашого боку. Це зрозуміло. Я без коштів, родина в мене велика... Хіба хочеш прямувати за людиною, якій самій їсти ні́чого?

МАРІЙКА: Дурниці. (Нюхає тютюн.) Ваша любов вражає мене, але я не можу відповідати взаємністю, ото й усе. (Простягає йому табакерку.) Долучайтеся.

МЕДВЕДЕНКО: Нема бажання.

Пауза.

МАРІЙКА: Душно, мабуть, уночі буде гроза. Ви все філософствуєте або ведете про гроші. Як на вас, немає більшого нещастя, як бідність, а як на мене, у тисячу разів легше ходити в лахмітті і жебракувати, ніж... Утім вам не второпати цього...

Заходять праворуч Сорін і Трепльов.

СОРІН (спираючись на тростину): Мені, брате, в селі якось не те, і, ясна річ, ніколи я тут не звикну. Вчора ліг о десятій і сьогодні вранці прокинувся о дев’ятій з таким відчуттям, ніби від тривалого спання в мене мозок прилип до черепа і таке інше. (Сміється.) А по обіді ненавмисно знову заснув, і тепер я весь розбитий, почуваюся жахливо, зрештою...

ТРЕПЛЬОВ: Дійсно, ти маєш мешкати в місті. (Побачивши Марійку і Медведенка.) Шановні, коли почнуть, вас покличуть, а тепер не можна тут. Ідіть, будь ласка.

СОРІН (до Марійки): Маріє Іллівно, будьте така ласкава, попросіть вашого татуся, щоб він розпорядився відв’язати пса, бо той виє. Сестра знову всю ніч не спала.

МАРІЙКА: Говоріть з моїм батьком самі, а я не стану. Звільніть, будь ласка. (До Медведенка.) Ходімо!

МЕДВЕДЕНКО (до Трепльова): Так ви перед початком відішліть когось сказати.

Обоє йдуть.

СОРІН: Значить, знову всю ніч витиме пес. Ось історія, ніколи в селі я не мешкав, як хотів. Траплялося, візьмеш відпустку на двадцять вісім днів і приїдеш сюди, щоб відпочити й усе, але тут тобі так допечуть усілякими дурницями, що вже з першого дня хочеться геть. (Сміється.) Завжди я їхав звідси із задоволенням... Ну, а тепер я у відставці, подітися ні́куди зрештою. Хочеш — не хочеш, живи...

ЯКІВ (до Трепльова): Ми, Костянтине Гавриловичу, купатися підемо.

ТРЕПЛЬОВ: Добре, тільки через десять хвилин будьте на місцях. (Дивиться на годинник.) Скоро почнемо.

ЯКІВ: Слухаю. (Виходить.)

ТРЕПЛЬОВ (обводячи поглядом естраду): Ось тобі й театр. Завіса, потім перша куліса, потім друга і далі порожній простір. Декорацій жодних. Відкривається вид прямо на озеро і на горизонт. Піднімемо завісу рівно о пів на дев’яту, коли зійде місяць.

СОРІН: Чудово.

ТРЕПЛЬОВ: Якщо Зарічна запізниться, то, звичайно, пропаде весь ефект. Пора вже їй бути б. Батько і мачуха стережуть її, і вирватися їй з дому так само важко, як із в’язниці. (Поправляє дядькові краватку.) Голова і борода в тебе скуйовджені. Треба постригтися б абощо...

СОРІН (розчісуючи бороду): Трагедія мого життя. У мене і замолоду була така зовнішність, ніби я запоєм пив — і все. Мене ніколи не любили жінки. (Сідаючи.) Чому сестра не в гуморі?

ТРЕПЛЬОВ: Чому? Сумує. (Сідаючи поруч.) Ревнує. Вона вже і проти мене, і проти вистави, і проти моєї п’єси, бо не вона грає, а Зарічна. Вона не знає моєї п’єси, але вже ненавидить її.

СОРІН (сміється): Вигадаєш ото...

ТРЕПЛЬОВ: Їй уже прикро, що ось на цій маленькій сцені матиме успіх Зарічна, а не вона. (Подивившись на годинник.) Психологічний курйоз — моя мати. Безперечно талановита, розумна, здатна ридати над книжкою, ушкварить тобі всього Некрасова напам’ять, за хворими доглядає, як ангел; але спробуй похвалити при ній Дузе^[2]! Ого-го! Маєш вихваляти лишень її одну, мусиш писати про неї, кричати, захоплюватися її незвичайною грою в «La dame aux camеlias»^[3] або в «Чаді життя»^[4], та оскільки тут, у селі, цього дурману немає, то ось вона сумує і злиться, і всі ми — її вороги, всі ми винні. До того ж вона забобонна, боїться трьох свічок, тринадцятого числа. Вона скупа. У неї в Одесі в банку сімдесят тисяч — це я знаю напевно. А попроси в неї позичити, вона стане плакати.

СОРІН: Ти уявив, що твоя п’єса не подобається матері, і вже хвилюєшся, і все. Заспокойся, мати тебе обожнює.

ТРЕПЛЬОВ (обриваючи у квітки пелюстки): Любить — не любить, любить — не любить, любить — не любить. (Сміється.) Бачиш, моя мати мене не любить. Ще б пак! Вона хоче жити, любити, носити світлі кофтинки, а мені ось двадцять п’ять років, і я постійно нагадую їй, що вона вже не молода. Коли мене немає, їй тільки тридцять два роки, при мені ж сорок три, і за це вона мене ненавидить. Вона знає також, що я не визнаю театру. Вона любить театр, їй здається, що вона служить людству, святому мистецтву, а як на мене, сучасний театр — це рутина, забобон. Коли піднімають завісу і при вечірньому освітленні, у кімнаті з трьома стінами, ці великі таланти, жерці святого мистецтва зображують, як люди їдять, п’ють, люблять, ходять, носять свої піджаки; коли з вульгарних картин і фраз намагаються вивудити мораль — мораль маленьку, зрозумілу, корисну в домашньому побуті; коли в тисячі варіацій мені підносять усе одне й те саме, одне й те саме, одне й те саме, — то я біжу і біжу, як Мопассан утік від Ейфелевої вежі, яка тиснула йому на мозок своєю вульгарністю.

СОРІН: Без театру не можна.

ТРЕПЛЬОВ: Потрібні нові форми. Нові форми потрібні, а якщо їх немає, то ліпше вже нічого. (Дивиться на годинник.) Я люблю матір, сильно люблю; але вона веде безглузде життя, вічно носиться з цим письменником, ім’я її постійно на перших шпальтах газет, — і це мене стомлює. Іноді ж просто в мені говорить егоїзм звичайного смертного; буває шкода, що в мене мати відома акторка, і, здається, якби це була звичайна жінка, то я був би щасливішим. Дядьку, що може бути відчайдушніше і дурніше ситуації: траплялося, до неї навідалися суцільно знаменитості, акторки і письменники, і між ними тільки я один — ніщо, і мене терплять лише тому, що я її син. Хто я? Що я? Пішов із третього курсу університету з причини, як-то кажуть, яка не залежить від редакції, ніяких талантів, ані грошей за душею, а за паспортом я — київський міщанин. Адже батько мій київський міщанин, хоча теж був знаним актором. Так ось, коли, траплялося, в її вітальні всі ці акторки й письменники звертали на мене свою милостиву увагу, то мені здавалося, що своїми поглядами вони вимірювали мою нікчемність, — я вгадував їхні думки і страждав від приниження...

СОРІН: До речі, скажи, будь ласка, що за людина цей белетрист? Не збагнути його. Постійно мовчить.

ТРЕПЛЬОВ: Людина розумна, проста, трошки, знаєш, меланхолійна. Дуже порядна. Сорок років виповниться йому ще не скоро, але він уже знаний і ситий... Щодо його писань, то... як тобі сказати? Мило, талановито... але... після Толстого або Золя не захочеш читати Тригоріна.

СОРІН: А я, брате, люблю літераторів. Колись я пристрасно хотів двох речей: прагнув одружитися і жадав стати літератором, але не склалося ні те, ні те. От. І маленьким літератором приємно бути зрештою.

ТРЕПЛЬОВ (прислухається): Я чую кроки... (Обіймає дядька.) Я без неї жити не можу... Навіть звук її кроків прекрасний... Я щасливий шалено. (Швидко крокує назустріч Ніні Зарічній, яка входить.) Чарівниця, мрія моя...

НІНА (схвильовано): Я не спізнилася... Звісно, я не запізнилася...

ТРЕПЛЬОВ (цілуючи її руки): Ні, ні, ні…

НІНА: Увесь день непокоїлася, мені було так лячно! Я боялася, що батько не пустить мене... Проте він зараз поїхав з мачухою. Червоне небо, вже починає сходити місяць, і я гнала коня, гнала. (Сміється.) Але я рада. (Міцно тисне руку Соріна.)

СОРІН (сміється): Оченятка, здається, заплакані... Ге-ге! Не добре!

НІНА: Це так... Бачите, як мені важко дихати. Через півгодини я поїду, маю квапитися. Не можна, не можна, заради Бога, не тримайте. Батько не знає, що я тут.

ТРЕПЛЬОВ: Справді, вже час починати. Треба йти кликати всіх.

СОРІН: Я сходжу, і все. Одну хвилину. (Іде праворуч і співає.) «У Франції два гренадера...»^[5] (Озирається.) Раз так само ось я заспівав, а один товариш прокурора й каже мені: «А у вас, ваша вищостне, голос сильний...». Потім подумав і додав: «Утім... противний». (Сміється й іде.)

НІНА: Батько і його дружина не пускають мене сюди. Кажуть, що тут богема... бояться, як би я не пішла в артистки... А мене тягне сюди, до озера, як чайку... Моє серце сповнене вами. (Озирається.)

ТРЕПЛЬОВ: Ми одні.

НІНА: Здається, хтось там...

ТРЕПЛЬОВ: Нікого.

Поцілунок.

НІНА: Це яке дерево?

ТРЕПЛЬОВ: В’яз.

НІНА: Чому воно таке темне?

ТРЕПЛЬОВ: Уже вечір, темніють усі предмети. Не їдьте рано, благаю вас.

НІНА: Не можна.

ТРЕПЛЬОВ: А якщо я поїду до вас, Ніно? Я всю ніч стоятиму в саду і дивитимуся на ваше вікно.

НІНА: Не можна, вас помітить сторож. Трезор іще не звик до вас і гавкатиме.

ТРЕПЛЬОВ: Я вас люблю.

НІНА: Тсс...

ТРЕПЛЬОВ (зачувши кроки): Хто там? Ви, Якове?

ЯКІВ (за естрадою): Саме так.

ТРЕПЛЬОВ: Ставайте на місця. Вже час. Місяць сходить?

ЯКІВ: Саме так.

ТРЕПЛЬОВ: Спирт є? Сірка є? Коли очі почервоніють, потрібно, щоб пахло сіркою. (До Ніни.) Ідіть, там усе готово. Ви хвилюєтеся?..

НІНА: Так, дуже. Ваша мама — нічого, її я не боюся, але у вас Тригорін... Грати при ньому мені страшно і соромно... Знаний письменник... Він молодий?

ТРЕПЛЬОВ: Так.

НІНА: Які в нього чудові оповідання!

ТРЕПЛЬОВ (холодно): Не знаю, не читав.

НІНА: У вашій п’єсі важко грати. У ній немає живих осіб.

ТРЕПЛЬОВ: Живі особи! Треба зображати життя не таким, як воно є, і не таким, як має бути, а таким, яким бачать його у мріях.

НІНА: У вашій п’єсі мало дії, одна тільки читка. І в п’єсі, як на мене, неодмінно має бути любов...

Обоє йдуть за естраду.

Заходять Поліна Андріївна і Дорн.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Стає вогко. Поверніться, надіньте калоші.

ДОРН: Мені жарко.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Ви не бережете себе. Це впертість. Ви — лікар і чудово знаєте, що вам шкодить вогке повітря, але ви хочете, аби я страждала; ви навмисне просиділи вчора весь вечір на терасі...

ДОРН (наспівує): «Не говори, що молодість згубила».

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Ви були так захоплені розмовою з Іриною Миколаївною... ви не помічали холоду. Зізнайтеся, вона вам до душі...

ДОРН: Мені п’ятдесят п’ять років.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Дурниці, для чоловіка це не старість. Ви чудово збереглися і ще до вподоби жінкам.

ДОРН: То чого ж ви хочете?

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Перед акторкою ви всі ладні падати ниць. Усі!

ДОРН (наспівує): «Я знов перед тобою...» Якщо в суспільстві люблять артистів і ставляться до них інакше, ніж, скажімо, до купців, то це цілком прийнятно. Це — ідеалізм.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Жінки завжди закохувалися у вас і вішалися на шию. Це теж ідеалізм?

ДОРН (знизавши плечима): А що ж? У ставленні жінок до мене було вдосталь хорошого. У мені любили перед­усім чудового лікаря. Років десять-п’ятнадцять тому, ви пам’ятаєте, у всій губернії я був єдиним порядним акушером. До того ж я завжди був чесною людиною.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (хапає його за руку): Дорогий мій!

ДОРН: Тихіше. Йдуть.

Заходять Аркадіна під руку з Соріним, Тригорін, Шамраєв, Медведенко і Марійка.

ШАМРАЄВ: У тисяча вісімсот сімдесят третьому році в Полтаві на ярмарку вона грала дивовижно. Неймовірне захоплення! Дивно грала! Чи не хочете також знати, де тепер комік Чадін, Павло Семенович? У Расплюєва був на висоті, ліпше за Садовського, клянуся вам, вельмишановна. Де він нині?

АРКАДІНА: Ви постійно цікавитеся якимись допотопними. Відкіля мені знати! (Сідає.)

ШАМРАЄВ (зітхнувши): Павлусь Чадін! Таких уже немає тепер. Сцена зійшла нанівець, Ірино Миколаївно! Перше були могутні дуби, а нині ми бачимо одні лишень пеньки.

ДОРН: Блискучих обдарувань тепер мало, це правда, але середній актор став набагато вище.

ШАМРАЄВ: Не можу з вами погодитися. Утім це справа смаку. De gustibus aut bene, aut nihil^[6].

Трепльов виходить з-за естради.

АРКАДІНА (до сина): Мій милий сину, коли ж початок?

ТРЕПЛЬОВ: Через хвилину. Майте терпіння.

АРКАДІНА (читає з «Гамлета»): «Мій сину! Зазирни до мене в душу, й побачиш ти її в кривавих ранах й смертельних виразках — немає порятунку!»

ТРЕПЛЬОВ (із «Гамлета»): «Й для чого ж піддалася ти тій згубі, шукаючи злочинної любові?»

За естрадою грають у ріжок.

ТРЕПЛЬОВ: Панове, починаємо! Прошу уваги!

Пауза.

ТРЕПЛЬОВ: Я починаю. (Стукає паличкою і промовляє голосно.) О ви, шановні, старі тіні, які носитеся за нічної часини над цим озером, приспіть нас, і нехай нам насниться те, що буде через двісті тисяч років!

СОРІН: Через двісті тисяч років не буде нічого.

ТРЕПЛЬОВ: Так от нехай зобразять нам це нічого.

АРКАДІНА: Нехай. Ми спимо.

Піднімають завісу; відкривається вид на озеро; місяць над горизонтом, його відображення у воді; на великому камені сидить Ніна Зарічна, уся в білому.

НІНА: Люди, леви, орли і куріпки, рогаті олені, гуси, павуки, мовчазні риби, які мешкали у воді, морські зірки, і ті, яких не можна було розгледіти оком, — словом, усі життя, усі життя, усі життя, завершивши сумне коло, згасли... Уже тисячі століть, як земля не носить на собі жодної живої істоти, і цей бідний місяць марно запалює свій ліхтар. На лузі вже не прокидаються з кигиканням журавлі, і хрущів не буває чутно в липових гаях. Холодно, холодно, холодно. Порожньо, порожньо, порожньо. Страшно, страшно, страшно.

Пауза.

НІНА: Тіла живих істот зникли в поросі, і вічна матерія перетворила їх на камені, на воду, на хмари, а душі їх усіх злили́ся в одну. Загальна світова душа — це я... я... У мені душа і Олександра Великого, і Цезаря, і Шекспіра, і Наполеона, і останньої п’явки. У мені свідомості людей злили́ся з інстинктами тварин, і я пам’ятаю все, все, все, і кожне життя в собі самій я переживаю знову.

Видно болотні вогні.

АРКАДІНА (тихо): Це щось декадентське.

ТРЕПЛЬОВ (благально і з докором): Мамо!

НІНА: Я самотня. Раз на сто років я відкриваю уста, щоб говорити, і мій голос звучить у цій порожнечі понуро, і ніхто не чує... І ви, бліді вогні, не чуєте мене... Під ранок вас народжує гниле болото, і ви блукаєте до світання, але без думки, без волі, без тріпотіння життя. Боячись, щоб у вас не зродилося життя, батько вічної матерії, диявол, щомиті у вас, як у каменях і у воді, проводить обмін атомів, і ви змінюєтеся безперервно. У Всесвіті залишається постійним і незмінним один лише дух.

Пауза.

НІНА: Як бранець, кинутий у порожній глибокий колодязь, я не знаю, де я і що на мене чекає. Від мене не приховано лише, що у впертій, жорстокій боротьбі з дияволом, початком матеріальних сил, мені судилося перемогти, і по тому матерія і дух зіллються в гармонії прекрасній і настане царство світової волі. Проте це буде, лише коли мало-помалу, по довгому, довгому ряді тисячоліть, і місяць, і світлий Сиріус, і Земля перетворяться на пил... А доти жах, жах...

Пауза; на тлі озера виринають дві червоні крапки.

НІНА: Ось наближається мій могутній противник, диявол. Я бачу його страшні, червоні очі...

АРКАДІНА: Сірою пахне. Це так потрібно?

ТРЕПЛЬОВ: Так.

АРКАДІНА (сміється): Так, це ефект.

ТРЕПЛЬОВ: Мамо!

НІНА: Він сумує без людини...

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (до Дорна): Ви зняли капелюха. Одягніть, а то застудитеся.

АРКАДІНА: Це лікар зняв капелюха перед дияволом, батьком вічної матерії.

ТРЕПЛЬОВ (розлютившись, голосно): П’єсу скінчено! Досить! Завіса!

АРКАДІНА: Та чого ти сердишся?

ТРЕПЛЬОВ: Досить! Завіса! Подавай завісу! (Тупнувши ногою.) Завіса!

Завісу опускають.

ТРЕПЛЬОВ: Винен! Я не завбачив, що писати п’єси і грати на сцені може лише дехто обраний. Я порушив монополію! Мені... я... (Хоче ще щось сказати, але махає рукою і йде ліворуч.)

АРКАДІНА: Що з ним?

СОРІН: Ірино, не можна так, матінко, поводитися з молодим самолюбством.

АРКАДІНА: Що ж я йому сказала?

СОРІН: Ти його образила.

АРКАДІНА: Він сам попереджав, що це жарт, і я ставилася до його п’єси, як до жарту.

СОРІН: Одначе...

АРКАДІНА: Тепер виявляється, що він написав великий твір! Маєте, прошу! Тож улаштував він цей спектакль і начадив сірою не для жарту, а для демонстрації... Йому хотілося повчити нас, як треба писати і що потрібно грати. Зрештою це стає нудно. Ці постійні вилазки проти мене і шпильки, воля ваша, набриднуть будь-кому! Примхливий, самозакоханий хлопчак.

СОРІН: Він хотів зробити тобі приємність.

АРКАДІНА: Так? Однак він не вибрав якоїсь звичайної п’єси, а змусив нас прослухати цю декадентську маячня. Жартома я готова слухати і марення, але ж тут претензії на нові форми, на нову еру в мистецтві. Та як на мене, ніяких тут нових форм немає, а просто кепський характер.

ТРИГОРІН: Кожен пише так, як хоче і як може.

АРКАДІНА: Нехай він пише, як хоче і як може, тільки нехай залишить мене у спокої.

ДОРН: Юпітере, ти сердишся...

АРКАДІНА: Я не Юпітер, а жінка. (Запалює цигарку.) Я не серджуся, мені тільки прикро, що молода людина так нудно проводить час. Я не хотіла його образити.

МЕДВЕДЕНКО: Ніхто не має підстави відокремлювати дух від матерії, позаяк, можливо, самий дух є сукупність матеріальних атомів. (Жваво, до Тригоріна.) А ось, знаєте, описати б у п’єсі і потім зіграти на сцені, як живе наш брат — учитель. Важко, важко живеться!

АРКАДІНА: Це справедливо, але не говоритимемо ні про п’єси, ні про атоми. Вечір такий славний! Чуєте, панове, співають? (Прислухається.) Як добре!

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Це на тому березі.

Пауза.

АРКАДІНА (до Тригоріна): Сядьте поряд зі мною. Років десять-п’ятнадцять тому тут, на озері, музика і спів лунали безперервно майже щоночі. Тут на березі шість поміщицьких садиб. Пам’ятаю, сміх, шум, стрілянина, і все романи, романи... Jeune premier’ем^[7] і кумиром усіх цих шести садиб був тоді ось, рекомендую (киває на Дорна), доктор Євген Сергійович. І нині він чарівний, але тоді був неперевершений. Однак мені починає докоряти сумління. За що я образила мого бідного хлопчика? Я неспокійна. (Голосно.) Костю! Сину! Костю!

МАРІЙКА: Я піду пошукаю його.

АРКАДІНА: Будь ласка, мила.

МАРІЙКА (іде ліворуч): Ау! Костянтине Гавриловичу!.. Ау! (Виходить.)

НІНА (виходячи з-за естради): Очевидно, продовження не буде, мені можна вийти. Вітаю! (Цілується з Аркадіною і Поліною Андріївною.)

СОРІН: Браво! Браво!

АРКАДІНА: Браво! Браво! Ми милувалися. З такою зовнішністю, з таким дивовижним голосом не можна, гріх сидіти в селі. У вас має бути талант. Чуєте? Ви зобов’язані податися на сцену!

НІНА: О, це моя мрія! (Зітхнувши.) Однак вона ніколи не здійсниться.

АРКАДІНА: Хто знає? Ось дозвольте вам представити: Тригорін, Борис Олексійович.

НІНА: Ах, я така рада... (Зніяковівши.) Я завжди вас читаю...

АРКАДІНА (саджаючи її біля себе): Не варто ніяковіти, мила. Він знаменитість, але в нього проста душа. Бачите, він сам засоромився.

ДОРН: Вважаю, тепер можна підняти завісу, а то моторошно.

ШАМРАЄВ (голосно): Якове, підніми-но, брате, завісу!

Завісу піднімають.

НІНА (до Тригоріна): А правда, дивна п’єса?

ТРИГОРІН: Я нічого не второпав. Утім дивився я з задоволенням. Ви так щиро грали. І декорація була прекрасна.

Пауза.

ТРИГОРІН: Певно, в цьому озері багато риби.

НІНА: Так.

ТРИГОРІН: Я полюбляю рибалити. Для мене немає більшої насолоди, як сидіти під вечір на березі і дивитися на поплавок.

НІНА: Проте, гадаю, хто випробував насолоду творчості, для того вже решта насолод не існує.

АРКАДІНА (сміючись): Не кажіть такого. Коли йому говорять гарні слова, то він провалюється.

ШАМРАЄВ: Пам’ятаю, в Москві в оперному театрі якось знаменитий Сильва взяв нижню до. А тим часом, мов зумисне, сидів на галереї бас із наших синодальних співочих, і раптом, лишень уявіть наше крайнє здивування, ми чуємо з галереї: «Браво, Сильво!» — цілою октавою нижче... Ось так (низьким баском): «Браво, Сильво...». Театр так і завмер.

Пауза.

ДОРН: Тихий янгол пролетів.

НІНА: А мені вже час. Прощавайте.

АРКАДІНА: Куди? Куди так рано? Ми вас не пустимо.

НІНА: На мене чекає тато.

АРКАДІНА: Який він, справді...

Цілуються.

АРКАДІНА: Ну чим зарадити. Шкода, шкода вас відпускати.

НІНА: Якби ви знали, як мені важко їхати!

АРКАДІНА: Вас аби хтось провів, моя крихітко.

НІНА (злякано): О ні, ні!

СОРІН (до неї, благально): Зостаньтеся!

НІНА: Не можу, Петре Миколайовичу.

СОРІН: Зостаньтеся на одну годину, і край. Ну, що, справді...

НІНА (подумавши, крізь сльози): Не можна! (Тисне руку і швидко йде.)

АРКАДІНА: Нещасна дівчина, по суті. Кажуть, її покійна мати заповіла чоловікові всі свої величезні статки, усе до копійки, і тепер ця дівчинка залишилася ні з чим, позаяк її батько вже заповів усе своїй другій дружині. Це обурливо.

ДОРН: Так, її татко порядна-таки наволоч, будьмо справедливі.

СОРІН (потираючи змерзлі руки): Ходімо, панове, і ми, а то стає вогко. У мене ноги болять.

АРКАДІНА: Вони в тебе, як дерев’яні, ледь ступають. Ну, ходімо, старигане злощасний. (Бере його під руку.)

ШАМРАЄВ (подаючи руку дружині): Мадам?

СОРІН: Я чую, знову виє пес. (До Шамраєва.) Будьте ласкаві, Іллє Опанасовичу, накажіть відв’язати його.

ШАМРАЄВ: Не можна, Петре Миколайовичу, боюся, як би злодії в комору не залізли. Там у мене просо. (До Медведенка, який крокує поряд.) Так, на цілу октаву нижче: «Браво, Сильво!». Але ж не співець, простий синодальний співочий.

МЕДВЕДЕНКО: А скільки платні отримує синодальний співочий?

Усі йдуть, окрім Дорна.

ДОРН (один): Не знаю, можливо, я нічого не розумію або здурів, але п’єса мені сподобалася. У ній щось є. Коли ця дівчинка говорила про самотність і потім, коли замайоріли червоні очі диявола, у мене від хвилювання тремтіли руки. Свіжо, наївно... Ось, здається, він іде. Хочу наговорити йому побільше приємного.

ТРЕПЛЬОВ (заходить): Уже немає нікого.

ДОРН: Я тут.

ТРЕПЛЬОВ: Мене по всьому парку шукає Марійка. Нестерпне створіння.

ДОРН: Костянтине Гавриловичу, мені ваша п’єса надзвичайно сподобалася. Дивна вона якась, і кінця я не чув, і все-таки враження сильне. Ви талановита людина, маєте продовжувати.

Трепльов міцно тисне йому руку і обіймає рвучко.

ДОРН: Ох, який знервований. Сльози на очах... Я що хочу сказати? Ви взяли сюжет зі сфери абстрактних ідей. Так і слід було, тому що художній твір неодмінно має виражати якусь вагому думку. Тільки те прекрасне, що серйозне. Який ви блідий!

ТРЕПЛЬОВ: Так ви кажете — продовжувати?

ДОРН: Так... Але зображайте тільки важливе і вічне. Ви знаєте, я прожив життя різноманітно і зі смаком, я задоволений, та якби мені довелося відчути підйом духу, який буває в митців під час творчості, то, мені здається, я зневажав би свою матеріальну оболонку й усе, що цій оболонці притаманно, і відлітав би від землі подалі увись.

ТРЕПЛЬОВ: Даруйте, де Зарічна?

ДОРН: І ще дещо. У творі має бути чітка, певна думка. Ви маєте знати, для чого пишете, інакше якщо підете цією мальовничою дорогою без певної мети, то заблукаєте, і ваш талант вас згубить.

ТРЕПЛЬОВ (нетерпеливо): Де Зарічна?

ДОРН: Вона поїхала додому.

ТРЕПЛЬОВ (розпачливо): Що ж мені робити? Я хочу її бачити... Мені необхідно її бачити... Я поїду...

Заходить Марійка.

ДОРН (до Трепльова): Заспокойтеся, мій друже.

ТРЕПЛЬОВ: Та все одно я поїду. Я маю поїхати.

МАРІЙКА: Ідіть, Костянтине Гавриловичу, в будинок. На вас чекає ваша мама. Вона неспокійна.

ТРЕПЛЬОВ: Скажіть їй, що я поїхав. І прошу вас усіх, дайте мені спокій! Облиште! Не ходіть за мною!

ДОРН: Але, але, але, милий... не можна так... Недобре.

ТРЕПЛЬОВ (крізь сльози): Прощавайте, лікарю. Дякую... (Виходить.)

ДОРН (зітхнувши): Молодість, молодість!

МАРІЙКА: Коли вже ні́чого сказати, то кажуть: молодість, молодість... (Нюхає тютюн.)

ДОРН (бере у неї табакерку і жбурляє в кущі): Це гидко!

Пауза.

ДОРН: У будинку, здається, грають. Треба йти.

МАРІЙКА: Стривайте.

ДОРН: Що?

МАРІЙКА: Я ще раз хочу вам сказати. Мені хочеться поговорити... (Хвилюючись.) Я не люблю свого батька... але до вас лежить моє серце. Чомусь я всією душею відчуваю, що ви мені близький... Допоможіть-но мені. Допоможіть, а то я зроблю дурість, я підніму на глум своє життя, зіпсую його... Не можу довше...

ДОРН: Що? У чому допомогти?

МАРІЙКА: Я страждаю. Ніхто, ніхто не знає моїх страждань! (Кладе йому голову на груди, тихо.) Я люблю Костянтина.

ДОРН: Які всі знервовані! Які всі знервовані! І як багато любові... О, чаклунське озеро! (Ніжно.) Ну що ж я можу зробити, дитино? Що? Що?

Завіса

Дія друга

Майданчик для крокету. В глибині праворуч будинок з великою терасою, ліворуч видно озеро, у якому, відбиваючись, сяє сонце. Квітники. Полудень. Жарко. Збоку майданчика, в затінку старої липи, сидять на лаві Аркадіна, Дорн і Марійка. У Дорна на колінах розкрита книжка.

АРКАДІНА (до Марійки): А встаньмо.

Обидві підводяться.

АРКАДІНА (до Марійки): Станьмо поруч. Вам двадцять два роки, а мені майже вдвічі. Євгене Сергійовичу, хто з нас моложавіша?

ДОРН: Ви, звичайно.

АРКАДІНА: Ось, мось... А чому? Тому що я працюю, я відчуваю, я постійно в суєті, а ви сидите все на одному місці, не живете... І в мене правило: не зазирати в майбутнє. Я ніколи не думаю ні про старість, ні про смерть. Що має бути, того не минути.

МАРІЙКА: А в мене таке відчуття, ніби я народилася вже давно-давно; життя своє я тягну волоком, як нескінченний шлейф... І часто не буває ніякого бажання жити. (Сідає.) Звичайно, це все дрібниці. Треба здригнутися, скинути з себе все це.

ДОРН (наспівує тихо): «Розкажінь-но ви їй, квіти мої...»

АРКАДІНА: До всього я коректна, як англієць. Я, мила, тримаю себе у струні, як-то кажуть, і завжди одягнена і зачесана comme il faut^[8]. Щоб я дозволила собі вийти з дому, хоча б ось у сад, у блузі або незачесаною? Ніколи. Тому я і збереглася, бо ніколи не була нечупарою, що не розпускала себе, як деякі... (Руки в боки, походжає майданчиком.) Ось вам, — як ціпонька. Хоч п’ятнадцятирічну дівчинку грати.

ДОРН: Ну, мось-пані, проте все-таки я продовжую. (Бере книжку.) Ми зупинилися на комірниках і щурах...

АРКАДІНА: І щурах. Читайте. (Сідає.) Утім дайте мені, я читатиму. Моя черга. (Бере книжку і шукає в ній очима.) І щурах... Ось воно... (Читає.) «І, зрозуміло, для світських людей балувати романістів і залучати їх до себе так само небезпечно, як комірникам виховувати щурів у своїх гамазеях. А тим часом їх люблять. Отже, коли жінка обрала письменника, якого вона прагне заполонити, вона тримає в облозі його шляхом компліментів, люб’язностей і догоджанням...» Ну, це у французів — можливо, але в нас нічого подібного, жодних програм. У нас жінка звичайно, перш ніж заполонити письменника, сама вже закохана по вуха, даруйте. Навіщо далеко ходити, візьміть хоч мене і Тригоріна...

Іде Сорін, спираючись на тростину, і поруч з ним Ніна; Медведенко котить за ними порожнє крісло.

СОРІН (тоном, яким пестять дітей): Так? У нас радість? Ми сьогодні веселі зрештою? (До сестри.) У нас радість! Батько і мачуха поїхали до Твері, і ми тепер вільні на цілих три дні.

НІНА (сідає поруч з Аркадіною і обіймає її): Я щаслива! Я тепер належу вам.

СОРІН (сідає у своє крісло): Вона сьогодні гарненька.

АРКАДІНА: Ошатна, цікава... За це ви розумниця. (Цілує Ніну.) Але не потрібно надто хвалити, а то наврочимо. Де Борис Олексійович?

НІНА: Він у купальні рибу вудить.

АРКАДІНА: Як йому не набридне! (Хоче продовжувати читати.)

НІНА: Це ви що?

АРКАДІНА: Мопассан, «На воді», люба. (Читає кілька рядків про себе.) Ну, далі нецікаво і неправильно. (Закриває книжку.) Неспокійна в мене душа. Скажіть, що з моїм сином? Чому він такий нудний і суворий? Він цілі дні проводить на озері, і я його майже геть не бачу.

МАРІЙКА: У нього недобре на душі. (До Ніни, боязко.) Прошу вас, прочитайте з його п’єси!

НІНА (знизавши плечима): Ви хочете? Це так нецікаво!

МАРІЙКА (стримуючи захоплення): Коли він сам читає щось, то очі у нього горять і обличчя полотніє. У нього прекрасний, сумний голос, а манери як у поета.

Чути, як хропе Сорін.

ДОРН: Добраніч!

АРКАДІНА: Петруню!

СОРІН: Га?

АРКАДІНА: Ти спиш?

СОРІН: Анітрохи.

Пауза.

АРКАДІНА: Ти не лікуєшся, а це недобре, брате.

СОРІН: Я радий лікуватися б, та ось лікар не бажає.

ДОРН: Лікуватися в шістдесят років!

СОРІН: І в шістдесят років жити хочеться.

ДОРН (розпачливо): Е! Ну, приймайте валеріанові краплі.

АРКАДІНА: Мені здається, йому добре поїхати б кудись на води.

ДОРН: Що ж? Можна поїхати. Можна і не їхати.

АРКАДІНА: От і зрозумій.

ДОРН: І розуміти нічого. Усе ясно.

Пауза.

МЕДВЕДЕНКО: Петру Миколайовичу було б кинути курити.

СОРІН: Дрібниці.

ДОРН: Ні, не дрібниці. Вино і тютюн знеособлюють. Після сигари або чарки горілки ви вже не Петро Миколайович, а Петро Миколайович плюс ще хтось; у вас розпливається ваше я, і ви вже ставитеся до самого себе, як до третьої особи — він.

СОРІН (сміється): Вам добре міркувати. Ви пожили вже, а я? Я прослужив по судовому відомству двадцять вісім років, але ще не жив, нічого не відчув, зрештою, і, ясна річ, жити мені дуже хочеться. Ви ситі і байдужі, і тому маєте схильність до філософії, я ж хочу жити і тому п’ю за обідом херес і курю сигари, і все. От і все.

ДОРН: Треба ставитися до життя серйозно, а лікуватися в шістдесят років, жаліти, що замолоду мало насолоджувався, це, даруйте, легковажність.

МАРІЙКА (підводиться): Снідати час, гадаю. (Іде ледачою, в’ялою ходою.) Ногу відсиділа... (Виходить.)

ДОРН: Піде і перед сніданком дві чарочки пропустить.

СОРІН: Особистого щастя немає в бідаки.

ДОРН: Пусте, ваша вищосте.

СОРІН: Ви міркуєте, як сита людина.

АРКАДІНА: Ах, що може бути нудніше цієї ось милої сільської нудьги! Жарко, тихо, ніхто нічого не робить, усі філософствують... Добре з вами, друзі, приємно вас слухати, але... сидіти в себе в номері й учити роль — набагато ліпше!

НІНА (захоплено): Добре! Я розумію вас.

СОРІН: Звичайно, в місті ліпше. Сидиш у своєму кабінеті, лакей нікого не впускає без доповіді, телефон... на вулиці візники і все...

ДОРН (наспівує): «Розкажіть-но ви їй, квіти мої...»

Заходить Шамраєв, за ним Поліна Андріївна.

ШАМРАЄВ: Ось і наші. Добридень! (Цілує руку в Аркадіної, потім у Ніни.) Дуже радий бачити вас у доброму здоров’ї. (До Аркадіної.) Дружина каже, що ви збираєтеся сьогодні їхати з нею разом до міста. Це правда?

АРКАДІНА: Так, ми збираємося.

ШАМРАЄВ: Гм... Це чудово, але на чому ж ви поїдете, вельмишановна? Сьогодні в нас возять жито, всі працівники зайняті. А на яких конях, дозвольте вас запитати?

АРКАДІНА: На яких? Відкіля я знаю — на яких!

СОРІН: У нас-бо виїзні є.

ШАМРАЄВ (хвилюючись): Виїзні? А де я візьму хомути? Де я візьму хомути? Це дивовижно! Це незбагненно! Вельмишановний! Вибачте, я упадаю перед вашим талантом, готовий віддати за вас десять років життя, але коней я вам дати не можу!

АРКАДІНА: А якщо я маю їхати? Дивина!

ШАМРАЄВ: Вельмишановна! Ви не знаєте, що означає господарство!

АРКАДІНА (розлютившись): Це стара історія! У такому випадку я сьогодні ж їду в Москву. Накажіть найняти для мене коней у селі, а то я піду на станцію пішки!

ШАМРАЄВ (розлютившись): У такому разі я відмовляюся від місця! Шукайте собі іншого керуючого! (Виходить.)

АРКАДІНА: Щоліта так, щоліта мене тут ображають! Нога моя тут надалі не ступить! (Виходить ліворуч, де має бути купальня; через хвилину видно, як вона проходить у будинок; за нею прямує Тригорін з вудками і з відром.)

СОРІН (розлютившись): Це нахабство! Це чорт знає що таке! Мені це набридло зрештою. Негайно подати сюди всіх коней!

НІНА (до Поліни Андріївни): Відмовити Ірині Миколаївні, знаменитій акторці! Хіба будь-яке бажання її, навіть каприз, не є важливішим за ваше господарство? Просто неймовірно!

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (розпачливо): Що я можу? Станьте на моє місце: що я можу?

СОРІН (до Ніни): Ходімо до сестри... Ми благатимемо її, щоб вона не виїжджала. Чи не так? (Дивлячись у напрямку, куди пішов Шамраєв.) Нестерпна людина! Деспот!

НІНА (заважаючи йому встати): Сидіть, сидіть... Ми вас довеземо...

Ніна і Медведенко котять крісло.

НІНА: О, як це жахливо!..

СОРІН: Так, так, це жахливо... Але він не піде, я негайно балакатиму з ним.

Виходять; залишаються тільки Дорн і Поліна Андріївна.

ДОРН: Люди нудні. По суті, слід було б вашого чоловіка звідси просто в шию гнати, але ж усе скінчиться тим, що ця стара баба Петро Миколайович і його сестра перепросять його. Ось побачите!

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Він і виїзних коней послав у поле. І щодня такі непорозуміння. Якби ви знали, як це мене непокоїть! Я захворюю; бачите, я тремчу... Я не можу стерпіти його грубості. (Благально.) Євгене, дорогий, любий, візьміть мене до себе... Час наш спливає, ми вже не молоді, і хоч би в кінці життя нам не критися, не брехати...

Пауза.

ДОРН: Мені п’ятдесят п’ять років, уже пізно міняти своє життя.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Я знаю, ви відмовляєте мені тому, що, крім мене, є жінки, які вам близькі. Узяти до себе всіх неможливо. Я розумію. Вибачте, я набридла вам.

Ніна показується біля будинку; вона рве квіти.

ДОРН: Ні, пусте.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Я страждаю від ревнощів. Звичайно, ви лікар, вам не можна уникати жінок. Я розумію…

ДОРН (до Ніни, яка наближається): Як там?

НІНА: Ірина Миколаївна плаче, а в Петра Миколайовича астма.

ДОРН (підводиться): Піти дати обом валеріанових крапель...

НІНА (подає йому квіти): Прошу!

ДОРН: Merci bien^[9]. (Прямує до будинку.)

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (крокуючи з ним): Які милі квіти! (Біля будинку, глухим голосом.) Дайте мені ці квіти! Дайте мені ці квіти! (Отримавши квіти, шматує їх і розкидає врізнобіч.)

Обоє входять до будинку.

НІНА (одна): Як дивно бачити, що відома акторка плаче, та ще з такого дрібного приводу! І не дивно, знаний письменник, улюбленець публіки, про нього пишуть у всіх газетах, портрети його продають, його твори перекладають різними мовами, а він цілий день вудить рибу і радіє, що зловив двох головнів. Я думала, що відомі люди пихаті, неприступні, що вони зневажають натовп і своєю славою, блиском свого імені ніби мстять йому за те, що він понад усе підносить знане походження і багатство. Проте вони ось плачуть, ловлять рибу, грають у карти, сміються і сердяться, як усі...

ТРЕПЛЬОВ (заходить без капелюха, з рушницею і з убитою чайкою): Ви одна тут?

НІНА: Одна.

Трепльов кладе біля її ніг чайку.

НІНА: Що це означає?

ТРЕПЛЬОВ: Я мав підлість убити сьогодні цю чайку. Кладу до ваших ніг.

НІНА: Що з вами? (Піднімає чайку і дивиться на неї.)

ТРЕПЛЬОВ (по паузі): Скоро так само я вб’ю самого себе.

НІНА: Я вас не впізнаю.

ТРЕПЛЬОВ: Так, по тому, як я перестав упізнавати вас. Ви змінилися до мене, ваш погляд холодний, моя присутність обмежує вас.

НІНА: Останнім часом ви стали дратівливий, висловлюєтеся якось незрозуміло, якимись символами. І ось ця чайка теж, мабуть, символ, але, даруйте, я не розумію... (Кладе чайку на лаву.) Я надто проста, щоб розуміти вас.

ТРЕПЛЬОВ: Це почалося з того вечора, коли так безглуздо провалилася моя п’єса. Жінки не прощають неуспіху. Я все спалив, все до останнього клаптика. Якби ви знали, який я нещасливий! Ваше збайдужіння страшне, неймовірне, точно я прокинувся і бачу ось, ніби це озеро раптом висохло або витекло в землю. Ви щойно сказали, що занадто проста, щоб розуміти мене. О, що тут розуміти?! П’єса не сподобалася, ви зневажаєте моє натхнення, уже вважаєте мене пересічним, нікчемним, яких багато... (Тупнувши ногою.) Я це добре розумію, ох, розумію! У мене в мозку точно цвях, хай йому грець разом з моїм самолюбством, яке ссе мою кров, смокче, як змія... (Побачивши Тригоріна, який іде, читаючи книжку.) Ось крокує істинний талант; ступає, як Гамлет, і теж із книжкою. (Дражнить.) «Слова, слова, слова...» Це сонце ще не підійшло до вас, а ви вже посміхаєтеся, погляд ваш розтанув у його променях. Не заважатиму вам. (Виходить швидко.)

ТРИГОРІН (записуючи до нотатника): Нюхає тютюн і п’є горілку... Завжди в чорному. Її любить учитель...

НІНА: Вітаю, Борисе Олексійовичу!

ТРИГОРІН: Доброго дня. Обставини несподівано склалися так, що, здається, ми сьогодні їдемо. Ми з вами навряд чи ще побачимося колись. Прикро. Мені не часто трапляються молоді дівчата, молоді й цікаві, я вже забув і не можу ясно уявити, як почуваються у вісімнадцять-дев’ятнадцять років, і тому в мене в повістях і оповіданнях молоді дівчата зазвичай фальшиві. Я ось хотів би хоч одну годинку побути на вашому місці, щоб дізнатися, як ви думаєте й узагалі що ви за штучка.

