Шизґара [Сергій Батурин] (fb2) читать онлайн

Сергій Батурин Шизґара

Миколі Барковському, Сашкові Шварцштейну, Марині, Луці, Фортуні, Баклажану, Сиропу, Сороці та всім-всім — з любов'ю.

Venus

A Goddess on a mountain top

Was burning like a silver flame

The summit of Beauty in love

And Venus was her name

REFRAIN:

She's got it yeah, Baby, she's got it

Well, I'm your Venus, I'm your fire

At your desire

Her weapon were her crystal eyes

Making every man mad

Black as the dark night she was

Got what no-one else had

REFRAIN:

She's got it yeah, Baby, she's got it

Well, I'm your Venus, I'm your fire

At your desire.^[1]

Robbie van Leeuwen, 1969.

Дійові особи

Олексій Дем'яненко — «чоткий» парубок.

Сашко Шварцберг — друг Олексія, «чоткий» парубок.

Оленка Ярова — гарна дівчина, стріляє за Можайським.

Галушка — гарна дівчина, подобається Шварцбергу.

Микола Можайський — друг Олексія та Сашка, «чоткий» парубок.

Рудий Котя — галабурдник, механік по мотоциклах.

Ігор Гамзєєв (Сорока) друг Олексія, грає на барабанах в рок-гурті.

Ксюха — «мала» Ігоря, вважається найгарнішою дівчиною в своєму класі.

Вітько Заєць (Белс) — старший парубок.

Серьога Омельчук (Ом) — друг Олексія.

Олена Стрілецька — гарна дівчина.

Ірина — гарна дівчина.

Чабаненко Микола — «основний» парубок з бульвару Лихачова.

Габелія Володимир — «чоткий» парубок.

Сява Фортуна — гітарист, маестро.

Лев Оскарович Шварцберг —

батько Сашка, модельєр.

Бела Ісаківна — мати Сашка.

Толян Сєров (Сироп) — суворовець.

Вітько Зуб — однокласник Олексія.

Юрко Соколов (Сокіл) — старший парубок, «основний» з «Супера».

Кузькіна-Мать (Лариса Іванівна) —

злостива вчителька укр. мови та укр. літ.

Віталій Щербанюк — старший парубок.

Саладдін — старший парубок.

Баклажан — малолітка, стріляє за Віткою.

Вітка — симпотна чувіха.

Лука — парубок, стріляє за Віткою.

Демон — Віталій Демчук, хуліган-беспрєдєльщик.

Свєтка Закринична — симпотна герла з нестандартною поведінкою, зовні схожа на шведську кінозірку

Вовка Шмульський

Персонажі.

Лідія Сергіївна Соколова

Андрій Кобза

Уманський

Шляпкін

Крейда

Іванча

Дроба

Студенюк

Андрющенко

Марат

Вітя Калач

Натаха з болонкою

Соловець

Дьоміна

Єгор Нехлюйко

батьки Нехлюйка

Андрій Заєць, малолітка, брат Белса

Наталка Швець

Сашко Рибак

Емма Рожнятовська

Пролог

Уже кілька років Олексій Володимирович їздив в громадському транспорті досить рідко — час од часу. Бо зазвичай на колесах, а без них — куди? Але минулого тижня у «Фіаті» ні сіло ні впало почала барахлити коробка передач, і через раз вмикалася четверта, тож з понеділка він загнав свого бойового коня на станцію технічного обслуговування та поїхав на роботу на метро. Йому поталанило: потрапив у той дуже нетривалий проміжок часу в самому кінці вранішньої години пік, коли основний натовп вже схлинув, а потяги ще йдуть досить часто, і у вагонах хай і не вільно, але нема тієї жахливої тисняви, яка, здається, стає нормою в столичній підземці.

Він зайшов до вагону — місця, щоб сісти, не було, тоді Олексій відшукав, де приткнутися, взявся за поручень і тут усвідомив, що сорок хвилин поїздки йому абсолютно нема чого робити. Відвик за кермом, що дорогою можна щось почитати. Знічев'я він взявся розглядати пасажирів, що дружно втупилися в свої айпади, смартфони, планшети, електронні книжки та інші пристрої, здатні нести інформацію в цифровому вигляді.

Прямо перед ним сиділа жінка приблизно його віку — невисока, гарна, доладна, темноока, з каштановим блискучим волоссям — і читала щось з електронного рідера. Професійна цікавість журналіста, що пише на теми культури, перемогла: Олексій зазирнув в екран, очікуючи зустрітися там із Джеймсом Паттерсоном, Стівеном Кінгом, Джоном Грішемом або ще кимось з цієї когорти. Але в її планшеті вирувала буря мечів Джорджа Мартіна. «Дивний вибір для дорослої жінки», — подумав він і раптом звернув увагу на її руки: шкіра ніжна й доглянута, а нігті вміло пофарбовані темно-вишневим лаком. Жінка читала й усміхалася, і усмішка у неї була променяста якась, чи то так здалося. А парфум — легкий, прозорий, невагомий, із ледь вловимою делікатною присутністю… Господи, когось вона мені нагадує — став придивлятися до читачки чоловік. Маленька родимка над бровою, неслухняний вихор над чолом. Невже Ірина?

А та раптом кинула на нього погляд, потім ще один, зробила незадоволений вираз обличчя, який добре вміють демонструвати привабливі жінки: мовляв, набридли ви, чоловіки, своєю постійною увагою, — і знову опустила очі в екран.

«Очевидно, не Ірина, якщо я сумніваюся і вона мене не пізнає — визначився Олексій. — А так схожа.» Він змусив себе відвести очі й більше не дивитися на неї. Схожа, ну то й що? Трапляється. Це ж не привід роздивлятися впритул сторонню жінку.

Незабаром звільнилося місце якраз навпроти незнайомки, він сів, ще раз мимоволі глянув: шкода, що не вона — приблизно так мала би виглядати тепер Ірина.

Коли ж це було? Майже ціле життя тому. Скільки років він взагалі нічого не згадував, а тут пам'ять заходилася послужливо підносити, здавалося, задавнені й збляклі, а, виявляється, такі яскраві й живі спогади…

1. Фортуна та «п'ятак»

Справжні фірмові джинси, — які-небудь «Лі», «Ренґлер» чи «Супер-райфл», — коштували до ста вісімдесяти карбованців. Така сума видавалася Олексієві не те що непід'ємною — несосвітенною, і віддавати її за робочі штани, хай навіть і з генуезької парусини та з моднячими лейблами, він вважав чистим безумством. Напівкустарні ж псевдоковбойські панталони «техаси» з братніх країн в молодняка абсолютно не котирувалися й презирливо звалися «чухасами». Мало того, що геть усі ті чухаси: і польські «Odra», і індійські «Miltons», і решта — шилися не зі справжньої цупкої джинсової тканини, а з легкої х/б, так вона, з великого розуму виробників, була пофарбована стійкими барвниками, так що чухаси ще й не «терлися», тобто, не мали ані форми, ані вигляду. Вовку Шмульського, котрий один-єдиний раз наважився вийти на люди в подібного штибу витворі болгарського легпрому, довго й уперто дражнили індіанцем з племені «Ріла». Щоправда, й бійцем Вовчик був тоді посереднім, якщо не сказати — абияким, та справи це не міняло: гострий вуличний поговір не милував нікого, і яка тобі різниця, що ти — не Шмульський, що кепкуватимуть здебільшого поза очі, якщо ти точно знаєш: усе одно — шкіритимуться. Бути посміховищем для всього району явно не кліматило. Для урочистих виходів та променадів були в Олекси кльові брюки, шиті в ательє, але повсякденної проблеми це не знімало.

Рішення з'явилося саме собою, коли двоє козирних хлопців — Микола Чабаненко й Вовка Габелія — з'явилися на «п'ятаку» в чорних котонових «белсах», вразивши компанію наповал. «Бомба», — у захваті визнало товариство. Якби хтось і хотів, усе одно не зміг би сказати нічого поганого: крій виявився надзвичайно вправним, а холоші запрасовані «під дзвін» просто майстерно.

Лише Сашко Шварцберг, чорнявий спортивний парубок, з котрим Олексій дружив ще з дитсадка, промовчав. Уважно роздивившись ці витвори швацького мистецтва, він потім цілий вечір мовчки покурював свій «БТ», подумки прораховуючи якусь геніальну ідею. Хлопцем він був видним: вдягався так, що й фарца заздрила, знав піврайону, був грошовитим і ніколи не жмотився, коли компанією скидалися на поліпшення дозвілля. Звісно, його відчужену замисленість обов'язково помітили би, але причовгав зі своєю гітарою Сява Фортунатенко на логічне прізвисько Фортуна. Від Дзержинки до Печерського мосту між Чорною горою та Тверським завулком було чимало вправних гітаристів, але всі вони першенство визнавали за Фортуною. Та й інструмент у Сяви був — не які-небудь чернігівські дрова за п'ятнадцять п'ятдесят, — ні, грав він на концертній «Кремоні» зі сріблястими струнами, а носив її в чорному чохлі з югославського шкірозамінника.

Не знаю вже, що сказали би про його гру достойники на кшталт Джиммі Гендрікса чи Річі Блекмора, та коли в дванадцять років Сява змінив пріоритети, віддавши хард-року перевагу над звичайним «пекарем» та дворовим «дир-диром», стіни його кімнати прикрасили спочатку портрети саме цих корифеїв, потім до них додалася Сюзі Кватро в шкіряному комбезі, а невдовзі місця вільного там не залишилося. Незабаром Фортуна десь розжився львівським, яскраво-вишневого кольору, інструментом, на верхній деці котрого замість центрального отвору — розетки — обабіч струн були, як на скрипці, прорізані фігурні ефи.

Ясна річ, відтак для хлопця набули сенсу лише одні уроки — гри на шестиструнній гітарі, — а шкільні, обтяжені домашніми завданнями, перейшли до розряду важких повинностей. Хто був у Фортуни першим наставником і гуру в царині виконавської майстерності, історія звично замовчує, та вже за рік він не просто добре грав — майстерно шпарив усі соляри з нового альбому темно-лілових «In Rock», а про вітчизняну естраду — й базару нема: легко — все, що завгодно!

А тепер Сяві виповнилося шістнадцять, він був на районі першим віртуозом, котрий у межах досяжного простору конкурентів просто не мав. Щоправда, хлопці з порубіжної вулиці Підвисоцького базікали, що десь там, у суміжних кварталах, чи то на Німанській, чи то на Кіквідзе, жив начебто якийсь Зельц, що закінчив музичну школу по класу гітари, й буцімто саме він якраз і міг би конкретно позмагатися з віртуозним Фортуною. Але на власні очі цього крутого маестро ніхто із завсідників «п'ятака» ніколи не бачив, а тому за загальною мовчазною згодою визнаний він був непідтвердженою легендою, вигаданою невдатними сусідами заради власного їхнього марнославства.

Так от, з'явився Фортуна зі своєю «Кремоною», сів на лавці між Оленкою Яровою та (Шварцберг ледь помітно поморщився) Галушкою й неспішно та ревно закурив свою улюблену київську «Приму». Цей сорт сигарет останнім часом помітно зіпсувався, запах їхнього диму що далі, то менше нагадував шляхетний аромат сортового тютюну, радше — горілу солому; дівчата аж носики збрижили, але в місті традиційно проголошувалося, що «наша києвская «Пріма» лучше «Вінстона» і «Кіма», а от лаяти її вважалося несмаком та моветоном на межі із кугутством.

… Сява шалобаном відстрелив недопалка в бік урни, обережно розчохлив «Кремону», перевірив стрій, підкрутив трішечки одного кілка й заграв «Venus and Mars» з недавньої — минулорічної — платівки Пола Маккартні.^[2]

У технічному аспекті пісня ця, мабуть, не становила для Фортуни жодної проблеми, але як же він її грав! Гітара неголосно й мелодійно, лагідно й довірчо розповідала про кохання ліверпульського хлопця до його прекрасної білявої Лінди, про Сяву, про Шурка, про всіх закоханих на Землі. Виконавець не співав — за нього це робили струни. І хоча всі, хто хоч трішечки розумів англійську, точно знали, про що в пісні цій говориться, гітара-то вела своє…

Музикант завершив композицію ефектною кодою, і до слухачів за мить повернувся навколишній світ. Виявляється, зовсім поруч неслися бульваром Дружби народів легковики, торохтіли чеські тролейбуси, натужно гули, видираючись на Чорну гору, жовті «Ікаруси». Хотілося помовчати хоч би хвилинку, але… Сьогодні Сява! з гітарою! з'явився на Броді (так, скорочено від Бродвей, прозвався бульвар)! За великим рахунком слово Брод було рудиментом пишного колись сленгу стиляг кінця 50-х — початку 60-х, тобто тих билинно-незапам'ятних часів, коли щойно побудована німецькими військовополоненими вулиця офіційно звалася ще Автострадою, а не бульваром Дружби народів.

Знаєте, Сява жив на іншому кінці району, на Броді з'являвся й так нечасто, а з гітарою — тим паче, а до «п'ятака» не доходив майже ніколи. Перехоплювали. Тому доводилося користатися моментом на повну. Взагалі-то Фортуна співав тільки «Шизгару», котру під такою назвою всі й знали, хоч направду була вона «Венерою»:

А зіграти він міг будь-яку.

— Славуню, зіграй щось з «АББи», — подарувала музикантові сонцесяйний погляд Оленка.

2. Наука рахувати гроші

Легендарний диск «Arrival»,^[3] котрий восени того року, партизанськими стежками діставшись на терени Союзу, порвав на шмаття всі танцмайданчики та молодіжні вечірки країни, в липні ще тільки дописувався десь у Швеції на студії «Polar Music», а ті з попередніх, що знали в СРСР, — «Waterloo» та «АВВА», — вразили, в основному, палких любителів погоцати, ставши в коло, тому парубки, поведені на більш важкій музиці, до «АВВА» наразі ставилися зверхньо, і Олексій помітив у компанії певну «движуху»: публікою помандрувала Котіна військова панама, до котрої сипали карбованці та «срібло» — хто скільки міг. Олекса кинув «рваного», а Шурко — цілого трояка. Дівчата могли не давати на вино, — звичай не вимагав, — але здебільшого давали. Лишень коло замкнулося, Котя на правах ініціатора обвів поглядом парубків: хто піде? Як на гріх, в компанії всі були приблизно рівні. Чабаненко (він же в побуті — Чабан) та Габелія були хоч і з цього району, але тусувалися як правило на Ліхачова, а тут були начебто в гостях — не їм же… Сява відпадав як маестро. Залишалося традиційне — тягти сірники.

Несподівано озвався Шурко:

— Алексе, ходімо? — і ошелешив цією пропозицією все товариство. Навіть Фортуна забув грати на гітарі. Слова «спонсор» у вжитку тоді ще не було, але де ж це бачено, щоб той, хто завжди здійснює найбільшу фінансову підтримку товариства, сам до лавки по бухло ходив та ще й кликав із собою авторитетного парубка? А от звернення до Олексія на закордонний манер нікого не здивувало: після недавніх щовечірніх «Юстас — Алексу» з серіалу про миттєвості весни Олексіїв та Олександрів так досить часто іменували.

— А що, мені для народу не в падло, — несподівано погодився той. — Тільки ти злічи прилюдно, скільки там громадського бабла.

…Гроші рахувати Шурко навчився давно й робив це добре, про що достовірно відомо з гарантією рубль за сто. Уперше цей дар проявився в нього за вісім років і два місяці до того вечора, коли він на лавці під бузковим кущем публічно ревізував вміст вицвілої панами, що її так завбачливо пустив по колу рудий Котя.

Ще з дитячого садка в Шури й Олексія був друг — Микола Можайський.

Їх двох, Сашка й Миколку, батьки хлопців, не змовляючись між собою, повели до першого класу англійської спецшколи аж на Федорова, а Олексій пішов до звичайної, в мікрорайоні. Через цю обставину — різні навчальні заклади — він і не став учасником історії, до якої втрапили його англомовні друзяки.

… Хто із заможних київських дам за часів «дорогого Леоніда Ілліча» не знав Льва Оскаровича Шварцберга, Шуркового батька, відомого київського закрійника? Того самого, що давав свої моделі до журналу «Краса та мода», суперничаючи з провідними київськими модельєрами? До котрого в ательє на Русанівці жіночки по півроку в черзі стояли — аби пальто своє неповторне пошити?

Кияни, спитайте про нього в старих закрійників жіночого верхнього одягу, а ліпше — в своїх матерів та бабусь, бо хто знає, чи потамували за десятиліття віртуози ножиць ревнощі до видатного колеги? Решті ж прийдеться повірити на слово: майстер був непересічний. З діда-прадіда. З фамільними секретами й дерев'яними старовинними лекалами, відполірованими руками багатьох поколінь вправних Шварцбергів. А де ви бачили, щоб родина модного кравця потерпала від безгрошів'я?

…Одного разу наприкінці першого класу Сашко знайшов у бабусиному комоді під білизною сто п'ятдесят повноцінних радянських карбованців. От не чіпати би йому тієї грошви, але, як на гріх, у декого з дітлахів у дворі завелися прекрасні сріблясті далекобійні китайські ліхтарики…

— Дивись, що в мене є, — показав він після уроків купюри Миколі.

— Ого! — здивувався той.

— Хочеш, поділюся?

Розподіл відбувся в чоловічому туалеті спорожнілого першого поверху школи.

— Тобі червона і мені червона, — розкладав на підвіконні на два стосики купюри Сашко. — Тобі синя — мені синя, тобі зелена і мені, тобі синя, а мені — червона: моя ж бабуся!^[4]

Незабаром обидва стали щасливими власниками неймовірних скарбів: у кожного з'явився блискучий нікельований циліндричний міні-прожектор з Піднебесної!

Розплата настала того ж вечора: решту своєї частки — шістдесят два керебе з полтиною — Микола шляхетно віддав батькам, пояснивши просто: «Знайшов на вулиці». Ті, радянські інженери із зарплатнею сто п'ять карбованців нуль-нуль копійок на руки за місяць, ніколи такої суми просто на київському асфальті не нашукували, а тому глибоко засумнівалися: «Як це — знайшов?»

Розколоти першокласника, що росте в родині, де брехати не заведено, не так уже й складно: за кілька хвилин Можайські, додавши до «знайденої» суми витрачені на ліхтарик два-п'ятдесят, усі троє вирушили до сусіднього будинку, де мешкали Шварцберги.

Там справи виявилися кепськими: Шурко встиг зводити до магазину культтоварів мало не половину сусідських хлопчаків та обдарувати їх ліхтариками.

…Старші сиділи на дивані й пили каву: вони зналися не перший день — до одного ж дитячого садочка синів водили — та приятелювали. Малолітні розкрадачі сімейного бюджету Шварцбергів стояли посеред кімнати й рюмсали.

— Ну, гаразд, — сказав Лев Оскарович. — Микола купив ліхтарика, а решту приніс батькам. А ти ж, Сашко, куди подів свою частину грошей?

— У мене було сто п'ятдесят, — почав свої обчислення той. — Шістдесят п'ять я дав Миколі, лишилося вісімдесят п'ять. Я купив собі ліхтарик — стало вісімдесят два — п'ятдесят. Два ліхтарики по два п'ятдесят я купив Володі та Петькові; у мене стало сімдесят сім з полтиною. Там ще продавалося морозиво по двадцять вісім копійок — залишається сімдесят сім — двадцять дві. Зустрів Мишка та Віталіка — ще два ліхтарики: залишилося сімдесят два — двадцять дві. Ну, за двадцять дві я купив Світланці морозиво…

— А чому собі за двадцять вісім, а дівчинці — лише за двадцять дві? — суворо перервала хлопцеві бухгалтерські екзерсиси його мати Бела Ісаківна. — Зажмотився, чи що? Неінтелігентно якось…

– Їй яка різниця: воно теж в шоколаді, а мені в обрахунках на ціле число треба було вийти… — аргументував син і повів облік далі. — Значить, тепер у мене стало сімдесят два рівно.

Лев Оскарович раптом переможно огледів решту дорослих і з погордою заявив:

— Ви чуєте, яка в нього усна лічба? І це в першому класі! Ви тільки подивіться, яка талановита дитина! І що ж? — удавано насупився він у бік Сашка. — Ця талановита дитина замість прийти до тата й таки сказати, що в неї немає ліхтарика, цупить, як останній шлімазл, гроші в рідної бабусі!

Тут він зрозумів, що малі от-от ридма заридають, і вирішив припинити екзекуцію, не переводячи її в стадію голосного ревіння: «Ми більше не будемо!»

— Ви все зрозуміли? — грізно подивився на малюків, уже ледь стримуючи усмішку, й гримнув наостанок: — Геть з-перед очей, гицлі!

… Отже, грошові обрахунки підкорилися Шуркові давно, й суму з Котіної панами він перерахував завиграшки:

— Десять-сімдесят п'ять! Що ж брати?

Чабан, Вовка, Сява й Котя одним духом промовили «бецман», а Фортуна, прикинувши чисельність товариства, ще й додав: ««Бомби^[5] три, не менше», — на що Оленка з Галушкою покривилися. Бецман — кріплене вино «Біле міцне» — був найбільш ходовим і вживаним напоєм з огляду на співвідношення «ціна — якість»: це вам — не шмурдяк якийсь плодововигідний штибу «грушки-яблучка», але й не зарозумілий обмедалений марочний портвейн за три з гаком! Мало того, що весь район повторював слоган, що його авторство приписувалося старшому парубкові Борці Дігтяреві: «Біле міцне» — дуже смачне!», — так і коштував бецман всього карбованець і двадцять дві копійки, й така ціна була молоднякові цілком по змозі…

— Ну, гаразд, подивимось, що там буде, — взяв до уваги нюанси дівочої міміки Сашко, витяг з кишені полотняну торбу з набитим олійною фарбою трафаретом «Slade» й запропонував Алексові. — Ходімо.

Коли вони відійшли від товариства так, щоб там не було чутно їхніх розмов, Шварцберг-молодший сказав як про щось давно вирішене:

— Я пошию тобі джини, ліпші за Чабанові.

Олексій не очікував такої заяви й навіть трішечки розгубився:

— Так мені треба десь котон дістати…

— Не треба нічого діставати — в мене є, — заперечив Сашко. — Щоправда, не чорний, а коричневий, зате цупкий. Австрійський. Розкроїти батя допоможе. Прийдеш завтра по шостій вечора, ми знімемо мірки.

— Скільки це коштуватиме? — поцікавився Олекса.

— Ніскільки. Я що, тобі за гроші шитиму? — обурився друг.

— А за котон?

— А він у баті років п'ятнадцять на антресолях лежав. Я забрав — хотів собі белси пошити, а мені з Америки «райфли» прислали. Я за нього не платив — чого ж ти мусиш? Так ти зрозумів? По шостій.

— Теж белси шитимеш?

— Мабуть, ні, — остаточно ошелешив Олексія Шурко. — Скільки вже вони в моді? — спитав і сам же й відповів. — Давно. Спочатку були — кльош від коліна, тепер — і вже довго — від стегна. Що це означає?

Олекса, не надто втаємничений в тонкощі моди, не знав, як відповісти. Та й то: в Шварцбергів вдома — купи журналів мод: і радянських, і з-за кордону родичами надісланих. Вони, так би мовити, в курсі нових повівів… А в невтаємничених же як: аби не гірше, ніж у людей…

— А те, — не дочекався відповіді юний знавець, — що вони незабаром відійдуть! Їх що, в Європі носять чи в Штатах? Вони давно болт з лівою різьбою поклали на белси. Треба шити прямі штани. Ну, я тобі каталоги дам — сам подивишся. У мене й фурнітура є: зіпер, лейбли, ґудзик — я ж собі шити хотів, і машина в нас німецька, шов дає — з нашими не порівняти! Та ми тобі такі штани забацаємо — ніхто від фірмИ не відрізнить…

До гастронома залишалися лічені кроки, та от спокуса бухнути винця зі спантеличеного Алекса кудись випарувалася.

Коли гонці,^[6] затарені «Кримською фетяскою» за два сорок — для дівчат і трьома звичайними, по нуль-п'ять, «бецманами» для решти, а ще — ковбаскою, батоном, сирками «Дружба» та шоколадкою для тих-таки дівчат, поверталися на «п'ятак», Сява грав, а Оленка Ярова дзвінко виводила, точно по нотах:

Заради справедливості треба завважити, що існував досить популярний стьобно-вуличний псевдопереклад тексту цієї пісні:

— але цю пародію Сява люто не поважав і ніколи не виконував.

3. Історія про старовинні лекала

Лев Оскарович, — міцний енергійний чоловік середніх літ, — ретельно обміряв Олексу, звів очі до стелі, щось вираховуючи, і кинув Сашкові:

— Принеси відріз.

Змірявши жовтим швацьким сантиметром пласт, — інакше й не назвеш, — неймовірно цупкого коричневого котону, наказав синові:

— Дай лекал!

— Котрий? — перепитав той.

— Середній, — уточнив батько.

Олексій не вперше чув, як старший Шварцберг, якого він, до речі, звик звати попросту дядьком Левком, — знав-бо з дитинства, — титулував цей швацький прилад словом чоловічого роду. Чому — він здогадався значно пізніше: польською ця необхідна для кравецького ремесла кривуля зветься krzywik, і майстер просто підсвідомо переніс граматичну форму з однієї мови до іншої. А про історію цих фамільних лекал довідався не так давно від Сашка, але заговорити на цю тему з дядьком Левом він ніколи б не наважився.

… Династія єврейських кравців Шварцбергів походила з польських земель. Віками в своєму замку на горі жили тамтешні пани: не надто родовиті, але маєтні, загонисті та ґонорові, — які-небудь чи то Пшитульські, чи то Запшеченьські, — а попід горою розкинулося містечко, де й стояв добротний будинок, в котрому народилися всі Шварцберги із Львом Оскаровичем включно. І вони повік-віків, скільки сягала пам'ять їхніх родинних переказів, обшивали упшеймих^[8] власників замку, шанованих членів їхніх родин, челядинців, навіть — лакеїв укупі з підпанками й нахлібниками-дармоїдами. А пани, — спочатку в кунтушах та жупанах, потім — у фраках чи сюртуках, — швендяли світами: то до Варшави їм було треба, то — аж до Відня ба й до самого Парижа, — і не завстидалися там жодного разу через власне вбрання чи одяг почту.

Століттями збиралися Шварцбергами секрети фамільного ремесла, а носії тих таємниць ретельно стежили, щоб не вийшли їхні надбання за межі родини. Кожне покоління щось додавало до того мистецтва: хто — довершений прийом розкрою, а хтось — унікальне саморобне лекало. Деякі з тих лекал були старшими навіть за прізвище Шварцберг!

…У дев'ятнадцятому столітті вуйко цісар, котрому тоді належала провінція, де мешкав клан віртуозів голки, вирішив, що для його володінь традиція євреїв не мати прізвищ нікуди не годна й наказав цим підданим родовими іменами негайно позаводитися. Наказано — куди подітися? Взялися вигадувати прозвання — хто на що здавсь. Той став Вайсманом, цей — Розенблатом, отой он — Гольдштейном, один навіть Гольдманом зажадав бути, а Борух, пра-пра-прадід Сашка, не переймався: подивився на гору, увінчану панським замком, і став Шварцбергом.

Коли відгуркотіла гарматами Перша світова й цісарці пішли собі геть на виступці, до міста повернулася довгоочікувана польська влада, а пан Томаш, тодішній власник палацу на пагорбі, швидко вибився в якесь начальство й переїхав до столиці воєводства. Та шив одяг він усе одно в «свого» кравця, дотепного Ушера, котрий, для зручності сусідського слов'янського населення, поза родиною звався Оскаром. Нікого не здивувало, коли Оскар спритно надбав, крім достойників із замку, незліченну клієнтуру з учителів, бухгалтерів, повітових урядовців і місцевого лікаря, а згодом поширив сферу свого впливу й на їхні посемейства: мало того, що костюм чи сукня виходили в нього ліпші й дешевші, ніж у склепі,^[9] що були добротнішими, — змодельований ним одяг приховував недоліки фігур замовників. До того ж він мав неабиякий нюх на моду й часто-густо вигадував нові фасони незгірш від паризьких колег і напевне ліпше за варшавських.

А п'ятої весни по відновленню польської влади доля дала Оскарові сина Ар'є-Лейба,^[10] котрого з відомих вже міркувань поза родиною звали Левком. Хлопець удався в батька: з восьми років допомагав у майстерні, у дванадцять управлявся із «Зінґером» нарівні з татусем, а до шістнадцяти й крій засвоїв так, що Шварцберг-старший передав йому частину своїх постійних замовників — не найгрошовитіших, але менш з тим!

Шістнадцять Левкові виповнилося в червні тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року, а у вересні почалася війна з німцями. Та що хлопцеві було до того: вік у нього непризовний, німці, казали дорослі, такі самі, як австріяки, а тих старші добре пам'ятали: культурний європейський народ. Значно більше за розмир з германцями хвилювала й бентежила Левка сусідська Зоська — вилицювата білява юнка з великими сірими очима. Здавалось би, разом росли, все життя була дівка як дівка, нічого не те що визначного — вартого уваги: худе, цибате та ще й язикате. В дитинстві цукерками пригощала, потім чіпляла й дражнилася, а останніх років зо три геть не помічала, не здоровкалася навіть. І раптом цієї весни — коса з руку завтовшки, густі опахала вій, тонкий над округлими ладними стегнами перехват, — двома долонями, здається, обхопиш, — а під сорочкою — виразні півкулі молодих пружних грудей. А сама очима поблискує: «Здрастуй, Левцю!» — той одразу раків пече. Вона ж кине півусмішку — не йому навіть, а так, між іншим — і йде собі, гожим задком ледь погойдуючи. Оскар хитро позиркував, підсміювався буцімто про себе й підморгував синові, змушуючи Левка ніяковіти ще більше, а мати, теж зауваживши таку новину, якось за обідом почала:

— Ти вже став дорослий: он на дівчат заглядаєшся… Ти ж май голову на плечах: дивись, не приведи в хату не те, що нам треба…

Від несподіванки старший Шварцберг аж захлинувся й закашлявся. Жінка заходилася ляскати його по спині, він невдоволено махнув рукою, щоб припинила, відклав убік ложку та вперся в неї довгим уважним поглядом мигдалевидних, трішечки вирячкуватих очей.

— Що ти на мене витріщився, мов ксьондз на пейси рабина? Я що, вже не можу сказати? Ти бачиш, як він на неї дивиться?

Оскар незворушно мовчав, і це заводило його дружину ще більше:

— Ти що, не вгледів, як вона перед ним дупою крутить?

Чоловік знову — анітелень, і тоді вона кинула найвагоміший, як їй здавалося, аргумент:

— Я — мати, і я краще знаю, що моїй дитині треба!

– Ідо, — нарешті озвався кравець. — Він уже завтра зібрався когось привести, що ти такий геволт^[11] здійняла? А на кого йому ще задивлятися, як він зранку до ночі за машинкою, по гулянках не швендяє, а по сусідству, крім Зоськи, жодної молодої дівки нема? І я тобі таки скажу: моя мати теж краще за всіх знала, що мені треба, та якби я її послухався, зараз тут рейвах вчиняла би не ти, а таки Циммерманова старша донька Лія.

Факт наявності в неї два десятиліття тому суперниці із заможної родини неприємно вразив Іду, але вона була не з тих, хто швидко здає свої позиції в спірках із власним чоловіком:

– І ти думаєш, що вона зараз сказала би тобі щось інше? А ти, може, не знаєш, що Лія та Зоська — не одне й те саме? Порівняв — єврейку та шиксу!^[12]

Оскар, не доївши свого улюбленого колте буречкіс,^[13] підвівся, підійшов до буфету, витягнув пляшку «Виборової», котра стояла там не знати з яких часів, відкоркував, набулькав собі в кухоль мало не половину, одним махом проковтнув, повернув горілку на поличку, гмикнув і пішов геть з кімнати. У його домашніх мову відібрало: батько такого ніколи не робив, він взагалі був практично непитущим, хіба що заради великого свята міг вицмулити маленького келишка… На порозі кравець зупинився, озирнувся, кинув присутнім:

— Я сьогодні більше не працюватиму, — і вийшов на подвір'я.

Ні, він таки добре знав, що Лія та Зоська — не одне й те саме, що віра й традиція вимагають від єврейських чоловіків брати шлюб виключно з одноплемінницями-одновірками. Відав і ще одне: не хотів він замолоду ані сракатої багатійки Лії, ані стрункої пишноволосої Іди — позирав захоплено на Зосьчину тітку Марисю, вилицювату русяву красуню з великими сірими очима, з важкою — з руку завтовшки — косою, з тонким, — здається, двома долонями обхопиш, — станом. І їй він також явно подобався, а такого в невеличкому містечку не приховаєш. Та її батько, Зосьчин дід, перестрів його якось на вулиці й твердо сказав:

— Ти, парубче, на нашу дівку марно не заглядайся: хоч і достойні ви, Шварцберги, люди, та й майстри на все воєводство перші, а за жида^[14] я її не віддам: не хочу, щоб мої онуки були ні те, ні се. У вас нація — по матері, у нас — по батькові, таких дітей ані ваші своїми не визнають, ані поляки.

Невдовзі Марисю видали заміж десь — чи не від гріха подалі — аж в Радом, а за рік по тому Оскар взяв за себе привабливу Іду.

Звісно, думав він, знати про те дружині й дітям необов'язково, і не здогадувався, що довгоязикий містечковий поголос давно вже доніс не лише до Іди, а й до Левка, переповідання про ту давню історію.

…Польське військо запекло відбивалося, але виходило в нього кепсько: німецька армія, чисельніша, більш вправна й значно ліпше озброєна, неупинно просувалася з боями на Схід. Сусіди базікали, що вона вже взяла Краків і навіть Львів, а до них, мовляв, досі не прийшла лише тому, що в містечку ніякого гарнізону вже років двісті нема. І як доказ наводили, що обидва місцеві поліціянти щезли: вже доби зо три — як у воду впали. Що правда, те правда: останніми днями їх дійсно ніхто не бачив.

Але Левка те все не обходило: почалася осінь, і треба було збирати врожай на городі за околицею. Звісно, Шварцберги вже давно могли обійтися без власної картоплі та різних там гарбузів-помідорів — статки дозволяли; та й скільки там зиску з тієї городини — мороки більше, але мудрий Оскар постановив, що мати клапоть землі й не обробляти його означає бути шлепарем й останнім ледащем, що неповага до землі — гріх не менший, ніж споживання сала в піст напередодні Пуріму. Усі йому притакували — а чому би їм не погодитися, бо хто піде працювати на город? Сам батько, котрий не розгинаючись заробляє з ранку до ночі? Мати, на котрій весь дім, чи ці дві малі кози — сестри Рівка із Софкою? І щоб ви не сумнівалися: таки так, це буде саме Левко.

Того ранку мати зібрала йому в торбу окраєць хліба, кілька варених яєць та велику пляшку кислого молока, він відшукав у коморі лопату, порожні лантухи й замислився: скільки ж їх брати?

— Ти що, боїшся, що Войцехова шкапа перетрудиться, якщо привезе назад кілька порожніх зайвих мішків? — розвіяв синові сумніви Оскар. — А що ти робитимеш, як тобі не вистачить? Другий раз підеш копати й знову проситимеш сусіда, щоб він тобі привіз з городу твою картоплю?

Якби Войцех, батько привабливої Зосі, знав ідиш і почув ці слова, на таку неповагу до свого коня він би образився, не зважаючи на давнє — з дитинства ще — приятелювання з Оскаром: він же не називає сусідський «Зінґер» тріскачкою! А, взагалі-то, вони жили дружно й допомагали один одному: чи привезти щось, чи пошити — усе безвідмовно й по-сусідському безкоштовно.

