Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета [Вітольд Ґомбрович] (fb2) читать онлайн

Вітольд Ґомбрович Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета

ІВона, принцеса бургундського

Дійові особи:

ІВОНА

КОРОЛЬ ІГНАЦІЙ

КОРОЛЕВА МАЛҐОЖАТА

ПРИНЦ ФІЛІП, спадкоємець трону

КАМЕРГЕР

ІЗА, придворна дама

ЦИРИЛ, приятель принца

ЦИПРІАН

ТІТОНЬКИ ІВОНИ

ІНОКЕНТІЙ, придворний

ВАЛЕНТІЙ, лакей

МОЖНОВЛАДЦІ, ДВІР, ЖЕБРАК та ін.

Коментар

Акт І. Принц Філіп заручається з неапетитною Івоною, бо її злощасний вигляд ображає його гідність, і він як вільнодумець не бажає піддатися природній відразі, що її пробудила в ньому ця прикра панянка. Король і Королева змиряються із синовими заручинами, щоб уникнути скандалу.

Акт ІІ. Однак виявляється, що Івона закохалась у Принца. Принц збентежений її коханням і почувається так, наче він зобов’язаний до чуттєвого реваншу — як людина і як чоловік. Він намагається її покохати.

Акт ІІІ. Тим часом присутність Івони при королівському дворі спричиняє дивні складнощі. Сам факт принцових заручин є причиною до хихотіння й їдких зауваг. Мовчання, дикуватість, боязкість, безпорадність Івони ставлять королівську родину в скрутне становище. ЇЇ біологічний розпад породжує небезпечні асоціації, наводить кожного на думку про його власні або чужі недоліки й дефекти. Її страхітливість провокує до насильства.

Двір западає у нездорове глумливе хихотіння. Король пригадує свої задавнені гріхи. Королева, котра таємно віддається графоманії та відчуває вглибині душі, які потворні її вірші, починає добачати деяку подібність між Івоною і цією поезією.

Виникають безпідставні підозри, нагромаджуються дурощі й безглуздя, які всі, власне кажучи, чудово усвідомлюють. Принц також це бачить, однак не в змозі їм протистояти, бо й сам відчуває свою безглуздість поряд з Івоною (не може її покохати), і це позбавляє його змоги опиратися.

Лише коли він геть несподівано цілує Ізу, придворну даму, — враз повертається до своєї попередньої, нормальної реальності, розриває з Івоною і заручається з Ізою.

Однак цілковито розірвати з Івоною вже неможливо — Принц знає, що вона завжди думатиме про нього й уявлятиме по-своєму його щастя з Ізою. Він вирішує вбити Івону.

Акт IV. Король, Камергер, Королева і Принц — кожен особисто — намагаються вбити Івону. Проте вони не можуть зробити цього відкрито — такий вчинок здається занадто дурнуватим і нісенітним, немає формальних підстав до цього, не дозволяє етикет. Розбещеність, дикість, глупота, абсурд наростають.

Лише коли за порадою Камергера вони організовують убивство, дотримавшись усіх умовностей стосовно величі, пишноти, елегантності та вищості, — убивство «згори», а не «знизу» — операція вдається, і королівська родина повертається до норми^[1].

Акт І

Променад — дерева, вглибині лавки, вичепурена публіка. Під звуки сурм заходять: Король Ігнацій, Королева Малґожата, Принц Філіп, Камергер, Цирил, Ципріан, дами й кавалери.

КОРОЛЕВА: Чудесний захід сонця!

КАМЕРГЕР: Чудесний, Ваша Величносте.

КОРОЛЕВА: Людина стає ліпшою від такого видовища.

КАМЕРГЕР: Ліпшою, без сумніву.

КОРОЛЬ: А надвечір різонемо в бридж.

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, ви й направду вмієте поєднати вроджену схильність до гри в бридж із притаманним вам відчуттям прекрасного.

Підходить Жебрак.

КАМЕРГЕР: Чого тобі, сердешний?

ЖЕБРАК: Воспоможіть.

КОРОЛЬ: Камергере, дай-но йому п’ять ґрошів. Нехай народ пам’ятає, що ми дбаємо про його гризоти!

КОРОЛЕВА: Дай йому десять. (Із обличчям до заходу сонця.) При такому заході сонця!

ДАМИ: О-о-о!

КОРОЛЬ: Дай йому п’ятнадцять, чого вже там! Нехай знає пана!

КАВАЛЕРИ: О-о-о!!!

ЖЕБРАК: Нехай Господь Бог благословить Найяснішого короля і нехай Найясніший король благословить Господа Бога.

Відходить, мугикаючи жебрацьку пісню.

КОРОЛЬ: Ну-ну, ходімо, не варто спізнюватися до вечері, а ми ще мусимо прогулятися навколо всього парку, братаючись із народом у день національного свята.

Рушають усі, крім Принца.

КОРОЛЬ: Що це, Філіпе, ти залишаєшся?

ПРИНЦ (піднімає із землі полишену кимось газету): Хвилиночку.

КОРОЛЬ: Ха-ха-ха! Я розумію! У нього побачення! За моїх часів я був цілковито такий самий! Ну, ходімо, ха-ха-ха!

КОРОЛЕВА (докірливо): Ігнацію!

Гучать сурми, виходять усі, крім Принца, Цирила і Цип­ріана.

ЦИРИЛ І ЦИПРІАН: Кінець цій нудоті!

ПРИНЦ: Чекайте, я прочитаю вам гороскоп на сьогоднішній день. (Читає.) «Від 12.00 до 14.00...» Це не те... Ага! «Між 19.00 і 21.00 вечір принесе незвичний сплеск життєвої енергії, збагачення особистих властивостей, блискучі, хай і ризиковані замисли. Ці години сприяють сміливим планам, визначним починам...»

ЦИПРІАН: А нам що з того?

ПРИНЦ: «Ці години сприяють любовним інтригам...»

ЦИРИЛ: Ага, це інша річ. Диви, там крутяться якісь куріпочки!

ЦИПРІАН: Уперед! Гайда! Ходімо й виконаємо наш прямий обов’язок.

ПРИНЦ: Що? Який обов’язок? Що в тебе на думці?

ЦИПРІАН: Функціонувати! Функціонувати! Нічого іншого, лише функціонувати в благосній розраді! Ми молоді! Ми чоловіки! Ми молоді чоловіки!

То й функціонуймо як молоді чоловіки! Підкинемо роботи усім тим богомоликам, щоб і вони могли функціонувати! Це питання розподілу праці.

ЦИРИЛ: Отам іде якась дуже елегантна і звабна дама. Гарненькі ніжки.

ПРИНЦ: Ні — як це? Беззмінно одне й те саме? По колу? Знову?

ЦИПРІАН: Ні?! І що вона про нас подумає?! Завжди! Завжди!

ПРИНЦ: Не хочу.

ЦИРИЛ: Не хочеш? Що? Що?! Ти відмовляєшся!

ЦИПРІАН (здивовано): Невже ти, принце, не відчуваєш цієї благосно-безклопітної насолоди, коли солодкі усточка шепочуть «так», наче підтверджують беззмінно і по колу одне й те саме?

ПРИНЦ: Авжеж, авжеж, звичайно... (Читає.) «...Сприяють визначним починам, посилюють особисті властивості й загострюють відчуття. Ці години небезпечні для людей із надмірними амбіціями і надто делікатним почуттям власної гідності. Справи, якщо їх розпочати в ці години, можуть обернутися на добре і на зле...» Ну, все як і завжди.

Заходить Іза.

Вітаємо вас!

ЦИПРІАН: Із величезним задоволенням!

ЦИРИЛ: І захватом!

ІЗА: Добрий день! Що ви, принце, поробляєте, в цьому... закуті?

ПРИНЦ: Те, що й мушу. Мій батько підтримує своїм виглядом підданців, а я своїм пробуджую фантазії підданок. А ви чому не в кортежі королеви?

ІЗА: Я запізнилася. Власне, біжу. Була на прогулянці.

ПРИНЦ: Ага, то ви, власне, біжите. Куди?

ІЗА: Ви, принце, нині неуважливий? Звідки ця меланхолія у вашому голосі? Ви не радієте життю? Я не роблю нічого іншого.

ПРИНЦ: Я також і саме тому...

УСІ: Що?

ПРИНЦ: Гм... (Розглядає їх.)

УСІ: Що таке?

ПРИНЦ: Нічого.

ІЗА: Нічого? Ви занедужали, принце?

ЦИРИЛ: Застуда?

ЦИПРІАН: Мігрень?

ПРИНЦ: Ні, навпаки, мене щось так і пориває! Кажу вам, щось аж булькає в мені!

ЦИПРІАН (озираючись): О-о, нічогесенька блондиночка. Цілком... цілком...

ПРИНЦ: Блондиночка? Якби ти сказав брюнеточка, було би цілковито те саме (роззирається, пригнічений). Дерева і дерева... Я хочу, щоби щось сталося.

ЦИРИЛ: О-о, там знов якась іде.

ЦИПРІАН: Із тітками!

ЦИРИЛ: Із тітками!

Заходять Івона і дві її тітоньки.

ІЗА: Що відбувається?

ЦИПРІАН: Ти лише глянь, принце, зі сміху можна впасти!

ЦИРИЛ: Тихо-тихо, послухаймо, про що вони говорять.

ПЕРША ТІТОНЬКА: Сядьмо отут, на лавці. Чи бачиш ти, дитя моє, отих молодиків?

Івона мовчить.

ДРУГА ТІТОНЬКА: Таж усміхнися, усміхнися, дитя моє.

Івона мовчить.

ПЕРША ТІТОНЬКА: Чому так мляво? Чому ти, дитя моє, так мляво усміхаєшся?

Івона мовчить.

ДРУГА ТІТОНЬКА: Вчора ти знову не мала успіху. Нині ти знову не маєш успіху. Завтра ти знову не матимеш усміху. Чому в тобі так мало спокусливості, моя люба? Чому в тобі немає ані краплини сексапільності? Ніхто на тебе й глянути не хоче. Правдива кара Божа!

ПЕРША ТІТОНЬКА: Ми вклали весь заощаджений гріш, справили тобі цю сукню в квіточки. Ти не можеш на нас нарікати.

ЦИПРІАН: А це що за птиця? Ото потвора!

ІЗА (обурено): Ну-ну, чому одразу потвора?!

ЦИПРІАН: Мокра курка! Вона — незадоволена!

ЦИПРІАН: Плакса! Масло масляне! Ходімо, продемонструємо їй нашу зневагу! Дамо їй по носі!

ЦИРИЛ: Так-так! Треба розтоптати цю набурмосену жалібницю. Це наш святий обов’язок! Іди ти першим, а я слідом.

Проходять із саркастичними гримасами прямо під носом в Івони, а потім вибухають сміхом.

ЦИПРІАН: Ха-ха-ха! Перед самим носом!

ІЗА: Облиште її — це безглуздо!

ПЕРША ТІТОНЬКА (до Івони): Бачиш, на що ти нас наражаєш.

ДРУГА ТІТОНЬКА: Вона наражає нас тільки на посміховисько. Кара Божа! Гадала, що хоч на старвік, коли я вже виконала всі свої жіночі обов’язки, уникну посміховиська. Зістарилась, а далі мушу терпіти глуми через тебе.

ЦИПРІАН: Ти чуєш? Тепер вони дають їй прочуханки. Ха-ха-ха, так їй і треба! Гарно їй всипте!

ДРУГА ТІТОНЬКА: Знову з нас сміються. Піти не можна, бо тоді сміятимуться за спиною... А якщо лишитися — сміються прямо в ніс!

ПЕРША ТІТОНЬКА (до Івони): Чому ти вчора на танцювальному вечорі навіть ногою не ворýхнула, любе дитя?

ДРУГА ТІТОНЬКА: Чому ніхто тобою не цікавиться? Чи ти гадаєш, що нам це приємно? Усі наші самичі амбіції ми вмістили в тобі, а ти... хай би тобі що... Чому ти не катаєшся на лижах?

ПЕРША ТІТОНЬКА: Чому ти не стрибаєш із жердиною? Інші панянки стрибають.

ЦИПРІАН: Ото вже помилка природи! Як вона мене дратує! Шалено мене дратує! Та риба камбала страшенно діє мені на нерви! Піду і перекину лавку! Що ви на це?

ЦИРИЛ: Ні-ні. Навіщо завдавати собі стільки клопоту? Досить показати пальця чи махнути рукою, чи щось у такому дусі. Хай що зробиш у бік такої істоти, це буде знущанням (чхає).

ДРУГА ТІТОНЬКА (до Івони): Бачиш? Тепер на нас чхають!

ІЗА: Не чіпайте її.

ЦИПРІАН: Ні-ні, треба втнути якусь оригінальну витівку. Знаєте що, я вдам кульгавого, й вона сприйме це як натяк на те, що до неї не ходить чаювати навіть пес із кульгавою лапою (хоче підійти до лавки).

ПРИНЦ: Стій! Я викину ліпшого коника!

ЦИПРІАН: Ого! Вступаюся з арени!

ЦИРИЛ: А що ти хочеш викинути? У тебе такий вигляд, начебто ти вигадав якусь неймовірну штуку!

ПРИНЦ (сміється в носовичка): Коника — ха-ха-ха, коника! (Підходить до тітоньок.) Панí, ви дозволите представитись? Я Його Високість принц Філіп, син короля.

ТІТОНЬКИ: О-о-о!

ПРИНЦ: Як я бачу, у вас клопіт із цією панянкою. Чому ж вона у вас така апатична?

ПЕРША ТІТОНЬКА: Лихо! Вона має якусь органічну недостатність. У ній занадто лінива кров.

ДРУГА ТІТОНЬКА: Узимку вона брезкне, а влітку протухає. Восени зашмаркана, зате навесні у неї голова болить.

ПРИНЦ: Даруйте, я направду вже не знаю, яку б то пору року вибрати. І на це немає ліків?

ПЕРША ТІТОНЬКА: Лікарі сповістили, що якби вона трохи пожвавішала, якби повеселішала, кров теж почала би в ній жвавіше плинути, і ці недуги минули б.

ПРИНЦ: А чому в такому разі її настрій не поліпшується?

ПЕРША ТІТОНЬКА: Бо в ній занадто лінива кров.

ПРИНЦ: Якби вона пожвавилася, кров почала би плинути жвавіше, а якби кров почала жвавіше плинути, вона пожвавилась би.

Дуже оригінально. Справжнє порочне коло. Гм... Авжеж... Знаєте, що...

ДРУГА ТІТОНЬКА: Ви, принце, звісно, насміхаєтеся з нас. Кожному вільно.

ПРИНЦ: Насміхаюся? Ні, я не насміхаюся. Надто серйозна година для цього. А ви не відчуваєте певного збагачення — певного посилення — певного підхмелення?

ПЕРША ТІТОНЬКА: Нічого ми не відчуваємо, хіба що нам холодно.

ПРИНЦ: Дивно! (До Івони.) А ви — також нічого не відчуваєте?

Івона мовчить.

ДРУГА ТІТОНЬКА: Та що вона там може відчувати.

ПРИНЦ: Бо знаєте, пані, як ви бачите, всім аж-аж кортить щось із вами вчворити. Наприклад, узяти вас на мотуза і бігати або розвозити на вас молоко, або штрикнути вас шпилькою, або передражнювати вас. Ви дратуєте, розумієте, пані, ви немов червона шмата, ви провокуєте. Ха! Існують особи, начебто створені для того, щоби виводити з рівноваги, дражнити, підохочувати й доводити до шалу. Існують такі особи — і кожен має власну. Ха! Як ви тут сидите, як перебираєте отими пальцями, як ви махаєте тією ніжкою! Це нечувано! Це незрівнянно! Це сенсаційно! Як ви це робите?

Івона мовчить.

ПРИНЦ: Ах, як ви мовчите! Як мовчите! А при цьому у вас такий ображений вигляд! У вас чудовий вигляд — гордовитої королеви! Ви така набурмосена і кисла — ах, ці гордощі й ця кислятина! Ні, я шаленію! Кожен має істоту, яка вганяє його в білу гарячку, і ви — моя! Ви будете моєю! Цириле, Ципріане!

Підходять Цирил і Ципріан.

Дозвольте, я вас представлю цій ображеній королеві, цій гордовитій Анемії!

Дивіться, як вона ворушить губами...

Сказала би щось злобливе, але їй, власне, нічого не спадає в гадку.

ІЗА (підходить): Що за дурниці! Облиште її! Це починає ставати несмачним.

ПРИНЦ (різко): А ви гадаєте, що це колись було смачним?!

ЦИПРІАН: Дозвольте вам представитися, пані, — граф Кислим-Кислий.

ЦИРИЛ: Ха-ха-ха! Барон Малокровний! Цей жарт сам по собі такий собі... але до діла.

ІЗА: Годі, годі — не чіпайте цю бідачку.

ПРИНЦ: Бідачку? Ну-ну, не так різко! Не так різко — бо я можу з нею одружитися.

ЦИПРІАН і ЦИРИЛ: Ха-ха-ха!

ПРИНЦ: Кажу вам, не так різко — бо я можу з нею одружитися!

ЦИПРІАН і ЦИРИЛ: Ха-ха-ха!

ПРИНЦ: Годі! І я з нею одружуся! Ха, вона так мене дратує, що я з нею одружуся! (До тітоньок.) Ви ж дозволите, правда?

ЦИРИЛ: Жарт заходить задалеко. Це може скінчитися шантажем.

ПРИНЦ: Жарт? А хіба вона сама, на вашу думку, не є колосальним жартом? Хіба це нормально, коли жарти дозволено лиш одній стороні? Якщо я принц, хіба вона не є гордовитою ображеною королевою? Погляньте лише! Пані, пані! Пані, чи можна просити твоєї руки?

ПЕРША ТІТОНЬКА: Що?

ДРУГА ТІТОНЬКА: Що? (Спохопившись.) Принце, ви такий шляхетний молодик!

ПЕРША ТІТОНЬКА: Ви, принце, істинний філантроп!

ЦИПРІАН: Нечувано!

ЦИРИЛ: Шалено! Я заклинаю тебе пам’яттю твоїх предків!

ЦИПРІАН: Я заклинаю тебе пам’яттю твоїх нащадків!

ПРИНЦ: Годі, панове! (Бере її за руку.)

ІЗА: Годі — король іде!

ЦИПРІАН: Король!

ЦИРИЛ: Король!

Гучання сурм, заходять: Король, Королева, Камергер, двір.

ТІТОНЬКИ: А нас уже немає тут, ото вже зараз розпочнеться коловерть!

Тітоньки тікають.

КОРОЛЬ: О! Філіпе! Що ж воно — я бачу, ти забав­ляєшся! А я що казав!

Кров не водиця!

КОРОЛЕВА: Ігнацію!

КОРОЛЬ: Кров не водиця, я вам кажу! Він від мене це успадкував! (Убік.) Але чи мені здається, чи ця німфа справді трохи... гм...

А що це за мартишка, мій сину?

ПРИНЦ: Дозволь, Твоя Величносте, це моя наречена.

КОРОЛЬ: Що?

ІЗА: Це жарт!

КОРОЛЬ: Ха-ха-ха! Жарт! Витівка! Бачу, мій сину, що ти успадкував від мене любов до витівок. Направду, мені вже небагато лишилося чогось ліпшого в цьому житті. І, дивна річ, це незбагненно для мене самого: що примітивніший жарт, то більше він мені дарує задоволення. Це мене омолоджує.

КАМЕРГЕР: Я цілковито згоден, Ваша Величносте, з цим тонким зауваженням. Ніщо так не омолоджує, як направду безглуздий жарт.

КОРОЛЕВА (з відразою): Філіпе...

ПРИНЦ: Це не витівка.

КОРОЛЕВА: Як це? Не витівка? То що в такому разі?

ПРИНЦ: Це мої заручини!

КОРОЛЬ: Що?

Придворні жахаються й тікають.

КОРОЛЕВА (схвильовано): Передусім попрошу такту! (До Івони.) Може, ви захочете оглянути он те дерево? (До Принца.) Філіпе, в яку ти її ставиш ситуацію? Нас у яку ти ставиш ситуацію? Себе в яку ти ставиш ситуацію? (До Короля.) Ігнацію, тільки спокійно!

ПРИНЦ: Ваші Величності, я бачу смуток у ваших очах через те, що я, королівський син, міг би хоч на мить пов’язати свою особу з отакою особою.

КОРОЛЬ: Він добре каже.

ПРИНЦ: Однак якщо я заручився з нею, то не з убозтва, проте з надміру — отож мені це вільно і в цьому немає нічого кривдного для мене.

КОРОЛЬ: З надміру?

ПРИНЦ: Так! Я досить багатий, щоб заручитися навіть з винятковою нуждою. Чому мені мусять подобатися лише гарненькі? Хіба негарна не може подобатися? Де таке записане? Де такий закон, якому я мав би коритись, наче якийсь бездушний орган, а не як вільна людина?

КОРОЛЬ: Стій, Філіпе, ти серйозно претендуєш на титул принца-парадокса? Що це за гординя, у тебе замакітрилося в голові, мій сину. Навіщо ускладнювати прості речі? Якщо є гарненька панянка, то вона тобі подобається, а якщо вона тобі подобається, тоді, мій друже, бігцем до неї... А якщо є бридка панянка, то до побачення, ноги на плечі. Навіщо це ускладнювати? Це закон природи, якому я сам, якщо між нами (озирається на Королеву), з приємністю корюся.

ПРИНЦ: Саме цей закон здається мені ідіотично дурнуватим, дико вульгарним і кумедно несправедливим!

КАМЕРГЕР: Дурнуватий, авжеж, можливо, але з дозволу сказати, власне, найдурнуватіші закони природи є найсмаковитішими.

КОРОЛЬ: Невже тобі обриднули, Філіпе, твоє навчання на факультеті будови котлів і твоя ідеологічна праця на суспільно-громадській ниві?

КОРОЛЕВА: Невже тобі набриднули твої ігри й дитинячі забави? Невже тобі вже надокучила гра в теніс? Невже ти стомився від гри в бридж і гри в поло? Але в такому разі тобі ще залишаються гра в футбол і гра в доміно.

КАМЕРГЕР: Невже вам, принце, обридла, як би це словами передати, сучасна легкість у еротично-любовних стосунках? Не йму віри. Мені би щось таке ніколи не набридло.

ПРИНЦ: Я в носі маю еротичні стосунки, я все маю в носі, одружуюсь — і баста!

КОРОЛЬ: Що-що? Він одружується? Ти смієш мені таке казати? Цей зухвалий молокосос знущається з нас! Ха! Знущається! Мені доведеться його проклясти!

КОРОЛЕВА: Ігнацію, ти цього не зробиш!

КОРОЛЬ: Я прокляну його! Щоб я так жив, прокляну! У кайдани закую! Ха! Викину негідника на вулицю!

КОРОЛЕВА: Ігнацію, інакше буде скандал! Скандал буде! Ігнацію, він це від щирого серця! Це все його добре серце!

КОРОЛЬ: Через добре серце ранити серце старого батька?

КОРОЛЕВА: Він це з милосердя! З милосердя! Його зворушила недоля цієї бідолашки — він завжди був незмірно чутливий! Ігнацію, інакше буде скандал!

КОРОЛЬ (недовірливо): Зворушила недоля?

КАМЕРГЕР: Ваше Величносте, Її Величність має слушність — принц це з уродженої шляхетності. Це шляхетний вчинок. (Убік.) Ваша Величносте, якщо не шляхетний вчинок, тоді скандал, як два на два чотири. Він затявся. Не можна довести до скандалу!

КОРОЛЬ: Ну-ну-ну! (До Принца.) Філіпе, ми по роздумах визнаємо хай би там як... палку шляхетність твоєї поведінки.

ПРИНЦ: Тут немає жодної шляхетності!

КОРОЛЕВА (поквапливо): Шляхетність, шляхетність, Філіпцю, — не перебивай, ми вже ліпше знаємо — і на визнання шляхетності твоїх намірів дозволяємо тобі представити нам твою наречену, тиха недоля якої розворушила в нас усі наші вищі інстинкти і всю нашу прекраснодушність. Ми приймаємо її в замку як рівну найродовитішим дамам, і це, напевне, не завдасть нам шкоди, а навпаки, вивищить нас!

ПРИНЦ (іде вглиб сцени): Цириле, давай її сюди — король погодився!

КОРОЛЕВА (збоку, до Короля): Ігнацію — тільки спокійно.

КОРОЛЬ: Гаразд, гаразд.

Підходить Принц, ведучи Івону попідруч.

А це... ну!

Придворні, які досі визирали з-за дерев, наближаються, гучання сурм.

ПРИНЦ: Твоя Величносте! Представляю тобі мою наречену!

КАМЕРГЕР (упівголоса): Уклонитися — уклоніться, пані... Уклонитися...

Івона не реагує.

Уклін, уклін...

ПРИНЦ (пошепки): Уклін!

КОРОЛЕВА (упівголоса): Ну-ну... (Злегка кланяється, намагаючись дати Івоні зрозуміти.) Ну-ну...

Король злегка кланяється, як Королева.

Івона не реагує.

ПРИНЦ (який трохи отетерів, до Івони): Це король, батько, Його Величність, а це мати, Її Величність... Уклонися, уклонися!

Івона не реагує.

КОРОЛЕВА (поквапливо): Філіпе, ми зворушені... Яке ж це солодке створіння (цілує її). Дитинко, ми будемо тобі батьком і матір’ю, нас возрадував євангельський дух сина нашого, ми шануємо його вибір. Філіпе, треба завжди увись — і ніколи донизу!

КАМЕРГЕР (дає знак придворним): О-о-о!

ДВІР: О-о-о!

КОРОЛЬ (збараніло): Так, так... теє... Авжеж.

КОРОЛЕВА (поквапливо): А тепер відпровадь її і накажи приготувати для неї апартаменти (великодушно) і щоб їй нічого не бракувало!

КАМЕРГЕР (дає рукою знак придворним): О-о-о!

ДВІР: О-о-о!

Виходять: Принц, Івона, Цирил, двір.

КОРОЛЬ: А це... А це... Тримайте мене! Бачили? Ви бачили щось подібне? Таж це, власне, не вона нам, а ми їй — не вона нам, а ми їй склали уклони! (Вражений.) Ото вже бридота!

КОРОЛЕВА: Бридота, але вчинок гарний!

КАМЕРГЕР: Якщо наречена бридка, то вчинок мусить бути гарним. Ваша Величносте, у принца це за кілька днів минеться, тільки не треба форсувати, а я ще нині зайду до нього і вивідаю його справжні наміри. Це звичайна екстравагантність, тільки не варто його дражнити і пробуджувати спротив. Наразі треба спокійно.

КОРОЛЕВА: І з тактом.

Виходять.

Aкт II

Апартаменти Принца, в одні двері заходять Принц, Цирил, Івона, у другі — лакей Валентій з ганчіркою.

ПРИНЦ (до Валентія): Валентію, прошу вас тут не тинятися.

Валентій виходить.

Посади її тут. Бо я постійно боюся, що вона втече. Може, прив’язати її до ніжки стола?

ЦИРИЛ: Вона і так напівжива. Не втече. Філіпе...

ПРИНЦ: Ну?

ЦИРИЛ (осудливо): Навіщо це все?

ПРИНЦ: Навіщо? Навіщо? Це потвора, яку варто здолати, перешкода, яку варто здолати — ти розумієш? Якщо є мисливці, котрі виходять у темну ніч на поєдинок із буйволами... якщо є такі, хто хапає бика за роги... Цириле...

ЦИРИЛ: З тобою нині неможливо дійти згоди.

ПРИНЦ: Але найпевніше за все це якась нестерпна цікавість — цікавість, подібна до тієї, з якою ми розглядаємо черв’яка, ворушачи його патичком.

ЦИРИЛ: Ти дозволиш, щоб я висловив свою думку?

ПРИНЦ: Звісно, буду вдячний.

ЦИРИЛ: Дамо їй спокій, бо за пів години ми і так не вигадаємо, що з нею робити далі... А це навіть неприємно, навіть дуже, якщо вже оминати інші ракурси — це надто збочено.

ПРИНЦ: Мені здається, ви самі поводилися з нею доволі збочено.

ЦИРИЛ: Ну так, ну так! Але це геть інше — маленькі жартушки на свіжому повітрі, а інша річ тягти її сюди, додому. Філіпе, я радив би тобі зупинитися.

ПРИНЦ: Та ти диви-диви лише, як вона сидить. Це нечувано! Але подумай тільки, яке нахабство! Якщо вже ця дівчинонька така, як є, то вона не може нікому сподобатися? Що це за зухвальство! Що за дикі претензії природи! (Придивляється до неї.) Ба! Знаєш що? Лише тепер, коли я дивлюся на неї, кістковим мозком відчуваю, що я принц. Досі я чувся щонайвище бароном, і то з не найродовитіших.

ЦИРИЛ: Це дивно, бо збоку здається, що ти повівся з нею радше, як барон, аніж як справжній принц.

ПРИНЦ: Справді, це дивно, а я таки тобі скажу, що не почувався досі так упевнено, так пречудово, так навіть блискотливо. Тра-ля-ля... (Ставить тримач для пера сторчма на палець.) Поглянь, мені це ніколи не вдавалось, а тепер вийшло. Вочевидь, щоби відчути свою ліпшість, треба винайти собі когось значно гіршого. Бути номінальним принцом це дурничка — бути справжнім принцом — оце я розумію. Легкість... (Танцює.) Радість... Ну, але ходімо, оглянемо це наше шаленство. Пані, чи ви зволіли б до нас озватися?

Івона мовчить.

Знаєш, вона навіть не аж така негарна, просто в її конструкції є якийсь такий елемент — злощасний.

ЦИРИЛ: Це, власне, найгірше.

ПРИНЦ: Пані, чому ви така?

Івона мовчить.

Мовчить. Чому ви така?

ЦИРИЛ: Не відповідає. Вона ображена.

ПРИНЦ: Ображена.

ЦИРИЛ: Мені здається, що, може, вона не так ображена, як радше трохи настрахана.

ПРИНЦ: Трохи боязка.

ІВОНА (тихо, з примусом): Я анітрохи не ображена. Прошу відчепитися від мене.

ПРИНЦ: О! Ви анітрохи не ображена? Тоді чому не відповідаєте?

Івона мовчить.

Ну?

Івона мовчить.

Не можете? Чому?

Івона мовчить.

ЦИРИЛ: Ха-ха-ха! Не може! Ображена!

ПРИНЦ: Пані, поясніть нам, з вашої ласки, свій механізм. Адже ви загалом не така вже дурна. Чому ж тоді люди вас сприймають, наче ви до трьох полічити не вмієте? Що це за протиріччя з їхнього боку?

ЦИРИЛ: Вона не є дурною, просто в дурнуватій ситуації.

ПРИНЦ: Дуже добре! Перепрошую, незбагненне тут одне, Цириле. Поглянь, таж у неї, власне, навіть пропорційний ніс. І вона не аж така обмежена. Узагалі здається не гіршою від інших панн, яких ми знаємо. Чому ніхто не знущається з інших? Чому так є, пані? Чому ви стали офірним цапом, а радше козою? Чи так само собою склалося?

ІВОНА (тихо): Це так по колу. Так по колу.

ЦИРИЛ: По колу?

ПРИНЦ: Як це — по колу? Не заважай. По колу?

ІВОНА: Це так по колу, кожен, завжди, все, завжди... Це так завжди...

ПРИНЦ: Коло? Коло? Чому коло? У цьому є щось містичне. Ага-а-а, я починаю розуміти. Справді, тут є якесь коло. Наприклад: чому вона сонлива? Бо вона не в гуморі. А чому вона не в гуморі? Бо вона сонлива. Розумієш, яке це коло? Це пекло, а не коло!

ЦИРИЛ: Ви самі винні, розтелепо! Не вішати носа!

Івона мовчить.

ПРИНЦ: Ха! Та вона тебе сприймає як хлопчиська!

ЦИРИЛ: Пхе! Краплину сміливості! Гарного гумору! Життя! Я дам вам пораду. Пані — ви кисла. Усміхніться — і все буде добре.

ПРИНЦ: Ну, всміхніться до нас, пані. Невже вам важко?

Івона мовчить.

Не хоче. Ти маєш рацію — якби вона всміхнулася, це було би штучно. Це ще більше дражнило б, нервувало, дратувало, збуджувало і провокувало би. Це правда. Це чудесно, Цириле! Уперше бачу щось подібне. А якби ми першими всміхнулися?

ЦИРИЛ: Це теж даремно, бо це була би така собі посмішка — з жалощів.

ПРИНЦ: У цьому є якась пекельна комбінація. У цьому є якась специфічна пекельна діалектика. Ти бач, не можна сказати, що вона занурилась у ці справи доволі глибоко. Це видно з неї, хоча вона мовчить немов могила. Знаєш, це начебто якась система, якийсь перпетуум мобіле — це так, як прив’язати до кілка пса і кота: пес жене й лякає кота, а кіт жене й лякає пса, і все це без кінця мчить по колу й шаленіє, а назовні — мертвота.

ЦИРИЛ: Це замкнена й герметична система.

ПРИНЦ: Гаразд. Але що було першим? Адже так не могло бути від початку. Чому ви, пані, побоюєтеся? Бо ви боязка. А чому ви боязка? Бо ви трохи побоюєтесь. Однак що було першим, що першим розпочалося колись там, усередині вас?

Івона мовчить.

Зараз-зараз. Ну гаразд, але хіба всередині вас, пані, чогось немає? Невже нічого немає? Адже не може бути, щоби ви складались із самих фізичних вад. Мусить у вас бути щось таке, якась принада, якась підвалина, якийсь зміст — дещо таке, у що ви вірите, що ви любите в самій собі. Побачите, ми роздмухаємо той пломінчик, у вас з’являться рум’янці.

Івона мовчить.

Зажди! Стримайся! Це дуже важливо — скажімо, хтось підходить до тебе й каже, що ти — така-то й сяка-то, найгірші, найжахливіші речі, які вбивають людину, перекреслюють, відбирають у неї дар мовлення, життя. На що ти відповідаєш: «Так, я така, це правда, але...» Але що?

Івона мовчить.

ЦИРИЛ: Ну, що? То що?.. Кажіть сміливо!

ПРИНЦ: Але, наприклад: «...У мене добре серце. Я добра». Розумієш — ота єдина принада. Цей єдиний плюс!

ЦИРИЛ (рвучко): Кажіть! Кажи, пані!

ПРИНЦ: То, може, ти пишеш вірші, га? Якісь поминальні вірші, якісь елегії... ну... о, хай би вони були найгіршими, ручаюся тобі, що я декламуватиму їх із запалом. Просто дай мені точку опертя — дай мені точку опертя! Отож ти пишеш вірші, га?

Івона мовчить.

ЦИРИЛ: Вона це зневажає.

ПРИНЦ: Чи ти віриш у Бога? Молишся? Стаєш навколішки? Віриш, що Ісус Христос помер за тебе на хресті?

ІВОНА (зневажливо): Авжеж.

ПРИНЦ: Диво! Нарешті! Слава тобі, Господи, на висоті! Але чому вона це каже... тоном... тоном... із такою зневагою? Про Бога зі зневагою! Про те, що вона вірить у Бога, зі зневагою!

ЦИРИЛ: Це переходить межі мого розуміння.

ПРИНЦ: Цириле, я щось тобі скажу. Вона вірить у Бога через свої дефекти і знає про це. Якби в неї не було дефектів, не вірила би. Вона вірить у Бога, але водночас знає про те, що Бог — це тільки пластир на її психофізичні дефекти. (До Івони.) Хіба не так?

Івона мовчить.

Бр-р-р... А таки є в цьому якась страхітлива мудрість — сонлива мудрість...

ЦИРИЛ: Ліки! Ліки! Пігулки і відповідний оздоровчий курс зцілили би від цієї мудрості. Гігієна — вранішня прогулянка — спорт — булочки з маслом.

ПРИНЦ: О, перепрошую, ти забуваєш, що її організм не приймає ліків. Не приймає, бо він занадто сонний. Ми це вже знаємо. Не приймає ліків від сонливості, бо надто сонний. Ти забуваєш про містичне коло. Ранкові прогулянки і спорт, звісно, добре вплинули б на це її ослаблення, але вона не може ходити на прогулянки, бо занадто слабка. Пані й панове, тобто не пані й панове, а Цириле, чи ти чув колись про щось подібне? Це викликає співчуття, так, але це співчуття... різновид цього співчуття...

ЦИРИЛ: Мабуть, це кара за гріхи. Ви, пані, мусили добряче нагрішити в дитинстві. Філіпе, на споді цього мусить бути якийсь гріх, тут без гріха не обійшлося. Ви мусили нагрішити.

Івона мовчить.

ПРИНЦ: Ха! Тепер я упіймав кота за хвіст! Послухайте, пані, — якщо ви така ослаблена, то і страждання мусите відчувати слабше — слабко і ще слабше, ви чуєте? — Коло замикається на вашу користь, усе вирівнюється. Усі чари, всі спокуси цього світу ви мусите відчувати слабше, і тому ви ще й мусите слабше страждати.

Івона мовчить.

То що?

Івона мовчить, придивляється до Принца з-під лоба.

ЦИРИЛ (помітив це): Чого це вона так?

ПРИНЦ: Що?

ЦИРИЛ: Начебто нічого! А все ж таки...

ПРИНЦ (стривожено): Чого це вона так?..

ЦИРИЛ: Філіпе! Це вона до тебе!

ПРИНЦ: До мене? Що?!

ЦИРИЛ: Та ж бо оце... Адже вона тебе... очима поглинає... Пристрасно! Пристрасно, бісова мама! Вона підбирається до тебе... отак, по-своєму... Вона до тебе! До тебе! Обережно — її слабовитість пристрасна, пожадлива, як сто чортів!

ПРИНЦ: Вона безсоромна! Це безсоромність! Специфічна безсоромність! Як смієш ти до мене чіплятися, глисто! Припечемо її? Візьми коцюбу і розігрій до білого жару — ото стрибатиме! Пустимо її в танок!

ЦИРИЛ: Таж Філіпе!

ПРИНЦ: У ній є щось таке, чого не проковтнеш! Таке, чого не можна знести! Ви мене ображаєте, пані! Ви ображаєте мене до глибини! Знати не хочу більше про ваші клопоти — ти песимістко, ти — ти реалістко...

ЦИРИЛ: Філіпе!

ПРИНЦ: Диви, як вона сидить.

ЦИРИЛ: Нехай підведеться.

ПРИНЦ: Тоді вона стоятиме! Диви, як просить... як просить... Вона постійно про щось просить... про щось, про щось — про щось — чогось домагається від мене. Цириле, цю істоту треба знищити. Дай мені ножа — я з легким серцем перетну їй горлянку.

ЦИРИЛ: На милість Божу!

ПРИНЦ: Нічого, це жарти! Але вона боїться — диви, вона серйозно боїться. Страшенно боїться — це підло. Чого ви боїтеся, пані, таж я пожартував... Це жарти! Чому ви це серйозно, якщо я жартома...

ЦИРИЛ: Ти починаєш блазнювати.

ПРИНЦ: Що? Ах, справді. Кумедно. Гадаєш, я справді блазнюю? Дуже можливо. Але це її провина — не моя! Це вона мене, не я її!

Дзвінок: заходить Валентій.

ЦИРИЛ: Та хто там? (Дивиться крізь вікно.) Здається, гості.

Камергер, дами.

ВАЛЕНТІЙ: Відчинити?

ПРИНЦ: Вони прийшли на вивідки. Ходімо, треба зачесатися.

Виходять: Принц, Цирил та Івона. Валентій відчиняє. Заходять: Камергер, двоє кавалерів, чотири дами, Інокентій.

ПЕРША ДАМА: Нема нікого (роззирається).

ДРУГА ДАМА: Ой, я не можу (хихотить).

ПЕРШИЙ КАВАЛЕР: Ану як він серйозно?

КАМЕРГЕР: Спокійно, спокійно, мої пані!.. Тільки, будь ласка, без отих смішків-пересміхів.

Дами хихочуть.

Будь ласка, без смішків-пересміхів!

Дами хихочуть.

Прогулюємося, начебто нічого не сталося, щоби зметикувати, звідки вітер дме.

ПЕРША ДАМА: Серйозно? Ха-ха-ха! Це думка! — Дивіться — її капелюх! Капелюх! Вмираю!

ДРУГА ДАМА: Я лопаюся!

КАМЕРГЕР: Узяти себе в руки! Узяти в руки! В руки!

ГОСТІ: Хі-хі-хі — ми не можемо! — Хі-хі-хі! — Припини, бо я не можу. — Сама припини. — Вмираємо! Лопаємося! (Сміються тихо, під’юджуючи одне одного: сміх то наростає, то згасає — лише Інокентій не сміється.)

Заходять: Принц, Цирил, Івона.

Принц!

Кланяються.

КАМЕРГЕР: Власне, власне, прогулюючись тут, ми не змогли стриматися (потирає руки) — всією компанією!

ПРИНЦ: Івоно, моя кохана, — я тішуся, що можу познайомити вас усіх з моєю нареченою.

ГОСТІ: О-о-о-о! (Кланяються.) Вітання, вітання!

ПРИНЦ: Люба моя, здолай свою несмілість і скажи що-небудь. Кохана, ці пані й панове належать до найліпшого товариства, чому ти їх так лякаєшся, начебто це зграя людожерів або шимпанзе з острова Борнео. Даруйте, товариство, моя наречена неймовірно делікатна, гордовита і тривожна — з нею не так просто. (До Івони.) Та сядь же, бо ми не можемо стояти вічно.

Івона начебто хоче сісти на підлогу.

ЦИРИЛ: Таж не сюди!

ГОСТІ: Ха-ха-ха!

ПЕРШИЙ КАВАЛЕР: Я присягнув би, що там був стілець.

ПЕРША ДАМА: Був, але втік.

ГОСТІ: Ха-ха-ха! Чари! Промах!

КАМЕРГЕР: Будь ласка, будь ласка (підсуває стільця). Тільки обережно!

ЦИРИЛ: Тримайте міцно, щоби знову не втік!

КАМЕРГЕР: Нехай пані зволіють добре прицілиться!

ПРИНЦ: Добре прицілься, моя люба.

Івона сідає.

Є!

Усі сідають, окрім Принца.

ПЕРША ДАМА (збоку до Принца, довірчо): Направду, принце, сконати можна! Я конаю! Лопаюся!

ДРУГА ДАМА (збоку до Принца): Луснути можна. Вмираю! Це наймодніший різновид жартів, так зване світонудьгування — не знала, що ви, принце, маєте такий талант до світонудьгування. Погляньте лише, ха-ха-ха!

ПРИНЦ (під’юджений сміхом гостей): Ха-ха-ха!

ГОСТІ: Ха-ха-ха!

ПРИНЦ (голосніше): Ха-ха-ха!

ГОСТІ (голосніше): Ха-ха-ха!

ПРИНЦ (голосніше): Ха-ха-ха!

ГОСТІ (нерішуче): Ха-ха-ха!

Сміх згасає, тиша. Камергер кашляє.

ПЕРША ДАМА: Мені вже треба йти, на жаль. Згадала, що в мене справи... Будьте такі ласкаві вибачити мені, принце.

ДРУГА ДАМА: Я також мушу вже йти... Даруйте, принце... У мене зустріч (Тихше, до Принца.) Тепер я розумію. Ви все це підлаштували проти нас! Це жартома, еге ж? Ви, принце, з нас глузуєте! І заручилися з цією... бідолашкою, щоби висміяти нас! Це просто злий натяк на вади та дефекти... декотрих придворних дам. Ага, я розумію! Ви дізналися про косметичні процедури й масажі Йоланти... тому й заручилися з цією задрипанкою... щоби виставити Йоланту на посміховисько, ха-ха! Для мене зрозумілий іронічний смисл цієї інтриги! До побачення!

ПРИНЦ: Іронічний смисл?

ПЕРША ДАМА (почувши це): Якби так було насправді, то радше, мабуть, щоби видобути на яв і висміяти два твоїх штучних зуби, про які й так усім відомо! Ха-ха, таж не будьте таким жорстоким, принце, ха-ха — до побачення, я вже мушу йти.

ДРУГА ДАМА: Мої зуби? Радше твій штучний бюст!

ПЕРША ДАМА: Або твою криву лопатку!

ДРУГА ДАМА: Пильнуй свої пальці на ногах!

ГОСТІ: Ходімо! Ми вже мусимо бігти!

ПРИНЦ: Та не втікайте же, шановне товариство.

ГОСТІ: Ми мусимо вже бігти! До побачення! Нам уже час!

Гості тікають, окрім Камергера й Інокентія, чути голоси: «нога», «зуби», «масаж», «косметика» і злостиві смішки.

КАМЕРГЕР: Даруйте, принце, даруйте, принце, даруйте, принце, я змушений поговорити з вами — і то негайно! Прошу хвилину розмови! Ви, принце, налякали прекрасну стать!

ПРИНЦ: Це не я налякав, а вади. Виявляється, немає нічого страхітливішого. Ха! Чим є війна і мор і всяке таке інше супроти банальної, дрібної, але прихованої вади, інакше званої дефектом.

ІНОКЕНТІЙ: Перепрошую.

ПРИНЦ: А це що таке? Ви зосталися?

ІНОКЕНТІЙ: Так точно. Перепрошую. Я лише хотів заявити, що це підло.

ПРИНЦ: Що?

ІНОКЕНТІЙ: Це підло. Перепрошую — я сяду (сідає, віддихується). Струс завжди трохи тамує подих.

ПРИНЦ: Ви кажете, тут є щось підле?

ІНОКЕНТІЙ: Перепрошую. Я спалахнув. Будьте такі ласкаві вибачити мені, принце. Будь ласка, вважайте, що цього не було. Перепрошую. (Хоче піти.)

ПРИНЦ: Зараз, зараз, ви казали, щось тут підле. Заждіть-но хвилинку.

ІНОКЕНТІЙ (висловлюється з мертвим спокоєм або з нечуваним подратуванням): Коли я вже бачу, що не зможу спростувати...

КАМЕРГЕР: Спростувати? Спростувати? Що це за дурнувате слово — спростувати?

ІНОКЕНТІЙ: Спростувати те, що я почав. (Хоче вийти.) Перепрошую.

ПРИНЦ: Зараз, не будьте-но таким таємничим, пане...

ІНОКЕНТІЙ: Річ у тім, що я її кохаю... тому я спалахнув і висловив протест. Однак тепер я відкликаю свій протест і прошу вас вважати, що всього цього інциденту не було.

ПРИНЦ: Ви? Ви — кохаєте її?

ЦИРИЛ: Суче вухо!

КАМЕРГЕР: Ку-ме-ді-я!

ПРИНЦ: Ви пронизали моє серце. Усе раптом стало серйозним. Не знаю, чи вам таке знайомо — цей раптовий перехід від сміху до серйозності? Є в цьому навіть щось святе. Є в цьому якесь одкровення. Ці тривіальні слова — кожна птиця знайде свого Гриця — треба викарбувати на фронтонах святинь.

ІНОКЕНТІЙ: Я лише скромна людина.

ПРИНЦ: Івоно, пробач мені. Слава Богу, отож і в тебе можна — таки можна... Отож можна... І ти знайшла когось, хто... Яка полегкість! Я, власне кажучи, лише тому, що не міг тебе знести — не міг знести думки про тебе — якщо в нас тут уже серйозно... Пробач мені. Діти мої, я вас благословляю. Ідіть уже собі. Зоставте мене самого.

ЦИРИЛ (побачивши, що Івона схилила голову): Вона плаче...

ПРИНЦ: Плаче? Це від щастя.

ЦИРИЛ: Я так не довіряв би цій плаксі. Вона може плакати лише від нещастя. Ви його кохаєте, пані?

Івона мовчить.

Це негативне мовчання.

ПРИНЦ: Ох! Але це нічого! Уже і так є півбіди, адже знайшовся дехто, хто тебе кохає. (До Інокентія.) Ви мужня людина, справжній чоловік. Закохатись у неї — це чудово! Ви врятували весь світ від катастрофи. Ми всі завинили вам найглибшу шану!

ІНОКЕНТІЙ: Амбіції змушують мене виголосити, що вона теж мене кохає, але, правдоподібно, соромиться зізнатися за вашої присутності, принце, бо, по правді, як об’єкт я не роблю їй честі. (До Івони.) Навіщо вдавати — адже ти не раз казала, що кохаєш мене.

Івона мовчить.

ІНОКЕНТІЙ (роздратований): Ну, не дери так носа! Якщо вже відверто, ти мене приваблюєш так само, як я тебе, а може, навіть менше.

ПРИНЦ: Ви чуєте?

ІНОКЕНТІЙ (холодно): Принце, ви дозволите мені пояснити? Якщо я сказав, що кохаю її, то мав на думці — еге ж, за відсутності чогось ліпшого, за відсутності, скажімо, за відсутності...

КАМЕРГЕР: Fi donc!^[2] Та як ви можете!

ІНОКЕНТІЙ: Річ у тім, що ліпші жінки, ба навіть пересічні, є нечувано неприступними та неприхильними, а з нею можна перепочити, принаймні можна перепочити, я для неї не є гіршим, аніж вона для мене, принаймні можна перепочити від цього невпинного, безперервного конкурсу краси... отого всезагального всесвітнього параду. Ми кохаємо одне одного, бо вона так само не подобається мені, як і я їй, і поміж нами немає нерівності.

ПРИНЦ: Я в захваті від вашої відвертості!

ІНОКЕНТІЙ: Я охоче брехав би, але нині це вже неможливо, наша доба занадто прониклива, всі фігові листки зав’яли. Не залишається нічого, крім щирості. Я не приховую, що ми, власне, кохаємо одне одного отак... на потішання... бо я маю стільки само успіху в жінок, скільки вона в чоловіків. Однак я не приховую, що є ревнивим — ні-ні, я не приховуватиму своїх ревнощів, я рішуче їх оприлюднюю, і я маю на це право! (До Івони, з несподіваною люттю.) Ти закохалась у нього? У нього? Ну? Ну?

ІВОНА (кричить): Геть! Геть! Геть! Забирайся!

ІНОКЕНТІЙ: Вона закохана!

ІВОНА (згасаючи): Забирайся!

ПРИНЦ: Вона озвалась. Але в такому разі... Озвалася. Мовила. Ви чули? Але в такому разі... це може значити... якщо вона озвалася... що вона справді в мене за...

ІНОКЕНТІЙ: Це ж, мабуть, помітно. Я, як завжди, програв. Тоді я піду. Я йду. (Виходить.)

ПРИНЦ: Закохалася... Замість зненавидіти мене. Я знущаюся з неї. Принижую. А вона закохалась. І тепер... вона кохає мене. За те, що я не можу її знести. За це вона мене кохає. Ситуація стає серйозною.

Заходить Валентій.

Геть, Валентію! І що мені тепер робити?

КАМЕРГЕР: Ви, принце, погляньте на цю ситуацію крізь вашу юначу легковажність!

ПРИНЦ (до Івони): Ні. Скажи, що ні. Ти ж не кохаєш мене?

Івона мовчить.

ПРИНЦ: Якщо вона мене кохає, то я... то я нею кóханий... А якщо я нею кóханий, то я її кохáний... Я в ній. Вона має мене в собі. Не можу ж я її зневажити, якщо вона мене кохає. Не можу ж бути зневажливим тут, коли я там, у ній, її коханий. Ах, я, власне, завжди гадав, що я є тут, собою, у собі — а тут раптом бац! Вона впіймала мене — і я опинився в ній, наче в капкані! (До Івони.) Якщо я є твоїм коханим, то я не можу не кохати тебе. Я змушений тебе покохати... я покохаю тебе...

ЦИРИЛ: Що ти замислив?

ПРИНЦ: Покохати її.

ЦИРИЛ: Ти пориваєшся на неподобство! Це неможливо!

ПРИНЦ: Івоно, надягни капелюха.

ЦИРИЛ і КАМЕРГЕР: Куди? Куди?

ПРИНЦ: Перейтись. Удвох. Сам на сам. Щоби покохати.

Принц та Івона виходять.

ЦИРИЛ: Ну то що?

КАМЕРГЕР: Вона заморочила йому голову!

ЦИРИЛ: Щоби бридота заморочила голову? Бридота?

КАМЕРГЕР: Бридкі жінки часом сильніше вдаряють у голову, ніж гарненькі, якщо підійти до них занадто близько.

ЦИРИЛ: Мій розум стає дибки!

КАМЕРГЕР: А я кажу вам, що немає нічого небезпечнішого... Узагалі-то небезпечними вважають приємних жінок, однак неприємна, насправді неприємна жінка для чоловіків — так само, зрештою, як і для жінок насправді неприємний чоловік... Ого! Я намагаюся ніколи занадто не заглиблюватися в це. Протилежна стать завжди приваблює! Така неприємна жінка, а ще коли вона молода і її неприємність відповідно наїжачена — хо-хо-хо! — а надто для молодика, який наближається до неї довірливо, із завзяттям — хо-хо-хо! — і який враз стає лицем у лице супроти... супроти якихось жахливих... жахливих речей...

ЦИРИЛ: Яких речей?

КАМЕРГЕР: Юначе, ти їх не знаєш, а я, нехай і лещу собі, й побував у бувальцях, також їх не знаю. Існує різновид явищ, яких джентльмен не може знати з тієї причини, що якби він їх пізнав, то перестав би бути джентльменом.

Дзвінок.

Що там знову таке?

Заходить Валентій.

ВАЛЕНТІЙ: Відчинити?

Заходять Король і Королева.

КОРОЛЕВА: Де Філіп? Їх немає?

КАМЕРГЕР:Вийшли.

КОРОЛЬ: Ми прибули сюди власними персонами, бо, святий Боже, ну що він там знову начудив? Дами прибігли скаржитися до королеви, що начебто наш син умисно, заради блазнювання, заручився із телицею, щоби висміяти за її допомогою їхні теє... якісь там їхні фізичні недосконалості...

Ха-ха-ха! Ото вже мені харцизяка! Ну, якщо вся річ у цьому, це ще півбіди!

КОРОЛЕВА: Однак цього не можна допустити. Поміж моїх фрейлін панує жахливе обурення, а кавалери дозволяють собі сипати непристойними жартами.

КАМЕРГЕР: Ба, ба! Якби лише це! Начувайтеся!

КОРОЛЬ: Що сталося?

КАМЕРГЕР: Сталося... Бо він там тепер її кохає... він кохає її... Ні, цього словами не передаси. Це годі вимовити! Це щось... руйнацьке. Ваші Величності! Начувайтеся — щоб усе не зруйнувалося!

