Місто карликів [Леся Романчук] (fb2) читать онлайн

Леся Романчук Місто карликів

Розділ I

Софії рідко доводилося так нудьгувати. Доповіді сипалися одна за одною упродовж третьої години поспіль — німецькою, французькою, італійською. Десь у навушнику бурмотіло англійською, але безліч специфічних термінів перетворювали це бурмотіння мало не на хінді. Трішки веселіше ставало, коли доповідач ілюстрував якусь тезу слайдами чи фрагментом фільму, але й це не надто розважало. Чемність вимагала сидіти струнко і в найуважніший спосіб слухати, схвально кивати головою та усміхатися, але Софія почувалася ледачою студенткою, яка чекає не дочекається кінця лекції. Годинник, здавалося, зупинився. Прикладати до вуха, трусити чи ще якимсь чудернацьким робом перевіряти його справність не випадало в аудиторії, де концентрація всесвітньовідомих професорів перевищувала загальноуніверситетські норми щонайменш утричі, тому Софія вирішила зиркнути на циферблат Орестового. Сапфірове скло дорогого «Тіссо» не приховало гіркої правди — сидіти їй тут іще довго-довго…

Яко сосні на далекій півночі… Яко пінгвіну на крижині… Та сосні й пінгвіну принаймні не доводиться удавати при цьому схвального зацікавлення…

Орест зрозумів — погладив її руку і стиснув пальці — терпи, мовляв, що вдієш…

І навіщо вона подалася на цей конгрес? І навіщо сидить отут, у цій вишукано-красивій залі, і навіщо вдає, що розуміє оті високі матерії, які снують на трибуні високовчені мужі з цілого світу!

Виправдання, звісно, є — Мілан, місто моди, славнозвісна опера, Міланський собор, який вони вже відвідали учора, і Венеція, яку залишили на десерт учасникам конгресу, щоб винагородити за витривалість і терпіння. Втім, їм тут цікаво. Сидять, слухають, а в перервах сперечаються про своє, про чоловічо-хірургічне, поки не похрипнуть. Ці суперечки не припиняються ні на фуршетах — вишуканих, слід віддати належне організаторам, ні на екскурсіях.

Добре Орестові — він знайшов тут знайомих — отого професора з Лондона, з яким працював колись, та індійського лікаря — він теж стажувався в той час у лондонській лікарні разом з Орестом, а потім поїхав до Індії і тепер там очолює відділення дитячої кардіохірургії. Тем для розмов у них — безліч: спогади про спільну роботу, про лондонських знайомих та друзів, про шлях становлення у власній країні, про проблеми світової кардіохірургії, про футбол… Софії випадає спілкуватися з його дружиною Мансі, але про що — от у чім питання. Вони вже з’ясували склад сім’ї, кількість дітей, особливості моди — індійської, української та італійської — про що далі розмовляти з людиною, від якої міланська опера далека, як Велика китайська стіна? А чоловікам здається, що все чудово влаштувалося — у кардіологів свої проблеми, у жінок свої.

Годинник таки, мабуть, зіпсувався. Й Орестів також. І годинники організаторів вийшли з ладу, це поза сумнівом. Або час зупинився. Або брати Грімм наслали чари на це сонне королівство. Ой, де моя кришталева труна? Залюбки проспала б решту. Принц під боком, поцілує при потребі… Ну, не може ця доповідь тривати так нескінченно довго, не може!

Хотілося одночасно кількох недопустимо-недозволених речей — чхнути, позіхнути і послати все це збіговисько великомудрих-високовчених розпротрикуди! Проте виховання дозволило доктору Софії лише зітхнути. Від того глибинно-щирого зітхання заворушилися важкі оксамитові штори, що перешкоджали яскравому весняному сонцю Італії увірватися до напівсутіні зали і змусити все оте кардіологічне лицарство нагострити свої наукові шпаги на захист сердець напередусім коханих дружин, а не всього людства. Втім, дружини виявилися хитрішими за Софію — більшість з них давно оглядала дорогі магазини у центрі міста і приміряла, мабуть, зараз обновки.

— Вам теж тут не дуже цікаво? — обізвався сусід праворуч. — Ось, перегляньте…

Путівник по Мілану! І Венеція! І Флоренція! Величезні кольорові фото!

Софія облила сусіда таким ніжно-вдячним поглядом, що він аж зніяковів. Мабуть, ніяковіти не входило до його звичного репертуару, тому зніяковів іще більше і тому заговорив голосніше, ніж належало:

— Чи збираєтеся ви сьогодні в оперу?

— Звичайно! Бути в Мілані і не відвідати «Ла Скала»? Неможливо!

— Це як бути в Римі і не бачити Папи Римського, — не дуже дотепно пожартував сусід.

Софії зазвичай не подобалися банальні жарти, але цьому чоловікові, який у скрутну хвилину нагодився, щоб визволити її із небезпеки ганебного позіхання чи засинання, вона готова була пробачити все. Усміхнулася. Його посмішка у відповідь не зовсім сподобалася. Якась напівіронія-напівзверхність майнула вустами людини, що сиділа поруч. Мабуть, це його звичний спосіб усміхатися, таке трапляється з персонами, які займають високі посади, займають їх так довго, що це накладає відбиток на особистість і змінює не тільки манери, а й спосіб спілкування — наказовість тону не зникає навіть у розмові з людьми, на яких право наказувати не поширюється. Він намагається бути люб’язним, цей чоловік, але виходить лише те, на що здатний — поблажливість замість доброзичливості, псевдолюб’язність замість щирої уваги, немічні потуги здаватися простим, веселим і таким, як усі, у товаристві рівних собі чи й вищих. Втім, ця людина, здається, не вважає нікого рівним. І змушує власну персону опускатися до простих смертних зусиллям волі, яке видно неозброєним оком.

Софія дозволяла собі ці спостереження лише з нудьги та надміру вільного часу. Іншим разом їй, звісно, діла б не було до людини, що сидить поруч у широкому, надміру широкому для цього маленького тільця кріслі розкішної головної зали конгрес-центру, але ж треба кудись подіти оці години очікування перерви…

Американця змінив на трибуні китаєць, він щебетав-виспівував своєю дзвінкою, мов краплі весняного дощу, мовою, і лише кілька фанатів науки, до яких належав, безперечно, й Орест, уважно вслухалися в англійський переклад, решта почувалася вільніше, тихий шепіт прокотився залою.

— Ну, як вам путівник? — прошепотів сусід.

— Чудовий! Та ще й російською! Ми знайшли лише англійською, а це, знаєте, трішки не те…

— Звісно! Ваш чоловік добре знає мову?

— Орест? Досконало! — Софія не втомлювалася доводити світові, що Орест — особливий, унікальний, неймовірний. — Він багато років працював у Лондоні, тому його англійська чудова, класичний оксфордський варіант вимови.

— А ви теж розумієте англійську? — не вгавав сусід.

— Звісно. Але не настільки добре, як чоловік.

— Але достатньо для спілкування, бачу. А я, на жаль, не оволодів свого часу, тепер шкодую…

— Так, іноземні мови — це важливо. Тим паче, на отаких конгресах. Добре Орестові, він почувається як риба у воді, а мені нудно, — зізналася Софія. — І вам, мабуть, теж, Георгію Гри… Григоровичу?

Їй не вдалося вимовити з першої спроби це складне, заскладне як на мелодійну українську мову ім’я та по батькові. Співбесідникові це вочевидь не сподобалося. В його погляді майнуло щось подібне на ніж, і Софія відчула цей холод власною шиєю. Незатишно стало. Ого! Оце так реакція на геть невинну помилку!

Але сусід опанував собою швидко, мабуть, загроза знову опинитися сам на сам із англомовним оточенням і втратити єдиний промінь світла у темному для нього царстві кардіології виявилася сильнішою, ніж цілком зрозуміле невдоволення труднощами у вимові.

Власне ім’я — найсолодша музика для людського вуха, тому ніщо не дратує так, як перекручування бодай єдиної літери — це Софія колись читала і переконувалася щоразу — святісінька правда. Треба потренуватися — Георгій Григо… Геогрій… Географ… Геогр… Та що за трясця! Ге-ор-гій Гри-го-ро-вич! Ще раз! Іще! Вона подумки тренувалася, і складне ім’я виходило вже майже без запинки. От навіть дорогий індійський друг Ореста має легке і просте ім’я — Бхат Даніш. Бхат Даніш— коротко, легко і гарно. А Геогр…. Ой, бідолашні люди, які працюють разом із ним і десять разів на день мусять вимовляти це гризуче ім’ячко.

А погляд, погляд у цього чоловіка… Холодний, гострий — чік по горлянці і… Але, мабуть, їй здається. Загалом він милий і намагається сподобатися. Розважає, як може. Путівник он підсунув, цікаво.

Гортаючи путівник, Софія незчулася як пролунали чарівні слова: перерва…

Вхопила Ореста за руку й вилетіла із зали, мов метеор. Георгій Григорович не відставав, йому геть не хотілося опинитися у різномовному середовищі малоцікавих йому людей, він не зводив із Софії очей. Зате Орест, здавалося, вирвався із тиші конференцзали лише для того, щоб усмак поспілкуватися з Данішем і обговорити, нарешті, вільно й уголос усе почуте. Вони виглядали б рідними братами — майже однаково високі на зріст, із класичними рисами обличчя, що уособлювали еталон чоловічої краси різних, а може, зі спільними коренями десь там, у сивій глибині, рас — платиновий блондин Орест і жагучий брюнет Даніш. Вони відрізнялися лише кольором обличчя — до глибокої смаглявості Даніша Орест не зміг би засмагнути на найпалючішому сонці. Спільними були й інтереси — про своїх хворих малюків та оперативні втручання з усіма ускладненнями, наслідками, віддаленими результатами хірурги могли б розмовляти добами, не звертаючи уваги на дружин, розкішно накриті фуршетні столи та плани організаторів щодо проведення вільного часу учасників конгресу.

Мансі, вихована індійська дружина, поводилася скромно, мило усміхалася і в жодний спосіб не заважала спілкуванню чоловіків. Її терпінню не було меж. Зате Софія не могла знайти собі заняття. Тому увага Георгія Григоровича, хай навіть якась оригінальна у своїх виявах, за цих обставин виявилася необхідною.

— Чи любите ви справжнє французьке шампанське? — у високому тонкому келиху переливався ледь золотистий напій.

Пасувало впасти у дикий захват — ах, шампанське, ах, французьке, ах, задурно, ах, досхочу, але Софія не надто полюбляла цей кислий понад міру смак брюту. Плебейство, звісно. Вишуканим знавцям тільки це й до смаку, але куди його, смак, вихований на «Советскому полусладкому», подінеш?

Здивувало й те, що в руці Георгія Григоровича виблискував кришталем лише один келих, тому викликало запитання — збирається він випити вино сам чи пропонує Софії? А може, ступінь їхньої близькості сягнула аж до того, аби причащатися з однієї склянки?

— Якщо любите — то он там, на тому столику…

Ґречність такого способу пропонувати напій викликала запитання. Софія ступила ці кілька кроків до столика, узяла келих. Намагалася пити і не кривитися. Це майже виходило. Зате напою вистачало на всю перерву. Цей Георгій Григорович — дивний чоловік. Але він тут — єдиний з України. Йому нудно самому. Софії теж нудно… От і доводиться пити цю кислючу нудьгу із кришталевих келихів.

— Оресте… — намагалася Софія вивести чоловіка зі стану занурення у лондонські спогади, які оживали у розмові з Данішем занадто жваво навіть серед темпераментних італійців.

Вона потинялася знічев’я між столиками медичних та фармацевтичних компаній, які рекламували свою продукцію. Узяла кілька англомовних буклетів. Якась балакуча італійка узялася розповідати про чудодійні властивості препарату, назву якого з першого разу вимовити виявилося ще важче, ніж заповітне «Георгій Григорович». Софія терпляче слухала, чемно кивала головою і посміхалася. Наприкінці спічу отримала буклет, блокнотик з назвою препарату на кожній сторінці, ручку та коробочку із вологими стерильними серветками, також прикрашену назвою панацеї від усіх хвороб. І правильно, молодці італійці. Адже буклет зазвичай проглянуть — і відкладуть у папочку, куди заглядають рідко або ж ніколи, а коробочку лікар залишить на столі, витиратиме серветками руки і час від часу назва препарату опинятиметься перед очима. Ото й запам’ятає. І хворому призначить. А побачить добрий ефект — то й іншим. Отак вона, реклама, повинна діяти. А слова що — повітря, прилетіли — полетіли. На голову бідолашного лікаря щодня стільки інформації сиплеться, що…

Софія відчула себе чужою тут, поміж цих заклопотаних людей. Вони — лікарі. У них — хворі. А їй ці серветки, власне, ні до чого. І цей препарат ні до чого, хоч, мабуть, для лікування інфекцій придався б і в гінекології. А що вона, на кухні руки оброблятиме до стерильної чистоти?

Горло стиснуло гірким жалем. Ці два роки поруч з Орестом вона провела у солодкому сиропі милих домашніх клопотів, під його крилом і на його крилі. Власне, у неї тепер немає іншого життя, окрім його життя, його інтересів. Якось непомітно сталося, що мед медового місяця розтягнувся на роки. Вона засинала на його плечі і прокидалася, відчуваючи його руку, вона жила ним і для нього, і знала — він повний нею так само, як вона ним. Мабуть, це називається жіночим щастям. Цього їй завжди бракувало, і тепер доля наче прагнула компенсувати втрату.

Але набуваючи, ми неодмінно втрачаємо. Мусимо поступитися чимось менш важливим. Софія поступилася роботою. І не те щоб у Києві неможливо було знайти працю для гінеколога — приватних кабінетів вистачало. Попервах навіть попрацювала в медичному коледжі, щоб спілкуватися зі студентами. Та робота тривала до першого конгресу. Орест нізащо не хотів їхати сам. Довелося відпрошуватися на тиждень. Потім ще. Потім вирішила звільнитися. Директор запевнив, що дасть їй години за першим же бажанням. Та все якось руки не доходили. Якось відкладалося — завтра, завтра. А потім стало ліньки визволятися з полону теплого м’якого побуту — кухня, телевізор, перукарня, масаж, візаж…

Софія виправдовувалася сама перед собою — вона професійна письменниця, вона пише. За цей час написала новий роман. Особливий, незвичайний, не такий, як попередній. Але нікому, навіть собі не признавалася — роман закінчено, а новий починати просто ліньки. Не хочеться. Навіщо? Хіба їй потрібні гроші? Хіба чоловік не забезпечує її усім необхідним і надмірним? Хіба не розманіжує подарунками? Хіба не возить по світу на отакі поважні наукові зібрання, де можна і людей побачити, і себе показати, і міста подивитися…

А як їй, власне, показувати себе? Кому вона тут цікава? От хіба дівчатам, що роздають буклети, вони ж не знають, що вона проста собі домогосподарка з дипломом кандидата медичних наук. І ручками їхніми у фірмових блокнотиках хіба рецепт нового торта запише.

Власне, вона нічим не відрізняється від симпатичної жіночки Мансі з червоною крапочкою на лобі між ідеально чорними та ідеально рівними бровами, що майже сходяться на переніссі. Ще хіба залишилося навчитися складати руки отак молитовно човником і злегка вклонятися щоразу. Та ще мовчати й усміхатися, усміхатися й мовчати. Кажуть, індійські дружини не можуть вимовляти ім’я чоловіка — заборонено звичаєм, то — наче ім’я Бога.

Робота, якісь свої інтереси, своє життя — ось та ціна, яку довелося заплатити за подружнє щастя. І вона не здавалася Софії надмірною.

— Сонечко, як ти? Тобі не нудно? Вибач, ми заговорилися з Данішем — стільки спільних спогадів! Знаєш, наступного року вони планують провести конгрес кардіохірургів у них у Калькутті. Ми поїдемо, хочеш? Ніколи не бував в Індії.

Від такої новини все постало зразу в іншому світлі. Їй вже не здавалося, що Орест забув про неї. Індія! Ця казкова, таємнича, загадкова країна! Милий, милий Даніш! Чудова, люба, найкрасивіша Мансі!

— Даніш обіцяє запросити нас як особливих гостей конгресу. З доповіддю про…

Софія вже й не слухала, про що мала бути доповідь. Особливий гість — значить усе оплачено. Це дуже добре! Це означає — готель на зразок «Хілтона», машина до послуг, особлива увага організаторів. Побувати в Індії! Задля цього варто трішки понудьгувати. Тим паче, що в компанії цього дивного Георгія Григоровича це не так вже й сумно. Він такий… такий… Софія ніяк не могла скласти характеристики цьому чоловікові. І замало знала про нього. Дивував лише зріст. Софія вважала себе жінкою середнього зросту, а поруч з Орестом виглядала й зовсім крихіткою — трішки вища за його плече. Натомість поруч з Георгієм Григоровичем виглядала «гігантом мислі» та мало не «отцом русской демократії». Вона почувалася незручно високою, чомусь хотілося пригнутися.

У залі Георгій Григорович не справляв враження дуже маленького на зріст — верхня частина його тіла виглядала поважно — велика голова, розкішна чорнява, майже без сивини, чуприна з натяком на хвилястість, прямий ніс — все начебто красиво. Великі чуттєві губи надавали обличчю виразу м’якості і доброти. Погляд чомусь зупинявся саме на цій частині обличчя. В очі дивитися не хотілося. Софія навіть спитала себе — а які в нього очі? І не змогла одразу відповісти. Аж тепер зрозуміла чому: дивитися доводилося згори вниз, навіть їй, жінці середнього зросту.

Цей невеличкий, не сказати б маленький, дуже маленький чоловічок не відходив від них ні на крок. Попиваючи кислючий брют, прислухався до розмови і не надто делікатно втрутився:

— Оресте Романовичу, а ви справді збираєтеся до Індії?

Дивно, він знає Ореста на ім’я! Софія не чула, щоб вони знайомилися.

— Саме так, Георгію Григоровичу, мій давній друг запрошує на конгрес.

— А чи не міг би ваш давній друг надіслати запрошення і мені?

Софії мову відняло від такого нечуваного нахабства! Цей маленький чоловічок має себе, либонь, за велета духу чи за щось таке значне у медицині. Але Орест сприйняв без емоцій.

— Гадаю, це можливо. Хвилинку…

Він відійшов до невеличкого гурту представників Індії, які вирізнялися серед європейців смаглявістю облич та розкішними, насичено-кольоровими, розшитими золотом сарі дружин. Софія не стрималася:

— Як мені подобається індійський національний одяг! Які кольори, які тонкі матерії, оздоблення, яка краса!

— От поїдемо до Індії — купите собі таке. Який колір вам подобається — блакитний, мабуть, до ваших очей? Та й фігура у вас розкішна — саме для такого одягу!

Софія знову отетеріла. Нечувано! Після знайомства, яке ще не триває й години, цей чоловік, ні, чоловічок, поводиться так, ніби має право на заяви, що знаходяться поза межами навіть найліберальнішого дипломатичного протоколу. Фігура…

Глянула на нього згори вниз. Георгій Григорович не завдав собі праці підняти голову, щоб співбесідниця могла роздивитися очі. Зате вустами ковзнула солодка й масна усмішка, зрозумів — снаряд улучив!

Орест підійшов разом із Данішем. Відрекомендував молодшого старшому, як належить за етикетом, не забув дипломатичного вишколу першої дружини:

— Даніш Бхат, провідний кардіохірург клініки у Мумбаї.

Даніш усміхнувся.

— Георгій Григорович Потурайко, ректор Прикарпатського медичного університету, професор, доктор медицини, заслужений діяч науки і техніки України.

— Член-кореспондент Академії медичних наук, — додав Георгій Григорович.

— Даруйте. Не знав, вітаю, — напіввибачився Орест і переклав англійською.

Втім, ректор не образився, мабуть, це звання отримав недавно, ще не натішився і не вніс до візитної картки. У голосі вчувалося, що йому приємно самому вимовляти оте розкотисте й дзвінке «член-корррреспондент».

Із кожним з перерахованих титулів Даніш чемно схиляв голову.

— Ми раді будемо вітати на нашому конгресі такого поважного гостя. Неодмінно надішлемо запрошення. З якою науковою доповіддю ви хотіли б виступити?

— З доповіддю? — здавалося, це просте запитання загнало професора у глухий кут. — А чи можна без доповіді, в якості гостя?

Відповідь здивувала обох хірургів. Стільки титулів — і не хоче розповісти про власні наукові розробки? Але жоден не показав і сліду здивування:

— Як шановному професору буде завгодно! — руки Даніша автоматично склалися у жесті поваги і прощання.

Коли індієць відкланявся, маленький, та, як виявилося, великий чоловік звів очі на Ореста. Дивитися довелося настільки знизу вгору, що Софії стало ніяково і вона несамохіть схилилася. Зате Орест нависав усіма своїми футами і дюймами над ректором і не збирався хилитися, навпаки, розправив плечі на всю широчінь і встромив руку до кишені штанів, відхиливши полу світло-сірого піджака. Скільки разів Софія намагалася відучити його від цього хлоп’ячого жесту, який мовою Орестового тіла означав, що фортеця зайняла кругову оборону і не здасться навіть при бомбардуванні. Брови високо розлетілися по чолу, над яким здійнялася акуратно укладена хвиля волосся, у платині якого губилася рясна рання сивина, зовсім не помітна, не така виразна, як у Даніша. Очі, зазвичай ніжно-лагідні, чомусь блиснули сталлю незгоди. Господи, який він гарний! Якби можна було закохатися знову, Софія зробила б це не гаючись!

— Вітаю вас із початком нашої співпраці.

— Але ж я… ми ще…

— А я вже. Вітаю!

І Потурайко подався на своїх коротеньких ніжках до столика, де подавали справжнє тосканське к’янті.

Софія та Орест залишилися самі.

— Оресте, що це значить? Про яку співпрацю йдеться?

— Йдеться про моє запрошення професорові Смереканичу, зроблене іще торік на конгресі у Москві, на яке я досі не дочекався відповіді, — Потурайко із келихом к’янті вискочив наче з-під землі, майже перелякавши. Навальність його наступу не давала можливості обложеній фортеці на концентрацію ресурсів та часу на розмірковування.

— Якому професорові? Орест не професор поки що… — розгубилася Софія.

— Про це і йдеться — поки що не професор. А чому, питаю вас? Доктор наук — і не професор! Буде професором. Завідувачем кафедри! Керівником клініки кардіохірургії! Ким іще? Деканом! Хіба рано? Хіба мало зроблено? Час уже працювати самостійно! І ви, Софіє Андріївно, будете доцентом кафедри акушерства і гінекології, працюватимете знову! Досить уже сидіти вдома і займатися домашніми справами, годі!

Очі, великі, абсолютно чорні, наче без зіниць, густі і чорні, немов краплі смоли чи особливої, темної ртуті, опинилися чомусь на рівні обличчя Софії, зазирнули глибоко-глибоко, аж на денце душі. І знайшли на цьому денці саме те, що шукали. Вона аж озирнулася, шукаючи тут, у холі конгрес-центру, дерево, на якому вибрунькувалося, зацвіло і налилося соком яблуко спокуси, червонобоке, хрустко-соковите, солодке-солодке-солодке. Довелося хильнути брюту, щоб перебити концентрацію цукру, надмірну навіть для райського саду.

Зі стану ступору, в якому вона враз опинилася, Софію вивів голос, що запрошував гостей конгресу до зали. Хотіла сісти десь у куточку, окремо від настирливого доктора Фауста, який, як виявилося, усе про них знав і вже давно робив Орестові якісь пропозиції. А вона, наївна, думала, що між ними немає таємниць.

Поговорити відверто не виходило — кожне слово чув Потурайко, який не відходив ні на крок. Софії вже здавалося, що він може читати її думки. Щойно виникало запитання і вона подумки починала його обмірковувати, як голос сусіда шепотів тихенько не просто відповідь, а щось таке повне зваби і спокуси, наче отой змій, що обвив гілку дерева пізнання. Його слова були наче й не його — це її власні потаємні думки, висловлені вголос.

Прикарпатськ. Чарівне, особливе місто. Рідне місто Ореста. Місто, де живе його батько і ма… Ні, на жаль, не мати, — мачуха. Орестова мати померла, коли він був іще хлопчиком. А батькова дружина матері не замінила, стала тим, ким стала — мачухою. І батькові не дружиною. Також мачухою. Тому Орест не часто бував у рідному місті. Не хотів навіть вчитися там. Софія зрозуміла чому після знайомства з ма… мачухою.

Прикарпатськ — місто у чарівному передгір’ї Карпат — отака собі оаза особливої краси, особливої родючості грунтів та особливого клімату. Якщо рай — не вигадка, якщо це — на землі, то едемські сади шелестіли листям саме тут.

З географією все просто, із транспортом теж: до Львова, Тернополя, Івано-Франківська — майже однакова віддаль, до Ужгорода — далеченько. До Києва — ще далі. Ну то й що? Зате ближче до Парижа і Риму.

Столиці зазвичай розміщуються на семи пагорбах. Прикарпатську вистачило для щастя одного, зате не пагорба, а цілої гори. І навіть не гори, а єдиного в Україні діючого вулкана. Про нього не кожен знає, але він є.

Колись у давнину люди оселилися біля підніжжя цієї невисокої, з пологими схилами теплої гори, на верхівці якої дихав теплом невеликий отвір. Не жаром, не сіркою, не вогнем — теплом. Гора, на відміну від своїх родичів на південних та північних островах, виявилася лагідною. Ніхто ніколи не чув про якісь виверження, потоки лави, землетруси чи інші катаклізми, які супроводжують таке небезпечне сусідство. Навпаки, тепле дихання забезпечувало чудовий клімат цього краю, а невеликі хмарки попелу, які іноді викидало жерло, вкривали поля та виноградники на схилах родючим добривом, тому виноград, що дозрівав у цьому раю, давав сік із неймовірною концентрацією фруктози, і вино, рівного якому не знали. Гору називали Щастигорою, а вино — «Щасливим» або «Феліче». Софія обожнювала це вино, яке іноді привозив до Києва під час нечастих своїх візитів батько Ореста, Роман Тарасович. Куди там братися к’янті, куди шампанському!

На схилах квітували персикові сади, кілька персиків навіть виростив біля хати Роман Тарасович. Дозрівали, давали врожай.

Ніхто не вірив, що це можливо в Україні. Але такі чудеса творила Щастигора.

— Наше місто — унікальне за своєю природою, кліматичними умовами, відомий курорт, — шепотів на вушко змій-спокусник. — Але справжнє наше багатство — люди, — при цих словах Софії здалося, що вона потрапила на якісь радянських часів збори, саме там чомусь любили підносити як найцінніше те, чого насправді не цінували зовсім — людину праці.

Софія спробувала сконцентруватися на доповіді професора Фішера з Філадельфії, який розповідав про досвід операцій на серці без переливання крові. Але як не намагалася не думати, постійно поверталася до пропозиції, настільки ж спокусливої, наскільки несподіваної.

Працювати, працювати, знову увійти до аудиторії, знову вчити студентів, знову приймати хворих, перейматися їхніми проблемами, допомагати, використовувати знання, досвід, почуватися у центрі подій, а не висіти сонною мухою у павутинні Інтернету чи в телеящику від серіалу до серіалу.

Вона вже дала відповідь на питання, яке, власне, ще ніхто й не ставив.

Змінити курс життєвого корабля іще раз? Залюбки! Адже не світ за очі, а до рідного краю. Адже не поміж чужі люди, а до рідного тата. Адже не в глухі нетрі, а до чудового міста, та ще й з особливими кліматичними умовами.

— Дуже корисними для ваших судин, Софіє Андріївно.

Хто це сказав? Невже він справді читає мої думки?

— Звісно так, і не сумнівайтеся!

Справді, у Прикарпатську — відомий курортний центр, де лікують усе на світі — патологію шлунково-кишкового тракту, опорно-рухового апарату, серцево-судинної системи. Щастигора дає необхідної температури цілющі мінеральні води, відомі здавна, у місті функціонують кілька санаторіїв, хворих не бракує, і мінімум витрат обертається максимумом прибутків. Орест уже давно пропонував їй пожити місяць-другий у батьків, попити водичку, поплавати в теплому басейні біля підніжжя гори, полікувати судини.

Справді, пропозиція ректора вчасна і спокуслива. Мабуть, вони з Орестом про це вже говорили. От тільки чому все відбувається за її плечима, без її відома?

Здавалося, ця друга половина робочого дня конгресу ніколи не добіжить кінця. Нарешті остання доповідь. З останнім словом доповідача Софія відкрила рота, щоб запитати, але Орест чомусь схилився, прошепотів їй на вухо: «Тихо, ані слова!» і стиснув пальці так, як він робив, коли просив не втручатися в розмову. Софія вкотре здивувалася, але чемно послухалася. Права Ореста керувати справами поза кухнею вона ніколи не порушувала і зазвичай визнавала — його рішення правильне.

Біля конгрес-центру на них чекав великий автобус — гостей везли в готель переодягнутися, а звідти — на урочистий прийом, присвячений завершенню конгресу.

— Оресте, як же так сталося, що ти нічого мені…

Орест припинив розмову в особливий і надзвичайно ефективний спосіб — лівою рукою обхопив її за талію, а праву запустив у волосся на потилиці.

— Ор…

Наступне слово втопилося у глибокому поцілунку.

На другій хвилині цього особливого виду прохання Софія зазвичай вже собою не володіла. Він умів цілувати, її чоловік…

— Потім, мала, гаразд? Все потім. Зараз швиденько душ — і переодягатися. Де моя біла сорочка?

Сорочка, краватка і Софіїна нова вечірня сукня висіли напоготові ще з минулого вечора.

— Оресте, але ж як так сталося, що…

— Автобус чекає! У тебе зачіска розтріпалася. Отут треба зачесати. Давай допоможу…

Софія закріпила неслухняного локона.

— Не тікай, скажи мені, чому нічого не кажеш?

— Дай я краще застебну ланцюжок…

Здавалося, застебнути ланцюжок — ось та єдина на землі справа, яку покликаний звершити доктор медицини Смереканич, таким заклопотаним виглядало його обличчя.

— Ні, хлопчику, ти таки мені скажеш, чому…

— «Скажи мені, чому не кажеш, скажи мені, чому не кажеш!» Чи хтось повірить, що так висловлюється відома українська письменниця! — вивів приємним баритоном Орест. — «Скажи мені…» Тобі не здається, що із цього вийшов би чудовий романс?

Софія зрозуміла — він не хоче на цю тему говорити, і марно змушувати, принаймні зараз. Зітхнула, дістала із сумочки парфуми, звично торкнулася стандартних місць — за вушками, на згинах ліктів і де пульс. Глянула у дзеркало — чогось бракує. А, треба усміхнутися!

— Вашу руку, місіс…

— Синьйоро… — поправила чоловіка Софія.

Звісно, Потурайко вже чекав їх біля автобуса і зайняв місце поряд. Всю дорогу до ресторану розповідав, який кардіологічний центр вони збудували, чим обладнали, які операції вже проводять і як збираються розширити клініку під керівництвом такої направду світового масштабу зірки кардіології як професор Смереканич.

— Та я ж не профе…

Ця фраза щоразу наштовхувалася на рішуче:

— Будете професором наступного ж дня по приїзді! А ви, Софіє Андріївно, доцентом. Знаю, все знаю. Не вміли вас цінувати у вашому рідному Тернополі, не вміли. Отак у нас із людьми… Не бачать, не розуміють… А ви ж — талант! Таких на руках носити треба! Умови створювати! Допомагати!

Якби хтось мастив душу медом навпіл із маслом, мабуть, і це не було б так солодко.

Усмішка великих, завеликих, м’яких, зам’яких, соковитих, занадто соковитих, як для чоловіка, вуст, зависла у повітрі, відділилася від обличчя, інші риси якого жодної участі у поспіху усміху, звабі зваблення та обіцянні обіцяного не брали.

Є усмішка, але кота нема, згадалося Алісине.

Країни ще немає, а чудеса вже почалися.

Вчувся шелест листя яблуні. Плід наливався соком і паленів яскравістю червоного ліхтаря.

Попри шелест ясно вирізнявся ще й якийсь хрускіт. Софія з Орестом перезирнулися, шукаючи джерело дивного звуку. Хіба хтось із професорів настільки зголоднів, аби жувати просто тут, в автобусі?

І лише один з учасників традиційної ще з біблійних часів сцени знав, чиї голодні щелепи спричиняють цей хрум-хрум.

Змій усміхнувся сам до себе справжніми, внутрішніми, не позиченими у Чеширського кота вустами, усміхнувся щиро і хижо. Він знав — це хрускотить хребтами погордливо-незгідних хробак завбільшки з динозавра, його клон, міні-копія, мила домашня тваринка, захована в червоно-звабливому, соковито-духмяному, запашному й такому здоровому на вигляд плоді.

Розділ II

— Оресте, ми, нарешті, поговоримо спокійно?

Дивна річ, упродовж всього перебування спершу в Мілані, потім у Венеції, навіть у літаку, навіть у таксі з Борисполя маленький чоловічок із грізно-гризучим іменем не залишав їх на самоті ані на хвилю. Коли таксист висадив цього неспокійного пасажира, що без кінця ділився власними враженнями від перебування на конгресі, зрідка перебиваючи монолог рекламною паузою власного університету та власної непересічної особистості, біля залізничного вокзалу, в машині запали такі тиша і спокій, що всі намагання радіоприймача щось їм заподіяти вилітали у віконце марно й порожньо.

Навіть удома Софія спершу розчинила усі двері, зазирнула в усі кутки, пересвідчилася, що Георгій Григорович фантастичним чином не проник до помешкання через кватирку чи просто крізь стіну, і аж тоді присіла на диван, знеможено простягнувши ноги.

— Оресте, ми, нарешті, поговоримо спокійно?

— Звісно, поговоримо, але спершу я тебе з’їм. Голодний, як три собаки укупі!

— А ти не бре-бре? В літаку подавали обід, мов у ресторані.

— Ти знаєш, у літаку не смачно…

Софія закинула у мікрохвильовку шмат якогось м’яса, нашвидкуруч присипала його травичками та полила соусом, що чекав на їхнє повернення в холодильнику. Заходилася біля салату із чого Бог пошле, всипала до окропу різнокольорові макарони — «пасту», кілька пакетів яких привезли з батьківщини цього продукту. Заправила салат оливковою олією — свіжою, тосканською, екстра вірджін… Стіл виходив по-святковому красивим. Зітхнувши, поставила ще й пляшку к’янті, без якого італійці й за стіл не сідають, — свято, так свято!

— Оресте, ми, нарешті, поговоримо спокійно?

— Поговоримо, — здався Орест, безмежність терпіння якого завжди вражала Софію. Вона б нізащо не витримала цього щоденно-сторазового — «давай поговоримо».

Втім, саме зараз, коли настав час спокійно обміркувати деталі, всі її аргументи мов вітром здуло.

— Сонечко, ти дуже хочеш у Прикарпатськ?

Таке формулювання питання трохи збентежило. Саме Прикарпатськ з його дивовижною природою, з його кліматом, з його виноградом і персиками вабив Софію, та було і те, чого вона нізащо не хотіла — попервах їм неодмінно доведеться жити разом з Орестовими батьками. Їх просто не зрозуміють — у батьків власний будинок під Щастигорою, сад із виноградником, вільного місця аж задосить. Роман Тарасович — чудовий господар — влаштував і будинок, який дістався йому від батьків, і подвір’я, і сад якщонайвигідніше, зберігши старовину і модернізувавши побут, але його дружина із красивим, але чужим, дзвінким, але іноземним іменем Віолетта Ігорівна, жінка, яка так і не змогла стати Орестові матір’ю, сиділа у затишку родинного гнізда Смереканичів скалкою льоду. Цей холод, здавалося, заморожував навіть телефон, коли слухавку випадково брала мачуха. Орест ніколи не розмовляв із нею, так, два слова — як справи, як батько, ото й усього. 3 роками ця неприязнь начебто трохи втихла, мабуть, через те, що віддаль, час і практична відсутність спілкування стирають грані навіть найгостріших почуттів і конфліктів.

— У Прикарпатськ? Я хочу знову працювати, Ор… — чомусь шмат м’яса став неслухняним і не хотів нарізатися рівними шматочками.

Орест узяв з її рук ножа — хірург, що скажеш! Їм давно вже не потрібні були слова, щоб порозумітися. Та цього разу поговорити довелося.

— Хіба я не розумію, що твоє місце не тут, біля кухонної плити, а за кафедрою, з хворими, зі студентами! Я чудово це усвідомлюю, і мене самого гнітить, що наше життя складається саме так. Мовчи, не перебивай, я сам знаю, що ти можеш сказати! Я справді зручно влаштувався — вбрав тебе у кухонний фартушок і…

Софія стала у нього за спиною, пригорнула цю платинову зі сріблом, і таку рідну голову до грудей. Волосся пахло так по-чоловічому свіжо й гіркувато… Провела пальцем по чолу, по лінії носа. Орест перехопив її руку і притис пальці до вуст. Так він робив завжди, і Софія знала, чим зазвичай закінчується подорож пальчиків.

— Ілля Миколайович обіцяв допомогти, ти знаєш, він неодмінно…

Софія знову торкнулася пальчиком його вуст — знала, що буде далі.

— Оресте, а чи не пора тобі відриватися від цієї пуповини? Ілля — твій вчитель, твій друг, твій керівник….

— І покинути його саме зараз, коли він створює новий центр дитячої кардіохірургії? Ким треба бути, щоб зробити це?

— От іще скажи про ніж у спину чи щось подібне! Краще пригадай, скільки разів Ілля пропонував тобі самостійну роботу, відповідальні посади? Скільки разів повторював, що в твоєму віці вже сам керував клінікою?

— А де ж знайти стільки клінік, щоб усі могли накеруватися досхочу?

— У Прикарпатську. Тобі ж сто разів казано — створюється кардіологічна клініка, там буде, власне, вже є дитяче відділення, потрібен досвідчений керівник! А хто зможе це зробити краще за тебе? Ілля допоможе не тільки тобі — клініці стати на ноги, скільки разів він повторював, що Київ захлинається у потоці хворих. Потрібно ще бодай три клініки — на сході, заході та півдні! Це ж його ідея! І нарешті з’явилася людина, яка втілює її в життя і бачить на чолі професора Смереканича! А пан професор упираються, не даються, комизяться, піч колупають, наче дівка на сватанні!

Орест засміявся майже весело, та якась тінь все одно не полишала його чола:

— Сонечко, ти не все знаєш про це місто, про цей університет і про цю людину.

— А мені з ним не дітей хрестити!

— Ти цілком певна?

Софія намалювала на обличчі знак запитання.

— Гадаєш, я не помітив, якими очицями він на тебе дивився? Ще три таких погляди — і ранній токсикоз вагітних забезпечено! Ми вчасно врятувалися!

— Подумаєш! Та твій власний хтиво-масляний погляд у бік Мансі можна на хліб намащувати і без ковбаси споживати!

Орест не піддався на підступ:

— Можна! Бо такої дружини, як у Даніша — пошукати й пошукати! Слова не скаже, лиш посміхається і голівонькою кива!

— То ти так… Ну, стривай! Я тобі покажу індійську дружину!

І Софія полізла до бійки у кращих традиціях бойового гопака…

Коли вони віддихалися від перших трьох сторінок Камасутри, які перегорнули нашвидку, не дуже дотримуючись правил і модернізувавши східні вимоги у західний спосіб, Орест таки згадав про канони, яких порушувати не можна:

— Сонечко, а тепер давай отак… Побудь хоч кілька хвилин слухняною індійською дружиною. Ця поза називається «Поцілунок ластівки». Ніжки спершу так… а тепер отак… ще трішки…

Софія задихнулася від незвичності почуттів.

— А потім справжні індійські дружини роблять попкою отак…

Виплід інтернаціонального сексоспілкування виявився потужно-глибоким…

— Мені здається, що таке виробляють хіба балерини! Тепер я знаю, про що ви шепотілися з Данішем… — Софія з Орестом ледве віддихалися від поцілунку, яким винагороджують одне одного ластівки і деякі подружні пари. — А я, наївна, гадала, вони проблеми світової кардіології вирішують, ганьба на ваші сиві голови!

— І світова кардіологія своє отримала, і кохані дружини. Гадаєш, тільки Даніш ділився досвідом?

Софія зачервонілася б більше, але далі було нікуди — надто інтенсивними вправами вони щойно займалися.

— І ти розповів йому про…

— І про це також. Науковці повинні ділитися здобутками. Не можна тримати відкриття світового значення в таємниці, це неетично!

— А етично розповідати про сімейні таємниці? Пане професоре, доведеться вас покарати!

— Із задоволенням, але через півгодини, гаразд? Очі заплющуються… А завтра роботи — море…

— І це я чую від свого невтомного чоловіка! Перепрацювалися, маестро? До речі, мушу зауважити, що цей ваш «Поцілунок ластівки» далеко не кожному до снаги. Тут потрібні певні…

— Певні параметри, ти хочеш сказати? — потягнувся усім своїм довгим і гармонійнішим за Мікеланджеловського Давида тілом Орест. — Ну, тут уже кому що природа дала. Для тих, кого образила, існують інші поцілунки… От поговорила б ти з Мансі…

Софія задихнулася від образи:

— Що? Я — з Мансі? І чого б вона мала мене навчити, на твою думку? Ну, знаєш, любий, ти у мене добалакаєшся, я тобі…

— Ні, українська жінка — це суміш перцю й вогню, доведено наукою! Та не Мансі тебе, академіку ти мій, а ти її мала б навчити деяких особливостей… гмм… деяких видів поцілунків. Даніш просив…

— Бідолашний Даніш… — засмутилася Софія. — Але ж не все втрачено. Чого не встигли в Мілані, встигнемо в Бомбеї. Чи як його тепер, Мумбаї…

— У Калькутті, чудо!

До розмови вони змогли повернутися лише через кілька днів.

Орест повернувся з роботи знервований:

— Софіє, ти йому телефонувала? Ти говорила з Іллею Миколайовичем? Скільки разів я просив, щоб…

Софія не пригадувала випадку, щоб Орест розмовляв із нею таким тоном. Розгубилася…

— Ні. Звісно, ні. Чого б я мала…

Сірі, до болю рідні очі миттю втратили металевий полиск.

— Вибач… Як добре, що це не ти…

Він обняв її за плечі і зашепотів якісь вибачливі дурниці просто у зачіску. Софія дослухалася до переліку пухнастих тваринок, між якими знаходив їй місце чоловік, тепліла серцем, розчинялася тілом, але насторожено тремтіла думкою: що ж там трапилося, хто стривожив… І вже знала хто — він, він… Кота немає, але посмішка — он вона, жива і кисла, мов брют, хоч помацай.

— Вибач, я розтріпав твою нову зачіску… Зараз ми все владнаємо…

— Облиш, Ор, спершу обід, знаю я, чим закінчуються твої спроби «владнати»… Ну от, марно Світлана вигадувала… — зітхнула над порушеним порядком кучерів та хвильок, над якими годину чаклувала перукарка Світлана. — Руки мив, доктор?

Буратіно зиркнув на сувору і невблаганну Мальвіну винувато й ображено і подався до ванної.

— І все ж, хто ж цей хтось?

Орест пропустив повз вуха.

— Борщ? Ну, ти даєш!

Орест обожнював чомусь саме український борщ, а за пампушками з часником готовий був бігти на край світу. Софія ж сьогодні не мала ні настрою, ні часу бавитися з тістом: щось одне — або краса, або кухня. Борщ зварити встигла, а пампушки прихопила у ресторані неподалік, розігріла у мікрохвильовці і полила часниковим соусом. Нехай уже поласує, стомився. На сьогодні планувалося дві операції, а скільки було — розповість увечері. Втім, його операції — по три-чотири години, такої однієї на тиждень вистачило б… Як вони це витримують? Залізні хлопці — Орест, Ілля… Молоді, тому й залізні. За кордоном хірург, якому виповнилося п’ятдесят, до операційного столу не стає. Консультує, вчить молодших, але зазвичай не оперує. А в шістдесят чемно кланяється і займається хіба приватним прийомом. Хірургія нищить здоров’я, як жодна інша професія, цифри про це свідчать.

Погладила м’яке платинове волосся, поцілувала краєчок брови.

— Ти чого, мала? Щось не так?

— Все чудово, їж. Чи не смакує?

Перші дві години після обіду, який за часом виглядавуже вечерею, бо часто це бувало о сьомій-восьмій, Софія не зачіпала чоловіка. Хай собі полежить, поклавши довгі ноги на бильце дивана, хай поклацає перемикачем програм, хай погортає газети. Аби лиш телефон не дзвонив…

Він мусить заспокоїтися, розслабитися, відійти від подій дня. Звісно, коли день випадав удалим. Коли нікого не поховали, коли всі ситуації виявилися штатними, коли все вдалося, коли все за планом. Далеко не кожен день доктора Смереканича закінчувався так мирно. Чи раз таке бувало, що не встигав ложки до рота донести — і вже чортова мобілка виграє свою пісню — «Наша служба і опасна, і трудна». Наче насміхаючись сам над собою, Орест поставив цю мелодію на з’єднання з телефоном відділення, з якого дзвонили чергові лікарі, коли із прооперованим хворим траплялася якась непередбачена ситуація. І тоді марно було переконувати, що реанімація сама дасть собі раду. Софія й не бралася. От їй би самій хтось порадив сидіти вдома, коли з хворим біда!

Сьогодні наче тихо. Зазвичай коли виникають ранні післяопераційні ускладнення, телефон вже розривається. Значить, минулося.

— Сонечко, де ти? Ходи-но, посвіти…

— Темно тобі, серденько?

— Угу…

Цього разу їй легко вдалося відірватися від монітора і бігти працювати свічкою, надто цікавою обіцяла бути вечірня розмова. Що там у них сталося?

— Ну і що там у вас? — Софія присіла поруч і взялася масувати Орестові плечі — після тривалої операції у нього частенько боліла спина — доводилося трохи згинатися до столу, асистенти були невисокими на зріст.

— Хтось, я думаю тепер, що з міністерства, так накрутив Іллю, що… Мовляв, відкрито новий кардіологічний центр, і бракує досвідчених кадрів, досвідченого керівника з новими поглядами на… А Смереканич засидівся у вас у заступниках, пора б йому… Ну й таке інше. Мені здавалося, що він повторює заздалегідь вивчені чужі фрази, наче записані на магнітофон. Ми чули їх у Мілані. Та й у Москві…

— І ти не здогадуєшся, чия робота?

— Звісно, його…

— І високо він залетів?

— Вище не буває. Зв’язки у нього… Всі свої. Кажуть, він і з президентом вась-вась.

— Та ну! З Кучерявим? — Софія скривилася, але мусила визнати, що зв’язки справді серйозні.

— Був у нього довіреною особою на виборах.

— Ти бач! А хто б подумав! Таке маленьке, а всюди влізло! Кажеш, був у міністра?

— Мабуть, так. А які проблеми? З таким мішком грошей, як у нього, друзів зазвичай багато. І будь-які двері відчиняються легко.

— Оресте, я одного не зрозумію — чому ти так рішуче налаштований проти? Адже все складається в абсолютний позитив: кафедра, звання, клініка, самостійна відповідальна робота — твоя давня мрія. Рідне місто, врешті-решт! Це ж тобі не на Колиму, не в Африку, не… Ну, не знаю куди! До батька ближче. А йому вже поза сімдесят, сам знаєш, яке здоров’я. І молодшим тато не ставатиме. Догляд йому потрібен?

— Все правильно, Сонечко, все правильно. Ще скажи, що тобі також хочеться працювати, що давно час отримати звання, хоч би для того, щоб писати на обкладинках книжок — доцент. Красиво звучить, дзвінко.

— Красиво! А хоч би й так!

Софія не нудила, не нендзала — набридло таке рослинне існування, набридла кухня. Якщо чесно — кухня не набридла, їй подобалося таке життя — був час подбати про себе і про чоловіка. А він потребував піклування. З такою божевільною роботою навіть залізного організму ненадовго вистачить без постійного догляду, без вчасного харчування, без оцього легкого розслаблюючого масажу, без спокійної вечірньої розмови, яку Софія уміла спрямовувати так, що Орест звільнявся від денних проблем, вони не залежувалися на дні і не руйнували ні серця, ні мозку. Таке вміння приходить жінці з роками. Важко уявити дівчинку, яка б мала стільки терпіння й уміння. Софія пригадувала себе колишню — з Ігорем вона була зовсім іншою. З Максимом — також. Чому? Мабуть, вони були іншими. Мабуть, їхні почуття відрізнялися від Орестових. Мабуть, вона чекала від них іншого і вимагала іншого, чого вони не могли дати. Мабуть…

— Все правильно, все добре, все так і буде. Окрім того, нам обіцяють квартиру коштом університету.

— Аж так?

— Нам просто нічого заперечити, правда? Одне малесеньке «але» — особистість ректора.

— Ну, бачили ми цю особистість. З мухами, але хто з нас без гріха?

— Я трішки більше про нього знаю. Батько розповідав. Це страшна і небезпечна людина. Працювати з ним важко і страшно.

— Оресте, ти перебільшуєш! — засміялася Софія. — Ну, трішки оригінальний, занадто балакучий, але нічого страшного я в ньому не бачу!

— У них в університеті панують порядки, наче в концтаборі. Все за наказом, все під страхом смертної кари, все за бажанням ректора.

— Але ж ректор — виборна посада. Наскільки мені відомо, його обирають на п’ять років, а якщо він не влаштовує колектив — переоберуть, ото й увесь клопіт! Подумаєш!

— Отут таки подумаєш… Його нещодавно переобрали на другий термін. Як ти гадаєш, скільки голосів було проти?

— І скільки ж?

— Жодного! Одноголосно!

— От бачиш! Далеко не всі так вважають. Мабуть, ті люди, з якими ти розмовляв, мають якусь особисту неприязнь. Та й врешті-решт, чи часто звичайний викладач зустрічається з ректором? Раз чи два на рік! Десь на зборах! Ти часто бачиш директора інституту? Працюєш собі, виконуєш те, що належить, не порушуєш законів — хто тебе зачіпає? Ми ж з тобою двоє нормальних дисциплінованих людей, працювали в різних колективах — і нічого, якось давали собі раду.

Софія говорила так упевнено, що майже переконала Ореста. Він справді внутрішньо був готовий і очолити кафедру, і керувати клінікою. Аж руки свербіли влаштувати десь у новоствореній лікарні маленький шматочок Європи. Щоб усе по-новому, так, як у світі, щоб апаратура, щоб догляд після операції, щоб робота персоналу — як годинник. Він знав як, він умів! Він недаремно працював у Лондоні, недарма їздив по цілому світу.

— Сонечко, у мене й у самого є таке бажання, хочеться попрацювати самостійно, створити такий кардіологічний центр, щоб не тільки Україна, щоб цілий світ знав! Щоб звідусіль хворі їхали!

— То в чому справа? Боїшся? Звик сидіти під крильцем?

— Я?

Софія знала, чим підчепити свого срібно-платинового…

— Гаразд. Поїду, гляну, що вони там збудували. От лише з операціями розберемося. За ці дні стільки хворих… Ой, боляче, ляль!

— Ляж на животик, зараз я трішки… Ну як? Минуло? — Софія ще трохи помасувала цю довгу мускулясту спину з родимкою між лопатками, вже без зусиль, просто щоб зняти напруження м’язів. — Ор, підіймай трішки вище операційний стіл, тобі не можна так довго стояти зігнувшись, сам бачиш — грудний відділ хребта просто розсипається! Під час операції ти цього не помічаєш, але потім…

— Мальвіна продовжує виховувати свого носатенького неслухняного дерев’яного хлопчика… Сувора ти моя… Хто це у нас розсипається? Це не про мене! А ходи-но сюди… — пальці звично ковзнули по стегну угору.

— Розсипаєшся ти, любий. Не рухайся. Зараз тобі треба чемно полежати на спині, щоб усе стало на місце. І не рухатися.

— Господи, які знущання я терплю від цієї жінки! — Орест все ж чемно ліг і вирівняв хребет — Софія має рацію, спина завдавала іноді такого болю, що хоч плач. І навіть під час складних операцій, коли, здавалося, не відчуваєш нічого, забуваєш про світ навколо, часом прострілювало так… Професійна хвороба. Без оцього масажу він просто не міг заснути. — А я весь день мріяв про «Поцілунок ластівки»! Доведеться розгорнути «Камасутру» на іншій сторінці.

— Вам, дідуню, з вашою спинкою не сутри, і не ками, а книжку про смачну та здорову їжу на сон грядущий пора гортати! Або казочку…

— Про Буратіно! А ти, Мальвіно, краще б не ходила по хаті в такому вигляді! І не спокушала бідолашного дідуня!

— В якому вигляді? — удавано обурилася Софія, запинаючи на грудях підступний шовк рожевого халатика в китайських дракончиках. Орест привіз це невагоме куценьке чудо без гудзиків з чергового конгресу і дуже любив, коли Софія його одягала — чудо легко випускало з обіймів його улюблені іграшки, кругленькі й величенькі, а поважний лікар, без п’яти хвилин професор не обминав жодної нагоди побавитися. — Я вбрана скромніше за черницю! Гаразд, гаразд, завтра ж піду на дешевий розпродаж, куплю собі ліфу «Бабусина радість», халат турецький, шаровари… Ні, краще скафандр, як у космонавта! Отак і ходитиму.

— О ні, тільки не скафандр! Нізащо! Тоді доведеться обладнання купувати…

— Яке? Навіщо?

— Щоб дописувати нові сторінки в нашу улюблену книжку! «Політ краплі у невагомості»! «Гойдалка пристрасті»!

— Ти мені побалакай! Гойдалка йому! Політ у невагомості! Тобі зараз одна-єдина сторінка під силу, — Софія замислилася, вигадуючи назву: — «Шепіт вулкана»! О!

— Шепіт вулкана… Щось таке спокусливе… А можна просто зараз? Ой, вулканчик вже заворушився…

— Ор, а спинка? Тобі ж не можна…

— А вулканчик?

— Ну, гаразд, зараз щось придумаємо, тільки не ворушися. Лежи на спинці чемно-чемно, а я шепотітиму…

Вулканчик працював як годинник на радість вулканологам і втіху власникові. Виверження відбулося точно за графіком.

— Ну, якщо це тільки шепіт, то як він, цікаво, говоритиме?

— Або кричатиме… Послухай, Ор, а Щастигора часом кричить? Чи тільки шепоче?

— Он воно що! Ти про цей вулкан! От що у тебе не виходить з голови!

— Орест, але ж ти виріс там! Чи ви ніколи не намагалися зазирнути… ну… туди?

— Звичайно, намагалися! Який же хлопчисько обмине можливість зазирнути в око чортові!

— Куди?

— Так називають колодязь в одній з печер у лабіринті. Якщо туди зазирнути — видно сліпучу цятку, глибоко-глибоко. Наче хтось дивиться одним оком.

— Чому одним?

— Хто може про це знати? Він у гості нікого не запрошує. І заглядати туди не можна. А ще — кажуть, що іноді господар гори — чорт — курить люльку, і тоді з жерла підіймається дим.

— А попіл?

— Попіл — це коли він люльку витрушує.

— Я чула, що цей попіл дуже корисний для полів, садів. Хороше добриво для рослин.

— Це правда. Якщо чорт курить свою люльку навесні — чекай доброго врожаю.

— А виверження? Отакі справжні, щоб лава, щоб каміння… Такого ніколи не бувало, так?

— Ніколи. Збереглися б сліди — патьоки лави, як поблизу Везувію. Та й люди б не забули, передавали б з уст в уста. Щастигора — тихий вулкан.

— І назва така гарна. Ор, а ти заглядав в око… Ну, цьому, господареві вулкана?

Софія уникала називати нечистого у своїй хаті, та ще й супроти ночі.

— Ні. На гору лазив, як належить. Печерами блукав. Але в око не дивився.

— Чому?

— Тільки не питай, чи боявся. Ти чудово знаєш…

— Я чудово знаю, що не існує в світі речі, яка могла б злякати мого Смереканича! — Софія обняла чоловіка, притиснулася щокою до плеча. — Але цікаво, що це за особливе місце?

— У жерло не можна зазирати, так казала моя мама, — Орест зітхнув. Щоразу згадуючи маму він ледве стримував важке болюче зітхання. — А я вірив їй. Старі люди розповідають, що інколи чорт розплющує й друге око.

— Ой, як страшно! І що тоді?

— Це буває дуже рідко і триває всього кілька секунд. Але якщо хтось у цей час зазирне чортові в очі, він…

— Він умре? — вихопилася з гіпотезою Софія, яка слухала цю розповідь, немов казку. — Ні, він, мабуть, упаде в жерло вулкана! Згорить! Спопеліє!

— Анітрохи. Це ж Щастигора! Нічого страшного з такою людиною не трапиться. Навпаки, вона стане щасливою. Їй щаститиме в усьому — вдасться досягнути будь-чого, здійснити свої мрії, плани.

— Але… Але ж мусить бути якесь «але»! В казках ніколи не буває так, щоб давали якусь особливу силу і нічого не вимагали за це. Згадай казку про Оха! Що за це треба віддати? Душу?

— Я не знаю. В очі не заглядав, душі не продавав. Та «але» справді є. Бувають різні люди — одні піднімаються на гору просто задля цікавості, інші — з метою.

— І ця мета — будь-що дочекатися, будь-що зазирнути!

— Той, хто ставить таку мету, може її досягти. Господар гори відчуває, хто до нього прийшов. Так говорять. Іноді людина зазирає у жерло просто так — і їй назустріч — погляд обох очей. Значить, він чекав, значить — вона обрана. Якщо ж приходить хтось непроханий — гасне і те єдине око.

— А якщо непроханий всядеться на краю і чекатиме, чекатиме, чекатиме… Якщо дуже хочеться стати щасливим і є така нагода — хіба рахуватимешся із часом?

— Все не зовсім так, як ти собі уявляєш, Софійко. Кратер вулкана закритий, як Везувій чи інші. Вулканологи називають це пробкою. Є лише невеликі отвори, крізь які вулкан «дихає», випускає дим та попіл. Але всередині гори, ближче до вершини, є лабіринт печер. В одній з них знаходиться щось подібне на колодязь. Місцеві називають його «Чортовим оком». Там і можна зазирнути в очі… в око господаря гори. Це не так просто. Треба влягтися на краю колодязя, звісити голову досередини, інакше нічого не побачиш. У такій позі важко чекати годинами. Температура також височенька. Це не кожному до снаги. І погляд треба зустріти очі в очі, так розповідав батько. Інакше не можна. Злякаєшся, кліпнеш — і все, тоді все буде навпаки.

— Переслідуватимуть нещастя?

— Гірше. Така людина приноситиме нещастя всім навколо.

— А собі?

— Собі — ні. Для себе все буде гаразд.

— Але ж хіба може бути щасливою людина, яка приносить іншим нещастя? Це, мабуть, найгірша із покар.

— Ну, я цього не знаю.

— І ти саме тому не хотів зазирати в очі долі? Хіба ж не спокусливо?

— У кожної спокуси є своя ціна і плата. Мені особисто від нечистого нічого не треба. І тому по-справжньому пощастило в житті — я маю тебе.

Софія відчула у горлі клубок чогось густого й солодкого, їй так потрібні були ці слова, щодня потрібні…

— І я знаю, що все моє щастя — з неба, від Господа. І мушу дякувати тільки Йому.

— Але ж хіба жодного разу в житті не виникало спокуси? Такої можливості немає ні в кого, тільки у мешканців Прикарпатська — піди, зачекай, попроси і отримаєш! Бувають хвилини в житті, коли не зупинився б ні перед чим!

— Бувають. Бувало й у нас. Коли вмирала мама… — Орест знову зітхнув так глибоко й важко, що, здавалося, груди розірвуться. Софія обняла його сильніше. Мовчала, хотіла слухати далі. Про це він ніколи досі не говорив. — Коли вмирала… мама… я готовий був бігти не на Щастигору, а… куди завгодно… Не пустив батько. Пішов сам.

— Батько? Не може бути!

Софія не могла собі уявити, щоб Роман Тарасович, розсудливий, виважений, спокійний чоловік, геть не схильний до екзальтованості та будь-чого, що виходить за рамки природного, міг вчинити отаке!

— Але ж він ніколи про щось таке не розповідав!

— Він і тоді не розповів. Просто я знаю — ходив.

— І це не допомогло? Гаразд, не відповідай, і так зрозуміло… Бідолашний тато. Я й сама, мабуть, побігла б на якусь чарівну гору, якби на тому залежалося. Стільки всього в житті було, що… Якби ти раніше розповів мені про цю таємничу місцинку, то не сидів би стільки років у Лондоні — я б тебе викликала наступного ж дня!

— А у тебе б не вийшло!

— А це чому? Немає на світі нічого, чого б я не змогла!

— А цього б не змогла!

— Ну-ну! І чому ж це?

— А тому, що чорт заглядає в очі тільки чоловікам! Жінкам — ніколи!

— А нехай йому! Вже й тут дискримінація за статевою ознакою! Я… Я скаржитимусь! Ми влаштуємо демонстрацію!

— Ой, гріхи мої тяжкії! У мене в хаті — феміністка! Біда на мою сиву голову…

Софія пригладила чоловікове волосся, в якому й насправді більшало срібла, і скосувала оком у бік дзеркала — її власне золотилося без усілякої фарби так само природно, як тоді, коли цей хлопчисько прийшов на другий курс і всівся за другим праворуч столом… Коли ж це було? Скільки років минуло і скільки всіляких подій падало на її голову, а сліду в кольорі не залишало. Дивно. Мабуть, гени.

Розділ III

Сонце несміливо, одним тонким промінчиком, пробралося до кімнати і креслило єдиний дозволений йому шлях — по спинці величезного ліжка до такої величезної шафи, від шафи — до крісла, від крісла — до старовинного дзеркала у масивній дерев’яній рамі. В цій кімнаті наче все було зроблене рукою одного майстра з одного дерева — і шафа, і ліжко, і ця рама — все з темного, колись лакованого, а тепер тьмяного дерева, все різьблене однаковим, трохи дивним стилем — між листям фантастичних дерев у верхніх кутах рами дзеркала, спинки ліжка, ба навіть крісла під стіною посміхалися, ні, радше вишкірялися якісь фантастичні ж таки істоти — фавни чи щось отаке давньо-міфологічне.

Зазвичай на цьому місці подорож сонячного променя закінчувалася, бо далі — він ніяк не міг оминути поверхні дзеркала, такої ж блискучо-сліпучої й зараз, через століття після виготовлення. За знаним усім законом фізики дзеркало заломлювало промінь, відбивало його і…

Далі лунав спершу роздратований вигук, щось на зразок: «Скільки разів повторювати…», на який прибігала спершу молода дівчина, потім жінка в літах, потім накульгувала бабуся… Потім… Потім ніхто.

Сонячний промінь, завжди один і той самий, звик зазирати в один і той самий час до цієї кімнати вже десятки років. У світі змінилося так багато. Тут не змінилося майже нічого. Хіба що старіла й марніла жінка, яка щовечора запинала штори. Старіла, марніла, а потім її не стало. Зате господиня залишилася майже такою ж, якою оселилася в цьому будинку колись, так давно, що й сонце не могло пригадати. Втім, ні. Останніми днями з нею щось коїлося, а що — промінь не міг бачити, щілина між половинками важких штор була занадто вузькою.

Знову ранок. Знову сонце, знову початок чогось, що люди називають світлим.

Вона давно навчилася жити із ним у злагоді. Це колись, у давнину, їм було важко дивитися у бік полуденного світила. Ховалися, запинали вікна. Зараз вона робить це хіба за звичаєм. Сучасний світ має певні переваги — нині нікого не здивуєш темними окулярами у сонячний день, не треба виправдовуватися хворобою очей, вигадувати приводи — всі так ходять.

Жити стало цікаво. І непотрібно.

Нудно, сумно.

Навіть її робота, та єдина місія, задля якої тут її поставлено і зоставлено, тепер видається зайвою.

Всі вважають, що вона просто мешкає тут, що вона — господиня цього старовинного, «панського», як говорять місцеві, будинку. Дивувалися, як їй вдалося зберегти будинок недоторканим у часи війни, і особливо потім, коли «совєти» розстрілювали, садили в тюрми, забирали, конфісковували… Тепер не дивуються. Власне, подивовані ще більше, чому стара жінка, яка живе на жалюгідну пенсію, мабуть, голодує, не погоджується продати цей завеликий для самітниці дім, відмовляється від таких грошей, які не раз пропонували місцеві багатії, щоб заволодіти будинком. Один з них навіть погрожував — мовляв, бабко, не продаси по-доброму, силою заберу, нічого пропадати такій гарній хаті з купою землі навколо. Подейкували, що хотів собаку отруїти, отого величезного, що охороняв обійстя. Собака був мудрий, отруєного м’яса не взяв, до того ще й мало не загриз зловмисника. А потім той хлопака якось чи то заслаб, чи то в аварію потрапив, чи то свої пристрелили, коротше, не стало його. Ще один збирався начебто пограбувати — так що? Над ранок міліція знайшла непритомного біля брами, через три дні отямився, що сталося — так нікому й не розповів.

Вона просто мешкає тут…

Ні, це всі вони просто мешкають тут, у цьому місті, мешкають, біди не знаючи, завдяки їй.

Чому їй так страшно? Завжди було байдуже. Вона ж їх просто знає, але не любить, бачить, чує, але не бере до серця, їй не можна брати це до серця, у неї немає, не повинно бути серця… А воно, мабуть, є. Воно є, бо болить. Іноді так сильно, що… Ходила навіть до лікаря. Смішно. Вона, яка може все, ходила до лікаря. Чемно слухала поради, чемно лежала біля якогось апарата, звідки виповзала стрічка, над якою хитали головами лікарі. Незадоволено, несхвально хитали. Радили лягти до лікарні, лякали небезпекою інфаркту. Дивно. Інфаркт — у неї? Це ж неможливо.

Неможливо… Нічого неможливого не буває. Можливо абсолютно все.

Серце. Воно тепер у неї є, бо болить.

Воно може навіть зупинитися — і що тоді?

Що тоді, що тоді… Вони навіть не уявляють, що може статися тоді…

А вона уявляє. Вона добре знає, що може статися. Але її тут поставлено і зоставлено, щоб уникнути цього.

Як важко стало… Важче навіть, як під час війни. Навіть тоді, в той страшний час загальної біди не висіло в повітрі такої всезагальної ненависті, такого густого, відчутного на дотик страху. Тоді люди більше любили одне одного, і любов перебивала, пересилювала страх. Тепер страху стало більше — перед завтрашнім днем, перед неминучістю змін, перед… Один одного вони бояться, люди, от що по-справжньому страшно. I страху, саме страху потрібно боятися найбільше. А вони не розуміють.

Пояснювати — не варто і не можна. Вона тут не для цього. Коли зрозуміють, в чому їхня сила, а в чому слабкість — зможуть обійтися і без неї. Але ж досі не обходилися. Досі хтось мусив їх охороняти і обороняти.

Хто охоронятиме тепер? Хто заступить її, останню з роду?

Як болить серце…

Мабуть, знову потрібно до лікарні. Вони допоможуть, на якийсь час підтримають.

На якийсь час. А їй потрібна вічність.

Як просто було цього уникнути! Легко, дуже легко. А вона не уникла. Не хотіла. Глянула — і впала. Не на землю, звісно, впала серцем. Отоді й відчула уперше — воно у мене є. Відтоді все у житті стало інакше. Вона не просто жила і виконувала те, що належить. Вона — жила! Жила! Яке глибоке, містке, легке й повне повітря це слово! Як хочеться дихати, обіймати світ, радіти, сміятися, плакати! Як хочеться всього, чого їй не можна.

Не можна? Чому ж, ні. Можна посміхатися, можна зронити сльозу, щоб не відрізнятися від довколишніх людей, можна практично все, всі задоволення світу для неї і доступні їй більше, ніж іншим. Але все це не по-справжньому, все не глибоко, так, машкара.

Як це буває, коли сміх до сліз, коли ридання до розпачу, коли чекання до трепету, коли погляд наскрізь, коли присутність відчуваєш на віддалі, вона дізналася тільки тоді, тієї яблуневої, весняної, повної квіту й запаху ночі, коли врятувала його, юного, красивого, як той вишневий… ні, яблуневий цвіт… Навіщо? Що в ньому було таке, інше, таке, що привабило і занапастило її, таку досвідчену, таку мудру? Це світле, пшеничне волосся? Ці очі небесної голубіні, глибокі й прозорі? Ці вуста, рожеві, мов у дівчини?

Ці вуста, що кликали іншу щоразу, як вона схилялася, щоб почути своє ім’я!

Тієї страшної повоєнної пори вона відчула біль за цих людей, з якими не зріднилася, ні, цього, на щастя, не було, просто пізнала їх і пожаліла. Пожаліла. Це теж із царини недозволеного.

Вона так і не змогла зрозуміти, чому ці хлопці, такі молоді й красиві, яким би тільки жити й жити, гинули вже не на війні, не від рук німецького солдата, а від своїх, таких же українців! У чому різниця між червоним прапором та іншим, поділеним на синю та жовту половини? Чому за те, що червоного зірвано з даху урядового будинку, належить розстріляти і того, хто зірвав, і всю його родину? Чому вони не приймали цієї нової, червоної влади, яка обіцяла так багато добра людям? Чому так затялися на своїх полях, виноградниках, на отому прапорі кольору неба й пшениці? Чому не хотіли, щоб все стало спільним?

Знала — її не зачеплять. Навіть коли всі сусіди з довколишніх «панських» будинків «панської вулиці» опинилися невідомо де, а в їхніх оселях з’явилися нові господарі, сприйняла це так, ніби воно її не стосується. Вона не повинна втручатися. Вона занадто довго живе на світі, щоб втручатися у кожний поворот історії, занадто добре знає марність цих втручань.

Але тоді, тієї яблуневої ночі…

Тоді все й почалося.