Літо тридцять дев'ятого в Польщі видалося сухим та спекотним, картопля вродила дрібна, знати б — так і марудитися не варто: у добрі роки на цій землі майже з кожного куща — мало не відро, а тут з трьох — трохи за половину. Та Левко тим не засмучувався: молоде сильне тіло вимагало руху, і він раз по раз вивертав із землі з-під сухого бадилля невеликі, трішки більші за добру сливу, бульбаки. Піщаний ґрунт батькового городу вже давно забув дощ і пахнув пилом.

Мішків — подумав він — зайвих буде чимало. Хоча, можна в них напхати гарбузи: їх, — невеликі, але добрі, як навмисно калібровані, тверді та янтарні, — усі два десятки він ще зранку позносив на межу. Сонце піднялося й палило так, наче був липень, а не вересень. Повітря прогрілося, й легкий вітерець, що шелестів сухим листям сусідської невисокої — ледь у людський зріст — невдатної через посуху кукурудзи, не приносив жодного полегшення. Сорочка під пахвами намокла й потемніла півкружалами, і йому все частіше доводилося витирати з лоба рясний піт. Пилюга, хоч як він намагався її не здіймати, таки курилася, піднімалася в повітря, сідала на чоло й лишала на полотні рукавів сірі неохайні смуги.

Скільки він уже порався на городі, Левко не знав. Судячи з того, що сонце стояло високо, а він накопував уже п'ятий мішок, час був десь обідній. Варто було лише подумати про обід — одразу з'явився голод і нагадав про свою появу, засмоктавши всередині під грудьми. Хлопець застромив лопату в землю і попрямував до куща бузини на межі, під яким він схоронив свій харч. Він глянув на свої руки, аж чорні від землі, здивувався, як таке може бути: ґрунт на їхній ділянці піщаний, сірий, а руки он які… Він і гадки не мав, як їх тепер мити… Не кисляком же? Раніше, коли вони ходили на город удвох із батьком, той завжди прихоплював фляжку з водою для цього. Він хотів почухати потилицю, вже підніс руку, та вчасно схаменувся — брудна ж! — і тут почув, що хтось біжить стежкою, що вела з містечка до городів крізь невеличкий молодий гайок. Дивно — зчудувався він: кому це закортіло ганяти щодуху по такій спеці?

З приліску вихопилася Зоська й понеслася до нього: коса наполовину розплелася й мотлялася кінським хвостом на всі боки, а груди підстрибували в такт крокам.

— Левку, Левку, тікай, — в три прийоми через задишку промовила вона.

— Куди тікати? Чого? — дивом здивувався він.

— Вони забрали всіх твоїх… Батька. Матір. Дівчат… приїхали на легковику, три мотоцикли з автоматниками, за ними — дві криті вантажівки, і всіх забрали. І Циммерманів забрали… І Гольдманів… З ними був поліціянт тутешній — Збишек, він усіх і виказував… Вони всіх забирають!

— Хто вони, кого — всіх? — перепитав хлопець.

— Німці. Всіх ваших — жидів.^[15] Збишек, пся крев, місцевий, усіх знає, він і за тебе питав, а пан Оскар: «Його нема, він до Кракова по доклад^[16] поїхав». А той, курва, посміхається: «От і добре, там в ґетто й зустрінетесь». Левку, тобі не можна додому, тікай!

— Куди ж мені тікати?

— До росіян! Там ваших не чіпають, у них навіть міністр Каганович є! А додому тобі не можна, Збишек тебе обов'язково викаже! — гаряче зашепотіла Зоська. — Тікай, тікай до росіян, їхнє військо вже піді Львовом!

— А як же батько, мати, сестри? — засумнівався він.

— Ти думаєш, їм легше буде, якщо тебе поряд із ними ув'язнять? Ще невідомо, що з ними зроблять! Твоє діло зараз самому врятуватися!

— Мені все одно треба зайти до своєї хати, — помовчавши кілька хвилин, твердо сказав він. — Я вночі сходжу додому, а тоді піду на Львів. А до темряви пересиджу у вашій кукурудзі.

— Скажи, що тобі там треба, я принесу, — запропонувала Зоська.

— Те, що мені треба, ти не знайдеш, — відмовився Левко.

… Уночі він пробрався на своє подвір'я, крізь навстіж розчахнуте вікно — вдень же спека була — добувся в хату, навпомацки, не запалюючи світла, пройшов у батькову майстерню й зібрав усі фамільні лекала, загорнув їх у шматок підкладки, зав'язав міцною валовою ниткою, прихопив піджака від костюма, зшитого батьком на синове шістнадцятиліття — таки осінь, хтозна, яка погода буде завтра чи післязавтра, і тихенько, намагаючись не створювати жодних звуків, знову у вікно поліз з хати. У дворі, ховаючись у тіні бузку, із саквами стояла Зоська.

— Левку, — стиха покликала вона. Хлопець аж сіпнувся від несподіванки.

— Я тобі тут зібрала в дорогу попоїсти… — вона простягла йому торбу й перехрестилася, щось шепочучи про Єзус-Марію. «Дивна, — промайнуло в нього. — За аіда в своїх богів просить». Подумав так — і завстидався: просила ж за нього.

— Йди, — сказала Зоська. — І повертайся після війни живим і здоровим.

Він хотів поцілувати її на прощання і — не зважився.

… Приїхати з СРСР до рідного містечка Лев Оскарович зумів лише на початку сімдесятих, взявши туристичну путівку до Польщі. Він не шукав своїх, — напевне знав, що вони згинули в Краківському ґетто, — хотів побачити рідні місця, батькового кумпеля Войцеха, а надто — Зоську.

У їхній хаті жили чужі люди, а Войцехової не було зовсім: на місці його обійстя стояла недоладна, схожа на хрущовку, п'ятиповерхівка. Що сталося зі старим будинком і куди поділися його мешканці, нові господарі родового гнізда Шварцбергів не відали.

От одне з тих старовинних фамільних лекал так і сяк прикладали до відрізу цупкого котону, приреченого стати модними, як в забугорних журналах, штанами, мудрований Лев Оскарович і його син Сашко:

— А якщо кокетку?

— У крайньому разі робитимемо кокетку.

— Таки все вийде, — підсумував відомий закрійник. — Сьогодні покроїмо, завтра Сашко пошиє, а вже післязавтра ти зможеш вишивати козирем не те що тут на Броді, — сяйнув знанням сленгу й неофіційної топоніміки старший Шварцберг, — а й хоч на Хресті.^[17] І дуже добре: ніякої кокетки на, перепрошую, сраці.

— Льово, — голосно обурилася на кухні його дружина Бела Ісаківна. — Що це за слова? Ти модельєр, чи я вийшла заміж за сантехніка?

Майстер пустив повз вуха філіппіку — треба оце тобі слухати чоловічі розмови? — і дуже серйозно сказав Олексієві:

— Ти от що, друже: ні в якому разі не надумай йому, — тицьнув вказівним пальцем в сина, — платити грошима чи пляшкою! Фарт зіб'єш на все життя. Перша річ шиється від усієї душі, хорошій людині й безкоштовно! Так робив мій батько, батько мого батька, дід мого батька, ну, і так дальше…

— Я вже казав, — пояснив Сашко.

— Він казав, — гмикнув дядько Лев. — Аз ох-н-вей!^[18] Він сказав! То ти казав, а то я прошу. Олексо, чуєш: це дуже важливо.

Що залишилося Олексієві? Він кивнув головою.

4. Справи конторські

Саме в ті дні, коли чоловіки з родини Шварцбергів мудрували над Олексієвими брюками, Печерськом — старим і новим — поповзла паскудна звістка, що на схилах Дніпра якісь чуваки так якісно відбуцали Ігоря Гамзєєва на прізвисько Сорока, що він уже кілька днів не може вийти на вулицю через побої. Понесло туди цього Сороку з його Ксанкою на «Супер-8»^[19] покататися. А там буцімто він і потрапив під роздачу з традиційною зав'язкою: «Скока врємя-дай закуріть-дай дєсять копочєк»… Сорока грав на ударних у шкільному рок-гурті, яких чимало розвелося останнім часом, і звалися вони, як один, «групами», бо бути ансамблем, як який-небудь зачуханий ВІА — чистої води западло, а бенди на наших теренах так і не прижилися. Музикант, а не який-небудь підпільний каратіст, Сорока не зумів відмахатися від шести пар вправних зальотних кулаків, які добряче приклалися до його табла, а тому змушений був прикладати до синців якісь свинцеві примочки, котрі були тепер, як ті карі очі, перепрошую, абсолютно «до сраки», і побої остаточно не зійшли, а лише перетворилися з фіолетових на жовті… Головна заковика й притичина полягали в тому, що Сорока був… з контори. Ні, не з тієї, що глибоко бурила, це було би занадто… З Чорної Гори.

Якщо ви не знаєте, конторами в ті часи називалися молодіжні неформальні угрупування. Епоха дворових і вуличних «кодл» та «шобл» відходила в минуле в міру того, як дорослішали старші брати, і практично закінчилася десь на самому початку сімдесятих, йменуватися ватагою було якось несолідно, бандою чи шайкою — занадто кримінально… І нові часи витягли на світБожий нове слово — контора. Основною функцією контори був захист суверенних прав як всієї спільноти, так і кожного окремого її члена. Ні, були, звісно, контори, що носили певні ознаки кодли з шоблою чи навіть банди — аґресивні та кримінально орієнтовані; такі довго не трималися: одна частина хлопців «сідала», друга — тікала від арештантської долі до армії, і все, коротка її історія залишалася хіба що в паперах райвідділу міліції. Справжня контора була стабільною: існувала протягом хоча би кількох поколінь молоді в межах одного, як правило, мікрорайону і поповнювалася місцевими мешканцями. Були, щоправда, декілька контор в центрі, на Хресті та Бессарабці, що комплектувалися вихідцями з усіх районів і вважалися поважними й центровими; потрапити туди було важче, ніж до загону космонавтів.

Кожна контора мала свою територію — кілька провулків або вуличок з прилеглими дворами; велику довгу вулицю — проспект чи бульвар — зазвичай ділили кілька контор; районом називалася сукупність територій, підконтрольних спільноті союзницьких контор, і це не мало нічого спільного з адміністративним розподілом міста. Бессарабського, скажімо, району для міськвиконкому ніколи не існувало, але спробував би хтось щось таке прогнати хлопцям з Басейної, Дарвіна чи Кропивницького! «Я в себе на районі», — означало не лише «на своїй території», але й «під захистом».

Ніяких «королів», на відміну від вулиць та дворів попередніх десятиліть, в конторах не було — їхні лідери звалися основними, і не обов'язково основний був один: часто-густо їх було двоє-троє, і такий стан речей забезпечував своєрідну вуличну демократію. Статус основного не був довічним, він важко завойовувався, проте одразу втрачався, якщо його носій упоров несолідний вчинок усупереч неписаним законам вулиці чи, не приведи Господи, забздів. Кістяком контори, її ядром були чотки парубки: хоч і не основні, але зі стійким авторитетом на районі. Їх «поважали» — і цим сказано все. Кожна контора, як комета, мала крім ядра ще й хвіст — з малих і шнурків. Ну, малі, вони і є малі, а шнурки, слабкодухі хлопці, що не вміли себе поставити, «бігали по шостій лінії», тобто були в контори на побігеньках, а за це на них поширювався конторський суверенітет. Окремо стояли музиканти: наприклад, Фортуна жив на Чигоріна, формально вважався тамтешнім, але за нього піднявся би майже весь новий Печерськ. Хай там як, але контора підписувалася за кожного свого члена, неважливо, основний він, «чоткий», малий чи навіть шнурок, і, зачіпаючи одного, ти зачіпав усіх, а це могло бути від кількох десятків до кількох сотень юнаків від чотирнадцяти до вісімнадцяти, у переважній своїй більшості — не з боязких.

П'ятак не був конторою в повному розуміння цього слова, та й постійних учасників збиралося там десятки із півтора, але це були такі хлопці, що своїми їх вважали і на Філатова, і на Чеській, і на Кудрі, і навіть на Ліхачова, не говорячи вже про Дружбу народів та Чорну Гору.

Отже, Сорока був з контори, що звалася відповідно до топографії Чорною Горою, і він був музикант, так що всі неписані кодекси зобов'язували Чорну Гору заступитися за нього, а крім Гори це залюбки зробив би багато хто: його добре знали по школі.

Примножував народний гнів той факт, що відметелили його, коли він був з герлою, причому не просто з якоюсь лівою хуною — із власною чувіхою. Вулична тодішня традиція не рекомендувала неславити чувака, якщо він ішов із тьолочкою, і навіть законні розбірки краще було відкладати до іншого разу, коли він буде без неї. Тут уже роби, на що вдавсь: вираховуй, перестрівай, чекай під парадним чи школою сам або з друзями… А при ній — ну, не зась, але… несолідно, тим паче, що завтра на його місці можеш опинитися ти сам. Та останнім часом в Києві розвелося чимало агресивної шелупоні, що болт забила на традиції, навпаки, при дівчині куражилася ще більше. Не факт, що всі, готові негайно вписатися за Сороку, були ревними охоронцями старовинної настанови не позорити при тьолці і самі не вчинили би так само, як невідомі нападники, але тепер і вони палали праведним обуренням та були готові негайно підірватися та їхати в будь-який район розібратися з кривдниками. Головне питання було — куди само мчати, бо ані Сорока, ані його Ксюха не знали жодного із цих поців^[20] навіть в лице.

Пікантності ситуації додавало те, що «Супер-8» змонтували на схилах Дніпра неподалік від ресторанів «Кукушка» (от «Зозулею» її назвати — язик не повертається й рука при клавіатурі не піднімається) та «Курені», в парку, що був чимось на кшталт вотчини контори Сокола — угрупування, де незмінним основним був Юра Соколов, цьогорічний випускник тієї ж школи на Івана Кудрі, де вчилися й Сорока з Фортуною, і Сашко Шварцберг, і — донедавна — сам Олекса Дем'яненко, а Юркова, мати, Лідія Сергіївна, викладала в Сороки українську мову в середніх класах.

Сокіл, довідавшись, що сталося на теренах його контори, вирішив, що це — формене неподобство, та вчинив ціле слідство, але жодної зачіпки знайти йому так і не вдалося. За всіма ознаками виходило — залетні. «Коли знайдете — не забудьте покликати», — сказав Сокіл, особливо натиснувши на слово «коли», буцімто й думки не допускав, що можуть не відшукати. А якби це сталося, нічого хорошого Сорочим кривдникам не світило: Соколова контора діяла в таких випадках швидко, зухвало й безжально.

Взагалі-то Печерськ стояв тоді в Києві дуже впевнено: воювати з ним майже нікому не кортіло. Відносини з сусідами перебували в стані стійкого приязного нейтралітету: печерські абсолютно спокійно їздили купатися на Золотий пляж чи на Тельбін^[21]і тамтешній — березняківський та русанівський — молодняк їх не зачіпав, зі Сталінкою та Червоноармійською — навіть старші не пригадували якоїсь більш-менш пристойної бійки. З Бессарабкою відносини теж були скоріше дружніми, а Шулявка, Святошино, Євбаз, Лісовий масив та Борщагівка були надто далеко й ділити з ними не було чого.

Вуличний епос розповідав про давні грандіозні війни з Подолом, де Печерськ із Бессарабкою були союзниками; тоді ще буцімто зажила великої слави контора з Пушкінської, котра теж вважалася чомусь Бессарабкою, під гучною назвою «Королівство». Та на сьогодні Королівство було — самі малолітки років по тринадцять — п'ятнадцять, піднялися й набрали авторитету в тих краях інші: «Сонечко», «Протяг», «Зелень» та «Льодяна»; і не підминали вони під себе «Королівство» виключно з огляду на його колишні бойові заслуги. Ну і, мабуть, сказали за нього «старики» — молоді мужчини, що через вік та сімейний стан уже відійшли від справ конторських, але не так давно, щоб їхній авторитет забувся й слово нічого не важило.

Поділ же, ослаблений масовим розселенням блощичників-комуналок — головного джерела традиційно босякуватих і відчайдушних парубків — по нових мікрорайонах, уже не міг тримати шишку на весь Київ і перетворився на таке собі удільне князівство: перспектива опинитися там самому у вечірній час ще таїла в собі дуже ймовірну можливість не надто приємних наслідків, але на зовнішню експансію району живої сили вже не вистачало, та й бійцівський запал став не той…

Виняток становив ледь пригашений багаторічний конфлікт з вулицею Щорса, котрий щозими перетворювався на справжню війну, яка тривала з перемінним успіхом. І для цього було декілька вагомих причин.

Вулицю ту років десять-п'ятнадцять тому геть забудував своїми відомчими багатоповерхівками потужний оборонний завод всесоюзного значення, і квартири там, ясна річ, давали, в основному, тим, у кого були діти. Тепер ця малеча повиростала.

Щорсів було багато і вирізнялися вони згуртованістю: всі ходили спочатку в одні й ті само відомчі ясла, потім — до заводського дитячого садка, звідки дружно переходили до школи, яку завод теж вважав своєю в силу встановленого шефства та чималих коштів, що вкладалися ним у її розвиток. А ще завод мав свій спортклуб із багатьма секціями, в тому числі — боксу й боротьби, до котрих дітей заводчан приймали в першу чергу. Чисельність та єдність породжували неабияку зухвалість, навіть — нахабство. Фактично щорси були однією величезною конторою, і з цим неможливо було не рахуватися.

Поряд з ними, а вони вважали — на їхній території, знаходилося верхнє поле Центрального стадіону, на котрому взимку заливали величезну ковзанку. Там вони почували себе вдома, зайд особливо не жалували, до того ж було щорсів на ковзанці завжди чимало. Агресивні дії з метою зав'язати бійку: чіпляння плечем, вербальні образи, ліві безпідставні пред'яви — називалися словом плигати. На ковзанці щорси часто плигали на чужинців. Якось вони вдесятьох завелися з трьома незнайомими парубками. Один із захожих, худорлявий чорнявий хлоп років вісімнадцяти, влаштував їм показовий сеанс безжального мордобою, за пару хвилин поклавши всіх місцевих на кригу — остудитися. Він махався, як античний герой: неймовірно вправно ухиляючись від ворожих ударів, залишався неушкодженим, а сам звіздячив з обох рук так, що криваві шмарклі його супротивників розліталися на всі боки. Ті двоє лише спину йому прикривали, і робили вони це так вправно, що ставало очевидним: таку тактику трійця застосовує далеко не вперше. Що характерно, по чесняку до переможців згодом не повинно було виникати претензій: знайшлося би море свідків, що з їхнього боку це була отвєтка, справа, як відомо, абсолютно праведна. Пізніше з'ясувалося, що нарвалися ці щорсівські телепні на майстра спорту й чемпіона України з боксу, відомого всій Солом'янці Валерку Чигирина, ну, самі ж плигали, така, значить, їхня планида…

Минулої зими на ковзанці у печерян зі щорсами вибухнули швидкоплинні жорстокі бойові дії, спричинені чимось подібним до того, що сталося тепер із Сорокою. Когось на ковзанці відметелили, але кого — встановити вже неможливо, свідки й учасники тих подій кажуть тепер абсолютно різне, але коли Ліхачова, Чигоріна та Кудрі з усіма своїми споборниками та союзниками завалили на верхнє поле, там уже відбувалося, наближаючись до кульмінації, епічне рубилово: «хазяї» не на жарт махалися з Червоноармійською, потроху схиляючи шальки терезів на свій бік. Священний принцип дворових єдиноборств: «двоє в драку, трєтій — в сраку» — у таких випадках сили явно не має: печерська юрма з ревом вдарила у фланг щорсам, вирішивши долю побоїща.

Хай там як, але цього разу у справі про побиття Сороки щорси були явно не при ділах.

5. Про силу згуртованої команди

До речі… Олекса та його друзі зростали собі пацани-пацанами: у війну грали, в сищики-розбійники (всі тротуари в районі стрілами крейдяними вималювали), у дворовий футбол, іменований «дир-диром», установивши замість воріт дві пари цеглин. Знов-таки традиційні дитячі забавки: квач, штандер, ті ж піжмурки. Траплялися сварки й бійки, навіть носи розбиті не такою вже рідкістю були, але все — по-дитячому, без злоби: сьогодні відлупцювали одне одного, надулися: «Я тобі це ще згадаю!», а назавтра — знов друзі. Старшання стрімко почалося в дванадцять років, коли пацани з паралельного п'ятого «Г» класу (що за мороки їх тільки взяли?) глибокої осені після занять на другій зміні гуртом відлупцювали поодинці половину Олексиного класу. Олексі тоді теж перепало, хоч і несильно, а він у вересні травмував коліно, та ще й як: і в лікарні лежав, і вдома, в гіпсі п'ять тижнів: не так давно зняли, тоді саме з ціпком шкутильгав та по електрофорезах швендяв — який з нього боєць?

Як на біду, головний отаман і заводій хлопців з Олексиного класу Микола Чабаненко, саме той, що потім красувався на районі, вишиваючи в бездоганних котонових белсах, того дня в школі не був: не виключено, що й прогуляв, він такі штуки вже тоді чинив запросто, а в шостому залишився на другий рік.

— Ну, не раз-два-три-п'ять! — розлютився він, назавтра довідавшись про свавілля, скоєне «гешками». — Всяке «ге» буде наших пацанів метелити! Ребзя, такого спускати ні за що не можна!

На перерві до «гешок» був висланий парламентер із жорсткою вимогою: після уроків — розбірки на шкільному подвір'ї. На їхнє зауваження: «В нас шість уроків, а у вас — п'ять» було дано відповідь: «А ми почекаємо».

Сорок п'ять хвилин були витрачені з толком на складання диспозиції та розстановку сил. Коли розпалені вчорашніми перемогами кривдники вилетіли на ґанок, на подвір'ї, ставши в ряд спинами до невисокого бетонного паркану, на них чекало всього п'ятеро: Сироп у збитій на потилицю кролячій шапці, товстун Уманський, маленький на зріст Вітько Зуб, художник Ляхов та Олексій зі своїм костуром.

— Оце й усі? — презирливо гмикнув Іванча — ватаг «гешок» Петько Іванків.

— Не всі, — запевнив його Андрій Кобза, вилізши з найближчих кущів і ставши до шеренги.

— Далеко не всі, — підтвердив Сява Фортуна, вилізши з-за паркану. За секунду він був поряд зі своїми. А потім щомиті з усіх боків з різних закутків з тими ж словами з'являлися нові й нові бійці й ставали в шеренгу.

— Скільки їх? — занервував Гоша Шляпкін, зметикувавши, що від вчорашньої чисельної переваги не лишається й сліду.

Вигаданий Чабаном прийом спрацював: рішучий бойовий настрій суперника, що володів ним відучора, було підірвано.

Практика показує: якщо в таких випадках не знайшлося того, хто одразу зацідить у пику котромусь із ворогів, то почнуться розмови й бійки не буде. Принаймні, масової.

— Ну, давайте, починайте, — сказав Чабан, розминаючи кулаки.

— А чого це ми? — перепитав Крейда, він же Сява Крендельков.

— Ну, вчора ж починали, — крізь зуби вичавив Микола.

— Сьогодні ваша черга! — нахабно заявив Іванча.

— А дзуськи! — заволав Кобза. — Вчора ви напали, коли ми не чекали й гадали, що ви друзі. А ну, нападіть, коли ми готові!

Потроху до розбірки втрутилися всі, почали щось кричати, зчинився такий галас, що вже розібрати щось було марно й сподіватися.

Якийсь старший хлопець, здається, з дев'ятого класу, що якраз проходив повз, одразу зрозумів, що до чого, й громоподібно гаркнув:

— Всі цитьте!

Менші принишкли від несподіванки, а він авторитетно заявив:

— Так ви нічого не вирішите. Хай ваші основні говорять, а решта мовчить. А ще краще — хай вони поб'ються.

Ця ідея Чабанові сподобалася, він зняв куртку, віддав її Кобзі, вийшов на вільне місце й гукнув:

– Іванчо, ну?

Той зняв пальто, віддав Гоші Шляпкіну, відвів Крейдину руку, що уперто тицяла йому свинчатку, — мовляв, не треба, й встав проти Чабана.

Старшокласник, що хотів був піти собі, залишився й зацікавлено дивився, що буде далі. А там було на що подивитися, хоча Олексієві дійство спочатку не сподобалося. Це було ніяке не рубилово, навіть не махач — дуель якась: бійці танцювали в стійці один довкола одного, роблячи обманні рухи й фальшиві замахи. Ногами й нижче пояса не били: тоді хлопчачі правила цього ще не дозволяли. Чабан декілька разів спробував атакувати потужними одиночними ударами, але Іванча досить вправно пірнав йому під руки. Займатися боксом в ті часи брали з чотирнадцяти, хлопцям йшов тринадцятий, де вони навчилися — питання, хоча, вулиця навчить…

«Що ж він одне й те саме робить? Цей уже призвичаївся», — подумав про бійців Олексій. Зі свого досвіду він вже знав: атакувати треба різноманітно й серійно. Не відав він іншого: навчений старшим братом, класним боксером, Чабан просто привчав Іванчу певним чином реагувати на конкретні дії і, лишень той звик і упевнився в ефективності свого захисту, знову показав удар лівою, а сам правою нанизав Іванчу, що саме почав пірнати, на потужний аперкот. Щоб вирубити — так не вирубив, але Іванча опинився на дупі на тротуарі. Він підвівся, потрусив головою та знову встав у стійку.

— Малий, тобі не досить? — крикнув старшокласник, але той вважав, що ще нічого не вирішено. А Чабан уже точно знав: Іванчі капець. Він провів класичну комбінацію «лівою — лівою — правою», потім — «лівий боковий — правий прямий», і Іванча з роз'юшеним лицем знов сидів на асфальті.

— Малі, брек, бій закінчився! — втрутився більший хлопець.

… «Гешки» йшли геть, а мірило однозначне: за ким залишилося поле бою, той і переміг.

— Що, отримали? — кричали їм в спину Кобза та Зуб, буцімто натовкли пику не одному Іванчі, а всьому його класові. Олексія такий результат не надто задовольнив: хотілося навішати звіздюлів особисто Гоші Шляпкіну, бо решта ворогів, з огляду на його ціпок та кульгаву ходу, вчора великодушно його не чіпали.

Саме тоді і Олекса, і Сироп, і Ляхов, і ще багато хто збагнули силу згуртованої команди.

До речі, Іванча незабаром перейшов до іншої школи й назавжди зник з Олексиного поля зору.

Потім взимку вони гуртом провчили, заваливши й добряче відбуцавши копняками, старшого на рік пацана Дробу, що плигав до них на шкільному стадіоні, а його однокласникам заявили: «Хочете гурт на гурт — давайте!» Ті не були такими дружними й не схотіли.

А ще за рік по тому ця дурниця — бійки клас на клас — абсолютно припинилися, бо хлопці жили в одному районі й влилися якщо й не до одних і тих само, то точно вже, що до дружніх контор.

6. Артіль

Вони трималися разом уже майже два роки. Їх було всього півтора десятки, а ядра — й того менше: шість перевірених пацанів. Не водилося при них ані малих, ані тьолок — і ті, й інші заважали мобільності. Зустрічі з дівчатами — особиста справа кожного, товариства не стосуються. Вони не були конторою, та й території своєї не мали. І так не звали себе, не йменувалися й шоблою чи кодлою — артіллю. Так вирішив їхній ватажок — опришкуватий і зухвалий Демон. Взагалі-то його звали Віталієм Демчуком, але він сказав пацанам звати його так, і вони, не ремствуючи, підкорилися.

А от билися — майже щодня, лишень знаходився привід, а вони його таки шукали. Їхній ватаг чітко просікав ситуацію: жертвами завжди ставали поодинокі юнаки чи нечисельні неорганізовані компанії. Жодного разу артіль не напоролася на згуртовану зграю, яка могла влаштувати добрий опір, ба й наваляти по перше число. Таких Демон відчував звірячим нюхом, навіть якщо вони порозбрідалися по атракціонах чи розсмокталися по танцмайданчику: чи довго їм зібратися на бойовий поклик: «Наших б'ють!»

Промашок практично не траплялося: вираховувалася жертва, а далі все відбувалося за відпрацьованим сценарієм. Головне — пристібатися: «Дай закурити! Дай десять копійок! Чого в тебе штани такі широкі, краще б ти дві спідниці вдягнув? Чого ти такий патлатий?» — хіба мало приводів причепитися до людини. Був і простіший: «Ага, попався, це — ти, я тебе пізнав!» Що тут має робити звичайний хлопець? Казати, що ні, це не я? Доводити, що тебе переплутали? Тю, вони попросту оточать тебе, зіб'ють з ніг й копатимуть носаками, не згадуючи про жалість. Вихід тут один: не чекати цього, а одразу бити чимдуж найближчого в ніс чи підборіддя й давати драла на всі заставки, змастивши п'яти. На такі випадки в отамана були люди з добрим ривком та пристойною витривалістю.

Збій стався лише раз: днями не змогли одразу завалити на схилах Дніпра довготелесого чувака з густою темною шевелюрою, який відмахувався не надто вміло, але затято, а дівка його так репетувала, що прибігли якісь дядьки. Самі були змушені тягу дати.

Хлопці з артілі не боялися помсти своїх жертв: Київ великий, а для своїх показових виступів вони вибирали завжди різні точки: то парк Партизанської слави, то Голосіївський, то Примакова. І на місця колишніх баталій прагнули не повертатися. От на «Супер-8» точно не підуть. Хай той патлатий тепер збирає свою контору й виловлює їх там, аж поки Дніпро не потече навспак. Днями вони поїдуть з того Києва на півтора місяці, а рік пройде — роз'їдуться хто куди, тоді й поготів — шукай вітра в полі!

Залишався невеликий шанс випадкової зустрічі, але поки доля була сприятливою до хлопців.

7. Дівчина з ердельтер'єром

Якщо ваша дитина років у дванадцять-тринадцять просить у вас собаку, щиро присягаючись все-все робити: гуляти, годувати, купати, чесати й стригти — сто разів подумайте, перш ніж піддатися на пристрасні слізні вмовляння: є велика ймовірність, що чотирилапого вихованця ваше чадо візьме радше вам, ніж собі. Бо за кілька років кровинка ваша витягнеться у привабливого плечистого хлопця чи миловидну ладну юнку з абсолютно новими вподобаннями та інтересами, а догляд за псом переміститься у вашого дитяти в реєстрах цінностей та пріоритетів з розряду великого щастя в перелік надокучливих обов'язків, адже ходити на вечірки, на підготовчі курси, на якісь репетиції чи заняття в спортивній секції, ба й посидіти з друзями на Броді й послухати віртуозну гру на гітарі неперевершеного Фортуни — значно важливіше, ніж швендяти з псом по якихось пустирях, чекаючи, поки він випорожниться… І якщо ви самі в дитинстві, надивившись фільмів про Мухтара, Біле Ікло, чотирьох танкістів та Шарика, К-9, Цивіля, білого Біма, прикордонного пса Алого, Лессі та Бетховена, марили собакою, то, можливо, щоранкові й щовечірні споглядання, як ваш кудлатий чи гладкошерстий супутник у сто п'ятдесят перший раз піднімає лапу під черговим кущем чи деревом, не викличуть у вас надто негативних емоцій. Ви навіть знайдете для себе певні плюси: «Два рази на день він виводить мене на свіже повітря!» Та якщо до кінології ви з пелюшок байдужі, то догляд за кинутим на ваше піклування собакою, взятим з вашого ж дозволу, перетвориться на суцільне незаслужене покарання терміном у цілий собачий вік. А живуть собаки, знаєте, років десять-п'ятнадцять. Є, щоправда, ще один «варіант»: віддати пса в так звані «хороші руки». Але, погодьтеся, якщо чітко пам'ятати те, що вибирали його саме ви із вашим дитям, а не він вас, що за два-три роки, поки чадо награлося, він полюбив вас і вважає своїм другом, а себе — членом родини, такий вихід виглядає малодушністю, а якщо сказати чесно — просто зрадою. І дуже-дуже поталанить, — і вам, і надто — чотирилапому вашому годованцеві, — якщо на майданчику, де вигулюють собак, підбереться товариство однолітків вашого раптом вилюднілого спадкоємця або просто цікавих людей. Тоді питання «чому я?» щодо прогулянок із собакою ані у вас, ані у вашого нащадка практично не виникатиме.

Спеціально облаштованих майданчиків для вигулу та дресури собак з різними бумами, бар'єрами, сходами й шанцями в ті часи в Києві було раз-два та й край лікові: на верхньому полі Центрального стадіону, на схилах Дніпра, в клубі службового собаківництва ДТСААФ і… здається, все — тому цим словом називалися всі пустирі, на яких збиралися собачники зі своїми вихованцями.

Один такий був неподалік від Олексиного будинку — чималеньке обнесене високим парканом пустище, де старі дореволюційні будинки досить давно зламали, а розпочати будівництво нових за кілька років так і не спромоглися: чи то хвалена планова економіка дала збій, не розрахувавши наявні в неї тоді ще народні кошти, чи то плани її сягали такої віддаленої в часі перспективи, що собаки стільки не живуть. Хай там як, але пустище щовечора десь о дев'ятій оживало, стаючи місцевою філією клубу кінологів-аматорів. Завсідниками тут були сам Олексій з ерделем Вестою, Вітько Заєць на прізвисько Белс, або й Довгий Белс (що характерно, белси він принципово не носив, віддаючи перевагу традиційним брюкам), — з боксером Джином та Серьога Омельчук, він же — просто Ом — з доберманшею Альмою. Власне, Белсом майже дорослий уже Вітько став через дивну звичку вітатися з усіма хлопцями: «Привіт, белсе!», — а означення йому навісила решта компанії за пристойний зріст. Заходили ще Марат із мускулястим, як Стів Рівз,^[22] тигровим боксером Туманом, навідувалися Вітя Калач з величезним чорним догом Алмазом, Натаха з лякливою білою болонкою… От, здається, і всі. Решта з'являлися на майданчику спорадично й помітного сліду в нашій історії не залишили. Була у товариства непорушна традиція: якщо першим приводили, скажімо, Алмаза, то з Туманом на пустир уже не заходили: пси без жодних прелюдій у вигляді гарчання, настовбурченої холки та демонстрації ікл кидалися один на одного й влаштовували таке мочилово вкупі з м'ясорубкою, що на всі боки криваве шмаття летіло. Так само й Алмаза вели кудись в інше місце, якщо першим прийшов Туман. Хазяї виявилися мудрішими й свідомо розводили невгамовних бійців.

Вчора Олекса на майданчику не був: забирав у Шварцбергів свою обновку, а з Вестою гуляв батько — звісно, не тут, а на закинутому стадіоні колишнього інтернату, де збиралася інша компанія собачників: переважно його, батькового, віку. Те товариство Олексій майже не відвідував: там говорили про різну дорослу туфту на кшталт де хто що дістав і ніхто не чув не те що про Гіллана чи Ковердейла — де там, навіть ім'я Джеймс Ласт заганяло тамтешніх дядьків у важкий ступор нерозуміння.

…І так завжди: ходи кудись хоч цілий рік кожного дня, варто один вечір пропустити — обов'язково щось цікаве станеться без тебе.

На пустирі вже дехто зібрався: Белс, Ом і малий Марат, власник пса-культуриста.

— А в нас нова дівчина з'явилася, — усміхнено повідомив Серьога-Ом.

— Яка дівчина?

— Кльова, — дуже серйозно сказав Довгий Белс. — Між іншим, теж з ердельтер'єром. Іриною звуть. Скоро прийде.

— З нашої школи, в десятий перейшла, нічого особливого, в нас таких — хоч греблю гати, — з авторитетною недбалістю кинув малий.