КОРОЛЬ і КОРОЛЕВА: І що робити?

Акт III

Покій у палаці.

Цирил сидить на стільці, дві дами минають його із хихотінням — слідом за ними заходить Принц.

ПРИНЦ: Що ти робиш?

ЦИРИЛ: Сиджу.

ПРИНЦ: І що?

ЦИРИЛ: І нічого.

ПРИНЦ: Про що вони говорили? Ти не чув, з чого сміялися дві ті шльондри? Не впало тобі у вухо?

ЦИРИЛ: Жінки завжди сміються. Хихотіння є природнім станом кожної жінки, бо цей стан їм найбільше до лиця.

ПРИНЦ: Із мене?

ЦИРИЛ: Чому ж вони мали сміятися саме з тебе? Досі пересміювалися між собою.

ПРИНЦ: Якщо не з мене, то з неї... з моєї нареченої. Але я помітив, що різновид сміху змінився. Може, я помиляюсь, але мені здається, що сміх перекинувся... з неї на мене. Кожен кожному і кожна кожній шепоче на вухо й хихотить. Може, це ілюзія? Я здогадався... Будь ласка... будь ласка, постарайся вивідати, що говорять про нас і якого штибу ці нáсмішки. Я хочу знати, який це різновид. Звісно, мене це анітрохи не зачіпає, але я хотів би знати. І скажи їм за нагоди, що як вони надалі будуть у мене за спиною дозволяти собі...

ЦИРИЛ: Філіпе, що з тобою відбувається? Ти став дратівливий і образливий, начебто ти — твоя наречена.

ПРИНЦ: Ну-ну, не дозволяй собі. Годі. Я не звик до того, що висміюють мене, мої вчинки або мої почуття. Скажи тій голоті, що як хтось із них зважиться хай би й на найменшу нетактовність, бодай на тінь нетактовності...

Углибині прочиняються двері, і під звуки сурм заходять: Король, Королева, Камергер, Івона, Іза, придворні.

КОРОЛЕВА: Смачно? Що — смачно? Еге ж? Ти наїлася, дитя моє? (Усміхається, цілуючи Івону.) А може, ще грушечки? Грушечки в карамелі? В карамелі? Солодко?

Івона мовчить.

Грушечка зміцнює (сміється). Корисно! Корисно!

КОРОЛЬ: Корисно! Сю-сю-сю.

Мовчання.

КОРОЛЕВА: А може, трохи вершків? Вершки зміцнюють. Це корисно. Вершків, може? Молочка? Молочка з цукром?

Мовчання.

КОРОЛЕВА: Що ж таке? Ми не маємо апетиту? О, це недобре. Що тепер будемо робитоньки? Що? Що ми будемо робитоньки?

Івона мовчить.

КАМЕРГЕР: Нічого? (Філантропічно сміється.) Нічого?

КОРОЛЬ: Нічого? (Філантропічно сміється, зненацька роздратовується.) Нічого? (До Камергера.) Нічого?

КОРОЛЕВА: Нічого...

КАМЕРГЕР: Узагалі нічого, Ваша Величносте. По суті, як би то мовити — нічого.

Мовчання.

КОРОЛЕВА: Ми такі несміливі... Такі миленькі, тихенькі. Треба було лише, може, час до часу голос подавати. (До Івони.) Щоби ти час до часу голос подавала, птичко. Це нескладно. Треба часом щось мовити, дитинко, — цього вимагає добропристойність, елементарна добропристойність. Адже ти не хочеш бути недобропристойною? Еге ж? Ну, то що ми зараз робитоньки? Чим займемося? Ну?

КОРОЛЬ: Га?

КАМЕРГЕР: Га?

Івона мовчить.

КОРОЛЬ: То що? Нічого? Таж не можна не знати! Не можна цілий день тинятися по дому і нічого — і нічого! Це нудно. Таж нудно. (Збараніло оглядає всіх.) Нудно! Побійтеся Бога!

КАМЕРГЕР: Нудно!

КОРОЛЕВА: Боже милосердий!

ВАЛЕНТІЙ (заходить): Пане принце, там прийшли пан дохтур і чекають у галереї.

ПРИНЦ (до Івони): Ходи на обстеження. З вашого дозволу!

Принц та Івона виходять.

КОРОЛЕВА: Філіпе! Будь ласка, на хвилинку! Філіпе! (Принц повертається, Королева — до придворних). Відійдіть, пані й панове, бо ми мусимо побесідувати із сином нашим.

Придворні відходять.

Філіпе, ти не можеш нарікати, ми шануємо твої почуття. Ми стали батьком і матір’ю для цієї птички. Тільки невже не можна якось вплинути, щоби вона трохи більше залучалася? Нині вона знову промовчала весь підвечірок. За обідом теж мовчала. Мовчала й за сніданком. А поза тим, вона взагалі завжди мовчить. Який це має вигляд і який вигляд маємо ми візаві цього мовчання? Філіпе, та треба ж зберігати добропристойність.

ПРИНЦ (саркастично): Добропристойність!

КОРОЛЕВА: Філіпе, сину, хіба ми до неї не з усім материнським серцем? Не помічаємо її незліченних вад, любимо за те, що вона любить тебе.

ПРИНЦ (грізно): Любіть її! Любіть її! У всякому разі — я не радив би вам її не любити! (Виходить.)

КОРОЛЕВА: Боже, освяти, Боже, провадь! Ігнацію, можливо, ти не досить чуйний до неї — вона тебе боїться.

КОРОЛЬ: Боїться... Ха, як це вона отак тиняється по кутках і отак визирає то в одне, то в друге вікно. І нічого. (Вражений.) І — нічого! Вона визирить нам усі вікна. Боїться... (До Камергера.) Дай-но звіти! Ага, Франція знову ворохобиться (сам до себе). Боїться, а сама не знає чого? Боятися мене? (до Королеви). А ти теж забагато танцюєш коло неї (передражнює). Грушечка, тістечко... Наче ти хазяйка пансіону.

КОРОЛЕВА: Ага, а ти вже поводишся з нею природньо — ніколи не обізвешся, щоби спершу не глитнути слину. Може, в тебе є ілюзії, що цього не чути. А говориш до неї так, начебто боїшся.

КОРОЛЬ: Я? Начебто я боюся? Це вона боїться (Тихше.) Шельма.

КАМЕРГЕР: Велич Вашої Величності, здається, полохає її, і я не можу цьому дивуватися, бо й сам досвідчую священний трепет перед обличчям величі. Але я дозволив би запропонувати, щоби ви, Ваше Величносте, спробували поговорити з нею осторонь... ...Трохи осміли́ти її...

КОРОЛЬ: Я мушу з нею осторонь? Із цією Тюленькою-Телепенькою? Із Телепенькою?

КОРОЛЕВА: Це блискуча думка. Треба, щоби вона трохи освоїлася — спершу осторонь і на чотири ока, а потім звикне до нас, і таким чином ми покладемо край оцим її нестерпним заполошеності й тривожності. Ігнацію, не будь дитиною. Зараз я пришлю її під якимсь приводом. Поки Філіп на нараді з лікарем. Я пришлю її начебто по клубок, а ти будеш для неї батьком. (Виходить.)

КОРОЛЬ: Камергере, ти часом як ляпнеш щось — про що мені з нею балакати?

КАМЕРГЕР: Таж Ваша Величносте, це найзвичніша процедура — підійти, всміхнутися, заговорити, ввернути якийсь жартик — тоді вона природньо буде змушена всміхнутись або навіть засміятися — тоді ви, Ваша Величносте, знову всміхнетесь — і так, із усмішок сплететься те, що ми називаємо атмосферою міжособистісного спілкування.

КОРОЛЬ: Усміхнуся, усміхнуся... Це я мушу стрибати перед нею, бо вона боязка? Камергере, ти сам уже це все влаштуй. (Хоче піти.)

КАМЕРГЕР: Таж Ваша Величносте! Вашій Величносте, мабуть, не попервах осмілювати — так само, як полохати.

КОРОЛЬ: Так, але вона боїться... Розумієш... теє... Боїться, шельма.

КАМЕРГЕР: Кожен чогось боїться.

КОРОЛЬ: Так, але вона якось так мляво — якось мляво боїться. (В остраху.) Камергере, вона мляво боїться. Ого, йде. Чекай, таж не буду я сам-один перед нею видурюватися. Не йди, зостанься. Е-е-е... (Прибирає приємний вираз обличчя.)

Івона заходить.

О-о-о, ласкаво просимо.

Івона наближається, обдивляється. Король доброзичливо.

Ну-ну, що там — що в нас там?

ІВОНА: Клубок...

КОРОЛЬ: Клубок?

ІВОНА: Клубок...

КОРОЛЬ: О-о! Тут клубок (сміється).

Івона бере клубок.

Ги-ги-ги.

Івона мовчить.

Клубок запропав?

Івона мовчить.

Кахи-кахи! (Підходячи.) Ну-ну, що ж там у нас? Ну-ну (сміється). Ну? Отак наче ми трохи теє... трохи побоювалися! Що? Нема чого. Ну! Нема чого! (Нетерпляче.) Нема чого, я сказав!

Івона легко відступає.

Таж я є батько... батько Філіпа, тато? Тьху! Не тато, а батько! У всякому разі... Я ж не чужий. (Підходить, Івона відступає.) Не треба знову так... Я така собі звичайна людина. Звичайний, ну — я ж не якийсь там цар Ірод! Нікого не з’їв. Нема чого боятись! Я не звір. Кажу ж, я не звір! Не звір! (Рознервований.) Нема чого боятися! Таж я не звір! (Підходить, Івона стрімко задкує, губить клубок, Король кричить.) Ну, я же сказав, нема чого боятись! Я не звір!!!

КАМЕРГЕР: Ні-ні. Тихше... Ні!

КОРОЛЬ: Мерзотниця така-сяка!

Івона задкує — виходить.

КАМЕРГЕР: Тихо! Бо хтось почує!

КОРОЛЬ: Боїться, Камергере, а ти пам’ятаєш тамту... теє... той-во... що боялася... Цяця... Му-му... Гам-гам...

КАМЕРГЕР: Я сказав би, що вона навіть боятися не вміє. Декотрі з придворних дам бояться пречудово — з чарівністю, з пікантністю — а ця якось отак... голо. (З відразою.) Наголяса!

КОРОЛЬ: Ха! Мені це дещо нагадало.

КАМЕРГЕР: Нагадало?

КОРОЛЬ: Боїться. Камергере, а пам’ятаєш ти тамту... що той-во... що ми теє... Уже давно. Як це забувається.

КАМЕРГЕР: Кого, Ваша Величносте?

КОРОЛЬ: Давно. Я сам геть забувся. Давно. Я був тоді ще принцом, а ти ледве претендентом у камергери. Ту малу, що оцево... теє... Що ми її... І наче саме на цій канапі. То була, здається, швачка...

КАМЕРГЕР: Ага, швачка, канапа... Гей, юність, юність, які прекрасні часи! (Заходить Валентій.) Чого тобі, Валентію? Прошу не заважати.

Валентій виходить.

КОРОЛЬ: Вона потім померла, га? Наче втопилася...

КАМЕРГЕР: Авжеж! Як тепер пам’ятаю. Пішла на міст — і з мосту в річку... Гей, юність, юність, немає нічого прекраснішого за юність.

КОРОЛЬ: А тобі не здається, що вона була подібна до цієї ото Тюленьки? До Телепеньки?

КАМЕРГЕР: Таж, Ваша Величносте, ця розвезиста блондинка, а тамта була із сухорлявих брюнеток із перчиком.

КОРОЛЬ: Ба! Але боялася так само. Цяця. Му-му. Боялася в такий самий спосіб. Боялась як сто чортів — шельма!

КАМЕРГЕР: Якщо Вашій Величності цей спогад завдає хоч би краплину прикрості, найліпше не пам’ятати. Найліпше не пам’ятати мертвих жінок. Мертва жінка не є жінкою.

КОРОЛЬ: Боялася так само і так само була якась — змордована. На цій канапі. Бо завжди хтось, колись, щось... Тьху-тьху! Як сто чортів — камергере, як сто чортів мені це пригадалося.

Заходить Королева.

КОРОЛЕВА: Вітаю! Ти пречудово її осмілив! Досконало осмілив! Бідолашка ледве дихає! Який ґедзь тебе вкусив, Ігнацію? Ти все зіпсував!

КОРОЛЬ: Чорти, чорти. Не наближайся до мене, моя пані.

КОРОЛЕВА: Що сталося? Чому мені не наближатися?

КОРОЛЬ: Чому? Чому? Завжди чому та й чому! Хіба мені не вільно мати бажань? Чи я під наглядом? Хіба я не є господарем у своєму домі? Чи я через усе мушу виправдовуватись? А чому ти до мене приглядаєшся? Чого ти дивишся на мене? А що? А як? Чому я на неї накричав? Бо вона мені дещо нагадує!

КАМЕРГЕР: Не варто цього казати! Ваша Величносте, навіщо це казати?!

КОРОЛЬ: Вона нагадує мені дещо, але про тебе! Про тебе, моя кохана!

КОРОЛЕВА: Про мене?

КОРОЛЬ: Ха-ха-ха, чого ти так дивишся? Дідько-дідько, Малґожато, я зізнаю́cя, що погарячкував, але уяви лише, яка дивна річ: я не можу й зиркнути на цю птицю, щоб мені одразу не спало би в гадку щось про тебе. Я не хотів цього казати, бо це трохи встидно, але коли ти вже запитуєш, я буду щирий. Буває, що одна особа нагадує нам іншу, але, як би то мовити... в оголеному стані. А коли я бачу цю Тюленьку-Телепеньку — як вона рухається... як колупається, як длубається... розумієш, отак якось цямкає всередині себе... тоді одразу щось мені нагадує про тебе, мені миттю навертається на думку така начебто якась... твоя... розхристаність...

КОРОЛЕВА: Вона нагадує тобі мою... що? Розхристаність?

КОРОЛЬ: Саме це! Саме це, що ти маєш тепер на думці! Скажи мені це зараз, ну! Скажи мені — і виявиться, чи ми міркуємо про одне й те саме. Скажи мені на вухо.

КОРОЛЕВА: Ігнацію! Про що ти кажеш?!

КОРОЛЬ: Бо так воно є, моя пані! Отож і ми маємо свої секрети!

КОРОЛЕВА: Ти забуваєшся!

КОРОЛЬ: Я, власне, пригадую! Пригадую! Я вже все собі пригадую! Цюця! Му-му! (Стрімко виходить.)

КОРОЛЕВА: Що це має означати?

Камергер вибігає слідом за Королем.

Королева стоїть, замислена, прикладає пальця до скроні.

Заходить Іза і чепуриться перед дзеркалом.

Припини чепуритися.

ІЗА (присоромлена): Ваша Величносте...

КОРОЛЕВА: Ти безперестанку чепуришся. Відколи ота... ота... бідолашка з’явилася при дворі, ви всі чепуритеся без перерви. Ходи-но сюди, моя панно. Мушу щось у тебе запитати.

ІЗА: Пані...

КОРОЛЕВА: Дивися мені в очі. Зізнайся — чи ти нікому не казала, чи ти не розпатякала кому про... про мої вірші? Зізнайся, ти не втрималась і прохопилася!

ІЗА: Ваша Величносте!

КОРОЛЕВА: Отож нічого не казала? Нікому? У такому разі не знаю, звідки він міг дізнатися. Найпевніше, знайшов під матрацом мого зошита.

ІЗА: Хто, Ваша Величносте?

КОРОЛЕВА: Хіба що так. Тільки так, нічого іншого. Тільки це він мав на думці! Чекай-но — скажи мені щиро, говори зі мною, наче я не є королевою, я тебе тимчасово звільняю від усіх посадових умовностей. Скажи мені правду: коли ти дивишся на Івону, тобі це ні з чим не перегукується? Нічого не спадає в гадку? Якісь асоціації?.. Її хода, наприклад? Її ніс? Погляд і взагалі вся поведінка? Чи це тобі не... нагадує? Чи не гадаєш, що хтось злобливий може пов’язати це з... з... з отими моїми поезіями, в які я, можливо, вклала забагато поезії... моєї поезії... моєї інтимної поезії?.. Ах!

ІЗА: Що? Вашої поезії, моя пані, і... і... Як це?

КОРОЛЕВА: Триклята моя поезія! Цей світ занадто вульгарний! Кляті злети, екстази, маріння і звіряння! Ти не скажеш мені правди! Ха... «розхристана» він сказав... чому «розхристана»? Якби не читав, не сказав би цього — невже оті мої рими були роз...? Огидне слово! Ти не скажеш мені правди! Негайно поклянися, що й не писнеш про те, що я зараз тобі сказала. Поклянися! Поклянися при цих свічках. Тут не до жартів. Поклянися! Тільки без фальшивого сорому. Швидше, на коліна... повторюй за мною: клянуся...

Заходить Принц, слідом за ним Король і Камергер.

ПРИНЦ: Мамо, я хотів поговорити з тобою. О, даруйте.

Я перервав якесь чаклування.

КОРОЛЕВА: Ні-ні, вона мені черевичок поправляла. Я придбала завеликі черевички.

ПРИНЦ: Навіщо король налякав мою наречену?

КОРОЛЕВА: Філіпе, тільки не в такому тоні!

ПРИНЦ: А в якому? У якому, коли мій батько безпричинно накидається і кричить на неї — брутально! Якщо моя наречена ледве не паралізована зі страху. Якщо я не можу відійти на мить, щоби ви не почали виробляти з нею, що вам заманеться? Мені здається, що я спокійний, як ніколи досі.

Заходить Валентій.

Геть, Валентію. Мамо, я хотів поговорити з тобою наодинці.

КОРОЛЕВА: Я згоджуюся говорити на чотири ока, але спершу скажи, що ти хочеш сказати.

Іза виходить.

ПРИНЦ: Я бачу, моя пані, що ти тримаєшся насторожі. Мамо, пробач, що я скажу тобі щось... щось таке, що пролунає доволі чудернацько й ексцентрично. Не знаю, як мені передати це словами. Начебто вона нагадує королю про якісь твої гріхи?

КОРОЛЕВА: Хто тобі таке сказав?

ПРИНЦ: Батько! Він сказав мені, що накричав на неї, бо вона нагадала йому про якісь твої інтимні гріхи.

Заходять Король і Камергер.

КОРОЛЕВА: Ігнацію, що ти наговорив Філіпові?

КОРОЛЬ: Наговорив? Я нічого не наговорював. Він набридав мені, то я йому й сказав. А що? А як? А чому? Я правду сказав. Волію, щоби він набридав тобі, а не мені.

КОРОЛЕВА: Ігнацію!

ПРИНЦ: Зараз... зараз... Ви розумієте, в яку ситуацію мене ставите? Раптово, ні сіло ні впало батько накидається на мою наречену. Накидається на неї, а коли я запитую причину, на що, гадаю, маю повне право, ви кажете такі речі, що невідь-що з цим робити, як до цього взятись. Як це? У матері є гріхи, і тому батько накидається на наречену?

КОРОЛЬ: Так, накидаюся. Я батько-накидатько. А що-що, може, ти гадаєш, що що? Що я з приводу своїх гріхів? Малґожато, чого ти так дивишся? Якщо будеш до мене приглядатися, то і я до тебе приглядатимусь.

ПРИНЦ: Батьки приглядаються одне до одного через мою наречену. Мати до батька, а батько до матері приглядається з приводу нареченої.

КОРОЛЬ: Ну-ну, Філіпку, не роби з тата психопата. Заспокойся...

КОРОЛЕВА: Філіпе, батько рознервувався й відповів тобі абищо, щоби ти не мордував його запитаннями. Не варто довше перейматися цією нісенітницею. Я пропоную змінити тему.

ПРИНЦ: Моя пані, я знаю, що це нісенітниця.

КОРОЛЕВА: Не говорімо про це. Повна нісенітниця!

ПРИНЦ: Щонайнісенітніша нісенітниця. Ба, це таке дурне. Навіть ідіотичне.

Кланяється.

КОРОЛЕВА: Навіщо ти мені кланяєшся?

ПРИНЦ (довірчо): Бо я сам дещо ідіотичний — поряд з нею...

КОРОЛЕВА: Ти ідіотичний?

ПРИНЦ: Складно назвати це інакше. Я не кохаю її. Радо вірю, що ви поводитесь ідіотично і безглуздо поряд з нею, бо я сам так поводжуся — поряд з нею.

КОРОЛЬ: Ну-ну, тільки не дозволяй собі забагато.

Принц кланяється.

Навіщо ти мені кланяєшся, віслюче? Чого?

ПРИНЦ (довірчо): З нею можна все собі дозволити.

КОРОЛЬ: Що? Що? Все? Я нічого собі не дозволяю.

Чого ти хочеш від мене? Камергере... (Задкує.) Теє... Гм... Та що це таке?

КОРОЛЕВА: Філіпе, що означають ці уклони? Припини кланятися!

КОРОЛЬ (збоку): Стерво! Стерво!

КАМЕРГЕР: Якщо можна з нею дозволити собі все, це не означає, що ви, принце, можете з нами собі дозволяти.

Принц кланяється йому — той відстрибує.

Тільки не мені! Мені навіщо? Я не маю з цим нічого спільного! Будь ласка, не наближайтеся до мене!

ПРИНЦ (довірчо): До неї кожен може наблизитись. Ухопити за волосся. За вухо!

КОРОЛЬ (зненацька): Ха-ха-ха! (Змовкає, присоромлений.). Теє... Той-во... Гм...

КАМЕРГЕР: Принце, якщо ви торкнетеся до мене, я...

ПРИНЦ: До неї кожен може торкнутися! Повірте мені, ви можете виробляти з нею все, що заманеться! Вона така, що з нею — все! Боязка. Не протестує. Вона немиловида. Усе можна. Можеш бути з нею ідіотичний, гидкий, дурний, страшний, цинічний — якщо хочеш — якщо тобі подобається. (Кланяється Камергерові.) Воля ваша... Воля...

КАМЕРГЕР (відстрибує): Мене все це не стосується! Мені це байдуже. (Кланяється Принцові.) До побачення... До побачення... (Виходить.)

КОРОЛЬ: Стерво. Стерво. Ну-ну, Філіпку... Чого ти так дивишся? До побачення (кланяється). До побачення. Геть! Геть! (Виходить.)

КОРОЛЕВА: Що це має значити? Поясни мені, що це має значити, навіщо ти це кажеш... До побачення, до побачення. (Виходить.)

ПРИНЦ (услід їм): Усе можна! Усе! Хто що схоче. (Сам до себе.) А вона там сидить, сидить десь під грубою й кохає мене — й кохає мене! Кохає мене! Усе вільно! Усе можна! Кому що заманеться! Усе!

Помічає Ізу, котра підвелася вглибині покою зі стільця, на якому сиділа впродовж усієї цієї сцени, і хоче вийти — підходить до неї та цілує її в шию.

З нею можна не церемонитися!

ІЗА: Відпустіть мене, будь ласка!

ПРИНЦ: Ах! Не соромтеся, пані! Можна (цілує її в губи). Ах! Насолода...

ІЗА (виривається): Бо я кричатиму!

ПРИНЦ: Таж я кажу вам, щоби ви не соромилися — з нею можна все! Даруйте! Я, власне, не хотів. Якось воно само... Пробачте, що я наробив? Я поводився наче божевільний.

ІЗА: Зухвальство!

ПРИНЦ: Благаю, пані, не кажіть про це нікому, бо якщо дійде до моєї нареченої, вона страждатиме... Страждатиме! Страждатиме, страждатиме, страждатиме!

ІЗА: Таж відпустіть мене, принце!

ПРИНЦ (досі тримаючи її): Зараз-зараз... Страждання (цілує її). Який носик, які усточка! Не йди! Здається, я їй зрадив. Це страшно!!! Але це прекрасно! Ах, як легко! (Кличе.) Валентію! Валентію!

ІЗА (виривається): Таж принаймні не кричіть, будь ласка.

ПРИНЦ: Навпаки, навпаки, золотце...

Заходить Валентій.

Валентію, прошу негайно попросити пана Цирила, щоби він привів сюди панну Івону! Бігцем!

Валентій виходить.

Немає навіть мови, щоб я тебе відпустив. Лише тепер, із тобою я почуваюся на місці. Ах, що за насолода тримати в обіймах істоту... яка не відпихає. Я пришлю тобі квітів. Ах, як легко. Я мушу віднайти цю легкість. Я знову віднайшов легкість! Я кохаю тебе!

Заходять Цирил та Івона.

Цириле, тепер вона моя наречена!

ЦИРИЛ: Як це?!

ПРИНЦ: Івоно, я мушу зробити тобі певне зізнання. Власне, мить тому я зрадив тобі з Ізою. Ти перестала бути моєю нареченою. Мені прикро, але я нічим не можу на це зарадити. У тобі немає сексапільності, яку Іза має у високому ступені. Не тримай на мене серця, що я повідомляю тебе в такий спосіб, так легко, але я вирішив віднайти певну легкість, яка зненацька запанувала в природі завдяки тобі... завдяки тобі, душечко. (Цілує Ізі руку, до Івони.) Чого ти так стоїш? Можеш стояти, скільки влізе, це однаково! Прощай! Я йду, відпливаю, відсуваюся, віддаляюся, розриваю із тобою! Ти нічого тут не вистоїш!

ЦИРИЛ: Нічого не вистоїть! Уже нічого не вистоїть, хоч би й стояла десять років! О яка ж це радість!

ПРИНЦ (до Ізи): Даруй мені, золотце, я забув запитати: чи ти згодна? Не відмовляй мені (цілує їй руку). О, кожен такий жест оздоровлює. Зараз я видам відповідні розпорядження. Не треба ховати від світу факт наших заручин. Батьки зрадіють. Камергере... поштивий камергере! Придворні... у всіх спаде камінь із серця. Направду атмосфера починає ставати неможливою. (До Івони.) Чого ти так стоїш? Мені здається, що між нами все з’ясовано. На що ти ще чекаєш, моя люба?

ЦИРИЛ: Вона сама не ворухнеться.

ПРИНЦ: Поклич того її залицяльника, нехай забере її собі, а у всякому разі нехай забере її звідси й допровадить до місця постійного проживання.

ЦИРИЛ: Негайно приведу його сюди, і випровадимо її. Негайно, Філіпе! Тільки... щоби вона тут не вистояла чого.

ПРИНЦ: Нічого не бійся.

Цирил виходить.

Ти можеш стояти, скільки влізе, тобі вже не вдасться поставити мене в дурнувату ситуацію. Я змінився. Я змінив тон — і миттю все змінилося! Стоїш тут, наче докір сумління, але мене це анітрохи не турбує! Стій собі, як хочеш! Ха-ха-ха! Зрештою, ти любиш, коли тобі завдають болю, бо в тобі немає сексапільності. Ти сама себе не любиш і ти свій власний ворог, отож із тобою кожен почувається бандитом і мерзотником. Але хоч би ти й рік простояла, твої понурість і важкість не переважать мої безтурботність і легкість. (Грайливо сміється до неї та кружляє з Ізою.)

ІЗА: Може, ліпше не говорити їй це все? Трохи милосердя, Філіпе.

ПРИНЦ: Ні-ні, жодного милосердя. Тільки безтурботність! Я вже її знаю — маю досвід. По-перше, треба взагалі казати щось, поки вона тут чекає, а по-друге, треба їй казати, власне, найгірші речі тоном легким, веселим. Про це йдеться, щоби казати їй найбільш прикрі й непристойні речі тоном невинним і бездумним. Це не дозволяє їй витворитися — це не дає голосу її мовчанню, а її стояння робить необтяжливим, це замикає її у сфері, в якій вона є безпорадною. Не турбуйся про мене, тепер мені вже нічого не загрожує. Шалено легко розірвати зв’язок із людиною, це передусім питання зміни тону. Нехай стоїть тут, авжеж, будь ласка, нехай стоїть і дивиться... а зрештою, ходімо. Справді, мені не спало в гадку, що можна просто піти. Якщо вона стоїть, то ми підемо.

Івона схиляється.

Не кланяйся мені!

ІВОНА: Я не кланяюся.

ПРИНЦ: Поклади це! Що ти там підняла? Що це таке? Волосинка. Навіщо тобі це? Чия це волосинка? Це Ізина волосинка. Поклади це — ти хочеш це забрати? Навіщо це тобі?

Івона мовчить.

Заходять Цирил та Інокентій.

ІНОКЕНТІЙ: Перепрошую, але так не роблять! Ви, принце, закохали в себе дівчину, щоби тепер її відштовхнути! Панські вереди́! Ви зробили її нещасною! Я протестую!

ПРИНЦ: Що? Що? Ви протестуєте?

ІНОКЕНТІЙ: Перепрошую, я намагаюся протестувати.

Під грізним поглядом Принца раптово сідає.

ПРИНЦ: Дивіться, як цей добродій усівся на свій протест.

ЦИРИЛ: Усівся на нього, мов пес на свого хвоста. Ну, гайда! Забирайте свою благовірну.

ПРИНЦ: Стійте! Нехай віддасть волосинку!

ЦИРИЛ: Яку волосинку, принце?

ПРИНЦ: Івоно, віддай цю волосинку. Нехай віддасть волосинку!

ІЗА: У мене достатньо волосся, Філіпе...

ПРИНЦ: Ні-ні, нехай віддасть! Я не винесу, що вона... матиме в себе... цю волосинку! Віддай! (Відбирає її.) Я відібрав! Ну я відібрав — і що з того? Вона не волосинку цю — вона нас має у собі! (До Ізи.) Ми там, у ній. У ній. В її власності. Ідіть звідси! Я зараз прийду. Цириле!

Виходять усі, крім Цирила.

Затримай її ще в замку. Не дозволяй піти. Скажи їм, що наразі не можна розголошувати про наш розрив. Нехай усе ще зостається так, як є.

ЦИРИЛ: Я знав, що вона щось вистоїть. Ти знову починаєш!

ПРИНЦ: Власне, я хочу скінчити раз і назавжди. Не лякайся. Я змушений її... (Показує на горло.)

ЦИРИЛ: Що?! Кого?!

ПРИНЦ: Івону.

ЦИРИЛ: Не шаленій, заклинаю тебе всіма святими реліквіями. Таж уже все вирішене. Ти вже з нею розірвав. Її відішлють додому. Її вже не буде.

ПРИНЦ: Її не буде тут — але вона буде десь там. Хай би де була, вона завжди буде. Я буду тут, а вона там... Бр-р-р... Не хочу. Волію раз убити.

ЦИРИЛ: Таж ти зцілився!

ПРИНЦ: Слово тобі даю, цілком. Я закохався в Ізу. Відлипнув від страждань цієї страдниці. Але, Цириле, вона має нас у собі — мене та Ізу — має в собі і буде там, у собі, з нами... над нами... виробляти щось своє... на свій лад, ти розумієш? Тьху, тьху! Не хочу. Вб’ю. Що з того, як вона піде? Піде, але забере нас із собою у собі... Ба, я знаю, що зазвичай такого не роблять, не вбивають... запевнюю тебе, що я тверезий, знаю, що кажу, в мені напевне немає ні краплини перебільшення, ні я не перегинаю, ані вправо, ані вліво... (З легкою тривогою.) Ти мусиш визнати, що з мого виду цього не скажеш.

ЦИРИЛ: Ти хочеш убити її буквально, тобто просто взяти і вбити? Це кримінал.

ПРИНЦ: Тільки ще один-єдиний вибрик, оця остання ексцентричність, щоби потім не було вже жодних. Зрештою, все буде гладко, холодно, тверезо, легко — побачиш, це лише на перший погляд страшно, а по суті це звичайна операція, операція — не більше. Таку хирлячку вбити дуже легко, вона сама на це напрошується. Чи обіцяєш ти мені допомогти?

ЦИРИЛ: До чого вона лише тебе не змушує, мерзотниця така-сяка!

ПРИНЦ: Ми з нею задалеко забрели і треба вибрести. Тим часом варто зберігати в таємниці мої заручини з Ізою. Не кажіть про це нікому. Усе нехай зостанеться, як є, до завтра. Завтра я обміркую найбільш годящий метод цієї ліквідації. Але ти мусиш мені допомогти, бо сам я... сам я не хочу, я мушу з кимось, сам я не робитиму цього.

Акт IV 

Покій у замку.

Під гучання сурм заходить Король, слідом за ним троє можновладців.

КОРОЛЬ (неуважливо): Гаразд уже, гаразд. Ви мені лише набридаєте. У мене трохи важливіші справи в голові. Невже ще щось?

КАНЦЛЕР: Ваша Величносте, ми ще мусимо ухвалити, в якому костюмі вирядити до Франції нашого надзвичайного посла і повноправного міністра? Йому у фраку їхати, а чи в мундирі?

КОРОЛЬ (понуро): Хай їде голяка.

Здивування Можновладців.

Перепрошую, я нині неуважливий. Нехай їде, в чому хоче, аби власним коштом.

МОЖНОВЛАДЦІ: Саме такого вердикту ми сподівалися від безмежної мудрості Його Величності.

МАРШАЛ СЕЙМУ: Ваша Величносте, на сьогоднішній вечір призначено великий бенкет на честь піднесено-демократичних заручин принца Філіпа із представницею найнижчого суспільного прошарку панною Івоною Цопек. Чи мають Його Величність якісь побажання щодо меню?

КОРОЛЬ: Подайте гнилятину...

Здивування Можновладців.

Тобто радше теє — телятину, телятину, я хотів сказати... Чого ви так на мене витріщилися?

МОЖНОВЛАДЦІ: Саме такого вердикту ми сподівалися від безмежної мудрості Його Величності.

ВЕРХОВНИЙ СУДДЯ: Ваша Величносте, ще хвилиночку — оце прохання про помилування старого Хлипика із клопотанням усіх дванадцяти інстанцій.

КОРОЛЬ: Що? Помилувати? На ешафот його!

МОЖНОВЛАДЦІ: Ваша Величносте!

КОРОЛЬ: На ешафот, кажу. Чого ви на мене так витріщаєтеся? Право помилування належить мені. А я, власне, не милую. Нехай сконає! На ешафот мерзотника, і не тому, що він мерзотник, а тому, що я... Гм... Теє... Що це я хотів сказати? Ми всі мерзотники. Ви теж. Перестаньте витріщатися на мене. Дивіться, куди хочете, тільки не на мене. Мені поперек горла оце постійне витріщання. Віднині наказую, щоб ніхто не смів на мене витріщатися. Кожен тільки зирить, зирить...

МОЖНОВЛАДЦІ: Саме такого вердикту ми сподівалися від безмежної мудрості Його Величності.

КОРОЛЬ: Ну-ну, забирайтеся. Досить цих витрішків. І не намагайтеся дивуватися. Нехай ніхто мені не дивується. Я досі був занадто добротливим! Віднині я покажу, на що спроможний, візьму всіх за горлянку.

Можновладці кланяються.

Ну-ну, не кланятися мені! Я забороняю кланятися!

Кожен тільки кланявся би. Геть! Геть!

Стривожені можновладці виходять. Король підозріливо обдивляється, а тоді ховається за канапу. Заходить Камергер, підозріливо і крадькома обдивляється, злобливо, начебто мимохіть і під секретом перед самим собою починає переставляти меблі, посуває фотель, загортає край килима, перевертає книжки на полиці догори дриґом, жбурляє на підлогу кісточку від сливки тощо. Помічає Короля.

КАМЕРГЕР: О!

КОРОЛЬ: Гм... гм...

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте?!

КОРОЛЬ: Так, це я. А ти тут чого?

КАМЕРГЕР: Я? Нічого.

КОРОЛЬ (понуро): Ти, мабуть, дивуєшся, що застаєш мене тут (вилазить). Дивуєшся — тепер така мода, що кожен тільки б дивувався... Я тут зачаївся, розумієш — я в засідці.

КАМЕРГЕР: Ви в засідці, Ваша Величносте? На кого?

КОРОЛЬ: На нікого. На нікого конкретного. Я зачаївся заради задоволення (сміється). Розумієш, цей покій прилягає до апартаментів Телепеньки. А Малґожата теж мусить туди приходити і не раз тут сидить. Тут є певні речі, які варто побачити. Я хотів би бачити це. Хотів би побачити це на власні очі.

КАМЕРГЕР: Що?

КОРОЛЬ: Малґожату.

КАМЕРГЕР: Її Величність?

КОРОЛЬ: Її Величність — ну, розумієш, яка вона, яка вона, коли ніхто не бачить. Стільки років з нею живу, а, власне кажучи, нічого про неї не знаю. Вона щось має на сумлінні. Гм... А може, вона — може, вона — може, вона... Ба, ба, а чого б це вона не могла? Вона все може. У голові паморочиться, лише подумаю про це. Може, вона мені зраджує? Найпевніше, вона зраджує мені. А може, щось інше. Усе! Усе! Я хотів би побачити її гріхи...

КАМЕРГЕР: Ваша Величність за канапою...

КОРОЛЬ: Мовчи, віслюче. Я навмисно сховався за канапою, щоб мене ніхто не помітив. За канапою можна! (Регоче.) Можна! Камергере, а ти тут чого? Навіщо переставляєш ці меблі і вступаєш у ці зальотні заколоти з неживою природою?

КАМЕРГЕР: Це? Та отак собі...

КОРОЛЬ: Отак собі? Якщо отак собі, кажи! Я теж тільки отак собі.

КАМЕРГЕР: Отак трохи ходжу замком і отак трохи...

КОРОЛЬ: Що?

КАМЕРГЕР (регоче): Ускладнюю.

КОРОЛЬ: Ускладнюєш?

КАМЕРГЕР: Наприклад, процес сідання. Складніше сісти, коли фотель стоїть отак (регоче). Є ризик сісти поряд...

КОРОЛЬ: Камергере, а навіщо ти смітиш отими кісточками?

КАМЕРГЕР: Щоби складніше було ходити.

КОРОЛЬ: Ходити? (Понуро.) Ага-а, вона тобі теж допекла... Телепенька. Ну-ну, нічого, нічого.

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, я є людиною певного соціального рівня, я світська людина і не зношу певних... Ваша Величносте, якщо це триватиме довше, не знаю, до чого призведуть такі нахабство та зухвальство... оце розпутство ще якесь...

КОРОЛЬ: Так-так, зухвальство зростає. Розпутство, ха-ха! А пам’ятаєш, старий? (Штурхає його.)

КАМЕРГЕР: Я не хочу нічого пам’ятати!

КОРОЛЬ: Ба, ба, адже він і тобі вклонився! Ну-ну, нічого, нічого. Розпутство зростає, нахабство... Гаразд уже, гаразд. Камергере, а якби вона йшла отуди... я вистрибну на неї. Вистрибну й налякаю, ха-ха! Налякаю! З нею можна! (Регоче.) Можна! Налякати і... і... наприклад, я її задушу! Вб’ю! Адже одну ми вже вбили.

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, fi donc!

КОРОЛЬ: Кажу тобі, з нею можна. З нею все можна.

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, це виключене, ще цього нам бракувало! Заради Бога — і так уже двір лихоманить від побрехеньок і чуток. Велич Вашої Величності, який вистрибує із-за канапи... Ні-ні! Ніколи досі так гостро не стояло питання такту й інших невловних факторів етике­ту, ніж за теперішніх обставин. Інша річ, що я запропонував би один задум (регоче), мені дещо спало в гадку (регоче).

КОРОЛЬ: Ну й чого ти так дурнувато регочеш?

КАМЕРГЕР: Бо це теж задум (регоче). Адже нині ви з Її Величністю даєте бенкет з приводу отих сумнозвісних заручин. Отож якби отак подати якусь рибу, кістляву рибу, з кістками, наприклад, карасів, тепер, власне, сезон карасів, карасів подати, в сметані.

Заходить Валентій.

Вийдіть звідси!

КОРОЛЬ (понуро): Пашол вон^[3]! Карасів?

КАМЕРГЕР (сміється): Карасів.

КОРОЛЬ: Як це — карасів?

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, карасі на урочистому званому обіді — не знаю, чи ви помітили, бо вона — що більше людей, то більше губиться — а вчора я глянув на неї, трохи отак... згори, згори... то мало не подавилася картоплиною, звичайнісінькою картоплиною. Ваша Величносте, якби отак подати карасів — різко, згори (регоче). Це складна риба... кістлява. Можна подавити її на урочистому прийнятті за присутності багатьох незнайомих людей.

КОРОЛЬ: Камергере... (Дивиться на нього.) Це трохи... якась дурня...

Карасі?

КАМЕРГЕР (схвильовано): Я знаю, що дурня. Якби не було дурнею, я не казав би.

КОРОЛЬ (в остраху): Камергере, але... якщо вона справді... якщо вона...

Вона справді готова подавитися?

КАМЕРГЕР: Його Величність таке припускають? Це ж бо така дурня. А хоч би й навіть трапився незбагненним чином... такий випадок... то що ми можемо мати спільного... із такою дурнею?

КОРОЛЬ: Так, але... ми тепер говоримо про це.

КАМЕРГЕР: О, це тільки бесіда... таке собі... (Розглядає свої нігті.)

КОРОЛЬ: Таке собі? Ха? Ми зробимо це! Коли з нею отак різко, згори, вона все може вчудити — будь-яку дурню, хоч би не знати, яка це була дурня, навіть така, що ніхто не посміє запідозрити. Карасі? А чому не коропи? Камергере, я тебе питаю, чому не коропи?

КАМЕРГЕР: Карасі, карасі...

КОРОЛЬ: Але чому не коропи? Або вугрі? Чому? Чому? Можуть бути й карасі. Гм... (В остраху.) Різко? Згори?

КАМЕРГЕР: Атож-бо! Його Величність у всій своїй величі.

КОРОЛЬ: Так-так, я в усій величі. Мусить бути багато світла, багато людей і багато костюмів... Блиск, пишно­та... Гукнути на неї згори, вона й подавиться... Напев­не. Подавиться на смерть. А ніхто не здогадається, бо це така дурня — і згори, згори, не знизу, з величчю, з блиском. Ми вб’ємо її згори. Що? Гм... Чекай-но, сховаймось, іде королева.

КАМЕРГЕР: Але...

КОРОЛЬ: Сховаймось, я хочу побачити королеву.

Ховаються за канапою. Заходить Королева, обдив­ляється — в її руці флакончик.

Король збоку.

А це що таке? (Вихиляється.)

КАМЕРГЕР: Тихше.

Королева ступає кілька кроків у бік кімнати Івони, зупиняється — дістає із-за пазухи маленький зшиток — видає тихий стогін, заслоняє обличчя долонями.

КОРОЛЬ (збоку): Що це за Книга скорботи?

КАМЕРГЕР (збоку): Тихше...

КОРОЛЕВА (читає): Я осамотіла. (Повторює.) Так — я осамотіла, я осамотіла, самотня я...

Ніхто не відає таїни мого лона. (Говорить.) Ніхто не знає мого лона. Ніхто не знає, о-о-о! (Читає.)

Тобі, мій зошите-повірнику,

Я повіряю мої мрії

І чисті марення мої,

І всі мої думки —

Нехай ніхто не здогадається!

(Говорить.) Нехай ніхто не здогадається, нехай ніхто не здогадається. О-о! (Закриває обличчя.)

Страшно — страшно...

Вбити, вбити... (Здіймає флакон.) Отрута, отрута...

КОРОЛЬ (збоку): Отрута?

КОРОЛЕВА (з болісною гримасою): Нехай ніхто не здогадається (махає рукою). Читаймо далі. О, читаймо! Надихнімося цим читанням на страхітливий вчинок. (Читає.)

Для вас, о люди, я сиджу на троні у короні,

Вам невтямки, що я в полоні у моєму лоні.

Гадаєте, я думна,

Прекрасна і розумна —

А я лише гнучкою хочу буть.

(Говорить.) Гнучкою, о-о-о! О-о-о! Гнучкою. І це я написала! Це моє! Моє! Вбити, вбити! (Читає.)

Гнучкою хочу бути, мов калина.

А ще гнучкою, мов хибка ліщина,

Й не менш гнучкою, ніж очеретина.

Згинатися, неначе пошум гаю,

Хилитись, мовби вигини розмаю.

Я прагну гнучкості! Не хочу королівськості!

Жадаю тільки гнучкості та хибкості!

Гнучкості, о-о-о! Гнучкості! А-а-ах! О! Спалити, знищити! Ліщина, малина, калина... Це страшно! Це я написала! Це моє, моє, і хай би не знати що, воно мусить бути моїм! О, лише тепер бачу, як це потворно! Отож Ігнацій... це читав! О-о-о! Є подібність — є подібність... як вона там колупається, плямкає всередині себе... О, вона є жахливим натяком на мою поезію! Донощиця! Вона мене виказує! Це я! Це я! Це моє! Між нами є подібність. О, як вона з мене все повитягала і показала всім! Кожен, хто гляне на неї, може викрити схожість із Малґожатою. Кожен, хто гляне на неї, може дізнатись, якою я є насправді, начебто він прочитав мої твори. Годі! Вона мусить згинути! О Малґожато, ти мусиш знищити її! Вперед, убивчий флаконе! Вона не має права жити на цій землі, пробила велика година — бо кожен готовий викрити цю отруйну спорідненість між нами. Я не можу впасти жертвою глумливості, тортур, кумедності й людської агресивності через цю донощицю. Знищити! Ходімо, ходімо, зайдімо тихенько до її кімнати з цим флаконом, наллємо кілька крапель до її ліків... Ніхто не дізнається! Ніхто не знатиме! Вона хвороблива, подумають, що померла отак, от просто так... Хто ж здогадається, що це я. Я ж королева! (Іде.) Ні-ні, зараз. Я не можу отак піти. Я така сама, як завжди — і така сама я піду труїти? Треба змінитися. Хоча б розкудлатися... Волосся... Так, не сильно, не надто демонстративно, тільки щоб змінити свій вигляд. О, зараз... так-так!..

КОРОЛЬ (збоку): Тихше...

КОРОЛЕВА: Я мушу йти розкудланою? О-о-о! Це може тебе виказати! Якщо хтось прихопить тебе із цим скуйовдженим волоссям... Припини говорити сама із собою. Вона, мабуть, теж говорить сама із собою. Малґожато, припини говорити сама із собою — це може виказати тебе. (Дивиться в дзеркало.) О, це свічадо прихопило мене! Я мушу видобути зі своїх рис усю бридоту — лише тоді зможу піти. Припини говорити сама із собою. Іще хтось почує. Я не можу припинити говорити сама із собою. Чи всі вбивці говорять самі із собою перед злочином? Що тут таке? Щось тут таке... ненормальне (роззирається). Цей на диво ядучий безлад... Скривися, скривися, Малґожато! О так, так, тепер ходімо! Ти зі мною, я з тобою. Як це: ти зі мною, я з тобою — таж я лише сама йду! Скривися! Ходімо! Пригадай усі свої вірші та йди! Пригадай усі таємні гнучкі мрії і йди! Пригадай усі свої калини, всі ліщини — і йди! О-о-о, я йду, я йду! Ах, я не можу йти — це занадто шалено! Зараз, хвилиночку — ми ще помажемося, ще це... (мажеться чорнилом) так, тепер, з отими плямами мені вже легше... Тепер я інакша. Стій, це може виказати тебе. Ходімо! Вбити донощицю! Не можу! Ще почитаймо! Я мушу почитати ще! (Виймає вірші.) Почитаймо, це нас підохотить і підсилить спрагу вбивства.

КОРОЛЬ (вистрибує): Ха, Малґожато!

КОРОЛЕВА: Ігнацію!

КОРОЛЬ: Я тебе прихопив! Покажи! (Хоче вирвати в неї вірші.)

КОРОЛЕВА: Пусти мене!

КОРОЛЬ: Покажи! Покажи! Ах, убивця! Покажи! Мені закортіло твоїх гріхів! Покажи — і розпочнемо знову медовий місяць! Покажи, ти, отруйнице!

КОРОЛЕВА: Ах! (Зомліває.)

КАМЕРГЕР: Води! Вона зомліла!

КОРОЛЬ: Ха, он воно як! Марить про гнучкість і тому хоче отруїти Телепеньку! Але це однаково. Я і так її вбив.

КОРОЛЕВА (отямлюється): Убив? Кого уби...

КОРОЛЬ: Я втопив її! Разом із камергером. Ми з камергером її втопили...

КАМЕРГЕР: Води! Тут вода!

КОРОЛЕВА: Втопив? Івону вто...

КОРОЛЬ: Дурна. Не Івону, але це однаково. Не Івону, іншу. Вже давно. Тепер ти знаєш, що в мені є. Тепер знаєш? На тлі моїх гріхів твої дурненькі сором’язливі віршики ніщо. Я вбив її, а тепер уб’ю Телепеньку. Тюленьку теж уб’ю.

КОРОЛЕВА: Уб’єш Теле...

КОРОЛЬ: Так, тепер Телепеньку. Якщо вдасться, її теж. Її теж, знову — і так невпинно... Завжди хтось когось десь колись... так завжди... Не того, то іншого, а як не ту, то якусь іншу, і так невпинно — різко, згори — із зухвальством, із самовпевненістю. Залякати, а потім теє... (До Камергера.) Дай води. (П’є.) Я старий... ста́ріюся...

КОРОЛЕВА: Я не дозволяю! Ігнацію, я не дозволяю!

КОРОЛЬ: Дозволиш, дозволиш, стара... дозволиш, бо собі ти теж дозволяєш. Кожен собі трішечки дозволяє і тому мусить дозволяти іншим...

Заходить Івона, бачить їх і хоче відступити, але не може — проходить до своєї кімнати. Відтоді Король говорить упівголоса.

Ха!

КОРОЛЕВА: Ігнацію, я не згоджуюся, не хочу, я не дозволяю. Ігнацію!

КАМЕРГЕР: Тихше. Заради Бога!

КОРОЛЬ: Мовчи, дурна. Усе так і буде. Гадаєш, що я зроблю це отак знизу, як ти... Ні-ні, я згори, згори її уб’ю — згори, із шиком, з величчю — і так по-дурному, що ніхто не здогадається. Ха-ха, Малґожато, вбивати треба згори, не знизу. По-перше, вмийся, в тебе вигляд біснуватої. А по-друге, займися трохи бенкетом, який ми нині даємо — уже час... Знаєш що, накажи подати на закуску карасиків. Я карася з’їв би, з’їв би карася в сметані. Це смачна риба. Вишукана.

КОРОЛЕВА: Карасі? Карасі? (До Камергера, радісно.) Він ошалів!

Дякувати Богові, він ошалів!

КОРОЛЬ: Мовчи, я не ошалів. Карасиків подай.

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, карасики в сметані досконало пасують на закуску. Я не бачу жодної причини, з якої не можна подати карасиків.

КОРОЛЕВА: Я не подам карасиків! Ігнацію, не доводь мене до безуму, я не подам аніяких карасиків. З якого лиха ці карасики? Кажу вам, я не подам карасиків, чому карасики, чому цієї миті саме якісь карасики? Не подам карасиків!

КОРОЛЬ: А це що за вибрики? (До Камергера.) Дай мені корону. Що це таке?

Камергер подає корону.

КОРОЛЕВА (нажахано): Ігнацію, навіщо це?! Зніми її — Ігнацію, навіщо? Ігнацію!!!

КОРОЛЬ: Малґожато, якщо я кажу тобі, щоби ти подала карасів, то накажи подати нам карасів. Не сварися, бо я як бахну тебе... а я можу тебе бахнути, якщо бажаєш, можу бахнути тебе, бо в мене є гріхи — я все можу, жінко, кажу тобі, тремти переді мною, бо в мене є гріхи! Я король гріхів, затям собі, король дурні, гріхів, насильства, стогонів!

КОРОЛЕВА (нажахана): Ігнацію!

КОРОЛЬ (спокійніше): Ну-ну-ну... Накажи подати карасів. І запроси найславетніших вельмож, отих витончених, старих залякувачів, тих практиків, що вони вміютьпаралізувати, як сто тисяч чортів. (Тихше.) Малґожато, досить уже цієї несміливості, страхів і соромів — ти зрозуміла мене? Досить усяких тих поезій, гнучкості, малин, калин... Ти вже не є первоцвітом, ти дама, королева, ну-ну. Не ти мусиш гнутися, проте треба, щоби згиналися перед тобою — ну-ну. Умийся, задрипанко, ти скидаєшся на потвору... Надягни свою адамашкову сукню — покажи, стара, на що ти вдатна! Нумо! Збери до купи всі свої елегантності, грації, вишуканості, такти, манери, адже я для цього тебе тримаю, а своїм мерзотницям теж накажи, щоби вони мені вичепурились, у що яка придасться. Ну-ну, йди — ти, мабуть, розумієш? І щоб мені блискуче все було!

Прийняття має бути чудове, з дамами, а не із задрипанками. Приведи гостей і накажи накрити столи, про все решта нехай тобі голова не болить, решту я сам зроблю! Згори, згори — із величчю! Іди, іди — кухарко!

Королева на його останніх словах заслоняє обличчя руками, виходить.

Камергере...

КАМЕРГЕР: Ваша Величносте?

КОРОЛЬ (тихше, понуро): Уклонися мені... Я потребую, щоби хтось мені вклонився...

КАМЕРГЕР (наслухаючи): Хтось іде.

КОРОЛЬ (тяжко): А тоді сховаймося.

Ховаються за канапою. Заходять, скрадаючись, Принц із ножем у руці, слідом за ним Цирил, несе кошика з накривкою.

ПРИНЦ: Куди вона пішла?

ЦИРИЛ (зазираючи крізь двері вглибину): Тихше. Вона тут.

ПРИНЦ: Що робить?

ЦИРИЛ: Ловить мух.

ПРИНЦ: Ловить?

ЦИРИЛ: Позіхає.

ПРИНЦ (стискаючи ножа): Ну, то спробуймо... Раз-два-три...

Пильнуй, чи хтось не йде, приготуй кошика...

Цирил відкидає накривку. Принц скрадається до дверей.

КОРОЛЬ (збоку, до Камергера): О, то Філіпко теж!...

КАМЕРГЕР: Тихо...

ЦИРИЛ (який дивиться на Принца збоку): Філіпе, ні — припини!

Філіпе, бо я зчиню ґвалт!

ПРИНЦ: Нерви?

ЦИРИЛ: Це неможливо! Ти з ножем скрадаєшся до цієї хирлячки! (Вибухає тихим сміхом.) Це не вдасться — ні, це не вдасться!... Умертвляти, умертвляти таку?!.. І цей кошик! Цей кошик!

ПРИНЦ: Припини! (Кладе ножа.) Кошик технічно необхідний.

ЦИРИЛ: Ти не усвідомлюєш — не бачиш себе збоку.

ПРИНЦ: Припини зрештою!

