Житія Святих - Лютий [Данило Туптало] (fb2) читать онлайн

Місяця лютого в 1-ий день

Страждання святого мученика Трифона

У краю Фригійському, у селі, названому Кампсада, яке було поблизу града Апамейського, народився Трифон святий від батьків благочестивих. Ще коли він малим хлопцем був, доброзволив преблагий Бог вселити в нього благодать Духа Свого Святого і дарувати йому дар чудотворення, щоб не лише з уст тої дитини, а й із діл його чудесних звершити Собі хвалу. І зцілював різні хвороби, і бісів з людей проганяв святий отрок Трифон, як же про те просторо написано у Великих Четьях. Ми ж, одне з багатьох його чудес, як вістку великої в ньому благодаті Божої, згадавши, про страждання його почнемо повість.

У рік двісті двадцять п'ятий від кончини Августа-цісаря прийняв Римське царство Гордіян, який, хоча й ідолопоклонником був, проте християн не гонив. Він мав доньку — лицем красну, розумом же премудру, на ім'я Гордіяна, щодо літ шлюбних уже доросла, і багато з великих і славних князів бажали у співжиття синам своїм заручити її через красу її та розум. У ту дівчину, з допусту Божого, увійшов диявол, мучив її вельми без упину, кидав у вогонь і воду — печаль же через неї батькам її була немала, і плач великий, і приводили лікарів наймудріших, але нічого помогти не могли. Тоді сам диявол за Божим велінням возвав, кажучи: "Ніхто ж звідси мене вигнати не може, окрім Трифона-отрока". І зразу цар послав по всій вселенній шукати Трифона. Багато було тих, що приходили і тим ім'ям називалися, але ні один не зміг біса з царевої доньки вигнати, допоки святого Трифона-отрока, який у краю Фригійському в селі Кампсаді при одному озері гуси пас, не знайшли і в Рим скоро не привели, — мав тоді сімнадцятий рік від народження свого. Коли ж наближався святий до Риму, пізнав диявол прихід його і люто мучив дівчину, взиваючи: "Не можу більше тут жити, бо близько Трифон іде і через три дні прийде, не можу більше терпіти". Так кричачи, лукавий дух вийшов з неї. На третій же день прийшов у град святий Трифон, і в царські був приведений палати, прийняв його цар люб'язно, пізнав-бо його цар зі слів тих, що їх біс, виходячи з доньки його, говорив: "На третій день Трифон прийде". Щоб певніше довідатися, чи Трифон зцілив доньку його, просив його показати їм диявола так, аби вони побачили його очима. Святий же перебував у пості та молитві шість днів і прийняв зверху більшу й сильнішу владу над нечистими духами. І на сьомий день, коли сходило сонце, прийшов до блаженного цар зі своїм синклітом, хотівши бачити тілесними очима диявола. Святий же Трифон, сповнений Духа Святого, мисленими очима на невидимого духа дивлячися, казав: "Тобі кажу, духу нечистий, в ім'я Господа мого Ісуса Христа явися очевидь тим, що тут є, і покажи їм поганий і безсоромний свій образ і про неміч свою розкажи". І зразу явився диявол перед всіма в образі пса чорного, що мав очі наче вогненні, голову волік по землі. І спитав його святий: "Хто тебе, демоне, послав сюди увійти в дівчину? І чому посмів ти увійти у створену за образом Божим, ти, що сам потворний, і немічний, і всілякого сповнений сорому?" Відповів диявол: "Послав мене батько мій, що всілякого зла начальник, якого кличуть сатаною. Сидячи в пеклі, звелів він мені мучити дівчину цю". Спитав же його святий знову: "І хто дав вам владу насмілитися на творіння Боже?" Диявол же, хоч не хотів, змушений був невидимою силою Божою сказати правду, щоб чули всі, кажучи: "Не маємо влади над тими, що знають Бога і вірять в єдинородного Його сина Христа, за нього ж Петро і Павло тут померли. Від них ми зі страхом втікаємо [хіба дозволено буде нам, щоб зовні комусь легких завдавати спокус]. А ті, що не вірять у Бога і в Божого Сина, ходять у всіх похотях своїх, діла для нас приємні чинячи, — над тими беремо владу, щоб мучити їх. Приємні ж для нас діла такі: ідолопоклонство, наруга, перелюбодійство, чари, заздрість, убивство, гордість. Цими і подібними їм ділами люди обплутуються, наче сітями, відчужуються від Бога, Творця свого, і добровільно друзями нашими стають і з нами разом вічні муки приймуть". Те чувши, цар і ті, що з ним були, сповнилися страху й жаху, і багато хто відмовився тоді від нечестя, у Христа увірував, а вірні утвердилися у вірі й прославили Бога. Святий же Трифон звелів відійти бісові на місце вогненне в пеклі — і зникнув біс. Цар же, багато дарів давши святому, відпустив його з миром. Але святий усе, що від царя прийняв, роздав жебракам на дорозі, сам же, на батьківщину свою повернувшися, виконував звичні свої справи, зцілюючи недужих і добровгоджуючи Богові святим і непорочним життям.

Після Гордіяна-царя прийняв Филип царство. Але і він недовго царював: убитий був від своїх воїнів. А після нього оцарився Децій-кат, він люте підняв гоніння на християн, незчисленну кількість вірних різними муками убив, багатьох же боязливих від Христа відвернув і до ідолопоклоніння схилив. Звелів же і всім єпархам своїм й ігемонам, що по вселеній були, проливати нещадно кров невинну християн, які не хотіли поклонятися ідолам. У той час був на Сході єпарх на ім'я Аквилин, йому донесли на святого Трифона, що християнином є, лікарську ж знає хитрість, ходить краями і лікує хворих, разом з тим і вчить у Христа вірувати і навертає багатьох, а наказу царського не слухає і наругу чинить над великими богами. Зразу-бо послані були воїни у край Фригійський шукати Трифона, його ж швидко знайшли: не міг-бо сховатися світильник, що горів ревністю до Бога і світився праведною вірою та добрими ділами. Але й сам святий Трифон, почувши про тих, що шукають його, не утік від них у пустелю, не сховався в горах і проваллях земних, але, озброївшись молитвою і хресним знаменням, сміливо приступив до тих, що шукали його, і, віддавши себе їм в руки, з веселістю пішов до Аквилина-єпарха, який був тоді у граді Нікейському. Коли ж сів Аквилин на суді з пихою великою, в оточенні своїх зброєносців, з першими начальниками, і слугами, і людом незліченним, Помпіян, скриніярій великого чину, сказав до єпарха: "Юнак з Апамійського града, до твоєї величности присланий, ось перед світлим твоєї влади судом стоїть. Аквилин же єпарх сказав: "Стоячи перед нами, хай скаже нам ім'я своє, і батьківщину, і фортуну, тоді хай ісповість віру свою". Сказав святий: "Ім'я моє Трифон, батьківщина ж — село Кампсада, що близько града Апамійського, фортуни ж у нас нема, ані не називається ніколи, віримо-бо, що все з Божого промислу і невимовної Його премудрости буває, а не з фортуни, чи розташування зір, чи випадку, як ви вірите. Я ж — вільний життям, одному лише Христові служу, Христос же моя віра, Христос слава моя і вінець похвали моєї". Сказав єпарх: "Думаю, що донині ти не чув наказу царського, щоб кожен чоловік, який християнином себе називає і богам не поклоняється, переданий був насильницькій смерті. Май добрий розум, відвернися від звабливої тої віри, щоб у вогонь тебе не вкинули". Відповів святий Трифон: "Якби-то мені сподобитися і вогнем, і всіма муками померти за Ім'я Ісуса Христа, Господа мого і Бога". Сказав єпарх: "О Трифоне, раджу тобі, щоб приніс ти жертву богам, бачу-бо тебе юного тілом, досконалого ж розумом і не хочу, щоб ти погано помер". Відповів святий Трифон: "Досконалий буду мати розум, якщо Богові моєму досконале принесу ісповідання і, наче дорогоцінний скарб, збережу незмінно благочестиву в Нього віру, і буду жертвою для Того, Хто пожертвував Собою заради мене". Сказав єпарх: "Вогню віддам твоє тіло, душу ж твою найлютішими мучитиму муками". Відповів святий: "Ти погрожуєш мені вогнем, що гасне, кінець його — попіл, я ж вам, невірним, натомість погрожую вогнем незгасним, вічним. Відступи від суєти і пізнай істинного Бога, щоб потім не каятися, коли у вогонь вічний попадеш". Аквилин же сповнився гніву, звелів святого повісити на дереві й бити. Те чуючи, блаженний Трифон зразу скинув ризи свої, зі сміливістю і ревністю гарне тіло своє в руки спекуляторів віддав на рани. Зв'язавши-бо йому руки ззаду, повісили й бити почали. Коли битий жорстоко був три години, мужнє показав терпіння, бо не закричав ані не застогнав, але мовчав, приймаючи незліченні рани. Після биття того сказав йому єпарх Аквилин: "Покайся, Трифоне, і безумство своє відкинь, обіцяй поклонитися богам: ніхто ж бо, хто царевому наказу чинить спротив, не зможе гіркої уникнути смерти". Відповів святий: "І я говорю тобі: ніхто ж, хто відвернувся від Небесного Царя Христа, не зможе успадкувати життя вічного, але посланий буде у вогонь вічний, незгасний". Сказав єпарх: "Царя небесного нема иншого, окрім Зевса, сина Сатурнового. Він є батьком і богів, і людей, йому ж якщо хтось не поклоняється, не може живим бути. Тому й ти поклонитися повинен, щоб достойним виявитися солодкого цього життя. Відповів святий: "Хай будуть подібні Зевсу, богові твоєму, всі, що поклоняються йому, і всі, що покладаються на нього. Про нього ж розповідають, що перший був волхв пребеззаконний і згубний чарівник, батько всілякого нечистого діла і безбожжя, після його ж смерти люди, що діла його злі наслідували, створили йому золоті і срібні ідоли й нарекли його собі богом, щоб нечистоті своїй і беззаконню мати захист, щоб не посмів ніхто ж докорити їм у ділах безсоромних, оскільки бог їхній таким був. Так само й инших нечистивих і всезлісних людей їхні наслідувачі богами нарекли. Ви ж, за давніми нечестивими переданнями і брехливими байками ідучи, бездушним і німим ідолам поклоняєтеся, не дбаючи про Бога живого, Який небо утвердив, землю на водах заснував, повітря пролив. І коли кожній створеній речі подав буття й образ, поставив над усіма паном людину, створену пізніше. Коли ж вона, заздрісним змієм зваблена, у незліченне впала зло, змилосердився Бог-Слово і, воплотитися захотівши, прийняв подобу людську, на хресті помер, був похований і триденно воскрес, зійшов на Небо і сидить праворуч Бога-Отця, допоки пізнає Його все створене, — тоді знову з Небес прийде зі силою і славою великою і винагородить кожного за ділами його. Він є Бог богів, і Цар царів, і Суддя живих і мертвих. А ті, яких ви вважаєте богами, ті є вічного вогню паливом зі всіма, що покланяються їм".

Після цього єпарх Аквилин, ідучи на лови, звелів святого Трифона зв'язаного і до коня прив'язаного, вести за собою. Немалі були й ті муки святому, бо пальці ніг його відривалися, не лише тому, що нагі були, а тоді лютий мороз був, але й кінські ноги наступали на них і топтали, і вони ламалися, і стопи йому кришилися. Мученик же, до Бога взираючи і Його любов'ю зігріваючися, на біль не зважав і співав слова Давидові: "Зміцни стопи мої на стежках Своїх, щоб не похитнулися кроки мої". І знову: "Кроки мої спрямуй, Господи, за словом Своїм, щоб не заволоділо мною ніяке беззаконня". Повторював же часто і святого першомученика слова, кажучи: "Господи, не приймай це їм за гріх". Коли єпарх повернувся з ловів, знову поставив перед собою мученика і сказав йому: "Нині, о окаянний, чи надумав ти собі премудро принести жертви богам? Чи ще в давньому своєму безумстві перебуваєш?" Відповідав святий: "Ти сам безумства й невігластва сповнений: осліпив тебе диявол, що не можеш пізнати Творця всіх і поклонитися Йому. Я ж, премудрий, не відступлю від істини, яка мене рятує". І звелів єпарх відвести святого до в'язниці, сам же відійшов у навколишні межі й затримався декілька днів. Тоді знову до Нікеї повернувся, сів на судищі, поставив перед собою Трифона святого і сказав до нього: "Чи настановив тебе довгий в путах час підкоритися царському велінню і до богів навернутися?" Відповів святий: "Бог мій і Господь Ісус Христос, що Йому служу чистим розумом, настановляючи, настановив й укріпив мене, щоб незмінну і непохитну беріг у Нього віру. Йому-бо одному, істинному Цареві й Богові, підкоряюся і до Нього припадаю — твою ж і царя твого гордість зневажаю і від тих, кого ви вшановуєте, відвертаюся". Єпарх же сказав до слуг: "Гострі цвяхи вбийте в ноги його і, водячи по граді, бийте". І зразу слуги те вчинили, і водили святого, також волочили по цілому граді, б'ючи. Страждав він від лютого болю ніг, не лише від набитих у них цвяхів, а й від сильного морозу та снігу: була-бо тоді зима велика. Проте добрий страждалець, маючи Христа перед собою і на майбутню винагороду взираючи, усе те перетерпів солодко. Коли ж знову перед єпарха його привели, дивувався кат такому терпінню святого й казав: "Доки, о Трифоне, мук не чутимеш? Доки не торкатиметься до тебе лютість болю?" Відповів святий: "Доки ти не пізнаватимеш сили Христової, що в мені перебуває? Доки не переставатимеш спокушати Духа Святого, о окаянне? Невже не зрозумів, що нездоланна всемогутність Христова?" Тоді сповнився гніву кат, звелів, назад йому руки зв'язавши і знову на дерево повісивши, бити залізом нещадно, тоді свічами опалити боки його. Коли катові слуги те все з великою старанністю чинили, раптом світло з Небес осяяло його, і вінець прекрасний зійшов на голову його, аж кати, побачивши, попадали від страху. А святий Трифон, відчувши допомогу, що зійшла згори, сповнився радости й веселощів і говорив: "Дякую Тобі, Господи, що не покинув мене без допомоги в руках ворогів моїх, але осінив головну мою в день боротьби і дав мені прибіжище спасения, і правиця Твоя прийняла мене, і нині молюся Тобі, Господи: будь завжди зі мною, утверджуючи й захищаючи мене. І сподоби мене безперешкодно здійснити подвиг цей, аби достойним бути вінець правди отримати зі всіма, що полюбили святе Ім'я Твоє, бо Ти один препрославлений навіки. Амінь".

Після цього, знову звільненого святого прикликавши перед себе, кат почав ласкаво до нього говорити: "Принеси жертву, Трифоне, великому Зевсу й поклонися образу царевому, і я тебе відпущу з почестями та дарами". Святий Трифон, посміхнувшися, сказав: "Якщо я самого царя зневажив і безумні його накази обплював, то чи маю бездушному його образові поклонитися? Не буде такого. Про Зевса ж та инших твоїх лжебогів спитай тих, що серед вас вважаються мудрими, які про них плетуть небилиці, їхні ж нечестиві діла покрити намагаючися, переклавши імена їхні на инші речі: називаючи небо Зевсом, повітря Герою, землю Церерою, море Посейдоном, сонце Аполоном, місяць Діяною. Ті ж байкарі ваші імена богів ваших звичаям і пристрастям людським нарекли: гнів і боротьбу іменують Марсом, похіть блудну називають Венерою — і так, Творця всього, Бога, залишивши, безумно сповнили вселенну ідолами й надали перевагу творінню над Творцем. Не лише ж самі, зі здорового глузду і з праведного шляху зійшовши, в душезгубне провалля стрімголов падаєте, а й нас туди ж затягти зі собою намагаєтеся, щоб ми були учасниками того ж вашого провалля і загибелі. Але нічого не досягнете, о звабники, не зможете-бо справді тих, що на Бога сильного і живого покладаються, з праведної дороги відвернути і схилити до ідолів ваших". Це чувши, Аквилин дивувався таким словам його, більшого ж гніву сповнився, звелів жорстокіше бити його — і битий був святий по цілому тілу немилостиво довгий час. Бачив же кат, що не зможе непохитного стовпа того зрушити і від віри Христової відвернути, тож дав на нього такий вирок: "Трифонові Апамійському, який чинить опір царському наказові й не хоче богам принести жертви, після багатьох накладених на нього мук відтята голова хай буде". І зразу, взявши його, воїни вивели за град на місце страти. Святий же мученик, ставши до сходу, помолився до Бога, кажучи: "Господи, Боже богів і Царю царів, святіший від усіх святих, дякую Тобі, що сподобив мене сповнити подвиг цей без перешкод. І нині молюся до Тебе, щоб не торкнулася мене лукава ловляча рука ворога невидимого, щоб не звела мене в глибину загибелі. Але святими ангелами Своїми в улюблені поселення мене введи і спадкоємцем мене Царства Свого, якого прагну, вчини, прийми в мирі душу мою, усіх же, що мене, раба Твого, згадувати будуть і, споминаючи мене, святі жертви принесуть Тобі, почуй з висоти Святости Своєї і поглянь на них зі святого мешкання Свого, подаючи їм щедрі й нетлінні дари, бо один Ти благий і щедрий Податель навіки-віків". Коли так святий молився, швидше, ніж посічений мав бути, прийняв Господь святу його душу в руки Свої. Чесне ж його тіло, яке залишилося мертвим на землі, брати, що були в Нікеї, обвивши чистими плащаницями й пахощами помастивши, хотіли в себе поховати для захисту града свого. Але святий явився їм у видінні і звелів перенести мощі свої у село Кампсаду, де народжений був. І зробили за велінням його. Так святий Трифон, з юности Богові посвячений, багато людей до Христа привівши й незліченні хвороби в людях вилікувавши, після багатьох мук, які за істину підняв, увінчаний був вінцем нетлінним від Отця, і Сина, і Святого Духа, Єдиного в Тройці Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Петра з Талатій, який, сім років від народження свого мавши, залишив батьків і в Єрусалим пішов, тоді в Антіохію. І там, в одному замкнувшися гробі, постницьке провадив життя, один день цілий голодуючи, на наступний же пізно трохи хліба й води куштуючи. І став чудотворцем: недуги зцілював і виганяв з людей бісів. Про життя його і чуда пише блаженний Теодорит, єпископ Кирський, і згадує про матір свою, що двічі її зцілив цей преподобний Петро: раз від осліплення очей, і переконав її премудро не прикрашатися зовнішніми прикрасами, вдруге ж — від хвороби важкої після народження дитини (Теодорита цього) вже помираючу від воріт смертних повернув. Дівчину одну з рук воєводи градського, що насиллям її розтлити хотів, невидимо вихопив і того, що чинив насилля, осліпив. Багатьох біснуватих молитвою від духів лукавих звільнив і, до глибокої старости доспівши, спочив з миром, мав років від народження свого дев'ятдесят дев'ять, з них же сім при батьках прожив, а дев'ятдесят і два у постництві перепровадив.

І преподобного отця нашого Вендиміяна, пустельника витинійського, який був учнем преподобного Овксентія, його ж пам'ять цього ж місяця в 14-й день. І святої мучениці Перпетуї і тих, що з нею, святих юнаків Сатира, Ревоката, Саторнила, Секунда. І святої Філицитати — жінки, що взята була вагітною і у в'язниці передчасно дитину народила, дівчинку. Але і свята Перпетуя була пошлюблена, маючи років двадцять два, і немовля грудьми годувала — знехтувала батьками і всіма світу цього любощами задля любови Христової й охрестилася таємно з названими святими юнаками. Перед стражданнями ж свята Перпетуя бачила таке видіння: здавалося, бачила драбину золоту, велику вельми, що до небес сягала. З обох боків тої драбини багато було застромленої гострої залізної зброї: мечів, ножів, бритв, списів, гаків, цвяхів, вил та їм подібного. Під драбиною ж, при першому щаблі, змій великий плазував, який не пускав бажаючих сходити. Підійшов же святий юнак Сатир і, не зважаючи на страшного того змія, швидше від усіх на ту драбину вийшов, і на сам верх піднявся, обернувся і мовив: "Перпетує, чекаю на тебе, але вважай, щоб не вкусив тебе змій". Вона ж сказала: "Не має мені зашкодити змій в Ім’я Господа Ісуса Христа". І, приступивши, спочатку на голову змієві, як на перший щабель, ступила, тоді на драбину зійшла і бачила прекрасні поселення райські і багато тих, що там оселилися. Коли свята Перпетуя сповістила те видіння своїм товаришам, зрозуміли всі, що до подвигу страдницького прикликає їх Господь, і збайдужіли до тимчасового життя. Спочатку били їх багато всіх, тоді юнаків звірам на поїдання нечестиві кати віддали, а на святих жінок Перпетую і Філикитату телицю дику спустили, щоб проколола їх рогами, але неушкоджені залишилися всі. На кінець ножами проколені й зарізані були. Коли ж заколювали святу Перпетую, рука того, хто заколював, не влучила добре в гортань її — вона ж сама, руку його з ножем взявши, на гортань свою перенесла, настільки була мужньою і так померти за Христа хотіла.

Місяця лютого в 2-ий день

Слово про Стрітення Господнє і про очищення Пречистої Діви Богородиці

Коли після Різдва Господа нашого Ісуса Христа сорок днів минуло і час очищення законного сповнився, пречиста і преблагословенна Діва Мати вирушила з Вифлеєму зі святим Йосифом Обручником у Єрусалим до церкви Божої, несучи сорокаденне немовля Христа. Прийшла сповнити закон Господний подвійний: щоб очиститися після народження принесенням належної Богові жертви та єрейською молитвою і щоб поставити перед Господом первородне немовля й викупити його встановленою ціною, як же про те Господь у Старому Завіті велів Мойсеєві і написано в його книгах. Про закон очищення матері пишеться так: "Коли жінка зачне і народить дитя чоловічої статі, то нечиста буде сім днів, і на восьмий день хай обріже крайню плоть хлоп'яті, потім хай сидить тридцять три дні в крові очищення її і до жодної святої речі хай не торкається, і до святині нехай не заходить, поки на закінчаться [сорок] днів очищення її. Коли ж закінчаться дні очищення, хай принесе ягня непорочне однорічне на цілоспалення, і голуб'я, і горличку, через гріх. Якщо не зможе рука її принести ягняти, то хай візьме дві горлиці, чи два голуби: одного на цілоспалення, а другого через гріх, і помолиться за неї жрець, і очиститься вона". А про закон поставлення первородного немовляти перед Господом так пишеться: Посвяти мені кожного новонародженого хлопчика-первістка, що розкриває утробу". І знову: "Первістка синів своїх щоб мені віддав". Це ж за велике те Боже благодіяння в Єгипті було, що, вбиваючи первістків єгипетських, пощадили первістків ізраїльських, через те приносили ізраїльтяни первородних своїх немовлят до церкви, віддаючи їх Богові як належну данину, законом встановлену, і знову в Бога собі їх викуповували за встановлену ціну, що називалася викупне срібло, і подавалося воно тим, що служили в церкві Господній, єреям, як же про те в четвертих книгах Мойсеевих написано. Була ж встановлена ціна викупу того п'ять срібних святих церковної ваги, а кожний срібний святий дорівнював двадцяти грошам. Той-бо закон Господній сповнюючи, Божа Мати нині в церкву із Законодавцем прийшла. Прийшла очиститися, хоч не потребувала очищення як неосквернена, чужа спокусам, нетлінна, пречиста: вона-бо зачала без мужа і насолоди й народила без болю і без пошкодження дівочої чистоти своєї. Вона ані якоїсь скверни, для жінок, що природно народжують, звичної, не мала: та, що народила чистоти джерело, як нечистоті належати могла? Народився від неї Христос: як же плід від дерева не пошкоджується ані не осквернюється дерево після народження свого плоду, так неушкодженою і неоскверненою залишилася Діва після народження Христа, плоду благословенного. Пройшов через неї Христос, як же промінь сонячний через скло чи кристал проходить. Не руйнують, не осквернюють скла і кристалу промені, які проходять, але ще чистіше їх просвітлюють. Не пошкодив дівства Пречистої Матері своєї Сонце Правди Христос ані звичними для жінок кровотечами не забруднив, печаттю чистоти і дівством бережені природного народження двері надприродно пройшовши, але ще більше помножив чистоту її, освятив її проходом Своїм і божественним просвітлив світлом благодаті. Адже не потрібно було взагалі ніякого очищення тій, що без істління Бога Слово породила, проте, щоб законові не перечити, але більше йому слухняною виявитися, прийшла очиститися та, що ціла чиста й без жодної вади. До того ж і смиренна була, не пишалася нетлінною чистотою своєю, але, наче нечиста, на місці нечистих жінок перед дверима храму Господнього стала й очищення просити прийшла, не гидуючи нечистими і грішними. Принесла ж і жертву не як багаті, що приносять ягня однолітнє непорочне, але як убогі, що приносять дві горлиці чи двоє пташенят голубів, у всьому смирення являючи та убогість люблячи, від гордині багатих втікаючи, бо із золота, яке царі принесли, небагато взяла і те жебракам і убогим роздала, трохи затримавши на дорогу до Єгипту. Птахів-бо названих пару купивши, за законом на жертву принесла, а з ними принесла й первородне своє немовля: "Принесли, — каже, батьки дитину Ісуса до Єрусалиму, щоб поставити Його перед Господом, як кожну дитину чоловічої статі, що розкриває утробу, буде посвячено Господеві. Його ж на руках своїх тримаючи, схилила коліна перед Господом і, з великим благоговінням і шаною Богові підносячи і віддаючи, мовила: "Ось, о предвічний Отче, Твій Син, Його ж послав Ти воплотитися від мене заради спасения людства. Це Його ж Ти народив спередвіку без матері, я ж, Твоїм благоволінням, на закінчення років народила без мужа. Це плід утроби моєї первородний, Духом Твоїм Святим у мені зачатий, що невимовно через мене пройшов, як же Ти один знаєш. Ось Первісток мій, але Твій найперше, Тобі співприсносутній і співбезначальний, Первісток, що Тобі одному належить, від Тебе-бо зійшов, не відступивши від божества Твого. Прийми Первістка, з яким же віки сотворив і засяяти велів світлу. Прийми воплочене від мене Своє Слово. Ним же утвердив небеса, заснував землю, зібрав води, об'єднавши в одне. Прийми Свого від мене Сина, Його ж Тобі приношу для того найголовніше, щоб з Ним і зі мною влаштував, як же Ти хочеш, і щоб Його Тілом і Кров'ю, від мене прийнятим, викупив рід людський". Таке мовивши, поклала любу свою дитину на руки архиєрею, як Божому намісникові, наче в руки самому Богові вкладаючи. І, за вищезгаданим законом Божим, викупила Його за встановлену ціну — п'ятьма срібними святими, які були прообразом п'яти великих ран Христових, на хресті прийнятих, ними ж весь світ від законного прокляття і рабства ворожого викуплений був.

Розповідають святі Отці, що святий пророк Захарія, батько Предтечі, Пречисту Діву, що увійшла задля очищення у церкву з дитинчам, поставив не на місці жінок, що очищаються, але на місці дівчат, на якому ж жінкам, що мужа мають, стояти не годиться. І коли книжники і фарисеї те бачили, то почали обурюватися, - Захарія став проти них, повідомляючи, що та Мати й після народження є Дівою чистою. Коли ж вони не вірили, розповідав їм святий, що єство людське зі всіляким творінням підкоряється Творцеві своєму, і в Його всесильній руці є, як же хоче влаштувати творіння Своє і зробити, щоб Діва народила й після народження залишилася Дівою. Через те бо й цю Матір не відлучив, казав, з місця дівчат, бо Дівою є справжньою. У той же час, коли внесли батьки дитинча Ісуса, щоб зробити за звичаєм законним щодо Нього, прийшов до церкви, Духом Святим ведений, святий Симеон-старець, чоловік праведний і благочестивий, який сподівався утіхи Ізраїлеві, що мала настати з приходом Месії. Знав-бо, що зближається вже сподіваний Месія, адже вже скіпетр від Юди перейшов до Ірода, за пророцтвом праотця Якова Патріярха, який передрік, що не піде князівство від Юди, поки не прийде сподівання народам Христос Господь, також і Даниїлові сімдесят тижнів вже скінчилося, після них же провіщено було бути приходу Месії. До того ж обіцяно було Духом Святим Симеонові не бачити смерти швидше, ніж побачить Христа Господнього. Він, поглянувши на Пречисту Діву і на Дитинча, що вона тримала, бачив благодать Божу, що огортала Матір із Дитинчам, і, пізнавши духом, що це є Месія очікуваний, приступив з ревністю і, прийнявши Його на руки з радістю невимовною і з благоговійним страхом, дяку велику підніс Богові, наче лебідь білий сивиною прикрашений, весело перед кончиною своєю співаючи і говорячи: "Нині відпускаєш раба Свого, Владико, за словом Твоїм, з миром. Не мав, — казав, — спокою у думках своїх у всі дні, на Тебе чекаючи, і з дня на день журився, коли Ти прийдеш, нині ж, Тебе бачивши, спокій отримав і печалі позбувся, відходжу звідси, радісну несучи вістку батькам своїм, сповіщу-бо про Твій у світ прихід праотцеві Адаму, й Аврааму, Мойсею ж, і Давидові, Ісаї та иншим святим Отцям і пророкам і невимовної радости сповню тих, що дотепер журилися. До них же мене швидко відпусти, аби швидко, відклавши печаль, возвеселилися в Тобі, Ізбавителі своєму. Відпусти мене, раба Свого, спочити по багатолітніх трудах на лоні Авраамовому, вже-бо бачили очі мої спасення Твоє, для всіх людей приготоване. Бачили очі мої світло, приготоване для вигнання пітьми, на просвітлення народів, для відкриття невідомих їм Божественних таїн, світло, що засіяло на славу людей Твоїх Ізраїля, яке через пророка Ісаю Ти обіцяв, говорячи: "Дам на Сіоні спасення і в Ізраїлі славу Свою". Чуючи ж таке від святого праведного старця про отроча, Йосиф і Пречиста Діва дивувалися мовленому про Нього, бачили-бо Симеона, що до Немовляти промовляв не як до немовляти, але як до старого днями, і молився не як до чоловіка, але як до Бога, що має владу над життям і смертю, що може старця зразу до иншого життя відпустити або ще в теперішньому затримати. І благословив їх Симеон, хвалячи і величаючи Пренепорочну Матір, що народила у світ Богочоловіка, і прославляючи названого батька, святого Йосифа, який сподобився бути служителем для такого таїнства. Сказав же до Марії, матері Його, а не до Йосифа — бачив-бо ясновидними очима безмужню матір: "Ось лежить цей на падіння і на вставання багатьом в Ізраїлі". На падіння тим, що не схочуть вірити словам Його, на підняття ж тим, що мають з любов'ю прийняти Його проповідь. На падіння книжникам і фарисеям, їх же осліпила злість їхня, на підняття ж — простим рибалкам і невігласам: вибере-бо він немудрого, щоб осоромити премудрих віку цього. На падіння старозаконному юдейському соборищу, на підняття ж — новоблагодатній Божій Церкві і на знамення провіщено, бо багато серед людей через Нього буде суперечок: одні говоритимуть, що благий є, инші ж — що ні, що вводить в оману народи. І покладуть Його, за словами пророка Єремії, як ціль для стріли, повісивши на дереві хресному, цвяхами ж, як стрілами і списом, поранивши, — у той час тобі самій, о Безмужня Мати, душу перейде зброя печалі і сердечного болю, коли побачиш Сина свого, на хресті прибитого. Того ж, що у світ цей без болю привела ти, Того зі світу цього з великим болем серця і риданням відпроваджувати будеш".

Була ж там і Анна Пророчиця, донька Фануїлова з коліна Асирового, — і та вдова, що зістарілася вельми, що мала літ вісімдесят і чотири, що сім років лише від дівства свого прожила з мужем своїм, овдовівши ж, усі дні життя свого провадила богоугодно, не виходячи з церкви, але постом і молитвами служачи Богові вдень і вночі, — вона, у той час надійшовши, багато про принесене в церкву Господню Немовля пророчо говорила всім, які сподівалися визволення Єрусалиму.

Чувши ж те й бачивши, книжники і фарисеї лютували серцями своїми, заздрісно гнівалися на Захарію як на явного законопорушника, бо Матір, що задля очищення прийшла, на місці дівочому поставив, на Симеона ж і Анну гнівалися, що такі подавали про Дитинча свідчення. Не мовчали про те пізніше і в Ірода Царя, але все, що в церкві робилося і говорилося, сповістили йому, і зразу шукали на убивство божественне Немовля — Христа Господа, але не знайшли — вже-бо Божим, через Ангела Йосифові у сні даним, велінням несене було до Єгипту, бо святий Йосиф з Пречистою Богородицею, закінчивши в церкві все за Законом Господнім, повернулися не до Вифлеему, але в Галилею, у град свій Назарет, а звідти зразу до Єгипту втекли. Дитинча ж росло й міцніло духом, сповнювалося премудрости, і благодать Божа була на Ньому.

Встановлено ж празник Стрітення Господнього в Юстиніянове царство, бо перед тим, хоч і було в церкві споминання Господнього Стрітення, не святкувалося урочисто. Юстиніян же, благочестивий цар, звелів його як празник Господній і Богородичний святкувати, як же й инші великі празники, і то через такі причини: була в царювання його моровиця велика у Візантії і в навколишніх краях. За три місяці, починаючи від останніх чисел місяця жовтня, спочатку по п'ять тисяч мертвих нараховували щодня, тоді по десять тисяч, і багато тіл багатих і шанованих людей було не поховано, вимерли-бо слуги й раби всі, не було кому самих господарів поховати. А в Антіохії подвійна була кара Божа, бо до смертельної виразки додався, через гріхи людські, страшний землетрус, і всі великі будинки, і високі споруди, і церкви попадали, і багато людей, стінами привалених, загинуло, серед них же і Єфрасій, єпископ Антіохійський, коли впала на нього церква, помер. Але і Помпеополь через землетрус був зруйнований, половину його земля поглинула зі всіма мешканцями його. У ті страшні смертельні та згубні часи комусь із богоугодних було відкрито, щоб встановити святкування Стрітення Господнього, як же й инші Господні та Богородичні великі празники. І коли надійшов день Господнього Стрітення, другий день лютого, коли почали з нічним чуванням і хресним ходом святкувати, зразу в той день віднялася виразка смертна, і всеконечна моровиця зупинилася, і землетруси вгамувалися — милосердям Божим, молитвами ж Пречистої Богородиці, їй же з народженим від неї Христом Богом нехай буде честь, слава, поклоніння і дяка навіки. Амінь.

Місяця лютого в 3-й день

Пам'ять святого праведного Симеона Богоприємця

Симеон-старець, за свідченням божественного Євангелія, чоловіком був праведним і благочестивим, таким, що сподівався на утіху для Ізраїля і сповнений був Святого Духа. Йому сповіщено було від Бога, що скоро має бути прихід у світ істинного Месії. Ось свідчення те, що його давні історики роповідають: "Коли велінням Птоломея, царя Єгипетського, перекладено було Закон Мойсеїв і всі книги пророчі з єврейської мови на грецьку, на це діло наймудріших мужів вибрано було в Ізраїлі, кількістю сімдесят, серед них же і Симеон святий як премудрий і в Божественному Писанні досвідчений. Тоді він, перекладаючи, писав книгу Ісаї-пророка і, дійшовши слів тих: "Ось Діва в утробі прийме і народить сина", засумнівався. "Не може бути, — казав, — щоб Діва, яка мужа не пізнала, народити мала". І, взявши ніж, хотів загладити слова ті, і ось Ангел Господній явився йому, затримав руку його, кажучи: "Ти, що, не віриш в написане, його ж здійснення сам побачиш. Не зможеш побачити смерти швидше, ніж глянеш на Того, Хто має народитися від чистої Діви, — Христа Господнього". Він же, повіривши словам ангеловим і пророчим, очікував спрагло приходу у світ Христа. І був життям праведний і непорочний, відгороджувався від усілякого зла, перебуваючи в церкві й молячися Богові, щоб помилував світ Свій і визволив людей від вселукавого диявола. Коли ж народився Господь наш Ісус Христос і минуло сорок днів, за звичаєм законним, у церкву на руках Пречистої Матері Своєї принесений був, тоді й Симеон старий прийшов, ведений духом, у церкву і, поглянувши на Предвічне Немовля й на Пренепорочну Діву, що Його породила, пізнав, що то є обіцяний Месія і та є Дівою, на якій же пророцтво Ісаї мало збутися і збулося. Бачив її, небесним світлом огорнену, що божественним сяяла промінням. Зі страхом-бо й радістю приступивши до неї, прийняв на руки свої Господа і мовив: "Нині відпускаєш раба Свого, Владико, за словом Твоїм, з миром, бо бачили очі мої спасення Твоє". Пророкував же про Страсті Христові, і розп'яття, і про Богородицю, що має душу її пронизати зброя печалі і скорботи, коли побачить Сина свого, що на хресті висітиме. І так, подякувавши Богові, переставився з миром у старості глибокій. Пишеться-бо про нього, що прожив літ триста і шістдесят: Бог так продовжив життя його, щоб досягнув року, від усіх віків бажаного, у який же вічний Син від Діви народиться. Йому ж слава навіки. Амінь.

Про цього святого Симеона, який прийняв на руки свої внесене в церкву немовля Ісуса і благословив Марію Богородицю та Йосифа, багато хто розуміє, що був священиком, як же священиком був і Захарія, який раніше прийняв введену в церкву дитину, тоді саму Марію, яка мала бути матір'ю Ісусовою. І з тих, що так розуміють, є святий Атанасій Великий — у Книзі про спільне єство Отця і Сина, святий Кирило Єрусалимський — у Слові про Стрітення Господнє, святий Єпифаній — у Повчанні про Отців Старого Завіту та инші. Але тому, що є такі, які не погоджуються, бо не згадується про те в Євангелії, у Слові цьому про те не написано.

У той же день пам'ять святої Анни Пророчиці, в Євангелії згаданої, яка зі святим Симеоном Богоприємцем зустрівши Христа Господа в церкві, говорила про Нього всім, хто очікував на визволення Ізраїля, що то є очікуваний Месія.

І святого пророка Азарія, про нього ж у Книзі 2 Паралименон у главі 15-ій написано.

І святих мучеників Адріяна та Єнвула, які в Кесарії від Фірмиліяна-князя за Христа постраждали.

І святих мучеників Папія, Діодора і Клавдіяна, при Деції-царі від Павлина, князя Памфилійського, через Христа замучених.

І святого Власія, мученика з КесаріїКападокійської, який був пастухом худоби, мучений був, не відрікся Христа, але багатьох до Нього привів й ігемона умертвив, помолився ж до Бога і в руки Його дух передав. І бачили всі світловидну голубку, що над тілом його кружляла, палиця ж його пастирська, у землю встромлена проросла — і виросло велике дерево, і покрило гілками своїми вівтар церкви, над мощами його збудованої.

Місяця лютого в 4-й день

Пам'ять преподобного отця нашого Ісидора Пилусійського

Преподобний Ісидор єгиптянином був з роду, сином благородних і боголюбних батьків, родичем Теофіла, архиєпископа Олександрійського, і святого Кирила, що після Теофіла престол прийняв. Пройшовши ж зовнішню філософію і божественної премудрости добре навчившися, покинув славу світу цього, і багатство, і роду світлість і, все за ніщо маючи, відійшов у гору Пилусійську і там чернече прийняв життя, добре подвиг чинячи, у царювання Теодосія молодшого. І був муж у доброчинствах досконалий, пресвітер же і авва, життям і премудрістю славний і всіма шанований. Про нього ж Євагрій, історик Церкви, згадує, говорячи: "Коли ж той цар [Теодосій] царював, у великій шані був Ісидор Пилусійський, про нього ж слава через діла його і проповіді далеко й широко розійшлася й устами всіх була славлена. Він тіло своє настільки вгамував трудами, що, як видавалося, життя ангельське на землі мав. Живий же образ монашого життя і богомислія всім завжди давався для його наслідування. І писав багато вельми корисного". (Доти Євагрій.) Свідчить же про добродійне його життя і Никифор-історик, кажучи так: "Божественний Ісидор з юности в монастирських трудах так багато потів пролив і настільки умертвив плоть свою, душу таємними найвищими ж ученнями зігріваючи, що всім видно було, як євангельськи його життя минало. І був живим й і одушевленим стовпом чернечих уставів і божественного видіння і наче найперший якийсь образ найтеплішого наслідування й учення духовного. Багато він написав, різної користи сповненого; найкращих же епістолій його до різних осіб, божественної благодаті і людської премудрости сповнених, знайшлося близько десяти тисяч. У них же ціле Божественне Писання ясніше викладає і всіх людей виправляє звичаї (Доти Никифор.) Із таких свідчень видно, яким був угодник Божий цей преподобний Ісидор. Хоч і не знайшлося житія його, детально написаного, проте досить, щоб із коротких історичних слів велику його пізнати святість і премудрість, бо для всіх був образом життя добродійного і вселенну сповнив писаннями своїми богомудрими. Був же великим захисником святого Йоана Золотоустого, неправедно з престолу вигнаного, і писав багато до Теофіла, Олександрійського архиєпископа, і до Аркадія-царя, умовляючи їх, щоб зупинилися у злому починанні, і, хоча й нічого не досягнув, проте злість їхню і неправду викрив. А після переставлення Золотоустого умовляв писаннями своїми святого Кирила Олександрійського, що після Теофіла настав, щоб ім'я Йоанове в Диптихи церковні вписав — як святого найкращого ісповідника, що за істину багато злого від злих людей витерпів. Писав і до Теодосія-царя, наказуючи йому піклуватися про церковний мир, і спонукав його зібрати третій уже в Ефесі Вселенський Собор на злочестивих єретиків. Був-бо великий благочестя поборник, єретикам же противник сильний, готовий страждати й померти за праведну віру, як же видно зі слів його. Писав-бо до одного Терасія, аріянина, говорячи: «Спитаю тебе, чому ображаєш нас, гострим і тяжким суддею себе нам являючи? Якщо б тебе цар на мурах градських поставив, доручивши тобі стерегти й захищати град, і ти бачив би стіну, яку прокопують і руйнують, щоб ворогам у град зайти було легко, чи не став би ти на спротив, усім знаряддям і зброєю перешкоджаючи руйнувати стіну й не даючи ворогам зайти? Це ж би чинив, щоб і град, і себе від ворогів захистити і свою цареві виявити вірність та покору серця. Нам же, кого Бог Церкві Своїй святій учителями поставив, чи не годиться твердо стати проти Арія, який не лише боротьбу на благочестиве Христове стадо підняв, а й багатьох згубив? Я з тої причини на всіляку біду не зважаю і нічого кращого не бажаю понад те, щоб усі біди за правовір'я витерпіти». Із цих слів святого видно ревність його за благочестям, але й инші його чесноти кожен із самого того написаного пізнає. Дівство, якого ж сам був пильним оберігачем, понад инші чесноти багато похваляє, називаючи його царицею, яку кожен чин шанувати має. Проте не принижує і подружжя чесного, говорить-бо в епістолії своїй до Антонія-схоластика: "Сонцю уподібнити годиться тих, хто дівство береже, місяцю — тих, що вдовують непорочно, зіркам же — тих, хто в подружжі чесно живе, це ж за святим апостолом Павлом, який каже: "Інша слава сонцю, інша слава місяцю, інша слава зорям". Переконує ж преподобний і любомудрів, які зовнішньої премудрости дотримуються, щоб краще добродійного життя, аніж красномовства навчалися, говорить-бо в посланні до одного монаха Патрима: "Таким добрим розумом, як же про тебе чую, і природи обдаруванням прикрашений, що ретельно віддаєшся риторському навчанню, щоб предобре говорити, але життя духовного шляхом, добрих діл творенням краще, ніж красномовства щасливо йти. Через те, якщо безсмертні винагороди отримати хочеш, про красномовство мало дбай, творити добрі діла ревно потурбуйся". Подібно й до Аполонія-єпископа пише: "Тому що тих, що так є створені, щоб мати вільну волю не погоджуватися і противитися, до благочестя примусом притягати не личить і не випадає, через те піклуйся доброю радою, і своїм добрим життям, і добрими звичаями, щоб тих, які в пітьмі, просвітити". Ще ж навчає цей святий, що добродійній людині не годиться пишатися добрими своїми ділами, але смиренно про себе думати. "Той, хто чинить, — каже, — доброчинство, світлий вінець має. А якщо багато доброчинств здійснив, проте вважає себе і таким, що мало доброго зробив, той за саму ту смиренну про себе думку найсвітліший вінець буде мати: не меншої-бо заслуговує похвали від самих учинених доброчинств те, щоб, доброчинно щось роблячи, малим це для себе вважати. Але хай правильніше скажу: якщо є в кого смиренний помисел, того світліші бувають чесноти. Якщо ж смиренного помислу нема, то й світлідоброчинства темніють і великі применшуються. Через те, якщо хтось хоче чесноти свої великі показати, хай не вважає їх великими, і тоді великими стануть". Цього инших навчаючи, преподобний Ісидор сам спершу творцем був того, чого навчав, наслідуючи Господа, Який почав спершу творити, тоді учити. І через добрі діла свої не пишався в собі, але смиренномудрствував. Зі смиренною мудрістю ж цноту поєднав, як упряж волів працьовитих, що добре ярмо Христове тягнуть. Цноту ж його видно з його епістоли до єпископа єленопольського Паладія, у ній же досить повчає пильно берегтися бесід з жінками: "Якщо-бо [говорить писання] якісь бесіди злі нищать звичаї добрі, то бесіда з жінками, якщо й добра буде, проте має силу розтлити внутрішню людину потайки помислами нечистими, і хоч тіло чистим залишиться, душа буде осквернена". Через те преподобний Ісидор тому єпископові, який часто корисне жінкам говорив, хвалячися, що в собі бажання не відчуває, радив, говорячи: "Бесід із жінками, наскільки можеш, уникай, добрий муже, бо, маючи на собі чин священичий, святішим і чистішим належить бути понад тих, що в гори і пустелі відійшли: ці-бо [священики] про себе і про людей — вони ж [ті, що відійшли в пустелі] про себе лише піклуються; життям тих, що на такій священичого достоїнства висоті поставлені, усі цікавляться і спостерігають за ними — а ті, що сидять у печерах, або свої рани зцілюють, або струпи обв'язують чи вінці собі самим сплітають. Якщо-бо з якоїсь потреби до жінок підеш, то очі долі спущені май і тих, до кого прийшов, повчай дивитися цнотливо. І коли малі якісь слова, які їхню душу утвердити й просвітити можуть, до них промовиш, зразу відбіжи, щоб ніяк довга бесіда сил твоїх не розм'якшила й не розслабила. Якщо хочеш, щоб жінки тебе шанували, [а це найбільше духовному мужеві не годиться], то не підтримуй дружности зовсім, і тоді серед них шанований будеш. Природа-бо жіноча до того, хто голубить її, гордою і нетерплячою буває, а на тих, хто зневажає її і з більшою свободою владу свою показує, здалеку споглядає із захопленням. Але кажеш, що хоч і багато разів розмовляєш з ними, проте ніякої звідти не приймаєш шкоди, — хай буде і так, хочу ж, щоб для всіх було достовірним це: вода каміння точить, і його краплі дощові пробивають. Розміркуй, що говорю: що твердіше за каміння? Що від води м'якше? Від крапель води? Проте постійне торкання і природу перемагає: якщо-бо та природа, ледь порушна, рухається, і від тої речі, яку ні за що не має, страждає і применшується, то як воля людська, легко вразлива, звичкою довгою не буде переможена і зруйнована?" Так преподобний Ісидор, єпископові Паладію радячи, нас усіх цнотливого життя навчає, щоб не лише берегли тіло наше від тілесного гріхопадіння, а й душу берегли цілою від нечистих помислів. Багато ж про всілякі чесноти преподобний і писаними, й усними бесідами всіх повчивши і старости глибокої дійшовши, угодивши Богові, на кінець з миром помер.

У той самий день житіє преподобного отця нашого Миколая Ісповідника й ігумена Студійського

Преподобний отець наш Миколай народився на острові Крит у селі, що називалося Кидонія, з нього ж був і святий мученик Василид, один із десяти мучеників, які постраждали на Криті. Цього блаженного Миколая батьки були християнами, з юности віддали його учитися Святого Письма, і в десять років віку свого навчився Божественних Книг, посланий був до Константинограда до стрия свого, блаженного Теофана-ченця, який в обителі Студійській перебував. Він же прийняв небожа свого люб'язно і привів його до преподобного Теодора, ігумена Студійського. Блаженний же Теодор, провидівши духом, що хлопець той добрим посудом має бути для Бога, благословив його і звелів йому перебувати з иншими хлопцями в окремому домі, що був поза монастирем, для навчання хлопців збудований. Після цього, бачивши блаженного Миколая благорозумним і ґречним, лагідним же і смиренним, що вже й віку доходив, ігумен увів його всередину монастиря і постриг його в чернечий чин. Після декількох років і священицтво прийняти переконав його через доброчинне життя його. Коли завоювавши острів Критський, полонили батьків їхніх і у свою землю відвели, блаженний, хоч і переживав серцем за батьками, проте умовляв брата, щоб не журився через те, говорячи: "Так Бог захотів, без Його ж волі і волосина з голови не впаде. Він знає, що на користь людині влаштувати, на Нього-бо перекладемо печаль нашу і турботу про наших батьків, нам же належить про себе піклуватися, щоб не були ми полонені тілесними похотями і звабами віку цього і щоб не відвела нас рука ворогів невидимих в землю пітьми й безпросвітної темряви". Так Миколай, утішаючи брата свого, привів його до розчулення і зробив ченцем добрим.

У ті часи в Церкві Христовій, якою в мирі й спокої добрі пастирі керували, раптом з Божого допусту піднялася буря збентеження через злочестивого Лева Вірменина, який єрессю іконоборською злодихав. Він спершу патрицієм був при царюванні благочестивого царя Михаїла, названого Ранґаб, який мав колись чин кирополатський. У нього ж Лев Вірменин підступно викрав царство таким чином: була тоді війна греків з болгарами, на неї ж виходячи, Михаїл-цар поставив Лева того воєводою над східними воїнами, не відаючи, що Лев шукає, як би підступом царство в нього забрати. Коли ж греки з болгарами стялися, і вже болгари знемогли і на втечу повернути хотіли, Лев Вірменин зі спільниками своїми і з воєначальниками, їх же ще спочатку на те звабив дарами, і зі всіма полками, що під ним були, раптом кинулися втікати, хоч ніхто ж за ними не гнався. Болгари ж, бачивши греків, що назад біжать, спершу боялися гнатися за ними, щоб то підступом не виявилося, тоді, побачивши, що втеча їх без перепон, насмілилися і, гнавши, багато греків побили. І так цар Михаїл повернувся переможеним — втечу ж ту раптову вчинив Лев такою хитрістю і підступом, аби воїнство і народ зненавиділи царя як боязливого і малодушного, що не вміє провадити битви, і так, щоб самому змогти захопити царство, що й сталося.

Коли увійшов Михаїл-цар переможений до Царгороду, Лев залишився з воїнством у Витинії для охорони кордону, і зразу приступив до виконання свого давно задуманого злого наміру проти царя. Він розпустив слух, що греки зазнали поразки через цареву малодушність і невігластво в військовій справі.

Так збунтував усе воїнство на царя і сам відкрито став на добродія свого, і там-таки, у Витинії, усе воїнство його царем поставило і прославило. Дійшла ж швидко вістка про те до царя Михаїла, і багато хто радив цареві, щоб став на спротив твердо Левові, не відпускаючи йому царства. Відповів Михаїл: "Краще мені не лише царства, а й життя позбутися, аніж мала б хоч одна крапля крови християнської через мене в міжосібній боротьбі пролитися". І зразу послав потайки до Лева вінець свій царський, і порфиру, і взуття царське, кажучи: "Ось віддаю Тобі царство, приходь-бо без страху до Царгороду і царюй". Те зробивши, Михаїл сам зразу в чернечий чин одягнувся з жінкою своєю. Увійшов же Лев до Царгороду з великою славою, сів на престолі царства грецького і зразу благодійника свого Михаїла, який йому з любов'ю віддав царство, на острів один у вигнання послав. Двох же синів його, Теофілакта та Ігнатія, скопити звелів. Через якийсь час і на самого Христа Бога і на святу Його Церкву злочестивий той цар повстав, зібравши неправедне соборище на святі ікони, і викинув їх із храмів Божих. Коли ж святіший патріярх Никифор, і благочестиві архиєреї та архимандрити, і всі богонатхненні отці збунтувалися проти нього, не погоджуючися з його злочестям, і, прийшовши, переконували його, щоб не кривдив і не бентежив такою єрессю Церкву Христову, він, окаянний, усіх з палат з безчестям викинув й у вигнання в різні краї розіслав. Тоді і святий Теодор Студит, який твердо чинив спротив цареві, ув'язнений був з учнем своїм, цим Миколаєм блаженним, біля Аполоніядського озера, в місті, названому Мезопа, де ж вони у в'язниці один рік пробули. Тоді, чувши про них, що багатьох там людей ученням своїм до поклоніння іконам святим переконують, цар звелів вигнати їх звідти у східні краї, у місцевість одну, названу Воніта, і там пильнувати їх у суворій в'язниці, щоб ніхто ж до них не приходив, щоб не могли вони розмовляти ні з ким. Проте, коли добрі ісповідники не могли устами говорити до людей, навчаючи їх благочестя, тоді писаннями своїми, які з в'язниці до вірних посилали, наче велегласними трубами, догми єретичні, наче стіни Єрихонські, руйнували, зруйноване благочестя виправляли й будували. Про те довідавшися, цар послав одного немилостивого воїна на ім'я Анастасій, щоб лютими обклав їх ранами. І, прийшовши, посланий спершу преподобного Теодора, тоді й учня його, блаженного цього Миколая, немилостиво бив, що розпадалася плоть їхня від накладених їм ран. Тоді знову у в'язниці їх замкнув і вхід загородив. Звелівши ж голодом і спрагою морити їх, відійшов. Хто розповісти може про скорботу, і скруту, і голод блаженних тих в'язнів, і всі їхні біди, які три роки у скруті в'язничній перетерпіли, а найбільше після прийняття ран, коли не лише від болю, але і від голоду та спраги знемагали, бо часом через три дні, часом же через чотири, а часом і через цілий тиждень вартові заледве трохи хліба їм вкидали через віконце, і то з докорами і дошкуляннями, також і води дуже мало подавали. Ще ж рани на тілах їхніх добре не погоїлися, прийшов знову инший посланець від царя мучити їх, хтось-бо зі зловірних доніс цареві послання їхнє, яке Миколай блаженний від імени Теодора до православних писав. Було ж написане царевого злочестя і блуду викриття, й іконоборної єресі душешкідливу згубу, і до вірних красне й корисне повчання про благочестя. Те писання злочестивий цар Лев прочитав, сповнився великої люті і, по-звірячому, наче лев, заричавши, послав зразу одного лютого ката показати їм писання те, чи їхнє воно є, і бити їх до останнього подиху. Дійшовши ж до місця ув'язнення преподобних, той кат вивів їх із в'язниці і, показавши писання, спитав, чи їхнє воно. Вони ж не утаїли діла свого: преподобний-бо Теодор велів, а Миколай блаженний писав. Тоді розгнівався посланець, спершу Миколая, оголивши, на землі простягнув і бив його без милости довго, тоді, покинувши його напівмертвим, до Теодора вернувся і його також бив, усе тіло його зранив, ледь не роздробив і самих костей. І залишивши його ледь живого, знову повернувся до Миколая й намагався ласками схилити його до царевого однодумства. Але той непохитний був у благочесті, відкидав слова його. Розгнівався ж більше кат, знову звелів жорстокіше блаженного Миколая бити — і битий преподобний був по хребті, по животі довго. Після лютих же тих ран залишив його кат нагим через ніч перебувати на холоді, був-бо тоді місяць лютий і зима налягла. Він, хоч від багатьох ран тіло боліло і від холоду промерзав, терпів, дякуючи Богові. Після цього кат знову вкинув обох до в'язниці і, вхід загородивши, до царя повернувся. Преподобні ж отці після прийняття ран багатьох мали тіла свої зранені до кісток, і висіла з ран шкіра їхня по тілу, як полотнище. Бачивши таке їхнє страждання, вартові розчулювалися і, переходячи на милість, воду теплу й олію їм подавали. І так преподобні страждальці губкою, у воду намоченою, один одному рани омивали й олією мастили, потрохи лікувалися, обвислу шкіру, що зростися з тілом не могла, малим ножем обрізали. Коли вони так дев'ятдесят днів страждали і ще рани зовсім не погоїлися, знову цар злочестивий звелів їх перевести звідти у смирнські межі і там, наклавши їм багато ран і ноги забивши в кайдани, звелів вкинути до темниці. І перебували там преподобні двадцять місяців в бідах і нужді великій. Почув Бог рабів Своїх, що день і ніч до Нього взивали, і згадав закутих — благозволив, аби злочестивий той цар загинув, і вбитий був Лев своїми ж воїнами в церкві. Після нього Михаїл, названий Балбос, прийняв скіпетр грецького царства. Він, хоч сам зловірний був, проте правовірних не гонив, але залишив кожному вірити так, як же хто хоче. Звелів випускати з ув'язнення і темниць усіх, що через благочестя були утримувані, і кожному повернутися на своє місце не боронив. Тоді й Миколай блаженний з Теодором Великим, із запертя випущені, прийшли в Халкедон і до Никифора-патріярха, який у вигнанні був, дійшли. Преблаженний же Никифор приходом їхнім утішився вельми й, бачивши на тілі їхньому страдницькі рани, шанував їх, як святих мучеників. Проживши там якийсь час, прийшли з патріярхом до Царгороду умовляти царя, щоб православну прийняв віру. Але той через превелику грубість свою не послухав учення їхнього, не захотів святим іконам поклонитися, лише нікому поклонятися іконам не боронив.

Проте в самому царствуючому граді ікон ставити не дозволив, лише в передмісті, і в навколишніх градах, і краях, де ж хто хоче, хай їх має, — так звелів. Через те святі отці Теодор і Миколай, попрощавшися з патріярхом, вийшли з царського града, щоб могти вільніше дотримуватися свого правовір'я з поклонінням іконам. Оселилися вони на острові Акритів Хероніс, і, коли там якийсь рік при церкві святого мученика Трифона прожили, великий Теодор переставився до Бога. Миколай же блаженний, залишившися після батька свого духовного, не відійшов з гробу його, але, при ньому перебуваючи, у численних подвигах чернечих життя своє провадив. Коли Михаїл же цар з життя цього відійшов і прийняв царство син його Теофіл, піднялося знову гоніння на вірних за ікони святі, і мучені були від іконоборців ті, що благочесно Христовій іконі поклонялися. У той час і два брати по плоті і по духу преподобні отці Теодор і Теофан вельми постраждали й тавровані були. Тоді й блаженний Миколай, залишивши при гробі отця своє перебування, поневірявся з місця на місце переходячи, поки не помер цар Теофіл Іконоборець. Після його ж смерти прийняла царство жінка його — благочестива цариця Теодора із сином Михаїлом. І була знову в тиші Христова Церква, і благочестя засіяло, коли патріяршив у Царгороді Методій святий. У той час і блаженний Миколай в обитель Студійську прийшов, і поставлений був ігуменом після переставлення преподобного Навкратія Ісповідника, в час патріяршества святого Ігнатія, який після святого Методія служив. Тримавши ігуменство років три, вручив його блаженному Софронієві, мужу доброчинному, а сам, на безмовному місці оселившися, перебував у мовчанні. Але й Софроній після чотирьох літ начальства свого перейшов до Господа, і йшли брати до преподобного Миколая, і проханням великим переконали його знову ігуменство прийняти. Коли був же він на ігуменстві декілька років, змужнів Михаїл-цар і розбестився вельми, вигнав матір свою — блаженну Теодору — з палат царських і в одному з монастирів жіночих постригтися її примусив, за радою брата її, свого ж дядька на ім'я Барда, його ж спільником царювання свого зробив. І була бентега поміж людьми, і спокуса з причини тої, що цар повстав на матір, а Барда, законну жінку свою покинувши, осквернив ложе сина свого, взявши жінку синову. Святіший же патріярх Ігнатій, хотівши виправити таке серед царів розбещення і викорінити беззаконня Бардове, наставляв їх безперестанно, але нічого не досягнув. Одного ж разу цар Барда прийшов у соборну церкву в час празника, хотів причаститися Пречистих Таїнств — патріярх же не лише причащатися йому заборонив, але і перед усім людом викрив беззаконня його і від Церкви відлучив його. Барда ж збісився злістю на патріярха, зрушив на нього царя Михаїла і вигнав його з престолу, а на його місце вивів Фотія-асимкрита. Таке збентеження і безлад бачивши, блаженний Миколай покинув монастир свій і, взявши брата свого, відійшов в одне монастирське село, що Пренет називалося, і там безмовно жив, не хотів ані чути про те беззаконня, яке серед царів діялося. Проте не довго там прожив — вигнано його звідти. Трапилося якось, що обидва царі вирушили плисти до терм на кораблі, недалеко від того місця, де святий мав своє перебування. Знаючи ж про нього наперед, що муж є доброчинний і серед усіх знаний, повернули до нього, хотівши його лестощами своїми схилити до однодумства свого, щоб і він, погодився та утвердив патріярхове вигнання і перелюбодійний шлюб Барди. Він же не лише таких злодіянь їхніх не похвалив, а й передрік їм, що, коли не покаються у гріхах своїх, то несподіваною і поганою мають загинути смертю, що й збулося пізніше. Таке від нього чувши, царі злі розгнівалися на нього й вигнали його звідти, а в обителі Студійській иншого ігумена поставити звеліли. Блаженний же Миколай, з місця на місце переходячи, старість свою трудив, тоді, велінням беззаконних царів, знову взятий був і зв'язаний, у монастир свій приведений і два роки в темниці замкнений перебував аж до смерти царів тих — Михаїла і Барди, на них же збулося пророцтво святого. Коли йшли вони з воїнством у Крит на сарацинів, стався між ними розкол, і розсікли надвоє окаянного царя Барду слуги Михаїлові. Цар же Михаїл зразу назад повернувся, і також від своїх домашніх в палатах посічений був, де й погано помер. А після нього прийняв царство Василій Благочестивий. Він блаженного Ігнатія-патріярха повернув на його престол. І преподобний Миколай був із в'язниці випущений і до царя Василія прикликаний — переконано його знову прийняти монастир свій. Він, хоч і не хотів прийняти влади через старість, проте, задля прохання царевого, прийняв. Часто ж, прикликаючи святого до себе, цар бесідував з ним і користав зі слів і добродійного його життя, і великою його шаною огортав. Дарував Бог угодникові своєму блаженному Миколаю дар зцілювати недуги серед людей. Євдокія-бо, дружина христолюбного царя Василія, впала у хворобу люту і, від лікарів допомоги не отримавши, втратила надію на життя й чекала смерти, через що цар сумний був вельми. Заснувши ж трохи, цариця бачила уві сні чорноризця старого у великій славі, який говорив до неї: "Уповай на Бога, що не помреш нині, відтепер-бо приймеш зцілення і будеш здоровою". Вона ж, вставши зі сну, розповіла бачене мужеві своєму і впросила його, щоб зі всіх монастирів царгородських прикликав чорноризців відомих, які живуть добрим життям, щоб відвідали її. Коли почали ж преподобні отці приходити в палату до цариці, прийшов туди й Миколай блаженний, світле лице мав, як Мойсей. Його ж коли побачила цариця, впізнала, що той є, який у сні бесідував до неї, обіцяючи їй здоров'я, і, вставши, поклонилася святому — і зразу стала зовсім здоровою. Після того Мануїла-патриція жінка Олена, яка тою ж неміччю хворіла, наблизилася до смерти, і, за звичаєм, готували їй вже до поховання одяг. Надійшов преподобний цей Миколай і, перехрестивши рукою голову і ціле тіло, зцілив її від хвороби, якою була одержима, і зразу стала здоровою з одра свого. Трапилося і самому тому Мануїлові-патрицію в хворобі великій бути, і, ніякої користи не знайшовши в лікарів, кінця смертного чекав. Прикликавши ж блаженного Миколая, просив, щоб одягнув його в ангельський одяг. Святий же мовив: "Дитино, не буде це тобі на користь, скоро-бо тебе Бог зцілить, і маєш наддостойні чини обіймати, і творити через них добрі справи, і потім пострижу тебе в чернечий образ, щоб пішов ти в инший світ з добрими ділами". І збулося пророцтво святого: швидко-бо Мануїл виздоровів, різні посади пройшов, добре володарюючи. Тоді надійшла кончина його, розхворівся, і постриг його Миколай преподобний, тоді до Господа відійшов. Инший патрицій на ім'я Теофіл Мелісен з дружиною своєю був у великій скорботі через таку причину, що народжувані діти раптово помирали. Він одного разу, коли народилася дитина-дівчинка, приніс її до святого, просячи, аби з купелі святої прийняв дитину: таку-бо мав віру батько, що молитви преподобного того отця збережуть доньку його від смерти. Блаженний же відмовився бути хресним батьком, проте, поклавши руку на голову дитині, помолився Богові й сказав патрицієві: "Ось говорить Дух Святий: жива буде донька ваша, і побачите синів синів її". І збулося те за пророцтвом святого: виросла-бо дівчина здорова та гарна і, вийшовши заміж, мала багато дітей. Коли ж надійшла блаженна кончина святого, розхворівся, і всім братам, що ложе його оточили, сказав блаженний: "Нині скажіть, браття, чого вам бракує?" Вони ж дивувалися з такого запитання й казали: "Зерна не маємо". Святий ж відповідав: "Не залишить вас Бог, який годував Ізраїль в пустелі, Він після мого відходу на третій день дасть вам щедро пшениці". Тоді поставив їм ігуменом Климента, який був тоді ченцем. І спочив з миром преподобний отець Миколай у четвертий день лютого, проживши років сімдесят п'ять, і поховали його чесно. У третій день, за пророцтвом святого, прийшов від царя Василія в монастир корабель, повний пшениці. Климент, з радістю прийнявши його, сказав до братів: "Ось, отці і браття, преподобний Миколай, отець наш, виконав обітницю свою, приславши нам пшениці щедро". Був у монастирі тому один чорноризець на ім'я Антоній. Він кровоточивою хворобою одержимий був багато років і в лікарях зневірився, при смерті був. Звелів йому ігумен увійти в хатину преподобного отця Миколая, щоб у ній померти. Коли увійшов Антоній у ту хатину і ліг, явився йому уві сні преподобний Миколай, говорячи: "На що хворий, Антонію?" Він же розповів йому про хворобу свою. І сказав йому преподобний: "Не бійся, здоровий будеш відтепер". Антоній же, збудившися, не уві сні вже, а насправді побачив преподобного отця, який з хатини виходив, і пахощі великі розходилися — відчув же зразу себе від хвороби зціленим і встав здоровий. Відтоді сорок років прожив, не мав ніякої хвороби молитвами преподобного отця Миколая. Його ж заступництвом хай і ми від усіляких хворіб, душевних і тілесних, в Христі Ісусі, Господі нашому, пробуваємо. Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святого священномученика Аврамія, єпископа Арвильського, Перського краю, якому за Христа після довгого биття голову відтяли.

І преподобного отця нашого Кирила Новоозерського чудотворця. Дивись про нього в Пролозі.

У той самий день споминання про одного відлюдника богобоязливого, що в чеснотах мав успіхи, який сидів у Єгипті в горі пустельній града, що Антиноа називається, і багато людей зі слів і діл його користали. Таке з ним було, що через заздрість [як зі всіма добродійними мужами буває] ворог вклав до богобоязливости його помисел такий: "Не годиться тобі (казав у думці), щоб працювали чи служили тобі инші, ти-бо не лише того, щоб хтось тобі служив, але й сам комусь служити не є достойний. Якщо ж иншим не служиш, то принаймні для себе працюй. Вставши-бо, іди до міста і продай ті, що маєш, кошики, і купи, що потрібно тобі, і повернися зразу на самоту, і ні для кого не будь обтяжливим". Таке йому радив підступний, заздрячи на його безмовність, і добре боговгодження, і велику користь — всюди-бо ворог усіх зловити намагається. Відлюдник же, добрій думці скорившися, вийшов із келії своєї, не розуміючи хитрих підступів дияволових, цей знаний і славлений чернець, якому всі дивувалися. І коли через довгий час побачив жінку і розмовляв з нею довго, і через свою необачність був заплямований, і відійшов в пустельне місце, — ішов за ним його ворог. Упав при ріці і враз зрозумів, як зрадів ворог через падіння його, й охопив його відчай, бо Духа Святого засмутив, і ангелів, і святих Отців, з них же багато хто, в градах живучи, ворога перемогли. І сумував через те вельми, не пам'ятаючи, що Господь готовий подати силу тим, хто уповає на Нього, і, забувши про зцілення гріха, хотів себе в течію ріки кинути на смерть, для повної радости дияволу. Від такого великого болю душевного знеміг тілом і якщо б потім милостивий Бог не допоміг йому, помер би без покаяння для радости бісівської. Тоді, до тями прийшовши, роздумував, як би більший у покаянні і злостражданні показати труд й умилостивити Бога сльозами та риданням. Знову-бо відійшов у келію свою і, двері загородивши, як же над мертвим плакати є звичай, так плакав, молячися до Бога. Постив же і чував зі всілякою скорботою, виснажив тіло своє і ніяк не знав, як добре покаятися за гріх сподіяний. Братів же, як звичайно, до нього багато приходило задля користи, і стукали в двері — відповідав, говорячи: «Не можу відчинити, дав-бо слово Богові рік один так каятися, але моліться за мене недостойного». Не знав-бо старець, як їм відповідати, щоб не спокусилися, чуючи про гріхопадіння його: був серед них вельми шанованим великим монахом. І провів рік цілий, ревно постячи і каючися. Коли ж надходив день Пасхи, в саму ніч Воскресення Христового, взявши світильник новий, прилаштував його, налив єлею і, в посуд новий поклавши, накрив і, з вечора ставши на молитву, казав: «Щедрий і милостивий Господи, Який хоче і поганих врятувати, і дає в ум справжній їм прийти, до Тебе прибігаю, Спасе душ наших. Помилуй мене, що дуже Тебе прогнівив і на радість ворогові багато вчинив, і ось мертвим є, послухавши ворога. Ти ж, Господи, і нечестивих, і немилостивих милуєш, і ближнього милувати вчиш, помилуй й ущедри моє окаянство, нічого-бо неможливого нема для Тебе, змилосердися, бо біля пекла розсиплеться, як порох, душа моя. Вчини милість, бо Ти благий є і милостивий до Свого творіння, хочеш і неіснуючі тіла в день Воскресення відродити, почуй мене, Господи, бо щезне дух мій і окаянна моя сама душа, і занеможе тіло моє, яке я осквернив, і не можу жити, недостойний.

Страх Твій прийнявши, насмілився змінитися на покаяння, і прошу: пробач прогрішення задля покаяння. Подвійний маю гріх — падіння і відчай, але оживи мене зруйнованого й у Своєму вогні звели світильникові цьому запалитися, щоб так я прийняв вістку про прощення від превеликих Твоїх щедрот. Й инший, який даруєш мені, час життя проживу у страху Твоєму, заповіді Твої зберігаючи. І щиро працюватиму для Тебе більше, ніж раніше". Це в ніч святого Воскресення зі сльозами великими говорив, встав подивитися, чи запалився світильник, і, відкривши посуд, бачив, що не засвітився. І знову впав лицем, молив Господа, говорячи: «Знаю, Господи, що це боротьба була, аби вінчатися мені. І не вважав на стежки свої, тягнений більше тілесною насолодою, щоби в муку нечестивих кинутися. Пощади-бо, Господи, ось знову визнаю перед Твоєю благодаттю своє неподобство перед усіма ангелами і праведниками. І якщо б не спокусилися люди, то перед цілим світом визнав би гріх свій. Помилуй, Господи, мене, що сповідаюся, щоб і инших я настановив, справді так, Господи, оживи мене". Так тричі помолився, почутий був, і, вставши, побачив, що світильник світло горить, і утішився вельми, й укріпився добрим упованням на Бога. Дивувався ж такій великій благодаті Божій і милостивому Його людинолюбству й веселився духом, бо сповістив йому Бог про прощення його прогрішення, почувши смиренне його моління. І сказав: «Дякую Тобі, Господи, що в дочасному цьому житті помилував мене, недостойного, великим і новим цим знаменням подавши мені дерзновення до Тебе, прощаєш-бо молитовно душам, які Ти створив". Коли так перебував він у сповіданні, засяяв день, і, веселячись у Господі, забув про їжу тілесну в той день від радости. Вогонь же світильника того беріг через усе життя своє, єлей в нього доливаючи, щоб не погас. І знову перебував у ньому Дух Божий, і був для всіх знаменний і корисний. Коли ж мав відійти з життя цього, відкрито йому було від Бога за кілька днів годину кончини його, і спочив у мирі, передавши душу свою в руки Божі.

Місяця лютого в 5-й день

Страждання святої мучениці Агафії

Коли царював злочестивий Децій і від його імени Квінтіян у Сицилії воєводив, вийшов безбожний наказ по цілій країні усіх християн убивати. У той час була в Парномі-граді одна дівчина на ім'я Агафія, вельми гарна, донька батьків благородних і багатих, у християнському благочесті вихована. Чувши безбожний той катівський наказ, на убивство християн виданий, вона розпалилася ревністю за Христа, Господа свого, Йому ж чистим дівством уневістилася і, знехтувавши вотчиною своєю і честю благородства свого, — багатство ж минуще їй після батьків залишилося, — і всю славу світу цього ні за що не мавши, почала себе до страждання за Христа готувати. Квинтіян же ігемон, чувши про красу, благородство й багатство цієї святої дівчини, охоплений був нечистою думкою про неї і, пристрасно захотівши її, думав, як би побачити її і до нечистої своєї похоті прикликати, разом же і маєток її забрати. Довідавшися, що у Христа вірить, зразу послав воїнів із града Катані до Парноми взяти святу як християнку на суд. Посланці ж, до Агафії святої прийшовши, взяти її хотіли й обіцяли з честю вести її до воєводи свого, якщо лише дасть їм слово, що поклониться богам їхнім. Вона ж, звелівши слугам, щоб трохи зачекали її, увійшла у внутрішню кімнату дому свого і, замкнувшись у ній, піднесла руки свої вгору й молилася, кажучи: "Господи, Ісусе Христе, Ти знаєш серце моє і настанову душі моєї, любов і віру в Тебе, будь мені вождем і помічником на ворога, його ж з Тобою, Богом моїм, вже здолала й умертвила. І нині, Владико, молюся Тобі: не дай всескверному і всезлісному чоловікові тому, рабові бісівському, осквернити тіло моє, у якому чисто і чесно прожила до сьогодні, поспішай та поквапся перемогти диявола і слугу його Квинтіяна, щоб не казав: "Де Бог їхній?" Прийми як жертву і приношення сльози мої, як запах пахощів, бо Ти Бог один і Тобі належить слава навіки. Амінь". Так помолившися, вийшла із града з воїнами, відпроваджували її і деякі громадяни, сусіди і знайомі, коли йшла усім серцем і великою душею стати за Господа свого, як стіна непоборна. І говорила собі: "Спершу мала боротьбу з дияволом, намагаючися зберегти неосквернене дівство моє і перемогти пристрасть плоті моєї, яку й перемогла благодаттю Христа мого, і потоптала ворога, який воює і насолодою і похотями на людей; нині ж на другу іду боротьбу, на ній же маю покласти за Христа душу свою. Але, о дияволе! Не потішишся через мене, більше ж сам осоромишся, покладаюся-бо на Христа, Бога свого, що буде з висоти дивитися на подвиг мій із безліччю святих Своїх ангелів і помагати мені, немічній, буде". Так собі кажучи, гарячими сльозами омивала лице своє. Коли йшла вона, відв'язався ремінь сандаля її, вона ж поставила ногу на камінь, щоб зав'язати його, оглянулася і не побачила нікого із сусідів, які відпроваджували її: всі-бо, залишивши її, повернулися. Через те більше просльозилася і помолилася до Бога, кажучи: "Всемогутній Господи, задля співгородян моїх, які не повірили рабі Твоїй, що хочу за Ім'я Твоє святе страждати, покажи якесь чудо на місці цьому". І зразу виросла оливка дика безплідна, як образ диких умів панормитян. Коли ж увійшла вона у град Катанський, звелів воєвода вести її в дім одної багатої жінки на ім'я Афродисія, яка мала п'ятьох доньок юних, їм же заповідала, щоб улесливими своїми словами та манерами, змінили розум Агафіїн до любови тілесної і щоб умовляли її принести богам жертви. Вони ж то хвалили її і вшановували, і багато їй обіцяли, то погрожували, намагалися привести її до волі Квинтіянової. Проте нічого не досягли, не змогли її від любови Божої до любови світу схилити не лише словами, а й ділами. Прикрашали-бо її дорогоцінним одягом, давали дари, ставили перед нею дорогі різні солодкі наїдки і частування, влаштовували співи і танці під гру музик. І всілякі мирські безчинні дійства і глум перед очима її чинили — вона ж навіть поглянути на те не хотіла, кажучи: "Хай відомо вам буде, що розум мій і помисли збудовані на камені й не можуть ніколи відлучитися від любови Христової. Ваші ж слова улесливі на вітер подібні, мирські радощі — як дощ, а погрози ваші — як ріки, які якщо й приб'ються до моєї хатини, проте не зможуть розхитати її, стоїть-бо, збудована на камені, яким є Христос — Син Бога Живого". Те кажучи, струменями сліз поливала свої груди: як же бо олень прагне джерел водних, так її душа прагнула до страждань за Господа свого.

