Навіщо Україні НАТО [Олександр Палій] (fb2) читать онлайн

Олександр Палій Навіщо Україні НАТО

Де закінчується Європа? На кого і коли нападав НАТО? Чому з двадцяти найменш корумпованих країн 10 є членами НАТО, а шість з восьми держав «Великої вісімки» теж входять до Альянсу? Чому всі країни Східної Європи вступають до цього блоку і ніхто звідти не виходить? Що допомагає Україні зберігати територіальну цілісність?

На ці та інші питання про Україну та її державну безпеку дає вичерпну відповідь дана книга.

Громадяни України мають знати справжню свою вигоду і можливі проблеми, що виникнуть внаслідок вступу чи не вступу до НАТО. Досі бракує розуміння суті українських інтересів у відносинах з іншими державами. Дана книга починає фахову дискусію щодо цього питання. Українцям після століть витравлювання державницьких інстинктів час згадати, що таке — розуміти свої інтереси та вміти їх відстояти.

I. HATO в сучасному світі

Сьогодні поряд з Україною існує кілька держав та їхніх об'єднань, більш потужних за Україну. Це Росія, європейські члени НАТО та Туреччина. Ці держави мають інтереси, відмінні від національних інтересів України. Економічні, політичні та військові проблеми Української держави поки не дозволяють Україні стати самостійним центром сили і в односторонньому порядку формулювати порядок денний для регіону. Ситуація ще більше ускладнюється зниженням впливу міжнародного права на міжнародну політику.

Водночас інтересам України відповідає, щоб держава виступала як активний суб'єкт, а не об'єкт впливів зовнішніх сил, знайшла місце в новій геополітичній ситуації, яке б надійно гарантувало національну безпеку, стабільність та прогресивний розвиток України. Міжнародні позиції, до яких має прагнули Україна, повинні відповідати потенціалові держави та природній для України ролі лідера в регіоні Центрально-Східної Європи.

1.1. Що таке НАТО?

НАТО (англійською — North Atlantic Treaty Organisation, або Організація Північноатлантичного договору) — це військово-політичний союз, створений для захисту країн євроатлантичного регіону (тобто Європи і Північної Америки), насамперед від зовнішніх загроз. Метою НАТО є колективний захист його країн-членів.

НАТО утворилася в результаті укладення Північноатлантичного договору, який було підписано урядами 12 країн Північної Америки та Західної Європи у Вашингтоні 4 квітня 1949 року.

Заснували НАТО наступні держави — Бельгія, Велика Британія, Данія, Ісландія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, США, Франція. Держави взяли на себе зобов'язання щодо забезпечення спільної оборони. Ще 13 європейських країн та Туреччина приєдналися до Альянсу в період між 1952 та 2004 роками в якості повністю рівноправних членів.

Сьогодні в країнах НАТО живе 850 мільйонів людей. 6 із 8 членів «великої вісімки» є членами НАТО (США, Німеччина, Канада, Франція, Велика Британія, Італія). В НАТО об'єднані найбагатші, найдемократичніші і, одночасно, найменш корумповані країни світу. Згідно з результатами дослідження «Transparency International» з 20 найменш корумпованих держав 10 є членами НАТО. З 10 найбільш конкурентноздатних економік за 2000—2005 роки, згідно з даними «World Economic Forum», 4 належать членам НАТО. З 10 найбільших економік світу 6 країн є членами НАТО.

НАТО є міжурядовою, а не наддержавною організацією. Рішення НАТО ухвалюються виключно на основі консенсусу. Жодній державі НАТО не може бути нав'язано рішення, що суперечить її волі. Спрощений приклад: коли народи Угорщини і Чехословаччини у 1956 і 1968 рр. захотіли жити по-своєму, у них на вулицях з'явилися танки СРСР та інших держав Організації Варшавського договору. Натомість, коли в 2003 році Німчеччина та Франція засудили операцію США проти Іраку, жодних іноземних танків на вулицях цих країн не з'явилося.

Будь-який напад на членів НАТО у Європі чи Північній Америці розглядається як «напад на всіх», і кожна з держав-членів зобов'язалася надавати допомогу союзникам.

Цей договір поширюється на території всіх держав, що його підписали, а також на острови та на кораблі і літальні апарати усіх учасників Договору в Атлантичному океані на північ від тропіка Рака (23º07' північної широти), а також у випадку нападу на війська будь-якого союзника НАТО в Європі.

Згідно з Північноатлантичним (Вашингтонським) Договором, країни-члени беруть зобов'язання підтримувати та розвивати свою обороноздатність, індивідуально та спільно здійснювати колективне воєнне планування.

Безпека НАТО будується на наступних «китах»: діалог і співпраця між собою та з не-членами НАТО, підтримка колективної безпеки, запобігання конфліктам, контроль кризових ситуацій, згортання війни на початковій стадії її виникнення, збереження територіальної цілісності всіх членів НАТО, солідарність, рівна безпека тощо.

Ключовий орган НАТО з прийняття рішень — Північноатлантична рада, що складається з представників держав-членів у ранзі послів. Засідання Ради також проводяться на рівнях міністрів оборони, закордонних справ чи глав урядів. Незалежно від рівня проведення засідання, рішення Ради мають однакову юридичну силу і відображають позицію урядів держав-членів. Північноатлантична рада є основним і, по суті, єдиним органом ухвалення найважливіших рішень в Альянсі. Рішення в Північноатлантичній раді ухвалюються виключно консенсусом. Таким чином, для кожного важливого рішення необхідна згода всіх партнерів. Згода досягається спільними інтересами членів та спільним розумінням інтересів безпеки. Доки не досягнуто цієї згоди, тривають консультації між державами-членами.

Таким чином, членство в НАТО не обмежує національного суверенітету. Це вигідно виокремлює НАТО з-поміж інших міжнародних організацій, зокрема Європейського союзу, де є можливість ухвалювати рішення переважною більшістю голосів держав-членів ЄС, нехтуючи запереченнями одразу кількох держав-членів. Завдяки цьому не можна порівнювати НАТО з колишньою Організацію Варшавського договору та нинішній ЄЕП, де монопольно домінує Москва, здатна нав'язувати свої рішення іншим державам-членам.

Досі НАТО лише розширювалася і ніколи не зменшувалася в кількості членів.

Єдність НАТО було поставлено під сумнів єдиний раз в історії — під час президентства у Франції генерала Шарля де Голля. Де Голль протестував проти надмірного, на його думку, впливу в НАТО США і Великої Британії. Як результат, 1966 року Франція вийшла з військової структури НАТО, однак залишилася в межах політичної структури. Під час основних подій «холодної війни» Франція послідовно брала сторону НАТО. 1993 року країна почала повернення до участі в спільному військовому командуванні. По суті, демарш Франції був спробою відновити амбітне становище Франції після невдач Другої світової війни, а також намаганням зменшити радянську ядерну загрозу для Франції в умовах, коли від військ СРСР Францію відокремлювала Західна Німеччина і країни Бенілюксу.

Рівень участі членів в оборонних структурах НАТО є індивідуальним для кожної країни і може перебувати під впливом національних законодавств. Так, національне законодавство Норвегії та Данії забороняє розміщення на територіях цих держав ядерної зброї або іноземних військ у мирний час^[1].

Північноатлантична рада в технічній роботі спирається на Міжнародний секретаріат, який працює під керівництвом Генерального секретаря НАТО. При НАТО діють делегації кожної країни.

Генеральний секретар НАТО обирається державами-членами шляхом консенсусу з числа громадян європейських членів НАТО. Генсек НАТО виступає насамперед як головуючий на засіданнях Північноатлантичної Ради та інших ключових комітетів і рад НАТО, а також як керівник Міжнародного секретаріату, який забезпечує роботу представників держав-членів при органах НАТО. Також Генеральний секретар є головним речником НАТО. Однак він обмежений позицією держав-членів і не може одноосібно приймати рішення щодо політики Альянсу.

У складі НАТО діють комітети, підпорядковані Північноатлантичній раді, відповідальні за здійснення політичних консультацій, воєнного планування та військових операцій, співробітництва в галузі озброєнь, які надають рекомендації Північноатлантичній раді або Комітету оборонного планування НАТО.

Цей Комітет займається насамперед питаннями планування колективної оборони, інтегрованої військової структури НАТО, економічними питаннями стосовно оборонного бюджету та конверсії. Діяльність Комітету оборонного планування забезпечує низка підпорядкованих йому комітетів з окремими галузями відповідальності, в яких працюють представники всіх держав-членів (Політичний комітет, Комітет оборонного аналізу, Комітет з питань інфраструктури, Економічний комітет тощо).

Міністри оборони держав-членів, які беруть участь у діяльності Комітету оборонного планування, регулярно зустрічаються в Групі ядерного планування, де обговорюють питання, пов'язані з ядерною зброєю. Діяльність Групи ядерного планування забезпечує штабна група, до якої входять члени національних делегацій країн, що беруть участь у роботі Групи ядерного планування. Франція, яка не входить до інтегрованої військової структури НАТО, не бере участі в роботі Комітету оборонного планування та Групи ядерного планування.

1.2. Військова структура НАТО

Загальне керівництво військовою структурою НАТО здійснює Військовий комітет, який є вищим військовим органом Альянсу і підпорядковується Північноатлантичній раді. Військовий комітет керує двома Стратегічними командуваннями НАТО. Верховне об'єднане командування в Європі і Верховне об'єднане командування в Атлантиці з 2003 року було перейменовано на, відповідно, Об'єднане командування операцій (Allied Command Operations), відповідальне за проведення операцій НАТО, і Об'єднане Командування трансформації (Allied Command Transformation (ACT), відповідальне за процеси трансформації і навчання.

Командир Об'єднаного командування операцій зберіг звання Верховного головнокомандуючого об'єднаними силами в Європі (SACEUR). Він одночасно обіймає посаду Командувача збройних сил США в Європі. Його місце розташування — поблизу бельгійського міста Монс, у Верховній штаб-квартирі об'єднаних сил у Європі (Supreme Headquarters Allied Powers Europe (SHAPE). Головнокомандуючому об'єднаними силами в Європі підпорядковуються збройні сили, виділені державами-членами в розпорядження НАТО. Об'єднане командування трансформацій базується в штаб-квартирі колишнього Об'єднаного командування в Атлантиці, у місті Норфолку, в штаті Віргінія Сполучених Штатів Америки, і відповідає за трансформацію оборонних сил та ресурсів Альянсу.

НАТО має у своєму розпорядженні як національні збройні сили своїх членів, так і інтегровані збройні сили під прямим управлінням НАТО.

Держави НАТО визначають, які саме підрозділи національних збройних сил і за яких умов мають бути передані в розпорядження НАТО. Однак, ці формування постійно знаходяться під національним контролем аж до прийняття спеціального рішення.

Під прямим контролем НАТО перебуває порівняно дуже небагато військ, в основному це штаби (їх на сьогодні в Європі 8), а також радари. Крім того, під прямим контролем НАТО перебуває угруповання літаків «Авакс» (AWACS — Airborne Warning and Control System — система повітряного контролю і попередження) (17 літаків станом на 2006 рік), які забезпечують радарне стеження на всіх висотах. Основна база цих літаків знаходиться в Німеччині.

Також у Чехії розташовано новий, створений 2003 року батальйон НАТО захисту проти хімічної, біологічної, радіологічної та ядерної зброї.

Будь-яка країна НАТО в будь-який момент може попросити НАТО про надсилання літаків «Авакс» чи батальйону НАТО захисту проти хімічної, біологічної, радіологічної та ядерної зброї.

Крім того, під прямий контроль НАТО потрапляють сили швидкого реагування НАТО, перші частини яких приступили до виконання обов'язків 2003 року (у 2006 році в їхньому складі перебуває близько 24 тисяч військових та відповідна кількість військово-морських кораблів, авіації та бронетехніки).

Загальна кількість усіх сил членів НАТО сягає близько 3,9 млн. військових (незважаючи на розширення НАТО в 2004 р. кількість військ у європейських членів НАТО залишилася приблизно незмінною, у зв'язку із скороченням збройних сил старих членів Альянсу). Загалом на членів НАТО станом на 2006 р. припадає близько 60% всіх світових оборонних витрат. Станом на середину десятиліття 2000-х рр. у США було 1,38 млн. військових, у європейських союзників та Канади — 2,57 млн. військових.

У НАТО відсутня єдина військова форма. У командних центрах представники різних країн зберігають власні, національні типи військових форм.

Інтегрована структура дозволяє НАТО забезпечити високий рівень оперативної сумісності збройних сил, які оснащені і підготовлені таким чином, що здатні діяти спільно, відповідно до спільних стандартів і процедур.

Кількість штабів НАТО після закінчення «холодної війни» було скорочено з 32 до 9 (у часи розпалу «холодної війни» загальна кількість штабів і командних центрів НАТО доходила до 78).

На сьогодні діють два постійних командування об'єднаних сил — у Бранссумі, Нідерланди, і Неаполі, Італія. Командуванню в Бранссумі підпорядковуються командування ВПС в Рамшайні, Німеччина; командування BMC в Нортвуді, Велика Британія; командування сухопутних військ в Гейдельберзі, Німеччина. Командуванню в Неаполі підпорядковуються командування ВПС в Ізмірі, Туреччина; командування BMC у Неаполі, командування сухопутних військ у Мадриді, Іспанія. Також у НАТО діють центри об'єднаних авіаційних операцій у Німеччині, Данії, Італії та Греції.

Відповідно до рішення міністрів оборони країн НАТО від 11 червня 2003 р. скорочено кількість баз НАТО на 40%.

З одного боку, у зв'язку із закінченням «холодної війни» безпека європейських членів НАТО зросла, що зменшило залежність цих держав від США у сфері безпеки. Радянські війська було виведено з території Східної і Центральної Європи ще на початку 1990-х рр., а приєднання нових членів відсунуло кордони НАТО далі на Схід і серйозно вплинуло на стан міжнародної безпеки в Західній Європі. Така ситуація дозволяє урядам західноєвропейських країн говорити про низьку ймовірність глобального конфлікту в Європі. Саме цим пояснюються тертя, спровоковані війною в Іраку, між США з одного боку, та Німеччиною і Францією з іншого. Німеччина і Франція в нових умовах можуть бути більш впевненими у власній безпеці, покладаючись на власні сили, і проводити більш незалежну політику у сфері безпеки.

НАТО після розпаду СРСР не вважає істотною можливість конфлікту з Росією. Між 1990 і 1997 роками відбулися дуже радикальні зміни у розмірах і рівні готовності збройних сил Альянсу:

• Сухопутні сили, доступні для НАТО, було скорочено на 35%. Лише 35% від тих сил, що залишилися, перебували на рівні готовності в 30 і менше діб. У 1990 році таких сил було 90%.

• Військово-морські сили, доступні для НАТО, скорочені на 32%. Менше 60% перебували на рівні готовності в 30 і менше діб. У 1990 році три чверті BMC перебували на рівні готовності у 2 і менше діб.

• Військово-повітряні сили, доступні для НАТО, скорочено на 41%. Тільки половина з них перебувала на рівні готовності в 30 і менше діб. У 1990 році близько 70% ВПС перебували на рівні готовності у 20 годин.

Скорочення продовжилися й далі. Конкурентоздатні держави Заходу використовують здобутки, отримані в результаті перемоги в «холодній війні». Сьогодні вони не потребують значних наступальних військових засобів для досягнення своїх політичних цілей у Європі.

1.3. Втілив НАТО на міжнародну безпеку

Демократичний лад сприяє зниженню зовнішнього авантюризму та агресивності (так, з 416 війн, що відбулися на Землі з 1816 по 1980 роки, лише 12 відбувалися між демократичними державами)^[2]. Кількісне переважання демократичних держав у НАТО сприяє зменшенню конфліктності та збільшенню міжнародної солідарності між його членами.

У США відомий політолог Б. Рассет розробив теорію, відповідно до якої демократичні країни, уряди яких несуть відповідальність перед виборцями, як правило, першими не починають воєн, і за умов конфліктних ситуацій віддають перевагу мирному вирішенню міжнародних проблем^[3]. Останній досвід низки воєн, особливо війна США проти Іраку, дещо підважують ці висновки. Однак, прихильники теорії про зворотну кореляцію демократії і зовнішньої агресивності стверджують, що першопричиною воєн США в Афганістані та Іраку був напад терористів 11 вересня 2001 р., а США діяли у відповідь (в Афганістані) або превентивно (в Іраку).

Підтвердженням зв'язку між політичним ладом держав та міжнародними конфліктами є той факт, що найбільш конфліктна ситуація між країнами-членами НАТО спостерігається між Грецією і Туреччиною. Греція має значний історичний досвід існування в умовах диктатури в другій половині XX століття, а Туреччина регулярно звинувачувалася з боку ЄС та інших організацій Заходу за систематичні порушення прав людини та порушення принципів цивільного контролю над збройними силами.

Сама євроатлантична інтеграція дозволила вирішити чи тимчасово зняти значну кількість суперечностей між європейськими країнами. Так, зокрема, Сполучені Штати надали значну політичну підтримку процесові об'єднання Німеччини. У 1955 році Сполучені Штати виступили на підтримку включення Німеччини до НАТО, що сприймалося багатьма європейськими політиками на той час, через 10 років після завершення Другої світової війни, як вкрай радикальний крок.

У розпал «холодної війни» в Європі розташовувалося до 300 тисяч американських військових, після її закінчення кількість військ США у Європі стабілізувалася на рівні менше 100 тисяч. Нині у Європі перебувають наступні контингенти військ США: у Німеччині близько 60 тисяч військових США, у Великій Британії — 11,2 тисяч, в Італії — 11,2 тисяч, в Іспанії — 2,0 тисячі, у Туреччині — 2,0 тисячі, в Ісландії — 1,6 тисячі, Бельгії — 1,6 тисячі, у Португалії — 1,0 тисячі, у Греції — 0,7 тисяч.

Присутність США на континенті зняла проблему «страху перед Німеччиною», оскільки саме політична і військова присутність США у Європі через НАТО та військові бази (причому більша частина військ США у Європі була розташована на території ФРН) переконала уряди західноєвропейських країн, насамперед Великої Британії і Франції, погодитися на реінтеграцію Німеччини до демократичної спільноти держав Західної Європи. Європейська безпека є основою європейського примирення.

Без НАТО Франція не відчувала б себе в достатній безпеці, щоб об'єднуватися з Німеччиною, а Франція і Британія ще більш активно виступали проти возз'єднання Німеччини. НАТО допомогла заспокоїти постійні європейські страхи від потужної і потенційно домінуючої Німеччини. Включення Німеччини в якості повноправного члена до НАТО означало фактичний початок її реабілітації та повернення до спільноти європейських держав.

У 1950-х роках НАТО було названо організацією, яка існує задля того, щоб «тримати американців у Європі, росіян поза Європою, а німців підкореними». Однак сьогодні цей план змінено: тримати США втягнутими в європейську безпеку; забезпечити, щоб Європа була сильним, а не слабким партнером Росії; тримати Німеччину в якості інтегрованої частини Заходу, таким чином стримуючи партнерів Німеччини від будування коаліцій з метою створити їй противагу.

Підтримуючи післявоєнну «реабілітацію» Німеччини в межах НАТО, США діяли на підтримку своїх національних інтересів. США намагалися створити сильних у військовому плані союзників у Європі. Післявоєнна Західна Німеччина із понад 55 мільйонами кваліфікованого в економічному і військовому сенсі населення задовольняла цій вимозі США. У даному випадку довгострокові інтереси Європи і короткострокові інтереси США співпали.

Зрештою, саме політична реабілітація Німеччини привела до такого процесу, як глибока політична європейська інтеграція — утворення Європейського союзу з широкими повноваженнями. Саме Німеччина, разом із Францією, стали рушійними силами цього процесу. Співробітництво із НАТО та США дає змогу й таким країнам, як Польща, налагоджувати широкий спектр відносин з Німеччиною, не побоюючись її потенціалу та можливих претензій на колишні німецькі землі.

США, які починаючи з 1990-х рр. дедалі критичніше ставляться до політичної інтеграції європейських країн, до початку 1990-х рр. в цілому підтримували економічну інтеграцію Європи, вбачаючи у ній можливість для економічного посилення своїх європейських союзників через їхню участь у спільному ринку, що підсилює конкурентноздатність і збільшує можливості їхніх економік.

1.4. «Натівський яструб» чи «Голуб миру»?

НАТО довів свою досить високу ефективність у якості організації, здатної до примушування до миру, а також до активної миротворчості. Після закінчення «холодної війни» альянс був прямо задіяний у 4 конфліктах: у Боснії і Герцеговині, у Косові, у Македонії та в Афганістані, та непрямо — в Іраку.

Унаслідок громадянської війни у Боснії і Герцеговині протягом 1992—95 рр. загинули близько 280 тисяч чоловік із 4,3-мільйонного довоєнного населення республіки, більше 800 тисяч стали біженцями. Активне втручання НАТО і примушення сторін до миру за допомогою силового тиску спричинило підписання в грудні 1995 р. Дейтонської мирної угоди, яка стала компромісом між воюючими сторонами і поклала край війні. Згідно з результатами мирної угоди, 49% території Боснії і Герцеговини відійшло автономній Республіці Сербській, а 51% території разом із столицею Сараєво — автономній Мусульмано-Хорватській федерації. Відповідно до резолюції Ради Безпеки ООН від 1996 року очолювані НАТО стабілізаційні сили (SFOR) були розташовані у Боснії і Герцеговині. Упродовж 1996—2004 рр. ситуація в Боснії і Герцеговині у сфері безпеки змінилася кардинальним чином, що дозволило скоротити кількість миротворців НАТО у цій країні більш ніж учетверо з початкових 60 тис. Європейський союз у 2004 р. під своє керівництво перебрав управління місією в Боснії і скоротив кількість військових до менше 7 тисяч. Міжетнічне насильство в країні фактично припинено, країну почали відвідувати туристи.

Унаслідок операції НАТО в Косові 1999 р. було зупинено операції військ Югославії проти албанських загонів та цивільних у цьому краї, в результаті яких у 1998—99 рр. загинули кілька тисяч албанців. Фактично, операція проти Югославії стала єдиною бойовою наступальною операцією НАТО за всю історію Альянсу. Війні проти Югославії передували півторарічні напружені переговори про врегулювання проблеми. Югославії пропонувалися різні форми вирішення конфлікту, які передбачали безумовне збереження територіальної цілісності країни. Жорсткі операції югославських військ проти албанських сепаратистів, які потягли численні жертви серед цивільних, викликали збурення громадської думки в Європі. Чимало діячів у країнах НАТО стверджували, що в результаті наступальних дій військ югославського президента Слободана Мілошевича в Косові для НАТО настав час «to shoot or to shut up», тобто «стріляти або заткнути пельку». НАТО журналісти на Заході почали називати «not action, talks only», тобто «пусті балачки», або «North Atlantic Tourist Organization» — «Північноатлантична туристична організація», за численні візити делегацій, які не виливалися у припинення кровопролиття під боком у зони відповідальності НАТО. За таких умов НАТО не міг не реагувати, оскільки інакше це означало б підрив довіри європейських союзників у дієздатність Альянсу. У результаті 78-денної повітряної кампанії НАТО війська Югославії були виведені з Косова. Унаслідок помилкових авіаударів НАТО загинуло близько тисячі цивільних сербів, албанців та близько п'ятисот арабських військових. Розміщення в Косові миротворчої місії під керівництвом НАТО, яка ввійшла туди після виведення сербських військ, відбулося у відповідності до резолюції Ради Безпеки ООН від 10 червня 1999 р. Станом на 2006 рік військові сили в Косові було скорочено з 46 тисяч до 16 154 чол., з яких 3738 становили представники держав-нечленів НАТО (зокрема таких, як Україна, Аргентина, Австрія, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Марокко, Монголія, Фінляндія, Швейцарія, Швеція).

Політичним результатом операції НАТО проти Югославії стало встановлення контролю адміністрації ООН у Косові і втрата Сербією фактичного контролю за цим регіоном. Значна частина сербів виїхала з Косова під тиском місцевих албанців. Водночас завдяки миротворцям НАТО масштаби міжетнічного насильства зменшилися у порівнянні з 1998—99 роками у десятки разів. Крім того, поліетнічний характер краю в цілому збережено. Сербська громада в Косові продовжила існування поряд з албанською та іншими громадами, контролюючи сербські анклави в краї.

Цікаво, що всі країни колишньої Югославії або вже вступили до НАТО (Словенія), або готуються приєднатися (Хорватія, Македонія, Чорногорія), або включилися в програму НАТО «Партнерство заради миру» (Сербія та Боснія і Герцеговина). Більшість з цих країн не покладають вини за війну 1999 року на НАТО, а натомість на місцевих політиків, які своїми діями спровокували війну та здійснювали етнічні чистки.

У Македонії в 2001 р. внаслідок конфлікту між центральною владою і албанською меншиною загинуло близько 500 громадян цієї країни. НАТО стабілізував ситуацію, пославши до Македонії 3,5-тисячний військовий контингент у межах операції з вилучення зброї у населення і повстанців, яка звалася «Essential Harvest» — «Значний урожай». Альянс сприяв укладенню компромісної мирної угоди між сторонами, яка передбачила інтеграцію албанської меншини до політичної системи країни та задоволення її етнічних прав за умови збереження територіальної цілісності країни. У результаті операції НАТО військові дії було цілковито припинено, контингент скорочено до кількасот військових. У травні 2003 р., після завершення основної стабілізаційної фази операції, НАТО передав управління миротворчою місією в Македонії Європейському союзові. Загалом операція НАТО в Македонії була дуже успішною. Вона призвела до цілковитого замирення етнічних груп. Водночас дана операція не була надто складною, оскільки у країн НАТО після операції проти Югославії збереглися зв'язки як з македонським урядом, так і з албанськими повстанцями.