ЦИРИЛ (зазираючи): Засинає. Заснула, мабуть...

ПРИНЦ: Заснула?

ЦИРИЛ: Цить. Начебто так... Куняє... На кріслі...

ПРИНЦ (зазираючи): Зараз або ніколи! Якщо зараз, то без болю... Спробуй ти!

ЦИРИЛ: Я?

ПРИНЦ: Тобі це легше — ти чужий, ти з нею на рівній нозі, не є її об’єктом, вона не кохає тебе. Цириле, зроби це для мене. Лише мить... Це операція, процедура — вона не відчує... Не дізнається, пам’ятай, що в ту саму мить, якої ти це зробиш, її вже не буде, це відбудеться поза нею — це легко — це наша дія, одностороння, її це взагалі не стосується...

ЦИРИЛ: Що легше, то, власне кажучи, важче (бере ножа).

ПРИНЦ: Ні-ні-ні!

ЦИРИЛ: Ні?

ПРИНЦ: Цілковито так, наче я мушу курку зарізати.

ЦИРИЛ: Не можна? Здавалось би — можна, а таки не можна. Що, до лиха? Вона для цього надто слабовита — хоровита — ба, якби це була дорідна рум’яна баба, але бліда... Бліду не можна.

ПРИНЦ: Сюди хтось дивиться.

ЦИРИЛ: Це я дивлюся.

ПРИНЦ: Ні, це хтось бачить — хтось усе бачить.

ЦИРИЛ: Це я бачу.

ПРИНЦ: Так, ти дивишся на мене, а я на тебе. Іди, я волію сам. Сам це виконаю. Процедура, щоправда, жахлива, а таки процедура. Я волію бути жахливим впродовж змигу ока, ніж жахливим усе життя. Стань за дверима, я це сам...

Цирил виходить.

Сам. Для неї це збавлення... Край стражданням — для мене також... Це раціональна процедура, раціональна... Гм... (Роззирається, бере ножа, кладе назад.) Цириле!

КОРОЛЬ (збоку, дуже збуджений): У-ух, нездара!

ЦИРИЛ: Що там? (Повертається.)

ПРИНЦ: Самому ще гірше. Людина, коли вона там, розростається... до розмірів... (Слухає.) Що це?

ЦИРИЛ: Дихає. (Наслухає.)

ПРИНЦ: Дихає... (Зазирає.) Ба! Як вона дихає — як живе собі там у собі — по вуха в собі... занурена, замкнена в собі... Не вийде з цього нічого... (Бере ножа.) Що ж, устромити в тіло... Але в цьому є страшенна важкість... Є страшенна легкість, а в цій легкості, власне, страшенна важкість.

Заходить Іза.

ІЗА (бачить ножа): Що це? (Зазирає у двері.) Вбивство!

ПРИНЦ і ЦИРИЛ: Цить...

ІЗА: Вбивство... Ти хочеш стати вбивцею?

ПРИНЦ: Мовчи! Не втручайся! Я тут залагоджую свої приватні справи. Коли залагоджу, прийду. Іди звідси!

ІЗА: І ви тут? Ви допомагаєте в цьому?

ЦИРИЛ: Дурня! Філіпе, ходімо, це дурня! Киньмо це!

КОРОЛЬ (збоку): Дурня! Нумо!

ІЗА: Ходіть звідси!

ПРИНЦ (зазирає): Спить.

ІЗА: Ну то нехай собі спить. Чого тебе турбує, що вона спить?

Філіпе, я також спатиму... нині вночі.

ПРИНЦ: Тихо! Зітхнула!

ІЗА: Філіпе, я також зітхатиму... цієї ночі. Припини нею перейматися. Тут є я! Припини цікавитися нею, припини її вбивати... Ходімо.

ПРИНЦ: Щось їй сниться... Якісь сни?

ІЗА: Ну то нехай сниться. Я розповім тобі, що снилося мені. Мені снився ти. Ходімо.

ПРИНЦ: Мабуть, її сни про нас. Вона снить нами. Мною, тобою. Ми там, усередині.

ІЗА: Де? У якій середині?

ПРИНЦ: У її середині. Хіба не чуєш, як вона болісно спить? Як жорстоко дихає? Як тяжко працює усередині себе, як ми обоє провалюємося в неї, і вона робить із нами все, що заманеться, — цікаво, що вона там виробляє з нами, як вона нас там використовує?..

ІЗА: Ти знову став ненормальним? Ти не можеш перестати бути ненормальним.

ПРИНЦ (постійно пошепки): Я нормальний, але не можу бути нормальним, якщо хтось інший ненормальний. Добре, я буду нормальним, і ти також будеш нормальною, ну й що з того, якщо хтось інший, ненормальний, приграватиме з боку нашої нормальності на такій малій дудці: тра-ля-ля — а ми танцюємо — ми танцюємо...

ІЗА: Філіпе, і це після того, що було між нами вчора вночі?

ПРИНЦ (наслухає): Хропе.

ІЗА: Що?

ПРИНЦ: Хропе.

ІЗА: Ні, це вже переходить усякі межі.

КОРОЛЬ (збоку): Переходить! Нумо! Нехай переходить. Ух-ух! Переходь!

ПРИНЦ (мимохіть відповідає йому): Я не можу перейти. Що це таке? Хто це сказав? Що тут таке в цій кімнаті? Дивіться, як усе тут по-дурному — ці меблі (копає фотель).

КОРОЛЬ: По-дурному! Ух-ух!

КАМЕРГЕР: Тихо!

ЦИРИЛ: Уб’ємо її або ходімо звідси, бо я довше не можу тут стояти, отак, із цим кошиком, я вже піду, взагалі втечу. Втечу із замку. Я не можу довше бути отак, на припоні — не можу.

ПРИНЦ: Я мушу перейти! Мушу!

КОРОЛЬ: Гайда!

ІЗА: Поцілуй мене. (До Цирила.) Нехай він мене поцілує.

ПРИНЦ (наслухаючи): Плямкнула!

ІЗА: Годі. Я йду.

ЦИРИЛ: Принце, поцілуй. До дідька, зробіть щось, щоби він вас поцілував. Нехай він вас поцілує!

КОРОЛЬ: Нехай поцілує! Ух-ух! Нумо!

КАМЕРГЕР: Тихо!

ІЗА: Я не буду вижебрувати поцілунок. Не стоятиму годинами разом із цим кошиком і з цим ножем під дверима цієї негідниці. Годі. Я йду назавжди. Це занадто.

ПРИНЦ: Не залишай мене! Ізо, я поцілую тебе. Зажди!

ІЗА (відштовхує його): Не хочу! Відпусти мене, будь ласка! Я не хочу тут, на замовлення, під дверима, без жодного сенсу, із цим кошиком, із цим ножем. Які ще поцілунки? Облиште мене.

КОРОЛЬ (далі за канапою): Нумо! Гайда! Вперед!

ПРИНЦ: Холоднокровності. Передусім холоднокровності, інакше всі ми звихнемося з ума. Тихше, бо вона прокинеться... Ізо! Зажди. Не так різко. Я не можу втратити тебе. Не заражайся цією ненормальністю. Авжеж, я згоден, цей поцілунок за таких обставин немає сенсу, та попри все ми поцілуємося — поцілуємося, начебто це все нормально... заради Бога, вдаваймо нормальних, якщо вже не можемо бути нормальними, бо інакше ми не виберемося звідси. Я не бачу іншого виходу, тільки поцілунок, це якось поверне нас до норми, дозволить нам вирятуватися з цього місця (обіймає її). Я кохаю тебе. Скажи, що ти мене кохаєш. Ти кохаєш мене!

ІЗА: Не скажу! Нізащо не скажу! Пусти...

ПРИНЦ: Вона кохає мене! Я її кохаю!

Івона стає в дверях, протирає очі, Король у великому поспіху вихиляється із-за канапи, його стримує Камергер.

КОРОЛЬ: Гайда!

ІЗА: Філіпе!

ПРИНЦ (завзято, палко): Філіпе! Філіпе!.. Я кохаю!

ЦИРИЛ: Філіпе, вона прокинулася!

КОРОЛЬ (голосно): Добре, добре, Філіпе! Отак їй! Атю! Нумо!

На погибель! Атю її! Атю Телепеньку!

КАМЕРГЕР: Тримайте Його Величність.

ІЗА: Тікаймо.

КОРОЛЬ: Не верещи! Витягніть мене звідси! (Викарабкується.) Я затерпнув. Мої старі кості затерпли. (До Принца.) Гайда! Гайда! Атю її! Розтелепи! Тепер ми її вб’ємо! Атю її, кажу! Вперед, Філіпе, — камергере, я туди! На Телепеньку!

Заходить Королева у бальному туалеті, лакеї заносять столи, накриті до бенкету, гості — світло.

Стійте! Так нічого не вийде! Ми забули про карасиків! Згори її! Згори, не знизу! Згори, із величчю! Зурочити її, а потім теє... Атю! Нумо, Малґожато! Атю! (До гостей.) Будь ласка!.. Будь ласка!... З дозволу товариства! Філіпе, поправ комірця і пригладь волосся... згори, згори, мій сину! Атю! (До Камергера.) Дай мені корону.

ПРИНЦ: Що тут відбувається?

КАМЕРГЕР: Нічого, нічого, це просто вечеря!

КОРОЛЬ (до гостей): Вітаємо вас щонайґречніше! Будь ласка, з дозволу шановного товариства.

ГОСТІ: О-о-о! (Кланяються.) Ваша Величносте!

КОРОЛЕВА: Просимо. Просимо щонайласкавіше!

ГОСТІ: Ваша Величносте! (Кланяються.)

КОРОЛЬ (до гостей): Уперед! Атю! Хапай! Згори, панове, згори, Камергере, визнач кожному місце, яке відповідає його гідності, й нехай вищість кусає нижчість, а нижчість нехай кусає вищість, тобто радше нехай вищість черпає з нижчості заслужену пиху́, а нижчість тим часом з вищості наснагу і відвагу до плодотворніших потуг у цій шляхетній конкуренції. А мою майбутню невістку посади навпроти нас, адже це на її честь ми даємо сьогоднішній бенкет на свіжому повітрі.

ГОСТІ: О-о-о! (Кланяються.)

КОРОЛЕВА: Однак, незважаючи на місце в ієрархії місць, нехай кожен заквітне повноцвіттям власної персони під сонцем нашої ласки. Нехай дами покажуть, на що вдатні, а кавалери нехай теж покажуть дамам! Із блиском, пані й панове, із шиком, з елегантністю, з лоском і вишуканістю!

КОРОЛЬ: Так-так — атю... Це саме те, що треба... Гайда! Сідаймо!

ГОСТІ: О-о-о! (Кланяються.)

Король і Королева сідають.

КАМЕРГЕР (до Івони): Пані, зволійте сісти. (Івона не ворушиться, Камергер крижаним тоном.) Пані, зволійте сісти... (саджає Івону), а сюди принца, принца попрошу... А тут Його Ексцеленція, тут Його Еміненція, тут Її Вельможність маркграфиня, а тут наш славетний... безцінний... наш витончений... (Провадить якогось стариганя, розпливаючись в усмішці.) А-я-яй! (Усі сідають.)

КОРОЛЬ: Як я вже зазначив, це скромна, однак елегантна вечеря на погибель, тобто радше на честь нашої майбутньої невістки, яку ми нині ухвалили обдарувати титулом принцеси бургундського in partibus infi delium^[4]. Отож бургундського всім! Оце героїня нинішнього бенкету. Гляньте, як вона мило всміхається.

ГОСТІ: О-о-о! (Тактовні оплески.)

КОРОЛЬ (набираючи): Ця шельма кістлява, але смачнюча... Риба, я хотів сказати, о, як вона лежить... м-м-м... (Накладає на таріль.)

КОРОЛЕВА (набираючи): Трохи стара, але під цим соусом така неймовірно вишукана, а вишуканість, зізнаюся, значно ближча мені, ніж те, що повсюдно означують сором’язливим іменням поезії. Може, я не є сентиментальною, зате (зверхньо) не зношу всього, що бодай здалека відгонить мені малиною або калиною. Волію літніх пань, дам у повному значенні цього слова!

ГОСТІ: О-о-о!

КАМЕРГЕР (набирає): Ця риба на перший погляд скромна, але в суті, в самому своєму єстві нечувано, просто-таки неправдоподібно аристократична, досить сказати, що в ній немає великих костомах, самі лише тоненькі кісточки! Який неперевершений соус! Начебто сметана, а таки щось ліпше, щось вище від сметани! Що за смак — гострий, пікантний, блискотливий, парадоксальний! Не сумніваюся, що всі належно його оцінять, бо я ніколи досі не бачив такого вишуканого зібрання!

ГОСТІ: О-о-о!

КОРОЛЬ (до Івони): Що таке — нам не смакує? (Грізно.) Не смакує?

КАМЕРГЕР (холодно): Ви страждаєте на відсутність апетиту?

ГОСТІ (засмучено): О!

Івона починає їсти.

КОРОЛЬ (понуро, до Івони): Тільки треба обережно їсти, бо можна подавитися! Лихо не спить! Карась — це начебто така дрібнота, а насправді...

КАМЕРГЕР (до Івони): Його Величність зволіли зазначити, що треба їсти обережно, бо можна подавитися. (Різко.) Це небезпечно! Це складна риба.

КОРОЛЬ (грізно): Небезпечна, я сказав!

ГОСТІ (вражено): Ах!

Перестають їсти, тиша.

КОРОЛЕВА (манірно): Eh bien, Ivonne, vous ne mangez pas, ma chčre^[5]?

КАМЕРГЕР (вставляючи монокль): Ви гидуєте? Ви погорджаєте карасями Його Величності?

КОРОЛЬ (грізно): Що таке?!

Івона починає їсти сама.

КОРОЛЬ (підводиться, грізно показує на Івону): Вона подавилася! Подавилася! Кісткою! У неї в горлі кість!!! Кість, я сказав! Ну!!!

Івона давиться.

ГОСТІ (нажахані, підхоплюються): Рятуйте! Води! По спині!

КОРОЛЕВА (нажахана): Рятуйте!

ГОСТІ: Ах, нещасна! Яка катастрофа! Катастрофа! Труп! Вона померла! Не заважаймо!

Забираються, залишаючи тіло на виду.

ПРИНЦ: Померла?

КАМЕРГЕР: Кісткою вдавилася.

ПРИНЦ: Ах! Кісткою. Справді, здається, вона померла.

Мовчання.

КОРОЛЕВА (начебто трохи засоромлена): Ігнацію, треба подбати про жалобу. У тебе немає чорного костюма. Ти набрав тіла, старі вже затісні.

КОРОЛЬ: Немає? Як накажу, то буде.

КОРОЛЕВА: Так, але треба послати по кравця.

КОРОЛЬ (вражений): По кравця? І справді... (Протирає очі.) Справді, кравець Соломон, готовий одяг... (Дивиться на Івону.) Що? Вона померла? Серйозно?

КОРОЛЕВА (за мить): Ми всі помремо!

КОРОЛЬ (за мить): Зробіть щось. Треба щось із цим зробити. Треба щось сказати. Треба якось відповісти на це мовчання! Філіпе... теє... будь сильним. Нічого не вдієш — вона померла.

КОРОЛЕВА (гладить його по голові): Мати з тобою, сину.

ПРИНЦ: Що ви кажете?

КАМЕРГЕР (до служників): Ходіть-но, треба винести й покласти її наразі на ліжко. Нехай хтось скочить туди і все приготує. Треба негайно викликати Петрашка. Нехай хтось скочить зараз до ритуального бюро Петрашка, без Петрашка ми не впораємося. Негайно викликати Петрашка — це найважливіше. (Лакеї наближаються до тіла.) Зараз, я стану навколішки (стає).

Усі стають навколішки, крім Принца.

КОРОЛЬ: Ага, справді... (Стає навколішки.) Він має рацію. Треба стати навколішки. Це, власне, треба було одразу зробити.

ПРИНЦ: Перепрошую. Як це?

КАМЕРГЕР: Що саме?

Принц змовкає.

Будь ласка, станьте навколішки.

КОРОЛЕВА: Стань навколішки, Філіпе. Треба стати, сину. Так треба.

КОРОЛЬ: Навколішки, Філіпе. Треба стати, сину. Так треба.

Швидше! Ти не можеш сам-один стояти, коли ми всі колінкуємо.

Принц стає навколішки.

1935

Шлюб

Дійові особи:

ІГНАЦІЙ (Батько і Король)

КАТАЖИНА (Мати і Королева)

ГЕНРИК (Син і Принц)

ВЛАДЗЬО (Приятель і Придворний)

МАНЯ (Служниця і Принцеса)

ПИЯК

КАНЦЛЕР

КАМЕРГЕР

ШЕФ ПОЛІЦІЇ

ЄПИСКОП ПАНДУЛЬФ

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК

ВЕЛЬМОЖІ, ПИЯКИ, ПРИДВОРНІ, ДАМИ, ХАРЦИЗЯКИ, ЛАКЕЇ

Ідея п’єси

Людина підпорядкована тому, що виникає «поміж» людей, і немає для неї іншої божественності, ніж та, що народжується з людей.

Саме таким він є — отой «земний храм», який являється Генрикові вві сні. Тут люди поєднуються в своєрідні конфігурації Болю, Страху, Кумедності або Таємниці, в несподівані мелодії та ритми, в абсурдні зв’язки та ситуації і, піддаючись їм, вони творяться через те, що створюють самі.

У цьому «земному храмі» дух людський поклоняється міжлюдському духові.

Генрик зводить свого батька до королівського титулу, а все заради того, щоби батько дав йому шлюб, потім він проголошує королем самого себе і прагне дати шлюб самому собі. Із цієї метою намагається змусити підданців, щоби вони наповнили його божественністю: він прагне стати сам собі Богом.

Проте все це відбувається через Форму: тобто люди, поєднуючись між собою, накидають один одному той чи той спосіб буття, мовлення, діяння... і кожен деформує інших, а водночас сам піддається деформації з їхнього боку.

Отож ця п’єса є передусім драмою Форми. Тут не йдеться, як у інших п’єсах, про те, щоб знайти щонайвідповіднішу форму для відображення якогось конфлікту між ідеями або особами, натомість про те, щоби відтворити одвічний наш конфлікт із самою Формою.

Якби в Шекспіровій п’єсі хтось гукнув до свого батька «Свиня!», драма полягала би в тому, що син кривдить батька, проте коли таке стається в цій п’єсі, драма відбувається між тим, хто гукає, і його власним криком... бо ж цей крик може пролунати добре чи погано, причинитися до вивищення свого творця або навпаки — зіштовхнути його у прірву сорому й ганьби.

Деформація, якої зазнає передусім головний герой Генрик, втілюється у життя, щойно відбувається.

З одного боку — внутрішній світ Генрика деформує світ зовнішній: йому це все сниться, він «сам», а всі ці особи є лишень його маренням, і не раз вони безпосередньо ословлюють його власні чуттєві стани. Тому якщо сцена несподівано стає розпусною, патетичною або таємничою, якщо та чи та особа раптово стає злостивою або сумною — усе це завдяки напруженій роботі його духа.

Але, з другого боку, це зовнішній світ накидає себе Генрикові. Часом, як ми вже казали, трапляється, що дійові особи драми зненацька змінюють тон і промовляють щось неочікуване — бо саме цього чекав від них Генрик. Однак часом Генрик поводиться непередбачувано й незрозуміло для себе самого, бо мусить пристосовуватися до своїх партнерів: вони диктують йому стиль.

Отож ця деформація взаємна — невпинне змагання двох сил, внутрішньої та зовнішньої, які обмежують одна одну. Такої подвійної деформації зазнає кожен акт мистецького творення, і тому Генрик уподібнюється радше до митця в стані натхнення, ніж до людини, яка спить. Усе тут безперервно «твориться». Генрик створює сон, а сон — Генрика, дія також невпинно створює сама себе, люди створюють одне одного, і все разом стремить уперед, до незбагненних розв’язань.

Із цього висновуються отакі-от

Вказівки щодо гри та режисури:

1. Усі ці люди не промовляють безпосередньо самі від себе, вони завжди є штучними, завжди грають. Отож п’єса є хороводом масок, жестів, реплік, гримас... Її треба грати «штучно», проте ця штучність ніколи не повинна втрачати зв’язок із тим звичайним людським тоном, який вчувається в тексті.

Є два елементи, які надають цій штучності ознак істинного трагізму: Генрик відчуває, що його фантазії не є безневинною забавою, натомість реальним духовним процесом, який у ньому відбувається, він відчуває також, що його слова та вчинки є чимсь на кшталт заклинання таємних і небезпечних сил, відчуває, що форма створює його. Він є режисером.

2. Із подвійної деформації утворюється дещо таке, що Віткевич^[6]назвав би «чистою формою». Дійові особи драми насолоджуються своєю грою, розкошують навіть своїми муками, все є лише приводом для того, щоби поєднатися заради того чи того ефекту.

Одне слово викликає друге... одна ситуація іншу... не раз якась деталь бубнявіє смислом або, завдяки повторюваності, фрази набувають безмірного значення... Отож важливо чітко увиразнити «музичну стихію» цього твору. Його «теми», крещендо й декрещендо, паузи, сфорцато, тутті й соло^[7]слід опрацювати як текст симфонічної партитури. Кожен актор і акторка мусять почуватися, наче інструмент в оркестрі, а рух повинен поєднуватися зі словом. Сцени та ситуації нехай плинно перетікають одна в другу, людські групи хай виражають якийсь таємний смисл.

Коли актор вивчає текст нормальної п’єси, він може виснувати зі смислу фрази, як саме її треба вимовити. Тут справа складніша: діалог більш штучний, не раз найпростіші слова набрякають штучністю.

Окрім того, хід діалогу є динамічнішим: приміром, коли одна особа вимовляє щось тихо й чутливо, друга відповідає потужно й гучно, а потім третя переходить на вірш і декламує якусь ритмізовану строфу.

3. Так само, як Генрик хитається поміж Мудрістю й Глупотою, священством і шаленством, самій п’єсі також безперервно загрожує елемент халтури, кумедності й ідіотизму. Це проявляється і в мові персонажів, зокрема коли вони віщають віршами. Не раз п’єса набуває характеру виразної пародії на Шекспіра. Декорації, костюми й маски акторів мусять виражати оцей світ одвічної гри, одвічного наслідування, штучності й містифікації.

Дія п’єси

Заради того, щоби полегшити читання, скорочено подаю перебіг подій.

Акт І

Генрикові, учаснику бойових дій у Франції під час останньої війни, являються вві сні його дім у Польщі та батьки.

Здається, що дім перетворився на корчму, а батьки — на корчмарів. Генрик ледве впізнає свою наречену Маню у корчемній служниці. Аж тут заходить Пияк на чолі інших пияків і — коли Батько-корчмар забороняє йому чіплятися до Мані — починає цькувати Батька.

Батько настраханий, кричить, що він недоторканний... «Недоторканний, немов король!» — волають пияки. Тоді Генрик, який уже певний час перебував у стані надзвичайного пафосу, падає перед Батьком навколішки і, складаючи йому шану, перейменовує на Недоторканного Короля. Ця недоторканність захищає Батька від «дотику» Пияка, і таким чином він може позбутися його цькування.

Коли в Генрикові починає слабнути почуття синівської шани, Батько пропонує йому такий уклад: ти визнаєш мене королем, а я своєю королівською владою повертаю твоїй нареченій-шльондрі дівочі гідність і чистоту, які вона втратила в корчмі, перейменовую її на «недоторканну незайманку» та наказую дати вам «чесний» шлюб, який усе освятить і очистить...

Акт ІІ

Готують «чесний» шлюб Генрика і Мані. Проте влада Короля під загрозою зради (заколот поміж вельмож).

Генрик відчуває, що все залежить від того, як він сам витлумачить свій сон: «мудро», а чи «по-дурному». Виголошує «мудру» промову і завдяки цьому здобуває тимчасову перевагу над стихією зрадників.

Однак у мить, коли шлюб уже от-от має відбутися, вривається Пияк (який вхитрився вибратися з в’язниці) і за підтримки зрадників знову суне на Короля, намагаючись «торкнутися» до нього своїм употужненим Пальцем.

Генрик квапиться на допомогу Батькові та нареченій. Реальність хитається між «глупотою» і «мудрістю». Пияк, якого зборола «мудрість» Генрика, удавано відступає... проте водночас пропонує йому розмову осторонь, щоб іншим чином, підступом, усе ж таки досягнути своєї мети.

Сцена перетворюється на файф-о-клок. «Допоможи нам повалити цього слабкого й безборонного короля, — спокушає Генрика Пияк, — а ми зробимо королем тебе, і ти сам зможеш дати собі шлюб, твоєю власною могуттю».

Генрик у чудовому гуморі, п’яний не так від вина, як від гри... він дедалі глибше втягається в гру і... врешті начебто вступається нашіптуванням Пияка: він зрадить Батька і проголосить королем себе! Однак останньої миті відступає: ні, не зрадить...

Проте Король-Батько вже не в змозі опановувати свій страх, употужнений, «королівський»... Починає боятися власного сина, і цей страх перетворює Генрика на справжнього зрадника: він постає проти батька, скидає його з трону і проголошує королем себе. Тепер він, зрештою, опанував ситуацію! Тепер він як Король сам собі дасть шлюб!

Одначе Пияк, штучно поєднавши на очах у всього двору Маню і Владзя, приятеля Генрика, вкидає нового короля у пекло ревнощів.

Акт ІІІ

Правління Генрика є тиранією. Він готує свій шлюб. Розуміючи, що саме інші люди перетворюють персону на істоту вищу, обдаровану владою, і навіть на Бога, вирішує змусити своїх підданців, щоб вони виявами шани й послуху «напомпували» його божестве́нністю. Тоді він зуміє дати собі «істинно святий» шлюб, який поверне чистоту й дівоцтво нареченій-незайманці.

Однак ревнощі ослаблюють його. Батьки в помсту за цькування й тортури ще дужче роздмухують вогонь його підозр.

Лише смерть Владзя могла би повернути йому спокій і силу. Але щоби та смерть стала остаточним утвердженням королівської влади, Владзьо мусить убити сам себе за наказом Генрика. Генрик навертає його на цю думку, хоч усвідомлює, що це «насправді несерйозно».

У вирішальну мить, коли Король уже має дати собі шлюб, його терзають муки совісті та ревнощі, він починає слабшати під ударами Пияка, який знову став на прю. Тоді з’являється труп Владзя: приятель убив себе, щоби виконати волю Генрика.

Генрик не знає, чи все це «правда, а чи неправда». Бачить світ фікції, сну, брехні, світ форми. А таки цей світ відповідає якійсь реальності, щось виражає.

Пригнічений вчинком (смертю Владзя), який він скоїв і якого все ж таки не скоював, вчинком, який походить із нього і який таки відокремлений від нього, Генрик оголошує себе невинним. Однак водночас, піддаючись формальній логіці ситуації, цьому натиску Форми, яка визначає йому роль убивці, наказує ув’язнити себе.

Акт І

Краєвид гнітючий, безнадійний. У мороці фрагменти поні́веченого храму.

ГЕНРИК:

Заслона здійнялась... Розмитий храм...

Безглузда арка. І склепіння диковинне...

Печатка тоне...

прірва в прірві

сфери сфер,

Застиглої та чорної...

і камінь... камінь...

Тут брами ірреальні, які всякчас обмислюю.

Отам розорений вівтар чужого культу

мріє всує,

І, мов скоба замкова, єресь келиха на нім.

Все звільна в безрух заринає

і пароха до дрижаків дратує.

Пусти́рище. Поро́жнява. Ніщо́та. Я тут сам.

Я сам.

Я сам.

А може, я й не сам, хтозна, що там за спи́ною, а може, як-от... може, щось... чи хтось тут збоку, на узбіччі, на узбіччі, якийсь ідіо... ідіот, невтримний, неприборканий, ідіотичний, ідіоторкальний, який торкається... і... (в остраху) то ліпше вже не ворушитись... отож не ворушімось.

Бо щойно ми ворухнемось... він теж ворухнутись готовий... і торкнутися... (тривога наростає) о, якби тут щось чи хтось зненацька звідкись, десь, наприклад, щоб... ага, отам щось є... (з’являється Владзьо) Владзьо! Так, це Владзьо!

ВЛАДЗЬО: Генричку!

ГЕНРИК:

Ти уяви лише: я сон жахливий мав,

Наснилася якась подоба нелюдська,

А я хотів тікати і не міг!

ВЛАДЗЬО:

Це все гуляш, який дають нам на ніч —

Доволі він нестравний і важкий.

Мені теж

Часом сниться...

ГЕНРИК: Таж ти принаймні з крові й кістки. А може... снишся мені теж?.. Звідки ти тут узявся?

ВЛАДЗЬО: Хіба ж я знаю...

ГЕНРИК: Ех, Владзю, Владзю, а чому ж ти такий жахітливо сумний?

ВЛАДЗЬО: А ти чому сумний?

ГЕНРИК: І не подібне!

ВЛАДЗЬО: І не подібне!

ГЕНРИК: Щось дивне з нами трапилося. Де ми перебуваємо? Боюся, ця околиця є проклятою... а ми теж прокляті... Пробач мені, чомусь слова так штучно вимовляються... не можу й слова мовити природньо...

І цей безмежний смуток,

Ця жалість нескінченна і безкрая,

А ще якесь пригноблення страшне,

Глухе та темне,

Опанували мою душу.

О Боже!

Боже і... знову Боже!

ВЛАДЗЬО (молодцювато):

Навіщо Бог тобі, якщо тут я з тобою?

Ти ж знаєш: я такий, як ти!

До дідька перейматися привиддям,

Якщо і ти, і я із крові й кістки.

Якщо ти є таким, як я, а я таким, як ти!

ГЕНРИК (радісно): Якщо ти є таким, як я, а я таким, як ти! Ха! Байдуже! Нехай його! Як добре, що ти тут відшукався, Владзю! З тобою геть інакше. Але... де ми? Мені здається, все ж таки... ми десь перебуваємо... Там... звідти щось... (Виступає частина стіни, кілька меблів... клаптик кімнати.)

Я це вже бачив десь.

ВЛАДЗЬО: Я теж...

ГЕНРИК (драматично): Бач, ми десь є. Ми десь перебуваємо. Та, власне, де? Що це таке?

Проступає кімната — їдальня у сільському обійсті в Польщі, але скидається на те, що її переробили на шинок.

ВЛАДЗЬО (з певним зусиллям): Клянуся честю: ця кімната щось мені нагадує... Так схожа на їдальню в Малоши́цях... І схожа, і несхожа... Дзиґар. Шафа. А я в отій кімнаті мешкав, коли тут на вакаціях бував...

ГЕНРИК: Так, але ми зараз не в Малошицях, а в північній Франції на лінії фронту — в північній Франції на лінії фронту — в північній Франції на лінії фронту. Якщо ж ми тут, тоді не можемо перебувати там!

ВЛАДЗЬО: І схожа, і несхожа... І наче та сама їдальня, а водночас тут харчевня чи шинок... заїзд... кабак... корчма...

ГЕНРИК: Це замаскована кімната, і все це ненормально.

ВЛАДЗЬО:

Та не дурій, нічого не ускладнюй!

Чому тебе турбує щось там ненормальне,

Якщо нормальні ми?

І ці стільці правдиві, з дерева, та й у буфеті щось неодмінно знáйдеться...

Але чому нема нікого? Гей! Салют!

ГЕНРИК (з острахом): Цить, не кричи! Зажди! Тут ліпше не кричати!

ВЛАДЗЬО: Чого я мав би не кричати?

Салют! Тут є хтось? Усі тут вимерли? Салют!

ГЕНРИК:

Дурний! Стуль пельку! Втихомирся! Мовчи, кажу тобі! Салют!

Чому ніхто не вийшов? Тихше. Салют!

Салют і знов салют!

ВЛАДЗЬО: Салют!

ГЕНРИК: Салют!

ВЛАДЗЬО: Салют!

Заходить Батько, старий, скутий, склеротичний, підозріливий...

ГЕНРИК: Нарешті хтось... Даруйте, тут харчевня наче?... (Мовчання.)

Харчевня?

БАТЬКО: А то що?

ГЕНРИК (тоном подорожанина): Чи можна тут замовити щось їстівне́?

БАТЬКО (тоном корчмаря):

Замовити-то можна.

Але ліпшіш без крику.

ГЕНРИК (до Владзя): Ба! Цей голос мені знайомим здався.

ВЛАДЗЬО: Він дуже схожий на твого батька... слово честі, це він, хоча... хіба я знаю... і несхожий.. Хіба ж я знаю... та ще й видно зле.

ГЕНРИК: Дурний. Якби це був мій батько, він упізнав би нас. Ні-ні, облиш. Це не мій батько. Сядьмо. (До Батька.) Ага, то тут шинок? Переночувати можна?

БАТЬКО (неприязно): Переночувати можна, бо це, пане, тре ночівлю винайняти. І то з делікатністю...

ГЕНРИК: Ага, то з делікатністю...

БАТЬКО (крещендо): З повагою і з пошанівком.

ГЕНРИК: Ага, то з пошанівком...

БАТЬКО (кричить): Із пошанівком... З ґречністю!

Заходить Мати, стара, обшарпана, виснажена жінка, і її крик зливається з криком Батька.

МАТИ: І з гарним вихованням, і щоб скандалів не було, бо ми тут не для того... нам це ні до чого!..

ВЛАДЗЬО (до Генрика): Це твоя мати.

ГЕНРИК (голосно):

Здається, так.

Та це не зовсім певно.

Це все якесь незрозуміле, але я

З’ясую все!

(До Владзя.) Пробач, що я так штучно мовлю, просто я опинився в дуже штучній ситуації.

(Піднімає лампу.)

Ходіть сюди, ну, ближче... Наблизьтеся, кажу.

Гей, ближче, сюди, ближче... Слово честі, у мене таке враження, що я курей... курей приманюю...

Ближче, ще ближче... Знехотя

Вони наближуються. Ближче, бо як ні, я сам наближуся.

Приближуся, а в мить, коли я зближуся,

І ти наблизишся... Ото геть-чисто якби я рибу... рибу ловив на вудку. Але чому так тихо?

Батько винурюється із затінку,

Проте змінився до невпізнання,

Признати годі.

А поза тим, якийсь він мовчазний, отож це я

Безперестанку мушу говорити.

Сам мушу говорити,

І внаслідок цього я перемінююсь у щось на кшталт

Духівника для свого батька!

А тут і мати підплива, мов корабель,

Однак на матір не занадто схожа...

То, може, ліпше облишити це все? Як дивно

Лунає голос мій. Облишмо це, якщо вони

Так просять їх лишити.

ВЛАДЗЬО: А може, взагалі це не вони?

ГЕНРИК:

Та це вони, і я чудово знаю: це вони,

Але щось трапилося з ними, і з якогось дива

Вдають, що вже не є собою...

А може, збожеволіли...

ВЛАДЗЬО: Ти просто побалакай з ними, Генричку.

ГЕНРИК:

...І побалакати так просто я не можу, адже в цьому

Є патетичне щось і таємниче.

О саме так, неначе службу правлять тут!

Мене вже сміх бере: який ж я патетичний!

Піднесено звучать мої слова! Це курям на сміх,

Який я патетичний і бундючний!

Але водночас я тремчу, а тремтячи, засвідчую,

Що я тремчу, а внаслідок цього засвідчення

Тремчу ще дужче, ну а тремтячи ще дужче,

Я знов засвідчую, що я тремчу ще дужче...

Але кому? Кому я це засвідчую? Хтось мене чує...

Та я не знаю хто — і, власне кажучи,

Я сам тут, цілковито сам, бо вас усіх чортма.

О ні! Нікого тут немає!

І я тут сам-один

Я сам, я цілковито сам...

О плач, о плакати.

Так, сльози, бо я сам, я сам!

ВЛАДЗЬО: Ні, не кажи цього... Навіщо такі казати речі?..

ГЕНРИК: Якщо це все ж таки мої батьки, я мушу з ними якось порозумітися і щось сказати...

Батьку, мамо!

Татусю і мамусю! Я Генрик, син ваш!

Я прийшов з війни!

БАТЬКО (неприязно): Стара... таж то наш Генрик!

МАТИ: Генричку! О Господи мій Боже!

ГЕНРИК (рвучко): Ага, вони це вимовили!

МАТИ: І хто б то міг у передчутті святому передчувати щось таке, ти золотце моє, ти сонечко моє, ти щастячко моє, о, шо ж то я, стара, дурна, не зміркувала, де ж я ті очі заподіла, а я вже й виплакала очі, бо гадала, що вже тебе не взріють мої очі, о сонечко моє, а тут переді мною ти, о серденько моє, о пташеня моє, о щастячко моє, а як ти виріс, який ж то леґінь красний, о алілуя-алілуя, тож підійди, я обійму тебе, ти щастячко моє, ти пташенятко, сонечко, ти золотце моє, моє, моє...

ГЕНРИК: Ходи, я обійму тебе.

МАТИ: Так-так, то обіймімося.

БАТЬКО: Ну, то обіймімося.

МАТИ: Ходи, я обійму тебе.

БАТЬКО: Зара-зара... Бо так не можна.

ГЕНРИК (наївно): Таж це мама!

БАТЬКО: Мама там, а чи не мама — все ж здалека ліпшіш.

ГЕНРИК: Таж я... я син ваш.

БАТЬКО: Син чи не син, ліпшіше здалека... Певне, що син, але хто може знати, що з сина стало за той час. Зара би тіко обіймався. (Різко). А от мене ніхто не обійме, я вам не клунок їден, щоб кожен мене мняцькав по кутках, як йому ба́гнеться!

ГЕНРИК (до Владзя): Вони схибнулися.

ВЛАДЗЬО (до Генрика): Схибнулися.

БАТЬКО: І я тут жадного запанібратства не дозволю, бо з цього потім тіко отака сволота свинська скінчена, яка по мор-р-р... або й щось інше, без пошанівку жодного, без стриму, тіко мерзота їдна з другою напхається, наб’є утробу (тяжко, склеротично) і, значицця, по писку масакрує, викатовує і, теє... як його, цькує жахливо, без жалості, без милосердя жадного, зневаживши мій вік, дружину, зі злостею такою безпощадною, пекельною...

ГЕНРИК: Схибнулися.

ВЛАДЗЬО: Схибнулися.

ГЕНРИК (розкуто, голосно, театрально):

Найочевидніше, вони не витримали і схибнулися

Впродовж тих довгих і трагічних літ.

Що ж тут удієш,

Адже світ цей

Роїться божевільними.

ВЛАДЗЬО (так само):

Роїться божевільними. І чи не половина

Батьків і матерів побожеволіли, не в змозі

Хвороби, муки й болісті знести́.

Я й сам багато знаю таких ви́падків.

ГЕНРИК: Я також знаю! (Змовкає, присоромлений.) Таж мушу якось з ними порозумітися. (Голосно, згідно з правилами доброго тону.) Направду, я вас спершу не впізнав.

МАТИ: Ми теж.

ГЕНРИК: Я не впізнав вас, бо... бо я... не сподівався... Та байдуже. Не в тому річ. І як вам велося?

БАТЬКО: Та якось так. А як тобі?

ГЕНРИК: Авжеж.

БАТЬКО: Ага, тоді...

ГЕНРИК: Так-так...

Мовчання.

То що робитимемо? Бо ж не годиться так стояти. Й нічого більше...

БАТЬКО: І нічого.

МАТИ: Нічого.

ГЕНРИК: І нічого.

ВЛАДЗЬО (зненацька): А я щось з’їв би.

МАТИ: Авжеж, атож-бо, ми тут теревені-вені правимо, куди ж я заподіла голову, направду треба щось перекусити, бігма, от зара... миттю наготую, запевно, таке свято — приїхав Генричек, а то вже пішака не ходиться, я вже знайду там щось перехопити, зара-зара, ось стіл, отам ослони, чим багата хата, тим і рада, хоч, певно, збитків у нас нема і всього подостатком, алілуя-алілуя...

БАТЬКО: Ото подай нам, мати, щось перехопити, тіко щоб чесно, з пошанівком... як належить...

Ото в ім’я Батька і Сина, Матері і Сина, о сину мій, дозволь-но запросити тебе до столу нашого... Щоб тіко не аби́як приступати до столу того... Там стіл, а ми всі тута... ото подай мені, мій сину, руку, ну а тебе, стара, нехай тудою отой молодичок провадить, бо так спередвіків, амінь, у нас в родині велося. А зара гайда всі, вперед!

ГЕНРИК: Чудово!

Ідуть парами.

МАТИ: Я пам’ятаю, як давніше мене провадив наш архіпресвітер у Великодні свята... А там і стіл вгинається, і гості всі гуртом ведуть розмови благосні!

БАТЬКО (гучно):

У давні часи, пане, людина до столу засідала

При сніжно-білому обрусі — й хапко

Горохів’янку наминала, так наминала,

Наче у дзвони била або в сурму дудніла!

ВЛАДЗЬО:

Приємна ця прогулянка і втішно

Отак слова вигукувати в простір.

Однак якщо так довго ми йдемо,

Коли ж ми врешті поїмо?

ГЕНРИК:

Оця хода мені незрозуміла трохи.

Не знаю, чи це я проваджу батька, а чи батько мене веде.

І зустріч ця в якійсь дивацькій формі,

Втім слід наладитися під загальну атмосферу...

УСІ: Так, слід наладитися під загальну атмосферу! Нехай же кожен тут наладиться під кожного! Лише тоді й відбудеться концерт!

Сідають при столі.

ГЕНРИК: Дивно!

МАТИ: Пробач мені, мій Генричку, і ти теж, Владичку, за скромне прийняття... Даємо раду, як лиш можемо. Ця юшка з кишки кінської і сцяк котячих.

БАТЬКО: Мовчи, мовчи, о жоно, бо не в тому річ. Бач, Генрику, ти прихопив нас тут у дещо вимушеному стані, у придорожній цій корчмі корчемно-прекорчемній — бо це, бачця, буря грянула, сніжниця, дороги замело, безлюддя скрізь, роздоли та могили...

І стримай, сину, свою ложку, преці твій батько до рота досі не підніс своєї ложки.

ГЕНРИК: Оця корчма... про щось мені нагадує.

БАТЬКО: Відкинь, облиш.

МАТИ: Немає.

ВЛАДЗЬО: Ні.

ГЕНРИК: Нічого.

БАТЬКО: Усе переінакшене.

МАТИ: Все перекручене.

ВЛАДЗЬО: Зруйноване.

ГЕНРИК: І збочене.

Гаразд, гаразд, гаразд, вони схибнулись. Однак вони схибнутись не могли, бо їх немає, а я сплю... й найліпший доказ, що їх тут немає, той, що я мовлю це при них: що їх немає — а вони лише у голові моїй — о, голово моя! Я безперервно мовлю сам до себе!

ВЛАДЗЬО: Як це? Ти безперервно мовиш сам до себе?

ГЕНРИК: Та байдуже! (Починає їсти.)

БАТЬКО: Стримай ложку, адже я досі не підніс до вуст моїх моєї ложки.

ГЕНРИК: Мати, батько — які ж важкі ці сни — мати, батько — наче мені не досить власних митарств — мати, батько — а я гадав, вони давно вже здохли, — а тут не тільки що не здохли, а ще й являються...

БАТЬКО: Бо ти прихильним і шляхетним є молодиком, отож не випереджатимеш у їдженні свого́ родителя, який тебе сплодив...

ГЕНРИК: І я не поверну́ся до родини. У мене вже нема родини.

І більше сином я не є.

БАТЬКО (начебто читає проповідь): ...Преці нема такої шани і, значицця, такої милості, якої син свойому батькові не завинив, і, теє-сеє, Батько, навіки-віків амінь, недоторканним є, святим, освяченим і величенним вівтарем, цей-во, синівського благоговіння і під грізьбою кари вічної, як той казав...

ГЕНРИК: Я син війни!

БАТЬКО: А хто на Батька свого, теє... руку святотатственну, той злочин такий жахливий, такий непередаваний, такий, ах-ах, диявольський, пекельний, нелюдський, що з покоління в покоління, в лементі страшному, в стогоні і в осоромі, в терзаннях, проклятий і Богом, і Природою, анафемський і окаянний, відкинутий і викинутий...

ГЕНРИК: А цей старий боїться, що я йому дам лупки...

БАТЬКО: Ех, добра юшка.

ГЕНРИК (до Владзя): А ти би міг побити цього батька?

ВЛАДЗЬО: Якщо ти можеш, зможу й я.

БАТЬКО: Дай мені трохи солі.

ГЕНРИК: І ти не відчував би докорів сумління?

ВЛАДЗЬО: Якби був сам, то відчував, а як удвох щось роблять, аж ніяк, бо перший другого наслідує.

БАТЬКО: Ох, полюбляв я натоптатися рубців.

ГЕНРИК (до Владзя): Ха-ха, ти добре це сказав! Оце мені до шмиги — це мені пасує — ха-ха-ха, те, що ти мовив, пристає мені. Однак не в тому річ. (Його тривога наростає з кожним словом.) Ні, взагалі не в тому річ. Ідеться тут про щось геть інше. І, до бісової мами, я не знаю, про що ідеться тут, однак усе це жахливо болісне, бо збочене — ти розумієш? — все зашпунтоване й забите кляпом, кляпом, так... і замасковане... але, здається, тут, окрім нас, ще дехто є, і я побачу і з’ясую, і відгадаю... (Скеровує світло лампи вглиб кімнати: вимальовується Манька, яка спить на стільці).

ГЕНРИК: Що це за дівчина?

МАТИ: Ця... е-е-е... Це дівчина до... послуг.

ГЕНРИК: До послуг?

МАТИ: Служниця... служить... Манько, принеси недоїдки і вудженину тамту котячу з підвіконня... (Батько чухається.) Знову тобі свербить?

ГЕНРИК: До речі, якщо отак потроху про все згадувати... Живі знайомі наші?

БАТЬКО: Декотрі.

ГЕНРИК: Але скажи ж мені, мені цікаво... що трапилося з Манею, ви ж, мабуть, знаєте: ну... з Манею? Із Манею, з якою я тут заручився, яка бувала тут... тут гостювала на вакаціях... і я тут з нею теж бував...

БАТЬКО: Тама нема тих вудженин.

МАТИ: А може, хтось їх звудив вудкою?

МАНЬКА (наближається): Немає їх на підвіконні.

МАТИ: Тоді йди до світлиці, але щоб довго не сиділа, бо... І спершу посуд прибери.

ГЕНРИК: Як тебе звати?

МАНЬКА: Манька.

БАТЬКО (двозначно): Манька.

МАТИ (так само): Манька.

БАТЬКО: То дівчина до послуг, Генрику.

МАТИ: Ми найняли її...гм-гм... до всього...

БАТЬКО: То шл... шльон... дівчина. Щоб гостей... обслуговувати.

МАТИ: Вона тут служить. Гостям.

БАТЬКО: До послуг служить... Манька...

МАТИ: Манька...

БАТЬКО: Манька...

ГЕНРИК (до Владзя, тихо й сумно): Що ти на це?

ВЛАДЗЬО (тихо й безпорадно): Хіба я знаю... Хіба ж я знаю...

ГЕНРИК (до Владзя): А я напевне знаю!

ВЛАДЗЬО (до Генрика): Якщо направду це вона, чому мовчить... Таж не могла забути нас... Сам обізвись до неї.

ГЕНРИК:

Ні.

Як можу я до неї обізватись, якщо

Її уже... уже нема.

Вона була...

О, що за свинство!

Я мав шляхетних батька й матір, а тепер

Мій батько... в ковпаку блазенському, мати сумнівна.

А наречену втопили в шльондрі.

Зашпунтовали та забили шльондрою, і зачинили назавжди у шльондрі...

О, яке свинство!

Ницість! Це так нікчемно! Підло! А найліпше те,

Що все це мені байдуже... Послухай, як я це легко вимовляю: мені все байдуже!

ВЛАДЗЬО (легко): Мені теж!

ГЕНРИК (легко):

Щоправда,

Я не знаю, як поводитись.

Бо наречена стала шльондрою.

ВЛАДЗЬО: Ой, теж мені трагедія!

ГЕНРИК:

Атож-бо: теж мені трагедія —

Це все дрібна дрібниця!

ВЛАДЗЬО: Дрібниця! Бо мільйон дівчат спіткала та самапригода.

ГЕНРИК:

Атож-бо!

Мільйони наречених в тій ситуації,

Що й я.

ВЛАДЗЬО: У всьому світі!

ГЕНРИК: У Варшаві і в Пекіні!

ВЛАДЗЬО: У Майнці й Барселоні!

ГЕНРИК: У Парижі та в Ліоні!

ВЛАДЗЬО: У Кам’янці та в Києві!

МАТИ: У Канні і в Тоскані!

БАТЬКО: У Кракові і Хрякові!

ВЛАДЗЬО: У Любліні і в Дубліні!

ГЕНРИК: То затанцюймо!

УСІ (зненацька): Так, затанцюймо!

ГЕНРИК:

Син повернувся до дому рідного,

А дім не є вже домом.

І син не є вже сином.

Тоді хто повернувся і до чого?

Відкиньте всякі спомини! Вперед! Нехай ніхто і ні до чого не вертається!

Тиша.

Отут із нею я сидів, тепер я знову тут сиджу — і що з того? Чортма. Було та й загуло. Є інше щось, і завтра знову щось інше буде. Адже повторюватися не варто.

ВЛАДЗЬО: Повторюватися не варто!

ГЕНРИК (романтично):

Ти бачиш той стілець? Отут із нею я сидів.

Той вечір пам’ятний! Тут мати,

Там батько мій сидів! Так само,

Як я зараз.

Ви пам’ятаєте? Той вечір пам’ятний,

Той наш останній спільний вечір?

МАТИ: Ой, певне, що пам’ятаю, певне, що пам’ятаю, сину мій... Я, власне, тут сиділа, а на вечерю був кисляк...

БАТЬКО: Я туточки.

ВЛАДЗЬО: А я отам... отам, на цьому-ось стільці, бо задивлявся у вікно й казав, що мухи. Як це тепер пригадується!

ГЕНРИК: Я тут (сідає) і намащував хліб маслом. А вона тут, біля мене... Намащував хліб маслом...(До Владзя.) Чому б тобі не сісти? Сядь. Я маслом хліб намащував.

І ще сказав: «Спринцівка».

І знову про шприц той запитав. Ви пам’ятаєте, що ми казали далі?

БАТЬКО: Я щось казав, але вже вилетіло з голови.

МАТИ: Ти пам’яті не маєш, а я маю... Ти щось казав, а що? Ага! Ти мовив оцево: «рукав»... нічого більше, тіко той «рукав», бо акурат тоді перечепив тим рукавом салатницю.

БАТЬКО: Еге ж бо! Слово честі, я сказав «рукав»! У тебе виняткова пам’ять.

ГЕНРИК: А я тоді забарабанив по стільниці пальцями й повідав: «За три місяці мій шлюб».

МАТИ: Бігма, повідав так, моя пташино, здобувся на такі слова, так мовив він! Я філіжанку враз відсунула, ще муху відігнала та й кажу: «Мій Генричку, та що ж воно? Та шо ж ви? Заручилися? Таж це...» Ні, перше я повіла: «Що ти таке кажеш, Генричку?... Дай мені цукру».

БАТЬКО: Ага, а я тоді кажу: «Та й на здоровля. Нехай їм буде на здоровля, мати. Нема що хлипати. Дай-но якогось трунку! Троха замолоді ви, та нехай уже!» А як вона зачервонілась. А вже як завстидалася, немов півонія, ги-ги, ото й усе!

МАТИ: Тоді вона щось мовила.

ГЕНРИК: Так, вона теж щось мовила, але її нема. І шлюб загув. Завіявся. Ніщота.

Отам вона сховалась, біля шафи! Не хоче підійти. То що ж! Порожнява й ніщота обіч мене. Отам вона мене цурається,

І гайда, гайда, всі вперед!

УСІ (крім Мані): Вперед!

БАТЬКО: Нехай, псякрев, візьме його болячка, а хай би і чума.

ГЕНРИК (до Владзя): Немає ради, це звичайна наймичка, ти розумієш?

ВЛАДЗЬО: Та наймичка, то й наймичка.

ГЕНРИК: Та певно, що як наймичка, то наймичка.

ВЛАДЗЬО: Навіть, авжеж... нічогенька...

ГЕНРИК: Нічогенька, то й нічогенька.

ВЛАДЗЬО: А вона тут ночує?

ГЕНРИК: А вона тут ночує?

ВЛАДЗЬО (грайливо): Я чаю випив би... (До Мані.) Гей-гей!

БАТЬКО: І пощо тута гейкання ото? Нам тута тих «гей-гей» не тре. І прошу тіко не дозволяти собі абичого, бо тут вам не корчма... о-о, ви бачили, уже піддрочується, та що за кара Божа з тою босотою, бо кожен хоче її мацати, кожен тіко б мацав її і шарпав догола, ото і вдень, і уночі одне й те саме без перерви: чіплятись, мацати і лапати, а з цього тіко буча й тарарам... (Різко.) Прошу тут не скандалити!

МАТИ (верескливо): Ігнаце!

БАТЬКО: Я прошу не чіплятися!

МАТИ: Ігнаце, заспокойся!

БАТЬКО: Я прошу свинства жадного з цією свиноматкою, свиня, свиняче рило, свинтус, свинопас, свиня!

МАТИ: Ото заслинився!

БАТЬКО: Свиня, свиня, свиня!

Вломлюється Пияк.

ПИЯК: Манька — свиня!

БАТЬКО: Прошу забиратися!

ПИЯК: Манько, дай мені свині, свинини дай мені!

БАТЬКО: Я сам подам!

ГЕНРИК (з другого боку, розвеселений): Манька — свиня!

БАТЬКО (біжить до нього): Я подам!

ПИЯК: Манько, дай мені свині!

ГЕНРИК (затято): Манька — свиня!

ПИЯК: Свинини, ти, свиня!

ГЕНРИК: Свиняча!

БАТЬКО: О Господи мій Боже!

ПИЯК: Свиня!

ГЕНРИК (кидає у простір): Свиня!

ВЛАДЗЬО: Свиня!

МАТИ (осторонь): Ото приніс нам Бозя свиню сяку-таку!

БАТЬКО (до Пияка): Прошу забиратися!

ПИЯК: Фляшку гіркої!

БАТЬКО (Генрикові): Прошу забиратися!

ГЕНРИК: Фляшку гіркої!

ПИЯК (голосніше): Фляшку гіркої!

ГЕНРИК (голосніше): Фляшку гіркої!

БАТЬКО: О Боже!

ПИЯК: Фляшку гіркої свині!