Афродисія ж, бачивши непорушне й нездоланне серце святої Агафії, пішла до воєводи Квинтіяна і мовила йому: "Легше камінь розм'якшити і залізо в олово перетворити, ніж дівчину ту вмовити й відвернути від Христа її. Я-бо і доньки мої чого ж і вдень, і вночі не робили: чи умовляли її ласкою і просьбами, чи ж погрозами, щоб була однодумною з нами; я і маргарити, і намисто розкішне, і ризи коштовні, золото ж і камінь коштовний перед лицем її клала, рабів і поля давала — вона ж усе те мала за землю, розтоптану ногами". Тоді розгніваний Квинтіян-воєвода звелів привести її у таємну свою палату і, сидячи на місці своєму, сповнений нечистих помислів, почав питати: "Якого ти роду?" Відповідала Агафія свята: "Благородною народилася і маю родичів шанованих і багатих". Казав же їй Квинтіян: "Якщо роду ти славного, то чому поганий одяг, як якась рабиня, носиш?" Відповідала свята: "Христовою рабинею я є і через те рабський ношу образ". Сказав же Квинтіян: "Чому називаєш себе рабинею, якщо вільною ти є, будучи донькою батьків благородних?" Відповідала свята: "Те благородство наше і свобода для того, щоб працювати для Христа". Сказав воєвода: "Що ж бо, хіба не є ми вільними, не працюючи для Христа вашого, ще ж і відкидаючи Його?" Відповідала Агафія: "У таке прийшли рабство і полон, що не лише стали рабами гріха, а й поклонниками мерзенних і бездушних ідолів, дерево і камінь шануєте, наче Бога". Квинтіян говорив: "Якщо так хулити будеш, то великі приймеш муки. Скажи ж мені, чому відкидаєш богів наших?" Відповідала Агафія: "Через те відвертаюся від них, що не є богами, але бісами, їх же подобу з міді і мармуру творите і лиця їм золотите". Сказав Квинтіян: "Послухай доброї ради, дівчино, і принеси жертви, щоб не підпала тим різним мукам і не навела безчестя та докір благородству своєму, потім, хоч і не хотячи, поклонишся богам, владикам вселенної". Відповідала Агафія свята: "Буде жінка твоя, як Афродита, богиня твоя, і ти сам будеш — як Зевс, бог твій". Коли те мовила свята, звелів Квинтіян ударити її по лиці, кажучи: "Не дошкуляй воєводі". Відповідала Агафія свята: "Де розум твій, воєводо? Я тобі бажаю, щоб був ти, як бог твій, а ти подібним на нього бути не хочеш і сам своїх богів соромишся, тоді разом зі мною почни відкидати їх". Сказав воєвода: "Багато мук заслужила ти, на них же віддам тебе, якщо не вчиниш те, що велю тобі". Відповідала дівчина: "Не боюся нічого: якщо-бо віддаси мене на поїдання звірам, вони, побачивши мене й Ім'я Христове почувши, упокоряться; якщо у вогонь вкинеш мене, ангели з неба росу принесуть мені для прохолоди; якщо рани і муки накладеш мені, маю помічника — Духа істинного, який вибавить мене з рук твоїх". Звелів воєвода відвести її в похмуру і смердючу темницю, і йшла свята, як на бенкет і веселощі, довірившися Господові своєму. Зранку ж Квинтіян-воєвода святу Агафію поставив перед судом своїм і питав її: "Чи добре вирішила щодо свого здоров'я?" Відповідала Агафія свята: "Здоров'я моє — Христос". Сказав воєвода: "Відречися Христа, щоб не загинути в юності своїй". Відповідала свята: "Відречися ти підступних своїх богів, які є камінням і деревом, і приступи до істинного Бога, Який створив тебе, щоб не впасти в муки безконечні". Тоді розгнівався кат, звелів повісити її нагою на дереві й бити. Коли ж били святу, говорив кат: "Виправи думку свою про поклоніння богам, щоб живою бути". Вона ж говорила: "Муки ті готують мені скарб веселощів, і радію в них, як же радіє кожен через віднайдення великих скарбів. Корисні для мене тимчасові ці муки: як же неможливо пшеницю сховати в житницю, не очистивши від полови, так не зможе душа моя увійти в Рай, якщо спершу тіло моє муками не буде зруйноване". Намовляв же воєвода слуг, щоб дужче мучили її, тоді звелів кліщами залізними шарпати їй груди і відрізати їх. Коли це сталося, сказала мучениця до воєводи: "Безбожний і нелюдський кате, чи не соромишся жінці груди відрізати, які ти сам у матері своєї смоктав? Проте инші маю груди в душі моїй, їх же ти торкнутися не можеш: посвячена Богові з юности своєї". Після цього вкинено було святу до темниці. Коли північ настала, явився їй Святий апостол Петро, подобою старий і чесний, несучи в руках ліків багато. Йшов перед ним один юнак вродливий зі світлою свічею, і розуміла свята, що якийсь лікар прийшов. Сказав до неї явлений апостол: "Нечестивий кат такими тебе зранив ранами й не досягнув нічого — радше ж ти мужністю своєю перемогла його, тому й груди твої звелів окаянний не лише мучити, але і відрізати, через те душа його мучитися буде навіки. Я ж стояв, дивлячися на тебе в ту годину, коли муки терпіла ти, і зрозумів, що можна зцілити груди твої, через те і прийшов сюди". Свята ж мучениця Агафія відповідала: "Я ж для тіла свого ніколи не використовувала лікування жодного і нині думаю, що не годиться руйнувати звичай добрий, з юности збережений". Старець же мовив їй: "І я християнин, і, сподіваючись зцілити тебе, прийшов до тебе, не соромся-бо мене". Свята ж відповідала, говорячи: "Ти муж, а я дівчина, як-бо зможу без сорому оголити перед тобою тіло своє? Волію краще так терпіти біль ран моїх, аніж перед очима чоловіка оголитися. Дякую тобі, чесний отче, що задля мене сюди прийшов, хотівши зцілити рани мої, знай же, що лікування, яке люди влаштовують, не наблизиться до тіла мого ніколи". Казав їй старець: "Чому не хочеш, щоб я вилікував тебе?" Відповідала свята: "Маю Господа мого Ісуса Христа, Який все помахом зцілює і словом піднімає тих, що впали додолу. Він, якщо захоче, може мене зцілити, недостойну рабу Свою". Через таку велику віру мучениці святої утішився апостол, трохи усміхнувся і мовив: "Він послав мене до тебе, донько, я-бо Його апостол, бачиш-бо, що вже тебе зцілив". Те мовивши, невидимий став. Тоді свята мучениця Агафія, пізнавши, хто і був той, що явився їй, почала дякувати Богові, кажучи: "Дякую тобі, Господи мій, Ісусе Христе, що згадав про мене і послав апостола Свого зцілити мене". Поглянула ж на тіло своє і бачила груди свої цілими і всі рани зціленими. Цілу ж ніч світло невимовне, наповнивши темницю, світило, через те, настрашившися, сторожа утекла й покинула темницю незамкненою. Були ж там инші в'язні, які, бачивши те, говорили святій: "Ось відчинені двері, і ніхто їх не стереже, виходь і втікай". Відповідала їм Агафія свята: "Не буде мені, щоб позбутися вінця страдницького і ввести сторожу в біду. Маючи ж Помічника — Господа мого Ісуса Христа, Сина Божого Живого, Який зцілив мене, — залишуся до кінця в Його ісповіданні". Коли ж минуло чотири дні, на п'ятий сів знову кат на судилищі і, поставивши перед собою Агафію святу, сказав до неї: "Доки противитися будеш царському наказові? Принеси жертву богам, бо инакше найлютішими буду карати тебе муками". Відповідала свята: "Усі слова твої суєтні, і наказ царя твого неправедний, який і саме повітря оскверняє. Скажи мені, о окаянний і безумче, хто шукає допомоги в дерева і каменя бездушного? Я приношу жертву хвали Тому, Хто зцілив груди мої і вилікував усе тіло моє". Звелів же кат відкрити їй груди і бачив їх цілими і здоровими, як же були й раніше, і спитав: "Хто тебе зцілив?" Відповіла мучениця: "Ісус Христос, Син Бога Живого". Говорив Квинтіян: "Знову Христа називаєш, про Якого ж я навіть слухати не хочу?" І звелів гостре й у вогні розжарене череп'я на землі розстелити, і вугілля гаряче висипати, і на тому нагу святу простягнути, пекти й мучити". Коли це діялося, раптом стався землетрус не лише на місці тому, але і у всьому граді, і розсілася земля, поглинула друга Квинтіянового Вултса і приятеля його Теофіла — за їх же радою Квинтіян чинив таке катування. Усі ж городяни, злякавшися землетрусу, кинулися в претор до Квинтіяна, кричачи на нього, щоб не мучив невинної дівчини, бо через неї був землетрус той. Квинтіян же настрашився землетрусу і бунту людського, звелів відвести святу до темниці. Коли ж туди мучениця увійшла, підняла руки свої вгору й мовила: "Дякую Тобі, Господи, що сподобив мене постраждати за Ім'я Твоє святе і, віднявши в мене бажання тимчасового життя, подав мені терпіння. Ти-бо, Господи, почуй мене в годину цю, благоволи мені покинути світ цей і перейти до багатої і великої Твоєї милости". Так помолившися, передала дух свій в руки Божі. Про те довідавшися, городяни швидко прийшли і, взявши святе її тіло, несли чесно до поховання. Прийшов же до чесного святої мучениці тіла один прекрасний юнак, якого не знав у граді тому ніхто, мав зі собою сто хлопців вродливих.

Він, провівши до гробу тіло святої, поклав у ковчег її дощечку кам'яну, на ній же написано було: "Розум преподобний, пошана Богові добровільна і вітчизни визволення". Такий на дощечці напис поклавши при голові мучениці святої, зразу невидимий став, і розуміли всі люди, що Ангел був Божий.

Після цього Квинтіян-воєвода, взявши воїнів своїх, пішов у град Парномський, щоб узяти багатство святої мучениці Агафії і присвоїти всі маєтки її. Коли дійшов до ріки, яка була там на шляху і називалася Псімиф, вийшов на пором з кіньми і переправлявся через ріку ту. Коні ж, раптом розлютившися, кинулися на нього: один зубами лице його вкусив і пошкодив його, другий же потоптав ногами і доти бив його, поки в ріку не вкинув, — й утопився окаянний, закінчивши погано погане своє життя. Тіла ж його, багато шукавши, ніхто не знайшов: загинуло-бо разом з душею. Відтоді ні один із володарів царських не посмів надокучати родичам святої Агафії. А її слава почала розходитися всюди, і створено було церкву над мощами її, і одяг, в якому свята ходила, поклали на гробі її на пам'ять смирення її. Коли ж минув рік після кончини святої, гора Етна, що розташована біля града Катанського, випустила, вогонь великий із себе, який, наче ріка велика, з отвору гори тої виходив, шумів вельми і каміння, як віск, розтоплюючи, зверху гори кидав. І були всі люди катанські у страху великому, боячися для града свого згуби, — поспішили до церкви святої мучениці Агафії, не лише християни, а й невірні, і, взявши одяг її, стали проти вогню, який на місто накинувся, і, наче щитом, тою її одежею від згубного і грізного полум'я захищалися — і зразу вогонь ніби засоромився одягу тої святої мучениці, назад повернув і погас. Те бачивши, люди утішилися радістю великою, і хвалили Бога, і святу і мученицю Агафію величали. Чудо ж це було в місяці лютому в 5-ий день, тоді, як постраждала свята за Христа, Господа свого, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день жтраждання святої мучениці Теодулії

У царювання Диоклитіяна і Максиміяна, царів римських, був у граді Аназаврійському воєвода один на ім'я Пелаґій. Він сказав слугам своїм: "Обійшовши всі володіння мої, шукайте християн і, взявши їх, приведіть на суд до мене, щоб, почувши веління цареве, поклонилися богам нашим". І йшли-бо слуги наказане робити, взяли одну жінку-християнку на ім'я Теодулія. Вона не так мук боялася, як того, щоб не бути оскверненою від невірних, дала їм золота багато, просила їх, щоб відпустили її. Вони ж не зважали на золото, вели її до воєводи свого і розповіли йому про неї, що хотіла золотом від них відкупитися. Воєвода ж похвалив слуг, які не зраділи золотуй не відпустили її, і за те вшанував їх дарами. Сам же, сівши на судищі і блаженну ту жінку-християнку перед собою поставивши, спитав про ім'я її. Вона ж відповіла: "Християнкою є". Воєвода ж Пелаґій мовив: "Перш ніж почну тебе мучити, скажи нам ім'я своє". Свята ж відповіла: "Раз мовила і не обдурила, що християнкою називаюся, це ім'я для мене чесне й вічне, а люди нарекли мене Теодулія, народилася ж від батьків-християн і в законі християнськім добре вихована". Воєвода ж мовив: "Бачу, що ти без розуму відповідаєш мені". Свята ж Теодулія відповіла: "Ви безумні є, що, покинувши Бога, каменю поклоняєтеся". Воєвода говорив: "Прошу тебе, як сестру, принеси жертву богам і прийди насолодитися в маєтку моєму й у великій шані будеш". Теодулія відповіла: "Хай насолоджуються в маєтку твоєму ти і батько твій сатана, і будьте разом спадкоємцями вічних мук". Сказав воєвода: "Знаю, що ви, жінки, вдачею злостиві і гнівливі й дошкуляєте владі, проте я не швидкий на гнів, але лагідно тобі наказую покоритися мені і принести богам жертву, щоб не згубити душі своєї". Відповіла свята: "Я душі своєї не гублю, а рятую її, перебуваючи в ісповіданні Божому, тіло ж моє в землю піде; не без розуму кажу тобі: муч тіло моє, як хочеш, Бог же, бачачи терпіння моє, подасть допомогу Свою мені, бо хочу за Нього постраждати ревно, як же і Він за нас постраждав на хресті, творячи спасення для людей Своїх". Пелаґій-воєвода сказав: "Думаєш, що тими своїми словами зрушиш мене на лють, щоб я швидше тебе згубив? Добре знай, що довго тебе мучити буду, ріжучи по одній частині тіла твого, поки згублю тебе". Свята ж відповіла: "Лукавий і хижий вовче, як можеш згубити вівцю, яка має доброго пастиря — Христа, Творця всіх, з Його ж рук хто мене вихопити може?" Тоді розгнівався кат, звелів оголити святу і за коси повісити її на кипарисі, і мучити її рожнами залізними розжареними, спалюючи груди їй. Свята ж в муках мовила: "Знай, воєводо, що я не відчуваю муки, більше того — тебе бачу мученого і переможеного". Відповів їй воєвода: "Боги наші милостиві і знають, що маєш до них навернутися, через те бережуть тебе від болю, щоб не чула ти муки". Свята ж каже: "Де є боги твої, які бережуть мене? Покажи мені їх, щоб я вшанувала їх". Почувши ж слово це, воєвода зрадів вельми і з поспіхом звелів, відв'язавши її, вести до храму Адріяна, бога їхнього, його ж мали за мудрого і прехвального. Увійшовши ж у храм той, свята бачила ідола Адріянового і, помолившися до істинного Бога, дмухнула на ідола — і зразу ідол упав, наче громом вражений, і переломився натроє. Вийшовши ж геть, свята мовила до воєводи: "Увійди і дай руку допомоги богові твоєму, бо впав і розбився". Увійшовши, воєвода бачив ідола, який на землі лежав, розбитий на три частини, і заридав за ним плачем великим. Дійшла ж чутка до царів про знищення Адріяна, і послали одного мужа в Аназаврійський град довідатися, чи правда те, і передати воєводу на поїдання звірам. Те довідавшися, воєвода припав до святої Теодулії з плачем, просячи її, щоб зробила бога їхнього цілим, й обіцяв християнином стати, якщо побачить бога того, що на місці своєму стоїть, де і був спершу. Свята ж, склавши належну Всесильному Богові молитву, звеліла ідолові зробитися цілим і стати на місці своєму. І зразу ідол став цілим і пішов став на місце, де ж раніше стояв. Посланий же від царів муж, прийшовши й побачивши ідола цілим, знову до царів повернувся, не вчинивши воєводі нічого злого. Після цього прийшов від царів лист до Пелаґія, який велів Теодулію різними муками мучити, смертю погубити. Пелаґій же не лише обітниці своєї не виконав, коли християнином стати обіцяв, але і благодіяння святої Теодулії забув, знову на муки взяв її - звелів розжареними рожнами просвердлювати ноги її. І коли це було, приступив до Пелаґія один ідолопоклонник, коментарисій, говорячи: "Прошу світлість твою, пане воєводо, дай мені владу над нею, і я її вмовлю поклонитися богам. Якщо ж цього не зроблю, то голову мою відсічеш". І дав йому воєвода владу над святою. Він же, зробивши п'ять цвяхів довгих, встромив один у вухо її ліве, і пройшов цвях до вуха правого. Другий же цвях встромив у праве вухо, і пройшов кінець цвяха до вуха лівого. Третій же у чоло її встромив, і два — у груди її. Свята ж, звівши очі до Неба, помолилася Богові, щоб подав їй терпіння, і зразу допомогу Божу і зцілення прийняла: випали-бо цвяхи — і була здоровою. Коментарисій же, взявши святу в дім свій, умовляв її улесними словами, щоб поклонилася з ним богам їхнім: "Щоб і я, — казав, — прийняв шану від воєводи і ти від самих царів великої слави сподобилася". Свята ж мовила до нього: "Переконуйся ти сам і стань християнином, щоб не короткочасної, але вічної чести сподобитися в Царстві Господа нашого Ісуса Христа, Який має судити живих і мертвих і віддати кожному за ділами його". Коментарисій же сказав: "Скажи мені всю правду, рабине Христова, розгорілося серце моє в мені від слів твоїх". Мовила ж йому Теодулія: "Світ цей, і багатства його, і вся слава — скоро мимо ідуть, майбутній же вік — безконечний, і якщо хто творитиме добро тут, прийме в тому віці добру винагороду. Ті, що чинять зло у світі цьому, мучені будуть там навіки, а найбільше ті, що поклоняються ідолам, як же і ви, нескінченним підпадуть мукам". Тими й більшими словами свята Теодулія привела коментарисія до пізнання істини, і, розчулившися серцем, сказав він: "Прошу тебе, пані Теодуліє, не пам'ятай зла, яке я зробив тобі, але моли за мене Бога свого, щоб і я християнином став". Коли ж ранок настав, став перед воєводою коментарисій зі святою Теодулією і сказав йому: "Не зміг рабу істинного Бога відвернути з праведного і блаженного шляху, більше ж — вона і мене на путь праведну наставила, вибавивши мене від пітьми небачення і привівши до Христа, істинного Бога, у Нього ж безсумнівно вірю, й ісповідую всесвяте Ім'я Його, і поклоняюся Йому всім серцем". Ті його слова чувши, воєвода звелів зразу мечем відсікти йому голову, а тіло його вкинути в море — і так сповнилися муки його у двадцять четвертий день січня-місяця. Святу ж Теодулію вкинули в піч, розжарену вельми, і перебувала в ній неушкоджена. Після цього віддали її під владу якогось Елладія, помічника воєводи, щоб до поклоніння богам переконував її, але й він, як же і коментарисій, богонатхненними святої Теодулії словами до Христа був приведений і, ставши перед воєводою, християнином себе ісповідав, і мечем посічений був. Блаженній же Теодулії сковороду кат розжарив, простягнув її на сковороді тій і вилив на неї киплячу смолу, і віск, і оливу. Розсілася ж сковорода від вогню, що ним її розпалювалися, і, випустивши великі іскри й вогненне полум'я, попалила багато люду, що там стояло, і до самого воєводи вогонь сягнув і, пошкодивши, гіркій передав смерті. А свята Теодулія перебувала без шкоди. Те чудо бачило багато людей — увірували у Христа, серед них же був і Макарій з Євагрієм, чесні громадяни. Потім же невірні знову піч розпалили, вкинули в неї святу Теодулію, а з нею і Макарія, і Євагрія, і багатьох тих, що повірили у Христа, у ту ж піч вкинули. І тут усі, помолившися, кінець прийняли і перейшли до нескінченного життя. У ньому ж вінцем перемоги вінчаються і торжествують зі всіма святими, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа навіки. Амінь.

Місяця лютого в 6-й день

Пам'ять святителя Христового Вукола, єпископа Смирнського

Угодник Божий Вукол з дитинства свого незлобливості й цнотливості віддався і був Святого Духа домом найкращим. Його ж всехвальний і улюблений Христовий учень і наперсник святий Йоан Богослов, побачивши досвідченим і достойним, поставив єпископом гідним і пастирем корисним для Смирнської Церкви. Він же, Святим Духом просвітлений і, як світильник на свічаді поставлений, тих, що сиділи в пітьмі блуду й омані ідольській, Небесним світлом і хрещенням святим просвітив, сонце дня показав і від незчисленних, невидимих диких і невгамовних звірів, які шукали, кого проковтнути, їх урятував. Перед переставленням своїм блаженному Полікарпові словесні вівці свої доручив, від тимчасового до вічного життя перейшов. Коли тіло ж його святе в землі поховане було, звелів Бог вирости на гробі його миртові, що подавав зцілення хворим.

У той самий день страждання святої мучениці Фавсти-дівиці і тих, що з нею, Євласія і Максима

Кизицький град мав дівчину юну на ім'я Фавста в часи нечестивого царя Максиміяна. Вона — від багатих і вірних батьків народжена, ними в християнських догмах вихована — осиротіла в тринадцять років віку свого, коли відійшли до Господа батьки її. Вдосконалювалася в пості і молитвах, у читанні книг божественних і берегла себе в дівстві нерозтлінному, зневажаючи всі приваби світу цього, багатство, і насолоди, і догоджання тілу, тісний же і скорботний суворого життя шлях проходила, через що відома і славна була серед усіх: не може-бо така утаїтися чеснота, за словом Господнім: "Не може град сховатися, що на верху гори стоїть". Але дійшла чутка про неї і до самого царя Максиміяна. Він же зразу із царських своїх палат найпершого жерця на ім'я Євіласій у град Кизицький послав шукати і знайти невісту Христову Фавсту, так наказуючи: "Якщо зможеш її переконати принести богам жертви, добро їй буде. Якщо ж ні, то вкинь її в безодню водну". Євіласій же, у Кизик прийшовши, знайшов її, літами молоду, вірою ж і розумом вельми стару, і, привівши її на суд свій, перековував принести жертви суєтним богам. Свята ж йому відповідала: "Я не принесу жертви богам тим, які є глухими, і сліпими, і жодного не мають чуття, є ділами рук людських, маю-бо Отця і Жениха Ісуса Христа на Небесах і не можу покинути Його ані згубити спадку, який маю у Господа мого". Євіласій же мовив до неї: "Принеси жертву богам, Фавсто, бо инакше погано й гірко помреш". Відповідала свята: "Не май мене за одну з нерозумних жінок, бо якщо й мала я літами, проте серце моє велике і доросле перед Господом". Євіласій же великого сповнився гніву, звелів постригти їй голову на безчестя і наругу і, повісивши на дереві, сильно бити. Свята ж Фавста, мучена вельми, звела очі свої на небо й молилася до Господа. Коли помолилася вона досить, була блискавка з Небес, настільки страшна, що багато від неї померло. Євіласій же, те бачивши, забоявся вельми і, Фавсту святу прикликавши, сказав до неї: "Жінко, скажи мені, хто ти така? Бачу-бо, що чиниш чарівні діла". Свята ж сказала: "Послухай мене, Євіласію, звели іконописцю написати мій образ, також і всілякі муки зобразити". І коли те скоро було зроблене, сказала свята: "Хай буде тобі відомо, що так само, як ця ікона не має страждань, ані болю, так і моє тіло не відчуває мук і покарань, які ти мені наносиш, душа-бо моя вся утверджена в Господі моєму. Инше ж — чини швидко, якщо захочеш". Тоді звелів її в ковчег дерев'яний вкласти і, цвяхами дерев'яними ковчег забивши, пилою ковчег з нею розпиляти. Слуги ж зі старанням чинили наказане їм, а свята в ковчезі співала, славлячи Бога. Трудилися ж слуги довгий час, пиляючи, і нічого не могли досягти: не могла-бо пила пиляти, наче якийсь діямант твердий, ані пошкодити святої, і, знемігши, слуги були наче мертві. Тоді пішли до Євіласія, кажучи: "Просимо тебе, пане, послухай: жінку, яку ти дав нам на муки, з години першої аж до години шостої пиляли в ковчезі замкнену, нічого не досягли, шість-бо пил змінили, але нітрохи торкнутися її не змогли. Докладали ж і вогонь до ковчега, щоб спалити її в ньому, але вогонь ані не торкнувся її, ані ковчега не опалив. Вона ж співала, промовляючи: "Якщо крізь вогонь пройду, не спалить мене, і полум'я не попече мене". Євіласій же печальний був через те вельми і, поставивши перед собою святу, сказав до неї: "О жінко, дивуєш мене вельми, творячи чуда. Вісімдесят років маю від народження свого й ніколи ж не бачив такого, заклинаю-бо тебе Богом твоїм, в Якого віриш, розкажи мені всю правду". Відповідала ж йому свята, кажучи: "Прошу тебе, пане мій, послухай уважно, що скажу тобі: сила Божа береже мене цілою в муках, як же ти сам бачив, і якщо уважно слів моїх послухаєш, переконаєшся швидко, станеш другом моєї віри".

Він же сказав: "Кажи швидко правду, я ж слухаю уважно". Мовила свята: "Бог же безсмертний і вічний, і діла Його істинні, і суд Його святий і праведний, Він пильнує на кожному місці рабів Своїх, які праведно і преподобно живуть і добрий подвиг проходять, осоромлюючи диявола, відкинувши ідолів і поплювавши на них, яких ви, наче богів, шануєте, і, злі діла світу цього перемігши, зневаживши земне, захотіли небесного, живуть чисто, бережуть Заповіді Божі без гріха — їх Бог Вишній береже від усілякого зла, бо вони знають Його як єдиного Бога, бо нема нікого, окрім Того, Хто зійшов на землю і вселився у Святу і Пречисту Діву, бо Той Самий був, який народився від неї невимовно, і нехай, коротко скажу, вирісши, багато і преславного чудесно зробив і научив, прийшов волею на хрест і постраждав плоттю для спасення нашого, тоді похований був, воскрес на третій день і у славі вознісся на Небо, звідки ж знову прийде на закінчення віків судити живих і мертвих і віддати кожному за ділами його, через що й ми, наслідуючи Його, передаємо себе на рани і муки задля Царства Небесного, щоб не загинути навіки: тут-бо помираємо — там же живемо нескінченним життям".

Це чуючи, Євіласій почав пізнавати велику Бога живого силу й розчулився серцем, навернувся до кращого і святу мученицю Фавсту звільнив від пут, зробив вільною. Тоді один із рабів його, поспішивши до царя Максиміяна, сповістив йому, кажучи: "Пане царю, згубив любов твою Євіласій і хоче бути християнином, поспіши-бо вихопити його зі зваби християнської швидше, ніж він стане християнином". Цар же засмутився через те вельми, прикликав швидко Максима, єпарха свого, який був вельми жорстокий і нелюд, і, заклявши його богами своїми, послав його в Кизик до Євіласія. Максим же, з великою люттю досягнувши Кизика, спитав блаженного Євіласія, кажучи: "Скажи мені, всезлісна голово, як посмів ти покинути великих богів і зневажити їх, повірив безумним християнам і приєднався до них?" Відповів Євіласій: "Присягаюся головою моєю, що коли й ти послухаєш дівчину Фавсту, скоро пізнаєш Бога живого і блаженним будеш". Єпарх же Максим розгнівався дуже — звелів його, на дереві повісивши, бити жорстоко. І битий був довго Євіласій, взивав до Христа Бога, говорячи: "Владико, Боже всемогутній, поможи рабі Твоїй Фавсті у всіх муках, які їй трапилися, Ти, що моїм очам показав чудеса Свої, вибав і мене, смиренного, від найлютішого і найжорстокішого єпарха, бо Тебе прагну, Господи, задля багатьох і великих чуд Твоїх". Після цього звелів єпарх свічами палаючими опалювати боки мученикові. І коли опалювали страждальця, просив той святу Фавсту, яка там-таки стояла і на страждання його дивилася, щоб помолилася за нього до Господа. Свята ж, змилосердившися над ним, почала молитися, мовлячи: "Господи, Боже мій, яви благодать Свою і вислухай мене, рабиню Твою, прийми Євіласія в загороду словесного Твого стада і вчини його серед числа праведників Твоїх, бо благословенний Ти навіки. Амінь. "Тоді єпарх і святу Фавсту звелів перед судищем своїм неправедним поставити — за те, що переконувала Євіласія бути християнином. І сказав до неї Максим: "Нечестива голово, як посміла ти чесного священика Євіласія від великих богів відвернути і до свого привести Бога?" Відповіла свята Фавста: "Покладаюся на благого і премилостивого Бога мого, який прикликав Євіласія, щоб був Йому сином істинним, як і тебе Він прикличе у Своє пізнання і поклоніння Божественне". Сказав єпарх: "Фавсто, не думай, що я безумний, як же Євіласій, який послухав тебе". І зразу звелів її зв'язати і залізні цвяхи вбити у ноги її. І коли це зі старанням слуги робили, свята анітрохи не відчувала болю. Бачив же єпарх Максим, що мучениця не зважає на таке катування, прикликав спиру воїнів і звелів, якщо хто може, нехай більшу і жорстокішу винайде на неї муку. І сказав один із воїнів на ім'я Клавдій: "Пане мій, якщо хоче світлість твоя швидко її заморити, то хай буде віддана на поїдання звірам". І зразу звелів єпарх, щоб було так. І ведена була свята нагою на місце те, де звірі мали її з'їсти. Випустили на неї левицю, але левиця побігла й поклонилася святій. Тоді инших звірів багато випускали, і всі припадали до ніг її і кланялися. Єпарх же, бачивши таке чудо, дивувався дуже. І звелів зв'язану і за ноги мотузком зчеплену волочити її по землі. Коли ж волочили святу нагу, скрикнула вона до Господа, говорячи: "Господи, Ісусе Христе, покрий Своє творіння, щоб очі безсоромні й нечестиві не дивилися на наготу тіла невісти Твоєї". І зразу хмара зверху зійшла, покрила святу, наче одягом прекрасним. Після цього знову инший муж, воїн на ім'я Євсевій, сказав Максимові-єпарху: "Якщо хоче світлість твоя, дай мені владу над нею". Сказав єпарх: "Візьми її і, як же хочеш і можеш, муч її". Він же, взявши святу мученицю, вів у кузню і, зробивши багато залізних довгих цвяхів, вбив те в голову її, в чоло ж, і в очі, і в груди, і в литки, і в ціле тіло. Свята ж молилася собі, кажучи: "Господи, Ісусе Христе, дякую Тобі, бо Ти Свідок сердець, Слава і Вінець праведних, сподоби ж і мене, смиренну і недостойну рабу Твою, щоб опинилася я на стежці, що веде до тихої в Тобі пристані. І Максима-єпарха у святу віру і любов Свою приведи, і утвердь його у страху Твоєму, і вчини його з тими, що сповідують Тебе, істинного Бога, щоб усі довідалися, що Ти єдиний Бог і що Тобі належить Божественна честь і слава на віки-віків. Амінь". Євсевій же, бачивши, що юна дівчина, ціла цвяхами нашпигована і кров'ю стікаючи, не зважає на таку муку, наче анітрохи не відчуває болю, звелів принести казан великий і наповнити його смолою і сіркою і, розваривши сильно, вкинув у нього святу Фавсту разом зі святим Євіласієм, і вогонь великий підклав. Святі ж мученики в казані тому наче на місці злачному і прохолодному стояли, співали і славословили Бога — і зразу вогонь погас і казан вистигнув. Тоді Максим-єпарх, бачивши святих віру і терпіння, сказав: "Боже вічний, Ти, що дав Євіласію стати причасником страждань за Тебе рабині Твоєї Фавсти, прийми і мене, окаянного і грішного, і зроби мене з двома — третім, щоб і я, поганий і менший, сповнив число тройці — в образ Пресвятої Тройці. Воістину, Боже Сил, яви Свою благостиню і на мені, недостойному рабові Твоєму, і швидко вчини зі мною милосердя Своє, щоб і в мені найбільше прославитися". Коли він це вимовив, розчинилися Небеса і видно було йому Сина Божого з ликом святих ангелів й архангелів, і всіх святих собори, що, як світло, сяяли. Таке страшне і вражаюче таїнство бачивши, Максим великим голосом возвав до Бога, кажучи: "Господи, прийми мене, як же раба Твого Євіласія, і не пам'ятай беззаконня мого і неправди, але прости грішного і недостойного раба Твого і прийми, як же розбійника колись прийняв". Те мовивши, зразу побіг до казана, в якому була свята Фавста і святий Євіласій, і, звівши очі свої на Небо, ознаменувався хресним знаменням, кажучи: "В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, і я з вами". І скинув одяг свій, і, знову знаменням хресним через ціле тіло себе ознаменувавши, вкинувся у казан. Тоді свята і блаженна Фавста великої радости і веселощів сповнилася, бо почув її Бог і привела вона Максима у святу віру, і сказала мучениця: "Слава тобі, Христе Боже, що ніхто не загине, але для всіх Ти хочеш спасення і досягнення пізнання істини. Ось-бо я поміж двох рабів Твоїх, як же лоза виноградна, що грона приносить, і мотузок втроє сплетений, що не рветься, бо сказав Ти, Господи: "Де ж двоє будуть чи троє зібрані в Ім'я моє, там Я є посеред них". Коли так свята з веселістю промовляла, був голос із Небес, який говорив: "Прийдіть до мене ви, що трудитеся у подвизі й обтяжені стражданнями задля Імени мого, і Я заспокою вас у Царстві моєму Небесному". Коли цей голос почули святі, радости невимовної сповнилися і Богові дякували, у руки Його душі свої передали в мирі місяця лютого у 6-ий день. Їх же молитвами, Господи, прости нам прогрішення наші, сподоби всіх нас милосердя Твого й учасниками життя вічного учини, бо благословенний Ти з Отцем і Святим Духом і препрославлений навіки. Амінь.

У той самий день страждання святої мучениці Доротеї-дівиці і тих, що з нею

У краю Кападокійському, в Кесарії-граді, була свята діва Доротея, яка у всі дні служила Богові у чистоті, і тверезості, і цнотливості, зі смиренням і покорою, постячи й молячися безперестанно. Була ж премудра вельми, що заледве найкращі мужі в премудрості подібні їй могли бути. Усі ж, що знали її, прославляли Ім'я Господа нашого Ісуса Христа, Який мав рабу Свою такою: її ж і вигляд чесний, і життя святе, і премудрість незрівнянна, і дівство непорочне в любові Христовій настільки були досконалі, що достойна вона була небесної Його Оселі і подвоїла свій задля Нього подвиг, перемагаючи плоть і диявола, і сплела собі вінець подвійний: один — дівства, а другий — мучеництва. Радіючи, перейшла до Христа, Жениха свого, — за Нього ж як на землі постраждала, наступна розповість повість.

Коли про святе її життя розходилася слава серед людей, дійшла про неї чутка і до Саприкія-ігемона, гонителя християнського. Він же, не затримуючися, у Кесарійський град увійшов, зразу святу Доротею взяв і перед судилищем своїм неправедним поставити звелів. Стала-бо свята Діва перед нечестивим суддею, молилася в собі до Господа й прикликала на допомогу Бога, Спасителя свого. Спитав же її ігемон, говорячи: "Скажи мені, як називаєшся?" Відповідала свята: "Ім'я моє — Доротея". Саприкій сказав: "Для того тебе прикликав, щоб богам безсмертним принесла ти жертву за наказом великих царів наших". Свята ж Доротея каже: "Бог, який є Царем на Небесах, Він заповідав мені, щоб я Йому одному служила, так-бо написано: "Господові Богу своєму вклоняйся і служи Йому одному". І знову: "Боги, які не створили неба і землі, хай загинуть із землі". Роздивитися-бо годиться, котрого царя наказам підкоритися мусимо, — чи земного, чи Небесного? І кого слухати: чи Бога, чи чоловіка? Що бо царі? — лише люди смертні, якими ж були й ті ваші боги, ідолам яких ви поклоняєтеся". Саприкій мовив: "Якщо хочеш бути цілою, і здоровою, і неоскверненою, покинь християнство і принеси жертву богам; якщо ж ні, то, законом люто мучена, для инших будеш образом страху". Відповіла свята: "Буду образом страху Божого для всіх вірних, щоб боялися Бога, гнівливих же людей хай не бояться: вони-бо чинять те, що роблять скажені пси, — шматують невинних людей, не маючи ніякої свідомости і розуміння, скаженіють, лютують, лають, і зубами своїми хапають, і шматують тих, що поблизу проходять". Саприкій мовив: "Ти, як я бачу, постановила собі в тому найгіршому ісповіданні перебувати незмінно і хочеш з иншими такими гірко померти. Послухай мене і принеси жертву, щоб лютих мук позбутися". Свята ж сказала: "Муки твої тимчасові, муки ж геєнські — вічні, хай уникну мук вічних, дочасних не маю боятися. Пам'ятаю слова Господа мого: "Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть, бійтеся більше того, що може душу і тіло згубити в геєні вогненній". Саприкій сказав: "Тоді ти маєш боятися богів, щоб, розгнівавшися, душу твою і тіло не погубили, якщо їм не принесеш жертви". Свята Доротея відповіла: "Уже сказав ти, Саприкію, що ніяк не можеш переконати мене, щоб я принесла жертву бісам, що перебували в суєтних тих людях, які настільки погано прожили, що й сказати сором, і так померли, як безсловесні звірі, бо, живими бувши, не пізнали Того, Хто створив Небо, і землю, море, і все, що в них є. Їхні-бо душі в незгасимому вогні горять, їхнім же ідолам, з різного матеріялу зробленим, ви поклоняєтеся. І справеливо буде, якщо з ними впадуть у вічний вогонь і ті, які, покинувши Творця свого, їхніми поклонниками бути захотіли". Це чувши, Саприкій розгнівався вельми і звернувся до слуг, що були готові мучити, і сказав: "Поставте її на місці катування, щоб, злякавшися мук, захотіла служителькою бути богам нашим". Божа ж раба, стоячи на місці катування, мужньо і безстрашно мовила до судді: "Чого чекаєш, не мучиш мене? Роби те, що маєш робити, щоб я скоро змогла бачити Того, заради чиєї любови страждати не боюся і померти не жахаюся". Саприкій сказав: "І хто є той, кого так прагнеш?" Свята Доротея відповіла: "Христос, Син Божий". Саприкій сказав: "І де є Христос? Відповіла свята: "Всемогутністю божества Свого всюди є, людськістю ж ісповідуємо, що Він є на Небесах, сидить праворуч Отця Свого, з Ним же і Святим Духом є одним Богом, і кличе нас у Рай насолод вічних, де ж сади повсякчас плодоносять; лілеї, шипки і всілякі гарні квіти завжди цвітуть; поля, гори, горби завжди злачні, джерела солодкі, і душі святих у Христі веселяться. У такі речі, як я оповідаю, коли б ти повірив, о Саприкію, звільнився б ти від погибелі своєї і увійшов би в Рай невимовних насолод Божих". Саприкій сказав до неї: "Належить тобі покинути суєту, принести жертву богам, і взяти мужа, і веселитися в житті своєму, щоб так не загинути, як же і батьки твої загинули, — через безумство своє". Свята ж мовила: "Не принесу жертви бісам, бо християнкою я є, не візьму мужа, бо Христовою Невістою я є, і це віра моя, яка уведе мене в Рай і Оселю Жениха мого". І мучена була свята жорстоко.

Після цього Саприкій-ігемон звелів святу, знявши з катівні, вести до двох жінок, які були між собою рідними сестрами, мали ж імена Христина і Калиста. Вони спершу християнками були, але настрашилися мук, відвернулися від Христа і, впавши у відчай, жили нечестиво в насолодах і суєті мирській. Збагатили їх ідолопоклонники за їхнє від Христа відвернення. Отож їм доручив Саприкій святу діву Доротею, говорячи: "Як же ви покинули суєту і волхвування християнське, богам непереможним жертви приносите і приймаєте від нас дари, так і цю від безумства християнського відведіть і наверніть її до богів наших — ми ж більшими і численнішими дарами вшануємо вас, якщо зможете оцю до нас схилити". Вони ж, взявши її у дім свій, мовили до неї: "Послухай суддю і вчини волю його, врятуй себе від мук, як же і ми вчинили, краще тобі турбуватися, щоб світ цей видимий і солодке життя не згубити в муках і передчасно не загинути". Відповіла свята Доротея, говорячи: "О, якщо б і ви, послухавши ради моєї, покаялися в ідольській, від вас принесеній жертві і знову до Христа навернулися, добре б врятували себе від мук геєнських: благий-бо Господь наш, і багатий в щедрості, і милосердний до тих, хто навертається до Нього усім серцем". Сказали до неї Христина і Каліста: "Раз уже загинули, відвернувшися від Христа, то як може таке бути, щоб ми знову змогли до Нього навернутися?" Мовила до них свята: "Більший гріх втрачати надію на Боже милосердя, ніж ідолам поклонятися, не впадайте у відчай ані не майте сумніву в доброму і досвідченому лікареві, який може ваші зцілити рани. Нема-бо рани, якої не захотів би зцілити, саме через те Спасителем називається, що спасає, через те Іскупителем, що викуповує, через те Визволителем, що дає волю. Ви лише всією душею в покаяння наверніться і, без сумніву, прощення удостоїтеся". Тоді обидві ті сестри кинулися в ноги їй, плачучи і просячи, щоб помолилася за них до милосердного Бога, щоб, прийнявши покаяння їхнє, подав їм прощення. Свята ж діва возвала до Господа зі сльозами, говорячи: "Боже, Який сказав: "Не хочу смерти грішника, але щоб навернувся він і живим був", Господи Ісусе Христе, Ти, що сповістив, що через одного грішника, який кається, більше радости ангелам на небесах, ніж через дев'ятдесят дев'ять праведників, які не грішили, яви благодать Свою для Твоїх овець, яких диявол викрав і в Тебе забрати намагався, поверни вівці Свої в загороду Свою, до стада Свого, о добрий Пастирю, хай через їхній приклад навернуться до Тебе всі, що відійшли від Тебе". Минув якийсь час, Саприкій-ігемон, пославши, прикликав до себе обох жінок тих зі святою Доротеєю і, взявши обох сестер осібно, питався, чи змогли вони Доротею схилити до богів їхніх. Христина ж і Каліста, піднявши голоси свої, відповіли: "Заблудили і зле вчинили, що, забоявшися мук дочасних, принесли жертви ідолам, через те просили її, і дала вона нам покаяння, через нього ж змогли отримати в Христа, Господа нашого, прощення гріхів наших". Тоді Саприкій роздер на собі одяг свій і з великою люттю звелів обох сестер тих зв'язати в одне, з'єднавши їм хребти їхні, і вкласти в бочку смоляну, і, обклавши дровами, спалити їх. Вони ж взивали до Бога, говорили: "Господи, Ісусе Христе, прийми покаяння наше і подай нам прощення". Коли спалювали жінок тих, Доротея свята, на те дивлячися, веселилася і крикнула до них, говорячи: "Ідіть переді мною, сестри, і переконайтеся в прощенні гріхів ваших, і довідайтеся, що вінець мучеництва, який ви раніше згубили, нині, без сумніву, здобудете. Вийде назустріч вам милосердний Отець, радіючи через блудного сина повернення, і обійме вас, і, як щирих своїх доньок, прославить, і возвеличить перед ангелами Своїми, і в лику святих мучениць учинить вас". І так святі жінки ті Христина і Каліста, сестри рідні, у покаянні страдницьки померли, з прощенням і вінець перемоги від Христа прийняли. Саприкій же звелів святу Доротею знову на муки взяти і, повісивши, мучити, як же і спершу. Свята ж в муках такою була охоплена веселістю, наче вже входила в Оселю любого Жениха свого Христа. І говорив до неї Саприкій: "Що це таке, що лицем своїм таку вдаєш собі радість і, в муках будучи, весела виглядаєш?" Відповіла свята: "Ніколи-бо через ціле своє життя так не раділа, як нині, а найперше радію за душі тих, яких диявол через тебе відняв у Бога, через мене ж прийняв знову їх Христос. Нині на Небесах бенкет великий, радіють-бо за душі ті ангели, веселяться архангели, разом і всі святі апостоли, і мученики, і пророки торжествують, поспіши-бо, о Саприкію, і роби швидко, що маєш робити, щоб і я змогла до веселости святих перейти зразу. І возрадуюся з тими на Небесах, з ким же плакала на землі". Тоді Саприкій звелів свічами палаючими обпалювати мученицю — вона ж більше й більше веселилася і лице світле та радісне судді показувала, тоді крикнула до нього: "Окаянний, нічим ти є з ідолами своїми!" Знявши ж її з дерева, кат звелів кулаками в лице її бити: "Хай буде, — казав, — бите лице, що наругу чинить мені". Коли били святу, не переставала радіти, і знемогли ті, що били її. Тоді ігемон дав вирок смертний на неї такий: "Доротею, горду дівчину, яка не захотіла принести жертву богам безсмертним і живою бути, але захотіла добровільно померти невідомо задля якого чоловіка, що називається Христос, наказуємо потяти мечем". Це почувши, свята мучениця Доротея велегласно мовила: "Дякую Тобі, душелюбче Христе, що прикликаєш мене в Рай Свій і в Оселю Свою, Пресвятий, мене вводиш". Коли ж свята мучениця, на смерть ведена, виходила з претору, схоластик один на ім'я Теофіл, радник ігемона, крикнув до неї, знущаючись: "Чуєш ти, Невісто Христова, пошли мені яблука і квіти шипкові з раю Жениха твого". Свята ж Доротея мовила: "Направду зроблю те". Коли прийшла вона на місце усічення, попросила спекулятора, щоб дозволив їй трохи помолитися до Бога свого, і, коли закінчила молитву, став перед нею Ангел Господній в образі малого хлопця, прекрасного вельми, несучи в пелені чистій три яблука предобрі і три квітки троянди червоної. До нього ж мовила свята: "Прошу тебе, занеси їх Теофілові і скажи йому: "Ось маєш, що просив". Те мовивши, схилила під меч святу свою голову, і усічена була — пішла, торжествуючи, до Христа Господа, Жениха свого, Його ж з юности полюбила, і прийняла вінець перемоги з рук Господніх в Оселі Його нетлінній.

Теофіл же підсміхався з обіцянки святої дівчини Доротеї, розповідав друзям і одноліткам своїм, кажучи: "Нині, коли вели на смерть Доротею, яка називала себе Христовою Невістою і в Його Рай увійти нахвалялася, сказав я до неї: "Слухай ти, Христова Невісто, коли увійдеш в Рай Жениха твого, пошли мені звідти троянди і яблука. Вона ж відповіла мені: "Справді пошлю тобі". Це говорив Теофіл до друзів своїх, заливаючися сміхом, і ось раптом став перед ним ангел той із трьома яблуками найкращими і з трьома прекрасними квітками і мовив йому: "Ось, як же обіцяла тобі свята діва Доротея, послала тобі з Раю Жениха свого". Тоді Теофіл, яблука і квіти бачивши і в руку їх взявши, великим возвав голосом, кажучи: "Істинним Богом є Христос, і нема неправди в Ньому жодної". Казали йому друзі й однолітки: "Чи ти біснуєшся, Теофіле, чи глумишся?" Відповів їм Теофіл: "Не біснуюся, не глумлюся, але розум здоровий велить мені, щоб вірив я в Істинного Бога Ісуса Христа". Питали ж його ті: "Чого раптом почав взивати так?" Сказав їм Теофіл: "Скажіть мені, який нині місяць?" Відповіли йому: "Лютий". Сказав їм Теофіл: "Цілу Кападокію у цей час зима, мороз і лід покривають, і нема ні одного дерева чи билини, щоб листям своїм прикрашалися, і звідки ці квіти й ці яблука з власними своїми гілочками і листочками, ви думаєте? Те кажучи, показував їм яблука і трояндові квіти. Вони ж, їх бачивши, і збагнувши, і пахощі їхні великі почувши, дивувалися і говорили: "Ми ані у звичний для плодів і квітів час такого не бачили". Сказав їм Теофіл: "Я вважав діву Доротею, на смерть ведену, немудрою, що Женихом своїм називала Христа і Рай Його згадувала, сказав-бо до неї, як до божевільної, насміхаючися: "Коли прийдеш у Рай Жениха, пошли мені звідти яблука і квіти". Вона ж мені відповіла: "Справді пошлю тобі". Я ж сміявся зі слів її, і ось несподівано після усічення її став переді мною хлопець, малий віком, так наче років чотирьох, краси невимовної, про нього ж не думав, що він щось уміє промовляти. Він же, торкнувшися мене, почав, наче дорослий муж, говорити до мене, кажучи: "Діва свята Доротея, як же обіцяла, прислала тобі дари з Раю Жениха свого". Те мовивши і це, прислане, в руки мені давши, невидимий став". І возвав знову Теофіл, говорячи: "Блаженні ті, що в Христа вірять і страждають в ім'я Його, Він-бо є істинним Богом, і кожен, хто в Нього вірує, премудрий є справді". Таке й тому подібне взивав Теофіл, як увійшли деякі до ігемона і сказали йому: "Схоластик твій Теофіл, який дотепер ненавидів християн і убивчої їм смерти шукав, той нині перед ворітьми взиває, хвалячи і благословлячи ім'я якогось Ісуса Христа, і багато вірять в Нього, слухаючи слів Теофіла". Ігемон же зразу ввести його до себе звелів, сказав до нього: "Що говорив ти перед ворітьми?" Відповів Теофіл: "Хвалив Христа, Його ж спершу хулив аж до цього дня". Сказав йому ігемон: "Дивуюся тобі, чоловікові премудрому, що хвалиш Ім'я Того, Якого ж, коли хто хвалив, то ти гонив дотепер". Сказав Теофіл: "Про це знає Істинний Бог Христос, що несподівано навернув мене з блуду на путь праведну і вчинив мені пізнати Його — Істинного Бога". Сказав ігемон: "Усі премудрі, що любомудрію належать, у премудрості мають успіхи і ростуть, ти ж з премудрого раптом зробився безумним, іменуючи Богом Того, Кого ж юдеї розіп'яли, як же і від самих християн ти чув". Сказав Теофіл: "Чув, що розіп'ятий був Христос, і помилявся, вважаючи, що не є Він Богом, і ганив я у всі дні Ім'я Його, нині ж, каючися через попередні гріхи і хулу, Богом Його істинним ісповідую". Сказав ігемон: "Де й коли християнином став ти, що приносив жертви богам аж до цього дня?" Сказав Теофіл: "У ту годину, в яку ж Христа ісповідав, увірував, пізнав, що я є християнином і через те, з усього серця в безсмертного Христа, Сина Божого, віруючи, проповідую Ім'я Його істинне, Ім'я святе, Ім'я непорочне, Ім'я, в Якому нема жодного лицемірства ні жодної омани, яка в ідолах царює". Сказав ігемон: "То що — царює омана в богах наших?" Сказав Теофіл: "Чи не царює омана в тих ідолах, яких рука людська з дерева витесала, з міді й заліза викувала, з олова вилила, їх же стережуть нічні птахи, на них же павуки сіті свої роблять, їх же нутрощі мишами наповнені? І якщо не так є, як же кажу, брехливим хай буду; ти ж подивися сам, чи правду я кажу: і тому, що не обманюю, справедливо було б, щоб і ти погодився з істиною і від брехні відвернувся. Годиться-бо тобі, судді, який инших за брехню судить, самому від брехні навернутися до істини, яка є в Христі Бозі". Сказав ігемон: "Хіба боги наші не є живими?" Сказав Теофіл: "Подобу в ідолах людську бачимо, проте вона не має чуття жодного. Бог же є невидимий, живий і життя Податель. Ідолів, якщо з коштовного матеріялу зроблені, стережуть, щоб злодії їх не вкрали, — Бога ж Небесного ніхто не стереже, але Він стереже всіх, береже і пильнує Своє творіння". Сказав ігемон: "О окаянний Теофіле, бачу, що злою смертю загинути ти бажаєш". Сказав блаженний Теофіл: "Я добре життя знайти хочу". Сказав ігемон: "Знай, що коли в безумстві своєму перебуватимеш, спершу великі на тебе накладу муки, тоді люто тебе звелю убити". Відповів блаженний Теофіл: "Цього я почав хотіти, щоб убитим бути за Христа Бога". Сказав ігемон: "Згадай дім свій, жінку, і дітей, і родичів, і не віддавай себе безумно на гірку смерть, бо велике це безумство - добровільно віддати себе на муки і кару, якими злодіїв карають". Відповів святий: "Не безумство, але премудрість це велика, щоб задля великих і вічних благ не зважати на малі і минущі муки і задля безкінечного життя коротку смерть понести". Сказав ігемон: "То чи краще вибираєш собі муки, аніж спокій, і смерти більше бажаєш, ніж життя?" Відповів святий Теофіл: "Я і мук боюся, і перед смертю тремчу, проте тих мук, які кінця не мають, і перед тою смертю, яка вічну кару приносить. Мукам, які ти накладаєш, скоро кінець буде, муки ж, для ідолопоклонників приготовані не закінчуються ніколи". Тоді звелів ігемон святого Теофіла повісити на дереві нагого і бити жорстоко. Коли ж битий був святий, говорив: "Ось нині став християнином, бо на хресті повішений, дерево-бо це на хрест подібне. Дякую Тобі, Христе Боже, що на знаменні Твоєму повішеному мені бути ти подав". Сказав до нього ігемон: "Окаянний, пошкодуй тіло своє". Відповів святий Теофіл: "Окаянний, пошкодуй душу свою. Я не жалію тіла свого дочасного, щоб душу свою зберегти вічно". Розгнівався ж кат більше, звелів кігтями залізними стругати мученика і свічами обпалювати. Святий же веселився в муках, наче не чуючи болю, і нічого иншого не говорив, лише: "Христе, Сину Божий, Тебе ісповідую, візьми мене до лику святих Твоїх". І було лице його світле. Знеможеним від великого труду слугам, які мучили, Саприкій-ігемон видав вирок смертний на святого такий: "Теофіла, який дотепер богам безсмертним жертви приносив, нині ж розбестився і від богів до християнського схилився сонмища, голову відтяти наказуємо". Теофіл же святий, чувши той на себе вирок, возвав, кажучи: "Дякую Тобі, Христе Боже мій". І, радіючи, схилив під меч святу свою голову, і усічений був, увінчався мучеництвом, і прийняв винагороду, яка для тих, що в одинадцяту годину прийшли, рівна, як і для тих, що перші в Царстві Христа, Бога нашого. Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святого мученика Юліяна з Емесійського града, він у юнацькому віці лікарську майстерність добре знав, зцілював не лише тіла людям, а й душі: лікуючи хвороби, научав вірити в Христа, і багатьох із еллінів навертав до Христа Бога. Коли ж взяті були святі мученики Силуан-єпископ, і Лука-диякон, і Мокій-чтець, їх же пам'ять 29 січня, і на поїдання звірам з темниці ведені, Юліян, підбігши до них, цілував їх і просив, щоб не боялися смерти за Христа. Взятий був і в якійсь печері замкнений, де ж довгий цвях в голову прийняв, також і руки, і ноги прибили йому — так Богові дух передав.

І святих мучениць дівиць Марти і Марії, сестер рідних, благочестям і любов'ю до Христа євангельським сестрам, Марті і Марії, подібних, і брата їхнього святого мученика Лукаріона-отрока. Були ж вони в Азійському краї, у часи ті, в які гнана була Церква Христова від царів і князів, нечестивих ідолопоклонників. Марта і Марія перебували в дівстві, працюючи для Христа, і бажанням бажали, щоб за Нього померти. Трапилося ж нечестивому воєводі іти мимо дому їхнього, і, відчинивши двері дому, возвала Марта з сестрою до воєводи, кажучи: "Ми християнки". Воєвода ж зі слугами на почуте не зважав і мимо йшов. Вони ж знову услід воєводі закричали: "Ми християнки!" Воєвода ж відповів їм: "Прощаю вам задля юности вашої, негоже-бо заморити вас". Свята ж Марта мовила: "О воєводо, смерть мученицька не є смертю, а життям". Це чувши, воєвода розгнівався вельми і звелів взяти їх, вийшла ж і свята Марія і сказала до воєводи: "Те, що сповістила сестра моя, і я говорю". Тоді вийшов за сестрами хлопець малий на ім'я Лукаріон і крикнув: "Як же Марта і Марія говорили, так же і я говорю: "Я християнин". І звелів воєвода повісити їх на трьох хрестах. Стояла ж мати їхня і говорила: "Спасіться, діти мої любі, і прийміть вінець від Христа". І відповіла Марія, на хресті висячи: "Спасенна будь і ти, мати наша з плодом лона твого, бо принесла нас Христові". І пробиті були на хрестах Марта, і Марія, і Лукаріон мечем від спекулятора.

Місяця лютого в 7-й день

Житіє преподобного отця нашого Партенія, єпископа Лампсакійського града

Дівству тезоіменитий Партеній святий народився у Мелітополі від батька Христофора, диякона святої Божої Церкви, яка була в тому граді. Не навчений був Партеній книг спочатку, проте слухав те, що читали, запам'ятовував добре багато з Божественного Писання, наче якийсь найкращий книжник. Ріс же літами, ходив до ближнього озера і, рибу ловлячи і продаючи, милостиню жебракам подавав. Із першого свого віку благодаті Божої удостоївся, таїв її в собі перед людьми, у вісімнадцятий же рік життя свого почав чуда творити, бісів з людей виганяючи прикликанням пресвятого Імени Христового. Почала ж про нього слава розходитися серед люду, довідався і священніший Филип, єпископ Мелітопольський, і, прикликавши його до себе і все про нього випитавши і довідавшися, подивувався з чеснот його і Божої в ньому благодаті і звелів навчити його книг. Тоді навченого поставив, хоч не хотів Партеній, у пресвітерство й урядування церковне йому доручив. Святий же Партеній, у чині пресвітерському будучи, більше подвизався і подвійну Божу благодать освячення і чудотворення отримав: зцілював хвороби всілякі і багато знамень предивних в ім'я Господа нашого Ісуса Христа творив. Між иншими його чудами трапилася річ така: зустрів його на шляху один чоловік, якому бик виколов око, і висіло воно на щоці, чоловік притримував його рукою, боліло його, і плакав. Святий, рукою своєю взявши око, поклав на місце і, водою промиваючи, за три дні зовсім зцілив його. Жінка ж одна, що мала рану страшну й невиліковну на тілі своєму, до святого прийшла, зцілення просячи. Коли ж знамення хреста на її чолі преподобний поклав, зразу вона отримала зцілення. Якось ішов святий відвідати хворого чоловіка і минав одного вельможі дім. Пес великий, з ланцюга зірвавшись і з воріт вибігши, кинувся на нього і став передніми ногами на плечі йому, хотівши зубами вкусити лице святого. Той же дмухнув на нього і хресне знамення поклав, і зразу пес відійшов, і скинув його святий з плечей своїх неживого. Про такі й подібні чуда чувши, архиєпископ кизицький Ахсалій прикликав святого Партенія до себе і зробив йогоєпископом Лампсакійського града. Чоловік же цей Божий, в доручену йому єпископію прийшовши, отримав град, що цілий належав еллінському в ідолослужінні нечестю, християн же було там мало, і сумував вельми добрий пастир, безперестанно переконуючи, викриваючи, просячи і показуючи їм путь істинну, і чуда в Ім'я Христове творив, хворих їхніх зцілюючи, поки не привів їх до визнання істинного Бога. Бачивши, що град його у вірі робить успіхи, ідолослужіння ж усі відкидають, захотів зруйнувати ті, що були в граді, ідольські нечисті храми, а на їхньому місці чесні і святі храми Божі збудувати. Через те пішов до великого царя Константина прийняти від нього на те владу, і прийняв його благочестивий і христолюбивий цар чесно і люб'язно, отримав від царя, чого бажав: дав-бо великий Константин святому царське своє писання на зруйнування ідольських капищ, ще ж і золота багато подарував на створення святих Божих Церков, відпустив святого з миром. Коли ж повернувся святитель Божий Партеній у Лампсак, зразу всі капища до основи повалив, Божественний ж храм посеред града, великий і прекрасний, швидко збудував, сам працював руками своїми, помагаючи будівничим. Коли ж будували церкву, одного дня прийшов до нього чоловік, який мав у собі духа нечистого потаєного, віддавна-бо жив у ньому біс, і не міг чоловік той пізнати його в собі. Приступивши до святого, привітав його привітними словами. Чоловік же Божий Партеній пізнав у ньому духа нечистого, не привітав його, біс же в чоловікові збентежився, сказав до святого: "Тому що бачити тебе хотів, через те привітав тебе, ти ж чому не поцілував мене?" Святий же Партеній мовив йому: "Ось бачив мене, що-бо?" Сказав біс: "І бачив тебе, і пізнав тебе". Сказав святий: "Коли, бачивши мене, пізнав справді, то вийди з Божого творіння". Сказав біс: "Прошу тебе, не виганяй мене з мешкання мого, в ньому ж так давно перебуваю". Спитав його святий: "Наскільки давно живеш у ньому?" Відповів біс: "З дитинства його, і ніхто не пізнав мене дотепер, лише ти єдиний нині, і виженеш мене, як я бачу. Якщо ж виженеш мене звідси, то як відійти мені велиш?" Сказав святий: "Даю тобі місце, в яке маєш відійти". Сказав біс: "Думаю, що скажеш мені піти звідси у свині". Сказав йому святий: "Ні, але даю тобі чоловіка, в якого ж увійшовши, живи, лише з цього нині вийди". Сказав біс: "Чи справді так зробиш, чи лише говориш, щоб вивести мене звідси?" Сказав святий: "Справді кажу тобі, що маю чоловіка приготованого, в нього увійшовши, живи, якщо хочеш, лише вийди з цього чоловіка швидко". Біс, такими словами святого переконаний, просив отримати обіцяне від нього. Тоді святий Партеній, уста свої відкривши, сказав бісові: "Я є тим чоловіком, увійди і перебувай у мені". Диявол же, наче вогнем обпалений, скрикнув, кажучи: "Горе мені, мене, що в чужій посудині живу, після довгого часу виганяєш, і якого зла не зробиш мені, якщо в тебе увійду? Як же в дім Божий увійти маю?" Те сказавши, біс вийшов з чоловіка і пішов у місця пустельні і непроходимі, чоловік же той став здоровий, благодаттю Христовою, і хвалив Бога.

Коли завершилося будівництво церкви, було старання святого спорудити у вівтарі святу трапезу, щоб відправляти на ній Божественну Літургію. Знайшов же в одному зі зруйнованих капищ ідольських камінь дуже добрий, для того придатний і найкращий, звелів будівничим влаштувати його гарно і приготувати до здійснення трапези святої. Робітники, влаштувавши і приготувавши, як годилося, поклали камінь на колісницю і волів сильних впрягли, щоб везти його до церкви. Диявол же, гніваючися за взятий із капища камінь, збунтував упряжених волів і раптом зробив так, що побігли вони, і ніхто не міг їх стримати. І в тому збентеженні і бігу чоловіка на ім'я Євтихіян, який вів їх і керував ними, дією бісівською на землю навзнак під колеса скинув. Колісниця ж із каменем, через нього пройшовши, стерла всі кості його й потлумила середину його, і живіт його розірвався, і помер той чоловік зразу. Довідавшися ж про випадок той, святитель Божий Партеній сказав: "Диявольська злість вчинила те. Не створиш перепон, дияволе, Божому ділу!" І зразу, ставши, взяв зі собою тих, що були з ним, благочестивих мужів, пішов із поспіхом на місце, де випадок той поганий трапився. І, побачивши тіло мертвого, схилив святі свої коліна на землю до молитви і зі сльозами помолився належно до Бога, кажучи: "Ти, Господи Всемогутній, Подателю життя і смерти, Ти ж бо не є невідаючий, через що злісний ворог підступами своїми завдав смерти творінню Твоєму, але, о Преблагий, як же завжди, так і нині, відкрий суєтний його умисел, життя ж цього учасника покажи, раба Твого Євтихіяна, являючи тим, хто вірить у Тебе, непереможну Свою силу, бо Ти один Бог і Тобі належить слава навіки. Амінь". Коли цю до Бога молитву святий ще в устах мав, повернувся дух мертвого в тіло його, коли весь люд дивився. І почав той, що був мертвим, говорити: "Слава Тобі, Христе Боже, що й мертвих піднімаєш". І зразу став здоровий, як же і спершу, і, взявши волів, тягнув ними віз із каменем до дверей церковних. Тоді всі, що бачили те чудо й несподіване мертвого до життя повернення, віддали славу і хвалу Преблагому Богові. І приносили звідусіль всіх хворих, що страждали від нечистих духів, і зцілювалися всі благодаттю і силою Божою, молитвами ж Партенія святого. Ніякої ж майстерности лікарської в дні цього великого угодника Божого ні до чого не використовували люди, бо всілякі хвороби в Ім'я Господа нашого Ісуса Христа безкорисливо він зцілював. Між иншими хворими була донька одного Діонисія, що був із царського роду, на ім'я Дафна. Її біс люто мучив — за три дні від катування диявольського святий Партеній її вибавив. Другу ж, одного Мамалія, який був князем Смирнського града, доньку на ім'я Аґалматія, яку нечистивий дух бентежив, по землі волочив, піну пускав і сковував, зцілив. Тоді Зоїлю, жінку знатну, яка духа віщунства в собі мала і через те тяжко переживала, вилікував. Після цього юнака одного, сина пресвітера, на ім'я Никон, який мав у собі лютого біса, що мучив його, привели батьки до святого і до ніг його кинули, просили, щоб змилосердився над ним і визволив його від нечистого духа. Чоловік же Божий Партеній сказав їм: "Не є достойний зцілення син ваш, бо на покарання даний йому дух, що мучить його. Адже наче батьковбивцем є: ви-бо часто терпіли від нього дошкуляння і безчестя, в горі душі вашої молилися, щоб Бог покарав його, залиште-бо його так, потрібне для нього це покарання". Вони ж, як дітолюбні батьки, боліли серцями своїми за своєю власною дитиною, возвали, просячи зі сльозами: "Моли Бога за нього, святителю Божий, щоб визволився від лютого диявола". Блаженний же Партеній, бачивши великі сльози батьків і змилосердившися над ними, помолився належно до Бога, і зразу біс із юнака вийшов. Батьки ж, взявши сина свого здорового, повернулися в дім свій, хвалячи і благословляючи Бога. Олександрія, жінка одна із града, що називається Арисва, яка мала духа зміїного, що шипів і багатьох убивав, приведена була до служителя Божого Партенія. Він же, заборонивши духові, зцілив її і відіслав до своїх здоровою. Иншу знову, Синодія одного, авиденійського громадянина, доньку, діву, яку мучив біс, по горах волочачи, яку батьки, взявши, привели до праведника, зцілив покладанням руки і молитвою. Воїна одного на ім'я Аксан, що мав усі частини тіла розслаблені, водою омиваючи і молячися за нього до Бога, зробив здоровим.

Чоловік один на ім'я Алан, родом сирієць, дією неприязного, який у ньому перебував, духа, задушився мотузкою в церкві, яку святий Партеній збудував. І висів на місці оглашенних мертвий, про що довідавшися, святий прийшов до трупа того і, молитвою воскресивши його з мертвих, вигнав з нього диявола. Євтропій, муж із града Пареї, що між Лампсаком і Кузиком розташований, привів до святого жінку свою біснувату для зцілення. На неї ж дмухнувши і над головою її помолившися, святий зробив її зразу здоровою. Також й иншу біснувату жінку на ім'я Акакія, із села Келеї приведену, зцілив угодник Божий. Євхерію, знову жінку, магістріяна Агапіта дружину, отрутою напоєну і страшно хвору, бо роз'їло їй нутрощі від отрути смертельної, Партеній святий, помолившись і єлеєм святим напоївши, зробив здоровою. Юнак Максим із града, що Виза називається, перебував у Лампсаку, служачи одному з дияконів. Він, упавши в недугу черевну — дизентерію — і вилікуватися не мігши, помер. Батьки ж його, почувши про смерть його, прийшли з Визи в Лампсак, щоб поховати сина свого, і, взявши з одром, несли до церкви, плачучи. І поклали його на тому місці, куди святитель Божий Партеній іти мав. І, прийшовши, святий бачив, що лежить мертвий і батьки за ним плачуть, просльозився і сам і, схиливши коліна, помолився до Бога за померлого — зразу ожив мертвий і, піднявшися, сів і почав говорити. Святий же, простягнувши до нього руку, підняв його і віддав здорового батькам. Цілий же град дивувався вельми через таке чудо преславне і прославляв Бога. Теофілію, дияконесу із села Асермійського, а з нею дівчину малу на ім'я Руфина з того ж села, обидві розслаблені були катуванням бісівським, принесено до святого, і обох зцілив, кроплячи водою святою і молячись над ними. Також Таласія, пресвітерового сина, який був одним сином батька свого Іларія-пресвітера і через дію диявола розум втратив, полікував молитвою. Стареньку одну жебрачку на ім'я Каліопа і з нею дівчину Киріякію, яка страждала від духів нечистих, зцілив і, давши їм на потребу, здоровими відіслав.

Окрім цих та инших пребагатьох і невимовних чуд святого трапилося і таке. У домі, в якому тканину на царські порфири і на світлий одяг виготовляли, оселився диявол і чинив багато шкоди робітникам, привидами страшив і руйнував їхню роботу, і були у великій печалі робітники і наглядачі через збитки великі, які із пакостей бісівських були. І боялися гніву царського і кари через марну втрату стількох багатьох коштовностей. Довідавшися ж про те, святитель Божий Партеній, впрошений від наглядачів, прийшов із поспіхом туди і, прикликавши нечистого, що шкоду чинив, демона, заборонив йому страшним і святим Іменем Христовим і відігнав його звідти. Той кричав так, що всі чули, і розповідав, що гонить його вогонь божественний у вогонь геєнський. І з того часу не було в домі тому ніякої ж шкоди. Після цього почав диявол шкодити рибалкам у ловленні їхньому: коли-бо вкидали сіті до води, бачили в них, примарою диявольською, риб велику кількість — коли ж витягали сіті з великим трудом на берег, не знаходили ані малої рибини, і так марно трудилися багато часу. Те було не лише в Лампсаку, але і у всіх навколишніх краю того градах і селах. Зібралися-бо всі з усіх градів і сіл рибалки, прийшли до святого, просячи, щоб помолився за них до Бога, щоб марно в ловленні риб не трудилися. Коли ж святий молився з постом і сльозами, відкрилося йому від Бога, що через диявольську дію така шкода для рибалок буває. І, зразу ставши, святий пішов, і обходив усі береги та пристані, молитви творячи, і диявола, що у водах гніздився, звідусіль виганяючи. Тоді звелів рибалкам вкинути сіті на ловлення, і коли зробили вони те швидко, з радістю, ловлення їх, молитвами святого, настільки благословилося, що ледве змогли витягнути сіті на землю через велику кількість риби. І відтоді було знову для рибалок ловлення щасливе, як же і раніше. Якось сидів святий у пристані Катаптелійській у час ловлення, і коли тягнули сіті, риба велика, що тинос називається, вискочивши із сіті, впала при ногах святого. Він же, знаменувавши її хресним знаменням, розрізати звелів і розділити поміж братів на славу Божу. Після того одного кривого, на ім'я Каліста, полікував, зробивши, що він добре ходити почав. Иншого ж чоловіка на ім'я Лезвія, який був з ніг до голови струпами обкладений, що анітрохи від прокаженого не відрізнявся, єлеєм святим помастивши і помолившися, за три дні зробив здоровим.

Пішов якось святитель Божий Партеній до Тракії у церковній потребі і, в митрополії іраклійській бувши, прийшов до архиєпископа Іпатіяна, хворого вельми, і, побесідувавши з ним, про причини хвороби його питався. У ту ніч відкрив Бог угодникові своєму Партенію, що архиєпископ Іпатіян покараний важкою тою хворобою через грошолюбство і скупість свою, бо речі та маєтки жебраків і убогих собі присвоює. Зранку ж прийшов до нього знову Партеній святий і мовив: "Встань, великий пане, не тілесною-бо неміччю ти одержимий, але покарання маєш через неміч душевну, її-бо скинь і будеш знову здоровий". Відповів хворий, кажучи: "Знаю, що і я грішний і через те караюся Богом, але помолися за мене, прошу тебе, щоб я очистився від беззаконня мого". Сказав йому святий Партеній: "Коли хто вчинить гріх супроти людини, чи може бути почута за те молитва, прогрішення ж твоє перед Богом. Тому те, що маєш від убогих, поверни Богові і будеш завжди здоровий душею і тілом". Архиєпископ же, прийшовши до тями, сказав: "Отче, грішний я перед Господом моїм, Господь же праведний є". І зразу, прикликавши економа, звелів йому принести зібране срібло з маєтків тих, що були відняті в убогих. Бачивши ж, що його багато, просив Партенія святого, щоб роздав жебракам. Святий же радив йому, щоб сам роздав те, що є жебрацьке. Хворий же архиєпископ звелів покласти себе на колісницю і везти до церкви святої мучениці Гликерії. Там, зібравши жебраків та вбогих, щедро роздав усе. Благий же і премилостивий Бог, що не зневажив удовиних двох лепт, сльози блудниці і зітхання митаря прийняв, Він, і архиєпископове покаяння прийнявши, за три дні повне подав йому здоров'я. Чоловік же Божий Партеній щодня обходив церкви Іраклійського града, звичні в них відправляючи молитви. І було так одного дня, що, коли увійшов він до церкви, названої Ахила, знайшов лежачого хворого чоловіка, цілого сухого, — над ним змилосердившися, схилив коліна свої, зі сльозами помолився до преблагого Бога і, вставши з молитви, помастив святим єлеєм хворого — і тої ж години зцілив і поставив на ноги його, і ходити йому звелів, і пішов зцілений здоровий, хвалячи Бога. Довідавшися про те несподіване чудо, іраклійські громадяни поспішили до святого всі, хто якими недугами і хворобами був одержимий, і силою Господа нашого Ісуса Христа, молитвами ж святого всі поверталися здорові. У той же час, коли святий Партеній благодаттю і силою Христовою здійснював чуда, різні хвороби зцілюючи, був же при ньому архидиякон Іраклійської церкви, йому ж ім'я, як і архиєпископові його, Іпатіян. Він, бачивши здійснювані чуда, припав до ніг святого мужа, просячи його зі сльозами і розповідаючи, що багато на полі його насіння в землю посіяного було, і все, що проросло, ниви і вертогради, сади і виноград посохли через бездощів'я. "Але прийди на місце, — казав, — о чесніший отче, і, на все посохле подивившися, помолися до Бога, щоб подав дощ землі висохлій і щоб врятувалася від голоду ціла батьківщина наша". Чесний же і святий муж Партеній пішов із поспіхом на ниви, і вертогради, і виноградники, і бачивши, що все посіяне і всі сади зовсім засохли, заплакав і, схиливши коліна, молився довго зі сльозами до чоловіколюбця Бога, щоб зіслав дощ землі і щоб проросли плоди. Бог же, Який чинить волю тих, що бояться Його, коли ще була молитва в устах святого, покрив небо хмарами дощовими, і зійшов дощ великий вельми, і напоїв землю щедро. Ночувавши ж із архидияконом на полі тому, цілу ніч Партеній святий перепровадив у молитвах і зранку сказав до архидиякона: "Запам'ятай собі, о брате: знаєш архиєпископа свого, якого покарав Бог важкою хворобою через грошолюбство його. Явив мені цієї ночі Господь, що не за багато днів він із життя цього перейде, ти ж на місці його архиєпископом града Іраклійського будеш. Пильнуй-бо, щоб завжди піклуватися про жебраків, — це найкраща молитва до Бога". Після цього благословив святий архидияконові ниви, вертогради і виногради і, плодоносити їм щедро своєю молитвою і благословенням давши, повернувся у град і пішов до архиєпископа, щоб привітати його і відплисти кораблем у путь свою. Архиєпископ же, зустрівши його, обняв любо, і, коли сіли розмовляти між собою, сказав святий Партеній до архиєпископа: "Сповіщаю тобі, о пане, що через небагато днів звільнишся від тіла і відійдеш до Господа. Ось-бо тебе кличе Христос, істинний Бог наш. Ти ж, відходячи до Нього, залишиш по собі, як же відкрив мені Господь, наступника доброго, пана Іпатіяна, архидиякона твого". Відповів архиєпископ: "Хай буде воля Господня". І поцілувалися навзаєм цілуванням святим, розлучилися, і відплив Партеній святий із града Іраклійського і по кількох днях прийшов у свій град Лампсакський. Після цього небагато часу минуло, розхворівся знову архиєпископ Іраклійський і спочив у Господі, а на його місце поставлений був Іпатіян, який архидияконом був, і сповнилося пророцтво святого. Коли ж настало літо, і були жнива, і збирання всіляких плодів, пішов архиєпископ Іпатіян на поля свої, на ниви і вертогради, які раніше від бездощів'я були висохли, і знайшов на них щедрість плодів велику, більшу від попередніх років урожайних, — було ж те молитвами і благословенням Партенія святого. Наповнивши корабель великий пшеницею, і вином, і всілякими плодами, архиєпископ вирушив у Лампсак до чудотворця, щоб віддати йому вдячність за його благословення. Святий же архиєпископа іраклійського прийняв люб'язно, а принесені ним плоди прийняти не хотів, кажучи йому: "Дякуй Богові за все, це ж розділи поміж братами". І після довгої зі святим бесіди люб'язної архиєпископ Іпатіян повернувся до себе, розділив поміж братами своїми багато пшениці, і вина, і всіляких плодів, за велінням чоловіка Божого, і розповідав усім аж до кончини своєї про велич Божу, що вчинив Господь через раба свого Партенія. Просіяв же в рівноапостольному житті угодник Божий і великий чудотворець святий Партеній, багатьох від ідолів до Бога істинного навернувши і без числа людей від різних хвороб зціливши, сам на кінці життя свого розхворівся і, Господом покликаний, до Нього відійшов місяця лютого на 3-й день, спочив з миром у старості глибокій. Довідалися ж зразу про чесне переставлення святого в навколишніх градах і краях, і зійшлися звідусіль архиєреї на поховання його: іраклійські, кузицькі, мелитопольські, парійські й инших багато єпископів і священиків, наче домовившися, у Лампсакійський град зібралися. І зробили святому поховання славне із псалмами, і співом, і піснями духовним, поклали чесне його тіло поблизу соборної церкви, у молитовниці, яку він збудував. І подавалися від гробу його святого багато зцілень недужим; не лише-бо в житті своєму, а й після переставлення безкорисливий і чудотворний той лікар прокажених очищав, бісів з людей виганяв і всілякі лікував хвороби, і нині лікує, і зцілює душі й тіла наші молитвами своїми, благодаттю ж Господа нашого Ісуса Христа. Йому ж з Отцем і Святим Духом слава навіки. Амінь.

У той самий день житіє преподобного отця нашого Луки Елладського

Лука святий народився в Елладському краї у батьків, що прийшли в землю чужу, бо з острова, який Еґіна називається і при морі Егейському лежить, були, де ж, частих агарянських нападів не стерпівши, покинули батьківщину свою і в грецькі володіння прийшли, мандруючи. Оселившися в одному селі в Елладі, яке Касторія називалося, народили цього Луку блаженного, імена ж батьків були Стефан і Євфросинія. З наймолодшого віку свого Лука блаженний, між хлопцями будучи, нічого хлопчачого в собі не виявляв, цураючися дитячих забав і глуму, але мужем дорослим у дитячих літах виглядав, люблячи мовчання, тихість і звичаї чесні, а що дивно в такому віці, постником і повстримником великим почав бути: не лише-бо з м'яса нічого не куштував, але ні молока, ні сиру і яєць не їв, ще ж і від яблук та инших садових плодів, які для малих дітей найлюбіші й найбажаніші, стримувався, але хлібом лише, і водою, і зіллям городнім підживлювався, в середу ж і в п'ятницю аж до заходу сонця постив. Ще ж більшого здивування те варте, що в такому пощенні і повстримності нікого ж не мав за учителя і наставника, але сам по собі, діючою в ньому Божою благодаттю наставлявся і день за днем на більший зважувався подвиг, надмірної і солодкої їжі уникаючи, з постом же — труди, і нужденних убогість, і все, що умертвляє тіло, — це любив і цим займався. І було так, що все, солодке для инших, любе і приємне, те для Луки блаженного гірке було, і ненависне, і неприємне зовсім. І те, що для инших було важке, неприємне і нестерпне, те для нього легке, любе і бажане. Батьки ж його, бачивши такі для дітей невластиві звичаї, дивувалися вельми, а найбільше постництву і повстримности його дивувалися, думаючи, що те в ньому не від чеснот, але від якогось дитячого недоумства. Випробували це так: м'ясо і рибу в одній посудині зварили, на столі поставили, і, взявши рибу, батько дав блаженному Луці, щоб їв. Той же, не знаючи, що риба та разом із м'ясом зварена, почав їсти і, пізнавши зі смаку, що риба з м'ясом була, засмутився вельми і зразу з'їджене вернув і, наче якесь велике добровільно вчинив беззаконня, ридав, плачучи й зітхаючи, і навіть хліба скуштувати не хотів, і перебував у такому риданні і в голодуванні три дні. Тоді батьки, пізнавши, що те в ньому не з дитинячого розуму, але з Божої благодаті є до добра наміром, залишили далі жити його за його доброю волею. Слухав же він батьків своїх, виконував ретельно все, що вони веліли: то пас вівці, то землю [віку дійшовши] обробляв, то домашню виконував роботу, трудячи юне своє тіло і єство пристрасне умертвлюючи. До жебраків же настільки милостивий був, що задля них собою самим зовсім нехтував: коли-бо кудись з дому йшов у якійсь справі, то взяту для себе їжу розділяв поміж голодними, сам голодним перебуваючи. Ще ж і одяг свій з великою ревністю і любов'ю розділяв поміж ними і часто нагим додому повертався, через що батьки його сварили, докоряли йому і досить били. А часом залишали його батьки ходити нагим довгий час, не даючи йому одягу, щоб, хоч соромлячись наготи своєї, перестав роздавати одяг. Проте доброчинний юнак справ милосердних не перестав чинити, не соромився наготи ані биття не боявся: нагота-бо його — заради жебраків — була наче царська порфира, биття ж за них і безчестя розумів наче честь і похвалу для себе і більше для благотворення жебракам старався. Якось ішов на ниву сіяти пшеницю, побачив жебраків, що просили, і розділив поміж ними зерно, ледь що посіяти залишивши. Господь же милостиню для убогих винагороджує сторицею — дещицю насіння пшениці настільки благословив, що вродила нива надзвичайно, і коли надійшли жнива, більше зібрали пшениці, ніж в минулі роки. Після цього Стефан, батько Луки святого, захворівши, переставився, тоді Лука блаженний, покинувши землеробство, взявся за книжне навчання і віддався богомислію і молитвам. У них же настільки блаженний юнак встигав, що із вознесенням до Бога розуму свого і тілесно від землі підносився, те виразно бачила мати його Єфросинія. Вона-бо якось, бачивши, що син її з кімнати своєї не виходить, і хотівши довідатися, що він робить, причаїлася біля шпарини й бачила, що він молиться: піднесений же ум до Бога мав і цілим тілом у повітря піднісся, анітрохи до землі не торкався, від неї на лікоть один відірвався. Те бачила не раз, а двічі, і тричі і вельми дивувалася, розповідала про те під присягою иншим пізніше.

