Надруковано в Бейруті [Жаббур Дуейги] (fb2) читать постранично, страница - 3

вдвох у тому самому місці. Той один поїде й завершить таким чином мандрівку свого батька, що колись зупинився в Лівані по дорозі з Алеппо до країни Нілу. Тут, у Лівані, він закохався в їхню матір, доньку свого дядька, який гостив його в себе, й осів у Бейруті, задовольнившись цим.

Здавшись на ласку долі, брати вийшли на ринок Айяс: якщо в них попросить милостиню жебрак, то рішення прийме старший брат; якщо ж вони зустрінуть продавця газет, їхню подальшу долю визначить Фуад. Коли вони наблизилися до фонтана, до них кинувся обшарпаний хлопець із занепокоєним поглядом. Їм здалося, що це жебрак, але він підсунув під піджак Фуада примірник газети «Терези», забороненої губернатором Бейрута Бакіром Самі-пашею, і щез у провулку, не попросивши плати. Щойно вони прочитали заголовок «Французький протекторат і приєднання Бейрута до Гірського Лівану», то наввипередки почали намагатися порвати й викинути її, весь час озираючись зі страху, що десь поблизу чатує донощик. Брати вирішили вважати хлопця продавцем газет, тож Фуад став переможцем у цьому жеребкуванні. Він не встиг до кінця сформувати думку, затнувся на мить, а тоді раптом почув себе ніби збоку:

— Я залишаюся в Бейруті!

Віддавши Фуадові ключі від свого будинку, старший брат попрощався з ним і вирушив на борту італійського пароплава «Сиракузи» до Александрії разом із дружиною. Вона без упину плакала через розлуку з родиною і продовжувала махати білою хустинкою всім родичам, які прийшли їх провести, навіть коли ті вже пішли додому, а місто зникло за небокраєм.

Ну а війна не забарилась: у день, коли моряки німецького фрегата «Гебен» отримали звістку про загальну мобілізацію в їхній країні, вони на радощах підняли адмірала Сушона на прізвисько Морський Лис на плечі й носили по палубі, вшановуючи його і залишаючи великі масні плями на його чистій білій формі. Вони вирушили до Стамбула, переможно співаючи гімни, брали участь в обстрілі Севастополя, кепкуючи з говірки, якою їхні союзники, турецькі офіцери, обмінювалися наказами над палубою крейсера. Османська імперія також оголосила мобілізацію, зібрала в різних куточках держави три мільйони добровольців, з яких близько трьохсот тисяч загинуть у боях, а ще півмільйона будуть приречені на хвороби, погане харчування, нестачу спорядження та неякісний одяг. Британці перекрили море, і Бейрутом поповзли чутки. Його мешканці-мароніти взяли з собою все легке й цінне і на гарбах, запряжених кіньми, повернулися до своїх гірських селищ. Багато мусульман понабивались у вагони потягів, прагнучи доїхати до Дамаска, а друзи^[2] шукали прихистку у своїх родичів поза Ліваном, у Хаурані. В горах видобували кам’яне вугілля, а також вирубали тутові дерева, щоб полегшити хід потягів. Простому люду було непереливки, а турецькі офіцери пили шампанське в будинках багатіїв, грали у бридж в оточенні вродливих жінок та скрипалів.

Фуад Карам, який на той час усе ще представлявся як Фуад Каррум, завжди думав, що його старшому братові пощастило більше. Він проводив ночі в тривозі за запаси харчів у домі, дивлячись на свою сонну дружину, і його не полишала настирлива думка покинути все і поїхати таємно до Хайфи, потім до Аріша, а звідти — до Каїра, назустріч новому життю замість того, яке стало таким тяжким у Бейруті. Але він проганяв це марення, адже поряд його вагітна дружина, і він не може її покинути. Він уставав і йшов до вікна, аби в тисячний раз перерахувати свої заощадження, і не лягав спати, доки монах із молодої братії не бив у дзвін, сповіщаючи про ранішню службу в церкві святого Йосифа при єзуїтському монастирі на протилежному боці вулиці.

Джемаль-паша, у військовій формі та високій хутряній шапці, приїхав у містечко Алей, де люди, що вийшли його зустрічати, постелили червону доріжку на кількадесят метрів. Він звернувся до них зі словами, що велика держава — це їхня мати, яка дбає про них і рятує від іноземців, тож вони мають коритися її законам задля мирного життя. Наступного року він повернувся в Бейрут разом з Енвером-пашею, міністром військових справ. Поразка, якої йому завдав генерал Джон Максвелл на Суецькому каналі, що його паша намагався завоювати з п’ятьма тисячами верблюдів (не рахуючи мулів), пролягла глибокою зморшкою на його обличчі. Юрби виснажених бідняків з гір були вигнані з вулиць, аби не навернулися на очі високопосадовцям «Комітету єднання і прогресу». Джемаль-паша прийняв запрошення на вечерю від ювеліра Юсефа аль-Гані, куди прийшов зі списком засуджених до страти. Один з його офіцерів по секрету повідомив йому на балконі, що хазяїн вечора був серед тих, хто підписав петицію з проханням іноземного протекторату, яку знайшли у французькому консульстві за кілька годин до того. Джемаль-паша зблід, потиснув руку господарю та його дружині і пішов з вечірки, а через кілька днів наказав повісити аль-Гані.

У ті дні Фуад боявся заснути вночі, щоб до нього не прийшов знову той самий сон: він марно намагається впіймати