В Афганістані, де 25 років до того точилася громадянська війна, в серпні 2003 р. НАТО перебрав на себе командування 4,5-тисячним багатонаціональним контингентом, який допомагав у цій країні військам США боротися проти залишків терористичних угруповань та прихильників руху «Талібан». Згодом число військ НАТО в країні зросло до близько 9 тисяч військових, кількість військових США до 17 тисяч. Близько 300 військових надали нечлени НАТО. Місія в Афганістані називається ISAF — International Security Assistance Force — Міжнародні сили з підтримки безпеки. Станом на 2006 р. задача встановлення миру в Афганістані ще далека від завершення, хоча в країні відбулися загальнонаціональні вибори. Треба сказати, що в антитерористичній операції в Афганістані беруть участь і такі далекі від НАТО держави, як нейтральна Швеція та навіть Нова Зеландія.

У травні 2003 р. Рада НАТО вирішила надати допомогу Польщі у вигляді матеріально-тилової підтримки в облаштуванні польського сектору окупації в Іраку. Польща разом із США і Великою Британією брала участь в операції по стабілізації в Іраку, після захоплення США і Великою Британією території Іраку в 2003 р. Також з 2004 року НАТО запровадила в Іраку тренувальну місію для іракських сил безпеки.

З 2001 року, після терористичних нападів 11 вересня 2001 року, НАТО запровадив морську операцію «Active Endeavour» («активне зусилля»), з недопущення морського ввезення терористичних матеріалів у Європу через Середземне море. Кораблі НАТО зупиняють та перевіряють підозрілі кораблі.

Крім того, НАТО з 2004 року надає допомогу з повітряного перевезення гуманітарних вантажів та миротворців Африканського союзу до Дарфуру (Судан), де внаслідок громадянської війни склалася катастрофічна гуманітарна ситуація.

Загалом миротворча діяльність НАТО виявилася значно ефективнішою, ніж інших міжнародних організацій.

ООН і ОБСЄ роками не могли припинити брутальне кровопролиття на Балканах, на очах у шокованих Європи і світу відбувалося масове вбивство десятків тисяч цивільних. Мали місце випадки, коли миротворців ООН брали в полон або вони відмовлялися захищати цивільне населення, мотивуючи це тим, що в них немає мандату або засобів вступати в бойові дії. Світ був вражений масштабним геноцидом в африканській країні Руанді в 1994 році, коли представники етносу хутту вирізали від 800 тисяч до мільйона представників етносу тутсі. Однак, світ навіть не встиг відреагувати на ці жахливі події.

Миротворча діяльність НАТО у Боснії, Косові, Македонії тощо виявилася ефективною через те, що НАТО, на відміну від ООН, ОБСЄ та інших організацій, має реальні інструменти силового впливу та примушування до миру.

1.5. Ядерні гаранти НАТО

Значення ядерних гарантій, які надає НАТО своїм членам, є надзвичайно важливим для їхньої безпеки. Ядерна зброя має велетенський руйнівний потенціал. Особливо великою вага ядерної зброї була під час «холодної війни», коли конкуренція між державами і блоками зводилася до силового протистояння. Відповідно до Стратегії НАТО від 1967 року передбачалося так зване «гнучке реагування», через можливість як відсічі звичайними збройними силами, так і повномасштабного використання ядерної зброї в разі, якщо захист звичайними озброєннями виявиться неефективним. Однак, після початку виведення військ СРСР із країн Центральної та Східної Європи, яке значно зменшило загрозу для країн Західної Європи широкомасштабної війни з боку СРСР із застосуванням звичайних озброєнь, ядерна зброя як чинник гарантування спільної безпеки дещо зменшила своє значення.

Відповідно до ядерної доктрини Альянсу, ухваленої на самміті НАТО в Римі в листопаді 1991 року в межах тодішньої Стратегії Альянсу, ядерні сили НАТО (фактично — американські сили, передані в управління Альянсу) в Європі було скорочено з 6000 боєголовок до близько 150—200 боєголовок. Ці сили розташовано в сімох країнах НАТО — Бельгії, Великій Британії, Греції, Італії, Нідерландах, Німеччині та Туреччині. Деякі з цих ядерних озброєнь є доступними для авіації США, деякі — для авіації шістьох без'ядерних країн, але лише у випадку війни. У мирний час ці озброєння перебувають під американським контролем.

З 1991 року члени Альянсу здійснили низку кроків, які відповідали зміні ситуації в галузі безпеки після «холодної війни». До них належать: значне кількісне скорочення тактичних ядерних сил, а саме: ліквідація ядерної артилерії та ядерних ракет короткого радіусу дії наземного базування; значне пом'якшення режиму бойової готовності ядерних сил; припинення ядерних планів на випадок надзвичайних ситуацій за мирного часу. Однак НАТО заявляє про намір утримувати «на мінімальному рівні, що відповідає існуючому рівню безпеки», адекватні тактичні ядерні сили в Європі, які «забезпечуватимуть необхідний зв'язок зі стратегічними ядерними силами, посилюючи трансатлантичну ланку»^[4]. У найближчі 10—15 років вони складатимуться з літаків, спроможних нести ядерні заряди, та невеликої кількості британських боєголовок «Трайдент». Однак тактичні ядерні озброєння за звичайних обставин не будуть розміщені на кораблях та ударних підводних човнах.

Блок НАТО має ядерні сили у розпорядженні трьох країн-членів — США, Великої Британії і Франції.

Держдепартамент США опублікував довідку про баланс стратегічних ядерних озброєнь між США і Росією. Згідно з цими даними станом на 1 січня 2006 року Росія володіла 4399 стратегічними ядерними боєголовками, США — 5966. США володіють 500 пусковими установками балістичних ракет наземного базування Minutemen-З (всього 1,2 тис. ракет) і 50 пусковими установками ракет Peacekeeper (всього 500 ракет). Підводні ракетоносці мають 432 пускові шахти для ракет Trident-1 і Trident-2 (всього 3168 боєголовок). У США розгорнуті 243 стратегічних бомбардувальники (81 літак В-1,20 — В-2 і 142 — В-52), що мають на озброєнні 1098 боєголовок. Росія має 663 пускових установок балістичних ракет наземного базування (СС-18, СС-19, СС-25, РС-12М), що оснащені 2183 боєголовками. Російські підводні човни мають 292 пускові шахти і 1592 боєголовки. Росія також тримає на своєму озброєнні 78 стратегічних бомбардувальників (14 літаків Ту-160 і 64 — Ту-95), що здатні нести 624 боєголовки. У Франції експерти станом на 2006 рік нарахували 384 стратегічні ядерні боєголовки і 64 засоби їх доставки (балістичні ракети морського базування); у Великої Британії — 185 стратегічних ядерних боєголовок і 48 засобів їх доставки (балістичні ракети морського базування), у Китаю — 20 стратегічних ядерних боєзарядів і 20 засобів їх доставки (міжконтинентальні балістичні ракети).

Отже, у військовому сенсі трансатлантичний союз НАТО є найбільш потужною організацією світу. Крім того, низка країн мають тактичні ядерні арсенали, а Росія і США — ще й запаси стратегічних ядерних арсеналів, які можна знову встановити у випадку зміни політичної ситуації. Кількість боєголовок тактичної ядерної зброї і «стратегічних запасів» оцінюється американськими експертами станом на 2006 р. на наступному рівні: США — 3300, Росія — 4000, Франція — 80, Велика Британія — 0, Китай — 390, Ізраїль — 200, Індія — 60, Пакистан — 30, Північна Корея — 2. Водночас, за деякими оцінками, кількість російських тактичних боєголовок сягає 15 тисяч одиниць, а американських — 7 тисяч.

У травні 2004 року вступив у дію Договір між США і Росією про скорочення стратегічних наступальних потенціалів. Відповідно до цього договору, до кінця 2012 року Росія і США зобов'язалися скоротити свої стратегічні ядерні сили до 1700—2200 одиниць. Водночас, згідно з цим договором, США зберегли за собою право «складувати» ядерні боєголовки, а не знищувати їх, з тим, щоб можна було відновити потенціал у випадку настання «непередбачених обставин». Для Росії цей договір вигідний тим, що без великих інвестицій ядерний потенціал Росії сам собою зменшиться нижче запланованого Договором рівня внаслідок природного старіння боєзарядів і засобів їх доставки.

США, Росія, Велика Британія і Франція поступово скорочують свої ядерні арсенали, однак жодна із сторін не відмовилася від нього і не збирається цього робити у видимому майбутньому.

ΗΑΤΟ і після завершення «холодної війни» продовжує розглядати ядерну складову НАТО як базис гарантій безпеки, які надає Альянс. Відповідно до Стратегічної концепції НАТО від 1999 року, ядерна зброя демонструє, що «будь-яка агресія не є раціональним способом дій. Головна гарантія безпеки союзників надається стратегічними ядерними силами Альянсу, особливо американськими; незалежні ядерні сили Великої Британії та Франції, які самостійно відіграють роль стримуючого фактора, сприяють зміцненню загальної безпеки членів організації». За словами колишнього Генерального секретаря НАТО Дж. Робертсона, «скільки існуватиме ядерна зброя у світі, стільки буде місце для ядерної позиції НАТО».

Потенційними загрозами для Європи в ядерній сфері нині найчастіше називаються ядерний тероризм, а також значні арсенали російської стратегічної і тактичної ядерної зброї. Арсенали російської тактичної ядерної зброї розташовані переважно у Західній частині Росії. Росія відмовляється вести переговори з приводу обмеження цих озброєнь до тих пір, доки НАТО не виведе свої ядерні сили з Європи та доки Росія не отримає прямих гарантій нерозміщення ядерної зброї на території нових членів НАТО. Досі НАТО підтвердив лише в Основоположному Акті Росія-НАТО, що «не має намірів, планів та причин розміщення ядерної зброї на території нових членів... як через створення нових місць розташування ядерної зброї, так і через пристосування старих»^[5]. Однак, це твердження не виключає можливості, що такі плани можуть виникнути у зв'язку зі зміною стратегічної ситуації в Європі. США зацікавлені в обмеженні насамперед стратегічних арсеналів, здатних досягнути території США, тоді як арсенали тактичної ядерної зброї викликають менше занепокоєння у США і більш серйозне — у європейських членів НАТО. Збільшення терористичної загрози з використанням зброї масового знищення зміцнює солідарність європейців з Америкою, оскільки з членів НАТО лише США мають адекватні цим загрозам можливості.

1.6. Що таке євроатлантична інтеграція?

Під євроатлантичною інтеграцією розуміють розвиток зв'язків між державами Європи і Північної Америки у сфері безпеки, політики, економіки тощо.

Основним механізмом євроатлантичної інтеграції є Організація Північноатлантичного договору (НАТО, або англійською — North Atlantic Treaty Organisation), яка забезпечує спільну оборону та взаємодію у галузі безпеки, політики й економіки більшості країн Європи, США та Канади. НАТО є військово-політичним союзом. Його метою діяльності є насамперед протидія загрозам спільній безпеці і обороні держав-членів, взаємні зобов'язання сторін щодо протидії зовнішнім загрозам.

Ще одна організація, що об'єднує держави євроатлантичного регіону,— це Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), створена під назвою Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) в 1975 році в результаті підписання державами Європи і Північної Америки Гельсінського заключного акту, який визначив принципи міжнародних відносин. Нині ОБСЄ об'єднує 55 держав Європи, Азії і Північної Америки. Цілями ОБСЄ є насамперед попередження конфліктів, управління кризами і постконфліктне відновлення, а також дотримання прав людини, біженців, контроль за озброєннями, економічний розвиток, політичні реформи і проблеми довкілля.

Основним здобутком ОБСЄ стала координація цією організацією ухвалення Договору про скорочення звичайних збройних сил у Європі в 1990 році, який встановив кількісні обмеження для країн Європи на головні види звичайних озброєнь. ОБСЄ намагалася здійснювати посередництво або моніторинг у конфліктних зонах на територіях нових незалежних держав СНД — у Придністров'ї, Абхазії, Нагірному Карабаху й Чечні. Однак, з огляду на обмежені засоби цієї організації, результати діяльності ОБСЄ є досить скромними. ОБСЄ так і не змогла врегулювати проблеми в Косові, де організація була залучена перед проведенням акції НАТО в 1999 році.

На відміну від ОБСЄ, НАТО є міжнародним військово-політичним союзом, метою якого проголошено колективний захист його країн-членів.

Досить довгий час євроатлантична інтеграція перебувала поза фокусом уваги суспільств по обидва боки Атлантичного океану. До Першої світової війни та між світовими війнами Америка фактично самоізолювалася, дотримуючись відомої «доктрини Монро», відповідно до якої США мала не втручатися у справи Європи, а європейські держави — у справи Американського континенту.

Вчені і преса активно відреагували на євроатлантичну інтеграцію вже як на факт, тобто після виникнення американо-британського союзу в 1941 р. та утворення НАТО в 1949 р.

Важливим моментом у формуванні ідеологічних засад майбутньої євроатлантичної інтеграції стала так звана Атлантична Хартія від 12 серпня 1941 року, підписана керівниками США і Великої Британії. Ця хартія проголошувала принципи, які ці держави обіцяли застосовувати в майбутньому — відмову від територіальних претензій, повагу до права всіх народів обирати собі форму правління, рівний доступ країн до торгівлі і сировинних джерел, співробітництво між країнами в економічній сфері, проголошення наміру створити широку і всезагальну систему безпеки тощо^[6]. Атлантична Хартія стосувалася загальних принципів політики всіх держав, а не лише держав Євроатлантичного регіону. Однак ця Декларація продемонструвала високий рівень солідарності між США і однією з європейських держав — Великою Британією. Подальша спільна участь у війні проти Німеччини та визволення держав Європи від домінування Німеччини посилили цю солідарність.

Свого піку євроатлантична солідарність досягла під час протистояння демократичних держав Західної Європи, США і Канади з СРСР та очолюваним ним блоком країн Варшавського договору.

Підходи до визначення природи євроатлантичної інтеграції можна розділити на два типи. Представники одного (ідеологічного або цивілізаційного) підходу наголошують на першочерговому значенні ідеологічної та цивілізаційної єдності для існування євроатлантичної єдності.

Ідеологічний підхід наголошує на ірраціональній природі євроатлантичних зв'язків, пов'язаній із спільною демократичною ідеологією, відданістю держав євроатлантичного простору ідеям прав людини, приватної власності та вільного підприємництва. Окремі прихильники цієї теорії іноді наголошують на спільному культурному корінні європейських та північноамериканських народів^[7], а подекуди — й на спільному походженні чи подібності домінуючих расових ознак обох спільнот. Деякі російські дослідники характеризують НАТО як «військовий блок на базі англосаксонської і романо-германської культурно-цивілізаційної ідентичності». Під впливом цих теорій перебувають визначення трансатлантичного зв'язку як наслідка об'єднання «групи країн зі спільним розумінням цивілізації»^[8].

Союз між Північною Америкою і Європою розглядається як засіб «захисту демократії, особистої свободи і верховенства закону»^title="">[9]. Колишній Генеральний секретар НАТО Дж. Робертсон заявив, що союз між Європою і США є «союзом націй, що мислять подібним чином»^[10]. Міністерство закордонних справ Німеччини у своєму звіті стверджувало, що «Європа і Північна Америка об'єднані спільною культурною і інтелектуальною історією, об'єднані одним культурним простором. Вони мають аналогічне розуміння представницької демократії, прав людини, верховенства закону і ринкової економіки та мають громадянські суспільства зі схожою структурою»^[11].

У Вашингтонському договорі від 4 квітня 1949 р. міститься твердження, що договірні сторони «рішучі у справі захисту свободи, спільного спадку і цивілізації своїх народів, заснованих на принципах демократії, індивідуальної свободи і верховенства закону»^[12].

Визначний теоретик особливого ідеологічного, культурного та світоглядного зв'язку між Європою і Північною Америкою Самуель Хантінгтон у своїй праці «Зіткнення цивілізацій» стверджує, що світ розділено на 7—10 угруповань держав, об'єднаних спільною цивілізацією, тобто набором культурних і світоглядних імперативів. Згідно з Хантінгтоном, тертя, сутички між цими цивілізаціями є природними. В якості однієї з цивілізацій Хантінгтон виокремлює західну цивілізацію, яка охоплює більшість країн євроатлантичного простору, а також Австралію і Нову Зеландію. У Європі, з точки зору С. Хантінгтона, крім західної цивілізації, присутня ще слов'янсько-православна цивілізація. Україні концепція Хантінгтона відводить становище на межі західної і слов'янсько-православної цивілізації^[13].

Слід наголосити, що розподіл на цивілізації, запропонований Хантінгтоном, не дає відповіді на важливі запитання щодо долі окремих слов'янських та православних країн. Насамперед це стосується того факту, що така православна країна, як Греція, є давнім членом західних інституцій — НАТО з 1952 р. і ЄЕС з 1981 р. Також членами НАТО з 2004 року є Болгарія і Румунія, де переважає православ'я. Ці країни також мають намір приєднатися до ЄС у 2007 р. Крім того, намір приєднатися до НАТО і ЄС оголосили Македонія і Грузія, де теж переважає православне населення.

З огляду на ці факти (занадто велику кількість «винятків») теорію Хантінгтона слід розцінювати всього лише як спробу західного професора систематизувати обмежене, доступне для нього коло даних, після того як попередні знання і уявлення американців та західних європейців про східну частину Європи виявилися неповними.

Представники функціонального або інструментального підходу наголошують на першорядному значенні спільності інтересів держав Європи і Північної Америки як базису євроатлантичної інтеграції. Євроатлантична єдність досягається через розподіл відповідальності і функцій у реалізації спільних інтересів.

Функціональний підхід до євроатлантичного зв'язку не заперечує існування особливих цивілізаційних, культурних та ідеологічних зв'язків між країнами Європи і Північної Америки, однак наголошує, що причини міцності трансатлантичного партнерства полягають у спільності інтересів сторін, тобто в обопільній вигоді євроатлантичних зв'язків для країн Європи та Північної Америки.

Російські дослідники, які визначають зміст євроатлантичної інтеграції з точки зору інструментального підходу, акцентують увагу саме на практичній вигідності НАТО. Найчастіше російські дослідники визначають НАТО як «механізм колективної безпеки», деякі — як «загороджувальний загін золотого мільярду», «трансатлантичну зовнішньополітичну оболонку США», «квінтесенцію геополітики „Великого моря“, спрямованої проти геополітики „Великого суходолу“» тощо.

Під час «холодної війни» головною метою співробітництва між США і країнами Західної Європи проголошувався захист країн Заходу від можливої агресії з боку СРСР та його сателітів. Принципами такого захисту для держав Заходу були:

• стратегія «стримування», зміст якої полягав у тому, щоб довести СРСР, що вартість можливої війни для СРСР значно перевищить можливі здобутки, які вдасться отримати в її результаті;

• оборона, зміст якої полягав у тому, щоб мати можливість перемогти у війні в разі, якщо вона усе ж відбудеться. Розташування збройних сил, озброєнь та командних пунктів було змодельовано під час «холодної війни» таким чином, щоб напад на одного з союзників не міг відбутися без нападу на всіх;

• солідарність, як розуміння сторонами союзу важливості вироблення спільної позиції у справі протидії СРСР та необхідності уникнення шкідливих міждержавних конфліктів всередині НАТО, що руйнували держави Європи в минулому;

• рівність у справі розподілу відповідальності та ризиків між членами Альянсу.

Сенс рівномірного розподілу ризиків і відповідальності між європейськими і північноамериканськими союзниками по НАТО полягав у тому, що Сполучені Штати в рамках договору НАТО надавали гарантії європейським членам НАТО згідно зі Статтею 5 Північноатлантичного договору. США забезпечували ці гарантії ядерним потенціалом, співмірним з ядерним потенціалом СРСР, розташуванням своїх збройних сил, у тому числі ядерних, на території своїх європейських союзників, наявністю потужних звичайних збройних сил у самих США та на воєнних базах в інших частинах світу, а також наявністю засобів їх доставки, що уможливлювало швидке транспортування американських військ до Європи в разі необхідності.

Для держав Європи такий розподіл означав зобов'язання робити посильний внесок у власну оборону, утримуючи значні збройні сили, призначені для оборони своєї території та допомоги союзникам, координувати свою оборонну політику з партнерами по НАТО, а також надавати свою територію для розміщення військових баз НАТО.

Згідно з точкою зору деяких американських дослідників, відносини між США і їхніми європейськими союзниками мають базуватися на чіткому розподілі функцій: США гарантують безпеку євроатлантичного регіону, а європейські члени НАТО мають за це платити. Політична практика засвідчує, що такий підхід частково вже реалізується. Так, зокрема, 85% коштів на відновлення Косова виділили європейські країни, у той час як проведення військової операції в Косові у 1999 р. більш ніж на 70% забезпечувалося силами США.

Водночас точка зору, відповідно до якої США встановлюють клімат безпеки, а Європа фінансує таке встановлення, зустрічає закономірну протидію з боку європейців, які заявляють, що ідея глобального розподілу праці, яка час від часу виникає у Вашингтоні — США воюють, ООН годує, ЄС платить — не відповідає європейським інтересам.

1.7. Коли розвалиться НАТО?

Діалог 26 країн з таких важливих питань, як безпека, дуже важко вести без конфліктів і суперечностей. У НАТО, як і в кожної організації, теж є свої проблеми.

Одна з них — нерівномірність оборонних зусиль та розподілу відповідальності між союзниками у сфері безпеки, яка дедалі зростає. На підтримку цієї позиції наводяться факти, що на початку XXI століття США забезпечують удвічі більше оборонних витрат, аніж усі європейські члени НАТО разом. Наводяться дані, згідно з якими між 1990 і 2005 роками частка оборонного бюджету європейських членів НАТО знизилася з 3 до 2,1% від ВВП, тоді як у США відповідні показники для цих років становили 5,3 і 3,6%. Нині оборонні витрати США становлять близько 40% від світових витрат, причому США витрачають на оборонні дослідження в середньому уп'ятеро більше, ніж європейські члени НАТО разом. Крім того, у структурах військових бюджетів європейських членів НАТО існують деформації в бік основного фінансування утримання персоналу, у той час як США більше інвестують в переозброєння. У західноєвропейських членів НАТО на початку XXI століття в середньому 68—70% витрат іде на утримання персоналу, і лише 5—20% на нове озброєння та устаткування (у США відповідно 38—40% і 25—26%). Вперше значний відрив Америки у військових технологіях було наявно засвідчено під час операції проти Югославії у 1999 р. Тоді 80% ударів високоточними боєприпасами, 85% нічних бойових вильотів літаків, 95% ударів крилатими ракетами було нанесено силами США, а європейські союзники заледве знайшли у своїх чисельних арміях 50 тисяч вояків, яких можна було направити для миротворчої місії. Усі європейські члени НАТО мають лише 10% від можливостей США у питаннях доставки і підтримання військ за межами зони відповідальності НАТО. Як наголошують деякі американські дослідники, європейські члени НАТО, скориставшись ядерними гарантіями США, мінімізували військове навантаження на свої бюджети, таким чином самоусунувшись від гарантування власної безпеки. Це, на думку цих вчених, дало можливість країнам Західної Європи досягнути відносного економічного процвітання, за умов менш конкурентоздатної економіки, аніж економіка США.

Річ у тім, що в Європі збережено армії часів «холодної війни», базовані на принципах територіальної оборони. З точки зору США ці армії застарілі і невиправдано дорогі через свою значну чисельність. Такі армії нездатні виконувати «нові місії» поза межами договірної зони відповідальності НАТО. Саме операції такого роду було проведено, починаючи з середини 1990-х рр., у Боснії і Герцеговині, Косові, Македонії, Афганістані та Іраку.

Дехто у зв'язку з цим починає стверджувати, що НАТО для США може втратити інтерес, а подальший розвиток процесу технологічного відриву США у сфері оборони може змусити Сполучені Штати переорієнтуватися на використання двосторонніх союзів, замість багатостороннього союзу НАТО.

Однак насправді все відбувається навпаки — США є одним з головних прихильників розширення і зміцнення НАТО.

У НАТО регулярно виникають суперечності й дискусії. Однак досі вони не мали рівня, здатного загрожувати дієздатності Альянсу. Найгостріший такий випадок трапився 2003 року. Під час опонування Франції і Німеччини війні США і Великої Британії проти Іраку в 2003 р. Франція виступила проти надання превентивної збройної допомоги НАТО Туреччині. Однак, рішення про таку допомогу НАТО провела в обхід Політичного комітету НАТО, через Військовий комітет, членом якого Франція не є.

Суперечності навколо Іраку, з одного боку, між США, Великою Британією і Польщею та провідними європейськими державами Німеччиною і Францією — з іншого, навіть запустили тему кризи трансатлантичних зв'язків.