Було в юнака цього блаженного віддавна бажання залишити багатосуєтний цей світ, у монастирську ж безмовність і чернечі увійти подвиги. Якось-бо, про те думаючи і, бажанням до чернецтва охоплений, вставши, вийшов з дому — ніхто про це не знав — і пішов, залишаючи Елладу. Зустрів на шляху воїнів — сторожу, яка ловила рабів, що втікали від своїх панів і у в'язниці їх передавала. Вони, бачивши юнака, в поганий одяг одягненого, і вважаючи його за раба, що втік, схопили і питали, чий він раб і звідки й куди йде? Відповідав же їм юнак, що Христовим рабом є і йде задля молитви до святих отців; але ті не повірили сказаному, думали-бо, що приховує перед ними своє рабство і втечу, через те били немилостиво невинного юнака, тоді в темниці його замкнули, поки не розповість, чий він раб і як утік від пана свого. Це ж блаженного юнака випробовування, видається, було від ворога завидющого, що перешкоди чинив доброму його намірові. Через якийсь час пізнали святого знайомі люди, вони про нього свідчили, і звільнено його від пут. Повернувшись у дім свій, слова дошкулянь і докорів від домашніх не менше, ніж саме биття терпів раб Христовий і перед Богом удень і вночі зітхав, щоби Він намір його до доброго кінця допровадити дозволив, — й отримав бажане незабаром таким чином: ченці два зі старого Риму йшли, спочили в селі тому; їх же побачивши, Лука зразу згадав про свій намір, і запалилося серце його полум'ям любови божественної. Бесідувавши з ченцями тими, спитав, куди йдуть. Вони ж сказали, що йдуть до Єрусалиму. І просив їх осібно Лука блаженний, щоб взяли і його зі собою в дорогу і щоби того ж чернечого чину учасником його зробили. Вони ж відмовлялися взяти його, бо юний був, ледве сімнадцятий рік мав, і до довгого шляху незвиклий був, і тому, що боялися батьків його, щоб погано від них не постраждати, коли вони, довідавшися, почнуть доганяти їх і спіймають. Він же назвав себе сиротою, і подорожнім, і ніким не пильнованим, і впросив ченців тих взяти його — утім, таємно зі села вийшли, з ним в Атени прийшли і в преславну там Пречистої Діви Богородиці церкву увійшли, помолилися і в монастирі перепочили. Відходячи ж в путь, яка лежала перед ними до Єрусалиму, залишили блаженного Луку в монастирі тому, кажучи йому: "Тут, о юначе, добре є місце для твоїх намірів, тут зможеш бажане собі отримати й до красного чернечого лику приєднатися скоро". І, віддавши його ігуменові, відійшли. Ігумен же багато разів питав його, звідки він і якого роду, — не міг довідатися: тримав-бо в таємниці юнак батьківщину свою і дім, ні для кого не хотівши бути відомим. Тоді ігумен, бачивши його ґречним, тихим, лагідним, смиренним і послушливим, постриг його в послушники. Мати ж його, що тужила за ним вельми, не терпівши відлучення від себе любої своєї дитини, його ж за єдину утіху удівства свого і відраду в печалі мала, плакала за ним гірко, взиваючи до Бога і промовляючи: "Горе мені, Господи, свідку удівства мого і сирітства, Ти спершу опечалив мене, віднявши смертю від мене друга, його ж зі мною подружжям поєднав, і вкинув мене в біди удовині, які важчими для мене є від самої смерти, нині ж того, кого мала в таких бідах за відраду, від очей моїх віддалив, і не відаю, де могла б побачити єдину зорю життя мого стражденного, чи не можу я нині сказати з Давидом: "І світло очей моїх, і того нема зі мною". Але яка причина далекого від нас відходу хлопця? Хіба я боронила йому, щоб для Тебе, Владико, працював безперестанно? Хіба домашню наказуючи йому роботу, змушувала покинути і зневажити звичні його молитви? Хіба плотське над духовним, земне над небесним, дочасне над вічним вибирати навчала його? Навчилася я від батьків своїх не тіла лише, а й душі бути матір'ю. Сина хотіла мати в чеснотах досконалого, більше часу йому назнаменувала для молитви, ніж до своєї служби. І то єдиною було для мене втіхою бачити любу дитину мою, якщо не завжди, то принаймні якусь годину. Досить мені було чути від сусідів похвалу його чеснот і тим утішати печальну свою душу. Не зневажай-бо, Владико Царю, сліз очей моїх, але поклади їх перед Собою і благозволь велику пітьму печалі моєї розв'язати — розв'яжеш же, коли любу дитину знову материнським очам даси бачити. Тоді скличу всіх і розповім про повернення сина, і визнаю велич Твою, і прославлю Тебе у всі дні життя мого". Так мати-вдова у печалі своїй молилася до Бога — Того, що єством благий, схилила на милість і, за що до Нього молилася, те отримала. Господь, що все через знаки чинить, ігуменові монастиря того, у ньому ж блаженний Лука в послушництві подвизався, влаштував у видінні сонному бачити ту матір, що плакала, і чути від неї слова з лементом таким: "Нащо мені, вдові, образу вчинив? Нащо до болю ран моїх додав? Нащо без помилування забрав мені єдину удівства мого відраду? Нащо сина, нащо старости моєї слугу викрав? Швидко мені віддай його, віддай очам моїм світло, віддай єдину мою надію, не перестану-бо, приходячи до Бога всіх і Царя, жалітися на тебе, бо образу велику від тебе терплю". Таким видінням сонним і почутими словами настрашений, ігумен спочатку подумав, що то пусте якесь марення і страшення бісівське, але коли і другої ночі, і третьої ту ж жінку, що у сні являлася, бачив і такі ж гнівні слова від неї чув, зрозумів, що то не бісівська омана, але Богом влаштоване явлення. Коли-бо день настав, прикликав зразу того, що був у послушництві, юнака Луку і сказав йому з гнівом: "Слухай, нащо утаїв ти про себе, хоч я й багато тебе питав, хто ти і звідки? Чому розповідав, що не маєш ані батьків, ані родичів? І як до святого чину цього і співжиття нашого приступити посмів, весь сповнений підступу і неправди, що ж сама про тебе річ свідчить? Якби спочатку добровільно правду нам розповів, то не було б нині, хоч не хочеш ти, про тебе відкрито. Іди-бо від нас і за всі межі Аттицькі і повернися до тої, що народила тебе, вона ж, вельми сумна, ось уже третю ніч вельми мені докучає". Коли це ігумен сказав, настрашився блаженний Лука дуже, і стояв як заціпенілий, і долі дивився мовчки, сльози ж випускав з очей, не хотівши відлучатися від дружини святої. Тоді ігумен, бачивши сльози і смирення, розчулився і почав лагідно говорити до нього, кажучи: "Неможливим є, щоб ти не повернувся, дитино, до матері своєї в цей теперішній час, а потім не буде для тебе заборони на монастирське життя — так вчини, раджу тобі, бо, як же очевидно, молитва її сильна вмолити Бога, твою ж молитву великою мірою зупинити". Це чуючи, блаженний Лука нічого супроти не сказав, але поклонився, молитви і благословення від отця просячи, і так, хоч не хотів, із монастиря вийшов і вирушив в дорогу до матері у село Касторійське. Увійшовши в дім, побачив матір зажурену, яка, коли побачила його, радости і здивування сповнившися, встала і не зразу до сина, щоб по-материнськи його обняти, кинулася, але спершу, жінка мужня і богобоязлива, очі до Бога звівши і руки свої до Нього піднісши, дяку Йому віддала, бо Його поміччю сина любого, якого втратила, знову прийняла: "Благословенний, — казала, — Бог, що не залишив молитов моїх і без милости Своєї мене". Так Лука святий з Божої волі повернений був до матері, служив їй як син і перебував при ній чотири місяці. Тоді, горячи духом до Бога і до життя з Богом безмовного, захотів від неї піти знову, і вже не боронила йому мати в доброму намірі, не завертала з дороги його, не ненавиділа-бо того, що синові її і кожному понад батьків Бога шанувати належить. Молитви-бо її святий Лука мав як доброго шляху свого поводиря, пішов у приморську якусь гору, яка Йоановою називалася, де була церква святих безсеребреників лікарів Косми і Дем'яна, і там, малу собі келію влаштувавши, почав жити в Бозі. Які ж там підняв труди, подвизаючися, і борючися з бісами, й умертвлюючи свою плоть, сказати детально неможливо, проте й замовчувати всього не годиться, але окремі з багатьох нехай розкажемо, щоб пізнати, яким було життя того угодника Божого.

Був у преподобного учень один, він мав сумнів щодо отця свого, думаючи, що лицемірно вдає, наче безперестанку молиться, бачив-бо, що він не займається нічим: ні Божественними Книгами, ні слів Отців не навчається, — і вважав його невченим і таким, що нічого з божественного не розуміє і не в чуванні, але уві сні й лінощах ночі всі провадить. Через те якось, коли було пізно і старець двері келії своєї замкнув, сів учень той зовні при дверях і голову до дверей прихилив, слухаючи, що старець вночі робить: чи відпочиває, чи молиться? І перебував, слухаючи, цілу ніч аж до ранку. Що ж чув, сам розповів: "Чув, — казав, — як він коліна схиляв і головою до землі бив, до кожного поклона загальний той глас "Господи, помилуй" у теплоті духа промовляв. Тоді, більше розпалившися ревністю до Бога, частіші творив поклони, ревніше "Господи, помилуй" взиваючи. І трудився, поки знеміг тілом, кинувся ниць на землю, духом же не знемагаючи, бо й лежачи, до Бога взивав, молячися. Тоді, знову вставши, те ж чинив, коліна схиляючи, аж до зорі ранкової, і цілу ніч у такій перепровадив молитві. Відтоді учень той, у подвигах отця свого впевнившися, каявся через попередній сумнів свій і розповідав про те иншим під присягою після переставлення святого. Не лише ж нічними з поклонами чуваннями, а й денними трудами умертвлював себе преподобний, бо влаштував собі вертоград малий, дерев же різних насадив і сіяв насіння земне — не задля потреби своєї чи набутків, але задля утвердження тіла свого, аби, щодня обробляючи вертоград, до поту лиця трудитися. А ті, що були з дерев і з насіння, плоди, ті роздавав тим, що приходили до нього. Часом, наповнивши великий кошик, відносив потай на ниви чужі, які близько були, і там те клав. Так трудами своїми годував инших, сам же перебував голодуючи й постячи. Почали ж у вертоград його приходити олені й чинити шкоду, одне з'їдаючи, инше ж ногами топчучи, і відганяв їх святий. Але коли в келію повертався, олені зразу у вертоград заходили, і було так багато разів. Втомившись же, вийшов святий до них і до одного з них, що ростом був більший, як до розумного і вченого створіння, мовив: "Чому шкоду мені чините і мої труди спустошуєте, коли я ніколи вас нічим не образив? Одного Господа є рабами, одного Бога творінням, крім того, я, за образом Божим створений, маю владу над иншим творінням, все-бо покорив Творець під ноги людині. Тому велить Бог, щоб не зійшов ти з місця цього, але тут стояв, де достойну кару приймеш" . Коли мовив те святий, зразу олень, наче стрілою вражений, упав на землю і лежав нерухомий, а всі инші олені відбігли. Трапилося ж тоді ловцям, які пустелею ходили, побачити те здалеку, і, кинувшися, до оленя лежачого прибігли. І, втішені, несподіваний улов тягнули, щоб зарізати. Преподобний же, зжалившися над оленем, сказав до них: "Браття, нічого ж між вами й оленем цим спільного нема, ви ані не трудилися для нього, ані не зловили його, але до зловленого прийшли і зарізати його хочете: годиться-бо радше змилосердитися над тим, хто від немочі впав і лежить, не втікаючи". Це почувши, ловці залишили оленя, дивуючися доброті святого, він же відпустив того в пустелю цілим і здоровим.

Такий життям досконалий був чернець преподобний отець наш Лука, проте не був ще в досконалий чернечий чин одягнений і, того вельми бажаючи, молився до Бога ревно, щоб сподобив його святого ангельського образу, — і почутий був, отримав бажане. Прийшли-бо до нього невідомо звідки два ченці старі, сивиною чесні, і лицями на святих подібні, розповідаючи про себе, що йдуть до Старого Риму. Вони, помолившися, одягли Луку преподобного в досконалий чернечий ангельський образ і, повчивши його, відійшли. Не маючи ж що їм на дорогу дати, зовсім убогим тілом і духом будучи, ані потрібного для їжі не маючи, відпроваджував їх Лука, годуючися від них духовними словами корисними. Прийшовши над берег морський, сіли трохи відпочити і вже хотіли на тому місці відлучитися від Луки блаженного, давши йому в Господі цілування. Коли сиділи вони, тут раптом з моря вискочила рибина немала і впала на березі перед ногами їхніми, тоді і друга, й обидві кидалися по землі, наче готові себе віддати в руки їхні, — це ж було молитвами Луки святого. Він-бо, через те що не мав потрібної їжі на дорогу дати своїм благодійникам, Бога, Опікуна всіх, таємною своєю до Нього в серці молитвою впросив послати їм на дорогу їжу. І так, як колись Іллі через ворона посилав хліб і м'ясо, так цим отцям преподобним через води морські послав рибу. Вони ж, взявши обидві рибини, подякували Богові, який відкриває руку Свою і насичує все живе благоволінням. Прийнявши досконалий образ, преподобний отець наш Лука прийняв життя найдосконаліше, почав більше подвизатися, більші, понад попередні, труди додаючи до трудів і піст до посту, зі сльозами і всенічним чуванням. Їжею був йому хліб ячмінний, часом же сире зілля, і питтям — вода. Сну ж дуже мало коли приймав, для того мав у келії своїй викопану яму в землі на подобу гробу, це ж для постійної пам'яті про смерть, і коли треба було якоїсь ночі заснути, лягав у яму ту, наче умираючи і хоронячись, і, трохи спочивши, зразу вставав на молитву, Давидове кажучи слово: "У час негоди спішу і взиваю". І знову: "Поспішили очі мої до ранку научатися словам твоїм". Так він собі жив, розійшлася вістка про його добродійне життя між навколишніми мешканцями, і почали до нього люди приходити. Якось прийшли до нього два брати його по плоті, розповідаючи, що батько їхній перед кончиною життя свого те золото, що мав, і срібло, і гроші сховав десь у землі і, умираючи, не сповістив місця, в якому сховав скарб. "Але просимо Тебе, — говорили, — отче, помолися до Бога, щоб сповістив нам таємне, щоб не чинили ми щоденних між собою сварок: братами будучи, один на одного думаємо, хто вкрав батьків скарб і сховав собі. Зроби-бо молитвами своїми, щоб і ворожнеча між нами розпалася і щоб явленим скарбом вгамувалася убогість і бідність наша. Преподобний же відмовлявся і відсилав їх від себе, негідним себе називаючи, вимолити те в Бога. Але вони часто приходили, просьбами своїми надокучали і схиляли на милість. Помолився-бо за них святий до Всевидця Бога і, через откровення довідавшися, назвав їм те місце, де батько їхній поклав скарб. Вони ж, пішовши, копали на вказаному місці і знайшли на ньому батькове золото і срібло, за словами святого, і прославили те чудо в навколишніх селах.

Ненависник же добра диявол, хоч і завжди його хоробрий той Христовий воїн перемагав, проте ще намагався підняти на нього боротьбу і, хотівши йому якусь шкоду і перепону вчинити, влаштував підступом своїм річ таку. З одного ближнього села, його напученням, прийшли до святого три жінки, плачучи, і ридаючи, і до ніг його припадаючи, і тяжкі гріхи свої сповідаючи, і просили святого, щоб зцілив душі їхні доброю порадою і молитвою. Він же відвертався від них і відганяв їх всіляко, до єреїв відсилаючи, сам же не єреєм, але монахом неосвяченим був. Проте, хоч не хотів він слухати, наповнилися вуха його паскудними про гріхи жіночі розповідями. Коли вони відійшли, відразу ворог, що цілить у темряві в праведних серцем, напав на святого помислами нечистими й у вмертвленому тілі боротьбу підняв гріховну. Святий же, ворожий підступ розумівши, озброївся на нього зброєю молитовною і, стоячи три дні на одному місці, молився безперестанно — переміг його напади, дощем сліз погасив сильний похоті вогонь і розтоптав голову змія пекельного Божою поміччю. Після триденної ж молитви знемогло врешті його тіло, заснув трохи і бачив у видінні ангела, що став перед ним в образі вродливого юнака, гачок в руці тримаючи, який вкинув в уста і гортань йому, і здавалося, що Лука блаженний проковтнув гачок і дійшов він аж до нутра його. Після того явлений юнак висмикнув гачок з нього і витягнув якусь частину тіла, м'ясисту і криваву, і викинув з нього, і мовив йому: "Дерзай і не бійся". І зразу, збудившися зі сну, зрозумів, що вибавив його Господь від плотської гріховної пристрасти. І дякував Спасові та Ізбавителеві своєму.

Дався ж преподобному від Господа і передбачення дар, за чистоту життя його, і провіщав майбутнє. Про нашестя воїнства болгарського на грецькі володіння провістив, і збулося те свого часу, як же наступне явить слово. І таємниці людські ясно бачив. Була у преподобного сестра по крові на ім'я Калі, не лише ж по крові, а й по духу, наслідувала-бо життям брата свого у дівстві, цноті й чернечих подвигах. Вона часом зі своїми послушницями приходила зі свого монастиря до брата і служила йому, якщо в чомусь послужити було потрібно, іноді ж вертоград його обробляла, насаджуючи й очищуючи зілля. Якось же мовив до неї і до тих, що з нею, преподобний, кажучи: "Іде до нас чоловік, ношу велику й важку на плечах несучи і тяжко трудячися". Те мовивши, покинув їх і в гору відійшов. Вони ж, не зрозумівши сказаного їм і дивуючись, розмірковували, що означає те слово преподобного — хто обтяжений і якою ношею? І ось незабаром прийшов чоловік один, який не мав ноші жодної, нічого не ніс і питав про преподобного: "Де Лука святий?" "Маю, — казав, — до нього нагальну одну потребу". Сестра ж святого відповіла чоловікові: "Нема його нині тут, відійшов на якийсь час в пустелю, і коли хочеш побачити його, то почекай, поки прийде". Чоловік же той сказав: "Не піду, поки не побачу його". І терпляче сидів поблизу келії сім днів, чекаючи святого. Коли ж минув сьомий день, прийшов преподобний з гори пустельної і, побачивши того чоловіка, зразу, попри звичну лагідність свою, люто поглянув, грізним до нього мовив голосом: "Нащо прийшов у пустелю цю? Нащо, покинувши гради, у гори відійшов? Чому, пастирів і священиків зневаживши, до нас, простаків невчених, прибув? Як насмілився прийти перед очі наші, не побоявся помсти Божої, ти, що винен у безмірних беззаконнях?" Такими словами святого настрашений, чоловік сльози з очей проливав і не міг жодного слова промовити зі страху. Сказав до нього знову святий: "Чому мовчиш, коли розповіси про діла свої і явиш убивства, які ти вчинив, щоб, визнаючи своє беззаконня, хоч трохи умилостивити Бога?" Тоді чоловік той, ледь мігши щось промовити через плач і хлипання, почав говорити: "Що більше, о Чоловіче Божий, хочеш, щоб я сказав тобі, коли Божою, яка в тобі живе, благодаттю навчений, сам, перед моїм зізнанням, розповів про тяжкий гріх мій. Не є, як же я бачу, таємним для тебе те, що я зробив таємно. Проте, як же ти велиш, зроблю, сповіщу явно беззаконня своє". І почав говорити перед усіма детально, як, і де, і з якої причини убив друга свого на дорозі, розповідав же те з великими риданнями і смиренням, до ніг святого припадаючи і просячи, щоб не залишав його, у диявольських сітях погрузлого, загинути. Святий же, багато настановивши його і до покаяння привівши, відіслав, наказуючи іти до священиків. Це ж розповідалося як свідчення ясновидства святого, який бачив людські таємні прогрішення. Але й инше, на те подібне, хай мовиться. Навклір один, на ім'я Дмитру часто пристаючи кораблем своїм до пристані, що була недалеко від келії святого, познайомився з ним і приходив до нього, удостоюючися його святих молитов і повчаннями насолоджуючися. Якось, до берега приставши і, за звичаєм, іти до святого захотівши, вирішив не з порожніми руками явитися до нього, а принести від улову свого трохи риби: ловив-бо часом рибу в заплаві тій. Закидав вудку з тими, що були з ним, мореплавцями, але не зловив риби анітрохи і цілий день трудився намарне. Пізно ж було, згадав ім'я Луки преподобного і в його ім'я закинув вудку — і зразу вхопилася риба велика, яку, трохи заморивши, витягнув. І знову, вдруге, закинув вудку в ім'я святого — і другу знову, на першу подібну, взяв рибу, але трохи меншу від першої. Пішов же до святого, взявши рибу меншу, а більшу собі залишивши. Святий же ясновидець пізнав, що було, проте люб'язно прийняв гостя і дар принесений. Бесідуючиз ним, згадав, як Ананій згрішив перед Богом, утаївши з ціни, за поле взятої, і як перед святим апостолом Петром не втаїлося затаєне. Те чувши, навклір зрозумів, що до нього це слово, бо утаїв більшу рибину. І сповнився жаху перед ясновидінням блаженного отця, і засоромився через викриття прогрішення свого, припав до ніг його, визнаючи гріх свій, і каючися, і просячи прощення. Той же, лагідно його настановивши, подав йому прощення, принесену ж рибину учневі звелів, зваривши, поставити перед братами, які прийшли до нього тоді, — сам-бо риби не куштував. Багато разів передбачав преподобний тих, хто прийти до нього хотів, і казав наперед учневі своєму, наказуючи йому, щоб страву і хліби для них приготував.

Перебував преподобний у горі тій років сім. Було болгарської раті нашестя на грецький край, про що преподобний раніше пророчо провістив. І втікали люди: одні — в гради і фортеці, инші ж — на Євейський острів і в Пелопонес. Тоді й преподобний Лука, залишивши гору і своє в ній перебування, увійшов в корабель і перебрався до Коринту. Чувши про одного стовпника в Патрах, пішов до нього і перебував у нього десять років, працюючи для нього з великою покорою і старанністю, як син для батька свого. Про того стовпника пресвітер один говорив погано і спокушав тих, що чули, ображаючи й оббріхуючи праведного мужа. Був же при тому Лука преподобний і, чуючи неправедні слова образливі, на отця його мовлені, відклав звичну свою лагідність і сказав супроти пресвітера того, викриваючи його брехню і твердо змагаючися за невинність отця. Пресвітер же, вдачею жорстокий, ударив у щоку Луку святого — і зразу на того, хто вдарив, впала кара Божа, бо раптом впав на землю, біснуючися, і перебував так до кончини своєї, переданий сатані, щоб через знемагання плоті дух його врятувався. Через десять років повернувся преподобний знову на батьківщину свою Елладу й на попередньому своєму місці, в горі Йоановій, оселився. Трапилося ж якось мимо іти єпископові Коринтському, який прямував до Царгороду, і спочити не дуже далеко від келії святого. Про те передвідавши, преподобний Лука прийшов поклонитися йому, несучи дари зі своїх трудів: плоди дерев і городнє зілля та коріння. Єпископ же, люб'язно Луку преподобного прийнявши, пішов оглянути його келію і, бачивши перебування пустельне й безмовне, вертоград же і діла праведного, дивувався й користь із того прийняв. Захотів же єпископ подати йому милостиню і звелів мужам чесним, що прийшли з ним, щоб кожен від себе кілька монет поклав, сам спочатку поклав від себе золотого. І зібрано було милостині досить, і дали святому. Той же не захотів прийняти, кажучи: "Не золота, владико святий, але твоїх молитов святих і повчання шукаю і прошу, нащо-бо мені золото, коли я вибрав убогість і бідне своє перебування? Дай, чого прошу і бажаю: простака мене й невігласа научи, як маю спастися. Єпископ же засмутився, думаючи, що не милостиню, а його відкидають і зневажають, сказав до преподобного: "Чому дання наше, разом же і нас, що даємо, відкидаєш? Адже і я вірний християнин, хоч і грішник, і єпископ, хоч недостойний. Чому, прагнучи у всьому Христа наслідувати, у тому Його не наслідуєш? Адже і Він від благочестивих приймав милостиню, яку подавали, тому й ти, хоч і не потребуєш подаваного золота, прийми й иншим потребуючим дай. Якщо непотрібною річчю вважаєш благодіяння жебракам, то забираєш вкупі і це: і в жебраків необхідне, і спасення в тих, що милостиню творять. Жебрак-бо, не прийнявши милостині, звідки собі потрібне візьме? Ми ж, не подаючи милоситні, як спасемося?" Тими єпископовими словами переконаний, преподобний взяв милостиню, проте невелику, лише одну монету, єпископ же, благословення подавши, відійшов у путь свою. Був звичай у Луки преподобного в Неділю квітну рано сходити на верх гори, несучи в руках хрест і співаючи "Господи, помилуй". Якось-бо, коли сходив він, як звичайно, єхидна, бісівським влаштуванням вийшовши з нори своєї, схопила святого за палець ноги великий і повисла. Він же схилився, щоб єхидну відкинути, і сказав до неї: "Ані ти мені не пошкодиш, ані я тобі. Ідімо кожний своїм шляхом, бо єдиного Творця творінням ми є і не можемо нічого робити того, чого не хоче, не наказує Творець наш". І пішла єхидна у свою печеру, а святий своїм шляхом на гору пішов, не маючи шкоди анітрохи від укусу єхидни.

Комита одного, старійшину над скарбами царськими, в африканські краї цар послав. Той прийшов у Коринт, несучи багато царського золота, і стався там грабунок уночі, і загинуло царське золото. Був же пошук, багатьох допитували й мучили, проте не знайшли втраченого, і був комит той у великій печалі. Прийшовши, чесні громадяни втішали його і не могли втішити: втратив-бо надію на золото, втратив надію і на життя своє, боячись царського гніву. Тоді хтось із тих, що там були, став посередині й мовив: "Ніхто не може украденого явити, лише Лука-чернець, через нього Бог багато чудесного творить." Те чувши, инші сказали: "Справді так є". І говорили про нього, хвалячи добродійне його життя і Божий у ньому дар. Комит же, те чувши й уповання прийнявши, послав до святого прохання, кажучи: "Наслідуй Того, Хто не відмовився зійти з Небес задля спасення людей, і прийди на короткий час до граду, відвідай одержимих великою печаллю". Святий же спочатку не хотів іти, марнослав'я і вшанування людського уникаючи, проте задля багатьох, які невинно через украдене золото страждають, пішов. І зустріли його комит і громадяни з почестями. Звелів спершу приготувати трапезу, сказав до комита: "Віддаймо спершу належне череву і возвеселімся на славу Божу, в силі ж Той, Хто напоїв нас вином скорботи, і чашу радости людинолюбно розчинити". Коли сиділи ж вони й обідали, душу ж більше корисними святого словами насичуючи, ніж тіло їжею, поглянув святий на одного з тих, що предстояли і прислужували, і, на ім'я його назвавши, прикликав до себе й каже йому: "Нащо собі смерть, панові ж своєму біду велику мало не навів, царське насмілившися украсти золото? Иди-бо швидко, принеси сюди золото, яке в землі сховав, якщо хочеш милосердя і прощення сподобитися". Чувши ж, той забоявся вельми і стояв мовчки, і тремтів, ні одного всупереч слова вимовити не мігши, його ж і самого викрила совість. Тоді, впавши на землю, вхопився за ноги святого, визнаючи, що правда те, і прощення зі сльозами просячи, яке й отримав: хотів-бо святий не лише рану його гріховну виявити, а й зцілити її. І зразу злодій той пішов, повернувся швидко, несучи те, що украв, золото все ціле, і поклав його у всіх перед очима. І була радість комитові й усім, що з ним були, і через золото, і що з напасти звільнилися. Осоромився диявол, що влаштував грабунок, і грабунок прощений був, і прославляли уста всіх Христа Бога. А святий, анітрохи не присвоюючи собі тої, що була від людей, слави, але її одному Богові приписуючи, до себе повернувся. Через якийсь час пішов у монастир, який був при граді, що Тиви називається, відвідати там ігумена Антонія. Звичай же був у Луки преподобного до богонатхненних мужів приходити й бесідувати з ними про душевну користь, і коли був в ігумена Антонія, трапилося в той час, що син одного з перших міщан тивійських захворів до смерти. Чув же міщанин той, що Лука преподобний у монастир їхній прийде, — зразу, вставши, поспішив і, припавши до ніг святого з плачем, просив, щоб ішов у дім його відвідати хворого і вже помираючого хлопця. Мав-бо віру, що через відвідання його хворий здоровим стане. Святий же, смиренний, відмовлявся, говорячи: "Хто я такий? І що в мені велике бачите, що такою про мене зваблюєтеся думкою? Один-бо є душам і тілам лікар, Який може і від смерти вибавити, — Той, що створив нас, Бог. Слабий і грішний чоловік нічого ж такого зробити не може". І пішов міщанин той сумний, ридаючи, втративши надію на життя сина. Коли настав вечір і коли осібно ігумен із преподобним розмовляв, сказав ігумен: "Не добре, думаю, зробив ти, чесний отче, не відвідавши хворого і того, що в скорботі, не втішив, бо й ми справді можемо почути слово Христове: "Хворий був, і не відвідали Мене". Сказав Лука святий: "Але зцілювати хворих є Божа сила, скорботних же утішати належить тим, які мають слово і премудрість в устах своїх. Я ж і від першого далеко стою, і другого зовсім позбавлений, простак і невіглас. Якщо ж ти хочеш і думаєш, що це угодно Богові, то йди ти спершу і будь мені провідником, я ж нехай піду за тобою". І зразу, вставши, обоє пішли пізнього вечора, увійшли ж у град і в дім того міщанина, побачили хлопця напівмертвого, що не міг говорити, і всі чекали на кончину його. Батько ж хворого з домашніми своїми припав до святого, просячи і плачучи, щоб помолився до Бога за вмираючого його сина, щоб від воріт смертних повернений був. І ледве чоловік той його впросив, ігумен Антоній переконав до молитви преподобного, тоді він підняв руки свої вгору й помолився. Здійснивши ж молитву, повернувся зразу в монастир, і коли засіяла ранкова зоря, відійшов поспіхом у свою гору, уникаючи людської слави. Коли ж настав день, ігумен Антоній послав слугу свого в град довідатися, що діється з хворим хлопцем, чи допомогли молитви Луки преподобного. І зразу слуга, не затримуючися, повернувся, дивну й чудесну річ ігуменові сповіщаючи, що хлопця, який вночі при смерті був, "його, — каже, — зустрів, що на коні сидів і їхав з дому в лазню митися". Це почувши, ігумен Антоній здивувався і прославив Бога.

Надокучало преподобному Луці людей багато, приходили до нього задля користи й порушували любе йому безмов'я — через те захотів піти звідти на місця безмовніші. Не зразу ж скорився своєму задумові, послав учня Германа в Коринт до одного досвідченого й богонатхненного мужа Теофілакта, корисної ради від нього шукаючи: чи перебувати на одному місці на горі Йоановій і терпіти надокучання тих, що приходили, чи деінде на незнане переселитися місце? Теофілакт же послав йому пораду, яку колись з Небес святому Арсенієві Великому було дано: "Уникай людей і спасешся". Преподобний же Лука, радісно раду ту прийнявши, встав з учнем своїм, пішов звідти й оселився на одному пустельному місці, що називалося Калавіє, поблизу моря. І так жив, їжу з праці рук своїх маючи: землю-бо копаючи, насіння сіяв, і молов жорнами, робив хліб. Якось же мореплавці мимо пливли, пристали недалеко келії преподобного і, увійшовши в неї, не застали нікого, бо пішов кудись святий з учнем. Побачили ж камінь жорновий добрий, взяли і в корабель занесли. Після цього прийшов преподобний в келію і, побачивши, що взяли камінь, поспішив до мореплавців, просячи, щоб повернули йому камінь, бо не має чим змолоти зерна на хліб собі. Вони ж присягали й запевняли, говорячи, що не брали. І сказав їм святий: "Якщо не взяли, ідіть з миром, тому ж, хто взяв, хай віддасть Бог, як же хоче". Те сказавши, відійшов від них, і зразу той, що взяв камінь, упав мертвий. І забоялися мореплавці страхом великим, і, прийшовши, прощення просили і камінь повернули. Печальний же був святий через смерть одного мужа несподівану і плакав за ним днів багато. Коли ж перебував преподобний на місці тому років три, було нашестя агарян на Аттичні краї. І переселився святий на один острів пустельний і безводний, що Ампіл називається, у ньому ж голод і спрагу терпів немало часу. Тоді звідти прийшов на місце гарне, що Сотиріє називається, звідки ж вигнав біса і привидів, які настрашити його хотіли, перебував на ньому аж до блаженної кончини своєї. Там зібралися до нього брати, і монастир малий влаштувався. Аттичний же препороначальник на ім'я Криніт, який любив преподобного, звів у монастирі його церкву в ім'я святої великомучениці Варвари. І перебував святий, постом і молитвами безперестанно для Бога трудячися і служачи для душевного спасення і тілесного здоров'я людей, словом і життям приносячи користь їхнім душам, молитвою ж лікував тілесні хвороби. Григорія-ченця, який на шлунок завжди хворів, зцілив словом. Жінку одну знатну в Тивах, яка була лютою і довгою недугою одержима і на лікарів втратила надію, пославши до неї учня свого Панкратія помастити її святим єлеєм, раптом з недуги понад сподівання у повне здоров'я повернув. І на всілякі хвороби швидке подавав зцілення преподобний, і те, що має бути, провіщав багатьом. Перебувавши на місці тому сім років, до кончини наблизився. Перед кончиною його трапилася річ така. Був один серед учнів преподобного на ім'я Теодосій. Він мав брата по плоті мирянина Филипа, саном спадаріяг. І захотів Филип прийти до преподобного — і щоб відвідати брата, і щоб преподобного Луку побачити, про нього ж багато преславного чув. Передбачив же преподобний Лука прихід його, сказав до Теодосія: "Приготуй, брате, що потрібно, вечерю добру, йде-бо брат твій до нас на вечерю". Теодосій же здивуванням і радістю охоплений був, страву швиденько приготував і за ворота часто виходив, на шлях дивлячись і братового приходу з нетерпінням чекаючи. І коли настав вечір, прийшов Филип, несучи багато для гостини, і прийняв його святий люб'язно, і вечеряли всі разом, ївши й пивши те, що перед ними було, на Славу Божу. Їв же тоді преподобний і пив більше, ніж звичайно, це ж через пригощання Филипове. Після вечері ж і звичних на сон молитов, коли ліг Филип спочити, спокушався він думкою про преподобного, говорячи до себе: "Лицемірний цей старець, їсть-бо і п'є добре, і здається мені, що вдає собі постництво і святиню". Тоді заснув Филип і бачив у сонному видінні двох юнаків пресвітлих, які гнівним оком на нього поглядали, розгніване ж лице йому являли й суворо говорили: "Чому думаєш неправедно про преподобного? Нащо в собі самому засуджуєш невинного і святого? Піднеси очі свої, що бачать земне, і поглянь, яких від Бога почестей сподобився той, який у твоєму розумінні є лицеміром та облесником". Поглянув же Филип побачив якесь місце преславне, порфирою застелене, і на ньому стояв Лука преподобний у великій славі, сяяв же, як сонце. Після цього збудився, був нажаханий і розповів те своєму братові по крові Теодосію та иншим ченцям, тоді й самому преподобному з покаянням гріх свій ісповідав, просив прощення і, велику користь прийнявши, пішов.

Передбачив же преподобний свій до Бога швидкий відхід, пішов відвідати всіх, що в околицях пустелі тої були, отців і цілував їх останнім цілуванням: "Моліться за мене, — говорив, — брати, моліть Владику Христа, невідомо-бо, чи побачимося після цього, чи ні". І так, всіх обійшовши, зачинився у своїй келії і до відходу готувався три місяці. Тоді почав хворіти тілом, за вісім днів перед кончиною. Сів біля нього, хворого вже вельми, що на землі лежав, Григорій-пресвітер і спитав його, що заповідає про своє поховання, де велить покласти своє тіло. Він же відповів: "Зачепивши за ноги труп мій, вкиньте в хащі, бо якщо й не потрібний нікому, то хоч звірам на поїдання знадоблюся". Пресвітер же довго просив святого, щоб инакше звелів про своє тіло і назвав місце для поховання свого. І за годину мовив святий: "На місці цім, де лежу, поховай мене, бо хоче Бог прославити місце це на славу Імени Свого святого". Коли те мовив, заходило вже сонце, звів очі свої вгору і мовив: "У руки Твої, Господи, передаю дух свій". І заснув сном тимчасової смерти лютого місяця у 7-й день. Душа ж його свята відійшла до Бога на життя безсмертне. Коли настав ранок, зійшлися всі навколишні ченці і миряни, і було зібрання люду велике, і плакали довго через втрату такого світильника світу, поховали його чесно на місці, на якому звелів, у келії його, в якій подвизався. Після шести ж місяців, коли чернець один, Косма Євнух із Пафлагонійського краю, в Італію ішов, було у видінні Боже веління, щоб ішов на місце, де спочив Лука преподобний, і при гробі його щоб перебував. Коли-бо прийшов Косма і жити там почав, ковчег із нетлінними преподобного мощами із землі вийняв і поверх гробу поставив, дошками і ґратами загородив гарно, келію ту на церкву перетворив, і були чуда від святих тих мощей. Витекло-бо пахуче миро, ті, що ним мастилися, отримували зцілення, криві починали ходити, просвітлювалися сліпі, очищалися прокажені, і біси проганялися молитвами Луки преподобного силою ж Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж слава з Отцем і Святим Духом навіки. Амінь.

У той самий день страждання святих мучеників, тисячі і трьох, з дому чотирьох царських протикторів у Никомидії

  Коли царював Диоклитіян-нечестивий і лютий кат, велике на Церкву Христову піднялося гоніння, і багатьох християн у темницях замикали й убивали через Христа. Тоді постраждали і раби Христові Теопемпт-єпископ і Теона, колишній волхв, і чотири протиктори царські Васос, Євсевій, Євтихій і Василид, і святий Петро-мученик, якому довірили бути їхнім сторожем, не олександрійський архиєпископ, а кувикуларій Диоклитіянів. І жінки тих протикторів, прийнявши святу віру і в ісповіданні Христовому перебуваючи непохитними, душі свої за Господа поклали. Після них-бо і домашні їхні, слуги всі, раби і вільні, розсудивши собі, єдинодушно вирішили: "Ось пани наші, які наказують нам у світі цьому, — святі через віру в Христа Господа, зневажили життя це дочасне і суєтне, насолоджуються нині вічними благами. Чому б і нам не піти за Господом нашим? Приступімо до Диоклитіяна-царя і скажімо йому: "Християнами і ми є і бажаємо з панами нашими, які володіли нами в житті цьому, нетлінний вінець у житті прийдешньому отримати". Таку раду корисну поміж собою створивши, усі з тим погодилися сердечно, перерахувавши, в якій кількості є з жінками і дітьми, - і виявилося число душ їх тисяча і три. І пішли всі, стали перед судилищем нечестивого ката Диоклитіяна, єдиними устами взиваючи: "І ми християнами є і наслідуємо батьків і панів наших, які за Христа свою кров пролили. Дияволові не підкоряємося, ідолам сліпим, глухим, німим і бездушним не поклоняємося". Цар же, бачивши, що їх багато, вельми гнівом збентежився. Проте спершу вдав собі лагідність, почав ласкою зваблювати їх: "Чому, — говорив, — настільки ви безумні, що добровільно кидаєте себе на згубу? Але краще послухайте мене, як батька, який добре вам радить: принесіть жертви богам і позбудетеся того буйства, яким звабилися Євсевій і друзі його протиктори і погано з життя цього відійшли. Ви ж, якщо послухаєте мене і, приступивши, принесете жертви богам безсмертним, почесті й дари від мене немалі приймете і милістю нашою доволі збагатитеся". Святі ж відповідали катові: "Ми ані дарів твоїх не потребуємо, ані погроз твоїх не боїмося, але намагаємося жертву хвали принести Богові живому й істинному, ти ж, що хочеш чинити, чини швидко, ніщо-бо не є для нас від Христа дорожчим". Диоклитіян же, такі святих мучеників слова почувши, забоявся, щоб якийсь новий бунт серед людей не зрушили, бачив-бо їх, що вельми сміливо захищали свою в Христа віру, і дав знак воїнству своєму, щоб з оголеною зброєю обступили зібрання християнське, де ж було, немало і малих дітей, яких матері на руках тримали, з них же одні були однолітні, инші двох чи трьох місяців. Коли ж озброєне військо навколо обступило християн, сказав до них цар: "Нині-бо підкоріться моїй раді і визнайте, що хочете принести жертву богам і поклонитися їм, щоб цілими і здоровими повернутися в доми свої, помилуйте і немовлят ваших, так, як я вас милую, щоб через безумство ваше ви і діти ваші не загинули. Якщо-бо мене не послухаєте, то й Христос ваш нічого вам не поможе". Відповіли йому святі: "Ми навчилися одному, що на Небесах живе, поклонятися Богові і єдинородному Його Синові і Слову Господу нашому Ісусові Христові, Йому, що всім є, і Святому Його Духові. Не зманюй-бо ніякою суєтною твоєю милістю нас, яких же ані привабами своїми не вмовиш, ані погрозами не настрашиш, щоб ми від віри в Христа, Господа нашого, відпасти мали і поклонилися бездушним ідолам, яких ти шануєш. Нічого ж для нас від Христа, живого навіки-віків Бога, не є дорожчим і бажанішим". Тоді розлютився Диоклитіян, дав знак воїнам, щоб зразу потяли їх усіх. Вони ж, наче звірі люті, звідусіль на них напали, посікли святих христових мучеників, ні одного не пощадили, ані дітей, що годувалися з грудей матерів своїх. І не залишився з тисячі трьох ніхто живий. Так святі Христові мученики у правовірному ісповіданні подвиг свій страдницький здійснили місяця, що його єгиптяни мехир називають, 13-го дня, нашого ж лютого місяця 7-го дня, у Никомидії, митрополії Витинійській, за царювання Диоклитіяна. У нас же царював Ісус Христос, істинний Бог і Спас наш, Йому ж слава і хвала з Богом Отцем і зі всесвятим благим і животворним Духом навіки-віків. Амінь.

Місяця лютого в 8-й день

Страждання святого великомученика Теодора Стратилата, яке написав Уар, слуга його

Як же світло сонячне звеселяє очі зрячих, так про мучеників слово осяює розум тих, хто слухає, і як же небо прикрашається зорями, так Церква Божа мучениками, і як же квіти на полі, так у Церкві мученики. Пам'ять про мучеників є звільненням від боргів. Пам'ять про мучеників — це немічних лікування, утішання тих, хто в скорботі, і вибавлення страждаючих від духів нечистих. Пам'ять про мучеників є життям і здоров'ям для мучениколюбпів. Великі мучеників подвиги, світлі є святих вінці. Віддавши на рани свої тіла і всі приваби світу цього за гній мавши, від Христа не відвернулися, через те й Господь винагородив їх життям з ангелами безтілесними. Бо відколи споконвічний роду людського ворог намагався перемогти людей, став перешкодою їм до райського поселення, не перестали люті звірі підніматися на тих, котрі у вірі благочестиві. Він і в наші часи [каже Уар, слуга святого, який про страждання його написав] підняв звіра лютого на стадо Христове — Ліцинія, говорю, йому ж благочестивий цар Константан дав за дружину сестру свою. Тож цей Ліциній, прийнявши скіпетр від нечестивого Максиміяна і його наслідуючи у всьому, зразу невгамовне підняв гоніння на тих, хто проявився у благочесті, і послав у кожен град і край нечестиві свої накази, і ними без числа хоробрих воїнів убив. Він убив сорок мучеників у Севастії, також і сімдесят найкращих воїнів і князів палати своєї, і триста мужів із Македонії. Коли ж бачив найнечестивіший, що велика і незліченна кількість, зневажаючи нечестиві його накази, віддається на смерть за благочестя, звелів знатніших і чесніших серед християн шукати, які чи у воїнських полках, чи в градах були, і тих лише [незважаючи на загальну вірних кількість] змушувати до ідолопоклоніння, сподіваючися страхом переконати всіх, що під рукою його були. Коли розшукували з ретельністю великою по всіх усюдах найзнатніших християн, відомо стало Ліцинію, який у Никомидії був, про святого Теодора, стратилата, який перебував тоді в Іраклійському граді поблизу Євксинського понта, що християнином є і багатьох до Христа навертає. Святий же Теодор був родом із Євхаїт, які лежали не дуже далеко від Іраклії-града, тілом хоробрий і мужній, з лиця був вельми вродливий, премудрий же розумом і ритор найкращий, через те називали його вриоритором, що означає "джерело красномовства". Поставлений же був царями стратилатом, тобто воєводою, і Іраклійський град у володіння йому було дано, як достойному, за хоробрість його, якою знаменитий був відтоді, відколи убив змія у Євхаїтах. Було ж недалеко від града Євхаїтського з північного боку поле пустельне і в ньому — провалля велике, всередині ж того провалля вгніздився змій великий. Коли він звідтіля виходив, земля на тому місці тряслася, вийшовши, якщо когось знаходив, людину чи худобу, з'їдав. Чувши про те, міцний Христовий воїн Теодор святий, з полками тоді бувши, вийшов сам-один, нікому ж не розповідаючи про намір свій нічого, озброєний звичною своєю зброєю, маючи на грудях дорогоцінний хрест і говорячи собі: "Піду і ВИЗВОЛЮ батьківщину свою силою Христовою від лютого того змія". Коли ж прийшов на те поле, бачив траву соковиту, зліз з коня і ліг спочити. З боку ж південного Євхаїтського града жила одна благочестива жінка на ім'я Євсевія [літами стара, вона декілька років перед тим святого Теодора Тирона, який у Максиміянове і Максимінове царювання постраждав, чесне тіло випросивши, поховала з ароматами у домі своєму в Євхаїтах і щороку відзначала його пам'ять]. Вона, бачивши [цього другого] Теодора, воїна Христового, який Стратилатом названий, що спав на полі тому, прийшла до нього зі страхом великим і, взявши його за руку, розбудила, говорячи: "Встань, брате, і швидко йди з цього місця, не відаєш-бо страху, який є тут, багатьом люта смерть на місці цьому трапилася, але, вставши, швидко йди в путь свою". Чесний мученик Христовий Теодор, вставши, сказав до неї: "Який страх і трепет на цьому місці, о мати?" Божа ж раба Євсевія сказала йому: "Дитино, є на місці цьому змій, великий вельми. І через те ніхто сюди прийти не може, щодня-бо змій, з ложа свого виходячи, що знайде, — чи людину, чи худобину, — убиває і з'їдає". Міцний же воїн Христовий Теодор сказав до неї: "Іди, мати, і стань далеко від цього місця, і побачиш силу Христа мого". Чесна ж та ланка, відійшовши з місця того, кинулася на землю, плачучи і говорячи: "Боже християнський, поможи йому в годину цю". Святий же мученик Христовий Теодор, знамення хресне на себе поклавши, і в груди свої ударивши, і на Небо поглянувши, сказав: "Господи, Ісусе Христе, Красне Наймення, Ти, що з Отчого засяяв Єства, не відверни моління мого. Ти, що помагаєш мені у битвах і даєш перемогу над супротивниками, і нині Ти — той самий, Господи Христе Боже, дай мені з висоти святої Своєї подолати ворога змія". Тоді до свого коня, наче до людини, бесідуючи, говорив: "Знаємо Божу владу і силу у всіх, і в людях, і в худобі, тому й ти помагай мені, хай зміцнить тебе Христос, щоб я переміг противника, — стоячи, чекай виходу змія". Тоді мученик Христовий, наблизившися до провалля, возвав велегласно до змія: "Тобі кажу і наказую, іменем Господа нашого Ісуса Христа, Який добровільно розп'явся за рід людський, вийди з місця свого і прийди до мене". Змій же, почувши голос святого, почав рухатися, і, коли зарухався, затряслася земля на місці тому. Святий же Теодор, ознаменувавшися хресним знаменням, сів на коня свого, кінь же змія, що вийшов, бив ногами і топтав, ставши на ньому всіма чотирма ногами. Тоді воїн Христовий Теодор мечем зранив змія і убив його, і сказав: "Дякую Тобі, Господи Ісусе Христе, що почув мене в годину цю і подав мені перемогу над змієм". Тоді вернувся дорогою своєю в мирі до полків своїх, радіючи і славлячи Бога. Чуючи про це, весь град євхаїтський і навколишній люд вийшли всі на поле те і, бачивши змія неживого, якого Теодор святий убив, дивувалися і взивали, кажучи: "Великий Бог Теодора!" Й увірувало в Христа бага то людей і воїнів багато і, охрестившися, стали всі одним Христовим стадом, і прославляли Отця, і Сина, і Святого Духа. Святий же Теодор, в Іраклійському граді живучи, проповідував Христа, істинного Бога, і багато з еллінів наверталося і ставало християнами. Щодня люди до хрещення святого приходили, і вже ледь чи не ціла Іраклія прийняла святу віру.

Про те все чуючи, нечестивий цар Ліциній вельми засмутився і послав із Никомидії, де сам тоді перебував, в Іраклію-град протикторів зі зброєносцями своїми, щоб Теодора Стратилата, взяши з честю, привели до нього. Коли вони досягли Іраклії, Теодор святий прийняв їх із почестями, частування велике їм влаштувавши і дари даючи як мужам царським. І кликали вони святого до Ліцинія: "Іди, — казали, — в Никомидію до царя, який любить тебе, чув-бо про хоробрість твою, про красу ж і премудрість твою, забажав вельми побачити тебе, хотівши достойними тебе вшанувати дарами і почестями". Святий же Теодор сказав їм: "Хай воля царська і ваша буде, лише веселімося і радіймо сьогодні та завтра і потім вчиним те, що належить вчинити". Коли минув третій день і вони переконували святого, щоб з ними йшов у дорогу до царя, Теодор святий не йшов і з присланих мужів царських деяких у себе затримав, инших же відіслав зі своїм до царя посланням, у ньому ж написав, що неможливо йому залишити град у той час, коли в народі трапляється збентеження: багато-бо, покинувши батьківських богів, поклоняються Христові і вже ледь чи не весь град, відвернувшися від богів, Христа славить, і під загрозою від'єднання Іраклії від царства Ліцинієвого. "Через те прошу, — казав, — царство твоє, потрудися сам, вийшовши, прийди, взявши зі собою богів великих. Це ж із двох причин: і щоб заспокоїти народ збентежений, і щоб зміцнити давнє до богів благочестя. Коли-бо сам з нами перед усім народом жертви їм принесеш, побачивши, що ми великим богам покланяємося, усі люди наслідувати нас будуть й утвердяться у батьківській вірі". Таке святий Теодор до царя Ліцинія написав послання, спонукаючи його, щоб в Іраклію прийшов. Хотів-бо святий у своєму граді страждати, щоб освятити його своєю за Христа кров'ю та инших у святій вірі щоб утвердити своїм страдницьким мужнім подвигом. Ліциній же цар, таке стратилатове послання прийнявши і прочитавши, зрадів і, не відкладаючи, взяв із воїнства свого мужів коло восьми тисяч і декого з никомидійських громадян сановитих і пішов, радіючи, в Іраклію з князями і боярами своїми, несучи зі собою великих ідолів богів, золотих і срібних. Тої ж ночі, коли молився святий, за звичаєм своїм, було видіння таке: здавалося, що дах хатини, в якій був, відкрився, і світло небесне, як вогонь великий, осяяло його, сходячи на голову його, і голос було чутно зверху, що говорив: "Дерзай, Теодоре, Я з тобою". І по голосі тому закінчилося видіння, і пізнав святий, що час прийшов страждати йому за Христа, і радів, веселячися духом. Чув же, що цар до града наближається, увійшов у внутрішню молитовну кімнату свою і помолився з плачем, говорячи: "Господи, Боже Всесильний, що всіх, які на милість Твою уповають, не покидаєш, але захищаєш їх, будь милостивий до мене і збережи мене від зваби ворожої Своїм захистом, щоб не впав я перед супротивниками моїми і щоб не зрадів ворог мій через мене. Стань переді мною, Спасителю мій, у подвигу цьому, в який же увійти бажаю в Ім'я Твоє Святе. Ти укріпи мене, й утверди, і подай силу стати мужньо за Тебе до крови, і покласти душу мою задля любови Твоєї, бо і Ти, полюбивши нас, поклав на хресті душу Свою за нас". Так Теодор святий зі сльозами помолився, умив лице своє й одягнувся у світлий одяг, сів на коня свого дарданського — на ньому колись сидячи, убив змія у Євхаїті — і так з воїнством своїм і з громадянами вийшов назустріч цареві, і поклонився йому, як же годиться, привітавши із шаною, і говорячи: "Радій, царю найбожественніший, найсильніший самодержче". Цар, вельми люб'язно прийнявши Теодора святого, привітав його і сказав: "Вітаю й тебе, найгарніший юначе, хоробрий воїне, славний стратилате, світлий, як же сонце, хранителю отчих законів наймудріших, діядеми достойний, належить-бо тобі після мене царем бути". Поки бесідували обидва багато люб'язно і весело, увійшли в град з тимпанами і трубами урочисто і спочили того дня, веселячися. Зранку ж, коли приготовано було царський престол посеред града на високому людному місці, прийшов Ліциній цар зі всією славою своєю і з Теодором Стратилатом, і, сівши, почав хвалити град, і людей, і стратилата, говорячи: "Справді місто це божим престолом іменуватися достойне, добре хіба небом назвати місце це людям, бо і град великий, і людей багато, і люди благочестиві і православні до богів є, справді, на иншому місці не вшановують так найбільших богів, як тут, ані нема гіднішого і знаменнішого місця иншого для служби великим богам, як же це, через те й Іраклій, дивний цей і наймужніший бог, син великого бога Дія і богині Алкмени, полюбивши місце це, в ім'я своє найменував град цей Іраклією. Справді достойне місце це у володінні твоєму, пане Теодоре, тобі належить володіти таким дивовижним градом, ти достойний управляти стількома людьми, бо до богів благочестивий, і любов твоя вся до них є, вдень же і вночі нічим иншим не займаєшся, лише подвизаєшся, щоб еллінським давнім богам добровгодити. І нині любов свою, яку до них маєш, покажи перед нами і принеси їм жертви з поклонінням, щоб бачив і народ весь твою до богів ревність і пізнав, що споконвічним другом ти є богів великих і приязний цареві". Це ж говорив цар, лестячи і зваблюючи святого. Теодор святий відповідав: "Царю багатолітній, воля твоя хай буде, проте дай мені нині в дім мій богів еллінських великих, яких зі собою приніс, золотих і срібних, щоб спершу їх я в себе жертвами, і кадилами, й ароматами, і поклонінням вшанував, і в цю наступну ніч, і ту, що після неї. Тоді й відкрито, коли звелиш, принесу їм жертву перед усім людом". Чувши ж те, цар зрадів вельми і зразу звелів, щоб принесли богів золотих і срібних, яких Теодор святий взяв, пішов у дім свій і в ніч ту поламав і розкришив усіх ідолів на частини малі й розділив їх поміж жебраками.

Через два дні послав цар до святого, наказуючи, щоб обіцяне сповнив ділом і в той день перед усім народом щоб приніс богам жертви. Святий же знову, обіцявши те сповнити, встав, пішов до царя з поспіхом. І знову цар вийшов на людне посеред града місце і, на престолі своєму сидячи, сказав до святого: "Наймудріший Теодоре, найкращий воєводо, царями, що раніше в нас були, шанований, ось настав день жертви і торжества, принеси-бо жертви богам відкрито, щоб бачили й инші люди твою до богів ревність і навчилися стараннішими і теплішими до них бути". Коли цар говорив це, сотник один на ім'я Максентій, стоячи попереду, сказав до царя: "Свідки великі боги, обманув сьогодні царство твоє поганий цей Теодор, бо я вчора вдень бачив золоту голову богині Артеміди в руках одного жебрака, який ішов і веселився, і спитав я його, де взяв, і сказав мені, що Теодор Стратилат її дав йому". Те чувши, цар цілий затремтів і довгий час мовчав, вагаючися. Святий же відповів йому: "Свідки сили Христа мого, що те, що Максентій-сотник говорить тобі, царю, правдою є, і добре я зробив, зруйнувавши богів твоїх: якщо-бо собі не змогли допомогти боги твої, коли руйнувалися, то як можуть тобі допомогу подати?" Ліциній же, таку святого Теодора відповідь чувши, став безголосий, наче онімів і втратив розум з великого горя, правицею підперши голову, сумував, нарікаючи і говорячи: "Горе мені, горе мені, що наруги зазнав, що кажу і що роблю, — не відаю. Цар цей наймогутніший прийшов до чоловіка цього пагубного, зібравши таку людей кількість, і осміяний є нині всіма ворожими полчищами, найбільше через те, що непереможних богів моїх окаянний цей зруйнував і роздав жебракам". Тоді сказав до святого: "Теодоре, чи це твоя відплата богам за дари, які ти від них прийняв? Чи цього я сподівався, коли шанував тебе? Чи для того, вставши, з Никомидії прийшов сюди до тебе, о зла і непреподобна голово? Воістину сином підступу ти є і лукавства мешканням всескверним, підступом мене зрушив, щоб я прийшов сюди, але, свідки мені сили великих богів моїх, що не стерплю тобі цього ані на добро тобі не буде починання це, о найбезсоромніший". Святий же відповідав йому: "Царю безумний, нащо лютуєш, поглянь сам і зрозумій силу богів твоїх: якщо вони справді богами є, то чому не змогли допомогти собі? Чому не розгнівалися на мене, коли розсікав їх, не послали вогню, щоб спалив мене, але, бездушними і недієвими речами будучи, піддалися січенню рукою людською, як золото і срібло? Ти, царю, гніваєшся і навіснієш, я ж насміхаюся з безумства твого. Ти лютуєш і хрипиш, я ж мужаюся і не зважаю на гнів твій. Ти опечалюєшся, я ж радію через загибель богів твоїх. Ти богоборствуєш, я ж богословлю. Ти ганиш Бога істинного, я ж хвалю Його піснями, ти кланяєшся богам мертвим, я ж поклоняюся Богові живому. Ти служиш Серапіюг нечистому, я ж служу пречистому і нескверному владиці моєму Христові, що сидить на чистих Серафимах. Ти вшановуєш мерзотного Аполона, я ж шаную Бога, що живе вічно. Ти — вежа тракійська, я ж князь римський, ти Ліциній — віятель, я ж Теодор — дар Божий, не гнівайся-бо, о царю, не лютуй: так чинячи, виявляєш внутрішню свою муку, на осла і мула подібний". Тоді Ліциній-цар ще більше розгнівався, звелів святого оголеного розтягнути на чотири боки й бити жилами воловими сирими сильно. І били воїни мученика без пощади, міняючися по три і чотири рази. Дано ж було святому ударів міцних по хребті шістсот, по животі ж п'ятсот, і насміхався з нього цар, кажучи: "Теодоре, потерпи трохи, поки прийде до тебе Христос, Бог твій, і забере тебе з рук тих, що б'ють". Святий же відповів: "Роби, що робиш, і не переставай, бо ані скорбота, ані тіснота, ані рани, ні меч, ані жодна мука не відлучить мене від ; любови Христової". Цар же знову на більшу лють зрушився, сказав: "Чи ще Христа ісповідуєш?" І звелів різками олов'яними бити по хребті немилостиво. Тоді кігтями залізними дерти тіло його і свічами палаючими обпалювати, і черепками гострими терти рани його. Святий же все це мужньо терпів, нічого ж иншого не говорив, лише: "Слава Тобі, Боже мій".

Після цього всього звелів цар святого замкнути в темниці, і ноги його путами зв'язати, і не дати йому скуштувати нічого до п'яти днів. Після п'яти ж днів звелів приготувати хрест і, вивівши мученика, розп'ясти. І був святий Теодор, як же колись Христос, Господь наш, від Пилата, так він від Ліцинія на хресті розп'ятий, прибиті цвяхами мав руки і ноги. Доклали ж немилостиві кати святому рани до ран і біль до болю, бо гострий і довгий цвях вбили в нутрощі його, і бритвами там же різали плоть його. Инші ж хлопці й отроки, натягнувши луки свої, стрілами стріляли в лице йому, виколені стрілами були зіниці очей його, я ж [говорить той, хто описав страждання його], Уар, нотарій, бачивши важкі його муки і чуючи внутрішні його болісні стогони, відкинув книжку, яку писав, впав з плачем перед ногами його, кажучи: "Благослови мене, пане мій, благослови, дай мені останнє слово, рабові своєму". Пан же мій, воїн Христовий Теодор, сказав до мене тихим голосом: "Уаре, не покидай служби своєї і не зупиняйся, дивлячись на муки мої, але опиши всі мої страждання, і кончину, і день кончини моєї". Тоді, взиваючи до Господа, сказав: "Господи, сказав мені спершу: "Я з тобою", — нині ж чому покинув мене? Бачиш, Господи, що звірі дикі розтерзали мене через Тебе, виколені зіниці очей моїх, плоть моя ранами розшматована, зранене лице, роздроблюються зуби, одні лише голі кості на хресті висять. Згадай, Господи, мене, бо терплю на хресті задля Тебе, залізо, і вогонь, і цвяхи прийняв за Тебе, далі ж прийми дух мій, вже бо відходжу з життя цього". Це мовивши, мученик замовк і не говорив більше нічого, було-бо все тіло його розшматоване. Ліциній же, думавши, що мученик уже мертвий, залишив його на хресті висіти. У першу ж сторожу ночі ангел Господній зняв його з хреста і зробив усього цілим і здоровим, як же був спочатку. І, цілуючи його, сказав йому: "Радій і міцній благодаттю Господа нашого Ісуса Христа, ось-бо з тобою Господь Бог, і нащо казав ти, що покинув Він тебе? Здійсни-бо подвиг свій і прийдеш до Господа прийняти приготований тобі вінець безсмертя". Це мовивши, ангел невидимий став. А святий мученик Теодор, дякуючи Богові, почав співати: "Величатиму Тебе, Боже мій, Царю мій, і благословлю Ім'я Твоє повік-віку". Нечестивий же Ліциній, як тільки день настав, послав двох сотників своїх, Антіоха і Патрикія, говорячи до них: "Ідіть і принесіть мені тіло того, що помер погано, Теодора, нехай покладу його в олов'яну скриню, вкину в безодню морську, щоб християни безумні його не забрали". Коли ішли сотники і до місця хресного наближалися, бачили, що стоїть хрест, розп'ятого ж на ньому мученика не бачили. І сказав Антіох до Патрикія: "Правду кажуть галилейці, що Христос їхній воскрес із мертвих, ось Він, як же думаю, і Теодора, раба Свого, воскресив". Патрикій же, ближче підійшовши до хреста, побачив святого Теодора, який на землі сидів і хвалив Бога. І возвав Патрикій великим голосом, говорячи: "Великий Бог християнський, і нема иншого Бога, окрім Нього". Підійшли ж обидва сотники до святого, мовили йому: "Просимо тебе, мучениче Христовий, прийми нас, бо і ми з години цієї християнами є". И увірували в Христа дня того два сотники ті і з ними — сімдесят воїнів. Довідавшися про те, Ліциній послав Сикста, намісника свого, і з ним триста воїнів, щоб усіх, хто в Христа вірить, убили. Вони ж, прийшовши і бачивши, як святий Теодор силою Христовою творив чуда, увірували в Господа нашого Ісуса Христа. Збіглася ж кількість незчисленна люду на місце те і взивали: "Один є Бог — Бог християнський, і нема иншого Бога, окрім Нього!" І знову взивали: "Хто такий Ліциній-кат, камінням його поб'ємо, для нас же є Богом і Царем Христос, якого Теодор проповідує". І був великий гамір серед людей, і бунт, і до пролиття крови прагнення. Прийшов-бо один воїн, що мав меч оголений, на ім'я Леандер, — він на святого кинувся, хотівши ударити його. Сикст же, намісник царський, завернув Леандра, вихопив меч із рук його і проколов його посередині. Другий же якийсь воїн на ім'я Мирпос, угрин родом, кинувся й убив намісника. Святий же Теодор крикнув, вгамовуючи бунт людський, кажучи: "Зупиніться, любі, Господь мій Ісус Христос розіп'явся, стримуючи ангелів, щоб не чинили помсти людському роду!" І ледве Теодор святий, багато сказавши, просивши ж і моливши, вгамував гамір і бунт людський і пішов мимо в'язниці. За святим же пішли всі люди і воїни, а ті, що у в'язницях були, в'язні, крикнули голосно до святого: "Помилуй нас, рабе Бога Вишнього". Святий же, словом із пут звільнивши їх і двері темниці відчинивши, сказав їм: "Ідіть з миром і згадуйте мене, о мужі". Збігся ж до нього весь град, і всі відверталися від ідолопоклоніння, прославляли Христа, єдиного Бога, і хворі зцілювалися, і біси з людей виганялися. Кого-бо лише рукою святий торкнувся чи хто до одягу святого торкався, — зразу той отримував зцілення. Хтось же з найближчої спіри Ліцинія бачив те, що відбувалося, поспішив до царя, кажучи: "Весь град, покинувши богів, вірує в Христа, наукою і волхвуванням Теодора". Цар же люті сповнився, зразу спекулятора послав, щоб обезголовити Теодора святого. Бачивши спекулятора, народ підняв галас і бунт, встаючи проти Ліцинія, і спекулятора убити хотіли. Святий же довгими словами умовляв їх зупинитися від такого починання. Врешті сказав: "Брати й отці, не піднімайте боротьби на Ліцинія, він-бо слуга батька свого — диявола, мені ж далі належить відійти до Господа мого Ісуса Христа". Це мовивши, почав молитися до Бога і після молитви достатньої поблагословив братів, ознаменувався хресним знаменням, тоді сказав до мене, раба свого [каже автор житія]: "Дитино моя, Уаре, потурбуйся, щоб написати про дні мого сповнення, тіло ж моє поклади в Євхаїтах, у володіннях прабатьків моїх. Коли ж і ти при смерті будеш, дай заповіт поховати себе ліворуч від мене». І знову Христовий мученик помолився і, сказавши «амінь», схилив під меч чесну свою і святу голову. І так умер страдницьки місяця лютого у 8-й день, в суботу, в третю годину дня. Після усічення його весь люд віддав честь велику святому: взявши свічі і кадила, на місці нарочитому поклав тіло його, яке пізніше в Євхаїти було перенесене славно серпня місяця у 8-й день. І відбувалися там чуда великі й незчисленні на славу Христа Бога. Йому ж з Оцем і Святим Духом честь і поклоніннянавіки. Амінь.

Треба знати, що святих Теодорів Великомучеників у Євхаїтах є два. Перший — Тирон, другий же ~ Стратилат. Святий Теодор Тирон постраждав раніше, за царювання Максиміяна і небожа його Максиміна у рік від створення світу 5797-й, від Різдва Христового — 289. І покладений у Євхаїтах, як же про те написано буде цього ж місяця у 17-й день. Після нього ж постраждав цей святий Теодор Стратилат, у рік двадцять другий чи третій, у дні Ліцинія, за царювання ж Великого Константина, у рік від створення світу 5820-й, від Різдва ж Христового 312-й. І також у Євхаїти перенесений і покладений там. Обидва святі Теодори ці євхаїтські.

У той самий день пам'ять святого Пророка Захарії Серповидця.

Місяця лютого в 9-й день

Страждання святого мученика Никифора

У великій Антіохії Сирійській був один пресвітер на ім'я Саприкій, а инший — світський на ім'я Никифор, міщанин, вони обидва велику між собою дружбу і любов один до одного мали, настільки, що инші вважали їх братами рідними. Довгий же час у такій дружбі великій чесно вони жили — позаздрив ненависний добру ворог і посіяв між ними полову ворожнечі такої, що після того ані на шляху зустрітися не хотіли: настільки один одного ненавистю неправедною возненавиділи. І яка спершу між ними була любов та дружба, така пізніше, дією диявольською, виросла ненависть і ворожнеча. Досить же днів у тій ворожнечі і ненависті вони перебували. Никифор, до себе прийшовши і зрозумівши, що ненависть та від диявола, просив деяких друзів і сусідів, щоб ішли до пресвітера Саприкія, просили його пробачити того, хто кається, і в попередню свою любов прийняти задля Господа. Пресвітер же не хотів йому пробачити. Никифор же знову послав инших друзів із просьбою, а пресвітер і слухати їх не хотів. І втретє посланих відкинув, і всіх, що просили, не слухав, не схилився на милість, щоб пробачити брата, який смиренно прощення шукав, але, жорстоким зробивши своє серце, перебував невмолимим, забувши слова Господа нашого Ісуса Христа, Який мовив: "Прощайте, то простять і вам". І знову: "Якщо принесеш дар свій до вівтаря і згадаєш, що брат твій має щось на тебе, залиши дар свій і піди спершу помирися з братом своїм". І знову: "Якщо не відпускаєте людям прогрішень їхніх, то й Отець ваш Небесний не відпустить вам прогрішень ваших". Бачив же Никифор, що Саприкій-пресвітер не прийняв посланців, що просили за нього, пішов сам до нього і, впавши до ніг його, сказав: "Прости мені, отче, заради Господа прости". Саприкій же ані поглянути на нього не хотів, немилосердний, ані любови не маючи, ані Господнього страху: мусив був брата ще до вибачання його пробачити, як християнин і пресвітер. І пішов від нього Никифор осоромлений і відкинений, не отримавши прощення. Тим часом піднялося несподівано в Антіохії гоніння велике на християн, за царювання Валеріяна і Ґалія, і взято було Саприкія як християнина і на допит ігемонові представлено. І спитав його ігемон: "Яке ім'я твоє?" Він же відповів: "Саприкій називаюся". Сказав ігемон: "З якого ти роду?" Відповів Саприкій: "Я християнин". Сказав ігемон: "Чи клирик?" Відповів Саприкій: "Пресвітером я є". Сказав ігемон: "Царі наші, володарі краю цілого і всіх володінь римських, Валеріян і Ґалій звеліли, щоб ті, котрі християнами називаються, принесли жертви богам безсмертним. Коли ж хто, зневаживши, відкине наказ царський, хай такий знає, що після різних мук на найтяжчу смерть засуджений буде". Саприкій же, стоячи перед ігемоном, сказав: "Ми християни, о ігемоне, Христа Бога маємо за царя, бо Він один є істинним Богом і Творцем неба, і землі, і моря, і всього, що в них є. Усі ж боги язичницькі є бісами, хай згинуть з лиця всієї землі, бо не можуть нікому помогти, будучи ділами рук людських". Тоді розгніваний ігемон звелів простягнути його на колесі й мучити без змилування. Коли мучений був Саприкій, говорив він ігемонові: "Владу маєш над тілом моїм, над душею ж моєю не маєш влади, але Господь мій Ісус Христос, Який створив її, має владу над нею". Довго ж мучений був Саприкій, усе перетерпів мужньо, і, бачивши його непохитним, суддя скверний видав на нього вирок смертний, кажучи: "Саприкія-пресвітера, який царські накази зневажив, богам безсмертним жертви принести не захотів ані не покинув християнської надії, мечем посікти наказуємо". Коли ж вели Саприкія на посічення і до небесного вінця він поспішав, почув про те блаженний Никифор і, підбігши, перейшов йому дорогу, кинувся в ноги йому, кажучи: "Мучениче Христовий, прости мені, бо грішив супроти тебе". Той же не відповів йому, охоплене-бо серце було бісівською злістю. Святий же Никифор знову, иншим шляхом побігши, підійшов і, припадаючи, просив його, кажучи: "Мучениче Христовий, прости мені, бо згрішив я перед тобою як людина, ось-бо дається тобі з небес вінець від Христа, бо не відрікся ти Його, але ісповідав Ім'я Його святе перед багатьма свідками". Саприкій же, ненавистю осліплений, твердий серцем до помилування і невмолимий, не хотів зовсім пробачити йому й ані слова не промовив до брата, що просив його, що й самі кати дивувалися озлобленню Саприкія і говорили до Никифора: "Такого ж, як ти, чоловіка безумного ніколи не бачили, ось-бо іде цей на смерть, а ти прощення в нього так наполегливо просиш. Хіба може після смерти тобі в чомусь пошкодити? Для чого тобі миритися з тим, хто зараз помре?" Відповів їм святий Никифор: "Ви не знаєте, чого прошу від ісповідника Христового, Бог же знає". І коли прийшли на місце, на якому Саприкій посічений мав бути, знову сказав йому Никифор святий: "Прошу тебе, мучениче Христовий, прости мені, якщо якось згрішив супроти тебе як людина, написано-бо: "Просіть, і дасться вам". Ось прошу, подай мені прощення". Таке і цьому подібне говорив Никифор — не послухав жорстокий серцем друг Саприкій, не схилився перед такими благальними просьбами, не згадав сказаного: "Полюби Господа Бога свого усім серцем своїм, а ближнього свого, як себе", але заткав вуха серця свого і тіла, як гаспид глухий, що не чує голосу благаючих. Тому Бог, суддя справедливий, Який не на лиця дивиться, через те, що Саприкій не зрозумів сказаного в Євангелії: "Відпустіть, і відпуститься вам, якою міркою міряєте, такою вам відміряється", — відняв благодать Свою від Саприкія праведним Своїм судом, і зразу той відпав від Бога і позбувся сплетеного для себе вінця. Коли-бо сказали йому кати: "Схили коліна свої, щоб відтята була голова твоя", — сказав до них Саприкій: "Для чого потяти мене хочете?" Сказали йому ті: "Бо не захотів богам принести жертви, але зневажив веління царське задля якогось чоловіка, названого Христом". Те чувши, окаянний Саприкій сказав до них: "Не вбивайте мене, зроблю-бо, що наказують царі, поклонюся богам і принесу їм жертву". Так осліпила його ненависть і від благодаті Божої відвела його, і той, що в лютих муках не відрікся Христа Господа, до кінця прийшов і вже мав прийняти вінець слави, відвернувся від життя вічного і відступником став.

Чувши ж ті окаянні Саприкієві слова, Никифор святий просив його зі сльозами, кажучи: "Не роби цього, о брате любий, не роби, не відвертайся від Господа нашого Ісуса Христа, не губи вінця небесного, його ж у багатьох муках стражданням сплів собі. Ось у дверях стоїть Владика Христос, щоб зразу явитися тобі і піднести тобі винагороду життя вічного за тимчасову цю смерть, яку ти за Нього прийняти на це місце прийшов". Саприкій же зовсім слухати його не хотів, але спішив у загибель вічну, гублячи нескіченне життя, яке мав через один удар меча, в шию отриманий, прийняти. Бачив же святий Никифор, що Саприкій зовсім від святої віри відпав і відмовився від Христа, істинного Бога, почав великим голосом до катів взивати: "Я є християнином і вірую в Господа нашого Ісуса Христа, якого Саприкій відрікся. Мене-бо замість Саприкія посічіть". Кати ж не сміли убити його без наказу ігемонового, дивувалися ж усі вельми, що добровільно віддається на смерть, вільним голосом взиваючи: "Я християнин і богам вашим жертви не принесу". Один-бо з катів, побігши до ігемона, сповістив йому, що Саприкій обіцяє принести богам жертву, є ж один инший, який хоче померти за якогось Христа, взиває-бо велегласно: "Я християнин, богам вашим жертви не принесу і царських наказів не слухаю!" Ігемон же, те чувши, звелів Саприкія відпустити вільного, а того християнина мечем посікти. І відтяли голову за Христа Никифорові святому замість Саприкія місяця лютого в дев'ятий день. І пішов, радіючи, до Христа Господа прийняти вінець перемоги з правиці Його і стати перед Ним в лику святих мучеників, що славлять Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного в Тройці Бога, Йому ж честь і поклоніння, слава і держава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святого священомученика Маркела, єпископа Сицилійського, який у дні апостолів був зі священомучеником Панкратієм, єпископом Тавроменійським, його ж пам'ять у дев'ятий день місяця липня вшановується.

І Філагрія, єпископа Кіпрського.