НІНА: А я хотіла б побувати на вашому місці.

ТРИГОРІН: Навіщо?

НІНА: Щоб дізнатися, як почуває себе знаний, талановитий письменник. Як ви відчуваєте популярність? Як ви відчуваєте те, що ви знаний?

ТРИГОРІН: Як? Певно, ніяк. Про це я ніколи не думав. (Поміркувавши.) Щось із двох: або ви перебільшуєте мою популярність, або ж узагалі її ніяк не відчутно.

НІНА: А коли читаєте про себе в газетах?

ТРИГОРІН: Якщо хвалять, приємно, а якщо лають, то потім два дні почуваюся не в гуморі.

НІНА: Дивний світ! Як я заздрю вам, якби ви знали! Жереб людей різний. Одні ледь волочать своє нудне, непомітне існування, усі схожі один на одного, всі нещасні; іншим же, як, приміром, вам, — ви один з мільйона, — випало на долю життя цікаве, світле, наповнене сенсом... Ви щасливий...

ТРИГОРІН: Я? (Знизавши плечима.) Гм... Ви от ведете про популярність, про щастя, про якесь світле, цікаве життя, а для мене всі ці хороші слова, даруйте, все одно що мармелад, якого я ніколи не їм. Ви надто молода і дуже добра.

НІНА: Ваше життя прекрасне!

ТРИГОРІН: Що ж у нім особливо хорошого? (Дивиться на годинник.) Я маю зараз іти й писати. Даруйте, мені ні́коли... (Сміється.) Ви, як-то кажуть, наступили на мій найулюбленіший мозоль, і ось я починаю непокоїтися і трохи сердитися. Утім говорімо. Говоритимемо про моє чудове, світле життя... Ну, мось-панно, з чого почнемо? (Поміркувавши трохи.) Трапляються нав’язливі уявлення, коли людина день і ніч міркує, скажімо, все про місяць, і в мене є свій такий місяць. День і ніч охоплює мене одна невідчепна думка: я маю писати, я маю писати, я маю... Ледь скінчив повість, як уже чомусь маю писати іншу, потім ще одну, по ній іще іншу... Пишу безперервно, як на перекладних, й інакше не можу. Що ж тут прекрасного і світлого, я вас питаю? О, що за дике життя! Ось я з вами, я непокоюся, а тим часом щомиті пам’ятаю, що на мене чекає незакінчена повість. Бачу ось хмара, схожа на рояль. Думаю: варто неодмінно зазначити десь в оповіданні, що пливла хмара, наче рояль. Пахне геліотропом. Швидше затямлюю: нудотний запах, удовина барва, згадати при описі літнього вечора. Ловлю себе і вас на кожній фразі, на кожному слові і кваплюся хутко замкнути всі ці фрази і слова в свою літературну комору: а раптом згодяться! Коли завершую роботу, біжу до театру або вудити рибу; тут і відпочити б, забутися, ач — ні, у голові вже ворушиться важке чавунне ядро — новий сюжет, і вже тягне до столу, і треба поспішати знову писати і писати. І так завжди, завжди, і немає мені спокою від самого себе, і я відчуваю, що з’їдаю власне життя, що для меду, який я віддаю комусь у простір, я оббираю пилок із ліпших своїх квітів, зриваю самі квіти і топчу їхнє коріння. Хіба я не божевільний? Хіба мої близькі і знайомі тримають себе зі мною як зі здоровим? «Що пописуєте? Чим нас порадуєте?» Одне і те саме, одне і те саме, і мені здається, що ці увага знайомих, хвала, захоплення — усе це обман, мене обманюють, як хворого, і я іноді боюся, що ось-ось підкрадуться до мене ззаду, схоплять і повезуть, як Поприщіна^[10], до божевільні. А за тих літ, за молодих, ліпших літ, коли я починав, моє письменство було однією суцільною му́кою. Маленький письменник, особливо коли йому не щастить, здається собі незграбним, недолугим, зайвим, нерви в нього напружені, розхитані; нестримнобродить він поряд людей, причетних до літератури й мистецтва, невизнаний, ніким не помічений, боячись прямо і сміливо дивитися в очі, точно пристрасний гравець, у якого немає грошей. Я не бачив свого читача, але чомусь у моїй уяві він здається мені недружнім, недовірливим. Я боявся публіки, вона була страшна мені, і коли мені доводилося ставити свою нову п’єсу, то здавалося щоразу, що брюнети вороже налаштовані, а блондини прохолодно байдужі. О, як це жахливо! Яка це була му́ка!

НІНА: Даруйте, та хіба натхнення і сам процес творчості не дають вам піднесених, щасливих хвилин?

ТРИГОРІН: Так. Коли пишу, приємно. І коректуру читати приємно, але... ледь вийшло з друку, як я не терплю і бачу вже, що воно не те, помилка, що його не треба було б писати зовсім, і мені прикро, на душі паскудно... (Сміючись.) А публіка читає: «Так, мило, талановито... Мило, але далеко до Толстого» або «Прекрасна річ, однак “Батьки і діти” Тургенєва ліпше». І так до гробу все триватиме — лишень мило і талановито, мило і талановито — окрім цього нічого, а як умру, знайомі, оминаючи могилу, казатимуть: «Тут лежить Тригорін. Хороший був письменник, але він писав гірше за Тургенєва».

НІНА: Даруйте, я відмовляюся розуміти вас. Ви просто розпещений успіхом.

ТРИГОРІН: Яким успіхом? Я ніколи не подобався собі. Я не люблю себе як письменника. Найгірше, що я в якомусь чаду і часто не розумію, що пишу... Я люблю ось цю воду, дерева, небо, я відчуваю природу, вона збуджує в мені пристрасть, непереборне бажання писати. Утім я не пейзажист лишень, я достоту й громадянин, я люблю батьківщину, народ, я відчуваю, що якщо я письменник, то я зобов’язаний говорити про народ, про його страждання, про його майбутнє, говорити про науку, про права людини й інше й подібне, і я говорю про все, поспішаю, мене зусібіч підганяють, сердяться, я кидаюся з боку в бік, як лисиця, зацькована псами, бачу, що життя і наука рухаються дедалі вперед, а я дедалі відстаю, як мужик, який спізнився на поїзд, і зрештою відчуваю, що я вмію писати тільки пейзаж, а в усьому іншому я фальшивий, і фальшивий до кісного мозку.

НІНА: Ви запрацювалися, й у вас немає часу і бажання усвідомити своє значення. Нехай ви незадоволений собою, але для інших ви великий і прекрасний! Якби я була таким письменником, як ви, то віддала б натовпу все своє життя, але усвідомлювала б, що щастя того натовпу тільки в тому, щоб підніматися до мене, і натовп возив би мене на колісниці.

ТРИГОРІН: Ну, на колісниці... Агамемнон я, абощо?

Обоє посміхнулися.

НІНА: За таке щастя, як бути письменницею або акторкою, я стерпіла б нелюбов близьких, нужду, розчарування, я мешкала би під дахом і їла би тільки житній хліб, страждала б від невдоволення собою, від усвідомлення своїх недоліків, але зате вже я зажадала б слави... справжньої, гучної слави... (Закриває обличчя руками.) Голова обертом... Уф!..

Голос Аркадіної з будинку: «Борисе Олексійовичу!».

ТРИГОРІН: Мене кличуть... Певно, збиратися. А не хочеться їхати. (Озирається на озеро.) Ач яка благодать!.. Добре!

НІНА: Бачите на тому березі будинок і сад?

ТРИГОРІН: Так.

НІНА: Це садиба моєї покійної матері. Я там народилась. Я все життя провела біля цього озера і знаю на ньому кожен острівець.

ТРИГОРІН: Добре у вас тут! (Побачивши чайку.) А це що?

НІНА: Чайка. Костянтин Гаврилович убив.

ТРИГОРІН: Красивий птах. Правда, не хочеться їхати. Ось умовте-но Ірину Миколаївну, щоб вона залишилася. (Записує до нотатника.)

НІНА: Що це ви пишете?

ТРИГОРІН: Так, занотовую... Сюжет промайнув... (Ховаючи нотатник.) Сюжет для невеликого оповідання: на березі озера з дитинства живе молода дівчина, така, як ви; любить озеро, як чайка, і щаслива, і вільна, як чайка. Але випадково надійшла людина, побачила і знічев’я занапастила її, як ось цю чайку.

Пауза.

У вікні показується Аркадіна.

АРКАДІНА: Борисе Олексійовичу, де ви?

ТРИГОРІН: Зараз! (Іде й озирається на Ніну; біля вікна, до Аркадіної.) Що?

АРКАДІНА: Ми залишаємося.

Тригорін заходить до будинку.

НІНА (підходить до рампи; після певних роздумів): Сон!

Завіса

Дія третя

Їдальня в будинку Соріна. Праворуч і ліворуч двері. Буфет. Шафа з ліками. Посеред кімнати стіл. Чемодан і картонки; помітно підготовку до від’їзду.

Тригорін снідає. Марійка стоїть біля столу.

МАРІЙКА: Усе це я розповідаю вам як письменнику. Можете скористатися. Я вам по совісті: якби він поранив себе серйозно, то я не стала б жити жодної хвилини. А все ж я хоробра. Ось взяла і вирішила: вирву цю любов зі свого серця, з коренем вирву.

ТРИГОРІН: Як саме?

МАРІЙКА: Заміж виходжу. За Медведенка.

ТРИГОРІН: Це за вчителя?

МАРІЙКА: Так.

ТРИГОРІН: Не розумію, яка потреба.

МАРІЙКА: Любити безнадійно, впродовж років невпинно чекати чогось... А як вийду заміж, буде вже не до любові, нові турботи заглушать все старе. І до того ж, знаєте, зміна. Може, нам повторити?

ТРИГОРІН: А чи не забагато буде?

МАРІЙКА: Ну ось! (Наливає по чарці.) Ви не дивіться на мене так. Жінки п’ють частіше, ніж ви гадаєте. Меншість п’є відкрито, як я, а більшість потай. Так. І загалом горілку або коньяк. (Цокається.) За здоров’я! Ви людина проста, шкода з вами розставатися.

П’ють.

ТРИГОРІН: Мені самому не хочеться їхати.

МАРІЙКА: А ви попросіть, щоб вона залишилася.

ТРИГОРІН: Ні, тепер не залишиться. Син поводиться вкрай нетактовно. То стрілявся, а тепер, кажуть, збирається мене на дуель викликати. А навіщо? Дметься, фиркає, проповідує нові форми... Але ж усім вистачить місця, і новим, і старим, — навіщо штовхатися?

МАРІЙКА: Ну, і ревнощі. Утім мене це не обходить.

Пауза.

Яків проходить з лівого боку праворуч з валізою; заходить Ніна і зупиняється біля вікна.

МАРІЙКА: Мій учитель не надто розумний, але добра людина і бідняк, і мене сильно любить. Його шкода. І його матір-бабусю шкода. Ну, мось-пане, дозвольте побажати вам усього найліпшого. Не згадуйте лихом. (Міцно тисне руку.) Дуже вам удячна за ваше добре ставлення. Надішліть-но мені ваші книжки, неодмінно з автографом. Тільки не пишіть «вельмишановній», а просто так: «Марії, в якої ані родини, ані сенсу в житті немає». Прощавайте! (Виходить.)

НІНА (простягаючи в бік Тригоріна руку, стиснуту в кулак): Пара чи непара?

ТРИГОРІН: Пара.

НІНА (зітхнувши): Ні. У мене в руці тільки одна горошина. Я загадала: йти мені в акторки чи ні? Хоч би порадив хто.

ТРИГОРІН: Тут радити не можна.

Пауза.

НІНА: Ми розлучаємося і... мабуть, уже не побачимося. Я прошу вас прийняти від мене на пам’ять ось цей маленький медальйон. Я наказала викарбувати ваші ініціали... а з цього боку назва вашої книжки: «Дні і ночі».

ТРИГОРІН: Як граціозно! (Цілує медальйон.) Чарівний подарунок!

НІНА: Іноді згадуйте мене.

ТРИГОРІН: Я згадуватиму. Я згадуватиму вас, якою ви були того гожого дня — пам’ятаєте? — тиждень тому, коли ви були у світлій сукні... Ми розмовляли... ще тоді на лаві лежала біла чайка.

НІНА (задумливо): Так, чайка...

Пауза.

НІНА: Більше нам говорити не можна, сюди йдуть... Перед від’їздом дайте мені дві хвилини, благаю вас... (Виходить ліворуч.)

Одночасно входять праворуч Аркадіна, Сорін у фраку із зіркою, потім Яків, заклопотаний зборами.

АРКАДІНА: Зоставайся-но, старий, удома. Хіба тобі з твоїм ревматизмом роз’їжджати по гостинах? (До Тригоріна.) Це хто зараз вийшов? Ніна?

ТРИГОРІН: Так.

АРКАДІНА: Pardon, ми завадили... (Сідає.) Здається, все зібрали. Змучилася.

ТРИГОРІН (читає на медальйоні): «Дні і ночі», сторінка 121, рядки 11 і 12.

ЯКІВ (прибираючи зі столу): Вудки теж накажете скласти?

ТРИГОРІН: Так, вони мені ще знадобляться. А книжки віддай комусь.

ЯКІВ: Слухаю.

ТРИГОРІН (про себе): Сторінка 121, рядки 11 і 12. Що ж у цих рядках? (До Аркадіної.) Тут у будинку є мої книжки?

АРКАДІНА: У брата в кабінеті, у кутовій шафі.

ТРИГОРІН: Сторінка 121... (Виходить.)

АРКАДІНА: Справді, Петруню, залишився б удома...

СОРІН: Ви їдете, без вас мені буде важко вдома.

АРКАДІНА: А в місті що хіба?

СОРІН: Особливо нічого, але все одно. (Сміється.) Закладатимуть земський будинок і все таке... Хочеться хоч на годину-другу збадьоритися по цім пічкурнім житті, а то дуже вже я залежався, точно старий мундштук. Я наказав подавати коней о першій годині, однієї часини й виїдемо.

АРКАДІНА (по паузі): Ну, живи тут, не сумуй, не застуджуйся. Пильнуй сина. Бережи його. Настановляй.

Пауза.

АРКАДІНА: Ось поїду, так і не знатиму, чому стрілявся Костянтин. Мені здається, головною причиною були ревнощі, і що швидше я заберу звідси Тригоріна, то ліпше.

СОРІН: Як тобі сказати? Були й інші причини. Ясна річ, людина молода, розумна, мешкає в селі, у глушині, без грошей, без становища, без майбутнього. Ніяких занять. Соромиться і боїться свого неробства. Я його дуже люблю, і він до мене прихильний, та все одно зрештою йому здається, що він зайвий у будинку, що він тут нахлібник, утриманець. Ясна річ, самолюбство...

АРКАДІНА: Горе мені з ним! (У роздумах.) Податися б йому на службу абощо...

СОРІН (насвистує, потім нерішуче): Мені здається, буде найліпше, якщо ти... даси йому трохи грошей. Перш за все йому потрібно одягнутися по-людськи, і край. Подивися, одну й ту саму сюртучину він тягає три роки, ходить без пальто... (Сміється.) Та й погуляти малому не завадило б... Поїхати за кордон абощо... Це ж не дорого коштує.

АРКАДІНА: Одначе... Мабуть, на костюм я ще можу, але щоб за кордон... Ні, наразі і на костюм не можу. (Рішуче.) Немає в мене грошей!

Сорін сміється.

АРКАДІНА: Ні!

СОРІН (насвистує): Так, мось-пані. Даруй, мила, не тримай серця. Я тобі вірю... Ти великодушна, благородна жінка.

АРКАДІНА (крізь сльози): Немає в мене грошей!

СОРІН: Якби я мав гроші, ясна річ, я сам дав би йому, але в мене нічого немає, ні п’ятачка. (Сміється.) Усю мою пенсію забирає в мене керуючий і витрачає на землеробство, скотарство, бджільництво, і гроші мої йдуть намарне. Бджоли дохнуть, корови дохнуть, коней мені ніколи не дають...

АРКАДІНА: Так, у мене є гроші, але ж я акторка; самі вбрання розорили зовсім.

СОРІН: Ти добра, мила... Я тебе поважаю... Так... Проте знову зі мною щось теє... (Похитується.) Голова паморочиться. (Тримається за стіл.) Мені зле, і край.

АРКАДІНА (злякано): Петруню! (Намагаючись підтримати його.) Петруню, дорогий мій... (Кричить.) Допоможіть мені! Допоможіть!..

Заходять Трепльов з пов’язкою на голові, Медведенко.

АРКАДІНА: Йому зле!

СОРІН: Нічого, нічого... (Посміхається і п’є воду.) Уже минуло... і край...

ТРЕПЛЬОВ: (до матері). Не лякайся, мамо, це не небезпечно. З дядьком тепер це часто трапляється. (До дядька.) Тобі, дядьку, ліпше полежати.

СОРІН: Трошки, так... А все-таки в місто я поїду... Полежу і поїду... ясна річ... (Іде, спираючись на тростину.)

МЕДВЕДЕНКО (веде його під руку): Є загадка: вранці на чотирьох, опівдні на двох, увечері на трьох...

СОРІН (сміється): Отож-бо. А вночі на спині. Дякую вам, я сам можу йти...

МЕДВЕДЕНКО: Ну ось, церемонії!..

Він і Сорін ідуть.

АРКАДІНА: Як він мене налякав!

ТРЕПЛЬОВ: Не для нього мешкання в селі. Сумує. От якби ти, мамо, раптом розщедрилася і позичила йому тисячі півтори-дві, то він міг би мешкати в місті цілий рік.

АРКАДІНА: У мене немає грошей. Я акторка, а не банкір.

Пауза.

ТРЕПЛЬОВ: Мамо, переміни мені пов’язку. У тебе це добре виходить.

АРКАДІНА (дістає з аптечної шафи йодоформ і скриньку з матеріалом для перев’язки): А лікар запізнився.

ТРЕПЛЬОВ: Обіцяв бути о десятій, а вже полудень.

АРКАДІНА: Сідай. (Знімає в нього з голови пов’язку.) Ти як у чалмі. Учора один приїжджий запитував на кухні, якої ти національності. А в тебе майже зовсім зажило. Залишилися самі дрібниці. (Цілує його в голову.) А ти без мене знову не зробиш чик-чик?

ТРЕПЛЬОВ: Ні, мамо. То була хвилина божевільного відчаю, коли я не міг опанувати себе. Надалі цього не повториться. (Цілує їй руку.) У тебе золоті руки. Пам’ятаю, дуже давно, коли ти ще служила на казенній сцені — я тоді був маленьким, — у нас у дворі трапилася бійка, сильно відлупцювали мешканку-пралю. Пам’ятаєш? Її підняли непритомну... ти все ходила до неї, носила ліки, мила в кориті її дітей. Невже не пам’ятаєш?

АРКАДІНА: Ні. (Накладає нову пов’язку.)

ТРЕПЛЬОВ: Дві балерини мешкали тоді в тому самому будинку, де ми... Ходили до тебе кавувати...

АРКАДІНА: Це пам’ятаю.

ТРЕПЛЬОВ: Богомільні вони такі були.

Пауза.

ТРЕПЛЬОВ: Останнім часом, ось цими днями, я люблю тебе так само ніжно і самовіддано, як у дитинстві. Крім тебе тепер у мене нікого не залишилося. Тільки навіщо, навіщо ти піддаєшся впливу цієї людини?

АРКАДІНА: Ти не розумієш його, Костянтине. Це найблагородніша особистість...

ТРЕПЛЬОВ: Однак коли йому доповіли, що я збираюся викликати його на дуель, благородство не завадило йому зіграти боягуза. Їде. Ганебна втеча!

АРКАДІНА: Яка дурниця! Я сама прошу його поїхати звідси.

ТРЕПЛЬОВ: Найблагородніша особистість! Ось ми з тобою майже сваримося через нього, а він тепер десь у вітальні або в саду сміється над нами... розвиває Ніну, намагається остаточно переконати її, що він геній.

АРКАДІНА: Для тебе насолода казати мені неприємності. Я поважаю цю людину і прошу при мені не говорити про нього зле.

ТРЕПЛЬОВ: А я не поважаю. Ти хочеш, щоб я теж вважав його генієм, але даруй, я брехати не вмію, від його творів мені зле.

АРКАДІНА: Це заздрість. Людям не талановитим, але з претензіями, нічого не залишається, як засуджувати справжні таланти. Нічого не скажеш, розрада!

ТРЕПЛЬОВ (іронічно): Справжні таланти! (Гнівно.) Я талановитіший за вас усіх, коли вже так! (Зриває з голови пов’язку.) Ви, консерватори, захопили першість у мистецтві і вважаєте законним і справжнім лише те, що робите ви самі, а інше ви пригноблюєте і душите! Не визнаю я вас! Не визнаю ні тебе, ні його!

АРКАДІНА: Декадент!..

ТРЕПЛЬОВ: Вирушай до свого милого театру і грай там у жалюгідних, бездарних п’єсах!

АРКАДІНА: Ніколи я не грала в таких п’єсах. Облиш мене! Ти і жалюгідного водевілю написати не в змозі. Київський міщанин! Нахлібник!

ТРЕПЛЬОВ: Скнара!

АРКАДІНА: Обірванець!

Трепльов сідає і тихо плаче.

АРКАДІНА: Нікчема! (Пройшовши схвильовано.) Не плач. Не потрібно плакати... (Плаче.) Не варто... (Цілує його в лоб, у щоки, у голову.) Миле моє дитя, пробач... Пробач своїй грішній матері. Пробач мені, нещасній.

ТРЕПЛЬОВ (обіймає її): Якби ти знала! Я все втратив. Вона мене не любить, я вже не можу писати... пропали всі надії...

АРКАДІНА: Не занепадай духом... Усе обійдеться. Він зараз поїде, вона знову тебе полюбить. (Витирає йому сльози.) Годі. Ми вже помирилися.

ТРЕПЛЬОВ (цілує їй руки): Так, мамо.

АРКАДІНА (ніжно): Помирися і з ним. Не треба дуелі... Адже не треба?

ТРЕПЛЬОВ: Гаразд... Тільки, мамо, дозволь мені не зустрічатися з ним. Мені це важко... понад силу...

Заходить Тригорін.

ТРЕПЛЬОВ: Ось... Я вийду... (Швидко прибирає ліки до шафи.) А пов’язку вже лікар зробить...

ТРИГОРІН (шукає в книжці): Сторінка 121... рядки 11 і 12... Ось... (Читає.) «Якщо тобі колись знадобиться моє життя, то прийди і візьми його».

Трепльов підбирає з підлоги пов’язку й іде.

АРКАДІНА (подивившись на годинник): Скоро коней подадуть.

ТРИГОРІН (про себе): Якщо тобі колись знадобиться моє життя, то прийди і візьми його.

АРКАДІНА: Ти, сподіваюся, усе вже склав?

ТРИГОРІН (нетерпляче): Так, так... (У роздумах.) Чому в цьому заклику чистої душі почулася мені печаль і моє серце так болісно стислося?.. Якщо тобі колись знадобиться моє життя, то прийди і візьми його. (До Аркадіної.) Залишімося ще на один день!

Аркадіна заперечно хитає головою.

ТРИГОРІН: Залишімося!

АРКАДІНА: Милий, я знаю, що тримає тебе тут. Однак опануй себе. Ти трохи сп’янів, протверезій.

ТРИГОРІН: Та й ти теж протверезій, будь розумна, розважлива, благаю тебе, поглянь на все це як справжній друг... (Тисне їй руку.) Ти здатна на жертви... Будь моїм другом, відпусти мене...

АРКАДІНА (украй схвильовано): Ти так захоплений?

ТРИГОРІН: Мене вабить до неї! Можливо, це саме те, чого потребую.

АРКАДІНА: Любов провінційної дівчинки? О, як ти мало себе знаєш!

ТРИГОРІН: Іноді люди сплять на ходу, так ось я розмовляю з тобою, а сам ніби сплю і бачу її вві сні... Мене захопили солодкі, чудові мрії... Відпусти...

АРКАДІНА (тремтячи): Ні, ні... Я звичайна жінка, зі мною не можна говорити так... Не муч мене, Борисе... Мені страшно...

ТРИГОРІН: Якщо захочеш, ти можеш бути незвичайною. Любов юна, чарівна, поетична, забирає у світ мрій, — на землі тільки вона одна може дати щастя! Така любов мене ще не спіткала... Замолоду було колись, я оббивав пороги редакцій, боровся зі злиднями... Тепер ось вона, ця любов, прийшла нарешті, вабить... Який же сенс бігти від неї?

АРКАДІНА (зі гнівом): Ти збожеволів!

ТРИГОРІН: І нехай.

АРКАДІНА: Ви всі змовилися сьогодні мучити мене! (Плаче.)

ТРИГОРІН (хапається за голову): Не розуміє! Чи не хоче зрозуміти!

АРКАДІНА: Невже я аж така стара і потворна, що зі мною можна, не соромлячись, говорити про інших жінок? (Обіймає його і цілує.) О, ти збожеволів! Мій прекрасний, чудовий... Ти остання сторінка мого життя! (Стає навколішки.) Моя радість, моя гордість, моє блаженство... (Обіймає його коліна.) Якщо ти покинеш мене хоча би на одну годину, то я не переживу, збожеволію, розкішний мій, чудовий, мій повелителю...

ТРИГОРІН: Сюди можуть зайти. (Допомагає їй підвестися.)

АРКАДІНА: Нехай, я не соромлюся моєї любові до тебе. (Цілує йому руки.) Скарбе мій, відчайдушна голова, ти хочеш божеволіти, але я не хочу, не пущу... (Сміється.) Ти мій... ти мій... І цей лоб мій, і очі мої, і це прекрасне шовковисте волосся теж моє... Ти весь мій. Ти такий талановитий, розумний, найліпший з усіх теперішніх письменників, ти єдина надія Росії... У тебе такий безмір щирості, простоти, свіжості, здорового гумору... Ти можеш одним штрихом передати головне, що характерно для особи або пейзажу, люди в тебе як живі. О, тебе не можна читати без захвату! Ти думаєш, це фіміам? Я принаджую? Ну, подивися мені в очі... подивися... Схожа я на брехуху? Ось і бачиш, я одна вмію цінувати тебе; одна кажу тобі правду, мій милий, чудовий... Поїдеш? Так? Ти мене не покинеш?..

ТРИГОРІН: У мене немає своєї волі... У мене ніколи не було своєї волі... Млявий, пухкий, завжди покірний — невже це може подобатися жінці? Бери мене, відвези, але тільки не відпускай від себе ні на крок...

АРКАДІНА (про себе): Тепер він мій. (Розв’язно, буцім нічого й не трапилося.) Утім, якщо хочеш, можеш залишитися. Я поїду сама, а ти приїдеш потім, через тиждень. Справді, куди тобі квапитися?

ТРИГОРІН: Ні, вже їдьмо разом.

АРКАДІНА: Як знаєш. Разом, то разом...

Пауза.

Тригорін записує до нотатника.

АРКАДІНА: Що ти?

ТРИГОРІН: Уранці чув гарний вислів: «Дівочий бір...». Знагодиться. (Потягується.) Отже, їхати? Знову вагони, станції, буфети, відбивні котлети, розмови...

ШАМРАЄВ (заходить): Маю честь з великим сумом заявити, що коней подано. Час уже, вельмишановна, їхати на станцію; поїзд прибуває о другій годині й п’ять хвилин. Так ви ж, Ірино Миколаївно, будьте ласкаві, не забудьте довідатися: де тепер актор Суздальцев? Чи живий? Чи здоровий? Разом випивали колись... У «Пошті, яку пограбували» грав неповторно... З ним тоді, пам’ятаю, в Єлисаветграді служив трагік Ізмайлов, теж особистість чудова... Не поспішайте, вельмишановна, п’ять хвилин ще можна. Якось в одній мелодрамі вони грали змовників, і коли їх раптом накрили, то треба було сказати: «Ми потрапили в пастку», — а Ізмайлов — «Ми потрапили в пащу»... (Сміється.) У пащу!..

Поки він говорить, Яків клопоче біля валіз, покоївка приносить Аркадіній капелюх, манто, парасольку, рукавички; всі допомагають Аркадіній одягнутися. З лівих дверей визирає кухар, який трохи згодом заходить нерішуче. Заходить Поліна Андріївна, потім Сорін і Медведенко.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (з кошиком): Ось вам сливи в дорогу... Дуже солодкі. Може, захочете поласувати...

АРКАДІНА: Ви дуже добра, Поліно Андріївно.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Прощавайте, моя люба! Раптом що було не так, то даруйте. (Плаче.)

АРКАДІНА (обіймає її): Усе було добре, все було добре. Тільки ось плакати не варто.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Час наш спливає!

АРКАДІНА: Чим зарадити!

СОРІН (у пальто з пелериною, в капелюсі, з тростиною, виходить з лівих дверей; проходячи кімнатою): Сестро, вже час, аби не запізнитися прецінь. Я йду сідати. (Виходить.)

МЕДВЕДЕНКО: А я піду пішки на станцію... проводжати. Я хутко... (Виходить.)

АРКАДІНА: До зустрічі, мої любі... Якщо будемо живі і здорові, влітку знову побачимося...

Покоївка, Яків і кухар цілують у неї руку.

АРКАДІНА: Не забувайте мене. (Подає кухареві карбованець.) Ось вам карбованець на трьох.

КУХАР: Уклінно дякуємо, пані. Щасливої вам дороги! Украй вами задоволені!

ЯКІВ: Дай Боже години доброї!

ШАМРАЄВ: Листом би ощасливили! Прощавайте, Борисе Олексійовичу!

АРКАДІНА: Де Костянтин? Скажіть йому, що я їду. Треба попрощатися. Ну, не згадуйте лихом. (До Якова.) Я дала карбованця кухареві. Це на трьох.

Усі йдуть. Сцена порожня. За сценою шум, який буває, коли проводжають. Покоївка повертається, щоб узяти зі столу кошик зі сливами, і знову йде.

ТРИГОРІН (повертаючись): Я забув свою тростину. Вона, здається, там, на терасі. (Іде й у лівих дверей зустрічає Ніну, яка входить.) Це ви? Ми від’їжджаємо…

НІНА: Я відчувала, що ми ще побачимося. (Збуджено.) Борисе Олексійовичу, я вирішила безповоротно, жереб кинуто, я подаюся на сцену. Завтра мене вже не буде тут, я йду від батька, покидаю все, починаю нове життя... Я їду, як і ви... до Москви. Ми побачимося там.

ТРИГОРІН (озирнувшись): Зупиніться в «Слов’янському базарі»... Повідомте мене одразу ж... Молчановка, будинок Грохольського... Я поспішаю...

Пауза.

НІНА: Ще одну хвилину...

ТРИГОРІН (напівголосно): Ви така прекрасна… О, яке щастя думати, що ми скоро побачимося!

Ніна схиляється до нього на груди.

ТРИГОРІН: Я знову побачу ці чудові очі, невимовно прекрасну, ніжну посмішку... ці лагідні риси, вираз янгольської чистоти... Люба моя...

Тривалий поцілунок.

Завіса

Поміж третьою і четвертою діями минає два роки.

Дія четверта

Одна з віталень у будинку Соріна, перетворена Костянтином Трепльовим на робочий кабінет. Праворуч і ліворуч двері, що ведуть у внутрішні покої. Прямо скляні двері на терасу. Крім звичайних меблів для вітальні, у правому кутку письмовий стіл, біля лівих дверей турецький диван, шафа з книжками, книжки на вікнах, на стільцях. Вечір. Горить одна лампа під ковпаком. Напівтемрява. Чутно, як шумлять дерева і виє вітер у трубах. Стукає сторож.

Заходять Медведенко і Марійка.

МАРІЙКА (гукає): Костянтине Гавриловичу! Костянтине Гавриловичу! (Озираючись.) Немає нікого. Старий щохвилини допитується, де Костя, де Костя... Жити без нього не може...

МЕДВЕДЕНКО: Боїться самотності. (Прислухаючись.) Яка жахлива погода! Це вже другу добу.

МАРІЙКА (набавляє вогню в лампі): На озері хвилі. Величезні.

МЕДВЕДЕНКО: У саду темно. Варто сказати б, щоб зламали в саду той театр. Стоїть голий, потворний, як скелет, і фіранка від вітру плескає. Коли вчора ввечері проходив повз, то мені здалося, ніби хтось у ньому плакав...

МАРІЙКА: Ото…

Пауза.

МЕДВЕДЕНКО: Їдьмо, Марійко, додому!

МАРІЙКА (хитає незголосно головою): Я тут залишуся ночувати.

МЕДВЕДЕНКО (благально): Марійко, їдьмо! Наша дитинка мабуть зголодніла.

МАРІЙКА: Дурниці. Її Мотря погодує.

Пауза.

МЕДВЕДЕНКО: Прикро. Уже третю ніч без матері.

МАРІЙКА: Нудний ти став. Колись, траплялося, хоч пофілософствуєш, а тепер щоразу дитина, додому, дитина, додому, — і прецінь від тебе нічого не почуєш.

МЕДВЕДЕНКО: Їдьмо, Марійко!

МАРІЙКА: Їдь сам.

МЕДВЕДЕНКО: Твій батько не дасть мені коня.

МАРІЙКА: Дасть. Ти попроси, він і дасть.

МЕДВЕДЕНКО: Мабуть, попрошу. Отже, ти завтра приїдеш?

МАРІЙКА (нюхає тютюн): Ну, завтра. Причепився...

Заходять Трепльов і Поліна Андріївна; Трепльов приніс подушки і ковдру, а Поліна Андріївна постільну білизну; кладуть на турецький диван, потім Трепльов іде до столу й сідає.

МАРІЙКА: Навіщо це, мамо?

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Петро Миколайович просив постелити йому в Кості.

МАРІЙКА: Давайте я... (Стелить постіль.)

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (зітхнувши): Старе що мале... (Підходить до письмового столу і, спершись, дивиться в рукопис.)

Пауза.

МЕДВЕДЕНКО: То я піду. Прощавай, Марійко. (Цілує у дружини руку.) Прощавайте, матуся. (Хоче поцілувати руку в тещі.)

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (розпачливо): Ну! Ходи з Богом.

МЕДВЕДЕНКО: Прощавайте, Костянтине Гавриловичу.

Трепльов мовчки подає руку; Медведенко йде.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (дивлячись у рукопис): Ніхто не думав і не гадав, що з вас, Костю, вийде справжній письменник. А ось, слава Богу, і гроші стали вам надсилати з журналів. (Проводить рукою по його волоссю.) І гарний став... Милий Костю, хороший, будьте лагідніший з моєю Марійкою!..

МАРІЙКА (стелячи): Облиште його, мамо.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (до Трепльова): Вона славненька.

Пауза.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Жінці, Костю, нічого не потрібно, тільки поглянь на неї ласкаво. Зі власного досвіду знаю.

Трепльов підводиться з-за столу і мовчки йде.

МАРІЙКА: Ось і розгнівали. Аби почіплятися!

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Шкода мені тебе, Марійко.

МАРІЙКА: Ото ще!

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Серце моє за тебе перехворіло. Я прецінь усе бачу, все розумію.

МАРІЙКА: Усе дурниці. Безнадійна любов — це тільки в романах. Дурниці. Непотрібно тільки розпускати себе й дедалі на щось сподіватися, чекати край моря години... Раз у серці завелася любов, треба її геть. Ось обіцяли перевести чоловіка в інший повіт. Щойно переїдемо туди, — все забуду... з коренем із серця вирву.

Через дві кімнати грають меланхолійний вальс.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Костя грає. Значить, тужить.

МАРІЙКА (робить безгучно два-три тури вальсу): Головне, мамо, перед очима не бачити. Тільки перевели б мого Семена, а там, повірте, за один місяць забуду. Дурниці все це.

Відчиняються двері ліворуч.

Дорн і Медведенко котять у кріслі Соріна.

МЕДВЕДЕНКО: У мене тепер у будинку шестеро. А борошно сім гривеників пуд.

ДОРН: Ото й крутися.

МЕДВЕДЕНКО: Вам добре сміятися. Грошей у вас кури не клюють.

ДОРН: Грошей? За тридцять років практики, мій друже, неспокійної практики, коли я не належав собі ні вдень, ані вночі, мені вдалося зібрати тільки дві тисячі, та й ті я прожив нещодавно за кордоном. У мене нічого немає.

МАРІЙКА (до чоловіка): Ти не поїхав?

МЕДВЕДЕНКО (винувато): Що ж? Коли не дають коні!

МАРІЙКА (згірчено, напівголосно): Очі мої тебе не бачили б!

Крісло зупиняють у лівій частині кімнати; Поліна Андріївна, Марійка і Дорн сідають поряд; Медведенко, засмучений, відходить убік.

ДОРН: У вас суцільні зміни, одначе! З вітальні зробили кабінет.

МАРІЙКА: Тут Костянтину Гавриловичу зручніше працювати. Він може коли завгодно виходити в сад і там думати.

Стукає сторож.

СОРІН: Де сестра?

ДОРН: Подалася на станцію зустрічати Тригоріна. Зараз повернеться.

СОРІН: Якщо ви вважаєте за доцільне виписати сюди сестру, значить, у мене небезпечна хвороба. (Помовчавши.) Ото історія, у мене небезпечна хвороба, а тим часом мені не дають ніяких ліків.

ДОРН: А чого ви хочете? Валеріанових крапель? Соди? Хіни?

СОРІН: Ну, починається філософія. О, що за покарання! (Кивнувши головою на диван.) Це для мене постіль?

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Для вас, Петре Миколайовичу.

СОРІН: Дякую вам.

ДОРН (наспівує): «Місяць пливе у нічних небесах...»

СОРІН: Ось хочу дати Кості сюжет для повісті. Вона матиме так назву: «Людина, яка прагнула». «L’homme qui a voulu». Замолоду якось бажав я стати літератором — і не стане ним; прагнув красиво говорити — і говорив огидно (дражнить себе): «і все, і все таке інше й подібне, теє, не теє...» — і, траплялося, резюме везеш, везеш, аж потом обдасть; прагнув одружитися — і не одружився; хотів завжди мешкати в місті — і ось завершую життя в селі, і край.

ДОРН: Жадав стати дійсним статським радником — і став.

СОРІН (сміється): Цього я не жадав. Це склалося само собою.

ДОРН: Висловлювати невдоволення життям у шістдесят два роки, зголосіться, — це не великодушно.

СОРІН: Який дурень. Зрозумійте, жити хочу!

ДОРН: Це легковажність. За законами природи всяке життя має кінець.

СОРІН: Ви міркуєте, як сита людина. Ви ситий і тому байдужий до життя, вам усе одно. Однак умирати і вам буде страшно.

ДОРН: Страх смерті — тваринний страх... Треба пригнічувати його. Свідомо бояться смерті тільки ті, хто вірить у вічне життя, кому страшно буває від своїх гріхів. А ви, по-перше, невіруючий, по-друге, — які у вас гріхи? Ви двадцять п’ять років прослужили по судовому відомству — ото й усе.

СОРІН (сміється): Двадцять вісім…

Заходить Трепльов і сідає на ослінчику біля ніг Соріна. Марійка повсякчас не відводить від нього очей.

ДОРН: Ми заважаємо Костянтину Гавриловичу працювати.

ТРЕПЛЬОВ: Ні, пусте.

Пауза.

МЕДВЕДЕНКО: Дозвольте вас запитати, лікарю, яке місто за кордоном вам більше сподобався?

ДОРН: Генуя.

ТРЕПЛЬОВ: Чому Генуя?

ДОРН: Там чудова вулична юрба. Коли ввечері виходиш із готелю, то вся вулиця буває заповнена народом. Рухаєшся потім у натовпі без будь-якої мети, туди-сюди, ламаною лінією, живеш разом з тою юрбою, зливаєшся з нею психічно і починаєш вірити, що справді можлива одна світова душа, на кшталт тієї, яку колись у вашій п’єсі грала Ніна Зарічна. До речі, де тепер Зарічна? Де вона і як?

ТРЕПЛЬОВ: Певно, здорова.

ДОРН: Мені казали, ніби вона мала якесь особливе життя. У чому річ?

ТРЕПЛЬОВ: Це, лікарю, довга історія.

ДОРН: А ви коротко.

Пауза.

ТРЕПЛЬОВ: Вона втекла з дому і зійшлася з Тригоріним. Це вам відомо?

ДОРН: Знаю.

ТРЕПЛЬОВ: Була в неї дитина. Дитина померла. Тригорін розлюбив її і повернувся до своїх колишніх уподобанням, як і варто було очікувати. Утім він ніколи не залишав колишніх, а, за безхарактерністю, якось примудрився і тут, і там. Як я міг збагнути з того, що мені відомо, особисте життя Ніни виявилася цілком невдалим.

ДОРН: А сцена?

ТРЕПЛЬОВ: Здається, ще гірше. Дебютувала вона під Москвою в дачному театрі, потім подалася у провінцію. Тоді я не втрачав її з ока і певний час куди вона, туди і я. Бралася вона все за великі ролі, але грала грубо, без смаку, із завиваннями, з різкими жестами. Траплялися моменти, вона талановито скрикувала, талановито вмирала, але це були лише моменти.

ДОРН: Отже, все-таки є талант?

ТРЕПЛЬОВ: Збагнути було важко. Мабуть, є. Я її бачив, але вона не хотіла мене бачити, і прислуга не пускала мене до неї в номер. Я розумів її настрій і не наполягав на побаченні.

Пауза.

ТРЕПЛЬОВ: Що ж вам іще сказати? Потім я, коли вже повернувся додому, отримував від неї листи. Листи розумні, теплі, цікаві; вона не скаржилася, але я відчував, що вона глибоко нещасна; що рядок, то хворий, натягнутий нерв. І уява трохи неясна. Вона підписувалася Чайкою. У «Русалці» мірошник каже, що він ворон, так вона в листах щоразу повторювала, що вона чайка. Нині вона тут.

ДОРН: Тобто як, тут?

ТРЕПЛЬОВ: У місті, на заїжджому дворі. Уже днів із п’ять, як замешкує там у номері. Я було поїхав до неї, і ось Марія Іллівна їздила, але вона нікого не приймає. Семен Семенович запевняє, ніби вчора по обіді бачив її в полі, за дві версти звідси.

МЕДВЕДЕНКО: Так, я бачив. Ішла в той бік, до міста. Я вклонився, запитав, чому не йде до нас на гостину. Вона сказала, що навідається.

ТРЕПЛЬОВ: Не прийде вона.

Пауза.

ТРЕПЛЬОВ: Батько і мачуха не хочуть її знати. Скрізь розставили сторожів, щоб навіть близько не допускати її до садиби. (Відходить з лікарем до письмового столу.) Як легко, лікарю, бути філософом на папері і як це важко на ділі!

СОРІН: Чарівна була дівчина.

ДОРН: Що, мось-пане?

СОРІН: Чарівна, кажу, була дівчина. Дійсний статський радник Сорін був навіть у неї закоханий певний час.

ДОРН: Старий ловелас.

Чутно сміх Шамраєва.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Здається, наші приїхали зі станції...

ТРЕПЛЬОВ: Так, я чую маму.

Заходять Аркадіна, Тригорін, за ними Шамраєв.

ШАМРАЄВ (заходячи): Ми всі старіємо, вивітрюємося під впливом стихій, а ви, вельмишановна, ще досі молода... Світла кофтинка, жвавість... грація...

АРКАДІНА: Ви знову хочете наврочити мені, нудний чоловіче!

ТРИГОРІН (до Соріна): Вітаю, Петре Миколайовичу! Що це ви постійно хворієте? Недобре! (Побачивши Марійку, радісно.) Марія Іллівна!

МАРІЙКА: Признали? (Тисне йому руку.)

ТРИГОРІН: Заміжня?

МАРІЙКА: Давно.

ТРИГОРІН: Щаслива? (Розкланюється з Дорном і з Медведенком, потім нерішуче підходить до Трепльова.) Ірина Миколаївна казала, що ви вже забули старе і не гніваєтеся.

