КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно
Всего книг - 713572 томов
Объем библиотеки - 1406 Гб.
Всего авторов - 274796
Пользователей - 125116

Последние комментарии

Новое на форуме

Новое в блогах

Впечатления

Влад и мир про Семенов: Нежданно-негаданно... (Альтернативная история)

Автор несёт полную чушь. От его рассуждений уши вянут, логики ноль. Ленин был отличным экономистом и умел признавать свои ошибки. Его экономическим творчеством стал НЭП. Китайцы привязали НЭП к новым условиям - уничтожения свободного рынка на основе золота и серебра и существование спекулятивного на основе фантиков МВФ. И поимели все технологии мира в придачу к ввозу промышленности. Сталин частично разрушил Ленинский НЭП, добил его

  подробнее ...

Рейтинг: +3 ( 3 за, 0 против).
Влад и мир про Шенгальц: Черные ножи (Альтернативная история)

Читать не интересно. Стиль написания - тягомотина и небывальщина. Как вы представляете 16 летнего пацана за 180, худого, болезненного, с больным сердцем, недоедающего, работающего по 12 часов в цеху по сборке танков, при этом имеющий силы вставать пораньше и заниматься спортом и тренировкой. Тут и здоровый человек сдохнет. Как всегда автор пишет о чём не имеет представление. Я лично общался с рабочим на заводе Свердлова, производившего

  подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Влад и мир про Владимиров: Ирландец 2 (Альтернативная история)

Написано хорошо. Но сама тема не моя. Становление мафиози! Не люблю ворьё. Вор на воре сидит и вором погоняет и о ворах книжки сочиняет! Любой вор всегда себя считает жертвой обстоятельств, мол не сам, а жизнь такая! А жизнь кругом такая, потому, что сам ты такой! С арифметикой у автора тоже всё печально, как и у ГГ. Простая задачка. Есть игроки, сдающие определённую сумму для участия в игре и получающие определённое количество фишек. Если в

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
DXBCKT про Дамиров: Курсант: Назад в СССР (Детективная фантастика)

Месяца 3-4 назад прочел (а вернее прослушал в аудиоверсии) данную книгу - а руки (прокомментировать ее) все никак не доходили)) Ну а вот на выходных, появилось время - за сим, я наконец-таки сподобился это сделать))

С одной стороны - казалось бы вполне «знакомая и местами изьезженная» тема (чуть не сказал - пластинка)) С другой же, именно нюансы порой позволяют отличить очередной «шаблон», от действительно интересной вещи...

В начале

  подробнее ...

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
DXBCKT про Стариков: Геополитика: Как это делается (Политика и дипломатия)

Вообще-то если честно, то я даже не собирался брать эту книгу... Однако - отсутствие иного выбора и низкая цена (после 3 или 4-го захода в книжный) все таки "сделали свое черное дело" и книга была куплена))

Не собирался же ее брать изначально поскольку (давным давно до этого) после прочтения одной "явно неудавшейся" книги автора, навсегда зарекся это делать... Но потом до меня все-таки дошло что (это все же) не "очередная злободневная" (читай

  подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).

Знак біди [Биков Володимирович Василь] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ВАСИЛЬ БИКОВ

Знак біди.

Вступ.


Час і люди мало що залишили від колись розкішної хутірської садиби. Тільки де-не-де визирали на поверхню її поодинокі останки: наріжний камінь підмурка, притоптаний горбочок битої цегли та дві гранітні приступки біля колишнього входу до сіней. Оте припоріжне каміння лежало там же, де й сто років тому, і маленькі руді мурахи, які десь недалечко вподобали собі притулок, діловито снували по нижній приступці. Вільшняк із яру, одхопивши добрий шмат хутірського поля, підступив до самої садиби, на місці комірчини по-царському розрісся густий кущ свербиусу[1], оточений буйним поростом лопухів, кропиви, малини. Від криниці не залишилось нічого, зруб, мабуть, зогнив чи його розтягли люди, вода, нікому не потрібна, зникла в земних глибинах. На розі колишньої хати непомітно вилізла з бур’янів колюча груша-дичка, — може, паросток від колишніх груш-спасівок, а може, випадкова самосійка, занесена з лісу пташками.