— Ти там знаєшся на старших дівчатах, пацан, — урезонив його Вітько. Того літа Марат перейшов до восьмого класу, що в теперішньому освітянському численні дорівнює дев'ятому, і образливих натяків на своє малолітство від когось іншого не потерпів би, але Вітя-Довгий Белс рішенням деканату був переведений аж на другий курс автодорожнього інституту і в дівчатах, принаймні наразі, в силу великої фори в часі, наданої віком, дійсно розбирався краще. А Марат за віком у цій компанії був наймолодшим. Тому він демонстративно презирливо гмикнув, але озвучувати свої експертні висновки щодо дівочої краси припинив.

Собаки гасали між високими бур'янами, що густо поросли на пустирі, а хлопці знічев'я розпалили багаття зі старих поламаних ящиків, котрих під парканом валялося неміряно — мабуть, з найближчого магазину повикидали. Вогонь горів весело, з апетитом жеручи дошку за дошкою, кидав відблиски, потріскував, спрямовуючи в темне вечірнє міське небо негусті рої жовтогарячих іскор.

Городянинові не вистачає спілкування з живим вогнем: ані пічки в нього, як правило, ані каміна — стандартна міська квартира на них не розрахована, а газова плита — не те, що не кажіть. І зараз негусто таких, хто в багатоповерхівці може собі щось подібне дозволити, а в ті часи їх було й поготів — лічені одиниці, якісь міфічні знайомі знайомих, котрих самі переказувачі тих легенд на власні очі не бачили, а лише чули про них від тих, хто буцімто їх лицезрів і навіть дрова в їхній камін підкидав. Чи не підсвідомою тугою за домовим огнищем пояснюється нестримне бажання містян, лишень опинившись на природі, негайно розпалювати ватру? Є щось первісне, споконвічне, первозданне в спогляданні за пломенем. У затишному відчутті його животворного тепла на своїй шкірі. Це, мабуть, у нас ще з тих доісторичних часів, коли вогонь був і прихистком, і захистом, коли єдиною зброєю були дрюк чи крем'яна сокира, а десь зовсім поряд, у чагарниках, підкрадався до постоянки людей який-небудь махайродус чи того гірше — печерний ведмідь. Із роздумів Олексія вивів приємний дівочий голос:

— Добрий вечір, хлопці! А це ми з Джеком.

Мабуть, то і була та нова дівчина з ердельтер'єром. Пес виявився юним і не чистопородним: такі речі Олексій просікав з першого погляду. Нічого дивного в тому, що розглядав він спочатку собаку, а не її власника, немає: справжній кінолог, хоч професіонал, хоч аматор, завжди так зробить. Джек геть не зацікавив Олексу: явний метис без родоводу, хоч і симпатичний, і хлопець перевів погляд на хазяйку.

Вона була дійсно кльовою: невисока, доладна, темноока, з каштановим блискучим волоссям. Міні-платтячко відкривало стрункі точені ніжки, а нігті, — на руках і на ногах — зауважив він, — були вміло пофарбовані темно-вишневим лаком. І усмішка — променяста якась, чи то так здавалося у відблисках багаття… А парфум — ні в кого з дівчат такого не було ані в старій Олексієвій школі, ані в теперішній, і навіть у перших красунь на «п'ятаку» — легкий, прозорий, невагомий, із ледь вловимою делікатною присутністю…

— Я звуся Олексієм, а ваше ім'я мені вже відоме, — відрекомендувався хлопець.

— От і добре, — усміхнулася дівчина. — Будемо знайомі.

Парубки й говорили з нею ні про що — так, пусті теревені правили, й побула вона недовго:

— Ви, хлопці, пізно собак виводите, — й стала кликати свого Джека. Той був не надто слухняним — підійшов з четвертого разу.

— А ми можемо виходити раніше, — не збентежився Довгий Белс. — Якщо ви, звісно, складете нам товариство. Приходьте завтра о пів на дев'яту!

Вона усміхнулася, взяла свого захеканого — встиг таки нагасатися! — пса на повід, зробила всім ручкою — мовляв, загальний привіт — і легкою ходою залишила пустир.

— Так я не зрозумів: вона прийде чи ні? — обвів поглядом присутнє чоловіцтво Ом.

— Та де вона подінеться? — впевнено виголосив малий Марат. — Де вона тут кращу компанію собі знайде? Так що, спокуха, чуваки, все буде тіп-топ!

Він свиснув Тумана, з дорослою гідністю потиснув усім руки й повільно пішов з пустиря.

І тут Олексій згадав, що вже бачив цю дівчину: цієї весни вона сама підійшла до нього на вулиці:

— Ой, це у вас — ердельтер'єр?

Такий факт не здивував парубка: порода була на піку популярності, і на Весту часто звертали увагу. Але того разу Ірина, в фасонистому імпортному плащі, брюках кльош, модній перуці та макіяжі в стилі дівчат з гурту АВВА, видалась йому значно старшою: років двадцять — двадцять три, — визначив тоді він і, виявляється, помилився; тепер-то чітко видно: — приблизно ровесниця.

Вогонь догорів, перетворившись на купку жару, Ірина пішла, вечір якось сам собою вичерпався. Це відчули всі троє, а озвучив прагматичний Ом:

— По хатах?

— Ні, не діло вогонь кидати, слід загасити, — заперечив майже дорослий Белс. Він взагалі був правдивих поглядів.

– І як? — запитав бездумно Олекса.

— По-піонерському, — без жодного сумніву визначив правильний студент. Піонерський спосіб гасіння багаття полягав у тому, що хлопці щодуху пудили на кострище; Олексієві він ніколи не подобався й здавався непристойним: землею закидати чи водою залити — зовсім інша річ… А витягти прилюдно причандалля й дзюрити на жариво практично з того місця, де ще кілька хвилин тому стояла така неземна дівчина, було просто блюзнірством, і він відмовився:

— Я сцяти не хочу.

— А я хочу, — заявив далекий від сентиментів Ом, і вони на пару із Белсом у два струмені за лічені миті розправилися із залишками жару, вигасивши його на вугілля. Белсів Джин кілька разів коротко потяг в себе повітря і, лишень вони відійшли, підбіг туди ж і задер лапу, наслідуючи приклад старших самців зграї.

Белс одразу похиляв додому, а Олексій з Омом ще постояли у дворі, викуривши під балачки по цигарці: спілкуватися з Серьогою було загалом незрівнянно легше, ніж із Віктором-Белсом: той претендував на лідерство у майданчиковому товаристві через один тільки свій старший вік, тобто — за чіткими традиціями вулиці — без достатніх на те підстав. Треба бути однозначно крутішим: не так сильнішим фізично, як хоробрішим, відчайдушнішим, авторитетнішим, до того ж — битим на голову заводієм, знаним не лише на районі, а й за його межами, словом, переважати решту претендентів якщо вже не в кожній характеристиці, то в сумі багатоборства, причому — з великим відривом. Вітя Заєць серед своїх однолітків котирувався так собі, ні теє ні онеє: звісно, не шістка, але й далеко не основний, а репутація — вона й в Африці — репутація: як не намагайся перед молодшими на рік-два-три парубками себе показати, а вона за тебе вже наперед сказала, і змінити щось — ой, як важко… Серьога Ом, теж старший за Олексу, але не на два, а лише на півтора роки, не корчив із себе шерифа Маккенну,^[23] демократично визнаючи їхню взаємну рівність. Тому з Омом спілкуватися було аж он як простіше.

— Яка гарна дівчина, — озвучив свої враження від нового знайомства Олексій.

За молодіжним вуличним розмовним лексиконом належало сказати не гарна, а кльова, класна, офіґенна, на крайняк — чотка, і не дівчина, а подруга, тьолочка, чувиха або герла — комбінуючи ці загалом позитивні слова залежно від ступеню свого враження. Та Олексієві вони видалися не гідними Ірини, і Ом одразу зрозумів це:

— Тащишся від неї?

— Вона неймовірна.

— Тьолочка шедевральна, — погодився Серьога. — Та ти, гляди, Алексе, на неї не западай.

— Ти запав? — миттю перепитав той.

— Мені бім-бом, — байдуже виголосив Ом. — А от Белс не тільки запав, але вже й зайнявся нею: вчора провів, телефончик взяв.

— А чого ж сьогодні не пішов проводжати?

— У нього й спитай, — знизав плечима Сергій.

Це був грім серед ясного неба. Один-єдиний раз не прийшов, і треба було статися, що саме того вечора… а цей уже встиг…

У ті часи підвалини ще не було остаточно розхитано: не те щоб ніхто ніколи не западав на дівчину свого друзяки, не сказати, щоб не уводили подружок у товаришів, але вважалося це моветоном найгіршого ґатунку, вартим як не тотального остракізму, то принаймні несхвальних косих поглядів — дивлячись по ситуації. І виправдати таку парочку — та й то не одразу — міг лише факт очевидного великого кохання. Інша річ — якщо для твого товариша дівчина вже колишня, тоді ти вже у повному праві й можеш не зважати: хто з них кого послав, а хто тепер — убивається. Або — ви з корешем на пару одночасно підкотилися до вільної герли — тут вже, що називається, займайтеся: беріться на всі штуки за всіма правилами мистецтва залицяння хто на що придавсь — аж до того моменту, поки вона не вибере, а тоді — невдатний, відступай!

А тут, хоч Ірина ще не Белсова подруга, але … Він захотів проводжати — вона погодилася, попросив телефончик — дала, отже, не проти, щоби він робив і подальші кроки…

Олексій розумів: навіть якби він не пропустив той вечір, не факт, що обрали б його; Белс — старший парубок, а для дівчат це багато означає, але з'явився би хоч шанс на чесне суперництво. Та вчора він на майданчик не прийшов: забирав у Сашка котонові штани — не кожен фарцівник визначить, що не фірмА…

І Белсове «пів на дев'яту» не влаштовувало: о цій порі він зазвичай тільки уходив з П'ятака-на-Броді, тридцяти хвилин якраз вистачало, аби доїхати додому, взяти Весту й вийти на собачий майданчик.

Треба сказати, що «п'ятак» знаходився на іншому кінці Печерська — в районі старої квартири, звідки Олексієва родина переїхала три роки тому. В тих же краях була й стара школа, куди він з упертою відданістю їздив до останніх зимових канікул трамваєм чи автобусом зі своєї Різницької вулиці. За цей час педколектив його альма матері зазнав непоправних втрат, та все з числа улюблених учителів: русачка та англійка пішли на пенсію, математичка — до престижної спецшколи. Історикові Аркадію Захаровичу змінили «навантаження», і в Олексієвому класі він більше не читав. Звільнилася навіть незмінна класна керівничка — українка Марія Федорівна, за незбориму вимогливість прозвана учнями всіх поколінь Марфою — за аналогією із відомою суворістю новгородською посадницею. Замість неї з'явилася Лариса Іванівна — здоровенна злостива бабега з рудою дулею на потилиці — на прізвище Кузькіна, до котрого одразу ж ідіоматично приліпився російський іменник мать. Кузькіна-Мать замість Марфи — це занадто, тим паче що викладала рідну мову тезка суворої середньовічної правительки не в заміру краще від носійки стійкого фразеологічного прізвиська. Усіх, хто їй наважувався суперечити, Кузькіна-Мать іменувала «наґлєцами», і Олексій з його незалежним характером негайно потрапив до їхньої не надто численної когорти, до того ж — у перші номери. Сумніви щодо доцільності сповідувати вірність рідній школі, до котрої пішов колись «перший раз у перший клас», навідувалися до Олексія і раніше: і викладачі вже не ті, і поглиблене вивчення математичного аналізу за товстезним підручником Вілєнкіна-Шварцбурда не збігалося із його подальшими літературно-філологічними планами. Тримали тільки друзі, але й тих, хто залишився після восьмирічки, у зв'язку із формуванням класу майбутніх світил точних наук та зірок інженерії розтасували по всій паралелі. Ну, дійсно: Ляхов до художньої школи перейшов, Толян Сєров, він же Сироп, вступив до суворовського училища, Вітько Зуб, не відчуваючи потреби ставати новим Лобачевським чи Галуа, перейшов до «Б» класу, туди ж подалися й подруги Соловець та Дьоміна, а Студенюк та Андрющенко під впливом таких корифеїв, як Віленкін, Шварцбурд, Каплан, Рибкін та Сканаві^[24] перетворилися на формених кібериків, конкретно схиблених на математиці.

Останньою краплею стали загальношкільні батьківські збори наприкінці першого півріччя дев'ятого класу, де Кузькіна-Мать прилюдно провістила: «Було в школі два наґлєца: Ляхов та Дем'яненко. Так от Ляхов пішов від нас, а другий на наше горе залишився!» Після цього демаршу осоружної українки на сімейній раді було вирішено, що триматися за такий навчальний заклад більше сенсу немає, хай педагогічна стезя Кузькіної-Матері буде безбідною, і Олексій перейшов до іншої школи — за місцем проживання. Але перенести документи з однієї канцелярії до другої — не питання, а друзів-то через недолугу віщунку, що й уроки-то вела, не відриваючись від конспекту, міняти не станеш. Тому в канікули чи вихідні Олексій за першої ж нагоди їхав на «п'ятак». Зрозуміло, що тамтешні завсідники через пристойну відстань, — дві зупинки тролейбусом та чотири — трамваєм чи автобусом, — нікого з відвідувачів собачого майданчика і не знали.

Так що Белсове «пів на дев'яту» створило Олексі великі незручності. Він докурив, щигликом відкинув недопалка в кущі («Пфе, як некультурно!», — згадав героїню мультика про Карлсона), зиркнув чогось догори: там, стрімко прокреслюючи в небі яскраву лінію, падала, доживаючи останні миті, зірка. Він нічого не загадав; що просити в зірки, котра вже падає: їй що, мало своїх проблем?

8. Ірина

Два роки тому батько Ірини різко розвернув і своє життя, і сім'ї, перейшовши на службу до республіканського МЗС. Оскільки спеціальної освіти він не мав, його одразу зарахували слухачем до дипломатичної академії в Москві та надали в Білокам'яній відомчу квартирку: не хороми й не палати, але ж не навік, перекантуватися з сім'єю шість семестрів — й такої вистачить. А попереду маячила омріяна робота в якомусь посольстві — і прощавай, тимчасовий прихистку в Білокам'яній!

На сімейній раді вирішили: до столиці батьки заберуть лише меншого брата Вадька, а Ірину, яка має за той само термін закінчити школу й вступити до інституту, з її зразкової англійської спецшколи не зривати, а залишити в Києві, доручивши піклування про неї бабусі. Дійсно, що вона, маленька? Доросла дівчина вже. Сама себе обслуговує. Вчиться хоч і не на відмінно, але ж дуже пристойно… Просто треба, щоб хтось із дорослих поряд був. Бабуся з нею поживе. Та й тітка, батькова сестра Маргарита, теж поруч на Печерську мешкає. Провідає небогу кілька разів на тиждень, чим їй ще займатися, як своєї сім'ї не завела?

А там, либонь, все якось вималюється: батько отримає призначення, Ірина закінчить школу й вступить до інституту, і тоді… Батьки так і казали: «тоді». Які такі багатства й можливості мають посипатися на їхні голови в цей благословенний час, вони й самі, здається, не знали.

Взагалі-то, якщо вже говорити чесно, ані академії, ані райдужних закордонних сподівань не наснилося би їм в найсолодшому сні, якби не родина Нехлюйків. Це вони, з їхніми неабиякими зв'язками в нетрях міністерства, з умінням зайти до кого треба в кабінет, відвести кого слід в сторонку на рауті й шепнути потрібні слова, посприяли з огляду на стару, з юності ще, дружбу. Дипломати — спільнота досить закрита для сторонніх, туди «з вулиці», якщо ти не партійний призначенець, просто так не втрапиш. Тим паче, якщо тобі вже сорок років.

Цей вік в родині піднесли в абсолют. Почала мати:

— Знаєте, діти, як батькові важко в сорок років сідати за парту? Як важко в такому віці вчитися?

Підхопила бабуся:

— Вчіться зараз, поки мізкі свіжі, бо в сорок років знаєте, як важко…

Один батько нічого не говорив, тільки гмикав: знав, що до Дипломатичної академії він завдяки пробивним Нехлюйкам потрапив за «партійним» набором — з функціонерами КПРС та ВЛКСМ. Були там декілька вихідців з політапарату армії. З МВС він був один.

Зрозуміло, що і ставлення до цього набору у викладачів було дещо іншим, ніж до зелених юнаків, які тільки-но закінчили інститут міжнародних відносин. Таки зрілі люди, можна сказати, перевірені партійні кадри. Абсолютно всі розуміли, що більшість цих слухачів практичними дипломатами не буде, а, скоріше за все, секретарями парткомів у посольствах: провадитимуть, так би мовити, партійну лінію в дипломатії. І з мовами їм не так надокучали: не дві-три, хоч би одну опанували, але — пристойно…

У Нехлюйків був син, Єгор, на п'ять років старший від Ірини: коли він вступив на факультет міжнародних відносин до університету, вона перейшла тільки в шостий клас. Батьки жартували: тобі наречена росте, нам — невістка. Їхнє діло балакати, підпивши на гостині: кому батьки не пророкували в подружжя дочок своїх друзів? Ірина була ще дитиною, він — вже студентом, а на факультетах романо-германської та російсько-української філології крутили сідницями такі тьолки…

Колись, чотири роки тому, Ірина мріяла, що от вона виросте, стане дуже вродливою, він роздивиться, якою вона стала, і тоді… Що саме мав тоді зробити Єгор Нехлюйко, зримо їй теж не уявлялося. Ну, він же старший і він чоловік, має знати, що слід робити. Це, звісно, не білий кінь чи червоні вітрила, але щось таке, сучасне… А той звик, що вона маленька, що можна не брати її на увагу й насолоджуватись студентством, помноженим на парубоцтво.

Вона чекала весь цей час і росла, а він не помічав і не помічав, а їй виповнилося шістнадцять, у неї закруглилися стегна й налилися груди, хоч невеликі, але дуже виразні, на неї заглядалися, до неї залицялися, і вона цілком резонно вирішила: ти, мабуть, найкращий, але ж я не винна, що тебе немає поряд, — і стала зустрічатися з хлопцями…

Хай там як, їм з батьком лишилося по року: йому до омріяного дипломатичного рангуй виїзду за кордон, Ірині — до закінчення школи й до вступу (в тому, що вона витримає конкурс, у неї ніяких сумнівів не було) до якого-небудь пристойного київського інституту.

За тиждень мали приїхати зі столиці батьки: «У нас — теж останні канікули», — пожартувала по телефону мати. Вони не планували поїздок на море: скучили за рідним містом. Але Ірині й не кортіло на курорти: таки два роки з бабусею без батьків, головне — з ними побути.

А вчора вона познайомилася з новим товариством: давно чула, виходячи на балкон вечорами, собачий гавкіт із сусіднього пустища і вирішила нарешті сходити й подивитися, хто там гуляє і чи не підійде та компанія її Джеку. Виявилося, підійшла не тільки псові: нормальні хлопці вигулювали там своїх улюбленців. Ну, малого Марата вона знала ще по школі, а ті двоє — так, нічого: Сергій і Вітя Белс. Цей Белс учора ув'язався її проводжати та навіть випросив телефончик. А сьогодні вже подзвонив: «А ви прийдете ввечері гуляти з собакою?»

Цей Вітя їй, якщо розібратися, й запівдарма не треба: ще до кінця не з'ясовний стан речей з П'єром, з котрим вона познайомилася на весняних канікулах у поїздці до Чехословаччини. Взагалі-то він ніякий не П'єр, Петро зі школи на Свердлова.^[25] Усю четверту чверть він був настійливим, дзвонив, приходив, запрошував у різні місця: то до театру, то до кафе. Коли закінчилася школа і вони поскладали екзамени, П'єр сказав, що в другій половині червня їде з батьками на відпочинок, а коли повернеться — обов'язково зателефонує. Треба довідатись, чи приїхав, і якщо так — «послати», щоб знав, як не дзвонити. А, може, він на морях познайомився з якоюсь дівчиною, як з нею тоді в подорожі, і тепер в нього новий предмет жадання? А як ти взнаєш, якщо сама не зателефонуєш?

А цей Белс весь вечір: «Ірино та Ірино», — у вічі заглядає, приязно усміхається, ще проводжати пішов. Одразу видно: запав. І дорослий, студент уже. Це тішило її самолюбство: приємно же, коли старші хлопці біля тебе упадають… Зрештою, на тому П'єрові світ клином не зійшовся, вирішила вона, зиркнула на годинника, взяла повід й гукнула Джека — гуляти.

Її вчорашні знайомі були вже на пустирі, навіть багаття розпалили. Та крім іронічного Сергійка Ома й Віті-Белса там виявився ще один парубок: радше — одноліток, спортивної статури, приємної зовнішності, з уважними карими очима. Він раз глянув на Ірининого пса, вочевидь не зачарувався, потім — на неї і не подав виду, чи сподобалася вона йому. Ірині здалося, що так.

— Я звуся Олексієм, а ваше ім'я мені вже відоме, — відрекомендувався хлопець і більше ніякої особливої уваги на неї не звертав, спілкувався, як з усіма.

А от проводжати її не визвався ніхто, навіть Белс, і це дівчині не надто сподобалося.

9. Продуктова експедиція

…Буяло літо, густо виставивши в різних непередбачуваних місцях просто на асфальт київських тротуарів лотки із городиною, фруктами та ягодами. Така ряснота спонукала киян до заготівельної наснаги, і вони заходилися закривати компоти, огірки, та, звісно, джеми й варення. Радянська торгівля блискавично відреагувала на їхнє завзяття: цукор в продуктових магазинах почали відпускати по кілограму «в одні руки». В найближчих торгівельних точках, де тебе знали в лице, ще могли ощасливити бонусом у вигляді повторного кіла, та й то не відразу, а якщо зайдеш десь за годинку, в решті ж продавчині — як правило, огрядні злючі тітки — якимось незбагненним чином запам'ятовували факт купівлі лімітованого товару й за другої за один день спроби здіймали такий неймовірний нестерпний лемент, що мухи, намертво приклеєні до липучок, розвішаних під стелею, забували в паніці свою зневіру в можливості свободи й відчайдушно махали крильцями, намагаючись відірватися від смертоносних коричневих паперових стрічок, щоб летіти стрімголов кудись подалі від цього страшного місця.

Залишалося одне: обійти по черзі всі навколишні магазини. Але якщо виділили тобі на закупівлю червінця, а цукор коштував сімдесят вісім коп., то ходитимеш ти півдня, а сумка твоя із кожним проміжним пунктом маршруту ставатиме рівно (вагою паперового пакета для спрощення підрахунків знехтуємо) на тисячу грамів важчою, а кілограмо-кілометраж ростиме пропорційно до кількості відвіданих крамниць.

Продукти в ті часи, принаймні — в Києві, продавалися у форпостах забезпечення населення харчами під гордими вивісками «Хліб», «Молоко», «Овочі-фрукти» (варіант — «Дари ланів»), «Продукти» (або «Продтовари») та «Гастроном». З першими трьома все зрозуміло: вони мали визначену спеціалізацію, цукор там ніколи не зустрічався, хіба що — рафінад в пачках у булочних, але з точки зору технології приготування варення та внаслідок більш високої ціни в нашому випадку він нікого не цікавив. Купити невід'ємний піскоподібний інгредієнт варення можна було в бакалійних відділах «Продтоварів» чи «Гастрономів». За якими асортиментними мінімумами вони розрізнялися: котрому бути «гастріком», а якому — звичайнісіньким «продуктовим» — Олексієві було невтямки; хіба що — за розмірами; бо купити в них можна було одне й те саме: три-чотири види вареної (напівкопчені «Краківська» та «Одеська» ще зустрічалися, але стрімко сходили нанівець) ковбаси, найчастіше це були «Лікарська», «Дитяча» й «Любительська», кілька сортів сиру, стандартний набір круп: манка-перловка-рис- пшоно, які-небудь рибні консерви… Ну, лаврушка там, хмелі-сунелі, спеції для юшки… В кондитерському відділі — цукерки (шоколадні ще були), але торт зазвичай — лише бісквітний… У хлібному — нормально: булки, батони, паляниці, «кирпичики» (саме так, ніякі не цеглинки), калачі-хали й рогалики, сайки й «городські», український та «московський»… А от «жулік» — смачна житня булка з родзинками — геть зник ще наприкінці шістдесятих.

Ряснота, якщо не зважати на хронічну нестачу «Жигулівського» пива (інші сорти за межами спецрозподільників майже не зустрічалися), не переводилася лише в лікеро-горілчаних відділах: сухі, ординарні, солодкі, кріплені, ігристі, марочні вина були на будь-який, навіть дуже вибагливий, смак. А якщо смаку нема — ось тобі плодово-вигідне, любовно назване п'яничками «грушки-яблучка», або портвейни «Агдам», «Приморський» і «три сімки». Лікери: «Шартрез», «Бенедиктин», «Спотикач», «Запіканка» — бери — не хочу! Горілки й коньяки — на вибір. Хіба що вірменський коньяк дуже рідко гостював на поличках тих відділів, так ніхто й не побивався: он скільки сортів болгарського, молдавського та місцевого.

Та й то: плямоголовий майбутній всесоюзний борець із лікеро-горілчаною галуззю та виноробством заправляв тоді партійною організацією Ставропілля, за межами цієї житниці відомий був лише вузьким партійним колам, тож у найближчі дев'ять років цим відділам нічого не загрожувало.

Якщо хтось думає, що гастрономи елітного Печерська якось разюче відрізнялися від своїх побратимців з якої-небудь демократичної Шулявки чи Сталінки багатством вибору, то він дуже помиляється: «пани», як називали городяни сановних відповідальних працівників, що густо мешкали в районі в «цековських» та «совмінівських» будинках, буквально майже нічого, крім хліба й молока, там не купляли, а хліб насущний для щоденного харчування добували в спецбуфетах та закритих розподільниках, як сам Маркс велів: «Розподіл, — стверджував цей мудрагель, — визначає співвідношення (кількість), в якому продукти дістаються індивідуумам». От і розподіляли — в розподільниках. Так що «індивідуумам» продукти таки діставалися у визначеному співвідношенні. Щоправда, рядовим службовцям високих установ, інструкторам та інспекторам, що до високого рангу «відповідальний» не дотягували, до цих джерел дефіцитів, делікатесів та просто дуже якісних харчів доступ не передбачався, хіба що пайка якогось підкидали до свята, і продукти «діставалися» ними, як простими смертними, у нескінченних чергах, по знайомству чи з відчутною переплатою.

Дефіцитні делікатеси (всілякі шинки, ковбаси, балики, тверді сири і таке різне) найчастіше «викидали» у «гастріку» на Московській, а лихомовці-клепачі зі злими язиками стверджували, що сюди їх постачають із тих-таки закритих розподільників ЦК, коли підходить до кінця термін реалізації — щоб реально не прийшлося викидати. На підставі таких чуток народний поговір нарік цей відносно благополучний магазин словом «об'єдкі».^[26] Для справедливості слід сказати, що в місті були ще одні «Об'єдкі» — на розі Великої Житомирської та Володимирської, і в них, сердешних, така назва з'явилася через абсолютно аналогічні чутки…

Гастроном на розі Дружби народів та Кіквідзе прозивався «Темп». Отак гордо десь на початку 60-х найменували перший в Україні магазин самообслуговування, сподіваючись на небачену кількість стрімко «затарених» покупців. Дуже скоро з'ясувалося, що в «Темпі» швидко зростали обсяги не лише реалізації товару, а й крадіжок. Хто вже там із таким розмахом цупив: несвідомі городяни чи метикуваті продавці, — списуючи постійні недостачі на раптово виниклу злодюжкуватість хаповитих киян, — в анналах історії не зазначено, але невдовзі «Темп» накрився великою мідницею, перетворившись на звичайний великий безіменний «гастрік», та тільки городяни, чиї злодійські нахили так само раптово повернулися до середньої по республіці норми, уперто називали його колишнім гордим іменням. До речі, в 70-ті в «Темпі» був непоганий кафетерій: там позмінно варили смачну запашну робусту^[27] дві молодяві моторні жіночки. Кажуть, що він там і досі є, навіть за кавоваркою ті самі продавці — от тільки тепер вони сиві бабусі… Зайти якось перевірити, чи що…

Із «Темпом» сусідила «Яма» — продмаг у глибокій западині між двома пагорбами, але нічим, крім назви, примітною вона не була.

Був ще гастроном «Печерський» під псевдо «на Лесі», — розташовувався на бульварі імені геніальної поетеси, — чималенький за розмірами, більший за «Темп» та «Об'єдкі» разом взяті, й, треба віддати йому належне, з непоганим, як на ті часи, постачанням. «На Лесі» мав свою фішку: майже постійно діючу виносну ятку з мороженою рибою. Здоровенний вантажник у сірому засмальцьованому халаті щодуху кидав просто на бульварний тротуар чималенькі льодові брикети, і вони дивним чином розпадалися на практично непошкоджені тушки хека, мойви, сарданелли, минтая, «мокроуса»^[28] чи якоїсь рибки з дивною назвою «лєдяная»…^[29] А потім хутко скидав їх у алюмінієві лотки під столом продавщиці. Про якісь санітарні норми ніхто пискнути не смів: черга не тільки словесно роздерла би такого відчайдуха, мов жабу, могли й нагнати.

Взагалі-то це було звичайною практикою: йменувати продуктові магазини за адресою чи найближчою зупинкою громадського транспорту: були гастрономи «на Чеській», «на Філатова» (саме там затоварювалися вином Олекса із Сашком), «на Копиленка»… Правди ніде діти: зупинки завжди розташовувалися поряд із гастрономами, але кому тепер доведеш, що сталося так невипадково…

На дачі дозрівала вишня, вродило її так рясно — «закривати» й «закривати», і Алекс отримав від батьків задачу заготовити цукор. Подумки накресливши маршрут по продмагах і приречено погодившись із кілометражем, що виходив у підсумку, а надто — із сумним фактом, що майже весь канікулярний день пропав, з великою господарською сумкою й десяткою в кишені він почимчикував до найближчого продмагу на Кловській.^[30]

Жменьку притертих до очей незмінних професійних хануриків-алконавтів, що завжди вешталися під магазином, не зважаючи на робочий час, разом із спорадичними прибічниками — випадковими п'яничками, яких приганяв туди стан «труби горять», ранкове, досить гаряче уже, сонце загнало кудись в тінь очікувати на час «Ч» — одинадцяту нуль-нуль, коли почнуть «відпускати» в лікеро-горілчаному, а на їхньому місці, якому порожніти звичаї та відоме прислів'я не велять, Олексій із подивом побачив Вітька Довгого Белса, його молодшого брата Андрія, Ома, старшого хлопця Віталія Щербанюка, котрий, як і Ом, цього року закінчив школу й «вступав», та Ірину; усіх до одного — з такими точнісінько здоровенними сумками, як і в нього. Ті побачили його й зареготали на весь окіл:

— Ага, теж по цукор послали?

Виявилося, що першим — хвилини зо три тому — прийшов абітурієнт Щербанюк, але, оскільки жив він у сусідньому із магазином будинку, викурити дорoгою сигарету «ВК»^[31] не встиг, ледь підкурена, вона аж ніяк не тягнула навіть на солідний недопалок, а не те що на беник чи чинарик, отже, викиданню не підлягала. До того ж курилися «ВК» зазвичай довго, тому що дим через них тягнувся погано, бо були вони чомусь майже завжди сируватими. Поки він доцмулював сигаретину, з'явився Ом, за мить — Белс із братом, потім — Ірина і, нарешті, Олексій. І кожного зустрічали тією ж фразою й дружним сміхом, що міцнішав у міру збільшення числа цукрових інтендантів.

— Тепер усе простіше, — оптимістично заявив Ом. — Зайшли до пари магазинів — одного, вважай, отоварили.

— Нічого не простіше, — заперечив Белс, володар оцінки «добре» з певних розділів вищої математики. — Тобі десятку дали?

— Ну, — невизначено погодився Ом.

— Баранки гну, — глибокодумно парирував Вітько. — Їм також. Виходить — на дванадцять кеге. Всім разом нам треба сімдесят два кеге. В одному магазині ми можемо купити шість. Отже, треба відвідати дванадцять точок. Що круть-верть, що верть-круть, усе одно в дванадцять магазинів треба сходити.

— Ну, ти порівняв: то самому ходити, а то — з друзями! — й не думав здаватися Ом.

Але ідея колективного ходіння дуже не сподобалася Белсу:

– І що ж, будимо юрмиськом шарахатися туди-сюди по району? Краще розбитися на пари та йти в різних напрямках. Скажімо, Віталік із Алексом, Ом із моїм малим, а я — з Іриною.

Так от де притичина та заковика — зрозумів Олексій: Вітько хоче відсікти компанію та залишитися з нею удвох.

— Чого це ти з Ірою? — рішуче не погодився Щербанюк. — Ми з нею з дитинства в сусідніх парадних живемо, можна сказати — разом виросли, і нести цукор нам в один будинок, так що логічно, щоб я з нею пішов.

«Ага, і цей — також», — зметикував Олексій. Кількість симпатиків володарки безпородного ердельтер'єра збільшувалась на очах.

— Ом хай ходить з Алексом, — вів між тим своє сусід Ірини, — а ти — зі своїм рідним братом, як і збирався.

— Мені по барабану, — заявив тут Ом. — Мені он цукор треба купити. Скажете — всі разом, підемо вкупі з усіма, скажете з Алексом — з ним порулимо, він свій хлопець. Тільки вирішуйте щось скоріше, бо не клімат^[32] тут на спеці стовбичити.

— Може, в Ірини спитаємо? — втрутився Олексій і звернувся до дівчини. — А ти що скажеш?

Досі вона лише кидала короткі погляди на суперечників, тепер же подивилася на нього — уважно, зацікавлено, трохи здивовано:

— Ну, дякую, нарешті про мене згадали…

У її голосі бриніла іронія, та Олекса чітко знав, що адресована вона не йому.

Парубки мовчали, а дівчина продовжила:

— Ні, хлопці, ні на які пари ми розбиватися не будемо, всі разом підемо.

Почувши це, Ом скомандував:

— За мною! — і рішуче попрямував до магазину.

Першою затоварили Ірину, причому носити її сумку забажали всі, крім Белсового меншого брата. Щоправда, Ом запропонував свої послуги лише один раз — з міркувань ввічливості, і більше до дискусій претендентів на звання носильника не втручався. Зрештою Белс заявив, що він — кандидат в майстри спорту, і, ігноруючи очевидний факт, що його спортивним знаряддям був велосипед, а не штанга, вчепився в ручки сумки, як маленький Геракл в шиї змій — мертвою хваткою, і не випускав їх, поки бажані солодкі кілограми не були доставлені Ірині під двері.

Ом виявився правий: гуртом було веселіше, тим паче, що жоден отоварений не виявив шкурницьких нахилів: усі, як один, занісши трофеї додому, виходили й продовжували спільний рейд.

Не можна сказати, що Ірина приділяла Белсові особливу, надмірну увагу; ну, може, на якусь дещицю більшу, ніж решті, але спілкувалася з усіма, і явно його не виділяла; говорили всі про все й ні про що, так, теревенили, й Олексієві вдалося вставити кілька вдалих, дотепних реплік, він був на такі мастак. І кожного разу ловив на собі чи то здивований, чи то зацікавлений погляд дівчини.

Час пролетів швидко — незчулися, як усі сімдесят два кеге були закуплені. Товариство розійшлося, постановивши зустрітися ввечері на собачому майданчику. Що характерно, абітурієнт Щербанюк теж пообіцяв прийти, хоча собаки зроду не мав.

