По той бік мосту [Мері Ловсон] (fb2) читать онлайн

Мері Ловсон По той бік мосту

Ця книга є художнім вимислом. Будь-які посилання на історичні події, реальних людей і реальні місця – ненавмисні. Інші персонажі і події є вигадкою автора, і будь-які збіги з реальними подіями, місцями або людьми, живими чи мертвими, є суто випадковими.

Шановний читачу!

Спасибі, що придбали цю книгу.

Нагадуємо, що вона є об’єктом Закону України «Про авторське і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України «Порушення авторського права і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо – і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.

Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!

Джорджові й Біллові, моїм братам, що люблять Північ

Пролог

Одного літа, коли вони ще були дітьми – коли Артур Данн мав тринадцять чи чотирнадцять років, а його брат Джейк вісім чи дев’ять, – Джейк тижнями клянчив в Артура зіграти з ним у гру, яку називав «гра в ніж». Джейк тоді мав велику колекцію ножів, від маленького дорогого швейцарського кишенькового ножичка з десятками різних причандалів до великого блискучого мисливського ножа з борозенкою для стікання крові з одного боку. Для гри найкраще пасував саме він, бо, на думку Джейка, його кидати було найзручніше.

– Разочок, добре? – просив Джейк, босоніж танцюючи в пиляці фермерського подвір’я, перекидаючи ножа з руки в руку, мов жонглер, швидко відстрибуючи, якщо той падав гострим кінцем униз. – Будь ласка, лише разочок. Хвилинку, не більше.

– Я зайнятий, – відповідав Артур і продовжував виконувати котресь із завдань, що загадував йому батько. Тривали літні канікули й перелік справ ніколи не закінчувався, та це було краще, ніж ходити до школи.

– Ну давай, – не здавався Джейк. – Ну давай. Тобі дуже сподобається! Це класна гра. Давай!

– Я маю полагодити цей шарнір.

Джейк пояснив йому правила тієї гри в ніж, і вони були божевільні. Треба було стати, витягнувши руки вздовж тіла, лицем один до одного, на відстані десь шести футів, і по черзі кидати ножа у землю, цілячись якомога ближче до босої ступні супротивника. Грати треба босими, пояснив Джейк, інакше у грі не буде сенсу. Хай хоч де впаде ніж, супротивник має поставити поряд ногу. Ідея полягала в тому, щоб потроху примусити його сісти на шпагат, якомога повільніше. Що більше кидків, то краще. Що менша відстань між сталлю ножа, яка ще вібрує, й зовнішнім краєм братової ступні, то краще. Шаленство.

Але врешті, й вони обидва знали, шо так і буде, Джейк Артура доконав. Такий був Джейків талант – доконувати людей.

Стояв теплий липневий вечір, кінець довгого спекотного дня, проведеного в полі, й Артур сидів на ґанку без діла, що ніколи не приводило ні до чого доброго. Джейк вийшов з-за рогу будинку, побачив його, і в нього засяяли очі. Джейк мав темно-сині очі на блідому трикутному обличчі, й волосся кольору пшениці. Статурою він був тонкий і худорлявий («делікатний», як сказала б їхня мати), і вже вродливий, хоч іще не такий вродливий, яким стане пізніше. Артур, на п’ять років старший, був великий, повільний і важкий, з похиленими плечима й шиєю, як у вола.

Певна річ, Джейк мав при собі ножа. Він завжди мав його при собі, носив у спеціальних піхвах зі спеціальною петлею на поясі, щоб бути до всього готовим. Він одразу став канючити в Артура зіграти, і врешті той погодився, тільки щоб покінчити з цим раз і назавжди.

– Раз, добре? – сказав Артур. – Раз. Я зараз зіграю один раз, і ти більше ніколи мене про це не попросиш. Пообіцяй.

– Добре, добре, обіцяю! Ходімо.

Отак того теплого липневого вечора, у віці тринадцяти чи чотирнадцяти років – так чи так, а досить дорослий, щоб бути мудрішим – Артур опинився позаду лінії, яку його молодший брат провів по піску, чекаючи, доки той кине ножа в його голі, незахищені ступні. Пил під ногами був гарячий, тепліший за повітря, і м’який, наче тальк. Він клубочками піднімався в нього між пальців щоразу, коли Артур робив крок, і забарвлював їх у світло-сірий колір. Артурові ступні були широкі й м’ясисті, з червоними місцями, натертими важкими фермерськими чоботами. Джекові – довгі й тонкі, делікатні й помережані синіми венами. Джейк фермерських чобіт майже не носив. Їхня мати вважала його занадто юним для фермерської роботи, хоч Артур у такому ж віці занадто юний не був.

Джейк кидав перший, бо і гра, і ніж належали йому.

– Струнко! – сказав він, не відриваючи погляду від Артурової ступні. Говорив він тихо. Він дуже любив відчувати урочисту напруженість моменту, той Джейк. – Тримай ступні разом. Хай там що, не ворушися.

Він узяв ніж за лезо й став розхитувати його між великим і вказівним пальцями. Вказівний впевнено впирався в борозенку. Він наче зовсім його не тримав. Артур спостерігав за рухом леза. Він відчув, як його ступня мимоволі повертається всередину.

– Не ворушися, – сказав Джейк. – Я тебе попереджаю.

Артур зусиллям волі випрямив ступню. Йому спала на розум – не промайнула, а раптово з’явилася, повністю сформована, наче холодний твердий круглий камінчик – думка, що Джейк його ненавидить. Йому ніколи не спадало це на гадку раніше, а тепер ось маєш. Однак він й уявити не міг, через що. Безсумнівно, це він мав би його ненавидіти.

Ніж іще хвилинку похитався, а тоді одним швидким елегантним рухом Джейк підняв руку й кинув, і лезо закрутилося, малюючи швидкі блискучі дуги в повітрі, і глибоко увігналося в землю за кілька дюймів від зовнішнього краю Артурової ступні. Прекрасний кидок.

Джейк підвів погляд від землі й широко усміхнувся Артурові.

– Перший є, – сказав він. – Твоя черга. Пересунь ногу.

Артур поставив ступню біля краю ножа й висмикнув лезо з землі. Шкіра на його лівій ступні пекла, хоч нічого її не торкнулося. Він випростався. Джейк стояв до нього лицем, усе ще широко всміхаючись, руки вздовж тіла, ноги разом. Очі радісно світяться. Приємно схвильований, але не зляканий. Не зляканий, бо – й Артур теж це раптом зрозумів – Джейк знав, що він ніколи не ризикне кинути ножа по-справжньому близько.

Артур уявив обличчя своєї матері, якщо вирішить довести неправоту Джейка й відсіче йому пальця. Уявив, що зробить із ним батько, якщо навіть просто застане за цією дурною грою. Звихнувся, не інакше.

– Кидай, – мовив Джейк. – Кидай, кидай, кидай! Якомога ближче!

Артур узявся за лезо, як робив Джейк, але було важко розслабити пальці достатньо, щоб його розхитати. Він уже колись кидав ножа і йому непогано вдавалося – власне, кілька років тому зі своїм другом Карлом Лунцом з сусідньої ферми намалювали ціль на стіні сінника Лунців і влаштовували змагання, яке Артур зазвичай вигравав, але тоді результат ніколи не мав значення. Тепер імовірність зачепити ту вузьку, помережану синіми венами ступню здавалася неймовірно високою. А тоді, якось раптом, він побачив вихід – такий очевидний, що тільки така тупоголова людина, якою він, безсумнівно, був, могла не побачити його відразу. Широкі кидки. Не такі широкі, щоб Джейк здогадався, що він робить це навмисне, але досить широкі, щоб гра безпечно й швидко скінчилася. Примусити Джейка сісти на шпагат за три-чотири рази. Джейк стане з нього насміхатися, та він однаково насміхатиметься, але гра скінчиться і йому доведеться дати Артурові спокій.

Артур відчув, як його м’язи почали розслаблятися. Ніж заколихався вільніше. Він глибоко вдихнув і кинув.

Ніж один раз незграбно накреслив у повітрі коло, а тоді упав набік дюймів за вісімнадцять від Джейкової ноги.

– Слабак, – сказав Джейк. – Кидай ще раз. Він має увігнатися в землю, інакше це не рахується.

Артур підняв ножа, похитав його знову і кинув, тепер уже впевненіше. Цього разу ніж увігнався в землю за десять дюймів від Джейкового мізинця.

У Джейка вирвався звук огиди. Він переставив ступню до леза і взяв його в руку. У нього був розчарований і жалісливий вигляд, що цілком влаштовувало Артура.

– Гаразд, – мовив Джейк. – Тепер я.

Він узявся за лезо й став розхитувати його вперед-назад, кинувши на Артура оком, і коли їхні погляди зіткнулися, зробив маленьку паузу – на частку секунди – упродовж якої ніж спинився в лінивому русі, а тоді знову підхопив ритм. Думаючи про це потім, Артурові все не вдавалося для себе вирішити, чи ця пауза була важлива – чи за ту мить, дивлячись йому в очі, Джейк заглянув йому в душу й здогадався, що саме він збирався зробити.

Тоді, в ту мить, він ні про що не подумав, бо часу на це не було. Джейк підняв ножа таким самим швидким рухом, як і раніше, і кинув, але сильніше й швидше, тож ніж, крутячись, лише зблиснув у повітрі. Артур виявив, що дивиться на ножа, увігнаного в свою ступню. Якусь сюрреалістичну мить крові не було, а тоді вона полилася, темна й густа, мов сироп.

Артур глянув на Джейка й побачив, що той не відводить від ножа погляду. Обличчя в нього було здивоване, і над цим Артур теж пізніше роздумував. Джейк здивувався, бо ніколи не розглядав можливості, що його кидок виявиться недосконалим? Він і справді мав таку велику впевненість у собі, так мало сумніву?

Чи він просто здивувався тому, як легко виявилося піддатися імпульсові, виконати те, що маєш на думці? Просто зробити те, що хочеш, і чорт з ними, з наслідками.

Глава 1

«П’ятеро пожежників намагаються подолати лісову пожежу»

«Заблукалого мисливця на ведмедів знайдено за допомогою літака: 40 годин у лісі»

«Теміскеймінг спікер», травень 1957 року

На маленькій фермі милі за дві від Струана жила собі вродлива жінка. Вона була висока, струнка й мала густе світле волосся, яке заплітала в товсту косу й зав’язувала тим, що траплялося під руку, – шматком обтіпаної стрічки, резинкою чи старим уривком тасьми. У неділю вона робила з нього блискучу ґульку на потилиці і чимось закріпляла, щоб воно не розсипалося по плечах під час служби в церкві. Її звали Лора Данн. Лора – ім’я таке ж м’яке й гарне, як вона сама. Данн – прізвище її чоловіка, масивне й грубувате, як і він сам. Артур Данн був фермер, великий, огрядний чолов’яга, з шиєю, принаймні вдвічі товщою, ніж у дружини, й Ієнові, який з батьками сидів за три церковні лавки позаду нього, здавався не цікавішим за посудомийку.

Ієн помітив Лору Данн, коли йому було чотирнадцять – напевно, вона бувала десь поряд усе його життя, але саме тоді він її зауважив. Їй на той час було десь тридцять. Вони з Артуром мали трьох дітей чи, може, чотирьох. Ієн точно не знав – він ніколи не звертав на них уваги.

Рік йому вистачало просто дивитися на неї в церкві в неділю – Данни приїжджали в місто на службу кожнісінького тижня. А тоді, коли йому виповнилося п’ятнадцять, Ієнів батько сказав, що йому варто знайти роботу на суботи й канікули та почати відкладати гроші на дальшу освіту, вважаючи, що те, у що доклався грошима, більше цінуєш. Ієн не міг пригадати, щоб хтось питав його, чи хоче він далі вчитися – одне з багатьох припущень, які люди робили щодо його життя – але саме в цьому випадку сперечатися не став. Він сів на велосипеда і поїхав на ферму Даннів.

Ту ферму в околицях Струана вважали дивовижею, бо Артур Данн усе ще орав землю кіньми. Не через те, що не міг дозволити собі трактора – ферма була досить багата – і не через якісь релігійні переконання, як у менонітів, що мешкали далі на південь. Коли його про це питали, Артур замислено дивився собі під ноги, наче йому це ніколи не спадало на думку, а тоді казав, що, напевно, йому просто подобаються коні. Однак ніхто не брав це пояснення на віру. Всі вважали, що Артур відмовився від тракторів багато років тому, коли його батько надбав собі трактора, доїхав ним до дальнього краю поля, в’їхав у канаву й убився, і двох годин не минуло після його повернення з обновкою на ферму. Навіть наймолодшому й найменш розумному з плугових коней стане клепки не втрапити в канаву. Наступного після похорону дня Артур позбувся трактора, знову взяв запряг й відтоді орав землю, ступаючи за ним слідом.

Коли Ієн під’їхав до ферми, Артур був у полі. Ієн побачив його, ген удалині, позаду двох великих неповоротких тварин – як на поштівці з зображенням минулих часів. Ієн приставив велосипеда до помпи, якою, подумав він, користувалися тільки для напування худоби – хіба що на найвіддаленіших фермах у регіоні ще не було водопостачання, та й електрики теж; решта під’єдналася до мережі два роки тому, коли лінії підвели для тартака.

Ступаючи між курми, Ієн підійшов до задніх дверей. З іншого боку дому були парадні двері, але він подумав, що ними ніхто не користується. Вони ведуть до вітальні, де, найпевніше, ніколи нікого не вітають, а от задні двері – на кухню, де кипить життя. Він чув голос Лори Данн, піднімаючись трьома сходинками до дверей. Внутрішні двері були відчинені й тому голоси долинали у двір, але ширма – засунена, всередину не заглянеш. Судячи з усього, вона сварила дітей, однак Ієн не зміг розібрати слів, бо плакало маля. Її голос не був різкий і саркастичний, як в Ієнової матері, коли та через щось дратувалася. Він був розсерджений, але ніжний і легкий, або ж так Ієнові здалося.

Маля на якусь мить перестало плакати, й Ієн, стоячи на найвищій сходинці з занесеною рукою, готовий постукати, почув, як Лора Данн сказала:

– Заради всього святого, Картере, а ти не міг поділитися? Хіба не можна влаштувати чергу?

– Вона ніколи не ділиться! – відповів хлопчачий голос.

– Ділюся! – запищала маленька дівчинка, і маля знову заплакало.

Пролунав звук, з яким стілець відсувають від столу, а тоді ширма широко відслонилась, і, мало не збивши Ієна з ніг, з будинку вискочив хлопець. Він зиркнув на Ієна здивовано й розгнівано, а тоді зістрибнув зі сходів і зник за рогом. На вигляд він мав років одинадцять чи дванадцять і такий вираз обличчя, за який його хочеться вдарити, подумав Ієн. Похмура, надута людина, яка думає, що весь світ проти неї.

Ширма знову шумно засунулася й за нею з’явилася Лора Данн. Побачивши, що там стоїть Ієн, вона здригнулася й сказала:

– Ой! Ой, добридень! Тебе звуть Ієн, так? Ти лікаря Крістоферсона син?

– Так, – відповів Ієн. – Я… я, гм, прийшов поговорити з містером Данном… про роботу. Хотів спитати, чи він найматиме когось цього літа. Себто влітку на повний тиждень, але, може, поки що в суботи, а тоді, коли почнуться канікули, на повний тиждень?

Він відчув, як паленіють щоки. Він говорив швидко й безладно, бо вона стояла так близько, лише за кілька дюймів за ширмою, і дивилася, прямо й лише на нього, цими своїми чудовими лагідними очима, очима, які, помітив він, завжди здавалися затіненими, так, наче приховували глибокі, незбагненні таємниці, або – тепер йому майнула думка, якщо врахувати плач малюка й поведінку старших дітей – наче вона весь час була втомлена.

– Он як, – мовила вона. – Так, я певна, він радо візьме помічника. Одну хвилинку, Ієне, я зараз вийду. Одну хвилинку.

Вона зникла. Ієн чув, як вона щось комусь сказала, а тоді знову з’явилася, тримаючи на руках маля. Маленька дівчинка йшла за нею, але відступила назад, побачивши Ієна. Той зійшов зі сходів, і Лора вийшла, легенько гойдаючи маля на стегні. Маля було пухкеньке й невідомої статі, як усі малята, і його щоками котилися круглі, непереконливі сльози. Вони з Ієном обмінялися поглядами, й воно пирхнуло, так, наче було про нього невисокої думки, й запхнуло в рота великого пальця.

– Годі, годі, – сказала Лора, торкнувшись губами маківки маляти. – Отак краще. Це Ієн. Привітайся.

– Привіт, – мовив Ієн і насторожено всміхнувся. Маля глянуло на нього, а тоді згорнулося калачиком і заховало личко в складках Лориної сукні, вільною рукою владно хапаючись за її груди. Ієн швидко опустив погляд додолу.

– Річ у тому, що тобі насправді треба поговорити з самим Артуром, – сказала Лора. – Він зараз оре поле. – Вона кивнула в напрямку, де було видно її чоловіка-як-з-листівки. – Якщо захочеш зараз піти й обговорити це з ним – доріжка отам. – Вона з сумнівом глянула на Ієнів велосипед. – Тільки ліпше йди пішки. Коні трохи попсували доріжку… Але я певна, що він радо погодиться. Нині так важко знайти помічників. Розумієш, люди тепер не вміють працювати з кіньми. – Вона йому всміхнулася. – Але, може, вони тобі подобаються. Це тому ти прийшов?

– Ну, можна й так сказати, – відповів Ієн. Над самою роботою на фермі – над тією роботою, на яку прийшов найматися – він не замислювався. Йому було все одно, навіть якби Артур Данн запряг у плуг лося. Наразі вся його увага була поглинена тим, щоб не дивитися на маля, яке тепер – неймовірно! – запхнуло ручку своїй матері за пазуху й смикало те, що там знайшло, при цьому капризно плямкаючи губами.

Лора ніжно прибрала маленьку долоньку.

– Цить, – сказала вона до маляти. Вона знову всміхнулася Ієнові, наче й не помічаючи, що він засоромився. – Як повернешся, зайди до мене сказати, що він відповів, гаразд?

Ієн кивнув й обернувся, до країв переповнений її близькістю, її всепоглинальною присутністю, і пішов ґрунтовою доріжкою туди, де Артур Данн орав своїми кіньми. Артур Данн, такий масивний, такий нудний, такий явно недостойний своєї дружини. Артур Данн, який, побачивши Ієна, зупинив зáпряг і пішов йому назустріч, і сказав – так, звісно, йому не завадить помічник, чи хотів би Ієн почати найближчої суботи?

*

Ієнів дід був перший лікар, що оселився у Струані. Коли він відгукнувся на оголошення «Потрібен лікар», розміщене в медичному журналі Торонто, вдячні мешканці міста збудували йому будинок за якийсь квартал на захід від Мейн-стріт, за кількасот ярдів від озера. Гарна дерев’яна будівля, пофарбована білим, із зеленою оздобою, з галявинами з усіх чотирьох сторін і білим парканчиком, що огороджував ті галявини. Перший час за двадцять ярдів від будинку стояла акуратна біла стайня для коня й брички. Згодом перший лікар Крістоферсон купив собі родстер «б’юїк», що став для нього так само незамінний, як і його старий шкіряний лікарський чемоданчик, і поряд стайні виріс гараж. Він тримав коня на зиму, коли дороги в Струані замітало снігом так, що можна було проїхати тільки на санях. Від його сина, нинішнього лікаря Крістоферсона (який теж водив «б’юїк», але седан), навіть тепер іноді чули скарги на брак саней, через стан одного-однісінького в місті снігоочисника.

Не менше за все інше, зведення цього будинку було символом віри з боку мешканців Струана. Раніше, якщо потребували лікаря, їм доводилося їздити в Нью-Ліскерд, але якщо медична допомога комусь була потрібна так сильно, щоб їхати аж туди, найпевніше, дороги хворий не витримав би. Мати свого власного лікаря означало мати повноцінне місто. Упродовж короткого часу між нанесенням останнього шару фарби й прибуттям лікаря Крістоферсона мешканці Струана вигадували причини пройтися повз будинок і помилуватися ним. Глянеш на нього й подумаєш: «Це вам не якесь поселення-одноденка, що виросло навколо тартака; це місто, що може собі дозволити збудувати своєму лікареві будинок, пустило тут коріння».

Ієн знав про цей епізод з життя містечка і вважав свого діда несповна розуму. Подумати тільки – добровільно поїхати з такого міста, як Торонто, щоб оселитися в такій глухомані, як Струан. І хоч помилку діда можна було б пробачити на підставі його невідання – йому нізвідки було знати, на що саме він підписався, – помилку Ієнового батька так легко не спишеш. Він народився й виріс у Струані, а тоді втік, але, поживши в Торонто мало не десять років, доки вчився на лікаря й працював у дитячій лікарні, повернувся в Струан, щоб перейняти батькову практику. Для Ієна це було незбагненно. Нащо було це робити? Що таке Струан, крім тартака? Жалюгідна купка крамниць, вишикуваних уздовж курної основної вулиці, повних нікому не потрібних товарів. Кілька церков. Компанія «Гадсонз-бей». Пошта. Банк. Ресторан «Гарперз». «Бенів бар». Готель – бо, хоч у це й важко повірити, та деякі люди вирішували приїжджати в Струан у відпустку – та жменька літніх котеджів біля озера. На думку Ієна, озеро було єдиним його козирем. Велике – п’ятдесят миль завдовжки, з півночі на південь, і мало не двадцять миль завширшки – глибоке й дуже прозоре, оточене зусібіч низькими гранітними пагорбами, всіяними ялинами та потріпаними вітром соснами. Його берег мав стільки бухточок, проток та острівців, що їх можна було все життя досліджувати й не знайти й половини. Коли Ієн мріяв поїхати з міста, що тепер робив повсякчас, думка про те, що доведеться покинути озеро, була єдиною, яка його тривожила. Озеро й Лору Данн.

Він приставив велосипеда до стіни веранди, піднявся широкими дерев’яними сходами й увійшов. Двері в кабінет його батька були зачинені, й за ними чулися голоси, але у приймальні було порожньо, тож Ієн сів на один із десятка потріпаних старих стільців, які стояли під стінами, й став гортати дворічний примірник «Рідерз дайджеста», при цьому думаючи про Лору Данн. Про те, як пасма її волосся вибивалися з резинки й падали їй на обличчя. Її затінені очі. Її груди. Він помітив – не міг не помітити – що спереду на її сукні виднілися два мокрих кружальця там, де з її грудей протікало молоко.

Двері в кабінет відчинилися, й Тед Пікетт, власник магазину господарських товарів «Пікеттс Гардвер», вийшов, тримаючи руку на підв’язці. Він кивнув Ієнові й скривився, й Ієн скривився у відповідь. Пацієнти заходили в дім через бічні двері, але й кабінет, і приймальня були відразу за коридором, тому він уже звик усе своє життя бачити людей, що приходили і йшли, потерпаючи від болю різної інтенсивності, тож довів свої реакції до ідеалу.

– Сказав, що перелому немає, – мовив Тед Пікетт.

– Пощастило, – відповів Ієн.

– Сказав, що просто вивих. Але болить так, що вити хочеться.

Ієн співчутливо кивнув.

– Впали з драбини?

У магазині була драбина на коліщатах, яку містер Пікетт перевозив туди-сюди, дістаючи гвіздки, шурупи, гайки чи шарніри, – наче напрошувався на біду.

– Ага, – відказав містер Пікетт зі здивованим виглядом. – Звідки ти знаєш?

– Та… просто… здогадався, – чемно мовив Ієн.

Коли містер Пікетт пішов додому, він постукав у двері батькового кабінету й увійшов.

– Я дістав роботу.

Батько стояв до нього спиною. Він скручував бинти й акуратно складав їх назад у шухляду. На його столі громадилися папери – картки пацієнтів, медичні журнали, рахунки – але робочий інструментарій він завжди тримав у порядку.

– Швидко ж ти, – відповів він.

– На фермі Артура Данна. Він сказав, що можна почати в суботу.

Батько обернувся, зняв окуляри й глянув на нього, примружившись.

– На фермі Артура Данна?

– Ну так, знаєш. Братимуся до… всяких фермерських справ.

– Фермерські справи. – Батько злегка кивнув, наче намагаючись це уявити.

– Я подумав, що хотів би працювати на відкритому повітрі, – сказав Ієн.

Лікар Крістоферсон надів окуляри й виглянув у вікно. Щойно саме почався дощ.

– Так, – мовив він із сумнівом. – Ну… раз тобі цього хочеться. Артур – приємний чоловік. – Він невпевнено глянув на Ієна. – Ти ж розумієш, потрудитися доведеться добряче.

– Я розумію, – відповів Ієн.

– Коней бачив?

– Так.

– Прекрасні тварини.

– Так, – погодився Ієн, хоч заледве їх помітив. Вони з батьком усміхнулися один одному, раді, що дійшли згоди. Зазвичай вони доходили згоди, на відміну від Ієна та його матері.

Далі він пішов сказати матері, що у вітальні дивилася «Я люблю Люсі». Телебачення нарешті – нарешті! – дісталося до Струана кілька місяців тому – доказ, якщо він ще був потрібен, того, яке це відстале місце. Ієнова матір спочатку поставилася до цього несхвально, а тепер дивилася телевізор більше за нього. Власне, останнім часом наче тільки це й робила. Вона мала б працювати поруч батька – як його медсестра – але, крім нечастих термінових випадків, Ієн тижнями не бачив її в кабінеті.

– Мамо, – сказав він, стоячи у дверях. Вона вкотре перебувала в заглибленому в себе стані – він це відчув, хоч навіть не міг глянути їй в обличчя. Цими днями в неї було два стани: заглибленості в себе, відсутності, або роздратованості, і хай у якому вона перебувала, Ієн щоразу вважав, що віддає перевагу другому. – Мамо, – повторив він.

Вона трохи повернула голову, не відриваючи погляду від екрана.

– Я дістав роботу, – сказав Ієн.

Вона повернула голову ще трохи й глянула йому в очі. Він побачив, як скляний вираз зник, коли вона на ньому зосередилася.

– Що ти сказав? – перепитала вона.

– Я сказав, що дістав роботу.

– А-а, – відказала вона й усміхнулася. – Це добре. – І повернулася назад до телевізора. Ієн почекав якусь хвилину і, більше нічого від неї не почувши, пішов на кухню, щоб натомість щось почути від місіс Таттл. Та обкачувала шматки курки на вечерю, вмочаючи кожен у миску зі сколоченим яйцем, а тоді ляпаючи їх обома боками в тарілці з хлібними крихтами.

– Місіс Таттл, я дістав роботу, – сказав Ієн.

– Серйозно? – спитала вона, викладаючи обкачані шматки на деко й переносячи бліді, слизькі на вигляд курячі ноги з розібраної тушки на дошку для нарізання. – Це ж чудово! Яку саме?

– Допомагати містерові Данну на фермі.

Вона завмерла й повернула голову, щоб глянути на нього. Її окуляри були забруднені слідами цьогоденного куховарства – дрібка муки з печива до чаю, масляна плямка, трохи хлібних крихт, навіть щось, схоже на шматочок морквяної шкірки.

– Боже мій! – мовила вона, нахиляючи голову, щоб дивитися поверх окулярів. – Нащо тобі здалася така робота? – Саме це він й очікував почути, і тому його це якоюсь мірою потішило, тож він усміхнувся до неї й пішов.

Його мати і далі сиділа перед телевізором, коли він проходив повз вітальню дорогою нагору; «Я люблю Люсі» скінчилася, й вона дивилася якусь передачу французькою. Ієнові це здалося дивним, бо вона не знала французької. Він подумки поцікавився, чи ще чиїсь матері дивляться телевізор удень. Точно важко сказати. Матері більшості його друзів були дружини фермерів і не мали часу навіть угору глянути, не те що дивитися телевізор. Але його мати ніколи не бувала такою, як інші матері. Вона народилася не на Півночі – нетутешня, з Ванкувера. Вона носила елегантні туфлі на підборах, навіть удома, і спідниці зі светрами, що пасували одне одному, й мала розпущене волосся, завите хвилями, замість тугих маленьких ґульок, як у матерів його друзів. Вони втрьох, виконуючи приписи етикету, вечеряли в їдальні, а не за кухонним столом, і користувалися серветками – такими, як годилося, білими тканинними, які місіс Таттл прала, крохмалила й прасувала щопонеділка. Ієн підозрював, що більше ніхто в Струані до пуття навіть не знав, що робити з серветкою.

*

Перевагою недавніх настроїв його матері було те, що вечері стали доволі короткими й безболісними подіями. Раніше вони вимагали значних зусиль, бо вона наполягала на тому, що сама називала «цивілізованою розмовою» за столом. На її думку, саме таким було призначення вечерь – щоб сім’ї збиралися разом й обмінювалися поглядами й подіями у приємному товаристві. Може, це було б не так погано, якби він мав з півдесятка братів і сестер, які розділили б з ним тягар вигадування, що б такого сказати, вечір за вечором, але він був одинак. Він не розумів, чому вони не могли за столом читати. Він віддав би читанню перевагу і знав, що батько віддав би йому перевагу теж – це було видно з його знудженого, незосередженого погляду. Йому не терпілося зануритися в статтю про новий спалах поліомієліту в сільськогосподарських регіонах, найсвіжіше диво медицини чи стерильні пов’язки нового типу, що не пристають до ран. Що стосується Ієна, це були б рибальські журнали: щуку-маскінонга завважки п’ятдесят п’ять фунтів спіймано у Френч-рівер, переваги й недоліки риболовлі на блешню й простого закидання, новинки риболовної снасті. Він уявляв, як вони з батьком, зсутуливши плечі й нахилившись мало не до тарілок, неуважливо наколюють їжу на виделки, із задоволенням занурені у світ друкованого слова. Його мати могла переглядати один зі своїх каталогів з «Ітона». Чому ні? Так вони проводили б час куди розслабленіше й не менш по-компанійськи, ніж за тією виставою, яку мусили розігрувати щовечора в ім’я єднання сім’ї.

Але нещодавно вона, здавалося, втратила зацікавлення в розмовах, хоч цивілізованих, хоч ні. Іноді вона все ще робила слабкі спроби порушити мовчанку, кажучи щось на кшталт: «Отож, що ви сьогодні робили?», але цього вечора навіть такого не сказала. Поїли втрьох майже мовчки (вони з батьком обидва жували й дивилися в нікуди, думаючи про те, що їм хотілося б читати), а тоді всі встали з-за столу й розійшлися займатися кожен своїми справами.

Ієн сів на велосипеда й поїхав у резервацію. Доки вони вечеряли, хвилин десять ішов сильний дощ, але тепер проясніло й вечір дихав свіжістю й прохолодою. Над озером пливли хмари, а в калюжках обабіч дороги виднілося бліде небо. Мейн-стріт – єдина дорога з міста – була порожня. Крамниці зачинялися точно о пів на шосту, й усе населення Струана йшло додому вечеряти. Крім іншого, саме цим Ієна дратувало його містечко – тим, як воно ввечері вимирало. Єдиним незачиненим закладом був «Гарперз», де пропонували їжу до о пів на сьому – у п’ятницю до сьомої, – та «Бенів бар». «Бенів бар» був місцевою версією притона. Щосуботи ввечері туди набивалися чоловіки з лісозаготівельного табору, що стояв угору річкою, – вони приїжджали в місто прогуляти тижневу платню. Чоловіки напивалися до чортиків, завдаючи сержантові Мойнігану та Ієновому батькові нескінченних клопотів, а тоді поверталися в табір, і до наступної суботи місто знову занурювалося у свою звичну передбачувану сонливість.

Багато років Ієн над своїм містечком навіть не замислювався, бо не бачив нічого іншого, але минулого літа мати возила його в Торонто на тиждень, і на нього зійшло прозріння. Що вразило його найбільше, то це не розмір міста, шум чи будівлі – на все це він очікував. На нього справило найбільше враження те, що він ішов вулицею й нікого не знав. Тисячі й тисячі незнайомців. Йому це здалося чудовим. Така свобода! Не порівняти зі Струаном, де всі знають усіх від народження. І йому було від цього гірше, ніж решті, бо його батько був громадською власністю – «наш лікар», так люди його називали – і мав кабінет удома. Однак Ієн помітив, що люди не називали його матір «нашою медсестрою». Місіс Крістоферсон, та й усе. Люди трохи її побоювалися, він це знав. Вона бувала різкою. Вона могла сказати: «Лікар – людина зайнята, місіс Шульц. Зметикуйте самі».

Але, здається, вони вважають Ієнового батька своєю власністю, та і його дім і, мабуть, – він став відчувати це десь торік – навіть самого Ієна. Мало не кожен мешканець Струана в якийсь момент сидів у черзі біля кабінету його батька, чекаючи, доки той огляне їхнє хворе горло чи пришиє їм шматочок пальця, й, виходило, що Ієн ріс при їхніх очах. Напевно, немало старших людей бачили, як ріс і його батько теж; бачили, як він повзав тими самими дерев’яними мостинами, якими повзав Ієн, щодня більшаючи й поступово перетворюючись на їхнього лікаря. Ієн почав підозрювати, що вони й про нього так само думали. Дедалі більше він відчував, що люди дивилися на нього й автоматично думали: «Ось він, наступний. Наступний лікар Крістоферсон».

Власне, тиждень тому старий містер Джонсон, що йому за сорок років до того, у битві на Соммі, відстрелили пальці на ногах і який тепер волочився, спираючись на два ціпки, зупинив його на вулиці й запитав, чи не міг би отримати «ще отих пігулок». «Напевно, вам варто звернутися до мого батька, містере Джонсон», – сказав Ієн, і старий був збитий з пантелику. Він стояв посеред дороги, здивовано дивлячись на Ієна, роззявивши рота, намагаючись збагнути, що той мав на увазі. «Та ну, як так! Мені ж лише п’ятнадцять!» – подумав Ієн. Але всі казали, що він страшенно подібний до батька – такої самої ширококостої, масивної скандинавської статури, з таким самим світлим волоссям. Може, якщо маєш поганий зір, то відрізнити їх важко. Врешті він пожалів старого й відвів назад на тротуар, щоб його не переїхав лісовоз, і сказав, що перекаже батькові про пігулки.

Але цей випадок його роздратував. Можливо, саме цього разу справа полягала просто у збентеженості містера Джонсона і його слабкому зорові, але вона відкрила йому очі на загальне припущення – невисловлене, але раптово чітке, – що він піде батьковими й дідовими слідами. Наче в нього немає своєї думки, своїх власних ідей.

Він уявив собі життя в Торонто, Ванкувері чи Нью-Йорку. Подумати тільки – яка свобода! Можна бути ким завгодно, ким захочеш. Ніхто нічого від тебе не чекає, не знає, хто в тебе батьки, всім байдуже, нейрохірург ти чи телепень. От тільки хай куди він переїде, десь поряд має бути озеро або хоча б річка. Він не може жити далеко від води.

Він попрямував по Мейн-стріт у передмістя Струана, на що знадобилося аж три хвилини, а тоді дорогою до резервації оджібва¹, на що треба було ще п’ять. Резервація простягалася уздовж берега затоки, й між нею і Струаном в озеро врізалося трохи суші – такий собі не тільки символічний, а й географічний бар’єр. Заасфальтована дорога закінчувалася за півмилі до резервації, а сама земля була така низинна, що плодила тільки очерет і комах – на початку літа з’являлися мільйони чорних мух, а тоді москітів, таких великих, що можуть вхопити й понести геть. Однак крамниця резервації, де мешкав Піт Корб’є, стояла просто біля озера, а це означає, що її краще обдував вітер, і там було менше комах, ніж деінде. Коли Ієн під’їхав, Пітів дідусь сидів на сходах, курив і вдивлявся кудись у ліси. У нього на пальцях були шрами від того, що він залишав цигарки горіти надто довго.

– Привіт, – сказав Ієн, приставляючи велосипеда до дерева.

Містер Корб’є привітав його кивком.

– Бачу, ви весь у роботі, – вів далі Ієн.

Старий йому подобався, але він ніколи не мав певності, як саме з ним розмовляти, тож кілька років тому зупинився на ніяковій жартівливості, якою більше не був задоволений, але й кинути не міг.

Містер Корб’є знову кивнув.

– Надриваю зад, – погодився він. – Твоя вудка всередині. Я поставив її туди на всяк випадок. Діти з нею бавилися.

– Гм, – відповів Ієн. – Дякую.

– Як у батька справи?

– Усе гаразд, спасибі, містере Корб’є. – Він роззирнувся, шукаючи сліди присутності Піта. – Піт уже пішов?

Старий кивнув головою в бік озера.

– Дякую, – знову сказав Ієн. – А де саме вудка?

– У Пітовій кімнаті.

Ієн делікатно обійшов широке гузно містера Корб’є й піднявся сходами в крамницю. Там було темно й смерділо пліснявою. Величезний морозильник біля стіни гудів сам до себе. У певні періоди року там було повно дичини – зайців, іноді ще з хутром, шматків оленини, качок, гусей, одного разу цілий бобер з випрямленим пласким хвостом. Крім величезного морозильника, був іще менший, повний риби, а за ним іще менший, залишений на морозиво й фруктовий лід. Уздовж задньої стіни тягнулися кілька полиць із бляшанками: квасоля, консервовані персики, ірландське рагу. На нижній полиці лежали три упаковані й порізані хлібини. З другого боку кімнати продавалися господарські товари – сірники, риболовні гачки, батарейки, капкани, мухобійки, сокири, вовняні шкарпетки. Але не вишиті бісером мокасини. Вишиті бісером мокасини продавалися на узбіччі дороги, на рустикальних дерев’яних торговельних стійках, разом із плетеними скриньками, мініатюрними каное з березової кори й тотемними стовпами заввишки шість дюймів. Над самими цими торговельними стійками висіли великі рекламні щити з зображенням похмурих на вигляд індіанських вождів з бойовою розмальовкою й повним головним убором. Оджібва ніколи не носили повних головних уборів, а тотемні стовпи побутували серед індіанців за три тисячі миль звідти, на західному узбережжі Канади, але туристам вони подобалися, тож їм підігравали. «Не хочеться нікого розчаровувати», як сказав старий.

Ієн відсунув набік ряд пластикових шворок, що висіли у дверях, і пішов у глиб крамниці. Там мешкав Піт зі своїм дідом. Крамниця належала шотландцеві – за словами Ієнового батька, в кожній резервації країни була крамниця, що належала шотландцеві, – який дозволяв Пітові та його дідові там жити в обмін на обслуговування крамниці. Вони мали дві кімнати, ванну й кухню, що складалася з раковини та плити в кінці коридора. Пітова кімната була маленька, квадратна й неймовірно неохайна – одяг, обгортки від жуйок, підручники, снігоступи, що стояли там від березня, і журнали з дівчатами, покинуті розгорнутими, наче старому байдуже, як йому, певно, й було. Ієнова вудка стояла в кутку, на вигляд нова, блискуча й геть не на своєму місці. Він узяв її й вийшов надвір. Містер Корб’є запалив ще одну цигарку. Ієн обійшов його.

– Дякую, містере Корб’є.

– Хорошого тобі улову.

Ієн усміхнувся.

– Постараюся.

Коли він дійшов до берега, йому знадобилося лише кілька секунд, щоб помітити «Королеву Мері» – з другого боку затоки, біля піщаної коси при вході в річку – вдале місце для щуки, особливо навесні.

Через якусь гру світла старий човен наче висів просто над поверхнею води, наче він був човном-привидом або з’явився зі сну. Якусь хвилину Ієн дивився на нього й на нерухому постать Піта в ньому. Вечір був дуже тихий і вода виблискувала тьмяним сріблом.

Він приклав долоні човником до рота й гукнув. Звук полинув над водою, й постать у човні заворушилася й підняла руку на знак того, що його побачено. Почувся далекий гуркіт маленького підвісного двигуна, й човен розвернувся в його бік. Ієн підійшов до краю причалу.

– Як справи? – запитав він, коли Піт підплив досить близько. Запах бензину й риби піднімався з човна, ваблячи його.

– Так собі, – відказав Піт.

Човен підібрався паралельно до причалу, й Ієн у нього застрибнув, стараючись не зачепити з півдесятка блискучих форелей на дні. Піт відштовхнувся й спрямував човна на другий берег затоки. Допливши до коси, він вимкнув двигуна. Плавні хвилі, які вони залишили позаду, наздогнали їх, м’яко сколихнули човна і полинули далі.

– Я ненадовго, – замислено кинув Ієн, порпаючись у коробці зі снастями в пошуках підхожої приманки. – Треба було б повчитися. У нас завтра ота контрольна з біології.

Піт почепив муху на свій гачок і закинув його збоку від човна.

– Неправильні в тебе пріоритети, чувак.

– Знаю, знаю.

Коробка зі снастями була в такому ж стані, як і Пітова кімната: приманки, грузила, гачки, шматки хутра, пір’я скидані в купу, ще й якийсь мертвий жук на додачу.

– Можливо, мине сотня років, – сказав Піт, різко смикаючи волосінь і витягаючи окуня, – може, навіть дві, перш ніж тобі випаде вечір, так само ідеальний для риболовлі, як цей. А от контрольні нікуди, нікуди не дінуться.

– Чистісінька правда, – відповів Ієн.

Однак він усе одно збирався повернутися додому в такий час, щоб іще встигнути погортати підручника. Вони з Пітом мали спільне правило, складене й удосконалене за всі ці роки, – докладати до навчання рівно стільки зусиль, щоб не мати неприємностей, але від Ієна – бо він був лікарів син – вчителі очікували до чорта багато.

Вони рибалили. Піт користувався паличкою з волосінню й наживляв дрібну рибу або жуків для приманки, а іноді просто гачком із грузилом і шматком оленячого хутра. Ієн – своєю вудкою – хорошою, подарунком на день народження від батьків. Якщо цей вечір виявиться таким самим, як і інші, а так і буде, він зловить по одній рибині на кожні чотири чи п’ять Пітових. Якщо вони обміняються вудками, Піт і далі смикатиме їх одна за одною, а в нього й далі буде як кіт наплакав. Така була правда життя, й він змирився з цим уже давно.

Вони познайомилися завдяки риболовлі – Ієн не був певний, чи справді це пам’ятав, чи батько розказав йому цю історію колись згодом. Це сталося, коли вони ще не ходили до школи, отож їм було десь чотири чи п’ять. Ієнів батько вчив його рибалити й повіз на Слоу-рівер-бей, і з другого боку коси, в гирлі річки, вони побачили ще один човен, в якому, як виявилося, був Піт зі своїм дідом, і він учився того самого. Ієнів батько знав Пітового діда з тих самих причин, з яких знав усіх у радіусі ста миль, і підплив привітатися, тож вони зачепилися язиками. Піт та Ієн оглянули один одного з голови до ніг, доки їхні волосіні були занурені у воду, і в той час у них обох клюнуло. Далі настали кілька хвилин хаосу – це Ієн пам’ятав – літають бризки, човни несамовито гойдаються, обидва чоловіки намагаються допомогти так, щоб не було помітно, що вони допомагають, і коли риба нарешті була витягнута й виставлена на захоплений огляд, виявилося, що у Піта чотирнадцятидюймова щука, а в Ієна – чотиридюймовий окунець. Обидва хлопчики не могли зрозуміти, чому дорослі так сильно сміялися – у Пітового діда аж сльози текли щоками. Але хлопці тримали свій улов із тріумфом, широко всміхаючись один одному з човнів, двоє худеньких дітлахів із круглими животами, рибалки до кінця своїх днів. Й відтоді те, що Піт і далі ловив велику рибу, а Ієн і далі – ні, стало просто таким собі законом життя.

Ієн накрутив свою волосінь на котушку, перевірив приманку й став на рівні, щоб знову закинути. Він помахав вудилищем туди-сюди, слухаючи шурхіт котушки, що відпускала волосінь, а тоді опустив її у воду. Приманка виплила на поверхню, а потім занурилася, легко, майже безшумно. Непоганий кидок. Він почав повільно крутити котушку, волосінь утворювала на воді делікатний V-подібний малюнок.

– Дістав сьогодні роботу, – сказав він за якийсь час.

– Так? – сказав Піт.

– Так. Батько сказав, що мені цього літа треба попрацювати. І в суботи теж.

– Ти ще матимеш час рибалити?

– Та звісно. Я працюватиму з восьмої до шостої. Вечори й далі будуть вільні.

Піт кивнув. Він приглядав за крамницею влітку, доки його дід працював гідом для туристів, які вдавали з себе мисливців і були в захваті від ідеї мати справжнього, живогогіда-індіанця. «Знайшов собі одного старого індіанця в лісах у Північному Онтаріо», – розказуватимуть вони своїм друзям, повернувшись у доглянуті передмістя Торонто, Чикаго чи Нью-Йорка, недбало киваючи на ведмежу голову, прибиту до стіни у вітальні. «Знає ті краї, як свої п’ять пальців».

– На фермі Артура Данна, – вів Ієн далі рівним голосом. Він скрутив котушку, перевірив приманку й знову закинув. Він знав, що Піт із цікавістю на нього дивиться. – Подумав, що це буде краще, ніж скніти у місті. Була робота в аптеці, але мені не всміхається стояти за прилавком усе літо, слухаючи, як люди скаржаться на головні болі.

Піт мовчав.

– Або як жінки скаржаться на… жіночі болячки, – продовжував Ієн, а тоді змовк, раптом замислившись, чи може це бути проблемою його матері. Менопауза. Він прочитав про це, переглядаючи батькові книжки в пошуках чогось – взагалі будь-чого – про секс. Прочитане викликало в нього огиду. Але його мати була ще надто молода для таких проблем. Вона була на дев’ятнадцять років молодша за батька й народила Ієна тільки у двадцять. – Або як старі чмирі скаржаться на врослі нігті. Мені медичного лайна й удома вистачає.

І далі мовчанка. Складність обманути Піта полягала в тому, що вони знали один одного надто довго. Друг, який знає тебе з чотирирічного віку, знає тебе по-справжньому, тоді як батьки тільки думають, що знають.

Вони рибалили. З другого берега затоки почувся гул підвісного двигуна й поступово затихнув, коли човен обійшов ділянку суші, що виступала у воду. Знову запала тиша. Потім дві гагари стали гукати одна до одної, сміючись над якимсь своїм меланхолічним жартом, їхні крики перелітали над водою туди-сюди. Дерева вздовж берега почали втрачати колір, із соковито-зелених стаючи чорними.

– Стояти за прилавком – це просто стояти, чувак. Працювати на фермі – це працювати, – сказав Піт, наче й не минуло десяти хвилин. Він смикнув вудилище, почекав секунду-другу, а тоді різко потягнув волосінь. За фут від нього на поверхні води показалася форель. Він схопив її й закинув у човен. – Ти міг дістати роботу на тартаку, – вів далі він, наживляючи гачок і знову кидаючи його за борт. – Тобі дістати роботу було б раз плюнути. Твій батько там кожному щось пришивав назад.

Вони поставлять тебе за старшого через три дні щонайбільше, а за два тижні керуватимеш усім тартаком. І платитимуть добре. Більше, ніж Артур Данн зможе собі дозволити.

– Так, – відказав Артур, – але хто захоче все літо пропрацювати на того Фітцпатріка? Артур Данн ліпший за нього в сто разів.

Піт висмикнув чотиридюймового окуня, надто маленького, щоб його був сенс залишити. Він витягнув з нього гачка і кинув назад у воду.

– Ти міг піти працювати офіціантом у «Гарперзі». Там поставив чашку з кавою, тут поставив чашку з кавою. Добрі гроші, легка робота… Або в бібліотеці. Або на заправці. – У нього смикнулася волосінь. Знову крихітний окунець, з видною від попереднього разу діркою в губі. Піт підняв його на рівень очей і запитав: «Де твоя голова, чувак?». Рибина вражено роззявляла рота. Піт кинув її за борт. – Або в господарській крамниці. У «Вулвортса». На пошті. Це все було б краще за роботу на фермі. Особливо на фермі Артура Данна.

– Та хороша в нього ферма, – сказав Ієн м’яко. – І коні круті.

– Коні? – Піт глянув на нього, хитро примружившись. А тоді раптом широко усміхнувся.

– Що таке? – запитав Ієн із викликом.

– Нічого, – відповів Піт. – Узагалі нічого.

Вони порибалили ще з годинку, але щука не зацікавилася, і коли Піт утретє зловив того малого окунця, здалися й рушили додому.

Коли Ієн прийшов, обоє його батьків були у вітальні. Мати сиділа навпроти телевізора, хоч цього разу не дивилася його, а батько стояв у дверях. Коли він увійшов, вони обоє обернулися. Якусь мить стояла мовчанка, а тоді батько запитав:

– Ти рано повернувся. Не клювало?

– Нічого годящого не впіймалося.

Його мати неуважливо дивилася на свої коліна. Напевно, до її спідниці причепилася якась крихта або пушинка – вона обачно зняла її, якусь мить роздивлялася, а тоді кинула на підлогу.

Глава 2

«Торговельна палата приїздить з візитом з Торонто до Північного Онтаріо»

«Стався випадок втрати контролю над великою рогатою худобою – чоловіки тікали до складеного поваленого лісу – застосовано рушниці»

«Теміскеймінг спікер», березень 1925 року

Найперший Артурів спогад був про те, як він стоїть у дверях батьківської спальні й дивиться на маму, а вона лежить у ліжку. Була середина дня, а вона лежала в ліжку, й Артур не знав, як це зрозуміти. Ліжко було дуже велике й високе, й Артурові було тільки трішки її видно. Вона повернулася обличчям до вікна. А тоді Артурів батько крикнув знизу, що лікар скоро приїде, вона повернула лице й Артур побачив, що вона плаче.

Потім прийшов старий лікар Крістоферсон, а з ним місіс Лунц, Карлова мама, з сусідньої ферми. Місіс Лунц погладила Артура по голові й сказала йому йти вниз, і вони з лікарем зайшли до його матері в кімнату й зачинили двері. Пізніше з кімнати долинули крики. У цей час Артурів батько сидів у кріслі на кухні, поклавши свої великі важкі долоні на коліна. Лежачи отак без руху, його долоні видавалися дуже дивними. Зазвичай, якщо він сидів, то обов’язково ними щось лагодив.

У своїй пам’яті Артур мав лише один спогад про цей випадок, але пізніше, складаючи два до двох, він збагнув, що таке точно ставалося не один раз. Щонайменше тричі.

А далі настав довгий час, коли його мама лежала в ліжку, хоч і не здавалась хворою, коли батько ставив на стіл вечерю після того, як приходив із поля. Мало не щодня місіс Лунц та інші жінки з сусідніх ферм приносили їм їжу у великих накритих мисках, і її треба було тільки розігріти. З того, що пам’ятав Артур, то не був поганий час. Він пригадував, як батько вручав йому рушника й передавав тарілки – витирати, і казав йому, що він молодець. Він пригадував, як носив вечерю своїй мамі сходами дуже обачно, а вона всміхалася йому й дякувала.

Він не міг згадати, що робив упродовж дня, доки мама лежала в ліжку, а батько працював у полі. До школи йому ходити ще було рано, тож, напевно, грався сам із собою. Але він чітко пам’ятав той день, коли почув, як мама кличе його зі своєї кімнати. Йому тоді було лише п’ять. Він пригадував, як почув паніку в її голосі, й відчуття у своєму шлунку – холодне стискання, наче його вхопила чиясь рука – коли він біг сходами. Його мама зігнула ноги й підтягнула їх угору під ковдрою. У неї був зляканий вигляд. Артур іще ніколи не бачив страху на обличчі дорослого, але легко збагнув, що то був страх. «Біжи поклич батька, – сказала вона. – Скажи йому, що вже скоро. Біжи!».

Дальші події він і пам’ятав, і уявляв: уявляв себе, як він летить краєм поля, спотикається об грудки мокрої від дощу землі. «Тату! Тату!». Жах у його голосі. Щó вже скоро? Щось жахливе, страшне, а його мама там сама у будинку, й нікому її захистити.

А потім, кілька годин по тому, коли стало темно й прибув лікар, знову разом із місіс Лунц, і вони були з його матір’ю, стало ясно з її криків, які долинали донизу, що й вони не могли захистити її, так само як і він та його батько. Артур хотів підійти до батька й залізти йому на руки, але боявся виразу батькового обличчя й жаскої тиші, що западала між криками. Йому хотілося піти в свою кімнату, лягти на ліжко й скрутитися калачиком, але для цього йому довелося б піднятися сходами й пройти повз двері, за якими лунали ці жахливі звуки. Тож натомість він скрутився тугим калачиком у другому кріслі й лежав там, аж доки через багато годин крики припинилися. А тоді залунав інший звук, рев, щось середнє між криком ворони й вівці, й він знав, що хай що мало статися, нарешті сталося, і його мама померла.

От тільки зранку він побачив її, зовсім не мертву, в ліжку, усміхнену, зі згортком на руках. Вона сказала йому: «Підійди, подивися, Артуре! Ти маєш братика! Це твій братик! Його звати Джейкоб, подивись, який гарненький! Можеш кликати його Джейк».

*

Це тоді все почалося, так? Ще до народження Джейка, зі втрати стількох дітей? Тож коли Джейк нарешті народився – результат такого болю, страху й скорботи, він став для своєї матері такий дорогоцінний, що вона заледве це витримувала? Вона носила його за собою цілий день, міцно притуляючи до себе, відпихаючи смерть своїм ліктем. Вона любила малого – ох, Артур чудово це знав! – але її любов наче складалася переважно з болісної тривоги. Артур бачив, як вона дивилася на Джейка з виразом майже відчаю, наче чекала, що він будь-якої миті може зникнути, вирваний з її рук якоюсь темною силою. На додачу, Джейк був хворобливою дитиною, схильний до застуд і гарячок. Або ж, може, він і не був хворобливий, може, це все її страх. Варто малому раз кашлянути й вона відправляла Артурового батька по лікаря, і перехняблена лікарева стара машина спускалася їхньою під’їзною доріжкою, доки склоочисники безперестанно змахували сніг.

«Немовлята не такі крихкі, якими здаються». Так сказав лікар Крістоферсон. Повторював він це багато разів, терпляче, намагаючись її заспокоїти. Але вона не заспокоювалася. Кожен етап Джейкового розвитку приносив цілу низку нових небезпек, так багато, що Артур мовчки запитував себе, як йому самому взагалі вдалося вижити. Коли Джейк почав повзати, життя стало ще згубніше. «А я колись падав зі сходів?» – запитав Артур у матері, коли та схопила Джейка з їхнього вершечка – він був від нього за кілька ярдів, але з виразу материного обличчя Артур зрозумів, що на волосину від смерті. Але вона притулилася обличчям до Джейкової шиї й не почула його питання.

Але він, Артур, напевно, був великим кругленьким малюком. Якби він упав зі сходів, то, мабуть, просто б підскочив. А от Джейк точно б загинув.

Того дня, коли Джейк ступив свій перший крок, Артура було призначено боротися проти сил долі. Відтоді – й Артур знав, що це довгострокове призначення – його першим і найважливішим завданням у житті стало захищати свого молодшого брата. Власне, призначати його не довелося. Він уже розумів, що материне щастя залежало від Джейкового благополуччя. Так обожнюючи й потребуючи її, як обожнював і потребував її Артур, хіба він мав вибір?

А ось іще одна замальовка: вони з Джейком, віком приблизно дев’яти років і чотирьох, граються на подвір’ї. За сараєм стояла купа порожніх коробок, легких ящиків із планок, у яких їхній батько возив салат-латук, помідори та іншу городину на ринок у Струан. Артур будує собі замок із ящиків – разючу багатоповерхову будівлю. Джейк потягнув один ящик на свої власні потреби. Щось – якесь відчуття занепокоєння – примушує Артура підвести погляд і глянути в бік дому. Зі свого місця йому видно кухонне вікно й маму, яка біля нього стоїть, пильно дивлячись на щось. На її обличчі вираз жаху. Артурове серце панічно стискається. Він дивиться в напрямку її погляду й бачить, що Джейк приставив ящика до корита для води й став на нього, щоб глянути, що всередині. Артур вискакує зі свого замку і мчить, гукаючи на бігу: «Злізь, Джейку! Злізь!». Трохи не добігши, він кидається до брата й збиває його з ящика, і той падає в пиляку, розпластавшись і ревучи.

Однак води там було не більш як дев’ять дюймів. Може, миша там і втонула б, власне, час від часу таке й ставалося, але точно не дитина. Так сказав Артурів батько – або, може, не сказав, може, просто трохи здивувався через цю колотнечу, коли почув увечері про цей випадок. Але для Артура, який усе ще грівся у променях маминої вдячності, це питання було теоретичне, бо він діяв не для того, щоб урятувати Джейка від загибелі, а щоб урятувати свою маму від її страху. Але, хай там як, виявилося, що батько не мав слушності, сумніваючись у серйозності інциденту. Дитина може втонути в дюймі води; Артурова мама читала про це в журналі. У дюймі води. Таке бувало.

Батько не сперечався, однак Артур бачив, що йому складно це уявити. Він нахмурився сам до себе й примружив очі. У дюймі води? Він утупився в чоботи. Але сперечатися не став. Він схилив голову перед кращою обізнаністю дружини. Фатальні випадки, що ставалися з дітьми, належали до її спеціалізації. Навіть Артур про це знав. Було те, на чому знався його батько, як-от ферма, і те, на чому зналася його мати, як-от усе інше. Він знав, що батько захоплювався матір’ю через її розум. Вона прочитувала «Теміскеймінг спікер» від першої сторінки до останньої, щотижня, а в ті рідкісні дні, коли «Торонто дейлі стар» діставалася аж до Струана, купувала і її теж. Саме вона писала листи, які треба було написати, і сплачувала всі рахунки. Артурів батько міг прочитати, якщо тільки написане було не дуже складне, й рахувати вмів, але коли доходило до письма, його пальці були незграбні й літери та цифри виходили не такими, як треба.

Артурова мати і з людьми ліпше ладнала теж. Попередньої весни, коли пізні заморозки знищили половину посівів й Артуровому батькові треба було піти поговорити з керівником банку, вона пішла з ним і взяла на себе перемовини. Артурів батько знав, що потрібно для виправлення ситуації, скільки саме грошей він хотів позичити й скільки часу знадобиться, щоб їх виплатити, але боявся, що в чотирьох стінах кабінету керівника банку слова повилітають йому з голови й він просто стоятиме, маючи дурнуватий вигляд. Чоловіки з сім’ї Даннів були не надто красномовні.

Тож він покладався на дружину. Він із готовністю змирився з тим, що є речі, з якими вона обізнана, а він – ні, зокрема в якій кількості води може втонути дитина.

*

Попри материні страхи й випадкові, забарвлені усвідомленням своєї провини, переважно притлумлені Артурові бажання, Джейк не втонув, не впав із даху й не потрапив під машину, а виріс і став милою, сонячною дитиною. Такими словами його описувала їхня мати. Всі його любили – так вона теж казала. «Бо він такий радісний. Такий зацікавлений у всіх і всьому».

Артур розглядав своє відображення у квадратику дзеркала у ванній. Своє велике негарне лице й волосся кольору багнюки. Сонячний – це не те слово, що спадало йому на думку. Тоді яке буде вдале? Не хмарний… Похмурий? Смутний? Так. Смутний. Він навіть почувався таким.

А щодо бути зацікавленим у всіх і всьому – ну, він не був. Значна більшість людей і речей видавалися йому нудними, коли докопатися до їхньої суті. Але він не вірив, що Джейк аж так сильно всім цим цікавився. Він просто мав такий вигляд. Навіть маленьким він краще вмів керувати виразами свого обличчя, ніж Артур: він був здатен виражати ним що завгодно, незалежно він своїх внутрішніх почуттів. Він умів зробити так, щоб його лице сяяло зацікавленістю й ентузіазмом, коли Артур точно знав, що в душі він або глумиться, або знуджено позіхає. Певна річ, він завдавав собі такого клопоту тільки з дорослими. Лише їх було варто вражати. Він вітав кожного дорослого, що траплявся йому на шляху, так, наче це його найулюбленіша людина на землі. «Добридень, місіс Тернер!» – казав він, і його обличчя світилося й сяяло теплом, коли масивна стара й огрядна місіс Тернер перевальцем проходила повз, а тоді, через п’ять хвилин, коли вона вже поклала йому в долоньку п’ять центів і пішла своїм шляхом, він кривлятиме її ходу перевальцем і підбиватиме інших постукати їй у двері й утекти.

Артурові, з іншого боку, вічно казали, що в нього похмурий вигляд. Він не був похмурий, просто мав такі риси обличчя. А коли дорослі проходили повз, він опускав погляд додолу, бо навіть не уявляв, що сказати.

*

– Пильнуй, Артуре, – застерегла його вчителька. – Твій менший брат скоро тебе наздожене.

Джейк тоді пішов у перший клас. Артур учився в шостому. Йому доводилося виходити з дому, щоб пройти дві милі до школи, на п’ятнадцять хвилин раніше, ніж зазвичай, бо Джейк не міг ходити так само швидко й не мав прийти до школи захеканий від того, що старався йти поруч нього. Артур не розумів, чому вони мали ходити разом – дорогою до школи не було ніяких відомих йому небезпек: не доводилося ні перетинати бурхливих річок, ні перелазити через гори. Час від часу в ті краї забрідали ведмеді, але не частіше, ніж коли він був Джейкового віку, й ніхто тоді не хвилювався, що його з’їсть ведмідь.

Але виявилося, що, зрештою, було через що хвилюватися. Десь минулого року довгою дорогою з півдня почали бродити зайди. Волоцюги, так називали їх люди. Вони шукали роботи, сказав його батько. Здавалося, що в цілому широкому світі більше не було робочих місць. Час від часу якийсь такий волоцюга стукав у задні двері й питав, чи не міг би допомогти в полі, чи нарубати дров, чи зробити щось іще, будь-що. Артурів батько їх жалів і радо найняв би одного-двох, але не мав чим їм платити; фермери – принаймні в околицях Струана – ніколи не мали багато грошей, а тепер – і поготів. Артурова мати теж жаліла тих чоловіків та іноді давала їм їжу, але також і боялася. Хтозна, на що здатен доведений до відчаю чоловік?

Тож Артур був зобов’язаний стати своєму молодшому братові за охоронця, проводжати його до школи й додому, захищати його від… від чого саме? Що, на думку його матері, волоцюга міг Джейкові заподіяти? З’їсти його? Артур не міг собі уявити, але йому ставало клепки не сперечатися.

Уже до кінця першого Джейкового тижня в школі Артур ще дещо засвоїв – ходити з Джейком в одну школу буде не поле перейти. Всі вісім класів навчалися разом: вісім рядів парт, першачки вздовж стіни, найближчої до дверей, восьмий клас – найближчої до вікна, тож порівняння дітей з однієї сім’ї було більш-менш невідворотне, а значить того, що Джейк у всьому його перевершить, було неможливо відвернути теж.

Артур уже якийсь час підозрював, що в інтелектуальному сенсі пішов у батька. Його батько знався лише на фермерстві, й лише на цьому знатиметься й Артур. У школі він пас задніх. Мати сказала йому, що книжкові знання важливі, тож він старався, але ні до чого не міг додуматися. Міс Карпінскі ставила йому питання, а він узагалі не тямив, про що йдеться.

– Артуре, дай мені, будь ласка, означення прикметника, – казала вона голосом, в якому вже починало бриніти роздратування, хоч у нього ще не було часу не змогти дати відповідь. Вона була набагато молодша за Артурову матір і вбиралася в сукні з круглими білими комірцями та затягувалася ремінцями так туго, що було дивно, як вона не ламалася навпіл. – Ну ж бо, не мовчи, ми щойно про це говорили, хіба ти не слухав? Прикметник – це частина мови, яка що? Що він робить?

Артур навіть не уявляв.

А Джейк – так, звісно. Він сидів у дальньому краю класу, з найменшими дітьми, осміхаючись з Артурової тупості. Він народився, вже знаючи, що робить прикметник.

Тож шкільна робота додалася до списку речей, які Джейкові вдавалися, а Артурові – ні. Цей список доповнювався регулярно. Наприклад, Джейк умів свистіти, а Артурів рот чомусь мав неправильну форму. Джейк навчився їздити на велосипеді. Часу від того, як Джейк уперше примостив свій маленький акуратний задок на сидіння велосипеда й зміг на ньому поїхати, без підтримки й повністю самостійно, минуло приблизно три хвилини. Тоді як щось у велосипедах бентежило Артура. Він знав іще лише одну людину, що не вміла їздити на велосипеді, – свого батька, який ніколи навіть не пробував, бо казав, що не бачить у цьому сенсу.

Але найкращий Джейків трюк полягав у тому, що він умів зробити так, щоб їхня мама сяяла. Він обхоплював її руками й обіймав щосили – Артур подумки питав себе, чому мамі це так сильно подобалося, бо ж ці обійми були досить міцні, але вона їх дуже любила, це було видно. Тож якогось вечора Артур теж спробував. Він підійшов до неї, коли вона чистила картоплю на вечерю, обхопив її руками й стиснув – обачно, бо знав, що він набагато сильніший за Джейка, й не хотів зробити їй боляче. Вона припинила свою роботу й здивовано глянула на нього. «Що таке, Артуре?» – запитала вона. Без злості, але з нерозумінням.

Йому стало соромно. Він подумав, що, напевно, щось зробив неправильно. Стиснув занадто сильно, занадто слабко або не там, де треба. Згодом він вирішив, що, може, він був просто надто дорослий, що таке роблять тільки маленькі діти. Але Джейк не припинив цього робити, коли підріс; обійми стали слабші й не такі часті, але все одно час від часу він її обіймав і це й далі мало такий самий ефект. Наче він натискав на перемикач і всередині неї загорялося світло. Після цього вона сяяла ще півгодини.

*

– Час Джейкові братися до роботи, – сказав Артурів батько, коли тому було сім років.

Вони щойно повечеряли. Батько сидів на стільці боком, лагодячи за столом повіддя. Він тримав у руках голку для шкіри, жахливо гостру, якою вже двічі вколовся, що, напевно, додало йому духу почати розмову про Джейка, і тепер пропихав її через шкіру за допомогою обценьків.

Мати мила посуд після вечері. Артур сидів за дальнім краєм столу, чистячи рушницю – таке завдання батько доручив йому на дванадцятий день народження й він дуже цим пишався. Батько навчив його користуватися рушницею теж і сказав, що даватиме йому по п’ять центів за кожного підстреленого зайця чи ворону: за зайців – бо вони смачні й діймають його тим, що підгризають городину, а за ворон – бо вони просто втілення зла.

Джейк зник за мить після того, як спорожніла його тарілка, як і завжди. Їм було чутно його надворі. Він наробив стільки шуму, коли Артурові дозволили стріляти з рушниці, а йому – ні, що мати купила йому набір із лука й стріл, маленький, у «Гадсонз-беї». Він намалював велику червону ціль на стіні сараю, й час від часу чувся ляскіт, з яким падала стріла. Артур знав, що вдень, коли батько був у полі, а мама точно зайнята своїми справами деінде, у Джейка була інакша ціль. Він складав кілька жмень сухої трави й гілочок біля підніжжя стовпчика паркану, й наливав півбляшанки бензину з цистерни, що стояла в сараї. Потім він ставив бляшанку зверху на стовпчик, підпалював купку трави сірником, і пробував збити бляшанку. Коли йому вдавалося, на його радість лунав свист і стовпчик охоплювали язики полум’я. Зазвичай він досить швидко заливав усе водою, але навіть так кілька стовпчиків уже стали сильно обгорілі й батько мав це помітити з дня на день.

Артура це непокоїло. За останні кілька років його роль братового захисника розширилася й охопила його захист від наслідків його ж таки дій. Їхній батько був чоловік урівноважений, і щоб його розгнівити, треба було добряче йому допекти, але в Джейка з цим проблем не було, й коли батько таки по-справжньому гнівався, то мало нікому не здавалося. Артурові перепало від нього лише раз, за те, що залишив вогонь без нагляду, й він старався більше йому приводу не давати. Джейка пороли кілька разів. Він користався цим на повну, шкутильгаючи по кілька днів, але по-справжньому страждала лише їхня мати, а значить, Артур страждав теж. Ба більше, він підозрював, що страждав і батько: він не мав ніякого бажання кривдити дружину й волів би цього уникнути, якби міг, і це змушувало його злитися на Джейка ще більше. Тож після кожної такої Джейкової спроби підпалу Артур тепер нишком зчищав обгоріле дерево з підніжжя стовпчиків. Іноді йому доводилося їх зачищати шмерґелевим папером, щоб позбутися чорного.

Тепер Артур чув, що батько, заговоривши про те, до Джейк має помагати, робив це, згнітивши серце. Конфлікти з дружиною він ненавидів більше за ворон.

– Ох, Генрі, мені здається, він іще не доріс, – Артурова мати обернулася від зливальниці. – Тільки глянь на нього.

– Я на нього дивився, – відповів Артурів батько, й нехіть сперечатися перетворила його голос на бурмотіння. – Як на мене, він досить дорослий, щоб допомагати з роботою. Годувати курей. Виносити помиї. З такими речами.

Саме в цей момент Джейк забіг на кухню з двору.

– Як думаєш, Джейку, ти вже сильний? – запитав Артурів батько. – Чи ще малий?

– Звісно, сильний, – відповів Джейк, широко всміхаючись. – Артура можу побити.

– Артур тобі піддається, – сказав батько, – тож це нічого не доводить. Спробуй підняти отого стільчика. – Він кивнув на кухонного стільця. Артурова мати стривожено обернулася подивитися, крапаючи піною на підлогу.

Джейк ухопив стільця за спинку й підняв його над підлогою. Він помахав ним туди-сюди напруженою дугою, широко всміхаючись до них трьох.

– А до дверей донесеш? – запитав батько, й Джейк, похитуючись, пішов до дверей.

– Це нічого не доводить, Генрі, – мовила їхня мати.

– Ще й як доводить. Якщо він здатен підняти стільця, то й відро з помиями підніме.

– Між підняти й донести аж до сараю – величезна різниця.

– Та не така вже й велика. – Артурів батько поклав повіддя й обтер руки об перед сорочки, а тоді знову підняв і втупився в нього поглядом. Можливо, він збирався знову вколоти себе голкою, перш ніж продовжувати цю розмову.

Мати стисла губи. Вона глянула на Джейка й сказала:

– Іди надвір, Джейку. І ти, Артуре.

Артур обачно поклав рушницю на стіл і вийшов слідом за Джейком. Вони зробили вигляд, що йдуть за ріг будинку, а самі прокралися назад і притислися до стіни біля дверей.

– Він ще зовсім малий, – сказала мати.

Якийсь час стояла мовчанка, під час якої Артур уявив собі, що чує, як батько думає, що на це є причина.

– Артур у такому віці вже багато чого робив, – сказав він.

– Артур пристосований до фермерської роботи. А Джейк – ні. Ти ж і сам це бачиш.

Артур скоса глянув на Джейка. Той йому широко всміхнувся. Він мав незламну впевненість у здатності мами взяти гору в суперечці за його інтереси.

– Хіба ти не бачиш, що Джейк інакший? – сказала мати тихим, але сповненим гордості голосом. – Він такий розумний, у нього буде вибір, Генрі. У нього буде щось краще за це.

Артур чув, як його батько збентежено мовчить. Що може бути краще за це? Врешті він озвався:

– Усе одно не зашкодить йому долучитися до роботи. Піде тільки на користь. – Він зітхнув, й Артур уявив, як він знову обтирає долоні об сорочку. – Він виросте слабаком, Мері, якщо не працюватиме. Він має робити свою частину. Глянь на Артура. Йому не зашкодило помагати, коли він був Джейкового віку. Тільки на користь пішло, й не пам’ятаю, щоб він нарікав.

Артур відчув, як у грудях розростається раніше невідома йому гордість. Він сприймав роботу як належне, як те, чим займали себе люди – принаймні ті люди, яких він знав. Його друг Карл Лунц працював поруч батька, як і двоє Карлових старших братів. Артур ніколи не ставив роботу під сумнів. І точно ніколи не очікував почути за неї похвалу.

Він відчув на собі Джейків погляд і повернув голову глянути на нього. Джейк з огидою скривився. Його очі були в тіні, тож Артурові було важко розгледіти їхній вираз. Але в них не було ні поваги, ні захоплення. У цьому він мав певність.

*

Артурова мати помилялася, коли казала, що Джейка всі любили. Траплялися й винятки.

– Чарлі Теґґерт кинув мого підручника в багнюку, – сказав Джейк. Вони з Артуром поверталися додому зі школи.