Місяця лютого в 10-й день

Страждання святого священномученика Харлампія, єпископа Магнезії-града, і тих, що з ним постраждали

Коли царював Господь наш Ісус Христос, закінчилася служба, яка творилася бісам, і руйнувалося ідолопоклоніння в часи нечестивого царя римського Севера. Був тоді в Магнезії-граді єпископ — святий Харлампій, він научав людей Божих слів, наставляючи на путь спасення, і говорив: "Цар мій Ісус Христос послав пророків та апостолів Духом Святим, щоб усі люди проповіддю їхньою святою нарозумилися і йшли шляхом правди неухильно. Север, цар ваш, винайшов люті катування, щоб ідолам бездушним люди приносили жертви і щоб віддавались душі на смерть. Ісус же Христос, цар мій, через пророків і апостолів послав нам слова небесного життя, цими ж словами ворог хай буде вигнаний, змій розтоптаний, швіра на віру перетвориться, маячня бісівська хай гине і падає лютим падінням вся ворожа сила, бо годиться більше вірити словам, що дороги вічного життя являють, аніж віддаватися ділам, що згубу приносять". Коли такі слова єпископ святий говорив, взяли його невірні і Луціянові-ігемону та Луцію-воєначальникові на суд і випробування представили. Коли він перед ними те саме говорив, сказав ігемон: "Спересердя уста твої промовляють слова нерозсудно, не роздивившися, де ж добро чи зло, але не думай, о добрий старче, що за ті слова мучений не будеш, тому, послухавши ради нашої, належні такій твоїй старості прийми звичаї і здоровим глуздом вибери підійти з жертвами до богів, щоб ми не наклали на тебе мук, яких же колись уже ти пізнав". Харлампій святий відповів: "Невидимі блага я, що вже зістарівся і життя дочасне закінчую, не хочу зневажити". Розгнівалися судді, почали люті готувати муки і сказали йому: "Принеси жертву богам, о погана голово". Відповів Харлампій святий: "Діточки, не принесу жертви бісам, знайте ж, що біси, яких же шануєте, тремтять перед знаменням хреста і трясуться". Судді ж веліли зняти з нього священичий одяг і, оголивши святого ангеловидного мужа, мучити почали. Були ж муки такими: кігтями залізними повішеного стругало двоє слуг, допоки не обдрели всю шкіру його з голови до ніг. Святий же, зранений весь, сказав до тих, що мучили його: "Дякую вам, браття, що, обстругавши тіло моє старе, оновили дух мій, який у нове життя одягнутися бажає". Коли святий це мовив, жах напав на обох слуг, що мучили його, і сказали вони до суддів: "Те безчестя, що ви чоловікові цьому чините, — йому на пошану і муки на задоволення йому обертаються — чи не сам це Христос, мужа старого подобу прийнявши, прийшов оглянути Азію, щоб змінити її мешканців? Деремо кігтями залізними твердіше від заліза тіло, кігті-бо згинаються, тіло ж лишається неушкодженим". Коли це слуги говорили, заскреготав зубами ігемон, сказав до них: "О слуги погані і до виконання наказу ліниві, не робите того, що вам наказано, але засудженого на муки словами захищаєте". Коли знемогли слуги зовсім, почали ісповідати і прославляти силу Христову, зміцнюючи страждальця. І посічені обидва були за Ім'я Христове, імена ж їх Порфирій і Ваптос. Також і троє жінок, що на страждання мученика дивилися, увірували в Христа і прославили пресвяте і всесильне ім'я Його — тож і тих зразу було посічено. Воєначальник же Луцій, вставши з місця свого, сам узяв катівське знаряддя і почав мучити святого Харлампія, стругаючи сильно тіло його. І зразу відпали руки йому від ліктів, наче мечем їх відтяло, і, прилипши до тіла мученика, висіли. Луцій же, без рук впавши на землю, кричав: "Чарівник чоловік цей, поможи мені, о ігемоне". Прибігши ж і бачивши, що з тіла мученикового висять дуксові руки, ігемон плюнув в обличчя мученикові. І зразу голова ігемонова обернулася задом наперед, і було лице його ззаду. Магнезіяни ж, великим охоплені страхом, просили святого, кажучи: "Покинь гнів і Божу помсту відверни, наказано ж тобі не віддавати злом за зло". Святий же Харлампій мовив: "Живий Господь Бог свідок, що нема зла в серці моєму й облуди на язику моєму, знайте ж, що Христос Бог, Який покарав беззаконників цих найголовніших, Той дасть нам життя вічне, нечестивих же згубить". Тоді скрикнули до Бога всі, мовлячи: "Не губи, Господи, нас, що згрішили перед Тобою, прости нам, о Боже, нині-бо, Господи, покарав князів наших, щоб нас до світла привести і зробити достойними життя вічного". Й увірувало в Христа багато люду. Луцій же дукс сказав: "Чоловіче Божий, Ангеле Господній, помилуй мене, люто мене болить, ось руки мої обтяжують тебе, висячи на тілі твоєму, учини-бо їх на їхнє місце, щоб і ти тягаря позбувся, я ж від болю звільнився, і, коли це зробиш, увірую і я в Бога твого". Святий же виливав перед Богом молитви свої, кажучи: "Варух, Мануїл, Маран Ата — равуни, тобто благословенні, з нами, Боже, Господи наш, Ти, що прийшов у плоть, Учителю мій, зглянься на смирення закованих і звільни від пут покарання суддів цих і мене, свідка Твого, цілого зраненого, зціли". І ось голос із хмари пролунав, мовлячи: "Харлампію, світильнику земний, ти, що небо осяваєш, співтоваришу ангелів, співмешканцю пророків, друже апостолів, співвоїне мучеників і моєї бесіди достойнику, почув Я молитви твої і прийняв слова уст твоїх, нехай буде слово твоє зціленням для хворих". І зразу зцілилися Луцій-дукс і Луціян-ігемон, і, припавши до ніг мученика, Луцій просив хрещення святого, що й отримав. А ігемон покинув на християн гоніння, "допоки [казав] сповіщу цареві". Тим часом багато людей приходило до святого, хрестилися, ісповідаючи гріхи свої, і ті, що різними недугами хворіли, приймали зцілення. Луціян же ігемон, пішовши до царя Севера, який в Антіохії Писидійській тоді був, сповістив йому все, що в Магнезії було: "Явився, — казав, — якийсь серед нас чоловік із сонму Галилейського, що всіх від богів відвертає, дає хворим здоров'я. І Луцій-дукс, зцілившися, у Христа увірував, і ціла Магнезія прийняла його віру, я ж, оздоровившися, прийшов сюди сповістити царству твоєму це". Чувши те, Север сповнився гніву і крикнув, говорячи: "О вічні боги, нечестивими людьми збезчещені, чому це брехунів багатослів'я на землі має силу?" І зразу трьохсот воїнів, всілякої нелюдськости і лютости сповнених, послав взяти Харлампія святого і, досить на нього ран наклавши, із Магнезії привести до Антіохії. Воїни ж, пішовши і Христового мученика взявши, гострі залізні цвяхи вбили в ціле його тіло. Бороду ж його, що довга була, вплели у мотузку, на шию покладену, тягнули святого по дорозі, до царя ведучи. І коли були від Магнезії-града за п'ятнадцять стадій, кінь один, що з правого боку йшов, обернувшися до воїнів, людським промовив голосом, виразно кажучи: "О ви, три сотні воїнів, трикратно скверні диявольські слуги, ненавидите Христа Бога, Який є з цим чоловіком, і Святого Духа. Нащо йому це чините, о жорстокі серцем, звільніть того, кого не можете зв'язати, щоб самим від пут звільнитися". Такими словами, які по-людськи кінь промовив, воїни безмежно були настрашені, проте, царський наказ виконуючи, тягнули мученика до Антіохії. Диявол же, перетворившись на чоловіка старого, став перед царем Севером, кажучи: "Горе мені, о царю! Цар я скитський, прийшов же у мої володіння чоловік один на ім'я Харлампій, волхв великий, і все воїнство моє від мене відвернув, і весь народ до нього пристав, я ж, усіма покинений, прийшов сказати тобі це щоб і тобі подібне не сталося". Коли це диявол сказав, якраз Харлампія святого, волоченого воїнами, перед царя було приведено. Його ж побачивши, цар зразу три рожна довгі встромив у груди його і звелів, принісши дрова, розпалити вогонь і на ньому пекти мученика, помалу, щоб не зразу помер, але щоб більше мучився. Коли ж палили святого довго, жінка одна, що там стояла, хотівши цареві приємне зробити, взяла попіл гарячий, висипала на голову мученика святого, на лице ж і бороду, говорячи: "Помри, старче, помри, краще тобі померти, аніж нас облудою своєю спокушати". Була ж та жінка наложницею царевою, і сказала до неї сестра її: "Чи ти не боїшся Бога, окаянна? Цареву волю виконуючи, Бога гнівиш, не поможе тобі Север, коли розгнівається на тебе Христос". І, звернувшися до мученика, мовила: "Чоловіче Божий, чесна старість твоя, і Бог з тобою, у Нього ж і я увірувати і від гріхів своїх звільнитися маю". Після цього, коли вогонь загас і слуги виснажилися, а святий був печенням вогню неушкоджений і здоровий, сказав цар: "Хай буде звільнений від катування чоловік цей і нехай мені відповідає". Коли ж мученика ближче до нього було приведено, сказав цар: "Чоловіче, цього дня вранці, бесідуючи з царем скитським, я розгнівався на тебе і позбавив чести тебе. Нині ж ти, перетерпівши муки, шанований у нас будеш, відповідай же мені про все, що питатиму. Багато літ маєш?" Харлампій святий відповідав: "Багато років перепровадив у суєтному цьому житті, прожив-бо літ сто і тринадцять". Север-цар мовив: "Якщо стільки років прожив, то як дотепер у такий розум не прийшов, щоб пізнати богів безсмертних?" Відповідав мученик: "Багато років живучи, о царю, і великий розум здобувши, пізнав Христа, єдиного істинного Бога, й увірував у Нього". Сказав цар: "Взяв собі жінку чи ні?" Відповів святий: "Небесну Діву взяв у подружжя собі, тобто — царство Христа мого. На землі ж жони не пізнав". Сказав цар: "Чи умієш воскрешати мертвих?" Відповів святий: "Не є в людській владі таке діло, але в Христовій". І звелів цар привести чоловіка, біснуватого віддавна, тридцять-бо і п'ять років мучив його диявол, гонячи пустелями і горами, вкидаючи в хащі, і болота, і розколини земні, щоб згубити його. Коли ж близько привели чоловіка того, зразу диявол, відчувши святого пахощі, скрикнув: "Прошу тебе, рабе Божий, не муч мене передчасно, але словом звели, щоб я вийшов. Коли ж хочеш, то скажу тобі, як увійшов у чоловіка цього". І звелів святий дияволові, аби сказав. Він же говорити почав: "Хотів чоловік цей обікрасти ближнього свого, сказав же собі: "Якщо не уб'ю спершу спадкоємця, не зможу взяти його спадок". І, убивши ближнього, ішов забрати добро його. Я ж, при такому ділі його знайшовши, увійшов у нього і вже тридцять п'ять літ перебуваю в ньому". Тоді святий Харлампій сказав дияволові: "Вийди з чоловіка цього і не шкодь йому". І зразу вийшов диявол, і чоловік здоровим став. Цар же сказав: "Справді великий Бог християнський". Через три дні помер один юнак, і звелів цар принести мертвого перед себе, сказав до святого Харлампія: "Помолися до Бога свого, щоб воскрес мертвий цей". Святий же, помолившися, воскресив мертвого. Й увірувало багато з людей у Христа, бачивши чуда такі, і сам цар у великому подиві був. Був у царя один єпарх, на ім'я Крисп, він радив цареві, кажучи: "Знищи чоловіка цього з лиця землі, волхвом він є і чаруванням чуда творить". Цар же повірив у слова Криспові і, добрий намір покинувши, сказав до мученика: "Принеси жертви богам, Харлампію, щоб убивчих мук уникнути". Відповів святий: "Багато мені користи муки принесуть: наскільки-бо тіло моє ранами шматовано, настільки радіє в мені дух мій". Розгнівався цар, звелів камінням бити в уста святого, і говорили ті, що били: "Підкорися цареві, бо загинеш марно". Говорив цар до слуг: "Візьміть свічі палаючі і запаліть йому бороду, і лице обпаліть". І було так: коли слуги приклали свічі до бороди святого, вогонь великий з бороди вийшов і кинувся на тих, що навколо стояли, обпалив до сімдесяти нечестивих. Сповнився ж люті Север, сказав: "Добре казав мені цар скитський, що волхвом є Харлампій і хоче також і від мене воїнів моїх відвернути". Тоді до вельмож своїх промовив: "Чи не розповісте мені, хто той Христос, в Якого ж Харлампій вірить?" Сказав Крисп-єпарх: "Христос — син Марії, від перелюбства народжений". Сказав аристарх один до Криспа: "Не злослов, звідки-бо дізнався про таємницю цю? Звідки знаєш, ким була Марія, хто ж Христос?" Сказав Крисп із гнівом: "Дияволе, чи ти мудріший від мене?" Відповів аристарх: "Краще розумію від тебе". Север-цар до Аристарха сказав: "О погана голово, чи проти мене говориш?" Відповів аристарх: "Ніяк ні, пане царю, не проти тебе ані не проти когось, лише за Христа говорю". Цар же, гнівом палаючи, взяв лук натягнений і випустив стрілу увись, говорячи: "Сюди прийди, Христе, якщо у висотах живеш, зійди додолу, на землі постав намет Свій, ось-бо на Тебе боротьбу готую, досить маю сили, щоб проти Тебе стати, зійди сюди й поблизу мене стань — коли ж ні, то скину небеса, погашу сонце і візьму Тебе руками". Такі образи на Христа Бога говорив цар нахабно й безсоромно — затряслася земля, і страх великий напав на всіх. Розгнівався-бо на Небесах Бог, земля, як лист, тремтіла, і чулися згори із хмар страшні голоси, і були блискавка, і громи, й омертвіли від страху люди смертні, цар же і з ним Крисп єпарх невидимими путами були зв'язані і від землі у повітря підняті висіли. І крикнув цар до мученика, кажучи: "Пане Харлампію, через гріхи мої це є, справедливу кару прийму, ти ж промов слово до Бога свого, щоб я від муки цієї визволився. І напишу ім'я Бога твого і твоє по цілому граді — великим-бо страхом вражений від Христа твого". Тоді прийшла туди донька царева на ім'я Галина і сказала до батька свого: "Батьку мій, ніхто Богові противитися не може, Він-бо — надія християн, винищувач нечестивих, увіруй в Христа — і визволить тебе, і від пут невидимих, якими ти зв'язаний, звільнить Той, Хто зв'язав тебе, — Бог є вічний і недоторканний". І впавши перед мучеником, блаженна Галина промовила: "Прошу тебе, рабе Божий, помолися до Христа Бога і батька мого від пут невидимих звільни". І коли помолився святий, зупинився Божий страшний гнів, і цар з єпархом, звільнений від кари, на землю став і сказав: "Владико небес і землі Творче, помилуй мене. Ти, що живеш на Небесах, поглянь милостиво на землю". І пішов цар з єпархом і зі всіма вельможами у палати свої, і перебував три дні, не виходячи, над страхом Божим і тим грізним гнівом роздумуючи. Тим часом донька царева мала видіння, яке розповіла Харлампієві святому, кажучи: "Здавалося, наче стою при водах великих. І ось раптом побачила загороджений сад великий, у ньому ж насаджено було всіляких дерев запашних, посередині ж виноград був гарний, й у винограді — кедр превисокий, при корені ж дерева — джерело. Сторож же місця того страшний був і нікому не давав увійти туди. Бачила ж батька свого, що поблизу стояв, і Криспа-єпарха, і замахнувся сторож на них жезлом своїм вогненним, відганяючи їх звідтіля. Я ж у великому страху стояла і просила його, щоб звелів мені перебувати там. І сказав мені він: "Ходи сюди, і я на руках своїх із шаною внесу тебе". Коли ж я була всередині, при джерелі, під кедром, почула голос, який говорив: "Для тебе це місце і для подібних тобі". Таке видіння я бачила і прошу тебе, розтлумач мені, що воно говорить". Святий же Харлампій сказав до неї: "Значення сну твого таке: великі води — це дар Духа Святого. Загороджений сад — Рай. Виноград — праведних оселя. Пахучі дерева — лики святих ангелів. Високий кедр — хресна слава. Джерело від кореня кедрового знаменує життя вічне, яке хрестом святим подароване людському родові. Сторож місця того, який на руки тебе взяв, — Христос Господь, Який, дев'ятдесят дев'ять овець у горах залишивши, пішов услід заблукалій і, її знайшовши, взяв на руки Свої. Батько ж твій із єпархом будуть відігнані від Божого Раю, бо ті, що дякують Богові, пізніше знову невдячними будуть, знову відвернуться від Бога диявольськими звабами".

Коли минула та кара Божа страшна, через тридцять днів розбестився знову цар і, покинувши Бога, хоч Його ж міцну пізнав руку, до ідолів вернувся. Прикликавши мученика, сказав йому: "Харлампію, послухай ради моєї і поклонися богам, щоб шанованим серед нас бути". Святий же відповів: "Не може такого бути, аби раб Божий через слова ката мав розбеститися, справді-бо слова твої, о царю, є нерозсудні і дикі". Розгнівався ж цар, кажучи: "Безумна голово, ти слова мої дикими називаєш?" І звелів, уста його гаком зціпивши, по цілому граді водити. Донька ж царева, підійшовши до батька свого, мовила: "Що робиш, о батьку? Нащо праведного мучиш? Нащо в диявольських сітях грузнеш і, покинувши добре, вибираєш погане? Нащо вибираєш смерть, відкидаєш життя? Нащо на Христового раба люттю катівською встаєш? Послухай, батьку, голосу мого, і як же стараєшся на зло, так старанним будь на добро, бо, сіючи зло, зло й пожнеш, той, хто ж сіє із благословенням, пожне добро. Згадай, яка була кара на тебе Божа, коли в повітрі невидимими путами зв'язаний і повішений був. Бога істинного ісповідавши — звільнився від пут, нині ж Його покидаєш. Багато володарів, Богом покарані, пізнають Його силу — позбувшися кари, знову Його забувають". Це чувши, цар анітрохи не виправився, але ще гіршим став, кажучи: "Принеси жертву богам, Галино". Вона ж до нього звернулася: "Зроблю, — казала, — що хочеш, батьку". Цар же, зрадівши, сказав: "Хай буде розв'язаний Харлампій, бо донька моя богам принести жертву хоче". Коли ж приведено Харлампія, сказав цар: "Ось перемінилася донька моя Галина з твоєї віри в нашу і хоче принести жертву богам. Прийди-бо і ти, Харлампію, з нею в храм богів наших і зроби те, що хочемо". Харлампій мовчав, а цар думав, що він погоджується. Тоді донька царська пішла до храму Дієвого й Аполонового і сказала жерцям: "Каючися, прийшла молити богів, яких прогнівила, увірувавши в Христа". Скрикнули жерці, говорячи: "Великий Дію, сильний Аполоне, творці неба, пани панів, погляньте на пані Галину і, задля Севера-царя, помилуйте її". Блаженна Галина, увійшовши в капище ідольське, прикликала жерців і сказала: "Якого спершу бога скину: чи Дія, чи Іраклія, чи Аполона?" Сказали жерці: "Ні, пані, ніякого не задумуй зла, не чини наруги над спасителями нашими, щоб і вони не розгнівалися, і не скинули неба, і не перевернули землі". Тоді блаженна Галина, взявши ідола Дієвого, сказала йому: "Якщо ти бог, то чому не зрозумів, що я прийшла знищити тебе?" І, те мовивши, кинула його сильно. Він же, впавши на землю, розбився на три частини. Вона ж, Аполона так само взявши, сказала: "І ти, сатано, згорблений старче, впади на землю, порохом є сам". Розбила ж й инших богів, які там були. І поспішили жерці до Севера, кажучи: "Пане царю, загинула надія наша, нині й сонце загасне, і світ загине, померли-бо боги". Цар же, дивуючися, сказав: "Що означають слова ваші?" Відповіли жерці: "Галина, донька твоя, богів розбила". Сказав цар: "Ідіть і прикличте цієї ночі п'ятдесят ковалів і, оновивши богів, поставте їх у храмі, і скажіть, що воскресли із мертвих, як же і галилейці про Христа свого розповідають, що воскрес Він по смерті". Жерці ж швидко те вчинили, прийшли зранку до доньки царської, кажучи: "Іди в храм, пані, і поглянь на богів воскреслих". І сказала Галина блаженна: "Чи воскресли боги? Піду побачити їх". Увійшовши до храму, побачила богів, наново виготовлених, і сказала: "Велике чудо бачу". Сказали жерці: "Справді чудо велике. Вчора-бо безчестя і наругу перетерпіли, нині більшою сіяють честю і славою". Сказала блаженна Галина: "Нових богів мені легше перевернути, ніж старих". І сказала до ідола Дія: "Тобі говорю, Юпітере, що з мертвих воскреснув, іди знову до мертвих". Те сказавши, Галина знову розбила ідолів, тоді жерці гніву сповнилися, сповістили знову цареві про богів своїх зруйнування. Цар же, поставивши перед собою доньку свою, сказав до неї: "Нащо богів розбила?" Вона ж відповіла: "Тому що суєтною думкою ви зваблені, богами їх називаєте, вони ж є річчю бездушною". Сказав цар: "Принеси богам жертву, насіння нечестиве, а не моє народження". Відповіла блаженна Галина, насміхаючися: "Принесла вже жертву, як уміла, якщо ж хочеш, й іншим богам таке вчиню". Розгніваний цар залишив доньку свою і, до святого Харлампія-мученика з люттю звернувшися, віддав його одній жінці-удові на наругу. Коли входив святий у дім удовиці, схилився на якийсь, що був при хаті, стовп — і враз сухий стовп той проріс і виріс у дерево велике, що покрило гілками весь дім удовиний. Бачивши ж таке чудо, жінка настрашилася і сказала: "Іди від мене, пане, не є достойна я такого мужа прийняти, думаю, що ти Христос, чи ангел, чи пророк, чи апостол. Іди від мене, прошу тебе, не є бо я достойна, щоб ти увійшов під дах мій". Сказав до неї святий: "Дерзай, донько, бо знайшла благодать у Господа, вір у Нього, бо великий Господь, і милостивий, і хвалений вельми". Зранку ж бачили сусіди дерево високе і багатолисте, яке кроною дім удови покрило, говорили між собою: "Що то за чудо?" Одні казали: "Тому що увійшов туди Харлампій, через те проріс стовп і в дерево велике виріс". І, увійшовши, знайшли старця, що сидів і повчав удовицю, і так до неї говорив: "Блаженна ти, жінко, що в Христа повірила. Блаженна, бо відпускаються гріхи твої, Бог-бо приймає тих, що каються". І сказали йому чоловіки, які прийшли: "Чому ти нам не скажеш, що ти є Христос справді?" Відповів святий Харлампій: "Пробачте мені, діти, співслужителем вашим є, Христовим служителем, і в Його Ім'я це роблю". Тоді жінка, сміливости набравшися, великим почала взивати голосом: "Радій, Харлампію, завжди світлом невгасимим світячи, радій, Харлампію, благодаттю великий, радій, Харлампію, світильнику всесвітлий, багато-бо твоєю наукою приступило до Христа". Коли це жінка говорила, прийшли сусіди її, припали до колін Харлампія святого, Христа устами ісповідуючи, серцем же в Нього вірячи, і прийняли всі спасенне хрещення. Наступного дня звелів цар мученика привести на судище, і наперед прийшли ті, що повірили в Христа, сповістили цареві чудо, яке сталося, як проріс сухий стовп і дерево стало велике. Дивувався ж через те цар, сказав Крисп-єпарх: "Пане царю, якщо не звелиш швидко мечем убити волхва цього, усі звабляться чудами, які він творить, і покинуть богів наших і нас, услід за ним підуть". Тоді цар вирок меча на святого видав, що почувши, Харлампій святий заспівав радісно псалом Давидів: "Про милість і суд заспіваю Тобі, Господи, співатиму і розумітиму дорогу непорочного, коли прийдеш до мене". Далі співав псалом той до кінця. Прийшовши з веселістю на місце, на якому ж подвиг свій мав довершити, сказав: "Дякую Тобі, Господи Боже, що милостивий Ти і щедрий, Ти, що убив ворога, зруйнував пекло і смертні знищив хвороби. Пом'яни мене, Господи Боже мій, у Царстві Твоєму". Коли він молився так, розкрилися Небеса і зійшов до нього Господь із багатьма святими ангелами, і поставлений був престол смарагдовий, прекрасний вельми, і сів на ньому Господь і промовив до мученика: "Прийди, Харлампію, друже мій, що багато в Ім'я моє перетерпів, проси в мене, чого хочеш, і дам тобі". Святий же Харлампій сказав: "Велике це для мене, Господи, що Ти сподобив мене бачити страшну славу Твою. Господи, якщо воля Твоя, прошу Тебе, дай благодать Імені Твоєму: де покладено буде мої мощі і пам'ять мою шануватимуть, щоб не було на місці тому голоду і мору чи поганого повітря, що губить плоди, але хай буде понад усі місця мир, і для тіл здоров'я, і для душ спасення, достаток пшениці і вина, і худоби примноження на потребу людям. Господи, якщо воля Твоя, дай, щоб там, де страждання моє написане і прочитане буде, там не було виразок волам, і вівцям, й иншій худобі, і всім тваринам, що для потреби є людської, а найбільше — душі розумній щоб ні одне не прийшло зло. Господи, Ти знаєш, що люди плоттю і кров'ю є, відпусти їм гріхи їхні і подай їм щедрість плодів земних, щоб достатньо в трудах своїх насичувалися і насолоджувалися, прославляючи Тебе, Бога свого, усіх благ Подателя. Мене ж нехай шанують як свого до Тебе посланця і Твого мученика. Хай роса, що сходить від Тебе, буде для них зціленням, о Господи Боже мій, пролий на всіх благодать Свою". Коли так святий помолився, сказав Господь: "Хай буде за проханням твоїм, мужній мій воїне". І пішов Господь з ангелами своїми на небо, пішла ж за Ним душа Харлампія святого. Тоді воїни, пішовши до царя, сповістили йому славу мученикову, як Господь йому явився і як помер без усічення мечем, і бачили душу його, що на Небеса сходила. І був цар у подиві і страху великому. Блаженна ж Галина, донька його, просила тіла мученикового у нього і, прийнявши, обвила його чистими плащаницями, пахощами ж і дорогоцінним миром помастила, і в ковчег золотий вклала, славлячи Бога. Побоявся ж цар судити і кривдити доньку свою, бачив-бо, що Бог є з нею, і залишив її жити в християнському благочесті за її волею. Це ж було в ті часи, коли в Антіохії Север був, царював у нас Господь наш Ісус Христос. Такий є він — непереможний і нездоланний великий мученик Харлампій, священик Божий, який за увесь світ клопочеться, постраждав місяця лютого в десятий день, завжди стоїть праворуч престолу Божого, молячи за нас Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж слава і царство нині, і присно, і навіки-віків. Амінь.

У той самий день житіє преподобного отця нашого Прохора, чудотворця Печерського

Багатий у щедротах і милостивий Бог багато разів допускає зло на рід людський, щоб, так покаравши, на розум призвести здоровий і до діл примусити добрих, проте коли й карає і ран завдає, то й милувати не бариться і зцілення на рани давати не зволікає, що добре видно з життя цього преподобного Прохора, яке засвідчило таке.

У дні князювання Святополка Із'яславовича в Києві багато насилля князь чинив людям: доми-бо сильних без причини викорінив і маєтки багатьох забрав — через те Бог допустив поганим силу мати на нього, і збунтувалася у державі його рать половецька, до того ж і міжусобна боротьба, адже був тоді голод багато разів і бідність велика була в Руській землі. У ті ж дні прийшов зі Смоленська в Печерський монастир цей блаженний Прохір до ігумена Йоана і від нього прийняв святий ангельський чернечий образ. Почав же подвизатися твердо в доброчинствах і віддав себе у повстримність велику, що й хліба звичного позбавив себе, але, збираючи зілля лободи і своїми руками розтираючи, хліб собі робив і ним годувався. Його ж готував у час літній на цілий рік, і коли наставало знову літо, те ж чинив на рік наступний, тому не потребував він звичного хліба у всі дні життя свого, і через те кликали його Лободник, бо їв хіба просфори в церкві, а в келії ані овочів ніколи не їв, а тільки лободу, так само, як иншого нічого не пив, крім води. Бачивши ж терпіння святого в такій повстримності, Бог перетворив гіркоту хліба, зробленого з лободи, на солодкість, і була в нього замість печалі радість. Не сумував-бо цей блаженний ніколи, але завжди, радіючи, працював для Господа, ані не боявся ніколи ворогів, що нападали, тому що жив як птах, крім лободи нічого иншого не мав, то й не міг з багатими хвалитися: "Душе, маєш багато добра, на довгі роки складеного, спочивай, їж і пий, веселися!". Навіть більше: і за зілля те, приготоване на рік, докоряв собі, кажучи: "Прохоре, цієї ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що приготував, для кого буде?" Сповнив блаженний ділом слово Господнє, мовлене: "Погляньте на птахів небесних, що не сіють і не жнуть ані не збирають у житниці, і Отець ваш Небесний годує їх". Птахів-бо наслідуючи, святий легко проходив дорогу, і, де росла лобода, її ж звідтіля на плечах своїх, як на крилах, приносив у монастир. Так із неораної землі несіяна їжа, як же для птаха, була йому.

Коли так подвизався святий, почався у Руській землі при постійних війнах голод великий, що через нього смерть загрожувала людям. Бог же, хотівши прославити угодника Свого, помилувати ж людей Своїх, примножив тоді лободу вельми, більше, ніж в инші роки. Через те ж блаженний Прохір труду більше завдавав собі, збираючи ненастанно зілля те, своїми руками розтираючи і хліби з нього роблячи, які роздавав тим, що не мали і знемагали від голоду. Бачивши, що він збирає лободу, дехто почав також і собі збирати, щоб прогодуватися в голод. Але не могли через гіркоту їсти. Тоді всі потребуючі звернулися до святого. Він же всім безвідмовно хліб свій з лободи роздавав, і всім їжа та солодка, наче з медом змішана, здавалася, що не так хотіли вони хліба з пшениці, лише із зілля, спеченого руками блаженного Прохора. Однак і те дивним є, що лише той хліб, що його з благословенням блаженний віддавав, світлий і чистий був, і солодкий їсти, але якщо хто потай взяв — чорний, як земля, і гіркий, як полин, виявлявся. Хтось-бо із братів без благословення взяв таємно у блаженного хліб і хотів їсти — і ось виявився в руці його як болото, в устах же — гіркий безмірно, через те не міг їсти. Так багато разів траплялося йому, він же соромився оповісти блаженному про прогрішення те і з благословенням хліба просити в нього. Проте голодний був вельми і не міг терпіти нужди природної — бачивши смерть перед очима своїми, прийшов до ігумена Йоана і розповів йому, що було, прощення просячи. Ігумен же не повірив у сказане, звелів иншому братові взяти хліб у святого потай, щоб зрозуміти правду, якщо так є. Коли було принесено хліб, виявився таким самим, як же і перший брат сказав, — не міг-бо ніхто скуштувати через гіркоту його. Коли-бо ще цей хліб був у руках їхніх, послав знову ігумен до святого попросити хліба, щоб із благословення його був. "Відходячи, — казав, — від нього візьмете і другий хліб потай". Принесли їх, і хліб, потай взятий, перемінився перед ними і став чорний, як земля, і гіркий, як полин, як же і попередній. А взятий із рук святого хліб світлим виявився і солодкий був, як мед. І так, коли це чудо було, розійшлася слава про Прохора всюди, і, багатьох нагодувавши голодних, багатьом на користь був.

Після цього Святополк Із'яславович, князь Київський, почав міжусобну боротьбу з Давидом Ігоровичем, князем Володимирським, через осліплення Василька Ростиславича, князя Теребовлянського, — його ж осліпити звелів Святополк, зваблений Давидом Ігоровичем, — також і з Володарем Ростиславичем, братом Васильковим, князем Перемиським, і зі самим Васильком за волость батька свого Із'яслава, яку Ростиславичі тримали. І вже повернувся був з війни сам Святополк до Києва, Давида прогнавши в ляхи, і посадив у граді його Володимирі сина свого Мстислава. Володаря ж і Василька не здолав, проте послав другого сина свого, Ярослава, по угрів на них.

У той-бо час велике безчинство діялося і пограбування беззаконне: не пустили купців до Києва з Галича і Перемишля, і не було солі по всій Руській землі, і було видно тоді, що люди у великій печалі. Блаженний же Прохір, бачивши злиденність ту, зібрав у келію свою багато попелу зі всіх келій і, помолившися Господеві, почав роздавати всім, що солі потребували, попіл той, — з нього ж усім була сіль чиста, молитвами блаженного. Її ж, скільки роздавав, настільки більше примножувалася, що не лише вистачало монастиреві, а й і світські люди приходили до нього, брали щедро на потребу домашнім своїм. Не брав святий же нічого, але задарма всім роздавав, хто скільки потребував. І було видно, що торговище спорожніло, монастир же повний був тих, що приходили взяти сіль. Тоді підняв ворог велику заздрість у тих, що продавали сіль на торжищі, бо не отримали того, що хотіли. Думали-бо в ті дні цілого світу багатство придбати за сіль, і ось були для них збитки великі, адже те, що раніше продавали дорого, цього потім вже й недорого ніхто не купував. Вставши ж, усі, що продавали сіль, прийшли до князя Святополка і скаржилися на блаженного, кажучи, що Прохір, чорноризець Печерського монастиря, забрав у них багатства багато, привернув-бо до себе по сіль усіх невідворотно. "Ми ж, що данину тобі даємо, — казали, — збути своєї солі не можемо й через нього зубожіли". Князь же, це чувши, про дві речі собі подумав: щоб і галас вгамувати, і собі багатство здобути. Тоді порадився з радниками своїми, нехай би ціна на сіль була велика, і, віднявши сіль у Прохора, він сам буде продавати її через своїх. Й обіцяв крамольникам цим: "Заради вас, — казав, — пограбую монаха. Приховував же думку про збагачення своє, хотів трохи догодити їм, радше ж заздрістю своєю більшу перепону тим роблячи: заздрість-бо не знає для инших корисне вибирати. Послав Святополк, щоб взяли сіль усю в Прохора, і, коли привезена була, прийшов сам з тими крамольниками, які скаржилися на блаженного, хотівши бачити її. І бачили всі, що попіл відкрився очам їхнім. Сказав же князь декому, аби скуштували, — і попіл також виявився в устах. Тоді дуже дивувався зміні тій і не розумів. Відтак точніше хотів довідатися, що пізніше з видіння такого буде: звелів князь зберегти те до трьох днів. Багато ж людей за звичаєм приходило до блаженного, хотівши взяти сіль, але, довідавшися про пограбування його, поверталися без нічого, проклинаючи того, хто зробив це. Блаженний же мовив їм: "Коли князь висипле її геть, тоді підіть зберіть її собі". Князь протримав її до трьох днів і, нічого, окрім попелу, не отримавши, звелів уночі висипати геть. Попіл же той висипаний зразу перетворився назад у сіль. І довідалися громадяни, збіглися і брали її, радіючи. Коли це предивне чудо було, налякався князь, який вчинив насилля. І не міг сховати того, що перед цілим градом сталося, почав допитуватися, що то таке. Тоді розповіли йому все, що робив блаженний Прохір, не лише про сіль ту, що із попелу була, але і про хліб з лободи, яким же багато людей прогодував, і якими солодкими виявлялися хліби, коли з рук його приймав хтось із благословенням, і якими ж гіркими, коли хтось таємно брав. Це чувши, князь Святополк засоромився діла свого і пішов у Печерський монастир, помирився з ігуменом Йоаном — спершу-бо ворожість відчував до нього через викривання його ненаситности в багатстві і через кривду, яку чинив людям, через те і в Турів його був запроторив, проте побоявся повстання на себе христолюбивого князя Володимира Мономаха, швидко повернув з шаною в Печерський монастир. Через чуда ці почав відтоді любов мати велику Святополк до Пресвятої Богородиці і преподобних отців Антонія і Теодосія Печерських, Прохора ж блаженного вельми шанував і прославляв, знаючи, що він раб Божий істинний. Перед ним же і дав слово Богові не чинити більше насильства нікому ж. Ще ж і це слово утвердив, до блаженного говорячи: "Якщо я, з волі Божої, швидше від тебе відійду від світу цього, ти своїми руками в гріб мене поклади, щоб так незлобливість твоя виявилася на мені. Якщо ти переставишся переді мною, то, на плечі свої взявши, в печеру внесу тебе,щоб за багато прогрішень моїх перед тобою Господь прощення подав мені". Коли це слово утверджене було, блаженний Прохір прожив років досить богоугодно життям непорочним і суворим, після цього розхворівся. Князь же Святополк вийшов був на війну проти половців, тоді послав до нього блаженний, говорячи: "Тому що зблизився вже час відходу мого з тіла, якщо хочеш обіцянку сповнити і відпущення гріхів прийняти від Бога, прийди, щоб, прощення прийнявши, своїми руками вкласти мене в гріб, ось-бо чекаю твого приходу. Коли ж затримаєшся і без тебе відійду, то я гріха не маю і війна не так тобі піде, як тоді, коли прийдеш до мене". Це почувши, Святополк зразу, воїнів покинувши, прийшов швидко до Прохора хворого. Преподобний же, багато повчивши князя про милостиню, про майбутній суд, про вічне життя і про нескінченну муку, дав йому прощення і благословення і цілував усіх, що були з князем. Тоді, піднявши руки свої вгору, передав дух в руки Божі. Князь же із чорноризцями, взявши тіло преподобного, поніс у печеру, до гробу поклав руками своїми. Після поховання ж святого пішов на війну і велику перемогу прийняв над безбожними агарянами. Полонив усі краї половецькі і привів їх у землю свою. Це ж була перемога, Богом дарована Руській землі, за пророкуванням молитовним преподобного Прохора. І відтоді князь Святополк, коли на війну чи на лови йшов, завжди приходив до Печерського монастиря на благословення і з великою ревністю і вдячністю поклонявся в церкві, Богом створеній, перед чудотворною іконою Пресвятої Богородиці і перед гробом преподобного Теодосія, також і в печері перед гробом преподобних Антонія, і Прохора, й инших всіх преподобних, і тоді виходив у путь свою. І так добре влаштовувалося княжіння його, після багатьох покарань Богом помилуване, завдяки преподобному Прохорові, чого ж сам христолюбивий князь Святополк Із'яславич свідком був, ясно всім розповідав про чуда і знамення цього угодника Божого. Його ж святими молитвами хай буде і нині людям руським при війнах постійних не залишитися без поживи, найбільше ж тої, що для життя вічного, і цієї, що є на землі; творити волю Божу і Його, що на Небесах, коли явиться слава Його, святоліпної їжі насолодитися з Прохором преподобним — уже не споживанням зілля лободи і попелу, а спогляданням перед віками квітуючого єства Божого і з землі взятого єства людського, що є в Христі — Бозі й Чоловікові. Йому ж з безначальним Його Отцем і з Пресвятим благим і животворним Його Духом належить всіляка слава нині, і завжди, і навіки-віків. Амінь.

У той самий день пам'ять святих мучениць-дів: Єннати, і Валентини, і Павли, які в Палестині у царювання Максимина від Фірміліяна-ігемона за Христа постраждали.

Місяця лютого в 11-й день

Житіє і страждання святого священномученика Власія, єпископа Севастійського, і тих, що з ним постраждали

У минулі часи, коли ідольську службу нечестиві тримали і багато людей творінню і ділу рук своїх поклонялися, тоді проросла і віра багатьох святих, серед них же і святого славного мученика Власія процвіло благочестя. Той-бо святий всі роки життя свого лагідним і праведним життям прожив богоугодно без гріха, віддалюючися від усілякого діла злого. Бачивши ж чесне його життя, мешканці Севастійського у Кападокії града, люди благовірні, подбали, щоб був їм єпископом поставлений і пас стадо Христове добре в ті часи, у які часті гоніння на Христову Церкву бували і багато людей у страдницькі входило подвиги, вінцем мучеництва вінчалося. Тоді і святий великомученик Євстратій, перший із п'яти, з дружиною своєю за царювання Диоклитіянового, стоячи до крови за честь Христову, подвизався добре. Його ж, коли у в'язниці сидів, цей святий Власій відвідав уночі, давши сторожам в'язниці золота досить, і прославив мученика Христового, який так мужньо страждав, і прийняв від нього вручений заповіт — його ж перед кончиною своєю Євстратій святий написав, заповідавши про тіло своє і про маєток, як же про те у стражданні його написано. Ховався ж Власій святий від рук катівських, як же і багато тоді святих те чинило, не віддаючися на муки без вияву Божої волі, і мало було християн, які б у граді мешкали, і то були потаєні, більшість же втекло в пустелі, і гори, і вертепи через страх перед муками — їх же инші не змогли стерпіти, ідолам на час якийсь поклонилися. Тому і святий Власій не лише в Диоклитіянове, а й після того і в Ліцинієве царювання [коли постраждав] від лютого гоніння ховався у якійсь пустельній горі, названій Арґеос, маючи там печеру для перебування свого, у ній же безмовне пустельницьке й постницьке життя провадячи, і безперестанні молитви до Бога посилав. Звірі ж дикі до нього приходили й отримували благословення від нього. Якщо ж траплялося якимось звірам потрапити до святого в той час, коли в богомисленій молитві перебував, то вони, наче розумні були, не перериваючи його богомислення, стояли перед печерою, чекаючи його після закінчення молитви виходу, і не відходили, допоки ж святий не виходив, клав на них руки свої, благословляючи. І якщо котрийсь із них хворий був, приходячи до святого, зцілювався від нього покладанням рук його святих. У ті дні ігемон Агриколай ловцям своїм звелів багато хижих звірів всілякого роду виловити, потребував-бо їх на найлютішу смерть мучеників Христових, яких же всіляко згубити намагався: одних мечем убиваючи, инших вогнем спалюючи й у воді топлячи, ще инших же віддаючи на поїдання звірам. Ишли-бо ловці на лови й обходили гори та пустелі: прийшли і на гору, що Арґеос називалася, у ній же ховався святий єпископ Власій. Наблизилися до печери й бачили перед нею багато звірів, що бавилися, і сказали самі до себе: "Ходімо й подивімося, що це таке". І, прийшовши, знайшли Власія святого, який у печері, як у світлиці, перебував і молитви творив до Бога. І нічого йому не сказали, зразу повернулися і сповістили ігемонові Агриколаю те, що бачили. Ігемон же звелів багатьом воїнам іти з ними і знайти християн, що там ховаються, взяти і до нього привести. Пішли-бо послані воїни на гору ту і, в печері бувши, знайшли одного лише Власія святого, який у молитві і славослов'ї Божому перебував, і мовили до нього: "Вийди звідси і ходи з нами у град, кличе тебе ігемон". Святий же, зрадівши, сказав: "Добре, діти мої, ходімо разом. Згадав-бо про мене Господь — явився тричі цієї ночі, кажучи: "Встань і принеси Мені жертву за звичаєм священицтва твого". Нині-бо, діти мої, добре прийшли, Господь мій Ісус Христос хай буде з вами". Коли вони йшли дорогою, наверталися елліни до Бога лагідністю і навчанням святого, і чудотворенням, бо молитвами святими подавалися від Господа для хворих зцілення — не лише людям, а й худобі. І яких приводили і приносили до Власія святого недужих, покладав він руки свої на них і молився, зцілював і відпускав здоровими. Жінка одна мала єдиного сина. Коли він їв рибу, стала йому кістка риб'яча в горлі, і не міг він говорити зовсім, і вже при смерті був. Взяла його мати, напівмертвого, понесла й поклала в ногах святого, плачучи й голосячи: "Помилуй сина мого, рабе Спасителя нашого Ісуса Христа, єдиний-бо в мене". І розповіла святому, що зі сином її трапилося. Святитель же Божий Власій поклав руку свою в горло дитині, очі ж свої до Небес звів, помолився до Бога, кажучи: "Ти, що помагаєш усім, хто Тебе прикликає правдиво, о Спасителю, почуй мої молитви, і кістку, що в горлі юнака цього застрягла, невидимою Своєю силою вийми і зціли його. Далі ж, якщо серед людей чи серед худоби щось таке трапиться і згадає хто ім'я моє, кажучи: "Боже, молитвами раба Твого Власія, допоможи", — тому ти, Господи, поспіши на допомогу і зцілення подай на славу і честь святого Імени Твого". Це кажучи, хлопця зразу зробив здоровим і віддав його матері, яка похвали без упину віддавала Богові. І прославилося ім'я Власія святого не лише у Севастії, але і в Нікополі.

Ще ж коли в дорозі він був і вже до Севастії зближався, трапилася річ така. Удовиця одна убога нічого більше не мала, лише одного веприка, і прибіг вовк, схопив його, і плакала жінка та дуже. Побачивши, що святий іде, прибігла до нього і жалілася на вовка зі сльозами. Святий же, усміхнувшися, сказав до неї: "Не сумуй, о жінко, не плач, віддасться тобі веприк твій живий і неушкоджений". Те мовивши, пішов шляхом своїм. І ось до убогої вдови тої прибіг вовк, несучи веприка її в зубах своїх, і відпустив його перед нею живого і цілого, анітрохи не ушкодженого, і побіг вовк у пустелю. Удова ж взяла веприка свого, радіючи і хвалячи Бога. Коли увійшов Власій святий у град Севастійський, Агриколай-ігемон, зразу про нього довідавшися, звелів його вкинути до темниці. Наступного же дня, сівши на судищі, поставив перед собою архиєрея Божого і, бачивши його, почав спочатку облесними словами до нього промовляти, говорячи: "Радій, Власію, богів наших і наш любий друже". Святий же відповідав йому: "Радій і ти, державний ігемоне, але не називай богами бісів, які вогню вічному з тими, що їх шанують, будуть передані". Розгнівався ж ігемон, звелів великими палицями бити святого немилостиво, і коли битий був святий довгий час, сказав до ігемона: "О безумний душ людських звабнику, чи думаєш своїми катуваннями відвернути мене від Божого ісповідання? Але не можеш, бо маю я Ісуса Христа, Який укріплює мене, далі ж чини, що хочеш". Ігемон же, бачивши незмінну святого віру, звелів його знову відвести до темниці. Тоді убога та удовиця, чувши про Власія святого мужнє за Христа страждання і непохитну у святій вірі постійність, заколола веприка свого, якого ж цілого з зубів вовчих прийняла, зварила голову та ноги і, поклавши на таріль, ще ж і з зерен і плодів земних та овочів садових, скільки від убогости своєї мати могла, у кошик взявши і свічу запаливши, принесла до святого в темницю і припала до ніг його, просячи, щоб прийняв їжу і скуштував. Святий же, Бога славлячи, скуштував принесеної їжі і, благословивши її, заповів, кажучи: "Жінко, таким чином у всі роки пам'ять мою здійснюй, і не забракне в домі твоєму нічого з необхідного, і якщо инший хтось уподібниться тобі і пам'ять мою здійснювати буде, той сповниться дарів Божих і благословенний буде у всі дні життя свого". Блаженна ж та удовиця, прийнявши заповідь від святого, пішла до дому свого, славлячи Бога. І сповнилося на ній Писання, яке говорить: "У цілому світі мовиться це в пам'ять її". Кат же, удруге на судищі сівши, привів Власія святого на допит і сказав йому: "Власію, чи принесеш жертви богам, щоб живим бути, чи погано загинути хочеш?" Відповів йому святий: "Боги, які неба та землі не створили, нехай загинуть. А смерть, якою мені погрожуєш, життя вічне мені виклопоче". Ігемон же, бачивши його непохитним у вірі, звелів нагого на дереві повісити й обдирати сильно знаряддям залізним. Довго ж обдирали мученика, який говорив до ігемона: "О нечестивче й поганче, чи ранами настрашити хочеш мене, який має помічником Христа Ісуса? Не боюся твоїх видимих мук, бо споглядаю майбутні блага, які тим, хто Бога любить, обіцяні". Після цього зняти його з дерева кат звелів і відвести знову до темниці. Коли ж вели Власія святого до в'язниці, пішли за ним жінок семеро благочестивих і богобоязливих, які, збираючи зі землі кров, що капала з тіла його, мастилися нею. Бачивши те, слуги, що вели святого, взяли їх і привели до ігемона, кажучи: "І ці є християнами". Ігемон же сказав до них: "Спам'ятайтеся і принесіть богам жертви, щоб великі почесті від мене отримати". Чесні та святі жінки відповідали, кажучи: "Якщо хочеш, о ігемоне, щоб ми поклонилися з жертвами богам твоїм, то спершу належить нам очиститися. Підемо до озера, яке тут поблизу, і вмиємо у ньому, за звичаєм, лиця наші і все тіло. Тоді звели дати нам богів твоїх там — і зразу, омившися, поклонимося їм на березі озера". Ігемон же, радости сповнившися, звелів принести богів своїх, яких, вклавши в міхи, запечатав оловом і віддав жінкам святим, приставивши до них і воїнів, щоб довели їх до озера з богами і звідти до нього привели чесно. Вони ж, взявши на свої плечі міхи з ідолами запечатаними, несли їх до озера. І коли були на березі, коли побачили глибину бездонну, просили воїнів відступитися від них, наче через сором наготи тілесної, і почекати трохи, поки помиються. І коли відступили воїни, вкинула кожна того, що несла, ідола в глибину водну, і погрузли скверні боги, як олово. Побачивши те, воїни взяли їх із гнівом і, до ігемона привівши, про потоплення богів своїх сповістили. Ігемон же почервонів лицем від люті і заревів, як лев, на воїнів, кажучи до них: "О погані слуги, чому не втримали богів, щоби в глибину озерну не були вкинені?" Відповідаючи ж, воїни казали: "О світлий ігемоне, облесно говорили тоді ці жінки і богів твоїх потопили. Ми ж не відали омани їхньої, не тримали їх". Говорили ж і жінки святі до ігемона: "Бог істинний від омани людської не постраждає, боги ж твої — бездушне каміння і дерево, золото ж і срібло, яких обманом ми взяли й потопили, і не врятували вони себе з рук наших ані від потоплення не врятувалися, як же можуть инших врятувати і від біди вибавити?" Розгніваний же був ігемон, звелів розпалити піч, і розтопити олово, і залізні принести гребені, і тризубці, і сім із міді на подобу одягу викуваних пластин, вогнем вельми розжарених, — усе ж то на одному було боці. З иншого ж поклали світлий м'який одяг і різні жіночі прикраси, і сказав до жінок святих: "Виберіть собі одне з двох: чи поклонитеся богам і принесете їм жертви — і збережете душі ваші, ходячи в тому світлому одязі та дорогоцінних прикрасах. Чи, якщо не хочете цього зробити, — приймете муки ці, для вас приготовані". Одна з тих святих жінок, яка мала двох дітей, схопила світлий одяг і вкинула в піч — і згорів одяг. Діти ж мовили до матері своєї: "Чесна ж мати наша, не покидай нас на землі цій загинути, але, як же виховала нас солодким своїм молоком, так і Царством Небесним насити нас".

Після цього ігемон повісити їх оголених звелів і стругати залізними гребенями тіла їхні, і бачили воїни, що молоко замість крови з ран їхніх текло, були-бо й тіла їхні білі, як сніг. Ангели ж Господні сходили з Небес, зміцнювали їх у муках й утішали, кажучи до них: "Не бійтеся, але подвизайтеся, як же добрий трудівник, який починає жнива, закінчує їх, і, закінчивши діло, приймає благословення і відплату від пана та йде, радіючи, до дому свого. Так і ви подвигніться, щоб від Спаса нашого Ісуса Христа вічне, яке ніколи не закінчується, життя прийняти". Тоді ігемон звелів зняти їх із катівні і вкинути в піч вогненну. І коли вкинені були — погас зразу вогонь, і вийшли неушкоджені з печі. І говорив до них ігемон: "Відкиньте від себе чари ваші і приступіть, принесіть жертву богам нашим". Жінки ж святі, наче єдиними устами, відповідали йому, кажучи: "Не буде тобі добра, о диявольський сину, не покинемо Господа нашого Ісуса Христа, не поклонимося каменю і дереву, ідолам, на тебе подібним, глухим і бездушним. Далі ж чини, що хочеш, бо ми покликані в Царство Небесне". Тоді ігемон звелів мечем відтяти їм голови, і коли приведені були жінки святі на місце кончини своєї, просили воїнів, кажучи: "Почекайте нас трошки, поки помолимося до Бога". І, схиливши коліна свої до землі, мовили: "Слава Тобі, великому і прославленому Богові нашому. Слава Тобі, Христе, що царюєш навіки, Тобі, що прикликав нас на путь доброти Своєї, хто-бо великий такий, як же Ти, Бог наш, Який влаштував відступити нам від пітьми і прийти в правдиве і солодке світло Твоє. Просимо ж Тебе, Господи, приєднай нас до святої першомучениці Теклі, приймаючи моління за нас святішого отця нашого і пастиря Власія, який наставив нас на путь істинну". Так помолившися і з землі вставши, підняли руки до неба й очі звели, чистим серцем і єдиною душею мовили до Бога: "Слава Тобі, Христе Боже наш, що сподобив нас стати на місці цьому, як вівцям на заколення, за Ім'я Твоє святе, і хочемо зразу жертвою Тобі бути, прийми ж і душі наші у небесний Свій жертовник". Двоє ж дітей, підійшовши до матері своєї, сказали їй: "Мати, вінці ваші готові на Небесах у Господа, нас же залиш доблесному страстотерпцеві, святішому єпископові Власію". Тоді, підійшовши, спекулятор відтяв сімом святим жінкам чесні їхні голови, і так сповнилися. Після того ігемон, вивівши Власія святого з темниці, сказав до нього: "Чи принесеш нині жертви богам, чи ні?" Відповів святий: "Окаянний сліпче, не бачиш правдивого світла. Який-бо чоловік, Бога живого пізнавши, бездушним ідолам жертви приносить чи поклоняється? Ти ж, потьмарений і нечестивий, знай, що залишив ти Бога живого і поклоняєшся каменю бездушному. Але я не боюся погроз твоїх, як же хочеш, муч мене, ось передаю тобі за Христа мого тіло своє, Бог же має владу над душею моєю". Сказав ігемон до святого: "Якщо тебе вкину в озеро, що тобі поможе Христос твій, Якому поклоняєшся?" Сказав святий: "Сліпче і безумче, ти, перелюб шануючи, сподіваєшся спасенним бути, я ж, шануючи Христа, чи не покажу тобі у водах сили Бога мого?" Тоді ігемон звелів його вести і вкинути в глибину озерну. Святий же перед собою ознаменував воду хресним знаменям і пішов по воді, як по сухому, і прийшов на середину озера, сів на воді, як на землі, і до воїнів і слуг катових, що на березі стояли, мовив: "Якщо маєте богів, покажіть силу їхню і вийдіть і ви на воду". І зразу шістдесят і вісім мужів, прикликавши богів своїх поіменно, кинулися в озеро, хотівши по воді ходити, і всі раптом потонули, як олово у воді, і загинули. Ангел же Господній, з Неба зійшовши до святого, сказав йому: "Сповнений благодаті Божої архиєрею, зійди з води і прийми приготований для тебе вінець від Бога". І зійшов святий на землю, мав лице осяяне, як світло, і, прийшовши до ігемона, дорікнув йому — тоді ігемон видав на нього вирок смертний, кажучи: "Власій, який не підкоряється мені, і царя зневажив, і богам докоряє, і шістдесят вісім мужів чарами у воді згубив, мечем разом з двома хлопцями нехай буде потятий". І виведений був святий із претора з отроками, і на місце посічення прийшов, помолився достатньо за себе і за цілий світ, а найбільше за тих, що за ним захочуть вшановувати його пам'ять, щоб не наближалася до них ніяка хвороба, і доми їхні щоб усілякими благами наповнювалися, і молитви їхні за всілякі потреби щоб були почуті. Зійшла ж зверху над ним хмара світла й отінила його, і голос Христовий із хмари був чутний, і промовляв до нього: "Усе, що просиш, виконаю, любий мій подвижнику" . Тоді спекулятор утяв йому чесну голову, а після нього і двох хлопчиків потяв на якомусь камені за мурами градськими, у Севастії, в одинадцятий день лютого місяця. Жінка ж одна благочестива на ім'я Єлісса, взявши святі мученичі тіла, на тому ж місці поховала їх із шаною, і подавалися з гробу зцілення хворим. Довідавшися ж про страдницьку святителя Христового Власія кончину, вдова та, що мала веприка одного, вшанувала пам'ять святого, зібравши в себе сусідів і знайомих: благословив Бог дім її достатком потрібним, її ж наслідуючи, инші благочестиві люди також почали щороку вшановувати пам'ять святого Власія, свічки і ладан до церкви приносячи, і частування в домі для єдиновірних влаштовуючи, і подаючи милостиню жебракам та вбогим. І відтоді почався благочестивий той звичай, і ще донині дехто його дотримується, щоб здійснювати святого священомученика Власія пам'ять за прикладом тої удови, яка зробила те першою. Це ж на честь і похвалу мученикові, на славу ж Господа нашого Ісуса Христа, якого з Отцем і Святим Духом славимо і поклоняємося Йому навіки. Амінь.

У той же день пам'ять святої Теодори-цариці, яка вчинила православ'я. Була вона дружиною царя Теофіла-іконоборця, але не наслідувала мужа свого в єресі, таємно-бо святі ікони в ложниці своїй із шаною тримала, поклонялася їм благочестиво, по смерті мужа свого зібрала святих Отців Собор й ікони святі в церкву внесла. І старалася душу мужа свого померлого врятувати від кари, молитвами багатьох великих Отців Святих, як же про те в Синаксарі першої неділі святого Великого посту пишеться просторо. Багато ж добрих діл Теодора свята здійснила у православ'ї і Богові добре догодила, залишивши земне царство сину своєму Михаїлові, сама до Небесного вічного Царства перейшла.

У той же день пам'ять преподобного Димитрія, ігумена Вологодського, чудотворця.

І пам'ять святого благовірного князя Всеволода Псковського, названого у святому хрещенні Гавриїлом, нового чудотворця. Дивись про них у Пролозі.

Місяця лютого в 12-й день

Житіє святого отця нашого Мелетія, архиєпископа Антіохійського

Мелетій святий був спершу єпископом Севастійським у Вірменії, тоді у Вирею Сирійську переселений, потім Антіохійського престолу архиєпископом був поставлений таким чином. Коли скинений був із престолу злочестивий єретик Македоній, лжепастир Константинопольської Церкви, Євдоксій, архиєпископ Антіохійський, також єретик аріянський, мудруючи, забажав Константинопольського престолу задля багатства, тому що за царювання Констанція, сина Константина Великого, Церква Константинопольська була багатша від Антіохійської та инших. Через те Євдоксій, зневаживши престол Антіохійський, почав шукати Константинопольського. Про те довідавшися, антіохійці розгнівалися вельми на архиєпископа свого Євдоксія через зневагу Церкви своєї і вигнали його. Він же пішов прийняти престол Константинопольський, а антіохійці, зібравши собор, чинили спільним судом вибори, кого б замість Євдоксія вивести на престол. Було ж тоді серед них більше знатніших аріян, які могли багато, а православних було менше, і їх було зневажено, і називали їх євстафіянами через святого Євстафія, який був раніше архиєпископом антіохійським, він і у вигнанні постраждав за благочестиву віру. На тому соборі Мелетія святого ім'я у всіх на вустах було, і хотіли всі мати собі його архиєпископом, а найбільше аріяни його бажали, вважали-бо його однодумцем своїм і сподівалися, що до того ж їхнього мудрування приведе і євстафіян, і цілу Антіохію навчить догм аріянських. Склавши на нього спільний зібрання суд, підтвердили підписанням своїх рук і довірили святому Євсевію, єпископові Самосатському, мужеві правовірному, який на соборі тому був, — послали просьбу до святого Мелетія царською волею, привели його до Антіохії з великими почестями і зустрічанням народним. Його ж вхід у град описує Теодорит-єпископ так. "Коли прикликаний царем великий Мелетій до Антіохії наблизився, зустріти його вийшли всі, хто був священицтвом знаменитий, і церковні служителі, і всіх громадян багато, були ж і юдеї, і погани, які славнішого Мелетія бачити хотіли". (Доти Теодорит.) І посаджено було Мелетія святого на Антіохійського архиєпископства престолі яко мужа достойного, премудрого і святого. Про нього ж Єпифаній святий, який в ті ж часи був, свідчить, похвалами його прославляючи і кажучи так: "У великому пошанівку є серед нас муж цей [Мелетій святий] через добру славу, яка всюди про нього розходиться, бо життя його усталене, чесне, звичаї найкращі. Він любий народові за непорочне своє життя, яке всі божественними похвалами підносять". (Доти Єпифаній святий.) Настільки ж людям був любий, що на початку освячення його кожен із громади намагався прикликати його до свого дому, хотівши освятитися через його входження.

Прийнявши ж престол Антіохійський, Мелетій святий спершу навчав людей добродійного життя, звичаїв добрих, згладжуючи бунтівливий у серцях їхніх шлях до правовір'я: сподівався-бо святий, що коли спершу погані їхні звичаї виправить, наче терня й будяки із сердечної ниви виполовши, легше буде насіння православ'я посіяти в них. Тоді й Василія Великого, який з Єрусалиму до Антіохії прийшов, дияконом поставив. А святий Йоан Золотоустий, який тоді ще дитиною був і навчався книг, зустрів з ровесниками своїми на народній зустрічі Мелетія святого і хрещення святе від нього прийняв, і написав про нього пізніше у Слові похвальному, що після прийняття престолу Антіохійського через тридцять днів вигнали святого з церкви єретики, вороги істини. Бажали всі люди довідатися напевне, якого новий їхній архиєпископ ісповідання, і цим надокучали йому — тож зробив Мелетій святий у церкві проповідь Божого слова до народу, православну віру, на Першому в Нікейському вселенському соборі утверджену, прославляючи й ісповідуючи, що Отець Синові співістотний, співприродний, рівний, несотворений, але Творець усього творіння. Коли так святий велегласно народ поучав, архидиякон клиру антіохійського, що був єрессю вражений, підійшовши до свого архиєпископа, рукою своєю заткав уста йому, щоб не ісповідував ані не навчав правовір'я. Святий, уста маючи архидияконовою долонею загороджені, простягнув руку свою до людей, пальцями руки голосніше, ніж гортанним голосом ісповідуючи Пресвяту Тройцю, бо спершу показав три пальці, зображаючи три іпостасі Божественні, тоді, пригнувши їх, один лише показав палець, єдине у трьох зображаючи божество. Архидиякон же, те бачивши, залишив уста святого, взяв руку, утримуючи її від такого зображання пальцями Пресвятої Тройці. А святий, вільні уста маючи, язиком і голосом [правицю його тримали] Тройцю в Єдиному і Єдиного у Тройці благословляв і переконував люд, що слухав, щоб ісповідання, на Нікейському Соборі утвердженого, міцно трималися. Сповіщав же, що кожен, хто відкидає догми Нікейського собору, той від істини зовсім заблукав. І була така суперечка довго, архидиякон той або уста святителеві заслоняв, говорити боронячи, або руку його тримав, не даючи пальцям Тройцю утворити. Святитель же то устами, то пальцями своє православне ісповідання народові показував ясно. Тоді правовірні, яких єретики євстафіянами називали, возвеселилися радістю невимовною, бачивши такого на престолі апостольському благочестивого архиєрея, і від радости вигукували, помагаючи своєму пастиреві ісповідувати православ'я. Аріяни ж вельми засмутилися, вигнали з Церкви Божого архиєрея і почали його хулити всюди, називаючи його єретиком Савеліяна. Тоді намовили царя Констанція, щоб засудив Мелетія на вигнання у батьківщину його Вірменію. І виведено було святого вночі з Антіохії і до Вірменії відіслано. А на його місце в Антіохії вибрали такого собі Євзоя, Арієвих догм захисника, який у дияконському чині ще був.

Євсевій же святий, єпископ Самосатський, бачивши, що таку в церкві Антіохійській єретики чинять бентегу і незаслужене на святого Мелетія, нового архиєпископа, озлоблення, зжалився вельми і, вставши, вийшов з Антіохії, нікому ж про себе не розповідаючи, і пішов до свого града. Згадали ж аріяни, що в нього на збереженні перебуває складене спільною радою вибрання на архиєпископство Мелетія святого, руками всіх підтверджене, і вагалися, чи в тому колись на соборі не будуть викриті, що самі, одноголосно архиєпископа вибравши, зразу його вигнали. Впросили-бо царя, який в Антіохії тоді був, послати за Євсевієм, аби віддав довірену йому ту грамоту. Цар же зразу послав услід за Євсевієм святим найшвидшими кіньми. Коли ж догнав посланець єпископа Євсевія і про царський наказ розповів, відказав єпископ: "Спільного присуду, довіреного мені, не віддам, хіба коли всі, що довірили мені, зберуться разом". Повернувся посланець без нічого до царя, розгнівався цар вельми і знову, вдруге, послав, написавши в посланні своєму твердо, наказуючи, що, коли не захоче віддати того присуду, то нехай буде втята рука його права. Це ж написав, страшачи єпископа святого, а посланцеві не наказував такого діла чинити. Коли досягнув знову посланець царський Євсевія святого і царське послання грізне віддав, Євсевій святий, те прочитавши, зразу простягнув обидві руки на усічення, кажучи: "Не лише одну правицю, але й лівицю відітніть, присуду ж не віддам, бо викриває він явно аріянське зло і беззаконня". І повернувся посланець знову голіруч. Цар же, чувши про таку відповідь святого, здивувався безстрашній його мужності і твердій постійності і пізніше хвалив його перед багатьма.

Після вигнання Мелетія святого з престолу його відлучилися зовсім правовірні від аріян і взяли собі церкву поза стінами градськими, на місці, що Палея називається, там служби свої відправляли, маючи собі пресвітером Павлина. Через декілька років помер Констанцій-цар, а після нього настав Юліян Відступник. Він на початку царювання свого лицемірив, вдаючи із себе благочестивого, усіх єпископів, що у вигнанні були, звільнив, звелів їм на свої повертатися престоли. Тоді й святий Мелетій із вигнання до Антіохії повернувся і побачив, що Церква правовірних надвоє розділена: частина-бо її перед його приходом, вибравши собі вищезгаданого пресвітера Павлина на єпископа, відлучилася від другої частини тих, які чекали на повернення Мелетія. І називали тоді одних павлинянами, а цих других — мелетянами, найбільше ж тих, що навернулися від Арієвої єресі до правовір'я ученням Мелетія святого, їх же павлиняни до спільноти своєї не приймали з двох причин: і тому, що від аріян вони були хрещені, і тому, що Мелетія святого на архиєпископство Антіохійське аріяни були вибрали. Обидві ж ті частини у правовір'ї правдивому були православними, але через такі причини розділялися. І коли прийшов святий, піклуючися про церковний мир, як би розділене стадо знову об'єднати, Павлинового єпископства не відкидав, але шанував, лагідний він і смиренний серцем, сам же пас нове стадо, від аріянства до правовір'я навертаючи, якого павлиняни тоді в спільноту не приймали. Коли ж беззаконний Юліян укріпився на царстві, відкрито від Христа відвернувся і поклонився ідолам, знову Мелетія святого з Антіохії було вигнано. Настало-бо в той час гоніння на християн по вселенній, а найбільше в Антіохії, бо беззаконний той цар з військовою своєю силою ішов на Персію. Прийшов він до Антіохії і приніс великі жертви ідолові Аполоновому, який стояв на місці, названому Дафне, що на передмісті антіохійському, де і святого мученика Вавила мощі з трьома отроками покладені були. Питав же цар нечистого свого бога, Аполона того, який відповіді людям часом подавав, чи він переможе персів? І не відповідав йому ідол нічого. З того-бо часу, як принесені були на те місце мощі Вавила святого, утік звідти біс і замовк ідол, який багато перед тим говорив, біс-бо в ньому промовляв. Сумний же був цар через те, що замовк бог його. Довідався від жерців тамтешніх, що через Вавилові мощі занімів Аполон, і зразу звелів галилейцям [християн так називав] взяти звідтіля мощі ті. Після того, як їх узяли, вогонь упав з небес на храм Аполона і спалив капище з ідолом. Через те нечестиві жерці сорому і жалю сповнилися, склали вину на християн, кажучи перед царем, що галилейці з ненависти запалили вночі храм Аполона. Сповнився люті цар, звелів пригнічувати християн, і вигнано було святого архиєпископа Мелетія із града, инші ж, самі утікши, ховалися. Тоді і святі два пресвітери антіохійські, Євгеній і Макарій, мучені були, і святий Артемій-дукс. Коли ж загинув із шумом богоненависник той цар Юліян, а після нього Йовіян, благочестивий і христолюбний, царювати почав, знову Антіохія мала православ'я учителя і пастиря Мелетія святого. Шанував його цар Йовіян і любив вельми. Через те святий вельми для аріян страшний був, і деякі з єпископів їхніх погоджувалися, хоч і лицемірно, із православним ісповіданням, вони ж угодними хотіли бути цареві й Антіохійському архиєпископові Мелетію. І був у той час собор помісний в Антіохії, що його Мелетій святий і Євсевій Самосатський зібрали, на ньому ж єдність Сина з Отцем і віру, на І Нікейському вселенському соборі затверджену, аріяни праведною визнали. Проте лицемірно, бо, коли помер Йовіан-цар скоро, а після нього коли Валент настав, знову єретики на своє зловір'я навернулися, зманивши і царя на аріянство через дружину його Домнікію, і знову Церкву православну кривдили і пастирів її виганяли. Перебував той злочестивий цар Валент в Антіохії немало часу і, єресь аріянську підкріплюючи, вигнав святішого архиєпископа Мелетія, від аріян намовлений, і був у вигнанні святий аж до згубної кончини Валентової.

Після Валента ж настав Ґраціян, благочестивий цар, і знову православні архиєреї з вигнання відпущені були царським наказом і безборонно свої приймали престоли. Тоді й Мелетій святий із вигнання, утретє вже, в Антіохію на свій престол повернувся. Але ще між вірними почасти розбрат був через двох архиєреїв — Павлина і Мелетія. Одні одного, инші ж иншого трималися, і одні від одних відчужувалися, і було багато старань святого, щоб всеконечно створити мир поміж ними. Тим часом благочестивий і христолюбний цар Ґраціян видав царський свій наказ на ціле своє володіння: забрати церкви від аріян і правовірним повернути. З тим наказом царським прийшов в Антіохію один князь на ім'я Сапор, і говорив перед ним святий Мелетій єпископові Павлину: "Тому що і мені про овець цих турботу Господь доручив, а ти з них частину собі відлучив, самі ж вівці між собою благочестям ніяк не відрізняються, то з'єднаймо стадо, о друже, і сварку за першість заберімо, і разом пасімо словесних овець, спільно про них думаючи. Якщо ж престол, який поміж нами є, розбрат породжує, я його викорінити постараюся: покладу-бо на престолі Божественне Євангеліє і зроблю так, щоб обидва з обох боків Євангелія сиділи. І якщо я першим життя тимчасове закінчу, ти сам, друже, стадо пасти будеш, якщо ж тобі першому кончина станеться, я, за силою своєю, про овець піклування мати буду". Це Мелетій святий, від усіх покірніший, люб'язно запропонував, але Павлин на те не погоджувався. Сповістив же про те князь Сапор цареві і, прийнявши від нього відповідь, церкву соборну з иншими церквами, від аріян забравши, віддав святішому Мелетію, а Павлин пастирем був для тих овець, яких же спочатку собі відлучив був. Прийнявши ж престол свій, на який спершу одноголосною волею всіх вибраний і возведений був, Мелетій святий керував добре своєю паствою, у мирі й тиші, аж до блаженної кончини своєї. Не могли більше аріяни підноситися і кривдити Христову Церкву та її добрих пастирів, а найбільше святого Мелетія, який правовір'ям і святим своїм життям сяяв, як сонце, осяваючи Церкву, єресей пітьму проганяючи. І в православній вірі багато досягли й досконалими були церковними світилами. Таким був Флавіян, який після нього прийняв престол його, й Акакій, Вирейський пізніше єпископ, і Діодор Тарсійський, і Єлпідій, доместик Мелетієвий, тоді єпископ у Лаодикії. А найбільше святий Йоан, названий пізніше Золотоустим, якого він у дияконський чин поставив. І друг його Василій, не той Кессарійський, але инший, того ж імени, молодший роками, в Антіохії нарожений, який зі святим Йоаном ріс. Ці й багато инших, Мелетієм святим наставлені, його настановою, ученням і непорочного життя прикладом багато з антіохійців у доброчинствах прикрашали, потім Христову Церкву, і просвітлювали, кожен на своєму місці, наче свічі, у свічаді поставлені. У дні цього Мелетія святого у краю Сирійському, у якому ж і Антіохія, почав подвиг свій святий Симеон, який на стовп пізніше вийшов, а спершу залізним ланцюгом на високому пагорбі себе прикував, як же про те в житії його написано. Чув же про нього блаженний Мелетій, прийшов до нього і, бачивши його прикутим, сказав: "Може людина і без оков собою володіти і не залізом, але волею і розумом до одного себе прив'язувати місця". Це чувши, преподобний Симеон прийняв користь і зняв окови і зв'язав себе вільною волею, щоб добровільним в'язнем Ісуса Христа бути.

Не за багато років перед блаженною кончиною Мелетія святого воцарився благочестивий Теодосій, який був спершу в царя Ґраціяна воєводою знаменитим і чесним через хоробрість свою, багато разів варварські полки переміг славно. Він перед прийняттям царства бачив колись у сонному видінні архиєпископа Антіохійського, цього Мелетія святого, його ж наяву ніколи не бачив, але тільки про нього чув. Бачив же його Теодосій, що поблизу нього стояв і покладав на нього царську хламиду і вінець царський. Про те видіння, пробудившися, розповів одному з домашніх своїх і дивувався, що це має бути. Через декілька днів збулося те видіння, бо Ґраціян-цар, бачивши, що неможливо йому одному Сходом і Заходом керувати через велику відстань і через великі звідусіль варварські наскоки, вибрав собі учасником царства воєводу Теодосія як доброго, хороброго і правовірного мужа і доручив йому весь Схід, яким же спершу Валент-цар володів, — сам на Захід відійшов. Теодосій же, східне царство прийнявши і готів, що наступали на Тракію, перемігши, у Константинополь прийшов і хотів бачити Мелетія святого, його ж у видінні сонному бачив, що вінчав його на царство. У той час, за згодою святих великих отців, православних архиєреїв, а з волі благочестивих царів Ґраціяна і Теодосія почав збиратися І Вселенський собор у Царгороді і прикликали царськими листами зі всієї вселенної єпископів на Собор той, прийшов-бо і святіший архиєпископ Антіохійський Мелетій. І звелів цар боярам і домашнім своїм, щоб хтось показав йому Мелетія святого, хотів-бо сам пізнати його з видіння, у ньому ж лице його бачити хотів і довідатися точніше, чи справді Мелетій, а не якийсь инший архиєрей у сні вінчав його на царство. Коли ж собор великий єпископів у царську входив палату, цар, на нього дивлячися, зразу побачив і пізнав Мелетія святого і, покинувши всіх, до нього підбіг, припав, як найлюбіший син до батька, якого віддавна бачити хотів, цілував руки, груди, очі, уста, голову і перед усіма розповідав, як бачив його у видінні, коли царський вінець і порфиру на нього клав. І робив святому велике, більше від инших арихиєреїв, пошанування. У тому соборі святий Мелетій здивував всіх знаменням чудесним таким. Коли аріяни, які неправославно мудрували про Пресвяту Тройцю і про благочестиву віру, злочестивим своїм ученням розбещували, тоді божественний цей муж, вставши, показав людям, які негайного повчання від нього просили, три пальці в образ трьох іпостасей Пресвятої Тройці, тоді два пальці з'єднав і один пригнув і благословив людей. І вийшов з нього вогонь, як блискавка, і достойний хвали глас випустив. Три-бо іпостасі розуміємо, про одну сутність говоримо. Так всіх здивувавши, єретиків осоромив, а правовірних утвердив у вірі православній. Утвердив же там і святого Григорія Богослова на патріяршому Константинопольському престолі, і через декілька днів, коли ще не закінчився собор ані не всі ще єпископи на собор зійшлися, трохи похворівши, усоп у Господі, великий плач цареві, і архиєреям, і всьому правовірному народові залишивши. І похований був славно, тоді в Антіохію перенесений був і поблизу священомученика Вавила покладений на захист місту, на славу ж Христа Бога нашого, з Отцем і Святим Духом славленого навіки.

У той самий день житіє святого отця нашого Олексія, митрополита Київського і всієї Руси, чудотворця

  Чудотворець руський Олексій святий роду був боярського, батьки ж його, Теодор і Марія, були з краю північного, града Чернігова. Народився при великому князі Івані Даниловичу, який і хрещеним батьком дитинчати того був. Наречено було у святому хрещенні ім'я йому Єлентерій, і коли у відповідний вік прийшов, відданий був на книжне навчання. Коли дванадцятилітнім був, одного разу хлопець ходив по пустелі і натягав сіті, щоб ловити птахів, тоді заснув — і був до нього голос, який промовляв: "Олексію, нащо марне трудишся, ось зроблю тебе ловцем людей". Збудившися зі сну, хлопець не бачив нікого і дивувався почутому голосу, і з тої години був у роздумах великих, міркуючи і не розуміючи, який кінець такому видінню має бути. Полюбивши ж Бога змалку, залишив батьків своїх і одруження і, для одного Владики Христа працювати бажавши, прийшов у монастир святого Богоявлення, що у граді Москві, і постригся в чернечий чин від ігумена Стефана, брата чудотворця Сергія, і наречене йому було в постризі ім'я Олексій — наречене спершу зверху, коли в сонному видінні чув голос, який до нього промовляв, замість птахів ловлення людей йому обіцяючи. Мав же тоді, коли постригся, років від народження свого двадцять. І перебував у монашому чині до сорока років, постом, і нічним стоянням, і безперестанними молитвами працюючи для Бога, так що багато дивувалося такому його подвигові. Шанували і славили його всі за добродійне життя його. І сам великий князь московський Семен Іванович і митрополит Теогност любили його вельми. Тоді за превеликі свої чесноти поставлений був єпископом великого града Володимира. По переставленні ж митрополита Теогноста великий князь Іван Іванович після Семена, брата свого, князювання прийняв, соборним судом вибравши Олексія святого, послав його до Царгороду на освячення до святішого патріярха Філотея. І поставлений був митрополитом Києва і всієї Руси. Олексій святий, коли повернувся з Царгорода в Руську землю і прийняв те велике Церкви правління, почав більше чинити подвигів, труди до трудів докладаючи, і був для всіх світилом і прикладом для стада, словом, життям, любов'ю, вірою і чистотою. У той час царював у Скитії злочестивий цар Вердевир, який, перебивши братію свою дванадцять осіб, лютий і немилостивий дуже, хотів воювати з християнами, і всі його боялися. Святий же Олексій на прохання великого князя Івана пішов в орду до Вердевира і, вгамувавши гнів його словами добрими та лагідними, випросив у нього мир для християн і знову на престол свій до Москви повернувся, туди-бо Київської митрополії престол переніс святий Петро, митрополит Київський, через часті війни і напади варварів на Київ. Після цього звів церкву в ім'я Господа нашого Ісуса Христа, нерукотворного Його образу, і монастир влаштував, і в ньому спільнотне життя склав, старійшинство доручив Андроникові, учневі святого Сергія Чудотворця. И инших багато церков звів в инших градах та містах. І розходилася про нього слава велика, не лише серед правовірних, а й серед невірних агарян, де ж Христа не знали. Цар же агарянський, нечестивий Амурат, маючи царицю, котра три роки як осліпла, чувши про святого Олексія, скільки творить Бог задля молитов його, послав до великого князя Димитрія Івановича, просячи, щоб послав до нього чоловіка Божого Олексія, щоб помолився до Бога за царицю його і подав їй прозріння. "І якщо, — казав, — зцілиться цариця моя його молитвами, ти зі мною мир будеш мати, якщо ж не пішлеш його до мене, то землю твою мечем і вогнем полоню". Коли таке від царя того послання в стольний град Москву дійшло, тяжко зажурився святий Олексій, кажучи, що "діло то вище від моєї сили", проте, просьбами великого князя Димитрія, погодився піти в агарянську землю, але спершу помолився зі всім причтом у великій соборній Пречистої Богородиці церкві. Коли ж здійснював свої молитви великий цей архиєрей Божий, свіча при гробі святого чудотворця Петра сама від себе запалилася у всіх на очах. З цього Олексій святий прийняв вістку допомоги Божої, що дорога щаслива йому буде. Взяв же частину якусь воску зі свічки, що самазапалилася, і, свічу малу з воску того зробивши, вирушив у дорогу з освяченим клиром, без вагань, на милість Господню поклавши свою надію. Швидше, ніж дійшов святий до агарянського града, бачила цариця в сонному видінні святителя Божого Олексія, який в архиєрейському одязі приходив зі священиками всіма. І, збудившися зі сну, звеліла зразу готувати дорогоцінні шати для архиєрея і священиків, такі ж, що його у видінні сонному бачила. Святого, що наближався, зустрів цар агарянський з великими почестями і в палати свої ввів. Святитель же Божий Олексій, молитовні співи почавши, звелів запалити свічу, зроблену з воску, взятого зі свічки тої, яка сама від себе при гробі Петра запалилася. І після молитви достатньої осліплу царицю покропив святою водою — і зразу в ту годину прозріла цариця ясно. Цар же з вельможами своїми і всіма, що там були, дивувалися вельми тому чудові преславному й похвали посилали Богові. Вшанувавши Олексія святого і тих, що з ним були, почестями та дарами багатьма, цар відпустив їх з миром. Коли ж повернувся звідтіля Олексій святий, підняв церкву кам'яну в центрі града Москви в ім'я святого архистратига Михаїла, чесного і славного чуда його, яке в Хонах колись було, і монастир влаштував, який і донині називається Чудів, і заповідав у тій церкві покласти себе після переставлення свого. Багато й инших добрих і чудесних, пам'яті достойних діл зробив на славу Божу і стадо словесних Христових овець добре випас, наблизився до блаженної кончини своєї в старості повній. Довідавшися ж про свій до Бога відхід, Божественну відправив Службу і Святих причастився Таїнств. Тоді мир князеві та людям й останнє цілування всім давши, до Господа відійшов у рік шість тисяч вісімсот вісімдесят шостий у 12-й день лютого. Перебував у святительстві двадцять чотири роки, усіх же років життя його було вісімдесят п'ять. І похований був чесно в церкві святого архистратига Михаїла, яку збудував, у приділі Благовіщення Пречистої Діви Богородиці. Минуло досить років, виявлені були святі й вельми цілющі його мощі цілими, і ризи його на ньому нетлінні, наче вчора одягнені. Після того перенесений був Олексій святий до церкви, створеної в ім'я його, у ній же й донині даються від святих його мощів, як із джерела, багато зцілень і допомога всім, хто з вірою прибігає, дається молитвами його святими, благодаттю Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж Слава навіки. Амінь.

У той самий день житіє преподобної матері нашої Марії, в чоловічому образі переіменованої Марином, і батька її - Євгенія преподобного

Був один муж у Витинії на ім'я Євгеній. Він мав жінку вельми чесну й богобоязливу. Вона народила йому доньку одну, і нарекли її ім'ям Марія. Коли померла жінка його, виховував Євгеній доньку свою у страсі Божому, і коли підросла дівчина, сказав до неї батько її: "Донько люба, ось усі маєтки свої віддаю в руки твої, я-бо йду в монастир рятувати і душу свою". Чувши ж те від батька свого, дівчина сказала йому: "Батьку, ти хочеш сам спастися, а мене згубити. Чи не знаєш Господа, який каже у Євангелії: "Пастир добрий душу свою покладе за овець?" Коли рятуєш чиюсь душу, так ніби твориш її". Коли це чув Євгеній, зрадів вельми через слова її, плакала-бо вона і ридала, таке кажучи. І сказав до неї батько її: "Донько люба, що робити з тобою, не відаю. Ти-бо дівчина, я ж хочу піти в монастир чоловічий, і як можеш у ньому зі мною жити? Диявол-бо через жінок війну на рабів Божих піднімає". Дівчина ж, те чувши, сказала: "Пане отче, не так піду в монастир чоловічий, як же ти говориш, але, обстригши волосся голови своєї і одягнувшись у чоловічий одяг, увійду з тобою в чернецтво, що ніхто не буде знати, що дівчиною я є". Блаженний же Євгеній, чуючи слова, які вона сказала, більше зрадів духом і, роздавши всі маєтки свої жебракам та убогим, сиротам же і вдовицям, постриг доньку свою, і в чоловічий одяг одягнув її, нарікши її ім'ям замість Марії Марин. І сказав до неї: "Поглянь, дитино, як маєш зберегтися й утаїти природу свою. Знай-бо, що жінки в монастир не входять, ти ж будеш серед мужів, як серед вогню, жити, бережи-бо себе нетлінною Христові, щоб, коли сповнимо ми те, що обіцяли, сподобилися достойними бути Царства Небесного". Це мовивши й помолившися до Бога, Євгеній взяв доньку свою в образі хлопця і в киновію увійшов. Коли перебували ж вони посеред ченців, робила поступ дівчина в чеснотах день при дні у послусі, і смиренні, і в більшого подвигу науці. І так прожила в монастирі декілька років, ченці вважали її за хлопця-євнуха, оскільки волосся на вусах і бороді не з'являлося і голос був тонкий. Инші ж думали, що від великого подвигу і посту має голос тонкий, бо день не їла, на наступний же трохи приймала їжі. Через якийсь час преподобний Євгеній у чернечому чині переставився до Бога. І залишилася осиротіла дівчина, блаженна Марія, гаданий хлопець Марин, і віддалася на більший подвиг, умертвлюючи тіло своє трудами великими і повстримністю. І такої благодаті Божої досягла, що і владу над бісами прийняла. Кого-бо приводили зі страждаючих від духів нечистих, на них покладаючи руки свої і молячись, проганяла бісів з них і здоровими їх робила.