10. «Займися Ленкою»

– І що, вона, ця Ірина — неповторна королева, кінозірка, Міу-Міу^[33] яка-небудь? — з неприхованою іронією спитав Микола Можайський. Фільм «Жодних проблем!» з цією молодою (років всього на десять старшою від хлопців) привабливою актрисою саме йшов у всіх кінотеатрах міста, збираючи повні зали. Сам Микола від часів оказії з китайськими ліхтариками перетворився на високого плечистого юнака, і за ним упадало чимало дівчат як у його англійській школі, так і в мікрорайоні. Досить начитаний, він мав до того ж добре почепленого язика, був веселим і дотепним, а виглядав завжди як справжній франт. Якщо в тебе батьки — радянські інженери, а не працівники торгівлі чи побутового обслуговування, наближені до речових дефіцитів, бути модним — високе мистецтво. Микола вирішив проблему просто і геніально. Тоді не було надто вживаним слово аксесуари, але саме арсенал цих дрібничок і став його родзинкою, як не сказати — козирною фішкою. У нього був гарний, добре пошитий сірий костюм; один-єдиний, але до нього — дві дюжини елеґантних краваток, вчасна заміна котрих надавала іміджеві різноманітності. «Інший галстук освіжає образ», — стверджував Микола і був абсолютно правий. Якщо ж він вдягав джинси (мав одні, але направду американські) та теніску, то на голові у нього красувалася небачена тоді джинсова бейсболка, на шиї — спеціальна шовкова хустка, а завершували ансамбль темні окуляри-краплі.

Особливого шарму додавав йому годинник-цибулина на сріблястому ланцюжку, справжній раритет, прадідів ще, дореволюційний. На кришці двоголовий орел та надпис: «Павелъ Буре. Поставщикъ Двора Его Величества» та шестизначний номер. Єдиний недолік — що без бою. Але тут уже нічого не поробиш: виготовлялися такі для людей служивих: наприклад, працівників залізниць та військових, — а тим, з огляду на суворість їхнього життя, такі надмірності в хронометрі, як бій чи музика, ні до чого.

А якщо додати, що Можайський мав розряди з боксу й класичної^[34] боротьби, першим ніколи ні на кого не «плигав», але «отвєтку» давав рішуче й грамотно, то стає абсолютно зрозумілим, що ходив він у «чотких» парубках і, якби поставив собі за мету, мабуть, зміг би вибитися в «основні».

Отже, Микола не відчував нестачі уваги з боку дівчат: він легко заводив з ними стосунки і так же невимушено їх завершував, примудряючись залишатися своїм колишнім подружкам приятелем. По-справжньому він ще не закохувався, а тому й ставився до справ амурних дещо легковажно:

— Ну, чого ти мовчиш? Чим та Ірина до стобіса неповторна?

— Не знаю. Не така, як усі, та й край, — не зміг визначитися Олексій.

— Не знаєш, а кажеш, — гмикнув друг. — От коли знатимеш, тоді інша річ. А поки… Не звертає на тебе уваги ця Ірина — і ти на неї не звертай. Он Ленці Стрілецькій ти подобаєшся, неозброєним оком видно. Класна чува: обличчя симпотне, фігурка — люкс, ніжки стрункі, волосся яке красиве… Займися Ленкою, хай та Ірина лікті потім гризе!

— Ленкою? Вона дійсно класна, нічого не скажеш. Ніколи не думав про неї в такому сенсі, — розгубився Олексій.

Він знав цю дівчину: вона колись вчилася в паралельному класі, а потім перейшла до іншої школи.

— Так ти подумай, думати інколи корисно, — запевнив Микола та посміхнувся.

Вони сиділи на лавочці удвох: прийшли на «п'ятак» першими, і Олексій, сам не знаючи — чому, розповів другові про свою нову знайому.

— Ну, подивимось, — з'їхав він з теми. «Так, вона направду приваблива. Носить завжди досить короткі спідниці й сарафанчики — з такими ногами гріх не носити. Стопи маленькі… Босоніжки завжди на високій танкетці… І волосся — темне, густе, хвилясте… Вона навіть чимось на Ірину схожа». Алекс не міг не зізнатися собі: Ленка Стрілецька йому подобалася, навіть дуже, але це почуття не було суто вибірковим: так, як вона, його приваблювали ще декілька знайомих дівчат. Природно, йому хотілося їх обнімати, пестити, цілувати… Пройтися Бродом з котроюсь із них під ручку чи, ще ліпше, обнімаючи за талію. І при тому пишатися: ага, чуваки, з якою кльовою тьолочкою я йду! Але щоб крім того ще й просто бути поруч, говорити про все та ні про що так, як сьогодні вдень з Іриною, тепліти душею від одного її погляду — таке бажання на цих дівчат не поширювалося.

Олексій замовк, розмірковуючи над новими ідеями, щойно озвученими другом, а Микола витягнув з кишені свого раритетного годинника й став спостерігати за бігом секундної стрілки. Це була не єдина рідкісна річ в його родині: було ще декілька старовинних картин в золочених багетах, величенький дореволюційний долівковий годинник з вагадлом, якісь старожитні саквояжі з неймовірно якісно вичиненої цупкої шкіри, срібні чарочки для лафіту і ще багато чого — всього й Олексій із Сашком не бачили: то одне вигулькне в квартирі Миколчиних батьків, то інше… Все це залишилося від легендарного діда, батькового батька, Августина Августиновича Можайського, революціонера-більшовика з дореволюційним партійним стажем.

11. Фамільний годинник Можайських

…Коли в 1914 році почалася «германська», названа потім істориками Першою світовою, війна, кронштадтському гімназистові Августику Можайському йшов п'ятнадцятий рік. Як і всі його однолітки, звістку про початок бойових дій він сприйняв патріотично: бігав на мітинги кричати «Ура!», махав з пароплавної пристані кашкетом вслід військовим кораблям, що вирушали на бойове чергування, чекав повідомлень з передової, жадібно читав газети. Ще б пак! От що такого писала газета «Русскоє слово», котру передплачували батьки, скажімо, ще минулого року? «В Петербургъ выехала депутация отъ города и отъ общества донскихъ торговыхъ казаковъ.» Яка нудота! Або це: «Вторая гастроль Макса Линдера прошла вчера с большимъ усп?хом, ч?мъ первая.», «На обсужд?ніе Кіевской городской думы внесено поступившее к городскому голов? ходатайство…» А тут уже 2 серпня та сама газета пише і про відозву Верховного головнокомандувача до поляків, і про перейменування Московського Німецького клубу на Слов'янський, і про війну у повітрі (виявляється, є вже підбитий німецький аероплан!), і про козака Кузьму Крючкова з хутора Нижній Калмиків Усть-Хоперської станиці, котрий самотужки в одному бою вбив 11 німців, був 16 разів поранений, а тепер видужує, нагороджений Георгіївським хрестом! Втекти на фронт юнак не намагався: вистачило здорового глузду. Який сенс туди тікати? Он у тому ж «Слові» писалося: ковенський віце-губернатор Козлов і ковенський губернський маршалок, член Державної Думи кн. І. С. Васильчиков записалися в армію добровольцями. Оскільки обидва не мають військових чинів, то служитимуть рядовими. Якщо таких людей — князя й віце-губернатора — беруть до війська лише простими солдатами, то ким же там буде недовчений гімназист Августик Можайський? Рядовим парубок не хотів. От якби на аероплані літати в розвідку та кидати бомби на голови клятих германців або з броньовика лупцювати їх кулеметним вогнем — це інша справа! Так поки виростеш, подорослішаєш та на пілота чи на механіка бронемашини вивчишся, то й війна закінчиться. Тому він вирішив закінчити гімназію й вступити до Петроградського інституту інженерів шляхів — вчитися механіці. По-перше, вища освіта давала можливість отримати особисте дворянство. Ну, це таке діло. По-друге, і це головне, хороший інженер-механік бідним і голодним ніколи не буває.

Можайські ж не з багатіїв: які там статки в родини звичайного поштового службовця? Кінці з кінцями зводили — і то добре. А якби малися гроші, то можна було би після війни поїхати вчитися аж до Німеччини — там, кажуть, техніка добра. Хоча, може, після розгрому у війні там до студентів з Російської імперії будуть поблажливими? В тому, що Німеччину буде розгромлено, хлопець ані на волосину не сумнівався.

Та негайного переможного походу на Берлін не виходило, святее воїнство задкувало, фронт потроху сунув на Схід, війна затяглася, погіршало із продовольством в тилу й патріотичний порив імперії заслаб та згас. Тож воювати з німцями Густику, поки він закінчував єдину в Кронштадті гімназію імператора Миколи І, геть перехотілося, і юний Можайський вступив до омріяного інституту на спеціальність «будівельна механіка та мости». А там, між лекціями та заняттями, він таке взнав від однокурсників про політику і таких брошур начитався… Гуляла по студентських руках різна нелегальна література. Комусь з Августинових друзів подобалися есери, комусь анархісти, а молодий Можайський схилявся до більшовиків: одразу видно, що люди вони серйозні, за діло беруться по-справжньому. А байдужих до політики серед молоді практично не було.

Він провчився півтора курси, а коли гримнула Лютнева революція, негайно повернувся до Кронштадта, приколов до студентської шинелі червоного банта й попрямував на величезну Якірну площу, де не вщухали мітинги. Красномовного й освіченого юнака, до того ж не з боязких, в місті помітили, підкочувалися до нього есери й анархісти, котрих на флоті виявилося чимало, та агітували даремно: за тиждень він уже був своїм у більшовицькому осередку, а за два — відповідав за розповсюдження щоденної більшовицької газети «Голос правди» й був своєю людиною в Кронштадтському комітеті РСДРП, що містився у невеличкому одноповерховому будиночку, де раніше знаходився комендант міста. Як на другий день революції в Кронштадті розстріляли адміралів Вірена з Бутаковим та полковника Стронського — найвищих начальників міста-фортеці, відомих своїми деспотичними вчинками, а з ними ще тридцять шість офіцерів, студент Можайський не бачив — саме тоді він шукав у Оранієнбаумі дрогаля, щоб переїхати протоку по кризі. Це вдалося не одразу: тамтешні візники правили таку несосвітенну ціну — хоч пішки йди, й мотивували свої апетити великою відстанню й тим, що назад-то їм скоріш за все прийдеться їхати без пасажирів. Августин їм не піддавався, тим паче, що названої ними суми у нього все одно не було. Мабуть, таки довелося би йти пішки, якби не випадковий попутник — хвацький пітерський морячок, що спритно збив ціну більше ніж наполовину — студента аж завидки взяли. Удвох із флотським і рушили.

Отже, коли він приїхав, місто гуло мітингами в Морському манежі й на Якірній площі, а ще — жвавим обговоренням нещодавніх розстрілів. А незабаром в місті всі називали юнака товаришем Августином, а більшовики прийняли до своєї партії.

Ніякого двовладдя в Кронштадті, на відміну від решти імперії, не було — там з першого дня керувала Рада військових і робітничих депутатів, а офіцери й буржуї з тих, хто не прийняв ідеї рівності й братерства, принишкли, деморалізовані рішучими розстрілами людей, ще недавно в місті всевладних, знаних і шанованих. Одним з перших рішень Рада відмінила погони.

Товариш Августин тим часом розжився портупеєю, яку носив наповерх студентської шинелі, причепивши до неї кобуру з револьвером «Сміт-і-Вессон. Студент виявився дуже толковим і надзвичайно енергійним, і небавом його різними дрібницями штибу розповсюдження партійної преси вже не навантажували, доручаючи щоразу більш відповідальні справи. Саме тоді його швидко прийняли до партії, скоротивши кандидатській термін до формального мінімуму: це наш товариш, який щодня показує себе в справі, а партія потребує надійних бійців, нащо йому в кандидатах ходити? Жовтневий переворот молодий Можайський зустрів, бувши комісаром червоногвардійського загону робітників кронштадтських доків, направленого до Петрограда за розпорядженням одного з керівників Кронштадтського партійного комітету більшовиків Семена Рошаля. Щоправда, в безпосередньому захопленні резиденції Тимчасового уряду його загін участі не брав, бо в одному з провулків блокував підходи до центральної площі, і до палацу він із бійцями потрапив, коли там усе вже закінчилося, — напрочуд буденно, швидко й безкровно, зовсім не так жорстоко, епічно й героїчно, як розповідали потім про це радянські митці, — але це не завадило їм потім десятиліттями називати себе учасниками штурму Зимового.

У цей період товариш Августин разів п'ять зблизька бачив Леніна, а ще — не раз зустрічався з Троцьким, Сталіним, Антоновим-Овсеєнком, Свердловим та Урицьким, особисто знав легендарного матроса Железняка, не кажучи вже про кронштадтських вождів — Рошаля та Раскольникова. І ці видатні товариші пізнавали його й віталися за руку. Саме в той час батько, старий Августин Можайський, і віддав синові того срібного кишенькового годинника виробництва Павла Буре: ти, мовляв, тепер велика людина, тобі він більш потрібний. Знайомство з видатними партійцями вкупі з репутацією перевіреного товариша, учасника революції, що Зимовий брав, дуже допомогло після громадянської: лишень він довчився в інституті, отримавши звання інженера, як його одразу ж призначили директором відділу виробничих підприємств Всеармійського мисливського товариства Ленінградського військового округу та як відповідальному працівникові надали окрему квартиру за номером три в одинадцятому будинку на вулиці Ракова в Ленінграді. Гніздечко своє новоявлений директор, як і решта представників партійної номенклатури, невтомно наповнював картинами з запасників Ермітажу, реквізованими у представників паразитичного класу буржуїв меблями й речами — власне, за що боролися, щоб вони й надалі жирували?

Зрозуміло, в силу такої посади він мав навчитися тонкощам мисливської науки, а на полюванні зустрічав різних видних більшовиків. Це його й згубило: в 1936 році на якихось посиденьках з друзями під рясні узливання в розмові про знатних мисливців Августин Августинович сказав, що Троцький, хоч і рідкісна сволота, але таки непогано знався на мистецтві полювання. Товариш Троцький на той час уже не перший рік жив за кордоном в статусі ворога народу й партії та наклепника на першу у світі державу робітників та селян, його вже на усіх фотографіях поряд із Леніним і Сталіним заретушували, про те, що був він і головою Петроградської Ради, і наркомом іноземних справ, і головою Реввійськради всієї країни, давно вже не згадували, тому розповідати про своє колишнє знайомство з ним було дуже необережно. Хтось негайно на Августина доніс, а за рік йому це пригадали. Його попередив старий товариш, Карасьов, з котрим вони колись разом займалися революцією в Кронштадті; тепер він обіймав чималий піст в НКВС — був заступником начальника секретно-політичного відділу. Він неабияк ризикував, зайшовши наприкінці літа тридцять сьомого року на квартиру до Можайського, який уже був у «органів» у розробці, якщо не під «ковпаком».

— Августине, — сказав тоді Карасьов. — Прийшов циркуляр про посилення боротьби із троцькістами, і є вже рознарядка на арешт трьох сотень людей; тобі треба на певний час десь сховатися — поки план виконають.

— Я ж не троцькіст, — заперечив той.

— Ти десь бовкнув, що був знайомий з ним особисто, і в нас про це відомо.

— Та я під час революції половину Петроградської Ради особисто знав, в тому числі — товариш Сталіна, котрий зі мною за руку вітався.

— Ти сховайся десь за містом, вони рознарядку виконають, наберуть потрібне число, а тоді ми щось вигадаємо, — наполягав гість.

— Я — старий більшовик із дореволюційним стажем, — гордо заявив Августин. — Своєї провини перед партією я не знаю, не личить мені від партії ховатися! Партія розбереться!

— Партія розбереться, — погодився Карасьов, з жалем подивився на старого товариша і раптом заквапився додому.

Назавтра учасник революції Августин Можайський таки відправив свою молоду (двадцять років різниці) дружину Мусю до сестри в Київ, залізницею надіславши слідом на її ім'я чималу частину свого краму. Мусі її поїздку він пояснив просто:

— Ти ж при надії, я весь час на службі, а там сестра догляне. А я тобі грошей дам. Мені так спокійніше.

Августина Можайського було заарештовано 11 вересня 1937 року. Комісією НКВС і Прокуратури СРСР 16 грудня 1937 р. він був засуджений за ст. ст. 58-6-8-11 КК РРФСР до вищої міри покарання та розстріляний у м. Ленінграді 20 грудня 1937 року.

Він так і не взнав, що в Києві в нього народився син Борис, що Муся примудриться і сама вивчитися на лікаря, й хлопця виростити й дати гідну освіту: кіноінженер — хіба не пристойна професія?

Партія, як і сподівався старий більшовик Августин, розібралася: у 1956 році, після рішень ХХ з'їзду КПРС його реабілітували — посмертно.

… Отже, друзі сиділи на лавочці: Микола грався срібним фамільним кишеньковим годинником, першим власником котрого був ще його прадід, а Олексій обмірковував другові сентенції щодо стосунків з дівчатами й схилявся до думки, що той таки має рацію.

12. Пів на п'яту

Продовжити змістовну й важливу бесіду про Ленку, Ірину й проблему вибору й завоювання подруги для гуляння й решти цікавих занять друзям не судилося: вихлястою ходою до них наближався відомий тепер на весь район, але не відомщений досі Ігор Гамзєєв на прізвисько Сорока. Його довгі темні неслухняні патли стирчали на різні боки, а на носі сиділи круглі й чорні, точнісінько, як у кота Базиліо з відомого дитячого кінофільму, окуляри. Він повільно підійшов, привітався з кожним із хлопців за руку, сів поряд, витягнув пачку термоядерних кубинських «Монте-Крісто» і зосереджено закурив. Сигарети ці робилися з обрізків сигарного тютюну й були неймовірно міцними, як він їх споживав, Олексієві було невтямки.

— Оклигав? — співчутливо спитав у нього Микола.

— Та так, — невизначено відповів той. — Тих козлів не знайшли?

— Як же їх шукати, якщо жодної прикмети немає? — здивувався Олексій і спитав у Сороки: — Які хоч вони з себе?

— Я ж казав, — здивувався той. — Такі, припудрені. І однакові.

— Які ще — припудрені? — вразився Олексій. — Прикмети ти можеш назвати: високі — низькі, товсті — худі, чорняві — біляві?

— Не високі й не низькі, не товсті і не худі, а всі спортивні, такі, як ти, — ошелешив відповіддю перший на всю школу майстер гамселити по барабанах.

— Тобі, часом, нічого в голові не відбили? — почав сердитися Алекс. — Усе життя тебе знаю, і раніше ти таким нетямущим буцімто не був.

Слова про все життя не були перебільшенням. Усі вони: і Микола, і Сорока, і Олексій, а крім них ще Толян Сироп, художник Ляхов і Сашко Шварцберг — усі вони знали один одного ще з раннього дитинства, бо ходили до однієї групи дитячого садка Південно-Західної залізниці: недалеко тут, на Чеській.

— Ти розумієш, що таке прикмети? — напосів на ударника Олексій. — Як вони були вдягнені?

— Лажово, — визначив Сорока і, побачивши, що співрозмовник заводиться, пояснив: — Теніски вітчизняні, брюки поцеваті: не джини, а як з однієї полиці ЦУМу, шкари радянські, напідарашені так, що аж зайчики пускають……

— Бляха-муха, ну точно перевдягнені менти якісь, — припустився Микола.

— Та ні, нашого віку, — заперечив постраждалий від припудрених. — А, вони ще пахли всі однаково.

— Чим? — в один голос запитали Сороку друзі.

— Перукарнею.

Алекс уявив салон «Чарівний завиток», куди він ходив, коли ще регулярно підстригався та не носив подовженого волосся, і майже фізично відчув стійкий аромат «Шипру», котрим щедро бризкали клієнтів перукарі з пляшечок з-під «Червоної Москви», обладнаних пульверизаторами з гумовими грушами.

— А як вони до тебе достебалися?

— Ми йдемо з Ксюхою, а вони назустріч. Один каже: «Ти чого такий патлатий?» З якого це дива я патлатий? Нормальна прича,^[35] всі так ходять. Кажу ж: припудрені.

— Ну, і… — підігнав розповідь Олексій.

— Що — і? — здивувався Гамзєев. — Сам не знаєш? Вони слово, я — два, ну й понеслася… душа в рай. Добре хоч, Ксюху не чіпали. А вона й вішалася на них, і дряпалася; а лаялася, як вантажник! А тут якісь дорослі чуваки йшли, почули, як вона репетує, кинулися до нас, а ті ноги зробили. Якби не це, забили би мене, як мамонта…

— Та й так, мабуть, мало не здалося… А чого ж вони до твоєї причі доколупалися?

— Хрін їх знає: самі нормального хаєра не носять, так мій їм завадив…

— Нормального? — насторожився Льоха. — А якого носять?

— Алексе, якого хера ти до мене причепився? — удавано обурився Сорока. — Ніякого не носять, стрижені на один болван: під «польку» чи під «угорку» — не знаю, як зветься.

«Алекс — Юстасу» — мимохіть згадав Олексій, і, поки він обдумував наступне запитання, на «п'ятаку» намалювався рудий Котя в тропічній військовій панамі:

— Кого я бачу? Сам непереможний Ігор Гамзєєвич Сорока власною персоною!

— Котяро, тобі за амплуа належить з'являтися на манежі з іншою реплікою, — не сприйняла жарту «персона».

— З якою? — запідозрив підступну каверзу «Котяра».

— «А це я!»

Виявилося, що Котя явно знав, хто з'являється перед публікою в цирку з такою фразою,^[36] і образився:

— Я-то рудий безумовно, а хто з нас клоун, ми поговоримо, коли наступного разу в тебе мопед зламається. І Сонечку розкажу про твої закидони в бік рудих.

Ця сентенція таїла в собі неабияку погрозу: серед молоді Котя був найперший спец на всю Чорну Гору, жив у приватному будинку і мав чималенький гараж, обладнаний під майстерню; всі власники мотоциклів і мопедів з будь-якими проблемами прямували до нього, а він практично нікому не відмовляв і грошей не вимагав: скільки давали — за те й дякував, а більшості пацанів допомагав «по дружбі». Була в нього одна дуже позитивна риса: він ніколи не брався за роботу, якщо не був стовідсотково впевнений, що зробить її якісно, й у надскладних випадках чесно казав: «Мені не по зубах», — і тоді мотоцикліст розумів, що його залізний кінь хворий не на жарт. Котю в його мікрорайоні знали всі власники «Дніпрів», «Іжів», «Мінськів», «Уралів», «Яв» і «ЧеЗетів», не говорячи вже про лихих гарцівників на малопотужних «Верховинах» і «Ригах». А в сусідньому був свій мастак-золоті руки — Вітя-Сонечко, хоч як дивно, теж яскраво-рудий, мов смолоскип. Перспектива стати «персоною нон грата» для обох механіків явно не сподобалася Ігореві, і він відступився:

— А якого ти: «непереможний», «непереможний»? Тобі б так навішали, а я б насміхався!

Котя мить помовчав, уявивши себе на місці Сороки, тоді визнав:

— Це була би повна лажа. Даруй, не подумав. Проїхали, — і потиснув Сороці руку.

«П'ятак» мав величезний плюс: його було абсолютно не видно з проїжджої частини бульвару Дружби народів, котрою час від часу баражували міліцейські «бобіки», які народ усе частіше називав «місяцеходами».^[37] Колись хлопці затягли у зарості бузку пару лавочок, і кущі надійно маскували їх від дороги. Дільничний-то знав, що контингент «п'ятака» не схильний до системних правопорушень, хіба що винце тихцем споживає, та й то пляшки завжди до урни виносить, тож, маючи важливіші справи, зрідка навідувався з настановою «щоб мені без ексцесів», але тим, хто їздить на «бобіках», того одразу не розповіси, а їм тільки навернися на очі… Доводь тоді, що ти не верблюд… А вони що, розбиратимуться? Причепляться, заберуть, можуть люлів увалити не знати за що, ще й на облік ні за цапову душу поставлять… Їм галочка у звіті, тобі ж — проблеми за місцем навчання. А от зі справжніми правопорушниками виходило в них далеко не так ловко. Сорока заяви до ментовки тому й не писав, що все одно не знайдуть, а сам факт звернення до «органів» геть перекреслював варіант із підпискою контори. Молодь ментів за все це недолюблювала, позаочі називаючи «лягавими» й «мусорами», розповідала про них образливі анекдоти та співала глумливих пісеньок:

Не встигли Котя із Сорокою врегулювати стосунки, як на «п'ятак» почав підтягуватися народ: прийшов Сашко, припливла повільною ходою гожа білява Галушка… Героєм дня був, безумовно, король шкільної ударної установки, і вся увага товариства була адресована саме йому. Не надто часта гостя, бо жила з іншого боку бульвару, з'явилася Ленка Стрілецька, сіла на лавку навпроти Олексія й одразу помітила його обнову:

— О, які в тебе джини класні!

«Єдина звернула увагу», — відмітив для себе Алекс й зиркнув на Сашка: чи палити фірму? Той незворушно мовчав.

— Санько підігнав, — невизначено відповів Олексій.

— Мені не підійшли, а Олексі — саме те, — не став заглиблюватися в подробиці друг. Пошив у штанів був дуже вмілим, котон — імпортним, якого в нас не купиш, всі знали, що Сашкові батьки час від часу отримують посилки «з-за бугра», отже, підозр щодо «самопальності» шедевру ні в кого не виникало.

— Скільки віддав? — поцікавився Котя.

— Це вже наше діло, — обрізав небажану тему Сашко.

— Я до того, що я би теж такі придбав, — пояснив провідний механік району.

— Якщо будуть, я тобі першому скажу, — незворушно збрехав Шварцберг.

Отже, рекламувати себе як кравця Сашко явно не збирався.

Пошити штани в ті часи коштувало десять карбованців, і Сашко міг би підробляти, обшиваючи знайомих та набиваючи водночас руку. Та часу на те в нього не було, бо мав він уже налагоджений бізнес: діставав бажаючим грамплатівки студій «братніх країн»: болгарського «Балкантона», східнонімецької «Аміги», чехословацького «Супрафона», польської «Музи» та югославського «Юготона». Слово «платівки» ним принципово не вживалося, виключно — «плити», в крайньому разі — «диски». Спеціалізуватися на «демократах» було не так престижно, як на «фірмІ», але й «головняків»^[38] від них — жодних: з соцтабору платівки невеликими партіями — на всіх меломанів явно не вистачить — приходили прямо на бази та в магазини фірми «Мелодія», головне —знати, як їх там взяти, а далі — справа техніки. І жодних нікому не потрібних дурниць на кшталт зустрічей з іноземцями… Державна ціна такої платівки була три керебе п'ятдесят коп.; а продавалися «демократи» рублів за десять — п'ятнадцять, чехословаки — до двадцяти п'яти, бо писали не лише свій, а й західний популярний музон — рок і поп, а «юги», які теж це робили, але значно якісніше, доходили до сорока.

Не цурався Сашко й дрібних заробітків: за півтора-два «рябчики»^[39] переписував зі своїх «плит» замовникам на бобини альбоми популярних виконавців. Для того в нього був пристойний програвач і непоганий магнітофон. Так що ще й шити на хаті часу йому явно бракувало.

Олексій крадькома зиркав на Ленку, розглядаючи її геть новими очима. Вона була таки кльова: невисока, ладна, голос приємний. А дівчина інколи перехоплювала його погляд і ледь помітно йому всміхалася. Як відчула щось.

Десь о восьмій Стрілецька сказала, що їй час додому, стала прощатися й раптом запитала:

— Олексію, ти мене проведеш?

О цій порі влітку ще добре видно, йти їй — у другий дім за дорогою, і ця пропозиція була явним актом уваги з її боку. Сам факт разового проводжання ні до чого не зобов'язував, Олексій звівся на рівні й оголосив товариству:

— Друзі, радо побув би з вами ще, але — не можу. Всім до побачення!

Дівчина невимушено взяла його під руку, і вони пішли, а весь «п'ятак» мовчки дивився їм услід.

Під під'їздом вона спитала:

— Ти подзвониш?

— Тільки-но хотів спитати телефон, — викрутився він.

— Дуже легко запам'ятати: пів на п'яту.

— Як це? — не второпав він.

— А так: перші дві цифри — як у всіх на районі, а потім шістнадцять — тридцять, пів на п'яту.

— Дійсно, легкий, — з першого разу запам'ятав він цей номер на все життя.

— Ну, тоді бувай, — помахала вона долонькою й щезла за дверима.

…На собачий майданчик Белс прийшов разом із Іриною, коли всі вже зібралися.

— А ми ходили на «Супер-8», — похвалився він і обійняв дівчину за плечі. Вона ніяк не відзначила цього жесту, буцімто було це для неї звичайною, природною річчю.

Компанія зовсім не відреагувала на таку демонстрацію студентом свого нового статусу: всі промовчали, лише Щербанюк ледь помітно смикнув кутиком рота.

Олексій побув на пустирі зовсім недовго, рівно стільки, скільки знадобилося Весті, й заспішив, збрехавши, що в нього є невідкладні справи.

Він ішов додому, смалив «Експрес», — батьки знов почують тютюновий запах і сваритимуть, але то видавалося неважливим, — і згадував слова Миколи Можайського: ні, от дійсно, вона що — неповторна королева, кінозірка, місцева Міу-Міу? Через неї тепер світ — як дошками забитий? Хай сама потім лікті гризе: є й інші дівчата, аж ніяк не гірші. Та ж Ленка. І телефон в неї легко запам'ятовується: пів на п'яту.

Досвіду стосунків з дівчатами чи хоча би досвіду почуттів до дівчат Олексій, живучи досі суто хлопчачим життям, майже не надбав. Хіба що був закохався в чотирнадцять років. Тоді він почав дружити з неймовірно гарною однокласницею Маргаритою. Вона аж так йому сподобалася, що він навіть подарував їй свого зошита з віршами — зрозуміло, про неї.

Це сталося наприкінці навчального року, а на канікули батьки доправили її до якогось табору десь під Свалявою. Він писав їй листи й дуже дивувався, що нема жодної відповіді. А потім прийшов лист від незнайомого хлопчика: «Олексію, я в загоні поштар, мені подобається Маргарита, тому твоїх листів вона ніколи не отримає, як і ти від неї». Потім вона приїхала й кидала слухавку, коли Олексій дзвонив, а 1 вересня з розмаху жбурнула йому на парту того нещасного зошита зі словами: «Я тобі стільки листів написала, а від тебе — хоч би сторіночка! Більше не підходь до мене!» Ну, і ще дещо, як уміють гарні жінки. Наступного дня він мовчки поклав їй на парту листа від незнайомого хлопчика, усе з'ясувалося, але вже щось зламалося і, хоч легка симпатія з обох боків залишилася, більше вони не дружили.

А зошит з наївними віршами незабаром десь загубився.

13. Запах Ленусі

На «Супер-8» вирішили йти всім «п'ятаком». Сорока спочатку відмагався, мовляв, чого я там не бачив та я туди вже ходив і мені вистачило. При тому, встигли вони з Ксюхою покататися чи потрапили під роздачу без катання, добитися від нього так і не вдалося. Затявся: не піду та край! Став, як триста спартанців — не зрушиш. Що тільки йому не говорили — відмовлявся, хоч ріж його. Нарід уже із розумінням рукою махнув, але тут до справи взявся рудий Котя:

— Старий, ти чьо, в натурі? То ти один був, а тепер он яка шара^[40] валить: увесь П'ятак, а ще — купа народу з Кудрі та Ліхачова. Рил двадцять тільки чуваків. Так що не бзди.

Вельмишановний Б. Грінченко вважав, що це слово означає «испустить в?тры»; в прямому значенні так воно і є, а от в переносному, якого класик не зазначив, це буде — «злякатись дочасно».

— Що «не бзди»? — набичився Сорока, міркуючи, чи не виглядає так, що він боїться.

— А те, — підморгнув Котя. — Чув, як люди кажуть: «Дід перднув, баба бзднула — і хата потонула!», — і зареготав.

— Пфе, як вульгарно, — обурилася витончена Оленка Ярова. Нецензурно загинати при дівчатах тоді не було заведено, тому Котя приклав пальці до рота, зробив круглі очі та негайно вибачився:

— Даруйте, ненароком вирвалося!

Хто з присутніх не знав, що невипадково, що Котя — перший вербальний галабурдник на весь район? Але він швиденько перевів увагу на Сороку:

– Ігоре, всі ж ідуть!

— Ну, якщо всі… — засумнівався барабанщик і раптом психанув: — А мать його в стос! Підемо, Ксюхо?

Дівчина тільки плечима повела: я — як всі…

— Ну, так клас, — ухопив вовка за вуха перший механік округи. — А ти, Лено, як, з нами?

Питання було правомірним: Лена Стрілецька не була завсідницею «п'ятака», так, завертала час від часу: не своя-своїсінька, але й не чужа. Сьогодні от прийшла, сіла біля Алекса, притулилася до нього, як до рідного, а вчора він її проводжав…

Вона повернулася до Олексія, зазирнула йому просто у вічі й закрадливо спитала:

— А ти хотів би, щоб я з тобою пішла?

— Зрозуміло, хочу, — просто й дуже впевнено відповів той: для себе він усе вирішив ще вчора ввечері.

— Тоді я піду, — заясніла усмішкою дівчина.

Вихід призначили на завтра на четверту: ввечері-бо там народу — не протовпишся.

— Я чекатиму на тебе завтра о пів на четверту на цьому місці, — сказав Олексій, провівши свою нову симпатію до під'їзду.

— Не зарано? — здивувалася вона.

— Нормально, — запевнив парубок. — Йти п'ять-сім хвилин, плюс резерв ставки — п'ятнадцять на непередбачувані обставини: саме те, щоб не влітати захеканим разом із третім дзвоником, а нормально прийти за кілька хвилин до призначеного часу.

— Ну, домовилися, — погодилася дівчина, поцілувала його в щоку й пішла собі в під'їзд. Не чмокнула, це був саме поцілунок — ніжний, лагідний, теплий, чуттєвий… Не сказати, що Олексія щодня на прощання виціловували дівчата, інколи цьомкали формально, так воно, як то кажуть, з іншої опери. А сьогодні, він ладний був заприсягтися, зроблено це було щиро. Він раптом усвідомив, що йому сподобався її запах: легкий повів від волосся чи то свіжим сіном, чи то ранковим степом, чимось таким, віддалено знайомим, але не міським, — одразу не згадати; ледь відчутний аромат молодого чистого жіночого тіла із домішкою солодкувато-пряних незнайомих парфумів… Ураз він збагнув, що вона схвилювала його, заінтригувала, ну, не геть розтривожила, але таки явно сколихнула емоції.

«Хай буде, як буде», — думалося Олексієві, поки він ішов вгору вулицею Івана Кудрі в бік бульвару Лесі Українки — на їхньому перетині була зупинка і тридцятого трамваю, і автобуса номер шістдесят два — доїхати до Різницької^[41] годилися обидва, треба було тільки дочекатися, що раніше прийде.

«Я більше не зватиму її Ленкою ані вголос, ані подумки, — знічев'я подумав Олекса. — Он скільки нормальних варіантів: Олена, Оленка, Оленця, Лена, Ленонька, Леночка, Ленуся…»

Якщо розібратися, в молоді то була звичайна практика називання одне одного: Володька, Алекс, Санько, Колян, Котя, Танюха, Натаха, Ленка… Це було нормально. Сорока казав: «Моя Ксюха» — вона не ображалася, бо й сама називала його Ігорьохою. Щодо своєї дівчини останнім часом активно вживалося сполучення «моя мала» — безвідносно до її віку та габаритів. «Ну, «моя мала» — ще більш-менш, а Ленкою вона не буде», — упевнився Олексій.

Ішов він собі, так міркуючи, і раптом побачив знайому постать: назустріч простував вилюднілий та змужнілий його колишній однокласник, з котрим і в дитячому садку разом були, Толян Сєров на прізвисько Сироп, що вже рік навчався у суворовському училищі.

— Привіт, цигарки маєш? — на одному диханні видав Сироп.

— Привіт, ти ж не димів, — потиснув приятелеві руку Олекса.