Трепльов простягає йому руку.

АРКАДІНА (до сина): Ось Борис Олексійович привіз журнал із твоїм новим оповіданням.

ТРЕПЛЬОВ (беручи книжку, до Тригоріна): Дякую вам. Ви дуже люб’язний.

Сідають.

ТРИГОРІН: Вам шлють уклін ваші шанувальники... У Петербурзі й у Москві загалом зацікавлені вами, і мене невпинно розпитують про вас. Допитуються: який він, скільки років, брюнет чи блондин. Гадають усі чомусь, що ви вже немолодий. І ніхто не знає вашого справжнього прізвища, оскільки ви друкуєтеся під псевдонімом. Ви таємничий, як Залізна Маска.

ТРЕПЛЬОВ: Надовго до нас?

ТРИГОРІН: Ні, завтра ж думаю в Москву. Треба. Поспішаю закінчити повість, і потім ще обіцяв дати щось до збірника. Одним словом — стара історія.

Поки вони розмовляють, Аркадіна й Поліна Андріївна ставлять серед кімнати ломберний стіл і розкривають його; Шамраєв запалює свічки, ставить стільці. Дістають із шафи лото.

ТРИГОРІН: Погода стріла мене неприязно. Вітер жорстокий. Завтра вранці, якщо вщухне, подамся на озеро вудити рибу. До речі, треба оглянути сад і те місце, де — пам’ятаєте? — грали вашу п’єсу. У мене дозрів мотив, треба тільки відновити в пам’яті місце дії.

МАРІЙКА (до батька): Тату, дозволь чоловікові взяти коня! Йому потрібно додому.

ШАМРАЄВ (дражнить): Кінь... додому... (Суворо.) Сама бачила: щойно посилали на станцію. Не ганяти ж знову.

МАРІЙКА: Та ж є інші коні... (Бачачи, що батько мовчить, махає рукою.) З вами зв’язуватися...

МЕДВЕДЕНКО: Я, Марійко, пішки піду. Справді...

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (зітхнувши): Пішки, за такої негоди... (Сідає до ломберного столу.) Прошу, панове.

МЕДВЕДЕНКО: Адже всього лише шість верст... Прощавай... (Цілує дружині руку.) Прощавайте, матусю.

Теща знехотя простягає йому для поцілунку руку.

МЕДВЕДЕНКО: Я нікого не турбував би, але дитинка... (Кланяється всім.) Прощавайте... (Виходить; хода винувата.)

ШАМРАЄВ: Мабуть дійде. Не генерал.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (стукає по столу): Завітайте, панове. Не гаймо часу, бо скоро вечеряти покличуть.

Шамраєв, Марійка і Дорн сідають до столу.

АРКАДІНА (до Тригоріна): Коли настають довгі осінні вечори, тут грають у лото. Ось погляньте: старовинне лото, в яке ще грала з нами покійниця мати, коли ми були дітьми. Чи не хочете до вечері зіграти з нами партію? (Сідає з Тригоріним до столу.) Гра нудна, та якщо звикнути до неї, то нічого. (Здає всім по три карти.)

ТРЕПЛЬОВ (гортаючи журнал): Свою повість прочитав, а моєї навіть не розрізав. (Кладе журнал на письмовий стіл, потім прямує до лівих дверей; проходячи повз матір, цілує її в голову.)

АРКАДІНА: А ти, Костю?

ТРЕПЛЬОВ: Перепрошую, якось не хочеться... Я пройдуся. (Виходить.)

АРКАДІНА: Ставка — гривеник. Поставте за мене, лікарю.

ДОРН: Слухаю, мось-пані.

МАРІЙКА: Усі поставили? Я починаю... Двадцять два!

АРКАДІНА: Є.

МАРІЙКА: Три!..

ДОРН: Так, мось-пані.

МАРІЙКА: Поставили три? Вісім! Вісімдесят один! Десять!

ШАМРАЄВ: Не поспішай.

АРКАДІНА: Як мене в Харкові приймали, матінко моя, досі в голові паморочиться!

МАРІЙКА: Тридцять чотири!

За сценою грають меланхолійний вальс.

АРКАДІНА: Студенти овацію влаштували... Три кошики, два вінки і ось... (Знімає з грудей брошку і кидає на стіл.)

ШАМРАЄВ: Так, це річ...

МАРІЙКА: П’ятдесят!..

ДОРН: Рівно п’ятдесят?

АРКАДІНА: Мала на собі дивовижний туалет... Що-що, а вже одягнутися я знаю як.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Костя грає. Сумує, бідака.

ШАМРАЄВ: У газетах сварять його дуже.

МАРІЙКА: Сімдесят сім!

АРКАДІНА: І хочуть ото звертати увагу.

ТРИГОРІН: Йому не щастить. Усе ніяк не може потрапити у свій правильний тон. Щось дивне, невизначене, часом навіть схоже на маячню. Жодного живого обличчя.

МАРІЙКА: Одинадцять!

АРКАДІНА (озирнувшись на Соріна): Петруню, тобі нудно?

Пауза.

АРКАДІНА: Спить.

ДОРН: Спить дійсний статський радник.

МАРІЙКА: Сім! Дев’яносто!

ТРИГОРІН: Якби я мешкав у такій садибі, біля озера, то хіба я став би писати? Я поборов би в собі цю пристрасть і тільки й робив би, що вудив рибу.

МАРІЙКА: Двадцять вісім!

ТРИГОРІН: Спіймати йоржа або окуня — це таке блаженство!

ДОРН: А я вірю в Костянтина Гавриловича. Щось є! Щось є! Він мислить образами, розповіді його барвисті, яскраві, і я їх сильно відчуваю. Шкода тільки, що він не має певних завдань. Справляє враження, і більше нічого, але ж на одному враженні далеко не зайдеш. Ірино Миколаївно, ви рада, що у вас син письменник?

АРКАДІНА: Уявіть, я ще не читала. Усе якось.

МАРІЙКА: Двадцять шість!

Трепльов тихо входить і йде до свого столу.

ШАМРАЄВ (до Тригоріна): А у нас, Борисе Олексійовичу, залишилася ваша річ.

ТРИГОРІН: Яка?

ШАМРАЄВ: Якось Костянтин Гаврилович застрелив чайку, і ви доручили мені замовити з неї опудало.

ТРИГОРІН: Не пам’ятаю. (Роздумуючи.) Не пам’ятаю!

МАРІЙКА: Шістдесят шість! Один!

ТРЕПЛЬОВ (відчиняє вікно, прислухається): Як темно! Не розумію, чому я такий занепокоєний.

АРКАДІНА: Костю, зачини вікно, а то дме.

Трепльов зачиняє вікно.

МАРІЙКА: Вісімдесят вісім!

ТРИГОРІН: У мене партія, панове.

АРКАДІНА (весело): Браво! Браво!

ШАМРАЄВ: Браво!

АРКАДІНА: Цій людині завжди й усюди щастить. (Підводиться.) А тепер ходімо закусити чимось. Наша знаменитість не обідала сьогодні. По вечері продовжимо. (До сина.) Костю, залиш свої рукописи, ходімо вечеряти.

ТРЕПЛЬОВ: Не хочу, мамо, я ситий.

АРКАДІНА: Як знаєш. (Будить Соріна.) Петруню, вечеряти! (Бере Шамраєва під руку.) Я розповім вам, як мене приймали в Харкові...

Поліна Андріївна гасить на столі свічки, потім вона і Дорн котять крісло. Усі йдуть у двері ліворуч; на сцені залишається один Трепльов за письмовим столом.

ТРЕПЛЬОВ (збирається писати; пробігає те, що вже написано): Я так багато говорив про нові форми, а тепер відчуваю, що сам потроху сповзаю до рутини. (Читає.) «Афіша на паркані свідчила... Бліде обличчя, обрамлене темним волоссям...» Свідчила, обрамлене... Це бездарно. (Закреслює.) Почну з того, як героя розбудив шум дощу, а решту все геть. Опис місячного вечора довгий і вишуканий. Тригорін виробив собі прийоми, йому легко... У нього на греблі виблискує шийка розбитої пляшки і чорніє тінь від млинового колеса — ось і місячна ніч готова, а в мене і тремтливе світло, і тихе мерехтіння зірок, і далекі звуки рояля, завмирають у тихому ароматному повітрі... Це болісно.

Пауза.

ТРЕПЛЬОВ: Так, я дедалі переконуюся, що річ не у старих і не в нових формах, а в тому, що людина пише, не думаючи ні про які форми, пише, бо це вільно ллється з її душі.

Хтось стукає у вікно, що найближче до столу.

ТРЕПЛЬОВ: Що таке? (Дивиться у вікно.) Нічого не видно... (Відчиняє скляні двері й визирає в сад.) Хтось пробіг униз східцях. (Гукає.) Хто тут? (Виходить; чутно, як він швидко прямує терасою; через півхвилини повертається з Ніною Зарічною.) Ніна! Ніна!

Ніна кладе йому голову на груди і стримано ридає.

ТРЕПЛЬОВ (розчулений): Ніна! Ніна! Це ви... ви... Я точно передчував, увесь день душа моя жахливо ниділа. (Знімає з неї капелюх і тальму.) О, моя добра, моя люба, вона прийшла! Не плачмо, не плачмо.

НІНА: Тут є хтось.

ТРЕПЛЬОВ: Нікого.

НІНА: Замкніть двері, а то ввійдуть.

ТРЕПЛЬОВ: Ніхто не ввійде.

НІНА: Я знаю, Ірина Миколаївна тут. Замкніть двері...

ТРЕПЛЬОВ (замикає на ключ двері праворуч, підходить до тих, що ліворуч): Тут немає замка́. Я підставлю крісло. (Ставить під двері крісло.) Не бійтеся, ніхто не ввійде.

НІНА (пильно вдивляється йому в обличчя): Дайте я подивлюся на вас. (Озираючись.) Тепло, добре... Тут перше була вітальня. Я сильно змінилася?

ТРЕПЛЬОВ: Так... Ви схудли, й у вас очі стали більші. Ніно, якось дивно, що я бачу вас. Чому ви не пускали мене до себе? Чому ви досі не приходили? Я знаю, ви тут мешкаєте вже майже тиждень... Я щодня ходив до вас кількаразово, стояв у вас під вікном, неначе жебрак.

НІНА: Я боялася, що ви мене ненавидите. Мені щоночі постійно сниться, що ви дивитеся на мене і не впізнаєте. Якби ви знали! Ще від приїзду я все ходила тут... довкруж озера. Біля вашого будинку була багаторазово і не наважувалась зайти. Сядьмо.

Сідають.

НІНА: Сядьмо і говорімо, говорімо. Добре тут, тепло, затишно... Чуєте — вітер? У Тургенєва є місце: «Добре тому, хто такої ночі сидить під дахом будинку, у кого є теплий закуток». Я — чайка... Ні, не те. (Тре собі лоба.) Про що я? Так... Тургенєв... «І хай допоможе Господь усім безпритульним блукачам...» Нічого. (Плаче.)

ТРЕПЛЬОВ: Ніно, ви знову... Ніно!

НІНА: Нічого, мені легше від цього... Я вже два роки не плакала. Учора пізно ввечері я подалася до саду подивитися, чи цілий наш театр. А він іще й досі стоїть. Я заплакала вперше по двох роках, і мені відлягло, стало ясніше на душі. Бачите, я вже не плачу. (Бере його за руку.) Отже, ви стали вже письменником... Ви письменник, я — акторка... Утрапили і ми з вами у круговерть... Жила я радісно, по-дитячому — прокинуся зранку і заспіваю; любила вас, мріяла про славу, а нині? Завтра рано-вранці їхати в Єлець у третьому класі... з мужиками, а в Єльці освічені купці чіплятимуться з люб’язностями. Грубе життя!

ТРЕПЛЬОВ: Навіщо в Єлець?

НІНА: Взяла ангажемент на всюзиму. Час їхати.

ТРЕПЛЬОВ: Ніно, я проклинав вас, ненавидів, рвав ваші листи і світлини, але щохвилини усвідомлював, що душа моя прив’язана до вас навіки. Розлюбити вас не сила, Ніно. Звідтоді як я втратив вас і як мене почали друкувати, життя для мене нестерпне, — я страждаю... Молодість мою раптом як відірвало, і мені здається, що я вже прожив на світі дев’яносто років. Я кличу вас, цілую землю, якою ви ходили; хоч куди я дивився б, усюди мені ввижається ваше обличчя, ця ласкава усмішка, яка світила мені за ліпших років мого життя...

НІНА (розгублено): Навіщо він так каже, навіщо він так каже?

ТРЕПЛЬОВ: Я самотній, не зігрітий нічиєю прихильністю, мені холодно, як у підземеллі, і, хоч що я писав би, усе це сухо, черство, похмуро. Лишіться тут, Ніно, благаю вас, або дозвольте мені виїхати з вами!

Ніна швидко надягає капелюх і тальму.

ТРЕПЛЬОВ: Ніно, навіщо? Заради Бога, Ніно... (Дивиться, як вона одягається.)

Пауза.

НІНА: Коні мої стоять біля хвіртки. Не проводжайте, я сама дійду... (Крізь сльози.) Дайте води...

ТРЕПЛЬОВ (дає їй напитися): Куди ви тепер?

НІНА: До міста.

Пауза.

НІНА: Ірина Миколаївна тут?

ТРЕПЛЬОВ: Так... У четвер дядькові було зле, ми їй дали телеграму, щоб приїхала.

НІНА: Навіщо ви кажете, що цілували землю, якою я ходила? Мене треба вбити. (Вона схиляється до столу.) Я так втомилася! Відпочити б... відпочити! (Піднімає голову.) Я — чайка... Не те. Я — акторка. Ну так! (Почувши сміх Аркадіної і Тригоріна, прислухається, потім біжить до дверей ліворуч і дивиться в замко́ву шпарину.) І він тут... (Повертаючись до Трепльова.) Звісно... Нічого... Так... Він не вірив у театр, усе сміявся над моїми мріями, і потроху я теж перестала вірити й занепала духом... А тут турботи любові, ревнощі, постійний страх за маленького... Я стала дріб’язковою, нікчемною, грала безглуздо... Я не знала, що робити з руками, не вміла стояти на сцені, не володіла голосом. Ви не розумієте цього стану, коли відчуваєш, що граєш жахливо. Я — чайка. Ні, не те... Пам’ятаєте, ви підстрелили чайку? Випадково надійшла людина, побачила і знічев’я знищила... Сюжет для невеликого оповідання... Це не те... (Тре собі лоба.) Про що я?.. Я кажу про сцену. Тепер уже я не так... Я вже справжня акторка, я граю з насолодою, із захопленням, п’янію на сцені і почуваюся прекрасною. А нині, поки перебуваю тут, я все ходжу пішки, все ходжу і думаю, думаю і відчуваю, як щодня ростуть мої душевні сили... Я тепер знаю, розумію, Костю, що в нашій справі — все одно, граємо ми на сцені або пишемо — головне не слава, не блиск, не те, про що я мріяла, а вміння терпіти. Умій нести свій хрест і віруй. Я вірую, і мені не так боляче, і коли я думаю про своє покликання, то не боюся життя.

ТРЕПЛЬОВ (сумно): Ви знайшли свою дорогу, ви знаєте, куди прямуєте, а я ще й досі ношуся в хаосі мрій і образів, не знаючи, для чого і кому це потрібно. Я не вірю і не знаю, в чому моє покликання.

НІНА (прислухаючись): Тсс... Я піду. Прощавайте. Коли я стану великою акторкою, приїжджайте подивитися на мене. Обіцяєте? А зараз... (Тисне йому руку.) Вже пізно. Я ледве на ногах стою... я виснажена, мені хочеться їсти...

ТРЕПЛЬОВ: Сидіть, я дам вам повечеряти...

НІНА: Ні, ні... Не проводжайте, я сама дійду... Коні мої близько... Значить, вона привезла його з собою? Що ж, байдуже. Коли побачите Тригоріна, то не кажіть йому нічого... Я люблю його. Я люблю його навіть сильніше, ніж перше... Сюжет для невеликого оповідання... Люб­лю, люблю пристрасно, до відчаю люблю. Добре було колись, Костю! Пам’ятаєте? Яке ясне, тепле, радісне, чисте життя, які почуття, — почуття, схожі на ніжні, витончені квіти... Пам’ятаєте?.. (Читає.) «Люди, леви, орли і куріпки, рогаті олені, гуси, павуки, мовчазні риби, які мешкали у воді, морські зірки, і ті, яких не можна було розгледіти оком, — словом, усі життя, усі життя, усі життя, завершивши сумне коло, згасли... Уже тисячі століть, як земля не носить на собі жодної живої істоти, і цей бідний місяць марно запалює свій ліхтар. На лузі вже не прокидаються з кигиканням журавлі, і хрущів не буває чутно в липових гаях...» (Обіймає рвучко Трепльова й тікає у скляні двері.)

ТРЕПЛЬОВ (по паузі): Недобре, якщо хтось стріне її в саду і потім скаже мамі. Це може засмутити маму... (Упродовж двох хвилин мовчки рве всі свої рукописи й кидає під стіл, потім відмикає двері праворуч і йде.)

ДОРН (намагаючись відчинити двері ліворуч): Дивно. Двері буцім замкнені... (Заходить і ставить на місце крісло.) Скачка з перешкодами.

Заходять Аркадіна, Поліна Андріївна, за ними Яків із пляшками і Марійка, потім Шамраєв і Тригорін.

АРКАДІНА: Червоне вино і пиво для Бориса Олексійовича ставте сюди, на стіл. Ми гратимемо й питимемо. Нумо, сідаймо, панове.

ПОЛІНА АНДРІЇВНА (до Якова): Негайно подавай і чай. (Запалює свічки, сідає до ломберного столу.)

ШАМРАЄВ (підводить Тригоріна до шафи): Ось річ, про яку я нещодавно казав... (Дістає із шафи опудало чайки.) Ваше замовлення.

ТРИГОРІН (дивлячись на чайку): Не пам’ятаю! (Подумавши.) Не пам’ятаю!

Праворуч за сценою постріл; усі здригаються.

АРКАДІНА (злякано): Що таке?

ДОРН: Нічого. Це, мабуть, у моїй похідній аптеці щось лопнуло. Не переймайтеся. (Виходить у двері праворуч, через півхвилини повертається.) Так і є. Лопнула склянка з ефіром. (Співає.) «Стою замилований перед тобою...»

АРКАДІНА (сідаючи до столу): Ох, я злякалася. Це мені нагадало, як... (Закриває обличчя руками.) Навіть в очах потемніло...

ДОРН (гортаючи журнал, до Тригоріна): Тут місяців зо два тому було надруковано одну статтю... лист із Америки, і я хотів вас запитати, між іншим... (бере Тригоріна за талію і відводить до рампи) позаяк мене вкрай цікавить це питання... (Тоном нижче, напівголосно.) Заберіть звідси кудись Ірину Миколаївну. Річ у тім, що Костянтин Гаврилович застрелився...

Завіса

1896

Три сестри

Драма в чотирьох діях

Дійові особи:

ПРОЗОРОВ АНДРІЙ СЕРГІЙОВИЧ

НАТАЛЯ ІВАНІВНА — його наречена, потім дружина

ОЛЬГА

МАРІЯ — його сестри

ІРИНА

КУЛИГІН ФЕДІР ІЛЛІЧ — учитель гімназії, чоловік Марії

ВЕШИНІН ОЛЕКСАНДР ГНАТОВИЧ — підполковник, батарейний командир

ТУЗЕНБАХ МИКОЛА ЛЬВОВИЧ — барон, поручик

СОЛОНИЙ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ — штабс-капітан

ЧЕБУТИКІН ІВАН РОМАНОВИЧ — військовий лікар

ФЕДОТІК ОЛЕКСІЙ ПЕТРОВИЧ — підпоручик

РОДЕ ВОЛОДИМИР КАРПОВИЧ — підпоручик

ФЕРАПОНТ — сторож із земської управи, старий

АНФІСА — нянька, 80-ти річна стара

Дія відбувається в губернському місті.

Дія перша

У будинку Прозорова. Вітальня з колонами, за якими видно велику залу. Полудень; на дворі сонячно, весело. У залі накривають стіл для сніданку.

Ольга в синьому форменому платті вчительки жіночої гімназії, постійно поправляє учнівські зошити, стоячи і на ходу; Марія в чорній сукні, з капелюшком на колінах сидить і читає книжку; Ірина в білій сукні стоїть задумавшись.

ОЛЬГА: Батько помер рівно рік тому, саме цього дня, п’ятого травня, на твої іменини, Ірино. Було дуже холодно, тоді падав сніг. Мені здавалося, я не переживу, ти лежала непритомна, як мертва. Та ось минув рік, і ми згадуємо про це легко, ти вже в білій сукні, обличчя твоє сяє...

Годинник б’є дванадцяту.

ОЛЬГА: І тоді також бив годинник.

Пауза.

ОЛЬГА: Пам’ятаю, коли батька несли, то грала музика, на кладовищі стріляли. Він був генералом, командував бригадою, тим часом народу йшло мало. Втім був дощ тоді. Сильний дощ і сніг.

ІРИНА: Навіщо згадувати!

За колонами, в залі біля столу видно барона Тузенбаха, Чебутикіна і Солоного.

ОЛЬГА: Сьогодні тепло, можна вікна тримати навстіж, а берези ще не розпустилися. Батько отримав бригаду і виїхав з нами з Москви одинадцять років тому, і, я добре пам’ятаю, на початку травня, ось цієї пори в Москві вже все квітнуло, тепло, все залито сонцем. Одинадцять років минуло, а я пам’ятаю там усе, ніби виїхали вчора. Боже мій! Сьогодні вранці прокинулася, побачила безмір світла, побачила весну, і радість захвилювалася в моїй душі, захотілося на батьківщину нестримно.

ЧЕБУТИКІН: Чорта з два!

ТУЗЕНБАХ: Звичайно, дурниця.

Марія, задумавшись над книжкою, тихо насвистує пісню.

ОЛЬГА: Не свисти, Марійко. Як це ти можеш!

Пауза.

ОЛЬГА: Я щодня в гімназії і потім даю уроки до вечора, тож мені постійно болить голова і такі думки, буцім я вже постаріла. І справді, за ці чотири роки, поки служу в гімназії, я відчуваю, як з мене виходять щодня по краплях і сили, і молодість. І тільки зростає і міцніє одна мрія...

ІРИНА: Виїхати до Москви. Продати будинок, закінчити все тут і — до Москви...

ОЛЬГА: Так! Хутчій до Москви.

Чебутикін і Тузенбах сміються.

ІРИНА: Брат, імовірно, буде професором, він все одно не мешкатиме тут. Тільки ось зупинка за бідолашною Марійкою.

ОЛЬГА: Марійка навідуватиметься до Москви на все літо, щороку.

Марія тихо насвистує пісню.

ІРИНА: Бог дасть, усе складеться. (Позираючи у вікно.) Гожа погода сьогодні. Я не знаю, чому в мене на душі так світло! Сьогодні вранці згадала, що я іменинниця, і раптом відчула радість, і згадала дитинство, коли ще була жива мама. І які чудові думки хвилювали мене, які думки!

ОЛЬГА: Сьогодні ти вся сяєш, здаєшся надзвичайно красивою. І Марійка теж красива. Андрій був би чудовим, тільки він погладшав надто, це йому не пасує. А я постаріла, схудла сильно, тому, мабуть, що серджуся в гімназії на дівчаток. Ось сьогодні я вільна, я вдома, і в мене не болить голова, я відчуваю себе молодшою, ніж учора. Мені двадцять вісім років, щоправда... Усе гаразд, усе від Бога, але мені здається, якби я вийшла заміж і цілий день сиділа вдома, то це було б ліпше.

Пауза.

ОЛЬГА: Я любила б чоловіка.

ТУЗЕНБАХ (до Солоного): Такі дурниці кажете, набридло вас слухати. (Входячи до вітальні.) Забув сказати. Сьогодні у вас з візитом наш новий батарейний командир Вершинін. (Сідає біля піаніно.)

ОЛЬГА: Ну що ж! Радію.

ІРИНА: Він старий?

ТУЗЕНБАХ: Ні. Нічого. Найбільше, років із сорок, сорок п’ять. (Тихо награє.) Певне, хороший хлопець. Недурний, це — безсумнівно. Тільки балакає багато.

ІРИНА: Цікава людина?

ТУЗЕНБАХ: Так, нічого собі, тільки дружина, теща і дві дівчинки. Притому одружений вдруге. Він до всіх навідується і всюди розбовкує, що у нього дружина і дві дівчинки. І тут розповість. Дружина якась божевільна, з довгою дівочою косою, каже одні пишномовні речі, філософствує і часто робить замах на самогубство, очевидно, щоб допекти чоловіку. Я давно пішов би від такої, але він терпить і тільки скаржиться.

СОЛОНИЙ (заходячи із зали до вітальні з Чебутикіним): Однією рукою я піднімаю тільки півтора пуда, а двома п’ять, навіть шість пудів. З цього я роблю висновок, що дві людини сильніше однієї не вдвічі, а втричі, навіть більше...

ЧЕБУТИКІН (читає на ходу газету): При випадінні волосся... два золотника нафталіну на півпляшки спирту... розчинити і вживати щодня... (Записує до нотатника.) Занотуємо, мось!.. (До Солоного.) Тож кажу вам, корочок встромлено в пляшечку, і довкруж нього проходить скляна трубочка... Потім ви берете дрібку найпростіших, звичайних квасців...

ІРИНА: Іване Романовичу, милий Іване Романовичу!

ЧЕБУТИКІН: Що, дівчинко моя, радість моя?

ІРИНА: Скажіть мені, чому я сьогодні така щаслива? Точно я на вітрилах, наді мною широке блакитне небо і линуть великі білі птахи. Чому так? Від чого?

ЧЕБУТИКІН (цілуючи їй обидві руки, ніжно): Пташко моя біла...

ІРИНА: Коли я сьогодні прокинулася, встала і вмилася, то мені раптом стало здаватися, що для мене все ясно на цьому світі, і я знаю, як треба жити. Милий Іване Романовичу, я знаю все. Людина має працювати, працювати в поті чола, хоч ким вона є, і в цьому одному полягає сенс і мета її життя, її щастя, її захоплення. Як добре бути робочим, який встає вдосвіта і б’є на вулиці камені, або пастухом, або вчителем, який учить дітей, або машиністом на залізниці... Боже мій, не те, що людиною, ліпше бути волом, ліпше бути простим конем, лишень працювати б, аніж молодою жінкою, яка встає о дванадцятій годині дня, потім п’є в ліжку каву, потім дві години одягається... о, як це жахливо! У спекотну погоду так іноді хочеться пити, як мені захотілося працювати. І якщо я не вставатиму рано і не працюватиму, то відмовте мені у вашій дружбі, Іване Романовичу.

ЧЕБУТИКІН (ніжно): Відмовлю, відмовлю...

ОЛЬГА: Батько привчив нас вставати о сьомій годині. Тепер Ірина прокидається о сьомій і принаймні до дев’яти лежить і про щось думає. А обличчя серйозне! (Сміється.)

ІРИНА: Ти звикла бачити мене дівчинкою, і тобі дивно, коли в мене серйозне обличчя. Мені двадцять років!

ТУЗЕНБАХ: Туга за працею, о Господи, мені це так відомо! Я не працював жодного разу в житті. Народився я в Петербурзі, холодному і дозвільному, в родині, яка ніколи не знала праці і ніяких турбот. Пам’ятаю, коли я приїжджав додому з корпусу, то лакей стягав з мене чоботи, я тим часом вередував, а мати дивилася на мене з благоговінням і дивувалася, коли інші дивилися на мене інакше. Мене оберігали від праці. Тільки навряд чи вдалося оберегти, навряд! Прийшов час, насувається на всіх нас громада, настигає ґрунтовна, сильна буря, яка наступає, вона вже близько і скоро здмухне з нашого суспільства лінь, байдужість, упередження до праці, затхлу нудьгу. Я працюватиму, а через якихось 25–30 років працюватиме вже кожна людина. Кожна!

ЧЕБУТИКІН: Я не працюватиму.

ТУЗЕНБАХ: На вас не зважаймо.

СОЛОНИЙ: Через двадцять п’ять років вас уже на світі не буде, слава Богу. Років через два-три вас шляк трафить, або я вгачу і всаджу вам кулю в лоба, янголе мій. (Виймає з кишені флакон із парфумами і обприскує собі груди, руки.)

ЧЕБУТИКІН (сміється): А я справді ніколи нічого не робив. Як завершив університет, так не вдарив пальцем об палець, навіть жодної книжки не прочитав, а читав лишень газети... (Виймає з кишені іншу газету.) Ось... Знаю з газет, що був, між іншим, Добролюбов^[11], а що він там писав — не знаю... Бог його розбере...

Чути, як стукають у підлогу з нижнього поверху.

ЧЕБУТИКІН: Ось... Кличуть мене вниз, хтось до мене навідався. Зараз прийду... стривайте... (Поспішно йде, розчісуючи бороду.)

ІРИНА: Ото він вигадав.

ТУЗЕНБАХ: Так. Пішов з урочистою фізіономією, очевидно, принесе вам зараз подарунок.

ІРИНА: Як це неприємно!

ОЛЬГА: Так, це жахливо. Він завжди робить дурниці.

МАРІЯ: У лукомор’я дуб зелений, ланцюг злоти́й на дубі тім... Ланцюг злоти́й на дубі тім... (Підводиться і тихо наспівує.)

ОЛЬГА: Ти сьогодні невесела, Марійко.

Марія, наспівуючи, надягає капелюх.

ОЛЬГА: Куди ти?

МАРІЯ: Додому.

ІРИНА: Дивина...

ТУЗЕНБАХ: Іти з іменин!

МАРІЯ: Байдуже... Повернуся ввечері. Бувай, моя хороша... (Цілує Ірину.) Бажаю тобі ще раз, будь здорова, будь щаслива. За старих часів, коли був живий батько, до нас на іменини приходило щоразу по тридцять-сорoк офіцерів, було гамірно, а сьогодні тільки півтори людини й тихо, як у пустелі... Я піду... Сьогодні я в мерлехлюндії^[12], невесело мені, а ти не слухай мене. (Сміючись крізь сльози.) Потім поговоримо, а наразі бувай, моя мила, подамся кудись.

ІРИНА (невдоволена): Ну, яка ти...

ОЛЬГА (зі сльозами): Я розумію тебе, Марійко.

СОЛОНИЙ: Якщо філософствує мужчина, то це буде філософістика або там софістика; якщо ж філософствує жінка або дві жінки, то це вже буде — потягни мене за палець.

МАРІЯ: Про що вам ідеться, жахливо страшна людино?

СОЛОНИЙ: Та ні про що. Він зойкнути не встиг, як ведмідь його затяг в барліг.

Пауза.

МАРІЯ (до Ольги, сердито): Не реви!

Заходять Анфіса і Ферапонт із тортом.

АНФІСА: Сюди, батечку мій. Заходь, ноги в тебе чисті. (До Ірини.) Із земської управи, від Протопопова, Михайла Івановича... Пиріг.

ІРИНА: Дякуємо. Подякуй. (Бере торт.)

ФЕРАПОНТ: Га?

ІРИНА (голосніше): Подякуй!

ОЛЬГА: Нянечко, дай йому пирога. Ферапонте, ходи, там тобі пирога дадуть.

ФЕРАПОНТ: Га?

АНФІСА: Ходімо, батечку Ферапонте Свиридовичу. Ходімо... (Виходить із Ферапонтом.)

МАРІЯ: Не люблю я Протопопова, цього Михайла Потаповича чи Івановича. Його не слід запрошувати.

ІРИНА: Я не запрошувала.

МАРІЯ: І прекрасно.

Заходить Чебутикін, за ним солдат зі срібним самоваром; гул подиву і невдоволення.

ОЛЬГА (закриває обличчя руками): Самовар! Це жахливо! (Виходить у залу до столу.)

ІРИНА: Голубчику Іване Романовичу, та що ж ви коїте!

ТУЗЕНБАХ (сміється): А я ж попереджав!

МАРІЯ: Іване Романовичу, у вас сорому ані краплини!

ЧЕБУТИКІН: Любі мої, хороші мої, ви в мене єдині, ви для мене найдорожче, що тільки є на світі. Мені скоро шістдесят, я старий, самотній, нікчемний старий... Нічого в мені немає хорошого, крім цієї любові до вас, і якби не ви, то я давно вже не жив би на світі... (До Ірини.) Мила, дитинко моя, я знаю вас від дня вашого народження... носив на руках... я любив небіжчицю маму...

ІРИНА: Але навіщо такі дорогі подарунки!

ЧЕБУТИКІН (крізь сльози, сердито): Дорогі подарунки... Та ну вас! (До денщика.) Неси самовар туди... (Дражнить.) Дорогі подарунки...

Денщик забирає самовар до зали.

АНФІСА (проходячи вітальнею): Милі, полковник незнайомий! Уже пальто зняв, діточки, сюди йде. Іринонько, а ти будь ласкава, ввічливенька... (Ідучи.) І снідати вже давно час... Господи...

ТУЗЕНБАХ: Вершинін, певно.

Заходить Вершинін.

ТУЗЕНБАХ: Підполковник Вершинін!

ВЕРШИНІН (до Марії й Ірини): Маю честь відрекомендуватися: Вершинін. Дуже, дуже радий, що, нарешті, я у вас. Які ви стали! Ай! ай!

ІРИНА: Сідайте, будь ласка. Нам дуже приємно.

ВЕРШИНІН (весело): Який я радий, який я радий! Але ж вас три сестри. Я пам’ятаю — три дівчинки. Облич уже не пам’ятаю, але що у вашого батька, полковника Прозорова, було три маленьких дівчинки, я добре пам’ятаю і бачив на власні очі. Як збіга́є час! Йой, як час збіга́є!

ТУЗЕНБАХ: Олександр Гнатович з Москви.

ІРИНА: З Москви? Ви з Москви?

ВЕРШИНІН: Так, звідти. Ваш покійний батько був там батарейним командиром, а я в тій самій бригаді офіцером. (До Марії.) Ось ваше обличчя трошки пам’ятаю, здається.

МАРІЯ: А я вас — ні!

ІРИНА: Олю! Олю! (Кричить у залу.) Олю, ходи-но!

Ольга входить із зали до вітальні.

ІРИНА: Підполковник Вершинін, виявляється, з Москви.

ВЕРШИНІН: Ви, отже, Ольга Сергіївна, старша... А ви Марія... А ви Ірина — молодша...

ОЛЬГА: Ви з Москви?

ВЕРШИНІН: Так. Навчався в Москві і почав службу в Москві, довго служив там, нарешті отримав тут батарею — перейшов сюди, як бачите. Я вас не пам’ятаю власне, пам’ятаю тільки, що вас було три сестри. Вашого батька запам’ятав я, ось закрию очі і бачу, як живого. Я до вас навідувався в Москві...

ОЛЬГА: Мені здавалося, я всіх пам’ятаю, і раптом...

ВЕРШИНІН: Моє ім’я Олександр Гнатович...

ІРИНА: Олександре Гнатовичу, ви з Москви... Ото несподіванка!

ОЛЬГА: Адже ми туди переїжджаємо.

ІРИНА: Думаємо, до осені вже будемо там. Наше рідне місто, ми народилися там... На Старій Басманній вулиці...

Обидві сміються від радості.

МАРІЯ: Несподівано земляка узріли. (Жваво.) Тепер згадала! Пам’ятаєш, Олю, у нас подейкували: «закоханий майор». Ви були тоді поручиком і в когось закохані, і вас постійно дражнили чомусь майором...

ВЕРШИНІН (сміється): От, от... Закоханий майор, це так...

МАРІЯ: У вас були тоді лише вуса... О, як ви постаріли! (Крізь сльози.) Як ви постаріли!

ВЕРШИНІН: Так, коли мене називали закоханим майором, я був ще молодий, був закоханий. Нині не те.

ОЛЬГА: Але у вас ще жодної сивої волосини. Ви постаріли, але ще не старий.

ВЕРШИНІН: Однак уже сорок третій рік. Ви давно з Москви?

ІРИНА: Одинадцять років. Ну, що ти, Марійко, плачеш, дивачка... (Крізь сльози.) І я запла́чу...

МАРІЯ: Я нічого. А на якій ви вулиці мешкали?

ВЕРШИНІН: На Старій Басманній.

ОЛЬГА: І ми теж там...

ВЕРШИНІН: Свого часу я замешкував на Німецькій вулиці. З Німецької вулиці я ходив до Червоної казарми. Там дорогою похмурий міст, під мостом вода шумить. Самотньому стає сумно на душі.

Пауза.

ВЕРШИНІН: А тут така широка, яка багата річка! Чудова річка!

ОЛЬГА: Так, щоправда, холодно. Тут холодно і комарі...

ВЕРШИНІН: Що ви! Тут такий здоровий, хороший, слов’янський клімат. Ліс, річка... і тут теж берези. Милі, скромні берези, я люблю їх понад усі дерева. Добре тут мешкати. Тільки дивно, залізничний вокзал за двадцять верст... І ніхто не знає, чому саме так.

СОЛОНИЙ: А я знаю, чому саме так.

Усі дивляться на нього.

СОЛОНИЙ: Тому що, якби вокзал був близько, то не був би далеко, а якщо він далеко, то, значить, не близько.

Ніякова мовчанка.

ТУЗЕНБАХ: Жартівник, Василю Васильовичу.

ОЛЬГА: Тепер і я згадала вас. Пам’ятаю.

ВЕРШИНІН: Я вашу матінку знав.

ЧЕБУТИКІН: Красива була, царство їй небесне.

ІРИНА: Маму в Москві поховали.

ОЛЬГА: У Новодівичому...

МАРІЯ: Уявіть, я вже починаю забувати її обличчя. Так і про нас не пам’ятатимуть. Забудуть.

ВЕРШИНІН: Так. Забудуть. Такий уже наш талан, нічим зарадити. Те, що здається нам серйозним, значним, дуже важливим, — із часом, — забудемо або вважатимемо неважливим.

Пауза.

ВЕРШИНІН: І цікаво, ми тепер зовсім не можемо знати, що, власне, вважатимуть високим, важливим і що жалюгідним, смішним. Хіба відкриття Коперника або, скажімо, Колумба не вважали спершу непотрібним, смішним, а порожню дурницю, яку написав якийсь дивак, не мали за істину? І може статися, що наше нинішнє життя, з яким ми так миримося, з часом здаватиметься дивним, незручним, нерозумним, недостатньо чистим, можливо, навіть грішним...

ТУЗЕНБАХ: Хто знає? А можливо, наше життя назвуть високим і згадають про нього з повагою. Тепер немає тортур, немає страт, навал, проте так багато страждань!

СОЛОНИЙ (тонким голосом): Ціп, ціп, ціп... Барона кашею не годуй, а тільки дай йому пофілософствувати.

ТУЗЕНБАХ: Василю Васильовичу, прошу вас дати мені спокій... (Сідає на інше місце.) Це нудно, зрештою.

СОЛОНИЙ (тонким голосом): Ціп, ціп, ціп...

ТУЗЕНБАХ (до Вершиніна): Страждання, які спостерігаємо нині, — їх так багато! — усе таки свідчать про відомий моральний підйом, якого вже досягло суспільство...

ВЕРШИНІН: Так, так, звичайно.

ЧЕБУТИКІН: Ви щойно сказали, бароне, наше життя назвуть високим; але люди все одно низенькі... (Підводиться.) Дивіться, який я низенький. Це мені на втіху варто казати, що життя моє високе, зрозуміла річ.

За сценою грають на скрипці.

МАРІЯ: Це Андрій грає, наш брат.

ІРИНА: Він у нас учений. Певно, професором буде. Тато був військовим, а син обрав кар’єру вченого.

МАРІЯ: За бажанням тата.

ОЛЬГА: Ми сьогодні його задражнили. Він, здається, закоханий трішки.

ІРИНА: В одну тутешню панночку. Сьогодні вона навідає нас, цілком імовірно.

МАРІЯ: Ах, як вона одягається! Не те щоб негарно, не модно, а просто жалюгідно. Якась дивна, яскрава, жовтувата спідниця з такою собі вульгарненькою бахромою і червона кофтинка. І щоки такі вимиті, вимиті! Андрій не закоханий — я не припускаю, все таки у нього смак є, а просто він так, дражнить нас, дуркує. Я вчора чула, вона виходить за Протопопова, голову тутешньої управи. І прекрасно... (У бічні двері.) Андрію, ходи-но сюди! Милий, на хвилинку!

Заходить Андрій.

ОЛЬГА: Це мій брат, Андрій Сергійович.

ВЕРШИНІН: Вершинін.

АНДРІЙ: Прозоров. (Витирає спітніле обличчя.) Ви до нас батарейним командиром?

ОЛЬГА: Лишень уяви, Олександр Гнатович із Москви.

АНДРІЙ: Так? Ну, вітаю, тепер мої сестроньки не дадуть вам спокою.

ВЕРШИНІН: Я вже встиг набриднути вашим сестрам.

ІРИНА: Подивіться, яку рамочку для портрета подарував мені сьогодні Андрій! (Показує рамочку.) Це він сам зробив.

ВЕРШИНІН (дивлячись на рамочку і не знаючи, що сказати): Так... річ...

ІРИНА: І ось ту рамочку, що над піаніно, він теж зробив.

Андрій махає рукою і відходить.

ОЛЬГА: Він у нас і вчений, і на скрипці грає, і випилює різні штуки, одним словом, майстер на всі руки. Андрію, не йди! У нього манера — завжди йти. Ходи сюди!

Марія й Ірина беруть його під руки й зі сміхом ведуть назад.

МАРІЯ: Ходи, ходи!

АНДРІЙ: Облиште, прошу.

МАРІЯ: Який смішний! Олександра Гнатовича називали колись закоханим майором, і він анітрохи не сердився.

ВЕРШИНІН: Анітрохи!

МАРІЯ: А я хочу тебе назвати: закоханий скрипаль!

ІРИНА: Або закоханий професор!..

ОЛЬГА: Він закоханий! Андрійко закоханий!

ІРИНА (аплодуючи): Браво, браво! Біс! Андрійко закоханий!

ЧЕБУТИКІН (підходить ззаду до Андрія і бере його обома руками за талію): Для любові однієї природа нас на світ зродила! (Сміється; він постійно з газетою.)

АНДРІЙ: Ну, годі, годі... (Витирає обличчя.) Я всю ніч не спав і тепер трошки не при собі, як-то кажуть. До четвертої години читав, потім ліг, але нічого не вийшло. Думав про те, про се, а тут ранній світанок, сонце так і лізе у спальню. Хочу за літо, поки буду тут, перекласти одну книжку з англійської.

ВЕРШИНІН: А ви читаєте англійською?

АНДРІЙ: Так. Батько, царство йому небесне, пригнічував нас вихованням. Це смішно і безглуздо, але в цьому все таки треба зізнатися, по його смерті я став повніти і ось погладшав за рік, буцім моє тіло звільнилося від гніту. Завдяки батьку я і сестри знаємо французьку, німецьку й англійську мови, а Ірина знає ще й італійську. Проте чого це вартувало!

МАРІЯ: У цьому місті знати три мови непотрібна розкіш. Навіть і не розкіш, а якийсь непотрібний додаток, на кшталт шостого пальця. Ми знаємо багато зайвого.

ВЕРШИНІН: Ось тобі й маєш! (Сміється.) Знаєте багато зайвого! Мені здається, немає і не може бути такого нудного і похмурого міста, у якому була би непотрібною розумна, освічена людина. Припустімо, що серед ста тисяч населення цього міста, звичайно, відсталого і грубого, таких, як ви, тільки троє. Цілком зрозуміло, вам не перемогти сірятини, яка вас оточує; протягом життя потроху ви муситимете поступитися і загубитися в стотисячному натовпі, вас заглушить життя, але все одно ви не зникнете, не залишитеся без впливу; таких, як ви, після вас з’явиться вже, можливо, шестеро, потім дванадцятеро і так далі, поки нарешті такі, як ви, не стануть більшістю. Через двісті, триста років життя на землі буде неймовірно прекрасним, дивовижним. Людина потребує такого життя, і якщо його немає наразі, то людина має передчувати його, чекати, мріяти, готуватися до нього, людині варто для цього бачити і знати більше, ніж бачили і знали її дід і батько. (Сміється.) А ви скаржитеся, що знаєте багато зайвого.