Єдність НАТО було поставлено під сумнів єдиний раз в історії — під час президентства у Франції генерала Шарля де Голля. Де Голль протестував проти надмірного, на його думку, впливу в НАТО США і Великої Британії. 1958 року він запропонував створення тристороннього Директорату НАТО за участі Франції, США і Великої Британії. Не добившись своєї цілі, яка, як заявляли США, могла розколоти інших європейських союзників, президент де Голль вивів французький Середземноморський флот з-під командування НАТО, заборонив розміщення іноземної ядерної зброї на території Франції, у результаті чого з країни було виведено 200 американських військових літаків, та 1960 року провів випробування французької ядерної бомби. Як результат, 1966 року Франція вийшла з військової структури НАТО, однак залишилася в межах політичної структури. 1967 року штаб-квартира НАТО була переведена з Парижа в Брюссель. По суті, демарш Франції був спробою відновити амбітне становище Франції після невдач Другої світової війни, а також намаганням зменшити радянську ядерну загрозу для Франції в умовах, коли її від військ СРСР відокремлювала Західна Німеччина і країни Бенілюксу (тобто Бельгія, Нідерланди і Люксембург). Слід наголосити, під час основних подій «холодної війни» Франція послідовно брала сторону НАТО. 1993 року країна почала повертатися до участі в спільному військовому командуванні.

Для зміцнення НАТО є бажання обох сторін Атлантики — і Європи (особливо Центрально-Східної), і США. Тому сьогодні треба мати велику фантазію, щоб вгледіти перспективу розпаду НАТО хоча б у середньостроковій перспективі (10—15 років).

1.8. Наслідки розширення НАТО

Завдяки розширенню НАТО в Європі було ліквідовано лінії розподілу, які залишилися після «холодної війни», суттєво зменшено географічні розміри «сірої зони» — території, на яку не поширюються гарантії безпеки НАТО або Росії.

Процес розширення НАТО в 1999—2004 рр. забезпечив наступні наслідки для регіону: зменшення зони «вакууму безпеки»; зняття з порядку денного територіальних суперечностей між державами ЦСЄ; зменшення тиску з боку Росії на країни СНД; прискорення вступу нових членів НАТО до ЄС; прискорення економічних реформ у країнах ЦСЄ завдяки впливові політичної передбачуваності на інвестиційну привабливість цих країн, а також завдяки поширенню економічної культури, властивої для старих членів НАТО; закріплення демократичного політичного процесу в нових членах НАТО.

Жодна з нових держав-членів НАТО не в змозі самостійно гарантувати рівень безпеки, який дає співробітництво в межах НАТО. Вступ до НАТО справив позитивний вплив на інвестиційний клімат у нових членах, що прямо коригується із зміною рівня безпеки; позитивно вплинув на розмір прямих іноземних інвестицій в економіки нових членів; на збільшення інвестиційної привабливості ВПК окремих країн; на перехід країн-членів НАТО в очах інвесторів з категорії «постсоціалістичних» чи «пострадянських» держав до категорії держав євроатлантичної спільноти; вплинув на збільшення конкурентноздатності економік держав ЦСЄ через приєднання до нових коопераційних зв'язків та зменшення рівня корупції в державному апараті, зумовленого впливом зобов'язальних нормативів вступу до НАТО.

Перспектива майбутнього членства чинила конструктивний вплив на зменшення конфліктності між самими потенційними членами НАТО, а також між ними та іншими державами.

Офіційні вимоги Альянсу до країн-претендентів зафіксовані в Плані отримання членства в НАТО, затвердженому на Вашингтонському самміті в 1999 р.

Від країн-претендентів на вступ до НАТО очікується, що вони, зокрема, будуть:

• вирішувати міжнародні суперечки за допомогою мирних засобів;

• ...вирішувати міжетнічні суперечності або зовнішні територіальні суперечки, включно з вимогами відокремлення територій або міжнародними юридичними суперечками за допомогою мирних засобів відповідно до принципів ОБСЄ та із забезпеченням добросусідських відносин;

• ...утримуватися від погрози або використання сили в будь-який спосіб, що не відповідає цілям ООН;

• робити внесок у розвиток мирних і дружніх міжнародних відносин через посилення їхніх вільних інституцій та через підтримку стабільності і процвітання;

• продовжувати надавати повну підтримку і бути залученим до Ради Євроатлантичного партнерства та програми «Партнерство заради миру...»^[14].

Важливим був вплив НАТО на політику нових членів щодо їхніх сусідів. Так, зокрема, НАТО домоглася зняттю суперечностей між Угорщиною і Румунією в результаті підписання міждержавного Договору від вересня 1996 р., який врегулював становище угорської національної меншини в Румунії та підтвердив визнання Угорщиною кордонів Румунії.

Одночасний вступ до НАТО в 1952 р. Греції і Туреччини ініціював початок послаблення напруженості між цими країнами, що мали досвід численних воєнних конфліктів з часу приходу тюрків до Малої Азії, і які досі суперечливо підходять до врегулювання ситуації на Кіпрі. У межах НАТО грецькі й турецькі збройні сили не лише повідомляють сторони про проведення військових навчань, але й здійснюють обмін студентами військових навчальних закладів, що в міжнародній практиці розглядається як ознака досить високої міри довіри між державами. НАТО надає підтримку насамперед мирному вирішенню міжнародних конфліктів за участю своїх потенційних членів, що позитивно впливає на міжнародну ситуацію.

Попереднє рішення у владних колах країн Заходу про необхідність якомога більшого нового раунду розширення НАТО було ухвалено в 1994 р., а наприкінці 1996 р. це рішення стало остаточним, хоча політична дискусія з цього приводу тривала ще значний час.

Важливий вплив мала перспектива приєднання Болгарії до НАТО, як також і до ЄС, у питанні відносин Болгарії з Македонією. Македонську мову в Болгарії вважають західноболгарським діалектом, а самих македонців часто називають західними болгарами. Отримання незалежності Македонії внаслідок розпаду Югославії створювало для Болгарії можливість впливати на цю невелику країну, що мала значні міжнародні проблеми (зокрема, Греція, ООН та країни НАТО, за винятком Туреччини, не визнають її конституційної назви Республіка Македонія та офіційно іменують Колишня Югославська Республіка Македонія). Однак, як відзначають західні дослідники, щодо Македонії «Болгарія не розігрувала жодної націоналістичної карти», а «міжетнічні відносини в самій Болгарії є, ймовірно, найбільш стабільними у регіоні»^[15]. У Болгарії етнічні турки є найбільшою етнічно меншиною і становлять близько 11% населення. Відносини болгар і турків з часу появи останніх на Балканах у XIV столітті характеризувалися постійною ворожнечею і збройними конфліктами. У разі, якби Болгарія відновила практику порушення етнічних прав турків, як це мало місце в 1986 р., Туреччина змогла б створити перешкоди вступові Болгарії до НАТО. Повага до прав цієї етнічної меншини, зокрема включення її представників до урядів Болгарії починаючи з 1994 р., створила сприятливі умови для співпраці Туреччини з Болгарією з метою прискорити вступ останньої до НАТО.

Прагнення Латвії та Естонії приєднатися до НАТО змусило ці країни дотримуватися міжнародних норм у справі захисту прав негромадян. З початку 1990-х рр. і до вступу Латвії та Естонії до НАТО в цьому питанні було досягнуто прогресу, який полягав у наданні громадянства значній частині представників етнічних меншин у цих країнах та в наданні негромадянам основних прав для участі в суспільному та економічному житті, крім права обирати та бути обраним. Контроль за захистом прав негромадян та умовами натуралізації представників етнічних меншин в Латвії та Естонії здійснювали не лише європейські організації, відповідальні за права людини, але й НАТО. Врегулювання правового статусу представників етнічних меншин у цих країнах призвело до того, що з кінця 1990-х рр. еміграція з Латвії та Естонії представників російської етнічної меншини практично припинилася.

Таким чином, важлива цінність для НАТО 10 країн Центрально-Східної Європи, що вступили до Альянсу в 1999—2004 роках,— це їхнє розташування, яке дозволяє контролювати східну частину континенту, ключові порти та комунікації регіону.

Поширення гарантій НАТО на ці країни розширило зону геополітичної визначеності в Східній Європі і, навпаки, зменшило зону «вакууму безпеки» та ризик зіткнення між великими державами. Адже абсолютна більшість збройних конфліктів часів «холодної війни» відбувалася саме на території країн, що належали до «третього світу», тобто до тих країн, чия геополітична орієнтація, вибір між орієнтацією на Захід і на СРСР, був змінною величиною.

1.9. Що означає вступ до НАТО?

Вступ нових членів до Альянсу передбачає поширення на країну-члена Вашингтонського договору, зокрема 5-ї його статті, яка стверджує, що будь-який напад на членів НАТО у Європі чи Північній Америці розглядається як «напад на всіх», і кожна з держав-членів зобов'язалася надавати допомогу союзникам. Цей договір поширюється на території всіх держав, що його підписали, а також на острови та на кораблі і літальні апарати усіх учасників Договору в Атлантичному океані на північ від тропіка Рака (23°07' північної широти), а також у випадку нападу на війська будь-якого союзника НАТО в Європі.

Таким чином, вступ до НАТО надає новому членові однозначні гарантії безпеки з боку найпотужнішого військово-політичного альянсу.

Саме тому до НАТО вишикувалася черга з охочих вступити країн.

Водночас новий член бере на себе і зобов'язання, серед яких головні — надавати підтримку союзникам у разі нападу на них, а також вдосконалювати свій оборонний потенціал, забезпечувати можливості взаємодії з союзниками. Вступ до НАТО відбувається у відповідності із статтею 10 Вашингтонського договору від 1949 року, в якій проголошується, що кожна європейська держава, яка здатна втілювати в життя принципи цього договору та сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні, може бути запрошена до приєднання до договору: «Сторони можуть за одностайної згоди запросити будь-яку іншу європейську державу, здатну розвивати принципи цього Договору і робити свій внесок в зміцнення безпеки Північноатлантичного регіону, приєднатись до цього Договору».

Вступові до НАТО, відповідно до рішення Вашингтонського самміту 1999 року, передує виконання державою-членом Плану отримання членства та Інтенсифікованого діалогу щодо членства. У межах даних планів сама держава-претендент обирає ті напрями у політиці, галузі безпеки та економіці, успіхів у яких має намір досягнути, аби довести, що її вступ до НАТО буде корисним для міжнародної безпеки. НАТО надає цьому консультативну підтримку та спостерігає за виконанням добровільно взятих зобов'язань. Із базових завдань Плану отримання членства близько 80% становлять завдання, пов'язані з демократією, розвитком ринкової економіки, забезпеченням прав меншин тощо, а суто військові питання перебувають у явній меншості.

Головною складовою процесу євроатлантичної інтеграції в 1990-х—2000-х рр. стало включення до НАТО колишніх держав Варшавського договору та республік СРСР. Цей факт докорінним чином змінив геополітичну карту Європи.

1.10. Скільки коштує розширення НАТО?

Напередодні прийняття рішення про вступ до НАТО Польщі, Чехії та Угорщини три авторитетні установи у США провели попередні оцінки загальної вартості цього процесу (див. табл. 1).

Лише реальність життя припинила жонглювання політиків та журналістів багатомільярдними сумами на розширення НАТО. У реальності процес приєднання до НАТО виявився значно дешевшим як для нових, так і для старих членів. Річ у тім, що дослідження проводилися для різних варіантів — рівнів загроз, із оцінюванням кроків, необхідних для адекватної військової відповіді на ці загрози. Відмінності між прогнозами пояснюються тим, як дослідники розуміли «адекватну» відповідь. Ці сценарії передбачали підготовку, оснащення і перекидання на територію нових членів НАТО значних військових контингентів. Однак насправді цього не відбулося.

Час довів хибність астрономічних оцінок вартості вступу до НАТО нових членів для бюджетів старих членів. На практиці прямі витрати на вступ до НАТО країн-членів не набагато відрізнялися від їхніх внесків до спільного бюджету Альянсу, який іде на утримання керівних органів НАТО. Так, приміром, така країна, як Польща, платить до спільного бюджету близько 40 мільйонів доларів на рік, а Латвія — лише близько 3 мільйонів доларів на рік.

Навіть можна сказати, що загальна вартість розширення становила близько нуля, оскільки так чи інакше, в межах НАТО чи поза ним держави змушені були б провадити модернізацію своїх збройних сил.

Нині держави Центральної і Східної Європи інтегруються до НАТО без жодної видимої шкоди для своїх економік.

Трансатлантичні зв'язки в галузі економіки мають значну самостійну цінність. США і Західна Європа є двома з трьох головних полюсів економічної могутності у світі (третім є Східна Азія). Тісна взаємодія між європейською та американською економіками підвищує їхню конкурентноздатність та ефективність через оптимальний розподіл праці та переміщення капіталів і ресурсів.

Рівень економічного співробітництва США і ЄС є безпрецедентним у порівнянні з рівнем співпраці з будь-яким іншим регіоном чи країною світу. Взаємна торгівля щороку перевищує суму в 2, 5 трильйони доларів. США є найбільшим інвестором для ЄС, а ЄС — для США. Американські інвестиції в економіку самих лише Нідерландів удвічі перевищують інвестиції США в економіку Мексики та в економіку Китаю. Інвестиції країн ЄС до одного лише штату Техас за обсягами перевищують усі інвестиції США до економіки Японії.

Тому розширення НАТО впливає на економічне становище держав-членів НАТО, які потрапили до ЄС завдяки цьому розширенню. Вільне переміщення в Євросоюзі товарів, послуг, капіталів та робочої сили, разом із стимулюючим ефектом для загальноєвропейської економіки єдиної валюти, оптимізують економічні зв'язки та розподіл праці в межах ЄС і таким чином підвищують конкурентноздатність економік нових членів НАТО.

Розширення НАТО, яке прискорило процес розширення ЄС на 10 нових членів у 2004 році, а також приєднання до ЄС ще двох країн (Румунії і Болгарії) у 2007 році, збільшує обсяг внутрішнього ринку ЄС. Крім того, нові держави-члени ЄС і НАТО отримали економічну вигоду в результаті програм фінансування розширення ЄС. Так, зокрема, ЄС здійснив фінансування на 40,5 млрд. євро на програми розширення на 10 нових членів з 2004 по 2006 рр. Крім того, ключові поставки військової техніки до нових членів НАТО здійснюються за пільговими цінами, а частину озброєнь країна отримує задарма. Так, у квітні 2003 року Польща і США підписали контракт на закупівлю Польщею 48 військових літаків F-16 на суму в 3, 5 мільярди доларів США. За умовами угоди США інвестують в оборонну промисловість Польщі 12 мільярдів доларів США. Ця угода стала найкрупнішим військовим контрактом, укладеним країною колишнього Варшавського договору від закінчення «холодної війни» і до 2003 року. Нові члени НАТО Польща і Чехія ухвалили закони, якими зобов'язали іноземні компанії, які продають цим країнам військову техніку та матеріали, здійснювати інвестиції в економіки цих держав на суму, в 3,5 рази більшу від вартості закупленого.

Негативний вплив розширення НАТО на економіки держав-претендентів на членство обмежувався певним зростанням їхніх оборонних бюджетів. Однак, суто економічні вигоди від розширення НАТО, насамперед у формі зростання фінансової стабільності та збільшенні прямих іноземних інвестицій, перевищили економічні витрати, пов'язані із розширенням.

Тому розширення НАТО, що відбувалося без передислокації значних сил на територію нових союзників, виявилося відносно маловитратним процесом.

1.11. Що означає Євроатлантична інтеграція для економіки?

Країна несе оборонні витрати незалежно від того, чи є вона членом НАТО, прагне ним стати, чи ні. Спільна оборона характерна тим, що країни-учасниці мають низку економічних переваг перед країнами, які забезпечують свою оборону самостійно:

• спільна оборона створює сприятливе середовище безпеки на кордонах з країнами-союзниками, що дозволяє заощаджувати кошти на відмові від принципу «кругової оборони». Навіть з теоретичного боку цілком очевидно, що одній державі набагато важче гарантувати свою безпеку, ніж перебуваючи в такому колективному органі, як НАТО;

• спільна оборона дозволяє заощаджувати, особливо невеликим країнам, на військовій спеціалізації, підтримуючи лише ті види озброєнь, які союзниками визнано доцільними виходячи із стратегії спільної оборони;

• спільна оборона дозволяє отримувати високий рівень безпеки за умов порівняно незначних витрат.

Приміром, Люксембург, країна з населенням у 460 тисяч чоловік, у разі самостійного забезпечення власної оборони ніколи б не досягла рівня безпеки, який вона має в НАТО. Це стосується навіть тієї гіпотетичної ситуації, якби ця країна витрачала на оборону весь свій бюджет. Люксембург витрачає на оборону лише 0,9% свого ВВП, маючи всі гарантії безпеки, які надає НАТО, включно з ядерними. Це стосується усіх членів НАТО, які отримують кращі гарантії безпеки, аніж ті, що вони могли б забезпечити самостійно.

Європейські члени НАТО в 1980—1984 рр. витрачали на оборону 3,5% ВВП, у 1985—89 — 3,2%, у 1990—1994 — 2,6%, у 1995— 1999 — 2,2%, у 2000—2006 рр.— 1,9%. Нейтральні країни Європи, такі як Швеція, Фінляндія, Швейцарія, витрачали в цей час на оборону приблизно таку ж частку свого ВВП. Що стосується позаблокових країн в менш безпечних регіонах, аніж Європа (зокрема, в Азії), то оборонні витрати в цих країнах значно перевищують аналогічні витрати членів НАТО.

Однак, нові члени НАТО мусять витрачати на пристосування збройних сил та воєнної інфраструктури нових членів до стандартів НАТО. Вартість витрат Угорщини на досягнення цілей НАТО та виконання Ініціативи з оборонних можливостей становила по 120 мільйонів доларів щорічно протягом шести років. Це досить значна сума, проте вона вкладалася в оборонний бюджет країни і становила лише близько його третини. За цю суму, тобто за вартість 4 військових літаків, Угорщина отримала надійні гарантії безпеки, підтримані усіма союзниками, які разом мають більше 4000 військових літаків.

Слід відзначити, що витрати на приєднання до НАТО не просто зміцнюють національну оборону, а, як правило, збільшують ВВП країни. Міністерство оборони Болгарії підрахувало, що збільшення в результаті євроатлантичної інтеграції в її країні інвестицій в оборону на 0,1% від ВВП має наслідком економічне зростання на 0,15—0,2%, внаслідок зміцнення оборонної індустрії країни. Такі вкладення підвищують інвестиційну привабливість підприємств оборонного комплексу і ставлять їх у кращі довгострокові конкурентні позиції на міжнародному ринку.

До недоліків колективної оборони належить зобов'язання виступати на підтримку союзників. Однак, коли оборонний союз є найпотужнішим у світі, як НАТО, необхідність для його членів виступати на підтримку союзників з'являється значно рідше, аніж необхідність виступати на захист власних інтересів у разі самостійного забезпечення оборони.

Як уже незаперечно доведено практикою, членство в НАТО серйозно впливає на поведінку іноземних інвесторів.

Річ у тім, що існує прямий зв'язок між станом зовнішньої безпеки і економікою. Той факт, що найвпливовіший Альянс світу стає гарантом непорушності кордонів, територіальної цілісності і суверенітету країни, прямо впливає на економічну стабільність та інвестиційну привабливість.

Особливо значне збільшення рівня прямих зовнішніх інвестицій відзначалося в економіку країн Східної Європи до НАТО (див. діаграму 1).

В економіку Польщі в 1997 році (час оголошення рішення про вступ до НАТО) було вкладено $2,7 мільярдів прямих іноземних інвестицій, у 1998 — $5 млрд., у 1999 (рік вступу до НАТО) — вже $8 млрд. Чехія та Угорщина демонструють ще більш вражаючі цифри — в Чехії в 1997 р.— $4 млрд., в 1998 — $9,8 млрд., у 1999 р.— $12,8 млрд.; в Угорщині — в 1997 р.— $6,2 млрд., у 1998 р.— $10,2, у 1999 р.— $14,5 млрд.

У Словенії наступного року після оголошення рішення про вступ до НАТО прямі інвестиції зросли з 3,6 млрд. євро у 2002 р. до 5,1 млрд. євро в 2003 р. У Румунії в рік вступу до НАТО (2004) прямі іноземні інвестиції збільшилися на 141% у порівнянні з попереднім роком.

Союз підприємців Болгарії вирахував, що результатом вступу до НАТО для економіки країни стали «покращення динаміки в промисловості, зв'язаній з обороною та іншими витратами на інфраструктуру, оскільки національна система безпеки міцно зв'язана з цивільною інфраструктурою країни, такою як дороги, залізниці, комунікація, енергетика», що збільшило ВВП країни на 0,3—0,4 %. Вступ до НАТО позитивно вплинув на такі галузі болгарської економіки, як телекомунікація (у зв'язку з інвестиціями у зв'язок), туризм (у зв'язку з покращенням рівня безпеки країни та покращенням доріг і зв'язку). Водночас зростання прямих інвестицій в економіку країн залежить не тільки від вступу країни до НАТО, але від складнішого набору причин, серед яких початок переговорів з ЄС, масштабна реструктуризація економіки тощо.

Вступ до НАТО означає нові можливості для конкурентноздатних оборонних виробництв. Від розвалу Варшавського блоку потерпіли невисокотехнологічні оборонні комплекси (деякі підприємства у Словаччині, Болгарії тощо). Проте підприємства у цих країнах вже ніколи не отримали б таких замовлень, як за часів «холодної війни», незалежно від того, вступали б ці країни до НАТО чи ні. Натомість від вступу до НАТО виграли високотехнологічні оборонні комплекси (насамперед у Польщі і в Чехії), які досить швидко пристосовувалися до змін. Так, у 1997 році Польща продала зброї лише на $20 млн., а у 2001 — вже на $93 млн., Чехія у 1997 р. продала зброї на $28 млн., а у 2001 — на $95 млн.

Окремий економічний ефект має зміна іміджу країни внаслідок вступу до НАТО. Більшість постсоціалістичних країн інвестори та туристи на заході розглядають як «посткомуністичні», нестабільні. Зокрема Румунію і Болгарію традиційно відносили до регіону Балкан, що асоціюється з міжетнічними війнами, міждержавною напруженістю, тероризмом, криміналом, корупцією тощо. Приєднання до НАТО істотно вплинуло на зміну такого іміджу, внаслідок визначеності з цивілізаційною належністю країни, наданим НАТО рівнем безпеки та вимогами НАТО до внутрішньої політики нових країн-членів. Також чіткі правила ведення бізнесу, що існують у країнах Заходу, у результаті членства в НАТО швидше залучаються в практику ведення бізнесу в нових членах. Це передбачає, зокрема, більш надійні гарантії виконання договорів, передбачуваність законодавства у сфері економіки тощо.

У межах НАТО існує низка структур, відповідальних за розвиток економічного співробітництва між країнами: Економічний Комітет, Комітет з координації європейського авіапростору, Комітет з науки, Комітет з викликів сучасному суспільству, Комітет з інвестицій у програми безпеки, а також спеціальні програми з допомоги менш розвинутим членам НАТО, спрямованим на досягнення необхідного рівня. Усі ці структури допомагають співпраці членів НАТО у сфері оборони та в галузі економічного планування й співробітництва. Крім того, система базових угод НАТО про замовлення передбачає пріоритетні умови для укладання контрактів між країнами-членами НАТО.

Зв'язок у такій чутливій галузі, як національна безпека, сприяє зміцненню пріоритетної співпраці між членами НАТО. Членами НАТО є майже всі країни Західної і Центральної Європи, а також США і Канада (таким чином, в межах НАТО об'єднано шість з восьми країн «Великої вісімки»). Тому взаємодія в межах НАТО для його членів посилює зв'язок з основними економічними центрами світу.

Таким чином, членство в НАТО не є економічно обтяжливим для союзників. Воно забезпечує такий рівень безпеки, якого жодна з держав не могла б досягти самостійно, навіть якби значно більше витрачала на оборону.

1.12. Чому в країнах НАТО панує демократія?

Оборонні союзи демократичних країн істотно впливають на політичну ситуацію в державах-учасницях. Існування гарантій зовнішньої безпеки, як правило, впливає на політичний процес у державі в бік демократизації. І, навпаки, загрожена ситуація зовнішньої безпеки має наслідком згортання демократії в умовах організації протидії зовнішній загрозі. При загостренні зовнішньої загрози влада частіше вдається до надзвичайних заходів. Влада може іноді сама загострювати зовнішні конфлікти задля мобілізації суспільства на свою підтримку та послаблення критики.

Членство в НАТО значно зменшує можливості для таких дій. Держава, що є членом НАТО, надійно захищена. Увесь час перебувати в стані підвищеної готовності до зовнішньої загрози немає потреби. З іншого боку, норми НАТО змушують політичні еліти відмовлятися від зовнішньополітичного авантюризму, зміцнюють міжнародну відповідальність та не дають можливості владі інспірувати зовнішні конфлікти задля вирішення своїх внутрішньополітичних задач.

На політичну ситуацію в державах-членах та претендентах на членство впливають норми НАТО. Норми, яких мають дотримуватися члени НАТО у своїй внутрішній політиці, закладено у преамбулі Вашингтонського договору. Це «демократія, індивідуальні свободи і верховенство закону»^[16]. Згідно зі статтею 10 договору цих же принципів мають дотримуватися й претенденти на вступ до НАТО.

Бажання держав-претендентів на членство в НАТО гарантувати свою безпеку заохочує їх дотримуватися демократичних норм. Держави, що конкурували між собою за право бути запрошеними до НАТО в 1997 і 2002 рр., намагалися максимально виконати необхідні нормативи, щоб уникнути можливості відмови.