— Армія навчить, — гмикнув той, вміло підкурив сигарету й випустив дим через ніс. Він не так виріс, як заматерів: став спортивним, підтягнутим, навіть вираз обличчя змінився: чи то очі похолоднішали, чи то рот потвердішав… Анатолій і раніше не був модником, а тепер і поготів: теніска на ньому абияка, брюки безпонтові, на ногах — босоніжки а-ля сандалети. Сироп почав голитися, і одеколон у нього був теж якийсь унтерський, сморід від нього перебивав чудовий посмак Оленчиних пахощів. «Ну, і бздо,^[42] — поморщився Олексій, — як у полковій цирульні». Але загалом те, що відбувалося з ним останніми днями, занадто притягало його увагу, щоб він став аналізувати зміни зовнішності майбутнього вояки.

— Ти, кажуть, теж пішов з нашої школи? — виявив певну обізнаність Сироп.

— Ну, так.

— Слухай, старий, я рік — перший же курс — на казарменому стані, до батьків, і то не кожних вихідних відпускали, а ти ж не в казармі, хоч когось, та бачиш. Розкажи, як там наш клас.

— Ніякого «нашого класу» практично немає, — повів свою розповідь Олексій. — Замість нього тепер супер-пупер математичний. Половина людей розбіглася хто куди, натомість понабирали з інших класів та навіть шкіл таких само відмінників, як наші Студенюк та Андрющенко: Сканаві та Шварцбурда знають, а про Нодді Холдера^[43] та Пола Маккартні — ні сном ні духом. Тобто, дев'ятий, ні, вже десятий «А» є, але це вже не наш клас.

Сироп теж не надто добре знав, що це за добродіїв при ньому називають, але завбачливо не став на них — і математиках, і музикантах — зациклюватися, а перевів розмову на з'ясування «а де той, а де цей».

Хай там як, а проговорили колишні однокласники хвилин сорок.

Всю дорогу додому Алекс намагався відновити в пам'яті її аромат. Вдома батькам пояснив причину затримки: «Із Сиропом зустрілися, він тепер у суворовському», — взяв Весту й вийшов.

У дворі він зустрів Серьогу Ома з Альмою.

— О, ти на майданчик? А там уже нікого немає! — поспішив повідомити той.

— Нічого страшного, собаці зробити свої справи це не завадить, — заспокоїв Олексій приятеля.

— А про тебе, між іншим, питали, — грайливо повідомив Сергій.

Олекса достатньо знав свого товариша, аби здогадатись з його інтонацій, хто саме питав. Ну, не Белс же, ясний пень, — вона. Але цю розмову вирішив не продовжувати:

— Давай, старий, ми побіжимо, псина пісяти хоче.

… Веста шаруділа неподалік в бур'янах, а він стояв на пустирі та думав про те, що кілька хвилин тому тут була Ірина, і вона помітила його відсутність, потім наочно уявив, як Белс майже по-хазяйському обнімав її за плечі, а вона — анічичирк проти. «Поцікавилася — між обіймами з Белсом», — роздратовано задавив він у собі бажання брутально вилаятись.

І тут підсвідомість піднесла йому те, що він марно намагався згадати весь час після зустрічі з Сиропом: легкий повів від волосся чи то свіжим сіном, чи то ранковим степом, чимось таким, віддалено знайомим, але не міським, — одразу не згадати; ледь відчутний аромат молодого чистого жіночого тіла із домішкою солодкувато-пряних незнайомих парфумів… Запах Ленкі… Ні, не так: Леночки, Оленки, Ленусі.

14. «Супер-8» та страждання юного Баклажана

Коли «Супер» зайшов на мертву петлю, здалося, що нутрощі відірвалися від своїх місць у грудях та череві й насипом попадали кудись під горло, але наступної миті вагончики пішли донизу, земля й тельбухи стали на своє місце. Лена міцно тримала Олексія за руку й, на відміну від інших дівчат, майже не верещала.

Атракціон являв собою поїзд з десяти возиків, на два крісла кожен, що рухався по рейках. А от колії було закріплено на металевих конструкціях таким чином, щоби пасажири вповні насолодилися стрімкими віражами, крутими спусками та навіть повним обертом через голову у фігурі вищого пілотажу, притаманній радше літакам. Майже весь «п'ятак» потрапив на один заїзд: попереду, щодуху вчепившись у спеціальний поручень, для того й призначений, тріпотів гнідою гривою Сорока, поряд із ним, лементуючи при кожному прискоренні, світилася русявою головою Ксюха; за ними розмістився Шурко Шварцберг із гарненькою Галушкою; потім — красень Можайський з Оленкою Яровою; далі — Олексій з Леною, а хто позаду — їм і не видно, а під час посадки не до роздивлянь було. Там напевне сидів Котя: він кожного падіння та звиву вторив тоненькому верескові Сорочиної подруги густим басовитим «о-о-о-о-бля!», а десь поряд із ним нервово хихотів малолітній Баклажан…

Поїздка виявилася коротенькою — не більше хвилини, та, коли потяг підрулив до місця висадки-посадки, Стрілецька азартно тряхнула кучерями й весело провістила: «Клас!» Про негайне повторне катання годі було й думати: біля кас комашилася неабияка — де тільки набралася — черга іногородніх туристів з дітьми та канікулярного молодняка вкупі зі зграйками малоліток середнього шкільного віку… «Ну, правильно, — подумав Олексій. — Збиралися на четверту, поки сповзлися — чверть на п'яту, приїхали на «Супер» — рівно п'ята. Зараз, мабуть, пів на шосту… Спека спадає — люди підтягуються.»

Поки він міркував, «Супер» здійснив ще один вояж за карколомною траєкторією, визначеною йому хитромудрими забугорними інженерами, і вже висаджував нову порцію задоволених печерських пасажирів: Чабана з його миловидною Лялькою, Володю Габелію та його малу — струнку яскраву білявку Люсю, показного Леся Лук'яненка на прізвисько Лука з симпатичною Віткою, котра була хоч і не його, а взагалі нічия, але інколи погоджувалася з ним кудись піти… Промайнули перед очима Кобза та Зуб з Ліхачова, Шляпкін та Крейда з Чорної гори… Були там ще якісь чуваки й чувішки, знайомі Олексієві лише наочно: чи то «боєнські»,^[44] чи з Чигоріна…

Стовбичити на сонці не було жодного резону: Чабан з Габелією повели «своїх» шаритися по схилах Дніпра, а П'ятак дружно вирішив піднятися алеєю на гору, пройти під Чортовим містком^[45]і завалити до якоїсь кафешки. Отут думки різко розійшлися: хлопці у більшості були за «Півник» біля стадіону «Динамо», а дівчата — за «Російський чай» на Хрещатику. Вгадайте з трьох разів: у якому із закладів не було спиртного? Олексій відсторонився від дискусії на кілька метрів — покурити — і одразу відчув на собі чийсь уважний погляд. Він озирнувся й побачив кроках у двадцяти від себе, в тіні розлогого дерева, Юру Сокола, його вірного друга Саладдіна — Валька Солодька, котрий до середніх класів був Солодоном, а там вивчали історію середніх віків, і він надбав собі легендарне поганяло. Поряд нудилися кілька «чотких» хлопців із Соколової контори. Сокіл підморгнув, і тепер не підійти до нього було неввічливо: у старій школі стосунки між ними були дуже непоганими. «Я зараз», — кинув Олексій «п'ятаковим» й попрямував до тутешнього основного.

— Здрастуй, — потискаючи руку, широко усміхнувся Сокіл.

— Привіт, як справи, абітурієнте? — відповів тим же Алекс. — Подав документи?

— Я-то подав, та тут такі справи… Може, днями на оглядини прийдеться їхати до Одеси…

Юрко грав лівого півзахисника в динамівській молодіжці, такі оглядини могли означати лише одне: шанс потрапити в дубль «Чорноморця».

— Ого, — вразився Олексій.

— А то, — знов підморгнув Сокіл. — А я дивлюся: котончик-то австрійський, — одразу розгадав він таємницю нових джинсів Олекси.

«От тобі й «ніхто не викупить», — згадав Сашкові пророцтва той.

— А пошив… — намагався ще щось визначити Юрко. Олексієві це було абсолютно не в жилу:- Австро-угорський, — жартуючи, майже не погрішив проти істини він.

— Ага, — усе зрозумів бувалий у бувальцях Сокіл: за вісім років він поїздив із футбольною командою по усіх усюдах, така точно матерія була на шезлонгах на спортивній базі в Лінці. Але палити контору хавбек не став.

Більшість хлопців з «п'ятака» знали Юрка по школі й підійшли привітатися.

— Ну що, композиторе, знайшов тих чуваків? — ошелешив футболіст Сороку.

— Як їх знайдеш, якщо я їх знати не знаю? — здивувався музикант.

— Маестро, в тому-то й річ: якби знав, не шукати — ловити треба було би, — гмикнув Сокіл.

… Хоч дівчат було менше, «чайна» концепція взяла гору:

— Рулимо в «Чай», без варіантів, — постановила Ксюха й одразу приплела Сороку: — Ти ж теж за чай, Ігорьочку?

Сорока й так, як то кажуть, «менжувався»:^[46] й «сухарика»^[47] хотілося келишок вицмулити, й Ксюху не образити. Він-то був хлопець хоч куди, але й вона вважалася в його класі найкращою, найбажанішою дівчиною. Загнаний у тісний кут, він промугикав: «Ага», — і фактично вирішив справу. Одразу ж здався Шурко, котрому за великим рахунком треба було туди, куди піде Галушка; Котя негайно знайшов у тверезості об'єктивні переваги: «Ввечері тоді на мoтику поганяю»; компанійський Можайський легко пристав до думки більшості і таємно невдоволеним залишився один Баклажан, чий голос за малоліттям його власника правдивої ваги не мав. Олексій же на запитальний погляд Лени тільки усміхнувся:» Куди хочеш, туди й підемо», — а їй до сумнівного «Півника» не кортіло.

Чай був таким собі: без особливих претензій на вишуканий аромат, а от булочки з курагою сподобалися всім — гарячі, смачні, запашні, помірно солодкі, одним словом: клас! Котя взяв собі їх цілу тарілку з гіркою, — благо, вони тоді копійки коштували, — й уминав, аж за вухами лящало. Ще й вихваляв: «Оце так пундики!» Баклажан усамітнено сопів дещо збоку й, дивлячись, як провідний механік району лигає смаколики, ображено думав: «От топче… Марципанів з дустом тобі!» Він чомусь обрав саме рудого Котю винуватцем свого фіаско: якоїсь дещиці не вистачило, щоб можна було ввечері прийти до гаражів у дворі на Кудрі й похвалитися перед компанією таких, як сам, дванадцятирічних недоростків: «А я сьогодні зі старшими ходив у «Півник» сухарик пити!», — хоча, якщо чесно, він і сам не знав, чи хотів він сухого вина, бо ще ніколи його не куштував, і, головне, далеко не факт, що старші дозволили би йому випивати з ними. Ну, якось один ковточок би випросив, а для правди розповіді цього достатньо. У кафе був? Вина випив? Отож! Які ще питання? А от у пожиранні здоби в компанії мотоциклетних справ майстра, котрий для «безкінних» поки що малих не такий уже й авторитет — яка така, даруйте, звитяга? Чим похизуєшся? Баклажанові враз стало нудно: балачки старших про якихось Йена Гіллана та Оззі Осборна^[48] були незрозумілими, дівчата, крім миловидної Вітки, що сьогодні прийшла на «Супер» з Лесем Лук'яненком, його не цікавили. До старшої на три роки Вітки, котра жила з ним в одному будинку, він нерівно дихав ще з дитячого садка: був уже в підготовчій групі, коли побачив її у дворі в білому шкільному фартушку з гарненьким ранцем за плечима… Але Вітки тут не було, кудись завіялася з атракціону з тим Лукою. Вона, мабуть, єдина зі старших знала, що його звуть Сергійком, а ці весь час: «Баклажан, Баклажан». Хлопцеві закортіло встати й вийти геть, але він схаменувся: якщо так зробити, більше до цієї компанії не візьмуть ніколи. Треба терпіти, подумалося йому, хоча додому вони, скоріше за все, вирушать нескоро: забажають зараз «кинути кістки» Хрестом, потім дівки згадають, що на світі існує морозиво…

Олексій краєчком ока помітив, як вовтузився та сопів над своїми булочками Баклажан, але вирішив, що його це «не колише»: правда же, значно важливіше спостерігати за гарною дівчиною, яка, здається, от-от стане твоєю малою, аніж копирсатися в стражданнях юного Баклажана? Лена пила чай дрібними ковточками, кидала на Олексія радісні погляди, сміялася кожному його жартові, буцімто ненароком притискалася плечем та всіляко давала зрозуміти: мені поряд із тобою кльово.

Хоча, якщо чесно, то в царині жартів та баляндрасів Олексій не міг суперничати з Миколою Можайським, котрий мало того, що й класом у цій шляхетній справі вищий, так ще й був особливо в гуморі й розлягався соловейком: Ярова з Галушкою раз по раз аж заходилися сміхом, вторили їм трішки стриманіше Ксюха із Сорокою, а Котя іржав, як молодий жеребець, та примовляв щоразу: «Ну ти даєш, я мало пундиком не вдавився!» Можайський же кілька разів підморгнув Олексієві, а потім налучив момент, коли всі відволіклися на якусь Сорочину оповідку, виразно глянув на Лену й нишком показав другові великого пальця.

Прогнози малого Баклажана не справдилися: товариство вивалило з чайної, тут же, на кінцевій зупинці дочекалося одинадцятого тролейбуса й ним вирушило до Дзержинки: більшості звідти додому — шапкою докинути, а маршрут повертав у інший бік, на Сталінку.

Вирішили розбігтися по хатах, а на «п'ятак» не йти: і так уже восьма вечора…

Олексій провів Лену до парадного й думав прощатися, а вона раптом встала навшпиньки, обхопила рукою його шию й припала вустами до його губ. Поцілунок у неї вийшов напівдитячим, невмілим, без язиків, пестощів піднебіння та інших вишуканих штучок, про які вони обидва й не здогадувалися, але, Олексій це відчув, дуже ніжним. Мить — і вона відсахнулася, сказала: «Дзвони, приходь», — пірнула у двері й зашелестіла підошвами по сходах.

Радісний, з легким серцем він пішов додому, прокручуючи у пам'яті події дня й переживаючи їх знову. Він раніше гуляв з дівчатами, але саме — гуляв: ходили по вулицях, найчастіше — змішаною хлопчаче-дівчачою зграйкою, що ще не розпалася на парочки, рідше — з якою-небудь симпатичною дівулею за ручку, але те було чимось таким… необов'язково-підлітковим. Тепер у нього з'являється подруга, котра цілує його в губи. Це було новим і важливим. Цей день був вартим того, щоб його запам'ятати.

Взагалі-то, жінка, яка подарувала чоловікові перший справжній поцілунок, уже заслужила на те, щоб її запам'ятати на все життя. Але Олексієві такі речі тоді були ще невтямки.

15. Красуня й таргани

…Алекс помітив жовту буду телефону-автомата і попрямував до неї, витягнувши з пістона — маленької спеціальної кишеньки біля пояса джинсів — монетку-«двушку». Номер він запам'ятав з першого разу: «… дві цифри — як у всіх на районі, а потім шістнадцять — тридцять, пів на п'яту».

— Ой, як добре, що ти подзвонив, — зраділа Лена. — Я вже не знала, що робити: не встигаю, матуся підгрузила хатнім пахіттям… Ти почекай у дворі на лавочці — там в затінку під вишнею є, якраз навпроти мого парадного, — а я швидко, хвилин за п'ятнадцять, закінчу та вийду.

— Ми на літак не запізнюємось, звісно, почекаю, — погодився парубок. Неспішно — час же є — він зайшов до Оленчиного двору, побачив зелену скамницю в тіні великої вишні й усівся на неї.

Місто вже майже забуло, яким буває дощ: ані зливою, ані хоча би кволою мжичкою навіть не пахло тижнів зо три, стояла неймовірна спека, й асфальт у дворах та на тротуарах попри щоранковий полив зі шлангів дбайливими київськими двірниками швидко розігрівався, моментально випаровував воду й сухо та лоскотно пахнув пилом, а там, де остаточно не закам'янів від старості, ще й розтоплювався та плив під ногами. Розпечені сонцем стіни будинків аж пашіли жаром, утворюючи на вулицях формене пекло. Здавалося, все, що могло сховатися, зачаїлося десь, сподіваючись на вечірню прохолоду, і тільки неподалік на бульварі натужно гарчали вантажівки, долаючи Чорну гору, та брязкотіли тролейбуси, везучи розімлілих, знесилених спекою пасажирів. Липи слезили клейким соком просто на тротуар, а довкола їхнього незвично раннього, рясного духмяного квіту вилися фанатичні працелюбні бджоли й кілька очманілих від жаріні джмелів. Поряд хвалькувато розчепірив зелені п'ятірні молодий каштан: справжньої тіні від нього чекати — не дочекатися, так, сам перед собою випендрюється, ще не одне літо йому пиндючитися, поки хтось вирішить сховатися під ним від дощу чи нестерпного, як сьогодні, сонця.

А під старою вишнею навіть і непогано, ще й слабенький вітерець подмухує, такий собі легіт та зефір, та попри це в голові нав'язливо крутилася думка: тікати, тікати треба від асфальту подалі — на Тельбін, Труханів острів чи Довбичку!

Олексій вмостився зручніше на лавочці й став розмірковувати про відносність швидкоплинності часу. Коли на когось чекаєш, він тягнеться неквапливо й повільно, як от тепер; гірше — спроквола, геть по-черепашому він проходить, скажімо, під час уроку, коли йде опитування та конче потрібно, щоб сьогодні тебе не спитали… А двадцять хвилин великої перерви пролітають за мить…

Він раптом відчув, що на нього хтось дивиться; покрутив головою — нікого, пусто, мов у Сахарі. Взагалі-то в цьому дворі жило чимало люду зі старої Олексієвої школи: Сашко Рибак, Наталка Швець, Емма Рожнятовська, Васько Співаченко на прізвисько Василіса… Цей останній мав, до речі, неймовірну чуйку й ніколи не попадався під час шкільних облав на курців. Якщо він, грошима сім'єю не балуваний, викинув не те що не добиту до жалюгідного беника, а ледь докурену до половини цигарку й пішов геть з чоловічої вбиральні — будь певний: за кілька хвилин двері потужним стусаном розчахне завуч Євгеша (в миру? — Євгенія Володимирівна) й заволає гучним потужним пронизливим сопрано: «Курці, виходь!», — і хто тобі лікар тоді, що ти не злиняв слідом за передбачливим Василісою? От руб за сто: якби тій Євгеші відпустила доля музичного слуху хоч би вполовину від того, скільки подарувала голосу, — гриміти би оваціям на її честь не те що в «Большому», а й у Ла Скала чи у Ґранд-Опера. Та нехай їй біс: не ловитиме вона більше Олексія, закінчилася її влада над ним …

Сірники фабрики «Гомельдрев» по черзі ламалися, шипіли й, пустивши димок, згасали, а то губили свої сірчані голівки від першого ж контакту з коробкою. Якість їхня давно стала приводом для анекдотів, інших до магазинів останніми роками не завозили, а запальнички в простих смертних майже не траплялися, хіба що в причетних до закордону моряків та дипломатів, бо бензинові вийшли з моди, здавалося, остаточно, а газових пристойних в країні не було, якщо не зважати на вітчизняний «Вогник», котрий чомусь дуже швидко ламався…

Нарешті він упіймав пелюстку пломеню і з насолодою втягнув у себе ароматний дим. От недаремно чутка йшла, що «люді прілічниє курят «Столічниє» — це тобі не термоядерний Щербанюковий «вічний кашель» та й не Сявині «лучше «Вінстона» і «КІМ-а»…

Враження, що за ним спостерігають, умить зникло. Він зиркнув на годинника: бляха-муха, пройшло тільки вісім хвилин з призначеного терміну. Раптом з Оленчиного під'їзду лінивою ходою випливла гарна білявка Свєтка Закринична. Отакої, він і забув, що вона теж тут живе, а колись давно, десь рік чи півтора тому, ще в старій школі, звертав на неї увагу, навіть спробував ненав'язливо підбити клинці, але вона досить прямолінійно роз'яснила: ти, може, хлопець і непоганий, але до кола моїх уподобань не потрапляєш. Він прокоментував її рішення просто, імітуючи знаний акцент відомого футбольного коментатора Коте Махарадзе:

— «На нет і суда нет», — сказав кавказький суд, — і легко відступився, бо ніяк особливо не виокремлював її з чималої кількості гарних дівчат, що на перервах курсували шкільними коридорами. Нічого й віддалено схожого на те, що було затеплилося до Ірини, чи віднедавна зажевріло до Лени, в душі тоді й близько не відчувалося. Здоровий статевий потяг, от що то було, а вибірковість його ставлення до неї полягала в тому, що Закринична була таки далеко не з останніх представниць своєї статі. Їй достатньо було дати будь-який знак: не відповідати на загравання, чи що, і він би сам збагнув: не клює — змотуй вудки, так ні, влаштувала виховну бесіду на предмет з'ясування стосунків з сентенціями штибу: «краще одразу розставити крапки на і», «якщо одній людині подобається інша, то це ще не означає, що то навзаєм» та «не слід плекати надію там, де її нема»… Хто її знає, може, видавалася вона собі такою неземною красунею, що не хлопцеві з паралельного класу на неї зазіхати, а як мінімум — космонавтові чи центрфорвардові київського «Динамо»… Мусив вдати з себе коментатора… Хай там як, він розцінив цей її вчинок як неадекватний і такий, що певною мірою підтверджує відгуки про неї хлопців з її класу — «пиZдувата». Цим епітетом, на відміну від рішуче не схильних до цілування-зажимання «диких», юнаки нагороджували примхливих дівчат з непередбачуваною поведінкою; гіршими були тільки «пиZдуваті на всю голову», але таким рідкісним талантом були обдаровані дійсно одиниці. З тих пір Олекса вважав, що Свєтка хоч і не остаточно така, як кажуть її однокласники, але названа ознака в її характері представлена помітно. Відтоді вони жодного разу не спілкувалися, віталися при зустрічі, от і все.

…За кілька місяців, що Олексій не бачив Закриничної, вона стала ще кращою: перехват потоншав, ноги з просто рівних стали точеними, груди випиналися більш рельєфно… Шкіра її сяяла нетутешньою морською засмагою, а волосся вигоріло геть на білий колір й було забрано на потилиці в зачіску «дуля», скріплену шпильками-невидимками. Легкий коротенький сарафанчик підкреслював стрункість її ладної фігури. Вона якось незбагненно подорослішала й уже виглядала не юнкою — цілком сформованою дуже молодою жінкою. Так вона ж і була на рік старшою за своїх однокласників — чомусь згадалося йому. Виходить, що, хоча вони й училися колись на одній паралелі, Свєтка на рік старша і за нього…

Вона навіть не роззиралася на всі боки, не вдавала, що от випадково помітила Олексія, а цілеспрямовано простувала до лавочки під старою вишнею.

— Прив-і-і-і-іт, — томно й вкрадливо муркотнула й з природною невимушеною пластикою пантери з відомого мультику про Мауглі підсіла до парубка. — Як справи?

За всіма канонами він мав відповісти: «Справи в прокурора», — хлопцеві, так точно; дівчині, обізнаній зі звичаями вуличної етики — також; але Свєтка, по-перше, була напівдомашньою, по-друге, «пи…» хм… ну, добре, з деякими забаганками, і могла або попросту не знати тонкощів мовного політесу, або й свідомо їх іґнорувати, тому Льошка відповів у тон:

— Справляємось…

Він зробив повну смачну затяжку, згадав раптом, що вона завжди кривилася на курців і взагалі була з числа гонительок паління, демонстративно випустив дим просто в небо й спитав, задля годиться, аби не мовчати:

— На морях була?

— А що, помітно? — кокетливо зиркнула Закринична. Краще би їй було не робити цього: раніше вона завжди нагадувала йому Брітт Екланд,^[49] довго зблизька Олексій бачив її лише раз під час тієї пам'ятної розмови, а це був геть не такий випадок, щоб розглядати деталі. Так от, у шведки, — Льошка знав точно, бо помітив на величезному яскравому кольоровому плакаті, що висів у кімнаті в Миколи Можайського, — були ніжно-голубі, майже бірюзові очі, а в цієї любительки розставляти крапки над літерами — сіро-водянисті. «Бляха-муха, як вода в калюжі», — промайнула думка, остаточно вбиваючи залишки колишньої симпатії.

— Важко не помітити, — сказав, а сам подумав, що, мабуть, то Свєтка стояла на балконі й витріщалася на нього, і він від того відчував дискомфорт, котрий тепер, коли вона всілася поряд, лише збільшився: от зараз з'явиться «мала» й побачить його зі Свєткою… Нічого такого, але… самі розумієте. Та з під'їзду на ганок вийшла не Лена, а його колишній однокласник Сашко Рибак з порожньою авоською.^[50] Він розгубився, побачивши парочку на лавці під вишнею, видав цілу чергу пострілів очима: на нього — на неї — на нього — на неї, потім помахав рукою в стилі «дорогий Леонід Ілліч на Мавзолеї» — лікоть притиснутий до тулуба, долоня на рівні обличчя, що, мабуть, мало означати «загальний привіт», і затюпав у бік продуктового на Філатова. На Рибакові були саме чухаси «Miltons», панічно небажані з Олексієвої точки зору. Ні, десь на городі в них попрацювати, на крайній випадок з батьками до лісу чи на дачу поїхати — ще так-сяк, чухаси і є абсурдно-безпонтовим одягом для брудних робіт під час непарадних виходів за межі цивілізації, а вже по хліб мотнутися — западло, бо містом. Сам же Рибак чітко знав різницю між джинсами й чухасами, але батьки — інженерно-технічні працівники — сказали: «Коли сам зароблятимеш, куплятимеш, що схочеш»; такого друга, як Сашко Шварцберг у Олексія, він не мав, і тому змушений був змиритися.

— А ти чого сидиш в нашому дворі? — спитала Закринична.

«А от зараз подивимося: на всю голову чи частково», — промайнула шалапутна думка в хлопця. Він чітко розумів: якщо на всю голову, то може учинити будь-яку сцену: кому ж приємно втрачати симпатика, навіть попри те, що ще вчора він потрібний був лише для того, щоб перед ним розіграти виставу театру одної актриси «Не плекай надії даремно».

— А що, не можна? На одну дівчину чекаю, — як про щось самоочевидне сказав він.

— А на яку? — вела вона своє, начебто крім неї ще якоїсь іншої дівчини, що заслуговує на увагу хлопців, в цьому дворі просто бути не могло. — Невже на Стрілецьку? Ну-ну. Так це правда, я думала здуру теревенять, що ви зустрічаєтеся?

— А ти здивована? — хмикнув Олекса.

— Відверто кажучи, так. Приїхала оце з моря, а тут такі новини…

«Інформаційне агентство «Одна баба сказала», — подумав він та іронічно глянув на неї.

— Ну, гаразд, поки що зустрічайтеся, а там подивимось, — холодно зі значенням сказала білявка, звелася на свої рівні та стрункі й повільно пішла собі — чомусь теж в бік магазина. Здавалася, від неї аж віяло гордовитою зневагою.

«Подивитися ти зможеш лише з балкону, як оце допіру», — мовчки з цинічною посмішкою підморгнув він презирливій спині й зробив остаточний висновок. — «Бач, як на неї заглядався, так не входив до кола її інтересів, а як іншу вподобав — одразу потрапив. Очевидно, таки не на всю голову, але зі своїми тарганами, причому такими, що ой-ой! Дихлофосом тільки й труїти…» Те, що новину переповіли Закриничній, його не здивувало: районні пліткарі й плетухи з огляду на брак новин у канікулярно-відпускний період, продовжували активно перемивати їм з малою кісточки.

Лишень Закринична зникла за рогом, з під'їзду вийшла Лена:

— Привіт, про що задумався?

— Про тарганів, — ошелешив її він.

— ??? — німо витріщилася на Олексу дівчина.

— Розумієш, трапляється так інколи: дивишся — буцімто нормальна людина, а в неї в голові таке коїться… До речі, ти купальника прихопила? Може, зблотуємо народ мотнутися десь скупатися? На Золотий чи ще куди…

— Уже на мені, я як знала, що ти схочеш…

16. Про аварію та дзю-до

Але купатися не довелося: не встиг П'ятак зібратися в основному складі, як примчав захеканий Котя й повідомив жахливу новину:

— Сява Фортуна вчора розбився на мотоциклі.

Німу тишу, що впала зненацька на компанію, хрипко розірвав Сорока:

— На якому ще мотоциклі? В нього не те що мoтика — мопеда нема!

— А на Чабановому, — сказав обізнаний на всіх новинах Котя. — Гітарист його в розстрочку купив.

Це було схоже на правду. Чабаненко мав досить новий «Мінськ», і районом давно гуляли смутні чутки, що він хоче його продати, Фортуна ж марив мотоциклами. А були хлопці однокласниками — могли й домовитися.

— Хоч не на смерть? — жахнулася Оленка Ярова.

— Та ні, — зітхнув Котя. — Нога поламана, два ребра, струс мозку. Що характерно: на задньому сидінні з ним Бєца їхав — так на ньому — ані подряпини.

Якби цей Бєца не потрапив у аварію разом із Фортуною, не бути би йому в нашій історії ні за що: гидотник, схильний до чвар скнара. Не цікавий він був нікому. Не те, що Сява.

— Тут же як вийшло? — вів тим часом своє рудий механік. — Вони по Кудрі вниз гнали, а з Чигоріна на «копійці» якась мадама виїздила… А там же кущі — видимість обмежена, вона висунула капота — вони й впилялися.

— Так вона в усьому й винна! — пристрасно заявила гаряча шанувальниця таланту Фортуни Ярова.

— Якщо по совісті, то вона: наші-то їхали по головній, а вона — по другорядній, та от яка оказія: у Сяви прав нема. От чує моє серденько: зроблять його винним…

— А в якій він лікарні? — не вгавала Оленка.

— Кажуть, до Жовтневої^[51] повезли…

Одразу виникла ідея їхати всім натовпом провідувати музиканта. Чи потрібні вони там на другий день по аварії — нікому в голову не запало. Купили на лотку вишень й поїхали: п'ятнадцятий тролейбус від Печерського мосту до самої лікарні ходив.

…

— Куди такою оравою? — рішуче запротестувала бабка в білому халаті, що охороняла вхід до хірургічного корпусу. — Та ще й без халатів?

З'ясувавши, що до чого, охоронниця заявила:

— Одного пущу. От його, — вибрала вона Сороку. — Ось тобі халат, йди, синку, неси передачу й привіт від усієї компанії.

Тоді — не зараз, зайти до лікарні без перепустки, виданої хоча б завідувачем відділенням, було дуже непросто, чесно кажучи, Сороці поталанило, сподобався, чи що…

— А чого ви саме його вибрали? — поцікавився Котя, коли Сорока пройшов усередину.

— А кого? — здивувалася бабця. — Тебе? Ти, рудий, шалапут шалапутом — по замашках видно, а в того — очі добрі.

Це було правдою, проти якої не попреш: Ігор Гамзєєв на прізвисько Сорока вирізнявся погідним добрим характером.

Він незабаром з'явився, витративши на побачення з Фортуною не більше десяти хвилин:

— Люди добрі, всім від Сяви привіт! У нього все тіп-топ: нога в гіпсі, пика подряпана, через поламані ребра сміятися й кашляти не може, але сказав, що на мотоциклі все одно їздитиме.

…Коли повернулися на «п'ятак», вирішили, що час згаяно й слід без зайвого мудрування скупатися у себе в Глинці — тоді в цьому озері ще можна було купатися…

Ввечері, коли Олексій вже провів Лену додому, у її дворі його перестрів Сашко Рибак і повідомив:

— А тебе збираються бити…

— Хто це? — здивувався Олекса.

— А з Лісового масиву.

— З якого це дива? — не в'їхав Алекс.

— Та тут приїхав один, питає: як, мовляв, Свєтка Закринична, вільна чи з кимось ходить… Він, бач, з нею на морі познайомився… А я ж бачив, що ви з нею…теє… Ну, кажу: «Та ні, зайнята, Олексій Дем'яненко з нею гуляє». А він: «Ну, нічого, приїдемо з конторою з Лісового, вломимо як слід — більше не гулятиме». Так що отакі справи.

— Так а що за чувак, як хоч звуть?

Рибак тільки знизав плечима: не спитав, мовляв.

— А нащо ти йому сказав, що я — з нею? — допитувався Алекс.

— Ну, той… щоб не претендував… Що дівчина вже зайнята…

— А, це ти нас сьогодні побачив та й собі вигадав… Так затям, — криво посміхнувся Олексій, — що до Закриничної мені діла нема, гуляю я зі Стрілецькою, а приїдуть битися — що ж, будемо битися, не забздимо. Не того нас тренери вчили!

…У Києві в ті часи одним із найпопулярніших єдиноборств було дзюдо. Кілька років тому мешканці високих московських кабінетів вирішили повернути після тридцяти п'яти років забуття цю японську боротьбу, не надто вдаючись у подробиці, чому та як саме в тридцять сьомому році це бойове мистецтво раптом ураз зникло з неосяжних теренів від Москви до «самих до окраїн».^[52] І одразу ж, щоправда, із тридцятилітнім запізненням, розпочав свою тріумфальну ходу кінотеатрами СРСР фільм «Геній дзюдо» великого Куросави.

Для боротьби — не якийсь там килим, як у самбістів, ні — татамі, сучасний синтетичний нащадок рисової циновки! Не просто спортивна форма — дзюдогі, котре невтаємничені звуть кімоно, хоча це зовсім інакший одяг; команди «Хаджіме», «Мате»; оцінки: «Коко», «Юко», Ваза-арі», Іппон»^[53] — це все прийшло з іншого життя… От тільки невтямки було майбутнім геніям, що те дзюдо, котрому їх навчатимуть у київських залах, є спортивною, скороченою до конспективної, версією шаленого мистецтва самозахисту, яке демонстрував їм з екранів чорно-білий Сугата Сансіро.

Десь там, на дуже віддалених підступах, була ера «відаків» та контрабандних касет з фільмами про карате й кунг-фу, котрі поки що означили свою присутність в Ю-Ес-Ес-А або у вигляді неймовірних легенд («Один японець голою п'ятою гранітну брилу розбиває»), або чуток про те, що в місті менти розгромили чергову підпільну школу, а тамтешнього сенсея^[54] посадили років на десять.

А секції дзюдо були абсолютно легальними й безкоштовними всі до одної, із найкрутішою динамівською включно, хоч там працював найвідоміший тренер Ярослав Волощук, а його учні Новіков і Двойников вигравали тоді переважну більшість міжнародних чемпіонатів.

Процедура запису до секції дзюдо в «Динамо» була дуже простою: «Покажи довідку від лікаря, шкільного щоденника й скільки разів ти можеш відтиснутися від підлоги», — казав тренер. Якщо все побачене він вважав прийнятним, тебе зараховували. Олексій займався там два роки, але останнім часом завзяття почало потроху згасати: тренер його із загальної маси не надто виділяв, кози в золоті не показував, а тим часом в житті з'являлося що далі, то більше цікавенних речей, жертвувати котрими заради синиці в небі бажання потроху зникало. Поки він на всю губу кайфував від особливо солодкої свободи останніх шкільних канікул, від зустрічей з Леною, від можливості хіпувати (тоді це слово означало — вдягатися модно) в нових джинах.

Якби йому хоч раз сказали, ба й натякнули, що в ньому бачать не якогось посереднього спортсмена та пов'язують з ним певні плани… Кількох на збори до спортивного табору на літо взяли, а його — ні. Розпустили разом із рештою секції: гуляй, босото, до першого вересня, до нового навчально-тренувального року. Та чи ходитиме він туди надалі — Олексій остаточно не вирішив, тим паче, що вже надбаних навичок для вуличного бою вистачало з головою.