Стояв вересень, на думку Артура, – найгірший час року. Попереду нескінченні місяці занять, сидіння в тісному класі за занадто маленькою партою, коли надворі клени палають червоним і золотим, а повітря чисте й прозоре, наче весняна вода. Всередині – олив’яна вага нудьги, надворі – гострий аромат деревного диму і скінченність дедалі коротших днів. У повітрі вчувався запах прийдешньої зими. Її було видно в прозорості світла й чутно в різких застережних криках гусей, що пролітали над головою. Але понад усе зима відчувалася шкірою. Вдень сонце ще пекло, але щойно воно ховалося за деревами, тепло зникало з повітря, наче за велінням фокусника.

Як і хлопці з інших ферм, Артур ішов у поле, щойно повертався додому зі школи після обіду, щоб устигнути засвітла кілька годин попрацювати над збором урожаю. Весь червень і липень дощу не було й краплини, а тоді, коли ось-ось мав настати час збирати кукурудзу, цілий тиждень добряче лило, і їм треба було дочекатися, доки поле висохне. Тепер воно висохло, й Артурів батько працював зі світанку до заходу сонця. Він приходив додому вночі, вкритий пилом і потом, і втомлений так, що майже не мав сили поїсти. Артур радо прогуляв би заняття й працював із ним цілісінький день, але мати це заборонила й батько вдав, ніби погодився з нею.

Джейк допомагав, коли його про це просили. Тільки тоді й більше ніколи. І він працював так повільно й незграбно, і стільки нарікав, що батько сказав, що воно того не варте, але однаково його залучав, просто з принципу. Джейк ріс як у місті, судячи з того, скільки зацікавленості він виказував до фермерської роботи.

– Батько питає, чи не хотів би ти допомогти з отеленням? – сказав Артур. Батько послав його по Джейка, думаючи, що принаймні отелення того зацікавить. Як людина може не цікавитися початком нового життя?

– А що саме треба робити? – Джейк грався зі знайденою десь колодою карт. Його долоні пурхали, розкладаючи карти віялом, а тоді знову згортаючи їх у колоду. Артурові вони здалися схожим на пташині крила.

– Приходь помагати. Джессі народжує теля.

– А хіба сама вона не може? – запитав Джейк. – Вона точно може й сама, інакше у світі більше не лишилося б корів, вони вимерли б усі, як динозаври.

Добре, що Джейк сказав це Артурові, а не батькові. Артур знав, що Джейк просто вдається до логіки й справді має це на увазі, але їхній батько вважав би цей коментар за ущипливе слівце, а Джейкові ущипливі ремарки його гнівили.

– То що, ти навіть не хочеш піти подивитися?

– Не зараз. – Джейк розклав усі фігурні карти в певному порядку, та так швидко, що майже не було видно, як рухаються його долоні. – Я трохи зайнятий. Може, пізніше.

Він жив школою. Школою й усіма шкільними подіями, тріумфами й падіннями, друзями й ворогами. Особливо ворогами.

– Тільки глянь! – сказав Джейк, коли вони разом ішли додому. Він витягнув книжку з наплічника й помахав нею в Артура перед очима. Вона була вся в багнюці. Під багнюкою заледве виднілася темно-зелена обкладинка й назва золотими літерами. «Історія Англії». Артур пригадував її, але смутно. Королі й королеви, десятками. Війни, теж десятками, й усі вони з датами, як наче комусь до них є діло. Міс Карпінскі сказала, що історію вивчають для того, щоб не бути приреченими її повторити, але, на думку Артура, підручники з історії саме доводили, що ми все одно приречені її повторити, тож який сенс? – Глянь, у якому вона стані! – Джейк розгорнув книжку десь посередині. Було схоже, наче хтось поклав її в калюжу сторінками вниз, а тоді пострибав на ній разів зо п’ять. – Міс Карпінскі мене вб’є. – У його голосі чулося щире занепокоєння.

– Нічого подібного, – сказав Артур. Міс Карпінскі любила Джейка. Кого-кого, а його вона точно не вбила б.

– Уб’є! Ти ж знаєш, що вона каже про книжки?

– Що?

– Що вони священні! Що ми маємо ставитися до них із повагою й усе таке, бо вони – це ті ключі, які відмикають двері.

Артур не пригадував, щоб міс Карпінскі таке казала, але звучало це дуже схоже на неї. Напевно, він тоді не зосереджувався на її словах. Вочевидь, невміння зосередитися було однією з його проблем.

Йому вже виповнилося чотирнадцять, а він і досі вчився у восьмому класі, а мав би вже перейти до старшої школи, з іншого боку Струана, разом із Карлом та рештою однокласників рік тому, але не склав іспитів. Джейк же перескочив один клас, тож тепер їх розділяли тільки два ряди парт. Артурові така ситуація видавалася майже нестерпною, й найгірше в ній було те, що вона, судячи з усього, мала тривати вічно. Батько був би радий, якби він покинув школу, щойно це дозволив закон, а саме в день свого шістнадцятиріччя, але мама так засмутилася, побачивши його останній табель, що сказала, що він закінчить дванадцятий клас, навіть якщо сидітиме за партою до кінця життя. Для початку, щоб закінчити восьмий клас, йому доведеться догодити міс Карпінскі, яка в справі складання іспитів була й суддею, й присяжними. Він навіть не уявляв, як коли-небудь зможе догодити міс Карпінскі.

Джейк і далі махав перед ним книжкою.

– І що я скажу міс Карпінскі? – запитав він. Його голос був пронизливий, але в ньому наче звучала щира тривога, а щодо цього, коли йшлося про Джейка, впевненим ніколи не можна було бути.

– Скажи, що це трапилося ненавмисно.

– Але Чарлі Таґґерт грозиться, що зробить це ще раз! Він каже, що зробить це з кожнісіньким моїм підручником, якщо я не віддам йому свої гроші на обід.

Артур стривожено на нього глянув. Джейк був брехун, навіть одному його слову не можна було вірити, але, якщо якимсь нещасливим випадком він цього разу казав правду, якщо він дійсно вскочив у халепу, і виявиться, що Артур знав про це й не допоміг, мама ніколи йому не пробачить.

– І що ти хочеш, щоб я зробив? – спитав він, згнітивши серце.

– Побив його, – швидко відповів Джейк. – Він кривдник.

Артур зморщив лоба. Чарлі Таґґерт був розумний і носив окуляри, й Артурові він не подобався, але й на кривдника він був не схожий. З іншого боку, Джейк теж на кривдника не скидався, але ним був. Джейк був хитрий кривдник, кривдник лицемірний. Він спеціалізувався на тому, щоб улаштовувати іншим неприємності. Можливо, він просто хотів, щоб Чарлі потрапив у халепу. Або, можливо, Чарлі прагнув, щоб Джейк потрапив у халепу. Або, можливо, Чарлі й справді хотів відібрати у Джейка гроші на обід. Або, можливо, Джейк чимось допік Чарлі й той кинув його книжку в багнюку, щоб відомстити, і це не мало ніякого стосунку до грошей на обід. У тому, що стосувалося Джейка, Артур завжди почувався безпорадним, борсаючись у цілому морі невідомих можливостей.

– Ну не можу ж я просто взяти й побити його, – сказав Артур. Чарлі був малий хлопець, та і, хай там як, Артур не належав до тих, хто розмахує кулаками. Якщо мав вибір, він вибирав мирний шлях. Навіть у гурті своїх друзів він не вдавався до бійок, які вони починали між собою.

– Ти мусиш, – мовив Джейк. – Його зупинить тільки це.

– То побий його сам, – кинув Артур.

Джейк глянув на нього розсерджено.

– Він більший за мене.

Насправді вони обидва були більш-менш одного зросту, але Джейк ніколи не бився кулаками. Не через те, що віддавав перевагу мирові, а тому що бійки належали до тих речей, у яких він не мав успіху. Голими руками не бився – так точно. Це сталося того року, коли Джейк шаленів від ножів, але міс Карпінскі не дозволяла приносити ножі до школи, що, на думку Артура, було добре. Його ступня й досі боліла там, де Джейк увігнав у неї мисливського ножа, – випадок, який створив йому купу неприємностей, бо він мав вигадати, що зробив це собі сам – батько спустив би з них сім шкур, якби дізнався правду. Артурові довелося вдати, що він випадково проколов собі ногу вилами, коли прибирав гній у сараї, й через цю брехню мав зіпсувати бездоганно цілий чобіт, бо ніякий дурень не стане працювати з вилами босоніж.

– Чому ти просто не скажеш міс Карпінскі? – запитав він.

Джейк здавався шокованим.

– Ти маєш на увазі донести на нього? Ти хочеш, щоб я на нього доніс?

Звісно, це було неможливо. Щодо цього Джейк мав слушність. Донести на когось вважалося непрощенним гріхом.

Артур усе обміркував.

– Я зроблю йому попередження, – мовив він.

– Не можна просто зробити йому попередження! На якесь дурне попередження він не зверне уваги!

– Я попереджу його, що коли він не зверне уваги на попередження, я його поб’ю.

Джейк доймав його всю дорогу додому, але Артур не поступився. Він того року мав старатися не нажити неприємностей, інакше міс Карпінскі триматиме його у восьмому класі доти, доки в нього відросте довга сива борода.

Він підійшов до Чарлі Таґґерта наступного дня у шкільному дворі – наблизився до групи хлопців, з якими той був, і став просто перед ним, щоб він перестав розмовляти з іншими й звернув на нього увагу. Чарлі глянув на нього своїми дивними великими очима-овалами за товстими лінзами окулярів.

– Що таке? – запитав він.

– Відчепися від мого брата, – відповів Артур.

– Що? – перепитав Чарлі зі здивованим виглядом.

– Ти мене почув, – мовив Артур. Його слова прозвучали досить переконливо. На якусь мить він зважив новий свій імідж – захисника покривджених. – Я тебе попереджаю, – додав він зловісно.

– Я нічого не зробив, – сказав Чарлі. Він був стривожений, але затятий.

– Ти кинув книжку мого брата в багнюку, – відповів Артур. – Якщо зробиш так іще раз, я тебе відлупцюю.

– Та не чіпав я його книжки.

– Чіпав, – наполіг Артур.

– Не чіпав я нічиїх дурних книжок.

Артур відчув, як ним прокочується хвиля сумніву, наче ворона, що затуляє собою сонце. Він озирнувся, шукаючи очима Джейка, але Джейк зник. Він знову глянув на Чарлі.

– Чіпав, – повторив він, цього разу гучніше, стараючись говорити без сумніву в голосі. Інші діти стояли колом і спостерігали. – Ти сказав, що зробиш те саме з усіма його книжками, якщо він не віддасть тобі свої гроші на обід.

– Я цього не робив, – сказав Чарлі. – Здалися мені якісь гроші твого брата. Мій батько керує банком, у дупі я бачив жалюгідні гроші твого брата. Твій брат заклався зі мною на свої жалюгідні гроші, що я не зможу сказати, як він зробив той фокус із двома картами, а я зміг і навіть не взяв у нього грошей, бо вони мені не треба, й мама каже, що ви, фермерські діти, бідні. Я розкажу батькові, що ти мені погрожував.

– Я тобі не погрожував, – відповів Артур. – Я тільки сказав, що погрожуватиму, якщо зробиш це ще раз.

– Я розповім батькові, – мовив Чарлі.

І розповів. А містер Таґґерт, що, як виявилося, того року був головою шкільної ради, зателефонував міс Карпінскі, а та надіслала листа Артуровій мамі з проханням прийти з нею поговорити, й Артурова мама мала йти й перепрошувати за Артура, й була страшенно присоромлена й принижена.

У минулому не один раз Артурові кортіло розквасити Джейкові носа, але так сильно, як тоді, – ніколи. Він ще не один день фантазував про це – бачив, як його кулак ударяється в носа, тече гарна червона кров – але хай де і як він це уявляв, показувалося також і лице їхньої мами – жах у її очах, її гірке розчарування в ньому. Тож він цього не зробив.

Власне, розквашений Джейків ніс не відповів би на питання, на яке Артур прагнув дістати відповідь. Чого Джейк намагався досягнути? Після цієї події йому на гадку спала підозра – ймовірність, яку він тоді не розглянув, – і вона його непокоїла, і йому хотілося б мати змогу її відкинути. Підозра була така, що Джейк дійсно не сварився з Чарлі Таґґертом, окрім як відчував до нього неприязнь й образу, бо той викрив його трюк із картами, і що він не збирався влаштувати так, щоб Артур побив Чарлі, й знаючи Артура так добре, він насправді ніколи й не думав, що Артур його поб’є. Бо це не Чарлі був Джейковою ціллю. Це Артурові він хотів улаштувати неприємності.

Чи було це можливо? Чи міг він вигадати всю ту пригоду з підручником історії, забруднити його самотужки або випадково впустити його в калюжу, а тоді вирішити скористатися цим випадком?

Артура непокоїла ця думка, гризла його. Врешті, з полегшенням, він її відкинув. Бо в ній не було ніякого сенсу. Джейк не мав причини так учинити, і навіть Джейк не став би влаштовувати своєму братові стільки неприємностей узагалі без будь-яких причин.

Глава 3

«Неконтрольовані лісові пожежі загасили дощі»

«Трасу № 11 змито»

«Теміскеймінг спікер», травень 1957 року

Якби добре подумав, Ієн збагнув би, що робота на фермі Даннів не наблизить його до Лори Данн аж так сильно. До Артура – так, але ж прагнув він зовсім не цього.

У суботу зранку, о восьмій годині, коли він приставляв свого велосипеда до стіни сараю, Лора вийшла й повідомила:

– Артур ген на десятиакровому полі, Ієне. Сказав, щоб ти відразу йшов до нього. – Вона вказала на загорожу вздовж доріжки. – Третє поле ліворуч. Воно трохи з горба, тому тобі його звідси не видно. Здається, він сказав, що ви сьогодні садитимете картоплю.

– Гаразд, – відповів Ієн.

– Обідаємо ми о дванадцятій, тоді й побачимось.

– Добре.

Оце й усе. Вона повернулася всередину. Тривалість спілкування – менш ніж хвилина. Все одно це було на хвилину більше, ніж якби він не прийшов. І він мав побачитися з нею ополудні.

Ранок стояв чудовий; блідо-синє небо, пухкі хмаринки вдалині. Легкий вітерець, і досі холодний – зрештою, ще тільки травень – але він приносить аромат літа і змішує з запахом свіжого гною. Гній створював деякі проблеми на доріжці – скидалось на те, що нею ходили й коні, й корови. Він узув найстаріші туфлі, але в чоботах було б краще. Коли не дивився під ноги, він підводив погляд й оглядав поля. На першому зліва – свині, риють під корінням старезних яблунь, перше справа – зоране, темна земля нещодавно перекопана. Друге ліворуч – зоране, друге праворуч – пасовисько й на ньому зо три десятки корів жують, опустивши голови. Вони смикали суміш старої й молодої трави – було видно коротенькі яскраво-зелені пагони, що вибивалися з сухих жовтих торішніх кущиків. З того, що йому вдавалося розгледіти, дальші поля або зорані, або перетворені на пасовиська. Деякі з них були загороджені старими зигзагоподібними парканами, інші обведені каменюками й обрубками дерева, деякі з них – досить нові, інші – такі старі, що геть струхлявіли. За полями дерева стояли густі й темні, їхні верхівки злегка помальовані блідою, неяскравою зеленню молодих пагонів.

Дійшовши до межі третього поля, Ієн побачив Артура й коней, як і казала Лора. Коні бездіяльно стояли на одному боці поля, відчеплені від підводи, притулившись головами, наче змовлялися про щось в Артура за спиною. Сам Артур був посеред поля, ішов спиною вперед уздовж борозни. Він тримав відро, брав із нього каміння й кидав його в борозну. Ієн уповільнив ходу, здивований, думаючи, може, Артур трохи хворий на голову, а йому ніхто не повідомив. А тоді збагнув. Це не каміння, а картопля. Насіннєва картопля.

Артур різко покинув борозну й побрів до краю поля. Там стояв великий мішок, і тепер, придивившись, Ієн побачив й інші мішки, розставлені навколо поля, й решту їх у підводі. Артур нахилився й почав наповнювати відро з мішка. Випроставшись, він побачив Ієна, поставив відро й підійшов привітатися з ним.

– Доброго ранку, – сказав він.

Ієн усміхнувся йому, сподіваючись, що з ентузіазмом.

– Доброго.

– Садитимемо картоплю.

– Чудово!

Артур був вбраний у забризкані багнюкою штани на підтяжках і важкі робочі чоботи, обліплені землею, і, маючи кремезну будову й волосся кольору багнюки, на думку Ієна, сам був як велика картоплина. Він знав, що жінок ніби як приваблюють сильні на вигляд чоловіки, й Артур точно підпадав під це означення, та все одно, йому було важко уявити, що Лора в ньому знайшла.

– Бери собі відро, – сказав Артур і побрів до мішка з картоплею, за яким, як побачив Ієн, стояло друге відро. – Насипаєш, – сказав Артур. – Кидаєш у землю. Десь через фут. Отак, дивись. – Він узяв картоплину зі свого відра, кинув її в борозну, зробив крок назад, кинув ще одну і з надією глянув на Ієна. Ієн кивнув, радий, що ніхто з друзів його не бачить. Він уявив, як Піт каже, дуже, дуже повільно: «Берешкартоплину з відра, чувак. Кидаєш у борозну. Робиш крок назад. Потім береш ще одну картоплину з відра…». – Закінчуй цей ряд, – додав Артур. Він узяв своє відро й пішов починати другий рядок.

Чотири години вони садили картоплю. Цей процес супроводжувався більшим, ніж Ієн очікував. А саме більшим болем, болем від того, що задкуєш так, щоб не загорнути порожню борозну, болем від ваги відра, від дивної пози, якої вимагала така робота: голова опущена, плечі згорблені. Ще коли до кінця першої години було далеко, його м’язи – всі його м’язи, в кожній частині тіла – були наче з малюнків людської мускулатури із батькових підручників. Вони були намальовані червоним і здавались чутливими й натягнутими так, наче ось-ось порвуться.

Він підтримував себе думками про Лору. Він думав про обід. Артур буде присутній. Шкода, звісно, але, може, після обіду він приляже подрімати, й вони залишаться наодинці. Він уявив, як вони сидять у тіні старої яблуні, тієї, навколо якої не риються свині, розмовляючи про те й про се, насолоджуючись спокоєм і товариством одне одного, доки Артур хропе в кімнаті нагорі.

О дванадцятій Артур, нарешті, поставив своє відро й прибрів до нього через борозни повідомити, що час іти. Ієн вдячно пішов за ним до будинку. Вони обмилися біля помпи. Руки й обличчя заніміли від льодяної води, двоє худих собак обнюхували Ієнові щиколотки, кури кудкудакали й ходили гоголем. Біля задніх дверей висів рушник, Артур витер об нього руки й передав його Ієнові, сором’язливо всміхаючись, із таким виглядом, наче хотів щось сказати, але не знав, що саме, й доки надумував, Лора пройшла повз ширму, несучи каструлю. Вона побачила їх і зупинилася.

– О, добре, – сказала вона. – Ви вже прийшли. Заходьте, сідайте за стіл. Ієне, я накрила тобі поруч Артура. – Вона всміхнулася йому з деяким поспіхом і зникла.

Ієн пішов за Артуром усередину. Кухня була така сама, як і кухні в інших фермерських будинках, де він бував, – велика й квадратна, й виконувала також роль вітальні. Місце для готування з одного боку кімнати, а з іншого – дров’яна піч і кілька крісел навколо неї. Центр кімнати зайнятий довгим дерев’яним столом. На ньому накрито на сімох і чотири місця вже були зайняті.

Увесь ранок він уявляв, що обід буде тихою, інтимною справою – лише Лора, Артур і він сам, й Артура він по-справжньому не брав до уваги. Діти зовсім вилетіли в нього з голови. Вони сиділи за столом, усі троє – хлопець, що мало не збив його зі сходів, маленька дівчинка й маля у своєму високому стільчику. Також був дуже старий чоловік, який сидів на подушках, такий згорблений, що його підборіддя мало не лежало на столі.

Лора накладала тушковану страву в миску дівчинці й та через це нарікала.

– Ну то просто не їж їх, – казала Лора. – Просто вибери й поклади збоку.

Вона всміхнулася до Ієна.

– Ієне, твоє місце отут. – Вона вказала ліктем, бо обома руками тримала каструлю. – Артур на чолі столу, а ти між ним і Картером. Ой, я вас не познайомила. Картер, Джулі, Марч, – вказала вона на дітей у порядку зменшення віку, – а це мій батько, може, ти його пам’ятаєш, він служив священиком у нашій церкві багато років. Ні, напевно, ти надто юний. Дідусю, – вона нахилилася до старого й говорила голосно, – це син лікаря Крістоферсона, Ієн. Він прийшов допомогти Артурові.

– Добридень, – мовив Ієн невпевнено. Лора не назвала йому ім’я свого батька, але, може, це не мало значення, бо старий нічим не виказав, що чув хоч слово з того, що вона сказала.

– Але ж мамо, – сказала маленька дівчинка, стишивши голос до шепоту через присутність Ієна. – Вони всі перемішані.

– А ти повибирай, – відказала Лора. – Дивися, отак…

Ієн пішов за Артуром у кінець столу, намагаючись притлумити своє розчарування. Він сів поруч із хлопцем, Картером, який стукав по столі ножем, відбиваючи складний ритм із крапочок і рисочок, наче азбуку Морзе, і навіть не глянув у бік Ієна. Він схожий на Артура, подумав Ієн, але не такий добродушний.

– Ієне, – звернулася до нього Лора. Раптом вона стала так близько до нього, що рукав її сукні мало не торкався його руки. – Ти, певно, дуже голодний. Як усе пішло зранку? – Вона почала накладати страву йому на тарілку, не дочекавшись відповіді. – Скажеш, коли досить.

– Досить, – чемно мовив Ієн. – Дякую, місіс Данн. На вигляд дуже апетитно. – Усі муки були варті того, щоб опинитися так близько до неї.

Вона мило йому всміхнулася.

– Мене звати Лора. Ти не маєш називати нас містер і місіс, правда ж, Артуре? – Вона пов’язала фартух поверх сукні, світло-блакитної з дрібнесенькими квіточками. Сукня мала V-подібний виріз, що завжди добре через те, куди веде та V, але йому не було видно, як глибоко вона вела, бо все закривав фартух.

Вона швиденько пішла далі, накладаючи всім обід. Врешті дісталася до свого місця з другого боку столу. За багато миль від Ієна.

Маля махало руками й робило загрозливі звуки.

– Цить, – сказала вона йому. – Ти поїси з нами чемно? Хочеш шматочок моркви? – Вона пальцями виловила моркву з каструлі й поклала перед малям на столик. Маля кинуло її на підлогу. – Ти ще й досі не розповів, як минув твій ранок, Ієне, – звернулася до нього Лора, дістаючи моркву й кладучи її назад на столик. Маля взяло її й знову кинуло на підлогу, й Лора зітхнула й залишила її там лежати. Вона пригладила руками спідницю сукні, наче готуючись сісти; Ієн побачив вигини її стегон і відвів погляд. – Як воно було? Робота видалася тобі жахливо важкою? Напевно, ти до такого не звик. Ох, дідусю, зачекай, це великий шматок, я тобі його поріжу. – Вона знову відійшла, метушачись навколо свого батька, щоб порізати йому їжу. Старий спостерігав за її рухами, бурмочучи собі під носа.

– Гм, – відповів Ієн, – ні, було непогано. Дуже цікаво.

– От і добре.

Вона повернулася до свого місця і нарешті сіла. Пасемко волосся вибилося з-під стрічки у неї на потилиці, й вона забрала його з-перед обличчя тильною частиною долоні. От якби вона більше не вставала. Він хотів насолодитися її присутністю, але важко насолодитися присутністю людини, що повсякчас метушиться й підводиться.

– Ви дійдете до оранки після обіду, Артуре? – запитала вона. – Бо чим Ієн по-справжньому цікавиться, так це кіньми.

– А є молоко? – сказав Картер.

Йому було щонайменше одинадцять, можна було подумати, що він міг би сам підійти до холодильника й налити собі молока, але Лора відповіла:

– Ой, любий, так, певна річ.

Знову підвелася, підійшла до холодильника, повернулася з молоком, рухаючись навколо столу, наливаючи всім замість того, щоб залишити це на них.

– Та мені все цікаво, – мовив Ієн. – Не лише коні. Знаєте, хай що треба робити, я на все згоден.

– Ти забула і хліб теж, – сказав Картер.

Ієн сидів поруч нього, досить близько. Так близько, що легко міг би дати йому по голові, навіть не повністю простягаючи руку. Або просто зачепити ногою ніжку стільця й висмикнути його з-під нього. Але це Артур мав би з ним розбиратися. Якщо Лора була надто добра й м’якосерда, щоб напучувати своїх дітей, що, на погляд Ієна, недобре, то ця справа переходила до їхнього батька. Але Артур був зайнятий їжею. Він їв так само, як робив усе інше, – повільно, методично, схиливши голову. Ієн помітив, що коли він підводив погляд, то дивився не на дітей, а на дружину.

– Що це зі мною таке сьогодні? – сказала Лора. Знову підвелася. Пішла по хліб.

Маля скривило личко, замахало руками й заревіло. Маленька дівчинка сказала:

– Але ж, мамо, я все одно відчуваю їхній смак.

Картер відригнув і скоса широко всміхнувся до Ієна.

Ніхто з них її не заслуговував.

*

Коли він повернувся додому, в батька хтось був, а в приймальні сиділа Беккі Стендіш. Теоретично, його батько на вихідних мав би приймати тільки термінових пацієнтів, але мешканці Струана ніколи не звертали на це належної уваги, й кілька з них завжди цим «зловживали», як казала його мати.

– Привіт, – звернувся Ієн до Беккі. Вона ходила з ним в один клас і була досить приємна, хоч і дещо похмура.

– Привіт, – відповіла вона, але запаленіла й відвела погляд, а це означало, що вона мала гінекологічну проблему й боялася, що він запитає в неї, чому вона тут. Тож він сказав:

– Побачимося пізніше, – і пішов коридором на кухню. Він поставив обліплені брудом черевики на ґанку, але самі шкарпетки залишали на підлозі разючі відбитки – його маму грець ухопить, коли їх побачить. А він скаже: «Ну, мамо, я ж працював. Така ця робота – брудна».

Коли він увійшов, вона чистила моркву. Місіс Таттл не приходила у вихідні.

– Я повернувся, – сказав Ієн з радістю в голосі. У нього боліло все тіло, він не провів і секунди наодинці з Лорою, але почувався безпричинно добре.

– Гаразд, – відповіла мати. Вона не озирнулася. – Вечерятимемо, щойно твій батько закінчить з роботою. У приймальні хтось є?

– Одна пацієнтка. – Він намагався оцінити мамин настрій за її голосом. Він чомусь звучав незвично. У ньому не було ні злості, ні неуважності, а було щось інше, і він не міг визначити, що саме.

– Гаразд, – кинула вона знову.

– Я ще встигну покупатися?

– Якщо поквапишся, то так.

Він почекав, щоб вона запитала, як минув його перший день на роботі, але вона лише мовчки чистила моркву. Через хвилину він показово сказав:

– Як минув твій день?

– Добре.

На якусь мить вона завмерла, опустивши руки в зливальницю, й він думав, що вона обернеться. Але цього не сталося, тож він пішов і піднявся нагору.

Він вимився у ванній, випустив воду, і набрав чистої, змивши багнюку. Враховуючи те, яким зболілим почувався, він не міг збагнути, чому йому на душі було так радісно. Не те щоб він знайшов своє справжнє призначення у фермерській роботі. Власне, він засоромився, коли, перш ніж він пішов додому, Артур сказав: «Ох… гм… зачекай хвильку», а тоді запустив руки в кишені штанів і дістав жменю монет. Ієн вважав, що не заслужив їх, і подумки питав себе, чи він скаже йому про це, аж тут Артур мовив: «До наступної суботи?» з цією своєю невиразною, непевною усмішкою, й Ієн відчув порив вдячності й гордості. Артур не вважав його аж надто негодящим, інакше не запросив би прийти знову. Він уперше провів день за роботою – своєю першою роботою в житті – і четвертаки, що лежали в кишені його заляпаних брудом джинсів, доводили це. Наступної суботи він упорається краще. Він добре працюватиме. Ієн уявив, як Лора питає в Артура: «Як він тобі, Артуре?». І той замислиться, а тоді скаже: «Непогано. Він хороший працівник». Цим можна пишатися незалежно від того, в чому полягає робота.

Він обгорнув рушника навколо грудей і повернувся в свою кімнату. Там було прибрано, все на своїх місцях, ліжко акуратно застелене. Його мама завжди наполягала на порядку. Він пробував бунтувати раз чи двічі, але воно не було того варте. Він подумки поцікавився, якими були б Лорині діти, якби його мати була їхньою. Ну, не їхньою матір’ю, бо тоді вони були б не тими самими дітьми, але якби вона якось випадково була відповідальна за їхнє виховання. Їх неможливо було б упізнати. Навіть маля сиділо б рівно і їло виделкою й ножем, з хрусткою чистою серветкою під підборіддям.

Він почув стукіт материних черевиків, коли вона йшла коридором до приймальні. Цей звук на якусь мить затих, а тоді вона повернулася й гукнула до нього з підніжжя сходів.

– Ієне, вечеряти!

– Іду.

Він спускався скуто, відчуваючи біль у м’язах. Батько вже був у їдальні, стояв біля свого стільця.

– Привіт, – сказав Ієн. Він поклав четвертаки, які дав йому Артур, на стіл поруч із батьковим місцем. – Моя перша платня, – сказав він із гордістю.

Батько глянув на нього. На якусь мить Ієнові здалося, що він його не впізнав. А тоді злегка всміхнувся й відповів:

– Дуже добре.

Ієн збентежився. Він глянув на батька уважніше. У того був дивний вигляд.

– З тобою все гаразд? – запитав Ієн.

– Так, – відповів батько. – Звісно.

Увійшла його мати й поставила на стіл посудину з кришкою. Страви з овочів уже стояли на столі.

– Сідаймо, – сказала вона.

Вона теж здавалася дивною. Її очі були червоні, й Ієн помітив, що в неї дрижать руки.

Вони сіли. Ієн перевів погляд з матері на батька. Мати почала накладати їжу. Звук, із яким ложка черкнулася об стінку посудини, наче аж відбився від стін.

– Щось негаразд? – запитав Ієн.

– М’яса досить? – сказала мати.

– Мамо, щось негаразд?

Вона поставила його тарілку. Якусь мить не відривала від неї очей, а тоді перевела погляд на його батька.

– Я маю дещо тобі сказати, – мовила вона нарешті. – Ми з батьком маємо дещо тобі сказати.

Згодом Ієн перепросив і вийшов з-за столу, не торкнувшись їжі, – ніхто з них нічого не з’їв – і пішов надвір. Спочатку він просто стояв на ґанку, не знаючи, що робити й куди йти. Опускалася темрява. Над будинками через дорогу туди-сюди ширяли кажани. Один із Бекеттових малих промчав повз на велосипеді, його нахилене тіло розчинилося в сутінках. Ієн ступив із ґанку й пішов. Він не замислювався над напрямком. Йому хотілося йти і не думати. Ішов він швидко, схиливши голову.

Говорила переважно його мати. Вона почала, оголосивши, що йде. Він спочатку не збагнув – іде куди? – а коли нарешті втямив, то не повірив їй. Подумав, що вона, напевно, дуже засмучена чимось, що зробив він або його батько, й каже так, щоб їх покарати. Він глянув на батька, шукаючи помочі, й саме вираз батькового обличчя підтвердив, що вона таки говорила це серйозно.

Сказала, що вони з батьком більше не люблять одне одного, й не любили одне одного вже багато років. На що батько спробував запротестувати, але вона його зупинила. Вчинки говорять гучніше за слова, сказала вона. Колись вона його любила, і може довести це тим, що віддала йому вісімнадцять років свого життя. Вона відмовилася від усього, щоб приїхати з ним у це – вона намагалася підшукати правильні слова – Богом забуте місце. У глушину. Це вона всім пожертвувала.

Після перших кількох речень Ієна на якийсь час оглушило. Мати й далі щось говорила, і він чув звук її голосу, але не розумів її слів. А тоді втрутився батько. Ієнові здалося, що той постарів на двадцять років, відколи вони сіли за стіл. Він аж наче змарнів на лиці.

– Бет, заради Бога, – мовив він. І до Ієна: – Мені шкода. Нам обом дуже шкода. Твоя мама засмучена, їй треба на трохи кудись поїхати, та й усе.

– Твій батько й досі намагається прикидатися, – відповіла його мати тепер, коли він знову її чув.

На цей момент її щоками текли два прозорі струмочки сліз. Ієна так скував шок, що він заледве дихав.

– Бет, прошу тебе, прошу, – сказав батько. Він глянув на Ієна й додав: – Не засмучуйся занадто сильно. Ми дуже сподіваємося, що все якось само собою влаштується.

– Уже все само собою влаштувалося, – відказала мати. Дрож у її голосі розділяла слова на нерівні склади. – Оце так усе само собою влаштувалося.

Ієн не міг дивитися на жодного з батьків, його погляд був зосереджений на густому плетиві ниток скатертини в нього перед очима. Він навіть не знав, що вони були нещасливі. Чи, принаймні, заднім числом він бачив, що його мама нещаслива, але думав, що це для неї нормально, що це її природний стан. Він сприймав як належне те, що вони любили одне одного, так само як і вважав, що вони люблять його. Тепер, раптом, йому спало на думку, що в цьому теж немає певності. Певно, що мама не робила б цього, якби його любила.

Вони щось казали й він знову нічого не чув. Мати підвищила голос мало не до крику. На якусь мить запала тиша, а тоді батько сказав «перепрошую», підвівся й вийшов з кімнати.

Ієнова мати залишилася де була, на її щоках блищали сльози. Вона пильно дивилася на сервірувальну тацю. За якусь хвилю глибоко вдихнула й сказала:

– Як типово. Те, що він вийшов із кімнати в такий момент, – це так типово. Але я рада, бо маю ще дещо тобі сказати. Він про це знає – твій батько про все це знає – але я хотіла сказати тобі віч-на-віч, наодинці.

І почала розповідати про те дещо. Вона сказала, що не розуміла, яким порожнім було її життя, доки не закохалася в чоловіка, що полюбив її. Щиро її полюбив. У чоловіка, який готовий заради неї піти на жертви. Сказала, що вони з Робертом Петтерсоном кохають одне одного й збираються одружитися, щойно розлучаться. А поки що збираються поїхати зі Струана якомога швидше. Роберт уже знайшов роботу в Торонто, на посаді вчителя.

На цьому вона підвела очі – Ієн на неї не дивився, але відчував її погляд.

– Певна річ, я хочу, щоб ти поїхав з нами, – сказала вона. – Роберт буде радий, якщо ти житимеш з нами, він вважає тебе чудовим хлопцем. Його діти залишаться з матір’ю, але ми сподіваємося, що ти поїдеш з нами. То як? Поїдеш з нами в Торонто?

Роберт Петтерсон викладав географію у старшій школі. Ієн вчився в його класі. У Струані він був приїжджий – переїхав звідкись із Півдня три-чотири роки тому. Мав дружину й двоє малих дітей. Був високий і худий, носив окуляри в тонкій металевій оправі й висловлювався із сарказмом. Не може бути, щоб хоч хтось у нього закохався.

– Мені шкода давати тобі так мало часу, – вела далі його мама, – але ми з Робертом хотіли все облаштувати, перш ніж тобі сказати. Я знаю, що тобі спочатку буде важко, бо доведеться кинути друзів і все таке. Але ми зможемо дати тобі набагато більше. Ти ж знаєш, як там, у Торонто.

Його невір’я і збентеження так його переповнили, що він не був здатний думати. Він зробив зусилля, щоб зібрати себе докупи, відшукати у своїй голові якусь притомну думку. Через кілька хвилин, упродовж яких його мама мовчки чекала, йому спало на гадку, що є питання, відповідь на яке йому потрібна миттєво. Може, він мав й інші питання, але вони були неважливі проти цього одного. Він намагався зібрати його в голові, дійти до того, як саме його висловити, але коли нарешті зумів зібрати слова й спробував їх сказати, то виявив, що не міг говорити. Його щелепи стискалися від напруження, наче зв’язані дротом. Врешті він зумів. Він сказав, звертаючись до скатертини, бо на матір дивитися не міг:

– Якщо я не поїду, ти поїдеш все одно?

Запала тиша, під час якої він старався дихати нормально. Коли вона нарешті заговорила, то її слова були:

– Ієне, я хочу, щоб ти поїхав зі мною. З нами.

Що не було відповіддю на його питання, тому він поставив його знову. Він відважував слово за словом, щоб вона точно зрозуміла і щоб він сам зрозумів, зрозумів їхнє повне значення, раз і назавжди.

– Якщо я не поїду, ти поїдеш усе одно? Ти поїдеш без мене?

Цього разу, намагаючись стримувати дрижання у голосі, вона сказала:

– Любий, ти не знаєш, як мені тут жилося всі ці роки.

З чого він нарешті збагнув, що він для неї неважливий. Не аж такий важливий.

Згодом він був вражений своєю відповіддю – тим, як спокійно вона прозвучала. Як виховано.

– Я залишуся тут із татом, якщо можна. Але спасибі, що запитала.

А тоді перепросив і пішов з кімнати.

*

Відчувши його запах, собаки почали гавкати, а тоді згадали, що вже зустрічалися з ним раніше того дня, й вибігли привітатися, махаючи хвостами. Він зійшов з дороги й ступив у тінь від дерев, коли вони підбігли. Він не знав, чому туди прийшов. Йому зовсім не хотілося, щоб Лора його помітила, вийшла й заговорила до нього. Сама думка про те, що вона знатиме, що сталося, сповнила його майже нестерпним соромом. Що вона подумає – що будь-хто подумає – про хлопця, який так мало значить для своєї власної матері, що вона пішла й покинула його? Він ніколи в житті про таке не чув. Чув про чоловіків, які кидали свої сім’ї, але не про жінку. Не про матір.

Він непевно постояв у тіні якусь хвилину, а тоді став обережно рухатися в бік будинку. Він обійшов до задньої його частини, туди, де була кухня. Він хотів побачити її, тільки й того. Йому просто треба було знати, що вона й досі там.

У темряві будинок здавався більшим, ніж удень. Він сам, конюшня й сараї вимальовувалися суцільними брилами ночі на тлі синьо-чорного неба. У кухні світилося, а також у двох спальнях нагорі. Лора була в одній зі спалень, вішала одяг у шафу в кутку кімнати. Було видно, що вона до когось говорила, хоч і не чув її голосу й не бачив нікого іншого. Напевно, до маленької дівчинки. Джулі. Найпевніше, вкладає Джулі спати. Хлопець, Картер, був у другій освітленій спальні – Ієн бачив, як той перетинає кімнату. Маля, напевно, спить деінде.

Артур і старий були внизу, в кухні, Артур сидів за столом, а старий – скрутившись у кріслі біля плити. Артур над чимось працював, але Ієн стояв задалеко, щоб розгледіти, над чим саме. Він міг би підійти ближче, але тоді не зможе зазирати в кімнати нагорі. Хай там як, йому було байдуже, що робить Артур. Він хотів побачити лише Лору. Собаки, що пішли за ріг разом із ним, допитливо почекали поруч нього якийсь час, а тоді побігли геть. Зсередини конюшні до нього долинали важкі, тихі рухи коней.

За якийсь час – він не знав, довгий чи короткий – світло у спальні Джулі вимкнулося. Він відчув раптовий напад тривоги, наче з-під нього висмикнули рятівний човен, але за хвилину Лора з’явилася в кухні, несучи маля. Тепер він міг краще її роздивитися, ніж коли вона була нагорі, бо дивився прямо.

Вона й досі була вбрана у світлу блакитну сукню, як і раніше, і її волосся й досі було зав’язане на потилиці, але не так міцно, наче під кінець дня вона дозволяла йому що завгодно. Вона сказала щось Артурові, й той підвів на неї погляд і кивнув, а тоді повернувся до роботи. Лора підійшла до одного з великих крісел біля вогню, опустилася в нього, тримаючи маля, а тоді спокійно, крадькома розщепила сукню й приклала його до грудей.

Ієн стояв і дивився. Нічого еротичнішого, і водночас болючішого, він ніколи не бачив.

*

Того дня, коли його мати пішла, він постарався на неї не дивитися. Вона зробила це після сніданку, але він на сніданок не з’явився. Залишився у своїй кімнаті. Була неділя, але ніхто не запропонував піти до церкви. Вона піднялася до нього в кімнату. Він чув її кроки, чув, як вона спинилася біля зачинених дверей. Він уявив, як вона там стоїть і дивиться на двері.

За якусь хвилю вона постукала. Він трохи почекав, а тоді сказав:

– Так? – повним байдужості тоном.

– Можна мені увійти?

– Як хочеш.

Він чув, як відчинилися двері, як вона перетнула кімнату. Він сидів за письмовим столом, розклавши книжки так, наче вчився. Він не озирнувся. Вона спинилася позаду нього. Він почав переписувати параграф із підручника.

– Ієне? – сказала вона.

Він трохи почекав, наче зосереджувався і йому потрібен був час, щоб відволіктися на її слова.

– Що?

– Хіба ти не спустишся попрощатися? – У неї дрижав голос.

– Я зайнятий.

Вона плакала. Він її не бачив, і її сльози були безгучні, але він знав. Йому було байдуже. Він уявив, яким буде завтрашній день, а тоді наступний, а тоді ще один, коли мешканці Струана дізнаватимуться новини.

– Любий, як же я піду, якщо ти не хочеш попрощатися? – сказала вона, докладаючи зусилля, щоб опанувати свій голос.

– Прощавай, – відповів він.

Глава 4

«Цьогорічний урожай пшениці найбільший від 1932 року»

«Середньостатистичні надої молока»

«Теміскеймінг спікер», вересень 1938 року

Усю старшу школу в Артура не було дівчини. У його класі вчилося багато дівчат, і зовнішність багатьох із них йому подобалася, але він не знав, як до них підійти. Що він мав би казати? «Привіт, мене звати Артур»? Вони й так знали його ім’я. Треба було починати з ними дружити ще в дев’ятому класі, коли з деякими з них – з тими, що з маленьких хуторів у глушині – він ще не був знайомий. Але в дев’ятому класі дівчата його ще не цікавили.

У якийсь момент упродовж його першого року в десятому класі це змінилося мало не за ніч. Раніше він на дівчат не звертав ніякої уваги, аж тут не міг припинити на них дивитися. Під час перерв та обіду вони з друзями просто сиділи й споглядали, як дівчата проходили повз них маленькими гомінкими групками. У цьому полягала одна з проблем – представниці протилежної статі не ходили по одній, вони пересувалися табунцями. Йому довелося б підійти до цілого такого табунця, про що не могло бути й мови.

До Артурового шістнадцятиріччя (віку, коли він за законом міг би покинути школу, але, звісно, мати йому не дозволила) більшість його знайомих уже з цим розібралися й уміли принаймні розмовляти з дівчатами, коли не щось іще. Деякі з розкутіших, упевненіших у собі навіть заявляли, що вже ситі «баботою» по горло. «Вони того не варті, Арте. Повір мені на слово, вони просто того не варті».

Артурові хотілося б мати змогу вирішити самому за себе, але не мав як. Його друг Карл під’юджував його спробувати: «Давай, Арте, чого ти чекаєш? Просто підійди й запроси її». Але все дарма. Він не знав як.

*

Джейк, з іншого боку, з цим знанням народився. Як і зі шкільною роботою, у Джейка проблем з дівчатами взагалі не було.

Коли Артурові виповнилося сімнадцять і він тільки перейшов в одинадцятий клас (пробувши в десятому два роки), Джейк почав учитися в старшій школі. Йому було дванадцять. На п’ять років молодший за Артура за віком, на два класи позаду нього в школі, й уже попереду нього в тому, що стосувалося дівчат. Артур бачив, як він розмовляє з ними на шкільному подвір’ї – легко, безпосередньо, наче вони й справді йому друзі, а не представниці іншого виду. Власне, Джейк мав більше подруг, ніж друзів. Інші хлопці ставилися до нього з підозрою, може, навіть побоювалися його. Він умів улаштовувати неприємності, і всі, хто вчилися з ним у початковій школі, про це знали.

Артур встиг забути, як погано було вчитися з Джейком у тій самій школі. Перейшовши у старші класи, він провів чудові два роки без нього, і тепер, пригадуючи їх, розумів, що не досить цінував ці роки. Старша школа наче була винайдена спеціально для Джейка – скільки нових предметів, у яких можна досягнути вершин, скільки нових вчителів, яких іще треба вразити! Він щодня розказував про те, що вивчив, за столом під час вечері. «Нас більше не вчать просто арифметики, нас учать математики, і їх є три різні. Є алгебра, геометрія й тригонометрія. Геометрія – про лінії й усе таке. Тригонометрія – про трикутники, вирахування кутів і все таке. А в алгебрі треба застосовувати літери замість цифр…»

Артур мав певність, що Джейк вдавав ентузіазм, щоб вразити батьків, та все одно йому від цього перетискало горло й було важко проковтувати вечерю.

«Бачте, в латині іменники мають різні форми й у цих форм різні закінчення – мільйон різних закінчень – і ми всі їх маємо знати. Тож я подумав, може, хтось міг би попитати мене після вечері?»

Джейк раз за разом скоса зиркав на батька, кажучи все це. Їхня мати схоплювала кожне його слово з порожевілим від утіхи лицем, та він був зацікавлений саме в батьковій реакції. Але той лише мовчки жував і проковтував їжу.

– Я хочу кинути школу, – сказав Артур.

Вони з батьком оглядали обшивку на північній стороні сараю. Деякі дошки почали гнити, і їх треба було замінити. Й зробити це скоро. Наближалася зима, й через те, що в сараї гуляють протяги, вся худоба могла захворіти на пневмонію.

Його батько випростався й глянув на нього.

– Це марнування часу, – вів далі Артур. – Я хочу кинути.

Батько поколупався у вусі брудним пальцем.

– Краще поговори про це з матір’ю, – сказав він нарешті.

– Уже поговорив.

– Так?

– Так.

Йому знадобилося кілька тижнів, щоб набратися сміливості порушити цю тему, і ще кілька тижнів, щоб визначити, які варто вжити слова, аби вони її переконали. Як він може пояснити їй, що продовжувати вчитися безглуздо. Що він змарнував роки, просиджуючи за партою. Про нескінченні іспити, його неспроможність їх скласти, те, що йому це байдуже. Врешті всі причини й усі слова, які він спромігся знайти, зводилися до однісінького речення.

– Мене там не вчать того, що я маю знати, – сказав він їй.

Він ніяково стояв на кухні босий, заввишки шість футів два дюйми², завважки двісті сорок фунтів³ – чоловік, а не хлопчик, чоловік, що аж рветься виконувати чоловічу роботу. Якби котрийсь із плугових коней упав під час оранки, Артур кинув би хомут собі на груди й доорав би сам, не моргнувши. У школі йому заледве вдавалося помістити своє тіло у простір між партою і стільцем. Йому хотілося сказати: «Подивися на мене, мамо! Подивися на мене! Не треба мені більше сидіти за тою партою». Але він знав, що цей аргумент не спрацює.

Його мати нарізала цибулю, витираючи сльози зворотним боком зап’ястя. Її губи витягнулись у пряму білу лінію.

– Артуре, ти не знаєш, що тобі знадобиться знати в майбутньому, – відказала вона.

Може, щодо цього вона й мала слушність, але він досить упевнено знав, що саме йому не знадобиться знати: латину, хімію, фізику, математику, французьку мову, історію, географію і Чарлза Діккенза. Школа дійсно мала досить непогану токарну майстерню зі зручними інструментами, але навіть там він не навчився нічого такого, чого його ще не навчив батько.

– Якби там учили, як передбачати погоду, – сказав він, – було б добре. Але там такого не вчать. Корисного не вчать. Там не вчать нічого корисного.

Вона з сумнівом глянула на нього.

– Справді? – Вона сама закінчила тільки вісім класів.

– Так.

На якусь мить вона завагалася, й він затамував подих. Але тоді її губи знову напружилися.

– Тебе навчили читати й писати, – сказала вона. – Тоді ти не думав, що це тобі стане в пригоді, але всі вміють читати й писати.

– Так, але я ж уже вмію! – відповів Артур. – Я це вже знаю! І додавання, й віднімання, і множення, і це, як там його, ділення. Мені крім цього нічого не треба, мамо. Решту з того, що я маю знати, мене навчить батько. І я йому потрібен на фермі. Йому потрібна допомога. Для нього самого тут забагато роботи.

Він почувався виснаженим. Ще ніколи в житті він не складав докупи так багато речень. Не може бути, щоб вона не розуміла, що правда на його боці.

Але вона стиснула губи й похитала головою.

– Твій батько досить непогано робив усе сам стільки років, тож почекає ще кілька. – Вона зітхнула й повернулася до нього лицем, тримаючи ножа, яким нарізала цибулю, збоку, і він знав, що програв. – Брак освіти – це відставання, Артуре. Твій батько відстає. Він хороший фермер, але від освічених людей відстає. – Вона йому всміхнулася. – Колись ти мені подякуєш. Ось побачиш. Коли закінчиш дванадцятий клас, ти мені подякуєш.

Його батько, все ще колупаючись у вусі, засмучено на нього глянув.

– І що вона сказала?

– Сказала, що колись я їй подякую. – Артурів голос був такий печальний, що прозвучав заледве чутно, навіть йому самому.

– Ех, – зітхнув батько. – Ну, що ж… – Він узяв гвіздок, яким визначав ступінь гнилизни, й притиснув його кінчик до іншої дошки. – Маємо швидко з цим упоратися. – Голос у нього був сумний, вибачливий. Він хотів би допомогти, та не мав як.

*

Листопад. Артур і Джейк щодня плелися до школи затемна й поверталися в темряві теж. Одне радувало Артура – принаймні тепер, коли Джейк підріс, вони не мали ходити разом. Мало не щодня Джейк ішов раніше, щоб зустрітися з друзями, а Артур виходив у найостанніший момент, заходячи в клас, коли лунав дзвоник. Вони з Джейком вчилися в окремих класах – іще один привід для радощів – і впродовж дня не бачилися, крім як під час обіду. Артур сидів за своєю надто маленькою партою в погано освітленій кімнаті й дивився у вікно на сіре, затягнуте сніговими хмарами небо, й терпів. Усі його друзі вже покинули школу, щоб працювати на тартаку, срібних копальнях чи батьківських фермах. Він бачився з ними тільки в неділю ввечері. Вони з Карлом Лунцем, його найкращим другом, ходили в місто разом із Карловими старшими братами, зустрічалися з Тедом Гачеттом, Джудом Лібовіцем і рештою, і йшли потинятися навколо «Бенового бару». Вони ще не були достатньо дорослі, щоб заходити всередину, але зазвичай їм вдавалося роздобути випивку. Кожнісінького недільного вечора ставалася бійка з того чи того приводу, і хтось із них ішов додому з розквашеним носом або синцями під очима. Артур участі в бійках переважно не брав. Він ніколи не доходив до точки кипіння в таких сварках, і єдиною людиною, яку йому хотілося побити, був Джейк. Але йому досить подобалося просто стояти віддалік і спостерігати.

Карл і його брати теж були мирні хлопці, а от Тед Гатчетт і Джуд Лібовіц – забіяки-ентузіасти. Особливо Тед. Тед любив битися, чіплявся за будь-яку нагоду. Він також любив алкоголь, тож так чи так Артурові з Карлом зазвичай доводилось удвох вести його додому, закинувши собі на плечі Тедові руки, туди, де він жив зі своєю матір’ю на Кроу-рівер-роуд. Тед працював у срібній шахті. Його батько загинув на тартаку, коли Тед був іще малий, і мама не пускала його туди й близько. Вона наполягла, щоб він натомість працював у шахті, для чого доводилося по дві години ходити пішки, зранку і ввечері. Але Тед наче не був проти цього. Він не мав ані братів, ані сестер, тож вони з матір’ю були самі, й Артурові здавалося, що між ними склалися досить близькі взаємини.

– Я – одинак, – печально голосив Тед якоїсь ночі, коли Артур і Карл тягли його додому в темряві. – Напівсирота й оу-оу-оу-одинак. Як жаль, як жаль.

– Кого жаль, так це твою маму, – пробурмотів Карл, засапуючись. Тед був навіть більший за Артура, тож досить-таки важкий. – Якщо їй випало мати тільки одну дитину, вона точно заслуговує на когось кращого за тебе.

– Ти такий недобрий. – Тед видихав алкогольні випари, досить сильні, щоб розтопити сніг у них під ногами. – Артуре, скажи, він недобрий?

– Навряд чи, – відказав Артур, усміхаючись сам до себе в темряві. – Може, його правда.

Тедова мати щоразу похмуро зустрічала їх біля дверей, оглядала Тедів розквашений ніс або напіввідірване вухо й казала: «Занесіть його нагору. Не знаю, нащо ви завдаєте собі з ним клопоту. Наступного разу киньте його в канаву». Однак, коли вони йшли, вона дякувала їм обом.

Якщо дощило або сніжило надто сильно, щоб іти в місто, Артур зазвичай приходив до Лунців на ферму, сидів у Карла на ліжку й дивився, як той вистругує з дерева оленячі роги. Карлові батьки, Отто й Ґерті Лунци, емігрували з Німеччини й досі говорили зі смішним акцентом, але всі їхні хлопці народилися в Канаді. Їхня ферма була більша, ніж у Даннів, така велика, що свого часу змогла б годувати усіх трьох синів та їхні сім’ї, й будинок був більший теж, тож кожен із хлопців мав величеньку власну кімнату. Зайти до Карла в кімнату було як зайти в ліс. Він мав у себе на стіні такі роги, які будь-який олень носив би з гордістю. Він підбирав прибиті водою до берега шматки дерева, вирізав із них відростки рогів, а тоді склеював їх разом під точно таким, як треба, кутом, а тоді полірував шмарґелевим папером так, що неможливо було знайти стики навіть під цівкою пістолета. Його стіни були вкриті рогами – лося, карібу, білохвостого оленя – й час від часу він вішав на стіну справжні роги посеред дерев’яних, а тоді питав Артура чи ще когось, хто проходив повз двері його спальні, котрі з них котрі, і ніхто ніколи не міг угадати.

– Але нашчо він тце робит, Артуре? – шепотів містер Лунц голосно, підвівши брову в удаваному нерозумінні. – От шчо мені тцікаво. У тцій кгаїні так бахато оленів, так бахато, бахато рохів, нашчо робити шче? Ти дружиш за ним, може, ти знаєш?

Карл, не підводячи погляду від дерева, яке стругав, відповідав м’яко:

– Дружиш із ним, тату, а не за ним, – і містер Лунц моргав Артурові, а той сором’язливо всміхався у відповідь.

Він любив недільні вечори. Решта днів тижня не витримували ніякого порівняння. Хлопці, поруч яких він сидів у школі – ті, що не кинули її в шістнадцять – були здебільшого досить приємні, але він не вписувався в їхню компанію. Вони були здібні, й переважно з міста, як-от Стів Вільямз, батько якого керував крамницею «Гадсонз-бей», або Джон Адамз, що його батько був священик пресвітеріанської церкви. Артур був старший за них усіх. Вони кивали йому, коли він заходив і сідав: він був невіддільною частиною класу, як парта. Вчитель починав щось розказувати, й Артурів мозок автоматично вимикався – він ніяк не міг цьому зарадити. Він дивився у вікно на дорогу й поля за нею, на темні, мовчазні дерева за полями, і мозок просто лежав у нього в голові грудкою холодного пудингу. Якось, посеред заняття з історії – історії Канади, що, на диво, виявилася, враховуючи те, якою короткою вона була, нуднішою за історію будь-якої іншої країни на планеті – з тіней вислизнув вовк, схиливши голову, припавши до землі, зупинивши жовті очі на будівлі школи. Більше ніхто його не помітив. Учитель продовжував бубніти. Артур дивився на вовка. На те, як його срібно-сіре хутро зливалося зі срібно-сірими березами позаду нього. На його непорушність, наче сам час на якусь мить спинився. Бліді, уважні очі. Було видно, що вовк у своєму природному середовищі, що йому призначено жити в тому пейзажі. Можна собі уявити, що він і затінені дерева позаду нього тільки й чекають, що люди кудись переїдуть або вимруть, щоб знову запанувати на цій землі. Пильнуй пастки, подумав Артур, хоч його батько не буде радий бачити вовка так близько до ферм. Наче почувши його, вовк обернувся й зник у лісі.

Тієї ж секунди, коли в кінці останнього заняття дзеленчав дзвоник, Артур ішов геть, ступаючи через сніг, поспішав на ферму допомогти батькові з будь-чим, що треба було зробити. А робити треба було багато чого, навіть узимку – лагодити те, що не встигли полагодити під час літніх місяців, ремонтувати будівлі, доглядати за худобою. Тепер уся худоба стояла в хліві – свині в загорожі з одного боку, коні – у своїй стайні. Їх усіх треба було годувати й поїти, вигрібати гній і насипати свіжої підстилки. Їм усім треба було оглянути ноги, зазирнути у вуха й час від часу гладити ніс, щоб допомогти протриматися в ці довгі темні зимові дні.

Джейк мав би теж відразу йти додому, виконувати свою частину роботи, але його завжди щось надовго затримувало в школі. Артурові було байдуже, а от його батькові – ні.

– Де був?

– У школі. – Джейкове лице сяяло невинним ентузіазмом. Йому вже виповнилося тринадцять, і в якийсь момент минулого року він із милого став вродливим, з правильними рисами й волоссям кольору пшениці.

– Після школи відразу додому. У тебе є робота.

– Але я не можу, тату! Ми ставимо п’єсу, справжню п’єсу, за Шекспіром. Вона називається «Ромео і Джульєтта», я граю Ромео. Він герой. Він накладає на себе руки.

Артур на мить перервав роботу – він знезаражував болячку в корови на вим’ї – й зважив ідею Джейкового суїциду. Кілька разів покрутив її в голові, притулившись чолом до теплого коров’ячого живота. Джейк, мертвий і холодний. Не сказати, що ця думка його не зігріла.

– Ми ставитимемо її на Різдво, тож маємо репетиції щовечора. Вона дуже цікава, й усі жителі міста будуть запрошені. Ми зробимо плакати й надішлемо їх до всіх крамниць, а ще поставимо у вітрини, щоб усі знали.

– Після школи відразу додому. У тебе є робота.

– Але ж тату…

– Після школи – відразу додому.

А тоді, ввечері, коли всі вже поїли й Джейк пішов до себе в кімнату робити свої домашні завдання, а Артур – свої, Артур почув материн голос, який м’яко заступався за Ромео.

– Це добре, що йому подобається в школі, Генрі, і що в нього такі успіхи. Напевно, його вважають талановитим, раз дали грати героя. Мені здається, ми маємо йому це дозволити. Я думаю, це піде йому на користь.

На якусь мить запала тиша. А тоді Артурів батько, голосом чоловіка, який знає, що програє суперечку, але все одно має висловитися, сказав:

– Учителі не мали б цього робити. Вони мали б знати, що не можна примушувати фермерських дітей залишатися після занять.

– Це ж лише до Різдва, Генрі. Мені здається, неправильно буде йому заборонити. Після Різдва він знову зможе виконувати свою частину роботи повністю. А до того часу ви з Артуром впораєтеся самі, правда ж?

Артур уявив батькове велике важке обличчя. Уявив, як він думає, що сказати, що Джейк «знову» зможе виконувати свою частину роботи звучить так, ніби він колись її виконував. Але їхня мати місяць тому злягла з грипом, після якого ще досі повністю не одужала, й Артур знав, що батько хвилювався за неї й волів би тривожити її якомога менше. Та й раніше він ніколи не вмів чинити їй опір.

*

Артур не ненавидів свого брата, принаймні не дуже часто. Переважно він його просто не розумів. Як так вийшло, що вони росли в одній сім’ї? Чого Джейк прагнув? Бо Артур мав виразне відчуття, що Джейк чогось прагнув, іноді це було видно, якась дратівливість, якась досада – щось незрозуміле світилося в його погляді.

Різдво настало й минуло. Ромео помер за кохання й вразив усіх, за словами матері. Артурові довелося повірити їй на слово. Вони з батьком пропустили виставу – мали б піти, але поїхали до міста скупитися в крамниці господарських товарів і згубили лік часу. Що ще гірше – вантажівка була в них, тож Джейкові та матері довелося поспіхом діставатися до школи дві милі через заметіль, несучи Джейків вигадливий костюм у паперовій торбинці. Вони прибули лише за п’ять хвилин до початку вистави, й місіс Кастл, вчителька англійської й режисерка, уже мало не заламувала собі руки. Коли Отто Лунц привіз їх додому (виявилося, там була вся сім’я Лунців, як і мало не кожна жива душа у Струані), Джейк пішов одразу до своєї кімнати, не сказавши й слова.

– Він так хотів, щоб ви приїхали, – осудливо сказала їм Артурова мама. – Йому ця п’єса була така важлива, він хотів, щоб ви її побачили. Особливо ти, Генрі. Ти – більше за всіх.

– Відколи це якась дурна п’єса стала така важлива? – відповів батько, гостро вжалений почуттям провини й дружининим докором. Артур не пригадував, щоб вона йому колись докоряла. – Ферма – важлива. Робота – важлива. Час йому засвоїти, що має значення, а що ні.

*

Січень і лютий залишилися позаду, й проживати дні стало легше, ніж раніше, бо погода була така погана, що школа залишалася зачиненою більше, ніж відчиненою. На початку березня почалася сніговиця, що тривала десять днів поспіль, і найелементарнішу фермерську роботу виконувати стало так складно й так нестерпно холодно, що Артур майже, хоч і не зовсім, думав, що сходити в школу було б приємним відпочинком. Снігу намело з північної сторони будинку й сараїв аж до дахів, що принаймні трохи захищало від завивання божевільного вітру. Сарай для свиней повністю замело, не один раз, а знову й знову. Щоранку їм доводилося його відкопувати, так, наче свині стали жертвою лавини. Лавиною це й здавалося – наче цілий Північний полюс потроху зсувався вниз, щоб їх присипати.

Вони стали бранцями у власному домі, а їхніми сторожами – вітер і сніг. Кілька разів на день вони прочищали тунель від будинку до сараїв і конюшні. Та ще один до дровітні, а далі ходити не наважувалися. Артурова мати непокоїлася через Ґерті Лунц, якій у кінці лютого видалили апендикс у неї ж на кухонному столі, але піти на снігоступах перевірити, чи з нею все гаразд, було надто небезпечно. Сніговиця проковтне за секунду. Ходитимеш колами, й навіть не підозрюватимеш про це.

Вони проводилидні, зібравшись навколо кухонної пічки, лагодячи все, що трапиться під руку, всі, крім Джейка, який проводив переважну частину часу у себе в кімнаті, займаючись своїми справами. Там стояв страшенний холод – Артур відтягував укладання спати якомога довше – але все одно Джейк волів бути саме там. Товариство родичів знуджувало його, це було ясно як білий день. Здавалося, навіть мати знуджувала його. Але їхні розмови й справді не назвати цікавими.

– Ти б піднявся на дах. – (Репліка від батька після того, як застогнали балки на даху.) – Візьми лопату. Забагато снігу намело.

– Добре. – (Від Артура.)

Десь на годину – більше нічого.

– Хтось хоче чаю? – (Їхня мати, радісно.)

– Звісно.

Минає ще година.

Лише раз Джейк наче трохи оживився. Вони щойно поїли – попереду їх чекав цілий вечір бездіяльності – і Джейк раптом сказав:

– Пограймо в карти! Я сходжу принесу свою колоду карт, добре?

– Можна подумати, мені немає чого робити, крім як грати в карти, – сказав їхній батько.

– А що, є? – відповів Джейк, оглядаючи кімнату. Речі, які треба було полагодити, закінчилися вже давно.

– І де ти взявся, такий вдатний марнувати час на чорт знає що, – гостро мовив батько, підозрюючи в його відповіді нахабство.

Джейк підвівся і вийшов з кімнати.

Ближче до кінця тижня один із коней захворів. Вони мали чотирьох важковозних коней – величезних тварин, розумних й охочих до роботи, чиїх попередників двадцять років тому привіз зі Старого Світу один фермер з Нью-Ліскерда, й відтоді їх розводив. Цей кінь був дворічний мерин на ім’я Мойсей. Він був уже в них рік і добре працював. Але того темного, сніжного, морозного ранку, коли Артур з батьком дісталися до конюшні, він безперестанку тинявся по своєму стійлу. Апетиту не мав і наче не міг стояти на одному місці. У Нью-Ліскерді був ветеринар, але з таким же успіхом він міг бути на Місяці. Найближчий телефон – у Струані, але навіть якщо дістатися до нього, всі дороги засипані. Під обід, доки сніговиця й далі завивала навколо конюшні, коневі погіршало. Під вечір він нетямився від болю, бився об стіни стійла, закочував очі, з рота в нього йшла піна.

– Кольки, – мовив Артурів батько.

Артурові хотілося запитати: «Він помре?», – але не зміг примусити себе сказати це вголос. Їм не було як коневі допомогти, й він так шаленів від болю, що вони не могли увійти в стійло й спробувати заспокоїти його руками. Кінь завважки тонну, як вантажний потяг, над яким утрачено контроль. Вони стояли біля його стійла, тупаючи замерзлими ногами – не хотіли кидати його самого, аж доки, десь о восьмій вечора, більше не могли цього витримувати, й Артурів батько сходив у будинок, приніс рушницю й застрелив його.

Коли вони нарешті повернулися в дім, Джейк був на кухні – звернувшись калачиком на кріслі біля пічки, читав книжку. Він глянув на них і підвів брову, побачивши рушницю.

– Ви що, ходили полювати в таку погоду? – запитав він.

Батько завмер. Він стояв посеред кімнати, опустивши голову, втупившись у підлогу. А тоді почепив рушницю на місце й пішов геть.

– Що я цього разу не так сказав? – запитав Джейк. Раптом він розізлився, мало не плакав від люті. – Що я цього разу не так сказав?

Артур, у якого перед очима й досі стояло те велике непорушне тіло на замерзлій підлозі, не здобувся на слово.

*

Квітень. Вітер змінився і повіяв з півдня, і, наче якимись чарами, сніг просів, обвалився й розтанув. Повітря пахнуло мокрою землею, все почало рости, пробиваючись крізь ще замерзлий ґрунт.

– Он оті двоє, – сказав Артурів батько, киваючи на дві телички біля паркану. – Я сказав Отто, що пришлю їх сьогодні вранці. Найпростіше буде, якщо ви їх просто відведете.

Артур кивнув. Стояла субота, найкращий день тижня. Неділя могла б бути не гірша, якби після неї не наставав понеділок.

– Коли? – запитав Джейк.

– Зараз.

– А що, Арт сам не може? Я маю піти в місто.

Батько саме лаштував запряг. Він повільно обернувся й глянув на Джейка. Артура вкололо погане передчуття, а також роздратування. Іноді йому здавалося, що Джейк навмисно намагався спровокувати батька. Вчора він забув нагодувати свиней. Як можна забути нагодувати свиней? Це те, що треба було робити щодня, те, що треба було робити завжди. Як наче він хотів перевірити, як сильно міг розгнівити батька, щоб той на нього напустився. Артур не міг цього збагнути: це було наче розворушити гніздо з гримучими зміями або проткнути вулика: може, точно й не знаєш, що саме далі станеться, але розумієш, що приємно не буде. То нащо це робити? Чому Джейкові просто не змовчати й не зробити, як сказано?

Батько мовчки глянув на Джейка, той знизав плечима й відвернувся. В Артура відлягло від серця. Він підійшов до теличок, узяв їхні мотузки й дав одну Джейкові, вони удвох пішли дорогою між полями.

У борознах і досі лежав сніг, роблячи поля чорно-білими й схожими на величезні відрізи вельвету. Дорога була мокра й слизька, з клаптями льоду, схованими під сльотою, тож телички йшли повільно.

– Я не розумію, чому ми обидва маємо йти, – сказав Джейк, коли з ферми їх уже не було ні видно, ні чути. – Хіба ти не впораєшся з обома?

– Ні, – відповів Артур.

– Чому ні? Ти такий вправний з ними.

– Через міст.

– А що з мостом?

– Вони його не люблять. Бояться. Він хитається. Нам треба буде переводити їх по одній.

– Гаразд, але коли ми перейдемо міст, ти можеш далі повести їх сам? Бо мені треба в місто. Я там з деким зустрічаюся.

– Добре, – знизав плечима Артур.

– Чудово! – сказав Джейк. – Тільки батькові не кажи, гаразд?

Артур знову знизав плечима. Вони брели й брели, Джейк намагався йти швидше, рвався вже піти в місто, тягнув за собою телицю, що впиралася й нещасно хитала головою.

– Давай, давай, давай! – казав Джейк.

– Повільніше, – мовив до нього Артур. Він почувався так, наче це його підганяв Джейк.

– Вона може йти швидше, якщо захоче.

– Вона не хоче.

– Може, в тебе й повно часу, – кинув Джейк, – але мені є чим зайнятися.

– Уже зовсім близько.

Ближче до міста стояв повноцінний міст через річку, що розділяла ферми Даннів та Лунців, але цей дозволяв скоротити дорогу більше ніж на милю. Він був грубо збитий з рейок, мотузок та дерев’яних планок, досить міцний, але рейки були надто довгі й немало пружинили. Унизу, за п’ятнадцять футів, між каменями кипіла Кроу-рівер, блідо-зелена, повна талих вод. Артурів батько та Отто Лунц спільними зусиллями утримували міст у доброму стані, але телиці про це не знали й Артур не засуджував їхньої тривоги.

– Боже, і справді бурлить, – сказав Джейк, вдивляючись у піняву воду.

Артур прив’язав свою теличку до бильця.

– Поведемо спочатку твою, – сказав він.

Для цього й справді треба було двоє людей. Артур підганяв із одного кінця, а Джейк тягнув з іншого, Артур казав: «Усе гаразд, дівчинко, все гаразд», а Джейк – «Давай, дурило!». Врешті вони її перевели, прив’язали до бильця і стали переходити міст назад. Посередині Джейк спинився й пострибав для експерименту. Міст відповів повільним рухом, піднімаючись й опускаючись у них під ногами. Артур ухопився за бильце.

– Що ти твориш? – запитав він. Він переважно ігнорував Джейкову поведінку – нервуватися через нього було просто не варто – але того дня Джейк і справді наче намагався заробити на горіхи.

– Я й забув, як це приємно, – сказав Джейк, дочекався, доки хитавиця мине, й перехилився через бильце. – Він і справді танцює. – Він перехилився ще більше, намагаючись зазирнути під міст. Артур дійшов до другого краю й ступив на тверду землю.

– Бачиш оту рейку? – запитав Джейк. – Ту, що під мостом. Закладаюся, що ти не зможеш перейти її перехоплюючи руками, ну, знаєш, звисаючи вниз. Від початку до кінця.

Артур не завдав собі клопоту відповісти.

– Закладаюся, що не зможеш, – повторив Джейк, посміхаючись до нього.

– Ходімо переведемо телицю, – відповів Артур. – Ти ж казав, що в тебе справи.

– Закладаюся, що я зможу перейти так на той бік, раз ти боїшся, – мовив Джейк. – Закладаюся.

«Закладаюся». Від народження це була його улюблена фраза. Він перетворював усе – усе – на змагання. Це здавалося таким безглуздим, бо він і так в усьому перевершував Артура. Але й далі це доводив і доводив. «Закладаюся».

– Ага, – відповів Артур. – Закладаюся, що зможеш. Ходімо переведемо телицю. Мені треба повертатися на ферму. Я думав, ти кудись поспішаєш.

– Закладаюся, що зроблю це за дві хвилини, – сказав Джейк, знову перехиляючись через бильце. – Може, за п’ять. За п’ять хвилин.

Він підбіг до кінця мосту і сповзав униз, доки не зміг ухопитися за рейку. Береги річки були круті – відірвавшись від краю, падаєш в обрив, не дуже далеко, але на дні лежали гранітні брили, через які перекочували піняві хвилі. У деяких місцях вода була глибока, може, й достатньо, щоб слугувати подушкою, але в інших камені стирчали з води, блискучі, рожеві, як лосось у сонячному світлі.

– Мені спробувати? – сказав Джейк, усміхаючись до Артура.

Артур відв’язав другу телицю, розмірковуючи, чи міг би перевести її самотужки. Телиця не зраділа. Вона поставила одну ногу на міст, а тоді забрала й сумовито озирнулася через плече на ферму.

– Я спробую, – сказав Джейк. Міст трохи затрясся, коли він ухопився за рейку обома руками й повиснув. – Це легко, – прокричав він з-під мосту. – Ти такий боягуз. Страхопуд. Мишача душа.