МАРІЯ (знімає капелюх): Я залишаюся снідати.

ІРИНА (зітхнувши): Справді, все це слід записати б...

Андрія немає, він непомітно пішов.

ТУЗЕНБАХ: Через багато років, ви кажете, життя на землі буде прекрасним, дивовижним. Це правда. Проте, щоб долучитися до цього зараз, хоча би здалеку, необхідно готуватися до нього, необхідно працювати...

ВЕРШИНІН (підводиться): Так. Чимало, однак, у вас квітів! (Роззирнувшись.) І квартира чудова. Заздрю! А я все життя бовтався квартирками з двома стільцями, з одним диваном і з печами, які завжди димлять. Мені в житті бракувало саме ось таких квітів... (Потирає руки.) Ех! Ну, та нехай!

ТУЗЕНБАХ: Так, необхідно працювати. Ви, мабуть, думаєте: розчулився німець. Одначе я, чесне слово, росіянин і німецькою навіть не розмовляю. Батько в мене православний...

Пауза.

ВЕРШИНІН (ходить сценою): Я часто думаю: що якби почати життя знову, притому свідомо? Якби одне життя, яке вже прожите, було, як-то кажуть, начорно, інше — начисто! Тоді кожен з нас, я думаю, постарався б передусім не повторювати самого себе, принаймні створив би для себе іншу обстановку життя, влаштував би собі таку квартиру з квітами, з безміром світла... У мене дружина, двоє дівчаток, притому дружина пані недужа і так далі, і так далі, ну, а якби починати життя спочатку, то я не одружився б... Ні, ні!

Заходить Кулигін у форменому фраку.

КУЛИГІН (підходить до Ірини): Люба сестро, дозволь мені привітати тебе з днем твого янгола і побажати щиро, від душі, здоров’я і всього того, що можна побажати дівчині твоїх літ. І дозволь піднести тобі в подарунок ось цю книжку. (Подає книжку.) Історія нашої гімназії за п’ятдесят років, яку написав я. Дріб’язкова книжка, яку написав знічев’я, але ти все таки прочитай. Вітаю, панове! (До Вершиніна.) Кулигін, учитель тутешньої гімназії. Надвірній радник. (До Ірини.) У цій книжці ти знайдеш список усіх, хто закінчив курс у нашій гімназії за ці п’ятдесят років. Feci quod potui, faciant meliora potentes^[13]. (Цілує Марію.)

ІРИНА: Але ж на Великдень ти вже подарував мені таку книжку.

КУЛИГІН (сміється): Та невже?! У такому разі віддай назад, або ось ліпше віддай полковнику. Візьміть, полковнику. Колись прочитаєте з нудьги.

ВЕРШИНІН: Дякую вам. (Заміряється піти.) Я надзвичайно радий, що познайомився...

ОЛЬГА: Ви йдете? Ні, ні!

ІРИНА: Ви залишитеся в нас снідати. Будь ласка.

ОЛЬГА: Прошу вас!

ВЕРШИНІН (кланяється): Я, здається, потрапив на іменини. Даруйте, я нe знав, не привітав вас... (Виходить з Ольгою до зали.)

КУЛИГІН: Сьогодні, панове, недільний день, день відпочинку, відпочиваймо ж, веселімося кожен відповідно до свого віку і становища. Килими варто прибрати на літо і сховати до зими... Перським порошком або нафталіном... Римляни були здорові, тому що вміли працювати, вміли і відпочивати, у них був mens sana in corpore sano^[14]. Життя їхнє протікало за відомими формами. Наш директор каже: головне у всякім житті — це його форма... Що втрачає свою форму, те закінчується — і в нашому повсякденному житті те саме. (Бере Марію за талію, сміючись.) Марійка мене любить. Моя дружина мене любить. І віконні фіранки теж туди з килимами... Сьогодні я веселий, у чудовому гуморі. Марійко, о четвертій годині сьогодні ми до директора. Влаштовують прогулянку педагогів і їхніх родин.

МАРІЯ: Не піду я.

КУЛИГІН (засмучений): Мила Марійко, чому?

МАРІЯ: Згодом про це... (Сердито.) Гаразд, я піду, тільки відчепися, будь ласка... (Відходить.)

КУЛИГІН: А потім вечір проведемо в директора. Незважаючи на свій хворобливий стан, ця людина намагається насамперед бути громадською. Чудова, світла особа. Прекрасна людина. Учора після ради він мені каже: «Втомився, Федоре Іллічу! Втомився!». (Дивиться на настінний годинник, потім на свій.) Ваш годинник поспішає на сім хвилин. Так, каже, втомився!

За сценою грають на скрипці.

ОЛЬГА: Панове, ласкаво просимо, завітайте снідати! Пиріг!

КУЛИГІН: Ах, мила моя Ольго, мила моя! Я вчора працював з ранку до одинадцятої години вечора, втомився і сьогодні почуваюся щасливим. (Виходить у залу до столу.) Мила моя...

ЧЕБУТИКІН (кладе газету до кишені, зачісує бороду): Пиріг? Чудово!

МАРІЯ (до Чебутикіна суворо): Тільки дивіться: нічого не пити сьогодні. Чуєте? Вам шкідливо пити.

ЧЕБУТИКІН: Овва! У мене вже минуло. Два роки, як запою не було. (Нетерпляче.) Е, матінко, та хіба не однаково!

МАРІЯ: Усе таки не смійте пити. Не смійте. (Сердито, але так, щоб не чув чоловік.) Знову, хай йому грець, нудьгувати цілий вечір у директора!

ТУЗЕНБАХ: Я не пішов би на вашому місці... Ото й усе.

ЧЕБУТИКІН: Не ходіть, душа моя.

МАРІЯ: Так, не ходіть... Це життя прокляте, нестерпне... (Іде до зали.)

ЧЕБУТИКІН (іде до неї): Ну-у!

СОЛОНИЙ (прямуючи до зали): Ціп, ціп, ціп...

ТУЗЕНБАХ: Досить, Василю Васильовичу. Годі!

СОЛОНИЙ: Ціп, ціп, ціп...

КУЛИГІН (весело): Ваше здоров’я, полковнику! Я педагог, і тут у будинку своя людина, Марійчин чоловік... Вона добра, дуже добра...

ВЕРШИНІН: Я вип’ю ось цієї темної горілки... (П’є.) Будьмо! (До Ольги.) Мені у вас так добре!...

У вітальні залишаються тільки Ірина й Тузенбах.

ІРИНА: Марійка сьогодні не в гуморі. Вона вийшла заміж у вісімнадцять років, коли він здавався їй найрозумнішою людиною. А нині не те. Він найдобріший, але не найрозумніший.

ОЛЬГА (нетерпляче): Андрій, ходи-но нарешті!

АНДРІЙ (за сценою): Зараз. (Заходить і прямує до столу.)

ТУЗЕНБАХ: Про що ви думаєте?

ІРИНА: Таке. Я не люблю і боюся цього вашого Солоного. Він каже суцільні дурниці...

ТУЗЕНБАХ: Дивна він людина. Мені і шкода його, і прикро, але більше шкода. Мені здається, він сором’язливий... Коли ми вдвох із ним, то він буває дуже розумний і лагідний, а в товаристві він грубий, бретер^[15]. Не ходіть, нехай спершу сядуть до столу. Дайте мені побути біля вас. Про що ви думаєте?

Пауза.

ТУЗЕНБАХ: Вам двадцять років, мені ще немає тридцяти. Скільки років нам залишилося попереду, довгий, довгий ряд днів, повних моєї любові до вас...

ІРИНА: Миколо Львовичу, не кажіть мені про любов.

ТУЗЕНБАХ (не слухаючи): У мене пристрасна згага життя, боротьби, праці, і ця спрага в душі злилася з любов’ю до вас, Ірино, і, як зумисне, ви прекрасні, і життя мені здається таким прекрасним! Про що ви думаєте?

ІРИНА: Ви кажете: прекрасне життя. Так, але якщо воно лише видається таким! У нас, трьох сестер, життя не було ще прекрасним, воно глушило нас, як бур’ян... Течуть у мене сльози. Не варто... (Швидко витирає обличчя, посміхається.) Працювати потрібно, працювати. Тому нам невесело і дивимося ми на життя так похмуро, бо не знаємо праці. Ми народилися від людей, які зневажали працю...

Заходить Наталя Іванівна; вона в рожевій сукні із зеленим поясом.

НАТАЛЯ: Там уже снідати сідають... Я запізнилася... (Бігцем глипає у дзеркало, чепуриться.) Здається, зачесана непогано... (Побачивши Ірину.) Мила Ірино Сергіївно, вітаю вас! (Цілує міцно і тривало.) У вас багато гостей, мені, справді, ніяково... Вітаю, бароне!

ОЛЬГА (заходячи до вітальні): Ну, ось і Наталя Іванівна. Вітаю, моя мила!

Цілуються.

НАТАЛЯ: З іменинницею. У вас так багато відвідувачів, я збентежена надзвичайно...

ОЛЬГА: Годі, у нас всі свої. (Напівголосно злякано.) На вас зелений пояс! Мила, це не гоже!

НАТАЛЯ: Хіба є прикмета?

ОЛЬГА: Ні, просто не пасує... і якось дивно...

НАТАЛЯ (плаксивим голосом): Так? Але ж це не зелений, а скоріше матовий. (Прямує за Ольгою до зали.)

У залі сідають снідати; у вітальні ні душі.

КУЛИГІН: Бажаю тобі, Ірино, нареченого хорошого. Пора тобі вже одружуватися.

ЧЕБУТИКІН: Наталю Іванівно, і вам нареченого бажаю.

КУЛИГІН: У Наталі Іванівни вже є наречений.

МАРІЯ (стукає виделкою по тарілці): Вип’ю чарку винця! Ех-ма, життя малинове, де наша не пропадала!

КУЛИГІН: Ти поводишся на трійку з мінусом.

ВЕРШИНІН: А наливка смачна. На чому це настояне?

СОЛОНИЙ: На тарганах.

ІРИНА (плаксивим голосом): Фу! Фу! Яка гидь!...

ОЛЬГА: На вечерю буде смажена індичка і солодкий пиріг з яблуками. Слава Богу, сьогодні цілий день я вдома, увечері — вдома... Панове, увечері приходьте.

ВЕРШИНІН: Дозвольте і мені прийти ввечері!

ІРИНА: Прошу.

НАТАЛЯ: У них без витребеньок.

ЧЕБУТИКІН: Для любові однієї природа нас на світ зродила. (Сміється.)

АНДРІЙ (сердито): Припиніть, панове! Годі вже вам.

Заходять Федотик і Роде з великим кошиком квітів.

ФЕДОТИК: Одначе вже снідають...

РОДЕ (голосно і гаркавлячи): Снідають? Так, уже снідають...

ФЕДОТИК: Стривай хвилинку! (Робить світлину.) Раз! Стривай ще трохи... (Робить іншу світлину.) Два! Тепер готово!

Беруть кошик і прямують до зали, де їх стрічають доволі жваво.

РОДЕ (голосно): Вітаю, бажаю всього, всього! Погода сьогодні чарівна, просто неймовірна. Сьогодні весь ранок Гуня з гімназистами. Я викладаю в гімназії гімнастику...

ФЕДОТИК: Рухайтеся, Ірина Сергіївна, рухайтеся! (Робить світлину.) Ви сьогодні цікава. (Виймає з кишені дзиґу.) Ось, між іншим, дзиґа... Дивовижний звук...

ІРИНА: Яка краса!

МАРІЯ: У лукомор’я дуб зелений, ланцюг злоти́й на дубі тім... Ланцюг злоти́й на дубі тім... (Плаксиво.) Ну, навіщо я це повторюю? Прив’язалася до мене ця фраза від ранку...

КУЛИГІН: Тринадцятеро при столі!

РОДЕ (голосно): Панове, невже ви зважаєте на забобони?

Сміх.

КУЛИГІН: Якщо тринадцятеро при столі, то, значить, є тут закохані. Може ви, Іване Романовичу, чого доброго...

Сміх.

ЧЕБУТИКІН: Я старий грішник, а ось чому Наталя Іванівна знітилася, рішуче зрозуміти не можу.

Гучний сміх; Наталя вибігає із зали до вітальні, за нею Андрій.

АНДРІЙ: Стривайте, не зважайте! Стривайте... прошу вас...

НАТАЛЯ: Мені соромно... Я не знаю, що зі мною коїться, а вони мене кпинять. Те, що я зараз вийшла з-за столу, непристойно, але я не можу... не можу... (Закриває обличчя руками.)

АНДРІЙ: Люба моя, прошу вас, благаю, не переймайтеся. Запевняю вас, вони жартують, вони від доброго серця. Люба моя, моя хороша, вони всі добрі, сердечні люди і люблять мене і вас. Ідіть сюди до вікна, звідси вони нас не бачитимуть... (Озирається.)

НАТАЛЯ: Я так не звикла бувати в товаристві...

АНДРІЙ: О молодосте, дивовижна, прекрасна молодосте! Моя люба, моя хороша, не хвилюйтеся так!.. Вірте мені, вірте... Мені так добре, душа сповнена любові, захоплення... О, нас не бачать! Не бачать! За що, за що я полюбив вас, коли полюбив, — о, нічого не розумію. Люба моя, хороша, чиста, будьте моєю дружиною! Я вас люблю, люблю... як нікого ніколи...

Поцілунок.

Заходять два офіцери і, побачивши пару, яка цілується, зупиняються здивовані.

Завіса

Дія друга

Декорація першої дії.

Восьма година вечора. За сценою на вулиці ледь чутно грають на гармоніці. Немає вогню. Заходить Наталя Іванівна в капорі, зі свічкою: вона йде і зупиняється біля дверей, які ведуть до кімнати Андрія.

НАТАЛЯ: Ти, Андрійку, що робиш? Читаєш? Пусте, я так лишень... (Іде, відчиняє інші двері і, зазирнувши за них, зачиняє.) Вогню немає...

АНДРІЙ (заходить з книгою в руці): Ти що, Наталю?

НАТАЛЯ: Дивлюся, вогню немає... Тепер масниця, прислуга сама не своя, гляди та й гляди, аби чогось не трапилося. Вчора опівночі проходжу через їдальню, а там свічка палає. Хто запалив, так і не допиталася. (Ставить свічку.) Котра година?

АНДРІЙ (глянувши на годинник): Чверть на дев’яту.

НАТАЛЯ: А Ольги й Ірини досі немає. Не прийшли. Усе працюють, бідолахи. Ольга на педагогічній раді, Ірина на телеграфі... (Зітхає.) Сьогодні вранці кажу твоїй сестрі: «Побережи, кажу, себе, Ірино, голубонько». І не слухає. Чверть на дев’яту, кажеш? Я боюся, Бобик наш зовсім нездужає. Чому він холодний такий? Учора у нього був жар, а сьогодні холодний увесь... Я так непокоюся!

АНДРІЙ: Нічого, Наталю. Хлопчик здоровий.

НАТАЛЯ: Але все таки ліпше нехай дієта. Я непокоюся. І сьогодні о десятій годині, казали, ряджені в нас будуть, ліпше вони не приходили б, Андрійку.

АНДРІЙ: Справді, не знаю навіть. Адже їх кликали.

НАТАЛЯ: Сьогодні хлоп’яточко прокинулося вранці й дивиться на мене, і раптом посміхнулося; значить, упізнало. «Бобику, кажу, здрастуй! Здрастуй, милий!» А він сміється. Діти розуміють, чудово розуміють. Тож, значить, Андрійку, я скажу, щоб ряджених не приймали.

АНДРІЙ (нерішуче): Та це ж як сестри. Вони тут господині.

НАТАЛЯ: І вони теж, я їм скажу. Вони добрі... (Іде.) До вечері я веліла кислого молока. Лікар каже, тобі потрібно кисле молоко вживати, інакше не схуднеш. (Зупиняється.) Бобик холодний. Я боюся, йому холодно в його кімнаті, мабуть. Треба до того, як потепліє на дворі, розмістити його в іншій кімнаті. Приміром, у Ірини кімната саме для дитини: і сухо, і цілий день сонце. Треба їй сказати, вона поки може з Ольгою в одній кімнаті... Усе одно вдень удома не буває, тільки ночує...

Пауза.

НАТАЛЯ: Андрієчку, чому ти мовчиш?

АНДРІЙ: Так, замислився... Та й говорити ні́чого...

НАТАЛЯ: Так... щось я мала тобі сказати... Ах, згадала. Там з управи Ферапонт прийшов, тебе запитував.

АНДРІЙ (позіхає): Поклич його.

Наталя йде; Андрій, схилившись до свічки, яку вона забула, читає книгу. Заходить Ферапонт; він у старому пошарпаному пальто, з піднятим коміром, вуха зав’язані.

АНДРІЙ: Здрастуй, душа моя. Що скажеш?

ФЕРАПОНТ: Голова надіслав книжку і папірця якогось. Ось... (Подає книжку і пакет.)

АНДРІЙ: Дякую. Гаразд. Чому ж ти прийшов так не рано? Адже дев’ята година вже.

ФЕРАПОНТ: Га?

АНДРІЙ (голосніше): Я кажу, пізно прийшов, уже дев’ята година.

ФЕРАПОНТ: Так точно. Я прийшов до вас, ще світло було, та не пускали мене. Пан, кажуть, зайнятий. Ну що ж. Зайнятий то зайнятий, поспішати мені нікуди. (Гадаючи, що Андрій запитує його про щось.) Га?

АНДРІЙ: Нічого. (Розглядаючи книжку.) Завтра п’ятниця, ми не маємо перебувати на місці, але я все одно прийду... займуся. Вдома нудно…

Пауза.

АНДРІЙ: Милий діду, як дивно змінюється, як обманює життя! Сьогодні з нудьги, знічев’я, я взяв до рук ось цю книжку — старі університетські лекції, і мені стало смішно... Боже мій, я секретар земської управи, тієї управи, де головує Протопопов, я секретар, і найбільше, на що я міг би сподіватися, це — бути членом земської управи! Мені бути членом тутешньої земської управи, мені, якому сниться щоночі, що я професор московського університету, знаний учений, яким пишається російська земля!

ФЕРАПОНТ: Не можу знати... Чую ж бо погано...

АНДРІЙ: Якби ти чув як слід, то я, можливо, і не говорив би з тобою. Маю говорити з кимось, а дружина мене не розуміє, сестер я боюся чомусь, боюся, що вони засміють мене, присоромлять... Я не п’ю, трактирів не люблю, але з яким задоволенням я посидів би тепер у Москві у Тєстова або в Большому московському, голубчику мій.

ФЕРАПОНТ: А в Москві, в управі нещодавно розповідав підрядник, що якісь купці їли млинці; один, який з’їв сорок млинців, ніби віддав кінці. Чи то сорок, чи то п’ятдесят. Не пригадую.

АНДРІЙ: Сидиш у Москві, у величезній залі ресторану, нікого не знаєш і тебе ніхто не знає, і все одно не почуваєшся чужим. А тут ти всіх знаєш і тебе всі знають, але чужий, чужий... Чужий і самотній.

ФЕРАПОНТ: Га?

Пауза.

ФЕРАПОНТ: І той самий підрядник казав — може, і бреше, — ніби поперек усієї Москви канат простягли.

АНДРІЙ: Для чого?

ФЕРАПОНТ: Не можу знати. Підрядник казав.

АНДРІЙ: Нісенітниця. (Читає книжку.) Ти був колись у Москві?

ФЕРАПОНТ (по паузі): Не був. Не привів Господь.

Пауза.

ФЕРАПОНТ: Мені йти?

АНДРІЙ: Можеш іти. Хай здоровиться.

Ферапонт іде.

АНДРІЙ: Хай здоровиться. (Читаючи.) Завтра вранці прийдеш, візьмеш тут папери... Іди...

Пауза.

АНДРІЙ: Він пішов.

Дзвінок.

АНДРІЙ: Ото справи... (Потягується і неквапом прямує до себе.)

За сценою співає нянька, заколисуючи дитину. Входять Марія і Вершинін. Поки вони розмовляють, покоївка запалює лампу і свічки.

МАРІЯ: Не знаю.

Пауза.

МАРІЯ: Не знаю. Звичайно, багато важить звичка. По смерті батька, приміром, ми довго не могли звикнути до того, що в нас уже немає денщиків. Однак і крім звички, гадаю, що в мені промовляє просто справедливість. Можливо, в інших містах і не так, але в нашому місті найпорядніші, найблагородніші і найвихованіші люди — це військові.

ВЕРШИНІН: Мені пити хочеться. Я випив би чаю.

МАРІЯ (глянувши на годинник): Скоро дадуть. Мене видали заміж, коли мала вісімнадцять років, і я свого чоловіка боялася, тому що він був учителем, а я тоді ледве закінчила курс. Він здавався мені тоді страшенно вченим, розумним і поважним. А нині вже не те, на жаль.

ВЕРШИНІН: Так… ага.

МАРІЯ: Про чоловіка мовчу, до нього я звикла, але між цивільними взагалі так багато людей грубих, неласкавих, невихованих. Мене зачіпає, ображає грубість, я страждаю, коли бачу, що людина недостатньо витончена, недостатньо м’яка, люб’язна. Коли мені трапляється бути серед учителів, товаришів чоловіка, то я просто страждаю.

ВЕРШИНІН: Ого... Та мені здається, все одно, що цивільний, що військовий, однаково нецікаво, принаймні, в цьому місті. Усе одно! Якщо послухати тутешнього інтелігента, цивільного або військового, то з дружиною він замучився, з будинком замучився, з маєтком замучився, з кіньми замучився... Російській людині надзвичайно притаманний піднесений образ думок, але скажіть, чому в житті він сягає так невисоко? Чому?

МАРІЯ: Чому?

ВЕРШИНІН: Чому він з дітьми замучився, з дружиною замучився? А чому дружина і діти з ним замучилися?

МАРІЯ: Ви сьогодні трошки не в гуморі.

ВЕРШИНІН: Можливо. Я сьогодні не обідав, нічого не їв від ранку. У мене донька нездужає трішки, а коли нездужають мої дівчатка, то мене охоплює занепокоєння, мене мучить совість за те, що в них така мати. О, якби ви бачили її сьогодні! Що за нікчема! Ми почали сваритися від сьомої години ранку, а о дев’ятій я грюкнув дверима і пішов.

Пауза.

ВЕРШИНІН: Я ніколи не говорю про це, і дивно, скаржуся тільки вам одній. (Цілує руку.) Не гнівайтеся на мене. Крім вас однієї, у мене немає нікого, нікого...

Пауза.

МАРІЯ: Ото гуде у грубці. У нас напередодні батькової смерті гуло в трубі. Ось точно так.

ВЕРШИНІН: Ви забобонна?

МАРІЯ: Так.

ВЕРШИНІН: Дивно це. (Цілує руку.) Ви чудова, дивовижна жінка. Чудова, дивовижна! Тут темно, але я бачу блиск ваших очей.

МАРІЯ (сідає на інший стілець): Тут світліше...

ВЕРШИНІН: Я люблю, люблю, люблю... Люблю ваші очі, ваші рухи, які мені сняться... Чудова, дивовижна жінка!

МАРІЯ (тихо сміючись): Коли ви розмовляєте зі мною так, то я чомусь сміюся, хоча мені страшно. Не повторюйте, прошу вас... (Напівголосно.) А втім, кажіть, мені байдуже... (Закриває обличчя руками.) Мені все одно. Сюди йдуть, говоріть про щось інше...

Через залу входять Ірина й Тузенбах.

ТУЗЕНБАХ: У мене потрійне прізвище. Мене звуть барон Тузенбах-Кроне-Альтшауер, але я росіянин, православний, як ви. Німецького в мені зосталося мало, хіба що терплячість, упертість, з якою я надокучаю вам. Я проводжаю вас щовечора.

ІРИНА: Як я втомилася!

ТУЗЕНБАХ: І щовечора приходитиму на телеграф і проводжатиму вас додому, проводитиму впродовж десяти-двадцяти років, поки ви не виженете... (Побачивши Марію і Вершиніна, радіснo.) Це ви? Вітаю.

ІРИНА: Ось я й удома, нарешті. (До Марії.) Щойно приходила одна дама, телеграфувала своєму брату в Саратов, що в неї сьогодні син помер, і ніяк не могла згадати адреси. Так і послала без адреси, просто в Саратов. Плаче. І я їй наговорила грубощів ні за що, ні про що. «Мені, кажу, нíколи». Так нерозумно вийшло. Сьогодні у нас ряджені?

МАРІЯ: Так.

ІРИНА (сідає у крісло): Відпочити. Втомилася.

ТУЗЕНБАХ (із посмішкою): Коли ви приходите з посади, то здаєтеся такою маленькою, нещасненькою...

Пауза.

ІРИНА: Втомилася. Ні, не люблю я телеграфу, не люблю.

МАРІЙКА: Ти схудла... (Насвистує.) І помолодшала, і на хлопчиська стала скидатися з обличчя.

ТУЗЕНБАХ: Це від зачіски.

ІРИНА: Треба пошукати іншої посади, а ця не для мене. Чого я так хотіла, про що мріяла, саме того в ній і немає. Праця без поезії, без думок... Лікар стукає. (До Тузенбаха.) Милий, постукайте. Я не можу... втомилася...

Тузенбах стукає в підлогу.

ІРИНА: Зараз прийде. Варто вжити б якихось заходів. Учора лікар і наш Андрій були в клубі і знову програли. Кажуть, Андрій двісті рублів спустив.

МАРІЯ (байдуже): Що ж тепер робити!

ІРИНА: Два тижні тому програв, у грудні програв. Швидше все програв би, можливо, поїхали б з цього міста. Господи Боже мій, мені Москва сниться щоночі, я зовсім як схиблена. (Сміється.) Ми переїжджаємо туди в червні, а до червня залишилося ще... лютий, березень, квітень, травень... майже півроку!

МАРІЯ: Треба тільки, щоб Наталя не довідалася ні від кого про програш.

ІРИНА: Їй, гадаю, байдуже.

Чебутикін, щойно підвівся з ліжка, — він відпочивав по обіді, — входить до зали й зачісує бороду, потім сідає там до столу й виймає з кишені газету.

МАРІЯ: Ось прийшов... Він заплатив за квартиру?

ІРИНА (сміється): Ні. За вісім місяців ні копієчки. Очевидно, забув.

МАРІЯ (сміється): Як він поважно сидить!

Усі сміються; пауза.

ІРИНА: Що ви мовчите, Олександре Гнатовичу?

ВЕРШИНІН: Не знаю. Чаю хочеться. Півжиття за склянку чаю! З ранку нічого не їв...

ЧЕБУТИКІН: Ірино Сергіївно!

ІРИНА: Чого вам!

ЧЕБУТИКІН: Завітайте сюди. Venez ici^[16].

Ірина йде і сідає до столу.

ЧЕБУТИКІН: Я без вас не можу.

Ірина розкладає пасьянс.

ВЕРШИНІН: Що ж? Якщо не дають чаю, то давайте хоч пофілософствуємо.

ТУЗЕНБАХ: Давайте. Про що?

ВЕРШИНІН: Про що? Давайте помріємо... скажімо, про те життя, яке буде після нас, років через двісті-триста.

ТУЗЕНБАХ: Що ж? Після нас літатимуть на повітряних кулях, зміняться піджаки, відкриють, можливо, шосте чуття і розвинуть його, але життя залишиться таким самим, життя скрутне, сповнене таємниць і щасливе. І через тисячу років людина буде так само зітхати: «Ах, скрутно жити!» — і заразом так само, як нині, людина боятиметься і не хотітиме помирати.

ВЕРШИНІН (поміркувавши): Як вам сказати? Мені здається, все на Землі має змінитися потроху й уже змінюється на наших очах. Через двісті-триста, зрештою, тисячу років, — річ не в терміні, — настане нове, щасливе життя. Участі у цьому житті ми не братимемо, звичайно, але ми для нього живемо зараз, працюємо, ну, страждаємо, ми творимо його — і лише в цьому мета нашого буття і, якщо хочете, наше щастя.

Марія тихо сміється.

ТУЗЕНБАХ: Ви чого?

МАРІЯ: Не знаю. Сьогодні весь день сміюся від ранку.

ВЕРШИНІН: Я спинився там само, де і ви, в академії я не був; читаю я багато, але вибирати книжок не вмію і читаю, можливо, зовсім не те, що варто, а тим часом що більше живу, то більше хочу знати. Моє волосся сивіє, я майже старий уже, але знаю мало, ах, як мало! Та все одно, мені здається, найголовніше і справжнє я знаю, добряче знаю. І як я хочу довести вам, що щастя немає, не мусить бути і не буде для нас... Ми маємо тільки працювати і працювати, а щастя — це доля наших далеких нащадків.

Пауза.

ВЕРШИНІН: Не я, то хоч нащадки нащадків моїх.

Федотика і Роде видно в залі; вони сідають і наспівують тихо, граючи на гітарі.

ТУЗЕНБАХ: Як на вас, то і мріяти про щастя зась! А якщо я щасливий!

ВЕРШИНІН: Ні.

ТУЗЕНБАХ (сплеснувши в долоні й сміючись): Очевидно, ми не розуміємо один одного. Ну, як мені переконати вас?

Марія тихо сміється.

ТУЗЕНБАХ (показуючи Марії палець): Смійтеся! (До Вершиніна.) Не те що через двісті або триста, а й через мільйон років життя залишиться таким само, як і було; воно не змінюється, залишається постійним, підкоряючись власним законам, до яких вам немає діла або, принаймні, яких ви ніколи не довідаєтеся. Перелітні птахи, журавлі, приміром, летять і летять, і хоч які думки, високі або малі, вируватимуть у їхніх головах, усе одно вони летітимуть і не знатимуть, навіщо і куди. Вони летять і летітимуть, хоч які філософи завелися б серед них; і нехай філософствують, за бажання, аби летіли...

МАРІЯ: То все таки сенс?

ТУЗЕНБАХ: Сенс... Ось сніг падає. Який сенс?

Пауза.

МАРІЯ: Мені здається, людина має вірувати або шукати віри, інакше життя її пусте, порожнє... Жити і не знати, для чого журавлі летять, для чого дітей народжують, для чого зірки на небі... Або знати, для чого живеш, або ж усе дрібниці, тринь-трава.

Пауза.

ВЕРШИНІН: Усе одно шкода, що молодість минула...

МАРІЯ: У Гоголя сказано: нудно жити на цьому світі, панове!

ТУЗЕНБАХ: А я скажу: важко з вами сперечатися, панове! Ну вас усіх...

ЧЕБУТИКІН (читаючи газету): Бальзака вінчали в Бердичеві.

Ірина тихо наспівує.

ЧЕБУТИКІН: Навіть запишу собі це до нотатника. (Занотовує.) Бальзака вінчали в Бердичеві. (Читає газету.)

ІРИНА (розкладає пасьянс, замислено): Бальзака вінчали в Бердичеві.

ТУЗЕНБАХ: Жереб кинуто. Ви знаєте, Маріє Сергіївно, я подаю у відставку.

МАРІЯ: Чула. І нічого я не бачу в цьому хорошого. Не люблю я цивільних.

ТУЗЕНБАХ: Байдуже... (Підводиться.) Я не красень, який з мене військовий? Ну, та все одно, втім... Працюватиму. Хоч один день у житті попрацювати так, щоб прийти ввечері додому, стомленому звалитися в ліжко і заснути негайно. (Ідучи до зали.) Робітники, мабуть, сплять міцно!

ФЕДОТИК (до Ірини): Зараз на Московській у Пижикових купив для вас кольорових олівців. І ось цього ножика...

ІРИНА: Ви звикли обходитися зі мною, як з маленькою, але ж я вже виросла... (Бере олівці і ножик, радісно.) Які чарівні!

ФЕДОТИК: А для себе я придбав ножика... ось подивіться... ніж, ще інший ніж, третій, це у вухах колупати, це ножиці, це нігті чистити...

РОДЕ (голосно): Лікарю, скільки вам років?

ЧЕБУТИКІН: Мені? Тридцять два.

Сміх.

ФЕДОТИК: Зараз покажу вам інший пасьянс... (Розкладає пасьянс.)

Подають самовар; Анфіса біля самовара; трохи згодом приходить Наталя і теж метушиться біля столу; приходить Солоний і, привітавшись, сідає до столу.

ВЕРШИНІН: Однак, який вітер!

МАРІЯ: Так. Набридла зима. Я вже і забула, яке літо.

ІРИНА: Складемо пасьянс, я бачу. Будемо в Москві.

ФЕДОТИК: Ні, не складемо. Бачите, вісімка лягла на двійку пік. (Сміється.) Значить, ви не будете в Москві.

ЧЕБУТИКІН (читає газету): Цицикар^[17]. Тут лютує віспа.

АНФІСА (підходячи до Марії): Марійко, ходімо їсти, матінко. (До Вершиніна.) Прошу, ваше високоблагородіє... даруйте, батечку, забула ім’я, по батькові...

МАРІЯ: Принеси сюди, няню. Туди не піду.

ІРИНА: Няню!

АНФІСА: Іду-у!

НАТАЛЯ (до Солоного): Грудні діти чудово розуміють. «Здрастуй, кажу, Бобику. Здрастуй, милий!» Він глянув на мене якось особливо. Ви думаєте, в мені говорить тільки мати, але ні, ні, запевняю вас! Це незвичайна дитина.

СОЛОНИЙ: Якби ця дитина була моєю, то я зварив би її на сковорідці і з’їв би. (Іде зі склянкою до вітальні й сідає в закутку.)

НАТАЛЯ (закривши обличчя руками): Груба, невихована людина!

МАРІЯ: Щасливий той, хто не помічає, літо нині чи зима. Мені здається, якби я була в Москві, то ставилася би байдуже до погоди...

ВЕРШИНІН: Днями я читав щоденник одного французького міністра, який той писав у в’язниці. Міністра засудили за Панаму. З яким захопленням, захватом згадує він про птахів, яких бачить у тюремному вікні і яких не помічав перше, коли був міністром. Тепер, звичайно, коли він вийшов на свободу, він знову, як і перше, не помічає птахів. Так само і ви не помічатимете Москви, коли житимете в ній. Щастя в нас немає і не буває, ми лишень прагнемо його.

ТУЗЕНБАХ (бере зі столу коробку): Де ж цукерки?

ІРИНА: Солоний з’їв.

ТУЗЕНБАХ: Усі?

АНФІСА (подаючи чай): Вам лист, батечку.

ВЕРШИНІН: Мені? (Бере листа.) Від доньки. (Читає.) Так, звичайно... Я, перепрошую, Маріє Сергіївно, піду потихеньку. Чаю не питиму. (Підводиться схвильований.) Постійно ці історії...

МАРІЯ: Що там? Не секрет?

ВЕРШИНІН (тихо): Дружина знову отруїлася. Маю йти. Я пройду непомітно. Жахливо неприємно все це. (Цілує Марії руку.) Мила моя, славна, хороша жінко... Я тут пройду потихеньку... (Виходить.)

АНФІСА: Куди ж він? А я чай подала... Ото чудо.

МАРІЯ (розсердившись): Відчепися! Чіпляєшся тут, спокою від тебе немає... (Іде з чашкою до столу.) Набридла ти мені, стара!

АНФІСА: Що ж ти гніваєшся? Мила!

Голос Андрія: «Анфісо!».

АНФІСА (дражнить): Анфісо! Сидить там... (Виходить.)

МАРІЯ (у залі біля столу, сердито): Дайте ж мені сісти! (Перемішує на столі карти.) Розсілися тут із картами. Пийте чай!

ІРИНА: Ти, Марічко, зла.

МАРІЯ: Раз я зла, не розмовляй зі мною. Не чіпайте мене!

ЧЕБУТИКІН (сміючись): Не чіпайте її, не чіпайте...

МАРІЯ: Вам шістдесят років, а ви, як хлопчисько, завжди городите чортзна-що.

НАТАЛЯ (зітхає): Мила Марійко, до чого вживати в розмові такі вислови? При твоїй прекрасній зовнішності у пристойному світському товаристві ти, я тобі прямо скажу, була би просто чарівна, якби не ці твої слова. Je vous prie, pardonnez moi, Marie, mais vous avez des manieres un peu grossieres^[18].

ТУЗЕНБАХ (стримуючи сміх): Дайте мені... дайте мені... Там, здається, коньяк...

НАТАЛЯ: Il parait, que mon Бобик deja ne dort pas^[19], прокинувся. Він у мене сьогодні нездужає. Я піду до нього, перепрошую... (Виходить.)

ІРИНА: А куди пішов Олександр Гнатович?

МАРІЯ: Додому. У нього знову з дружиною щось надзвичайне.

ТУЗЕНБАХ (іде до Солоного, у руках карафка з коньяком): Усе ви сидите один, про щось думаєте — і не зрозумієте, про що. Ну, давайте миритися. Давайте вип’ємо коньяку.

П’ють.

ТУЗЕНБАХ: Сьогодні мені доведеться грати на піаніно всю ніч, ймовірно, грати всякі нісенітниці... Хай там як!

СОЛОНИЙ: Чому миритися? Я з вами не сварився.

ТУЗЕНБАХ: Завжди ви збуджуєте таке відчуття, ніби між нами щось сталося. У вас характер дивний, маю зізнатися.

СОЛОНИЙ (декламуючи): Я дивний, а не дивний хто ж! Не гнівайся, Алеко!^[20]

ТУЗЕНБАХ: І до чого тут Алеко...

Пауза.

СОЛОНИЙ: Коли я вдвох із кимось, то нічого, я як усі, але в товаристві я сумовитий, сором’язливий і... верзу всякі нісенітниці. Але все таки я чесніший і благородніший за багатьох. І можу це довести.

ТУЗЕНБАХ: Я часто гніваюся на вас, ви постійно чіпляєтеся до мене, коли ми буваємо в товаристві, але все одно ви мені симпатичні чомусь. Хай там як, нап’юся сьогодні. Вип’ємо!

СОЛОНИЙ: Вип’ємо.

П’ють.

СОЛОНИЙ: Я проти вас, бароне, ніколи нічого не мав. Проте в мене характер Лермонтова. (Тихо.) Я навіть трошки схожий на Лермонтова... подейкують... (Дістає з кишені флакон із парфумами і ллє на руки.)

ТУЗЕНБАХ: Подаю у відставку. Баста! П’ять років усе роздумував і, нарешті, зважився. Працюватиму.

СОЛОНИЙ (декламуючи): Не гнівайся, Алеко... Забудь, забудь облуду мрій...

Поки вони балакають, тихо входить Андрій із книжкою і сідає біля свічки.

ТУЗЕНБАХ: Працювати.

ЧЕБУТИКІН (прямуючи до вітальні з Іриною): І частування було теж справді кавказьке: суп із цибулею, а на печеню — чехартме, м’ясне.

СОЛОНИЙ: Черемша зовсім не м’ясо, а рослина на кшталт нашої цибулі.

ЧЕБУТИКІН: Ні, мось-пане, янголе мій. Чехартме не цибуля, а печеня з баранини.

СОЛОНИЙ: А я вам кажу, черемша — цибуля.

ЧЕБУТИКІН: А я вам кажу, чехартме — баранина.

СОЛОНИЙ: А я вам кажу, черемша — цибуля.

ЧЕБУТИКІН: Що ж я з вами сперечатимуся! Ви ніколи не були на Кавказі і не куштували чехартме.

СОЛОНИЙ: Не куштував, тому що терпіти не можу. Від черемші такий само запах, як від часнику.

АНДРІЙ (благально): Досить, панове! Прошу вас!

ТУЗЕНБАХ: Коли прийдуть ряджені?

ІРИНА: Обіцяли близько дев’ятої; тож, уже зараз.

ТУЗЕНБАХ (обіймає Андрія): Ах ви сіни, мої сіни, сіни нові мої...

АНДРІЙ (танцює і співає): Сіни нові, кленові...

ЧЕБУТИКІН (танцює): Ґратчастії-і!

Сміх.

ТУЗЕНБАХ (цілує Андрія): Хай йому грець, давайте вип’ємо. Андрійку, давайте вип’ємо на ти. І я з тобою, Андрійку, в Москву, в університет.

СОЛОНИЙ: В який? У Москві два університети.

АНДРІЙ: У Москві один університет.

СОЛОНИЙ: А я вам кажу — два.

АНДРІЙ: Та хоч три. То ліпше.

СОЛОНИЙ: У Москві два університету!

Нарікання і шикання.

СОЛОНИЙ: У Москві два університети: старий і новий. А якщо вам не до вподоби слухати, якщо мої слова дратують вас, то я можу не говорити. Я навіть можу піти до іншої кімнати... (Виходить в одні з дверей.)

ТУЗЕНБАХ: Браво, браво! (Сміється.) Панове, починайте, я сідаю грати! Кумедний цей Солоний... (Сідає за піаніно, грає вальс.)

МАРІЯ (танцює вальс одна): Барон п’яний, барон п’яний, барон п’яний!

Заходить Наталя.

НАТАЛЯ (до Чебутикіна): Іване Романовичу! (Говорить щось Чебутикіну, потім тихо йде.)

Чебутикін торкає Тузенбаха за плече і шепоче йому щось.

ІРИНА: Що таке?

ЧЕБУТИКІН: Нам уже час іти. Хай здоровиться.

ТУЗЕНБАХ: На добраніч. Час іти.

ІРИНА: Даруйте... А ряджені?...

АНДРІЙ (засоромлений): Ряджених не буде. Бачиш, моя мила, Наталя каже, що Бобик не зовсім здужає, тож... Одним словом, я не знаю, мені геть байдужісінько.

ІРИНА (знизуючи плечима): Бобик нездужає!

МАРІЯ: Де наша не пропадала! Женуть, тож мусимо йти. (До Ірини.) Не Бобик нездужає, а вона сама... От! (Стукає пальцем по лобі.) Міщанка!

Андрій іде в двері праворуч до себе, Чебутикін крокує за ним; у залі прощаються.

ФЕДОТИК: Дуже шкода! Я розраховував мати вечір, та якщо нездужає дитинка, то, звичайно... Я завтра принесу їй іграшку...

РОДЕ (голосно): Я сьогодні навмисно виспався після обіду, думав, що всю ніч танцюватиму. Адже нині лише дев’ять годин!

МАРІЯ: Ходімо на вулицю, там поговоримо. Вирішимо, що і як.

Чутно: «Прощавайте! Хай здоровиться!». Чутно веселий сміх Тузенбаха. Усі йдуть. Анфіса і покоївка прибирають зі столу, гасять вогні. Чутно, як співає нянька. Андрій у пальто і капелюсі й Чебутикін тишком заходять.

ЧЕБУТИКІН: Одружитися я не встиг, тому що життя промайнуло, мов блискавка, та й тому, що шалено любив твою матінку, яка була заміжньою...

АНДРІЙ: Одружуватися не варто. Не варто, тому що нудно.

ЧЕБУТИКІН: Так то воно так, та самотність. Як там не філософствуй, а самотність страшна річ, голубчику мій... Хоча по суті... звичайно, рішуче все одно!

АНДРІЙ: Ходімо мерщій.

ЧЕБУТИКІН: Навіщо квапитися? Встигнемо.

АНДРІЙ: Я боюся, дружина не зупинила б.

ЧЕБУТИКІН: А!

АНДРІЙ: Сьогодні я не гратиму, тільки так посиджу. Кепсько почуваюся... Що мені робити, Іване Романовичу, від задишки?

ЧЕБУТИКІН: Чого запитувати! Не пам’ятаю, голубчику. Не знаю.