Було в монастирі тому чотирнадцять братів, всілякими чеснотами і премудрістю духовною прикрашених, з них же кожного місяця чотири ченці задля потреб монастирських відправлялися на поля: мав-бо монастир той поля свої, що далеко містилися. Був же між монастирем і полями монастирськими на середині шляху притулок для подорожніх, де брати, на поля ідучи і звідти повертаючися, відпочивали, бо дорога була далека. Ще ж і господар-гостинник там був, який велику братам виявляв любов, окрему їм кімнату і спочинок даючи. Ненависник добра диявол, бачивши настільки доброчинне юної дівчини в чоловічому образі життя, велику її любов до Бога, і велику її в чернечих подвигах ревність, і непереможну в терпінні мужність, повстав на неї каверзами своїми, хотівши їй в доброму тому її до Небес прямуванні перепону вчинити, засмутити її і збезчестити, і влаштував хитрим своїм підступом річ таку. Одного дня ігумен монастиря того, прикликавши юного ченця Марина, сказав до нього: "Брате Марине, знаю тебе життям у всьому досконалим, а найбільше в послусі, не відмовляйся піти на службу монастирську. Брати-бо мають жаль на тебе, що не виходиш з монастиря на поля трудитися там для монастиря, піди-но, дитино, щоб більшу винагороду прийняти від преблагого Бога, бо й Господь наш не соромився послужити своїм учням". Чуючи це від ігумена, Марин кинувся до ніг йому, кажучи: "Благослови, чесний отче, і я піду, куди велиш". І вийшовши з иншими трьома ченцями на службу монастирську, спочив Марин по дорозі в притулку тому і переночував там. Була ж у господаря донька одна, дівчина, що літ доросла, її ж воїн один, відпочиваючи у притулку вночі, розтлив, і зачала в лоні. Звелів їй воїн, кажучи: "Якщо про це довідаються і спитають тебе батьки, звідки в тебе це, скажи їм: "Гарний той юний чернець спав зі мною, і зачала я від нього". Після цього минуло трохи часу, довідалася дівчина, що вагітна, бо ріс живіт її, і питалися її, від кого зачала. Говорила: "Юний той з киновії гарний чернець, який називається Марин, спав зі мною і зробив мене вагітною". Гостинник же, батько її, засмутився вельми і, вставши, швидко прийшов до монастиря, кричучи з гнівом: "Де той лукавий і брехливий християнин, якого ви називаєте ченцем?" Вийшов до нього апокрисіярій монастирський, кажучи: "Добре прийшов, брате, чому такий сумний і чому так гнівно взиваєш? Перестань трохи гніватися, прошу тебе". Відповів йому гостинник, кажучи: "Хай загине той час, коли я пізнав ченців, горе мені, що мені сталося! І що робити, не відаю". Довідавшися ж про те, ігумен прикликав його до себе і каже: "Чого хочеш, брате? Чому сумний?" Відповів гостинник: "Чи чогось хочу? Хочу не бачити більше ні одного ченця ані не говорити з ним". Коли спитав його ігумен, з якої причини він говорить це, відповів гостинник, кажучи: "Доньку маю одну, на неї поклав був надію, що упокоїть мою старість. І ось що зробив Марин, його ж ви називаєте християнином благочестивим і добрим ченцем, — вагітною зробив доньку мою". Це чувши, ігумен вельми здивувався і сказав йому: "Що поможу тобі, коли нема тут Марина, ще не повернувся зі служби. Коли ж прийде, нічого иншого не вчиню, хіба з монастиря вижену його". Після цього прийшов Марин з иншими трьома братами, і, прикликавши його, ігумен сказав: "Брате, чи таке є життя твоє і подвиг, що, спочиваючи в притулку, розтлив доньку господаря і зробив її вагітною? Батько ж її, сюди прийшовши, усіх нас ганьбив дошкульно через тебе". Марин же, це чувши, впав ниць на землю, кажучи до ігумена: "Прости мене, грішного, отче, прости. Господа ради, бо згрішив я як чоловік". Тоді ігумен розгнівався дуже, вигнав Марина з монастиря із безчестям.

Коли ж вийшов невинний Марин із монастиря, перебував перед ворітьми без покрову, холод і спеку терплячи. Ті, що входили і виходили, питали його: "Чому так сидиш, авво, страждаючи без покрову?" Він же відповідав їм: "Згрішив я, і через те мене з монастиря вигнали". Коли ж настав час гостинниковій доньці народжувати, народила хлопчика, і, взявши його, гостинник прийшов до монастиря і побачив Марина, що перед ворітьми сидів, кинув йому немовля і пішов зразу. Марин же, взявши немовля на руки, мовив із риданням: "Горе мені, окаянному, і відкиненому, я насправді окаянний і скверний, достойне за ділами своїми прийму, це ж бідне немовля, чому має при мені померти?" Почав-бо випрошувати молоко в пастухів і немовля, наче справжній батько, годувати. Недостатньо було невинному Маринові страждати цілими днями від зими й негоди, холоду і нестатку, але й немовля немалу йому принесло печаль і зажуру: плакало, бруднило і мочило його одяг — і перебував у такому злостражданні три роки, терплячи й дякуючи Богові. Через три роки зжалилися брати над Марином і, зібравшися, усі прийшли до ігумена, кажучи: "Отче чесний, достатньо братові Марину покаяння, яке поніс, далі ж просимо тебе, прийми його знову в монастир, а найбільше через те, що перед усіма визнав своє падіння". Не хотів же ігумен послухати їх і Марина в монастир прийняти не дозволяв, почали знову монахи говорити йому: "Якщо брата Марина знову в монастир не приймеш, отче, то і ми всі підемо, як-бо можемо просити Бога, щоб відпустив нам прогрішення наші, якщо ми братові нашому, який страждає ось третій рік перед воротами без покрову, не відпускаємо". Такі від ченців слова чувши, ігумен сказав їм: "Справді через гріх свій, який вчинив, Марин не є достойний увійти сюди, проте, дякуючи любові вашій і молитвам, прийму його". І, прикликавши Марина перед усіма, сказав йому: "Брате, не є ти достойний стояти на попередньому своєму між братами місці через гріх, вчиненний тобою. Дякуючи ж любові братів, які просили мене за тебе, прийму тебе на останнє місце, щоб був ти з-поміж усіх останній". Марин же почав говорити до ігумена зі сльозами: "І то для мене багато, о чесніший отче, що увійти всередину монастиря велиш мені, щоб я сподобився отцям своїм святим послужити". Так ігумен знову прийняв Марина, велів йому найгірші й найостанніші виконувати монастирські роботи. Він же все те виконував з великою ретельністю і страхом, серцем чистим і духом смиренним. Мав же з собою Марин і хлоп'я, яке ходило за ним, лепечучи "тату, тату", і просило потрібної для себе їжі. Не лише иншими бідами і злостражданнями утіснений був Марин, але і дбав вельми за вигодування хлопчика, який пізніше, віку дійшовши, досягнув багато в смиренні і послусі, молитвами гаданого батька свого, і любили всі його за чесноти його. І чернечого чину сподобився — усе те було після переставлення блаженного Марина, його ж блаженна кончина була такою.

Після такої напасті і стількох бід та злостраждань бачив Христос Господь віру і терпіння невісти Своєї, яка в чоловічому образі Йому добре угодила, і захотів її у скорботах утішити і після трудів дати спочинок, взяв її у вічні райські поселення і в Оселю Свою Небесну, коли ніхто про те не відав. Переставилася-бо в келії своїй, і ніхто про те не знав. Бачив же ігумен, що брат Марин уже три дні ані на церковні співи, ані на монастирське діло не приходить, спитав братів, кажучи: "Де отець Марин? Ось-бо вже три дні минуло, як я його не бачу, першим він завжди на початок приходив, а нині не бачимо його. Ідіть-бо в келію його, довідайтеся, чи не впав у яку хворобу". Пішли ж брати і знайшли Марина, який сповнився в Господі, і хлоп'я сиділо біля нього і плакало. Тоді брати, швидко побігши, сповістили ігуменові, кажучи: "Брат Марин упокоївся". Ігумен же, те чувши, здивувався і сказав: "Як вийшла душа з нього? І яку дасть Богові відповідь за свій гріх?" І звелів далі спорядити за звичаєм тіло його. Коли споряджали брати тіло Маринове до поховання, побачили його, що жінка він природою, і налякані були, почали всі одноголосно воскликати: "Господи, помилуй". Чувши ж зойк братів, ігумен дивувався і спитав, кажучи: "Що таке?" Вони ж мовили до нього з подивом: "Брат наш Марин природою є жінка". Прибіг же ігумен і бачив річ чудесну і несподівану, кинувся на землю і, вхопившися за ноги святої, з великими сльозами взивав, кажучи: "Прости мені, Господи Ісусе Христе, що в невіданні згрішив, так страшно опечалив святу і чисту Твою невісту". І знову, впавши при святих її мощах, взивав: "Тут нехай помру при чесних ногах твоїх, поки отримаю прощення гріхів своїх, ними ж згрішив супроти тебе, о свята!" Коли так він довго плакав і ридав, прийшов голос зверху, кажучи: "Якщо б, знаючи те, вчинив, не було б тобі прощено, але тому що, не відаючи, згрішив ти, простяться тобі прогрішення твої". Тоді, вставши від чесних її мощей, ігумен послав зразу до гостинника, кажучи: "Прийди до нас швидко, маємо щось потрібне тобі сказати". Коли прийшов гостинник в монастир, сказав йому ігумен: "Брат Марин помер". Той же відповів: "Бог нехай пробачить йому гріх, що сподіяв доньці моїй". Сказав йому ігумен: "Покайся, о брате, бо згрішив ти перед Богом і мене словами своїми зманив, згрішив і я через тебе, бо Марин насправді — жінка". Чувши те, гостинник настрашився і мовчав, наче німий. Ігумен же, взявши його за руку, повів на місце, на якому ж лежало святе тіло блаженної Марії, чесно споряджене. І показав, що вона жінка, невинно звинувачена в розтлінні доньки його. Тоді гостинник, бачивши несподіване те чудо, почав плакати і ридати через невинну їй від нього кривду. Ігумен же із ченцями, співаючи надгробне, поклали чесно чисте дівоче непорочної невісти Христової тіло в монастирі на місці почесному. Прийшла ж зразу і донька гостинникова, яку біс мучив, і визнала всю правду перед усіма, хто її зманив і вагітною зробив, звелів напастувати юного ченця, святу діву, про яку всі думали, що то чоловік. Коли ж приведена була біснувата до гробу святої Марії, зразу вийшов з неї біс, і зцілена жінка була з того часу. Тоді, бачивши те чудо, всі прославили премилостивого Бога за чудесну Його благодать і за терпіння раби Його святої Марії, яка дожила до смерти, нікому не відкривши таємниці, що жінкою є, напасть же і злостраждання великі перетерпіла задля Царства Небесного. І ми, о любі браття, наслідуймо її мужність, постійність і терпіння, щоб знайти милосердя і благодать у майбутньому віці від великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, Йому ж слава і держава, разом з Отцем і Святим Духом, нині, і завжди, і навіки-віків. Амінь.

У той самий день пам'ять у святих отця нашого Антонія, патріярха Константинограда, який жив за царювання Лева Премудрого.

Місяця лютого в 13-й день

Житіє святого отця нашого Мартиніяна

Поблизу града Кесарії Палестинської гора є, яку місцем Ковчега називають, у ній багато пустельників подвизалося. У ній був блаженний і достохвальний чернець, божественної благодаті сповнений, святий Мартиніян, який з дитинства чернечому добре научився життю, замолоду Бога полюбивши, у великий увійшов подвиг, на ворога озброївся. Вродливий був тілом і молодий, він, літ вісімнадцять від народження свого мавши, покинув град і тих, що жили в ньому, і весь гамір світу, і прийшов у ту гору на безмовне пустельне життя, і перебував у ній двадцять п'ять років, маючи життя ангельське, через те сподобився прийняти від Бога дар зцілення. І багато людей від різних недуг зцілювалося святими його молитвами, і біснуваті, що приходили до нього в гору, звільнялися від катування диявольського, й иншого багато чудесного Бог творив, слухаючи молитви угодника Свого. Удосконалювався же блаженний Мартиніян день за днем у прекрасному своєму подвизі, і по всіх краях розходилася добра слава про святе життя добродійного мужа, і всі, що чули, приходили до нього задля користи. Дияволові ж, ненависнику роду людського, нестерпно було бачити юного ченця із сивиною чеснот: спершу-бо почав йому різних завдавати спокус і різноманітними привидами страшити його. Тоді використав на нього стару зброю, якою Адама вигнав з Раю: хотів і його, наче з Раю, з безмовного пустельного вигнати життя і від добрих намірів відвернути. Одного-бо дня, коли співав блаженний Мартиніян Псалтир, перетворився диявол на великого змія і, підлізши під стіну келії, почав копати старанно землю, наче хотів, підкопавши стіну, завалити келію на святого. Блаженний же, без страху і бентеги закінчивши спів, виглянув у віконце з келії і мовив до того змія: "Справді належить тобі по землі повзати, але нащо марне трудишся, окаянний, мене-бо твої не страшать привиди, бо маю Господа мого Ісуса Христа за помічника собі і переможця твоїх постраховиськ, Він розтоптує твою силу". Диявол же, це чувши, перетворився у вихор мряки і, втікаючи, говорив: "Почекай-почекай, знаю, як здолаю тебе, знайшов-бо на тебе хитрість, якою ж, як полоненого, викраду тебе і позбавлю тебе надії твоєї, і такої завдам тобі спокуси, якої ти витримати не зможеш, і з келії твоєї вижену тебе, і скину тебе, як листок, що вітер несе. Тоді побачу, хто поможе тобі". Це сказавши, диявол щез від нього. Міцний же муж Мартиніян святий настільки був в собі спокійний і безстрашний, наче ніякого не бачив страховиська, але веселився і хвалив Бога, вправляючись у богомисленні і розумінні божественних слів у читанні книжному. Трапилася ж після цього річ така: ішли якісь чоловіки Кесарійським градом і розмовляли між собою про добродійне життя блаженного Мартиніяна, і вельми дивувалися мужності його і терпінню. Жінка одна, блудниця, почувши слова їхні, намовлена дияволом, приступила до них, кажучи: "Хто той, кому ви дивуєтеся? І яка міць його? І яке його життя? Його ж, якщо схочу, наче листок з дерева, струшу. Що ж він робить, похвали достойне? Чи те, що замкнувся, наче якийсь звір у пустелі, не мігши стерпіти в граді плотських похотей і спокус? Яке то чудо, що перебуває безпристрасний, адже не бачить жінки ніколи. Знаєте ж усі, що, як вогню нема — не горить сіно, але коли б сіно при вогні було покладене і не займалося, було б це великим і подиву достойним. Так і про нього говорити годиться. Якщо я піду до нього, і побачить мене, і від настанови своєї не зрушиться, не спокуситься мною, не буде захоплена його думка красою і вродою моєю, тоді буде надзвичайним не лише серед людей, але й у Самого Бога й ангелів Його". Це сказавши і з чоловіками тими щодо того об заклад побившися, пішла у дім свій і, скинувши блудницькі прикраси свої, одяглася у поганий подертий одяг і рубище старе на голову свою поклала, і підперезалася шнурком, і, взявши пиру, поклала в неї всі прикраси свої гарні, одяг дорогоцінний, сережки і персні золоті, і намисто, й инше все, що зваблює очі та розум, й увечері вийшла з града, і прийшла вночі на гору ту пустельну, де жив преподобний. Вітер же буйний і дощ великий тої ночі був. Коли ж наблизилася жінка та до келії Мартиніянової, почала розчуленим голосом, стогнучи, просити святого, говорячи: "Помилуй мене, рабе Божий, і не покинь мене, окаянну, на поїдання звірам, заблудила-бо я по дорозі й потрапила в пустинь цю, і не знаю, куди йти. Не зневаж мене в такій біді і не погидуй мною, грішницею, бо і я Боже творіння. Прошу твою святість — не відкидай мене, заблукалу, чесний і святий отче". Та й і більше говорила вона з плачем і стогоном. Блаженний Мартиніян відчинив віконце своє і, виглянувши, побачив її в такому старому одязі, дощем змочену, подумав і мовив до себе: "Горе мені, окаянному грішнику, ось нині випробування стоїть переді мною, що або від заповіді Бога, Який милосердним бути велить, або від чернечої своєї настанови й обітниці відпаду. Якщо-бо жінку цю, що в біді, у келію не введу, звірі з'їдять її або від холоду великого помре — тоді оскверню душу свою, буду-бо як убивця. Якщо ж введу її, боюся, аби спокушеним не бути, — й оскверню з душею і тіло своє, і стану нечистим блудником перед Господом моїм, не відаю, що маю робити". І простягнув руки свої до неба, мовлячи: "На тебе, Господи, покладаюся, щоб не осоромився я навіки ані щоб не посміялися наді мною вороги мої, ані не допусти, щоб спокусив мене і заволодів мною підступний і влізливий диявол, але, якщо воля Твоя, збережи мене в годину цю. Міцною Твоєю рукою від ворожої пастки захисти мене, благословенний Ти навіки". Так помолившися, відчинив двері та увів її, і розпалив вогонь — звелів їй грітися, і приніс фініків — дав їй їсти, росло-бо два фініки неподалік, і сказав до неї: "Жінко, їж і будь тут, гріючися, зранку ж іди з миром звідси". І, залишивши її в зовнішній келії, сам увійшов у внутрішню і замкнув двері. Заспівавши ж псалми о третій годині ночі й помолившися, спочив на землі, за звичаєм. І тої ночі збентежив його сатана вельми похіттю тілесною. Жінка ж та, опівночі вставши, вийняла всі свої прикраси з піри і прикрасилася на звабу святого, рубища ж поклала в піру, і чекала, поки Мартиніян до неї вийде. Коли ж настав ранок, вийшов святий із внутрішньої своєї келії, хотів відпустити жінку, щоб ішла собі, і, побачивши її прикрашеною, не впізнав її і наляканий був, мовчав довго, тоді мовив до неї: "Хто ти така? І звідки прийшла? І що то на тобі за бісівський образ?" Вона ж, відповідаючи, сказала йому: "Це я, пане мій". Сказав до неї святий: "А чому змінила одяг свій, адже вчора була бідною, нині ж — горда". Вона ж сказала: "Я, пане мій, із Кесарії, града палестинського. Чула ж про молодість твою, і красу тілесну, і про таку вроду лиця твого, і запалилося серце моє вельми бажанням тебе, і прийшла я побачити тебе і насититися красою твоєю, бо ж не намарно такий підняла шлях, але зумисно для тебе. Що ж передчасна ваша повстримність? І для чого тіла ваші поневолюєте суворим постом? Які книги говорять не їсти, не пити ані законної жінки не брати? Чи не каже Павло-апостол, що чесне одруження і ложе нескверне? Хто ж із пророків не одружувався з жінкою і спадкоємцем Царства Небесного не виявився? Єнох Великий і дивний чи не був жонатий, взятий був на Небо і не бачив смерти аж до цього дня? Подібно й Авраам чудовний, чи не мав трьох жінок і другом Божим назвався, і самого Бога у трьох особах сподобився в покоях своїх прийняти? Чи Ісаак не з'єднався з жінкою і образом Христовим не був? Знову Яків: чи не мав двох жінок і двох наложниць, і з ангелом зміг змагатися, і Бога лицем до Лиця бачив? Мойсей же великий, верховний пророк і служитель Божий, чи не мав двох жінок, і з Богом розмовляв, і рід єврейський з гіркого рабства єгипетського звільнив, і Царства Небесного сподобився? Також і Давид та инші пророки, і святі мужі, які впряглися в законне одруження, і дітей народили, у Небесному Царстві оселяються". Це кажучи й розслабляючи блаженного, за руки його взяла, збентежила добру думку його і почала волокти його в провалля погибелі. Відповів їй Мартиніян: "Якщо тебе візьму за жінку, то куди поведу тебе і чим тебе годуватиму, нічого ж не маю? Я-бо, як же бачиш убоге моє життя, нічого не надбавши, прожив усі дні життя свого аж дотепер". Відповіла жінка: "Пане мій, ти лише погодися зі мною і будь зі мною, щоб я насолодилася вродою юности твоєї, а потрібним для життя нашого не турбуйся, маю-бо дім, і маєток, і золото, і срібло, і рабів, і рабинь, над усім тим паном тебе поставлю". Коли це сказала жінка, чи радше сам диявол, що споконвік людиновбивця, промовляв устами її, зманюючи святого, почав Мартиніян розпалюватися похіттю тілесною і погоджуватися з нею — і вже далі про гріх була бесіда, щоб вчинити його. Тоді сказав до неї: "Жінко, почекай трохи, бо люди мають звичай приходити до мене за благословенням, піду-но подивлюсь на дорогу, щоб хтось не прийшов і не побачив нас за заняттям цим. Якщо-бо перед Богом не можемо утаїти гріха нашого, то принаймні перед людьми втаїмо його, щоб нас не ображали і не зневажали." І, це мовивши, вийшов з келії, і, ставши на камені високому, що там був, дивився на дорогу уважно. Людинолюбний же Бог, Який нікому загибелі не хоче, не зневажив і його трудів, що з юности були, і не принизив молитов його, але поміг йому і переклав серце його з помислу злого на добрий. Коли сходив Мартиніян із каменя, знайшов сухі гілки і, взявши їх, вніс у келію, поклав посередині і запалив вогонь, і коли великий вогонь був, визув сандалі свої і вскочив у полум'я, став посередині вогню — і почало все тіло його обпалюватися, обпікся вже вельми, і ноги зболіли, вийшов з вогню і, наче сперечаючися зі собою, сказав: "Що Мартиніяне? Чи добре прийняв тебе вогонь цей тимчасовий і ця люта мука? Якщо ж можеш це терпіти, то й до жінки цієї підійди, вона-бо, а більше через неї диявол вічний для тебе вогонь виклопоче. Проте не є вона винна, але намовив її на тебе ворог давній, хотівши перепону створити благій волі твоїй. Подумай про муку ту, убогий Мартиніяне, прийми в розум вогонь вічний: цей-бо вогонь, видимий, тимчасовий, водою можна погасити, і коли горить, світло є в ньому, а той вічний вогонь не має світлости, і всі ріки та моря, які є під небом, його не загасять. Якщо можеш той незгасимий вогонь терпіти, то підійди до жінки і сповни свою похіть". Це ж собі говорячи, приводив на гадку вічну муку. Тоді, коли трохи стих йому біль, знову скочив у вогонь і, ставши посередині, горів вогнем сильно допоки не можна було більше стерпіти, і, вийшовши з вогню, впав на землю та, зітхнувши з усього серця, промовив зі сльозами до Бога: "Господи, Боже мій, милостивий будь мені, грішному, і пробач розуму мого заполонення і волю до гріха. Ти, що випробовуєш серця та утроби, зваж серце моє, бо полюбив Тебе з юности своєї і задля Тебе тіло своє віддав на вогонь цей. Прости мені, Владико мій, Господи, єдиний добрий і милостивий, благословенний Ти навіки". Це говорячи, лежав на землі — не міг стояти через сильні опіки вогненні, тоді почав співати: "Який добрий Бог Ізраїлевий до праведних серцем, мені мало не оступилася нога, мало не посковзнулися стопи мої". Жінка ж, бачивши те, що було, і, глянувши на блаженного, який задля спасення свого вогневі віддав тіло, прийшла і сама до пам'яті про своє зло і, наче зі сну, з відчаю свого збудилася і, скинувши одяг свій і всі прикраси, вкинула їх у вогонь і, знову рубища на себе прийнявши, впала в ноги блаженного Мартиніяна й почала зі сльозами кричати і говорити: "Прости мені, рабе Божий, окаянній і грішній. Ти-бо знаєш, пане, як багато підступів і зваб диявольських — він і мене зманив і намовив на тебе. Але помолися за мене, преподобний, щоб задля твоїх молитов врятована була всегрішна душа моя. І це знай точно, отче, що відтепер не повернуся в град мій, ані не увійду в дім свій, не побачу нікого з роду мого, ані на погані діла свої не повернуся, але буду піклуватися про спасення окаянної душі моєї. Знай і це, пане, яким же чином намовив мене диявол воювати на тебе, так і я, грішна, озброюся на нього во ім'я Господа нашого Ісуса Христа й осоромлю його. Бунтуючи мене на тебе, підступний збунтував мене на себе самого і, захотівши тебе через мене здолати, сам від мене подоланий буде, допомогою Владики нашого, Який і блудниць у покаяння приймає". Це кажучи, сльози безперестанно з очей проливала. Блаженний же відповів їй: "Господь мій і Бог хай пробачить тобі гріхи, о жінко, іди з миром і як же ти сказала, так і подвигайся за спасення своє, воюй з пристастями покаянням, щоб так змогти осоромити лукавого". Вона ж, відповідаючи, сказала йому: "Прошу тебе, настав мене на спасення, скажи, куди мені йти, щоб спастися?" Він же сказав їй: "До Вифлеєму іди і пошукай святу діву на ім'я Павлина. Вона і церкву святу збудувала. Прийшовши до неї, розкажи їй про все, що сталося, і при ній можеш спастися". Жінка ж, вставши, поклонилася йому і сказала: "Молися, отче, за мене, грішну". Святий же з великим болем тілесним встав із землі, дав їй фініків трохи на дорогу, і вивів її з келії, і показав дорогу, що вела в Єрусалим. І сказав їй: "Іди з миром, жінко, і, рятуючися, врятуй душу свою, трудячись покаянням, пильнуй, щоб не повернулася назад, — ніхто ж бо, поклавши руку свою на рало й озираючись назад, не надається до Царства Небесного". Але запам'ятай сама собі, щоб не насміявся знову з тебе ворог, і, не послаблюючи, перебувай у покаянні: тих-бо, хто кається, Бог приймає". Вона ж, те чувши, більше почала плакати, кажучи: "Покладаюся і я, на Нього уповали народи і не осоромилися, уповаю, що відтепер диявол частки в мені не знайде". Блаженний же Мартиніян, знаменуючи її знаменням хресним, сказав: "Господь, Бог мій, нехай збереже душу твою і допровадить тебе до кінця". І так жінка, поклонившися рабу Божому, пішла, а святий у келію свою повернувся, упав на землю, стогнучи й молячися. Вона ж ішла, плачучи й молячися до Бога, щоб наставив її на спасення. Йшла ж день, настала ніч, і, не мігши перейти ширини пустелі і довжини шляху, залишилася на місці, де й повечеряла. Зранку ж, вставши, знову пішла, ридаючи й молячися. І другий день цілий ішла, досягла Вифлеєму глибокого вечора й увійшла в монастир блаженної діви Павлини. Поклонившися, розповіла їй самій детально все, що було. Павлина ж, чувши це, прославила людинолюбця Бога і прийняла її, радіючи, і цілими днями навчала її, наставляючи на спасення. Вона ж настільки подвизалася в пості, що багато разів блаженна Павлина говорила їй: "Пошкодуй, дитино, плоть свою, щоб не ослабла, але щоб змогла служити тобі для подвигу до кінця". Вона ж іще більше перебувала в постницьких трудах. На кончині ж днів своїх блаженна Зоя, таке було ім'я її, просила в Бога цієї благодаті, щоб сповістив їй, чи прийняте її покаяння. Бог же Чоловіколюбець на сповіщення милості Своєї дав їй дар зцілювати. Одного-бо дня жінка, яка захворіла дуже на очі, прийшла в монастир, щоб зцілення отримати. Павлина ж блаженна, хотівши випробувати покаяння Зої, сказала до неї: "Помолися, дитино, за цю жінку, можливо, твоєю молитвою подасть їй Господь зцілення". І через декілька днів, коли Зоя молилася за хвору, зцілилися її очі. І постриглася зцілена, і була інокинею доброю в монастирі їхньому. А блаженна Зоя дванадцять років сповнила у великому покаянні й упокоїлася з миром у Господі. У всі ж роки навернення свого не пила вина, ані олії не куштувала, ані овочів не їла, хіба лише хліб і воду, і то не до ситости, увечері лише приймала їжу, часом же через два дні, а спала вона на голій землі — таким був подвиг святої і такий кінець її. Але треба повернутися знову до чудесної про преподобного Мартиніяна повісті.

Блаженний Мартиніян через сім місяців, ледь зцілившися від ран, які мав від вогненного опалення, почав думати собі, кажучи: "Якщо не відійду звідси в незнайоме місце, не залишить мене лукавий ворог і не дасть мені спочити. Далі-бо годиться мені в такому жити місці, куди неможливо буде зовсім жінці прийти". Так помисливши, встав і помолився, кажучи: "Владико неба і землі і моря Творче, корисне вчини для смирення мого, не покинь мене й не допусти душі моїй загинути до кінця, але поможи мені, Господи, Боже сил, і будь мені дорогою, і життям, і посохом, і торбою, і хлібом". Це мовивши й цілого себе знаменням хресним загородивши, вийшов із келії своєї і пішов до моря. Бачив же диявол, коли виходив, закричав, говорячи: "Хай міцніють сили мої і хай буде ім'я моє світлим, що зміг я здолати тебе, бо з келії тебе вигнав, і тіло твоє вогнем опалив, і втікачем тебе зробив, і полоненим". І знову казав: "Що, Мартиніяне, чи втікаєш звідси? Але, куди б ти не пішов, туди і я на тебе піду, і так, як звідси тебе вигнав, так тебе вижену звідусіль, де б ти жити не захотів. І не покину тебе, допоки до кінця тебе не переможу і розбещеним не зроблю". Блаженний же, відповідаючи, сказав: "Немічний, окаянний, чи ти думаєш, що мене вигнав із мешкання мого? Чи гадаєш, що, занепавши духом, я пішов? Не буде того, але через те іду, щоб тебе більше розтоптати". І знову мовив: "Якщо не досить тобі першої і другої, тобою накинених на мене пасток спокуси, то ще раз прийди з підступом своїм на мене, бо діяння твої лукаві я зруйнував, допомогою Бога мого, Йому ж і приніс страждання своє. Тому ж і сама та жінка, яку ти намовив був на мене, має тебе нині за дим і болото, і потоптала нечестиві та злопідступні сили твої, і не смієш вже ані до тіні її приступити". Коли святий це говорив, щез диявол від нього. Блаженний же почав співати псалом: "Хай воскресне Бог і розійдуться вороги Його, і хай втікають від Лиця Його всі, хто ненавидить Його". І, це співаючи, ішов дорогою, що до моря вела. Дійшовши ж до пристані, знайшов якогось кораблеплавця богобоязливого і, підійшовши, мовив до нього: "Брате, чи не знаєш якогось острівця малого посеред моря, на якому нікого нема?" Кораблеплавець же мовив: "Чому про це питаєш або чого хочеш?" Блаженний же відповів йому: "Віддалитися хочу від світу суєтного і безмовствувати, але не знаходжу місця, де б мені спочити й уникнути спокус ворожих". Той же сказав: "Є місце таке, але страшне: камінь є посеред моря високий, з нього ж неможливо взагалі побачити земну твердь". Блаженний же відповів: "Таке місце дуже люблю і хочу такого мешкання, до якого неможливо було б дістатися жінкам". Сказав йому кораблеплавець: "Звідки будеш мати поживу для себе?" Блаженний же сказав: "Угоду покладу між мною і тобою, щоб ти приносив мені їжу, я ж буду молитися до Бога за тебе. Ще ж принось мені віття фінікове, аби працював я руками своїми, плетучи. Ти ж будеш, забираючи, продавати рукоділля моє і за те купувати хліб і приносити мені. Також і воду в посудині. Приходити ж будеш на рік двічі або тричі, приносячи мені хліб сухий і воду". Це чуючи, кораблеплавець зрозумів, що духовний це муж, й обіцяв усе, що звелить, чинити. І, сівши з ним на корабель, відплив на те місце, вітер-бо добрий дмухнув. Дісталися надвечір до кам'яного того місця. Блаженний же, бачивши те місце придатним вельми, зрадів душею, і похвалив Бога, і кораблеплавця благословив, і вийшов на камінь. І заспівав: "Непохитно надіюсь на Господа, І Він прихилився до мене, і вивів мене з ями пристрастей, і з болота глибокого і поставив на камені ноги мої, і зміцнив стопи мої". Закінчивши псалом і помолившися, сказав до кораблеплавця: "Іди у світ, брате, і принеси мені хліба, і води, і гілля, щоб я робив кошики". Кораблеплавець же мовив: "Коли хочеш, принесу тобі і дерева, щоб зробити тобі хатину малу". Блаженний же не захотів, але сидів на камені, денною спекою палений і нічним холодом студжений. Кораблеплавець же кожного року двічі чи тричі приносив йому хліб і воду, як просив його святий. Живучи на скелі, блаженний Мартиніян був дуже радий, що уникнув мирської суєти. Він день і ніч хвалив Бога і вправлявся в богомислії. Але лукавий диявол і тут не хотів залишити святого і намагався в різний спосіб йому шкодити. Одного разу вночі він вчинив на морі велику бурю і зніс над головою блаженного величезну хвилю. Вона здіймалася над скелею на п'ятнадцять ліктів. При тому диявол волав:

— Потоплю тебе, Мартиніяне! Блаженний незворушно відповів:

— Дарма ти, немічний і окаянний, трудишся: не злякають мене твої підступи. Я уповаю на Господа мого Ісуса Христа і Його Іменем осоромлю тебе.

Це сказавши, блаженний почав виспівувати: "Спаси мене, Боже, бо води дійшли до душі моєї. Я загруз у болоті глибокім, і нема на чому стати, я прийшов на глибину моря, і буря затопила мене".

Закінчивши цей псалом, Мартиніян почав молитися: "Господи, Ісусе Христе, — взивав він, — Єдинородний Сину невидимого Отця, Ти зійшов на землю ради нашого спасення. Ти володієш морем, і велиш вітрам. Все зі страхом слухає Тебе. Почуй мене, Владико, в цей час і припини цю бурю, посором диявола, який хоче мене погубити. Все можливо для Тебе, Господи; все перебуває у Твоїй владі". Після цих слів святого диявол щез. Буря припинилася, не вчинивши святому жодної шкоди. По тому святий перебував на тій скелі ще шість років, терплячи заради свого спасення і дощ, і холод, і спеку. Але диявол не припиняв своїх підступів. Він навів на святого іншу, ще важчу спокусу і ще більші випробовування. Одного разу диявол побачив, що по морі пливе корабель, на якому перебувають чоловіки і жінки. Він здійняв бурю, і сильний вітер, пригнавши корабель до одного каменя, розбив його. Всі, хто був на ньому, потонули, тільки одна дівчина встигла схопитися за дошку і на ній припливла до скелі, де жив Мартиніян. Схопившись за камінь, дівчина стала волати: "Помилуй мене, рабе Божий, подай мені руку, врятуй мене і не залиши на погибель". Побачивши, що дівчину, окрім нього, ніхто не може врятувати, блаженний сказав: "І це — підступи дияволські, але нині, дияволе, не можеш перемогти мене. Горе мені, грішному, бо знову спокуса переді мною: як мені вчинити? Якщо не подам дівчині руки і не витягну з води, то вона потоне, і на моїй душі лежатиме тяжкий гріх, бо тоді я буду її вбивцею. Якщо витягну її, то мені не можна буде залишатися тут із нею. Тоді буде для мене лихо, гірше від першого. Колись, перебуваючи на землі, міг я утікати, але тепер — куди мені втікати? Бо тільки тут є одна мала скеля, а всюди довкола море.

Потім, простерши руки до неба, блаженний почав молитися: "Господи, не дай мені загинути, але влаштуй усе на користь моєї душі". Це сказавши, він подав дівчині руку і вивів її з моря на скелю. Побачивши, що вона досить гарна, Мартиніян сказав: "Істинно, не можуть бути разом сіно і вогонь; неможливо, щоб ти і я жили тут разом. Залишайся тут і нічого не бійся: тут є хліб і вода, їх сюди привозить один корабельник. Ось через два місяці він приїде сюди. Розкажи йому про все, що сталося, і він перевезе тебе через море".

Після цього святий перехрестив море хресним знаменням і сказав: "Господи Ісусе Христе! Ти заборонив вітрам, які Тебе слухають із трепетом, споглянь і помилуй мене і не дай мені загинути. В ім'я Твоє кинусь я в море, бо краще померти у хвилях, ніж розпалюватися тілесною пристрастю до жінки". Тоді, звернувшись до дівчини, Мартиніян сказав: "Спасайся, дівице; Бог збереже твою душу від усіх ворожих підступів і збереже тебе до кінця". З цими словами він кинувся в море і поплив. Божим промислом, два дельфіни підняли його на свої хребти і понесли. Побачивши це, дівиця дивилася на нього до того часу, поки він не щез зовсім. Дельфіни винесли блаженного на тверду землю. Вийшовши на сушу, Мартиніян став дякувати Господу: "Хвалю Тебе, Господи Боже мій, бо ти дивно проявив Свою милість на мені, грішному і недостойному рабові Твоєму. Не залиши мене і до кінця".

По тому він почав так роздумувати: "Що вчиню, не відаю, в горах-бо і пустелях не полишає мене диявольська неприязнь, так і в морі не покине мене, і не відаю, що робити. Далі добре повчитися слів євангельських і чинити їх, вчить Господь так: "Якщо будуть вас переслідувати в однім місті, утікайте до іншого. Амінь-бо говорю вам, не встигнете гради Ізраїлеві". І таке сказав: "Почав ходити з місця на місце, з града в град, подорожуючи і говорячи собі: "Втікай, Мартиніяне, щоб на тебе напасть не напала". І так, втікаючи і гонячи себе, закінчував дні свої. У втечі тій не носив ані посоха, ані піри, ні хліба, ані двох одягів, ані міді при поясі, і нічого на тілесну потребу*. Але де входив у град чи в село, питав там доброго мужа і гостював у нього, приймаючи їжу. А де заставала його ніч, — чи в пустелі, чи на полі, — там перебував, спочиваючи трохи. За два ж роки, втікаючи й гонячи себе, пройшов градів сто шістдесят чотири, врешті прийшов в Атени, і відкрито було від Бога єпископові Атенському все про блаженного Мартиніяна. Довідався ж преподобний час кончини своєї, увійшов у церкву хворий і, лігши на землі, сказав тим, хто там був: "Прикличте мені швидко єпископа". Вони ж спочатку вважали його юродивим — коли ж просив далі, послухали. І пішли сповістили єпископові, кажучи: "Чоловік якийсь лежить у церкві, не відаємо, чи юродивий, чи хто. І каже: "Прикличте мені єпископа". Єпископ же сказав їм: "Ви — юродиві, він-бо кращий від мене". І, вставши, з поспіхом пішов до церкви. Блаженний же, бачивши єпископа, встати йому назустріч не міг, але простягнув до нього свої руки на землі, належну честь віддаючи Божому архиєреєві. Єпископ же більшу йому чинив почесть, кажучи: "Давно мені Бог обіцяв показати раба Свого, неоманливий же Він, нині сповнив мені обіцяне. Ти ж, коли замешкаєш у Небесному Царстві, пом'яни і мою душу, прошу тебе". Блаженний же, відповідаючи, сказав йому: "Благослови, отче, і моли Бога за мене, щоб я знайшов дерзновення, коли стану перед праведним Його судом". Це мовивши, підніс очі свої до неба і сказав: "Господи, Ісусе Христе, в руки Твої передаю дух свій". І, знаменуючи себе хресним знаменням, сказав до єпископа: "Передаси мене Богові, отче". І почало лице його усміхатися, і так, веселячись, свята душа його з многостражденним тілом розлучилася і в руки Божі увійшла. І спочив у Господі Мартиніян преподобний, добре плин життя закінчивши і віру зберігши, до приготованого для нього вінця відійшов у Царство Небесне. Святе ж його тіло поховав єпископ у церкві з почестями великими. Хто не дивуватиметься доблесному цьому подвижнику і хто не прославить його терпіння непереможного і благодерзновенного життя? Як до кінця подвизався задля спасення душі своєї і мучеництво собі влаштував. Не було-бо тоді гоніння на християн — сам собі муки знайшов, і добровільно з дияволом боровся, і подолав його нахабство, сам собі був гонителем, і суддею, і катом, страждання собі влаштовуючи добровільні. Воістину треба назвати його мучеником і доблесним страждальцем, що на вогонь не зважає і вогнем тимчасовим подолав вогонь вічний. Диявол підняв на нього жінку, він же молитвою своєю рабою Божою її зробив. Але годиться нам і про отроковицю ту, що залишилася на камені в морі, розповісти: як життя своє сповнила і яку кончину отримала. Молитва-бо за неї блаженного Мартиніяна була не без успіху.

Залишившися на камені, та дівчина приймала хліб і воду, як же заповідав їй Мартиніян блаженний. Кораблеплавець же той, що блаженному приносив хліб і воду через два місяці, коли звичайно човном наближався до каменя, побачив замість ченця дівчину, яка сиділа, і думав, що то привид, злякався і почав від каменя плисти. Вона ж покликала, кажучи: "Не бійся, брате, жінка я насправді і християнка, наближся, пане, до мене, щоб я розповіла тобі щось". А тому, що він не вірив їй і боявся, заклинала його, кажучи: "Свідок мені Цар Христос, що християнкою я є, не бійся мене, але прийди близько і розповім тобі те, що було". Тоді чоловік той пристав до каменя човном, сказав до неї: "Де єчорноризець, що тут був, як і куди звідсіль пішов? Тебе ж хто сюди привіз і вивів на камінь цей?" Дівчина ж перехрестилася, почала розповідати те, що було. Він же, слухавши, дивувався вельми і сказав до неї: "Ходи, хай тебе зведу звідси, і підеш у град свій". Вона ж, відповідаючи, сказала йому: "Ні, брате, прошу тебе, не зводь мене звідси, але вчини зі мною чоловіколюбно і, пішовши в село, принеси мені одяг чоловічий волосяний, і хліб, і воду, як же блаженному отцеві приносив, і відплату рівну приймеш від Владики Христа. Різниці-бо в Нього між чоловіками і жінками нема, як же каже апостол, що і "всі рівні в Христі". Не гидуй мною, грішною, що хоче спастися. Коли б не хотів Бог спасти мене, не закинув би на камінь цей. Але й ти не відкидай мене через те, що жінкою я є, згадай, як створив Бог Адама і Єву і на останок днів явився світові, народившися від Пречистої Діви Богородиці. Будь-бо й до мене добрим, як же був до отця преподобного, і йди додому, принеси мені, як же сказала тобі, одяг чоловічий, і хліб, і воду, і вовну принеси, щоб працювала я руками, і жінку свою приведи сюди, і вона вбере мене в чоловічий одяг, і, що робити, звелить мені. Господь же мій хай буде з тобою у всі дні життя твого і дасть тобі в цьому віці і в прийдешньому благодать, і милосердя, і гріхів прощення". Кораблеплавець же сказав до неї: "Я зроблю все, як заповідаєш мені, лише ти кріпися, і Бог виконає бажання твоє". Це мовивши, зрушив човен, і повернувся до свого дому, і через два дні, взявши жінку свою і все, що дівчина та звеліла йому, прийшов до неї. Покинувши човен, жінка вийшла на камінь до дівчини, і, привітавшися, обидві поклонилися низько до землі. Тоді жінка з мужем своїм принесла до неї все з корабля, дівчина ж просила чоловіка відійти трохи, поки вбереться в чоловічий одяг. Коли він відійшов, скинула діва жіночий одяг, разом відкладаючи і неміч жіночу, й одяглася в чоловічий одяг і мудрість, і мужньою підперезалася силою, і помолилася, говорячи: "Господи Боже, Ти, що слухав всіх від віку святих Своїх, послухай і мене, грішну, і здійсни на цьому місці і в цьому чоловічому образі перебування моє добре та вільне від спокус, збережи душу мою, утверди серце моє і міцним зроби тіло моє, і настав душу мою до добровгодження Твого, а тим, що мені послужать, дай винагороду достойну, бо благословенний Ти навіки. Амінь". Після того сказала до жінки: "Прошу тебе, пані, коли будете приносити мені хліб та воду, приносьте мені й вовну, щоб не задурно їла хліб ваш, а мій одяг візьміть собі на згадку про смирення моє". Це мовивши, відпустила їх з миром. На третій же місяць прийшла до неї знову жінка з чоловіком своїм, принісши їжу. Блаженна ж діва веселилася і хвалила Бога в такому своєму житті, і творила удень молитов дванадцять, а вночі двадцять чотири, їжею її було на два дні літра хліба. І так, поки Господь її укріплював і пильнував, плин життя свого здійснила добре. Мала ж літ, коли зійшла на камінь, двадцять п'ять від народження свого, а на камені прожила літ шість, після того за два місяці перед приходом кораблеплавця і жінки його передала душу свою в руки Господеві, ім'я ж її було Фотинія. Після кончини ж тої святої діви Фотинії минуло два місяці, прийшов кораблеплавець із жінкою своєю і знайшов її, що померла: благоліпно лежала, руки мала хрестоподібно складені, уста добре стиснені, і заплющені очі, і лице світле мала, наче спала. І поклонилися святому її тілу, і, взявши його, як цвіт ранковий, вельми гарний, у човен поклали і відплили в град — Кесарію Палестинську. Відкрито ж було у видінні кораблеплавцеві все про святу ту дівчину, і, прийшовши до єпископа кесарійського, сповістив йому про ціле її добродійне життя. Єпископ же зі всім клиром поховав її чесно на місці святому з псалмами і піснями, зі свічками ж і кадилами, в Христі Ісусі, Господі нашому, Йому ж честь і слава з Отцем і Святим Духом нині, і завжди, і навіки-віків. Амінь.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Симеона Мироточивого, який був спершу царем сербським, тоді ченцем із сином своїм — преподобним Савою, і монастир Хіландар у святій горі побудував. Після його ж успіння виточив Бог цілюще з чесних його мощів миро.

І преподобного отця нашого Єнлогія, архиєпископа Олександрійського, який був перед святим Йоаном Милостивим.

Місяця лютого в 14-й день

Пам'ять преподобного отця нашого Овксентія

За царювання Теодосія молодшого був у Царгороді муж чесний, у воїнському чині і в царських палатах відомий, на ім'я Овксентій, син Ади Перса. У Божественному Писанні і в зовнішній філософії досвідчений і добрими прикрашений ділами, він, познайомившися із преподобним Маркіяном, який пізніше був економом великої церкви, та з Йоаном, монахом добродійним, який при церкві святого Йоана Предтечі на передмісті, що Євдома називалося, жив, і з иншими богобоязливими мужами, наслідував життя їхнє і, покинувши світу цього суєту і гамір, став воїном Цареві Христові, прийнявши на себе чернечий образ, і став служителем Божим спершу в дияконському, тоді — у пресвітерському чині. І прийняв владу на бісів, щоб виганяти їх із людей, через що славлений був у царському граді. Він же, слави людської уникаючи, бажаючи ж безмовнішого життя, покинув багатолюдний град і відійшов у Витинію, і прийшов в гору пустельну, що Оксія називалася, містилася від Халкедона десь за десять стадій. Полюбивши ж те місце, вийшов на горб і, ставши на камені, підніс святі свої руки, хвалячи Бога й кажучи: "Бо ти, Господи, єдиний даєш мені жити безпечно! И оселився в горі тій, яку пізніше від імени його прозвали Овксентієвою, як же у житії преподобного Стефана, який після того в тій же горі інокував і за ікони постраждав, сказано.

Мешкав же преподобний Овксентій у названій горі, і зустріли його пастирі, що шукали заблукалих овець стада, — їх же знайшли молитвами преподобного. З того часу відомим став преподобний, і почали приходити до нього люди: одні задля зцілення тілесного, бо всілякі хвороби молитвами його виліковувалися, инші ж — задля користи душевної. Тоді зібралися з навколишніх сіл благоговійні люди і збудували йому келію на верху гори. У ній же замкнувшися, преподобний через мале віконце з тими, що приходили до нього, розмовляв, на чесноти навчаючи і зцілюючи недужих: був-бо джерелом зцілень, сповнений Божої благодаті, і сходилися до нього з різних градів як до безкорисливого лікаря. Комитиса6 одна з Никомидії, яка осліпла очима, прийшла, взиваючи: "Помилуй мене, рабе Бога Вишнього". Він же, до всіх, що там були, сказав: "Грішним я є чоловіком і подібний пристрастями до вас, якщо ж вірите, що Той, Хто зцілив сліпого від народження не зневажить і цієї, то помолімося за неї до Бога ревно". Коли ж усі молилися, святий торкнувся очей її і мовив: "Зцілює тебе Ісус Христос, Світло істинне". І зразу прозріла жінка, і всі дякували Богові. Подала ж та комитиса милостиню велику жебракам, які сиділи при горі і просили подаяння від тих, хто приходив до святого. Про них же і сам святий піклувався, учнів маючи, що принесений хліб роздавали. Окрім зцілення, мав преподобний яснобачення дар: якось-бо прийшло до нього двоє чоловіків: один правовірний, другий же — єретичного мудрування. Правовірного-бо прийняв з любов'ю святий і бесідував з ним про душевну користь, до зловірного ж не промовив і слова, побачивши в ньому невірство. І коли відійшли від святого, почав зловірний ображати преподобного і злословити, лицеміром його називаючи. Ще ж вони не дійшли до свого дому, перестрів хлопець зловірного, сповіщаючи, що на доньку його напав біс і люто її мучить, і був той у печалі великій, і, пізнавши гріх свій, повів доньку біснувату до преподобного зі смиренним проханням. І зцілена була дівчина від бісівського катування, батько ж її — від зловірства. Двоє прокажених прийшло зцілення просити, спитав же їх святий: "Які ваші гріхи, що за них найшла на вас кара від Бога?" Вони ж, поклонившися, мовили: "Помилуй нас, рабе Христовий, і помолися за нас, щоб ми зцілилися". Сказав їм святий: "Це трапилося з вами, о браття, через клятву вашу, бо звикли ви часто божитися і клястися, і зрушили на гнів Бога". Вони ж, чувши те, були налякані, що знає про прогрішення їхні, і, впавши, каялися. Змилосердившися над ними, преподобний помастив їх єлеєм святим з голови до ніг, кажучи: "Зцілює вас Ісус Христос, я ж — чоловік грішний". І зразу прокажені очистилися від недуги своєї. Розслабленого, який лежав на одрі, привезли на колісниці батьки ж його, припадаючи до святого з плачем, говорили: "Через велику кількість гріхів наших розслаблення трапилося із сином нашим". Святий же сказав їм: "Чи вірите, що через мене, смиренного й відкинутого, Бог сильний зцілити його?" Вони ж сказали: "Воістину, ангеле Божий, ти посланий на спасення наше, і віримо, що все є в Бога можливе". Він же сказав їм: "За вірою вашою хай буде вам". І, взявши єлей святий, помастив ціле тіло розслабленого — і зразу той встав здоровий, і славили Бога всі. Про біснуватих же не іистачає слів оповісти, нелічено-бо, скількох від катування диявольського визволив Овксентій преподобний, до нього ж весь час із різних і найвіддаленіших країв і міст багато приходило, а инших, мучених лукавими духами, траплялося, насильно приводили — і всі зцілювалися молитвами його святими, мав-бо від Бога велику на бісів владу і силу. Прикликаний же був на Вселенський четвертий у Халкедоні святих отців Собор, і багато потрудився, подвизаючись на Євтихієву єресь і на Несторієве зловір'я, через те й дошкулянь багато від єретиків перетерпів. Благочестивий же цар Маркіян вельми його шанував, і всі святі отці його любили вельми, і виявився визначним серед отців святих як правовірний і чудотворець, премудрий і непереможний у слові, що добре знав тайни Божественного Писання, і просто хай буде сказано за Писанням: "Муж, сильний ділом і словом перед Богом і всіма людьми". Утвердивши ж зі святими Отцями православну віру, повернувся знову у свою пустельну в горі келію, багато ж і великих чуд на шляху, у Халкедон ідучи і звідтіля повертаючися, зробив, бісів з людей виганяючи і всілякі хвороби й недуги зцілюючи. Сидячи ж у келії своїй, велику користь приносив вселенній прикладом добродійного свого життя і богомовними повчаннями, ними ж насолоджувалися всі, що приходили до нього звідусіль, і чудодіянням. Ясновидними ж очима і на великій відстані бачив, наче близько перебувало, і дивився на безтілесних духів і душі праведних. Однієї ночі, замкнувшися, звичні свої до Бога посилав молитви. Учні ж та инші, що до святого прийшли, зовні спали, коли преподобний несподівано й незвично відчинив віконце, возвав велегласно, кажучи: "Благословенний Господь Бог, благоловенний Господь Бог, благословенний Господь Бог". І, тяжко зітхнувши, схилив голову до землі. До тих же, що близько стояли, але спитати його про те не сміли, сказав: "Світило, що було на Сході, о діти, Симеон, батько наш, упокоївся". Те сказавши, плакав дуже і знову мовив: "Святий отець наш, стовп і утвердження істини, Симеон Стовпник спочив, непорочна ж його і чиста душа мене, недостойного й нечистого, не погидувала, коли йшла мимо, привітати". І нажахані були ті, що чули про таке його ясновидіння. Запам'ятали ж годину, коли те мовив преподобний. І за якийсь час до благочестивого царя Лева, який після Маркіяна царство прийняв, прийшла вістка про переставлення преподобного Симеона Стовпника, і розійшлася вістка та зразу по всіх усюдах, учні ж Овксентія преподобного, вичекавши, побачили насправді, що в той час переставився преподобний Симеон, в який же сказав про успіння його святий Овксентій. Невдовзі ж після преподобного Симеона наблизилася блаженна кончина й до Овксеніия преподобного, який, у старість достатню вже прийшовши, благочесно і преподобно проживши та монастирів багато по різних місцях благословінням своїм влаштувавши, і аввою цілого Митійського краю бувши, і багатьох на спасення наставивши, перейшов до Господа.

У той самий день житіє преподовного отця нашого Ісакія, Затворника Печерського

Неможливо, щоб не приходили спокуси на людей. Якщо-бо до самого Господа спокусник у пустелі приступити посмів, наскільки більше насмілиться спокушати Господнього раба. Проте, як же золото, вогнем випробуване, стає перед людиною світлим, так і сама людина, випробувана напастями ворога, який вогню вічному переданий, просвітиться перед Богом добрими ділами, як сонце. Стала відомою річ ця явно на преподобному отцеві нашому Ісакію Затворнику. Цей-бо преподобний, родом торопчанин, у житті світському купцем був багатим. Тоді, вирішивши стати ченцем, роздав усі маєтки свої потребуючим та монастирям і прийшов до преподобного Антонія в печеру, просячи його, щоб прийняв його в чернечий чин. Преподобний же Антоній, прозрівши, що добродійне в ньому життя має бути рівноангельним і у всьому достойним ангельського образу, прохання його сповнив. Тоді преподобний отець наш, Ісакій-чернець цей, прийняв життя суворе, не досить-бо йому було одягнутися у волосяницю, але звелів купити собі козу й обдерти з неї шкіру, і натягнув на волосяницю свою шкіру ту ще сиру та мокру, щоб на тілі його висохла. І так на одній вулиці печерній замкнув себе в келії малій, що чотири лікті була, і тут молився Богові зі сльозами, їжею ж його була просфора одна, і то через день, і води в міру пив. Це ж приносив йому преподобний Антоній і подавав через таке віконце, де ледь поміщалася рука. До того ж на бік ніколи не лягав, але, сидячи, трохи сну приймав — і в такому житті сім літ перебував, не виходячи з келії.

Одного разу, коли вечір настав, почав за звичаєм своїм коліноприклоніння творити, співаючи псалми аж до півночі. Коли ж стомився, погасив свічу, сів на місці своїм, і ось раптом засіяло в печері, наче від сонця, світло велике, що забирало зір людині. І прийшли до нього два біси в подобі юнаків прекрасних, їх же лиця блищали, наче сонце, і промовили до нього: "Ісакію, ми — ангели, а ось іде до тебе Христос з иншими ангелами". Вставши ж, Ісакій бачив багато бісів, їх же лиця були наче сонце. Один же серед них понад усіх сяяв, і від лиця його проміння розходилося. І сказали святому: "Ісакію, це Христос, впавши, поклонися йому". Ісакій же, не зрозумівши бісівської дії, не нагадав собі, що треба загородити себе знаменням хресним, поклонився йому, як Христові. Біси ж зразу крик великий вчинили, вигукуючи: "Наш ти є, Ісакію". Його ж посадивши, почали й самі сідати навколо нього, і були повні бісів і келія, і вулиця печерна. Тоді ж сказав один із бісів, гаданий Христос: "Візьміть сопілки, тимпани й гуслі і вдаряйте. Ісакій нам нехай танцює". І зразу вдарили в сопілки, тимпани і гуслі, Ісакія ж взявши, почали з ним скакати й танцювати багато часу і, замучивши його, покинули ледь живого. І так позбиткувавшися над ним, зникли. Наступного ж дня, коли наспів час куштування хліба, прийшов преподобний Антоній за звичаєм до віконця і мовив: "Благослови, отче Ісакію". І не було відповіді. Він же багато разів те промовляв, але не було голосу чути. Тоді сказав до себе: "Невже переставився уже?" І послав у монастир по преподобного Теодосія і по братів. Коли ж прийшли брати, відкопали, де ж було загороджено прохід, і взяли Ісакія, думаючи, що він мертвий. Винісши, поклали його перед печерою і бачили, що живий є. І сказав ігумен преподобний Теодосій: "Справді від бісівської дії це йому". Поклали-бо його на одрі, і служив йому святий Антоній. У ті ж дні трапилося князеві київському Із'яславу повернутися до Києва із польських земель, і почав гніватися на преподобного Антонія через Всеслава, князя полоцького, який у дні преподобного київське князювання деякий час мав через бунт людей. Прислав же князь Святослав із Чернігова серед ночі по святого Антонія, і той, прийшовши до Чернігова, полюбив місце, що називалося гора Болдині, і, викопавши печеру, поселився в ній, де ж і нині є монастир. Преподобний же ігумен Теодосій, довідавшися, що Антоній святий відійшов до Чернігова, прийшов із братами до печери і, взявши Ісакія, переніс його в келію свою і служив йому: був-бо той розслаблений розумом і тілом, що неможливо йому було ні сидіти, ні встати, ні повернутися на другий бік, але лежав на одному боці. Багато разів і черви кидалися під нього, преподобний же Теодосій сам своїми руками мив і доглядав його, і так лежачому йому два роки служив. Це ж дивно, що протягом двох років не їв хліба і води, ані овочів, ні иншої їжі, але живим бути міг, німий і глухий лежав. Преподобний же Теодосій молитви творив над ним удень і вночі, допоки той на третій рік не заговорив і, як дитина, не почав ходити, але не зважувався до церкви іти, що ледве не примусом тягнули його, — і так помалу почав до церкви ходити. І після цього почав ходити на трапезу, де посадили його окремо від братів і поклали перед ним хліб, але не хотів його брати. Брати ж вкладали йому в руку, але преподобний Теодосій казав: "Покладіть перед ним хліб і не вкладайте в руку його, нехай сам їсть". І не давав цілий тиждень вкладати йому. Він же, помалу дивлячись на инших, їв хліб і так навчився їсти. І таким чином врятував його преподобний Теодосій від підступів диявола і від зваби його.

Коли ж переставився преподобний Теодосій і блаженний Стефан на його місце ігуменом став, Ісакій знову прийняв життя суворе, сказав до спокусника: "Ось уже звабив мене, дияволе, коли я сидів у печері на самоті, відтепер не буду замикатися, але маю тебе перемогти благодаттю Божою, трудячися в монастирі". Тоді знову одягнувся у волосяницю, на волосяницю ж вбрав свиту тісну і почав помагати кухарям та працювати для братів. На утреню швидше від усіх приходив і стояв твердо й непорушно. Коли ж надійшла зима і морози були люті, то стояв на утрені у взутті настільки подертому, що багато разів примерзали ноги його до каменя, та не поворухнув ногами, допоки не відспівав утреню. Після утрені ж швидше від усіх заходив на кухню і готував вогонь, дрова і воду, і тоді вже приходили инші з братів-кухарів. Якось же один із кухарів, на ім'я також Ісакій, сказав до блаженного, підсміхаючися: "Ісакію, ось ворон сидить, іди візьми його". Той же поклонився до землі, пішов взяв ворона і приніс його перед усіх кухарів. Вони ж настрашилися всі через те, що сталося, і розповідали ігуменові та братам. І почали брати його відтоді шанувати. Він же, не хотівши слави від людей, почав юродство чинити і пакості робити то ігуменові, то ж братам, то і світським людям, по світі ходячи, що й рани багато хто накладав на нього. І так юродивим себе зробивши, знову вселився, де ж був перше, у печеру преподобного Антонія, який уже був переставився. І почав збирати до себе инших, зі світських дітей, на них класти чернечі руби. І тоді-то від ігумена, уже блаженного Никона, покарання, часом же від батьків дітей тих рани приймав — те все з радістю терпів, зносячи наготу студену вдень і вночі. Однієї ж ночі, коли запалив блаженний піч у печері й розгорілася піч, що була з дірами, почало полум'я виходити вгору через шпари. Він же, не маючи чим шпари затулити, став босими ногами на полум'я і стояв, допоки не вигоріла піч, тоді зійшов, зовсім не ушкоджений. Такого ж й иншого багато дивного творив. І так перемогу взяв над бісами, наче над мухами, ні за що не мав їхніх погроз і марень. Багато разів-бо йому шкоду чинили біси і говорили: "Наш ти, Ісакію, бо нашому князеві поклонився". Він же казав їм: "Князь ваш бісівський Велзевул, його ж, як ідола мух [як же тлумачиться ім'я його], не боюся ані вас, рабів його, хоч мене і звабили були спочатку, бо не відав про підступи ваші і лукавство. Але вже нині силою Господа мого Ісуса Христа і молитвами преподобних отців Антонія і Теодосія маю перемогти вас". І знаменував себе хресним знаменням і так мух тих велзевулових відганяв. Було ж часом таке на блаженного примарами бісівськими лякання, що приходили до нього вночі, наче люду багато, з мотиками і лопатами, кажучи: "Розкопаємо печеру цю і цього тут загребемо". Инші ж говорили до нього: "Вийди, Ісакію, хочуть тебе загребти". Він же говорив до них: "Якщо б людьми були, то вдень ходили б, ви ж пітьмою є і в пітьмі ходите". Тоді знаменував себе хрестом, як же і при кожних привидах, — і біси ж зразу щезали. Часом страшили його в подобах ведмедя чи лева й инших лютих звірів. Часом, наче змії, повзли до нього і наче жаби, чи миші, і всіляка гадина, але не змогли нічого зробити йому, і казали: "О Ісакію, переміг ти нас". Він же відповідав: "Адже й ви перемогли були мене, явившись в образі Ісуса Христа й ангелів, недостойними будучи такого сану. Але ось справді нині добре являєтеся в образі звірів і худоби, зміїв і гадів, ті, що й самі нечисті". І відтоді не було йому прикрощів ніяких від бісів, з ними ж протягом трьох років боротьбу мав, вдруге оселившись у печері, як же сам розповідав. І після того почав непохитніше жити і більшу повстримність мати, піст і чування. І коли так жив він, настав кінець життя його, і розхворівся у печері. Брати ж несли його хворого в монастир, де ж прохворів до восьми днів і непроминущим шляхом до Господа відійшов у доброму ісповіданні. Ігумен, уже Йоан, і всі брати, вбравши тіло його, поховали чесно зі святими отцями в печері. Так-бо цей добрий воїн Христовий, якого спершу ворог переміг, потім перемогу прийняв і Царство Небесне отримав. Його ж: святими молитвами нехай сподобимося й ми, перемігши ворогів душ наших, царювати з Переможцем пекла Ісусом, Царем Слави, Йому ж належить всіляка слава, честь і поклоніння із безначальним Його Отцем і з пресвятим, і благим, і животворним Духом нині, і завжди, і на безкінечні віки. Амінь.

У той самий день пам'ять преподобного Мирона Лустинника, і преподобного Авраама, єпископа Карійського в Месопотамії, і преподобного Кирила Філософа, учителя слов'янського.

Місяця лютого в 15-й день

Житіє і страждання святого апостола Онисима, одного із сімдесятьох

У Коласах, що у Фриґії, був муж знатний і сановитий на ім'я Филимон. Він вірив у Христа і єпископського пізніше сану сподобився, і до святих сімдесятьох апостолів приєднався лику. У того Филимона перед апостольством його був раб на ім'я Онисим. Він мав прогрішення якесь перед своїм паном і покарання боявся, утік від нього і прийшов до Риму, і побачив святого апостола Павла в путах, чув від нього проповідь святу і навчився святої в Господа нашого Ісуса Христа віри. Хрестив його апостол, якому він служив у Римі зі святим Тихиком, і виявився йому благопотрібним у служінні. Тоді святий апостол Павло, посилаючи святого Тихика з посланням своїм до колосян, послав з ним і цього святого Онисима, як же при кінці листа пише: "Усе, — каже, — що про мене, розповість вам Тихик, любий брат, і вірний служитель, і співробітник в Господі, його ж я послав до вас власне для того, щоб ви довідалися про нас і щоб утішити серця ваші, з Онисимом, вірним і любим братом нашим, що від вас, все вам розкажуть, що тут". Це писав апостол через Тихика, а через Онисима написав осібне Послання до Филимона, пана його, просячи його, щоб пробачив Онисиму прогрішення його і щоб прийняв його не як раба, але як брата улюбленого і як самого того Павла, апостола. Називає ж апостол у посланні своєму Онисима дитиною своєю: "Прошу тебе, — каже, — за свою дитину, яку ж я народив у путах своїх, про Онисима, колись тобі непотрібного, нині ж і тобі, і мені благопотрібного, його ж відіслав до тебе, ти ж його, тобто моє серце, прийми". Филимон же зробив те з радістю: Онисима люб'язно прийняв і свободою його обдарував, і знову відіслав до Риму до святого апостола Павла, щоб там йому служив, хотів-бо того Павло святий. Про це ж у Посланні тому написано: "Хотів [Онисима] в себе затримати, щоб замість тебе послужив мені у путах за благовіствування, без твоєї ж волі нічого ж не захотів робити, щоб не вимушене добро твоє було, а вільне". І був святий апостол Онисим у Римі, служачи святим апостолам аж до кончини їхньої. Поставили ж вони його єпископом на добровіщання Слова. І після кончини їхньої, вийшовши з Риму, багато обійшов градів і країв, Христа проповідуючи: в Іспанії, Коринті, у Колосах, у Патрах, тоді в Ефесі після святого Тимотея і після святого Иоана Богослова престол прийняв. Відомо ж про його в Ефесі єпископування із послання святого Ігнатія Богоносця", який пише зі Смирни до Ефесян, коли вели його з Антіохії до Риму на поїдання звірам. Знайшов Онисим святий путь у Смирні з деякими ефесянами, пише-бо святий Ігнатій до ефесян так: "Велику кількість вашу в ім'я Боже прийняв в Онисимі, який у любові невимовний, ваш у плоті єпископ, його ж прошу в Ісусі Христі любити вас, і вас всіх прошу, щоб були на нього подібні. Благословенний-бо Той, Хто подав вам, достойним, такого єпископа мати". І знову писав звідти до своїх антіохійців, кажучи: "Цілує вас Онисим, ефеський пастир". Звідси відомо, що Онисим святий після обходу багатьох країв і градів осів в Ефесі, старий уже був, пас же там Церкву Божу якийсь час. Потім невірні взяли його і звідтіля до Риму за царювання Троянового привели і Тертулові-єпарху на допит представили. Спитав же його Тертул-єпарх: "Хто ти?" Відповідав Онисим: "Християнин". Сказав єпарх: "Якого ти чину?" Відповів Онисим: "Був колись рабом одного мужа, нині ж — раб вірний благого Владики Господа і Спаса нашого Ісуса Христа". Сказав єпарх: "Яка була причина твого до иншого пана переходу?" Відповів Онисим: "Пізнання істини, зненавидження ідолопоклонства". Сказав єпарх: "За яку ціну проданий ти своєму новому господареві?" Сказав Онисим: "Божий Син Ісус Христос чесною Своєю кров'ю викупив мене від загибелі, переселив на нетління, як же написано в нашому Письмі: "не тлінним сріблом чи золотом відкуплені ви від суєтного вашого життя, що передане вам від батьків, але дорогоцінною кров'ю, як агнця, непорочного і чистого Христа". Сказав єпарх: "Яке суєтне життя являють ваші Писання, скажи нам". Сказав Онисим: "Суєтним життям є беззаконне перелюбство, що за малу насолоду тілесну вічний вогонь для пристрасних гріхолюбців готує; сріблолюбство, заради нього ж ближнього ображають; чарування, яке з бісами мешкає і є корінням всілякого підступу і ловитви; гордість, що зарозумілістю над иншими підноситься; заздрість, що Каїна й инших багатьох навчила братовбивства; злослов'я і язик неосідланий, який, наче хмара, на всіх насміхання поширює; лицемірство та брехня — ворог істини, приятелька диявола, нею ж і Єву заплямував всезлісний; гнів — прокляття винахідник, і війни побуджувач, й убивства батько; пияцтво, що мешкає з нестриманістю, сестра ж його — пристрасті до насолод і матір — сквернослів'я, чужа доброму помислу, потворна ж норовом і словом. Те все сказане — це життя суєтне. Після цього такого суєтного життя джерелом і матір'ю є служба, яку ідолам робите. Вона-бо — основа блудодіяння, вчителька небачення Бога, осліплення розуму, вона будує солодке насолод лоскотання, честі чужа, воює проти Господа всіх, намагаючися зруйнувати межі істинного богошанування, вождь смерти, служителька-змія, їжа злих, чесноті супротивна, що втікає від нетління, проповідниця пагубного вашого закону, приятелька кровопролиття, князь ненависти. Вона ловить простих небаченням Бога. Пітьми та мороку щира клопотальниця, чужа світлій благодаті, служителів своїх ланцюгами діл безчесних зв'язуючи, хулителька скверна, котра марнослав'я навчає, що сивих страців безчестям наповнює, наказуючи їм на голос труби жерців танцювати. Вона цноту дівочу губить, вона залізом і мечем празники свої розчиняє, вона пролиттям крови худоби і її нечистотами виявляє нечистоти своєї безсоромности. Вона оголює плоть мужів посеред града і нагими їх жінкам являє, вона таїнства свої здійснює від убивства і перелюбства і, наче човен, уми людські різними ідолобісся видіннями збурює, то велячи жерцям своїм куштувати від отруйних зміїв, то ж богів чужих їсти намовляє. Заколює вола і волові приносить жертву, вівцю вівці приносить, і з одного творить бога і худобу. І людину вбиває на жертву людині, з каменя чи дерева витесаній, і замість здоров'я чинить убивство, бездушним одушевлених приносячи в жертву. Але нащо багато говорю, бо й часнику божественну дає честь, щоб у великому осліпленні та небаченні звести в пекло людей. Таке суєтне в нечестивій і скверній ідолопоклонства службі розгледівши життя. Святим Письмом викрите, утік від нього, як від збуреного моря, і в добру пристань прибіг не в беззаконне, а у преподобне життя, яке є у святій вірі та любові до ближнього — тій, що в єдиного істинного Бога. І тебе прошу, о Тертуле, любови закон — ближнього, наче себе, любити — сповнюючи, щоб і ти, так, як я, пізнав Істину. Покинеш суєту дочасну і все, що у світі цьому, як сон і тінь, переходить, і скоро приступиш до Творця всіх Бога, і спасешся, до розуму істинного прийшовши. Не радіє Бог зі смерти тих, що прогнівили Його, але через навернення і покаяння їхнє веселиться і минулі гріхи їхні прощає". Говорив Тертул-єпарх: "Чи так ти не лише сам не хочеш богам поклонитися, але, мук злякавшися, і нас до свого блуду привести хочеш?" Сказав святий Онисим: "Муки твої не зможуть мене настрашити, якщо навіть будуть найлютіші. Сподіванням-бо прийдешніх благ утішений і силою Христа мого скріплений, легко знесу все, що ти на мене накладеш". Тоді єпарх звелів Онисима святого вкинути до найстрашнішої в'язниці — у ній же перебував святий вісімнадцять днів, наче у Раю світлому і в місці прохолодному сидячи і в Господі Бозі своєму веселячися. Сходилися ж до нього вірні, прославляли його страждання і словами своїми укріплювали на подвиг. А тих, що невірні були, слово Боже проповідуючи, святий на путь пізнання істини наставляв. Після вісімнадцяти ж днів єпарх, милосердним виявившися, не засудив його на смерть, але вигнав із града і в Путиол у вигнання послав. Святий же апостол Онисим і там не переставав проповідувати Євангеліє Царства Христового і наставляв багатьох до життя вічного. Довідавшися про те, Тертул знову взяв його і зв'язаного поставив перед судищем своїм. Допитавши ж і непохитним у вірі його побачивши, звелів простягненого бити чотирма палицями без жалю — і били немилостиво довго, поломали дуже гомілки й инші його кості. На кінець і голову відтяли — помер Онисим святий. Жінка ж одна з роду царського, християнка вірою, взявши святе його тіло, поклала у раці срібній і здійснювала мученикову пам'ять, добуваючи собі молитвами його спогадання від Господа в Небесному Царстві, яке й ми отримаємо в Христі Ісусі, Господі нашому, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Євсевія-пустельника, який, у шкіри одягнений, по горах поневірявся, горошком і бобом квашеним годуючися, плодів же садових ніколи не куштуючи. І, проживши більше дев'яноста літ у великій повстримності, до Господа відійшов.

Місяця лютого в 16-й день

Страждання святих дванадцяти мучеників: Памфила-пресвітера, Валента-диякона, Павла, Порфирія та инших

Дванадцять святих мучеників, які не лише пророчого й апостольського дару, але й числа їх удостоїлися, постраждали за Христа в Кесарії Палестинській за царювання Диоклитіянового. Серед них же перший чином і саном — святий Памфил, пресвітер цього града, родом із Вириту, зовнішньої любомуд рости з юности навчений, і духовної премудрости сповнений, і доброчинним прикрашений життям, й ісповідництвом Христовим славний. Другий же після нього Валент — диякон Єлійської церкви, муж, поважний літами і розумом, старий був і осмомисл, бо й Божественне Письмо з уст умів. Третій Павло — гарячий вірою, горів ревністю за благочестям, він із града, що Ямнія називався, — цей перетерпів уже раніше вогненне за Христа спалення. Ці троє після різних за Христа мук, що їх ігемон Урван їм наклав, кинені були до в'язниці й перебували в ній два роки, аж до ігемонства Фірмиліяна, який після Урвана настав.

Тим часом у Єгипті сто тридцять ісповідників Христових з батьківщини було вигнано і в Киликію на копання руди золотої засуджено; якісь юнаки, брати по тілу й по духу, числом п'ять, їх же з Єгипту аж до Киликії провівши, поверталися з Киликії знову на батьківщину свою, до Єгипту, і до Кесарійського града, бо туди їм путь була, прийшли. Коли входили вони у ворота градські, спитала їх сторожа: "Хто ви і звідки?" Вони ж не таїли правди, християнами себе визнали, батьківщиною ж своєю Вишній Єрусалим назвали. Тоді, наче злодіїв, взято було їх і до в'язниці вкинено. Наступного дня, це було шістнадцятого лютого, виведено було із в'язниці святих п'ятичисленних єгипетських юнаків разом із вищеназваними ісповідниками Христовими Памфилом, Валентом і Павлом і перед судищем нечестивого ката Фірмиліяна-ігемона поставлено. Ігемон же спершу юнаків єгипетських намагався здолати, різними їх страшив муками, одного, що був з них літами найстарший, поставивши посередині, питав "Хто ти?" Топ же себе і друзів своїх християнами назвав сміливо. Коли питав ігемон про імена, іменував себе Іллею, другого — Єремією, третього — Ісаєю, четвертого — Самуїлом, п'ятого — Даниїлом. Відкинули-бо святі юнакі ті імена нечестиві ідолопоклонницькі, що їх невірні батьки їм нарекли, замість них переіменували себе іменами пророків, сповіщаючи відкрито, що є рабами Бога Ізраїлевого не лише ділами, а й найменуванням. Фірмиліян же ігемон імен тих святих анітрохи не зрозумівши, про батьківщину питав. А Ілля назвав батьківщину свою не тілесну, а духовну — Єрусалим Вишній, повідав, маючи на гадці апостольське до галатів слово: "Вишній Єрусалим вільний, він мати всім нам" і до євреїв: "Ви підійшли до Сіону-гори і до града Бога Живого, до Єрусалиму Небесного". Ігемон же Фірмиліян не розумів, що то за Єрусалим і в якому краї, у ті-бо часи святий град не називався Єрусалимом, а Єлія — з того часу, коли нечестивий цар римський Адріян замість прекрасного града Єрусалиму, що його Тит зруйнував, збудував град на тому місці на свою честь, він-бо називався Єлій Адріян. Тому замість Єрусалим назвав град Єлія — і осквернив усі святі місця. Гріб Господній камінням і землею засипавши та ідолів скверних всюди поставивши, заповідав, аби ніхто не посмів град той инакше називати, лише Єлією. Це ж зробив, хотівши і пам'ять імени Ісуса Христа із землі знищити, і був серед нечестивих ідолопоклонників Єрусалим у забутті близько двох сотень літ — аж до благочестивого царя Великого Константина і матері його Олени. Тому Фірміян-ігемон у Палестині за царювання Диоклитіяна, коли розповідав святий юнак про Єрусалим, не відав, де і який град Єрусалимом названий. Юнака ж того блаженного, що Іллею назвався, звелівши зв'язати йому руки ззаду, нагого повісили на катівню і били жорстоко, щоб сказав правду, який то град Єрусалим і в якому краю землі. Він же розповів, що Єрусалим є батьківіщиною лише християн і ніх то инший не може мати в ньому участи. Заснований же град той на Сході при самому сяйві сонячному, де ж сонце перші промені свої випускати починає. Так святий про Вишній духовний Єрусалим любомудрував, не зважаючи ж на муки, як безтілесний. А ігемон, не розуміючи сказаного про Єрусалим, думав, що християни десь град собі той створили і хочуть протистояти римлянам. Через те жорстокіше Іллю святого мучив, щоб правду про християнський той град Єрусалим, де створений, розповів. І коли більше нічого иншого від нього довідатися не зміг, лише Христового імени ісповідання і називання батьківщиною Вишнього Єрусалиму, засудив юнака святого мечем потяти. Мучив же так само й инших юнаків: Єремію, Ісаю, Самуїла і Даниїла. І від них нічого иншого не чув, лише те, що від першого, — тож убити мечем їх засудив. Тоді про святого Памфила-пресвітера, і про Валента-диякона, і про Павла допитавши і довідавшися, що вже досить мучив їх два роки перед тим той, що був перед ним, ігемон Урван і у в'язниці так довго їх тримали, не захотів більше їх мучити, але тільки спитав: "Чи підкоряються царському наказу?" І, побачивши їх непохитними, засудив також на посічення мечем.

Юнак же якийсь, один зі слуг Памфилових на ім'я Порфирій, мав коло вісімнадцяти літ, і любив його вельми пан його, святий Памфил, за цнотливість і добророзумність. Він, почувши вирок смертний, на святих мучеників виданий, возвав із народу, кажучи: "Тіл святих прошу, щоб у землю поховати". Те велегласно кажучи, вийшов з людського натовпу і перед ігемоном встав. Ігемон же, спитавши і довідавшися, що християнином є, звелів зразу повісити його нагого на катівні, на якій і святих п'ятьох юнаків мучив, і бити жорстоко. І битий був святий юнак Порфирій доти, доки тіло його все не роздробилося ранами і не впало на землю, і самі лише нагі кості і нутрощі його виднілися. Він же у такій муці був наче стовп чи камінь бездушний і безмовний, анітрохи нічого не виказав нетерпеливо, не закричав, не застогнав, але мовчав, наче стіну били. Через те кат ще більше лютував і рубищем гострим волосяним звелів розтирати його рани. Тоді засудив на спалення: застромивши кіл і святого до нього прив'язавши, обклали дровами і запалили. Коли ж обійшов його вогонь, взивав мученик велегласно, прикликаючи на допомогу Ісуса Христа, Сина Божого, після того замовк, передавши душу свою в руки Господеві. Перетерпів страждання після пана свого, але випередив його у прийнятті вінця мученицького: ще-бо святий Памфил із побратимами своїми не потяті були, коли святий Порфирій у полум'ї вогненно сповнився, до подвигоположника Христа відійшов. А коли спалювали Порфирія святого, стояв там серед люду муж правовірний, який був колись воїном, на ім'я Селевкій. Він після кончини Порфирія поспішив услід за поведеними на мечне усічення мучениками і знайшов їх ще живими. Випросивши у спекуляторів час для молитви, сповістив святому Памфилові про кончину страдницьку любого йому Порфирія, і зрадів святий Памфил, дякуючи Богові. А Селевкій дав останнє цілування святим мученикам, які під меч голови свої схиляли. Воїни ж, те бачивши і що християнин він, пізнавши, схопили його і до ігемона привели. Ігемон же зразу і цього потяти звелів. Був же Селевкій святий із Кападокійського краю, воїн хоробрий і відомий у полках римських, який на початку гоніння на християн, визнавши Христа, битий був багато, тоді, воїнського сану і почестей позбавлений і з полку свого вигнаний, прислуговував хворим, на дороги викиненим, про жебраків же і сиріт піклувався. А в той час приєднався до святих мучеників — мученик, до ісповідників — ісповідник, пішов, радіючи, до Владики свого Христа Господа.