– Ходімо, – звернувся Артур до телиці. – Все гаразд. Тільки трохи хитається. – Він лагідно потягнув її, й вона знову спробувала, поставила одну ногу, потім другу. – Молодчина, – сказав він. – Телиця ступила вперед, ставши чотирма ногами на міст, й Артур повільно пішов спиною вперед, заохочуючи її. – Бачиш? Усе гаразд, правда ж?

– Це так круто! – сказав Джейк з-під них. Його голос обривався щоразу, коли він пересував руки. – Я вже… майже… посередині. Я казав тобі… що зможу. Тут круто!

Артур із телицею вже майже дійшли до середини, але тепер міст хитався сильніше, й Джейкові переставляння рук ще більше погіршували ситуацію. Телиця захиталася. Міст у відповідь різко заколихався й вона захиталася знову.

– А щоб тебе! – вилаявся Артур на брата. – А щоб тебе!

– Арте! – гукнув Джейк. Його голос раптом став інакший. – Не хитай міст. Він слизький. Тут мокро!

Артур його проігнорував. Телиця вже по-справжньому злякалася, натягувала мотузку, крутила очима.

– Ходи, – сказав Артур так лагідно, як міг. – Уже майже перейшли. Давай.

Вона спробувала зробити ще один крок, опустила ногу, зробила ще один. Вони вже дійшли точно до середини.

Джейк наче зовсім не рухався. Вони його випереджали, міст хитався на повну.

– Арте! Зупинися! Я не втримаюся!

Напевно, він думав, що Артурова легковірність безмежна.

– Ходи, дівчинко, – сказав Артур. – Ходи.

– Арте! – У його голосі вчувалася паніка. – Я серйозно! Я не втримаюся!

Артур зупинився. Він ненавидів свого брата. У той момент він його щиро ненавидів. Оця його любов втрапляти в ситуації, які могли бути небезпечні, а могли й не бути, й гукати до Артура, щоб той його врятував, й Артур ніколи не знав, вірити йому чи ні, і врешті таки вірив заради матері, а виявлялося, що Джейк знову жартував. Джейк це обожнював. Обожнював доводити Артурові й усьому світові, який Артур дурний. Який легковірний. Йому ніколи не набридне це доводити.

– Арте! – верескнув Джейк. – Я впаду!

– Добре, – відповів Артур. Слово, яке не даватиме йому спокою до кінця життя.

Він відчув, як Джейк упав. Відчув, як без нього міст став легший. Отак просто.

На якусь мить його паралізувало. Він не вірив. Він навіть не міг вдихнути. Стояв посеред мосту, дивлячись на телицю, з великими від шоку очима. А тоді різко вдихнув, схопився за бильце й глянув униз. Якусь мить він не бачив Джейка, бо очікував, що його віднесло течією далі, але ні, він був просто під мостом. Лежав лицем угору між двома каменями. Вода струменіла поруч нього й накривала його. Його лице.

Пізніше Артур не пам’ятав, як дістався до річкового дна. Напевно, зісковзнув униз або стрибнув. Він пішов убрід через крижані хвилі. Від холоду йому перехоплювало дихання. Він схопив Джейка під руки й потягнув його до берега. На якусь божевільну мить він подумав, чи це не може бути ще один вибрик, чи Джейк не міг спланувати впасти й удавав мертвого чи непритомного заради забави – ще одного, останнього, жарту. Але Джейкова голова нахилилася вбік, і вода полилася в нього з рота і з носа так, що Артур від страху аж скрикнув.

Він не міг вибратися на берег там само, де спустився, – надто круто, щоб видиратися на нього без нічого, не кажучи вже, щоб нести тіло. Побрів уздовж берега, іноді вода діставала йому до стегон, кипіла навколо нього. Він спотикався об камені, рухаючи занімілими ногами, нечутливими, наче стовбури дерева, шукаючи, де б вибратися нагору. Спочатку ніс Джейка на руках, а тоді, знайшовши шлях, перекинув його через плече, задихаючись від страху. Він вважав, що Джейк живий, був досить упевнений, що чув, як він кашляє, але не міг зупинитися, стати посеред річки й перевірити. А також хто знає, які в нього травми і якої шкоди йому, можливо, завдає Артур, несучи перекинутим через плече. Але що ще він міг удіяти? Він не міг видертися на берег, несучи його на руках, і не міг залишити його у воді.

Нагорі він обережно поклав Джейка на землю, щоб перевірити, чи той дихає, і, впевнившись у цьому, підхопив його знову й побіг. Біжучи через поля, все, що він бачив, було материне обличчя. Як він зможе отак увійти в будинок, несучи братове тіло? Як він зможе дивитися їй в очі? Неможливо просто отак їй показатися, не попередивши. Вона помре від шоку. Він молився, щоб батько був на подвір’ї чи на котромусь із найближчих полів. Будь ласка, Боже. Будь ласка. Він ішов і йшов уперед, схлипував і молився.

Його молитва була почута. Батько помітив його здалеку – Артур бачив, як він випростався й стояв хвилину, подумки питаючи себе, що це таке наближається до нього через поля, а тоді пішов йому назустріч, повільно, й раптом побіг.

– Скажи мамі, – прокричав Артур, коли батько підбіг досить близько. Він плакав і через це йому важко було говорити. – Скажи мамі. Поклич лікаря.

*

У наступні роки в нічних жахіттях сцени того дня поверталися й мучили його. Джейкове обличчя під водою. Серед усього іншого переважно це. Але також Джейк на кухонному столі, з ногами, зігнутими під таким кутом, під яким не можуть бути зігнуті ноги, і їхня матір, що схилилася над ним, буквально заламуючи руки, – справдився її найгірший кошмар. Вона все схлипувала: «Як же це сталося? Ох, Артуре, як же це сталося?». Він мав би їй тоді сказати, розповісти їй усе, але не зміг, тож відповів: «Він підсковзнувся, просто підсковзнувся», і далі казав це щоразу, коли його питали, намагаючись перетворити ці слова на правду.

Просто перед тим, як батько привіз лікаря, після якого прибув катафалк, що слугував за швидку допомогу, Джейк розплющив очі. Артур бачив, як він намагався зосередити погляд на стелі. А тоді, з величезним зусиллям, він трохи повернув голову і став повільно оглядати кімнату, побачив матір і зупинив погляд на Артурові. За якусь мить його губи розтулилися, наче він хотів щось сказати. Проклясти Артура, без сумніву. Звинуватити його. Сказати правду.

Скажи їй, подумав Артур, раптом бажаючи, щоб він так і зробив. Скажи їй, що сталося. Він на це заслуговував, просто хотів, щоб з цим уже покінчити.

Але Джейк нічого не сказав. Може, не зміг вимовити слова. Він знову заплющив очі й незабаром прибув лікар Крістоферсон, швидко його оглянув – Артурів батько стояв, притулившись до стіни, наче прикутий до неї шоком – і за допомогою містера Лероя, власника похоронного бюро, обачно переклав Джейка на ноші й забрав геть.

Артур стояв посеред кімнати, знову й знову програючи в голові ті останні секунди на мосту, намагаючись їх змінити, намагаючись замінити те, що сталося, на те, що мало б статися, на те, що він мав би зробити. Навіть гірше – подумки повторюючи те, що він сказав, те одне нестерпне, непрощенне слово. Намагаючись взяти його назад. Відчайдушно прагнучи змінити той безповоротний факт, що сказане не повернеш. Щойно воно злетіло з твоїх вуст, вороття нема.

Глава 5

«Місто зробило свій вибір: пневматичну зброю заборонено»

«50 років срібнодобувній промисловості»

«Теміскеймінг спікер», травень 1957 року

Місіс Крістоферсон була лікареві Крістоферсону не тільки за дружину, а ще й за медсестру, тож коли вона пішла, Ієнів батько опинився в складному становищі. Через тиждень чи два хаосу він наче зрозумів, що має якось це владнати, навіть якщо лише (як він сказав Ієнові) на короткий час. На тому етапі Ієнові стало ясно, що його батько й досі вірив, ніби його дружина повернеться.

Тим часом лікар дав оголошення у «Кенедіан медікал есосіейшн джоурнал»: «Потрібна дипломована медсестра, – написав він, – у маленьке північне містечко». Не варто йому було писати «північне». Може, й «маленьке» не варто було писати. Відповідей надійшло тільки дві й одна кандидатка відразу відмовилася, коли збагнула, як Струан далеко на півночі. Друга, Джессі Армітаж, приїхала через своє невігластво.

На той час уже настало літо й озеро було в усій своїй красі. Сонце сяяло щодня. Весна минула без дощів і тепер москітів літало винятково мало. Медсестра – двадцятидворічна дівчина, що народилася й виросла в Торонто – була просто зачарована.

– Тут так гарно, – казала вона до пацієнтів, міняючи пов’язку, роблячи укол чи витягаючи горошину в дитини з вуха. – Я навіть не уявляла, що в моїй власній країні бувають такі красиві місця!

Але настала осінь і повіяли рівноденні вітри, зриваючи з дерев листя так, наче збезчещуючи їх. Озеро стало сіре й похмуре, й хвилі перестали бути лагідними: вони зловісно піднімалися, а з їхніх верхівок здувалися жмені бризок. Вітер мчав з півночі, наганяючи хмари, доки ставало темно, хоч в око стрель. Прозорі заслони дощу проносилися озером. Хтось із міста сказав Джессі Армітаж: «Це ще таке. Ось почекайте, як буде сніг, а не дощ. Отоді побачите. Дізнаєтеся, що таке холод».

Джессі Армітаж повернулася в Торонто.

Одного вечора Ієн знайшов батька біля озера. Той споглядав, як хвилі накочуються на берег. Збиралося на величеньку грозу.

– Не розумію, як це можна не любити, – сказав лікар Крістоферсон. Його голос був майже вибачливий, так наче він сповідався. А тоді додав – й Ієн збагнув, що в якомусь сенсі це таки була сповідь: – Твоя матір це все ненавиділа. Північ, я маю на увазі. Я думав, що з часом вона полюбить її так само, як і я. Але ні.

Ієн нічого не відповів. Батько багато виправдовував його матір у ті перші дні, наче намагався переконати Ієна, що вона мала причини їх покинути. Увечері, після того як вона пішла, голосом таким нещасним, що Ієн мало не почав зневажати його, чоловіка, яким завжди захоплювався більше за решту, він сказав: «Не звинувачуй її. Чесно кажучи, це моя провина. Вона тут нудилася. Було нечесно привезти її сюди». Ієн здивовано глянув на нього, переповнений огидою. Це мало б бути причиною покинути свою сім’ю і втекти з іншим чоловіком? Що вона нудилася? Він подумав про Лору, яка ні на мить не припиняла працювати від моменту, коли прокидалася зранку, і чиїм супутником життя був найнудніший чоловік на планеті. Вона на це не скаржилася. Якби її запитали, то вона б сказала – й Ієн був у цьому переконаний – вона б сказала, що її місце – разом із чоловіком і дітьми, і на цьому питання було б вичерпане.

Навесні лікар Крістоферсон дав іще одне оголошення в медичний журнал і не отримав жодної відповіді.

– Ти часом не хочеш бути медсестрою? – запитав він в Ієна, й той відповів «Дуже смішно», однак знав, що батько тільки частково жартує. Зрештою, який у нього був вибір? Він справді потребував допомоги, і хто ще міг її надати? Місіс Таттл зомліла б відразу, якщо б її попросили навіть просто приклеїти пластир.

Новий учитель, Стенлі Банністер, приїхав замінити вчителя географії, з яким утекла Ієнова мати, і привіз із собою молоду дружину, Марджі, що виявилася медсестрою, тож Ієн подумав, що йому тепер нічого не загрожує. Але місяців через шість Банністери побудували дім на Кроу-рівер-роад, надто далеко, щоб Марджі могла допомогти в разі термінових випадків у неробочі години. А в неробочі години термінові випадки вдавалося мати дивовижній кількості людей.

Ієн обурювався, коли його просили допомогти. Він знав, що в батька більше не було варіантів, та все одно обурювався. Не через саму роботу, яку йому доводилося виконувати: кров, хоч свіжа, хоч засохла, нічого в нього не викликала, а ще виявилося, що йому добре вдається заспокоювати дітей, може, навіть краще, ніж батькові. Тож не те щоб йому дуже не подобалися завдання, виконати які його просили. Що йому не подобалося, так це те, що він був вимушений їх виконувати. І пояснення цієї ситуації.

«Що, практикуєшся потроху, так?» – казали пацієнти. Або ж: «Як підеш учитися в медичний, матимеш фору». Ієн, допомагаючи втримати дитину, що виривалася, або готуючи маску з хлороформом, кивав і нічого не відповідав, бо відпиратися не було сенсу.

Але з плином часу пацієнти звикли, що він заміняв Марджі в позаробочі години, й перестали коментувати, й Ієн звик до цього теж. Він і далі обурювався, коли про це думав, але й думав про це набагато менше.

*

За день до його сімнадцятих іменин була субота, й Лора спекла Ієнові торта. Він стояв на почесному місці посеред кухонного столу, коли вони з Артуром повернулися з поля на обід.

– Це насправді не іменинний торт, – сказала Лора, – бо це погана прикмета – святкувати іменини наперед. Тому в ньому немає свічок. Це просто торт.

Він був величезний, круглий і вкритий липкою шоколадною глазур’ю – дитячий торт, але гарний на вигляд. Вони з’їли трохи на десерт, а тоді пізніше, ближче до вечора, коли Ієн і Артур зробили перерву, мали з чим попити чаю. Вони сиділи на старих мішках з-під картоплі, які Артур кинув на високу траву на краю поля. Роберт та Едвард стояли за ними, все ще запряжені, але відв’язані від плуга, смикаючи траву з таким звуком, ніби рвуться простирадла.

Стояла спека, трава пахла солодко й свіжо, навколо них кружляли бджоли, наче вже настала середина літа, хоч іще досі був лише травень.

Чай був із термоса, та все одно ще досить гарячий, щоб обпекти піднебіння. Два великі кусні торта – ретельно загорнуті у вощений папір.

– То як ти святкуватимеш іменини? – сказав Артур. Від його голосу, що пролунав серед тиші, Ієн аж підстрибнув. Дні, які він проводив з Артуром, скидалися на широкі долини мовчання з рідкісним півдесятком каменів-слів, і ці камені завжди його дивували.

– Я ще про це не думав, – відповів він.

Артур намагався струсити глазур назад на один із куснів торта – вона пристала до паперу. Він сильно її потрусив, і вона відлипла посередині й упала на торт із заледве чутним глухим звуком.

– Тримай, – сказав Артур, передаючи йому кусень.

– Дякую. Дуже смачний торт.

Та вони ж майже вели розмову! Коли він тільки почав працювати на Артура, тиша здавалася йому зловісною. За цілі дні вони навряд чи обмінювалися словом. Він не мав нічого проти – власне, тоді він був радий, що не мусив розмовляти. Він міг цілковито покладатися на те, що Артур не спитає, як вони з батьком тримаються.

Та й хай там як, насправді це була не тиша. Навколо чулося безліч звуків, переважно від коней: важке, ритмічне тупотіння копит, їхнє сильне дихання, стукіт і дзвякання їхньої упряжі. А ще – пташки й цикади, гудіння комах, гавкіт собак і коли-не-коли – стукіт дятла десь удалині.

Раз чи двічі він пробував улаштувати тишу вдома. Роками він автоматично вмикав радіо, коли заходив до себе у спальню, але, якийсь час попрацювавши з Артуром, спробував його не вмикати. Однак тиша в нього вдома була інакша. Вона наче підкреслювала відсутність його матері. І звуки, які її порушували, були далеко не заспокійливі – плач дитини з приймальні, іноді крики з батькового кабінету, дзеленчання телефону, відповідь місіс Таттл і її стривожене бурмотіння, з яким вона йшла до батькового кабінету. Вона терпіти не могла відповідати на телефон: а що як хтось помре, доки з нею розмовлятиме? А що як у когось стався серцевий напад і він видихнув свої останні слова в слухавку? Вечорами, коли батька нікуди не викликали, на будинок опускалася справжня тиша, важка, наче обтяжена депресією, що охопила батька, відколи пішла мати. Тож він умикав радіо й дозволяв Елвісові, Чакові Беррі та Бадді Голлі її заповнювати.

Тепер він сидів поруч Артура й слухав, як дзижчать бджоли й рвуться простирадла, і як Артур сьорбає свій чай із надщербленої емальованої кружки. У них за спинами пролунало з півдесятка важких, грузних кроків, і над Артуровим плечем показався величезний Едвардів ніс. Його заінтригував торт.

– Іди геть, – сказав Артур і ляснув його тильним боком долоні. Едвард махнув головою й відступив назад, а тоді зупинився, й Ієн відчув на собі його погляд. Він втягнув голову в плечі й схилився над своїм куснем.

– Іди геть, – знову сказав Артур грізно.

Едвард здався і повернувся до Роберта, й невдоволено подмухав йому у вухо. Роберт замахав головою. Едвард був молодший серед них двох і виводив Роберта з себе.

– Ти не влаштовуєш вечірки? Не запросиш друзів? – запитав Артур, б’ючи всі рекорди з тривалості їхніх розмов.

– Та ні. У понеділок в мене іспит. Завтра доведеться вчитися.

Артур спочутливо кивнув і сьорбнув свій чай, а Ієна накрило хвилею сорому. Бо Артур, попри всі його недоліки, був дуже приємний чоловік, і досі навіть уявлення не мав, що Ієн працював на нього тільки тому, що закохався в його дружину. І точно навіть подумати не міг, що іноді, вже затемна, Ієн повертався на ферму. Повертався і тихо стояв в чорній тіні дерев на краю двору, наче якийсь темний привид, що переслідує її.

*

– Ієне, ти з кимось зустрічаєшся? – запитала Лора кілька місяців тому, і його в одну мить охопила паніка. Чому вона запитала? Вона помітила, що він за нею спостерігав? Чи знала вона про його почуття до неї? Може, вона бачила його наскрізь, може, вона зрозуміла це ще тоді, коли він уперше прийшов на ферму напитувати роботи. Але вона здавалась просто зацікавленою, не насміхалася з нього і не дражнила. Тож він пробурмотів, що так, щось таке.

Він і сам не знав, як йому це вдалося, але в нього й справді була дівчина. Вони стали зустрічатися десь рік тому, коли всім класом поїхали на Лоу-даун-пойнт увечері після їхнього останнього іспиту, щоб трохи відсвяткувати кінець навчального року. Розклали багаття на березі, смажили хотдоги й зефір, кільком хлопцям вдалося роздобути самогону, тож вони всі напилися і пішли плавати серед ночі. Дехто з них передбачливо прихопив із собою купальники, вбравши їх під одяг, а решта, разом з Ієном, плавали в білизні. Кілька хлопців – ті, що випендрювалися все своє життя – та кілька дівчат – ті, від яких цього можна було очікувати – купалися голими. Вони всі багато плескалися, верещали й реготали, але, на диво, ніхто не втонув, не впав у вогнище й не розбив голову об каміння, пірнаючи з краю пірса. Вода була ще дуже холодна, тож коли вони вийшли на берег, їхні зуби цокотіли так сильно, що ніхто не був здатен говорити. Вони докинули дрів у вогнище й зібралися навколо нього, сівши так близько, як могли, щоб не обпалити брів, по черзі пили самогон і на все горло виспівували «Та ти кобель» Елвіса Преслі холодним і далеким зіркам. Час від часу хтось із них докидав ще дрів у вогнище, й іскри піднімалися стовпом і зникали в темряві.

Піт там був від самого початку, але тримався трохи осторонь, як зазвичай робив у гурті. Він пішов геть незабаром після того, як усі вийшли з води. Ієн виявив, що сидить біля Кеті Беретт, чий батько працював у компанії «Гідро». Вона була симпатична й приємна, і дуже змерзла, а він добряче напився, тож почав енергійно терти їй спину, щоб зігріти. Одне привело до іншого, і зранку вів виявив, що вони стали парою.

В якомусь сенсі він цьому радів. У нього ще ніколи раніше не було дівчини, і він не мав певності, що тільки через його власний вибір. Відколи мати пішла, він у глибині душі відчував, що, можливо, у стосунку до дівчат на нього наклав відбиток її ганебний учинок. Тож те, що Кеті його вибрала – це вона сіла біля нього, а не навпаки, – його заохотило. Плюс йому подобалася її зовнішність, її запах, те, як вона відразу на нього схилилася й дозволила себе обійняти.

Певна річ, проти Лори в ній не було нічого особливого. Він знав, що їх не варто було порівнювати, але нічого не міг із собою вдіяти. Кеті була маленька й пухкенька, з чистою, світлою шкірою й темним блискучим волоссям, а Лора – висока, струнка й розкішна, і вродою – із зовсім іншої ліги. Та й Кеті була юна дівчина, а Лора – доросла жінка.

Тієї першої ночі вони далі за поцілунки майже не зайшли. Ієнові хотілося б зайти далі. Раз на те пішлося, йому хотілося б дійти до кінця. Кому не хотілося б? Але дівчата бувають двох типів: «порядні» й «доступні», й Кеті точно належала до першої категорії. Та й навіть якби вона була «доступна», він, напевно, однаково не дійшов би до кінця. Він не був достатньо п’яний для цього. Багато хлопців його віку вже це зробили, і він це знав, але думка про секс поза шлюбом асоціювалася в нього з його матір’ю. А також йому не вдавалося не пам’ятати про можливі наслідки. Іноді він вважав, що занадто близьке знайомство з наслідками псувало йому юність. Однак іншим разом він думав, що це лише відмовка й насправді він просто боягуз. Замолоду люди мали б робити божевільні речі, але йому це ніколи не вдавалося. Як-от заходити на лід надто скоро після того, як він замерз, наприклад. Діти весь час так робили, але ж вони не бачили тіл інших дітей, які провалилися крізь лід, а от він бачив. Таке ставалося мало не кожної зими й сповнювало його батька німим гнівом.

Та сама проблема в нього була з дівчатами, з тим, щоб дійти до кінця. Він мав цілковиту певність, що якщо «зробить це» з дівчиною один раз – один раз! – вона завагітніє. Навіть якщо він зможе роздобути презерватив – і як він мав би це зробити в місті, де його батько й аптекар знають один одного все своє життя? – навіть якщо він зможе його роздобути, скажімо, від друга, в ньому виявиться дірка.

Усе одно, гуляючи з Кеті, він завжди намагався дістати якомога більше. За останні кілька місяців йому вдалося переконати її дозволити йому торкатися верхньої її половини, й продовжував працювати над тим, щоб дістатися південніше. Однак це був довгий, повільний процес. Здавалося, треба було пройти кілька етапів. Спочатку вона дозволила йому мацати свої груди, але не дозволяла на них дивитися, що було дивно й досадно, але краще, ніж якби було навпаки. М’якість її грудей його вражала. Те, як її пипки тверділи від його дотиків. Вони були чудові. Дивовижні. Він був від них у захваті. Однак іноді, просто посеред пестощів (такі їхні зустрічі ставалися вдома у Джессопів, друзів батьків Кеті, дворічну дитину яких Кеті гляділа увечері мало не кожного четверга), він ловив себе на думці, які на дотик Лорині груди. Від цього йому перехоплювало дух і паморочилося від хоті, й він намагався провести рукою по теплій, шовковистій шкірі з внутрішнього боку стегон Кеті й притискати її до дивана Джессопів, доки джинси стримували його ерекцію. Кеті відштовхувала його й шипіла: «Ієне, припини! Годі!». Однак, попри її рішучі відпирання, Ієн був досить певний, що їй подобалося, коли він так сильно збуджувався. Їй ніяк було знати, що це не тільки через неї. Йому від цього ставало трохи соромно, але не аж так сильно, щоб зовсім перестати це робити.

*

Мама надіслала йому подарунок на день народження – великий пакунок, ретельно загорнутий у брунатний папір, що прибув за кілька днів до події. Ієн відразу його розгорнув, просто щоб покінчити з цим. «Сподіваюся, тобі сподобається, любий, – писала в записці мама. – Я думатиму про тебе цілий день». У пакунку була куртка, водонепроникна, з якимось легким і теплим, наче гусячий пух, матеріалом усередині. Він жодного разу її не надягне.

Батько подарував йому каное. Вони вже мали одне каное, що колись належало Ієновому дідові, але воно було широке, масивне й трималося на воді, як свиня, а це, нове, – тонке й вузьке, відразу видно, що воно розсікатиме воду, наче ніж. Каное було вирізане з клена й полаковане всередині й зовні так, що блищало, наче теплий мед.

– Звідки ти його взяв? – запитав Ієн у батька.

Він ще ніколи не бачив нічого красивішого. Каное було прив’язане до пристані, лежачи на поверхні води так легко, що на вигляд важило не більше за листок. Пристань належала їм. Ієнів дід купив шматок землі між їхнім будинком та озером і прорубав доріжку між деревами, щоб мати вихід до води. На пристані був дзвоник, великий і мідний, що висів на стовпчику, щоб можна було покликати лікаря, якщо той рибалив, а хтось потребував його допомоги. Ієнів дід був завзятий рибалка, й батько теж, хоч тепер рідко мав на це час. Вони мали свою власну маленьку затоку з півмісяцем пляжу між двома довгими вершинами каменюк. На нерівному шматку землі позаду пляжу збудували сарай для човнів, де тримали старе каное й шлюпку. Двері сараю були відчинені, й Ієн побачив, що в ньому встановлено ще одну стійку для його каное.

– У Темагамі, – відказав батько. – Я попросив Джона Рейвена придивитися його для мене. Він помітив його, коли був там якийсь час тому. Воно місяць простояло в сараї біля доків. Піт привіз його сюди на моє прохання вчора ввечері.

– Воно чудове, – мовив Ієн.

Батько глянув на нього й усміхнувся. Ієнові довелося відвести погляд. Батько так відчайдушно прагнув його порадувати, що йому стало важко на серці. У мене все гаразд, хотілося сказати Ієнові. І так дійсно й було, майже завжди. Це в тебе не все гаразд. За себе хвилюйся.

– Напевно, я його трохи протестую, – сказав він, нагинаючись, щоб розв’язати шнурівки. – Хочеш зі мною?

– Іншим разом, – похитав головою батько. – Не запізнися в церкву.

Ієн відв’язав причальний канат й обережно босоніж ступив у каное. Воно трохи захиталося під його вагою, але йому знадобилася лише секунда чи дві, щоб відновити рівновагу. Перекладини в нього під ногами були теплі й приємні на дотик.

– Мало не забув – дякую, – сказав він, підвівши погляд на батька.

Лікар Крістоферсон кивнув. Було ще рано, навіть не восьма година, але сонце вже припікало, обпалювало їх обох: батька на причалі, його самого – в човні. На воді звідкись з’явилися брижі й поплескали каное по боках.

Він відгріб від берега, слухаючи, як під корпусом хлюпає вода, думаючи про те, які мотиви мав батько, коли зробив йому такий подарунок. По-перше, каное точно коштувало купу грошей, а багаті вони не були. (Мати назвала його батька нікудишнім, й хай як Ієнові не хотілося з цим погоджуватися, вона мала слушність у тому, що стосувалося стягування плати зі своїх пацієнтів. «Колись пізніше, – казав він ніяково. – Коли матимете змогу». Грошові справи його збентежували.)

Але, навіть не беручи до уваги його вартість, каное, якщо подумати – це дивний подарунок людині, що поїде з дому трохи більше ніж за рік. Його точно не запхнеш у валізу і не візьмеш із собою. Ієн питав себе, чи був цей вибір умисний. Ні, хай не умисний, це він задалеко заходить, але чи могло бути так, що його батько підсвідомо хотів подарувати йому щось таке, до чого він прикипить душею, але щоб користуватися ним, муситиме повертатися в Струан? Чи міг він намагатися посіяти в Ієновому серці зерно смутку за Північчю, що ростиме в ньому, доки буде далеко, і врешті приведе його додому? Батько не мав жодного сумніву – в цьому Ієн був певний, – що він піде вчитися в університеті, власне, підштовхнув би його, якби йому не хотілося йти. Але він також знав, що батько хоче, щоб він повернувся. Він ніколи цього не казав, але в цьому й не було потреби. Ієн відчував це своїм єством. Глибоко в душі батько сподівався, що він вибере медицину й піде його слідами. Якщо сказати йому це в лице, він буде вражений і відпиратиметься. Скаже, що, само собою зрозуміло, Ієн має вибрати заняття, яке буде йому до душі. Але також само собою зрозуміло, що батько сподівався, що Ієн вибере медицину. І Струан.

Навіть за нормальних обставин було б досить прикро його розчарувати, поїхати з дому з наміром не повертатися, крім як коли-не-коли на свято. А тепер? Кинути батька самого, знаючи, як низько він опуститься? Іноді Ієна це лякало – лякала глибина батькової депресії. Він завжди вважав його невразливим, думав, що той знає відповіді на всі питання. Таке враження він справляв не тільки на своїх пацієнтів, а й на Ієна. Він здавався міцним, мов скеля. Непохитним. А виявилося, що ні.

Переважно він мав нормальний вигляд, коли працював. Він і далі приймав пацієнтів за тим самим графіком разом із Марджі Банністер, своєю медсестрою, їздив до пацієнтів додому й вислуховував їхні скарги, як завжди. І зранку він теж був загалом нічогенький. За сніданком вони обидва сиділи на кухні й читали газети. Вони обидва прокидалися рано, тож навіть у дні шкільних занять сніданок був досить неспішною справою.

А от вечорами його стан погіршувався. Він намагався з цим боротися, Ієн це бачив. Він докладав зусиль – власне, саме на це дивитися було найболючіше. Час вечері, коли батько переживав не найкращі часи, був іспитом на витривалість, ускладнений тим, що він вважав, ніби вони мають їсти «як годиться», сидячи за великим лакованим столом у їдальні, як робили тоді, коли мати жила з ними. Ієнові не подобалася та кімната. Вона й досі нагадувала про присутність його матері. Їдальня й вітальня були повні її цяцьок: мереживна серветка на буфеті, кришталеві вази (у яких ніколи не стояли квіти, бо, за твердженням Ієнової матері, в радіусі чотирьохсот миль від Струана росли самі бур’яни), низькі настільні лампи на кожному столику для закусок. («Хіба вони не чарівні? – пригадав він її слова, коли лампи тільки привезли. – Бачиш, як вони утворюють маленькі острівці світла? Це так просто. Так елегантно. Ти згоден?». Вона пересунула одну з ламп трішечки вбік. Це був один з небагатьох спогадів, коли вона здавалась щасливою, що робило його набагато болючішим.)

Певна річ, лампи вона купила не в Струані. У крамниці домашніх товарів можна придбати керосинові лампи на випадок, якщо (власне, не якщо, а коли) під час зимових хуртовин зникатиме електроенергія, але такі лампи були функціональні. У Струані ще не підхопили ідею «милого інтер’єру». У Струані ще не чули слова «декор». У каталозі магазину «Ітон» («друга Біблія», як називав його батько, бо в багатьох будинках, де він бував, це було єдине чтиво) теж про це нічого не йшлося, але принаймні це були пристойні лампи, й, скориставшись трохи уявою, як сказала мати сумовито, можна було створити такий інтер’єр, що перетворював будинок на домівку.

Ієн вважав, що їм варто було все викинути геть того ж таки дня, коли вона пішла, звільнити дім від усіх прикрас і сувенірів, підсвічників і рамок для фотографій, але вони цього не зробили, й тепер усе це стояло й збирало пил (витирання пилу не належало до сильних сторін місіс Таттл), дожидаючи нагоди накинутися зі спогадами. Чому вони не могли їсти на кухні, одвічному царстві місіс Таттл? Чому вони не могли сидіти там і зранку, і ввечері?

Однак, якщо відверто, він знав чому. Він знав, що його батько відчував потребу підтримувати ілюзію «нормального» сімейного життя. Тож він нічого не казав, і вони сідали в їдальні, вечір за вечором. Місіс Таттл готувала їм їжу (в п’ятницю вона робила щось таке, що на вихідних можна було розігріти) й накривала на стіл перед тим, як піти, й вони їли там, за всіма правилами, й вели чемну розмову, навіть коли не було чого обговорювати.

– Суцільний жир, – оголошував батько голосом, у якому вчувалося намагання створити враження веселого настрою, кладучи собі шматок підсмаженої курки. – Жир збирається в кишках, артерії забиваються. І року не мине, як обоє відкинемо ноги.

– Але воно того варте, – казав Ієн, підтримуючи цю розмову, підіграючи йому.

– О так. Достойна смерть, – погоджуючись, кивав головою батько.

Або обговорювали, як минув їхній день.

– Джойз Інґрамз сьогодні знову приходила.

– Ага, я бачив її у приймальні. Треба нам уже вирізати її ім’я на стільці. Що з нею негаразд цього разу?

– Узагалі нічого.

– Хіба ти не можеш сказати: «Це все вигадки. Йдіть додому»?

Його батько похитав головою.

– Їй треба, щоб її заспокоїли. Іпохондрія – це якоюсь мірою хвороба.

«Як-от депресія?» – подумав Ієн. Якщо так, то йому її було шкода.

– Може, що їй треба, так це дійсно захворіти, – сказав він. Здавалося, батькові допомагало залучення до розмови, наче його мозок був не такий вразливий, коли зосереджувався. Але довести його до цього стану було непросто, наче накручувати старий грамофон, що вічно барахлить. – Отоді вона відчує різницю. Вона колись хворіла по-справжньому?

– За моєї пам’яті – ні. Підхопила грип кілька років тому. Легкий, без ускладнень.

– Вона дуже зрадіє, коли помре, – сказав Ієн. – Можна буде викарбувати «А я вам казала» на надгробку.

Батько всміхнувся. Викликати в нього усмішку – маленька перемога. Вечорами сміх був йому не до снаги.

Ієн думав, що погані періоди трохи порідшали з часом, та все одно іноді здавалося, що сила тяжіння діє на його батька вдвічі сильніше, ніж на решту. Щоки обвиснули, а його кремезна фігура наче хилилася до землі. Він мав виснажений вигляд. Чи переживе він це коли-небудь? А якщо ні, то як Ієн зможе його покинути? Сама думка про це сповнила його почуттям провини, а почуття провини його розізлило. Людина не має почуватися винною за те, що живе своїм життям. Ми не маємо відповідати за щастя своїх батьків. Це нечесно.

Пригрівало сонце й ранковий туман повільно піднімався з поверхні води. Він плив крізь воду; каное створювало не більше шуму, ніж туман. Воно було чудове, а він, пливучи в ньому, переймався тим, до чого ще понад рік. Він сердився на самого себе, на те, як хвилювався через усе – допік себе до печінок. Він мав би тішитися каное – чудовий дарунок на день народження – й дуже може бути, що батько подарував його, бо просто знав, що це припаде йому до душі. Тільки тому, ні більше, ні менше.

Услід за туманом з’явився легкий вітерець, і чистий кислий аромат дерев полинув над водою. Ієн оглянув Блейкс-бей, але не побачив там Піта, тож поплив далі, до Безнадійного острівця, і знайшов його у болотистій частині, де любить ховатися щука, схиленим над своєю вудкою, наче той старий троль.

– Це ж треба, блідолиций у каное, – сказав Піт, коли підплив Ієн. – Тільки подивіться.

– Щó, непогане? – відповів Ієн.

– Ось що я тобі скажу, – мовив Ієн, потягуючи одну ногу, ставлячи її назад і потягуючи другу. Борти в «Королеві Мері» були дуже низькі, а Пітові ноги – дуже довгі, тож його коліна завжди сягали вух. Джинси на колінах здалися вже давно й тріснули упоперек штанини від шва до шва. – Коли ви, народ, трохи розвинетеся, років так замільярд, ви винайдете навісний мотор і вже ніколи не житимете як раніше.

Ієн широко всміхнувся. Проте останнім часом у Пітових жартах йому вчувалася якась різкість, і це іноді його непокоїло.

– Однак воно гарне, – сказав він, роблячи другу спробу. – Ти маєш це визнати.

– Гарне, – відповів Піт, – але я хотів би подивитися, як ти в ньому зловиш щуку. І не потрапиш за борт. – Саме в цей момент його крючок смикнуло щось таке велике, що Піта кинуло до бортика «Королеви Мері». Вудка вилетіла з його рук, і він сам замалим не впав за борт. – Ах ти ж чорт! – сказав він, відновивши рівновагу. – Що це було?

Ієн сміявся так сильно, що не міг відповісти. Піт узяв весло з дна свого човна, підігнав «Королеву Мері» до каное, й перш ніж Ієн зміг його зупинити, злегка штовхнув бортик, і каное перекинулося.

Вода була така холодна, що в Ієна мало не зупинилося серце. Він виринув, від шоку хапаючи ротом повітря, й побачив Піта, що стояв над ним і всміхався, як той кіт.

– Ти його охрестив, – сказав він. – Це хороший знак – затопити своє каное, коли вперше виходиш на воду. Ти станеш щасливчиком.

І він мав рацію, бо Ієн взявся за бортика, виштовхнув себе з води, потягнувся по Пітову руку й чисто випадково зумів її вхопити, смикнувся назад, і Піт теж опинився у воді. Це було як у старі часи.

*

У церкві Ієн з батьком сиділи на тій самій лавці, що й завжди. Людей було повно. Схожа на літню погода всіх звеселила й додала їм готовності досидіти до кінця проповіді в обмін на задоволення згодом зібратися довкола церковних сходів й обмінятися плітками. Жінки вбралися в літні сукні й капелюшки зі штучними квітами. Всі мали бадьоріший та енергійніший вигляд, ніж місяць тому, коли ще лежав сніг. Діти й ті здавалися не такими вередливими, як завжди. Вибивався лише преподобний Томас. Його проповідь була на тему болю – про те, що життя треба сприймати таким, як воно є, терпіти з усмішкою на вустах, радіти близькості з Богом, що можна відчути через страждання. Ієн, через ранкове купання був бадьоріший, ніж завжди, почув, як його батько тихенько пирхнув. Він бачив більше болю, ніж преподобний Томас.

Артур і Лора Данн зі своїми дітьми сиділи на три ряди попереду, як завжди. Ієн втупився поглядом у Лору, як робив, здавалося, все своє життя. Якби там була Кеті, він почувався б винним, але її сім’я відвідувала баптистську церкву на іншому краю міста. У глибині душі Ієн цьому радів – так він міг зосереджуватися на Лорі. Він і далі відчував своє звичне змішання емоцій, коли був поруч неї. Так, ніби п’єш холодну воду в пустелі й тебе живцем з’їдає армія мурашок, і все це водночас.

Після церкви, коли Артур повернувся у вантажівку, щоб ні з ким не довелося розмовляти, вона підійшла й заговорила до нього.

– З днем народження, – сказала вона. Картер пішов за своїм батьком, але Джулі й Марч залишилися з мамою. Джулі сором’язливо всміхалася Ієнові. Вона його соромилася, бо взимку так мало з ним бачилася. Марч, маля, що вже не був малям, перестав викопувати великим пальцем канавку в піску біля материної ступні й допитливо підвів на Ієна погляд. – Хіба ви не привітаєте Ієна з днем народження?

– З днем народження, – сказала Джулі.

– Дякую, – відповів Ієн.

– У мене є машинка, – сказав Марч.

– Справді? – запитав Ієн. – Де ж вона?

– Вдома, – відповіла Лора, – інакше він би бігав і грався нею у проході між лавками.

– Якого вона кольору? – запитав Ієн у Марча. Йому вже було десь майже три. За останні два роки він значно покращав. Як і Джулі. Тепер Ієн не був проти їхнього товариства.

– Синя, – невпевнено відповів Марч, підводячи погляд на матір, щоб дістати підтвердження. Вона кивнула.

– Як у твого татка, – мовив Ієн, і Марч глянув на батькову вантажівку, припарковану під деревом. Він похитав головою.

– Вона менша, – сказав із жалем у голосі.

– Може, ще виросте, – відповів Ієн, і Марч нахмурився на нього з-під світлого чубчика.

– Ієн дражниться з тебе, – пояснила Лора. Вона погладила щоку Марча зовнішнім боком долоні, й Ієна сповнила хіть.

Він дивився, як вона повільно йшла до вантажівки, як Джулі й Марч плелися за нею, наче маленькі шлюпки за великим кораблем. Картер й Артур стояли біля машини. Картер спитав щось у батька, Артур похитав головою, і той відвернувся, згорбивши плечі. Типова для нього поза.

Але він насправді непоганий хлопець, подумав Ієн. Він не огризається до батьків, не відмовляється робити, як сказано, не кидає каміння людям у вікна. Він просто завжди здається таким сердитим. Ієн бачив його на шкільному майданчику під час перерви чи обіду – він стояв і дивився, доки інші хлопці з його класу ганяли м’яча. Він не був вправний у спорті. Принаймні не в командному. Єдине, що йому справді добре вдавалося, як Ієнові було відомо, – це біг. У спортивних змаганнях під кінець року він зазвичай вигравав перегони, в яких виступав. Він прилітав до фінішу, з червоним від радісного збудження лицем, за двадцять ярдів попереду решти. Може, він любив швидкість – на велосипеді він теж ганяв. Іноді вечорами Ієн бачив, як він мчав дорогою, нахилившись над кермом, опустивши голову, й за ним тягнулася довга низька хмара пилу.

Однак удома поводився, як свинюк. Був замкнутий і некомунікабельний. Можливо, подумав Ієн, Артур був такий у дитинстві, хоч малоймовірно. Його мовчання було привітне, а не вороже. Так само з Пітом – Піта балакучим не назвеш, але його мовчання задумливе. Картерове ж – озлоблене.

Може, він це переросте. Ієнові було важко повірити, що Картер лише на чотири роки молодший за нього. Він здавався такою дитиною.

Дивно, подумав він згодом, як іноді починаєш думати про людину й наче притягуєш її до свого порога. Того вечора об одинадцятій у двері загупали, й коли Ієн пішов їх відчинити, на ґанку стояв сержант Мойніган, міцно тримаючи за руку хлопця. Тим хлопцем був Картер. У нього текла кров із рани на голові, а обличчя було бліде й злякане.

– Узяв батькову вантажівку, – без преамбули сказав полісмен, штовхаючи Картера в коридор. – Поїхав покататися сам. З’їхав з дороги, зачепив каменюку, опинився в канаві. Добре, що в дерево не в’їхав. Де твій батько?

– Поїхав на виклик, – відповів Ієн, ведучи їх у батьків кабінет. – Має скоро повернутися.

– Наклади йому пов’язку абощо, – сказав сержант Мойніган. – Я зателефоную батькам. – Він ткнув пальцем Картерове плече. – Який у тебе номер?

Картер промимрив свій номер телефону. Він прикладав до голови закривавлену хустинку й на вигляд не дуже міцно стояв на ногах.

Полісмен пішов у бік коридора. Ідучи, він кинув Ієнові через плече:

– Чув, ти цими днями багато практикуєшся. Заший його сам, га? Зроби батькові послугу.

– Дякую, але ні, – кисло відповів Ієн.

Він завів Картера в батьків кабінет і всадовив його на стільця. Той усе ще був дуже блідий, й Ієн подумки запитав себе, чи він не впаде. Хвилину чи дві він потримав руку на його плечі, доки хлопець трохи опанував себе. А тоді підійшов до шафи з ліками й дістав із шухляди хірургічну пов’язку.

– Я просто накладу пов’язку, – сказав він. – Цього вистачить, доки повернеться мій батько. – Він обачно забрав закривавлену хусточку й наклав пов’язку. Картер смикнувся, але не запротестував. – Тримай її отут, – сказав Ієн. – Я обв’яжу її бинтом, щоб вона не спадала. Все не так і погано. Кровотеча майже припинилася.

Їм було чути, як сержант Мойніган розмовляв телефоном у коридорі.

– Я дізнаюся, – сказав він, а тоді зайшов до кабінету. – Твоя мати хвилюється, певна річ, – звернувся він до Картера. – І вони не можуть по тебе приїхати, бо ти ж викрав вантажівку. – Він обернувся до Ієна. – Вона питає, чи все дуже погано. Його доведеться везти в лікарню?

– Напевно, ні, – відповів Ієн. Він міцно обмотував Картерову голову бинтом. – Однак батько захоче перевірити, чи немає в нього струсу мозку. І треба буде накласти кілька швів. Скажіть їй, що я привезу його додому.

Сержант Мойніган кивнув і повернувся до телефону.

– Я можу піти додому пішки, – сказав Картер тремтячим голосом.

– Я гарантую, що мій батько це заборонить. – Ієн закріпив кінець бинта безпечною шпилькою. Йому до смерті хотілося знати всю історію цього випадку.

Сержант Мойніган повернувся в кабінет.

– Гаразд, – сказав він. – Я поїду допоможу його батькові витягнути вантажівку назад на дорогу. – Він обернувся до Картера. – То нащо ти таке втнув, га? Ти ж іще малий? – Він почекав якусь хвилину, а тоді ткнув Картера в плече пальцем. – Скільки тобі років? – Той і далі мовчав. Він ткнув знову. – Кажи вже, скільки тобі років?

– Майже чотирнадцять! – сказав Картер, раптом оживши й розсерджено відхиляючись від сержантового пальця. Однак він не здавався зляканим. Ієна це мимоволі вразило.

– Іншими словами, тринадцять. На три роки молодший, ніж треба. Ти ж міг когось убити. Або вбитися сам. Не дуже розумний вчинок, га?

Картер не відповів.

– Ці діти, – зітхнув сержант Мойніган. Він підтягнув штани. У нього було немаленьке черевце, і його штани весь час програвали боротьбу за те, щоб залишатися поверх нього. – Гаразд, я пішов. Напевно, його батько зможе по нього приїхати, коли витягнемо вантажівку. Якщо вона ще справна. На вигляд вона не дуже пом’ята. – А тоді до Картера: – Якщо батько не злупить із тебе три шкури, вважай, що тобі пощастило.

Він пішов, і вони почули, як від’їхала поліційна машина. Ієн сидів на батьковому стільці й розглядав Картера. Картер утупився у підлогу.

– То щó, ти просто хотів покататися? – запитав Ієн. Він пригадав, як випрошував у батька дозволу поїздити по дорозі біля озера, де годинами не бувало інших машин. Йому тоді було чотирнадцять, не більше.

– Ага.

– А чого ти батька не попросив? Він би тебе повіз, хіба ні? – Більшість дітей із ферм, з якими він був знайомий, у такому віці вже водили батьківські трактори. Але ж у Даннів не було трактора.

Картер підвів погляд. Під бинтом його обличчя було й досі дуже бліде, а очі – збуджені й сердиті. На підборідді в нього засихали мазки крові; якби це був хтось інший, Ієн їх витер би, але він підозрював, що Картерові це не сподобається.

– Так я просив.

– І що він сказав?

– Те ж саме, що й завжди. «Не зараз». Усе «не зараз». Він нічого не дозволяє мені робити.

– Ти про що? – запитав Ієн, зацікавившись. – Що саме?

Картер знизав плечима й відвів погляд, витягнувши губи в згірчену лінію. На якусь мить Ієнові стало його шкода. Артур і справді приділяв йому мало уваги. Навіть коли давав якесь завдання, то близько біля дому, щоб був під материним наглядом.

– А мама? Хіба вона не може навчити тебе водити?

– Вона надто зайнята, – відказав Картер сумовито.

– Ну, іноді й ні.

Ієн уявив Лору на пасажирському сидінні побитої старої вантажівки і як вона спокійно й терпляче вчить свого сина. Ну, може, й не спокійно – він згадав, з яким поспіхом вона завжди метушилася. Її важко назвати спокійною. І тепер, коли він над цим замислився, то збагнув, що вона не завжди була аж така терпляча з дітьми, особливо з Картером. Та все одно вона чудова матір. Картер навіть не уявляв, як йому пощастило.

– Вона завжди надто зайнята, – сказав Картер і досі згірченим тоном. – Вона постійно зайнята.

– Напевно, ти просто попросив у невдалий час, – сказав Ієн. – Спробуй іншим разом.

Картер підняв голову.

– Та що ти про це знаєш! – сказав він уїдливо. – Ти там не живеш. Вона не твоя мати!

Через що Ієнові захотілося повести його за будинок і побити до півсмерті.

Наступної ночі він пішов на їхню ферму. Було пізно, майже десята година, і він боявся, що Данни вже полягали спати, але йому пощастило й світло в кухні ще горіло. Там був тільки Артур, сидів на своєму звичному місці. Вони з Лорою завжди йшли нагору разом, тож Ієн здогадався, що Лора допомагала батькові вкластися спати. Старий ночував у маленькій кімнатці біля вітальні, щоб йому не доводилося долати сходи.

Ієн стояв на краю подвір’я, за межами квадратів світла, які кидали вікна. Нагорі в кімнаті Картера ще світилося. Вантажівка стояла припаркована біля сараю; Ієн підійшов й оглянув її. З того, що він зміг роздивитися в темряві, вигляд у неї був не гірший, ніж завжди.

Він повернувся до свого місця для спостерігання й почекав, доки з’явиться Лора. Нічне повітря було ще досі холодне – зрештою, був лише травень. Він зсутулився і запхнув руки в кишені. Добре, що сніг зійшов і йому не треба хвилюватися, що залишаться відбитки ніг. П’ять чи шість місяців на рік приходити було справді занадто небезпечно. Тепер він мав пильнувати тільки Артура, який іноді виходив помочитися під дерево, замість іти нагору у ванну кімнату. Або Картера – від думки, що Картер його побачить, в Ієна волосся ставало сторчма.

Він знав, що всі подумають, якщо його спіймають. Буде скандал. Його називатимуть підглядайлом. Збоченцем. Але це не так. Певна річ, він фантазував про Лору, але ніколи не бачив її оголеною, й лише коли вона годувала Марча, бачив її груди. Якби в цьому полягала мета його візитів, він покинув би їх уже давно. Але він приходив не тому. Він і сам точно не знав чому, але не для того. Його заспокоювало знати, що вона там, та й усе. Він приходив перевірити, чи в них усе, як має бути.

Один із собак ткнувся носом йому в ноги, й Ієн нахилився його погладити. Коли він підвів погляд, Лора заходила в кухню. Вона стала в дверях і відкинула назад волосся втомленим рухом, й Артур, який підвів очі, коли вона увійшла, встав, досить швидко як для нього, перейшов кухню, обійняв її й притиснув до себе. Лора поклала голову йому на груди, заплющивши очі. Вона погладила йому спину, дуже лагідно.

Ієн дивився, вражений. За хвилину чи дві вони розійшлися й стали вимикати світло, готуючись іти спати. Але Ієн і далі стояв, ще довго після того, як його окутала темрява, тримаючи їхній образ перед очима.

Глава 6

«На Норс-роуд убито корову»

«Канада щонайтепліше вітає Її Королівську Величність»

«Теміскейміг спікер», квітень-травень

1939 року

Скільки знадобиться часу, щоб спокутувати провину? Артур, дивлячись, як наслідки Джейкового падіння ширяться їхнім життям, бачив, що ціла вічність.

Джейк пробув у лікарні три місяці. Спочатку, доки не одужав так, щоб його можна було перевозити, – в Нью-Ліскерді, а тоді його перевели південніше – в Садбері. Перевезли в нормальному автомобілі, не в катафалку, і це, плюс вартість перебування в лікарні, плюс чотири операції, які знадобилися, щоб повернути Джейкові кістки на місце, плюс кілька разів мати з’їдила в Садбері, щоб провідати свою дитину, – все це коштувало грошей, яких у них не було. Артурів батько, в якого на обличчі за кілька місяців після нещасливого випадку з’явилися глибокі борозни на щоках, мав позичити гроші в банку. Борг. Вони мали борг. Від самого цього слова в Артура стискалося в животі від тривоги.

До того часу він особливо не звертав уваги на гроші. У них ніколи не було їх багато, як і в усіх інших людей, яких він знав. Гроші були в людей із міст і містечок: у містера Таґґерта, керівника банку в Струані, чи містера Фітцпатріка, який мав тартак, – от у них вони були. Більшість фермерів у регіоні рік у рік не тримали в руках понад двадцять доларів. Але вони не вважали себе бідними. За винятком солі, цукру й чаю, вони харчувалися тим, що вирощували самі, а за інші потрібні речі – інструменти, цвяхи, взуття, бензин для вантажівки, якусь запчастину для фермерської машинерії, яку вже неможливо було полагодити – якщо не маєш грошей, можна було заплатити бартером. Навіть лікар і ветеринар радо приймали за оплату курей, шинку чи бушель кукурудзи.

Але тепер усі знали, що таке борг. Що таке борг, знали навіть ті, хто не вміли порахувати до десяти. Чоловіки – волоцюги, що прибрідали курною дорогою в Струан, шукаючи роботи, – принесли з собою перекази про жахіття з усіх куточків країни. Страшні посухи на фермах ген у степах, люди помирають від голоду на вулицях міст, навіть дітей батьки продають чужим людям, сподіваючись, що їхній новий «власник» добре їх годуватиме й не запрацює до смерті. Волосся ставало сторч від таких переказів, сповнюючи серце вдячністю за те, що Струан там, де він є, хоч навіть тут життя було важке. Крім «боргу», з’явилися й інші слова, що відбивали страшну реальність як на Півночі, так і скрізь. «Злидні», наприклад. «Голодування».

Проти багатьох інших, маленьким фермам навколо Струана пощастило. Посуха не вдарила по них аж так сильно, й поля на них маленькі, оточені лісами, так що навіть під час найдовших бездощових періодів вітер не міг здути з них верхній шар ґрунту. Певна річ, вони не були зовсім ізольовані від того, що ставалося у світі, – ціна на пшеницю на них впливала, і попит на молоко – але значна більшість ферм, зокрема ферма Даннів, не спеціалізувалися на чомусь одному й працювали з маленькими обсягами, тож якщо не могли продати одне, продавали інше, а якщо нічого не могли продати, то могли їсти те, що виростили, затягнути пояси й чекати кращих часів.

Але лікарня не прийме корову в рахунок оплати. Лікарня хотіла грошей. Багато грошей. Артур почув якийсь звук унизу десь о третій ночі. Він встав з ліжка, тихенько підійшов до сходів і побачив, як батько опускається в крісло біля плити, наче той старець, а тоді просто сидить і дивиться в нікуди.

Одного вечора він повернувся на міст. Він намагався заспокоїти себе думкою, що однаково не міг врятувати Джейка, але мав у цьому пересвідчитися. Стоячи на мосту, дивлячись униз на бурхливу воду, він на якусь мить відчув надію, бо хоч і дістався до Джейка збіса швидко після того, як той упав, він розумів, що не зміг би встигнути добігти й зловити його, навіть якби таке було можливо. Але, може, був інший, куди простіший спосіб. Він зійшов з мосту й пройшовся вздовж берега, оглядаючи конструкцію збоку, й відчув, як всередині все стиснулося. Він повернувся й зайшов на його середину, там, де стояв разом із телицею, ліг на живіт, звісив голову над краєчком і простягнув руку під низ, ухопившись за балку, на якій висів Джейк. Він відчув, як його пальці торкаються її, її холодної, слизької гладкості. Він міг дотягнутися до Джейкової руки, якби спробував. Він міг витягнути його в безпечне місце. Але він не спробував. Він нічого не зробив. Він сказав «добре».

Те слово. Він намагався переконати себе, що Джейк не міг його розчути в гуркотінні води. Він чіплявся за цю надію.

Чи знав він, що цього разу Джейк не прикидався? Іноді він думав, що мусив знати, глибоко в душі. Джейк так його дратував того дня, що, може, це він навіть наврочив йому впасти. Може, лише на одну мить, серцем він хотів, щоб Джейк загинув.

Йому хотілося, щоб хтось його покарав, кинув за ґрати чи щось таке, однак він знав, що не буває гіршого покарання, як дивитися на те, що переживають його батьки. Він хотів зізнатися, але не міг наважитися. Треба було йому зізнатися ще тоді. Він пригадував, як мама, нахиляючись над Джейковим покрученим тілом, голосила: «Як же це сталося? Ох, як же це сталося?». Пригадував, як сказав їй, що Джейк послизнувся. Варто було йому тоді сказати правду. Він мав би сказати: «Я міг врятувати його, мамо. Але я йому не повірив». Варто було зробити це тоді, бо з кожним днем йому було дедалі важче з цим жити. І гірше, куди гірше, що колись, скоро, Джейк сам усе їй розкаже, і вона розповість батькові, й тоді вони по-справжньому його зневажатимуть. Після кожної материної поїздки в Садбері він вглядався в її обличчя, щоб зрозуміти, чи вона знає. Але щоразу у неї був такий самий вигляд, як і завжди. Чого Джейк чекав? Чому він їй не сказав? Бували часи, коли Артур цього прагнув.

А тоді, через три місяці після нещасливого випадку, вони з батьком одного пообіддя працювали на необробленій землі, зрізали пагони тополь на паркан, і раптом, ні з того ні з сього, батько запитав:

– Як він упав?

Вони не обговорювали Джейка. Вони взагалі не розмовляли. Погода стояла спекотна й безвітряна, небо обважніло погрозою дощу, й мухи з москітами доводили їх до сказу. Вони просто старалися закінчити роботу й зробити це швидко, щоб нарешті вибратися з заростів.

Артур випростався й витер рота зворотним боком долоні. Він мав би радіти, що тепер нарешті міг усьому покласти край, але його нутро перетворилося на драглі.

– Він… послизнувся, – відповів він нарешті.

Знову ця брехня. Він не дивився на батька. Втратити його добру думку про себе – раптом це стало здаватися нестерпним, гіршим, ніж миритися з провиною.

– Там є бильце, – сказав батько, теж на нього не дивлячись. Він сперся на гнучкий тополиний пагін однією рукою, нахиляючи його, готовий ударити сокирою.

– Так, але він прослизнув… під нього.

– Прослизнув під бильце? Ти це хочеш сказати?

– Ага.

– Дуркував він, от що, – сказав Артурів батько, розрубуючи стовбур тополі одним лютим ударом. – Так я й думав. Дуркував, як завжди.

– Так, але… – мовив Артур. Існувала ймовірність, про яку він не подумав, що батько покладе провину на Джейка.

– Нічого не але! – викрикнув батько розгнівано. – Нічого не але! Дуркував, як завжди дуркував. І подивися тепер. Подивися, що сталося.

Він підняв зрубану тополю, зі злістю відрубав крону й кинув до купи інших стовбурів.

– Як ми за це розплатимося, га? Скажи мені. Знаєш, що станеться, коли ми не розплатимося? Банк забере ферму. От що станеться.

Артурове серце гупотіло. Він відчував слова, що перекочувались у нього в роті, мов камінці, так багато, що він ними мало не похлинувся, вони прагнули вирватися всі разом. «Це моя провина, тату. Я дав йому упасти. Я міг його врятувати. Я міг дотягнутися до нього, але не став. Я думав, він знову дражниться, але, здається, знав, що ні. Здається, я знав. Знаєш, що я йому сказав, коли він крикнув до мене, що зісковзує? Я сказав «добре», тату. Я сказав «добре».

Він спробував це вимовити й навіть розтулив рота, але батько накинувся на нього, направивши на сина обух сокири.

– Не смійте в біса його захищати! Ніколи більше не смійте цього робити! Ні ти, ні твоя матір! – Він потряс сокирою перед Артуром. Він був такий лютий, що аж бризкав слиною. – Чотирнадцять чортових років, ніколи не брав на себе відповідальності ні за що, ні за одну річ. Шмаркач, от він хто. Безголовий шмаркач. І подивися тепер.

Його лють луною бриніла в непорушному повітрі.

*

Усе літо, доки під палючим сонцем зріли посіви, із зелених стаючи матово-золотими, Артур відпрацьовував свою провину в полі. Гарував від світанку до заходу сонця. У роботі було заспокоєння, але не прощення.

Джейк повернувся додому в кінці липня. Машина швидкої допомоги привезла його аж із Садбері. Додаткові борги, але коли подивишся на нього, стає соромно думати про гроші. У гіпсі від голови до п’ят: обидві ноги в гіпсі від ступнів до стегон, а тоді ще один шмат сковував його від стегон до підпахв. Його обличчя, власне, мало не єдина видима частина тіла, було таке худе, що здавалося, ніби натягнута на кості шкіра ось-ось трісне.

Санітари занесли його в кухню на ношах і поклали на ліжко, яке Артурова мама там для нього облаштувала. Коли вони пішли, вона, розриваючись на частини від суміші тривоги й радості, пішла нагору взяти щось іще, що мало б допомогти Джейкові влаштуватися зручніше, і коли батько, який, відколи приїхала швидка, й слова не сказав, знову вийшов надвір, Артур підійшов до Джейкового ліжка. У роті було так сухо, що він заледве подужав заговорити.

– Як справи? – нарешті здобувся він на слово.

– Та нічого, – сказав Джейк.

Вони глянули один на одного. Артур і далі не був здатний розуміти виразу братового обличчя, як і раніше, але знав, що мусив сказати те, що мав сказати, відразу, перш ніж мине ще одна мить. Він облизав губи.

– Щодо того, що сталося, – почав він.

Джейк уважно на нього дивився.

– Мені шкода, – спробував сказати Артур, але його голос обірвався. Він глитнув і спробував ще раз. – Мені за це шкода.

Це звучало так безглуздо, що він майже очікував почути Джейків сміх. Зробив свого брата інвалідом на все життя й усе, що можеш сказати, це «Мені шкода»? Але якщо й існували інші слова, він не знав, які саме.

Джейк на якусь хвилину відвернувся, дивлячись на ті двері, через які вийшов батько. Він на тому ліжку скидався на шестирічного і водночас шістдесятирічного. За хвилину він знову глянув на Артура й сказав:

– Ти дійсно мав це на увазі, Арте? Коли ми були на мосту. Ти хотів, щоб я впав?

Артур видихнув так різко, наче його вдарили в живіт. Він підготувався до криків звинувачення чи сказаної лютим шепотом погрози відплати, або що Джейк скаже, що ненавидітиме його до кінця своїх днів, але не до цього прямого, простого, нестерпного питання. Коли нарешті здобувся на слово, він зміг сказати лише: «Господи, Джейку, ні. О Господи, ні» – між хрипінням і схлипом.

Джейк якийсь час на нього дивився. А тоді сказав:

– Як батько?

– Що? – перепитав Артур, витираючи носа тильним боком долоні. Він чув кроки матері нагорі. Якщо вона почує їхню розмову, це її вб’є.

– Батько дуже засмутився?

– Господи, Джейку! Що ти таке питаєш?

Джейк дивився на нього, не відриваючись.

– Він засмутився?

– Господи! – сказав Артур, знову перейнятий душевним болем. – Звісно, засмутився!

Йому було несила витримувати простоту цих питань і розуміння того, що, напевно, Джейк лежав у лікарняному ліжку, нездатний рухатися, ставлячи собі ці питання цілих три місяці.

– Він не приїхав провідати мене, – мовив Джейк. – Жодного разу.

– Мама хотіла поїхати! – знічено відповів Артур. – Це коштувало багато грошей. Удвох вони поїхати не могли.

Джейк відвів погляд. Врешті, не дивлячись на нього, сказав: «Хай там як, напевно, це не має значення». Він наче хотів сказати щось іще, але вони почули материні кроки на сходах.

І як спокутувати провину за таке? Цілого життя буде мало.

*

Того літа Артурові здалося, що його життя змінилося назавжди – він і подумати не міг, що все колись стане так, як раніше. І все ж стало. Минув День праці, скінчилися канікули, й мати примусила його повернутися в школу. Неймовірно. Він, дев’ятнадцятирічний, завбільшки з вантажівку хлопець, що за п’ять місяців душевних мук утратив останні залишки дитинства, сидить за партою, як малюк, удруге повернувшись в одинадцятий клас.

Його друзі – Карл, Тед та інші – коли він із ними побачився, теж не могли в це повірити. Вони цього так не сказали, але Артур знав, що їм уся ця справа здавалася просто ганебною. Ніхто з них не був схильний давати непрохані поради, але Карл сказав якось напівпошепки, говорячи кутиком рота й дивлячись геть у ліси: «Чому ти просто не перестанеш ходити, Арте? Вона не може тебе примусити. Ти більший за неї». Артур подумав про це. Уявив, як стоїть на кухні й каже: «Мамо, я не піду. І на цьому все. Просто не піду». Але втілити це в життя так і не зміг. Він ніколи не суперечив їй і, напевно, ніколи й не стане.

Смішно було те, що Джейк, який рвався повернутися в школу, не мав і близько для цього здоров’я і, схоже, мусив пропустити цілий рік. У кінці серпня лікар Крістоферсон приїхав на ферму, зрізав його гіпс, допоміг стати на ноги й підтримував, доки той робив свої перші кроки, а тоді оголосив їм, що хоч Джейк і добре одужував, тепер у нього одна нога коротша за другу й він шкутильгатиме до кінця своїх днів.

Артура ця новина вразила куди більше за Джейка. Джейк поводився так, наче вважав, що шкутильгання може навіть виявитися цікавим. Артур же, з іншого боку, знав, що, якщо вони обидва доживуть до ста років, кожного разу, коли дивитиметься на Джейка, він бачитиме його коротшу ногу.

І все ж він майже забув про це, мучачись тим, що повернувся до школи. Перші кілька днів минули в тумані невір’я. Він сидів за партою, наче мішок із цементом, нічого не чуючи й не бачачи. А тоді, зранку понеділка другого тижня, їх зібрали в спортзалі, втиснувши всі класи разом, і містер Віллер, директор, вийшов і піднявся на невелику сцену посередині, і сказав, що має зробити велике – ні, історичне – оголошення.

Артур перестав слухати. У спортзалі були високі вікна, в які не було як виглянути, наче у в’язниці, тож натомість він дивився на свої ноги й думав, що радше помер би, замість тут стояти. Однак за хвилину чи дві він відчув, що зал розворушився – діти дивилися одне на одного, деякі з них усміхалися й мали радісно-збуджений вигляд – а тоді зловив кілька слів із того, що казав містер Віллер. «Обов’язок» було одне з них, а «патріотизм» – друге. Виявилося, що це історичне оголошення й справді було досить історичне. Канада вступила у війну.

Чутки про те, що наближалася війна, ширилися вже давно. Власне, у «Теміскеймінг спікері» за попередній тиждень було щось про те, що Англія почала війну з Німеччиною, але для Артура це мало що означало й не означало б багато, навіть якби він не мучився почуттям провини. Люди жартували, що єдині важливі новини на Півночі – це погода, але він не розумів, що в цьому такого смішного. Це правда. Його батько сказав би так само. З усієї сім’ї лише мати цікавилася тим, що відбувалося у світі за межами їхнього дому. Вона читала газету і хотіла б мати й радіо теж – «Спікер» надходив лише раз на тиждень, тож на той час, коли вона отримувала новини, вони вже застарівали. Але коли Артур із батьком поверталися ввечері з поля, то були такі виснажені, що їм було байдуже, навіть якби півсвіту зникло з карти.

Але тепер, здавалося, що світ дістався й до Струана. Містер Віллер, стоячи на хиткій маленькій сцені посеред спортзалу, зачитував їм промову самого прем’єр-міністра, містера Макензі Кінга, з якою той звернувся до народу. «Сили зла випущено у світ», – читав містер Віллер. Він глянув на своїх слухачів, спортзал, повний дітей, вишикуваних за віком і зростом: наймолодші навсидячки на підлозі попереду, старші навстоячки позаду. Його обличчя було похмуре. «Сили зла», – повторив він. Може, йому подобалося, як це звучить, бо він повторив це знову, цього разу наче великими буквами. «СИЛИ ЗЛА!». Він почекав, доки слова відіб’ються від стін спортзалу. «І кожен придатний до служби чоловік, – він заговорив тихіше й повільно обвів поглядом слухачів, уже не читаючи, а виголошуючи свою власну промову, – кожен придатний до служби чоловік рватиметься піти захищати нашу батьківщину. Ті з вас, хто ще не доріс, не засмучуйтесь. – Він серйозно глянув на молодших дітей, що сиділи на підлозі біля його ніг. – Ваша черга ще настане. – Він підняв голову й усміхнувся до старших хлопців. – А ті з вас, хто вже достатньо дорослі, я знаю, будуть горді служити своїй країні, й робитимуть це з доблестю».

На цьому заняття в школі скінчилися. Артур зібрався був іти додому, але передумав і повернувся в Струан. Він вирішив, що коли інші хлопці почують новини, то, напевно, прийдуть у місто. Там уже було повно людей – Артур ще ніколи не бачив таких натовпів. Вони зібралися маленькими групками навколо ґанку поштового відділку й східців банку. Старші виглядали переважно занепокоєними й серйозними, молодші – збудженими. З півдесятка хлопців сміялися, вищали й зіштовхували один одного зі сходів аптеки. Доки Артур дивився, містер Філіпс, аптекар, вийшов і сказав, що в такий день негоже так поводитися.

Артур стояв трохи віддалік групи чоловіків біля відділку пошти. Вони казали, що все скінчиться за кілька тижнів, що той Гітлер просто приндиться. Артур слухав їх, схиливши голову, і виглядаючи Карла чи когось із решти компанії. Врешті він побачив, що Карл і Тед ідуть дорогою і рушив їм назустріч.

– Здоров! – гукнув Тед. – Ти чув, так?

– Ага.

– Ну й що думаєш? – сказав Карл. – Підеш воювати?

– Ага, – знову сказав Артур.

Він розумів, що це розв’яже всі проблеми. Він піде добровольцем, відбуде на війну, і навіть якщо та протриває лише кілька тижнів, мати вже більше не зможе відправити його знову в школу. Ніхто, навіть вона, не може відправити назад у школу людину, що вдягала військову форму. Він битиметься за свою країну. Це буде добра справа, щось, що переважить жахливі події літа.

Він не обговорив це з батьками. На той час, коли прийшов додому, вони вже дізналися новини, але якщо думка про те, що він може піти в армію, й промайнула в них, вони про це не сказали. Напевно, сподівалися, що йому це не спаде на гадку. Мама спробувала б його зупинити, та й батько, напевне, теж. Батько не схвалював війн. Він побував на останній і відтоді назавжди відчув до них огиду. Артур шкодував, що мав їх обманути, але інакшого виходу на бачив.

Він зустрівся з Карлом і Тедом та кількома іншими того ж дня після вечері. Карл чув, що групи набору добровольців їздили по Півночі, записуючи людей, але вони вирішили, що не стануть чекати. А що як така група й слухом не чула про Струан? Він не дуже великий, може, його навіть на карті немає. Певніше буде поїхати в Норс-Бей – саме туди їхали більшість чоловіків. Вони погодилися почекати кілька днів на випадок, якщо у «Спікері» щось наплутали й насправді ніякої війни немає, але вже за день стало ясно, що таки є.

Наступного ранку вони цілою компанією: Артур, Тед і Джуд Лібовіци, Карл і два Карлові старші брати, а також кілька хлопців з тартака та двоє індіанців із резервації вирушили всі разом. Артур пішов з дому в звичний час, так, наче в школу. Його проймав холодний піт від думки, що скажуть батьки, коли дізнаються, але на той час вороття вже не буде. Якщо записався, то все.

Артур так хвилювався через те, якою буде реакція його батьків, що тільки опинившись у глибині вантажівки – вони взяли стару машину Карлового батька, – почав думати про те, що це означатиме для них із практичного погляду. А тоді так пошкодував, що мало не вистрибнув. Як він може піти геть і залишити батька працювати на фермі самого, ще й у боргах по самі вуха? Але тоді він подумав, що їхніми краями й далі бродитимуть чоловіки, шукаючи роботи, і хоч батько не міг собі дозволити їм платити, багато з них були в такому відчаї, що не відмовлялися працювати за триразове харчування й ліжко в сараї. Та й хай там як, війна скінчиться за кілька тижнів, і він буде вільний працювати з батьком цілий день, кожен день до кінця свого життя, так що як не крути, все складається на краще.

Їм випав хороший день для такої поїздки. Теплий і сонячний. Вони всі покидали свої куртки на підлогу кузова, сиділи на них і дивилися, як проминають дерева, каміння й поля. Діставшись до Нью-Ліскерда, поїхали на південь, через Темагамі. Артур уже опинився далі від дому, ніж коли-небудь бував у своєму житті. Карл узяв великий мішок яблук, і вони сиділи й жували їх, обговорюючи, що буде далі. Вони вирішили, що всі підуть у піхоту. Тед сказав, що військово-морські сили йому не подобаються – а що як корабель потоплять? – а щодо повітряних сил, то й думати забудьте. Ніхто з них не вірив у ті парашути; вони всі мали чималенький досвід полювання й бачили, як підстрелена пташка каменем падає на землю. «Так на них мало не саме пір’я, – сказав Карл. – Вони ж нічо’ не важать. Подумайте, як швидко ми впадемо. Чорт, та ми зробимо таку яму, що й могилу копати не доведеться».