АНДРІЙ: Ходімо кухнею.

Ідуть.

Дзвінок, потім знову дзвінок; чутно голоси, сміх.

ІРИНА (входить): Що там?

АНФІСА (пошепки): Ряджені!

Дзвінок.

ІРИНА: Скажи, нянечко, вдома немає нікого. Нехай вибачають.

Анфіса йде. Ірина в роздумах ходить кімнатою; вона занепокоєна. Входить Солоний.

СОЛОНИЙ (здивовано): Нікого немає... А де ж усі?

ІРИНА: Подалися додому.

СОЛОНИЙ: Дивно. Ви одна тут?

ІРИНА: Одна.

Пауза.

ІРИНА: Прощайте.

СОЛОНИЙ: Нещодавно я поводився недостатньо стримано, нетактовно. Але ви не така, як усі, ви висока й чиста, ви бачите правду... Ви одна, тільки ви одна можете зрозуміти мене. Я люблю, глибоко, нескінченно люблю...

ІРИНА: Прощавайте! Ідіть.

СОЛОНИЙ: Я не можу жити без вас. (Ідучи за нею.) О, моє блаженство! (Крізь сльози.) О, щастя! Розкішні, чудові, дивовижні очі, яких я не стрічав ні в однієї жінки...

ІРИНА (холодно): Припиніть, Василю Васильовичу!

СОЛОНИЙ: Уперше я кажу про любов до вас, і точно я не на Землі, а на іншій планеті. (Тре собі лоба.) Ну, та байдуже. Не спаруєш голубки з півнем, бо голубка півневі не рівня... Але щасливих суперників у мене бути не має... Не має... Клянуся вам усім святим, суперника я вб’ю... О, незрівнянна!

Наталя проходить зі свічкою.

НАТАЛЯ (зазирає за одні двері, за інші й проходить повз двері, що ведуть до кімнати чоловіка): Тут Андрій. Нехай читає. Ви даруйте, Василю Васильовичу, я не знала, що ви тут, я по-домашньому.

СОЛОНИЙ: Мені байдуже. Прощавайте! (Виходить.)

НАТАЛЯ: А ти втомилася, мила, бідна моя дівчинко! (Цілує Ірину.) Лягала би спати раніше.

ІРИНА: Бобик спить?

НАТАЛЯ: Спить. Проте неспокійно спить. До речі, мила, я хотіла тобі сказати, та все то тебе немає, то мені ніколи... Бобику в нинішній дитячій, мені здається, холодно і вогко. А твоя кімната така хороша для дитини. Мила, рідна, переберися поки до Олі!

ІРИНА (не второпавши): Куди?

Чутно, до будинку під’їжджає трійка з дзвіночками.

НАТАЛЯ: Ти з Олею будеш в одній кімнаті, тимчасово, а твою кімнату Бобику. Він такий миленький, сьогодні я кажу йому: «Бобику, ти мій! Мій!». А він на мене дивиться своїми оченятками.

Дзвінок.

НАТАЛЯ: Певно, Ольга. Як вона пізно!

Покоївка підходить до Наталі й шепоче їй на вухо.

НАТАЛЯ: Протопопов? Ото дивак. Приїхав Протопопов, кличе мене покататися з ним на трійці. (Сміється.) Які дивні ці чоловіки...

Дзвінок.

НАТАЛЯ: Хтось іще прийшов. Податися либонь на чверть годинки покататися... (До покоївки.) Скажи, зараз.

Дзвінок.

НАТАЛЯ: Дзвонять... там Ольга, певно. (Виходить.)

Покоївка виходить бігцем; Ірина сидить задумавшись; заходять Кулигін, Ольга, за ними Вершинін.

КУЛИГІН: От і маєш. А казали, що в них буде вечірка.

ВЕРШИНІН: Дивно, я пішов нещодавно, півгодини тому, і чекали ряджених...

ІРИНА: Усі пішли.

КУЛИГІН: І Марія пішла? Куди вона подалася? А навіщо Протопопов унизу чекає на трійці? На кого він чекає?

ІРИНА: Не допитуйте... Я втомилася.

КУЛИГІН: Ну, капризуха...

ОЛЬГА: Раду щойно скінчили. Я змучилася. Наша начальниця хвора, тепер я замість неї. Голова, голова болить, голова... (Сідає.) Андрій програв учора в карти двісті рублів... Усе місто дзижчить про це...

КУЛИГІН: Так, і я втомився на раді. (Сідає.)

ВЕРШИНІН: Дружина моя зараз надумала полякати мене, ледь не отруїлася. Усе обійшлося, і я радий, відпочиваю тепер... Тож, маю йти? Що ж, дозвольте побажати всього хорошого. Федоре Іллічу, їдьмо зі мною кудись! Я вдома не можу залишатися, зовсім не можу... Їдьмо!

КУЛИГІН: Утомився. Не поїду. (Підводиться.) Утомився. Дружина додому пішла?

ІРИНА: Певно.

КУЛИГІН (цілує Ірині руку): Прощавай. Завтра і післязавтра цілий день відпочивати. Гараздів! (Іде.) Чаю дуже хочеться. Розраховував провести вечір у приємному товаристві і — о, fallacem hominum spem!^[21] Знахідний відмінок при вигуку...

ВЕРШИНІН: Отже, один поїду. (Виходить із Кулигіним, насвистуючи.)

ОЛЬГА: Голова болить, голова... Андрій програв... усе місто балакає... Піду ляжу. (Іде.) Завтра я вільна... О, Боже мій, як це приємно! Завтра вільна, післязавтра вільна... Голова болить, голова... (Виходить.)

ІРИНА (одна): Усі пішли. Жодної душі.

На вулиці гармоніка, нянька співає пісню.

НАТАЛЯ (в шубі й шапці йде через залу; за нею покоївка): Через півгодини я буду вдома. Тільки проїдуся трішки. (Виходить.)

ІРИНА (залишившись одна, тужить): У Москву! У ­Москву! У Москву!

Завіса

Дія третя

Кімната Ольги й Ірини. Ліворуч і праворуч ліжка́, відгороджені ширмами. Третя година ночі. За сценою б’ють на сполох через пожежу, що почалася вже давно. Видно, що в будинку ще не лягали спати. На дивані лежить Марія, одягнена, як зазвичай, у чорне плаття.

Заходять Ольга й Анфіса.

АНФІСА: Сидять тепер внизу під сходами... Я кажу: «Завітайте нагору, хіба, кажу, можна так», — плачуть. «Батечко, кажуть, не знаємо де. Не дай Боже, кажуть, згорів». Вигадали! І на дворі якісь... теж роздягнені.

ОЛЬГА (виймає із шафи сукню): Ось цю сіреньку візьми... І ось цю... Кофтинку теж... І цю спідницю бери, нянечко... Що ж це таке, Боже мій! Кірсановський провулок згорів увесь, очевидно... Це візьми... Це візьми... (Кидає їй на руки плаття). Вершиніни, бідаки, налякалися... Їх будинок ледь не згорів. Нехай у нас переночують... додому їх не можна пускати... У бідолашного Федотика все згоріло, нічого не лишилося...

АНФІСА: Ферапонта покликала б, Оленько, бо я не донесу...

ОЛЬГА (дзвонить): Не додзвонишся... (У двері.) Ходіть-но сюди, хто там є!

У відчинені двері видно вікно, червоне від заграви; чутно, як повз будинок проїжджає пожежна команда.

ОЛЬГА: Який це жах. І як набридло!

Заходить Ферапонт.

ОЛЬГА: Ось візьми знеси вниз... Там біля сходів стоять панянки Колотиліні... віддай їм. І це віддай...

ФЕРАПОНТ: Слухаю. У дванадцятому році Москва теж горіла. Господи ти Боже мій! Французи дивувалися.

ОЛЬГА: Іди, йди...

ФЕРАПОНТ: Слухаю. (Виходить.)

ОЛЬГА: Нянечко, мила, все віддай. Нічого нам не треба, все віддай, нянечко... Я втомилася, ледве на ногах стою... Вершиніних не можна відпускати додому... Дівчата ляжуть у вітальні, Олександра Гнатовича вниз до барона... Федотика теж до барона, або нехай у нас у залі... Лікар, наче зумисне, п’яний, п’яний, і до нього нікого не можна. І дружину Вершиніна теж у вітальню.

АНФІСА (втомлено): Оленько мила, не жени ти мене! Не жени!

ОЛЬГА: Дурниці ти верзеш, няню. Ніхто тебе не жене.

АНФІСА (кладе їй голову на груди): Рідна моя, золота моя, я працюю, я працюю... Слабка стану, всі скажуть: іди геть! А куди я піду? Куди? Вісімдесят літ. Вісімдесят другий рік...

ОЛЬГА: Ти посидь, нянечко... Втомилася ти, бідна... (Садовить її.) Відпочить, моя хороша. Зблідла як!

Заходить Наталя.

НАТАЛЯ: Там кажуть, скоріше потрібно створити товариство для допомоги погорільцям. Що ж? Чудова думка. Взагалі потрібно допомагати бідним людям, це обов’язок багатих. Бобик і Софійка сплять собі, сплять, ніби нічого й не трапилося. У нас так багато народу всюди, куди не подайся, повна хата. Тепер у місті інфлюенца, боюся, щоб діти не підхопили.

ОЛЬГА (не слухаючи її): У цій кімнаті не видно пожежі, тут спокійно...

НАТАЛЯ: Так... Я, мабуть, розпатлана. (Перед дзеркалом.) Кажуть, я погладшала... і неправда! Нітрохи! А Марійка спить, втомилася, бідна... (До Анфіси холодно.) При мені не смій сидіти! Встань! Іди звідси!

Анфіса йде; пауза.

НАТАЛЯ: І навіщо ти тримаєш цю стару, не доберу!

ОЛЬГА (оторопівши): Даруй, я теж не второпаю...

НАТАЛЯ: Не потрібна вона тут. Вона селянка, має в селі мешкати... Що за дитячі пустощі! Я люблю в будинку порядок! Зайвих не мусить бути в будинку. (Гладить її по щоці.) Ти, бідолаха, втомилася! Втомилася наша начальниця! А коли моя Софійка виросте і вступить до гімназії, я тебе боятимуся.

ОЛЬГА: Не буду я начальницею.

НАТАЛЯ: Тебе оберуть, Оленько. Це вирішено.

ОЛЬГА: Я відмовлюся. Не можу... Це мені не до снаги... (П’є воду.) Ти зараз так грубо обійшлася з нянею... Даруй, я не в змозі стерпіти... в очах потемніло...

НАТАЛЯ (занепокоєно): Даруй, Оленько, перепрошую... Я не хотіла тебе засмучувати.

Марія підводиться, бере подушку й іде, сердита.

ОЛЬГА: Збагни, мила... нас виховано, можливо, дивно, але я не терплю цього. Подібне ставлення гнітить мене, я захворюю... я просто занепадаю духом!

НАТАЛЯ: Даруй, пробач... (Цілує її.)

ОЛЬГА: Будь-яка, навіть найменша грубість, неделікатно сказане слово зачіпає мене...

НАТАЛЯ: Я часто кажу зайве, це правда, але погодься, моя мила, вона могла би мешкати в селі.

ОЛЬГА: Вона вже тридцять років у нас.

НАТАЛЯ: Але ж тепер вона не може працювати! Або я тебе не розумію, або ж ти не хочеш мене зрозуміти. Вона не здатна до праці, вона тільки спить або сидить.

ОЛЬГА: І нехай сидить.

НАТАЛЯ (здивовано): Як нехай сидить? Але ж вона прислуга. (Крізь сльози.) Я тебе не розумію, Олю. У мене нянька є, годувальниця є, у нас покоївка, куховарка... для чого ж нам ще ця стара? Для чого?

За сценою б’ють на сполох.

ОЛЬГА: Цієї ночі я постаріла на десять років.

НАТАЛЯ: Ми маємо все обговорити, Олю. Раз і назавжди... Ти в гімназії, я — вдома, у тебе навчання, у мене — господарство. І якщо я кажу щодо прислуги, то знаю, що кажу; я знаю, що ка-жу... І щоб завтра ж не було тут цієї старої злодійки, старої карги... (тупає ногами) цієї відьми!.. Не сміти мене дратувать! Не сміти! (Схаменувшись.) Справді, якщо ти не переберешся вниз, то ми завжди сваритимемося. Це жахливо.

Заходить Кулигін.

КУЛИГІН: Де Марійка? Нам час уже додому. Пожежа, кажуть, стихає. (Потягується.) Згорів тільки один квартал, а був вітер, спочатку здавалося, горить усе місто. (Сідає.) Стомився. О́ленько моя мила... Я часто думаю: якби не Марійка, то я з тобою одружився б, О́ленько. Ти дуже гарна... Замучився. (Прислухається.)

ОЛЬГА: Що?

КУЛИГІН: Наче зумисне, лікар запив, п’яний він жахливо. Наче зумисне! (Підводиться.) Ось він іде сюди, здається... Чуєте? Так, сюди... (Сміється.) Ото так, справді... я сховаюся. (Іде в куток до шафи.) Такий собі бешкетник.

ОЛЬГА: Два роки не пив, а тут раптом узяв і напився... (Іде з Наталею вглиб кімнати.)

Заходить Чебутикін; не хитаючись, як тверезий, проходить кімнатою, зупиняється, дивиться, потім підходить до рукомийника і починає мити руки.

ЧЕБУТИКІН (похмуро): Чорт би всіх забрав... ухопив... Думають, я лікар, умію лікувати всякі хвороби, а я не знаю анічогісінько, все забув, що знав, нічого не пам’ятаю, анічогісінько.

Ольга і Наталя, непомітно для нього, йдуть.

ЧЕБУТИКІН: Хай вам усім грець. Тієї середи лікував на Засипу жінку — померла, і я винен, що вона померла. Так... Дещо знав років двадцять п’ять тому, а тепер нічого не пам’ятаю. Нічого... У голові порожньо, на душі холодно. Можливо, я і не людина, а лише роблю вигляд, що в мене руки і ноги... і голова; можливо, я і не існую взагалі, а тільки здається мені, що я ходжу, їм, сплю. (Плаче.) О, якби не існувати! (Припиняє плакати, похмуро.) Чорт знає... Третього дня розмова в клубі; кажуть, Шекспір, Вольтер... Я не читав, зовсім не читав, а на обличчі показав, ніби читав. І інші теж, як я. Вульгарність! Ницість! І та жінка, яку замордував у середу, спала на гадку... і все згадалося, і стало на душі криво, гидко, бридко... пішов, запив...

Заходять Ірина, Вершинін і Тузенбах; на Тузенбаху цивільна одіж, нова і модна.

ІРИНА: Тут посидимо. Сюди ніхто не ввійде.

ВЕРШИНІН: Якби не солдати, то згоріло б усе місто. Молодці! (Потирає від задоволення руки.) Золотий народ! Ах, що за хлопці!

КУЛИГІН (підходячи до них): Котра година, панове?

ТУЗЕНБАХ: Уже початок четвертої. Світає.

ІРИНА: Усі сидять у залі, ніхто не йде. І ваш цей Солоний сидить... (До Чебутикіна.) Ви, лікарю, йшли б спати.

ЧЕБУТИКІН: Нічого, мось-пані... Дякую, мось-пані. (Причісує бороду.)

КУЛИГІН (сміється): Назюзюкався, Іване Романовичу! (Плескає по плечу.) Молодець! In vino veritas^[22], казали древні.

ТУЗЕНБАХ: Мене дедалі просять влаштувати концерт на користь погорільців.

ІРИНА: Ну, хто там...

ТУЗЕНБАХ: Можна влаштувати б, якщо захотіти. Марія Сергіївна, скажімо, грає на роялі чудово.

КУЛИГІН: Відмінно грає!

ІРИНА: Вона вже забула. Три роки не грала... або й чотири.

ТУЗЕНБАХ: Тут у місті рішуче ніхто не розуміє музики, жодна душа, але я, я розумію і чесним словом запевняю вас, Марія Сергіївна грає чудово, майже талановито.

КУЛИГІН: Ви маєте рацію, бароне. Я її дуже люблю, Марійку. Вона славна.

ТУЗЕНБАХ: Уміти грати так розкішно і заразом усвідомлювати, що тебе ніхто, ніхто не розуміє!

КУЛИГІН (зітхає): Так... Однак чи пристойно їй брати участь у концерті?

Пауза.

КУЛИГІН: Я прецінь, панове, нічого не знаю. Можливо, це і добре буде. Маю зізнатися, наш директор хороша людина, навіть дуже хороша, розумна, але у нього такі переконання... Звичайно, його це не має обходити, одначе, якщо хочете, то я, мабуть, говоритиму з ним.

Чебутикін бере до рук порцелянового годинника і розглядає його.

ВЕРШИНІН: На пожежі я забруднився весь, ні на що не схожий.

Пауза.

ВЕРШИНІН: Учора я мигцем чув, ніби нашу бригаду хочуть перевести кудись далеко. Одні кажуть, в Царство Польське, інші — ніби до Чити.

ТУЗЕНБАХ: Я теж чув. Що ж? Місто тоді зовсім спорожніє.

ІРИНА: І ми поїдемо!

ЧЕБУТИКІН (випускає з рук годинника, який розбивається): Ущент!

Пауза; всі засмучені і розгублені.

КУЛИГІН (підбирає скалки): Розбити таку дорогу річ — ах, Іване Романовичу, Іване Романовичу! Нуль з мінусом вам за поведінку!

ІРИНА: Це годинник покійної мами.

ЧЕБУТИКІН: Можливо... Мами так мами. Може, я не розбивав, а тільки здається, що розбив. Можливо, нам лише здається, що ми існуємо, а насправді нас немає. Нічого я не знаю, ніхто нічого не знає. (У двері.) Що дивитеся? У Наталі романчик із Протопоповим, а ви не бачите... Ви ось сидите тут і нічого не бачите, а в Наталі романчик із Протопоповим... (Співає.) Що, не до душі така правдонька?.. (Виходить.)

ВЕРШИНІН: Так... (Сміється.) Як все це по суті дивно!

Пауза.

ВЕРШИНІН: Коли почалася пожежа, я побіг мерщій додому; підходжу, дивлюся — будинок наш цілий і неушкоджений і в безпеці, але мої дівчатка стоять біля порога в одній білизні, матері немає, метушиться народ, бігають коні, собаки, і в дівчаток на обличчях тривога, жах, благання, не знаю що; серце в мене стислося, коли я побачив ці обличчя. Боже мій, думаю, що доведеться пережити ще цим дівчаткам протягом довгого життя! Я хапаю їх, біжу й усе думаю одне: що їм доведеться пережити ще на цьому світі!

Набат; пауза.

ВЕРШИНІН: Приходжу сюди, а матір тут, кричить, сердиться.

Заходить Марія з подушкою і сідає на диван.

ВЕРШИНІН: І коли мої дівчатка стояли біля порога в одній білизні, босі, і вулиця була червоною від вогню, панувала страшна веремія, то я подумав, що щось схоже трапилося багато років тому, коли набіга́в несподівано ворог, грабував, підпалював... Тим часом, по суті , яка різниця між тим, що є і що було! А мине ще трохи часу, якихось двісті-триста років, і на наше теперішнє життя також дивитимуться і з острахом, і з насмішкою, все нинішнє вважатимуть і незграбним, і важким, і дуже незручним, і дивним. О, напевно, яке це буде життя, яке життя! (Сміється.) Даруйте, я знову зафілософствувався. Дозвольте продовжувати, панове. Мені страшенно хочеться філософствувати, такий маю нині настрій.

Пауза.

ВЕРШИНІН: Певно сплять усі. То я й кажу: яке це буде життя! Лишень уявіть... Ось таких, як ви, в місті наразі тільки троє, у наступних поколіннях — більше, дедалі більше і більше, і прийде час, коли все зміниться на ваш смак, житимуть по-вашому, а потім і ви застарієте, народяться ліпші за вас люди... (Сміється.) Сьогодні в мене якийсь особливий настрій. Хочеться жити достобіса... (Співає.) Любові всі віки покірні, її пориви доброчинні... (Сміється.)

МАРІЯ: Трам-там-там...

ВЕРШИНІН: Трам-там...

МАРІЯ: Тра-ра-ра?

ВЕРШИНІН: Тра-та-та. (Сміється.)

Заходить Федотик.

ФЕДОТИК (танцює): Погорів, погорів! Увесь повністю!

Сміх.

ІРИНА: Що за жарти. Все згоріло?

ФЕДОТИК (сміється): Усе повністю. Нічого не лишилося. І гітара згоріла, і фотографія згоріла, і всі мої листи... І хотів подарувати вам записну книжечку — теж згоріла.

Заходить Солоний.

ІРИНА: Ні, будь ласка, ідіть, Василю Васильовичу. Сюди не можна.

СОЛОНИЙ: Чому ж це барону можна, а мені не можна?

ВЕРШИНІН: Маю йти, справді. Як пожежа?

СОЛОНИЙ: Кажуть, ущухає. Ні, мені цілком дивно, чому це барону можна, а мені не можна? (Виймає флакон із парфумами і бризкає.)

ВЕРШИНІН: Трам-там-там.

МАРІЯ: Трам-там.

ВЕРШИНІН (сміється, до Солоного): Ходімо в залу.

СОЛОНИЙ: Гаразд, мось-пане, так і запишемо. Цю думку можна ґрунтовніше пояснити, та непокоюся, щоби гусаків не роздражнити... (Дивлячись на Тузенбаха.) Ціп, ціп, ціп... (Іде з Вершиніним і Федотиком.)

ІРИНА: Ото накурив цей Солоний... (Здивовано.) Барон спить! Бароне! Бароне!

ТУЗЕНБАХ (прокинувшись): Втомився я, однак... Цегельний завод... Це я не марю, а справді, скоро поїду на цегельний завод, почну працювати... Уже мав розмову. (До Ірини ніжно.) Ви така бліда, прекрасна, чарівна... Мені здається, ваша блідість прояснює темне повітря, як світло... Ви сумна, ви незадоволена життям... О, їдьмо зі мною, їдьмо працювати разом!

МАРІЯ: Миколо Львовичу, ходіть-но звідси.

ТУЗЕНБАХ (сміючись): Ви тут? Я не бачив. (Цілує Ірині руку.) Прощавайте, я піду... Я дивлюся на вас тепер, і згадую, як колись давно, у день ваших іменин, ви, бадьора, весела, говорили про радощі праці... І яким мені тоді ввижалося щасливим життя! Де воно? (Цілує руку.) У вас сльози на очах. Лягайте спати, вже світає... надходить ранок... Якби я мав дозвіл віддати за вас життя своє!

МАРІЯ: Миколо Львовичу, ходіть-но! Ну, справді...

ТУЗЕНБАХ: Іду... (Виходить.)

МАРІЯ (лягає): Ти спиш, Федоре?

КУЛИГІН: Га?

МАРІЯ: Ішов би додому.

КУЛИГІН: Мила моя Марійко, люба моя Марійко...

ІРИНА: Вона втомилася. Дав би їй відпочити, Федю.

КУЛИГІН: Зараз піду... Дружино моя хороша, славна... Люблю тебе, мою єдину...

МАРІЯ (сердито): Amo, amas, amat, amamus, amatis, amant^[23].

КУЛИГІН (сміється): Ні, справді, вона дивовижна. Одружений я з тобою сім років, а здається, вінчалися лишень учора. Чесне слово. Ні, справді, ти дивовижна жінка. Я задоволений, я задоволений, я задоволений!

МАРІЯ: Набридло, набридло, набридло... (Встає і каже сидячи.) І от не виходить у мене з голови... Просто обурливо. Сидить цвяхом в голові, не можу мовчати. Я про Андрія... Заклав він цей будинок у банку, і всі гроші забрала його дружина, але ж будинок належить не йому одному, а нам чотирьом! Він має це знати, якщо він порядна людина.

КУЛИГІН: Обходить тебе, Марійко! Що тобі до того? Андрійко всюди заборгував, ну, і хай йому.

МАРІЯ: Це в будь-якому разі обурливо. (Лягає.)

КУЛИГІН: Ми з тобою не бідні. Я працюю, ходжу в гімназію, потім уроки даю... Я чесна людина. Проста... Omnia mea mecum porto^[24], як-то кажуть.

МАРІЯ: Я нічого не потребую, але мене обурює несправедливість.

Пауза.

МАРІЯ: Іди, Федоре.

КУЛИГІН (цілує її): Ти втомилася, відпочинь з півгодинки, а я там посиджу, почекаю. Спи... (Іде.) Я задоволений, я задоволений, я задоволений. (Виходить.)

ІРИНА: Справді, як здрібнів наш Андрій, як він видихався і постарів біля цієї жінки! Колись готувався на професора, а вчора хвалився, що став, нарешті, членом земської управи. Він член управи, а Протопопов голова... Усе місто дзижчить, сміється, і тільки він один нічого не знає і не бачить... І ось всі побігли на пожежу, а він сидить у себе в кімнаті і ніяк не реагує. Тільки на скрипці грає. (Знервовано.) О, жахливо, жахливо, жахливо! (Плаче.) Я не можу, не можу вже цього терпіти!.. Не можу, не можу!..

Заходить Ольга, прибирає біля свого столика.

ІРИНА (голосно ридає): Викиньте мене, викиньте, я вже не можу!...

ОЛЬГА (злякавшись): Що з тобою, чого ти? Мила!

ІРИНА (ридаючи): Куди? Куди все пішло? Де воно? О, Боже мій, Боже мій! Я все забула, забула... У мене плутанина в голові... Я не пам’ятаю, як італійською вікно або ось стеля... Усе забуваю, а життя минає і ніколи не повернеться, ніколи, ніколи ми не виїдемо в Москву... Я бачу, що не виїдемо...

ОЛЬГА: Мила, мила...

ІРИНА (стримуючись): О, я нещасна... Не можу я працювати, не стану працювати. Годі, годі! Була телеграфісткою, тепер служу в міській управі й ненавиджу, зневажаю все, що тільки мені дають робити... Мені вже двадцять четвертий рік, працюю вже давно, і мозок висох, схудла, змарніла, постаріла, і нічого, нічого, ніякого задоволення, а час минає, і все здається, що віддаляєшся від справжнього прекрасного життя, відходиш дедалі, в якусь прірву. Я в розпачі, я в розпачі! І як я жива, як не вбила себе досі, не розумію...

ОЛЬГА: Не плач, моя дівчинко, не плач... Я страждаю.

ІРИНА: Я не плачу, не плачу... Годі... Ну, ось я вже не плачу. Годі... Годі!

ОЛЬГА: Мила, кажу тобі як сестра, як друг, якщо хочеш моєї поради, виходь за барона!

Ірина тихо плаче.

ОЛЬГА: Прецінь ти його поважаєш, високо цінуєш... Він, правда, негарний, але він такий порядний, чистий... Адже заміж виходять не з любові, а тільки для того, щоб виконати свій обов’язок. Я, принаймні, так думаю, і я вийшла би без любові. Хоч хто посватав би, все одно пішла б, аби порядна людина. Навіть за старого пішла б...

ІРИНА: Я все чекала, переїдемо до Москви, там мені стрінеться мій справжній, я мріяла про нього, любила... Однак виявилося, все дурниця, суцільна дурниця...

ОЛЬГА (обіймає сестру): Мила моя, прекрасна сестро, я все розумію: коли барон Микола Львович полишив військову службу і прийшов до нас у піджаку, то здався мені таким негарним, що я навіть заплакала... Він запитує: «Чого ви плачете?». Як я йому скажу?! Та якби Бог дав йому одружитися з тобою, то я була б щаслива. Адже тут інше, зовсім інше.

Наталя зі свічкою мовчки проходить через сцену з дверей праворуч у ті, що ліворуч.

МАРІЯ (сідає): Вона ходить так, ніби це вона підпалила.

ОЛЬГА: Ти, Марійко, нетямуща. Найнетямущіша в нашій родині це ти. Вибач, будь ласка.

Пауза.

МАРІЯ: Мені хочеться каятися, милі сестри. Нудиться душа моя. Покаюся вам і вже нікому, ніколи... Скажу цієї самої хвилини. (Тихо.) Це моя таємниця, але ви все маєте знати... Не можу мовчати...

Пауза.

МАРІЯ: Я люблю, люблю... Люблю цього мужчину... Ви його щойно бачили... Ну, та нехай. Одним словом, люблю Вершиніна...

ОЛЬГА (прямує до себе за ширму): Облиш це. Я все одно не чую.

МАРІЯ: Що ж робити! (Хапається за голову.) Він здавався мені спочатку дивним, потім я жаліла його... потім полюбила... полюбила з його голосом, його словами, нещастями, двома дівчатками...

ОЛЬГА (за ширмою): Я все одно не чую. Хоч які дурниці ти казатимеш, я все одно не чутиму.

МАРІЯ: Ох, нерозумна ти, Олю. Люблю — така, значить, доля моя. Значить, доля моя така... І він мене любить... Це все страшно. Так? Недобра ця річ? (Тягне Ірину за руку, притягує до себе.) О моя мила... Якось ми проживемо наше життя, що з нас стане... Коли читаєш романякийсь, то здається, що все це старе, і все цілком збагненно, а як сама полюбиш, то і видно тобі, що ніхто нічого не знає і кожен мусить вирішувати сам за себе... Любі мої, сестри мої... Зізналася вам, надалі мовчатиму... Мовчатиму надалі, як гоголівський божевільний... мовчання... мовчання...

[Заходить] Андрій, за ним Ферапонт.

АНДРІЙ (сердито): Чого тобі? Я не доберу.

ФЕРАПОНТ (у двері, нетерпеливо): Я, Андрію Сергійовичу, вже казав разів із десять.

АНДРІЙ: По-перше, я тобі не Андрій Сергійович, а ваше високоблагородіє!

ФЕРАПОНТ: Пожежники, ваше високородіє, просять, дозвольте до річки садом проїхати. А то кругом об’їж­джають, об’їжджають — справжня кара.

АНДРІЙ: Гаразд. Скажи, гаразд.

Ферапонт іде.

АНДРІЙ: Набридли. Де Ольга?

Ольга виходить з-за ширми.

АНДРІЙ: Я прийшов до тебе, дай мені ключ від шафи, свій я загубив. У тебе є такий маленький ключик.

Ольга подає йому мовчки ключ. Ірина йде до себе за ширму; пауза.

АНДРІЙ: А яка величезна пожежа! Нарешті вщухає. От безголов’я, розлютив мене цей Ферапонт, я сказав йому дурість... Ваше високоблагородіє...

Пауза.

АНДРІЙ: Що ж ти мовчиш, Олю?

Пауза.

АНДРІЙ: Уже час облишити ці дурниці і не дутися так, ні сіло, ні впало... Ти, Марійко, тут, Ірина тут, от і чудово — порозуміємося начистоту, раз і назавжди. Що ви маєте проти мене? Що?

ОЛЬГА: Облиш, Андрійку. Завтра порозуміємося. (Хвилюючись.) Яка болісна ніч!

АНДРІЙ (він украй збентежений): Не хвилюйся. Я абсолютно холоднокровно вас питаю: що ви маєте проти мене? Кажіть прямо.

Голос Вершиніна: «Трам-там-там!».

МАРІЯ (підводиться, голосно): Тра-та-та! (До Ольги.) Прощавай, Олю, Господь з тобою. (Іде за ширму, цілує Ірину.) Спи спокійно... Прощавай, Андрію. Іди, вони стомлені... завтра порозумієшся... (Виходить.)

ОЛЬГА: Справді, Андрійку, відкладемо до завтра... (Іде до себе за ширму.) Спати час.

АНДРІЙ: Тільки скажу і піду. Зараз... По-перше, ви маєте щось проти Наталі, моєї дружини, і це я зауважую від дня мого весілля. Якщо бажаєте знати, Наталя прекрасна, чесна людина, пряма і благородна — ось моя думка. Дружину я люблю і поважаю, розумієте, поважаю і вимагаю, щоб її поважали також і інші. Повторюю, вона чесна, благородна людина, а все ваше невдоволення, даруйте, це просто капризи...

Пауза.

АНДРІЙ: По-друге, ви ніби гніваєтеся за те, що я не професор, не займаюся наукою. Проте я служу в земстві, я член земської управи, і це своє служіння вважаю таким само святим і високим, як служіння науці. Я член земської управи і пишаюся цим, якщо бажаєте знати...

Пауза.

АНДРІЙ: По-третє... Я ще маю сказати... Я заклав будинок, без вашого дозволу... У цьому я винен, так, і прошу мене вибачити. Мене спонукали до того борги... тридцять і п’ять тисяч... Я вже не граю в карти, давно облишив, але головне, що можу сказати на своє виправдання, це те, що ви дівчата, ви отримуєте пенсію, я ж не мав... заробітку, так би мовити...

Пауза.

КУЛИГІН (у двері): Марійки тут немає? (Стривожено.) Де ж вона? Це дивно... (Виходить.)

АНДРІЙ: Не слухають. Наталя чудова, чесна людина. (Ходить сценою мовчки, потім зупиняється.) Коли одружився, я думав, що ми будемо щасливі... усі щасливі... Але Боже мій... (Плаче.) Милі мої сестри, любі сестри, не вірте мені, не вірте... (Виходить.)

КУЛИГІН (у двері стривожено): Де Марійка? Тут Марійки немає? Дивна річ. (Виходить.)

Набат, сцена порожня.

ІРИНА (за ширмами): Олю! Хто це стукає в підлогу?

ОЛЬГА: Це лікар Іван Романович. Він п’яний.

ІРИНА: Яка неспокійна ніч!

Пауза.

АНДРІЙ: Олю! (Визирає через ширми.) Чула? Бригаду беруть від нас, переводять кудись далеко.

ОЛЬГА: Це чутки лишень.

ІРИНА: Залишимося ми тоді одні... Олю!

ОЛЬГА: Ну?

ІРИНА: Мила, люба, я поважаю, я ціную барона, він чудова людина, я вийду за нього, згодна, тільки їдьмо в Москву! Благаю тебе, їдьмо! Ліпше Москви на світі немає нічого! Їдьмо, Олю! Їдьмо!

Завіса

Дія четверта

Старий сад при будинку Прозорова. Довга ялинова алея, в кінці якої видно річку. На тому боці річки — ліс. Праворуч тераса будинку; тут на столі пляшки і склянки; видно, щойно пили шампанське. Дванадцята годин дня. З вулиці до річки через сад зрідка ходять перехожі; швидко проходить осіб зо п’ять солдатів.

Чебутикін у піднесеному настрої, який не полишає його впродовж усього акту, сидить у кріслі, у саду, чекає, коли його покличуть; він у кашкеті і з палицею. Ірина, Кулигін з орденом на шиї, без вусів, і Тузенбах, стоячи на терасі, проводжають Федотика і Роде, які сходять униз; обидва офіцери в похідній формі.

ТУЗЕНБАХ (цілується з Федотик): Ви хороший, ми жили так дружно. (Цілується з Роде.) Ще раз... Прощавайте, дорогий мій!

ІРИНА: До зустрічі!

ФЕДОТИК: Не до зустрічі, а прощайте, ми вже ніколи не побачимося!

КУЛИГІН: Хто знає! (Втирає очі, посміхається.) Ось і я заплакав.

ІРИНА: Колись зустрінемося.

ФЕДОТИК: Років через десять-п’ятнадцять? Проте тоді ми ледь пізнаємо одне одного, холодно привітаємося... (Робить світлину.) Стійте... Ще востаннє.

РОДЕ (обіймає Тузенбаха): Не побачимося вже... (Цілує руку Ірині.) Дякую за все, за все!

ФЕДОТИК (розпачливо): Так постій!

ТУЗЕНБАХ: Дасть Бог, побачимося. Пишіть же нам. Неодмінно пишіть.

РОДЕ (оглядає сад): Прощавайте, дерева! (Кричить.) Гоп-гоп!

Пауза.

РОДЕ: Прощавай, відлуння!

КУЛИГІН: Глядіть, ще одружитеся там, у Польщі... Дружина полька обійме і скаже: «Кохане!». (Сміється.)

ФЕДОТИК (глянувши на годинник): Лишилося менше години. З нашої батареї тільки Солоний піде на баржі, ми ж зі стройовою частиною. Сьогодні підуть три батареї дивізійно, завтра знову три — і в місті запанують тиша і спокій.

ТУЗЕНБАХ: І нудьга страшна.

РОДЕ: А Марія Сергіївна де?

КУЛИГІН: Марійка в саду.

ФЕДОТИК: З нею попрощатися.

РОДЕ: Прощавайте, маю йти, а то я запла́чу... (Обіймає швидко Тузенбаха і Кулигіна, цілує руку Ірині). Прекрасно ми тут пожили...

ФЕДОТИК (до Кулигіна): Це вам на згадку... книжка з олівчиком... Ми тут підемо до річки...

Відходять, обидва озираються.

РОДЕ (кричить): Гоп-гоп!

КУЛИГІН (кричить): Прощавайте!

У глибині сцени Федотик і Роде зустрічають Марію і прощаються з нею; вона йде з ними.

ІРИНА: Подалися... (Сідає на нижню сходинку тераси.)

ЧЕБУТИКІН: А зі мною попрощатися забули.

ІРИНА: А ви ж чого?

ЧЕБУТИКІН: Та і я якось забув. Утім скоро побачуся з ними, йду завтра. Так... Ще один день лишився. Через рік дадуть мені відставку, знову приїду сюди і доживатиму свій вік поряд із вами. Мені до пенсії лишень один рочок залишився... (Кладе в кишеню газету, виймає іншу.) Приїду сюди до вас і зміню життя докорінно. Стану таким тихеньким, благо... благоугодним, пристойненьким...

ІРИНА: А вам варто змінити б життя, голубчику. Варто хоч якось.

ЧЕБУТИКІН: Так. Відчуваю. (Тихо наспівує.) Та-ра-ра… Бумбія... сиджу на тумбі я...

КУЛИГІН: Невиправний Іван Романич! Невиправний!

ЧЕБУТИКІН: Так ось до вас би на вишкіл. Тоді виправився б.

ІРИНА: Федір збрив собі вуса. Бачити не можу!

КУЛИГІН: А що хіба?

ЧЕБУТИКІН: Я сказав би, на що нині схожа ваша фізіономія, та не можу.

КУЛИГІН: Що ж! Так прийнято, це modus vivendi^[25]. Директор у нас із поголеними вусами, і я теж, як став інспектором, поголився. Нікому не подобається, а мені байдуже. Я задоволений. З вусами я або без вусів, а я однаково задоволений... (Сідає.)

У глибині сцени Андрій провозить у візочку дитину, яка спить.

ІРИНА: Іване Романовичу, голубчику, рідний мій, я неймовірно занепокоєна. Ви вчора були на бульварі, скажіть, що там трапилося?

ЧЕБУТИКІН: Що трапилося? Нічого. Дурниці. (Читає газету.) Все одно!

КУЛИГІН: Так подейкують, ніби Солоний і барон стрілися вчора на бульварі біля театру...

ТУЗЕНБАХ: Припиніть! Ну, годі... (Махає рукою і йде до будинку.)

КУЛИГІН: Біля театру... Солоний став чіплятися до барона, а той не стерпів, сказав щось образливе...

ЧЕБУТИКІН: Не знаю. Нісенітниця це.

КУЛИГІН: В якійсь семінарії вчитель написав на творі «нісенітниця», а учень прочитав «хіцехіцуя» — думав, латиною написано. (Сміється.) Дивно аж до сміху. Подейкують, Солоний закоханий в Ірину і ніби зненавидів барона... Це зрозуміло. Ірина дуже гарна дівчина. Вона навіть схожа на Марійку, така само задумлива. Тільки в тебе, Ірино, характер м’якший. Щоправда, й у Марійки, втім, теж дуже хороший характер. Я її люблю, Марійку.

У глибині саду за сценою: «Ау! Гоп-гоп!».

ІРИНА (здригається): Сьогодні мене все чомусь лякає.

Пауза.

ІРИНА: У мене вже все готово, я по обіді відправляю свої речі. Ми з бароном завтра вінчаємося, завтра ж їдемо на цегельний завод, і позавтра я вже у школі, починається нове життя. Якось мені Бог та й допоможе! Коли я тримала іспит на вчительку, то навіть плакала з радості, з доброти...

Пауза.

ІРИНА: Зараз приїде підвода за речами...

КУЛИГІН: Так то воно так, тільки якось усе це несерйозно. Одні тільки ідеї, а серйозного мало. Утім щиросердно бажаю тобі.

ЧЕБУТИКІН (розчулено): Славна моя, хороша... Золота моя... Далеко ви пішли, не наздоженеш вас. Залишився я позаду, точно перелітний птах, який постарів, не може летіти. Летіть, мої милі, летіть з Богом!

Пауза.

ЧЕБУТИКІН: Даремно, Федоре Іллічу, ви вуса собі зголили.

КУЛИГІН: Годі вам! (Зітхає.) Ось сьогодні підуть військові, і все знову стане, як було. Хоч що кажіть, Марійка хороша, чесна жінка, я її дуже люблю і дякую своїй долі. Доля в людей різна... Тут у акцизі служить якийсь Козирєв. Він навчався зі мною, його звільнили з п’ятого класу гімназії за те, що ніяк не міг зрозуміти ut consecutivum^[26]. Нині він страшенно бідує, нездужає, і я, щойно перестріваю, кажу йому: «Здрастуй, ut consecutivum!». Так, каже, саме consecutivum... а сам кашляє. А мені ось усе життя щастить, я щасливий, ось маю навіть Станіслава другого ступеня і сам тепер викладаю іншим це ut consecutivum. Звичайно, я розумна людина, розумніший за багатьох, але щастя не в цьому...

У будинку грають на роялі «Молитву діви».

ІРИНА: А завтра ввечері я вже не чутиму цієї «Молитви діви», не стрічатимуся з Протопоповим...

Пауза.

ІРИНА: А Протопопов сидить там у вітальні; і сьогодні прийшов...

КУЛИГІН: Начальниця ще не приїхала?

У глибині сцени тихо проходить Марія, прогулюючись.

ІРИНА: Ні. За нею послали. Якби ви лишень знали, як мені важко мешкати тут одній, без Олі... Вона живе в гімназії; вона начальниця, цілий день зайнята справою, а я одна, мені нудно, ні́чого робити, і ненависна кімната, в якій живу... Я так і вирішила: якщо мені не судилося бути в Москві, то хай так і буде. Значить, доля. Нічим не зарадиш... На все воля Божа, це правда. Микола Львович мені освідчився... Що ж? Зважила і зважилася. Він хороша людина, дивно навіть, такий хороший... І в мене раптом наче крила виросли на душі, я повеселішала, стало мені легко і знову захотілося працювати, працювати... Тільки ось учора трапилося щось, якась таїна нависла наді мною...

ЧЕБУТИКІН: Хіцехіцуя. Нісенітниця.

НАТАЛЯ (у вікно): Начальниця!

КУЛИГІН: Приїхала начальниця. Ходімо.

Ідуть з Іриною до будинку.

ЧЕБУТИКІН (читає газету і тихо наспівує): Та-ра-ра... Бумбія... сиджу на тумбі я...

Марія підходить; у глибині Андрій провозить візочок.

МАРІЯ: Сидить собі тут, сидить...

ЧЕБУТИКІН: А що?

МАРІЯ (сідає): Нічого...

Пауза.

МАРІЯ: Ви любили мою матір?

ЧЕБУТИКІН: Дуже.

МАРІЯ: А вона вас?

ЧЕБУТИКІН (по паузі): Цього я вже не пам’ятаю.

МАРІЯ: Мій тут? Так якось наша куховарка Марфа казала про свого городового: мій. Мій тут?

ЧЕБУТИКІН: Немає ще.

МАРІЯ: Коли береш щастя уривочками, по шматочках, потім його втрачаєш, як я, то потроху грубшаєш, стаєш злющою. (Показує собі на груди.) Ось тут у мене кипить... (Дивлячись на брата Андрія, який провозить візочка.) Ось Андрій наш, братик... Усі надії пропали. Тисячі народу піднімали дзвін, витрачено багато праці і грошей, а він раптом упав і розбився. Зненацька, ні з того, ні з сього. Так і Андрій...