Рибак подумав: а раптом направду приїдуть — зрозумів, що упоров лажу й вжив заходів: назавтра Олексій побачив у Лениному дворі весь П'ятак. Але зЛісового ніхто не приїхав ані завтра, ані післязавтра — вони не приїхали ніколи, мабуть, був той парубок шнурок і базікало.

17. Легенди великого міста

— На Гідропарк не піду! — рішуче запротестував рудий Котя, аж підскочив і руками замахав. — Куди завгодно, тільки не туди!

— Чому це? — здивувався Сорока.

Гідропарк вважався одним із найбільш пристойних київських пляжів: з питною водою, туалетами, виносною торгівлею, прокатом човнів та навіть з дерев'яними лежаками. Щоправда, займати їх треба було зранку, мало не на світанні, бо потім, як завжди: приходили якісь ловкачі й захоплювали по п'ять штук одразу, накривши їх великими банними махровими рушниками. Хто знає, були це спритники, які займали місце для своїх, чи пляжна мафія, завданням котрої була окупувати всі зручні лежаки, щоб потім поступитися ними на користь особливо нужденних, не забувши при тому справити собі на чай лепту не надто велику… Якщо ти приходив раніше або разом з ними та займав кілька місць, вони, як правило, нічого не говорили, пляж-то був комунальний, і, за великим рахунком, ніякого права на ті топчани, крім нахабної пики, жоден з них не мав.

Хіба що добиратися з Дружби народів на Гідропарк було не надто зручно… Тролейбусом, трамваєм, а тоді ще — через Дніпро — метрополітеном. Або пішки через міст, якщо п'ятака шкода… Та шкурка за чиньбу явно ставала, надто вже переважав цей пляж своїх конкурентів. Але Котя затявся, стояв рішучий, як Давід, що вийшов на бій проти самого Голіафа:

— Якщо ви туди — не піду, навіть з місця не зрушу, хоч стріляйте.

— Тю, блін, Котю, хрін тобі за пазуху й два на ум пішло! — висловив незадоволення Сорока. — Ти що, блін, з дуба рухнув? З якого це ти хера корчиш з себе двадцять дев'ятого панфіловця?

Разюча правда про те, що подвиг двадцяти восьми героїв, котрі мужньо зупинили німецькі танки на Волоколамському шосе біля роз'їзду Дубосеково ціною власних життів, є від початку й до кінця літературним вимислом кореспондентів «Красной звєзди», була відома тоді хіба що архіваріусам Головної військової прокуратури СРСР, та й в тих роти були позашивані підписками про нерозголошення… А мізки якісно промивали з дитячого садка: «Іх било только двадцать восємь,/ а за спіной била Москва!», — тому всіх дещо покривило від такої Сорочиної неповаги до історії…

— Що, мля, «корчиш»? — аж сіпнувся рудий.

— Та хулі ти? — сторопів барабанщик. Дівчата ж навпаки: оговталися від першого вибуху емоцій механіка й усім виглядом показували, як їм не подобається обраний хлопцями словесний пласт.

— А хулі-люлі, алаверди!^[55] — видав Ігореві останній залп Котя й перевів вогонь на прекрасну стать. — Що ви тут кривитеся? Ви знаєте, що на Гідропарку людей топлять?

— Та ну, — не повірив Олексій. — Не вигадуй.

— Хто, я? — заблищав очима Котя. — Друг мого батька сам бачив, а він тобі неабихто — військовий моряк, офіцер!

— Та ну? — гмикнув Шурко. — Сам на власні очі?

— А то! — впевнено підтвердив Котя й змовницьки знизив тон. — Там же як було? Той друг сам киянин і приїхав минулого літа зі своїми товаришами по службі до Києва у відпустку. Вони, знаєте, на Північному флоті служать, їм що Крим, що Київ — усе Південь. Пішли, значить, на Гідропарк… Купаються, значить, загоряють, пивком душу виніжують — не без того, у відпустці люди. А один серед них був — здоровань такий, накачаний — Гойко Мітічу^[56] й не снилося, все до буйків плавав — красиво так, туди — кролем, назад — батерфляєм! Виходить з води — шкіра блищить, мускулатура на ньому так і грає, так і перекочується! Жінки на нього заглядаються: котрі з чоловіками або з дружками — тишком-нишком, решта — відверто й захоплено. Ну, мужикам це, звісно, не подобається, ще б пак: нарисувався — хрін зітреш, кінь з яйцями!

На «коня» Галушка порснула сміхом, Стрілецька зробила вигляд, що їй неприємно чути такі слова, а Сорока байдуже прокоментував:

— Звісно, з яйцями. Без яєць — уже не кінь, а мерин.

— Ну-ну, що ж далі? — не дав збити Котю з потрібної ноти Олексій. — Що сталося з цим Оцеолою Чінгачгуковичем?

— Ну, — повів далі Котя, — доплив він знову до буйків, а там взяв та й пірнув. Друзі на березі сидять, не переймаються — «пулю» пишуть. Морський офіцер таки, плаває, як тюлень… А його хвилину нема, дві, а тоді виринає й тягне за собою мертвого водолаза в легкому гідрокостюмі й з аквалангом. Кинув мерця на пісок, а сам — до своїх, сказав щось — один швидко вдягнувсь і бігом телефон-автомат шукати, дзвонити куди слід. А на труп роззяви витріщаються, цілий натовп зібрався. Мент прибіг, а вождь червоношкірих одягнувся вже, йому посвідчення — тиць! — і каже: «Я — командир секретного спецпідрозділу бойових плавців Північного флоту Військово-Морського флоту СРСР. На мене тільки-но був здійснений замах. Про такі випадки нам положено повідомляти куди слід. Ми вже повідомили, зараз приїдуть із контррозвідки». Мент як почув про контррозвідку — мало в штани не напудив, побіг до мерця і давай глядачів розганяти! Ну, тут військова комендатура наспіла, забрала й мерця, і наших відпочивальників.

І що ж, ви думаєте, з'ясувалося? Це один з рятувальників Гідропарку робив. Теж бойовим водолазом колись на флоті служив. Перевертав одинокого купальника догори лицем, той орієнтацію втратить, а його — на дно, а там чи багато треба, аби захлинувся… Тоді відтягне тіло у потаємне місце. Пошуки починаються, тут-то він і «знаходить» потопельника. Йому — премія, і від родичів інколи щось перепадає…Ну, класного підводного диверсанта таким простим прийомом не візьмеш: наш Віннету вивернувся, висмикнув у аквалангіста загубника, дав у шию, розбив борлак, коротше — вбив!

– І чого ж ти тепер боїшся, вбивцю-то порішили? — здивувався Шурко Шварцберг.

— Друзі-то його там залишилися, вгадай спробуй, що в них у голові! — гмикнув Котя з виглядом знавця. — Премії ж і їм хочеться.

— Премії за знайдених потопельників відмінили, — упевнено збрехав Олексій. Він і сам не знав, чи такі премії направду хоч колись були.

— Що, так і топив ні в чому не повинних людей? — дивом здивувалася Лена.

— А от таке якраз навіть дуже ймовірно, — авторитетно запевнила Оленка Ярова. — Знаєте, як безневинних людей у карти програють?

— Програють? — прийшла черга дивуватися вже Коті. — Хто програє?

— Звісно хто — бандити, — сказала дівчина. — У моєї тітки однокласник у карному розшуку працює, він і розповідав. Можуть місце в кінотеатрі програти. Скажімо, грають на п'ятий ряд восьме місце. Хто програє — сідає в залі позаду й під час сеансу довгою гострою швайкою через спинку вбиває глядача, що сидить на програному місці. Або грають на першу зустрічну людину… Кому не поталанить, бере ножа і йде шукати першого стрічного…

З теми вибору пляжу розмова непомітно з'їхала на легенди великого міста. Про щурів у фарші, хробаків у залізній бочці, з якої квас продають, негра, що полоскав сифілітичний член у склянці з газводою й був убитий за це випадковим таксистом, та китайські килими, що світяться вночі силуетом вождя Мао в труні, не розповідали — заяложено до моветону, й не вірив у це ніхто. А от про те, що в аптеці за трилітровий слоїк сушених комарів або чистого сигаретного попелу дають купу якихось стецових ніштяків, мало не сто рублів, чутки трималися вперто. От перевірити не вдавалося. Комахи чомусь не наловлювалися, а попіл в ході збору обов'язково ставав нечистим: то бичка хтось в банку кине, то плюне знічев'я…

— А в селі в моєї бабці було, — не витримав Сорока. — Мені знайомий мого брата розповідав.

Сорочиного брата Сергія знали всі — він був на три роки старшим від барабанщикових однолітків і з дитинства вважав нижчим від своєї гідності водитися з ними: так, кивне — означить, що помітив, не більше. Колись це зачіпало хлопців: ще б пак: такий козирний кент був цей Сергій. А потім і вони виросли й вирішили: хер, вибачайте, з ним, хоче виламуватися — хай, ми і без нього нехило спілкуємося. Але посилання на реального, відомого всім брата надавало оповідці вигляду достовірності.

— Ага, кіно в них знімали. Про війну, — розповідав Сорока. — За селом, в лісі. Німці там, партизани — таке. А літо, спека — як зараз. Ну, вони годину знімають, другу — десять дублів зробили. Всіх спрага мучить, водички кортить. Оголошується перерва, і тут виявляється, що питну воду забули. Режисер — репетувати. Жінка-помреж — в сльози. Кілька молодих акторів визвалися привезти і як були: в костюмах, в гримі, — сідають на броньовик з хрестами й айда на село, в магазин по сік та мінералку!

Приїхали, а сільпо зачинене й ніде ні душі. Якогось діда древнього надибали, а він і сказав: всі на зборах в клубі. Кіношники — туди: група ж не може чекати. Думають, артистів у нас люблять, зараз пояснимо ситуацію, хай відпустять продавця на пару хвилин.

Заходять вони до клубу, а один вирішив приколотися: «Гутен таґ, — каже. — Хто єсть продафець дер сільський лаффка?»

Тут ті, що в президії сиділи, пополотніли, мов крейда, голова сільради почав повітря ротом хапати, як карась на суші, комсорг бочком-бочком — за лаштунки намітився; думали — війна, справжні німці знов прийшли. А комірник підхопивсь і давай комуністів виказувати!

– І що, розібралися? Чим закінчилося? — поцікавився Шурко Шварцберг.

— Чим треба. Актору дільничний призначив штраф за дрібний бешкет, а комірника забрали й дали десять років Колими.

Таке рішення всі визнали справедливим: подумаєш, з ролі не вийшов, з німецьким акцентом сказав, це зовсім не те, що голову сільради зраджувати.

— А в моєї мами на роботі, — почала Лена, — одна жінка розповідала. В неї чоловік майор міліції, так вона від нього чула. Два студенти з КПІ винайшли машинку для друку грошей. Вирішили її продати. Знайшли якихось кавказців. Показують: в ці отвори — фарбу: зелену, жовту й червону, сюди — папір розміром у стольник заправляєш, отут натискаєш… Натиснули, машинка загула, лампочками замигтіла й видала купюру в сто карбованців — від справжньої не відрізнити… Ті перевіряти — жодного ґанджу, точнісінько така, як треба: з усіма ділами, з водяними знаками… Ну, думають, треба здати в ощадкасу: якщо там нічого не помітять, то справа чиста! Пішли, накупили облігацій, взяла касирка купюру з дорогою душею. Виходять, радіють: беремо машинку! Сторгувалися за десять тисяч. Студенти показали, куди що заливати й заправляти, попередили: за один сеанс більше десяти купюр друкувати не варто — машинка перегрівається, взяли гроші й пішли собі — шукай вітра в полі. А покупці прибігли до готелю, підключили: зараз ми! — думають. Дев'ять банкнот вийшли, як пісня: тільки приймай. А далі почалася якась заковика: машинка гуде, папір їсть, а гроші не видає. Ну, думають, ті ж попереджали, мабуть, перегрілася, десять банкнот надрукувала же … Вимкнули, почекали, поки вистигне. Взялися знову до діла — установка й папір відмовилася приймати. Знайшли якогось майстра, розібрали, а там — бункер на десять купюр і ніякої поліграфії. Студики зарядили туди справжні гроші: їх як не перевіряй, підробки не знайдеш! І за тисячу вкладених десять тисяч отримали.

— Один до десяти: оце бізнес! — захоплено промурчав Котя. — І чим закінчилося?

— Усіх знайшли, — запевнила Лена. — Студентам щось там по мінімуму дали, мало не умовно, а тим — по десять років Колими за підробку грошей.

— Схожа історія на заводі іграшок була, — почав Сашко. — Дружина майстра того цеху, де все сталося, в мого батька пальто шила…

Мабуть, це вже ставало законом жанру: історія мала бути розказана дуже добре відомій учасникам розмови людині кимось, кого вони не знають.

— Минулого року це було. Там мужики в курилці сиділи. Один і каже: бачили, мовляв, новий рубль ювілейний? Тридцять років Перемоги?

— Де жінка з мечем? — не зміг помовчати пару хвилин Котя.

— Ага. Ну, той показав, не всі ще й бачили. А там двоє братів були, гравірувальники. Прес-форми робили: пуансони, матриці… Крутили вони монету, крутили, роздивлялися-передивлялися, а тоді й кажуть: «Муйня, нічого складного, на нашому обладнанні можна таку зробити». А хтось взяв та й бовкнув: ні за що, мовляв, не зробите! Забилися на відро горілки. Брати підібрали дуже подібний за кольором сплав, десь тиждень чаклували у себе в майстерні. Тоді виносять: ось, ювілейний! Так на позір не відрізниш, казали, як справжній. Знов-таки, перевірка яка? Візьмуть в магазині чи ні. І що ж? На той карбованець запросто продали дві пачки сигарет. Хто програв — виставили горілку, випили її всією кумпанією, та й по всьому. Майже рік пройшов, уже й забувати цю історію почали… А цієї весни приїжджають на завод менти на трьох бобіках, заламують братам руки за лопатки й виносять з їхньої підсобки два повних цебра: одне — із заготовками, друге — з готовими монетами…

— Так брати тоді виграли спір та й вирішили, — здогадався Котя, — що не слід таким талантам пропадати… А хтось, видно, після того випадку заклав, що вони вміють гроші підробляти, вони вже були на гачку, за ним вже слідкували…

– І дали знов десять років Колими, — встряла Галушка, котрій вже почали набридати ці балачки.

— Та якої там Колими, що ти мелеш? — здивувався Котя. — Тобі ж сказали: заарештували навесні, ще, мабуть, суду не було, слідство йде!

— Та набридло ваші брехні слухати! — стала заводитися білявка. — Ви ще розкажіть, як два практиканти в журналі «Мурзилка» вночі в типографії набір поміняли, а вранці прийшли робітники, нічого не помітили й надрукували весь наклад з хуліганськими загадками про самовар: «У какого молодца звонко капаєт с конца?» та про гойдалку: «Туда-сюда-обратно, тебе и мне пріятно»… І що брат тещі вашого дідуся сам того журнала бачив! А практикантів упіймали й дали десять років Колими. Не п'ять, не п'ятнадцять — рівно десять!!! Бо десять — не багато й не мало, саме в акурат!

Від приязної й зазвичай лагідної Галушки товариство такого ґвалту не чекало й принишкло. Вона ж трохи помовчала й додала:

— Ви б оце до ночі тут ляси точили… А час іде. Ми збиралися на пляж чи ні? Приїдемо — там собі брешіть на бережку до втрати пульсу, хто проти?

— Ніхто не проти, поїхали, — примирливо замуркав Котя, — на Золотий. Тут же ж поряд: троліком-«десяткою» до Патона, а там — «лаптем» на острів.

Пропозиція дійсно була спокусливою: Золотий пляж був поряд, печерські відчували себе там практично вдома. Перевіз два чи три рази на годину здійснював з парку Примакова чималенький відкритий катер, на котрому з палубних надбудов була одна-єдина капітанська рубка, дійсно схожий на велетенський личак чи гігантську калошу, якою його теж йменувала невтаємничена частина пасажирів. Для більшості він був тільки «лапоть».

Проїзд коштував п'ятак в один бік, і бувала в бувальцях команда, щоб не зв'язуватися з мідяками, всіх везла туди за 10 копійок, а назад — безкоштовно. Дехто хитрий приїздив на рибну ловлю рано-вранці на Гідропарк на метро і берегом-берегом, за течією — доходив аж до Золотого. Зрозуміло, що до парку ці ловкачі їхали безкоштовно.

Користуватися «лаптем» теж треба було вміти: не рекомендувалося розплачуватись купюрами — скільки б ти не дав, решту, хоч дев'ять дев'яносто, тітка матрос-касир завжди набирала гривениками, дивлячись на тебе чесними ясними очима й тужливо розповідаючи, що інших грошей, ніж гривеники, ніхто не дає. Хлопці швидко прохавали тему й платили виключно монетами.

Щоб не повторювати помилок кіногрупи з Сорочиної оповідки, вирішили зайти в гастрик на Філатова й набрати води та такого-сякого хавчика. Поки стояли в черзі, Котя розповів ще одну історію:

— Знаєте, в японських хіппі модно носити на шиї на ланцюжку наш ювілейний карбованець з Леніним. Просвердлюють й носять, як медаль чи кулон. Платять вони за нього триста ієн. А за такі гроші знаєте, що можна купити? Блок пряжі мохер з п'яти мотків. А в нас скільки такий коштує? Тридцять рублів! От моряки й везуть…

— Тридцять за блок — це недорого, — втрутилася в розмову літня жінка з черги.

– І я кажу: підйом — один до тридцяти, чистий бізнес…

Справедливості заради слід сказати, що коли років за п'ятнадцять прийшли ті часи, що займатися бізнесом уже не заборонялося, Котя просто легалізував автомотосервіс у власному гаражі й далі не пішов, хоча, кажуть, йому на прожиття вистачає.

На «лапті» Олексієві з Леною дісталося одне місце на двох, і він зібрався шляхетно поступитись ним на користь дівчини, але мала вирішила інакше: ти сідай, а я — до тебе на коліна. Така поведінка на людях у 70-ті була вже не викличною, але ще досить сміливою. Покоління старших братів та сестер посміювалося, батьків — невдоволено бурчало, а от старі люди лаялися й часто навіть брутально сварили парочки, особливо дівчат, і «блядь» було в тирадах ветеранів не найжорсткішим словом. Олексій глянув — явно маразматичного вигляду людей поряд не було, поїздки тієї — кілька хвилин, і він прилаштувався на лаві й посадив дівчину до себе на коліна. Ще й за талію обійняв. А вона раптом повернулася й ніжно поцілувала його в губи. Одне діло — на «п'ятаку», закритому з усіх боків заростями бузку чи у дворі на скамниці під вишнею, куди світло ліхтаря не добиває, а інше — отак прилюдно.

Це було демонстрацією статусу й декларацією про стосунки. Але печерські з Броду й вухом не повели: те, що Алекс Дем'ян та Ленка Стріла зустрічаються, на районі вже перестало бути новиною.

«Лапоть» ішов уздовж «першої гатки» — одного з трьох гранітних насипів, що простягалися тоді вище мосту Патона від берега до островів мало не на середині річки. За кілька років після подій, про які йдеться, через новостворене Канівське водосховище рівень води в Дніпрі біля Києва піднявся, сховавши під хвилями і дамби, і острівці, що стали однією здоровецькою обмілиною. А поки що рибалки, не передбачаючи фатальної загрози, що нависла над їхнім улюбленим місцем риболовлі, густо обсіли гатки з вудками й саморобними переметами. Олексій у дитинстві не раз приходив сюди з хлопчиками зі старого двору: ловилися тут найчастіше краснопірка та окунь, зрідка клювала захожа плоскирка та чіплявся, заковтнувши гачка до самого шлунку, очманілий бобир.

Сорока раптом короткозоро примружився й почав видивлятися на когось на дамбі. Аж поглядом прикипів. Але того ніхто не помітив, крім Олексія, та й він завважив побіжно, бо на руках сиділа мала, обійнявши його рукою за шию, а просто перед очима манливо розкрився виріз її сарафанчика, і зазирати туди знишка було значно цікавіше, ніж придивлятися до затятого барабанщика.

Коли компанія виходила з причалу на пляж, Олекса спитав у Сороки:

— Ти що там побачив на гатці?

— Ти розумієш, — невпевнено сказав Ігор, — мені здалося, що там ловив рибу один з тих припудрених, що наваляли мені тоді на «Супері».

— Так чого ж ти не сказав? — здивувався Алекс.

– І що би ти зробив? — скептично подивився на приятеля Сорока. — З катера вистрибнув би? І потім, я не впевнений, що це саме він.

— Окуляри носи, — нечемним тоном порадив Олексій. — Ксюха теж недобачає? Якби ти сказав, вона би глянула, і якщо це був він, сказала би нам. І ми би всі його запам'ятали.

— Ага, Ксюха ж теж їх бачила. Так, про Ксюху я й не подумав… — засмутився спец із гри на ударних. — Ну, нічого, поїдемо назад — глянемо, — спробував він заспокоїти себе й друга.

— Ми назад знаєш, коли поїдемо? — урезонив його Алекс. — Як сонце збереться сідати, дурний твій припудрений на тебе весь день там чекати!

Він як у воду дивився: таки коли ввечері вони переправлялися назад, на каменях гатки нікого, схожого на «припудреного» знайомця Сороки, не було.

18. Демон

«Ох, ні хера собі!» — подумав Демон і відчув, як адреналін швидше погнав кров по жилах. Він стояв на гатці з вудкою й дивився, як з дебаркадера на великий коритоподібний катер сідав зі своєю нарваною галасливою подругою довгий та патлатий недобиток, що з ним «артілі» не поталанило нещодавно на «Супері-8». Повторно зустрічати своїх жертв ще не доводилося, та головним було не це: разом із тим оглашенним на причалі юрмилася ціла контора чуваків із чувіхами. Поряд із ним якийсь мускулястий спортсмен обнімав за талію шедевральну темноволосу герлу в короткому сарафанчику й з дуже гарними ніжками, тут же — м'язистий рудий гевал у квітчастій тенісці й у військовій тропічній панамі, поряд — рослий довгоногий плечистий модник із неймовірно гожою — хоч зараз в кіно знімай — русявою дівулею, біля них підтягнутий жилавий юнак з густою чорною шевелюрою тримав за руку юну миленьку білявку, з ними ще якісь — всього людей із п'ятнадцять, але з того, як вони весело перекидалися репліками з іншими компаніями, було зрозуміло, що це їде на Золотий пляж цілий район, що їх тут мало не повний катер — сотня, як не більше. Якщо довгий чи його дівчина зараз помітять Демона — все, хана: їм бігти до місця, де гатка виходить на берег, метрів двадцять, та й то по піску, а йому — всі сорок п'ять, та по будь-як наваленим здоровенним каменюкам. Те, що цей рославий незграба у себе на районі аж ніяк не в шнурках ходить, було зрозуміло з того, як ним віталися хлопці з інших групок, що підходили до причалу. За такого, гляди, проведуть таку масову виховну роботу, що й за місяць не відлежишся…

Катер загорлав сиреною, прибрав трап, віддав швартови, відвалив від дебаркадера, потужно пінячи воду за кормою, й розвернувся носом в бік протилежного берега. «Пронесло», — подумав ватажок хуліганської «артілі», і тут довготелесий патлач, бездумно ковзнувши поглядом по гатці раз і другий, раптом зачепився поглядом за Демона й свердлив його очиськами, поки здоровенний «лапоть» пропливав мимо. «Якщо він навіть підніме ґвалт, — холодно розрахував ватаг жорстокої зграї, — з борту вони не стрибатимуть, бо сенсу нема: якщо навіть пустяться плавця, поки вони дістануться гатки, я буду далеко на березі, а там — шукай вітра в полі!» Був ризик, що вони зворотнім рейсом і повернуться, але поки ця посудина перетне широку дніпровську протоку й дочалапає до пляжу, поки розвантажиться-завантажиться й прийде назад, хвилин двадцять пройде, отже, час ще був. І парубок почав спокійно розбирати свої дві складані бамбукові вудки по чотири коліна кожна й скручувати снасті. Він витягнув садок, скептично огледів улов: чотири краснопірки, два окуні й три плоскирки. Не густо, але не випускати ж, насправжки! Це була не та людина, щоб власноруч випустити свою здобич!

Він пройшов парком, перетнув Набережне шосе й попрямував до трамвайної зупинки. Йому треба було в бік Подолу. От і добре, що не засидівся на риболовлі, бо треба готуватися до від'їзду. Одне тільки муляло: чому патлатий не показав його своїм корешам, тоді би ймовірність вирахувати кривдників збільшувалася в сто разів. Не пізнав? Навряд чи. Он як вилуплявся. Чи вирішив, що помста — це його особиста справа? На його місці Демон би так не думав.

Те, що Сорока просто не добачав й побоювався помилитися й вказати друганам на невинну людину, щоб, не дай Боже, їй не перепало ні за що, Демону на думку не спадало: сам би він такими проблемами ні в якому разі не переймався: ну, вломили би не тому — і що з того, вперше чи що?

Підійшов напівпорожній трамвайний потяг, зчеплений з двох вагонів, він сів у другий, і, коли той рушив, юнак подумки дав дулю в бік Золотого пляжу: мода показувати факи кулаком із відкляченим середнім пальцем прийшла значно пізніше, разом із американськими відеофільмами.

Завтра «артіль» розпадеться до вересня: спочатку виробнича практика, потім канікули.

19. На Золотому пляжі

Того літа Лена Стрілецька частіше носила закриті купальники. Разів зо два приходила на пляж в роздільному, так нічого поганого не скажеш: ніжний дівочий животик — жодного ґанджу: не висить, не випирає, шкіра пружна та гладенька, ані родимої плямки, ані шрамика… Нема чого соромитися, не гірший, як в інших дівчат. І хоча Олексієві більше подобалися відкриті костюми для купання, він довго не парився, і для себе вирішив: так навіть краще, менше різні козли витріщатимуться. А на їхніх дівчат, ясна річ, мало не півпляжу заглядалося. Так було ж на кого подивитись: он Оленка Ярова — кучері світло-русяві, ноги стрункі та довгі — викапана кінозірка. А в Галушки фігурка ладна, очі блакитні, сама білява, а бюст хоч і невеликий, зате сформований бездоганно. Сорочина Ксюха ходить — стегнами гарненько крутить — звикла бути в класі першою дівкою. І Стрілецька картину не псує. По-перше, не гірша за дівчат: і фігура красива, і груди спокусливо випинаються, і ніжки рівненькі, а ще ж — густе темне хвилясте волосся по плечах розсипалося, через нього вона на італійку скидається, якими вони уявлялися з небагатьох бачених італійських фільмів. А, по-друге, Олекса для себе вирішив однозначно: моя мала — найліпша, а вона це зрозуміла й цвіте, жінкам же важливо знати, що для когось вони найкращі у світі.

Плавала Лена абияк, і Олексій, вправний плавець, весь час тримався поряд із нею: метрів десять від берега — стільки ж назад. Зате, вийшовши з води, накинути на неї рушник, а то й витерти її чудове бажане тіло, — не всюди, звісно: спинку, ручки, ніжки, — задоволення не з останніх. Взагалі-то він ще по-хлопчачому любив накупатися до нестями, вийти з річки й лягти грудьми просто на гарячий пісок, заплющити очі й ні про що не думати. Але про це вже не йшлося: пари лежали разом на підстилках, цього — мати свою дівчину, ходити з нею обійнявшись, засмагати поряд з нею на спільній підстилці на пляжі — ще не так давно нестерпно хотілося, заради такого можна було й відмовитися від колишніх звичок.

Йому дуже подобалося доторкатися до неї: просто брати долоню в долоню, або плечем до плеча, а ще — пестити волосся, голубити пальцями шию, щоки, вушка. Вона показово пручалася, огиналася, нукала буцімто невдоволено, а він же бачив: їй приємно. Лена була скупішою на тактильні вияви ніжності, першою торкалася його не часто, хіба що могла поцілувати просто так, і взагалі цілувалася охоче. А ще вона не соромилася прилюдної демонстрації почуттів, усім виглядом показуючи: мені по барабану, що скажуть сторонні люди. На «лапті» без жодних проблем сіла на руки, на «п'ятаку» — цілувала при товаристві.

А от вербальні ігри у вигадування ніжних прізвиськ не любив Олексій. Як деякі пацани? Стане з дівчиною зустрічатися й починається: якщо її звуть Олена, буде вона в нього якою-небудь Льосею, Марина чи Марія в нього — Мася, і, хоч як її звуть, людським іменем він звертатися не може: всі у нього Пусі, Бусі, Лясі та Люлі з Нюнюсями якісь.

Олексія влаштовували відомі йому форми її імені: Лена, Ленонька, Леночка, Ленуся, Олена, Оленка, Оленця… Ну, ще там «сонечко» чи «зайчик» — ще нічого, чи ще якось так. А сюсюкати — ні, звільніть від такої честі. Хоча, «мила» чи «маленька» — це годилося.

Мила сонечко-Ленуся лежала поряд на бувалій у бувальцях — видно, що першу молодість ця річ провела в ролі покривала на дивані — пляжній підстилці, закинувши руки за голову, заплющивши очі, блаженно витягнувшись на сонці й ліниво думаючи, що через закритий купальник живіт не засмагне. То й що? Всі роздільні — старі, куплені ще минулого року, а цей, білий, — свіжак, два тижні як батьків знайомий провідник зі Східної Німеччини привіз. Вона не раз вбиралася вдома почережно то в кожен з тих, то в цей та крутилася перед трюмо — в котрому ліпше? Білий личив їй, і вона міркувала, що в ньому краще, бо хоч і старі теж вигляду не втратили, та й минулого року в цій компанії на пляж вона не ходила і ніхто з теперішнього товариства її в цих купальниках не бачив не те що раніше — ніколи, а от раптом хтось знайомий трапиться й скаже, що вона, Олена Стрілецька, ходить на пляж, та ще й з новим хлопцем, в старих купальниках?

А новий хлопець глядів, як вітерець грався прядками її кучерів, як під тонкою тканиною яблучно круглилися спокусливі молоді перса та помітно випинався лобок, і відчував, як невідворотно наливається бажанням його чоловіча плоть: от-от підніметься й стирчатиме, як той Тмутараканський бовван, і тоді — ні сісти ні встати, хіба що на живіт перевертатися й чекати, поки минеться, а як воно перейде, коли ти молодий та повний гормонів, а твоя сексапільна мала — ось вона, весь час поряд лежить? І, що характерно, без нього й купатися не йде: плаває поганенько. Попередити незручну ситуацію можна було лише негайно шубовснувши в прохолодну дніпровську воду й остудивши бажання. І він кожні п'ятнадцять хвилин так і робив, то з нею, а то сам, повідомивши Оленку:

— Збігаю пірну.

Ті часи були не те щоб геть пуританськими: хвилі сексуальної революції, що вирувала на планеті, докочувалися до наших країв попри залізну завісу, та на правдиву інформацію і хоч бодай найменшу просвіту з ідеологічних міркувань було накладено суворе табу. Мабуть тому, що Моральний кодекс будівника комунізму не визначив засад міжстатевих стосунків за розвиненого соціалізму та етичних еталонів в епоху акселерації молоді та остаточного розкріпачення жінок. Якісь журнали та плакати нелегально потрапляли до країни, гуляли по руках машинописні переклади «Техніки сучасного сексу» Роберта Стріта плюс якісь сумнівні сексуальні оповідання, от і все. В переважній більшості закомплексовані й зашорені батьки мовчали щодо цього, як партизани на допиті: чи то соромилися розмовляти на такі теми, чи не мали чого сказати по суті. Якоїсь популярної літератури масово теж не друкували. Подивитися й зробити висновки самому тим паче було нереально: тільки-но винайдений формат VHS, що приніс світові епоху домашнього відео, мудрагелі з корпорації JVC уперше представили на ринку саме того року, і сталося це зовсім не в СРСР. Та що там говорити: навіть до горезвісного телемосту, на котрому світ довідався, що «в нас сексу немає, і ми проти цього», залишалося аж десять років. Так що питання знаходилося в стані безпросвітної первісної дрімучості, а дослухатися до різного штибу «знавців» чи, не приведи Господи, наслідувати їх, було просто собі дорожче. І молоді залишався лише емпіричний метод, шлях спроб і помилок, на який вона й мусила ступати, вивчаючи науку тілесного кохання на власному досвіді.

Питання статі не могли не обходити молодь — а коли ще зрештою цікавитися тим усім: коли повна гормонів кров нуртує в молодому тілі чи коли онуків до школи поведеш? Балачки на задану природою тему точилися в юному середовищі безперестанно: хто кого взув, яка дає, кому не дають, хто як жариться, петрушиться, пежиться і таке різне. Слово «трахати» в цьому значенні в ті часи в Києві ще не зустрічалося. Та й то, все було на рівні пліток, поговору, чуток. Просторікували здебільшого від надміри почуттів. А що відбувалося з реальною парою, коли вона усамітнювалася, залишалося тільки здогадуватися. Лена, наприклад, за будь-якої спроби доторкнутися до її грудей або ще десь одразу відводила руку Олекси, неголосно, але упевнено заперечуючи: «Не треба». Про подальше ж і йтися не могло. Вона була не готова до зближення, він ще не вмів підготувати, ще чомусь — хтозна, але далі обіймів з нею не просувалося. А багато хто з хлопців недвозначно натякав, що вже став чоловіком у тому самому сенсі, і це не могло його не турбувати, хоча більшості їхніх делікатних натяків на грубий кусень він віри не йняв: коли роблять таємниче лице і говорять взагалі та манівцями — повірити дуже важко. Але він точно знав, що його найліпші друзі — Сашко Шварцберг та Микола Можайський — нещодавно вже почали статеве життя й розмірковував, чи варто перейматися, що хлопці, хоч асами в цій справі ще не стали, але вже вирушили в самостійний політ та відкрили особистий рахунок амурних перемог, а він виглядає поряд із ними таким собі пілотом-новачком без жодної зірочки на фюзеляжі. Рано чи пізно займатися цим все одно почнеш, але Олексій дуже сумнівався, що хотів такого, як в них, початку, — з розлученою розбитною молодицею Анею, котра зазвала їх по одному до себе додому. Йому уявлялося, що починати треба зі свою дівчиною, котра подобається. Розділяти ж секс і кохання йому навіть на думку не спадало.

А зараз поряд на підстилці лежала неймовірно приваблива дівчина, уласкавлюючи його поглядами, усмішкою, ледь вловимим неповторним запахом чистої молодої шкіри, доглянутого волосся, ніжним голосом, жіночою аурою, і він раз по раз занурював розпалене тіло в рятівну прохолодну дніпровську воду. Те, що розніжена на сонці, охоплена млосною знемогою Лена теж часом думала про те саме, йому було геть невтямки.

20. Наприкінці літа

…Вірно думав колись Олексій, чекаючи на Ленусю в затінку під вишнею в її дворі: все хороше проминає — не встигнеш озирнутися. Літо, здавалося, тільки-но почалося, а вже настав серпень. Промайнула Мюнхенська олімпіада, котру дивилося на все око вся країна, бо крім неї та телевистави «Хлопчик зі шпагою», знятої за книгою Владислава Крапівіна, по телевізору того літа толком дивитися не було чого.

«Хлопчик» Олексієві не сподобався. Повість цю він читав ще в дитинстві, коли вона вперше публікувалася в журналі «Піонер», і відірватися не міг, так круто було написано: підлітки-спортсмени, неповнолітні хулігани, перші чоловічі вчинки та романтичні почуття до дівчинки… А на екрані розвели таку ремиґачку, що аж нудило. Ну, точно, що в режисера дітей ніколи не було, а свою ранню юність він давно забув через поважний глибоко пенсійний вік. Кожну серію обговорювали на «п'ятаку» й кінець кінцем зійшлися на думці: нецікава байда. Було тільки трохи кривдно за улюбленого письменника свого дитинства, бо його книжки про багряне пір'я стріл та траву по коліно колись захоплено прочитала більшість компанії. Щодня всім П'ятаком вибиралися на пляж: як правило, на Золотий, інколи — на озеро Тельбін, а то й на місцеве озеро Глинку, що між Чорною Горою та Сталінкою.