Після святого Селевкія поспішив до лику мученицького приєднатися святий Теодул, муж старий і добропорядний, один із домашніх ігемона Фірмиліяна, шанований всіма у старості своїй, уже-бо правнуків своїх дочекався. Він, таємно віривши у Христа, одного зі святих мучеників, що на посічення ведені були, підійшовши, поцілував, і щоб помолився за нього до Христа Бога, просив. Бачили ж то деякі зі слуг ігемонових, донесли на Теодула до господаря їхнього, що християнин. Допитав-бо його ігемон і, правду з'ясувавши, більше на нього розгнівався, і звелів святого Теодула на хресті розіп'яти.

Після ЦиХ усіх долучився святий Юліян, дванадцятичисленний лик сповнюючи. Він, як же і святий Селевкій, із Кападокії був, муж вірний і доброчинний. Ішов у якійсь справі до Кесарії Палестинської і, до града наблизившися, бачив за градом тіла мучеників, на поїдання псам, і птахам, і звірам викинені. І зрадів духом, припавши до них, обціловував тіла їхні, що за Христа постраждали. І прославляв таку кончину їхню мученицьку, за неї ж нескінченного життя від Христа сподобилися. Воїни ж здалеку назирали і стерегли тіл мученицьких, щоб християни потаєні не вкрали їх. Бачили подорожнього чоловіка, що до тіл викинених припадав і їх цілував, пізнали, що християнин, взяли його і до ігемона свого привели. Ігемон же після звичного допиту на спалення його засудив — і спалений був, як же і святий Порфирій. Так дванадцятка мученицька, відповідна дванадцятці пророчій і апостольській, стала з пророками й апостолами перед Христом Господом у Небесному Його Царстві, увінчана вінцями переможців. А викинені за град мученицькі тіла лежали днів чотири. Бачили ж нечестиві, що не торкаються до тіл тих ані пси, ані птахи, ані звірі, — звеліли, що, коли хто хоче, хай візьме їх і поховає. Взяли-бо їх вірні, поховали чесно, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа, одного у Тройці Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святих мучеників перських, що в Мартирополі, і преподобного Марута-єпископа, якого благочестивий цар грецький Теодосій Великий послав був до царя перського задля примирення. Зцілив там преподобний цареву доньку від бісівського катування і знайшов велику в царя того благодать, і в грецьку землю приніс, створив град на честь мучеників, назвавши його Мартирополь, і в ньому принесені з Персії мученицькі тіла чесно поклав, тоді й сам там же спочив у Господі.

Місяця лютого в 17-й день

Страждання святого великомученика Теодора Тирона

Максиміян і Максимін, нечестиві царі, розіслали свій наказ у всі кінці, щоб усі язичники, які прийняли закон християнський, скуштували із жертв ідольських, — тоді звільняться від кари, а якщо перечити почнуть, нехай будуть передані суду. У той час святий Теодор Тирон, який у східному краю воював, із багатьма співвоїнами своїми був переведений у полк мармаритський, під препосита' на ім'я Вринк, полк же той був тоді у граді Понтійському на ім'я Амасія. Приведено ж було у полк той Теодора святого, і переконували його невірні, аби приніс жертву ідолам. Істинний Христовий воїн Теодор, вірний Богові, сповнився Духа Святого, сказав посеред полку: "Я християнин, і наказано мені не приносити жертви богам перелюбодійним, маю-бо Ісуса Христа, істинного Бога і Царя на небі". Вринк-препосит сказав: "Послухай мене, Теодоре, прийми всю свою зброю і, як воїн, піди принеси жертву богам". Святий Теодор відповідав, говорячи: "Я є воїн свого Царя-Христа, більше не можу нікому иншому воїном бути". Сказав Вринк-препосит: "І всі, що тут є, християнами є і воїнами царів римських". Відповів святий: "Кожен знає, чиїм є воїном, я ж є воїном Владики і Царя Небесного Бога і єдинородного його Сина". Посидоній-сотник, стоячи перед ним, сказав: "І сина має Бог твій, о Теодоре?" Відповів же святий Теодор, кажучи: "Має справді Сина — Слово Істини — через Нього вчинив усе". Сказав же йому препосит: "Чи можемо Його пізнати?" Сказав святий Теодор: "Хотів би я, щоб вам Бог дав таке розуміння, аби ви Його пізнали". Сказав йому Посидоній: "І якщо Його пізнаємо, то чи можемо покинути царів наших і до Нього піти?" Сказав святий Теодор: "Німого вам не заважає покинути пітьму і короткочасних земних царів, приступити ж до Бога живого. Царя і Владики вічного, і стати воїном його, як же і я". Вринк-препосит сказав до сотника: "Залишмо його [Теодора] на декілька днів, щоб, подумавши, вибрав для себе корисне". Прийнявши ж даний собі час, Теодорсвятий молився безперестанно і хвалив Господа. Люттю ж навісніли нечестиві на инших деяких міщан, їх же схопивши, у в'язницю [за Христа] вели. Святий же Теодор услід за ними йшов, взивав, навчаючи їх путі спасенної і терпіння, щоб не відвернулися від Христа Царя. Коли ж замкнені вони у в'язниці були, святий Теодор знайшов зручний час і запалив уночі капище матері богів, видно було декому з града, і донесли на нього. Кронид же, градоначальник, забоявся через те, взяв Теодора й до ігемонаПублія привів його, говорячи: "Пане мій, цей чоловік згубний, нововибранийтирон, погано прийшов у град наш, спалив храм матері богів наших і збезчестив богів. Взявши-бо його, привів до твоєї величности, аби за божественним владик вселенної велінням царським достойну прийняв кару за дерзнуте діло". Ігемон же, прикликавши препоситаВринка, сказав йому: "Чи ти дав владу цьому спалити храм матері богів наших?" Той же відповів, кажучи: "Я довго переконував його, давши йому час, щоб, подумавши, приніс жертву богам. Якщо ж він таке зробив, то в кожному разі знищив богів і царське веління зневажив. Ти ж суддя, чини, що царі велять". Тоді ігемон, сівши на судищі, поставив перед собою блаженного Теодора і сказав йому: "Чому, коли належить принести жертву і кадило богині, ти приніс їй вогонь?" Сказав святий Теодор: "Що вчинив, не відмовляюся, запалив дрова, щоб обпалився камінь. Такою є ваша богиня і така її сила, що вогонь ї'ї торкається та обпалює". Розгнівався суддя, звелів його бити, кажучи так: "Лагідна моя бесіда зробила тебе відважним, не відповідай мені багатьма словами, чекають-бо на тебе лютіші муки, щоб царським ти підкорився наказам". Сказав святий Теодор: "Ні тебе, ні мук твоїх не боюся, навіть якщо дуже люті. Далі ж роби, що хочеш, бо сподівання благ, що чекають у Бога мого, переконує мене дерзати, через надію, що дана мені, і через вінець, який сплітається мені в Бога". Сказав суддя: "Богам принеси жертву, Теодоре, і звільнися від мук, які чекають на тебе, погано-бо й гірко маєш померти". Сказав святий Теодор: "Муки, яких ти завдаєш, не є для мене муками, Господь-бо мій і Цар, Ісус Христос, є перед лицем моїм, від мук ТВОЇХ звільняє мене, Його ж ти не бачиш, бо не дивишся мисленими очима". Сповнився люті суддя і, наче лев, заревів, звелів святого вкинути до темниці і двері замкнути печаттю, і залишити його там, щоб помер з голоду. Коли вкинений був до в'язниці блаженний Теодор, мав поживу від Святого Духа. І тої ночі явився йому Господь і сказав: "Дерзай, Теодоре, Я-бо з тобою. Не приймай їжі чи пиття земного, буде тобі життя инше, негинуче і вічне, зі Мною на Небесах". Це мовивши. Господь відійшов від нього. А святий Теодор почав співати і веселитися, слухала ж його велика кількість святих ангелів. Сторожа в'язнична, почувши солодкі піснеспіви, встала й побігла до дверей в'язниці. І бачили двері замкнені, і печать цілу, глянули через віконце — й побачили багато білоризців, які співали разом зі святим Теодором. І злякалися, сповістили Публієві-ігемону. Він же, вставши, пішов швидко до дверей в'язниці, і бачивши двері замкнені, і ланцюг металевий вкупі, і печать цілу, чув же голос співаючих всередині зі святим Теодором — звелів озброєним воїнам обступити навколо в'язницю, думаючи, що якісь християни є з Теодором. Та, увійшовши всередину, нікого не знайшли, лише слугу Христового Теодора, зв'язаного ланцюгами. І напав на ігемона страх і трепет, і на всіх, що з ним були, — вийшовши з в'язниці, замкнули двері знову й пішли. І звелів суддя давати святому щодня невеличкий окраєць хліба і води. Великий же і вірний мученик Христовий, як же написано — "праведний житиме вірою", ніяк же від них не хотів прийняти хліб чи воду, кажучи їм: "Мене годує Господь мій і Цар — Ісус Христос". Коли ж настав ранок, звелів суддя вивести його на судилище і, поставивши перед собою, сказав: "Послухай мене без мук і кари і принеси жертву великим богам, аби швидко написав я про тебе владикам вселенної, і будеш великим жрецем богів, і приймеш не менші почесті, і на цьому ж престолі, на якому й ми, перебуватимеш з нами разом". Святий же Теодор, поглянувши на небо і знаменням хресним знаменувавшися, сказав до ката: "Якщо й вогнем плоть мою спалиш і різними розшматуєш муками, мечами посічеш, звірам на поїдання віддаси, проте, доки дух мій у мені, не відвернуся від Імени Христа мого". Кат же, порадившися із препоситом, звелів святого повісити на дереві та кігтями залізними стругати тіло його. І доти стругали мученика, поки кості його не оголилися. А блаженний Теодор нічого не відповідав ігемонові, але співав, кажучи: "Благословлю Господа у всякий час, завжди хвала Його в устах моїх". Подивувався кат такому терпінню і мужності блаженного Теодора і сказав йому: "Чи не соромишся, о найокаянніший з усіх людей, покладатися на чоловіка, названого Христом, який убитий був насильницькою смертю, і через нього ти, настільки нерозсудно, віддаєшся на муки та кару?" Святий же Христовий мученик Теодор сказав: "Безчестя це хай буде мені і всім, хто призиває ім'я Господа мого Ісуса Христа". Коли закричав народ, щоб забрали вже зсередини Теодора, спитав ігемон Теодора через проголошувача, кажучи: "Чи хочеш богам принести жертву, чи далі хочеш, щоб я тебе мучив?" Відповів же святий мученик Теодор, відважно кажучи до ката: "Нечестивче і всілякої скверни сповнений і підступу, сину диявола, чи не боїшся Бога, який дав тобі таку владу і могутність? Тому-бо царі царюють і кати тримають землю пануванням, змушуєш мене покинути Бога Живого і поклонитися каменю бездушному". Суддя ж довго думав, знову мовив святому Теодорові: "Що хочеш: з нами бути чи з Христом своїм?" Святий відповів з радістю великою: "З Христом моїм був, і є, і буду, далі ж чини, що хочеш". Бачивши ж, що нічого не можуть катування проти Теодорового терпіння, ігемон видав на нього смертний вирок, кажучи: "Теодора, який не підкорився владі славних царів і великих богів, який вірить, що Ісус Христос розп'ятий був при ПонтійськімПилаті, як же юдеї розповідають, вогню передати наказую". Як тільки такий вирок суддя видав, скорше від слів виконувалося наказане діло, бо зразу слуги із тих, що були поблизу домів і лазень, багато дров назбирали, вели блаженного Теодора на місце смертне. І коли святий знаменняі хресне поклав на молі своєму і на цілому тілі, вогонь великий навколо нього був запалений — і зійшов Дух Святий і охолоДив мученика. 1 так Теодор святий, хвалячи і славословлячи Бога, у мирі передав дух свій Господеві. І бачив [говорить очевидець-письменник] чесну і святу його душу, що, як блискавка, знялася на небеса. Жінка ж одна на ім'я Євсевія, яка благочесно та добродійно жила, попросила тіло святого славного мученика Теодора. Його взявши, помастила пахучим миром і, в синдон'' чистий загорнувши, поклала до гробу в домі своєму у граді Євхаїтському, під митрополією Амасійською, і щороку сповнювала чесну його і святу пам'ять. Переставився ж святий мученик Христовий Теодор у сімнадцятий день лютого, коли володарював Максиміянкат, у нас же царював Господь наш Ісус Христос, Йому ж слава і держава з Отцем і Святим Духом нині, і завжди, і навіки-віків. Амінь.

Про чудо святого великомученика Теодора Тирона

Після царя Констанція, Великого сина Константина, коли Юліян Відступник скіпетр царства прийняв і від Христа до ідолопоклоніння перемінився, гоніння на християн піднялося превелике, не лише наяву, а й потай: соромився-бо злочестивий явно всіх мучити суворо і нелюдськи, разом з тим боявся, щоб не приєдналося до християн більше з ідопоклонників, які дивилися на мужнє страждальців Христових терпіння. Замислив скверний і підступний таємно осквернити людей Христових. Бачивши, що християни в перший святого Великого посту тиждень найбільше очищуються і звертаються до Бога, прикликав градськогоєпарха в Константинополь і звелів їжу звичну, що на торгах продавалася, зібрати і винести геть, иншу ж їжу, хліби і пиття, що перед тим із кров'ю від жертв ідольських нечестиві змішали й осквернили, покласти на продаж, аби християни, купуючи те в піст, осквернялися ідоложертвенним. Зразу-бо єпарх нечестиве царя беззаконного веління перевів у діло і поклав по всіх торгах їжу і напої, кров'ю жертв ідольських осквернені. Всевидяче Око Боже, спиняючи премудрих у підступності їхній, про своїх же рабів дбаючи, зруйнувало таємний і оманливий підступ злочинців. До град ського-бо архиєрея послало (того, що перед багатьма роками постраждав і на небесах уже торжествував) страстотерпця свого святого великого Теодора, що тиронського у воїнстві був чину, Тироном іменованого, який наяву, а не уві сні до архиєрея прийшов і так йому сказав: «Швидко вставши, Христове збери стадо і заповідай їм твердо, щоб ніхто не купував нічого з викладеного на торгу: ні їжі, ні пиття — кров'ю-бо жертв ідольських усе осквернено за велінням царя нечестивого." Сумнівався архиєрей і питав, чи можуть убогі й ті, що нестаток удома мають, не купувати на торгу покладеного. Сказав йому святий, що, даючи коливо, утішить нестаток їхній. Коли не розумів він і не міг збагнути, що то за коливо, сказав великий Теодор: «Пшениця, варена з медом, коливом є, так-бо ми у Євхаїтах говорити звикли». Спитав же архиєрей того, хто явився йому: «Хто є той, хто про христоіменних людей дбає». Сказав святий: «Я — Христовий мученик Теодор, посланий від Нього вам нині помічник». Те мовивши, невидимий став. Архиєрей, зразу вставши, зібрав усіх християн і сповістив те, що бачив і чув, і, зробивши коливо, зберіг Христове стадо неушкодженим від підступу ворожого. Беззаконний же цар, бачивши, що таємна його хитрість викрита, нічого не досягнувши, вельми осоромився і звелів знову звичайну на торгах покласти їжу. А Христові люди, коли закінчився перший великопосний тиждень, у першу суботу святого великомученика Теодора коливом пом'янули, дякуючи Богові і раба Його святого вшановуючи. І відтоді аж донині правовірні по вселенній у першу Великого посту суботу пам'ять чуда того коливом оновлюють і вшановують Христового страстотерпця, щоб не забутий був такий милосердний Божий про християн промисел і святого великомученика Теодора допомога.

У той самий день пам'ять святої Маріямни, сестри святого апостола Фипипа. Дивись про неї у стражданні брата її 14-го листопада.

І віднайденнямощей святого мученика Мини Калікалада, Дивись про те у Пролозі.

Місяця лютого в 18-й день

Пам'ять святого отця нашого Леона, папи Римського

Цей великий святитель і пастир Божої Церкви Леон був родом з Італії, від батька Квинтіяна. З юности в навчанні книжому, у зовнішній ж філософії і в чеснотах християнських вихований. Вибравши духовне життя понад мирське, спершу архидияконом був у папи Сикста третього. Тоді че рез превелику свою цноту і чистоту після смерти Сикстової престол Римської Церкви одноголосним всіх вибором прийняв і пас словесні вівці Христові добре, як добрий пастир, поклавши свою душу за них. Коли-бо лютий той кат Атила, князь гунів, якого називали бичем Господнім, завоювавши багато країн, прийшов до Італії, хотівши її вогнем і мечем спустошити, Леон-папа, бачивши, що ніхто тому протистояти не може, помолився належно до Бога з постом і сльозами, від Нього захисту просячи і святих верховних апостолів Петра і Павла на допомогу прикликаючи, — і пішов сам до ката впрошувати і погамовувати його лють і гнів, готовий за овець своїх померти. І промовляючи до нього солодкомовними і богонатхненними словами, перетворив його з вовка на вівцю: лагідно-бо та смиренно послухав кат Божого угодника слів, дивуючись архиєрейському його одягу і жахаючися чесного і святого лиця його, — і вчинив за бажанням його все, поспішив вийти за межі італійські. А коли бояри і воєводи Атилові дивувалися незвичній і швидкій з люті в лагідність князя свого переміні, питали його, чому одного чоловіка римського, який без зброї до нього прийшов, злякався і послухав його і, наче переможений, кинувся втікати, такі в італійській землі покидаючи багатства. Відповів їм Атила: "Чи не бачите ви того, що я бачив? Бачив-бо двох мужів ангеловидних (святих верховних апостолів Петра і Павла), які з обох боків Папи стояли, в руках мечі тримали оголені і смертю погрожували мені, якщо я не послухаю Божого архиєрея". Таким був великий цей угодник Божий Леон, не лише для невидимих, але й для видимих ворогів страшний, до овець же дуже люб'язний, бо задля них не боявся до ката, що наступав, іти, і, коли треба було б йому постраждати, не боявся б. У часи святительства його після Несторієвої єресі настав Євтихій, ченців царгородських архимандрит, і Діоскор, патріярх Олександрійський, хулителі безсоромні, що дві природи у Христі, Господі нашому, — Божу і людську — за одну мали і тою єрессю бентежили Церкву Божу дуже. Зібравши ж свій неправедний в Ефесі собор, святого Флавіяна, патріярха Царгородського, захисника православ'я, неправедно засудили й убили, і велику кривду чинили правовірним. Тоді святий Аео Папа велике показав старання, щоб виправити і заспокоїти збентежену єретиками Церкву, пишучи до царів, до Теодосія спершу, тоді до Маркіяна, щоби сказали скликати Вселенський Собор. І зібрався святий Вселенський четвертий Собор святих Отців шестисот тридцяти в Халкедоні, за царювання Маркіяна і Пульхерії, на Євтихія і Діоскора, що говорили про одну в Христі Господі природу й одну дію та волю. На тому самому Соборі не міг сам Папа святіший Леон бути — і через довгу дорогу, старечу ж неміч, і через небезпеки, пов'язані з частими варварськими тоді на Італію нападами, — через те намісників своїх послав, Пасхасія і Лукенія, єпископів, Боніфатія і Василія, пресвітерів. І коли на Соборі тому з єретиками була суперечка і сумніви для багатьох великі, тоді, за велінням святих Отців, у відповідь тим, що єретично мудрували, читано епістолію цього святого Леона, папи Римського, написану до колишнього патріярха Царгородського святого Флавіяна, який зібрав був помісний у Царгороді на єретиків Собор. Про епістолію ту розповідається, що сам святий верховний апостол Петро рукою своєю апостольською виправив її, про що розповідає святий Софроній Єрусалимський, у своєму Лимонарії пишучи так: "Розповідав нам авва Мина, отець киновії, яка Саламана називається і поблизу Олександрії міститься, що чув авву Євлогія, Олександрійського патріярха, який говорив: "Коли прийшов я, — казав. — до Константинополя, перебував з паном Григорієм, Римської Церкви архидияконом, мужем воістину винятковим і доброчинним, і розмовляв з ним. І розказав мені про святішого і блаженнішого Леона, папу Римського, кажучи, що написано в Церкві Римській, що коли святий Лео написав епістолію до святого Флавіяна, Константинопольського єпископа, проти злочестивого Євтихія і Несторія, та поклав її на гробі верховного апостола Петра, молитвами ж, і чуванням, і пощенням просячи самого апостола верховного й кажучи: "Коли що як людина написав нескладно, чи чогось не осягнув, чи що проминув, ти, якому ж Господь Бог і Спас наш Ісус Христос престол цей і Церкву доручив, виправ". Через чотирнадцять днів, коли він молився, явився апостол і мовив: "Прочитав і виправив". Взявши епістолію свою з гробу блаженного Петра, Леон відкрив її і побачив, що апостольською рукою вона виправлена". (Доти святий Софроній.) Та епістолія святого Леона Папи на Вселенському четвертому Соборі коли була прочитана, усі святі Отці возвали, кажучи: "Петро-апостол устами Леоновими говорить". И утвердився святий Собор тим святого Леона писанням, осоромивши єретикуючих. Не лише ж тоді, а й пізніше епістолія та, що православ'я утверджувала, загороджуючи уста єретиків, між святими Отцями була у великому пошанівку, як же і у вищезгаданого блаженного Євлогія, патріяха Олександрійського, який єретикам, що хулили ї'ї, противився, твердо за неї відповідаючи, через що милий був святому Леонові, який відійшов уже звідси і зі святими перед Богом стояв. Про це той же Софроній святий у Лимонарії розповідає, так кажучи: "Коли я був кувикуларієм святого патріярха Олександрійського Євлогія, бачив уві сні мужа священногарного і світлого, який сказав мені: "Сповісти про мене Євлогію-патріяхові". Я ж сказав: "Хто ти, владико, як розповім про тебе?" Він же відповів мені: "Я — Леон, папа Римський". Увійшовши ж, я розповів святому Євлогію, кажучи: "Святіший і блаженніший папа Леон, Римського престолу первосідатель, хоче увійти до тебе". Почувши ж те, патріярх Євлогій, вставши, швидко вийшов йому назустріч, і, помолившися, привіталися і сіли. Тоді божественний Деон святому Євлогію патріярхові сказав: "Чи знаєш, чому прийшов до вас?" Той же відповів: "Ні". І сказав йому Деон: "Я прийшов дякувати вам, що добре і великодушно відповідаєте за епістолію мою, розуміння моє виявляюючи, уста ж єретичні нею замикаючи. її я написав до брата мого Флавіяна, патріярха Константинограда, на викриття злочестивих Несторієвої та Євтихієвої єресей. Знай-бо, брате, що не мені одному такий ваш Божественний труд і старання даруєте, але й верховному апостолові Петрові, який епістолію ту прочитав і виправив, більше ж від всіх — самій істині, яку ми проповідуємо, тобто Христові, Богові нашому". "Це ж я, — казав єпископ Теодор, — бачив не один раз лише, але двічі і тричі, що сходилися бесідувати про те між собою, і сповістив про видіння те святому Євлогію". Він же, чуючи, просльозився і, піднявши руки до неба, дяку віддав Богові кажучи: "Дякую Тобі, Владико, Христе Боже наш, що недостойного мене сподобив проповідником бути Твоєї істини і, молитвами рабів твоїх Петра і Деона, мале дерзновення наше, як же вдовині дві лепти, велика і невимовна Твоя благодать зволила прийняти". (Доти і це.) Але видіння те через багато років після переставлення Деонового було, бо Євлогій святий жив пізніше, за царювання Гераклія'', Деон ж святий помер перед тим у царювання тезоіменного собі царя Дева Великого. Досягнувши ж старости глибокої і до кончини своєї зближаючися, переконався щодо прощення немочей своїх людських: чотирнадцять-бо днів перебував біля гробу святого апостола Петра в молитві та пості, молячи апостола святого помолитися за нього до Бога, щоб простив йому прогрішення. І коли минуло чотирнадцять днів, явився йому святий апостол Петро і мовив: "Молився я за тебе, і відпущені тобі гріхи твої всі, окрім хіротонії, за те-бо маєш відповідати, чи добре і законно рукопокладав кого, чи ні". Після цього повідомлення Деон святий подвоїв свої молитви, піст і милостині, у розчуленні серця взивав, допоки повного не отримай розрішення. І так приготувався, як же годилося, до відходу, і передав святу свою душу в Руки Божі, і приєднав ся до святих попередників — великих єрархів й учителів, ставши з ними перед престолом Христа, Бога нашого, Якого славимо і Якому поклоняємося з Отцем і Святим Духом навіки.

У той самий день пам'ять святого отця нашого Флавіяна, ісповідника, патріярха Царгородського

Святіший отець наш Флавіян був раніше посудохранителем і пресвітером святої великої константинопольської церкви, тоді після святішого Прокла на патріярший престол за непорочне і богоугодне життя своє возведений був за царювання Теодосія Молодшого і сестри його Пульхерії.

Був же в царя один євнух на ім'я Хрисафій, лукавства і злости сповнений. Він не благоволив дуже через поставлення на патріяршество Флавіяна святого, бо єретично мудрував, бачив же Флавіяна благочестивим і у правовір'ї твердим, тож не любив його і шукав причини, щоб його скривдити. Сильний був у лукавих своїх ділах, бо мав у царя ласку і міг багато. І знайшов привід. Про це Никифор, історик церковний, пише так: "Намовив царя послати до патріярха, щоб приготував якийсь дарунок, царських рук достойний, на благословення яко новопоставлений патріярх. Святіший Флавіян, приготувавши чисті хліби, послав цареві на благословення — дар, направду достойний рук царських. Хрисафій же відкинув хліби, кажучи, що золото, а не хліб на благословення патріярхові прислати годиться. Святіший патріярх відповів через посланців, що таких дарів не має, бо убогий, оскільки зневажив світу цього багатства, окрім церковних. "Але ж знає Хрисафій добре, — говорив патріярх, — що церковне золото і срібло Божим є, і нікому не можна його подавати, хіба жебракам". Євагрій же, історик церковний, каже, що коли домагався Хрисафій золотого дару, послав святіший йому якусь посудину золоту, взявши з вівтаря, щоби сповнити його сорому і викрити в ненаситності золота. Розгнівався Хрисафій вельми, зрушив і царя на гнів: "Насміхається, — казав, — над царством твоїм патріярх новопоставлений". Проте не міг підступом ніяким патріярха скривдити, бо благочестива діва Пульхерія, сестра царева, яка цілим царством Грецьким тоді керувала, підкріплювала руку патріярхову, захищаючи невинного і святого мужа. Бачив же те Хрисафій, постарався і благочестивій Пульхерії яму вирити, збунтувавши проти неї лукавством своїм царицю Євдокію, як же про те в житії святої Пульхерії написано просторо''. І зробив так, що сестру царську було відлучено від палат і влади царської, бо Теодосій-цар, слухаючи дружину свою Євдокію і Хрисафієві поради, хотів, щоб патріярх переконав сестру його примусом чин духовний прийняти, аби таким чином відлучити її від царської влади. Така ж була в царя нарада таємна, на яку святішого прикликано було. Обіцяв патріярх устами царське бажання виконати, але серцем своїм не погоджувався, неправедним вважаючи те, що Пульхерію змушують відійти від управління цілим Грецьким царством. Ця премудра, благорозумна, цнотлива ж і свята царівна стала братові своєму цареві Теодосію замість матері, коли в дитячі роки без батьків зостався, і благочестя захисницею, і доброю управителька цілим царством. І сповістив таємно святій Пульхерії про таємну нараду царську. Благочестива ж царівна Пульхерія, розумівши ворожість цариці, і Хрисафія, і братові наміри, сама покинула керування царством, пішла з царських палат та з града і в спокійній безмовності усамітнилася. Тоді лукавий Хрисафій, час зручний знайшовши, усі свої підступи злостиві обернув на святішого патріярха Флавіяна, бунтуючи і намовляючи на нього царя, наче той таємниці царевої не зберіг і Пульхерії помагає, а не цареві, бо стало відомо те, що патріярх Пульхерії сповістив раду царську. І гнівався цар на патріярха Флавіяна. Був у той час у Царгороді архимандрит Євтихій, який нову витворив єресь, образливу на Господа нашого Ісуса Христа, зливаючи два його єства, Боже і людське, в єство одне. Той Євтихій батьком був за духом Хрисафієві, бо від святого хрещення прийняв його. І коли святіший патріярх Флавіян, зібравши помісний у Царгороді собор, закликав Євтихія, щоб він своє ісповідання віри перед усіма розповів, — той не хотів іти на собор, причиною називаючи то те, що з монастиря свого, наче з гробу, виходити не може зовсім, то те, що старий і хворий. Але святіший патріярх знову посилав до нього архимандритів, і пресвітерів, і дияконів, люб'язно його прикликаючи і наставляючи до покаяння, аби злочестя своє відкинув перед усіма і приєднався до святої православної Церкви, щоб, на нього дивлячися, й инші від зловірства до православ'я навернулися, — і заледве Євтихій прийти на собор пообіцяв. Ішовши ж на собор, спершу в царські прийшов палати, шукаючи царевого заступництва і допомоги. І впросив царя через Хрисафія, щоб послав з ним знатних людей і воїнів, — і послав з ним цар патриція Флорентія й инших сановників, і воїнську силу, і йшов Євтихій на собор, наче на війну, оточений воїнами і царськими сановитими мужами, яких послав перед собою до собору, аби сказали: "Не прийдемо на собор, ані Євтихія не приведемо, поки не пообіцяєте нам, що відпустите його зі собору вільним". І обіцяли те отці. Коли ж вони увійшли, спершу читано книги Євтихієві, єретичних догм сповнені, що їх Євтихій по монастирях розіслав був, до однодумства свого багатьох ловлячи. Тоді сам той єретик після довгого свого хитромовства переконаний був, щоб своїми устами ісповів, як вірить, і сказав: "З двох природ був Господь наш перед з'єднанням, після з'єднання ж єдине єство Його визнаю". І звеліли отці, аби те своє єретичне мудрування прокляв, православні ж догми аби прийняв. Але він не хотів. Тоді святіший Флавіян зі всіма святими отцями, серед них же було єпископів тридцять два, архимандритів двадцять три, пресвітерів же і дияконів багато, Євтихія зі священичого сану скинули, було ж скинення те описано так: "Євтихія, колись пресвітера й архимандрита, через те, що зі своїх попередніх писань і нинішніх усних ісповідань виявився валентіяновою і аполінарієвою єрессю хворий і наслідує їхнє хуління послідовно, що ані нашого не посоромився умовляння, і учення не прийняв, і не захотів із правильними погодитися догмами, плачучи і стогнучи через повну його загибель, судимо в Господі нашому Ісусі Христі, Якого він ображає, відчужити його від усієї служби єрейської і нашої спільноти, і старійшинства монастирського.

Хай буде відомо всім, що ті, які після цього розмовляли з ним, приходити до нього будуть, і вони буду'і ь під карою відчуження, бо не віддалилися від байкослів'я його". Флавіян, єпископ Константинопольський, нового Риму, судячи, підписав. Також підисалися і всі єпископи та архимандрити.

Відкінено ж було Євтихія, тримався він палат царських, маючи Хрисафа великим собі у всьому помічником. Той же лукавий євнух Хрисафій більшою люттю і гнівом на святішого Флавіяна навіснів, всілякий підступ свій зрушив, як би то його з престолу вигнати, — і щоби відомстити за Євтихія, і щоби більше Пульхерію опечалити Флавіяновим вигнанням. Маючи ж царя під впливом своїм у всьому, чинячи іменем його царським усе, що хотів, писав до Діоскора, патріярха Олександрійського, чоловіка всезлісного, і в підступності хитрого, і неблагочестивого, бунтуючи його на Флавіяна, Євтихія ж захистові його вручаючи й обіцяючи йому в царя благодать велику. Писав же до нього і від імени царського наказував, аби своїх, яких знає, єпископів, собі однодумних, взявши, до Ефесу поспішив прийти і собор великий щодо догм віри скликати, бо Флавіян нові якісь мудрування, єресі сповнені, вносить у Церкву і бентежить її. Тому нехай судить його соборний суд і нехай його буде скинено як неправовірного, а Євтихію, якщо невинним виявиться, нехай відпуститься і у свою честь хай повернений буде. Той же Хрисафій і царицю Євдокію намовив, помагала і вона Євтихієві на Флавіяна. А Діоскор, зразу взявши понад десять однодумців своїх, єпископів, і одного архимандрита, що називався Варсума, із тисячею монахів швидко до Ефесу прийшов. І був беззаконний і неправедний той у святій Церкві собор, на ньому ж єпископів було сто двадцять вісім, із різних країв царським наказом прикликаних, прийшов і святіший Флавіян туди, на суд званий. Писав же цар, більше ж Хрисафій від імени царського, до Єлпидія-комита і до инших комитів, що з воїнством там були, аби єпископів, які суд із Флавіяном на Євтихія зробили й підписали, на собор той не пустили. І коли засів лукавий той сонм, на якому Діоскор був первосідателем, став перед ними Євтихій і подав своє написане віри ісповідан ня, у ньому ж хитро лукавством покрита була єресь. Флавіянового ж ісповідання не прийняв собор той. І був великий галас і бунт довгий мас: одні Євтихія захищали і невинним робили, наче правовірного, инші ж за Флавіяна подвизалися. Але мало було тих, що підкріплювали Флавіянову руку, всі-бо полюбили темряву понад світло і брехню понад правду вибрали, земному більше, ніж небесному догоджаючи цареві. Бо цар Теодосій, хоч і благочестивий був, проте яко людина згрішив невіданням, не зрозумів підступу Євтихієвого, Діоскорового і Хрисафієвого: Хрисафій-бо безперервно лукавством своїм лестив, ловлячи цареву душу. У невіданні-бо своєму цар вважав єретиків правовірними і брехні, яку вони говорили, вірив, наче правді, бо не було при ньому благорозумної сестри його, блаженної Пульхерії. Після довгої, що на соборі тому діялася, суперечки і галасу, догму єретичну, яка одне єство, а не два у Христі стверджувала, відкрито, наче благочестиву, хвалили і прославляли: перемогла сторона противників, і зробили Євтихія невинним і правовірним, того, хто єретиком був. правовірного ж і благочестивого патріярха Флавіяна, наче єретика, по-розбійницьки засудили, не давши йому нічого за себе відповісти, ані ісповідання його правовірного слухати не хотіли. І видав на нього Діоскор-первосідатель вирок скинення, щоб відчужити його від святительства, і єрейства, і всілякої духовної влади, і у вигнання в Єпит — град Аідійський — відіслати. Онисифор же Іконійський з иншими єпископами, які невинність Флавіяна знали, вставши, кинулися Діоскорові в ноги, кажучи: "Не роби цього, о чесніший отче, нічого-бо, скинення достойного, Флавіян не зробив, якщо-бо якоїсь кари потребує, то нехай буде покараний, а не викинений". Діоскор же, вставши зі свого крісла і на підніжжі стоячи, сказав: "Нехай би мені хоч язик врізали, инакше не скажу". А Варсума-архимандрит виголосив: "Хто ісповідує дві у Христі природи, хай буде розрубаний пополовині". До єпископів, що облягли його проханнями за Флавіяна, крикнув Діоскор: "Де комити?" І зразу комити з Єлпідієм і з великим воїнством увійшли в церкву, принесли ж і залізні вериги великі, на святого Флавіяна приготовані, увійшли ж і Варсумові монахи. І возвали єпископи: "Варсума-розбійник, цілу розбестив Сирію і привів тисячу монахів на нас! Варсума-розбійник, анатема Варсумові!" Варсума ж крикнув: "Убити єретика Флавіяна, убити!" І кинулися руками убивчими на святого, одні кулаками, инші ж палицями б'ючи. Сам Діоскор кинувся, топчучи ногами його, що упав на землю. І били його, допоки годні були, і наклали вериги на ледь живого. Переконував Діоскор єпископів, щоби всі підписалися за скинення Флавіяна, однодумці-бо Діоскорові зразу підписали. А ті, які бачили, що діється неправда і розбій, підписати не захотіли. І не випустили їх із церкви, воїни озброєні стали навколо, і монахи Варсумові з люттю і погрозами на них кричали. Тримали-бо єпископів у церкві аж до ночі, не даючи вийти, і єпископи, бачивши, що ніяк инакше не вийти і загрозливої біди не уникнути, підписали не хотячи, погрозами переконані, і так соборище те убивче відбулося. А святий Флавіян, ісповідник Христовий, після лютого биття того на третій день передав святу свою душу в руки Христа Бога, за нього ж скинення і убивство, як Авель від Каїна витерпів, і замість у вигнання до неба пішов. А замість нього Анатолія на патріяршество виведено було. Після цього Хрисафієва злість та лукавство викрилися — і вигнаний був безчесно з палат царських, і загинув з шумом. І Євдокія-цариця, гнівом царським присмирена, до Єрусалиму відішла, а свята Пульхерія, великими проханнями брата свого царя Теодосія переконана, славно в царські палати повернулася. І зразу перенесла мощі ісповідника Христового святого Флавіяна з великими почестями до Царгорода, а Діоскор і Євтихій, потім Четвертим Вселенським Халкедонським святих Отців Собором вічному прокляттю передані, загинули. Христова ж Церква, пекельними воротами не здолана, квітла правовір'ям, славлячи Христа, не у двох особах розділеного, але у двоїні природ, не змішуючи, пізнаного, хваленого і прославленого з Отцем і Святим Духом навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Агапіта, єпископа Синадського, ісповідника і чудотворця. Дивись про нього у Пролозі.

Місяця лютого в 19-й день

Пам'ять святих апостолів Архипа, і Филимона, і Апфії

Святий апостол Архип, один із сімдесятьох, був єпископом після святого Єпафраса Ко-лосійського у Фригії-граді, за свідченням святого Амвросія. Через те і співвоїном своїм називає його святий апостол Павло у своєму до Филимона Посланні. Фили-мон же святий громадянином був відомим у Колосах, а святу Апфію Золотоустий святий називає дружиною Филимона. Той святий Филимон, коли увірував в Христа, зробив дім свій церквою, збиралися-бо до нього всі, що в Колосах були, вірні, і відправлялися вдома у нього, як у церкві, Божественні Служби. Після цього святого Филимона єпископом в апостольство було поставлено. У часи святих апостолів одні були помісними єпископами, инші — без місця, але різні гради і краї проходили, і називали таких єпископами апостольськими, бо на проповідь апостольську їх посилали. Тож і святий Филимон у таке єпископство був поставлений, приєднався до лику святих сімдесятьох апостолів, як же і помісні деякі, і ходив по фригійських та инших градах, проповідуючи Боже Слово. Написано ж про нього, що і в Галі єпископом був. Свята ж Апфія, будуючи домашню церкву в Колосах, вдень і вночі служила Богові у пості і молитвах і давала спочинок святим, що у благовістуванні Христовому трудилися, жебраків же, і убогих, і подорожніх годувала, так що був дім її не лише церквою, а й притулком для подорожніх, і лікарнею, і пристановищем для всіх, хто не мав де голову прихилити. Одного ж року, коли був у Колосах богомерзенний скверної Артеміди празник, у той час святий апостол Архип зі святим Филимоном, що там був, зібрали всіх вірних у дім той, що його свята Апфія влаштувала, молитви свої звичні підносили Богові, священну відправляли службу. Ідолослужителі, які ненавиділи вірних, довідавшися, що всі християни в домі Филимоновім зібрані, напали на них раптово і розігнали Христове стадо, одних б'ючи, ин ших же убиваючи. А святих апостолів Архипа і Филимона зі святою Апфією взявши, привели до градоначальника ефесько го Артокліса і за велінням його однаково всіх мучили. Спершу розтягнених на землі і волочених палицями немилостиво били. Тоді кожного осібно в землю по пояс закопавши, камінням били. Святого Филимона і святу Апфію б'ючи, камінням кидали. А святого Архипа, побивши, залишили живим, дітям для забави. Збіглося полчище отроків, ножами порізали святого. І так апостольська святих мучеників тройця стала на небесах перед престолом Пресвятої животворної божественної нерозділимої Тройці.

У той самий день житіє преподобного отця нашого Доситея, що був учнем преподобного Доротея

Справді блаженний авва Доротей чернече в Бозі життя привітавши, у киновію отця Серида відійшов, де великих і багатьох знайшов постників безмовних. Серед них же були найвидатнішими два великі старці — священик Варсонуфій і його учень та співпостник авва Иоан, наречений пророком за дар ясновидіння, його ж мав від Бога. І віддав себе Доротей постникам тим зі всією ревністю в покору: до великого старця Варсонуфія зі святим отцем Серидом приходячи, бесідував, отцеві Йоану-пророкові й служити удостоївся. Коли перебував блаженний авва Доротей у киновії авви Серида і подвиг святого послушництва проходив, пильнували святі, вищезгадані старці, аби отець Доротей збудував лікарню і сам про неї піклувався. Дуже-бо терпіли брати, коли у хвороби впадали, бо не було нікого, хто б про них піклувався. Збудував отець Доротей лікарню. Божою поміччю, сприянням же брата свого, якого ж мав по крові: той-бо давав йому потрібне для влаштування, був вельми христолюбним і монахо-любним мужем. І служив авва Доротей хворим з иншими братами благоговійними, бо мав від отців наказану собі таку службу. в один же з днів прикликав його до себе ігумен, авва Серид. І коли прийшов, побачив у нього одного юнака, що військове вбрання носив, молодого дуже і вродливого, що прибув тоді в монастир з якимись приязними отцеві людьми, котрі з палат княжих були. Коли прийшов авва Доротей, взяв його осібно авва Серид і мовив йому: "Ці люди привели юнака, кажучи, що хоче перебувати в монастирі. І боюся, щоб не був якогось вельможі сином, який або щось украв, або инше зло вчинив і хоче втекти, і опинимся ми в напасті, бо ані образом, ані виглядом не подібний на того, хто інокувати хоче". Був же юнак той родичем одного воєводи, що жив у повному достатку, вихований у вигоді і насолодах, і ніколи ж не чув слова Божого. Хтось із людей воєводиних розповідав якось при ньому про святий град Єрусалим, і забажав юнак бачити те, що там, і просився у воєводи, щоб послав його оглянути святі місця. Воєвода ж, не хотячи образити його, знайшов одного приятеля свого близького, що йшов туди, і мовив йому: "Будь ласка, візьми юнака цього з собою побачити святі місця". Той же, від воєводи взявши юнака, мав його у всілякій честі і пошанівку. Ішов юнак з ним і з жінкою його. Коли ж прийшли у святий град і поклонилися святим місцям, пішли в Гетсиманію. Було там зображення страшного Суду Божого і розмаїтости мук лютих у пеклі, які бачивши, юнак стояв, переймаючись і дивуючись; тоді побачив жінку чесну, у багряницю одягнену, що стояла поблизу нього; вона розповіла йому про кожного засудженого муку й инше дещо від себе сказала, настановляючи його. Юнак же, чуючи від неї, мовчав і чудувався, ніколи-бо, як було сказано, не чув Слова Божого ані про Страшний Суд нічого не знав — звернувся-бо до неї, кажучи: "Пані, що можна зробити, щоб вирятуватися від мук цих?" Вона ж, відповідаючи, сказала йому: "Коли будеш постити, не будеш їсти м'яса і молитимешся часто — звільнишся від мук". Ці три заповіді дала йому багряноносна жінка і стала невидимою. Він же обійшов усе, шукаючи її, здавалося йому, що жінка така, як инші, була, і не знайшов її. Була ж то Пречиста і Пресвята Діва Марія, Богородиця. Відтоді-бо перебував юнак той розчулений і дотримувався трьох заповідей тих, що їх дала йому бачена Пані в Гетсиманії. Приятель же воєводи, коли вийшли зі святих місць, бачивши його, що постив і не їв м'яса, журився через воєводу: знав, що той любив і шанував юнака особливо, а ті, що з ним були, воїни, бачивши юнака в такому перебуванні, говорили йому: "Дитино, те, що ти робиш, не є для того, хто хоче перебувати у світі, але, якщо хочеш так жити, то йди в монастир і врятуєш душу свою". Він же, нічого не відаючи про Бога ані що таке монастир, не знаючи, а тільки дотримуючися тих трьох заповідей, у Гетсиманії почутих, сказав їм: "Як же знаєте, візьміть мене, я-бо не відаю, куди йти". Один із них був у приязні з аввою Серидом, і прийшли в монастир, привівши того юнака зі собою. Ігумен послав блаженного Доротея говорити до юнака і довідатися про нього. Питав його святий Доротей словами багатьма, юнак нічого иншого не знав казати, лише: "Спастися хочу". Прийшов отець Доротей до авви і каже йому: "Коли хочеш прийняти його, прийми, нічого не боячися, нічого там злого немає". І сказав йому авва: "Вчини ти любов, отче, і прийми його до себе, хай спасеться". Він же, смиренномудрий, відмовлявся, кажучи: "Понад силу мою прийняти на себе тягар чийсь і не моєї це міри". І сказав йому авва: "Я тягар твій і його ношу. Ти ж чого журишся?" І мовив йому блаженний Доротей: "Тому що ти так розсудив, сповісти про те великому старцеві Варсонуфію". І сказав ігумен: "Добре, я скажу йому". Пішов і сказав великому старцеві. Святий же Варсонуфій сказав отцеві Доротею, кажучи так: "Прийми хлопця цього, через тебе має Бог спасти його". Тоді отець Доротей прийняв його з радістю і мав його при собі в лікарні, назвав же ім'ям його Доситей. Коли ж був час їсти, казав йому отець Доротей: "їж, щоб насититися, тільки скажи мені, скільки їси". І прийшов той, кажучи йому: "З'їв я один хліб і півхліба". Мав же хліба чотири літри. І сказав йому отець: "І досить тобі, Доситею?" Відповів: "Так, пане мій, досить мені". Сказав йому отець: "Хіба голодуєш?" Той же каже: "Ні, владико, не голодую". Тоді сказав йому: "Проте наступного разу з'їж один хліб і четвертину иншого, і розділи другу чверть надвоє, і з'їж половину". І зробив Доситей так. І сказав йому отець: "Чи голодуєш, Доситею?" Відповів той: ''Так, пане мій, голодний трохи". Через декілька днів знову сказав йому отець: "Як ти, Доситею, чи голодуєш?" Відповів йому Доситей: "Ні, пане, молитвами твоїми добре мені". Сказав йому отець: "Тоді забери другу півчверть і їж хліб один і одну чверть". І зробив Доситей так. І за декілька днів знову каже йому отець: "Як ти нині, дитино, чи голодний?" Відповів: "Добре, пане". Сказав йому святий: "Розділи і другу чверть надвоє і з'їж половину, а половину зостав". І зробив Доситей так. І так, з Божою допомогою, помаленьку від шести літрів зупинився на восьми онгіях, бо і в їдженні буває звичка, і скільки хто звикне їсти, стільки й їсть.

Був же юнак Доситей тихий і лагідний у всілякому ділі, яке робив, служив хворим у носокомії, і кожен спочинок приймав через служіння його — усе-бо чисто робив. Якщо ж би трапилося йому, втомившися, до когось із хворих вимовити слово гнівне, то залишав усе і йшов до келарниці з плачем. І коли заходили инші служителі лікарняні, щоб утішити його, невмолимий був. Тоді йшли й казали отцеві Доротею: "Сотвори любов, отче, довідайся, що з братом цим, що плаче, і не знаємо, через що". І входив отець, і знаходив його, що на землі сидів та плакав. І говорив йому: "Що тобі, Доситею? Чого плачеш?". Відповідав Доситей: "Прости мені, отче, бо розгнівався і говорив погано до брата свого". І казав йому отець: "Так, Доситею, чи гніваєшся і не соромишся, гніваючись і говорячи зле до брата свого. Чи не знаєш, що він — Христос, і ображаєш Христа?" І поникав Доситей лицем долі, нічого не кажучи. І коли бачив отець Доротей, що плакав Доситей досить, казав йому тихо: "Бог простить тобі, встань, віднині покладемо початок виправленню і постараємося далі на краще, і Бог допоможе". Те чуючи, Доситей зразу вставав, біг з радістю на свою службу, наче від Бога прийняв прощення. Довідавшися про звичку його, ті, що служили в лікарні, коли бачили його заплаканого, говорили: "Нічого не має Доситей, ніякого гріха". І казали блаженному Доротеєві: "Зайди, отче, в келарницю, бо маєш там справу''. Коли захо див, знаходив Доситея, що на землі сидів і плакав, — і розу мів, що погане якесь сказав слово, і говорив йому: "Що є, Доситею, знову Христа образив? Чи знову розгнівався? Не соромишся, не виправляєшся більше?" І сидів він, плачучи. Знову-бо, коли бачив отець, що наситився Доситей плачем, казав йому: "Встань, нехай Бог пробачить тобі, знову поклади початок і виправляйся надалі". Той же, зразу з вірою печаль ту струшуючи, ішов на діло своє. Стелив же хворим ліжка дуже добре. Настільки був добрий і пильний в ісповіданні своїх помислів, що багато разів, коли стелив м'які ліжка і блаженного Доротея, що проходив там, бачив, говорив до І нього: "Отче, отче, говорить мені помисел: добре стелиш". І відповідав йому святий Доротей: "О дивина, ось добрий раб виявився і винятковий кувикуларій'', але недобрий зробився чернець". Не допустив же йому преподобний Доротей мати пристрасть до жодної речі ніколи ж. Але й Доситей блаженний усе сприймав з вірою і любов'ю від отця свого і в усьому старанно його слухав. Коли ж потребував одягу, давав йому отець Доротей самому шити. Той же, ішовши, шив його з великою обережністю і розумінням і тоді, коли закінчував, прикликав його авва Доротей і казав йому: "Доситею, чи пошив ти той одяг?" І казав той:"Так, пане, пошив і обточив його добре". І казав йомуотець: "Іди і дай його иншому [називав ім'я] братові чи цьому хворому, і віддай з радістю". І знову отець давав йому другий одяг шити, і так само, коли пошив і обточив, казав йому отець: "Дай його цьому братові". І зразу віддавав і ніколи ж не сумував ані не нарікав, кажучи: "Забрали в мене й иншому віддали". Але все добре, що почув, усе ревно чинив. Якось будівничий монастирський приніс від коваля ніж добрий і гарний, той же, взявши його, приніс отцеві Доротею і сказав: "Брат будівничий приніс ніж добрий, і я взяв його, щоб, коли звелиш, мали ми його Б лікарні, бо дуже добрий він". [Ніколи ж не купував блаженний Доротей нічого гарного до лікарні, хіба щось старе], Сказав-бо Доситею: «Принеси, хай подивлюся, чи добрий». Він же подав йому, кажучи: «Так, отче, добрий». Бачив насправді й отець, що добра річ, але тому, що не хотів, щоб учень його пристрасть до будь якої речі мав, не велів йому носити ножа того і казав до нього: Доситею, чи ти так хо чеш, щоб бути рабом ножеві цьому, а не рабом Божим? Чи так хочеш, Доситею, щоб зв'язатися пристастю до цього но жа? І ми не соромишся, хочучи, щоб ніж цей володів тобою, а не Бог?» Він же, це чуючи, мовчав, не заперечуючи, поникнувши долі. Достатньо словами поганьбивши його, преподобний сказав: «Іди, поклади і не торкайся до нього». І настільки пильнував Доситей блаженний, щоб не торкатися до ножа того, що ані подати його ніколи нікому не насмілився, але инші служителі брали його, він же один не трокався до нього ніколи ж. І не казав собі: «Чому мені лише одному таке наказано і чим я відрізняюся від инших, чи не є я такий, як инші?». Не подумав ніколи цього, але все, що чув від отця, з радістю робив. І так чинив весь час свого недовгого в монастирі життя — прожив-бо десь п'ять літ і помер у послушництві, не задовільнивши ні одного свого бажання до якоїсь речі ані з пристрасті нічого не зробивши. Коли ж у хворобу впав і кров'ю плював [на сухоти-бо помер], чув від когось, що яйця, на м'яко зварені, помагають тим, хто кров'ю плює. Знав же це і блаженний Доротей і піклувався про зцілення його, але від незвички не спало йому те на гадку. Сказав-бо Доситей йому: «Отче, хочу сказати тобі, що чув про річ, яка принесе користь мені, але не хочу, щоб ти давав мені з того, бо надокучатиме мені помисел». Сказав йому: «Скажи мені, дитино, що то є?» Той же сказав йому: «Дай мені слово, що не подаси мені тої речі, щоб не бентежився я помислом». Сказав йому святий Доротей: «Добре, як же хочеш, так зроблю». Тоді хворий сказав йому: «Чув від декого, що яйця недоварені на користь тим, хто кров'ю плює. Але, Господа ради, тому що сам не випередив від себе дати мені, то не давай уже, через помисел мій». Сказав йому отець: «Добре, дитино, що не хочеш, не дам тобі, лише не сумуй». Намагався дати йому щось инше, аби помогло замість яєць. Ось так і в такій хворобі вже подвизався, щоб відсікти волю свою.

Мав же завжди і пам'ять про Бога, був-бо навчив отець його завжди говорити: «Господи, Ісусе Христе, Боже мій, помилуй мене». І знову: «Сине Божий, поможи мені». Ця бо молитва завжди в устах його була. Коли ж хворобою обтяжений був вельми, говорив йому авва Доротей: «Доситею, дбай про молитву, дивись, щоб не загубити її». Він же відповідав: «Добре, отче, молися за мене». Знову, коли погіршало, сказав йому: «Що є, Доситею, як молитва, чи так само?» Сказав йому: «Так, отче, твоїми молитвами». Тоді в крайню впав хворобу таку, що доводилося носити його на полотні, і сказав отець: «Як молитва, Доситею?» Тоді він сказав: «Прости, отче, більше не можу тримати її». І сказав йому отець: «Можеш залишити молитву, лише поминай Бога і дивись на Нього, наче Він перед тобою». Мучився вельми у хворобі і сповістив великому старцеві Варсонуфію, кажучи: «Відпусти мене, отче, бо більше не можу жити». Відповів же йому великий старець: «Терпи, дитино, бо близько Милість Божа». Блаженний Доротей, бачачи його вельми хворим, журився, щоб не втратив розуму. Знову через декілька днів хворий Доситей сповістив старцеві, кажучи: «Владико мій, не можу більше зовсім живим бути». Тоді великий старець Варсонуфій відповів, кажучи: «Іди з миром і стань перед Пресвятою Тройцею, і молися за нас». Чуючи таку відповідь великого старця, брати почали обурюватися і говорити: «Що великого зробив Доситей і що було ділом його, що таку відповідь від святого старця прийняв?» Справді-бо, не бачили Доситея, щоб вельми подвизався, чи через день їв (як робив дехто з тих, що там були), чи чував понад звичне чування, але навіть на саме те чування не вставав, хіба після другої служби, ані не бачили його, щоб мав велику повстримність, але бачили, що їв мало: коли лишалася юшка та, що для хворих, чи коли лишалося трохи голів риби, чи щось ще такого. Були там деякі, що довгий час стримувалися і через день їли, і подвійне чування творили. Вони таку вищезгадану відповідь від святогого великого старця Варсонуфія, прислану хворому юнакові, що заледве п'ять років у монастирі мав, чувши, бентежилися, бо не відали діянь його, слухняности ж і безсумнівного у всьому його послуху, що ніколи не чинив за волею своєю. І коли б трапилося коли блаженному Доротею сказати до нього слово, наче насміхаючись і щось наказуючи, зразу ішов поспіхом і робив те, не роздумуючи. Так само й це: як тільки прийшов до монастиря, говорив Доситей, як звик, дуже голосно. Через те блаженний Доротей, наче насміхаючися, сказав якось: «Потрібна чаша вина нерозчиненого, Доситею, іди-бо візьми глечик». Він же, послухавши, пішов і приніс чашу вина повну і хліб, і подав йому, наче благословення прийняти мав. Отець же Доротей, ніби здивований, дивився на нього і сказав: «Чого хочеш, Доситею?» Відповів той: «Ти звелів принести глечик вина нерозведеного, дай мені благословення». Тоді сказав отець: «Нерозумний, тому що голосно говориш, як ґоти, бо вони, коли уп'ються, кричать голосно, через те сказав тобі «візьми чашу вина», бо й ти, як п'яний ґот, кричиш». Він же, чувши те, кинувся і пішов поклав, що приніс, і відтоді говорив тихо. Якось же знову прийшов до преподобного Доротея спитати його про якесь слово зі Святого Писання: почав-бо був через чистоту розуму свого над Писанням Божественним роздумувати. Отець же Доротей не хотів, щоби він Писанням займався, але щоб краще смиренням берігся, тож, коли-бо спитав його Доситей, відповів йому: «Не знаю». Той же знову прийшов і спитав його про иншу якусь книгу Писання. І знову отець відповів йому: «Не знаю, але іди спитай отця ігумена». Той же пішов, нічого не розсудивши. Сказав же отець Доротей наперед ігуменові: «Якщо прийде Доситей до тебе спитати щось із Писання, бий його трохи». Коли ж бо прийшов Доситей до ігумена і спитав його, почав ігумен бити його, кажучи: «Чому не мовчиш, коли нічого не знаєш? Чи ти про це питати смієш? Чи не дбаєш про нечистоту свою?» Й иншого дечого такого сказав, відпустив його, давши йому двічі поза вуха. Той же повернувся до отця Доротея, показуючи йому щоки свої червоні й кажучи: «Ще й по хребті кулаком дістав». І не сказав блаженний Доситей отцеві своєму: «Чому ти не виправив мене, але послав до ігумена?» Нічого ж такого не сказав, але все приймав, що від нього, з вірою і робив не роздумуючи. Коли ж питав його отець про помисли, і після того, як розповів про них, приймав повчання до виправлення, то так повчань і покарань отцівських дотримувався пильно, щоби більше не повторити нічого, що в тому помислі. Цього-бо чудного Доситеєвого поводження инші брати не розуміли, то й нарікали через відповідь йому святого Варсону фія. Аж ось захотів Бог явити приготовану Доситеєві славу за святий його послух, разом же і той дар, що в преподобному Доротеї був, до доброї послушників настанови, завдяки якому так скоро учня свого, блаженного Доситея, короткою і неспокусливою стежкою привів до Бога. По кількох днях після переставлення Доситея прийшов до монастиря один великий і святий старець, і, як подорожнього, його пригостили. Захотів же бачити раніше спочилих у киновії тій святих отців, помолився до Бога, щоб відкрив йому про них. І бачив всіх отців разом: на місці світлому в лику стояли. Посеред них був один юнак, що веселився. І після видіння того спитав, хто той юнак, якого ж у лику святих отців бачив. І коли оповів подобу образу його, розуміли всі, що то Доситей, і прославили Бога, чудуючись з його життя і з такого перебування, якої міри сподобився досягти за короткий час, бо тримав послух, відтинав волю свою, підкоривши її старцеві своєму, як Богові, І став зі святими Отцями перед Тим, Хто на небесах живе і над смиренними і послушливими зглядається, — Отцем, і Сином, і Святим Духом, єдиним Богом, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Равули, що в царювання Юстиніяна жив, який перед кончиною своєю чув голос до себе зверху, що говорив: «Прийдіть до мене всі втомлені і обтяжені, — і я заспокою вас».

І преподобних отців наших Євгенія і Макарія, ісповідників, пресвітерів антіохійських, про них же у житії святого мученика Артемія Великого 20-го жовтня написано.

Місяця лютого в 20-й день

Житіє святого отця нашого Лева Чудотворця, єпископа Катанського

Цей угодник Божий Лев був із Равенської митрополії, благородних і благочестивих батьків син, який, завдяки чистому своєму життю і розуму, всі священичі ступені законно пройшов: спершу будівничим церковним був, тоді, після переставлення єпископа катанського, блаженного Савина, ви бранням Божим на престол той був возведений. Катана ж град міститься в Сицилійському краї поблизу гори Етни, що вогонь аж донині випускає. Прийнявши ж святий престол єпископський. Лев прийняв і належні сану своєму труди, турбуючися про сиріт, і жебраків, і вдів, і хворих, і подорожніх, годуючи й одягаючи із заощаджень церковних і лікуючи недуги молитвами своїми. І був отцем милостивим дітям, і пастирем люб'язним для стада, страшним же, як лев, для вовків — бісів і їхніх служителів. Був-бо у дні його один волхв у Катані на ім'я Іліодор, від батьків християнських і чесних народжений і хрещенням святим просвічений, але згодом відвернувся від Христа таємно і віддався бісам, навчившися волхвування від якогось юдея. І виглядало, наче зовні християнин, насправді ж — поганин, служитель бісам і волхв превеликий, нічим же не менший від того давнього волхва Симона, якого ж святі верховні апостоли Петро й Павло молитвою своєю смерті передали, а на нього всім подібний ~ робив дивні й жахливі привиди і чуда чарував. На сухій землі, на шляхах і майданах давав рікам примарним текти й оголював людей обох статей посеред міста, наче через ріку переходять, каміння перетворював на золото, але на короткий час, на торгах багатьма примарами купцям робив збитки великі, дівчат благородних, доньок шанованих і сановитих громадян, чарами на безчинну зрушував похіть і на безстидство таке, що покидали вони доми та батьків, бігали туди й сюди задля любодіяння. Коли ж ігемон Лукій сповістив про нього царям Леву і синові його Константину Багрянородному, і послано було від царів, щоб схопити його, він тим, що шукали його, сам віддався і, сівши з ними в корабель у Катані, зразу того ж дня пристав у Царгороді, за одну годину перепливши таку відстань, яку знають ті, що перепливають із західного боку сицилійського до східного тракійського. Коли ж був представлений царям і вони його на смерть засудили, став невидимий перед царськими очима й опинився знову в Катані. Але і вдруге до Царгорода його приведено і на посічення мечем засуджено. Коли спекулятор підняв меч над головою його, замахнувся сильно, волхв невидимий став, а меч по повітрі ударив. І знову той чарівник опинився в Катані. Переконував його часто святитель Христовий Лев, щоб спинився у злі такому й навернувся в покаянні до Бога, але не зміг вибілити етіопа і твердий камінь у м'який віск перетворити. Не лише-бо не виправився окаянний, але й на більше кинувся зло, насмілившись і на самого архиєрея Божого — хотівши волхвуванням своїм з нього посміятися. Якось-бо у значний день якогось свята відправляв святитель у церкві Божу Службу зі всім своїм причтом, і весь люд стояв. Зайшов Іліодор-волхв у церкву як лицемірний християнин і почав таємно чинити свої чари. І зразу зробив так, що деякі люди почали в церкві, наче мули, ногами тупати і, наче худоба, ревти, инші ж заливалися сміхом, а инші сердилися. А волхв нахвалявся зробити ще й таке, аби єпископ зі всіма своїми пресвітерами і клириками, залишивши відправу, почав там же скакати й танцювати, як при музиці й органах. Зрозумівши ж Іліодорів задум, святитель Божий схилив коліна перед престолом Божим і помолився ревно, встав, від вівтаря відійшов і, омофором своїм взявши того за шию, зв'язав його, і вивів із церкви насеред града, і звелів людям, щоб зразу принесли багато дров і хмизу і запалили вогонь великий. Коли це було, допитав святий усі його волхвування і чари і так, тримаючи його зв'язаного своїм омофором, увійшов з ним у вогонь і стояв посеред полум'я, тримаючи волхва, і не вийшов з вогню, допоки ж окаянний волхв цілий не згорів. І знову архиєрей Божий Лев повернувся до церкви, відправив Божественну Службу. Це преславне чудо налякало всіх: не лише-бо сам святитель не опалився у вогні, спалюючи волхва, але навіть риз його святительських вогонь не торкнувся. Роса Святого Духа огорнула його в полум'ї, і розійшлася та вістка у всі земні кінці, і царі, про те довідавшися, прикликали до себе святого з великими почестями і до ніг його святих припадали, просили, щоб молився за них. А коли входив у царські палати, ніг вугля гаряче в одежі своїй, і не горів одяг. Зробив й инших чуд пребагато цей великий угодник Божий: сліпим прозріння подав, хворим — зцілення, і бісів з людей виганяв, капище ідольське молитвою перекинув й ідолів зруйнував словом. Тоді, сповнений днів, переставився до Господа. У той же час прийшла одна кровоточива жінка із Сиракузійської митрополії, що сенаторського походження була, — вона від довгих років недугою кровотечі була охоплена і на лікарів надію втратила. Чула про святого Лева, катанського єпископа, який хвороби людські молитвою зцілює, і пішла у град Катану, і коли була при воротах градських, почула дзвін, що померлого знаменував, і довідалася, що єпископ святий Лев переставився. Великого-бо жалю сповнилася, побігла швидко до переставленого, і, коли торкнулася одра його, зразу зупинилася кровотеча її, і зцілилася зовсім. Святе ж тіло архиєрея Божого покладене було в церкві святої мучениці Лукії, яку він збудував. І витекло пахуче від святих його мощей миро, що всілякі недуги зцілює, на славу Христа, Бога нашого.

У той самий день страждання святого священомученика Садота, єпископа Перського, і тих, що з ним - ста двадцятьох вісьмох

Після кінця страждань святого Симеона, єпископа перського, прийняв його престол святий Садот у градах перських, що Салік і Ктисофон назваються. Одного дня бачив страш ний сон Садот святий і, вставши, прикликав клир свій, пресвітерів і дияконів (всі-бо поховалися зі страху перед царем] і почав розповідати їм, кажучи: "Бачив цієї ночі уві сні драбину, її ж верх неба сягав, і стояв на ній святий єпископ Симеон у великій славі. І возвав до мене, що на землі був, велегласно кажучи: "Зійди до мене, Садоте. Зійди і не бійся, бо я вчора зійшов, а ти нині зійди". Це я бачив і чув, вірю, що на муки за Христа схоплений буду. А те, що каже "я вчора зійшов, ти ж нині зійди", означає, що він минулого року постраждав, я ж цього року мучений і убитий буду". І почав клир свій навчати, кажучи: "Брати мої любі й отці, любімо Бога всією душею і Господа нашого Ісуса Христа всім помислом й одягнімося в лати віри, не біймося ніякого зла. Смерти-бо і заколення, якщо прийде на нас, не жахаймося, але кожен із нас нехай стане як добрий воїн Ісуса Христа. Бо якщо помремо, помремо як досконалі, якщо ж живемо, живемо як праведні, умрімо ж за Спасителя нашого, і якщо меч причиною буває вічного життя, не біймося меча, щоб вічне життя прийняти. Поки день, берімося за діло, щоб збагатитися нетлінними благами й отримати честь і славу безконечну в Небесному Царстві, і залишимо останньому християнському родові ім'я наше славне. Браття, молім Бога нашого, щоб скоро у сповнення привів видіння моє, бо той, хто духовний, той з радістю, і бажанням, і любов'ю великою чекає мученичої за Христа смерти, і не боїться той, що готовий. Для тілесного ж — година смерти страшна й жахлива. Добродійні мужі з ревністю і великодушністю такої смерти самі шукають, щоб нею життя вічне унаслідувати, а ті, що ліниві й недбалі, ті, смерть бачучи, ховаються. Ті, що люблять Бога, до Бога сходять. Ті, що люблять світ, у світі перебувають. Одні-бо звільняються від тіла з радістю і веселістю, инші ж залишаються в житті цьому на біди і зітхання".

У другий же гоніння рік прийшов цар перський Саворій у вищезгадані міста Салик і Ктисофон. І донесли йому на святого єпископа Садота, його ж ім'я тлумачиться як царевий друг: справді-бо, люблячи Небесного Царя з цілої душі своєї і всією силою, досконалим був повстримником, сповнений віри і правди. Був же наслідувачем святого Симеона, його ж престол святительський унаслідував. Послав же цар Саворій воїнів взяти єпископа з клиром його, і з иншими багатьма христянами, і чорноризцями числом сто двадцять вісім. І всіх разом, залізними веригами зв'язаних, замкнули у в'язниці, у місці похмурому, смердючому і страшному. І страждали вони великою скорботою та муками п'ять місяців. Безбожного царя нечестиві слуги, тонкими мотузками через ціле тіло кожного мученика зв'язавши, стиснули деревом, що й кості їхні ламалися, і шкіра тріскала, і терпіли біль великий святі. Ті, що мучили їх немилостиво, казали: "Поклоніться сонцю і вогню і вчиніть волю цареву — і живі будете". Святий же Садот, що устами всіх переконував, казав: "Ми, християни, єдиному поклоняємося Богові, Творцеві неба та землі, і Йому служимо цілою душею і цілою силою нашою. Сонцю ж, яке Він створив, не поклоняємося, не вшановуємо вогню — створив-бо їх Бог, дав на службу людині. Не підкоряємося-бо царському про те наказові й не будемо відступниками від Бога нашого, не боїмося смерти, що від тимчасового і суєтного цього життя переводить нас до життя вічного. Не зволікайте анітрохи, щоб убити нас, ані не щадіть крови нашої, що перед очима вашими проливається". Після цього знову було сказано святим з уст царських таке: "Якщо наказу мого не послухаєте і не вчините волі моєї, то прийде на вас погана година вашої загибелі". Відповідали ж святі, наче єдиними устами говорячи: "Не загинемо ми в Бога нашого, не помремо в Христі Його — оживляє-бо нас блаженним і вічним життям і дає нам у спадок і на спочинок безсмертне Царство. Далі ж — пришвидши нам смерть, готові-бо ми з ревністю померти за Бога нашого, але не поклонимося сонцю і вогню, не послухаємо царських нечестивих велінь, смерти і загибелі сповнених". Бачив же цар тверду їхню у вірі стійкість, видав на них вирок смертний, щоби всі мечем порубані були. Святі ж, мечний на себе вирок чуючи, усі радісно на смерть приготувалися і ведені були за град. Ідучи ж, співали радісно, кажучи: "Суди нас, Боже, і розсуди суперечку нашу, від язика непреподобного і від людей неправедних і підступних, що кров п'ють, визволи нас, бо ти Бог — надія наша". Коли ж прийшли на місце кари, єдинодушно відкрили уста свої, кажучи: "Благословенний ти, Боже, бо сподобив нас благодаті цієї і не зневажив молитов наших, але дав нам найдорожчий цей вінець — мучеництво. Знай-бо, Господи, що шукали його спрагло. І благословенний Бог наш, єдинородний Син Твобї благодаті, Який спас нас і закликав до життя вічного. Не покинь нас, Господи, бідувати у світі цьому, але утверди нас перед Тобою навіки задля благодаті Твоєї і омий нас у крові нашій від гріхів наших, бо Ти один Бог препрославлений, і єдинородний Твій Син, і пресвятий Твій Дух навіки. Амінь".

Коли так молилися святі, тяли їх нечестиві, і не зупинилося славослов'я в устах їхніх, допоки ж останній посічений не був. Чесного ж і славного страстотерпця єпископа Садота вели зв'язаного у град инший, що називається Витлапат, і там відтяли чесну і святу його голову. Звершилися ж усі святі і славні мученики у світі, хвалили і славословили Господа нашого Ісуса Христа. Йому ж належить всіляка слава, честь і поклоніння з Отцем і Святим Духом нині, і завжди, і навіки-віків. Амінь.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Агатона, папи Римського.

Місяця лютого в 21-й день

Пам'ять преподобного отця нашого Тимотея-пустельника, що був у Символах

При горі Олімпійській було одне пустельне місце, що Символи називалося, і монастир у ньому. Архимандритом же монастиря того був преподобний Теоктист, муж добродійний, у нього ж і преподобний Платон-ісповідник на чернече наставлявся життя. У того архимандрита Теоктиста блаженно го був одним з учнів оцей Тимотей преподобний, який з молодих літ чернече прийняв життя, подвизався у пості, і повстримності, й у нічних на молитві стояннях. И умертвивши зовсім пристрасні порухи, став безпристрасним і досконалим аж до кончини своєї, дівственник тілом і душею. Поклав-бо був завіт очам своїм з юности своєї ніколи не дивитися на лице жіноче, тому ж і домом Святого Духа бути сподобився, і прийняв дар зцілення, і силу на бісів, і творив чуда молитвами своїми, недуги всілякі зцілював, і виганяв з людей лукавих духів. Ходив же досить років по горах і пустелях, один у Бозі живучи й росою слізною в ненастанних молитвах зрошуючи свою душу, у такому житті провадив дні свої, досягнув старости глибокої і до Господа відійшов.

У той самий день пам'ять святого отця нашого Євстафія, архиєпископа Антіохійського

Коли Филогоній, архиєпископАнтіохійський, переставився, прийняв після нього престол цей блаженний Євстафій, муж, направду такого сану достойний, бо життям святий, і премудрістю відомий, і великий ревністю за благочестям. Те очевидним стало на великому Вселенському першому святих Отців у Нікеї Соборі, за царювання Констннтииа, де ж ра зом зі святими отцями Блаженний Євстафій подвизався на Арія, викрив його єретичне образливе мудрування, яке говорить, наче Син Божий творіння, а не Творець, до Отчої честі і влади не причетний. Посоромивши-бо і прокляттю передавши образливу ту єресь і Сина Отцеві єдиносущим ісповідавши, Євстафій святий зрушив єретиків на заздрість, а найбільше — Євсевія Никомидійського і ТеогніяНікейського. Після переставлення Константина Великого, коли син його Констанцій, прийнявши царство, прийняв і єресь Арієву і, вельми її захищаючи та підносячи, дав владу аріянам гонити і кривдити Церкву православних, і зміцніло аріянство вельми беззаконною силою і неправедною владою, — тоді вищезгаданий Євсевій Никомидійський, уже в той час, після вигнання святого Павла, ісповідника, патріярх Царгородський, з ТеогніємНікейським пішли до Єрусалиму, зайшли в Антіохію, ніби принагідно відвідавши, і там, соборище неправедне на святителя Христового Євстафія зібравши, з престолу і сану його скинули. Знайшли на нього провини вигадані: і те, що наче неправедно вірує, а єритикує із Савелієм, і те, що наче нечисто живе. Найняли якусь жінку-блудницю дарами великими, щоб напаствувати на святого, ніби від нього прийняла в лоні, дитину народила. І вийшла жінка та посеред собору, несучи дитину на руках, оббріхуючи ж і викрикаючи, що від архиєпископа Євстафія зачала і народила. Судді ж звеліли жінці, щоб присягою підтвердила сказане, і присягала окаянна та жінка, що ні від кого иншого, але від Євстафія дитину має. Судді-бо скинули святого й у вигнання відіслали. Не винний же в жодному злі ісповідник Христовий Євстафій, терплячи несправедливе те оббріхування і вигнання, переставився у вигнанні до Господа і відійшов у Батьківщину Небесну. А жінка, яка оббрехала святого, впала в недугу люту і важку і, пізнавши на собі кару Божу за неправедне оббріхування і наклеп на невинного й чистого архиєрея, визнала правду, що за золото найнята була, щоб на святого блудне говорити діло. І, хто її найняв, розповіла, а що присягала, наче від Євстафія зачата дитина, то брехливо присягала: від Євстафія-бо коваля, розтлившися, зачала, а не від архиєпископа Євстафія. Сто ж років минуло, і, коли Зенон" Грецьке царство тримав, принесено було з вигнання чесне і святе святого отця нашого Євстафія-ісповідника тіло в Антіохію з великою шаною. Весь люд вийшов зустрічати його до вісімдесяти поприщ і далі з піснями, і свічами, і кадилами, славлячи Христа Бога з Отцем і Святим Духом, славленого навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святого отця нашого Георгія, єпископа Амастридського у Пафлагонійському краї.

Місяця лютого в 22-й день

Віднайдення мощів святих мучеників у Євгенії

У часи нечестивих царів римських багато гонінь на християн було, і без числа Імени Ісуса Христа ісповідників і мучеників різними смертями убивали. Тіла їхні святі без поховання на поїдання звірам і птахам кидали, таємно вірні їх викрадали і в таємних місцях, у домах або вертоградах, ховали чесно. Таким чином і в Євгенійських поселеннях поховано було багато мощей святих мучеників, що за Христа постраждали. І невідомо про них було багато років. Коли ж еллінське нечестя минулося і кати з шумом загинули, християнські царі прийняли скіпетри і просвітилися світлом вселенської святої віри, і Церква Христова була в тиші глибокій, тоді і святі євгеніївських мучеників мощі з надр землі, наче світильники з-під споду, божественною з'явою чудесно себе показали. На тому, де поховані були, місці почали подаватися різні зцілення хворим, бо так Бог захотів, щоб явлені і прославлені були раби Його. Прийшов же туди святитель із причтом церковним і, розкопавши те місце, знайшов багато мощей святих мучеників, їхні ж імена Сам Господь лише знає, Який написав їх у Книзі Життя на Небесах. Були ж ті мощі святі цілі й нетлінні, бо сповнилося на них Писання: "Береже Господь всі кості їхні, і ні одна з них не роздробиться". Ще ж і пахощі великі видавали і чудодіяли, всілякі зцілювали недуги і духів лукавих з людей проганяли. І перенесені були славно в церкву незчисленним вірного люду собором, із псалмами і піснями. Після цього було откровення одному клирикові — Миколаю Каліграфу, мужеві добродійному, — що з-серед багатьох тих мученичих мощей, у Євгенії знайдених, є мощі святого Андроника, одного із сімдесятьох апостолів, і Юнія, помічника його, їх же святий апостол Павло у Посланні до римлян згадує, кажучи: "Вітайте Андроника, й Юнія, родичів моїх і співв'язнів моїх, що славні вони між апостолами".

У той самий день страждання святого мученика Маврикія і з ним сімдесятьох воїнів

Максиміян, беззаконний і нечестивий цар, думаючи, що нечистою своєю службою, яку лжеіменитим богам приносив, здобуде собі допомогу і більше піднесення свого царювання, звелів, щоби всі, що під його владою були, приносили жертви нечестивим ідолам. Того свого наказу сам намагався бути виконавцем і служителем бісам старанним і до скверних їм жертв усіх змушував. Не досить було йому писати про те до ігемонів країв і градів, як же царі, що перед ним були, писали, щоб турбувалися про ідолопоклонство, — сам без лінощів і з ретельністю обходив вселенну, ревно служачи вівтарям бісівським. Сподівався окаянний своїм будь-де приходом зробити так, щоб усі, що відвернулися від його блуду і приступили до пізнання Христової Істини, знову приєдналися до його зловір'я. З таким задумом покинув Рим і, східні обходячи краї, увійшов в Апамію, град Сирійський, де ж ідольські жерці, до нього прийшовши, наговорювали на християн, кажучи: "Державніший царю, тому що боги дарували нам вільне до твоєї величности мовлення, повідомляємо твоїй непереможній владі, що кожен із нас зі страхом і бажанням шанує великих батьківських богів, особливо Дія-батька й Аполона предивного, які від усіх богів найбільші і царство твоєї держави дуже пильнують і захищають. Маврикій і ті, що з ним, сімдесят воїнів твоїх, шановані почестями і збагачені великими дарами твоїми, богів твоїх мають за ніщо і противляться великому твоєму і непереможному царству, зваблені блудом християнським". Це чуючи, цар Максиміян розгнівався вельми і розпалився гнівом більше, ніж піч вогнем, а найбільше через те, що в його ж полках такі знайшлися воїни. І коли надійшов знаменний якийсь день, звелів приготувати судилище на місці для видовищ між північними градськими воротами, яке Амаксіка називалося, щоби весь народ на те дивився.

І туди звелів привести святих мучеників. І коли на високому тому судилищі сів Максиміян кат і весь зійшовся град, різного віку люд, на видовище, що навіть дівчата у світлицях своїх не залишилися, привели туди зі зброєносців святих сімдесят Христових воїнів з їхнім начальником святим Маврикієм. На них же поглянувши, цар сказав до провідиика їхнього: "Ми сподівалися, о Маврикію, що нашими насичуючись дарами і податками царськими годуючися, найперші ж почесті і достоїнства від нас приймаючи, будете йти слідами нашої тихости, а тих, що відвертатимуться від нашого богоугодного закону, тих мужніми ділами і премудрими повчаннями навертатимете на здоровий розум, всіляку хвору думку лікуючи і криву виправляючи і, коли підніметься боротьба, погамовуючи. І хай одне скажу: все, що не за нашими настановами роблене, як неприязне і вороже караючи. Ви ж, як ми чуємо про вас, протилежне дієте: не лише-бо не навертаєте тих, що повстають на закон наш, а й самі проти всесильних богів наших ворожо повстаєте і робите їм образу, віднімаючи від них почесті, жертви і приношення. І стали для инших провідниками до згубної прірви, якщо правда те, що про вас нам розповіли". Сказав святий Маврикій: "Царю, образа, яку чинимо бездушним богам вашим, готує нам вінець перемоги славний в істинного Бога нашого, не принижуємо-бо Бога, який створив нас, не маємо його за ніщо, як же ти безумно вважаєш, але прославляємо Того, Який єдиний є істинним Богом, що створив небо, і землю, і море, і все, що в них. Скверних і нечистих бісів, які згубу людям приносять, й ідолів їхніх глухих, сліпих та бездушних, не годиться богами називати". Сказав цар: "Чи так віддаєш вдячність богам, о Маврикію, удостоївшися від них чести і перше у війську зайнявши місце?" Сказав святий Маврикій: "Ніколи ж не приймав ніякої чести від богів ваших ані не хочу шанувати їх: хто-бо коли з людей, що Бога пізнали, захоче шанувати речі бездушні, — хіба люди, що розуму не мають й уподібнюються нерозумній худобині, такі боготворять каміння і дерево, кажуть, що розум вони мають, і, наче богів, шанують їх". Сказав цар: "Тому що перше в чині служачих нам отримав ти місце, через те сміливий і без страху проти нас відповідаєш".