АНДРІЙ: І коли, нарешті, в будинку заспокояться. Така веремія.

ЧЕБУТИКІН: Скоро. (Дивиться на годинник, потім заводить його; годинник б’є.) У мене годинник старовинний, з боєм... Перша, друга і п’ята батарея підуть рівно о першій годині.

Пауза.

ЧЕБУТИКІН: А я завтра.

АНДРІЙ: Назавжди?

ЧЕБУТИКІН: Не знаю. Може, через рік повернуся. Хоча біс його знає... Байдуже...

Чутно, як десь далеко грають на арфі і скрипці.

АНДРІЙ: Спорожніє місто. Точно його ковпаком накриють.

Пауза.

АНДРІЙ: Щось трапилося вчора біля театру; всі подейкують, а я не знаю.

ЧЕБУТИКІН: Нічого. Дурниці. Солоний став чіплятися до барона, а той розлютився і образив його, і вийшло так зрештою, що Солоний зобов’язаний був викликати його на дуель. (Дивиться на годинник.) Час уже, здається, вже... О пів на першу, в казеннім гаю, ось у тім, що звідси видно за річкою... Піф-паф. (Сміється.) Солоний уявляє, що він Лермонтов, і навіть вірші пише. Ось жарти жартами, а вже у нього третя дуель.

МАРІЯ: У кого?

ЧЕБУТИКІН: У Солоного.

МАРІЯ: А в барона?

ЧЕБУТИКІН: Що в барона?

Пауза.

МАРІЯ: У голові у мене плутанина... Усе таки, я кажу, не слід їм дозволяти. Він може поранити барона або навіть убити.

ЧЕБУТИКІН: Барон хороша людина, але одним бароном більше, одним менше — не все одно? Нехай! Усе одно!

За садом крик: «Ау! Гоп-гоп!».

ЧЕБУТИКІН: Зажди. Це Скворцов кричить, секундант. У човні сидить.

Пауза.

АНДРІЙ: Як на мене, і брати участь у дуелі, і бути присутнім на ній, хай навіть лікарем, просто аморально.

ЧЕБУТИКІН: Це тільки здається... Нічого немає на світі, нас немає, ми не існуємо, а тільки здається, що існуємо... І чи не все одно!

МАРІЯ: Так ось цілий день белькочуть, белькочуть... (Іде.) Живеш у такому кліматі, гляди, сніг піде, а тут іще ці розмови... (Зупиняючись.) Я не піду в будинок, я не можу туди ходити... Коли прийде Вершинін, скажете мені... (Прямує алеєю.) А вже летять перелітні птахи... (Дивиться вгору.) Лебеді або гуси... Любі мої, щасливі мої... (Виходить.)

АНДРІЙ: Спорожніє наш будинок. Поїдуть офіцери, поїдете ви, сестра заміж вийде, і залишуся в будинку я один.

ЧЕБУТИКІН: А жона?

Заходить з паперами Ферапонт.

АНДРІЙ: Жона є жона. Вона чесна, порядна, ну, добра, але в ній є при всьому тому дещо, що занижує її до дрібної, сліпої, отакої шершавої тварини. У всякому разі, вона не людина. Кажу вам як другу, єдиній людині, якій можу відкрити свою душу. Я люблю Наталю, це так, та іноді вона мені здається дивно вульгарною, і тоді я гублюся, не розумію, за що, чому я так люблю її або, принаймні, любив...

ЧЕБУТИКІН (підводиться): Я, брате, завтра їду, може, ніколи не побачимося, то ось тобі моя порада. Знаєш, одягни шапку, візьми в руки палицю й іди... іди й іди, іди без оглядки. І що далі підеш, то ліпше.

Солоний проходить до глибини сцени з двома офіцерами; побачивши Чебутикіна, повертає до нього; офіцери прямують далі.

СОЛОНИЙ: Лікарю, вже час! Уже пів на першу. (Вітається з Андрієм.)

ЧЕБУТИКІН: Зараз. Набридли ви мені всі. (До Андрія.) Якщо хто спитає мене, Андрійку, то скажеш, я зараз... (Зітхає.) Охо-хо-хо!

СОЛОНИЙ: Він зойкнути не встиг, як ведмідь його затяг в барліг. (Іде з ним.) Що ви крекчете, старий?

ЧЕБУТИКІН: Ну!

СОЛОНИЙ: Як здоров’ячко?

ЧЕБУТИКІН (сердито): Як масло коров’яче.

СОЛОНИЙ: Старий непокоїться даремно. Я дозволю собі трохи, я тільки підстрелю його, як вальдшнепа. (Виймає парфуми і бризкає на руки.) Ось вилив сьогодні цілий флакон, а вони дедалі тхнуть. Вони в мене пахнуть трупом.

Пауза.

СОЛОНИЙ: Так, мось-пане... Пам’ятаєте вірші? А він, бунтар, шукає бурі, неначе в бурях спокій є...

ЧЕБУТИКІН: Він зойкнути не встиг, як ведмідь його затяг в барліг. (Виходить із Солоним.)

Чути крики: «Гоп-гоп! Ау!».

Заходять Андрій і Ферапонт.

ФЕРАПОНТ: Папери підписати...

АНДРІЙ (нервово): Відчепися від мене! Відчепися! Благаю! (Виходить із візком.)

ФЕРАПОНТ: На те ж і папери, щоб їх підписувати. (Виходить у глибину сцени.)

Заходять Ірина і Тузенбах у солом’яному капелюсі, Кулигін проходить через сцену, кричачи: «Ау, Марійко, ау!».

ТУЗЕНБАХ: Це, здається, єдина людина в місті, яка радіє, що військові йдуть.

ІРИНА: Це зрозуміло.

Пауза.

ІРИНА: Наше місто спорожніє тепер.

ТУЗЕНБАХ (подивившись на годинник): Мила, я повернуся за мить.

ІРИНА: Куди ти?

ТУЗЕНБАХ: Мені потрібно в місто, потім... провести товаришів.

ІРИНА: Неправда... Миколо, чому ти такий неуважний сьогодні?

Пауза.

ІРИНА: Що вчора трапилося біля театру?

ТУЗЕНБАХ (нетерпеливий рух): Через годину я повернуся і знову буду з тобою. (Цілує їй руки.) Ненаглядна моя... (Вдивляється їй в обличчя.) Уже п’ять років минуло, як я люблю тебе, і все не можу звикнути, і ти здаєшся мені дедалі прекраснішою. Яке чарівне, чудове волосся! Які очі! Я заберу тебе завтра, ми працюватимемо, будемо багаті, мрії мої оживуть. Ти будеш щаслива. Тільки ось одне, тільки одне: ти мене не любиш!

ІРИНА: У цьому я безсильна! Я буду твоєю дружиною, і вірною, і покірною, але любові немає, як зарадити! (Плаче.) Я не любила ні разу в житті. О, я так мріяла про кохання, мрію вже давно, дні і ночі, але душа моя, як дорогий рояль, який замкнений і ключ втрачено.

Пауза.

ІРИНА: У тебе неспокійний погляд.

ТУЗЕНБАХ: Я не спав усю ніч. У моєму житті немає нічого такого страшного, що могло б налякати мене, і тільки цей втрачений ключ терзає мою душу, не дає мені спати. Скажи мені бодай щось.

Пауза.

ТУЗЕНБАХ: Скажи мені бодай щось…

ІРИНА: Що? Що? Довкруж усе таке таємниче, старі дерева стоять, мовчать... (Кладе голову йому на груди.)

ТУЗЕНБАХ: Скажи мені бодай щось.

ІРИНА: Що? Що сказати? Що?

ТУЗЕНБАХ: Бодай щось.

ІРИНА: Годі! Годі!

Пауза.

ТУЗЕНБАХ: Які дурниці, які безглузді дрібниці іноді набувають у житті ваги, раптом ні з того, ні з сього. Як і перше смієшся над ними, вважаєш дрібницями, і все одно йдеш і відчуваєш, що в тебе немає сил зупинитися. О, не говорімо про це! Мені весело. Я ніби вперше в житті бачу ці ялини, клени, берези, і все дивиться на мене з цікавістю і чекає. Які гарні дерева і, по суті, яким має бути біля них красивим життя!

Крик: «Ау! Гоп-гоп!».

ТУЗЕНБАХ: Маю йти, вже час... Ось дерево засохло, але все одно воно разом з іншими гойдається від вітру. Так, мені здається, якщо я і помру, то все одно братиму участь у житті так чи так. Прощавай, моя мила... (Цілує руки.) Твої папери, що ти мені дала, лежать у мене на столі, під календарем.

ІРИНА: І я з тобою піду.

ТУЗЕНБАХ (тривожно): Ні, ні! (Квапно йде, на алеї зупиняється.) Ірино!

ІРИНА: Що?

ТУЗЕНБАХ (не знаючи, що сказати): Я не пив сьогодні кави. Скажеш, щоб мені зварили... (Квапно йде.)

Ірина стоїть, замислившись, потім іде в глибину сцени і сідає на гойдалку. Заходить Андрій із візком, видно Ферапонта.

ФЕРАПОНТ: Андрію Сергійовичу, папери то ж не мої, а казенні. Не я їх вигадав.

АНДРІЙ: О, де воно, куди подалося моє минуле, коли я був молодий, веселий, розумний, коли я мріяв і мислив витончено, коли сьогодення і майбутнє моє осявала надія? Чому ми, ледь почавши жити, стаємо нудними, сірими, нецікавими, ледачими, байдужими, марними, нещасними... Місто наше існує вже двісті років, у ньому сто тисяч мешканців, і жодного, який не скидався б на інших, жодного подвижника ні в минулому, ні в сьогоденні, жодного вченого, жодного художника, ні хоч на дрібку прикметної людини, яка викликала б заздрість або пристрасне бажання наслідувати її. Тільки їдять, п’ють, сплять, по тому вмирають... народяться інші, і теж їдять, п’ють, сплять і, щоб не отупіти з нудьги, урізноманітнюють життя своє бридкою пліткою, горілкою, картярством, сутяжництвом, і дружини обманюють чоловіків, а чоловіки брешуть, удають, буцім нічого не помічають, нічого не чують, і чарівно вульгарний вплив гнітить дітей, і іскра Божа гасне в них, і вони стають такими само жалюгідними, схожими один на одного мерцями, як їхні отці й матері... (До Ферапонта, сердито.) Чого тобі?

ФЕРАПОНТ: Га? Папери підписати.

АНДРІЙ: Набрид ти мені.

ФЕРАПОНТ (подаючи папери): Зараз швейцар з казенної палати казав... Ніби, каже, взимку в Петербурзі мороз ушкварив за двісті градусів.

АНДРІЙ: Теперішнє огидне, та коли я думаю про майбутнє, то як добре! Стає так легко, так просторо; і вдалині пробивається світло, я бачу свободу, я бачу, як я і діти мої стаємо вільні від неробства, від квасу, від гуски з капустою, від пообіднього сну, від підлого дармоїдства...

ФЕРАПОНТ: Дві тисячі осіб померзло ніби. Народ, каже, жахався. Чи то в Петербурзі, чи то в Москві — не згадаю.

АНДРІЙ (охоплений ніжністю): Любі мої сестри, чудові мої сестри! (Крізь сльози.) Марійко, сестро моя...

НАТАЛЯ (у вікні): Хто тут розмовляє так гучно? Це ти, Андрійку? Софійку розбудиш. Il ne faut pas faire du bruit, la Sophie est dormee deia. Vous etes un ours^[27]. (Розсердившись.) Якщо хочеш розмовляти, то віддай візка з дитиною комусь іншому. Ферапонте, візьми в пана візочок!

ФЕРАПОНТ: Слухаю. (Бере візочок.)

АНДРІЙ (зніяковіло): Я говорю тихо.

НАТАЛЯ (за вікном, пестячи свого хлопчика): Бобику! Пустун Бобик! Поганий Бобик!

АНДРІЙ (оглядаючи папери): Гаразд, перегляну і, що потрібно, підпишу, а ти занесеш знову до управи... (Іде до будинку, читаючи папери; Ферапонт везе візок.)

НАТАЛЯ (за вікном): Бобику, як звуть твою маму? Милий, милий! А це хто? Це тітка Оля. Скажи тітці: здрастуй, Олю!

Бродячі музиканти, чоловік і дівчина, грають на скрипці й арфі; з дому виходять Вершинін, Ольга й Анфіса і з хвилину слухають мовчки; підходить Ірина.

ОЛЬГА: Наш сад буцім прохідний двір, через нього і ходять, і їздять. Няню, дай цим музикантам щось!...

АНФІСА (подає музикантам): Ідіть з Богом, сердешні.

Музиканти кланяються і йдуть.

АНФІСА: Гіркий народ. Від ситості не заграєш. (До Ірини.) Здрастуй, Іринонько! (Цілує її.) І-і, дитинко, ось живу! Ось живу! У гімназії на казенній квартирі, золота, разом з Оленькою — привів Господь на старості років. Зроду я, грішниця, так не жила... Квартира велика, казенна, і мені цільна кімнатка і ліжечко. Усе казенне. Прокинуся вночі і — о Господи, мати Божа — щасливішої за мене людини немає!

ВЕРШИНІН (глянувши на годинник): Зараз ідемо, Ольго Сергіївно. Мені вже час.

Пауза.

ВЕРШИНІН: Я бажаю вам всього, всього... Де Марія Сергіївна?

ІРИНА: Вона десь у саду. Я піду пошукаю її.

ВЕРШИНІН: Будьте ласкаві. Я поспішаю.

АНФІСА: Піду і я пошукаю. (Кричить.) Маріченько, ау! (Виходить разом з Іриною у глибину саду.) А-у, а-у!

ВЕРШИНІН: Усе має свій кінець. Ось і ми розлучаємося. (Дивиться на годинник.) Місто давало нам щось на зразок сніданку, пили шампанське, міський голова виголошував промову; я їв і слухав, а душею був тут, у вас... (Оглядає сад.) Звик я до вас.

ОЛЬГА: Чи побачимося ми колись іще?

ВЕРШИНІН: Певно, ні.

Пауза.

ВЕРШИНІН: Дружина моя і обидві дівчинки замешкуватимуть тут іще місяців зо два; будь ласка, раптом щось трапиться або щось знадобиться...

ОЛЬГА: Так. Так, звичайно. Не переймайтеся.

Пауза.

ОЛЬГА: У місті завтра не буде вже жодного військового, все стане спогадом, і, звичайно, для нас почнеться нове життя...

Пауза.

ОЛЬГА: Усе виходить не за нашим задумом. Я не хотіла бути начальницею і все таки стала нею. У Москві, значить, не бути...

ВЕРШИНІН: Ну... Спасибі вам за все. Даруйте мені, якщо щось не так... Багато, дуже вже багато я говорив — і за це даруйте, не згадуйте лихом.

ОЛЬГА (втирає очі): Що ж це Марійка не йде...

ВЕРШИНІН: Що ж іще вам сказати на прощання? Про що пофілософствувати?.. (Сміється.) Життя важке. Воно видається багатьом з нас глухим і безнадійним, але все одно, варто відзначити, воно стає дедалі яснішим і легшим, і, як бачимо, наближається часина, коли воно стане цілком зрозумілим. (Дивиться на годинник.) Уже час мені, вже час! Перш людство було зайняте війнами, заповнюючи все своє існування походами, набігами, перемогами, нині все це минуло, залишивши по собі величезну пустку, якої наразі заповнити ні́чим; людство пристрасно шукає і, звичайно, знайде. Ах, лишень скоріше б!

Пауза.

ВЕРШИНІН: Якби, знаєте, до працьовитості додати освіту, а до освіти працьовитість. (Дивиться на годинник.) Мені, однак, уже час...

ОЛЬГА: Ось вона йде.

Заходить Марія.

ВЕРШИНІН: Я прийшов попрощатися...

Ольга відходить трохи вбік, щоб не перешкодити прощанню.

МАРІЯ (дивиться йому в обличчя): Прощай...

Тривалий поцілунок.

ОЛЬГА: Годі, годі...

Марія сильно плаче.

ВЕРШИНІН: Пиши мені... Не забувай! Пусти мене... вже час... Ольго Сергіївно, візьміть її, мені вже... час... запізнився... (Розчулений, цілує руки Ользі, потім ще раз обіймає Марію і швидко йде.)

ОЛЬГА: Годі, Марійко! Припини, мила...

Заходить Кулигін.

КУЛИГІН (збентежений): Нічого, нехай поплаче, нехай... Хороша моя Марійко, добра моя Марійко... Ти моя дружина, і я щасливий, хоч там як... Я не скаржуся, аж ніяк тобі не докоряю... Ось і Оля свідок... Почнемо жити знову як перше, і я тобі жодного слова, ні натяку...

МАРІЯ (стримуючи ридання): У лукомор’я дуб зелений, ланцюг злоти́й на дубі тім... ланцюг злоти́й на дубі тім... Я божеволію... У лукомор’я... дуб зелений...

ОЛЬГА: Заспокойся, Марійко... Заспокойся... Дай їй води.

МАРІЯ: Я вже не плачу...

КУЛИГІН: Вона вже не плаче... вона добра...

Чутно глухий далекий постріл.

МАРІЯ: У лукомор’я дуб зелений, ланцюг злоти́й на дубі тім... Кіт зелений... дуб зелений... Я плутаю... (П’є воду.) Невдале життя... нічого мені тепер не потрібно... Я зараз заспокоюся... Байдуже... Що означає «у лукомор’я»? Чому це слово в мене в голові? Плутаються думки.

Заходить Ірина.

ОЛЬГА: Заспокойся, Марійко. Ну, от розумниця... Ходімо в кімнату.

МАРІЯ (сердито): Не піду я туди. (Плаче, але одразу ж зупиняється.) Я в будинок уже не ходжу, і не піду...

ІРИНА: Давайте посидимо разом, хоч помовчимо. Адже завтра я їду...

Пауза.

КУЛИГІН: Учора в третьому класі в одного хлопчика я відняв ось вуса і бороду... (Одягає вуса і бороду.) Схожий на вчителя німецької мови... (Сміється.) Чи не так? Смішні ці хлопчаки.

МАРІЯ: Справді схожий на вашого німця.

ОЛЬГА (сміється): Так.

Марія плаче.

ІРИНА: Годі, Марійко!

КУЛИГІН: Дуже схожий…

Заходить Наталя.

НАТАЛЯ (до покоївки): Що? З Софійкою посидить Протопопов, Михайло Іванович, а Бобика нехай покатає Андрій Сергійович. Ото клопоту з дітьми... (До Ірини.) Ірино, ти завтра їдеш — така прикрість. Залишся ще бодай на тиждень. (Побачивши Кулигіна, скрикує; той сміється і знімає вуса і бороду.) А хай вам, злякали! (До Ірини.) Я до тебе звикла, і розлучитися з тобою, гадаєш, мені буде легко? До твоєї кімнати я накажу переселити Андрія з його скрипкою — нехай там пиляє! — а до його кімнати ми помістимо Софійку. Дивовижна, чудова дитина! Що за дівчаточко! Сьогодні вона подивилася на мене своїми оченятами і — «мама»!

КУЛИГІН: Прекрасна дитина, це правда.

НАТАЛЯ: Отже, завтра я вже одна тут. (Зітхає.) Накажу насамперед зрубати цю ялинову алею, потім ось цей клен. Вечорами він такий страшний, негарний... (До Ірини.) Мила, зовсім не личить тобі цей пояс... Це несмак. Варто щось світленьке. І тут усюди я накажу насадити квіточок, квіточок, і буде запах... (Строго.) Навіщо тут на лаві валяється виделка? (Проходячи до будинку, до покоївки.) Навіщо тут на лаві валяється виделка, я запитую? (Кричить.) Мовчати!

КУЛИГІН: Розійшлася!

За сценою музика грає марш; усі слухають.

ОЛЬГА: Ідуть.

Заходить Чебутикін.

МАРІЯ: Ідуть наші. Ну, що ж... Щасливої їм дороги! (До чоловікова.) Час додому... Де мій капелюх і тальма...

КУЛИГІН: Я до будинку відніс... Принесу зараз. (Іде до будинку.)

ОЛЬГА: Так, тепер можна по домівках. Уже час.

ЧЕБУТИКІН: Ольго Сергіївно!

ОЛЬГА: Що?

Пауза.

ОЛЬГА: Що?

ЧЕБУТИКІН: Нічого... Не знаю, як сказати вам... (Шепоче їй на вухо.)

ОЛЬГА (перелякано): Це неможливо!

ЧЕБУТИКІН: Так... така історія... Стомився я, замучився, уже не хочу говорити... (Розпачливо.) Утім байдуже!

МАРІЯ: Що трапилося?

ОЛЬГА (обіймає Ірину): Жахливий сьогодні день... Я не знаю, як тобі сказати, моя люба...

ІРИНА: Що? Кажіть мерщій: що? Заради Бога! (Плаче.)

ЧЕБУТИКІН: Зараз на дуелі вбито барона.

ІРИНА: Я знала, я знала...

ЧЕБУТИКІН (у глибині сцени сідає на лаву): Стомився... (Виймає з кишені газету.) Нехай поплачуть... (Тихо наспівує.) Та-ра-ра… Бумбія... сиджу на тумбі я... Хіба не байдуже!

Три сестри стоять, притиснувшись одна до одної.

МАРІЯ: О, як грає музика! Вони йдуть від нас, один пішов зовсім, зовсім назавжди, ми залишимося одні, щоб почати наше життя знову. Треба жити... Треба жити...

ІРИНА (кладе голову на груди Ользі): Прийде час, усі дізнаються, навіщо все це, для чого ці страждання, ніяких не буде таємниць, а поки треба жити... треба працювати, тільки працювати! Завтра я поїду одна, вчителюватиму в школі й усе своє життя віддам тим, кому воно, можливо, потрібне. Нині осінь, скоро настане зима, засипле снігом, а я працюватиму, працюватиму...

ОЛЬГА (обіймає обох сестер): Музика грає так весело, бадьоро, і хочеться жити! О Боже мій! Мине час, і ми підемо навіки, нас забудуть, забудуть наші обличчя, голоси і скільки нас було, але страждання наші перейдуть у радість для тих, хто житиме після нас, щастя і мир настануть на Землі, і пом’януть добрим словом і благословлять тих, хто живе нині. О, милі сестри, життя наше ще не скінчилося. Житимемо! Музика грає так весело, так радісно, і, здається, ще трохи, і ми дізнаємося, навіщо ми живемо, навіщо страждаємо... Лишень знати б, лишень знати б!

Музика грає дедалі тихіше й тихіше; Кулигін, веселий, усміхнений, несе капелюх і тальму, Андрій везе іншого візочка, в якому сидить Бобик.

ЧЕБУТИКІН (тихо наспівує): Та-ра-ра… Бумбія... сиджу на тумбі я... (Читає газету.) Байдуже! Все одно!

ОЛЬГА: Лишень знати б, лишень знати б!

Завіса

1900

Вишневий сад

Комедія в чотирьох діях

Дійові особи:

РАНЕВСЬКА ЛЮБОВ АНДРІЇВНА — поміщиця

АНЯ — її донька, 17 років

ВАРЯ — її прийомна донька, 24 роки

ГАЄВ ЛЕОНІД АНДРІЙОВИЧ — брат Раневської

ЛОПАХІН ЄРМОЛАЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ — купець

ТРОФІМОВ ПЕТРО СЕРГІЙОВИЧ — студент

СИМЕОНОВ-ПИЩИК БОРИС БОРИСОВИЧ — поміщик

ШАРЛОТТА ІВАНІВНА — гувернантка

ЄПІХОДОВ СЕМЕН ПАНТЕЛЕЙМОНОВИЧ — конторник

ДУНЯ — покоївка

ФІРС — лакей, старий 87 років

ЯША — молодий лакей

ПЕРЕХОЖИЙ

НАЧАЛЬНИК СТАНЦІЇ

ПОШТОВИЙ ЧИНОВНИК

ГОСТІ, СЛУЖКИ

Дія відбувається в маєтку Л. А. Раневської.

Дія перша

Кімната, яку й досі називають дитячою. Одні з дверей ведуть до кімнати Ані. Світанок, скоро зійде сонце. Уже травень, цвітуть вишневі дерева, але в саду прохолодно, ранок. Вікна в кімнаті зачинені.

Заходять Дуня зі свічкою і Лопахін з книжкою в руці.

ЛОПАХІН: Прибув потяг, слава Богу. Котра година?

ДУНЯ: Скоро друга. (Гасить свічку.) Уже світло.

ЛОПАХІН: На скільки ж це запізнився потяг? Години на дві щонайменше. (Позіхає і потягується.) Я теж молодець, ото цілковитий бовдур! Навмисно приїхав сюди, щоб на станції стрінути, і ото проспав... Сидячи заснув. Прикро... Хоч би ти мене розбудила.

ДУНЯ: Я думала, що ви поїхали. (Прислухається.) Ось, здається, вже їдуть.

ЛОПАХІН (прислухається): Ні... Багаж отримати, те та се...

Пауза.

ЛОПАХІН: Любов Андріївна мешкала за кордоном п’ять років, не знаю, яка вона нині стала... Хороша вона людина. Легка, проста людина. Пам’ятаю, коли я був хлопчиною років п’ятнадцяти, батько мій покійний — він тоді тут на селі у крамниці торгував — ударив мене по обличчю кулаком, кров пішла носом... Ми тоді разом прийшли чогось у двір, і він напідпитку був. Любов Андріївна, як зараз пам’ятаю, ще молоденька, така худенька, підвела мене до вмивальника, ось у цій самій кімнаті, у дитячій. «Не плач, каже, мужичок, до весілля заживе...»

Пауза.

ЛОПАХІН: Мужичок... Батько мій, правда, мужик був, а я ось у білій жилетці, жовтих черевиках. Зі свинячим рилом у калашний ряд... Хіба що ось багатий, грошей чимало, а якщо подумати і розібратися, то мужик мужиком... (Гортає книжку.) Читав ось книжку і нічого не второпав. Читав і заснув.

Пауза.

ДУНЯ: А собаки всю ніч не спали, чують, що господарі їдуть.

ЛОПАХІН: Що ти, Дуню, така...

ДУНЯ: Руки тремтять. Я знепритомнію.

ЛОПАХІН: Дуже вже ти ніжна, Дуню. І одягаєшся, як панянка, і зачіска теж. Так не можна. Треба себе пам’ятати.

Заходить Єпіходов з букетом: він у піджаку і в яскраво вичищених чоботях, які сильно риплять; зайшовши, він упускає букет.

ЄПІХОДОВ (піднімає букет): Ось садівник прислав, каже, в їдальні поставити. (Віддає букет Дуні.)

ЛОПАХІН: І квасу мені принесеш.

ДУНЯ: Слухаю. (Виходить.)

ЄПІХОДОВ: Нині ранок, морозу три градуси, а вишня вся в цвіту. Не можу схвалити нашого клімату. (Зітхає.) Не можу. Наш клімат не може сприяти аж ніяк. Ось, Єрмолаю Олексійовичу, дозвольте вам зауважити, придбав я собі третього дня чоботи, а вони, смію вас запевнити, риплять так, що аж терпець уривається. Чим би змастити?

ЛОПАХІН: Відчепися. Набрид.

ЄПІХОДОВ: Щодня трапляється зі мною якесь нещастя. І я не нарікаю, звик і навіть посміхаюся.

Заходить Дуня, подає Лопахіну квас.

ЄПІХОДОВ: Я піду. (Натикається на стілець, який падає.) Ось... (Ніби тріумфуючи.) Ось бачите, даруйте на слові, який трапунок, між іншим... Це просто навіть чудово! (Виходить.)

ДУНЯ: А мені, Єрмолаю Олексійовичу, відкриюся, Єпіходов освідчився.

ЛОПАХІН: А!

ДУНЯ: Не знаю, як бути... Людина він сумирна, а тільки іноді як почне говорити, нічого не добереш. І добре, і чуттєво, тільки незрозуміло. Мені він ніби й подобається. Він мене любить нестямно. Людина він нещаслива, щодня та й щось. Його так і дражнять у нас: двадцять два нещастя...

ЛОПАХІН (прислухається): Ось, здається, їдуть...

ДУНЯ: Їдуть! Що ж це зі мною... похолола вся.

ЛОПАХІН: Їдуть, справді. Ходімо стрічати. Чи впізнає вона мене? П’ять років не бачилися.

ДУНЯ (схвильовано): Я зараз упаду... Ах, упаду!

Чутно, як до будинку під’їжджають два екіпажі. Лопахін і Дуня швидко йдуть. Сцена порожня. У сусідніх кімнатах здіймається веремія. Через сцену, спираючись на костур, квапливо проходить Фірс, який їздив зустрічати Любов Андріївну; він у старовинній лівреї й у високому капелюсі; щось белькоче сам до себе, але жодного слова розібрати не можна. Галас за сценою стає дедалі гучнішим. Голос: «Ось ходімо тут...». Любов Андріївна, Аня і Шарлотта Іванівна з песиком на ланцюжку, одягнені по-дорожньому. Варя в пальто й хустці, Гаєв, Симеонов-Пищик, Лопахін, Дуня з клунком і парасолькою, служки з речами — усі йдуть через кімнату.

АНЯ: Ходімо тут. Ти, мамо, пам’ятаєш, що це за кімната?

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (радісно, крізь сльози): Дитяча!

ВАРЯ: Як холодно, у мене руки задубіли. (До Любові Андріївни.) Ваші кімнати, біла й бузкова, такими й зосталися, матусю.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Дитяча, мила моя, чудова кімната... Я тут спала, коли була маленькою... (Плаче.) І тепер я наче маленька... (Цілує брата, Варю, потім знову брата.) А Варя як і раніше все така сама, на черницю схожа. І Дуню я впізнала... (Цілує Дуню.)

ГАЄВ: Потяг запізнився на дві години. Як вам? Що за порядки?

ШАРЛОТТА (до Пищика): Мій песик і горіхами ласує.

ПИЩИК (здивовано): Ти ба!

Виходять усі, крім Ані й Дуні.

ДУНЯ: Ох і довго ж чекали ми... (Знімає з Ані пальто, капелюх.)

АНЯ: Я не спала в дорозі чотири ночі... нині змерзла дуже.

ДУНЯ: Ви поїхали під час Великого посту, тоді був сніг, був мороз, а тепер? Мила моя! (Сміється, цілує її.) Ох і довго ж чекали ми на вас, радість моя, світе... Я скажу вам зараз, не можу стерпіти й хвилиночки...

АНЯ (мляво): Знову щось...

ДУНЯ: Конторник Єпіходов після Святої мені пропозицію зробив.

АНЯ: А в тебе одне на гадці... (Поправляючи волосся.) Я розгубила всі шпильки... (Вона дуже стомлена, навіть похитується.)

ДУНЯ: І не доберу, що й думати. Він мене любить, так любить!

АНЯ (дивиться на двері своєї кімнати, ніжно): Моя кімната, мої вікна, неначе я не їхала. Я вдома! Завтра вранці встану, побіжу в сад... О, якби я могла заснути! Я не спала всю дорогу, млоїло мене занепокоєння.

ДУНЯ: Передвчора Петро Сергійович приїхали.

АНЯ (радісно): Петрусь!

ДУНЯ: У лазні сплять, там і замешкують. Боюся, кажуть, утруднити. (Глянувши на свого кишенькового годинника.) Варто їх розбудити б, та Варвара Михайлівна не веліла. Ти, каже, його не буди.

Заходить Варя, на поясі в неї в’язка ключів.

ВАРЯ: Дуню, каву мерщій... Матуся кави просить.

ДУНЯ: Хвилиночку. (Виходить.)

ВАРЯ: Ну слава Богу, приїхали. Знову ти вдома. (Голублячись.) Серденько моє приїхало! Красуня приїхала!

АНЯ: Натерпілася я.

ВАРЯ: Уявляю!

АНЯ: Виїхала я на Страсному тижні, тоді було холодно. Шарлотта всю дорогу теревенить, показує фокуси. І навіщо ти нав’язала мені Шарлотту...

ВАРЯ: Не можна ж тобі одній їхати, серденько. У сімнадцять років!

АНЯ: Приїжджаємо в Париж, там холодно, сніг. Французькою я володію жахливо. Мама живе на п’ятому поверсі, приходжу до неї, у неї якісь французи, пані, старий патер із книжкою, і накурено, незатишно. Мені раптом стало шкода мами, так шкода, я обняла її голову, стиснула руками і не можу випустити. Мама потім все голубилася, плакала...

ВАРЯ (крізь сльози): Не кажи, не кажи...

АНЯ: Дачу свою неподалік Ментони вона вже збула, у неї нічого не лишилося, нічогісінько. У мене теж не залишилося ні копійки, ледь дісталися. І мама не розуміє! Сядемо на вокзалі обідати, і вона вимагає найдорожче і на чай лакеям дає по рублю. Шарлотта теж. Яша теж вимагає собі порцію, просто жах. Адже в мами лакей Яша, ми привезли його сюди...

ВАРЯ: Бачила негідника.

АНЯ: Ну що, як воно? Заплатили відсотки?

ВАРЯ: Та де там.

АНЯ: Боже мій, Боже мій...

ВАРЯ: У серпні продаватимуть маєток...

АНЯ: Боже мій…

ЛОПАХІН (зазирає в двері і мукає): Ме-е-е... (Виходить.)

ВАРЯ (крізь сльози): Ось так би і всипала йому... (Погрожує кулаком.)

АНЯ (обіймає Варю, тихо): Варю, він зробив пропозицію? (Варя хитає головою.) Адже він тебе любить... Чому ви не відкриєтеся, на що чекаєте?

ВАРЯ: Я так думаю, нічого в нас не складеться. У нього справ багато, йому не до мене... і уваги не звертає. А хай йому, важко мені його бачити... Усі базікають про наше весілля, усі вітають, а насправді нічого немає, усе як сон... (Іншим тоном.) У тебе брошка ніби як бджілка.

АНЯ (сумно): Це мама купила. (Прямує у свою кімнату, каже весело, по-дитячому.) А в Парижі я на повітряній кулі літала!

ВАРЯ: Серденько моє приїхало! Красуня приїхала!

Дуня вже повернулася з кавником і готує каву.

ВАРЯ (стоїть біля дверей): Ходжу я, серденько, цільний день по господарству й усе мрію. Видати б тебе за багатія, і я тоді була би спокійною, пішла б собі в пустинь, потім до Києва... до Москви, і так усе ходила би святими місцями... Ходила б і ходила. Суціль добре!..

АНЯ: Пташки співають у саду. Котра нині година?

ВАРЯ: Певно, третя. Тобі час спати, серденько. (Заходячи в кімнату до Ані.) Суціль добро!

Заходить Яша з пледом, дорожньою сумочкою.

ЯША (йде через сцену, делікатно): Тут можна пройти, мось-..?

ДУНЯ: І не впізнаєш вас, Яшо. Який ви стали за кордоном.

ЯША: Гм... А ви хто?

ДУНЯ: Коли ви їхали звідси, я була такою собі... (Показує від підлоги.) Дуня, Федора Козоїдова донька. Ви не пам’ятаєте!

ЯША: Гм... Огірочок! (Озирається і обіймає її; вона скрикує й упускає блюдечко. Яша швидко йде.)

ВАРЯ (у дверях, незадоволеним голосом): Що таке?

ДУНЯ (крізь сльози): Блюдечко розбила...

ВАРЯ: Це на добро.

АНЯ (вийшовши зі своєї кімнати): Варто маму попередити б: Петрусь тут...

ВАРЯ: Я наказала його не будити.

АНЯ (задумливо): Шість років як помер батько, через місяць потонув у річці брат Гриша, гарненький семирічний хлопчик. Мама не стерпіла, пішла, подалася не озираючись... (Здригається.) Як я її розумію, якби вона знала!

Пауза.

АНЯ: А Петрусь Трофімов був Гришиним учителем, він може нагадати...

Заходить Фірс, він у піджаку і білому жилеті.

ФІРС (прямує до кавника, заклопотано): Пані тут їстимуть... (Одягає білі рукавички.) Готова кавуся? (Суворо до Дуні.) Ти! А вершки?

ДУНЯ: Ах, Боже мій... (Швидко йде.)

ФІРС (клопоче біля кавника): Ото недолуге... (Бурмоче про себе.) Приїхали з Парижа... І пан колись їздив до Парижа... кіньми... (Сміється.)

ВАРЯ: Фірсе, про що ти?

ФІРС: Чого бажаєте? (Радісно.) Пані моя приїхала! Дочекався! Тепер хоч і померти... (Плаче з радості.)

Заходять Любов Андріївна, Гаєв, Лопахін і Симеонов-Пищик; Симеонов-Пищик у чумарці з тонкого сукна і шароварах. Гаєв, заходячи, руками і тулубом робить рухи, ніби грає на більярді.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Як це? Дай-но згадати... Жовтого в кут! Дуплет у середину!

ГАЄВ: Ріжу в кут! Колись ми з тобою, сестро, спали ось у цій самій кімнаті, а нині мені вже п’ятдесят один рік, хоч як це дивно...

ЛОПАХІН: Так, час іде.

ГАЄВ: Кого?

ЛОПАХІН: Час, кажу, йде.

ГАЄВ: А тут пачулями пахне.

АНЯ: Я спати піду. На добраніч, мамо. (Цілує матір.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ненаглядне дитятко моє. (Цілує їй руки.) Ти рада, що вже вдома? Я ніяк не опам’ятаюся.

АНЯ: Бувай, дядьку.

ГАЄВ (цілує їй обличчя, руки): Господь з тобою. Як ти схожа на матір! (Сестрі.) Ти, Любо, в її роки була така само.

Аня подає руку Лопахіну і Пищику, йде і зачиняє за собою двері.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Вона стомилася дуже.

ПИЩИК: Шлях, мабуть, довгий.

ВАРЯ (Лопахіну і Пищику): Що ж, панове? Третя година, варто і честь знати.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (сміється): Ти все така ж, Варю. (Притягує її до себе і цілує.) Ось вип’ю кави, тоді всі підемо.

Фірс мостить їй під ноги подушечку.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Дякую, рідний. Я звикла до кави. П’ю її і вдень, і вночі. Спасибі, мій дідусю. (Цілує Фірса.)

ВАРЯ:Погляну, чи всі речі привезли... (Виходить.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Невже я сиджу? (Сміється.) Так хочу стрибати, розмахувати руками. (Закриває обличчя долонями.) А раптом я сплю! Бачить Бог, я люблю батьківщину, люблю ніжно, я не могла дивитися з вагона, все плакала. (Крізь сльози.) Утім треба пити каву. Спасибі тобі, Фірсе, спасибі, мій дідусю. Я так рада, що ти ще живий.

ФІРС: Позавчора.

ГАЄВ: Він недочуває.

ЛОПАХІН: Мені зараз, о п’ятій годині ранку, до Харкова їхати. Така прикрість! Хотілося подивитися на вас, поговорити... Ви все така само чудова.

ПИЩИК (важко дихає): Навіть покращала... Одягнена по-паризькому... щоби вкрали мого воза й усі чотири колеса...

ЛОПАХІН: Ваш брат, ось Леонід Андрійович, каже про мене, що я хам, я кулак, але мені рішуче все одно. Нехай собі. Хочу тільки, щоб ви мені вірили як перше, щоб ваші дивовижні, зворушливі очі дивилися на мене, як раніше. Боже милосердний! Мій батько був кріпаком у вашого діда і батька, але ви, власне ви, зробили для мене колись так багато, що я забув усе і люблю вас, як рідну... навіть дужче за рідну.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Не можу всидіти, не в змозі. (Схоплюється і крокує туди-сюди вкрай зворушена.) Я не переживу цієї радості... Смійтеся наді мною, я дурна... Шафка моя рідна... (Цілує шафу.) Столик мій.

ГАЄВ: А без тебе тут няня померла.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (сідає і п’є каву): Так, царство небесне. Мені писали.

ГАЄВ: І Анастасій помер. Петруньо Косий від мене пішов і тепер у місті у пристава мешкає. (Виймає з кишені коробку з цукерками, смокче.)

ПИЩИК: Донька моя, Дарочка... вам кланяється...

ЛОПАХІН: Так хочу сказати вам щось дуже приємне, веселе. (Глянувши на годинник.) Зараз поїду, розмовляти нíколи... ну, так я два-три слова. Вам уже відомо, вишневий сад ваш продають за борги, на двадцять друге серпня призначено торги, але ви не переймайтеся, моя люба, спіть спокійно, вихід є... Ось мій проект. Прошу уваги! Ваш маєток розташовано лишень за двадцять верст від міста, неподалік проклали залізницю, і якщо вишневий сад і землю по річці розбити на дачні ділянки і віддавати потім в оренду під дачі, то ви матимете щонайменше двадцять тисяч на рік доходу.

ГАЄВ: Даруйте, яка нісенітниця!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Я вас не зовсім розумію, Єрмолаю Олексійовичу.

ЛОПАХІН: Ви братимете з дачників щонайменше по двадцять п’ять рублів на рік за десятину, і якщо нині оголосите, то, ручаюся чим завгодно, у вас до осені не залишиться жодного вільного клаптика, розберуть усе. Одним словом, вітаю, ви врятовані. Місцерозташування чудове, річка глибока. Тільки, звичайно, потрібно поприбирати, почистити, приміром, скажімо, знести всі старі споруди, ось цей будинок, геть негодний, вирубати старий вишневий сад...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Вирубати? Милий мій, даруйте, ви нічого не розумієте. Якщо в усій губернії і є щось цікаве, навіть чудове, то це тільки наш вишневий сад.

ЛОПАХІН: Чудове в цьому саду тільки те, що він дуже великий. Вишня родить раз на два роки, та й тієї нікуди збути, ніхто не купує.

ГАЄВ: І в «Енциклопедичному словнику» згадують про цей сад.

ЛОПАХІН (глянувши на годинник): Якщо нічого не придумаємо і ні на чому не зійдемося, то двадцять другого серпня і вишневий сад, і все майно продаватимуть з аукціону. Вирішуйте! Іншого виходу немає, клянуся вам. Ні і ні.

ФІРС: За старих часів, років сорок-п’ятдесят тому, вишню сушили, мочили, маринували, варення варили, і, бувало...

ГАЄВ: Помовч, Фірсе.

ФІРС: І бувало, сушену вишню підводами відправляли до Москви і до Харкова. Грошей було! І сушена вишня тоді була м’яка, соковита, солодка, запашна... Спосіб тоді знали...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: А де ж тепер цей спосіб?

ФІРС: Забули. Ніхто не пам’ятає.

ПИЩИК (Любові Андріївні): Що в Парижі? Як воно? Їли жаб?

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Крокодилів їла.

ПИЩИК: Ти ба...

ЛОПАХІН: Донині в селі були тільки пани і мужики, а тепер з’явилися ще дачники. Усі міста, навіть найменші, оточені тепер дачами. І можна сказати, дачник років через двадцять розмножиться неймовірно. Тепер він тільки чай п’є на балконі, але ж може статися, що на своїй одній десятині він займеться господарством, і тоді ваш вишневий сад стане щасливим, багатим, розкішним...

ГАЄВ (обурюючись): Яка нісенітниця!

Заходять Варя і Яша.

ВАРЯ: Тут, мамочко, вам дві телеграми. (Вибирає ключ і з дзвоном відмикає старовинну шафу.) Ось вони.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Це з Парижа. (Рве телеграми, не прочитавши.) Із Парижем завершили...

ГАЄВ: А ти знаєш, Любо, скільки цій шафі років? Тиждень тому я висунув нижню шухляду, дивлюся, а там випалено цифри. Шафу зроблено рівно сто років тому. Як воно? Га? Можна було б ювілей відсвяткувати. Предмет неживий, а все-таки, як-не-як, книжкова шафа.

ПИЩИК (здивовано): Сто років... Ти ба!..