Вони трохи поговорили про війну, але ніхто до пуття не знав, у чому там була суть. Цей німецький хтось-то там, Гітлер, хоче захопити світ – це все, що вони знали. А потім запала незручна мовчанка, бо вони всі раптом пригадали, що в братів Лунців батьки з Німеччини. Аж тут Ґюнтер, найстарший, напевно, збагнув, чому всі мовчать, бо раптом розізлився й сказав, що вони такі самі канадці, як і решта хлопців у вантажівці, такі самі канадці, як і всі інші в цілій чортовій країні; вони тут народились і їхні батьки поблагословили їх іти битися за Канаду – не за Англію, зауважте, вони битимуться не за Англію, а за Канаду – і сказали взяти вантажівку, поїхати й записатися добровольцями, тож яких іще доказів кому треба? Це всіх присоромило.

Відтак на якийсь час запала мовчанка. Природа все ще була досить дика. Артур роздумував над тим, яка Німеччина чи хай які краї, де вони опиняться. Не така красива, як Канада, в цьому можна не сумніватися. Від цієї думки йому заболіло в грудях. Він уже відчув тугу за домом, а від’їхав тільки на якихось п’ятдесят миль.

Аж раптом вони опинилися в Норс-Беї, великому місті, куди більшому за Струан: скрізь будівлі, дороги повні легкових автомобілів, вантажівок, військових машин. Скрізь роїлося повно чоловіків і хлопців, сотні й сотні, здавалося Артурові, й усі хотіли піти в добровольці. Деякі наче вийшли просто з лісу – міцні на вигляд чолов’яги з бородами до живота й у такому вбранні, ніби вони вже пройшли кілька воєн. Напевно, звіролови, мисливці чи лісоруби; значна більшість – із рушницями, наче думали, що від них очікуватимуть, щоб вони прийшли зі свою зброєю. Для Артура було загадкою, як вони могли дізнатися новини так швидко, але вони були там. Він подумав, що не буде проти служити в одному підрозділі з декотрими – з деякими з них та індіанцями. Ті мали такий вигляд, наче вміли як слід за себе постояти й можна було не сумніватися, що вони збіса добре стріляють.

Тільки подумавши про це, він усвідомив, що на війні вбивають людей. Навіть його самого можуть убити. Ця ідея видалася йому кумедною. Лише кілька днів тому він стояв у шкільному спортзалі, думаючи, що ліпше померти, ніж там стояти, а тепер скидалось на те, що, може, Бог зловив його на слові. Однак він у це не вірив. Не міг уявити себе мертвим. Так само як не міг уявити, що когось уб’є, не міг уявити, як наставляє на когось рушницю, не кажучи вже, щоб тиснути на курок. Але, мабуть, можна буде просто стріляти вбік від них і сподіватися, що вони зроблять те ж саме для тебе.

На той момент вони вже припаркували вантажівку й стали в чергу, і доки Артур думав про все це, їх спрямовували, наче стадо худоби, люди ставили їм питання й заповнювали форми. Врешті Артур виявив, що стоїть біля великого намету в чому мати народила, а його оглядає якийсь старий чоловік у формі – як виявилося, лікар. Лікар ще багато про що його питав, про хвороби, на які він хворів, і подібні речі, багато на що Артур не міг нічого відповісти, й від цього й від сорому стояти там голяка він не міг зосередитися на тому, що той казав, тож лише за якийсь час збагнув, що його не беруть.

– Але ж чому? – запитав він ошелешено, коли нарешті це усвідомив. – Що зі мною негаразд?

– Плоскостопість. Стопи пласкі, мов млинці, – відповів лікар, шкрябаючи у формі. – У житті плоскіших стоп не бачив. – Він глянув на Артура. – Знаєш, кажуть, що армія маршує на животах? Брехня це, синку. Армія маршує на ногах, а твої ноги для цього непридатні. – Він відкинувся на спинку стільця й реготнув так, наче щойно дуже вдало пожартував, а тоді став шкрябати далі.

Артур опустив погляд і притиснув свої причандалля однією долонею, щоб вони не затуляли ноги. Його ступні й дійсно здавались пласкими, але що тут такого? Вони працювали. Він пройшов ними тисячі й тисячі миль по своїх полях, несучи мішки картоплі, снопи сіна, бушельні відра кукурудзи, а в армії вважають, що він не зможе носити гвинтівку й маленький наплічник через якісь поля в Європі?

– Вони не болять, – сказав він до лікаря. – Ніколи не боліли. Крім одного разу, коли брат кинув мені в ногу ножа.

– Іди додому, синку, – сказав лікар, не піднімаючи на нього очей. – Наступний, будь ласка.

Йому дали маленький значок, щоб почепити на лацкані, який давав би знати, що він непридатний для служби, а не боягуз. Але ніхто не знатиме, що він означає. Люди не стануть підходити й читати, що написано на значку, перш ніж скласти про тебе свою думку.

Мати пробачила йому. Коли дізналася, що його не взяли, вона відчула таке полегшення, що пробачила йому за намагання піти добровольцем. Батько мовчки сидів, хитаючи головою; Артур бачив, що в нього дрижать руки, але йому вже було байдуже. Джейк теж сидів за столом. Він уже одужав і шкутильгав по кухні. На думку Артура, він вважав, що те, що Артура не взяли через плоскостопість, це дуже смішно, враховуючи його власні травми, але принаймні він не осміхався. Просто слухав і нічого не казав.

– Артуре, ти спробував, – мовила його мати заспокійливо, повним співчуття голосом, рада, що він удома, в безпеці. – Ти зробив усе, що міг, щоб прислужитися своїй країні. Це все, що ти можеш зробити.

Її голос його роздратував. Викликав у нього бажання закричати на неї, чого він ніколи не робив. Тож він не піднімав голови й далі жував свою вечерю. Плоскостопість. Його переповнювало приниження й розчарування. Певна річ, усіх його друзів узяли. Як тоді, коли йому виповнилося шістнадцять і всі кинули школу, крім нього. Він був наче той жалюгідний чортів бичок, що назавжди застряг у загорожі, дивлячись, як решта стада бреде в бік зеленішої трави.

– Ти спробував, – повторила його мати. – З плоскостопістю нічого не вдієш, Артуре. Ти нічого не можеш зробити.

– Та певна річ, що може, – сказав батько. Він наче ожив після шоку і щось у його голосі – якась готовність, спротив, як у чоловіка, що збирається з силами для битви – примусило Артура завмерти, не донісши виделку до рота.

– Про що ти кажеш, Генрі? Його не взяли.

– Стільки хлопців, – сказав його батько. – Стільки хлопців. В Отто Лунца – всі троє підуть. А на фермі хто працюватиме? А в Джима Колінза – взяли обох. У Франка Лібовіца – так само. Для роботи в полі потрібні руки. Країні потрібна їжа. Армії потрібна їжа.

– Про що ти кажеш, Генрі? Артур спробував записатися. Він запропонував себе, а його не взяли. Більше він нічого не винен. Він вільний продовжувати освіту.

Артурів батько поклав виделку, кілька разів обтер долоні об сорочку, а тоді глянув на дружину з іншого боку столу.

– Артур не просиджуватиме штани в школі, доки інші хлопці воюють. Про це я кажу. Якщо він не може воювати, то працюватиме на фермі.

– Генрі, немає…– сказала його мати, але батько підняв руку й урвав її.

– Більше ніякої школи, – мовив він. – Таке моє слово, Мері. Більше ніякої школи. – Він узяв виделку й продовжив їсти.

І на цьому школа для нього скінчилася.

Вільний. Дев’ятнадцятирічний, плоскостопий, перейнятий почуттям провини, але нарешті вільний.

Глава 7

«Сезон плямистої форелі починається в суботу»

«Порівняйте три способи випасу корів»

«Теміскейміг спікер», квітень-травень

1960 року

Коли був молодший, Ієн думав, що з віком усе стає зрозумілішим. Дорослі здавалися йому такими впевненими, такими обізнаними, не лише щодо фактів і чисел, а й важливих питань: відмінності між правильним і неправильним, що справжнє, а що ні, у чому сенс життя. Він припускав, що в школу ходять, щоб учитися, починаючи з легкого й далі переходячи до ширших питань, і коли їх вивчають – все, настає просвітлення й надалі життя тече просто й зрозуміло.

Яка дурня. З віком усе ставало дедалі складніше й незрозуміліше. Він більше нічого не розумів, нічого й нікого, й себе також.

Кеті порвала з ним у квітні. Сказала, що їхні стосунки нікуди не рухаються. Він і не знав, що вони мали б. Куди вона хотіла б, щоб вони рухалися? Коли він спитав про це, вона розридалася. Тепер вона йогоуникала, відверталася від нього, йшла геть, якщо він намагався до неї заговорити. Йому було мулько на душі через це. Вона йому й досі подобалася, й він волів би залишитися друзями.

А ще треба було розібратися з не менш складною справою – яку вибрати кар’єру. Кілька місяців тому містер Гарді, вчитель історії, попросив його затриматися після занять для «невеличкої розмови». У тринадцятому класі їх було дев’ятеро, шестеро хлопців і троє дівчат, і містер Гарді мав «невеличку розмову» з кожним із них по черзі, тож Ієн знав, що це мало статися.

– Отож, – сказав містер Гарді, зачиняючи двері за Ієном і вказуючи йому на стільця. – Що ти вибрав?

Вони були в класі історії. На стіні за містером Гарді висіла карта світу, із зафарбованою рожевим Британською імперією. Поряд карти був почеплений шарж – гігантські канадські солдати нависають над зляканим маленьким Гітлером, а поряд із шаржем – заголовок з газети, жовтий від старості, «В успішній операції нацистам завдали чосу». І шарж, і заголовок покликалися на битву за Дьєпп у Другій світовій війні, й містер Гарді, якому там відстрелили ногу, над шаржем написав акуратними чорними літерами: «Перша втрата війни – це правда». Його учні знали про битву за Дьєпп більше, ніж про всі інші битви у світовій історії, разом узяті.

Містер Гарді сів за стіл і глянув на Ієна, звівши брови.

– Чи не помилюся я, сказавши, що розмовляю з наступним лікарем Крістоферсоном?

Він усміхнувся, й Ієн відчув, як роздратування піднімається в ньому, наче хвиля.

– Я вирішив, що хотів би вивчати сільське господарство, – сказав він.

Він навіть і не думав це казати, аж доки слова не злетіли з його вуст, утім вчителеву реакцію було бачити так приємно.

– Сільське господарство, – повільно повторив містер Гарді, як наче не чув цих слів раніше й не знав, що вони означали.

– Так, – підтвердив Ієн. – Я хочу стати фермером.

Містер Гарді взяв олівця і намалював маленький квадратик на промокальному папері, що лежав у нього на столі. Він замислено кивнув. А тоді глянув на Ієна.

– Ти серйозно це обдумав, так, Ієне?

– Так, – відповів той.

– Ти говорив про це з батьком?

– Так.

Це була брехня. Він ні з ким про це не говорив, бо не мав жоднісінького наміру ставати фермером. Він провів досить часу з Артуром, щоб зрозуміти, що фермерство – непроста справа. Просто це питання наче почало викликати в нього алергію. Він почувався так, ніби його питали про це двічі на день від самого його народження. Хоча, може, й ні. Може, це він сам себе про це питав.

– Що ж, – мовив містер Гарді після ще однієї паузи. – У Гвельфі є чудовий сільськогосподарський коледж. Ти хотів би подати туди заявку?

В Ієна почало гупотіти серце. То що, це все? Він щойно вирішив свою долю одним поривом роздратування?

– А де… де саме Гвельф? – запитав він, наче це хоч до чогось мало якийсь стосунок.

– У Південному Онтаріо. Недалеко від Торонто.

Настала довга мовчанка. Вчитель намалював іще один квадратик. Ієн перебирав у голові шляхи до відступу.

– Можна я про це подумаю? – сказав він урешті-решт.

Містер Гарді кивнув.

– Напевно, буде добре про це подумати.

Він підвів погляд і знову всміхнувся, і його усмішка натякала на те, що він знав, що Ієн блефує. Це так сильно роздратувало Ієна, що він майже вирішив таки стати фермером, просто зі зла.

Але минуло кілька місяців, а він іще досі думав про це, або ж, точніше, уникав про це думати, й наближалися випускні іспити. Щороку вчителі казали, що поточні іспити – найважливіші в їхньому житті, і щороку, склавши їх, вже відчували, як наближалися наступні. Це було схоже на видирання на гору – тільки ставши на вершині, розумієш, що це не вершина, а лише передгір’я. Крім цього, з якоїсь незбагненної причини останній рік він став сам створювати собі складнощі, міні-вершини на загальному гірському кряжі. Він злився на себе, якщо не отримував найвищий бал. Чому – і сам не знав. Він заздрив Пітові, який, здавалося, з кожним днем переймався майбутнім дедалі менше.

Він саме займався математикою, коли батько його покликав. Математика була тим предметом, через який він ніколи не хвилювався. Він завжди думав, що людина або розуміє її, або ні, так що займатися нею безглуздо, й продовжував так думати, аж доки не розгорнув підручника раніше того вечора й не побачив розділ «Диференціальні рівняння та інтеграли». У школі він їх добре зрозумів, але тепер вони нагадували грецьку мову, – власне, частково так і є – а іспит треба було складати вже завтра.

Він пропрацював кілька годин, коли в коридорі внизу почулася метушня. Гучні голоси й човгання ніг. За якусь мить батько покликав його з підніжжя сходів спокійним, але дуже категоричним голосом, таким, коли потребував допомоги терміново, тієї ж хвилини. Ієн устав з-за столу й побіг униз.

Від бокових дверей до кабінету його батька вів кривавий слід, і, увійшовши всередину, він побачив чималеньку калюжу крові на підлозі. У кімнаті було повно людей. Його батько й сержант Мойніган намагалися підняти на оглядовий стіл чоловіка, який відбивався, і ще один чоловік стояв під стіною. Переважна частина крові лилася з першого чоловіка, з рани на стегні. Ієн ступив уперед, схопив ногу, що падала, й допоміг покласти пораненого на стіл. Він його не знав, але здогадався з акценту – не французького, але якогось європейського – а також з алкогольного смороду, що то лісоруб. Він лаявся ламаною англійською, й сержант Мойніган відповідав йому тим самим.

– Просто заткайся, заради Бога, – мовив він. – Досить від тебе неприємностей як на одну ніч, щоб ще й тепер тебе слухати.

– От скотина, – сказав поранений, намагаючись ударити того чоловіка, що стояв під стіною. – Довбана скотина.

Він був молодий, щонайбільше трохи за двадцять, міцної статури, так що сержантові Мойнігану довелося налягти на його плечі, а Ієн притиснув йому ноги. Тієї ж секунди, коли його поклали на стола, Ієнів батько стиснув рукою пах пораненого, щоб зупинити кровотечу. Кров фонтанувала, яскраво-червона. Ієн знав, що оте фонтанування і яскрава червоність крові – це погані новини. Його батько різко постукав чоловікові по грудях вільною рукою і сказав:

– Слухай мене. У тебе великий поріз. Якщо не даси нам обробити його, матимеш серйозні проблеми. Ти мене зрозумів?

– Скотина, – сказав чоловік, але борсатися припинив.

Його обличчя було дуже бліде, а чоло вкривали краплі поту. На кілька дюймів вище за рану його стегно було обв’язане ременем – видно, його власним, бо штани з нього сповзали. Під ременем штанина вся просякла кров’ю. Рана була обмотана ганчіркою, але вона теж сповзла.

– Мені треба, щоб це зробив ти, Ієне, – сказав батько.

Ієн відпустив чоловікові ноги – той однаково вже лежав спокійно – і став поруч батька. Лікар Крістоферсон узяв його руку й міцно притиснув її до паху пораненого.

– Тримай отут, – проінструктував він Ієна, а тоді звернувся до полісмена: – Ґеррі, скільки часу минуло, відколи ти до нього дістався?

– Десь хвилин із п’ятнадцять. Мав запхнути їх обох у машину.

– А скільки було крові, коли ти прибув?

– Чималенька калюжа. Вони всі обступили його біля «Бенового бару», але ніхто й пальцем не поворушив, щоб її зупинити.

Лікар Крістоферсон розрізав штани пораненого ножицями, знизу вгору, до джгута.

– Що ти твориш? – сказав чоловік, піднімаючи голову й намагаючись подивитися. Раптом він став здаватися нажаханим. – Що ти в біса твориш?

– Усе гаразд, – тихо відповів лікар Крістоферсон. – Не хвилюйся. Як тебе звати?

Він працював швидко, Ієн бачив поспіх у його рухах. Він розрізав чоловікові штани до пояса, а тоді розтяв і спіднє теж.

– Отож, – звернувся він до Ієна. Його голос був спокійний і тихий; якщо його не знаєш, то й не подумаєш, що є через що непокоїтися. – Тепер нам видно, що ми робимо. Твоє завдання – перетиснути стегнову артерію. Покажу тобі, де вона, за секунду. Поки що не припиняй тиснути.

Ієн кивнув. Його власне серце гупотіло в грудях. Він бачив багато крові раніше, але стільки – ніколи. Він стояв у крові, під столом ширилася густа її калюжа. Батько відсунув чоловікові штани вбік, стільки, скільки дозволяла Ієнова рука, відкриваючи пах. Чоловікові геніталії випали, й лікар засунув їх назад у розрізані штани. Поранений наче й не помітив. Він узагалі перестав чинити опір. «Як тебе звати?» – знову запитав лікар Крістоферсон, на одну секунду глянувши йому в обличчя, але той не відповів. Було страшно, як швидко він від відбивання перейшов до апатії. Він тепер лежав непорушно, невидющими очима дивлячись у стелю. Його рот був роззявлений, і він дихав часто й поверхово.

– Гаразд, – лікар Крістоферсон сказав до Ієна: – Тепер притискай отут. Обома великими пальцями. Добре притискай.

Ієн натиснув, намагаючись знайти артерію. Знайшов, відчув чоловіків пульс і притиснув артерію до кістки під нею. Чоловікові геніталії знову випали, й він не міг не торкатися них краєм руки. «Перепрошую», – сказав він, але тому було байдуже.

Його батько дивився, чи зупинилася кровотеча.

– Добре, – сказав він. – Ти все правильно робиш. Так і тримай. – Він смикнув за ремінь, щоб зняти джгут, і чоловік тонко скрикнув і вигнув спину. Ієн заледве утримав пальці на місці. – Гаразд, – лагідно сказав його батько. – Мені знадобиться лише хвилинка. Тримайся. – Він зняв ремінь і став зрізати пов’язку навколо чоловікової ноги. – Ти знаєш, чим зроблено рану? – запитав сержанта Мойнігана. – Ножем? Битим склом?

– Ножем. У них обох були ножі.

Ієн глянув на чоловіка під стіною. Він раніше на нього навіть не дивився, але тепер побачив, що то був Джим Лайтфут, який жив поруч із Пітом у резервації й закінчив би школу на рік раніше за них, якби не покинув навчання, щоб працювати на лісовій біржі. У нього текла кров із рани на обличчі, від чола до підборіддя. Він дивно смикав головою, знизуючи плечем, щоб витерти ним кров, замість того щоб зробити це рукою, й Ієн вражено збагнув, що його руки защипнуті в кайданки за спиною. Джим відчув його погляд і глянув на нього, й Ієн коротко та присоромлено йому кивнув. Ієн відвів очі.

Лікар Крістоферсон вдивлявся в рану.

– Може, нам і пощастить, – сказав він. – Поранення не дуже серйозне. Здається, ми можемо зарадити. Тобі доведеться зіграти анестезіолога, Ґеррі, але спочатку треба влити йому трохи крові.

Він глянув на Джима Лайтфута.

– Джиме, ти знаєш свою групу крові?

Джим подивився на нього, але не відповів. Лікар Крістоферсон підійшов до столу й відсунув одну з шухляд, у якій тримав медичні записи, разом з групою крові кожнісінької людини в Струані та довколишніх краях, плюс перелік можливих донорів у разі термінової потреби. Він переглянув Джимову картку й похитав головою.

– Група B. Доведеться тобі, Ґеррі. – Він узяв дві підставки, що стояли під стіною, і поставив їх біля столу для огляду.

– Господи, – відповів сержант Мойніган. – Ну чому завжди я? Чому не Ієн для різноманітності?

– В Ієна група B теж, і ми не знаємо групу цього чоловіка, а в тебе група О, найкращий варіант. Ми ж уже все це обговорювали. Допоможи мені встановити стіл, будь ласка.

– А добровольці? – запитав Ґеррі. – Може, хай хтось із них?

– У нас немає часу, – відповів лікар Крістоферсон. – Допоможи мені з цим, будь ласка.

– Ненавиджу ці чортові голки! Скільком мерзотникам я віддав свою кров за всі ці роки?!

– Ґеррі, ми поспішаємо.

Все ще бурмочучи собі під носа, полісмен допоміг йому покласти старі двері, якими вони користувалися як столом для переливання крові, на підставки.

– Будь добрий, закоти рукав і ляж. – Ієнів батько вже повернувся до шафи, поспішно витягаючи приладдя з шухляди.

Ієн відчув, як чоловік здригнувся, а тоді вдихнув і повільно, довго видихнув. Він і далі дивився в стелю.

Ієн чекав, доки він вдихне знову. Батько стояв до них спиною, готуючи трубки для переливання. Ієн вдивлявся чоловікові в лице. Дихай, подумав він. Чоловік дивився у стелю й не моргав. «Тату?» – сказав Ієн. Його власне серце раптом стало гупотіти так сильно, що він сам заледве дихав.

Його батько озирнувся, кинув трубки й підійшов, приклав долоню до чоловікової шиї збоку. Він похитав головою, а тоді підняв руку зі стиснутим кулаком і вдарив чоловіка в груди біля серця з такою силою, що Ієн аж підскочив.

– Тисни й далі. – Він іще раз перевірив пульс. – Не відпускай. Спробуємо ще раз.

І знову він ударив чоловіка, цього разу сильніше. Ієн відчув, як струснулося чоловікове тіло. Його власні руки, плечі й шию мало не судомило від напруження стояти в тій самій позі, але він заледве це помічав. Він увесь зосередився на тому, щоб силою волі примусити чоловіка вдихнути. Дихати – це так легко, він точно зміг би, якби спробував. Ієн зрозумів, що робить глибокі вдихи, щоб продемонструвати, як це легко.

Його батько ще раз перевірив пульс і похитав головою.

– Ще один, останній, раз.

Він знову вдарив чоловіка. Помацав пульс.

– Бідолаха, – сказав він. – Бідолаха.

Ієн не відривав від батька погляду. Він не міг у це повірити. Не може бути, що все скінчилося так швидко, так просто.

– Це кінець? – запитав Ґеррі Мойніган.

– Так. – Лікар зітхнув і відступив. – Можеш відпустити, Ієне. Це вже не допоможе.

Ієн опустив очі на чоловіка, який і досі лежав і дивився в стелю, який точно ось-ось моргне й нарешті зробить вдих.

– Можеш відпустити, – повторив батько. – Він помер. – Він підійшов до шафи під вікном, дістав простирадло, приніс його до столу й став розгортати. – Відпусти, Ієне, – сказав він лагідно. Ієн глянув на свої долоні, на пальці, які й далі тиснули на чоловіків пах. – Ну ж бо, – мовив батько.

Ієн примусив себе забрати руки. З рани витекла тонка цівка крові. Він відступив від столу, затиснувши зболені руки під пахвами, й дивився, як батько закрив чоловікові очі й накрив його простирадлом. Сержант Мойніган свистів крізь зуби, дивлячись на Джима Лайтфута. Ієнів батько підійшов до раковини й помив руки, тручи їх із зусиллям; обличчя його спохмурніло. Він узяв стільця з-під стіни й поставив його до світла.

– Ходи сядь, Джиме, – сказав він. – Час на тебе глянути. Зніми його кайданки, Ґеррі.

Сержант Мойніган похитав головою.

– Тепер на ньому висить звинувачення в убивстві.

– Він поранений. Зніми його кайданки, будь ласка, щоб я міг надати йому допомогу.

– Хай буде в кайданках. На ньому звинувачення в убивстві, я не хочу ризикувати.

– Я не збираюся сперечатися з тобою, Ґеррі. Я не лікую пацієнтів, у яких руки скуті за спиною.

Ієнові й досі не вірилося. Як швидко настав кінець – між одним видихом і вдихом. Він не міг цього осягнути. Він спостерігав за суперечкою між батьком і сержантом Мойніганом, але вона його зовсім не цікавила. Хай там як, а його батько візьме гору. Якимось віддаленим кутом свідомості він подумав, чи не вчилися вони разом у школі. Обидва приблизно одного віку. Напевно, в Струані мешкав не один десяток людей, що вчилися в школі з хлопчиком, який тепер був їхній лікар. Одного дня ви видряпуєте один одному очі на шкільному подвір’ї, а іншого ти слухняно кажеш: «А-а-а», щоб він міг глянути на твої гланди, або спускаєш штани, щоб він устромив голку тобі в гузно.

Ґеррі Мойніган порпався в задній кишені штанів. Він витягнув зв’язку ключів.

– Якщо втече – це буде на твоїй совісті, – сказав він категорично.

– Я беру на себе повну відповідальність, – відповів Ієнів батько. – Ходи сюди, Джиме.

Стілець стояв лише за кілька футів від столу, на якому лежав мертвий чоловік. Чи Джим уже усвідомив, що забрав його життя? Тепер ця фраза набула значення, якого не мала раніше. Забрати життя. Ієн дивився, як батько очистив довгу нерівну рану й почав її зашивати. «Це швидко», – сказав лікар Крістоферсон. Його шви були маленькі, точні, ідеально розміщені. Ієн знав, що він пишався своїми швами. Єдина його гордість. Шрами, що залишалися в його пацієнтів, були тонкими, блідими лініями, які зникали за кілька тижнів. Маючи лісорубний табір і тартак неподалік, він багато практикувався.

– Зателефонуй преподобному Томасові від мого імені, Ієне, – сказав він. – Повідом, що в нас тут померлий.

Ієн кивнув. Він вийшов у коридор і виконав доручення. А тоді повернувся в кабінет. Батько й далі накладав шви. Він підвів погляд. «Можеш іти, якщо хочеш», – сказав він.

Виходячи, Ієн помітив, що приніс за собою кров у коридор. Його відбитки злилися з кривавим слідом, що його той чоловік залишив, коли прибув. Життя, розлите по підлозі. Він зняв черевики й поставив їх біля стіни, акуратно, рядочком. А тоді піднявся до себе в кімнату. Його підручники з математики лежали розкладені на столі. Він сів і на якийсь час уперся в них поглядом. Вони здавалися йому колосально безглуздими. Десь об одинадцятій він почув, як під’їхала машина, а тоді голоси в коридорі. Тіло на ніч забирали в церкву.

Незадовго після того, як машина від’їхала, його батько пішов нагору й устромив голову в його двері.

– Ти тримаєшся? – запитав він.

– Звісно, – відповів Ієн, напівобернувшись на стільці.

– Не засиджуйся допізна.

– Не буду.

Його батько завагався.

– Ти сьогодні добре впорався.

– Дякую.

– Буває, що нічого не вдієш.

– Так.

Батько пішов униз, й Ієн чув, як він там ходив. Десь опівночі він ліг спати.

Ієн сидів за столом, думаючи про холодну реальність смерті. «Він помер», – сказав його батько. Однієї миті на столі лежав чоловік, а наступної – просто тіло. Вони навіть не знали його імені. Не знали, звідки він приїхав. Лісоруби прибували й відбували; багато з них тільки недавно перетнули кордон і майже не розмовляли англійською. Коли в одному місці зрубували досить дерев, табір переїжджав і починав спочатку. Чоловіки звідти мало бували в місті, крім як на вихідних, коли приходили напитися. Містяни вважали їх лайливими й свавільними. Їхня робота була небезпечна, куди небезпечніша, ніж на тартаку – там принаймні пилки стояли закріплені й не треба було працювати на жахливій висоті. Там не літали сталеві кабелі, на голову не падали сухі гілки, й раптові пориви вітру не спрямовували дерева в неправильному напрямку. Колоди на воді не перекочувалися й не притискали собою.

Чи розуміли лісоруби, як раптово їх може забрати смерть? Як вона може накинутися нізвідки? Може, й розуміли. Але Ієнові, на самоті в тиші його кімнати, здавалося, що це позбавляє життя сенсу. Нащо складати плани, чогось прагнути, якщо все може скінчитися отак, в одну мить? Йому це здавалося зрадою. Якимсь жорстоким жартом Бога.

*

Дивно було те, що, коли він прокинувся зранку, нічого не змінилося. Перша його думка була не про мертвого лісоруба й навіть не про смерть узагалі, а про іспит з математики. Це здавалося йому безчесним, майже непорядним. Він намагався казати собі, що іспит неважливий, бо він сам може померти ще до обіду, але насправді навряд чи він помре до обіду й іспит був дуже важливий. Він узяв підручника з собою, коли спустився снідати.

Його батько сидів за кухонним столом, жуючи тост і читаючи «Глоуб енд мейл» за попередню суботу – й досі потрібно було кілька днів, щоб дістатися газетам до Струана. Він підвів погляд і злегка всміхнувся, коли увійшов Ієн. Той насипав собі миску пластівців і сів напроти батька.

– Математика, так? – сказав батько з-за газети. Він збирав крихти пальцем, облизував його й збирав знову. Нещодавно він став спочатку вмочати палець у масло, а тоді вже збирати крихти. Спочатку це викликало в Ієна огиду, але він спробував і сам приохотився, тож тепер вони обидва це робили.

– Ага.

– Людина математику або розуміє, або ні. – Тон його голосу був неуважливо підбадьорливий.

– Ага, – сказав Ієн. – Питання в тому, що з цього про мене.

Його батько опустив газету й усміхнувся.

Він не демонстрував ніякого бажання обговорювати події попередньої ночі. У коридорі не лишилося жодного сліду, крім як темна дерев’яна підлога була мокра. Ієнові черевики, ретельно вимиті, стояли біля вхідних дверей. Усе здавалося нормальним. Власне – й Ієн раптово це зрозумів – усе й було нормально. Його батько був так добре знайомий зі смертю, що вона не вартувала обговорення. Це не шоковий або незвичайний випадок, а буденність. І це шокувало найбільше.

– Я пішов, – сказав Ієн, доївши пластівці.

– Удачі.

Удача. Може, в ній уся річ. Може, усе життя залежить не від того, як тяжко ти працюєш, який ти цілеспрямований, який розважливий чи розумний, може, всі ці життєві перегони залежать тільки від удачі.

Іспит складали вони всімох. Кеті покинула математику, закінчивши дванадцятий клас, – сказала, що її від неї нудило – тож Ієнові принаймні не доводилося бачити її згірчено відвернуту спину. Коли Ієн прийшов, п’ятеро інших стояли в коридорі за дверима класу, чекаючи, доки з’явиться містер Тернер. Вони всі мали знервований вигляд. Фатц Фіцпатрік спирався на стіну, жуючи жуйку так швидко, що його щелепи аж ходили ходором. Ієн пошукав очима Піта, але той іще не прийшов.

– Як справи, Фатце? – запитав Ієн.

Фатц кивнув і продовжив жувати. Було в ньому щось таке, що завжди збадьорювало Ієна. Може, просто те, що він завжди мав такий пригнічений вигляд, що проти нього просто не можеш не почуватися на висоті. Його батько мав тартак, «Фітцпатриків готель» і котеджі на березі озера – найбагатша людина в місті. Переймання всіма цими грошима зробило його дратівливим і злим, особливо з дітьми. Просто глянувши на Фатца, можна було сказати, що батько пообіцяв здерти з нього три шкури, якщо він провалить ці іспити.

Рон Аткінсон і Сюзан Янковіц сиділи за столом біля дверей. Вони посунулися, щоб Ієн теж міг сісти.

– Я буду такий радий, коли ми звідти вийдемо, – сказав Рон Аткінсон. – Цей найгірший.

Ієн кивнув.

– Легко вам казати, – мовила Сюзан Янковіц. – Ви обидва такі мозковиті.

Вона знервовано себе обіймала. Сюзан мала великі груди, й ці обійми неймовірно на них вплинули. «Цицьки» – так називав їх Піт. «Чувак, тільки глянь, які цицьки». Тепер вони тулилися одна до одної й трусилися, наче єноти в мішку; Ієн заледве утримувався, щоб не дивитися на них увесь час.

– Я вночі не могла заснути, – вела далі Сюзан. – Я знаю, що провалюся.

– Не провалишся, – сказав Ієн, хоч вона таки провалиться. Він почув у своєму голосі бентежну луну батькового неуважливо підбадьорливого тону. – Хто-небудь бачив Піта? – Він перехилився через цицьки Сюзан, щоб заглянути в коридор.

– А нащо йому складати іспити? – допитливо запитав Рон.

– А тобі нащо їх складати? – Це прозвучало різкіше, ніж він хотів, тож він додав: – А нам усім нащо їх складати?

– Він хоче вчитися в університеті чи що? – сказав Рон.

– Чом би й ні? – відказав Ієн.

Ще в середній школі вони з Пітом перестрибнули через клас, тоді як Рон залишився на другий рік, так що він був на цілих два роки старший за них, але в тому ж самому класі. Він не міг не знати, який Піт розумний, але якимось чином, видно, таки не знав. Дивовижно, як люди здатні триматися своїх упереджень, навіть коли свідчення того, що ці упередження помилкові, в них просто під носом.

– Він планує кинути резервацію? Мати кар’єру?

– Чому ні?

Рон знизав плечима.

– Ось і містер Тернер, – сказала Сюзан.

Піта й досі не було видно.

Містер Тернер підійшов широким кроком, притискаючи до грудей пачку іспитових паперів.

– Ну й ну, які ви всі сьогодні бадьорі, – сказав він. – Майбутні Айнштайни, всі до одного. Заходьте, заходьте.

Він відчинив двері класу, й вони всі увійшли за ним.

– Якщо хочете підгострити олівці, зробіть це зараз. Треба в туалет – сходіть зараз. Помолитися – помоліться зараз. Кінець близько. Зійшло сонце Судного дня. Я глянув на білети й побачив, що ви всі провалитеся. – Він був гротескно-радісний.

Вони трохи посиділи без діла, сходили в туалет, повернулися. Неохоче повсідалися за парти. Містер Тернер викреслив їхні імена зі списку.

– Корб’є не прийшов, – сказав він. – Хтось бачив Корб’є? – Він глянув на Ієна й підвів брови. Ієн похитав головою. – У нього дві хвилини. Час, приплив та іспити нікого не чекають. Фітцпатріку, ти жуєш жуйку. Виплюнь її.

Ієн перекочував олівець між пальців. Ну ж бо, ну ж бо, звернувся він до Піта в своїй голові. Він захоплювався Пітовою безтурботністю, але тут Піт заходив занадто далеко. Наразі ця безтурботність додавала йому стресу, а стресу йому й так задосить.

– Корб’є нема, – сказав містер Тернер, дивлячись на годинника. – Час збіг.

Він пішов зачинити двері. Піт увійшов перевальцем.

– Ти спізнився, Корб’є. Ще дві секунди, і я зачинив би двері. Сідай.

Піт кивнув Ієнові й сів за свою парту. Ієн відчув порив полегшення, змішаного з роздратуванням.

– Пам’ятайте, – мовив містер Тернер. – Додавайте розрахунки. Повторюю: додавайте розрахунки. За це нараховуються бали. Гаразд, усі готові? Переверніть білети… вперед!

Ієн перевернув білет і глянув на перше питання. Дуже просте. Математику або розумієш, або ні.

– Чому ти спізнився? – запитав він Піта згодом.

– Я не спізнився.

– Він міг тебе вигнати. Ти ж знаєш, який він.

– Але ж не вигнав, правда? – мовив Піт.

Вони стояли біля велосипедної стійки позаду школи. Піт поставив свого велосипеда догори дриґом, щоб відрегулювати ланцюга, і тепер крутив педаль рукою. Колесо свистіло в повітрі пізнього ранку.

– Якщо спізнився на іспит – це все, – вів далі Ієн, відчуваючи, як у ньому назріває обурення. Пітова поведінка почала його дратувати.

– Чувак, ти так багато хвилюєшся.

Зробивши над собою зусилля, Ієн прикусив язика й не відповів. Раптом йому спало на думку, що Пітове запізнення могло якось стосуватися подій попередньої ночі – Джима Лайтфута й того лісоруба. У нього перед очима постав батько, що накриває простирадлом нерухоме тіло. Ґеррі Мойніган, що свистить крізь зуби. Джим, напевно, провів ніч – першу з багатьох – за ґратами, й у резервації це не могло когось не розізлити.

– Це через те, що сталося вчора вночі? – запитав він.

За всі ці роки їхньої дружби, за тисячі годин риболовлі плечем до плеча в Пітовому старому й побитому човні вони жодного разу не обговорювали напружені стосунки між їхніми двома громадами. Що старшими ставали, то більше розуміли й менше бачили сенсу в тому, щоб це обговорювати. Але тепер йому хотілося знати, що діялося в Пітовій голові. Йому здавалося, що з усіх дітей у класі саме Піт виграв би найбільше, якби поїхав зі Струана, й іспити були його квитком.

– Що саме через що саме? – перепитав Піт.

– Може, годі вже? – мовив Ієн роздратовано. – Чи те, що ти мало не спізнився на випускний іспит, якось пов’язано з тим, що вчора ввечері Джим Лайтфут втрапив у бійку й той інший чоловік помер, а Джим тепер у в’язниці. Ось про що я питаю.

– А-а, про це, – сказав Піт. Він підвів голову до сонця й заплющив очі, все ще крутячи колесо рукою. – Та там немає чим перейматися, чувак. Просто ще одненький індіанець за ґратами, звинувачений у тому, чого не робив. Нічого нового. Таке стається весь час.

Ієнові вдалося – заледве – не накричати на нього, не сказати: «Якого дідька ти так зі мною поводишся? Я ні в чому не винен!». Він глитнув ці слова й мовчки дивився на Пітів профіль.

– Те, що сталося вчора ввечері, не має до тебе ніякого стосунку, – сказав він нарешті.

– Та звісно, – мовив Піт.

– Не має, хай йому грець! – вигукнув Ієн, раптом розлютившись від його тону. – У тебе є вибір – дозволити чи не дозволити собі втонути в цьому лайні! Це історія! Деякі люди в ній застрягли, але ти маєш вибір!

Піт, все ще не розплющуючи очей і звертаючи лице до сонця, сказав:

– Знаєш, що мені в тобі подобається, чувак? У тебе таке просте бачення життя.

Ієн їхав на велосипеді додому, його гризла злість і досада. Йому хотілося втекти від усього – втекти й жити в печері. Він навіть уявити не міг, як людству вдалося наробити стільки дурні. Він кинув велосипеда біля ґанку, піднявся сходами, настіж відчинив двері і втупився в кров’яний слід на підлозі. У нього стріпнулося серце, але за мить він побачив, що крові, проти попередньої ночі, небагато – просто розмазані краплі, що через регулярні інтервали ведуть до бокових дверей приймальні. Він заглянув у кімнату. Ранкові приймальні години скінчилися й Марджі, медсестра, пішла додому обідати. Там нікого не було, крім Фатца Фітцпатріка, який сидів на одному зі стільців. Його нога, обгорнута чимось дивним, – можливо, сорочкою, бо з пов’язки наче стирчали рукави – лежала в невеличкій калюжці крові.

– З тебе кров тече на мою підлогу, – сказав Ієн. Він уже відчував, як напруга в нього на душі слабне. Він був би радий будь-якій нагоді відволіктися, але Фітц у приймальні перевершив усі його сподівання.

– Перепрошую, – відповів Фатц. – Нічого не можу вдіяти. – Його велике кругле обличчя було ще блідіше й печальніше, ніж зазвичай, але такий самий вигляд він мав і коли вийшов з класу після іспиту.

– Якщо ти хотів накласти на себе руки, – вів далі Ієн, – то краще різати зап’ястя, а не ногу.

– Я порізався об бляшанку.

– Серйозно? – перепитав Ієн. – Як тобі вдалося? – Він підтягнув один зі стільців і поставив його перед Фатцом, узяв з півдесятка «Нешинал джіогрефік» та каталогів із «Ітона» зі стоса на столі, поклав їх на стільця і підняв на них Фітцову ногу.

– Я не хочу це обговорювати, – відповів Фатц. – Це найгірший день у моєму житті.

– А ти часу не марнував, – мовив Ієн. – Від закінчення іспиту й години не минуло. – Він дивився на ногу. Кров ще текла, але вже повільніше. Тепер вона псувала журнали. Ієн глянув на двері батькового кабінету. – Ти перевірив, чи в нього там хтось є, правда? – запитав він.

Фітц кивнув.

– Що він робитиме? Що зазвичай роблять із ранами?

– Краще тобі не знати, – відповів Ієн. – Повір мені на слово.

– Ти такий свинюк, Крістоферсоне, ти про це знаєш?

Ієн кивнув:

– І мій батько теж. Це спадкове.

Рана й досі кровоточила. Він мав би на неї натиснути, добре затиснути рану, але Фатц закричить і, можливо, вдарить його – він був зірковий квотербек і міг добряче заїхати. Ієн узяв іще журналів і додав їх до стосика. Принаймні тепер кров просто текла, не бризкала. Йому не всміхалося притискати руку до Фатцового м’язистого паху.

– Він накладе шви? Я в тому сенсі, що він зазвичай цього не робить, правда? Не зашиває ж він кожен порізик?

– Навряд чи це порізик, – відповів Ієн.

Він підійшов до дверей батькового кабінету й постукав. Батько сказав: «Заходьте». Ієн відчинив двері й просунув у них голову. Місіс Дженнер сиділа біля столу його батька із закоченим рукавом, демонструючи жахливо розпухлий лікоть.

– Привіт, любий, – сказала вона. – Як справи?

– Привіт, місіс Дженнер. Дякую, все добре. – Він глянув на батька й сказав: – Досить термінова справа, – тихим голосом, сподіваючись, що Фатц не почує. Його батько кивнув. – Ясно. Буду через хвилину.

Ієн повернувся й сів поруч Фатца.

– Отож, розкажи, як тобі вдалося порізатися об бляшанку, – сказав він. – Вона стояла на столі? Що було всередині: тунець, квасоля, персики чи що?

– Згинь, – відповів Фатц.

– Від цього залежить лікування. Якщо тунець, то він зробить одне, бо це риба, якщо квасоля чи персики – то інше. Для твого ж добра я сподіваюся, що квасоля або персики. – Він замислився на хвильку. – Власне, найгірше – це солонина. Оце страшне. Це була солонина?

– Згинь.

Він залишив Фатца з батьком і відплив у каное. Уже кілька днів вітер віяв зі сходу, що зазвичай передвіщало дощ, але той іще не з’явився. Озеро було неспокійне, невеличкі пориви вітру збурювали воду, і йому доводилося докладати зусиль, щоб утримувати каное в рівновазі. Небо сіріло на сірому тлі – низькі темні хмари висіли під вищими й світлішими, й усі вони повільно пливли геть.

Не думаючи про це, він автоматично звернув на захід, у бік Безнадійного. Саме там рік тому Піт мало не впав із човна, й відтоді його місією стало зловити ту рибину, яка смикнула тоді його вудку. За звичайних обставин Ієн приєднався б до нього, але Пітові слова ще досі йому боліли. Їхні стосунки наче зайшли в якийсь глухий кут, й він не знав, чому і що з цим робити.

Він розвернув каное проти вітру і гріб що мав сили. Повітря приємно холодило йому обличчя – він уявив, як воно наповнює його легені, проходить через усе його тіло. Однак пливти було важко – вітер стримував каное, розвертав ніс. Допливши до гирла Слоу-рівер, він звернув туди перепочити. З обох боків із води піднімалися закруглені гребені рожевого граніту, утворюючи захист від вітру, й між ними річка текла плавна, наче мед. Ієн гріб повільно, намагаючись не порушити її спокою, а натомість ввібрати його. Йому треба було звільнити розум від сплутаного клубка думок, що заполонили його цими днями – іспити, смерть, майбутнє, минуле, його батько, жінки, його друг. Він прагнув спокою, душевного еквіваленту річкової течії.

Він зосередився на русі води, на маленьких тугих вихорах, що залишалися після його весла, на тому, як плавно перетікає вода над каменями в глибині, на вузькій V-подібній формі, яку утворював ніс його каное, але думки все поверталися й поверталися. Він причалив каное до низького кам’янистого берега й зійшов. Щойно він став на землю, як його знову став обдувати сильний вітер, тож він сів на плаский камінь, низько над водою, дивився, як тече річка, й повністю віддався хвилюванню.

Безсумнівно, у цьому він став вправніший. Якби треба було скласти іспит із хвилювання, він був би найліпший у класі. Перед цим він оглядав свою кімнату, роздумуючи, що взяти з собою в університет: кілька книжок – «Мобі Дік», «Останній з могікан», «Ловець у житті» – радіо, фотоапарат, знімок, на якому вони з Пітом тримають щуку – двадцять шість фунтів, завдовжки тридцять чотири дюйми – найбільший їхній улов. Через це він знову почав хвилюватися за Піта, а також це змусило його згадати, що він не має фотографії батька, на якій не було б матері, що підштовхнуло його думати про матір. Йому не хотілося, щоб нагадування про неї засмічували його нове життя.

Йому хотілося, щоб матері не потрапила до рук його нова адреса, хай де він опиниться, але він знав, що батько її повідомить. Вона й далі писала щотижня й за ці три роки він не розкрив і одного листа – одразу викидав їх у смітник у цілих конвертах. Навіть так, із самих конвертів він дізнавався про її життя більше, ніж хотів би знати. Вона вже не носила прізвище Крістоферсон, наприклад, – вийшла заміж за учителя географії. І рік тому вони переїхали у Ванкувер. Вона телефонувала йому на його день народження й Різдво, і заради батька він не вішав слухавку, але думав, що, поїхавши з дому, зможе позбутися і цього контакту також.

Біль від її вчинку більше не сповнював усе його єство; але що залишилося, так це гаряча, розпечена вуглина гіркоти, яка розгорялася, коли він думав про матір. Він хотів позбутися цього теж. Йому хотілося бути – і в минулому також – не зачепленим її зрадою, наче вона була йому ніхто й ніколи нічого для нього не важила. Просто випадкова гостя, що завітала на якийсь час і пішла далі. Він фантазував про те, що через кілька років вони проминуть одне одного десь на вулиці й не впізнають. Оце було б добре. Саме цього він прагнув.

У воді щось було; його око помітило якийсь рух. Це щось прямувало просто до нього. І лише коли наблизилося на десять футів, він зміг розгледіти, що це таке, – водяна змія, з жабою в роті. Вона й далі пливла до нього, напевно, вважаючи його за камінь. Допливши до його ніг, змія дюймів на вісімнадцять вилізла з води й буквою S поклала своє гладеньке, блискуче тіло на світлий камінь, а тоді, на Ієнів жах, опустила свою глянцеву, темну голову – разом із жабою – зверху на його черевик. Широко роззявила пащеку й стала їсти.

Ієн, примушуючи себе не ворушитися, споглядав із цікавістю й огидою. Змія тримала жабу за голову, але та була дуже навіть жива. Розміром вона переважала голову змії принаймні вдвічі й боролася щосили, смикаючи лапами, намагаючись за щось зачепитися кігтями, щодуху смикаючись назад – він відчував її борсання через шкіряний верх черевика. Першим його імпульсом було спробувати врятувати жабу, але він розумів, що це абсурдно. Зрештою, змія вполювала жабу собі на вечерю. Він сам учора їв яловичину.

Змія, порухавши щелепами так, щоб точно вирівняти жабу, повільно почала її заковтувати – брак поспіху в цьому ділі бентежив Ієна найбільше. Хвилі спазмів прокотилися її тілом, засмоктуючи жабу вглиб. Жаба відчайдушно боролася. Їй вдалося зачепитися кігтями лівої задньої лапи за твердий край зміїної нижньої щелепи і впертися задньою правою лапою Ієнові в черевик, і тепер вона щодуху штовхалася, напруживши від зусилля м’язи. Боротьба тривала й тривала. Іноді навіть здавалося, що жаба виборе собі свободу, але тепер по її спині текла цівка крові й щодо кінця вже не залишалося ніякого справжнього сумніву. Отак це й буває, подумав Ієн. Як не крути, а отак це й буває.

На той час, коли він повернувся, сонце вже майже сіло. Вітер підсилювався, піднімалися хвилі. Невеликі, але вода стала неспокійна, й каное хитало, наче яєчну шкаралупу.

Наблизившись до причалу, Ієн побачив, що на ньому хтось сидить – темна постать, руки навколо колін. Кеті.

Вона мовчки дивилася, як він причалював каное. Він поклав весло і схопився за причал, щоб не дати каное й далі об нього битися.

– Привіт, – сказав він обережно.

– Привіт.

Він виліз із каное, витягнув його, а тоді перевернув внутрішньою стороною вниз, на випадок дощу.

– Ти давно тут сидиш?

– Давненько.

Її голос приглушили руки, якими вона й далі обіймала коліна. Вона була вбрана в легку куртку, що лопотіла на вітрі. Сівши поруч неї, він помітив, що вона плакала, і в нього стріпнулося серце.

– Усе гаразд? – запитав він. Вона поклала голову собі на руки й заплакала знову. – Гей, – сказав він, тривожачись іще більше, й обійняв її. – Гей, Кеті, що таке? Що сталося? Щось сталося?

Він притягнув її ближче до себе, винувато шукаючи в пам’яті щось, що могло ще більше її засмутити – крім того, що він не дуже-то за нею й сумував, але вона про це знати не могла. Тепер вона спиралася на його плече, й він відчував, як мокрішає його сорочка.

– Гей, – повторив він лагідно. – Не мовчи. Розкажи, що сталося.

Нарешті вона підняла голову й глянула на нього. Коли плакала, вона була дуже гарна. Її очі ставали сяйливими озерами, й коли переповнювалися, сльози струменіли щоками, мов два прозорі срібні струмки. Він подумки спитав себе, чи вона плакатиме так багато, що сльози зроблять її огидною, чи її ніс почервоніє, чи напухнуть очі.

– Нічого не сталося, – сказала вона. – Нічого такого. Просто я збагнула… як сильно я тебе кохаю. Мені хотілося… померти, Ієне. Ці кілька останніх тижнів мені просто хотілося померти. Я… мені байдуже… мені вже все байдуже. Іспити й усе інше. Я провалюся, й мені байдуже. Мені треба бути з тобою. Я збагнула, що для мене важливо тільки це.

О Боже, подумав він і глянув на озеро. Почали з’являтися білі піняві хвилі; остання самотня чайка ширяла над ними, граційна, наче водомірка. Він відчував, як його притискає вага її любові. «Послухай, – хотілося йому сказати, – мені шкода, але я надто втомлений, щоб просто зараз про це думати, може, приходь за тиждень?». Але він не міг цього сказати, та й, навіть так, наступного тижня теж не знатиме, що відповісти.

А тоді, щоб іще більше все ускладнити, в його голову прослизнула думка, що, враховуючи те, як почувається Кеті, він майже точно міг переконати її зайнятися з ним сексом, просто відразу, просто на причалі. Він був у цьому впевнений. Лише від самої цієї думки в нього почалася ерекція. Він змінив позу, притиснув її ближче до себе й вільною рукою розщібнув її куртку. Поверх блузки вона мала на собі светр; він просунув під нього руку, на якусь мить потримав її на одній із її грудей, а тоді взявся розщібати ґудзики. Кеті повернула до нього обличчя й наблизила свої губи до його губ, з бажанням, з довірою, і він знав, що вона йому дозволить, і водночас почувався близьким до відчаю, знав, що не зможе дійти до кінця. Не через свої принципи, не через те, що це означатиме, що він нею скористався, а тому що, коли дійшло до діла, він виявився слиньком, який занадто сильно боїться наслідків, щоб піти на ризик.

Кеті й далі на нього дивилася, тепер в її очах читалося питання. Він мав щось сказати. «Я занадто сильно тебе поважаю, Кеті, – прошепотів він. – Нам варто почекати».

Це прозвучало так фальшиво, так неймовірно шаблонно, що на її місці він би підвівся, пішов геть і ніколи більше до нього не заговорив. Але Кеті всміхнулася, притулилася до нього й прошепотіла у відповідь: «Мені так пощастило, що я тебе знайшла. Навіть не віриться, як мені пощастило».

*

Субота стала йому полегшенням. У роботі на фермі була якась простота, що здавалася ідеальним антидотом усьому решта. Він заздрив Артурові, що жив таким спокійним і рівним життям. Певна річ, той мав через що хвилюватися, але багатьма сторонами не буває кращого життя, ніж цілий день орати поле під чистим, нехитрим небом.

Того ранку він почав орати десятиакрове поле, що лежало поряд з найпівнічнішим краєм ферми. Межа Даннів позначалася річкою Кроу, тож, працюючи на десятиакровому, чуєш її цілий день, її плавний холодний шурхіт заповнює проміжки між стуканням кінської упряжі та карканням ворон. Це було його улюблене поле. На ньому більше, ніж на інших, таких добре доглянутих, таких приборканих, проглядала історія цієї ферми.

Певна річ, не Артур розповів йому цю історію, а Лора. Час від часу виринали нові деталі, зазвичай за обідом.

– Тут колись скрізь був ліс, правда, Артуре? Почалося все просто з невеличкої розчищеної ділянки. Твій дід її розчистив, так?

– Ага, – кивнув Артур.

– Більшість ферм так починалися, Ієне. На деяких люди на самому початку навіть не завдавали собі клопоту валити дерева, просто садили серед них ріпу й картоплю, щоб протриматися першу зиму. А тоді, зрубавши дерева, мали роками чекати, доки коріння згниє достатньо, щоб його можна було викорчувати. Скільки років на це йшло, Артуре? П’ять? Чи навіть більше?

– Коли як.

– А камені – їх треба було витягнути. Ти бачив, якого розміру деякі з них. Тільки уяви, яка це була робота!

На десятиакровому він міг собі це уявити. Лише за кілька ярдів, на другому березі річки, й досі стояв дикий ліс.

Він любив орати. І ставав вправніший теж. Із самого початку йому це вдавалося жахливо погано. Він думав, що це дуже просто, що треба лише поставити коней, спертися на плуг і вперед – коли дивишся на Артура, це здається легко. Його борозни були такі рівні, наче зроблені під лінійку. Й коні добре навчені, їм нічого не треба казати. Вони самі ставали рядочком, на одній лінії, один – в найостаннішій борозні, другий – на незораній землі, а тоді вирушали: той, що в борозні, ставив кожне своє копито завбільшки з обідню тарілку точно попереду другого. Дійшовши до краю, коні самі поверталися, боком, бездоганно синхронно один із одним, великі, наче автобуси, граційні, наче танцюристи, вони ступали й ступали вбік, аж доки не ставали в одну лінію знову, але дивлячись на протилежнийкрай поля. Трактор ніколи в житті не повернувся б так акуратно. Спостерігати за ними Ієнові ніколи не набридало.

Його власна перша борозна скидалася на доріжку п’янички в суботній вечір. Артур дав йому Роберта й Едварда, бо ті були досвідченішою командою, й Ієн думав, що все йде як слід, аж доки вони не дісталися до кінця поля й не обернулися. Коні були такі вражені, що мало не відсахнулися – вони точно обоє ступили назад. Роберт глянув на нього через плече, наче казав «Що це в біса таке?». Щоб навчитися, Ієнові знадобилися місяці. Тепер він пишався своєю оранкою. З Артуровою не порівняти, але вона більше не походила на повний провал.

Картер за обідом посварився зі своєю матір’ю.

– Я сказав тобі, що поїду! – Обличчя його розчервонілося, а голос перетворився на пронизливий виск. – Я сказав тобі, що ми з Лукасом домовилися на суботу після обіду, й ти сказала «добре»!

– Картере, не можу повірити, що я могла тебе відпустити на ціле пообіддя! Мені треба, щоб ти прополов городину. У мене цілий тиждень до неї не доходили руки.

– Але ж ти відпустила! – Картер так обурився, що Ієн вирішив, що він говорить правду. – Я сказав, що в нього є поперечні ручки й вони йому не подобаються, тож ми можемо помінятися, і я маю приїхати до нього сьогодні! Я казав тобі!

– А чому ви обоє не можете приїхати на велосипеді до школи? – запитала Лора, накладаючи йому на тарілку товченої картоплі й розсипаючи половину на стіл через роздратування. – Чому ви там не можете обмінятися?

– Він не може приїхати до школи! – відповів Картер. – Він живе далеко і їздить на автобусі! Саме тому я маю поїхати сьогодні – мені треба буде кілька годин! Я казав тобі, мамо! Я казав тобі в понеділок! Ти ніколи мене не слухаєш! – Він відсунув стільця від столу й вибіг з дому. За мить після того вони почули хрускіт гравію під колесами його велосипеда.

– Я трохи щось про це пам’ятаю, – втомлено сказала Лора. – Але я певна, що не могла дозволити йому поїхати сьогодні.

Якщо чесно, Ієн визнав про себе: вона не слухала. Іноді здавалося, що вона перебувала в якомусь своєму світі. Напевно, тихішому. В тому, де вона вільна сама розпоряджатися своїм часом. Він спробував уявити, як вона сидить на канапі, але це різко нагадало йому про матір, тож він відштовхнув цю думку геть.

– Річ у тому, – казала Лора, – що Бетті Гарт хвора. Твій батько сказав, що вона опиниться в лікарні, якщо вставатиме з ліжка, тож я цілий тиждень доглядала її малюка. Сьогодні по обіді я знову візьму його до себе. Він слухняний, але причіпливий, його треба носити на руках, а городина в такому стані.

– Може, я прополю? – запитав Ієн. Городина росла просто збоку від будинку. Він глянув на Артура. – Чи продовжити орати?

Артур жував, роздумуючи.

– Напевно, краще прополи городину.

– Це було б чудово, – сказала Лора. – Просто чудово.

Ієн зрадів. Городина буде прополена, й, може, Лора не стане чіплятися до Картера, коли той повернеться, а він, Ієн, працюватиме за менш ніж сотню ярдів від неї ціле пообіддя.

Джулі й Марч пішли з ним, коли він вийшов, щоб узятися до прополювання. Вони оголосили, що збираються допомагати.

– Я мав таке передчуття, – сказав Ієн згідливо. – Ви допомагаєте мамі, коли вона займається прополюванням?

– Ні, – відповіла Джулі. – Їй не потрібна допомога.

– Зрозуміло, – відказав Ієн. Він перебрав інструменти в сараї й знайшов маленькі ручні вила. – Ось, тримайте. Ви знаєте, які з них бур’яни?

– Бур’яни зелені, – відповів Марч.

– Ну, і так, і ні, – сказав Ієн. – Великі зелені рослини – це овочі. Ось, бачите? – Він вказав на схожу на пір’я верхівку морквини. – Це морква. Її викопувати не треба, вона ще мусить підрости.

Марч із підозрою на нього глянув.

– Це не морква, – сказав він.

– Морква. – Ієн відсунув трохи землі від листя, щоб показати корінець. – Бачиш?

Марч був просто ошелешений.

– Це морква!

Що в дітях хорошого, подумав Ієн, – одна з небагатьох компенсацій за стільки клопоту з ними – це те, як вони дивуються тому, що ти сприймаєш за даність.

– А він і не знав! – Джулі аж згиналася зі сміху.

– Йди виривай бур’яни, ти, – сказав Ієн. – Марнуєш час, збиткуєшся над братом. Оці маленькі рослини – бур’яни, Марче, і їх треба не висмикувати, а викопувати. Всі на це згодні?

Марч завзято поколупався півтори хвилини й поволі пішов геть, повернувся в будинок. Джулі потрималася трохи, обачно викопуючи кожну бур’янину й акуратно складаючи на траві на краю грядки, корінцями в один бік. За якийсь час вона від цього втомилася й стала просто колупатися паличкою. А тоді втомилася й від цього теж і сіла на траві спостерігати за Ієном.

– Уже відпочиваєш? – запитав він.

Вона кивнула. Сьогодні вона дуже схожа на свою матір, подумав Ієн. Може, колись стане майже такою ж вродливою.

З дому почувся голос – Лорин, вона кликала Джулі. Джулі звузила очі, думаючи, почути чи ні.

– Мама тебе кличе, – твердо сказав Ієн. – Біжи спитай, що таке.

Вона побігла й зникла за рогом будинку. За хвилину чи дві з’явився Марч, несучи щось – тарілку з печивом. Він ішов дуже обережно, тримаючи її обома руками, щосили зосереджуючись.

– Як люб’язно з твого боку, – сказав Ієн, коли Марч підійшов. Він поклав сапку і підхопив тарілку, що небезпечно хиталася. – Це все для мене?

– Ні, – відповів Марч.

– А-а. Гаразд. Хоч якісь із них для мене?

– Мені можна взяти одне, – сказав Марч, своїм тоном демонструючи, якої він був про це думки.

– Тоді краще ти перший вибери, яке хочеш.

Ієн присів навпочіпки й простягнув тарілку так, щоб Марчу було видно всі варіанти. Марч вибрав печивко, завагався, поклав назад. Узяв інше, й поклав назад. А тоді ще одне.

– Яке саме ти шукаєш? – запитав Ієн, коли, здавалося, ситуація зайшла в глухий кут. – Найбільше за розміром чи те, де найбільше шоколадних шматочків?

Марч схопився обома руками за низ футболки й став смикати її вгору-вниз над своїм гладеньким кругленьким животом.

– А, розумію, – сказав Ієн. – Ти хочеш найбільше за розміром і те, де найбільше шоколадних шматочків. Це складно.

За мить краєм ока він вихопив рух і підняв погляд. Джулі з’явилася з-за рогу будинку, несучи тацю зі склянками. За нею йшла Лора з малюком місіс Гарт на руках. Ієн відчув хвилю втіхи.

– Твоя мама йде, – сказав він. Марч спритно схопив печивко і став швидко його жувати.

Лора нахмурилась на нього, підходячи.

– Щоб оце було останнє, – сказала вона. Малюк був укритий шоколадом від вуха до вуха.

Джулі простягнула Ієнові тацю зі склянками.

– Це лимонад.

– Дякую, – мовив Ієн, беручи собі одну й ставлячи тарілку з печивом на траву. От якби тільки діти зараз пішли, взяли з собою малюка, й залишили Лору з ним наодинці, лише на дві хвилини. Лише на дві хвилини її нічим не перерваної уваги цього прегарного теплого пообіддя.

Почувся звук машини, й вони всі підвели очі. Машина з’їжджала з основної дороги, за нею клубився хвіст пилу. Ієн не впізнав її – вона не належала нікому з місцевих. Коли вона під’їхала ближче, він побачив, що то був кадилак, двоколірний, червоний і кремовий, великі крила по боках, блискуча хромована оздоба. Ієн дивився на нього захоплено – він іще ніколи такого не бачив.

– Хто це може бути? – сказала Лора, перекладаючи малюка на друге стегно. – Напевно, хтось заблукав.

Машина заїхала на подвір’я, й вони всі пішли в її бік. Марч побіг уперед, Джулі трималася біля матері, Ієн ішов позаду неї, заінтригований. Машина стала, й пил навколо неї повільно улігся. Двері відчинилися і вийшов чоловік. Лора зупинилася так раптово, що Ієн з нею зіштовхнувся.

– Перепрошую, – сказав він.

Вона не відповіла. Просто стояла й не рухалася. З іншого боку подвір’я незнайомець зручно сперся на автомобіль, склав руки на грудях і всміхався до них.

Згодом, згадуючи цю першу зустріч, намагаючись згадати, якою була його реакція, перебираючи пам’ять у пошуках підказок, хай яких дрібних, передбачень майбутніх подій, усе, що Ієн міг пригадати, була та усмішка.

Глава 8

«До сезону дощів закінчено лише одну п’яту засівів»

«Прем’єр-міністр Кінг надав парламентові план воєнної програми»

«Теміскеймінг спікер», травень 1940 року

– Слугай, Артуре, – сказав Отто Лунц. – Зідай, слугай, я читаю.

Він видобув окуляри з кишені сорочки й похмуро прилаштував їх на носі. «Все ще дощить», – прочитав він, зробивши свій голос глибоким і протяжним, як у Ґюнтера, від якого надійшов лист. Щокілька тижнів Артур ходив на ферму Лунців після вечері дізнатися, чи не приходили листи від хлопців. Нікого з них не можна було назвати талановитим писачем, але десь двічі на місяць від одного з них надходили якісь новини.

Отто Лунц звів очі.

– Фони досі в Англії! Досі! Б’ють байдиків! Зидять без діла цілий день, розжиріли як свині!

– Читай листа, Отто! – втрутилася місіс Лунц, ставлячи чашку чаю й тарілку з печивом перед Артуром.

Артур завжди міг визначити, прийшов лист чи ні, тієї ж миті, коли вона відчиняла двері. Вона була велика, дебела жінка, трохи сувора, позбавлена гумору, якого її чоловік мав так багато, але коли надходила звісточка від синів, Артурові здавалося, що все її тіло ставало легшим, вона мало не пурхала, не торкаючись підлоги.

Перший час йому було соромно й ніяково, що він удома, а їхні сини – ні, але й містер, і місіс Лунци здавалися такими щиро радими його бачити, що він перестав цим перейматися. Він розумів, що, крім усього іншого, це давало їм привід ще раз прочитати листи, почути голоси своїх синів у словах, які вони написали. Папір мало не розсипався на частини від того, що його так часто згортали й розгортали знову.

«Ви стільки дощу ще ніколи не бачили, – вів далі містер Лунц. – Дощить тижнями, все наскрізь мокре. Досі нічого не рухається й ніхто, здається, не знає, коли це зміниться. Ми пройшли тренувальний курс, непоганий, от тільки ми вже все це знаємо. В Еріка й Карла все гаразд, переказують привіт. Ну, більше новин немає. Сподіваюся, у вас обох усе добре».

Він поклав листа на стіл і глянув на Артура з удаваною суворістю.

– І шо це таке за лист, га? «Іде дощ». І шо? Тут теш іде дощ! Одне, два, три… п’ять речень, а тоді вони кажуть «Більше новин немає». Кажу тобі, Артуре, ми з Ґерті залишимо свою ферму тобі, добре? Все відпишемо тобі. Наші хлопці на неї не заслуговують.

Але на його лиці було чітко видно полегшення. Відсутність новин – це хороші новини.

Місяць за місяцем листи все надходили з Англії. Здавалося, мало не ціла канадська армія там сиділа, ловлячи ґав. «Минулого тижня їздив у Лондон у відпустку, – писав Карл. (На думку Артура, найкращі листи надходили від Карла.) – Ви такого міста ще не бачили, щоб перейти з одного його краю до іншого, треба кілька днів. Зекономили грошей, пішли подивитися шоу – ти цих жінок не схвалила б, ма’. Шльондри на вулицях теж є, розмальовані як чорт зна що. Якщо побачите Арта, перекажіть, що він залишається без справжньої освіти.

Однак усім уже остогидла ця бездіяльність. Нас поселили в цих безглуздих маленьких наметиках, які розвалюються з кожним поривом вітру. Нас усе посилають і посилають на тренувальні курси – ми вже, напевно, найнатренованіша армія на всю цю прокляту війну. Ми просто хочемо мати змогу показати, на що здатні».

1940 рік настав і скінчився, а жоден хлопець з околиць Струана ще не побував і хвилини в бою. Артур перестав почуватися таким винним через те, що був удома. Ніхто не вручив йому біле перо й не переходив дорогу, щоб із ним не розмовляти, – всі знали, що він пробував піти в армію. Принаймні він вирощував харчі. Власне, напевно, це він їх годував. Може, саме в цю хвилину Карл та інші їли бутерброд із шинкою: шинку, хліб і масло, виготовлені завдяки йому. Він уявляв їх усіх, Карла, Еріка, Ґюнтера, Теда, Джуда й решту, як вони сидять навпочіпки в своїх окопах у нікчемних маленьких наметиках і їдять бутерброди. Йому бракувало їх, їх усіх, але Карла – особливо. Без них місто наче спорожніло.

На їхній батьківщині людям, а надто фермерам, велося важче, ніж армії. Даннів особливо не зачепило – Артур лишився вдома, тож на них війна не позначилася – але багатьом іншим довелося нелегко. Наприклад, Отто й Ґерті: коли вони благословили своїх синів іти на війну, навколо роїлося від безробітних, що шукали роботи на фермі, аж тут, мало не за ніч, вони всі зникли. Пішли добровольцями теж або влаштувалися на пов’язані з війною роботи, за які платили грошима.

Отто мав трактора, а це означало, що він міг ним охопити досить багато землі, але ферма Лунців була більша, ніж Даннів, і з нею один чоловік впоратися не міг, хоч би й мав цілий парк тракторів. Ґерті допомагати не могла: на ній був великий овочевий город, кури, свині й кілька молочних корів – вона просто не мала більше часу. Тож Отто працював сам, обробляючи поля. Зрання, якщо вітер віяв у правильному напрямку, Артур чув трактора, і звук його роботи здавався йому самотнім.

Вони з батьком допомагали скільки могли, але навіть працюючи втрьох, іноді аж до десятої ночі, коли копиці сіна відкидали великі страшні тіні у вузьких променях світла з тракторових фар, не могли подужати всього. Марнування. Їх це гнітило. Останні кілька років ні на що не було попиту й була дешева робоча сила, а тепер, раптом, попит був на все, але нікого не лишилося, хто зібрав би врожай. Й уряд напосідав на них, вимагаючи збільшення обсягів продукції. Вирощуйте більше їжі! Матінці Англії потрібні продукти! Шинка, сир, мільйони фунтів шинки й сиру, яйця (у порошку), молоко (згущене), пшениця, борошно й мало не все, що спаде на гадку.

Якогось вечора навесні 1941 року Отто прийшов з пропозицією. Хлопці й досі сиділи в Англії, божеволіючи від нудьги, й Отто цілу зиму обдумував ситуацію. Здавалося, що війна могла затягнутися на якийсь час, і навіть з допомогою від Артура та його батька він ну ніяк не міг обробляти всі свої поля. І переймався, щоб вони не зіпсувалися. Він хотів, щоб ферма була в хорошому стані, коли його сини повернуться додому.

– Я подумав, може, візьмете в мене котрісь поля?

Він сидів за кухонним столом. Артурова мати зробила йому чашку чаю, й він охопив її своїми великими червоними долонями, з нігтями такими потрісканими й чорними, що вони скидалися на тріски. Він питав, чи вони не хотіли б узяти собі якусь частину його земель і перетворити її на пасовисько, щоб мати змогу збільшити своє поголів’я молочних корів. А він зосередиться на свинях. Він залишить собі половину землі, засіяної ячменем, для свиней – з половиною він зможе впоратися. А Данни як слід скористаються рештою й так триматимуть її в доброму стані, і, якщо зможуть, заплатять йому трохи грошей. А тоді, коли війна скінчиться і його хлопці приїдуть додому, все стане як було. Якщо Артур із батьком на той момент виявлять, що мають забагато корів, то зможуть зайві продати й мати непоганий прибуток або, може, навіть купити ще трохи землі. Як їм така пропозиція?

Артур із батьком перезирнулися. Вони вже думали, чи не купити ще кілька телиць. Два роки тому про це й не йшлося б, але через війну тепер у них було трохи грошей. Небагато, звісно, – уряд однією рукою їх платив, а другою забирав податками – та все одно, вперше в житті вони мали трохи справжньої готівки. Готівки, яку можна було потримати в руках, порахувати й заплатити нею борги за Джейкове лікування, що вони вже майже зробили. Якщо війна триватиме, а ознак того, що вона найближчим часом закінчиться, не було, вони зможуть продавати скільки завгодно молока й матимуть досить грошей на те, щоб орендувати в Отто трохи землі й купити кілька корів. Може, навіть свого власного бика. А коли війна скінчиться… ну, буде видно.

Отто переводив погляд від одного до другого. Артур не міг не помітити, не міг приглушити невеликий сплеск гордості за те, що містер Лунц побачив у ньому рівноцінного учасника подій. Його мати сиділа в кріслі біля печі, плела шкарпетки для хлопців за морем, слухала, але не втручалася. Не так давно вона сама сиділа б за столом, але тепер, здавалося, залишала такі справи на них двох. У якийсь момент Джейк зайшов у кімнату – Артур помітив, як той стояв, спираючись на стіну, і слухав їх – але надовго він не затримався. Він не був рівноцінним учасником подій, певна річ. Але ж, казав собі Артур, намагаючись стишити почуття провини, яке в ньому завжди викликав сам Джейків вигляд, йому ніколи й не хотілося ним бути.