Розділ IV

Ці години, коли лікарня завмирала після важкого і для лікарів, і для хворих трудового дня, коли в ординаторській западала пронизлива до неможливого тиша, коли можна було увімкнути музику і під спокійні переливи старого доброго оркестру Фаусто Папетті розслабитися і погортати історії, переглянути записи, підтягнути хвости за недосвідченими інтернами, переконатися, що всі ліки, якими доповнили лікування на обході, перенесені до листків призначень, ці години спокою і розслаблення були для Ади найкращим часом доби.

Ця музика, ці знайомі, слухані-переслухані мелодії не набридали, заспокоювали… Вони означали — все гаразд, напруження попустило, поки що нічого екстраординарного не сталося. Можна пересісти з-за робочого столу отуди, в куток, де м’яке крісло, де маленький столик, чайник і кілька різнокаліберних горнят — нових, сучасних, різнокольорових і з різними написами — такі горнята дарують лікарям представники фармацевтичних компаній, щоб не забували назв препаратів, які вони рекламують. Щоб пам’ятали навіть відпочиваючи — на кожному горняті назва і логотип. Ада не любила пити з них каву — тільки зі своєї старої, улюбленої чашки. Втім, нещодавно у неї з’явилася іще одна улюблена, але пити каву на роботі з горнятка, яке коштує чи не сотню доларів — перебір!

Цей сервіз, власне, навіть не сервіз, бо чашок та блюдець лише два, подарувала їй нещодавно пані Аріадна. Звісно, це не купа скла на дванадцять персон, але хіба у кількості предметів цінність! У цих тонких, майже прозорих, зі справжньої старовинної китайської порцеляни горнятках приховувалося щось особливе, притаманне отаким речам — не з конвеєра, не з гуртової закупівлі, а своє, індивідуальне. Кожне горнятко з отих двох, що залишилися, розписане по-своєму, чайник та блюдця мають інший малюнок, хоч зроблений, безумовно, одним художником. Пані Аріадна пояснювала, що на них зображені моменти чайної церемонії. Цукорниці не було. Не тому, що розбилася, а тому, що китайці цукру до чаю не додають, тому й предмет сей у сервізі зайвий. Цукор насипали до якоїсь особливої форми чаші. Для чого вона служить у китайській церемонії, навіть пані Аріадна не могла сказати. Не пригадувала, скільки цьому сервізу років, хто і коли купив його. Він передавався в їхній сім’ї з роду в рід, так само, як будинок, меблі, прикраси, книги.

Цікава жінка, цікавий будинок, цікаве усе, пов’язане з нею. Цікаве і якесь загадкове. І хвороба її не зовсім зрозуміла… Ада гортала історію, переглядала записи електрокардіограми. Навіть дивно, що у жінки такого віку настільки здорове — органічно, фізично здорове серце! В історії хвороби вказано вік — сімдесят шість років. Дивно. На вигляд — ледь за шістдесят. Чудово виглядає. І водночас здається, що їй значно більше. Якась несучасна вона, наче з іншого світу. З того, де носили отакі довгі сукні, отакі халати з хутряною облямівкою по коміру, зі світу, де розмовляли повільно і наче роблячи ласку, де посміхалися, наче даруючи маєток. Де дарували, таки даруючи маєток! Ада навіть не бралася рахувати, скільки може коштувати в українській чи американській валюті оцей подарунок — справжня китайська порцеляна! Про таке кажуть — немає ціни! Таке справді можна хіба отримати у спадок! Ада знала — вона не розлучиться із цим коштовним дарунком ніколи! З доброї волі — ніколи.

Пані Аріадна Адамантська займала окрему палату — невеличку, з усіма вигодами. Зазвичай у таких палатах лежать хворі із сімей «нових українців» — за додаткові зручності доводиться платити. У пенсіонерів таких грошей не буває. Але пані Адамантська з витратами не рахувалася. Пенсію отримувала невелику — мінімальну, як кажуть, вона ж ніде за своє життя не працювала, але гроші у неї були. Звідки — ніхто не знав. Мабуть, продає щось зі свого багатого будинку, в якому, подейкують, стільки коштовностей!

Ада прихопила історію хвороби і подалася довгим коридором до палати № 13, де лежала хвора. Ця палата частіше за інші стояла порожнем — відлякував «нещасливий» номер. Хворі вибирали інші, намагалися у скрутну хвилину обминати навіть таку потенційну небезпеку. Але пані Аріадна виявилася не з тих, хто зважає на забобони.

— Як ви, Аріадно Адамівно? Тиск міряли? Не підвищувався?

Ада намагалася розмовляти отим завчено-оптимістичним тоном лікаря, засвоєним ще з часів студентства — так їх вчив професор-кардіолог Карапетян. Лікар, мовляв, повинен нести хворому надію на швидке одужання.

Усупереч оптимістичним висновкам кардіограми та інших показників, які належить оцінювати як об’єктивні, суб’єктивно стан хворої на жоден оптимізм не налаштовував. Вона слабнула просто на очах. Дивно.

В історії належалося б писати — стан середньої важкості. Чому? Бо бліда, бо слабка, бо підводиться з ліжка лише за потребою, бо в очах якась всесвітня втома, бо руки лежать так немічно поверх ковдри, бо губи не підмальовані помадою, як раніше, бо волосся просто зачесане, а не вкладене у зачіску, як завжди. Хіба це все запишеш у лікарський щоденник? На посміх колегам хіба. Це ж нормально для хворої людини. А для деяких здорових теж. Але не для пані Аріадни, не для неї…

— То який у нас тиск? — не таким вже оптимістичним голосом повторила Ада.

— Тиск? Тиск, мабуть, нормальний… Не у тиску справа, пані доктор, і ви це знаєте, — посміхнулася майже бузковими губами хвора. — Просто мій час закінчується…

— Час? Який час? — школа професора Карапетяна волала — усміхайся і вдавай оптимістичну дурепу! Здоровий глузд і досвід стверджували — пані має рацію.

— Мабуть, мені час додому… — зітхання не жалю, не потреби співпереживання вирвалося з грудей старої жінки — аж тепер стало видно, наскільки старої.

— Додому? Але ж лікування…

— Не в лікуванні справа, Адочко, видно, цього разу мій час таки закінчився.

Вона знов усміхнулася. І щось змінилося в обличчі… Ні, не шкіра, жодна зайва зморшка не перекреслила високого чола, ні, не колір волосся — густого, чорного із зовсім непомітною сивиною, ні — нічого не змінилося, і все-таки щось зникло.

— Я проситиму вас, Адо Адамівно, можливо, про щось дивне. Але не відмовляйтеся одразу, подумайте, — хвора зачекала трохи, наче, щоб сформулювати думку, а може, щоб зібратися на силі. — Ви знаєте, у мене нікого немає. Коли я… — вона не знайшла в собі сили сказати «умру», обійшла це слово іншим — «піду»: — Коли я піду, нікому буде залишити мій будинок і все, що в ньому… Але я не можу передати це будь-кому. Є певні вимоги…

В Ади тихо пішла обертом голова. Передати… Будинок і все, що в ньому… Ні, мабуть, їй це сниться… Такого не буває… Будинок і все, що…

— Не відповідайте одразу. Зараз не треба. Я все розповім там, удома… Хочу, щоб ви знали наперед — все не так приємно, як може здаватися. Коли щось дають — чогось і вимагають. І ніколи не знаєш, чого буде більше — того, що отримаєш, чи того, що мусиш віддати. Завтра я піду додому. А післязавтра ви прийдете до мене. Одна. І нічого не кажіть ні матері, ні дочці. Де неодмінна умова. Потім розповісте, коли приймете рішення. Це буде нелегке рішення і нелегка робота, хочу, щоб ви знали заздалегідь. Зараз ніхто не повинен впливати на ваш вибір, ніхто. А це вам. На знак подяки за лікування. I як…

Хворій забракло повітря, вона вдихнула кілька разів, зачекала, коли перестане стукати так безладно серце.

— Це — вам.

Вона зібралася на силі, зняла коштовний перстень із червоним каменем і одягла його на безіменний палець правої руки Ади. Перстень, що здавався величезним, виявився саме потрібного розміру, одягнувся легко і виглядав так, наче вона носила його багато років.

Про ціну годі й здогадуватися! Масивне золото старовинної роботи, рубін неймовірної для натурального каменя величини… Справді, подарунок царський…

— То завтра я піду додому, гаразд?

— Аріадно Адамівно, може, трішки пізніше? Завтра ми чекаємо професора з Києва, він відомий кардіолог, хірург, може порекомендує щось для вас?

— Люба моя, мені вже не допоможе ні хірург, ні професор…

— Але я записала вас… Буде незручно…

— Гаразд, я зачекаю…

Чомусь рука без персня здавалася беззахисною і старечою… Вона має рацію, ця дивна жінка, її час на цьому світі лімітовано…

Належало б думати про завтрашній візит київського гостя. Подейкували, що його запрошують до них головним лікарем кардіологічного центру. Це, звичайно, важливо, без доброго керівника пуття не буде, іншим разом Аді вистачило б цієї теми для обговорення з подругами на літр кави, але перстень на пальці, але щойно почуте — «... будинок і все, що в ньому…» — налаштовувало на зовсім інше. Відділення, центр, головний лікар — все це якось віддалялося, ставало не таким важливим. Зараз важливо інше — чи вдасться укоськати стару. Вона сказала своє слово. Будинок і все, що в ньому… Це неодмінно дістанеться їй, Аді! Чого б не коштувало. Чим би не довелося заплатити!

Як там вона сказала — «коли щось дають, чогось і вимагають, і ніколи не знаєш — чого більше». Якось так… Ніколи не знаєш, чого більше? А чого від неї можуть вимагати? Та не життя ж! А може, життя? Може, вона не вийде із цього дивного будинку?

Дурниці! Сучасна жінка, а думає про якісь неможливі в цивілізованій країні речі. Звісно, ніхто просто так нічого не дає. Скільки старих людей домовляються з молодими про те, щоб доглянути до… з умовою успадкування житла.

Тут не цей випадок. Не догляду, не матеріальної допомоги потребує Аріадна Адамівна, чогось іншого. Завтра розповість…

Адамівна. Так дивно! Вона теж Адамівна! Мабуть, їх таких дві на все місто, у кого батько називався Адамом. Нічого дивного, звичайне польське ім’я, тут, неподалік від польського кордону, такі імена не рідкість, дивно інше — історія цього імені. Батько Ади називався звичайно і просто — Петром. Але мама чомусь категорично наполягала на тому, щоб він ще до весілля змінив ім’я і став Адамом. Чому Адамом — зрозуміло. Адину маму звали Євою.

— Вам би, дорогі батьки, не дочку і сина, а двох синів народити — Каїна та Авеля, — сміялася колись Ада.

А мати не сміялася, напрочуд серйозно сприймала все, пов’язане з їхніми іменами.

От розповісти б про все почуте сьогодні мамі! Чому пані Аріадна забороняє?

Мама зрозуміла б. І підтримала.

Будинок, і все, що…

Таким аргументом розбивають який завгодно опір. А опиратися в їхній родині нікому. Голова сім’ї — Ада. Мама і донечка Аліна — лише слухняні і вдячні виконавці її волі. Мама з дитинства молилася на Адочку — найвродливішу, найрозумнішу, найкращу, А тепер вони удвох моляться на Аліночку — найвродливішу, найрозумнішу…

Біда в тім, що після батькової смерті довелося їхню велику гарну квартиру в центрі міста розміняти на дві — однокімнатну (для брата та його дружини) і ту, де вони оселилися з мамою та Аліночкою — дві кімнати й крихітна кухня. Мама ледве розмістилася в маленькій спальні, а їм обом — Аді та Аліні — довелося ділити хай більшу, та одну. Отак і живуть — ані хвилини спокою. Аліночку можна зрозуміти — дівчинка вже велика, хочеться і музику послухати, і подруг запросити. А куди? Тому й затримувалася Ада на роботі допізна — тут у неї свій кабінет, навіть переночувати можна при потребі — диван, чиста постіль, телевізор.

— Адо Адамівно, може, додому підкинути? — зазирнув лікар відділення, Олександр Петрович. — Ви скоро?

Ада швидко скинула халат, глянула в дзеркало — волосся розтріпалося, а загалом нічого. Цей Олександр, Шурик, як його лагідно називали, симпатичний мужчина. На зріст, щоправда, невеличкий, та ще й одружений, але яке це має значення у нашому повному змін світі! Сьогодні одружений — завтра розлучений! А якщо у неї буде будинок і все, що в ньому — о, запевняю вас, панове, черга на руку і серце стоятиме до кінця коридору! Розлучених чоловіків найбільше лякає побутова невлаштованість. А якщо до симпатичної жіночки, та під крилечко, та в затишну хатку, то… Ні. Ми ще подумаємо! Ми достойнішого знайдемо!

Шурик щось говорив усю дорогу, не просто так найнявся таксистом завідувачці, він нічого просто так не робить. А вона майже не слухала. Думала про те… Про те, як утриматися і нічого не розповісти своїм.

Ранок прилетів рожево і гамірно. Як завжди перед візитом начальства санітарки мили-перемивали палати, медсестри перевіряли, чи всі інструкції висять у відповідних місцях, чи порядок у палатах, чи немає чогось зайвого у холодильниках. Хто його знає, те нове начальство, чого йому забагнеться? Бувають такі, що й навколішки не повстидаються встати, і під ліжка зазиратимуть, щоб перевірити…

Гості з’явилися несподівано і тихо.

Аді відібрало мову — Орест! Смереканич! Той самий, на якого зглядалися усі дівчата школи! Який же гарний! Трохи посивів, але в його волоссі сивина мало помітна, та й мужиків його віку вона тільки прикрашає. А плечі! А руки… От якби обняв…

— Наш майбутній керівник, Адо Адамівно! Доктор наук! — запопадливо заглядав знизу вгору, намагаючись упіймати погляд нового начальника теперішній в.о. головного лікаря.

Які вони всі маленькі поруч із Орестом! Він іще в школі був на голову вищим за більшість однокласників. І не тільки через акселерацію. Була іще одна причина, особлива, тільки для їхнього міста.

Орест також упізнав колишню однокласницю. Привітався.

— Знайомтеся, Софіє Андріївно, завідувачка відділення, Ада Адамівна, — відрекомендував Аду якійсь невисокій жінці поруч із Орестом в.о. — А це наша гостя, Софія Андріївна Зорич, доцент кафедри акушерства та гінекології, відома письменниця і… дружина Ореста Романовича!

Останній титул пролунав громом з неба. Так от на кому Орест оженився! Подумаєш, знайшов цяцю! Змінив шило на мило! Дочку дипломата на цю… Ну, нехай там навіть симпатичну, але звичайну жінку! Жив у Лондоні, чого йому бракувало? Аді легко було пригадувати чутки — місто гомоніло про цю історію довгенько, а вже однокласниці перемивали кісточки кумиру всіх дівчат школи ретельно і зі смаком. І, звісно, до пари йому могла б бути лише принцеса Діана.

Розпочався обхід.

А він тямить у кардіології, Орест. Навчився у своїй клініці з першого погляду бачити проблеми.

— Проконсультуйте цю хвору в ендокринолога, хай визначать рівень гормонів. Такі скарги і зміни з боку серця можуть бути результатом патології щитоподібної залози, — зауважив щодо пацієнтки, яку безуспішно лікували вже кілька місяців.

Аді аж кров в обличчя кинулася! Як вона сама не здогадалась! Справді — тахікардія, підвищена збудливість, жінка худла на очах, хоч їла за трьох… Де була її голова?

Вони обійшли майже весь відділ. Зупинилися біля палати № 13.

— Тут лежить хвора… Особлива хвора… Будете оглядати?

Мабуть, і таких хворих йому доводилося бачити, не тільки дітей.

— Скільки років пацієнтці?

— Сімдесят шість.

— Ну, більше за шістдесят… п’ять я б не дав. Ви зовсім не змінилися з тих часів, коли ми ходили до школи, пані Аріадно, — усміхнувся Орест і взяв хвору за зап’ясток. — Аритмія. А як щодо кардіостимулятора? Не думали? — запитав він не так хвору, як лікарку.

— Кардіо… що, лікарю? — усміхнулася хвора. — Тільки, будь ласка, жодних новомодних штучок на батарейках! Це не для мене…

— Чому ж ні? — присіла біля неї ця Софія… як її… Андріївна… ця дружина… Ада не могла зрозуміти, чому ця симпатична загалом жінка викликає у неї таку відразу, майже ненависть. Отак без причини, без жодного приводу, з першого погляду, просто через факт свого існування.

— Чому ви не хочете? Тисячі людей використовують цей спосіб і живуть нормальним, повноцінним життям. Орест Романович розповість, пояснить. І ви погодитеся, правда?

Ця жінка поклала пальці на променеву кістку пацієнтки елегантним жестом досвідченого лікаря. І диво дивне, чомусь пані Аріадна взяла її руку обіруч, поклала туди, де серце:

— Послухайте, лікарю. Хіба його вистачить надовго? Ні, мої дні полічені, хоч зі стимулятором, хоч без нього. Скажіть, якою фарбою ви користуєтеся?

— Якою фарбою? — не зрозуміла Софія Андріївна.

— Фарбою для волосся…

— Я ніколи не фарбую волосся, це мій колір. Вам не подобається?

— Який цікавий колір… Зовсім золотий… — замислено проказала пані Аріадна. — Зачекайте, не йдіть, посидьте отак ще хвилинку.

Аду аж пересмикнуло. Їй здалося, що ця гостя забагато на себе бере. Бач яка! Приїхала з Києва, то гадає, вона тут найкраща! І Ореста на собі оженила, і до пані Аріадни підбирається! Он як дивиться своїми голубими очиськами. Ще й посміхається!

— Гаразд, продовжимо наш обхід! — на правах завідувачки Ада повела майбутнього шефа далі.

— Зачекайте, пані Софіє, побудьте ще трохи зі мною.

Аріадна Адамівна не відпускала руку лікарки, тримала її біля серця.

Ада відчинила двері. Коридором крокував ректор, Георгій Григорович, зі своїм почтом — два проректори, декан. От від них шуму стільки, що й на вулицю чутно. Добре, що обхід майже закінчився.

Орестова цяця залишилася в палаті. Ада гірко картала себе за нетерплячку. Тепер вона не почує, про що розмовляє з нею пані Аріадна! Хвилини тяглися довго-довго. Про що можуть розмовляти двоє незнайомих людей?

Незнайомих? Але ж Аріадна Адамівна назвала її на ім’я! Ада добре пам’ятала — вона не представляла гостей, не називала імен!

Георгій Григорович метеором пролетів по відділу, всюди встиг зазирнути, все побачити, усім похвалитися, дати прочухана кожному, хто потрапив під руку. Ада теж отримала на горіхи за несвіжий рушник у маніпуляційній.

— Потрібен нам керівник нового типу, менеджер, так би мовити, ой, як потрібен! Щоб не тільки оперував, а щоб… підніс усю нашу кардіологію на новий, вищий рівень, так би мовити! Ну, як вам, Оресте Романовичу, наша клініка? Ходімо в хірургію! Це — моя гордість… А я вам іще і ваш майбутній кабінет покажу!

Потурайко розпочав свою звичну пісню — хвали мене, моя губонько! Видно, не першим гостям показував і розповідав.

— Зачекайте хвильку, а де Софія Андріївна? — озирнувся Орест, загубивши дружину.

— Не турбуйтеся, я проведу Софію Андріївну. Із задоволенням… — запропонувала свої послуги Ада. Перехопила погляд Ореста, глянула так, наче торкнулася. Ці знамениті сірі очі! Цей майже сивий чуб над високим чолом… От за кого варто поборотися! А вона тут — Шурик, Славко… Дрібнота!

Славко… На біду вона згадала про нього саме зараз. Невчасно. Про це — потім.

Так кортіло зазирнути в палату чи бодай послухати під дверима. Та хіба личить завідувачці тулити вухо до шпарки? Ада нетерпляче міряла кроками коридор. Цікаво, цікаво усе повертається! Стільки новин, такі перспективи! Ото правду кажуть росіяни: «Не было ни гроша, да вдруг алтын!»

Нарешті дверівідчинилися.

— Софіє Андріївно, ходімо в хірургічний корпус, я проведу! — Ада перетворилася на саму запопадливість. Мабуть, доведеться дружити із цією цяцею, її так просто не позбудешся. — І про що ви так довго розмовляли з пані Аріадною? Ви знайомі?

— У мене тепер багато знайомих, яких я зовсім не знаю. Люди читають мої книжки і впізнають за фотографією на обкладинці.

Ада зітхнула вільніше. От у чому справа! Ну, звісно, це ж вона, та сама Зорич, книжками якої захоплюється півміста! Аріадна Адамівна — жінка освічена, культурна, вона читає безліч книг, її бібліотеці може позаздрити й міська книгозбірня. Робити їй нічого, от і гортає сторінки на сон грядущий знічев’я старенька. Ада якось позичила одну з книжок, почала читати, але не подужала й половини. Занадто довго. Що там цікавого знаходять люди? От писала б коротенькі новелки — тоді інша справа.

— Так про що ж розмовляли? — Ада крокувала широким лікарняним коридором, відстукуючи каблучками елегантних білих босоніжок. Вона анітрохи не журилася тим, що ці звуки могли потурбувати хворих. Нехай чують — завідувачка йде!

— Розмовляли про кардіостимулятори і книжки. Пані Ар…

— Аріадна! — підказала незвичне для українського вуха ім’я Ада.

— Пані Аріадна запрошувала в гості. Але ми з Орестом Романовичем іще не вирішили остаточно, ще думаємо. Залишити клініку в Києві не так легко.

— Ну, про що тут думати! Орест… Орест Романович виріс тут, його всі знають, у батьків — хата, жити є де. І прийшов час, коли батьки потребуватимуть вашої підтримки і допомоги. У Романа Тарасовича із серцем зовсім погано… Лежав у нас кілька місяців тому, — пояснила свою поінформованість Ада. — От йому кардиостимулятор дуже потрібен. А ви думайте, вирішуйте. До осені ще далеко.

До осені далеко… Гори щойно зазеленіли. Але до початку вересня треба вирішувати.

Софія для себе вже вирішила. Їй тут сподобалося. Величезна лікарня — університетська кардіологічна клініка. Просторо, сучасно. Кафедра. Кабінет завідувача, навчальні кімнати. Лекційна зала на першому поверсі. Всюди комп’ютери, інтернет, екрани, кнопочки, нові сучасні меблі.

Єдине, що вони не побачили — кафедри акушерства.

— Ні-ні, зараз обід, все інше потім! — Георгій Григорович керував процесом жорстко, наполягати не випадало.

Коли всі пішли, Аді полегшало. Головний лікар — однокласник, та ще й такий красень — це спокусливо. Адже вона, Ада, жінка у самім соку! Що лицем, що фігурою — усім взяла! Плечі, руки, груди, талія… Щоправда, нижче талії починаються проблеми — надміру широкі стегна і затовсті ноги. Таки геть товсті! Та ще й порослі жорстким чорним волоссям. Що вона лиш із цим не робила! І голила, й епіляторами користувалася, навіть штучку таку новітню купила, яка вищипує волосинки. Скористалася нею всього раз — це треба брилою нечутливою бути, щоб переносити такі тортури! Краще вже носити колготки на тон темніші чи не вилазити з улюблених брюк!

Нічого, на всякий товар є свій купець! Славкові її попа подобалася. Ноги, мабуть, не дуже, але попа цілком.

Згадуючи Славка, Ада щоразу зітхала і поминала не дуже теплим словом матір. Чого їй бракувало? Дзюгала щодня — не пара він тобі, занадто простий, тобі треба не такого чоловіка, ти у нас варта кращого. Навіщо тобі цей селюк! От і додзюгалася — вже сім років Ада живе одна. Одна виховує Аліночку. Одна спить, одна вирішує всі домашні проблеми — а їх після батькової смерті чомусь виникло стільки — Щастигора, а зверху — ще одна! А Славко пішов угору — захистив докторську, став завідувачем кафедри. Вже й професора дали. І гроші непогані заробляє. Ендокринологія — дуже сучасно, дуже потрібно. Чому вона була такою дурною, чому послухалася матері!

Та основне — навіть не кафедра, навіть не натовпи пацієнтів, які у прийомні дні шикувалися під кабінетом професора Ярослава Богдановича Привроцького вже із самого ранку. Основною родзинкою у цьому торті виявився тато, отой простий собі сільський дядько Богдан, якого мати й за свата не вважала, і на поріг не пускала — куди там родичатися з якимось звичайним столяром! Ото родинонька! Ото запопала собі дівонька хлопця — село селом, тато — столяр, мама — на фермі! Що тоді Ада наслухалася співаного й казаного! І від матінки, і від таточка — тоді ще повного сил і можливостей полковника внутрішніх справ! Є що згадати!

Батько так і поривався підшукати для доні якогось офіцера із перспективних. То одного приводив до хати, то іншого. Файні хлопці були — що плечі, що погони. Але жоден з них чомусь не припав Аді до серця. До того ж, всі вони, як на підбір, сягали їй лише до носа, не вище. Що їй, під пахвою чоловіка носити, навіть при погонах? Куди їм було до Славкових плечей! Славко виріс у селі, на свіжому молоці. Мабуть, мама свого одинака молоком не лише напувала, а й у молоці купала — бо такий хлопець виріс — дівчата шиї звихували, оглядаючись. Високий, кремезний, широкий у плечах, лицем білий, чубом чорнявий — хоч у кіно знімай.

І характер золотий — спокійний, врівноважений. До того ж, закохався в Адочку з першого погляду ще на першому курсі.

Доля звела їх до однієї групи. Отак і проходили шість років за ручку — спробуй тут не закохайся, маючи щохвилини поруч закохані, чорніші за стиглі вишні, очі! Спробуй не відгукнися серцем на добре слово, на міцну чоловічу руку, яка готова підтримати щомиті — чи підказати латинську назву якогось горбочка на кістці, чи дати списати історію хвороби, чи понести напхану книжками сумку, чи заплатити комсомольські внески. Славко, здавалося, ніколи не був дитиною, юнаком, він одразу народився дорослим чоловіком — така доросла, по-сільському проста і по-народному мудра розважливість керувала кожним його словом і вчинком.

Декан помітив його у натовпі вступників одразу й призначив старостою курсу. Це, звісно, додавало можливостей, але й справ побільшувало. До того ж, Ярослав не вмів користуватися «службовим становищем» для здобування оцінок. Сидів у бібліотеці чи анатомці стільки ж, скільки й інші. Але природний розум, чіпка пам’ять та особлива здатність концентруватися на предметі, забуваючи про все навколо, поставили його у перший ряд однокурсників не тільки за вродою, а й за знаннями.

Їх обох узяли в аспірантуру. Звісно, Аді допоміг тато — начальник міліції, не жарти. Про Славка подейкували — ну, староста курсу, що ви хочете, таким пряма дорога на кафедру, але і викладачі, й Ада, і сам Славко розуміли — на цьому шляху самих зв’язків не досить, треба й власної голови докласти. Славко зробив дисертацію дуже швидко, практично за два роки, ще до закінчення аспірантури — «Ніколи в студентах засиджуватися, треба сім’ю годувати!» — повторював щоразу. Адину дисертацію дописували вже удвох, сама вона не дала ради, тому й на кафедру не взяли. Вони одружилися в аспірантурі — довгенько довелося Ярославові доводити своє право на серце і руку дочки полковника Хабарова. Нарешті батьки не витримали облоги — «Та нехай уже живуть, нашій Адочці такий чоловік і потрібен — щоб ноги мив і воду пив! — ділилася із сусідками мама. — На руках її носить, за зимну воду взятися не дає. І нехай носить! Він — хто? Звичайний собі хлопець. Сільський… Тато — столяр, мама — ой, хоч і не згадуй… А вона у нас — полковницька доня, в добрі виросла, хай у добрі й живе!»

Звісно, материнські мрії — Богові у вухо, але не той чоловік був Ярослав, якому сядеш на голову. «Живемо своїм домом!» — заявив одразу після весілля. «Вибив» кімнату в аспірантському гуртожитку. Довелося Адочці самій вчитися варити борщ, смажити котлети, чистити картоплю. Сподівалася, все це робитиме чоловік — а дзуськи, сільське виховання відводило чоловікові інші обов’язки — забезпечувати сім’ю, поповнювати бюджет, влаштовувати побут, та аж ніяк не бігати на кухню з каструльками-сковорідками. Це був перший облом. Інший чигав там, де й не сподівалася. Дитину народжувати теж довелося самій! Славко аж ніяк не погоджувався ходити вагітним двісті вісімдесят днів, носити великого живота, тужитися, годувати грудьми! Вмовити не вдалося! Це була пісня! Ада й досі згадує ці жахливі місяці зі здриганням душі й тіла. Але Аліночка, донечка, яку батько поривався разом зі своїми сільськими родичами назвати Христинкою (уявіть собі — Христиною!), і стала для матері і бабусі Єви тим світлим вогником, який зігрів життя і надав йому змісту, особливо після розлучення і батькової смерті.

Славко… Даремно вона послухалася матері, даремно. Ну, розлучилася, ну, сподівалася, що одразу вийде заміж, вже й кандидат намалювався — реальнішого не буває. А все зірвалося однієї миті, та ще й з такої причини, що ніхто й не подумав би! Досі сором згадувати… Через ноги! Через оті товсті, вкриті густим чорним волоссям ноги! І понесло ж її на отой пікнік! Ото сиди собі, жінко, вдома, готуйся до весілля, замовляй запрошення та капелюшок з вуалькою! Так ні, поперлася на озеро! На оте тепле навіть узимку озерце по той бік Щастигори, де полюбляють усамітнюватися закохані парочки. Озеро не просте, недарма ж сюди щороку прилітають на літо фламінго. Щоб побачити цих птахів, варто приїхати здалеку. Але дорога перекрита — заповідна зона. Пускають лише за особливими перепустками і по знайомству.

Озеро справді особливе, як і все, пов’язане зі Щастигорою. Вода у ньому додає краси жінкам і сили чоловікам — перевірено! От тільки Аді не пощастило. Пригріло весняне сонечко, роздягнулася, похвалилася дорогим купальником, блиснула молодим тілом, думала, не встоїть майор перед її звабою. Розлучений, старший за неї і на зріст нижчий — відшукати у Прикарпатську чоловіка до пари високій Аді — проблема не з легких, але «перспективний», як полюбляв казати батько. Роздягнулася, підставила тіло травневому сонечку.

А розлучений і закоханий майор втупився не в плечі — округлі j й красиві, не у груди — невеличкі, навіть маленькі, і не дуже гарної форми, не в талію — не таку, як у дівоцтві, але ще не надто широку. Він не зводив очей з її ніг!

Ой, ті ноги! Природа, здавалося, витратила весь час і зусилля для створення досконалої верхньої частини тіла, а на ноги забракло часу. Не матеріалу, ні, цього — аж надмір, а саме часу на виточування зграбного колінка, крутого стегна, акуратної литочки, тонкої стопи з кругленькими пальчиками. Отой, хто створював її ноги, скористався для цього сокирою — врубав тричі — два рази з боків, раз — посередині, ото й усього, та ще й сипонув без міри насіння для волосся — росло як дурнувате, а від засобів, якими вона намагалася із цим лихом боротися, тільки густішало й кучерявилося. Не волосся — колорадський жук — чим більше травиш, тим краще множиться!

Майор, мабуть, був із гурманів, полюбляв жіночі ніжки… А щоб ти жаб’ячими ласував, чорте хтивий! А щоб ти на слонисі оженився!

Та минулого не повернеш. Планувала — з одного заміжжя — в інший, вдалий з усіх точок зору шлюб, а вийшло… Повернулася до батьків, додому. Брат скрипнув зубами — довелося їм з дружиною потіснитися. Три господині на одній кухні — це пісня про павуків у банці. Розміняли квартиру. З братом та особливо з його дружиною при тому розсварилися до смерті.

Та навіть тепер Ада згадувала оті роки в аспірантському гуртожитку з Ярославом як найкращі у своєму житті. І мати іноді зітхала — даремно вона доклала таких зусиль, щоб розлучити дочку із зятем. Хто ж знав, що все так обернеться! Хто знав, що сільський парубок виявиться таким чіпким до роботи, що хворі до нього тягнутимуться, як до рідного тата, що докторську напише, що звання отримає, і головне, що його батько — ганьба для полковницької сім’ї — простий собі столяр, виявляється, зовсім не простий! Поїхав до Америки, до сестри, а там прилаштувався дуже навіть непогано. Заробляє такі грошества, що тут нікому й не снилися! Тутешній нарід за кордоном що робить? Попи панам миє! Сміття збирає! А чому? Бо руками нічого більше робити не вміє, а головою працювати американці й самі можуть, нема дурних. А цей простий собі столяр знайшов таку працю, щоб виготовляти дорогі меблі — з усілякими завитками, зі справжнього дерева. Коштує кожна дерев’яна штучка стільки, що вам, людоньки, й не снилося! Продукція — тільки для мільйонерів! І заробляє цей звичайнісінький собі столяр таку купу грошей, що синочок вже й до хати прицінюється! І не будь-де, а на Панській вулиці!

Панська вулиця — це навіть не стара, а народна назва вулиці, яка вела до вершини Щастигори. По-справжньому — вулиця Коперніка, і по-старому, з часів Польщі, і по-новому — совєти не змінили назви, адже Копернік — революціонер в астрономії — мав славу борця за науковий світогляд, його ім’я ніяк не шкодило радянській владі, навпаки, він виступав проти релігійних потрактувань теорії будови світу, тому був сопричислений до героїв від науки поряд із Галілеєм.

Вулиця пологою стрічкою огинала гору. Широка й брукована там, де шикувалися один при одному старі, «панські» будинки, вона поступово вужчала, ставала крутішою, а далі переходила у стежку для тих, хто протоптав її, здираючись до вершини, до отого вулканового жерла, кратера, що дихав то димом, то парою, то попелом, немов живий.

Будинок з лівого боку вулиці — мрія кожного заможного мешканця міста. І самі будинки — кожен з них, мов маленький замок, і земля навколо — чималий шмат від вулиці — майже до вершини, кому на скільки вистачило розмаху — не просто дорогі — дорогоцінні! Адже кожен господар розвів виноградник, і за довгі роки лози визріли і давали виноград, кожна ягода якого — на вагу золота, бо крапля вина — дорожча за золото. Про особливі якості «Щасливого» вина розповідали легенди — воно і лікує, і щастя приносить… Коштувало вино дорого, але мало хто його продавав — тримали для себе, для потреб родини.

На цій вулиці жили відомі люди — голова держадміністрації (не персонально хтось, а той, хто на цей момент обіймав посаду, а змінювалися вони частенько), прокурор, відомий письменник, що написав книгу «Щастигора», якою уславив і місто, і гору, і самого себе на всю Україну. Тут жили й старі мешканці, будинки яких переходили до нащадків з роду в рід — лікарі Смереканичі, Полянські, та й сама пані Аріадна Адамантська — самотня, багата, загадкова.

Доктор Полянський, відомий хірург, помер кілька років тому, і вдова, не в змозі утримувати на свою пенсію такий великий будинок, шукала покупця. От цей будиночок і приглянув Славко…

Втім, зараз в Ади з’явилася нагода стати Славкові якщо не знову дружиною, то сусідкою — формулювання — «Будинок і все, що в ньому» — не давало їй цієї ночі заснути. Вона заздалегідь погоджувалася на всі умови, які могла висунути стара пані — ну, що це може бути? Доглядати, прибирати, підтримувати родинне гніздо в чистоті і порядку? Які інші обов’язки можуть лягти на її плечі окрім таких звичайних для доброї господині вимог? Про це вона довідається завтра. А сьогодні — треба виписати хвору. А перед тим — оглянути, дати рекомендації.

Зиркнула на перстень з рубіном, який так звично влаштувався на пальці, наче носила його вічність. І як це мама учора не помітила обнови?

Двері в палату № 13 відчинилися наче самі собою.

— Я вже готова.

Пані Аріадна сиділа на ліжку, зачесана, вбрана, і якби не уривчасте дихання, здавалася б цілком здоровою — до молочної блідості її обличчя всі давно звикли — така, мабуть, шкіра.

— Я викличу вам таксі, пані Аріадно, — запропонувала Ада.

— Спасибі, мене відвезуть.

Ада не питала, хто. Цього чоловіка у місті знав кожен. Знав, заздрив, співчував. І ніхто не міг зрозуміти, як йому вдається все те, що вдається!

Його звали Роберт. Був колись такий фільм, Ада вже й не пригадувала, про що, але назву пам’ятала.

Роберт Олександрович. Пишно, розкішно навіть. Красивий мужик. Обличчя із мужнім підборіддям, мов у римського гладіатора, волосся, наче щойно з перукарні — густе, чорне, блискуче, мов собачий ніс. Одна біда — зріст. Метр сорок з капелюхом — це не приказка, а сувора реальність. Його очі були на рівні Адиних грудей. Ніколи не дивився у вічі, не любив задирати голову, тому здавався зверхнім. Зверхнім не тому, що дивився згори вниз, а тому, що кожен, хто хотів спіймати цей важкий, пронизливо-чорнильний погляд, мусив схилятися і зазирати панові до віч знизу вгору. У розмові із жінками його позиція залишалася незмінною — очі на рівні грудей тільки груди й обсервували. Причому так фізично відчутно обмацуючи отим чорнилом, що навіть у найнейтральніших пінгвінохолодних дам соски вже на третій хвилині спілкування твердли, у непристойний спосіб напинали тканину ділової блузки чи прострілювали майже наскрізь маленьку чорну сукню від Шанель десь на бенкеті чи коктейлі. Про сексуальний темперамент Робі ходили легенди, про фізіологічні параметри — також, дивувало, як йому вдається залишатися самотнім вовком при такій кількості грошей та закоханих жінок, яким начхати на віддаль від його черевиків до чуба.

Машина Робі виглядала обернено пропорційною зростові — величезний чорний джип. Він підкорював кермо одним пальцем лівої. Силою для своїх сантиметрів він володів неймовірною — Ада не здивувалася б, якби він узяв її на руки і поніс, не захекуючись…

Оце так подумала! Щоб оцей карла взяв на руки? Її, високу, ставну, зі статурою принцеси Діани?

Щоб узяв і поніс… Куди носять жінок на руках? Зазвичай це недовга дистанція — до найближчого ліжка…

Щоб узяв і поніс… Чому ж Робі? Чи їй уже так хочеться, щоб носив, що аж байдуже хто? Ні, не байдуже. Робі…

У ділових колах Роберт Олександрович Ростоцький належав до найвищої вагової категорії — кілька автозаправок — POP, величезний супермаркет майже у центрі і ще два недобудованих у мікрорайонах, завод з випуску мінеральної води, один діючий санаторій і ще один — в проекті. Отакий собі карлик-гігант.

Дивувало, що пов’язує його з пані Аріадною. Подейкували, що він її небіж. Але ніхто не міг пригадати якогось брата, сестру, чи інших родичів самотньої пані. Може, позашлюбний син? Бо чим іще тоді пояснити, що мужик, під яким ходить півміста, кидається на допомогу старшій пані щоразу, як вона його викликає. Не телефоном навіть. Як він дізнається, що її поклали в лікарню чи виписують додому, чи потрібні ліки, чи просто хочеться побазікати — загадка.

Їх пов’язують гроші! Цей геніальний висновок влаштовував усіх і пояснював усе.

— Оце і всі ваші речі? Не густо… — Роберт Олександрович однією лівою підхопив пакети, а правою узяв під руку саму хвору.

Вона сперлася на його правицю так упевнено, що видно було — не вперше. Озирнулася:

— Пані Адо, я чекаю вас завтра о шостій.

Жодних — чи вам зручно, чи знаєте дорогу? О шостій — і крапка. О шостій — і скінчена мова.

Ада довго дивилася з вікна услід цій дивній парі. Знала — вони розмовляють зараз про неї. Тому не здивувалася, перехопивши погляд Робі — він озирнувся і глянув на вікно її кабінету. Гостро, оцінювально.

Розділ V

Сьогодні дощило. Небо над Щастигорою затягнулося хмарою — темно-сіро-синьою, як на грозу. Санітарки у відділі перебалакувалися — до доброго врожаю, нехай дощить, три дощі в маю — і агроном… не потрібен. А минулого тижня землю рясно присипало попелом — люльку курив старий господар гори. У місті уникали називати господаря чортом — непристойно якось, грубо, ще образиться. Він не робив їм нічого поганого, не завдавав клопоту, не коїв лиха — який же він нечистий? Навпаки — безкоштовно, регулярно й екологічно чисто забезпечує поля натуральним добривом, з доставкою додому — сміялися санітарки — здебільшого мешканки околишніх сіл. До того ж, улітку цей дивовижний попіл винищує колорадського жука, тому картопля родить така, що годі шукати кращої. Благодатна земля, золотий край!

Щастигора здіймалася далеко на обрії майже правильним конусом, лише зрізана, недовершено кругла вершина нагадувала — це не звичайна гора, це — гора вогнедишна. Та віночок густого, по-весняному яскраво-зеленого лісу, що закінчувався десь за півкілометра до вершини, запевняв — жодної небезпеки, жодного вогню тут ніхто не знав уже сотні років, ані річка, ані струмочок застиглої лави не засвідчували поганого характеру і схильності до дихання вогнем — ні тепер, ні колись.

Стежки, протоптані юними і не дуже дослідниками природних явищ до вершини, ледь вгадувалися з цієї віддалі. А Панська вулиця з її будиночками-замками видавалася картинкою-ілюстрацією до казки братів Грімм. Отакими вуличками ходять на зустріч із вовками дівчатка у червоних капелюшках, в таких будиночках сплять-спочивають собі в очікуванні принца лінькуваті царівни. Їм би, царівнам, сина-школяра, кімнатку в гуртожитку, зарплату двісті гривень, щойно закінчену дисертацію та науковий відділ, який вимагає раз на три місяці звіту про виконання, отоді б прокинулися без усяких поцілунків!

Але добре, що гора далеченько, що вона — лише символ міста, лише красивий пейзаж за вікном гуртожитку. Хто їх знає, отих принцес — спить-спить, аж раптом гульк — їде хтось на білому коні… І лізе цілуватися, не спитавши згоди. Ще візьме прокинеться — і плюне в очі якомусь нахабі!

Христина не мала часу роздивлятися зміни у формі хмар над горою, гру кольорів чи буяння зелені — розгорнуті монографії, журнальні статті та інтернетні роздруківки вкривали стіл, а вітерець з відчиненої кватирки, що долітав здалеку, намагався перегорнути сторінки і переплутати той порядок, в якому вона розмістила матеріали, які потрібно опрацювати зараз, до того, як з продовженого прибіжить Миколка.

Не встигла.

— Мам, я тут! Що у нас на обід?

Протягом, що утворився, коли малий відчинив двері, як завжди, рвучко й навстіж, зі столу змело не тільки листочки, а й журнали.

Христина не сварила сина — пригорнула. Прибігло. Голодне. Куди в цьому тоненькому хлопчикові зникає все те, що навіть не їсть, а хапає і ковтає, не пережовуючи, як соловецька чайка! От і скінчена на сьогодні робота. Поки син не вкладеться спати — працювати неможливо: то телевізор увімкне, то галасує, то уроки готує, тоді треба самій сидіти тихо чи допомагати — програма в них у п’ятому класі, як в академіків.

Сьогодні їй вдалося попрацювати плідно — закінчила ще одну статтю, останню з тих, які потрібно подати до профільних журналів перед захистом дисертації. Це так здається — сів і пиши. А насправді для того, щоб написати одну сторінку огляду, треба перечитати кілька десятків джерел — і товстих монографій, і журналів, а часом — кількох сторіночок з Інтернету, але поки їх знайдеш — посидіти доводиться довгенько. Комп’ютера у них не лише вдома, а й на кафедрі немає, Інтернету й поготів. Тільки розмови на трибуні: ми — сучасний вуз, ми — на передових позиціях світової науки. А насправді — тільки кардіологічний центр, куди йдуть усі кошти, та ще відділення, де керує сам ректор. Водять туди всілякі комісії, гостей, показують, а ті охають-ахають. А по-справжньому — бідося чорна, телефону, й того на кафедрі брак.

Годинник показував восьму. Христина присіла біля люстерка — підвела тушшю вії. Миколка незадоволено засопів:

— Ти знову підеш?

— Миколко, ти ж знаєш, мені треба… А в Інтернет-кафе дорого. І далеко…

— Мам… Мамусь… Не йди… — надувся, майже зарюмсав син. — Я без тебе не засну… Я боюся…

Це був хитрий спосіб умовити маму — вона справді залишалася кілька разів удома після такого рюмсання. А потім вирішила — досить слухати капризування, так ні дисертації не захистиш, ні особистого життя не збудуєш.

— Зараз я покличу Наталю, вона посидить з тобою, — Христині інколи допомагала незаміжня подруга з кафедри гістології — вона залюбки залишалася із Миколкою, коли Христина мусила попрацювати увечері або йшла на чергування. Та й хлопчисько вже великий.

— Не треба Наталю, я сам.

— Чому сам? Тобі ж страшно!

— Вже не страшно. Наталка почне уроки питати…

— Але ж тобі страшно?

— Вже ні…

Миколка мусив зізнатися, що страх — це лише спосіб маніпулювати мамою. Йому страшенно не подобалося, що вона іде кудись вечорами і повертається пізно така задоволена, майже щаслива… Відчував у цьому якусь загрозу для себе.

Христина востаннє зазирнула в люстерко, торкнулася помадою повних, рожевих, по-дівочому свіжих вуст.

Весняний вечір дихнув прохолодою. Встигла всього кілька разів вдихнути-видихнути — і вже знайомий під’їзд.

— І куди це ви так поспішаєте, дівчино?

Вона не одразу упізнала голос, тому навіть трохи злякалася — хіба мало злих людей вештається поночі вулицями?

— Це ви, Ярославе Богдановичу? А я вже майже злякалась!

— Я. Вирішив зустріти. Давайте пройдемося трішки, вечір такий чудовий. Справжня весна.

— Персики вже зацвіли, значить — весна. А тато телефонував — у них на Хмельниччині іще сніг ледь тане. А це ж зовсім недалеко!

— Ну, у Прикарпатську свої пори року, у нас тут клімат особливий. Он вона, наша піч, гріє землю і нас усіх, грішних, — Ярослав Богданович поглянув у бік Щастигори, над якою саме заходило сонце, чітко окресливши жовто-червоним колом контур вершини і рожевий в останніх променях дим, що підіймався зсередини, немовби справді хтось великий дихав там, у глибині.

— Я всю зиму пробігала в осінніх чобітках, — похвалилася Христина, — і зовсім не замерзла!

— В осінніх? — із докором глянув професор. — Хіба можна?

— А чому ні? Адже тепло! — Христина вже й не рада була, що бовкнула з дурного розуму зайве. Знайшла перед ким вихвалятися своєю бідністю.

— Тепло-тепло, а вітри дмуть зимові, не можна ризикувати здоров’ям, — він виглядав зовсім молодим, цей не за віком серйозний професор. Відчуваючи власну молодість, намагався здаватися старшим, розсудливішим, мабуть, хотів відповідати недавно отриманому званню не лише докторським ступенем, але й зовнішністю і поведінкою.

— Мабуть, досить, погуляли, ходімо, стаття чекає! — Христина не хотіла гаяти часу — а раптом йому здасться, що вона навмисно затримує його своїми розмовами.

— Хіба досить? Давайте хоч до кінця вулиці й назад, бо я і так засидівся за роботою, зовсім не буваю на свіжому повітрі, — знайшов причину довше побути в її товаристві Ярослав.

Христина погодилася… Вона ладна була не до кінця вулиці, а до кінця світу іти біля нього, такого високого, такого красивого, такого надійного-надійного, от воно, те слово! Саме її, оцю надійність, відчувала вона в чоловікові, що йшов поруч, не торкаючись ані її рукава, але повсякчас готовий допомогти, якби вона потребувала цієї допомоги. Навіть образливо — ані хуліганів, від яких можна було б захищати, ані дощу, від якого можна заховати, ані…

— Ой, калюжа!

Христина не помітила не такої вже й глибокої калюжі посеред тротуару і набрала в черевик води. Не через верх, звісно, просто модний довгий носок трохи протерся — і ковтнув мокрого. Ці моднячі черевики — на один сезон.

— Що трапилося? — схвилювався Ярослав Богданович.

— Ні… нічого, — не могла признатися у тому, що її взуття потребує послуг скоріш смітника, ніж майстра.

— Це я винен! Треба дивитися, куди ведеш дівчину! — зітхнув Ярослав. — Ходімо назад, щось наша прогулянка не дуже вдала.

У під’їзді, де винаймав квартиру профессор Привроцький, як у багатьох радянських під’їздах, світло горіло хіба удень. Куди надвечір зникали лампочки, не зміг би відповісти жоден агент КДБ.

— Обережно, сходи, — Ярослав Богданович так делікатно, майже непомітно підтримав Христину за лікоть, що у неї виникла гіпотеза про причетність професора до справи зниклих лампочок не лише в під’їзді, але й на ліхтарях.

В акуратності прибирання холостяцького помешкання чітко вирізнялися дві особливості — прагнення довести, що без жінки він чудово дає собі раду, і абсолютна очевидність того, що цієї ради він дати собі абсолютно неспроможний.

Чоловіча спроба додати помешканню затишку, прикрасивши стіл паперовими серветками, ці заздалегідь приготовані горнятка, чайник, цукерничка і навіть коробка дорогого шоколаду — все свідчило про ретельну підготовку до цього візиту. Це розчулювало. Він славний, цей Славко. І студенти його люблять. Вони самі любили — викладав у групі, де вчилася Христина.

За галицьким звичаєм, заходити до помешкання у взутті не пасує. Як не намагалася вона зняти черевики потай і швидко всунути ноги у капці для гостей, нічого не вийшло, помітив:

— Ви промочили ноги через мою необачність! Ні-ні, не ховайте! Давайте посушимо!

Увімкнув обігрівач, який світився, немов камін і грів легенько, не обпікаючи.

— Давайте сюди ніжки, Христенко, — підсунув ближче до крісла. — Замерзли! І це зараз, навесні! Ви запевняєте, що взимку не було холодно? Мені здається, що це просто безсовісна бр… вибачте… неправда!

Оглянув із виглядом господаря її черевики:

— Ну от, так я і знав! Ось у чому справа!

— Не зачіпайте моїх черевиків! — спаленіла від сорому Христина. — Яке вам діло до мого взуття! Може… може, мені отак подобається!

— Знаю я, знаю, що вам подобається, — заспокійливо узяв її руки в свої Ярослав Богданович. — Сам вчився, сам отримував аспірантську стипендію. І вагони на станції розвантажував. Все добре пам’ятаю. А у вас іще й син.

— Миколка…

— Миколка… — повторив задумливо.

Христина перебила його думку, яка могла зараз вилитися у щось образливе для неї:

— То як моя стаття? Мені потрібна ще література, тієї, що ми знайшли минулого тижня, мало…

— Стаття? А, стаття… От вона, ваша стаття. Готова, надрукована, вже навіть з печаткою наукової частини, бракує лише вашого підпису і підпису керівника дисертаційної роботи.

— Як це розуміти? — розгубилася Христина. — Звідки вона взялася?

— Я дописав. Передрукував з вашого чорновика. Додав іще кілька літературних джерел. Ви ж не сумніваєтеся у моїй спроможності написати кілька слів щодо розладів функції щитоподібної залози, навіть якщо це стосується вагітних? До того ж, ви ласкаво включили мене до співавторства. А співавтор має право… Ось стаття, цілком досить для вашого журналу.

— А печатка?

— Зайшов у справах до наукового відділу, чому б, думаю, не зробити ще однієї роботи? Вам же далеко йти з вашого пологового в адмінкорпус, правда?

— Я… я дякую вам щиро, Ярославе Богдановичу, але не треба було…

Христина говорила все, що в таких випадках говорити належить, а сама майже мліла від задоволення — він незвичайна людина, цей Ярослав! Він сам дописав її статтю, сам набрав, роздрукував, сам виконав оту марудну і принизливу процедуру збирання підписів та печаток, без якої статтю не візьмуть до друку! Він наче знав, як вона ненавидить оті візити до адміну! Як не переносить оті занудні обличчя начальників та начальничків. І навіть більше начальничків, аніж начальників великих. Бо начальник хоч насправді щось може і має право. А оті мізерні, дрібні клерки, які лише підлизують і підлизуються, лижуть і зализують — вони ж нічого не можуть і права не мають могти, але пихи — більше, ніж у павича в шлюбний період.

Але найбільш ображало те, що в адміністративному корпусі чомусь люди переставали вітатися один з одним. Навіть якщо привітаєшся першим — немає гарантії, що отримаєш у відповідь бодай скупенький «Дбр днь». Усі, причетні до керівних функцій, ходили гордо, замітали хвостами паркет, а задертими носами збивали лампочки на стелі. Мабуть, тому тут завжди панувала напівтемрява. А ще — дивувала метушня, яка зчинялася, коли коридором проходив ректор. Навіть коли він ішов собі у найбанальнішій справі, довкола шикувався почт, як при царській персоні. Причому ніхто не мав права наближатися до шановного Георгія Григоровича ближче, як на два кроки, тому його крихітну постать завжди оточувала «зона відчуження», а довкола, на безпечній віддалі юрмилися, напівзігнувшись, начальники більшого рангу, а в зовнішньому колі — підлеглі отих начальників. Цю сувору ієрархію ніхто не мав права порушити.

Христина в душі підсміювалася над цими порядками. Ну, царський двір — цариця з фрейлінами, і шлейф кожної відміряний до сантиметра, аби не був довшим, аніж за рангом належить! Картинка видавалася їй кумедною і схожою на малюнок з підручника акушерства: яйцеклітина, оточена прозорою оболонкою, яка називається «зона пелюціда», а довкола — шар гранульозних клітин. От тільки щодо яйцеклітини усе навпаки — вона велика, найбільша з усіх клітин людського організму, а «тека гранульоза» — маленькі, крихітні клітинки, що оточують свою царицю, забезпечуючи їй живлення і захист. Їхня ж «яйцеклітина» — ректор — маленький, майже карлик, а оточення — хто середній на зріст, хто маленький — високих просто немає, були, але невідомо куди поділися. Дивна така гранульозна оболонка… І ще цікаво — чомусь усе оточення ходить зігнувшись, так, наче у пояс кланяється. І виходить, що ректор-карлик вищий за всіх.

Їй так важко було стримати сміх, коли вся ця кавалькада прокочувалася сходами! І кланятися не могла. Не могла змусити себе зігнутися, хоч знала — треба. Тому й обминала десятою дорогою адміністративний корпус, особливо якщо навпроти дверей стояв величезний чорний ректорський джип.

— Дякую вам іще раз, Ярославе Богдановичу. Просто гора з плечей упала. Я не так про статтю, як про необхідність збирати печатки. Ви мене розумієте, правда?

Він розумів, ще й як розумів! Як було йому, з його богатирською статурою, згинатися перед царським почтом? А він не згинався. Тому й не ходив в улюбленцях. А навіщо? Відомий у країні науковець, його слово має вагу, його праці читають і вивчають, що йому заподіє якийсь Потурайко? Христина аж озирнулася, щоб пересвідчитися, що її думки ніхто не почув. Не виключено, що в їхньому університеті не тільки стіни мають вуха, але й власні вуха можуть підслухати власні думки і переповісти десь отам, де радо такі доповіді вислуховують.

— Сама собі не вірю, — продовжувала Христина, — невже кінець? Невже залишився тільки офіційний захист?

— Христинко, якщо дозволите, я надішлю статтю сам. Так швидше надрукують. Мене там трішки знають…

— Я не наважувалася просити… Дякую вам, величезне спасибі!

«Мене там трішки знають» означало, що професор Привроцький є членом редакційної колегії і рекомендовані ним статті друкуються поза чергою. А часу залишалося обмаль.

— Коли у нас планується офіційний захист? У травні? — Ярослав Богданович перепитав просто так, задля годиться, бо ж сам вичитував автореферат, а там на другій сторінці вказується дата захисту. — Тоді ми чудово встигаємо. З вересня розпочнете самостійну працю на кафедрі.

— Сама не вірю… А раптом не захищуся? А раптом…

— Так не буває, — заспокоїв професор. — Жодних — «а раптом»! Чого б оце — «не захищуся»? Все буде гаразд.

Його голос, його погляд заспокоювали, додавали упевненості. І чого він носиться з її роботою, мов із писаною торбою? В самого дисертантів — хоч греблю гати! І дисертанток… Вона б іще зрозуміла, якби справа вирішувалася «через постіль», нічого дивного, за кожну послугу є своя плата, але ж ці вечори за комп’ютером хоч і зблизили їх на віддаль спільної справи, анітрохи не відчинили дверей до спальні. Дивний він, цей Славко. І жодної чутки про якісь шури-мури зі студентками чи аспірантками про нього ніхто не чув. Мабуть, так залила йому сала за шкуру дружинонька, що забути не може. Чи любить її досі — таке теж буває. Невеличке місто, тут усі про всіх усе знають. І навіть про те, що Христина приходить вечорами до самотнього чоловіка, вже пішло шу-шу… Звідки? Хто бачив? І яке кому до того поросяче діло, що самотня жінка і самотній чоловік зустрічаються собі, хай навіть і у ліжку!

Якби вони знали, наскільки Христина далека думками від того, що мають на увазі довгоязикі кумасі, нашушукуючи одна одній про ці зустрічі! Усе, що знаходиться за дверима спальні, міцно зачиненими, до речі, у цій скромній квартирі на дві кімнатки, настільки чуже й огидне душі і тілу Христини, аж годі повірити! Так, вона сучасна, ще молода і, кажуть, вродлива жінка. Так, вона мала досвід заміжжя, так, народила сина. Але жінкою від того стала не більше, аніж… тарілка, в яку щодня накладають смачні страви, стає гурманом. В заміжжі вона здавалася собі і насправді була отакою тарілкою, склянкою, звичайнісінькою посудиною з людської плоті, якою чоловік користується задля того, аби налити приготовану не для неї, а для нього, тільки для нього страву! Вона запізно це зрозуміла, але змінити вже нічого не можна було — опинилася за краєм світу, у повній його волі. До того ж, цей сон тіла нічого для неї не означав, анітрохи не заважав, навпаки, зараз здавався корисним.

— Я проведу вас, Христинко, — подав їй плаща професор.

Вони вийшли на вулицю, освітлену лише місячним сяйвом.

Ярослав зігнув руку у лікті:

— Тримайтеся, а то знову знайдете калюжу!

Ох уже ці науковці! Неодмінно мусять обгрунтувати будь-яку, навіть найочевиднішу, тезу. Причину їм треба, щоб узяти жінку під руку. Обгрунтування, дослідження — контрольна група: скільки жінок із тих, що тримали чоловіка під руку, втрапили в халепу, а скільки — у відсотках — із тих, що самотужки долали дистанцію? Ґрунтовний аналіз — чому, навіщо, хімічне дослідження води в калюжі, обстеження тих, що намочили ноги — з віддаленими наслідками. А вже потім — практичні рекомендації: тримайтеся, чорнобриві, хапайте попід руки нежонатих професорів, щойно трапляється нагода, тільки це гарантує вам безпеку і безліч благ у житті! І навіть не думайте такої місячної ночі блукати вулицею у гордій самотині — нічого доброго, окрім спаду народжуваності, а відтак безробіття серед ваших колег-акушерів це не принесе!

Наукові розмірковування перервало чиєсь стримуване покашлювання. І хто б оце посеред ночі? Христина озирнулася.

За ними, намагаючись сховатися за деревами, тихо ковзала чиясь тінь — наче жіноча. Ярослав також озирнувся.

— Хто це? Не спиться, мабуть, уночі, зі старими людьми так буває… — поспівчувала Христина.

Славко зітхнув — якби ж то! Йому ця тінь добре знайома! Колишня теща! І вона тут не просто так! Це вже утретє. Минулого тижня, коли Христинка приходила, він здивувався — що треба Єві Апполінаріївні отут, так далеко від їхнього дому? Може, до кого в гості ходила і засиділася? Подружку собі завела в їхньому будинку? Та зустрівши її тут удруге і втретє зрозумів — вистежує, стара, його вистежує! Питання хіба — навіщо? Що їй до нього тепер, через багато років після розлучення?

Він так добре знав усі її штучки — відворожування, приворожування, нескінченні карти, трави, зілля, нитки, волосини, увесь відьомсько-знахарський арсенал… Не вірив, але зачіпало. Почувався, мухою в павутинні, ці заговори-приговори якось таки та й діяли, мабуть. І в тому, що він пішов від Ади, немала заслуга тещі. Чого ж вона хоче тепер? Досягла, чого хотіла, чому ж тепер вистежує, шпигунка місцевого розливу!

Студентський гуртожиток, де один поверх займали аспіранти й молоді викладачі, знаходився неподалік. Іншим би разом зрадіти, та не тепер — всього кілька хвилин вдалося відчути легенькі пальчики Христинки, які майже й не торкалися рукава отого товстого, мов скафандр, пальта. Він був лихий на оте тепле, ще майже зимове пальто, в якому було так затишно зараз на прохолодному вечірньому вітрі, лихий тому, що тоненький плащик, мабуть, зовсім не грів Христинку, і вона тремтіла. Так хотілося загорнути її, таку беззахисну, таку тендітну, у величезну пухову ковдру, і колисати, дихаючи кудись, де сходиться шийка і ключиця…

— Ну от ми і прийшли, — Христинка звільнила руку і вибачилася поглядом: — Миколка чекає.

За галицьким звичаєм професор церемонно підніс її пальчики до вуст. Поглянув услід і дорогою додому ніс присмак прохолоди і ледь чутних парфумів, який залишився після отієї солодкої секунди.

Як часто повторювала йому Ада дуетом із тещею — «Несучасний ти, Ярославе, несучасний!» Може, й так воно. І нема в тім біди. Якщо сучасність полягає в тому, аби плигати до ліжка на другій хвилині знайомства або «займатися любов’ю», не спитавши імені — то хай їй грець, такій сучасності. А він сьогодні зробив величезний крок на шляху сексу — поцілував пальчики, ніжніших за які немає на світі. Про інше — потім. Про інше поговоримо тоді, коли під ногами виявиться не хистке, а певне — власний будинок, куди можна привести молоду дружину. Як там у пісні? «Постав хату з лободи, а в чужую не веди»… І далі — «Чужа хата такая, як свекруха лихая». Якими бувають лихі свекрухи, йому спізнати не довелося, а от всі анекдоти про тещу, які доводилося чути, видавалися створеними про його власну, єдину й неперевершену Єву Апполінаріївну.

І чого б оце старій пательні вештатися поночі біля його хати?

Вистежує.

Що задумала?

Розділ VІ

— Обережно, моя пані…

— Не хвилюйся, Робі, все гаразд. Ти занадто хвилюєшся. Це так… це так по-людськи… — чорні очі зустріли погляд таких самих чорних, у віночку густих коротких вій, пронизливо-уважних, схожих на якийсь лазерний пристрій для націлювання чи прицілювання, очей.

— А я — людина. Може, не така, як інші, але ніщо людське мені не чуже. Тому я хвилююся. Може, вам краще прилягти? Давайте отут, на дивані у вітальні.

— Ні, краще проведи мене нагору, до мого ліжка.

Ці широкі сходи нагору, вкриті килимом, який був таким же новим, як багато років тому, вона завжди долала легко, не помічаючи. Але сьогодні знадобилася допомога:

— Я стала зовсім немічною… Це так… цікаво… Почуватися старою і немічною, нарешті, проживши таке довге, таке безкінечно довге життя…

Зітхнула.

— Ти приніс?

— Звичайно!

Можна було не запитувати. Він ніколи нічого не забував, ніколи не запізнювався, ніколи не підводив, ніколи не порушував обіцянок. Але, звісно, тільки стосовно неї і своїх обов’язків перед нею.

— Де узяв? — пані Аріадна недовірливо покрутила в руках кольоровий пакетик.

— В супермаркеті. Екологічно чисто і точно дозовано, навіть зважувати не треба…

— Ти бач… Колись доводилося всі гори облазити чи на мітлі літати до Індії, а тепер — ласкаво просимо, в супермаркеті, явно-людно, будь-хто може купити!

— Будь-хто може, але не будь-хто знає, навіщо, куди, скільки… Навіть я не знаю…

— Бо тобі не треба. У тебе, мій хлопчику, свої обов’язки, і ти їх виконуєш зразково. Навіщо тобі знати зайве? Велике знання — великі печалі… Проведи мене нагору, сама не подужаю…

Архітектор, що будував колись цей схожий на маленький замок будинок, був, мабуть, не без химерій, бо де ж таке бачено, аби замкову башту приточити не до фасаду, щоб дивилася на вулицю, на людей, а кудись у глибину,і всі три вікна півколового еркера зорієнтувати у бік гори! Дивний будинок. Башта знаходилася просто над спальнею, і діставатися туди доводилося гвинтовими сходами — не надто крутими, але завузькими для того, щоб могло іти двоє.

— Проведи мене, Робі… Я знаю, що не можна. Сама не дійду.

У кімнаті, що ховалася за важкими дубовими дверима, йому доводилося бувати всього раз чи двічі, і теж за особливих обставин. Обставини цього дня не просто особливі — екстраординарні. Такого на його пам’яті ще не було. Втім, що таке — його пам’ять? Це мить у житті Його Пані. Всього лише короткий відтинок, упродовж якого йому дозволено супроводжувати, охороняти, допомагати її земному тілу.

Кімната нагорі видавалася звичайнісінькою собі бібліотекою. Трішки старовинного ґатунку, як на його смак. Важкі дубові двері, важкі дубові полиці. Камін, два крісла з такими ж дубовими лапами. Столик між кріслами, посередині — інкрустоване коло. Воно, здається, повертається. Книжки у шкіряних палітурках. Просив колись одну почитати. Глянула так, що зрозумів — вони тут не для того. Глуха стіна з каміном обернена до вулиці, її прикрашає лише фігурна, візерункова кам’яна кладка. А вікна виходять на Щастигору. Звідси вона здається зовсім близькою, на віддалі простягнутої руки. Дивно, наче й поверх не дванадцятий, наче сходи всього у десяток-другий східців, а виглядає так, ніби ця кімната десь окремо від будинку — високо-високо і близько-близько.

— Я зачекаю?

— Можеш присісти. Ні, не туди. У це крісло, тільки у це. Ось, можеш почитати, — пані тицьнула йому в руки не книжку, ні, якийсь журнальчик із сучасної макулатурної преси. Де він тут узявся? А так хотілося запопасти бодай кілька отих антикварних книжок! Заповіла б, чи що, за вірну службу!

Пані Аріадна постояла трохи біля вікна, подивилася на зовсім спокійну сьогодні Щастигору — ані попелу, ані диму, ані навіть пари. Постояла.

— Де він?

Робі подав пакетик із травою, який купив справді у супермаркеті. Всі інші складники, мабуть, є, бракувало лише цієї травички з дивною назвою.

— А може, не треба?

Пані Аріадна глянула, немов на нерозумне хлопченя, поглядом здалеку.

— Дякую тобі, мій хлопчику, це так по-людськи, — повторила знову. — Це по-людськи, і тому зайве. Ти ж знаєш, що треба. Інакше я не зможу виконати того, для чого я тут. І навчити її.

У Роберта на язиці сиділо сто запитань, але він не хотів ставити їх зараз. Він розумів — треба. Він знав ціну того «треба».

— Допоможи…

Робі провів її до зовсім маленьких, непомітних між книжковими шафами дверей. За звичкою вихованого чоловіка хотів відчинити їх перед дамою. Клямка немов закам’яніла, не зрушилася ані на міліметр. Він відсмикнув руку, почервонівши:

— Вибачте…

— Пусте, Робі, ти ж усе знаєш…

Вона посміхнулася втомлено і сумно, погладила його, дорослого, хоч і невисокого, чоловіка по розкішній чуприні, мов хлопчика:

— Зачекай, я не забарюся…

Клямка піддалася її руці так м’яко, двері відчинилися без усякого звуку.

Він підійшов до вікна, глянув на Щастигору, ще раз подивувався, як близько опинилася вершина, наче в бінокль видно.

Сів у глибоке, зручне, м’яке крісло, саме те, куди вказала пані. Роззирався довкола. Цікава кімнатка. Цікаві книжки. Якби він не знав, що тут, у цьому будинку нічого не можна торкатися просто так, із цікавості, неодмінно прихопив би кілька книг, щоб переглянути. Не тих, що вишикувалися дорогими обкладинками на показ — он, мовляв, які ми мудрі, а пригодницьких, простіших, у шафі під протилежною стіною тих романів — скільки завгодно, до сучасних включно. Підійшов ближче — коли ще доведеться розглядати! Суцільні античні класики — Сенека, Плутарх, Светоній, Тацит… І в тій самій серії, в таких самих палітурках — чомусь Наполеон, Цезар, Гітлер, Сталін… Значить, видання сучасне? А палітурки старовинні, з телячої шкіри, не інакше, із золотом тисненням. А ціна… Такі книжки не ховати десь отам по замкнених кімнатах, а прикрашати кабінет, щоб відвідувачам очі на лоба лізли… Подарувала б за вірну службу хоч кілька…

Та доведеться задовольнятися журнальчиком. Знову влаштувався у кріслі. Спробував покрутити інкрустовану вставку столика. Ага, братчику, тут теж не все так просто! Крутиться, та ще й підіймає один край — це ж підставка під книжки! Під оті величезні, важкі! Справді, як їх читати, кожна кілограмів п’ять важить? У руках не втримаєш. Мусять лежати на столі, на оцьому колі, що повертається. Якщо отак закріпити — дуже зручно.

Минула, може, година, а може, хвилин двадцять. Він не глянув на свій годинник, а той, що на каміні, зупинився, стрілки зійшлися на дванадцятій, лягли одна на одну, поцілувалися і завмерли. «В оргазмі…» — вилася паскудненька думонька. Він дивився на годинник так уважно, що, мабуть, той відчув. І тихенько зацокав. Секундна стрілка зрушилася і попливла циферблатом.

Відчинилися маленькі двері. Пані Аріадна вийшла.

— Ну, побігли?