ГЕНРИК: Фляшку гіркої свині!

ВЛАДЗЬО: Фляшку гіркої свині!

Заходять Пияки.

ПИЯКИ: Р-рим-р-рим-р-рим!

БАТЬКО: Панове, та майте троха розуму! Бо ж пізня нічна година. Манько, зачиняй!

ПИЯКИ (сідають при столику):

Чарочки зі старочкою!

Гальбу!

Сальцесон!

Чисту подвійну зміцнену!

Манько, чарчини! Манько, ковбасок! Манько, свинини!

Манько, сальцесону!

ГЕНРИК (збоку):

Манько, сальцесону!

ПИЯКИ:

Юний Сава носив каву

На Белянах, рах-цах-цах!

БАТЬКО (до Маньки): Теє... не подавай!

ПИЯК: Манько, ходи-но сюди, щось я скажу тобі, Манюсю...

БАТЬКО: Не ходи.

ПИЯК: Замкни вже пельку на петельку... Я кличу кельнерку й нема такого права, щоби відмовити, замову поламати, ти сукуватаватабезкравата, ну а якщо, старий шкарбуне, до мене рипнешся, то я напхаюсь і перепхаю тебе аж по саме розп’яття!

ГЕНРИК (збоку): Аж по саме розп’яття!

БАТЬКО: Зара. Зара. З вашого дозволу. Манько, подавай!

ПИЯК (придивляється до нього): Настрашку має.

ПИЯКИ (діловито): Настрашку має.

ГЕНРИК (збоку): Настрашку має.

ПИЯК: Мовчати-и-и-и... Шикуйсь! Марш! Марш!

Гей, уперед, даєш його сюди!

Скажений марш.

ПИЯКИ:

Юний Сава носив каву

На Белянах рах-цах-цах!

Р-рим-р-рим-р-рим!

Зупиняються навпроти Батька.

ПИЯК:

Мовчи-и-и... свиня...

Свиня!

Настрашку має.

Тут таке діло, що шкарбун

Настрашку мусить мати,

Як і всі гаспиди.

Настрашку мати,

Сукуватавата!

ДРУГИЙ ПИЯК (понуро): Настрашку має.

ТРЕТІЙ ПИЯК: Настрашку то він має...

ПИЯК: А як від мене він настрашку має, на честь цього я зара йому як дам! Хіба ж не правда, панно Маню?!

ПИЯКИ: Ото вже дай йому, як дай йому!

ПИЯК: Ото як дам йому!

ПИЯКИ: Ото як дай йому, вже дай йому!

ПИЯК: Як дам йому!

ГЕНРИК: Ото вже дай йому, вже дай йому!

ПИЯК: Як дам йому!

МАТИ (нажахано): Ігнаце, ото вони вже як дадуть тобі, дадуть тобі!

ПИЯКИ: Ану даєш його сюди!

ПИЯК: Ану даєш його сюди!

Наближаються до Батька.

ПИЯКИ: Ото вже дай йому!

ПИЯК: Ото як дам!

Мовчання.

Ото я, куртканаскловаті, вже дав би йому, але

Таку вже нерухому має морду...

І та його морда геть не вору́шиться...

...А як не ворушиться,

То ні...

(До Мані.) Манько...

Бо тут підлога така розлога!

ПИЯКИ (понуро): Він не ворушиться... (До Мані.) Манько...

ПИЯК: І ще так тихо стало...

ГЕНРИК (сам до себе, голосно): Так, справді, тихо стало...

ПИЯК: Р-рим, р-рим, р-рим!

Скажений марш.

ПИЯКИ:

Юний Сава носив каву

На Белянах, рах-цах-цах!

Р-рим-р-рим-р-рим!

ПИЯКИ: Ото як дай йому!

ПИЯК: Ото як дам йому!

ГЕНРИК (сам до себе): Коли нарешті все це скінчиться?

ПИЯК (збоку, іншим тоном): Зараз.

ГЕНРИК (до Пияка): А що там за вікнами?

ПИЯК (таким самим тоном): А там поля просторі.

Пияки підходять до Батька.

ПИЯК: Ото найперше я у вітрину його бацну, як належить, а потім ще й напхаюсь, і наплюю, і витисну його, і вишкварчу, і перепхаю, бо не боюся — Манько...

Але та морда його надто нерухома!

А як нерухома, то ніяк...

Ото вже морду має, морду!

ПЕРШИЙ ПИЯК: Він морду має гейби дім!

ДРУГИЙ ПИЯК: Буцімто піп, він має морду!

Мовчання.

ЧЕТВЕРТИЙ ПИЯК (зненацька): Цей-во, а йому муха сіла на ніс!

ПИЯК: То й що?

ЧЕТВЕРТИЙ ПИЯК: Ото чого ж ти йому не бацнеш тої мухи? Невже йому пробачиш муху ту?

Хіба не правда, панно Маню?

ПИЯК: Муха, суче вухо, муха, суче вухо, муха, суче вухо...

Замахується.

БАТЬКО (дуже тихо): Не смій...

ГЕНРИК (збоку, драматично): О, він заговорив!

БАТЬКО (тихо):

Не смій, бо я...

Я не знесу цього.

Не витримаю.

Не витримаю я, бо я не витримаю.

Не можу витримати!

А як не витримаю, то... то... то...

Не знаю що...

ПИЯК (довірчо): А я йому як дам, Манько, як дам йому!

ПИЯКИ (довірчо): Ото як дай йому, вже дай йому!

БАТЬКО (волає):

Свині!

Ану від мене геть, бо я вас!

Якщо до мене хтось торкнеться, щось жахливе!

Я вам кажу: жахливе щось!

Але це щось таке, чого я сам не знаю.

Рик, пекло, льох, кайдани, кат, тортури,

Прокляття світу і кувікання свиняче,

Яке трощить усе, висаджує й мордує,

Так є, так є!

Мене не вільно, бо мене ні-ні,

Бо ні, бо ні, бо ні,

Бо я недоторканний, недоторканний є я! І, теє як його...

Бо я вас прокляну!

ПИЯКИ: Тю-тю, король, король недоторканний!

ПИЯК: Виділи короля?

А я його доткнусь отим-ото пальцьом!

Хіба ж не правда, панно Маню?

БАТЬКО (тікаючи): Геть, бо прокляну тебе!

ГЕНРИК (зненацька): Стояти! Стійте!

Сцена завмирає.

ГЕНРИК: Я, власне, не знаю, як мені поводитися... (До Владзя.) Владику... Проте, здається, якось поводитися доведеться... (Із жалем.) Вибач, що я так штучно мовлю. Та все це таке штучне!

ВЛАДЗЬО (свіжо, виклично):

Ой, теж мені трагедія!

Чого тебе турбує щось там штучне,

Якщо природний ти!

ГЕНРИК:

Так, я природний, я природним хочу бути.

Не хочу бути патетичним, аж ніяк!

Та як мені не бути патетичним,

Коли так пафосно лунає голос мій?

Мовчання.

Страхітна тиша.

Тиша, аж у вухах загуло.

І, мабуть, дивно, ах так дивно те, що мовлю.

Ах, а якби я німував,

Моє мовчання теж було би дивним.

То що мені робити?

От, припустімо, сяду

Сюди, на цей стілець.

(Сідає.)

...Почну розкуто жартувати, реготати,

Ногами ворушити чи руками... Ні, да́рма!

Бо така природність рухів штучна,

Й вони стають закляттями якимись...

От, припустімо, ноги

На стіл цей покладу, відкину голову, цигарку витягну й скажу:

— Чого мене турбує, що батька мого б’ють і хочуть ґвалтувати мою колишню наречену?.. Навіщо це роздмухувати?..

Не перебільшуймо! Нема різниці: одним більше, одним менше... Не може витримати?

А я таки витримую все те, що він не може...

Гм, батько, батько... Що це таке — батько? Це звичайний БАТЬКО.

Найзвичайнісінькій у світі батько... І всі ми є найзвичайнішими людьми...

І, припустімо, що я мовлю

Усе це й навіть трохи більше.

Гаразд. Я мовив.

Втім моя промова знову

Лунає патетично і в ОСВІДЧЕННЯ якесь

Мене переміняє, а тоді втопає, наче камінь,

У тиші цій... Ага, вже знаю,

Чому не мовлю я, лишень засвідчую. Бо вас немає тут.

І я тут сам, я сам, я сам... Я ні до кого

Не промовляю й мушу бути штучним.

Адже якщо не мовлю ні до кого, а таки мовлю,

Я мушу штучним бути.

То що його робити? Сидіти? Ні. Прогулюватися? Теж не має сенсу. А все ж мені не можна так поводитися, наче не маю з цим ніякого зв’язку. Що роблять у подібних випадках? Я міг би впасти тут навколішки, так, звісно, я міг би тут колінкувати... І цього би, власне, було досить... та я навіщось мовлю вголос, що міг би тут колінкувати...

І хай це мало би дивацький трохи вигляд... але я мовлю, що готовий тут колінкувати...

(Колінкує трохи збоку.)

Ги-ги, до дідька, я навколішках, та колінкую якось тихо і не для себе, а для них, ні, власне, що для себе, а не для них і наче... я якийсь служитель культу, культу... і хто б там знав якого...

БАТЬКО (швидко, збоку): І хто б там знав якого.

МАТИ: Невідь-якого.

ПИЯК: Нема нікого.

ВЛАДЗЬО: Тут ніхто нічого.

ГЕНРИК:

Та байдуже! Бо я схилив коліна перед ним! І спробуйте тепер

Усунути моє колінкування, моє колінкування оминути, викинути

Моє колінкування звідси! (До Пияка.) Бий його!

Я перед ним колінкуватиму!

ДРУГИЙ ПИЯК: Король!

МАТИ: Король!

ПИЯК: Король!

ПИЯКИ: Король! Король!

ГЕНРИК: Як це — король?

ПИЯКИ (геть п’яні): Король, бо він король!

Вигуки «Король, король» множаться у блискавичному темпі.

Заходять Вельможі.

БАТЬКО: Генрику! О, мій Генрику!

МАТИ: О, Генрику!

ВЕЛЬМОЖІ: Генрику!

ГЕНРИК: О, Генрику! (Підводиться.)

БАТЬКО:

Я дякую тобі, мій сину, приймаю твою шану

І ще приймаю, і приймаю знову,

І все не можу наприйматися...

(Щиро.) Я дуже спраглий був пошанування.

ГЕНРИК: Що це за маскарад?

Тиша.

БАТЬКО (видушує, змагаючи опір): Вельможі!

ВЕЛЬМОЖІ: Король — король!

БАТЬКО: Вельможі моєї королівської Особи!

ВЕЛЬМОЖІ: Король — король!

БАТЬКО:

Вельможі це вельможності моєї! Отож нехай покірливим...

Покірливим поклоном вітають при... принца.

Сина мого ясновельможного,

Який прийшов з далекої війни.

ГЕНРИК: Що це за бредні?

БАТЬКО (важко, склеротично): Боже! Боже!

Ісусе мій Назаретянине! І Матінко моя щонайсвятіша! Ангели з неба! Ісусе Христе, Ісусе, Боже, Боже! Це саме він, мій син, моє насіння, потомок мій пренайсвятіший

мить тому визбавив мене

Від оцієї-от свинячої свині, яка в засліпленні,

В дурмані горілчаному, в розгнузданні

І в розперезанні якомусь небувалому

Доскочила мене і до особи

Недоторканної моєї пальцьом своїм свинячим

Торкнутися хотіла! До особи! Так, до особи!

Особи моєї недоторка... Ніхто не може дотикатися... не вільно... Це заборонено. Ніхто!

ВЕЛЬМОЖІ: О мій Боже!

БАТЬКО:

Але не діткнеться він. Цей-во!

Ані не пропхає і не вишкварчить.

Не наплює на мене,

Бо мій Генрик, Генрик, о, мій Генрику!

МАТИ (тріумфально): Генричку!

ВЕЛЬМОЖІ: О, Генричку!

ГЕНРИК: О, Генрику!

Це все щораз дурніше починає відбуватися...

БАТЬКО:

Навколішки.

Навколішки, мій Генричку!

ГЕНРИК: А то що?

МАТИ (відчайдушно): Генрику, навколішки!

БАТЬКО:

Ставай, ставай, я теж тут стану на коліна, теє-сеє.

Ти колінкуй, усі хай колінкують... (Колінкує.)

Вельможі стають навколішки.

ГЕНРИК: Не буду ж я стояти сам-один... (Недовірливо роззирається і стає навколішки.) Бісова мама знає, про що тут мова мовиться. (Помічає, що колінкує віч-у-віч із Батьком.) Я перед ним навколішки, а він переді мною. Це мавпування. Так, це мавпа! (З наростанням люті.) Це огиддя!

БАТЬКО: Стривай, бо я не в той став бік. (Колінкує спиною до Генрика.) Я перед Господом! До Господа! Я Господу Предвічному ручаюся в Трійці Святій і доброті Його невичерпній, у ласці найсвятіший, в опіці щонайвищій... Ой, Геню-Геню... в ньому прихисток, у ньому втіха, в ньому втеча наша...

Батьку мій,

Я сином Твоїм є.

А ти, теє-то як його, отцем моїм...

ГЕНРИК: Молиться.

БАТЬКО: Ти є королем моїм!

ГЕНРИК: Ну зараз я підвестися не можу, бо не годиться.

БАТЬКО: Шлюбую тобі, батьку мій, королю мій,

Любов.

Честь.

Пошанування.

ГЕНРИК: Він Богу присягає, але так, начебто присягаю я йому. (Голосно.) Мені це вже набридло (підводиться).

БАТЬКО: Геню-Геню... Отче мій, я при тобі, з тобою. Я не полишу Тебе, Отче мій, а ти мені за це... а ти мені за це повернеш дівчину мою, моє кохання, амінь, амінь, амінь... щоб чесно, щоб як належить...

ГЕНРИК: А що це знов таке? Шепоче Богу чи мені на вухо?

БАТЬКО: Ти наречену мені мою повернеш!

ГЕНРИК: Він наречену мені мою поверне?

БАТЬКО: Ти шлюб мені даси!

ГЕНРИК: Він шлюб мені дасть?

БАТЬКО: Ти шлюб мені даси порядний... чесний шлюб, як здавна у родині нашій велося... Щоб як давніше! Усе, як за старих часів! Ти шлюб мені даси з незаплямованою, чистою, шанованою дівицею моєю, обраницею мого серця... чесний шлюб...

Усі поволі підводяться.

ГЕНРИК: Шлюб?

БАТЬКО: Шлюб.

МАТИ: Шлюб.

ГЕНРИК: Шлюб?

БАТЬКО: Шлюб.

МАНЯ: Шлюб.

ВЕЛЬМОЖА: Шлюб.

МАТИ: Шлюб.

ВЕЛЬМОЖА: Шлюб.

ГЕНРИК: Шлюб?

Батько й Мати дивляться на нього, усміхнені, просвітлені, розчулені.

БАТЬКО:

В ім’я Батька

І в ім’я Сина! Чи бачите

Цю дівчину, осьо, яка

Звичайною служницею здається?

Прислугою корчемної корчми?

ВЕЛЬМОЖІ: Бачимо, Ваша Величносте.

БАТЬКО (спалахує, начебто свариться):

Не є це жадна

Шльондра, ані служниця! Це скромна,

Благородна, недоторканна панна,

Яку ці хамські голодранці

Підступно викрали були.

Ув’язнена, збідована й заштурхана,

Запльована, вона служила, тьху,

Із кривдою від Бога і людей...

Грім і грімниця! Свині!

Це ж не свиня! О люди, майте

Сумління троха! Троха розуміння!

Майте троха милості! Отож кажу й наказую, наказую могуттю усією, кажу вам раз і назавжди, усім нараз кажу,

Що я до гідності її здіймаю давньої

І вимагаю шанувати,

Немов мене самого і як щонайсвятішу Діву

У непорочності недоторканну і в ім’я Батька і Сина!

ГЕНРИК (до Владзя): Це тільки сон, це сон і баста... він, може, навіть трохи наївний, та що ж, мені не вадить це.

ВЛАДЗЬО: Та звісно! Чим може тобі завадити цей сон, якщо для тебе він приємний?

ГЕНРИК: Він приємний.

Тим часом його оточують Батько, Мати, Маня, а також Вельможі.

МАТИ: О, як він зашарівся!

БАТЬКО: Ха-ха, він троха завстидався... Ну-ну, мій Генричку, ти підведи на мене очі, підведи.

ГЕНРИК: А то що?

БАТЬКО: А те, що завтра шлюб...

ГЕНРИК: Але я не розумію...

БАТЬКО (збоку): Тихше... Чи варто тобі мацатися із задрипанкою остатньою у хліві, якщо ти можеш оженитися з пристойною панянкою? І, оцево, в родині нашій завжди бували чесні шлюби. Я з матір’ю порядний шлюб узяв, ото й тобі годиться... Побачиш, Генрику, все буде добре, та й тото... (Голосно.) Тож дякую тобі, мій сину, за твою чулість... уже небавом день твого весілля, а з ним велика радість моя і породженниці твоєї, жони моєї, а все що давнє, проминуле, змарноване і втрачене — згинь-пропади воно, немовби й не було, немає, ні...

МАТИ (дуже голосно): Алілуя!

Музика. Весільний марш. Батько з Матір’ю, Генрик із Манею, Владзьо і Вельможі крокують сценою в урочистій і розчуленій ході.

ГЕНРИК (дуже голосно):

Чи можна уявити щось чудніше,

Ніж цей грайливий тіней марш у парі марив?

Проте вгортає втіха і серце мліє тихо,

Бо ця хода до чистого веде мого дівчатка.

(До всіх.) Даруйте всі мені, я віршомаз.

МАТИ:

Нарешті материнське серце в мирі,

Що стільки літ кволі́ло у зневірі!

БАТЬКО:

Музика грає, а пари рядком,

Мов на балу! О, прадавні часи!

Нумо за мною, пані та панове!

Не відставайте! Гей! Наступайте!

Далі, вперед! Гайда, вперед!

Нумо щодуху! Тримайте крок!

Гей, із завзяттям, гей, із фасоном!

Всім наступати, не відступати! Гей, гайда-гайда, даєш!

(Помічає Пияка.)

Стояти, гей, стояти! Він тут стовбичить! Тут лупить балухи свої!

Заарештувати його, вхопити — і до льоху,

До темного, страшного, потаємного

І замкненого! Я тебе!

Ух, я тебе!

ПИЯК (ґвалтовно): Я тебе!

БАТЬКО: Ти? Мене?

ПИЯК: Бо я до тебе ще торкнуся... (До Мані.) Хіба ж не правда, панно Манцю?!

БАТЬКО: Свиня!

ПИЯК: Свиня!

БАТЬКО: Свиня!

Завіса.

Акт ІІ 

Півморок у великій залі.

ГЕНРИК (опирається на колону):

Відгадуючи

Сенс цього сну...

У напівзатінку проходять парами Вельможі й ступають сходами на підвищення, яке губиться в мороці.

ПЕРШИЙ ВЕЛЬМОЖА: Прислуга ця до послуг слугувала!

ДРУГИЙ ВЕЛЬМОЖА: А наш король нікчемний корчмар корчемний!

Проходять.

ТРЕТІЙ ВЕЛЬМОЖА: Тут зараз шлюб відбудеться.

ЧЕТВЕРТИЙ ВЕЛЬМОЖА: Шлюб? Пхе! Це фарс!

Проходять.

П׳ЯТИЙ ВЕЛЬМОЖА: Чи довго ми ще мусимо видурюватись і випинати свою глупо́ту в соромо́ту слуги служилої?

ШОСТИЙ ВЕЛЬМОЖА: А той пияк утік із пут і нипає в околиці.

Проходять. Наближається Батько.

ГЕНРИК: Батьку!

БАТЬКО: То я, мій Генрику... Готується твій шлюб. Зара ми тобі такий шлюб дамо, аж очі рогом вилізуть... (Показує пальцем у темряву.) Тама вже шлюб готується. Тіко тримайся хвацько!

ГЕНРИК: Та що ж воно за шлюб, і хто його даватиме, де, як?

БАТЬКО: Хто-хто? Єпископ. Я тут єпископа привів, шоби було все як належить, і добре все обміркував, але держи фасон, мій Генричку, держи фасон... аби, крий Боже, не осоромитись, інакше шлюб твій дідько вхопить... І пам’ятай, що тут не тіко про твого батька мова, а й про твою обраницю...

ГЕНРИК (у простір): Часом мені здається, що все це дуже мудро, а деколи, що...

БАТЬКО: Тихше... Геню, тіко ж ти мене не зрадь, бо тут не бракне зрадників... Не виставляй мене на посміховисько, мій Геню... Бо тут є зрада... зрада... зрада... Зрада! (Віддаляється, вступає на підвищення.)

ГЕНРИК: Я ще не знаю своїх почуттів!

Світло. Проступає Батько на підвищенні, навколо нього Рада і Двір. Обличчя Вельмож виразні до меж карикатури, мудрі — глумливі — убрання розкішні, проте межують із клоунадою.

ГЕНРИК: Скільки ж могуті в усьому цьому...

Виходить поперед трон.

Я тут!

БАТЬКО: Генрику!

РАДА і ДВІР: О, Генрику!

ГЕНРИК: О, Генрику!

БАТЬКО:

О, Генрику, мій сину, приступаємо

До церемонії твого обручення. Й за мить

Кортеж дівочий приведе дівицю,

З якою поєднаєшся навіки.

Ну а тоді амінь, амінь.

МАТИ (палко): Амінь.

КАНЦЛЕР (мудро й шляхетно): Амінь. Це ве́лична й піднесена заява.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК (збоку): Це дурнувата і смішна заява.

БАТЬКО (начебто йому лячно):

Скажу,

Що зараз тут відбудеться. За мить. Бо мусить це відбутися, бо я так наказав, засвідчив...

А коби хтось зашкодити хотів!.. Геть, геть, нікчемні пси, геть, голодранці!

О ви, панове радники мої! Як нам відомо,

Тут не бракує криводушних, тих-во-во... нікчемно-прикорчемних

П’яниць свинячих і засвинених,

Заслинених,

Що нападали вже на мене і особи недоторканної моєї, теє... як його... діткнутися хотіли...

РАДА і ДВІР: О мій Боже!

БАТЬКО: Хоч я й король!

РАДА і ДВІР: О мій Боже!

БАТЬКО: Хоч я недоторканним є!

РАДА і ДВІР: О рани Йсусові!

БАТЬКО (тяжко, склеротично): О Боже-Боже, це жахливе святокрадство, блюзнірство нетерпиме та немислиме, невибачальне. Ну а в додачу буцім ота свиня, пияк той свинський вирвався із пут і чосу дав, бо варта нализалася...

О, Канцлере моєї Ради, замкнути брами накажи і щоб сторожа була напоготові, бо як горівка у довбешці, завше є ризик! Мені свербить...

Замкнути брами накажи.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК (зненацька й безцеремонно): Ха-ха, цього не може бути!

І знову ха-ха-ха!

ЗРАДНИКИ: І знову ха-ха-ха!

БАТЬКО: А то що?

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК: Даруйте, Ваше Величносте, даруйте щиро, проте Величність Ваша не може замикати свої брами перед усяким пияком. Це значило би, що Величність Ваша злякалася якогось пияка, тим часом це немислимо, бо є зневагою до Вашої Величності, а Ви, Ваша Величносте, не можете зневажити Величність Вашу...

ЗРАДНИКИ: Добре каже!

БАТЬКО: Що-що-що?

Я тіко так, згадав, що той пияк свинячий набрався вже відваги... та й тото... а як не можна, то й не тре. Га, свині, тіко забагато тут собі не дозволяйте... Преці я знаю, звідки вітер дме!

Не тре цієї клопотнечі,

Бо наш обрядець буде такий лепський,

Шляхетний, люксусовий і врочистий,

У всій ясновельможності монаршій,

Що жаден хам невмиваний нігди

Не посягне на нього, ні!

(У захваті.)

Тож гримніть, сурми, бо мій син

Во славу батька у подружній стан

Моїм священним актом,

Моїм найвищим королівським актом —

Вперед, вперед! Даєш його сюди!

РАДА і ДВІР (яро підводяться): Вперед, вперед! Даєш його сюди!

БАТЬКО: Стояти, стійте, бо тре перше все обмислити, щоб добре вийшло... Мені свербить. О, Канцлере моєї Ради, почухай осьо-сьо. А де церемоніальна мантія? Накиньте синові моєму церемоніальну мантію, ще капелюха надягніть великокняжого і припасуйте, теє-то як його... меча святого!

ДРУГИЙ ВЕЛЬМОЖА: Амінь..

ТРЕТІЙ ВЕЛЬМОЖА: Це мудро.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК (збоку): Це тупо, наче дуб!

ДРУГИЙ ВЕЛЬМОЖА: Могутній і прекрасний вигляд матиме у тім вбранні оцей шляхетний молодик.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК: Комічний та ідіотичний вигляд він матиме, але це його діло.

Пауза.

ГЕНРИК: Я мушу надягнути це на себе? (Владзьо подає йому шати.) О, це ти?

ВЛАДЗЬО: Це я.

ГЕНРИК: Ким ти тут є — а радше, чим ти є?

ВЛАДЗЬО (ніяково, начебто соромиться): Мене тобі служити вирядили, при... принце...

ГЕНРИК: Я щось не можу з тобою говорити, бо... Я скутий... скуто почуваюся... Дай мені капелюха. У мене чудернацький вигляд?

ВЛАДЗЬО: Такий собі.

ГЕНРИК: Ще припасуй мені меча святого. Це фарс, та й байдуже. Найважливіше тут, що я її пошлюблю.

І миттю цей діалог «осторонь» стає голосним і явним, начебто вони забули про присутність Короля і Двору.

ВЛАДЗЬО: Звісно, що байдуже. Найважливіше, що ти її пошлюбиш.

ГЕНРИК: Я мушу пристосуватись до обставин, але не думай, що я усі ці вихватки сприймаю як щось серйозне... Отак, з цікавості.

Це радше, щоб дізнатись,

Що з того вийде, ну бо чим

Воно мені зашкодить?

Порозважаюся...

ВЛАДЗЬО:

Та звісно,

Ліпше розважатися,

Ніж нудьгувати...

ГЕНРИК: Отож-бо власне!

Повертається до Короля в своєму церемоніальному вбранні, сміх Зрадників, лунають дошкульні глумливі прізвиська.

ПЕРШИЙ ЗРАДНИК: Паяц!

ДРУГИЙ ЗРАДНИК: Блазень!

ТРЕТІЙ ЗРАДНИК: Псих!

БАТЬКО (грубо): Тиші-і-і-і!

Стуляйте пельки один з другим! Я голосу вам не давав! Я голос дав моєму синові.

Нехай промовить. (З острахом.) Мов, мій Генрику!

ГЕНРИК: Що мушу я сказати?

БАТЬКО (з жахливим переляком): Промов, але, на милість Божу, щоб мудро мовив ти... Щоб мудро, мовив, значицця! Мовчі-і-іть, свинюки, от побачите, як син мій промовлятиме... він хутко вкаже вам на ваше місце і нагадає, де ви є і перед ким, він вас навчить. Промов, мій Генрику, тіко щоб мудро, повідай мудре щось... Я від душі тобі кажу, бо як немудре... ми осоромимося.

ГЕНРИК: То й що?

БАТЬКО: Вони тіко на те й чекають!

Очікування.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК: Він наплете дурниць, бо в нього дурнуватий вигляд.

ДРУГИЙ ВЕЛЬМОЖА: Він мудро мовить — гляньте, який у нього мудрий вигляд.

Очікування.

ГЕНРИК (поволі):

Направду

Не знаю, що мені казати,

Та миттю я про це дізнаюся по тому,

Як промовлю.

ПЕРША ГРУПА: Чудова думка!

ДРУГА ГРУПА: Думка ідіота!

ГЕНРИК (замислено):

Хай я дурний, а все ж таки

Щось мудре мушу мовити...

УСІ: Оце вже зізнання...

ГЕНРИК (щиро):

І знову моє слово

Предивно набирає сили,

Коли я сам-один

До вас говорю.

Одначе, що ж мені сказати?

(Сам до себе.) Якщо промовлю мудро,

То вийде по-дурному, бо я дурний.

А як дурне скажу...

БАТЬКО: Ні-ні, мій Геню!

ГЕНРИК (сам до себе):

Якщо не зможу втриматися на висоті вельможності цієї, вельможність скотиться до ями мого фарсу. Не можу вигадати нічого мудрого. Самі лише слова нікчемні і думки дрібні... Зараз! Бо я вже знаю, що скажу!

(До всіх.) Нікчемні мої слова,

Проте вони відлунням відбиваються від вас, отож ростуть авторитетом — авторитетом не того, хто промовляє, а тих, хто слухає.

ПЕРША ГРУПА:

Гарно сказав!

Мудро сказав!

ГЕНРИК:

Я тут верзу дурниці,

Але ви мудро мене слухаєте, тож

Стаю я мудрим.

РАДА і ДВІР: Мудрість! Мудрість!

МАТИ: А що! Це голова!

ГЕНРИК:

Я гідності не маю. Казна-коли

Я втратив гідність. Але мій БАТЬКО

Покликав до нової гідності мене. Отож стаю

Мудрішим і гіднішим, ніж я є.

І я приймаю це,

Так точно, я приймаю.

І свідчу, що бажаю взяти вищий шлюб. Даєш його! То де вона?!

Ведіть негайно — і вперед, вперед!

РАДА і ДВІР (яро підхоплюються):

Мудрість, гідність, шлюб! Даєш його!

Вперед, вперед, вперед!

БАТЬКО (гучно):

Із гідністю і мудрістю незмірними промовив син мій! То прочиняйте брами і молоду ведіть, а ще, як той казав, Єпископа святого, а труби хай сурмлять в саме нутро природи всім риком препотужним, щоб настрахати й відстрахати, коби хто яке свинство, преці тут свиней, мов гною, свиня, свиня-я-я... свиня-я-я!

Сурми, заходить Маня з кортежом дівиць, у розкішному вбранні, сурми, у другі двері заходить Єпископ Пандульф із почетом.

БАТЬКО: Геню!

РАДА і ДВІР: О, Генрику!

ГЕНРИК: О, Генрику!

БАТЬКО: (здушеним голосом, начебто йому лячно): Розпочинається... В родині нашій бували тіко чесні шлюби. Не плач, мати. (До Мані й Генрика.) Станьте-но тут разом... голови схиліть... (Голосно.) Беремося ми до святого акту подружнього в ім’я Батька і Сина... (Вбік.) Ви колінкуйте і, цей-во... хай гримнуть труби... Нехай ті дружки шлейф підіймуть... Ти, канцлере, подай мені берло... і насади корону... (Голосно.)

В ім’я Батька і Сина... (Вбік.)

А зара нехай священик з’єднає руки святою перев’яззю на цього акту знак.

Акту разючого, всепереможного,

Дробильного ущент і досконалого

Під нашою вельможністю!

Труби, гриміть! І теє, як його...

Подайте перев’язь святу! Навколішки!

О Йсусе Христе! Боже! Люди!

Так має бути! Так відбудеться! Це акт мій! Це, бачця, моя воля!

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК (голосно, нахабно): Зрада!

Вривається Пияк.

БАТЬКО (обараніло): А що то — оцево?

Довга хвилина тиші.

ПИЯК: З вашого дозволу... Нічого тут такого... Я тіко так...

БАТЬКО (в остраху): Гей, допитати цього чоловіка, хто смів дозволити йому сюди прийти, й усунути його з цієї зали.

ПИЯК: Фляшка чистої, одна літра, вишнівка, чотири гальби й оселедець!

ГОЛОС: П’яний.

ДРУГИЙ ГОЛОС: Як чіп...

Сміх, полегкість.

ГЕНРИК:

Цей чоловік мені незнаний, а все ж таки

Знайомим здався...

(Із патетичною лагідністю.)

Одне затямив я:

Будь-що із того, що тут відбувається,

Може мені незнаним бути...

БАТЬКО: П’яний... Викинути і випорожнити, щоб навіть слід загув...

КАНЦЛЕР (підходить до Пияка): Звідки ти тут узявся, чолов’яго, невже не знаєш, що стоїш перед лицем Його Величності?

ПИЯК: Гик... А це ж бо Король Ясновельможний! О Матір Божа!

БАТЬКО:

Добре вже, добре,

За щастя май, селюче, що побачив короля,

А зара катуляй домів, проспися.

Сумна, панове, ця ганебна пляма

Пияцтва, що винищує наш люд!

ДВІР: О так, воістину!

КАНЦЛЕР: Візьми це на горілку — і адью...

Чому не забираєшся?

Кілька тих подальших закликів мусять мати в собі щось тупо-механічне.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК: Чому не забираєшся?

ПИЯК: Бо я не можу.

ДРУГИЙ ВЕЛЬМОЖА: Не можеш?

ПИЯК: А от не можу.

ТРЕТІЙ ВЕЛЬМОЖА: А чому це він не може?

ПИЯК: Я завстидався.

КАНЦЛЕР (до Батька): Селюк цей стушувався, не годен з місця зрушити. Не знає, де й себе подіти, ги-ги-ги!

БАТЬКО: Ги-ги-ги!

КАНЦЛЕР: Ги-ги-ги!

Показує пальцем на двері.

Геть, я сказав!

ПИЯК (із подивом): Палиць!

КАНЦЛЕР: Геть!

ПИЯК: Палиць!

КАНЦЛЕР: Вийди!

ПИЯК: Пальцьом показує. Ото вже палиць!

ДВІР: Ги-ги, пальцьом, пальцьом.

ПИЯК (роздивляється свій палець): То не такий, як мій... Мій є чорнявий, миршавий... такий ото домашній, селюцький палиць... теє... в сам раз у носі длубатись.

Сміх.

Грубезний палиць, хамський... навіть сором таким особам показати...

КАНЦЛЕР: Гей, забиратися!

ПИЯК: Та був би я пішов, але не можу — всі задивилися на палиць мій.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК: Чому ти не сховаєш пальця до кишені?

ГОЛОСИ: Запхай його у вухо! Або в око!

ПИЯК: Сховав би був, але не можу, бо всі на нього дивляться!

І хай би я куди пальцьом тим тицьнув (мимохіть показує на Генрика), усі туди одразу позирають.

ГЕНРИК (тихо): Свиня...

ПИЯК (тихо): Свиня...

(Голосно.) Ото на палиць мій ся задивили, буцім він надзвичайний! Що більше дивляться, то більше він надзвичайні́є, а що більше він надзвичайніє, то більше дивляться, а що більше дивляться, то більше він надзвичайніє, а що більше він надзвичайніє, то більше дивляться, а що більше дивляться, то більше він Надзвичайніє...

Це надзвичайний палиць! Це сильний Палиць!

Ото вже мені пальця́ того напомпували!

І коби зара я до кого отим пальцьом моїм отак... торк...

БАТЬКО: Мовчи!

ПИЯК: Нехай би й до якої недоторканної особи...

БАТЬКО: Мовчи!

ПИЯК (брутально): А як торкнуся, то напхаюся!

ЗРАДНИКИ: Даєш його! Вперед! Вперед!

БАТЬКО (крик): Свиня!

ПИЯК (крик): Свиня!

БАТЬКО (дуже спокійно):

О люди, радники моєї Ради, і ви, вельможі Вельможності моєї... (Вибухає.) Держіть мене, бо я

Розтріскаюся! (Нажаханий власним вибухом.) Вибухну... і

Розтріскаюся!

Я гнівом вибухну таким жахливим,

Жаским, що... о... о... о...

Страх, пере́страх! (Слабне.) Я заслаб...

МАТИ: Ігнацію! Таж він заслаб!

ДВІР: Король заслаб! Король наш занедужав!

БАТЬКО (слабко, благально): Геню...

ДВІР і РАДА (потужно): О, Генрику!

ГЕНРИК: О, Генрику!

Генрику, в ім’я Батька, в ім’я Сина

І в ім’я Батька і Сина!

Генрик підходить до Пияка, палець якого домінує над сценою.

ГЕНРИК: Свиня!

ПИЯК: Свиня!

ГЕНРИК (спокійно): Свиня! Сховай цей палець!

ПИЯК (п’яний): Нічого я не знаю!

ГЕНРИК: Сховай, бо я тобі його сховаю силоміць!

ПИЯК: Фляшка чистої.

ГЕНРИК: Сховай, бо я накинуся на нього і сховаю тобі його... Накинуся...

(За мить.) Стирчить ідіотично... Прямо посередині... Ні-ні, не можу я накинутись... бо все це маячня...

Це надто все дурне...

ЗРАДНИКИ (різко): Дурне!

Дурне як пень!

ГЕНРИК: Та стійте-стійте, я не дурний, дурний тут тільки палець! І він умисно пальця того вистромив, щоб на глупоту все перетворити — а з мене зробити психа!

ПИЯК (показує пальцем на Генрика): Псих!

ЗРАДНИКИ: Псих!

ГЕНРИК: Обачніше зі мною... Бо якщо ви мені занадто надокучите, я вмить прокинусь... і всі ви зникнете... (До Мані.) І ти теж зникнеш...

Тиша. Сцена завмирає.

ГЕНРИК:

А може,

Це не сон, а справді — я схибнувся?

І може, взагалі я тут не мовлю й не стою,

Натомість у реальності лежу в якимсь шпиталі і маячу, жестикулюючи, що тут стою... Бо хтозна, що могло зі мною статися?

Можливо, куля мозок мій пошкодила? Чи вибух?

Або мене впіймали й катували, а може,

Я накинувся на щось — чи, може, щось накинулось на мене? А може, від нудьги...

І я вже цього не зніс...

А може, мені наказали — послали мене — змусили мене — до чогось, чого я вже не зніс? Ні, бо нема такої речі, що не могла б зі мною статись — усе та більше, ніж усе можливе. То, припустімо, я в шпиталі не лежу й нічого ненормального не сталося. Гаразд, а все ж таки... Як полічи́ти, у скількох шаленствах я вже брав участь? О...

Хай навіть я найздоровіший...

І найрозсудніший... Найврівноваженіший,

Одначе інші люди змусили мене вчиняти

Такі жахливі вчинки... вбивчі,

Навіжені, ідіотичні, так-так, розгнуздані...

Тут постає просте питання: якщо когось на кілька років прирекли виконувати функцію шаленця, хіба не стане він шаленцем? І байдуже, що я здоровий, якщо мої діяння хворі... Владзю? А ті, хто змушував мене до тих шаленств, були здорові теж, розсудливі, урівноважені...

Товариші, братове, приятелі,

Стільки здоров’я — і раптом така хвора поведінка?

Стільки розсудливості — і воднораз шаленства стільки?

Без ліку людяності — і нелюдяності стільки само?

І дарма, якщо кожен поодинці цілком тверезий, поміркований, розсудний,

Коли усі ми вкупі є загальним шаленцем-велетом, який у люті

Качається, гарчить і корчиться, мчить уперед наосліп,

Переступаючи свої кордони та вириваючи себе із себе...

І наш нестримний шал є поза нами, він назовні... Ген-ген, назовні.

А де закінчуюся я, там починається моя розгнузданість...

І хай спокійно я живу в собі, втім заразом блукаю поза мною

Й на темних диких обширах, на просторах нічних,

Безкрайому безмежжю віддаюся!

КАНЦЛЕР: Це поховальний марш!

БАТЬКО: Це поховальний марш!

ГЕНРИК: Еге ж, це марш жалобний! Вони озвались знов. І я озвався,

А палець досі посередині стирчить, мов перст безумця. І я тут мовлю сам до себе і жестикулюю у повній самоті, неначе псих...

ЗРАДНИКИ: Псих!

ПИЯК: Псих!

Наступають на Генрика.

ГЕНРИК: Стояти! Я тут за наказом короля!

ПИЯК: Король — псих!

ГЕНРИК: Стійте!

Хай, припустімо, батько збожеволів — та він у безумі своїм боронить гідності й чесноти — отож не є він психом!

Еге ж, це правда, правда понад правди — і звідси ця патетика, ці мудрість і серйозність, яких досвідчив я. Дивіться, як я мудро тут стою. Мудрість і гідність мої непереможні! А він стовбичить тут зі своїм пальцем, наче ідіот!

Ви спробуйте торкнутися до мене!

БАТЬКО: Генрику!

РАДА і ДВІР: О, Генрику!

ГЕНРИК: О, Генрику!..

Геть викинути пияка цього!

Вельможі наступають на Пияка.

ПИЯК (поволі, ховаючи палець): Ну-ну, не так гостро... бо я теж маю троха клепок. (І враз стає безмежно глибоким і розумним; до Генрика.)

Бо я таким дурним не є... (За мить.) То, може, ми, цей-во, бляхарськакуртка, поговорили б наодинці... як мудрий з мудрим...

ГЕНРИК (збентежений):

Про що?

ПИЯК: Та вже побачимо. Ми мудро побалакаємо... (До всіх.) Преці я теж, бліндажзокопом, мудрий є...

ГЕНРИК (вагається): Ні. Хоча... Якщо йому кортить щось мудрого сказати...

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК (виклично): Якщо щось муд­рого!

ДВІР (сонно):

Якщо,

Якщо

Щось мудрого...

ГЕНРИК: Гаразд!

Файв-о-клок. Лакеї вносять каву й тістечка. Вельможі утворюють невеличкі гурти. Дами обмахуються великими віялами.

ДВІР:

Як мило у затишних кулуарах

Вести легенький флірт на файв-о-клок.

Ах, торси парубочі і пазухи дівочі,

І сам Його Величність робить дому честь!

А може, тістечок оцих? Щонайщиріше дякую. Ах, що за товариство! Щонайщиріше перепрошую! До ніжок стелюся. Який розкішний туалет!

ГОЛОС БАТЬКА (вглибині): То теє... дайте чаю і мені!

ДАМА (до Вельможі, на ходу): А хто ж добродій той дивакуватий, який бесідує із нашим принцом, спадкоємцем трону?

ВЕЛЬМОЖА: Це закордонний дипломат, а може, й сам посол.

ГЕНРИК: То дайте чаю і мені. (До Пияка.) А може, тістечок оцих?

ПИЯК: Щонайщиріше дякую. Гадаю, там ніхто нас не почує.

ГЕНРИК: Ох, як ви бачите, вони будь-що стараються полегшити нам бесіду... із повною конфіденційністю...

Обоє відходять зі сцени.

ПИЯК: Тоді я вже скажу, що маю на печінці... Я не такий налиганий, а фіґлі виплітаю, щоб авторитетність короля ослабити, бо тут є заколот супроти короля... Багацько можновладців проти нього змовились і за чуприну витягли мене з в’язниці... Проте принцуєте, Ви, принце, з такою мудрістю...

ГЕНРИК: Мені це лестить...

ПИЯК: ...Що до холери вся моя робота. Тіко одне мені дурним в тій мудрості здається... Ви в Бога віруєте, принце?

ГЕНРИК (перед себе): Він запитав, і мушу я відповісти, що ні.

ПИЯК: Тоді, мій принце, як Ви можете від короля приймати шлюб?

Бо як немає Бога, який король із нього?... Преці його влада від Бога бути мусить. А той єпископ... він теж не зі своєї волі цей має чин.

ГЕНРИК: Я вже сказав... на це я відповів... Нехай би навіть батько був звичайним психом, який лиш фантазує, що король, таки боронить він чесноти й гідності... а я, нехай не вірю в Бога, сповідую Закон Моральний і Людську Гідність на землі. О як це патетично пролунало!

ПИЯК: А хто закон цей запровадив, якщо немає Бога?..

ГЕНРИК: Хто? Люди.

ПИЯК: То й пощо з ним священнодійствувати так патетично, якщо це такий самий людський витвір, як і все?

ГЕНРИК (присоромлений):

І справді.

До певної межі він має слушність. Я не вірю

В усе це... Поводжусь, наче вірю — а не вірю. Шаную — а насправді не шаную...

Навколішки стаю, а сам не колінкую... й коли корюсь, я анітрохи не корюсь.

І знаю: все це фарс. Отож що більша моя мудрість, то страхітніша

Моя глупота... Цить... цить... тихо... тихо... Нехай він не дізнається про це!

ПИЯК: То пощо, принце, короля цього Ви заповзялись від себе вищим визнавати, якщо самі Ви здійняли його до короля?

ГЕНРИК (сам до себе): Це правда. А якщо він не король мені, то й я не принц собі самому.

ПИЯК: Так само з нареченою. Якщо Ви, принце, короля титулували, а той король її до гідності незайманки здійняв, це Ви самі її цнотливою зробили... І що ж то за незайманка така?

ГЕНРИК: Я сам собі її цнотливою зробив. А той пияк тверезо дивиться на речі...

І все ж таки,

Якби воно було таке просте, чому ж я чуюся,

Неначе відправляю

Якесь богослужіння пишне?

ПИЯК: Богослужіння?

ГЕНРИК: Богослужіння.

ПИЯК: Богослужіння?

ГЕНРИК: Богослужіння.

(Серйозно.) Іди від мене геть, бо я служитель культу...

ПИЯК (повільно): Я теж служитель культу...

ДВІР:

Як мило у затишних кулуарах

Вести легенький флірт на файв-о-клок.

Ах, торси парубочі і пазухи дівочі,

І сам Його Величність робить дому честь!

ГЕНРИК (сумно): Він передражнює мене — він передражнює мене, щоби зробити з мене ідіота. Мить тому я казав доречно, тепер я знову вибовкав дурню...

ПИЯК: Дурню?

ГЕНРИК (замислено): Дурню. Гадав, що я мудріший...

ПИЯК: Мудріший?

ГЕНРИК: Мудріший.

ПИЯК: Мудріший?

ГЕНРИК: Мудріший!

ПИЯК (вибухає):

Мудріше я тобі скажу, релігії якої

І ти, і я служителями є.

Між нас наш Бог рождається і з нас.

І храм не з неба наш, проте з землі.

І культ зісподу наш, а не згори,

Самі ми Бога творимо і саме тут зачнеться, з нас

Богослужіння людсько-людське, низове, довірче,

Темне та сліпе, приземлене та дике,

Якого я служитель!

Рвучкі та пафосні жести обох служителів.

ГЕНРИК: Якого я служитель? Однак... не розумію.

ПИЯК:

Не розумієш,

А насправді розумієш.

Ти розумієш,

Бо я розумію.

ГЕНРИК:

Ти розумієш,

Бо розумію я. Ти? Я? То хто ж із нас

До кого промовляє? Я не бачу... Ні-ні, не бачу ясно...

ПИЯК: А бачиш палець цей? (Показує пальця.)

ГЕНРИК: Чи бачиш палець цей? (Показує пальця.)

ПИЯК: Так, бачу! Я бачу палець цей!

ГЕНРИК: І я його теж бачу! О як це глибоко, як мудро! Мовби я бачу відбиток у тисячі дзеркал! Цей твій-мій палець!

ПИЯК: Мій-твій, твій-мій!.. І поміж...

Це поміж нас! Чи хочеш, щоб тебе я пальцемпомазав на служителя?

ГЕНРИК: Чи хочеш, щоб тебе я пальцем помазав на служителя?

ПИЯК: Авжеж, я дуже хочу.

ГЕНРИК: Авжеж, я дуже хочу.

Пияк хоче торкнутися до нього.

Знову цей палець! Свиня!

ПИЯК: Свиня!

ГЕНРИК: Свиня!

Йому би тільки мацати!

(Стримуючись.) А може, тістечок оцих?

ДВІР:

Як мило у затишних кулуарах

Вести легенький флірт на файв-о-клок.

Ах, торси парубочі і пазухи дівочі,

І сам Його Величність робить дому честь!

ГЕНРИК (сам до себе): Я клюнув на приманку його слів, а йшлося лиш про те, щоб мацати! От трясця! Торкнувся б я до цього дурня, який мене у дурні пошиває... торкнувся би і випхав геть, проте тут забагато світла, жінок і можновладців. (Наміряється зробити це, проте втручаються Зрадники.)

ПЕРШИЙ ЗРАДНИК (до Пияка): Любий наш после!

ДАМА (минаючи їх): І хто ж отой добродій загадковий, що з ним так довго гомонить Його Високість, спадкоємець трону?

ВЕЛЬМОЖА (із притиском): Це закордонний дипломат, а може, й сам посол.

ДАМА: Посол!

ПЕРШИЙ ЗРАДНИК: Любий после!

ДРУГИЙ ЗРАДНИК: Дорогий наш после!

ТРЕТІЙ ЗРАДНИК: Шановний после!

ПИЯК (вишукано): О, я вітаю вас, вітаю, панове дорогі та любі!

ДАМА: О любий повноважний после!

ПИЯК: До ніжок стелюся вам, ясна пані!

ГЕНРИК: Гм... Уже із пияка у дипломати виліз. Торкнувся б я до нього, та не хочу осоромитися... Тут варто зберегти умовності.

ПИЯК: Даруйте, ясна пані, і ви, панове любі, проте я мушу ще два слівця сказати принцові, корони спадкоємцю. Службові справи невідкладні.

ЗРАДНИКИ: Не сміємо вам заважати. (Низькі уклони, віддаляються.)

ПИЯК (до Генрика): Яке чудове прийняття!

ГЕНРИК: Так, справді.

ДВІР:

Як мило у затишних кулуарах

Вести легенький флірт на файв-о-клок.

Ах, торси парубочі і пазухи дівочі,

І сам Його Величність робить дому честь!

На тлі вишуканого файф-о-клок посол прогулюється з принцом.

ПИЯК (дипломатичний тон): Бо це, Ви розумієте, мій принце, пов’язане із тим, що ми вже обговорювали...

Повірте, прошу: як посол заморської держави плекаю я зичливі почуття пошани та любові до величі Його Величності...

Одначе, власне, через ці любов і шану я, так би мовити, побоююся... я побоююся... або передчуваю радше... і навіть майже певен... чимало видатних вельмож останнім часом віддалилися від трону...

ГЕНРИК (дипломатично): Ах, справді?

ПИЯК: Я маю чи не за обов’язок доповісти про це конфіденційно Вам, мій любий принце, як щирий і покірливий слуга родини королівської.

ГЕНРИК: Я вам безмежно вдячний.

ПИЯК: Твій батько, принце, безсумнівно, так би мовити, є вельми величним монархом... однак, можливо... я побоююся... концепція його правління не вповні гармонізує з новітнім духом часу.

ЗРАДНИК: Ах, пане после, ви чудово це окреслили.

ПИЯК: Це є, без сумніву, монументальний муж... втім надто вже глибокий анахронізм його концепції, анахронізм, старим властивий людям. (Довірчо.) Щоб вірити в якийсь там кодекс честі та моралі, усталений навік? Якщо між нами, то людина новочасна гнучкішою повинна бути, людина новочасна знає: немає нічого сталого, нічого абсолютного, усе натомість безупинно твориться... все твориться поміж людей... все твориться...

ГЕНРИК: Не можу вам відмовити у гнучкості... і творенні невпинному...

ПИЯК: Якщо підходити тверезо... Ба, а може, ми щось вип’ємо?... Здоров’я Його Величності!

ЗРАДНИК: Здоров’я Його Величності!

ГЕНРИК: Здоров’я Його Величності!

ПИЯК: Про що ми говорили тут? Ага... З тієї-от причини чимало можновладців віддалилися... Ха-ха, втім найзапеклішим неприятелем Його Величності є ти, мій принце...

ГЕНРИК: Я?

ПИЯК: І знову ха-ха-ха! Бо захват до твоїх чеснот...

ГЕНРИК: Мені це лестить.

ПИЯК (довірчо): Чимало можновладців тут вважають, що влада мусить перейти до тебе... Одначе вип’ємо... Здоров’я Його Величності!

ЗРАДНИК: Здоров’я Його Величності! Незле винце! Чимало можновладців тільки й мріють, що — по якнайдовшому житті Його Величності — ти, принце, владу обіймеш...

ПИЯК: Ну а тоді ти міг би, принце, сам дати собі шлюб... чи навіть, ги-ги-ги, без шлюбу — бо пощо ті віджилі ритуали!

ЗРАДНИК: Іще по келиху! А це міцне вино... Людину вже вихитує... мов короля на цьому троні...

ПИЯК: Ги-ги! Мені здається, досить штурхнути!

ЗРАДНИК: При всьому дворі штурхнути!

ПИЯК: Якби отак хтось штурхнув короля...

ЗРАДНИК: Зненацька!

ПИЯК: Підштовхнув...

ЗРАДНИК: Отак би підштовхнув, при всіх! Щоб кожен бачив!

ПИЯК: І ха-ха-ха! Однак ніхто не штурхне, адже всі бояться принцового гніву й мудрості.

І це природна річ, що син боронить батька...

ЗРАДНИК: Іще по келиху! Ну а якби наш принц отак... сам... сам принц наблизився до нього... Я не кажу цього серйозно, проте кортить... зізнаюся, коли я бачу таку недоторканну...

таку особу недоторканну... то... квітки сучобривці, сам не відаю чому мене завжди бере охота... отак-от підійти і теє... підштовхнути, га? Пальцем. Гм-гм...

ПИЯК: І ха-ха-ха-ха-ха! А там, за спиною, у нього наречена і теж, курвалія й херань, уся така недоторканна... Недоторканна! Ох, бодай би одним пальцем, одним пальцем, ох-ох і ха-ха-ха! Ох-ох і ха-ха-ха!

ГЕНРИК: Палець!

(Спокійно.) І знову той ідіотичний палець! Свиня!

ПИЯК (понуро): Свиня!

ГЕНРИК: Свиня!

А може, тістечок оцих?

ДВІР:

Як мило у затишних кулуарах

Вести легенький флірт на файв-о-клок...

ГЕНРИК:

Ага, от що ви тут замислили.

Щоб я до короля торкнувся... пальцем...

Якщо я його штурхну,

Ви теж його штовхнете, чи не так?... До зради

Намовляєте мене...

ОБОЄ: О-о!

Та ми це так, при чарці... Міцне вино... Абищо язики клепають!

ГЕНРИК: Триклятий пияцюро свинський, ти мене споїти прагнеш... але я негайно доведу собі і вам, що я тверезий... так, що я тверезий.

Інтрига ця ідіотична! Але в цій ідіотичності теж підступ! Бо ця інтрига вкрай безглузда, вбога у штучності своїй. Як навіть відхилю ваші наївні пропозиції, це зробить з мене посміховисько незгірше, ще й осоромить унівець так само, якщо я їх прийму. Еге ж, цього ви прагнете? Отож засвідчую собі і вам: я не беру серйозно ані вас, ані цієї бесіди, ані цієї гідності, негаданої гідності пана посланника, який мить тому був звичайним пияком. Я з вас глузую! І якщо стою тут з вами і говорю замість накинутись на вас і доторкнутися, лишень тому, що хочу гарних звичаїв дотриматись і не довести до скандалу... А що? Бо я тверезий!