Інтерес до питань демократичного розвитку країн-членів Північноатлантичного Альянсу, традиційно зацікавленого насамперед у проблемах безпеки, пояснюється просто.

По-перше, країни НАТО об'єдналися значною мірою на засадах підтримки демократії та прав людини, на противагу тоталітарним державам. Демократія стала однією з головних «візитних карток» держав Заходу. Після зменшення загрози війни в Європі питання демократії виходить на перший план у процесах євроатлантичної інтеграції, оскільки зменшується загроза глобального протистояння, і таким чином зменшується вага військових пріоритетів, які НАТО розраховує отримати в результаті приєднання до нього тих чи інших країн.

Крім того, країна з авторитарним чи тоталітарним політичним режимом не розглядається Північноатлантичним Альянсом як союзник, надійний так само, що й демократичні країни. Адже в демократичних державах зовнішня політика перебуває під впливом громадської думки. У свою чергу, громадська думка не може змінюватися так швидко, як бажання осіб, що керують авторитарними чи тоталітарними режимами. Таким чином, від присутності в Альянсі тоталітарних чи авторитарних держав потерпіла б солідарність країн-членів та надійність НАТО.

Конкретні вимоги до політичної ситуації в країнах-претендентах на членство затверджені в Плані отримання членства в НАТО, прийнятому на Вашингтонському самміті НАТО в 1999 р.

Від країн-претендентів на вступ до НАТО очікується, що вони, зокрема, будуть:

• «демонструвати відданість забезпеченню верховенства закону та людських прав;

• вирішувати міжетнічні суперечності або зовнішні територіальні суперечки, включно з вимогами щодо відокремлення територій або міжнародними юридичними суперечками за допомогою мирних засобів відповідно до принципів ОБСЄ та із забезпеченням добросусідських відносин;

• ...встановити відповідний демократичний і цивільний контроль за їхніми збройними силами;

• утримуватися від погрози або використання сили в будь-який спосіб, що не відповідає цілям ООН;

• ...демонструвати відданість забезпеченню стабільності і процвітанню через економічну свободу, соціальну справедливість та відповідальність у справі охорони навколишнього середовища»^[17].

Крім того, НАТО ставить такі нетрадиційні для організацій оборонного характеру вимоги, як обов'язковість поваги до національної культурної спадщини країн-членів, визнання їхнього внеску до цивілізаційного розвитку, особливих заслуг у формуванні і забезпеченні поступу демократії та прав людини у світі.

Усі нинішні члени НАТО, за винятком Туреччини, є демократичними країнами в традиційному європейському розумінні демократії. Це розуміння передбачає верховенство права, виборність ключових владних органів, підзвітність влади виборцям, систему стримувань і противаг між окремими гілками влади, повагу до прав меншин, повагу до прав людини, рівність громадян перед законом тощо.

Туреччина становить певний виняток із правила. У цій країні європейські інституції (зокрема ЄС та Рада Європи) подекуди фіксують порушення етнічних прав курдської меншини, деяких громадянських прав, зокрема права на свободу політичної діяльності. Крім курдів, це стосується й деяких представників релігійних ісламістських партій, діяльність яких обмежена світським режимом Туреччини. Рада Європи в 1980 р. навіть виключила Туреччину зі свого складу після того, як у цій країні було зупинено дію Конституції. Крім того, армія в Туреччині зберігає значний політичний вплив, тоді як на Заході переважає демократична практика цивільного контролю над збройними силами. Кілька разів з часу вступу Туреччини до НАТО військові впливали на відставку урядів, зокрема, в результаті перевороту в 1960 р., призначення військового правління в 1978 р., також відставки уряду ісламістської Партії процвітання в 2001 р. Призначення нових урядів, як правило, відбувається за погодженням з військовою верхівкою країни. Такий стан речей є політичною традицією Туреччини. Конституція 1961 р. навіть надавала військовим особливого статусу в державі, що уможливлювало запровадження військового або надзвичайного стану, створення тимчасових військових органів влади поряд із цивільними тощо.

Загалом у НАТО упродовж його існування були три випадки перебування членів, у яких були проблеми з дотриманням демократичних принципів, проголошених НАТО. Крім Туреччини, це стосується також Греції періоду правління диктатури «чорних полковників» (з 1967 по 1974 рр.) та Португалії.

У Греції режим полковників Г. Пападопулоса, С. Макарезоса і Н. Паттакоса порушував права людини, і в час правління цього режиму Греція змушена була вийти з Ради Європи, не чекаючи позбавлення членства.

У Португалії з 1932 і до 1974 рр. існував авторитарний режим, заснований Антоніу ді Олівейра (Салазаром), який характеризувався порушенням політичних прав громадян. Остаточно демократичний режим у Португалії було встановлено в 1976 р.

Таким чином, з 1949 по 1952 рр., коли у світі кількісно переважали авторитарні та тоталітарні держави, усього одна країна з дванадцяти членів НАТО мала недемократичний політичний режим, з 1952 по 1955 — дві з чотирнадцяти, з 1955 по 1967 — дві з п'ятнадцяти, з 1967 по 1974 — три з п'ятнадцяти, з 1974 по1982 — одна з п'ятнадцяти, з 1982 по 1999 — одна з шістнадцяти, з 1999 по 2004 — одна з дев'ятнадцяти, з 2004 р.— одна з двадцяти шести.

Причина виключень, якими є присутність в Альянсі Туреччини, та, на певних історичних етапах — Греції і Португалії, полягає в тому, що в часи «холодної війни» для НАТО питання геополітичної доцільності могли переважати значення дотримання спільних цінностей.

НАТО є насамперед структурою, відповідальною за міжнародну безпеку. Тому такі питання, як демократія і права людини, відсувалися на другий план у разі першочерговості стратегічних інтересів безпеки. Туреччина, як і Греція, в часи «холодної війни» мала унікальну важливість для НАТО в сенсі свого геополітичного розташування (контроль над виходом з Чорного моря в Середземне). Туреччина до сьогодні зберігає свою важливість для країн Заходу, в сенсі антитерористичної боротьби, що розпочата в Азії після подій 11 вересня 2001 р. Членство Туреччини в західних інституціях, зокрема в НАТО, розглядається державами-членами як спосіб допомогти збереженню світського режиму в Туреччині та запобігти приходу до влади в цій країні ісламістських сил.

Водночас усі три країни НАТО, які в різні часи не були повністю демократичними, насправді були значно ліберальнішими, ніж режими СРСР та держав-членів Варшавського договору. Громадянські свободи в цих країнах НАТО були забезпечені значно краще, ніж у країнах Варшавського договору. Це стосується, зокрема, права на життя, яке порушувалося в СРСР та країнах Варшавського договору неспівмірно більш масове.

Опосередковано на політичну ситуацію в країнах НАТО впливає й те, що країни НАТО є державами з ринковими економіками Як відомо, панування ринкової економіки сприяє демократії та формуванню її економічного базису — середнього класу.

Отже, упродовж свого існування НАТО в цілому сприяла утвердженню демократичних цінностей як у державах-членах, так і в тих державах, які прагнули приєднатися до Альянсу. Причиною особливого інтересу НАТО до проблем демократії є необхідність гарантування надійних і стабільних союзницьких відносин, а також забезпечення необхідного рівня солідарності держав-членів завдяки відданості спільним цінностям.

1.13. Навіщо НАТО європейським державам?

Попри критику НАТО, яка час від часу лунає, європейські союзники не готові до ліквідації цієї організації та позбавлення гарантій, які надає НАТО. Навіть під час найбільших криз євроатлантичного партнерства досі жодна із сторін на офіційному рівні не заявляла про намір вийти з НАТО. Хоча Франція 1966 року через конфлікт зі США припинила участь у військовій структурі НАТО, водночас залишившись у політичній, а Португалія з 1977 по 1981 рр. не брала участі у військовій структурі НАТО через критику з боку НАТО політичного режиму в цій країні, за час існування Альянсу ані ці країни, ані будь-які інші не ініціювали вихід зі складу НАТО.

Натомість, за час існування НАТО відбулося шість хвиль розширення Альянсу — 1952 (Греція і Туреччина), 1955 (ФРН), 1981 (Іспанія), 1989 (Східна Німеччина), 1999 (Польща, Угорщина, Чехія), 2004 (Латвія, Литва, Естонія, Словаччина, Словенія, Румунія, Болгарія).

Європейські члени НАТО не готові позбавитися ядерних гарантій, які надають Сполучені Штати в межах союзницьких відносин в НАТО. Відповідно до Стратегій Альянсу 1991 і 1999 року ядерні сили НАТО в Європі мають наступні цілі: політична, як демонстрація можливостей відповісти на агресію; рівномірний розподіл ризиків, через розміщення ядерних сил НАТО в різних країнах Європи, що одночасно означає і певні гарантії безпеки цим країнам, і відповідні ризики для них; зміцнення солідарності, коли наявність ядерної зброї в Європі забезпечує «важливий політичний та військовий зв'язок між європейськими та північноамериканськими членами Альянсу»^[18].

Таким чином, НАТО для країн Європи насамперед надає гарантії безпеки, в тому числі ядерної, якої ці держави не можуть досягти поодинці. Функція НАТО як механізму гарантій від агресії з використанням зброї масового знищення є актуальною насамперед для європейських членів НАТО, оскільки США здатні самостійно гарантувати свою безпеку в цій сфері.

НАТО впливає на гарантії безпеки, а також завдяки впливові на політичну та економічну ситуацію в державах, що беруть участь у цьому процесі. Детально ці теми аналізувалися в попередніх розділах.

1.14. Навіщо НАТО Америці?

Американські вчені та політики часто наголошують, що НАТО як військова організація дедалі більше втрачає значення для США у зв'язку зі зменшенням військових можливостей європейських членів НАТО, які переважно заощаджують на обороні. Водночас падіння інтересу США до воєнних можливостей європейських членів НАТО не означає, що воно закінчиться цілковитою втратою зацікавленості в НАТО. Американські чиновники зауважують, що миротворчі операції стали «однією із спеціальностей НАТО» після закінчення «холодної війни». Застосування потенціалу НАТО при врегулюванні криз у Боснії, Косові, Македонії та Афганістані виявилося достатньо ефективним. Під час введення військ до Боснії війська США становили лише 33% від 60-тисячного контингенту усіх військ, решту надали європейські країни. Згодом відсоток американських військ у складі Міжнародних стабілізаційних сил у Боснії знизився ще більш ніж удвічі, решту становили війська європейських країн, як членів НАТО, так і не членів, зокрема України; так само основу миротворчого контингенту в Косові становили підрозділи збройних сил європейських країн-членів НАТО.

Потенціал НАТО було задіяно і під час війни 2003 року США і Великої Британії проти Іраку: задля організації військової допомоги Туреччині напередодні війни та під час організації допомоги Польщі з боку НАТО в керівництві сектором відповідальності в Іраку, який Польща отримала у своє управління після встановлення військового контролю США і Великої Британії над територією Іраку.

Сполучені Штати у 2004 р. оголосили про намір скоротити кількість військових баз у Західній Європі, зокрема в Німеччині, де розташований найбільший контингент США у Європі, і натомість розгорнути нові мобільніші військові бази у Східній Європі та в Азії. Однак цей процес свідчить не про падіння значення для США всього НАТО, але про те, що території нових членів НАТО надають США кращі можливості у сфері пристосування їхніх збройних сил до нових умов, аніж території старих членів НАТО, тобто тут відбувається зміна пріоритетів у межах самого НАТО. Крім того, військові бази в Азії, які отримали США внаслідок війни в Іраку, не можуть розглядатися настільки ж надійні, як і бази в державах-членах з НАТО.

Одним з американських аргументів на підтримку НАТО є апелювання до зв'язку кількості і якості союзницьких відносин зі станом національної безпеки держави. Американські вчені найбільшою помилкою азійської політики Вашингтона з часу завершення Другої світової війни називають відсутність багатосторонньої системи безпеки, аналогічної НАТО. США спробували створити такий союз (Організація Південноазійського договору — СЕАТО) у 1954 році у складі США, Британії, Франції, Нової Зеландії, Пакистану, Філіппін і Таїланду. Згідно з протоколом до договору, Камбоджа, Лаос та Південний В'єтнам увійшли під захист СЕАТО. Однак, насамперед у зв'язку з війною у В'єтнамі, а також у зв'язку із сепаратними планами окремих членів організації, зокрема Пакистану, 1977 року СЕАТО остаточно розпався, і США змушені були перевести свої відносини у сфері безпеки з країнами Азії та з Австралією і Новою Зеландією на двосторонній чи тристоронній рівень.

Роль союзів для США особливо проявилася під час ведення антитерористичної кампанії, яку було розпочато в Афганістані восени 2001 року, коли ту чи іншу допомогу США надавали понад 60 країн, а 13 країн НАТО безпосередньо брали участь в операціях.

Деякі американські політологи відводять системі союзів особливу роль, розглядаючи її, крім іншого, і як інструмент стримування тих союзних країн, які, за інших обставин, могли б становити виклик лідерству США. Існування трансатлантичного зв'язку у сфері безпеки зменшує деструктивний потенціал природних конфліктних ситуацій між європейськими членами НАТО та США. Сполучені Штати не можуть ігнорувати політичний вплив своїх європейських союзників по НАТО, з яких двоє — Франція і Велика Британія — є членами Ради Безпеки ООН. Як стверджує політолог Збігнев Бжезинський, США «не потребують союзників, щоб досягнути військового успіху. Але без союзників, особливо без європейців, буде неможливо досягнути успіху в політичному сенсі». Політичні результати операції США в Іраку підтверджують цю точку зору. У США звикли розуміти нерозривно безпеку у Європі та безпеку самих Сполучених Штатів. Для США краще тримати в Європі кількадесят тисяч військ, аніж посилати туди мільйон, щоб припинити війну, яка може виникнути за американської відсутності.

Таким чином, для Сполучених Штатів НАТО все ще корисний. Основна його цінність для США полягає не у військових можливостях (цього досить і в самих США) і не у можливостях для розміщення військових баз (США роблять такі розміщення з найбільшим успіхом і масштабом в державах, що не є членами НАТО — Японії, Південній Кореї тощо). Натомість НАТО дає Сполученим Штатам потужну союзну зону у складі економічно найрозвиненіших країн, звідки не може надходити небезпека для Інтересів цієї наддержави. Крім того, і це дуже важливо, НАТО «окреслює» зону домінування демократичних цінностей та ринкової економіки, а поширення цих цінностей Сполучені Штати визначають як одну з головних своїх цілей. Така ціль підвищує міжнародну легітимність амбітних претензій Сполучених Штатів в очах інших держав, і, таким чином, зміцнює позиції Сполучених Штатів. Саме через перелічені переваги для США уряд цієї країни не виявляє жодного бажання відмовитися від НАТО, участі в наданні глобальних гарантій безпеки та ризиків, пов'язаних з цим.

1.15. Роль США в НАТО

В СРСР була поширена теорія, відповідно до якої НАТО є засобом просування виключно американських інтересів у світі, всупереч інтересам європейських держав.

Однак, ця теорія не могла пояснити, чому європейські держави так тримаються НАТО і не бажають залишати цей військовий союз. Навпаки, кількість членів НАТО послідовно зростала з 1953 року. Мета — забезпечення американського лідерства — не може бути аргументом для європейських держав на користь підтримання євроатлантичного зв'язку.

Між тим, роль Сполучених Штатів в НАТО справді значна. Хоча традиційно посаду генерального секретаря НАТО займає європеєць, американці очолюють два об'єднаних командування НАТО — Об'єднане командування операцій і Об'єднане командування трансформації. Існує вагоме представництво США в керівних структурах НАТО, зокрема завдяки традиції, коли Верховний головнокомандувач Об'єднаними збройними силами НАТО в Європі є одночасно командувачем збройних сил США у Європі. Крім того, США мають головний вплив у Групі ядерного планування. Створені Групою ядерного планування та їй підпорядковані Група високого рівня та Група вищого рівня з питань захисту озброєнь очолюються представниками США. Така роль США пояснюється основним внеском у спільну обороноздатність, який роблять Сполучені Штати. Таким чином, процес ухвалення рішень в НАТО базується на жорсткому принципі консенсусу, механізми НАТО передбачають певні організаційні преференції в керівництві структурами Альянсу тим країнам, які роблять більший внесок в обороноздатність НАТО. Водночас головою Генерального штабу Верховного командування НАТО в Європі є, як правило, європеєць. Крім того, більшість генералів у Верховному командуванні НАТО в Європі також є європейцями.

Вирішальне значення для ефективності НАТО має північноамериканська складова НАТО, що підтверджує зміст Альянсу саме як трансатлантичного союзу: військовий бюджет США станом на 2006 рік становив 490 мільярдів доларів США, військовий бюджет решти країн НАТО — близько 243 мільярди доларів США.

За американськими даними, друга за рівнем оборонних витрат у світі — Росія. Офіційний військовий бюджет Росії станом на 2005 рік становив близько 23 млрд. доларів США, однак разом із усіма супутніми витратами американський Пентагон нарахував, що витрати Росії на оборону перевищували 80 мільярдів доларів США.

1.16. Нові завдання НАТО

В НАТО останнім часом відбувається перегляд підходу до безпеки як насамперед військової проблеми, до більш широкого розуміння безпеки, яке передбачає протидію тероризму, розповсюдженню зброї масового знищення тощо. НАТО нині працює за такими напрямами, як планування на випадок надзвичайних ситуацій, надання допомоги під час стихійного лиха, наукові програми та програми з охорони навколишнього середовища, хоча раніше концентрувалася майже виключно на проблемах оборони.

Важливою тенденцією в розвитку НАТО, яка особливо позначилася в останні роки, стала політизація НАТО, тобто ширше перебирання НАТО функцій, притаманних переважно системам безпеки, а не суто військовим союзам. Хоча НАТО завжди була військово-політичною організацією, у попередні десятиліття наголос робився саме на військовій складовій співробітництва. Відмінність системи колективної безпеки від військово-політичного союзу полягає в тому, що останній передбачає прямі гарантії безпеки. Ефективність системи колективної безпеки можлива лише в разі досягнення достатнього ступеню довіри і взаємозалежності між державами, що підтримують цю систему. У той же час у стосунках з силами, які мають антагоністичний набір інтересів, більш ефективним є військово-політичний союз. У самій Європі вже створено ґрунт для існування системи колективної безпеки, у той час як у відносинах європейських держав із зовнішніми центрами сили, насамперед з Росією, необхідного ступеню довіри і збігу інтересів ще не досягнуто.

Посилення політичної складової НАТО свідчить про тенденцію до перетворення цієї організації на всеєвропейську систему колективної безпеки. Акцент на політичному чинникові означає початок переосмислення Альянсом змісту нових загроз, коли на додаток до воєнної загрози не менш актуальними подекуди стають і загрози невоєнного характеру: тероризм, міжнародна злочинність, екологічні проблеми, наслідки техногенних катастроф тощо.

Одним з ранніх сигналів політизації НАТО став вихід Франції з воєнної організації НАТО в 1966 р.^[19], із збереженням присутності в політичній структурі. Цей крок Франції був пов'язаний із суперечностями щодо розміщення ядерних озброєнь НАТО в Європі, незгодою Франції з кадровою політикою НАТО та спробою Франції посилити свій вплив на континенті.

Так само Греція з 1974 по 1980 рр. перебувала поза воєнною структурою НАТО, що було пов'язано з конфліктною ситуацією навколо Кіпру, яка виникла між Грецією та її з союзником по НАТО Туреччиною. Туреччину в діях щодо встановлення контролю над північною частиною Кіпру, населеною переважно турками, непрямо підтримали США.

З початку 1990-х років ситуація поступово змінюється в напрямі посилення політичної складової діяльності НАТО. Саме з цієї точки зору слід розцінювати той факт, що розширення НАТО відбулося без розміщення значних воєнних контингентів та ядерної зброї на території нових членів НАТО.

Ефективне розширення НАТО на більшість європейських країн та досвід НАТО з врегулювання криз у Боснії, Косові, Македонії зробили НАТО головним претендентом на роль загальноєвропейської організації колективної безпеки і дали можливість випередити іншого претендента на цю роль — ОБСЄ.

Дедалі більше в НАТО схильні розглядати спільну оборону не лише у традиційному сенсі як територіальну оборону країн-членів, але й як можливість Альянсу діяти поза межею його договірної зони відповідальності.

Політики бачать вихід у проблемі підвищення дієздатності НАТО в подальшій спеціалізації військ країн Альянсу, коли замість традиційного розвитку сил територіальної оборони, витрати значних коштів на широкий спектр базових озброєнь, країни, насамперед малі, спеціалізуються на розвиткові якихось окремих видів сил, що доповнюють оборонні зусилля союзників по НАТО. Така стратегія вже запроваджена на практиці для нових членів НАТО — невеликих держав, що раніше належали до Організації Варшавського договору або були частинами СРСР. Так, зокрема, Чехія пріоритетно розвиває свої можливості захисту від атаки зброєю масового знищення, Польща — виробництво гелікоптерів, Латвія — спеціалізовані сили та можливості з розмінування тощо. На самміті НАТО у Вашингтоні в квітні 1999 року було ухвалено рішення про запровадження Ініціативи з оборонних можливостей, згідно з якою союзникам, насамперед європейським, було рекомендовано покращити свої оборонні можливості у 58 сферах. Згідно зі Стратегічною Концепцією НАТО від 1999 року, зоною дій НАТО може стати будь-яка точка світу, звідки виходить небезпека для її членів. Реалізація цієї стратегії була продемонстрована в діях НАТО поза межами своєї договірної зони в Боснії і Герцеговині (з 1995 р.), в Косові (з 1999 р.), в Македонії (з 2001 по 2003 рр.), в Афганістані (з 2003 р.).

На самміті НАТО в Празі в листопаді 2002 року було ухвалено Празьке зобов'язання щодо вдосконалення військових потенціалів, яке також має на меті зменшити розрив між США і їхніми європейськими союзниками в галузі оборонних можливостей, і заохочувати спеціалізацію в становленні збройних сил окремих членів НАТО. Згідно з цим зобов'язанням, окремі члени НАТО спрямовують свої зусилля на вдосконалення оборонного потенціалу в тих галузях, що мають ключове значення для проведення сучасних операцій, а саме: стратегічні повітряні й морські перевезення, спостереження з повітря, дозаправка літаків у повітрі тощо. Такий підхід розподілу відповідальності і спеціалізації може зменшити витрати при проведенні спільних операцій та підтримати більш високий рівень політичної довіри всередині Альянсу.

На самміті НАТО у Стамбулі в 2004 році міністри оборони держав-членів ухвалили рішення, щоб 40% сухопутних військ кожної держави були готові до розгортання, а 8% були готові до експедиційних місій НАТО в будь-який час.

Таким чином, з часу завершення «холодної війни» НАТО перебуває у стадії пристосування до нових геополітичних реалій, що виникли у зв'язку з розпадом Варшавського договору і СРСР. З 1995 р. НАТО почав дії поза межами своєї договірної зони в Європі (у Боснії і Герцеговині, Косові, Македонії), а з 2003 р. НАТО почав здійснювати операції поза межами євроатлантичного регіону (в Афганістані). Пристосування НАТО до нових умов безпеки було прискорено після терористичних акцій, здійснених проти США 11 вересня 2001 р., що полягало насамперед у скороченні дорогих засобів ведення великої наземної війни та у створенні можливостей для мобільного реагування на загрози як у зоні відповідальності НАТО, так і в регіонах за її межами.

Головну роль тут відведено Силам реагування НАТО. Ідею їхнього створення було підтримано 2002 року. Ці сили мають загальну кількість близько 24 тисяч військових у складі сухопутних, військово-повітряних та морських підрозділів, а також військ спеціального призначення. Вони мають бути здатні розгортатися у потрібній точці впродовж п'яти діб після отримання наказу і утримуватися в умовах проведення операцій 30 діб або більше за умови поповнення запасів. Авіація цих сил повинна мати можливість робити 200 авіавильотів щодня. Ці сили можуть використовуватися як для надання гуманітарної допомоги чи миротворчості, так і для демонстрації рішучості Альянсу з метою відвернення криз або як передовий загін основних сил.

Але в цілому після «холодної війни» відбулося істотне скорочення структури НАТО. Так, кількість лише штаб-квартир скоротилася з 32 до 9.

1.17. НАТО і тероризм

У світі наростає загроза поширення зброї масового знищення. Ця тенденція зміцнює солідарність в межах НАТО. Адже жодна країна не може протистояти їй поодинці. Ядерна зброя стає привабливою для окремих режимів, які з її допомогою намагаються нейтралізувати свою військово-технологічну відсталість. Зміст проблеми полягає в тому, що військово-технічну перевагу можна порівняно легко нейтралізувати, погрожуючи застосувати ядерну чи іншу зброю масового знищення, можливо й досить примітивну, проти цивільних цілей, а також військ. Цей же фактор підвищує і ймовірність застосування цієї зброї, оскільки в разі, якщо якийсь із режимів має лише кілька десятків ядерних зарядів, виникає велика спокуса застосувати їх першим, сподіваючись завдати ядерним арсеналам противника найбільшої шкоди. Таким чином, для Європи небезпека бути підданим шантажеві з боку країн третього світу, ймовірно, в наступні десятиліття зростатиме. Як показав досвід антитерористичної боротьби США після подій 11 вересня 2001 року, навіть така потужна країна, як США, змушена була вдаватися до широкого механізму союзів і коаліцій для боротьби з тероризмом. За словами колишнього Генерального секретаря НАТО Джорджа Робертсона, «атаки на Нью-Йорк і Вашингтон тільки підсилили логіку розширення НАТО». Роль НАТО в антитерористичній боротьбі, як організації з високим рівнем взаємодії, у тому числі й у розвідувальній сфері, може стати однією з визначальних. Саме Європа є одним з основних економічних центрів світу і, таким чином, є особливо вразливою для загрози стати базою фінансування та проведення операцій терористів.