– Хотчете про тце подумати? – стривожено запитав містер Лунц.

– Напевно, ми вже подумали, – відповів Артурів батько, Артур кивнув. Отто всміхнувся й вони втрьох допили свій чай, взули чоботи й пішли подивитися на землю, що лежала, бліда й мирна, скупана місячним світлом.

Серпень 1942 року. Отто й Ґерті Лунци отримали дві телеграми в один день.

Артурова мати не знала, куди себе подіти. «Як я тепер дивитимуся Ґерті в очі? – сказала вона, відчайдушно витираючи сльози, на які, як їй здавалося, не мала права. – Що я їй скажу? Що тут можна сказати?».

В Артура стиснулося в шлунку, коли він дізнався новини, й обпекло соромом від полегшення, яке він відчув, коли виявилося, що з Карлом усе гаразд, що це Ерік і Ґюнтер загинули. Воюючи за Канаду, країну їхнього народження. Вони нарешті поїхали з Англії, всі хлопці зі Струана разом, у складі десантних військ Королівського полку Канади, приземлилися на березі порту міста Дьєппа, окупованого німцями, й Ґюнтера з Еріком було вбито, щойно вони ступили на землю. Певна річ, не тільки їх. Мало не половина сімей у Струані отримали телеграми того дня, й багато інших по всій країні. Газети рясніли статтями про це. «Мужність під вогнем!», «Здобуто цінну науку», «Славетні наші хлопці!»

Наступного дня Лунци отримали ще одну телеграму – повідомлення, що Карл пропав безвісти. А ще через день прибула четверта – що він загинув.

Артурова мати, виплакавши всі сльози, знову пішла на їхню ферму. З-за сараю виднівся дим, тож вона вирішила туди заглянути, перш ніж увійшла в будинок. Там був Отто. Він склав велику купу дрів зі сплавного лісу й тепер їх палив. Він не озирнувся, коли вона підійшла. «Отто?» – сказала вона й зрозуміла, що ті дрова були не просто дрова, а оленячі роги, які Карл вирізав усе дитинство. Вона так злякалася, що була не в змозі говорити. Вона обернулася, пішла додому, в поле, знайшла свого чоловіка й привела його на ферму Лунців, постояти поруч Отто й допомогти йому дивитися, як горять роги. А тоді увійшла в будинок, щоб знайти Ґерті. Та сиділа в кухні, повній диму, – в печі обвуглився румбамбаровий пиріг – напевно, вона поставила його пектися, перш ніж надійшла остання телеграма. Артурова мати витягнула чорний пиріг із печі, поставила його за кухонні двері, а тоді сіла поруч Ґерті, яка глянула на неї, не впізнаючи, й мовила:

– Скажи їм.

– Що їм сказати, Ґерті? – перепитала вона злякано, стишивши голос до шепоту.

– Скажи, хай не приносять більше телеграм. Не хочу більше телеграм.

– Так, – відказала Артурова мати. – Так, Ґерті, більше телеграм не буде.

Були думки, яких Артур не міг позбутися. Він прокидався серед ночі, роздумуючи, чи Карл знав, перш ніж помер, що Ерік і Ґюнтер загинули. Чи бачив він, як вони впали? Чи, може, він ішов попереду них, а тоді озирнувся й побачив, що їх там більше немає? Побіг по них. Намагався відтягнути їх у прихисток. А тоді Артур став думати про те, як помер сам Карл. Чи з ним хтось був у кінці, хтось із хлопців зі Струана, якийсь друг, з яким той заприятелював в армії? Чи він помер сам, лежачи на пляжі, перетвореному на багнюку, на суміш землі й людських тіл, як на фотографіях із Першої світової війни. Може, він помер вночі, в агонії, й нікого не було поруч. Дурні, безглузді думки, від яких ставало тільки важче, але він не міг викинути їх із голови.

А тоді, іншим разом – і це було чи не гірше – він забувався. Десь у полі, занурений у роботу, він думав – сьогодні п’ятниця, добре було б завтра піти в місто з Карлом, побачитися з хлопцями.

*

Преподобний Ґордон, пресвітеріанський священик, поїхав приєднатися до солдатів. Він мав зважити, чи кидати своїх маленьких дітей і вірян у Струані, багато з яких переживали втрату батьків та синів, але через таку криваву бійню на закордонних фронтах совість більше не дозволяла йому залишатися вдома. По всій країні церква зверталася до старших священиків із закликом покинути пенсію й замістити тих, хто поїхав, а тим часом церковні старшини старалися як могли, вночі пишучи проповіді й читаючи їх у неділю на службі.

Уряд постановив звільнити від навчання учнів старших класів середніх шкіл, щоб ті допомагали на фермах, особливо під час врожаю. (Нарешті, на думку Артура, правильно розставлені пріоритети.) Проблема полягала в тому, що більшість із них були міські хлопці, які не знали, з якого боку підійти до корови, та й навіть їх не вистачало, щоб упоратися з усім.

Як і погодилися, Артур та його батько об’єднали сили з Отто. Задум, що стояв за цією угодою, – тримати ферму Лунців у доброму стані для хлопців – помер разом із Карлом та його братами, але закидати ферму суперечило їхній природі. Отто гарував, як машина, наче хтось його накручував ключиком на спині і пускав працювати. Артур з батьком боялися за нього. Боялися, що він запрацює себе до смерті. Та все одно залишалося ще багато чого, що треба було зробити.

Джейк, певна річ, не допомагав. Джейка звільнили від сільськогосподарської роботи. Власне, від будь-якої роботи. Його шкутильгання звільнило його від усього. Була тисяча справ, які він міг би легко виконувати, але якимось чином не поставало навіть питання про те, щоб вони дісталися йому. Він змінився після того випадку. Або ж, може, це вони – Артур, батько й навіть мати – може, це вони змінилися. Хай там як, а було зрозуміло, що Джейк більше нікому нічого не винен. Його зламані кістки заплатили за всі його гріхи, минулі, теперішні й майбутні, й відтоді він був вільним птахом.

У дечому це полегшило їм життя. Через те що від Джейка нічого не очікувалося, між ним і батьком не виникало тертя, коли він цього не робив. Він здавався веселішим, ніж раніше, однак не проводив удома більше часу, ніж це було необхідно. «Як у вас справи? – питав він, сідаючи вечеряти. – У всіх день минув добре?». Було ясно, що він не очікував почути відповідь і йому було байдуже, навіть якби й почув, але принаймні він про це питав. Артур зазвичай кивав, а їхня матір починала щебетати про місцеві плітки, а батько, хоч і не відповідав, принаймні не зиркав на нього пронизливим поглядом. Здавалося, що Джейк – їхній гість, який не збирався затримуватися надовго, але був готовий поводитися виховано, доки перебував у їхньому товаристві. Просто не втручайтеся в його життя – та й усе. Артур бачив, що мати ще не до кінця це усвідомила.

– Джейку, любий, мені надійшов лист від містера Віллера.

Артур, який сидів на сходах за задніми дверима, порпаючись у бляшанці з гайками й шурупами, почув тривогу в її голосі. Містер Віллер був шкільний директор.

– Він хоче, щоб я прийшла й поговорила з ним. Ти знаєш, з якого приводу? В школі все гаразд?

Тиша. Напевно, Джейк знизав плечима.

– Але ж у чому там може бути річ, Джейкі?

– Хтозна. Той Віллер – старий дурень. Не завдавай собі клопоту, мамо.

– Ох, але ж Джейку… – вона намагалася говорити з твердістю в голосі, якої, здавалося, більше не мала.

– Я маю йти, мамо. Побачимося пізніше.

Виявилося, що Джейк зшахраював на іспиті. Як він міг так учинити? Нащо це робити, коли він такий розумний, що йому це зовсім не треба? Ось що вона не могла збагнути. Містер Віллер похмуро сказав, що через Джейкову травму він цього разу йому пробачить, але наступного вижене зі школи.

Певна річ, Джейк це заперечував. Сказав, що це вигадав якийсь хлопець із його класу, що мав на нього зуб.

Тепер він був майже шістнадцятирічний, мало не з Артура зростом, але худий як сірник і неймовірно вродливий. Шкутильгання ніяк не заважало йому крутити з дівчатами, Артур знав точно. Взагалі не заважало. Байдуже, хто вони були, якого віку чи звідки, – Джейк умів їх запалити, наче свічку. Одної неділі Артур бачив, як він після служби в церкві теревенив із Міллеровими дівчатами та їхньою матір’ю. Містер Міллер керував крамницею Гадсонз-беї, й вони з дружиною, світлокосою, повненькою й досі вродливою, хоч їй уже виповнилося близько сорока, мали трьох дочок, віком, як здогадувався Артур, десь від десяти до вісімнадцяти. Джейк стояв серед них на сходах церкви, розмовляючи і широко жестикулюючи руками. Артур почув, як він сказав: «…і якщо я поцілював, вона падала, підпалювала траву, й полум’я аж ухкало…». Місіс Міллер та всі троє дівчат засміялися, ні на мить не відводячи погляду від Джейкового обличчя. Джейк був зацікавлений лише в найстаршій доньці, але не гребував зачаровувати їх усіх, просто бо був на це здатний.

І не лише зачаровувати. Якогось пізнього пообіддя Артур зайшов у сарай і, почувши якийсь звук, спинився, щоб його розпізнати. Гаряче курне сонячне світло косо лилося крізь прогалини між дошками, а повітря було густе від запаху худоби. Він знову почув цей звук, а тоді Джейків голос, дуже тихий. Він був на горищі, і його слова долинали згори разом зі світлом. Хоч і тихо, проте Артур розчув їх дуже чітко.

«Поклади сюди руку». В його голосі навіть чулася усмішка. «Осюди. Отак». Його голос став густий, наче пил.

Артур стояв, прикипівши до підлоги. Він не міг збагнути, що саме чув. Чи то пак, він усе чудово зрозумів, проте не міг повірити, що то був Джейк. Що Джейк міг таке зробити з дівчиною. Раптом його сповнили хіть і жага. Йому був двадцять один рік, а він ще ніколи в житті дівчини не торкався.

Джейк і досі іноді страждав від болю. Зазвичай увечері. Артур бачив це з того, як він раз за разом міняв пози, намагаючись сісти зручно. Він підводився, ходив довкола й знову сідав. Неспокійно ворушив плечима. Однак він ніколи на це не скаржився. Артурові майже хотілося, щоб це було не так. Джейків стоїцизм викликав у нього ще більше почуття провини.

Артур більше не чекав, годину за годиною, що Джейк розповість батькам, що сталося на мосту. Він не знав, чому сокира не впала, але цього не сталося, й він не відчував загрози. Може, Джейк тягнув час. Накопичував викриття, наче гроші в банку. Або, може, й не збирався сказати їм напрямки, може, вирішив, що цінніше буде мати щось проти Артура. Борг, повернення якого він зможе вимагати, коли настане час.

*

– Джексонів хлопець удома, – сказала Артурова мати, кладучи картоплю на чоловікову тарілку. – Але, за словами Енні, втратив руку. А син Стена й Гелен Воллесів ще не досить одужав для перевезення.

Вона поклала високу гірку квасолі й моркви – перевагою того, щоб жити на змішаній фермі, було те, що їх не зачепило нормування продовольства. Але її губи були стиснуті. Артур помітив навколо них маленькі зморшки, так, наче вона останнім часом надто часто їх стискала – забагато поганих новин.

– Уся річ у тому, що до цього звикаєш. Ми всі до цього звикаємо. Тобі досить, Генрі? – Артурів батько кивнув. – Чути такі речі, я маю на увазі. Більше ніхто не звертає на це уваги. Так, наче всі ці смерті й жахливі травми… це нормально. Навіть шоку майже не відчуваєш. Страхіття. Ми маємо принаймні відчувати шок! Артуре, давай свою тарілку. – Вона почала накладати Артурові жирні шматки яловичини. – А знаєте, що ще? Гемборо – чи, точніше, те, що від нього лишилося – збираються перетворити на в’язницю для військовополонених. Німецьких в’язнів перевозять аж сюди й поміщають у спеціальні табори. Декого з них відправляють у в’язницю в Монтейті. Джейку, тобі скільки?

– Один шматок, – відповів Джейк. – Гемборо? Ти про старе вимерле місто?

– Так. Видно, деякі будівлі там ще стоять. Тож туди вирішили поселити в’язнів. Мені здається, це погана ідея. А що як вони втечуть? Ти певний, що не подужаєш іще один шматок, Джейкі?

Джейка пересмикнуло. Він терпіти не міг, коли вона його так називала.

– Певний.

– Картоплі ще є багато. – Вона стала класти на його тарілку картоплю. – Навряд чи втікачі, що бродять нашими лісами, – це хороша ідея.

– А хіба там не буде сторожі? – сказав Джейк. – Це забагато, мамо. Я стільки не з’їм.

– Постарайся, – відповіла вона, м’яко примушуючи.

Вона постійно за нього хвилювалася, Артур це знав. Кожну хвилину. Війна і смерть Лунцевих хлопців цього не змінили. Власне, навіть погіршили ситуацію: якщо інші хлопці гинуть тисячами, то чому її сина не спіткає те ж саме? Напевно, Доля приберегла їм щось інше. Особливо для Джейка: саме за Джейка вона хвилювалася, Артур це розумів. Так було завжди, а тепер – навіть більше, ніж раніше. Він її не винуватив. Джейк завжди був у його полі зору теж. Як тінь, злегка замальована провиною.

– Їх охоронятимуть колишні військові, – сказала мати. – Але ж вони позасинають на посту. Вони вже в літах.

Джейк пирхнув. Він з’їв шматок яловичини, одну картоплину й десь половину морквини, а тоді відсунув свого стільця.

– Я пішов.

Іноді Артур питав себе, чи не їв він так мало навмисно, щоб її помучити.

– А десерту не хочеш? На десерт пиріг.

– З’їм пізніше.

– Куди ти йдеш?

– З дому.

Він погладив її по голові й пішов. Двері стукнули, зачиняючись за ним.

У тиші кімнати пролунав голос матері:

– Як думаєте, він щасливий? З нами, я маю на увазі. Він щасливий тут, з нами?

Артур глянув на неї і побачив розпуку в її очах.

*

На початку травня Отто Лунц прийшов повідомити, що вони з Ґерті збираються поїхати.

– Я не снаю, надовго чи ні, – сказав він, сів за стіл і взяв чашку чаю, яку перед ним поставила Артурова мати. – Моше, надовго. У Ґерті сестра в Ошаві⁴, ми поїдемо до неї. Моше, продамо ферму, не снаю. – Він переводив погляд від одного з них до іншого. Вираз його обличчя був такий похмурий, що доводилося докладати зусилля, щоб не відводити очей. – Я бути радий, якщо ви приглянете за всім, – вів далі він. – Я заплачу, певна річ.

– Нам не треба твоїх грошей, Отто, – сказав Артурів батько. – Ми радо зробимо все, що зможемо.

Однак у його голосі чулася тривога. На все їх точно не вистачить.

Але Отто це розумів.

– Важливо тце свині. Я снаю, шо вам не треба більше землі, але, якщо вісьмете мій трактор, моше, оброблятимете ше трохи? І паливо видаватимуть. Так у вас буде й трактор, і коні.

Артур із батьком невпевнено перезирнулися. Їм ніколи не хотілося мати трактора, байдуже, який він швидкий чи продуктивний. Вони казали собі, що він не вартий тих грошей – Отто заліз у великі борги перед банком, щоб його купити, і спочатку той багато ламався, коштуючи йому додаткових витрат – але насправді трактор просто їм не подобався. Вони не хотіли, щоб їхньою землею їздила велика, негарна, шумна машина. Якщо порівняти її з кіньми, то ті добре знали свою роботу, були тихі й товариські, й удобрювали землю в процесі, замість того щоб притоптувати її або загрузати в багнюці щоразу, коли дощило, тож коні однозначно переважали. Але тепер, коли їм треба дбати не тільки про свою землю, а й про землю Отто…

– Ніхто з нас раніше не водив трактора, – сказав Артурів батько, наче сподіваючись, що це стане поважною причиною.

– Завтра я показати, – відповів Отто. – Тце не складно.

Тож наступного дня він їм показав, і це не було складно. Й Артур, і його батько по черзі поїздили Лунцевою доріжкою, й це здавалося досить просто. Наче водити вантажівку, тільки трактор більший. Тож про все домовилися. Данни доглядатимуть за фермою й братимуть – неохоче – свою частину прибутків, а Отто з Ґерті не поспішаючи вирішать, що робити далі. Однак всі вони знали, що прощалися назавжди, що наступного разу, коли Лунци побувають у Струані, вони приїдуть просто забрати речі з дому.

Того ж ранку, коли він з Ґерті поїхав, Отто пригнав і трактора. Зайняті прощанням, вони не звернули на нього увагу, але коли Лунци вже відбули, пішли глянути на нього ближче, навіть Джейк. Хай це була машина для фермерської роботи, та вона мала колеса, а Джейк любив колеса.

– Він нагадує мені про хлопців, – сказала Артурова мати. У неї були червоні очі, й голос хрипкий, наче застуджений. – Ніколи не зможу дивитися на нього й не думати про них.

– Безглуздо ото тільки про це й думати, – сказав Артурів батько. – Від цього не легше.

– Я знаю, що від цього не легше. – Голос її був різкий від горя. – Але так є.

– На вигляд не такий потужний, як двоє коней, – мовив Артур, щоб змінити тему, хоча трактор на вигляд був досить сильний. Хоч і не був таким самим приязним, як коні, це точно.

Джейк обходив його зусібіч, гладячи величезні колеса, пальцем малюючи лінію на запилених боках.

– Мені подобається, що він червоний, – сказав він із задоволенням. – Червоний – це правильний колір для трактора. – Він виліз на нього і всівся на сидінні, широко всміхаючись згори. – Класно, мабуть, на ньому їздити, – вів далі він. – Цікаво, як його можна розігнати. Ух! Треба вивести його на дорогу й глянути, на що він здатний.

– Це не іграшка, – різко відповів батько, голосом, яким він говорив до Джейка, й Джейк запаленів.

– Це був жарт, тату. Я пожартував.

– Час обідати, – мовила мати. – Може, після обіду випробуєте його.

Але, напевно, Джейк здогадався, що йому не випаде сісти за кермо, бо після обіду він пішов геть, як завжди. Артурова мати, як завжди, помила посуд, а Артур з батьком сіли в крісла на кілька хвилин, щоб обід осів, однак, може, на трохи менше, ніж зазвичай, бо, хоч вони б у цьому й не призналися один одному, їм обом нетерпілося випробувати трактора.

– На вигляд більший, ніж до обіду, – сказав Артур, коли вони пішли знову на нього глянути.

– Ну, завтра він меншим не стане, – відповів батько. – Що ж, треба спробувати.

Він скуто заліз у кабіну, обдумуючи, куди поставити ноги, і сів на сидіння. А тоді завагався й глянув на Артура.

– Хочеш перший?

Артур похитав головою.

– Точно?

– Ага.

– Ну гаразд. Поїхали.

Він запустив двигун, як його навчив Отто, й той запрацював із гуркотом. Вони з Артуром широко всміхнулися один одному. Він увімкнув передачу, й величезні колеса почали рухатися. Він міцно схопився за кермо обома руками й прокричав:

– Поїду на нижні сорок акрів!

Артур кивнув і провів його поглядом.

– Сподіваюся, він буде обережний, – сказала мати. Артур, почувши її голос, аж підстрибнув. Він не чув, як вона підійшла й стала в нього за спиною.

– Я піду за ним, – відповів він. – Гляну, як він там.

– Скажи, хай не поспішає. Я піду до Лунців глянути на Оттових свиней. Просто переконатися, що з ними все гаразд. Якщо сядеш за кермо, будь обережний, Артуре.

Він пішов, ступаючи по слідах від трактора. Його батько вже зник з очей – він і справді їхав досить швидко. Але ж у цьому вся перевага тракторів: вони швидко їздять. Отто підрахував, що міг зорати чотири чи п’ять акрів за той час, який потрібен був запрягові коней, щоб зорати один. Може, вони його таки куплять, коли Отто приїде розпродувати майно. Шумний він, одначе. Артурові це не подобалося. Його батько від’їхав точно на три поля, а гуркіт і далі чути. А тоді якось різко цей звук змінився. Гуркіт завібрував, а тоді став гучнішим, і різкішав, доки не став скидатися на крик. Артур нахмурився, думаючи, що це його батько робить. Увімкнув не ту передачу? Раптом стривожившись, він став іти швидше, а тоді кинувся бігти. Крик і далі чувся. Він проминав трактора багато разів, коли ним орав хтось із Лунців, але ніколи не чув такого звуку.

Діставшись до підніжжя пагорба, Артур не відразу його побачив. Він зупинився й роззирнувся. Він чув той шум гучніше, ніж раніше, високе пронизливе брязкання, й сліди на землі були, простягалися більше-менше рівно до краю поля, але самого трактора видно не було, лише якась велика брунатнувато-чорна штука виглядала з канави. Аж тут він усе зрозумів, і кинувся бігти й кричати водночас: «Тату! Тату!». Точно так само, як кричав багато років тому, коли мала народитися дитина і його мати була в небезпеці, він біг і кричав, тепер, як колись, і страх стискав його серце.

Трактор перекинувся так, що його колеса крутилися в повітрі. Його батько був під ним. Артурові було видно тільки його голову й шию. Він лежав догори лицем, і воно було багряне, очі вибалушені, а рот широко роззявлений. Артур стрибнув у канаву й схопив трактора за бік, уникаючи його монструозних коліс, уперся ногами й потягнув що мав сили. Трактор не зрушився ні на дюйм.

– Тримайся, тату! Тримайся! – закричав Артур голосом, що надривався від невір’я й жаху. Трактор і далі вищав, наче тварина. Він обернувся до нього спиною, простягнув руки позаду себе, вперся ногами в стінку канави й підняв, вкладаючи всю свою силу, підняв, крекчучи від напруги. Чи заворушився батько? Він точно не знав, але йому здалося, що так, і він не міг опустити трактора, бо вся вага знову ляже на батька. – Господи! Господи! – закричав він, і, наче відповідь на його благання, нагорі канави щось заворушилося й з’явився Джейк, блідий, з величезними від шоку очима. Джейк стрибнув у канаву, простягнув руку й швидко повернув ключ, і тиша закричала так само гучно, як вищав двигун. Джейк схопився за трактора й теж спробував його підняти, але був він кволий й узагалі нічим не допоміг.

– Біжи по коней! – крикнув до нього Артур. Його ноги тремтіли від напруги. А що як він не витримає? Який сенс у його кремезності й силі, якщо він не зможе втримати трактора, щоб той не роздавив його батька?

Джейк кивнув і став дертися з канави так швидко, як дозволяла йому ушкоджена нога. Нагорі він на якусь секунду озирнувся. І став.

– Біжи по чортових коней! – заволав Артур, але Джейк знову зісковзнув униз і поклав долоню Артурові на руку. – Арте, він мертвий, – сказав він. Голос його дрижав, а губи були синюшні від шоку.

Артур опустив погляд і побачив кошмарний колір батькового обличчя, й те, як вибалушилися його очі, й побачив, що в нього з рота тече кров. Але це не означало, що він мертвий, нічого з цього не означало, що він мертвий, лише що вони мають зняти з нього трактора, щоб він міг дихати.

– Приведи чортових коней! – заволав він знову, й Джейк завагався, а тоді кивнув, знову виліз із канави й зник. Артур чекав, обливаючись потом, відчуваючи, як несамовито дрижать плечі, спина й ноги, повторюючи знову й знову: – Тримайся, тату. Тримайся. Він скоро повернеться. Просто тримайся.

А тоді Джейк знову прийшов, з двома кіньми, зі збруєю й усім необхідним, – тут нічого не скажеш, цього єдиного разу Джейк зробив усе, що треба, й зробив це швидко – і вони стягли трактора з батькового розбитого тіла, й Артур, тепер уже схлипуючи, поніс його на руках через поля в дім.

*

Мати сказала:

– Я не думала, що це буде він. Я думала, що втрачу котрогось із вас. Я й подумати не могла, що це буде він. Я думала, ми житимемо разом іще багато, багато років. Я думала, ми разом постаріємо.

Джейк сказав:

– Я думав, що коли виросту й знайду десь роботу, робитиму щось важливе, він побачить, що я не нездара. Хочете знати правду? Я ненавиджу його за те, що він помер, так і не дізнавшись, що я не нездара. Така моя правда.

А Артур – в Артура не було слів.

Глава 9

«Винагорода за відстріл вовків буде скасована в травні»

«Фахівці попереджають: силосування – це досить непросто»

«Теміскеймінг спікер», травень 1960 року

Вони стояли поруч із овочевою грядкою, коли кадилак заїхав на подвір’я. Всі рушили в його бік, але коли двері відчинилися й вийшов якийсь чоловік, Лора спинилася так різко, що Ієн наштовхнувся на неї.

– Джейк, – сказала вона. Тільки одне слово.

Ієн зацікавлено перевів погляд із неї на незнайомця.

Незнайомець став усміхатися ще ширше. Він стояв, спираючись на машину, склавши руки на грудях, перенісши вагу на одну ногу. Був вбраний у костюма, що в Струані нечасто побачиш, і взутий у дуже чисті черевики.

– Привіт, Лоро, – мовив він. – Як справи на фермі?

Його слова прозвучали швидше як жарт, ніж як питання, і, напевно, Лора теж так їх сприйняла, бо не відповіла нічого. Чоловік перевів погляд з неї на малюка, якого вона тримала, а тоді на Ієна, Джулі й нарешті на Марча.

– Один, два, три, чотири, – сказав він задумливо. – Видно, ти часу не марнувала. – Він знову глянув на Ієна й схилив голову набік. Він усе ще всміхався, але вигляд мав збентежений. – Ти Картер? – запитав він.

Здавалося, це питання знервувало Лору. Вона переклала малюка з одного стегна на друге й сказала:

– Ні, ні, це не Картер… Перепрошую, я мала тебе представити. Це Ієн, лікаря Крістоферсона син. Він улітку допомагає Артурові. А це маля не моє, я просто приглядаю за ним до вечора. Ієне, це Джейк, Артурів брат. – Вона завагалася, а тоді додала: – Ліпше було б тобі нас попередити, Джейку. Ліпше було сказати, що приїдеш.

– Це зіпсувало б сюрприз. – Він ступив уперед і простягнув Ієнові руку. – Я й подумав, що ти ні на кого не схожий, – сказав він.

Ієн поручкався з ним.

– Радий знайомству.

Він працював на фермі вже три літа й жодного разу не чув від Артура, що той має брата.

– Картер зараз не вдома, – сказала Лора. – Він скоро повернеться. А Артур у полі.

Джейк засміявся.

– А де ж іще? – мовив він. – Як у нього справи?

– Ой, та все гаразд, – відповіла Лора. – У нього все гаразд. У нас усіх усе гаразд.

Джейк зацікавлено оглянув подвір’я.

– Непогано тримаєтеся. Гарний сарай. Новий?

– Років зо п’ять. Так, йому десь п’ять років. – Запало мовчання. – Напевно… напевно, ти голодний, – вела далі Лора. – Ти здалеку приїхав? Хочеш чогось перекусити? До вечері ще досить далеко. Ти залишишся на вечерю, правда? Але тим часом… – вона змовкла. Вона здавалася знервованою, подумав Ієн. Вона говорила з Джейком ввічливо, як говорять з незнайомцем або з людиною, з якою незручно розмовляти.

Джейк знову до неї всміхався.

– Я зупинився в місті, глянув що і як. З’їв шматок пирога в «Гарперзі». Але, звісно, я залишуся на вечерю. Власне, я сподівався погостювати у вас день-два.

– Ох! Певна річ, – поспішила відповісти Лора. – Певна річ, залишайся на скільки хочеш… – вона опустила погляд на Джулі, – серденько, це твій дядько Джейк. Привітайся.

– Привіт, – прошепотіла Джулі.

– Привіт, – у відповідь прошепотів Джейк. – Ти дуже схожа на маму, ти про це знаєш? – Джулі похитала головою. – Тобі дуже пощастило, – додав Джейк і моргнув їй. Джулі зніяковіло всміхнулася, і Джейк знову перевів очі на Лору. – Напевно, я занесу валізи й піду знайду Арта.

– Ой, не йди в поле, – випалила Лора. – Там дуже мокро. Зіпсуєш черевики. Ієн сходить покличе його, правда, Ієне?

– Звісно, – відповів Ієн. Тепер він помітив, що Джейк кульгає. Поліомієліт? Нещасливий випадок? Його батько точно знає, чому саме.

– Підемо разом, – весело мовив Джейк. – Нічого туфлям не зробиться. Я хочу здивувати Арта. – Він відчинив багажника й підняв дві валізи. Ієн ступив уперед і взяв їх, почуваючись, мов лакей. Джейк усміхнувся до нього. – Тільки якщо ти наполягаєш, – сказав він. – Візьмеш з Арта додаткову плату. «За додаткові послуги».

Ієнзаніс валізи на кухню й поставив їх біля сходів. Крізь вікно він бачив Лору й Джейка, які й далі розмовляли. Або ж, може, Лора просто слухала. Тепер вона тримала малюка перед собою й дивилася кудись над Джейковою головою. Марч крутився навколо неї, коло за колом, зиркаючи на незнайомця. Доки Ієн спостерігав, Лора поклала вільну руку йому на голову й притулила до себе. Він обійняв її за коліна, а вона гладила його волосся. Джулі й далі стояла за нею, тож Лора була наче окутана дітьми. Вийшла б непогана картина, подумав Ієн. Вона називалася б «Мати». Однак щось у цій сцені було не таке життєствердне, як на цю назву.

Він підійшов до дверей, Джейк побачив його й смикнув головою, маючи на увазі «Йди сюди, підемо», тож Ієн вийшов і попрямував до них.

– Ієн знає, на якому він полі, – сказала Лора, коли він підійшов. – Він буде радий тебе бачити, Джейку.

Сама вона далеко не раділа, подумав Ієн. І про себе поцікавився, чи знав про це Джейк. Але той поводився бездоганно невимушено.

Вони пішли доріжкою, Ієн старався не йти надто швидко. Джейкове кульгання було досить відчутне.

– Отож, – почав розмову Джейк— Відколи ти працюєш на мого старшого брата?

– Років зо три.

– І що, хороший він роботодавець? – Щось у цій ситуації його веселило.

– Так, він класний, – відповів Ієн. – Він дуже хороший чоловік.

– О так, – мовив Джейк, киваючи. – Певна річ. Нікому язик не повернеться назвати Арта нехорошим. – Він скоса зиркнув на Ієна й додав: – І дружина в нього хороша, еге ж? – Ієн швидко глянув на нього, й Джейк засміявся. – Так я й думав.

Ієн відчув, як його обличчя запаленіло. Він запхнув руки в кишені, а тоді знову їх витягнув.

– Вона дуже приємна жінка, – сказав Ієн, і Джейк знову засміявся й поплескав його по спині.

– Не хвилюйся, я нікому не скажу. Змінімо тему. Ти син лікаря Крістоферсона. Не пригадую, щоб у нього були діти. Скільки тобі років? Сімнадцять? Вісімнадцять?

– Вісімнадцять.

– Значить, ти тоді вже народився. Я тут не бував – дай порахую – десь п’ятнадцять років.

– Ви поїхали вчитися в університеті? – запитав Ієн, прагнучи утримувати розмову у відносно безпечному річищі. На вигляд Джейкові було десь років тридцять п’ять – саме відповідного віку. Напевно, тоді для дітей із ферм було незвично вчитися в університеті, але, може, він здобув стипендію. Видно, що він розумний.

– Я це зважував, – відказав Джейк, – але передумав. Це було трохи… Ну, ти розумієш. – Ієн не розумів, але сказати про це здавалося неввічливим. – Крім того, на той час мій батько помер і тут усім керував Арт. З грошима в нього все було гаразд – йому допомогла війна, як то кажуть – але все одно мені здавалося неправильним просити його так на мене витрачатися.

Вони підійшли до воріт, він відступив і почекав, доки Ієн їх відчинить. Земля перетворилася на мокру суміш багна й коров’ячого гною, тож Джейк ступав обережно. Ієн же цим не переймався. Його чоботи вже були обліплені багнюкою, так що для них уже було однаково.

– Мені й без цього добре ведеться, – вів далі Джейк. – Формальну освіту в реальних умовах сильно не застосуєш. – Він користався маленькими острівцями трави як місцями для переходу. Шукаючи наступний, знайшов секунду глянути на Ієна. – От ти, здається, схильний до науки. Скоро в університет?

– Так, – сказав Ієн, трохи соромлячись своєї передбачуваності. – Восени.

– Що вчитимеш?

– Ще не знаю.

– Ну, це не має значення. Просто їдь звідси, ось що важливо. – Він махнув рукою на пейзаж, що їх оточував. – Геть зі Струана! Геть із Півночі! Геть із цих триклятих хащ!

Ієн усміхнувся до нього, і Джейк усміхнувся йому у відповідь.

– Ти розумієш, про що я?

– Абсолютно.

Біля доріжки був великий острів трави, і Джейк став на нього й витер черевики.

– Куди ти думаєш поїхати?

– Напевно, в Торонто. – Стільки питань! Джейк за три хвилини поставив йому більше питань, ніж Артур за три роки.

Джейк нахмурився.

– Хіба це не здається таким собі марнуванням часу? Ні?

– Гм, справді? Чому?

– Ну, це трохи… занадто обережно, правда? Торонто – це дрібниця. Чому б тобі не поїхати в якесь трохи цікавіше місце? Наприклад, Нью-Йорк? Лос-Анджелес? Чорт, та чого не поїхати в Китай? Там теж є університети. Побачиш світ!

Ієн здивовано глянув на нього, а Джейк засміявся.

– Що, примусив тебе замислитися, так? Проте я серйозно. Ти можеш поїхати куди завгодно, ти маєш мізки. Хапайся за цей шанс обома руками, хлопче, й тікай!

Вони вже підійшли до низу пагорба, й перед ними простягнулося десятиакрове поле. Артур був на дальньому його краї. Коні стояли, а він сидів навпочіпки поруч них біля сіялки й щось у ній лагодив. Напевно, забилася – за нею треба було приглядати.

– А ось і він сам! – сказав Джейк. – І досі має коней! Неймовірно!

Напевно, Артур щось почув, бо випростався і глянув у їхньому напрямку. Він завмер на хвилю чи дві, вочевидь, намагаючись збагнути, що то за незнайомець, а тоді, напевно, зрозумів – може, побачив кульгання – бо пішов через поле їм назустріч.

Джейк прискорився так сильно, як йому дозволила його ушкоджена нога, поспішаючи до брата. Ієн ішов за ним повільно, думаючи про те, що сказав Джейк. Це правда – він може поїхати куди завгодно. Раніше ніхто йому про це не казав. Учителі ставили такі обмежні питання й робили такі обмежні припущення. Вони казали: «Чим ти хочеш займатися?», під чим просто розуміли предмет, який ти хочеш вивчати, а коли їм відповіси, зазначали: «Ну, Садбері близько, там є хороший курс із цього предмета» або, якщо пощастить: «У Торонто добра репутація в цій галузі». У своїх думках вони ніколи не полишали своєї провінції⁵, не кажучи вже про країну. Поїхати кудись далі коштуватиме більше, але, напевно, не аж так багато. Може, потрібен був хтось іззовні, хто нагадав би йому, який цей світ великий.

Джейк та Артур ішли в його бік через поле, й Ієн усвідомив, що пропустив їхню зустріч. Йому хотілося побачити Артурову реакцію на те, що його брат отак з’явився нізвідки, але він забув подивитися. Вони йшли пліч-о-пліч, Джейк натхненно щось розказував, махаючи руками, зиркаючи скоса на Артура, водночас вибираючи, куди ступати серед мокрого поля. Поруч із Артуром він здавався дуже тонким, дуже вишуканим у своєму костюмі й міських туфлях. Вишуканішим за свого брата, вишуканішим в усьому.

Артур переважно мовчав, але в цьому не було нічого нового. А щодо того, чи порадував його Джейків приїзд, – сказати було неможливо.

*

Ієн із задоволенням пішов би з Пітом на риболовлю того вечора – від їхньої розмови після іспиту з математики він з ним не розмовляв і хотів усе залагодити. Але вони з Кеті знову почали зустрічатися, й він пообіцяв піти з нею на чізбургери в «Гарперз», щойно повернеться з ферми. Тож він вимився у ванній, перевдягнувся в чисті джинси й футболку й сів на велосипеда.

Кеті сиділа, схрестивши ноги, на ґанку батьківського будинку, чекаючи на нього. Її мама була в кухні – Ієн побачив її через вікно, помахав, і вона помахала йому у відповідь. За словами Кеті, її батьки схвалювали їхні стосунки, хоч він і ходив не в ту церкву, але Ієн підозрював, що це через те, ким був його батько. Якщо ти син лікаря, люди схильні ставитися до тебе приязніше.

– Чому ти так довго? – суворо запитала Кеті.

Вона була вбрана у блузку такого самого блідо-рожевого кольору, як її щоки. Щоразу, коли бачив її знову, Ієн пригадував, чому інші хлопці зі школи заздрили йому. Може, вона не аж так глибоко мислить, проте компенсує це іншим, як-от вродою й загальною поступливістю.

– Дехто з нас має працювати, – сказав він, приставляючи велосипеда до ґанку.

– Багато кукурудзи посадив?

– Ні, але прополов багато бур’янів.

– Тоді я тобі пробачаю.

Вона звелася на рівні, спустилася зі сходів і взяла його під руку. А тоді обернулася й помахала своїй матері.

– Куди б нам піти? – сказала вона.

– Я думав, може, в «Рітц», – відповів Ієн.

– Ох, я вже втомилася від «Рітца». Може, в якесь інше місце?

– Гм, дай подумати. Є один заклад, називається «Гарперз», кажуть, він тепер дуже модний.

– О так! Ходімо туди!

Відколи вони знову зійшлися, вона була така щаслива. Її було так легко потішити.

– Ще один іспит, – сказала вона, беручи його за руку й високо її піднімаючи. – Лише один. А тоді школа закінчиться назавжди і почнеться справжнє життя! Ти можеш у це повірити? Я – заледве!

– Я знаю, – відповів Ієн.

Усі іспити закінчувалися в понеділок – з географії, яку складала Кеті, зранку, й хімії, яку складав він, після обіду. І все. Менш ніж за два дні все скінчиться. Увечері весь клас збирався піти на Лоу-даун-пойнт, улаштувати усім святам свято.

– Хіба ти не радий? – з притиском запитала Кеті. – От я так чекаю наступного року, що заледве можу спати.

– Ага, – сказав Ієн. – Я теж.

Кеті закопилила губи.

– А по голосу не скажеш.

– Проте це так.

Вона така сповнена ентузіазму, в цьому вся проблема. Її ентузіазм його втомлював.

Коли вони прийшли, Рон Аткінсон та Фатц Фітцпатрік уже були в «Гарперзі», розмістилися у кабінці біля дверей. Фатц поклав ноги на протилежну лавку. Він намагався натягнути шкарпетку поверх бинтів, але вони були надто товсті, тож шкарпетка просто зіжмакалася навколо його пальців, наче маленький довгий ковпак.

– Подивіться, хто прийшов! – сказав Рон. – І подивіться, хто з ним! Це ж треба!

– Гей, радий тебе бачити, Крістоферсоне, – кинув Фатц. – Маю до тебе питання. Коли я захочу покупатися у ванні чи в душі, бинт зняти чи залишити як є?

– Як захочеш, Фатце, – відповів Ієн. – Мені абсолютно все одно. – Він спрямував Кеті в бік кабінки в дальньому кінці кімнати.

– Але ж я маю знати! – крикнув Фатц йому вслід.

– Просто не мочи! – крикнув Ієн у відповідь.

– Напевно, твій батько дуже від цього втомлюється, – мовила Кеті ледь чутно, сідаючи на своє місце. – Хай куди він іде, люди ставлять йому питання про своє здоров’я. Хотілося б мені, щоб нам було ще куди піти. Кудись подалі від чужих очей.

До їхнього столика підійшла Сюзан Янковіц – вона працювала в «Гарперзі» по суботах. Після іспиту з математики вона заливалася слізьми, але тепер наче заспокоїлася.

– Що їстимете, дітки? – запитала вона, занісши олівця над блокнотом. Вона була вбрана в білу блузку, що потребувала більше ґудзиків.

– Ти замовляєш чи ні? – сказала Кеті, піднявши на нього брови. Він ігнорував свій обов’язок.

– Ой. Так. Два чізбургери з усім, крім цибулі (Кеті вважала, що подих після цибулі огидний), один мілкшейк, – він глянув на неї. – Полуничний чи шоколадний?

– Шоколадний.

– Й одну колу. І подвійну порцію картоплі фрі.

Сюзан кивнула, швидко шкрябаючи в блокноті. Коли вона пішла, Кеті роззирнулася навкруги, наче ніколи раніше тут не бувала. Обличчя в неї було печальне.

– Ми сумуватимемо за цим, знаєш, – сказала вона.

– За чим саме?

– За всім цим.

Вона вказала кудись на темні дерев’яні кабінки з їхніми заплямованими, оббитими червоним сидіннями, червоними пластиковими столиками, стінами, завішаними знімками зі щасливими рибалками, що тримають великі рибини. Паперові підкладки під тарілки з пійманими на вудку рибками по краях. Над дверима в туалет висів маскінонг завдовжки три фути, чимось напханий і прибитий до стіни.

– Коли станемо старшими, ми згадаємо це місце й зрозуміємо, що воно було гарне.

– «Гарперз»?

– Навіть «Гарперз», – чесно сказала Кеті. – Ми згадуватимемо минуле й зрозуміємо, що наше дитинство було прекрасне, і все в ньому було прекрасне, аж до… – вона роззирнулася, – аж до дірок у цих сидіннях. Ми збагнемо, як нам пощастило вирости в Струані, кращого міста для цього було не знайти. Ми усвідомимо, що хай куди поїдемо, хай де житимемо до кінця життя, там не буде так ідеально, як тут.

Ієна почало злегка гризти роздратування, десь по центру грудей.

– То, може, краще нам і не їхати, – сказав він, скрививши губи в посмішці. Він нагадав собі про її вроду й загальну поступливість. Не допомогло. Щиро кажучи, її сентиментальність останнім часом по-справжньому почала діяти йому на нерви. Цієї сентиментальності було забагато, й вона здавалася йому фальшивою. А те, що вона очікувала від нього почуватися так само, дратувало його ще більше, підштовхувало притримуватися протилежної сторони – відкидати ті почуття, що він дійсно мав.

– Але ж ми мусимо поїхати. – Кеті напосідливо нахилилася в його бік.

– Нічого ми не мусимо. Більшість дітей, з якими ми пішли в школу, нікуди не їдуть.

– Так, але такі люди, як ми, мають поїхати. Ти ж знаєш.

Сюзан поставила тарілки з їхніми чізбургерами та напої, й Кеті їй усміхнулася.

Ієн відкусив свого чізбургера. Той був дуже смачний. Він пам’ятатиме «Гарперз» не за його красу, він пам’ятатиме «Гарперз» за його чізбургери.

– Порівняно з іншими, – казала Кеті, – в тебе стільки потенціалу, Ієне. Тут ти не зможеш його реалізувати. Тобі треба розправити крила. Нам обом треба.

Йому хотілося, щоб вона перестала говорити. Якби вона просто заткнула рота, все було б добре.

– І хіба не вважаєш, що це так чудово, що ми знайшли одне одного? – вела вона далі. – Подумати тільки, який у нас був шанс? У такому маленькому містечку. Нам так пощастило!

– Гм… – мовив Ієн, жуючи чізбургер, Кеті ж до свого досі й не торкнулася, – знайти одне одного? – Ясно, що шанси загубитися в такому містечку дуже маленькі.

– Шанс знайти ту людину, з якою хочеш провести все життя! У такому крихітному містечку! Шанс на те, що серед усіх людей на світі, й серед усіх місць на світі ця одна людина житиме в одному з тобою місті! – Вона зітхнула. – Знаєш, що сказала моя мама? Вона сказала, що ніколи не бачила мене такою щасливою, як відтоді, коли ми знову стали зустрічатися. Хіба це не чудесно?

Ієн кивнув. Він набрав жменю картоплі й запхнув до рота. З протилежного боку столу Кеті нахилилася до нього. Якось раптом вона дуже посерйознішала.

– Я мала розмову з ними вчора ввечері – зі своїми батьками. Вони сказали, що, на їхню думку, настав час мені вирішити, куди я поїду наступного року. В яку школу медсестер. Вони вважають, що мені варто вже подавати документи. – Вона взяла його руку, повернула її долонею догори й стала розглядати. Долоня була жирна від картоплі, й вона нахмурилася, висмикнула серветку з коробочки на столі й стала витирати по черзі кожен палець.

Ієн дуже ретельно прожував картоплю й проковтнув. Ця розмова почала його непокоїти.

– Хіба ти не вирішила? – запитав він. Другою рукою він знову взяв картоплю, відчуваючи раптовий порив запхнути до рота цілу тарілку.

– Ще ні. – Вона зіжмакала серветку й витягла ще одну. – Я ж не можу, правда? Вирішити раніше за тебе. Твоя кар’єра важливіша за мою, мама з татом це розуміють, вони розуміють це повністю. Сестринську справу можна вивчити де завгодно, так що це насправді не має значення. Але вони вважають, що час тобі визначитися. Щоб, знаєш, ми точно потрапили туди, куди хочемо.

Ієн завмер, не донісши картоплю до рота. Він поклав її на тарілку й став на неї дивитися. Кеті наче відчинила йому двері у свою голову й показала все, що там відбувалося. Картинку, над якою вона працювала.

– Ієне? – сказала вона.

Голос у неї був збентежений. Вона відпустила його долоню, й він обережно її забрав. Він почав викладати шматочки картоплі в акуратні маленькі ряди по боках тарілки, соваючи їх потроху туди-сюди, доки вони не лягали рівними рядами. Він зібрав один ряд шматочків разом, щоб вони утворили віяло.

За якийсь час він почув, як вона встала з-за столу. Він побачив це краєм ока. Вона вислизнула з кабінки, й він почув, як стихають її кроки в бік дверей. Він підвівся на рівні, дістав з кишені жменю монет і поклав їх біля тарілок – її так і лишилася неторканою – й пішов за нею надвір. Коли він проходив їхню кабінку, Фатц і Рон Аткінсон повільно засвистіли, й Рон сказав: «Ах, донжуане, що ти накоїв цього разу?».

Він ішов за Кеті, тримаючи дистанцію. Він не хотів доганяти її, доки навколо все ще були люди. Коли вона звернула на свою вулицю, він її наздогнав. Вона намагалася піти геть, але він забіг поперед неї, кажучи: «Зачекай, Кеті, зачекай». Вона ступала то туди, то сюди, намагаючись обійти його, а тоді здалася й просто стала, вперши руки в боки. Він узяв її за руку й відвів до узбіччя дороги. На початку того року під час грози впало дерево, і його стовбур і далі там лежав, чекаючи, доки його розпиляють; він сів на нього й м’яко посадив її поруч себе. Він сказав їй, що ще не готовий ухвалювати рішення щодо свого майбутнього. Він сказав, що, може, він ще незрілий чи щось таке, але він і справді до цього не готовий. І що, на його думку, буде краще, якщо вони розійдуться. Вона заплакала. Запитала, чи це через щось, що вона зробила чи сказала, й він відповів – ні, справа взагалі не в ній, а в ньому. Вона сказала, що спробує бути інакшою, що вона так сильно його любить і зробить усе, що він захоче, й він похитав головою, шокований. Вона сказала, що не хоче його прив’язувати, й хіба вони не можуть і далі зустрічатися як зустрічалися, і він сказав – ні, йому шкода. Йому щиро шкода.

Минув якийсь час, перш ніж вона опанувала себе, але врешті вона таки це зробила. Глибоко вдихнула, витерла лице пальцями, глянула просто поперед себе, піднявши підборіддя. А тоді підвелася. Ієн підвівся теж і запитав, чи їй хотілося б, щоб він провів її додому. Ні, сказала вона, тож він лишився де був і дивився їй услід.

*

Одного разу, коли він ще був малий, учителька недільної школи розказувала про те, як бути хорошим. Вона сказала, що іноді важко визначити, як правильно вчинити, що може бути важко відрізнити хороше від поганого, правильне від хибного. Проте, додала вона, говорячи тихим, але радісним голосом, який, здається, завжди застосовують учителі недільних шкіл, є один надійний спосіб. Усе, що треба, – це запитати себе, як вчинив би Ісус. Визначаєш, що зробив би Ісус у будь-якій ситуації, а тоді робиш так само, й це точно буде правильно.

Він забув про це тієї ж хвилини, коли заняття скінчилося, але тепер пригадав. Він зрозумів, що останні три роки працював над варіацією цієї ідеї: у будь-якій непростій ситуації він питав себе, як вчинила б його мати, а тоді робив протилежне. Вона здавалася йому ідеальною антирольовою моделлю: не переймалася тим, якого болю завдала людям, що її любили й залежали від неї, поставила свої бажання перед бажаннями всіх інших, брехала, прикидалася й обманювала. Він заніс до свого особистого коду поведінки правило ніколи не поводитися так, як вона, і все ж, зіткнувшись із непростою ситуацію, він повівся з Кеті дуже схожим чином. Хай він не зраджував її, хіба що здалеку любив Лору, але він дозволив їй думати, що любив її, тоді як не любив, а це рівноцінно.

Його лякало, що він став поводитись, як його мати. Це примушувало його питати себе, чи не скидався він на неї на якомусь глибокому, незмінному рівні.

Він пішов додому. Його велосипед залишився в Кеті біля ґанку; йому доведеться забрати його, коли її не буде вдома. Увійшовши, він побачив на кухонному столі записку від батька з прізвищем Лефевр і номером телефону – він завжди залишав записки за термінових ситуацій – і словами «знову», нашкрябаними внизу. Знову дитина, малося на увазі. У той час він наче тільки те й робив, що через день приймав пологи, – епідемія якась.

Ієн пішов на причал. Там було тихо й спокійно. Темрява ще не опустилася й низькі хмари надавали озеру металічного відблиску. Він перевернув каное, спустив його на воду й заліз усередину.

Він став гребти вздовж берега, дуже не віддаляючись; каное безшумно розсікало воду. На порозі ночі озером стелився холодний туман. Ієн поклав весло впоперек каное й застебнув куртку. Каное пливло в бік старої бобрячої нори на початку Лоу-даун-бею. Кілька років вона стояла покинута, але попередньої осені бобри повернулися, й тепер голі білі гілки берез, яких вони завалили, стирчали з води, наче кістки. Якийсь час Ієн посидів непорушно, сподіваючись побачити бобрів, але ті не з’явилися. Весна для них не була активним часом – будівництвом вони займалися переважно восени. А тепер у самок саме народжуються діти й скручуються клубочками десь у теплі й безпеці в глибині нори.

Він розвернув каное й повеслував назад. Він думав про прийдешній рік, уявляв, як простує міською вулицею – машини проїжджають повз, смердить викидними газами, люди наштовхуються на нього. Тиші ніде не знайти. Він подумав про те, як Артурів брат тоді махнув рукою й сказав: «Геть зі Струана! Геть із Півночі! Геть із цих триклятих хащ!» З одного боку, він цілком з ним погоджувався. З іншого – не був певний, чи виживе.

Він обплив сушу, яка становила східний берег Безнадійного, і, певна річ, там була «Королева Мері» й Піт, як завжди, схилений над вудкою. Ієн підплив повільно, стараючись не збурити воду.

– Як справи? – запитав він тихо.

– Так собі, – відказав Піт.

На дні човна лежало з півдесятка форелей.

– Наче непогано, – сказав Ієн, киваючи на них.

– Та то дурниця, чувак.

Ієн не міг зважити його тон. Не знав, радий йому Піт чи ні. Ще за тиждень до цього він над цим навіть не замислився б, прив’язав би каное до «Королеви Мері» й заліз би всередину. Його вудка й досі була в човні, там, де він її лишив, стирчала над кормою. Чи це добрий знак? Можливо, Піт її навіть і не помітив.

– Думаєш, він і досі там? – запитав Ієн.

– Ага.

– Досі вважаєш, що це маскінонг?

– Ага.

– А ти його бачив?

– Нє.

Ієн водив каное туди-сюди, відпихаючись веслом. Він не був певний, на що чекає. На запрошення? Що Піт скаже: «Приєднуйся»? Хай там що, цього не прозвучало.

– Удачі, – сказав він нарешті.

Піт на мить звів на нього очі, а тоді кивнув.

– Дякую.

Коли він повернувся додому, його батько був на кухні, їв кусень сиру просто з холодильника.

– Привіт, – сказав Ієн, радий, що батько повернувся. – Як усе минуло?

– Здоровий хлопчик.

– Горді батьки щасливі?

– Так собі. У них уже є дев’ятеро.

– Святі небеса!

Двері холодильника були широко відчинені. Ірландське рагу, яке місіс Таттл залишила для них, стояло на полиці поруч із дуже великою банкою з одним маринованим огірком.

– Можемо це підігріти, – сказав Ієн, киваючи на рагу.

Щоп’ятниці місіс Таттл готувала подвійну порцію такої страви, щоб їм вистачило на вихідні. Іноді вона якось інакше її називала – новим своїм словом «запіканка» – але це завжди було те саме рагу.

– Можемо, – погодився його батько. – Ти аж такий голодний?

– Не дуже.

– Я теж ні. З’їж сиру. – Батько відрізав великий шматок і вручив йому, а тоді якусь мить уважно на нього дивився. – Все гаразд?

– Ага. Ну, типу так. Я порвав із Кеті.

– Ох. Ну… шкода. – Він не сказав: «Що, знову?», і це було люб’язно з його боку. Він умів як слід поводитися в таких ситуаціях.

– Ага. Наші стосунки…. Не розвивалися. У нас мало спільного.

Його батько кивнув. У кімнату просочилася відсутність Ієнової матері.

– А ще з Пітом щось негаразд, – швидко додав Ієн. – Ну, не те щоб негаразд. Дивно. Я не знаю, в чому річ.

– Для нього це складний час, знаєш, – сказав його батько. – Завжди непросто бути за два табори, а коли між ними якісь негаразди, то й дуже важко.

– Напевно.

Однак йому здавалося, що коли дружиш із кимось ціле життя, маєш право не вважатися частиною табору. Йому хотілося б, щоб вони з Пітом як слід про це поговорили, відкрито й щиро, але цього ніколи не буде. Підвалинами їхніх стосунків було несказане, і що важливішою була тема, то менше вони були схильні її обговорювати.

– А якої про все це думки його дід? Про те, що Джима Лайтфута арештували й усе таке? – Ієн знав, що його батько дуже поважав старого, й припускав, що вони розмовляли.

– Джо? Він дуже занепокоєний. Занепокоєний щодо Джима й щодо того, якої шкоди це завдасть відносинам між містом і резервацією.

– Ти бачив Джима?

– Сьогодні зранку, – кивнув батько. – У поганій він формі. Він людина природи. Сидіти за ґратами – це для нього однаково що смертний вирок.

– Що з ним буде?

– Його відвезуть у районну в’язницю в Гейлібурі. Здається, в понеділок. Там є головний суддя.

– Який визнає його винним у вбивстві, – гірко сказав Ієн. – Попри те, що, найпевніше, той лісоруб сам до нього поліз. Джим не з тих, хто починає бійку.

– Його справа буде представлена в суді, – мовив батько.

– Ким?

– Суд призначить адвоката.

– Точно! Його призначить суд. Якогось білошкірого чувака, що тільки закінчив університет і не зміг знайти роботу десь інде.

– Ти судиш їх наперед, Ієне. Робиш саме те, в чому ми їх звинувачуємо. Складаєш припущення на основі упередження.

– Я складаю припущення на основі Ґеррі Мойнігана й мільйонів таких, як він.

– Ґеррі не в усьому поганий. Він – лише плід свого виховання.

– Ну, хрінове в нього виховання.

Батько зітхнув.

До сиру треба було щось іще. Ієн відчинив шафку біля холодильника й витягнув коробку крекерів.

– Хочеш?

Вони жували, сидячи плечем до плеча й дивлячись у холодильник. Ієнів гнів потроху минув. Він знав, що нечесно зганяти злість на батькові. Той застосовував увесь свій вплив, щоб допомогти Джимові чим тільки міг.

– Нам потрібен пес, – сказав він за якийсь час.

– У тебе на думці рагу?

– Ага. Вона здає позиції. Я про місіс Таттл.

– Що поробиш. Старається як може.

– А от і ні, тату. – Його батько завжди всіх виправдовував. Може, це й ознака доброти, та все одно його це дратувало.

Холодильник гудів до них. За вікном здіймався вітер. У кухонну шибку вдарила жменя грубих дощових крапель. Ієн любив цей звук: поєднання вітру й дощу завжди додавало домові відчуття безпеки.

– Серйозно, – мовив він. – Мені хотілося б собаку.

– Мені теж, – задумливо сказав батько. – Може, й варто.

Колись вони мали собаку, ірландського сетера на ім’я Моллі, що багато років супроводжувала батька на виїзні виклики й стала їм за члена сім’ї, тож коли вона померла, їм несила було й думати про іншу, бо це буде не вона. Але, може, саме настав час. Власне, якось раптом Ієн збагнув, що це було б ідеально. Собака, що м’яко бігає будинком, супроводжує батька на виклики, а вечорами лежить у нього біля ніг. Ця думка звеселила його й додала йому духу.

– Ага, – сказав він. – Візьмемо собі собаку.

– Гаразд. Візьмемо.

Ієн витягнув банку з маринованим огірком, щоб відсвяткувати це рішення. Він відкрутив кришку, виловив огірок пальцями, затиснув його між зубів і вилив розсіл у раковину. Його запах поширився в повітрі, наче ефір. Він відкусив половину огірка й другу віддав батькові.

– Знову ірландського сетера? Як думаєш? Щоб пасував до рагу.

Батько кивнув, жуючи огірок.

Огірок вимагав іще сиру, а сир вимагав іще крекерів. Вони їли неуважливо, обоє заглибилися в думки й кришили на підлогу. В Ієна перед очима повільно пропливали різні події того дня.

– Ти знав, що Артур Данн має брата?

– Так, – відказав батько. – Джека. Ні, Джейка. А що?

– Він приїхав сьогодні. Прикотив у гарнезному кадилакові.

– Серйозно? Я не бачив його багато років.

Він узяв в Ієна коробку з крекерами й занурив у неї руку. Там було порожньо. Він поклав її і з хлібниці витягнув хлібину.

– Він не дуже схожий на Артура, правда? – запитав Ієн, дістаючи з холодильника масло.

– Тоді можемо вже й сісти, – сказав батько. – Ні, він зовсім інакший фрукт. Чесно кажучи, Артур мені завжди подобався більше.

Вони сіли, поклавши між собою хліб, масло й сир.

– Він кульгає. Поліомієліт?

– Ні, нещасливий випадок. Упав із мосту. Дивом не зламав хребта.

Вони доїли сир. Ієн підвівся, знову відчинив шафку й став совати банки.

– А де мед?

– Здається, ми за сніданком його доїли.

– Тату, в банці ще лишалася половина. Що ти з ним зробив, виїв ложкою?

– З’їж варення.

– Ти розтовстієш, – сказав Ієн.

– Чекаю не дочекаюся. – Батько сперся на спинку стільця і з любов’ю погладив черевце. Правду кажучи, його там іще майже не було.

– До речі, – вів далі Ієн. – Я хочу мати твою фотографію.

– Нащо?

– Візьму з собою. Ну, знаєш, щоб було в що кидати дротики, коли поїду.

– Та їх у будинку повно, – ухильно відказав його батько.

– Так, але вони старі. І на них… вони всі ненові. А я хочу нову.

Запала тиша. Батько глянув на нього.

– Ти маєш їй пробачити, Ієне, – сказав він м’яко.

– Що? – як наче він не знав.

– Ти маєш їй пробачити.

*

Прокинувшись у неділю вранці, він зрозумів, що замість днів і днів на підготування до іспиту з хімії він тепер має менше ніж тридцять годин. Він не пішов у церкву й цілий день вчився. Зубрити вдавалося йому добре, він це навіть якоюсь мірою любив; якесь мазохістське задоволення було в тому, щоб зосереджуватися так сильно такий довгий час. Він зробив перерву на вечерю, а тоді працював до півночі. Встав о шостій, поснідав і знову почав. Станом на дев’яту тридцять він закінчив. Цілий підручник хімії, річний труд, тепер перебував у нього в голові, і якщо до іспиту не вивітриться, то все буде гаразд.

Він вирішив вийти надвір, подихати свіжим повітрям – це допоможе зібрати докупи кипучу масу фактів у нього в голові. А тоді з’їсть бутерброда й піде складати іспит.

Внизу юрмилися пацієнти. У понеділок батько завжди мав багато роботи (люди, принаймні тактовні, зі своїми хворобами перечікували вихідні), тож у приймальні яблуку не було де впасти. Крім шістьох чи сімох дорослих, там було з десяток дітей, і всі вони ревіли. І це ще не все. Коли Ієн проходив повз вхід для пацієнтів, місіс Аронович, дружина вчителя хімії, увійшла, тягнучи за руку маленьку дівчинку, й та ревіла теж. Вона була вкрита червоними горбкуватими плямами й мала страшенно хворий вигляд. Який кошмар, подумав Ієн, киваючи місіс Аронович і прямуючи до дверей.

На порозі він спинився. Червоні горбкуваті плями. Обернувся на п’ятах і ввійшов. Місіс Аронович була за крок до приймальні.

– Перепрошую, місіс Аронович, – сказав він, – ви не проти посидіти у вітальні?

Вона обернулася й здивовано на нього глянула.

– Це на випадок, якщо у вашої доньки щось інфекційне.

Він заспокійливо всміхнувся до них обох і вказав на вітальню з другого боку коридора. Дівчинка перестала ревіти, що вже покращило ситуацію. Її очі були такі червоні, що на них було боляче навіть дивитися.

– Ой! – відповіла місіс Аронович. – Боже, Ієне! Звісно!

– Просто про всяк випадок, – вів далі Ієн. – Там стільки дітей. – Він завів їх у вітальню й забрав з канапи кілька книжок. – Сідайте. Я піду скажу батькові, що ви тут.

Дівчинка хрипким голосом сказала щось матері.

– Так-так, – мовила місіс Аронович. – Вона просить попити. Можна їй води?

– Я запитаю батька, – відповів Ієн малій. – Напевно, він захоче спочатку поміряти тобі температуру, а тоді, найпевніше, зможеш попити, добре?

Він перейшов через приймальню, переступаючи через дітей і злегка всміхаючись до дорослих, не дивлячись їм в очі, щоб вони не намагалися до нього заговорити. Місіс Гарпер, власниця ресторану «Гарперз» і, за словами Ієнового батька, найвищого кров’яного тиску на планеті, вийшла з кабінету за мить до того, як він збирався постукати. Ієн відійшов убік, щоб дати їй пройти, а тоді увійшов і зачинив за собою двері.

– У малої місіс Аронович червоні горбасті плями, – сказав він. – Дуже червоні очі. І вигляд страшенно хворий. Я посадив їх у вітальні. Тут повно малих дітей.

Батько притиснув долоню до обличчя. У нього був утомлений вигляд, хоча не минула ще й половина ранку.

– Дякую. Вдала думка.

– Де Марджі? – запитав Ієн, роззираючись.

– У неї грип.

– Підхожий вона вибрала день, там за дверима божевільня. О, а ще та мала хоче пити. Можна їй попити чи спочатку поміряти температуру?

Батько зітхнув і глянув на годинника.

– Ти йдеш на іспит?

– Ні, він о першій. Я просто зробив перерву.

Батько глянув на нього замислено.

– Я ішов надвір, подихати свіжим повітрям.

– А-а. Гаразд, зрозуміло.

Певна річ, це відразу викликало в нього почуття провини.

– Чим тобі допомогти? – запитав він покірно.

– Ні, ні, йди надвір.

– Якщо треба просто поміряти їй температуру…

– Точно?

– Тату!

– Добре. Дякую, – відповів батько, швидко капітулюючи. – А тим часом заглянь їй до рота. Якщо там білі плями, це кір. У цьому разі скажи її матері дати їй половинку аспірину, змішану з варенням. Перекажи, що я прийду, щойно тут закінчу. Якщо білих плям немає, я прийму її у вітальні.

– Добре.

– Помий руки.

Він помив руки у зливальниці в кутку, й батько дав йому термометра.

– Я твій боржник.

– З тебе фотоапарат.

Батько всміхнувся.

– Їй можна потім попити?

– Маленькими ковтками.

Ієн відчинив двері й зачепив ними малюка просто по задку, той упав і розпластався. Він і до цього плакав, а тепер став просто ревти. Ненсі Шольц, яка вчилася на клас раніше за Ієна, завагітніла у п’ятнадцять і тепер мала троє дітей, але все ще не мала мізків, підвелася взяти малого на руки й люб’язно йому всміхнулася. Він стримав порив сказати: «Ненсі, тримай свою дитину подалі від дверей, ти що, тупа?», бо, певна річ, так і було.

Він повернувся до вітальні.

– Гаразд, – сказав він до малої, сідаючи навпроти неї навпочіпки. – Мій батько сказав поміряти твою температуру, а тоді тобі можна буде попити. Але спочатку я маю заглянути тобі в рота. Можеш, будь ласка, його розтулити? – Вона послухалася, й він обережно відтягнув її щічку й заглянув усередину. Білі плями. – Оце так! – вигукнув він, наче повідомляючи хороші новини. – У тебе кір.

– О Боже, – сказала місіс Аронович.

Ієн спочутливо до неї всміхнувся. Він потрусив термометром і звернувся до малої:

– А це означає, що після того, як я поміряю твою температуру й ти поп’єш, ви з мамою зможете піти додому, а мій батько прийде до вас трохи пізніше. Це ж добре, га? Тобі більше не треба буде тут сидіти.

Мала байдуже на нього глянула. Їй явно хотілося, щоб він дав їй спокій.

– Я покладу термометра тобі до рота, щоб дізнатися, гаряче там чи ні, добре? Ти маєш потерпіти дві хвилини. Стеж за часом сама, я дам тобі свого годинника… – Він акуратно поклав термометра їй під язик. – Не кусай, добре? Просто притримуй легенько. Молодець, так і тримай. – Він зняв годинника й дав їй у руку. Чи достатньо вона доросла, щоб знати, що таке секундна стрілка? – Бачиш оцю стрілочку, яка так швидко рухається? Коли вона двічі пройде колом, усе буде готово.

– Хіба ти не маєш сьогодні складати іспит, Ієне? – запитала місіс Аронович тихо, щоб не відволікти свою доньку.

– Маю. – Він скривився до неї. – З хімії. Останній.

– А ти оце тут з нами.

– Та нічого. Провітрюю голову. Батько прийде глянути на неї, коли закінчить із рештою. Він сказав дати їй половинку аспірину, змішану з варенням.

– У неї в суботу був день народження, – мовила місіс Аронович. – Прийшли гості. Вона й тоді мала не дуже добрий вигляд, але я подумала, що це від збудження.

– Святий Боже, – відповів Ієн. Він непокоївся не так за дітей, як за свого батька. – Мабуть, вам варто сказати батькові, хто до вас приходив.

– Так, я скажу.

Дівчинка простягнула йому годинника і термометра.

– Ого! – вигукнув Ієн, проте тихенько, бо в малої був такий вигляд, наче від гучного звуку в неї відпаде голова. – Сорок градусів! Це тобі не абищо!

Може, він і помилився, але йому здалося, що вона майже всміхнулася.

Ієн спустився до озера і якийсь час сидів на причалі, дивлячись у воду й ні про що особливо не думаючи. Десь опівдні прийшов його батько.

– Я йду глянути на малу Ароновичів, – сказав він. – Спасибі, що допоміг мені вранці.

– Без проблем.

– Напевно, доки повернуся, ти вже підеш.

– Ага, ми всі збираємося на Лоу-даун. Точно не знаю, коли все почнеться. Найпевніше, вечеряти не прийду.

– Добре. Гарно тобі погуляти. Між іншим, я сьогодні зранку почув новини, які тебе зацікавлять. Дзвонив Ґеррі Мойніган. Учора вночі Джим Лайтфут втік із в’язниці.

Ієн підвів на нього погляд.

– Ти серйозно?

– Ґеррі зранку приніс йому сніданок, а камера виявилася порожньою.

– Як він утік? – запитав Ієн. – Ґеррі вже дізнався?

– О так, там усе ясно. У даху була дірка.

– У даху? – Ієн реготнув. – Як класно!

– Ну, ще незрозуміло, чим це скінчиться. Тепер залучили ще й кінну поліцію. На їхній погляд, підозрюваний у вбивстві вирвався на свободу.

– Вони його ніколи не знайдуть. Їм доведеться прочісувати ліси.

– Певна річ. Але вони набіжать у резервацію, шукатимуть причетних. Усе це буде досить неприємно.

Ієн подумав про Піта, питаючи себе, чи доклав той до цього руку. Найпевніше.

– Усе одно, мені здається, це класно, – сказав він.

Він наполовину очікував, що Піт не з’явиться на іспит, але той прийшов, цього разу навіть не спізнився, і чекав у коридорі разом з усіма іншими.

– Як справи? – запитав Ієн обережно, спираючись на стіну поруч нього.

– Непогано.

– Я чув про втечу з в’язниці.

Піт глянув на нього.

– Я теж.

– Кавалеристів уже набігло?

– Чувак, та вони скрізь. Вилізають із-під столу, повзають стінами, вже й під деревом не сядеш зробити свою справу, не виявивши там кавалериста, весь час щось винюхують.

Він усміхнувся, маючи такий вигляд, наче щойно виграв мільйон доларів.

Прибув містер Аронович, усі ввійшли в клас і посідали. Вони вже стали фахівцями в цьому ділі, майже шкода, що іспити підходили до кінця. Аронович роздав аркуші й сказав: «Готуйся, на старт, марш!», і вони всі перевернули білети й почали писати. Три години Ієн виливав на папір усе, що ввібрав за останні два дні, й коли все скінчилося, його голова здавалася порожньою, мов старий чобіт, у ній не лишилося нічого взагалі.

Згодом вони неспокійно тинялися навколо, розмовляючи про те, як класно, що все скінчилося, але в це ще важко повірити, і що знадобиться багато часу, щоб це усвідомити. Хтось запропонував піти в «Гарперз», але Ієнові ця ідея не сподобалася. Відразу можна передбачити, про що вони там розмовлятимуть – розбиратимуть іспит, питання за питанням, доки не переконають себе, що провалили його. Ієна таке не приваблювало. Він ззирнувся з Пітом і питально кивнув на двері, а Піт відповів ствердним кивком. Ієн відчув приплив полегшення. Майже так само приємно, як і те, що Джим Лайтфут утік, було те, що Піт, здавалося, став такий, як завжди.

Їхні снасті для риболовлі були в Піта, і його дід сказав йому триматися подалі від кавалеристів, тож вони вирішили піднятися на Ліп. Вони обоє не бували там уже багато років – риболовля так їх захоплювала, що більше ні на що не лишалося часу.

Ліп – прямовисна гранітна скеля понад триста футів заввишки, що піднімалася з озера. Маючи потрібне обладнання, її можна було б виміряти, але, як їм усім було відомо, цього ще ніхто робив. Натомість до неї під’їжджали ззаду, де схід на гору був просто крутий, але не прямовисний.

Вони пройшли повз будинок Кеті, щоб забрати Ієнового велосипеда, доїхали до того місця, куди дорога доходила найближче до гори, кинули велосипеди й пішли пішки. Спочатку йти було легко – доріжка м’яко піднімалася поміж величезних закруглених брил вкритого лишайником граніту, голого, якщо не враховувати випадкового чубчика трави чи соковито-зеленої подушки моху. То тут, то там, у западинах, досить великих, щоб назбиралося трохи землі, росли вузлуваті сосни, міцно тримаючись корінням.

Коли брили стали крутіші, їм уже треба було вибирати шлях, дертися якомога швидше – вони обоє відчували порив улаштувати собі випробування, розігнати тілом кров після концентрованої розумової праці, виконаної зранку. Дорогою вони наштовхнулися на величезний валун у формі черепахи, на якому пам’ятали, як сиділи дітьми, тож вилізли посидіти на ньому й перевести подих.

– Це ж твій дід уперше нас сюди привів, правда? – засапано спитав Ієн. – Багато років тому. Ми були ще зовсім малі.

Піт кивнув.

– У тебе був день народження чи щось таке?

– Ага.