ПИЯК: Бургундське або й токайське!

ЗРАДНИК: Токайське або й портвейн!

ГЕНРИК: Так, звісно! Я тверезий! І я щомиті міг би пробудитись і винищити вас — але не багнеться псувати це чудове... таке п’янливе прийняття... і, зрештою, тоді вона теж зникне, випарується... Вам зрозуміло?

ПИЯК: Бургундське, бургундське!

ЗРАДНИК: Токайське, токайське!

ГЕНРИК: Я найтверезіша людина в цьому світі! Хай підлаштовуюсь під вас, та при своєму розумі, по-тве́резу, ха-ха... Я підлаштовуюся, бо, власне, все це... дарує мені втіху...

Слова лоскочуть, а думки голублять, і відчуття товпляться.

Все котиться... все грає і звучить... Ах, море світла й віял,

Слів океан. А я в ньому тону, тону...

Наче пияк.

(Ги, бачите, я геть тверезий!)

Наче пияк нетвердо я стою, а в голові моїй троїться.

Непевно чую і нечітко бачу.

І начебто я розумію, проте не розумію...

І галас. Галас. А між галасу цього

Єдина незборима думка: дотримайся умовностей. Не дай пізнати по собі, що ти набрався, ха-ха-ха (ви ж бачите, як чітко я все осягаю) й нехай ніхто не розпізнає по тобі, що ти пияк.

Отож якщо до мене хтось люб’язно заговорить, то я до нього теж з люб’язністю, ах, ах, так-так!

А як серйозно хтось до мене, я теж цілком серйозно, хо-хо-хо, еге ж, направду!

А як по-п’яному до мене хтось, я теж по-п’яному, бум-бум, гоц-гоц! (Ви ж бачите, як чітко я все осягаю...)

ПИЯК (п’яний): Бля... манже... кур.....дебалет.

Сукуватавата!

ГЕНРИК:

Зараз-зараз,

Я ще певніше доведу мою тверезість.

От, припустімо,

Що ви всі теж надудлились — і всі

Ви тут ледь-ледь притомні... гм... Один надудлюється другим,

Одначе кожен прагне

Тверезого вдавати, як і я.

Ха-ха!

Але в такому разі все це фарс!

Один п’яничка, щоб тверезого вдавати, тут пристосовується до пияцтва другого п’янички, який, щоби тверезого вдавати, теж пристосовується до пияцтва третього п’янички, який...

Отож усе це брехні!

Бо кожен мовить тут не те, що хоче мовити, а те, що личить.

Слова по-зрадницьки змовляються за спинами.

І вимовляємо слова не ми, проте слова нас вимовляють

І нашу думку зраджують, яка теж зраджує наші зрадливі почуття, ах-ах, скрізь зрада! (П’яний.) Скрізь безнастанна зрада!

ПИЯК (підхоплює): Так, зрада!

ЗРАДНИК: Зрада! Геть короля!

ЗРАДНИКИ (оточують їх, упівголоса): Геть короля!

ГЕНРИК: Ви зрадники! І я не це хотів сказати!

ПЕРШИЙ ЗРАДНИК (тоном заколотника): Панове, наш принц з нами! Геть короля!

Нехай живе новий король!

ЗРАДНИКИ: Нехай живе!

ПИЯК: На короля!

Заколотники разом з Генриком ідуть до Короля. Юрма гостей розступається, відкриваючи перспективу на Короля, який чаює разом із Королевою і Манею. Поблизу Владзьо.

ГЕНРИК: Ні, я не це хотів сказати!

ДВІР:

Як мило у затишних кулуарах

Вести легенький флірт на файв-о-клок.

Ах, мускули дівочі та бюсти парубочі!

І сам Його Величність робить дому честь!

БАТЬКО (занепокоєний, бачить, як до нього наближується Пияк): А то ще хто?

ГЕНРИК: Це закордонний дипломат чи навіть сам посол!

БАТЬКО: Посол, ага. Ну, хай би лиш не осоромитись... (Голосно.) Ми раді привітати Високодостойного амбасадора під дахом нашим.

ПИЯК: Для мене це великі честь і шана. (Кланяється Мані.) Дозволь, о найпрекрасніша з дівиць, вчепити квітку мого служіння лицарського над крайкою твоєї приязні.

МАНЯ: Дякую.

БАТЬКО: Слухай сюди, посланнику: моє бажання, щоби стосунки поміж нашими імперіями згідно з гармонією і міжнародним співробітництвом до зміцнення й безпеки, а ще довічний мир, що передвік становить постулат, а також в інтересах усього людства. Якщо, свиня, ти зважишся мене штовхнути, то я тебе по писку і в кайдани.

ПИЯК: Безпека й зміцнення, а також людяність у дусі співробітництва і в інтересах миру становлять ключовий незламний постулат нашої мирної ініціативи, оживленої духом згоди. А я тебе штовхну й напхаюсь і, штурхнувши, ще й перепхну тебе, свиня.

БАТЬКО: А може, тістечок оцих?

ПИЯК: Дякую щонайпокірніше. (До Генрика, вбік.) От прямо зараз! Пальцем прямо в пузо!

ГЕНРИК: Батька?

ПИЯК: Сам будеш королем!

ГЕНРИК (замислено): Я?

Сцена завмирає.

Я не кажу цього серйозно... Але якби... Звалити цього батька і перебрати владу. Опанувати! Так! Опанувати!

Як страшно все від мене вислизає!

Я не паную ні над чим. І я

Є іграшкою іграшки. Опанувати!

Ах,

Якби я міг опанувати! Запанувати!

Я не кажу цього серйозно... Але якби звалити цього короля? На що він мені здався? Я вивищив його, щоб він мені дав шлюб. Проте навіщо брати шлюб з руки чужої? Якби я став володарем, сам дав би собі шлюб, ще й найчистіший, найчесніший. Ну а тоді вже я закони диктуватиму. І я собі встановлю святість, чистоту і таїнство — якщо цього запрагну!

О Боже! Якби я міг запанувати!

Бог! Який ще Бог? Батько! Який там батько? Я сам собі їх встановив. Вони з моєї ласки, з моєї волі! То й пощо колінкувати перед ними? Чому б не колінкувати перед самим собою, собою і собою, єдиним джерелом мого закону?

Цить... Не кажи цього. Навіщо ти це мовиш? Ти мовиш те, що він (показує на Пияка) тобі наплів.

Ну він наплів — і що такого?

Його я також знищу! Я королів творю!

Я мушу бути королем!

Я тут найвищий! Нічого вищого від мене! Я є Богом!

І це мій палець, палець мій, яким я... (Нажаханий.) Неправда! Я тільки так, на жарт кажу! Це все неправда! Нізащо я не зраджу мого батька. І короля мого!

(До Пияка.)

Не зраджу!

ПИЯК: Не зрадиш ти... свиня?

БАТЬКО (почувши): Що-що?.. Тут зрада?..

ГЕНРИК: Ні, я не це хотів сказати!

БАТЬКО: Не підходь!

ГЕНРИК: Я не підходжу!

БАТЬКО: Не рухайся! Нехай ніхто не рухається!

ГЕНРИК: Я не рухаюся! (У відчаї.)

Чому ти мене боїшся?

БАТЬКО: Я? Геню, сину мій, дитя моє, як же я можу тебе боятися, мого заступника, опору, приятеля? Ні-ні, Геню, я не боюся...

ГЕНРИК: То й заспокойся...

БАТЬКО: Поправ мені цю перев’язь, о-о, поправ!

Поправ мені цю перев’язь...

ГЕНРИК (поправляючи перев’язь):

Увесь дрижить і серце його бахає, і піт рясний зросив

Його ланіти...

БАТЬКО (тихо): Тихше... Генрику...

ГЕНРИК: Що?

БАТЬКО: Ліпше, щоби ти пішов... Іди.

ГЕНРИК: Чому?

БАТЬКО: Мій Генричку, як можу я тебе боятися?... Хіба краплинку, тіко троха... ледь-ледь і про всяк випадок... Проте я, Генрику, король, то й ліпше буде тобі піти, бо хоч воно й манюнє, а королем росте в мені... і, теє-сеє, бубнявіє тим королем, мій Генрику... і може вибух статись! Ану як понесе мене король!

ГЕНРИК: Таж опануй себе...

БАТЬКО: Ну як же мені себе опанувати, якщо я більший... сам від себе!

ГЕНРИК: Таж тихше! Не кричи!

БАТЬКО:

Я не кричу.

Це голос мій кричить! Так, тихше.

(Голосно.) Я дякую тобі, мій сину, дякую за відданість твою! І знаю, що немає зради в твоїм синівськім серці. Ні! Немає! Без жодних сумнівів.

Без жодних... а якщо я так кажу — що сумнівів не маю, це не тому,

Що я їх маю.

Якщо я зазначаю, що не тому кажу це, це єдине,

Аби ніхто не думав, що я повторюю це

З іншої причини. Одначе те, що я сказав, було останнім

Витлумаченням моїм і засторогою, і не сприймай цього як вияв

Моєї недовіри.

(До Вельмож.) А ви не смійте мене слухати!

Навіщо

Ви мене постійно слухаєте? Чому невпинно балухи на мене лупите? Чи ви гадаєте, комусь приємно, коли тебе так слухають і розглядають? Геть, забирайтеся!

Ні-ні, зостаньтеся! Мені нема чого приховувати, й коли

Я вам кажу, щоб ви забралися, це аж ніяк не означає,

Що я щось хочу приховати. Ні-ні, не маю сумнівів я щодо сина мого, знаю, що він не зрадить, не маю сумнівів, не маю, ні... Якби я мав бодай найменший сумнів, хай отакенький, він, цей крихітний мацьопий сумнів під поглядами стількох, стількох осіб та ще й в очікуванні стількох, стількох осіб... цей сумнів, я вам від душі кажу, дрібний, мізерний... став би більшим...

Трішки більшим... а вже цей більший сумнів викликав би дрож легкий, легенький дрож, що він, цей королівський дрож, посіяв би велику паніку...

А потім більшу... навіть більшу, аніж я... і паніка ця понесла б мене, бо розбирає мене Король, мене Король охоплює й несе! Ну а якщо Король дрижить, то я не в змозі йому стати на заваді! Ну а якщо Король кричить, то я не в змозі втихомирити його! А цей Король, Король, Король кричить: «Ти зрадник! Зрадник! Зрадник!»

ГЕНРИК: Зрадник!

БАТЬКО: Рятуйте! Варто! Варто!

Забігають вартівники.

У нього палець! Ах, зрада, зрада, зрада!

ГЕНРИК (торкаючись пальцем до Батька):

Арештувати!

Арештувати цього батька! І до льоху —

До темного й таємного, підземного і вільглого!

(У відчаї.)

Ні, я не це хотів сказати!

ПИЯК (ощасливлений): Він його штурхнув! Штурхнув прямо в пузяку!

Хоче накинутися на Батька.

ГЕНРИК (до Владзя, показуючи на Пияка):

Заарештуй мені ще цю свиню! Й до льоху!

(До всіх.)

Не знаю, як це сталось,

Але це сталось! Я зрадив Свого батька!

(До Пияка.) Котра година?

ПИЯК: Сьома.

БАТЬКО (стогне): Геню...

ДВІР (потужно): О, Генрику!

ГЕНРИК (потужно): О, Генрику! Тепер я став королем!

Зв’яжіть його, зламайте, розтопчіть!

Варта заарештовує Батька.

МАТИ (відчайдушно): Та що ж ти робиш, Генричку?

ГЕНРИК:

Тепер я правитиму! Я! Я сам!

Я сам собі цей шлюб дам! Ніхто мені не перешкодить! Той старигань уже пішов до льоху. І той пияк теж під арештом. Це я паную, я опаную і сам усе собі я дам!..

Бо годі вже цієї маячні! Чи ви гадаєте,

Що я сліпий?

Що я не бачу,

Як ви мене всі дурите? Вже годі, баста. Не кортить мені під вашу дудку танцювати. І не буду я паяцом у вас на мотузку. Я змушу вас ушанувати мою волю. Якщо старий боїться бути королем, якщо не може дати мені шлюб, сам дам собі. Де моя наречена?

(Бачить Маню, яка наближається.)

Уже надходить, темна, нечітка.

Я висвітлю її! Я виведу її!

Я сам собі цей шлюб дам! Так, я сам! Ніхто не втрутиться до мене! Бо я сам! Я сам тут, так, я сам!

А вас усіх немає!

Хода. Генрик і Маня в першій парі. Весільний марш.

ГЕНРИК:

Іду я першим... І мені однаково,

Що всі волочаться за мною, наче хвіст.

Я їх не бачу: бо переді мною

Щонайчистіший простір,

Пустий, порожній,

Яким я йду...

Помічає Пияка під вартою Владзя.

А ідіота п’яного цього усунути і вилучити...

Щоб не було його...

Зі мною жарти вбік. На горло

Його скарайте!

ПИЯК (жебрацьким тоном): Пане... Пане...

ГЕНРИК: Як по-дурному пролунало це... Одначе ти нічого вже мені не заподієш!

ПИЯК:

Королю Найясніший! То що ж його робить! Нема тут ради, куртканаскловаті,

Най так і буде!

(До всіх.) Повісять, то й повісять!

Стільки навішали остатнім часом.

Я про одне прохав би перед сконом:

Бодай би оком на неї скинути.

ГЕНРИК: На кого?

ПИЯК: На королеву цю мою.

ГЕНРИК: Здається, знову він видрючуватись хоче.

Проте я більше не боюся — і тепер від мене все залежить. Авжеж, дивися.

Ти ж її бачиш.

ПИЯК (сам до себе): Ой, Манько-Манько, ти солодка, мов горівка!

ГЕНРИК (сам до себе): Ха-ха-ха!

ПИЯК: Я не пошлюбив тебе, Манько, з тобою інший шлюб візьме.

ГЕНРИК: Нехай верзе усе, що заманеться. (До Владзя.) Пильнуй його, як око в голові.

ПИЯК: Якби цей хлопець не висів на плечах, якби мене не пильнував цей хлопець, я знав уже би, як мені тебе з тобою я.

ГЕНРИК: Це якийсь белькіт.

ПИЯК: Я образ личка гожого твого до чотирьох дошок труни трухлявої візьму, з цим образом я здохну... (До Генрика.) Благаю я такої ласки, щоби цей хлопець з вазона квітку взяв і над її голівкою тримав, а я хоч помилуюсь.

ГЕНРИК: Оце якийсь новий ідіотизм, але якщо відмовлю, подумають, що зі страху... Отож не відмовляю. (До Владзя.) Візьми цю квітку і потримай. (До Мані.) Даруй таку останню ласку безщасному шаленцеві, Маріє люба.

ПИЯК: О, Королево моя! З цим образом в очах сконати хочу... Благаю, щоби троха нижче тую квітку... аби на очі троха спала... (Владзьо, опускаючи квітку, обіймає Марію.)

Ще нижче... осьо зара, вже в сам раз... О, Королево моя!

ГЕНРИК: Що він у цьому бачить? Начебто нічого тут такого!

ВЕЛЬМОЖІ (стрепенулися, театрально):

Нічого тут такого,

Це наївно!

Ех, бідолашний чолов’яго!

Це потішно.

ПИЯК: З вашого дозволу, ще нижче... Щоби ця квітка їй згори на шийку падала... О, зара в сам раз... Як це мене п’янить...

ВЕЛЬМОЖІ: Терплячість нашого монарха гідна подиву. Монарх наш не тільки справедливий, а й ласкавий. Терплячість нашої володарки теж гідна подиву. Вона не менш ласкава.

ПИЯК (несподівано, важко): А зара не ворушитися, бо я цю квітку вийму. (Виймає квітку з рук Владзя.) Не ворушитися...

МАНЯ: Це як до знімки пам’ятної.

ГЕНРИК (до Владзя і Мані): Заждіть ще мить. (Сам до себе.) І що ж з того? (До Владзя.) Не ворушись. (До себе.) Чого він домагається? Це дурощі якісь. Гадав, що він мудріший...

ПИЯК: Мудріший.

ГЕНРИК: Мудріший?

ПИЯК: Мудріший.

ГЕНРИК: Як це — мудріший? І що ж тут мудрого? Квітку вже викинули, а вони досі стоять у позі штучній цій... Це мудро?

ПИЯК: Мудро...

ГЕНРИК: Мудро?

І що з того? Ну стали разом... і? Разом стоять...

Ага, стоять разом... Він з нею, а вона

З ним... І що з того? Разом

Без сенсу жодного... Штучно стоять... Зараз...

Що з того?... Стоять, а ми всі дивимося... як вони ­стоять...

Свиня!

Ти ж поєднав їх нижчим

Жахливим шлюбом!

Ти ж дав їм шлюб!

Свиня, служитель культу свинського!

ПИЯК: Свиня!

ГЕНРИК: Свиня!

Сміх Вельмож.

Завіса

Акт ІІІ

Зала у замку. Генрик і Канцлер.

КАНЦЛЕР: Панує спокій. Усіх елементів бунтівничих — заарештовано.

Парламент також під арештом. І всі цивільні та військові сфери спіткав арешт беззастережний. Усі широкі народні маси теж сидять. Верховний Суд і Генеральний штаб, дирекції та департаменти, публічні та приватні установи, преса, шпиталі, сиротинці — всі сидять. Заарештовано всі міністерства, а поза тим, усіх і взагалі уся. Поліція теж під арештом. Спокій. Спокійно. Вільгість.

ГЕНРИК: Еге ж, панує спокій. Як спокійно.

КАНЦЛЕР: Ну що ж? Надворі осінь.

ГЕНРИК: Де шеф поліції?

КАНЦЛЕР: Чекає.

ГЕНРИК: Якщо чекає, хай чекає. А де мій батько, цей... король колишній?

КАНЦЛЕР: Під вартою.

ГЕНРИК: А той... пияцюра?

КАНЦЛЕР: Під вартою.

ГЕНРИК (понуро, гірко): Нині я в шлюб вступлю... Який понурий день!

КАНЦЛЕР: Та день як день, нічого особливого.

ГЕНРИК: Бо ти старий.

КАНЦЛЕР: Так.

ГЕНРИК:

Я владу виборов

І байдуже, як саме.

Я ситуацію опанував... і буде так,

Як накажу... Отож наказую:

Нехай усі зійдуться тут, у залі цій, коли король собі

Свій шлюб даватиме.

Вхопити за горлянки й притягти!

КАНЦЛЕР: Скоряюся.

ГЕНРИК: І батька привести під вартою. Вхопивши за горлянку. Бажаю, щоби він присутній був на церемонії.

КАНЦЛЕР: Скоряюся.

ГЕНРИК: І матір теж мою ведіть. Вхопивши за горлянку.

КАНЦЛЕР: Слухаюся.

ГЕНРИК: І пияка того... але у путах, тямиш? Я хочу дати собі шлюб при них усіх, нікого не боюся, і ніхто мені не зважиться завадити, сам вирішую, як мені чинити — і баста, я маю владу й буде так, як я запрагну, бо я паную, я паную над ситуацією. Якби хтось заколоти снував або саботував, узяти за горлянку всіх... Чи шеф поліції привів тих харцизяк? Поклич їх.

Заходять Шеф поліції і троє Харцизяк.

ГЕНРИК: О, саме те, що треба! Які розкішні горлорізи! Ба, ті горлорізи всіх візьмуть за горло! Так! Якби поводився хтось підозріло або щось ускладнював і заважав, вхопити за горлянку і придушити на очах у всіх... нехай усі це бачать...

КАНЦЛЕР: Боюся, Ваша Величносте... що це я хотів...

ГЕНРИК:

Тверезо мислю я.

Ти вислухай мої розумування. Будь ласка, вислухай мої розумування.

Я вже згубив невинність і давним-давно у мене відібрали цноту. Я так багато останнім часом міркував. І цілу ніч не спав! Святість, вельможність, влада, закон, мораль, кохання, глупота, мудрість і кумедність — усе це твориться з людей, мов алкоголь з картоплі. Мов алкоголь, ти втямив? Я ситуацію опанував і змушу всіх тих скотиняк творити все, що мені багнеться, а щойно вони вдосталь напомпують мене могуттю й величчю, дам собі шлюб. А раптом буде це кумедно, то я кумедність теж візьму за горло. Якщо це буде глупо, то я глупоту теж візьму за горло. І мудрість за горлянку я вхоплю! Ну а якби отой ваш Бог, прострочений, старезний щось проти цього мав, йому я теж на горло наступлю!..

КАНЦЛЕР і ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Так точно, Ваша Величносте!

ХАРЦИЗЯКИ: Так точно, Ваша Величносте!

ГЕНРИК: Так точно, Ваша Величносте!

УСІ: Так точно, Ваша Величносте!

Заходить Пандульф.

ПАНДУЛЬФ: Ні!

ГЕНРИК: Ні?

ПАНДУЛЬФ: Ні!

ГЕНРИК: Слово честі! Це єпископ!

ПАНДУЛЬФ:

Це я, Пандульф, я Кардинал Католицької Церкви і це засвідчую

Тобі в лице, нікчемний узурпаторе: Бог є,

А шлюб, якого не Костел дає,

Не шлюбом є, а прогріхом непрощеним!

ГЕНРИК: Ха-ха, Пандульфе, ех, Пандульфе!

(Глумливо.)

Любий Пандульфе, Ти ж Пандульф,

Еге ж?

ПАНДУЛЬФ: Так, я Пандульф.

ГЕНРИК: Ага... ще й кардинал, це все про тебе, га?

ПАНДУЛЬФ:

Я є Пандульфом, слугою Божим...

Господній я слуга, Пандульф.

ГЕНРИК: Любий мій Падульфе, ти ненароком не...

Надудлився,

Надудлився,

Надудлився

Своїм Пандульфом? Га? Мій любий

кардинале, чи не залив ти очі?

Залив.

Залив

Тим кардиналом? Тобі, мій кардинале, ударив у довбешку

Шнапс.

Шнапс.

Шнапс.

Таж мій Пандульфе любий, ти налигавсь як чіп Господом Богом і святою Католицькою Церквою. Ти пияцюра соромітний. Ех, ганьба! Я знаю, як воно! Одна чарчина, друга, а далі вже на повну й гайда! Ти ненормальний тип. Пияк!

ПАНДУЛЬФ: Я проклинаю Тебе!

ГЕНРИК: Що? Знову дудлиш? Прокляттям власним обпиваєшся у мене на очах. Ги, це занадто вже. Торкнусь-но я до тебе. (Торкається до нього.)

ПАНДУЛЬФ: Боже...

ГЕНРИК:

Гей, під арешт цього

П’яницю хрестонутого.

Вхопіть його за горло,

Харцизяки!!

Харцизяки витягають Пандульфа.

Який понурий день!

КАНЦЛЕР: Так, день понурий...

ГЕНРИК: Я паную...

КАНЦЛЕР: Так, Ваша Величносте...

ГЕНРИК: Я опаную...

КАНЦЛЕР: Так, Ваша Величносте...

ГЕНРИК: Я до всіх торкнуся!

КАНЦЛЕР: Так, Ваша Величносте!

ГЕНРИК: Мене ніхто і пальцем не діткнеться, ні... До речі, любий канцлере!

Скажи, будь ласка, а чи люди з мене часом не глузують трохи?..

КАНЦЛЕР: О-о-о!

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: О-о-о!

ГЕНРИК:

І чи не пащекують

За спиною моєю або

За спинами у себе, що... що... що, приміром, що я, ги-ги, ревнивий! Га? А це

Було б потішно!

КАНЦЛЕР: О-о-о!

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: О-о-о!

ГЕНРИК:

Запитую,

Зважаючи на ту дурну пригоду

Із квіткою, ги-ги!

Натяк того нікчемного п’янички

Досить виразний був і міг примножити поживу

Слизьким бруднючим язикам, ги-ги!

КАНЦЛЕР: Нічого я не знаю!

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Нічого ми не знаємо!

ГЕНРИК:

Адже якщо

Він поєднав їх у цій дивній позі,

Вони таки поєднані... і, може,

Людиська їх поєднують... її з ним... а його з нею...

То що? Кажи! Можливо,

Ніхто не важиться казати навпрямки,

Втім посмішки і погляди,

І натяки двозначні,

Ще й знаки потаємні, ги...

У мене в горлі пересохло. Пересихає мені в горлі. Гей, служники, подати мені яблуко! Я хочу яблуко! (До Канцлера.) То що? То що?

КАНЦЛЕР: Ваша Величносте, властиво, всі поводяться властиво, проте, властиво, може, й невластиво, хто тут що може знати, може, і є якісь прояви, а може, й ні, хіба я знаю, я старий, поганий маю зір і бачу зле...

ГЕНРИК: Сліпий кінь! Сліпа курка!

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Я теж поганий маю зір.

ГЕНРИК: От я напхаюсь вами... (До Служника, який приніс яблуко.) Гей, стій, зажди, я трохи придивлюсь до тебе.

Хтозна, що цей людець міркує

Всередині себе... який ж у нього темний розум,

Який ж мутний цей тип. І хтозна.

Можливо, він там уявляє щось. І подумки

Поєднує...

Поєднує їх там...

Можливо, він глумиться з мене в нутрі своєму.

І зраджує мене... з ним... з нею... Ах, зрадники! Вони всі зраджують мене! Тут самі зрадники! Його обличчя незворушне! Проте хто може знати, чи саме зараз він, отут, переді мною не дозволяє собі якусь наругу, натяк і чи всередині себе не зойкає зі сміху... Це яблуко поміж виделкою й ножем. Виделка й ніж. Чому воно поміж виделкою й ножем? Га, знаю, яблука завжди так подають, а ще грушки та персики... Ні, зрештою, це нісенітниця! Бо Владзьо ніколи і нічого з нею не мав... Це все із пальця виссане, ха-ха, із пальця... Я знаю, що це дурощі.

А таки мушу все це казати вголос... І, кажучи, я все це вимовляю...

КАНЦЛЕР (до Шефа Поліції):

Його Величність

Якось дивно так роздумався...

ШЕФ ПОЛІЦІЇ:

Видко,

Його мучать нездорові сни.

ГЕНРИК (сам до себе):

Не хочу більше пити я,

Не питиму я більше...

КАНЦЛЕР (убік): Ох, ця горілка, ох, горілка!

ГЕНРИК (сам до себе):

Можливо, Владзьо

Досі не мав нічого з нею, проте тепер,

Коли їх усі поєднують, він також

Поєднується з нею... А поєднуючись,

Торкається до неї...

КАНЦЛЕР: Гей-гей, горілка, це все горілка...

ГЕНРИК:

Я чую те, що сам кажу,

І чую те, що каже він.

І добре знаю:

Все, що ми кажемо, це чистої води кумедія,

А таки мушу це казати...

КАНЦЛЕР (з утіхою, голосно): Спився!

ГЕНРИК (до Канцлера): Стуль пельку (б’є Шефа Поліції в обличчя).

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Чому мене?!!

ГЕНРИК: А щоб складніше здогадатися було! Я зараз

Брутальності дещицю потребую — і я її шукаю

На твоєму писку! Якби я канцлеру зацідив, то був би просто справедливим. Але я прагну брутальним бути! Я наведу тут лад! (Крики.) І що там знов таке?

МАТИ (за сценою): Пустіть мене — пустіть же!

Вривається.

Мій Геню, Генричку, там батько, батько, батько!

ГЕНРИК: Вона схибнулася?

МАТИ: Мій Генричку, батько кричить, батько гарчить, плюється і харчить нелюдськи, ще й скаче та підстрибує!

ГЕНРИК: Таки схибнувся!

МАТИ (драматично-ідилічно):

Хотів він вирватися з пут, хотів тікати

Ген, за три моря!

А тоді його схопили

І зара б’ють його і з ним танцюють!

О Генричку, танцює батько твій!

ГЕНРИК: І що з того?

МАТИ: О ніж, ніж, ніж!

ГЕНРИК: Я просто так його тримаю.

МАТИ (нажахана): Ісусе Христе, Геню!!!

Я твоя мати!!

ГЕНРИК: Та звісно — мати — і це навіть непогано склалося... (Підходить.) Я хочу обійняти тебе, поцілувати, мамо (обіймає її).

МАТИ: Та що ти робиш, Генику?

ГЕНРИК: Я тебе обіймаю.

МАТИ:

Ліпше облиш мене...

Дивні твої обійми, ні-ні, дай спокій!

КАНЦЛЕР: Це диво дивне...

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Дивно, прикро...

Забігає Батько, слідом за ним Харцизяки.

БАТЬКО: Рятуйте, мене б’ють!

МАТИ: От розбишаки!

БАТЬКО (тихо): Мене побили...

(Голосніше.) Мене побили...

(Крик.) Мене, мене побили!!!

МАТИ: Ходи до мене, він і мене побив.

БАТЬКО (кричить): Що? Що? Він бив тебе?

МАТИ: Тихо, тихо, цить...

БАТЬКО (тихіше): Тоді я прокляну його...

МАТИ: Цить-цить, тихо...

БАТЬКО: Як? Як ти сказала? Він тебе побив?

ГЕНРИК: Як добре, що в мене є цей ніж...

УСІ: Боже!

ГЕНРИК:

Та ні, ну що це вам верзеться!

Я не вбиватиму нікого, хоча цей ніж

Загострює мене!

Нікого я не вб’ю — але

до всіх торкнуся...

Торкається до Батька і Матері.

Жахітна пара, що прокльони вивергає! Батько і мати!

Святість! А я оце

До них торкаюся.

Дивіться, як я до них торкаюся, як я чіпаю їх, як я в них длубаюся.

КАНЦЛЕР:

Нічого гіршого не бачили повік

Очі мої старі...

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Мені ніколи щось подібне і в гадку не спадало!

ХАРЦИЗЯКА: А то соромота!

БАТЬКО: Щоб ти сконав!

МАТИ: Щоб тебе мати скинула!

БАТЬКО: Щоб тебе батько задушив!

МАТИ: Щоб ти дитини власної не мав!

БАТЬКО: Щоб тебе діти вигнали!

МАТИ: Щоб діти тебе вдушили!

БАТЬКО: Щоб діти тебе осліпили!

ГЕНРИК: Усунути тих пияків, які надудлилися батьком і матір’ю! А я тверезий!

Харцизяки підходять до Батьків.

БАТЬКО: Генричку!

ГЕНРИК: Ну що таке?

БАТЬКО: Генричку...

Генричку, Генричку, я визнаю, що ти мене позбавив короля... але... преці я батьком тобі є... як той казав і теє... — хоч батька ти мене не позбавляй, а то земля розтріскається на дрібні кавалки з тріскучим тріскотом...

ГЕНРИК: Батько таке саме всевладдя, як король. Хіба не можеш ти казати від імені приватної особи? Невже завжди ти мусиш зодягати на себе титули якісь? Я хочу спати. Заберіть їх.

БАТЬКО:

Словами цими

Ти прочиняєш брами страшному лиху,

Що сапає в самій безодні... Боже...

МАТИ: Змилуйся...

КАНЦЛЕР: Над нами, грішними... (Витягає газету з кишені.) Війна!

ГЕНРИК: Що-що? Яка війна?

КАНЦЛЕР: Я тільки-но отримав цю газету.

Тиша.

Віддалений гарматний постріл.

ГЕНРИК: А й справді: там стріляють.

БАТЬКО: Еге ж, за лісом начебто...

Атмосфера паніки.

МАТИ: Йой, ліпше спакувати клунки.

КАНЦЛЕР: У разі чого можемо зійти до льоху.

БАТЬКО: Та артилерія ще квіточки. Найгірше гази. То тре припасів наскладати... (До Матері.) Купи, що вдасться, позаяк замкнуть усі крамниці.

МАТИ: Десь я ті протигази мала... але де? Десь мала я ті протигази, але геть-чисто забула... в якій шухляді...

Паніка наростає.

Та де ж вони лежали в мене?

Постріл.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Ближче.

КАНЦЛЕР: Чи віддасте, Ваше Величносте, якісь накази?

ГЕНРИК: Жодних наказів я не віддам, бо знаю, що це неправда! Усе неправда! Але водночас правда!

Наслухає.

Ого, як б’ють!

БАТЬКО: Що з нами буде? Що з нами теперка буде? Пожога, злидні, ґвалт, митарство і ганьба...

ГЕНРИК: І знову голову морочать!

Якісь фантазії пияцькі! Аж бухає

Від них горілкою! Гей, викинути їх!

БАТЬКО (п’яний):

Гик... Я п’яний... Гик... Най так і буде.

Мені це каже син... Що тут удієш... Але якщо я п’яний,

То поки вкинеш ти мене до льоху, з тобою хочу по чарчині вихилити... Я щось тобі скажу! Таке тобі шепну, що в голову твою це міцно вдарить... Та й тото.

МАТИ (п’яна): Тра-ля-ля...

БАТЬКО:

Ти з нею не женися!

Преці правду казав старий пияк.

Вона... як бак його... блудила з Владзьом у старі часи.

ГЕНРИК: Неправда!

БАТЬКО: А я тобі кажу!

Я не хотів тобі цього казати, бо троха встидно, та зара вже і так усе лихий візьме...

Саме в той день,

Коли вона з тобою заручилась,

Я у кущах їх здибав, у кущах на них наліз,

Ногою в них вступив!

ГЕНРИК: Неправда! А водночас правда!

МАТИ:

Я теж їх здибала,

Як вони лапалися під криницею.

У білий день! І він на ній, ну а вона до нього вся!

До нього, Генику! Ти не женися!

Постріл.

ГЕНРИК: Знову бахає!

БАТЬКО (визираючи у вікно): Військо.

КАНЦЛЕР: Військо.

МАТИ: І всі молодики. Це цуцики.

БАТЬКО: Та цуцики, а вже кривавляться.

МАТИ:

Мій Генику, ти не женися!

Вона до молодих всміхалася.

З молодиками гріховодила!

БАТЬКО:

З молодшими від себе.

Вона кривавилася!

МАТИ:

І під кущем

Або під деревом яким,

Або у житі...

БАТЬКО: Або в льосі!

МАТИ: Чи на горищі.

БАТЬКО: А може, в стайні!

МАТИ: Чи й у стодолі

Або в повітці для возів!

БАТЬКО:

Може, в трусах,

А може, й без!

(Визираючи крізь вікно.)

Гей-гей, як він його там душить, як гнобить і катує,

А зара застромив багнет у нього!

МАТИ: Руїна, згарище!

БАТЬКО: То ліпше заслонити це вікно, бо як вони назирять нас чи світло, можуть заскочити сюди й тоді до нас візьмуться, значицця.

ГЕНРИК:

Нікчемний, пересичений

Своїм пороком старче, і ти,

Що вергнеш з рота печію смердючу,

Вихляста старушенціє...

Я надто був поблажливим,

Пробачливим надміру

До вашої низької пляшки! Але зараз

Пізнаєте ви гнів мій! Геть! Геть! Геть! Я сам!

Закуйте у кайдани їх!

Харцизяки забирають Батька і Матір.

БАТЬКО: Змилуйся!

ГЕНРИК: Я сам собі цей шлюб дам! Я з нею шлюб візьму, я шлюб цей дам собі оцими-от руками! Усе це... п’яна підлотна маячня! Це белькіт! Белькіт!

Покличте врешті наречену! Я хочу обсудити з нею деталі церемонії! Але...

КАНЦЛЕР: Але..

ГЕНРИК: Але...

КАНЦЛЕР: Але...

ГЕНРИК: Але...

Покличте ще мого придворного, отого... Владислава... так... Владислава, мого придворного...

Я мушу

Поговорити з ним... і з нею...

Виходять.

...А зараз ми побачимо, чи поміж них щось є... якщо направду є, то...

Заходить Владзьо.

...Ми запануємо над цим. (До Владзя.) О, Владзю, як ся маєш?..

ВЛАДЗЬО: Та якось так.

ГЕНРИК: Та якось так, ага... ага... та якось так. І я теж якось так! Хіба боюся, що ми влипли в якийсь... скандал огидний...

ВЛАДЗЬО: Мені це байдуже. Я волію це, ніж військо.

ГЕНРИК: Котра година?

ВЛАДЗЬО: Пів до шостої.

ГЕНРИК: А звідки в тебе цей годинник?

ВЛАДЗЬО: А я його в Антверпені купив.

ГЕНРИК: І що там люди кажуть? Здається, війна вибухнула?

ВЛАДЗЬО: Здається.

ГЕНРИК: Але напевне ти не знаєш.

ВЛАДЗЬО: А що тут можна напевне знати? Мені здається, Генрику, що тут нікому не можна вірити... Усе якесь оббріхане та награне...

ГЕНРИК: Еге ж, це несерйозно, власне кажучи... і тут усі вдають самих себе... і брешуть, щоб сказати правду... Це навіть весело... Одначе я вже звик. А ти... чи ти теж трохи... гм... під газом?

ВЛАДЗЬО: Я?

ГЕНРИК: Тут кожен чимось упивається. То я гадав, що, може, й ти... чогось набрався.

ВЛАДЗЬО: Ні.

ГЕНРИК: Чому ж тоді такий сумний?

ВЛАДЗЬО: Я? З чого ти взяв, що я сумний? Та навіть навпаки.

ГЕНРИК (сумно): Ну з виду ні, а як по правді, так... і смуток твій у присмерку таїться... Салют, салют, виходь, виходь!

З’являється Маня.

Ну, і що чувати там?

МАНЯ: Нічого.

ГЕНРИК: Ти добре почуваєшся?

МАНЯ: Так, добре.

ГЕНРИК: Я мушу вам сказати дещо... вам обом... Лиш уявіть, що відколи цей пияцюра вас поєднав тією квіткою, ха-ха, в якусь фігуру чудернацьку, ги, в скульптуру, я не спроможний відігнати враження, що поміж вас щось є... і щось між вами ладиться... ха-ха!

Ха-ха-ха-ха!

Ха-ха-ха-ха! Хіба я знаю що!

ВЛАДЗЬО: І що це означає? Ти ревнуєш?

ГЕНРИК: Ти мовиш це до мене, але для кого мовиш?

ВЛАДЗЬО: Не розумію.

ГЕНРИК: Ти сам тут начебто стоїш — але разом із ким стоїш? (До Мані.) А ти чому не дивишся на нього?

МАНЯ: Чому я мала би дивитись?

ГЕНРИК: Якщо не дивишся, ти все одно не дивишся... на нього.

МАНЯ (театрально): О Генрику, я так тебе кохаю!

ГЕНРИК: Так, ти мене кохаєш, а він мій приятель. Ти так мене кохаєш і ти порядна дівчина... але чому служила ти? (До Владзя.) А ти чому служив?

ВЛАДЗЬО: Як це?

ГЕНРИК: Хіба ти не служив жахіттю? У тебе на сумлінні більше смертовбивств, аніж у звичного убивці. Так, ви порядні, ви невинні, ви діти із родин добропристойних... але чому служили ви?

Отож

Служи тепер ти їй, ну а вона

Нехай тобі послужить!

МАНЯ (театрально): О, не муч мене!

ГЕНРИК: Обоє ви, і ти, і він, так любите мене... але тоді, коли з вас кожен поодинці! Проте коли ви вдвох... коли ви разом... Коли ви вдвох, ви чимось геть інакшим є, аніж нарізно!

ВЛАДЗЬО: Ми вдвох нічим не є і взагалі не варто голову морочити ані собі, ні нам!

ГЕНРИК: Нам! Нам! Чому ти кажеш «нам»? Ах-ах, які дивацькі сіті плетуться на тім світі!

Ти уяви: коли він викинув ту квітку, одразу стало зрозуміло, що ви разом... і ви це також мусили відчути... Ну а тепер усі невпинно вас пов’язують, і я вас теж пов’язую... звичайно, подумки... і ви сполучені чимраз тісніш!

Отой добродій, справді якимсь химерним чином злучив вас шлюбом... Отой служитель культу! Отой безбожний жрець облудного обряду... Психологічний жрець!

ВЛАДЗЬО: Та що з тобою відбувається? Ти збуджений.

ГЕНРИК: Я? Та я вже маю сумніви, чи я насправді є. Здавалось би, що це я відчуваю, я мислю, я вирішую... проте по-справжньому нічого не розв’язується в мені, а все розв’язується поміж... поміж нас... Це поміж нас витворюються сили, чари, натхнення й божества, які нас шарпають, мов соломи́нки... А ми хитаємось...

ВЛАДЗЬО: Як це?

ГЕНРИК: Ну бач, приміром, що зі мною сталося. Він якось поєднав вас, нагромадив одне на одне, вас помножив — чи пак додав тебе до неї, а її до тебе — і витворив із вами щось таке, що збуджує мене... і так мене хмелить, що я (із погрозою) не заспокоюсь, аж поки не візьму із нею шлюб. Затям собі це.

ВЛАДЗЬО: Таж я тобі не стану на заваді.

ГЕНРИК: Чому моя природа привела мене сюди? Чому я по такій туманній... туманній подорожі... до цього порту приблукав? Як розтовкмачити це явище? А може, в мені живе якась таємна схильність до тебе — підпільна, нелегальна, аморальна й ненормальна?

ВЛАДЗЬО: Пхе, теж мені трагедія!

ГЕНРИК: А може, я підсвідомо завше ревнував її... до тебе... і вважав тебе суперником?

ВЛАДЗЬО: У цьому теж нічого особливого...

ГЕНРИК: Одначе хтозна, чи чоловік... чи чоловік узагалі спроможний у жінку закохатися без посередництва і без співучасті, як би то мовити... суперника. Завжди потрібен інший чоловік. Ймовірно, чоловік узагалі не в змозі відчувати жінку інакше, ніж через іншого. А може, це нова любовна форма? Колись було удвох, а нині втрьох?

ВЛАДЗЬО: Мені здається, ти перегинаєш.

ГЕНРИК: А може, це мені втулили ззовні і взагалі я так глибоко цього не відчуваю, лише мушу поводитися, наче мені обсіли ці відчуття. Вже паморочиться в голові від тих стрімких заплутаних... шляхів... якими я все йду та йду... безперестанку, без упину... без передиху.

Важка ця брама. І гнітюча стеля.

І дивне, загадкове Небо.

Ах, цей пияк мене споїв. Ах, він справдешній служитель культу. Він своїм пальцем... своїм пальцем...

Вас обернув у божество... перед яким я мушу падати навколішки й складати жертви — мовби уві сні.

Ні-ні, до лиха!

Бо я таки король! І я паную!

Я опаную! О, Генрик, Генрик, Генрик! Так, я сам! Я сам собі цей шлюб дам! Генрику!

Не дай себе опанувати, сам пануй!

О Генрику, богів своїх розтрощ,

Розвій ці чари

І на власний трон вступи!

Як дивно все це пролунало. Ба! Хай би лише не мовити так штучно. Ну а вона стоїть тут... біля нас... і слухає.

МАНЯ (театрально): Навіщо ти так мучиш мене й себе?!!

ГЕНРИК: Яка ж нахабна актрисулька! Я маю іноді таку охоту... (Жест, начебто він б’є її.)

МАНЯ (вульгарно): Ой, тільки без рук, будь ласка!

ГЕНРИК:

Вийди.

Я мушу говорити з ним удвох,

Проте далеко не відходь.

Скажи, хай челядь чай тобі подасть.

Маня виходить.

Ну а тепер

Берімося до справи.

Направду я не знаю, як це владнати.

Яка жахітна тиша...

Мовчать ці стіни, і взагалі мовчить усе в чеканні

Того, що я скажу.

Давненько так мене не били дрижаки.

(До Владзя.) О, Владзю, як ся маєш?

ВЛАДЗЬО: Добре.

ГЕНРИК: Я мушу побалакати з тобою. Сідай.

ВЛАДЗЬО: Добре.

ГЕНРИК:

Я мушу тобі сказати дещо прикре.

А може, навіть трохи ненормальне,

У тому сенсі, що не аж таке буденне й звичне,

А радше дещо збочене.

ВЛАДЗЬО:

Чого мене турбує щось там ненормальне,

якщо нормальний я!

ГЕНРИК:

Проблема в тому, що якби я звично мовив це,

Було б непереконливо.

Бо все залежить, як ми мовимо. Отож я мушу це тобі сказати у спосіб, мабуть, дещо штучний.

І прошу, щоби ти зі свого боку теж звично не відповідав, проте — щоб ти поводився, як я тобі скажу. Сюди ніхто не вступить. Ми ці двері на ключ замкнемо.

ВЛАДЗЬО: Мені це байдуже.

ГЕНРИК: Я знаю. Ти вже стільки... гм... дивних речей мусив робити попри молоді літа. Однак запевнюю тебе, що це не примха, а щось серйозніше. Як ти вже знаєш, любий Владзю, я скинув з трону мого батька, короля, і сам став королем, а нині постановив сам дати собі шлюб з моєю нареченою, принцесою Марією. Ти мов: «Так точно, я про все це знаю».

ВЛАДЗЬО: Так точно, я про все це знаю.

ГЕНРИК: Проте що з того шлюбу, хай би най-найформальнішого, якщо весь двір вас обмовлятиме, її й тебе, в якихось там стосунках фамільярних... а ще коли я сам, я сам собі це уявляю — чи слушно, чи неслушно — ніби ви... Мов «так».

ВЛАДЗЬО: Якщо тобі на цьомувкрай залежить, я можу мовити: так!

ГЕНРИК: Ні-ні, мов «так», не коментуй нічого. Направду нас ніхто не чує... однак ми чуємо самих себе... Мов «так».

ВЛАДЗЬО: Так.

ГЕНРИК: Звісно, мені було би легко... усунути тебе... усунути тебе, арештувати, як я вчинив із пияком. Я міг би навіть тебе ліквідувати, скажімо, вбити. Але навіть якби я це зробив, нічого не змінилось би, бо... бо я підозрював би, передчував би, знав би, що вона, власне, тобі належить, а не мені. Мов «так».

ВЛАДЗЬО: Так.

ГЕНРИК: Які ж нестерпні ці драпірування. Для мене незбагненно, що цей палац такий занедбаний і так халтурно склепаний. Тут гибель челяді, а всюди бруд. Я мушу лад навести. Нічого не кажи!

Ще я говорю.

А що ти про мене думаєш?

ВЛАДЗЬО: Я думаю, ти хворий.

ГЕНРИК: Я дещо поясню тобі — наскільки це можливо. Від миті, коли я вплутався у це, хитаюся між полюсами: відповідальністю і безвідповідальністю, фальшем і правдою. З одного боку, знаю: все, що тут діється, геть несерйозне, штучне, безвідповідальне, чортзна-яке... А з другого — сприймаю все це дуже серйозно і відчуваю, що несу за все повну відповідальність.

Не можу стриматися від штучних реплік. А заразом мені здається, що всі ці репліки менш штучні, аніж суща простота.

Я знаю, що насправді не король.

А таки чуюсь королем.

Щомиті граюсь, мов дитя,

Проте водночас знаю: ця забава не аж така невинна, як може здатися. Так почуваюсь, мовби щось удаючи, насправді це «щось» викликаю, і наче кожним словом і діянням щось створюю і заклинаю щось... це щось потужніше від мене! І що ти думаєш про це?

ВЛАДЗЬО: Це все доволі загадково.

ГЕНРИК: Так, але сам ти часом так поводишся, начебто знаєш щось про це — й так само інші... Що вам відомо? І чи відомо більше, ніж мені, чи менше?

Ні, я не псих. Натомість я людина геть твереза й новочасна. Чому я, власне, хочу взяти з нею шлюб? Бо хочу мати її такою, як давніше, — бо знаю й цілковиту певність маю, що як візьму її без шлюбу, це буде не давніша наречена, а шльондра, курва скурвлена...

Волію, щоби шлюб, який я дам собі і їй, направду був святим. Хіба ця думка є містичною? Шаленою? Хіба не можу я здобутись на якесь святе діяння? Про що тут мова мовиться в інстанції останній? Про інших. Якщо всі інші схвалять святість цього акту, він стане істинно святим — святим для них. Якщо її вважатимуть незайманою і шанованою королевою, вона направду стане королевою — для них. Ну а якщо для них, для мене теж.

ВЛАДЗЬО: Так, ти тверезо мислиш, але справляєш дивне враження.

ГЕНРИК: Стривай. Бач, я не в змозі викреслити з її минулого те... що вона в корчмі курвила... з пияками. Але якщо я змушу всіх, з собою включно, узяти той високий шлюб, який освятить моє кохання і її дівочу честь, узяти за монету чисту — він стане чистою монетою. Бо все розв’язується між людей! Усе з людей!

Ну а тепер послухай.

Лише уважно: як ти знаєш, я за мить

Вчиню цей акт...

Мені потрібні сили,

А ти ослаблюєш мене...

ВЛАДЗЬО: Ага.

ГЕНРИК: Я поясню тобі план дій. Цей план дуже простий, холоднокровний навіть. Я наказав усіх зібрати на бал придворний.

А на балу ми поглядами, усмішками, пестощами та іншими маноріями

Витворюватимемо між собою кохання безмір.

Ми витворимо між собою кохання, чистоту і вірність... все, як колись між нас було.

А воднораз я змушу цю придворну банду за допомогою безперебійної шани й обожнювання напомпувати мене божестве́нністю — тоді я з чистим серцем дам шлюб собі і їй,

Який усе легалізує і освятить... Що в цьому дивного? Нічого.

Ні, нічого.

Нічого. Просто зрозумій, що спершу я мушу здолати те, що поміж вами твориться... і що мене ослаблює...

Я потребую сили,

А ти її у мене відбираєш...

Отож скажу тепер тобі

Щось досить несподіване:

Ти мусиш вбити себе сам — і то з єдиної причини, що я так наказав. І що мені так багнеться...

ВЛАДЗЬО: Оце так пропозиція!

ГЕНРИК: Я знаю, що це трохи... по-дурному... Гадаєш, я не паленію з сорому? Це все жахливо штучно.

Але я кажу це так... на пробу... Мені цікаво, як це прозвучить — ти розумієш?

Звісно,

Це несерйозно.

Та хто б серйозно щось таке сприймав!

Ідеться лиш про те, щоби почути власний голос. І я хотів би ще почути, як пролунає те, що скажеш ти. Отож, будь ласка: голову схили і злегка руки й ноги надігни, скоцюбся трішки і скажи: «Якщо ти волиш, Генрику, то так, я з радістю».

ВЛАДЗЬО: Я не актор.

ГЕНРИК: Ти просто уяви, що вчиш напам’ять вірша.

ВЛАДЗЬО: Не хочу уявляти.

ГЕНРИК: Ти уяви, що ти служитель культу і вимовляєш формулу якогось замовляння.

ВЛАДЗЬО: Не хочу я нічого уявляти.

ГЕНРИК: Чи не гадаєш, що за кілька тисяч років люди балакатимуть між собою цілком інакше, ніж ми тепер?

ВЛАДЗЬО: Усе можливе.

ГЕНРИК: І що гутірки їхні будуть устократ багатшими? Чимало є таких мелодій, яких шукати дарма в нашому пісеннику. То що ти втратиш, як вимовиш такі слова на пробу? І голову схили.

ВЛАДЗЬО: Який тобі пожиток з того, що я це продекламую? Слова ніколи не стануть фактом.

ГЕНРИК: Певно, що ні. Ні-ні, не думай, що я вірю в якісь магічні замовляння. Я ж новочасний розум. Та чим тобі завадить мовити... й дізнатись, як ти почуєшся з цією реплікою. Я хочу, щоб ти скуштував, посмакував себе самого з цими словами на устах, з отими висловами... щоб ти досвідчив, як воно є...

Це навіть до якоїсь міри науково. Адже слова вивільнюють у нас якісь психічні стани... формують нас... і сутності між нами творять... Якщо ти мовиш щось таке... дивацьке... я й сам скажу щось вдвоє чудернацькіше, і так, підтримуючи одне одного, ми зможемо зайти далеко... Ну-ну, Владзю, бач, це не так складно чи безглуздо, як здає­ться. Удвох усе заввиграшки. А зрештою,

Чого тебе турбує щось там ненормальне,

Якщо нормальний ти!

ВЛАДЗЬО: Урешті-решт, якщо тобі так треба...

ГЕНРИК: Стривай-стривай, отут стань, біля мене. Ніхто ж не бачить? Крізь замкову шпарку не видно нас. Це поміж нами. Тьху, яка тут тиша. Наче дрібниця, а все ж людина чується не при собі. Сідай. Ні, ліпше стань отут, біля цього стільця і голову схили.

І руки опусти. А я тепер до тебе

Підходжу, стаю опліч і старшу

Свою руку на твій молодший карк кладу. Бр-р-р, холодно! Це ж морозно, еге ж? Це я торкаюся до тебе...

МІЙ ЛЮБИЙ ВЛАДЗЮ... Ні-ні, це зайве... передслово непотрібне... ТИ МУСИШ ВБИТИ СЕБЕ, БО МЕНІ ТАК ЗАМАНУЛОСЯ. Відповідай тепер

те, що ти знаєш.

ВЛАДЗЬО: Гаразд. ЯКЩО ТИ ВОЛИШ, ТО ТАК, З РАДІСТЮ.

ГЕНРИК: ПРИХОДЬ ДО МЕНЕ НА ШЛЮБНУ ЦЕРЕМОНІЮ І, ЩОЙНО НАГОДИТЬСЯ МИТЬ, УБИЙ СЕБЕ ОТИМ НОЖЕМ (подає йому ножа).

ВЛАДЗЬО: ГАРАЗД.

ГЕНРИК: Ну, що чувати? Тебе хоч добре там годують?

ВЛАДЗЬО: Незле.

ГЕНРИК: Котра година?

ВЛАДЗЬО: Пів до дев’ятої.

ГЕНРИК: Годинник цей вартує принаймні вдвічі більше, ніж ти за нього заплатив — якщо не помиляюся...

ВЛАДЗЬО: Так, це була поплатна справа.

ГЕНРИК: Гарний годинник. До зустрічі. Наразі...

ВЛАДЗЬО: До зустрічі.

Виходить.

ГЕНРИК (сам):

Забава... Припустімо, це була забава.

А так, по правді... що воно було? Наскільки можуть бути

Такі забави небезпечними?

Хотів би я дізнатись,

Яким є, власне, за́сяг слів?

Який мій засяг?

Сон? Так, сон... дитинство...

(До меблі.) Ти дивишся на мене?

А я у сильці поглядів, в облозі зору,

І хай на що погляну, воно на мене позирає теж.

Хоча я й сам.

Я сам

У тиші цій... Я руку випростовую.

Цей порух

Такий звичайний,

Будній,

Ординарний,

Стає значущим порухом нараз,

Бо ні до кого

Не спрямований...

