Щирий українець (збірка) [Іван Ковтун] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (6) »
ГУМОРИСТИЧНА СЕРІЯ «ВЕСЕЛА КНИЖКА»
__________________________________________
Юрій Вухналь
ЩИРИЙ УКРАЇНЕЦЬ
II видання
ПЛУЖАНИН – 1930
Щирий українець
Як?! Ви не знаєте Ничипора Мартиновича Голопупенка? Не знаєте Ничипора Мартиновича, того, що має довгі козацькі вуса, того, що принципово носить українську сорочку, гаптовану в «Кустарспілці», того, що взимку носить сіру смушеву українську шапку, того, що має двох синів – Тараса й Остапа, того, що знає напам'ять «Івана Підкову», «Б'ють пороги» й «Перебендю», того, що має в хаті заквітчаний рушниками портрет батька Тараса, того, що в п'єсі «Ковбаса та чарка» грає Шпоньку, а в «Сватанні на Гончарівці» – старшого свата, того, що лається виключно російською мовою, того, що всі звуть «щирим українцем». Та хіба ж ви його не знаєте?
***
Уперше я зустрів Ничипора Мартиновича торік у Тарасів день за Основ'яненським мостом. Лежав, бідолаха, на снігу п'яненький, нівроку йому, лежав, плакав і деклямував:
Було колись в Україні – Ревіли гармати; Було колись – за-а-порожці Вмі-і-і-ли па-а-а-нувати!
І потім ще дужче заплакав і схлипуючи казав далі:
Спи, Тарасе, тихо, тихо, Поки бог розбудить; Твого слова на Вкраїні Повік не забудуть.
Та так зайшовся слізьми, що аж жалко стало бідолаху. Підвів я його й повів додому. – З панахиди йду-у, по батькові Тарасові правили панахиду, – розповідав схлипуючи Ничипір Мартинович, а потім хитнув головою, заплакав ще дужче, приказуючи крізь плач:
Гине слава, батьківщина; Немає де дітись, Виростають нехрищені Козацькії діти, Кохаються невінчані, Без попа ховають...
– Випив, з горя випив, – вгамувався, нарешті, Ничипір Мартинович, а далі скрикнув і знову заплакав: – Та хіба ж тепер п'ють! Колись пили, боже мій, як пили, голубе мій, як пили! – Послухай, голубе:
У Києві на Подолі Козаки гуляють: Як ту воду цебром-відром Вино розливають; Льохи, шинки з шинкарками, З винами, з медами Закупили запоріжці Та й п'ють коряками...
– Голубе сизий мій, – коряками пили! – гукав захоплено Ничипір Мартинович, – а хіба в нас п'ють?! А люди були, що то за люди були!
В червоних штанях оксамитних Матнею вулицю мете – Іде козак! Коня, свого товариша, Й жупан одягає. І шаблюка, мов гадюка, Й ратище – дрючино, І самопал семип'ядний Повис за плечима.
– Голубе сизий, – обняв мене Ничипір Мартинович, – пойми, шаблюка, як гадюка! Ничипір Мартинович не плакав, а бугаєм ревів:
Світе тихий, краю милий, Моя Україно! За що тебе сплюндрували, За що, мамо, гинеш?
– Боже мій праведний, а дійсно, за що, мамо, гинеш? Насилу довів додому його. Біля хвіртки він обняв мене й цілуючи проказав:
Свою Україну любіть, Любіть її... во врем'я люте, В останню тяжкую минуту За неї господа моліть...
Так у сльозах і пішов до хати...
***
Другим разом я зустрів Ничипора Мартиновича в трамваї. – Здоров, голубе сизий! – привітався він до мене. – Газетку читаєш? А я, по правді, не люблю наших газеток читати. По-галиційському більш пишуть – непонятно!.. Немає рідної мови й не кажи, голубе, – немає! Не так пишуть, як батько Тарас писав – не так, і не говори – не так. Та й людей щирих українців тепер немає: перевертні та євреї самі. Ничипір Мартинович нахилився до мого вуха й зашепотів: – Скажу я тобі по правді, не торкаючись національного питання, – не люблю я жидів, як хочеш, не люблю. Коли злазили з трамваю, хтось ненароком штовхнув Ничипора Мартиновича у спину, він обернувся й гукнув обурено, товстим, щирим, українським голосом: – Какая это сволочь меня в лопатки садыкнула!?
***
І вже більше не довелося побачити мені Ничипора Мартиновича, громадянина Голопупенка – умер він, але вмер не простою, а козацькою смертю. Розповідала Оксана Орхимівна – дружина його, як на масляній у гостях розійшовся бідолаха, згадав козацтво й захотів по-козацькому пити, налив у цеберку горілки й почав ополоником сьорбати. Не витримало щире українське нутро – загорілося, і помер на другий день «щирий українець» – Ничипір Мартинович Голопупенко. І ще розповідала, що перед смертю заповідав він укрити його труну китайкою. Три дні стояли Остапко й Тарасик у черзі біля церобкоопу, та так і не достоялися, бо дух од покійника нехороший пішов, довелося ховати без китайки.
__________
Любов за рефлексологією
– Так ви, Дмитре Михайловичу, кохання зовсім не визнаєте? – Не в такій площині треба це розглядати, Ніно Василівно, – відповів Дмитро Михайлович (або Митька, як його на робфаку всі звали),
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (6) »
Последние комментарии
20 часов 16 минут назад
1 день 1 час назад
1 день 9 часов назад
1 день 11 часов назад
1 день 11 часов назад
2 дней 23 часов назад