Те мовивши, цар звелів відлучити Маврикія від сімдесятьох роїнів і почати їх ласкаво питати, кажучи: "Хто звабив вас, о браття, відсгупити під богів спасителів, приступити ж до блуду людей, які шанують чоловіка розп'ятого, якогось злодія?" Тоді блаженний Теодор і Филип, наче устами всіх святих мучеників, сказали цареві: "Ми, о кате, настільки від блуду відійшли, як і тебе від нього врятувати бажаємо. Його ж ми позбулися, одному поклонившись істинному Богові, Отцеві всемогутньому, і єдинородному його Синові Ісусові Христові, Господеві нашому. Який є Богом істинним і Божою премудрістю, і Святому його Духові, Який вдихнув у нас пізнання і розуміння, щоб ми визнавали Тройцю Єдиносущну. Гидуємо ж нечестивою твоєю вірою і відкидаємо тимчасове воїнстування. Станемо воїнами Богові, Цареві Сили". Сказав Максиміян: "Бачу тебе, о Филипе, що старість маєш чесну, розум же гірший від юних, звернись-бо до богів і будь добрим радником иншим своїм друзям-співвоїнам, щоби вшанували богів і великих почестей і дарів від нас сподобилися". Сказав святий Филип: "Хай відомо тобі буде, о царю, що не маю бути злим радником для тих, що волею були приведені у страх Божий, написано-бо: "Горе тому, через кого спокуса приходить". Сказав Максиміян: "Лагідність і терпіння наше нахабнішим тебе зробили, о Филипе, покиньте-бо зловір'я своє, щоб не зрушити нас на гнів і лють і не прийняли ви люті муки, насмілюючися визнавати чоловіка, якого ви між богами вшановуєте". Відповідали святі сімдесят мучеників, промовляючи до ката; "Суєтні і марні погрози мерзоти твоєї, о царю, силу нам дають і міць, щоб не боятися всіляких мук, нема-бо страху в добророзумній і міцній душі тих, хто любить Господа". Розгнівався ж Максиміян, звелів забрати в них пояси та одяг військовий і сказав до них: "Бачите, якої слави і честі позбулися і в яке прийшли безчестя за непослух ваш". Святі же мовили: "Хоч ти й забрав у нас чин воїнський, скинувши з нас одяг і пояси, але є Бог наш на небесах. Його ж шануємо. Він одягне нас в одяг і пояси нетлінної і вічної Своєї слави, яку ж бачити чи про неї чути ти недостойний, через сатану, батька твого, який у тобі промовляє і діє". Тоді більше розгнівався цар, сказав до святих: "О прокляті і недостойні благодаті богів наших, ви безчестя самі собі шукаєте, ми-бо честю вас шанували, а ви великих богів збезчестили і нашу приязнь зневажили, далі ж бо приймете достойне за ділами вашими". Відповідали святі: "Царю, це воїнствування твоє є нічим, минає, і честь твоя — безчестя, бо забув ти Бога, Який дав тобі владу царську, суєтні ж і бездушні ідоли ніякої тобі користи не приносять ані не розуміють, чи хто шанує чи безчестить їх, за богів безумно і нерозумно їх вважаєш". Сказав цар: "Через доброту нашу царську, хотівши зберегти цілим життя ваше, ще потерплю вам". І звелів вкинути їх до в'язниці на три дні, щоб, подумавши, корисне для себе вибрали.

Коли замкнені були святі у в'язниці, веригами обкладені, сказали собі: "Браття любі, приготуймо всі душі наші до молитви і старанно помолімося до благого і милостивого Бога нашого, щоб дав нам премудрість і розум Духом Святим і вклав в уста наші, що маємо відповісти цареві, аби здивувався кат істинності нашої віри". І почали молитися святі, кажучи єдинодушно: "Господи, Ісусе Христе, Боже всесильний, Якого ж влада вічна і Царство безконечне, зішли нам Святого Твого Духа і тим настанови нас, щоб зраділи ми й возвеселилися в Ньому, і перемогли блуду зло, і возвеличилися в істинній вірі Твоїм Святим Духом, тим, що говоритиме в нас і співголосне істинній Твоїй і неоманливій обіцянці. За відібрану в нас світську честь хай станемо воїнами у святому Твоєму Небесному Граді, і щоб зараховані ми були в число вишніх громадян зі всіма Твоїми святими, що від віку праведно у вірі Тобі добровгодили, бо Ти є один Бог і Тобі належить слава і сила навіки. Амінь". Через три дні Максиміян-цар знову, на тому біля воріт Амаксинських місці сидячи, поставив перед своїм судом святих мучеників. Коли зійшовся весь град на місце видовища, кат же, погрози свої розчиняючи ласкою, сказав до святих: "О мужі, виберіть для себе корисне і, підійшовши, принесіть богам жертви, і життя, а не смерть гірку прийміть". Відповідали святі: "Про це ми добре порадилися, о царю, послухай уважно і не переконуй нас більше до жертв ваших: утвердили-бо раду нашу, щоб зненавидіти тимчасове це життя, полюбити ж смерть, що чекає на нас, задля любови Христової, від Нього ж сподіваємося життя вічне отримати. Далі ж чини швидко з нами, що хочеш, ми-бо не відречемося Бога нашого, а бісам твоїм ніколи ж не поклонимося, бо засудженням на тимчасову смерть звільняємося від вічного засудження". Коли це мовили святі, побачив цар посеред них юнака і сказав йому: "Скажи, юначе, як називаєшся і якого ти роду?" Відповів юнак: "Називаюся Фотин, від істинного світла ім'я прийняв, я — воїн Христа мого, що посоромив батька твого сатану, родом же римлянин, син же за плоттю і духом Маврикія найсвітлішого, він-бо мене народив і від нього я прийняв пізнання Бога, і виховав він мене у святій вірі в Христа Господа. Його ж відрікаючися, приєднався ти, о царю, до худоби нерозумної і уподібнився їй". Сказав кат: "Безумець ти, юначе, і слова твої по роках твоїх, але вже навчися знати, що для тебе корисне, тож, приступивши, принеси жертви великому Дію і пошкодуй юність свою". Сказав юнак: "Тому що не чиню волі твоєї, не поклоняюся ідолам, через те називаєш мене безумним, я ж від вас, старих, розумніший, бо вірю в Господа мого Ісуса Христа, в Якого ж ви не вірите ані не знаєте Його . Сказав знову до святих кат: "Доки будемо терпіти безумство ваше, о окаянні, і, безмірною добротою нашою переможені, ми не мучитимемо вас, принесіть жертву богам, щоб не дратувати праведного і милосердного суду нашого, і на немилосердність і лютість не гостріть нас". Відповіли святі: "Скверно і нечестивче, служителю бісів, якщо маєш трохи глузду, то вже пізнав від Фотина віру нашу і сили наші. Коли-бо він, будучи юний літами, осоромив нечестя твоє правдивою вірою і пізнанням Христа, наскільки більше ми бажаємо всіх мук, щоб осоромити батька твого диявола і догодити Христу. Богові нашому". Тоді сповнився гніву кат, звелів святих, оголивши, бити воловими жилами. І почали слуги наказане виконувати, кожного з воїнів Христових простягаючи і по цілому тілу б'ючи без милосердя. І доти биті були святі, аж поки плоть їхня не роздробилася, і багато пролитої крови землю зросило. Вони ж у муках до Христа Бога взивали, допомоги від нього просячи. Господь же невидимою силою з ними був, полегшував біль їхній і утверджував серця їхні в терпінні і любові божественній. Коли натрудилися і знемогли слуги, сказав цар до святих мучеників: "Чи пізнали ви, о дерзосні і нерозсудні люди, наскільки легко мені життя ваше згубити? Далі бо богам принесіть жертви, щоб лютішої не прийняти кари". Відповідали святі: "Знай, о нечестивче і чужий Богові нашому царю, що як же ти Христової любови і світла не розумієш, потьмарений пітьмою бісівського блуду, так ми мук, які ти накладаєш, не чуємо, просвітлений маємо розум вірою і любов'ю Христа, Бога нашого. Винайди-бо, о мучителю і бісівський собако, на нас новіші й важчі муки, жадає-бо душа наша і прагне Христова у нас любов, щоб, твоїми катуваннями замордовані, побачили ми Бога Живого, що царює навіки". Це чувши, кат більшого гніву сповнився і звелів приготувати вогонь великий, аби вкинути в нього святих мучеників. Коли розпалений був вогонь великий вельми, святі не чекали, щоб слуги катівські у вогонь їх вкинули, але самі, наче до води, до нього підійшли, посеред полум'я увійшли і ходили неушкоджені у вогні, насміхалися з ката і богів його. І дивувалися всі через чудо те преславне. Проте кат, що від початку був посудом загибелі, не пізнавав сили Божої, що зі святими була, єство вогненне перемагаючи, але більшим гнівом кидався, шукав, як би святих згубити, і звелів їх, з вогню неушкоджених, до дерев катівських прив'язавши, кігтями залізними люто стругати. Святі ж, і те катування люте міцно перетерпівши, не зважали на біль тілесний, і дивувалися люди царевому гніву і безумству. А святий Маврикій насміхався з них, кажучи: "Чи не розумієш слабости своєї і окаянства, о нечестивий і скверний кате, що Фотин, малий цей хлопець, такі і стільки багато перетерпівши мук, зруйнував і зламав катівського твого царства силу. Як-бо цілий полк наш зможеш здолати, коли сам малим цим юнаком подоланий і переможений?" Максиміян же, лютішими очима поглянувши і зубами заскреготавши, звелів зразу святого юнака Фотина перед батьковими очима мечем убити, хотівши так помститися Маврикієві, думаючи, що великою печаллю сповнить душу його через смерть сина. А святий Маврикій радости і веселости сповнився, дивлячися на таку сина свого за Христа смерть і кончину мученицьку.

Коли посічений був святий Фотин і до Господа відійшов, Маврикій святий сказав до Максиміяна: "Наше бажання виконав ти, о кате, уперед пославши Фотина до Христа Бога, далі ж міцний і швидкий є наш до небес біг: хто-бо з лику нашого покине Фотина, воїна Христового, який до Бога відійшов і осоромив сатану, батька твого? Вигадай більші й жорстокіші на нас муки і ніяких не забудь з тих, що нас випробовують, чи міцну Христові зберігаємо віру". Максиміян же, бачивши святих мучеників, які всі муки ревно та міцно перетерпіли і зовсім не відступили від віри своєї, скликав весь нелюдський і звіроподібний синкліт свій і радився з ним, якою би найлютішою мучеників згубити смертю — для страху всіх у вселенній християн. Багато яких і багато хто йому радив, один з них, найлютіший і найнечестивіший, корінь зла і нелюдськости, сказав у раді тій: "Нині, о царю, час літній, липень-бо місяць (у якому нескоро, добре в чудах їхніх переконана. Церква пам'ять їхню шанувати узаконить), знайшлося ж, — каже, — за градом із західного боку місце: болотисте і трав'янисте, між двома ріками й озером, де ж нині багато комарів, ґедзів, ос і шершнів, що заледве пройти туди комусь можна, зволікати якийсь час зовсім нелегко. Туди-бо вам завести їх і, нагих до дерев прив'язавши, помастити медом, щоб комарі, і шершні, і всілякі мухи кусали їх, і ті тяжчу муку мали від всіх инших мук, і зрозуміють, що не годиться злословити на непереможних і вічних богів наших". Коли вони це мовили, добровгодна була неправедна та рада нечестивому цареві й цілому скверному тому синкліту, і засудили вони святих Христових страстотерпців на люту ту муку. Взявши-бо їх, воїни вели зв'язаних на вищезгадане місце і, міцно прив'язавши до дерев над джерелом водним і великим болотом, помастили нагі тіла їхні медом з голови до ніг, там же і блаженного Фотина тіло перед лицем батька його кинули і відійшли. І найшло на них всіляких мушок, комарів, і ґедзів, і ос, і шершнів, покривши їх, наче хмарою, ранячи святі тіла страждальців.

У таких нестерпних муках перебували святі десять днів і десять ночей, тоді звели очі свої до Бога, помолилися, кажучи: "Господи, Боже наш, Ти, що створив нас за образом і подобою Своєю і привів нас в істину Свою і в пізнання Твого Божества, і Єдинородного Твого Сина, і пресвятого і животворного Духа, у Тобі душі свої складаємо і просимо, щоб звеселив їх зі всіма святими своїми, які від віку Тобі догодили, бо Тебе полюбили. І бажаємо Тебе всією душею нашою, і задля Тебе на смерть віддаємося, Ти-бо Бог один благий і милостивий, і Тобі належить слава навіки. Амінь". Це мовивши, передали в руки Богові святі свої душі — так вінців вічної слави сподобилися. Беззаконний же кат Максиміян-цар і після смерти лютував на святих, тих, що в безсмертному житті жили, мучеників (живуть-бо Богові в Бозі померлі, хоч і відходять з тутешніх), бо, чуючи, що вже померли, звелів відрізати чесні їхні голови і залишити непохованими. І були розкидані святі їхні тіла і голови по лузі і діброві тій на поїдання птахам і звірам. Деякі ж із вірних братів, вночі прийшовши зі страхом і трепетом, зібрали розкидані святих мучеників мощі і там же у землі поховали, славлячи Господа нашого Ісуса Христа з Отцем і Святим Духом, славленими навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашогоАтанасія-ісповідника, який за царювання Лева Вірменина, іконоборця, багато скорботи, муки і вигнання за ікони святі перетерпів.

І преподобних отців наших Таласія, Лімнея і Варадата -пустельників у Сирії.

Місяця лютого в 23-й день

Житіє і страждання святого священомученика Полікарпа, єпископа Смирнського

Смирна — град у краю, що Йонія називається, у межах Малої Азії. У тому граді, коли єпископував святий Вукол у дні апостольські, була одна жінка, вдова благочестива і богобоязлива, на ім'я Каліста. Вона через явлення уві сні і веління ангельське прийняла малого осиротілого хлопця, цього свя того Полікарпа, виховала його у благочесті і мала замість сина — бездітна-бо була. І коли досягнув він віку і розуму дорослого, віддала йому все, що в домі її було. Трапилося ж їй відійти кудись далеко через свої володіння і затриматися досить днів — у той час блаженний юнак Полікарп, роблячи милостині жебракам і убогим, сиротам і вдовам і подаючи прохачам хліб, і вино, і єлей, і всіляку поживу, витратив усі збереження пані-годувальниці своєї — милостивий-бо був вельми. І коли вона повернулася в дім свій, хтось із домашніх, вибігши їй назустріч, сповістив їй про брак необхідного в домі її, наговорюючи, наче Полікарп усе витратив нещадно. І засмутилася пані Каліста вельми. Увійшовши ж у дім, зразу пішла до комори і побачила її всілякими благами переповнену: блаженний-бо Полікарп перед її приходом помолився до Бога, кажучи: "Господи, Боже, Отче улюбленого отрока свого. Ти наповнив посуд вдови-сарептянки при Іллі, Твоєму пророці, почуй мене в годину цю і зроби, щоб, в ім'я Христове, усі ці хранилища наповнилися". І зразу послухав Бог моління його і наповнив дім годувальниці його всіляким благоговінням. Бачила ж Каліста велику щедрість усього — більше, ніж було раніше, розгнівалася на того, хто наклеп сплів про Полікарпа і втрату необхідного, думала-бо, що насміхаються з неї чи, Полікарпа ненавидячи, оббріхують, і хотіла обмовника того бити. Святий же юнак Полікарп захищав його, кажучи до годувальниці своєї: "Прошу тебе, пані, не бий иншого через мене, але мені наклади рани замість нього, він-бо не биття, а похвали швидше достойний через вірність свою, бо правду розповів тобі, адже все я витратив і комори спорожнилися, я-бо, бачивши голодну братію нашу, жебраків і убогих, роздав їм і витратив все. Вони ж молилися Богові, і послав Він ангела свого, і віддав тобі твоє, щоб і ти, за звичаєм своїм, ущедрила жебраків". Те чуючи й бачачи, жінка дивувалася вельми і віддавалася відтоді більше добрим ділам у благій вірі, творячи милостині щедро, святого ж Полікарпа дуже люблячи, як сина, дивуючись доброчинності його. Тоді, угодивши Богові, переставилася до Нього, спадкоємцем усіх маєтків своїх зробила сина свого названого — Полікарпа святого. Він же роздав те потребуючим і віддався читанню Книг Божественних, богомислію ж і молитвам, і жив у великій повстримності і дівстві непорочному, працюючи для Господа вдень і вночі і служачи хворим, і немічним, і старим. Через те святому Вуколові, єпископу града того, милий був вельми, і поставив його єпископ спершу клириком, тоді дияконом і, як же про те святий Піоній пише, зробив його проповідником Божого слова як благорозумного і солодкомовного, звелівши йому в церкві і в кожому місці навчати народ, коли він ще був дияконом. Не лише ж був святому Вуколові любий, а й самим божественним апостолам — Павлові святому, і Иоану Богослову, й иншим святим апостолам, за ними й ішов у путях, і став їхнім учнем, і трудів їхніх спільником, і життя наслідувачем. Вони його знову у Смирну до святого Вукола послали, і той його і в пресвітерство хіротонізував. Написав же Полікарп святий багато слів і послань, для Христової Церкви корисних і добропотрібних, які пізніше в час гоніння загинули, небагато лише збереглося. Відкрито ж було святому Вуколові-єпископу, що після нього не хто инший престол Смирнської Церкви прийме, але Полікарп-пресвітер. Переставляючися, Вукол святий взяв правицю Полікарпову і, приклавши до грудей своїх, вручив йому словесних овець своїх, відтак мовивши: "Слава Тобі, Господи", — спочив з миром. Коли зібралося ж багато єпископів апостольських на поховання святого Вукола, а на освячення Полікарпа, вражаюче для багатьох було видіння. Коли почалося освячення, світло божественне огорнуло всіх у церкві, і бачили деякі з достойних голубку білу, що, наче блискавка, світилася і літала навколо голови святого Полікарпа, инші бачили Полікарпа святого, що, як воїн, був одягнений і поясом військовим оперезаний і наче на війну озброєний. Иншим же видавався у царську одягнений порфиру, і лице його невимовно сяяло. Одна дівчина бачила його вдвічі вищим, ніж був насправді, і ризи його на правому рамені були червоні. А коли святий Полікарп схилив коліна свої під освячення, бачив перед собою, що стояли ноги самого Христа Господа, Який був тут невидимо при освяченні його. Так, самим Христом і Святим Духом освячений, керував апостольськи Божою Церквою, багато підіймаючи болю і труду за спасення душ людських і творячи чуда предивні.

Трапилося якось святому Полікарпові бути в одному того ж краю граді, що Теос називається, поблизу теплих вод, що Аеведія називаються, і перебував у єпископа града того на ім'я Дафн, його ж святий Ігнатій Богоносець у Посланні своєму до Смирнян згадує. І бачивши збідніння в домі того єпископа і нестачу, Полікап святий помолився за нього до Бога, щоб благословився дім його, — і з тої години мав щедро Дафн-єпископ усього достатньо, ниви-бо його і вертогради, які були раніше неплідними, зародили надзвичайно і плодючі були вельми. У того ж єпископа закінчилося вино в бочці — примножив святий молитвою щедро. Коли повертався у Смирну, град свій, повернув в один, що на шляху трапився, притулок для подорожніх спочити з труду, був-бо вечір пізній, і, прийнявши трохи їжі з дияконом своїм, з яким же прийшов, спочив і заснув, опівночі ж ангел Господній торкнув його за плече і покликав: "Полікарпе". Той же мовив: "Що таке. Господи?" Сказав ангел: "Вставши, вийди швидко з притулку цього, впаде-бо зразу". У притулку ж тому не знали Христа Бога, і багато у ньому здійснювалося беззаконня. Вставши, святий штовхнув диякона свого, звелівши йому встати, — диякон же, міцним сном охоплений, встати не хотів і нарікав, кажучи: "Ще в перший сон не прийшов, святий отче, як підемо? Ти без перерви над Божественним Писанням розмірковуєш і сам не спиш, й иншим не даєш спочити". Промовчав Полікарп святий. Але і вдруге ангел явився, звелівши святому вийти геть. І знову святий будив диякона, кажучи, що має будівля впасти. Сказав диякон: "Вірю Богові, що не впаде будинок, допоки ти в ньому, отче". Сказав отець: "І я Богові вірю, але споруді кам'яній віри не йму". Тоді і втретє ангел явився і те ж повів. Аедве умовив диякона встати. І коли обидва вийшли, зразу впала витальниця до основ і вбила всіх, що в ній були, до одного. Святий же Полікарп, стоячи і дивлячися на небо, сказав: "Господи, Боже всесильний, Отче Ісуса Христа, благословенного Сина Твого, що передвозвістив через Иону-пророка ніневитянам про падіння града їхнього і, змилосердившися, пощадив їх, воістину благословлю Тебе, бо рукою ангельською вивів і визволив нас від наглої смерти цієї, як же вивів Лота із Содоми. Пильнуєш-бо рабів Своїх завжди від усілякого зла, благословенний і милостивий Ти навіки". Після цього у Смирні-граді, у домі князя градського, який невірний був, одної ночі раптом збісився один зі слуг і чинив галас великий, і збентежився весь дім княжий страхом і трепетом. Коли ж настав день, прийшли юдеї, хотіли біса вигнати, біснуватий же той кинувся на них — хоч багато їх було, всіх люто бив. І ні один не міг його здолати ані вирватися з рук його, і так їх бив, що ледь живих випустив від себе, нагих і закривавлених, весь-бо одяг на них розшматував і тіла їхні зубами зранив. Був же в домі княжому один християнин, він мовив до князя: "Якщо звелиш, владико, я прикличу одного чоловіка, який без труду зцілить раба твого". І коли звелів князь, пішов чоловік той і прикликав святого єпископа Полікарпа. Не встиг він ще в дім княжий увійти, як почав біс викрикати: "Горе мені, бо Полікарп до мене іде, і маю, хоч не хочу, втікати звідси". Коли ж увійшов святий, зразу біс, затрепетавши, вийшов і втік із раба княжого — і, бачивши те, князь, вельми дивувався. Після чуда того однієї ночі, коли всі спали, смирнський град зайнявся вельми, і згоріла частина немала, і був галас великий, і крик, і страх, і зойк, і весь люд трудився, загасити намагаючися пожежу вогненну, але нічого досягти не змогли, бо вогонь більшу прийняв силу. Збіглися ж і юдеї, поливаючи вогонь, але й вони були безпорадні. Згадав князь про святого Полікарпа, сказав до претоначальників і радників своїх: "Ніхто ж не може зупинити пожежі цієї, хіба учитель християнський Полікарп, який недавно зцілив раба мого від біснування''. І послав зразу прикликати його до себе, і просили його допомогти граду в біді тій. Святий же, перед ними підійнявши до неба чесні свої руки, вилив молитви свої до Христа Бога — і зразу вогонь, наче водами великими зупинений, загас і пожежа зупинилася. І вважали люди Полікарпа святого одним із богів — він же істинного, що на небесах, Бога проповідував, себе ж рабом Божим називав, багатьох переконував і до Христової приєднував Церкви.

Ще ж було якось бездощів'я велике, і посуха, і голод, і всі люди з князем і градоначальником просили святого помилувати їх і випросити дощу для землі в Бога свого. І коли він помолився, зразу був дощ великий, і напилася земля досить, була того року понад инші літа родюча. Такими й більшими чудами, що їх святий Полікарп чинив, ще ж і зціленням усіяких хворіб, яке покладанням рук його бувало, багато людей наверталося до Христа Бога, і з дня на день зростала Христова Церква, ідольське багатобожжя зменшувалося у Смирнському граді, у ньому ж, апостольським велінням, прийняв Полікарп святий служіння слова, як же Іриней святий свідчить про те, кажучи: "Полікарп не лише учнем був апостолів і другом та співбесідником багатьох, що Христа очима бачили, але й в Азію вони його послали, щоб там Смирнської церкви єпископство [після святого Вукола] прийняв, його ж [Полікарпа святого] і ми [говорить Іриней святий], у молодих літах будучи, бачили, довголітній був і старий вельми, навчав, чого сам від апостолів навчився, і передав Церкві те, що є правдою". Свідчать же всі Церкви азійської єпископи, які після Полікарпа були, що воістину свідком правди був найдостовірнішим і найпостійнішим, більше, ніж Валент, і Маркіян, і весь рід єресі начальників, які настільки шкідливі блуди в Церкву внесли. Цей блалсенний Полікарп у часи Анікета, папи Римського, прийшов до Риму, багатьох від єресі маркіонитської відвернув, до Церкви ж й істинної віри привів і відкрито проповідував ту, що від апостолів прийняв, істину, є ж і такі, що чули про те, що Йоан, Господній учень, коли в Ефесі до лазні прийшов, побачив у ній єретика Херин та, котрий мився, то зразу вийшов з неї й инших, що з ним були, переконував, кажучи: "Втікаймо звідсіля швидко, бо лазня, в якій Херинт, ворог правди Божої перебуває, раптом впаде". Той же Полікарп, коли зустрів його Маркіон [єретик] і мовив: "Познайомся зі мною, прошу тебе", відповів йому: "Знаю тебе, первородного дияволового сина". Так-бо й апостоли, й учні їхні від єретиків себе берегли пильно, що навіть розмовляти не хотіли з тими, хто істину своїми хитрими лжесловами звабити намагався, як же і Павло святий переконує: "Людини-єретика, по першім та другім наставленні, відрікайся, знавши, що зіпсувся такий та грішить, і він сам себе засудив". Є ж послання Полікарпове до филип'ян, з глибоким розумінням написане, воно ж віру його й істини проповідування виявляє, і ті, що про спасення своє турбуються, відкрито можуть це побачити. (Доти Іриней святий про святого Полікарпа.) Коли ж Антоній-цар двадцять другий рік прожив на царюванні, а син його Марко Аврелій із братом Ауцієм настав, коли велике в Азії гоніння було, у той час святий Полікарп мученицьки помер. Про його ж страждання і смерть є епістолія Смирнської Церкви, у ній же єпископував Полікарп святий. Епістолія ж та повідомляє так:

"Церква Божа, що у Смирні, Церкві, що у Филомелії, та иншим усім святим вселенським Церквам, що є у всіх народах, милосердя, і мир, і любов Бога, Отця і Господа нашого Ісуса Христа, хай буде. Пишу вам, брати, про инших мучеників і про святого Полікарпа, що вогонь гоніння кров'ю своєю, мученицьки пролитою, загасив. Багато тоді святих мучеників непереможну мужність показали: одні настільки довго були биті, що суглоби всі і жили в них були розшматовані й нутрощі їхні було видно. Инші ж по гострому череп'ї і камінні волочені були, і всі найлютіші муки, що їх кати різноманітно винаходили, терпіли великодушно. А инших звірам було віддано на поїдання. Нечестиві ж дивилися на таке мужнє святих страждання, безмірним здивуванням чудувалися. Між иншими страстотерпцями юнак один на ім'я Єрманик, допомогою Божою, виняткову показав мужність, безстрашним серцем і нездоланним розумом насмілившися на смерть, що природно буває для всіх страшною. Умовляв його довго суддя, щоб пошкодував юність свою і не губив настільки гіркою смертю солодкого цього життя. Але він, коли побачив випущених на себе звірів, зразу сам на них кинувся, дратуючи їх. щоби з'їли його. Один із Фригії на ім'я Квинт, побачивши звірів і страшних мук зразу злякавшися, відпав від спасення свого — звідти зрозуміло стало, що нерозсудно, не з праведного серця, а з легковажности, наче несподіваним вітром гнаний, на судище нечестивих прийшов і на муки віддатися насмілився. І був прикладом для инших, аби на таку велику річ, якою є муки, віддаватися не насмілювалися невиважено. Полікарп же, чуючи про ті муки і довідавшися, що народ еллінський невірний, який на муки инших мучеників дивиться, відкрито судді кричить: "Шукай Полікарпа і винищуй безбожних", — хоч і хотів преребувати в граді, доки взятий не буде, проте, впрошений від християн, вийшов з града і сховався в одному селі, і молився вдень і вночі за мир церковний за звичаєм своїм. За три дні перед тим, як взяли його нечестиві, бачив уві сні, наче узголів'я його раптовим вогнем запалилося і згоріло. І зразу збудився зі сну, до тих, що були з ним, мовив: "У вогні за Господа Ісуса Христа маю бути спалений". І через три дні прийшли в село те від ігемона посланці, шукаючи Полікарпа, і взяли двох хлопців, били їх різками, щоби їм, де Полікарп, казали. І показали його в одній комірчині на горищі, звідки він міг зразу втекти, але не захотів, кажучи: "Хай буде воля Господа мого". І чули слуги, що по нього йшли, вийшов по сходах назустріч їм і світлим лицем люб'язно привітав їх. Слуги ж, що не бачили його раніше, дивилися на сивину і старість його, на лагідність же, і тихість, і світлість чесного лиця його, дивувалися, говорячи між собою: "Чи треба було такий підняти труд і старання, шукаючи цього старця?" І звелів Полікарп зразу приготувати трапезу для них і просив їх, щоб їли і пили, частувалися, а йому щоб одну годину дали для молитви. І молився гаряче до Бога, віддаючи вдячність за все щодо нього Боже провидіння, мале і велике, що було з юности його. Церкву ж святу, по цілому світі розсіяну, Богові вручав. Після достатньої його молитви взяли слуги старця, посадили на осла й вели в град Смирнський у день великої суботи. Два ж почесні сенатори, Ірод і Микита, зустріли його по дорозі, взяли його на свою колісницю і радили йому, аби лише словом віри відрікся на суді: "Хіба то велике, — казали, — коли скажеш: "Владико кесарю, принесу жертву" — і так врятуєшся від смерти?" На це Полікарп мовчав. І коли йому надокучали, відповів: "Ніколи ж не зроблю того, що радите мені". Вони ж розгнівалися і, докоривши йому, скинули з колісниці, і, впавши, старець зламав собі гомілку, проте не зважав на біль. Коли привели його на суд, закричав народ нечестивих, радіючи, що Полікарпа схоплено. Він же чув голос Господа нашого, що з небес до нього промовляв: "Мужайся, Полікарпе, і великою душею подвизайся". Той голос й инші з наших [епістолія Смирнська говорить] чули. Спитав його суддя: "Чи ти Полікарп?" Він же мовив: "Я". Сказав суддя: "Пошкодуй старість свою, відвернися від Христа, присягни царською фортуною". Таке й тому подібне говорив суддя, коли сказав: "Спам'ятайся, Полікарпе, і скажи: згуби безбожних". Тоді Полікарп, із чесним лицем очі звівши на небо й руки на нечестивий народ простягнувши, сказав до Бога: "Згуби безбожних". Сказав суддя: "Відречися Христа і злослов Його, і відпущу тебе вільного". Сказав Полікарп: "Вісімдесят шість років служу Христові, і не зробив Він мені зла ніякого ж. Як-бо царя свого, який донині мене добре пильнував, ображати маю словами безчесними?" Сказав суддя: "Випущу на тебе лютих звірів". Відповів Полікарп: "Випусти, я ж не зміню свого кращого на гірше". Сказав суддя: "Віддам тебе на спалення". Відповів він: "Погрожуєш мені вогнем, що гасне, а про незгасимий не відаєш, у ньому ж безбожні й невірні палені будуть навіки. Не зволікай більше, але чини швидко, що маєш робити". Звелів же суддя проголошувану возвати до народу, що Полікарп християнином себе ісповідує. Те чувши, елліни ж і юдеї велегласно закричали, кажучи: "Він — цілої Азії розбещувач, живим спалити його!" І наполіг народ з юдеями, аби Полікарпа спалено було. Приготовано ж було багато дров і хмизу, Полікарп відклав пояс свій і скинув' одяг, також і взуття з ніг зняв, а кати готували залізо і цвяхи, ними ж мали прибити Полікарпа, щоб з вогню не вивернувся. Але святий сказав до них: "Прибивати мене не потрібно. Той. Хто має подати мені в полум'ї вогненному терпіння, Той мені подасть і мужність, щоб анітрохи з місця не зрушити чи в якийсь бік не повернутися". Тому не прибивали його кати, а тільки зв'язали й поставили на дрова старця сивого, наче вівцю в стаді найкращу, на жертву зв'язану, для запаху пахощів Богові. Молився ж святий Полікарп, кажучи: "Дякую Тобі, Господи Боже, що з мучениками Твоїми й ісповідниками вчинити мене благозволив. І п'ю чашу страждань Христа Твого, і причасником є болю Його, щоб і у Воскресення життя вічного причасником з Ним бути. Прийми мене як жертву, щедру і добровгодну для очей Твоїх, яку Ти Сам передбачив і передставив. І ось нині здійснив Ти її, істинний Боже, Тебе ж славлю і величаю, й Ісуса Христа, Сина Твого, архиєрея вічного, з Ним же Тобі і Святому Духові належить всіляка честь і слава нині, і назавжди, і навіки-віків. Амінь". Коли ж мовив "Амінь", зразу слуги підклали вогонь, і коли зайнялися дрова навколо і полум'я велике піднялося, було чудо, усім на подив: полум'я-бо, огорнувши святого і піднявшися над головою його, не торкалося святого ані не наближалося до нього, але, наче вітрила, вітром наповнені, так від нього віддувалося навколо, над ним вгорі сходилося. А святий Полікарп посеред вогню стояв не як тіло, вогнем опалене, а як золото, в горнилі очищене. Виходив запах же, говорять смирняни в епістолії, з вогню того, виходили пахощі такі, що всі аромати незрівнянно перевищували. А нечестиві, те бачивши, крикнули на спекулятора, щоб, підійшовши, зброєю досягнув його крізь полум'я й убив. Підійшов спекулятор, пробив його зброєю довгою, і вийшло з рани крови багато незвичайної, бо, наче потік з джерела витікаючи, погасила вогонь зовсім. І так весь люд дивувався тому й пізнав, яка є різниця між вірними і невірними. Був же Полікарп надзвичайний чоловік у наші часи, Смирнської вселенської Церкви єпископ, учитель, що з апостолів вийшов, і пророк святий — усе-бо, що пін казав, збувалося. Після і}ього ЮДРЇ просили суддю, щоби не даг5ав нам тіла Полікарпового. "Будуть, — казали, його за Бога матіг християни, як же і Розп'ятого". Не бачать окаянні, що те неможливе, аби ми від Христа Господа, на хресті розп'ятого за спасення всього світу, відступили й иншого когось мали за Бога. Йому-бо, як істинному Синові Божому, божественну віддаємо честь. Мучеників як учнів і наслідувачів Христових, які з великої своєї до Нього любови за Нього постраждали, за достоїнством шануємо і з любов'ю обіймаємо, їх же у благочесті наслідуємо, у вічній славі причасниками їм бажаємо бути". Сотник-бо, за велінням судді, якого юдеї просили, тіло Полікарпове спалив, за звичаєм еллінським, і те, що живим вогонь не пошкодив, те мертвим вогненній скорилося силі. "Ми ж, — говорять смир-няни, — кості його, від золота чистіші й від каміння коштовного дорожчі, зібравши з попелу, на чесному поховали місці, де ж день страждання його з веселістю святкувати будемо — у пам'ять подвигам тих, що за Христа постраждали, на утвердження ж тих, що мають такою ж смертю ісповідати і прославити Христа, істинного Бога нашого. Це послали вам через брата Марка, і, коли прочитаєте, иншим розсіяним братам цю епістолію передайте, щоб і вони прославили Господа, Який такого нам вибраного з рабів Своїх показав. Той, що може і нас усіх благодаттю Своєю сповнити і ввести у вічне Своє Царство через Сина Свого єдинородного Ісуса Христа, Йому ж слава, і честь, і царство, і велич навіки. Амінь. Вітайте всіх святих, вас же вітають ті, що з нами, й Еварест, що написав епістолію цю, зі всім домом своїм вітає вас. Здійснив страждання своє Полікарп святий у сьомий календ травня (тобто 25-го квітня), у Велику суботу о восьмій годині дня, за великого архиєрея Филипа, коли ігемоном був Траліян, царював же навіки Ісус Христос. Бажаємо вам доброго здоров'я, браття, що ходите у благовістуванні слова Ісуса Христа, з ним же вся слава Богові за спасення святих вибраних, як же здійснив страждання Полікарп святий, його ж і ми спадкоємцями нехай виявимося у Царстві Христовому", Це переписав Гай в учнів святого Іринея, учня Полікарпа святого, а від нього Сократ Коринтський переписав, я ж нову, Піоній-пресвітер, від них раніше переписане прийняв і звірив з откровенням, яке мав від святого Полікарпа, що явився мені у видінні. І, написавши, обновив те, що давниною загладилося, щоб і мене вибрав Господь наш Ісус Христос із вибраними Своїми у Небесне Своє Царство. Йому ж слава з Отцем і Святим Духом навіки-віків. Амінь,

У той самий день пам'ять преподобних отців наших пустиниожитеяів: Йоана, антіоха Литоніна, Мойсвя Зевина, Поліхроиія, Мойсея другого і Дет'яна, — які у Сирійському країв різних місцях пустельних перебували і багатьма чернечими подвигами добре Богові догодили. І преподобного отця нашого Олександра, монаха, чину Незасинаючих первоначальника.

Місяця лютого в 24-й день

Віднайдення чесної голови святого славного пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Йоана

Коли відтятата була чесна голова святого Иоана Предтечі, прийняла її на блюді нечиста танцівниця і віднесла матері своїй Іродіяді. Та ж язик святого, який викривав беззаконня їхнє, голкою проколола і, досить позбиткувавшися, не дала поховати голову разом із тілом: боялася-бо, що Йоан воскресне, коли голова його до тіла прикладеться, і знову викривати її буде. Труп звеліла викинути де-небудь. Його ж учні, уночі тіло таємно взявши, поховали у Севастії, Самарійському граді, а голову Іродіяда у замку своєму закопала в землі глибоко, на місці таємному, без пошанівку. Знала ж про те жінка Худзи, урядника Іродового, на ім'я Йоанна, у Благовісті Луки святого згадувана. Вона, журячися через неповинне вбивство великого святого пророка Иоана і через наругу над його чесною головою, взяла її таємно уночі звідти і, поклавши в посуд глиняний, заховала в горі Елеонській, де ж село Іродове було. Коли ж почув Ірод про Ісуса, подумав з Іродіядою, чи не Йоан воскрес. І, пошукавши голову Йоанову, не знайшов — не розумів, що сталося. І сказав Ірод до своїх домашніх про Ісуса: "Той, що я його потяв, Йоан, — це він. Він став із мертвих, і через те чуда діються через нього". Після того багато часу минуло, муж один знатний, на ім'я Інокентій, що з палат царських був, у Господа нашого Ісуса Христа повіривши, залишив світ, прийшов до святого града Єрусалима і купив на горі Елеонській те місце, що колись Іродовим полем було. Збудував там келію й одягнувся в чернечий чин, жив у Возі, Хотів же збудувати собі церкву малу кам'яну, копав рів для фундаменту і, Божим провидінням, натрапив на сховану в землі глиняну посудину з головою. Із чудес деяких, які тоді діялися, і з Божого откровення пізнав, що то голова Предтечі, зберігав у себе з пошанівком. Коли ж мав померти, бачив мерзоту пустки на місці святому: у ті-бо часи ідолопоклонницьке царство все захопило, святі місця в Єрусалимі ідолами нечистими, мерзенними їм жертвами нечестиві оскверняли. Тому святу голову Предтечі чернець той знову у надрах земних, щоб ніякого з нею не сталося після кончини його безчестя, сховав на тому ж місці, яке було колись полем Іродовим, де мав келію і церкву малу, яка, після нього опустівши, через довгий час впала і з землею зрівнялася. І знову про чесну ту голову нікому не було відомо досить років. Тоді, коли великий цар Константин настав і хрещенням святим просвітився, і через матір свою, святу Олену, святі Єрусалимські місця очистив й оновив, свята віра всюди цвіла, і, як сонце, сяяла. Два ченці зі Сходу вирішили поклонитися чесному і животворному в Єрусалимі хрестові, що його цариця Олена знайшла, і Гробу Господньому, і всі місця святі бачити. І так дійшли до Єрусалиму, поклоняючись і молячись, й обходили місця святі. І явився одному з них святий Иоан Предтеча у видінні сонному, звелівши вийняти з надр земних чесну свою голову, і показав місце на полі Іродовому, де ж похована. Той же, збудившися, розповів другові своєму, але той, за сон це маючи, не повірив сам й иншого переконав не вірити. Наступної ж ночі знову явився святий Предтеча у видінні обом, осібно кожному, і сказав: "Всіляке невірство і лінь відкладіть, зробіть те, що наказано вам". І вставши, обидва один одному бачене розповіли, пішли на поле Іродове, на місце, яке у видінні було показане, і, копавши на ньому, знайшли безцінний той скарб — святу голову Хрестителя — і вклали у веретище з вовни верблюжої, тоді повернулися. У той час один з Емесійськогограда чоловік убогий, ремеслом гончарі, покинувши батьківщину свою і дружину через убогість, ішов в инший край і зустрів на шляху двох тих ченців, і приєднався до них, й ішли разом. Ченці ж ті, супутником собі чоловіка того прийнявши, дали кому нести веретище з головою - не відав же чоловік, що у веретищі. І ось явився йому святий Предтема, кажучи: "Залшивши супутників своїх, втікай від них з тим веретищем, що в руках маєш". Це святий звелів, бо ба чив ченців тих нестаранність та лінощі: спершу не повірили явленню його, тоді не захотіли нести самі чесну голову його, але чоловікові простому і незнайомому довірили її. Благодіяти ж захотів убогому тому і стати причиною доброго і боговгодного життя його. Гончар бо той, послухавши святого, утаївся від ченців і втік від них, і повернувся у дім свій до дружини, несучи, як дорогоцінний скарб, дорожчу від усіх багатств голову Хрестителя. Через неї благословив Бог дім гончара всіляким достатком, і жив той у достатку великому, забувши про попереднє злостраждания, й иншим із багатства свого — жебракам та убогим — подавав. Знав же заступника і винуватця таких благ — святого Иоана Предтечу, шанував голову його, як же належало, щодня кадячи і свічі запалюючи, і молячись, і так подальший час життя свого перепровадив добре. Коли ж мав переставитися, вклав її у відро — так сам святий Предтеча захотів, і після вмирання образ убогости являючи. Тоді відро те з головою поклав у скриню і замкнув її. І довірив скарб той сестрі своїй, розповівши їй детально, як через ту святу голову зі злидеиности останньої прийшов у багатство. 1 звелів сестрі, щоб мала ту святу голову у великій шані, з благоговінням і страхом її берегла, аби не відчиняла ковчега, поки сам святий Предтеча не захоче, щоб його відчинено було. Коли ж до кончини життя свого прийде, хай вручить голову святого Иоана Хрестителя також якомусь богобоязливому і добродійному мужеві. І так чесна і свята голова Предтечі від одного до иишого переходила, руки багатьох перейшла. Тоді дійшла до одного ченця і пресвітера на ім'я Євстафій, що жив поблизу Емесійськогограда в одній печері, був же той зловірний, Арієвою єрессю вражений. Коли приходили до нього недужі — зцілювалися благодаттю чудесною, що від голови Предтечі, яку він таємно тримав, виходила. Але чернець той, корчмуючи Божою благодаттю, чуда ті собі і своєму єретичному злослав'юпозлодійськи зараховував, приховуючи від людей саму правду, і багато до однодумства свого зваблював. Відоме ж стало зловір'я його всім в Емесійському граді, і, порадившися з князем, єпископ послав вигнати його з печери тої і за межі емесійські. Він же просив тих, що виганяли його, щоб залишили його той день перебути в печері, обіцяючи на завтра самому вийти. І, випросивши той час, закопав уночі відро зі святою головою у печері тій в землю глибоко, сподіваючися, в инший час прийшовши, таємно її забрати і знову, нею чудодіючи, своє утверджувати злослав'я. Але не отримав, чого сподівався. По виході його з печери тої зразу благовірні та добродійні ченці в ній оселилися, і вже не міг єретик той у неї зайти і схований у землі скарб духовний украсти. Минуло досить часу, зібралося багато братів, монастир при печері тій збудували, а про голову Предтечі, яка була під сподом, нікому зовсім не було відомо. Минуло ж років багато, знайшов її Маркел — архимандрит тої Емесійської при печері обителі, муж добродійний, про що сам розповідає так: "Благословен Бог Ісус Христос, що сподобив мене, раба Свого Маркела, очевидцем бути такого видіння, яке мені було місяця лютого у 18-й день у середньопостний святої великої Чотиридесятниці тиждень, у сні нічному. Бачив-бо, що всі ворота нашої обителі були відчинені, настрашився ж і надумав вийти, щоб замкнути їх. І знову бачив ріку, що текла у ворота обителі, і дивувався, думаючи, звідки багато таких вод. І коли то подумав, почув голос багатьох чинів, що йшли до нас зі споду з шумом по воді, і кожен чин осібну мав мову і співав: "Ось святий Иоан — Хреститель Христовий — являється". Коли так співали чини, у монастир зайшли, я ж, покинувши дивитися на ворота і ріку, страхом одержимий, побіг і зійшов на верх драбини. На ній же стоячи, здавалося, бачив в обителі два двори: один був на захід, другий же — на полуднє, і церкву велику посеред них. І кожен чин входив у двір той, що до заходу, а звідти йшов до церкви і, поклонившись у церкві, виходили через південні двері. І коли зупинилися чини від ходження свого, знову я почув голос инших, що взивали і говорили: "Ось святий великий Йоан Хреститель". Поглянувши, я бачив його в церкві, і з ним - инших двох, один - праворуч нього і один — ліворуч від нього. Зразу ж чини пішли до нього один по одному і благословення приймали від нього. Думав і я собі приступити і благословитися від нього - пізніше від усіх, увійшовши иншими дверима, зі страхом і трепетом схилив перед ним голову свою до землі і торкнувся ніг його. Він же підняв мене, обійняв з любов'ю, торкаючися бороди моєї і уст моїх своїми устами святими, вийнявши ж посуд, наповнений медом, дав мені, кажучи: "Прийми благословення". І, це мовивши, пішов, я ж пішов за ним, бачив стовп вогненний, який передував йому, і, перестрашений, збудився. Після цього день минув, звелів увечері братам співати звичного правила стихи псалмів. Коли ж вони співали, брат Ісакій звів очі свої і побачив через віконце вогонь, що горів у церкві святої печери, де ж була святого Йоана чесна голова схована, про неї ж ми не відали. Брат же, бачивши вогонь, возвав, кажучи: "Господи мій, отче, ось вогонь палаючий я бачу у святому вертепі". Я ж до нього кажу: "Не бійся брате, але, знаменувавши себе хресним знаменнням, мовчи". І через п'ять днів, коли ми спали, опівночі рука якась штовхнула мене тричі з правого боку і голос до мене промовив: "Ось подарувався вам. Вставши, іди за зорею, що йтиме перед тобою, і, куди тебе приведе, там розкопай землю і знайдеш мене". Я ж зі страхом і трепетом збудився зі сну, сів. І бачив зорю, що стояла перед дверима келії, в якій я був. І перестрашений я був вельми, ознаменував себе хресним знаменням і вийшов, і зоря ішла переді мною. И увійшов за нею в печеру. Довівши мене до місця, де була чесна голова святого Иоана Предтечі, зоря стала невидима. Я ж поклонився Господеві, впавши лицем на землю, і творив молитву довго. Запалив же свічу й ладан і, лопату взявши, почав копати, прикликаючи Господа. Коли ж я копав, звук і шум великий почувся, і стала земля тверда, наче мідна. Трудився ж багато, знайшов цеглини, їх забравши, побачив плиту кам'яну, і її трудом великим вийняв, врешті знайшов священне і манноносне відро, у ньому ж чесна і завждиблаженна голова Предтечі була. Радістю ж і страхом охоплений, взяв свічку і ладан і, поглянути насмілившися, поклонився, і знову дорогоцінне те відро накрив, і вийшов з печери. І ось зустрів мене при вході чесніший архимандрит Геннадій, який в обитель нашу прийшов, і, взявши мене всередину печери, помолився, і після молитви почав мені про своє видіння розповідати. "Бачив, — казав, — що на цьому місці обидва стояли, де ж нині стоїмо, і багато тут хліба ячмінного, чистого ж і понад сонце світлішого, було. Тоді бачив нелічено чоловіків, що заходили в печеру і брали з рук наших хліби ті, проте хлібів не меншало, тільки примножувалося". Це від авви Геннадія чуючи, я розумів, що від Бога йому було те видіння, воно знаменувало невичерпну благодать Хрестителеву, яка хотіла на місці тому щедро всім подаватися. І розповів йому те, що бачив я, і віднайдений найкоштовніший той скарб показав. Його побачивши, він зрадів вельми, і радилися ми, що робити. Я ж захотів, аби ми не зразу про те комусь розповіли, ані пастиреві церковному Емесійському, єпископові Уранію не сповіщали, але спершу відкрили таємницю ту блаженному старцеві отцеві Стефану, який у Даромійському монастирі постницький подвиг звершував. Він же після цього єпископові нехай скаже, був-бо йому другом-співбесідником. Але, прийшовши в Даромійський монастир, не знайшли авви Стефана, бо пішов той відвідати инші монастирі свої. Послали-бо по благоговійного диякона Киріяка, який був у граді у священному соборному храмі перший. Він прийшов і привітав нас у Христі, розповів про своє уві сні видіння, по всьому подібне на видіння те, що дивний бачив Геннадій. І розповіли ми йому нашу про святого Предтечу таємницю. Сказали ж диякон Киріяк і авва Геннадій, що годиться про те зразу пастиреві церковному сповістити. Але я чекав, поки старець Стефан з обителей на місцях повернеться, і перебував там днів п'ять. Коли ж надійшла субота і ми сиділи й бесідували, раптом впав я на коліна і лежав, болем раптовим вражений, — ані встати, ані робити нічого не міг. Здивувалися ж через те, що зі мною трапилося погане, Геннадій і Киріяк, і в молитві до Бога за мене звернулися. По молитві ж сказали мені: "Чи не казали тобі, що належить сповістити таємницю єпископові?" Я ж, це чувши, осудив себе, бо недобре вчинив, замовчавши доти таку таємницю, яку задля слави Божої зразу явити годилося, і перебував незцілений. Був же вечір, і після звичного вечірнього співу прийшли до мене ті чесніші мужі Геннадій і Киріяк і сказали, що присягою присягнулися про таємницю ту сповістити архиєрею під час утрені перед сходом сонця. І я сказав до них: "Добра рада ваша, браття, і що нарадили, хай буде". Тоді, коли я з ними погодився, зразу хвороба перемінилася і я став здоровий. І пішов я в град з ними вдосвіта, і зустріли єпископа, що з церкви з утреннього співу виходив, і розповів я йому все про явлення чесної голови Предтечі святого. Він же великої радости сповнився, звелів нам, щоб, нікому про те не розповідаючи, вернулися в обитель. На ранок же із пресвітерами і дияконами в монастир наш прийшов і, соборно відправивши святу службу, підійшов до місця того, де посуд зі святою був головою. І коли диякон возгласив "коліна схиливши, Господеві помолимся", усі поклонилися до землі. Єпископ же Ураній молитву творив і, закінчивши, взяв відро з дорогоцінною головою з надр земних. Був же тут з єпископом пресвітер на ім'я Малх. Він, не повіривши, сказав; "Звідки тут була голова Предтечі?" І посмів покласти руку свою на відро і торкнутися чесної і всехвальної голови. І зразу за невірство його зсохлася рука, що торкалася, і прилипла до відра. Усі ж, що бачили те чудо, вельми здивувалися. Тільки тоді, коли ж пастир зі всіма належні молитви Богові принесли, ледве покараний пресвітер руку зміг відсмикнути від відра, проте залишився недужим. Богоугодний же пастир зі всім причтом церковним, взявши освячене відро зі скарбом, що в ньому лежав, приніс у святу церкву і поклав на священному вівтарному місці, допоки збудовано буде окремий божественний храм Предтечі в Емесійському граді і довершення благоліпія свого прийме. У нього ж коли мала свята та голова бути принесена, явився Хреститель у видінні невірному Малху-пресвітерові і звелів йому, щоб під час перенесенння поклав на відро хвору свою руку, — і буде вона зцілена. Зробив те пресвітер — і зразу отримав зцілення". (Доти того блаженного Маркела розповідь.) Ще ж і святий Симеон Метафраст у житії преподобної Матрони про віднайдення чесної голови Предтечі пише так: "У той час чоловік один, орючи ииву свою, бачив в одному місці [де ж була печера та і монастир] вогонь, що виходив із землі. Не один раз те бачив, але багато разів. Протягом багатьох днів вогненне полум'я, з землі ненастанно виходячи, являлося. Пішов чоловік той у град [у недільний день той, коли ж Маркел з Геннадієм і Киріяком-єпископом прийшов] і сповістив [Уранію] єпископові Емесійському. Єпископ же пізнав, що велика річ, узяв клириків своїх, пішов на місце те [у печеру, де колись Євстафій-єретик жив] і, помолившися, звелів на місці тому розкопати землю, і коли це зробили, знайшли посудину, в якій було не золото чи срібло, а найдорожчий зі всіх скарбів земних — голова святого Йоана, Предтечі і Хрестителя Господнього. Розійшлася ж про те слава всюди, і зійшлися туди всі люди, не лише з Емесійськогограда, але й зі всіх навколишніх міст і сіл. Прийшла і преподобна Матрона з монастиря свого зі всіма сестрами поклонитися знайденій Иоана святого голові. Витекло ж із чесної тої голови пахуче миро, і помазали священики тим миром людей, що зібралися, роблячи ним знамення хресне на чолах їхніх. Взяла ж із мира того і преподобна Матрона в посудину малу, хотівши нести в монастир свій на благословення, але людей багато, що намагалися до того мира святого дістатися, притискали її, що неможливо було пройти. Инші ж, зауваживши в неї святе миро, примушували, просячи її, щоб знаменувала їх миром тим, бо не можуть дотиснутися до священиків, що й зробила, вимушена. Трапився там один сліпець, що від народження свого не бачив світла, він просив Матрону, щоб і його святим миром знаменувала. Вона ж помазала йому очі — і зразу прозрів ясно». (Доти Метафраст святий про чесну голову Предтечі.) Через багато років ту святу голову з Емесійськогограда було перенесено славно в Константинополь і на місці, що називалося Єндом, у церкві Предтечі, яка прекрасно царським влаштуванням була збудована, з почестями покладено. Через якийсь час, коли настала іконоборча єресь, і не лише ікони святі, але й мощі святих одні спалювали, инші в моря і ріки викидали, а инші ногами розтоптували зі всіляким безчестям, тоді хтось із правовірних, втікаючи з наповненого беззаконням єретичного града царського, взяв потай зі собою голову Хрестителя і в Комани, де колись святий ИоанЗолотоустий переставився, занісши, знову в надрах землі в посудині срібній сховав. І перебувала нікому не відома аж до царя Михаїла, сина Теофілового, і матері його Теодори-цариці, яка створила православ'я. У їхнє царювання божественним явленням знову була віднайдена, і перенесена в Царгород святішим Патріярхом Царгородським Ігнатієм на честь і славу Христа, Бога нашого, з Отцем і Святим Духом славленим навіки. Амінь.

У той самий день житіє преподобного отця нашого Еразма, ченця Печерського

Вінець премудрих — їхня мудрість — говорить Соломок. Це найбільше, ним же прикрашають невісту Царя Небесного — Церкву Христову, з ним же спільниками Царства Небесного бувають. З таких був преподобний отець наш Еразм, чорноризець Печерський. Він-бо через те вінець Царства Небесного з руки Того, Хто вінчає милістю і щедротами, отримав, бо, маючи багатство велике з багатої вотчини своєї, подумав добре, що негоже ченцю це тримати, і, полюбивши красу дому Господнього, усе, що мав, на прикрашання церковне витратив й ікон багато сріблом і золотом у церкві Печерській окував. На них же взираючи, прикрашав і душу свою, наче церкву Бога живого і образ Його ж, не сріблом і золотом речовим, але чистотою і любов'ю і всілякими чеснотами чернечого закону, говорячи про красу свою з пророком: «Ліпший для мене Закон уст Твоїх, аніж тисячі золота і срібла». Цьому преподобному трапилася спокуса така. Коли зубожів зовсім, усі забули про нього. Злохитрий же звабник диявол почав вкладати йому в серце, що не має ніякої відплати за витрачене своє багатство на прикрашання церкви. «Але краще, — казав, — було витратити те на милостиню жебракам». Він же, не збагнувши, що спокуса, у відчай впав і почав в опущенні і повному занедбанні жити, безчинно дні свої провадячи. Але Бог, щедрий і праведний, пам'ятаючи попередні блаженного чесноти, врятував його від загибелі таким чином. Навів на нього хворобу люту, у ній же хворий, до кінця життя прийшовши, лежав німий і незрячий сім днів, тільки ледь дихаючи. На восьмий же день прийшли до нього брати і бачили його страшне виснаження, дивувалися і говорили: «Горе, горе душі брата цього, бо в лінощах і в гріхах прожив, нині ж нічого не бачить і кидається, не можучи з тіла вийти». І ось блаженний Еразм, наче ніколи не хворів, зразу встав, сів і сказав до них: «Отці і брати, справді так є, як кажете, я грішний і не покаявся. Але ось нині з'явилися преподобні отці наші Антоній і Теодосій, кажучи: «Молимося до Господа за тебе, і подарував тобі Господь час покаяння». Після цього я бачив і Пречисту Богородицю, наче на іконі. Вона мала на руках Сина свого — Христа, Бога нашого, і безліч святих з нею. І вона мовила мені: «Еразме, тому що прикрасив церкву мою і звеличив її іконами, і я тебе прикрашу і возвеличу славою в Церкві Сина мого. Жебраків-бо маєте з собою на кожному місці, Церкви ж моєї не маєте. Вставши-бо, покайся і прийми великий ангельський образ, на третій же день візьму тебе чистого до себе, тебе, що полюбив красу дому мого». Це все промовивши братам, блаженний Еразм почав ісповідувати гріхи свої перед усіма, не соромлячися. Тоді, вставши, пішов до церкви і пострижений був у схиму, на третій же день, радіючи, відійшов до Господа і до Тої, що народила його, за пророкуванням її, І так було показано кожному богопротивному відкрито, що прикрашання церкви іконами Богові угодно є і в лику святих вчиняє, її ж, благодаті,молитвами цього преподобного Еразма хай всі ми, правовірні, сподобимося в Христі Ісусі, Господі нашому. Йому ж слава з Богом Отцем і Святим Духом нині, і завжди, і навіки-віків. Амінь.

Місяця лютого в 25-й день

Житіє святого отця нашого Тарасія, патріярха Константинограда

Тарасій святий народився у Константинограді від батька Георгія, матері ж Єнкратії, які патриціївського благородства і сану були. Дійшовши ж віку і всю книжну премудрість і зовнішню любомудрість пройшовши, був у царських палатах, різні приймаючи сани й почесті. За благорозумність і добрі звичаї всі його любили та шанували. І став одним із радників царських. Царював же тоді Константин, син Леона, внук Копронима, з матір'ю своєю Іриною. Було ж Константинові від народження десять літ, коли став царем. І єресь іконоборна, що від Лева Ісаврянина почалася, перемагала в той час. Патріярхом же був Павло Кипріянин, муж доброчинний і благочестивий, але боязливий. За царювання згаданого Леона, сина Копронимового, на престол возведений був і, велике за ікони святі катування багатьох, від злочестивого царя чинене, бачачи, приховував своє благочестя і з єретиками сходився. Після смерти ж того царя він хоч і хотів прославити благочестиве іконам святим поклоніння, але не міг, бо не мав помічника собі зовсім нікого ж, а іконоборство вельми зміцніло в цілому граді і в навколишніх краях. Через те був вельми печальний і, бачивши, що нічого не досягне, надумав залишити престол патріярший, на якому ж не більше чотирьох років перебував. І розхворівся, пішов з дому патріяршого потай у монастир святого Флора і прийняв на себе святу схиму. Стало про те відомо скоро всюди, і всі були у великому подиві. Опечалилася цариця Ірина, що патріярх те зробив, нікому не повідомивши, і прийшла до нього із сином, царем Константином, і питала його: "ІЦо ти зробив, отче? ї чому?" Він же відповідав: "Хвороба моя і сподівання швидкої смер ти в цей святий схимницький образ привели мене, а найбіль ше - церковна бентега і безлад примусили мене покинути престол патріярший, бо хворіє Церква єрессю іконоборною і від довгочасного злого мудрування прийняла рану невиліковну. І я, окаянний, тричі вже рукою своєю і чорнилом погодився з тим єретицтвом, бо неможливо мені було уникнути сітей зловірства, але сталося так, що і язиком, і рукою погруз у ній, — через те нині дуже каюся. А що більшою і безмірною печаллю зранює мою душу, то це те, що бачу всі краї цілої землі, які під рукою вашою є і віри правило непорушне зберігали і в православному ученні перебували та раділи, відчужуються від Церкви нашої і від себе, як від Христового стада, нас, наче чужих овець, відганяють, — і через те відмовляюся пастирем бути єретичному зборищу. І захотів більше перебувати у гробі, аніж бути під анатемою святих чотирьох престолів апостольських. Але тому що скипетр влади дав Бог у руки ваші, щоб царську мали опіку над християнським стадом у піднебесній, не зневажте-бо скорботи матері нашої Церкви ані не залиште її в неутішній печалі більше перебувати, але постарайтеся, щоб вона знову давню красу свою прийняла. Не допустіть більше мерзотної єресі, щоб ніяка свиня, з лугу вийшовши, не спустошувала і не знищувала винограду Христового під час вашого вірного царювання й не оскверняла його злочестивим мудруванням. Маєте досвідченого робітника, який може плекати гроно істинного ісповідання. Його ж перегнавши через божественне точило єдиної Церкви, наповнить чашу премудрости і приготує найвірнішому народові | пиття православного розуміння". Питали ж його: "Про кого це говориш, отче?" Відповів він: "Про Тарасія говорю, який є першим на радах ваших царських. Його знаю достойним бути церковного правління, що сильний жезлом розуму єретичне лжеслів'я відігнати, випасти ж добре словесне Христове стадо і зібрати його в одну правовір'я загороду". Такі слова від патріярха Павла чуючи, благочестива цариця Ірина і син її, цар Константин, пішли сумуючи. Павло ж до сенаторів деяких, що залишилися в нього, сказав: "Якби ж то я не сидів був на тому престолі, коли Церква катуванням була збентежена і вселенським престолом проклята. Якщо Собор Вселенський сьомий не буде зібраний і іконоборча єресь не забереться, не можете бути спасенними". Сказали йому сенатори: "Чому-бо ти під час освячення на патріяршество підписався на іконоборство?" Відповів Павло: "Через те нині прийняв покаяння, бо тоді підписався, і боюся, що Бог мене покарає, бо через страх мовчав і не говорив вам правди. Нині ж каюся і говорю, що нема вам надії на спасення, якщо ви в єресі тій залишитеся". Тоді через декілька днів патріярх Павло спочив з миром. Відтоді почали люди в Царгороді вільно і без страху говорити і сперечатися з єретиками про святі ікони, про них же від часів Лева Ісаврянина аж доти не було можливо нікому й уст відкрити на захист пошанування ікон.

Благочестива ж цариця Ірина зі всією своєю царською радою, шукаючи на місце Павлове чоловіка достойного і премудрого, який би зміг бентегу церковну заспокоїти, не знайшла нікого, окрім Тарасія, який ще у світському чині був, — його ж Павло на те вибрати радив. Але Тарасій відмовлявся зовсім. Зібрала цариця Ірина всілякий чин духовний та мирський і весь люд у палату, яка Маґнавра називалася, що на передмісті, в Євдомському місці, була, і сказала, щоб усі почули: "Знайте, що залишив нас Павло-патріярх, треба нам замість нього знайти доброго Церкві пастиря і учителя". І возвали всі, кажучи: "Ніхто инший бути не може, окрім Тарасія". А блаженний Тарасій став насередині і сказав: "Бачу розшматовану і розділену Божу Церкву, східні ж і західні повсякчас проклинають нас, лютими є прокльони і відтинання від Царства Божого. Якщо Собор Вселенський зібраний буде і всі у вірі одноголосно об'єднаємося, то так, як хрещення є єдиним, так і віра буде єдиною, — ніщо ж бо так не є приємним Богові, як те, щоб усім у єдності віри і любові перебувати. Тому погоджуюся, хоч і недостойний і недосвідчений, прийняти правління Церквою. Якщо ж не буде Вселенського Собору, і не буде винищено єретицтва, і віра з усіма православними східними і західними Церквами не об'єднається, то я проклятим і засудженим бути не хочу і патріяршество прийняти не погоджуся: жоден-бо цар не зніме мене з Божого Суду і вічної кари". Те чуючи, всі погодилися, щоби був Сьомий Вселенський собор. І просили блаженного, аби пастирем їм бути не відмовлявся. Обіцяли ж у всьому йому, як вівці пастиреві, слухняними бути, знаючи про нього достеменно, що на істинну путь наставить словесне стадо. І впросили святого, погодився з волею їхньою і соборним проханням, і прийняв чинне за ступенями освячення і патріярший престол, маючи сильне уповання і надію на допомогу Божу, що зможе іконоборну в Церкві винищити єресь. Змінився ж святий Тарасій зі світського чину в духовний, зразу і життя прийняв духовне — хоч і у світському не за плоттю, а за духом жив, проте у святительстві багато більше віддався богоугодному духовному життю і став ангелом у тілі, духом палаючи, для Господа працюючи, поневолюючи духові плоть і її умертвленням бережучи чистоту непорочну, ангелів співтовариство. Повстримність і піст його були великими і чування постійне. Сну мало приймав, у богомисленні ж і всенічних перебував молитвах, не спочивав на м'яко постеленому одрі ані в м'який не одягався одяг, не бачив його з прислуги ніхто, щоб він колись відклав пояс свій і одяг, коли спочити була потреба. Не допускав, аби хто зняв взуття з ніг його, маючи на гадці слова Христові: "Не прийду, щоб послужили мені". Але сам собі слугою був, иншим подавав смирення образ, до жебраків і убогих був милостивий безмірно, годуючи голодних і нагих одягаючи, для них же і лікарні будував, і про повсякденну домовився їжу з двору патріяршого, і сам служив їм, особливо ж у день Воскресення Христового трапезу їм своїми руками готуючи, і в инші знаменні празничні дні те саме робив, і мав кожного з них у себе записаного на ім'я. Побудував же і притулки для подорожніх, і монастир за кошти родинні побудував у Босфорі Тракійському, і лик добродійних ченців у ньому зібрав, з них же багато такої святости і досконалости досягли, що й на архиєрейські їх покликано престоли і були стовпами непохитними католицької віри. Старання ж святий Тарасій мав велике і ненастанну турботу про святі ікони: як би їх у попередню повернути шану, скинувши образливу, їм завдану єресь. Через те завжди нагадував царям, аби звеліли Вселенському бути Соборові. Писали-бо царі Константин та Ірина, які керували тоді цілим царством через юність сина, а з ними писав і святіший Тарасій до всіх патріярхів і єпископів, на собор їх кличучи. І зібралися зі всіх країв єпископи до Царгорода, а патріярхи намісників своїх прислали. Адріян-бо Римський через далечінь дороги і невигоду сам не прийшов, а Олександрійський, Антіохійський і Єрусалимський патріярхи під ігом рабства агарянського вже були, і неможливо їм було самим на соборі тому бути — тому замість себе найкращих у благочесті і премудрості духовних мужів прислали.

Визначено було місце Собору у великій апостольській церкві, що її Великий Константин, перший цар християнський, побудував. Коли ж святіший Тарасій і намісники инших патріярхів — єпископи — у ній сіли, там був і сам цар, юний Константин, і мати його Ірина. Прийшов несподівано полк великий вояків озброєних, у серцях їхніх утверджена була єресь іконоборна, її ж від діда царевого — Константина Копронима, царя, що перед тим був, — навчилися і в ній зістарілися. їх намовили таємно єпископи деякі та вельможі, єрессю тою недужі, і вони зібралися, озброєні, увійшли в церкву з криком великим, горлаючи: "Не допустимо, щоби догмати царя Константина було відкинено, але те, що він своїм собором утвердив і законопоклав, нехай буде міцним і незмінним. Не допустимо, щоб ідолів [так вони ікони святі називали] вносили у храм Божий. Якщо ж хтось насмілиться собор Константинів і його догми відкидати, вносити ж ідолів, то зразу кров'ю єпископів земля ця забагріє". Такий галас і бентегу бачивши, царі дали знак єпископам встати з місць своїх — і зразу всі розійшлися. Воїнів же тих і провідників їхніх через декілька днів благочестива цариця Ірина добре покарала і, воїнського чину позбавивши, розіслала по селах обробляти землю. Після того визначено було місце Собору у Витійському граді Нікеї, у ньому ж і перший колись святих отців трьохсот вісімдесяти собор на Арія злочестивого зійшовся, там і вдруге святі отці зібралися. Прийшов же святий Тарасій, маючи зі собою намісників патріярших: від Адріяна Римського був Петро-архипресвітер і другий Петро, авва. Від Политіяна Олександрійського — Тома, монах і пресвітер. Від Теодорита ж Антіохійського та Ілії Єрусалимського ~ Йоан, монах і пресвітер. Ще ж взяв святий Тарасій зі собою і з царської ради мужа вибраного Никифора, який пізніше і престол патріярший після цього святого Тарасія прийняв за добродійне життя своє. З тими і зі всіма святими отцями, їх же було триста шістдесят і сім, святіший Тарасій у Нікеї зійшовся. Собор Вселенський сьомий склав у найпросторішій того града соборній церкві. Було ж перше святих отців зібрання місяця вересня у 24-ий день, пам'яті святої першомучениці Теклі, коли святіший Тарасій, зробивши передмову, з якої причини зібрані, переконував єпископів, щоб судили праведно, викорінюючи неправославні учення, до Церкви заново привнесені. Тоді читане було царське до Собору послання, у ньому ж згадувано патріярха Павла, який при кончині своїй радив, аби соборним судом іконоборна єресь відкинена була. Благословили ж святі отці царя і матір його, що таку про православ'я мають турботу, після цього єпископів, що у єресь впали, слухане було з покаянням звернення і православ'я ісповідання. Серед них же Василій Анкирський, тримаючи рукою своєю згорток, читав: "Тим, що не шанують святих ікон, — анатема. Тим, що називають ідолами ікони святі, — анатема. Тим, що наводять слова з Божественного Писання проти святих ікон, — анатема. Тим, що відкидають передання святих Отців, як же відкидають Арій, Несторій, Євтихій, Діоскор, і не хочуть прийняти того, що не з Божественого Писання їм показане, — анатема. Тим, що говорять, що ікони святі не від святих Отців передані, — анатема. Тим, що говорять, наче Церква вселенська приймає ідолів, — анатема". Так й инші єпископи зробили, і прийняте було їхнє покаяння, і місце їм у соборі між єпископами православними було дане. Для инших же, тих, що не зовсім від єресі відмовилися, суд на инший час відкладено. Говорив-бо святий Тарасій: "Застарілі хвороби і звичні погані манери нелегко зцілюються". Проте і тих, що потім справді покаялися, святий Собор прийняв і не позбавив їх санів їхніх, тривав же святий той Собор двадцять днів, у які сходилися обговорювати з Божественного Писання і зі Святих попередніх Великих Отців і учителів, і з давнього передання церковного про чесні ікони — і долали зловірне єретичне мудрування. Наводили невигадану історію про святий обрус, на ньому ж Христос Господь зобразив святе лице Своє, послав Авгарові, едеському князеві, — той же, поклонившися, зцілився від хвороби. Також і про ікону святих апостолів Петра і Павла, що її святий Сильвестр, папа Римський, показав цареві Константину, і про ікону Христову, над якою юдеї у Вируті позбиткувалися, — про неї ж святий Атанасій розповідає''. Коли ту повість на Соборі читали, усі святі Отці плакали. Врешті єресь іконоборну прокляли, ікон же світлих пошанування утвердили — і була радість велика святим Церквам, які попередню свою іконну красу приймали, і всі правовірні народи торжествували, "многая літа" співаючи царям і пастирям. Так належною турботою святішого патріярха Тарасія і благочестивої цариці Ірини старанням єресь іконоборну було відкинено і розтоптано, мир же Христовій Церкві дарувався.

Керуючи добре Церквою Божою, святий Тарасій заступався за скривджених і помагав тим, котрі в біду потрапили. Иоана, протоспадарія царського, з якоїсь провини важкої жорстоко допитували, а він з ув'язнення уночі втік і до церкви прибіг, у вівтарі за ріг трапези святої схопившись, помилування і звільнення від смерти просив. Святитель Божий захистив його, і не видав воїнам, що прибули по нього від Ірини-цариці. Вони ж при дверях церковних стерегли його вдень і вночі, допоки вийде, — сподівалися, що все одно з церкви вийде з природної потреби. Але святитель Божий, не випускаючи, його у вівтарі ховав, даючи йому з трапези своєї їжу, а коли нужду мав тілесну, то виводив його під мантією своєю дверима, що з правого боку, і, у відхідне місце завівши, чекав зовні, тоді знову під мантією у вівтар заводив. Так робив щодня, скільки чоловікові тому треба було, служачи йому, наче раб, і не гидуючи таким ділом. Так пастир добрий пас свою вівцю, від смерти її захищаючи, врешті владою своєю архиєрейською без страху зв'язав тих, що шукали чоловікові тому смерти, відлучення від Церкви на них обіцяючи накласти, якщо більше хотіли б яке зло йому заподіяти. І був вільний від суду і кари протоспадарій заступництвом доброго пастиря святого Тарасія. Тоді цар Константин, двадцяти літ дійшовши і в царській владі укріпившися, навчений поганими радниками своїми, відставив від влади царської матір свою, благочестиву царицю Ірину, яка добре і премуро цілим царством керувала. І сам царствуючи і маючи вільне [не так, як раніше, під владою матері] життя, розбестився вельми і провадив пусте життя. Зненавидів же неповинно законну свою дружину, царицю Марію, захотів иншої на ім'я Теодотія, з нею ж таємно гріх чинив і хотів зробити її собі дружиною і царицею, а законну відігнати. Шукаючи ж на законну провини, сплів брехливий наклеп на неї, наче вона хотіла його труткою заморити, неправду ж ту, наче саму істину, цар розповідав усім — і всі йому, як цареві, вірили. І розійшлася та чутка серед людей, ніби цариця хотіла царя згубити отрутою. Відомо те стало і святішому патріярхові Тарасію, і був печальний дуже, пізнавши підступ аріянський, невинність же цариці Марії, і думав, як би то його у неправді тій і у грісі викрити і до виправлення намовити. Тим часом один із вельмож, приязний цареві, посланий був від царя до святішого патріярха, річ брехливу, наче правдиву, сповіщаючи про царицю, що приготувала отруту цареві. "І треба, — говорив, — щоб у кожному разі, о святіший отче, поблагословив ти царя иншу, вірнішу йому, взяти дружину". Святий же зітхнув із глибини і слізно посміхнувся, почав говорити: "Коли так, як ти кажеш, замислив цар, і тіло, законом Божим запряжене, що одним із ним стало, відтяти від себе хо че, — не відаю, як перетерпить від усіх сором і зневагу. І як тих, що під владою його, буде переконувати у цнотливості і повстримності? Як гріхи перелюбу судити і карати буде, сам охоплений таким беззаконним потягом? Коли б і правдою було те, що ти нам розповідаєш, треба слухати Голосу Господнього, який говорить: "Кожен, хто відпустить жінку свою, крім провини розпусти, той доводить її до перелюбу". Але якого б цариця захотіла більшого честю і гарнішого красою мужа мати від цього, що царем є, і гарний, і молодий, що аж йому приготувала смертельну отруту, як ти кажеш? Але, як я бачу, ця брехня для того влаштована, аби чесний шлюб зганьбити і ложе нескверне осквернити. Введеться ж мерзота блудна і відновиться насіння перелюбодійне. Таку-бо від нас і від подібних нам отців відповідь прийми і донеси тим, що послали тебе. Не маємо віри до того, що кажеш ти, смерть же більше і муки тяжкі воліємо підняти, ніж послужити благословенням нашим такому беззаконному ділу. Хай знає цар, що на неправедну його раду не погодимося". Це чуючи, той вельможа пішов, сумуючи, і все, що від святішого чув, сповістив цареві. Засмутився ж цар і дивувався такій твердості і небоязливому розуму патріярха, а почасти боявся, щоб не зробив йому перепони в його бажанні. І, пославши, прикликав до себе святого з почестями, сподіваючися сам, словами своїми, зм'якшити його серце і до погодження схилити.

Прийшов же святий патріярх Тарасій до царя з чесним старцем Иоаном, тим, що на соборі був намісником від патріярхів — Антіохійського і Єрусалимського. І коли сіли, за звичаєм, почав цар до святішого патріярха говорити так: "Сповістив же я твоїй святині через посланця про річ, яка нам трапилася, нічого ж бо не хочемо утаїти перед твоєю чесністю, люблячи і шануючи тебе, яко отця. Треба ж, щоб і своїми устами ісповідав я про ворожнечу, що на мене діється, і заколот співмешканки моєї, яка не є Богом даною мені помічницею, а виявилася ворогом. Від неї мені відлучитися сам закон велить, і ніхто заборонити не може. Бо явною є її провина і погане діло, через що або смерть судом прийме, чи що милосерднішим є] нехай би, чернечий прийнявши одяг, плакала і каялася в такому гріху у всі дні життя свого. Не простого і чужого якогось чоловіка хотіла отрутою вбити, а свого власного мужа і вірнішого царя, для варварів страшного. І якщо б те вчинила, цілому царству була б бентега немала, і розійшлося б так її злодіяння по всій піднебесній". Коли те говорив цар, зробив знак предстоячим, і принесли посуд скляний, у якому мутне якесь пиття було, і показував те святішому, розповідаючи, що то отрута смертоносна, якою ж хотіла його цариця таємно позбавити цього життя. І говорив: "Який ще може бути більший ворожости її до мене доказ? І чого вона достойна? І яка потреба тягнути час, відкладаючи суд, але скорше, о чесніший отче, переконай її зразу черницею стати, якщо серед живих бачити її хочеш. Я-бо не можу більше з нею в подружжі жити, ані дивитися на неї, ані терпіти більше, бачачи перед собою це пиття смертне, що вона приготовувала". Святіший же Тарасій, бачивши царя, що погруз у сітях перелюбства і брехливу провину на невинну і цнотливу царицю покладав, сказав до нього без страху: "Не підіймай, о царю, боротьби на закон Божий, не воюй таємним підступом з істиною, під виглядом правди переступаючи і руйнуючи заповіді Божі. Царської-бо влади знаком є все чинити відкрито, вільно, совістю ж бездоганною, і нічого ж таємно й хитро не починати проти Бога, що дав вінець царський, переступаючи Його божественні веління. Зрозуміло-бо всім, що не є винна цариця у злому тому ділі, в якому неправедно її звинувачують, наче готувала смерть твоєму царству. Хто-бо, як же я раніше сказав, красою молодости своєї хвалячися, дорівнятися може до твоєї краси, аби цариця, зваблена, полюбила його понад тебе і надумала б тебе отрутою з життя цього звести? Хто честю, і владою, і благородством, і славою, і багатством понад твою царську честь, і владу, благородство ж, і славу, і багатство більший, якому б цариця твоя надала перевагу, вищого ж і кращого собі мала від тебе, що є царем і стількома краями володієш, благородством царським усіх перевищуєш. Родом-бо — царевий син, і внук царевий, і правнук царевий, і слава твоя в кінцях землі, і багатство твоє незліченне. І як би хтось кращий і любіший понад тебе був твоїй цариці? Нема такого, нема, о царю, але винайдена ця брехня на гріх скипетру царському, і на притчу во язицех, і на кивання голів серед людей. Через те законного вашого подружжя і царського єднання розірвати не насмілюємося, Божого боячися суду. Ані не віримо словам, що оббріхують царську дружину, хоч би мали ми і тисячі смертей і мук зазнати. Знаємо-бо віддавна твоє гріховне розпалення до блудниці однієї, з нею ж і явно вже беззаконним шлюбом грішити хочеш. Як вшануємо твою порфиру, коли тебе в явному перелюбодіянні побачимо? Як увійдеш у вівтар до Божественого престолу, щоб причаститися з нами Пречистих Христових Таїнств? Це тобі перед самим Богом відомим робимо, що не пустимо тебе більше, хоч ти й цар, увійти у вівтар до Божественного причастя, сказано-бо до давніх єреїв: "Не дайте зневажити вівтаря Мого". Це, з ревністю і жалістю сердечною промовивши, святіший патріярх замовк. Також і вищезгаданий Иоан-старець багато переконливого благорозумно до царя сказав. Той же ані слухати не хотів, але більше лютував і гнівався. Розгнівалися ж і всі, що були там при царі, бояри і володарі, з них же один, що мав сан патриція, нахвалявся меч своїми власними руками встромити в живіт старцеві Йоану, що суперечне волі царській говорив. І звелів цар, гніву сповнений, вигнати від себе з безчестям обох — святішого патріярха Тарасія та Иоана — чесного і богомудрого старця. Вийшли-бо вигнанці за правду, наслідувачі святого Иоана Хрестителя, який викрив колись Іродовий шлюб беззаконний, й обтрусили, виходячи, порох із ніг своїх і сказали: "Чисті ми від беззаконння вашого". А цар зразу, законну царицю вигнавши з палат своїх, у монастир її віддавши і в черниці насильно постригши, одружився з вищезгаданою наложницею Теодотією, яка й родичкою йому по батькові була. Предстателем беззаконному шлюбу то-му був якийсь Иосиф-пресвітер, економ церковний, — не знав про те патріярх, тому пресвітер той пізніше і відлучення від Церкви поніс за дерзнуте діло. Всіляко намагався ж святіший патріярх розлучити перелюбний той царевий шлюб, але не міг, бо цар хвалився підняти знову іконоборну єресь, якби йому той шлюб заборонили. Через те святіший Тарасій залишив так у беззаконні перебувати царя, щоб не було гіршого зла на Церкву Христову від того, хто був народжений з кореня єретичного, — син, і внук, і правнук царів іконоборних, які багатьох святих за шанування чесних ікон убили. Гнівався ж цар на святішого, чинив йому всіляку шкоду, але святий усе терпів, дякуючи Богові, і чинив відповідно до свого пастирського сану. А царя після того знайшла Божа кара і помста. Через якийсь-бо рік мати його, благочестива цариця Ірина, бачивши погане й беззаконне його життя і те, що він закон Божий зневажає та іконоборство знову піднятися хоче, повстала на нього праведним гнівом, більше люблячи Бога і правду Його, ніж свою власну кров. І, порадившися з начальнішими боярами, взяла сина і в палаті, що порфирія називається, де ж він і народився, замкнула. Тоді звеліла виколоти йому очі, як же і він був зробив трьом стриям своїм, братам батьковим — Микиті, Антиму і Євдоксієві, — п'ять років перед тим очі їм виколовши. І так цар, достойну за ділами своїми кару прийнявши, помер від болю. А Ірина знову прийняла скіпетр царства й виправила все, що повикривлював її син.