Ієн туманно пригадував, як старий допомагав йому видертися на каменя, кажучи йому щось заохочувальне мовою, якої він не розумів, а тоді повторюючи це англійською. Отуди. А тепер осюди. Добре. Добре. Класний він дідуган. А тепер його крамницею рискають кавалеристи. Ставлять питання.

– Як у нього справи? Ну, знаєш, з усією цією ситуацією.

– Нормально. Хвилюється.

– За Джима?

– За все, чувак. За все.

Під ними на валуні скакали двійко ворон і кричали одна на одну. До них приєдналася третя й додала свою думку, а тоді четверта. Ворони стояли і якусь мить сварилися, а тоді, різко, наче дійшовши згоди, знялися й полетіли геть.

Ієн поклав долоні плиском на камінь і трохи піднявся, сідаючи так, щоб спині було зручніше. Камінь був теплий від сонця, а його жорстка закруглена поверхня на дотик скидалася на шкіру якогось древнього звіра.

– Як думаєш, скільки цим скелям років? – запитав він задумливо.

– Вони тут цілу вічність, – відповів Піт. – Це одні з найстаріших скель у світі.

– Серйозно? – Ієн із цікавістю на нього глянув.

Піт кивнув.

– Деякі шматки Щита налічують три мільярди років.

– Три мільярди?

– Чувак, це скеля найвищої якості. Колись вона була гірським кряжем. Заввишки як Скелясті гори. А тоді опинилася під водою… а тоді на ній утворилися льодовики. – Він схвально погладив каменюку рукою. – І досі на місці.

Вони пішли далі. Камені стали крутіші, й іноді їм доводилося шукати, за що вхопитися, й підтягуватися на руках. Аж тут вони вилізли на гребінь скелі й виявили, що стоять на вершечку, а під ними внизу простягається озеро, виблискуючи на сонці.

– Ого! – сказав Ієн. – Я й забув, який фантастичний звідси вид.

Сонце, яке грало на поверхні води, було таке яскраве, що йому довелося затулити очі долонею, щоб глянути на озеро. Берегова лінія вдалині скидалася на мереживо – сотні заток, річок та острівців відгалужувалися від широкого плеса самого озера й зникали в диких хащах.

– Що це там, на краю скелі? – запитав Піт.

– Де?

– У повітрі щось є.

Вони все ще стояли футів за тридцять від краю, але тепер, придивившись, Ієн побачив, що повітря наче танцювало, майже як марево, але не зовсім. Спочатку він подумав, що то гра світла, але, підійшовши ближче, побачив, що Піт мав слушність – у повітрі щось було. Власне, багато чого. Тисячі якихось істот.

– Чорт забирай! – вигукнув Піт. – Це бабки!

Завіса бабок висіла в повітрі на самому краю скелі, сотні й сотні бабок, наче маленька армія крихітних гелікоптерів, майже непорушно, хіба трохи хитаючись, щоб утримати свою позицію на висхідному потоці повітря з озера. Всі вони були повернуті передом до скелі, наче летіли кудись і наткнулися на скляну стіну.

– Якого біса вони роблять? – сказав Ієн, підходячи так близько до краю скелі, як міг наважитися. Внизу, за триста футів, хвилі пінилися біля її підніжжя.

– Хтозна.

– Ти вже бачив, щоб вони так робили?

– Нє.

Піт сидів, схрестивши ноги, на краю скелі, лицем до лиця з бабками. Він дивився на них, а вони дивилися на нього. Людина й комаха, подумав Ієн, широко всміхаючись від цього видовища. Людина й комаха, очі в очі, на краю найстарішої скелі у світі. Він сів поруч Піта, обачно підсунувшись до краю, й зосередився на одній окремій бабці. Вони висілив повітрі досить близько одна до одної, на відстані щонайбільше чотири чи п’ять дюймів в усіх напрямках, але утримували свої позиції так добре, що було легко вибрати тільки одну з них. Вона була менш ніж за три фути від Ієна – він міг торкнутися до неї, якби перехилився через край – але, здавалося, його присутність зовсім її не зачіпала. Вони дивилися одне на одного, обоє однаково здивовані.

– А скільки бабкам років? – нарешті запитав Ієн. – Ти ж у нас такий знавець.

– Ти маєш на увазі цим конкретним?

– Ні, взагалі. Коли полетіла перша бабка?

– Десь дві чи три сотні мільйонів років тому.

– Це не дуже задовільна відповідь – плюс-мінус сто мільйонів років. А точніше не скажеш?

– Двісті сімдесят шість мільйонів, триста десять тисяч чотириста двадцять два роки тому, чотирнадцятого грудня.

– Дякую.

– Завжди радий, – мовив Піт. – Якщо треба буде дізнатися якусь дрібницю, просто запитай.

Вони сиділи в тиші, або ж майже в тиші; якщо прислухатися, можна було розчути легесеньке бриніння тисяч крил. За бабками сонце повільно сідало, кидаючи косі промені світла на озеро, і з обох боків, усе, скільки сягало око, повільно зникало, перетворюючись на туман.

Ніколи цього не забуду, навіть якщо доживу до ста років, подумав Ієн.

*

Вони прийшли на Лоу-даун, коли вже опустилася темрява. Більшість інших уже була там, розпалювала вогнище. Кеті прийшла теж, оточена групкою дівчат, які окидали Ієна злими очима. Він старався на них не дивитися.

Хтось розклав кілька старих ковдр на піску за кілька футів від вогнища, тож Ієн сів, вглядаючись у полум’я. Він почувався дивно, якось віддалено й відособлено. Одна частина його свідомості все ще залишалася на скелі, а інша була надто втомлена для вечірки й веселощів. Він намагався привести себе до тями – ця зустріч, напевно, буде їхньою останньою перед тим, як вони всі розійдуться своїми шляхами – але й інші теж не здавалися особливо налаштованими. Хтось дав йому колу, ще хтось простягнув величезну пачку чіпсів; він узяв жменю й повільно їх з’їв. Люди стояли в тіні на краю світла від вогнища. Інші підійшли до води. Піт теж там був, дивився на озеро. Може, він теж іще нагорі, з бабками. Або спілкується зі своєю міфічною рибою. Або думає, чим саме займаються кавалеристи в його резервації і як там його дід.

Ставало холодно. Вогнище згасло достатньо, щоб на ньому можна було готувати гамбургери й хотдоги, які принесли інші, тож вони цим і зайнялися, а тоді підкинули ще дров у вогонь і скупчилися навколо нього. Дехто захопився пестощами, але нічого серйозного не відбувалося. Хтось спробував завести пісню, але вона майже відразу стихла, тож вони сиділи переважно мовчки, наче гурт печерних людей, і вглядалися в полум’я.

Раніше вони домовлялися гуляти всю ніч, разом привітати сонце, але в процесі люди почали потроху розходитися десь о першій ночі. Прощання були тихі й стримані.

Піт зник за якийсь час до того, тож Ієн поїхав додому сам. Він крутив педалі повільно, прагнучи зберегти відчуття відособленості, яке його охопило. Стан небуття. Стан існування поза часом. Ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього. Ніяких рішень. Йому здалося, що було б добре бути таким до кінця життя.

Коли він приїхав додому, машини не було – його батько відбув на виклик. Ієн піднявся у свою кімнату. Він ліг на ліжко, думаючи про те, як Джейк порадив йому покинути Північ, а тоді – про самого Джейка. Напевно, це дивно, приїхати після довгої відсутності в ті місця, де виріс. Дивно бачити те, що колись було таке знайоме, що майже стало твоєю частиною. Однак йому було важко уявити Струан чи будь-що в ньому частиною Джейка. У нього був такий вигляд, наче йому тут ніколи не було місця. Він створений для міста. Самовпевнений. Сміливий. Ієн заздрив йому через це. Джейк скидався на людину, повністю позбавлену сумнівів щодо себе чи своїх дій. На людину, яка точно знає, чого саме хоче від життя. На людину, в якої на всі питання є відповіді.

Глава 10

«Позики “на перемогу”, зібрані в населення, майже досягнули потрібного обсягу»

«Вагонетка відірвалася й опинилася в бухті»

«Теміскеймінг спікер», травень 1943

Корів треба було доїти, тож йому доводилося зранку вставати. Якби не це, то, мабуть, він би й не вставав. Мабуть, залишався б у ліжку, продавлюючи матрац, надто притиснений втратою, щоб рухатися, доки ліс потроху прокрадався б далі й далі і врешті заполонив би ферму. Але вперте мукання корів долинало в кімнату, де він лежав під купою сірих ковдр, а на нього не зможе не зважати людина, що має серце у грудях.

А коли він підводився, інші справи теж неможливо було ігнорувати. Морози минули, але аж до попереднього тижня земля була ще надто мокра для засівання. Тепер вона просохла й овес та ячмінь – зернові, на які худоба покладалася в довгі зимові місяці – треба було висіяти відразу. Він потребуватиме більше корму для худоби, ніж раніше, бо завдяки домовленості з Отто вони докупили молочних корів, і якщо продасть їх зараз, він утратить гроші. А ще для свиней Отто. Поросят можна буде продати, коли вони досягнуть ринкової ваги, але свиноматок не продаси. Отто покладався на них як на джерело прибутку.

Тож йому доведеться всю зиму годувати свиней, худобу й коней. Він навіть не уявляв, як йому це вдасться. Це ще було б можливо, якщо засівати землю Отто, але один чоловік не міг працювати на двох фермах. Вони з батьком вирішили, що спільними зусиллями, користуючись трактором й обома запрягами коней, якраз упораються. Трактор. Щоразу, коли про нього думав, Артур бачив перед собою величезні колеса, що вгризаються в повітря, бачив батькове лице – багряне, з вибалушеними очима. У день після похорону він сів за його кермо, вперше й востаннє, відвіз на ферму Лунців і поставив у сараї Отто. Він не хотів його бачити більше ніколи в житті.

Але без належного догляду земля Отто зіпсується – ще один привід хвилюватися. Він мав написати Отто й розповісти, що сталося, попросити його повернутися й дати всьому лад. Продати ферму або знайти, кому її здати в оренду. Він знав, що мав це зробити, але думка про те, щоб написати це на папері, заганяла його в глухий кут. Як він це сформулює? «Шановний Отто, батько помер, його придушив Ваш трактор». Як таке написати? Його мама знала б, які вжити слова, але засмутилася, коли він попросив її про це. Тиснути на неї не було сенсу. На той час вона не була здатна ні з чим давати раду. Йому хотілося поговорити з нею, розповісти про свої турботи, але про це навіть не йшлося. Було б таким полегшенням з кимось поділитися. Щоб іще хтось розділив його страх, що вони знову опиняться в боргах. Що можуть втратити ферму.

У деякі дні він почувався так, наче йому було байдуже. Не переймався цим. Був готовий плюнути на ферму, раз його батька більше немає. Більше не бачив у ній ніякого сенсу. Але згодом думав про свою матір і Джейка. Якщо втратять ферму, що вони робитимуть? Куди підуть?

Тож Артур продовжував трудитися. Зранку, подоївши корів і сходивши на ферму до Лунців доглянути свиней, він запрягав обидві пари коней, виводив їх у поле й працював на них поперемінно, дві години з цими, дві години з тими. Вони гарували зі світанку до заходу сонця, орючи, боронуючи, сіючи – борона за бороною. У нього в голові крутилися ті самі думки, в ритм із важкими кроками коней. У ритм з його втратою. Душа його боліла від горя, тривога скручувала живіт. Одного разу він висловив її вголос, налякавши себе й коней: «Що мені робити, тату?». Й тиша задзвеніла так сильно, так швидко, що йому перехопило дух. Він зупинився на півдорозі, коні стали й обернулися на нього питально. «Все гаразд», – сказав він, але раптом розплакався, тож їх це не переконало. «Все гаразд, – повторив він, витираючи лице рукавом. – Вперед». Вони рушили, а він плачучи пішов за ними.

Дотримуватися заведеного порядку було для нього єдиним способом життя, але порядок належав його батькові, тож на кожному кроці його накривали хвилі спогадів. Кілька днів після нещасливого випадку сліди сідниць його батька ще були видні, поруч зі слідами самого Артура, у високій траві на межі поля, де вони садили картоплю. Це здавалося неймовірним. Лише кілька днів тому, так недавно, що трава ще не встигла випрямитися, вони сиділи поруч, сьорбаючи гарячий солодкий чай, оглядаючи, скільки зробили й скільки ще треба буде зробити. Ні про що не відаючи.

Чи розмовляли вони, того останнього разу? Він не міг пригадати. Напевно, ні. Вони ніколи багато не говорили. Не мали потреби. Можливо, один із них сказав: «Земля важка» або «Наче непогано», а другий кивнув. Або, можливо, вони просто мовчки допили чай, підвелися й повернулися до коней.

Тепер він виявив, що не здатен, роблячи перерву, сісти. Пив чай стоячи, поруч тих коней, з якими працював. Коні його батька були з ним лагідні. Він очікував, що вони комизитимуться, відчувши чужу руку на плугові, але вони не комизилися. Йому здалося, що вони зрозуміли. Коні були йому за єдине джерело втіхи, доки він працював цілими днями в полі на самоті.

В обід, а ще увечері він ішов у будинок доріжкою, й перші кілька тижнів відбитки батькових чобіт і досі виднілися на ній, наче підпис, поставлений на землі. А тоді пішов дощ і вони зникли. Це здавалося йому зрадою – що відбитки так легко можна було стерти. Скільки тисяч разів батько ходив цією доріжкою? Все життя. Його батько, Артурів дід, поклав початок цій доріжці, розчистив землю й поклав найпершу борону за широкою хиткою спиною вола. Їхні відбитки мали б залишатися навіки.

Останнім ділом він уночі виходив у сарай, глянути на худобу, перш ніж піти спати, як вони з батьком завжди робили, просто щоб перевірити, що все гаразд. Вони любили згодом постояти хвилинку-дві у дворі, вглядаючись у небо, й Артур і далі так робив, хоч з усіх моментів дня цей був йому найболючіший. Він стояв на самоті в нічній тиші й пригадував. У своїй уяві він бачив їх удвох – завжди однаково, бачив, як вони стоять разом, звернувши обличчя до неба. Хмари світлі на тлі чорно-синьої ночі. Зірки холодні й яскраві. Висить місяць, блідий, сяйливий, хмари пропливають повз нього, мов дим. Небо й безмовна земля під ним простягаються далі, далі й далі, й вони з батьком на тлі цієї широти меншають і меншають, майже зникають. Дві крихітні незначущі постаті, що стоять плечем до плеча, піднявши обличчя, вглядаються в небо.

*

Вони мусили написати Отто. Іншого виходу вони не мали. Уже настала середина липня й поля Отто заросли осокою. Відкладати далі не було куди.

– Мамо, ми мусимо його повідомити. Він має або продати землю, або віддати її в оренду комусь іншому, інакше вона зіпсується, – звернувся Артур до матері.

Вони сиділи за столом, вечеряли. Джейк, вперше за довгий час, був із ними. Тепер Артур його майже не бачив. У школі почалися літні канікули, але Джейк завжди ходив «з дому». Їхня мати безперестанку переймалася через це. «Де він може бути, Артуре?» – питала вона щоп’ять хвилин. «Як думаєш, куди він пішов?». Так вийшло, що Артур знав, де він, принаймні деколи. Джейк був дуже близько, якщо точніше, у сіннику, з дівчиною. Не завжди з тією самою – наразі з Сюзан Леруа, тонкою, гнучкою, темноокою дівчиною, що жила зі своїм п’янчугою-батьком у хатині біля тартака. Вона була на кілька років старша за Джейка й мала «репутацію», якої Джейк старанно їй додавав.

Однак того вечора він був удома, тілом, якщо не душею, сидів з ними за столом, читав комікс, доки їв.

– Ти маєш написати Отто, – сказав Артур до матері, намагаючись говорити твердо. Він повинен був примусити її зрозуміти.

Вона відразу ж засмутилася.

– Але ж, Артуре, вони ще не знають, що їм робити. Може, вони захочуть повернутися. Не може бути, щоб ми не змогли подбати про їхню ферму.

У неї тремтіли губи. Можна було подумати, що після такої втрати для неї вже нічого не матиме значення, але, здавалося, на неї ця подія вплинула не так. Тепер вона боялась усього, як наче нарешті збагнула жахливу владу долі, її лукавість, те, як вона може в одну мить стерти з лиця землі одне-однісіньке, на що маєш певність, на що можеш покладатися, й тепер вона постійно озиралася через плече, намагаючись вирахувати, куди прийдеться наступний удар.

– Я цього зробити не зможу, мамо, – мовив Артур, намагаючись бути лагідним, проте все одно твердим. – Я намагався. Я не можу обробити стільки землі. Настане осінь, і якщо Отто нічого не зробить, мені доведеться продати свиноматок. Ми не матимемо чим годувати їх узимку. Ми навіть не матимемо чим годувати своїх власних корів. Та я доїти їх заледве встигаю – на це потрібні години.

– Я старатимуся більше допомагати, Артуре, – сказала вона зі сльозами на очах. – Я знаю, що останнім часом роблю мало.

Тут не було чого заперечити. Вона наче не могла зібрати себе докупи. Починала доїти корів, і через півгодини Артур, переходячи від однієї терплячої тварини до іншої, знаходив її на тому самому місці – вона сиділа на ослінчику, поклавши руки на коліна, з порожнім поглядом. Навіть її власні справи, те, що вона робила все життя, – городина, фермерські рахунки, збирання яєць – здавалося, стали їй не до снаги. Навіть куховарство. «О Боже, – сказала вона, коли Артур приходив додому під кінець дня. – Боже, Артуре. Твоя вечеря…»

Вона наче збулася голови. Це здавалося вдалим висловом. У неї постійно був ошелешений вигляд, наче вона щойно щось поклала й не могла знайти. Артур їв хліб із сиром. Або не завдавав собі клопоту. Просто йшов спати.

Хоч би тільки вона збагнула істинність того, що він зараз казав, хоч би тільки не сперечалася. Він не мав сили з нею сперечатися. Від виснаження він впав у відчай.

Але вона продовжувала.

– Ми не можемо так їх підвести, Артуре. Вони ж таке пережили. Ми мусимо знайти інакший спосіб.

– Немає ніякого інакшого способу! – Він змовк. Вона підстрибнула й дивилася на нього великими очима. Він глибоко вдихнув і постарався опанувати себе. – Немає… немає ніякого інакшого способу, мамо. Залишився тільки я, і я всього цього зробити не зможу.

– Візьми собі військовополоненого, – сказав Джейк, не відриваючи погляду від коміксу. Супермен грозив небу кулаком.

– Кого-кого? – роздратовано перепитав Артур. Йому тільки Джейка зараз бракувало. На всій землі не знайшлося б причини, чому Джейк не міг допомагати з доїнням, але, він, певна річ, не допомагав. Джейк не робив нічого. Джейк не робив нічого так послідовно, так нахабно, що, здавалося, наче їхній батько не помер, і Джейк і далі з ним боровся, й далі відмовлявся, просто з принципу, робити одну-однісіньку річ, яку батько схвалив би.

– Військовополоненого, – повторив Джейк. – Військовополоненого.

– Так а що з ними? – сказав Артур, майже викрикнув, роздратований понад свою силу. Яке йому діло до якихось дурних смердючих полонених, хай хоч потопляться, йому байдуже.

Джейк підвів на нього очі.

– Візьми собі одного, – сказав він. – Багато ферм їх мають, та вони всюди. Он на тартаку їх з десяток працює. І в копальнях теж, скрізь. – Він повернувся до свого коміксу.

Артур сидів і впритул дивився на нього.

– Військовополоненим дозволяють працювати на фермі? – сказав він нарешті.

Джейк перегорнув сторінку.

– Чому ти ніколи не знаєш, що відбувається у світі, Арте? Ти глухий, сліпий чи що?

Артур глянув на матір.

– Мені здається, це погана ідея, – відразу сказала вона. Йому було видно, що вона про це знала. Й навмисно з ним не поділилася. – Вороги, що працюватимуть у нас на фермі. Це небезпечно!

– Небезпечних не пускають, мамо, – сказав Джейк.

– А як знати, хто з них небезпечний? – вигукнула вона. – Ніхто не знатиме, доки не буде надто пізно! Доки нас не знайдуть у ліжках мертвими!

Артур намагався осягнути цю ідею. Військовополонений, що на тебе працює. Допомагає в полі.

– Хіба вони не тікають? – запитав він нарешті.

– Куди їм тікати? – мовив Джейк. Він відклав комікс набік і потягнувся по хліб. – Хай там як, вони надто бояться ведмедів. – Він усміхнувся. – Вони носять таку уніформу – синю з великим червоним колом на спині, як мішень – і хтось їм сказав, що ведмедів приваблює червоне коло, як биків. Кажуть, що в перший тиждень кілька з них втекли, але повернулися через два дні. Просилися назад.

Артур покрутив цю думку в голові, повернув її то тим боком, то цим.

– Артуре! – сказала мати. – Я не дозволю їм тут бути! Вони нацисти! Вбивці!

– А можна мати більше ніж одного? – запитав Артур.

– Звідки я знаю, – відповів Джейк.

– Артуре, – звернулася до нього мати, її тихий голос дрижав, – у нас на фермі вбивць не буде.

*

Їх звали Дітер і Бернар – свого часу Артур не вловив, хто з них хто, і так ніколи точно й не знав – і їх привезли з самого ранку в неділю, вивантажили з кузова ваговоза, наче двох бичків.

– Ось, маєш, – сказав охоронець. Він був худенький низенький чоловічок із рідким сивим волоссям і рушницею, більшою за нього самого. Напевно, один із ветеранів попередньої війни – ті охороняли полонених. – Вони в твоєму розпорядженні. Можеш тримати їх тут, можеш повертати на ніч у табір, справа твоя. Звісно, тоді доведеться втрачати по кілька годин роботи, тож на твоєму місці я тримав би їх тут. Вони заробляють по тридцять центів за день, плюс двадцять центів як бонус, якщо дуже старатимуться. Грошей їм не давай, давай нам, ми їх зберігатимемо. Годувати тричі на день. Якщо лишатимеш їх тут, вони можуть спати в сараї, доки не стане холодно, тоді доведеться стелити їм у будинку. То що?

Їм було десь по шістнадцять, здогадався Артур. Молодші за Джейка, але на вигляд сильні, обидва, а не такі худі й кістляві, як Джейк. Вони здавалися наляканими до смерті. Дивилися на нього так, наче думали, що він збирався наколоти їх на вила. Йому від цього стало незручно.

– То що? – перепитав охоронець, цикаючи зубом.

Артур не міг уявити, щоб вони комусь перерізали горло. Юні хлопчаки. Його мати ховалася в будинку, пригнулася за канапою, напевно, або втиснулася в шафу. Артура засмучувало, що доводиться підсилювати її страхи, але нічого не вдієш. Хай там як, вона заспокоїться, коли їх побачить. Він не збирався марнувати по дві години роботи за день.

– Я триматиму їх тут, – сказав він.

– Знущатися з них не можна, – сказав охоронець застережливо. – По-перше, Женевська конвенція, по-друге, якщо ти знущатимешся з їхніх, фріци знущатимуться з наших. Око за око. Тож не штовхай їх і не примушуй голодувати. Іноді хтось приїжджатиме з перевіркою, глянути, чи вони як слід працюють і чи ти як слід до них ставишся.

– Я не буду з них знущатися, – відповів Артур. – Скажіть їм про це.

– Я по-фріцівськи ні бум-бум, – мовив охоронець, – а вони не вміють по-нашому. Деякі вміють, а от ці двоє – ні.

Артурові було байдуже, він і сам не балакучий. Однак йому хотілося, щоб хлопці знали, що він не бажає їм зла.

– Вони щось знають про фермерську роботу? – запитав він із надією в голосі. – Ну, вам відомо, чи вони раніше таким займалися? – Що роблять люди в Німеччині? Переважно воюють. Напевно, ці двоє служили в армії, працювали на збройній фабриці чи щось таке.

– Вони вчилися в школі, – відповів охоронець, переглянувши якийсь аркуш паперу. – Але обоє виросли на фермах. Принаймні тут так написано.

– Так? – перепитав Артур, не наважуючись у це повірити. Він глянув на хлопців, які з острахом за ним спостерігали. Махнув рукою на поля й питально звів брови. Хлопці перезирнулися, збентежено переступили з ноги на ногу, щось зашепотіли один до одного. А тоді пристрасно заметляли головами.

– Ет, – сказав Артур. Він знав, що йому не могло так сильно пощастити.

– Вони тебе не зрозуміли, – мовив охоронець. – Напевно, подумали, що ти спитав, чи вони збираються втекти. Спробуй щось інше.

– Наприклад?

– Та звідки ж мені знати? Що ви робите на фермі? Покажи їм трактора чи щось таке. Покажи їм корову.

Хлопці боязко переводили очі з охоронця на Артура й назад. Артур вказав на корів, які мирно щипали траву за два поля від них. Хлопці здавалися спантеличеними. Артур вдав, що доїть корову. Хлопці перезирнулися й було видно їхнє усвідомлення, буквально було видно. Вони обоє заусміхалися, глянули на Артура й теж почали вдавати, що доять корову – гарними, сильними, майстерними рухами; він мало не почув, як молоко з дійок зі свистом ллється у відро. Артур відчув, що всміхається, відчув, як полегшення прокочується його тілом, мов холодна хвиля. Він палав любов’ю до цих двох хлопців. Він навіть палав любов’ю до охоронця. Йому хотілося впасти на коліна й подякувати комусь, але він не був певний, кому саме дякувати. Богові? Урядові? Джейкові?

Вони вміли працювати, ці хлопці. Прокидалися о п’ятій доїти корів (і робили це як слід, давали корові якийсь смаколик пожувати, щоб вона була терпляча, добре мили їй вим’я, доїли швидко, а тоді трохи гладили її на знак вдячності й переходили до наступної), потім ішли на кухню, бадьорі й веселі, швидко поснідати вівсянкою й хлібом із маслом, а після сніданку – в поле до опівдня. Верталися на обід – свинину зі свиней Отто або, може, курку, з овочами з городу (подані з метушінням та безсловесним припрошуванням з боку Артурової матері, яка змінила свою думку за десять секунд, побачивши їхні юні, налякані обличчя). Потім знову в поля до заходу сонця. Виявилося, що вони обоє не вміли добре поводитися з плугом, але старалися, й щоразу в них виходило краще й краще. Вони працювали так, наче на кону було їхнє життя. Працювали стільки, що Артур подумки питав себе, може, вони й досі бояться, що він їх битиме, або що скаже, що вони погано працюють, і поверне їх назад у табір, і їх тоді відправлять у якесь гірше місце. Але згодом, якогось ранку побачивши, як один із них притулився худим обличчям до теплої коров’ячої шиї, а тоді вийшов за хвилину з підозріло мокрими очима, він збагнув – вони тужили за домом. Тужили за домом, і корови, свині й важка земля нагадували їм про дім. Це поля своїх батьків бачили вони, працюючи цілий день на Артурових полях. Артур міг це зрозуміти. Він був би такий самий.

І, власне, якимось незрозумілим чином, крім корисності, їхня присутність на батьковій фермі і тішила Артура теж. Навіть те, що вони не могли спілкуватися словами, було йому до душі.

І його матері це точно було на користь. Їй подобалося мати про кого піклуватися.

– Такі славні хлопці, – казала вона. Вона ще й досі була стривожена й неуважлива, але вже в кращому стані, ніж раніше. Принаймні їжу готувала вчасно. – Такі ввічливі. – Вони казали «Danke schön», коли вона ставила перед ними їжу, й, доївши, складали тарілки в мийницю. – Напевно, їхні батьки – хороші люди. Як Отто й Ґерті. Ті виростили хлопців ввічливими й працелюбними.

– Ага, – підтакнув Джейк, качаючись на задніх ніжках стільця. – Щоранку поправляють солому, коли встануть. Підмітають гарненько. Вилощують корів.

– Якби ж вони погодилися спати в домі, – сказала їхня мати, не помічаючи Джейків тон. Вона облаштувала їм ліжка у вітальні – поклала на підлогу подушки й складені ковдри замість матраців – і показала їх хлопцям, але ті чемно похитали головами і жестами дали зрозуміти, що їм подобається в сараї.

– Напевно, вони звикли до сараїв, – сказав Джейк. Він качався на стільці вперед-назад, замислено визираючи у вікно. – Напевно, вдома теж живуть у сараях. Було б добре, якби вони іноді милися, але не буває нічого ідеального.

А от це їхня мати зауважила.

– Джейкобе, – сказала вона з докором. – Вони миються біля помпи кожнісінького ранку.

Джейк і далі качався, дивлячись у порожнечу.

– Справді? Значить, це невиправне. Може, нацисти просто так смердять від природи.

Дивно, як сильно вони йому не подобаються, подумав Артур, коли саме він запропонував їх узяти. Але хто знає, що відбувається у Джейковій голові? Якогось вечора Артур побачив його в полі – це було таке рідкісне видовище, що він спинився й глянув знову, щоб переконатися, що то й справді Джейк. Він стояв на краю канави, де помер їхній батько. Нічого не робив, просто дивився вглиб. Артурові здалося, що він був самотнім, стоячи там. Що дивно, бо найостанніше слово, яке надавалося для опису Джейка, було «самотній».

Артур повів один запряг коней і Дітера чи Бернара на ферму до Лунців. Поля були в поганому стані, заросли травою, але якщо її заорати, можна буде посіяти трохи ячменю й сподіватися, що літо буде довше, ніж зазвичай. Спробувати було варто. Але на подвір’ї Дітер чи, може, Бернар раптом став як укопаний, дивлячись на землю в себе під ногами.

– Що таке? – запитав Артур.

Хлопець вказав на землю, дивлячись на Артура великими очима.

Артур опустив погляд. Внизу нічого не було, навіть якогось жмутка трави. Вони стояли біля сараю, в якому Отто тримав трактора, й земля була втоптана його вагою, сліди від шин залишилися в ній, як у цементі.

– Що таке? – знову запитав Артур.

Хлопець став на коліна й провів пальцем уздовж тракторового сліду. Він підняв очі на Артура і вказав на сарай, питально звівши брови. Підвівся, підійшов до сараю й відчинив двері – петлі вже почали скреготіти від іржі й нечастого користування. Трактор стояв там, де Артур залишив його наступного дня після похорону. Лише його вигляд викликав в Артура огиду. Хлопець спритно на нього заліз, усівся, вхопився за кермо обома руками, всміхаючись від вуха до вуха.

Отож. У Німеччині користуються тракторами. Напевно, другий хлопець теж на такому їздив. Що пояснювало, чому жоден із них не вмів добре орати кіньми.

Хлопець вказав кудись Артурові за спину, на поля, і з надією звів брови.

– Ні, – сказав Артур.

Це прозвучало різкіше й суворіше, ніж він хотів, і хлопець перестав усміхатись і зліз із трактора. Він вийшов, зачинив двері сараю й став до них спиною, здивований і трохи зляканий.

– Усе гаразд, – додав Артур. – Ми просто ним не користуємося, та й усе.

Хлопець пристрасно закивав, наче зрозумів і погодився. Він підійшов до коней і повів їх через ворота.

Артур стояв на місці, дивлячись поверх хлопця на зарослі бур’янами поля. Він думав про свого батька – не про те, яким він був у свої останні, жахливі миті, а яким він був при житті. Впертим, так, але не до ступеня відвертої нерозсудливості. Не до того ступеня, коли він дозволив би сусідовій землі зіпсуватися, коли мав змогу її врятувати. Не тоді, коли тривала війна й країна потребувала кожної жмені їжі, яку можна було виростити. Орючи кіньми, Дітерові/Бернару, недосвідченому, який він є, знадобиться цілий день, від зорі до зорі, щоб зорати півакра поля. Артур міг би зробити вдвічі більше, але, за словами Отто, трактором можна обробити за той час чотири чи п’ять акрів. І цей хлопець умів ним користуватися. Артур здогадувався, що сказав би його батько, там, на небесах, якби зараз глянув униз. «Лайно собаче», – сказав би він, випльовуючи ці слова, як тоді, коли відчував до чогось глибоку огиду. «Просто собаче лайно». Якби Артур спробував з ним посперечатися, якби сказав: «Але ж я терпіти його не можу», батько гаркнув би: «То й що!».

Хлопець відчинив ворота й саме проводив коней. Артур відкашлявся.

– Ну, зажди.

Хлопець озирнувся.

– Може й користуйся ним тут, – неохоче сказав Артур.

Дітер/Бернар трохи нахилив уперед голову. Обидва хлопці так робили, коли намагалися збагнути, що Артур мав на увазі.

– Однак тільки тут, – попереджувально додав Артур, махаючи рукою на поля Отто, а тоді різко опускаючи її, щоб позначити межу між двома фермами. – Щоб на нашу землю він не заїжджав. Я не хочу його бачити. Тримайте його тут.

Він його не бачив, хлопці про це подбали, але іноді він його чув. Іноді, коли вітер віяв у правильному напрямку, важке його гуркотіння долинало з ферми Отто. Однак, на диво, не свого батька Артур бачив, коли чув цей звук. Він бачив Карла. Карла, що сидить високо на тракторовому сидінні, примружуючи очі від сонця, Карла, що, трясучись, їде полем, наче й не було останніх чотирьох років. Наче вся ця триклята кривава війна й усе, що сталося після неї, – просто поганий сон.

*

Стояло літо 1944 року, коли преподобний Марч із донькою приїхали в Струан. Преподобний Ґордон ще досі був за кордоном із солдатами, а тим часом його заміняла ціла низка священиків, які вернулися з пенсії і знову почали працювати, а тоді виявили, що суворе життя на Півночі – це для них занадто, й повернулися додому. Але преподобний Марч був із Норс-Бею, тож, вирішили струанці, має знати, на що підписався.

Він був у літах, мало не сімдесятирічний, на вигляд суворий (але в душі добрий, всі з цим погоджувалися), сивий і трохи сутулий. Він нещодавно овдовів – його дружина померла від грипу – і був радий переїхати до Струана заради доньки, сподіваючись, що нове середовище допоможе їй пережити втрату. Доньку звали Лорою. Їй було сімнадцять чи вісімнадцять – дуже юна як на дитину такого немолодого чоловіка. У першу ж неділю після прибуття вона була в церкві, сиділа сама на лавці спереду. Перед початком служби батько представив її, стоячи за кафедрою, вона підвелася, обернулася й усміхнулася прихожанам. Артур побачив її і закохався так сильно, що йому ще тиждень боліло серце.

Не могло бути, щоб її врода викликала в ньому цей шквал почуттів, бо того дня вона вродливою не здавалась. Її очі були червоні, лице бліде, а усмішка, яку вона подарувала прихожанам, – тривожна й нещасна.

– Бідолашечка, – сказала Артурова мати дорогою додому. – Минуло лише кілька місяців, відколи померла її мама. Напевно, ще рано було примушувати її переїхати.

Артур не слухав. Він був зайнятий тим, що намагався вгамувати вихор у душі. Він почувався так, наче щось величезне його схопило, з десяток разів крутнуло догори дриґом, а тоді кинуло головою об землю.

– Вони житимуть у лікаря та місіс Крістоферсонів, доки будинок не буде готовий, – сказала мати. – Шкода, що вони не могли переселитися відразу по прибутті, але їм треба було дочекатися дозволу від Ґерті та Отто, а їхній лист надійшов аж у четвер.

Вона знову почала цікавитися різними речами і розмовляла, майже як раніше. Якби помітив це, Артур відчув би полегшення.

Вона торохтіла й далі.

– Але Ґерті рада, що будинок більше не стоятиме порожній, і, звісно, гроші з оренди їм теж не завадять. І так вони матимуть більше часу вирішити, повертатися чи ні. Розумієш, уся річ у Ґерті. Вона й продати будинок не наважується, й повернутися туди не може. Вони й далі живуть у її сестри в Ошаві. Хай там як, я сказала їй, що ми складемо всі меблі в тій великій кімнаті вглибині будинку. Преподобний Марч приїхав зі своїми, я не знаю чому. Я сказала, що ти організуєш хлопців, Артуре. Щоб перенести меблі. А ще було б добре, якби ви могли дати лад у дворі, щоб там було чисто й акуратно, коли вони переїдуть. Артуре? Ти слухаєш?

– Що?

– Я сказала, що було б добре, якби ви з хлопцями дали лад у дворі, перш ніж Марчі переїдуть. Щоб там було гарно. А тоді допомогли перенести речі. Наразі все складено в гаражі в лікаря Крістоферсона, їх привезли великим ваговозом минулого тижня. У вас буде час взятися до двору завтра? У тебе чи в котрогось із хлопців.

– Який двір?

– Святий Боже, Артуре! Преподобний і Лора – яке гарне ім’я, правда? Вони переїжджають у будинок Отто й Ґерті, принаймні тимчасово. Якщо їм тут сподобається, може, залишаться й назовсім. Можливо, якщо Ґерті й Отто вирішать не повертатися, Марчі куплять їхній будинок. Це було б зручно для всіх, хіба ні? Хай там як, вони хочуть переїхати якомога швидше.

Вони переїжджають у будинок Лунців? Та дівчина стане його сусідкою? Артур був ошелешений. Він ходив на ферму Лунців щонайменше двічі на день, подивитися, як ідуть справи в Дітера/Бернара. Він бачитиме її щодня. Щодня! Він не знав, радіти чи засмутитися. Вона побачить, який він дурний і що він ніколи не знає, що сказати.

А щоб допомогти їй та її батькові переїхати, можливо, знадобляться години. Він не мав певності, чи витримає кілька годин у її товаристві.

Коли до цього дійшло, сама Лора мала такий вигляд, наче може не витримати.

– Осюди, напевно, – скерував преподобний Марч. – Під кутом, якщо розумієш, про що я, Артуре. Лицем до каміна, але не зовсім навпроти. Як тобі, Лоро?

– Добре, – сказала Лора. – Добре.

Артур тримав велике крісло з високою спинкою поперед себе, наче щит. Йому доводилося визирати з-за нього, наче дитині, що боїться монстрів, щоб побачити, куди вказує преподобний Марч. Він обачно опустив крісло.

– Чудесно, – кивнув преподобний Марч. – Ідеально. Ти згодна, Лоро?

– Так, – сказала Лора, – так, гарно.

Артур заносив їхні речі самотужки. Він послав Дітера й Бернара привезти ваговозом ще меблів із лікаревого гаража. На якусь мить він стривожився, дивлячись, як машина віддаляється дорогою – двом військовополоненим надано ідеальну можливість утекти: якби про це дізнався охоронець табору, його вхопив би грець. Але за півгодини вони повернулися. Втікати їм просто не хотілося.

Вони вже тричі так їздили, забираючи з гаража меблі й вивантажуючи їх на подвір’ї – стільці, ліжка, лампи, канапу, обідній стіл, комод, буфет, сервант – усе стояло ніжками в пиляці.

Артур заніс у будинок усе, що міг подужати сам. Преподобний Марч хотів допомогти, але Артурова мати йому заборонила. «Боже, отче, ні в якому разі! І ти, Лоро! Боже, ні! Хай Артур заносить! А ви просто вирішуйте, що куди поставити». Вона метушилася, поліруючи меблі, протираючи те, що було цілком чисте. І перепрошуючи, що Джейк не прийшов допомагати. «Він хотів, – сказала вона, – але… але пообіцяв допомогти сьогодні своєму другові». (Джейк сказав: «Ну, я не можу. Я зайнятий».) «Він трохи старший за тебе, Лоро. Але з ним стався нещасливий випадок і він пропустив рік у школі, тож, напевно, у вересні ви ходитимете в один клас».

Артур заніс маленький пристінний столик. Більшість меблів були великі й важкі, зроблені з розкішного, темного дерева, яке він не впізнав, але боявся, що воно дороге. Він тривожився, що щось пошкодить. Він дав хлопцям стос старих ковдр, щоб ті загортали меблі при вивантажуванні, й заносив кожну річ обачно, акуратно протискаючись у двері.

Преподобний Марч хотів облаштувати спочатку перший поверх, що Артурові здалося неправильним – хіба не краще почати з місця для сну? – але він про це не сказав. Він старався впоратися з усім якомога швидше, як заради Лори, так і заради самого себе. На той час він уже збагнув, у якому вона перебувала стані.

Йому знадобився час, щоб це помітити. Спочатку йому паморочилося в голові, бо він не виспався – цілу ніч думав про неї, хвилювався, що осоромиться, що вона не знатиме, що він пробував піти воювати і вважатиме його боягузом, зомбі – так називали тих, хто відмовився йти боротися за свою країну. А тоді, зранку, коли вони з матір’ю пішли на ферму Лунців відчинити будинок, щоб провітрився, він знову почав думати про Карла й далі бачив, як той спускався сходами чи зникав за рогом, і від цього у нього всередині зяяла порожнеча. А тоді прибули Марчі, і збентеження, яке він відчував у присутності Лори, додалося згори до всього іншого, і його розум остаточно затуманився – жодної ясної думки.

Коли Лора з батьком під’їхали на своїй старій машині, він стояв на подвір’ї. Лора надягнула бриля з широкими крисами, що затіняв її обличчя, тож, можливо, він однаково не побачив би, яка вона на вигляд, але він боявся на неї дивитися, думаючи, що вона помітить його збентеження. Він пробурмотів привітання до неї та до батька і заніс їхні речі в дім. Його мама сказала: «Ох, бідолашне дитя», повторила це кілька разів собі під ніс, але вона говорила це весь тиждень, тож він не надав цьому ніякого значення.

Він відчував її присутність, от у чому полягала проблема. Так, наче вона щось випромінювала, наче була оточена світлом, призначеним у всьому світі тільки для нього. А ще, що гірше, це відчування її присутності вплинуло на нього дивним чином. Він почувався таким сором’язливим, що заледве міг ходити по прямій. Його жахала думка, що він перечепиться об свої ж ноги. Або впустить щось цінне. Або впаде зі сходів.

Аж тут, десь у середині ранку, він раптом помітив, що вона погоджувалася на все. Абсолютно на все, без винятку.

– О, – сказав преподобний Марч. – Письмовий стіл. Чудово. Лоро, як думаєш, куди його поставити? До отієї стіни?

– Так, – відповіла Лора. – Так, буде гарно.

– Може, пересунь крісло, Артуре? Трохи праворуч. Досить! Прекрасно, правда?

– Так, так.

– Лоро, серденько, – Артурова матір раптом з’явилася у дверях, – мені розпакувати посуд?

– Ох, так. Так, дякую, місіс Данн.

– Давай я поставлю все туди, куди поміститься, просто щоб на кухні було більше місця. А ти потім сама переставиш.

– Дякую, так. Спасибі, місіс Данн.

Зауваживши це, він став помічати й інші речі, а тоді крадькома зиркнув на неї скоса. На той момент вони вже дійшли до вітальні. Лунци ніколи не користувалися вітальнею. Артур проходив повз двері мільйон разів, але не міг пригадати, щоб коли-небудь заходив усередину. Лора стояла поруч батька посеред кімнати. Увійшовши, вона зняла бриля, тож тепер він чітко бачив її обличчя, і його вразив її вигляд. Вона була надзвичайно бліда, її шкіра – набрякла, синювато-біла, очі страшенно опухлі, повіки блискучі й червоні. Вона мала такий вигляд, наче з неї здерли шкуру, наче було видно, що в неї всередині, – неприкриту живу плоть. Він побачив, що їй байдуже, куди що заносять і де краще поставити – тут чи там. Побачив, що не варто було перейматися тим, що вона про нього подумає. Вона про нього не думала. Вона заледве його помічала.

Після цього він перестав хвилюватися за себе. Просто заносив речі й ставив їх якомога швидше. Йому здавалося, що її тримає вкупі одна ниточка, й хотів закінчити свою роботу, перш ніж та лусне.

Хлопці повернулися з останньою партією меблів, і вони втрьох закінчили заносити речі для першого поверху. А тоді всі пішли нагору, взятися до спалень. Меблів для них було небагато – лише два ліжка, два комоди й кілька валіз із одягом та постільною білизною.

– Ти вже вибрала собі кімнату, правда, Лоро? – запитав її батько.

Вони стояли на сходах, Артур із кимось з хлопців тримали металевий каркас для ліжка. Артур старався викинути з голови думки про Карла. Тривога, пов’язана з Лорою, витіснила Карла з його голови, доки вони працювали внизу, але тепер він повернувся.

– Так, – відповіла Лора.

– Тоді просто покажи Артурові, де тобі поставити ліжко, – сказав її батько. – О, чудово. Ось і мій комод. – Він зник в іншій спальні.

– Сюди, – вказала Лора, і ще за секунду до того, як вона заговорила, Артур уже знав, яку кімнату вона вибрала.

Лора увійшла й роззиралася, звуки її кроків відлунювали від голої дерев’яної підлоги. Артур стояв на сходах, тримаючи свій край каркаса, подумки питаючи себе, чи може попросити її вибрати іншу кімнату. Знаючи, що не може.

– Напевно, біля цієї стіни, – сказала Лора, зникаючи за дверима.

Артур облизав губи. Він нічого не міг вдіяти. Кивнув Дітерові/Бернару, й той повернув каркас набік і проніс у двері. Певна річ, роги зникли. Від їхньої присутності не лишилося нічого, крім дірочок від гвіздків на зроблених із планок дерев’яних стінах.

– Напевно, отуди, – сказала Лора. – Під стіну.

Вони поставили ліжко, куди вона вказала. Артур повільно випростався. Тіл не було, от що погіршувало ситуацію. Як і похоронів. Тільки панахиди. А це означало, що можна було, принаймні якийсь час, вдавати, що Карл та інші й досі просто «там, за морем». Насправді не мертві, просто відсутні. А тепер те, що він поставив чуже ліжко точнісінько туди, де стояло Карлове, зробило це реальним. Він, Артур Данн, лишився вдома, в безпеці й комфорті, врятований своїми клятими ступнями, які його ніколи в житті не непокоїли. А Карл та інші хлопці, з якими він виріс, з якими сидів в одному класі в тій чортовій школі рік за роком – усі, крім кількох, що лежали з відстріляними кінцівками в лікарнях десь за морем, – усі загинули. Ставлячи це ліжко, підсуваючи його до тієї жахливої, порожньої стіни, він почувався так, наче зраджував їх. Можливо, це було безглуздо, але він почувався саме так.

Лора щось казала. Він опанував себе.

– Перепрошую? – перепитав він. Він забув на неї не дивитися, і її вигляд шокував його наново.

– Ти добре їх знав? Тих людей, що тут жили.

Відповів він не відразу – довелося прокашлятися, але за якусь мить сказав:

– Так. Досить добре.

– Вони мали трьох синів, як хтось мені сказав. І вони всі загинули.

– Ага.

– Вони були… вони були твоїми друзями?

Він кивнув.

– Особливо наймолодший, Карл. Ми дружили.

Може, саме через цю останню деталь, на додачу до всього іншого, або, може, вона надто втомилася стримуватися, але якось раптово вона заплакала, тихо, й далі дивлячись на нього, навіть не відвертаючи голови. Позаду нього щось заворушилося – Дітер/Бернар тікав із корабля, поспішаючи вийти з кімнати. Артур стояв, де був.

– Перепрошую, – мовила Лора, витираючи сльози тильним боком долоні. – Я чула, що твій батько теж помер. Я так тобі співчуваю. Здається, всі навколо помирають. Усі.

– Ага, – відповів Артур. – І не кажи. – Він почувався точно так само.

– Перепрошую, – повторила вона.

– Усе гаразд.

– Тато каже, що це частина Божого плану, – сказала вона. – Каже, що ми просто не розуміємо. Каже, що все вийде на ліпше, бо Бог нас любить. Але я в це не вірю. Я не вірю, що Він нас любить. Я не вірю, що хтось, хто тебе любить, мав би такий план. А ти в це віриш?

Артур збентежено переступив із ноги на ногу.

– Я мало знаю про такі речі.

Вона знову витерла обличчя долонею й запитала печально:

– Думаєш, я зіпсута, бо так думаю?

– Ні. – Він похитав головою. – Ні.

Він почув голос її батька, що долинав зі сходів, і затамував дух, боячись, що той зайде, але він пішов униз.

– Тобі хотілося б, щоб нас тут не було? – запитала Лора. – Тут, у будинку твого друга?

– Ні! – випалив Артур. Він стривожився. Звідки в неї така думка? Невже його почуття такі очевидні?

– Точно?

– Так! Так, точно. Добре, що він не пустує. Краще, щоб він не пустував. – І, може, так воно й буде, в довгостроковій перспективі.

– Дякую, – відповіла вона так, наче він вручив їй подарунок. Вона витягнула з рукава вологу хусточку й висякала носа. А тоді сказала: – Я не хотіла переїжджати сюди, в цей сумний будинок, але більше не було куди. Я взагалі не хотіла сюди переїжджати, в Струан, я маю на увазі. Я тут нікого не знаю. Вдома в мене хоч були друзі. – Вона глянула на нього своїми заплаканими, червоними очима, й додала: – Але ви такі добрі, ти й твоя мама. Дякую тобі.

Сидячи того вечора на ліжку, дивлячись на свої ноги, він знову й знову відтворював це в уяві. Йому здавалося, що сталося щось надзвичайно важливе, що його життя змінилося назавжди. Він ніколи й подумати не міг, що колись так поговорить із дівчиною. Однак не варто обманювати себе, що це щось означає. Він знав, що це просто удача, хоча це слово здавалося неправильним за таких обставин. Якби мала вибір, вона не вибрала б звіритися саме йому. Просто вона була у відчаї, а він трапився їй під руку; якби вона не перебувала в такому стані, цієї розмови не відбулося б. Власне, якби йому самому небуло так погано, її не відбулося б, бо він утік би, як Дітер/Бернар, збіг би зі сходів.

Але вона подякувала йому за доброту. Це щось та означає, правда? Може, й небагато, але хоч щось.

*

Наступного тижня в лісах біля Кроу-рівер був убитий німецький військовополонений. Принаймні саме там знайшли його тіло. Артур був при цьому присутній; він та інші чоловіки шукали не тіла, вони шукали ведмедів. За минулі тижні поблизу були вбиті п’ять овець і двоє телят, а одного фермера, Френка Седлера, відвідав ведмідь, доки той робив свою справу в нужнику надворі.

– Чесно кажучи, зробив мені послугу, – сказав Френк, згодом про це розповідаючи. – Я мав… деякі проблеми в цій сфері, закреп, коли знаєте, про що я, й думав, що допоможе тільки динаміт, але він так мене налякав, що владнав ситуацію за дві секунди. Але Лона й діти тепер бояться туди ходити. У всіх… порушився режим, і від цього всі тепер дратівливі. Треба щось робити.

Тож із півдесятка фермерів, а серед них й Артур, зібралися, озброїлися й пішли полювати на ведмедя. Правду кажучи, Артур волів би піти сам – так він хвилювався б тільки через ведмедя, а не й через півдесятка знервованих чоловіків, що розмахують «лі-енфілдами». Але вони запросили його приєднатися, що було люб’язно з їхнього боку, а, враховуючи, що вони були віку його батька, він не знав, як відмовитися.

Думаючи передусім про ведмедя, коли знайшли тіло, вони спочатку вирішили, що того чоловіка вбив ведмідь. А тоді побачили, що на тілі не було слідів ні від зубів, ні від кігтів. А потім – що чоловікові руки зав’язані за спиною. Судячи з вигляду, його забили до смерті.

– Хтось із вас його знав? – запитав Чарлі Руґґер.

Вони зібралися навколо мертвого, шість кремезних фермерів із гвинтівками, спрямованими на землю. Стояв ранній ранок, і сонце кидало косе проміння крізь гілки кленів, купаючи тіло у світлі. Чоловік мав на собі табірну форму – темно-синю куртку з великим червоним колом на спині – й сонце кидало йому на спину м’які тремтливі візерунки з кленового листя, наче цей чоловік був канадець і пишався цим.

– Так, – сказав Ленні Гоґенвельд, присідаючи, щоб роздивитися бік чоловікового обличчя. Там було криваве місиво, але риси ще можна було розрізнити. – Він працював на Стена Макліна.

– Є варіанти, хто міг хотіти це зробити?

– Звісно, – відповів Ленні. – Можу назвати тобі два десятки, не сходячи з цього місця. Він же німчура, правда?

– Так, але саме з цим конкретним, – сказав Чарлі.

Ленні знизав плечима. Щочетверга в «Теміскеймінг спікері» на першій шпальті друкували перелік хлопців із Півночі, вбитих, поранених чи пропалих безвісти, і щотижня ці переліки наче довшали. Після висадки десанту в Європі кілька сімей втратили всіх своїх синів. Якщо це вбивство було справою рук шаленця, про що свідчив вигляд тіла, ну, в ті часи з’явилося багато шаленців – батьків, синів чи братів, збожеволілих від горя й люті.

Виявилося, що той, хто це зробив, пішов по свою жертву вночі. У сараї Стена Макліна, де той спав, були ознаки боротьби, солома розкидана підлогою. Артур вирішив класти хлопців спати в домі. Погода була ще досить тепла, щоб спати в сараї, й вони протестували, але він не збирався ризикувати. Також йому не подобалося, що Дітер/Бернар удень на полях Отто самі, але з цим він нічого вдіяти не міг. Завдяки найсухішому за багато років серпню ячмінь уже можна було збирати, й вони мали це зробити. Принаймні в будинку Отто жили люди й більшість полів було видно з вікон.

Він сподівався, що Дітер і Бернар не дізнаються про той випадок, але коли охоронець із табору приїхав для чергової перевірки, у багажнику вантажівки сиділи інші в’язні, й, певна річ, хлопцям хотілося з ними поговорити. З виразу їхніх облич Артур зрозумів, що їх повідомили.

Він надіявся, що Лора про це не дізнається, що їй не треба буде переживати ще одну смерть, але теж намарне; преподобного Марча викликали одним із перших. Артур бачив її через кілька днів після вбивства. Минуло два тижні, відколи вони переїхали, але він тоді бачив її мало, або ж принаймні не так близько, щоб поговорити. Ранками вони з Дітером/Бернаром приходили десь о пів на сьому, і хоч її батько вже був на ногах й іноді підходив привітатися, і хоч трактор не міг не будити Лору, вона так рано з дому не виходила. Коли Артур підходив до будинку ввечері, вони з батьком зазвичай сиділи за столом і їли. Іноді він бачив, як вона проходила повз кухонне вікно, але на цьому все. Спочатку він цьому радів – він боявся говорити до неї майже так само сильно, як і в той день, коли вперше її побачив. Але згодом став думати, що вона його уникає. Може, соромиться, що розплакалася перед ним, і більше ніколи не захоче його бачити. Або ж річ куди простіша – може, вона саме збагнула, що він лише кремезний тупий фермер, не вартий навіть одного слова.

Але того ранку, через два дні після вбивства військовополоненого, він затримався на фермі довше, ніж завжди. У нього закінчилися гвіздки (в усіх закінчилися гвіздки, здавалося, що уряд вилучив усі без винятку гвіздки в країні), і йому спало на думку, що вони можуть бути в сараї Отто. Так і було, ціла повна велика банка для консервування. Тріумфально вийшовши з сараю з банкою під пахвою, він побачив Лору в кухонному вікні. Вона теж його побачила, підняла руку, несміливо махаючи, а тоді зникла. Відчинилися кухонні двері й вона вийшла на веранду. Артур попрямував до неї через подвір’я, відчуваючи, як у роті сохне язик.

– Я бачила, що сарай відчинено, – сказала вона, коли він підійшов, – і на якусь мить подумала… ну, знаєш… хто там. А тоді побачила, що це ти.

Вона була вбрана в сукню з короткими рукавами, сіро-синю з білим комірцем. Її коси були розпущені й спадали по плечах, ноги – босі. Бліді, худенькі, абсолютно ідеальні.

– Ой, – сказав Артур. – Так. Перепрошую. То був я. Шукав дещо. Мав би тобі сказати, що збираюся туди піти.

– Та це дурниця.

Вона й далі мала нещасний вигляд, подумав він, але куди кращий, ніж тоді, коли бачив її останнього разу. І була вродливою. Такою вродливою. Наче її краса залишалася прихованою під темною вагою горя, а тепер почала показуватися.

Вони мовчали. Артур намагався придумати, що ще сказати.

– Ось, знайшов, – врешті мовив він знічено, вказавши на банку з гвіздками.

Вона трохи схилилася вперед.

– Це гвіздки?

– Ага. Пощастило, бо їх мало. Ну, в світі взагалі може й багато, але тут у нас їх більше ніде не знайдеш. Буквально ніде.

Він різко змовк. Що за маячню він верзе? Їй байдуже до гвіздків, вона вважатиме його за божевільного.

Але вона кивнула.

– Як і всього іншого. Дефіцит.

– Ага, – сказав він вдячно.

Він відвів очі. Трактор зник за групкою дерев, а тоді знову з’явився з іншого боку.

– Ну, – почав був Артур, але в ту ж саму мить вона сказала:

– Як думаєш, він там у безпеці? Сам-один.

– Засвітла наче так, – відповів він, хоч і досі не змирився з цією ситуацією. – Однак на ніч я їх забираю в дім. – Це прозвучало так, наче він казав про худобу. – Ну, Дітера й Бернара. Тепер вони сплять у будинку.

– Так, – сказала вона. – Добре. – А тоді додала: – А як звати того, що приходить сюди? Дітер? Чи Бернар?

– Хтозна, – відказав Артур. – Я так і не розібрався, хто з них хто. – Він присоромлено їй усміхнувся, й вона всміхнулася у відповідь.

– Вони хороші. І той, і другий. По них видно.

Він кивнув. Вони стояли й слухали, як вдалині гуркотить трактор. Німецький хлопець за кермом, як у передвоєнні часи.

– Зазвичай тут дійсно спокійно, – сказав він, боячись, що вона вважатиме Струан місцем, де за нормальних часів бродять шаленці й убивці. – Раніше вбивств тут не бувало. Бійки і все таке, але не справжнє вбивство. З того, що я знаю.

– Так, – відповіла вона. – Це все війна. Люди божеволіють через війну.

– Ага.

Знову мовчання. Він глянув на поля й прокашлявся.

– Ну, мені вже час іти.

Вона сказала швидко:

– Дякую тобі за… за тоді. Я не подякувала тобі як слід. Мені шкода, що я… засмутилася.

Вона запаленіла, й у нього загупало серце. Але в неї за спиною щось заворушилося, ширма відсунулася й вийшов її батько.

– Доброго ранку, Артуре, – сказав він, усміхнувся й енергійно потер долоні. – Ти, як завжди, на ногах із самого рання. Нам, містянам, має бути соромно.

– Доброго. – Артур відчув, як паленіє. А що як преподобному Марчу не подобалося, що він розмовляв з його донькою? Наразі в нього досить приязний вигляд, але що як він усе неправильно зрозуміє? А що, як він усе правильно зрозуміє? Зляканий, він показав на банку з гвіздками, наче вони були доказом його добрих намірів. – Ось, знайшов у сараї.

– Гвіздки, – сказав преподобний Марч. – Сподіваюся, ти не збираєшся продавати їх на чорному ринку, Артуре. – Він усміхнувся. А тоді побачив доньчині ноги й нахмурився. – Лоро, піди взуйся. – Його слова були лагідні, але було видно, що йому неприємно, наче, на його думку, вона не була повністю вбрана.

– Це ж просто ноги, тату, – сказала Лора трохи роздратованим тоном.

– Усе одно, – відповів преподобний Марч.

Вона зітхнула.

– Що ж, – звернулася вона до Артура. – Бувай.

– Ага, – Артур переступив із ноги на ногу. – Бувай.

Вони з Лориним батьком залишилися наодинці, не маючи що сказати. Старий усміхнувся й енергійно потер долоні, наче демонструючи доброзичливість. Артур усміхнувся у відповідь і потрусив банкою.

Коли він рубав дрова того вечора, йому спало на думку, що у преподобного Марча просто не може скластися ані правильне, ані неправильне враження щодо його почуттів до Лори. Напевно, в преподобного щодо цього немає зовсім ніяких страхів, бо сама ця ідея така абсурдна, що ніколи не з’явилася б у його голові.

Але це нічого не змінювало – те, що ця ідея була абсурдна. Однаково Лора заповнила собою все його життя. Він думав про неї, доячи корів. Скручуючи дроти. Збираючи кукурудзу, молотячи овес, лагодячи паркан. Вона була з ним кожну хвилину дня.

*

Скільки він тривав, той ідеальний, золотий час, коли він просто й невигадливо любив її без усяких страхів? Два тижні? Щонайбільше три. Три тижні любовного забуття, літання в повітрі. Не те щоб він не працював; настав вересень – усі працювали. Кожен фермер у провінції стежив за хмарами, працював, одним оком пильнуючи небо, питаючи себе, чи може так бути, що дощ почекає, доки вони не посіють озимі. Цілий їхній край тонув у вівсі, й усі, без кого можна було обійтися, допомагали з урожаєм. Тож Артур жив у тумані роботи й кохання, й тижні пролітали повз нього непомітно.

*

Увесь цей час Джейк займався своїми власними справами, хай там у чому вони полягали. Артур його майже не бачив. Якщо так траплялося, що він був удома в ті півгодини, коли Артур із хлопцями вечеряли, тоді Артур із ним бачився, але в інший час – ні. Після вечері вони знову йшли надвір і працювали доти, доки ставало темно й нічого не видно, а тоді лягали спати.

Джейк повернувся до школи. Інцидент з іспитом попереднього року забувся, і тепер він готувався до вступу у вищий навчальний заклад, на радість своєї матері. За її словами, цілий світ чекав на хлопців, що склали такі іспити. А надто (подумав, але не сказав Артур), якщо їх звільнили від обов’язку йти на війну. Всі ті роботи, на які мали б узяти всіх тих хлопців, що ніколи вже не повернуться додому, будуть відкриті для Джейка.

Артур підозрював, що якби Джейк і не мав залізної причини бути звільненим від служби, він її собі придумав би. Битися за свою країну – Джейка такі розваги не приваблювали. Але це його аж ніяк не втішало: жодна армія світу не прийняла б до своїх лав Джейка. Якщо глянути на нього зі спини, видно, що в нього з формою хребта щось негаразд. Він тільки на те й був здатен, що ходити в школу й назад.

Лора теж почала ходити в школу. Артурові не подобалося думати про неї як про ученицю, що сидить за столом і ламає голову над поставленими питаннями. Він вважав її за жінку. Йому хотілося, щоб Лора була вдома, й знати, що вона десь неподалік.

– Як Лорі в новій школі? – запитала їхня мати.

Джейк її не почув. Він гортав тижневий випуск «Теміскеймінг спікера».

– Джейкобе!

– Що?

– Як Лорі в новій школі?

– Звідки я знаю? Напевно, нормально.

– Хіба вона не в твоєму класі?

– Так.

– Ну, ти маєш їй допомагати, Джейкі. Напевно, це важко – перейти до іншої школи, нікого не знати. Познайом її, подбай, щоб вона спілкувалася з людьми. Вона сором’язлива, розумієш.

– Я її не знаю, мамо.

– Знаєш! Звісно, знаєш!

– Ми зустрілися один раз. Це не означає, що я її знаю.

– Значить, познайомся. – У голосі матері чулося, що вона піддражнює Джейка – раніше Артур такого від неї не чув. – Хіба ти не вважаєш, що вона гарненька? А яке в неї волосся! І таке миле личко.

Артур завмер, не прожувавши, тримаючи в роті шматок картоплини.

– Знаєш, – вела далі мати, – було б добре, якби ти запросив її якось зайти до нас після школи.

Артур чекав, не рухаючись, не відриваючи очей від тарілки. Шматок картоплі прилип йому до піднебіння. Від цього або від того, що казала його мати, він мало не похлинувся.

– Хіба ти не згоден, що це хороша ідея?

Джейк нічого не відповідав. Артур мав побачити вираз його обличчя, тож підвів очі.

Якби тільки він цього не робив. Якби тільки він лишився, як був. Ковтнув картоплину, не піднімаючи голови. Якби тільки. Але він підвів голову, лише трохи, на дюйм, не більше, і Джейк помітив цей рух, і, готуючись ось-ось роздратовано сказати щось матері – це було видно з його обличчя, – спинився, допитливо глянув на Артура й запитав:

– Що таке?

У ту мить, відчуваючи, як паленіє його обличчя, бачачи, що Джейк це помітив, що він зрозумів, бачачи, як він усміхнувся, Артур уже знав, що мало статися. Він уже знав усе наперед, знав усе ще тоді.

Глава 11

«Онтаріо ініціює обов’язкову сертифікацію свиней»

«Юним водіям водити трактори заборонено»

«Теміскеймінг спікер», червень 1960 року

– Ваш татко був слухняним, – сказав Джейк. – А от я – шибайголовою.

Вочевидь, він звертався до Джулі. Був час вечеряти. Відколи приїхав Джейк, сидіти за столом на фермі стало куди цікавіше, цього не заперечиш.

– Я завжди діставав на горіхи, – вів далі Джейк. Джулі дивилася на нього зі свого місця за столом, й Ієн бачив, що вона не могла вирішити, жартує він чи ні.

– Мені нічого добре не вдавалося – ну, знаєте, з фермерської роботи. Я не зміг би подоїти корову навіть під цівкою пістолета. Але ваш татко, коли був вашого віку, він міг подоїти двох корів за раз. – Джейк простягнув руки вбік, так далеко, як міг, не вдаривши Марча по голові, обхопив пальцями дві уявні дійки і став смикати то однією, то другою рукою, створюючи звук, схожий на лиття молока у відро. Джулі вирішила, що це смішно, й захихотіла. Марч скоса глянув на Джейка, з-під тіні його руки. – Ой! – вигукнув Джейк. – Попався, Марче. Тепер ти весь у молоці. – Марч збентежено опустив очі.

– Ти знав кожну корову на кличку, правда, Арте? Дейзі і Мейзі, Міллі й Лілі, Поллі й Доллі… десятки корів, а ваш татко знав, як яку звати. А я ж ховався за сараєм, намагаючись спалити парканні стовпчики. Пам’ятаєш їх, Артуре?

Артур злегка кивнув. Джейкова присутність не надто оживила Артура. Якщо й змінила його, то хіба в протилежний бік. Джейк і далі тараторив про старі добрі часи, а Артур просто сидів і жував, не відриваючи очей від тарілки, не кажучи ні слова.

– Він цього не схвалював, – сказав Джейк, моргаючи Джулі, – і старався зчистити обгорілі місця. Намагався врятувати мене від мене ж самого, правда, Арте?

Навіть Картер слухав, помітив Ієн. Він не вибіг із дому в ту ж хвилину, коли доїв, як робив завжди, він лишився, ловлячи кожне Джейкове слово.

– Але йому це не вдалося, – гірко сказав Джейк. – Урятувати мене, я маю на увазі. Я був невиправний. – Він закінчив фразу на сумній ноті, й Джулі знову захихотіла.

Упродовж перших кількох днів Ієн вважав, що приємно мати його на фермі, посланця з зовнішнього світу, доказ того, що той і справді існує. Але під кінець тижня почав відчувати, що хоче, щоб усе стало, як було колись. Присутність Джейка все змінила, ферма стала здаватися інакшою. Цікавішою, але не такою спокійною. Навіть звичні речі порушилися. Наприклад, Артур більше не робив півгодинну перерву після обіду. Певна річ, навесні багато роботи, та все одно перерва посеред дня – це святе діло. Хай там що, а Ієн, Артур та старий опускалися в крісла, щойно доїдали обід, – Лора називала це «часом на засвоєння їжі». Спочатку Ієн намагався допомогти їй із посудом, але вона була шокована й казала, що він має сісти й перетравити обід. Він вважав, що це природний стан речей, і що їй так подобалося.

Однак тепер з ними сидів Джейк, гортаючи «Теміскеймінг спікер» і зачитуючи те, що вважав смішним, – мало не все, і, здавалося, це діяло Артурові на нерви.

– «Сирна фабрика працює в три зміни», – читав Джейк. – Ну, якщо це не неймовірні новини, то я навіть не знаю. А ось іще, Арте, тобі це буде цікаво. «Розпродаж пам’ятників, знижка 10 % діє до кінця червня». Хіба це не прекрасно? Можна запастися пам’ятниками! «Тримайте на пасовиськах годівниці». Ти тримаєш годівниці на своїх пасовиськах, Арте? І якщо ні, то чому?

Через кілька хвилин Артур підводився й казав Ієнові: «Ну, повернуся до роботи. Однак ти не поспішай. Посидь трохи». І йшов геть, повертався в поле.

Тож Ієн міг посидіти з Джейком, але це здавалося неправильним – відпочивати, коли Артур працює. Та й відпочивати особливо не вдавалося. Коли Артур виходив, Лора впускала в кімнату Джулі й Марча – зазвичай їм на «час засвоєння їжі» заходити заборонялося – й вони тинялися, тріскотіли, весь час щось просили й крутилися в Лори під ногами. Вона дратувалася на них, а найбільше – на Картера. Зазвичай той одразу після обіду йшов у сарай крутити свого велосипеда, але тепер залишався послухати Джейка й чомусь це дратувало його матір. «Картере, може, вже берися до роботи?» – казала вона. Й він неохоче підводився і йшов робити те, що вона йому загадувала.

А щодо самого Джейка, то він здавався зовсім невимушеним. Ієн навіть не уявляв, чим він займався цілий день. Здавалося, переважно ходив слідом за Лорою, розмовляючи з нею, доки вона годувала курей, прополювала овочеві грядки чи заварювала кашу для хворого теляти. Ієнові здавалося, що Джейкова присутність нервувала її. В її рухах з’явилася напруга, якої раніше не бувало. А ще вона не дивилася на Джейка, коли відповідала на його питання, наче повсякчас старалася наполовину від нього відвернутися. Що більше Ієн бачив, то більше переконувався, що Лорі не подобається Артурів брат.

Ієн не мав нічого проти Джейка, єдине, що йому не подобалося, – це те, як він ходить за Лорою. Це почало його напружувати. Він питав себе, якої Артур про це думки. Але той наче не помічав. З тим, що він тепер заледве підводив очі, напевно, навіть цього й не бачив.

Одного дня під вечір Марч знайшов під кущем біля сараю кроленятко. За збігом обставин, собаки десь побігли в своїх справах.

– Стій, стій! – заверещав Марч. Він кинувся на кущ і той розсипався кроленятами, що порозбігалися увсебіч. Якийсь час вони панічно скакали навколо, а тоді побігли ховатися у високій траві на краю лісу. Марч побіг за ними, репетуючи:

«Заждіть, заждіть!», але вони втекли. З півгодини він ходив серед трави, шукаючи, лагідно кличучи їх. Ієн, який на подвір’ї вичісував Роберта й Едварда, перш ніж відвести їх на ніч на пасовисько, підійшов до малого.

– Вони побігли знайти свою маму, – пояснив він. – Вони ще замалі, щоб бігати без неї. Вона відведе їх у ліс, туди, де безпечно.

Марч згорьовано на нього глянув.

– Хіба ти не хочеш, щоб вони були в безпеці? – запитав Ієн, скуйовджуючи йому волосся. – Якщо вони тут залишаться, їх з’їдять собаки. Хіба ж це не було б жахливо?

Джейк спостерігав за їхньою розмовою зі сміхом.

– Такий м’якосердий малий, правда? – сказав він, коли Ієн повернувся. – Напевно, це в нього від матері. Не пригадую, щоб Артур плакав над кроликом. Він швидше застрелить його й кине в каструлю.

Джейк сидів на пеньку, яким користувалися як підставкою, відганяючи мух жовтою пластиковою мухобійкою. Він став приходити й сидіти поруч Ієна щовечора. Ієнові це лестило, доки він не згадував, що Джейкові немає чим зайнятися.

– Так, – відповів він. – Малий і справді вдався в Лору. – Він скінчив вичісувати Едварда й перейшов до Роберта. Вичісувати коней було тривалим завданням – як мити автобус – але одним із його улюблених; його дуже тішило бачити, як розкішний, темний полиск з’являється на конячій шерсті з-під пилу й поту трудового дня. І їм це дуже подобалося, й вони виказували вдячність, час від часу тручись об нього носами.

– Як думаєш, хтось із дітей буде зацікавлений успадкувати ферму? – запитав Джейк.

– Не знаю. – Ієн змовк, думаючи про Картера. – Може, Картер. Напевно, Марч теж. Він любить тварин. – Роберт пхнув його носом – мовляв, чого спинився?

– Картер? – перепитав Джейк. Здавалося, його розсмішила ця ідея. – Ніколи в житті. Я його жодного разу в полі не бачив.

