Книга Піску. Пам’ять Шекспіра [Хорхе Луїс Борхес] (fb2) читать постранично, страница - 3

зрозумів, що юнакові, якому не виповнилося й дев’ятнадцяти років, людина, якій за сімдесят, здається майже мерцем, і відказав:

— Зазвичай вона подібна до забуття, але досі знаходить те, що їй наказують. Я вивчаю англосакську мову й не пасу задніх у класі.

Наша розмова тривала вже так довго, що не могла відбуватися вві сні.

Зненацька мені до голови прийшла одна думка.

— Я можу зараз же довести, що не снюся тобі. Послухай цей вірш — наскільки пам’ятаю, ти ще ніколи його не читав.

Я повільно промовив знаменитий рядок:

L' hydre-univers tordant son corps écaillé d'astres.^[18]

Відчув його майже боязке замішання. Він тихо повторив рядок, смакуючи кожне осяйне слово.

— Справді, — промимрив він. — Я ніколи не напишу нічого такого.

Гюґо об’єднав нас.

Перед тим — тепер я це пригадую — він запально повторив короткий твір Вітмена, в якому поет згадує ніч удвох на березі моря, коли був насправді щасливий.

— Вітмен оспівав її саме тому, що прагнув, а нічого не сталося, — завважив я. — Поезія виграє, коли ми здогадуємося, що вона є проявом бажання, а не історією того, що таки трапилося.

Він подивився на мене, а тоді вигукнув:

— Ви не знаєте його! Вітмен не здатний брехати.

Півсторіччя не минає марно. За нашою розмовою двох читачів, які полюбляють різні твори й мають різні смаки, я зрозумів, що нам не вдасться порозумітися. Ми були надто відмінні й надто схожі. І не могли ошукати один одного, а це ускладнює діалог.

Кожен був карикатурною копією другого. Ситуація здавалася надто неприродною і не могла тривати довго. Давати якісь поради чи сперечатися було не варто, бо доля судила йому неминуче стати мною.

Зненацька я пригадав одну фантазію Колріджа^[19]. Людині сниться, нібито вона перетинає рай, і як доказ їй дають квітку. Прокинувшись, людина бачить квітку.

Мені спало на думку вдатися до подібного трюку.

— Слухай, — мовив я, — ти маєш якісь гроші?

— Так, двадцять франків. Я запросив Симона Жичлінського^[20] повечеряти сьогодні разом у «Крокодилі».

— Перекажи Симонові, що він займатиметься медициною в Каружі^[21] і зробить чимало добрих справ… А тепер дай мені одну з твоїх монет.

Він витягнув три срібні монети по п’ять франків і кілька дрібняків. Непорозуміло віддав мені один срібляк.

Я простягнув йому одну з тих недолугих американських банкнот, що — попри різний номінал — мають однаковий розмір. Він так і вп’явся в купюру:

— Неймовірно! Тут стоїть тисяча дев’ятсот шістдесят четвертий рік.

(Через кілька місяців хтось сказав мені, що на банкнотах немає дати.)

— Дива та й годі, — промимрив він, — а дива навіюють страх. Свідки воскресіння Лазаря, либонь, були нажахані.

«Ми нітрохи не змінилися, — подумав я. — Завжди книжкові алюзії».

Він порвав купюру й сховав монету.

Я хотів був жбурнути її в річку. Дуга, яку б зробила срібна монета, перш ніж загубитися у срібних водах річки, увиразнила б мою історію, але доля розпорядилася інакше. Я відповів, що, коли щось надприродне відбувається вдруге, воно вже не лякає. І запропонував йому зустрітися завтра на цій самій лаві, що стоїть у двох різних місцях у часі й просторі.

Він одразу погодився й, не дивлячись на годинник, сказав, що запізнюється. Ми обоє брехали, і кожен знав, що співрозмовник бреше. Я відповів, що по мене прийдуть.

— По вас прийдуть? — перепитав він.

— Так. У моєму віці ти майже повністю втратиш зір. Бачитимеш лише жовтий колір, тіні та світло. Але не бійся. В поступовій сліпоті немає нічого трагічного. Це наче повільні літні сутінки.

Ми попрощалися, не доторкнувшись один до одного. Наступного дня я не пішов на зустріч. Інший також не повинен був піти. Я довго розмірковував про цю зустріч і нікому не розповідав про неї. Здається, я розгадав, у чому справа. Зустріч відбулася насправді, але інший розмовляв зі мною вві сні й тому забув мене; я ж розмовляв з ним увіч, і мене досі мучить спомин.

Інший снив мною, але то не був власне я. Йому наснилася — тепер я це розумію — неможлива дата на доларовій купюрі.

Ульріка

Він бере меч Ґрам і кладе його між собою та нею.

Сага про Вельсунґів, 27.

Моя історія відповідатиме реальним подіям або принаймні моїм спогадам про реальні події, а це, власне, одне й те саме.

Сталося все недавно, але ж літературний хист — це, як відомо, вміння додавати подробиці та розставляти акценти. Я хочу розповісти про мою зустріч у Йорку з Ульрікою (її прізвища я так і не взнав і, мабуть, ніколи не взнаю). Ця історія тривала один вечір і один ранок.

Звісно, я міг би вигадати, буцімто вперше