На початку серпня Лена раптом надумала вступати до технікуму.

— Ти ж рік втрачаєш, — намагався переконати її Олексій. — І будеш старшою за всіх однокурсників. Прикинь: довкола самі малолітки. Вступала би після десятого…

Але в неї були свої резони, йому незрозумілі: не хочу, мовляв, у школі вчитися. Як подумаю, що знову до школи йти — просто ніби верне! Затялася — не зрушиш. Ну, документи подати — не штука. А вечорами Лена тепер практично не виходила — готувалася до іспитів. Вдень лише бачилися, та й то: побачення ті стали недовгими. Одна радість: прощаючись, завжди цілувала й казала: «Телефонуй, приходь». Формула така була.

Розпорядок Олексієвого життя став, як до неї: ввечері — на «п'ятак», потім — прогулянка з собакою.

На майданчику теж повернулися старі порядки: приїхали з Москви у відпустку батьки Ірини та вирішили, що так пізно дівчині гуляти з собакою не годиться. Батько сам о восьмій виводив пса на прогулянку, так що Ірині з Джеком нічого не залишалося, як о дев'ятій сумно слухати, як крізь прочинені балконні дверцята з недалекого пустища доносився знайомий гавкіт.

До доньчиних зустрічей та променадів по району з Вітею Белсом батько поставився спочатку дуже прохолодно: замолода ще з хлопцями гуляти! Але мати Ірини, Валентина Іванівна, одразу помітила, що парубок схожий на її власного чоловіка в молодості, й сказала:

— Не втручайся, Владиславе, може, це її доля.

Той дружину кохав, доньці зичив щастя, тож — дослухався та відступився. Але щодо прогулянок ввечері, попри материні намагання, був непохитним: ні. Навіть щодо кіно: останній для тебе сеанс — на дев'ятнадцяту нуль-нуль, а до програми «Час» о двадцять першій — щоб вдома була! Добре хоч, кінотеатр «Авангард» — зовсім поряд. Для прогулянок з Джеком та з Вітею Ірині залишався день. З хлопцем вони ходили десь в парк чи на пляж: на Центральний або на Довбичку, — якраз туди, де компанія з «п'ятака» не бувала. Там, лежачи в купальнику під спекотним сонцем, дівчина раз по раз помічала, якими очима роздивляється її принади кавалер. У неї ж спортивне тіло Белса не викликало ані захвату, ані огиди: це ж він запав, а вона-то лише дозволяла кохати себе й упадати біля себе.

На майданчик на пустищі вона приводила пса теж тільки вдень, десь в обідню пору. Тут же, як правило, з'являвся студент, котрий на правах хлопця, що гуляє з Іриною, був у курсі її планів більше, ніж хтось інший, іноді там випадково зустрічалися Ом та Алекс. Вона свідомо стала телефонувати котромусь з них: «Ти не збираєшся вивести собаку?» — знаючи, що прийдуть вони скоріш за все вдвох. Віктор почав спроби поволі обмежувати її спілкування з іншими хлопцями й заявляти на неї якісь особливі права, а її постійне товариство не надто дотепного, нуднуватого, але активного спортсмена вже починало обтяжувати. Його гумор був пласким, як стіна казарми, судження прямолінійними, ерудиція — помірною. Він був якщо не примітивним, то досить простим, з ним ставало нецікаво попри його старший вік.

Сергій Ом від самого початку ставився до Ірини виключно дружньо, жодних почуттів, крім приятельської приязні, не виявляючи, та й сам він її не надто цікавив. А Олексій весь час підтверджував своє реноме майстра короткої дотепної репліки, не записний балаклій, а саме снайпер зі стрільби влучними одиночними фразами, та й так по життю за словом до кишені не ліз. Начитаний — страх як, та це й не дивно, мати в нього, виявляється, вчитель літератури, вдома книг без ліку. При тому він жодним чином не показував свого ставлення до Ірини як до дівчини. Спочатку, ще як тільки познайомилися й ходили натовпом по цукор, їй здавалося, що вона Олексієві подобається, і це було загалом звично: вона багатьом подобалася, а тепер — жодних проявів з його боку. Інколи від нього ледь вловимо пахло жіночими парфумами. Ну, не «Шанеллю» чи «Кліма», але й не «Наташею» — яким-небудь «Златом скіфів» або іншим, з радянських, але недешевих. На вітчизняних пахощах Ірина не зналася: уже кілька років, відколи батько вступив до дипломатичної академії, в хаті був тільки імпорт, а до того вона цим всім не надто цікавилася, в дитинстві то було грою: побризкалася якимись маминими — і кайфуй, уявляючи себе дорослою. Але те, що від нього пахло жіночими парфумами, що в розмовах він зронив кілька разів жіноче ім'я Лена, їй не подобалося. Раніше такого за ним не помічалося. Видно, хтось у нього з'явився, причому, не так давно. Інколи вона з досадою думала: «Краще б тоді, в перший день, цей Олексій пішов мене проводжати», — геть забуваючи, що за першого її візиту на собаче пустище його як раз там не було.

У спілкуванні з Олексою виявилася дивна особливість: повне розуміння одним одного — кожен з них, почавши фразу, міг її не продовжувати, бо другий вже точно знав, що йому хотіли сказати. Вони могли розмовляти якимись абсолютно неясними й недоступними для присутніх натяками. Решта тільки очима кліпає, а вони: «зрозумів — зрозуміла».

Белс казився та передрочувався, а Ом згадував Олексієве «неймовірна дівчина», сказане про Ірину в перший день знайомства цих двох, і гмикав, кайфуючи від своєї прозорливості: одразу ж просік — тащиться кореш, ще й як, від цієї, нехилої таки, дівулі. Він і одразу це підозрював, а тепер явно бачив: у Белса з Джековою хазяйкою перспектив нема, надто вони різні. Самому ж Сергійкові Ірина як жінка не надто подобалася: «Не мій сайз», — визначив для себе він, маючи на увазі таки не габарити, а сексотип. Белсовим батькам вона теж не сподобалася: плекана та пещена, — не такої невістки хотіли вони собі.

А от Валентині Іванівні типаж, до якого належав Вітя, подобався, вона таких хлопців — високих, спортивних, світлооких та світловолосих — любила в юності, а тепер мала до Белса особливу ласку. Як зайде до хати, вона й пришановує, без чаю не відпустить, розмовою розважить. І дуже їй подобалося, як він серйозно судить про майбутнє. Доросла людина. Хотілося б, звісно, щоб знайшла хлопця зі свого кола, з дипломатичної родини, та якщо вже так, то не ставати ж проти доньчиного вибору. Вона так собі міркувала й не замислювалася, що й самі-то вони потрапили до цього середовища не так давно, та й то завдяки родині Нехлюйків, що в тому світі, куди вони щойно потрапили й приналежністю до якого так пишалися, можуть знайтися такі, хто вважатиме їх вискочнями й не «цього поля ягодами».

Хай там як, але дружні стосунки Віті Белса з матір'ю Ірини призвели до наслідків, на які вони зовсім не розраховували. Одного разу юнак прийшов до коханої, коли її відрядили до магазину. Ірчина матуся запросила його на кухню, пригостила чаєм з пряниками й завела душевні розмови в сенсі промацування ґрунту: а які, мовляв, у вас, Вікторе, плани на подальше доросле життя?

А він нема того, щоб з Іриною спочатку обговорити, здуру й зайшовся розводити: за рік Ірина закінчить школу й вступить до інституту, ще за два по тому я закінчу свій, вона перейде та третій курс, тут-то ми й одружимось. Один розливався, друга згідно кивала, а невдогад їм було, що та, про кого вони говорили, вже прийшла з гастроному, й усю його тираду їй у передпокої дуже добре чутно. І тут її як скажений ґедзь укусив:

— Ага, ти вже й напланував на десять років наперед! А мене спитати не треба? Я тобі не людина?

– Іришо, що з тобою? — витріщився на неї Белс.

— Нічого. Зі мною все в порядку. Це з тобою щось. Ти вигадав, що після кількох походів у кіно й на пляж ти маєш на мене якісь права? Що ти можеш за мене вирішувати? І як ти смієш робити це в мене за спиною?

– Іро, — ніяково спробувала урезонити мати.

— Що — Іро? Злигалися? Що ти тут розсівся? — накинулася вона на Белса. — Тут тобі не кафе!

Усе її роздратування, що накопичувалося останніми днями, водоспадом полилося на його голову, винну лише в тому, що належала хлопцеві, котрий був дівчині не до душі.

Поки він взувався, вона стояла над ним, уперши руки в боки, і в очах її танцювали й перекидалися бісики, а охайний носик сопів, наче належав розлюченому бегемоту, а не гарній мініатюрній дівчині.

— Більше ніколи не приходь до мене! — прогарчала йому в спину й грюкнула дверима — парадним аж луна пішла.

— Теж мені, кавалер знайшовся! — не могла заспокоїтися вона.

А він ішов пригнічений: ще позавчора на пляжі він розглядав її, подумки знімав невеликі клапті тканини, що прикривали найспокусливіші ділянки її тіла й думав, що треба негайно, лише тільки її батьки повернуться до Москви, закріпити стосунки близькістю, навіть уявляв, як він візьме її, а тепер — що? З якого дива вона на нього накинулася та як тепер миритися — він не уявляв. Приводу ж не давав. Він ще плекав якісь надії, а нерозвинена його інтуїція не могла йому підказати, що це — крах.

21. Крапка на «і»

Варто було Ленці Стрілецькій засісти за підручники, як на «п'ятак» занадилася Свєтка Закринична. Сказати, щоб її там дуже чекали, означає погрішити проти істини. Цю дівчину таки непогано знали, щоб безмірнозрадіти, бо майже всі вчилися або в одному з нею класі, або в паралельному. Її надмірна гордість, породжена її переконаністю у власній неперевершеній красі, часом переходила в пихату зверхність і вже кидалася у вічі й навряд чи комусь могла сподобатись. Але діяли закони своєрідної молодіжної вуличної демократії: нікого, якщо тільки людина якось особливо того не заслужила, до товариства не кличуть й з нього не женуть. А її за що проганяти? Першою красунею себе несе? Так а вам, дівчата, хто заважає? Хлопці, багато хто від неї насмішкуватого відкоша дістав? Так не лізьте до дівчини, коли не знаєте, як до неї підходити!

Ну, таке: прийшла, то й прийшла.

Баланс симпатій на «п'ятаку» того літа встановився такий: Сашко Шварцберг упадав за гожою білявою Галушкою, а вона не те щоб піддалась, але потроху починала приймати його знаки уваги; за ставним та модним Миколою Можайським «стріляла» Оленка Ярова, і він легко й невимушено фліртував з нею, до серйозних стосунків, проте, перейти не поспішаючи. Сорока, зрозуміло, був закріплений за Ксюхою, як вольності за польською шляхтою — на віки вічні, і кожен, хто знав цю парочку, не мав ані краплі сумнівів: ця дівчина за свого Ігорьоху будь-якій очі видряпає та патли повисмикує. Та до Свєтки Ксюха поставилася зовні спокійно: обидві вчилися в одному класі, а кого пацани-однокласники обрали першою красунею, всім давно відомо. Олексій теж був зайнятий, з хлопців лишався тільки віртуоз ремонту мотоциклів та матірної лайки рудий гевал Котя. Він один був з іншої школи, та й з тієї рік тому пішов до ПТУ вчитися на автослюсаря, тому усі тонкощі класифікації дівчат хлопцями зі Свєтчиного класу йому, здається, не були відомі. Та хто, знаючи Закриничну, повірив би, що вона націлиться на Котю? Заради правди слід сказати, що на районі взагалі мало хто уявляв, на кого вона може накидати оком: слава про її образливу манеру відшивати пацанів летіла районом поперед неї, і ні с ким ані в школі, ані на районі вона, навіть якщо починала, довго не зустрічалася. Якісь зальотні жевжики, що коли-не-коли з'являлися при ній, теж надто надовго не затримувалися, тому нічим видатним теж не запам'яталися.

У перший вечір вона просто прийшла, і, поклавши одну неповторної краси ногу на таку ж другу, провела десь з годину в тамтешньому товаристві, не вистьобуючись, не видрючуючись та не викаблучуючись. Виявилося, що вона прекрасно вміє підтримувати бесіду, дотепно жартувати, привітно всміхатися й весело заразливо сміятися. Вона помірно кокетувала з пацанами, жодного разу не наблизившись до межі, за якою у дівчат були підстави їй щось пред'явити.

У другий прихід вона приділила Олексієві трішечки більше уваги, ніж решті хлопців. Знову все в рамках, але вона зацінила всі його влучні репліки, засміялася на всі його жарти, а свої фрази адресувала йому частіше, ніж решті, демонструючи увагу завжди, коли він щось говорив. Теж побула десь годинку, сказала: «Мені вже пора» — звелася й озирнулася — чи ніхто не забажає її проводжати. Чоловіча частина компанії не зреагувала, і вона, помахавши всім ручкою й мило усміхнувшись, попрямувала додому.

Наступного вечора вона підсіла до Олексія й уже за хвилину він відчув гарячий доторк її стегна, а потім, кілька разів, і грудей. Публіка на «п'ятаку» була не цвяшком у тім'я бита й не пальцем, як то мовиться, роблена: одразу зрозуміла, що й до чого, а Свєтка гнула свою лінію: всім виглядом показувала, як їй приємно та цікаво поряд з Олексієм, а той морозився, роблячи вигляд, що нічого не помічає. За годину білявка знову зробила всім ручкою й пішла, а Алекс раптом відчув, що його сорочка на плечі пахне її парфумами.

— Ой, боюся, Стріла дозубриться, — прокоментував ситуацію рудий Котя, коли Закринична відійшла достатньо далеко й почути не могла.

— А ти не бійся, — хмикнув Олексій, пригадавши, як тоді Свєтка сказала: «Зустрічайтеся поки що». — Ти краще завтра сядь поряд зі мною, поки вона не прийде.

— Так вона з іншого боку сяде, — заперечив Котя.

— Не зможе, я на краю сидітиму, — підморгнув йому друг.

Та цього не знадобилося: далекоглядна Ксюха того ж вечора подзвонила Лені, потім ще декому, і назавтра, коли Закринична з'явилася, картина була такою: в Олексія на руках сиділа Ленка, у Сороки — Ксюха, у Сашка — Галушка, у Можайського — Ярова, далі — Вітка на руках у Луки (ці взагалі рідкісні гості на «п'ятаку»), Люся у Габелії, поряд пломенів шевелюрою одинокий Котя, а на самому краєчку лави совався зніяковілий малолітній Баклажан.

— О, а от і Свєтік-самоцвєтік! — засяяв усмішкою механік. — Світланко, а в нас сьогодні аншлаг! Уже й місця нема. Ну, нічого, сідай до мене на коліна, чи он до Сергійка! — і Котя кивнув у бік малолітнього Баклажана.

Кілька миттєвостей Свєтка ошелешено роздивлялася цю картину, потім вичавила з себе:

— Та ні, я, мабуть, піду, — розвернулася й пішла геть. Потім зупинилася, повернулася й подарувала товариству погляд, повний ненависті й презирства.

— Йоперний театр, вхопивши шилом патоки, повернулася Світланка на домівку — крапки над «і» розставляти, — із показним сумом констатував Котя, коли вона зникла з поля зору. Видно, щось таке знав про її ставлення до деяких літер української абетки… Цікаво, чи не від самої Свєтки?

Звісно, можна вважати, що Ксюха, організувавши цю виставу, вчинила жорстоко. Та, по-перше, юність часто буває безжальною, бо ще толком не випробовувала на собі, як це, коли болить. А, по-друге, першими красунями, навіть, якщо йдеться лише про клас, часто-густо і стають, і залишаються не тільки завдяки зовнішності й майстерному володінню плойкою чи щіточкою для фарбування вій.

А Стрілецька відчувала особливе торжество: ач, лялька білоброва, хотіла у неї Алекса відбити! Спіймала облизня? Отож! І річ не тільки в тому, що у Ленки з Олексієм були стосунки. Він їй подобався, і навіть дуже, але це почуття не було суто вибірковим: таку, як він, симпатію викликав ще дехто з пацанів; тоді, на початку літа, у неї хлопця не було, а хотілося, щоб був, щоб обнімав, цілував, щоб ходив з нею по району; і щоб був не шнурком якимось, а основним чи чотким. Олексій виявився вільним і підходив з усіх точок зору. Але щоб через нього аж світ був як зав'язаний… Ну, навряд…

Штука була в іншому: до цьогорічної весни дівчата приятелювали, поки Закринична не увела в Стрілецької з-під носу хлопця, котрого невдовзі благополучно «послала». І сама не гам і подрузі не дам. Ленка добре запам'ятала ганьбу того фіаско і допустити, щоб таке сталося вдруге, в жодному разі не погодилася би.

22. Демон і шедевральна герла

Літо в Демона склалося — краще не вигадаєш. Спочатку практика на суховозі «Стугна» класу «Волго-Дон», котрий він одразу в телефонних розмовах з батьками й друзями став називати на західний манер балкером. Перевозили вони по Дніпру щебінку, вугілля та руду. Хлопцеві подобалося: команда прийняла його практично як рівного, не чмирила за невміння й не дорікала невеликими літами. І зверталися всі, як до свого — Віталя. А він був беручкий і проворний, ще й річкову науку хапав просто на льоту. Ну, а платили — як справжньому матросу. В екіпажі розповідали, що минулої навігації «Стугна» ходила до Варни й Констанци, і ті часи всі згадували як золоті.

Взагалі-то теплохід міг взяти на борт екіпаж у два десятки людей: капітанові та першому помічникові призначалися окремі блок-каюти («Чисто невеличка квартирка на кораблі», — оцінив у перший день практикант), решті — одномісні каюти. Їх таки в тих каютах чимало: другий штурман, електромеханік (він же радист), боцман, кухар, троє мотористів-рульових, троє матросів та практикант Демон, — але все ж не два десятки.

В один із заходів до Херсону він з тямою прибарахлився на Дніпровському ринку на тамтешній «барахолці» — так тоді називали напівлегальні базари, де продавався різний дефіцитний крам. За тридцять п'ять «рваних» відірвав відпадні бежеві шкіряні югославські шузи, ще двадцять п'ять віддав за приталений батник з металевими ґудзиками, планкою та виложистим коміром з гострими довгастими кінцями. Окрема обновка — джинси, які йому продав якийсь мариман зовсім не дорого: за сто десять карбованців. Щоправда, це були не омріяні «Levi Strauss», «Lee» чи «Wrangler» — напис на лейблі нічого не говорив: «DC brand», та Демон був не телепень якийсь: він узяв сірника, добре його послинив та потер тканину на поясі, де вона була лицевою стороною до тіла. На паличці залишився слід від нестійкої синьої фарби. А ще — дві футболки по п'ятнадцять: на одній малюнок — патлатий чувак в круглих окулярах і підпис «John Lennon», на другій під літерами «Deep Purple» — аж п'ять волосатих хлопців. На футболці був зображений так званий Mark-III, третій склад легендарного гурту з вокалістом Девідом Ковердейлом, але Демонові, як тим «кіберикам» з колишнього Олексиного класу, це ім'я нічого не говорило. Просто футболка сподобалася. «Годиться», — погодився він, полегшивши за один прохід «толкучкою» гаманця на дві сотні рублів, — майже на все, що заробив він за півтора місяці на теплоході й наекономив зі стипендії за рік. Ну, подітися нікуди: ходити по Києву вдягненим, як провінціал, набридло й було соромно, а тепер він виглядатиме гідно, а коли приїде до рідного Запоріжжя після практики, то там і поготів — як перший модник.

Як не крути, а це були останні канікули: наступного літа захист диплому й, по недовгій роботі за розподілом, — повістка на розрахунок і призов до війська. Відкошувати від служби в армії тоді було не прийнято: по-перше, держава за це могла капітально вжарити аж до посадки до тюрми, по-друге, суспільна думка про те, що ти не повноцінний чоловік, якщо не служив, хоч уже не була в країні одною-єдиною, але явно домінувала з грандіозною перевагою. А Демон і не прагнув уникнути чи ухилятися. Навпаки, думав йти, бо плани на майбутнє були. Головне — потрапити до хорошої військової частини й там себе зарекомендувати. Дідівщини, що з'явилася й вкоренилася останнім десятиліттям, він хоч і побоювався, але не до істерики: люди якось служать, а ми не гірші за людей.

По закінченні практики екіпаж теплохода проводжав Демона тепло, а судовий електромеханік, — довготелесий рудуватий бородань Антон Віталійович П'ятихатько, — в якого, власне, й практикувався юнак, розчулився, поплескав по плечі, потиснув руку й сказав:

— Ну, Віталю, ти давай після навчання до нас, — очевидно, випустивши з виду, що двох електромеханіків на суднах такого класу не буває.

Потім був місяць вдома, у батьків в рідному Запоріжжі: походи на Жданівський пляж з пацанами, вештання вечірнім містом, посиденьки у дворі з гітарою, ну, таке, як у всіх, нічого нового. В рідному місті за всі канікули Демон не побився жодного разу. А в кінці серпня прийшов час повертатися на навчання.

Києва, навіть не так самого міста, як київських пацанів, він терпіти не міг з перших днів свого там перебування. Спочатку, коли він, тільки-но прийнятий до училища першокурсник, вийшов з гуртожитку по хліб, у нього повитрушувала всі дрібняки — мідяки й срібняки — місцева гопота. «Дай десять копочєк — а єслі найду — ану, сипні мєлочі — а пострибай» — ну таке, хто не знає. Ще й під дих дали для початку та на останок попутного пенделя в дупу відвантажили для надання потрібного прискорення. Ну, це таке, але тієї ж осені у тому ж вересні він втрапив у халепу значно гіршу. У неділю його чорти понесли до Голосіївського парку — на атракціонах кататися. Ну, п'ятнадцять років, дитина по суті ж. Нагойдався, накрутився й налітався. І тут так приспіло йому відлити, а де туалет — не знав. Нічого страшного, подумав, тут парк он який здоровенний — забіжу десь в кущі на хвилинку, та й по всьому. Він відійшов алейкою, що вела кудись донизу вглиб парку, метрів двадцять, і напоровся на зграйку місцевих, хуліганського вигляду, однолітків. Згадуючи пізніше все, що відбулося, він зрозумів: вони коїли таке не вперше. Гопота вмить вправно обступила його — не вирвешся ані вперед, ані назад — а один, лупатий здоровань, зневажливо кинув Віталіку:

— Слиш, жлоб!

— Я не жлоб, — розгублено заперечив хлопець. Це слово означало на тодішньому міському койне або жадібну людину, або малокультурну, або селюка.

— Та ладно, — гмикнув хуліган. — Я що, сліпий? Не бачу, хто переді мною? Купи урну.

— Хлопці, та ви чо? — ошелешено витріщився на них Віталя.

— Чєрєз плєчо, — по-хамському відповів амбал. — Ти шо, не пойняв?

Якби у вухах не булькало від бажання відлити, він обов'язково спробував би зацідити тому щодуху кулаком в ніс або з ноги по дзвіночках та відірватися в розрахунку на непоганий спурт і пристойну витривалість. Але які там ривки, коли ти практично всцикаєшся, ледь втримуючи в собі сечу?

— Ну, добре, скільки? — поступився він. Відкупитися — не так соромно, як напудити в штани при них.

— Троячка, — цинічно заявив здоровило.

Провінціал віддав гроші й хотів йти геть, та лобуряка не відступав з проходу:

— Слиш, жлоб, куди?

— А що ще?

— А урну? Забирай з собою, нам чужого не треба! Не візьмеш — гірше буде.

Хлопець подивився на гевала й зрозумів, що той не жартує, приречено взяв здоровенну, відлиту з чавуну урну, протягнув метрів п'ятнадцять-двадцять, озирнувся — ті тицяли на нього пальцями, кривили гримаси, гигикали й всіляко приколювалися, але не переслідували. Віталя оцінив наявний в нього гандикап, вирішив, що достатній, кинув свою непідйомну ношу й помчав навтьоки. У спину йому загоготали й затюгукали, а він так давав драла на всі заставки, що навіть до туалету перехотів.

З балачок у гуртожитку він зрозумів, що його випадок далеко не поодинокий, зібрав найбільш затятих пацанів, що постраждали від місцевих хуліганів, сказав, що тепер вони — артіль, що для них він тепер ніякий не Віталій Демчук, а Демон, їхній ватаг, і пояснив мету існування артілі — помститися київським хлопцям за неймовірні приниження їхніми ж методами й не допустити образ в майбутньому. Основним же методом помсти мало стати відловлювання поодиноких київських юнаків в місцях масових гулянь та навішування їм звіздюлів за всю мазуту. Те, що можуть постраждати геть не винуваті, артіль не мало обходити: «Ці київські всі однакові, їх не слід жаліти, — запевнив її новоявлений Демон. — Як вони до нас, так і ми до них.»

Артіль діяла зухвало й успішно, за два навчальних роки усі амплуа розподілилися ідеально: хто чіпляється, хто б'є, хто доганяє, якщо тікають. Тема помсти з часом теж відійшла на другий план — так сподобалося принижувати й бити, відчуваючи свою безкарність.

А в останній день серпня, приїхавши вже на навчання, Демон закадрив шедевральну герлу: перехват тонкий, ніжки точені, груди випинаються рельєфно… Шкіра з нетутешньою морською засмагою, а волосся вигоріло геть на білий колір. Легкий коротенький сарафанчик підкреслював стрункість її ладної фігури. Звали дівулю Світланою й була вона з Києва, але на киянок Демонова ненависть не поширювалася.

23. Припудрений чи прикинутий?

Не встигла Ленка Стрілецька вступити до свого автодорожнього технікуму, як майже одразу й почала морозитися. Він телефонував їй на її «пів на п'яту», а вона — «не можу» та «не можу». То в неї посвячення в студенти, то здача норм ГТО в суботу, то похід з новою групою до театру в неділю. В Олекси в душі був заворушився хробак ревнощів: таки щось не те, слід було би з'ясувати, що й до чого, але тут його відволікли інші, не менш важливі справи. Якось на «п'ятак» завітав Микола Чабаненко й так, між іншим, запитав, чи знайшли, зрештою, тих козлів, що тоді відбуцали Сороку.

— Псуєте реноме, — покачав головою він, почувши відповідь. Мався на увазі не стільки «п'ятак», що й конторою в повному значенні слова не був, скільки вся Чорна Гора, до якої цей шматок бульвару Дружби народів входив територіально. Хто був, промовчали, але Олекса взяв близько до серця незручну мовчазну паузу, що зависла на кілька митей над «п'ятаком». Він знову відчув, як в голові закрутилося якесь не сформульоване запитання, котре він ще тоді мав би поставити Сороці. Народ вже не знав, про що тепер і говорити, але тут на Броді намалювався Сироп у формі суворовця. Раніше він тут ніколи не тусувався, але всі його добре знали ще з дитсадочка й зі школи. Він підійшов, привітався й витягнув з кишені білу пачку сигарет «Орбіта», не таких уже й поганих. Майбутній офіцер спливав ароматом «Шипру», який минулого разу Олексій охрестив «бздом». Але тоді цей запах перебивав парфум Лени, а тепер нею вже днів зо три поспіль і близько не пахло. Він хотів знову подумати, що це з нею відбувається, але тут його осяяло: ось воно! Всі одного з ними віку, виключно хлопці, всі спортивні, й до того погано вдягнені: «Теніски вітчизняні, брюки поцеваті: не джини, а як з однієї полиці ЦУМу, шкари радянські, напідарашені так, що аж зайчики пускають…» — казав тоді Сорока. І пахли всі однаково — перукарнею. Під час тієї літньої зустрічі з Толяном усі Олексієві думки займала Лена, що тільки-но поцілувала його на прощання, і тому він не усвідомив: під усі ці означення чітко підпадав сам Сироп! А отже — такі, як він!

— Бляха-муха, Сороко, а ти не думав про таке: чуваки, котрі лупашили вас на «Супері», — суворовці?

Сироп набичився — замальовувалася лажова картина: якщо Ігоря дійсно відлупцювали суворовці, то, на чию б — однокласників чи однокурсників — сторону він не став, для другої він тут же автоматично стає зрадником і гівном.

— Згадала, — раптом видала Сорочина Ксанка. — На них на всіх були однакові чорні штани. Одного фасону з одного матеріалу, — вточнила вона.

— Які? З лампасами? — швидко перепитав Алекс.

— Ні, без лампасів, кльош, — упевнено сказала дівчина.

— Не суворовці, — констатував Олекса. — А хто ж?

— Морполіт? — припустив Чабан.

— Та ну, — не повірив Сорока.

Хоч як дивно, але в Києві, де ніколи на пам'яті людства не було моря (ну, не стане ж серйозна людина морем вважати гігантську мілководну калюжу прісного Київського водосховища), на легендарному Подолі існувало Військово-морське політичне училище. І цих київських моряків, що навчалися в ньому, ненавиділи курсанти всіх училищ и солдати всіх військових частин, що тільки були в місті: їхні патрулі, взуті в легкі черевички, ганялися за сухопутними вояками-самовольщиками, взутими у важкі чоботи, до останнього і часто ловили. Ті за це в свою чергу так само чинили по відношенню до моряків, а то й билися з ними за першої-ліпшої нагоди.

Ну, а Сорока тут до чого? Хіба і так не видно, що він особа суто цивільна? Ой, сумнівно…

— Старий, а що нам? Поїдемо, глянемо, що до чого в тому училищі, — без особливої надії запропонував музикантові Олекса.

Але той погодився, вони підірвалися та поїхали.

…На територію їх, звісно ж, не пустили, але ті, кого Сорока бачив на прохідній і там, за воротами, видавалися йому значно старшими за його кривдників.

— Військова форма робить людей старшими на вигляд, — видав чувану десь сентенцію Алекс.

— Ага, на Сиропа подивись — набагато він дорослішим від нас виглядає? — гмикнув Ігор. Це було правдою, суворовець виглядав пацаном-однолітком в мундирі, а не так, як курсанти морполіту — молоді, але дорослі парубки. — Ні, лажа якась, не те — вивів остаточне резюме Сорока.

— Так що? — безбарвно спитав Олекса.

— Та кави б десь випити, та й додому рулити, — розмріявся балуваний музикант.

Кава, зварена в експрес-автоматі, в ті часи коштувала недорого: одинарна — шість грамів мелених зерен на горнятко — чотирнадцять копійок, а подвійна — двадцять вісім, точно як порція морозива в шоколаді. У київських кавоманів було прийнято замовляти подвійні половинки — щоб кави дванадцять грамів, а води — півгорнятка, тоді виходило непогано, якщо, звісно, бармен не був занадто злодійкуватим.

Де тут на Подолі варять каву, хлопці не знали, але ж не могло бути, щоб на Червоній площі^[57] не було жодної кав'ярні. Вони закрутили головами, і тут раптом Олексій помітив, як до трамваю на зупинці неподалік сідала Закринична з якимось модним хлопцем в класних джинсах та шикарному батніку.

— О, дивись, старий, наша красуня Свєтка не розгубилася, вмить нового хахаля собі зняла.

— Де?

— Та он, на зупинці.

Сорока почав короткозоро мружитися, та тут двері зачинилися і трамвай рушив. Коли вагон проїздив повз хлопців, Олексій побачив, як Свєтка показувала на них своєму супутникові й щось казала, а той на обидва витріщався на друзів. Ну, так, пацан як пацан, нічого особливого, зробив перший висновок Алекс. І тут його ошелешив Сорока:

— Ти знаєш, а це той.

— Який той? — не зрозумів парубок.

— Ну, той, що на гатці сидів. Припудрений, що зі своїми дружбанами мене на «Супері» гепав. Він в них головний, вони його Демоном звуть.

— Сороко, — розлютився не на жарт Олексій, — ти що, не розрізняєш припудрених та прикинутих? І що, поганяло не можна було одразу сказати — хоч якась, а зачіпка?

— Тоді він виглядав саме припудреним. А кликуху я не міг пригадати, а як його побачив, вона сама спливла в пам'яті!

— Он воно що, — замислено прорік Олекса.

А назавтра він мав щастя зустрітися з припудреними особисто: вони перестріли його, коли він повертався з «п'ятака» додому, вшістьох і заступили дорогу. І всі із ватажком включно виглядали, як описав Сорока: «Теніски вітчизняні, брюки поцеваті: не джини, а як з однієї полиці ЦУМу, шкари радянські, напідарашені так, що аж зайчики пускають…»

— Слиш, ти, ану, стій! Ти чого до моєї тьолочки канаєш? — удаючи блатні інтонації, з погрозою сказав Демон і простягнув правицю до Олекси з наміром вхопити його за барки. Той подумки захопився оперативністю Закриничної, але повторювати долю Сороки не збирався. Він вміло — дзюдоїст же — блокував руку нападника лівою, вхопив двома руками за п'ясть, як учив тренер, відступив лівою ногою на крок і різко смикнув кінцівку ворога донизу й ліворуч. Цей прийом років через десять побачить на відео весь світ у виконанні неповторного Стівена Сігала. Він зветься кидок ривком за п'ясть. Не готовий до такого повороту Демон гепнувся на асфальт, одразу отримав «з ноги» в обличчя і на мить втратив орієнтацію в просторі. Олексій тут же — навідліг — ляснув найближчого по очах розслабленою долонею, а сам — вибуховий спурт та ходу! Він не сумнівався: один на один він майже напевно подужав би кожного з нападників, та реальне життя — це не кіно про генія дзюдо, один проти шести — занадто великий ризик, особливо з огляду на те, що вони, судячи з усього, безжальні.

На фізкультурі він завжди на стометрівці вибігав з дванадцяти секунд. Результат не чемпіонський, але пристойний. Заваливши Демона, він біг ще краще, але скоро переконався, що за ним ніхто не женеться. Уже сівши в трамвай біля суворовського училища, він усвідомив, що помітив: брюки у хлопців були однакові — явно формені. І тут мозаїка склалася: такі строї носять тільки флотські. І якщо це не морполіт, то залишається тільки річкове училище на Подолі.

Наступного дня на заняттях Демон міг думати лише про одне: йому до Свєтки на Печерськ ходу нема. Той патлатий, не добитий на «Супері», його явно впізнав, і спортсмен, якого Свєтка попросила провчити, теж уже бачив. Через неї його навряд чи знайдуть: він не казав ані де вчиться, ані де живе. Вона навіть не викупила, що він не місцевий. Ну, нехай. Номер телефону він взяв, хай вона до нього їздить. А зі спортсменом не вийшло, повний піпець. Хто міг подумати, що він двох за секунду виведе з ладу та втече? Ну, гаразд, якось буде. Може, ще зустрінуться… Демон вирішив після занять повести свою «артіль» на Жданова: там був класний пивбар, в котрому бармен наливав і про вік не питав.

Коли вся Демонова компанія вийшла з училища і повернула зі Щекавицької на Фрунзе, він здивовано побачив, що їм назустріч валить явно згуртована контора хлопців із двадцяти на чолі з вчорашнім спортсменом. Перевага була явно на ворожому боці, Демон вирішив відступити, але ззаду неочікувано виявив таку ж кількість рішучих чуваків, серед котрих пізнав того саме довгого патланя. Вираз облич печерських не обіцяв нічого хорошого, «артіль» відморозків затиснули в ущелині вулиці й відступати їй було практично нікуди…

Демон очікував, що звести з ним рахунки прагнутимуть довговолосий недобиток та спортсмен, але логіка масової бійки не піддається поясненню, і проти нього опинився довгоногий модник в фасонистій шийній хустці й джинсовій бейсболці. Чепурун, стоячи в традиційній стійці, провів кілька несильних ударів передньою лівою рукою, від яких Демон досить легко ухилився, потім чортів денді пробив класичну комбінацію «лівою-лівою-правою», і юний моряк зрозумів, що ледь встигає за суперником, а клятий франт раптом швидко ступив уперед, вдарив у голову різким лівим боковим і навздогін — найпотужнішим правим прямим. Наступні кілька хвилин Демон провів у відключці та повного й безжального розгрому своєї артілі не побачив.