Він хотів подати руку, але це було вже не потрібно, хіба задля гречності. Очі пані виблискували знову молодо, спина вирівнялася, ноги несли тіло швидко і легко.

— Побігли, — зітхнув Роберт.

— Не дивися на мене так, ніби я украла соску в немовляти! — Її голос знову лунав дзвінко і майже розсипався сміхом, якби вона могла і хотіла сміятися за цих обставин. — Я знаю все, що ти хочеш сказати, вдячна тобі за це, але ти знаєш, Робі, це — єдиний шлях, іншого немає. Мені потрібен час і сили.

— А коли…

— Вона прийде завтра о шостій.

— Я привезу.

— Не треба. Сама дійде, невелика пані. Поки що. Пішки.

— Звісно, пішки, громадський транспорт сюди не ходить.

Справді, сюди, на вулицю Коперніка, не ходили ані тролейбуси, ані автобуси. Кожен з мешканців розкішних, тепер сказали б, елітних, будинків, мав власне авто.

— А ви… Даруйте, можливо, моє запитання недоречне, я знаю, право вирішувати належить тільки вам, але я все ж спитаю: чи ви певні того, що ця жінка… що вона…

— Ой, Робі, запитання дитяче. Доречне, але дитяче. Окрім того, тобі відомо, що вибираю я, але вирішує все одно ВІН… Існує стільки вимог до кандидатки, стільки правил, стільки умов, що знайти у нашому місті потрібну жінку майже неможливо. По-перше, ім’я. На літеру А. Інакше бути не може. Потім — батько. Він неодмінно має називатися Адамом. Скільки таких жінок у Прикарпатську?

— Але ж колір волосся? Вона ж білявка!

— Фарбована, фарбована білявка. Насправді — її волосся чорне-чорнісіньке. Ноги бачив?

Робі усміхнувся! Ще б пак! Ноги — це саме те, що цікавило його в жінках у другу чергу. У першу — груди. У другу — ноги. І те, що між ними. Туди, у цю шпаринку, його погляд продирався крізь усі спідниці, колготи й інші перепони, поставлені на шляху нестримної пристрасті, яка стояла понад усіма інтересами, яка навіть заважала йому жити. Оця темна, потаємна, прихована і така жадана місцина, куди прагло все його єство сто разів на день! Дідько забирай!

— Хлопчику, не відволікайся, — усміхнулася так звично, майже звичайно пані Аріадна. Вона бачила його наскрізь, читала кожну думку. І ці думки також. Ну що ж, у кожного свої особливості. І цей шалений темперамент, яким нагородив господар за вірну службу її маленького пажа, на користь справі. — Ноги — це її ахіллесова п’ята.

— А мені подобаються…

Роберт аж облизнувся, пригадавши ці товсті, позбавлені форми, абсолютно рівні колони, що лиш трохи звужувалися донизу. Ні, скоріш не колони, а довгі-довгі конуси. І волосся на них — чорне, шовковисте, довге, майже закучерявлене… Мабуть, вгорі воно переходить у цілковиті зарості-хащі… Він вже уявляв собі коло свічок, запашну ванну, Венеру, що народжується з хвиль, себе — Атланта, себе — Амура, себе — Паріса, що приносить яблуко і крізь оті запашні, густі, кучеряві хащі дістається до заповітної печери, де схований скарб. Він уявляв себе… Себе — змія, що обвивається довкола такої живої колони…

— Робі, ти відомий своїми особливими смаками. Значить, жінці не пощастило. Її служіння виявиться ще важчим, аніж мені здавалося. Я не буду брати з тебе обіцянок, це марна річ. Ти знаєш свої функції і виконуєш їх справно. Та будь милосердним бодай на початку. Не кожна жінка може витримати спокусу. А ти знаєш, що буде, коли…

— Але ж так належить! Так передбачено! Вона мусить пройти крізь це і витримати!

— А якщо не витримає? Якщо не пройде? Якщо зламається? Що тоді буде? Хто знайде іншу?

— Я? Я не можу…

— Тобі не дозволено. У тебе — своє, тільки тобі належне. І належне тільки те, що тобі. Зрозумів?

— Я зрозумів це ще сорок років тому. І жодного разу не переступив межу, мені нічим дорікнути, моя пані.

— Сорок років… А мені ти завжди здавався хлопчиком… Скільки ж тобі зараз за людським віком? П’ятдесят? По-їхньому вже й не молодий…

— Ми живемо між ними, але не по-їхньому…

— Ти зрозумів?

— Слухаю і шаную, моя пані… Я буду настільки стриманим, наскільки зможу. Але ж все залежить від неї.

— Я підготую її. Знову ж таки, наскільки зможу… Як добре почуватися знову сильною, молодою. Хай навіть на короткий час!

Пані Аріадна пройшлася кімнатою, підняла руки. Хустка, що зігрівала її плечі, від різкого руху впала. Вона схилилася без сліду напруження, підняла хустку, помахала нею, мов прапором.

— Гаразд, зараз ти вільний. Цієї ночі я буду зайнята.

— Знову шукатимете скоріш-траву? Хочете, я куплю в супермаркеті? Або замовлю, привезуть?

— Цієї трави в супермаркеті не продають, вона росте лише на Щастигорі, і тільки в одному місці. І…

— І цвіте тільки одну ніч, і зірвати її може тільки ваша рука, і…

— От бачиш, навіщо говорити те, що ти й без мене знаєш. Мені потрібно ще кілька днів. А потім все робитиме вона.

— Ой, не знаю… — зітхнув Роберт.

— Сумніваєшся? Але ж виходу немає. Тобі важко уявити когось на моєму місці, я розумію, стільки років… Але все має свій початок і свій кінець. Ми — смертні. І це треба приймати без емоцій. Головне — інше. Забезпечити продовження безперервного. Того, що зупинитися не може. Мені було легше, я — його дочка, я з дитинства знала, до чого мене готують. Але навіть я не досконала. Одна помилка — і все, оця стрілка зрушилася з місця, — пані Аріадна показала на годинник, який вже відлічив майже півгодини. — У мене всього лише сім днів. Двічі по сім кіл обійде циферблатом маленька стрілка — і уб’є мене. Що робити потім — ти знаєш.

Робі схилив голову. Це був єдиний знак його переживань. Стрілка відлічувала секунди, складала їх у хвилини. Пересувалася циферблатом, тихенько, мелодійно цокаючи. Нешвидко, але невблаганно. Така красива. Така невинна. Така звичайна стрілка. Стріла часу…

Розділ VII

Цей дивний сон не відпускав. Вона знала — сон, сниться, несправжнє, щойно крикне півень — впаде завіса. Казка. Звичайнісінька казка.

Їй часто доводилося літати уві сні — навіть тепер. Кажуть, якщо літаєш — ростеш. Неправда. Якби вона підростала бодай на сантиметр щоразу, коли снилося оте вільне ширяння небом, то всі баскетбольні команди побилися б, пропонуючи контракти, а Гінесова книга записала б один недосяжний рекорд і дала собі спокій на років сто наперед.

Останнім часом оте літання стало камерним. Не на тему тюрми, просто літати доводилося у замкненому просторі — у лікарні, у великому, подібному на палац, будинку. Але цієї ночі її винесло на вільний простір. Гора. І вона знала ім’я гори. Пологий зелений схил, потім трішки крутіше, там уже менше трави, більше дрібного каміння — і аж до вершини, зрізаної, наче верхівка апельсина.

Так легко літати, так легко зазирнути туди, де мешкає Він. Де підморгує і посміхається. І навіть шепоче.

Їй не потрібна мітла, вона залюбки літає просто силою духу. Це ж так просто — глибоко вдихнув, підняв руки — і вгору! Потрібно тільки розгортати перед собою повітря, так, наче пливеш. І змінювати напрям. А якщо хочеш повисіти на одному місці, роздивитися уважненько щось особливе, це дуже легко — треба лише спертися обома руками на повітря — і не рухатися. Бо тоді попливеш.

Роздивитися, що ж отам, усередині. Поглянути йому в обличчя. Брехня, що там — лише око, одне чи два. Там — майже обличчя. Очі. Красиві, глибокі, трішки червоні, як буває, коли довго не спиш. Рот. Вуста… Червоні, вогненно-червоні… Він ворушить ними, посміхається і щось вимовляє… Як жарко… Такий гарячий подих… Обпалює… Звісно, це ж подих звідти… Ні, дурниці, цього всього не існує… Але ж так хочеться дивитися, дивитися, дивитися в ці очі, слухати цей шепіт вогню, гріти об нього руки. Навіть обпікаючи.

Вона не вловила того моменту, коли вуста почали наближатися. Чому? Що сталося? Це ж вона, вона сама простягла руки! Вона летить йому назустріч, туди, у вогонь… Який він лагідний, який ніжно-сонячний, який не пекуче-теплий… Як близько він, як ніжно кличе… Щось тріщить довкола голови… Це горить волосся… Якими яскраво-червоними стали руки — це горять пальці… Він кличе її… Він… він просить… Іду, я іду…

— Та що ж це з тобою, сонечко! Ти кричиш — і добудитися неможливо! — любий, рідний голос пробився крізь завісу вогню, повіяв свіжо й прохолодно. — Ну, що ти, не треба, заспокойся…

Руки колисали, обіймали, рятували…

Не одразу прийшла до тями…

— Де ми? Що це?

— Спокійно, мала, ми вдома, я тут, нічого не трапилося, це просто поганий сон…

— Що це? — Софія обвела поглядом незнайому кімнату.

Дзеркало навпроти ліжка. Вікно. Просто у вікно зазирає щаслива гора їхнього міста. Промінь сонця, власне, тугий пучок променів по-літньому бив крізь віконне скло у скло дзеркальне і, відбиваючись, обливав світлом і вогнем. Дзеркало… Із дзеркала дивилася на неї жінка з очима, повними моря. І вогню. Пригладила волосся — наче ціле. Глянула на руки — якби не вишневий лак на нігтях, то нічого б червоного… Але все було так по-справжньому.

— Все гаразд, серденько.

Його руки вміли вколисати, заспокоїти і немовля, і її, жінку, що пізнала чи не всі печалі світу.

— Ну, що снилося? Кажуть: на новом месте приснись жених невесте! Приснився? Сподіваюсь, це був я?

— Ти? Звісно, ти. Хто ж іще…

Софія почала пригадувати сон — і не могла. А чого вона хотіла — глянула в дзеркало, а це найпевніший спосіб одразу забути все, що приверзлося.

«Приснись жених невесте…»

А він наче і приснився… Тільки хто ж це був?

Чомусь так жарко…

— Оресте, це в кімнаті така спека, чи в мене температура?

Вона даремно сказала це. На слово «температура» в Ореста спрацьовував рефлекс лікаря, до того ж, лікаря, який має справу з дітьми. Негайно термометр, негайно повний комплекс схвильованого тата у білому халаті — відкрий ротик, покажи горлечко, дай пульс, помацати чи не гарячий лобик.

— Ор, котусю, все гаразд…

— Оце так гаразд! Тридцять дев’ять!

— Не може бути…

Стовпчик ртуті ледве не вистрибував поза межі шкали.

— Але ж я чудово почуваюся! Це в кімнаті жарко!

— Нічого не знаю! Лежи! І ані кроку з ліжка! Ну, тепер хоч зрозуміло, в чому справа.

Коли лікар бачить очевидну причину стану пацієнта, йому одразу легшає, — є діагноз, то половина проблеми вирішена. Орест також зітхнув вільніше. Мабуть, продуло в машині. В таку перехідну пору, коли на сонці жарко, а в затінку — холодно, якраз найлегше застудитися.

Оце так… Перший день на новому місці починається якось аномально. Теж мені невісточка — ще не встигла приїхати, як вже розхворілася і розляглася отут, як пані! Орестові інакше, Орест удома, а їй доведеться звикати, влаштовуватися, прилаштовуватися до нової місії — вчитися бути невісткою.

А це навіть цікаво — отримати нарешті у повне розпорядження свекруху й переконатися у справедливості слів старої народної пісні. Чи ж то свекрухи справді отакі люті та лихі? Учора вона не встигла зрозуміти — приїхали пізно, нашвидку повечеряли та полягали спати.

Батьки віддали їм увесь другий поверх — дві великі кімнати і одну маленьку, зате з балконом. Ця велика спальня — колишня їхня. Правда, нею не користувалися вже років сім — відколи батько почав відчувати серце, довелося перебратися униз, на перший поверх, у кімнату для гостей. Там значно зручніше — кухня поруч, не треба бігати сходами згори вниз сто разів на день, а вигоди — ті самі. Сходи — добрий винахід людства, мабуть, це непогано для боротьби із зайвою вагою, але хворе серце від того не поздоровшає.

— Що трапилося, доню? — Смереканичі прибігли обидва — на консиліум біля ліжка болящої, мабуть.

— Та нічого страшного! Геть-таки нічого! У вас зіпсувався термометр, ото й усього! Я чудово почуваюся, а чому так дивно поводиться ртуть — це її проблеми.

— Ні, це наші проблеми! Тридцять дев’ять і три… Це дуже серйозно! — Роман Тарасович зморщив лоба і став таким подібним на сина! — Оресте, негайно — чай з калиною! Холодний рушник на голову і грілку до ніг. І таблетку аспірину.

І доктор медицини, майбутній професор Смереканич-молодший так чемно побіг виконувати батьків наказ, що за ним аж закурилося.

Смереканич-старший підняв важку пухову ковдру:

— Ну, я так і знав, ніжки холодні, мов у жабки. А пульс — як телячий хвостик… Отак воно, не слухатися старших!

— Кого? Кого це я вже не послухалася? — із зацікавленням кліпала очима новоспечена невістка. — Я ж — утілення послуху!

— Чоловіка не послухалася! Казав Орест зачинити вікно в машині, казав, що відчиненого люка цілком досить? Казав! А хто його слухав? От і протягнуло. Хіба ж так можна?

Поки Смереканич-старший вичитував їй, як нерозумній дитині, Смереканич-молодший уже встиг дивним дивом принести з кухні тацю з усім необхідним. Софія чомусь із величезним задоволенням слухала, як її сповідають. Їй страшенно подобалося почуватися нерозумною дитиною, якій тато дає прочухана. Ніжно, справді по-батьківському, але вичитує. І стільки турботи, стільки піклування в його голосі, стільки непідробного хвилювання… Не пригадувала, чи рідний батько колись розмовляв із нею так. Мабуть, ні. Інший характер, інший голос. Та й професія лікаря, мабуть, вчить спілкуватися з людьми інакше. Втім — ні. Якщо добра немає в душі — професія не допоможе. А батько Ореста був самим утіленням доброти, людяності, якогось всезагального розуміння і прощення. Їм доводилося спілкуватися не так часто, як хотілося б, але ці дні завжди ставали для Софії ванною із цілющих трав, де купалася душа. Його можна було слухати годинами, слухати не перебиваючи, вбирати кожне слово, про що б не йшлося — про медицину, літературу, історію — Роман Тарасович умів повідомити щось досі незнане, а як ішлося про політику — начувайтеся, улюблена тема всіх чоловіків його віку фарбувалася у такі цікаві барви! От кому б стати політологом! Такий аналіз подій — минулих, теперішніх та прогноз майбутніх — оце вам голова людини з багатющим досвідом і непересічним інтелектом!

Правда, таку ванну добра і мудрості вдавалося приймати лише за умови, коли батько приїздив сам, без пані Віолетти. Отоді вони з Орестом розкошували! Слухали дивовижні, майже неймовірні історії з батькового минулого. Як боролися хлопці з окупантами — обох кольорів, і чорного, і червоного, як переховувалися після війни у криївках, у печерах на Щастигорі. Про навчання у медшколі, про те, як ходив до лісу чи до печер допомагати пораненим. І про ту страшну ніч… І про суд, і про вирок, і про роки на страшній холодній Колимі.

Батько мало розповідав про маму — вони з Орестом обминали ці важкі спогади. Лише кількома словами тато проговорився про те, що мама Орислава також пройшла через сталінські тюрми, через найстрашніші з них. Розповідав, як зустрілися вони на тій страшній, смертельній Півночі, як рятував кохану Орисю від смерті… На щастя, вже минув п’ятдесят третій, і смерть однієї людини обернулася життям для сотень тисяч. Як звільнився, як вступив до інституту. Як перевівся у новостворений Прикарпатський медичний. Про якусь загадкову жінку — вони з Орестом перезиралися, знала кицька, чиє сало з’їла, згадуючи про її незрозумілу роль і у порятунку юного Романка від енкаведистів, і в незбагненно м’якому для ворога народу вироку, й особливо у вступі до інституту — от що видавалося абсолютно неможливим! Роки роботи лікарем у рідному місті, дивовижні випадки з життя… Скарб, просто скарбниця нашої історії — голова у срібній короні сивого досвіду.

— Ну, як воно, дитино? Горло не болить?

— Та нічого, нічого у мене не болить, я чудово почуваюся! Оресте, ну, ти ж знаєш, якщо у мене температура хоч на дві десятих понад тридцять сім — я вмираю, наче лебідь Сен-Санса в білих тапочках! А якби справді тридцять дев’ять і три — мені вже не лікаря, а священика кликати треба! Тут щось не так!

— Все так. От лише тридцять дев’ять і шість уже тепер, — зітхнув Смереканич-старший над поділкою термометра.

— Він у вас зіпсувався!

— Це інший. Обидва зіпсуватися не можуть. І голова у тебе як вуглинка, руки у мене поки що теж не зіпсувалися. Оресте, давай якийсь із тих твоїх новомодних пакетиків, — зітхнув батько, він не дуже любив оті пакетики з пахнючими шипучками, які знижували температуру і містили хтозна-скільки всіляких невідомих і, мабуть, шкідливих компонентів. Але вибирати не доводилося.

Софія чемно випила гарячий напій. Іншим разом вона б насолоджувалася цією загальною стривоженістю, цим виразом занепокоєння її здоров’ям, таким однаковим на обох рідних обличчях! Але сьогодні не той день! Потрібно розпакувати речі, влаштуватися, спробувати оглянути нове місце, де доведеться жити й працювати.

Цього року Великдень та травневі свята випали так, що утворилися майже десятиденні канікули. Орестові вдалося звільнитися з роботи на цілий тиждень! Звісно, перед тим, як прийняти таке відповідальне рішення, треба добре роздивитися — де працюватимеш, де житимеш.

Лікарня, кардіологічний центр, сподобалася обом. Орест уже почав розробляти якісь наукові плани, робити замовлення на нову техніку. Відчув себе майбутнім господарем клініки. Він погодиться на цю роботу, внутрішньо відчувала Софія.

Не до речі, зовсім не до речі оця дивна хвороба. Справді дивна! Адже вона цілком нормально почувається — тільки очі блищать і щоки червоні, а так — нічого, все гаразд. Сором вилежуватися отут, у чужій хаті.

Оце воно, те слово — у чужій хаті. Вона почувалася як у чужій хаті. Хоч тут народився і виріс Орест, хоч господар цієї оселі називав її ніжно і щиро донею, хоч сама вона почувалася йому дочкою. Але дім був чужим. Гарний, шляхетний старовинний будинок, він їй дуже подобався, тут усе було так, як зробила б вона сама, плануючи і будуючи. Але відчуття чужорідності не зникало. І вона знала чому.

Одягнула домашній костюм, зійшла вниз. Сходи, хоч і не круті, але таки сходи, важко, мабуть, батькові підійматися ними щоразу. Навіть добре, що вони оселилися тепер унизу, там досить кімнат для двох людей.

На кухні панувало пожвавлення — мабуть, готують сніданок, — здогадалася Софія і знову їй стало ніяково — розляглася, господиня така-сяка!

Втім, до сніданку ще не дійшло — Орест разом із батьком, засукавши рукави, активно узялися до миття посуду, ціла гора якого залишилася у раковині та на столі після вчорашнього прийняття.

— Що ви робите, хлопці! Давайте я! — Софія хотіла відібрати в Романа Тарасовича тарілку.

— Навіщо? Це моя нормальна робота, мити посуд, що тут такого? Ти краще лягай, тобі не можна! Геть звідси, кому я сказав! — гримнув майже серйозно батько. — Поки температура не спаде — до ліжка!

— Але ж я цілком добре почуваюся, нічого не болить, навіть слабкості немає! Ну, не відчуваю я цієї температури! Як вам іще пояснити!

— Я тобі поясню! Та що ж це таке, геть відбилася від рук невісточка! Оресте, хоч ти навчи її послуху! От вона у мене зараз отримає, от я її зараз… відлупцюю! — і жартома удав, що шукає пасок.

— Ну татку, котику, не треба… Я зараз картопельки почищу. М’ясо у нас іще є, правда? — зазирнула до великої чавунної каструлі.

— Я тобі почищу! До ліжка! До ліжка, бо понесу!

— Ой, куди мокрими руками! — ледве ухилилася від ляпанця по попі невісточка.

Рипнули двері.

— Оооооох, оооооох, я вмираю — а їм веселощі… Звичайно, так завжди… Хоч води б хто подав… — до одвірка немічно притулилася, майже сповзаючи униз, Віолетта Ігорівна. Нечесана, в халаті, але не бліда, млява, але цілком здорова на вигляд. — Ооооох, оооооох…

Це довге «оооооооооох» із характерним горловим стогоном, яке зазвичай супроводжувало кожен крок цієї жінки, відбило свою літеру О на стінах і вікнах, яким, мабуть, доводилося вислуховувати ці ноти, такі набридливі в своїй одноманітності, щодня, з приводу і без.

Орест не стримався, гримнув тарілкою до столу, ледве не скоротивши кількість предметів у дорогому сервізі ще на один.

Налив води у склянку, подав.

— Що це? — зітхання, неглибоке, уривчасте, поривалося стати останнім. Рука, на диво молода, з пещеною шкірою і добре доглянутими нігтями, свіженьким манікюром, ледве тримала склянку. Якби не тонке чеське скло, якого все-таки було жаль, — склянці прямий шлях на підлогу.

— Вода, — якби не лікарський досвід і не витримка хірурга, голос Ореста зрадив би почуття, які підняли б стовпчик ртуті у термометрі поза всі можливі позначки.

— Я бачу, що не смола поки що. З-під крана?

— Мінеральна.

Голос Ореста став на тон нижчим.

— Мінеральна? Звідки у нас мінеральна?

— Я привіз цілу упаковку, — знизив іще тональність, перейшовши на хроматичну гаму, голос, який ще тримався у рамках чинного законодавства.

— А чому без бульбашок? Вона справді мінеральна? — таким тоном баба Яга кликала Телесика.

Під стелею кухні прошелестіли крила гусей, які мали б когось узяти на крилята — сина чи мачуху.

— Вона справді мінеральна, але тепер таку випускають — без газу…

— А я не питиму без газу! Це все одно, що вода з-під крана!

— Гаразд, я наллю газованої.

Жестом факіра Орест розтяв пластикову упаковку газованої води. Відкрутив корок, випустивши газ зі звуком, наче злітає реактивний літак, підніс пляшку на рівень очей і налив воду. Кожна бульбашка виграла всіма барвами діамантово і кришталево у щойно вимитій і витертій до блиску склянці.

Аж тепер Софія зрозуміла, чому він завантажив багажник усім цим і на її запитання відповідав: «Згодиться в господарстві!».

— Ну, тепер добре?

— Я… Мені… Я не хочу води! З таким концертом наливай воду… комусь іншому! А я піду! Мені погано!

Це «мені погано!» виглядало фразою актриси провінційного театру — так само пафосно і так само фальшиво.

Софія не знала, як реагувати. Оце так ранок. Якщо ранкові спектаклі у цьому театрі однієї актриси такі емоційно насичені, то якою ж обіцяє бути вечірня вистава?

І це на порожньому місці. Такі штучки колись називалися провокацією. Та й тепер, видно, не втратили актуальності.

Ну, просто буря в склянці води. Чи просто «Склянка води»! Ото б сюди Аллу Демидову, Кирила Лаврова… Та й Орест свою роль відіграв на 12 за п’ятибальною шкалою. Ні, такі вистави хіба за шкалою Ріхтера вимірювати.

Софія глянула на картоплину в своїх руках. Ще трохи — і горошина залишиться.

— Op… — підійшла, розправила пальчиком зморшку, яка лягала між бровами Ореста у хвилини, коли він боровся із чимось всередині.

Якісь гусенята тріпотіли крилами, запрошуючи їх обох. Ой, летіть собі, летіть самі, мій Телесик іще не натішився своєю Ягою…

— О-ор! Ти тут?

— А куди я подінуся? Все гаразд, мала… Ой, яка ти гаряча. Іди нагору, лягай і грійся. Бракувало ще ускладнень!

Вони не хотіли говорити про цю чортову воду, адже двері кімнати для гостей залишилися гостинно прочиненими — цікаво, мабуть, як відбуватиметься обговорення прем’єри. Проте запрошені глядачі та акредитовані журналісти мовчали: Софія люто чистила картоплю, Роман Тарасович так само енергійно протирав келихи і тарілки. Один лише Орест здавався спокійним і навіть посміхався із виглядом якщо не переможця, то полководця, який планує переможний реванш. Втім, у цій війні важко зрозуміти, хто кого переміг і захопив: Наполеон Москву чи Москва Наполеона.

Підвищена температура чомусь додавала Софії енергії. Ніби якась електростанція увімкнулася всередині — хотілося працювати, рухатися, діяти. У такому нападі Софія ставала небезпечною — її руки швидко-швидко виготовляли всілякі їстівні штучки. А потім їх треба було споживати.

Якось непомітно настала пора обіду.

Наче щойно приїхали, наче й снідали хвилину тому, а поки помили посуд, поки приготували обід і ще всілякої смакоти — салатиків, десертиків — Софія хотіла зробити максимум зараз, щоб хоч день не зазирати до кухні, вже й так майже вечір.

Хороший день. Їм не часто вдавалося побути з Орестом разом отак увесь день, не розлучаючись. Разом готувати, разом прибирати, разом повалятися потім біля телевізора чи з книжками по різних кутках кімнати. А кімнати у цьому старому будинку такі, що з одного кутка в інший телеграми треба надсилати. А якщо дуже хочеться, можна утекти до маленької кімнатки з балкончиком, що виходив на Щастигору і покидати карти чи кульки на компі, або повисіти на якомусь із сайтів, попліткувати з людьми, яких не бачиш.

— Ну, як тобі Прикарпатськ? — якось ніби про чуже місто, куди вони приїхали на екскурсію і завтра рушать назад додому, спитав Орест.

— А я знаю? — відправила зворотну телеграму Софія. — Ми що, бачили його? От завтра погуляємо, в університет підемо, тоді й роздивлюся.

— Завтра — вихідний, в університеті нікого не буде.

— То просто погуляємо містом.

— Це за умови, що твоя дивна температура спаде. Якщо ні — навіть не мрій виходити з дому. І жодних ні, — застеріг, побачивши, що Брестська фортеця готує кулемети до захисту недоторканності рубежів суверенності та незалежності від чоловікових рішень.

Софія перехопила шифрований погляд, і з його крапок і тире склала наказ перетворитися на взірець сумирності. Дивна температура так і не спадала. Надвечір з’явилася якась слабкість, кволість, заболіла голова — класична пісня якоїсь грипоподібної інфекції.

— Ор, ти б перебрався спати до вітальні, на диван. Ще наберешся якогось віруса, а тобі ж не можна приносити інфекцію до дитячого відділення, — пояснила.

— Знаю. Але ти в мене не так часто хворієш, щоб я дозволив якійсь застуді мордувати мою дружину без перешкод. Я залишуся з тобою, як належить — і в щасті, і в нещасті, і в здоров’ї, і особливо під час гострих респіраторних інфекцій! Присягався. Ну, ти знаєш… — Орест усупереч запереченням Софії таки сів поряд і поклав прохолодну долоню на її лоб. — Можна не вмикати опалення — вогонь вогнем. Давай-но чаю вип’ємо. Лікарі кажуть, хворим на вірусні інфекції потрібно багато пити.

— А може, не треба? За чаєм треба йти на кухню, а там…

— А там Віола? Ти це хотіла сказати?

— Ні, ні…

— Не хитруй, у тебе не виходить. Якби ти могла почервоніти більше, то зробила б це. Говорити неправду негарно. Такі великі дівчатка мали б уже знати.

— Орку, але ж вона… Я тепер розумію, як тобі було тут усі ці роки.

— Ти хочеш сказати, що розумієш, чому батько відправив єдиного сина вчитися світ за очі? Це я сам, тільки сам…

— Мій любий хлопчику, я сама чудово розумію — все у житті ти вирішуєш сам. Тільки сам. Якби ти брав до уваги ще чиїсь думки, ми б ніколи не одружилися.

— Ми б ніколи не були разом, якби я брав до уваги насамперед твою думку. Та відколи зрозумів, що повинен брати відповідальність на себе, вирішувати сам і робити все для твоєї ж користі сам, здається, твоє життя дещо покращилося. Чи не так? Бо якби чоловіки дослухалися думки своїх дружин, то й досі висіли б на гілках, зачепившись хвостами…

— І тепер дехто продовжує. Але не в кожного довжини хвоста вистачає.

Орест пропустив повз вуха марення перегрітого мозку. Його пальці легко масували дружині скроні і від цього голова потроху ставала світлішою, якась пелена, викликана, безперечно, перегрівом мозку, відступала. Софія поклала голову чоловікові на коліна і лежала собі мовчки, релаксуючи і наслухаючи нечутну музику тієї невидимої струни, що пов’язала їх так давно і бриніла від кожного дотику й досі.

Розділ VIII

Ну от і все.

Вона виконала те, задля чого живе тут, у цьому місті, задля чого взагалі живе…

Виконала востаннє. Досконало, як завжди.

Він тихо муркотів від задоволення, її пан, її цар, її господар. На найближчі сто одинадцять днів він заспокоївся.

А її стріла часу пішла на передостаннє коло.

Вже є та, що замінить…

Це було не так важко, знайти і отримати її згоду. Зовсім не так важко, як здавалося одразу, в отому відчаї, коли зрозуміла — треба шукати, і зрозуміла, як важко, майже неможливо довірити смертній жінці справу безсмертних…

З нею залишиться Робі. Він уже має досвід, він виконає все, що йому належить, але ж йому не довірена жіноча частина таїнства. Тільки їй, отій обраній, можна знати усі кроки цього шляху, тільки їй.

Якщо дивитися в очі самій собі, Аріадна не певна, далеко не певна була того, що справа опинилася в надійних руках. Стільки умов, стільки умовностей — ім’я, зовнішність, і ні слова про внутрішні якості кандидатки — силу духу, відданість служінню, здатність опиратися спокусам, здатність пройти оті випробування, про які їй спершу навіть говорити не можна…

Як складно все, як важко…

Яка важезна вина лежить на ній, Аріадні, на її земному жіночому тілі за те зло, яке вона заподіяла справі, за отой перерваний удруге за багато років ланцюг передачі місії від матері до дочки! Наче вона й не перша, наче й до неї траплялося таке, але вина важка. Спокутна, але важка. Вона покутує її оцим болем у серці, оцією стрілою, що зупиниться, коли стрілки опівночі ляжуть одна на одну. У цю хвилину вона повинна передати свою силу наступниці, оцій жінці, обраній з-поміж багатьох, жінці на ймення Ада.

Її виявилося зовсім неважко вмовити.

Як горіли очі, коли відчинилися двері будинку, і «все, що у ньому» набрало реального, матеріального змісту.

«Будинок і все, що у ньому». От він, ключ, яким відмикається серце нашої сучасниці. Будь-якої. А потім вона вже майже не слухає, які умови ставить володіння цим майном. Пані Аріадні не сподобалася неуважність кандидатки. Умови, поза виконанням яких все інше просто непосутнє, безглузде, неможливе, її цікавили мало. Вона схвально кивала головою — гаразд-гаразд, мовляв, як скажете, але очі бігали неспокійно по кімнаті — наче щось шукали чи знаходили і спалахували гострим, жарким вогнем, коли помічали чергову коштовну дрібничку. Жадібність, жадібність — от що було в цих очах. Якщо так, то гірким же стане розчарування…

Ада крокувала додому після отієї зустрічі і шукала якоїсь точки опертя, чогось такого, на чому можна було б затриматися думкою, щоб не злетіти у небо чи не провалитися під землю. Надто вже незвичайним, надто незвичайним стало все навколо. Виявляється, воно все таким і задумане, незвичайним, це місто, ця гора — чарівна чи зачарована. Чи зачаровуюча…

Жила тут, вчилася, і ніколи не замислювалась — а хто все це створив? Хто влаштував так мудро? Хто керував їхнім містом так, що всі світові катаклізми обходили його стороною, що навіть природа змінила свої вимоги до них, навіть пори року — не такі, як у навколишньому світі?

Тепер вона знала, хто. І знала, якою ціною.

Тепер вона сама могла стати тією, від кого все залежить.

Це не вкладалося у голові.

Вона може стати господинею цього міста.

Не мером, не головою держадміністрації. Не іншою вибраною людьми особою. Ні. Отією єдиною — обраною. Обраною. Порівняйте із — вибраною. Не те, правда, зовсім не те. Її ОБРАНО.

Значить, вона особлива.

І отримає особливу владу.

Хотілося сміятись. Ці чоловіки, ці люди, ці людці думають, що вони тут щось вирішують, чимось керують! Ха-ха-ха! Керуватиме тепер вона. Стільки років керувала фактично пані Аріадна, а тепер керуватиме вона.

Як там говорили — в її імені та по батькові закодоване її служіння. Тільки дочка Адама може виконати… Дочка Адама…

Вона не сказала, що батько її охрещений Петром, що він змінив ім’я згодом. Яке це має значення?

Мабуть, для них і хрещення не має значення, навпаки, краще б його не було. Недарма спитали, чи носить вона хрестик. Відьма не повинна носити хреста, це очевидно. А вона його й не носила ніколи, хіба задля прикраси.

Краще присісти отут, у парку навпроти міськради, і подумати, обміркувати спокійно все, що почула сьогодні…

Вона прийняла пропозицію. Відмовитися могла б хіба божевільна. Але умови… Цих умов так багато…

Перша — вона матиме якусь місію, яку повинна виконувати за будь-яких умов, за будь-яку ціну, інакше… Вона спитала — а що буде у випадку, коли трапиться якась помилка? Відповіли — нічого. Просто її служіння буде припинене, всі привілеї також, почнеться зворотний відлік (що воно таке, чого відлік, куди?), вона продовжуватиме жити як усі. Але станеться страшна катастрофа, якщо за сто одинадцять днів її місце не займе інша жінка, яка зможе виконувати все бездоганно.

Іще вона сказала, що дуже добре, що у неї є дочка, і що дочку звати Аліна. Якщо перший рік її служіння відбудеться вдало, вона зможе оселитися в будинку з дочкою і навчати Алінку справі служіння, а потім передати їй усі права. Й обов’язки також…

Але перший рік, власне, триста тридцять три дні, вона повинна прожити в будинку одна. Особлива умова — жоден чоловік, окрім Робі, не має права переступити поріг будинку. Такий чоловік ризикує життям, а вона — вигнанням. З раю — доповнила Ада сама для себе. Інакше, як раєм, цей будинок назвати не можна.

Ця пані Аріадна справді якась кумедна. Вона так серйозно оповідала їй про якісь несусвітні обов’язки, які доведеться виконувати, про книгу, яку доведеться вивчити чи не напам’ять, про особливу відповідальність, покладену на неї.

Ада ж бачила лише розкішний, ну, просто розкішний будинок, який виглядав майже новим, хоч усім було відомо — він збудований так давно, що ніхто вже й не пригадує, коли. Куди не повернешся, на що не кинеш оком — заворожує і просто приголомшує! Сходи — білий мармур, вкритий новісіньким перським килимом! Світ не бачив класти на сходи замість совіцької червоної доріжки із зеленими берегами отакий тонкий, справжньої ручної робот, килим. А у вітальні! Там килимовий ворс сантиметрів п’ять, не менше, ідеш, наче по перині! А меблі з мореного дуба! Вони ж вічні! А різьба! Трохи дивна, щоправда, з якимись кумедними і майже погрозливими у вишкірі головами не то тварин, не то фавнів, не то козлів з бородою і ріжками. Ну, стиль такий був у майстра. Так задумано. Зате оригінально і красиво. Якби ці меблі продати десь у Києві — ого-го скільки б дали!

Далі — вази. Вона не дуже розумілася на китайських династіях, але чула, що парні вази справжньої порцеляни і розпису коштують шалених грошей! А годинники! А безліч коштовних дрібничок на каміні, на поличках шафок, комодів! А персні на пальцях пані Аріадни! Не до труни ж їх класти, чесне слово! Побачить недобре око на похороні — розкопають могилу, бузувіри кляті!

А поховання зовсім скоро. Вона точно вказала дату. І сказала, коли прийти, о котрій годині. І знову пішки. Що за примхи?

Ну, мабуть, саме перед смертю вона відкриє їй решту таємниць. Покаже оту книгу, яку треба вивчити. Вивчить, немає проблем. Голова у неї не гірша, як в інших. Не гірша навіть як в Ярослава.

Ярослав. От тепер він у неї потанцює! Прибіжить як миленький! Проситиметься! Вона знає, як його привабити. Чим.

Гроші, гроші! От він, найнадійніший приворот! А гроші тепер у неї будуть. Скільки завгодно. Пані Аріадна одразу показала місце і навіть дозволила взяти все, що там було. Ада дістала із сумочки гроші, перелічила ще раз. Не могла повірити. Справжні! Казка, чудо. І вони не перетворилися на осіннє листя — от вони, звичайні українські гривні, нові, красиві… Чи є на світі щось красивіше, ніж нова грошова купюра? Чим іще можна милуватися так само довго, як оцими неймовірної краси папірцями, наділеними магічною силою перетворення на все, чого душа забажає…

Гроші… Гроші… Яка різниця, де їх отримувати — в касі за виконану роботу, з рук хворого за добре лікування чи з рук коханця за те, що ти є, за те, що ти жінка, за те, що в тобі є притаманне жінці і здатне перетворюватися на щастя? А що потрібно жінці для щастя? Гроші. Бо за них можна купити молодість — за нинішніх часів можна! Фігуру — можна! Навіть здоров’я з певними «але» можна! Були б гроші… Тоді буде все!

Яка різниця, звідки і за що їх отримувати? Можна просто виймати із шухляди.

Особлива, чарівна шухляда. Відчиняєш — там гроші. Саме стільки, скільки тобі зараз треба. Звідки вона знає, скільки треба — невідомо. Але більше не дасть. До наступного разу. Потім відчиняєш знову — знову гроші.

Ада не йняла віри. Але голубенькі папірці з портретом Лесі Українки, її улюбленої купюри, тішили око і пальці. Шовковий, найніжніший з усіх дотик!

Немає такої умови, якої б не виконала Ада для того, щоб «будинок, і все, що в ньому» опинився в її волі і владі! Разом із тією чарівною шухлядкою.

Тепер зрозуміло, чому так заможно, так безбідно живе пані Аріадна в ці часи всезагальної бідності. Ніколи ніде не працювала, пенсію отримує мінімальну, а утримує дім, живе, одягається, наче має пристойний прибуток. Тепер зрозуміло…

І Робі їй служить…

Стривайте, якщо не стане пані Аріадни, він служитиме її наступниці, а отже — мені! Серце спершу завмерло, а потім застукотіло часто-часто… О, із цим мужичком ми знайдемо спільну мову! І нехай собі маленький, і нехай кажуть — карлик. Дурниці. Кажуть ще й інше — у цього карлика… ну, цей… карл… Не Маркс, звісно, інший карл, отой, що у штанях, так він у Клари украв такі коралі… Ой-ой-ой… Думка про оцього не карликового карла змусила зашарітися.

Невже їй так пощастило? Невже вона зможе отримати це все — величезну владу, гроші, будинок, чоловіків, яких завгодно чоловіків — безліч, бо немає серед них таких, що встояли б перед жінкою, в якої стільки грошей.

Починається нове життя.

Завтра, завтра починається.

Завтра вона піде у дивовижний будинок, завтра оселиться там. Одна. І житиме там отак триста тридцять три дні. Лише після того можна привести туди дочку. Маму — не можна. Але ніхто їй не заважає влаштувати маму з найбільшим комфортом — давати скільки завгодно грошей, забезпечувати ліками, проводити з нею хоч би й увесь день, але умова — за п’ять хвилин до опівночі вона повинна бути вдома — і досвітанку. Одна ніч, проведена поза будинком — і угоду розірвано. Тоді її чекають страшні біди, а місто — загибель. Ну, це, мабуть, її лякають. Та й нічого страшного тут немає. Будинок як будинок, з усіма вигодами. Єдина проблема — доведеться відмовитися від чергувань. Але навіщо їй оті копійки за чергування, якщо в шухляді щоранку з’являються нові купюри, наче хтось їх друкує у підвалі.

До речі, треба перевірити гроші у банку — чи справжні? Бракувало іще втрапити в отаку халепу із фальшивими грошима!

А буде страшно — поїду я звідси, вельмишановна пані Аріадно, і не спіймаєте! Продам будинок, меблі, прикраси, за такі гроші купиш собі хату хоч у Києві, хоч на Гаваях! І не знайдете мене ні ви, ні Робі. А місто, якась вигадка про небезпеку — начхати мені на це все…

Ні, стривай, Адо, так не можна. Якщо домовилися, то домовилися. Облиш ці підленькі думоньки. Ти ж порядна, нормальна жінка. Угода є угода. Ну і що тут складного! Подумаєш — ночувати вдома! А зараз ти де ночуєш? Сидиш у хаті, як прикута, і без усяких умов. Тулитеся в одній кімнаті з дочкою, заважаєте одна одній. Як розкладеш на ніч диван — то хоч стрибай, пройти неможливо. Сваритеся без кінця, кому який серіал вмикати. Комп’ютер мала просить вже третій рік — і треба, розумієш, що треба, але ж знову — гроші…

Думаєш, звідки взяти копійку, щоб купити дитині якусь пристойну одежину. Думаєш, сушиш голову, де б заробити. Натякаєш хворим уже майже відкритим текстом, що час би розплатитися із лікарем. І навіть вже не червонієш при тому — звикла. І в жодній шухлядці, до речі, ані гривні, ані долара отак тобі просто, задля доброго дива, не з’явиться. А що без хлопа — так ти одна вже скільки років? Оті випадкові супутники ліжкових утіх — не до рахунку. Та ти вже й тепер виконуєш усі пункти угоди, без всякої оплати. Це анітрохи не важко!

Бесідуючи отак сама із собою, Ада перебирала в руках гроші — красиві, нові…

Не зогледілася, як чиясь брудна лапа вихопила купюри і, дихнувши застояним перегаром в обличчя, хтось маленький на зріст, кумедно перебираючи куцими ніжками, кинувся навтьоки, зате інша постать, що вигулькнула з-за кущів, почала воювати з нею за сумочку, яку Ада вже на тупому рефлексі тримала обіруч і тиснула до грудей.

— Віддай по-доброму, сука, віддай… — шипіло оте щось, що смерділо усіма каналізаціями світу, плюс піт, плюс чомусь парфуми.

Може, справді, віддати, бо ще стукне чимось по голові — і от вам угода про порятунок світу…

Усе це тривало, може, кілька секунд.

Так само нечутно, як нападники, виринули з-за кущів, а може, спустилися з хмари, а може, з літаючої тарілки марсіян, якісь постаті у джинсах і чорних футболках, що туго облягали накачані плечі.

Вона навіть не встигла до пуття злякатися.

— Адо Адамівно, як ви? З вами все гаразд? Вони вас не дуже налякали?

— Д-дякую… Н-наче жива… — Ада сиділа, моя прикута, не могла навіть підвестися.

— Я вам за що плачу такі шалені бабки? Щоб горобців рахували? Дідько вас забирай! Ви повинні працювати на випередження! Охоронці, бл…, хренові… Ця година вам не рахується! — Роберт Олександрович дозволив собі міцне словечко: — Чорт забирай, ну й бомжів розвелося у місті — просто якась напасть! Знаєте, пішла чутка про наш особливий клімат, от вони й сповзаються звідусіль, щоб погрітися. Не можна отак просто сидіти собі в парку, навіть у центрі міста, волоцюг довкола — натовп. А ви ще й гроші дістали… Краще не спокушати. І не випробовувати Долю.

Він так і вимовив це слово — з великої літери.

— Давайте, я проведу вас додому…

Прибігли охоронці, які наздоганяли бомжів.

— Ось гроші. Перерахуйте.

Ада чомусь гидувала тепер торкнутися до цих купюр, що після чіпких брудних лап стали нечистими. Скривилася.

— Перерахуйте самі, хлопці. А вранці обміняєте в банку на інші. Годиться, Адо?

Ада зітхнула. Так хотілося принести ці гроші додому сьогодні, вручити мамі, щоб уже завтра вона могла накупити в улюбленому супермаркеті всього, чого душенька забажає! Нічого, завтра теж буде день.

Ні. Завтра буде інший день. Завтра — останній день її свободи. Увечері вона повинна прийти на Панську вулицю. Одна. Пішки. І залишитися там на всю ніч. І потім — назавжди. Усвідомила — ця ніч — остання, яку вона проведе під одним дахом з рідною, коханою матінкою, з матір’ю, яка зробила для неї так багато, яка віддала їй усе своє життя. Не братові, а саме їй, Аді! Так само вона служить Аліні — також без вимог, без умов, без подяки. Служить — і щаслива цим. У матері треба вчитися, у матері!

— Ходімо, пані Адо. Я проведу вас.

— А ваша машина?

— На жаль, машиною не можна. Вам доведеться подолати весь цей шлях пішки. Якби дозволялося інакше, хіба я не підвіз би? І ми б уникли цього дурного нападу, який так перелякав вас. У-у, купа бовдурів, — озирнувся на охоронців, які крокували слідом, майже непомітні в темряві. — Завтра ви мусите так само пройти цю дорогу пішки. Це не так вже й далеко. Не намагайтеся упіймати таксі, нічого не вийде, — усміхнувся особливо, наче бачив наскрізь.

Ада подякувала нічній темряві, яка приховала фарбу, що залила її щоки. Так, учора вона справді майже порушила умову. Ну чого, розсудіть самі, пертися під гору пішки, якщо таксі так недорого коштує? Що це змінить? Чому так важливо, щоб вона йшла, саме йшла, а не їхала, як нормальна людина?

Так, вона хотіла узяти таксі. Але неймовірна річ — кожен, кого вона зупиняла, мав об’єктивну причину, щоб відмовитися. В одного зміна закінчується, в іншого — бензин. А третя машина, водія якої вона таки вмовила їхати, пообіцявши заплатити удвоє, заглухла, щойно вона сіла. Не хотіла заводитися, хоч плач. Водій і під капот зазирав, і штовхати пробував — не їде й квит. Довелося вийти. Авто негайно завелося.

Роберт Олександрович узяв її під руку. Дивна, дивна річ. Він дуже маленький на зріст, очі на рівні її сосків і дивиться так пильно не в очі, а туди, туди… Ой, вибачте… Ада відчула, що соски ствердли, наче хтось фізично, руками торкався її грудей. Низ живота знайомо облило жаром, так гаряче, аж перехопило подих. От вона, та легендарна сила його погляду. А вона думала — вигадують баби, мелють казна-що.

А він же нічого не сказав — просто узяв під руку і глянув. I от вам результат. Дорогу вони подолали майже мовчки. Власне, Робі говорив, він розповідав, застерігав, пояснював, повторюючи, власне, те, що вона вже чула від пані Аріадни. Вона мовчала і слухала його руку. Його пальці наче вели власну партію в оцій симфонії — вечір, тиша, низький чоловічий голос — і пальці, що ледь торкаються її руки з внутрішнього боку трохи вище ліктя… Невже там, саме там найактивніша її ерогенна зона? Чому ж тоді вона так гостро, так до затримки подиху глибоко відчуває його пальці, кожен найменший, найневинніший їх порух? Чи це якісь особливі руки? Чи особливі очі?

О, нехай! Нехай тепер діється що завгодно!

Чому він лише дивиться? Чому лише делікатно, кінчиками пальців торкається згину її ліктя? Через светр, через рукав плаща… Чому ж вона відчуває ці пальці так гостро, наче цвях у… у серці…

Вона знала тепер одне — я хочу тебе! Я готова задля тебе на все!

Іти пішки на Панську вулицю? На Щастигору? На Говерлу? Куди завгодно, пішки, навколішки повзти, аби лиш твої руки торкалися мене всюди, аби лиш твої очі розглядали у мені все, аби лише твоє тіло торкалося мого, аби лише ти, саме ти, проник у моє єство, аби залишився там назавжди…

— Завтра пані Аріадна розповість вам про все, чого не знаю навіть я. І з тієї ночі ви заміните її на місці хранительки вогню.

— Кого?

— Вона оберігає вогонь.

— Де?

— Про це знає кожен, хто народився у цьому місті.

— Але ж я народилася не тут… Ми з батьками приїхали… Тато працював тут…

— Я знаю. Це не важливо. Важливо тільки те, що розпочнеться завтра. Знайте, я буду завжди з вами, я оберігатиму вас. Жодна волосина не впаде з вашої… з вашого тіла. До речі, будь ласка, не зачіпайте жодної волосини… ні на голові, ні на ногах, на… на… ну, ви знаєте. Не фарбуйте, не голіть, не висмикуйте. Не можна.

Ада негайно відчула кожну волосину на ногах — який сором, який сором, він бачив, мабуть, її ноги, тому так говорить… Відчула кожну волосину на… на… там… Здавалося, волосся наче ворушиться, спричиняючи такий щем, таку невситиму жагу, таке шалене бажання…

Та що ж це таке з нею? Ніколи раніше не відчувала нічого подібного!

— І ще — ніяких чоловіків.

— Чоловіків? Ви про що?

— Я про секс. Я про те, що роблять чоловік і жінка в ліжку.

Робі підняв погляд, в якому горіла тисяча свічок, провів цим густим, гарячим, чорнішим за цю ніч без місяця поглядом по її вустах — ніби поцілував, по її грудях — ніби роздягнув і стиснув із ніжністю ведмедя, по її… Ада відчула, як гаряче і до сорому мокро стало між стегнами!

Та він знущається, цей чортів карлик!

До чого він її довів одним своїм поглядом!

— Я зрозуміла! Я піду!

Вона хотіла вирватися із цих ганебних тенет, таких соромно-солодких, аж падало небо, таких сороміцько-гарячих, що земля наближалася, вона хотіла… Хотіла його. Хотіла так, як жодного чоловіка в світі! Несамовито, із жагою тічної суки, до нестриму, до нестями!

— Зачекайте. Ще хвилину. Сьогодні ви можете розповісти матері дещо. Тільки те, що її стосується. Ви не можете піти з дому, не повідомивши родичів, це ж не по-людськи. Не хвилюйтеся, зайвого все одно не скажете. Не знаєте. І не зможете сказати.

Отак загадково він обірвав розмову. Кинув іще один погляд туди ж, де палали, майже розриваючись, соски, а груди, здавалося, збільшилися на два розміри… Кинув — запалив — пішов… Вона залишилася витлівати жагою, як недокурена, майже ціла сигарета. Сходила димом непогамованого, незнаного досі бажання… Гостро, майже боляче.

Мужика. Мужика. Будь-якого. Якого завгодно — великого, малого, старого. Не має значення. Хтось повинен негайно виконати оту чоловічу роботу, не має значення як! Здавалося, вона отримає три оргазми поспіль лише від одного дотику чоловічої плоті до її розпашілого, гарячого, непристойно мокрого лона, яке сходило соком бажання.

Він пішов. Залишилися його охоронці, які мали провести аж до дверей квартири. Боже, які мужики! Які плечі, які руки, які… Вона не може, не повинна, не має права дивитися…

Мабуть, ця угода не така вже й приємна, не така вже й легка… Легше терпіти біль, ніж оце переповнення кров’ю, цю скажену напругу, яка, здається, вибухне цієї ж хвилини.

— Хлопці, віддайте мені гроші.

— Але ж вони… брудні…

— Анітрохи. Гроші не пахнуть.

Вони потрібні їй сьогодні, зараз, ці купюри, ці документи, що підтверджують її правоту, її вибір.

Мама не спала. Вона ніколи не засинала, поки дочка не повернеться.

— Де ти була так довго? Я всі очі видивила, всі нерви витріпала…

Мама… Вона зрозуміє. А ось і головний аргумент:

— Мамо, ось…

По столу віялом лягли трішки зім’яті після контакту з брудною чіпкою лапою, трішки постраждалі, та цілі, справжні, з портретами великих письменників купюри.

— Господи, що це? Де ти взяла стільки грошей, Адочко? Знайшла? Вк… вкрала?

Останнє слово мати вимовила без тіні засудження, скоріш із захопленням.

— Ні. Я чесно заробила ці гроші. І зароблятиму ще. Якщо ти, звичайно, погодишся.

— Я? Погоджуся? За таку зарплату! Та що завгодно! Дитинко… Сподіваюся, це чесний бізнес? — посерйознішала маги, намагаючись приховати бодай задля годиться блиск очей і тремтіння рук, що перераховували уже втретє цю купу грошей. — Тобі платитимуть стільки щомісяця? Кожного місяця? — не йняла віри.

— Ні.

— Що — ні? — не зрозуміла мата. — Не щомісяця? Це… це квартальна премія? Нічого, і це добре!

— Ні, мамо, частіше…

— Щотижня? — мати відкинулася на спинку стільця. Руки затремтіли, очі заблищали і забігали, немовби вона вже стояла перед вітриною дорогого магазину. — Як тобі пощастило! Як тобі пощастило, дівчинко моя!

— Ні, мамо, я зможу отримувати стільки ж щодня… Але…

І Ада заходилася пояснювати, що саме їй доведеться робити, де жити, на яких умовах. Мати вдивлялася в очі Тараса Шевченка на стогривневій купюрі, вдивлялася так закохано, так замріяно, що майже не слухала, лиш мовчки кивала головою на кожне доччине слово.

— Звісно, Адочко. Так, Адочко, авжеж, Адочко… Ти залишиш мені ці гроші на господарські витрати? Тут вистачить на добрий міся… на тиждень, мабуть! — вирішила не економити.

Ада так і не зрозуміла — дійшло до матері, що від завтра вони житимуть з Аліночкою майже самі, чи вона киває просто за звичкою погоджуватись, чи під гіпнозом погляду геніальних письменників.

Обійшла квартиру. Мала, тісна навіть для них двох — матері й онуки. Нічого, все попереду, варто лиш почати. А потім все у них буде — і великий будинок, і коштовні прикраси, і одягу — всякого-розмаїтого.

Постелила собі на канапі. Востаннє. Востаннє! Якесь таке дивне слово. Ну і нехай, подумаєш. Велика біда — оця жалюгідна рипуча канапа! Вже зовсім скоро у неї буде інше ліжко — панське, майже царське! Вона спатиме на пухових перинах і під ковдрою з лебединого пуху.

На годиннику нацокало вже першу. Довгенько вона блукала, довго розмовляла. Довго розмірковувала. А вони не залишали її на самоті. Спостерігали, стежили. Охороняли. Це, мабуть, добре? Чи ні? Чи не дуже? Як воно, бути постійно під такою опікою? Безпечно. Можна не боятися всіляких волоцюг. Але якщо кожен твій крок під контролем — це теж не найкращий спосіб жити.

Аліночка спить, розкидала ручки по ковдрі. Волоссячко розпущене, розчесане на ніч. Така гарна дівчинка… Треба попередити, щоб не фарбувала волосся, щоб ніколи не фарбувала волосся. І не голила…

Звідки він знав, що вона саме сьогодні хотіла поголити ноги і все інше? Хто знає, як там карти ляжуть із цим Робі. Про всяк випадок хотілося бути готовою… А в нього, виявляється, інші вимоги.

Завтра, все розпочнеться завтра…

Завтра буде інше ліжко, пухова ковдра…

Але завтра, у цьому розкішному ліжку, під цією розкішною ковдрою помре вона, її попередниця, пані Аріадна… Як там сказав Робі? Охоронниця вогню? Якого вогню? Де? В каміні? Дурниці, звичайно. Але ж кожну жінку називають берегинею, охоронницею домашнього вогнища. Оце й усього, мабуть, а вона науявляла собі…

Завтра пані Аріадна помре.

Які дурниці! Звідки людина може знати час своєї смерті! Ну, погано з нею. Так, коли виписували з лікарні, виглядала геть зле. Але ж сьогодні анітрохи не схоже на те, що вона так серйозно хвора. Бадьора, гарно виглядає, навіть ніби помолодшала. Чи може людина, навіть така незвичайна як пані Аріадна, передбачити події? Навіть власну смерть? Це вже цілковита наукова фантастика.

Від думки, що доведеться бути присутньою при факті смерті людини, Аду трохи пересмикнуло і навіть почало морозити. Вона уникала цього, як тільки могла. Цей момент розлуки тіла з душею завжди видавався несподіваним, навіть якщо до цього довго готувалися і знали — дні полічені. Ада досить довго працювала кардіологом, і знала, що вирахувати оці полічені невідомо ким дні неможливо. Лічиш тиждень — а людина тягне місяць, відводиш місяць — а вона гасне за три дні. Лічити — в медицині справа невдячна. Не тут воно вирішується, кому скільки жити.

Але завтра пані Аріадна все ж помре. Це станеться, Ада передчувала.

Ну, що ж, доведеться заплатити отаку ціну за будинок. Люди платять більше. Скільки тисяч людей доглядають стареньких до смерті, скільки з них мріє про те, щоб це трапилося якнайскоріше. Для них смерть — довгождана подія.

А їй доведеться просто бути присутньою при останньому подиху хворої. Нічого екстраординарного. І все ж холод поза спиною ходив…

Розділ IX

Той, кому слова «офіційний захист» — не віддалена урочиста музика чужого свята, а відчуття сокири над власною головою, добре знає, що справа тут не в захисті своїх наукових переконань від злих опонентів — вони й не думають унікчемлювати наукові ідеї автора зараз, на останньому етапі, справа в інших, далеких від науки речах, основна з яких — організація бенкету після захисту, а також заповнення всіх необхідних паперів — ось вони, ті вовки, які боляче кусають дисертанта. Звісно, йдеться про того, хто справді «робить науку», а не про мішок грошей, з якого сиплеться зелена поживна травичка для кожного вовка, що зустрінеться дорогою дисертантці у червоному капелюшку. Ви скажете, що вовки трави не їдять? Іще як споживають! Ці вовки ковтають, не пережовуючи, зелененьку, шелестку, таку приємну на дотик травичку. Трава, мабуть, має якісь наркотичні властивості — пожувавши зелененький листочок (бажано з двома нуликами, і бажано не один), вовки стають сумирними, чемними, навіть послужливими і водять Червону Шапочку за ручку лісовими хащами, не забуваючи при тому згинатися по черговий жмуток трави.

Про цей останній крок ще два місяці тому Христина не наважувалася навіть думати — саме повна відсутність зеленкуватих папірців гальмувала її шлях до необхідного для продовження роботи на кафедрі ступеня кандидата медичних наук. Все було — і розум, і працелюбність, і бажання досліджувати, творити і відкривати, але брак грошей гальмував і дослідження — реактиви потрібно було купувати власним коштом, і публікацію матеріалів — за кожну статтю треба було платити, і, звісно, етапи захисту, та ще й у стольному граді Києві.

Звідки, яким дивом, якою молитвою наднесло їй цього чоловіка — втілення сили, опори, надійності? Яким випадком сталося їхнє знайомство? Ні, без чуда тут не обійшлося!

Він ішов завжди на кілька кроків попереду неї. Не на прогулянці, ні, тоді він тримався на півкроку позаду, щоб підтримувати її під руку. Та в житті, в усіх її, а тепер уже їхніх спільних справах, Ярослав виглядав криголамом, що безжально розтрощував кригу на її шляху, руйнував перепони, і їй залишалося лише пливти білим човником по чистій воді і ловити у вітрила попутний вітер його подиху. Усе тепер стало так просто!

Христина не жила — насолоджувалася кожним кроком, який ступала по землі. Ступала, майже її не торкаючись. Сірий асфальт під ногами укрився червоною доріжкою зіркового тріумфу — доля обрала її! Ні, це він, Ярослав, обрав її! Він кохає її! Вони одружаться.

Зразу стільки усього… Стільки вражень і стільки рішень — серйозних, виважених. Цей чоловік звик відповідати за кожне своє слово, і жодне з них не пускав на вітер. Розмова, яка докорінно змінила її життя, відбулася ще тоді, напровесні. Кажуть, так буває, що одна розмова змінює життя. А вона не вірила. Весь її життєвий досвід кричав, волав, голосив — не вір, так не буває, тебе обдурюють! Та як не вірити йому, Ярославові? Як не вірити, коли перший крок — під вінець, другий — до спільної хати. А лиш третій — до спільного ліжка!

— Я розумію, Христенко, ваші вагання — ви молода, красива, ні, неймовірно вродлива, — виправився, майже зашарівшись, професор, — я старший від вас мало не на півтора десятки років, у мене — дочка від першого шлюбу…

— А у мене — син, — нагадала Христина.

— Ваш син автоматично стає нашим, — не здавався Ярослав, — а от моя дочка — це не так просто, ця дівчинка росте серед таких жінок, що… Ну, про це потім. Учора я підписав усі папери на купівлю будинку. Тому я тепер не бездомний, а цілком поважний… домовласник! — знайшов потрібне слово. — І тепер можу запропонувати коханій жінці свою руку, серце, дах над головою і… і все, що потрібно для спільного життя!

— Але ж… — розпочала Христина, ведучи до того, що все це так несподівано.

Ярослав зрозумів по-своєму і навіть зблід — з його обличчя, що пашіло здоровим рум’янцем сільського парубка навіть тепер, через стільки років життя у місті, раптом відпливла кров.

— Я розумію… Ви не кохаєте мене… — проказав, немов вирок, звівши руку до чола і запустивши пальці в густого чорно-кучерявого чуба, ніби хотів вирвати його із коренем. — Як я про це не подумав? Мені здавалося… Але ж така вродлива жінка не може… Звісно, у вас хтось є!

— Нікого у мене немає, Ярославе Богдановичу, і я люблю вас. Кохаю. Так правильно. — Христина перехопила руку, щоб запобігти понівеченню розкішної професорової шевелюри. Її пальці сховалися в Ярославовій долоні і зникли, заарештовані на решту життя. — Я хотіла сказати, що не готова була до такої пропозиції. Отак зразу — і люблю, і заміж, і хата…

— Але ж я не хлопчик-третьокурсник, я не можу пропонувати жінці серйозні стосунки, подавати надії без серйозних намірів. Куди я вас мав би привести — в оці кімнатки? Це ж смішно! А хата є хата, там ростимуть наші діти.

Він намагався її переконувати, не розуміючи, якими смішними є в очах жінки його серйозні та вагомі аргументи. Які ці чоловіки хлопчиська, хоч би чуб і геть посивів!

Того вечора Миколка чекав на маму довше, ніж звичайно.

А мама ховала щасливі очі, не вірила, що це могло статися саме з нею…

Коли вирішальні слова були сказані, виявилося, що спільної роботи стало набагато більше, аніж було у кожного зокрема. Будинок, один із тих міні-замків із казок братів Грімм на Панській вулиці, потребував ремонту, і Ярослав хотів урахувати побажання Христини. Тому вийшло якось так, що вони почали купувати все разом, і скоро нескінченні шпалери, шпалери, шпалери злилися у одну довжелезну стрічку, що миготіла різними кольорами, оздоблювальна плитка, ванни та раковини, крани та ручки до дверей наче знущалися — спробуй вибери щось одне серед величезного різноманіття гарного, красивого, і ще красивішого!

Поряд із турботами ремонту довелося клопотатися справами захисту. Але зараз цей віз виявився зовсім не таким важким і непосильним, як раніше — на внутрішньому захисті і на попередньому зовнішньому. Якось непомітно Ярослав перебрав на себе основну вагу, залишивши Христині питомо жіноче — клопотатися кольором костюма, висотою каблука, довжиною спідниці. Так само невимушено вирішив узяти на себе клопоти із підготовкою пригощання після захисту.

— Цікава у вас спецрада! Все розписано, наче дисертант неодмінно повинен накривати стіл! До меню включно! А такого в правилах захисту немає.

— Звісно немає, в нашому житті багато чого в правилах немає, але ж прийнято, всі так роблять, — боронила навіть не спецраду, а себе саму Христина. Чи ж їй вирішувати, як воно має бути? Сотні людей до неї робили це, тисячі робитимуть після неї — канапки з ікрою, з червоною рибою, торти, кава. — У нас іще по-людськи — спиртного виставляти не треба, а в хірургів, кажуть, цілий бенкет!

— Скрізь добре, де нас нема. Не нам ламати традиції, — погодився Ярослав. — Звісно, накриємо стіл за всіма правилами.

Кому ж, як не йому, знати правила!

— Але… — розпочав якось не дуже впевнено, — але, Христинко, нікому на кафедрі не кажу, коли в тебе захист. Зітхай, мало не плач, мовляв, черга, раніше вересня не обіцяють. Коротше, всі повинні тобі співчувати і потирати руки за спиною, що ти не встигаєш.

— Потирати руки? — здивувалася. — А чому? Хіба люди настільки недоброзичливі?

— Ой, добра ти душа, Христинко! — обняв її за плечі Ярослав. — Звісно, добрих людей багато, але ніколи не вгадаєш, хто з них, добрих людей, копає тобі яму. Краще, щоб ніхто не знав. Особливо ця ваша, Ера Ерастівна.

Христині кортіло спитати, чому ж саме Ера, така доброзичлива, така приємна у спілкуванні жінка не повинна знати подробиць, до яких вона ласа значно більше, ніж усі інші.. Та Ярослав допоміг:

— Христинко, пригадуєш, саме перед попереднім захистом у вас на кафедрі зник журнал лабораторних досліджень? Скільки ви його шукали, а потім він дивовижним чином з’явився, коли вже завели новий і цей став непотрібним?

Ця детективна історія завдала працівникам кафедри чимало клопоту, особливо тим, хто не надто ретельно ставився до своєї наукової роботи і не переписував у свій особистий журнал результати досліджень вчасно. Акуратна до педантичності Христина все робила того самого дня, тому для неї ця згуба особливого значення не мала, зате іншим, зокрема Ірині Олександрівні, яка закінчувала докторську, та Оксані Олегівні, яка докторську щойно розпочинала, довелося пережити неприємні дні — хіба жарти, коли зникають результати багатомісячної роботи? Зате потім, після попереднього захисту Христини, журнал опинився на місці, саме там, де його сто разів шукали. Звісно, чиясь рука, причому своя, з кафедри, попрацювала над цим зникненням.

А ще — просто перед захистом, за кілька хвилин до доповіді, Христинку покликали до телефону. Виклик виявився помилковим, зате зник текст доповіді — мов корова язиком злизала. Христина цього майже не помітила — знала текст напам’ять, шпаргалки не потребувала. І навіть уваги не звернула. Та уважна до таких штук Ірина Олександрівна миттю вичислила, хто б міг цю дрібну капость учинити.

— Ера, більше нікому!

— Та що ви, Ірино Олександрівно! — замахала руками Христина, не ймучи віри. — Навіщо це їй? Вона ж сама — доктор наук, щойно захистилася, от-от стане професором, що їй до того, як мине мій захист?

— Яка ж ви наївна, Христино! — засміялася тоді Ірина Олександрівна, яка, здавалося, знала все про всіх і до того ж уміла аналізувати отриману інформацію зі швидкістю та точністю комп’ютера, і ніколи не помилялася у прогнозах.

Ірина Олександрівна працювала на кафедрі не так давно, але швидко встигла перезнайомитися з людьми, зрозуміти вагову категорію кожного і заявити про вагу власної позиції — з нею рахувалися навіть завідувач кафедри і головний лікар пологового будинку, який не любив схилятися перед авторитетами, треба було довгенько з ними попрацювати, щоб заслужити повагу. Вони одразу заприязнилися із Христиною, Ірина Олександрівна, досвідчений лікар, узяла аспірантку під свою опіку, допомагала їй із дисертацією, бо сама готувалася до захисту докторської і перебувала в курсі усіх нових вимог і течій щодо паперового різноманіття, яким щораз більше обростали, немов їжаки голками, наукові роботи.

— Навіщо Ері Ерастівні провал вашого захисту, Христино? Ви особисто її і справді не цікавите — одним кандидатом більше, одним менше — яка різниця. А хто ваш керівник? Професор Галічевський? Завідувач кафедри? От під нього вона й копає! Провалиться його дисертантка — керівнику вели-и-кий мінус! Це, знаєте, скандал! А тут вона, свіжоспечений професор, на підході — готова до завідування кафедрою!

— Але ж текст доповіді! Як можна таким чином провалити захист? — не виходила з дива Христина.

— Вас дивує? То згадайте захист самої Ери — не так давно було. Якби хтось забрав у неї шпаргалку, з якої вона читала доповідь, сумніваюсь, що ми почули б хоч два-три логічно пов’язаних речення. Вона без папірця слова сказати не може. Думає, що й інші так само. Кожен міряє по собі.

— А як же тоді вона відповідала на запитання? — ще трохи хотіла поопиратися захисниця української медичної науки, та пригадала свій же подив з того приводу, що не лише доповідь, а й відповіді читалися також ніби зі шпаргалки — надто завченими були.

— Запитання — концерт на замовлення! — посміхнулася Ірина Олександрівна.

Христині довелося тільки зітхнути й погодитися. І здивуватися.

— А не дивує, що з кафедрального комп’ютера дивним чином зник текст вашої дисертації? — продовжувала Ірина Олександрівна.

Знову довелося зітхнути й погодитися. Тим паче, що саме ця диверсія, спрямована на шкоду, мало не на повний розгром, виявилася тим місточком, який поєднав їх з Ярославом! Як вона тоді плакала-ридала — це ж не жарти, це величезна праця! Кілька розділів мала на дискетах, а решту — хоч набирай по новій! Скільки праці, скільки часу! Добрі люди порадили звернутися до професора Привроцького. Він щось помудрував із вінчестером їхнього компа — і відновив знищений чиєюсь «доброзичливою» рукою текст. Ні, він тричі геній — і медичний, і науковий, та ще й комп’ютерний! Готова була йому руки цілувати на радощах, а вийшло навпаки. Справді дивно — щоразу, як хтось хоче завдати їй шкоди та клопоту, з’являється людина, яка допомагає. І щоразу зло обертається добром. Не сталося б біди — не знати їй Ярослава!