ГАЄВ: Так... Це річ... (Обмацавши шафу.) Дорога, вельмишановна шафо! Вітаю твоє існування, яке ось уже понад сто років було направлено до світлих ідеалів добра і справедливості; твій мовчазний заклик до плідної роботи не слабшав протягом ста років, підтримуючи (крізь сльози) в поколіннях нашого роду бадьорість, віру в ліпше майбутнє і виховуючи в нас ідеали добра і суспільної самосвідомості.

Пауза.

ЛОПАХІН: Так...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ти все такий само, Льоню.

ГАЄВ (трохи засоромлений): Від кулі праворуч у кут! Ріжу в середню!

ЛОПАХІН (подивившись на годинник): Ну, мені вже час.

ЯША (подає Любові Андріївні ліки): Може, візьмете пігулки зараз...

ПИЩИК: Не треба приймати медикаменти, наймиліша... від них ні шкоди, ні користі... Дайте-но сюди... вельмишановна. (Бере пігулки, висипає їх собі на долоню, дмухає на них, кладе до рота і запиває квасом.) Ось!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (злякано): Та ви глузд втратили!

ПИЩИК: Усі пігулки прийняв.

ЛОПАХІН: Ото прірва.

Усі сміються.

ФІРС: Вони були в нас на Святій, піввідра огірків з’їли... (Бурмоче.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Про що це він?

ВАРЯ: Уже три роки так бурмоче. Ми звикли.

ЯША: Ветхі літа.

Шарлотта Іванівна в білій сукні, дуже худа, стягнута, з лорнеткою на поясі проходить через сцену.

ЛОПАХІН: Даруйте, Шарлотто Іванівно, я не встиг іще привітатися з вами. (Хоче поцілувати її руку.)

ШАРЛОТТА (забираючи руку): Якщо дозволити вам поцілувати руку, то потім ви побажаєте в лікоть, потім у плече...

ЛОПАХІН: Не щастить мені сьогодні.

Усі сміються.

ЛОПАХІН: Шарлотто Іванівно, покажіть фокус!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Шарлотто, покажіть фокус!

ШАРЛОТТА: Не варто. Я спати хочу. (Виходить.)

ЛОПАХІН: Через три тижні побачимося. (Цілує Любові Андріївні руку.) Наразі прощавайте. Пора. (До Гаєва.) До зустрічі, мось-пане. (Цілується з Пищиком.) До зустрічі, мось-... (Подає руку Варі, потім Фірсу і Яші.) Не хочу їхати. (До Любові Андріївни.) Якщо надумаєте щодо дач і вирішите, то повідомте, я випозичу тисяч п’ятдесят якось. Добряче подумайте.

ВАРЯ (сердито): Та йдіть уже нарешті!

ЛОПАХІН: Іду, іду... (Виходить.)

ГАЄВ: Хам. Утім, пардон... Варя виходить за нього заміж, це Варин женишок.

ВАРЯ: Не кажіть, дядечку, зайвого.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що ж, Варю, я дуже радітиму. Він гарна людина.

ПИЩИК: Людина, варто правду говорити... достойна... І моя Дарочка... теж каже, що... різне каже. (Хропе, але одразу ж прокидається.) А все-таки, вельмишановна, позичте мені... в борг двісті сорок рублів... завтра за заставною відсотки платити...

ВАРЯ (злякано): Нема, нема!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: У мене справді немає нічого.

ПИЩИК: Знайдуться. (Сміється.) Не вгаваю ніколи. Ось, думаю, вже все пропало, загинув, а луп, — залізниця моєю землею пройшла, і... мені заплатили. А там, гляди, ще щось трапиться не сьогодні-завтра... Двісті тисяч виграє Дарочка... у неї квиток є.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Кави випили, можна на спочинок.

ФІРС (чистить щіткою Гаєва, настановляє): Знову не ті штанці зодягли. І що мені з вами робити!

ВАРЯ (тихо): Аня спить. (Тихо відчиняє вікно.) Уже зійшло сонце, не холодно. Погляньте, матусю: які чудові дерева! Боже мій, повітря! Шпаки співають!

ГАЄВ (відчиняє інше вікно): Сад весь білий. Ти не забула, Любо? Ось ця довга алея йде прямо, прямо, точно протягнутий ремінь, вона виблискує в місячні ночі. Ти пам’ятаєш? Не забула?

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (дивиться у вікно на сад): О, моє дитинство, чистота моя! У цій дитячій кімнаті я спала, дивилася звідси на сад, щастя прокидалося разом зі мною щоранку, і тоді він був таким самим, ніщо не змінилося. (Сміється від радості.) Увесь, увесь білий! О саде мій! Після темної похмурої осені і холодної зими знову ти молодий, повний щастя, ангели небес не покинули тебе... Якби зняти з грудей і з плечей моїх важкий камінь, якби я могла забути моє минуле!

ГАЄВ: Так, і сад продадуть за борги, хоч як це дивно...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Подивіться, покійна мама прямує садом... у білій сукні! (Сміється від радості.) Це вона.

ГАЄВ: Де?

ВАРЯ: Господь з вами, мамо.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Нікого немає, мені здалося. Праворуч, на розі до альтанки, біле деревце схилилося, схоже на жінку...

Заходить Трофімов у поношеному студентському мундирі, в окулярах.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Який дивовижний сад! Біла піна квітів, блакитне небо...

ТРОФІМОВ: Любове Андріївно!

Вона озирнулася на нього.

ТРОФІМОВ: Я лишень поклонюся вам і негайно ж піду. (Гаряче цілує руку.) Маю наказ чекати до ранку, але мені забракло терпіння...

Любов Андріївна дивиться з подивом.

ВАРЯ (крізь сльози): Це Петрусь Трофімов...

ТРОФІМОВ: Петя Трофімов, колишній учитель вашого Гриші... Невже я так змінився?

Любов Андріївна обіймає його і тихо плаче.

ГАЄВ (зніяковіло): Годі, годі, Любо.

ВАРЯ (плаче): Наказувала ж, Петю, щоби заждав до завтра.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Гриша мій... мій хлопчик... Гриша... син...

ВАРЯ: Що ж робити, мамочко. Воля Божа.

ТРОФІМОВ (м’яко, крізь сльози): Годі, годі...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (тихо плаче): Хлопчик загинув, потонув... По віщо? По віщо, мій друже. (Тихіше.) Там Аня спить, а я голосно говорю... галасую... Що ж, Петю? Чому ви так змарніли? Чому постаріли?

ТРОФІМОВ: Мене у вагоні одна баба назвала так: облізлий пан.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ви були тоді зовсім хлопчиком, милим студентиком, а тепер волосся негусте, окуляри. Невже ви ще досі студент? (Прямує до дверей.)

ТРОФІМОВ: Либонь, я буду одвічним студентом.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (цілує брата, потім Варю): Ну, ходіть спати... Постарів і ти, Леоніде.

ПИЩИК (прямує за нею): Отже, тепер спати... Ох, подагра моя. Я у вас залишуся... Мені, Любове Андріївно, душа моя, завтра раненько... двісті сорок рублів би...

ГАЄВ: А цей усе за своє.

ПИЩИК: Двісті сорок рублів... відсотки по заставі виплатити.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Немає в мене грошей, голубе.

ПИЩИК: Віддам, мила... Сума дріб’язкова...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ну, гаразд, Леонід дасть... Ти дай, Леоніде.

ГАЄВ: Дам я йому, хай тримає кишеню.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що ж робити, дай... Йому потрібно... Він віддасть.

Любов Андріївна, Трофімов, Пищик і Фірс ідуть.

Залишаються Гаєв, Варя і Яша.

ГАЄВ: Сестра не відвикла ще смітити грошима. (До Яші.) Відійди, люб’язний, від тебе куркою пахне.

ЯША (з усмішкою): А ви, Леоніде Андрійовичу, все такий само, як були.

ГАЄВ: Кого? (До Варі.) Що він сказав?

ВАРЯ (до Яші): Твоя мати прийшла з села, з учорашнього дня сидить у людській, хоче побачитися...

ЯША: Бог з нею зовсім!

ВАРЯ: Ах безсоромнику!

ЯША: Дуже потрібно. Могла б і завтра прийти. (Виходить.)

ВАРЯ: Матуся така само, як була, анітрохи не змінилася. Якби їй волю, вона все роздала б.

ГАЄВ: Так...

Пауза.

ГАЄВ: Якщо від якоїсь хвороби пропонують дуже багато засобів, то це означає, що хвороба невиліковна. Я думаю, напружую мізки, у мене багато засобів, дуже багато і, отже, по суті, жодного. Добре отримати б від когось спадок, добре видати б нашу Аню за неймовірного багатія, добре б поїхати в Ярославль і спробувати щастя у тітоньки-графині. Тітка адже дуже, дуже заможна.

ВАРЯ (плаче): Якби Бог допоміг.

ГАЄВ: Не реви. Тітка дуже заможна, але нас вона не любить. Сестра, по-перше, вийшла заміж за присяжного повіреного, не дворянина...

Аня показується в дверях.

ГАЄВ: Вийшла за не дворянина і поводилася геть не чеснотливо. Вона хороша, добра, славна, я її дуже люблю, але, хоч як там придумуй пом’якшувальні обставини, усе ж, визнаймо, вона порочна. Це відчутно з її найменшого руху.

ВАРЯ (пошепки): Аня стоїть у дверях.

ГАЄВ: Кого?

Пауза.

ГАЄВ: Дивно, мені щось у праве око потрапило... погано став бачити. І в четвер, коли я був в окружному суді...

Заходить Аня.

ВАРЯ: Що ж ти не спиш, Аню?

АНЯ: Не спиться. Не можу.

ГАЄВ: Крихітко моя. (Цілує Ані обличчя, руки.) Дитя моє... (Крізь сльози.) Ти не племінниця, ти мій ангел, ти для мене все. Вір мені, вір...

АНЯ: Я вірю тобі, дядечку. Тебе всі люблять, поважають... але, милий дядечку, ти маєш мовчати, лише мовчати. Що ти говорив щойно про мою маму, про свою сестру? Для чого ти це казав?

ГАЄВ: Так, так... (Її рукою закриває собі обличчя.) Справді, це жахливо! Боже мій! Боже, спаси мене! І сьогодні я виголошував промову перед шафою... так безглуздо! І тільки коли скінчив, зрозумів, що безглуздо.

ВАРЯ: Правда, дядечку, вам варто мовчати б. Мовчіть, і годі.

АНЯ: Якщо мовчатимеш, то тобі ж самому буде спокійніше.

ГАЄВ: Мовчу. (Цілує Ані і Варі руки.) Мовчу. Тільки ось про справу. У четвер я був в окружному суді, ну, зійшлася компанія, почалася розмова про те про се, п’яте-десяте і, здається, ось можна буде влаштувати позику під векселі, щоб заплатити відсотки в банк.

ВАРЯ: Якби Господь допоміг!

ГАЄВ: У вівторок поїду, ще раз поговорю. (До Варі.) Не реви. (До Ані.) Твоя мама поговорить із Лопахіним; він, звичайно, їй не відмовить... А ти, як відпочинеш, поїдеш у Ярославль до графині, твоєї бабусі. Ось так і діятимемо з трьох кінців — і рибка в нашій сітці. Відсотки ми заплатимо, я переконаний... (Кладе до рота льодяник.) Честю моєю, чим хочеш, клянуся, маєток не продадуть! (Збуджено.) Щастям моїм клянуся! Ось тобі моя рука, назви мене тоді паскудною, безчесною людиною, якщо я допущу до аукціону! Усім єством моїм клянуся!

АНЯ (спокійний настрій повернувся до неї, вона щаслива): Який ти хороший, дядечку, який розумний! (Обіймає дядька.) Я тепер спокійна! Я спокійна! Я щаслива!

Заходить Фірс.

ФІРС (із докором): Леоніде Андрійовичу, Бога ви не боїтеся! Коли ж спати?

ГАЄВ: Зараз, зараз. Ти йди, Фірсе. Я вже, так і бути, сам роздягнуся. Ну, дітки, бай-бай... Подробиці завтра, а тепер ідіть спати. (Цілує Аню і Варю.) Я людина вісімдесятих років... Не хвалять цей час, але все одно можу сказати, за переконання мені діставалося в житті чимало. Недарма мене мужик любить. Мужика треба знати! Треба знати, з якою...

АНЯ: Знову ти, дядьку!

ВАРЯ: Ви, дядечку, мовчіть.

ФІРС (сердито): Леоніде Андрійовичу!

ГАЄВ: Іду, йду... Лягайте. Від двох бортів у середину! Кладу чистого... (Виходить, за ним дріботить Фірс.)

АНЯ: Я тепер спокійна. У Ярославль їхати не хочеться, я не люблю бабусю, але все одно я спокійна. Спасибі дядькові. (Сідає.)

ВАРЯ: Треба спати. Піду. А тут без тебе було незадоволення. У старій людській, як тобі відомо, живуть одні старі слуги: Юхимонька, Поля, Євстигній, ну і Карпо. Стали вони пускати до себе ночувати якихось пройдисвітів — я промовчала. Тільки ось, чую, розпустили плітку, ніби я веліла годувати їх одним лишень горохом. Від скупості, бачиш... І це все Євстигній... Гаразд, думаю. Коли так, думаю, то постривай же. Кличу я Євстигнія... (Позіхає.) Приходить... Як же ти, кажу, Євстигнію... дурень ти такий ото... (Глянувши на Аню.) Аничко!..

Пауза.

ВАРЯ: Заснула!.. (Бере Аню під руку.) Ходімо в ліжечко... Ходімо!.. (Веде її.) Серденько моє заснуло! Ходімо...

Ідуть.

Далеко за садом пастух грає на сопілці. Трофімов проходить сценою і, побачивши Варю й Аню, зупиняється.

ВАРЯ: Тсс... Вона спить... спить... Ходімо, рідна.

АНЯ (тихо, в напівсні): Я так стомилася... усе дзвіночки... Дядечку... милий... і мама, і дядечко...

ВАРЯ: Ходімо, рідна, ходімо... (Виходить у кімнату Ані.)

ТРОФІМОВ (милуючись): Сонечко моє! Весна моя!

Завіса

Дія друга

Поле. Стара, перекошена, давно закинута капличка, біля неї криниця, великі камені, які колись були, мабуть, могильними плитами, і стара лава. Видно дорогу до садиби Гаєва. Осторонь, підносячись, темніють тополі: там починається вишневий сад. Удалині ряд телеграфних стовпів, і далеко-далеко на горизонті неясно позначається велике місто, яке буває видно тільки за дуже гожої, ясної погоди. Сонце скоро зайде. Шарлотта, Яша і Дуня сидять на лаві; Єпіходов стоїть поруч і грає на гітарі; усі сидять задумавшись. Шарлотта в старому кашкеті: вона зняла з плечей рушницю і поправляє пряжку на ремені.

ШАРЛОТТА (у роздумах): У мене немає справжнього паспорта, я не знаю, скільки мені років, і мені все здається, що я молоденька. Коли я була маленькою дівчинкою, то мій батько і матуся їздили по ярмарках і ставили вистави, дуже хороші. А я стрибала salto mortale і різні штучки. І коли тато і матуся померли, мене взяла до себе одна німкеня і стала вчити. Добре. Я виросла, потім пішла в гувернантки. А звідки я і хто я — не знаю... Хто мої батьки, може, вони не вінчалися... не знаю. (Дістає з кишені огірок і їсть.) Нічого не знаю.

Пауза.

ШАРЛОТТА: Так хочеться поговорити, а ні з ким... Нікого в мене немає.

ЄПІХОДОВ (грає на гітарі і співає): «Что мне до шумного света, что мне друзья и враги...» Як приємно грати на мандоліні!

ДУНЯ: Це гітара, а не мандоліна. (Дивиться в люстерко і пудриться.)

ЄПІХОДОВ: Для навіженого, який закоханий, це мандоліна... (Співає.) «Было бы сердце согрето жаром взаимной любви...»

Яша підспівує.

ШАРЛОТТА: Жахливо співають ці люди... Фе! Як шакали.

ДУНЯ (до Яші): Усе ж яке щастя побувати за кордоном.

ЯША: Так, звичайно. Не можу з вами не погодитися. (Позіхає, потім закурює сигару.)

ЄПІХОДОВ: Ясна річ. За кордоном усе давно вже в цілковитій комплекції.

ЯША: Безперечно.

ЄПІХОДОВ: Я розвинута людина, читаю різні чудові книжки, але ніяк не можу второпати напрямки, чого мені власне кортить, жити мені чи застрелитися, власне кажучи, але разом із тим я завжди ношу при собі револьвер. Ось він... (Показує револьвер.)

ШАРЛОТТА: Завершила. Тепер піду. (Одягає рушницю.) Ти, Єпіходов, дуже розумна людина і дуже страшна; тебе мають шалено любити жінки. Бррр! (Іде.) Ці розумники всі такі дурні, ні з ким мені поговорити... Усе одна, одна, нікого в мене немає і... і хто я, навіщо я, невідомо... (Іде неквапом.)

ЄПІХОДОВ: Власне кажучи, оминаючи інші предмети, я маю висловитися про себе, між іншим, що доля ставиться до мене без жалю, як буря до невеликого корабля. Якщо, припустімо, я помиляюся, тоді навіщо ж сьогодні вранці я прокидаюся, приміром сказати, дивлюся, а в мене на грудях неймовірних розмірів павук... Ось такий. (Показує обома руками.) І теж квасу візьмеш, щоб напитися, а там, дивися, щось надзвичайно непристойне, начебто тарган.

Пауза.

ЄПІХОДОВ: Ви читали Бокля?

Пауза.

ЄПІХОДОВ: Я наважуся потурбувати вас, Докіє Федорівно, на кілька слів.

ДУНЯ: Кажіть.

ЄПІХОДОВ: Мені бажано з вами наодинці... (Зітхає.)

ДУНЯ (зніяковіло): Гаразд... та спочатку принесіть мені мою тальмочку... Вона біля шафи... тут трошки сиро...

ЄПІХОДОВ: Добре, мось-пані... принесу, мось-пані... Тепер я знаю, що мені робити з моїм револьвером... (Бере гітару й іде, граючи.)

ЯША: Двадцять два нещастя! Дурний чоловік, між нами кажучи. (Позіхає.)

ДУНЯ: Не дай Бог, застрелиться.

Пауза.

ДУНЯ: Я стала тривожна, все непокоюся. Мене ще дівчинкою взяли до панів, я геть відвикла від простого життя, і ось руки білі-білі, як у панянки. Ніжна стала, така делікатна, благородна, всього боюся... Страшно так. І якщо ви, Яшо, обдурите мене, то я не знаю, що буде з моїми нервами.

ЯША (цілує її): Огірочок! Звичайно, кожна дівчина має лишатися при пам’яті, і я найбільше не люблю, коли дівчина неґречно поводиться.

ДУНЯ: Я пристрасно полюбила вас, ви освічений, маєте щодо всього думку.

Пауза.

ЯША (позіхає): Так, мось-пані... Як на мене, так: якщо дівчина кого любить, то вона, значить, аморальна.

Пауза.

ЯША: Приємно викурити сигару на чистому повітрі... (Прислухається.) Сюди йдуть... Це панове...

Дуня рвучко обіймає його.

ЯША: Ідіть додому, ніби ходили на річку купатися, йдіть цією доріжкою, а то перестрінуть і подумають про мене, ніби я з вами на побаченні. Терпіти цього не можу.

ДУНЯ (тихо кашляє): У мене від сигари голова розболілася... (Виходить.)

Яша залишається, сидить біля каплиці.

Заходять Любов Андріївна, Гаєв і Лопахін.

ЛОПАХІН: Маєте остаточно вирішити — час не чекає. Адже питання зовсім дріб’язкове. Чи згодні ви віддати землю під дачі, чи ні? Дайте відповідь одним словом: так чи ні? Тільки одне слово!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Хто це тут курить огидні сигари... (Сідає.)

ГАЄВ: Ось залізницю побудували, і стало зручно. (Сідає.) З’їздили в місто і поснідали... жовтого в середину! Мені спочатку піти б до будинку, зіграти одну партію...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Встигнеш.

ЛОПАХІН: Тільки одне слово! (Благально.) Дайте ж мені відповідь!

ГАЄВ (позіхаючи): Кого?

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (дивиться в своє портмоне): Учора було багато грошей, а сьогодні зовсім мало. Бідна моя Варя з економії годує всіх молочним супом, на кухні старим дають один горох, а я витрачаю якось безглуздо... (Упустила портмоне, розсипала золоті.) Ну, посипалися... (Їй прикро.)

ЯША: Дозвольте, я зараз підберу. (Збирає монети.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Будьте ласкаві, Яшо. І навіщо я поїхала снідати... Паскудний ваш ресторан із музикою, скатертини тхнуть милом... Навіщо так багато пити, Льоню? Навіщо так багато їсти? Навіщо так багато говорити? Сьогодні в ресторані ти говорив знову багато й усе недоречно. Про сімдесяті роки, про декадентів. І кому? Мостинам говорити про декадентів!

ЛОПАХІН: Так.

ГАЄВ (махає рукою): Я невиправний, це очевидно... (Роздратовано до Яші.) Що таке, постійно крутишся перед очима...

ЯША (сміється): Я без сміху не можу чути вашого голосу.

ГАЄВ (сестрі): Або я, або він...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ідіть, Яшо, ідіть...

ЯША (віддає Любові Андріївні гаманець): Зараз піду. (Ледь стримується від сміху.) Цієї хвилини... (Виходить.)

ЛОПАХІН: Ваш маєток заміряється придбати багач Деріганов. На торги, кажуть, приїде сам особисто.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: А ви звідки чули?

ЛОПАХІН: У місті кажуть.

ГАЄВ: Ярославська тітонька обіцяла надіслати, а коли і скільки надішле, невідомо...

ЛОПАХІН: Скільки вона надішле? Тисяч сто? Двісті?

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ну... Тисяч десять-п’ятнадцять, і на тому спасибі.

ЛОПАХІН: Даруйте, таких легковажних людей, як ви, панове, таких неділових, дивних, я ще не стрічав. Вам кажуть зрозумілою мовою, маєток ваш продають, а ви геть не розумієте.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що ж нам робити? Навчіть, га?

ЛОПАХІН: Я вас щодня вчу. Щодня я говорю все одне і те саме. І вишневий сад, і землю необхідно віддати в оренду під дачі, зробити це саме зараз, скоріше — аукціон незабаром! Зрозумійте! Раз остаточно вирішите, щоб були дачі, то грошей вам дадуть скільки завгодно, і вас тоді врятовано.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Дачі та дачники — це так низько, даруйте.

ГАЄВ: Абсолютно з тобою згоден.

ЛОПАХІН: Я або заридаю, або закричу, або знепритомнію. Не можу! Ви мене замучили! (До Гаєва.) Баба ви!

ГАЄВ: Кого?

ЛОПАХІН: Баба! (Хоче піти.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (злякано): Ні, не йдіть, залишіться, голубчику. Прошу вас. Можливо, надумаємо щось!

ЛОПАХІН: Про що тут думати!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Не йдіть, прошу вас. З вами все одно веселіше...

Пауза.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Я все чекаю чогось, начебто над нами має обвалитися будинок.

ГАЄВ (у глибокій задумі): Дуплет у кут... Круазе в середину...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Уже надто ми грішили...

ЛОПАХІН: Які у вас гріхи...

ГАЄВ (кладе до рота льодяник): Подейкують, що я весь свій статок проїв на льодяниках... (Сміється.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: О, мої гріхи... Я завжди смітила грошима без уґаву, як божевільна, і вийшла заміж за людину, яка робила одні тільки борги. Чоловік мій помер від шампанського, — він страшно пив, — і на нещастя я полюбила іншого, зійшлася, і саме тоді, — це було перше покарання, удар прямо в голову, — ось тут на річці... потонув мій хлопчик, і я подалася за кордон, зовсім подалася, щоб ніколи не повертатися, не бачити цієї річки... я закрила очі, бігла, себе не тямлячи, а він за мною... безжально, грубо. Придбала я дачу біля Ментони, прецінь він захворів там, і три роки я не знала спочинку ні вдень, ні вночі; хворий змучив мене, душа моя висохла. А тогоріч, коли дачу продали за борги, я поїхала до Парижа, і там він обібрав мене, кинув, зійшовся з іншою, я пробувала отруїтися... Так нерозумно, так соромно... І потягнуло раптом до Росії, на батьківщину, до дівчинки моєї... (Витирає сльози.) Господи, Господи, будь милостивий, прости мені гріхи мої! Не карай мене надалі! (Дістає з кишені телеграму.) Отримала сьогодні з Парижа... Перепрошує, благає повернутися... (Рве телеграму.) Немов десь музика. (Прислухається.)

ГАЄВ: Це наш знаний єврейський оркестр. Пам’ятаєш, чотири скрипки, флейта і контрабас.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Він іще існує? Його до нас закликати б якось, влаштувати вечір.

ЛОПАХІН (прислухається): Не чути... (Тихо наспівує.) «І за гроші русака німці офранцузять». (Сміється.) Яку я вчора п’єсу переглядав у театрі, дуже смішно.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: І, напевно, нічого немає смішного. Вам не п’єси переглядати, а дивитися б частіше на себе самих. Як ви всі сіро живете, як багато говорите непотрібного.

ЛОПАХІН: Це правда. Варто прямо сказати, життя в нас безглузда...

Пауза.

ЛОПАХІН: Мій тато був мужик, ідіот, нічого не розумів, мене не вчив, а тільки бив сп’яну, і все ціпком. По суті, і я такий само дурень та ідіот. Нічому не навчався, почерк у мене поганий, пишу я так, що від людей соромно, як курка лапою.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Одружитися вам потрібно, мій друже.

ЛОПАХІН: Так… Це правда.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: На нашій Варі б. Вона хороша дівчина.

ЛОПАХІН: Так.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Вона в мене з простих, працює цілий день, а головне, вас любить. Та й вам давно подобається.

ЛОПАХІН: Що ж? Я не проти... Вона хороша дівчина.

Пауза.

ГАЄВ: Мені пропонують місце в банку. Шість тисяч на рік... Ти чула?

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Куди там! Сиди вже...

Заходить Фірс; він приніс пальто.

ФІРС (до Гаєва): Прошу, пане, надіти, а то сиро.

ГАЄВ (надягає пальто): Набрид ти, брате.

ФІРС: Нічого там... Вранці поїхали, не сказавши. (Оглядає його.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Як ти постарів, Фірсе!

ФІРС: Чого бажаєте?

ЛОПАХІН: Кажуть, ти постарів дуже!

ФІРС: Живу давно. Мене одружити збиралися, а вашого татуся ще на світі не було... (Сміється.) А воля вийшла, я вже старшим камердинером був. Тоді я не погодився на волю, залишився при панах...

Пауза.

ФІРС: І пам’ятаю, всі раді, а чому раді, і самі не знають.

ЛОПАХІН: Перше дуже добре було. Принаймні дерли.

ФІРС (не почувши): Отож бо. Мужики при панах, пани при мужиках, а тепер всі нарізно, не добереш нічого.

ГАЄВ: Помовч, Фірсе. Завтра мені потрібно в місто. Обіцяли познайомити з одним генералом, який може дати під вексель.

ЛОПАХІН: Нічого у вас не вийде. І не сплатите ви відсотків, будьте певні.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Це він марить. Ніяких генералів немає.

Заходять Трофімов, Аня і Варя.

ГАЄВ: А ось і наші йдуть.

АНЯ: Мама сидить.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (ніжно): Іди, іди... Рідні мої... (Обіймаючи Аню і Варю.) Якби ви обидві знали, як я вас люблю. Сідайте поруч, ось так.

Усі сідають.

ЛОПАХІН: Наш одвічний студент усе з панянками ходить.

ТРОФІМОВ: Вас не обходить.

ЛОПАХІН: Йому п’ятдесят років скоро, а він усе ще студент.

ТРОФІМОВ: Облиште ваші дурні жарти.

ЛОПАХІН: Що ж ти, диваче, сердишся?

ТРОФІМОВ: А ти не чіпляйся.

ЛОПАХІН (сміється): Дозвольте у вас поцікавитися, що ви про мене думаєте?

ТРОФІМОВ: Я, Єрмолаю Олексійовичу, так думаю: ви багатій, будете скоро мільйонером. Ось як у сенсі обміну речовин потрібен хижий звір, який з’їдає все, що трапляється йому на шляху, так і ти потрібен.

Усі сміються.

ВАРЯ: Ви, Петю, розкажіть ліпше про планети.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ні, давайте продовжимо вчорашню розмову.

ТРОФІМОВ: Про що це?

ГАЄВ: Про горду людину.

ТРОФІМОВ: Ми вчора говорили довго, але не дійшли згоди. У гордій людині, на вашу думку, є щось містичне. Можливо, й ваша правда почасти, але якщо міркувати просто, без викрутасів, то яка там гордість, чи є в цьому сенс, якщо людина фізіологічно влаштована неважливо, якщо у своїй незмірній кількості вона груба, нерозумна, глибоко нещаслива. Варто припинити захоплюватися собою. Варто лишень працювати б.

ГАЄВ: Усе одно помреш.

ТРОФІМОВ: Хтозна? І що значить — помреш? Можливо, у людини сто почуттів і зі смертю гинуть тільки п’ять, відомих нам, а інші дев’яносто п’ять залишаються живими.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Який ви розумний, Петю!..

ЛОПАХІН (іронічно): Пристрасть!

ТРОФІМОВ: Людство рухається вперед, удосконалюючи свої сили. Усе, що недосяжно для нього нині, колись стане близьким, зрозумілим, лишень треба працювати, допомагати всіма силами тим, хто шукає істину. У нас, у Росії, працюють наразі далеко не всі. Незмірна більшість тієї інтелігенції, яку я знаю, нічого не шукає, нічого не робить і до праці поки не здатна. Називають себе інтелігенцією, а прислузі кажуть «ти», з мужиками обходяться як з тваринами, вчаться погано, серйозно нічого не читають, анічогісінько не роблять, про науки тільки говорять, у мистецтві розуміють мало. Усі серйозні, у всіх суворі обличчя, всі говорять тільки про важливе, філософствують, а тим часом у всіх на очах робочі їдять жахливо, сплять без подушок, по тридцять, по сорок душ в одній кімнаті, всюди клопи, сморід, сирість, моральна нечистота... І, очевидно, всі хороші розмови в нас для того тільки, щоб відвести очі собі й іншим. Покажіть мені, де у нас дит’ясла, про які говорять так багато і часто, де читальні? Про них тільки в романах пишуть, на ділі ж їх немає зовсім. Є тільки бруд, вульгарність, азійщина... Я боюся і не люблю дуже серйозних фізіономій, боюся серйозних розмов. Ліпше помовчимо!

ЛОПАХІН: Знаєте, я встаю о п’ятій годині ранку, працюю з ранку до вечора, ну, у мене постійно гроші свої і чужі, і я бачу, які навколо люди. Треба тільки почати робити щось, щоб зрозуміти, як мало чесних, порядних людей. Іншим разом, коли не спиться, я думаю: Господи, ти дав нам величезні ліси, неосяжні поля, найглибші обрії, і, живучи тут, ми самі мусимо по-справжньому бути велетнями...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Вам знадобилися велетні... Вони лишень у казках хороші, а так вони лякають.

У глибині сцени проходить Єпіходов і грає на гітарі.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (задумливо): Єпіходов іде...

АНЯ (задумливо): Єпіходов іде...

ГАЄВ: Сонце сіло, панове.

ТРОФІМОВ: Так.

ГАЄВ (неголосно, ніби декламуючи): О природо, чудова, ти виблискуєш вічним сяйвом, прекрасна і байдужа, ти, яку ми називаємо матір’ю, поєднуєш у собі буття і смерть, ти оживляєш і руйнуєш...

ВАРЯ (благально): Дядечку!

АНЯ: Дядьку, ти знову!

ТРОФІМОВ: Ви ліпше жовтого в середину дуплетом.

ГАЄВ: Я мовчу, мовчу.

Усі сидять, задумалися. Тиша. Чутно тільки, як тихо бурмоче Фірс. Раптом лунає віддалений звук, ніби з неба, звук розірваної струни, завмираючий, сумний.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Це що?

ЛОПАХІН: Не знаю. Десь далеко в шахтах зірвалася баддя. Проте десь дуже далеко.

ГАЄВ: А можливо, пташка якась... на кшталт чаплі.

ТРОФІМОВ: Або пугач...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (здригається): Неприємно чомусь.

Пауза.

ФІРС: Перед нещастям те саме було: і сова кричала, і самовар гудів без упину.

ГАЄВ: Перед яким нещастям?

ФІРС: Перед волею.

Пауза.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Знаєте, друзі, ходімо, вже вечоріє. (До Ані.) У тебе на очах сльози... Чого ти, дівчинко? (Обіймає її.)

АНЯ: Це так, мамо. Нічого.

ТРОФІМОВ: Хтось іде.

Показується Перехожий у білому заношеному кашкеті, в пальто; він злегка напідпитку.

ПЕРЕХОЖИЙ: Дозвольте вас запитати, чи можу я пройти тут прямо на станцію?

ГАЄВ: Можете. Ідіть цією дорогою.

ПЕРЕХОЖИЙ: Щиросердно вам дякую. (Кашлянувши.) Погода чудова... (Декламує.) Брате мій, брате стражденний... вийди на Волгу, чий стогін... (До Варі.) Мадемуазель, дозвольте голодному чолов’язі копійок тридцять...

Варя злякалася, скрикує.

ЛОПАХІН (сердито): Всякому неподобству існує своя пристойність!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (оторопівши): Візьміть... ось вам... (Шукає в портмоне.) Срібла немає... Байдуже, ось вам золотий...

ПЕРЕХОЖИЙ: Щиросердно вам дякую! (Виходить.)

Сміх.

ВАРЯ (перелякана): Я піду... я піду... Ах, матусю, вдома людям їсти нічого, а ви йому віддали золотий.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що ж зі мною, дурною, робити! Я тобі вдома віддам все, що маю. Єрмолаю Олексійовичу, дасте мені ще в борг!..

ЛОПАХІН: Гаразд.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ходімо, панове, вже час. А тут, Варю, ми тебе зовсім засватали, вітаю.

ВАРЯ (крізь сльози): Цим, мамо, жартувати не можна.

ЛОПАХІН: Охме́ліє, йди в монастир...

ГАЄВ: А в мене тремтять руки: давно не грав на більярді.

ЛОПАХІН: Охме́ліє, о німфо, згадай мене в своїх молитвах!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ходімо, панове. Скоро вечеряти.

ВАРЯ: Налякав він мене. Серце так і стугонить.

ЛОПАХІН: Нагадую вам, панове: двадцять другого серпня продаватимуть вишневий сад. Думайте про це!.. Думайте!..

Виходять усі, крім Трофімова й Ані.

АНЯ (сміючись): Спасибі перехожому, налякав Варю, тепер ми одні.

ТРОФІМОВ: Варя боїться, а раптом ми полюбимо одне одного, і цілі дні не відходить від нас. Вона своєю вузькою головою не може зрозуміти, що ми понад любов’ю. Оминути те дрібне і примарне, що заважає бути вільним і щасливим, — ось мета і сенс нашого життя. Уперед! Ми прямуємо нестримно до яскравої зірки, що палає там вдалині! Уперед! Не відставати, друзі!

АНЯ (сплескуючи руками): Як добре ви говорите!

Пауза.

АНЯ: Сьогодні тут дивно!

ТРОФІМОВ: Так, погода дивовижна.

АНЯ: Що ви зі мною зробили, Петю, бо я вже не люблю вишневого саду, як раніше? Я любила його так ніжно, мені здавалося, на землі немає кращого місця за наш сад.

ТРОФІМОВ: Уся країна наш сад. Земля велика і прекрасна, є на ній багато чудових місць.

Пауза.

ТРОФІМОВ: Подумайте, Аню: ваш дід, прадід і всі ваші предки були кріпосники, які володіли живими душами, і невже з кожної вишні в саду, з кожного листка, з кожного стовбура не дивляться на вас людські істоти, невже ви не чуєте голосів... Володіти живими душами — адже це переродило всіх вас, що жили раніше і тепер живуть, тож ваша мати, ви, дядько вже не помічаєте, що ви живете в борг, за чужий рахунок, коштом тих людей, яких ви не пускаєте далі передпокою... Ми відстали принаймні років на двісті, у нас немає ще анічогісінько, немає певного сприйняття минулого, ми тільки філософствуємо, скаржимося на тугу або п’ємо горілку. Адже так ясно, щоб почати жити в сьогоденні, необхідно спочатку спокутувати наше минуле, покінчити з ним, а спокутувати його можна тільки стражданням, лише надзвичайною, безперервною працею. Зрозумійте це, Аню.

АНЯ: Будинок, в якому ми живемо, давно вже не наш будинок, і я піду, даю вам слово.

ТРОФІМОВ: Якщо у вас є ключі від господарства, то киньте їх у криницю і йдіть. Будьте вільні, як вітер.

АНЯ (в захваті): Як добре ви сказали!

ТРОФІМОВ: Вірте мені, Аню, вірте! Мені ще немає тридцяти, я молодий, я ще студент, але я вже так багато пережив! Як зима, то я голодний, хворий, стривожений, бідний, як жебрак, і — куди тільки доля не ганяла мене, де я тільки не був! І все ж душа моя завжди, у будь-яку хвилину, і вдень, і вночі була сповнена невимовних передчуттів. Я передчуваю щастя, Аню, я вже бачу його...

АНЯ (задумливо): Сходить місяць.

Чути, як Єпіходов грає на гітарі все ту сумну пісню. Сходить місяць. Десь неподалік тополь Варя шукає Аню і кличе: «Аню! Де ти?».

ТРОФІМОВ: Так, сходить місяць.

Пауза.

ТРОФІМОВ: Ось воно, щастя, ось воно йде, підходить дедалі ближче і ближче, я вже чую його кроки. І якщо ми не побачимо, не звідаємо його, то що за біда? Його побачать інші!

Голос Варі: «Аню! Де ти?».

ТРОФІМОВ: Знову ця Варя! (Сердито.) Обурливо!

АНЯ: Що ж? Ходімо до річки. Там добре.

ТРОФІМОВ: Ходімо.

Ідуть.

Голос Варі: «Аню! Аню!».

Завіса

Дія третя

Вітальня, відокремлена аркою від зали. Сяє люстра. Чути, як у передпокої грає єврейський оркестр, той самий, про який ішлося у другій дії. Вечір. У залі танцюють grand-rond. Голос Симеонова-Пищика: «Promenade а une paire!». Виходять до вітальні: у першій парі Пищик і Шарлотта Іванівна, у другій — Трофімов і Любов Андріївна, у третій — Аня з поштовим чиновником, у четвертій — Варя з начальником станції і т. д. Варя тихо плаче і, танцюючи, втирає сльози. В останній парі Дуня. Крокують вітальнею. Пищик кричить: «Grand-rond, balancez!» і «Les cavaliers а genoux et remerciez vos dames!»^[28].

Фірс у фраку проносить на підносі зельтерську воду. Входять до вітальні Пищик і Трофімов.

ПИЩИК: Я повнокровний, мене вже двічі розбивало, танцювати важко, але, як-то кажуть, з вовками жити — по-вовчому вити. Здоров’я-то в мене кінське. Мій покійний батько, жартівник, царство небесне, щодо нашого походження казав так, ніби древній рід наш Симеонових-Пищиків походить нібито від того самого коня, якого Калігула посадив у сенаті... (Сідає.) Але от лихо: грошей немає! Голодному псові сниться тільки м’ясо... (Хропе і негайно ж прокидається.) Так і я... можу лише про гроші...

ТРОФІМОВ: А у вас у фігурі справді є щось кінське.

ПИЩИК: Що ж... кінь хороша тварина... коня продати можна...

Чути, як у сусідній кімнаті грають на більярді.

У залі під аркою з’являється Варя.

ТРОФІМОВ (дражнить): Мадам Лопахіна! Мадам Лопахіна!..

ВАРЯ (сердито): Облізлий пан!

ТРОФІМОВ: Так, я облізлий пан і пишаюся цим!

ВАРЯ (у гіркій задумі): Ось найняли музикантів, а чим платити? (Виходить.)

ТРОФІМОВ (до Пищика): Якби енергія, яку ви протягом усього вашого життя витратили на пошуки грошей для сплати відсотків, пішла у вас на щось інше, то, ймовірно, зрештою ви могли б перевернути Землю.

ПИЩИК: Ніцше... філософ... найбільший, найвідоміший... величезного розуму людина, говорить у своїх творах, ніби фальшиві папірці робити можна.

ТРОФІМОВ: А ви читали Ніцше?

ПИЩИК: Ну... Мені Дарочка казала. А в мене нині таке становище, що хоч фальшиві папірці роби... Післязавтра триста десять рублів платити... Сто тридцять уже дістав... (Обмацує кишені, стривожено.) Гроші пропали! Втратив гроші! (Крізь сльози.) Де гроші? (Радісно.) Ось вони, за підкладкою... Навіть потом зійшов...

Заходять Любов Андріївна і Шарлотта Іванівна.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (наспівує лезгинку): Чому так довго немає Леоніда? Що він робить у місті? (До Дуні.) Дуню, запропонуйте музикантам чаю...

ТРОФІМОВ: Торги не відбулися, цілком імовірно.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: І музиканти ці геть недоречні, і бал ми затіяли недоречно... Ну, нічого... (Сідає і тихо наспівує.)

ШАРЛОТТА (подає Пищику колоду карт): Ось вам колода карт, загадайте якусь одну карту.

ПИЩИК: Загадав.

ШАРЛОТТА: Тепер тасуйте колоду. Дуже добре. Дайте сюди, о мій милий пане Пищику. Ein, zwei, drei!^[29] Тепер пошукайте, вона у вас у боковій кишені...

ПИЩИК (дістає з бокової кишені карту): Вісімка пік, абсолютно правильно! (Дивуючись.) Ти ба!

ШАРЛОТТА (тримає на долоні колоду карт, до Трофімова): Кажіть хутчіше, яка карта зверху?

ТРОФІМОВ: Що ж? Ну, дама пік.

ШАРЛОТТА: Є! (До Пищика.) Ну? Яка карта зверху?

ПИЩИК: Туз чирвовий.

ШАРЛОТТА: Є!.. (Б’є по долоні, колода карт зникає.) А яка сьогодні гожа днина!

Їй відповідає таємничий жіночий голос, точно з-під підлоги: «О, так, днина гожа, пані».

ШАРЛОТТА: Ви такий хороший, мій ідеале...

Голос: «Ви, пані, мені теж до душі».

НАЧАЛЬНИК СТАНЦІЇ (аплодує): Пані черевомовиця, браво!

ПИЩИК (дивуючись): Ти ба! Чарівна Шарлотто Іванівно... я просто закоханий...

ШАРЛОТТА: Закоханий? (Знизавши плечима.) Хіба ви можете кохати? Guter Mensch, aber schlechter Musikant^[30].

ТРОФІМОВ (плескає Пищика по плечу): Кінь ви нічогенький...

ШАРЛОТТА: Прошу уваги, ще один фокус. (Бере зі стільця плед.) Ось дуже хороший плед, певно, буду продавати... (Струшує.) Може, хоче хтось придбати?

ПИЩИК (дивуючись): Ти ба!

ШАРЛОТТА: Ein, zwei, drei! (Швидко піднімає опущений плед.)

За пледом стоїть Аня; вона робить реверанс, біжить до матері, обіймає її і тікає назад до зали при загальному захваті.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (аплодує): Браво, браво!..

ШАРЛОТТА: Тепер іще! Ein, zwei, drei.

Піднімає плед; за пледом стоїть Варя і кланяється.

ПИЩИК (дивуючись): Ти ба!

ШАРЛОТТА: Кінець! (Кидає плед на Пищика, робить реверанс і тікає до зали.)

ПИЩИК (поспішає за нею): Злочинниця... як то?! Як то?! (Виходить.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: А Леоніда й досі немає. Що він бариться в місті так довго, не розумію! Адже все вже скінчено там, маєток продали або торги не відбулися, навіщо ж так довго тримати в невіданні!