Ієн не відповів. Він пригадував Картерів коментар про те, що Артур ніколи не дозволяє йому нічого робити. Він раптом подумав, чи Картерові й дійсно сподобалося б працювати в полі поруч батька. Дивно, що Артур завжди давав йому дитячі завдання на подвір’ї. В якомусь сенсі шкода, що в них не було трактора. Картер дуже добре давав би з ним раду, він знався на механіці. Він обожнював Джейкову машину, однак, на відміну від Джейка, цікавився саме двигуном. Джейкові ж двигуни були байдужі. Для нього важить стиль, подумав Ієн. Імідж.

– Хай там як, – вів далі Джейк, – на мою думку, містечка в цих краях приречені. – З них усі виїжджають. – Він махнув мухобійкою на сліпня й той відлетів геть. – Я маю на увазі таких людей, як ти та твої друзі.

– Думаєте, вони перетворяться на міста-привиди? – запитав Ієн. Він не міг цього уявити. Не бачив Струан покинутим, із забитими вітринами магазинів і курявою на вулицях, як у голлівудському вестерні.

– Може, й не на міста-привиди, але стануть куди менші, ніж тепер. А це… чортова муха! Я вже й забув, як вони дратують. – Сліпень повернувся й кружляв у нього над головою, просто за межами досяжності мухобійки. – А це означає менше робочих місць, тож навіть більше молоді поїде геть і так далі. Повільний занепад. – Він пригнувся, й сліпень натомість полетів до Ієна. Ієн так зманеврував, щоб Робертів хвіст дістав до нього, й сліпень повернувся до Джейка.

– Струан і далі росте, – мовив Ієн. – У мого батька стільки пацієнтів, що їде дах. Особливо влітку, коли туристи викачуються в отруйному плющі, чіпляють риболовні гачки у вуха й усе таке. А ще під час мисливського сезону. Багатії з півдня підстрелюють один одного в гузно.

Або ж під час епідемії кору. Тепер у Струані кілька дітей дуже хворі. Ієн приглядав за Джулі й Марчем, але поки що їм обом вдалося не заразитися.

– Обслуговувати туристів – хіба це життя? – сказав Джейк.

Він встав з пенька, підійшов до Едварда й присів поруч нього. Сліпень сів Едвардові на плече, й Джейк ударив його мухобійкою. Едвард озирнувся й глянув на нього недобрим оком.

– Але ж не тільки туристів, – запротестував Ієн. Раптом йому здалося важливим, щоб Струан і далі існував. Хай він не хоче тут жити, але точно хоче, щоб місто тут було. – Є й інші речі. Як-от людям завжди потрібна буде деревина, а значить їм завжди будуть потрібні тартаки, а якщо маєш тартак, потрібні люди, що на ньому працюватимуть, тож потрібне й місто.

– Чомусь я не уявляю тебе за роботою на тартаку, – сказав Джейк. Він знову сів на пеньок. – А щодо твого батька, він надто вмілий лікар, щоб нидіти тут. Йому варто поїхати кудись на південь. Там він зароблятиме в три чи чотири рази більше, працюючи на півставки.

Час від часу Ієн і сам так думав, але тепер, коли цю ідею озвучив Джейк, він не погоджувався. Його батько не буде щасливий у якомусь південному місті, хай скільки йому платитимуть.

– Напевно, йому просто тут подобається, – сказав він.

– Ну, може бути, – відповів Джейк. – Але це таке марнотратство, хіба ні? Людині з таким потенціалом лікувати чиєсь хворе горло.

Ієн зосередився на тому, щоб вичісувати місце в Роберта на плечі, де зазвичай тре хомут. Він знав, що Джейк говорив це як комплімент, але його зачепило, що батькову роботу розглядають у такому світлі. Бути єдиним лікарем у такому величезному краї, чергуючи двадцять чотири години на день, триста шістдесят п’ять днів на рік, даючи раду з кожною невідкладною справою, при тому що до найближчої лікарні не одна година дороги, – хто назве це простою роботою? Для неї треба точно не менше кваліфікації, ніж для роботи у великому місті, в лікарні, повній складного обладнання. Його батько важливий для місцевих мешканців, він відіграє велику роль у їхньому житті. Хіба вони не заслуговують на хорошого лікаря? Що більше Ієн про це думав, то більше його це засмучувало.

Але Джейк, напевно, відчув, про що він думав, бо раптом усміхнувся й сказав:

– Не зрозумій мене хибно, я вважаю твого батька вартим захоплення – так присвячувати своє життя цим людям. Він дуже їм допомагає, я це знаю. Просто я упереджений. Я завжди думав, що якби Бог хотів, щоб ми жили на Півночі, то не дав би нам мізків дістатися далі на Південь.

*

Вечорами Ієн та Піт ходили рибалити, як завжди. Іноді вони розвідували, випробовували затоки вздовж західного узбережжя озера, але це не була серйозна риболовля, це щоб знайти хороші місця, куди повезти туристів. У Піта було насичене літо. На початку сезону один юрист із Нью-Йорка, що регулярно наймав Пітового дідуся за мисливського гіда, запитав старого, чи той повезе його з кількома друзями ловити щуку. Дід відправив їх до Піта, й тепер того рекомендували й на нього був високий попит. Власне, такий високий, що він мав передавати замовлення своїм друзям із резервації, інакше не мав би часу рибалити для свого власного задоволення.

Туристи платили добрі гроші, що, звісно, було чудово, але, за Пітовими словами, він був радий їх виручити головно через те, що міг контролювати, де вони рибалять. Він хотів тримати їх подалі від Безнадійного острівця. Безнадійний був територією того фантомного маскінонга, й Піт не хотів, щоб його зловив хтось інший.

Він і досі полював на ту рибину. Вони не бачили ознак її існування вже понад два роки, але він був переконаний, що вона там. Ієн починав щодо цього сумніватися. Вони вдвох прочесали кожен дюйм Безнадійного – кожне болотисте річище, кожен клаптик суші, кожен риф – і пройшли уздовж берега по кілька миль в обидва боки, а не знайшли від нього й сліду. За той час Піт зловив кілька дуже великих щук, але наполягав, що жодна з них не була тією рибиною, яка тоді мало не висмикнула його з човна.

– Звідки ти знаєш? – питав його Ієн не один раз, мостячись на банці навпочіпки, з колінами біля вух, намагаючись не потрапити в зуби двадцятифунтового монстра, що бився на дні човна. – Звідки ти знаєш, що це не вона?!

– Ця замала.

– Замала! Та в тебе дах поїхав!

Піт теж сидів на банці. Він пробував угамувати щуку одним веслом, але вона вибила його у нього з рук, тож тепер він бив рибину другим. По всьому човну розліталися бризки води й крові.

– Це просто щука, чувак. Це не маскінонг. Вона не могла висмикнути мене з човна.

– Запросто! – вигукнув Ієн. – Ти й так втратив рівновагу!

– Я сидів! Як можна сидячи втратити рівновагу?

– Ця рибина – плід твоєї уяви! – сказав Ієн. – Вона заполонила твою голову!

– Вона десь там, чувак. Вона десь там, у воді. Я її відчуваю.

Власне, самому Ієнові було байдуже, де, як чи чому вони рибалили. Він любив риболовлю, хоч і ловив самі коряги й окунів. Щось таке було в близькості води, її срібній, повсякчас рухливій поверхні, яка приховувала одному лиш Богові відомо яку боротьбу не на життя, а на смерть, у довгих періодах спокою, що деколи переривалися вибухами дикого захвату. Під час цих довгих періодів можна було подумати або – навіть краще – не думати взагалі. Однак останнім часом йому доводилося докладати зусиль, щоб приструнювати свої думки. Завжди одні й ті самі: про своє майбутнє, про те, що він робитиме в житті. Власна нерішучість зводила його з розуму.

Йому хотілося в цьому бути більше схожим на Джейка. Хай які інші почуття він мав, Джейк насправді керувався життєвою філософією, гідною захвату. Він підсумовував її двома словами: «Не переймайся». Він жив екстраординарним життям, на Ієнів погляд. Поїхав з дому спонтанно й без нічого – не маючи ні грошей, ні планів, ні атестата – нічого з того, що називають необхідним. Спочатку бурлакував, вигрошившись, наймався на роботу, а тоді, заробивши достатньо, щоб їхати далі, кидав. Він збирав персики в Каліфорнії, здавав карти гравцям у блекджек у Новому Орлеані, працював кухарем у буфеті, продавав енциклопедії, керував вишуканим баром у Нью-Йорку. Не так давно мав свою власну компанію, щось, пов’язане з нерухомістю, яку продав «за кругленьку суму». Він не був певний, що робитиме далі, сказав він – має кілька ідей, які крутить у голові. Все його життя здавалося захопливою грою. З його слів усе було так просто.

– Нехай усе стається саме собою, – порадив він, ляснувши Ієна по плечу. – Жити варто тільки так.

Як наче було легко зробити те, що зробив він, – зійти з добре позначеної доріжки, опиратися тискові, відкинути очікування інших. Для цього потрібна мужність. Мужність та уява. Ієн починав думати, що не має й дрібки ні тої, ні тої.

– Ти міг би дістати мені кролика? – запитав він, відганяючи думки, вже вкотре. Щука тепер заспокоїлася, зіпаючи ротом на дні човна, час від часу б’ючи хвостом об його дошки. – Напевно, кроленятко. – І Піт, і його дідусь ставили пастки, так що це було реально.

– Нащо тобі кролик?

– Для Марча. Артурового малого. Думаю, може, збудую йому вольєр.

Піт смикнув волосінь, зачекав якусь мить, а тоді різко потягнув, і малоротий окунь вискочив із води футів за десять від них, граційно вигинаючи тіло.

– Я можу дістати тобі мертвого кролика, – сказав він, накручуючи волосінь. Окунь щосили боровся, вкриваючи їх бризками.

– Та певно, живий буде таки кращий.

– Для мертвого не доведеться робити вольєра. Він міг би всюди його носити. Повісити на шию. Такий кролик ніколи не втече. – Він зловив відчайдушного окуня в руку, витягнув гачок, ударив його головою об край човна й кинув на дно. – Як ти сказав його звати?

– Марч.

– Як назва місяця⁶? Чи майже як «на старт, увага, марш!»?

Піт точно цими днями став балакучий. Кавалеристи кинули спроби знайти відповідального за втечу Джима Лайтфута й нарешті пішли з резервації.

– Його назвали на честь діда. Лорин батько був – і є – преподобний Марч. – Бідолашний старий і досі топтав ряст. У нього вже все вийшло з ладу, але Лора доглядала його так добре, що він житиме вічно.

Піт начепив наживку на гачок і кинув за борт.

– А нащо малому кролик?

– За домашню тварину.

Вони рибалили. Над ними чотири грифи-індички повільно кружляли в останніх висхідних повітряних потоках дня, чекаючи, доки щось помре. «Королева Мері» м’яко гойдалася на хвилях, що народилися багато годин тому й далеко звідси, в чиємусь минулому.

Піт сказав:

– Мертвий підійде найкраще, чувак. З нього можна здерти шкурку, з’їсти м’ясо, а тоді набити пір’ям. Буде наче справжній.

– Думаю, він здогадається.

Попереднього вечора Ієн сів і склав перелік усіх професій, які міг придумати, від геолога до трубочиста. А тоді почав їх викреслювати, одну за одною (починаючи з лікаря), плануючи залишити кілька, над якими згодом серйозно подумає. Проблема полягала в тому, що він викреслив їх усі. Кожнісінька професія зі списку підпадала під одну з трьох категорій: передбачувана, нудна чи сміхотворна.

– Ти вже вирішив, чим займатимешся? – запитав він Піта, здивувавшись самому собі, бо не намірявся запитувати, доки сам не визначиться.

– Коли? – уточнив Піт.

– До кінця своїх днів.

– А-а. Ага.

Ієн здивовано на нього глянув.

– Правда? Коли?

– Та ще давно.

– А чому ти мені не сказав?

– Чекав, доки ти вирішиш, чувак.

– Тоді скажи зараз. Може, це допоможе мені вирішити.

– Нє.

– Чому ні?

– Ти спочатку маєш вирішити.

– Чому? – Ієн починав дратуватися. – Ти сказав містерові Гарді?

– Нє.

– Послухай, просто скажи мені, добре? – Йому не хотілося грати в ці ігри.

– Щойно вирішиш – скажу.

Вони рибалили. Роздратованість гризла Ієнові нутро.

Його волосінь трохи смикнулася.

– У тебе щось є, – тихо мовив Піт.

Ієн затамував дух. У нього точно щось було. Він порахував до трьох, а тоді смикнув вудку назад. З другого кінця щодуху потягнуло, вудка вигнулася дугою, волосінь запищала на котку, й за кілька секунд довга, граційна рибина вистрибнула з води за двадцять ярдів від них, підлетіла у повітря, перекрутилася так, що голова мало не торкнулася хвоста – і шубовснула у воду. Обвисла волосінь лежала на воді, мов бур’янина.

– Чорт, – сказав Ієн.

– Величенька така, – із захватом мовив Піт.

– Треба було сильніше потягнути. Чорт.

– Чувак, вона розумна. Точно знала, що треба робити. – Дуже великодушні слова.

Вони рибалили. Ієнове серцебиття повільно повернулося до норми. Вечірнє повітря було свіже й прохолодне. Він почувався краще, хоч і втратив щуку. Щось таке було в риболовлі – неможливо сердитися дуже довго.

Водою пропливла грифова тінь.

– Ти знав, що грифи мочаться на свої ноги, щоб залишатися спокійними? – сказав Піт.

– Ти гониш.

– Ні. Це факт.

– Звідки ти знаєш?

– З древньої родинної легенди, чувак.

– Серйозно?

Піт смикнув свою вудку.

– Нє. Десь прочитав. У якійсь книжці якогось науковця-шмауковця.

– А-а, – розчаровано мовив Ієн. Він хотів, щоб то була древня родинна легенда. – А як він дізнався?

– Як він дізнався про що?

– Що вони мочаться на ноги, щоб залишатися спокійними. Може, вони просто промазують. Не вміють мочитися як слід. Я розумію, звідки він знає, що вони мочаться на ноги, але звідки йому знати чому?

Це було серйозне питання, але Пітові воно здалося смішним. Він розсміявся.

– Що такого смішного? – запитав Ієн. Він підвів очі на грифів, що літали, розправивши крила на вітрі, і раптом його осяяло щойнонародженою думкою. – Я зрозумів! Чорт забирай, я зрозумів! Я знаю, чим займатимуся! Нарешті! Я знаю, чим займатимуся!

Піт перестав сміятися. Він сягнув рукою під сидіння, витягнув пляшку коли й відколупнув кришку об весло.

– Чим? – запитав підозріло, відпиваючи коли.

– Я стану пілотом!

Ця ідея була така досконала, що він дивувався, як раніше про неї не подумав. Йому навіть на думку не спадало занести цю професію до списку. Вона кардинально відрізнялася від того, що всі від нього очікували, а, крім цього, це ще й хороша робота – цікава, поважна, добре оплачувана, дуже добре. Однак не у військово-повітряних силах. Він стане пілотом комерційних літаків і побачить світ. Ніхто – ні батько, ні вчителі, ні навіть Джейк – не зможе розкритикувати цей вибір.

Піт похлинувся й у нього з носа бризнула кола. Він знову розсміявся.

– Що тут такого смішного? – запитав Ієн, але Пітові від цього стало тільки гірше. Він аж стогнав від сміху, розгойдуючи човен, ображаючи грифів, які відлетіли геть у холодному вечірньому повітрі.

*

– Як думаєш, повертатимешся сюди на літо? – запитав Артур. Вони сиділи на голому граніті посеред пшеничного поля, пили чай. Сонце пекло, але віяв вітер, що робило цей день майже ідеальним. Коні стояли головою до голови під кількома деревами на краю поля, чемно відганяючи хвостами мух один від одного.

Минуло стільки часу, відколи Артур говорив з Ієном, що він здивовано на нього глянув. Артур цими днями був дуже мовчазний, навіть як на нього.

Ієн подумав про це питання. Що ближче підходив час їхати, то чіткіше він розумів, що повертатиметься досить часто, не лише заради батька, а й заради себе самого.

– Напевно, повертатимусь, – відповів він. – Наступного літа так точно.

Вони обидва дивилися на пшеницю. Вітер колихав її верхівки, наче широкою, недбалою рукою, гойдаючи й перекочуючи їх, гіпнотично, наче на морі.

– Однак, найпевніше, на фермі вже не захочеш працювати, так? – запитав Артур.

– А в тебе буде для мене робота?

– Звісно.

– Ти не думаєш, що захочеш найняти когось, хто зможе працювати й у вихідні теж?

– Нині мало хто піде працювати на фермі, – відказав Артур. – А ще менше тих, хто добре дають собі раду з кіньми.

– Думаєш, вони мене пам’ятатимуть? – запитав Ієн. – Ну, коні. – Яка сентиментальність. Добре, хоч Піт не чує.

Артур здивовано глянув на нього.

– Звісно, вони тебе пам’ятатимуть. Пам’ятатимуть так само добре, як і ми.

Абсурдно, як приємно було йому це почути.

– Ну й жінки, – сказав Джейк. – Ти зацікавлений скористатися моїм широким досвідом?

Обидві розмови відбулися в той самий день. Якщо порівняти цих двох братів з фізичного погляду, подумав Ієн, поставити їх поруч і розглянути, можна побачити, що, може, в них спільних – один чи два гени. Вони мали очі однакового кольору, наприклад, й обоє були досить світлошкірі. Але якщо зазирнути в їхні голови – пробратися всередину через вуха й глянути, що там відбувається – то не назвеш їх навіть представниками одного виду.

Він усміхнувся Джейкові, як сподівався, усмішкою бувалого чоловіка. (Вісімнадцять років і досі незайманий. Якби через якийсь жахливий випадок Джейк про це дізнався, то просто не повірив би.)

– Звісно.

– По-перше, вони чудові, – почав Джейк. – Це треба визнати: без них світ був би нудний. Але, по-друге, вони на тебе полюють. Усі до одної. Нічого не можуть з собою вдіяти, це біологічне. Їхня мета в житті – тебе прив’язати.

Ієн кивнув, думаючи про Кеті. Джейка легко уявити в непростих ситуаціях із жінками. Він був дуже вродливий чоловік.

Лора вибрала цей момент, щоб вийти на подвір’я. Вона помахала їм обом і пішла в сарай. Джейк та Ієн спостерігали за нею.

– Однак ось один випадок, коли, може, й непогано було б бути прив’язаним, правда? – замислено сказав Джейк. Він глянув на Ієна й питально підвів брови.

Ієн знічено всміхнувся. Йому не подобалося, що Джейк так говорить про Лору.

– От що я тобі скажу, – вів той далі. – З віком – це тобі говорить твій дядько Джейк – з віком, хоч вір, хоч ні, а думка про те, щоб осісти, набуває певної привабливості. Наприклад, якось увечері я дивився на Арта, коли він сидів, наче мішок із цементом, як завжди, а Лора обслуговувала його і так і сяк, і подумав, знаєш, якщо глянути під певним кутом, то точно можна сказати, що мій любий тупенький братик-волик має все, що можна побажати.

Ось загальна сума всього, що Ієн дізнався про Джейка за майже два тижні після його прибуття на ферму. Йому тридцять п’ять. Він жодного разу не одружувався. Жив у Торонто, Калгарі, Сан-Франциско, Новому Орлеані, Нью-Йорку й Чикаго. Серед усіх цих місць йому найбільше сподобався Нью-Йорк, і він думав, що повернеться туди. Він вважав, що якщо купувати машину, то тільки кадилак. Враховуючи те, як багато він говорив, дивно, як мало він розказував про себе.

Але через кілька днів він сказав:

– Власне, я розійшовся з однією жінкою. Ми були разом десь років три чи чотири. Вона красуня, й досить приємна, але, знаєш… – Він знизав плечима. Вигляд у нього був похмурий, незвична справа. Це примусило Ієна замислитися, чи не сама та дівчина порвала з ним. Може, це мало якийсь стосунок до того, чому він сюди приїхав. Може, він повернувся додому зализати рани.

*

Ієн саме наполовину обплив мис, коли почув, як на причалі шалено калатає дзвоник. Стояв суботній вечір, вони з батьком щойно поїли. Він повернув каное й швидко погріб до берега. На причалі стояв Ґеррі Мойніган, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу.

– Автомобільна аварія, – повідомив він, витягаючи каное на причал, заледве Ієн встиг із нього вилізти. – Марджі прийшла, але батькові потрібен і ти теж. Четверо людей, поранення досить тяжкі, з Нью-Ліскерда виїхала швидка, але доки вона ще доїде…

Вони вдвох побігли до будинку. Ґеррі Мойніган засапався. Його черевце підскакувало вгору-вниз, коли він біг, не зовсім синхронно з рештою його тіла.

– Хто вони такі? – запитав Ієн. – Місцеві? – Він уже чув крики, що долинали від будинку.

– Туристи. Детройтівський номер. Їхали зашвидко. На дорогу вийшов лось, врізалися просто в нього. Розбили машину.

То була сім’я, батьки й двоє дітей. Чоловік лежав на оглядовому столі, й Ієнів батько намагався запхнути йому до горла трубку. Мати була на запасному столі з другого боку кімнати, стогнала ледь чутно. Марджі схилилася над маленьким хлопчиком, розпластаним на робочому столі лікаря Крістоферсона. Другий хлопчик, майже немовлятко, був джерелом крику – принаймні в нього працювало серце й легені. Він лежав на підлозі на купі ковдр. Його голова була обмотана бинтом, але через нього просочувалася кров і заливала йому личко. Він смикав бинт і знавісніло кричав.

– Розберися з кровотечою, – сказав Ієнів батько, киваючи на дитину. – А тоді спробуй його заспокоїти.

– Його можна підняти?

– Так, але підтримуй голівку. Ґеррі, ти мені тут потрібен.

Уже минула північ на той час, коли швидка забрала дітей та їхніх батьків у лікарню. Ієн із батьком сиділи на кухні, слухали тишу. Ієн подумки питав себе, чи крики того малюка відлунюватимуть у його голові до кінця днів.

– Напевно, варто нам випити чаю, – після довгої паузи сказав лікар Крістоферсон. – Щоб відсвяткувати. Всі четверо мають вижити. – Він тяжко підвівся на рівні. Його лице було скривлене, шкіра обвисла від виснаження. Попередньої ночі його двічі викликали, тож він працював шістнадцять годин поспіль. Епідемія кору ще не втишилася, й вихідні нічого не означали.

Маленька вуглинка злості, тепер уже трирічна, що більшість часу була літепла, розгорілася в Ієновій душі – дивовижно, як вона й досі могла розжарюватися до білої люті майже за кілька секунд. Злість, що народилася з провини. Злість, що народилася з несправедливості цієї провини. Через кілька місяців його батько залишиться тут сам. Що він робитиме в такі ночі, як оця?

– Тобі потрібна ще одна медсестра.

– Може, ти й маєш рацію. – Батько поставив чайника на плиту. – Ти добре впорався з тим малим сьогодні, між іншим. Ти справді маєш до дітей підхід.

– Тобі треба відразу ж дати оголошення, – мовив Ієн. – Відразу ж. От просто зранку.

Він так розлютився, якось раптово, що мало не дрижав.

Батько поклав руку йому на плечі.

– Ієне, тут усе буде добре, – сказав він тихо. – Тобі не треба за мене хвилюватися. Все буде гаразд.

Вона перестала йому писати, й він був радий. Телефонувала на його день народження ще в травні й заплакала, тож він поклав слухавку. Після цього надійшов один останній лист – і все. Йому бракувало ритуалу викидання невідкритих конвертів у сміття – за роки її відсутності він отримав сто дев’яносто два листи від неї й викидати їх дарувало йому велику втіху – але коли вони перестали надходити, відзрадів. Він і далі перевіряв поштову скриньку, шукаючи їх, але коли їх там не було, радів.

Йому треба було піти на ферму. Стояла глупа ніч, але він знав, що інакше не засне; він і далі був надто розлючений, надто розбурханий. Він почекав, доки батько ляже спати, й сів на велосипеда. Зійшов місяць і ніч була зловісно ясна. Дорога здавалась нереальною, ілюзорною, наче стрічка, що будь-якої миті може відклеїтися від землі й здійнятися в повітря. Доїхавши до лісу, що оточував ферму, кинув велосипеда у звичному місці й пішов пішки. Коли йому ще залишався добрий шматок дороги, він побачив зблиски світла, а це означало, що Джейк – безсумнівно, то був він – іще досі не спить. Ієн відчув укол роздратування. Йому хотілося, щоб Джейка там не було, взагалі не було в тому будинку. Той заважав відчуттю спокою, яке він зазвичай від нього діставав.

Однак, підійшовши ближче, він нікого в кухні не побачив. Ієн походив, намагаючись заглянути в кутки кімнати. Він не надто пильнував, щоб не створювати шуму, й тому неабияк перелякався, коли раптом побачив вогник від сигарети за задніми дверима. Напевно, Джейк стояв на сходинці. Власне, тепер, знаючи, що він там, Ієн міг розрізнити його силует.

Та Джейк не поворухнувся. Собаки бігали навкруги, підбігли до Ієна, махаючи хвостами – тож, напевно, він припустив, що це вони шумлять. Сигарета кілька разів розгорялася й згасала, а тоді Ієн побачив, як він кинув її на сходинку, розчавив черевиком і відкинув убік. За якусь мить Джейк обернувся й увійшов усередину.

Здавалося, він не поспішав лягати спати. У кухні запалив ще одну сигарету й сів у крісло біля вогню. Скидалось на те, що він там ще довго просидить. Ієн переступив із ноги на ногу. Він уже саме зібрався здатися й піти додому, коли з’явилася Лора.

Вона не ввійшла на кухню, просто стала в дверях. Була вбрана в халат, міцно зав’язаний на талії, й однією рукою тримала його відвороти близько до шиї. Джейк усміхнувся їй і щось сказав. Вона похитала головою. Щось відповіла – схвильовано, як здалося Ієнові, бо, говорячи, нахилилася вперед.

Джейк схилив голову вбік і щось відказав. Він мав досить розслаблений вигляд; хай що сказала Лора, його це не схвилювало. Вона знову похитала головою, все ще притримуючи відвороти халата. Її щось засмутило, Ієн був певний цього. А тоді Джейк підвівся. Він роздушив недопалок у блюдці на столі, не поспішаючи, кілька разів втискаючи його в блюдце, а тоді рушив у її бік через кухню, наче прагнучи заспокоїти. Лора різко обернулася й вийшла з кімнати.

Якусь мить Джейк стояв, де був, дивлячись на порожні двері. А тоді повернувся до крісла й сів. Він витягнув ще одну сигарету, підпалив її й почав курити, поклавши голову на спинку крісла.

Ієн усвідомив, що затамував дух. Він не знав, як це розуміти. Лорина постава, те, як швидко вона пішла геть, коли Джейк хотів до неї наблизитися – так, наче він її дуже засмутив, або ж навіть вона його боялася. Однак це здавалося сміховинним.

Він пішов через ліс до свого велосипеда, розмірковуючи. Йому було важко на серці. Побачене змусило його питати себе, що саме розігрував Джейк. Чому саме він приїхав.

*

Вони рибалили вже кілька годин, коли Піт раптом сказав: «Ой, мало не забув». Він сягнув рукою під сидіння й дістав маленьку коробку з-під взуття, що лежала серед купи риболовної снасті й пляшок з-під пива. Коробка була з тих неміцних, у які кладуть мокасини, щоб продати туристам з торговельної ятки. Дно її намокло, бо лежала вона в трюмній воді й мала такий вигляд, наче ось-ось розпадеться. Ієн поставив вудилище в ямку в дні «Королеви Мері», взяв коробку, однією долонею підхопивши знизу, щоб не розвалилася, й відкрив. Усередині, скулений серед жмені сухої трави й маленької купки кульок гною, був дуже маленький сірий кролик.

– Ого! – сказав Ієн. – Який гарненький! Де ти його знайшов?

– Біля капкана.

– Та він крихітний! Ти певний, що він уже доріс покинути свою матір?

Піт начепив рибинку на гачок і закинув її за борт.

– Чувак, ми її вчора з’їли, так що це типу риторичне питання.

– А-а, – відповів Ієн. Він лагідно погладив кролика між вушками. Його хутро було таке м’яке, що він його заледве відчував. Кролик затремтів і розпластався по дну коробки. – Бідолашний, – мовив він. – І коробка в нього замаленька.

– Про що ти? – сказав Піт. – Саме те, що треба.

– У нього навіть немає досить місця, щоб розвернутися, – відповів Ієн. – Я думав, у вас, індіанців, якесь особливе ставлення до тварин. Сповнені поваги стосунки. Ну, що ви просите пробачення в них, перш ніж застрелити. Щось таке.

Піт глянув на нього. Потім простягнув руку й узяв коробку, однією рукою все ще тримаючи волосінь, кинуту за борт. Він нагнув голову до коробки й сказав:

– Слухай, кролику, той, пробач мені, чувак. Мені шкода, що довелося з’їсти твою маму й запхнути тебе в коробку.

Він повернув коробку Ієнові.

– Готово, держи. Йому тепер полегшало.

Він посмикав волосінь туди-сюди у воді.

Повернувшись додому, Ієн піднявся на горище й став перебирати всякий непотріб. Ідеального нічого не знайшов, але натрапив на коробку, яка згодиться. Вона була майже така ж некріпка, як і та з-під взуття, і стінки її не були високі як слід, але кролик не скидався на вправного майстра втечі й принаймні матиме місце трохи побігати. Він відніс коробку надвір, поставив блюдце з водою з одного боку, вкрив дно товстим шаром трави й листя, й опустив туди кроленятко. Там воно здавалось ще меншим, ніж раніше. Воно розпласталося по дну й заплющило очі, наче молячись про швидкий кінець. Ієн пошкодував, що попросив про нього. Марч буде в захваті, якщо кроленятко доживе до того моменту, але малий, напевно, задушить його в обіймах за кілька годин. Смерть від любові. Може, це й краще, ніж бути з’їденим.

Однак він вирішив не віддавати його Марчеві ще кілька днів. Хай матиме трохи спокою перед наступною пригодою. Шкода буде й малого, й кролика, якщо той відразу ж помре. Ієн відніс коробку за будинок, де на кроленя світитиме ранкове сонце, але не спече його в обід. А тим часом він дістане трохи дротяної сітки й придумає, що з нею зробити. Вольєр знадобиться величенький, з кліткою, де кролик зможе ховатися. Марч міг би допомогти його зробити.

– У нас тут буде зоопарк, – сказав батько пізніше того вечора. Ієн привів його помилуватися на кролика. – Ерні Шварц дзвонив. Його сука народила шість тижнів тому, й він каже, що ми на вихідних можемо приїхати й вибрати цуценя, якщо хочемо.

– Ти серйозно? – сказав Ієн. – Ірландський сетер?

– Так. Ерні каже, чистопородний. Я сказав йому, що це не з нашими грошима й що ми не хочемо платити за собаку мільйон, а він відповів, що не треба йому ніякого мільйона, йому треба, щоб я порвав рахунок за те, що вправив його доньці ногу.

– А-а, – мовив Ієн. – Тебе це влаштовує?

– Я зовсім забув про той рахунок, тож, напевно, так.

– Тобі потрібна не тільки медсестра, а й секретарка.

– Та я просто мушу організуватися.

– Буває, що й свині літають.

Батько зітхнув.

– Між іншим, – сказав Ієн. – Я вирішив, що робитиму наступного року. – Сказавши це, він відчув ніби як біль, десь у грудях.

– Справді? – мовив батько. – І що ти вирішив?

– Я стану пілотом.

Батько глянув на нього, а тоді відвів очі. Ієн трохи боявся, що він засміється, як Піт, але він не засміявся. Він присів і став оглядати кролика.

– Пілотом, – сказав за якусь мить. – Це цікава кар’єра. Молодець. – Він не підводив очей.

– Це те, чим мені справді хочеться займатися.

– Добре. Чудово. Значить, так і зроби. Звучить дуже добре. – Він підсунув блюдце з водою ближче до кролика.

– Мені треба буде піти поговорити про це з містером Гарді, – сказав Ієн. Біль розповсюдився й тепер заповнив усі його груди, стискаючи горло. – Я не знаю, куди подавати документи, куди їхати на курси й усе таке.

– Так, – відповів батько. – Я теж не знаю. Звернися до Гарді. Він знатиме. – Він нарешті підвів очі й усміхнувся. – Напевно, це цікава кар’єра. Радий за тебе.

По справедливості, йому тієї ночі мав наснитися батько, але натомість, коли він поринув у сон, Джейкова машина плавно заїхала у двір, відчинилися пасажирські двері й вийшла Ієнова мама, з довгими й елегантними ногами у туфлях на високих підборах. Ієн стояв біля води, однак вона не звернула на нього ніякої уваги. Вона пішла через курне подвір’я, увійшла всередину й сіла в крісло, в якому зазвичай сидів Джейк. Витягнула з сумочки пачку сигарет і підпалила одну. Ієн стояв біля столу, напевно, пішов за нею в дім. Вона підвела на нього очі, злегка всміхнулася й сказала: «Перекажи Лорі, що їй не треба хвилюватися за Артура. З Артуром усе буде гаразд».

Глава 12

«Серед загиблих – шістнадцять місцевих хлопців: громада в траурі»

«Місцевий чоловік отримав 80 доларів за убитих ведмедів»

«Теміскеймінг спікер», жовтень 1944 року

Жовтень. Небо бліде, мертвенно-сіре, поля голі, все затримує віддих, скулившись перед лицем прийдешніх холодів. Джейків план із завоювання Лори успішно виконується, й усе, що Артур може вдіяти, – це стояти й дивитися.

– Він каже, ваш батько був чудовим чоловіком, – поділилася Лора.

Вони були в сараї в Отто. Артур з хлопцями готували зимові хліви для свиней. Попередньої ночі сніжило, й тепер цими днями їм доведеться перевести всю худобу в приміщення. Лора щойно повернулася додому зі школи й принесла їм трьом по чашці чаю. Хлопці сиділи на мішках із соломою, гріючи чашками долоні. Артур та Лора стояли в дверях. Лора спиралася на двері, міцно обхопивши себе руками, щоб захиститися від холоду. Вона була вбрана в старе батькове пальто й мала на шиї довгий червоний шарф, замотавшись кілька разів. Потроху опускалися сутінки й світло, що просочувалося з неба, позбавляло кольору все, чого торкалося, – все, здавалося Артурові, крім яскравого полум’я того шарфа.

– Джейк каже, що ти точно такий самий, як він, – вела далі Лора. – Каже, що ти чудово справляєшся після батькової смерті, що керуєш фермою – обома фермами – сам-один. Що забезпечуєш його й вашу маму. Він каже, що сам зовсім нікудишній, нічим тобі не допомагає. – Вона всміхнулася, показавши, що знає, що це неправда, що Джейк робить усе можливе.

Артур опустив очі додолу. Іноді він заледве міг витримувати її присутність.

– Він розповів, як ти врятував йому життя, Артуре, – сказала вона. – Як ризикував собою, переходячи річку вбрід, а тоді приніс його додому на руках.

Чи Джейк сів і спланував найкращий шлях її завоювати? Чи вивчав її, думав, що вона за людина, як її виховали, й тоді визначив найефективнішу стратегію? Або ж це було ще однією річчю, яку Джейк умів від народження? Тепер вони з Лорою щодня ходили до школи й додому разом. Півгодини туди, півгодини назад. П’ять годин на тиждень із нею наодинці, розказуючи їй ту версію подій, яку він хотів, щоб вона почула, змальовуючи їх так, як він хотів, щоб вона їх побачила.

– Він каже, що саме на тебе покладається ваша мама, – мовила Лора іншого разу, голосом, сповненим жалості та захоплення Джейком.

Найрозумнішим аспектом цього підходу було те, що Джейкові слова були правдою. Артур знав це роками, хоча ніколи й не висловлював. Саме на нього їхня мати покладалася, а от Джейка вона любила.

Іноді, коли він дивився на Лору, його мало не паралізовував страх її втратити. Іноді він заледве дихав. Що було дивно, бо як можна так боятися втратити те, що тобі не належить?

Інші речі ставалися у світі, важливі, історичні події, безкінечно вагоміші за таку дрібницю, як любов одного чоловіка до жінки, яку краде його брат. У середині листопада зернисту фотографію панцерника під назвою «Тірпіц» приклеїли скотчем до вікна поштового відділку, щоб усі могли її побачити, однак на ній мало що було видно, крім стовпів чорного диму, що піднімалися з днища корабля. Це був найостанніший німецький панцерник, як стверджувала стаття, і тепер він лежить на морському дні. Війна майже скінчилася, Гітлер на втіках. За кілька місяців до того військово-повітряні сили Великої Британії скинули понад дві тисячі тонн бомб на Берлін за одну ніч, стерши місто в пил. Тепер з дня на день буде проголошений мир і все стане як раніше.

Однак усі знали, що нічого не буде, як раніше. Не для всіх. Одного ранку незадовго до Різдва табірний охоронець привіз хлопцям листи. Відразу після вечері вони перепросили і пішли у вітальню, що слугувала їм за спальню, читати. Зазвичай, коли отримували листи, вони читали уривки один одному, і з кухні було чути, як вони торохтять й іноді навіть сміються з новин від сім’ї. Артурова мати помітила, що цього разу не чути їхнього торохтіння.

– Щось у них дуже тихо, – раптом сказала вона.

Артур підвів очі від пряжки, яку пришивав до кінської збруї. І справді, з вітальні не долинало ні звуку. Вони з матір’ю перезирнулися. Він – із кліщами, занесеними, щоб протягнути голку, вона – з руками в зливальниці.

– Думаєш… – сказала його мати, але в той момент Дітер/Бернар з’явився у дверях. Його лице виказувало напругу.

– Дітера брад, – сказав він. – Смерть. Мердвий. Його вбили.

– Ох! – вигукнула Артурова мати. – Ох, бідне дитя… – Вона вже дійшла до середини кімнати, витираючи руки об рушник на ходу. Другий хлопець – значить, Бернар, той, що водив трактора Отто, врешті Артур дізнався, хто з них хто – відступив, і вона зайшла у вітальню. За секунду вона обійме Дітера, Артур це знав. Жінкам це так легко, вони інстинктивно відкривають обійми й забирають собі болюче лихо, їм навіть не треба думати про це. Артур і Бернар безпорадно глянули один на одного, а тоді відвели очі.

Кілька щасливчиків прибули додому у відпустку на Різдво. Можна було подумати, що раз війна майже скінчилася, як і далі писали газети, то тепер уже поставлять крапку й усіх назавжди відпустять додому, але ні, найбільше, на що спромоглися, це дати декому з них тридцятиденну відпустку, перш ніж відправити назад на побоїще. А тоді, за тиждень до Різдва, Тед Гачетт повернувся додому. З усіх хлопців, які поїхали в Норс-Бей записатися в армію, лише він, крім Артура, залишився живий.

– Ти мусиш його відвідати, Артуре, – сказала його мати, хоч він і сам добре це розумів. – Крім того, що мало не загинув, він цілий рік пробув в Англії, в лікарні, але тепер досить одужав, щоб приймати гостей. Він дивно почуватиметься після повернення. Ти мусиш його провідати.

Артур пішов, сповнений провини й поганого передчуття. Що він може сказати? Що він може сказати другові, який мало не загинув на війні, доки він сам був удома, в теплі й безпеці? Тед провів за морем мало не п’ять років. П’ять років під кулями й бомбами, п’ять років мокрим і змерзлим, коли поряд друзів розриває на шматки. П’ять років, під час яких Артур робив що? Доїв корів. Спав кожної ночі у своєму власному ліжку. Смачно їв тричі на день. Він тягнув ноги через сніг, притиснутий страхом.

Тедова мати мала жахливий вигляд, і це мало б його застерегти. Він мав би збагнути, що щось дуже погано, з того, що вона не танцювала від полегші та радості, що син повернувся додому з війни. Вона змогла всміхнутися Артурові, коли відчинила двері, але нічого не сказала. Провела його у вітальню, де в кутку було облаштоване ліжко, й залишила їх із Тедом наодинці. У вітальні було темно й Артур не міг роздивитися Тедове лице. Він сказав: «Здоров, Теде. Як воно?», ще до того, як його очі пристосувалися до освітлення.

З правого боку Тедового обличчя був шрам, а очницю закривала блискуча рожева шкіра. У міру того, як Артурові очі звикали до напівтемряви кімнати, він бачив більше; бачив, що на ліжку ковдра лежала рівна й гладенька, рівна й гладенька, наче скатертина, там, де мали б бути Тедові ноги. І там, де мала б бути його ліва рука, лежав порожній рукав, складений і приколотий до сорочки на грудях. Він дивився на Артура одним оком, таким люто яскравим, що Артур подумав про тварину, яка потрапила в пастку, тварину, яку уб’єш якомога швидше, щоб покласти край її мукам. Артур обернувся і вийшов з кімнати.

На кухні він спинився, опустивши голову, важко дихаючи. Тедова мати чистила картоплю й плакала над зливальницею. Вона глянула на Артура, підвівши червоне від сліз обличчя, й сказала: «Поговори з ним, Артуре. Будь ласка, поговори з ним».

Артур повернувся у вітальню й спробував іще раз. Йому вдалося сказати: «Мені дуже шкода», але більше нічого. Він постояв хвилинку, відвернувши обличчя, але тоді обернувся й пішов додому.

Його нудило від самого себе. Нудило від світу. Йому хотілося розбити щось, будь-що, розколоти щось надвоє. Він почав розчищати землю, ті кілька акрів, над якими вони з батьком саме почали працювати, коли той помер. Додаткової землі для обробітку він тепер потребував найменше, але не міг вигадати іншої роботи, крім як валити дерева, що була б достатньо інтенсивна й допомогла б виплеснути його почуття. Десь посеред першого пообіддя він підвів очі, з ями від кореня, якого висмикував, і побачив Дітера й Бернара, що дивилися на нього згори вниз. У них у руках теж були сокири – напевно, взяли у сараї – і в тому душевному стані на якусь мить Артур подумав, що вони прийшли його вбити. Це здавалося цілковито слушним, він навіть не пручався б. А тоді вони вказали сокирами на найближчі дерева й підвели брови, і він побачив, що їм теж треба було виплеснути трохи люті, тож кивнув і махнув рукою на зарості довкола себе – мовляв, уперед, зрубуйте, зрізайте паростки під самий корінь, що більше, то краще. Три дні, доки сніг повільно кружляв навколо них, вони кидалися на ліс, наче буря, рубали й пиляли, а тоді запрягли всіх чотирьох коней і витягали з землі коріння, ніби гнилі зуби, доки та ділянка не стала схожа на їхнє власне поле бою, всипане ямами, перекопане й вирубане до кривавої маси.

На заході сонця третього дня з’явився Джейк, шкутильгаючи між дерев, мов блідий привид. Артур побачив, як він іде, краєм ока. Він саме замахнувся, збирався ще раз ударити по гладенькій закругленій корі берези, аж раптом побачив на снігу кров. Велику пляму крові, червону, як Лорин шарф. На якусь мить він заплющив очі, все ще тримаючи сокиру вгорі, а коли розплющив, крові не було, була просто велика грудка викорчуваної землі, чорна мов ніч, аж ніяк не червона. Він опустив сокиру й глянув на Джейка. Шок від зустрічі з Тедом Гачеттом зміг на кілька днів витіснити з його свідомості справу з Джейком та Лорою, але тепер вона повернулася. Джейк ззирнувся з ним, настала пауза, і Артур подумав, чи не побачив і Джейк кров на снігу.

– Що таке? – сказав Артур, і Джейк відповів, що їхня мати хоче, щоб вони припинили роботу й поклали інструменти в сарай, бо завтра не тільки неділя, завтра Святвечір.

Служили дві служби, одну зранку, одну ввечері. На обох церква була повна людей. Навіть ті, кого зазвичай серед вірян не побачиш, прийшли напередодні Різдва. Однак атмосфера не була святкова. П’ять років війни позбавили людей вміння святкувати. Хай в теорії війна й наближалася до закінчення, та на практиці телеграми й досі надходили, й мир здавався нездійсненною мрією. На ранковій службі преподобний Марч доклав усіх зусиль, виголосивши проповідь про різдвяний дар надії та про звернення болю до Бога. Артурові хотілося б почуватися після неї піднесеним, але він таким не почувався. Він ні щодо чого не відчував надії, а частина про звернення свого болю до Бога змусила його думати про Теда Гачетта. Він уявив, як Тед простягає свій біль до Бога однією рукою, що в нього лишилася, – ось, тримай, Боже, він весь твій. І що саме станеться далі? Артур ну ніяк не міг збагнути, чим це мало б допомогти. Він знав, що преподобний Марч розумніший за нього, тож він мав би взяти його слова на віру, але не міг, тож здався й натомість спостерігав за Лорою.

Вона сиділа у своєму звичному передньому ряду, й Артур розмістився, як робив завжди, так, щоб добре бачити її спину. Вона здавалась дуже прямою і тонкою. Дивлячись на неї, він заспокоювався, і за якийсь час йому спало на думку, що, може, зрештою, в проповіді її батька про надію таки щось є. Може, що стосувалося Лори, зневірюватися ще рано. Може, він помилявся, так боячись за неї й Джейка. Варто лише подивитися, як вона сидить і так уважно слухає свого батька. Вона – дівчина не Джейкового типу. Власне, якщо спробувати уявити повну протилежність дівчині Джейкового типу, це була б Лора. Джейк ні на трохи нею не зацікавився б, якби не побачив, що в неї закоханий Артур. Йому подобалися дівчата з, як він це називав, дрібкою смаку до веселощів, маючи на увазі дівчат, що пішли б з ним на сінник. Лора не пішла б із Джейком на сінник ніколи в житті.

І, безперечно, він це розуміє. Джейк, що сидить з іншого боку від їхньої матері, думаючи бозна про що, не може цього не розуміти. Напевно, він від неї вже втомився. Просто робить те, що завжди робить Джейк, він каже: «Закладаюся». Закладаюся, що можу забрати її в тебе. Закладаюся, що вмію це краще за тебе, що все вмію краще за тебе. Коли ще трохи помучить Артура, він кине її й візьметься до наступної. І, може, Лора кілька днів сумуватиме, але тоді побачить, хто Джейк насправді, і зрадіє, що все скінчилося.

Цілий день ця думка його тішила. Він пішов на ферму Отто після обіду доглянути свиней – неділя чи ні, Різдво чи ні, а худобу треба годувати – й Лора радісно помахала йому в кухонному вікні. Насолода окутала Артура, наче сонячне світло. Все має бути гаразд.

Але після вечірньої служби, коли преподобний Марч стояв позаду церкви, ручкаючись із вірянами й вітаючи їх з Різдвом, Артур побачив, як Джейк підійшов до Лори й щось їй прошепотів. Артур стояв з матір’ю, чекаючи на свою чергу потиснути преподобному руку, тож видно йому було добре. Він бачив, як Джейк підійшов до неї ззаду, нахилив голову і зашепотів їй на вухо. Лорині очі трохи збільшилися й вона запаленіла, а тоді обернулася, глянула на нього й усміхнулася.

Це та усмішка все зіпсувала, це вона примусила холодній змії страху стиснути Артурове серце? Чи вигин Лориного підборіддя, яке вона підвела, щоб глянути на Джейка? Чи просто світло, що засяяло в її очах, коли вона почула його шепіт – жвавість, радість, чисте й безпомильне жадання в її ясних сірих очах.

*

Він не міг дивитися на Джейка. Не міг бути з ним в одній кімнаті. Проводив якомога більше часу в сараях, але погода не сприяла: стояла середина січня й температура опустилася до мінус сорока. Якщо пробудеш надворі більше за кілька хвилин, відчуваєш, як кров холоне в жилах. Впавши у відчай, Артур став ходити до Теда Гачетта. Приходив і сидів із ним десь із годину, після обіду. Було неможливо сказати, чи радів Тед його візитам, але його мати точно раділа. Вона була така вдячна, що Артур почувався присоромленим. Він приходив, щоб утекти від Джейка й позбутися свого власного почуття провини, та й при Тедові все, разом із самим життям, здавалося тривіальним, і в цьому теж була певна похмура втіха.

Звісно, йому ніколи не спадало на думку, що сказати; він сидів і намагався віднайти в пам’яті подію, про яку міг розповісти Тедові. Мало що ставалося в його житті.

– Вчора ввечері свині прогризли дірку в сараї.

Тед повільно повернув голову й глянув на нього. Було важко сказати, чи йому цікаво. Гачетти фермерами не були – Тедів батько працював на тартаку, а сам Тед – у срібній копальні – тож, може, свині йому зовсім байдужі. Але за весь тиждень більше нічого не сталося.

– Вони не голодні, – пояснив Артур. – Просто нудяться. Терпіти не можуть бути у приміщенні. Їм подобається колупатися в землі, шукати жуків і все таке. Взимку треба давати їм багато соломи, щоб було в чому ритися, інакше почнуть гризти сарай. Хлопці вчора не поклали досить соломи.

Тед нічого не відповів. З того, що всім було відомо, Тедові нічого не заважало розмовляти, але, вочевидь, відколи був поранений, він ні слова не сказав. Він служив танкістом-стрільцем – Артур тепер знав більше деталей, від його матері – і воював десь в Італії. Танк наїхав на міну й вибухнув, і всі інші в ньому загинули.

– Підлога в сараї бетонна, розумієш. У бетоні не пориєшся.

Тед моргнув одним оком. Артур сприйняв це як заохочення.

– Корови аж так сильно не проти. Здається, вони раді просто стояти й нічого не робити. – Він змовк – йому спало на думку, що, може, це прозвучало нетактовно. Навіть корови, навіть свині мали більше свободи, ніж тепер Тед. Проблема полягала в тому, що все звучало безтактно. Ніде в світі не відбувалося нічого такого, що ніяк не стосувалося б Теда.

Артур думав про те, щоб розповісти йому, що мав на серці. Уявив, як каже: «Я боюся, що уб’ю свого брата. Він примусив дівчину, яку я люблю, закохатися в нього. Він її не хоче, він до неї взявся, бо побачив, що я її люблю. Але тепер я думаю, що він примусить її, ну, знаєш, піти з ним на сінник, як робить з іншими дівчатами. Я знаю, що вона ніколи так не вчинить, але йому так добре вдається доконувати людей, і вона так у нього закохана… І якщо він це зробить, якщо вмовить її… Думаю, я його вб’ю. І я дуже цього боюся».

Він подумки поцікавився, чи Теддове одне око викаже хоч якесь зацікавлення, якщо він це скаже.

Він і далі бачив її мало не кожного дня. Це була мука, бо вона мала такий щасливий вигляд. Здавалася молодшою, ніж коли тільки приїхала до Струана, більше схожою на школярку. Вона сміялася і закидала голову назад, якщо сказати щось смішне. Не те щоб Артурові це вдавалося – це Джейк умів її розсмішити. Що щасливішою вона була, то страшніше ставало Артурові. Він хотів її застерегти: «Не довіряй моєму братові». Уявив, як це каже, і побачив недовіру й докір в її очах.

Весна настала рано. На початку березня сніг уже зійшов з полів, однак у лісах ще виднілися його залишки. Артур раз за разом виходив у поле, брав дрібку землі, тер її між великим пальцем і вказівним, дивлячись на небо, нюхаючи повітря. Чи час починати сіяти? Усі фермери в регіоні ламали голову над тим самим питанням. Кілька з них уже почали. Артур рвався почати, щоб на щось відволіктися, але мав бути обережним. Чи його батько почав би так рано? Він узяв іще одну грудочку землі, при цьому бачачи свого батька чи, швидше, відчуваючи його, відчуваючи вологість (трохи занадто мокра) і температуру землі (трохи захолодна) батьковим великим і вказівним пальцями. Він бачив, що його руки були руками його батька, широкими, квадратними й сильними. Це додало йому впевненості.

Щоразу, коли бачили, як він виходив у поле, хлопці йшли з ним; їм теж хотілося почати. Цими днями вони були дуже пригнічені. Артур здогадувався, що вони дізнавалися з чуток від інших полонених про перебіг війни: німецька армія відступає, міста й містечка розбомблено вщент. Хлопці потребували відволіктися не менше за нього. «Добге?» – запитали вони з надією в голосі, копіюючи його жест, розтираючи маленьку грудку землі. «Добгий час зараз?». Але Артур похитав головою. Він вирішив дочекатися, доки земля ще трохи прогріється. Кількох дуже сонячних днів має вистачити.

Аж тут першого квітня випало багато снігу й за ніч температура знизилася до мінус десяти. Хлопці всміхнулися до нього і вклонилися: «Гороший фермер!».

Йому бракуватиме їх, коли вони повернуться додому. Він не уявляв, що без них робитиме. Як він упорається із землею Отто? Ця думка повертала його до Лори, як і всі інші думки.

Джейк і Лора почали після школи виконувати разом домашню роботу. Вони відносили підручники нагору, в його кімнату. Місіс Данн так раділа, що вони «дружать», що навіть не протестувала.

– Вона добре на нього впливає, Артуре, – звірилася йому стишеним голосом. – Вона його втихомирює, правда ж?

Артура вразила її невинність. Як вона могла так погано знати свого власного сина? Він сам ніяку дівчину не залишив би з Джейком наодинці й на десять секунд. Він крадькома розглядав Лору, шукаючи ознак, що її примушували робити те, чого вона робити не хотіла. Він не знав, якими саме мали б бути такі ознаки, але мав певність, що зрозуміє, коли їх побачить.

Він побачив їх у суботу зранку, під кінець квітня. Він був у корівнику – холод відступив і вони з хлопцями вперше виводили корів пастися – і Лора з’явилася у дверях. Тієї ж миті, коли побачив її, він уже знав.

– Доброго ранку, – привітався він, відчуваючи, як у грудях стискається серце. І вона злегка йому всміхнулася, і відповіла «доброго ранку», і він знав.

Вона сказала, що їхній генератор припинив працювати і його батько подумав, чи не міг би Артур глянути на нього. Перепросила, що непокоїть його, і він сказав, що йому не важко, він піде просто відразу. Вони разом пішли на ферму до Лунців, і вона проронила заледве кілька слів, тож у нього не залишалося сумнівів.

Він розібрав генератор до останньої запчастини, щоб розібратися, в чому полягала проблема, і все падало йому з рук, гайки й шурупи котилися в траву. Голова його гуділа, наче осяче гніздо, думки плуталися й не трималися купи. Він не міг відігнати їхній óбраз, її й Джейка разом, того, як Джейк до неї шепоче, торкається її. Це піднімало таку хвилю люті, що він заледве дихав. Йому було важко тримати себе в руках. Він казав собі, що нічого не знає напевно, але це була неправда. Він щось знав точно, от тільки не знав, що саме. Він казав собі, що, мабуть, поки що не сталося нічого серйозного. Якби сталося щось серйозне, Лора була б у жахливому стані, а вона в такому не була, вона просто мала збентежений і нещасний вигляд. Він вирішив, з великим полегшенням, що це вказувало на те, що, напевно, Джейк на неї тиснув, але ще нічого не зміг досягнути. Він підштовхуватиме її помалу, кожна дія здаватиметься незначущою, але докладатиме постійного, безжалісного тиску. Артур досить часто ставав жертвою Джейкових кампаній, щоб знати, як вони працюють. Вона боятиметься його втратити, боятиметься, що він вважатиме її святенницею. «Святенниця» було одним із Джейкових словечок – Артур чув, як той так називав інших знайомих йому дівчат: «Вона така святенниця».

Він впустив ще одну гайку й мусив шукати її в траві, ставши на коліна. Пролунали кроки, він підвів очі й побачив, як із-за рогу будинку йде преподобний Марч.

– Я прийшов подивитися, як ти справляєшся, – весело сказав преподобний. Він стояв просто на сонці, збентежено дивлячись на розібраний генератор, розкладений на шматку старого брезенту на землі. – Святі небеса, – сказав він. – Святі небеса. Що б ми робили без тебе, Артуре? – Це було вдале питання. Преподобний Марч не міг забити гвіздка в дошку навіть під страхом смерті.

– Усе добре, – відповів Артур, не в змозі дивитися просто на нього через óбрази, що пропливали в нього перед очима. – Просто бруд у карбюраторі, та й усе.

– Повірю тобі на слово, – сказав преподобний Марч. – Дуже люб’язно з твого боку знову нас урятувати. Здається, ми тільки до тебе завжди й звертаємося.

Артур упустив іще одну гайку. Цього разу йому вдалося накрити її долонею, перш ніж вона відкотилася з брезенту. Він подумки запитав себе, чи міг би застерегти старого, що його донька в небезпеці. Як це сказати? Хай що він скаже, преподобний Марч йому не повірить. Джейк причарував його так само, як причарував усіх інших. Артур бачив, як той це робив, і це було неабияке видовище. Джейк серйозно слухав кожне слово старого, рахувався з ним, питав його думки, сміявся з його жартів. Він навіть ставив питання про ті речі, які преподобний Марч розповідав у своїх проповідях. Від серйозності, старанності, з якою Джейк ставив питання, Артурові хотілося блювати, але було видно, як сильно преподобний був вражений. Якби Артур спробував розповісти йому, що все це – акторська гра, що Джейк збирається спокусити його доньку, старий вирішив би, що він з’їхав з глузду. Те ж саме станеться, якщо він спробує застерегти саму Лору. Вона теж йому не повірить. Джейкова брехня була куди переконливіша за правду.

Йому доведеться розібратися з самим Джейком. Його пройняв піт від цієї думки, але іншого плану дій він не мав. Він скаже йому в очі, що якщо той торкнеться Лори, він його вб’є. І подбає про те, щоб Джейк йому повірив. Він бачив, як дбає про це, ударяючи Джейка головою об стіну. Від цієї думки в нього починали труситися руки.

Краєм ока він помітив рух: Лора принесла щось до шворки з білизною.

Преподобний Марч теж її помітив. Вона почала приколювати прищепками скатертину, розправляючи краї, щоб та висохла рівно. Дивлячись на неї, Артур знову відчув, як усередині закипає лють, гаряча й їдка, мов жовч. Він схилився над генератором, боячись, що старий побачить, у якому він стані.

– Щось вона сьогодні сама не своя, – неуважливо сказав преподобний Марч. – Ми намагалися ухвалити рішення. Намагалися вирішити, чи тут осісти. У Струані, я маю на увазі. Коли ця жахлива війна скінчиться й преподобний Ґордон повернеться до своїх вірян, нам доведеться визначити, залишатися чи ні. Нам треба це вирішити, але, боюся, її це засмучує.

Артур завмер, закручуючи гайку.

– Особисто я за, – вів далі преподобний Марч, дивлячись, як його донька повертається в дім. – Мене дуже вразила доброта місцевих людей, те, як ви всі, попри свої власні негаразди й печалі, взяли нас під своє крило. Але для Лори це складне рішення. Вона має друзів удома, за якими сумує.

Лора зникла за рогом будинку, і старий зітхнув. Він нахилився, підняв Артурову викрутку і з цікавістю її роздивився, крутячи туди-сюди.

– Спочатку ми думали приїхати на час війни, – мовив він, обачно перевіряючи гострість викрутки пальцем. – Щоб задовольнити потребу й дати Лорі змогу на якийсь час змінити середовище. Ми мали намір повернутися. Не в той самий будинок – там спогади занадто болючі – але повернутися в Норс-Бей. Однак, певна річ, тим часом вона знайшла собі тут друзів. Дуже хороших друзів.

Він усміхнувся Артурові й віддав йому викрутку.

– Не знаю, чому обтяжую тебе цими розповідями, Артуре. Ще більше тебе обтяжую. Просто Лора зараз здається такою пригніченою, тож я боюся, що це питання повернуло їй і спогади, і печаль. Їй так покращало, тепер боляче знову бачити її сумною.

Здавалося, він очікував якоїсь відповіді. Артур підвівся, обтер руки об робочий комбінезон і зміг пробурмотіти щось про те, які всі будуть раді, якщо вони тут залишаться. Йому паморочилося в голові. Він був такий певний. Такий певний. А тепер, здавалося, можливо, Джейк узагалі ні при чому.

Преподобний Марч дякував йому за добрі слова. Артур кивнув. Він знову сів навпочіпки й закінчив чистити карбюратора. Преподобний Марч продовжував говорити, й Артур кивав час від часу, щоб показати, що слухає, однак він не слухав. Він зібрав генератора, під’єднав паливопровід до паливного бака й запустив двигуна. Затрусившись, генератор завівся.

Преподобний Марч змовк на півслові й здивовано глянув на нього.

– Дивовижно. Просто дивовижно. Навіть не уявляю, як тобі це вдається.

Після вечері він пішов провідати Теда Гачетта. Мовчки просидів поруч нього годину. Він раз у раз бачив Джейка, затиснутого між каменями під мостом, воду, що обмивала його обличчя. Це його провина. Артурова провина. Він бачив Джейка таким, яким той був, коли повернувся додому з лікарні, на ліжку в кухні. Його обличчя, коли він запитав: «Ти дійсно мав це на увазі, Арте? Коли ми були на мосту. Ти хотів, щоб я впав?». А тоді місяцями Артур чекав, сповнений тривоги і страху, коли Джейк розповість батькам, що насправді там сталося. Впевнений, що розповість. Але він так і не розповів.

Він розумів, що ні в чому неможливо бути впевненим, якщо це стосується Джейка. Він ніколи не знатиме, що Джейк думає чи наміряється зробити, ніколи не знатиме його мотивів, ніколи не розумітиме його ні на йоту.

Тож тепер він не міг визначити, що робити. Якою мірою довіряти своїм внутрішнім відчуттям, як серйозно сприймати слова преподобного Марча. Він не сумнівався, що Джейк тиснув на Лору. Може, її засмучувало питання, переїжджати їм чи ні, але він був певний, що не тільки це. Майже певний.

Що він міг вдіяти? Міг попередити Джейка, але це було небезпечно, бо могло дати зворотний результат. Якщо Джейк грав у гру, залицяючись до Лори, просто щоб його помучити – інакше він, безсумнівно, уже б її кинув, – це точно підштовхне його до дій.

Звук, схожий на скрип, звідкись зблизька, обірвав його думки. Він роззирнувся, намагаючись збагнути, звідки той долинає, аж тут усвідомив, що від Теда. Той намагався щось сказати. Артур нахилився вперед, щоб розчути його слова. Тед спробував ще кілька разів, і врешті зміг вимовити:

– Як там свині? – так це прозвучало.

– Свині? – перепитав Артур, усе ще думаючи про Джейка.

Тед кивнув.

– Добре, – відповів Артур, спершись об спинку стільця. – Дуже щасливі. Ми їх випустили минулого тижня. В садок. Пам’ятаєш садок Лунців? Маленький такий, яблук родить небагато, але красивий. То вони там тепер риються. Здається, дуже щасливі.

Тед знову кивнув, й Артур раптом зрозумів, що той уперше заговорив.

– Гей, Теде, ти заговорив, – сказав він обережно, але, здавалося, Тед сказав усе, що хотів, і більше не проронив ні слова.

*

Восьме травня 1945 року. Комусь вдалося дістати примірник «Торонто дейлі стар», датований лише попереднім днем, і причепити передовицю у вікно поштового відділення. Заголовок можна було прочитати з другого боку вулиці: «БЕЗУМОВНА КАПІТУЛЯЦІЯ», чотиридюймовими літерами. Місто роїлося від людей; фермери та власники крамниць, працівники тартака, лісозаготівельних таборів і шахт, військові у відпустці, ветерани попередньої війни, матері, бабусі, школярі й немовлята на руках. Нарешті все скінчилося, чи принаймні скінчилася війна в Європі; треба було ще розібратися з японцями, але, певна річ, для цього не знадобиться багато часу.

Прапори з’явилися нізвідки, а також випивка. У Струані не було алкогольної крамниці, але «Бенів бар» вичистили ще до обіду, і, напевно, десь зберігалися чималенькі запаси, бо ближче до вечора ситуація дещо вийшла з-під контролю. Чоловіки ходили вулицями, хитаючись, п’ючи просто з горла, то тут, то там затівалися бійки. Артур привіз матір у місто з такої нагоди, але коли з’явилися п’яні, відвіз її додому. Вона засмутилася. Вона не схвалювала алкоголь навіть у найкращі часи.

– Як це огидно, – сказала вона. – Просто огидно. Я розумію, що люди радіють, але так чинити неправильно. Це неповага до сімей, які втратили синів. А значить, мало не до всіх із них. Я там бачила Марджорі Блек і вона плакала, й Анна Стюббс теж.

Вуста її витягнулися в рівну лінію, але м’яка шкіра під підборіддям тремтіла. Артурові подумалось, чи бачила вона Джейка й частково через це так розсердилася. Джейк і Лора сиділи на сходах банку з гуртом інших дітей зі старшої школи, і Джейк пив щось із пляшки з-під коли, що на колу за кольором схоже не було. Не лише він один, й Артур не надав би цьому великого значення, якби не бачив, як Джейк пропонує пляшку Лорі, а та відпиває, перш ніж віддати її назад. Її обличчя паленіло, а це викликало в Артура думку, що, можливо, це вона відпила не вперше. Тієї ж секунди, коли йому майнув цей здогад, він відчув, як усередині все стиснулося. Чи не споював її Джейк? Чи не користався з цієї нагоди, щоб напоїти її й спокусити? Він відштовхнув цю думку геть, примусив її відступити в ту темну печеру, звідки вона прийшла. Напевно, Джейк просто святкував, як і всі інші, й узагалі не мав ніякого лихого наміру.

Він відвіз матір додому, але сам повернувся в місто. Йому здавалося важливим там бути. Він припаркував свого ваговоза позаду поштового відділення й пройшовся завулком до основної Мейн-стріт. Хтось розпалив вогнище посеред дороги поблизу пошти, й десь із десяток чоловіків зібралися навколо нього, обіймаючись за плечі й виспівуючи «Викочуйте бочку» на все горло. Артур упізнав у них шахтарів. Вони останні шість років провели під землею: війна споживала так багато вугілля, що чоловікам, які працювали у шахтах, коли вона почалася, заборонили кидати роботу, і в їхньому співі починала звучати озлобленість щоразу, коли повз них ішов хтось в уніформі. Артурові скидалось на те, що рано чи пізно там зав’яжеться бійка, тож вирішив іти далі.

Він пройшовся по Мейн-стріт, а тоді повільно повернувся, вдаючи перед самим собою, що не шукає Лори. Тієї шкільної компанії ніде не було видно. Може, вони всі пішли до когось додому або до озера, влаштувати на пляжі свою власну вечірку.

Він стояв на розі банку і спостерігав за натовпом. Чимало чоловіків у формі, дехто перебинтований, хтось на милицях, хтось із рукою в підв’язці, інші просто приїхали додому у відпустку. Вони були такими щасливими. Щасливими й гордими зі своєї перемоги. Зі своєї перемоги, не його.

Раптом він побачив себе таким, яким, безперечно, бачили його інші люди з натовпу: відокремленою постаттю, що стоїть далеко він інших. Він дивився на гурти людей, що співали й сміялися, і почувався таким самотнім, як ніколи в житті. То що, тепер так буде завжди? Оце такий він є? Людина, відірвана від решти, що йде життєвою стежкою сама?

Двоє чоловіків у формі повітряних сил, підтримуючи під руки третього, раптом відійшли від решти, відтягнули свого товариша на узбіччя й тримали його, доки він блював у канаву. «Молодчага! – сказав один із них. – Тепер маєш місце на нову порцію!».

Той, що блював, мав тільки одну руку, й раптом Артур згадав про Теда. Він відвернувся, відчуваючи огиду через жалість до себе й пішов крізь натовп до свого ваговоза.

Напевно, місіс Гачетт побачила, як він під’їжджав, бо відчинила двері, щойно він піднявся сходами. «Артур», – сказала вона й боязко всміхнулася, ведучи його до вітальні. Він сів на свого звичного стільця поруч ліжка. Тедове єдине око було заплющене, тож Артур подумав, що він, мабуть, спить, але через хвилину, не розплющуючи ока, Тед запитав:

– Ти бував у місті?

Тими днями він розмовляв більш-менш нормально.

– Ага, – відповів Артур.

– Як там?

– Шумно. Багато народу. Більшість п’яні.

Тед кивнув. За якийсь час він сказав:

– Це ж лише Європа капітулювала? Гітлер і компанія?

– Ага, – мовив Артур. – Япончики ще б’ються.

Він подумав, чи хотілося б Тедові піти й побачити святкування на власні очі. Його серце стиснулося від думки, що довелося б піднімати скалічене, безноге тіло й нести до ваговоза, намагаючись посадити Теда якось так, щоб він не перекинувся. Раптом він побачив, як вони з Карлом несуть Теда додому, закинувши кожен його руку собі на плече, тягнуть його замерзлою дорогою. Тедове балакуче, веселе сп’яніння. «Оу-оу-оу-одинак. Як жаль, як жаль».

Він прокашлявся.

– Хочеш побачити, що там відбувається?

Тед розплющив око й глянув на нього.

– Ні, – відповів він.

Що було полегшенням.

Місіс Гачетт принесла дві чашки чаю, поставила їх на столик біля ліжка й знову вийшла. Через хвилину вона знову з’явилася у дверях. «Я маю на якийсь час піти з дому», – сказала вона. Щось таке було в її голосі, Артур глянув на неї й побачив, як її лице скривилося від горя. Він швидко відвів очі. Може, закінчення війни розворушило її біль.

– Добре, мамо, – сказав Тед.

Його мати підійшла до ліжка, поцілувала його в чоло й пішла. Вони почули, як від дому від’їхала машина.

– Матері, – вибачливо мовив Тед.

– Ага.

Артур узяв свою чашку чаю.Місіс Гачетт запарила його надто слабким і поклала мало цукру, але він не любив просити, щоб вона зробила його якось інакше.

– Ти питимеш свій чай? – запитав він, не маючи певності, чи Тед зміг би дотягнутися туди, де стояла його чашка.

– Ні, дякую.

Вони сиділи мовчки, Артур ні про що не думав.

– Маю до тебе прохання, – за якийсь час сказав Тед.

– Кажи, – відповів Артур.

– Он комод. – Він кивнув на комода, що стояв з другого боку кімнати. – У верхній шухляді лежить службовий револьвер мого батька. Можеш перевірити, чи він заряджений, і покласти його в нижню шухляду?

Це здалося дивним проханням й Артур мало не запитав нащо; власне, питання мало ось-ось злетіти з його язика, коли причина – єдина можлива причина – спала йому на думку, і всередині нього наче відкрилася прірва. Він сидів, не рухаючись, чуючи луну Тедового голосу в голові. Він відчував своє серцебиття. Відчував чашку в руках. Відчував, що Тед чекає. Ще один спогад повернувся до нього: вони з батьком, у сараї посеред зими, за дверима виє сніговиця. Кінь, збожеволілий від болю. Він облизав сухі губи, поставив чашку, перейшов кімнату й відчинив верхню шухляду. Там лежав пістолет, як Тед і сказав. Артур витягнув його й перевірив, чи він заряджений. А тоді нагнувся, відчинив нижню шухляду, поклав туди пістолета і зачинив її.

– Не зачиняй.

Артур відчинив шухляду. Він випростався, відвертаючи обличчя.

– Іще дещо, – сказав Тед. – Трохи незручно просити. Я можу й сам, але це забере багато часу, і якщо я зомлію абощо й не зможу, а мама повернеться, справа не буде закінчена, їй буде тяжко. Тож якби ти допоміг мені опуститися на підлогу, я був би вдячний.

Артур знову облизав губи. У тиші він чув пташок надворі, їхнє щебетання й пісні.

– Вона не розкаже, що ти приходив, – вів далі Тед так, наче вони обговорювали погоду, – тож ти не втрапиш у халепу, нічого такого. Хай там як, буде видно, що я міг би зробити це й сам.

Десь далеко Артур чув шум літака, може, й не одного. Може, вони теж долучалися до святкування.

– Не дуже приємне прохання, я це знаю, – мовив Тед. – Якщо ти не хочеш, не страшно. Я зможу й сам.

Артур виявив, що нездатний говорити. Навіть не міг розтулити рота. Все, що він зумів зробити, це кивнути.

– Дякую, – сказав Тед. – Поспішати нема куди, її досить довго не буде. Допий свій чай, якщо хочеш.

Того дня Джейк повернувся додому дуже пізно, далеко за другу ночі. Артур іще не спав, сидів за кухонним столом. У якийсь момент їхня мати пішла в свою кімнату, але згодом повернулася й сіла з іншого боку столу, хвилюючись за Джейка.