У тиші пальцями я ворушу, й моя особа

Росте сама собою на собі самій,

І суті стають суттю. Я, я, я! Я сам!

Якщо, однак, я, я, я сам, чому ж тоді (ужиймо цей ефект) мене немає?

І чи є сенс (я запитаю) у тому, що це я, я, я — в самім осерді, у самій середині, якщо я, я, я ніколи не можу бути

Самим собою?

Я сам. Я сам.

Тепер, коли ти сам, так безбережно сам, міг би бодай на мить спинити цю невпинну декламацію.

Оце фабрикування слів.

Пусте продукування жестів...

Проте навіть коли ти наодинці зі собою вдаєш, що сам,

Ти повсякчас лише (скажімо щиро це, у цьому місці, власне, і цієї миті)

Вдаєш себе самого

Навіть перед самим собою. Я сам.

Я сам (зазначмо знову це)... а там

Крик, плач і стогін, кров, ах, ах, і страх.

О, ще ніколи досі жоден сущий

Не був приречений на розв’язок

Таких тяжких питань.

І не стогнав під жахливішим тягарем

Ганьби та болю...

То на яку ж позицію пристати ? Яку прийняти позу?

Ба, ба, я можу

Перед обличчям цього нікчемного, страшного

І стидкого світу збрижити брову,

Й до неба руки звести, можу

Перетворити на кулак мою долоню,

Чи провести рукою по своєму

Замисленому й мудрому чолі

Я...

Так, я... Я можу

Собі надати таку позу... перед вами.

І для вас! Але не для себе! Я не потребую

Пози жодної! Не відчуваю

Чужого болю! Декламую тільки мою людськість!

Ні, не існую

І не є я жодним «я», ах, ах, я поза мною,

Я поза мною творюся, ах-ах, о цей безгучний і пустий оркестр мого «ах», Що з прірви ти моєї добуваєшся і в прірві тонеш!

О декламатори! (Ми з люттю кинемо це слово, із сарказмом.)

Ви маєте на всю губу моральності

Й відповідальності! (Глумливо,

Злобливо скривимось, рукою махнімо. )

Даремні всі ваші книжки, статті,

Промови, філософії, системи, рації,

А також дефініції та обсервації,

Окрилення, натхнення, одкровення

Супроти отієї двохмільярдної людської маси,

Що між собою душиться в одвічній

І темній, дикій недозрілій тічці.

Даремно ваша муха дзеленчить навколо носа

Чорно-зеленої безодні (і хай мій таємний сміх

І людсько-людський сміх мій, інтимний, тихий

І невловний, а також незбагненний

Гучить цієї миті...). І поки ви всякчас

Якісь там пози прибираєте,

Ми тут скубемо на свій лад

Під долі нашої кущем.

(Ну а тепер, щоб монолог цей вивершити)

Я відкидаю будь-який порядок,

Ідею всяку,

Не довіряю жодній абстракції, доктрині,

Не вірю ані в Бога, ані в Розум!

Бо досить тих богів!

Дайте мені людину! І нехай

Буде така, як я:

Заплутана, мутна, незріла,

Невикінчена, темна й нечітка.

Щоб з нею танцювати! З нею гратися!

Стинатися на смерть! Вдавати перед нею! До неї лащитися!

Голубитися з нею й ґвалтувати,

На ній себе творити щораз наново,

Аби зростати нею і давати, ростучи,

Собі самому шлюб в людському храмі!

Заходять з усіх сторін: Вельможі, Дами, а також Канцлер, Шеф Поліції і Харцизяки. Музика. Бал.

ХОР:

Це кадриль придворна, ох і ах!

Хай живе до скону наш монарх!

ГЕНРИК:

Це кадриль придворна, ох і ах!

КАНЦЛЕР:

Хай живе до скону наш монарх!

ГЕНРИК (прогулюючись попідруч із Канцлером):

Поглянь, танцює цілий двір!

Предивних марень шумний вир,

Осяянь віщих томна дріж —

Ніч злотокосих дивовиж...

КАНЦЛЕР:

Що за кадриль — шарман, бонтон!

Вона вквітчає кожен сон.

Душа ширя без перепон,

Золотокудра, наче льон.

ГЕНРИК:

Хоч глузду пшик, на хвилі рим

Пливе примар солодкий дим.

Хай рима й ритм в танку п’янкім

Закрутять коло аж по Крим! Тьху! Тьху! Тьху! Годі цього! Стояти!

Танцівники зупиняються.

Накажи їм уклонитися!

Танцівники кланяються.

Іще раз!

Уклін.

Іще раз!

Уклін.

Уклони ці вони помпують в мене... Де мої люди? (Заходять Харцизяки.) Я заявляю, що це жахливі горлорізи, амінь. Де Шеф поліції? (Підходить Шеф поліції.) Тримати за горлянку всіх і вся оцими харцизяками, амінь. Якщо хтось схоче... накинутись на мене... накинутись на нього! Добре (Ходить поміж присутніх і роздивляється.) Уже всі тут? Ота баберя — хто?

КАНЦЛЕР: Княгиня Пірулю.

ГЕНРИК: Я миттю розпізнав, що це княгиня, така вона вульгарна. А той кретин?

КАНЦЛЕР: А це кретин. Верховний.

ГЕНРИК: У нього кретинський погляд. А той добродій, м’який, пузатий, білий і воложистий?

КАНЦЛЕР: А це ласун.

ГЕНРИК: У нього прищ за вухом. І чим же він ласує, власне кажучи?

КАНЦЛЕР: Своїми несмаками.

ГЕНРИК: Гаразд. Я бачу, ти згромадив тут самі вершки. (До Харцизяки, показуючи на Ласуна.) На ногу наступи йому, і так, щоб заболіло.

Тиша.

І що? Вже тихо, га? (Роззираючись залою.) Сама еліта, звісно. Одразу видно — тут найвищі кола королівства. Але чому це все таке старе? Тут форум мамонтів!

КАНЦЛЕР: Даруй, Твоя Величносте.

ГЕНРИК: Таж це не люди! Це карикатури! Ти придивися до тих окулярів, отих борідок, вусів — яка ж огида в тих тілах — гидезна сухоребрість — а члени в них потворні, повикручувані — жалкі, розпачливі та склеротичні: блакитнуваті жилки, зуби пломбовані, ступні деформовані, шлунки здуті, груди запалі, склероз і нейросифіліс, хвороби й болісті, дефекти й брак кінцівок, а нагота страшна, стидка! А попри все, які ж вони всі вишукані! Яке ж усе це виплекане й чепурне, і першорядними перукарями випещене!

Гей, трупе, покажи свою шкарпетку, яка шкарпетка гарна в тебе, з добірним візерунком, зі щонайліпшого єдвабу — навдивовижу елегантна! Проте нога у стані розкладу. Це люди, які вже почали конати. І їхні погляди відгонять кладовищем. І це вони всім правлять тут?

ГОСТІ (танцюючи):

Це кадриль придворна, ох і ах!

Хай живе до скону наш монарх!

Припиняють танцювати. Заходять Лакеї з пляшками на тацях.

ЛАКЕЇ: Бургундське! Токайське! Портвейн! Малага!

ГЕНРИК (про Гостей): Яке пияцтво в їхніх рисах! Яка неоковирність в отих носах і животах, розгнузданість у лисинах!

О розперезаний оркестре, грай

Під час мого обряду шлюбного!

Бо це мені сприяє безугавно.

ЛАКЕЇ: Бургундське. Токайське. Портвейн. Малага.

ГЕНРИК: Де моя наречена?

КАНЦЛЕР: Отам, уже надходить разом з дівчатами, заквітчаними білим цвітом.

ГЕНРИК: Нехай наблизиться до мене і всміхнеться, й потупить очі, уклін мені складаючи. А я схиляюсь і ніжно її обіймаю, не дозволяю стати їй навколішки, а заразом всміхаюся до неї усмішкою давнішніх літ.

Маня і Генрик виконують це.

КАНЦЛЕР (збоку): Ваша Величносте, все чути.

ГЕНРИК (голосно): А саме так і треба, щоб нас чули. Ми не кохаємося — ми творимо кохання між собою... (До Мані.) Чому ти не всміхнешся? Всміхнись до мене, як давним-давно, коли ніхто не ґвалтував тебе і ти ще не курвила курвою у шинкаря, ти втямила?

Бо якщо ні, ти можеш відгребти. І вбік не зиркай, не шукай очима тут нікого, адже ти знаєш, що я ревную тебе до Владзя. (До Канцлера.) Умисно все це голосно кажу, приховувати щось не варто, все відверто. Диви, як гарно вона всміхнулася! Ця усмішка зродила безліч спогадів і зворушила мене до... до них...

О найдорожча, якби твій світлий усміх

Від них відбився і відкотився б

Стократною до мене хвилею...

Довірся мені, люба, і не бійся, знай, що я

Заповню порожнечу мого серця

і знов тебе кохатиму,

Як був колись кохав.

Нехай вона потисне нишком мою руку. Добре. А що тепер? А що тепер, о лорде-камергере, що нам робити, аби це збіговисько стало нормальним придворним прийняттям?

КАМЕРГЕР (сповіщає):

Коло.

Коло.

Коло.

ЛАКЕЇ: Портвейн!

Гості утворюють коло.

КАМЕРГЕР: Дозволь, Твоя Величносте, дозволь, Твоя Величносте, дозволь, Твоя Величносте: тут найгучніші прізвища, великі капітали, високі гідності, сам цвіт, сама еліта, лишень вершки, і всі тут тільки й снять, всі тільки й марять про честь поцілувати твою руку, о монарше! Я маю честь! Я маю гонор! Я маю честь представити Твоїй Величності славетного поета — Поля Валері, беззаперечну гордість і славу людства... а от іще Райнер-Марія Рільке, він також гордість і слава людства, яке я був згадав. Обидва геніальні й вікопомні! Боже́ственні!

ГЕНРИК: Нехай уклоняться мені. (До Мані.) Оприся на моє плече.

Чому оті старигані одне одному кланяються, а не мені?!

От я напхаюся і вишкварчу їм тельбухи! Хто тут собі дозволив шуткувати?

Тут жарти вбік!

КАМЕРГЕР: Хвилиночку, Твоя Величносте, даруй, Твоя Величносте... Поки вони складуть Тобі уклін, мусять взаємним привітанням утвердитись у величі своїй.

ГЕНРИК: У того наче ниркова хвороба. Як це? Вони розкланюються одне з одним?

КАМЕРГЕР: Тут річ у тому, що глибину і велич цих поетів незрівнянних унаслідок, властиво, величі та глибини ніхто не в змозі вповні оцінити — лише вони самі. Бо решта є дрібнішими поетами, і неспроможні ані осягнути, ні оцінити, ані збагнути теж. Тому вони взаємними уклонами вшановують навзаєм велич одне одного, аби перегодя її покласти до ніг Величності Твоєї.

Поети кланяються Генрикові.

КАНЦЛЕР: Ой, лихо, лихо...

ГЕНРИК: Гаразд. Я вже ввібрав у себе славу цих двох лютністів, у меланхолії погрузлих. Надалі помпувати! А хто отой патлатий псих?

КАМЕРГЕР: Це піаніст.

ГЕНРИК: Чому ці психопатки мечуться отам, балушать очі та хапаються за бюсти, які зав’яли без натхнення?

КАМЕРГЕР: Актори, віртуози й співаки спричинюють у дам такі судоми.

ГЕНРИК: О, саме таких вторинних богів мені потрібно. Ти накажи, щоб він уклоном напомпував мене своєю божестве́нністю. А цьому типові уже недовго жити — він сухотник. Такі тендітні пальці... Ну а та баберя? Чому їй кухар підставляє ослінчик до молитви?

КАНЦЛЕР: Ой, лихо-лихо...

КАМЕРГЕР: Дозволь, Ваша Величносте... даруй, Ваша Величносте... тут річ у тому, що княгиня, як ти вже волив зауважити, досить вульгарною сама собою є. Їй так кортить навколішки упасти перед Вельможністю твоєю, проте її коліна...

ГЕНРИК (задираючи їй спідницю): Коровисті, еге ж...направду...

КАМЕРГЕР: Так, але вона служницю має, і та служниця вшанує її коліна, поки вони складуть пошану Твоїй Величності.

ГЕНРИК: А я волів би, як по правді, колінця цієї дівчинки.

ЛАКЕЙ (частує): Бургундське!

КАМЕРГЕР: Та ні, цього не може бути! Це її служниця!

КАНЦЛЕР: Її служниця. Служить їй.

ГЕНРИК (до Дами): Як тебе звати?

ДАМА: Клотильда.

ГЕНРИК: І з чого ти здихаєш, тобто, перепрошую, і з чого ти живеш?

ДАМА: Із ренти.

ГЕНРИК: Чим ти займаєшся?

ДАМА: Загальним виснаженням свого організму.

ГЕНРИК: Навіщо ти живеш?

ДАМА: Щоб насолоджуватися всезагальною повагою.

ГЕНРИК: Яка ж прекрасна ця богиня. Вівтар, обвішаний коштовностями й окурений служницею цією. Нехай навколішки впаде переді мною на цей ослінчик, а служниця хай поцілує їй п’яту. Напомпувати мене! О, як свербить! Клятий свербіж. Почухай мене, камергере, під лівою лопаткою.

КАМЕРГЕР: Отут?

ГЕНРИК: Ні-ні, лівіше, вище.

КАМЕРГЕР: Тут?

ГЕНРИК: Ні-ні, правіше. Та однаково. О, як мені це дошкуляє...

КАМЕРГЕР (фамільярно): Ах, дошкуляє тобі?

КАНЦЛЕР (цікаво): Гм, дошкуляє тобі?

ГЕНРИК: Нічого, це нічого. Це потішно навіть. Де батько? Привести сюди батька мого колишнього разом із колишньою світлої пам’яті моєю матір’ю. Ми зараз розпочнемо. (До Мані.) Ти сти́сни мої пальці, а я твої стисну... А як тут порожньо. Мені здається, що нікого тут немає.

Я сам-один.

І ще з тобою.

МАНЯ: Я так тебе кохаю...

ГЕНРИК: Кажи це, так, кажи це голосно і щоби всі-всі-всі почули. (До Канцлера.) Де батько? І пияка теж привести!

КАНЦЛЕР (механічно): Зараз батько буде.

ГЕНРИК (механічно): Чому немає батька?

КАНЦЛЕР (так само): Зараз батько буде.

ГЕНРИК (так само): Як буде, нехай буде.

КАНЦЛЕР (так само): Та бути то він буде батько зараз.

Харцизяки приносять Батька і Матір, а також Пияка, і жбурляють їх до ніг Генрика.

ГЕНРИК: І що?

КАНЦЛЕР: Нічого.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Нічого.

ГЕНРИК: Нічого.

Мотлох, перед яким я колінкував ще вчора (штовхає батьків ногою).

Хіба я знаю...

Я з’їв би щось...

Сідає на Батька верхи.

БАТЬКО: Я теж щось з’їв би.

МАТИ: І я.

ГЕНРИК: Але тут наразі нічого їстівного.

МАТИ: Нічого, то й нічого.

БАТЬКО: А пам’ятаєш, Генричку, як бричкою ми в поле їздили?

МАНЯ: Я також іноді, коли була погода гарна.

ГЕНРИК: Так, це були приємні вилазки... (Підводиться.) Але не в цьому річ. Ах, геть не в цьому! Не час на ці вторинні балачки... Я мушу дати собі шлюб!

КАНЦЛЕР: То дай собі той шлюб!!!

ГЕНРИК: Бургундське!

ЛАКЕЙ: Бургундське!

ГЕНРИК: Бургундське!

Гей-гей, салют, гей, камергере, ми вихилимо келиха цього

На честь моєї дами!

КАМЕРГЕР: Бургундське!

КАНЦЛЕР: Бургундське!

ЛАКЕЙ: Бургундське!

ГЕНРИК:

Здоров’я

Вірних підданців моїх!

ГОСТІ (здіймають келихи): Нехай живе до скону Їхня Королівська Милість!

ЛАКЕЇ (здіймають тацю): Бургундське, бургундське, бургундське!

ГОСТІ (танцюють):

Це кадриль придворна, ох і ах!

Хай живе до скону наш монарх!

І поміж іскристих винних чар

Хай квітує пишно балу чар!

ГЕНРИК: (походжаючи з Манею):

Осяянь дивних пряна ніч,

Ілюзій вічних сонний клич,

Примарна міць любовних див

І насолод облесний спів!

МАНЯ:

Гірка сльоза дівочих втрат,

Зітхань несмілих пелюстки.

Цвітуть минувшини бузки,

Зі мною знов мій любий брат.

ГЕНРИК:

Чи чуєш ти кадрилі тон?

Вона навіє щастя сон.

І кучері її, мов льон...

Годі! Годі! Зупинитися!

(До Лакея.)

Бургундське!

ЛАКЕЙ: Бургундське!

ГЕНРИК: Бургундське!

ЛАКЕЙ: Бургундське!

ГЕНРИК (наступає на юрму): Геть від мене!

Задкуйте всі переді мною! Я наступаю на вас! Це моя особа! Це я, я сам! Порожнява!

Нехай утвориться порожнява! Тут тільки я! Тут, у самім осерді!

Ну а тепер увага!

Поставте тут стілець, стілець порожній. І хай вона на нього сяде.

А я наближуся до неї і... і що? Приміром, я торкнусь до неї... торкнусь до неї... отим пальцем... це означатиме, що я її пошлюбив і вона моя законна, чиста, неторкана і віддана дружина. Мені не треба інших церемоній. Я сам для себе церемонії творю. А щойно я торкнусь до неї, усі ви мусите навколішки упасти і сим падінням піднести мій дотик аж до верхів’їв святості щонайсвятішої... так, до вершин подружнього обряду!

Лише насмільтеся навколішки не впасти! Насмільтеся не освятити шлюб мій своїм падінням! А зараз уперед, гей, уперед, гей, гайда, гайда, гей, о Генрик, Генрик, Генрик!

ДВІР:

Генрик, Генрик, Генрик!

Гей, уперед, гей, гайда, гайда, гей! О, Генрик, Генрик, Генрик!

ГЕНРИК:

Мені однаково,

Що ви про це подумали! Але... що ви подумали?

Подумали, що... що? (До Дами.) Що ти подумала?

ДАМА: Я взагалі не думаю. Ніколи.

ГЕНРИК: Ти думаєш і всі ви... всі ви думаєте.

ЛАКЕЙ: Портвейн!

КАНЦЛЕР: Вони всі думають.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Так, думають... Усі...

ГЕНРИК (замислений): Думають... (Обходить гостей, зазираючи їм в обличчя, наштовхується на Владзя.) О, Владзю, як ся маєш?

ВЛАДЗЬО: Добре.

ГЕНРИК: І що чувати?

ВЛАДЗЬО: Та нічого.

ГЕНРИК: Добре (лишаються стояти один навпроти одного).

КАНЦЛЕР: Мені здається, наш монарх роздумався так дивно...

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Еге ж, король замислений.

ГЕНРИК (сам до себе):

Не хочу більше пити я...

Не питиму я більше...

(До всіх.) Можливо, хтось подумав,

Що я паную тут лишень тому,

Бо всі вони в... кайданах?

Що я не мав би сили

Їм опиратись, якби їх визволили?..

(До Канцлера.) Отож

Наказую: ану!

Цих в’язнів розкувати і нехай

Накинуться на мене!

КАНЦЛЕР: Ваша Величносте!

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Ваша Величносте!

ГЕНРИК (до Владзя):

Ти знаєш,

Чого чекаю я від тебе!

(Голосно.) Гей! Розкувати їх! З’ясуємо нарешті, хто тут править!

Батько і Мати підводяться. Лише тепер видно, яка це жахітна пара: їхні обличчя змордовані, скривавлені.

ГЕНРИК: Та що це за клоунада!

Яка страхітна штучність! І все ж таки ця штучність є страхітною!

КАНЦЛЕР: Начебто з темниці вийшли!

ГЕНРИК: Ви хочете мене злякати?..

Чому вони на мене не кидаються?

І що, нічого?

КАНЦЛЕР: Нічого.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Нічого.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК: Нічого.

Група Зрадників наближається з лихими намірами.

ГЕНРИК: До мене, харцизяки!

Харцизяки стають за його спиною.

Якщо вони накинуться на мене, на них кидайтесь... Але чому вони не накидаються? Та що таке?

КАНЦЛЕР: Нічого.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Нічого.

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК: Нічого.

КАМЕРГЕР: Нічого.

ГЕНРИК:

Я не соромлюсь,

Ані співчуваю вам і не боюсь,

Ні-ні... я тільки мушу відступити перед вами,

Немов соромлюся й боюся...

Що ж вони прагнуть цим сказати?

КАНЦЛЕР: Нічого.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Нічого.

КАМЕРГЕР: Нічого.

ГЕНРИК: О-о, наступають! Чого ти хочеш? Ти чого хочеш?

Підбігає до Батька, проте не насмілюється до нього торкнутися.

Свиня!

ПИЯК (різко, збоку): Свиня!

ГЕНРИК (до Пияка): Свиня!

Генрик і Пияк вибігають на авансцену.

ПИЯК: Свиня!

Ти свинопасе свинський, свиня курвезна,

Свинячий свинтус і висвинар!

ГЕНРИК: Свиняче рило!

ПИЯК: Свиня!

ГЕНРИК: Свиня!

БАТЬКО: О, яке це свинство, свинство, свинство!

ЛАКЕЇ: Бургундське, о бургундське, о бургундське!

ПИЯК: Свиня свиняча!

А курва твоя свиняка підсвинкувата! Рох-рох! Кувік!

ГЕНРИК: Ти сам свиня! Свиня, свиня, свиня!

ГОСТІ: Ого, яка свинюка!

ЛАКЕЇ: Бургундське, о бургундське, о бургундське!

ГЕНРИК: Ідіоте! Ти ідіот!

ПИЯК: Сам ти ідіот! Ти ідіоте, свинячий хвіст!

ГЕНРИК: Свиняча морда!

ПИЯК: Ти свинтусе

Свинтухлуватий, свинський, засвинений.

Свинотуклятий, висвиняка, висвиняка

І поросяка, поросяка, кувік-рох-рох!

ГЕНРИК: Свиня!

МАТИ: А вже засвинився!

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: А вже заслинився!

БАТЬКО: Ого, яка свиня, свиня!

ЛАКЕЇ: Ого, яке бургундське, о бургундське!

ГЕНРИК:

Кнуре,

Спробуйте лише, теє-то, як його... торкнутися до мене!

ПИЯК:

А я торкнусь до тебе, ватасукувата!

Вже я торкнусь, торкнусь до тебе,

Ну а тоді напхаюсь і перепхну,

І вишкварчу,

А потім наплюю і виплюю! —

Хіба ж не правда, панно Манцю?

Тиша.

ПИЯК: Ви бачите цей Палиць?

ГЕНРИК: Кажи, що хочеш ти сказати.

Я не боюся...

ПИЯК: Панове Громадяни!

Я є невчений... Виджу тіко, шо тута шлюб з великою парадою... А я питаю, до холери весь той шлюб, як молода вже іншому посвинена, цебто пошлюблена?..

Ви бачите цей Палиць?

Дивіться на мій Палиць!

Тіко на Палиць позирайте!

ГЕНРИК: Як він мене лоскоче!

ПИЯК: Всі придивляйтесь до Пальця!

ГЕНРИК:

Ет, трясця, моя шкіра

Взялася гусячою шкіркою...

ПИЯК: Дивіться всі уважно на мій Палиць. Він осьо-сьо, у той бік зали вказує...

ГЕНРИК: Мене сміх розбирає.

ПИЯК: Дивіться, як я тим Пальцьом показую на отото, чого не видко за особами тамтими... Там їден молодик... Дивіться, як я в його бік Пальцьом показую... І зара вилізе вся королівська соромота!

ГЕНРИК:

Цей дотик торкається до мене

Безсоромно...

ПИЯК (кричить):

Король — рогач!

Бо суджена його гуляща!

Ви розступіться тіко

І принародно взрієте хлоп’ягу,

що з нею лапався!

Осьо стоїть, позаду гостей!

Гості розступаються. Видно мертве тіло Владзя.

КАНЦЛЕР: Убитий.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Труп.

БАТЬКО: Труп.

МАТИ: Помер.

КАМЕРГЕР: Труп.

ПИЯК (уражено): Труп!

Ножем проштрикнутий, кур-р-р...тка...

Хто його штрикнув?

ОДИН ІЗ ГОСТЕЙ (до Генрика):

Ваша Величносте! Він хвилину тому

Ножем себе убив!

ПИЯК: Сам себе вбив? А пощо вбив?

ГЕНРИК: Це за моїм наказом!

УСІ: Король, король!

ГЕНРИК: Але... хіба це все серйозно?

(За мить.) Підсуньте щось йому під голову.

УСІ: Король, король!

ГЕНРИК: Хто міг би в це повірити? Це тільки сон. Це навіть небувало штучно.

А він таки лежить отут,

Вона стоїть отам.

А я є тут...

(За мить.) Тепер я вже спокійно можу дати собі шлюб!

УСІ: Король, король, о, Генрик, Генрик, Генрик!

ЛАКЕЇ: Бургундське, о бургундське, о бургундське!

ГЕНРИК: Хто міг би в це повірити? Це тільки сон. Це навіть небувало штучно.

А він таки лежить отут.

Вона стоїть отам...

(Тихіше.) Тепер я підійду до неї й тут і зараз зроблю з нею, зроблю з нею все, що мені запрагнеться, як закортить мені... візьму й пошлюблю я її собі... на повну міць...

Що це я мовити хотів?

Щось мовити хотів та й призабув.

Зараз, та що ж воно... Ага! Здається, що нічого з цього не вийде, бо...

Я передумав...

(До Мані.) Пробач...

КАНЦЛЕР (углибині, над тілом Владзя): Сорочку поплямив...

БАТЬКО: Власне, життя йому ніхто уже не поверне.

МАТИ: Та він безумець, видко! Я перше думала, що він пошуткував... а потім — бачця... лежить...

ПИЯК: Та шкода слів. Каюк. По всьому.

ГЕНРИК:

О, я чудово знаю, що це неправда!

А все ж таки!..

Панове,

Дами,

Падайте навколішки, схиляйте голови,

Бо замість шлюбу... буде похорон!

КАНЦЛЕР: Похорон.

БАТЬКО: Ага, як похорон, то похорон.

ГЕНРИК: Давайте його сюди. (До Мані.) Стань біля нього. Цей труп є ділом моїх рук,

Однак це діло геть незрозуміле... Неясне.

Темне...

Сильніше воно від мене і,

Мабуть, не моє!

Шикуйтесь у процесію жалобну!

КАНЦЛЕР: Це поховальний марш!

БАТЬКО: Це поховальний марш!

ГЕНРИК:

Ні! Я ні за що тут не несу відповідальності! Не розумію власних слів!

Я не паную над своїми вчинками!

Нічого, так, нічого-пренічого я не знаю й не розумію!

І бреше той із вас, хто торохтить, що розуміє!

Нічого ви не знаєте

Так само, як і я!

Ми лиш поєднуємося між собою і постійно

В нові вкладаємося форми.

І форми ті спіднизу вгору б’ють. Цей дивний дим!

Мелодія невловна! Облудний танець! Нечітка хода!

І земський, людський храм,

В якому я служитель!

ПИЯК: В якому я служитель...

БАТЬКО (лагідно): Геню...

МАТИ (лагідно): Геню...

ГЕНРИК:

І я невинуватий.

Я свідчу вам, що, мов дитя, безвинний, нічого я не скоїв і не знаю ні про що.

І тут ніхто і ні за що не може

Нести́ відповідальність! Відповідальності немає взагалі!

Якщо таки є труп, то мусить бути похорон, а як мусить бути похорон, нехай четвірко з вас стають побіля нього, щоби підняти його вгору на відповідний знак...

Ні, не існує жодної відповідальності,

Однак ми мусимо владнати всі Формальності...

Четверо Вельмож стають біля Владзя.

Однак якщо четвірко з вас там стали, біля нього, нехай четвірко з вас тут стануть, біля мене.

Він і я... Четвірко і четвірко. Там і тут...

МАТИ: Дитя моє, ти так не переймайся, Генричку, облиш усе це, преці я матір’ю твоєю є. Хіба ти вже не можеш звично говорити? Звично мене поцілувати?

ГЕНРИК:

Таж ні, на жаль. Ніхто ні з ким не може звично говорити.

І ти даремно із себе вириваєшся до мене, а я до тебе із себе рвуся.

Марно я хотів би вирватись із себе до вас.

Так, я ув’язнений...

Ув’язнений, нехай невинуватий...

А шо це я хотів сказати, га?

Коли отак я тут стою

І мовлю...

Нехай же ваші руки

Мене... цей-во... торкнуться...

Вартівники, які стоять позаду нього, кладуть йому руки на плечі.

Зараз.

Це ще не все.

Якщо мене схопили тут, нехай ген-ген отам, удалині знесеться чин мій.

Піднімають тіло Владзя.

І нехай вас зрушить з місця ваш поховальний марш!

Хода.

Завіса

1946

Оперета

Дійові особи:

МОДЕЛЬЄР ФІОР

КНЯЗЬ ГІМАЛАЙ

КНЯГИНЯ ГІМАЛАЙ

ГРАФ ШАРМ

БАРОН ФІРУЛЕТ

АЛЬБЕРТИНКА

БАТЬКИ АЛЬБЕРТИНКИ

ЗЛОДЮЖКИ

ПРЕЛАТ

ПАТРОН

ГЕНЕРАЛ

МАРКІЗА

ПРОФЕСОР

ГРАФ ГУФНАҐЕ́ЛЬ

ЛАКЕЙ ВЛАДИСЛАВ

ЛАКЕЇ. ГОСТІ

Коментар

Текст сучасної п’єси дедалі менше надається до читання. Чимраз більше скидається на партитуру, яка починає оживати лише на сцені, у грі, у виставі.

А ця ОПЕРЕТА складна для прочитання ще й з іншого приводу. Мене завжди захоплювала форма оперети, одна з найвдячніших, як на мене, із тих, що зародились у театрі. Наскільки опера є чимось млявим, безжально відданим на поталу претензійності, настільки оперета — в її божественному ідіотизмі, у блаженному склерозі, в її чудесному окриленні — завдяки співу, танцю, жесту, масці є для мене театром досконалим і досконало театральним. Нічого дивного, що я зрештою піддався цій спокусі...

Але... ну як тут наповнити маріонеткову порожнечу оперети глибокою драмою? Коли, як відомо, робота митця є одвічним поєднанням суперечностей, протилежностей — якщо ж я взявся до такої легковажної форми, то заради того, щоб опорядити й доповнити її серйозністю та болем. З одного боку, ця оперета, одначе, має бути від початку до кінця лиш оперетою, непорушною та суверенною в її опереткових елементах, а з іншого — вона все ж таки мусить стати патетичною драмою людства. Ніхто не повірив би, як багато зусиль поглинула драматургічна організація отакої дурнички. Замкнути в опереті певну пристрасть, певну драму, певний пафос, не порушуючи її святої глупоти — ось де чималий клопіт.

Монументальний оперетковий ідіотизм, який ходить укупочці з монументальним історичним пафосом, — ось маска оперети, за якою кривавить сміховинним болем викривлене обличчя людства; це була б, мабуть, найліпша інсценізація оперети в театрі. А ще в уяві читачів.

Дія

Акт І — Напередодні Першої світової війни, приблизно 1910 року.

Пересичений гультіпака і світський лев граф Шарм, син князя Гімалая замислив спокусити Альбертинку, дівчинку-картинку. Проте як зав’язати знайомство з Альбертинкою, «якщо його їй не відрекомендували»? Шарм вигадав таку інтригу: він умисне приведе злодюжку, юного шибеника й пустуна, а той підкрадеться до Альбертинки, поки вона спить на лавці, і щось поцупить... портмонетку, медальйон... Тоді Шарм упіймає злодюжку і зможе без порушення savoir-vivre^[8] відрекомендуватися цій дівчинці-картинці.

Однак що це?! Альбертинка відчула крізь сон злодюжчину руку, і її занурив у мрії аж ніяк не злодійський дотик, а любовний... який добирався не до медальйона, а до її тіла... І відтоді це дівча, збуджене, зачароване, маритиме про наготу... і западатиме в сон, щоби знову відчути такий оголювальний дотик...

Прокляття! Адже Шарм, цей вифранчений граф, соромиться наготи, він обожнює вбрання! І не наготою хоче її зваблювати, натомість шиком своїх костюмів і манер! І не роздягати її прагне, а власне одягати!.. У найдорожчих крамницях, у люксусових модисток...

Проте хто ж це прибуває на гостину з Парижа до замку Гімалай? Сам знаменитий Фіор, модельєр світової слави і диктатор дамсько-чоловічої моди! Отож у замку має відбутися величний бал водночас із модним дефіле, а на цьому дефіле маестро мусить запровадити в моду свої новітні витвори. І поки Альбертинка мріє про наготу, Костюм, Мода і Шик починають всевладно панувати під орудою Фіора!

Утім маестро невпевнений і стривожений: яку ж би то моду запровадити, який силует запропонувати, коли Час такий пливкий, занепадницький, зловорожий, та ще й не знати, куди стримить Історія...

Гуфнаґель, граф і коняр, дає йому поради. Запросимо, мовляв, гостей до співпраці. Нехай це буде маскарад, а ті, хто схочуть узяти участь у дефіле, хай самотужки спроектують костюми майбутності й надягнуть поверх них мішки. На певний знак мішки спадуть, журі роздасть призи за найліпші ідеї, а маестро Фіор збагатиться цими ідеями й виголосить моду, обов’язкову на найближчі роки.

Прокляття! Адже цей Гуфнаґель насправді ані Гуфнаґель, ані граф, ані коняр! Ні-ні, це Юзеф, колишній камердинер Князя, звільнений колись давним-давно зі служби, а тепер агітатор і революційний діяч. Ха-ха-ха! Професор-марксист привів його сюди під фальшивим прізвищем, і цей замаскований терорист прагне під маскою Балу-Маскараду нелегально переправити до Замку Моду кривавішу, Вбрання жахітніше, ніж досі... він хоче збунтувати Лакейство, яке ваксує та глянсує взуття... він прагне Революції!..

Акт ІІ — Бал у замку Гімалай

Прибувають «замішковані» гості, які братимуть участь у конкурсі на Нову Моду.

Шарм приводить Альбертинку, обвішану гардеробом (бо Шарм замість роздягати її, одягає, вона ж, досі причарована злодійським дотиком, постійно засинає... і снить наготою... наготу прикликає уві сні...).

А це доводить до шалу Шарма і його суперника Фірулета. Шарм прибув на бал зі злодюжкою на повідці... чи задля того, щоб мати його на оці... чи щоб злодюжка чогось бува не вчворив... а може, й ревнує до того розкутого злодійського дотику, бо його аж судомить і збуджує те, що злодюжка до всього може добиратися своїми злодійськими пальцями... Фірулет, суперник графа, теж має свого злодюжку на повідці.

Шарм і Фірулет, не в змозі опиратися сонному заклику Альбертинки, глумляться один з одного, і трагічна жага самознищення доводить їх до дуелі. Аж урешті, коли Бал розгортається в усьому блиску туалетів і масок, суперники-імпотенти з розпачу спускають злодійчуків із повідців: нехай роблять, що хочуть, нехай крадуть, хай добираються!..

Сум’яття. Паніка. Злодійчуки крадуть, що лиш угледять. Тим часом гості, не знаючи, хто їх лоскоче й дотикається до них, вищать, шаленіють! У всезагальній розгнузданості манер і розхристаності костюмів Гуфнаґель, коняр-терорист, пускається на чолі Лакейства в галоп. Революція.

Акт ІІІ — Руїни замку Гімалай

Революція.

Вітер Історії. Спливло багато часу. Це вже по обох світових війнах і революціях.

Людський костюм ошаленів... На вітру, у спалахах блискавиць показуються найчудернацькіші вбрання: Князь-лампа, прелат-жінка, гітлерівський мундир, маска-протигаз... усі ховаються, й ніхто не знає, хто ким є...

Гуфнаґель-Вершник на чолі Куреня Лакеїв галопує в погоню за фашистами й буржуями.

А маестро Фіор у жаху й остовпінні намагається якось визначитися посеред цього нового модного дефіле.

Розпочинається суд над упійманими фашистами. Даремно Фіор домагається законного судового провадження. Буря! Буря! Вихор здушує, підхоплює...

Однак що це? Ах, що це? Заходять Шарм і Фірулет, які дорогою ловлять метеликів, слідом за ними з’являється труна, яку несуть двійко гробарів. І запеклі суперники розповідають свої сумні історії: тоді на балу Альбертинка щезла, знайшли лише численні залишки її гардероба! А злодюжки теж щезли. Отож переконані, що Альбертинку роздягли догола, зґвалтували й убили, вони вибрались у світ широкий слідом за цією труною, щоби поховати голе тіло дівчини.

Тоді всі складають до труни свої поразки і свої муки. Однак що це? Ах, що це?! Коли насамкінець маестро Фіор, проклинаючи Людський Костюм і Моду, і Маски, у жесті найвідчайдушнішого розпачу складає до труни таку святу, таку звичайну, проте повік не досяжну наготу людську... з труни постає гола Альбертинка!..

Звідки вона взялась у труні? Хто її там сховав?

Обидва гробарі скидають маски: це Злодюжки! Це вони викрали Альбертинку з балу, роздягли її й сховали в труні...

Нагота вічно молода — молодість вічно нага — нагота вічно молода — молодість вічно нага...

Зауваги щодо гри і режисури

Музика, куплети, танці, декорації, костюми в класичному стилі давньої віденської оперети. Мелодії легкі, старі.

Однак поступово Оперета потрапляє у вир Історії та набрякає Шаленством.

Ефекти бурі, вихори, громи, спочатку радше риторичні, у другому, а надто в третьому акті переходять у справжню бурю. Шекспірівські сцени третього акту нехай будуть патетичними й трагічними.

Протиставлення костюм-нагота — це лейтмотив Оперети. Сон про наготу людини, ув’язненої в костюмах, найчудернацькіших і найжахітніших...

Акт І

Площа біля храму. Дерева, лавки, місце для прогулянок. На першому плані, збоку — Панська група: Патрон, Генерал, Професор, Маркіза. Костюми, які носили до 1914 року, помпезні: мундири, тужурки, шапокляки^[9], бакенбарди, комірці, ціпки, галуни тощо. Вишукані манери: уклони, усміхи, люб’язності тощо.

Углибині, ліворуч, Лакейська група: їх четверо, в лівреях, пики лакейські.

Із-за храму виходить граф Шарм Гімалай, представник «золотої» молоді, 35 років, гультіпака і пересичений блудник: фрак, шапокляк, рукавички, ціпочок, монокль. Слідом за ним його лакей, Владислав.

ПАНСЬКА ГРУПА (спів, piano^[10]):

Ох, граф, граф, граф, ох, цей граф Шарм,

Ох, цей граф Шарм!

ШАРМ:

Ох, граф, граф, граф, ох цей граф Шарм,

Ох, цей граф Шарм!

(Застигає у вишуканій позі. До Владислава.)

Владиславе, попгав мені ліву холошу й пошкгябай пгаву лопатку. Чи ского вона вийде?

ВЛАДИСЛАВ (50 років, бакенбарди, ліврея): До послуг пана графа (шкрябає його й поправляє холошу). Ні, з вашої ласки, ше не зара, служба свята ше не скінчилась, теє-сеє... але зара скінчиться, пане графе, то й теє... вийде вона, пане графе...

ШАРМ: А той злодюжка?

ВЛАДИСЛАВ: Він у мене за кущем, з вашої ласки.

ШАРМ: Покажи, я хочу побачити його.

Владислав виводить із-за куща Злодюжку: 18 років, босий, щуплявий, вуличник, бешкетник, пройда.

ШАРМ: Гм, нічогенький такий злодюжка, знає свою гоботу, я пгосто уявляю це...

ВЛАДИСЛАВ: Еге, та він і під судом був, з вашої ласки... Мастак.

ШАРМ: Сховай його в кущах, нехай чекає... Без нього я нічого не доб’юся. (Владислав ховає Злодюжку.) Скільки в мене там жінок на гахунку?

ВЛАДИСЛАВ: Ви, графе, маєте на рахунку із сьогоднішнім днем включно двісті п’ятдесят сім, а пан барон Фірулет мають двісті п’ятдесят шість.

ПАНСЬКА ГРУПА (прокидається):

Ох, граф, граф, граф, ох, цей граф Шарм!

Ох-ох, баро-он Фірулет!

ШАРМ: Цей гготескний багон! Дай мені цукегку, я хочу подих освіжити! У мене печія. Вчогашні устгиці, шампанське, пулягка^[11], ха-ха, Леонсія, о, чагівнице, cette enchantehesse^[12], мімози й огхідеї, коштовності й какаду, та от потім нефагт, ледь не інфагкт, слово честі parole d’honneur^[13], цей бакагá в клубі, 13 575 плюс 12 830, газом біля 26 тисяч, ха-ха, я пгоггався, що за нічка... цигани... я здгімнув би. (Позіхає.) Ах-ах! (Озивається.) Клятий багон! Таке вгаження, що він ганяється за мною. 257 і 256. Гей-гей, почухай мені чегевика, отам, де в мене дгугий палець на лівій нозі. (Владислав чухає.) Гей-гей! Багон! Я проггався. А цій дівчинці тгеба буде спгавити щось із гагдегоба. Ба! (Позіхає.) Однак усіх їх тгеба одягати! (Розлючений.) Багон! (Кланяється Панській групі, яка відповідає чарівними уклонами.)

(Співає.)

Ох, що мені багон! Ха-ха-ха-ха, багон!

Бо я граф Шагм

Ловець надам!

Гульвіса Шагм, безпутник Шагм!

Гей-гей, розпещене дитя салонів,

Ось, бачте — вусики мої,

А це монокль мій,

Це мій ціпочок, шапокляк, мої манеги (позіхає),

А герцогині та графині,

А баронеси та принцеси,

Міщучки, швачки та мулатки...

Ох, догогий, ах, незгівнянний, ах, гозкішний, ах, чагівний, скільки шику, скільки шагму, а манеги, ah, quel chic, quel chahme et quelles maničhes^[14]!

Заходить барон Фірулет. 35 років, мисливський костюм, рушниця-дубельтівка, монокль, хлист, капелюх із пір’ячком. Слідом за ним Стрілець Станіслав із мисливською торбою.

ФІРУЛЕТ (співає):

Ги-ги-ги, Шарм, це справді Шарм.

Кого я бачу тут: авжеж, це Шарм!

Це потішає мене!

Це розважає мене!

Ф׳ю-ф׳ю-ф׳ю, Шарм, тю-тю-тю, Шарм!

А я баро-он Фірулет!

Мисливець я, який жене слідами дам.

Піф-паф, і все, піф-паф — і все моє, ха-ха-ха-ха, ти вже в обіймах,

Я кохаюся з тобою, ах-ах, l’amour!

(Говорить.) Станіславе, скільки там у мене на рахунку?

СТАНІСЛАВ: У вас, бароне, двісті п’ятдесят шість, а у пана графа Шарма двісті п’ятдесят сім.

ФІРУЛЕТ:

Ф׳ю-ф׳ю-ф׳ю, Шарм, тю-тю-тю, Шарм,

А я баро-он Фірулет!

По носі я даю тому, хто задирає носа!

ПАНСЬКА ГРУПА (piano):

Ох-ох, ох-ох-ох, ох, наш граф Шарм!

Ох, наш баро-он Фірулет!

ШАРМ: Любий багоне Фігулете, я підмічаю — якщо мене не обманює зіг — що ви, багоне, покинули п’янкі хащі огхідей нашої сліпучої какаду кококо la Thès Belle^[15], щоби спгобувати мисливського щастя на тегенах більш... гм-гм... дівочих... ха-ха-ха. Тги без фігуги. (Зухвало походжає перед бароном.)

ФІРУЛЕТ: Ох, цей мій дорогий Шарм, якщо ви, графе, відчуваєте щось на зразок ностальгії по п’янких парфумах нашої какаду кококо la Très Belle, можете понюхати мене, я пересичений ними по саме ні́куди. Ха-ха-ха, кварта в чирвах. (Проходить перед Шармом.)

ШАРМ: Пікова дама.

ФІРУЛЕТ: Чотири трефи і валет.

ШАРМ: Пас.

ФІРУЛЕТ: Пас.

ШАРМ: Дублюю.

ФІРУЛЕТ: Дублет на дублет.

ШАРМ: Пас!

ФІРУЛЕТ: Пас!

ПАНСЬКА ГРУПА (piano):

Ох-ох, ох-ох-ох, цей наш граф Шарм!

Ох, наш баро-он Фірулет!

ШАРМ: Легкі пегéкуски і соус Бельмонто! Дозвольте, багоне, якщо зіг не обманює мене, ви вибгалися з цією гушницею полювати на са́генку, you know me! Сагенок не стгіляють! А бгаконьєрству на чужій тегитогії я теж не потугав би, you know me. Кембгидж, купе-де-люкc, коньяк «Магтель», «Гітц» і «Каглтон»!

ФІРУЛЕТ: Тю-тю, відколи ж ото облізлі світські леви беруть під захист безневинних саренок? Персональний VIP-вагон! Мулен Руж! Чого ж тоді ти, графе, кирпу гнеш? Сім вакханок!

ШАРМ: Чотири гугії!

ФІРУЛЕТ: Дві одаліски і одна стенографістка!

ШАРМ: Одна мулатка, тги телефоністки!

ФІРУЛЕТ: Дублюю!

ШАРМ: Дублет на дублет!

ФІРУЛЕТ: Ніс!

ШАРМ: Ніс!

ФІРУЛЕТ: Пас!

ШАРМ: Пас!

ПАНСЬКА ГРУПА (piano):

Ох-ох, ох-ох-ох, ох, цей граф Шарм!

Ох, цей баро-он Фірулет!

ШАРМ (байдуже): Нудьга.

ФІРУЛЕТ (байдуже): Печія.

ШАРМ: Нефагт, ледь не інфагкт.

ФІРУЛЕТ: Мігрень.

ШАРМ: Ніс.

ФІРУЛЕТ: Ніс.

ШАРМ: Пас.

ФІРУЛЕТ: Пас.

Фірулет виходить разом зі служником.

ШАРМ: Фазани і дгозди. Пговокація. Нахаба! Я заслаб. Владиславе, ін’єкцію! (Владислав робить йому ін’єкцію.) Альбегтинка, дівчинка-кагтинка. Двісті п’ятдесят сім. Двісті п’ятдесят шість. Тгясця, знову я проггався. Когсо Коломбо. Фгікасе й делікатеси. Нудьга. Пф-ф-ф-ф... (Сідає вглибині сцени на парасолю, яка є водночас розкладним стільчиком.)

ПАНСЬКА ГРУПА (спілкування поступово пожвав­люється): Кріселка лорда Блоттона... кріселка лорда Блоттона... кріселка лорда Блоттона... (повсякчас пожвавлюючись) кріселка лорда Блоттона...

ГЕНЕРАЛ: Жилетка лорда Блоттона.

ПАТРОН: Жилетка лорда Блоттона?

МАРКІЗА: Авжеж, саме так, жилетка лорда Блоттона!

ГЕНЕРАЛ: Із подвійним відблиском...

ПРОФЕСОР: Із загнутим кутиком...

ПАТРОН: Та невже, панове? Із загнутим кутиком жилетка?!..

Акорд органа. Із храму виходить подружжя Гімалаїв у товаристві модельєра Фіора.

КНЯЗЬ: Яку ж чудову пгоповідь виголосив наш догогий пгелат на честь нашого догогого Господа Бога, як це добге, що наш догогий Господь Бог тепег так ушанований нашим догогим пгелатом! Осанна!

КНЯГИНЯ: Алілуя на висоті! Чагівно! Enchanté! (Вітається з Панською групою.) А оце, пгошу вас, панí й панове, наш догогий гість, який пгибув до нас пгямо з Єлисейських Полів — модельєг Фіог власною пегсоною, напгавду, ми з чоловіком почуваємося вшанованими на висоті!

КНЯЗЬ: Напгавду, ми обоє, я і моя дружина, гадіємо на висоті цьому пгемилому візиту нашого догогого маестго Фіога...

КНЯГИНЯ: Маестго — пгавдивий диктатог костюма в Євгопі.

КНЯЗЬ: Моди і дамської, і чоловічої. Саме він щогоку ствогює обов’язковий силует...

КНЯГИНЯ: Маестро Фіог, догогі пані й панове, згодився пгийняти запгошення мого чоловіка і пгибув до замку Гімалай, щоби влаштувати на висоті своє щогічне сенсаційне дефіле моди — і чоловічої, і дамської. Осанна! Алілуя на висоті!

КНЯЗЬ: Подія вкгай знаменна, цього газу з нашої гезиденції Гімалай пголунає голос диктатога євгопейської моди.

ПАНСЬКА ГРУПА:

Ах-ах, ах-ах-ах, маестро Фіор!

Ах-ах, ах-ах-ах, модне дефіле!

О, що за диво! О, що за диво, що за диво!

ФІОР (співає):

Бо я Фіор!

Я модельєр!

Маестро моди

І магістр костюма!

Ах-ах-ах, élégance, ах-ах-ах, distinction, ах-ах-ах, fashion!

Ах-ах, який шикарний стиль...

(Саркастично.) Рембрандт і Мікеланджело, ха-ха!

Данте і Гете, ха-ха-ха!

Бах і Бетговен, ха-ха-ха!

Бо я маестро, я магістр!

Я той, хто створить силует і змінить смак,

Месьє, мадам.

Той, хто накаже, щоби квітли бакенбарди і круглились декольте,

Щоб рожевіли всі панчішки, і всі туфельки блищали!

Бо я маестро,

Бо я Фіор!

ШАРМ (підходить):

Бо я ггаф Шагм!

Бо я ггаф Шагм!

Ах, я ггаф Шагм,

Я пещений, єдиний, незрівнянний...

Бо я сам Шагм!

А це циліндр мій,

А це ціпочок мій,

Бо я сам Шагм —

І це мій смак!

ФІОР і ШАРМ:

Бо я Фіор (граф Шарм),

І я маестро дамсько-чоловічий!

ФІОР: Справді, любий графе Шарме, до мене в Парижі дійшли вісті, що ніхто ліпше від вас не вміє носити шапокляк із сімома переливами.

ШАРМ: Ах, будь ласка, гляньте на мою жилетку.

ПАНСЬКА ГРУПА:

Кріселка лорда Блоттона,

кріселка лорда Блоттона...

КНЯЗЬ: Я не сумніваюся, що з допомогою Шагма маестго здійснить великі гечі. У наш час, у час, такий, як тепегішній, соціал-демокгатичний і атеїстично-соціалістичний, костюм став найпотужнішим бастіоном вищого класу. Бо щоб воно було, якби не всі ці нюанси, я сказав би, тонкощі, відтінки, отой містичний шифг, незгозумілий для невтаємничених, за допомогою якого вища сфега ізолюється від сфеги нижчої. Костюм і манеги — оце наш бастіон на висоті! Осанна! Нижчий клас, звісна гіч, робить усе можливе, щоби пгивласнити собі і нашу моду, і наші манеги, пготе саме тому тгеба постійно запговаджувати інновації, заплутувати сліди...

КНЯГИНЯ: Гготескно, немає миті спокою, це якесь пегеслідування! Ледве я спгавлю собі пеньюаг із комігцем а-ля Гебегбеге, як уже бачу такий самий коміг у моєї пегукагки. А найгігше зі служниками, уявіть лише, вчога я заскочила свою гагдегобницю, коли вона мігяла мої туалети...

КНЯЗЬ: Таж, будь ласка, Фегнандо,.. пгошу тебе... (обережно показує на Лакея вглибині сцени) пгошу тебе... служники...

КНЯГИНЯ: Служники!.. (Замовкає.)

ПАТРОН: Ет (стишено). А мій камердинер, уявіть, наслідує мій спосіб зав’язувати краватку!

ГЕНЕРАЛ: Тихше... Мій ординарець користується моєю пастою для черевиків.

КНЯЗЬ і КНЯГИНЯ: Тихше... служники!

УСІ: Тихше-тихше... Служники!

КНЯЗЬ: Мабуть, вони нічого не чули... Тихше...

ГРУПА: Мабуть, не чули... Тихше...

КНЯЗЬ: А хоч би й чули!.. А хоч би й чули!.. (Гукає.) Константию! (Лакей прибігає.) Будьте такі ласкаві вичистити мені чегевики!

ГЕНЕРАЛ: Гарна думка, слово честі, бо така курява! Лютику! (Прибігає ординарець Лютик.) Наглянсуй мені носаки, як належить!

КНЯЗЬ: Люблю, коли кожна людина на своєму місці!

ПАТРОН: Нині парко, то й курява липне до взуття. Валеку! Берися теж до щітки, головне з боків. (Лакей заходиться вичищати.) Після Парижа наша околиця, мабуть, здається вам, маестро, дещо монотонною?

ФІОР: Та ні, чого б оце!

КНЯЗЬ: Маестго ласкавий до нас! Фганті́шеку! Пгошу й мені... (Маркізі.) Евлаліє, я бачу, що і в тебе туфлі запогошені. Фгантішеку, спочатку пані магкггафині.

МАРКІЗА: Сю-сю-сю!

ШАРМ: Владиславе! Спегшу маестго, потім панові пгофесогу й мені!

Лакеї чистять унизу, пані й панове розмовляють угорі.

ПРОФЕСОР (Шармові): Я буду вам безмежно зобов’язаний (буцімто блює на Фіора).

ФІОР: Пардон?!

КНЯГИНЯ (Фіорові): Наш бідолашний безцінний пгофесог хгонічно хвогий на неконтгольовану блювоту. Обцесійно-хгонічну пгофесогову блювоту лікували без жодних наслідків найбільші медичні світила. Щопгавда, пгофесог блював на найбільших світил, а ще на гозмаїтих асистентів, медсестег, que sais-je^[16], а також на мого чоловіка й на мене, складно взагалі було б знайти таку меблю або людину, яку не обблював би наш догогий пгофесог. Улітку наш догогий пгофесог блює на клумби, квіточки, гослинки, хгобачків чи песиків, а ще, напгиклад, на комашок або на дегева, або на садові тачки.

КНЯЗЬ: Блювота нашого догогого пгофесога має хагактег спазматичний, конвульсійний і, безсумнівно, хгонічний. (Професор буцімто блює на Маркізу.) О, пгошу дуже!