От і тепер — які клопоти обсідали її нещасну голівоньку із тим захистом! А з’явився в її житті Ярослав — і все стало так добре…

І все стало так дивно — виявляється, є люди, яким упоперек серця чуже щастя, які мають задоволення від того, щоб завдати комусь прикрощів, не цураються дрібних і не дрібних капостей. Чомусь навіть вона, Христина, маленька, беззахисна, повна доброзичливості до кожного і добра для всього світу жінка комусь заважає, комусь перейшла дорогу, пересиділа комусь місце. І не таке вже зручне оте місце аспірантки. Стільком треба догодити, усюди встигнути, кожному посміхнутися, перед кожним зігнутися. Слава Богу, що вона не така висока на зріст, як інші! Легше кланятися. І гордощів не навчена з дитинства. До праці привчена. Здається, незамінний працівник будь-де! Аж ні, виявляється, і в неї є вороги і недоброзичливці.

— Я зрозуміла, Ярославе… — Їй так хотілося додати «Богдановичу». — Справді, чим менше людей знає, тим спокійніше.

Про те, що захист відбувся, кафедра дізналася вже на стадії поздоровлень. Дисертантка накрила стіл — тепер це було неважко. Бо все необхідне закупив Ярослав, а приготувати — улюблена справа Христини. Канапки, салати — кращих і в ресторані не подадуть, а її торти славилися на весь інститут — спеціально замовляли на захисти та дні народження. Навіть доцент Ера Ерастівна Худозад замовила торт з полуницями на свій захист. Не сказала тільки, де взяти продукти й оті самі полуниці у місяці грудні!

— Христиночко, спечеш мені на апробацію тортика? Отакого, як на день народження, з полуничками? Тобі ж не важко, люба, а твої тортики весь інститут знає!

Даремно чекала Христина продуктів чи бодай грошей на масло, яйця, сметану — такого торта із будь-чого не спечеш! Та Ера Ерастівна наче забула про те, що аспірантка не тримає вдома корову, а тим паче — оранжерею для вирощування посеред зими екзотичних фруктів, лиш нагадувала — не підведи! Одна справа — торт із полуницями у червні, інша — під Новий рік! Довелося позичити грошей в Ірини Олександрівни та й купити в супермаркеті величезні, красиві, але такі дорогі взимку полуниці! Зате охів та ахів було:

— Ой, наша Ера Ерастівна — неперевершена господиня! Який торт! Що на смак — пуховий, невагомий, що на вигляд — гора крему і желе з полуницями і майже немає тіста! Полуниці у грудні — так пікантно! Майже казка про дванадцять місяців! Поділіться рецептом!

Ера із незворушним виглядом приймала вітання не так із захистом, як із тортом, який справді вдався на славу. А Христині відвели роль Попелюшки — подавай, принось, прибереш потім.

— Тут кілька канапок залишилося, гості не доїли, кілька шматочків ковбаси, можеш взяти малому, — милостиво дозволила після того, як всі розійшлися, Ера.

Вона трохи випила під час неофіційної частини, обличчя пашіло, язик повертався не дуже певно.

— Ти ж не ображаєшся на мене через торт, правда, Христе? Я й сама добре печу, але із тим захистом… Хіба все встигнеш? Нічого, от стану я завкафедрою, за все тобі віддячу. Мені свої люди потрібні! Будеш у мене старшим лаборантом!

Ірина Олександрівна із Христиною перезирнулися — чому це лаборантом? Після аспірантури — лаборантом?

— Дуже добра робота, спокійна. Тортики будеш пекти, чай подавати професорові. Ти ж із дисертацією до кінця аспірантури не встигаєш, правда? А на місце асистента у мене вже своя людина є…

З п’яних очей Ера верзла таке, чого ніколи б не сказала тверезою, от-таки істина — що в тверезого на умі, то в п’яного на язиці. Похитувалася, Христина з Іриною Олександрівною ледве довели її до таксі. Ледве дали собі раду — Ера Ерастівна Худозад вже перейшла рубіж центнера і продовжувала дивувати публіку темпами зростання нижньої частини тіла, яка стала настільки непропорційно широкою, що фігура нагадувала грушу — вгорі маленька голівка із коротким, підстриженим під хлопчика волоссям, вузькі плечі, маленькі груди, зате внизу — попа настільки розкішних розмірів, що це було вже для гурманів і особливо талановитих кравців. Народ шепотівся поза спиною — прізвище винне, треба змінити на Товстозад, хіба тоді почне худнути. Ірина Олександрівна спеціально залишилася, щоб припильнувати Еру — одного разу вже таке було, що після пригощання, перебравши алкоголю, вона сіла собі в куточку в коридорі, та й заснула. І лише голосне хропіння допомогло відшукати згубу, коли чоловік кинувся по свою «професорку», як її називали в сім’ї, так і не дочекавшись дружини в машині.

— Я сама, не зачіпайте тарілок, Ірино Олександрівно, — кинулася прибирати стіл з недоїдками Христина. — Вона мене для того й запросила — спочатку приготуй, потім прибери. А гонорар — кілька канапок малому…

— А я що, принцеса, розсиплюся? — закасала рукави модної блузки Ірина, яка не цуралася будь-якої роботи. — І чого ти їй служиш, Христинко?

— Вона стільки для мене зробила! Влаштувала в аспірантуру!

— Влаштувала? Навіть і не думала. Тебе прийняли, бо ти відмінно вчилася і мала наукові розробки. А Ера всім розповідає, як вона ходила до ректора, як просила. Це у неї такий спосіб набрати штат прислуги.

— Але ж її чоловік і справді — добрий друг ректора. А Ера Ерастівна — подруга його дружини.

— Ой, свята простота, — зітхнула Ірина Олександрівна, згортаючи зі столу одноразовий посуд у великий пакет для сміття. — Її послухати — так вона усім нам — рідна мати, благодійний фонд імені Ери Худозад. А насправді — пильнує тільки себе і копає під Галічевського.

— Ну, він теж — не подарунок, — зітхнула Христина.

Ірина Олександрівна не заперечувала — ой, не подарунок!

Розділ X

Ні, люди, безумовно, щасливіші. І їхній Бог, безумовно, милосердніший. Він не дає їм права знати точного часу. І тому завжди залишається надія.

Вони нарікають, вони намагаються будь-що підняти завісу над таїною таїн, а чи варто?

Знати, знати — от у чім розпач…

Знати…

День, година, все точно, все так і станеться, вона сама увімкнула цей механізм відліку.

Стрілки іноді наче завмирали, заглядаючи їй в очі — а може, зупинитися? Стрілки не були налаштовані вороже, вони просто знали свій обов’язок. Обов’язок — от воно, те слово, якому підкорялося ці довгі-довгі роки, ці десяти- чи столітні відтинки, які здавалися такими незліченно довгими, якщо брати за еталон людське життя, і виявилися однаково конечними, однаково скінченними, однаково завершеними, завершальними… І яким би довгим не видавалося життя, як жаль переходити зі світу світла по той бік. Як шкода, навіть коли знаєш, що тебе чекає ТАМ. Не страшно, а шкода… Та ще й у цей такий особливий, такий звабливий час цвітіння…

А стрілка не зупиниться…

Ці періоди зміни служінь — які раптові, які небезпечні…

Як добре Він усе запрограмував, як мудро.

Вони необхідні одне одному — Він не може жити без неї, а вона гине, втрачає силу до життя без нього. Все так просто. Треба тільки дотримуватися, чітко дотримуватися вимог, треба лише читати «Книгу мудрості». Не думати, не намагатися вирішувати самостійно, а просто читати і виконувати те, що в ній написано. І жити. Щасливо, радісно, отримуючи від життя всі задоволення.

Є, звісно, певні обмеження, які не кожному подобаються, але це справедливо — отримуючи так багато, обмежувати себе у чомусь незначному. Пані Аріадна так звикла до цього життя, що навіть не помічала деяких особливостей його стилю. Більше того, ніхто не помічав. Хіба шепотілися баби-плетухи, що не ходить до церкви. Найкраще було за совітів — ніхто не ходив — і вона поміж ними, як усі.

Єдине, що було направду важко — жити одній, не мати сім’ї.

Це було правильно, адже сім’я, любов, діти — усе минуще. Усе тимчасове, усе має жити за загальними людськими законами. А вона стоїть поза ними. Її час на землі вимірює інший годинник, заведений його рукою.

І сьогодні він зупиниться. Рівно опівночі.

Це добре і правильно — вона надто стомилася. Людям легше — їхнє життя коротше, вони не встигають стомитися по-справжньому. Вони не знають свого віку, іноді їхній годинник зупиняється раптово, неочікувано — і в цьому їхнє щастя, їхня перевага.

Такий довгий вік, стільки подій, стільки людей пройшло попід цими вікнами, стільки нового з’явилося… Вона легко сприймала і приймала нове. Облаштовувала своє житло відповідно до вимог часу — серед перших мешканців провела електрику, поставила телефон, водогін, ванну. На кухні все, як належить в Європі — плита, гаряча вода, побутова техніка — це обов’язки Робі, і він їх виконував справно — щойно розрекламують якийсь «Ноу фрост» — і він уже морозить продукти. І пральна машина, і мікрохвильова піч. І телевізор. От лише однієї умови слід було дотримуватися — жодної техніки на другому поверсі. А на третьому — навіть електрики. Бібліотека при свічках, як у давнину. Втім, майже всі книжки можна виносити і читати де завгодно — в спальні, на балконі, на веранді, на подвір’ї. Заборонено виносити лише книги з полиці безсмертних. Та пані Аріадна не відчувала особливої необхідності спілкуватися з ними зараз. Колись, в перші роки вона відчувала потребу у підтримці цих постатей, особливо одного з них, але зараз несла свій тягар сама, навіть не особливо його відчуваючи.

Дивне відчуття — все, що вона робить сьогодні — востаннє. Востаннє. Зовсім востаннє в її житті.

За звичкою зазирнула в холодильник — там якийсь новий сирковий десерт. Це Робі постарався чи ота дівчина, яку він приведе сьогодні? Вона служитиме вже новій господині. Кажуть, досвідчена, довго працювала в Неаполі. А зараз Робі викликав її сюди, в їхнє місто. І з ним погодилися. Важливість Прикарпатська та його долі для розвитку історії Європи очевидна, це їм навіть не Неаполь. І вже хто-хто, а ВОНИ це чудово розуміють.

З’їсти цей десерт чи не треба? Вмирати краще голодною чи після доброї вечері? Може, краще випити трохи вина, їхнього, фірмового? Додає сили. А навіщо їй сила, щоб умерти? Чи потрібна все ж?

Щасливі люди, вони це якось уміють самі, не треба готуватися, думати, уявляти, як це воно — умерти, та ще й точно у визначений час. А якщо вона не встигне?

Дивне відчуття — повного фізичного та душевного комфорту. Сили, рівноваги. Вона може пройти на Щастигору та назад хоч сто разів не задихуючись і не втомлюючись. А останніми роками це бувало так важко… От вона, чарівна дія еліптину, пташиного еліксиру, відомого лише обраним засобу. Трішечки пір’я синього птаха, стільки ж — попелу фенікса, один гран подрібненого кутнього зуба дракона (він уже зовсім закінчується, лише на одну дозу залишилося, а де дістати?), трішки куркуми та отієї травички, що продається нині у кожному супермаркеті. І зовсім не складна техніка приготування. Діє рівно сім днів. Повертає силу, молодості, щоправда, ні, але це не важливо — вона змогла виконати ритуал портаменто. З дотриманням усіх правил, як завжди. ВІН залишився задоволений, акцепто відбулося. Значить, наступні сто десять днів усе буде гаразд. А от наступне портаменто повинна виконати Ада.

Та чи виконає? Чи зробить усе так, як потрібно, щоб господар прийняв і схвально посміхнувся? Сумнів — от як називалося почуття, яке не давало спокійно піти у спальню і спокійно чекати.

Так, усіх вимог дотримано. Так, зовні усе гаразд, але люди зараз інші, як їм вірити? За гроші вони ладні на все, але горить, горить в очах отой вогник готовності до обману! Гадають, сучасні машини, телевізори, копм… комп… ну й слово, не вимовиш… ну, ці сучасні штучки дозволять утекти, сховатися, викрасти? Анітрохи. Слід їй про це сказати — він охороняє сам себе, охороняє надійніше, ніж будь-які хлопці у чорних штанах, яких так багато розвелося поблизу кожного, хто має якісь копійки. Хай знає перед тим, як… А може, хай сама переконається? Це допоможе краще за будь-які слова.

Сумнів, сумнів, сумнів… Не в надійні руки залишає вона справу, в чужі. А винна сама. Вина її тяжка і неспокутна. Закони їхньої праці невблаганні — схибити не можна. Ціна одного кроку убік — життя. Цей крок вона зробила багато років назад, такого ж чудового весняного дня.

Побачити, побачити його наостанок…

Пані Аріадна вийшла на балкон.

Чудова штука цей еліптин! Анітрохи не болять суглоби, немає отієї слабкості, запаморочень. От іще б поглянути, як зачіска? Чи не треба? Хіба не однаково, з якою зачіскою умирати?

З балкона чудово видно садибу Смереканичів. І улюблену Романову лаву. В цей час він зазвичай полюбляє читати газети, розклавши їх на широкому пеньку-столі.

Який красивий навіть тепер, у свої сиві чоловічі літа! Який незбагненно вродливий! Ці витончені риси обличчя, цей мудрий погляд сірих, світлих очей. Ці вуста, які все життя цілувала інша. Цілували інші, так буде правильно. Їх було всього дві, отих інших, але серед них не було її, Аріадни. Молодої, вродливої, вічної, всесильної. А він залишився вірним дружині.

Та, мабуть, знав чи здогадувався про її роль у своєму житті. Не може бути, щоб не знав. Бо вона, саме вона рятувала його, допомагала, витягала з того світу. Обдурювала задля його порятунку. Ні, краще, вводила в оману. Так краще. Насилати оману — мистецтво, яким володіє кожна пристойна відьма. А вже пані Аріадна — у найвищій мірі. Вона незримо стежила за ним, підкладала руки у важку хвилину, перехоплювала молитви і прохання і виконувала їх сама. А він дякував не їй.

Знає чи ні?

Відчув її погляд.

— Доброго дня! Як здоров’ячко, сусідко? — гречно гукнув з того боку вулиці, помахав рукою.

Ну, от і все, тепер можна… Попрощалася.

Ще віддати останні розпорядження Анні, новій служниці. Добре, що вони прислали жінку на ім’я Анна, звичайне і для українського вуха. Ту, що була перед нею, звали Анардою, і це спричиняло безліч неприємностей і викликало безліч запитань. Служниця не може сидіти вдома, її робота — ринок, крамниці, супермаркети, пошта, плата за газ, телефон — вона повинна спілкуватися з людьми, знайомитися, називати нормальне, людське, приємне ймення, після якого наступним запитанням не буде — а звідки ви? А хто це вас так дивовижно назвав? Подумали, подбали й про це.

Ще потрібно нагадати Робі про таку маленьку побутову дрібницю — розпустити містом чутку, що Ада виявилася далекою родичкою пані Аріадни, тому після її смерті мешкатиме в будинку. Про документи, оформлення, інші формальності подбає Роберт. А її справа — чергова омана, щоб нікому не видавалося дивним. Це вже зроблено. Мешканці міста навіть не здогадуються, що вже вдихнули бодай молекулу рожевого диму, щопіднявся над Щастигорою в момент акцепто. Вдихнули й оману…

Під час кожного портаменто вона приносить не лише потрібне господареві. До складу рецепто — складної суміші — іноді включаються додаткові компоненти, про які просять її деякі утаємничені. Зазвичай керівниками міста стають саме вони, саме ті, хто просить, і кому відкривається таємниця вулкано-феліче. Вони знають, як використовувати цю зброю масового впливу — дим, що піднімається із жерла і здається таким невинним, таким звичайним, таким приємним навіть. Господар відкриває таємниці лише обраним. І вони знають — у скрутну годину треба звернутися до пані Аріадни, попросити її. ПОПРОСИТИ. Добре попросити, в особливий спосіб. І вона додасть до чергового рецепто відповідну траву. І трава підніметься димом. І люди вдихнуть. І стануть тихими, сумирними, терплячими, спокійними, покірними, наче вівці. Саме такими легко керувати. А за особливу плату можна додати трішки страх-трави. І тоді вони БОЯТИМУТЬСЯ… І з таким стадом можна виробляти все, що завгодно…

Єдина проблема — ті, що приїхали. Ті, що не вдихнули вчасно чарівного диму.

А ще — є люди, на яких цей дим не діє. Їх обмаль — одиниці. Але вони можуть часом спричинити неприємності. Бувало таке. Для них існують особливі методи впливу. Але це вже непотрібне, зайве. Тепер це вже справа Ади. О, їй сподобається такий спосіб впливу на людей. Аріадні самій подобалося колись, у перші сто років…

Про цю особливість Прикарпатська довідалися вже й політики. Деякі, особливо наближені. І вони зрозуміли — таким чином можна досягати результату, необхідного їм на оцих… як їх… виборах. Навіть вона сама ходила на ці їхні виборчі дільниці і навіть опускала довгий папірець у скриньку — спершу обтягнуту червоним, потім картонну. Кажуть, скоро їх виготовлятимуть із прозорого пластику. Не могла не робити цього — адже вона громадянка країни! Має паспорт і всі інші документи, які засвідчують все, що завгодно, окрім правдивої інформації про її особу.

За радянських часів не ходити на вибори означало записати себе до ворогів влади, а навіщо їй це? Вона чудово ладнала з будь-яким ладом та соціальною формацією. Знала — рано чи пізно вони прийдуть до неї і попросять!

А тепер вибори стали іншими — папірець довгий, на ньому перелічено десятки прізвищ. Ну то й що? Ці люди просто якісь смішні та ненормальні! Вірять, що таким чином можна щось змінити! Пишаються власним впливом на події. І їх у цьому переконують сто разів на день. А все вже давно запрограмовано, вирішено, записано. Навіть те, в якому віконечку вони нібито власноруч і вчасною волею поставлять оту свою закарлючку, їм тільки здається, що вони висловлюють цим власну волю. А воля вже давно нав’язана…

Такий спосіб впливу — найефективніший з усіх. І ним користуються вже не тільки в Прикарпатську.

І вони просять, політики. Щоправда, звертаються не на пряму, а через Робі. І платять йому. Але пані Аріадна вже давно не звертає увагу на такі дрібниці. Робі чудово виконує свої обов’язки, і його праця варта будь-якої винагороди. Без нього вона, мабуть, не змогла б прилаштуватися до так званих «нових реалій». І молодші від неї втрачали ґрунт під ногами…

А сьогодні Роберт повинен виконати особливе завдання, таке трапляється не щороку і навіть не щостоліття. Обряд смерті та поховання. Планувати власний похорон — це не дуже весело, але дуже важливо. Гідно виконати всі обов’язки і гідно піти — надзавдання. І не просто гідно, а правильно. Щоб потім не повертатись. Будинок з привидами — це занадто навіть для Прикарпатська.

Пані Аріадна обійшла кімнати. Повільно, торкаючись часом до особливо дорогих дрібничок. З кожною стільки пов’язано…

Так дивно почуватися молодою і такою сильною! Останні роки, коли вона почала старіти, по-людськи старіти і втрачати сили, були важкими. Ні, еліптин — справді чудова штука. Шкода, що порошок з кутнього зуба дракона майже закінчується… Де їх шукати нині, драконів? Увімкнеш телевізор — хоч греблю гати, а зуб? Зуба не знайдеш…

Біля ганку зупинилася машина. Навіть не одна, а дві. Друга, зовсім нова, невеличка, симпатична рожева машинка — це для Ади.

— Робі, в гараж її, отуди… Гарну машинку купив, помітну.

— Гадаю, їй сподобається. Принаймні ні в кого в місті такої немає!

— Молодчина, Робі, постарався. Послухай, у мене є прохання…

— Я весь увага! Ви ж знаєте, ваші прохання — закон!

— Будь ласка, не надто навантажуй її оцими твоїми штучками… Ну, ти знаєш… Я відчуваю, вона може не витримати. Слабка жінка…

— Але ж у цьому і полягає моя робота! Ініціація і фуоко сервізіо — от моє основне завдання!

— Але ж і ти знаєш, що кожну роботу можна виконувати по-різному… Вогонь може бути різної температури. Я прошу.

Роберт схилив голову на знак покори.

— Гаразд. Все буде в рамках ритуалу, не більше. Сподіваюся, коли прийде час, вона вже зрозуміє суть служіння і підготується.

— Робі, є велика різниця… Вона — дочка звичайного земного чоловіка, якого тільки нарекли Адамом, а я — Його дочка. І до мене всього лише раз гварда маджора була не Його дочкою.

— Але ж вона спершу буде лише гварда мінора…

— Так, звичайно, маджора — лише після акцепто магно, але ж я не зовсім певна у ній… Якби вона знала, скільки всього залежить від її правильної поведінки, від суворого дотримання правил, від кожної сторінки «Книги мудрості»!

Робі зітхнув. Розумів, скільки всього звалиться вже завтра на його плечі. Нову гварду доведеться буквально водити за ручку. І перші кроки будуть нелегкими, особливо з огляду на його особливі функції, які він повинен виконувати і ніхто, ніщо, навіть прохання пані Аріадни не може цілком усунути його від виконання обов’язку. Вона й саме це розуміє. Фуоко сервізіо — це те, що він робить вже багато років раз на сто десять днів. Це — середня служба. Раз на триста тридцять три — велика. Раз на шістсот шістдесят шість — Фуоко грандіозно, особлива, спеціальна. А мала служба — щодня. Він звик до неї, вона увійшла в його плоть і кров, він має особливі повноваження і можливості. За таку службу половина чоловіків світу віддала б половину життя — аби іншу прожити так, як він. Але це — особлива ласка за особливі заслуги. Це — чоловічий бік служіння. І не жінкам, навіть таким, як пані Аріадна, це змінювати.

Останні роки його служби були нецікавими. Після отого скандального проколу в своїй кар’єрі пані Аріадна отримала пробачення господаря. Але для того, щоб ніколи не повторилося щось подібне, вона приготувала особливе вино — корпорі морто — і все, тіло її почало повільно, дуже повільно, значно повільніше за інших людей, старіти, але плотські бажання померли одразу. Жоден фуоко аморе не здатен був відтоді спокусити чи запалити її. Смерть. Смерть тіла… Вона жила тільки силою духу. А тепер і ця сила вичерпалася.

Його ритуал очищення вогнем перед приношенням став нудним і нецікавим. Та й тіло старої, хай пробачить йому велика й прекрасна пані Аріадна, жінки не спокушає навіть такого, як він. Це зараз, перед смертю, під дією еліпсину, вона повернула собі частину колишньої привабливості, але ж це тимчасово. І час закінчується сьогодні опівночі. Ох, і роботи ж у нього сьогодні! Зовсім закинув бізнес. Не з’являвся у своїх супермаркетах уже понад тиждень. І потім, мабуть, часу більше не стане.

Цієї ночі він повинен… Навіть йому, з його досвідом, стало моторошно. Але це необхідно. А завтра — всі формальності, пов’язані із реєстрацією смерті, такі ж, як з кожною людиною. Вона передбачила і це. Всілякі ритуальні штучки привезе Колян, він все робить на рахунок два, навіть до трьох рахувати не треба, а для нього, шановного Роберта Олександровича — на раз! Звісно, прийдуть люди. Тому з фуоко морте доведеться зачекати — вони повинні побачити, переконатися. Ой, ці церемонії… Але така робота.

І не щодня таке трапляється — Аріадна не просто відьма, не просто охоронниця, вона — гварда маджора беніссіма грандесса! Такі титули просто так не роздають, їх треба заслужити. Тому гостей очікується чимало. Але запрошення — це вже справа господаря.

— Котра година, Робі? Чи скоро…

— Скоро. Вона вже, мабуть, неподалік.

Котра година… Вона питає його, наче сама не може подивитися на годинник. Мабуть, навіть маджора беніссіма не звільняється цілком від страху. Ці стрілки, які ось-ось зійдуться у смертельному поцілунку, стрілки, які от-от ляжуть одна на одну і зупиняться — видовище не для слабодухих. І навіть сильні духом не завжди можуть витримати… Наче палець смерті…

Стук у двері.

— Анно, відчини! Це вона. Точна. Добра ознака. І всю дорогу пройшла пішки. Цього разу навіть не спробувала знайти машину.

— Я пояснив трішки, — усміхнувся Робі.

Ада стояла на порозі вітальні у звичайній своїй робочій сукні, мабуть, не встигла переодягнутися після роботи.

— Дотторе Ада. Кандидате, — церемонно доповіла про відвідувачку Анна, несказанно здивувавши Аду.

Дотторе, кандидате… Звідки їй відомо, що вона — кандидат медичних наук? Це має якесь значення тут, у цьому будинку, повному скарбів. Хто ця жінка? Минулого разу її тут не було.

— Я рада, що ви прийшли точно на призначену годину, — схилила голову на знак привітання пані Аріадна. — У нас не так багато часу, а стільки потрібно розповісти. Ви повинні запам’ятати кожне моє слово, це надзвичайно важливо. Отож, спершу — екскурсія по вашому новому будинку. Почувайтеся тут господинею, все, що тут є, належить йому. І вам, поки ви тут живете і точно виконуєте свої, зовсім необтяжливі, до речі, обов’язки. Перший поверх — тут велика вітальня, мала вітальня — з телевізором, відео і всім, що так люблять сучасні жінки. Хочу попередити одразу — на другому поверсі телевізор встановлювати не можна. Така умова.

— А де спальня?

— Спальня — на другому поверсі.

— Шкода, — засмутилася Ада. — Я так люблю дивитися телевізор перед сном…

— Дуже шкідливо. Перед сном краще почитати.

— Читати? Читати я люблю не дуже… Надто стомлююся на роботі, — спробувала виправдатися.

— До цього ви швидко звикнете. Тут — ще одна кімната…

— Для гостей?

— Ні. Гостей у цьому будинку не буває. Лише вибрані люди і у виняткових випадках. А перші сто днів — тільки ви, Анна і Робі.

— Анна? — запитально глянула Ада.

Анна присіла в кніксені.

— Анна — ваша асистенте. Якщо хочете — служниця. Вона доглядатиме будинок, допомагатиме вам у скрутних ситуаціях, стежитиме за вашим одягом, готуватиме їжу, одним словом, усе, що стосується побуту, вашого земного, матеріального життя, забезпечуватиме вона.

Ада вдихнула — і не змогла видихнути. У неї буде служниця! Їй не доведеться самій мити підлоги у всьому цьому величезному будинку, ходити на базар, купувати продукти, готувати з них якийсь харч на поживу тілу. Все робитиме оця жінка! Ні, ця казка ще приємніша, ніж здавалося спершу!

— Анна — досвідчена у нашій справі людина. Щоразу, як виникне якась проблема — вона допоможе. Звертайтеся, не соромтеся.

Анна присіла в кніксені, старомодному, несучасному, так елегантно і водночас покірно, так чемно схилила акуратно зачесану чорняву голівку з білим обручем, який утримував і водночас прикрашав волосся, що Ада відчула себе мало не царицею морською. Вона всім їй утре носа, всім!

— Тут — кухня.

Ада здивувалася кількості та якості побутової техніки. Не думала, що у цьому старовинному будинку все влаштовано так сучасно — навіть посудомийка є!

— У цій кімнаті —їдальня. Стіл ми поставили невеликий — немає сенсу зберігати стіл для прийомів, якщо прийомів не буває.

Аді мало сподобалося, що сюди не можна запрошувати гостей, принаймні перших… скільки вона сказала… перших кілька днів. От показати б усю цю красу Галці! І Щурикові! І… і всім-всім-всім! Все місто прагне хоч одним очком глянути як воно тут, усередині. А усередині цей будинок здається чомусь значно більшим, ніж зовні. Знадвору глянеш — хатка як хатка, гарна, велика, але ж не настільки! А тут кожна кімната — наче весь поверх. Дивно.

На другому поверсі кімнат було всього три — основна з них — спальня.

— Ви спатимете тут, ось на цьому ліжку. Завжди. Щодня за п’ять хвилин до опівночі ви повинні бути вдома.

— Роберт Олександрович вже казав мені про цю вимогу. Але ж… Але моя робота…

— Згодом ви покинете роботу. Який сенс? Даремна витрата часу. Грошей вам не бракуватиме. Вільного часу буде багато.

— А навіщо мені вільний час? — Ада аж зітхнула. — 3 дому виходити не можна, гостей — не можна, чоловіків — не можна, поїхати кудись відпочити, світу побачити — також не можна! Навіщо мені тоді гроші? Накупити лахів і сидіти отут, спокушати Анну і Роберта Олександровича?

Стільки розчарування вчувалося в її голосі, що пані Аріадна аж розсміялася. Дивно, як для людини, якій залишилося жити менше трьох годин.

— Все не так страшно, як вам зараз здається, люба! Ходімо сюди, і ви поглянете на світ веселіше.

Пані Аріадна відчинила двері на веранду. Саме тут, на другому поверсі, була влаштована чудова місцина для відпочинку на свіжому повітрі.

— Взимку веранда закрита — це такий собі зимовий сад. А навесні Анна зніматиме всі оці вікна, і ви зможете відпочивати отут. Як вам краєвид?

Краєвид видавався не просто чудовим — незбагненної краси. Просто перед ними, здавалося, зовсім близько, на віддалі простягнутої руки, височіла Щастигора. Подвір’я позаду будинку, ретельно доглянуте, чисте, прибране, переходило в сад, а далі — у виноградник, дуже старий на вигляд, і найродючіший з усіх у місті, так розповідала мати. А вище — ліс, схил Щастигори і сонце, яке вже сіло, але ще не сховало всіх променів, деякі проривалися здалеку, малюючи контур вогнедишної верхівки.

— Перед вами, люба, відкриється не лише цей мальовничий схил. Місто, яке цілком перебуватиме у ваших руках. Відкриється світ. Тридцять три дні на рік ви зможете їздити, на цей час ви зможете залишати будинок. Не одразу, після першого великого портаменто.

— Після чого? — не зрозуміла Ада.

— Я все поясню згодом. Зараз ви намагайтеся запам’ятати — на тридцять три дні, не більше. Цю відпустку ви зможете брати частинами. По одинадцять днів, а можете — цілком, але раз на рік.

Вона пояснювала, ніби начальник відділу кадрів людині, яку приймають на роботу. Власне, вона й наймається зараз на роботу. От тільки у чому вона полягатиме, ота основна частина її роботи, поки що ніхто не пояснив.

— А тепер — нагору.

У скриньці біля сходів лежали свічки — товсті, таких зараз, мабуть, і не випускають.

— Візьміть свічку.

— Свічку? Навіщо?

— На третьому поверсі немає електрики.

— Чому? Хіба важко провести?

— Не важко. Але не можна. Нагорі лише дві кімнати — бібліотека і лабораторія. Там усе — тільки при свічках. Тільки так, як було усі ці століття…

— Століття? — свічка ніяк не хотіла запалюватися в руках Ади.

— Цьому місту — тисяча років. А цьому будинку — трішки більше, як триста. Його збудували спеціально для мене.

— Ви… ви хочете сказати, що вам… Ні, не може бути!

— Мені трішки більше як триста років. А могло б бути ще більше, якби одного разу я не вчинила дурницю. Я не буду про це говорити, бракує часу.

Вони підіймалися гвинтовими сходами, досить широкими і не крутими, вкритими таким самим килимом, як всі сходи в будинку. Гарно. Зручно. І при свічках. Задля романтики, мабуть.

Пані Аріадна анітрохи не задихалася. При її стані здоров’я це не просто дивно — неймовірно! Ада добре пригадувала кардіограму хворої.

— Давайте сюди вашу свічку.

Господиня звично поставила їхні свічки у широкий підсвічник, запалила інші, що стояли напоготові. У кімнаті стало світло, наче вдень, але світло було живим — мерехтіло, переливалося, тремтіло.

Кімната розкішна, як і все тут, у цьому палаці: книжкові полиці, два крісла, столик між ними, книга, розгорнута на першій сторінці.

— Оце вона, ваша книга. Книга мудрості. Тут записано усе, що потрібно зробити, кожен ваш день розписаний.

Мабуть, Аді не вдалося відкоригувати вираз свого обличчя, і воно висловило забагато.

— Не турбуйтеся. Важкими будуть тільки перші дні. Потім ваші завдання стануть значно легшими. Хочете, я покажу вам сторінку… ну, наприклад, середа наступного тижня. От, ваше завдання… Читайте.

— «Купити собі щось дороге і красиве»…

— А тепер на суботу наступного тижня:

— «Отримувати задоволення від життя»…

Аді знову не вдалося приховати незмірності свого здивування:

— Це що, завдання такі? Я неодмінно повинна це виконувати?

— Саме так — неодмінно. Купувати собі дорогі і красиві речі. Причому на всю суму, яку знайдете того дня у шухляді. Не економте. А формулювання — «отримувати задоволення від життя» включає що завгодно. Що любите — те й робіть, аби лише це приносило задоволення.

— Але ж Роберт Олександрович попередив, що не можна… Ну, не можна…

— Не можна спілкуватися із чоловіками? Так це тільки перших сто днів. На сто дванадцятий — будь ласка, скільки завгодно! До того ж, прокляття холоду з вас буде знято, і ви нарешті дізнаєтеся, як це воно, бути жінкою… Ага, до речі, ледь не забула, там у гаражі стоїть машина. Новенька, сьогодні купили спеціально для вас. Щоб ніжки не втомлювали, каблучків не зношували, зможете їздити по місту на машині.

— Але ж я не вмію! У мене і прав немає! І я така неуважна, боюся, я не зможу! — захвилювалася Ада, якій пропозиція сподобалася, але ж…

— Права у вас є. Роберт Олександрович вручить завтра вранці. Їздити ви вмієте. Треба тільки сісти в машину, далі вона все зробить сама. Але годі про це, тепер про основне, про справу.

Пані Аріадна склала докупи кінчики пальців у жесті концентрації. Коштовні камені перснів переливалися у світлі свічок, і робили їх ще прекраснішими. Та й рубін на її власному пальці кривавився таким яскраво-червоним, що, здавалося, об нього можна прикурити сигарету.

— Ви вже здогадалися, що цей будинок — незвичайний. І я живу тут останні триста років не просто так. Я — гварда маджора, велика охоронниця. Хранителька. Берегиня. Це місто, країна, частина Європи живе спокійно лише завдяки мені. Наша Щастигора — вулкан. По це знають всі. Не знають лише, що тричі на рік, кожні сто одинадцять днів, вулкан потребує жертвоприношення. Ні-ні, не лякайтеся, не людського. Тут немає нічого кривавого чи кримінального. Кожні сто одинадцять днів гварда маджора повинна приносити падроне волкано, господареві вулкану, портаменто — дарунок. Тепер це суміш відповідних компонентів, про які ви прочитаєте в «Книзі мудрості». Там написано все — де шукати відповідну траву, якого дня її збирати, як сушити. Суміш готувати не важко. Єдиний компонент трішки незвичайний. Потрібна кров.

— Кров? — жахнулася Ада.

— Ви ж лікар, чого так злякалися? Нічого страшного, для цього у нас живе гатто негро, чорний кіт. Він у курсі.

— Чорний кіт. Звісно, у кожної відьми повинен бути в господарстві чорний кіт! А де він?

— Наш Гатто — трішки відлюдькуватий. Не любить товариства. Живе у власних апартаментах у підвалі. Ну, з підвалом ви ознайомитеся самі згодом, зараз бракує час водити вас ще й туди. Гатто сам знайде вас.

— А кров потрібна конче котяча? І багато?

— Вам жаль Гатто? Це його робота. Кров береться з артерії хвоста. Це легко. Накладаєте джгут, і далі все просто — шприц… Раніше було складніше — ланцет… Бідолашний Гатто, від його хвоста залишився куций шматочок. Крові потрібно небагато.

— Кров використовується лише котяча?

— У випадку непередбаченої ситуації чи якоїсь особливої скрути може підійти і людська. Але свіжа, не консервована. Так що не намагайтеся полегшити собі життя і принести ампулу донорської, — передбачила можливі ускладнення пані Аріадна. — Падроне волкано не прощає обману чи недбальства. Він не прийме підробки. У випадку, коли все гаразд, відбувається акцепте — знак, що господар прийняв ваш дарунок і наступні сто одинадцять днів минуть спокійно.

— А далі?

— Кожні триста тридцять три дні — портаменто магна. Відповідний склад суміші, дещо складніший. Кожні шістсот шістдесят шість днів — особливий дарунок. Гварда маджора приносить в дарунок вулкану себе.

— Себе? Як? — вихопилося в Ади.

— Як жінку. Це особливий ритуал. Таке приношення може скінчитися тим, що у гварда маджора народиться дочка. Вона й стане наступницею своєї матері. Так відбувається зміна охоронниці.

— А чому ж у вас немає дочки? Що трапилося? — Ада розуміла, що таке питання, можливо, зайве, можливо, недоречне, але ж хто його знає, чи буде можливість розпитати цю жінку про все пізніше. Раптом все так і буде, як вона розписала — рівно о дванадцятій її серце зупиниться. В це неможливо повірити. Але раптом…

— Мені зовсім не хочеться розповідати про це, та мушу. Ти ще молода, можеш народити дочку. Якщо цього захоче падроне волкано. Якщо Він прийме тебе. Не повторюй моєї помилки. Це було… Як давно це було! Щойно закінчилася війна. Був саме день портаменто дженералє — я готувалася до ночі з господарем. І вже дорогою на гору, майже при виході з печери зустріла його. Ти повинна мене зрозуміти, ти жінка… Після… після препараціо ти готова… ти готова покохати першого з тих, кого зустрінеш.

— Що таке препараціо?

— Це — підготовка до зустрічі з господарем. Її проводить чоловік-асистенте, зараз це — Робі. Але біда не в тому, що ти можеш… можеш просто віддатися першому зустрічному, це лише половина біди. Справжня біда — коли ти покохаєш. На це у тебе немає права. Це — головна ціна, найважча спокута.

— Я не розумію — то віддатися можна, а покохати — ні?

— Ти не розумієш різниці? Як мало залишилося часу, щоб пояснювати… Тілом ти можеш палати скільки завгодно. Але душею, серцем ти можеш любити тільки його, господаря. А я покохала звичайного хлопця. Я наробила безліч дурниць — рятувала його, переховувала, обдурювала, напускала ману… Ти не розумієш? Річ у тім, що тоді була війна, і цей хлопець переховувався від… Його життю загрожувала смертельна небезпека… Ні, зараз на це вже немає часу…

Годинник на полиці каміну вдарив одинадцять разів.

Біле, гарне і зовсім молоде обличчя пані Аріадни стало ще білішим, якась тонка сітка зморшок павутинням заснувала за одну хвилину досі гладеньку шкіру. Зміна відбулася так раптово, що Ада зрозуміла — вона не жартує, час таки іде…

— Давай скоріш… Отам, за цими дверима — лабораторія. Все готуватимеш там. Усе необхідне є, чого не зрозумієш — Анна покаже. Але робити все ти повинна сама. А, книжки… Важливо… Оці, — пані Аріадна обвела рукою стіну, — можеш читати, брати із собою в спальню, виносити з дому, на роботу, куди захочеш. Це звичайні книги для читання. Але з цієї полиці книжок краще не зачіпай. Їх можна читати тільки тут, у бібліотеці. Це — дуже цінні видання.

Ці здоровенні томи із якоїсь дивної серії на зразок «Життя відомих людей» Ада не взяла б у руки навіть за гроші, теж мені цінність. Хоч у грошовому еквіваленті такий том у шкіряній палітурці коштує, мабуть, чимало.

— Ходімо вниз…

Пані Аріадна підвелася важко, наче враз постаріла на десяток років.

На порозі спальні на неї вже чекали Анна і Роберт. Анна із незворушним обличчям добре вишколеної покоївки, а Роберт Олександрович ховав переживання під посмішкою, яка виходила не зовсім щирою.

Переступивши поріг спальні, пані Аріадна наче ще постаріла, ішла ледве-ледве, і Ада не йняла віри, що ця жінка ще годину тому легко крокувала гвинтовими сходами угору, долаючи сходинки молодим, пружним кроком.

— Ну що ж, от і настала моя остання година, — оглянула стіни, ліжко, дзеркало, вікно, запнуте глухою синьою шторою, господиня. — Анно, переодягатися.

Анна допомогла скинути сукню. Подала легку білу сорочку чомусь не господині, а Роберту Олександровичу. Допомогла пані Аріадні роздягнутися до голого тіла. Ада аж приплющила очі — сподівалася побачити стару поморщену плоть, і не дуже тішилася можливістю такого видовища. Та тіло жінки, яка пожила в цьому будинку понад триста років, принаймні так виходило з її слів, виглядало молодим, пружним, гладеньким! Роберт одягнув їй білу сорочку, подав якийсь дивної форми білий чепець.

Ада відчула дивне збудження, неможливе, стороннє, майже гидке в ситуації урочистій і трагічній. Дивовижно! Цей чоловік служить своїй пані в такі інтимні хвилини! Отак незворушно, урочисто він служитиме і їй, Аді… Як збуджує її сама присутність цього чоловіка, як неймовірно збуджує! А це недопустимо, неможливо зараз, у цій кімнаті, куди ось-ось увійде смерть.

Пані Аріадна лягла на своє ліжко, мабуть, на смертне ложе. Робі накрив її білим легким покривалом.

— Ми можемо йти?

— Я дякую тобі, Робі, за вірну службу. Сподіваюся, ти служитимеш так само вірно й моїй наступниці. Прощавай. Анно, дякую вам. Прощайте.

Роберт Олександрович і Анна вийшли. Ада залишилася в цій кімнаті із жінкою, яка має через якісь уже цілком відлічені хвилини померти. Відчуття мурашок під шкірою похолодило спину. Наче якийсь холодильник увімкнувся чи кондиціонер гнав холодний струмінь просто в потилицю, навіть трохи підіймаючи волосся. Легке тремтіння прокотилося від кінчиків пальців на руках до п’ят і загойдало хвилі паморозі та жару.

— Ви хвилюєтеся, Адо? Це нормально. Я спокійна. І втомлена, аж тепер відчуваю, наскільки втомлена… Я зробила все, що повинна була. Мій час закінчується. Все у цьому світі конечне.

— Пані Аріадно, не хвилюйтеся, вам шкідливо…

— Мені вже нічого не може зашкодити, я йду… Адо, у хвилину моєї смерті ви повинні тримати мої руки, неодмінно, обов’язково. І дивитися мені в очі. Це не найприємніше, що я можу вам запропонувати, але це необхідно. Інакше… Інакше бути просто не може! Інакше станеться… Не будемо про це… Час, час…

Вона лягла спокійно. Склала руки на грудях і розмірковувала, згадувала, мабуть, своє життя.

— О ні! Не може бути! Як я могла забути! Нитка! Нитка Аріадни! Зараз я покажу вам! — вона зробила спробу піднятися — і не змогла. — Відчиніть шухляду! Швидше! Час минає! Не ту, верхню! Там велика коробка із клубками! Ви берете клубок ниток зеленого кольору…

— Але ж тут добрий десяток клубків зеленого кольору!

— Я покажу… дайте ме… мені… ви берете… цей…

Ада поспіхом шукала клубок і сталося те, що завжди трапляється, коли квапишся — клубки розсипалися по всій підлозі.

— Зелений… Зеле… Без нього ти не знайдеш дорогу до печери…

— До печери? То ще і якась печера? Я не хочу. Я не хо…

Аду пройняв не страх навіть, а такий вселенський жах, що хотілося скавучати, як цуценяті. Вона й хвилі не залишиться в цьому будинку, нехай тут би й усі стіни із золота! Та дідько їх забирай з їхніми прибамбасами! Ця темна, сувора кімната! Ці сині важкі штори, що ворушаться! Це ліжко, що скрипить! Ця жінка, що кожної хвилини стає все старішою і страшнішою… ці очі — чорні, мов вуглини, вони горять таким пекельним жаром… ці руки, пальці, мов лапи крука… Вона не може узяти їх в свої, не може… вона не зробить цього…

А тепер іще й якісь клубки, якісь печери!

Кинулася до дверей, торсала клямку — марно. Хто встиг зачинити її саму із цією відьмою! Так, відьмою, відьмою, відьмою!

— Спокій… спокійно, Адо. Ви даремно… хвилюєтеся… двері не відчиняться. Ви повинні сісти отут, поруч, дайте свої руки. Не бійтеся. Нічого страшного не станеться. Але я повинна передати вам ось це…

І тонкі пальці почали знімати з вказівного на лівиці перстень з величезним прозорим каменем.

— Це — діамант.

Аді відняло мову. Діамант. Діамант таких розмірів! Він коштує, мабуть, мільйон! Рука несамохіть потягнулася до персня.

— Дай руку! — засичало щось страшне і хиже, сховане в оболонці шляхетної, вихованої, красивої ще хвилину тому пані Аріадни. — Дай руку!

І пальці вчепилися в її правицю із силою, якої не могла мати жінка, що однією ногою вже стояла по той бік життя.

Аду трусило, немов у пропасниці. Бігти, тікати! Чи сісти поруч і виконати те, що вона обіцяла? Не може бути, щоб вони не помстилися за невиконану обіцянку, не може бути. Вони неодмінно уб’ють її. Або ще гірше — маму чи Аліночку… Ні, мабуть, треба… І діамант… Але ж його можна украсти, зняти з пальця, щойно ця карга простягне ноги! Вони ж не обшукуватимуть її!

— Не вигадуй дурниць! Руку! — цей голос належав уже не пані Аріадні, а комусь іншому, сторонньому.

І Ада змирилася. Вона чемно сіла на край ліжка, взяла обіруч долоні умирущої… Годинник почав бити дванадцяту. Вона стежила за стрілкою, яка добігла до вершини кола. Один удар, два, три… Сім, вісім… Здавалося, під підлогою ворушився якийсь хижий, лютий звір, за шторою зачаївся ще один. А усміхнені пащі фавнів із ріжками з оправи дзеркала та спинки ліжка вишкірилися вже на повний рот і реготали уголос. Десять… Вікно прочинилося, холодний вітер увірвався до кімнати… Одинадцять…

І Ада не витримала, вирвала руку…

Дванадцять…

У кімнаті згасло світло.

Згасла та маленька лампочка, що давала хоч слабке, жовто-червоне, але хоч якесь світло! Темрява. І якісь удари — тук-тук. Тук-тук. Холодний вітер. І дихання. Її власне. І ще чиєсь, поруч. Ада втиснулася в стіну так, що могла б пройти в сусідню кімнату крізь шпарини між цеглою.

До дихання приєдналося ще й тихе завивання, наче хтось голосив за тією, що відійшла. Ліжко осяяв червонястий промінь. Аді здалося, що покійниця підводиться, тягне до неї руки…

Ноги зм’якли, колін наче не стало, ще мить — і вона впаде на ліжко поруч із покійною відьмою. Або вилетить у вікно разом із цим червонястим сяйвом.

Але це тривало, мабуть, хвилину.

Голосіння стихло, вікно зачинилося. Вітер ущух. І головне — засвітилося світло.

До кімнати зайшли Робі й Анна. Роберт Олександрович підійшов до ліжка. Анна — до Ади. Вклонилася. Подала якийсь напій — густо-червоний, солодкий на смак. Ада не одразу зрозуміла, що це вино. Мабуть, оте знамените, з виноградника пані Аріадни.

— Випийте, випийте… Непідготовленій людині важко це перенести. Зараз вам полегшає.

— Як усе пройшло? — спитав Роберт Олександрович, схиливши перед нею голову.

Так, вони повинні тепер схилятися перед нею — адже вона — господиня, вона тепер оця… гварда…

— Як пройшло? Все пройшло нормально. Так, як вона просила.

Мабуть, ці слова були саме тими, яких чекали Анна і Роберт. Вони зітхнули з великим полегшенням.

— Анно, доручаю вам пані Аду. Підготуйте її.

О ні, ще якийсь ритуал! Вона не витримає більше! Досить, досить з неї! Вона не відьма, вона не навчена усіх їхніх штучок, вона не зможе! Годі!

— Ви повинні одягнути це.

Анна подала їй сорочку, таку саму, як годину тому одягнули на покійницю, але чорну. Не дуже зважаючи на кволий опір, який спробувала чинити Ада, роздягла її і одягнула сорочку — напрочуд легку, м’яку і приємну до тіла.

— А тепер — сюди.

Служниця перев’язала її волосся чорною, такого ж шовку, як і сорочка, стрічкою і підвела до ліжка, звідки якоюсь невідомою силою забрали покійницю і вже встигли змінити постіль — на таку ж чорну.

— Лягайте.

Жодних — будь ласка, прошу, так, ніби Ада — служниця, а не навпаки.

Лягти туди, де щойно померла людина? Ні, відьма, відьма!

— Нізащо.

— Лягайте.

З другого боку підійшов Робі.

— Лягайте, пані Адо. Так треба. Ви мусите цю ніч провести тут. І наступних сто десять також. Це не обговорюється.

За тоном, спокійним настільки, що й сумнівам місця немає, Ада зрозуміла, що опиратися марно.

— На першу ніч у нас передбачено ось… — до нижніх билець ліжка і з боків тяглися товсті жовті ланцюги. Звідки вони взялися, ще хвилину тому не було! Ада готова була заприсягтися, що вони із золота. — Якщо потрібно — ми…

— Ні, не треба.

— От і чудово.

Ада майже не дихала. Ця постіль, це ще тепле ліжко щойно прийняло останній подих… лежати тут… Як страшно. Господи! Ні, Господнє ім’я тут згадувати не можна навіть подумки. Як страшно!

Втім, лежати тут — надзвичайно зручно… Дуже м’яко, цілком комфортно. Тепло. Ця чорна шовкова постіль… У неї ніколи не було білизни з такого чудового шовку… Він чорний. Ну що ж, краще буде видно її біле тіло…

До ранку є час. Думати. Подумати. Помріяти…

Вона все зробила як належить. Ну, не зовсім все, не до кінця, не до останнього удару годинника. І ще… Аж тепер згадала ще одну умову — треба ж було дивитися в очі відьмі, в очі! А вона відвела погляд, втупилася в годинник…

А хто це бачив? Хто доведе? Кому вона розповідатиме… Ні, ніхто, нікому, нічого…

І зовсім скоро ранок.

Розділ ХІ

— Діти, прокидайтеся! — цей обережний стук у двері, цей стишений голос означав, що батько прокинувся уже давно, що приготував сніданок, що…

— Доброго ранку, татку, — поцілувала добре виголену вже із самісінького ранку, з приємним запахом якогось із парфумів, яких вона сама надарувала на всі свята батькові, що хоч у них купайся. — Як спали-спочивали, як сердечко?

— Софійко, тут головний лікар — я! Забудьте, що ви доктори і кандидати, слухайтеся тата! — удавано розсердився батько. — Ач які, щойно сонце зійшло, а вже — як серце? Нормально серце, вважайте, що його у мене немає! Краще дай-но сюди термометр. Як твоя температура?

— Нормально! Вважайте, що її у мене немає! — в тон йому проспівала Софія.

— Ага, немає. Поцілувала, мов окропом ошпарила! — похитав головою Роман Тарасович.

— Так то ж я з любові. Гарячі поцілунки — моя фірмова страва!

Температура вже понад тиждень, із самого приїзду, трималася на тому ж рівні, анітрохи не зважаючи на поважні дози аспірину, фервексу, парацетамолу та всього іншого, що знайшлося в аптеці.

— Тату, а що трапилося? Ви сьогодні чомусь стурбовані?

Смереканич-старший справді не міг приховати виразу…

Софія не одразу визначилася, яке ж почуття покреслило зайвими зморшками високе батькове чоло і посмутило очі.

— Стурбований… Я таки стурбований. І засмучений. І вражений… Померла наша сусідка.

— Хто? — Орест зупинився у дверях лазнички.

— Пані Аріадна…

Рушник, яким Орест витирав голову, мало не впав йому з рук.

— Пані Аріадна? Пані Аріадна…

— Це та симпатична жінка, яку ми бачили під час обходу в кардіології, так, Оресте? Із будинку навпроти? Як шкода…

Софія чомусь засмутилася не за компанію зі Смереканичами, а тому, що пригадала цю красиву навіть у свої літа, шляхетну, витончену пані, справжнє уособлення отих колишніх, дореволюційних пань, якій дивом дивним вдалося не лише фізично вціліти у людожерській м’ясорубці червоно-хижого двадцятого століття, але й не розгубити отой панський дух вулиці, міста, покоління отих, колишніх, людей.

— Як шкода… Але ж їй ніби покращало? Я ж бачила її цими днями на подвір’ї будинку — бадьора, весела…

Софія визирнула у вікно. Щастигора запнулася на ранок якимось дивним туманом. А на подвір’ї будинку навпроти панувало оте тихе ділове пожвавлення, яке супроводжує відхід когось із тимчасових мешканців цього світу до світу іншого — під’їжджали машини, люди в чорному щось виносили, маленький на зріст чоловік раз за разом вибігав, щось наказував. Мабуть, син. Чи небіж.

Власне, будинок знаходився не зовсім навпроти. Архітектор, що забудовував цю вулицю, подбав про те, щоб мешканцям обох боків відкривався краєвид Щастигори, тому будинки споруджені не один навпроти одного, а між… І вікна не впиралися у вікно сусіда, а милували око садом, виноградниками та схилом гори.

— Ходімо снідати, діти… — зітхнув батько.

Сніданок вийшов не просто невеселим, а зовсім неприємним. Як і щоранку, трагічне «Ооооооох!» зі спальні, як і щоранку — «Я не спала всю ніч! Я вмираю!». Втім, навіть загроза смерті апетиту зазвичай не погіршувала.

— Віоло, треба буде піти до… покійної… — батькові важко було вимовляти ці слова.

— От і йди собі! Софіє, мені ще кави, будь ласка, — простягнула чашку, блиснувши занадто свіжим як на кандидатку в наступні покійниці манікюром, Віолетта Ігорівна. — І вершків, я не п’ю чорної, це шкідливо.

— Віоло, стільки кави взагалі не варто пити жінці твого віку, — спробував зауважити Роман Тарасович, наражаючись на промову, за оригінальністю та лексикою подібну до тієї, що запорожці писали турецькому султанові.

Соковита суміш «якого це такого — мого віку», чорної кави, вершків, цукру, «яке тобі діло», «я й так ледве живу», помноженої на неочікуване для вмираючої активне несприйняття кожної спроби втишити ранковий вибух, виливалася, мов лава з такого собі мікро-Везувія. Промова завершилася майже «день у нас такий, як у вас, за що поцілуйте… нас».

— То ти не підеш? — уже вслід дружині гукнув Роман Тарасович.

Лава закипіла:

— А чому б я мала ходити? Мені це важко! Я не можу! Це травмує мою нервову систему!

— Але ж це наша сусідка! Не пасує…

— Ну давай про те, «що люди скажуть!». А з мене досить! Це ти з нею… Це про твої шури-мури тут усі… А я… І слава Богу, що прибрав!

Оце так… Татові шури-мури — це цікавий поворот, — перезирнулися Софія з Орестом. Про те, що у їхнього тата, взірцево поважного, можуть завестися якісь шури, та ще й купно із мурами, а також няв-нявами і киць-кицями, вони не просто не думали, а й припустити не могли.

— Не зважайте, діти, — кинув услід дверям, які зачинилися з гуркотом вулкана, що ледве зупинив потік лави, вирішивши замкнути його в межах спальні, Смереканич-старший.

— А ми підемо з вами, тату, правда, Оресте?

— Неодмінно. От тільки квіти купимо.

— Татку, не засмучуйтеся так, — погладила батькове плече Софія. — Ну, мало що там люди балакають! Кожного слухати…

— Але ж це правда…

— Правда? — очі Софії загорілися так зацікавлено, що сніданок мав би не скінчитися аж до вечора. Їй не терпілося негайно вислухати всі подробиці і підгрунтя плітки, яка, мабуть, на чомусь базувалася, щоб аж сам винуватець на восьмому десятку літ признався — винен, таки винен, щось було.

— Софіє, це давня і дуже довга історія. Мабуть, варто відкласти до вечора, зараз не час… — Орест почав власним прикладом показувати, що прибирання зі столу — найкращий спосіб закінчити розмову.

— Я хочу, що ти зрозуміла, Софіє, пані Аріадна — особлива жінка, — таки вдався до пояснень батько. — Вона відіграла в моєму житті особливу роль. Я зобов’язаний їй… Мабуть, життям. Ще — тим, що став лікарем. Це справді довго і важко пояснювати. Оресте, мабуть, запрягай і привези квітів.

— Піду запрягати, пане полковнику! — жартома приклав руку двома пальцями до уявного козирка і виструнчився Орест. — Моя конячка, мабуть, застоялася. І сіна час привезти. Я ще на заправку заїду.

— Не «піду запрягати», а «голошу слухняно», якщо вже бути до кінця чемним. Але поквапся. Кажуть, що її ховатимуть не тут, повезуть кудись чи не до Львова.

— До Львова? Вона там має родичів?

— Ніколи не чув про якихось родичів. Усім керує цей Ростоцький…

— Оцей маленький? Що їздить на величезному чорному джипі?

— Він.

Подвір’я будинку, де стається таїнство смерті зазвичай стає особливим. Наче тут оселяється щось тихе й таємниче, навіть якщо все зовні не змінюється.

Вже до обіду уздовж усієї вулиці вишикувалася довжелезна колона машин — великих, дорогих, переважно чорних. Люди, здебільшого чоловіки у чорних жалобних костюмах і навіть у чорних сорочках, заповнили простір між квітником і стінами будинку. Вінки, квіти, оті величезні, незмірно великі букети, які дарують зазвичай дуже багаті люди на дні народження, весілля та похорони один одному, намагаючись перевершити ближнього у ціні, заповнили майже все місце під муром, що охороняв будинок. Двері стояли отвором, люди то заходили, то виходили…

Серед тих, хто прийшов попрощатися, майже не було стареньких простих жіночок з простенькими букетиками з власного квітника — подруг, з якими ходила до школи, з якими вчилася, з якими разом пішла на пенсію і вікувала вдовиний (а чи була вона будь-коли замужем?) вік. Ні, тільки заможні сусіди з багатих будинків Панської вулиці…

Орест повернувся саме вчасно.

— Ор, одягайся швиденько, кажуть, що виноситимуть о другій. То служба Божа, мабуть, о першій?

Софія почувалася не зовсім зручно у темно-вишневому костюмі — найтемнішому зі всього, що привезла на час гостювання у батьків. Ну, хто ж знав?

— Віолетто Ігорівно, чи не знайдеться у вас якоїсь чорної хустки? Не пасує отак…

Віолетта напрочуд швидко змінила гнів на милість — понишпорила у шафі і витягла розкішну чорну шаль, яку можна було накинути на голову, а довгі кінці майже накрили одяг, надавши відповідного ступеня жалобності.

— Стривай, треба отут прикріпити шпилькою до волосся… Сучасна молодь зовсім не вміє носити ані хустки, ані шарфа… А отут — брошкою до плеча, щоб не зсувалося…

Ці майже материнські турботи не відповідали отому ранковому монологу, так, наче були виконані двома різними акторками з двох різних театрів, і звісно вже, належали перу різних авторів. Може, не така вже вона й погана, ця Віолетта Ігорівна? Може, і з нею можна знайти спільну мову?

— Я не піду… У нас і за життя були не найкращі стосунки. І потім — похорон, всі ці церемонії, сльози… Я так погано все це переношу… У мене зразу підіймається тиск, болить голова, у мене…

«А у мене температура тридцять дев’ять і шість,» — подумала Софія, але нічого не сказала.

Двері будинку стояли отвором. За порогом жалобну вервечку відвідувачів приймав, наче найближчий родич, Роберт Олександрович Ростоцький, знаний у місті бізнесмен. Поруч із ним у глибокій жалобі стояла, немов знову ж таки найближча родичка, Ада Адамівна, завідувачка відділення кардіології. Значить, вони родина? — здивувалася Софія.

Величезна вітальня була прибрана за останнім словом сучасної ритуальної «науки і техніки». Красиво, урочисто, розкішно навіть. Мабуть, грошей не пошкодували. Чогось, щоправда, бракувало, але Софія не зразу збагнула, чого саме.

Покійниця лежала, вся у квітах та мереживі, немов жива. Але смерть, мабуть, застала її зненацька і злякала — обличчя не виглядала умиротвореним. І особливо дивними видавалися руки — навіть накриті мереживом, вони вражали неспокоєм — правиця наче хотіла щось вхопити, і так і завмерла навіки. Дивно, що майстри ритуальних справ нічого не могли із цим зробити. Їм же платять за те, аби покійник виглядав спокійним і привабливим, задоволеним із того, що з ним відбулося. Чи не доплатили, чи не доглянули?

І навіщо напальцях стільки золота? Софія десь читала, що із прикрас можна залишити лише обручку. Чим більше кілець, тим важче душі вийти з тіла — кільце — коло, душа ходить по колу… А це перстень з рубіном… Десь вона такий бачила. Дивний. Великий, старовинний, кидається в очі. Такий самісінький — на пальці Ади Адамівни! Мабуть, це якась сімейна традиція, носити однакові персні.

Софія обірвала розмисли — хіба можна в такий момент думати про сторонні речі? Померла жінка, не така вже й стара за сучасними мірками. Красива. Особлива, мабуть, якщо стільки людей прийшло провести її в останню дорогу.

Прислухалася до розмови сусідів, що шепотілися, переказуючи звичайні в таких випадках речі: як померла, що сказала перед смертю, де ховатимуть.

— Кажуть, що повезуть кудись на Львівщину, до родичів. У них там сімейний склеп.

— Де?

— Не чула.

— Дивно. А де ж оті родичі? Чому ніколи її не відвідували? Скільки років отут живу, ніколи не чула про родичів. Відколи не стало тої дивної Анарди, сама жила. Ото тільки Роберт Олександрович допомагав, але він їй не родина, я точно знаю. Ми з Ростоцькими знайомі з…

— А що тут робить лікарка з кардіології?

— Кажуть, вона їй родина.

— Добра мені родина — перед смертю. Як подбати про людину, то нікому, а як будинок захапати — то вже он вам я!

— А тут уже — остання воля покійної. Так вона захотіла. Передала, кажуть, і будинок, і обійстя їй.

— От має жінка щастя…

— Ви так думаєте? Має щастя, має і замороку.

— Звичайно, коло такого будинку треба рук і рук докласти! Щоб отак все тримати — в чистоті, в порядку. Чи ж не нам з вами знати, скільки то коштує? Це ж не квартира — позамітав — і гуляй. Тут щодня щось трапляється — то там підмокло, то тут обсипалося, то там підбілити, то тут підфарбувати… Ой, та що я про наші будинки, ви на цей гляньте! Палац, королівський палац, одне слово! І все, мов новеньке! А йому ж років сто, не менше. Я ще малою була, а він вже стояв.

— Я не про ту замороку.

— А про яку?

— Пам’ятаєте тих злодіїв, що повадилися на нашу вулицю позаминулого року? Майстри своєї справи, можна сказати. Залевських пограбували, Бойків, Запоточних, а до пані Адамантської залізти не змогли.

— Так у неї який замок!

— Для добрих фахівців ніякі замки не перешкода! У Залевських таких секретних замків три штуки стояло — всі відчинили. А в Запоточних зрізали завіси, і все одно залізли! І так тихо — ніхто не чув і не бачив. Вони б і до вас залізли, не подивилися б, що прокурор, і до нас, якби не пані Аріадна.

— А що вона?

— Не знаю точно, що, але ж знайшли їх уранці біля її муру — лежали, мов паралізовані, слова сказати не могли, як міліція приїхала забирати. Три дні відлежувалися, поки отямились. Це — її робота, це вона їх…

Сусідка кивнула, погодившись. Звісно, більше нікому, вона, пані Аріадна. Як вона це зробила — невідомо, але до її будинку краще не потикатися — мабуть, якась таємна сигналізація чи електрострум під’єднано до дверей.

— А коли служба Божа? — зиркнула на годинник ота, в якої чоловік прокурор. — Вже б пора, якщо вивозитимуть о другій.

Час минав, але ані священиків, ані служби, без якої покійника не виносять із рідної хати, не очікувалося.

Ближче до другої почали церемонію прощання. Якусь дивну церемонію. До труни вервечкою потяглися чоловіки в чорних костюмах із чорними краватками. Сусідки шепотілися, називаючи кожного:

— Бач, прийшов… Директор ринку. Морда червона, ледь не лусне. А той — тримає ресторан у центрі. І цей тут, вирядився ж як, навіть сорочка чорна! Як рідну маму ховав, то в джинсах приперся, а тут… І теж пішов руку цілувати!

— І ви тут? — прошепотів знайомий голос. — Ви ж сусіди…

Софія озирнулася — і нікого не побачила. Зніяковіла.

Голос лунав на рівні її плеча, а вона ж звикла задирати голову, коли розмовляла із чоловіками. Це ректор Георгій Григорович прийшов чомусь попрощатися із покійною. Що їх пов’язує із цією старенькою, звичайною жінкою? Чи вона колись була лікарем? Ні, точно, ні. Родич? Знайомий? Але знайомих у неї чимало, судячи із кількості чорних машин і чорних костюмів.

— Ходімо, попрощаємося, — запросив Смереканичів звичним керівним тоном Потурайко.

Вервечка якихось майже однакових людей, що ішли до труни, поріділа. Першим рушив Георгій Григорович, він виконав цей невідомо ким затверджений ритуал — торкнувся руки покійної і поцілував її пальці. Аж тепер Софія роздивилася — вони цілують не руку, як належить за церковним обрядом, а перстень! Отой, із рубіном! Потім підійшов Орест. Він руки не цілував — не така вже близька родина. Перехрестився, відійшов, пропустивши Софію.

У мерехтінні свічок і отій особливій напівтемряві, яка оточує зазвичай цей сумний ритуал, в особливій тиші, яку перебиває тільки шепіт чи поодиноке схлипування, все видавалося загадковим, незвичайним, і повним смутку й величі. Навіть той, хто не був близько знайомий з людиною, як-от Софія, потрапляв у полон цього стану прощання і замислення над минущістю життя і себе у ньому. Але Софія не відчувала себе тут чужою — в цьому будинку жили її книжки, ця добра стара жінка їх читала. Як вона тоді, в лікарні, просила її зайти, поговорити, скільки добрих слів сказала, як тримала за руку! А вона не зайшла. І не зайде вже тепер. Почувалася у чомусь винною. І з оцим почуттям вини торкнулася правиці покійної. Отієї правої руки, що стирчала всіма пальцями отак неспокійно, наче щось хотіла упіймати.

Погладила ці холодні білі пальці, відчула холод перснів, так і не зігрітих губами тих, хто прощався.

І враз відчула, що холодна рука наливається силою, оживає. Тонкі, але сильні пальці стиснули її руку.

Софія не змогла ані злякатися, ані вимовити бодай слово. Заклякла, заціпеніла… А злякатися просто не встигла. Все тривало якісь секунди. Люди, що це? Покійниця вхопила її за пальці! Тримає! Але ж це неможливо, ця жінка мертва, мертва!

Глянула в обличчя пані Аріадни. І очі покійниці розплющилися на мить, сяйнули їй назустріч блискавкою цілком живого, осмисленого погляду, і знову згасли, сумирно заплющилися.

Ніхто нічого не помітив. Жодного звуку, ані грому, як очікувалося б після блискавки, ані дощу, анічогісінько… Лише руки покійної лягли собі тепер спокійно й умиротворено, чемно склалися на грудях, як належить сумирній небіжчиці, а обличчя втратило той особливий вираз пошуку, заспокоїлося, задоволено і сито усміхнувшись. Ніхто нічого не помітив. Ніхто? Чому ж тоді з таким полегшенням зітхнув оцей Роберт Олександрович, що невідступно стежив за ритуалом прощання, наче контролював правильність і послідовність виконання якогось таїнства? З полегшенням!

Наступним підійшов до труни батько. Перехрестився. Змовив молитву.

Софія почувалася якось дивно. Ніби нічого не сталося — і сталося ж, сталось, відбулося! Щось особливе, щось таке, чого не можна пояснити! Про що не можна розповісти! Рука, якою вона торкнулася правиці небіжчиці, стала чомусь важкою і холодною, занадто холодною, як на теплу погоду, та ще й обідньої пори. Захотілося негайно помити долоні, зняти з них отой холод смерті, неживого тіла.

— Вийдемо, — взяла під руку Ореста.

— Зараз будуть виносити, — зашепотілися сусідки.

Якісь люди в чорному із діловими, заклопотаними обличчями увійшли і заходилися розбирати вінки навколо труни, виконуючи оту якусь свою роботу. Ці ділові обличчя заспокоювали. Все правильно. Вони знають як, вони все зроблять добре і за правилами.

Але щось таки було не за правилами. І вона нарешті зрозуміла, що саме. Софія не хотіла будь-кого засуджувати, але таке вже — аж занадто: у головах труни не було хреста! Ну, нехай служба Божа відбудеться десь там, де сімейний склеп, ну, нехай цілують перстень, але ж без хреста? Неймовірно! Вона що, мусульманка? Чи іудейка? Чи з якоїсь невідомої секти? Але ж і інших символів віри також немає. Може, якась переконана атеїстка? Звісно, кожна людина має право жити і бути похованою так, як вимагають її переконання, але оцей відхід, не освячений церквою, не благословенний її служителем, виглядав… ненадійним… Здавалося, що дух цієї жінки не знайшов спокою і цей будинок вона не покине навіть після того, як тіло віднесуть кудись туди… Вони, ці люди, мабуть, знають…

Дивно це все, дивно… Оце так потрапила на похорон до сусідки…

На подвір’ї все було готове — і шикарний лімузин із уже відчиненими ззаду дверцятами, новісінький, чорний, блискучий, спеціально для таких випадків — усередині місце, де закріплюють труну. Панове у чорних костюмах вишикувалися, наче військо для прощання із генералом. У цьому невеликому натовпі Софія почувалася якось не дуже зручно. І навіть не тому, що була новою і незнайомою. Вона, жінка середнього зросту, височить тут над усіма, наче Ейфелева вежа над Парижем! А обидва Смереканичі — просто велетні отут, у царстві… карликів.

