Місто карликів [Леся Романчук] (fb2) читать постранично, страница - 4

довелося заплатити за подружнє щастя. І вона не здавалася Софії надмірною.

— Сонечко, як ти? Тобі не нудно? Вибач, ми заговорилися з Данішем — стільки спільних спогадів! Знаєш, наступного року вони планують провести конгрес кардіохірургів у них у Калькутті. Ми поїдемо, хочеш? Ніколи не бував в Індії.

Від такої новини все постало зразу в іншому світлі. Їй вже не здавалося, що Орест забув про неї. Індія! Ця казкова, таємнича, загадкова країна! Милий, милий Даніш! Чудова, люба, найкрасивіша Мансі!

— Даніш обіцяє запросити нас як особливих гостей конгресу. З доповіддю про…

Софія вже й не слухала, про що мала бути доповідь. Особливий гість — значить усе оплачено. Це дуже добре! Це означає — готель на зразок «Хілтона», машина до послуг, особлива увага організаторів. Побувати в Індії! Задля цього варто трішки понудьгувати. Тим паче, що в компанії цього дивного Георгія Григоровича це не так вже й сумно. Він такий… такий… Софія ніяк не могла скласти характеристики цьому чоловікові. І замало знала про нього. Дивував лише зріст. Софія вважала себе жінкою середнього зросту, а поруч з Орестом виглядала й зовсім крихіткою — трішки вища за його плече. Натомість поруч з Георгієм Григоровичем виглядала «гігантом мислі» та мало не «отцом русской демократії». Вона почувалася незручно високою, чомусь хотілося пригнутися.

У залі Георгій Григорович не справляв враження дуже маленького на зріст — верхня частина його тіла виглядала поважно — велика голова, розкішна чорнява, майже без сивини, чуприна з натяком на хвилястість, прямий ніс — все начебто красиво. Великі чуттєві губи надавали обличчю виразу м’якості і доброти. Погляд чомусь зупинявся саме на цій частині обличчя. В очі дивитися не хотілося. Софія навіть спитала себе — а які в нього очі? І не змогла одразу відповісти. Аж тепер зрозуміла чому: дивитися доводилося згори вниз, навіть їй, жінці середнього зросту.

Цей невеличкий, не сказати б маленький, дуже маленький чоловічок не відходив від них ні на крок. Попиваючи кислючий брют, прислухався до розмови і не надто делікатно втрутився:

— Оресте Романовичу, а ви справді збираєтеся до Індії?

Дивно, він знає Ореста на ім’я! Софія не чула, щоб вони знайомилися.

— Саме так, Георгію Григоровичу, мій давній друг запрошує на конгрес.

— А чи не міг би ваш давній друг надіслати запрошення і мені?

Софії мову відняло від такого нечуваного нахабства! Цей маленький чоловічок має себе, либонь, за велета духу чи за щось таке значне у медицині. Але Орест сприйняв без емоцій.

— Гадаю, це можливо. Хвилинку…

Він відійшов до невеличкого гурту представників Індії, які вирізнялися серед європейців смаглявістю облич та розкішними, насичено-кольоровими, розшитими золотом сарі дружин. Софія не стрималася:

— Як мені подобається індійський національний одяг! Які кольори, які тонкі матерії, оздоблення, яка краса!

— От поїдемо до Індії — купите собі таке. Який колір вам подобається — блакитний, мабуть, до ваших очей? Та й фігура у вас розкішна — саме для такого одягу!

Софія знову отетеріла. Нечувано! Після знайомства, яке ще не триває й години, цей чоловік, ні, чоловічок, поводиться так, ніби має право на заяви, що знаходяться поза межами навіть найліберальнішого дипломатичного протоколу. Фігура…

Глянула на нього згори вниз. Георгій Григорович не завдав собі праці підняти голову, щоб співбесідниця могла роздивитися очі. Зате вустами ковзнула солодка й масна усмішка, зрозумів — снаряд улучив!

Орест підійшов разом із Данішем. Відрекомендував молодшого старшому, як належить за етикетом, не забув дипломатичного вишколу першої дружини:

— Даніш Бхат, провідний кардіохірург клініки у Мумбаї.

Даніш усміхнувся.

— Георгій Григорович Потурайко, ректор Прикарпатського медичного університету, професор, доктор медицини, заслужений діяч науки і техніки України.

— Член-кореспондент Академії медичних наук, — додав Георгій Григорович.

— Даруйте. Не знав, вітаю, — напіввибачився Орест і переклав англійською.

Втім, ректор не образився, мабуть, це звання отримав недавно, ще не натішився і не вніс до візитної картки. У голосі вчувалося, що йому приємно самому вимовляти оте розкотисте й дзвінке «член-корррреспондент».

Із кожним з перерахованих титулів Даніш чемно схиляв голову.

— Ми раді будемо вітати на нашому конгресі такого поважного гостя. Неодмінно надішлемо запрошення. З якою науковою доповіддю ви хотіли б виступити?

— З доповіддю? — здавалося, це просте запитання загнало професора у глухий кут. — А чи можна без доповіді, в якості гостя?

Відповідь здивувала обох хірургів. Стільки титулів — і не хоче розповісти про власні наукові розробки? Але жоден не показав і сліду здивування:

— Як шановному професору буде завгодно! — руки Даніша автоматично склалися у жесті поваги і прощання.

Коли індієць відкланявся, маленький, та, як виявилося,