Артур майже не помічав її присутності. Раніше того вечора преподобний Марч зайшов до них повідомити, що Тед Гачетт застрелився. Артур невиразно почув, як він сказав, що місіс Гачетт у своєї сестри. Ніяких підозрілих обставин не згадав, та навіть якби вони й були, Артурові було б байдуже. Він уже нічим не переймався. Він заледве помітив дедалі більшу стривоженість своєї матері, що росла з тим, як минали години, а коли Джейк нарешті прийшов, усміхнений, смердячи алкоголем, Артур заледве помітив і його теж. Сварка між Джейком і матір’ю, її сльози, Джейкові аргументи – все пролітало в нього над головою, й він чув їх так, наче вони були за багато сотень миль.

Навіть нотка тріумфу в Джейковому голосі, від якої за кілька годин до цього в його голові залунав би набатний дзвін, не справила на нього взагалі ніякого враження.

*

Хлопці поїхали через три тижні, в кінці травня. Якоюсь мірою, ще одна втрата. На Артурів погляд, вони були члени сім’ї більше, ніж коли-небудь був Джейк. Вони почали прощатися як годиться, стримано (прибув ваговоз із табору й на них дивилися інші полонені), стоячи один біля одного і мало не виструнчившись, але потім Артурова мати розплакалася і їх обох це розчулило. «Дуже вам д’якуємо, що у вас стільки доброти», – сказав Дітер, сякаючись у хусточку, з любов’ю напрасовану для нього попереднього вечора, а Бернар додав: «Ми пам’ятати завжди. І Канада завжди». Вони обійняли її й так щиро потиснули Артурові руку, що він сам мало не розплакався.

Йому дуже їх бракувало, з багатьох причин. Преподобний Марч і Лора вирішили залишитись у Струані й купити будинок Лунців; Отто й Ґерті врешті наважилися продати ферму. Однак землю продавали окремо й Артур постановив собі доглядати за нею, доки не знайдеться покупець. Він знову намагався працювати на двох фермах одночасно, але в добі бракувало годин. Проте його це не хвилювало так, як до приїзду хлопців. Тедова смерть примусила його глянути на речі з такого погляду, з якого війні це не вдалося; на тлі цього що означала втрата одного врожаю чи й кількох? Крім того, в повітрі тоді витала якась невизначеність, непевність, і тому все здавалося якимсь несправжнім. Він помічав це переважно тоді, коли їздив у місто. Відчувалося, що настав кінець, не лише війни, яка насправді ще не скінчилася, а чогось більшого. Так, наче вся країна, або й навіть цілий світ, роздумувала над тим, що буде далі, й не знала, кого запитати.

Може, через це, через відчуття невизначеності й змін, він не помітив, що з Лорою щось не так. Або, може, тому що на той час він вирішив, що їй нічого не загрожує. Якогось понеділка, ближче до вечора, незадовго після того, як хлопці поїхали, Артур діставався додому з ринку й побачив, як Джейк виходить із «Гарперза» з дівчиною, не Лорою. Вони реготали з чогось, зігнувшись навпіл. Артур сповільнив ваговоза й побачив, як Джейк простягає руку і легенько б’є дівчину кулаком у плече, бачив, як дівчина дає йому здачі, все ще сміючись, бачив, як вони скублися, граючись, мов діти, але далеко не такі невинні. Артур відчув, як його душу охоплює полегшення. Все скінчилося. Нарешті Джейк утомився від Лори.

Певна річ, він не порвав із нею раз і назавжди, це не по-Джейковому. Він тримав її в резерві, як майже черству хлібину, яку ще не віддаєш свиням, бо, може, просто захочеш відрізати від неї ще один шматок. Наступного пообіддя після цього випадку в місті Артур стояв на подвір’ї, коли Лора прийшла з книжками під рукою. Був вівторок, а вони з Джейком по вівторках завжди виконували домашню роботу разом. Вона думала, що, напевно, якимось чином відстала від нього дорогою додому, й прийшла сама. Через кілька хвилин прийшов і Джейк, здивувався, побачивши її, але обійняв за плечі, як завжди обіймав дівчат, так, наче ті були його власністю, і сказав недбало: «Ой, вибач. Мав би тобі сказати. Мусив зайти в місто по дещо». Артур бачив, як Лора підняла на нього очі, розгублена, але повна надії. Майже, але не зовсім заспокоєна.

Артур пішов у сарай вигрібати гній. Лють і радість билися в його душі, а також ще одне почуття, не таке достойне, почуття, якого він соромився, але не міг заперечувати: задоволення. Принаймні тепер Лора збагне, хто і який Джейк насправді. Хай як сильно йому хотілося відгамселити Джейка до напівсмерті, ще більше йому хотілося, щоб Лора побачила, як їй пощастило його позбутися.

Тож він нічого не зробив. Дивився, як росте Лорине збентеження й душевна мука, тиждень за тижнем, і приписував їх нерозділеній любові.

У середині липня одна за одною сталися дві події, що мали б викликати в нього підозру. Перша полягала в тому, що Джейк одного вечора прийшов у корівник саме тоді, коли Артур закінчував доїння, і сказав, що потребує грошей.

– Сталася одна штука, – сказав він, оглядаючи доїльні апарати так, наче ніколи раніше їх не бачив. – Мушу її залагодити.

– Скільки? – сказав Артур. Він не запитав для чого, бо йому було байдуже, і, хай там як, він знав, що Джейк йому не скаже.

– Скільки маєш, – усміхнувся йому Джейк, але вигляд мав напружений. Джейк ніколи не бував напружений, що вже само по собі мало б слугувати попередженням. – Я віддам.

Артур знав, що не віддасть, але й це теж було йому байдуже. Він дав Джейкові десять доларів – усе, що було в кишені.

– І це все, що ти маєш? – запитав Джейк з недовірою в голосі.

– Так, – сказав Артур, знову взявся доїти й більше про це не думав.

Друга подія сталася наступного ранку. Артур уже кілька годин полов ріпу, коли його мати, задихавшись, прибігла доріжкою між полями – вона з віком набрала трохи ваги на стегнах – сказати йому, що Джейк не ночував у своєму ліжку. Артур вирішив, що він був у чиємусь іншому, але знав, що казати про це не варто. Його мати наполягла, щоб він прийшов у будинок і пересвідчився, що Джейка й справді там немає, і, певна річ, його там не було, але на комоді лежала записка, якої їхня мати, засліплена тривогою, не помітила. Артур узяв її й прочитав, а тоді віддав матері. Вона була коротка й по суті: «Перепрошую, що йду, не попрощавшись. З любов’ю – Джейк».

Ще багато років після того óбраз його матері, що читає ту записку, буде Артуровим найчіткішим і найболючішим спогадом про неї. Він робитиме щось інше, може, лагодитиме паркан або витягатиме камінчик із коневого копита, ні про що конкретне не думаючи, й раптом бачитиме її: мужню, люблячу, нерозумну маленьку жінку, передусім – матір, урешті-решт переможену, що стоїть у кімнаті сина, якого вона любила найбільше в світі, й читає єдине речення, яким він із нею попрощався.

*

Стояв кінець липня, коли Лора прийшла до нього; теплий літній вечір, передзахідне світло ллється крізь гілля. Артур був на фермі Отто, прийшов глянути, як там свині. Вони ходили в садку, рилися між дерев, а він дивився на них і думав про Теда Гачетта, тож не почув, як вона підійшла ззаду.

– Артуре? – сказала вона. Він здригнувся й обернувся, а тоді запаленів, бо вона була так близько до нього, стояла просто поруч його ліктя.

Хоч і назвала його на ім’я, вона на нього не дивилася. Вона дивилася на свиней, так, наче саме на них прийшла глянути.

– Артуре, він тобі нічого не сказав? – запитала вона тихо. – Ти знаєш, куди він поїхав?

Спочатку він не зрозумів. Вона мала на увазі Джейка, це було ясно, але він бачив, що вона дуже засмучена, дуже стривожена. Він подумав, що вона й досі за ним сумує, й відчув укол розчарування.

– Я все думаю про свого батька, – мовила вона. – Про те, що це заподіє моєму батькові. – Вона підвела до нього погляд й Артур побачив страх у її очах. Аж тут він усвідомив, що вона мала на увазі. Він заледве міг у це повірити, це здавалося неможливим, бо вона казала, що він увесь цей час мав слушність, що його підозри щодо Джейка були правильні. Він дивився на неї, не вірячи своїм очам, перебираючи спогади, намагаючись зрозуміти, коли це могло статися і де, і чому він не здогадався. День перемоги. Напевно, це сталося на День перемоги. Тепер він пригадував. Бачив, як Джейк, п’яний і тріумфальний, заходить у кімнату.

– Артуре, він повернеться? – сказала Лора пошепки.

Він не знав, що сказати. Ні, Джейк не повернеться. Може, Артур майже нічого про свого брата й не знав, але це він знав точно. Одружитися і стати батьком ще до двадцятиріччя не входило в Джейкові плани.

Лора боязко на нього дивилася, вглядалася в його обличчя. Він бачив, що вона зрозуміла. Вона видихнула і вдихнула, з тремтінням.

– Що мені робити, Артуре?

Мовчазний Артур. Чоловік, який погано дає собі раду зі словами. Вперше в житті він точно знав, що саме має сказати.

– Виходь за мене.

*

Він знав, що вона його не любила і що досі любила Джейка. Він знав, що вона вийшла за нього тільки тому, що не мала ніякого іншого вибору. Це нічого не змінило. Він любив її й хотів про неї дбати, і цього було досить.

Він знав, що певні речі будуть важкі, однак насправді деякі з них виявилися важчими, ніж він уявляв. Наприклад, ставлення його матері. Він був приголомшений її реакцією.

– Я знаю, в чому річ, Артуре, – сказала вона, голосом, грубим від злоби, на яку він і не знав, що вона була здатна. – Я розумію, що сталося. Не вчора народилася, знаєш. Я не сліпа. Однак я була сліпа, тепер я це розумію, думаючи, що вона така мила, коли насправді вона з тих дівчат, які затягують хлопців у пастку, руйнують їхні життя, життя тих хлопців, перед якими ще ціле майбутнє. Якщо думаєш, що можеш її сюди привести, ти помиляєшся. У нашому домі й ноги її не буде. На цьому кінець. Якщо вона сюди прийде, я піду. Вирішувати тобі.

Ціле життя намагаючись захистити її від болю, йому було дуже прикро спричиняти їй страждання, але він збирався одружитися з Лорою хай там що. Він запропонував матері побудувати окремий будинок, ближче до міста, але вона відмовилася це навіть обговорювати. Вона поїхала жити до двоюрідної сестри в Норс-Бей, і хоч Артур провідував її, коли міг, мати так йому і не пробачила.

Ніч після весілля теж була важка. Він добре обдумав, як йому варто вчинити, і коли настав час, провів Лору в кімнату його батьків із двомісним ліжком, на якому народилися вони з Джейком, і сказав, що раптом їй щось буде треба, його кімната трохи далі по коридору. Вона підвела на нього очі, з блідим від напруження цього дня обличчям, і полегшення в її очах було важко витримати. Але він боявся, що коли припинить бути йому вдячною, вона зненавидить його за те, що він не Джейк, і єдиним способом цього уникнути вважав нічого від неї не вимагати. Він пообіцяв собі, що зайде в її кімнату, тільки якщо вона його запросить, і стримав цю обіцянку, хоч і минуло довгих два роки, перш ніж однієї ночі вона з’явилась у дверях його спальні.

Однак, коли вона народила Джейкового сина, це було найважче. Бо тоді стала зайнята тільки немовлям, і хоч воно й не було схоже на батька, Артур був певний, що вона бачила Джейка, коли дивилася на дитину. Артур теж його бачив. Він заледве знаходив у собі сили навіть просто дивитися на хлопця. Він знав, що це неправильно з його боку, знав, що Картера ні в чому не можна звинувачувати, і що раз не міг його любити, він мав би хоча б спробувати його прийняти, але це було понад його силу.

Нічого з цього не змінило його почуттів до Лори. Все, чого він дозволяв собі бажати, це щоб вона змогла змиритися з умовами їхнього спільного життя і не звинувачувала його в тому, як склалися обставини. Тож його вразило, коли одного вечора, невдовзі після народження їхньої доньки, Лора підвела очі, сидячи в кріслі біля плити, в яке сідала погодувати дитину, побачила його, всміхнулася й сказала тихо: «Дякую тобі, Артуре».

Він не знав, за що саме вона йому дякує, але бачив, що вона щаслива, або ж принаймні переважно щаслива. Зробити її щасливою перевершило всі його сподівання. Він вважав, що йому неймовірно пощастило.

*

Минуло майже рівно п’ятнадцять років, коли Джейк повернувся. Певна річ, не варто було дозволяти йому залишитися. Того найпершого дня, коли Джейк прийшов до нього, шкутильгаючи, через поле, всміхаючись своєю знаменитою усмішкою, він мав би сказати йому їхати геть. Але щось таке було на Джейковому обличчі, коли вони підійшли один до одного серед поля, – не розкаяння, Джейк був нездатний на розкаяння, щось на кшталт жалю, визнання минулого, що примусило Артура думати, що, може, Джейк змінився. За п’ятнадцять років можна змінитися, правда ж? І якщо це справді так, то хіба було б правильно виганяти його з ферми за гріхи, які він скоїв, коли був ще мало не дитиною?

А ще зіграло роль його власне щастя – Артурове щастя. Воно багато на що вплинуло. Для нього все склалося так добре; він мав усе, про що мріяв, і навіть більше. Тоді як Джейк, підозрював він, попри чи, може, й через ту його розкішну машину, – ні. Певно, що це вимагало від нього виказати трохи великодушності, трохи милосердя?

А також важливо було те, що Лора, здавалося, аж ніяк не раділа Джейковій появі. В їхній спальні, того вечора, коли Джейк тільки приїхав, вона сказала: «Артуре, навряд чи він залишиться надовго». Хіба це не вказувало на те, що вона не просила його нічого зробити, бо нічого робити не було треба? Він себе в цьому запевнив. Заспокоїв її, що, хай там як, Джейкові не захочеться пробути в них більше ніж день чи два, й заспокоїв цим і себе теж.

І врешті, звісно, був, і буде завжди той момент на мосту.

Тож він не сказав Джейкові забиратися геть, а, не сказавши, не став і стежити за ним теж. Дні минали, проте все одно Артур казав собі, що все гаразд, що Джейк скоро поїде з власної волі, що немає ні причини, ні потреби його виганяти.

Глава 13

«Важкі часи для молочної промисловості»

«Відлучайте ягнят у віці п’ятнадцяти тижнів»

«Теміскеймінг спікер», червень 1960 року

У суботу, ближче до вечора, коли Ієн повернувся додому з ферми, вони з батьком поїхали до Ерні Шварца й вибрали собі цуценя ірландського сетера, сучку. Майже всю дорогу додому та спала на старому рушнику в Ієна на колінах. Їхати було далеко, й вони забули запитати, коли її востаннє годували й поїли, тож, діставшись додому, понесли на кухню й поставили перед нею на підлозі миску з водою й блюдце, повне ірландського рагу, що приготувала місіс Таттл.

– Зрештою, саме для цього ми її й узяли, – сказав лікар Крістоферсон. – Давати раду з рагу.

Цуценя серйозно сприйняло свої обов’язки. Рагу було більше, ніж її самої, але вона виїла мало не все. Наївшись, постояла кілька секунд, трохи вибалушивши очі, а тоді роззявила рота й виблювала все на підлогу.

– Напевно, цього й слід було очікувати, – мовив лікар Крістоферсон. – Треба було для початку дати їй ложечку.

– Рагу на вигляд таке саме, як коли вона його їла, – відповів Ієн. – Ні краще, ні гірше.

Потім цуценятко ступило в слизьку калюжу, послизнулося й упало, так що вони мали віднести його до озера й викупати. Коли стало чисте, поклали його сохнути на теплий жовтий пісок і дивилися, як воно обтрушується. Здавалося, воно все ніяк не могло пристосуватися – щоразу, коли досягало сякої-такої інерції, падало, тож врешті довелося купати його ще раз, щоб вимити пісок. Ієнів батько раз у раз занурював його у воду, підтримуючи під животом рукою – воно було таке маленьке, що поміщалося на долоні, наче в колисці, й дивилося знизу вгору на цю величезну істоту, що занурювала й занурювала його у воду, з поглядом зляканим, але повним довіри; шерсть, м’яка мов пір’я, оточувала його у воді, наче німб.

Вони понесли сучку, мокру, назад до будинку, сохнути на траві, а самі сіли на останній сходинці ґанку й спостерігали за нею. Вона ще кілька разів спробувала обтруситися, щоразу падаючи, а тоді забула про це й пішла розвідувати територію, бродячи колами на невпевнених лапах, ніс біля землі, хвіст трубою.

– А вона смілива, правда? – сказав Ієн. – Їй ще навіть нема двох місяців, її щойно забрали від мами й привезли в дивне місце до людей, яких ніколи не бачила, а вона вже розвідує територію.

Усе, чого Ієн хотів від цього маленького клубочка мокрої шерсті, – це стати членом сім’ї, подругою й компаньйонкою його батька до кінця своїх днів. Супроводжувати його під час візитів до хворих, лежати у нього в ногах вечорами, й захищати від самотності, старості й гіркоти. Більше нічого.

– Такі переваги маленького мозку, – сказав батько. – Вона живе моментом, а цей момент – приємний.

– Звучить більше як філософія, ніж як наслідок маленького мозку.

Батько на мить замислився.

– Може, й так.

Вона зустріла коника й не знала, що з цим робити. Атакувала – він відскочив; вона кинулася за ним, знову атакувала – він вистрибнув з-поміж її лап, вона перечепилася через них же й упала неакуратною каштановою купкою.

– Вона завжди падає на лівий бік, – сказав Ієн. – Ти це помітив? Може, в неї з лівого боку коротші ноги чи щось таке?

– Навряд чи, – відповів батько.

Вона знову підвелася й стрибала колами біля коника, який швидко повернувся її дражнити. Підскочила в повітрі, а тоді чимось захрумтіла.

– Що це було? – здивувався Ієн.

– Ага. Вона прудка.

– Жартуєш? Їй пощастило.

– Дурниці, – мовив батько. – Вона народжена для полювання – стане чудовою мисливською собакою. До речі, а де кролик?

– За будинком, у коробці.

– І вона достатньо міцна?

– Ага, – відповів Ієн. – Думаю, що так. Я ще раз на неї гляну, перш ніж ми зайдемо всередину.

Йому хотілося вічно сидіти там, на сходинці. Цілий день смажило, як у пеклі, але тепер спека спадала й повітря було таке важке, що сидиш, наче у ванні. Він подумки запитав себе, скільки ще разів сидітиме отак із батьком. Небагато.

Цуценя підстрибом підбігло до них. Батько простягнув руку, й воно лизнуло його великий палець, а тоді почало енергійно його жувати.

– Ой! – сказав він. – Ні-ні-ні, в тебе гострі зуби. – Він лагідно розтиснув її щелепи, витягнув великого пальця з її рота і поклав у свого. Вільною рукою пригладив її вушка, й вона захоплено його лизнула, а тоді пострибала геть.

З’явився старий містер Джонсон, шаркаючи ногами з-за рогу, сунучи в їхній бік.

– Сьогодні субота, – мовив Ієн, однак беззлобно. Його більше не зачіпало, як раніше, те, що люди експлуатували його батька. У процесі виправлення Джейкового бачення стосунків його батька з людьми в Струані він виправив і своє теж. Правда полягала в тому, що його батько хотів, щоб його експлуатували. Він потребував їх не менше, ніж вони потребували його, і це не припинялося в п’ятницю о п’ятій вечора.

– Він старий. Забуває.

– Як і всі інші мешканці міста, – сказав Ієн. – Ціле місто повне старих людей з поганою пам’яттю.

Старий дійшов до воріт і наполовину їх відчинив, але побачив цуценя й зупинився поспостерігати за ним.

– Собака, – сказав він за кілька хвилин.

– Вгадали з першого разу, містере Джонсон, – відповів Ієн.

– Сучка чи кобель?

– Сучка.

– Як назвете?

– Моллі.

Старий замислився.

– Хіба попередню звали не так само?

– Це традиція, Берте, – відповів лікар Крістоферсон. – Нам так подобається ця кличка, що ми вирішили знову нею скористатися.

– А-а, – мовив старий. Вони втрьох дивилися, як собача поводилося, як і годиться собачаті.

– Погано тримається на лапах, правда? – сказав старий.

– Вона ще маленька, – відповів лікар Крістоферсон. – Ви в такому віці теж погано трималися на ногах.

– Та я й тепер не дуже добре на них тримаюся, – мовив старий. – Проти цього чортового факту ніяк не заперечиш.

– Але й не дуже погано.

– Бачите знак на воротах, містере Джонсон? – запитав Ієн.

– Який знак?

– Той, що на воротах.

Старий опустив погляд додолу, скуто нахилився і глянув на знак.

– Що там написано?

– Там написано: «Будь ласка, зачиняйте ворота». Ми сподівалися, всі його побачать.

– Знаків ніхто не читає, – відповів старий. – Та й, хай там як, вона знайде, як утекти.

– Ми ретельно перевірили весь паркан, – мовив Ієн. – Ніде не знайшли такої дірки, щоб вона пролізла.

– Ставлю четвертак.

– Добре, – відказав Ієн. – Домовилися.

– Хай там як, – сказав старий, – тепер я не можу згадати, чого прийшов.

– Міхур? – припустив лікар Крістоферсон.

Старий подумав про це, а тоді похитав головою.

– Ні.

– Закреп? – запитав Ієн.

– Ні.

– Пальці ніг? – сказав Ієнів батько.

– Ні.

– Може, ви просто вийшли погуляти, – мовив Ієн. – Хороша погода.

– Ні, я чомусь прийшов.

– Серце знову стукає? – сказав лікар Крістоферсон.

– Ні.

– Пам’ять? – запитав Ієн. Його батько нахмурився на нього, але старого це розсмішило.

– Ха! – сказав він. – Ні, пам’ять бездоганна. – Він ще трохи подумав. – Може, я прийшов просто на огляд.

– Я вже вас оглядав, – відповів лікар Крістоферсон. – Ви в кращій формі, ніж я.

– А де Моллі? – сказав Ієн, раптом усвідомлюючи, що поруч її немає.

– Вона пішла за будинок, – відповів старий. – Напевно, викопала хід під парканом, уже забігла за багато миль звідси. З тебе четвертак.

Але доки вони розмовляли, Моллі прискоком прибігла з-за рогу будинку. Вона знайшла стару шкарпетку й люто її тріпала. Вони дивилися, як вона безжалісно метляє шкарпетку туди-сюди. Шкарпетка вилетіла з її щелеп і злетіла в повітря, а коли впала на землю, Моллі припала до землі й чекала, задихана й захоплена, сподіваючись, що вона заворушиться й знову можна буде її вбити.

– Цікаво, де вона знайшла шкарпетку, – сказав Ієн. Він не впізнав у ній жодну з батькових.

Наче почувши їх, Моллі знову на неї стрибнула, взяла в зуби, й гордо принесла й поклала в нього біля ніг. Лише тоді вони усвідомили, що то не шкарпетка.

– Збіса швидко, – згнітивши серце, сказав містер Джонсон. – Зловити кролика в її віці, хай навіть маленького. Збіса швидко.

*

– Ви двоє маєте ворушитися, – мовив містер Гарді. Був ранок понеділка, й він сказав Ієнові та Пітові прийти до школи, попри те, що в них уже почалися канікули. – Мусите заповнити заявки на вступ до університету зараз. На той час, коли надійдуть результати іспитів, уже може бути запізно. Я хочу, щоб ви прийшли сюди завтра зранку, ти, Крістоферсоне, о дев’ятій, ти, Корб’є, о дев’ятій тридцять, з готовими рішеннями й ручками в руках.

Вони поїхали на велосипедах у резервацію, пішли просто до пристані, сіли в «Королеву Мері», обпливли Безнадійний острівець й кинули якоря. Падав дощ, тихий, лагідний, всіюючи поверхню озера мільярдами крихітних кіл.

Піт узяв волосінь, почепив жука на гачок і кинув за борт. Ієн почепив приманку до свого гачка, закинув у воду й почав повільно крутити коток.

– Отож, – сказав він.

Піт кивнув.

– Час вирішувати.

– Здається, так.

Вони рибалили. Піт зловив форель. Кинув її на дно човна і сказав:

– Я думав, ти вже ухвалив своє рішення. Думав, ти вирішив стати пілотом.

– Так і є, – відповів Ієн. – Я казав про тебе.

– Чому тоді ти не повідомив Гарді?

На це питання Ієн відповіді не мав.

– Повідомлю. Завтра.

Дощ затікав йому за комір. Він роззирнувся, шукаючи шапку або щось, чим можна було б скористатися як шапкою, але нічого не знайшов. Однак дощ був теплий, не неприємний. Піт смикав свою волосінь вгору-вниз у товщі води.

– Якщо не скажеш мені, що вирішив, упродовж трьох секунд, – мовив Ієн, – я кину тебе за борт. – Він нервувався і сам не знав чому.

– Я нікуди не поїду, – сказав Піт.

Ієн глянув на нього, певний, що, мабуть, недочув. Піт відпустив ще волосіні у воду.

– Що? – перепитав Ієн.

– Я залишаюся тут. Ми з іще кількома хлопцями збираємося започаткувати риболовний бізнес для туристів. Пильнувати, щоб вони не виловили всієї хорошої риби. Думаю, з цього вийде непогана затія. – Його волосінь засмикалася, він витягнув ще одну форель й ударив її по голові. Кинув оком на Ієна й сказав: – Чувак, накрути. Зачепиш гачок.

Ієнова волосінь утонула у воді. Напевно, гачок уже на дні, закручується навколо водоростей і підводних корчів. Йому було байдуже. Він поклав вудку, дозволив їй перехилитися за борт.

– А коли ти це вирішив? – сказав він.

– Давненько.

– Як давненько? Місяць тому? Рік? Десять років?

– Яка різниця?

– Просто цікаво.

Однак йому не було цікаво, він був сердитий і ставав ще сердитіший, доки поступово усвідомлював почуте. Сердитий і якимось чином зраджений. Він знав, що Піт розумний, може, розумніший за них усіх, хоч він це переважно приховував. Його розум мав і глибину, й широту. Він думав своєю головою, все піддавав сумнівові, не брав нічиїх слів на віру. І хоч Ієн ніколи не міг уявити, чим саме займатиметься Піт, він завжди був певний, що це буде щось разюче. Він усім їм покаже, Ієн у цьому ні на йоту не сумнівався.

Піт знизав плечима.

– Десь кілька місяців.

Пітову волосінь смикнуло щось велике, а тоді виплюнуло гачок. Ієнові здалося, що він побачив довгу темну тінь, що відпливла геть.

– Чорт, – мовив Піт.

– Чому ти мені не сказав? – запитав Ієн. Його це засмутило майже так само сильно, як і саме рішення. Ніхто з них не любив обговорювати особисті речі, але це інша річ; не було причини, чому вони не могли про це поговорити. І мали б. Точно мали б.

– Напевно, бо знав, що ми докотимося до цієї розмови, – відповів Піт. – Відкладав цей чорний день. – Принаймні в його голосі звучала нотка перепрошування.

– Я не розумію, – вів далі Ієн. – Нащо тоді ти складав іспити?

– Бо цього хотів мій дід.

– Хіба він не хоче, щоб ти вчився в університеті?

– Хоче, але він розуміє.

– Що ж, а я – ні. Я не розумію.

Над водою пролетіло двійко канадських гусей і пішли на посадку футів за двадцять від них, виставивши вперед лапи, наче водяні лижі, а тоді сіли на воду й почали перебирати пір’я.

– Я не можу звідси поїхати, чувак, – сказав Піт.

Ієн глянув через озеро на кам’янистий берег і ліси за ним. Дощ припинився й поверхня води виблискувала, наче олово.

– Так, звісно, – сказав він. – Поїхати буде важко, я це знаю. Але все це залишиться тут. Нікуди не дінеться. Ти зможеш повернутися, якщо захочеш. Але зможеш перед цим щось зробити. Не розумію, чому ти не можеш перед цим щось зробити. Мені здається, ти робиш помилку. Велику помилку.

Піт висмикнув свою волосінь, кинув вудку на дно човна й сів, поклавши лікті на коліна, вглядаючись у воду. За якийсь час він сказав:

– Я не знаю, як інакше це висловити, чувак, крім як сказати, що все мені дороге – тут. Все, що для мене має значення… все тут.

– Але ж це так, бо ти більше нічого не бачив! – сказав Ієн. – Господи, Піте, ти ж навіть не знаєш, що ще існує у світі!

– Ні, – відповів Піт. – Але я знаю, що для мене важливе. І знаю, що не мушу їхати куди-інде, щоб це знайти.

Вони сиділи мовчки. Ієнові спало на думку, що це він уперше бачить Піта, що сидить у човні й не рибалить. Напевно, це свідчило, як серйозно Піт сприймав їхню розмову, але це його не заспокоїло. Він був надто засмучений, надто розчарований, щоб його щось заспокоїло.

– Люди скажуть, що ти забоявся спробувати, – сказав він згірчено. – Ти ж знаєш про це, правда? Вони подумають, що ти забоявся невдачі.

Піт повернув голову й глянув на нього.

– Ти занадто переймаєшся тим, що думають люди, чувак, – сказав він м’яко. – Це твоя найбільша проблема. Думаєш, я роблю помилку? Принаймні я не йду на те, чого не хочу, просто щоб щось довести.

– Що ти маєш на увазі? – запитав Ієн, скипівши від злості.

– Ти знаєш, що я маю на увазі. – Піт узяв свою вудку й знову закинув гачок за борт.

– Ні, не знаю.

– Тоді ти дурніший, ніж я думав, – сказав Піт, усе ще абсолютно незворушний. – Поворуши мізками.

*

Йому знову наснилася мати, вдруге за тиждень. Вони сиділи у вітальні, наодинці, вона переглядала каталог із «Ітона», а тоді раптом підвела погляд великих очей і сказала:

– Слухай!

Він прислухався, але нічого не почув, крім як слабкого сухого шурхоту вітру в гіллі.

– Нічого не чути, – сказав він.

– Правильно, – відповіла вона. – Бо там нíчого слухати! Нíчого! Ось що я терпіти тут не можу. Я не можу терпіти порожнечу!

– Я тут, мамо, – мовив він. – Якщо я тут, то це не порожнеча, правда?

Вона всміхнулася йому, і на якусь мить він майже подумав, що вона скаже: «Ні, ти маєш слушність, звісно, ти маєш слушність». Але натомість вона сказала:

– Поворуши мізками.

*

У вівторок зранку він мав зустрітися з містером Гарді о дев’ятій годині, тож запізнився на ферму. Коли він прийшов, Джейк і Картер були на подвір’ї, стояли поруч Джейкової машини. Верх її кузова був піднятий, і Картер заліз у нього мало не з головою. Джейк мав такий вигляд, який був у нього завжди, коли мав справу з Картером – напівзнуджений, напівздивований. Однак йому подобалося те, що Картер так сильно захоплювався його машиною, це було видно. А щодо Картера, то він цими днями дуже змінився. Як наче все своє життя чекав на появу когось, із ким можна було б поговорити про машини. Або, може, просто когось, із ким можна було б поговорити, крапка.

– То що, які новини? – запитав Джейк, коли Ієн зліз із велосипеда. – Чув, тебе викликали в школу.

– Та просто папери заповнити, – відповів Ієн. – Нічого важливого.

Він іще досі не відійшов від розмови з містером Гарді й був не налаштований на порожні балачки. Гарді усміхнувся своєю усмішечкою «я-так-і-знав», коли Ієн сказав йому, чим врешті вирішив займатися, і, хоч Ієн і знав, що так буде, його це неймовірно роздратувало. Коли він вийшов, Піт чекав у коридорі, але Гарді покликав його відразу, тож у них не було часу поговорити. Враховуючи те, як вони попереднього вечора попрощалися, може, це було й добре.

– А що ця штука робить? – запитав Картер з-під кришки. Джейк пішов глянути, тож Ієн врятувався від подальших розпитувань. Він пішов у стайню й запряг Роберта й Едварда, а коли вийшов, ведучи коней, машина саме виїжджала на дорогу з Джейком на пасажирському сидінні, а Картером за кермом.

Ієн повів коней у поле. Вони саме збирали врожай вівса; Артур рано його скосив і залишив зерно дозрівати в копицях. Робота була важка, і під полудень і вони, й коні потребували відпочинку. Вони розпрягли коней і залишили їх скубти довгу траву скраю поля, а самі пішли на ферму обідати.

Коли прийшли, Джейкова машина саме заїжджала на подвір’я, Картер і далі сидів за кермом, його обличчя червоніло рум’янцем і щастям.

– Ми розігналися до ста десяти! – сказав він, вийшовши. Він звертався до всіх присутніх. – Боже, ви б нас бачили! Вона літає, наче ракета! – Джейк толерантно всміхнувся.

Вони всі обмилися біля помпи, пішли на кухню, сіли й зачекали, доки Лора подасть обід, що вона й зробила. Картер і далі торохтів про машину, ставлячи Джейкові нескінченні питання: «А якби дорога була асфальтна, за скільки вона розігналася б від нуля до шістдесяти? А якщо на схилі? Наприклад, якщо на асфальті й на схилі, за скільки вона розігналася б?». Джулі й Марч сварилися, як завжди, коли сиділи за столом. Артур мовчки закидав у себе обід. Лора намагалася допомогти батькові донести їжу з тарілки до рота, не виливши всього на себе.

Ієн майже не звертав уваги ні на кого з них. Йому в голову залітали різні випадкові думки. Він думав про те, що коли дійде до тієї стадії, що його доведеться годувати, застрелиться, а також що Джейк навдивовижу терплячий до Картера, враховуючи, що він загалом не з терплячих, і що минулого вечора йому знадобилася майже година, щоб переконати батька, що він збирається вивчати медицину не тільки чи навіть почасти тому, що вважав, що це його порадує. Він думав про Пітове рішення, питаючи себе, чому від нього почувався зрадженим і чи просто хотів, щоб Піт ухвалив таке саме рішення, як і він; про своє власне рішення, питаючи себе, чи він справді його ухвалив, чи все вирішується за людину в момент її зачаття й нічого з цим уже не можна вдіяти. А також про те, що відколи мамині листи перестали надходити, вона почала йому снитися, і сни були гірші за листи, бо їх не можна викинути непрочитаними. Болюча злість, що лишилася від попереднього сну, й далі лежала у нього в животі. Він знав, що це нераціонально – засмучуватися через те, що хтось сказав уві сні, але факт полягав у тому, що хоч вона ніколи цього не казала, суть була правильна – вони з батьком не важили для неї достатньо, коли порівняти їх із «порожнечею», яку вона так ненавиділа. Маючи вибір між ними та якимсь інакшим життям, вона вибрала якесь інакше життя.

Він думав про все це, коли раптом Джулі взяла перерву у знущаннях з Марча і сказала голосно:

– Мамо, в тебе весь час щось падає з рук.

Ієн глянув на Лору. Вона піднімала сервірувальну ложку з підлоги, й коли підвелася, її обличчя паленіло. Він бачив, як вона глянула на Джейка – на одну мить, а тоді відвела очі. Ієн теж на нього глянув і побачив, що він за нею спостерігає. Саме тоді він згадав, що побачив у п’ятницю вночі. Дотепер він зовсім про все це забув.

– Я знаю, – відповіла Лора. – Щось я сьогодні незграбна.

– Напевно, над чимось замислена, – сказав Джейк.

Вона коротко засміялася, не дивлячись на нього.

– Ні, – мовила вона. – Ні, не замислена. Просто незграбна. – Вона віднесла ложку до зливальниці й помила під краном.

Може, якби тінь того сну й досі над ним не висіла, Ієн нічого б про це не подумав. А так, одначе, шепіт підозри залунав у його голові, саме достатньо гучний, щоб примусити його замислитися, чи не можна те, що він бачив, витлумачити якось інакше. Від Джейка цілком можна чогось такого очікувати, але від Лори? Ні. Він відштовхнув цю думку, і звичний плин обіднього часу підхопив її і відніс геть.

*

Згодом, згадуючи події того пообіддя, йому здалося, що була в них якась невідворотність, так, наче доля влаштувала кілька тривіальних маленьких інцидентів – низку епізодів, ніби як сходинок – без кожного з яких усе склалося б інакше. Наприклад, після обіду, коли вони з Артуром повсідалися в крісла переварювати з’їдене, з подвір’я прийшов Марч. Це була перша сходинка. Діти мали б не плутатися під ногами, доки чоловіки відпочивали, але Лора вийшла надвір зняти прання (тож, може, це було першою сходинкою) й Марч прослизнув усередину. Він приніс те, що виявилося старим різаком, якого, як він оголосив, хотів нагострити. Напевно, бачив, як його батько та Ієн гострили коси зранку й подумав, що й самому добре було б спробувати.

– Здається, він небезпечний, – сказав Ієн, нахмурюючись при вигляді різака. – Дай я на нього гляну. – Марч вручив йому свою знахідку. Різак був старий і ржавий, але й досі досить гострий, щоб його не варто було давати ще навіть не чотирирічному хлопчикові. – Де ти його знайшов? – запитав Ієн. Інструментів ніхто й ніколи не залишав без нагляду. Він глянув на Артура дізнатися, якої той був про все це думки, але Артурові очі були заплющені, рот роззявлений і слабке хропіння долинало з кожним віддихом. Він нарешті як слід відпочивав після обіду, як робив до приїзду Джейка, що, підозрював Ієн, мало стосунок до того факту, що Джейк, замість приєднатися до них, після обіду пішов надвір.

– Я копав ямку, – відповів Марч, занепокоєно смикаючи футболку вгору-вниз над животом, боячись, що всі ці питання означають, що його зупинять, як завжди, і не дадуть зробити щось цікаве. – Біля сараю. Хотів закопати свою машинку і знайшов його.

– Ну, я тобі ось що скажу, – мовив Ієн. – Він належить твоєму татові, це інструмент, яким ріжуть, тож з нього хорошої іграшки не вийде, – на цьому Марч розсерджено зітхнув, – чекай, чекай, я саме збирався сказати, що ми можемо нагострити його разом, якщо ти хочеш. – Він сягнув рукою в кишеню по гострильний брусок. Коси треба було часто загострювати, тож у той час він постійно носив мантачку в кишені.

– А можна я сам? – запитав Марч, розтягаючи футболку аж до колін.

– Так. – Я покажу тобі, як це робиться, і тоді ти зробиш це сам. Я просто його триматиму, а ти робитимеш решту. Бачиш, різак має закруглену сторону й пласку? Так от, пласку не загострюють, просто проводять каменем по закругленій стороні, отак…

Тож він показав Марчеві, як проводити каменем по скошеному краю леза, й той спробував сам загострити різак, аж тут, посеред цього діла, забігла Джулі, дуже захоплена, бо якась величезна пташка – як виявилося, білоголовий орлан – сіла на найвищу гілку білої сосни на розі сінника. Марч побіг подивитися й Ієн поклав камінь та різак на кухонний стіл, думаючи, що повернеться й закінчить справу за хвилину, і пішов за ними. А тоді Лора вийшла з-за рогу будинку, несучи таз із пранням, а за хвилину звідти ж з’явився Джейк. Потім Артур, напевно, прокинувшись від радісних викриків, теж вийшов, і вони всі стояли, задерши голови, дивлячись на орлана, що позирав на них із висоти з цілковитою зневагою.

Скільки було сходинок? Лора вийшла зібрати прання, Марч знайшов різака там, де різака не повинно було бути, білоголовий орлан сів на сосну, камінь і різак залишилися на столі. Такі маленькі, невагомі події.

За якийсь час орлан відлетів геть, а Лора сказала Джулі й Марчеві зайти в дім помитися, бо вони мали відразу ж іти гратися з друзями. Артур сказав: «Напевно, вертаймося до роботи», й вони з Ієном рушили в бік поля.

Вони починали роботу на новому полі, й Ієн мав обкосити краї, щоб Артур і коні могли затягнути снопов’язалку. Й тільки коли взяв до рук косу, згадав, що залишив мантачку на кухонному столі. В Артура з собою запасної не було, тож йому нічого не залишалося, як піти по неї в будинок. Це була остання сходинка.

Вони були на кухні. Лора стояла спиною до стіни, а Джейк – просто навпроти неї, дуже близько. Однією рукою він впирався в стіну біля неї, а другою піднімав її підборіддя. Вона підняла руки, тримала їх у нього на грудях, так, наче збиралася його відштовхнути, але не відштовхувала. Це те, що помітив Ієн. Це і вираз жаху на її обличчі, коли вона побачила його у дверях.

Якби вона старалася втекти, то мала б на лиці вираз полегшення, а не жаху – так виснував Ієн, якщо він узагалі щось виснував. Джейк стояв до нього спиною, й Ієн не став чекати, щоб побачити його реакцію. Обернувся й вийшов надвір.

Він пішов просто на те поле, де залишив Артура. Він не сумнівався, що мав зробити, не думав, хто правий, а хто ні, і якими можуть бути наслідки. Він був сповнений рішучості такої твердої, такої некерованої, що вона не залишала простору для роздумів. Дійшовши до поля, він пішов через нього, просто через високий нескошений овес, топчучи його, розсуваючи його руками. Побачивши його, Артур зупинив коней і пішов назустріч зі здивованим виглядом. Ще не дійшовши кілька футів, Ієн сказав рішуче:

– Повертайся в дім.

– Щось сталося? – запитав Артур.

– Так. Твоя дружина і Джейк.

Секунду чи дві Артур уважно на нього дивився, а тоді Ієн побачив, як його вразило розуміння. Воно наче буквально його вразило: Артур мало не похитнувся. А тоді відпихнув Ієна й пішов швидкою ходою до будинку.

Ієн поспішив за ним. Він залишив коней стояти посеред поля. Пішов за Артуром, і далі не роздумуючи, й далі сфокусований на óбразі, що стояв у нього перед очима: Лора й Джейк. Йому перехоплювало дух від збудження, жорстокого збудження, народженого з суміші люті та прагнення відплати. Від нього мало не паморочилося в голові.

Він бачив, як Артур дійшов до сходів кухні, відсунув ширму й увійшов. Він знав, що щось станеться, що будуть наслідки. І радів. Наслідки мали бути, і що гірші, то краще. Коли він увійшов на кухню, Артур саме доходив до вершечка сходів. Лора стояла біля їхнього підніжжя, поклавши руку на бильце, дивлячись угору. Напевно, Джейк був там, пакував речі, найпевніше. Ієн чув Артурові кроки, коли той перетнув сходовий марш, а тоді Джейків голос, легкий, вдавано веселий. Долинув звук боротьби, а тоді Джейк сказав, мало не сміючись: «Гей, Арте! Гей! Заспокойся! В чому річ?».

Лора глянула на Ієна, й він побачив, що її трусить. Вона прошепотіла до нього:

– Ієне, що ти накоїв?

Ієн дивився на неї, роззявивши рота, втративши мову від огиди. Коли міг здобутися на слова, сказав:

– Що я накоїв? Що я накоїв? Що ти накоїла?

– Так, – відповіла вона. – Так. Але, ох, Ієне…

Нагорі Джейк швидко щось казав, і далі вдаючи здивованого, а тоді знову почулися звуки боротьби, потім на сходах, і вони почули, як він сказав: «Господи, Арте! Господи! Та не бери близько до серця!», а тоді збіг сходами вниз, Артур – відразу за ним. Біля підніжжя сходів Джейк упав і перш ніж зміг підвестися, Артур нахилився, схопив його і підняв у повітря. Джейк спробував відмахнутися від нього, сказав: «Добре, добре!», й далі намагаючись перетворити все на жарт, удаючи здивованого. Він глянув на Ієна й присоромлено засміявся, наче перепрошуючи за недостойну поведінку свого брата, але Ієн бачив, що вінзлякався, а це було добре. Лора була нажахана; вона відійшла від сходів і стояла посеред кімнати, закривши обличчя долонями, що теж було добре.

І тільки коли побачив Артурове обличчя, Ієн почав відчувати тривогу. Артур і слова не сказав, але щось було в його очах, чого Ієн ніколи раніше не бачив ні в кого, не кажучи вже про Артура. Це був вираз людини, яка досягнула межі, дійшла до краю – так, наче він стояв просто на вершечку якоїсь скелі у своєму серці, і якщо ступить уперед, ніколи не знаєш, що станеться далі. Він став штовхати Джейка через кухню в бік дверей, і коли до них залишалося ще кілька футів, добряче його пхнув, і Джейк вдарився об ширму так сильно, що вона відчинилася й відбилася від стіни, й упав на подвір’я. Лора скрикнула й вибігла, Ієн побіг за нею. Вони бачили, як Джейк намагався підвестися, а Артур нагнувся, схопив його ззаду за сорочку, щоб поставити на ноги, й почав штовхати його в бік машини. Джейк казав: «Гаразд, Арте. Гаразд. Усе гаразд», але його голос був бездиханний, позбавлений вдаваного здивування. Лора побігла за ними. Ієн нерішуче пішов теж, уже передчуваючи недобре, але ще не зляканий, або ж іще неготовий визнати, що зляканий. Він схвалював те, що відбувалося: серйозніше, грубіше, ніж він очікував, але все ж.

Артур із Джейком уже майже дійшли до машини, й Артур, штовхаючи Джейка в її бік, уперше заговорив. Він не підвищував голосу й стояв спиною до Ієна, але в його словах бриніла така лють, що Ієн добре їх розчув.

– Їдь. Їдь зараз же.

Може, Джейк осмілів через те, що Артур заговорив; може, він подумав, що тепер зможе з ним домовитися, що вони могли б мати цивілізовану розмову, в якій він, певна річ, переможе. Артур відпустив його, очікуючи, що він сяде в машину й поїде, відразу ж, тієї ж хвилини, але Джейк повернувся до нього, ставши до автівки спиною, всміхнувся й сказав заспокійливо, як до перезбудженої дитини: «Добре. Добре, Арте. Я поїду. Я поїду просто зараз, але мої речі досі там, у кімнаті, просто дозволь мені забрати свої речі, добре?».

Не варто було йому цього робити. Йому варто було сісти в машину й поїхати геть. Натомість він коротко засміявся, наче все це було просто жартом між ними й тепер усе залагодилося, кінець, усе добре.

– Ти трохи загостро реагуєш, братику.

Цей його сміх став останньою краплею чи, може, зверхній тон? Артур простягнув руки, схопив Джейка за сорочку на грудях і підняв його в повітря, просто в повітря, а тоді вдарив об машину, вдарив його так сильно, що машина аж захиталася.

– Їдь зараз же, – сказав він.

Ієн, тепер уже зляканий, серйозно зляканий, побачив, як Джейкове обличчя пополотніло від удару. Лора скрикнула, побігла до них і схопила Артура за руку, але було ясно, що Артур її навіть не помітив; він підняв Джейка й знову вдарив його об машину.

– Їдь зараз же, – повторив він. А тоді знову його підняв. – Їдь зараз же.

Саме глухий звук, з яким Джейкове тіло билося об метал, наганяв такого жаху. Біжучи до них, шокований, Ієн бачив, що сила цих ударів Джейка вб’є. Може, Артур цього й не прагнув, може, він просто хотів, щоб Джейк поїхав геть – хотів цього так сильно, що ніякими словами не описати, тож, не маючи слів, підштовхував Джейка в свій власний спосіб. Може, на його думку, він і робив тільки це, та все одно забив би його на смерть.

Ієн добіг і схопив Артура за руку, кричачи, щоб він зупинився, але той його відштовхнув. Ієн спіткнувся, відновив рівновагу й знову кинувся до Артура, цього разу обхопив його шию руками й потягнув назад. Артур зашпортався, перекинувся, й вони обидва опинилися на землі. Але, падаючи, Артур таки відпустив Джейка, й Ієн, докладаючи зусиль, щоб і далі тримати його за шию, зумів крикнути: «Сідай у машину!».

Краєм ока він бачив, як до них біжить постать. Картер, усе ще занадто далеко, щоб допомогти, але швидко наближається. Він бачив, як Лора допомогла Джейкові сісти в машину й зачинила за ним двері, але більше не міг стримувати Артура, тож коли двигун із гуркотом завівся, Артур випручався з його рук.

З того місця, де вони лежали на землі, те, що сталося далі, здавалося, тривало так довго, що він міг би дотягнутися й усе зупинити. Джейк, нарешті в машині, з обличчям, завмерлим від шоку, Артур, що підводиться на ноги й кидається до машини, простягнувши руку, щоб ухопити ручку, Картер, що біжить у їхній бік, Лора прямує до Артура, намагаючись перепинити його – а тоді машина нахиляється трохи вбік, доки Джейк здає назад, рушає з місця і мчить задом у великій хмарі куряви, розкидаючи гравій, так швидко, що в Картера не було взагалі жодного шансу, його обличчя, коли машина його вдарила, завмерле від потрясіння, тіло летить уперед, голова б’ється об заднє вітрове скло з такою силою, що ноги підлітають вгору, він перекидається й падає на дах, а тоді, повільно й остаточно, на землю. А після цього – непорушність. Тиша.

*

Дивно, як працює розум. Як захищає себе від того, з чим нездатний впоратися. Наприклад, зі скорботою. Або розкаянням. Провиною. Він знаходить щось інше, будь-що, чим затулити те, на що неспроможний дивитися.

Що найбільше хвилювало Ієна в дні після аварії, це те, що він не міг пригадати, був Картер чи ні з ними раніше того пообіддя, коли вони вийшли глянути на орлана. Він викликав цю сцену в своїй уяві знову й знову, намагаючись пригадати, де вони всі стояли, де серед їхньої невеличкої компанії міг бути Картер. Інших він бачив досить чітко. Він сам стояв просто за Марчем, бо малий закидав голову так далеко, що міг перекинутися і впасти на спину. Лора була ліворуч від нього, поряд із Джулі. Джейк стояв за кілька футів позаду них. Артур – біля корита з водою. Але Картера він так ніколи й не зміг побачити.

Він постійно через це хвилювався. Хотів мати змогу побачити його, там, разом із рештою сім’ї, побачити, як він закинув голову назад і зачудовано дивиться на величного птаха.

Епілог

Була п’ята ранку, коли задзвонив телефон на столику біля ліжка. Відповівши, він почув її голос і на якусь мить повернувся на ферму й дивився, як машина від’їжджає назад і піднімається хмара куряви. Але тоді вона сказала:

– Мені шкода дзвонити тобі в таку годину, Ієне, але Артурові погано, – й він знову повернувся в реальність.

– Буду через десять хвилин, – відповів він, увімкнув світло й звісив ноги з ліжка, відчуваючи тремтіння й легку нудоту від яскравості спомину. Наче малярія, подумав. Наче вірус, що ховається в тілі й повертається, щоб завдати удару.

– Хто хворий? – запитала його дружина, приглушеним ковдрою голосом.

– Артур Данн. – Він простягнув руку й поклав долоню їй на стегно, й лагідно поплескав. – Спи далі.

Вона перекотилася ближче й глянула на нього, примружившись від світла, але тоді кивнула, знову перевернулася на другий бік і накрилася ковдрою. Вона свого часу відбула немало нічних візитів.

Він поїхав на ферму, опустивши скло на вікнах, щоб провітрити голову. Сонце тільки вставало над обрієм, бліда смужка сяйва розганяла темряву. Повернувши до подвір’я, він побачив, що світло було ввімкнене і на кухні, і в спальні нагорі.

Лора чекала на нього біля кухонних дверей. У халаті, з розпущеними косами – напевно, підвелася поспіхом, стривожена й злякана – і її обриси на тлі світла могли належати дівчині, молодшій, ніж та, якою він її знав. Відчинивши йому двері, схвильовано сказала:

– Я вже й не певна, чи варто було тебе викликати, Ієне. Здається, йому краще. Я думаю, він спить.

– Не хвилюйся, – відповів Ієн. – Мені ліпше приїхати.

За півроку до того, просто перед п’ятдесят дев’ятим днем народження Артур дістав серцевий напад, а тоді, через місяць, ще один. Він відмовлявся їхати в лікарню, тож Ієн мало чим міг йому допомогти, але приходив щодня, а за останні кілька тижнів і двічі на день, щоб упевнитися, що Артурові не болить. Щоразу, коли мав час, він сидів з ним. Переважно мовчки, звісно, Артур є Артур, однак іноді Ієн переказував якісь уривки місцевих пліток чи питав, як справи на фермі. Тепер нею керував Марч, вони з дружиною збудували будинок за кількасот ярдів по тій же дорозі. Нещодавно в них народилася перша дитина, син, Ієнова дружина допомагала при пологах.

Він пішов нагору сам. Артур спав, щодо цього Лора мала слушність, але його дихання помітно погіршилося проти попереднього дня. Ієн стояв і дивився на нього згори вниз, міряючи пальцями пульс, слабкий і нерегулярний, та відчуваючи важкий біль втрати. Його батько помер за два роки до того, й вага горя все ще лежала на його плечах.

Лора стояла біля підніжжя сходів, коли він спустився. Вона запитала, як там Артур, а тоді сказала, не дивлячись йому в очі:

– Я подумала, може, ти маєш час на чашку чаю, Ієне? Я знаю, що ти мусиш повертатися…

– Звісно, – відповів він. Вона не могла не знати, що Артурів кінець дуже близько, й він припустив, хотіла про щось його запитати.

І так і було, спочатку: наливши чаю, вона сіла навпроти нього за стіл, якого він колись так добре знав, і поставила йому всі ті болючі й неминучі питання, що супроводжували закінчення життя: скільки ще лишилося Артурові, чи в кінці йому болітиме, чи є якийсь спосіб полегшити його відхід. Питання, які Ієнові ставили так багато разів упродовж його професійної діяльності, що відповідати на них мало б стати легше. Але це ніколи не було легко, а надто того дня. Лора заледве стримувала сльози, а Ієн і сам був від них недалеко.

Коли всі питання в неї скінчилися, вони посиділи мовчки хвилину чи дві, а тоді Лора сказала:

– Ти був йому дуже хорошим другом, Ієне.

Він із сумнівом на неї глянув. За роки від смерті Картера вони ніколи не обговорювали те, що сталося. Власне, вони взагалі заледве перекинулися кількома словами. З чого почати, коли між вами лежить щось таке? Якими словами, якими темами для розмови скористатися? Після похорону він їй написав, перепрошуючи за те, що зробив, – за свій злочинно дурний вчинок, за те, що розповів Артурові про побачене, за вчинок, який упродовж років не давав йому спати тисячу разів. Йому відчайдушно хотілося знати, скільки провини вона на нього покладає. Вона не відповіла, і якимось чином, з плином часу його потреба знати перетворилася на потребу не знати. Тепер, якщо мав би вибір, він волів би ніколи не повертатися до цієї теми. Але, здавалося, такого вибору в нього більше не було.

– Я завжди ним захоплювався, – сказав він. Якщо вже вони говоритимуть про це, він буде таким чесним, яким зможе.

Вона кивнула.

– Так. Я знаю.

– І тобою, – вів далі Ієн. – Я дуже тобою захоплювався.

– Не завжди, – відповіла вона, не дивлячись на нього. Попри прямоту, вона здавалась дуже вразливою в першому ранковому світлі. Крихкою, майже так, наче її почуття лежали просто в неї під шкірою.

Він завагався.

– Ні. Не завжди. Але ж я був іще юний, Лоро. Для мене все було чорно-біле в ті часи.

Чорно-біле. Довгий час після Картерової смерті все було швидше чорне й червоне – в кольорах люті й огиди – до неї й до себе самого. Люті, огиди й нестерпної провини. У кінці того літа він поїхав у Торонто й провів перші два роки навчання на медичному факультеті в тумані виснаження й відчаю. Вдень йому вдавалося відволікатися на навчання, але вночі до нього приходив Картер. Ієн бачив, як той сидить за кухонним столом, питає Джейка про машину, очі його горять, усе тіло випромінює зацікавлення й ентузіазм. Або бачив його в той момент, коли його вдарила машина. Або на землі, з невидющими очима, звернутими до неба.

У чорноті цих ночей Ієнові здавалося, що він був винен – не лише в нападі ревнощів і люті, а й у вбивстві. Він став уникати сну всіма можливими способами й під кінець другого року навчання в університеті дістав нервовий зрив. Навіть з батьковою допомогою повернути собі здоров’я забрало багато часу, й минув понад рік, перш ніж він одужав достатньо, щоб повернутися в Торонто й закінчити навчання.

Упродовж усіх цих років професійного вишколу він був певний, що ніколи не повернеться у Струан, але врешті місто заманило його назад. Його дружина, Гелен, з якою познайомився на третьому курсі, була містянка, але її батьки мали літній котедж на озері Ніпіссінг, і вона любила Північ. Вона теж працювала лікарем загальної практики – тож до смерті його батька в місті було троє лікарів Крістоферсонів.

А те, що тут було три лікарі, певна річ, означало, що він не мав потреби перетинатися з Даннами в роботі, тож, окрім як на якусь мить зустрітися в церкві чи в місті, Ієн міг їх уникати, й уникати того, що між ними лежало. Й отак усе тривало, час минав, і хоч привид не розвіявся, він мучив його не так часто.

А тоді, півроку тому, о восьмій годині, ясного понеділкового ранку Лора зателефонувала в кабінет лікаря повідомити, що Артур лежить на землі й не може дихати, й просить покликати Ієна. Він не знав чому – може, Артур дійсно так захотів – але хай з якої причини, він був їй вдячний, бо це примусило його нарешті відновити стосунки з Артуром і дало йому змогу в якийсь, хай незначущий, спосіб загладити провину.

Однак і досі, дивлячись на Лору, він бачив події того дня, і знав, що й вона теж. Їм нікуди від цього не подітися. Якщо він сідав погомоніти з Артуром, вона приносила їм чай, але сама ніколи з ними не залишалася. Перш ніж піти, Ієн заходив на кухню повідомити її, як Артур, а тоді йшов. Таким було їхнє спілкування, дотепер.

Лора дивилася кудись в нікуди, через кухню, ні на чому не зосереджуючись; він розглядав її, дивився на неї як слід уперше за багато років. На його думку, вона й тепер була гарна, але її обличчя стало худе й укрите зморшками, а волосся вицвіло до якогось сірого кольору. Можливо, вона ніколи й не була така вродлива, якою він її уявляв. Він приклав до неї цей абсурдний образ жіночності й вимагав, щоб вона жила відповідно до нього, а коли їй це не вдалося – коли їй це не вдалося, якою печальною стала розплата.

Вона повернулася до нього, й він злякався, що вона відчула його погляд і здогадалася, про що він думає, але вона мовила:

– Я хочу дещо сказати, Ієне.

Він кивнув, готуючи себе до того, що міг почути.

– Я хочу, щоб ти знав, зараз, доки Артур іще з нами, що я його любила. І що я любила його тоді.

Він був ошелешений. Він очікував почути зовсім не це, очікував, що вона скаже йому, як сильно й досі його звинувачує.

Вона продовжила, голосом нетвердим, але рішучим:

– Ти сам сказав, що тоді бачив усе чорно-білим. Так бачать молоді люди. Тож, напевно, припустив, що я його не любила. Що не могла.

Він пригадав Джейкову руку, яка підняла її підборіддя. Її долоні в нього на грудях. Так, він справді припустив, що вона не любила Артура.

– Після похорону, коли Джейк нарешті зібрався їхати, Артур запитав мене, чи не хочу я поїхати з ним. Я сказала «ні». Він запитав, чи я певна. – Її лице раптом запаленіло. – Це питання, Ієне! Це питання! Чи була я певна! Після смерті Картера це питання стало другою за тяжкістю річчю, з якою мені довелося жити. Те, що він мав його поставити.

Ієн уявив цю сцену так чітко, наче сам був при ній присутній. Артур стоїть напроти неї, опустивши порожні руки вздовж тіла, відчайдушно прагнучи не сумніватися в ній. Віддаючи перевагу, щоб вона поїхала геть, а не лишилася без певності. Нездатний витримати думку про нові сумніви, новий обман.

Ієн теж мав питання, питання, яке ніколи не міг поставити, питання, яке після Картерової смерті стало другою за тяжкістю річчю, з якою йому довелося жити. Воно було таке: чи спала вона з Джейком того літа? Бо якщо ні, якщо між ними сталася тільки та сцена, яку він застав, тоді наскільки побільшає його провина? Він пригадував Джейка таким, яким він був на судовому засіданні: обличчя мертвотно-бліде, дивиться просто поперед себе, ні з ким не ззирається; саме тоді, коли він побачив, у якому стані був Джейк, йому стало зрозуміло, у раптовому, разючому моменті ясності, що Картер був Джейків син. Вердиктом стала смерть унаслідок нещасливого випадку, але від цього зовсім не полегшало.

Він знову повернувся думками до Лори й сказав:

– Що ти йому відповіла?

– Відповіла, що певна, – мовила Лора, її лице й досі паленіло від болючості спогаду. – Сказала, що хочу лишитися з ним. Сказала, що не любила Джейка, а любила його. Так і було, так і було багато років. Я знала, яким чоловіком був Джейк – як мені було не знати? І знала, що Артур вартував десятьох таких, як він. Здається, я знала це завжди.

Вона підняла руки, розчепіривши пальці, наче намагалася за щось втриматися чи щось збагнути.

– Я не знаю, як це пояснити, Ієне. Щось таке було в Джейкові… яскравість емоцій, напевно. Пам’ятаю, як він уперше до мене заговорив, це відчуття того, що він виділив мене – мене, в цілому білому світі! Я вважала його найцікавішою, найдивовижнішою людиною у своєму житті. Я була дуже юна і, певна річ, закохалася в нього, і не бачила, що, крім цього, в нього майже нічого більше не було.

Вона на мить змовкла й глянула на свої руки. А тоді знову перевела погляд на Ієна й сказала:

– Що неймовірно, так це те, Ієне, що коли він повернувся, через стільки років, і досі мав це в собі. Хай що це було. Ту… іскру. Я не любила його – власне, на той час я його мало не ненавиділа – і точно знала, який він. Та все ж, він і досі це мав.

Слухаючи її, бачачи її сум’яття, її гостру потребу пояснити, Ієн раптом зловив себе на тому, що думає про свою матір. Він питав себе, чи вона коли-небудь пошкодувала про скоєне. З плином років він став краще її розуміти, але пробачити не зміг. Боявся, що це свідчило про те, що він має немилосердну душу.

– Якби тільки… – мовила Лора, її голос знову втратив рішучість. – Якби тільки я знала, що він мені повірив.

– Артур?

– Так. Якби тільки я знала точно, що він повірив мені, коли я сказала, що люблю його. І що він і досі мені вірить. Я не можу припинити про це думати. Сподіваюся, що він мені вірить. Напевно, став вірити, з плином років. Я казала йому про це, багато разів. Але після того, що сталося… може, він не вірить. Мене це так хвилює тепер, коли він близько до кінця.

– Він вірить, – сказав Ієн. Принаймні на це одне питання він мав відповідь. – Він тобі вірить.

Вона натужно йому всміхнулася.

– З твого боку дуже люб’язно так сказати, Ієне, але ти не мусиш. Я не… ти не маєш нічого казати.

– Це правда, – наполіг він. Її усмішка примусила його почуватися знову шістнадцятилітнім, шістнадцятилітнім і дурним.

Настала тиша. Він розглядав її обличчя.

– Це правда, Лоро. Я це знаю, бо, попри… попри все, він не нещасний чоловік. Останніми днями я провів з ним досить часу, щоб про це знати.

Вона вглядалася в його лице.

– Ти певний? – спитала вона нарешті.

– Так, – відповів він. – Я певний.

Перш ніж піти додому, він знову піднявся до Артура, глянути, як він, підозрюючи, що це буде востаннє. Спочатку він подумав, що той і досі спить, але коли Ієн увійшов, Артур розплющив очі.

– Привіт, – мовив Ієн. – Як почуваєшся?

– Нормально. – Тінь старої сором’язливої усмішки. Він і досі був великий чоловік, хвороба його не зменшила. Великий, сильний чоловік, із серцем, час якого збігав. За старою звичкою Ієн пальцями поміряв його пульс, відчув слабке, невпевнене серцебиття, тепер уже слабше, ніж навіть годину тому.

Він сів на стілець біля його ліжка, повернувши його трохи так, щоб бути зверненим просто до Артура, й коли це зробив, раптом побачив їх двох, як вони сидять на мішках скраю поля, ошпарюючись гарячим чаєм, а поруч них коні скубуть траву. Цей образ був неймовірно ясний і чіткий. Він підштовхнув його до думки, чи, може, з часом, щось таке снитиметься йому, замість або ж принаймні разом із тими снами про Картера. Щоб він міг згадувати час, проведений на цій фермі, без такого болю, міг зосереджуватися на спокійності тих днів, а не на трагедії, якою вони скінчилися.

Вони сиділи в тиші, приємній, якщо не враховувати важкого Артурового дихання. Аж тут, виглядаючи у вікно, Артур сказав:

– Думаєш, задощить? – й Ієн глянув і відповів:

– Може бути, схоже на те. Марч висіяв овес?

– Ага.

– Тоді це нестрашно.

Артур кивнув, і вони знову занурилися в мовчання. Артур думав про врожай, здогадався Ієн, а він сам – про те, як йому пощастило, неймовірно пощастило провести з ним тепер трохи часу.

Врешті він сказав:

– Час мені йти. – Йому дуже хотілося залишитися, але ранок прогресував і йому треба було відвідати інших пацієнтів. Підвівшись на ноги, він стримав порив ще раз перевірити Артурів пульс. Він знав, про що з нього дізнається. – Принести тобі чогось? – запитав він, докладаючи значних зусиль, щоб його голос не був забарвлений смутком.

Артур похитав головою.

– Ні, все гаразд. Дякую.

– Тоді побачимося пізніше.

– Ага. – Ще одна його фірмова усмішка. – Й Ієне… спасибі, що прийшов. Не тільки зараз. Усі ті рази, ще тоді.

На той час, коли він відвідав інших пацієнтів і повернувся додому, наближався обід. Вони з Гелен ділили години прийняття, й того дня вона чергувала в дитячій клініці, але, напевно, побачила машину, бо вийшла в коридор із ним зустрітися. День був робочий, тож їхні доньки були в школі.

– Як Артур? – запитала вона.

– Досить погано.

– Мені шкода. – Вона вглядалася в його обличчя. Він усміхнувся до неї, й вона сказала: – Сьогодні в нас тихо. Хочеш піти провітритися ненадовго?

– Ти певна?

– Певна. Справді.

– Тоді так і зроблю. Якщо буду потрібен, задзвони у дзвоника на причалі, добре? Або якщо Лора подзвонить.

– Гаразд.

Він пішов на причал і спустив каное на воду. Сонце вже зовсім зійшло, день стояв тихий і спокійний. Він повільно обплив Безнадійний острівець. «Королева Мері» стояла там, де й завжди, Піт схилився над своєю приманкою, наче терплячий гриф.

– Як справи? – запитав Ієн. На дні билася величенька щука, злісно показуючи зуби.

– Так собі, – відказав Піт.

– Видно її? – Він прив’язав каное до човна й заліз у нього.

– Нє. Але вона там, чувак. Вона десь там.

Подяка

Струан – вигадане місто, але в моїй уяві воно розміщене біля північної межі широкого й прегарного краю озер, скель та лісів під назвою Канадський Щит, на півночі Онтаріо. Я уявляю його західніше та трохи північніше справжнього – й куди більшого – міста Нью-Ліскерд, і хотіла б подякувати його мешканцям та жителям сусідніх територій за допомогу й розповіді про те, як жили люди «там, на Півночі» в минулому. Зокрема, дякую Джорджу Дюковаку за те, що відповів на мої численні питання, а також розлучився з рідкісним примірником «Лікаря на Півночі» Кліфорда Г’ю Смайлі.

За те, що поділився зі мною знаннями та спогадами про те, як воно насправді було працювати сімейним лікарем на Канадській Півночі в минулі часи, мені хотілося б подякувати лікареві Джеку Бейлі з острова Манітулін, що в провінції Онтаріо. Реалістичне зображення такого життя криється у подробицях – дзвінок на причалі, система добровільного переливанні крові від людини до людини – і дізнатися їх я могла тільки від того, хто про них знав із власного досвіду.

За подальшу допомогу з інформацією щодо медицини я висловлюю подяку Джейн Бремнер із Лейкфілда, Онтаріо, лікарям Оскару Крейгу та Елісон і Девіду Елліману, що всі троє мешкають в Англії. Будь-які помилки, медичні й немедичні, – це лише моя провина.

Особливо корисними в моїй роботі стали такі книжки:

«Втрачені роки 1929–1939: спогади канадців, що пережили Велику Депресію» Баррі Броадфута

«Шість років війни 1939–1945: спогади канадців на батьківщині й за кордоном» Баррі Броадфута

«Там, на Півночі: путівник по дикій природі Онтаріо від мошок до північного сяйва» Дага Беннета та Тіма Тайнера

«Як усе було» Дейва Макларена

«На початку: історія Нью-Ліскерда» Едни Ліліан Крейвен

«Домашня ферма: практичний путівник до хорошого життя» Поля Гейні.

Веб-сайт газети публічних записів – безсумнівно, один із найкорисніших дослідницьких інструментів для письменника – надав мені доступ до архівних примірників «Теміскеймінг спікера», починаючи від 1906 року. Назва газети з роками змінювалася, але, щоб спростити, я покликалася на неї як на «Теміскеймінг спікер» по всьому тексту. Я вдячна газеті за її заголовки, а також за надання інформації й чудове змалювання життя у регіоні Теміскеймінга.

Також мені хотілося б висловити подяку моїй агентці Фелісіті Рубінштейн із «Лутьєнс і Рубінштейн» та моїм видавцям, Елісон Семюель із «Чатто і Віндус», що в Лондоні, Луїзі Денніс із «Кнопфт Кенеда» та Сюзан Каміль із «Даял прес» у Нью-Йорку за їхню терплячість та підтримку.

А ще дякую Аманді Мілнер-Браун, Норі Адамс, Гіларі Кларк та Карен Соломон за корисні коментарі та підбадьорливі слова в процесі роботи над книжкою.

Також, понад усе, величезна подяка моїй сім’ї: братам, Джорджеві й Біллові, за їхню допомогу з усім, пов’язаним із Північчю, – без їхніх знань та помочі я навіть не наважилася б на цю книжку. Синам, Ніку й Натаніелю, за їхню незмінну підтримку (і спасибі, що знайшов той веб-сайт, Ніку). І нарешті, сестрі Елеанор та чоловікові Річарду. Моя вдячність їм обом не має меж.

Мері Ловсон, 2006 р.

Про автора

Мері Ловсон (1946) – відомий канадський прозаїк, авторка трьох великих романів, кожний із яких ставав подією літературного життя США і Канади.

Ловсон народилася на південному заході канадської провінції Онтаріо, її дитинство минуло у містечку Блеквел. Закінчивши університет Макгілла за фахом «психологія» та отримавши ступінь бакалавра, майбутня знаменитість вирушила до Великої Британії, де довгий час працювала промисловим психологом і там же узяла шлюб із колегою-психологом Річардом Моббсом.

У Британії, окрім основної роботи, пані Ловсон розпочала час від часу писати оповідання для жіночих журналів. Але їй уже виповнилося 50, коли вона узялася за свій перший роман. До цього її підштовхнуло літо, проведене на півночі провінції Онтаріо, північні пейзажі й особливий настрій, властивий цьому краю. Та знадобилося цілих п’ять років, щоб закінчити цю книгу, а потім іще три роки письменниця шукала видавця. Результат перевершив усі сподівання: роман «Дім на березі озера» (2002), як і наступна її книжка «По той бік мосту» (2006) удостоїлися найвищих відгуків критики й посіли провідні місця у списках бестселерів Канади і США. Наступну книжку письменниці – «Кінець дороги» – читачам довелося чекати цілих сім років, та розчаровані вони не були.

Усі три романи Мері Ловсон зібрали щедрий врожай канадських й американських престижних літературних нагород, а «По той бік мосту» навіть був номінований на Букерівську премію. Книжки письменниці виходять у 22 країнах, проте українською ще перекладені не були.

Цікавий факт: Мері Ловсон є троюрідною племінницею Люсі Монтгомері, усесвітньо відомої канадської дитячої письменниці, яка створила серію книжок про рудоволосу дівчинку – Енн із Зелених Дахів.

1

Оджібва – народ, група споріднених індіанських кланів, що мешкають у США та Канаді. – Прим. пер.

(обратно)

2

188 см.

(обратно)

3

109 кг.

(обратно)

4

Провінція Онтаріо.

(обратно)

5

Мається на увазі адміністративна одиниця.

(обратно)

6

Англійською March – березень.

(обратно)

Оглавление

Пролог

Глава 1

Глава 2

Глава 3

Глава 4

Глава 5

Глава 6

Глава 7

Глава 8

Глава 9

Глава 10

Глава 11

Глава 12

Глава 13

Епілог

Подяка

Про автора

*** Примечания ***