Неймовірно! Стільки малесеньких на зріст чоловіків разом Софія ще в житті не бачила! Вони ж просто крихітні, ці панове у чорних мундирах! І кожен з них — великий начальник. Та водночас — маленький. Майже карлик. Дивне місто. Дивна вулиця… Дивний похорон…

І всі вони чомусь зглядаються на неї, немов на велике чудо! Просто верх невихованості. Ну, зглядатися — ще куди не йшло, але ж один вже дійшов до того, що показує на неї пальцем іншому! Переглядаються… Ото виховання!

Софія поправила чорну шаль на голові. Добре їй порадила Віолетта, якби вона не закріпила цю конструкцію, довелося б без кінця поправляти. Провела пальцями — наче все лежить красиво, нічого не стирчить, роги не виросли, чого вони зглядаються? А тепер їхні очі просто зійшлися і втупилися в одну точку… Куди?

Сама пошукала те місце, що опинилося в перехресті прицілів стількох очей. Палець! Палець лівої руки! Господи, що це? Отой перстень, який прикрашав правицю небіжчиці, неймовірним чином опинився на її власному пальці!

Покрутила. Спробувала непомітно зняти. Де там! Наче тут і був усе життя, наче приріс! Коліна дрібно затрусилися. Ото іще! Подарунок. Подарунок від вдячної читачки!

— Оресте, ходімо звідси!

— Тобі погано? Температура? Звичайно ходімо…

Але вони не встигли зробити й кроку — з дверей саме виносили покійну господиню. Винесли, почали одразу ж вантажити у шикарний лімузин. Дуже швидко, дуже зручно. Гроші роблять навіть смерть красивою і приємною сторонньому окові.

Та Софію морозило. Чомусь стало холодно і вогко. Глянула вгору, зрозуміла — отой туман, що збирався зранку над Щастигорою, впав долу. Він повз униз вулицею, густий і темний, обволікав постаті людей, цілком заховав отих маленьких чоловіків у чорних костюмах, дійшов до очей Софії, і лише двоє Смереканичів — батько і син — височіли над цим холодним молоком.

Загули двигуни. Усі маленькі люди метушилися в тумані, шукаючи свої авто. Голова лікарки Ади пропливла поверх молочного озера, її погляд спрямувався кудись у бік Ореста, чи Софії здалося? Та ні, вона таки дивилася на Ореста, і в погляді тому ані не пахло скорботою, жалем, чи бодай крихтою переживання від непоправної втрати! Так дивляться… О, Софія знала цей погляд!

Жалобний лімузин рушив першим, а за ним у тумані, з гудками прощання, щоб чуло усе місто, поповзла ледь видима вервечка чорних джипів, «Тойот», «Мерседесів», «Вольво»… Щойно хвіст процесії сховався за рогом, туман зник, наче поїхав, навантажений у багажники дорогих машин…

— Ходімо додому, Оресте, тату, будь ласка, ходімо…

— Ви не залишитеся на поминки? — підійшла до них жінка на ім’я Анна.

— Дякуємо, але нам близько, не турбуйтеся, — напіввклонився Смереканич-старший. — І невістка не дуже добре почувається.

— Як вам буде завгодно, пресвітла пані, — вклонилася Софії Анна, дивно склавши руки перед собою. Не там, де серце, нижче. — До зустрічі!

Пресвітла пані? Оце так звертання у них! Оце так виховання! А на зустріч, мабуть, сподіватися не варто. По-перше, до вересня ще далеко, по-друге — до кого їй приходити в гості? До Ади, яка чомусь її на дух не переносить?

Як добре, що до їхнього будинку всього кілька кроків! Довшої дороги, мабуть, зараз вона не витримала б. Не змогла вийти навіть на другий поверх, впала на диван у малій вітальні.

— Оресте, подивись! Тату, що це? — показала перстень неймовірної краси, тонкої роботи, з величезним рубіном.

Спробувала розповісти про дотик, про погляд, про очі, що на мить розплющилися, і зрозуміла — це настільки дико, настільки неймовірно, настільки виглядає казкою, що краще…

Але Смереканич чомусь не здивувався.

— Не розумію, чому ти? Чому саме та, Софіє…

Батько і син розглядали подарунок, не ймучи віри.

— Це її перстень. Але як…

— А я знаю як? Це все якісь чудеса. Чари, мари, ворожіння! Це мені з гарячки примарилося.

— З гарячки? Послухай, Сонечко, а ти, здається, вже не гаряча… Оресте, ану термометр сюди! Миттю!

Ртуть у зіпсованому, як вважала Софія, градуснику, дивовижним чином виправилася. Показувала чемних тридцять шість і чотири. Знову ж нічим як чудом пояснити такі аномалії поведінки місцевих термометрів не вдавалося.

Не вдавалося пояснити у жоден раціональний спосіб, як на її пальці опинився перстень пані Аріадни. І чому він не знімається. І чому такий самий — на пальці Ади Адамівни. І чому ця Ада витріщається на Ореста безсоромним поглядом шльондри!

— Діти, давайте трішки відпочинемо після всього…

— Ні, не відпочинемо! Як я можу відпочивати, якщо на моєму пальці ця… ця… обручка, яка заручила мене невідомо з ким! Але ж ви, мабуть, знаєте, тату, ви прожили поруч із нею все своє життя, ви повинні знати більше, ніж інші! І Віолетта Ігорівна так вважає…

Софія бовкнула — і сама себе упіймала за язика — навіщо? Теж мені знайшла прокурора й обвинувача — Віолетту! Та вона такого наговорить!

— Ну, якщо та справді цього хочеш, я розповім, — із несподіваною готовністю погодився батько. — І день сьогодні такий, що треба згадати людину. Хотів би сказати — добру людину, та не певен, чи це насправді так. Я знаю далеко не все, але трохи більше за інших. Тому, що був там, в її будинку. Тому що… Тому що вона, мабуть, любила мене. Нічим іншим все це пояснити просто не можна. Але почати доведеться із самого початку…

Розділ ХІІ

Цей будинок на Панській вулиці належав їхній сім’ї завжди. Його збудував десь у середині позаминулого століття дід Романа Тарасовича, доктор Смереканич. Дивно називати дев’ятнадцяте століття позаминулим, але воно вже — поза… А сполучення доктор Смереканич — традиційно залишилося. І син Орест продовжує сімейну традицію, за комуністів сказали б — лікарську династію.

Свою причетність до династії Роман Тарасович відчував з дитинства. Пам’ятав іще діда і вервечку хворих під його кабінетом у часи, які потім стали називати «за Польщі». Потім діда змінив батько. А Роман пішов звичайним для хлопця із доброї галицької родини шляхом — до гімназії, а далі мав би бути медичний факультет університету — Краківського чи Віденського, який закінчував батько. Та гімназійну ідилію, всю оцю «греку з латиною», порушив спершу рік тридцять дев’ятий, а потім ущент розбив сорок перший.

У тридцять дев’ятому Панська вулиця спершу майже спорожніла. А потім заселилася людьми, які не знали слів «прошу» і «перепрошую», а послуговувалися «здрасьтє» і «давай-давай!». В сорок першому ці люди зникли.

Війна обійшла Прикарпатськ стороною. Боїв за місто не вели ані радянські війська, ані німецькі, відступаючи. Тут нічого було обороняти, особливої стратегічної цінності місто не являло. Навіть залізниця була не вузловою станцією, а лише однією з багатьох. Німці використовували Прикарпатськ як курорт для своїх офіцерів, як місце відпочинку та реабілітації поранених. Їх вабили озера — і Кругле — по цей бік гори, і особливо — Щастиозеро, особливе, з гарячою водою, збагаченою содою та іншими мінералами, яке не замерзало й найлютішої зими. Проте користуватися ним в оздоровчих цілях перешкоджали величезні зграї фламінго — галасливі, метушливі, хоч і невимовно гарні. Перестріляти цих рожевих птахів не піднялася рука навіть у фашистів. Вони їздили туди, приймали ванни у спеціально відведеному місці, фотографувалися на тлі птахів і мріяли про те, що колись збудують тут вілли і відпочиватимуть усією родиною.

Панська вулиця особливо не постраждала. Змінилися мешканці хіба в кількох будинках — там, де мешкав секретар обкому, оселився комендант міста, там, де прокурор — начальник гестапо. Будинки лікарів — хірурга Смереканича, терапевта Полянського, офтальмолога Запоточного не зачіпали. Більш того, в черзі до кабінетів щоразу більшало сірих та навіть чорних мундирів — отримати рецепт від доброго лікаря хотілося кожному. Тоді Романові й довелося стати батьковим асистентом — гімназію закрили, а до школи, яку в сорок четвертому, після «звільнення» від німецької та приходу радянської окупації, він не мав охоти ходити — там більше агітували вступати в комсомол, аніж насправді вчили. При такому навчанні про університет у розбитому війною Львові чи закордонному тепер Відні і йтися не могло. Батько знайшов добрий вихід — у сорок п’ятому відновила роботу фельдшерсько-акушерська школа у Кам’янці. Туди брали з неповною середньою освітою, а після закінчення можна було думати про вступ на медичний факультет.

Вчитися було і легко, і важко. Легко, бо анатомію вивчив практично ще підлітком, за батьковими підручниками та порадами: щоразу, розтинаючи панарицій чи флегмону, батько розповідав, де саме, в яких тканинах, скупчився гній, куди може розповсюдитися, які анатомічні структури цьому перешкоджають, вправляючи вивих або складаючи докупи переламану кістку, пояснював, що саме відбулося, які м’язи відтягують уламок убік, як слід правильно співставити, як імобілізувати — знерухомити. Ці знання — практичні, справжні, дуже допомогли йому потім вчитися і врятували життя в неволі.

Важко було вчити історію, де замість історії подавалося щось несправжнє і перекручене, літературу, бо рекомендовані автори видавалися йому штучно-надумано-оптимістичними, а ті, яких знав і любив — не вивчалися, понад те, їхні імена й називати було небезпечно. А ще — комсомол, отой комсомол, куди мали вступити всі без винятку! А як йому, члену ОУН із сорок четвертого року, порушити присягу?

Отак і жили — вдень ходили на збори і начебто готувалися вступати до лав передового загону радянської молоді, а вночі разом із друзями — Володимиром Чубатим з Тернополя і Степаном Стадником із Вишнівця повторювали «Декалог» — «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї»!

Обох, і Володимира, і Степана зустріне він потім на етапах свого скорботного шляху на Колиму.

Минуло два роки навчання. Влітку приїздив додому, до батьків, намагався дістатися туди щоразу, щойно випадала нагода. І тому, що хотів побачити тата й маму, і тому, що голодні повоєнні часи тягнули до родинного столу, де за кожної влади і за всяких обставин, не переводився шмат хліба і до нього.

— Їж, Ромасику, призволяйся, он як схуд, самі кісточки! А я тобі до школи торбу спакую і сала покладу, і шиночки добрий шмат, і вареничків, і біґосу, капусти з м’яском, — приповідали дуетом мама і тітка Стефанія, батькова сестра, пригощаючи дорогу дитину.

— Та не їм я сала… — кволо відбивався Роман, знаючи, що все одно покладуть у торбу шмат ніжного, добре просоленого, щоб довше зберігалося, сальця. А як його потім винюхуватимуть вічно голодні хлопці в гуртожитку! Для них, для них, а не для себе тягтиме він важенний шмат…

— А ти бери, синочку, бери, не ти з’їси, так хтось інший, завжди знайдеться хтось голодніший за тебе, — не слухала небожа, над яким трусилася з дитинства, бездітна вдова тітка.

Та понад усе вабили до рідного міста ті синіші за липневе небо очі, ті русяві коси, та посмішка, дорожча за п’ятірку на іспиті… Орися. Орислава. Отаке собі сусідське дівча, з яким в дитинстві билися за дерев’яного коника, тікали від батьків на Щастигору, каталися узимку на санчатах. Таке собі звичайне дівча, яке перетворилося однієї ночі на облитого кров’ю птаха фламінго, затріпотіло рожевими пальчиками, переплітаючи косу, змахнуло віями, сяйнуло поглядом — і поклало Романове серце до кишеньки гімназійного фартушка.

Тих травневих свят сорок сьомого їх відпустили додому аж на три дні! Скільки надій покладав Роман на ці весняні вечори!

Отоді все й сталося.

І дідові, і батькові ніколи не бракувало пацієнтів — мешканці усіх довколишніх сіл торували доріжку до кабінету лікаря, що умів підвести на ноги безнадійно хворого і не відмовляв у допомозі нікому, незалежно від того, було чим заплатити за прийом чи ні. Нерідко й сам діставав з власної аптечки якусь мазь, виготовлену за його рецептом у фармації пана Перебенди, — лікуйтеся. Під час війни хворих не просто побільшало — довелося створити таємний маленький госпіталь для повстанців, з’єднання яких стояло у лісах довкола Щастигори.

Недаремно хтось із пращурів дав горі таке ім’я. Чи з вдячності за вже отримане, чи заповідаючи на добро майбутнє. І якось так виходило, що гора допомагала у кожній людській потребі. Густі ліси із безліччю джерел — і звичайних, і особливих, термічних, переховували повстанців, плутали сліди і німцям, і енкаведистам вже потім, після війни, коли повстанська армія не склала зброї перед червоним окупантом і продовжувала воєнні дії. А поблизу самого вершечка гори тисячолітнє каміння ховало лабіринт печер. Тепле дихання вулкану тримало там постійну температуру і взимку, і влітку, а густе розгалуження ходів збивало з пантелику кожного переслідувача, відкриваючи таємниці тільки своїм. Розібратися у цьому переплетенні було непросто, не раз необачні гинули, намагаючись дістатися до якихось легендарних місць, де, нібито, вулкан ховав свої скарби, і лише кілька людей у місті справді володіли даром пройти лабіринт і вийти з нього.

Матері суворо заповідали синам не ходити на Щастигору і за жодних обставин не лазити до печер, та хіба стримаєш! Кілька відчайдухів, і серед них Роман Смереканич днювали й ночували у печерах. Не доходили, звісно, до середини, це справді було небезпечно, але як було не використати для хлоп’ячих ігор створену самою природою забавку! Та ще й чарівну залу з безліччю цікавих наростів на стелі й на підлозі, схожих на чудернацьких звірів, чи дерева, чи квіти… Яких лише забавок і перегонів не влаштовували вони тут ще до війни! Начитавшись книжок про пригоди, уявляли себе то індіанцями і блідолицими, то піратами, то безстрашними воїнами… Якби ж то знаття, що зовсім скоро війна з блідолицими перетвориться на сувору реальність.

Роман сам запропонував батькові використати цю підземну кімнату для тимчасового перебування важкопоранених, яких не можна було тримати вдома, ні в підвалі, ні на горищі, бо енкаведисти частенько навідувалися до Смереканича в якості пацієнтів, та й, не без того, вивідували, дослуховувалися, чи не займається доктор, відомий своєю прихильністю до українських буржуазних націоналістів, як і вся тутешня «гнила інтелігенція», підпільною практикою. Варто було комусь сказати необережне слово чи застогнати і…

Батько не просто погодився, він виказав підозрілу обізнаність зі шляхом до таємничої зали. Роман був уражений:

— Татку, то ви знаєте про лабіринт?

— А хіба я не був хлопчаком, хіба я не виріс отут, на схилі Щастигори? — загадково усміхнувся батько, ущент розбивши переконання Романа у тому, що його тато народився одразу отаким поважним доктором, а в дитинстві, навіть якщо воно в нього й було, завжди слухався мами і ніколи його нога не ступала туди, куди не велів ходити дідусь. — Печера — чудове місце ще й тому, що повітря там майже стерильне, цілюще, мікроби гинуть, і буде менше ускладнень. А доглядати будемо всі разом — ти, Орися, тітка Стефа, але інших у цю справу не втягуй!

— Про справу говори не з тим, з ким можна, а з ким треба! — відповів словами «Декалогу» Роман, приховуючи рум’янець щік від згадки про Орисю, сусідську дівчину, дочку лікаря Полянського.

Так і повелося — повстанці доправляли поранених до печери, Тарас Романович оперував, а потім приходив сам чи довіряв Романові робити перев’язки. Та й Орися допомагала, носила їжу й маленькі повідомлення хлопцям у ліс. Коли поранений ставав на ноги — печера порожніла.

Німці якось без особливої ретельності боролися з повстанцями — густі ліси та лабіринт печер не викликав бажання піти — і загубитися. Зате потім, у повоєнні часи, ціле військо було кинуте на боротьбу із хлопцями, що не склали зброї. Вистежували, заарештовували, катували, хапали всю родину за першою ж підозрою, без доказів. Повстанці гуртувалися у густих лісах Прикарпаття, потерпали від голоду й браку боєприпасів, та справи не кидали.

У ті травневі дні в імпровізованому госпіталі доктора Смереканича лікували лише одного пацієнта, зате якого! Хорунжий Орест з кількома хлопцями вирішив на травневі свята нагадати зайдам, хто справжній господар цієї землі. У ніч на перше травня відчайдухи зняли червоного прапора на ратушній вежі та замінили його на синьо-жовтий. Як вони туди дісталися, як змогли — та ще й тихо, непомітно? Вранці місто прокинулося, не ймучи віри очам — наш прапор! Звідки?

Але якби ж на тому зупинилися! Орест сховався в будинку навпроти ратуші і коли солдат поліз зривати синьо-жовтий символ бандерівщини та націоналізму, зняв його своїм пострілом. Зчинилася стрілянина. Пораненого в груди Ореста хлопцям вдалося сховати в підвалі, а вночі доправити до рятівника-Смереканича, а відтак — на гору. Та енкаведисти почали розшук. Обшукали будинок лікаря — нікого не знайшли. Потрусили й інших хірургів, про яких ходили чутки, що вони не відмовляють у допомозі пораненим бандитам — теж нікого.

Та знайшовся чоловік, якого привабили обіцянки доброї кар’єри та високої посади, якщо він надасть послуги слідству в справі обурливого націоналістичного зухвальства — подумати лиш, синьо-жовтий прапор у день міжнародної солідарності трудящих! Сам він дороги на Щастигору не знав, та вказав на ще одного, що полюбляв гроші та посади, не цурався допомоги нечистого у цій справі, тому торував стежину на гору. Знав навіть, де вхід до печери. Всередину, щоправда, заглядати боявся — там живе дідько.

Решту справи зробили собаки — знайти людину не так складно, якщо маєш нюх німецької вівчарки.

Хлопці живими не здались — «Слава Україні» та постріл у скроню — легший шлях до Бога, ніж катівня НКВС.

Вже вкотре солдатам довелося тягти трупи і складати попід муром, щоб упізнавали родичі. А хто зголоситься або просто заплаче — того до тюрми та на заслання, як члена сім’ї ворога народу. Ця схема працювала справно, от тільки начальство буде незадоволене — покійники не говорять! А цього Ореста за його невгамовність розшукували вже давно. І от вам — труп. А начальство хоче живих і балакучих, їм покійники ні до чого.

Втім, розкрити цей підпільний госпіталь — теж удача. Зразу видно, їх тут лікували — бинти, якась мазь… Етикетка — виготовлено в аптеці Перебенди. Тепер з’ясувати, за чиїм рецептом — і справа скінчена.

Та якщо лікували — хтось мусить прийти. І на нього треба зачекати.

Солдати з вигодами влаштувалися у «вітальні» Щастигори. І чекали…

Роман ішов знайомою стежкою через виноградник і ліс, особливо не ховаючись, він знав цю місцевість як свої п’ять пальців. От він, вхід до печери. Чомусь сьогодні тут щось не так, відсунутий камінь-поріг. Повстанці завжди ставили його на місце. Хіба несли важкопораненого і забули або не змогли… Але варто бути обережним… Роман запалив свічку і рушив до печери, яку міг знайти і натемно, із зав’язаними очима. От уже останній коридор, от уже близько… От уже чути чиюсь розмову… Невже хлопці заговорили по-чужинському? Не наша, не наша мова!

Засідка! Аж похололо поза плечима… Тікати… Дмухнув на свічку. Та пізно. Почули, побачили відсвіт полум’я у темряві!

— Рєбьята! Ідьот кто-то!

Роман кинувся в сусідній коридор лабіринту — довгий, із безліччю бокових ходів, яких він до пуття і сам не знав. Та мусив плутати сліди, мусив рятуватися!

Солдати стріляли на звук його кроків. Ліхтарики, потужні, трофейні німецькі, зловили його постать вже за кілька метрів до рятівного повороту. Постріл! Не встиг… Біль пронизав ногу — влучили… Роман не застогнав, перехопив рану долонею, щоб не лишати слідів крові… Нога слухалася погано. Хоч би кістки не зачепили, бо тоді зовсім біда! Кусаючи губу, щоб не стогнати від болю, докульгав до входу в розгалуження. Тут вони його не шукатимуть, побояться. Цих ходів не знає до пуття ніхто, навіть сам Роман. Упав в якомусь із відгалужень лабіринту, не маючи сили підвестися. Солдати гукали зовсім поруч:

— Он нє мог далеко уйті, он гдє-то тут!

— Да ну тебя, сам іщі, ещьо заблудімся, твою мать!

— Нічєго, сейчас пошльом за собакой — найдьотся как міленькій!

Вони раділи, що спіймали, нарешті, хоч когось живого і матимуть що доповісти начальству, яке лютує і чихвостить в хвіст і гриву за кожного покійника. Обговорювали, що отримають, мабуть, відпустку за упійманого «бандьору», що поїдуть додому, до мами. А Роман відчував, як ллється кров, і боявся поворухнутися, щоб не виказати себе, лиш затискав рану долонею.

«Отут мені й смерть! — прийшла думка. — Як побиватиметься тато, коли дізнається, що сам послав сина сюди, у засідку…»

Хоч би вони пішли звідси, хоч би на кілька хвилин відійшли, щоб дістати із торби бинти, щоб перев’язати рану, бо ще година — і в його жилах зовсім не залишиться крові.

Солдатам, мабуть, набридло тинятися у темряві та й страшно.

— У меня фонарь вот-вот погаснет, пошлі назад, нікуда он нє денется, бандьора хренов, виход одін!

Вони ще трохи постояли, посвітили, пульнули кудись наосліп, для заспокоєння самих себе, і пішли назад, до печери. Двоє побігли до міста за підкріпленням із собаками, інших двоє залишилися вартувати.

Ну, от і все. Тут і загину, подумав Роман і навіть завагався — перев’язувати ногу чи не треба? Може, краще спокійно померти собі тут від втрати крові, кажуть, це не важка смерть, ніж за години дві почути собачий гавкіт за плечима і потім конати в тюрмі від голоду, зазнаючи мордувань, які не мало б сили витерпіти й каміння.

Але молодість та інстинкт до життя таки змусили дістати бинти, перев’язати ногу, зупинивши кров. Спробував підвестися. Якщо спертися на стіну, можна ступити кілька кроків. Та який в тому сенс? Вихід з лабіринту один, через печеру. Собаки вчують його, неодмінно вчують запах свіжої крові. І він, його слід, приведе енкаведистів до рідної хати.

Навіть померти тут, у цьому лабіринті — це все одно вирок для всієї родини. Слідчі не будуть довго розбиратися — винен батько Смереканич у тому, що син приніс їжу та ліки пораненим повстанцям, чи ні. Їм доказів не треба — досить самої підозри. А це вже доказ — якщо син носить ліки, то призначає їх батько. Навіть мертвий — він повезе в заслання і тата, і маму, і тітку — родину ворога народу. Саме це — уявити маму, цьоцю Стефцю в тюрмі, на муках, у катівні — змусило звестися на ноги. Тікати негайно! Шукати вихід!

Адже є ще один шлях — на інший бік Щастигори, правда, вузькі та небезпечні ходи, та ще й повз Чортів колодязь, та навіть звичайний чорт зараз не такий страшний, як ці червоні. Якби ж так не крутилася голова, якби ж можна було наступити на ногу, не зчиняючи такого шуму, який відлунював, здавалося, аж до Львова. Вони ж почують!

А «вони» полягали собі спати — куди він подінеться, цей «бандера», скоро повернуться хлопці з собаками, і вівчарки винюхають його миттю. Та ще й виведуть їх із цього чортового місця, куди потрапити легко, а от вибратися… І так ледве знайшли шлях до цієї печери…

Роман навіть насмілився засвітити свічку — добре, що мав їх досить, ніс повстанцям. Упізнав знайомі стіни — йому туди, праворуч… Нога майже не слухалася. Але туга пов’язка допомагала — спинила кров і трохи зменшила біль. Голова йшла обертом. Навіть не вірилося, що годину тому він біг собі сюди вільно, мало не стрибаючи, мов молодий олень. І головне — куля… Він знав — якщо не вийняти кулю, то через кілька днів його чекає запалення, можливо, зараження крові, можливо, гангрена… Сам він кулю вийняти не зможе, глибоко…

Але зараз йшлося про інше — утекти! Знайти дорогу! Знайти отой Чортів колодязь, а від нього вже легше, від нього хід униз і майже прямий.

Він не знав, скільки довелося блукати — годину чи добу. Наближення зали із Чортовим колодязем вгадав за зміною температури — там завжди було тепло і світло, гріло Чортове око. Світло ішло з-під землі. Кажуть, якщо зазирнути в колодязь — станеш щасливим на все життя. У цю байку багато хто вірив. Хлопчиська приходили сюди і годинами чекали усмішки чорта. Але чортом його тут ніхто не називав — шанували. Казали — господар. І приходили тільки відчайдухи і ті, кому надто вже кортіло. І хто міг знайти дорогу. Не кожному вона відкривалася. Інколи навіть досвідчені провідники губили шлях, ними «крутило». Отакий «закручений» не міг знайти виходу з лабіринту, блукав, блукав… Такі випадки бували, і мами якнайсуворіше забороняли хлопчакам навіть наближатися до печер Щастигори. Та не всіх це зупиняло.

Роман зараз навіть радів, що не послухався мами і таки знав цей заплутаний шлях до серця лабіринту. В око чортові не зазирав, але шлях вивідав. От він, Чортів колодязь… Ще трохи, ще трохи…

Та на це «трохи» вже забракло сили. Мабуть, якусь велику судину перебила енкаведистська куля, забагато втратив крові. В очах потемніло…

Вже на останньому спалаху свідомості він побачив…

Це, мабуть, було чудо. Це, мабуть, ввижалося йому в гарячковому мареві… Бо цього не могло бути.

В одному з ходів, який вважався тупим, закритим величезною каменюкою, з’явилася жіноча постать. Розплетене чорне волосся плащем накривало плечі аж до пояса. Майже прозора червона сорочка здавалася язиком вогню, що вихопився із Чортового колодязя й охопив виточену, немов мармурова статуя, фігуру. Те, що вона несла в руках, також здавалося живим і вогненним. Та обличчя, біле, досконалої краси, з такого ж білосніжного мармуру різьблене, належало земній жінці.

— Пані Аріадно… — прошепотів Роман, непритомніючи.

Він не бачив, що відбувалося далі. Коли прийшов до тями, відчув, як жіночі руки, занадто сильні, як на таку граційну й тендітну фігурку, тягли, майже несли його, зваливши на плече.

А десь далеко, гавкали собаки. Кожна хвилина наближала цей гавкіт.

Не втік. Не зміг… Шкода стало своїх зусиль. Якби знав, що цим скінчиться, то краще лежав би там, у закапелку… Що їм важило знайти людину за запахом у цьому хай темному, але такому зрозумілому собачому носові місці!

— Пані Аріадно, тікайте, лишіть мене… Ще й ви загинете…

Вона й справді залишила його, та лиш на одну хвилину.

Вийшла до печери Чортового колодязя. Там щось спалахнуло — і собаки замовкли. Дивно. Це не могла бути граната. Спалах був, але жодного звуку… Ні крику, ні гавкоту, ні пострілів услід.

Майже непритомний, він побачив отой величезний камінь в кінці відгалуження, яке вважалося сліпим кінцем лабіринту. Отут їм і кінець. Він не матиме сили повернутися і шукати інший шлях… Свідомість згасала, але десь між двома забуттями він помітив, як дивним дивом відходить убік величезний камінь, відкриваючи освітлений смолоскипами неширокий, зате рівний коридор, який вів кудись униз…

Отямився в невеликій кімнаті без вікон. У ліжку. Біла постіль, майже така сама, як вдома, у мами. Тьмяне світло невеличкої настільної лампи. Килими на стінах, на підлозі. Якась жінка куняє у кріслі поруч із ліжком. Він упізнав цю жінку — Анарда, дивна служниця пані Аріадни. Чому дивна — через своє ім’я, а також через цікаву вимову. Вона частенько закидала якісь іншомовні, часто італійські слова, дивні в їхньому краю. Говорили, ніби вона родом з Італії.

Нога. Як болить нога… В голові калатають величезні дзвони — бум-бум, грають якусь жалобну, та неспокійну музику. Там, де рана, щось смикає, ніби напхано повно ниток, і хтось виймає їх одну по одній… Провів рукою по стегну — розпухло, горить, наче вогонь з Чортового колодязя вилизує язиком німецької вівчарки його нещасну ногу. От воно, зараження. Гангрена, так називається наступний крок. Тоді допоможе тільки ампутація. При такій рані — висока ампутація. Уявив себе калікою з простягнутою рукою та костуром… Ні, даремно він перев’язував ногу, треба було помирати одразу, від кровотечі. Досі вже б із ангелами розмовляв…

От якби поруч був тато… тато… він би допоміг…

Розчинилися двері.

Тато. Тато.

Що було далі, він пам’ятав погано — пані Аріадна дала випити якогось зілля, від якого все попливло навкруги, навіть тато та якісь інструменти в його руках. Щось знову лизало то розжареними, то холодними язиками поранену ногу, але це було майже приємно — на його чолі лежала прохолодна долоня пані Аріадни, і вона наче вбирала весь біль, гарячку, марення. Нарешті щось клацнуло, наче щось металеве упало.

— От вона, наша куля, сину…

Обробити рану, накласти пов’язку, як тисячі разів…

— Чому наша, тату, чому куля — наша?

— Бо вона могла убити весь наш рід…

Роман зрозумів. Єдиний син, єдиний нащадок роду.

— Всіх не уб’ють, тату.

І Смереканич-старший потиснув руку молодшому.

— Є рід, сину, а є ще й народ. Шкодуватимемо власних синів — народ загине. Але ти мусиш жити. Ти — останній Смереканич. Мусиш вижити, народити сина.

— А де він житиме, мій син? У цій червоній державі?

— Він житиме отут, на нашій одвічній землі, у Прикарпатську, під Щастигорою, вічною, як сама земля. Все змінюється, сину. І це ярмо не вічне. Важке, найважче, мабуть, із усіх, які носила наша земля, але не вічне. Виховай його так, як я тебе.

— Тату, ви так говорите, наче прощаєтеся…

— А хто знає, сину, хто знає?

Батька забрали наступної ночі. Спершу — фармацевта Перебенду, а потім — всіх лікарів, рецепти яких знайшли в аптеці, і доктора Полянського також. А разом з ним і дочку, Ориславу. Але про це Роман дізнався згодом.

Пані Аріадна, звичайно, знала, та не говорила. Лікувала, годувала, дбала про нього, поставила на ноги. Це здавалося майже чудом — після такої рани, ускладненої запаленням, загоїти ногу так, що лише рубець видавав слід колишнього влучного пострілу.

Якщо є на світі рай — Роман почувався б у раю. Вона так піклувалася про нього, так ласкаво тримала за руку, так ніжно дивилася в очі. Такої вродливої жінки в їхньому місті більше не було. Опинившись сам на сам із такою красунею, хлопчина, якому виповнилося вісімнадцять, за всією логікою мав би закохатися, якби не Орися…

До неї, до неї, сіроокої, золотокосої, ніжної, мов материнська пісня, стрункої, немов смерека, відданої Україні, мов червона калина, линуло серце, щойно відступила смерть. Вона ж нічого не знає, вона ж хвилюється, думає — забув…

Пані Аріадна — красуня писана, молода, струнка, але ж Роман пам’ятав її десь тридцятилітньою ще маленьким хлопчиком. Скільки ж їй тепер? Поза сорок? Виглядає, звісно, на двадцять п’ять, але ж… Втім, це не мало б значення, якби не Орися.

Нога загоювалася швидко. Він почав ходити, але трохи накульгував. Боявся, аби не залишилася ця пам’ятка на все життя. Що може бути страшнішого за кульгавого хлопця? Як повести Орисю в танок, от що хвилювало його більше за всі інші невигоди, яких могло завдати каліцтво! Та його добра фея допомогла і тут — прикладала якісь трави, шепотіла, водила руками над раною — і чи то такий особливий масаж, чи таке особливе зілля, чи то сила особливого почуття усунули на диво швидко страх залишитися не до кінця здоровим — Роман лише трохи припадав на ногу перших кілька місяців, потім минуло й це.

Чому він так рвався на волю з надійного прихистку? Що гнало його на поверхню з підземної кімнати в будинку на Панській вулиці? Мав тут усе — досить їжі, ліків, турботи, навіть свіжого повітря! Чого хотів — волі? Ото її й отримав…

Після того як забрали батька, в хаті зробили обшук. Не знайшли нічого, що прямо вказувало б на зв’язок з повстанцями, та хіба вони потребували доказів? Слово «доказ» — із тієї ж сфери, що слово «закон», а закон — це «адвокат», а в червоній юриспруденції знали тільки слова — прокурор, слідчий, трійка, вирок, стаття…

Після арешту лікарів, що мешкали на Панській вулиці, заходили й до пані Аріадни. Орест у своїй підземній кімнаті навіть не почув нічого — розповіла Анарда.

Чому не знайшли схованки? Якими чарами відвела від нього і від себе біду Аріадна? Чому енкаведисти заходили до її будинку ніяковіючи, з усмішками та вибаченнями, наче з примусу? Чому виходили, виказуючи виглядом певність — ми так і знали, що нічого не знайдемо, але ж наказ перевірити усі будинки…

Уночі забіг до мами. Сльози щастя — живий, живий! тривоги — а що ж воно з тобою буде далі, сину? розпачу — татка забрали нелюди, нашого татка!

Не відмовлявся цього разу від шматка сала, не копилив носа, не коверзував — скінчилося дитинство, скінчилося дитяче — не їм, не хочу, не буду.

Дорогою до Кам’янця чомусь не питав себе — а навіщо я туди їду? Знав, із Прикарпатська треба тікати, якщо взяли батька — прийдуть невдовзі й за сином. Гнали ще й студентська логіка та дисципліна — іспити, сесія. Іспити саме починалися, червень. В гуртожитку зустрів запитальні погляди — де був, чому пропустив заняття. Водночас запитував сам — а де Степан Стадник? І ніхто не відповів. Лише вночі, тихо під подушкою Влодко Чубатий повідомив — забрали Стефка.

Наступного дня взяли з Влодком зошити-конспекти, одного старого підручника на двох — і за такий дякували, бо інших не було, і подалися на гору, до мальовничих руїн замку королеви Бони — вчитися, готуватися до іспитів. Отам і розповів Роман Влодкові про все, що трапилося з ним на Щастигорі, про Ореста, про своє поранення, як переховувався у пані Аріадни. Володимир зрозумів, йому не довелося пояснювати, чому відмовився сидіти, мов щур у норі, в безпечній оселі пані Аріадни.

— Орест — справжній герой! Пострілялися, не далися живими в руки ворогові! А я буду ховатися? Доки? Сам бачиш, Влодзю, яка їх сила-силенна, отих червоних, але ж і нас багато! Мусимо боротися, мусимо змагати! Як заповідає «Декалог»? «Помсти великих лицарів!» Орест був лицарем України, я… ми мусимо мститися за нього, щоб справа героїв не занепала!

— А твій батько? — обережно спитав Володимир, щоб не повертати зайвий раз ножа в рані.

— Мій батько допомагав повстанцям, лікував, оперував. Він лікар, це —його обов’язок, він не може робити різниці між людьми через їхні політичні переконання! Вони мусять його відпустити! — палко переконував друга чи самого себе Роман.

— Мусять! Мусять… Вони багато чого мусять, але ж нічого не роблять. А як нога, болить? — якась ніби заздрість почулася у голосі — адже друг побував у бою, пролив кров за волю України.

— Та вже не дуже.

Роман десь у глибині душі пишався бойовою раною. Не кожен хлопець його віку мав на тілі слід від совіцької кулі! Усвідомлював ще й інше — те, що він накульгує, навіть нехай зовсім трохи, може бачити кожен. І легко запитати. Легко отримати пояснення. Легко не повірити, що вивихнув ногу просто здираючись крутою вулицею рідного Прикарпатська. І перший-ліпший лікар легко виявить слід від свіжого кульового поранення.

Яким дивом Романові вдалося скласти іспити й закінчити другий курс, він сам дивувався. Здавалося, ніби деякі викладачі передчували його долю, або знали щось, або хотіли допомогти синові заарештованого колеги. Згадував, як найсуворіша викладачка анатомії, яка прискіпувалася до кожного слова упродовж навчального року, на іспиті ледь сама не підказувала студентові, який невідь-де вештався цілий місяць перед самою сесією, та й усіх своїх знань продемонструвати так і не зміг. Іншим разом вона б його вишпетила на всі заставки, а тут… Як допоміг йому потім, у зоні, цей папірець — довідка про те, що він закінчив два курси фельдшерсько-акушерської школи. Папірець практично врятував йому життя.

Розділ XIII

За ним прийшли, коли Роман саме спаковував речі, готуючись на канікули додому. Веселий лейтенант навіть підморгнув:

— Пакуєш сухарі? Правильно, знадобляться! Знав, що прийдемо за тобою? Ну, ходімо!

Повезли на Лубенську рогатку, до тюрми.

У перші хвилини ще жила надія — ці веселі хлопці, мабуть, помилилися. От зараз він назве своє прізвище, і отой похмурий чоловік у кутку за столом закричить: «Кого ви привезли, мать вашу? Він нам зовсім не потрібен! Женіть його геть! Тут у нас тюрма, серйозний заклад для ворогів народу, серйозних злочинців, а ви привезли хлопчиська!» Він не просив би навіть, щоб відвезли назад машиною він побіг би сам, та ще й подякував. Справді, хто він є отут, серед цих високих, товстих, навмисно для серйозних, справжніх, поважних злочинців мурованих стін? Дріб’язок, мотлох, хлопчисько, який намагається вдавати дорослого!

Та чоловік за столом зазирнув до якогось паперу:

— О, та це ж сам Смереканич! З Прикарпатська?

Роман знав про масові арешти, чув, що затримали то одного, то іншого, але ніяк не міг усвідомити, що це трапилося з ним. З ним, маминим і татковим Романом, Ромасиком, Ромчиком. Що це його чужі, брутальні руки штурхають у плечі, змушують роздягнутися, чинять з ним таке нелюдсько-сороміцьке, що й розповісти мамі не можна. І нікому не можна. Ніхто на світі, ніхто, а особливо Орися, не повинен знати, що розпочалося з ним тут, одразу за порогом.

Знайомий, рідний за роки навчання Кам’янець раптом зник. Його вимкнуло, наче світло у кімнаті без вікон. Почалося щось дивне, грубе, не наше. Наче інший світ, населений іншими людьми, людьми чужими, вульгарними, негарними, людьми, що мордували подібних собі і не любили самі себе за те, що мусили щодня чинити з іншими.

Чужі, огидні пальці нишпорили у волоссі, згинали його, розгинали, розпинали тіло й душу, порпалися в білизні, порпалися всюди, зазирали в місця, куди ніхто досі не заглядав. Грубо, боляче, навмисно грубо й боляче. Це не могли бути українці, не могли бути росіяни, ані білоруси, ані поляки, ані жодні інші люди з нашої планети. Хіба інші, невідомої нам породи потвори могли отак поза межами сорому, поза вихованням, поза самою суттю людськості знущатися над беззахисними, голими, переляканими на смерть істотами в момент переходу від нормального цивільного життя до нежиття, до зовсім іншого його вияву, до існування в протилежному вимірі реальності. Такої дикої, такої несправедливо-безглуздої, такої неймовірно-облудної, чужої, чужої, чужої нам, настільки чужої, що цю дикість неможливо увібгати в мозок без ризику зсунутися з глузду.

Мабуть, тільки шок, якийсь параліч волі, позамежне гальмування рятує глузд від повного побиття на дрібні друзки, коли тебе, маминого й татового улюбленця, відмінника навчання, гарного, слухняного хлопця висмикують, немов редиску з грядки і кидають на шатківницю, де вже червоно від старої засохлої і зовсім свіжої крові твоїх попередників. Невтомно працює шатківниця, безупинно, кров не встигає не те засохнути — загуснути.

От вони, ті коліщата, які втягнули, які захопили, які мнуть, труть, рвуть, крають, перетирають, скрегочуть чи ненадовго перестають скреготіти, змащені свіжим струменем людської кривавиш, і не випустять, не випустять, не випустять…

Мабуть, Роман не зміг би пережити цей момент вступу на свою Голгофу, якби не вдався на спосіб, запозичений у Влодка — коли йому бувало важко, він повторював без кінця молитву — раз по разі, раз по разі… Не розглядався довкола, не дослухався, не сприймав до вух і серця — зосереджувався лиш на молитві, не помічаючи, що довкола діється.

Молитва, Господнє слово в цьому звіринці видалася чужою й недоречною, промовляти «Отче наш» тут, у місці, схованому від Господнього ока, у царстві антихриста, у колодязі, де палало вогнище інквізиції, гарячіше за Чортове око, видавалося мало не блюзнірством. Лише одне хотілося повторювати, лише одне: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни». От воно, те, задля чого темної ночі повторювали вони з друзями 10 заповідей «Декалогу»! От воно, те місце, де випитуватимуть тайну! Боляче випитуватимуть! Але «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни»! Ні тортури, ні смерть! Ні тортури… Тортури… Це слово налилося тут, у мурах, повних крові, отим справжнім змістом. Тут мордують, щоб почути правду… А правда — от вона, отут, на його правому стегні — слід від кулі. Його не приховаєш, він свідчить — був поранений! Отже, належить до підпільної контрреволюційної організації!

От воно, те місце!

Але він був готовий до такого запитання. Ще там, у підвалі, пані Аріадна якось запитала його, як він пояснюватиме, звідки шрам на стегні.

— Якщо спитають, відповідай, що на травневі свята патруль зчинив на вокзалі стрілянину — ловили злодія. От тобі й дісталася випадкова куля. Все може трапитися. Запам’ятай цю історію і повторюй слово в слово, тільки тоді тобі повірять.

Такий випадок справді був, це легко перевірити, а де троє поранених — там і четвертому місце знайдеться. Він сміявся тоді — а кому яке діло, хто заглядатиме, кому він має пояснювати, окрім мами і тата! А пані Аріадна наполегливо змушувала його раз у раз розповідати з усіма подробицями історію про те, як він начебто приїхав додому, і щойно вийшов з поїзда, як тут назустріч — циган, а за ним — озброєні міліціанти. Скільки їх було, у що вбрані, всі подробиці змушувала повторити стільки разів, що він аж сам уявив цю картину, і скільки б не повторював — не збивався навіть у дрібницях — і циган у червоній сорочці з украденою валізкою наче стояв перед очима — вигаданий, але реальний. Сам себе питав — навіщо була ця репетиція донизу? Сам собі відповідав, уже потім, після тортури «стійкою», коли дві добі змушували стояти, без їжі і води і питали, питали, питали без кінця одне і те ж — як це трапилося, як це трапилося, як це трапилося?. Якби не та яскрава картина вигаданої вокзальної стрілянини, в реальність якої він аж повірив сам — нізащо б не відкрутитися від веселих майорів і похмурих лейтенантів, від жорстокого мату капітана і ласкаво-єзуїтського сюсюкання підполковника, які змінювалися перед його потьмареним зором, змішавшись в одне ненависне обличчя з коротким, рубаним, спільним для всіх іменем — кат.

Вона знала, знала, що йому це знадобиться, знала…

Скільки разів згадував Роман ту спокійну, прохолодну кімнату з вигідним білосніжним ліжком, лежачи на нарах, затиснутим між двома сусідами без права поворухнутися, коли задихався і марив ковтком свіжого повітря влітку й замерзав, коцюрб, кам’янів від лютого холоду узимку. Скільки разів пригадував тарілки з красивою позолоченою облямівкою, на яких Анарда подавала обід і вечерю — на спеціальне замовлення, чого хворий забажає. І солодкий узвар, і джерельну воду, і те особливе червоне вино, від якого прибувала сила, відступало недокрів’я, яснів погляд.

Може, краще було б залишитися там, у неї, пересидіти, перебути ці важкі часи окупації у безпеці, у тихому місці, де його не знайдуть, поблизу від мами й тата? І сам собі відповідав — та тюрма була не набагато кращою від цієї. Тут вони разом, і Влодко теж тут, а Степан — в сусідній камері. Це його покута без вини і звинувачення, але він перейде це, витримає, виживе, не ховатиметься в білих перинах від світу, від боротьби за волю.

І повторював «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни».

От воно й було — і просьби, і погрози-грозьби, і тортури-муки, а він витримав — не видав. А кого мав видавати — рідного тата? Героя Ореста, який уже служить свою службу десь в ангельській чоті під проводом архангела Михаїла? Пані Аріадну, яка винесла його, пораненого, з того чортового ока і вилікувала, поставила на ноги?

Внутрішньо пишався тим, що не задурно терпить, що він таки винен, таки воював проти цих червоних зайд, таки доклався до справжньої збройної боротьби, навіть кров пролив за волю України! Шкода було хлопців, які не мали за собою жодної вини, не належали до організації, а терпіли такі самі страждання — і нічні допити і тортури, і «стійку», і спеціальний «стоячий» карцер, куди в’язня запроторювали, мов у шафу, наче в мурований гріб, і зачиняли на кілька діб — ні присісти, ні поворухнутися, ні повернутися.

Допиту чекав з першого дня. Готувався, думав, що має сказати, як відповідати, як поводитися. А його не викликали. Минали дні, минали ночі — ніхто не згадував про такого поважного злочинця. Хлопців приводили і приносили з допитів побитими, скривавленими, а про нього наче забули. Тому коли пролунало — Смереканича на допит! — він наче вільно зітхнув, от уже щось і з’ясується — чого вони від нього хочуть, в чому звинувачують.

Не з’ясувалося нічого. Не сказали також нічого. Так, загальники — прізвище, ім’я, рік народження. І тут йому допоміг батько. Звідти, із своєї камери чи з того давнього, далекого тепер дитинства допоміг: Роман пригадав, як до них приходив Іван Стецюк — батьків товариш. Його сина забрали ще в сороковому. Хлопцеві саме виповнилося вісімнадцять, як йому. Вони навіть народилися на Різдво обидва. Коли хлопця забрали, батько виробив метрику, що свідчила — син народився не 7 січня, а 28 грудня, тобто на момент арешту мав сімнадцять років, отже, був неповнолітнім. А неповнолітнього не можна розстріляти, і терміни ув’язнення були меншими. Отак батькова мудрість врятувала синові життя. Роман дякував Господові, що уважно слухав начебто непотрібну йому тоді розмову. А от придалася… Ото б дати іще вісточку на волю…

Перший допит минув тихо — сказали розповісти і написати все про своє життя і про контрреволюційну діяльність. Про підпільну організацію, в якій він брав участь. Пиши, мовляв, ми й так все про це знаємо, твої показання особливого значення не мають, це важливо лише для тебе — напишеш правду — дадуть менший термін. А що дадуть — навіть не сумнівайся, звідси нікого не випускають. А допит не так і потрібен. Органам і без тебе, сопляка, все відомо, але… Роман аж пишатися собою почав: контрреволюційна діяльність — це серйозно. Слідчий поводився попервах сумирно — сидів собі за столом і начебто щось нотував, записував. Не кричав, не бив. Скривився, побачивши дату народження — 28 грудня — малолєтка? Роман навіть соромився — як він прийде в камеру не побитим, ще подумають хлопці, що він зрадив, когось видав.

Та вже наступної ночі почалося! Не зважили й на неповні, як на тюрму, літа! Вже потім Роман зрозумів, чому слідство ведеться саме так — спершу пишеш, а потім тебе намагаються зловити на якихось невідповідностях у твоїх же власних свідченнях. У них немає справжніх доказів провини — немає свідків, немає нічого, щоб засудити таку силу-силенну людей до покарання. Хай і великий, але обмежений штат НКВС працює денно і нощно, вибиваючи свідчення, бо інакше це все блюзнірство відбуватися просто не може — половина України сидить по тюрмах, а інша, за логікою, повинна працювати в «органах», щоб на кожного в’язня було хоч по одному слідчому — як в інший спосіб проводити все те, що за законом належить? Хто нишпоритиме, винюхуватиме, вишукуватиме хоч благенькі докази провини всіх отих людей? Бракує штату, бракує «сотрудніків». Не бракує, щоправда, падлюк-зрадників, які клепають доноси-наклепи.

Доказів не просто бракувало, зазвичай їх просто не було. А план виконувати треба. І тому патологічне совіцьке правосуддя базувалося на «королеві доказів» — власному зізнанні у злочині. Добитися зізнання — мета. Добитися… Добити… Бити, поки не доб’єшся.

Роман укотре повторював оту свою баєчку про цигана і стрілянину, вивчену без пам’яті. На всі інші запитання — про підпільну організацію в Кам’янці, про її провід відповідав — не бачив, не чув, не знаю, не бував. За кожне «не» били.

Дні минули в одноманітності страху й очікуванні ночі — вночі викликали на допити, вночі, з дванадцятої до третьої, катували, увімкнувши на подвір’ї двигуни тракторів, щоб заглушити нелюдські крики мордованих, вночі забирали на розстріл, вночі відбувалися найстрашніші, найболючіші зміни одноманітного камерного існування. До третьої майже ніхто не спав. А раннього ранку — підйом, «оправка» (хто вигадав таке ідіотське слово?), кілька оселедців на всю камеру, горня води, глевтяк хліба. Де вона, цьоця Стефця, з її капусточкою з м’яском, з вареничками, з отим ледь просоленим сальцем — рожевим, м’яким, яке тане що в руках, що на язиці… Зараз би барабольки молодої зі сметанкою, з кроликом, з маслом… Щоб пахло на всю хату, щоб…

— Смереканич, с вєщамі на виход!

Зміни в табірному житті завжди несподівані, завжди очікувані і навіть бажані, попри острах змін поганого на ще гірше.

— Куди мене? — похолов серцем, подумки прощаючись і повторюючи — оце воно — ані просьби, ані грозьби, ані тортури, ані… ані смерть… От вона, мабуть, смерть! І навіть це злиденне, мучене життя у камері зі скупим окрайцем неба над головою, яке можна було розгледіти лиш лежачи під вікном, навіть цей скупий ковток повітря, який долітав за особливого напрямку вітру, щоб відсвіжити легені, забиті тюремним смородом, навіть ця скупа пайка хліба видалася зараз вартою половини царства. Смерть? Смерть? Мені, мені, кому щойно минуло вісімнадцять? Ні!

Пробігав подумки ці місяці фізичних мук і ненастанної тривоги — за батька, за маму, за Орисю. Адже дівчат також забирали, також пропускали через усе потоптання людськості, для дівчини, мабуть, ще відчутніше й болючіше. Хоч би її не забрали…

Вже потім, на Колимі, згадуватиме Роман добрим словом пані Аріадну ще й за те, що не сказала йому про арешт доктора Полянського та його дочки, зв’язкової УПА Орислави. Як добре, що він тоді цього не знав!

Хіба вже все? Хіба не буде більше допитів? Але ж він ні в чому не признався, не підписав їхніх паперів, він нікого не видав, хіба мають підстави звинуватити його? Вони повинні за два тижні повідомити, в чому його звинувачують, а потім має бути суд. Де? Коли відбудеться? А там він уже розповість прокуророві, якими нелюдськими катівськими методами вибивають зізнання у сталінських тюрмах!

Аж сам до себе посміхнувся — а то ж прокуророві цікаво! А то ж він не знає!

— Смієшся? І добре, жени її геть, журбу-тривогу, веселому — воно й помирати легше! — сержант виявився таким самим веселуном, як отой лейтенант, який його забирав.

Помирати? Значить, таки помирати! От воно й здійсниться: «Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за Неї» Згинеш… Згинеш… Держави не здобув, але згину…

Роман чомусь не відчував ані тваринного жаху від усвідомлення того, що його, можливо, ведуть на страту, ані розпачу, ані того всеохопливого жаху, який пережив якось уночі, коли забрали на страту його ровесника Антося Смиковецького. Сми… Сме… Сме… З десять разів, заникуючись, конвоїр повторив, поки вимовив. От за ту хвилину Роман сто разів облив серце кров’ю, сто разів пережив усе, що має відчути смертник. На справжню смерть страху вже майже не лишилося.

— Коли мене… коли… передай отут… сорочка зовсім нова… Влодкові Чубатому з шостої камери передай, добре?

— Коли тебе що? Ти, хлопче, вже зовсім того? — конвоїр, немолодий чоловік, українець, аж сплюнув спересердя. — Та ти за кого мене маєш? Хіба ж я із розстрільної команди? Тебе на етап…

«На етап? — серце зайшлося радістю. — То це всього лише на етап? То це кудись в іншу тюрму, нехай гіршу, нехай суворішу, але ж на етап! Не на смерть, не на розстріл! Тюрма, всього лише нова тюрма! Як добре! Тюрма, якою б важкою не була, це все-таки життя! Я житиму, житиму! Хай допитують, нехай катують, але ж це надія…» Його вісімнадцять років грали, співали навіть у побитому, зраненому тілі. Вісімнадцять років хотіли жити, жити, множитися, змінюватися на дев’ятнадцять, двадцять, двадцять п’ять, незважаючи ні на що!

— А куди, не скажете? — Роман відчув, що на знак компенсації за смертельне чекання цей веселий солдат повідомить, куди везуть.

— У Прикарпатськ тебе, хлопче, вимагають, — бумага зранку прийшла. — Ну, ти нічого не чув, я нічого не казав, хай тобі кому положено повідомить. А мені не положено, — зітхнув солдат і озирнувся — чи ніхто не чув.

У Прикарпатськ. Додому! Серце застукало надією. Серце взагалі стукало тепер, після «відміни» смертного чекання, інакше.

Етап. До Прикарпатська його доправили особливим, індивідуальним, так би мовити, етапом. Від Тернополя везли поїздом. В крихітному, «половинному», як у провідників звичайного вагону, купе з двома полицями їх і їхало двоє.

— Курорт! — насолоджувався простором після переповненої камери сусід, досвідчений в’язень, що вже пройшов одного разу від Прикарпатська до Колими, під час війни «змив кров’ю» у штрафбаті неіснуючу вину, а після війни негайно опинився знову в камері. — Лежи, припухай! Коли ще знову доведеться! Хіба це етап? Це курорт! От перед війною були етапи — то це етапи! В отакому «столипіні», але в звичайному купе… Ти хоч «столипін» колись бачив, хлопче?

Роман знизав плечима — звідки йому знати, як виглядає тюрма на колесах!

— Нічого, побачиш, життя довге! — розрадив сусід. — Це такий самий вагон, як інші, але замість дверей — грати уздовж коридору. А в коридорі — охорона. Грати відсувають — і в одне купе заштовхують…

— Скільки?

— А скільки зможуть заштовхати. Нормально одна секція розрахована на одинадцять зека.

3/к — це тепер їхнє ім’я, Роман вже знав і не дивувався. Але одинадцять людей у тісному просторі купе! Неймовірно.

— Як може одинадцять людей їхати в одному купе?

— А одинадцять ніколи не буває! Будуть вони тобі повітря перевозити! Заштовхують зазвичай двадцять двоє. А бувало — більше. Один казав, тридцять одного запхали.

— Але ж це неможливо!

— В НКВС усе можливо — довбанеш прикладом — і стане можливо. Задихалися люди, вмирали. Мертвих — порахували, вигрузили, і далі етапом. Трохи легше ставало. Поки до пересилки доїдеш — часом до норми доходило, до отих одинадцяти, як положено. Нічого, ти все побачиш на власні очі, молодий іще, все попереду!

У такій добрій надії лежав Роман на верхній полиці, насолоджуючись рухом поїзда, взагалі якимось рухом, від якого відвик за час вимушеної нерухомості у камері, з верхньої полиці намагався зазирнути у вузеньке віконечко під самою стелею, побачити хоч краєчок неба. Забув, яке воно, небо! В камері не щастило потрапити на те місце, звідки видно хоч маленький шматочок. На зупинках вдавалося почути людські голоси, гамір. Дивно. Невже ще залишилося хоч трохи людей на волі? Невже не всі сидять в цих переповнених по вінця тюрмах? Перед кожною зупинкою конвоїр попереджував:

— Ні звуку мені!

І показував приклад гвинтівки, щоб переконати в рішучості своїх намірів у разі непокори.

Роман і не збирався порушувати наказу. Чого йому кричати? Просити, щоб повідомили рідних? Так він їде до них! Це ж не просто так, не само собою сталося! Це мама відшукала його десь у лабіринті тюрем, це вона попросила… І розумів безглуздя власних здогадів. Що важать материнські сльози у рухові цієї бездушної, нелюдської машини? Його везуть для нового етапу слідства, мабуть. Для очної ставки з батьком!

А сусід продовжував:

— Але це ще не справжній етап, справжній — у телячих вагонах. Отам наковтаєшся досхочу — і голоду, і холоду. От пощастило б тобі потрапити на етап ще восени, до настання холодів, отоді вважай, що витягнув щасливий квиток!

Йому можна було вірити — пройшов, проїхав, знає. У цій країні професійних в’язнів чимало.

— А чого тебе в Прикарпатськ?

— Я родом звідти.

— То, може, знаєш Семена Яснюка? Чи Богдана Телицького? Чи…

— Ні, не знаю, — збрехав Роман. Гіркий камерний досвід навчив його, що навіть найприязніший чоловік, який провадить з тобою отакі розмови, може виявитися провокатором.

— А що в тебе з ногою? Кляті енкаведисти встрілили? Молодець ти, хлопче, герой! Не побоявся… За Україну, за її волю… Як там далі?

Якось вже занадто вихваляв його отой випадковий сусід по «курортному етапу»…

— Та який я там герой… Дурень я, а не герой! З цікавості дурної вийшло. На вокзалі циган у жінки торбу потягнув. Почав тікати, міліція — за ним, почали стріляти, а я…

Він розповідав завчену казочку дослівно так, як слідчому, автоматично. З іншими емоціями, щоправда — який я, мовляв, дурень, спіймав випадкову кулю!

— Пощастило нам!

Роман крізь дрімоту дослухався до кожного слова нового співрозмовника. Хоч і не довіряв, але все ж нова людина, нова інформація, а кожне слово чоловіка, що знав не з чуток про особливості нової тюрми, могло придатися у майбутньому.

— Прикарпатська тюрма — хороша тюрма!

— Чим же одна тюрма може бути краща за іншу? Однаково неволя… — закинув вудочку Роман.

— А не скажи! Однакова — та не така. Всі тюрми різні.

— А ти що, вже у всіх побував?

— Не у всіх, але про всі знаю — посидиш в камерах та таборах, і ти знатимеш. Наша тюрма, у Прикарпатську, найкраща. Це я в смислі режиму. От, наприклад, у тому ж Тернополі — не тюрма, а ужас! — підвали, мокро. В Кам’янці ти був, сам бачив. А в Чорткові — отам теж страхіття. Я там перед війною сидів. Повезло мені, повезло по-справжньому! Якраз перед війною перевели до Тернополя, а звідти вивели в етап, коли вже місто німці бомбили.

— Теж мені — повезло… — скептично скривився Роман.

— А не кажи, таки повезло! Бачиш он — живий лишився. Натерпівся такого, що не дай Бог нікому! В Тернополі тюрма хоч і біля самого вокзалу, а гнали нашого брата аж кудись до Волочиська пішки під бомбами. А вже там знайшли состав, повезли на Колиму. А Чорткову вагонів не дали. А тут німці наступають, треба було їм кудись контингент подіти.

— Що подіти?

— Ну, контингент! Нас тобто, зека, заключонних. Мали мужики мороки…

— А звідки ти знаєш? — з підозрою спитав Роман.

— Сидів потім з одним колишнім лейтенантом, — якось не дуже певно, немов викручуючись, вибріхувався сусід. — Він перед самою війною в Бережанській тюрмі працював, розповідав про ті часи.

— Сидів?

— А що, тюрма — справа тимчасова, то ти саджаєш, то тебе посадять. То ти охороняєш, то тебе стережуть. Від суми та від тюрми — не зарікайся, особливо в наші часи, — підняв пальця з довгим обламаним нігтем балакучий сусід. — А в Бережанах дісталося хлопцям… Згори німці бомби кидають, а з землі — кулемети.

— Хіба німці так швидко зайняли Бережани?

— Та не німці, це бандити… Я хотів сказати, хлопці-оунівці напали на тюрму, хотіли своїх звільнити. А тут — сорок вісім неізрасходованих зека…

— Яких? — не повірив своїм вухам Роман.

— Неізрасходованих. Ну, таких, що залишилися. Отак воно й було — мусили швидко пустити в расход… А трупи вивезти не змогли — частина залишилася в підвалі, а частину погрузили на машини і повезли, щоб поховати по інструкції, мій лейтенант поїхав з ними, попали під бомби. А потім, якщо чесно, просто викинули трупи з машини і погнали на Київ, шкуру свою рятувати, німці на п’ятах.

— А потім що? За що ж його на Колиму?

— Як за що? А був же наказ у перші дні війни — весь контингент прибрати по першій категорії.

— Як це?

— Але ж ти тупий! Розстріляти, трупи полити вапном, щоб упізнати потім не могли, поховати в таємному місці, щоб не знайшли могил. А слідчі справи спалити. Щоб жодних слідів, розумієш! А спробуй виконай, якщо тут тобі німці на голову бомби сиплять, тут зеки в камерах кричать, а тут банд… хлопці — оунівці з кулеметів гатять, своїх звільнити хочуть? Гадаєш, просто це, легко? По першій — не вийшло. Довелося ж потім пописати пояснювальних — чому, як, з якої причини, з яким умислом? І посадили багатьох. От хоча б Рябова з вашого Кам’янця. Перестрашився мужик у перші дні війни до того, що втік і два дні десь вештався.

— Ну, мабуть, не просто вештався, майно, дружину, дітей вивозив, рятував. А тюрма ж як? — Романові навіть цікаво стало — утік начальник тюрми, залишивши все напризволяще! Та інше муляло — а звідки цей його сусід по «курорту» знає такі подробиці? І навіщо розповідає? Знічев’я чи з лихого задуму?

— А тюрма стояла відчиненою. І понад вісімсот в’язнів утекло!

— Молодці! А що ж їм, німців чекати? Але ж ви починали про Чортків. У них теж начальник утік?

— Ти що? Ні, вони все зробили правильно.

— По першій категорії?

— По першій! Намордувалися, добами не спали — це що тобі, жарти — майже тисячу ізрасходовать!

Ізрасходовать… Містке слово. Отак, наче про якісь матеріали — цеглу, пісок — ізрасходували, витратили. Стратили… Страхіття…

А сусід собі меле й меле, пересипає словами таке, що нормальній людині ані зрозуміти, ані сприйняти…

— Скільки змогли, стільки й зрасходували. А решту — пустили пішим ходом до Умані. Дорогою бандери… Ну, хлопці… наші хлопці… — запізніло виправлявся сусід, — почали бунтувати. Розстріляли понад сотню. Битовиків, ну, за незначні злочини — хто, приміром, чужу козу украв, відпустили. А к/р — ті пішли по етапу далі… Та лиш до Умані. Там розстріляли решту. Нікого в живих не залишилося. Весь к/р ізрасходовали…

— Які такі к/р? — знову виявив необізнаність Роман.

— Контрреволюційний елемент, такі, як ми з тобою, друже, — записався без його згоди у друзі надміру поінформований сусід. — Але я балакаю, а ти мовчиш. Розповів би щось про себе. Про батька, про друзів. Батько ж лікар, правда?

— А звідки вам усе відомо?

— А хто ж у Прикарпатську не знає лікаря Смереканича? Кожен знає. Твій батько — справжній українець. Допомагає нашим хлопцям! Нікому не відмовляє!

— Яким це — нашим? Батько — лікар. Хто приходить, тому й допомагає. Це його робота. Але про кожного, хто має вогнепальне поранення, повідомляє куди потрібно, як належить.

Роман зрозумів — підсадили провокатора, от чому етап такий «курортний». Звідки він знає його прізвище? Наче не говорив… І занадто вже обізнаний сусід з усіма їхніми справами, навіть як на в’язня із таким стажем. Навіщо втягує його в розмову? Пильнував кожного слова, намагався нічим не додати собі та батькові неприємностей — досить і тих, що мають.

Кажуть, вдома й стіни допомагають. Стіни навіть тюрми рідного міста тепліші, аніж чужого. І нари ширші, і вікна, хоч і загратовані, але більші. І небо видно. І кватирку залишають відчиненою не тільки на час «оправки», а на весь день, тому ковток свіжого повітря видавався не украденим щастям, як у кам’яному мішку Кам’янця, а подарунком рідного краю, який і в неволі пильнував, чим міг, своїх синів. Навіть сонечко зазирало хоч на короткий час, щоб приголубити бліді обличчя і підсушити замоклі в кутках стіни. Навіть вершечок Щастигори з хмаркою диму навколо виднівся удалині, немов шматочок родинного фото. Хто не знав гіршого, нарікав і журився — неволя. Та Роман вже міг порівняти і навчився тішитися тими крихітними перевагами, які давала неволя вдома.

Сусіда по етапу повели в іншу камеру. Роман зітхнув вільніше — добре, що не доведеться замислюватися над кожним словом! І водночас — треба попередити хлопців, щоб знали, поряд — стукач, провокатор.

Місяці ув’язнення дали безцінний досвід не лише виживання в тюрмі, але й спілкування. Роман мусив погодитися — тут, на Західній Україні, репресії лише починалися, власне, починалася їх друга хвиля — перша прокотилася у сороковому — сорок першому і була перервана війною. А Схід України та Росія відчули залізні кігті звіра на ім’я НКВС раніше — їх почало змивати спершу обережною хвилею в двадцятих — «Ленінським призивом», потім на початку тридцятих зчинився новий шторм — цілими сім’ями пішли в Сибір «розкулачені» селяни та всіляких мастей троцькісти-уклоністи, Роман не брав собі до голови політичну різницю між ними, і вже велетенським цунамі прокотився тридцять сьомий — отоді хіба немудрий не замислився і хіба зовсім сліпий не побачив нелюдської суті репресивної машини, що перемелювала в першу чергу своїх же, найбільш відданих комуністів, тих, хто все придумав, створив, започаткував.

З одним із них довелося Романові ділити нари з перших днів ув’язнення. Товаріщ Андрій, як він сам себе називав, навчив Романа багатьох тюремних премудростей, які вивіз у клуночку зеківського досвіду з Ярославської тюрми, зі страшної «одиночки», де божеволів майже рік сам, а потім, наче Робінзон П’ятницю, отримав друга по нещастю — «одиночок» бракувало. Ці страшні розповіді трохи примирили Романа з велелюддям у камері, навчили його бачити кращий бік навіть найгіршої біди. Навчив його товаріщ Андрій і такого простого способу спілкування між в’язнями різних камер. Вранці, коли виводять на «оправку», розсипати на поличці над умивальником тоненький шар зубного порошку і написати те, що хочеш повідомити. Наприклад, «Нов — пр», і кожен зрозуміє: новенький — провокатор. А заходить конвойний — дмухнув — і немає записки.

Інший спосіб — тюремний телеграф. Цього довелося вчитися довго. Одна справа — у самотності й тиші «одиночки», коли можна зосередитися і почути стук сусіда, коли нерви та пам’ять вигострені відсутністю зовнішніх подразнень, коли мозок відновлює, немов учора прочитані, цілі сторінки з перегорнутих колись похапцем книг, а зовсім інша — коли камера напхом напхана, коли шум не вгаває ані на хвилю, та й телеграф не доконечна потреба. Та про всяк випадок Роман навчився й цього. Все зовсім нескладно, цю тюремну азбуку вигадали колись російські революціонери ще за царя, щось на зразок абетки Морзе. Літери російського алфавіту розбиті на п’ять рядків по п’ять літер у кожному. Перший стук — номер рядка, другий — місце літери у рядку. Маючи певну практику, можна перестукуватися, розповідаючи цілі історії. Романові не доводилося перестукуватися, та при потребі можна використати, аби лиш у сусідів хтось володів цим методом спілкування.

Товаріщ Андрій окрім абетки та інших скарбів тюремної мудрості, розповідав Романові багато цікавого про життя старих комуністів, і про Леніна зокрема. Сам він його, звісно, не знав, та зустрічався за родом роботи в Наркомпросі (Народному комісаріаті просвєщєнія — освіти) з Крупською, дружиною Леніна, із завмиранням серця слухав її розповіді «про Ілліча», читав його листи із заслання у Шушенському.

Страшних мук зазнавав Ленін у засланні, просто жахливих! Тяжко ж мордував цар людину, яка в графі «Місце роботи» гордо зазначала: «професійний революціонер»!