На Празькому самміті НАТО в 2002 році було узгоджено низку документів для боротьби з тероризмом, зокрема п'ять ініціатив щодо ядерного, біологічного і хімічного захисту: створення лабораторії, групи реагування, віртуальний зразковий центр оборони від ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї, запас засобів біологічного і хімічного захисту та система контролю за захворюваннями. Також було ухвалено рішення щодо вивчення питання організації ефективної протиракетної оборони від зростаючої ракетної загрози. НАТО планує до 2010 року створити багаторівневу протиракетну оборону від ракет середнього та короткого радіуса дії та інших неочікуваних загроз. Також вивчається можливість створення протиракетної системи країн НАТО від будь-яких ракетних загроз. Ці заходи було посилено в 2004 році, коли окремі держави НАТО взялися боротися з певними видами тероризму (Франція відповідає за засоби із знезараження територій та удари по диверсантах високоточною зброєю; Болгарія готує засоби протидії на обстріли гелікоптерів реактивними гранатометами; Італія — засоби захисту гаваней і суден від надводних і підводних диверсантів тощо).

Проблемою союзницьких відносин з державами Заходу є небезпека бути підданою удару з боку антизахідних терористичних організацій чи угруповань. Така небезпека особливо вагома, якщо враховувати техногенне навантаження в Україні та кількість вразливих об'єктів. Однак, слід зазначити, що союзові країн Заходу вдавалося повністю уникати терористичних акцій на своїй території впродовж майже трьох років після 11 вересня 2001 р. (до терористичних акцій у Мадриді в березні 2004 р. і в Лондоні в липні 2005 р.). Крім того, країни НАТО (насамперед США), здійснюючи політичний та інший вплив на уряди країн світу, змушують їх більш активно боротися з тероризмом та віддалятися від практики тероризму. Так, зокрема, у квітні 2003 р., через тиждень після захоплення військами США Багдаду, Лівія визнала свою відповідальність за падіння цивільного літака над британським містом Локербі і погодилася відшкодувати родичам жертв 1 млрд. доларів. Перед тим упродовж 15 років Лівія не погоджувалася платити компенсацію за вибух літака.

Терористи змушені спрямовувати обмежені ресурси проти своїх основних цілей у США, Великій Британії та в деяких інших державах Західної Європи, які вони розглядають як основу західного світу. Україну, як і решту держав Центрально-Східної Європи, терористи не розглядають у такій якості. У 10 державах НАТО в Центрально-Східній Європі станом на 2006 рік не було здійснено жодного терористичного акту.

1.18. НАТО і Європейський союз

На Заході розглядають НАТО і ЄС як дві складові частини європейської економіко-політичної системи, де ЄС відповідає за економічну інтеграцію, а НАТО — за питання безпеки, обопільно доповнюючи одне одного.

Відомий американський політолог Збігнев Бжезинський відзначив, що «американське зацікавлення у демократичній Європі є величезним. На відміну від американської присутності в Японії, НАТО підсилює американський політичний вплив і військову силу в серці Євразії. Оскільки союзні європейські нації все ще значною мірою залежать від захисту з боку США, будь-яке розширення європейського політичного впливу є розширенням американського впливу».

Як стверджує Збігнев Бжезинський, «більш широка Європа слугуватиме короткостроковим і довгостроковим інтересам США. Більш широка Європа одночасно поширить зону впливу США без одночасного створення Європи, політично інтегрованої настільки, щоб вона становила виклик США в сенсі геополітичного значення».

Унаслідок вступу до ЄС 10 нових членів у травні 2004 р. до ЄС приєдналася група центрально- та східноєвропейських країн, які виступають за непорушність зв'язку з НАТО у сфері безпеки та за те, щоб європейська оборонна складова розвивалася в межах НАТО. Американці кажуть, що країни Східної Європи були серед найбільш ентузіастичних претендентів на вступ до НАТО, оскільки вони «знають ціну свободі».

Існування НАТО суттєво полегшило відносни між членами ЄС, які в минулому мали складну і конфліктну історію відносин, зокрема Німеччини і Франції, Німеччини і Польщі, Німеччини і Чехії, Румунії і Угорщини.

Через військову слабкість Європи, наявність серйозних, історично вкорінених суперечностей між державами континенту, Європа без НАТО втрачає значну частину свого політичного потенціалу. Крім того, жодна країна Європи не може стати геополітичним лідером, достатньо потужним для цієї ролі та водночас таким, щоб її лідерство було сприйняте іншими країнами Європи.

Великі геополітичні цілі, що вимагають значних зусиль, як-от розширення меж політичної Європи, не можуть бути вирішені на рівні національних урядів Європи. Вирішувати значні геополітичні завдання країни Європи можуть лише за допомогою наднаціонального об'єднання. Однак досі країни Європи спромоглися вирішити в межах ЄС такі завдання лише за умови, що їхня реалізація не викликала значного зовнішнього опору. ЄС довго перебував у стадії планування свого розширення і остаточно визначився з питання максимізації кількості нових членів у 2004 р. до 10 лише після того, як НАТО ухвалив рішення про чергове розширення на 7 держав у 2002 р.

Ймовірно, гіпотетична безпосередня загроза безпеці країн Європи могла б мобілізувати їх на адекватні політичні зусилля та зміцнити їхню солідарність без задіяння «зовнішнього чинника» в особі США. Однак, ослаблення військових і політичних ризиків у Європі у зв'язку з розпадом СРСР і Варшавського договору позбавило держави Європи одного з важливих рушійних імпульсів до проведення амбітної зовнішньої політики.

США виступали головним прихильником розширення НАТО, разом з країнами-членами НАТО, які були сусідами країн-претендентів. Так, зокрема, вступ Польщі до НАТО лобіювала Німеччина, вступ країн Балтії — насамперед Польща і Данія. «Старі» члени НАТО намагаються створити навколо себе безпечне геополітичне середовище. Але для того, щоб діяти у межах категорій боротьби за зони геополітичного впливу, у держав Європи бракує як можливостей, так і політичної волі. У Європі є три достатньо потужні у політичному, економічному і військовому сенсі країни (Німеччина, Велика Британія і Франція), але немає жодної великої держави, яка б могла за своїми силовими характеристиками наблизитися до США чи Росії. Брак великих країн передбачає й відсутність засобів і політичної волі реалізувати значні геополітичні цілі. Так, у Німеччині ситуація з вступом нових членів до НАТО характеризувалася браком інтересу та особливими відносинами з Росією, що було зумовлено залежністю Німеччини від зростаючих обсягів поставок енергоресурсів з Росії, бажанням гарантувати виплати по російських позиках Німеччині, наданим у 1990-х рр., та розумінням того, що східний кордон Німеччини є безпечним завдяки останньому розширенню НАТО, і що питання безпеки не залежать від вступу нових членів до НАТО. Тобто у питаннях розширення НАТО мотивація поведінки навіть такої провідної країни Європи, як Німеччина, не зумовлювалася питаннями, що мали місце за межами її кордонів або кордонів її сусідів. Тож НАТО зміцнює силову складову Європейського союзу, перетворюючи його фактично на нову велику державу, робить Європу невразливою для зовнішнього тиску та спроб розколоти через ворушіння старих проблем.

1.19. Конкурентів у НАТО немає. І не передбачається?

З середини 1990-х років у Європі почалися спроби організації самостійної від НАТО системи безпеки в Європі. Ця ідея особливо поширилася після зникнення радянської загрози для Європи внаслідок розпаду СРСР, що викликало дискусію щодо доцільності лідерства США у питаннях безпеки в Європі в нових геополітичних умовах.

Нездатність європейських країн без допомоги США врегулювати конфлікти на Балканах підштовхнула ЄС до прискорення спроб створення самостійної військової структури або й самостійної системи безпеки.

У 1997 р. члени ЄС підписали Амстердамську угоду, у якій ЄС зобов'язувався визначити та імплементувати власну зовнішню політику та політику у сфері безпеки. У 1999 р. на самміті ЄС у Гельсінкі було ухвалено рішення про заснування Спільної європейської політики безпеки і оборони та створення до 2003 р. Європейських сил швидкого реагування в складі 60 тис. військових, зі здатністю бути транспортованими у необхідне місце як у Європі, так і поза її межами впродовж 60 днів, та зі здатністю автономно проводити операції протягом не менше одного року.

Це була досить амбітна мета. ЄС необхідно мати для виконання поставлених цілей контингент, втричі більший від заявленого, оскільки при розгортанні 60-тисячного контингенту потрібно мати стільки ж військових у режимі підготовки до виконання завдань і ротації, а у випадку довготривалої операції ще третина буде відновлювати боєздатність. Слід відзначити, що одній з найбільш боєздатних армій ЄС — армії Великої Британії — знадобилося 70 днів для того, щоб у 2003 р. переправити до зони конфлікту з Іраком 45-тисячний контингент.

Розриву ЄС з НАТО не відбулося — на самміті ЄС у Ніці 7 грудня 2000 року було ухвалено рішення, що НАТО збереже контроль над військовим плануванням, у той час нові сили швидкого реагування ЄС — головний елемент Європейської політики безпеки і оборони (ЄПБО) — будуть виконувати миротворчі місії на зразок тієї, що проводилися НАТО на Балканах. Водночас така держава, як Франція, послідовно виступає за те, щоб ці сили були незалежні від НАТО і не підпорядковувалися Альянсу. Однак європейських сил у зазначений термін так і не було створено. Головними проблемами створення автономної європейської системи безпеки є брак фінансування та зацікавленості окремих держав-членів ЄС до ініціювання конкуренції нової структури безпеки з НАТО.

За підрахунками французьких військових фахівців, реалізація Спільної політики безпеки і оборони, зокрема створення Європейських сил швидкого реагування, потребуватиме суттєвого збільшення щорічних витрат ЄС на модернізацію і закупівлю нових озброєнь з 40 млрд. доларів США до 60 млрд. Водночас у ЄС існує тенденція до консервації розмірів оборонних витрат і навіть до їхнього падіння. Також не було досягнуто в повному обсязі й 150 цілей, затверджених членами ЄС для своїх збройних сил. Щоправда, було створено ряд виконавчих органів ЄС: Офіс високого представника ЄС з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки, Комітет політики і безпеки, Військовий комітет та Військовий штаб ЄС.

Ініціатори створення автономних збройних сил ЄС не декларують протиставлення цих сил НАТО, а в самому ЄС існує низка впливових держав, які заперечують необхідність існування автономних сил ЄС. Так, зокрема, навіть держави ЄС, що не є членами НАТО, такі як Швеція та Фінляндія, виступають проти кроків до створення спільної оборони ЄС. Водночас стимулами до створення автономних збройних сил ЄС є те, що прихильниками цього є Франція та Німеччина, ключові за політичним впливом та економічним потенціалом держави Європейського союзу.

На самміті в Люксембурзі 28 квітня 2003 року керівники Німеччини, Франції, Бельгії і Люксембургу ухвалили рішення створити єдиний командний центр цих країн — Штаб багатонаціональних збройних сил у Європі, який, згідно з планом, мав би в майбутньому, після приєднання до нього інших країн Європейського союзу, стати основою зміцнення співробітництва країн ЄС в оборонній сфері. Щоправда, лідери цих країн ухвалили декларацію, в якій назвали НАТО основою європейської оборонної політики та заявили, що «трансатлантичне співробітництво залишається найважливішим пріоритетом для Європи». США, а також Велика Британія, Іспанія та Італія звинуватили авторів цієї ініціативи у спробі створення конкуренції НАТО в питаннях безпеки в Європі.

Ще однією формою європейської інтеграції в галузі безпеки є діяльність Західноєвропейського союзу. Ця організація, створена в 1954 році, спочатку налічувала 7 членів, а з 1995 року — 10 (Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Іспанія, Португалія і Греція). Крім того, 2 держави Західної Європи мають статус спостерігача в організації, а 9 держав Східної і Центральної Європи і 3 держави Західної — статус асоційованого члена. У статті 5 Договору про утворення ЗЄС наголошується на «колективній обороні» як принципі діяльності ЗЄС. У документах ЗЄС підкреслюється його покликання — бути одночасно і «оборонною складовою» ЄС, і «європейською опорою» НАТО. Ці цілі, зокрема, було артикульовано на самміті ЄС в Маастрихті в 1991 р. та на засіданні Ради ЗЄС у Петерзберзі у 1992 р., у рамках так званих «петерзберзьких завдань». СС визначив типи операцій, які могли б проводитися під керівництвом ЗЄС: гуманітарні операції, операції з підтримання миру, рятувально-евакуаційні операції. Теоретично ЗЄС може залучати до своїх операцій, за згоди НАТО, низку багатонаціональних формувань у рамках НАТО, зокрема 86-тисячний Євро-корпус. На Брюссельському самміті НАТО в січні 1994 р. було ухвалено рішення про створення Багатонаціональних оперативних сил подвійного підпорядкування, що, теоретично, давало змогу ЗЄС в майбутньому використовувати штаби й інфраструктуру НАТО. Однак досі практичний досвід ЗЄС зводився до проведення митно-поліцейської операції на Дунаї (у рамках режиму санкцій, введеного проти Югославії), незначних поліцейських місій у Мостарі (Боснія і Герцеговина) та Албанії.

23 листопада 1999 р. міністри закордонних справ і оборони 26 європейських країн, що мають відношення до ЗЄС, ухвалили рішення, згідно з яким ЄС поступово перебирає функції у сфері оборони, врегулювання та попередження локальних криз. Таким чином було фактично ухвалено рішення про поступову передачу функцій ЗЄС до ЄС, зі збереженням на певний час законсервованих і урізаних структур самого ЗЄС. Майбутні рішення покажуть, чи буде реанімовано цей союз, чи, більш імовірно, ЄС остаточно перебере на себе всі функції цієї тимчасово «законсервованої» організації.

У Європейському союзі вже досить тривалий час борються дві тенденції. Одна з них, підтримувана насамперед Францією, а з середини 1990-х рр.— і Німеччиною, полягає в тому, щоб відокремитися в питаннях континентальної безпеки від США і НАТО та створити власну, європейську систему безпеки.

Однак, ці спроби формування політики у сфері оборони, автономної від трансатлантичного зв'язку у формі НАТО, досі реалізовувалися без вагомих результатів.

Проти спроб підірвати монополію НАТО на гарантування безпеки в Європі активно виступають такі країни, як Велика Британія, Італія, Португалія, Нідерланди, Данія, а також усі члени НАТО з числа країн Центральної і Східної Європи, які в 2004 р. стали й членами ЄС. За словами прем'єр-міністра Великої Британії Тоні Блера, «не може бути, щоб ці сили (автономні сили ЄС) були конкурентами НАТО або діяли за умов, відмінних від тих, коли НАТО обрав невтручання». Уряди держав Центральної і Східної Європи переважно скептично висловлюються про можливий оборонний потенціал Європи та побоюються, що співпраця по вісі Росія-Франція-Німеччина підважить їхню безпеку.

Противники формування автономних від НАТО європейських збройних сил підтримують розвиток європейської оборонної складової в якості підсилення оборонних зусиль НАТО. Матеріалізацією цієї тенденції стали дві головні події: затвердження на Берлінському самміті міністрів оборони ЄС Європейської ідентичності безпеки і оборони, «здатної діяти автономно, але не відокремленої» від НАТО; а також підписання 13 грудня 2002 р. Декларації з європейської політики у галузі безпеки і оборони. Декларація підкріплює так звані механізми «Берлін плюс» (започатковані на зустрічі міністрів закордонних справ НАТО у Берліні в 1996 році та остаточно затверджені в березні 2003 року), що складаються з чотирьох елементів:

• гарантований доступ ЄС до механізмів оперативного планування НАТО;

• передбачення можливості використання Європейським союзом колективних ресурсів та спроможностей НАТО;

• можливість застосування механізмів військового командування НАТО в Європі в ході операцій під проводом ЄС, зокрема перебування представника ЄС на посаді заступника Верховного головнокомандувача Об'єднаних збройних сил НАТО у Європі;

• ухвалення такої системи оборонного планування НАТО, яка б передбачала наявність сил для операцій під проводом ЄС.

Росія має власний інтерес у створенні автономної європейської оборонної політики, оскільки за таких умов міжнародна вага Росії, з її військовими можливостями, суттєво зросте. Президент Росії В. Путін заявив, що «партнерство Російської Федерації і Європейського союзу має включати організацію всеєвропейської системи безпеки, базовану на європейських силах, без ізоляції США, але й без їхньої монополії на континенті». У разі витіснення впливу США Росія знову зможе грати роль великої держави щодо самих держав ЄС, які часто мають відмінні конкуруючі інтереси.

Між тим, при будівництві власної оборонної системи європейські держави змушені враховувати не лише факт наявності у США значно більш розвинутого ядерного потенціалу стримування, але й той факт, що США тривалий час інвестували в безпеку свою і НАТО більше, ніж усі європейські союзники разом. Так, скажімо, оборонні витрати США і європейських членів НАТО становили відповідно: в 1980 р.— 143 і 112 мільярдів доларів США, у 1985 — 258 і 92 мільярди, у 1990 р.— 317 і 196 мільярдів, у 1995 р.— 279 і 186 мільярдів, у 1998 р.— 270 і 174 мільярди, у 2006 р.— 490 і 243 мільярди. За таких умов створення оборонних сил Європи означатиме консервацію відставання європейських держав від США. За деякими даними, таке відставання становить щонайменше 20 років.

Таким чином, намагання створити автономну від НАТО систему безпеки в Європі ще кількадесят років не матимуть успіху через брак коштів та зацікавлення у більшості членів ЄС. Хоча такі спроби тривають.

Тож розвиток самостійної оборонної складової у межах Європейської політики безпеки і оборони в середньостроковій перспективі, тобто в найближчі 10—15 років, є малоймовірним. Це зумовлено відсутністю в держав ЄС достатньої мотивації для додаткового гарантування безпеки, в умовах успішного захисту в НАТО, а також браком ресурсів для створення системи безпеки, співмірної за надійністю з НАТО. Ядерні сили держав ЄС, значно менші за ядерні сили США та Росії, ближчими роками не можуть бути радикально підсилені кількісно і якісно.

Спроби реалізації Європейської політики безпеки та оборони в межах ЄС зумовлені насамперед зростанням політичних амбіцій таких держав Європи, як Франція та Німеччина. Однак, розширення ЄС за рахунок держав Центрально-Східної Європи, які наполягають на зміцненні партнерства зі США у сфері безпеки, послаблюють ідею створення європейської структури у сфері оборони, автономної від НАТО. Розширення ЄС у 2004 р. підвищило ймовірність розвитку оборонної складової ЄС саме як доповнення до НАТО.

II. УКРАЇНА I НАТО

2.1. Чому Україна не Швейцарія? (Або проблематичність нейтралітету в українських умовах)

Вади нейтралітету для конкретних українських умов є очевидні.

Геополітичне становище України (наявність загрози висунення територіальних претензій; сусідство з двома більш потужними у військовому сенсі країнами — Росією і Туреччиною (причому Росія є ядерною наддержавою); наявність поблизу кордонів України зон воєнних конфліктів та нестабільності (Північний і Південний Кавказ, Придністров'я) зумовлюють брак реалістичної перспективи для України самостійно забезпечити свою безпеку, за умови здачі Україною ядерної зброї.

Європейські країни традиційного нейтралітету (Австрія, Швеція, Швейцарія) не можуть розглядатися як зразок для України. Специфікою названих країн є те, що вони територіально перебувають в оточенні демократичних країн, які належать до НАТО та ЄС. Загроза виникнення збройного конфлікту навколо цих держав є мінімальною.

У розташуванні таких нейтральних країн, як Швеція та Фінляндія, існує ще одна дуже суттєва відмінність від геополітичного становища України. Україна є геостратегічно важливою державою, яка забезпечує вихід до Чорного і Азовського морів та в Центральну Європу. Геополітичні переваги, які дає контрольнад Україною, для потенційного агресора можуть переважити ризики, якими супроводжуватиметься силовий тиск чи агресія проти України. Тому, за певних умов, для агресора цінність контролю над Україною може бути вартою війни.

Крім того, і Фінляндія, і Швеція є членами ЄС, який, хоч і не надає безпосередніх воєнних гарантій безпеки своїм членам, проте є впливовою організацією, конфлікт з якою є небажаним для будь-якого агресора. Крім того, позаблоковість цих країн є значною мірою умовною. Особливо сумнівним є нейтралітет Швеції, після того, як у 1990-х рр. було оприлюднено текст секретної угоди, укладеної зі США ще 1949 р., відповідно до якої у випадку війни Швеція ставала на бік США і НАТО. У Міністерстві оборони Фінляндії на запит уряду ще 2004 року порахували вартість вступу цієї країни до НАТО. Це 300 мільйонів євро. Факт такого підрахунку свідчить про спроби переосмислення Фінляндією своєї політики нейтралітету.

Крім того, нейтралітет досить дорогий. Навіть у Європі нейтральні країни витрачають на оборону в середньому більше, ніж члени НАТО. Це 2% ВВП у Фінляндії (яка має кордон з Росією та вихід до Балтійського моря) та 2,1% у Швеції (яка має вихід до Балтійського моря та наявність слабкого бар'єру між цією країною і Росією у вигляді Фінляндії).

Більше того, на НАТО можна навіть заощаджувати. Скажімо, такий член НАТО, як Люксембург, має 1 батальйон армії, з якого дві роти виконують церемоніальні функції — грають на трубах та інших музичних інструментах. Люксембург станом на 2005 р. витрачав на оборону 0,9% ВВП. Однак, ця країна має всі гарантії безпеки, включно з ядерними. Слід відзначити, що в іншого члена НАТО — Ісландії — армія відсутня взагалі.

Для порівняння, із країн Договору про колективну безпеку Вірменія, Узбекистан і Таджикистан постійно балансують на межі війни. Сама Росія, яка витрачає на оборону велетенські кошти, досі вповні не контролює значні території на Північному Кавказі.

Геополітичне розташування України є більш подібним до ситуацій, у яких перебувають не європейські, а низка азійських держав. Такі країни є сусідами великих держав, мають проблеми з недоторканністю кордонів та перебувають поблизу зон нестабільності.

Самостійно, без союзів гарантують свою безпеку наступні країни, які при цьому мають потужних сусідів:

Сирія, сусіди Туреччина і Ізраїль (оборонний бюджет становив у 2004 р. 5,9% ВВП); Іран, сусіди Росія і Ірак,— з 2003 р.— війська США в Іраку, а також Пакистан (оборонний бюджет — 3,3% ВВП); Пакистан, сусіди Індія і Іран (оборонний бюджет — 4,9% ВВП); Індія, сусіди Пакистан і Китай (оборонний бюджет — 2,5% ВВП).

Отже, ті держави, які самостійно забезпечують свою оборону в умовах існування реальної загрози дестабілізації, змушені нести військові витрати, що, як правило, становлять суттєво більший відсоток від їхнього ВВП, аніж відповідні показники держав-членів НАТО.

Показовим для України є приклад Туркменистану, нейтральної країни, яка намагається самостійно забезпечувати свою оборону і 1995 р. оголосила про свій постійний нейтралітет. Оборонні витрати Туркменистану з часу оголошення нейтралітету становили: 1996 р.— 2,0% ВВП; 1997 р — 4,0% ВВП; 1998 р — 3,1% ВВП; 1999 р.— 3,4% ВВП; 2000 — 2005 рр. 4—4,5% ВВП. Для порівняння, оборонний бюджет України сьогодні становить лише 1,4% ВВП.

Тому з точки зору ефективності вкладення коштів НАТО явно виграє у порівнянні і з нейтралітетом, і з оборонними структурами Євразії.

Нейтралітет України, розташованої між потужними силовими центрами — НАТО і Росією, створює зону «вакууму безпеки», «вакууму відповідальності» на території Східної Європи, що викликає спокусу силовим чином, за допомогою воєнного чи економічного тиску змінити геополітичну ситуацію. Така ситуація є загрозливою для національних інтересів України, що полягають у забезпеченні стабільного й незалежного розвитку країни в інтересах українського суспільства, а не зовнішніх силових центрів.

Однією з головних проблем здійснення євроатлантичної інтеграції України є небезпека виявитися втягнутою у військовий конфлікт на захист своїх союзників. Це є природним продовженням отримання гарантій безпеки з боку інших держав-членів НАТО. Однак, як показує досвід, країни НАТО, насамперед європейські, майже не брали участі у військових діях, виступаючи на захист своїх союзників. Значний політичний та військовий потенціал НАТО убезпечує його членів від частого застосування Статті 5 Вашингтонського договору про захист своїх союзників. Основні збройні конфлікти «холодної війни» відбувалися поза територією членів НАТО, на територіях країн так званого «третього світу».

Вступ України до НАТО матиме цілком визначені економічні переваги. Безпека й економічне процвітання прямо пов'язані між собою. Інвестори бажають мати справу лише з тими країнами, щодо стабільності і політичного майбутнього яких у них не виникає серйозних сумнівів.

На Заході розглядають НАТО і ЄС як дві невід'ємні частини європейської економіко-політичної системи. Євросоюз відповідає за економічну інтеграцію, а Північноатлантичний альянс — за питання безпеки.