Якби за Миколою Можайським в ці миті спостерігав його колишній тренер зі спортивної школи боксу «Динамо», він би не раз задумався, чи не спробувати повернути такого здатного бійця на тренування …

24. «Шизґара», або неповторна зірка і королева

В суботу ввечері Ленка знайшла знову якусь відмазку, щоб відмінити побачення, і Олексій вирішив: якщо вона ще хоч раз так зробить, то він, хоч як це неприємно, просто поставить хрест на їхніх стосунках.

Він ще ходив по квартирі й дратувався, коли озвався дзвінком телефон. Він зняв слухавку і раптом — от вже не очікував — почув голос Ірини:

— Привіт, ти на магнітофонах знаєшся?

— Не надто, а що сталося?

— Та щось перемотка не тягне. Може б, ти прийшов, глянув?

Магнітофони тоді були в багатьох, але далеко не в кожній хаті. В Олексія не було, з'явився десь за рік по тому. Звісно, запустити — зупинити — перемотати умів, але щоб аж прямо-таки знатись…

— Та я не спец, — почав було він.

— Ну, все одно, ти ж мужчина, і з технікою у тебе кращі стосунки…

Що робити, коли тобі кажуть, що ти мужчина й потрібна твоя допомога? Де живе Ірина, він знав. Бував у неї кілька разів: то книжку заніс, то ще щось. Її предки крізь нього стіни бачили, і це, звісно, не надихало. Хоча, вже настав вересень і вони, мабуть, ушилися до Москви. Він зайшов до передостаннього під'їзду стандартної хрущовської п'ятиповерхівки, піднявся на четвертий поверх і подзвонив у крайні двері ліворуч. Виявилося, що батьки її таки вже поїхали, а бабусі вдома немає — підробляє сторожем в одному інституті, і сьогодні її зміна.

…Олексій ввімкнув магнітофон, і з динаміків полилася знайома й улюблена пісня, знана в народі як «Ширґара»:

Нічого страшного з її магнітофоном не сталося: не працював лічильник обертів бобини. Ну, для «Маяків» це була звичайна річ: приводився в дію він тонким гумовим пасиком, котрий чомусь часто рвався чи розтягувався, на програвання музики це зовсім не впливало. Невже вона заради такої дрібниці його покликала?

— Ну як, пацієнт житиме? — підійшла до Олекси, що схилився над магнітофоном, Ірина, й притулилася ззаду до його плеча, заглядаючи на панель приладів.

Вона була поряд: хлопець явно відчував її запах, що бентежив та непокоїв його. Він відчував крізь тонку тканину сорочки тепло її близького тіла, чув биття її серця. Гаряча хвиля покотилася йому по жилах, а дихання пришвидшилося. Він одразу зрозумів відмінність цього хвилювання від того, що він відчував поряд з Леною. Там було дуже сильне, але просте і зрозуміле статеве бажання, а тут… Цілий вибух емоцій, і головною стала радість від того, що вона є поряд. А ще — насолода чути її голос. Відчувати стукіт її серця. Ну, і жага тілесного кохання — як без того в шістнадцять років? Тепер він знав відповідь на колишнє запитання франта Можайського: так, Ірина — неповторна зірка і королева. А, до речі, ще було щастя заглядати у вічі. Він повернувся до неї, обережно долонями торкнувся її щік, повернув лице до себе і втопив свій погляд в її очах.

— Олексію, — видихнула вона.

А він не міг надивитися на неслухняний вихор над чолом, на малесеньку родимку над бровою. Потім він трішки підняв її обличчя й поцілував — пристрасно, з язиком. По-дорослому.

— Олексію, ти… — почала було запитання Ірина.

— Так, і по-справжньому, — запевнив він. Ці двоє уже давно вміли розмовляти уривками фраз і розуміти одне одного.

…Він прийшов додому пізно — батьки вже спали.

А в неділю подзвонив Сашко Шварцберг і сказав:

— Старий, мені не хотілося б засмучувати тебе, але, здається, Ленка Стріла веде подвійну гру: її вже не раз бачили в місті зі старшокурсником з її технікуму.

Олексій мовчав, а друг вів своє:

— Огидно дивитися, як вона тебе дурить. Це вже дехто на районі знає, тільки ти нічого не відаєш.

Олекса усміхнувся, уявив перед собою Ірину, подумки відпустив Ленку — Леночку — Ленусю на всі чотири сторони й упевнено констатував:

— Знаєш, Саню, а це вже не має жодного значення.

25. Дозвольте вийти

…Потроху-троху, а пасажирів набилося повний вагон. Олексій оговтався від спогадів і зрозумів, що зараз буде станція «Палац спорту», де йому треба було пересідати на іншу лінію. Він підвівся й став пробиратися до виходу. Не втримався, глянув: гарна читачка поринула в світ льоду й пломеню, вигаданий бородатим англійцем. «Шкода таки, що не вона», — зітхнув чоловік.

Потяг прибув на станцію і розчахнув двері. І тут виявилося, що група людей, котрі стояли лицем до дверей, виходити зовсім не збираються. Це була досить нова заведенція: раніше в Олексіїв доавтомобільний період, такого в метро не було. Їхати далі не входило в чоловікові плани:

— Добродії, дозвольте вийти, — голосно звернувся він до тих пасажирів. Жінка з електронною книжкою, почувши його голос, підняла очі й вп'ялася поглядом в його обличчя. Передні трішки розступилися, він вибрався на перон.

— Олексію, — покликав його з вагону голос, котрого він не забував ніколи.

— Обережно, двері зачиняються, — металево повідомили динаміки. Стулки вагонних дверей з гуркотом зійшлися. — Наступна станція…

…На пероні станції метро «Палац спорту» стояв чоловік середніх літ і мовчки дивився, як заповзав до тунелю звичайний блакитний потяг.

26. Ірина Владиславівна

У квартирі пахло кавою та прив'ялими квітами. Так-так: букет же! Ще з дня народження — останній… Скільки простояв. Ірина пройшла на кухню, примостила біля холодильника пакет із продуктами, потім — до кімнати, забрала вазу разом із трояндами, повернулася на кухню, засунула букет сторч головою у відро для сміття й почала мити витончену кришталеву посудину. Ці теперішні троянди — вони й не пахнуть зовсім, поки не почнуть вмирати, і тільки тоді заповнюють будинок диханням в'янення — не те що в колишні часи. Звичайно, ті не стояли, як нинішні, по півтора-два тижні, в кращому випадку три-чотири дні, але зате й пахли на весь будинок … І ніжки у тих були тонші і коротші, а квітки — іншої форми. Видно, сорти тепер інші: без аромату, без живої радісної аури, — один товарний вигляд у них і презентабельність; як знак уваги або частина декору годяться, але немає від них відчуття свята.

Сьогодні все з рук валиться — от і вазу ледь не впустила, і на роботі місця собі знайти не могла, а співробітники — всім відділом — як змовилися, щохвилини: «Ірино Владиславівно та Ірино Владиславівно!», — наче тільки й світу, що на її подвір'ї. Взагалі-то їй це подобається — бути незамінною, затребуваною, компетентною. Але сьогодні… Розтривожила ця зустріч в метро. Невже це все-таки був Олексій? Чому ж тоді він не заговорив, стояв мовчки? Чи це зовсім стороння людина, тільки схожа? Хоча, приблизно так зараз він мав би виглядати… Правду кажучи, це було в стилі того Олексія, якого вона знала колись. Той теж стояв у вечір їхнього знайомства на собачому майданчику й примовчував, відбуваючись поодинокими дотепами, поки Вітя Белс розпинався та й притьмом пішов верзти, з компліментами розпадаючись: «Ой, Ірино, ай, Ірино!»

Потім трапилася незбагненна нісенітниця: Олексій з якоюсь дурепою з Дружби народів почав зустрічатися, а вона кілька місяців змушена була гуляти із цим Белсом. Добре хоч, досить швидко дала йому відкоша. А трюк з несправним нібито магнітофоном — вигадала для Олексія. Інтуїтивно. Цей фокус, як показало життя, працює практично безвідмовно: ти, мовляв, чоловік, і мені без тебе не впоратися… Який же мужик встоїть? Прибіжить, голуб, любісінько — доводити свою мужність, очманівши від усвідомлення власної шляхетності. Ось тут-то й бери його голіруч в тій іпостасі, яка потрібна тобі: хоч старанного ремонтника, хоч палкого Ромео.

Взагалі-то, спочатку подобався їй Єгор Нехлюйко, син друзів її батьків, і приглянувся він давно, практично — в дитинстві. А він на неї взагалі не реагував — мала, мовляв, що з тебе візьмеш? І Ірина років з чотирнадцяти зустрічалася з іншими хлопцями. Чи йому на віддяку, чи то для підвищення власної самооцінки, або ж природа брала своє — тепер і не скажеш. Напевно, всього потроху — такий собі коктейль «Молодість», замішаний на гормонах і амбіціях. А кандидатів у кавалери вистачало: і П'єр зі Свердлова, і той таки Віталій Щербанюк, і однокласник Вовка Колесніков, і ще дехто і в школі, і у дворі, і в студії юних дикторів на республіканському радіо. Та то було таке: необов'язково-підліткове.

А потім намалювався Белс: і старший на кілька років, і студент, і спортсмен — кандидат у майстри спорту. Та так взявся до справи: з реверансами, з підходом, а сам високий, спортивний, ясноокий, і шевелюра світло-русява — викапаний, достотний казковий добрий молодець. Привабливий — спробуй не піддатися. Все у нього було, щоб привернути інтерес дівчини. Правда, дуже швидко з'ясувалося, що простий він, як перлова каша, і прямий, як злітна смуга: ні блиску інтелекту, ні дотепності, ні багатопланових думок, які сприймаються і розумом, і підсвідомістю, ні пристойної ерудиції — тобто, утримати зацікавленість, якщо панночка не примітивна, як жінка-кербуд з фільму про діамантову руку, йому було фактично нічим. Підтекстів він не вловлював, гри слів не розумів, а найдотепнішим жартом вважав фразу: «Досить, червоні дияволи, полову гнати!»

…Свої перші дванадцять років Ірина прожила єдиною донькою люблячої пари — плеканою, запещеною, заголубленою й зацілованою. А потім з'явився довгоочікуваний молодший брат Вадька і потік батьківської любові переключився майже повністю на нього. Ще б пак: батькові — довгоочікуваний син, спадкоємець, помічник і продовжувач роду, матері — маленька точна копія коханого чоловіка, а ти вже велика, ти повинна те-се… І улюблена донечка, що ще вчора була центром Всесвіту, раптово опинилася ніби на задвірках батьківських інтересів. Це, загалом-то, не применшило її посиленої інстинктом материнства любові до маленького братика, але змусило гостро відчути самотність у ранньому підлітковому віці. Бабця, та завжди дивилася на світ очима матері. До малюка Ірину підпускали, але доглядом за ним не навантажували — мати коло нього душею упадала й усе хотіла робити сама.

А в школі в Ірини подружок не було, приятелювала де з ким, і все. Раніше кращою подружкою була мати, але після народження малюка вона різко віддалилася, занурившись в турботи, а однокласниці вже розбилися на групки і парочки, в яких — у жодній — Ірина місця для себе не бачила. Були, щоправда, дві Танюші: одна в сусідньому під'їзді, інша на радіо. Але сусідка була на кілька років старшою, не станеш же набридати дорослій дівчині щодня, у неї ж своїх справ по горло, а заняття юних дикторів у Будинку радіо на Хрещатику, 26, бували по середах раз на тиждень. Звичайно, можна зателефонувати і поспілкуватися, але це, погодьтеся, не зовсім те. А потім батьки поїхали до Москви на навчання, а в її житті ненадовго з'явився пес — метис вівчарки й ердельтер'єра Джек, а з ним — і юна безтурботна компанія з собачого майданчика. Згодом псину довелося віддати знайомим, а друзі ті були в її житті ще досить тривалий час.

Цікаво таки, це був Олексій чи ні? За десятиліття, що проминули, вони бачилися лічені рази, та й то — бозна-коли, ще в молодості, й завжди випадково.

Якось завертала з вулиці у провулок, та й мало на наїхала на нього дитячим возиком — із сином з консультації поверталися. Так він з лиця не змінився, кивнув, даючи зрозуміти, що пізнав, слова не сказав і пішов собі. Хоч би спитав: як ти… Посміхнувся би чи що… Так ні: жоден м'яз на обличчі не поворухнувся. А її ж могло б вже й на світі не бути…

Вона народжувала тяжко: сама невеличка, а дитя — чималеньке. І таке: Ірина в Києві, бо яка там медицина у військовому містечку, чоловік — офіцер-зв'язківець — у частині був у той час на Уралі. А батьки після закінчення дипломатичної академії — аж в Індії. При Ірині в Києві тільки бабуся була — Галина Валеріанівна. Як пологи почалися — думала Ірина, що помре. Страх страшенний. Як пережила — сама не знала. Добу цілу — лише нестерпний біль, мучилася, з життям прощалася, здавалося — не розродитись їй, та бабця подзвонила до Калькутти, батькові до консульства, він прилетів першим же рейсом і пролив рясний золотий дощ на лікарів. Тут виявилося, що все вони вміють: і пологи вести, й біль зменшувати, й доглядати по-людському за породіллею. І хлопчик народився — молодець, здоровенький красень, і сама — майже не порвана. І ніхто не сказав більше жодного разу: «Вміла з чоловіком трахатися, вмій і терпіти!» Слова знайшлися людські.

…А другий раз зустрілися, як вона вже розлучилася зі своїм офіцером. Побачила з вікна тролейбуса на бульварі Шевченка Олексія, що стояв і розмовляв з якимось парубком, на першій же зупинці вистрибнула. І — ходу до нього. Нащо — хтозна. Чула ж, що одружився вже й син є. Хлопець той, знайомий Олексія, тямущий виявився — вмить ушився. А вони пішли в кафе, посиділи, кави попили й погомоніли за життя, розповіли кожен про себе.

А що вона могла йому розповісти? Після нього їй довгий час як пороблено було. Легко й райдужно починалися стосунки з парубками, та довго не трималися, лишаючи по собі чорний липкий осад на дні душі.

З одним аж так все серйозно здавалося, що й про весілля заговорювали. Якраз влітку полетіла до батьків до Індії, а там зрозуміла — вагітна. Повернулася, а тут поговір йде: зовсім не по-чернечому він жив, поки вона пагодами милувалася, та той і сам не приховував: ти, мовляв, поїхала, а я ж дорослий мужчина, без жінки терпіти не мушу. Ірина назвала його наволоччю, викреслила з життя й записалася на вакуум-аборт.

А військового свого вона знайшла в кабаку. Зібралися вони раз із дівчатами в «Либідь». Крутий тоді був ресторан, при готелі «Інтурист». Сторонніх з вулиці не пускали. Ну, вони знали як зайти, та й швейцар своє чітко знав: законний його червінчик у чарівний спосіб опинявся у нагрудній кишені його піджака, що спричиняло раптове погіршення зору, яке тривало рівно стільки часу, скільки потрібно для того, щоб пройти холом і сховатися в кабіні ліфта.

Цілком ймовірно, що у швейцаровій кишені того дня назбиралася пристойна сума: в залі гуляли дві компанії — молодих офіцерів та футболістів — котрі, як не крути, іноземними туристами виявитися не могли жодним чином.

Там-то й поклав на Ірину око ставний старлей у парадному мундирі із золотими погонами. Лишень музика заграла, підлетів, представився Едуардом, запросив танцювати й закрутив у шаленому вирі па й фігур пристрасного танцю. От з того дня й закрутилося: тиждень яскравих зустрічей, — незчулася, як до РАГСу із заявою подалися.

Як родину військовослужбовця їх розписали протягом кількох днів, не змушуючи чекати встановлений місяць, і невдовзі опинилася Ірина з незакінченою вищою освітою у військовому містечку неподалік Свердловська в статусі офіцерської дружини-домогосподарки.

Прісний гарнізонний побут на мав нічого спільного із веселим студентським життям. Едуард з блискучого дотепного кавалера враз перетворився на нудотного в'їдливого чоловіка. Жодних інтересів поза службою у нього не виявилося, і всі його розмови крутилися довкола того, кому дали зірочку, кого підвищили й хто де затишно прилаштувався на тепленькому місці. А ще з'ясувалося, що він не від того, щоб випити з приятелями після служби, а під чаркою стає надміру дратівливим та ревнивим. І вдарити навіть міг. Спочатку зрідка, потім усе частіше. Батько на Ірину ніколи руки не підняв, а цьому врешті стало вдарити — як склянку води випити.

Коли завагітніла — почалося пекло: «Ми з тобою рік жили, і — нічого. Це ти від якогось солдата залетіла, поки я на полігоні був!» Від такого великого щастя й тікала вона до Києва, вмотивувавши від'їзд кращою медициною. За три місяці до пологів Едуард не надіслав ані копійки, не написав жодного листа, тільки зателефонував разів зо два коротко. Тривожний дзвінок Ірининої бабусі Галини Валеріанівни щодо патологічно важких пологів дружини не стривожив його, і до Києва він прибув лише за місяць, коли завдяки батькові все минулося, але бачити його Ірина не забажала.

Едуард підстеріг її неподалік від її будинку з дитячим возиком приблизно в ті дні, коли вона випадково зустрілася з Олексієм. Шулікою кинувся до неї:

— Покажи дитину.

— Аякже! Ще чого! — обурилася Ірина. — Забрав би з нас з пологового, то дотепер досхочу б надивився! Де ти був, коли ми — я при надії та бабуся — на одну її пенсію жили? Де ти був, як я народжувати збиралася й не знала, за що пелюшки куплятиму? Коли я від пологів помирала? А тепер — дитину покажи? Та якби не батько, нас могло й не бути — ані мене, ані дитини!

Він помовчав:

— А як назвати вирішила?

Вона знала, що чоловік марив сином, названим його іменем:

— Батько нас врятував, значить, на честь батька і назву — Владиславом.

— Все ясно: дитина не моя, — завів було свою улюблену пісню про її уявну невірність вояка.

— Дитина хоч і від тебе, але після всього — точно не твоя! — відрубала Ірина й попрямувала геть.

Незабаром вона, знов-таки завдяки батьковим зв'язкам, досить швидко розлучилася з Едуардом та повернулася до інституту.

Усе це вона мала розповісти Олексієві під час їхньої розмови в кафе? Хто знає, чи цікаво йому та взагалі як він відреагує. Може, подумає: так тобі й треба — не залишилася зі мною…

Взагалі-то, ті стосунки поламали її батьки. Незадовго до їхньої київської відпустки між закінченням академії та від'їздом до Калькутти бабуся прийшла з роботи на дві години раніше звичайного терміну і не змогла потрапити додому: двері були зачинені на нижній замок, а в ньому зсередини стирчав ключ — ззовні не відкриєш. Яснаріч, з'ясувалося, що там закрилися Ірина з Олексієм. Хлопець спробував зробити її втаємниченою: так, мовляв, у нас любов, але ми поки не афішуємо, для всіх це поки що таємниця. Тож просимо і вас, шановна Галино Валеріанівно, зберегти поки що цей секрет. Ми самі оголосимо всім, коли прийде час. Та заприсяглася, але вона завжди була за матір — розповіла все, й батьки мов чемериці наїлися: та що у вас з ним, та чому, та ми проти, та дзвони йому, щоб більше не приходив! І так кілька днів… Вона здалася й подзвонила, а її взяли під такий контроль, що аж небо за макове зернятко їй видалося. Батько за місяць поїхав, а мати з малим були аж до кінця вересня. І за цей час Ірина з Олексієм не побачилися жодного разу.

А тут як на те наближався випуск на факультеті міжнародних відносин в її першого кохання Єгора Нехлюйка. А неодружених дипломатів за кордон в Радянському Союзі не випускали. Ретельний перегляд знайомого жіночого контингенту позитивних кандидатур не виявив. Фігуристі дівулі, що залюбки ходили до їхньої, елітної за університетськими мірками, компанії, на роль подружжя зовсім не підходили. І тут згадалося: так, а Ірині ж оце скільки? Сімнадцять на початку серпня? Ну так от… Заходився дзвонити, цікавитись, кудись запрошувати: то в компанію, то на день народження. Відмагалася спочатку — Олексій же ж у неї був, хороший хлопець, подобався, розуміли одне одного з півслова.

А мати: «Та піди до Єгора, не весь же час над підручниками марніти». Ну, від дня народження не відкрутитися: з дитинства ж знайомі, як не підеш? Випили, потанцювали, пішов проводжати — цілуватись поліз. А вона взяла й відповіла на поцілунок, нащо, сама не знала. Мабуть, стрепенулося щось у душі: перше кохання таки, не жарт. А він ошелешено відліпився від неї: «Хто тебе навчив так цілуватися?» Так а направду — хто? Трішечки навчив П'єр з вулиці Свердлова, якусь дещицю — Вітя Белс, чогось — Олексій, та й взагалі: справжній жінці хіба треба вчитися цілуватися? Та для чого Єгорові всі ці подробиці? «А хлопець мій, Олексій, — відповіла. — Він дзюдо займається.»

Може, майбутньому дипломатові і вдалося би повернути її почуття, якби не один випадок.

Саме в Єгора виявився необхідний їй посібник для вступників до ВНЗ із історії. Зрозуміло: він п'ять років тому теж вступав. Сказав: прийди й забери. Прийшла, побула для порядку хвилин з десять, а тоді — за книжку й до дверей. Бо раптом знову цілуватися почне? І сама боялася думати, що тоді робитиме вона. А він каву пропонує та затримати намагається, а сам на годинника зирк та зирк. Вислизнула й — за поріг. На ліфт не чекала, збігла з третього поверху сходами, а біля дверей під'їзду натрапила на трьох парубків і від несподіванки пригальмувала, а ті перезирнулися, здалося, здивовано, а потім один, міцніший на вигляд, невпевнено сказав:

— Ага, попалася! — й витягнув з кишені ножа.

— Зараз ми з тобою розберемось! — пообіцяв другий, а третій якось ніяково мулявся й відводив очі.

Ірина помітила, що у кремезного рука з ножем дрижить. Якісь дивні були бандюгани. Десь згори гупнули двері, нападники нервово закрутили головами, а дівчина сумкою з підручниками вгатила по голові здорованя, стрімголов вилетіла на вулицю й щодуху помчала — якомога далі.

А буквально на другий день той крем'язень зустрівся їй просто на вулиці.

— Привіт, друже! — гукнула його Ірина. — Ти більше не хочеш мене зарізати?

Той нервово озирнувся.

— За що ж ви мене так? Що я вам поганого зробила? — відчула його невпевненість дівчина.

— Та нічого не збиралися ми тобі робити. Хіба налякати трохи… Нас про це попросив наш друг Єгор. Тіпа ти виходиш з квартири, а тут ми напали, а він як вискочить, і раз — захистив. І врятована красуня падає в обійми відважному лицареві! Тільки ти раніше вийшла, ніж ми домовлялися. І зустрілася не там. Ну, ми вирішили: хто знає, що пішло не так, наше діло лякати.

— А як би ви мене взнали?

— Так фото ж бачили…

«От чого він весь час на годинника поглядав» — зрозуміла вона. Рішення щодо Єгора прийшло так само стрімко, як і про Белса, та й по суті не відрізнялося: під три чорти!

Ну, якось так: і з Олексієм розсипалося, і з Єгором не зліпилося. Потім у пошуках була. Заміж сходила раз, а невдовзі — і ще. З другим чоловіком нормально живуть. Усе в них не гірше, ніж у людей.

…Цікаво все ж, таки він то був чи ні? Мабуть, цей чоловік теж о тій порі на роботу їздить… Якщо так, то вони неодмінно зустрінуться. Треба буде придивитись до нього уважніше, а раптом…

Епілог

Наступного ранку Олексій Володимирович забрав зі станції технічного обслуговування авто і, проїхавши кількасот метрів, задоволено відчув, що машина справна. Він вставив у програвач флешку й ввімкнув музику. З динаміків заспівав з юності знайомий та вже рідний голос Марішки Вереш:^[58]

Кінець

Примітки

1

Венера

(Переклад І. Мостицького)

(обратно)

2

Venus and Mars (укр. Венера й Марс) — четвертий студійний альбом гурту Wings, заснованого британським музикантом Полом Маккартні. Вийшов у травні 1975-го. Платівка зайняла перше місце в хіт-парадах США і Великої Британії, досягла золотого статусу в червні 1975. (Вікіпедія).

(обратно)

3

«Arrival» (з англ. прибуття) — четвертий студійний альбом шведської групи ABBA, випущений в 1976 році. Arrival досяг перших рядків в рейтингах продажів в Швеції, Голландії, ФРН, Великобританії, Австралії, Мексиці, Новій Зеландії. Сингл з цього альбому — «Dancing Queen» — зайняв першу позицію в чартах США. (Вікіпедія).

(обратно)

4

Про всяк випадок нагадаємо кольори радянських купюр: 1 крб. — жовта, 3 крб. — зелена, 5 крб. — синя, 10 крб. — червона, 25 крб. — бузкова, але таких у хлопців, здається, не було.

(обратно)

5

«Бомба», вона ж «фауст» — радянська винна пляшка місткістю 0,75 л.

(обратно)

6

Саме так і звалися посильні за вином внаслідок популярності невибагливого віршика:

(обратно)

7

Американський.

(обратно)

8

Uprzejmy (пол.) — ґречний.

(обратно)

9

Sklep (пол.) — магазин.

(обратно)

10

Ар'є-Лейб — «лев» на івриті та на ідишу. За традицією в ашкеназі — субетнічної групи європейських євреїв — здавна було заведено давати дитині два імені: «руф номен» — суто іудейське — та світське, яке підбиралося за співзвуччям (Мойше — Миша, Хаїм — Юхим) чи за змістом (Ар'є — Лейб).

(обратно)

11

Сильний крик, галас.

(обратно)

12

На ідиш означає неодружену неєврейську дівчину, походить від івритського??? «шекец» — непридатне для вживання.

(обратно)

13

Єврейська національна страва — холодний борщ з буряків, огірків, редису, варених яєць і сметани.

(обратно)

14

Zyd (пол.) — єврей.

(обратно)

15

Нагадую ще раз: слово Zyd у Польщі — не образа.

(обратно)

16

Доклад — додатковий матеріал (підкладка, бортовка, ґудзики і т. ін.) для шиття одягу.

(обратно)

17

Хрещатик.

(обратно)

18

«Аз ох-н-вей!» («Коли (кортить сказати) «ох» і «вей»!») (ідиш) — єврейська ідіома, котра залежно від контексту означає або конкретну заморочку («вей» — горе), або повне небажання заморочуватися.

(обратно)

19

Атракціон штибу «американських гірок».

(обратно)

20

Поц (-а) ч.; мол., жрм; зневажл., лайл. Дуже погана й нешанована людина. (З ідиш:????? — чоловічий статевий орган.)

(обратно)

21

Тельбін — одне з найбільших київських озер, знаходиться на масиві Березняки.

(обратно)

22

Американський актор-культурист, відомий в СРСР за фільмами «Подвиги Геракла» та «Багдадський злодій», що йшли в радянському прокаті.

(обратно)

23

Шериф Маккенна — герой американського гостросюжетного фільму «Золото Маккенни» (1969р.), поставленого за однойменним романом Уїлла Генрі. У радянському прокаті фільм демонструвався в середині 70-х років ХХ ст.

(обратно)

24

Автори чинних в ті часи підручників та задачників.

(обратно)

25

Застаріла радянська назва Прорізної вулиці в Києві.

(обратно)

26

Недоїдки.

(обратно)

27

Кава робуста (Coffea canephora, Coffea robusta) — вид рослин роду кави. В абіогенезі ця рослина, стійка проти паразитів, швидко розвивається і може легко перевищити метрову висоту. На робусту припадає 25 % світової продукції кави. Вона поширена в Азії, Африці та Індонезії. З неї ми отримуємо м’якіший напій, спроможний зберегти типовий аромат свого місцевого походження. Така кава містить більше кофеїну. (З Вікіпедії).

(обратно)

28

Макрорус.

(обратно)

29

Спільна назва всіх видів окунеподібних білокровних риб.

(обратно)

30

Тепер — вулиця ім. С.В.Гусовського, колишнього гендиректора Київського заводу «Арсенал».

(обратно)

31

Поганенькі радянські цигарки з фільтром, що коштували до 1981 р. 30 коп., після — 40. В абревіатуру закладалася думка про «висшеє качєство», а нарід уперто називав їх «вічний кашель».

(обратно)

32

Не клімат, не кліматить — жаргонна ідіома, означає недоцільність та/чи небажаність якогось заняття.

(обратно)

33

Міу-Міу (фр. Miou-Miou, справжнє ім'я — Сільвет Еррі (фр. Sylvette Herry), нар. 22 лютого 1950, Париж) — відома французька кіноактриса.

(обратно)

34

Вона ж — греко-римська.

(обратно)

35

Зачіска, від рос. прическа.

(обратно)

36

Рудий клоун, персонаж традиційної буфонадної (класичної) клоунади, антипод Білого клоуна. Амплуа Білого — резонер, Рудий же — простак. Рудий завжди «дурний», він здійснює вчинки, що здаються позбавленими здорового глузду, завжди заважає Білому, все робить незграбно і невпопад. Але насправді Рудий такий собі уманський дурень: з чужого воза бере та на свій перекладає, і симпатії глядача більше на його боці. Докладніше тут: 3.Б. Гуревич, «О жанрах советского цирка», М., 1977.

(обратно)

37

Через анекдот. П'яний побачив у калюжі відбиток Місяця й зі словами: «Американці сіли — і я сяду!» — примостився дупою просто у воду, а перехожий йому: «Сиди-сиди, он по тебе вже місяцехід їде!».

(обратно)

38

Проблем.

(обратно)

39

Рябчики, коли, рвані, дерев'яні — просторічні назви радянських рублів.

(обратно)

40

Шара (жарг.) — натовп, юрма; від «шарага». «Шара» в значенні «те, що дісталося задурно» — лише омонім, не більше.

(обратно)

41

Вулиця в старій частині Києва. Назва походить від Різницького ряду, що містився на ній. У ХІХ ст. вулиця була місцем компактного проживання різників.

(обратно)

42

Жахливий сморід, гірший за духман і навіть вонидло (усі слова — жаргонні).

(обратно)

43

Лідер легендарного хард-рок-гурту «Slade», неймовірно популярного в середині 70-х.

(обратно)

44

Боєнська — стара, до середини 60-х років ХХ ст., назва вулиці Івана Кудрі. Колись там була міська бійня для худоби. В лексиконі корінних мешканців Печерська топонім «Боєнська» тримався приблизно ще років п'ятнадцять, до кінця 70-х.

(обратно)

45

Парковий міст, він же — Міст закоханих, Чортовий міст, «Малий міст Патона», «міст Поцілунків», «Міст самовбивць» — місток у Києві на Схилах Дніпра над Петровською алеєю. Визначна пам'ятка столиці. Побудований у 1910 році за проектом професора Є. О. Патона. До мосту ж прикріплена табличка із помилковою датою — 1912 р. У 1983 році оригінал споруди замінено на точну копію із надміцної сталі. (Авт.)

(обратно)

46

Менжуватися (жарг.) — відчувати неспроможність відразу вирішити що-небудь; роздумуючи, схилятися то до одного, то до іншого рішення, вагатися.

(обратно)

47

Сухе вино.

(обратно)

48

Корифеї важкого року.

(обратно)

49

Брітт Екланд /Britt EKLAND/ (1942), миловидна білява шведська кіноактриса, дуже популярна в 70-і роки ХХ ст, найвідоміша роль — Мері Гуднайт, секретний агент, дівчина Джеймса Бонда в фільмі «Людина з золотим пістолетом».

(обратно)

50

Специфічна компактна сітка для продуктів (від рос. авось — а може, може-таки, либонь, ачей, на галай-балай) часів тотального дефіциту, призначена для носіння у кишені на випадок під кодовою назвою «А раптом щось з продуктів викинули?». Щезла разом із розвиненим соціалізмом.

(обратно)

51

Центральна міська клінічна лікарня м. Києва («Олександрівська лікарня») У радянські часи вона фігурувала як 14-я міська клінічна лікарня імені Жовтневої Революції, а в народі її називали просто «Жовтнева лікарня». 25 жовтня 2007 року Київська міська рада повернула лікарні її історичну назву — «Олександрівська клінічна лікарня». (За матеріалами Вікіпедії).

(обратно)

52

У 1937 році був безпідставно заарештований НКВС засновник радянської школи дзюдо Василь Ощепков. Помер у камері бутирської тюрми від серцевого нападу. Реабілітований у 1957 р. Після арешту В.Ощепкова дзюдо негайно заборонили, замінивши у спецслужбах та війську на системи САМОЗ та САМБО.

(обратно)

53

У дзюдо існує три ступені оцінки: іппон (яп.?? іппон, букв. «одно повне очко»), ваза-арі (яп.??? ваза арі, букв. «половина техніки») та юко (яп.?? ю: ко:, букв. «ефективний»). Іппон приносить чисту перемогу. Ваза-арі — половина перемоги. Два ваза-арі дають разом одне очко, необхідне для перемоги. Юко — найнижчий ступінь оцінки й враховується тільки при нічиїй. Оцінку коко, ще нижчу за юко, відмінили кілька років тому. Сутичка розпочинається командою рефері: «Хаджіме!» (яп. хазіме?, букв. «Починайте!»). Тимчасова зупинка сутички відбувається після команди: «Мате!» (яп. мате?, букв. «Чекайте!»)Закінчення сутички рефері оголошує командою: «Соре маде!» (яп. соре? маде?, «Час вийшов!») («Вікіпедія»)

(обратно)

54

Сенсей (яп.?? — буквально «народжений раніше») — шанобливе японське звертання до наставників, учителів, лікарів і загалом людей старших за віком чи положенням. В карате так називають навчителя досить високої кваліфікації.

(обратно)

55

Приспів з непристойної дворової пісні, зараз, здається, остаточно забутої.

(обратно)

56

Гойко Мітіч (Гоjко Митић) — югославський та німецький актор, відомий виконанням ролей індіанців у фільмах кіностудій ФРН, НДР та Чехословаччини. Вирізнявся спортивною атлетичною статурою. Був особливо популярним у 60-ті — 70-ті роки ХХ ст.

(обратно)

57

Нині — Контрактова.

(обратно)

58

Марішка Вереш Veres Mariska; (1 жовтня 1947 — 2 грудня 2006) — легендарна голландська співачка, солістка культового у 60і — 70і роки ХХ ст. гурту «Shocking Blue».

(обратно)

Оглавление

Дійові особи

Пролог

1. Фортуна та «п'ятак»

2. Наука рахувати гроші

3. Історія про старовинні лекала

4. Справи конторські

5. Про силу згуртованої команди

6. Артіль

7. Дівчина з ердельтер'єром

8. Ірина

9. Продуктова експедиція

10. «Займися Ленкою»

11. Фамільний годинник Можайських

12. Пів на п'яту

13. Запах Ленусі

14. «Супер-8» та страждання юного Баклажана

15. Красуня й таргани

16. Про аварію та дзю-до

17. Легенди великого міста

18. Демон

19. На Золотому пляжі

20. Наприкінці літа

21. Крапка на «і»

22. Демон і шедевральна герла

23. Припудрений чи прикинутий?

24. «Шизґара», або неповторна зірка і королева

25. Дозвольте вийти

26. Ірина Владиславівна

Епілог

*** Примечания ***