Товаріщ Андрій розповідав, що в одному листі Ленін писав: «Ти запитуєш мене, як я використовую свій час? Багато працюю. Часом буваю на полюванні, маю гарну двоцівкову рушницю, а вечорами граємо в шахи». Режим заслання був настільки «суворим», що дружина могла приїхати і жити разом із чоловіком. Ото Надія Костянтинівна і пожила деякий час на засланні разом з Леніним, а потім писала у своїх споминах: «Життя в Шушенському було дуже дешеве. За свою платню, 8 рублів на місяць, що її одержував Ленін від казни, він мав чисту окрему кімнату, три рази на день їжу і прання білизни. Один раз на тиждень селянин, у якого мешкав Ленін на засланні, різав якусь живність, і Ленін їв м’ясо щодня — варене або печене. Молоко, яйця, хліб, овочі ніхто не рахував. Сибіряки жили заможно, і селянин давав усе те безкоштовно». Та проблема полягала в тому, що бідолашний засланець мучився від одноманітності харчування: якщо господар різав теля — то цілий тиждень Володимир Ілліч змушений був споживати саму телятину у різних видах, якщо порося — то лиш саму свинину, що, без сумніву, шкідливо для здоров’я, а баранину Ілліч зовсім не любив, та виходу не було, заслання є заслання — муки, катування, потерпання від незгод входять у програму. У Леніна була служниця, яка його обслуговувала, дівчинка-підліток. Вона добре готувала, але не вміла всього того, що служниці у місті, доводилося обходитися простими стравами.

Роман узявся якось питати, а навіщо двом дорослим людям — чоловікові і дружині — служниця? Хіба так важко зварити чоловікові зупи чи борщу? Товаріщ Андрій спершу зробив такі очі, наче Роман запропонував цариці Олександрі Федорівні помити підлогу в їхній камері:

— Що ти, Романе, хіба могла б Надія Костянтинівна варити чи прати? Вона була вся у революції, вся в роботі! Революція звільнила жінку від хатнього рабства!

— І від необхідності їсти-пити також? А хто ж тоді прав білизну самій революціонерці? Чи в брудному ходила? Чи революція все-таки одних звільнила, а інших залишила в рабстві — прислуговувати тим, хто весь у революції? — допитувався-таки Роман.

Довелося товаріщу визнати рацію молодого галичанина.

Та Романові страшенно цікаво було слухати розповіді людини, яка знала не з книжок усіх тих, хто спершу творив революцію, а потім гинув під уламками власної будови. Особливо цінними були спогади про Крупську та її чоловіка. Ленін, виявляється, був фанатиком полювання. У засланні він цілісінькі дні пропадав на болотах, стріляючи дичину. Мав аж дві рушниці. Після полювання вечорами Володимир Ілліч зазвичай відпочивав, а працював ночами. В його кімнаті була велика бібліотека, а пошта щодня приносила велику кількість листів. Писали з Москви, Одеси, Петербургу, з-за кордону, бо Ленін керував виданнями газет і не переривав своєї праці і в засланні.

Ото б побувати на такому курорті, мріяв уголос: щоб свіже повітря, гуляй досхочу, служниця приготує, випере, подасть, прибере, а ти читай, пиши, листуйся із цілим світом, пострілюй дичину і готуй собі на дозвіллі революцію.

— От його б сюди, до нас, у камеру, — розмріявся якось Роман аж до непристойного. — Хай би глянув, який режим влаштували вам, комуністам, його друзі-революціонери, порівняв із царським.

— Ти що, збожеволів? Замовкни негайно! — сполотнів Андрій. — Та за такі слова — у карцер!

— А хто донесе? Може, ви, пане Андрію?

Товаріщ Андрій, звичайно, не доніс. Але на звертання «пане» відповідати категорично відмовлявся. А Роман відмовлявся зрозуміти логіку людей, яким переламала хребет, а багатьом і вкоротила життя ота незбагненна у своїй логіці репресивна машина, ненаситний людожер Сталін «со товаріщі», що живився кров’ю в першу чергу своїх же!

Вже чого-чого, а часу на розмови й суперечки в тюрмі досить, і Роман запитував у товаріща Андрія, а потім у багатьох інших «товаріщєй», з якими зводила доля на етапах і в таборах:

— Ну, я ще розумію, чому перед війною заарештовували селян, начебто куркулів, які не хотіли вступати до колгоспів, — щоб забрати їхнє майно. Я розумію, чому заарештовують тих, кого підозрюють у зв’язках з підпіллям — вони борються за волю України. Але за що ж вони схопили і вже десять років перекидають по тюрмах вас, переконаного борця за справу партії, в чому ваша вина?

Товаріщ Андрій відповідав гордо:

— Я ні в чому не винен перед партією, це помилка, колись вони розберуться. Товаріщ Сталін ні про що не знає, його неправильно інформують. Це перегіби на місцях!

Роман дивувався, співчував. Скільки він зустріне їх, отаких переконаних, «вірних дєлу» товаріщєй на своєму шляху!

А «товаріща Андрія» зустріне вже потім, в кінці п’ятдесятих, після реабілітації, у Москві. Як ридав, мабуть, з/к Андрій після смерті Сталіна. Як радів, що партія, нарешті, викрила справжніх «ворогів народу» та реабілітувала вірних своїх членів! Як сподівався, що його повернуть на відповідальну роботу в Наркомпросі, тепер Міністерстві освіти! А йому дали персональну пенсію, навіть у партії поновили — і забули. На всі спроби нагадати про себе відповідали — відпочивайте, лікуйтеся, займайтеся партроботою за місцем проживання, а про можливість праці з дітьми чи взагалі якоїсь відповідальної праці забудьте. Отоді відвідала його уперше думка про самогубство — не в тюрмі, не в таборі — на волі. Зрозумів — не помилка, не випадковість — так було задумано.

Переваги «рідної тюрми» Роман відчув уже наступного дня.

— Смереканич, передача!

Передача! Щось із дому! Щось таке, чогось зовсім недавно торкалися мамині руки!

Не знав, що робити із цим вузлом, зав’язаним у мамину хустку. Руки трусилися, мало не розсипав.

— Тримай, не потеряй! — зовсім не сердито пробурчав охоронець і додав тихенько: — Мама здорова. Тато вдома.

Роман не повірив вухам! Новини з дому! Тата випустили! А він думав-гадав, як це воно сталося, що перевели в рідну тюрму! Хто поклопотався, хто просив? Тато! Хто ж іще! Мабуть, сильно когось із начальства печінка скрутила чи апендицит прихопив, якщо випустили доктора Смереканича!

Перебирав передачу — хліб, розламаний під час перевірки, щоб не передали запеченим у хлібі ножа, шматок сала, цукор, чай, кружку не домашню, металеву, чисту сорочку, теплого светра…

Уперше за ці місяці ліг спати ситим. Осіннє, та не холодне ще повітря вливалося крізь розчинену кватирку. І враз — пісня… Співали десь у далекій камері.

— А що у вас тут, хлопці, і співати можна? — спитав, не вірячи власним вухам.

— Та не можна, — відповів сивий чоловік під стіною, — але охорона ніби уваги не звертає. Так можна про себе звісточку подати, мовляв — сиджу. У нас тут навіть пісня улюблена є…

І хлопці завели — «В’ється, наче змійка, неспокійна річка, тулиться близенько до підніжжя гір, а на тому боці, там живе Марічка…»

А на тому боці, там живе Марічка…

Живе Марічка…

Не Марічка — Орися живе на тому боці. На тому боці свободи, вільного, людського життя. Пісня рвала душу. Він намагався не думати про навіки втрачену кохану, а воно думалося, згадувалося, боліло, але тримало на світі.

— Яка ж пісня, хлопці… Наче про нас… І не про річку зовсім, а про тюрму. На тому боці живе моя Марічка, а туди дороги не знайти мені… — зітхнув Богдан, трохи старший за Романа, вчилися колись в гімназії разом.

Роман приєднався до хлопців і виводив баритоном — «Не питайте, хлопці, чом я одинокий…» Коли останні звуки розтанули, відчув дивне заспокоєння. Що то за ліки, українська пісня — навіть тут, у неволі, за мурами кам’яними, рятує, лікує, наближає до рідного дому, нагадує — співаємо, значить, живі. Значить, можемо хоч щось із того, що притаманне людям, а не тільки тваринам.

І враз — високий дівочий голос десь неподалік пронизав тишу:

І полилися-поснувалися прості, але такі повні народної мудрості рядки:

Романові перебило дихання — вона, Орися! Її голос! Як не упізнати! І пісня їхня, для нього скільки разів співана — «Ой, Романе-Романочку…» Підбіг під вікно, притулився до стіни, щоб не пропустити ані ноти, ані звуку… Ухопити б у долоні небо, повітря, повне її голосом…

Уперше за всі важкі дні неволі захотілося ридати, кричати, товкти кулаками стіни: ой Романе-Романочку, що ж ти наробив? Це ж через тебе, мабуть, її забрали, через те, що дізналися про ваші зустрічі! Мабуть, зрадив хтось, донесла якась потвора… І хто ж із цих нелюдів повірить, що то були просто зустрічі хлопця й дівчини, зовсім не пов’язані з повстанцями! Чи її схопили під час якогось із завдань? Затримали з продуктами, які носила хлопцям до лісу, в печеру? Чи з грипсами?

Орися, Орися тут…

І її отак обшукували, і її допитували, може, навіть били…

Від отого «Романе-Романочку» тюрма, навіть рідна, в рідному місті, поважчала удвоє, бо ніс відтепер два хрести — свій та Ориславин. А хрест дівочий у тюрмі завжди важчий.

Розділ ХІV

Як же там далі? Як далі? Орися ніяк не могла знайти останнього рядка.

Цей постійний гамір, що не змовкав, здавалося, й уночі, страшенно заважав. Жінки — молоді дівчата, молодиці, старші пані, та й зовсім бабусі — зчиняли стільки галасу, що камера нагадувала вулик. Хтось тихо, на вухо сусідці, розповідав про себе, хтось молився, хтось плакав, поки були сльози — по одній сльозі, по одному зойкові, по одному зітханню — і вистачало, аби сповнити кам’яний каземат невпинним і нестримним, бо рвався із серця, не залежав від волі, стогоном горя.

Кожен мав тут, у тюрмі, свою, особливу муку, кожному допікало своє: Оксана Ваврищук залишила вдома мале дитя, і перші дні неволі катувалася більше за камерне пекло мукою материнською, та ще й молоком у грудях, яке перегоріло лиш після першого допиту, вчителька Олена Оксентіївна чомусь журилася тим, що діти тепер не вмітимуть розв’язувати задач, і фізики у школі викладати більше нікому, пані Розалія Перебендова, дружина фармацевта Перебенди,постійно підходила до вікна під самою стелею, щоб вловити бодай краплю свіжого повітря, затуляла носа несвіжою вже хустинкою, бо не могла витримувати камерного смороду, Орисі ж найбільше заважав галас — оті звуки, що пробивалися крізь запону, якою вона прагла себе оточити, аби прислухатися до себе внутрішньої, до того, що жило у ній — музики, слова, шелесту вітру, крапель дощу — того, що вдалося пронести крізь обшуки, чого не можна було у неї відібрати.

— Орисю, то як же там далі? — нетерпеливилася Катря.

— Зараз, Катрусю. Ще трішки… А якщо так: «До матусі і до тата, у свою рідненьку хату»?

— Ой, гарно, Орисю… Але плакати хочеться.

— Не можна плакати, не можна, Катре. Не час. Якщо ми згадуватимемо, хто ми, як добре нам було у матінки і татка, то загинемо. Не витримаємо. Он поглянь на Любцю…

Катруся зітхнула. Любця, їхня подруга спершу гімназійна, потім, по війні, шкільна, опинилася в тюрмі кілька місяців тому. І з хвилини арешту безупинно плакала, квилила, стогнала, просила допомоги, нарікала. Розповідала, як хороше було їй удома, яка вона чемна, слухняна дитина, що її заарештовано помилково, що вона… Ой, і скільки ж сліз мала бідолашна Люба, що проливала їх кожного Божого дня — а все не закінчувалися. Ой, і до кого ж були оті благання, хто чув їх? Утім, хтось у камері таки чув, бо доносив. Хто?

Був у камері той хтось, що слугував вухами й очима наглядачів та слідчих. Орися довідалася про це на одному з допитів.

— А що це за вірші ти читаєш у камері? Що це за лютий ворог? Що за цар тьми? Кого це ти мала на увазі?

Орися пригадала вірша, якого справді читала уголос:

— Так, я читала цього вірша у камері. Це поезія Лесі Українки, її вивчають у школі, я читала, щоб не забути. Написане у 1896 році, за царату. У цьому вірші поетеса засуджує царський режим, називаючи самодержця «царем тьми», і висловлює прагнення трудового народу до світла. Хіба тут є щось… неправильне?

Слідчому довелося проковтнути вірша авторки «Досвітніх вогнів», схвалених вищим керівництвом для шкільної програми. Погано, мабуть, читало начальство цю Лесю Українку, неуважно. Жила б тепер, то саме тут, у тюрмі, їй і місце. Ач, понаписувала — хаос, голод, кайдани. Та найгірше, що читання цих віршів не могло лягти рядком до звинувачення! А справа цієї дівчини була просто порожньою, на неї майже нічого не вдалося знайти, бодай якихось свідчень чи доказів! Заарештували, бо звелено було брати усіх, хто вчився колись у гімназії. Всі вони там однакові, щось та знайдеться. А йому, слідчому, суши тепер голову, ший справу білими нитками… Хіба те, що вона — дочка лікаря, а лікарі допомагали лікувати повстанців. І живуть вони поблизу Щастигори. І зустрічалася ця дівчина з хлопцем на ім’я Роман, сином лікаря Смереканича, а на того справа вже є! Кульове поранення, не відкрутиться! Ліпить там щось хлопчина про випадкову кулю, наче й було щось таке минулого року, стріляли на вокзалі у цигана, але якщо хлопчисько заарештований — мусить сидіти, у нас так просто нікого не забирають. І на цю красуню щось зліпимо, і ця сидітиме. Є наказ — значить, усі сидітимуть. Колима велика.

Після цього допиту в Орисі відібрали книжечку «Досвітні вогні», яку передала мама. Та дарма — чіпка молода пам’ять вже увібрала кожне слово, і щовечора у камері лунало Лесине, Тарасове, Франкове. І своє, власне, невміле, та щире.

А ніч повертала Орисю додому — до своєї маленької кімнатки з балкончиком, до свого ліжечка з білішими за сніг простирадлами, прикрашеними мереживом по краю та блакитними стрічечками й бантиками, до полички, повної улюблених книг, до фортепіано у вітальні, до стосика нот, до лазнички із духмяним милом та м’якими рушниками. Уява, тренована ще удома, коли вона разом із героями улюблених книг переносилася то в прерії, де міцно трималася у сідлі разом із Майн Рідовими мустангерами, то в середньовічний замок, де співала разом із Консуело, то в старовинний Париж, де саме за її, Орисі, честь, змагалися на дуелях мушкетери, залюбки переносила її із задушливої, галасливої камери у світ музики й тиші. Кожен мав свій шлях до порятунку душі в цьому хаосі, повному криків голоду й біди, хто цього шляху не знаходив — гинув і фізично, і духовно.

Здавалося, ця тендітна, тоненька, нездатна до опору дівчина з русявою косою до пояса, з очима пресвітлої голубіні, з пальчиками, яким торкатися лише клавіш та сторінок, мала б загинути у неволі першого ж тижня. Або зрадити, розповісти все, що знає, у надії повернутися до свого біленького ліжечка зі стрічечками. Або збожеволіти, щоб утекти від страшної реальності. Де, хто, коли міг уявити, щоб отаке дівча, яке виросло у мами під крилом, пещене татом і люблене всією родиною, одиначка, надія роду, котру Господь послав мамі з татом на втіху вже у таких літах, коли інші онуків бавлять, зможе не просто вижити, а вистояти, та ще й бути опорою духу іншим, слабшим у своїй вірі та надії!

Мамина квітонька, татова любленка, втілення усіх здібностей і талантів, химерне, загадкове дівча, котре горнуло себе у музику та поетичне слово, уміло перевтілитися у Мавку чи Джульєтту, уміло розтлумачити кожному теорему чи фізичну формулу, знало кожну квіточку в садку, називало по імені кожну травинку обіч стежки на Щастигору… Хіба цей світ, що загрозливо займався за сході червоним маревом, був для неї? Хіба створіння, яке лиш у долонях носити, немов казкову Дюймовочку, не мало впасти першим, непомітно хруснути під чоботом, халява якого у дьогті, а підошва — в крові?

Не впало.

Тендітною, ніжною виглядала квіточка, та мала міцне коріння. Родина Полянських активно підтримувала місцеву організацію «Просвіти», допомагала книжками, коштами, і батьки, й Орися, щойно підросла, брали участь у кожному заході — святкуванні річниць народження велетів українського духу. Ще зовсім маленькою Орися вивчала напам’ять цілі сторінки з «Кобзаря». Вишивати навчилася чи не тоді ж, як читати. Стелила ниточку рівненько чи хрестиком, чи гладдю, чи мережкою — кожна техніка вдавалася. Уміла оздобити чимось маленьким та недорогим і букет квітів, і скатертину, і серветку, і хусточку — виглядало, ніби справжній художник працював над мистецьким витвором.

Кожної вільної хвилини бігла до свого фортеп’янка — діставала зі стосика нот щось таке, чого просила душа — Дебюссі, Деліба, Гайдна — коли хотілося світлого й ніжного, Бетховена чи Ліста — коли вирувало в серці суперечливе й грізне, просило виходу. Не вірилося, що в цих тонких ручках стільки сили, навіть мама іноді зазирала до вітальні, щоб переконатися — це вона, її доня, своїми напівдитячими пальчиками видобуває з інструмента такі потужні, дзвінкі, розкотисті акорди. І голос…

— Соловеєчку наш! — усміхався тато, коли доня виводила Шубертову «Аве, Марію» чи «А я дівчина полтавка, а зовуть мене Наталка».

— Консерваторія, консерваторія за вашою Орисею плаче! — вслухався у переливи дівочого голосу сусід, доктор Смереканич, гостюючи на свята. — Колись ми всі пишатимемося, що отут, на нашій вулиці виросла знаменита співачка! Тернопільщина дала світові Соломію Крушельницьку, а наша земля — Ориславу Полянську! Чи Ориславу… Смереканич! — хитро підморгував услід дітям, коли вони, знудившись, бігли на горище чи на схили Щастигори бавитися у хованки чи бігати за м’ячем.

— Дай Боже, можливо, колись і сватами будемо! — мрійливо здіймав очі догори доктор Полянський, якому вже ввижалися онуки та зять — високий, гарний, стриманий та розважливий, весь у батька, Роман.

Дитяча дружба якось непомітно перейшла у кохання. У те перше, невинне почуття, яке змушує вчорашніх дітей, які звикли кожну хвилину проводити разом, зовсім інакше дивитися одне на одного, коли кожен рух, кожна гра сприймається по-новому, коли випадковий дотик рук, такий звичний ще учора, обпалює червневою стиглістю полуниці щоки, коли такий звичайний подих вітру, що підхоплює спідничку і відкриває білу панчішку трішки вище за дозволене — правдива буря, коли кожне слово, таке звичайне учора — нині вже є натяком, коли навіть квітка закодовує таємницю почуття, коли…

Дитяча дружба. Перше кохання. Безжурне дитинство. Гімназія. Університет. Студентство. Одруження. Лікарська практика. Щаслива сім’я. Так жили покоління Смереканичів та Полянських. Як просто це було ще учора, і як безповоротно змінилося по війні, відколи звичний хід життя порушила, поруйнувала, докорінно змінила ота червона заграва, що запалала на сході, ота червона пожежа, що невтомно посувалася на захід, невблаганно накривала землю аж до кордону, залишаючи по собі руїну звичного штабу життя. Вже не буде Відня, Кракова, Будапешта як міст, куди можна поїхати вчитися чи просто задля того, аби побачити світу. Навіть Львів, начебто наш, начебто український, змінився до невпізнання — вулиці, особливо центральні, застрекотіли російською, зникло звичне звертання — пан, пані, панно. Зникли люди — багато, безліч людей. Кожен знав, куди вони зникли, і боявся не те, аби питати, а й згадувати при сторонніх прізвище.

Колишнього світу більше не буде. Його спалено червоним полум’ям. Спалено, та ще й попіл розвіяно по околицях імперії.

Світу колишнього життя — з біло-рожевою кімнаткою її дитинства, з теплом маминих рук, з дбайливою опікою батька, з товариством місцевої інтелігенції, друзями, що збиралися в їхньому гостинному домі щотижня, з планами на майбутнє — світле, усталене, надійне, світу цього життя більше немає і не буде. Його знищено, викорінено, понівечено не лише дуби і берези, нині досвідчена катова рука рубає й підлісок, молоде пагіння, знищує саме насіння, щоб ніколи, ніколи, ніколи не могло відродитися на цих землях протилежне й вороже червоній заграві українство. Протилежне, несумісне, вороже, але незнищенне.

— Нас хочуть знищити, Катрусю, — шепотіла на вушко подрузі Орися. — Бачиш, скільки нас, молодих, тут, у камері. Ніхто з нас ще не встиг зробити нічого поганого, не встиг і не міг зробити якоїсь справжньої шкоди червоним. Ну, хіба ми з тобою, якщо зовсім чесно. Але ж Любця чи пані Перебендова? Ми ж добре знаємо, Любця не належала до організації, навпаки, вона й удома плакала, просила, щоб її нікуди не кликали. Вона просто така — несмілива, пасивна, поза рухом, поза нашим життям. Вона і в гімназії вчилася ледве-ледве, хіба вишивала та вміла добре готувати. За що її? За що Оксанку, Михасю, Гальцю, Тусю? Вони ж ні до чого не причетні! Нас просто мають знищити. Щоб наші діти не чули про Союз українок, щоб не слухали українських пісень над колискою.

— Звідки ти це знаєш, Орисю, як тобі це спало на думку? — дивувалася Катря здатності подруги до узагальнень.

— А пам’ятаєш ту пані з російським прізвищем, яка колись, ще до війни приїздила до наших сусідів, а потім подалася до Відня? Вона приходила до нас у гості.

— Не пригадую. Ми ж були ще зовсім малими!

— А я її добре пам’ятаю. Така красива, така вихована пані! Вбрана, щоправда, бідно, вона ж утекла із радянської Росії, але як вона тримала голову, як вимовляла слова, як брала до рук філіжанку з кавою!

— І що, що вона говорила?

— Що в Росії винищували спершу дворянство, потім інтелігенцію, селянство, масово, не розбираючи, хто винен, а хто ні, винищували свідомо, щоб зник отой клас людей, які пам’ятали устрій колишнього життя і могли його відродити. А тепер вони добралися до нас. Так говорив мій тато, він так часто це повторював мамі — вони доберуться й до нас!

— Навіщо, навіщо їм це, Орисю? — Катруся, весела, жартівлива, ніколи не замислювалася над такими серйозними речами.

— Щоб нас не стало. Щоб не стало нашого міста, наших людей, нашої мови, і тих, хто навчить її своїх дітей — нас із тобою, Катрусю.

Орисині очі, величезні, глибокі, прозоро-голубі, бачили, здавалося, в цю хвилину саму суть речей, прозирали крізь роки в минуле і в майбутнє.

— Не говори так, Орисько, замовкни! — злякалася Катря і того, що їх можуть почути, та, мабуть, більше, суті казаного.

— Тобі здається, що це неправда?

— Ні, так воно і є, тому й страшно. Дуже страшно, Орисенько…

— Ми повинні це розуміти. І повинні вижити. На зло їм усім, цим ґратам, цим наглядачам, усьому тому, що вони з нами роблять, ми мусимо вижити, Катре. Вважай це останнім нашим бойовим завданням!

Дні в камері минали одноманітно, не даючи поживи ані думкам, ні тілу. Понад усе хотілося чистого повітря, чистої білизни, взагалі чогось чистого! Здавалося, за ковток води з лісового джерела, за подих вітру зі схилу Щастигори, напоєного пахощами… та ні, навіщо пахощами, не треба пахощів, не треба жодних запахів, тільки чистого, чистого повітря — за ковток отого повітря жодна плата не здавалася надмірною!

— А пригадуєш, Катрусю, наші шкільні вечори…

— Коли приходили Роман…

— І Дозик…

— Та ну тебе, Орисько! — зашарілася Катруся. Навіть з найближчою подругою вона уникала обговорення того, що тримала глибоко у серці — студента Львівської політехніки Теодозія Ткачука, який мешкав на сусідній вулиці і двічі… ні, таки двічі, бо той третій раз, коли вони навіть словом не перемовилися, не рахується за зустріч, пройшлися поруч, а одного разу навіть танцювали!

— Де вони тепер, Дозик і Роман?

— З Романом зрозуміло, він у Кам’янці, а про До… про Теодозія чула, що… — Катря стишила голос до нечутного шепоту і зовсім у вухо подрузі прошепотіла: —…чула, що він у лісі, у сотні Ореста. Воює. Бореться. Покинув навчання.

Тюрма є тюрмою, хоч скільки до неї звикай та призвичаюйся. Та якщо вже така доля, мусили шукати способу спілкування, щоб якось повідомляти друзів та дізнаватися самим про те, кого заарештовано. Вдалися на такий спосіб: наглядачі не заперечували проти того, щоб в’язні вечорами співали. Самі із задоволенням слухали українських пісень. Співали зазвичай камерою — і новоприбулим давали соло, в надії, що свої упізнають. Так Орися довідалася, що Роман тут, у в’язниці рідного міста. І відповіла своїм «Ой, Романе, Романочку». Її слухали, замовкнувши, всі — і наглядачі також. Рідкісної краси і сили голос. І звідки він у цьому тоненькому тілі?

З пісні дізналися й про те, що хлопців повели на етап. Уміли вони в текст пісні увести рядок-повідомлення. Чи пішов із цим етапом Роман?

Поки Роман був тут, поруч, хай навіть на іншому поверсі, хай навіть за кам’яним муром. Орисі було тепліше та якось спокійніше — таки їхня, Прикарпатська тюрма — зовсім не така катівня, як інші, про які розповідають бувалі в’язні.

— Ні, на етапі якось легше, — розмірковувала Олена Оксентіївна. — Якийсь рух, нові враження. І повітрям свіжим подихати можна. Скоріш би на етап. Сил немає катуватися у цьому мішку!

— Не говоріть про те, чого не знаєте, колего, — обізвалася Татьяна Анатольєвна Полєтаєва, також учителька, а до війни — викладач університету десь у Казані, яка перший свій термін розпочала ще в тридцять сьомому і вже встигла побувати всюди — в тюрмі, на етапі, в таборі. — Запевняю вас, зовсім скоро ви будете згадувати цю камеру як найкраще місце у своєму житті, після рідного дому, звісно.

— Ой, пані Тетяно, та скоріш би вже! Як воно буде, так і буде! — заголосила Віра, сільський агроном.

— Прошу не перекручувати моє ім’я! Не називайте мене, як якусь бандерівку — пані! Яка я вам пані? І не Тетяна зовсім, це по-вашому! Я Татьяна Анатольєвна, хіба так важко запам’ятати?

— Та яка різниця, пані Тет… Та-тья-но, — по складах вимовила Віра, — чим погане наше звертання — пан, пані?

— Теж мені — пані! Сидить у тюрмі, а також — пані! Пани — це експлуататори, от хто вони такі! Я навіть чути не хочу, щоб мене, людину з університетською освітою, хтось називав «пані»! Ми всі тут — товаріщі!

— Зовсім не всі, — втрутилася Катря. — От ми, наприклад, зовсім не товаріщі, ми друзі. Ми навіть для наглядачів не товаріщі, а… Як вони нас називають? Заключьонні. Ну, ще гражданє. От і всі звертання!

— А мені не подобається! Не хочу бути «паней»!

— То не будьте. Не можна людину примусити бути паном, вона повинна сама це усвідомити, — зітхнула пані Перебендова, єдина таки справжня пані в камері. — Це відчуття — в душі. Самоповага, усвідомлення себе приналежним до певної спільноти людей. Якщо цього відчуття немає, то, звісно, зайво звертатися у такий спосіб.

— Ну, ми принадлежим к разним… как ви сказалі? Спільнотам… — перейшла на російську, щоб виокремити себе з-поміж «бандерівок», Татьяна Анатольевна.

— Прінадлєжим к разним, а в камері сидимо одній на всіх, — обізвалася Орися. — Краще розкажіть про етап, щоб раєм не здавався.

Полєтаєва не дуже радо згадувала пережите. Їй було, мабуть, важче за інших, бо той, хто вже одного разу пройшов цим шляхом і позбавився ілюзій, що десь там, на етапі, в таборі чи в іншій в’язниці буде краще, дуже чітко собі уявляє всі особливості перебування в задушливому влітку та промерзлому наскрізь узимку «телятнику». Там не буде краще. Та як розповісти правду цим дівчаткам, висмикнутим з-під вишитої квіточками маминої ковдри, що тут, у найжахливішому, на їхню думку, місці, ще зовсім не так погано. Що найстрашніше почнеться навіть не на етапі… Ні, краще не треба.

— Не буду рассказивать. Поживьотє — увідітє… А передачі із дома пока что прібєрєгітє. Кто знает, когда заберут. Прігодітся, всьо прігодітся в дороге…

Сама Полєтаєва для себе вже вирішила — спробує тікати дорогою до вокзалу — хай краще пристрелять при спробі втечі — вдруге вона цих жахів не витримає, не витримає, не витримає…

Кажуть, тому, хто вже побував у тюрмі, вона стає рідним домом, і вже не такою страшною. Насправді все не так. Той, хто переступає поріг камери уперше, ще не знає, що його там очікує. І тому має сили пережити. Краще не розповідати цим дівчаткам, краще не розповідати. Самі побачать…

Коли наглядач учергове гукнув: «Полянська, на допит!», Орися вже навіть і не злякалася. Попередні допити були якимись нудними. Слідчий, молодий і симпатичний капітан Ратніков змушував її раз у раз повторювати одне і те ж:

— Чи знаєш ти Оксану Савку?

— Так, ми разом вчилися в гімназії.

— А Ганну Гоць?

— Ні, такої не знаю.

— А Олесю Ставничу?

— Теж не знаю.

— А як було псевдо Оксани Савки — «Верба»? Бачиш, ми й так знаємо, твоя справа лиш підтвердити.

— Я не знаю ніякого псевда. В гімназії ніхто не мав псевда.

— Не придурюйся, ти чудово знаєш, де були псевдо. До речі, а як називали в організації тебе?

Орися знову й знову повторювала, що не перебувала в жодній з організацій. Ще на першому допиті слідчий запропонував їй сісти на табуретку посеред кабінету, але на наступних змушував стояти, сподіваючись, що хоч це спонукає вперту дівчину давати потрібні свідчення. Справа майже не просувалася, але він мав вказівку щодо цієї бранки — не застосовувати «особливих методів впливу». Мабуть, батько, відомий у місті лікар, дав хабара начальникові тюрми, таке бувало. Іноді він сам стомлювався, виходив на півгодини, щоб випити чаю, увесь цей час Орися мусила стояти. Через три-чотири години ноги боліли так, що хоч плач. На щастя, слідчий не бив її, не влаштовував катування добовою «стійкою», не замикав у «бокс» — низеньку шафку в кутку кабінету, де можна було лише сидіти, скорчившись, і за кілька годин такого сидіння навіть без побоїв тіло боліло, як після катування, так розповідали інші в’язні.

— Отож, ти призналася, що знаєш Оксану Савку на псевдо Верба, а також Ганну Гоць — псевдо Пташка і Ставничу…

— Ні, я не знаю ніяких Ставничої і Гоць!

— Але ж ти щойно сказала, що знаєш Оксану Савку на псевдо Верба…

— Ні, я не знаю ніякого псевдо, я вчилася з дівчиною на ім’я Оксана Савка в гімназії, от і все!

Допити тривали довго і були розраховані на те, що втомлена людина не може контролювати свої відповіді і настає момент, коли вона починає плутатися, тут слідчий і ловить на невідповідностях. Але це маленьке, худорляве, схоже на горобчика дівча заплутати було важко. Чи то пам’ять така чіпка, чи то справді нікого не знає.

Тому цього разу слідчий приготував сюрприз. У кабінеті на Орисю чекала так звана «очна ставка».

— Ну як, упізнаєш?

Упізнати побите, вкрите кров’ю, що запеклася і ще сочилася з рани на голові, обличчя не змогла б і рідна мати. Сорочка у синю з білим смужку, розірвана на плечі, присохла до спини і просочилася кров’ю, спричиняла, мабуть, хлопцеві нестерпний біль при кожному рухові, та він намагався не стогнати. І не дивитися на Орисю. Втім, його очі, що запливли синцями так, що перетворилися на щілини, не так вже багато й бачили. Сухі, потріскані губи не ворушилися, але погляд, прикутий до склянки з водою на столі слідчого, промовляв без звуку: «Води! Води, хоч краплю води!»

— Чого мовчиш? Упізнаєш?

Слідчий ступив крок до хлопця і, вхопивши за побите і неприродно викручене плече, повернув його обличчям до дівчини:

— Ну, поглянь на неї, поглянь, не відвертайся!

Хлопець лише глухо застогнав — вивихнуте плече і руки, зв’язані колючим дротом за спиною, завдавали йому болю.

Слідчий відпустив плече в’язня, поглянув на свої пальці, що забруднилися кров’ю, гидливо скривився і заходився витирати хустинкою. Кров не витиралася, слідчий підійшов до умивальника в кутку:

— Що за неподобство? Рядовий, принеси води!

Солдат, що досі мовчки стояв у кутку, пильнуючи в’язня, побіг по воду — бачок умивальника виявився порожнім. Повернувся швидко. Налив води, щоб начальник мав можливість вимити руки, які у кожного чекіста повинні бути чистими, як заповідав великий їхній учитель Фелікс Дзержинський: «Холодная голова, горячеє сердце и чистые руки».

Увесь час, поки лилася з відра чиста, прохолодна вода, в’язень дивився, не відриваючи погляду. Навіть не облизував уже розпухлих, розбитих, потрісканих від спраги губів сухим, розпухлим язиком. А слідчий наче навмисно лив і лив воду:

— Ну, чого ти, Петре, чи як тебе там, мовчиш? Хіба не знаєш цієї дівчини? «Ой, дівчино, рибчино, чорнобривко моя!» — майже чисто проспівав. Він взагалі був веселим, цей молодий і майже вродливий мужньою чоловічою красою капітан. Мабуть, не одне дівоче серце тьохкало від погляду цих карих очей десь там, поза мурами в’язниці, де він питав, а не допитував, де шепотів, а не кричав, де ніжно торкався дівочих кіс своїми довгими красивими пальцями. — Ну, згадай, як разом на танці ходили! Як у лісі стежечки топтали! Місто маленьке, тут усі всіх знають! Скажи, як звати дівчину, як її псевдо — і все, ота склянка води — твоя. А потім підеш у камеру. Не в карцер, а в камеру, там тепло, там хлопці, там їсти дають. І я дозволю тобі передачу від тата й мами.

Слідчий витирав руки, красиві, пещені пальці чистим рушником з вишитими маками, й Орисі чомусь було дуже шкода отих маків, які вишивала чиясь невідома рука, немов отой зайда без жалю плюндрував не тільки їхні молоді життя, а й квіти, вишиваний символ їхньої землі.

Відводила очі від спотвореного, розбитого обличчя. Не хотіла дивитися, залишати у серці образ скатованого товариша.

— У мене немає тут тата й мами. Я нетутешній, — ледве виштовхував крізь розбитий рот хлопець.

— Брешеш! Знаю, що брешеш! Ну, подумай, який тобі сенс мовчати? Мабуть, батьки всі тюрми обшукали. А ти справжнього імені сказати не хочеш. А мама, напевно, передачки носить і носить, про сина питає, а ми? Що ми можемо? «Нє чіслітся!» — от що чує твоя бідолашна мати!

— Мене звуть Петро. Прізвище — Продан.

— Це я чув уже сто разів! Сім’я Проданів уже заарештована! Ніхто з них тебе не упізнав. Подумай, через твою брехню порядні, ні в чому не винні люди сидять у тюрмі!

— Я зі Львова. Тутешніх Проданів не знаю.

Орися розуміла — Петро говорить неправду. Він знає, що Сергій Продан — зрадник. Сексот. Секретний сотруднік, так це називається на їхній чекістській мові. Тому й назвався їхнім прізвищем. А капітан так забалакався, що вже й не аналізує слів — щойно бідкався бідолашною матір’ю, і тут же — Проданів уже заарештовано! А якби хлопець сказав справжнє прізвище?

— Говори, говори, бо знову…

Рядовий, що досі нудьгував у кутку, ступив крок до в’язня. Петро несамохіть відсахнувся. Орися глухо скрикнула — невже його знову битимуть?

— А чому ж ти мовчиш, Полянська? Ти знаєш його, знаєш!

Орися справді знала його. І як Петра з Орестової сотні, і як… і як Теодозія Ткачука.

— Ну, гаразд. Якщо вам так подобається мовчати — я маю час. Можете помовчати тут удвох. Чи навіть поговорити. Згадаєш його прізвище — покличеш.

Слідчий вийшов із кабінету.

Орися метнулася до столу вхопила склянку з водою, піднесла до вуст хлопцеві. Байдуже, що скаже капітан, байдуже! Аби лиш ковток води, хоч крапля на ці пересохлі вуста!

Він спрагло випив, хоч кожен дотик до розбитого рота спричиняв муку.

Рядовий, що сопів у кутку, здавалося, не звертав уваги. Пробурчав щось, але навіть не підвівся. Чи не все людське вмерло в душі простого солдата? Орися метнулася до умивальника, набрала ще води, дала випити, а рештою змила обличчя скатованому.

— Ну, ти там того, — пробурчав солдат, — ти того, нє очень…

Слідчий невдовзі повернувся. Помітив порожню склянку, сліди крові на склі.

— Ага, то ти його знаєш! Водичку подаєш, так? Говори, як його звати, говори!

— Я його не знаю, не зна…

Орися не договорила. Красиві пальці слідчого стиснулися в кулак, і кулак цей полетів в її обличчя. Удар відкинув до стіни.

— Та що ж ти робиш, нелюде! За що дівчину б’єш? Я її не знаю, ніколи не бачив! — рвався із пут Петро-Теодозій, намагаючись звільнити руки з колючого дроту, але колючки лиш сильніше впивалися в тіло, та й солдат не давав йому ступити й кроку.

— А як з вами розмовляти? — урвався терпець капітанові. — Ви у нас стріляєте, бандерівці чортові, а ми повинні з вами кренделя розводити? Ну, вона у нас знатиме, як родіну любіть! Сержанта Капустіна сюди!

Сержант Капустін виконував у тюрмі обов’язки ката. Бити, звичайно, умів кожен, але капітан Ратніков уникав прямого контакту своїх пещених пальців з тілами жертв — гидував. Максимум, що міг собі дозволити — ляпас по обличчю, коли здавали нерви. Коли потрібна була справді професійна робота — кликав сержанта.

— А як цього, товаріщ капітан? — спитав рядовий, показуючи на Петра. — Тіснувато тут…

— Нічого, хай дивиться! Коли ще доведеться голу дівку побачити! Роздягнути її, сержанте! — і посміхнувся масно: — Кофточку шкода, красива…

Допит тривав до пізньої ночі. Капітан вийшов, його змінив майор. Потім знову капітан.

Коли Орися повернулася в камеру, Катруся не спала. Розбите обличчя подруги і посмугована спина, ледь прикрита мокрою від крові кофтиною, жахнули не тільки її.

— Боже мій, невже почалося? Невже починають бити й жінок? — заламала руки пані Рузя Перебенда. — Орисенько, донечко, дай я допоможу. У мене є трішки мазі…

Мазь зі знаменитої аптеки пана Перебенди трохи втишила біль. Та інший, невимовний біль терзав Орисі душу. Як вона має сказати Катрусі, кого бачила в кабінеті слідчого, як?

На щастя, Катря не клопоталася допитом, розбите обличчя подруги, скатоване тіло — от що вимагало турботи.

— Лягай отут, Орисенько, — поступилася нижніми нарами Олена Оксентіївна.

Орися довго не могла знайти собі місця — на животі не могла, бо боліло обличчя, на спину годі лягти, бо посмуговані плечі… Мучила думка — хоч би не викликали на наочний звід Катрусю, хоч би не здогадалися. Катруся не витримає, упізнає. Вона ж така безпосередня, все на обличчі написано. Не вміє брехати. Майнула думка — а якби Романа отак, побитого скатованого… Чи витримала б вона, чи не заридала? Чи не зрадила б? Чи не почала розповідати все, що знає, аби лиш припинили катувати коханого? І не могла відповісти ствердно…

Отепер Орися зрозуміла, чому так суворо дотримувалися в організації правил конспірації. Чому знали одне одного тільки на псевдо, і провідники суворо карали кожен випадок звертання по імені, навіть якщо люди були знайомі з дитинства. Тільки на псевдо, жодних імен, а тим паче прізвищ — інакше в небезпеці опиняється родина. Під час війни, при німцях, було якось легше — зрадники траплялися зрідка, зате після початку радянської окупації розплодилося їх багатенько — хтось хотів добре влаштуватися на роботу, хтось поклав око на сусідове майно, хтось просто виявився слабким — не витримав допитів. Почастішали випадки, коли чекісти навмисно засилали своїх провокаторів — щоб вивідували. Псевдо рятувало. «Про справу говори не з ким можна, а з ким треба» — як мудро обмежував дівоче бездумне щебетання «Декалог»!

А тепер доводилося практично пізнати вивчене напам’ять, але таке далеке й неможливе колись: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни». Оце вже й були тортури. Орися внутрішньо пишалася собою, що не виявила тайни, не сказала імені хлопця. Але чи не більшою була інша тортура, на яку не сподівався чистюля-капітан — мовчати, не сказати подрузі правди, не розкраяти їй серця.

Відтак Орися почала боятися кожного виклику на допит — не так побиття, як чергових хитрощів слідчих — хіба важко їм довідатися від когось із слабших духом, що Роман і Орися — не тільки сусіди, не просто знайомі з дитинства… Душа холонула від думки, що Роман, можливо, такий же скатований, лежить зараз десь у карцері на холодному камінні з руками, зв’язаними колючим дротом. Хоч би чоловічі камери не довідалися, що її побито, хоч би не переказали…

Не змогла склепити ока. Нелюдське «Підйом!» сприйняла майже як звільнення.

Камера завовтузилася, заворушилася. Побитій Орисі кожен намагався прислужитися, чим міг, поділитися, зробити бодай якусь приємність, щоб полегшити біль.

Кількох жінок забрали на роботу — мити кабінети, коридори, прибирати на подвір’ї тюрми, наглядачі швидко збагнули, що самим надриватися немає рації.

Увечері Олена Оксентіївна та Люба повернулися, тихі й німі, зі сльозами на очах. Люба ридала вголос, билася в істериці, Олена Оксентіївна просто хитала головою, мов китайський болванчик, так, ніби хотіла захитати, заколисати якийсь нестерпний біль.

— Що трапилося? — розпитували дівчата, але в Люби годі було чогось допитатися.

Трохи заспокоївшись, Олена Оксентіївна розповіла, що вони прибирали заднє подвір’я між стіною і муром, яке дуже заросло травою, і наглядачі вивели туди хлопця «з наших», у подертій сорочці в голубу й білу смужку, дуже побитого, не можна було навіть обличчя роздивитися.

— А який був — білявий, чорнявий? — чомусь узялася розпитувати Катря.

— Замовкни, Катрусю, не питай, не треба, навіщо воно тобі,— почала її вмовляти Орися. Вона вже зрозуміла, про кого йдеться.

— Ой, Катрусю, який там білявий-чорнявий! Сивий був зовсім!

— О, то це, мабуть, якийсь старший чоловік, — заспокоїлася Катря.

— Та ні, молодий. А може, і в літах, як тут розбереш. Ми з Любою сховалися за рогом, під стіною, щоб нас не помітили. Ці катюги дали йому лопату і наказали копати. А він плюнув і сказав… Ми не чули, що сказав… Тоді два солдати взяли рискалі і заходилися копати яму… А потім… Ой, дівчатка, сто років проживу — не забуду! Кинули його туди живого, руки за спиною, і почали землею засипати. І засипали…

Олена Оксентіївна розридалася, мов за рідним.

— Засипали… І пішли… Ми з Любцею вибралися, узяли наші мітли… А земля на могилі… Земля… рухалася… рухалася… а потім перестала.

Вчителька застигла, немовби знову перед очима виник отой горбочок землі, що рухався, рухався безгучно й страшно, витерла вже сухі очі, наче хотіла стерти зображення, спогад, що навіки прикипів до сітківки, залишився там, наче фото.

Орися не уявляла, не хотіла уявляти, не могла уявити, свідомість відмовлялася сприймати очевидне… Тікала у молитовно вигадане і створене, у ритмізоване і римоване, у заповітне і заповідне:

Розділ ХV

Сказати, що той день минув чудово — означало тупо погрішити супроти істини. Назвати такий день чудовим — те саме, що стенути плечима щодо Лучано Паваротті — та співає собі, мовляв, чувак, я теж так умію, чи оголосити Майю Плісецьку танцівницею середньої руки. Ні, цей день був не чудовим, не прекрасним навіть — такі дні трапляються раз у житті. Переможний, тріумфальний, незабутній!

Мабуть, день поховання людини, незалежно від ступеня її людськості, навряд чи може стати для іншої таким святом, так буває лише у випадку «Король помер — хай живе король!» Так, саме так, померла королева міста — хай живе наступна королева!

Щось подібне на інавгурацію президента чи коронацію відбулося тоді.

І вона вже встигла відчути, як це воно — бути вищою за всіх.

Того вечора вона була вищою в усіх розуміннях — і чисто фізичному також. Дивно, але всі ці люди, які отримали право присутності на вечері — за інших умов це називалося б поминками — були геть маленькі на зріст. Ну, просто карлики. Вона виглядала Білосніжкою поміж гномів. Щоправда, гномів було не сім, а тринадцять. І всі вони — визначні та відомі люди їхнього міста, кожен — великий начальник! І кожен запобігав її ласки, кожен прагнув, щоб пані Ада запам’ятала саме його, кожен хотів прислужитися, кожен запевняв у власній відданості, запрошував до своєї «скромної обителі», благав права відвідати пані Аду в її замку. Вона милостиво дозволяла, але Роберт Олександрович прошепотів: «Жодних відвідин. Ніхто не може приходити до будинку», і довелося запросини перенести на невизначений час — згодом. На «згодом», яке ніколи не настане. Зате сама вона має право ходити куди завгодно, проводити час де завгодно і з ким завгодно, не забуваючи при тому повернутися додому за п’ять хвилин до дванадцятої.

Цим правом вона вже встигла скористатися. Щодня — веселощі, розваги. Які вони вигадливі, ці її нові друзі! Як прагнуть, щоб прихилити серце пані Ади саме до себе, щоб саме цей магазин одягу чи взуття, ресторан, супермаркет чи боулінг-клуб сподобався їй більше за забігайлівку конкурента.

Яким нудним і клопітним було все її попереднє животіння! Скільки важкого, гіркого і, як з’ясувалося, непотрібного зробила вона у своєму житті! А жити ж можна й інакше… Легко, весело. Щоб тебе всі любили, запобігали твоєї ласки.

Все виявилося зовсім не так страшно, як вона собі уявляла. Ота жахлива ніч у ліжку щойно померлої вже якось напівстерлася у своїй гостроті. Якщо не зациклюватися, не замислюватися, не перемелювати у пам’яті ці моменти, а згадувати лише приємне — жити стає значно легше.

Як добре, коли тобі самій не потрібно нічого робити! Не треба приймати рішень, не треба думати — кожен твій крок вже продуманий і записаний, треба лише піднятися нагору, перегорнути сторінку і прочитати завдання на сьогодні — «Насолоджуватися життям». А потім узяти гроші у шухлядці — і розпочинати насолоджуватися!

Яким неприємним обов’язком стало щоденне відвідування лікарні! Скільки неприємних емоцій! Мала рацію пані Аріадна — треба звільнятися, звільнятися якомога швидше! Як там говорилося — вже напівпригадувала Ада? Попрацювати ще кілька місяців, а потім присвятити себе тільки служінню, отому високому обов’язку, що покладений на неї долею. Оці дивні попервах слова — портаменто, акцепте, тепер вже не видавалися смішними й недоречними. Мабуть, сенс їх вищий навіть за її скромну спробу зрозуміти. Справжня ціна з’ясується лише потім.

Ада остаточно прокинулася. Час, уже час… Умиватися, снідати — і на роботу!

Цікава ванна у цьому будинку! Все начебто старовинне, а зовсім сучасне. І гаряча вода без усілякої колонки. І крани — із чистого золота. І ванна — із білого мармуру. Цікаво, як їм вдавалося утримувати її водночас чистою, білою — і гладенькою? Адже мармур — крихкий, вразливий до різноманітних кусючо-їдких засобів з арсеналу сучасної гігієни? Втім, хіба це її клопіт? Для того є Анна. Це вона повинна піклуватися про чистоту та блиск. Ті часи, коли Ада стояла догори раком над ванною, глянцуючи її до хоч трішки кращого стану, аніж жовто-сірий, минули назавжди. Зараз її турботи — в іншому: як стати ще молодшою, ще красивішою, ще привабливішою! Коли тобі за сорок — це вже не так просто. Провела пальцями по обличчю, відчула сліди, залишені життям під очима, на чолі… Це називається — зморшки. Це звичайним кремом не усунеш. І шия — далека навіть від вікових стандартів. А груди — хоч пластику роби, просто нікуди не годяться. Якось раніше вона це так гостро не переживала, а тепер, коли з’явилася можливість купувати найкращі сукні — ці недоліки фігури стали настільки очевидними, що треба якось із цим боротися.

Але тепер все — напрочуд легко, стається якось само собою. Варто лише подумати про проблему — і вона починає вирішуватися. Сьогодні по обіді Роберт Олександрович забере її з роботи до свого косметичного салону, про який шепочуться жінки усього міста. Обіцяє чудовий результат.

Як добре бути багатою! І навіть не на гроші, а на друзів. Багатою усіма цими людьми — сильними, спроможними підкорити місто і світ. Здатними допомогти в усіх ситуаціях.

Сніданок, який Анна готувала, наче відчуваючи, чого сьогодні захоче господиня, смачний, поживний, корисний, з’являвся на столі за мить до того, як Ада спускалася сходами зі спальні.

— Анно, я обідатиму у місті. І вечерятиму також!

Анна сумирно схилила голову:

— Як буде завгодно світлій пані.

Світла пані майнула світлою сукнею внутрішніми сходами до гаража.

Як розумно тут усе придумано! Це, звісно, Робі, тільки чоловік міг так подбати про всі зручності автомобіліста-початківця: щоб ворота гаража відчинялися автоматично, щоб виїзд був нескладним — просто на вулицю, без зайвих поворотів. Єдине, чого Ада не могла зрозуміти — звідки це вміння кермувати? Вона ж ніколи не вчилася, поняття не мала, як керувати машиною, не складала іспитів на права, з правил дорожнього руху знала лише кольори світлофора й необхідність зупинятися на червоний! А якось вийшло так, що сіла за кермо, повернула ключ у замку запалювання — а далі руки й ноги почали робити все самі, незалежно від її волі, і от уже машина покотилася дорогою униз, і от уже побігла сама собою, підкоряючись легкому рухові керма, до лікарні. Сама зупиняється на світлофорах, сама повертає, сама прискорює чи сповільнює рух!

І що вже зовсім дивно — коли її елегантна рожева машинка проминає пост автоінспекції — хлопці в погонах віддають їй честь і посміхаються, наче великому начальникові!

От якби ще не робота! Ці нудні, зовсім нецікаві тепер обов’язки — обхід, призначення, щоденники, хворі з їхніми справжніми чи надуманими проблемами, а особливо засідання у в.о. головного лікаря зі щоденними новими вказівками відбирали час, тільки й усього. Їй анітрохи не хотілося вникати у ці проблеми — чому у хворого А. ніяк не знижується тиск, а у хворої Б. не минає напад миготливої аритмії.

Колись їй так хотілося показати свої знання, вміння розібратися і допомогти, а тепер це кудись зникло. Вона більше думала про майбутній вечір, про отой знаменитий косметичний салон Ростоцького, про золоту банківську картку, яку знайшла учора в чарівній шухлядці разом із грішми — цікаво, скільки там?

Мабуть, треба знову поїхати до матері, передати трохи грошей. Чи зробити це завтра? Ні, завтра. Сьогодні вона не встигне.

— Адо Адамівно, то як із Бутенко?

— Якою такою Бутенко?

— З миготливою аритмією… Не можемо зняти напад.

— А реанімація?

— Так от вони й не можуть. Просили вас підійти, хочуть зібрати консиліум.

— Гаразд, — глянула на годинник, — через…

— Негайно, потрібно негайно! — не вгавав Шурик.

Крокувала коридором, вицокуючи підборами, почувалася тут принцесою посеред Попелюшок. Не можуть дати собі ради! Зовсім вже облінилися. Нічого, зараз вона…

— Хвора Бутенко?

Вона, звісно вона — перелякані очі, уривчасте дихання, сині губи…

А нехай їм з цими аритміями! Узяла хвору за пульс — ниточка тріпотіла під пальцями, здригаючись і зливаючись в якийсь нерівний африкансько-тамтамовий рваний ритм — тук-стук-та-та-та-та-бум… А їй ніколи, зовсім ніколи займатися цими речами — скликати консиліум, вводити препарати, контролювати ефективність. Аритміє, геть звідси! Геть негайно, я не маю часу бавитися з тобою! Облиш цю жінку!

І враз пульс почав вирівнюватися. Африканські тамтами застукали рівніше, рідше. Хвора вдихнула:

— Минає, доктор, минає… А я вже думала — кінець..

— А ви — чарівниця, Адо Адамівно, — підлизався Шурик. — Як це вам вдалося? Якісь точки особливі знаєте?

Ада сама здивувалася — а як це їй вдалося? Вона ж тільки подумала, тільки послала силу свого бажання через пальці — і серце цієї жінки її послухалося. Чудо? Випадковість? Чи напад і так вичерпував свою силу?

— Нічого складного, — відповіла спокійно й незворушно, ніби робила чудеса щодня. — Точки треба б знати й вам, Олександре Петровичу.

Ситуація начебто розсмоктувала свою агресивність — от уже і консиліум зайвий. Іншим разом Ада увімкнула б свого Фаусто Папетті, приготувала б каву і переглядала історії, та зараз годинникова стрілка била по руках — поспішай!

— Адо Адамівно, можна? — в кабінет просунулася голова якогось стариганчика із підтоптаних. — Спасибі вам, що ви врятували мою дружину! Ці напади аритмії — просто біда, так важко зняти! Я тут віддячити хочу…

Старий почав відшукувати кишеню докторки та обмірковувати, яким би чином прилаштувати туди папірець зі світлим ликом вітчизняного історика та політика.

Ще місяць тому Ада узяла б і не скривилась, ще й подякувала, та сьогодні ці гривні видавалися такими жалюгідними, такими смішними порівняно із золотою карткою, що вона не опустилася до такої дрібниці:

— Лікуючий лікар вашої дружини — Олександр Петрович, от йому і дякуйте!

Для Шурика — це гроші.

Щойно минула третя — підбори зацокали по сходах.

Рожева машинка зупинилася біля величезного супермаркету, господар якого Роберт Олександрович. У будинку був іще один вхід, скромний, але вишукано-елегантний, із загадковою вивіскою над дверима — «Бутон». Що воно таке, оцей бутон— квітковий магазин чи кав’ярня — здогадатися годі. Тільки ті, кого сюди запрошували, могли поставити дорогу машину на особливу, закриту стоянку.

Аду неприємно вкололо, що знайомого джипа, який належав Ростоцькому, поруч не обсервувалося. Він не приїхав на призначену годину? Неймовірно!

Вона якось непомітно звикла до своєї позиції у центрі Всесвіту — все мало обертатися довкола. Проте на відміну від Сонця тепло вона вбирала, а не випромінювала. А Робі — він повинен, мусить, зобов’язаний служити!

Втім, роздратування угамувалося, так і не досягши не те що піку, а навіть нульової відмітки: щойно її рожеве диво припаркувалося, з дверей вибігла медсестра в куценькому халатику і запросила до кабінету, де все чекало на «світлу пані».

— Спершу — чай, — подала особливий, якогось незвичайного смаку напій. — Потім — ванна. А решту — справа Роберта Олександровича.

Тут все було особливим і вишуканим — для особливих жінок. Освітлення — приглушено-голубувате, запах — наче курили ароматичні індійські палички, сама ванна і вода в ній — чого вони туди додали — чи солі, чи трави, але вода, тихо булькаючи і вкриваючи шкіру крихітними перлинками повітря, наче промовляла — я жива, я цілюща, ти вийдеш з мене оновленою.

Ада готувалася до чуда, яке мало сьогодні відбутися чи принаймні розпочатися. Так хотілося стати знову молодою, повернути стрункість стану, пружність грудей, так хотілося, щоб зморшки, якими передчасно покреслили обличчя турботи про шматок хліба насущного, зникли чи бодай стали менш помітними! Тепер вона може собі це дозволити, може заплатити за чудо!

Вода тихенько булькала, якась дивна, не наша музика лунала, заспокоюючи, заколисуючи…

— А тепер, будь ласка, сюди…

Ада не бачила коли до кімнати зайшов Роберт Олександрович. За вродженим жіночим рефлексом затулила груди руками. Роберт усміхнувся:

— Ви не повинні мене соромитися. Давайте руку…

Пошукала поглядом рушника — не виходити ж із ванни голою та ще й мокрою на очах цього маленького, але такого… бажаного, такого сексуального чоловіка! От воно, те слово, яке відповідає самій суті Роберта, саме воно, оте американське сексі відповідає усій його суті, саме чоловіче начало, чоловіча тваринна суть самця, добре відполірована вихованням, струмує з кожного його руху, кожного жесту. Кожен рух його зараз вкрадливий і запопадливий, погляд неприховано-відвертий, і вогник, що горить у цьому погляді, — це вогонь запаленого шнура, який відлічує секунди до вибуху.

А їй належить бути холодною. Вона не повинна помічати чоловіків. Вона не може збуджуватися, не повинна відповідати на залицяння і в жодному разі не мати того, що називають коротким словом «секс», бо тоді вона провалить те, що називають поважним словом «місія».

Як ускладнилося все в її житті зараз! Їй так багато можна, у неї — безліч можливостей. Але й суттєві обмеження. Наприклад — це. Вона повинна зараз вийти із приємної запашної води, яка хоч трохи приховує її від цих пронизливих чоловічих очей… Та сором навіть не в голизні тіла, а в його недосконалості! В отих широких важких стегнах, шкіра яких — справжнісінька лимонна кірка — це по-теперішньому називається целюліт, в отих невеличких, схожих на дві складочки шкіри, грудях, які просто не можна показувати чоловікам, якщо хочеш залишатися бажаною, в отому густому волоссі на ногах…

Наче зрозумівши момент, голубе світло притишило сяйво, стало майже синім.

— Дайте руку, пані Адо, — терпляче чекав Роберт Олександрович.

І вона наважилася вийти з води. Почувалася зовсім не Венерою. Не дивилася униз, на своє тіло. Чомусь, коли не бачиш себе, здається, що ніхто не бачить. Кілька кроків до невисокого масажного столу здалися неймовірно довгими і полегшення опанувало нею, коли довелося лягти на цей обтягнутий гладенькою білою шкірою стіл обличчям донизу. Наче сховалася від усього світу.

Масаж? Ні, це було зовсім не те, на що вона сподівалася. Він вкривав її спину, сідниці, ноги якимось густим кремом із гострим запахом… Вона не могла сказати, на що схожий запах — жодна трава, жодні ліки так не пахнуть. Його руки здавалися дуже великими, вони наче охоплювали її всю водночас. Спершу ніжно-обережні, рухи ставали все енергійнішими, мабуть, крем потрібно було втирати в тіло. За кілька хвилин Ада вже не відчувала сорому — тільки задоволення розслабленого, відданого на волю чужим рукам тіла. А руки виконували свою роботу віртуозно — кожен міліметр її тіла отримав свою дозу й цілющого крему, і шаленої енергії, що струмувала з пальців цього маленького чоловіка. О, як це класно, хотілося стогнати, і тільки зусиллям волі Ада стримувала звук. Іще, іще! Ніхто ніколи не масував мою попу, мою здоровенну попу, мою величезну… ні-ні, вона навіть подумки не може назвати оте слово, яке рветься, яке наче вичавлюють з глибини її підсвідомого оті шалені руки, що мнуть, місять, розтирають, пощипують її сідниці не лише на поверхні, а у десь у глибоких глибинах, у недоступних окові таємних джерелах нестримного «хочу!» Ні, це вже й не попа, це вже зовсім інше… Знову дотик… Щось холодне… зовсім холодне, майже крижане на тіло, що пашіє жаром… А навіщо аж туди, так глибоко? Як холодно! Наче шматок льоду! Чи не для того, щоб вона охолола? Ні, від такого не охолонеш…

Хтось торкався її волосся, обличчя, Ада вже не розрізняла, хто.

Якось само собою вийшло, що масажний стіл кудись подівся, наче підлога всмоктала його — і вона лежала в невагомості, наче оті чарівні руки утримували її горілиць у голубому сяйві, наче повітря згусло враз і змішалося із цілющою водою, густим чудо-кремом, із запахом та музикою, наче ці чудо-руки замісили все, разом із її невагомим тілом, в одну чудо-суміш, повну насолоди і бажання… У чудо-суміш замішують її руки, ноги, живіт… І груди… Як сталося, що вона лежить обличчям до його обличчя, що бачить ці чорні вуглини очей, в яких вогонь бікфордового шнура горить все ближче і ближче? Диво… А що тут не диво?

Тепер запах інший… І колір крему, мазі, пасти — невідомої субстанції, яку він невідомо звідки бере, також інший — криваво-червоний… Чи не залишиться плям на одязі, адже вона сьогодні у дорогій сукні… Які дурні думки спадають із цієї високої, як небо, стелі… Якими маленькими і ніжними стали його руки… Як давно жодна чоловіча рука не торкалася її грудей! І чоловіки обминали, й вона сама не хотіла — не відчувала задоволення, мабуть, разом із дівочою пружністю поморщилося і бажання… Та зараз… Червоно-криваві пальці ведуть чарівні кола, викреслюють, малюють… Виминають, виліплюють з її плоті оте омріяно-пружне, омріяно-красиве тіло… Хіба цей чоловік лікар? Косметолог? Навіщо, чому, за яким дозволом він робить усе це з нею? Хіба такі послуги значаться у них у прейскуранті? Хіба при цьому він мусить дивитися своїми пронизливо-чорними зіницями туди, де не бував іще чоловічий погляд? Хіба йому дозволено закрадатися із оцим бальзамом, що гостро пахне і видається то гарячим то холодним, в усі куточки її тіла? А хіба вона не розкрилася перед його руками, немов книжка? І навіть не помітила коли…

Невже це так приємно? Невже вона усе життя ховала від себе це відчуття солов’їного тьохкання навіть не в грудях — десь в іншому, глибшому і потаємнішому місці… Втім, зараз потаємних місць уже не залишилося… Усі листочки-пелюсточки її тіла перебирали та самі маленькі, чомусь прохолодні, щоб відчувався кожен дотик зокрема, пальці. О, як їй там гаряче, о, як їй там холодно, о, як гостро!

Чий це стогін сповнює кімнату, звучить, наче соло для жіночого голосу з оркестром? Невже її власний?

Що роблять її руки? Невже вони шукають чоловічого тіла, яке так близько, яке робить із нею це сороміцтво, це неподобство, всю цю гидь, невже це вона завиває немов хтива сука, невже це вона розставила ноги, де горить, палає пекельним вогнем оте криваво-червоне, ота мішень, яка аж горить від бажання бути пронизаною стрілою… Та хіба ж це стріла? Це скоріш довбня, товста й замашна… Як же сталося так, що це опинилося в її руках, що її чіпкі пальці судомно захопили в полон і тримають те, що не вільно називати у товаристві?

Невже це її груди роздулися, мов повітряні кулі, і займають половину кімнати? Невже це її соски перетворилися на стріли і шукають жадібні вуста, які мали б увібрати їх у себе? Що роблять її руки? Невже вони намагаються знайти застібку на чоловічих штанях? Невже вони її вже відшукали? Невже все це робила вона, дівчинка з порядної сім’ї, порядна жінка з доброго товариства?

— А тепер, світла пані Адо, можете одягатися. Прошу вас три дні не приймати ванну і не мити навіть обличчя.

Що це за голос? Невже цей голос може належати чоловікові, який щойно робив із нею все це? Цей спокійний, холодний, незворушний голос! А вона завивала, мов сука в нападі тічки, вона шукала його тіла, вона знайшла його, вона була готова на… Він знає. Він бачив, він внутрішньо сміється, регоче, кепкує з неї. Він залишився холодним! Навіть ота його замашна довбня у штанях, що не змогла опиратися спокусі, залишилася холодною, навіть вона зміїно сміється з неї!

Вона б розірвала на клапті будь-кого в такій ситуації. Але змушена була стриматися. Повернути собі рівновагу, змусити легені дихати рівно, відігнати фарбу зі щік. Зразу відчула себе голою жінкою в компанії одягненого мужчини. Нічого більш неприродного і принизливого не буває. Залишалося теревенити про щось нейтральне.

— Ці ваші процедури, Роберте Олександровичу… Вони занадто… сильнодіючі… здається, у мене щось із головою… щось не те… І відчуття, що шкіра горить…

— Так триватиме три дні. Доведеться потерпіти. Зате ви вже сьогодні побачите зміни у своєму тілі. І ці зміни вам сподобаються. Вони варті того, щоб трішки потерпіти. Краса вимагає жертв.

— Вимагає, — погодилася Ада. Ще й яких жертв! — І три дні не приймати ванну?

— Це необхідно, щоб суміш повністю всмокталася, змивати її не можна. Обличчя також не мийте. Через три дні — знову до нас, повторимо процедуру.

Від слів «повторимо…» голова пішла обертом і холодна кулька десь усередині, що пашіла дивним жаром криги, запульсувала, посилаючи сигнали бажання повторювати щойно пережите ще й ще раз.

На знак прощання він поцілував їй руку. Легко, майже невідчутно торкнувся губами.

Руки… Ада глянула на свої руки і здивовано підвела брови — вони наче належали іншій Аді, отій студентці, яка двадцять років тому закінчувала інститут. Глибоко вдихнула. Дихалося напрочуд легко з двох причин — чудодійний бальзам, мабуть, мав якусь бронхолітичну дію, і ще — вона не одягнула бюстгальтер — він просто не налазив на її груди, які знову ж таки в чудодійний спосіб виросли, немов повітряні кулі, щось наповнило зсередини ту напівпорожню оболонку, на яку перетворили їх роки. Чудеса тривали.

Щойно діставшись додому, Ада зігнорувала чемне «Прошу до столу, світла пані!», яким зустріла її Анна, вона побігла нагору, до свого великого дзеркала, роздягнулася і… Довелося заплющити очі! Із дзеркала дивилася на неї вона сама, але на двадцять років молодша. Ні, навіть не вона сама — це була жінка її мрії, така, якою б Аді хотілося бути — із повними красивими грудьми, з тонкою талією… Але ноги… Оті її товсті ноги анітрохи не змінилися. І волосся менше не стало. Наче навіть його трохи побільшало. А темний трикутник між стегнами збільшився, густо закучерявився і виліз поза те, що називають «межами бікіні». Іншим разом допомогла б бритва, але Робі суворо заборонив торкатися заповідного лісу. Але ж це навіть красиво. Це на любителя.

Підійшла ближче, щоб роздивитися до пуття обличчя. Вивчала кожну рисочку, кожну колишню зморщечку відшукувала — і не могла знайти! Личко стало немов яєчко — підтягнулося підборіддя, зникли складки, які вже закарбував час наче навіки, шкіра натягнулася, волосся стало блискучим, густим і… і чорним! Вона не могла пригадати, щоб хтось фарбував її коси. Так, чиїсь руки, можливо, і не руки Робі робили щось із її волоссям, але фарбувати?

Колір волосся став таким, яким був у молодості, ще до того, як вона почала фарбуватися під платинову блонді. Воно теж наче помолодшало — перетворилося із сухого пожмаканого нескінченним фарбуванням на свіже, пружне, заблищало…

Торкалася себе — і не вірила, що це вона. Він справжній чарівник, цей Робі. Справжній чарівник і… О, який мужчина… Заплющила очі, повернула собі частинку того відчуття огорнутості його руками і знову застогнала тихо від майже спазму, майже болю десь у глибині її глибин, отам, де пульсувала якась судинка, що прокинулася зі сну, ожила і навіть трохи заважала. Три дні не приймати ванну… А навіщо? Їй зовсім не хотілося змивати із себе це чудо, цей бальзам молодості, і ще — дотик, дотик його чарівних рук… рук… рук…

Розділ XVI

Місяці в тюрмі, спершу нестерпно довгі, промайнули швидко.

Все пізнається в порівнянні, і те, що здавалося б одразу після арешту жахом, нині, після страшного досвіду Кам’янецького каземату, виглядало майже нормально. Прикарпатська тюрма не знала нічних катувань. Коли першого дня в’язні почали готуватися до сну, Роман за звичкою почав шукати, що б ото напхати у вуха.

— Ти чого вовтузишся? — здивовано запитав сусід з нижніх нар, дядько Василь, — Романові як новачкові дісталися, звісно, верхні.

— А ви що, дядьку, можете це слухати?

— Що?

І Роман не повірив — ну й місцина, тут питають — що?

— Хіба у вас катують не вночі?

— Катують? — перехрестився дядько Василь. — Хай Господь боронить, що ти таке кажеш, сину?

І Роман розповів, як Кам’янецька тюрма здригалася кожним каменем від фундаменту до покрівлі, як навіть звичний до всього дах підіймався, мов волосся, від нелюдських зойків, якими сповнювали нещасні нічне повітря, перекриваючи отим багатоголоссям навіть шум двох потужних тракторів, які ревли двигунами три години поспіль. Отой оркестровий супровід хору людської муки літав між Кам’янецькими горами, відбивався відлунням, проникав крізь мури, стискав серце. Ніхто не спав. Вгадували в отих стогонах знайомі голоси, часом навіть жіночі, часом, здавалося, рідні. І кожен думав — а коли моя черга?