Власне кажучи, ЄС дає своїм членам можливість отримати прибутки. Але лише НАТО надає гарантію того, щоб цими прибутками не скористався хтось інший.

2.2. Варіанти гарантування безпеки України

Для України є три теоретичні шляхи гарантування безпеки.

Перша — це орієнтація на тісну інтеграцію з Росією. Цю точку зору поділяють не лише російські й деякі українські, але й поодинокі західні дослідники. Аргументи проросійської геополітичної орієнтації часто апелюють до тези про спорідненість економік України та Росії, які нібито не можуть бути незалежними одна від одної. Однак на практиці економіки України і Росії вже понад десятиліття існують в достатньо автономному режимі, а з кінця 90-х років обсяг українського експорту до держав ЄС перевищує розміри українського експорту до Росії.

Тенденції в політиці Росії дозволяють стверджувати, що інтереси Росії, як вони усвідомлюються і реалізуються керівництвом цієї країни з 1992 р., суперечать життєво важливим інтересам України у сфері безпеки.

У доповіді Ради з оборонної та зовнішньої політики Російської Федерації «СНД: початок чи кінець історії?» (1997) зазначено: «Треба визнати, що без жорсткої терапії російсько-українські відносини не одужають. Хоча розпад України — проблемний для РФ варіант, проте краще сприяти йому, ніж терпіти постійний виклик України й ерозію наших зусиль у близькому зарубіжжі»^[20]. Представники політичного істеблішменту РФ, наближені до влади, постійно проголошували, що Росія може піти навіть на глобальну дестабілізацію всього пострадянського простору з метою збереження контролю над Україною (А. Мігранян, О. Дутін), і обгрунтовували її геополітичну декомпозицію (розчленування), виходячи з того, що «існування України у нинішніх кордонах та з нинішнім статусом „суверенної держави“ є тотожним спричиненню страшенного удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію».

У воєнній доктрині Росії задекларована можливість застосування ядерної зброї першою, а також її застосування проти без'ядерної держави. Концепція національної безпеки Росії також декларує право Росії першою застосовувати ядерну зброю «у випадку відбиття воєнної агресії, якщо всі інші засоби врегулювати кризову ситуацію виявилися неефективними». Розмитість терміну «воєнна агресія» і вільне тлумачення цього поняття створює зону напруження навколо Росії і її військових баз за кордоном.

Під час кризи навколо острова Тузли міністр оборони Росії С. Іванов заявив, що Росія може першою застосувати військову силу, «коли Росію намагаються обмежити в доступі до життєво важливих регіонів світу, в тому числі важливих з економічної чи фінансової точки зору для нашої країни», а також коли «в СНД виникне складна нестабільна ситуація або пряма загроза життю наших співвітчизників, а тим більше громадян Росії». Під час конфлікту навколо острова Коса Тузла Росія звинувачувала Україну в тому, що контроль України над цим островом та над Керченською протокою обмежує Росію в доступові до життєво важливих регіонів.

До 2003 р. О. Дугін змінив свою точку зору: «наприкінці 90-х послаблення російського інтеграційного полюсу на просторі СНД досягло своєї критичної межі, після якої, безумовно, будь-які декларації про геополітику України з Москви мають бути переглянуті. Сьогодні я підтримую „великий договір“ між Росією і Україною, відмову від будь-яких територіальних претензій до України з боку Російської Федерації». Як бачимо, сам цей російський дослідник визнає, що еволюція його поглядів щодо територіальної цілісності України відбулася під впливом «послаблення російського інтеграційного полюсу на просторі СНД». Вочевидь, таке послаблення, а отже, і така еволюція відбулася під впливом розширення НАТО на Схід.

З другої половини 1990-х рр. через корупцію та слабкість українського керівництва відбувався перехід ключових підприємств України, прямо зв'язаних з інтересами національної безпеки, зокрема з інтересами у сфері енергопостачання, у власність Росії. Як відзначав російський дослідник Андрій Окара, у Росії «акцент з геополітики переноситься на геоекономіку — російській державі явно не вистачає енергії, ресурсів і можливостей, щоб утримати пострадянські країни у сфері свого впливу. Вплив на Україну, Казахстан та інші держави СНД здійснюється у формі економічної експансії». За словами голови енергетичної компанії «ЄЕС Росії» Анатолія Чубайса, слід «давати інвестиції, підтягати російський бізнес у той же самий Крим. І тоді на класичне запитання: „чи буде Крим нашим?“» — з'явиться виразна технологічна відповідь: «Так».

Російські інвестиції в економіку України, більша частина яких є непрозорими та тіньовими, сприяють створенню недемократичного та неринкового середовища в економіці України, що здійснює відповідну проекцію на політичні процеси в Україні. Демократизація політичного режиму України, яка є однією з першорядних потреб українського суспільства, не має позитивного значення для Росії. Росія не висуває жодних вимог до України у сфері демократизації політичного режиму в Україні як умови більш тісної інтеграції. Навпаки, Москва на виборах Президента України у 2006 р. підтримала перемогу однієї сторони, яка була визнана українським судом сфальсифікованою. Російські політики висловлюються за федералізацію, запровадження виборності глав регіонів України. Така позиція пояснюється не потребою демократизації, а насамперед бажанням послабити центральну владу в Україні та сприяти розпаду країни.

Росія в 1990-х і на початку 2000-х рр. намагалася дипломатичними засобами закріпити в Європі свою так звану «зону відповідальності», до якої мали увійти держави СНД та країни Балтії, тобто фактично затвердити на необмежений час розподіл континенту на сфери впливу. Такий підхід становив небезпеку для права України на суверенний вибір зовнішньополітичних пріоритетів. Між тим, доцільність інтеграції України з Росією та іншими державами Євразії є під великим сумнівом. Адже ці держави є відсталими і представляють політично та економічно неефективну модель суспільного розвитку. Реінтеграція держав СНД може мати наслідком для учасників такого процесу ізоляцію цього простору від загальноцивілізаційних процесів, консервування технологічної відсталості, втрату суверенітету тощо. Після проведення операції США і Великої Британії проти Іраку в 2003 р. деякі російські дослідники, зокрема Сергій Караганов, заявляли, що «необхідне нове розуміння суверенітету», оскільки, нібито, більшість країн «третього світу» нездатні самостійно забезпечити порядок на своїй території, і це має стосуватися й колишніх радянських республік.

Значною проблемою для національної безпеки України є той факт, що незалежність України сприймається політиками, а подекуди й суспільством Росії як ідеологічний виклик. Поєднання раціональних і ірраціональних стимулів до відновлення контролю над Україною становить основу політики Росії щодо України. Росія завдяки організації різноманітних інтеграційних ініціатив (ЄЕП, Російсько-білоруський союз, ДКБ) намагається утвердити себе в якості інтеграційного центру на пострадянському просторі, і їй дуже важливо втягнути в це Україну, яка грає в цьому проекті функцію критичної маси. Україна — найбільша територіально держава Європи (не рахуючи європейської частини Росії), має ключове стратегічне розташування по відношенню одразу до кількох регіонів (Чорноморського, Північнокавказького, Центральноєвропейського, Балканського), населення України усього лише втричі менше від російського. А крім того, саме Україна визначає ідентичність самої Росії, про що писав Збігнев Бжезінський (без України Росія перестає бути євразійською імперією).

Ідея співпраці з євроатлантичними структурами, як запорука дотримання основних інтересів безпеки України, отримала поштовх наприкінці 1990-х — на початку 2000-х рр. Це відбулося внаслідок розширення НАТО до кордонів України та завдяки тому, що країни НАТО демонструють значні політичні, економічні та військовр-технічні успіхи.

Активна політика США у Центральній Азії та на Кавказі знаменувала послаблення російського впливу у цих регіонах.

Для України виявляється привабливою демократичність вирішення міждержавних проблем у межах НАТО і ЄС, а також геополітичний плюралізм у межах Західної і Центральної Європи, де немає єдиного всевладного центру. Країни НАТО цілком здатні опонувати США і часто це роблять в межах етики відносин, властивої суверенним демократичним державам. Це дає підстави чекати, що й інтереси національної безпеки України зможуть реалізуватися у випадку зближення України із НАТО. Українські національні інтереси можуть бути вповні реалізовані в межах НАТО, де враховуються інтереси всіх партнерів. Навіть таких крихітних, як Люксембург, який має армію в 400 чоловік, чи Ісландія, яка взагалі не має армії. Завдяки своїм можливостям у сфері безпеки Україна може розраховувати на дуже важливе місце в системі євроатлантичної безпеки. Крім того, чимало національних інтересів України у сфері безпеки є близькими, а подекуди й тотожними інтересам членів НАТО. Насамперед це стосується збереження суверенітету, незалежності і територіальної цілісності України — в цьому як ніхто зацікавлена Україна. Це ж підтримують і держави НАТО.

Ідея забезпечення інтересів національної безпеки України через статус нейтралітету дістала поширення на початку 1990-х рр. і почала втрачати його наприкінці десятиліття. Цілями українського нейтралітету і позаблоковості у 1991—2001 рр. були: боротьба одних політиків проти розширення впливу Заходу і НАТО, інших — проти розширення впливу Росії і перебування на території України російських військ; намагання невизначеним становищем України підвищити до неї інтерес великих держав і міжнародних організацій; непідготовленість суспільства до однозначного геополітичного вибору; небажання українського керівництва шкодити своїм відносинам з однією із сторін у разі однозначного геополітичного вибору.

2.3. Москва чи Європа: хто неньці-Україні більше цінний?

Базуючись на державних документах та практичній політиці, можна окреслити основні інтереси Росії і країн Заходу та їх співвідношення з національними інтересами України. Це дасть змогу оцінити з точки зору України дві альтернативи — орієнтацію на євроатлантичну і на євразійську інтеграцію (див. табл. 2).

Як бачимо, спільних інтересів України і країн Заходу у галузі безпеки більше, ніж спільних інтересів України і Росії. Натомість суперечливих інтересів України і Заходу значно менше, ніж України і Росії.

Євразія нині розділена внутрішніми лініями напруженості між сферою, де панує закон і міжнародне право, де пріоритетними є права людини (тобто країнами ЄС і НАТО), і сферою, яка характеризується беззаконням, численними локальними конфліктами, гіпертрофією сил кримінального ґатунку тощо.

Таблиця 2

Порівняння національних інтересів у сфері безпеки України з національними інтересами у сфері безпеки Росії і країн Заходу.

Жирним шрифтом у таблиці наведено інтереси, які співпадають або близькі до інтересів України; перекреслені ті з них, які суперечать інтересам України.

Основні геополітичні пріоритети країн НАТО:

• збереження лідерства західної цивілізації, посилення євроатлантичної інтеграції;

• встановлення і зміцнення демократії і прав людини, «відкрити політичні системи і суспільства для демократичної практики, верховенства закону, хорошого управління і поваги до прав людини» ^[21] ;

• «розширити експорт, відкрити ринки, забезпечити глобальне зростання і стабільність та сприяти економічному розвитку»;

• вести боротьбу з міжнародним тероризмом;

• протидія створенню і зміцненню будь-якого геополітичного блоку чи стратегічної сили, які могли б протиставити себе країнам Заходу;

• обмеження впливу й експансії «країн-ізгоїв», упередження переростання регіональних конфліктів у глобальні війни;

• збереження й посилення існуючої стратегічної переваги над колишніми і потенційними супротивниками та забезпечення можливості стратегічного домінування в будь-яких регіональних чи глобальних конфліктах;

• поширення НАТО на Схід і стимуляція приєднання до Європейського Союзу та європейської культури в цілому країн Центральної Європи (ЦЄ) і країн, що утворилися після дезінтеграції СРСР, особливо тих, чиї культури близькі до західної;

• розбудова й поширення впливу міжнародних інституцій, які призначені поширювати вплив держав Заходу, забезпечення інтеграції інших країн у ці інститути;

• економічна і соціокультурна експансія в інші країни;

• підтримка країн Балтійсько-Чорноморської зони має стати стратегічною метою Заходу, і, зокрема, України, що глибоко впливає на стан Європи в наступні десятиліття. Стабілізація України як міцної незалежної держави Центральної Європи, з ринковою економікою, демократичними інституціями і тісними зв'язками з євроатлантичними організаціями ^[22] ;

• еволюція України в напрямі створення демократичної ринкової економіки, інтегрованої до світового співтовариства ^[23] ;

• диверсифікація джерел постачання енергоносіїв до Європи за рахунок енергоносіїв з регіону Південного Кавказу та Центральної Азії;

• «подальший розвиток відносин Росія-НАТО та особливого партнерства Україна-НАТО». Підтримка економічної і політичної консолідації України;

• контроль за поширенням зброї та небезпечних технологій^[24].

Основні геополітичні пріоритети РФ:

• повернення статусу наддержави, створення полюсу на противагу однополярності США і НАТО;

• інтеграція держав навколо. РФ; «простір СНД є сферою стратегічних інтересів Росії^»[25]: формування нового євразійського блоку на терені колишнього СРСР;

• зміна стратегічного силового балансу між НАТО і Росією, орієнтація на Формування нової стратегічної біполярності чи багатополярності;

• формування нових стратегічних відносин у Євразії: Москва-Тегеран, Москва-Пекін, Москва-Берлін-Париж тощо;

• боротьба з сепаратизмом;

• збереження і посилення впливу на Україну, країни Південного Кавказу і Центральної Азії, зміцнення залежності цих країн від Росії;

• недопущення виникнення і розвитку альтернативних шляхів транспортування енергоносіїв з країн Південного Кавказу і Центральної Азії в обхід території Росії:

• забезпечення економічного і політичного домінування в державах СНД.

Основні геополітичні і зовнішньополітичні пріоритети України:

• виживання України як суверенної незалежної держави, збереження територіальної цілісності;

• зміцнення держави, забезпечення необмеженого в часі існування України в якості самостійного суб'єкта, постійного зростання усіх складових могутності країни — політичної, економічної, військової, наукової тощо, та забезпечення користування результатами досягнень держави українським суспільством;

• отримання максимально високих гарантій зовнішньої безпеки;

• посилення економічного й політичного потенціалу і «дієспроможності» України;

• зміцнення стратегічного партнерства з ЄС, Росією і США відповідно до національних інтересів і пріоритетів України;

• підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин з РФ;

• сприяння формуванню «поясу стабільності» та регіональних структур безпеки від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя і Центральної Азії;

• максимальне використання транспортних можливостей України, активна участь у створенні європейських і євразійських транспортних коридорів, використання цих коридорів для створення надійної багатоальтернативної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини;

• курс на альтернативне лідерство на території СНД і насамперед у Чорноморсько-Каспійському регіоні; активна кооперація з тими країнами, які вбачають в Україні рівноправного партнера;

• протидія неконтрольованому іноземному економічному проникненню, всебічний захист економічного суверенітету, недопущення встановлення будь-яких форм економічної і політичної залежності;

• блокування спроб односторонньої чи багатосторонньої іноземної соціально-культурної та інформаційної експансії й домінування над Україною.

Інтенсифікуючи відносини з НАТО, Україна утвердила своє значення як суб'єкта геополітики, який має власні інтереси й політичну волю їх відстоювати. Кроки України щодо розвитку контактів з НАТО дозволили Україні посилити увагу до себе з боку НАТО та його членів, а також почати активне залучення НАТО до вирішення політичних питань, ключових для національної безпеки України, таких як гарантування незалежності, територіальної цілісності та непорушності кордонів України, а також до технічних питань зі зміцнення обороноздатності України та її спроможності реагувати на кризові явища в галузі безпеки.

2.4. У чому полягає інтерес України у відносинах з НАТО?

Основний інтерес будь-якого суспільства та живої істоти полягає в тому, щоб мати належний рівень безпеки. Можна мати багатство, однак лише надійна безпека гарантує можливість ним скористуватися. Без належного рівня безпеки багатство і добробут, як правило, становлять загрозу для того, хто ними володіє, провокуючи заздрісних до легкої здобичі.

Національна безпека означає захищеність як від зовнішніх, так і від внутрішніх загроз. Останні іноді бувають не менш важливі, ніж зовнішні. Розпад СРСР відбувся насамперед через внутрішні причини (зокрема, через перегини економічного та соціального розвитку).

Українські вчені дають таке визначення безпеки: «політична безпека — це стан захищеності політичних інтересів держави, особи, соціальних груп від внутрішніх та зовнішніх загроз, а також система заходів щодо забезпечення цієї захищеності»^[26]; «захищеність життєво важливих інтересів людини, суспільства, держави, міжнародної системи від внутрішніх та зовнішніх загроз»^[27] тощо.

Під нормальним політичним функціонуванням суспільства тут розуміються забезпечення та підтримка протягом тривалого часу цілісності, стабільності та динамічного розвитку суспільства. Чинний з липня 2003 р. Закон України «Про основи національної безпеки України» визначає національну безпеку як «захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам»^[28].

На початку XXI століття зовнішня загроза національній безпеці без'ядерних держав, що не належать до військово-політичних блоків, в умовах ослаблення значення норм міжнародного права, може бути реалізована вкрай швидко і з катастрофічними для цих держав наслідками, як це мало місце в Іраку в 2003 р. Між тим, державні документи України не містять адекватного розуміння цієї ситуації. У них існують значні проблеми з ієрархією національних інтересів. Ієрархія пріоритетів національної безпеки має випливати з усвідомлення України як самостійного і самоцінного суб'єкта міжнародних відносин, а не як придатка до якогось зовнішнього центру — чи то Росії, чи то Заходу. Виділення пріоритетів необхідне для того, щоб мати можливість, маневруючи обмеженими ресурсами держави, зберегти високу ефективність державної політики.

Брак реалістичної ієрархії стосується Воєнної доктрини України від 1993 р. та Воєнної доктрини 2004 р., які майже виключили можливість великомасштабного конфлікту в регіоні Центральної та Східної Європи. Разом із тим, відповідні документи і Росії, і США не виключали і не виключають такої можливості, попри те, що констатують зниження ймовірності її реалізації.

Основні засади (напрямки) зовнішньої політики України від 1993 року дещо більш адекватно вибудували ієрархію головних завдань зовнішньої політики України. Такими завданнями, зокрема, визнано:

1. Утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави.

2. Забезпечення стабільності міжнародного становища України.

3. Збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів тощо^[29].

У Законі «Про основи національної безпеки України» пріоритетами національних інтересів України проголошено:

• гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина;

• розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів;

• захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України;

• зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві;

• забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України;

• створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення;

• збереження та зміцнення науково-технологічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку;

• забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів;

• розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу українського народу, зміцнення фізичного здоров'я нації, створення умов для розширеного відтворення населення;

• інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір; розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України^[30].

Слід чітко відрізняти ті загрози, які мають руйнівний потенціал, достатній для завдання непоправної шкоди державі і суспільству. Така шкода може мати форму як фізичних дій щодо членів суспільства, так і дій, спрямованих на знищення суспільства і держави як цілого, або підпорядкування його стороннім іноземним силам. Саме загрози такого рівня мають привертати головну увагу держави та її громадян.

Тож суть національних інтересів України слід визначати як необхідність забезпечення необмеженого в часі існування України в якості самостійного суб'єкта, постійного зростання усіх складових могутності країни — політичної, економічної, військової, наукової тощо, та забезпечення користування цими результатами українському суспільству.

2.5. Що дає Україні співпраця з НАТО?

Національна безпека країни із вразливим геополітичним розташуванням, цінними територією, ресурсами та значними розмірами, може бути надійно забезпечена двома шляхами: за допомогою могутнього самостійного потенціалу стримування або за рахунок участі у впливових і потужних воєнних блоках.

Між 1992 і 1996 рр. в Україні було ліквідовано ядерну зброю. У результаті ядерного роззброєння Україна позбулася гігантського військового потенціалу. Після розпаду СРСР на території України залишалося 222 одиниці носіїв стратегічної ядерної зброї — 176 міжконтинентальних балістичних ракет і 46 важких бомбардувальників, а також відповідне ядерне оснащення (близько 2000 ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет, крилатих ракет і ядерних бомб для бомбардувальників). Крім того, українське керівництво здало і тисячі зарядів тактичної ядерної зброї. Відмова України від засобів ядерного стримування та її приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї в якості без'ядерної держави унеможливили формування самодостатньої системи безпеки України. З ліквідацією ядерної зброї Україна втратила можливість самостійно ліквідувати як загрози з використанням зброї масового знищення, так і потужні загрози із застосуванням звичайних озброєнь. Україна вже не може розраховувати на стримування власними силами ядерної держави, якщо таке протистояння відбуватиметься без допомоги Україні з боку іншої ядерної держави чи союзу держав.

Між тим жодна з офіційних ядерних держав — Росія, США, Велика Британія, Франція і Китай — не відмовилися від ядерної зброї як засобу стримування і не мають наміру цього робити.

Визнаючи незалежність України, абсолютна більшість держав світу і ООН визнали нашу державу в її існуючих кордонах. Однак факт такого визнання не передбачає надання Україні жодних прямих гарантій безпеки.

У Договорі про створення Співдружності незалежних держав, підписаному в Білорусі 8 грудня 1991 року, стверджується, «що сторони-учасники договору визнають кордони одна одної такими, якими вони склалися на час підписання Договору». Проте реальна сила норм, закріплених в цій угоді, є мінімальною. Вірменія і Азербайджан є членами СНД, однак з 1992—1993 рр. близько 20% території Азербайджану перебувають під фактичним контролем Вірменії. Грузія, яка є членом СНД, не контролює з 1993 р. свій регіон Абхазію, і з 1991 року — Південну Осетію, при цьому регулярно висуваючи звинувачення на адресу Росії — іншого члена СНД — в підтримці абхазького і південноосетинського сепаратизму. Поступовий занепад значення СНД ще більше нівелює силу положень документів цієї організації.

В обмін на ядерне роззброєння Україна отримала певні зобов'язання з боку ядерних держав. 14 січня 1994 р. Росія, США і Україна підписали тристоронню домовленість, за якою Україна може розраховувати на негайні консультації ядерних держав у разі загрози для своєї безпеки. Гарантії безпеки України у зв'язку з її ядерним роззброєнням було більш детально оформлено 5 грудня 1994 р. в Будапешті. Керівники України, Росії, Великої Британії і США підписали меморандум, у якому останні три країни пообіцяли поважати кордони України, утримуватися від застосування або погрози застосування сили проти України і «шукати підтримки Ради Безпеки ООН у випадку, якщо Україна виявиться перед загрозою агресії з боку ядерної держави». У 1995 р. до цих зобов'язань приєдналися Франція і Китай. Слід відзначити, що положення про пошук підтримки в Раді Безпеки ООН за умов загрози Україні з боку ядерної держави є досить безглуздим. Кожна з держав — офіційних власників ядерної зброї — є членом Ради Безпеки ООН і може заблокувати будь-яке її рішення, використовуючи право «вето».

Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією та Україною фіксує у статті 2, що «Високі Договірні сторони... поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів... будують відносини одна з одною на засадах принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання суперечностей, незастосування сили чи погрози силою, включно з економічними та іншими засобами тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, дотримання прав людини і основних свобод, співробітництва між державами, добросовісного виконання узятих міжнародних зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права».

Договір з Україною було підписано в травні 1997 р., за півтора місяця до відкриття Мадридського самміту НАТО, на якому існувала перспектива започаткування руху України в напрямі НАТО. Цей Договір значною мірою перешкоджає легальним територіальним претензіям з боку Росії до України.

Головна проблема цього договору полягає в тому, що Росія, як спадкоємець СРСР, має значний історичний досвід нехтування підписаними угодами (зокрема, договором про ненапад із Польщею від 1932 р. (порушений 1939 р.), Румунією від 1934 р. (порушений 1940 р.), договорами з країнами Балтії, окупованими СРСР в 1940 р., договором з Демократичною Республікою Афганістан від 1931 р. (порушений 1979 р.).

Попри те, що Росія у Договорі визнала територіальну цілісність України, це не завадило їй висунути у вересні — листопаді 2003 р. територіальні претензії до України, ставлячи під сумнів належність Україні острова Коса Тузла. Чинні угоди між Росією і Україною передбачають, що кордон між УРСР і РРФСР станом на 1991 р. визнається державним кордоном між Україною і Росією. Однак, попри це, Росія висунула фактичні територіальні претензії, почавши будівництво дамби з Краснодарського краю до острова Коса Тузла. Лише жорстка позиція України, зокрема пряме попередження з боку України про застосування сили в разі порушення кордону, зупинила це будівництво на відстані близько 100 метрів від державного кордону України. Росія вирішила знехтувати Договором з Україною та міжнародним правом, сподіваючись отримати від тодішньої слабкої і дискредитованої української влади територіальні поступки. За словами тодішнього міністра оборони України Євгена Марчука, «Тузла показала непередбачуваність російської політики стосовно сусіда», оскільки «такого повороту подій не передбачали ані європейські, ані українські прогнозисти та політологи».