МАРКІЗА: Сю-сю-сю!

КНЯЗЬ: А ось і наш догогий прелат!

Прелат вийшов із храму, підходить.

ПРЕЛАТ: Слава Ісусу Христу!

КНЯГИНЯ: Ах, яку ж ви пгоповідь нині виголосили, наш догогий пгелате, на честь нашого догогого Господа Бога! Пгошу, пгелате, оце маестго Фіог!

ПРЕЛАТ: Слава навіки Богу!

ФІОР: Я цілковито причарований!

МАРКІЗА: Сю-сю-сю.

КНЯЗЬ: Пго що це я?.. Ага, наш догогий пгофесог блює на листочки, тгавинки, канапи, тагілки й тагілочки, пагкани, огогожі, гувегнанток або капелюхи. Це, як ствегджують лікагі, стан хгонічно нудотний, блювотний, ригальний, я сказав би, органічно-гепульсивний. До гечі! А де ж, пгофесоге, ваш пгиятель, отой славетний коняг і спогтсмен ггаф Гуфнаґель, якого ви обіцяли нам пгедставити?

ПРОФЕСОР (буцімто блює): Пардон! Граф Гуфнаґель досі в храмі, його поглинула молитва, зараз він прийде.

ПРЕЛАТ: Валентова! То й мені тре троха сандалі почистити.

ПАНСЬКА ГРУПА: Кріселка лорда Блоттона... Кріселка лорда Блоттона... Кріселка лорда Блоттона... (Pianissimo^[17].) Кріселка лорда Блоттона. (Завмирають.)

ЛАКЕЙ І: Гей, посунься, куди пхаєшся?

ЛАКЕЙ ІІ: Це моя нога!

ЛАКЕЙ ІІІ: Бач, які тепер носи в черевиків, гострі...

ОРДИНАРЕЦЬ: Геть, голото, не бачиш, що я пуцую пана генерала?

ЛАКЕЙ ІІІ: Теперка у всіх шкарпетки в смужечку.

ВЛАДИСЛАВ: Не пхайся, телепню!

ГОСПОДИНЯ ПРЕЛАТА: Кара Божа із тієї голотою!

ЛАКЕЙ ІІ: Мені забракло вакси. Язиком вилижу.

ЛАКЕЙ ІІІ: Я теж не маю глянцу, але в мене є язик.

ГОСПОДИНЯ: Кара Божа з тими хамидлами!

ЛАКЕЙ ІІІ: Валеку, отут вилижи, з-під підбора.

ЛАКЕЇ (вилизуючи):

Ой, ваксую я до глянцу!

І глянсую я до вакси!

Язиком!

Язиком!

Гей-га, гей-га, гей же га!

ПАНСЬКА ГРУПА (прокидається): Кріселка лорда Блоттона...

КНЯГИНЯ: Сподіваюся, ви всі, пані й панове, вже отгимали запгошення на бал, який, не сумніваюся, надасть блиску на висоті цьому неймовігному модному дефіле від нашого маестго на висоті, осанна, осанна, алілуя, алілуя!

КНЯЗЬ: Ми пгагнемо, щоби бал був гідний маестго, а маестго балу був на висоті, осанна, осанна!

ПРЕЛАТ: Нема нічого ліпшого, ніж благосні розваги!

ГЕНЕРАЛ (Ординарцеві): Вилижи отут підошву.

ПРЕЛАТ: А ось і пан граф Гуфнаґель! Гідний благословення християнського, прошу його в жертводавців моїх, останній із дому Божого виходить, похвально, похвально...

КНЯЗЬ: Конягі завжди побожні, цікава гіч, хоч скільки газів мені тгаплялося зустгіти коняга, він завжди був побожний.

ПРОФЕСОР:

Ве-е-е-е-е!

Ве-е-е-е-е!

Дозвольте, князю і княгине!

Дозвольте, любе товариство!

Граф Гуфнаґель —

Мій приятель і компаньйон, ве-е-е, ве-е-е, ве-е-е!

ЛАКЕЙ І (вилизуючи черевичок Княгині): Які ж то теперка ясні пані почали спідні сорочки носити, з рюшечками, тра Касьці моїй сказати.

ЛАКЕЙ ІІ: Лижи, а під спідницю не заглядай, хаме.

КНЯГИНЯ (співає):

О, ггафе, чемпіоне незгівнянний!

КНЯЗЬ (співає):

О Дегбі, о Лонгчемпс і Фікс Гганд Фікс!

ГУФНАҐЕЛЬ (співає):

Лише галоп, галоп, галоп,

Галоп у голові моїй...

Гей-гей, галоп, який там клус!

Галопом я завжди лечу,

Хлистом раз-два, хлистом два-три —

І знов галоп — на раз-два-три.

Гей-гей, галоп, о це мій сон!

Гей-гей, галоп — оце мій звичний стиль!

ПАНСЬКА ГРУПА (співають):

Гей-гей, галоп, галоп, галоп, гей у галоп, галоп, галоп.

Галопом ми мчимо учвал!

(Завмирають.)

ШАРМ (поволі відходить углиб сцени, Владислав слідом за ним): Нудьга. Печія. Нефагт, ледь не інфагкт. Владиславе, згоби-но мені ін’єкцію. (Владислав робить.) Чого ж вона так довго не виходить?

ВЛАДИСЛАВ: Теперка вже тре тилько виглядати!

ШАРМ: І вона завжди сідає на ту лавку?

ВЛАДИСЛАВ: Завжди-презавжди.

ШАРМ: Дай-но того злодійчука. (Владислав виводить Злодійчука на повідці із-за куща). А чого ти його отак, на повідці?

ВЛАДИСЛАВ: Та бо ж він під судом був. Для певності.

ШАРМ: Ну, гагазд. Чи ти втлумачив йому в голову, що тгеба гобити? Повтогюю ще газ. Вона сидить. Як завжди, на тій лавчині, чекає на пгиятельку. На мій знак цей злодюжка закгадається ззаду і хап... щось там цупить у неї — сумочку або хустинку... Тоді я — хап злодюжку і пгедставляюся... ба, ба, звісно. Ясна гіч, за такої ситуація я не тільки маю пгаво, а й пгосто зобов’язаний пгедставитись... А потім запгошую її на вечегю — і побачимо, ха-ха-ха, Фірулетову магмизу! Куплю їй муфту.

ВЛАДИСЛАВ: Усьо так і буде, з вашої ласки...

ШАРМ (начебто присоромлений): Знаєш, Владиславе, ти згозумій, ти збагни, не май мені за зле, я спгавді не хотів би вдаватися по допомогу такого поганця, але не бачу, спгавді не бачу, гозумієш, Владиславе, ну як міг би я, особа з моїми манегами, з товагиства, з моїм виглядом, як я можу отак пгосто зачепити якусь кізочку на лавочці під хгамом... Бо якби це була кокотка або віконтеса, або гегцогиня, або балегинка, або заміжня, або актгисулька — то інша гіч... Але ж не можу я зачіпати таку козу! На лавочці! У сквегі! Навіть не знаю, як я міг би вклонитися їй з дистанції у десять кгоків! Ce n’est pas mon genre^[18], ти, гозумієш, Владиславе! А такий кгимінальник і бгодяга може, йому однаково, може не пгосто підійти, не будучи пгедставленим, а й навіть добгатися до її гагдегоба або й до погтмонетки! Пгошу дуже! Я не можу! Він може. Дивний якийсь, напгавду, устгій у пгигоді: я не можу, він може. Отож, ти гозумієш, Владиславе, коли він її... пгодегустує, тоді я вже матиму пгивід до знайомства. А потім куплю їй муфточку й кольє. Ти гозумієш, Владиславе?

ВЛАДИСЛАВ: Усьо так і буде. О-хо-хо, йде! (Ховається разом зі Злодюжкою за кущ.)

Акорд органа.

Із храму виходить Альбертинка разом з Батьками.

МАТИ: Проповідь нашого прелата, яка ж вона, ця проповідь нашого прелата, ох, оце вже мені проповідь, така вже проповідь... Альбертинко, тримайся струнко!

БАТЬКО: Дощу не буде, але сонце теж щось наче... отак... якось... теє...

МАТИ: Цього року кучерики трохи спадають на лоба. З буклею над вушком. Ти бачила, Тинко?

БАТЬКО: Сонце того... теє.. бо й дощу не-е...

МАТИ (до Альбертинки): Що ж ти так ногами кривуляєш, ну чого ти так отими своїми ногами все кривуляєш і кривуляєш? Тинко! Каро Божа! Люди дивляться!

БАТЬКО: Гей! Поглянь, мамо! Бачиш отого, отам?..

МАТИ: У фраку?

БАТЬКО: А бодай би я тріс! Це Шарм!

МАТИ: Шарм? Шарм? Шармусь? Шармулик? Глянь, Тинко, ні, не дивися, що тобі до того, дивися прямо перед собою, каро Божа!

БАТЬКО: У фраку! Знати, прямо з казино, але, мабуть, не до храму, ги-ги-ги!

МАТИ: Що ти, Тинко? Лишаєшся?

АЛЬБЕРТИНКА: Я мушу зачекати Ядзю.

МАТИ: Каро Божа, щоби ти не запізнилася на обід. А куди не слід, не витріщайся. Поправ собі кучерик за вушком. Де твоє рукоділля? Візьми рукоділля, очима не стріляй.

БАТЬКО: Ходи, мамо, ходи, а то запізнимося...

Батьки виходять.

Альбертинка сідає на лавці з рукоділлям.

АЛЬБЕРТИНКА: Мухи. О, мухи. Ядзя. Дерево. Спека. Спека. (Позіхає.)

Шарм шарманськи проходить перед нею в шапокляку.

Альбертинка стріляє очима, крадькома позіхає.

Шарм повертається, знову проходить.

Альбертинка стріляє очима.

Шарм знову проходить.

Альбертинка стріляє очима.

Шарм знову.

Альбертинка стріляє очима.

Шарм іще раз.

АЛЬБЕРТИНКА. Ой-ой! Чого це він? Я спати хочу... (Засинає.)

Шарм подає знак Владиславові, який виходить із-за куща зі Злодійчуком. Нові знаки Шарма. Владислав спускає Злодійчука з повідця, а той, виконавши на волі кілька піруетів, підкрадається до Альбертинки й доволі довго її обмацує.

ШАРМ: Чого він так довго?

АЛЬБЕРТИНКА (крізь сон): О-о-о...

Злодійчук зриває з її шиї медальйон і тікає в бік Шарма, а той збиває його з ніг.

Грім.

Вітер. Буря, негайно вщухає.

ШАРМ: Мегзотнику!

ВЛАДИСЛАВ. Ах, пройдо, пройдо!

ШАРМ (підходить до Альбертинки з медальйоном, який він відібрав у Злодюжки): Дагуйте, пані, що я насмілююся заговогити з вами, адже мене ніхто вам не відгекомендував, але щойно цей злодюжка зловжив вашим безневинним сном і насмілився потягти цей медальйон. Я визнав за обов’язок негайно втгутитись. Однак виявив, що звегтаюся до вас попги те, що мене вам не відгекомендували. Ггаф Гімалай.

АЛЬБЕРТИНКА: О-йо-йой.

ШАРМ (співає й танцює):

Бо я ггаф Шагм!

Ловець на дам!

Гульвіса Шагм,

Безпутник Шагм,

Гей, гегцогині і ггафині,

Міщучки, швачки і мулатки.

Ох-ох, безцінний. Ах, незгівнянний,

А які ж у мене вусики, монокль і ціпочок!

Бо я ггаф Шагм —

Ловець на дам!

АЛЬБЕРТИНКА (співає й танцює):

Я Альбертинка,

Ах, дівчинка-картинка!

Це ніжна ручка моя,

Це зграбна ніжка моя!

Це моє вушко, це мої зубки.

Це носик мій, ой-ой, не твій!

А тут ще усточка мої!

О ти мій сон, чарівний сон!

О ви, о ви, чарівні сни...

Ах, зубки мої, ах, губки мої, ах, язичок мій, так-так, мій, бо він не твій.

Ах, вушка мої, ах, оченята мої, ах, пальченята мої, ні-ні, це не твої.

Ах, декольте моє-є-є,

Воно моє, а не твоє,

О ти мій сон,

О ти мій сон...

Чарівний ти мій сон!..

ШАРМ: Чагівний ти мій сон!

Якщо я вже мав честь вам відгекомендуватися, то чи вільно буде мені пегепочити хвилинку на цій лавчині біля вас, на якнайбільше догечній відстані?..

АЛЬБЕРТИНКА: Будь ласка!.. Пан граф такий ласкавий! Що це? Я спала? Що мені снилося?... Начебто рука... (Присоромлено.) О-о... Такий сон! Рука начебто якось отак... (Крадькома підозріло зиркає на Шарма, торкається до декольте...)

ШАРМ (сконфужений): Це, власне, той злодюжка...

АЛЬБЕРТИНКА: Злодюжка?

ШАРМ: Хіба ви нічого не знаєте?

АЛЬБЕРТИНКА: Що? Спека. Я заснула й бачила такий сон... Рука (підозріло дивиться на Шарма). Але чого ви тут, графе, сидите, що воно вам, графе, нащо ви поряд із такою, як я?..

ШАРМ: Чи мені таки буде дозволено згобити легковажний натяк і зав’язати з вами щось на кшталт пегелітного флігту а la papillon^[19]? Щопгавда, les femmes^[20] — це наче соус Бельмонто! Ліпше не зловживати. Важкостгавні! Владиславе, скільки в мене на гахунку?

ВЛАДИСЛАВ: У вас двісті п’ятдесят сім, а у пана барона Фірулета двісті п’ятдесят шість.

ШАРМ: Ну, власне. Печія. Нудьга.

АЛЬБЕРТИНКА: О-о-о!

ШАРМ: Посмак!

АЛЬБЕРТИНКА: О!

ШАРМ: Пеге́сит. Нежить. Статистика й міггень. Закон великих чисел.

АЛЬБЕРТИНКА: О!

ШАРМ: Якщо ми вже тут сидимо на лавочці у затінку, я не бачу іншого виходу, ніж запгосити вас до «Максима». Якщо я досі зношу жінок, то тільки фагшигованих, і то їжею з гагного гестогану. Жінка з добгою пулягкою всегедині таки смаковитіша, ніж та сама жінка, наповнена, я сказав би, пгосто кагтоплею або ггечаною кашею. Запгошую вас до «Максима». Скажімо, устгиці, фагшиговані лангустами, стгаусячі яйця а la cocotte, квітка з лосося, майонез, дгозди...

АЛЬБЕРТИНКА: О!

ШАРМ: Владиславе, піґулку! Але ми маємо надію, пги світлі, пгиглушеному кгивавим абажугом, пги п’янких звуках циганських музик, ох-ох, закуски і вакханки... кгов піниться газом із шампанським, циганські тгелі, агомат твої чуття гозпалює, я нахиляюся — ти відсуваєшся, я нахиляюся — ти відсуваєшся, eвое-евое^[21], я нахиляюся — ти відсуваєшся, евое-евое, я нахиляюся — ти відсуваєшся, га, я-а-а-а... Цигани, устгиці, я починаю тебе...

АЛЬБЕРТИНКА: О! Роздягати?

ШАРМ: Таж ні! Не гоздягати! Одягати! Муфточка із кготячих хвостиків від Вольфа!

АЛЬБЕРТИНКА: О!

ШАРМ: Панчішки з пагизького туману.

АЛЬБЕРТИНКА: О!

ШАРМ: Панталончики гожеві з пінкою!

АЛЬБЕРТИНКА: О!

ШАРМ: Буггундська спідничка, кгем абгикот!

АЛЬБЕРТИНКА: О!

ШАРМ: Блузочка з ггибочками під соусом пговансаль....

АЛЬБЕРТИНКА: О!

ШАРМ: Капелюшечок на овочевій подушці!..

Темніє, вітер, буря.

Грім.

АЛЬБЕРТИНКА: Графе! Ти одягаєш мене замість роздягати!

ШАРМ: Пагдон? Пагдон? Пагдон?

АЛЬБЕРТИНКА: Хіба не бачиш?

Я під сукенкою моєю

Зовсім гола!

Я гола!

Грім.

ПАНСЬКА ГРУПА (прокидається, piano, crescendo^[22], драматично): Кріселка лорда Блоттона, кріселка лорда Блоттона, кріселка лорда Блоттона... (Завмирають.)

ШАРМ (очманілий): Пеньюаг з мегеживом, обшитий хутгечком сгіблистого осіннього лиса, або дезабільє із шовку-сигцю з шотландською гюшечкою...

АЛЬБЕРТИНКА: Нагота... Наготи хочу!

Грім.

ПАНСЬКА ГРУПА (piano, розпачливо): Кріселка лорда Блоттона, кріселка лорда Блоттона, кріселка лорда Блоттона... (Завмирають.)

ЛАКЕЇ (дико): Гу-у-у-у-у-у-у-у-у! (Вітер).

Альбертинка тікає.

ШАРМ (очманілий): Упегше таке бачу: жінка воліє, щоб її гоздягали, замість одягати...

ПАНСЬКА ГРУПА: (fortissimo^[23], дико): Кріселка лорда Блоттона, кріселка лорда Блоттона!

Заходить Фірулет зі Стрільцем.

ФІРУЛЕТ (атакуючи Шарма сміхом):

Ха-ха-ха-ха — ха-ха-ха-ха!

Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха!

ШАРМ (захищається):

Ха-ха-ха-ха — ха-ха-ха-ха!

Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха!

ФІРУЛЕТ: Утекла! Га? Мої співчуття! А це поразка, ха-ха! Три без фігури!

ШАРМ (сконфужений): Не гозумію... Не гозумію... Не гозумію... (Машинально, у відповідь Фірулетові.) Ха-ха-ха!

ФІРУЛЕТ: Чого це ти не розумієш, графе? (Атакує Шарма.) Ха-ха-ха!

ШАРМ (атакує Фірулета): Ха-ха-ха!.. Не розумію, ти знаєш, багоне, дивна гіч. Я флігтував і натякав, що спгавлю їй се і те з гагдегоба. А вона: що хоче наготи!

ФІРУЛЕТ: Наготи?

ШАРМ: Наготи. Отож.

ФІРУЛЕТ: Перепрошую, ти хочеш цим сказати, графе, що замість пеньюара, сорочки, дезабільє, спіднього... якісь там таз, стегна, бабки, ключиці:.. й нічого більше?

ШАРМ: Нічого!

Тіло.

Тіло — й нічого більше...

Вітер.

ФІРУЛЕТ: О, який пошум у природі!

ШАРМ: О, який пошум у природі!

РАЗОМ: О, пошум, пошум, о пошум!

ШАРМ (замислений): Тіло.

ФІРУЛЕТ (замислений): Тіло.

ШАРМ: Голе.

ФІРУЛЕТ: Голе.

ШАРМ: І все.

ФІРУЛЕТ: І все.

РАЗОМ: І пошум, пошум, і пошум.

Із-за крісла виходить Владислав зі Злодюжкою на повідці.

ВЛАДИСЛАВ: А що з цим пройдою? Відпустити його, здати в поліцію чи як?

ФІРУЛЕТ: Це пес чи якийсь зірвиголова? Де ти його, графе, відкопав?

ШАРМ: Стій, багоне!

Зажди, багоне!

Я дещо починаю гозуміти... Ага-а-а... аг-а-а-а... ага-а-а-а... Бо вона спала на лавці. Я спустив на неї цього злодюжку. Щоб він щось у неї вкгав. А я його тоді зіб’ю з ніг і відгекомендуюся... Така інтгига! Але! Ба! Я гозумію!..

ФІРУЛЕТ: І що? Та кажи вже!

ШАРМ (сам до себе, нажаханий): Вона кгізь сон пізнала його гуку в себе в пазухах... Але гадала, що це моя гука... що це я!

ФІРУЛЕТ: Перепрошую? Що ти, графе, власноруч запхав їй руку в пазухи? На лавці, під деревом, у скверику — і то не будучи їй представленим?! Та що це за дика ідея?!

ПАНСЬКА ГРУПА (драматично): Кріселка лорда Блоттона!

ШАРМ: Вона гадала, що це я! Що це я запхав! Тому їй закогтіло наготи. Наготи зі мною, Боже всемогутній!

Вітер, однак млявий.

ФІРУЛЕТ: Перепрошую, перепрошую, — наготи, наготи з графом? Це ж як — що ніби граф без ціпка, без монокля, без шапокляка, без штанів і без трусів?

ШАРМ: Вона наготи зі мною хоче.

ФІРУЛЕТ (хапаючись за живіт):

Ха-ха-ха-ха — ха-ха-ха!

Ха-ха-ха-ха — ха-ха-ха!

ВЛАДИСЛАВ: Ги-ги-ги! Ги-ги-ги!

ПАНСЬКА ГРУПА: Ха-ха-ха-ха-ха-ха!

ЛАКЕЙСЬКА ГРУПА: Ха-ха-ха-ха-ха-ха!

ШАРМ (співає):

Що, багоне, ну що це знову?

Куди ти хилиш? Що це за сміх?

Зволій мене позбавити цього! Геть, геть!

Ця безпагдонність вже вмогила всмегть!

ФІРУЛЕТ (співає):

Голий Шарм, голий Шарм,

Ха-ха-ха і гоп-ца-ца,

Ха-ха-ха-ха. Наголяса!

Голий Шарм! Голий Шарм!

Зухвало дефілюють один перед одним.

ШАРМ: Квагта в чигвах!

ФІРУЛЕТ: Шлем у каре!

ШАРМ: Дублет у кольорі!

ФІРУЛЕТ. Дублет на дублет!

ШАРМ: Тги без фігуги!

ФІРУЛЕТ: Великий шлем у піках!

ШАРМ: Пас!

ФІРУЛЕТ: Пас!

Любий графе Шарме, коли ти роздягнешся догола, не забудь мене покликати, щоб я міг помилуватися, ха-ха-ха-ха-ха-ха!

Виходить разом зі Стрільцем.

ШАРМ (пригнічений):

Зухвалець!

Нахаба! (Сідає на стільчик-парасолю.)

Я пгоггався...

ПАНСЬКА ГРУПА (piano, crescendo): Кріселка лорда Блоттона, кріселка лорда Блоттона, кріселка лорда Блоттона...

ПРОФЕСОР: Ве-е-е...

ПАТРОН: Печія. Підвищена кислотність. Пересит...

КНЯЗЬ: Так-так, шановне товагиство, святі слова, я сам відчуваю на висоті, і моя дгужина теж щось на згазок пегеситу, надмігу, пегеїдання, що наче, так би мовити, як би ото висловитися... забагато: забагато бісквітів, кгемів, тужугок, тістечок, модисток, куафегів, компотів, комігчиків, десегтів, вегшків, підливок, соусів, лакеїв, екіпажів, ґудзиків...

ПРОФЕСОР: Ве-е-е!..

КНЯЗЬ: От власне! Ви, пгофесоге, пгосто-таки в мене з язика зняли!

КНЯГИНЯ: Якась нестгавність у повітгі.

ГЕНЕРАЛ: Переповнення.

ПАТРОН: Переїдання.

МАРКІЗА: Сю-сю-сю.

ПРЕЛАТ: Ох, що ж то за час! Господи, змилуйся над нами!

КНЯГИНЯ. Уся надія на нашого маестго! Маестго, будь ласка, освіжіть нам моду! Освіжіть чоловічий силует і дамський!

ФІОР (замислений):

Освіжити

дамський силует

і чоловічий?

ПАНСЬКА ГРУПА: О так, о так, о так!

ФІОР: Легко сказати!

Легко сказати: запровадь нам нову моду!

Вигадай нові моделі! Нові? Але які?

Мода... Мода не може йти всупереч часу!

Мода — це час. Мода — це історія!

Хіба я помиляюся, коли кажу,

Що мода — це історія?

КНЯЗЬ: Це істогія!

ПАТРОН: Історією мода є!

ГЕНЕРАЛ: Так, це історія!

ГУФНАҐЕЛЬ: Історія!

КНЯГИНЯ (Князеві): Чи спгавді мода — це істогія?

КНЯЗЬ: Так, мода — це істогія!

ПАНСЬКА ГРУПА (здіймаючи руки вгору):

Історією... мода... є!

Мовчання.

ФІОР: Історією...

Я Фіор! Я модельєр! Так, я Фіор!

Надати новий людині вигляд! А який?

О, як легко було старим майстрам творити!

А нині так обтяжливо...

Що буде за п’ять років, за десять, за п’ятнадцять? Що час нам принесе? Як час летить...

О, як мене мордує час, якого я не знаю!

Майбутність криється у цьому сьогоденні...

Ці загадкові форми!

Росія... Англія... Морська політика... Делькассе^[24]... Балкани... Соціалізм... Кронпринц... Куди? Як? У якому напрямку? До чого? Яку ж холошу я мушу запропонувати, коли не знаю, чи за десять років існуватимуть холоші? А може, з пір’я чи з металевих кульок буде цей костюм майбутнього? Майбутність...

Майбутність чорною дірою є, час незбагненний.

Історія позбавлена обличчя!

ПАНСЬКА ГРУПА: Історія позбавлена обличчя!

КНЯГИНЯ: Пані й панове, вшануймо ж на висоті муки твогця нашого, невичегпного творця...

ФІОР: Як цей час летить! Будь ласка, наприклад, отака лавка. Начебто стоїть нерухомо. А таки мчить! Мчить та й мчить... але куди?.. Ну? Куди? В якому напрямку і до мети якої?

Усе навколо мчить і мчить, о Боже всемогутній!

ГУФНАҐЕЛЬ (співає):

Бо це галоп, галоп, галоп!

Хлистом раз-два, хлистом два-три!

Лише галоп у голові...

Гей-гей, галоп, який там клус!

Галопом я завжди лечу,

Гей, у галоп на раз-два-три,

Гей-гей, галоп, о ти мій сон!

Гей-гей, галоп, мій звичний стиль!

ПАНСЬКА ГРУПА (вражено): Кріселка лорда Блоттона...

КНЯЗЬ (дещо шокований): Що? Галоп? Ну, власне! Як то мовиться, кому що, а кугці пгосо!

КНЯГИНЯ: Наш догогий ггаф вносить у нашу песимістичну гозмову нотку спгавжнього спогтивного оптимізму! Мегсі! Мегсі!

ГУФНАҐЕЛЬ: Я не звик падати з сідла. Ні, не звик падати з сідла. Галоп — це мій коник, моя пристрасть! Даруйте, маестро, але я не поділяю вашої стурбованості. Ця лавка? Мчить? Галопом? Не знати куди? То й що? Підсідаю, мчу, галопую! Історія? Мчить? Галопує? То й що? Підсідаю, мчу, галопую! Я не звик падати з сідла!

ПРОФЕСОР: Ве-е-е...

КНЯГИНЯ (Професорові): Не перебивайте, будь ласка!

ГУФНАҐЕЛЬ: Уся штука в тому, щоб міцно колінами й стегнами, віжки трохи попустити і — хлистом! Я запропонував би навіть певну ідею для маестро — щодо цього модного дефіле...

КНЯЗЬ: Ох, якщо ти, ггафе, маєш якусь думку, то пгосимо, бо ми вже віддавна не маємо жодних думок... Пго що це я?..

ФІОР (сам до себе):

Думка...

Яка ще думка?

Ніч.

ГУФНАҐЕЛЬ: Якщо кобила занадто рвучко понесе, найліпше дати їй волю, нехай летить, куди схоче, лише не впасти б... Ось на яку думку я вас навів би:

Хай бал з нагоди модного ревю

Ми балом-маскарадом проголосимо.

І буде замаскованим цей бал,

Як, власне, час наш потайний!

ПАНСЬКА ГРУПА: І що? І що? І що?

ГУФНАҐЕЛЬ:

Бал-маскарад, таємний бал

У виблиску розкішних зал.

А в них чудних одеж парад:

Прадавніх тог, новітніх шат...

ПАНСЬКА ГРУПА: І що? І що? І що?

ГУФНАҐЕЛЬ:

А в цей строкатих вир — бабах! —

Ввірвуться гості у мішках.

Це мішкуватий буде люд:

Мішок, накинутий навспак,

В мішку діра, в ній голова,

Надійно замаскована,

І невідомо, хто є хто!

ПАНСЬКА ГРУПА: І що? І що? І що?

ГУФНАҐЕЛЬ: На знак маестро Фіора мішки спадуть. І покажеться мода майбутності... Зрозуміло? Навіщо маестрові самому, з голови вигадувати нову моду? Хіба не ліпше вперше, так би мовити, прозондувати громадську думку? Довідатися, хто чим дихає? Які нові смаки, нові схильності, нові вподобання? Запросимо всіх до участі в конкурсі на нову моду. Нехай кожен обдумає відповідний костюм, а на цей костюм надягне мішка. Коли мішки спадуть, і ми побачимо костюми, маестро роздасть призи і, зачерпнувши натхнення в тих костюмах, зімпровізує остаточну модель силуету чоловічого й дамського на найближчі роки. А що? Гайда, вйо! І то галопом.

Гей-гей, галоп!

Галопом мчу!

Хлистом раз-два!

Хлистом два-три!

КНЯЗЬ: Гей, не так жваво! Не так учвал...

ГУФНАҐЕЛЬ: Буцефал!

Хай летить, нехай заносить!

Лиш би з коня я не впав!

ПАНСЬКА ГРУПА:

Хай летить, нехай заносить!

Лиш би з коня я не впав!

ПРОФЕСОР (зненацька): Ве-е-е!

КНЯГИНЯ: Що, пегепгошую?

ПРОФЕСОР: Ве-е-е!

КНЯЗЬ: Тобто як?

ПРОФЕСОР: Ве-е-е!

ПАТРОН: Що-що ви кажете?

ПРОФЕСОР: Ве-е-е!

ФІОР (замислений): Мішки...

Ця ідея, може, й не дуже... але... непогана...

Так... так...

ГУФНАҐЕЛЬ: Отож у галоп!

КНЯЗЬ: Галоп!

КНЯГИНЯ: Учвал!

ПАТРОН: Отож уперед, мчімо!

ГЕНЕРАЛ: Хлистом раз-два!

ГУФНАҐЕЛЬ: І галоп, галоп, галоп!

ПРЕЛАТ: Мчимо учвал!

ПАНСЬКА ГРУПА (гукає): Кріселка лорда Блоттона!

КНЯГИНЯ: Ласкаво пгосимо до замку!

ПРОФЕСОР (збоку): Ве-е-е! Ве-е-е! Ве-е-е!

Пані й пани виходять, лишивши групу Лакеїв, які стоять навколішки.

Фіор зволікає, не вийшов разом з ними, вглядається в лавочку.

ФІОР: Галоп... так-так... галоп...

Як легко коня доскочити і мчати, мчати...

Однак від кінського ще гірший біг, який

Аж із осердя нерухомості початий... Галоп завмерлий!

Чвал, який ані здригнеться, а все мчить та й мчить...

Торкається до лавки.

Куди прямуєш, лавко?

До мети якої отак ти, немов шалена, преш? У що?

Куди?

До чого?

О, все, все, все, дерева й камені,

Будинки й храми, земля та небо, все,

Мов у галопі кінь! Не ворушитимусь!

У статую перемінюся, щоб загальмувати

Цей біг!..

Стоїть нерухомо.

Можливо, спиниться цей біг...

Патетично, здіймаючи руки вгору.

Дарма! Дарма!

Я сам теж мчу! Лечу! Я галопую!

Я у галопі кінь!

Грім.

Фіор виходить.

ЛАКЕЇ (розлючено):

Рвати!

Душити!

Громити!

Вирізати!

Роздирати!

Добивати!

І галоп, галоп, гоп-ца-ца!

І галоп, галоп, гоп-ца-ца!

Завіса

Акт ІІ

Вхідна галерея замку Гімалай, ліворуч вхід до бальної зали, углибині подіум для модного дефіле. Князь і Княгиня зустрічають гостей, Лакеї.

ГОСТІ (заходячи):

Ах-ах, ах-ах-ах, бал то є бал!

Ах-ах, ах-ах-ах, ото мені є бал!

КНЯЗЬ і КНЯГИНЯ:

Ах-ах, ах-ах-ах, вітаю вас, вітаю вас!

Ах-ах, ах-ах-ах, кланяюся, кланяюсь!

Заходить Шарм у мисливському костюмі, веде Альбертинку в плащі, а також Злодійчука на повідці, який підстрибує і нюшить; Шарм обвішаний кількома коробками з дамськими туалетами.

КНЯЗЬ (до Лакеїв):

Гей там, вікна!

Осінь, гей, осінь!

КНЯГИНЯ: Пготяги жахливі!

КНЯЗЬ: Це, слово честі, Шагм.

ШАРМ: Неважко здогадатися. Як ви тут, мамо? Як ви тут, батьку? Багато гостей?

КНЯГИНЯ: Багато на висоті. Як ся маєш, Шагме, здається, ти знову пгоггався по саме нікуди, але скажи мені, що це за індивідуум на повідці, сподіваюся, не пес? Я гішуче забогоняю пгиводити псів на мої бали!

ШАРМ: Таж хіба не видно, що цей пес гадше умовний? Це гізновид лакея в дикому пегвісному стані, а тгимаю я його на повідці, бо це безпечно, інакше він міг би щось поцупити. Дозволь, мамо, дозволь, тату, оце мадемуазель Альбегта Кгзек, донька кгамагя з Гинку...

КНЯЗЬ: Mes hommages!^[25] (Убік.) Пготе я не дуже гозумію, в якій голі ти пгиводиш сюди цю кгамагівну. Мабуть, у голі, я пгипускаю, кокотки...

КНЯГИНЯ: Позбав нас цього!

ШАРМ: Одгазу скандал. Авжеж, я не запегечую, соус cапгісті, що справив їй цей капелюшок, а Фігулет, який завжди мусить наслідувати мене, зафундував їй оці туфельки, і взагалі ми зафундували їй се і те з гагдегоба. Але вона нагазі не хоче приймати коштовні пгикгаси, не кажучи вже пго чеки, тож вона не є кокоткою. Уся штука в тому, що це моделька, гозумієш, тату, я підсунув її Фіогові для дефіле. Фіогові потгібна моделька, щоби пгезентувати свої витвоги. А вона зггабна. Пгинагідно побачить замок... освоїться... Печія. Хандга. Владиславе, ін’єкцію! (Владислав робить йому ін’єкцію.)

КНЯГИНЯ. Пгошу, тю-тю-тю, пгошу. Якщо ця кокотка є моделькою, то в голі модельки вона може бути й кокоткою, тю-тю, пгошу-пгошу на висоті, тю-тю!

КНЯЗЬ: Тю-тю-тю! (Збоку до Альбертинки.) Мі-мі-мі! Ням-ням!

КНЯГИНЯ: Мовчи!

Заходять Патрон і Генерал у мішках, із яких стирчать лише голови. На обличчях маски.

КНЯГИНЯ: Оце вже мені масочки!

КНЯЗЬ:

У тих ото мішках

Секгет майбутності ховається!

РАЗОМ:

Ах-ах, ах-ах-ах, бал то є бал!

Ах-ах, ах-ах-ах, вітаємо, вітаємо!

ПАТРОН (підстрибуючи): Гням хауту купоту лу!

ГЕНЕРАЛ (підстрибуючи): Мнютубабунемму-у-у-у...

ПАТРОН: Бу-у-у! Плап!

КНЯГИНЯ: Боже!

КНЯЗЬ: Коголево моя, це вони так намагаються збегегти інкогніто! Ха-ха!

КНЯГИНЯ: Ага-а!..

ГЕНЕРАЛ: Плюп.

ПАТРОН: Пляп.

РАЗОМ (люб’язно): Плюп-пляп плюп-пляп плюп-пляп!

КНЯГИНЯ (нажахана): А-а-а!

РАЗОМ:

Ах-ах, ах-ах-ах, бал то є бал!

Ах-ах, ах-ах-ах, оце мені є бал!

ШАРМ (Альбертинці): Тільки не тгемтіть, будь ласка, почувайтесь, як удома, пгошу, пгошу сюди! (Виводить її на подіум.) Спеціальне підвищення для модельки, пгошу. (Ставить її на підвищення.) Загаз пгийде маестго Фіог. Соус буггуньйон! (Злодюжці.) Фу!..

ВЛАДИСЛАВ: Він дуже рвійний є, з вашої ласки.

Альбертинка знімає плащ за допомогою Шарма. Блискучий туалет, помпезна зачіска, боа, рукавички, кольє, парасолька, капелюх у руці, муфта й інше... Її так пообвішували всім цим, що ледве може ворушитися.

УСІ: О-о-о-о-о-о!

ШАРМ (трохи знічений): Бо це, уяви, мамо, я кольє, Фігулет боа, я гукавички, Фігулет пагасольку... (Злодюжці.) Фу-у-у-у...

ВЛАДИСЛАВ: Дуже він є рвійний, з вашої ласки.

КНЯЗЬ і КНЯГИНЯ (до осіб, які заходять із глибини сцени): Вітаємо, ах, вітаємо!

Заходить Маркіза в мішку, під маскою.

КНЯГИНЯ: Га?

МАРКІЗА (незграбно підстрибуючи): Глю-глю-глю-глю-глю.

КНЯЗЬ: Га?

МАРКІЗА: Глю-глю-глю-глю-глю-глю-глю-глю-глю-глю!

КНЯГИНЯ: Е?

КНЯЗЬ: У?

МАРКІЗА. Глю-глю-глю-глю-глю-глю-глю-глю-глю-глю!

КНЯГИНЯ (Князеві): Таж, Маугіцію, пгошу тебе, це нестепгно, спгобуй якось погозумітися! Поговоги з ними.

КНЯЗЬ: Поговогити? (Обережно.) Гуа-гуа?

МАРКІЗА: Глю-глю-глют!

ПАТРОН: Плют-плат!

ГЕНЕРАЛ: Плат-плют!

КНЯЗЬ: Плот-пліт. (Княгині.) Навіть вільно можна говогити, тільки незгозуміло, що вони відповідають.

Маркіза робить страхітливий стрибок убік.

КНЯГИНЯ: Що це стгибнуло?!

ГЕНЕРАЛ і ПАТРОН (оскаженіло): Плаплаплаплаплаплау-у-у-у-у-у!

КНЯЗЬ і КНЯГИНЯ:

Ах-ах, ах-ах-ах, бал то є бал!

Ах-ах, ах-ах-ах, оце мені є бал!

Кріселка лорда Блоттона!

(Кланяються гостям, які заходять із глибини сцени.) Вітаємо, вітаємо!

Заходить Фірулет у мисливському костюмі, веде на повідці Злодюжку, такого самого, як у Шарма.

ШАРМ (бачить це): Ай! Тьху! Нахабство!

ФІРУЛЕТ: Три без фігури!

ШАРМ: Квагта в чигвах!

ФІРУЛЕТ: Малий шлем у фігурах!

ШАРМ: Дублюю!

ФІРУЛЕТ: Дублет на дублет!

ШАРМ: Пас!

ФІРУЛЕТ: Пас!

Стрімко походжають разом зі своїми Злодюжками, один під носом у іншого.

ШАРМ (спиняючись): Напгавду, you know me, це вже занадто, я спгавляю їй капелюх, ти, багоне, спгавляєш їй боа, я гукавички, ти туфельки, я пгибуваю в мисливському костюмі з диким злодійчуком на повідці, і ти, багоне, пгибуваєш у мисливському костюмі з диким злодійчуком на повідці! Таж, пегепгошую, що це за мавпування?!

ФІРУЛЕТ: Дублюю! Дублет на дублет! А як ти, графе, гадав? Що в тебе монополія на злодійчуків? Мені теж можна! У тебе, графе, свій! (Тихіше, трохи засоромлений.) А в мене свій...

ШАРМ (тихіше): Нахабство, я ж кажу...

АЛЬБЕРТИНКА (несподівано): Мгг-мг... мг...

КНЯГИНЯ: А це... Це що таке?

АЛЬБЕРТИНКА: Мг... (Засинає стоячи.)

КНЯЗЬ: Щось начебто заснула...

Вітер виє осінній, вікна хряскають, світло блимає.

КНЯЗЬ: Ото вже погода, нехай йому...

ШАРМ (тихіше): Вона часом засинає...

АЛЬБЕРТИНКА (крізь сон): Важко... Ой, важко...

ФІРУЛЕТ (тихіше, Шармові): Часто засинає?

ШАРМ (з мукою, Фірулетові): Відтоді, як цей злодюжка запхав їй гуку в пазухи, поки вона спала, постійно засинає. Засинає за кожної нагоди.

АЛЬБЕРТИНКА (крізь сон): Важко...

ФІРУЛЕТ: Вона засинає, бо хоче, щоб він їй знову руку запхав... у пазухи — або й в інше місце... (До свого Злодійчука.) Фу-у-у-у...

ШАРМ (до свого Злодійчука): Фу-у-у-у!.. Лежати! (Фірулетові.) Щоб він їй запхав! Щоб я запхав! Я! (Сором’язливо.) Вона досі гадає, що то була моя гука...

ФІРУЛЕТ (поривчасто): То й запхай їй, графе!

ШАРМ: За кого ти мене маєш?!

ФІРУЛЕТ: Запхай їй, графе!

ШАРМ: За кого ти мене маєш?!

Тиша.

АЛЬБЕРТИНКА (крізь сон): Нагота...

ФІРУЛЕТ: Що вона сказала?

ШАРМ: Нагота...

ФІРУЛЕТ: Нагота?

ШАРМ: Нагота...

ФІРУЛЕТ: Нагота? Нагота? Наготи хоче?

ШАРМ: Наготи... зі мною...

ФІРУЛЕТ:

Роздягнися, графе!

Якщо вона з тобою прагне наготи,

То роздягнися догола!

ШАРМ: Багоне, ти збожеволів?!

ФІРУЛЕТ: Якщо вона з тобою прагне наготи, то роздягнися, графе!

ШАРМ: Гоздягнутися?

ФІРУЛЕТ: Ха-ха-ха!

ШАРМ (розлючений): Що, багоне? Що, багоне?!

ФІРУЛЕТ: Ха-ха-ха, графська нагота!

ШАРМ: Що це знову таке, багоне?

ФІРУЛЕТ: Голий граф наголяса, ха-ха-ха!

ШАРМ: Голий багон наголяса, ха-ха-ха!

ФІРУЛЕТ: Граф без трусів, ха-ха-ха!

ШАРМ: Багон без тгусів, ха-ха-ха!

ФІРУЛЕТ: Дублюю!

ШАРМ: Дублет на дублет!

ФІРУЛЕТ: Пас!

ШАРМ: Пас!

Мовчання.

АЛЬБЕРТИНКА (крізь сон): Наго-о-о...

ШАРМ і ФІРУЛЕТ: Знову!

ФІРУЛЕТ: О, яка ж це мука!

ШАРМ (гарячково): Бо вона гадає, що це я їй запхав, що я — запхав...

ФІРУЛЕТ:

Але не ти це, графе, був! Це той вуличник!

Той бешкетник, той злочинець, злодійчук

І відчаюк! Він, він їй запхав!

І він із нею наголяса, бо його голизна

Незмірно ліпша від твоєї, графе!

ШАРМ:

Дозвольте! Що, багоне? Що, багоне?!

Багоне, ти погівнюєш із ким мене? Із цим обідганцем?

ФІРУЛЕТ: Таж так, порівнюю, ха-ха-ха!

ШАРМ:

То погівнюй ліпше

Власні свої члени, стагечо-згігклі

Із наготою твого пса, що краща від твоєї устокгат!

ФІРУЛЕТ:

Вважай, графе,

Щоб я не напустив на тебе мого!

Це скінчиться погано!

ШАРМ: Мій гвійніший! Фас!

ФІРУЛЕТ: Фас! Фас!

Злодюжки з гарчанням наскакують один на одного.

МАРКІЗА, ГЕНЕРАЛ, ПАТРОН (нажахано): Тултубулагіууууууууугіуууууу!

ФІРУЛЕТ (погрозливо): Я морду тобі в морду і на морду!

ШАРМ (погрозливо): Я морду і на морду тобі в морду!

Виходять разом зі Злодійчуками.

Темніє... і западає щось на кшталт сумного безнадійного світанку. В глибині показуються двоє панів у циліндрах, суворі, чорні: Секунданти.

Шарм і Фірулет виходять з обох боків сцени в широких чорних плащах, у циліндрах, із пістолетами. Кожен веде лівою рукою свого Злодійчука на повідці. Уклони!

СЕКУНДАНТИ: Вогонь!

Шарм і Фірулет стріляють.

Схибили. Міняються місцями, кланяються дорогою один одному.

СЕКУНДАНТИ: Вогонь!

Стріляють. Схибили. Ностальгія.

ШАРМ: Пас!

ФІРУЛЕТ: Пас!

Великий смуток. Ностальгія. Виходять разом із Секундантами.

КНЯЗЬ іКНЯГИНЯ (отямилися): Кріселка лорда Блоттона.... Кріселка лорда Блоттона...

УСІ:

О-о-о, о-о-о, бал то є бал!

Ох-ох, ох-ох-ох, оце мені є бал!

МАРКІЗА, ПАТРОН, ГЕНЕРАЛ: Гіаугіагутуушгшшуууууууууууаааа!

КНЯГИНЯ:

Ах, пгошу, пгошу, Маугіцію,

Напгавду смішно, аж мене корчі бегуть:

Хто б міг у тих мішках окублитися...

Так погиває зазигнути!

КНЯЗЬ:

Ліпше до мішків не зазигати

Конфіденційність понад усе!

Заходить Прелат у сутані.

КНЯГИНЯ: Ой-йой, ну що це знову таке, що це за чогна фігуга, Маугіцію?!

КНЯЗЬ: Таж це наш дорогий пгелат від нашого догогого Господа Бога!

ПРЕЛАТ: Господу Богу слава навіки!

КНЯЗЬ і КНЯГИНЯ: Слава навіки, слава навіки!

МАРКІЗА: Гіау!

КНЯГИНЯ: Ай! Хтось мене кудись укусив... щось укусило...

КНЯЗЬ: Спокійно, Фегнандо!

УСІ:

Ах-ах, ах-ах-ах, бал то є бал!

Ах-ах, ах-ах-ах, ото мені є бал!

ПРЕЛАТ: Нехай буде воля Твоя!

Вриваються Професор і Гуфнаґель у мішках і масках.

ПРОФЕСОР: У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!

ГУФНАҐЕЛЬ: Гр-р-р-р-р-р-р!

КНЯГИНЯ: Вітаємо! У-у-у-у-у-у-у! Вітаємо! Гр-р-р-р-р! Осанна на висоті! У-у-у-у-у-у-у-у! Гр-р-р-р-р-р-р! ­Ві­таємо!

КНЯЗЬ: Спокійно, Фегнандо!

МАРКІЗА (зненацька): Гіа!

Тиша.

Вікна хряскають, десь углибині гуляє вітер.

КНЯГИНЯ (очманіло): Щось нудно якось...

Тиша.

АЛЬБЕРТИНКА (крізь сон): Нагота... Нагота...

КНЯГИНЯ: А ця своєї, що вона, чому вона, навіщо вона, пощо, Маугіцію? Чого вона, що вона?! Ще цього бгакує, щоб тут усі поснули!

Заходить Фіор, у фраку, з орхідеєю.

ВИГУКИ: О-о-о-о-о, Фіор, о Фіор, о Фіор!

ФІОР: Бо я Фіор...

УСІ (у несподіваному пожвавленні):

О-о-о, бал, це є бал, це є бал!

О-о-о-о, оце мені є бал!

ФІОР:

О-о-о, бал, це є бал, це є бал!

О-о-о-о, оце мені є бал!

УСІ: О Фіор, о Фіор, о Фіор, о Фіор!

ФІОР:

У лавах світла масок рій,

Таємних форм предивна ніч

І нерожденних кроїв ліс.

О мармур, у якому спить

Те, в що життя вкладе маестро!

УСІ: Маестро, о маестро, о маестро, о маестро!

ФІОР:

Ідей дивацьких темна тонь —

Тут кожен щось своє наснив.

Прийде і вирізьбить Фіор

З тих снів узір прийдешніх днів!

УСІ: О маестро, о маестро, о маестро, о маестро!

ФІОР: Ага, я бачу, моя моделька вже стоїть на подіумі! Пречудово! Тільки в мене таке враження, parole d’honneur, начебто вона щойно оббігала щонайменше з десяток крамниць. Отут я займу місце разом із князем і княгинею в ролі журі, туди нехай дефілюють замішковані гості по тому, як мішки спадуть... так... отут прошу поставити стільчик... Добре. Щось наче... Щось воно наче? Га?

АЛЬБЕРТИНКА (крізь сон): Нагота...

ФІОР: Га?

АЛЬБЕРТИНКА: Наг...

КНЯЗЬ: Вона дгімає, бо вчога була з Шагмом на вечегі: соус лангедок, вегшкове субісе і щось їй там магиться...

КНЯГИНЯ: Магиться, магиться, але могла би магити пго щось інше... Нагота, я пегепгошую, яка ще нагота! Нагота, шановне товагиство, є демагогічною, пгосто-таки соціалістичною (гучно), бо що оце було б, якби нагодні маси викгили, що наша сгака така сама, як їхня?

ФІОР: Га?

КНЯЗЬ (гучно): Звісно, Фегнанда деколи має гацію, бо щоб оце було, якби вони довідалися, що наші сгаки не набагато відгізняються...

КНЯГИНЯ (гучно): Саме сгаки, підкгеслюю, саме сгаки! Бо якщо говогити пго гуки, ноги, взагалі пго кінцівки або обличчя, то там погода більш помітна. Але сгаки! (Лакеєві.) Яне, ану хутенько вичистіть мені чегевички!

КНЯЗЬ (гучно): Щоправда, тгапляються і в нашій сфегі обличчя гігші від сгаки. (Лакеєві.) Наглянсувати й мені. Кугява.

КНЯГИНЯ (гучно): Це теж пгавда, тгеба визнати, Маугіцію. Пгошу дуже, маестго теж має запогошені носаки. (Лакеєві.) Вичистити!

Лакей починає чистити взуття Панів.

КНЯЗЬ: Уявіть, маестго, у мене є кузен, який длубається в носі. Отож цікава гіч, якщо хтось знає — це гегцог де Конконбге де ла Кулле де Годалез, отож його длубання в носі є гегцогським длубанням — і тоді все в погядку.

КНЯГИНЯ: Однак якщо хтось не знає, що це гегцог, тоді вже його длубання в носі стає вульгагним.

КНЯЗЬ: О, саме так! А це схиляє мене до пгипущення, що агистокгатія не має жодних особливих гис, які відгізняли б її від нагодних мас, окгім єдиної, пготе вигішальної, а саме: що це аристокгатія. Що ж воно таке, шановне товагиство, ця Агистокгатія? Агистокгатія — це агистокгатія й нічого більше. Пгошу зауважити, напгиклад, що я нічим не ліпший від своїх лакеїв, і навіть, que sais-je, може, й гігший, адже це таємниця полішинеля: я гозумово обмежений невіглас, лінюх, бовдуг, згештою зануда і кгетин, ненажега, ласун і віслюк. А моя дружина є — tout le monde le sait!^[26] — скінченою ослицею. А все ж таки я князь Гімалай. І мій кгетинізм є, хай би як там було, чиїм кгетинізмом? Кгетинізмом князя Гімалая. А кгетинізм якогось там, скажімо, пана Кнапка, так і залишиться кгетинізмом пана Кнапка, tout couht^[27], на це гади нема... і в цьому вся гізниця!

КНЯГИНЯ: Святі слова, Маугіцію! Святі слова! Та пгошу всіх до зали, пгошу, пгошу!

КНЯЗЬ: Пгосимо на висоті!

Виходять Князь і Княгиня, Фіор, а також Замішковані, крім Професора й Гуфнаґеля. Гуфнаґель підсуває Лакеям ногу.

ПРОФЕСОР: В-е-е...

ГУФНАҐЕЛЬ: Копняк.

ПРОФЕСОР: Ве-е-е-е.

ГУФНАҐЕЛЬ: Копняк...

Тиша.

ПРОФЕСОР: Ходімо вже до зали, ве-е-е-е...

ГУФНАҐЕЛЬ: Хвилинку. Спочатку туфлі. Дайте-но і ви ногу. (Лакеєві.) Ваксувати!

ЛАКЕЙ: Глянсувати!

ПРОФЕСОР: Навіщо це глянсування? (Таємниче.) Що ви, «пане графе», затіяли? Які у вас, «пане графе», справдешні плани? Юзефе! Я ваш спільник, Юзефе, я вас привів до замку, я представив вас як славетного коняра, графа Гуфнаґеля... але — обережніше! Обережніше заради Бога милосердого, тобто без Бога — Бога не існує!

ГУФНАҐЕЛЬ: Копняк.

ПРОФЕСОР: Копняк копняком, але я мушу щось знати, бо якщо, то ве-е, ве-е-е, ве-е-е-е, виблюю... виблюю вас, Юзефе, себе, замок, усю околицю разом із Земною кулею і Чумацьким Шляхом, з усім безмежжям неба у моїй блювоті, космічній, метафізично-фізичній і феноменологічний...

ГУФНАҐЕЛЬ: Копняк (дає йому копняка в задок).

ПРОФЕСОР: О, мені вже легше! Дякую! (Довірчо.) Але ви, Юзефе, вважайте, щоб вас не впізнали!

ГУФНАҐЕЛЬ (до Лакея): Глянсувати!

ЛАКЕЇ: Ваксувати!

ГУФНАҐЕЛЬ: Ваксувати!

ЛАКЕЇ: Глянсувати!

ГУФНАҐЕЛЬ (вслуховується в музику із сусідньої зали): Як цей вальс занурює у мрії, гей-гей!

ПРОФЕСОР: Ходімо вже! Годі цього!

ЛАКЕЙ І: Цей-во! Не пхайся! Пильнуй свою ногу!

ЛАКЕЙ ІІ: Не варнякай, бо що з твого варнякання? Гівно!

ЛАКЕЙ ІІІ: Чия це нога?

ЛАКЕЙ І: То цього нового, цього графа, що на конях скаче.

ЛАКЕЙ ІІ: То велика нога... цей-во... хто подумав би, узагалі не графська... здоровецька... акурат як наші, тю...

ЛАКЕЙ ІІІ: Велика нога. В сам раз, як наші. Диви-но!

ЛАКЕЙ ІV: Пуцуй, не варнякай, гівно!

ГУФНАҐЕЛЬ (Професорові, щоби зберегти умовності перед Лакеями): А скільки, власне кажучи, кріселок має тепер лорд Блоттон?

ПРОФЕСОР: Лорд має, якщо я не помиляюся, загалом чотирнадцять кріселок.