З дороги, від гостинця, мало що видавало тут колишню садибу, хіба що одна з двох лип, які розкошували колись біля хутірських воріт. Другої давно не було, а та, що залишилась, мала жахливий вигляд: обпалена та однобока, з товстим присадкуватим відземком, у якому зяяла широка щілина дупла, вона не знати як тримала на собі кілька могутніх гіллястих конар[2]. Пташки, що іноді прилітали з лісу, чомусь ніколи не опускались на її гілля, воліючи сідати на високі вільхи поруч. Ворони, може, щось пам’ятали, а може, своїм пташиним інстинктом відчували у цьому дереві лиховісну прикмету нещастя, знак давньої біди. Цей фатальний знак лежав тут на всьому: на зітлілих рештках садиби, на розкішних заростях лопухів та кропиви, на самовдоволеній неприступності колючого свербиусу і навіть мізерній, з покрученим гіллям дичці. І тільки тоненька молода липка, яка оце щойно викинула до сонця свої перші листочки, у беззахисній своїй відвазі здавалася гостею з іншого світу, втіленням надії і нового, іншого життя.

Мабуть, решта все належало тут минулому, підкорене тліном і небуттям.

Усе, окрім непідвладної часові всеосяжної людської пам’яті, з її одвічною здатністю перетворювати минуле в теперішнє, пов’язувати сучасне з майбутнім…


1


Корова з терплячою ненаситністю скубла росяну з ночі траву, як завжди поволі ступаючи своїм звичним шляхом: уздовж гостинцю, по зарослій чорнобилем канаві, невисоким придоріжнім узбіччям, через трав’янистий видолинок попри білий, наче вгодований кабан, валун і далі до самого узлісся, що широкою дугою охоплювало пагорб із хутором. Степанида знала, що на узліссі корова поверне від дороги вбік — через пагорб до Овечої Балки, і там уже треба добре дивитись, аби не шмигнула десь із-перед очей. Бобовка була корова спритна, і дарма що періста[3] — білі плями по чорному, — а як загубиться, то попобігаєш, шукаючи по чагарях. Та це там, далі на узліссі, а тут щезнути їй не було де: невисокий насип дороги та голе картоплисько — тут можна й спокійно посидіти. І Степанида притулилася стегном до гладкого боку валуна, щільніше стулила в траві босі ноги і не дуже вже й дивилася за тією Бобовкою.

Було не холодно, а тільки вітряно і трохи зимнувато ногам у мокрій від роси траві. Геть усе небо застилали хмари, сонця не було від рання. Зрештою, тепер з нього малий спасибіг, з того осіннього сонця, хіба що стало б веселіше, аби воно на якусь годину вибавилось із-за хмар. А тим часом сіре незатишне поле захлиналося вітряним шелестом чорнобилю та засохлого картоплиння на широкій горбкуватій ниві; мимоволі хотілося відвернутися од вітру, тугіше запнути поли ватянки й не ворушитись. Поруч, на гостинці, як і завжди останніми тижнями, було тихо, самотньо, тепер тут майже ніхто не їздив і не ходив. Як і траплявсь котрий ходак, то хіба зранку. Ця тиша на гостинці спершу аж бентежила Степаниду, надто після того, як тут гуло, ревло й стогнало від машин, підвід, гармат та безлічі війська, що плавом пливло звідтіль, від кордону, на схід. Здавалось, тому великому гармидерові не буде кінця-краю, а з ним не скінчиться й тривожна метушня на хуторі. Звісно, садиба коло шляху — у всіх на видноті. Степанида з Петриком з ніг збилися, стрічаючи та проводжаючи кожного, хто заїжджав, забігав, зупинявся, аби перевзутись, напитись, перепочити у спеку під липами, нагодувати коней, перекусити самому, спитати дороги. Та якось під вечір на гостинці стало вільніше, рух помітно порідшав, ніби ось-ось мав припинитись, червоноармійці стали звертати у поле обабіч дороги й розійшлись упоперек по картоплиську. Двоє командирів, що кінно заїхали на хутір, щось довго роздивлялись на карті; їхній боєць-коновод попросив відро напоїти коней і сказав, що тут буде бій, залишатись на хуторі небезпечно. Перелякавшись,