У Договорі про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією сторони визнають суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність кордонів одна одної. У преамбулі Договору міститься застереження про те, що «сторони засуджують несправедливі акти тоталітарних і військово-диктаторських режимів». Таким «несправедливим актом» румунська зовнішня політика намагається представити передачу Українській РСР 1940 р. сучасних Чернівецької та півдня Одеської області, відторгнутих Румунією від української території в 1918—1919 рр. Договір з Румунією має ту перевагу, що ця країна в 2004 р. стала членом НАТО і, як очікується, стане членом ЄС в 2007 р. Членство в цих організаціях обмежує можливості Румунії щодо висунення територіальних претензій до України. У червні 2003 р. між Україною і Румунією було підписано договір про режим державного кордону, відповідно до якого було остаточно знято претензії Румунії на територію України, зокрема на територію острова Зміїного, хоча у сторін і залишилися суперечності щодо розподілу континентального шельфу. Підписання цієї угоди також відбувалося під впливом відносин з НАТО. Зважаючи на те, що Румунія тоді прагнула вступити до НАТО в найближчій хвилі розширення, саме вона була зацікавлена в найшвидшому врегулюванні всіх територіальних проблем з сусідами.

Отож, рівень наданих чинними міжнародними договорами гарантій безпеки України не є достатнім, оскільки він не передбачає адекватної і потужної відповіді на можливі загрози.

Перебування України у так званій «сірій зоні» між Росією і Заходом є небезпечним з огляду на потенційну можливість конфліктів за вплив на Україну, а також через надмірну залежність стану безпеки без'ядерної України від зовнішніх чинників, зокрема відносин Росії і НАТО.

Економічні реалії не дозволяють Україні розвинути в найближчій перспективі армію, достатню для захисту від повномасштабної агресії.

Фінансування Збройних сил України у відсотках від валового внутрішнього продукту (ВВП) України становило: у 1992 р.— 2,4%; у 1993 р.— 1,57%; у 1994 р.— 1,46%; у 1995 р.— 1,8%; у 1996 р.— 1,9%; у 1997 р.— 1,35%; у 1998 р.— 1,35%; у 1999 р.— 1,4%, у 2000—2005 рр.— близько 1,4% ВВП, у 2006 р.— 1,6% ВВП. При цьому сусіди України витрачають на оборону значно більше: Польща 1,9% ВВП, Туреччина — 4,5% ВВП, Румунія — 2,5% ВВП, Угорщина — 1,8% ВВП; Росія — 4,5% ВВП (станом на 2006 р.). Витрати України на оборону 2006 року сягнули лише $1,6 мільярдів. Між тим, лише за офіційними даними Росія витрачала на оборону $14,3 мільярди у 2004 р., $20 мільярдів — у 2005 р, $23 мільярди у 2006 р.

Світова практика свідчить, що дієве функціонування та розвиток збройних сил можливі за умов приблизного дотримання наступних пропорцій: утримання особового складу — до 50% витрат, бойова підготовка та матеріально-технічне забезпечення — 20%, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи та закупівля озброєння — 25%, інші видатки — 5%. В Україні відсутнє навіть наближення до цієї пропорції.

Збройні сили України радикально скорочуються починаючи з 1992 р. У 1992 р. вони становили 780 тисяч військовослужбовців, а вся воєнна організація — понад мільйон осіб. У скороченні чисельності військової техніки Україна пішла значно далі меж, встановлених Договором про звичайні збройні сили у Європі. Станом на 2006 р. Збройні сили України налічують лише 245 тисяч чоловік (для порівняння: у Росії лише збройні сили налічують 1,1 мільйона, у Туреччині — 0,65 мільйона, у Польщі — 200 тисяч). Хоча Україна володіє значним і досить якісним з воєнної точки зору демографічним потенціалом, значними запасами звичайних озброєнь, матеріальною базою для їхнього виробництва, держава тривалий час не використовувала належно цей ресурс, і тому дещо відстала за рівнем обороноздатності. Поширення корупції в Україні за часів президентства Кучми знизило обороноздатність держави через неефективне управління та зменшення конкурентноздатності економіки.

Таким чином, надійно гарантувати безпеку України можна лише за допомогою союзницьких відносин із стороною, яка має сили і засоби, адекватні загрозам. Україні необхідно, щоб інтереси цієї сторони були близькі або співпадали з національними інтересами України.

Завдяки відносинам з НАТО Україна отримала важливу психологічну підтримку з боку найпотужнішого воєнного альянсу. Хоча реальних зобов'язань, крім обіцянки консультуватися з Україною в разі агресії проти неї, НАТО досі не взяв, така співпраця має суттєве практичне значення. Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО та інші документи в межах відносин Україна-НАТО підписали демократичні держави, які намагаються уникати порушення своїх договірних зобов'язань. У разі виникнення загрози для України Україна вже майже впродовж десяти років має можливість скликати Комісію Україна-НАТО на рівні послів, міністрів закордонних справ або міністрів оборони і поставити перед НАТО проблеми, які виникли для безпеки України, та поставити питання про надання допомоги з боку НАТО. Водночас НАТО зобов'язаний взяти участь у такому представленні, але, до вступу України, не зобов'язаний реагувати так, як вимагатиме Україна. Однак, враховуючи, що НАТО наголошує на важливості України для безпеки Альянсу, Україна може розраховувати щонайменше на політичну підтримку законних інтересів своєї безпеки.

Україна утрималася від задіяння цього механізму під час конфліктної ситуації з Росією навколо острова Коса Тузла в жовтні 2003 р., оскільки розраховувала, що врегулювання ситуації на двосторонній основі втримає від радикального погіршення відносин з Росією. У той же час низка членів НАТО, зокрема США, Франція, Канада і Туреччина, не чекаючи рішення України про звернення до НАТО, оголосили в жовтні 2003 р. про свою підтримку територіальної цілісності України.

Відносини з НАТО забезпечують Україні сприятливий клімат безпеки на її західних кордонах. Це посилює позиції України у протистоянні загрозам своїй безпеці.

Розширення НАТО створює в регіоні сприятливий клімат геополітичного плюралізму, у якому інтереси України як суб'єкта міжнародної політики можуть бути задоволені більшою мірою, аніж у випадку домінування Росії чи іншої держави. Україна, яка є більшою за своїх сусідів на Заході, має важливе геополітичне розташування та достатні ресурси для реалізації свого впливу в межах військово-політичного союзу, може розраховувати на поважне становище в НАТО.

Свого часу Росія визнала непорушність українських кордонів саме завдяки НАТО. Це відбулося під час підписання міждержавного Договору в 1997 р., укладеного за півтора місяця до Мадридського самміту НАТО, від результатів якого Москва боялася запрошення України до НАТО. Це ж стосується і Румунії. Договір з Україною було ратифіковано Румунією 8 липня 1997 р., за день до відкриття Мадридського самміту НАТО, на якому Румунія сподівалася отримати запрошення до Альянсу. Це сталося через те, що НАТО вимагає від претендентів на членство відмови від територіальних претензій досусідів, і Румунія заради вступу до НАТО мусила з цим змиритися.

Налагодження відносин України з НАТО стало вагомим чинником усвідомлення політичною елітою країн Заходу важливості України, значення її належності до євроатлантичної спільноти як гарантії миру й зменшення ймовірності конфліктних сценаріїв розвитку в Європі. Співпраця України з НАТО чітко вказала країнам Заходу на значні можливості для безпеки регіону.

Як заявив ще в 1990-х роках американський політолог Збігнев Бжезінський, «десь між 2005 і 2010 роками Україна, особливо якщо тим часом вона зробить значний поступ у внутрішніх реформах і їй удасться ясніше визначитися в якості середньоєвропейської країни, повинна стати готовою до серйозних переговорів із ЄС і НАТО»^[31].

Особливо важливим для України стало включення до НАТО її західних сусідів. Завдяки цьому між Україною і НАТО утворився тривалий кордон (з Угорщиною 103 км, з Польщею 526 км, з Румунією 169 км на півдні і 362 км на заході, зі Словаччиною 97 км). Легка і технічно проста можливість організації допомоги через цей кордон здатна справити значний стримуючий вплив на потенційного агресора.

В історії існує низка прикладів успішності матеріальної допомоги, здійснюваної державами Заходу за значно більш складних геостратегічних умов (допомога Радянському Союзові під час Другої світової війни, допомога Західному Берлінові 1948—49, 1961—62 рр., Південній Кореї 1950—53 рр.). Ця допомога полягала в постачанні озброєнь, амуніції, харчів, товарів цивільного призначення тощо.

Існування кордону з НАТО спрощує і здешевлює завдання державної політики у сфері оборони України. Збіг основних інтересів у сфері безпеки України і держав НАТО дозволив українським збройним силам відійти від принципу територіальної оборони по всьому периметру кордонів і перейти до дешевшої і більш реалістичної стратегії стримування на основних напрямах.

Головна проблема у справі приєднання України до НАТО полягає в можливому загостренні відносин з Росією. Однак, як показує досвід євроатлантичної інтеграції країн ЦСЄ, після ухвалення принципового рішення НАТО щодо їхньої інтеграції до Альянсу, відносини цих країн з Росією покращувалися. Їхній вступ до НАТО змушував російське керівництво переглянути свою політику, оскільки вона ставала контрпродуктивною. Так, після рішення про вступ до НАТО країн Балтії Росія остаточно відмовилася від спроб застосувати засоби економічної блокади цих держав. Вступ до НАТО дозволив цим країнам налагодити нормальні економічні відносини з Росією.

У політиків на Заході упродовж 1990-х рр. утвердилося розуміння значення незалежності і стабільності України для європейської та світової безпеки. Після Помаранчевої революції сприйняли Україну як європейську державу і суспільства держав Європи. Європа має використати безпрецедентну можливість, надану незалежністю України, і вибудувати таку систему безпеки, яка виключить можливість великих воєн на континенті.

Україна має унікальне для європейської безпеки геостратегічне значення. Саме це спричиняє підвищений інтерес НАТО до України. Геостратегічні мотиви стали головними під час вирішення питання щодо приєднання до НАТО таких країн, як Румунія і Болгарія, які зміцнили «південний фланг» НАТО. Україна має ще більше геостратегічне значення, а тому може розраховувати на успішність і значну швидкість інтеграції до НАТО.

Слід наголосити, що серйозною перевагою України, крім її унікально важливого геополітичного розташування, є її розміри. Однією з перешкод прийому до НАТО країн Балтії становив той факт, що їхня територія не надає необхідної «стратегічної глибини» для організації ефективної оборони. Невелику, притиснуту до моря територію цих країн фізично досить важко захищати. Геополітичне становище України має ту перевагу, що Україна володіє стратегічною глибиною території. Територія України є достатньо великою та придатною для оборони. У разі підтримання союзницьких відносин з сусідніми країнами стратегічна глибина оборони України ще більш подовжується.

Українська оборонна організація разом із недоліками має й свої переваги. Загрожена ситуація в галузі безпеки України виробила звичку в українського суспільства та частини політичного і військового керівництва покладання на власні сили. На противагу цьому, країни Вишеградської трійці (Польща, Чехія, Угорщина) очікували від вступу до НАТО захисту «від усіх бід» і не розвивали власне оборонне мислення. Для цих країн НАТО був уже сам по собі вирішенням проблем безпеки, а не структурою, в межах якої вони самі мали їх розв'язувати.

Таким чином, Україна завдяки своїм розмірам, стратегічному геополітичному розташуванню та військовим можливостям здатна посісти достойне місце в системі загальноєвропейської безпеки, що відповідатиме масштабу та можливостям країни. Україна може зробити значний військовий внесок до НАТО, на відміну від кандидатів на вступ до НАТО «хвилі» 2002 року.

Завдяки інтеграції України до НАТО політична Європа отримує в цілому завершені форми. Поза політичною Європою залишиться лише Росія, що є євразійською державою, та поки що «васальна» щодо Росії Білорусь. Далі розширення Європи можливе лише в разі залучення держав Кавказу. Отож, найімовірніше, вступ України, Грузії і, можливо, Азербайджану до НАТО буде «останньою фазою» розширення Європи. Така завершеність сприятиме зменшенню конфліктного потенціалу в Європі, оскільки суперечності між євроатлантичною спільнотою і Росією вже не матимуть такого грунту, як невизначеність геополітичної належності інших держав.

Вступ України до НАТО зніме проблему силового протистояння в Чорному морі, оскільки зробить його фактично внутрішнім морем країн-членів НАТО.

Для України дуже важлива надійність союзницьких відносин. Слід наголосити, що упродовж понад півстоліття свого існування НАТО демонструвала готовність захищати своїх союзників. Ця готовність була очевидною і для сторонніх сил, зокрема для СРСР, і тому запобігла розв'язанню третьої світової війни.

США, як провідний за військовими і політичними ресурсами член НАТО, відкидають можливість існування «геополітичної угоди» з Росією про перехід України або інших держав регіону до сфери впливу Росії та заявляють про тверду підтримку суверенітету та територіальної цілісності України.

Стратегічна концепція НАТО, затверджена главами держав і урядів 1999 р., у статті 37 зазначає, що «Україна посідає особливе місце в євроатлантичному просторі безпеки і є важливим і цінним партнером у справі розвитку стабільності та спільних демократичних цінностей. НАТО зобов'язується й надалі зміцнювати своє особливе партнерство з Україною на засадах Хартії НАТО-Україна... Альянс продовжує підтримувати суверенітет і незалежність України, її територіальну цілісність, демократичний розвиток, економічне процвітання та її без'ядерний статус, які НАТО вважає важливими чинниками стабільності та безпеки в Центральній і Східній Європі, а також у Європі загалом».

Однією з головних проблем здійснення євроатлантичної інтеграції України є небезпека виявитися втягнутою у військовий конфлікт на захист своїх союзників. Це є природним продовженням отримання гарантій безпеки з боку інших держав-членів НАТО. Однак, як показує досвід, країни НАТО, насамперед європейські, майже не брали участі у військових діях, виступаючи на захист своїх союзників. Значний політичний та військовий потенціал НАТО убезпечує його членів від частого застосування Статті 5 Вашингтонського договору про захист своїх союзників. Основні збройні конфлікти «холодної війни» відбувалися поза територією членів НАТО, на територіях країн так званого «третього світу».

Жоден здоровий патріотичний політик не зможе піти на збереження умов для зовнішнього втручання у внутрішні справи України, за умови існування адекватної альтернативи у вигляді НАТО. Цією альтернативою вже скористалися 10 країн Східної Європи, і, що цікаво, жодна про те не жалкує.

2.6. Початок співробітництва України з НАТО: як це було

Відносини України з НАТО є найбільш результативні з тих, що їх має Україна з іншими міжнародними організаціями світу. Співпраця між Україною і НАТО поступово збільшувалася, розвиваючись від поодиноких контактів на початку 90-х рр. до широкої співпраці з цілого спектру проблем. Ключові досягнення співпраці у сфері безпеки між Україною і НАТО було зроблено у 1997 р. (створення кризового консультативного механізму Україна-НАТО), у 2002 р. (проголошення Україною наміру приєднатися до НАТО та підписанні нею Плану дій Україна-НАТО) та у 2005 р. (початок Інтенсивного діалогу з НАТО у питаннях членства).

Контакти між Україною та НАТО започатковано восени 1991 р. Період поступового налагодження зв'язків, без залучення механізмів взаємних зобов'язань, тривав до 1994 р. Того року НАТО ухвалив попереднє рішення про початок розширення Альянсу на окремі країни Центральної Європи. Лише тоді країни Заходу нарешті усвідомили, що Україна — це всерйоз і надовго, та зрозуміли шанси для безпеки в Європі, які надає співпраця з Україною.

Розвиток відносин Україна-НАТО започаткувався створенням низки структур та механізмів для спільного співробітництва.

8 лютого 1994 р. Україна першою з країн СНД підписала Рамковий документ програми НАТО «Партнерство заради миру» (ПЗМ), спрямованої на співробітництво з НАТО країн, які не є або поки не є членами НАТО. Членами Програми ПЗМ є майже півсотні держав Європи, Азії та Північної Америки. Співробітництво в рамках Програми «Партнерство заради миру» передбачало створення умов для приєднання до НАТО тих країн, які цього прагнуть. Вже на цьому етапі НАТО підтвердив визнання територіальної цілісності та недоторканності кордонів України та підтримку демократичного шляху розвитку України.

Параграфом 8 Рамкового документа ПЗМ визначено механізм консультацій між країною-учасницею і НАТО, в якому зазначається, що НАТО консультуватиметься з будь-яким активним учасником Програми, якщо цей партнер відчуватиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності чи безпеці та звернеться до Брюсселя з відповідним проханням. Одного разу Україна скористалася цим механізмом. 1996 року, після того, як Державна Дума Російської Федерації поставила під сумнів належність Україні міста Севастополь, Рада північноатлантичного партнерства і співробітництва — консультативна організація країн НАТО та держав євроатлантичного регіону — наголосила на приналежності Севастополя Україні.

У 1995 р. було відкрито українські офіси зв'язку у штаб-квартирі НАТО та Координаційного центру партнерства НАТО.

З 1995 р. почалося укладання щорічних Індивідуальних програм партнерства між Україною і НАТО, спрямованих на нарощування можливостей координації між збройними силами України і НАТО. Як правило, в межах Індивідуальних програм партнерства щороку планувалося близько двох-чотирьох сотень заходів (навчання, візити, курси тощо).

1995 р. було започатковано проведення регулярних військових навчань країн НАТО на території України та військових навчань за межами України, в яких брали участь українські підрозділи. З 2000 р. Яворівський полігон Збройних сил України на Львівщині став офіційним навчальним центром Програми «Партнерство заради миру», що означає регулярне використання цього полігону під час проведення навчань.

6 травня 1996 р. в рамках ПЗМ було підписано угоди, якими регулюється статус військовослужбовців Збройних сил України при перебуванні на навчаннях та інших заходах на території держав-членів НАТО або країн-партнерів та військовослужбовців інших держав, які беруть участь у навчаннях на території України, ратифіковані Верховною Радою України 2 березня 2000 р.

Головною подією відносин між Україною і НАТО в 1990-х рр. стало підписання в Мадриді 9 липня 1997 р. Президентом України та лідерами держав-членів Альянсу Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО.

Згідно з Хартією, держави-члени НАТО морально підтримали гарантії безпеки, які отримала Україна від усіх п'ятьох ядерних держав — учасниць Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, як без'ядерна держава — учасниця цього Договору. У Хартії зазначено, що «союзники по НАТО продовжуватимуть підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, демократичний розвиток, економічне процвітання та її статус без'ядерної держави, а також принцип непорушності кордонів, як ключові фактори стабільності та безпеки у Центрально-Східній Європі та на континенті в цілому».

Головним досягненням Хартії стало створення механізму консультацій, якщо Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Скликання Комісії Україна-НАТО на рівні Північноатлантичної Ради має відбуватися не менше двох разів на рік. Комісія Україна-НАТО може збиратися на рівні: послів (Україну представляє Глава Місії України при НАТО); міністрів закордонних справ; міністрів оборони, що підтримувало високий рівень діалогу.

Починаючи з 1998 р. Президент України своїм Указом регулярно затверджував урядову програму дій у галузі співпраці між Україною і НАТО.

Продовженням цього курсу стало ухвалення 23 травня 2002 р. Радою національної безпеки і оборони України Стратегії євроатлантичної інтеграції України, остаточною метою якої був проголошений повноправний вступ до НАТО.

На етапі 2002—2004 рр. для України певним замінником Плану дій з отримання членства та «Інтенсивного діалогу»(документів, які визначають завдання та кроки держав-претендентів на членство в НАТО в політичній, військовій, економічній галузях тощо) став План дій Україна-НАТО. Причинами ухвалення саме такого формату документа на самміті НАТО в Празі в листопаді 2002 р. були підозри щодо можливого продажу українських озброєнь Іраку. План дій визначав основні принципи, на яких має базуватися політика України в конкретних галузях, та цілі, що мають бути досягнуті з метою наближення до стандартів країн-членів Альянсу.

У рамках Плану дій щороку готуються Цільові плани, які містять перелік конкретних заходів як внутрішнього характеру, так і спільних заходів Україна-НАТО, спрямованих на досягнення визначених у Плані дій цілей. Тривалий час за правління Президента Леоніда Кучми Україна виконувала більшість пунктів співпраці, що стосувалися Збройних сил та створення спеціальних державних органів, однак не виконувала зобов'язання, взяті на себе щодо утвердження демократії, свободи слова та прав людини.

Ситуація зі зміною Воєнної доктрини в червні — липні 2004 р., коли її спочатку було затверджено з положенням про вступ до НАТО і ЄС як ключову ціль політики держави, а потім Указом Президента ці положення було знято, ілюструвало хитання в зовнішній політиці України. Під час візиту до Грузії в грудні 2002 р. Президент України А. Кучма, коментуючи заяву Президента Грузії про те, що Україна має стати членом НАТО у наступній хвилі розширення НАТО, заявив, що «найголовніше, щоб третя хвиля розширення НАТО не перетворилася на шторм і не змила когось».

Зміну влади України в результаті президентських виборів 2004 р. та Помаранчевої революції листопада — грудня 2004 р. НАТО розцінив як крок у напрямку демократизації країни. Завдяки цьому відносини України з НАТО позбулися основної перешкоди. Після перемоги на президентських виборах Президента Віктора Ющенка приєднання до НАТО названо стратегічним завданням України.

У ході засідання Комісії Україна-НАТО на рівні міністрів закордонних справ у Вільнюсі 21 квітня 2005 р. було започатковано Інтенсифікований діалог з НАТО з питань набуття членства. Такий діалог є передумовою вступу до НАТО, відповідно до рішення Мадридського самміту НАТО від 1997 року. В межах Інтенсифікованого діалогу сторони консультуються та вживають заходів щодо політичних, військових, фінансових та безпекових питань, пов'язаних з питаннями членства. Водночас НАТО на цій стадії ще не бере на себе прямого зобов'язання обов'язково прийняти Україну до НАТО, на відміну від Плану отримання членства (ПОЧ). НАТО на цій стадії насамперед спостерігає за виконанням тих зобов'язань, які країна-претендент добровільно бере на себе. Водночас, досі всі країни, які брали участь в Інтенсифікованому діалозі, в остаточному рахунку вступали до НАТО.

Україна може очікувати запрошення приєднатися до Плану отримання членства в НАТО, який, за внутрішніми правилами НАТО, безпосередньо передує вступу до Альянсу.

Ще одним з механізмів співпраці між Україною і НАТО, насамперед у галузі консультацій з питань безпеки, є Рада Євроатлантичного Партнерства (РЄАП) (до травня 1997 року — Рада Північноатлантичного Співробітництва — РПАС, утворена 1991 р.), членом якої Україна є з 1992 р. РЄАП налічує 46 членів, усі члени РЄАП є членами Програми «Партнерство заради миру». Засідання РЄАП проходять двічі на рік на рівні як міністрів закордонних справ, так і міністрів оборони, також можливі засідання на рівні глав держав та урядів.

18 червня 2004 р. Верховна Рада України ратифікувала меморандум «Про взаєморозуміння між НАТО і Україною щодо забезпечення підтримки операцій НАТО з боку приймаючої держави». Цей меморандум забезпечує збройним силам і військовій техніці НАТО право швидкого доступу на територію країни з дозволу Президента і Ради національної безпеки і оборони України.

Паралельно з консультативним механізмом співробітництва у вигляді Комісії Україна-НАТО діють спільні робочі групи з питань воєнної реформи, озброєнь, економічної безпеки, планування на випадок надзвичайних ситуацій, з питань науки і захисту довкілля, а також регулярні засідання Україна-НАТО на рівні політичного, політико-військового керівного, військового, економічного та спеціального комітетів.

Одним із елементів співпраці у військовій сфері є Спільна робоча група з питань військової реформи, яка діє під егідою Політико-військового керівного комітету НАТО. Ця група виконує завдання підвищення оперативної сумісності української армії зі збройними силами країн НАТО.

Спеціалізованим органом консультаційного механізму співпраці з НАТО є спільна група з питань планування використання цивільних служб у надзвичайних ситуаціях. Меморандум про Порозуміння у галузі цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій, підписаний у грудні 1997 р., спрямований на співробітництво у галузі готовності до катастроф та інших надзвичайних ситуацій цивільного характеру. Цей меморандум було застосовано на практиці в Україні під час природних та техногенних катастроф у Карпатах та Харкові, під час катастрофи українського літака в Греції у 1997 р. тощо.

З літа 2000 р. діє Українсько-польський миротворчий батальйон у Косові. Цей батальйон пройшов повну сертифікацію за стандартами НАТО. За участю України та п'ятьох інших держав Чорноморського регіону (з них три члени НАТО, а також Росія і Грузія) створено спільне військово-морське з'єднання «БЛЕКСІ-ФОР», діяльність якого спрямована на попередження криз та зміцнення довіри в регіоні.

Серед внутрішніх українських структур співпраці між Україною і НАТО виокремлюються наступні.

В органах виконавчої влади України (у ключових міністерствах і державних комітетах) з 1999 р. запроваджено посади національних координаторів відносин з НАТО, на які призначалися чиновники, відповідальні за напрям співпраці з НАТО. Крім того, у ключових міністерствах та відомствах (МЗС, Міноборони) були створені спеціальні відділи, покликані здійснювати керівництво співпрацею між Україною і НАТО у їхніх відповідних галузях.

У лютому 2003 р. було створено Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції, який розробляє проекти у галузі стратегічного планування політики євроатлантичної інтеграції, а також координує роботу національних координаторів відносин з НАТО.

При НАТО з 1996 р. діє Місія України, як самостійна закордонна установа України зі статусом представництва при міжнародній організації.

Одним з актуальних напрямків розвитку відносин з Альянсом є співробітництво між Верховною Радою України і Парламентською Асамблеєю НАТО. В Україні було оновлено законодавчу базу у сфері безпеки. 19 червня 2003 року Верховна Рада України конституційною більшістю ухвалила Закон «Про засади національної безпеки України». У новому законі закріплена стратегічна мета держави «набуття членства в Організації Північноатлантичного договору». Отже, інтеграція до НАТО набула законодавчої підтримки.

