Лицедії [Вільям Сомерсет Моем] (fb2) читать постранично

Сомерсет Моем Лицедії

Роман «Лицедії» — це історія життя талановитої лондонської акторки, яка непомітно для самої себе мало не стала на слизький шлях зради улюбленого мистецтва.

Моем і в цьому романі виступає як майстер філігранного психологічного аналізу, як знавець життя англійських аристократичних та артистичних кіл, до яких належав сам і які з витонченим сарказмом викриває в кращих своїх творах.

В Радянському Союзі книга видається вперше.

Переклад Мар Пінчевський

Післямова Захара Лібмана

Перекладено за виданням:

W. Somerset Maugham, Theatre, Doubleday, London

КИЇВСЬКА КНИЖКОВА ФАБРИКА

7—3—4 28—БЗ—9—67М

І

Двері відчинилися, і Майкл Госселін підвів очі. Зайшла Джулія.

— Хелло! Одну хвилиночку! Підпишу листи — і все.

— Гаразд, гаразд, не поспішай. Я тільки гляну, які квитки ми надіслали Деннорантам. А що тут робить отой хлопець?

Інстинктивно виконуючи раз і назавжди засвоєне правило сцени, вона супроводила запитання жестом — кивнула акуратно зачесаною головою в бік кімнати, через яку щойно пройшла.

— Це рахівник. З фірми Лоуренса й Гамфрі. Він працює у нас уже третій день.

— Такий молодий!

— Стажує на бухгалтера. І, здається, непогано знається на своїй справі. Він і досі захоплюється нашою бухгалтерією: каже, навіть не уявляв собі, що фінансові справи театру можуть бути в такому ажурі — справжня тобі ділова контора! А побачили б ви, каже, яке безладдя в конторських книгах деяких фірм у Сіті^[1]! Посивіти можна, поки второпаєш що до чого.

Джулія посміхнулась, дивлячись на вродливе обличчя свого чоловіка, — воно аж сяяло від задоволення.

— Видно, цей хлопець вміє говорити приємні речі.

—; Сьогодні він закінчує. Я оце подумав — чи не запросити б нам його до себе на ленч? Поводиться він як справжній джентльмен.

— Ти вважаєш, цього досить, щоб запрошувати його на ленч?

Майкл не помітив легкої іронії в її голосі.

— Якщо не хочеш, то, звичайно, не треба. Просто я подумав, яка б то була для нього радість. Цей хлопець аж тремтить од захвату, коли говорить про тебе. Він уже тричі дивився нашу п’єсу і каже, що його найбільше бажання — познайомитися з тобою.

Майкл натиснув на кнопку дзвоника, зайшла секретарка.

— Візьми листи, Марджері. З ким я сьогодні зустрічаюсь?

Неуважно слухаючи Марджері, яка одне за одним називала прізвища, Джулія повільно обвела поглядом таку знайому їй кімнату. Помешкання було обставлене саме так, як належить кабінету директора першокласного театру. На стінах, обшитих панелями (купили їх за собівартістю), висіли гравюри Зоффані й де Вільда — сцени з різних вистав. Крісла в кімнаті великі й зручні. Майкл сидів у різьбленому чіппендейльському кріслі — щоправда, це була імітація, але виготовлена відомою фірмою, і чіппендейльський стіл перед ним, з ніжками у формі левових лап, справляв надзвичайно солідне враження. На столі стояв її фотопортрет у масивній срібній рамці і — для симетрії — портрет Роджера, їхнього сина. Між рамками стояла розкішна срібна чорнильниця — її подарунок Майклові на день народження, а за нею — поличка, обтягнута червоним у золотих візерунках сап’яном. На цій поличці завжди лежав поштовий папір — на той випадок, якщо Майкл забажає власноручно написати комусь листа. На кожному аркушику стояло: «Сіддонс-театр», а на конвертах красувався його фамільний герб — кабаняча голова й девіз: «Nemo me impune lecessit^[2]» . Букет жовтих тюльпанів у срібній вазі, яку він одержав як приз за три перемоги підряд у щорічних турнірах з гольфа між командами лондонських театрів, свідчив про дбайливість Марджері. Джулія допитливо глянула на неї. Хоч коротко підстрижене волосся дівчини було знебарвлене перекисом водню, а губи яскраво нафарбовані, обличчя її зберігало нейтральний вираз, як і належить досвідченій секретарці. «Марджері працює у Майкла п’ятий рік і, певно, вже знає найменші його примхи, — подумала Джулія. — Невже вона така дурна, що могла закохатися в нього?»

Та в цю мить Майкл підвівся з крісла.

— Ну от, люба, тепер я до твоїх послуг.

Марджері подала йому чорного фетрового капелюха й відчинила перед ними двері. Вони зайшли до контори, і молодий чоловік, на якого Джулія звернула увагу, коли йшла до Майкла, підвівся.

— Я хотів би познайомити вас з міс Лемберт, — звернувся до нього Майкл. І проказав з виглядом посла, що рекомендує імператорові, при дворі якого він акредитований, нового аташе: — Це той самий джентльмен, який своєю працею навів лад у нашій бухгалтерії.

Юнак густо почервонів. Він силувано всміхнувся у відповідь на її теплу, легку посмішку; Джулія сердечно потиснула йому руку й відчула, що долоня його мокра від поту. Його ніяковість зворушувала. Так поводилися люди, коли їх рекомендували Сарі Сіддонс^[3]. У Джулії майнула думка, що даремно вона так холодно поставилася до пропозиції Майкла запросити хлопця на ленч. Вона