Серце трохи попустило — не катують. Попустило не так за себе — за отой дівочий голос, що виводив надвечірнє «Ой, Романе — Романочку».

— І жінок мордують, нелюди? — перехрестився старий селянин, якого узяли за допомогу повстанцям, якась зараза виказала, і в криївці знайшли посуд, що належав начебто їхній родині. — Ні, у нас тихо. Б’ють, звичайно, на допитах, не без цього, тюрма, але щоб катувати — такого не чули. У нас начальник добрий…

Про «доброту» начальника тюрми у Прикарпатську ходили майже легенди. Невисокий, товстенький, вайлуватий, він полюбляв дві речі — спати і пити. До того ж у Прикарпатську його пристрасть до горілки змінилася іншою — до місцевого вина. Оте знамените вино «Феліче» або «Щаслива крапля», як називали його фанати-споживачі, замінило йому майже всі задоволення життя. Вперше цього чудового вина налила йому по-сусідськи якась собі пані з дивним, не нашим іменем, яке саме по собі є достатнім приводом для арешту, але хіба ж підніметься рука на таку чарівну жінку, на таку добру, дбайливу, на людину, яка зробила для нього, звичайного собі майора, стільки, що й рідна мати не змогла б!

Чи не з перших днів після його призначення сама прийшла до нього, самотнього вовка, якого обходили стороною навіть свої — робота така. Прийшла не з проханням, а з дарунками: вино власного виробництва, міцне, вистояне, неймовірне на смак. П’єш — і не п’янієш! І голова не болить, і почуваєшся ладним обійняти світ!

Що за чудове місто цей Прикарпатські А він ще не хотів сюди їхати, в це бандерівське осине гніздо — стрілянина тут, наче війна ще триває, роботи — море, тюрма наче й велика, містка, але вже давно переповнена, не встигають ні судити, ні відправляти. Але кожну роботу можна виконувати з любов’ю! А йому так добре, коли вип’є вранці скляночку, або хоч трохи отих «крапель щастя», таких смачних, таких солодких, таких лікувальних!

Він же не алкоголік, він п’є, бо доктор призначив. Ця пані з незвичайним іменем — Ара-їда… ні, Арі-ада… Ні, просто Ада, так легше, вона ж, кажуть, лікарка. Вона знає, як лікувати його печінку, поранену… ні, пошкоджену в боях… ні, в боротьбі з класовим ворогом! Це ж від роботи, це робота у нього така! Це все від нервів! І пані Ада приписала йому випивати по склянці цього вина тричі на день. І сама приносить. Особливо тепер, після операції. Жовчний довелося-таки видалити. Але й тут вона все владнала — тут у них лікарі — будь здоров, отої старої школи! Довелося випустити хірурга — не в тюремній же лікарні, чесне слово, лікуватися! Тут ні наркозу, ні операційної людської. Молодець доктор! Зробив усе як академік, врятував, можна сказати. Але тепер потрібно лікуватися. Горілки — ані-ані, лише вино! І трави, особливий настій, від якого минає біль, і все здається таким чудовим, таким хорошим, і зовсім не хочеться працювати…

Вона славна, ця Ар… ця Ада. І ніколи ні про що не просить, не зв’язана з цими їхніми бандерами, він перевірив. Ніхто до неї не ходить, і вона нікуди. Поважають її люди. І ніби трохи бояться. Але вона зразу зрозуміла — він, майор Безпалий, велика людина. І порядок тут наведе. Ніяких помилувань! Жодних послаблень режиму! Якнайсуворіше дотримання революційної законності! Але ж чомусь зникло натхнення, яке приходило до нього під час допитів — оте особливе бажання завдати болю, мучити. Зникло. Мабуть, вік уже не той. І хвороба. Треба пожаліти самого себе. Війну пройшов. Яку війну! Ну їх, тих бандьор! Для них є табори, отам їх навчать Родіну любіть! А його справа — пильнувати, щоб усе було по закону: арешт, слідство (в рамках соціалістіческой законності), суд (який там суд, засідання особливої комісії, тут якби кожного судити так, як треба, то сотня суддів засідала б цілодобово, досить для них трійки), і відправити на етап усіх в целості-сохранності. А головне — щоб ніхто не втік.

І майор Безпалий пив вино «Щаслива крапля» з травичками пані Аріадни.

Мабуть, не тільки він пив, чимало «сотрудніків» сиділи у своїх кабінетах із такими ж блаженними усмішками на відвиклих від такої міміки обличчях.

За зиму Роман трохи підживився передачами, які регулярно передавали батьки. Не дуже потерпав від холоду, бо мав досить теплих речей. Його не били на допитах. Слідчий якось дурнувато і майже ввічливо усміхався, перепитував по сто разів, де і як його було поранено, вислуховуючи завчену казочку про цигана, але свого не забував — товкмачив, як попка дурень, що його стаття — розстрільна, і тільки «чістосєрдечноє прізнаніє» та перелік якнайбільшої кількості «соучастніків» може схилити суд до заміни «висшої міри» на каторгу. Але не бив, не мордував, і на тім спасибі.

Нарешті прозвучало оте магічне слово: «Суд!» Роман сподівався, що буде суддя, прокурор, адвокат, свідки… Та де там! Викликали в кабінет. Якийсь капітан пробурмотів: «дело рассмотрено в закритом судебном засєданіі…», «обвінєніє» і статті УПК УРСР — 54/2, 54/10, 54/11 і «пріговаріваєтея к отбитію наказанія в ісправітєльно-трудових лагерях… с учьотом смягчающих вину обстоятельств… срок 15 лет… с пораженім в правах… срок 5 лет…»

Ці статті доведеться тепер йому вивчити напам’ять — це його «установочниє данниє», щоразу мусить називати прізвище, ім’я, по батькові та номери оцих статей та термін ув’язнення. 54/10, 54/11 — це не дуже страшно, тут майже всі такі — контрреволюційна агітація та пропаганда. А от 54/2 — важка, це — участь у збройному «бандитському» формуванні з метою повалення радянського ладу. За це — розстріл. А 15 років — це хіба «по малолітці».

Роман не був вражений. Навпаки, він чекав іншого — «вищої міри», розстрілу. Чи принаймні 25 років каторги. А п’ятнадцять плюс п’ять — загалом двадцять — не так вже й багато. Коли він вийде на волю, виповниться тридцять дев’ять. Всього лише тридцять дев’ять…

Аж цілих тридцять дев’ять… Вся його молодість, всі найкращі літа минуть там, десь на просторах Сибіру, в таборах, на засланні. В той час, коли ровесники женитимуться, народжуватимуть дітей, зустрічатимуть світанки з коханими, закінчуватимуть університети, працюватимуть, будуватимуть будинки для своєї сім’ї, ставатимуть відомими, поважаними людьми, він видобуватиме руду десь на півночі, або валитиме ліс, або загине у шахті. Чому? За що? Так хотілося дорікнути самому собі — і чого тебе, хлопче, понесло на Щастигору тієї ночі? Сидів би собі вдома і біди не знав! Та не дорікалося. Знав — і вдома б знайшли. Он майже всі, хто вчився разом із ним у гімназії — тут. Винен, не винен, значення не має. Мабуть, заповзялися винищити всю українську свідому молодь, щоб не залишилося навіть на розплід тих, хто чув слово «Декалог», хто вивчав нерадянську історію, хто знає словосполучення «українська державність». Заарештувати всіх, знищити всіх, щоб не виховали дітей «у націоналістичному дусі», щоб не передали наступному поколінню «націоналістичну заразу». А він хоч не задурно мучиться — він таки насправді допомагав повстанцям, він таки боровся! Саме усвідомлення себе не як невинної жертви, а як борця за свободу, якого жорстоко, але справедливо засуджено за участь у бандитському контрреволюційному «формірованіі», бо таки існувало і формування, і було воно контрреволюційним, хоч і не бандитським, давало сили перебути весь попередній і наступний жах.

Ці місяці неволі у Прикарпатській тюрмі потім згадуватимуться як найкращі — не надто суворий режим, власний одяг, часті передачі з дому, іноді звісточки, які передавали «надзіратєлі», звісно, не просто так, а за відповідну плату — як це відрізнялося від страшного Кам’янецького каземату!

І от він — етап.

Вокзал зовсім недалеко від тюрми. Але поведуть боковими вуличками, рано-вранці, коли немає людей. Побачити наостанок рідне місто, пройти його вулицями, нехай навіть у колоні в’язнів, нехай навіть на прощання — чи не щастя!

В’язнів вишикували на подвір’ї по п’ять в ряду, збили у колону, звеліли взятися попід руки.

— Садісь! — скомандував старший «надзіратєль».

Колона незграбно повалилася на землю, так і тримаючись попід руки.

— Встать!

Підвестися, тримаючись за руки, виявилося непросто.

— Садісь! Встать!

Це, мабуть, таке знущання, подумав Роман. Або тренування. Скоріш, тренування. Знав уже, що великі етапи так водять — при найменшій зупинці в дорозі — «Садісь!» незалежно від того, чи сніг, чи калюжа, чи болото. Щоб не утекли. А навсидячки не втечеш. Поки встанеш, конвой встигне покришити на капусту.

Є ще один спосіб — поставити етап навколішки. Це навіть більш для приниження, аніж для профілактики втечі. Але такий спосіб більше полюбляють у Росії. Для українців встати навколішки — це для молитви: глянув у небо, перехрестив лоба, і стій, проказуй «Вірую» скільки встигнеш до нової команди, ото й усієї біди, галичани в молитві приниження не відчувають. Навіть не цікаво. А от колишні комуністи, особливо офіцери — тих любо-дорого ставити на коліна, оце справжній кайф — ох, як їм болить приниження, ох, як їм, білогвардійцям, юнкерам і поручикам, що по кадетських корпусах вчилися, гірко колінкувата! А вже тим полковникам і майорам, що звикли командувати, а тим офіцерам, що фронти пройшли — ох, як їм, тим, що кулям не кланялися, ставати на коліна — в болото, в багно, в потоптання гідності…

Їх змусили майже бігти. Гуркіт черевиків та чобіт — глухий, ритмічний, відлунював вузенькими вуличками. Гавкали собаки, перегукувалися конвоїри. Не голосно. Щоб не зчиняти зайвого шуму, не привертати уваги. Але місто все одно не спало. То тут, то там за парканами, сховавшись від ока тюремників, визирали, виглядаючи своїх, матері, дружини, сестри. І лунало стиха: «Степане! Васильку!»

Пролунало й рідне: «Ромасику, синочку!» Якусь секунду бачив рідні обличчя — мама, тітка Стефця. Це вона кричала «Ромасику!» Звідки знали, що їх поведуть саме сьогодні? Чи виглядали їх щоранку? Ні, мабуть, знали, бо перед етапом дозволили передати теплі речі в дорогу.

Мама. Цьоця… Батька не побачив. Чи здоровий? А раптом… І не стримався, гукнув: «Де тато?» І почув: «Удома. Здоровий!» Перший удар прикладу конвоїра разом із «Малчать!» влучив у праве плече. Від другого захистив дядько Василь, підставивши свого клумака. Роман майже не відчув болю. Щастя від того, що батько звільнений, здоровий, удома, заполонило серце. Батько не дасть синові пропасти. Це ж, мабуть, його стараннями — і термін не максимальний, і не «вища міра». Це ж, мабуть, батько виробив нову метрику, сам здогадався, чи порадив хтось, переробив дату народження, як синові Івана Стецюка, навіть число те саме. Тому й пішов Роман «по малолітці», тому й термін такий «дитячий». Надія на звільнення — от що тримає сильніше за будь-які вітаміни.

Їх змусили майже бігти, але навіть отак бігцем Роман все одно встиг виловити оком гілочку верби, на якій викльовувалися клейкі світло-зелені молоді листочки, і дах рідної гімназії, а вже надихатися, надихатися найсолодшим, найсоковитішим повітрям у світі встиг, мабуть, на всі етапи. Так хотілося видихати, вичистити, виштовхнути з легенів отой задушливий сморід тюремної камери, однаковий чи не в усіх в’язницях світу.

Десь там, у в’язниці, залишилася Орися. Куди її? Може, випустять, — жевріла марна надія. Може, зустрінуться вони десь там, далеко. Яких тільки випадків не буває у тих табірних далях!

Як їй, ніжній, добрій, тендітному земному ангелу, переносити оті переповнені камери, допити, можливо, катування? Ні, вони не можуть застосовувати тортури до жінок, це неможливо! Звісно, жінок не б’ють, заспокоював себе. Уявити, що його Ориславу може бодай пальцем торкнути якийсь із отих охоронців, було понад його сили. Якби таке сталося на його очах — мабуть, кинувся на кривдника й убив би, задушив би голими руками. Роман відчував у собі зараз стільки ненависті, стільки готовності мститися за оті приниження, свої власні, своїх друзів, що тамував цю хвилю, переконував себе, що такі почуття не гідні доброго християнина, яким виховував його батько.

Вагони, оті пофарбовані у темно-червоний колір «телячі» теплушки, стояли далеко від вокзальної товкотнечі, десь між станційними спорудами.

— Садісь!

І вони знову повалилися на холодну землю отак по п’ятеро під руки, як тупали рідними вулицями. Довкола — ланцюг наглядачів із собаками, готовими кинутися за першою командою.

Поруч опинився Степан Стадник, товариш по фельдшерській школі:

— Тобі скільки припаяли?

— П’ятнадцять плюс п’ять.

— А мені — четвертак… Поглянь, бачиш, що на вагоні написано — «Скоропортящієся продукти». Що за сміхота?

— Правильно написано, сину, — пробурчав стиха дядько Василь. — Ми ж і є «скоропортящієся». Скоро, скоро спортимося, хлопці, не всі доїдуть. Ех, дорога…

— Ра-азговорчікі! Малчать! — почув конвоїр.

Отут, між якимись пакгаузами, подалі від людських очей, почалася погрузка. Звісно, ніхто не повинен бачити отой товар, оті живі «скоропортящієся продукти». Заштовхували стільки, скільки зміг прийняти вагон.

— Та досить уже! — гукали зсередини. — Дихати не можна!

— Нічаво, теплеє будет, — відповідав конвойний і штовхав прикладом іще одного, іще.

Отут пригадав Роман із майже вдячністю науку отого провокатора, з яким їхав у «курортному» етапі до Прикарпатська, в теплушці займати верхні нари.

— Степане, давай нагору, отуди, до віконця.

— А не зависоко? Не замерзнемо?

— Зате не задихнемося! Весна!

Як важливо, виявляється, вчасно зорієнтуватися і, користуючись молодістю та силою, зайняти краще місце! Поки старші воювали за нібито зручні нижні полиці, куди набилося стільки людей, що й не дихнеш, Роман зі Стефком лаштувалися в довгу дорогу на верхніх нарах. Після задухи в камері, після замкненого простору, в якому кожен сантиметр доводилося відвойовувати у ближнього, етап здавався відносною волею, а табір — майже райським місцем.

— Нічого, якось перебудемо. Все краще, як у чотирьох стінах! Он і повітрям дихнути можна, і світ побачити! — шукали щось добре у новому ув’язненні — на колесах. — А приїдемо на Колиму — будемо працювати. Ну то й що, що конвой — простір, свіже повітря, природа!

Як сміявся б кожен, хто вже там побував, із цих юнацьких наївних сподівань! Та повторники 1949-го, так називали тих, кого ув’язнили після закінчення десятилітніх термінів «набору» 1937-го, ще не пішли по знайомих етапах, і нікому було розповісти хлопцям, що їхні страшні спогади про тюрму виявляться потім найприємнішим, що випало на їхню долю. Як добре — не знати…

А зараз світ здавався майже прекрасним — позаду арешт, принизливі допити, жорстокі катування, страх перед слідчим. Перед запитаннями, на які не було відповідей. Не треба більше боятися ночі, не треба знов і знов повторювати подумки казочку про цигана, її можна забути. Все визначилося — ти винен, ти засуджений на певний термін, ти — ворог народу, і в найближчі двадцять років нічого не можна змінити. Цей вагон із написом «Скоропортящієся продукти» повезе тебе далеко-далеко від рідної землі, у чужий край. Кілометри рідної землі невблаганно тікають з-під коліс потяга, і ти побачиш її майже сорокарічним. Із цим нічого не можна вдіяти, і тобі залишається тільки змиритися і навчитися жити у новому світі, до якого тебе засуджено. Навчитися ловити бодай крихітні вигоди, бодай мізерні задоволення, бодай мікроскопічні шанси подовжити своє життя і зробити його трішечки стерпнішим.

Після майже року замкненого світу камери з повною відсутністю зовнішніх вражень, цей майже тюремний, та все ж інший, відмінний за суттю своєю пересувний конгломерат людських доль і характерів давав якусь нову поживу молодому, стомленому одноманітністю мозкові, і кожен струмінь повітря, який вдалося вловити з вузенького загратованого вікна під самим дахом вагона чи вузької щілини під дверима, де наглядачі залишали шпарку, не намертво загвинчуючи довжелезної залізної штаби, кожен звук звичайного цивільного життя — гавкіт собаки, щебет пташки, дитячий плач — ставав подією, свідчив про те, що життя за гратами не припинилося, щось відбувається, триває, продовжується. І це давало надію на повернення.

Перша ніч минула майже казково — нашепотілися зі Стефком удосталь, говорили. Виговорювалися, тепер можна було розмовляти відверто — слідство позаду, твоя вина доведена, термін визначено, і якесь дивне полегшення від цього опанувало хлопцями.

Життя на етапі мало й невигоди, до яких необхідно було звикнути: часті зупинки, іноді просто в чистому полі, коли в’язнів висаджували і перераховували, а вагон за той час ретельно перевіряли, обстукуючи кожну дошку спеціальними дерев’яними молотками на довгих ручках, цим же молотком кожний «порахований» діставав по плечах, здираючись у вагон, а той, хто барився чи не мав сили, діставав двічі, а то й з десяток разів. Навіть уночі будили і влаштовували перевірки — зганяли всіх в один кінець вагона, а інший обстукували. Отими самими молотками на довгих ручках перелічували й «скоропортящієся продукти» — товкли по чому попало.

— Чого це вони стукають? — здивувався Стефко першого разу.

— А раптом ти, сину, дошку перегриз, дірку зробив, щоб утекти! — пожартував дядько Василь і зовсім не погрішив супроти правди — бували випадки, коли в’язні випилювали дошку в підлозі і вислизали через отвір на рейки.

— Чим би я її перегриз? Ото хіба зубами! — засміявся Степан. — 3 металу — хіба ложка й миска!

Ложки, миски й кружки пильнували як великої цінності.

Цілою бідою був брак води. Воду давали вранці — по триста грамів на брата — і хоч пий її, хоч їж, хоч умивайся. Кожна ложка була на рахунку, кожен ковток — золотим. Найбільше страждав пан учитель Петелицький — дружина дала йому із собою гарне порцелянове горнятко, яке розбилося першого ж дня, і він благав то конвой, то кожного у вагоні — дайте якусь посудину, дайте пити!

— Чому не даєте води? — пробували вимагати, та конвой одразу затикав роти незадоволеним прикладами.

— Так ви ж не на курорті, а на каторзі! — відповідали на будь-які запитання, весело регочучи.

Годувати солоними оселедцями і не давати води — це і в тюрмі була улюблена мука слідчих. Оселедці — основна страва радянської тюрми. «Юшка з оселедця на перше, на друге — хвіст від оселедця, на третє — компот з оселедця!» — жартував Степан.

Ще був суворий наказ не розмовляти на зупинках. Щойно поїзд стишує хід — ані словечка, ані навіть шепоту у вагоні! За цим стежили суворо. На зупинці не карали — дотримувалися тиші, зате щойно паровоз робив перший вдих — винний отримував побиття на всю суму порушення та опинявся у карцері.

— І чим їм шкодять наші балачки? Чому на етапі хоч кричи, хоч співай, а на стоянці — мертва тиша? — дивувалися молодші.

— Ото ви нетямущі, хлопці! — пояснював Петро Іванович, робітник паровозного депо, якого посадили за «саботаж». — От, кажімо, стоїть потяг на станції, а довкола хто? Люди. А людям треба знати, що пів-України етапами до Сибіру везуть? Ні, не треба! Люди повинні спокійно працювати. А ви ще, може, надумаєте кричати, щоб мамі хтось передав, що син живий, або що супроти влади вигукувати? Не можна цього!

— Припиніть контрреволюційну агітацію! — прогримів своїм басом з нижніх нар колишній голова сільради Дмитро Тищенко, колишній комуніст, колишній фронтовик, колишній… та й теперішній переконаний більшовик, переконаний у тому, що все, що з ним сталося, страшна помилка, і щойно він опиниться у таборі і дістане право на листування, то напише самому Сталіну, і його з вибаченнями повернуть додому, в село, де без нього, звичайно, розвалиться колгосп і план із заготівлі зерна і особливо молокопродукції завалять оті справжні саботажники. Навіть в тюрмі і тут, на етапі, він не забував, що є представником радянської влади «на місцях», повинен підтримувати соціалістичну законність і переконувати цих людей у перевагах соціалістичного ладу. Робив це завжди голосно, в надії на те, що конвой почує і доповість «по начальству». А конвоєві було начхати.

— А чого б мав припиняти? За неї, рідну, засудили, от я й виправдовую свій «справедливий» вирок! — спокійно, як усе, що він робив, відповідав Петро Іванович. — У мене тепер двадцять п’ять років агітації попереду. І в тебе самого, Дмитре, також, хоч ти і партійний. Був партійним…

Із зупинками, що тривали інколи добу, без поспіху поїзд просувався до Уральського хребта. Тут вже не Європа. Сибір, безкраї простори. Тайга.

За ці тижні у хлопців вичерпалися їстівні припаси з останньої домашньої передачі. Хоч як вони намагалися розтягувати дорогоцінні шматочки домашнього сала та сухарів, і воно скінчилося. На хлібі та воді знову гостро відчули знайомий з Кам’янецької тюрми голод. Одна думка клювала мозок щохвилини — їсти, їсти… Молодий організм вимагав свого. А Роман мав іще одну проблему — він не переносив оселедців! Ненавидів сам запах, смак, терпіти не міг, як чиїсь руки смердять цим огидним йому духом! Це було додаткове катування, не передбачене системою покарань. О, як би тішилися десь у Москві, дізнавшись, що існує в’язень, якого навіть голод не примусить узяти до рота оту бурду, що варять у вагоні-ресторані етапного ешелону! А може б і не тішилися, бо втрачали один з методів катування і надійний метод знищення — ті, хто втрачав людську подобу і починав відшукувати протухлі голови оселедця на смітниках, ще на пересилках хворіли на дизентерію та гинули, так і не спізнавши справжньої Колими. І таких були десятки тисяч.

Потяг вистукував своє «відвезу-відвезу-відвезу» мальовничими сибірськими місцями. Коли проминули великі міста і подолали Уральський хребет, конвой перестав так ретельно дотримуватися закону — ані звуку на стоянках. Не так ретельно загвинчували вже й залізну штабу, якою зачиняли двері. Якось трапилося так, що ота щілина у дверях вагону залишилася досить широкою під час однієї із незапланованих тривалих стоянок. Мабуть, їхній червоний арештантський товарняк мусив пропускати якийсь військовий ешелон, що поспішав на схід, і не надто дбайливо зачинений вагон зупинився на задвірках якоїсь невеликої сибірської станції. Степан з Романом опинилися біля щілини. І перед їхніми відвиклими від тихого мирного життя очима відкрилася картинка, яку вони споглядали мов у кіно. Маленький пристанційний базарчик. Торгують молоком, сметаною, сиром, нехитрим овочем. Роман зі Степаном перезирнулися. Роман дістав з кишені якісь карбованці — мама не пошкодувала грошей на останню передачу — вона б усе віддала, якби можна було. Прошепотів тихенько: «Бабусю! Бабусю! Можна трохи молочка?» — і простягнув крізь щілину гроші. Жінка почула. Глянула в Романові сірі очі, сплела руки в одвічному російському жесті — ой, батюшкі!

— Да нікак арестантікі! Болєзниє ви моі! — кинулася до вагону з отим відерцем молока, яке думала, мабуть, продати. Наливала кожному в миску, в кружку, в долоні, повторювала без кінця: — Мілиє ви мої, да куда ж оні,вас везут, бєдних… Ето ж гдє-то і мой Васютка так маєтся… Пєйтє молочко, пєйтє…

— Да што ти, Міхална, с молочком-то! Капусткі, капусткі, рєбята, беріте… Вітаміни, полезное. Откудова ви, мілиє?

— З України, добра жінко, з Прикарпатська, — відповідали, приймаючи розкішні дари сибірської землі — квашену капусту, трохи підмерзлу цибулю, якесь печиво, що приготувала, певно, жінка на продаж багатим пасажирам, і отак віддала «ворогам народу», не беручи грошей.

Чи загаявся конвой, чи відвернув їхні лиця на цю хвилю янгол-охоронець, чи хмарою закрив, та всі ці скарби вдалося приховати і ласувати, поділившись зі своїми, отією дорогоцінною капустою, що рятувала від цинги.

Пересилки, пересильні тюрми. Проїхавши увесь «союз нєрушімий республік свободних» із заходу на схід, хлопці, здається, мали б вивчити всю географію — не було великого міста без власної пересильної тюрми. Пересилки затримували рух червоного, кольору крові, вагона, але що не робиться — все до кращого, там була можливість помитися — проводилася санобробка ешелону, там, у переповнених камерах, зустрічалися різні люди, і ці зустрічі, приємні й зовсім ні, все ж урізноманітнювали існування. До того ж, кожна затримка була кроком назустріч літу. Виявилося, що квітень — квітучий і теплий у Прикарпатську, в Сибіру — ще майже зима, а буйний веселий, зелений в Україні май — то лише початок весни в цьому краю.

Десь після Іркутська вагон поповнився новими «пасажирами». «Продукти», які везли з Прикарпатська, виявилися таки «скоропортящіміся», «зіпсовані» продукти, в’язні, що померли у дорозі, скоро довели кількість людей у вагоні майже до норми. І у хлопців з’явився новий сусід і безцінне джерело інформації — Микола Петрович Заліванов, викладач політекономії одного з московських інститутів. Він топтав стежки стількох зон, що міг би написати енциклопедію, і що найголовніше — вже одного разу побував на Колимі. В’язень «кіровського призиву», він пройшов і «одиночку» Ярославки, Ярославської спецтюрми, і табори «Дальстроя» ще до війни, потім через якісь внутрішньотабірні інтриги опинився в іркутському централі, і от тепер знову торував шлях на північ. Він знав усе, тому йому було важче. Він знав, як уникнути і врятуватись — і тому йому було легше. Двоє зовсім юних сусідів, які потиснулися, щоб дати йому місце на нарах, здавалися йому істотами з іншої планети. Втім, так воно й було. Як вони не схудли за дорогу, ще домашні запаси вітамінів в організмі не цілком виснажилися. Поряд із ними кістяк, обтягнутий «крокодиловою» шкірою, на який перетворили роки голоду Миколу Петровича, виглядав особливо страхітливим.

— Що так дивитеся, хлопці? Скелет ходячий? Це ще нічого, в Іркутську я трохи відійшов. От у шахті…

Але Роман дивився на шкіру:

— Це що — пелагра?

— Вона, вона. А ти що, медик?

— Вчився на фельдшера.

— Тобі пощастило. Медику в зоні легше.

— Але ж я ще не довчився, так, студент…

— Нікому не кажи. Диплома тут не питають. Мудрі слова знаєш, по латині читати можеш, робити руками щось вмієш? Уколи, перев’язки? Тримайся за медицину, хлопче, тримайся, виживеш.

Скількох важливих для виживання у зоні речей навчив їх дорогою Микола Петрович! І табірної «фені», особливого діалекту зеків, знаючи який можна було зійти за «свого», і правил поведінки — знаменитого «не вір, не бійся, не проси». І особливих, звірячих законів, дотримуючись яких тільки й можна було вижити в звірячому світі колимської каторги: «Ніколи не роби сам того, що може зробити за тебе інший», «Ніколи не роби сьогодні того, що можна зробити завтра», і вже зовсім цинічне: «Умри ти сьогодні, а я — завтра».

— Основне — не потрапити на «общіє» роботи, це головне. Попав на «общіє» — пропав, не виживеш. Не слухайте, що вам говоритимуть — мовляв, той, хто перевиконує норму, отримує більшу пайку. Все це насправді не так.

— Не отримує? — уточнив Степан.

— Чому ж ні? Отримує, і навіть має право купити додатковий хліб, але сил витрачає стільки, що і це не допомагає. Економте сили, працюйте якнайменше, шукайте будь-якого приводу, щоб «припухнути», «прокатуватись».

— Не слухайте його, хлопці, це — антирадянська агітація! — обізвався знизу Тищенко. — Нам довіряють розвивати економіку Далекого Сходу, а він — контра недобита!

— За що й сиджу! — підтримав колишнього однопартійця Микола Петрович. — Всі ми тут однакові, всі — контра. І поки що справді недобита… А таких, як він, — зашепотів, показавши очима вниз, — Північ добиває першими. У нього два шляхи — або проб’ється в бригадири і почне своїх же мордувати, або полізе в передовики — там йому і смерть ще до першої зими. Такі в тайзі не виживають.

— Які? — перепитали хлопці. Вони вже зрозуміли, що кожне слово може нести крихту порятунку.

— Отакі здоровенні. Першими йдуть… Пайка, вона для всіх однакова, без урахування зросту. А чим вища людина, тим більше їй треба калорій. На кілограм ваги, на сантиметр зросту, як там по медицині? У нашому першому етапі були латиші — революційні латиські стрільці колишні. Всі загинули. Високі, кремезні, красиві хлопці були. І добрі, спокійні. А тут виживає тільки злий. І той, хто сам себе не мучить оцими переживаннями зайвими — за що ж мене, отакого комуніста, який так служив партії, за що мене?

— Ну, це не про нас, Степане, — підморгнув другові Роман. — Ми знаємо, за що сидимо. І злості в нас на усіх вистачить.

— І за що ж це вас, майже дітей? Невже і пацанів почали забирати? — озирнувся по вагону, де половина — молоді хлопці, Микола Петрович. — У наші часи брали комуністів, зі стажем, іззаслугами перед партією.

— У нас також є заслуги перед вашою партією, — тихенько шепотів Степан. — У нас із ними свій рахунок.

— Та що ж поганого вам партія зробила? Ну, є, звичайно, окремі перегиби на місцях, через які страждають люди, але ж партія? — ще не до кінця переборов Микола Петрович свою свідомість комуніста. — Це ж наша з вами партія, наша батьківщина, вона дала нам нове життя, освіту, наша армія захистила вас від німців. Якби не радянська армія — сиділи б ви, бандерівці, під німецькою окупацією! А ми вас звільнили!

— Звільнили? Дякуємо за таке звільнення! — зашипів Степан. — Бач, які ми вільні! Можемо вільно їхати аж на Колиму! Всю нашу гімназію вже вивезли, нікого не залишилося.

— Хлопці, ви тихіше… — пожалів хлопчаків досвідчений табірник. — У вагоні ж сексоти їдуть.

— Ні, у нас таких немає! Наші люди не такі! — не повірив Роман.

— Ех, хлопче, який ти ще наївний… Нічого не тямиш… При кожному ешелоні їде особіст. І кожен з них має своїх людей у кожному вагоні — своїх «секретних сотрудніків». Сидять, слухають, хто про що говорить. А потім — глянь, ще до табору не доїхав, а вже новий строк…

— Не може бути! — обурився Роман.

— Діти-діти… — показав довгі, розхитані цингою зуби, що стирчали в усі боки і висувалися наперед, як у коня, Заліванов. — Посидиш з людиною — дізнаєшся, яка вона насправді. Тут кожен за себе. Ніхто тобі безкоштовно нічого не зробить. Якщо обіцяють, а взамін нічого не просять — знай, це підстава, це тобі лаштують пастку. Тут закон — тайга. Підете на зону — побачите справжню Колиму. З урками познайомитеся. Це у вас тут поки що таке товариство — всі свої. А пересилка вам покаже, хто господар тайги, — блатні. З ними можна тільки по-вовчому. Це не люди.

— Не може такого бути, щоб у людині не залишилося нічого людського! — не дуже переконано спробував заспокоїти себе самого Роман.

— Може. У них свій світ, свої закони — понятія. Розуміють тільки силу.

— То що ж, нікому не вірити?

— Вірити можна тільки собі. Навіть кращому другові не вір. Справжній голод робить з людина звіра. Це на волі, в теплі, на маминому супчику можна розповідати казки про благородних лицарів. А тут за пайку хліба продадуть кого хочеш. А за шматочок масла завбільшки як сірникова головка — брат продасть брата.

— Ми не такі, правда, Степане? — Роман потиснув руку друга. — Ми — інші, ми не зраджуємо своїх! «Буду гідним побратимом у бою та в бойовому житті всім своїм товаришам по зброї» — так сказано у нашій присязі!

— Ех, романтики… Вчити вас іще та вчити… Це ж, мабуть, і мій син зараз вашого віку, — ледве стримав зітхання. — Я теж вчив його честі, порядності. А вас вчу — як вижити. Вижити. Вижити! За будь-яку ціну!

— За яку? — перепитав Роман. — Що це значить — за будь-яку? Ціною зради, ціною смерті своїх товаришів? Такого життя мені не треба!

— Хіба я сказав «ціною зради»? Ні, сину, це не так. Людиною треба залишатися всюди. І в тюрмі також. Але вижити треба. Вижити.

«Я виживу. Я неодмінно виживу. Я — останній Смереканич!» — згадував батькові слова Роман.

— Вижити. І не втратити людського обличчя, людської душі. Зрозуміти, що у наших нещастях винні окремі люди. А партія — не винна, батьківщина — не винна! І батьківщину не можна ненавидіти.

— Не можна. А ми її, Україну, — любимо понад усе. І за неї готові на смерть. Але ж батьківщини у нас різні, пане Миколо, — шепотів Степан, у запалі суперечки не дуже допильновуючи, що цей шепіт можуть почути чужі, ворожі вуха. — Ваша батьківщина — Радянський Союз. А наша — Україна.

— Та про що ви, хлопці! Це тепер — одна держава! І Україна — всього лише частинка нашої неозорої батьківщини!

— Таки правда — неозорої, — пробурчав Роман. — Їдемо-їдемо, а їй ні кінця, ні краю. Мабуть, багато людей треба, щоб дати раду з таким господарством. От нас і везуть. Скоріш би вже! Набридло — вагон, нари…

— Ех, діти-діти! — знову зітхнув досвідчений табірник. — Скоро вам ця теплушка здасться раєм, найкращим місцем із усіх! І холоду ви тут справжнього не знаєте, і на роботу не ганяють…

— Все одно набридло, хай би вже…

Яким би недосяжним не здавався край землі, яким неозорим не був нерушимий союз, якими далекими Владивосток і Хабаровськ — криваво-червоний вагон таки дістався отого краю суші. Далі — вода. Ще далі — Сахалін, а там, за Охотським морем — Магадан, столиця колимського краю як співалося у пісні, яку любив мугикати Микола Петрович.

— Вихаді! — кричали конвойні.

Хлопці збирали своє манаття. Здавалося так трохи цих привезених з дому, заношених, але ще цілком добрих, придатних домашніх речей, а як візьмешся пакувати — клунок виходить.

Не обійшлося без травм. Відвиклі від фізичних вправ після майже непорушного сидіння у вагоні, в’язні незграбно стрибали з високого вагона, який ще й стояв на крутому насипу.

— А мать твою! — скотився Дмитро Тищенко.

— Встать! Вставай немедленно! — товк його прикладом по спині конвойний. Товк, щоправда, без особливого натхнення, бо цей добре знайомий за час етапу зек не виглядав на порушника дисципліни. Скоріш за все, щось із ногою.

— Нога! Нога, зламав, мабуть! — стогнав Тищенко.

— От вашу мать! — вилаявся начальник конвою, що вже прибіг на місце події. — Лікар в етапі є?

— Є! — відгукнувся Роман, не чекаючи, коли знайдуть справжнього лікаря. — Зараз подивлюся. Хай покаже ногу.

Тищенко розмотав портянку. Для огляду худої, із самих кісток, ноги рентгену не знадобилося.

— Вивих, — упевнено оголосив діагноз. — Тримайте його, хлопці…

Роман згадав, як це робив батько, як самому колись довелося під його наглядом вправляти подібний вивих. Нічого складного.

— От і все. Давай шарф, перев’яжу. Але потрібна імобілізація.

— Яка така мобілізація? — підозріло скривився конвоїр.

— Йому не можна наступати на хвору ногу, — пояснив.

— Ну, у нас тут не курорт, на курорт поїде в Сочі! — заіржав, мов ситий кінь, начальник конвою. — Дійде. А не дійде — то… дійде… Ги-ги-ги!

Дійти — мало тут подвійне значення. А «доходяга» — був отой, хто «доходив». Тобто помирав.

— А ти молодець, зразу видно — доктор. А я думав — молодий. Тобі скільки, років тридцять. Не більше?

Роман ледве не бовкнув — «Які тридцять? Дев’ятнадцять мені, дев’ятнадцять!» Та пригадав, що за документами йому щойно вісімнадцять виповнилося, а на момент затримання ще й того не було. Він півроку не бачив себе у дзеркалі. Думав, що то лише Степан виглядає на постарілого передчасно дядька, отакого молодого дідуся. Виявилося, і він сам не кращий.

— Не більше. Не більше, — підтвердив, анітрохи не збрехавши.

Який же це «доктор», якому ще й тридцяти немає?

— Молодець, молодець, Романе, тримайся за медицину чим тільки можеш! Лєпіла тут — перший чоловік!

— Хто? — не зрозумів Роман.

Лєпіла — лікар по фені, — укотре ліквідував їхню «дрімучу безграмотність» Микола Петрович.

Цей піший етап від станції до зони видався особливо важким, бо за довгі тижні вимушеної нерухомості ноги відмовлялися служити навіть їм, молодим і здоровим. За час перебування в тюрмі у багатьох зносилося взуття, і люди чалапали по весняних калюжах майже босі. Роман знову й знову дякував мамі за те, що спакувала в дорогу ще й добру пару міцних черевиків.

— Нам, хлопці, пощастило, — продовжував розповідати про їхнє особливе везіння Микола Петрович. — В хороший етап попали, весняний. Зимові етапи — убивчі, смертні. Часом половина в останньому вагоні плацкарту купує.

Хлопці розуміли, про що він. В останній вагон скидали мертвих. Конвой повинен здати всіх за рахунком — кількість «продуктів» повинна співпадати. А «іспортівшиєся» — в останній вагон.

— Літні етапи також не кращі — спека, задуха, комарі сибірські, на верхніх нарах повітря так розжарюється, що кров закипає. А нам пощастило — не холодно, не жарко. Отак би далі.

— А далі куди?

— Далі — зона. Ваніно. «Я помню тот Ванинский порт и скрип парохода угрюмый, как шли мы по трапу на борт в глубокие мрачные трюмы…» — затягнув знайому пісню колимських каторжан Заліванов.

— Море? Ніколи не бачив моря! — обізвався Степан.

— Побачиш! І погойдаєшся на морських хвилях донесхочу! До Магадана — днів шість-сім морем, а то й усіх десять. Але зараз нас іще не повезуть — на Охотському морі в травні ще крига.

— А що, зимою не возять?

— Чому ні? Колимські табори потребують поживи цілий рік. Але зимою потрібен криголам. Тут у них був «Красін», пробивав дорогу в льодах для пароплавів. Як тепер — не знаю.

— «Красін»? Отой героїчний «Красін», про який стільки говорили?

— Він, він…

— Ото героїзм — зеків по таборах возити.

— Так от навіщо советам криголами! — криво усміхнувся Степан.

— Ви оп’ять антисовєтчіну розводите? — зашипів, накульгуючи і спираючись на плечі двох в’язнів Тищенко. — Ну, чекайте…

— А що, особісту настукаєш? — насміхався Степан. — Романе, це тобі буде подяка за вправлену ногу! Гонорар!

Та попри втому від довгого шляху Роман таки встиг надихатися отим повітрям моря, насиченим йодом, і ще якимись незнаними пахощами свіжості, такої жаданої після казематного та вагонного смороду.

Зона — майже правильний квадрат, розділений на дві частини — ліворуч — сім рядів бараків по п’ять у кожній «вулиці», праворуч — будинки, мабуть, для обслуги — там навіть щось подібне на парк чи садочок.

Тут на них чекали нові зустрічі.

Розділ XVII

У лікарні все трапляється саме тоді, коли поспішаєш, і тобі ніколи займатися різними дрібницями. Кардіологія взагалі штука ургентна, невідкладна — то тиск підскочить, то серце прихопить. І ніхто не звертає уваги на те, що робочий день лікаря скінчився, що його чекають у дуже важливому місці.

— Адо Адамівно, у Дубчака зміни на ЕКГ. Гляньте…

— Надіє Дмитрівно, а які запитання викликає у вас ця стрічка? Тут класика — самі бачите, — хотіла відкараскатися Ада.

Але Надюша, як її всі тут називали, не дала зняти халат і піти:

— Його треба оглянути і призначити лікування консиліумом! Пацієнт лікується вже тиждень, а покращення немає! Ну, будь ласка, підійдіть до нього, Адо Адамівно…

Після кількох випадків, коли лише візит завідувачки, лише огляд хворого полегшував його стан, у відділенні утвердилася думка, яку пацієнти передавали один одному — завідувачка «щось має у руках», і це «щось» допомагає.

— Гаразд, — змилувалася Ада, — але у мене обмаль часу. А хто це такий, ваш Дубчак? Щось прізвище знайоме…

— Колись працював у міліції. Майор! А тепер на пенсії, здоров’я підводить. Влаштувався в якусь охоронну структуру, а тут — знову серце.

Аді не знадобилося багато часу, щоб пригадати, де саме вона бачила сивого чоловіка із залишками вроди колишнього «дамського хижака» — це ж задля цього «лицаря без страху і докору» вона розлучилася з Ярославом! Це ж за нього хотів віддати донечку заміж татко! Це ж його, красеню підтоптаному, не сподобалися її ноги! О, вона добре пригадувала ці очі, цей красивий рот, що тоді кривився у зневажливій усмішці, яку навіть не завдав собі праці приховати! Ну що ж, любий, тепер ти у мене посмієшся, любителю струнких і довгих нижніх кінцівок…

— Що з хворим, Надіє Дмитрівно? — офіційно, нічим не показавши, що упізнала колишнього претендента на руку і серце, звернулася до лікарки палати.

— Підозра на інфаркт. Лікування не дає того ефекту, на який ми сподівалися.

«Підозра на інфаркт? — подумала Ада. — Та ні, тут не підозра, тут він, рідненький, і є. Або зараз буде.»

Торкнулася пульсу… Ще раз глянула на стрічку ЕКГ.

— Переводьте в реанімацію. Негайно. На каталці.

Хворий застогнав. Глянув на Аду, наче щось пригадуючи:

— Адо… Адочко, ви мене не упізнаєте?

— Ні. У мене багато пацієнтів, я не можу пам’ятати усіх, — офіційно «відморозилася» Ада.

— Але ж ми…

— Вам не можна хвилюватися, Дубчак. Спокійно. Все буде гаразд, — сухо кинула, виходячи з палати.

Ага, буде гаразд! Аякже! Не буде, не буде гаразд! При таких змінах в кардіограмі не буде. І я не хочу, щоб було гаразд! Не хочу! Ти принизив мене! Ти зробив мене нещасною, ти посмів мене зневажити! Виходячи з палати, кинула погляд, наче ніж.

— Чого ви чекали, Надіє Дмитрівно? Чому не показали хворого учора, чи три дні тому? В реанімацію його!

— Але ж у них немає місця!

— А мене це не обходить. Мене обходить, щоб пацієнт не помер у нас у відділі! Ідіть, просіть, домовляйтеся, як там собі хочете!

І роздратовано грюкнула дверима кабінету, залишивши розгублену лікарку посеред коридору. Охолонувши, набрала номер завідувача реанімації:

— Ну, для мене особисто, будь ласка, візьміть… Чому аж тепер? Ну, буває так — лікуємо, лікуємо, а ефекту немає. А може й не діагностували вчасно, а може…

Визирнула в коридор:

— Я домовилася, везіть, пишіть перевідний епікриз. Історію дайте, я підпишу переведення.

— Дякую вам, дякую, Адо Адамівно! — розцвіла молоденька лікарка, яка ще й досі переживала кожне ускладнення, кожне погіршення стану хворого, наче власну трагедію.

Ні, робота заважає, так неможливо — розриватися між важливими і приємними справами і цими інфарктами, гіпертонічними кризами, емоціями хворих, відсутністю місць у відділі. Мала рацію пані Аріадна, потрібно звільнятися.

Рожева машинка, така ж зграбна й акуратна, як господиня, відгукнулася приємним посвистом, вимкнувши сигналізацію. Вони разом чудово виглядають — машина і жінка за кермом! Підсвідомо Ада навіть почала одягатися в рожеве, утворивши з машиною одну кольорову гаму, наче вона була її аксесуаром, як сумочка чи туфлі.

Увімкнула кондиціонер. Літо цього року знову спекотне. Але її це майже не стосується — в будинку прохолодно, він збудований так, що зберігає узимку тепло, а влітку прохолоду, не те що теперішні панельні курники. В машині — кондиціонер. У тих магазинах, куди вона ходить — також. Лише на роботі, у цій круговерті людського болю, до всіх мук — іще й спека, задуха, парко, нічим дихати. Отуди б, у кожну палату, по кондиціонеру!

Але думки про роботу ще крутилися в голові до першого світлофора — потім зникали, і не турбували аж до ранку.

Є на світі справи і цікавіші, і важливіші, і приємніші, аніж оті нескінченні скарги, зубці кардіограм, суперечки з колегами, низькі поклони головному лікареві…

До чергового візиту в «Бутон» залишалося чимало часу, а от Аліночка вже, мабуть, зачекалася.

— Мам, ну, де ти так довго? — пробурчала дочка, влаштовуючись на передньому сидінні. — Поїдемо до Оксани?

— Ні, спершу купимо тобі нові босоніжки, жовті, до вчорашньої спіднички, потім — до Оксани, а потім я відвезу тебе до Володимира Івановича.

— І зачекаєш?

— Ну, ти ж знаєш, у мене обмаль часу, донечко. І невідомо, скільки часу тобою займатиметься стоматолог. Ось тобі гроші на таксі, додому дістанешся сама.

Звісно, Алінка надулася, але тільки на одну хвилину — попереду нові магазини, нові покупки, а стоматолог Володимир Іванович, який доводить її зубки до світових стандартів — це так, привід покомизитися. Не така вже вона маленька, щоб до лікаря водила мама за ручку!

Привід ображатися у дочки є, і цілком реальний. Зараз, коли у неї стільки грошей, Ада відчула, що ніби хоче відкупитися від дочки цими новими туфельками і босоніжками, від яких умлівали однокласниці. Дочка чомусь перебазувалася в її серці на сходинку вниз, як не боляче було в цьому зізнаватися. А на перше місце вийшло оте її нове життя — зустрічі з Робертом Олександровичем, її нові обов’язки, знайомства…

О, ці візити у «Бутон»… Від однієї думки про те, що там відбуватиметься, серце тьохкало і переміщувало стукіт у таке місце, що не має стосунку до кардіології. Скоріш то парафія доброї й давньої колєжанки Ери. Ада вже знала, що ці запаморочливі сеанси із Робертом Олександровичем — ексклюзив. Це — тільки для неї. Чудодійний бальзам, що повертає годинник часу навспак, — також тільки для неї. Це щось особливе, не для бізнесу, а для єдиної обраниці долі, якій доручено опікуватися життям і смертю міста, опікуватися вічністю, і тому їй став доступним дар вічної молодості — такою ж вічно юною була пані Аріадна. Закони часу не владарювали над її тілом. А цей дар — найдорожчий з усіх.

Ада намилуватися не могла собою — ця свіжа, дівоча шкіра, це відчуття юності і польоту, ці очі молодої, вічно молодої, хоч і досвідченої жінки… Як легко стало їй роздягатися під прискіпливим чоловічим поглядом — юна, вродлива, бездоганна!

Бездоганна? Неприємно шкрябонуло по серцю — ноги… Ноги залишилися такими ж важкими й грубо тесаними. І волосся на них не поменшало, скоріш навпаки…

Ще неприємніше шкрябонув спогад давній — про озеро і зневагу майора, а також спогад зовсім свіжий — недобрим поглядом попрощалася вона з ним, погано, важко глянула. Немов захопила із самого дна отого болотяного осаду образи й облила. Чи варто було пригадувати хворому його колишню помилку?

Тим паче, що на всякий товар — свій купець. Робертові її ноги, мабуть, подобаються, недарма ж він так особливо пестить їх… І особливо-особливо — те, що ховається між ними…

Ада відчула, як від самої думки про те, що невдовзі розпочнеться отут, за цими дверима, після ванни з бульбашками, з якої вона виходить Афродітою, вся у піні зваби, обливається гарячою кров’ю та юна, зваблива жінка в її глибині, яка стільки років дрімала, непотрібна і забута усіма чоловіками світу.

Де він, Роберт? Бульбашки зробили свою справу — розбудили, збудили, розігнали кров. Де він? Де його руки? Якщо за хвилину вона не відчує їх на собі і в собі — загине, розірветься, лусне, як повітряна кулька, стече кров’ю чи соком, як поранена береза…

Ада питала себе — а може, я закохалася у Робі? Чому ні? І не відчувала поклику серця. Їй було байдуже до нього як до людини, хвилювало тільки тіло — руки, фантастичні руки і те його чоловіче, що вже могла торкати, навіть бачила, але поки що не мала права використати за призначенням — заспокоювалася на тім, що тимчасово, до першого портаменто. О, як їй хотілося цього вибуху плоті, як вона мріяла про ту хвилину, та ні, навіщо хвилина, секундного дотику стане на вулканічне виверження її пристрасті і вдоволення… Яке щастя, яка насолода, яке спустошення, полегшення настане у фіналі! Як мало їй потрібно! Мить. Секунда! Випустити жар, напругу, високий тиск бажання, замкненого усередині плоті без права реалізації!

Чорт забирай, ці її обов’язки не назвеш легкими! Навіть молодість, яка наповнює кожну клітину красою і силою, є додатковим випробуванням для плоті — чоловіки не відривають поглядів, гормони вирують і вимагають свого, а не вільно!

— Афродіто, вашу руку… — звідкіля й не вродився Роберт.

І знову ця солодка мука — бальзам, холодне, гаряче, знову його руки всюди — і в найбажаніших, і в найнедозволеніших місцях — і знову зупинка перед вирішальним і завершальним. Знову серце стукає шалено й несамовито, і знову погляд упирається в його усмішку — ну, як тобі, жінко, на пательні пекельного?

І знову додому сама, і знову жодних обіцянок — він просто виконує свою роботу, особливу, ексклюзивно для неї, тільки для неї, але…

Телефон, отой маленький, також рожевий, обірвав її думки на місці, зовсім для ділових дзвінків непридатному:

— Адо Адамівно, — тремтів голос Надії, — я з реанімації. Вибачте, що турбую. Але… Але наш Дубчак помер.

— Як помер? — не встигла перебудувати думки на земне Ада. — Чому помер?

— Інфаркт. В реанімації нічого не могли зробити. Йому різко погіршало після того, як ви пішли.

— При чому тут я? Подумаєш, пішла! А я що, лікуючий лікар? — роздратовано крикнула в слухавку Ада. — Він помер в реанімації? Ну й добре! Мене це не стосується. І вас не стосується, хай собі самі розбираються. Ми вчасно його позбулися!

— Але ж це — мій хворий… Як це — позбулися? Я не можу! Я повинна… — Надія ладна була розплакатися просто в слухавку.

— Ви нічого нікому не винні і не повинні. Це робота. Це кардіологія! Не він перший. Ваші обов’язки перед цим хворим закінчилися після того, як був написаний перевідний епікриз! Маєте щастя, що я вчасно діагностувала інфаркт і перевела його в реанімацію. Дякуйте мені!

— Дякувати? Але ж… — прошепотіла слухавка і замовкла.

Отой особливий настрій, який опановував нею після сеансів із Робі, зник. Ада пригадала кожну хвилину своєї розмови із цим Дубчаком (як же його звали, ніяк не пригадаю…) і чим більше згадувала, тим більше переконувалася, що його смерть (смерть, смерть, СМЕРТЬ!) настала не просто так. Аналізуючи свої відчуття і почуття під час короткої, але агресивно вибухової розмови з ним, розуміла, що в чомусь винна. Неуважно читала ЕКГ, неуважно намацувала пульс… Ні. Не в тому справа. Вона побачила зміни своїм досвідченим оком одразу. З професійної точки зору все бездоганно. Справа в іншому. Вона НЕ бажала хворому добра. Вона пригадала своє приниження. Вона не простила йому. Вона кинула в нього камінь прикрого спогаду. Можливо, цей камінь упав на шальку терезів, що схилила його життя по інший бік тонкої риси між… Чорт забирай, невже це мало якесь значення? Звісно, ні. Звісно, її бажання, чи побажання, чи емоції тут ні до чого. Є патологічний процес, який розвивається у часі, і ці зміни зупинити чи посилити важко. Тим паче поглядом. Дурня. Забути. Негайно забути.

Наступний сеанс — останній. Зовсім близько — серпень, отой особливий для неї і для всіх них день, коли вона повинна виконати, нарешті, те, задля чого її названо гвардою.

Вона поступово звикла до цих нових, дивних слів — гварда, акцепте, портаменто, звикла підійматися уранці в бібліотеку, читати Книгу… Нарешті відкрилася сторінка із рецепте — детальний опис того, що потрібно. Власне, в невеличкій лабораторії, яка межувала з бібліотекою, і відчинялася тільки у визначений час, було майже все необхідне. Особливим компонентами, для здобуття яких довелося докласти зусиль, виявився загадковий попіл фенікса і котяча кров. Ну, кіт у господарстві був, що ж то за відьма без чорного кота? Котяра називався Гатто, повне ім’я — Гатто Негро, і мав у розпорядженні цілий поверх — напівпідвальне і підвальне приміщення, де було кілька кімнат — одна із них таємна і цілком придатна для житла, інші — наче склади непотребу, різного мотлоху, який накопичується в кожній хаті з роками — одяг, старі меблі, кухонне начиння. Дивно, але тут не було дитячих речей — ані колиски, ані візочка, ані іграшок, жодної милої дрібнички. Чи в цьому будинку ніколи не мешкали діти?

Кіт у господарстві був, але толку від нього хіба не більше, як від корови сала. Котисько принципово не йшов до рук, гарчав і дряпався, немов тигр чи пантера. Хто сказав, що котики — милі, приємні домашні улюбленці? Тільки не цей! Мабуть, мишей у підвалі було досить, і Гатто приходив на кухню до Анни, у свій законний «ресторанний» куточок хіба символічно — поласувати смачненьким. Кіт полюбляв шоколад. Особливий, чорний. Чи не чудеса?

— Нічого, коли буде потрібно, я його упіймаю. Він теж знає, для чого тут живе, — заспокоювала Анна.

Анна. Живий довідник із таємних справ, пояснила і найзагадковіше — про попіл фенікса. Фенікс, виявляється, — це не така вже й легендарна птаха, а всього лише фламінго — з отих, що прилітають на озеро за Щастигорою кожного літа. Вони прилітають не просто так. Їхнє призначення — допомагати гварді. А вона повинна висмикнути по одному перу у шести птахів. У цьому їй допоможе перстень — його промінь зачаровує цих полохливих рожевих красенів, і вони обирають з-поміж себе тих, хто достойний віддати перо господареві. А ще треба сказати чарівні слова. А потім принести пера додому, сюди, в лабораторію, спалити і додати до рецепто. А потім — котячої крові. І трішки своєї. Усе змішати з травами. А потім… О, потім найважча частина препортаменто — фуоко аморе…

Коли настав день полювання на фламінго, Ада уперше відчула незвичайність свого призначення. Уважно прочитала сторінку Книги про феніксів. Кожне слово могло виявитися вирішальним, кожна фраза — ключовою. Вивчила слова, з якими звертатися до птахів. Смішно це, звичайно, птахи не те що слів не розуміють, взагалі дресируванню не піддаються — дикі, але звичай є звичай.

Рожева машина легко знайшла шлях до озера. Шлагбаум чемно піднявся. Її навіть не спитали хто така, навіщо їде у заповідник, чи має дозвіл, не попередили про правила перебування на його території — зустріли, мов давню знайому.

Машину залишила на майданчику — до озера вела вузька стежина. Ще здалеку почула звуки — величезна маса птахів ворушилася, шелестіла крилами, схиляла носаті голови до води, вигинаючи гнучку довгу шию, птахи перемовлялися між собою, жили собі отим повсякденним, зарегламентованим природою життям. Поява на березі чужинки мало збентежила їх. Ада зразу упізнала камінь, на який належало стати для початку церемонії — він виступав у воду, наче крихітний півострів. Ступила. Проказала перші слова привітання. Підняла руку із перснем долонею до себе, каменем до озера, як написано у книзі. Дивно — пташиний гелгіт раптово змовк. Напала якась глибока тиша. З натовпу птахів вийшла пара — він і вона. Потім ще одна. Потім ще. Стали довкола каменя, схилили голови на довгих шиях.

У Книзі написано, що пера потрібно виривати по одному у кожного птаха — у трьох — з правого крила, у трьох — з лівого. Ада проказала чарівні слова до першого птаха і висмикнула перо з його крила. Фламінго схилив голову у поклоні. Ада вчинила ту ж процедуру з другим птахом. З третім, четвертим… І враз у небі з’явився шуліка. Птахи мали б злякатися, кинутися врозтіч! Ба ні — вони сумирно стояли, усупереч законам природи і чекали. Ада знала, що таке може трапитися. Книга попереджала, що робити у разі появи шуліки, який мав завадити нормальному перебігові церемонії. Але вона забула це слово. Забула! Ну, забула — і все. Шуліка летів кудись просто до неї — спершу маленька цятка у небі росла, набувала обрисів, у неї з’явилися крила, потім голова, потім дзьоб. Спрямований просто в чоло їй, Аді!

І вона злякалась. Закричала отак просто, по-баб’ячому, закрила голову руками. Мабуть, закриваючи голову, випадково спрямувала промінь рубінового персня у бік величезного чорного птаха, він застогнав зовсім як людина і пролетів повз. Та пізно — фламінго здійнялися в повітря, зробили коло над озером і зникли, розтанули в повітрі.

Робота була виконана хіба наполовину — потрібно ще два пера… Що робити в таких випадках? Чи розпочинати все спочатку? Чи приїхати завтра? Ні, завтра не можна, пізно, завтра усе розписано по годинах, на завтра попіл фенікса повинен бути готовий…

Ада не знала що робити. Озирнулася. Нікого. Порожньо, пусто — ані птахів, ані людей. Ні Анни, ні Робі, ані навіть чорного кота, щоб запитати, що чинити далі! От халепа!

Втім, он на березі лежать пташині пера. Ну то й велика справа, що в Книзі написано — висмикнути з крила! А якщо вона візьме ці? Може, не западеться світ? Адже ніхто не знатиме! Яка різниця? Перо є перо! І навіть не перо — попіл потрібен! Підняла. І невдовзі вже й сама не могла відрізнити, яке з них щойно здобуте згідно із приписами, а яке — ні.

Наступний день було розписано, наче церемонію коронації: о шостій ранку — спалити пера й отримати попіл. Потім — заварити і настояти трави. О дванадцятій — прийом. Анна пояснила — повинні прийти ті, хто хоче замовити особливу частину портаменто, він принесе свою траву і подарунок — для неї особисто і для Волькано. Це — важлива церемонія, вона повинна особливо приготуватися і особливо поводитися, навіть якщо прийдуть люди, яких вона добре знає. В жодному разі не посміхатися, не говорити слів подяки. І подавати для поцілунку не руку, а перстень. Перстень мусить поцілувати кожен, це неодмінна частина церемонії, без цього господар не прийме їхній дар. Ада погоджувалася з усім. Намагалася запам’ятати кожне слово, після випадку із шулікою зрозуміла, наскільки важлива кожна деталь — дрібниці можуть зіпсувати все і зробити марними великі зусилля.

З травами проблем не виникло — всі баночки-скляночки, ложечки, терези були готові заздалегідь — чи то пані Аріадна так ретельно «здавала господарство», чи Анна подбала, чи лікарська практика приготування настоїв та відварів далася взнаки — трави настоювалися за всіма правилами.

О дванадцятій Анна подала їй особливу накидку — вона цілком закривала одяг, голову, руки — лише права рука із перснем була доступною зору відвідувача. Відвідувачів було двоє — директор банку, в якого виникла якісь фінансові проблеми, і ректор медуніверситету. Обидва маленькі на зріст, майже карлики. У цьому місті чомусь усі великі начальники дуже маленькі на зріст. Дивно. Обидва знали церемонію краще за неї. Тому робити нічого не довелося — відвідувачі проказали свої прохання, точно вклавшись у регламент, принесли кожен свою траву і подарунки.

Коли вони пішли, приклавши спершу вуста до персня, Ада кинулася розглядати подарунки. Банкір особливо не фантазував — приніс два золотих злитки, та ще й однакових. Ада тримала той, що призначено особисто їй, з насолодою — це її власне, ніхто не зможе забрати! А ректор поставив перед нею дилему. Волькано призначався перстень із чудовим діамантом, а їй — з невеличкою перлинкою. Якось несправедливо. Відчула себе приниженою. Чому їй — дешевеньке, мабуть, і перлинка річкова, а горі, якій, в принципі, все одно, вона ж діамантів не носитиме, — отака вишукана коштовність. Щось пан ректор мишей не ловить, чогось не розуміє… І приніс жменю терпи-трави, та ще й страх-трави, Робі казав, що він робить це при кожному портаменто, тричі на рік з вулкана підіймається особливий димок, спеціально для працівників університету — щоб терпіли і боялись. І задля цього не шкодує зусиль — страх-траву дістати ой як нелегко!

Але чому він недооцінює її роботу? Чому вирішив, що вулкан важливіший за неї, ту, яка все вирішує? Несправедливо! І Ада вирішила поміняти подарунки місцями — яка, врешті-решт, різниця? Одягла діамантову прикрасу на палець, замилувалася сяйвом каменя. Краса. От тільки завеликий він на неї, перстень, злітає.

Тепер, коли церемонію закінчено, залишилося зібрати всі компоненти докупи, перемішати.

Попіл фенікса вийшов чудовим — однорідний, анітрохи не видно, що не всі пера отримані правильно. Тепер іще упіймати кота.

Дивно, але зазвичай хижий і норовистий кіт слухався, немов найдресированіший з усіх.

І зараз Гатто чемно сидів на руках в Анни, підставивши куцого хвоста для церемонії.

У Книзі було написано, що треба тричі погладити його від вух до хвоста і проказати слова…

Ада зітхнула, стиснула зуби і промимрила текст, водночас провівши рукою по спині дурнуватої тварини. Не дуже лагідно, щоправда. Щойно вона це зробила, як дика звірюка змахнула лапою і хижі, гостріші за бритву кігті дряпонули її по щоці, залишивши чотири паралельні смуги, з яких умить виступила кров.

Ада ледь не збожеволіла від болю й жаху. Її обличчя? Її обличчя, роздерте котячими кігтями? Понівечене навіки?

Не тямлячи себе, вона схопила кота за шкірку і викинула з кімнати, мов футбольний м’яч, волаючи при тому диким голосом пораненої пантери.

— Спокійно, спокійно, світла пані! — чомусь кинулася не до неї, а за котом Анна. — Це — всього лише елемент церемонії, першого вашого портаменто. Не зачіпайте обличчя! Хай виступить кров!

Аду й справді мов паралізувало — краплини крові, що виступили із роздертої щоки, стікали по підборіддю.

— Дві… Чотири… Шість… — ловила їх у чашу із рецепто Анна. — От і все. Досить. А тепер дайте щоку…

Вона змочила листок якоїсь трави у заздалегідь приготованому розчині і провела по щоці — подряпини і кров зникли, наче їх ніколи й не було. Ада провела по щоці — чисто, гладенько, ані сліду… Чудо?

— А що ж тепер?

— А тепер — не знаю… — губи Анни трусилися. — Гатто розсердився і втік, я не змогла його спіймати. А без його крові рецепто не може вважатися повним.

— Нічого, знайдемо іншого кота. Зараз зателефоную Робі.

Роберт Олександрович сприйняв новину про зникнення кота, скрипнувши зубами.

— Гаразд, зараз спробую допомогти. Але кіт повинен бути абсолютно чорним, без жодної білої волосинки.

Десь за годину біля будинку почали зупинятися машини. Десь у другому десятку котів, упійманих на замовлення Робі, знайшли, нарешті, такого, що підходив. Кіт мовчки витримав випробування, стиснутий сталевими руками Роберта.

Але всі ці пригоди зайняли чимало часу, і вони ледве встигли до початку основної церемонії, обов’язкової перед першим портаменто нової гварди.

Фуоко аморе… Вогонь кохання… От вона, та церемонія, що має забезпечити виконання ритуалу. Тіло нової гварди повинно очиститися у вогні і палати вогнем кохання до Волькано, тільки тоді все відбудеться повноцінно.

Її спальня, знайома вже до дрібниць, у дивний спосіб стала раптом іншою — такої великої кімнати не було, не могло бути в цьому будинку. Камін, декоративний, непотрібний у будинку, де температура завжди була однаковою без батарей і кондиціонерів, палав жарким червоним вогнем. Таким же вогнем, відбитим у дзеркалах, палала, здавалося, вся кімната.

— Зніміть одяг, світла пані, — схилилася у поклоні Анна.

Роздягатися у присутності слуг — нормально, особливо, якщо тіло твоє молоде, красиве, досконале і всі ці перетворення відбулися саме задля цього моменту — фуоко аморе. А ще — коли знаєш, що станеш іще прекраснішою після цього золотого вогню.

Коли з усього стороннього на тілі Ади залишився лише перстень з рубіном, Анна розчинила двері. Й одразу звідкілясь із-під порогу вдарив вогонь.

Ада не злякалася, вона була готовою до безлічі вогню. І до того, що нічого поганого з нею не може трапитися — все залишиться юним і недоторканим, які б сюрпризи не очікували її тут. Вона переступила цю стіну вогню, пройшла крізь неї — і не обпеклася, ані волосинка не спалахнула на її прекрасному тілі.

У центрі кімнати стояло ліжко, вкрите яскраво-червоним шовковим покривалом, а поруч… поруч — Робі, чомусь високий, вищий за Аду. Чорний шовк залишав вільними тільки руки… О, ці руки…

Його руки — великі, довгі, підняли її, немов пір’їнку, і поклали на криваво-червоне, чомусь дуже холодне у кімнаті, повній вогню, ліжко. Її пронизав холод мертвого тіла її попередниці, яка востаннє видихнула тут, саме тут, у цій кімнаті, і цей холодний подих літав, неприкаяний, не перехоплений її вустами… Тремтіння, спершу легке, а потім все більш помітне опанувало тілом Ади. Холодно. Чому ж їй так холодно у цьому вогні?

Від рук Робі ішло тепло, але воно не могло зігріти.

Дивна музика наповнила кімнату — схожа на гудіння якоїсь величезної машини — на одному тоні, важкому, низькому. Від цього гулу, що вібрував десь унизу, під ліжком, тремтіння тіла посилювалося. І страх пробирав її десь унизу, в спині і п’ятах, ворушився, шкряботів, дихав холодом…

От тобі й фуоко, от тобі й вогонь — холодний, крижаний…

Робі виконував довкола ліжка якийсь химерний танець колами — підходив до каміна, набирав у руки вогню, і кидав його їй просто на живіт, на груди, ноги, шию — і вогонь стікав, немов вода, не обпікаючи і навіть не зігріваючи…

А вогонь ішов наче й не з каміна — у ньому не було дна, а із самого центру землі.

Музика, оте гудіння, піднялася тоном вище і ніби трохи прискорила ритм — і аж тоді Ада почала відчувати хоч якесь тепло від вогню, який жменями виливалося на неї. Нарешті їй стає тепліше, нарешті! Нарешті зменшується, стихає це тремтіння, тікає судомно-зведеними судинами, стікає, витікає, тане… Ще трохи, Робі, будь ласка, ще вогню!

Кожна нова порція приносила таке бажане і таке приємне тепло. Аж нарешті почала розчинятися крижинка у глибині її тіла, там, куди розмістив її Робі під час останнього сеансу у «Бутоні»… Танула, танула, танула…

Тепліше… Ще тепліше… Жарко!

Роберт невтомно огортав її вогнем своїх рук — так, ніби вони самі стали вогняними. Ось воно, бажання, ось вона, близькість насолоди… Ще трохи, ще…

Ада не помітила, як почала вигинатися усім тілом, немов змія, немов її підсмажувано на тому гарячому полум’ї фуоко аморе. Анна кілька разів наголошувала, що для церемонії важливо, щоб вона лежала спокійно, немов статуя, в жодному разі не розводила ніг і рук, як би не намагався розпалити її Роберт. У цьому й полягає сенс — у боротьбі спокуси і її здатності спокусі опиратися. Хто кого — спокусник чи жінка, здатна опиратися спокусі задля свого служіння.

Роберт працює вже давно, він досконало оволодів цим мистецтвом, він знає, він уміє, і йому вдається…

Згадавши приписи, зайняла необхідну позу, та щойно чергова порція вогню пристрасті торкнулася вершечків грудей, щойно оті чортові, безперечно, чортові, бо такі руки не можуть належати простому смертному чоловікові, навіть не торкнулися, а на віддалі оповили бездоганні тепер півкулі отим фізично відчутним гарячим дотиком, як вона втратила контроль — як ій хотілося його, цього чоловіка, як вона бажала його рук, його тіла, його чоловічого тіла, що теж не залишилося байдужим, що повстало і напинає чорний шовк довгої накидки, у собі, глибоко у собі, так глибоко, як тільки можна!

Розплющила очі, побачила у дзеркалі себе у непристойній позі, згадала, чого вимагає від неї церемонія — і знову послала всі ці їхні приписи до дідька — бажання виявилося сильнішим.