З того часу святий угодник Божий Тарасій перебував у мирі й тиші, добре випасаючи словесне стадо і керуючи Христовою Церквою, від єресі очистивши її. Від днів же освячення свого щодня відправляв Божественну Аітургію і ніколи від неї не відмовлявся навіть під час хвороби. Досягнувши старости й до кончини своєї зближаючися, хворобою тілесною був охоплений, проте не відійшов від повсякденного служіння, навіть вельми обтяжений хворобою, — лише коли вже й з одра не міг підвестися, тоді перестав літургісати. При відході своєму з тіла боровся з бісами, сперечаючися з ними, і на все відповідав їм як переможець. Коли вони, випробовуючи життя його з юности, багато на нього неправедних діл брехливо клали, він супроти них говорив: "Не винен я в тому, що кажете, неправду кажете на мене і не маєте в мені своєї частини". Був при тому автор житія його Ігнатій, єпископ Нікейський, у дияконському ще тоді чині. Він, сівши біля хворого, чув слова святого, якими ж той протистояв невидимим духам. І коли знеміг язик його, рукою відганяв бісів і долав їх. Тоді, коли день дійшов до схилу і вечірні співи, як звично, відправлялися, і почався псалом Давидів "Схили, Господи, вухо Твоє і почуй мене", святіший патріярх Тарасій мирним образом і світлим лицем передав святу свою душу в руки Господеві. Пас Церкву Божу двадцять два роки, помер за царювання Никифора, який після Ірини настав. І плакав за ним цар, і вельможі, і весь град, духовенство і миряни, а найбільше жебраки й убогі, сироти і вдовиці — був-бо до них вельми милостивий і для всіх добрий пастир, любий батько і душекорисний учитель, і кожному в бідах помічник і заступник. Похований ж був в монастирі своєму, який він збудував у Босфорі. І подавалися з гробу його багатьом хворим зцілення. Жінка одна була в кровотечі літ багато. Вона, через те що в монастир той жінкам заходити не дозволялося, вбралася в чоловічий одяг, зайшла і, гробу святішого Тарасія з вірою торкнувшись і єлей з лампади, що була при гробі, прийнявши, відразу отримала зцілення. Те саме й инша жінка зробила — зцілення сподобилася. Чоловік один, на око сліпий, прийняв прозріння біля гробу святого помазанням єлею з його лампади. Инший руку суху, прийшовши з вірою, єлеєм помастив — і зразу розпросталася рука його і стала здоровою. И инших багато недуг зцілювалося, і проганялися біси силою святих молитов угодника Божого Тарасія. Не годиться замовчувати й того, що цей великий православ'я ревнитель не лише в житті своєму з іконоборною єрессю боровся, але й після переставлення свого на неї озброювався. Багато-бо літ минуло, і коли Лев Вірменин царство Грецьке прийняв та іконоборство відновив, святий Тарасій тому самому Леву-іконоборцю у видінні сонному явився з великим гнівом і звелів одному воїну Михаїлу, щоби мечем ударив царя. Той же, ударивши, проколов царя Лева наскрізь. Збудився ж Лев зі сну зі страхом і трепетом, був розгублений дуже і думав, що в монастирі святого Тарасія перебуває хтось, що Михаїл називається, й убити його хоче. Послав туди, допитуючи наполегливо про Михаїла, не відаючи, що його в себе має, — Михаїла Воєводу, прозваного Валвос чи Травлій. Той-бо убив його в самий день Різдва Христового. І загинув з шумом злочестивий цар, переможений молитвами святого Тарасія, карою ж Самого Христа Бога, в іконі з Пречистою Своєю Матір'ю і всіма святими, Якого вшановуємо і Якому поклоняємося. Йому ж честь і слава з Отцем і Святим Духом навіки. Амінь.

Місяця лютого в 26-й день

Житіє святого отця нашого Порфирія, єпископа Газького

Газа, град палестинський, що межує з Єгипетським краєм, раніше у володінні синів Ізраїлевих, племені Юди, був, тоді філістиняни ним заволоділи, у ньому ж Самсон колись зачинені ворота взяв на плечі. Той град сповнений був ідолопоклонного нечестя. Коли ж воплотився Христос, Бог наш, град Газа був почасти просвітлений вірою святою від святих апостолів, а після них єпископи проповідували, проте більша частина його в темряві ідолобісся блудила, поклоняючись якомусь різьбленому, що Марнас називався, і Венері та иншим нечестивим богам еллінським. І багато в ньому пролилося крови християнської, а найбільше в час богомерзенного царя Юліяна Відступника тоді-бо всіх священиків, і ченців, і посвячених Богові дів немилостиво побили невірні. Таке катування і нечестя в Газькому відбувалося граді, великому і багатолюдному. І ніхто ж не міг його цілковито очистити і просвітити вірою святою аж до святого Порфирія-єпископа, про нього ж тут слово. Він зовсім його просвітив, ідолів усіх розбив і церкву посеред града звів, і здобув цілу Газу для Бога великим трудом, як же наступна явить повість.

Був же святий родом із Тесалонік, багатих батьків син, — залишив дім батька свого, і братів, і багатство у двадцять п'ять років. Пішов спершу до Єгипту, тоді в Скит, де ж і одяг чернечий на себе разом з постницьким життям одягнув. І перебував зі святими отцями в скиті п'ять літ, відтак прийшов до Єрусалиму і поклонився животворному хресту і гробу Христовому. І, всі святі місця обійшовши, в йорданські увійшов краї і в одній печері оселився. Жив у Бозі в пості і молитвах ненастанних. П'ять же літ там поживши, впав у недугу і попросив когось зі знайомих, щоб довів його хворого до Єрусалиму, бо сам іти не міг. У Єрусалимі щодня, хоч і хворий, обходив місця святі, поклоняючися. І коли не міг часом іти ногами через недугу, то на колінах повз, проте ні одного дня не залишив, щоб не прийти до святої Воскресення Христового Церкви і Хреста святого. Бачив його один чернець юний на ім'я Марко [він житіє це пізніше написав], як у хворобі своїй у всі дні трудився, почав йому служити Бога ради. І послав Порфирій його з писанням у Тесалоніки розділити між молодшими братами його маєток, що лишився по батьках, частину ж його до нього принести, щоб роздати тут жебракам. Той же, пішовши, розділив, як годилося, а Порфирієву частину продав за три тисячі золотих (окремо ж із батькового золота була йому частина тисяча золотих і чотириста). Одяг же і срібло — все те вірно доніс Марко Порфирієві до Єрусалиму. І, прийшовши, зустрів його здорового, той же, прийнявши, роздав те зразу бідним і монастирям убогим, а сам був наче жебрак. У який же спосіб став здоровий, розповів блаженний Маркові, кажучи так: «Був же я на всенічному недільному чуванні у великій церкві, найшла на мене недуга, яку ж терпіти не міг, пішов і ліг при святій Голготі. І від великого болю був наче у піднесенні, і бачив Спасителя нашого, до хреста прибитого, й одного розбійника з ним, що на другому хресті висів, і почав кликати, кажучи: «Пом'яни мене. Господи, коли прийдеш у царство Твоє». Спаситель же сказав до розбійника: «Зійди з хреста і зціли його від хвороби тілесної, як же я тебе зцілив від душевної». Розбійник же, до мене з хреста свого зійшовши, обняв мене, і поцілував, і підняв від землі, кажучи: «Прийди до Спасителя». Підійшов же я до Господа, бачив, що Він із хреста зійшов і говорив до мене: «Прийми дерево це і бережи його». Я ж взяв, почав носити хрест Христовий і зразу до себе вернувся, і виявився цілий здоровий, наче ніколи не хворів. Після цього за короткий час від патріярха єрусалимського блаженний Порфирій пресвітером поставлений був, і вручено йому було чесне животворного хреста Христового дерево на зберігання, яке окремо в золотому ковчезі заховане було [а частина його друга була в Царгороді, куди її Олена-цариця віднесла]. І сповнилося видіння Порфирія, як бачив Господа, що хрест Свій йому зберігати віддавав.

Три роки Порфирій преподобний у пресвітерському чині пожив, коли єпископ в Газі-граді, що Еней називався, переставився. І прийшли вірні газяни з клириками в Кесарію Палестинську до митрополита, під яким же була Газа, блаженного Иоана, просили його, щоб подав їм єпископа, який міг би і словом, і ділом противитися ідолопоклонникам, їх же більша частина града була і всі градоначальники нечестя їхнього були. Митрополит же Иоан, заповідавши всім піст, молився до Бога, аби показав йому на те діло мужа достойного. І відкрито йому було у видінні про преподобного Порфирія, пресвітера Єрусалимського, хранителя животворного дерева. Зразу-бо написав митрополит послання до святішого єрусалимського патріярха Правлія, просячи, щоби послав йому отця Порфирія наче на инше якесь діло. Патріярх же, прикликавши Порфирія і писання митрополитове показавши, велів йому, щоб ішов до Кесарії. Спершу-бо Порфирій преподобний засумнівався, тоді мовив: «Воля Господня нехай буде». І, вийшовши від патріярха, сказав до учня свого: «Брате Марку, ходімо поклонимося святим місцям і Животворному чесного Хреста дереву, нескоро-бо вже його бачити будемо, хіба через багато літ». Сказав учень: «Чому так кажеш, отче? Думаю, що не більше одного тижня затримаєшся». Відповів святий: «Минулої ночі бачив Спасителя, який говорив до мене: «Віддай мені скарб [дерево хресне], який я поклав у тебе, хочу-бо тебе пошлюбити невісті вбогій і відкиненій, але сповненій чеснот. Ти ж, взявши її, прикраси, щоб забула про попередню убогість свою, бо хоч і вбога, проте не чужа, але сестра мені щира. Пильнуй же, щоб, маючи її і будуючи дім, не добував нічого неправдою, чи викраденням, чи беззаконням, бо й мене прогніваєш, і її образиш, неприєне-бо їй таке. Уповай же і не будь малодушним, і все тобі пошлеться, чого й не сподіваєшся». Це мені Господь сповістив у нічному видінні, і боюся, щоб тягар чужих гріхів не наклався на мене, бо маю своїх гріхів багато». Це промовивши до учня, пішов і поклонився всім місцям святим, тоді чесного Хреста Животворного ідереву зі сльозами великими, і замкнув його у скрині, пішов і віддав ключа патріярхові святішому і, прийнявши від нього благословення, вирушив у дорогу до Кесарії Палестинської з учнем своїм Марком і з другим юнаком Варухом. Його ж незадовго перед тим взяв був преподобний на гнойовищі хворого і струпами обкладеного і, зціливши його, мав при собі служачого. Коли ж преподобний Порфирій прийшов до Кесарії, прийнятий був радісно, і переконав його преосвященний митрополит йоан прийняти освячення на єпископа Газького града. Плакав-бо преподобний довго і невтішно, називаючи себе недостойним такого сану. Тоді погодився з Божою волею і відпущений був у Газу з клириками і людьми газькими. Чекаючи на його прихід, нечестиві люди, з навколишніх сіл зібравшися, навмисно шлях той, яким єпископ християнський — святий Порфирій — мав іти, весь застелили терням, покопали ровами і, багато гною смердючого навізши, розкурили дим великий і смердючий — і зробили дорогу ту нелегкою для проходу. Це ж із ненависти до християн і з бісівської до святого Порфирія ворожости. І ледве християни з єпископом своїм, святим Порфирієм, пройти путь ту змогли, велику нужду і труд і від ровів, і терня, і диму перетерпівши, і день цілий трудилися, вночі у град прийшли. Була ж у граді одна лише церква християнська, і та мала, небагато й християн було, ідольських же храмів багато, і на площах ідоли стояли, і посеред града був храм великий і прекрасний, головного бога їхнього скверного Марнаса, з давніх літ збудований, що прикрашав весь град своєю величчю, висотою, премудрою і прекрасною спорудою. І почав преподобний Порфирій, прийнявши престол свій, пасти мале Христове стадо, яке застав там.

У той рік, коли святитель Христовий Порфирій прийшов до Гази, було велике бездощів'я, і посуха велика, і голод. І говорили всі нечестиві громадяни, що через Порфирієвий прихід розгнівалися боги і замкнули небо. Жерці ж пустили поголос серед людей, наче Марнас-бог сповістив їм, що Порфирій у всьому злі винен. Зібралися ж усі ідолопоклонники у храм Марнасів, великі жертви приносячи, молячись і проголошуючи до Марнаса, щоб подав їм дощ, — говорили-бо, що він бог дощів. Перебували сім днів, молячись, і співи співаючи, і за град виходячи, — проте не було дощу. Після цього зібралися всі християни з жінками і дітьми, що було всіх двісті вісімдесят, — стільки-бо лише виявилося тоді в Газі душ, віруючих у Христа, і просили святого Порфирія, єпископа свого, щоб сотворив соборну молитву і вийшов з хрестами за град, і випросив дощу в Бога — вже-бо заморив усіх голод, а до того ж зневагу і докори терпіли від нечестивих, бо бездощів'я те християнському єпископові зараховувалося. Святий же Порфирій заповів піст, звелів усім зібратися звечора до церкви і. сповнивши чування всенічне, зранку відправив литію з переднесенням Чесного хреста. І вийшли за град до давньої старої церкви, що із західного боку була, її колись блаженніший Асклипій-єпископ, ісповідник Христовий, який багато через православну віру постраждав, збудував. Звідти з піснеспівами йшли до місця мук святого Тимотея, де ж й инших святих мучеників покладені були мощі. І так у молитві з литією трудилися, повернулися до града о дев'ятій годині дня і побачили, що ворота града міцно зачинені: нечестиві-бо ідолопоклонники, побачивши, що християни з єпископом своїм за град вийшли, замкнули град, не хотіли їх всередину пустити. І стояли перед воротами дві години, і не відчиняли їм. Бачив же Бог терпіння рабів Своїх і сльози і, вислухавши молитву угодника свого Порфирія. підняв вітер з полудня, як же колись при Іллі-пророкові, і покрив хмарами дощовими небо, і були блискавиці, і громи, і заходило сонце, і впав дощ великий вельми. Деякі з еллінів, бачивши таке чудо, відчинили град і приєдналися до християн, ідучи і співаючи: «Христос — Бог єдиний істинний». І зайшли в церкву всі з радістю великою, і прийняли елліни від єпископа знамення святе й оглашення до хрещення, повірили в Христа, і було число їх мужів сто сім, жінок тридцять п'ять, дітей чотирнадцять, і дякували Богові, і розійшлися в доми свої. Дощ же був великий цілу ніч, і на другий, і на третій день, і напоїв землю доволі, і приєдналося ще, окрім перших, до стада Христового з еллінів сто двадцять сім, і після них знову того ж року сто п'ять, і прийняли святе хрещення, ревними були у святій вірі. Инші ж ідолопоклонники не зупинялися у ворожнечі до святого Порфирія і надокучали християнам.

Коли-бо приходив у град часом ігемон, його намовляли, даючи золота багато, аби мучив християн, і щодня, як же колись єгиптяни ізраїльтян, градськими ділами мучив вірних. Святий Порфирій, бачивши, яка біда людям Христовим, сумував дуже і ненастанно, вдень і вночі, зі сльозами молився до Бога, аби заблукалих навернув на дорогу пізнання істини.

Після цього вищезгаданий слуга святого Варух посланий був у найближче село з такої потреби. Ідолопоклонник один, який на церковній землі жив, мав річну данину заплатити Церкві Христовій — він же, не хочучи зразу дати, але на инший час перекладаючи, перечив Варухові, і була між ними сварка. Збіглися ж инші ідопоклонники, били блаженного Варуха палицями до смерти і думали, що він мертвий. Витягнули його за село і в безлюдному місці покинули. Наступного дня Корнилій-диякон і з ним инших двоє християн, що йшли поблизу, знайшли Варуха, який лежав наче мертвий, ані не міг нічого говорити, ані чути, ані очима бачити, ані порухати руками чи ногами, але тільки дух його був у ньому. І, взявши його на плечі, несли до града. Бачили ж деякі ідолопоклонники Варуха, якого несли, думали, що мерця в град несуть, кинулися на тих, що несли, і почали їх бити, кажучи: «Нащо таку мерзоту чините, вносячи мерця до града». Звичай-бо був у газян виносити за град мертвих на поховання. І, забравши Варуха, зачепили його за ноги і тягнули знову за град. Побігши ж, Корнилій-диякон сповістив святому єпископові Порфирію. І пішов єпископ із поспіхом, й инші брати з ним, і наздогнали тих, що тягнули, просили їх зі смиренням зупинитися в такому немилосерді, вони і єпископу допікали. Збіглося ж багато люду, і бачили єпископове терпіння і смирення, що супроти тих, які дошкуляють йому, нічого не відповідає, почали сварити на тих, що дошкуляють і мертвого волочать, і була між ними бійка і сварка. І, піднявши одні на одних руки, билися, і була бентега і галас. А святий єпископ із християнами тим часом, взявши блаженного Варуха, несли до церкви, вечір пізній уже тоді був, і бачили, що ще дух його в ньому, почали належно піклуватися про зцілення його. Святий же цілу ніч ту зі сльозами за нього молився до Бога. Тоді хворий відкрив очі свої і промовив, просячи пити. І коли напоїли його, почав розмовляти, і розповів про все. що було з ним. Коли настав ранок, прийшли градоначальники з багатьма людьми до церкви і почали кричати й говорити, кажучи: «Нащо мерця в град вносите всупереч древньому батьківському закону?» Вийшов до них святий єпископ Порфирій зі всіма, що з ним були, ті ж, бачивши єпископа, почали образливо і дошкульно злословити й безчестити його. На инших же, що з ним були, кинулися, бити почали. І раптом блаженний Варух, від Бога силу прийнявши, встав швидко, наче ніколи ж не хворів, і, схопивши палицю добру, почав галасливий люд нечестивих бити і гонити. Вони ж, бачивши його живого, вжахнулися страхом великим, думали-бо, що він із мертвих встав. І чи страхом, чи ж биттям сильним гнані, втікали, одні одних штовхаючи. І прогнав їх Варух, як Самсон колись філистинів, із церкви аж до нечистого їхнього Марнасового храму. І з того часу боялися всі нечестиві Варуха і навіть на шляху з ним зустрітися не сміли. А святий Порфирій, дякуючи Богові за раптове й несподіване Варухове від хвороби до здоров'я перемінення і за таку велику від Бога прийняту міць тілесну та силу, поставив Варуха в диякони, а з ним і Марка разом.

Бачив же святитель Божий Порфирій щоденні кривди, що їх невірні вірним чинили, послав Марка, диякона свого, в Царгород до благочестивого царя Аркадія, просячи, аби звелів скинути капища ідольські в Газі. Писав же і до святішого патріярха Царгородського Иоана Золотоустого, допомоги і клопотання в царя просячи. І звелів цар зачинити і замкнути в Газі ідольські храми, аби в них більше не здійснювали нечистих жертв, руйнувати ж їх не велів, щоб не печалити зовсім еллінський народ. Те царське веління виконати прийшов в Газу один чоловік царевий на ім'я Іларій, взявши багатьох помічників та воїнів з Азоту й Аскалону, і, показавши газянам цареве писання, замкнув ідольські храми і запечатав їх, найперших трьох градоначальників смиривши в путах. Нечестиві ж, зібравши багато золота, принесли царевому чоловікові Іларію, просячи його, аби не зачиняв їм одного великого їхнього храму Марнасового, що посеред града стояв, з иншими ж храмами, як хоче, так хай чинить, Іларій-бо, полюбивши золото більше від Христа Бога, залишив їм Марнасів храм, найголовніший, вільним, инші ж, менші храми, замкнув, зруйнувавши в них ідолів. І пішов золотолюбець той, наче виконав уже наказ царський, иасправді-бо назверх лишехристиянином був, а всередині еллінського невірства сповнений і помагав еллінам. 1 мали нечестиві собі великий Марнасів храм вільний, через инші, замкнені, храми не журилися й не переставали чинити пакості християнам. Тим часом трапилася річ чудесна, яка немало людей до святої віри привела. Жінка одна славна, донька одного з найголовніших громадян і знатного мужа дружина, що Єлій називався, вагітна була. Надійшов час народжувати — і не могла, і множилися болі її сильно. Наступного дня гірше їй було, на третій же день ще гірше, і багато баб-повитух і волхвів приводили, нічого їй ті помогти не могли, і мучилася так сім днів. Муж її, і батько, і мати, і всі родичі у всі дні ті ненастанні жертви й молитви в храмі Марнасовому за неї зі сльозами здійснювали, допомоги від скверного бога свого просячи, проте не допомога, але гірша неміч і болю лютішого примноження було в тої, що народити не могла. І вже всі були у відчаї через неї, на муки такі дивлячися, і в самих боліло серце, плакали ж через неї і ридали, і кончини її сподівалися. Була ж серед них одна старенька християнка, вона побігла до церкви і з великими сльозами до Христа Бога за ту хвору жінку молилася. Побачивши ж її, що плакала і припадала, святий єпископ Порфирій спитав про причину такого її плачу, і вона, впавши в ноги святителеві, розповіла йому все, що діялося, і просила його помолитися до людинолюбця Бога за ту, що люто страждала. Святитель же відіслав її знову до хворої, навчивши, що робити і говорити. Коли-бо прийшла старенька в дім той, зібрала всіх родичів хворої, і батьків, і чоловіка і мовила до них: «Є тут один добрий і досвідчений лікар, він послав мене до вас, питаючи, що дасте йому, коли він зцілить хвору». Це чувши, батьки сказали: «Якщо хоче, усі маєтки наші нехай візьме, лише щоб ми бачили живою і здоровою доньку нашу любу». Так само і муж говорив, готовий все віддати за життя і здоров'я дружини своєї. Говорила до них старенька: "Піднесіть руки ваші вгору і підтвердите слово присягою, що буде вірною обіцянка ваша, що не зневажите того лікаря». Вони ж. із ревністю і сльозами піднісши руки, говорили: "У сі дні життя нашого будемо рабами його, лише нехай зцілить єдину доньку нашу, без неї не можемо і живими бути, яке-бо нам буде життя і веселість без неї?» Це чуючи, стара возвала велегласно над хворою, кажучи: «Великий священик Порфиріїї говорить так: «Зцілює тебе Ісус Христос, Син Бога живого, віруй у Нього і живою будеш». І зразу жінка, застогнавши, випустила плід свій — і зменшився її біль. Усі ж, що там були, здивовано вигукнули: «Великий Бог християнський, великий священик його Порфирій!» Наступного ж дня батьки і муж жінки тої, і всі родичі прийшли до святого Порфирія, впали в ноги його, знамення Христового просячи. А святий огласив їх, звелів їм постити і приходити до святої церкви. І невдовзі охрестив їх і жінку, що народила, і дитинча народжене, його ж й ім'ям своїм нарік, Порфирієм, був-бо хлопчик. І було охрещених шістдесят чотири.

Збільшувалося ж стадо Христове, збільшувалася ж і ворожість ідолопоклонників, і день за днем гірше кривдили вірних, обтяжуючи їх ненастанними градськими ділами, і, наче рабів, до всілякого труду биттям і ранами змушували. Ще ж і на нивах та вертоградах пакостили, через те були вірні в утисках й убогості великій і не мали звідки звичних дати податків народних і царської данини. Те бачивши й не мігши терпіти кривди, яку невірні вірним завдавали, святитель Божий Порфирій пішов у Кесарію до блаженного Иоана, митрополита свого, просячи його, щоб або від єпископства його звільнив, або пішов з ним у Царгород просити царя, аби звелів зовсім зруйнувати ідольські храми і дикість еллінську вгамувати. Митрополит же Иоан погодився швидше труд дороги, хоч і в зимовий час, здолати, аніж блаженного Порфирія від єпископства звільнити, і, сівши в корабель, вирушили. Щасливе плавання мали, через десять днів дісталися острова, який Родос називається, у ньому ж чули про одного ченця, який самітно в пустельному місці жив, мужа святого і прозорливого на ім'я Прокопій, і пішли відвідати його. Він же, передбачивши прихід їхній і сан їхній святительський впізнавши, зустрів і вшанував їх, як же годиться таких архиєреїв вшанувати. І, зрозумівши причину шляху їхнього, наставив їх, що мають робити в Царгороді, аби отримати бажане. «Ідіть, — казав, — спершу до святішого Иоана Золотоустого, і він допоможе вам доброю своєю радою. Хоч і не приходить нині сам у царські палати, бо гнівається на нього цариця, проте має собі приязного Амантія-євнуха, кувикуларія цариці, мужа благочестивого і доброчинного, йому ж вас поручить і клопотанням його отримаєте все: до цариці введе вас, і самі детально розкажете про вашу скруту. Пророкуйте ж їй, що народить сина, який і царювати буде. А вона, те від вас почувши, зрадіє, вона-бо вагітна, ось уже дев'ять місяців, відколи зачала, і зробить вам все за бажанням вашим». Святі ж єпископи Йоан і Порфирій, таку настанову і повідомлення, наче вже саме бажане, отримавши, знову у плавання радісно вирушили і за наступні десять днів Візантії досягли. І так, як від преподобного Прокопія були навчені, спершу прийшли до патріярха, святішого Йоана Золотоустого. Він же прийняв їх із пошанівком і любов'ю і, про причину приходу довідавшися, дав їм добру надію. І наступного дня, прикликавши кувикуларія цариці Амантія-євнуха, показав йому єпископів, що з Палестини прийшли, і поручив йому опіку над ними мати, щоб вони отримали в царя, чого просять. Євнух же, чуючи все, що святі єпископи детально оповіли, яка вірним від нечестивих в Газі буває кривда, просльозився, сповнився божественної ревности і мовив: «Не сумуйте, отці святі. Господь Ісус Христос Сам захистить вірних рабів Своїх і від кривдників їх визволить. Моліться до Господа, я ж скажу цариці й покладаюся на Бога, що схилить її серце до милосердя, завтра ж і вас до неї заведу, розповісте своїми устами все, що хочете». Коли це євнух з єпископом промовили, той пішов. Коли ж настав ранок, Амантій-євнух, кувикуларій цариці, пославши, прикликав святителів Божих Йоана і Порфирія до царських палат і ввів до цариці. Вона ж, побачивши святителів, почала говорити: «Благословіть, отці». Вони ж поклонилися їй. Сиділа цариця на одрі золотому і говорила до них: «Пробачте мені, архиєреї Божі, що не можу належної вам шани скласти, тяж маючи в лоні. Годилося б мені при дверях святиню вашу зустріти, але просіть Господа за мене, щоб Його добротою змогла я народити дитину, яка в утробі моїй». Святі отці дивувалися смиренню її, говорили: «Той, Хто благословив утробу Сари, і Ревеки, і Єлизавети, Той нехай благословить і твою утробу і плід, який у ній носиться, нехай оживить». Вона ж звеліла їм сісти, почала говорити: «Знаю, задля чого такий труд дороги підняли, усе-бо мені розповів Амантій, якщо ж хочете, говоріть і ви, щоб краще я знала, чого потребуєте». І розповіли єпископи цариці детально про все — що від ідолопоклонників християнам буває кривда, — і просили її подати допомогу покривдженим. Вона ж, послухавши мовлене, сказала: «Не журіться, отці святі, покладаюся-бо на Господа, Ісуса Христа, Сина Божого, що вмовлю царя виконати ваше прохання. Нині ж ідіть, спочиньте з дороги, бачу, що ви стомлені. І моліться до Бога за мене, щоб поміг моєму за вас до царя клопотанню". Те сказавши до святих єпископів і золота досить на їжу давши, цариця відпустила їх у добрій надії. Коли ж цар до цариці прийшов, розповіла вона йому про палестинських єпископів, які приходили, і про причину приходу їхнього, і про всю кривду, яку чинили християнам ідолопоклонники. І просила його, щоб зруйнував у Газі ідольські храми. Цар же, те чувши, сказав, що важко щось зробити, кажучи: "Знаю град той, що з великою ревністю служить ідолам, але потрібний є нам, бо багато данини звідти приймаємо. Коли-бо храми богів їхніх зразу зруйнуємо і скривдимо їх, то, настрашившися, розбіжаться, і спустіє град, і позбудемося таких данин. Чи на краще помалу смиряти їх: спершу забрати в них начальство градське, тоді храми їхні зачинити і заборонити приношення ідольських жертв. Вони ж, бачачи, що їх смиряють, можуть пізнати істину і до наших навернутися". Це від царя чуючи, цариця засмутилася вельми і, плачучи, сказала: "Сам Христос Господь допоможе рабам Своїм християнам, якщо ми їм допомогти не хочемо". Цю бесіду царську чувши, кувикуларій Амантій розповів святим єпископам. Наступного дня прикликала цариця святих єпископів і сказала до них: "Говорила цареві про вас, і про всю скруту, і прохання ваше, але не хоче слухати, вважаючи за недоречне ображати ідолопоклонників газянських, проте не сумуйте. Бог бо хоче ненастанно нагадувати цареві, поки, почуючи, вчинить волю вашу". Єпископи ж, вислухавши, поклонилися їй. Тоді святий Порфирій згадав пророчі слова святого Прокопія про царицю, сказав до неї: "Потрудися за нас, владичице, Христа ради. Він же за труд твій дасть тобі сина, який і воцариться перед твоїми очима і довгі проживе літа у всілякому благополуччі царському". Те чувши, цариця сповнилася веселости, і лицем просвітилася від радости, і мовила: "Моліться за мене, святі отці, щоб, як же кажете, народила я сина. І якщо те буде, обіцяю все, що хочете, виконати, не лише те, що просите, але навіть те, чого не просите: з допомогою Христовою посеред Газького града церкву святу збудую. Ідіть-бо в мирі і чекайте, молячися за мене до людинолюбця Бога".

Після того надійшов день народжувати цариці, і народила хлопчика, як же отці святі прорекли, і наречено було йому ім'я дідівське Теодосій. Батько-бо царя Аркадія Теодосій'' був, що царював із Граціяном. Народився ж цей другий Теодосій у порфирі, що прознаменуванням було його царювання. І була радість велика цареві Аркадію й цілому царському градові. Цариця ж послала Амантія, кувикуларія свого, до святих отців Иоана і Порфирія, кажучи: "Дякую Христові, що вашими святими молитвами подарував мені сина. І випросіть у Господа, отці святі, для новонародженого життя і многая літа і для мене, смиренної, здоров'я, щоб виконала те, що вам обіцяла". Через сім днів прикликала цариця до себе святителів Божих Иоана і Порфирія і зустріла їх у дверях ложниці своєї, несучи на руках новонароджене отроча. Схиливши перед ними голову свою, сказала: "Благословіть мене, отці, і сина мого, його ж мені дарував Бог вашими святими молитвами". Й ознаменували її хресним знаменням, також і отроча, яке на руках вона тримала, і, сівши, бесідували багато з користю. Тоді сказала цариця: знаєте, отці, що надумала щодо вашого прохання зробити? Святий же Порфирій відповів, кажучи: "Усе, що надумала, пані, від Бога надумала. Цієї бо ночі відкрито смиренню моєму у видінні таке: здавалося, що стою в Газі, у храмі ідольському Марнасовому, і твоє благочестя там стоїть. Подала мені святе Євангеліє, кажучи: "Прийми і прочитай". Я ж. взявши, розгорнув і знайшов місце, де говорить Господь до Петра: "Ти - Петро, і на цьому камені зведу Церкву Свою, і ворота пекельні не здолають її". Ти ж, пані, відповідаючи, сказала мені: "Мир тобі, мужайся і кріпися". І через те я впевнений, що Син Божий вклав у серце твоє щодо нас раду добру, скажи-бо, владичице, що доброго замислила". Цариця ж відповіла, кажучи: "Якщо Христос захоче, через декілька цих днів отроча сподобиться хрещення святого. Ви ж ідіть і приготуйте згорток молитовний, у ньому ж напишіть усе. що хочете. І коли будуть виносити немовля зі святого хрещення, віддайте згорток тому, хто буде хрещеного нести на руках. Я ж навчу його, що маємо робити. І покладаюся на Сина Божого, що все влаштує добре за волею Своєю". Вони ж. вийшовши, приготували молитовний згорток, написавши в ньому багато не лише про зруйнування ідолів, руйнування їхніх нечистих храмів, а й про звільнення вірних від діл і данини, і про градське керівництво, і щоб підмога царська далася святій християнській Церкві, яка була вельми бідна, й убога, і пригноблена, щоб давалося прогодування служителям її, — й иншого корисного і відрадного для покривджених і зубожілих християн написали і чекали дня того, коли царевого сина охрещено буде. Перед хрещенням його проголошено було спершу, що царем буде, бо в порфирі народжений, і не пеленами насамперед, а порфирою повився. Коли царя нового до святого хрещення несено було славно, весь град прикрашено було вельми і стіни золотом та сріблом блищали, і весь народ найсвітліше і найдорожче вбрання одягнув. Ніс же нового царя до церкви, багряницею царською прикритого, на руках один муж знатний, дорогоцінним одягом виблискуючи, багато ж князів і бояр одні перед ними йшли, тінші ж ішли за ними, навколо ж воїнство, несучи золотосяйну броню і зброю, ішло — і було видно всю славу царську, і красу, і велич, що сказав Порфирій святий: "Якщо така слава царя земного, тимчасового, то яка є слава Царя Небесного, вічного". Коли внесено ж було нового царя до церкви, стали обидва святі єпископи біля дверей церковних, тримали приготований згорток. І після звершення святого хрещення, коли виходили всі з новонародженим царем із церкви, святі єпископи возвали, кажучи: "Просимо твого благочестя, новий царю, прийми прохання наше і на початку свого царювання покажи, що ти милостивий". Те кажучи, святі отці поклали згорток на дитину. Муж, що ніс його, став і, взявши згорток той, звелів мовчати і, розгорнувши, прочитав, щоби всі чули, — так-бо цариця його навчила. І коли прочитав частину згортка, знову загорнув його і, підклавши правицю під голову дитині, трохи підняв, наче на знак згоди, і возвав, кажучи: "Велить його царська величність, щоби все, що тут написане, здійснилося ділом обов'язково, бо це перший його царський наказ і ніяк не може змінитися". Усі ж, що бачили й чули це, дивувалися і поклонилися, благословляючи і "многая літа" бажаючи новому цареві, що з милосердя починає своє царювання. Славили ж царя Аркадія і благословенним від Бога називали, що сподобився мати сина царя, який йому співцарює і вже веління свої дає на добрі такі діла. І сповіщено було зразу про те цариці. Вона ж, радости сповнившися, поклонилася Богові, віддаючи вдячність. Тоді, коли вносили новоохрещене немовля-царя в царські палати, вийшла мати назустріч йому і, взявши на руки свої, по-материнськи поцілувала його. І, принісши до чоловіка свого, царя Аркадія, привітала його, кажучи: "Блаженний ти, пане мій, бо бачать очі твої у житті своєму царя, що із чересл твоїх вийшов". Цар же Аркадій, це чуючи, радів вельми. А цариця, бачивши його світлого, веселого, сказала: "Коли ваша воля, пане, хай довідаємося, що написано у згортку цьому, якого першим новому цареві, синові нашому, було подано, щоб обов'язково наказ його перший про все, що тут написане, було виконано. І звелів цар читати згорток. Коли ж прочитав, сказав цар: "Тяжке направду це прохання, але важча відмова, бо перший це наказ сина нашого, і недобре змінювати його". Сказала цариця: "Не лише веління синового першого не добре змінювати, а й прохання святих мужів, які народження сина мені провістили, зневажити погано". І зразу Аркадій-цар звелів царськими утвердити грамотами все те, що в молитовному згортку єпископи палестинські написали. Коли було приготовано грамоти, від імени обох царів, Аркадія і Теодосія, написані, прикликала цариця архиєреїв Божих Иоана і Порфирія і показала їм ті грамоти, чи годяться. І вони їх ствердили, і поклонилися, дякуючи їй за таке милостиве і добророзумне її старання. Просили, щоби був посланий від царів муж один, вірніший від першого, в Газу, аби привести до виконання царське веління. І віднайдено було на те чоловіка благовірного, що боявся Бога, на ім'я Кинегій. Йому було доручено від царів іти в Газу і влаштувати все добре і вірно за велінням. Дала ж цариця святому Порфирієві досить золота на спорудження кам'яної посеред града газського церкви, також і на будівництво притулку для подорожніх, і ще обіцяла дати, скільки буде потрібно, на зведення церкви. А осібно обом дала дари, і посуд церковний для кесарійської і газської церков, золотий і срібний, і золото на дорогу. Також і цар, дарами вшанувавши і грошей достатньо давши на дорогу єпископам святим, відпустив їх з миром. Вони ж цілували патріярха, святішого Йоана Золотоустого, і відплили собі, а після них царський муж Кинегій, якому ж царські веління вручилися, вирушив у дорогу.

Коли ж наближалися до острова Родійського, святі отці Йоан і Порфирій просили навкліра пристати до берега, щоб, вийшовши, змогти привітати преподобного Прокопія-відлюдника. Навклір же не хотів, кажучи, що вітер незручний. І зовсім не послухав святителів Христових: був-бо потаєним аріянином і ненавидів правовірних тих єпископів. І коли поминули той острів, зразу в морі почалася буря і хвилі, і були всі в страху великому, боячись потоплення. Було ж так цілий день і цілу ніч. Коли ж сходила зоря ранкова, святий Порфирій задрімав трохи і бачив преподобного Прокопія, який казав до нього: "Навкліра переконайте відмовитися від єресі аріянської та проклясти її і огласіть його до хрещення — і зразу хвилі ті страшні зупиняться". Збудився ж святий Порфирій, розповів усе блаженному Йоану митрополитові та иншим, що з ним були. І, прикликавши навкліра, сказав йому: "Коли хочеш, щоб був врятований від потоплення крабель твій і всі ми, а найбільше душа твоя щоб врятувалася від вічної погибелі, то відмовся від зловір'я свого — єресі аріянської — і приєднайся до католичної віри". Навклір же здивувався, як святі єпископи довідалися таємницю, про яку ніхто не знав, і сказав до них: "Через те що відкрив вам Бог таємницю серця мого, тому відмовляюся від Арієвого мудрування і вірю, як же і ви віруєте, упевніть мене краще у святій вірі". Коли так навклір говорив, зразу зупинилася буря і стало тихо на морі. А святий, поучивши навкліра із Божественного Писання й утвердивши у правовір'ї, огласив його і охрестив. Пливли ж далі щасливо, пристали в Маюмі, що лежав від Гази за двадцять стадій, і пішли землею до Газького града. Довідалися ж вірні про прихід їхній, вийшли назустріч їм із псалмами і співами, хрест святий несучи перед собою, і з великою веселістю і торжеством вводили у град Божих архиєреїв. Ідолопоклонники ж, бачивши те, гнівалися дуже, скреготали зубами своїми, але не насмілювалися нічого їм робити: вже-бо чули, як єпископи християнські з почестями в царя були прийняті і що йде до них царський наказ із силою великою, аби смирити дикунство еллінське і зруйнувати капища богів їхніх. Християни ж ішли з чесним хрестом і зі своїми архиєреями, наблизилися до ідола Бенери — був же то образ жінки, оголеної зовсім безсоромно, і велику честь ідолу тому творили газяни, а найбільше жінки, свічки запалюючи і пахучими кадилами кадячи, — біс-бо в ідолі тому жив, багатьох зваблював у сонних примарах, переконуючи дівчат чи жінок до нечистого шлюбу. Із того ідола, що на площі високо стояв, коли зближалися християни, зразу утік біс, скинувши ідола на землю. Ідол же, впавши додолу, розбився на багато частин, бо мармуровий був, й убив двох людей невірних, що там стояли, сміялися, насміхаючися з християнського співу. Те чудо бачивши, багато еллінів увірували в Христа і приєдналися до християнства, ішли до святої церкви і хрещення святого просили, було ж їх число тридцять два мужі і сім жінок. І була радість для вірних подвійна — через щасливий прихід пастирів їхніх і через спасення душ людських. Пробув же блаженний Йоан митрополит у Газі два дні, пішов до Кесарії, відпроваджували його християни далеко. А через декілька днів прийшов у Газу царевий муж, вищезгаданий Кинегій, що мав зі собою багатьох сановників і воєводу з воїнською силою, і настрашилися елліни вельми, деякі навіть утекли з града. Наступного дня, зібравши всіх градоначальників і весь люд, показав їм царський наказ, на зруйнування ідольських храмів і на розбивання ідолів виданий. І коли всі почули прочитане, підняв народ нечестивих голоси свої, почали плакати і ридати. Того терпіти не мігши, Кинегій дав знак воїнам — і вони кинулися на них, почали бити і розігнали зібрання нечестивих. Християни ж радістю великою веселилися, дякуючи царям, багатьма похвалами прославляючи їх. Тоді з воїнством кинулися і побігли на ідольські храми, і почали з шумом великим їх руйнувати. Було ж у граді відомих ідольських капищ вісім: сонця, Венери, Аполона, Прозерпіни. Гекати, Єрона, Фортуни і Марса, що був від усіх більший і серед нечестивих найшанованіший. Ще й инших було незчисленно ідолів — по торжищах і майданах, по різних спорудах і стінах градських, і навколо града на шляхах, і вертоградах, і нивах. І за десять днів всіх тих ідолів християни розбили і храми скверні ідольські зруйнували, окрім Марнасового, великого і прекрасного храму. Про нього ж багато говорили, щоб не руйнувати його, але, очистивши від скверн ідольських, освятити на церкву Божу. І коли багато хто так хотів і радив, Порфирій святий молився до Бога, від Нього звідомлення про те просячи. І коли відправляли в церкві святій службу, дитина мала з народу скрикнула: "Хай буде спалено і зруйновано храм Марнаса, бо великою кров'ю людей, на жертву бісам заколених, осквернений був. І основи його із землі викопані і розкидані нехай будуть, а на тому місці новий храм божественний хай буде споруджено". Мала ж та дитина сім років, і думали клирики, що мати навчила говорити так, і, взявши хлопчика, почали страшити, наче бити хотіли, щоб сказав, хто навчив його це говорити. Дитина ж почала говорити по-грецьки, те саме кажучи, — аби спалений і зруйнований був храм Марнаса. 1 пізнали, що від Духа Святого говорить: семилітній-бо був і не навчений, а по грецьки промовляв добре. Повіривши словам хлопця, спалили і .зруйнували прекрасне Марнасове капище аж до фундаменту, який, викопавши із землі, розкидали по майданах і шляхах, щоби всі його топтали. 1 ридали через те нечестиві вельми. Тоді по всіх домах і замкнених хатах еллінських воїни ходили, збирали схованих ідолів — і, багато їх зібравши, склали в скирти і вогнем великим запалили. Так в еллінському граді було ідолослужіння викорінено. Кинегій же, смиривши добре градоначальників нечестивих і за кривду, яку християни від них мали, відомстивши, повернувся до царів. Частину ж воїнства, на прохання святителя, залишив у граді, щоби ідолопоклонники знову не підняли свій ріг на християн. Після цього святитель Христовий на місці, де Марнасове було капище, заснував церкву хрестоподібно, її ж зображення цариця Євдоксія на хартії намальоване прислала, і тридцять стовпів мармурових, серед них два, наче ізмарагди, мали виблискувати. І за п'ять років звели церкву краси незрівнянної, кращу за попередній Марнасовий храм. її освятивши, архиєрей Божий Божественну відправив Службу, дяку велику воздаючи Христові Господеві, що на тому місці, на якому раніше нечисті криваві жертви приносили несправжнім богам, почала приноситися безкровна пречиста жертва істинному Богові. Спорудили і притулок для подорожніх за золото, яке від благочестивої цариці отримали, і давали перепочинок подорожнім й убогих годували. Пасли ж стадо Христове словом Божим, і збільшувалося число вірних щодня: багато-бо з еллінського блуду, залишаючи ідольське нечестя, наверталося до Христа Бога. Инші ж елліни з'їдалися гнівом і заздрістю, бачивши християнство, що красно квітувало і примножувалося, еллінство ж в'януло і зменшувалося. І ще один раз спробували насмілитися злістю своєю на святого пастиря і на стадо його.

Була ж колись суперечка економа церковного з одним ідолопоклонником, знатним громадянином, йому ж ім'я Сампсихій, про одну річ, яка до церковних володінь належала. Зчинилася сварка і галас з обох боків, збіглися вірні та невірні, помагали кожен своєму. Вірні — економові, невірні ж — Самп сихію. Але тому. що більше невірних було, перемагали вони вірних і підняли боротьбу, схопиіли палиці і зброю й убили з вірних семеро людей. Багатьох дужо зранили, потім кинулися з безчинним галасом і шумом, побігли у двір єпископа, хотіли убити Порфирія святого. Він же, довідавшися, сказав додиякона Марка: "Втікаймо, брате, і сховаймося швидко, доки мине гнів Господній". І, перелізши стіну на инший бік двору, бігли і сховалися в одної дівчини вбогої на ім'я Салатія. що була еллінкою невір'ям, осиротіла по батьках, мала ж бабусю свою, що на одрі хвороби лежала, їй же служила, годуючи її з праці рук своїх. Та дівчина сховала в себе єпископа святого і диякона його, їжу і пиття давала їм. І перебував у неї святий Порфирій день той, і ніч, і наступний день цілий. Наступної ночі, коли затихли гамір і бентега, прийшов святий із Марком до свого дому і побачив, що все розграбоване, і блаженного Варуха, що лежав зранений і ледь дихав. І про все те християни, пославши скоро до Кесарії, сповістили антипатові. Той же послав воїнство, взяв усіх тих, від кого піднялася та бентега й убивство. І одних покарав смертю, а инших, бивши жорстоко, відпустив живими. І з того часу замовкли зовсім нечестиві. І прожив святитель Христовий Порфирій подальший час життя свого в мирі і тиші добрій. Вищезгаданій же дівчині Салатії, у якої ж від рук убивць сховався, віддячив, просвітивши її святим хрещенням. І хвору стареньку її зцілив і охрестив, і дав їм із церковних володінь на прогодування. Хотів видати Салатію заміж, але вона захотіла більше уневіститися Христові, через що святий вельми возвеселився духом, освятив її на служіння Христові і до лику святих дів приєднав. Вона й угодила Богові накінець, зберігши непорочно дівство своє у пості і молитвах, сприянням богоприємних молитов угодника Божого Порфирія, що ненастанно до Бога за стадо своє удень і вночі посилав молитви. Робив і чуда Христовий святитель. Трьох хлопців, що в криницю впали, молитвою своєю живими і цілими зберіг. Жінку одну, що єресі манихейської була, хитрости бісівської і вигадок єретичних сповнена, правовір'я вельми ображала і багатьох на злочестя своє зваблювала, молитвою умертвив. Вона, раптом упавши, відійшла. Й иншого багато на славу Божу зробив святий Порфирій. Пас же Церкву Христову двадцять чотири роки, й одинадцять місяців, і вісім днів, потім відійшов до начальника пастирів — Ісуса Христа, Сина Божого, Архиєрея великого. Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.

Місяця лютого в 27-й день

Пам'ять преподобного отця нашого Прокопія Декаполита, ісповідника

Декаполитський край від десяти градів так називається, що біля моря Галилейського, про нього ж у благовістуванні святого Марка згадано: "Прийшов [Ісус] над море Галилейське, між межами Декаполійськими". З того краю родом був преподобний Прокопій-ісповідник, який монаше життя спершу пройшов, і всіляке пощення ретельно випробував, і досконалою прикрасився чистотою, відомий був серед отців преподобних. Аж ось почалася єресь іконоборна, її ж винахідником першим був АевІсаврянин, беззаконний цар грецький, ікони святі ідолами, а тих, що шанують їх і поклоняються їм, — ідолопоклонниками брехливо називаючи. І багато із правовірних неправедно і немилостиво убивав, усіх же, що були перед тим, православних царів й архиєреїв, і христойменних людей, що перед іконами поклоніння берегли, передавав прокляттю той, хто сам усіма проклятий. Тоді великий цей і непохитний благочестя стовп і правовір'я твердий захисник став мужньо проти єретичних полків, які втілення слова нечестиво ображали і Христову за людськістю подобу, на іконі зображену, безчесно відкидали. І сповнював їх сорому, викриваючи безумне їхнє мудрування, і непереможними богонатхненними словами перемагав, наче павутину, хитрословесні їхні переплетення шматуючи. Через те зрушив на гнів звіра йменням і звичаями — царя, який, як лев, що з пустелі вийшов, рикаючи, шукав, кого проковтнути. За наказом-бо його взятий, битий був преподобний жорстоко. Тоді знаряддям залізним стругали його люто по цілому тілу і в темницю темну і смердючу вкинули — а він всіляке, що в путах буває, злостраждання великодушно перетерпів, маючи у всіх стражданнях своїх друга і співстраждальця преподобного Василія, його ж і в постництві своєму раніше мав спільником і люб'язним співмешканцем. З ним після прийняття багатьох за святі ікони ран пута в'язничні терпів довгий час, аж до пагубної кончини катової. Коли ж той злочестивий цар тимчасового, а разом і вічного життя позбувся, померши тілом і душею, тоді святого Прокопія зі співстраждальцем святим Василієм і з иншими святими і преподобними отцями відпущено було з пут і в'язниці на свободу — і прожив подальший час життя у звичних собі постницьких трудах, багатьох на чесноти наставляючи і до спасення приводячи. Тоді в старості глибокій до Христа Господа відійшов — бачити Його вже не на образі, але у власному Його Лику і прийняти подвійну за труди свої винагороду — як постник і як Христовий страждалець, що за ікону Його святу подвизався до крови.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Талалея

Був Талалей святий із Киликійського краю родом. Зневаживши ж суєту світу цього, прийшов спершу в обитель преподобного Сави Освяченого і полюбив постницьке в інокуванні перебування, прийняв на себе ангельський образ і за добродійне життя своє пресвітерського сану сподобився. Тоді, через декілька років, прийшов у град Сирійський, що Гавала називався і під митрополією Лаодикійською був. Від того града за двадцять стадій була одна могила велика, і бісівське на ній капище старе, й еллінська давня гробниця, і багато бісів там перебувало. Страшним же було те місце для всіх, хто через нього переходив: біси-бо не лише примарами і привидами страшили, але людинозгубно нападали та ранили багатьох, людей же і худобу. Про те чувши, преподобний Талалей пішов і там оселився, малу звівши хатинку, і жив для Бога, постницькимиподвизаючися трудами й умертвлюючи себе злостражданнями, ненастанно вдень і вночі молячися. Біси ж не терпіли такого сусіда біля себе мати, зібрали свої нечисті полчища і страшилища і з люттю великою кинулися на нього нападати, безчинними голосами жахаючи й убивчо погрожуючи, і всіма своїми хитропідступними силами намагаючися відігнати святого з того місця, яке наче за своє власне здавна мали. А преподобний Талалей міцно в Бозі утверджувався, молитвою і знаменням хресним загороджуючися, стояв, як воїн хоробрий і непереможний у день боротьби, і насміхався з немічної їхньої сили. Таку з бісами боротьбу цілими днями, а найбільше ночами мужньо подвижник довгий час мав, врешті переміг їх, допомогою Вишнього, і втекли вони із соромом, не мігши здолати нездоланного воїна Христового. Прогнавши ж бісів, угодник Божий влаштував собі найтіснішу келію не в міру зросту свого: два лікті у висоту, а в ширину лікоть один — у ній же не лише стояти, але навіть сидіти просто не міг, великий-бо був тілом, — завжди голову до колін схилену мав, сидячи. У такій тісноті перебував він десять літ. Прийшов відвідати його єпископ КиринейськийТеодорит і застав його, коли збирав він собі зі святого Євангелія користь. І коли спитав єпископ, чому таке вибрав життя, відповів святий: "Маю багато гріхів і вірю, що багато мук вічних чекають на мене. Тому знайшов для себе таку добровільну в'язницю, щоб, караючи тіло малими цими муками, від великих, сподіваних, врятуватися". І прийняв єпископ від нього велику користь. Дарував же Бог преподобному Талалею і чудотворення дар, щоб зцілювати всілякі хвороби і недуги не лише в людей, але і в худоби. Через те багато хто до нього, як до джерела цілющого, приходив і черпав здоров'я тілесне, разом же і душевне, бо елліни, які в навколишніх селах були, наверталися до Христа Бога. І всі, які в межах Гавальськогограда були, ідолопоклонники, між християнами живучи, їх же тоді було багато, просвітилися досконалою святою вірою через чуда, що їх святий Талалей творив, до пізнання істини приведені. І з допомогою тих новонавернених людей зруйнував преподобний капище бісівське і гробниці еллінські розкидав. І, очистивши те місце від давніх скверн бісівських, збудував на ньому церкву в ім'я всіх мучеників святих і повсякденне в ній Боже славослов'я влаштував. І прожив решту днів своїх у звичних для себе подвигах, і, угодивши врешті Богові, переставився до Нього у старості добрій. Про цього преподобного святий Софроній Єрусалимський у Лимонарії пише так: "Авва Петро, пресвітер Лаври святого Сави, розповідав нам про аввуТалалеяКиликійського, який перебував шістдесят років у чернечому образі, ніколи не перестаючи плакати. Розповідав усім про причину: "Час цей, браття, дав нам Бог на покання. І якщо його втратимо, дуже за те будемо покарані".

У той самий день житіє преподобного отця нашого Тита, пресвітера Печерського

Як відкривається гнів Божий із Небес на гнів людський, також і мир Божий перевищує всілякий розум, як зберігає серце і розуміння, кажу ж, тіло і душу людини, що шукає миру, — сповістив нам відкрито з одкровення свого Тит блаженний.

Він-бо, інокуючи в Печерському монастирі, коли саном пресвітерства вшанований був, наставлений був на подвиги, достойні блаженства святих, — трапилася тоді річ така. Мав цей блаженний пресвітер Тит брата по духу, чорноризця того ж монастиря на ім'я Євагрій, який саном був диякон. З ним же блаженний цей пресвітер Тит мав любов велику й нелицемірну, що всі дивувалися однодумству і щирому любленню їхньому. Ворог же, що ненавидить добро, який звик сіяти кукіль поміж пшеницю, посіяв ворожнечу між ними і так гнівом та ненавистю потьмарив їх, що й один на одного не могли поглянути, але всіляко взаємно одне одного уникали. Коли-бо ішов один з них з кадилом у церкві, тоді другий втікав від ладану. Чи якщо той не відходив, тоді инший минав його, не покадивши. І перебували багато часу у великому мороці гріховному, що й приносити Божественні Дари і причащатися насмілювалися, не помирившися між собою ані прощення не отримавши. Ворог озброїв їх один на одного. Брати ж багато разів просили їх помиритися між собою, але вони ані слухати про те не хотіли. Одного разу, з допусту Божого, трапилося цьому блаженному пресвітерові Титу розхворітися люто, і вже не мав надії на життя, тоді почав плакати гірко через своє прогрішення і послав до диякона Євагрія з великим розчуленням, кажучи: "Пробач мені, брате, задля Господа, що образив тебе гнівом своїм". Той же не лише не пробачив, а и жорстокими словами проклинав його. Проте брати, бачивши, що Тит уже помирає, притягнули Євагрія силоміць, аби попрощався з братом. Хворий же, бачивши його, зразу поклонився, впав ниць перед ногами його зі сльозами, кажучи: "Прости мені, отче, і благослови". Але Євагрій, немилостивий нелюд, відвернувся від брата і люті ці перед усіма промовив слова: "Ніколи не хочу з ним прощення мати, ані в цьому віці, ані в прийдешньому". І, те мовивши, вирвався з рук братів і зразу впав. Брати ж хотіли підняти його і побачили, що він бездиханний, і не могли йому ані рук зігнути, ані уст зімкнути, ані очей стулити, наче давно помер. Хворий же пресвітер, цей блаженний Тит, у той же час встав і, ніби ніколи не хворів, здоровий був. Охопив-бо жах усіх через таку раптову смерть одного, иншого ж швидке одужання. І почали питати зціленого блаженного цього пресвітера, що то було. Блаженний же Тит відповідав їм, розповідаючи детально відкрите йому все: "Коли хворів, — казав, — люто у гніві цьому, бачив ангелів, що відступилися від мене і плакали над загибеллю душі моєї, і бісів же, що раділи через гнів мій. Через те почав просити вас, щоб ішли до брата прощення для мене випросити. Коли ж привели його до мене і я поклонився йому, а він же відвернувся від мене, бачив одного ангела немилостивого, який тримав палаючий спис, — ним же вдарив того, що не пробачив. І зразу впав той мертвий. Мені ж той ангел подав руку і поставив мене — і ось я здоровий". |

Так настрашені були брати, багато плакали за померлим люто Євагрієм і поховали його, очі та вуста мав відкриті, руки ж розтягнені. Самі ж почали дуже пильнуватися від гніву, прощаючи, коли хтось на когось мав жаль. І пам'ятали добре настанову — слова Господні про те, що кожен, хто гнівається на брата свого марне, буде осуджений. До того ж і Єфрем святий каже: "Якщо комусь трапиться у ворогуванні померти, невмолимий суд він здобуде". І було тоді прийнято говорити про покараних братів тих: "Мир великий тим, що люблять закон твій, Господи. Але найбільше сам блаженний цей пресвітер Тит, бачивши, що за пошук миру з братом знайшов мир зі Самим Богом, Який вберіг його від смерти тілесної і духовної, відтоді ані не думав гнів мати, але викорінив його зовсім, здобув ніколи не минаючу до всіх братів у Бозі любов, яка .є союзом досконалости як корінь миру. Любов же від чистого серця і совісти доброї, і віри нелицемірної, любов довготерпеливу, милосердну, незаздрісну, що й усі инші чесноти має, найбільше ж ці: цноту, піст, молитву постійну. Послухав-бо блаженний цей пресвітер Писання цього: "Будьте мудрі, — казав, — і пильнуйте в молитвах, найперше майте щиру любов один до одного, бо любов покриває багато гріхів!" І так втілив у своїх пресвітерських жертвах і ті розумні євангельські слова, що любити Бога і ближнього є більше від всепалень і жертв. Здобув же і мир досконалий, що неможливо було йому, покритому досконалою любов'ю, засумувати, кажучи: "Нема спокою в костях моїх від лиця гріхів моїх" Але більш досконалий праведного цього постника мир такий був, що на ньому сповнилися правдиві слова апостола: "Не є царство Боже їжею і питтям правдою і миром". Тому ж з ним і на небесах достойним упокоєння виявився Тит преподобний — його ж забажавши, по трудах богоугодних великих і багатьох заснув у Господі і спочиває тілом нетлінним у печері, сповненій святих, як на долішньому небі. Духом же рівноангельським у вишнє небо на вічний спочинок був вознесений руками раніше явлених йому ангелів. Вони там ним тішилися, як через грішника, що колись був, нині ж століпно покаявся. ІЦо чує? Лише слова Павла святого про Тита-апостола: "Утішив нас Бог приходом Титовим". Нам же, співрадіючим, відповідати з того ж Писання до мешканців небесних добрим є: "Утішилися в утісі вашій, лише ж більше зраділи в радості Титовій, що упокоїли ви всі дух його". Його ж святими молитвами нехай і ми сподобимося, уникнувши гніву, прощення гріхів і упокоєння тимчасове та вічне отримати в Христі Ісусі, Господі нашому, що є Богом любови і миру, Йому ж слава з Отцем і Святим Духом нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Місяця лютого в 28-й день

Пам'ять преподобного отця нашого Василія, співстраждальця і співпостника святого Прокопія Декаполита

Він жив за царювання Лева Ісаврянина, іконоборця. Покинувши ж світ і все, що в світі, став монахом і життя чернече добродійне, як же годилося, пройшов. Тоді, коли шанування святих ікон відкидалося, твердо іконоборцям протистояв — через те був схоплений і довго мучений, проте не підкорився і не погодився з їхнім єретицтвом, але правду визнавав аж до смерти, маючи собі помічником божественного Прокопія. Дерли-бо Василія святого [як же і Прокопія преподобного] по цілому тілу, і по шиї, і в темницю вкинули, перебував у путах часу немало, допоки не загинув із землі цар беззаконний. Коли ж помер кат той, відпущено було преподобного Василія зі святим Прокопієм й иншимиісповідниками. І жив у таких, як і раніше, постницьких трудах, багатьох до правовір'я приводячи і на добродійне наставляюючи життя. Тоді після років достатніх і життя богоугодного блаженна його кончина прийшла. У молитвах і похвальбах до Бога, Якого ж змалку полюбив, веселячися, відійшов.

У той самий день житіє і страждання святого священомученика Протерія, патріярха Олександрійського

В Олександрії, єгипетському граді, коли Діоскор-єретик престол патріяршества після переставлення святого Кирила прийняв і цілий Єгипет єресі своєї сповнив, був пресвітер благочестивий і в православних догмах нездоланний на ім'я Протерій, святий життям і богонатхненнго розуму і премуд рости сповнений. Він, бачивши багатьох, що до патріярхової схиляються єресі, яка про одну в Христі природу злословила, чинив спротив їм твердо словами непереможними. Патрі ярх же Діоскор гнівався на нього, проте, хотівши привести його до свого неблагочестивого однодумства, лестив йому ласкою і честю протопресвітерства вшанував. Але нічого не досягнув — твердий-бо у вірі був Протерій святий, бо добре навчився православ'я від святішого Кирила, який перед тим був Олександрійським патріярхом. Після Четвертого Вселенського Собору святих Отців у Халкедоні, який за царювання Маркіяна був, викрито було Діоскора в єресі його, і прийняв суд скинення з патріяршого сану і від Церкви відлучення. І вигнано його в край Пафлагонійський, у град, що Гангрена називається, де за якийсь час і помер. А в Олександрії на патріяршеський престол після скиненого Діоскора вибрано було із православних архиєреїв, і клириків, і людей благочестивих святого Протерія, мужа, воістину такого сану достойного. Цілий олександрійський народ, Діоскоровим єретицтвом, як отрутою душешкідливою, напоєний, ще ж і деякими єретикуючими клириками навчений, не погоджувався з Протерієвим поставленням. І коли святого Протерія православні поставили патріярхом, і він прийняв свій престол, і правовір'я, на Халкедонському Соборі святими Отцями утверджене, почав прославляти, — почався серед люду шум і галас. Дехто-бо із клириків, серед них були й високих чинів — Тимотей-пресвітер, якого прозивали Єлур, і Петро Монгос, диякон, обидва Діоскором висвячені і сповнені його єресі, — з иншими відлучилися від церковного собору, не хотіли нічого спільного мати зі святим Протерієм і робили в народі розкол, на бунт зрушуючи. І був розбрат в олександрійській Церкві великий: одні цього новопоставленого патріярха трималися і православно мудрствували, инші ж — Діоскора знову хотіли і проклинали догми Халкедонського собору. Крамолу ж і бійку чинили одні з одними і на патріярха насмілювалися. Кричали-бо нерозумні заколотники на святого Протерія, пере любником його називаючи, тому що, коли живий ще був архиєрей Діоскор, ХОч і в ув'язненні, то він узяв його невісту, святу ІДеркву. Ще ж казали, що Протерій єретик і патріяршого сану не достойний. Багато-бо Протерій святий від бунтівливого єретичного народу бід терпів й убивчих рук боявся, мусив воїнської вимагати сторожі на захист здоров'я свого, проте завжди був у страху, сподіваючися народного нападу, бо й на претоначальників своїх уже були повстали, і на царське військо в граді кидалися. Тоді антипат із Тиваїди прийшов у град вгамувати бунт — люди кидали камінням на воїнів, що з ним прийшли. Ті ж, народне повстання бачивши, побігли в храм, що називається Серапідіс, і в ньому замкнулися. Люди ж, прибігши, обступили храм той і, здобувши його, вогнем усіх воїнів живими спалили. Чувши ж про те, благочестивий цар Маркіян розгнівався вельми й послав більшу військову силу,вгамував громадян і людей, забравши в міста пшеницю і зерно, що з єгипетських градів і земель до Олександрії кораблями привозили, звелівши вже не до Олександрії, а в Пилусію, а звідтіля до Царгорода привозити. Ще ж забрав в олександрійців і народні лазні, й инші деякі угіддя, і всіляку свободу, і видовища, для них звичні, заборонив. Через те журилися громадяни, а найбільше через обмаль хліба — голодом були охоплені. — Вгамувалися і просили святішого патріярха Протерія, щоб ішов і просив за них царя. Святіший же пішов, був до царя прохачем за град свій і на милість схилив царя — усе, що просив, отримав. Насамперед-бо свободу градові подаровано і хліб повернено було. І прожив святитель Божий один рік на престолі своєму в мирі. Тимотея ж Єлюра, що покаятися не хотів, і його заколотників передав на скинення.

Після цього переставився благочестивий цар Маркіян, і знову розкольники єретикуючі піднесли ріг свій, і народ нерозумний на галас і бунт підбурювати почали, і не зупинилися, поки не здійснили зла свого, беззаконні. Тимотей-бо Єлюр, пройдисвіт, лукавий і волхв, єгипетських монахів, що в монастирях і у відлюдництві жили, хитро обдурив так. Дочекавшися безмісячної ночі, накрився темним одягом, обійшов келії монаші, кожного на ім'я кличучи. І коли кожен із них відповідаючи, питав, хто то і чого потребує, казав він: "Я один зі службових духів, посланий від Бога: щоб ви не входили у спілку з Протерієм і собору Халкедонського щоб не приймали. Тимотея ж Єлюра єпископом Олександрії поставте". Так підступний хитрець за допомогою біса чарами обманув їх. Вони ж, не розуміючи ворожого підступу, йняли віру брехні, наче правді, і один одному явлення те, наче ангельське, розповідаючи, погодилися. І зібралися в збір великий, порадившись іти в Олександрію, наче на війну, гнівом дихаючи на невинного православного Божого архиєрея Протерія, хотівши вигнати його з церкви. Тим часом Тимотей в Олександрії, одних підступом научаючи, инших підкупом таємно наймаючи, зібрав собі полк бунтівників великий і, дочекавшися зручного часу, коли Діонисія-антипата не було в граді, бо у верхній частині Єгипту затримався, пішов до церкви з великою силою народу і з озброєним, на те найнятим, воїнством, і з ченцями, що прийшли до нього, маючи з собою якихось двох єпископів, за правилами відкинених через своє зловір'я, також і клириків, за провину відлучених. И освятили його скинені єпископи на архиєрейство, і патріярхом Олександрійським нарекли, не боячися правил церковних, ані законів царських, ані жодного суду не чекаючи, — усю-бо надію свою поклавши на народ збунтований і на багатьох ченців зваблених. Святіший патріярх Протерій, бачивши такий бунт і ні від кого допомоги і заступництва не маючи, бо не було в граді антипата, вирішив утікати і, утаївшись від усіх, вночі з града вийшов. Коли ж він спочив десь у місці таємному, явився йому у видінні святий пророк Ісая, кажучи: "Повернися в град, я-бо чекаю, щоб узяти тебе". Те видіння побачивши й мученицьку для себе кончину пізнавши, святіший Протерій повернувся і в хрестильницю церковну увійшов. Бунтівники ж, що дихали убивством, шукали всюди Протерія — довідалися, що він у хрестильниці, спершу замкнули його там, тоді увійшли до нього, зваблені Тимотеєм, немилостиво убили, проколовши його палицями-тростинами, що в руках носили, вони гостре залізо на кінці мали. Убили ж і тих, що були при ньому, шістьох чоловіків, і пролили кров неповинну в той час, коли Пасха наша — Христос — за нас убитий був: був-бо день Великої суботи, коли те люте убивство відбулося. Не досить було того убивцям, але, не наситившися невинною кров'ю, більше поширили свою лють, бо мертве святого Протерія тіло, за ноги причепивши, тягнули з людьми насеред града, б'ючи всім, що було, і на частини тіло шматуючи. А що ще жорстокіше — деякі з великої люті зубами, наче пси і звірі, плоть його шматували, тоді розпалили вогонь великий, спалили на попіл і порох в повітрі розкидали. Ще ж, за велінням беззаконного патріярха Тимотея, і престол патріярший, на якому святий Протерій сидів, спалили, наче осквернений Протерієм. Самі були скверні і нечестиві, святого ж угодника Божого скверним робили. Після такого лютого убиття Протерія святого псевдопатріярх Тимотей Єлюр послав воїнів своїх у всі гради єгипетські, аби вигнати православних архиєреїв, а на їхнє місце инших, яких сам поставив, посадити. Тоді озлоблені єпископи і клирики, і всі, що були правовірні, писали слізні прохання до благочестивого царя Лева, який після Маркіяна настав. І до святішого Анатолія, патріярха Царгородського, сповіщаючи все, що було, і просячи врятувати Церкву олександрійську від такого катування. Цар же і патріярх жаліли вельми через убиття безпричинне і нелюдське великого архиєрея Божого Протерія. І зразу, пославши сановників своїх із силою воїнською, цар покарав тих, що були з народу, бунтівників: одних відтинанням рук, инших відрізанням язика, одних путами і в'язницями, инших же ранами і вигнанням. А Тимотея Єлюра, псевдо-патріярха, з його єпископами і клириками духовному суду представив. Православні-бо архиєреї судили його: Тимотей прийняв відплату за ділами своїми — не лише від архиєрейства, але і від християнства його відлучено, у вигнання у Гангрійський град, де ж і учитель його Діоскор помер, відіслано було. А замість нього иншого Тимотея, якого прозивали Салофакіол, мужа правовірного і премудрого, і за добрі звичаї свої всім любого, на патріяршество олександрійське було возведено. І прийняла спокій і тишу Церква Христова в Олександрії, православно славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного у Тройці Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святого мученика Нестора, єпископа Магидійського, який був за царювання Деція іринархом-князем взятий, ігемон ж Публій у Пергії Памфилійській після мук на хресті його розіп'яв.

І святих преподобних жінок Марини і Кири, які у Вереї, граді Сирійському, в одній печері замкнулися і залізо важке на себе наклали, сорок два роки перепровадили в пості великому.

Місяця лютого в 29-й день

Пам'ять преподобного отця нашого Касіяна Римлянина

Він був із Риму, батьків славних і світлих спн. Від початку життя свого велику мав ревність до любомудрости і Божественних книг. Належною бо своєю старанністю і природною розуму гостротою пройшов спершу еллінське всіляке вчення про філософію й астрономію. Тоді Божественного Писання таїнства, уважно досліджуючи, пізнав накінець і був премудрий дуже, багатьох у розумі перевищуючи. До того ж і життя своє прикрашав дівством, чистотою, добрими звичаями і всілякими добрими ділами. Покинувши ж батьківщину свою, прийшов у Царгород до святого Йоана Золотоустого і, від нього більшої любомудрости і чеснот повчившися, пішов у скит, і в одному з тамтешніх монастирів одягнувся в чернечий образ, віддав себе в послушництво, і в монастирських трудах звикав до суворого в чернечих подвигах і пощеннях життя. Від великого послушництва до крайньої думки прийшов, віддалився в пустельне місце на безмовність і перебував у відлюдництві часу немало, навчаючись у передрозумінні спокус і виснажуючи себе всілякими трудами. Тоді від святих, отців велику собі користь зібрати захотів, вийшов з пустельної безмовности і пройшов усі монастирі, що в Єгипті, і Тиваїді, і горі Нитрійській, в Азії ж, і Понті, і Кападокії. І зібравши звідти багатьох великих отців святих житія й образи постницького перебування і навчання чернечого досконалого, створив монастирі два у Масилії — чоловічий і жіночий. І написав повчальних слів книги, сповнені всілякої пильности, і премудрости, і користи, що кожен, хто читає з розумінням і старанністю, велику користь душі своїй знайде і пізнає, яким був життям і розумом книг тих автор. Ще ж і проти Несторія писав Касіян преподобний, про втілення Божого Слова від Пречистої Діви Богородиці, яку православно прославляючи, угодив Тому, Хто народився від неї досконало. Так дивний цей муж, проживши літ досить і велику ченцям користь у писаннях своїх залишивши, до вічної перейшов обителі.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Йоана, нареченого Варсонофієм

Йоан преподобний родом був палестинцем. Охрестився він у вісімнадцять років і прийняв на себе чернечий образ, і постницького навчився життя. Тоді за великі свої чесноти поставлений був архиєпископом у Дамаску, пробув трохи часу в архиєрейському чині і, роздивившися, що загубив монашого життя користь, покинув єпископію, і, утаївшися від усіх, пішов звідти і прийшов в Олександрію, перейменувавши себе Варсонофієм, щоб ніхто не довідався і не впізнав його. З Олександрії ж — у Нитрійську гору пішов, як один із сиріт убогих, і поклонився ігуменові, просячи, щоб прийняв його на служіння старцям. Той же, прийнявши, дав йому чернечий одяг. І служив він братам щодня, а вночі без сну на молитві перебував. Після утрені ж, беручи зі всіх келій горшки і горнята, ішов до ріки і, набравши води, приносив і ставив посуд при келії кожного старця. Був же там один монах, неповносправний розумом, він багато пакостей чинив святому, дошкульними прізвиськами називаючи його і помиями обливаючи. Ще ж, з намови диявола, зробив дірку в стіні келії його і випускав "водний вихід" на рогіжку його, і смерділа вона завше. Про те довідавшися, ігумен прикликав того брата і хотів покарати його. Варсонофій же впав у ноги ігуменові, сльозами їх омиваючи, провину на себе покладаючи й кажучи: "Я перечу братові і на гнів його побуджую, пробач-бо йому. Господа ради". І так врятував брата того від кари. Після того впізнав його преподобний Теодор Нитрійський — і, покинувши гору, втік до Єгипту, і там прийняв дар ясновидіння, що й думки людей знав. Звільнив Церкву від єретиків і, багато душекорисних книг написавши, упокоївся з миром в Господі нашому Ісусі Христі. Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.

Ісусові, єдиному премудрому Богу, 

Малоумний воздаю за всіх славу повну. 

Дав мені тицю історій спасенних 

Написати другу книгу шани слуг божественних.

КІНЕЦЬ ШОСТОЇ КНИГИ

Оглавление

Місяця лютого в 1-ий день

  Страждання святого мученика Трифона

Місяця лютого в 2-ий день

  Слово про Стрітення Господнє і про очищення Пречистої Діви Богородиці

Місяця лютого в 3-й день

  Пам'ять святого праведного Симеона Богоприємця

Місяця лютого в 4-й день

  Пам'ять преподобного отця нашого Ісидора Пилусійського

  У той самий день житіє преподобного отця нашого Миколая Ісповідника й ігумена Студійського

Місяця лютого в 5-й день

  Страждання святої мучениці Агафії

  У той самий день жтраждання святої мучениці Теодулії

Місяця лютого в 6-й день

  Пам'ять святителя Христового Вукола, єпископа Смирнського

  У той самий день страждання святої мучениці Фавсти-дівиці і тих, що з нею, Євласія і Максима

  У той самий день страждання святої мучениці Доротеї-дівиці і тих, що з нею

Місяця лютого в 7-й день

  Житіє преподобного отця нашого Партенія, єпископа Лампсакійського града

  У той самий день житіє преподобного отця нашого Луки Елладського

  У той самий день страждання святих мучеників, тисячі і трьох, з дому чотирьох царських протикторів у Никомидії

Місяця лютого в 8-й день

  Страждання святого великомученика Теодора Стратилата, яке написав Уар, слуга його

Місяця лютого в 9-й день

  Страждання святого мученика Никифора

Місяця лютого в 10-й день

  Страждання святого священномученика Харлампія, єпископа Магнезії-града, і тих, що з ним постраждали

  У той самий день житіє преподобного отця нашого Прохора, чудотворця Печерського

Місяця лютого в 11-й день

  Житіє і страждання святого священномученика Власія, єпископа Севастійського, і тих, що з ним постраждали

Місяця лютого в 12-й день

  Житіє святого отця нашого Мелетія, архиєпископа Антіохійського

  У той самий день житіє святого отця нашого Олексія, митрополита Київського і всієї Руси, чудотворця

  У той самий день житіє преподобної матері нашої Марії, в чоловічому образі переіменованої Марином, і батька її - Євгенія преподобного

Місяця лютого в 13-й день

  Житіє святого отця нашого Мартиніяна

Місяця лютого в 14-й день

  Пам'ять преподобного отця нашого Овксентія

  У той самий день житіє преподовного отця нашого Ісакія, Затворника Печерського

Місяця лютого в 15-й день

  Житіє і страждання святого апостола Онисима, одного із сімдесятьох

Місяця лютого в 16-й день

  Страждання святих дванадцяти мучеників: Памфила-пресвітера, Валента-диякона, Павла, Порфирія та инших

Місяця лютого в 17-й день

  Страждання святого великомученика Теодора Тирона

Місяця лютого в 18-й день

  Пам'ять святого отця нашого Леона, папи Римського

  У той самий день пам'ять святого отця нашого Флавіяна, ісповідника, патріярха Царгородського

Місяця лютого в 19-й день

  Пам'ять святих апостолів Архипа, і Филимона, і Апфії

  У той самий день житіє преподобного отця нашого Доситея, що був учнем преподобного Доротея

Місяця лютого в 20-й день

  Житіє святого отця нашого Лева Чудотворця, єпископа Катанського

  У той самий день страждання святого священомученика Садота, єпископа Перського, і тих, що з ним - ста двадцятьох вісьмох

Місяця лютого в 21-й день

  Пам'ять преподобного отця нашого Тимотея-пустельника, що був у Символах

  У той самий день пам'ять святого отця нашого Євстафія, архиєпископа Антіохійського

Місяця лютого в 22-й день

  Віднайдення мощів святих мучеників у Євгенії

  У той самий день страждання святого мученика Маврикія і з ним сімдесятьох воїнів

Місяця лютого в 23-й день

  Житіє і страждання святого священомученика Полікарпа, єпископа Смирнського

Місяця лютого в 24-й день

  Віднайдення чесної голови святого славного пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Йоана

  У той самий день житіє преподобного отця нашого Еразма, ченця Печерського

Місяця лютого в 25-й день

  Житіє святого отця нашого Тарасія, патріярха Константинограда

Місяця лютого в 26-й день

  Житіє святого отця нашого Порфирія, єпископа Газького

Місяця лютого в 27-й день

  Пам'ять преподобного отця нашого Прокопія Декаполита, ісповідника

  У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Талалея

  У той самий день житіє преподобного отця нашого Тита, пресвітера Печерського

Місяця лютого в 28-й день

  Пам'ять преподобного отця нашого Василія, співстраждальця і співпостника святого Прокопія Декаполита

  У той самий день житіє і страждання святого священомученика Протерія, патріярха Олександрійського

Місяця лютого в 29-й день

  Пам'ять преподобного отця нашого Касіяна Римлянина

  У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Йоана, нареченого Варсонофієм