ЛАКЕЙ ІІ: Цей-во, диви-но, ця нога щось вертиться!

ЛАКЕЙ І: Вертиться?

ЛАКЕЙ ІІ: Начебто підпихає мене. Диви-но!

ЛАКЕЙ ІІІ: Щось так якось ворушиться... ніби підпихає, чи що?

ЛАКЕЇ: Е-е-е-е! Що там з тією ногою?

ПРОФЕСОР: Однак через те, що два кріселка він відступив леді Естлі, лорд начебто має вже лише дванадцять кріселок, ве-е-е-е!

ГУФНАҐЕЛЬ: Отож наш дорогий лорд Блоттон має не більше, ніж дванадцять кріселок?

ПРОФЕСОР: Ве-е-е-е-е-е-е!

ЛАКЕЙ ІІ: Цей-во! Хлопаки! Бігме, пізнаю! Бігме, то Юзьова нога! Бігме, то Юзик!

ЛАКЕЙ І: Юзик?!

ГУФНАҐЕЛЬ: А я гадав, у лорда щонайменше шістнадцять кріселок.

ПРОФЕСОР: Він мав би й шістнадцять, якби не презентував два маркізові Піту, два, як я вже казав, леді Естлі. А я ве-ве-ве... я ве-е... ве-е... вправо. В-е... вліво. Блюю й блюю. В-е-е. Млоїть. Нудить. Блювота. Ве-е. Ве-е. Уширш і вдовж, углиб і навскіс. Блюю й блюю. Ве-е-ве-е. Яка нудота, як нудить, як млосно, ригаю, блюю, блювота, блювота абсолютна, радикальна, універсальна, космічна, фізична, метафізична, всевладна, всеохопна, блювота, блювота, блювота, блювота!

ГУФНАҐЕЛЬ: Копняк! Копняк! Копняк! Зараз, тільки ногу вивільню! (До Лакеїв.) Геть! (Лакеї відходять, Гуфнаґель копає Професора.) Є!

ПРОФЕСОР: Ох! Бог заплатить! Тобто хтось заплатить, але не Бог. Бога нема. Є ситуація. Я в ситуації. Мушу вибирати. Я вибираю революцію. Мені вже легше. Революція!

ГУФНАҐЕЛЬ:

Так, революція!

Революція пролетаріату!

ПРОФЕСОР: Революція, але ви, Юзефе, не викажіть себе! Бо я відповідаю. Я вас, Юзефе, сюди привів!

ГУФНАҐЕЛЬ: Вас б’ють дрижаки, професоре? Це лише підтверджує, що ви не маєте довіри до революційних подій. Довіра до революційних подій є неодмінною запорукою успіху тих-таки революційних подій. Революційні події поділяються на етапи та розгортаються за планом. Перший етап: пробратися в саме осердя аристократії й буржуазії. Це вже готово!

ПРОФЕСОР: Готово, готово, та якби вийшло на яв, що ви, Юзефе, колишній камердинер князя і вас звільнили зі служби за непокору приблизно шість років тому... а потім ще п’ять років в’язниці за політичну агітацію...

ГУФНАҐЕЛЬ: Страшно?

ПРОФЕСОР: Ну завжди...

ГУФНАҐЕЛЬ: Нагадую параграф номер 137-б нашої Революційної Теорії.

ПРОФЕСОР: 137-б? Авжеж. Так. Звісно. Згідно із цим параграфом моя свідомість є свідомістю буржуя, тобто свідомістю, зіпсутою в зародку класовими утисками, тобто все, що я відчуваю й думаю, є збоченим, хворим, звироднілим, фальшивим і помилковим... Унаслідок цього та певна тривога, яку я відчуваю, також збочена, цілковито зіпсута в зародку, і я маю викинути це із себе, позбутися цього, видалити, випхати... В-е-е... ве-е-е-е.... Ве-е-е і знову ве-е-е!

ГУФНАҐЕЛЬ: Копняк! (Копає його.)

ПРОФЕСОР: Дякую! Уже легше! Дякую! (Потирає сідниці.) О, як я себе ненавиджу!

ГУФНАҐЕЛЬ (понуро): Ненавидиш... буржую?

ПРОФЕСОР: Ненавиджу!

Але цю мою ненависть я теж ненавиджу!

Бо вона моя! Із мене! Хто ж це ненавидить?

Я, я ненавиджу! Я, буржуй!

Я, витвір хворої патологічної системи.

Я, наріст нездоровий. Болість, виразка,

Роз’їдена гріхом суспільним аж до кістки.

Отож ненавиджу себе... але ненавиджу

Мою ненависть... і знов ненавиджу

За те, що я ненавиджу ненависть, яка ненавидить

Мою ненависть... і я блюю, блюю, я... ве-е-е!

ГУФНАҐЕЛЬ: Прогнилий гниляк...

ПРОФЕСОР: Якби я міг себе... викинути...

ГУФНАҐЕЛЬ:

Хробаче, тішся, ми тебе затопчемо,

Революція ліквідує тебе.

ПРОФЕСОР: Знаю. Дякую. О так!

ГУФНАҐЕЛЬ: Революційні події тривають.

Перший етап, як я вже сказав: пробратися в саме осердя буржуазії. Готово.

Другий етап: нав’язати контакт із верствою пригноблюваних.

Це триває. (Тихше.) Вони впізнали мою ногу! Знають, що я їхній!

Третій етап революційних подій: розбуркати всі підривні елементи з метою спричинити суспільний переворот. Триває. Треба визнати, я мав непогану ідею з тими мішками! Мішки створюють атмосферу конспірації й анархії, мусять полегшити визволення прихованих токсинів цієї структуральної фази історичного процесу. Ви це побачите!

ПРОФЕСОР: Ве-е-е! (Гуфнаґель копає його.) О, дякую!

ГУФНАҐЕЛЬ: Інтелектуали діляться на дві категорії: ті, хто не дістали копняка в задок, і ті, хто дістали копняка в задок. Оті другі — є розсудливішими.

ПРОФЕСОР: Щиро кажучи, Юзефе, ваші дії здаються мені, як то мовиться, безглуздими, ідіотичними, непритямними, і ви, Юзефе, є для мене вкрай примітивним, а водночас скаженим плебеєм, напівінтелігентом, невігласом і взагалі... тому, як бачите, Юзефе, мені не бракує клепки, щоби триматися здаля від цих ідіотичних ініціатив... Але хто це так мислить? Я. А хто я? Я, збочений у зародку класовими утисками. Я, буржуй. Я, класовий ворог. Отож-бо моя думка про вас, Юзефе, і про вашу революційну діяльність мусить бути виблювана мною разом зі мною, разом зі мною, разом зі мною. Ве-е-е!

Ве-е-е!

Ве-е-е!

Виходять до бальної зали.

Тиша.

АЛЬБЕРТИНКА (крізь сон): На... на-а-а-аго...

Заходить Фіор.

ФІОР: Тихо.

Спокій.

Зрозуміти...

Збагнути...

Обміркувати...

Тиша. Спокій. Ніщо не ворушиться.

АЛЬБЕРИНКА (крізь сон): На-а-а... на-аг...

ФІОР: Що це вона?

Тиша.

Ніщо не ворушиться і мчить усе

Сторч уперед...

Тиша.

Куди?

Рвучкий вітер, світло змигує, вікна хряскають.

АЛЬБЕРТИНКА (крізь сон): На-а-а-аг...

Із двох боків сцени виходять Шарм і Фірулет у плащах і циліндрах, із пістолетами, тут-таки Злодюжки на повідцях.

ШАРМ і ФІРУЛЕТ: Вогонь! (Стріляють, схибили, міняються місцями, уклони.) Вогонь! (Стріляють.)

ФІРУЛЕТ: Пас.

ШАРМ: Пас.

Кидають пістолети.

Підходять одне до одного зі Злодюжками на повідцях.

ШАРМ: Клятий... убити тебе, убити, убити...

ФІРУЛЕТ: Клятий... убити тебе, убити, убити...

ШАРМ: Знищити тебе...

ФІРУЛЕТ: Убити тебе...

Вдивляються один в одного.

ШАРМ: Я наче в дзегкало стгіляю...

ФІРУЛЕТ: Я наче в дзеркало стріляю...

АЛЬБЕРТИНКА (крізь сон): На-а-аг...г...г...

ШАРМ і ФІРУЛЕТ: Знову!

ФІРУЛЕТ (довірчим тоном): Роздягнися...

ШАРМ (довірчим тоном): Гоздягнися...

ФІРУЛЕТ (виклично): Я знімаю штани!

ШАРМ (виклично): Я знімаю штани!

ФІРУЛЕТ: Пас.

ШАРМ: Пас.

ФІРУЛЕТ: Дарма!

ШАРМ: Дагма!

ФІРУЛЕТ (довірчим тоном):

...Твоє розлізло-вихудле...

Твоє анемічно-ревматичне...

Твоє рафіновано-виплекане...

ШАРМ (довірчим тоном):

...Твоє согом’язливо-випещене...

Твоє делікатно-витончене...

Твоє фатально викгивлене...

ФІРУЛЕТ: Це ти кажеш сам до себе?!

ШАРМ: Ні, до тебе!

ФІРУЛЕТ: До тебе я до себе!

ШАРМ: До себе я до тебе!

ФІРУЛЕТ: Пас!

ШАРМ: Пас!

АЛЬБЕРТИНКА (крізь сон): Наг...

ШАРМ і ФІРУЛЕТ. Знову!

ФІРУЛЕТ: О, яка мука!

ШАРМ (із запалом): ...Бо вона гадає, що це я, що це я був... що це я їй запхав...

ФІРУЛЕТ: Але це не ти був, графе! Запхай їй зараз!

А як не хочеш, то тримай міцніше на припоні

Свого злодійчука, бо він запхає,

Як він уже був запихав!

Злодійчуки смикаються на повідцях.

ШАРМ: Кляті пси! Їм усе дозволено.

А я мушу согомитися!

АЛЬБЕРТИНКА (крізь сон): На-а-а...

ШАРМ і ФІРУЛЕТ (гамуючи Злодійчуків): Знову!

Кляті пси!

Музика. Із бальної зали виходять Князь, Княгиня, Прелат, Фіор і гості в історичних костюмах, наприклад: Цар Микола ІІ, Кайзер, Ленін, Пілсудський. Распутін, Гітлер, Сталін... Слідом за ними Замішковані, тобто Патрон, Генерал, Маркіза, Гуфнаґель і Професор. Розпочинається велика історична кадриль. У цю кадриль в’їжджає Курінь Лакеїв — паніка (тим часом постать у чорному вбранні встромляє поміж танцівників жердини з написами: «1914 — 1918», «1930, Криза», «1935, Іспанія — Абіссінія», «1939 — 1945» та інші.

Альбертинка вглибині на подіумі, поряд Лакейська група, Шарм і Фірулет зі Злодюжками попереду.

Усі танцюють. кружляють, танцювально й сонно.

УСІ (piano):

Ох-ох, ох-ох-ох, бал то є бал!

Ох-ох, ох-ох-ох, оце мені є бал!

КНЯЗЬ і КНЯГИНЯ:

Гей бал, о бал, ах бал, цей бал,

Аж сяє від пишноти зал!

Тож гайда разом у танок —

Хай бал зміїться, мов в’юнок!

УСІ (голосніше):

Танок схитне паркет, мов струс —

Хай бал шорошить гордий вус!

ФІОР: Гей бал, цей бал, ах бал, о бал!

Хай кожен щось своє наснить.

Прийде і вирізьбить Фіор

З тих снів узір прийдешніх днів!

ЗАМІШКОВАНІ (ошаленіло, танцюючи):

Гяу, папагу куку го

Ііі патапу тата сама

Танфаргу фюуууу іі бзю

Тбс ппп ррр гр гр тутаут!

ГУФНАҐЕЛЬ: І революція!

ПРОФЕСОР: Ве-е-ве-е-ве-е!

ПРЕЛАТ: Нехай буде воля Твоя!..^[28]

УСІ:

Ох-ох, ох-ох-ох, бал це є бал!

Ох-ох, ох-ох-ох, оце мені є бал!

ФІОР:

Ба! Якби я знав, який костюм

У лоні майбуття ховається,

Однак ще дужче хочу знати,

Що в цих мішках сидить.

У цьому суть, у цьому суть, у цьому суть!

ЗАМІШКОВАНІ (нажахано): Путііт фуам патата!

ГУФНАҐЕЛЬ: І революція!

ПРОФЕСОР: Ве-е-ве-е-ве-е!

ПРЕЛАТ: Нехай буде воля Твоя!!

УСІ:

Хо-хо, хо-хо-хо, бал то є бал!

Отож хо-хо, хо-хо-хо, оце мені є бал!

ЛАКЕЇ (грізно): Ноги виривати!

ПРОФЕСОР: Ве-е-ве-е-ве-е!

КНЯЗЬ (походжаючи разом із Княгинею й вітаючи гостей):

Ах-ах, мегсі, ах-ах бонжуг!

Танцюймо, не спиняймось ні на мить!

Коли нога до танцю має хіть,

Ти не питай, який мотив звучить.

КНЯГИНЯ:

Ох, enchantée, ах-ах, chahmée!^[29]

Бал у мішок заліз! Eh bien, hélas!^[30]

Коли бал у мішку, ти не питай, кружляй,

Ні, не питай, що в тім мішку сидить!

КНЯЗЬ: Bonne mine — mauvais jeu!

КНЯГИНЯ: Добра міна при поганій грі.

УСІ:

Хо-хо, хо-хо-хо, бал то є бал!

Ох-ох, ох-ох-ох, оце мені є бал!

ПРЕЛАТ: Нехай буде воля Твоя!

ШАРМ:

Гей, злодійчуче мій, чого ж ти

Так гвучко шагпаєш мій повідець!

Що за манеги! Який согом!

Які у тебе забаганки?

ФІРУЛЕТ:

Гей, злодійчуче мій, чого ж ти?!

Які у тебе забаганки?

Що ти за гаспид, чого ти прагнеш?

Що за манери, о-ла-ла!

УСІ: Що за манери, о-ла-ла!

ШАРМ (сумно): А вона все спить!

ФІРУЛЕТ (сумно): А вона все спить!

ФІОР (здивований): А вона все спить...

КНЯЗЬ і КНЯГИНЯ: А вона все спить...

Тиша.

КНЯГИНЯ (зупиняючись): Чому ж так тихо?

АЛЬБЕРТИНКА (крізь сон): Наго-о-о... наг...

Злодійчуки починають рватися з повідців.

ФІОР (несподівано лякається):

Коли просочується наготою модне дефіле,

То що мені робити? Що робити?

КНЯЗЬ (голосно):

Геть наготу! І нумо танцювати!

Коли скипає танець на вулкані,

Не припиняймо кружеляти!

КНЯГИНЯ (драматично): Нехай усі танцюють!

ЗАМІШКОВАНІ (шалено): Бзтііі тута туа ііііт!

ЛАКЕЇ (грізно): Ноги виривати!

ГУФНАҐЕЛЬ: Отже революція!

ПРОФЕСОР: Ве-е-ве-е-ве-е!

ШАРМ (сумно): А вона все спить!

ФІРУЛЕТ (сумно): А вона все спить!

Тиша.

КНЯГИНЯ: Чому так тихо?..

АЛЬБЕРТИНКА (крізь сон): Наго-о-о...

КНЯЗЬ: Нехай усі танцюють!

Тиша. Танець.

АЛЬБЕРТИНКА (крізь сон): На-аг...

Тиша. Танець. Сонне кружляння. Тиша.

ШАРМ (несподівано): Пас!

ФІРУЛЕТ: Пас!

ШАРМ (драматично): Пас! Я більше не можу! Я зараз спущу свого!

Спущу з повідця!

ФІРУЛЕТ: Що, графе?

ШАРМ: Спускаю! Нехай біжить куди бажає! Хай когистає!

Якщо не можу я, нехай пгинаймні він!

Спускаю!

ФІРУЛЕТ: Стій! Якщо ти, графе,

Спустиш свого, то і я мого,

Клянуся Богом, спущу...

ШАРМ: То й спускай! Мені однаково!

Спускають Злодійчуків із повідців, а ті зникають поміж натовпу гостей.

ШАРМ: Нехай біжать! Хай когистають!

ФІРУЛЕТ: Хай добираються туди!

ШАРМ: Хай запихають кому хочуть!

ФІРУЛЕТ: Нехай що хочуть виробляють!

ШАРМ і ФІРУЛЕТ: А ми пас! Ми пас! Ми пас!

КНЯЗЬ і КНЯГИНЯ: Гей, танцювати, танцювати, танцювати!

КНЯГИНЯ (кружляючи в танці):

Ох, enchantée, ах-ах, chahmée!

Бонжуг, бонжуг! Мегсі, мегсі!

Коли нога до танцю має хіть,

Ти не питай, який мотив звучить!

УСІ:

О-о, о-о-о, бал то є бал!

О-о, о-о-о, оце мені є бал!

ЗАМІШКОВАНІ (моторошно):

Туйміфафуіт тупуту!

Ітуітуку!

ЛАКЕЇ (грізно): Ноги виривати!

ГУФНАҐЕЛЬ: Отже революція!

ПРОФЕСОР: Ве-е, ве-е, ве-е!

ПРЕЛАТ: Нехай буде воля Твоя!

КНЯЗЬ: Мегсі, мегсі! Бонжуг, бонжуг!

Нехай усі танцюють! Танцюймо газом!

Далі танцювати! Не спинятися!

Ані на мить! Танцювати! Далі!

КНЯГИНЯ: Ох, enchantée, ах-ах, chahmée!

Загади Бога, танцювати!

Усі сонно кружляють. Лише Альбертинка, яка заснула на подіумі, з Лакейською групою оподалік, а з іншого боку Шарм і Фірулет застигли в чеканні.

Несподіваний виск однієї з дам.

ВИСК ДАМИ: І-і-і-і-і-і-і-і!

КНЯЗЬ і КНЯГИНЯ (танцюючи): Тга-ля-ля!

ВИСК ІНШОЇ ДАМИ: І-і-і-і-і-і!

КНЯЗЬ: Тга-ля-ля!

ВИСКИ: І-і-і-і-і-і-і-і!

Лоскотки!

Видно Злодійчука, який прошмигує з поцупленою сумочкою.

ЗАМІШКОВАНІ: Уітттттібуууаааапіт!

КНЯГИНЯ: Що там таке?

Танець уже ледве дихає, другий Злодійчук прошмигує з украденими прикрасами.

ВИСК ОДНОГО З ПАНІВ: І-і-і-і-і-і! Чия це рука?

ДАМИ: Ай-ай, лоскотки!

ПАН: Ви мене лоскочете!

ДАМА: Це ви мене лоскочете!

ЗАМІШКОВАНІ: Тууууутампауьуубуутупатаітіт!

ГОЛОСИ: Позбавте мене цього! Що за манери!

Ай! Рука!

Що ви, пане! Що ви, пані!

Ай, спина!

А-я-я-я-яй! Нога!

Мій бюст!!!

Світло теж ошаленіло, навпереміну гасне і вмикається. Злодійчуки мелькотять сюди-туди зі здобиччю. Загальна розгнузданість.

КНЯЗЬ і КНЯГИНЯ: До танцю! Танцювати!

ВИСКИ: Чого ви, пане, лоскочетеся! Що, ви робите, пані?! Куди ви мені лізете? Рятуйте! Він мене мацає! Хі-хі-хі-хі! Геть! Лоскотки! Ой-ой! А-я-я-я-яй! Ох-ох! Поліція! Поліція-я-і-і-і!

ЗАМІШКОВАНІ: Тупалтамаматамуб!

КРИК ШАРМА: Пас!

КРИК ФІРУЛЕТА: Пас!

Гуфнаґель одним стрибком сідлає Професора і верхи на Професорові — обоє в мішках і масках — наїжджає на юрму гостей на чолі Куреня Лакеїв.

ГУФНАҐЕЛЬ: Гей, у галоп!

ЗАМІШКОВАНІ: Тут-ту-ту!

Світло згасає.

Тиша.

КРИК (потемки): Революція!

ЛАКЕЇ: Ноги виривати! Годі ваксувати!

КРИК: Революція!

ЗАМІШКОВАНІ: Туп-туп-туп! А пуїт!

Темрява й тиша.

ФІОР (стоїть збоку і вмикає електричний ліхтарик): Як добре, що при мені завжди мій електричний ліхтарик. Треба придивитися до цього... Розглянутися трохи поміж цього, що тут і як...

Поволі освітлює завмерлих гостей, разом із Куренем Лакеїв, із Гуфнаґелем верхи на Професорові. Костюми гостей у жахливому стані, частково пошарпані, бюсти, плечі оголені, руки застигли у процесі щипання, лоскотання... Ліхтарик Фіора знаходить обох Злодійчуків, які застигли в процесі крадіжки... наближається до Альбертинки.

ФІОР: А вона все спить...

Освітлює Шарма і Фірулета, які застигли від жаху.

Освітлює Князя і Княгиню в пошарпаних туалетах.

Освітлює Гуфнаґеля, який без маски і мішка: обличчя закривавлене, жахітне, знавісніле.

ФІОР: Ага-а, граф Гуфнаґель... Скинув маску... Та що це за новітня мода?..

Освітлює Генерала, з якого наполовину здерли маску й надірвали мішок. Генерал у мундирі гітлерівського офіцера, з моноклем, з револьвером...

ФІОР: Ага! То наш генерал був у цьому мішку! Але що він за моду собі вигадав?

Освітлює Маркізу, яка вже без маски і мішка, Маркіза загримувалася під наглядачку в нацистському концентраційному таборі: з батогом, кайданками тощо.

ФІОР: Маркіза... Що це за мода їй примарилася... Це ж треба таке!

Освітлює Патрона, який без маски, проте має на обличчі іншу — протигаз із велетенським хоботом, у руці бомба.

ФІОР: Мабуть, патрон...

Потужний грім. Вихор. Темрява.

КРИК ШАРМА: Пас!

КРИК ФІРУЛЕТА: Пас!

Акт ІІІ

Руїни замку Гімалай.

Та сама зала, проте зруйнована. Стіни проламані, лишилося трохи меблів, столик, накритий парчею, лампа-торшер, крісла... Углибині румовище.

Гуляє вітер, буря, крізь виломи в мурах видно таємниче небо, вогні, спалахи, відблиски...

Фіор у фраку.

ФІОР (змагається з вітром): Є тут хто?

КНЯЗЬ (із великим абажуром на голові, який заслоняє обличчя, вдає із себе лампу): Лампа.

ФІОР (відскакує): Хто?

КНЯЗЬ-ЛАМПА: Лампа.

ФІОР: Це князь!

КНЯЗЬ-ЛАМПА. Тихше... тихше... Загади Бога! Обегежно!

ФІОР (кричить крізь вітер): Який вітер!

КНЯЗЬ-ЛАМПА: Це вітег істогії.

Вітер реве.

ФІОР: Де всі?

КНЯЗЬ-ЛАМПА: Гозпогошилися... Й погубилися...

ФІОР: Це що, землетрус був?

КНЯЗЬ-ЛАМПА: Хто його може знати? Щось там було... Але хто може знати, що саме?

ФІОР: А княгиня?

КНЯЗЬ-ЛАМПА: Тут, погяд. Не впізнаєте? Вона вдає столик.

ФІОР (відскакує від столика, що є Княгинею, яка стоїть рачки, прикрившись парчею): А-а-а!

КНЯЗЬ-ЛАМПА: Тихше... Так безпечніше.

Гуфнаґель галопом, верхи на Професорові, пролітає сценою на чолі Куреня Лакеїв, які тріумфально вимахують частинами хазяйського гардероба.

ГУФНАҐЕЛЬ (підхльостує Професора хлистом): Галоп, гей, галоп!

ЛАКЕЇ: Ноги виривати! (Пролітають.)

ФІОР: Революція?

КНЯЗЬ-ЛАМПА: Так, геволюція...

Заходить Жебрак, співаючи жебрацьку пісню.

ЖЕБРАК:

Ой, воспоможіть...

Ой, згляньтеся...

Ой, хто мені милостиню дасть?

Зелені, зелені ліщини...

Зелені, зелені березини...

ФІОР: Хто це?

ЖЕБРАК: Зелені, зелені березини,

Зелені, зелені ліщини...

ФІОР: Хто ти?

ЖЕБРАК (зненацька): Кріселка лорда Блоттона!

Утікає.

ФІОР: Що сталося?

Бо щось таки сталося... Що? Що саме сталося?..

КНЯЗЬ-ЛАМПА: Я й сам не знаю... Щось якось... Із наготою.

Начебто щось... не знаю... Потім смішки, ви́ски,

Всі запищали, що їх хтось лоскоче,

Мене теж наче лоскотало... в спину... і з боків,

І в мене запгопав годинник. Почали тлумитися...

І хі-хі, сміхи, потім кгики, гики.

Усе розгнуздалось. А тоді лакейство

Накинулось на панство... Це, гозумієте, начебто

В газеті написали, що «підгивні елементи скогистались із ситуації»...

ФІОР: Так-так... Усе так і було... А що тепер?

КНЯЗЬ-ЛАМПА: Тепег у нас геволюція.

ФІОР: Революція?

КНЯЗЬ-ЛАМПА (нечітко): Пагазити.

Знову влітає Курінь Лакеїв на чолі з Гуфнаґелем, який осідлав Професора.

ЛАКЕЇ: Ноги виривати!

Пролітають.

ФІОР: А це що?

КНЯЗЬ-ЛАМПА: Не знаю.

ФІОР: Куди вони так мчать?

КНЯЗЬ-ЛАМПА: Упегед.

Вітер.

ФІОР:

Форми дивацькі, обриси шалені...

Ні, я не відаю, не знаю, не розумію й не бажаю,

Не вловлюю і не сприймаю... безщасний я Фіор!

О, я Фіор безщасний!

КНЯЗЬ і КНЯГИНЯ: Фіог безщасний!

Із купи непотребу вилазить Прелат. Сутана застібнута шпильками так, що скидається на блузку та спідницю. На голові великий дамський капелюх, у руці парасолька.

ФІОР: Чорна жінко, чого тобі?!

ПРЕЛАТ-ЖІНКА: Маестро!

ФІОР: Ага-а, це сутана!

ПРЕЛАТ-ЖІНКА: Нехай буде воля Твоя...

ФІОР: Прелате, якою була твоя доля?

ПРЕЛАТ-ЖІНКА: Годі й вимовити.

Словами не переповісти. Тож не питайте про шляхи,

Якими я пройшов, і ліпше взагалі

Нічого не питайте. Я мушу переховуватись.

Вибачте, я мушу переховуватись. Зрештою, раджу

Вам те саме.

ФІОР: У жінку, в лампу, в стіл мені перемінитися?

Ні! Я Фіор!

ПРЕЛАТ: Фіор!

КНЯЗЬ: Фіог!

КНЯГИНЯ: Фіог!

Забігають Гуфнаґель і Лакеї.

Гримає, темніє.

ЛАКЕЇ: Копита відкрутити!

ФІОР (Гуфнаґелеві): Потворо! Стій!

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК: Не можу!

Я галоп!

ФІОР (показуючи на Професора): А цей кінь?

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК: А це мій інтелект!

ПРОФЕСОР-КІНЬ: Ве-е-е!

ФІОР: Кого ви переслідуєте?

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК: Тих, що втікають!

ФІОР: Кров надто густо заляпала твоє обличчя, однак я впізнаю тебе.

Ти ж граф Гуфнаґель!

ГУФНАГЕЛЬ-ВЕРШНИК: Ні! Я ідея!

Геть!

ФІОР: Професоре!

Це ви? Професоре!

Професор рачки, під сідлом, з вуздою в роті, підскакує, хрипить.

ПРОФЕСОР-КІНЬ: О, так. О так, дякую!

Ве-е-е! Ве-е-е!

ЛАКЕЇ: Ноги виривати!

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК: Вйо!

Вибігають.

ФІОР: О, що це за гонитва!

О, що за втеча!

Влітають Генерал, Патрон, Маркіза в костюмах кінця Акту ІІ, вони мчать у тому самому напрямку.

ФІОР: Стійте! Кого ви наздоганяєте?

І від кого утікаєте?

ГЕНЕРАЛ, ПАТРОН, МАРКІЗА: Гулютубулю!

ФІОР: Ох, поясніть мені зрозуміліше!

ГЕНЕРАЛ, ПАТРОН, МАРКІЗА: Тьютутатуму!

ФІОР: Маркізо, адже це ви, пані!

Патроне! Таж це ви, не хто інший!

Наш дорогий патроне! І ви, генерале!

Хіба ви призабули мову?!

КНЯЗЬ-ЛАМПА: Коли людські діяння

Не вміщаються в словах,

То мова лускає...

ПРЕЛАТ-ЖІНКА: Хто їх там знає...

КНЯГИНЯ-СТОЛИК: Ех-ех, яке паскудство!

ФІОР: Друзі й подруги!

Поверніться самі до себе! Скиньте ті личини!

Годі вже забави, о, це надто болісно!

КНЯЗЬ-ЛАМПА: У тому-то вся гіч, що вже не можна повегнутися до себе.

ПРЕЛАТ-ЖІНКА: Нема такого шляху.

КНЯГИНЯ-СТОЛИК: Повегнутися до себе? Цікаво, як?

ФІОР: То й що тоді?

КНЯЗЬ, КНЯГИНЯ, ПРЕЛАТ: Уперед!

І лише вперед! Аж поки всі не скрутять в’язи!

Вперед і наново вперед! Галоп!

Вриваються Гуфнаґель і Лакеї.

ГУФНАГЕЛЬ-ВЕРШНИК: Галоп, гей, галоп!

Помічає Генерала, Патрона й Маркізу.

ГУФНАГЕЛЬ-ВЕРШНИК: Узяти їх!

ЗАМІШКОВАНІ: Туїфіітууууууууутатуа!

Лакеї хапають їх.

ФІОР (до Гуфнаґеля): Що ви хочете робити?

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК: Що? Не знаю, але в будь-якому разі я їм повириваю ноги! (До Лакеїв.) Виривати!

ФІОР: Заради Бога!

КНЯГИНЯ-СТОЛИК (сама до себе): Тільки це — і все?

ПРЕЛАТ-ЖІНКА: Раз козі смерть...

КНЯЗЬ-ЛАМПА. Ну то що ж...

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК (спершу із труднощами, потім дедалі плавніше):

Вирвати їм...

Вирвати їм...

Вирвати їм ноги!

Спочатку праву,

А потім ліву!

ЛАКЕЇ: Годі глянсувати! Вйо! Вйо!

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК: Гей, у галоп, галоп, галоп,

Галоп, галоп і гей же га!

ПРОФЕСОР-КІНЬ: І ве-е, і ве-е, і ве-е!

ФІОР: Стійте! Не робіть цього без суду!

КНЯГИНЯ-СТОЛИК: Суд! Нічого собі!

КНЯЗЬ-ЛАМПА: Суд?

ПРОФЕСОР-КІНЬ: Ве-е-е!

Поривчастий вітер.

ПРЕЛАТ-ЖІНКА: Як дме!

ФІОР: Погано бачу, погано розумію, не вловлюю, не знаю, але знаю, що потрібен суд, без суду не годиться, ні, не треба... ну як же це?.. Без суду...

Ні, ви не можете без суду!

ПРЕЛАТ-ЖІНКА: Як дме!

КНЯЗЬ-ЛАМПА. Учепився в той суд, мов п’яни́ця за пагкан...

ПРЕЛАТ-ЖІНКА: Таж бо дме!

КНЯЗЬ-ЛАМПА (голосно): Навіщо суд? Вигвати цим згадникам, бугжуям і фашистам!

КНЯГИНЯ-СТОЛИК: І гітлегівцям!

ФІОР: Фашистам? Гітлерівцям? Що це?

Я нічого не знаю.

Це мене перевищує, переповнює, так, я переповнений, перевищений, переступлений, нічого я не знаю, нічого я не знаю, але знаю, що без суду ні-ні-ні, без суду...

Нехай це суд розгляне!

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК: Суду йому заманулось у час бурі!

Блискавки валять, а він суду хоче!

Хоче розглядати, коли не видно анічого.

Бо ж темно...

Різко темніє, буря.

ПРЕЛАТ-ЖІНКА: Ох... тримаймося...

КНЯЗЬ-ЛАМПА: Ого! Ого!

КНЯГИНЯ-СТОЛИК: Ой-йо-йо-йой!

ФІОР (хитаючись на вітру): Суд! Суд! Я хочу суду!

Грім, миттю вщухає, трохи світлішає.

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК: Крючкодер!

Гаразд, ти матимеш свій суд! Я сяду тут. А тут нехай стають оскаржені, оті фашистсько-гітлерівські пси!

Мого коня я призначаю обвинувачем, а тебе захисником. Вйо! Галопом вирішимо це. Вітер надто сильний, і може хлинути щомиті. Вйо! Галоп. (Професорові.) Коню мій, починай своє обвинувачення!

ПРОФЕСОР-КІНЬ: Ве-е, я блюю, ве-е, ве-е, ве-е, ве-е, блюю, ве-е, і ригаю!

Ве-е, ве-е, в-е, ве-е!

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК: Пси!

КНЯЗЬ-ЛАМПА: Гозбишаки!

КНЯГИНЯ-СТОЛИК: Головогізи!

ПРЕЛАТ-ЖІНКА: Пси!

ПРОФЕСОР-КІНЬ: Ве-е-ве-е-ве-е!

ГУФНАҐЕЛЬ, КНЯЗЬ і КНЯГИНЯ, ПРЕЛАТ: Винні! Ноги виривати!

Поривчастий вітер.

ПРЕЛАТ-ЖІНКА: Ото вже протяги! Як дме!

ФІОР: Стійте, цей кінь нічого не сказав! Блювання це не промова!

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК: Крючкодер. Ти маєш до промов охоту?

Злочин, який коївся впродовж тисячоліть супроти пролетаріату, злочин грандіозний, у мовчанні, в тиші, без слів чинився, безмежний, тихий, гнітючий, він душив і гнобив, сотні століть поспіль, крізь покоління, без слів, потиху, ніколи не ословлений...

А ти хотів би, щоби тобі з цього мовчання промовки наклепали?

Баста, без патякання! Фашисти, пси, буржуї! Вирвати їм! Швидше! Буря!

ЛАКЕЇ: Виривати!

ФІОР: Я вимагаю, щоб їх вислухали!

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК: Буря!

ФІОР: Стійте, стійте!

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК: Буря!

ФІОР: О, вислухайте їх!

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК: Ото вже впертюх!

Гаразд. Революційний трибунал вислухає оскаржених злочинців. Кажіть, що маєте на свій захист! Вйо!

ГЕНЕРАЛ, ПАТРОН, МАРКІЗА (плутаються в довгих і панічних виправданнях): Уїтпутуаммаааеетрукулітакумабуалі ннарреіулйшшшшуіффглохнбгдсзууллфитііьтьффгрхлохкйііуреквацсдолпихгуиииртфлкуйххгггхбгууутупатаг тотутілемевутупиойгуйл.

ГЕНЕРАЛ: Гулюгулгулюльгулюль!

КНЯГИНЯ-СТОЛИК: Цілковито так, наче він полоще зуби!

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК: Баста! Винні!

ФІОР (намагаючись перекричати вітер): Протестую!

У цьому всьому є щось невимовне!

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК: Слова — це вітер! Прокуроре! Який твій вирок?

ПРОФЕСОР-КІНЬ: Ве-е-е!

ЛАКЕЇ: Копита!

ФІОР: Стійте!

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК: Буря!

ФІОР: Стійте!

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК: Буря!

ФІОР: Засвідчую,

Що я не розумію хто, кого, чому

й навіщо. Ні, не розумію! Не розумію! Я — не розумію!

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК: Буря!

КНЯЗЬ-ЛАМПА: Буря!

ФІОР: О, о, жахіття, жахіття, жахіття!

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК: Нумо ж із ними разом у жахіття!

КНЯЗЬ, КНЯГИНЯ, ПРЕЛАТ: Буря!

ЛАКЕЇ: Буря!

ФІОР (Гуфнаґелеві): Стань людиною! Скинь свою маску!

ГУФНАҐЕЛЬ, ЛАКЕЇ, КНЯЗЬ і КНЯГИНЯ, ПРЕЛАТ: Буря!

Вихор, гуркіт, блискавки.

ФІОР: Тут маска маску мучить! Скиньте маски!

І станьте знов нормальними людьми!

УСІ: Буря! Буря!

ГЕНЕРАЛ, ПРЕЛАТ, МАРКІЗА: Уютукукмаколататтубубулгулулугулул!

ФІОР (ошаленіло): Туїтукуїіііттутуболітаватіііііі!

УСІ: Тафтатукуїїїїїтхшгкалапаталу!

Вихор, грім, темрява.

Вітер слабне, роз’яснюється.

Заходять Шарм і Фірулет у селянських одежах, у солом’яних брилях, із сачками на метеликів. Обличчя підмальовані, дебільно-радісні, клоунські.

Слідом за ними обидва Злодюжки, в чорних масках, загримовані під гробарів, заносять чорну труну.

ШАРМ і ФІРУЛЕТ (співають):

Гей-га, крапча́стий метелик,

Так жваво мчить, і я за ним в політ!

Гей-га, крапчастий метелик,

А я за ним в політ, ой у політ!

О мій метелику, ти не втечеш від мене!

Тебе в сачок я мій зловлю, о-лю-лю-лю!

О мій метелику, хай жваво ти женеш,

Сачка мого не оминеш, о ні!

ФІОР: Шаленці!

КНЯЗЬ-ЛАМПА: Не бракує нині шаленців

На шляхах шигоких світу...

ПРЕЛАТ-ЖІНКА: На безкраїх світу шляхах

Шаленців не бракує...

ШАРМ (Фірулетові): Глянь-но, а це не той, бува, що був колись Фіогом?..

ФІРУЛЕТ: Щось начебто...

ШАРМ (Фірулетові): Якщо я бачу гештки Фіога, то Фіог бачить гештки одного ггафа, багона...

ФІОР: Я Фіором був...

ШАРМ: Я Шагмом був...

ФІРУЛЕТ: Я Фірулетом... колись давно...

КНЯЗЬ-ЛАМПА: Мене колись титулували князем...

КНЯГИНЯ-СТОЛИК: А мене княгинею...

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК: Колись я був лакеєм, а потім

графом Гуфнаґелем і вершником...

ПРЕЛАТ-ЖІНКА: Я був прелатом...

ГЕНЕРАЛ: А я був генералом...

ПАТРОН: А я патроном.

МАРКІЗА: А я маркізою...

УСІ (крім Лакеїв): Ми були, були, були, ми екс-, ми екс-. Було.

(Важко.)

Це було. Було...

ФІОР: Будь ласка, поясни мені, графе, скажи, бароне,

що це за труна?

ШАРМ: Камуфляж.

ФІРУЛЕТ: Бо так безпечніше.

ШАРМ: Ми помігкували, маестго, якби хтось до нас чіплявся, то ми схибнулися, скгізь ходимо з тгуною, ми божевільні — і кгапка! А що ж до цієї тгуни... Це дивна й уже задавнена істогія, тгеба відновити в пам’яті той бал, ви пам’ятаєте, коли Бог відає навіщо, я, на біду, спустив того злодюжку з повідця. На жаль! Ліпше було не спускати, від цього всі нещастя почались... Але ця клята Альбегтинка отак усе пго наготу й пго наготу, пго наготу, пго наготу, пго наготу й пго наготу... а я був такий знегвований, що все воно отак із тою наготою, наготою, наготою і наготою, і знову з наготою, наготою, наготою, наготою, на-а...

ФІРУЛЕТ: Пас!

ШАРМ: Пас!

Тоді ми спустили злодійчуків, я і Фігулет, щоб вони погасали, погалабугдили... бо знаєте, коли самому зась, когтить пгинаймні, щоб два бешкетники оті... Laissons^[31]! Гайда! А тоді! Кошмаг! Кошмаг! Багоне, пам’ятаєш?

ФІРУЛЕТ: Пам’ятаю...

ШАРМ: Зникають, всочуються в югму гостей і миттю

Гуками своїми підло-злодійськими

Нахгаписто-хапливими вмить добигаються

До всіх нагаз... Себто до сумочок,

Кишень, до погтмонеток і кольє,

Бгаслетів і годинників... І ті свої немиті лапи

Впихають у югбу шляхетних гостей

Кгізь шовк і оксамит, когсажі, фгаки та мундиги.

До тіла добигаються, лоскочуть, гладять,

Мацають і вгаз намацують, аж ви́ски

І хтиві вегески, смішки гозпусні.

Ніхто не знає, хто там кого, і тільки

Шви гепають, вивалюються бюсти, нагогу лізуть штани, тгуси

Все гозлітається...

КНЯЗЬ-ЛАМПА: Так, я пам’ятаю... Саме тоді моє лакейство накинулося на моїх гостей...

ФІРУЛЕТ: А ми тоді до Альбертинки!

ШАРМ: Однак її вже не було!

ФІРУЛЕТ: Зникла!

ШАРМ: Ми застали лише погозкидані гештки її гагдегоба з... найінтимнішими частинами включно...

ФІРУЛЕТ: Так, із найінтимнішими частинами включно.

ШАРМ: Удаг!

ФІРУЛЕТ: Остовпіння! Де Альбертинка?

ШАРМ: А злодійчуки теж зникли. Пгопали безвісти, мов камінь у воді.

О, Фіоге!

О, маестго догогий! Що з нею статися могло?

Ба! Ясно! Підлі пси! Підступні кгадії!

На неї кинулися ті злодійчуки!

І зґвалтували, гоздягнувши догола!

Потому вкгали в нас її. І дгапнули...

ФІРУЛЕТ: Замордували!

ФІОР: А де труп?

ШАРМ: Немає, немає тгупа її наготи!

Однак вона для нас помегла! Її вбили!

Тому ми спгавили їй оцю тгуну

І найняли оцих-от ггобагів...

ФІРУЛЕТ: Отож тепер широкими шляхами світу

Йдемо, шукаючи

Нагого Альбертинки тіла!

ШАРМ: Нагого Альбегтинки тіла...

ШАРМ і ФІРУЛЕТ (співають):

О мій метелику, ти не втечеш від мене,

У мій сачок тебе зловлю я, ой-лю-лю!

О мій метелику, хай жваво ти женеш,

Мого сачка не оминеш, о ні!

ФІРУЛЕТ: А коли ми її знайдемо, нагу, викрадену, вбиту, влаштуємо їй похорон!

ФІОР: Перепрошую, перепрошую. Я небагато розумію, не надто знаюся в дурні́-мурні́ цих дивних перетворень, перевдягань, переформувань теперішньої моди, моди, моди...

Моди на бездоріжжях світу... Нестерпний маскараде! (замислений) Що це за труна?..

КНЯЗЬ-ЛАМПА (підходить): Тгуно! Як вчасно ти з’явилась, і мені згодишся!

Вітаю, тгуно! Дозвольте, я вкладу до цього гробу мої маєтність і славетність, мої пишноти і чесноти.

А ще мій кгах!

КНЯГИНЯ-СТОЛИК (підходячи):

Я вкладаю до цієї тгуни свої діадеми,

Пегли, сапфіги, діаманти і смагагди,

І стогони свої!

ПРЕЛАТ-ЖІНКА: Я Бога мого до труни цієї покладу.

Усім дякую, всі вільні! Служба вже скінчилася!

ПРОФЕСОР-КІНЬ: Зараз!

Одну хвилинку! Не забирайте цю труну без мене!

До неї я складаю себе самого! Ве-е! І вже мене нема!

О, як це добре! Я помер!

ГЕНЕРАЛ: Даруйте!

Ця труна для нас! І нам її роковано!

Нам, засудженим! Обвинуваченим навіки!

Я в тебе, труно, складаю таємницю,

Мерзенну, незбагненну, криваву та страшну,

Все те, що годі й вимовити!

ГЕНЕРАЛ, ПАТРОН, МАРКІЗА: Уїтттуііітууууутутуууіііііі!

КНЯЗЬ-ЛАМПА: Біда!

КНЯГИНЯ-СТОЛИК: Біда з бідою!

ГУФНАҐЕЛЬ-ВЕРШНИК:

Стояти! Стійте!

Якщо вже всі складають свої втрати

До цієї ось труни, я також прошу

Трохи місця. Дозвольте, я складу

Мої надії, битви й перемоги,

Пролетаріату біль тисячолітній,

Пролетаріату біль тисячолітній,

А ще одвічний мій галоп!

КНЯЗЬ, КНЯГИНЯ, ПРЕЛАТ, ПРОФЕСОР: Біда, о біда, біда!

ШАРМ і ФІРУЛЕТ: Біда, о біда!

ЛАКЕЇ: Біда, о біда, біда!

ФІОР: Труно розбухла, жалюгідний похорон.

О, біда, біда, біда!

УСІ: Біда, о, біда!

Фіор виступає вперед.

ФІОР: Геть.

Відійдіть від цієї труни. Тепер я підійду!

Тепер наближуся до неї я, Фіор!

УСІ: О, Фіор, о, Фіор, о, Фіор!

ФІОР: Друзі й подруги!

Я Фіор, маестро і магістр костюма,

Я, величний диктатор моди і різьбяр

Фасонів модних!..

(Підходить до труни.)

Пас!

ШАРМ: Пас!

ФІРУЛЕТ: Пас!

ФІОР: Я проклинаю людський костюм і проклинаю маску,

Яка, скривавлена, вгризається у тіло,

Я проклинаю моду, проклинаю всі фасони,

Крій панталонів і сорочок я кляну —

Занадто в’ївся в нас цей крій!

УСІ: Прокляття!

ФІОР: Я, Фіор,

Маестро дамсько-чоловічий, до труни складаю

Святу й назавжди зганьблену костюмом

Людську наготу!

УСІ: Нагота свята, спи!

ФІОР: Нагота свята людська, спи вічним сном!

Ніколи ми тебе не взнаємо...

ШАРМ: Штани!

ФІРУЛЕТ: Куртка!

ПАТРОН: Шкарпетки!

ГЕНЕРАЛ: Труси!

КНЯГИНЯ: Шагфик!

КНЯЗЬ: Ціпок!

ПРЕЛАТ: Краватка!

МАРКІЗА: Спідниця!

ГУФНАҐЕЛЬ: Черевики!

УСІ (крім Фіора): Рейтузи, сюртуки, туфлі, декольте, шнурівки, спіднички «фру-фру», краватки-метелики, дезабільє, смокінги, гетри, рукавички etcetera, etcetera, etcetera, etcetera, etcetera, etcetera...

ФІОР: Нагота свята і недосяжна,

Спи вічним сном! (Жест, начебто він поклав її в труну.)

ГОЛОС АЛЬБЕРТИНКИ (із труни): На-а-аг...

КРИКИ: Що це?

Тиша.

ГОЛОС АЛЬБЕРТИНКИ: На-а-аг...

ШАРМ: Це вона!

ФІРУЛЕТ: Це вона.

ФІОР: Тихо!

Тиша.

ГОЛОС АЛЬБЕРТИНКИ: На-а-аг...

ШАРМ (швидко): Це вона!

ФІРУЛЕТ (швидко): Вона десь тут!

ШАРМ: Моєю наготою снить!

ФІРУЛЕТ: Це вона!

ШАРМ: Вона десь тут!

ФІРУЛЕТ: Моєю наготою снить!

Піднімає віко труни, і з неї показується голе плече Альбертинки.

УСІ: Це вона!

ФІОР: О, спасіння!

Вітаю, нагото вічно молода!

Альбертинка поволі постає з труни, вона гола.

ФІОР: О, вітаю, звична, вітаю, о безсмертна!

УСІ: Нагота вічно молода, вітаю тебе!

Апофеоз.

ШАРМ (зненацька вистрибує): Пагдон!

Хто тебе сюди запхав?

Хто тебе сховав?!

АЛЬБЕРТИНКА (показує на Гробарів): Вони!

Гробарі зривають маски. Показуються веселі обличчя Злодійчуків.

ФІРУЛЕТ: Це вони!

ШАРМ: Це злодюжки!

ХОРОМ: Це ті пси!

Співоча сцена.

ЗЛОДЮЖКИ (співають):

Це ми!

Це ми!

Це ми!

АЛЬБЕРТИНКА (танцює): Я Альбертинка!

ЗЛОДЮЖКИ (танцюють): Ах, дівчинка-картинка!

АЛЬБЕРТИНКА:

А це стегенця мої, це ручки й ніжки мої!

А ось ще бюстик мій!

Ах, вушка й зубки мої!

ЗЛОДЮЖКИ: А це її стегенця й бюстик, і п’яточки її!

АЛЬБЕРТИНКА: Я Альбертинка!

ЗЛОДЮЖКИ: Ах, дівчинка-картинка!

АЛЬБЕРТИНКА: Вічно молода!

ЗЛОДЮЖКИ: З могили постає!

АЛЬБЕРТИНКА: На труні танцює!

ЗЛОДЮЖКИ: Забавлятись хоче!

АЛЬБЕРИНКА і ЗЛОДЮЖКИ (танцюючи): Ах, Альбертинка, ця дівчинка-картинка, з могили постає, вічно молода, на труні танцює, забавлятись хоче!

А ще коханням

І наготою,

А ще коханням

І наготою

Безперервно снить, ах, снить...

ШАРМ: І наготою.

ФІРУЛЕТ: І наготою.

ШАРМ і ФІРУЛЕТ: Безперервно, ах, безперервно, ах, безперервно, снить, ах снить!

УСІ: Безперервно снить!

Безперервно сн-и-и-ть!

Бе-е-е-е-езпере-е-е-ервно сни-и-и-и-ить!

ФІОР, ШАРМ, ФІРУЛЕТ:

Нагота вічно молода, вітаю тебе!

Молодість вічно нага, вітаю тебе!

Молодо нага, наго молода,

Наготи молодість, молодості нагота!

ФІОР: А я не розумію,

Однак не розумію

Й ніяк я не збагну,

Ні, ні, я не збагну.

ШАРМ і ФІРУЛЕТ: Ох, пас, ах пас, о пас, це пас!

Пас, пас, пас і пас!

ФІОР: Однак не розумію,

Так-так, і не збагну.

Ніяк не зрозумію,

Ні, не збагну —

Звідки вона в цій труні?

УСІ (крім Альбертинки і Злодюжок): Звідки вона в цій труні?!

ЗЛОДЮЖКИ:

Це ми!

Це ми!

Це ми!

АЛЬБЕРТИНКА: Це вони, так, це вони, ах, так, вони, так, це вони, ах, це вони, так, це вони, ах, це вони, це вони, ах-ах. Ах, це вони, ах, це вони...

ЗЛОДЮЖКИ:

Це ми!

Це ми!

Це ми!

УСІ: Це все ж вони, так, це вони, ах, це вони, таки вони...

ЗЛОДЮЖКИ:

Це ми!

Це ми!

Це ми!

Завіса

1966

Примітки

1

Текст Коментаря вперше опубліковано разом із п’єсою «Івона, принцеса бургундського», а також «Заувагами щодо гри і режисури» в часописі «Скамандер» (Skamander) (Варшава, 1938), згодом автор вилучив його з варшавського видання 1958 року і знову повернув у іншомовні публікації цієї п’єси.

(обратно)

2

З фр.: Фе! — Вираз огиди, докору.

(обратно)

3

Йди геть (рос.)

(обратно)

4

In partibus infi delium (лат.) — тут: номінально.

(обратно)

5

Eh bien, Ivonne, vous ne mangez pas, ma chčre? (фр.) — Моя люба Івоно, ви не їсте?

(обратно)

6

Віткевич — Стані́слав-Ігна́цій Вітке́вич (пол. Stanisław Ignacy Witkiewicz; 24 лютого 1885, Варшава — 18 вересня 1939, Великі Озера) — польський художник, фотограф, письменник та філософ, теоретик мистецтва. Відомий також під псевдонімом Віткацій. Своєрідність драматургії Віткація полягає у тому, що вона є свідомою апробацією і втіленням філософської концепції Чистої Форми, яка виявляється у такий спосіб: є абсурдність сцен, не пов’язаних між собою, — дається форма, а зміст вкладається читачем-глядачем. Чиста Форма передбачає повну свободу творення аж до божевільної беззмістовності.

(обратно)

7

Музичні терміни, пов’язані з динамікою: креще́ндо — поступове збільшення сили звуку; декрещендо (або димінуе́ндо) — поступове ослаблення; сфорцато (сфорцандо) — позначка, яка приписує голосніше виконання звуку або акорду, біля якого вона стоїть; тутті — спільна гра всіх інструментів оркестру, одночасний спів усіх груп хору, вказівка про виконання музики усім складом хору або оркестру.

(обратно)

8

Savoir-vivre (фр.) — дослівно: знати, як жити; тут — правила доброго тону. (Тут і далі — прим. пер.)

(обратно)

9

Складаний циліндр.

(обратно)

10

Тихо (іт.).

(обратно)

11

Пулярка — молода вихолощена відгодована курка.

(обратно)

12

Сама чарівність (фр.).

(обратно)

13

Слово честі (фр.).

(обратно)

14

Ах, який шик, який шарм і які манери!

(обратно)

15

Прекрасна(фр.).

(обратно)

16

З того, що я знаю (фр.).

(обратно)

17

Дуже тихо (іт.).

(обратно)

18

Тут: це не мій стиль (фр.).

(обратно)

19

Метелик (фр.).

(обратно)

20

Жінки (фр.).

(обратно)

21

Вигук радості на святах стародавніх греків.

(обратно)

22

Наростання (іт.).

(обратно)

23

Дуже голосно (іт.).

(обратно)

24

Теофіль Делькассе (1852—1923) — французький дипломат, державний діяч, міністр закордонних справ Франції (1898—1905 і 1914—1915). Один зі співзасновників Антанти.

(обратно)

25

Моє шанування (фр.).

(обратно)

26

Усі це знають (фр.).

(обратно)

27

Тут: отже (з прононсом, фр.).

(обратно)

28

Матвія 6:10. (Пер. І. Огієнка.)

(обратно)

29

Чарівно (фр.; тут: з прононсом).

(обратно)

30

Ну, на жаль (фр.).

(обратно)

31

Тут: гайда! (фр.)

(обратно)

Оглавление

ІВона, принцеса бургундського

  Дійові особи:

  Коментар

  Акт І

  Aкт II

  Акт III

  Акт IV 

Шлюб

  Дійові особи:

  Ідея п’єси

  Дія п’єси

  Акт І

  Акт ІІ 

  Акт ІІІ

Оперета

  Дійові особи:

  Коментар

  Дія

  Акт І

  Акт ІІ

  Акт ІІІ

*** Примечания ***