Десь іздалеку лунав розпачливий голос Анни: «Світла пані, отямтеся, світла пані, не можна, світла пані…»

І світла пані спробувала отямитися…

А руки Роберта проникали вже не на віддалі, а цілком фізично всюди-всюди-всюди… Що у них, у цих руках, чим вони повні? От він, отой справжній, невідомий смертним фуоко аморе, от вона, пристрасть, що не має меж і стриму!

— Ходи до мене! Я хочу тебе! — рвалося з грудей.

Вогонь палав уже не в каміні — довкола ліжка, підступаючи все ближче й ближче, палала вже навіть шкіра, горіла вогнем кожна волосинка, горіла неопалимою купиною, не згораючи. Аж тепер вона зрозуміла, чому таке важливе волосся отам — воно горить і зігріває, розігріває, саме воно підтримує оте непереможне бажання!

— Ходи до мене! — і відчула, що тримає в руках оту готову до влучання в ціль стрілу — сагітта аморе… О, яка ж вона чудова, яка могутня! Скільки рук треба, щоб охопити її — довгу, товсту, красиву! Яка вона солодка на смак, ота стріла: — Ходи до мене!

До неминучого і непоправного залишився один крок — стріла наготувалася влучити у свою доступну окові, обведену червоним, розпечену фуоко аморе мішень, як раптом… Раптом пролунало котяче «Мняяяяяяяяяяяу!»

Ада немов упала з висоти на землю. Просто перед нею на годиннику, що прикрашав полицю каміна, сидів Гатто Негро і пронизував поглядом, повним такого котячого, нелюдського презирства, що його обурене «Мняяяяяяяяяяяяяв» висловило всі почуття усіх ображених котів на світі. Ада раптом побачила себе його очима, побачила свої розкидані по ліжку товсті ноги, оту розкриту мушлю між ними, яка вже розтулила свої рожеві вологі губи, щоб прийняти чоловічу зброю, побачила котячим оком навіть отвір, в якому палав непогамовний вогонь, отой їхній фуоко, побачила свої груди, великі, роздуті бажанням, немов повітряні кулі, які негайно перетворилися на звичайнісінькі бабські цицьки, вульгарні, повсякденні, і сором, отой червоний, страшенний сором облив негайно все те, чим вона щойно пишалася. Вона закрила груди руками, стулила ноги і пошкодувала, що не має ще однієї пари рук, щоб затулитися й там. Її щойно молочно-біла шкіра запалала вогнем не любові, а сорому, сорому, сорому…

А Робі, наче нічого й не сталося, продовжував свою сороміцьку церемонію — обливав її вогнем і далі, але щохвилі лунало застережливе «Няв!», і мармурова, з рожевого мармуру статуя, на яку перетворилася тепер змія, ще мить тому готова пожерти всі фалоси світу, лежала тепер на ложі з чорного шовку сумирно і скромно, як належалося мармурові.

Наближався кінець церемонії: в руках Роберта опинилося вогняне кільце. Невідомою силою тіло Ади піднялося в повітря, пройшло крізь вогонь, немов нитка крізь вушко голки, і чиїсь руки, мабуть, Анни накинули на неї червону шовкову накидку, сховавши і біле, і рожеве, і чорне…

Фуоко аморе згас. Власне, тепер вогнем любові палало все її тіло. Але той вогонь анітрохи не нагадував несамовитість фізичної хіті, якою щойно палало осердя єства. Це було зовсім не те. Всі вогні одночасно згасли, дзеркала скрилися тінню, наче памороззю. В її руках опинилася чаша із «рецепто».

Обережно ступаючи босими ногами, Ада пішла услід за Анною кудись униз, у підвал, звідки вів підземний хід на гору, до ока Волькано.

Ада вивчила напам’ять усю церемонію портаменто. Там не було нічого складного. Але в ту хвилину, коли повільно й туго відчинилися важкі ковані двері у підземний хід, знову почулося застережливе «Няв!».

І Ада пригадала! Вона ж не знайде дороги до ока вулкану! Вона ж не знає її! Вона може заблукати у лабіринтах печери і ніколи не вийти звідти!

— Клубок Аріадни, Анно! Ми забули про клубок Аріадни!

— Ні слова більше, світла пані! Ви не можете говорити! — жахнулася Анна. — Ви не повинні говорити! Мовчіть! Клубок… вона ж показала вам клубок! Повинна була показати! Вона ж на те й Аріадна! Як же я забула? Зараз принесу…

Анна побігла нагору, принесла коробку із клубками:

— Який із них?

І Ада зрозуміла, що вона не знає, котрий із клубків є тим особливим, чарівним… Пані Аріадна не встигла показати його. Втім, це вона сама винна — розсипала клубки, і один з них закотився під ліжко…

— Якого кольору клубок? — запитала Анна. — Тільки мовчіть, ні слова! Покажіть!

— Зелений! — пригадала Ада, укотре порушивши обітницю мовчання — від початку церемонії фуоко аморе і до повернення з лабіринту вона не мала права вимовити бодай слово.

Анна почала гарячково перебирати клубки зеленого кольору, але жоден з них чомусь не хотів видобуватися з коробки — нитки плуталися, немов живі, наче змовилися — тягнути час, не даватися. Хвилини спливали… Минув час, минула ота визначена хвилина, коли вона повинна була вийти за поріг підземного ходу… Двері підземелля скрипнули і повільно почали зачинятися…

— Ідіть, ідіть, світла пані, ідіть без клубка! — відчайдушно заволала Анна, втративши свою крижану незворушність. — Якщо двері зачиняться, то все пропало!

Роберт також зблід. Він уперся спиною у важкі двері і хотів стримати, використовуючи усю свою надлюдську силу, але вони повільно, поміліметру, зменшували отвір.

В очах обох, і Анни, і Роберта засвітився вже не просто страх, не хвилювання — нелюдський жах. Ада нічого такого не відчувала, мабуть, тому, що не розуміла, а що ж, власне, станеться, якщо двері зачиняться.

А час минав і майже минув.

І знову пролунало знайоме «Няв!»

Гатто Негро, чарівний кіт, стрибаючи через три сходинки, приніс у зубах запорошений, запилюжений, покинутий і забутий клубок, отой справжній клубок Аріадни, який лежав уже стільки днів під ліжком старої гварди…

Вони ще встигли прослизнути у вузький отвір. Ада навіть встигла подумати — а якби хвіст Гатто був довший, то його неодмінно притиснуло б дверима!

Підземелля тихо, але глухо зачинилося.

І водночас самі, без її участі, засвітилися факели, що освітлювали дорогу в темному вузькому коридорі із готичним склепінням. Ада відчула босими ногами холод гладенького, вичовганого її попередницями, каміння. Пішла, обережно несучи двома руками чашу з портаменто. Чаша спершу не здавалася важкою, навпаки, дивувало, чому виточена з напівпрозорого каменю, мабуть, нефриту, посудина, наповнена дивною сумішшю, яку вона власноручно сьогодні приготувала, настільки невагома. Та пройшовши перший кілометр шляху, зрозуміла — не так вже й легко тримати обіруч перед собою навіть такий неважкий, але дуже важливий предмет. Чаша наповнена майже до країв, і жодної краплі не можна пролити!

Клубок, отой чарівний клубок Аріадни, котився попереду, поки що непотрібний — дорога пряма й рівна, полого здіймається угору. Жодних відгалужень. Гатто біг попереду, і його присутність з одного боку заспокоювала — як-не-як жива душа, а з іншого унікчемлювала й нагадувала про власну убогість. Знала ж, знала про випробування вогнем, готувалася до нього — і не витримала! Хіба важко було потерпіти? Хіба треба котячого нявкоту, щоб нагадати про обов’язок? Сором пік її не перед людьми — перед отим старим безхвостим котом.

Холодні плити вже не здавалися такими гладенькими — не привчена ходити босоніж, Ада відчувала кожну дрібку, кожну порошинку шляху. Але вона мусить іти. Мусить дивитися тільки на чашу і думати тільки про наступний крок портаменто.

З кожним кроком чаша ставала все важчою. Густа рідина колихалася, загрожуючи щомиті вилитися, вихлюпнутися долі. Ні, бодай цю частину вона виконає правильно. І так майже кожен крок виходив з порушеннями. От ніби зроблено, а щось трошки було не так. Може, він не помітить? Може, не зверне уваги? Може, поставиться поблажливо до її першої спроби?

А хто це — ВІН?

Аж тепер замислилася Ада над тим, куди, до кого іде.

Він — це хто чи що?

Він — живий чи це якась безтілесна, позбавлена фізичного втілення сила?

Як виглядатиме їхнє спілкування?

Що чи кого вона побачить отам, в оці вулкану?

Як він відповість їй?

Чи відчує вона цю відповідь?

Чи витримає?

А тим часом доводилося витримувати інше — чаша виявилася такою важкою, що руки просто зводило судомою! Хотілося поставити її на землю хоч на хвилину, перепочити, а вже потім продовжувати шлях. Ну, хіба хтось побачить? Хіба хтось знатиме?

— Знатиме.

Хто це сказав?

Тут нікому говорити, отут, під цим столітнім (чи тисячолітнім?) кам’яним склепінням.

Але ж хтось сказав…

Ада долала крок за кроком. Факели на стінах спалахували при її наближенні і гасли, щойно вона долала відтинок, куди сягала сила їхнього світла. Здавалося, людська рука не торкалася тут нічого, і водночас тунель не виглядав занедбаним — наче тут ретельно прибрали перед її появою.

А от і кінець коридору. Двері. І полиця перед ними, на яку можна поставити чашу. На хвилину, на одну коротку хвилину, за яку потрібно відчинити ці замасковані під звичайний камінь двері.

Отут вже потрібен клубок.

Гатто провів її сумним поглядом. Чому сумним?

Далі йому, мабуть, не можна. Далі починається гора, печера, лабіринт, в якому покаже шлях нитка Аріадни.

Камінь тихо зачинив вхід до тунелю. Без клубка вона нізащо б не відрізнила камінь-вхід від усіх інших…

і.

Клубок котився швидко, вона ледве встигала за ним. Який довгий цей шлях…

Стомлені ноги ледве ступали, гостро відчуваючи кожен камінець, якими, наче навмисно, засипана дорога. Боляче, як боляче іти…

І враз десь попереду замерехтіло червоне світло.

Високе склепіння майже правильно круглої печери освітлювалося червонястим відсвітом з колодязя у центрі. От воно, Око Волькано…

Тепер їй належить обійти довкола нього тричі. А потім іще тричі. Проказати особливі слова. Вилити в Око вміст чаші. І глянути досередини.

В який бік іти? За годинниковою стрілкою чи проти?

Ада сполотніла. Отепер, коли Око бачить її, все мусить бути правильно.

Знову допоміг клубок. Він котився перед нею, показуючи напрям.

Слова вона вивчила. Повторила тричі формулу портаменто.

Глибоко вдихнула, затамувала дихання. Вилила в колодязь вміст чаші. І ледве втримала її в руках — таким жаром війнуло.

І от вона, мить, можливо, найважливіша.

Глянути йому в очі.

Від цього залежить багато. Мабуть, усе.

Минула хвилина, друга… В глибині колодязя, в Оці, вирувало червоно-чорне, гаряче й блискуче. Але воно не схоже було на око, на той погляд, яким обдаровує Волькано чоловіків і жінку — тільки одну, обрану.

Ні, цього не може бути! Волькано не хоче дивитися на неї!

Ще хвилина, ще…

Вона не знала, скільки повинно тривати очікування, про це нічого не писало в Книзі. Сигнал акцепто, прийняття, повинен надійти одразу…

Чекання. Оце, можливо, марне, очікування тривало так довго…

І Волькано обізвався.

Під ногами глухо задвигтіло. Червоне світло в Оці почало темніти. Темно. Ще темніше. Враз із ока вирвався чорний дим. Вона ледве встигла відсахнутися. Склепіння розверзлося — і чорна, густа, грозова хмара вилетіла на волю, у чорне беззоряне небо. Затрусилася земля. Заходили ходором плити підземелля. Здавалося, зараз усе розсиплеться, і вона провалиться у розжарену безодню.

Це тривало хвилю? Чи довше? Чи годину?

Ада зрозуміла — її дар не прийнято. Волькано незадоволений.

Жах пройняв її від серця до волосся. Пекельний холод пронизав наскрізь. Не жар — холод.

Що тепер буде?

Адже Волькано — не людина, не чоловік, з яким можна домовитися!

Він усе бачить, він усе знає! Він зрозумів…

Вона не виконала того, для чого її призначено. Вона схибила. І він чув, бачив, знає…

Що ж робити, що робити? Адже його лють може коштувати життя не тільки їй — усьому місту! І де тоді опиниться її затишний і розкішний будинок? Де вона житиме? Знову в тісній квартирці? А гроші? Знову на зарплатню? А її рожева машина? Її теж заберуть?

Ні, вона тепер робитиме все правильно-правильно, виконуватиме всі приписи! Ну, не треба, ну, нехай усе це припиниться! Дайте мені ще один шанс!

Це все Ада не вигукувала. Не кричала, не молила. Переляк підкосив ноги і відібрав голос. Вона просто заплакала.

Дивно. Щойно її сльоза упала в жерло вулкана — він наче заспокоївся. Стих. Чорний дим поволі розсіявся. Земля перестала двигтіти, плити лягли рівно, наче й не витанцьовували щойно під ногами, немов крижини у час скресання річки. Око знову засвітилося рівним червоним світлом.

Одна жіноча сльоза втишила вулкан?

Неймовірно!

Ха-ха! Тепер Ада зрозуміла свою силу. Вона перемогла його! Вона тепер знає, як боротися з примхами Волькано!

Одна жіноча сльоза — всесильний додаток до портаменто!

Вклонилася. Проказала останні слова подяки і прощання.

Клубок покотився у зворотний бік.

Розділ XVIII

Мабуть, отой температурний стрибок не минув без сліду. Мабуть, мозок перегрівся, і тому виробляє те, чого раніше не робив. Мабуть, щось там перемкнуло…

Нічим іншим Софія не могла пояснити те, що з нею коїлося: її тягло у Прикарпатськ наче ланцюгом, фізично. Удень перед нею поставали картини, одна привабливіша за іншу, а вночі Щастигора не випускала з обіймів — сни, кольорові, об’ємні, повні звуку, немов широкоформатне, стереоскопічне, збагачене навіть запахом, кіно, розгорталися, щойно голова торкалася подушки. То вона блукала схилом, укритим густим пралісом, то видиралася вище, туди, де лиш каміння, мох і трава, то кружляла лабіринтом печери, чомусь теплої й освітленої червонястим підземним сяйвом, а цієї ночі її занесло на озеро, тепле, майже гаряче, солоне… Тисячі рожевих птахів клекотіли, вигинаючи довгі шиї, при березі… Рожеве, немов ранковою зорею вибарвлене, пір’я із чорною облямівкою по краю — чи не підпалив вам, ранкові птахи, крил хтось заздрий до краси?

Звісно, таку картинку вона бачила десь у телепрограмі, але чому ж такі реальні звуки, запахи, чому вона може майже торкатися цих гордих птахів, а вони не тікають, не здіймаються усією зграєю в повітря? Торкнулася, відчула на дотик шовковість і штивність рожевого пір’я. Воно чомусь здалося гарячим. Настільки, що аж відсмикнула руку. Даремно. Відчуття жару не минуло.

Сни, дивні, мальовничі, заворожуючі, були приємними на звук, на дотик, вони залишалися з нею навіть після пробудження. Здавалося, поглянь у вікно — і постане знайомий силует Щастигори.

Може, це тому, що я так часто думаю про це місто, заспокоювала себе Софія. Мабуть, зачасто телефоную батькові, задовго слухаю його розповіді про життя, про тюрму, про Орестову маму. Мабуть, це тому, що я вже спакувала речі і тільки Орестова робота втримує мене від того, щоб поїхати негайно.

Однієї ночі наснилося дивне: у глибині завжди спокійної гори щось почало гуркотіти, здавалося, що тремтить земля, рухаються дерева, що каміння готове скотитися уділ і лиш звичка непорушно обростати мохом утримує його від наміру зрушити з місця негайно. А ще — над жерлом вулкана зібралася чорна хмара диму. Чорного, а не рожевого, білого, голубого чи ледь жовтуватого на вигляд, як зазвичай.

А якщо виверження? Якщо це знак біди?

Софія прокинулася, готова бігти, чи принаймні телефонувати батькові.

— Оресте, у Прикарпатську біда!

— Спи, люба, тобі чомусь без кінця то сниться, то ввижається моє рідне місто, так, ніби це ти там народилася, так, ніби то твій батько там живе. Ще рано, спи. Якби щось — тато потелефонував би.

Орест обняв її, притиснув до плеча, пригладив розтріпане з неспокійного сну волосся. Як солодко спати на цій найм’якшій у світі подушці! Софія заплющила очі, та знову побачила хмару диму над містом.

Ні, спати не можна, там щось коїться!

Рішуче відкинула ковдру. У вікно зазирав спокійний київський ранок. Прогуркотіла важка машина, що збирає сміття. Перегукувалися двірники. Мітла шурхотіла десь унизу під вікнами. Невже за цю одну хвилину минуло стільки часу?

— Оресте, пора вставати!

Пішла на кухню, поставила каву, за звичкою увімкнула телевізор, налаштований на канал новин.

— … розпочав свою активність. Ми вже повідомляли, що цієї ночі, рівно опівночі було відмічено три підземні поштовхи, оцінені фахівцями у чотири бали за шкалою Ріхтера. Уперше за всю історію спостережень єдиний в Україні вулкан Щастигора загрожує виверженням! Ми запросили знаних в Україні вулканологів. Чи існує реальна небезпека для міста і людей?

— Хотів би заспокоїти усіх мешканців Прикарпатська та області, такої небезпеки не існує. Спостереження за Щастигорою ведуться давно, і жодних наукових даних щодо підвищення сейсмічної активності немає. Наша станція на схилі гори продовжує працювати, але недостатнє бюджетне фінансування…

І далі потекла усім знайома пісня про брак коштів, сучасної апаратури, про застарілість методів, які доводиться використовувати, про те, що фахівці неохоче залишаються у цій науковій галузі, що вони тікають за кордон — там і вулкани жвавіші, і грошей більше платять, і по телевізору день у день показують, особливо після катастрофічного виверження вулкану Святої Єлени в Америці. Ще попросторікував про те, що кожен вулкан — це реальна небезпека, що він може ожити кожної миті, і не завжди наука може спрогнозувати виверження, але мешканці Прикарпатська можуть спати спокійно, мовляв, небезпеки немає.

— Оресте! Що я казала! Щастигора оживає!

Орест також захвилювався — почав тиснути на кнопки телефону.

— Що там у вас? А дим? А землетрус? Навіть не відчули? Та Софія хвилюється, хоче негайно їхати до вас!

Поклав слухавку.

— Заспокойся. Про поштовхи вони самі довідалися з новин. Ну, погуркотіло щось, ну люстра хитнулася, а так — усе спокійно. А дим — це ж нормально, на те він і вулкан, щоб диміти. Цього разу якийсь темний, ну, буває.

Софія готувала сніданок якось автоматично — всі її думки були там, у Прикарпатську. До того ж, перстень, отой із червоним каменем, чомусь став гарячим і навіть наче світився.

— Ну, гаразд, сонечко, я побіг, не хвилюйся.

Поцілував на прощання кудись згори униз і…

Відчинив двері й завмер.

— Софіє, глянь…

На порозі лежав, важко дихаючи, чорний кіт…

Цікавий, особливий, з наче обрубаним хвостом.

Знайомий кіт…

— Оце так… Це ж Гатто! Це наш сусідський кіт!

— Це кіт пані Аріадни? Звісно. Його не переплутаєш… Цей хвіст… Бідолашний котик… Звідки ж він тут узявся? Ходи до мене…

— Обережно, Софіє, бачиш — кров… Вибач, я мушу бігти… Ви вже тут якось самі, гаразд?

Зазвичай Софія обминала чорних котів десятою дорогою. Не тому, що була надто забобонною. Просто… Просто сама не знала чому. Ну, біленька пухнаста киця — нормально. Ніжити, пестити, бавитися. Але чорні коти — перебір. Та цей худий, абсолютно чорний, зі смарагдово-зеленими очима котяра дивився на неї так, ніби говорив — ну, от я і прийшов… Стомився, голодний, і… поранений.

Чорним котам, особливо таким особливим, не випадає муркотіти, нявчати, навіть за таких екстремальних обставин, дивним дивом опинившись десь за тисячу кілометрів від дому, Гатто тільки зітхав — гірко, стомлено, ображено.

— Ходи до мене, мій котику… Ой, який ти худющий! Здоровенний такий кошара, а худий… Що, погано годувала тебе нова господиня? А що у тебе з хвостиком? Покажи? Хто це тобі зробив таку ваву? — примовляла, мов до дитини, відчуваючи якусь глибоку ніжність до цього дивного створіння, що опинилося у них під дверима у неймовірний спосіб.

Про котів розповідають дивні історії — мовляв, вони спроможні знаходити свою домівку, навіть якщо їх відвезти за багато кілометрів. Кажуть, що коти прив’язані саме до домівки, а не до господарів. Розповідають, що й господарів ці тварини можуть відшукати навіть в іншому місті. Але щоб чужий кіт знайшов чужих людей у чужому місті, та ще й такому величезному — це, звісно, неможливо.

Щойно вона про те подумала, як Гатто глянув своїми зеленими очиськами і похитав головою — можливо, мовляв, бачиш, я ж тут.

— А навіщо ти тут? — спитала Софія і здивувалася собі — розмовляти з котом? Чи не перший крок до захворювання, яке лікують у будинку жовтого кольору?

Гатто не відповів. Він важко дихав, наче з перевтоми.

— Зараз, кошаро моя, ми з тобою влаштуємося! Зараз я тобі приготую місцинку, відпочинеш. Але спершу пошукаємо щось поїсти. Рибку любиш? Звісно, любиш, та який же котик не любить рибки! Чи сметанки? Чи ковбаски?

Софія зрозуміла, що нічого не тямить у котячих уподобаннях, і обставила куток у кухні тарілочками й мисочками з усім, що на її думку, було б до смаку голодному котові. Гатто кинувся найперш до води, жадібно вихлебтав усю і згорнувся у куточку клубком, замруживши очі.

— Ну, кицику, якщо ти вже до нас прийшов, то так не годиться. Гості у нас на підлозі не сплять…

Софія лаштувала котові кубельце у великій коробці з-під зимових чобіт, поклавши туди якусь зі старих диванних подушок. Перенесла, погладила по чорній шерсті, під якою виразно контурувалися ребра. Кіт вдячно муркнув і лизнув… Не руку, не руку нової господині — перстень!

Увімкнула телевізор. По всіх каналах — дружний хор вулканологів! Оце пощастило хлопцям — як псові на Андрія! Нарешті щось трапилося і в нашій безземлетрусній та вулканонеактивній країні! Мабуть, весь їхній науковий інститут чи що там у них таке, мобілізовано на медіа-фронт!

На «1+1» дуже поважних розмірів чоловік, доктор наук, виголошував аналіз та прогноз:

— М-м-м… В Україні найбільш небезпечними є Закарпатська, Прикарпатська, Івано-Франківська… м-м-м… Одеська області та Крим. М-м-м… У 1988 році в Україні сталося два землетруси — в Криму та на Закарпатті. У сейсмоактивних зонах Тячів-Сигет, Мукачево-Свалява відмічаються осередки землетрусів з інтенсивністю 6–7 балів за шкалою Ріхтера. Ця зона характеризується проявом землетрусів м-м-м… на глибині 10–12 км, тому поштовхи несильні і швидко затухають, віддаляючись від епіцентру. Те, що сталося сьогодні у Прикарпатську може бути… м-м-м… а може не бути… м-м-м… Потрібно спостерігати, але брак коштів на обладнання…

На «Інтері» чоловік середніх років з борідкою, вимахуючи руками, немов би це могло спинити землетрус, емоційно віщав:

— Держава та уряд повинні негайно виділити кошти на профілактику землетрусів в Україні! Лише значне цільове спрямування асигнувань може попередити величезні, катастрофічні руйнування! Ще один такий поштовх може стерти Прикарпатськ з лиця Землі! З карти Європи!

Ведуча ледве утримувала очі в орбітах, від негайного вильоту на лоб їх стримували хіба окуляри. А бородань віщував лихо із натхненням пророка.

«Тоніс» в архівах знайшов зафільмовані кадри вивержень, і змальовував радісне майбутнє клубами диму із чужого, але такого близького за функцією родича нашої Щастигори. В хід пішли цунамі, тайфуни, смерчі — повний набір катаклізмів для заспокоєння громадськості, не інакше.

5-й канал роздобув десь аналітика, що справляв враження мудрого і поміркованого. Принаймні його емоції залишалися за кадром, а інформація виявилася цікавою:

— В цьому контексті унікальною на Європейському континенті є сейсмоактивна зона Вранча, розташована на ділянці стикування Південних (Румунських) та Східних (Українських) Карпат. В її межах осередки землетрусів розташовані в консолідованій корі, а також у верхній мантії на глибинах 80-160 км. Найбільшу небезпеку становлять такі, що виникають на великих глибинах. Вони спричиняють струси грунтів до 8–9 балів в епіцентрі у Румунії, Болгарії, Молдові. Глибокофокусність землетрусів зони Вранча обумовлює їх слабке затухання з відстанню, тому що більша частина України перебуває в 4-6-бальній ділянці впливу цієї зони. У двадцятому столітті в зоні Вранча сталося 30 землетрусів з магнітудою 6,5 балів. Катастрофічні землетруси у 1940 та 1977 роках мали магнітуду в епіцентрі 7 балів. Південно-західна частина України, що підпадає під безпосередній вплив зони Вранча, потенційно може бути віднесена до 8-бальної зони. Потенційно сейсмічно небезпечною територією можна вважати також Буковину, де в 1950–1976 роках зафіксовано 4 землетруси інтенсивністю 5–6 балів. І звісно ж, найбільше хвилювання громадськості викликає єдиний в Україні вулкан, наша знаменита Щастигора. Те, що сталося цієї ночі в Прикарпатську не можна вважати проявом підвищення активності вулкана, адже поява диму над жерлом є постійним і нормальним для гори явищем. Дивує колір диму, але це можна пояснити викидом газів із більш глибоких шарів, які зазвичай не досягають поверхні. Жоден із приладів нашої лабораторії, яка розташована на схилі гори, не зафіксував підвищення тиску, яке є передвісником виверження.

— Чуєш, котику, виверження не буде, все нормально. Мабуть, цього разу пан господар змінив сорт тютюну для своєї люльки.

Кіт глянув на Софію цілком осмисленим поглядом. Вона ладна була закластися, що Гатто посміхнувся. Особливою, котячою посмішкою — мовляв, що ти сплітаєш, жінко, що ти взагалі у вулканах та їхніх господарях тямиш? Зовсім в іншому річ. Інакше чого б я летів до тебе сюди, на край світу, зі свого затишного підвалу? Ой, не розумієш ти, що насправді сталося, і всі ці чоловіки з борідками і без також не розуміють. Думають, їхні штучки, які щось там записують, можуть допомогти, передбачити, застерегти…

Оперативності телевізійників можна було тільки позаздрити. І поспівчувати новинарям, які мусили опівночі виїхати з дому, щоб до ранку приготувати сюжети. На екрані спершу показали знайомий обрис Щастигори із невеличкою хмаркою темного  диму, яка вже, врешті, розсіювалася, на превеликий, мабуть, жаль решти телеканалів, які не встигли задокументувати рідкісного, сенсаційного вияву активності вулкана. Потім камера перебралася по той бік Карпат. Вітер розвівав волосся телеведучої. Біля неї топтався, зазираючи у камеру, старенький чоловік.

— Справжнім закарпатським «Везувієм» вважають старожили села Анталовці на Ужгородщині гору Маковицю, — показала на невисокий пагорб за спиною ведуча. — Таку другу назву найвища гора поблизу невеличкого закарпатського села отримала через свій «невгамовний норов». Вона на певний час ніби «засинає», але як тільки люди забувають про її вулканічне походження, нагадує про себе потужними підземними поштовхами.

Потім заговорив, заникуючись від хвилювання, старший чоловік:

— Я все життє прожив ту… памнєтаю, ще перед війном земля си трусила. Шибки в хатах повилітали, а шкла не було, не було де взєти…

— Цей землетрус запам’ятався місцевому населенню надовго, — продовжувала ведуча. — Тоді вчені зафіксували підземні поштовхи силою в 6 і навіть 7 балів за шкалою Ріхтера. На двох обійстях саманні хліви розсипалися, немов карткові будиночки. З роками все забулося, та приблизно через півстоліття Анталовці знов трусонуло, та ще й як. Останній потужний землетрус у цій зоні було зафіксовано у 1984 році, сила деяких поштовхів сягала 7,5 бала за шкалою Ріхтера.

— В нашім селі жив такий Петро-віщун, то він за три дні сказав — буде земля си трусити, але хто му вірив? Думали, бреше… А втогди з хатів повтікали всі коти! Чисто всі — ані єдного не стало. А тогди — пси. З ланцухів си позривали і повтікали. А котрий си не зірвав — то вив, як той вовкулака, фест ми си тогди настрашили, фест…

— Про особливу поведінку тварин перед землетрусом чи іншим природним катаклізмом відомо здавна…

— Котику, то ти що, теж утік через землетрус? — погладила Гатто Софія. — Злякався? Моя бідолашна киця…

Гатто глянув на неї, обливши презирством — і що меле ця жінка? Та щоб він, Гатто Негро, тікав, немов задрипане і безпородне кошеня, від Волькано? Нічого вона не розуміє. Поки що… Гатто потягнувся, випустив кігті, якими можна було й вовка роздерти при потребі, від ситості і вдоволення майже замуркотів — нічого, тепер він удома, він зачекає. Все буде гаразд.

Увечері вже всі телеканали переспівували на різні лади тему землетрусів, вивержень, розпитували фахівців — одних і тих самих, мабуть, не гурт в Україні спеціалістів у цій галузі.

— Давай перемкнемо на щось розважальне, — потягнувся до пульта Орест. — Дивні вони, ці телевізійники.

— Робота така, Оресте, двадцять чотири години на добу потрібно видавати продукт, а тут така соковита тема! Послухай, а ти владнав справи у міністерстві?

— Так, — чомусь зітхнув чоловік.

— Знаєш, це навіть якось дивно: тебе запрошують на престижну роботу в рідне місто, де живе, до речі, твій батько — хворий і немічний, а ти колупаєш піч, наче дівка, і ніяк не складеш собі ціни. А вже серпень. І речі вже спаковані. І все готове… І мені, чесно кажучи, не терпиться знову увійти в аудиторію…

— І сказати — привіт, зайці-кролики!

— Тобі смішки, — розтанула від поцілунку в улюблене місце Софія. Вона зібралася примоститися біля чоловіка і трішки помуркотіти, як раптом виявила, що місце вже зайняте — на дивані зручно влаштувався Гатто.

— Гей ти, кошаро, кошкін син, ти чого тут розлігся? Тут моє місце, — спробувала зігнати чорного, подібного на пантеру приблуду господиня, та кіт навіть вухом не повів — так, наче це вони прийшли до нього додому і попросилися в прийми.

— Був я в міністерстві, Сонечко. Все там гаразд. І Потурайко, до речі, вже подав мої документи на звання професора. Дотримується слова. А твої подасть у вересні. Вже є оголошення про конкурс.

— От бачиш, треба їхати, Оресте.

Розділ XIX

От вона, нарешті, й удома…

Дивно відчувати це у такому дивному місці.

Місто щойно трусило. Щойно загрозливий чорний дим здіймався із горла цієї загадкової істоти, що мешкає в горі, забарвивши сам колір життя у темне. Незатишно стало людям, якоюсь тривогою, непевністю повнився ринок, вулиці, маршрутні таксі, де тільки й мови про небезпеку нових підземних поштовхів, про те, що врожаю винограду в цьому році, мабуть, не буде, чи не вперше за весь час на їхній пам’яті. Щойно сталося незрозуміле й загрозливе, а Софія повна оптимізму і втіхи. Наче все це її не стосується, наче їхня хата й не стоїть в епіцентрі загрози…

Батько зустрів на порозі — виглядав, чекав…

Софія почувалася у подвійному колі тепла і душевного комфорту, оточена турботою не лише чоловіка, а ще й батька. Таке загублене, затерте роками почуття… Навіть не забуте — ніколи не знане.

Аж тепер вона зрозуміла, звідки в Ореста ці манери — подати руку, підтримати під лікоть, неодмінно встати, якщо заходить жінка — незалежно, в лікарні чи в ресторані, звідки ця вроджена елегантність, вміння тримати голову гордо, але схиляти її у пошані, не втрачаючи при цьому себе і не впадаючи в лестощі. Він навчив, старий галицький інтелігент, доктор Смереканич. Маючи перед очима таку свічку постави, таке сяйво чола, чи можна вирости уклінним?

— Татку, як ви? — обняла свекра Софія. — Здорові?

— Нічого, з Божою поміччю… А це хто такий? Коли ж ви кота у господарстві завели? — з подивом обсервував третього пасажира авта, котрий розлігся собі на задньому сидінні, і аж після першої хвилі поцілунків і вітань, коли родинні почуття дали місце увазі до гостей, повагом вибрався. Озирнувся. І пішов привітатися з господарем.

— Гатто Негро! — збирався, мабуть, вимовити. Але вийшло як завжди: — Мяяяяяу!

Але яке це було «Мяяяяу!»

— А це що за з’ява? — батько обдивився кота з усіх боків і, звісно, упізнав: — Та це ж Гатто, кіт покійної пані Аріадни! Як він у вас опинився?

— А це ви у нього, тату, спитайте, — усміхнувся у бік чорного хвоста Орест. — Здається мені, нечиста тут справа. Він на Софію зазіхає! Відбити у мене хоче, чи що?

— Нічого у нього не вийде! — обняла чоловіка за струнку, мов у юнацтві, талію Софія. — У нього паспорта немає, а на віру жити я не згодна!

— А, то лиш у цьому проблема? — хитро примружився батько.

Усі троє зареготали так, що на ганок вийшла Віолетта.

— Ну, привіт веселій компанії! Нарешті дочекалися! — але з її тону особливої радості почути не вдалося. Звісно — додаткові люди в хаті, додатковий клопіт…

— А чому Павлика не привезли? — не вгавав батько. — Нехай би відпочив на свіжому повітрі. Виноград допоміг збирати.

— А ми так і зробимо! Повернеться малий з моря — і сюди, правда, Софіє? Ще встигне до початку навчання! — Орест кинув погляд молодого господаря на виноградник за хатою. — Кажуть люди, що цього року виноград не вродив. А наш — ніби й нічого…

— Сусіди теж дивуються — врожай тільки у нас та у пані Аріадни. Отакі дива, сину! Цього річ вино повинно бути особливим.

— Ага, буде воно особливим, — подала голос Віолетта. — Та воно на вагу золота піде — ніде ж не вродило! Але хіба цього старого… — і затнулася, нахромившись сміливістю язика на погляди Софії та Ореста, — старого Смереканича переконаєш, що вино люди тримають на продаж. А не тільки роздаровують друзям! Чи ви таке бачили, він своє вино пацієнтам виписує, та ще й роздає пляшки! Хоч би за саму пляшку гроші брав…

Їй так хотілося розмовляти, використовуючи звичну термінологію, але мусила стримуватися у присутності гостей… Аж щелепи зводило від розуміння того, що віднині вони — не гості. І в заповіті Романа Тарасовича значиться один спадкоємець — син. Вона ж мала право лише дожити свій вік у своїй кімнаті. Жодних прав на власність — ані продати, ані перебудувати. Отака дяка за те, що віддала свою молодість, красу… Ще тут бракує малого Софії. Ну, симпатичний хлопець. Вихований, спокійний, весь у Смереканичів — і зростом, і манерами, лишень чорнявий і синьоокий, як мати. Але чому Роман возиться із ним, мов із рідним онуком? Чому без кінця розповідає про їхню сім’ю, рід? Теж мені, нащадок! Наче у неї, Віолетти, немає племінниці! Здурів Орест, чисто здурів! Ой, казала вона — на кому женишся?

Ці думоньки-думи вилилися у знервовані, рвучкі рухи. Скінчилося тим, що тарілка, в яку хотіла покласти салат, опинилася на підлозі, і жаль за розбитим предметом сервізу переважив жаль за розбитим життям.

— Ну, ви тут не гості, заходьте, влаштовуйтеся, — метушився батько.

— Тату, облиште речі, я сам чудово впораюся, — відбирав у нього майже силоміць валізи Орест.

І мав рацію — батько сьогодні задихався більше, ніж завжди, мабуть, від хвилювання.

По обіді Софія заходилася розкладати речі. Почувалася, мов колись, у часи своїх великих переїздів, ніби мала відкривати нову сторінку життя, і війнуло отими давніми, першими роками, коли щойно отриманий диплом так вивищував, так надавав ваги. Тепер розуміла, що дипломи, сертифікати, всілякі посвідчення — тільки папірці з печатками, жоден з них насправді нічого не додає — ні розуму, ні поваги, ні довіри. Це — просто папірець, необхідний для того, щоб відповідати певній посаді. А вдихнути у нього життя, змусити оточуючих визнати, що твої сертифікати й дипломи — справжні, можна лише поклавши поміж твердими палітурками «корочки» щось вагоме. Зазвичай це — життя.

Відклала документи — потрібно зайти у відділ кадрів. Замислилася. Як то воно буде на новій кафедрі? Що там за люди? Краєм вуха чула, що до Прикарпатська переїхала Ірина Олександрівна. Слава Богу, знайома душа. Софія непевна була того, що слід підстрибувати від радості: Ірина славилася непростим характером — різала правду-матку в очі, не дуже розбираючи кому, а ця риса у вищій школі не належить до тих, котрі допомагають зробити кар’єру.

— Оресте, ну, що ти робиш! Тобі ж не можна носити важкого! — обурилася Софія, обсервуючи Гераклові подвиги чоловіка — той саме попереносив валізи й узявся до меблів.

— Ой, старість не радість! — потер спину Орест, ледве протиснувшись у двері з великим фотелем на лапах зі справжнього дуба. — Зате сидітимеш за своїм коханим комп’ютером на м’якому. Це тобі від батька.

Софія побігла подякувати — подарунок справді царський.

— Нехай негайно принесе назад! Це моє улюблене крісло! — лунало розпачливе.

— У тебе є ще два таких самих. А дитині буде зручно!

Софія затрималася, щоб обміркувати. Ну, від Віолетти чекати іншого не доводилося. Але про яку «дитину» йшлося?

— Дитина цілий день сидить за комп’ютером! А ти валяєшся на канапі!

— Я? Валяюся? — і зажебоніло річечкою — «на мені тримається дім, без мене ви усі пропали б, я денно й нощно працюю», настільки ж банальне, як і нецікаве.

Софія тихо відступила. Сварка з Віолою просто в перший день на новій території не відповідала планам і установкам «на добро», на які вона себе налаштувала, щоб з найменшими витратами для здоров’я і настрою вписатися у всі нові реалії, якими нагородила і ще нагородить її доля у цьому місті.

Чомусь оте так давно забуте «дитина» вистелило душу пухом. Ще м’якшим, ніж оте крісло, через яке зчинився скандал на порожньому місці.

Задкуючи, сховалася за дверима їхньої з Орестом вітальні. Знайома картина — чоловік лежить на дивані, тримаючись за поперек. Так бувало щоразу після демонстрації своєї чудової фізичної форми і неміряної сили чи після тривалої важкої операції — щось заклинювало у цій довгій, рівній, красивій спині.

— Ну, як так і знала! — вирвалося-таки примітивне — «я тобі казала, ти мене не слухав, то начувайся!». — Ор, знову спина? Лягай, горенько моє, рятуватиму. А де наші мазюкалки?

Кожен, хто переїздив з квартири на квартиру, знає, що всілякі неприємності у повній відповідності до закону Мерфі трапляються в найнесприятливіший час — у якій із коробок знаходяться ліки, годі згадати.

— Ляль, не турбуйся, зараз минеться. Полежу трохи — і мине.

— Ага, мине… «Єжелі вшистко бендзє само пшеходзіло, то по цо нам лекаже?» — словами з відомого анекдота заперечила Софія і заходилася розрізати скотч.

— Он у тій, — показав Орест на коробку, абсолютно таку саму, яку звільняла від тугого пеленання клейкою стрічкою Софія.

Її завжди дивувала організація Орестового розуму — не намагаючись спеціально щось запам’ятати, він за секунду видобував з мозку повний спектр інформації про що завгодно. Оце вже справді пощастило — мати поруч довідник з усіх галузей знань, та ще й зі справ домашніх — що де лежить, що скільки коштує… Знаючи особливість власної пам’яті — не тримати назв, імен, дат, Софія з часом змирилася із особливостями вітру в голові, що вимітав менш важливе, зате речі істотні забивав, немов цвяхами, навіки, і навчилася не завдавати собі жалю діркою в коморі запам’ятовування — Орест поруч, Орест усе знає, усе пам’ятає, завжди підкаже — хірург, вони такі.

Софія соромилася признатися — звісно, нікого не прикрашає навіть натяк на вдоволення болем ближнього, але вона любила такі хвилини — он він, такий великий, сильний, але такий нещасний і безпорадний, адже великим і сильним також буває боляче — від їхньої ж сили, і в такі хвилини їм потрібна наша жіноча слабкість — пожаліти, погладити, помасувати цю красиву довгу спину, знайти, де болить, і виконати одвічний жіночий ритуал — «біль руками розведу». Втирала пахучу мазюкалку, втирала не просто так — в особливі точки — швидше подіє, скоріш минеться. Зазвичай точки були дуже болючими в моменти, коли «переклинювало». Та сьогодні Орест лежав собі, немов величезний білий кіт, і мало не муркотів від задоволення — Софія не втрималася і добряче пом’яла розкішні трицепси, плечі — хлопчик сидів за кермом, стомився… Знову узялася до попереку — от зараз він запищить — досить… Ані мур-мур. Сильніше… Знову тиша.

— Ах ти, підступний! Та нічого у тебе не болить! — здогадалася.

— Звісно, не болить. Подумаєш — пара коробок! Це я навмисне… — перевернувся на спину і вхопив її довгими ручиськами чоловік, починаючи розстібати гудзики домашньої довгої блузи. — Ходи до мене…

М’який килим виявився чудовим плацдармом для любовних ігор — місця — хоч танцюй!

Враз двері грюкнули, прочинившись.

— Оресте! Що це діється? Посеред білого дня? Оце так виховання, оце так…

Двері грюкнули ще раз, та голос залишився у кімнаті, перелітаючи від стіни до стіни, наче замкнений птах. Такий хижий, недобрий птах. Ворона.

Голос злетів сходами донизу, відлунював десь у кухні, переплівшись із батьковим. Слів розібрати незмога, але тон говорив більше, як зміст.

— То я тепер повинна стукати у всі двері власної хати?

— Не в усі. Але в ці — будеш. І взагалі, нічого тобі…

Орест зачинив двері, повернув ключа в замку. Та повернути жартівливий, безтурботний настрій, а тим паче настрій кохання не вдалося навіть йому — невразливому до всіх ворожих слово-куль.

— Ор, любий, та ну її…

Софія узялася пальцями розправляти зморшки, що набігли на кохане чоло.

— Не треба морщити лоба, не треба… Ти у мене молодий і красивий…

— Ага, красивий… Сивий, зморшкуватий…

Орест обняв дружину, перехрестивши руки у неї за спиною. Софія завмерла, принишкла на його грудях, прислухаючись до стуку серця. Так обіймає хвиля берег, так пригортається корабель до пристані перед тим, як рушити в океан.

— Нікому не віддам. Моя…

«Та куди ж я від тебе?» — не промовляла — думала.

— Так ніхто ж і не зазіхає, — сказала уголос, щоб не розсироплювати ситуації до решти.

— Ще й як зазіхає. Чуєш?

Під дверима почулося виразне шкряботіння. Ну, звісно, це він, її новий кавалер — Гатто. І як ця звірина чує, коли у них настрій на кохання? Як ревнивий чоловік — нюхом. До нетерплячого шкряботіння долучилося ще й уривчасте нявкання.

— Ну що, пустимо?

Відчинивши двері, вони впустили не тільки кота, а ще й невдоволене:

— То тепер у мене в хаті бігатиме і цей чорний котяра? Ще чого бракувало! Нюхати котячий сморід! І як воно до них приблудилося?

Гатто Негро лиш глянув зневажливо на жінку, котра не вміла стримати емоцій у товаристві справжнього джентльмена. Влаштувався на подушці в кутку дивана, саме там, де облюбував собі місце Орест.

— Але у спальню ми його не пустимо. Нехай нявкає хоч усю ніч! — глянув у бік негаданого суперника господар. Кіт віддячив таким же поглядом: «Ну-ну, побачимо!», загорнувся коротким залишком хвоста і заплющив хитрющі очі.

Серпнева вчена рада. Мабуть, в усіх школах та вищих навчальних закладах це дійство має однаковий присмак — свята і зітхання. От і літо скінчилося… Попереду новий навчальний рік. Попереду зустрічі з новими студентами, з новим колективом. Це непросто. Софія полічила, а скільки ж разів їй довелося входити наче і в ту саму річку, але не в ту саму воду. Вийшло багато. Але чомусь передчуття неприємного не було. Чим несподіваним, новим, таким, чого не відкрили їй у Тернополі, може почастувати Прикарпатськ?

Сходами адміністративного корпусу, широкими, наче у справжньому храмі, піднімалися до великої аудиторії викладачі — ошатно вбрані жінки й чоловіки із заклопотаними обличчями. Чому обличчя ще тепер, до початку навчального року, виглядали такими стурбованими, наче сто тисяч клопотів звалилися на голови з ризиком поруйнувати красиві зачіски? Чи то мода така — не посміхатися?

Орест залишив її на хвилю саму — побіг кудись із проректором з науки. Вона почувалася самотнім острівцем посеред річки, яка несла свої води у чітко визначеному напрямі, обминаючи нерухому перешкоду в блакитному костюмі, недостатньо суворому, як для ділового, та ще й з разком перлів на шиї, надто схожих на справжні, щоб їх носити в часі отаких оказій. Її оглядали й обминали. Ніхто не привітався, ба навіть не посміхнувся.

Ну, де ж він, Орест?

Враз хвиля люду розступилася, наче річку раптово перегородили греблею, і просто перед нею виріс… ні не виріс — виник сам ректор — Георгій Григорович. У повітрі пливла, окремо від господаря, усмішка Чеширського кота. Губи, товсті, красивої форми, розпливлися в приязні.

— Вітаю, вітаю вас на гостинній землі Прикарпатська! Прошу любити й шанувати! — це до навколишнього почту: — Наша… окраса і надія, можна сказати… відома й популярна… можна сказати…

Коли він вимовив її ім’я, Чеширських котів і кицьок усіх мастей стало рівно стільки, скільки людей у вестибюлі університету. Усмішки увімкнулися, наче за командою, в усіх і миттєво. Щоправда, так само миттєво згасли. Мабуть, не вміли люди тримати це незвичне положення вуст довше за кілька секунд, не виходило.

— Ну що ж, ходімо! — Георгій Григорович узяв Софію під руку і повів сходами угору. Це виглядало б навіть урочистим, якби не було так смішно — у туфлях на високих підборах Софія виглядала на голову вищою від «кавалера». Втім, він не зважав. Звик, мабуть, що він вищий за всіх, навіть заглядаючи на більшість знизу вгору.

Його рука торкалася Софіїної, і крізь тонку тканину костюма вона відчула дивний, зовсім не схожий на звичайний діловий, дотик. Рука розмовляла. Вона натякала. Впевнено, без остраху відмови.

«Оцього лиш мені бракувало!» — подумалося з відразою, яка, втім, межувала зі збудженням, дивним, як на час і місце. Згадався старий анекдот. Сварка у польському трамваї. Пані в нервах волає до пана, який нібито її образив: «Hex пан поцалує мі в дупе!» А він їй спокійно і засмучено: «О, дрога пані, нє час і нє мейсце для такіх пещот!» Не час і не місце для таких пестощів… Ото таки так!

Вони крокували, немов церемоніальним маршем, і аж дивним здавалося — шлях попереду звільнявся якось автоматично — людей, що опинилися перед ними, наче хвилею змивало зі сходів — ніхто не смів демонструвати володареві спину чи ще гірше, оте місце, де вона втрачає свою шляхетну назву.

— Отут вам буде зручно! — показав місце в одному з перших рядів, просто навпроти трибуни з мікрофоном, абсолютно не зважаючи на те, що ряд уже заповнили працівники якоїсь із кафедр.

Слово ректора мало магічну дію — місця очистилися, немов від змаху чарівної палички — ніхто не посмів і дихнути обіч когось, настільки близького до персони ректора, що він особисто завдає собі клопоту привести і вибрати місце. Що кому до того, як місце вже вибрав хтось інший? Хтосеві можна й посунутися.

Софія опинилася у повній самотині — звільнилися навіть місця попереду — ніхто не смів застувати сонце невідомій, та, мабуть, значній персоні.

Народ зашепотівся, але це тривало недовго — президія подалася на сцену. Люди в залі зірвалися на рівні ноги і супроводжували кожен крок керівництва тим, що колись називалося «бурхливі аплодисменти, що переходять в овації». Нагадувало старі партійні з’їзди. Софія підвелася й собі. Це здивувало. В Тернополі до такого не звикла. Хіба вони учні, щоб вставати, коли до класу входить учитель? Здивувало й інше — на сцену разом з проректорами піднімався й Орест — встиг лише посміхнутися їй, вибачаючись, мовляв, так скерувало начальство, що вдієш.

Вчена рада розпочалася звично — ректор привітав присутніх з початком нового навчального року, побажав успіхів. Представив нового завідувача клініки та новоствореної кафедри кардіохірургії доктора медичних наук Смереканича Ореста Романовича. Знову залом пролетів легкий шепіт. Орест підвівся, посміхнувся. Він міг цього й не робити — і сидячи виглядав найвищим серед президії. Вирізнявся й кольором костюма — його улюблений світло-сталевий відповідав сезону, та видавався білою плямою серед суворо-чорних убрань керівництва. Обличчя з виразом напівусмішки, доречної в моменти будь-якої серйозності, виглядало своїм і доречним в Англії, Індії, Штатах, будь-де, але не тут, не в цьому дивному місті й місці. Поміж спохмурених брів та перебільшено-урочистих ликів за столом президії і таких самих у залі Софія з Орестом виглядали занадто оптимістично налаштованими.

Якби до цієї зали випадково потрапив американський журналіст і сфотографував присутніх, світ би облетіла звістка про якусь невідому, але страшну й чорну біду — лише наслідки стихійного лиха чи плани убивства можна обговорювати з такими насуплено-трагічними обличчями.

На трибуну вийшов ректор. Зал знову дружно встав івітав його появу такими ж дружними оплесками. Софії знову пригадалися партійні з’їзди й «дорогой і любімий лічно Леонід Ільіч».

Через годину Софія пошкодувала, що сидить у такому зручному для спостереження за президією місці. Очі заплющувалися несамохіть. Глянувши потай назад, побачила, що половина залу щось читає чи тисне на кнопочки мобільників, друга половина — куняє, час від часу повертаючи голови у вертикальне положення завдяки тренованому вестибулярному апарату чи допомозі ближніх — сусіди не соромилися штурхати одне одного під ребро у найвідповідальніший момент, і це сприймалося навіть із вдячністю, бо горе тому нещасному, хто захропе. Орест також боровся зі сном і час від часу усміхався Софії, наче з вибаченням.

З нудьги вона оглядала приміщення — по-совітському велике й величне, з довгими рядами тих же часів потертих стільців. Штори на вікнах пам’ятали, мабуть, ще Горбачова, якщо не Брєжнєва, хіба що стіни могли похвалитися свіжою побілкою, до всього іншого зміни початку двадцять першого століття ще не дійшли.

Зміст доповіді сприймався погано — розрізнити якісь тутешні нововведення на слух було важко. Софія звикла, що і в Тернополі, і в Києві кожен виступ супроводжувався комп’ютерною презентацією. Але сюди ці нові технології ще не знайшли дороги. Жодних екранів в аудиторіях, тільки мікрофон, ото й усього від науково-технічного прогресу.

Після закінчення доповіді люди знову повставали зі своїх місць й аплодували стоячи. Софія із задоволенням приєдналася — яка не є фізична вправа і покращення кровообігу в затерплих від довгого сидіння м’язах нижньої частини спини.

Потім — виступи проректорів. Дуже короткі, ніхто не смів довго відбирати час у «дорогого любімого лічно». Обличчя проректорів злилися в одне — якісь однакові, безликі й без’язикі люди. Знову ж згадався Тернопіль — там не лише ректор, а й кожен із проректорів мав вагу і був відомим на всю Україну як науковець. А прізвища тутешніх нічого не говорили — не рясніли ними наукові часописи.

Орест виглядав просто зіркою з неба — його знали хворі всієї країни, вже на завтра, на перший його прийом, позаписувалося понад десять пацієнтів: колишніх — для контролю, і майбутніх — на операцію. Про графік прийому, кабінет, можливості оперувати, наявність апаратури Орест домовився заздалегідь, він особисто обійшов увесь кардіоцентр, все оглянув і випробував.

— Я не можу дозволити собі тривалої перерви в роботі — хворі чекають на операції. Це чудово, що з’явиться нова клініка, розвантажиться Київ, частина хворих піде сюди. Але я не певен, що ми зможемо швидко впровадити операції зі штучним кровообігом. Наявність апаратури — ще не гарантія її доброї роботи, потрібні ще й люди, які досконало володіють методиками.

От за людьми й сталася зупинка. Штат клініки було укомплектовано — не дивно, у місті власний медуніверситет, потрібно працевлаштовувати випускників.

— Але ж я не можу розпочинати складні операції з випадковими людьми! Найменша помилка — й втручання може завершитися фатально! Ні, мене не влаштовує персонал, що пройшов стажування. Знаю я, що це таке — приїхали, подивилися… Бодай керувати відділом повинен спеціаліст, що має досвід. І не так легко вмовити когось, щоб покинув Київ і перебрався сюди, — отак приблизно викладав свої аргументи Орест у розмові з Потурайком. І не розумів, чому обличчя ректора таке незадоволене, а губи стискаються у тонкі смужки. Адже він нічого не просить для себе, все — лише для справи!

Нарешті вдалося вмовити одного із найкращих фахівців — Володимира Петровича Достеменного. Володимир Петрович мешкав разом з тещею, щодня розповідав про конфлікти, часом з іронією, частіше — з гіркою образою, тому, зрозуміло, перспектива очолити відділ і мати окреме житло привабила.

— Поки що влаштуємо в гуртожитку для викладачів. У нас є там блоки з двох кімнат для тих, у кого сім’я. Щоправда, на них черга… Довга й велика. Доведеться виселити одну викладачку… Нічого. Поживе в одній кімнаті, нічого з нею не станеться. Ми ж повинні створити умови, — погоджувався з Орестом ректор. — А потім подумаємо про квартиру. Гадаю, до року це питання розв’яжеться.

Софію насторожувала готовність «розв’язувати питання», виселяючи, переводячи, звільняючи. З досвіду знала, як непросто будувати стосунки в колективі, який мусив хтось покинути, аби інший «хтось» знайшов своє місце під сонцем. Вільних місць на кафедрах просто не буває.

Поки Софія розмірковувала, не забуваючи при цьому тримати серйозний, відповідно до випадку, вираз обличчя, люди чомусь почали вставати. Виконавши на автопілоті «Дивись на мене, роби, як я», підвелася, аж потім зрозумівши — вчена рада завершується, президія встає зі своїх місць. Ну, нарешті. Нарешті вона візьме під руку Ореста і відчує себе не самотнім човником у цьому людському морі.

Та спертися довелося на руку Потурайка.

— Софіє Андріївно, у нас прийнято святкувати початок нового навчального року. Запрошую!

Мабуть, йому й на думку не спало, що хтось може відмовитися чи мати власні плани. Софія також чемно послухалася.

На першому поверсі, біля тихої ще сьогодні студентської їдальні, яка також перенесла інтер’єром у часи власного студентства, в тихому й далекому від гамору закуточку була оаза для обраних — отут і підлога, викладена не плиткою, а плитами, тут і плазмовий телевізор на стіні, і тиха музика, і меблі, що відповідають епосі, і стіл накрито до свята.

— Будь ласка, — вказав Потурайко Софії місце побіч себе.

— Даруйте, Георгію Григоровичу, моя дружина сидітиме поруч зі мною, — усміхнувся Орест, не зваживши на відвертий переляк, що відбився на обличчях проректорів.

Софія зітхнула з полегшенням і зайняла місце поруч із чоловіком. Всі інші зачекали, поки сяде ректор, і аж тоді почали вмощуватися на стільцях. Та вчена рада, мабуть, ще не закінчилася. Дисципліна серед наближених осіб виглядала залізною — ніхто не вимовив ні слова, ані ворухнувся до тієї хвилини, поки Георгій Григорович не звелів наповнити келихи. Всі дружно налили шампанського. Ніхто нікого не питав про смаки — всі й так чудово знали «особливості національного полювання».

«А що, непогані традиції у цьому закладі,» — подумала Софія. Отак збиратися після засідання, випити шампанського, закусити, побажати одне одному щасливого нового навчального року.

Засідання тривало. Не обід, не учта, не корпоративна вечірка, а саме засідання. Проректор з навчальної роботи, такого ж приблизно зросту, як і Георгій Григорович, але кремезніший, ширший у плечах, продовжував вести нараду:

— Наш університет під керівництвом нашого дорогого, високоповажного ректора розпочинає… — Софії здалося, що якась чарівна сила перенесла її років на двадцять назад, у застійно-застільні часи чоловічих поцілунків та орденів на грудях та спині. Вона не надто дослухалася до тексту, тримала на обличчі завчену для таких випадків посмішку № 28 — суміш щирої уваги та зацікавленості — 20 %, ефективне скорочення м’язів обличчя, що викликають вираз схвалення — 40 %, близький до натурального барвник та посилювач смаку — 20 %, нейтралізатор потаємного «А до чого ж ви мені з вашими промовами набридли» — 10 %, натуральне почуття «Поруч зі мною Орест, і це дає мені силу вислуховувати ваші пустопорожні теревені» — 10 %. Цією усмішкою не раз доводилося користуватися у подібних обставинах, тому тренування далося взнаки — ніхто б не здогадався про справжні емоції жінки, обличчя якої аж променилося увагою та доброзичливістю.

Аж потім Софія почала помічати, що їхні з Орестом обличчя занадто відкриті й сонячні. Тут практикували інший вираз: щира відданість і готовність лягти кістками за шефа — 50 %, прихована втома і бажання послати все на комплекс літер, котрі у пристойному товаристві ужиті бути не можуть — 30 %, розуміння власної причетності і вищості — 20 %.

Поки вона рахувала відсотки, промова завершилася тостом, звісно:

— За нашого ректора, за його здоров’я, за його…

За цей час бульбашки шампанського давно припинили свій танок, і напій з веселого і феєрично-святкового перетворився на звичайну солоденьку водичку, хоч і від доброго виробника.

Софія не дуже полюбляла тепер шампанське, минули ті часи, коли дозволяла голові йти обертом, та вибору не було — лише зелені зі золотом пляшки прикрашали стіл.

— До дна, до дна! — заволав самозваний тамада, помітивши, що вона лише пригубила напій і відставила.

Всі інші перехилили по-гусарському хвацько. Така одностайність видавала тривале тренування. Софії не дуже припала до смаку традиція «до дна» у наказовому порядку. Якщо Орест став одним із «генералітету», йому доведеться дотримуватися цих звичаїв. А шампанське шкодить, воно підвищує кислотність, Ореста інколи мучать напади хронічного гастриту, вона мусить пильнувати харчування, а алкоголь він взагалі погано переносить. І не любить.

Так і є — Орест не став пити до дна.

— Як? За здоров’я самого ректора? Георгія Григоровича? — зблід від нечуваного зухвальства тамада.

— У мене завтра прийом, мушу бути у формі, та й за кермом пити не можна, — посміхнувся Орест. — Хіба ж годиться розпочинати справу з похмілля?

Софія також відставила фужер.

— Ні-ні, так не годиться, ви мусите, — почав умовляти її, немов маленьку, сусід — проректор з виховної роботи. — Ви ж — не за кермом? У нас такі традиції, так не заведено, за здоров’я самого… — він звів очі догори, вважаючи свої зволожені шампаном вуста недостойними вимови святого імені.

— Ну, гаразд, порушу свої правила. За здоров’я Георгія Григоровича вип’ю! — і Софія не менш хвацько перехилила напій. Орест свого фужера більше не торкнувся.

Дивно, але очі Потурайка пильно стежили за кожним ковтком, який робила Софія. Пильно і схвально. Його очі зупинялися ще й на персні, який то кривавився собі згуслою червоною краплею, то горів яскравою червінню, наче вмикалася всередині якась крихітна освітлювальна система.

Щойно руки присутніх потяглися за салатами та канапками з рибою та ікрою, підвівся наступний оратор — проректор з наукової роботи. Такого ж невисокого зросту, огрядненький, лисуватий, з підборіддям, що звисало на груди, залишаючи предметом наукових досліджень наявність у нього шиї як анатомічного утвору, оскільки голова, з невідомих причин втративши функціональні характеристику повороту хоч на якісь градуси, займала центральне положення посеред округлих плечей, і повертався її власник усім корпусом, як вовк.

Текст промови до болю нагадував попередній, згадувалися лише, на відміну від непересічних педагогічних обдарувань ректора, його наукові таланти — багатогранні, різнобарвні — це слово проректор вичитав із папірця, який тримав під серветкою.

Мабуть, ці таланти ще й глибоко приховані, подумала Софія, бо ніде в літературі не зустрічала прізвища професора Потурайка, на відміну від інших професорів, які мали наукові школи, учнів, і навіть якщо самі з віком відходили від активної дослідницької діяльності, продовжували генерувати наукові ідеї, які розвивали під їхнім керівництвом аспіранти.

Звісно, промова завершилася тостом за процвітання наукового таланту і школи професора Потурайка, члена-кореспондента й таке інше… І знову — до дна.

Ну, хоч третій тост повинен бути традиційно за жінок і за любов, сподівалася Софія. Ба ні, не в цій компанії. Тут панувала єдина любов — до особи ректора, і особливий підвид — любов ректора до тих, хто любить його. І не існувало сили, яка могла б порушити усталений порядок. Дивним, дуже дивним виглядало все це сторонньому окові, але учасники дійства так молитовно служили свою службу, так щиро підводилися і промовляли голосом, що лився навіть не з душі, а з особливого місця, призначеного для любові до ректора. Ніхто з них не усвідомлював, як дико це виглядає на початку двадцять першого століття в країні, яка вважається демократичною; кожен виконує свою роль, кожен відпрацьовує власну функцію, і цей годинник іде, цокає…

Що ж нагадує вся ця не чайна, але китайська церемонія? — перезиралися Орест із Софією.

— Ор, знаєш, мабуть, так виглядали застілля після засідань політбюро у часи Сталіна. Мабуть, це за його сценарієм грають, — поділилася Софія вже у машині, пізнього вечора, коли, нарешті, забава скінчилася.

В голові шуміло. Давно їй не доводилося випивати стільки шампанського одразу. Зате Орест був чистий, мов кришталь — нікому з наближених так і не вдалося змусити його бодай ковтнути шипучого напою. Довелося спертися на його руку, виходячи з машини.

— І що в них за манія пити шампанське! Коньяк пили б, чи що, — пробурчала невдоволено Софія, розуміючи, що всі оці приємні бульбашки завтра просто розриватимуть голову. — Який ти молодець, Ор, що тримаєшся, не даєш себе умовити. А я — розмазня…

— «Напився п’яничка, зламав деревце, як людям тепер ти поглянеш в лице?» — прочитав урочисто-насмішкуватим тоном Орест. — Отак буває, коли людина не вміє сказати «ні»!

Софія й сама це чудово розуміла, та що вдієш? Попередити захворювання легше, ніж лікувати, відомо з часів Гіппократа.

— Давненько не траплялося нам бувати у такій компанії…

— Тепер, мабуть, доведеться звикати. У цьому монастирі такий статут, видно. До речі, про шампанське, Оресте, треба подумати про вечірку, так прийнято, коли на кафедру приходить новий працівник. Не ми перші, не нам змінювати звичай.

— А давай запросимо всіх до ресторану! І твою кафедру, і мою, і ректорат. Отак одним пострілом уб’ємо всіх зайців.

— Всіх оцих зануд? Та вони перетворять вечірку на засідання… — зітхнула Софія.

— На те немає ради. Це треба зробити. І не варто відкладати. Вечірка — найкращий спосіб познайомитися. Тим паче, що я вже зустрів тут кількох цікавих людей.

При тій розмові їм вдалося прошмигнути сходами нагору тихо, так, що не зауважила Віолетта.

— Це вже навіть смішно, Ор, — розвеселилася Софія. — Ховаємося від… матері, наче дітлахи, що нашкодили!

— Від мачухи, ти хотіла сказати? Не соромся, так і кажи. Моя мама померла. А Віолетта — мачуха, так офіційно називається друга дружина батька, хоч слово, може, і неприємне.

— Справді, аж вимовляти не хочеться. Неприємні слова — мачуха, свекруха, теща. І змісту відповідає навіть фонетика — аж скрегоче, як залізом по склу. Ото вже народ назвав…

Софія скинула вузькі туфлі на високих підборах, святковий костюм, упала на диван просто в білизні.

— Ой, мої бідолашні ніжки…

— А голова? — підсміювався чоловік, підкладаючи під «бідолашні ніжки» подушку.

— I голова… А з ким ти вже встиг познайомитися, Ор? — перевела на цікавішу тему.

— Цікаві хлопці. Професор Привроцький, завідувач кафедри ендокринології. Ми з ним зустрічалися якось на конференції в Києві. Цікаві дослідження серцевої патології при захворюваннях щитоподібної залози. До речі, він одружується з молодою асистенткою вашої кафедри, Христиною… не пригадую, як по батькові, дуже симпатична жінка, тобі сподобається. І житимуть неподалік від нас, Ярослав купив тут хату. Ту саму, де мешкала моя бабуся по мамі, — зітхнув, згадавши.

Розповідаючи, Орест розстібав ґудзики сорочки, і Софія пильно стежила за магічним процесом перетворення «Ореста Романовича для всіх» в «Ореста тільки для неї». Ніби й щодня бачила ці груди з опуклими м’язами, та не могла надивитися, намилуватися, звикнути.

— Хату? Як добре! — Софія чомусь заздалегідь була певна, що Ярослав та Христина стануть їхніми друзями. — Ор, а який Ярослав на зріст?

Орест здивовано глянув на дружину:

— А чому ти питаєш?

— Ніби сам не здогадуєшся… Він з їхніх чи з наших? Із карликів чи з нормальних? — мабуть, шампанське далося взнаки, і Софія сказала те, про що постійно думала у цьому місті.

— Ярослав на зріст такий самий, як я.

— Тоді він мені сподобається, — солодко обняла подушку Софія і заплющила очі.

— Спати? На дивані? Лишенько моє, ото дав Бог дружиноньку — келих шампанського — і вже забула, де спальня. Підводься, підводься, ач, влаштувалася…

Орест вже готовий був на руках нести дружину до ліжка, та Софія враз пригадала про його хвору спину, підвелася й майже побігла, забувши прикидатися п’яною.

— Оце вигадав! Давно спина боліла? — і перевела розмову на нових знайомих: — А з ким ти ще познайомився?

— Викликали в травматологію, там у них пацієнтка з переломом шийки стегна дала зміни на ЕКГ, підозрювали інфаркт.

— І що?

— Нічого, звичайна стенокардія. Але який хірург! Яка техніка! Які революційні, нові погляди на начебто звичайні речі!

Софія знала оце захоплення, яке опановувало Орестом, коли він бачив колегу, справді хірурга Божою волею, такого ж, як він сам. Рідкісна властивість серед лікарів — бачити рівного собі, такого ж осяяного Господнім перстом і покликаного рятувати.

— І як же його звуть? Звідки він?

— З Харкова. Приїхав сюди минулого року, але вже встиг завоювати повагу, пацієнти на нього моляться.

— І зразу став завідувачем? Наскільки мені відомо, у них дві кафедри травматології, у різних лікарнях, батько розповідав. Однією керує дуже відомий травматолог, у нього безліч патентів на винаходи, безліч пацієнтів, він тут незаперечний авторитет. Як вони, не сваряться?

— Не чув про таке. А чого їм сваритися? Травматологам завжди роботи вистачає. Світ такий, травматичний… — Орест простягнувся на весь зріст на величезному ліжку.

— Кардіологам також.

— До речі, Олексій Федорович Грон, так його звуть, мій ровесник, а сюди приїхав, бо одружився з професоркою Стоян…

— Стоян? Вікторією Андріївною? Та це ж дочка нашого колишнього тернопільського ректора, Андрія Івановича! Як це добре, що ви познайомилися!

— Вікторія Андріївна керує кафедрою кардіології у нашому центрі. Моя колега, але з терапевтичним ухилом, так би мовити.

— Це чудово, Оресте!

— Ти забула спитати, який на зріст Олексій. Так от, інформую — трохи вищий за мене і удвічі ширший!

— Ого! Справжній богатир!

Софія посміхнулася і заснула з цією посмішкою.

А чого ж було не посміхатися щасливо, як поруч — кохане плече і тихе закохане мур-мур-мур…

Мур-мур-мур — це влаштувався під боком на подружньому ложі третій — чорний смарагдовоокий Гатто Негро.

Оглавление

Розділ I

Розділ II

Розділ III

Розділ IV

Розділ V

Розділ VІ

Розділ VII

Розділ VIII

Розділ IX

Розділ X

Розділ ХІ

Розділ ХІІ

Розділ XIII

Розділ ХІV

Розділ ХV

Розділ XVI

Розділ XVII

Розділ XVIII

Розділ XIX