ВАРЯ (намагаючись її втішити): Дядечко придбав, я в цьому впевнена.

ТРОФІМОВ (глузливо): Звісно.

ВАРЯ: Бабуся прислала йому довіреність, щоби він придбав на її ім’я з переведенням боргу. Це вона для Ані. І я впевнена, Бог допоможе, дядечко купить.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ярославська бабуся надіслала п’ятнадцять тисяч, щоб купити маєток на її ім’я, — нам вона не вірить, — а цих грошей не стачило б навіть відсотки сплатити. (Закриває обличчя руками.) Сьогодні долю мою вирішують, долю...

ТРОФІМОВ (дражнить Варю): Мадам Лопахіна!

ВАРЯ (сердито): Одвічний студент! Уже двічі відраховували з університету.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що ж ти сердишся, Варю? Він дражнить тебе Лопахіним, ну то й що? Хочеш — виходь за Лопахіна, він хороша, цікава людина. Не хочеш — не виходи; тебе, дурненька, ніхто не приневолює...

ВАРЯ: До такої справи я ставлюся серйозно, матусю, треба прямо говорити. Він хороша людина, мені подобається.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: То й виходь. Чого ж чекати, не доберу!

ВАРЯ: Матусю,не можу ж я сама освідчитися йому. Ось уже два роки всі мені кажуть про нього, усі говорять, а він або мовчить, або жартує. Я розумію. Він багатіє, зайнятий ділом, йому не до мене. Якби були гроші, хоч трохи, хоч би сто рублів, кинула б я все, подалася би подалі. У монастир пішла б.

ТРОФІМОВ: Суціль добро!

ВАРЯ (до Трофімова): Студент має бути розумним! (М’яким тоном, зі сльозами.) Який ви стали некрасивий, Петрусю, як постаріли! (До Любові Андріївни, вже не плачучи.) Тільки от без діла не можу, матусю. Щохвилини маю щось робити.

Заходить Яша.

ЯША (ледь стримуючи сміх): Єпіходов більярдний кий зламав!.. (Виходить.)

ВАРЯ: Навіщо ж Єпіходов тут? Хто йому дозволив на більярді грати? Не розумію цих людей... (Виходить.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Не чіпляйтеся до неї, Петрусю, ви бачите, вона і без того горює.

ТРОФІМОВ: Надто вже вона старанна, не за своє береться. Усе літо не давала спокою ні мені, ні Ані, боялася, як би в нас роману не трапилося. Що їй? І до того ж я ніяк не виказував, я далекий від вульгарності. Ми понад любов’ю!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: А я ось, мабуть, попід любов’ю. (Украй неспокійна.) Чому немає Леоніда? Лишень знати б: продали маєток чи ні? Нещастя видається мені таким неймовірним, що навіть якось не знаю, що думати, губ­люся... Я можу зараз крикнути... можу дурість учинити. Врятуйте мене, Петрусю. От і скажіть щось, кажіть...

ТРОФІМОВ: Чи продали сьогодні маєток, чи нікому не продали — хіба не все одно? З ним давно вже покінчено, немає вороття назад, заросла доріжка. Заспокойтеся, люба. Не треба обманювати себе, треба хоч раз у житті поглянути правді прямо в очі.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Якій правді? Ви бачите, де правда і де неправда, а я точно втратила зір, нічого не бачу. Ви сміливо вирішуєте всі важливі питання, але скажіть, голубчику, це тому так, що ви молодий, ще не встигли вистраждати жодного вашого питання? Ви сміливо дивитеся вперед, і не тому, що не бачите і не чекаєте нічого страшного, позаяк життя ще приховане від ваших молодих очей? Ви сміливіший, чесніший, глибший за нас, але вдумайтеся, будьте шанобливі хоч на дрібку, пожалійте мене. Адже я народилася тут, тут мешкали мої батько і мати, мій дід, я люблю цей будинок, без вишневого саду я не уявляю свого життя, і якщо аж так потрібно продавати, то продавайте і мене разом із садом... (Обіймає Трофімова, цілує його в лоб.) Адже мій син потонув тут... (Плаче.) Пожалійте мене, хороший, добрий чоловіче.

ТРОФІМОВ: Ви знаєте, я співчуваю всією душею.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Одначе треба інакше, інакше це сказати... (Виймає хустинку, на підлогу падає телеграма.) Мені сьогодні тяжко на душі, ви не можете уявити. Тут мені гамірно, тремтить душа від кожного звуку, я вся тремчу, а піти до себе не можу, мені одній у тиші страшно. Не засуджуйте мене, Петрусю... Я люблю вас, як рідного. Я охоче віддала б за вас Аню, клянуся вам, тільки, голубчику, треба ж учитися, треба курс закінчити. Ви нічого не робите, а доля кидає вас з місця на місце, це так дивно... Хіба ні? Так? І треба ж щось із бородою зробити, щоб вона росла хоч якось... (Сміється.) Кумедний ви!

ТРОФІМОВ (піднімає телеграму): Я не бажаю бути красенем.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Це з Парижа телеграма. Щодня отримую. І вчора, і сьогодні. Ця дика людина знову захворіла, знову йому зле... Він перепрошує, благає приїхати, і насправді мені слід було б з’їздити в Париж, побути біля нього. У вас, Петрусю, суворе обличчя, але що ж робити, голубчику мій, що мені робити, він хворий, він самотній, нещасливий, а хто там догляне його, хто втримає його від помилок, хто дасть йому ліки вчасно? І що ж тут приховувати або мовчати, я люблю його, це ясно. Люблю, люблю... Це камінь на моїй шиї, я йду з ним на дно, але я люблю цей камінь і жити без нього не можу. (Тисне Трофімову руку.) Не думайте зле, Петрусю, не кажіть мені нічого, не кажіть...

ТРОФІМОВ (крізь сльози): Даруйте за відвертість, заради Бога: адже він обібрав вас!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ні, ні, ні, не треба казати так... (Затуляє вуха.)

ТРОФІМОВ: Адже він негідник, лишень ви одна не знаєте цього! Він дріб’язковий негідник, нікчема...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (розсердившись, але стримано): Вам двадцять шість років або двадцять сім, а ви ще й досі гімназист другого класу!

ТРОФІМОВ: Нехай!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Треба бути мужчиною, у вашому віці маєте розуміти тих, хто любить. І варто самому любити... варто закохуватися! (Сердито.) Так, так! І у вас немає чистоти, а ви просто чистюлька, смішний дивак, виродок...

ТРОФІМОВ (із жахом): Що вона каже!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: «Я понад любов’ю!» Ви не понад любов’ю, а просто, як ось каже наш Фірс, ви недолугий. У вашому віці та й бути без коханки!..

ТРОФІМОВ (із жахом): Це жахливо! Що вона каже?! (Іде хутко до зали, схопившись за голову.) Це жахливо... Не можу, я піду... (Виходить, але одразу ж повертається.) Між нами все скінчено! (Виходить до передпокою.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (кричить услід): Петрусю, стривайте! Смішна людина, я пожартувала! Петрусю!

Чути, як у передпокої хтось швидко крокує сходами і раптом із гуркотом падає додолу. Аня і Варя скрикують, але одразу ж чутно сміх.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що там таке?

Вбігає Аня.

АНЯ (сміючись): Петрусь зі сходів упав! (Тікає.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Який дивак цей Петрусь...

Начальник станції зупиняється серед зали і читає «Грішницю» О. Толстого. Його слухають, але навряд він прочитав кілька рядків, як з передпокою лунають звуки вальсу, і читання припинено. Усі танцюють. Проходять з передпокою Трофімов, Аня, Варя і Любов Андріївна.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ну, Петрусь... ну, чиста душа... я перепрошую... Ходімо танцювати... (Танцює з Трофімовим.)

Аня і Варя танцюють.

Фірс заходить, ставить свого костура неподалік бічних дверей.

Яша теж зайшов з вітальні, дивиться на танці.

ЯША: Що, дідусю?

ФІРС: Нездужаю. Перше в нас на балах танцювали генерали, барони, адмірали, а тепер посилаємо за поштовим чиновником і начальником станції, та й ті без охоти навідуються. Щось ослаб я. Пан покійний, дідусь, усіх сургучем лікував, від усіх хвороб. Я сургуч приймаю щодня вже років двадцять, а то й більше; може, я від нього і живий.

ЯША: Набрид ти, діду. (Позіхає.) Аби вже швидше тебе дідько вхопив.

ФІРС: Ех ти... недолуге! (Бурмоче.)

Трофімов і Любов Андріївна танцюють у залі, потім у вітальні.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Merci. Я посиджу... (Сідає.) Стомилася.

Заходить Аня.

АНЯ (схвильовано): А щойно на кухні якийсь чоловік казав, що вишневий сад уже продали сьогодні.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Кому продали?

АНЯ: Не сказав, кому. Пішов. (Танцює з Трофімовим, обоє рушають до зали.)

ЯША: Це там якийсь старий балакав. Чужий.

ФІРС: А Леоніда Андрійовича ще немає, не приїхав. Пальто на ньому легке, демісезонне, тож, гляди, застудиться. Ех, молоде-зелене.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Я зараз помру. Підіть, Яшо, довідайтеся, кому продали.

ЯША: Так він давно пішов, старий той. (Сміється.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (з легким розпачем): Ну, чому ви смієтеся? Чому радієте?

ЯША: Дуже вже Єпіходов кумедний. Порожня людина. Двадцять два нещастя.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Фірсе, якщо продадуть маєток, то куди ти підеш?

ФІРС: Куди накажете, туди й піду.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Чому в тебе обличчя таке? Ти нездужаєш? Ходи ліпше спати...

ФІРС: Так... (З усмішкою.) Я піду спати, а без мене тут хто подасть, хто розпорядиться? Один на весь дім.

ЯША (до Любові Андріївни): Любове Андріївно! Дозвольте звернутися до вас із проханням, будьте така ласкава! Якщо знову поїдете в Париж, то візьміть мене з собою, зробіть милість. Тут мені залишатися позитивно неможливо. (Озираючись, стиха.) Що вже казати, ви сама бачите, країна неосвічена, народ безпутній, до того ж нудьга, на кухні годують бридко, а тут ще й Фірс цей ходить, бурмоче різні невідповідні слова. Візьміть мене з собою, будьте така ласкава!

Заходить Пищик.

ПИЩИК: Дозвольте просити вас... на вальсування, найвродливіша...

Любов Андріївна йде з ним.

ПИЩИК: Чарівна, усе ж сто вісімдесят рубликів я візьму у вас... Візьму... (Танцює.) Сто вісімдесят рубликів...

Перейшли до зали.

ЯША (тихо наспівує): «А чи збагнеш душі моєї хвилювання...»

У залі постать у сірому циліндрі й у картатих панталонах махає руками і стрибає; крики: «Браво, Шарлотто Іванівно!».

ДУНЯ (зупинилася, щоб попудритися): Панночка велить мені танцювати — кавалерів багато, а дам мало, — а в мене від танців паморочиться голова, серце б’ється. Фірсе Миколайовичу, а зараз чиновник з пошти таке мені сказав, що мені подих перехопило.

Музика стихає.

ФІРС: Що ж він тобі сказав?

ДУНЯ: Ви, каже, як квітка.

ЯША (позіхає): Невіглас... (Виходить.)

ДУНЯ: Як квітка... Я така делікатна дівчина, страшенно люблю ніжні слова.

ФІРС: Закрутишся ти.

Заходить Єпіходов.

ЄПІХОДОВ: Ви, Докіє Федорівно, не бажаєте мене бачити... буцім я якась комаха. (Зітхає.) Ех, життя!

ДУНЯ: Чого вам?

ЄПІХОДОВ: Безсумнівно, може, й ваша правда. (Зітхає.) Проте, звичайно, якщо поглянути з позиції, то ви, дозволю собі так висловитися, даруйте за відвертість, зовсім привели мене в стан духу. Я знаю свою фортуну, щодня зі мною трапляється якесь нещастя, і до цього я давно вже звик, тож з осміхом дивлюся на свою долю. Ви дали мені слово, і хоча я...

ДУНЯ: Прошу вас, потім поговоримо, а тепер дайте мені спокій. Тепер я мрію. (Грає віялом.)

ЄПІХОДОВ: У мене нещастя щодня, і я, дозволю собі так висловитися, тільки посміхаюся, навіть сміюся.

Заходить із зали Варя.

ВАРЯ: Ти ще й досі не пішов, Семене? Який же ти, направду, зневажливий. (До Дуні.) Іди звідси, Дуню. (До Єпіходова.) То на більярді граєш і кий зламав, то вітальнею походжаєш, як гість.

ЄПІХОДОВ: З мене вирахувати, дозвольте вам зауважити, ви не можете.

ВАРЯ: Я не вираховую з тебе, а кажу. Тільки й знаєш, що ходиш з місця на місце, а до діла не берешся. Конторщика тримаємо, а для чого — невідомо.

ЄПІХОДОВ (ображено): Працюю я, ходжу чи їм, чи граю на більярді, про це хай судять люди старші й ті, які розуміються на тому.

ВАРЯ: Ти смієш мені таке казати! (Розлютившись.) Ти смієш? Значить, я нічого не розумію? Забирайся ж геть звідси! Цієї ж хвилини!

ЄПІХОДОВ (злякавшись): Прошу вас висловлюватися делікатно.

ВАРЯ (розгнівавшись): Умить геть звідси! Геть!

Єпіходов прямує до дверей, Варя — за ним.

ВАРЯ: Двадцять два нещастя! Щоб духу твого тут не було! Щоб очі мої тебе не бачили!

Єпіходов вийшов, за дверима його голос: «Я на вас скаржитимуся».

ВАРЯ: А, ти назад ідеш? (Хапає костура, якого неподалік дверей облишив Фірс.) Іди... Іди... Іди, я тобі покажу... А, ти йдеш? Ідеш? Так ось же тобі... (Замахується.)

Цієї миті входить Лопахін.

ЛОПАХІН: Уклінно дякую.

ВАРЯ (сердито і насмішкувато): Винна!

ЛОПАХІН: Нічого, мось-панно. Покірно дякую за приємне частування.

ВАРЯ: Не варто подяки. (Відходить, потім озирається і запитує м’яко.) Я вас не забила?

ЛОПАХІН: Ні, нічого. Ґулю, однак, нажене величезну.

Голоси в залі: «Лопахін приїхав! Єрмолай Олексійович!».

ПИЩИК: Бачимо, чуємо... (Цілується з Лопахін.) Коньячком від тебе тягне, милий мій, душа моя. А ми тут теж веселимося.

Заходить Любов Андріївна.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Це ви, Єрмолаю Олексійовичу? Чому так довго? Де Леонід?

ЛОПАХІН: Леонід Андрійович зі мною приїхав, він іде...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (хвилюючись): Ну що? Були торги? Та кажіть уже!

ЛОПАХІН (зніяковіло, боячись виявити свою радість): Торги закінчили о четвертій годині... Ми на потяг запізнилися, довелося чекати до пів на десяту. (Важко зітхнувши.) Ух! У мене трошки в голові паморочиться...

Заходить Гаєв, у правиці в нього покупки, лівою він витирає сльози.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Льоню, що? Льоню, ну? (Нетерпляче, зі сльозами.) Швидше, благаю...

ГАЄВ (нічого їй не відповідає, тільки махає рукою Фірсу, плачучи): Ось візьми... Тут анчоуси, керченські оселедці... Я сьогодні нічого не їв... Як я вистраждав!

Двері в більярдну відкрито; чути стукіт куль і голос Яші: «Сім і вісімнадцять!». У Гаєва змінюється вираз, він уже не плаче.

ГАЄВ: Стомився я жахливо. Даси мені, Фірсе, переодягнутися. (Виходить до себе через залу, за ним Фірс.)

ПИЩИК: Що на торгах? Розповідай!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Продали вишневий сад?

ЛОПАХІН: Продали.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Хто купив?

ЛОПАХІН: Я купив.

Пауза.

Любов Андріївна пригнічена; вона впала б, якби не стояла біля крісла і стола. Варя знімає з пояса ключі, кидає їх на підлогу, посеред вітальні, і йде.

ЛОПАХІН: Я купив! Стривайте, панове, зробіть милість, у мене в голові запаморочилось, говорити не можу... (Сміється.) Прийшли ми на торги, там уже Деріганов. У Леоніда Андрійовича було лише п’ятнадцять тисяч, а Деріганов понад боргу відразу давав тридцять. Бачу, річ така, я схопився з ним, дав сорок. Він сорок п’ять. Я п’ятдесят п’ять. Він, значить, по п’ять набавляє, я по десяти... Ну, скінчилося. Понад боргу я надавав дев’яносто, залишилося за мною. Вишневий сад тепер мій! Мій! (Сміється.) Боже мій, Господи, вишневий сад мій! Скажіть мені, що я п’яний, не при розумі, що все це мені ввижається... (Тупотить ногами.) Не смійтеся з мене! Якби батько мій і дід встали з могил і подивилися на все, що сталося, як їхній Єрмолай, битий, малограмотний Єрмолай, який узимку босоніж бігав, як цей самий Єрмолай купив маєток, прекрасніше за який нічого немає на світі. Я купив маєток, де дід і батько були рабами, де їх не пускали навіть до кухні. Я сплю, це лишень увижається мені, це тільки здається... Це плід вашої уяви, закутаний мороком невідомості... (Піднімає ключі, ласкаво посміхаючись.) Кинула ключі, хоче показати, що вона вже не хазяйка тут... (Дзвенить ключами.) Ну, та байдуже.

Чути, як налаштовують оркестр.

ЛОПАХІН: Гей, музиканти, грайте, я бажаю вас слухати! Приходьте всі дивитися, як Єрмолай Лопахін рубане сокирою по вишневому саду, як упадуть на землю дерева! Набудуємо ми дач, і наші внуки й правнуки побачать тут нове життя... Музико, грай!

Грає музика. Любов Андріївна опустилася на стілець і гірко плаче.

ЛОПАХІН (докірливо): Чому ж, чому ви мене не послухали? Бідна моя, хороша, не повернути тепер. (Зі сльозами.) О, швидше це все минуло б, швидше змінилося б якось наше нескладне, нещасливе життя.

ПИЩИК (бере його під руку, впівголоса): Вона плаче. Ходімо до зали, нехай вона одна... Ходімо... (Бере його під руку і веде до зали.)

ЛОПАХІН: Та що ж таке? Музико, грай чітко! Нехай усе буде, як я бажаю! (З іронією.) Іде новий поміщик, власник вишневого саду! (Штовхнув ненавмисно столик, ледь не перекинув канделябри.) За все можу заплатити! (Виходить із Пищиком.)

У залі й вітальні немає нікого, крім Любові Андріївни, яка сидить, стиснулася вся і гірко плаче. Тихо грає музика. Швидко входять Аня і Трофімов. Аня підходить до матері і стає перед нею на коліна. Трофімов залишається біля входу до зали.

АНЯ: Мамо!.. Мамо, ти плачеш? Мила, добра, хороша моя мамо, моя прекрасна, я люблю тебе... я благословляю тебе. Вишневий сад продали, його вже немає, це правда, правда, але не плач, мамо, у тебе залишилося життя попереду, залишилася твоя хороша, чиста душа... Ходімо зі мною, підемо, мила, звідси, підемо!.. Ми посадимо новий сад, розкішніший за цей, ти побачиш його, зрозумієш, і радість, тиха, глибока радість заполонить твою душу, як сонце за вечірньої години, і ти посміхнешся, мамо! Ходімо, мила! Ходімо!..

Завіса

Дія четверта

Декорація першої дії. Немає ні фіранок на вікнах, ні картин, залишилося небагато меблів, які складено в один куток, точно на продаж. Відчувається порожнеча. Близько вхідних дверей і в глибині сцени складено валізи, дорожні клунки тощо. Ліворуч двері відкрито, звідти чути голоси Варі й Ані. Лопахін стоїть, чекає. Яша тримає тацю зі скляночками із шампанським. У передпокої Єпіходов складає скрині. За сценою у глибині гам. Це прийшли прощатися мужики. Голос Гаєва: «Спасибі, братці, спасибі вам».

ЯША: Простий народ прощатися прийшов. Як на мене, Єрмолаю Олексійовичу: народ добрий, але розуміє мало.

Гам стихає. Заходять через передпокій Любов Андріївна і Гаєв; вона не плаче, але бліда, обличчя її тремтить, вона не може говорити.

ГАЄВ: Ти віддала їм свій гаманець, Любо. Так не можна! Так не можна!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Я не змогла! Я не змогла!

Обоє йдуть.

ЛОПАХІН (у дверях, їм услід): Завітайте, уклінно прошу! По скляночці на прощання. З міста не здогадався привезти, а на станції знайшов тільки одну пляшку. Завітайте!

Пауза.

ЛОПАХІН: Що ж, панове! Чи не бажаєте? (Відходить від дверей.) Знав би — не купував. Ну, і я не питиму.

Яша обережно ставить піднос на стілець.

ЛОПАХІН: Випий, Яшо, хоч ти.

ЯША: За тих, хто від’їздить! Щасливо залишатися! (П’є.) Це шампанське не справжнє, можу вас запевнити.

ЛОПАХІН: Вісім рублів пляшка.

Пауза.

ЛОПАХІН: Холодно тут у біса.

ЯША: Не топили сьогодні, все одно їдемо. (Сміється.)

ЛОПАХІН: Чого ти?

ЯША: Від задоволення.

ЛОПАХІН: На дворі жовтень, а сонячно і тихо, як улітку. Будувати добре. (Подивившись на годинник, у двері.) Панове, зважте, до потяга лишилося всього сорок шість хвилин! Значить, через двадцять хвилин на станцію їхати. Не баріться.

Трофімов у пальто входить знадвору.

ТРОФІМОВ: Мені здається, їхати вже час. Коней подано. Чорт його знає, де мої калоші. Пропали. (У двері.) Аню, нема моїх калош! Не знайшов!

ЛОПАХІН: А мені до Харкова треба. Поїду з вами в одному потязі. У Харкові замешкуватиму впродовж зими. Я все копошився з вами, замучився без діла. Не можу без роботи, не знаю, що ось робити з руками; бовтаються якось дивно, наче чужі.

ТРОФІМОВ: Зараз поїдемо, і ви знову візьметеся за свій корисний труд.

ЛОПАХІН: Випий-но скляночку.

ТРОФІМОВ: Не питиму.

ЛОПАХІН: Тож, у Москву тепер?

ТРОФІМОВ: Так, супроводжу їх до міста, а завтра в Москву.

ЛОПАХІН: Так... Що ж, професори не читають лекцій, мабуть усе чекають, коли приїдеш!

ТРОФІМОВ: Тебе це не обходить.

ЛОПАХІН: Стільки років, як ти в університеті вчишся?

ТРОФІМОВ: Вигадай щось новіше. Це старе і плоске. (Шукає калоші.) Знаєш, ми, мабуть, не побачимося вже, так ось дозволь мені дати тобі на прощання одну пораду: не розмахуй руками! Відвикни від цієї звички — розмахувати. І теж от будувати дачі, розраховувати, що з дачників згодом вийдуть окремі господарі, розраховувати так — це теж означає розмахувати... Як-не-як, все-таки я тебе люблю. У тебе тонкі, ніжні пальці, як у артиста, у тебе тонка, ніжна душа...

ЛОПАХІН (обнімає його): Прощавай, голубчику. Спасибі за все. Якщо потрібно, візьми в мене грошей на дорогу.

ТРОФІМОВ: Для чого мені? Не потрібно.

ЛОПАХІН: Адже у вас немає!

ТРОФІМОВ: Є. Дякую вам. Я за переклад отримав. Ось вони тут, у кишені. (Тривожно.) А калош моїх немає!

ВАРЯ (з іншої кімнати): Візьміть вашу гидоту! (Викидає на сцену пару гумових калош.)

ТРОФІМОВ: Що ж ви гніваєтеся, Варю? Гм... Та це не мої калоші!

ЛОПАХІН: Я навесні посіяв маку тисячу десятин, і тепер заробив сорок тисяч чистого. А коли мій мак цвів, що то була за картина! Так ось я, кажу, заробив сорок тисяч і, отже, пропоную тобі в борг, тому що маю. Навіщо ж носа дерти? Я мужик... просто.

ТРОФІМОВ: Твій батько був мужик, мій — аптекар, і з цього не випливає анічогісінько.

Лопахін виймає гаманця.

ТРОФІМОВ: Облиш, облиш... Дай мені хоч двісті тисяч, не візьму. Я вільна людина. І все, що так високо і дорого цінуєте ви всі, багаті та бідні, не має наді мною ані найменшої влади, ось як пух, який мріє в повітрі. Я можу обходитися без вас, я можу проходити повз вас, я сильний і гордий. Людство прямує до вищої правди, до вищого щастя, яке лишень можливе на Землі, і я в перших рядах!

ЛОПАХІН: Дійдеш?

ТРОФІМОВ: Дійду.

Пауза.

ТРОФІМОВ: Дійду, або покажу іншим шлях, як дійти.

Чути, як далеко гепають сокирою по дереву.

ЛОПАХІН: Ну, прощавай, голубчику. Час їхати. Ми один перед одним носа деремо, а життя, знай, собі минає. Коли я працюю тривалий час, без утоми, тоді думки легші, і здається, ніби мені теж відомо, для чого я існую. А скільки, брате, в Росії людей, які існують невідомо для чого. Ну, все одно, циркуляція справи не в цьому. Леонід Андрійович, кажуть, прийняв місце, буде в банку, шість тисяч на рік... Тільки ж не всидить, ледачий дуже...

АНЯ (у дверях): Мама вас просить: поки вона не поїхала, щоб не рубали саду.

ТРОФІМОВ: Справді, невже бракує такту... (Іде передпокоєм.)

ЛОПАХІН: Зараз, зараз... Ох же, справді. (Виходить за ним.)

АНЯ: Фірса до лікарні відправили?

ЯША: Я вранці нагадував. Відправили, либонь.

АНЯ (до Єпіходова, який проходить залою): Семене Пантелеймоновичу, довідайтеся, будь ласка, чи відвезли Фірса до лікарні.

ЯША (ображено): Уранці я казав Єгору. Що ж перепитувати по десять разів!

ЄПІХОДОВ: Довголітній Фірс, як на мене, для рихтування не годиться, йому треба до праотців. А я можу йому тільки заздрити. (Поклав валізу на картонку з капелюхом і розчавив.) Ну, ось, звичайно. Так і знав. (Виходить.)

ЯША (глузливо): Двадцять два нещастя...

ВАРЯ (за дверима): Фірса до лікарні відвезли?

АНЯ: Відвезли.

ВАРЯ: Чому ж лист не взяли до лікаря?

АНЯ: Так треба послати навздогін... (Виходить.)

ВАРЯ (із сусідньої кімнати): Де Яша? Скажіть, матір його прийшла, хоче попрощатися з ним.

ЯША (махає рукою): Тільки терпець уривають.

Дуня постійно клопоче біля речей; тепер, коли Яша залишився один, вона підійшла до нього.

ДУНЯ: Хоч би поглянули разочок, Яшо. Ви їдете... мене покидаєте... (Плаче і кидається йому на шию.)

ЯША: Що ж плакати? (П’є шампанське.) Через шість днів я знову в Парижі. Завтра сядемо в кур’єрський потяг і покотимо, тільки нас і бачили. Навіть якось не віриться. Вів ла Франс!..^[31] Тут мені не затишно, не можу жити... нічим зарадити. Надивився на невігласів — годі з мене. (П’є шампанське.) Що ж плакати? Поводьтеся пристойно, тоді не плакатимете.

ДУНЯ (пудриться, дивлячись у люстерко): Надішліть з Парижа листа. Адже я вас любила, Яшо, так любила! Я ніжна істота, Яшо!

ЯША: Сюди йдуть. (Клопоче біля валіз, тихо наспівує.)

Заходять Любов Андріївна, Гаєв, Аня і Шарлотта Іванівна.

ГАЄВ: Рушати б нам. Уже трохи залишилося. (Дивлячись на Яшу.) Від кого це оселедцем тхне?

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Хвилин через десять давайте вже до екіпажів сідати... (Оглядає кімнату.) Прощавай, милий будинку, старий дідусю. Мине зима, настане весна, а там тебе вже не буде, тебе зламають. Як багато всього бачили ці стіни! (Цілує палко доньку.) Скарбе мій, ти сяєш, твої очі сяють, як два алмази. Ти задоволена? Дуже?

АНЯ: Дуже! Починається нове життя, мамо!

ГАЄВ (весело): Справді, тепер усе добре. До продажу вишневого саду ми всі хвилювалися, страждали, а потім, коли питання вирішили остаточно, безповоротно, всі заспокоїлися, повеселішали навіть... Я банківський служака, тепер я фінансист... жовтого в середину, і ти, Любо, як-не-як, маєш кращий вигляд, це безсумнівно.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Так. Нерви мої ліпше, це правда.

Їй подають капелюх і пальто.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Я сплю добре. Виносьте мої речі, Яшо. Час рушати. (До Ані.) Дівчинко моя, скоро ми побачимося... Я їду до Парижа, житиму там на ті гроші, які прислала твоя ярославська бабуся на придбання маєтку — хай живе бабуся! — а грошей цих вистачить ненадовго.

АНЯ: Ти, мамо, повернешся скоро, скоро... чи не так? Я підготуюся, витримаю іспит до гімназії і потім працюватиму, тобі допомагатиму. Ми, мамо, разом читатимемо різні книжки... Адже правда? (Цілує матері руки.) Ми читатимемо осінніми вечорами, прочитаємо багато книжок, і перед нами відкриється новий, чудовий світ... (Мріє.) Мамо, приїжджай...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Приїду, моє золото. (Обіймає доньку.)

Заходить Лопахін. Шарлотта тихо наспівує пісеньку.

ГАЄВ: Щаслива Шарлотта: співає!

ШАРЛОТТА (бере клунка, схожого на загорнуту дитину): Моя дитинко, бай, бай...

Чутно плач дитини: «Уа, уа!..».

ШАРЛОТТА: Помовч, мій хороший, мій милий хлопчику.

«Уа!.. уа!..»

ШАРЛОТТА: Мені тебе так шкода! (Кидає клунок на місце.) То ви, будь ласка, знайдіть мені місце. Я не можу так.

ЛОПАХІН: Знайдемо, Шарлотто Іванівно, не переймайтеся.

ГАЄВ: Усі нас кидають, Варя йде... ми стали раптом непотрібні.

ШАРЛОТТА: У місті мені мешкати ніде. Маю йти... (Співає.) Байдуже...

Заходить Пищик.

ЛОПАХІН: Диво природи!..

ПИЩИК (захекавшись): Ой, дайте віддихати... замучився... Мої вельмишановні... Води дайте...

ГАЄВ: За грошима мабуть? Слуга покірний, іду від гріха... (Виходить.)

ПИЩИК: Давненько до вас не навідувався... найпрекрасніша... (До Лопахіна.) Ти тут... радий тебе бачити... величезного розуму людина... візьми... отримай... (Подає Лопахіну гроші.) Чотириста рублів... За мною залишається вісімсот сорок.

ЛОПАХІН (здивовано знизує плечима): Наче вві сні... Ти де ж узяв?

ПИЩИК: Стривай... Жарко... Подія надзвичайна. Приїхали до мене англійці і знайшли в землі якусь білу глину... (До Любові Андріївни.) І вам чотириста... прекрасна, дивовижна... (Подає гроші.) Решта потім. (П’є воду.) Зараз один молодий чоловік розповідав у вагоні, ніби якийсь... великий філософ радить стрибати з дахів... «Стрибай!» — каже, і в цьому все завдання. (Здивовано.) Ти ба! Води!..

ЛОПАХІН: Які ж то англійці?

ПИЩИК: Здав їм ділянку з глиною на двадцять чотири роки... А тепер, даруйте, іншим разом... маю скакати далі... Поїду до Знойкова... до Кардамонова... Усім винен... (П’є.) Хай щастить... У четвер заїду...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ми зараз переїжджаємо до міста, а завтра я за кордон...

ПИЩИК: Як? (Стривожено.) Чому до міста? Ото ж бо я дивлюся на меблі... валізи... Ну, нічого... (Крізь сльози.) Нічого... Найбільшого розуму люди... ці англійці... Нічого... Будьте щасливі... Бог допоможе вам... Нічого... Усьому на цьому світі буває кінець... (Цілує руку Любові Андріївні.) А дійде до вас чутка, що мені кінець прийшов, згадайте ось цього самого... коня і скажіть: «Був на світі такий, сякий... Симеонов-Пищик... царство йому небесне»... Гожа погода... Так... (Відходить украй сумний, але одразу ж повертається і каже в дверях.) Уклонялася вам Даринка! (Виходить.)

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Тепер можна і їхати. Їду я з двома турботами. Перша — це хворий Фірс. (Глянувши на годинник.) Ще хвилин п’ять можна...

АНЯ: Мамо, Фірса вже відправили до лікарні. Яша відправив уранці.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Друга моя печаль — Варя. Вона звикла рано вставати і працювати, і тепер без праці вона, як риба без води. Схудла, зблідла і плаче бідолаха...

Пауза.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ви це дуже добре знаєте, Єрмолаю Олексійовичу; я мріяла... видати її за вас, та й по всьому видно було, що ви одружитеся. (Шепоче до Ані, та киває Шарлотті, і обидві йдуть.) Вона вас любить, вам вона до душі, і не знаю, не знаю, чому це ви ніби оминаєте одне одного боком. Не розумію!

ЛОПАХІН: Я сам теж не розумію, зізнатися. Якось дивно все... Якщо є ще час, то я хоч зараз готовий... Покінчімо відразу — і баста, а без вас я, відчуваю, не освідчуся.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: І чудово. Адже одна хвилина потрібна, ото й усе. Я її зараз покличу...

ЛОПАХІН: До речі, й шампанське є. (Подивившись на склянки.) Порожні, хтось уже випив.

Яша кашляє.

ЛОПАХІН: А точніше вижлуктив...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (жваво): Прекрасно. Ми вийдемо... Яшо, allez!^[32] Я її покличу... (У двері.) Варю, облиш усе, ходи сюди. Іди! (Виходить із Яшею.)

ЛОПАХІН (подивившись на годинник): Так...

Пауза.

За дверима стриманий сміх, шепіт, нарешті входить Варя.

ВАРЯ (довго оглядає речі): Дивно, ніяк не знайду...

ЛОПАХІН: Що ви шукаєте?

ВАРЯ: Сама поклала і не пам’ятаю.

Пауза.

ЛОПАХІН: Ви куди ж тепер, Варваро Михайлівно?

ВАРЯ: Я? До Рагуліних... Домовилася в них дивитися за господарством... економкою, абощо.

ЛОПАХІН: Це в Яшнєво? Верст сімдесят буде.

Пауза.

ЛОПАХІН: Ось і скінчилося життя в цьому будинку...

ВАРЯ (оглядаючи речі): Де ж це... Або, може, я в скриню поклала... Так, життя в цьому будинку скінчилася... та й уже не буде...

ЛОПАХІН: А я до Харкова їду зараз... ось цим потягом. Справ чимало. А тут на господі залишаю Єпіходова... Я його найняв.

ВАРЯ: Нехай!

ЛОПАХІН: Тогоріч цієї пори вже сніг падав, якщо пригадаєте, а нині тихо, сонячно. Лишень холодно... градусів зо три морозу.

ВАРЯ: Я не глянула.

Пауза.

ВАРЯ: Та й розбитий у нас термометр...

Пауза.

Голос у двері знадвору: «Єрмолаю Олексійовичу!..».

ЛОПАХІН (буцім давно чекав на цей клич): Хвилину! (Швидко йде.)

Варя, сидячи на підлозі, поклавши голову на клунок із сукнею, тихо плаче. Відчиняють двері, обережно входить Любов Андріївна.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що?

Пауза.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Час їхати.

ВАРЯ (вже не плаче, витерла очі): Так, час, матусю. Я до Рагуліних встигну сьогодні, тільки не спізнитися б до потяга...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (у двері): Аню, одягайся!

Заходить Аня, потім Гаєв, Шарлотта Іванівна. На Гаєві тепле пальто з башликом. Сходяться служки, візники. Біля речей клопоче Єпіходов.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Тепер можна і в дорогу.

АНЯ (радісно): У дорогу!

ГАЄВ: Друзі мої, милі, дорогі друзі мої! Залишаючи цей будинок назавжди, чи можу я промовчати, чи можу втриматися, щоб не висловити на прощання ті почуття, які наповнюють тепер усе моє єство...

АНЯ (благально): Дядечку!

ВАРЯ: Дядечку, не варто!

ГАЄВ (понуро): Дуплетом жовтого в середину... Мовчу...

Заходить Трофімов, потім Лопахін.

ТРОФІМОВ: Що ж, панове, час їхати!

ЛОПАХІН: Єпіходов, моє пальто!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Я посиджу ще одну хвилинку. Ніби раніше я ніколи не бачила, які в цьому будинку стіни, яка стеля, і нині я дивлюся на них із жадібністю, з такою ніжною любов’ю...

ГАЄВ: Пам’ятаю, коли мені було шість років, на Трійцю я сидів на цьому вікні й дивився, як батько прямував до церкви...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Усі речі забрали?

ЛОПАХІН: Здається, всі. (До Єпіходова, надягаючи пальто.) Ти ж, Єпіходов, дивися, щоб усе було гаразд.

ЄПІХОДОВ (говорить сиплим голосом): Будьте певні, Єрмолаю Олексійовичу!

ЛОПАХІН: Що це в тебе голос такий?

ЄПІХОДОВ: Зараз воду пив, щось проковтнув.

ЯША (зневажливо): Невіглас...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Поїдемо — і тут не залишиться жодної живої душі...

ЛОПАХІН: До самої весни.

ВАРЯ (висмикує з клунка парасольку, скидається, ніби вона замахнулася; Лопахін робить вигляд, що злякався): Та що ж ви... Я й не думала.

ТРОФІМОВ: Панове, ходімо сідати в екіпажі... Уже час! Зараз потяг прийде!

ВАРЯ: Петрусю, ось вони, ваші калоші, біля валізи. (Зі сльозами.) І які вони у вас брудні, старі...

ТРОФІМОВ (узуваючи калоші): Ходімо, панове!..

ГАЄВ (сильно збентежений, боїться заплакати): Потяг... станція... Круазе в середину, білого дуплетом у кут...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ходімо!

ЛОПАХІН: Усі тут? Нікого там немає? (Замикає бічні двері ліворуч.) Тут речі складено, треба замкнути. Ходімо!..

АНЯ: Прощавай, будинку! Прощавай, старе життя!

ТРОФІМОВ: Здрастуй, нове життя!.. (Виходить із Анею.)

Варя оглядає кімнату і не поспішаючи йде.

Ідуть Яша і Шарлотта з песиком.

ЛОПАХІН: Тож, до весни. Виходьте, панове... До зустрічі!.. (Виходить.)

Любов Андріївна і Гаєв лишилися вдвох. Вони, мов чекали цього, кидаються на шию одне одному і ридають стримано, тихо, боячись, щоб їх не почули.

ГАЄВ (у розпачі): Сестро моя, сестро моя...

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: О мій милий, мій ніжний, прекрасний саде!.. Моє життя, моя молодосте, щастя моє, прощавай!.. Прощавай!..

Голос Ані весело, заклично: «Мамо!..».

Голос Трофімова весело, збуджено: «Ау!..».

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Востаннє глянути на стіни, на вікна... Цією кімнатою полюбляла ходити покійна мати...

ГАЄВ: Сестро моя, сестро моя!..

Голос Ані: «Мамо!..».

Голос Трофімова: «Ау!..».

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ми йдемо!..

Ідуть.

Сцена порожня. Чути, як на ключ замикають усі двері, як потім від’їжджають екіпажі. Стає тихо. Серед тиші лунає глухий стукіт сокири по дереву, що звучить самотньо і сумно. Чутно кроки. З дверей, що праворуч, виходить Фірс. Він одягнений, як завжди, в піджак і білу жилетку, на ногах туфлі. Він хворий.

ФІРС (підходить до дверей, торкає за ручку). Замкнено. Поїхали... (Сідає на диван.) Про мене забули... Нічого... я тут посиджу... А Леонід Андрійович, мабуть, шуби не надів, в пальто поїхав... (Стурбовано зітхає.) Я щось не подивився... Молоде-зелене! (Бурмоче щось незрозуміле.) Життя-то минуло, ніби й не жив... (Лягає.) Я полежу... силоньки-то в тебе немає, нічого не залишилося, нічого... Ех ти... недолуге!.. (Лежить нерухомо.)

Чути віддалений звук, ніби з неба, звук розірваної струни, сумний. Настає тиша, і тільки чути, як далеко в саду сокирою стукають по дереву.

Завіса

1904

Примітки

1

Капітал, утворений з добровільних щомісячних відрахувань службовців, який витрачають для видачі їм утримання додатково до пенсії. (Прим. перекл.)

(обратно)

2

Елеонора Дузе (1858–1924) — італійська акторка. (Прим. перекл.)

(обратно)

3

«Дама з камеліями» (фр.).

(обратно)

4

П’єса Болеслава Маркевича (1822–1884), російського письменника, публіциста, літературного критика, держслужбовця. (Прим. перекл.)

(обратно)

5

Г. Гайне «Два гренадери».

(обратно)

6

Про смаки — або добре, або нічого (латин.).

(обратно)

7

Першим коханцем (фр.) — театральне амплуа.

(обратно)

8

Належно (фр.).

(обратно)

9

Надзвичайно вдячний (фр.).

(обратно)

10

Оксеній Поприщін — літературний персонаж, головний герой повісті Миколи Гоголя «Записки божевільного». (Прим. перекл.)

(обратно)

11

Микола Добролюбов (1836–1861) — російський літературний критик порубіжжя 1850–1860-х рр., поет, публіцист, представник «революційної демократії», суть якої полягає у створенні соціально справедливого суспільства шляхом масової революції. (Прим. перекл.)

(обратно)

12

Сумний настрій, хандра, ниття. (Прим. перекл.)

(обратно)

13

Зробив, що міг; нехай, хто може, зробить ліпше (латин.).

(обратно)

14

Здоровий дух у здоровому тілі (латин.).

(обратно)

15

Затятий дуелянт, який зумисно провокує конфлікти. (Прим. перекл.)

(обратно)

16

Ходіть сюди (фр.).

(обратно)

17

Місто в північно-східній частині Китаю. (Прим. перекл.)

(обратно)

18

Перепрошую, Марі, але у вас трохи грубі манери (фр.).

(обратно)

19

Здається, мій Бобик уже не спить (фр.).

(обратно)

20

О. Пушкін, поема «Циганка».

(обратно)

21

О, примарні людські сподівання! (латин.)

(обратно)

22

Істина у вині (латин.).

(обратно)

23

Люблю, любиш, любить, любимо, любите, люблять (латин.).

(обратно)

24

Усе своє тримаю при собі (латин.).

(обратно)

25

Тут: так уже повелося (латин.).

(обратно)

26

Синтаксичний зворот у латині (латин.).

(обратно)

27

Не галасуйте, Софі вже спить. Ви — ведмідь (викривл. фр.).

(обратно)

28

«Променад парами!» … «Велике коло, балансе!» і «Кавалери, на коліна й подякуйте дамам!» (фр.) — назви танцювальних фігур і звертання під час танцю.

(обратно)

29

Один, два, три! (нім.)

(обратно)

30

Людина хороша, однак музикант кепський (нім.).

(обратно)

31

Слава Франції! (фр.)

(обратно)

32

Ідіть! (фр.) 

(обратно)

Оглавление

Чайка

  Дійові особи:

  Дія перша

  Дія друга

  Дія третя

  Дія четверта

Три сестри

  Дійові особи:

  Дія перша

  Дія друга

  Дія третя

  Дія четверта

Вишневий сад

  Дійові особи:

  Дія перша

  Дія друга

  Дія третя

  Дія четверта

*** Примечания ***