Серед установ НАТО в Україні, крім посольств країн-членів НАТО, діють Центр інформації та документації НАТО в Україні, який сприяє розповсюдженню інформації про НАТО, а також Офіс Зв'язку НАТО в Києві, створений для полегшення контактів між НАТО та українськими цивільними і військовими установами.

2.7. Вступ України до НАТО: дуже дешево, бо не сердито

Щодо питання вартості вступу України до НАТО циркулюють маса міфів. Називаються суми — починаючи від 92 мільярдів доларів. Виникає питання — чому не 92 трильйони? Насправді усі ці астрономічні цифри розраховані на ті групи населення, для яких проблематично порахувати відмінність між кількістю нулів у мільярді і трильйоні.

Між тим, досвід вступу до НАТО країн Східної Європи свідчить про те, що цей процес може бути дуже дешевим.

Витрати на вступ до НАТО мінімізуються за рахунок уникнення необхідності розміщення на території України значних військових баз та недоцільності масштабного переозброєння української армії.

Якщо діяти за логікою «холодної війни» і супроводжувати вступ до НАТО розміщенням на своїй території великих іноземних військових баз, то тоді вступ до НАТО справді мав би потягнути на значні кошти. Однак, для України вигідний «чисто-паперовий» варіант вступу до НАТО. Жодної потреби розміщення на території України іноземних військових баз не існує. Окремі держави Східної Європи (зокрема Румунія та Болгарія) надали дозволи на розміщення на своїй території американських баз. Однак, це відбувається на двосторонній основі, тобто поза рішеннями НАТО. Водночас Україна має достатній військовий, людський і технологічний потенціал, щоб гарантувати свою безпеку, використовуючи лише політичний «дах» НАТО та маючи за спиною лише теоретичну можливість підтримки з боку 26 держав-членів НАТО у військовий час.

Такий «паперовий» варіант розширення НАТО був застосований до всіх 10 нових членів Альянсу. Лише на території Литви з'явився невеликий підрозділ НАТО у складі 100 авіаторів і 4 літаків, для забезпечення натівських стандартів охорони повітряного простору трьох країн Балтії, які навіть не мають такого мізерного числа військових літаків.

Україні така «охорона», слава Богу, не потрібна. Вітчизняна військова авіація все ще, попри всі скорочення, є однією з найчисельніших у Європі.

До речі, і українська Конституція прямо забороняє розміщення на території України іноземних військових баз, роблячи виключення для Чорноморського флоту Росії тільки до 2017 року.

Такий український підхід до вступу до НАТО міг би цілком зняти претензії з боку Москви. Якби не одне «але». Москва насправді ніколи й не боялася військових можливостей розширеного НАТО. А лише вдавала, що боялася. Для ядерної Росії вступ до НАТО країн Східної Європи не становить жодної військової загрози, і про це чудово знають у Москві. Тим більше, якщо цей вступ є «паперовим», без утворення нових великих військових баз біля кордонів Росії.

Всі протести Росії з приводу НАТО насправді зумовлені тим, що, вступаючи до НАТО, країни — нові члени виходять з зони геополітичного впливу Москви. От і все, не більше і не менше.

Слід наголосити, що українські озброєння радянського виробництва не є проблемою при вступі до НАТО. НАТО не вимагає масового переозброєння східноєвропейських армій.

Не лише нові члени НАТО, але й така розвинена країна, як Німеччина, продовжує використовувати колишні радянські озброєння. Німеччина ефективно інкорпорувала до своїх збройних сил зразки найбільш якісного радянського озброєння, зокрема літаки МіГ-29, які були на озброєнні армії НДР.

Вартість членського внеску України до бюджету НАТО, за попередньою оцінкою, перебуватиме в межах внеску Польщі, тобто близько 40—50 мільйонів доларів США на рік.

А крім того, НАТО дає й пряму економічну вигоду, дозволяючи гарантувати надійну безпеку за невеликі кошти для тих держав, які ніколи б не мали такого рівня безпеки, як у НАТО, навіть якби витрачали на оборону весь свій бюджет.

Перебування України поза зоною надійних гарантій безпеки у так званій «сірій зоні» прямо шкодить економіці України. В економіку України з 1992 року надійшло лише трохи більше 15 мільярдів доларів США, що є незначною сумою у порівнянні з іншими державами Центрально-Східної Європи, економіки яких відчували різке збільшення інвестицій після оголошення про їхнє запрошення до НАТО.

Слід також наголосити, що інвестиції з країн НАТО до України, на відміну від інвестицій Росії, є легальними.

Згідно з дослідженням організації «Транспаренсі Інтернешнл», серед 20 найменш корумпованих держав світу 10 є державами-членами НАТО. Росія й Україна в цьому списку замикають першу сотню.

Конкурентною перевагою України є високотехнологічний оборонно-промисловий комплекс України, здатний розробляти сучасні зразки озброєнь, а також здатність України до створення в замкнутих циклах деяких конкурентноздатних на світовому ринку зразків озброєння.

Й досі не девальвовані успіхи України — у таких важливих галузях, як літакобудування, танкобудування, суднобудування, а також ракетобудування та системи протиповітряної та протиракетної оборони. Скажімо, така розвинена країна, як Німеччина, а також Польща й Іспанія, здійснювали перевезення своїх військових контингентів до Афганістану та Косова з використанням українських літаків АН-124-100. Цей літак — єдиний у світі, який здатен транспортувати вантажі вагою до 120 тонн. У 2004 році НАТО ухвалив рішення взяти в оренду до створення європейського військово-транспортного літака А-400М, 6 цих військово-транспортних літаків українського виробництва. У 2006 році було підписано відповідний контракт — але не тільки з українським конструкторським бюро Антонова — виробником літаків, але й з російською компанією «Волга-Дніпро». Так сталося з вини українських депутатів, які перед парламентськими виборами 2006 р. не змогли ратифікувати Меморандум з НАТО щодо стратегічних перевезень, чим завдали країні значних збитків. Нині у Великої Британії є лише 4 військово-транспортних літаки далекого радіусу дії, у решти європейських членів НАТО — 9, у США — 250.

Водночас відбувається втрата вигідних для України кооперативних зв'язків з Росією. Однак, це має місце з 1991 року і прямо не зумовлено вступом України до НАТО. Така логіка поведінки великої держави — Росія поступово налагоджує «замкнені цикли» з виробництва озброєнь на своїй території, і така тенденція має дуже мале відношення до українського курсу на НАТО. Крім того, Росія сама почала застосовувати натівські стандарти, підписавши Угоду про приєднання до системи кодифікації НАТО. Співпраця з Росією на ринках третіх країн є малоперспективною, оскільки може бути масштабною лише щодо ринку модернізації бронетехніки радянського виробництва для країн «третього світу». Цей ринок характерний тим, що постійно зменшується внаслідок природного виходу з ладу такого роду продукції.

Тому ці зв'язки можуть бути компенсовані налагодженням співпраці з країнами НАТО. Україна має досвід успішних відносин у військово-технологічній сфері з НАТО, зокрема у сфері створення суден на повітряній подушці для Греції, співпраця в галузі артилерійських систем із Чехією.

Крім того, співпраця з НАТО вже дозволила зберегти у використанні української армії найбільший у Європі полігон «Яворів», на обслуговуванні якого задіяні тисячі громадян.

Досвід інтеграції до НАТО країн-сусідів України свідчить про мінімізацію витрат на розширення НАТО, без шкоди для розвитку економіки. Так, у квітні 2003 року Польща і США підписали контракт на закупівлю 48 військових літаків F-16 на суму в 3,5 мільярди доларів США. За умовами угоди США інвестують в оборонну промисловість Польщі 12 мільярдів доларів США. Це найкрупніший військовий контракт, укладений країною колишнього Варшавського договору від закінчення «холодної війни» і до 2003 року.

Крім того, вступ до НАТО пов'язаний з покращенням клімату для здійснення підприємницької діяльності в Україні, зокрема й з покращенням міжнародного інвестиційного іміджу України. Безпека й інвестиційна привабливість прямо пов'язані між собою. Скажімо, у Польщі, Чехії та Угорщині з 1997 (року ухвалення рішення по НАТО) і 1999 р. (вступ до НАТО) обсяги річних інвестицій збільшилися в 2,5—3,5 рази (у Польщі в 1997 р. вкладено в економіку 2, 7 млрд. доларів, у 1999 р.— вже 8 млрд., у Чехії — відповідно 4 і 12,8 млрд. дол., в Угорщині — 6,2 і 14,5 млрд.). У рік вступу Румунії до НАТО (2004) інвестиції в економіку цієї країни зросли на 141%.

Україна цілком може очікувати після вступу до НАТО аналогічного ефекту — різкого зростання іноземних інвестицій у свою економіку. Тому позитивний ефект від вступу до НАТО для економіки України значно перевищує можливі економічні проблеми.

Вступ до НАТО також неминуче вплине на розвиток військово-промислового комплексу України, який становить вагому та одну з найбільш технологічних частин економіки України. Українські науково-дослідні інститути мали відношення до 17 з 21 «критичної технології», що розроблялися в СРСР, серед них радіолокаційні станції, електроніка тощо.

Український ВПК у його сучасному вигляді утворився на базі частини колишнього ВПК СРСР, що зумовлює наявність тісних коопераційних зв'язків та технологічних циклів у межах держав СНД. Водночас євроатлантична інтеграція є процесом інтеграції України з одними з найбільш передових в економічному сенсі держав світу. Потужності України у галузі ВПК можуть бути використані цими країнами. Насамперед це стосується держав Європи, які потребують оновлення свого оборонного потенціалу та на початку 2000-х рр. почали реалізовувати Європейську політику безпеки і оборони.

Однак, країни НАТО досить обережно ставляться до співпраці в цій сфері, і насамперед з не-членами НАТО. Україна має перспективу щодо розробки і реалізації наступних проектів з НАТО: спільні дослідження і розробка зразків сучасного озброєння і військової техніки, модернізація та ремонт техніки і озброєння радянського виробництва для армій нових членів НАТО. Від вступу до НАТО виграв оборонний комплекс тих країн Східної і Центральної Європи, який мав конкурентоздатні сучасні виробництва (насамперед Польщі і Чехії). Водночас тим країнам, які не мали конкурентноздатних оборонних технологій, вступ до НАТО не допоміг, і їхні оборонні виробництва, які почали занепадати одразу після розвалу Варшавського договору 1990 р., не були реанімовані. Це стосується насамперед такої країни, як Словаччина, військово-промислові підприємства якої орієнтувалися на випуск мільйонних кількостей невисоко-технологічних зразків стрілецької зброї, випуск значної кількості бронетехніки тощо.

Перевагами України є високотехнологічний оборонно-промисловий комплекс України, здатний розробляти сучасні зразки озброєнь, а також здатність України до створення в замкнутих циклах деяких конкурентноздатних на світовому ринку зразків озброєння. Країни НАТО дедалі більше усвідомлюють недоцільність орієнтації на національне виробництво повного переліку основних озброєнь, і змушені створювати загальноєвропейські структури ВПК.

Слід наголосити, що військово-технічна співпраця з іншими країнами, зокрема з Росією, не є перешкодою євроатлантичній інтеграції України. Співпраця у цій сфері існує між Росією і такими членами НАТО, як Італія, Німеччина тощо.

Однак, внаслідок об'єктивних обставин, серед яких насамперед прагнення Росії як великої держави одержати «замкнені цикли» виробництва озброєнь на своїй території, відбувається втрата вигідних для України кооперативних зв'язків з Росією. Ці зв'язки можуть бути значною мірою компенсовані поступовим налагодженням співпраці з країнами НАТО. Варто наголосити, що 6 із 8 держав «великої вісімки» є членами НАТО.

Отже, вступ України до НАТО, найімовірніше, збільшить привабливість українських оборонних підприємств для країн Заходу, підтвердить надійність військово-технічної співпраці країн НАТО з Україною та знизить фінансові та політичні ризики в галузі оборонної промисловості України, що, вочевидь, позитивно позначилося б на обсягах інвестицій до ВПК України.

Пряма вартість вступу України до НАТО залежить насамперед від політичних чинників. Якби у підходах до євроатлантичної інтеграції України було застосовано модель, коли НАТО вимагатиме від України попереднього виходу на стандарти НАТО за рівнем озброєння, підготовки військ тощо, то вартість вступу України до НАТО могла б бути досить значною і вимірюватися десятками мільярдів доларів США. Однак досі НАТО при розширенні вимагав від претендентів на членство лише обмежених оборонних зусиль, які передбачали незначне (на кілька відсотків) збільшення оборонних витрат. У справі України ще більш імовірно, аніж у випадку інтеграції до Альянсу інших держав ЦСЄ, що НАТО не вимагатиме значних витрат на переозброєння та підготовку української армії, оскільки наявні оборонні можливості України вже є значно більшими, аніж у більшості держав, що вступили до НАТО у 1999—2004 рр. Крім того, стратегічна важливість України для європейської безпеки та зменшення ризиків воєнного характеру в Європі роблять інтеграцію України до НАТО насамперед політичним кроком, і лише в другу чергу — військовим.

2.8. Чому Москва проти розширення НАТО?

Реакція Росії на розширення НАТО є одним з важливих міжнародних наслідків вступу до НАТО нових членів. Як наголошувалося у відкритому листі колишніх державних діячів США до президента США у 1997 році, напередодні раунду розширення НАТО, це розширення мало спричинити наступні наслідки:

• підштовхне до влади в Росії радикальну опозицію, «спричинить „веймаризацію“ Росії»^[32];

• створить нові лінії розподілу в Європі між тими, хто перебуває в НАТО, і тими, хто перебуває поза ним;

• в самому НАТО розширення Альянсу означатиме неодмінну деградацію головної місії НАТО у зв'язку з тим, що нових союзників буде важко захищати в разі загрози їхній безпеці;

• втягне НАТО в зв'язок із новими країнами, які мають проблеми зі своїми етнічними меншинами, прикордонні проблеми та недорозвинені системи демократичного управління тощо;

• розширення стимулюватиме реваншистські настрої в Росії, зашкодить ратифікації договорів про скорочення стратегічних озброєнь, а також зашкодить можливостям США використати Росію як противагу Китаю;

• в еру після «холодної війни» забезпечення європейської стабільності має здійснюватися політичними інституціями, такими, як ЄС чи ОБСЄ. ЄС може краще, ніж НАТО, забезпечити розвиток демократії та економіки країн Центральної та Східної Європи тощо.

Основною причиною протидії Росії розширенню НАТО є не шкода інтересам безпеки Росії внаслідок розширення НАТО, на чому офіційно наголошує сама Росія, а натомість бажання Москви запобігти центральній ролі у сфері безпеки в Європі організації, до якої Росія навіть не належить. Тобто, по суті, Росія боїться не військових можливостей НАТО, а втрати зони свого впливу.

Крім того, аргумент, що розширення НАТО могло зруйнувати реформи в Росії, є перебільшенням. Важкий і сповнений криз політичний процес у Росії занадто складний, він перебуває під впливом інших, більш глибинних чинників у самій Росії.

Після завершення основної фази війни на Північному Кавказі Росія демонструє наміри відновити свої позиції в регіоні Центральної і Східної Європи, насамперед у державах СНД, а також отримати матеріальні дивіденди від свого домінування в цих державах через здійснення економічної експансії та вирішення на свою користь прикордонних питань. У Росії зусилля держави сконцентровані на задачі відновлення її політичної і військової могутності, про що свідчить, зокрема, факт потроєння щорічних витрат на оборону упродовж 2000—2005 рр. Водночас зміщення акцентів зовнішньої політики США на антитерористичну боротьбу в Азії і на Близькому Сході сприяло певному відновленню позицій Росії в регіоні.

Чимало експертів розраховували на серйозний спротив Росії розширенню НАТО, оскільки це розширення створило серйозний бар'єр для відновлення домінування Росії.

Однак, реальність виявилась іншою. Коли стало очевидно, що хвилі розширення НАТО є невідворотними, відбулася корекція політики Росії щодо розширення НАТО. Це сталося під час підписання Основоположного Акту Росія-НАТО в травні 1997 р., незадовго до Мадридського самміту НАТО, на якому до НАТО було запрошено Польщу, Чехію і Угорщину; а також у травні 2002 р. Тоді була підписана Угода про створення Постійної Ради Росія-НАТО, у рамках якої Росія отримала право на рівних з членами НАТО консультуватися і ухвалювати рішення з таких питань, як боротьба з тероризмом, захист від надзвичайних ситуацій тощо.

Із середини 2001 р. в повному обсязі відновився діалог Росія-НАТО, після його припинення під час операції НАТО проти Югославії в 1999 р. Сьогодні відносини Росії з НАТО навіть багато в чому випередили відносини України з НАТО. Зокрема, місія Росії при НАТО значно численніша за українську.

Після того, як стало очевидно, що питання про вступ країн Балтії до НАТО вирішене, Москва припинила свою тактику економічного тиску і почала виявляти більшу зацікавленість у покращенні відносин з цими країнами. Ймовірно, керівництво Росії змирилося з розширенням НАТО, сподіваючись, що в майбутньому ця організація перетвориться на переважно політичну, а не військово-політичну структуру, та розраховуючи, що чим більшим є НАТО і чим більш політичною стає ця структура, тим легше на неї впливати Росії.

Водночас, справді, прагнення країн Центральної і Східної Європи приєднатися до НАТО стимулювалося уявленнями політичних еліт та суспільств цих країн, що потужна ядерна Росія, яка має історичний досвід силового домінування у регіоні, може становити загрозу для безпеки цих держав. Нові члени НАТО мають досить складний досвід відносин з Росією та СРСР і більше схиляються до політики максимальної підтримки євроатлантичної солідарності, вважаючи, що тільки це гарантує їм надійну безпеку на тривалий час.

На противагу популярним твердженням середини 1990-х, у результаті розширення НАТО не утворилося нових зон впливу в Європі. До російської зони впливу належить виключно Білорусь, як це було й до обох раундів розширення НАТО у 1997 і 2002 рр. Натомість іншим країнам регіону розширення НАТО надало нові геополітичні можливості, як-от Україні, яка в травні 2002 р. оголосила про свій намір вступити до Альянсу і підтвердила його в 2005 і 2006 рр.

Прихильники розширення НАТО аргументували свою позицію наступним чином:

• Європа є місцем розташування багатьох впливових демократичних країн світу. Розширення НАТО забезпечить стабільність у Європі через гарантування безпечного оточення нових членів НАТО і допоможе їм у справі консолідації демократії і ринкових механізмів. Розширення поступово ліквідує розмежувальні лінії у Східній Європі^[33] і приведе нових членів до євроатлантичної спільноти;

• колективна оборона залишається основою політики НАТО. Розширення її на нових членів стримуватиме прояви агресії в нестабільному регіоні ЦСЄ;

• розширення НАТО зміцнить трансатлантичний зв'язок, який багато європейських країн вважають цінним;

• НАТО є оборонним альянсом. НАТО розвиватиме відносини з Росією, а розширення не загрожуватиме їй. Альянс не має планів розташовувати значні контингенти звичайних збройних сил чи ядерну зброю на території нових членів;

• відносини Росії з НАТО, оформлені Основоположним Актом Росія-НАТО та завдяки механізмові Ради Росія-НАТО, забезпечує Росії право голосу, але не вето, у справах консультації по ключових проблемах безпеки, які не стосуються території відповідальності Альянсу. Розширення НАТО забезпечить для Альянсу значну присутність у стратегічно важливому регіоні, обмежуючи зону монопольного впливу Росії;

• розширення НАТО запобігатиме «ренаціоналізації» оборони в Центральній Європі. Кожен новий член НАТО матиме можливість розвивати тільки ту частину своїх збройних сил, яка слугуватиме цілям усього Альянсу, і отримуватиме переваги від військової інфраструктури НАТО, що зв'язує країни зі спільною обороною.

• витрати на розширення НАТО будуть незначними, зокрема через низький рівень загроз. Однак нездатність розширити НАТО залишить країни Східної Європи сконцентрованими на проблемах із сусідами у питаннях кордонів, етнічних меншин, і підтримає їхні високі оборонні витрати та потреби у багатофункціональних збройних силах, здатних протистояти різним супротивникам з різних напрямів їхніх кордонів.

Прихильники розширення Альянсу виявилися більш наближеними до істини, аніж супротивники. Перспектива розширення НАТО запобігла кільком досить небезпечним рецидивам протистояння у Європі. Так, під час операції НАТО в Косові Румунія і Болгарія відмовили вимозі Росії надати повітряний коридор для транспортування її військових підрозділів до Косова. У результаті Росія змушена була перекинути свій обмежений контингент із Боснії на аеродром столиці Косова Приштини. Ця дія, через обмеженість російських військових ресурсів у регіоні та неможливість їх зміцнення без згоди країн-претендентів на вступ до НАТО — Румунії і Болгарії — стала лише політичною демонстрацією і вже не мала тих руйнівних наслідків, які могли б виникнути врезультаті конфлікту між Росією і НАТО в разі перекидання до Косова більшого російського контингенту.

Крім того, перспектива залучення до конфлікту НАТО запобігла небезпечній ескалації конфліктних ситуацій між країнами Балтії і Росією, а також між Росією і Польщею, коли в 2001 р. Росія погрожувала розмістити ядерну зброю в Калінінградській області.

Не виправдалися прогнози щодо того, що Росія нібито зможе застосувати якісь серйозні санкції проти нових членів НАТО. Пік тиску на деякі країни-кандидати на членство припав на весну 1998 р. Цей тиск стосувався насамперед найбільш вразливої з цих країн — Латвії, яка має численну російську меншину та залежить від російських транспортних потоків. Однак, після ухвалення рішення про розширення НАТО тиск на держави Балтії та інші країни, що оголосили про намір вступити до НАТО, суттєво зменшився.

Так, під час візиту до Болгарії в березні 2003 р. російський президент В. Путін заявляв, що його країна розраховує, що при вступі Болгарії до НАТО і ЄС «будуть враховані і відповідні процеси входження Росії до європейських міжнародних справ, в тому числі якісні зміни відносин Росії з Північноатлантичним Альянсом».

Про економічний тиск з боку Росії на країни-претенденти на членство в НАТО, крім Латвії і Естонії, а останнім часом і України, мова не йшла. Росія сама занадто зацікавлена в торговельних відносинах із Європою, щоб створювати у цій сфері штучні перешкоди.

Так само не виправдалися й прогнози про військовий тиск на нових членів чи на НАТО в цілому, зокрема прогнози про те, що Росія зможе розташувати ядерну зброю в Калінінградській області або на території своїх союзників, зокрема в Білорусі. Цей крок не відбувся через недоцільність для Росії ескалації з огляду на серйозні ядерні можливості НАТО.

У результаті вступу до НАТО сусідів Росії має місце ідеологічний вплив на саму Росію, яка втратила можливість повернення контролю над цим регіоном. Геополітична «однорідність», створена НАТО на західних кордонах Росії, рано чи пізно може зумовити демократизацію самої Росії. Розширення НАТО на Схід може ініціювати процес раціонального самообмеження Росією своїх геополітичних інтересів, оскільки конфлікт із НАТО був би згубним для Росії, а тиск на Росію з боку Китаю та ісламського світу може в майбутньому змусити її шукати союзників на Заході. Водночас Росія цілком може обрати для себе союз із Китаєм та спільно протистояти США і Європі. Однак, такий розвиток подій у віддаленій історичній перспективі може загрожувати проблемами з втратою значних російських територій у Сибіру й на Далекому Сході.

Поширення НАТО на країни Східної Європи робить для Росії значно менш продуктивною ідею протистояння із Заходом. У Росії менше шансів бути успішною у тривалому протистоянні із Заходом, аніж їх свого часу було в СРСР.

Отож, реакція Росії на включення до НАТО країн ЦСЄ могла лишатися небезпечно гострою лише обмежений час, як це й мало місце в реальності.

Водночас розширення НАТО вже послабило можливості геополітичного тиску з боку Росії на країни колишнього СРСР. Розширення НАТО на Схід викликало тенденцію до падіння впливу Росії на всьому просторі СНД, що позначилося в проголошенні курсу на європейську інтеграцію послідовно в Україні, Грузії, Молдові та Азербайджані. Перед розширенням НАТО в Україні звучала думка, що Росія спробує отримати компенсацію за розширення НАТО в посиленні свого геополітичного впливу на окремі держави СНД. Однак, на практиці поширення НАТО, навпаки, зміцнило незалежність країн СНД.

Приєднання країн Центральної і Східної Європи до євроатлантичних структур затвердило ідею, згідно з якою ці країни мають право самостійно обирати пріоритети своєї політики у галузі безпеки. Цим була підтверджена суверенність цих держав. У 1996—1997 рр. у Росії виникла концепція, згідно з якою в Європі існує так звана «червона лінія», за котру НАТО не повинен розширюватися і яка має відокремлювати територію виключного геополітичного впливу Росії. Ця «червона лінія» була окреслена по периметру кордонів колишнього СРСР, включно із зовнішніми кордонами колишніх Прибалтійських республік СРСР. Однак розширення НАТО на країни Балтії, а також зміцнення присутності США в Грузії і Центральній Азії зруйнувало цю політичну конструкцію. Таким чином, було суттєво зменшено конфліктний потенціал регіону, що міг бути реалізований у разі, якби НАТО визнав особливі права Росії.

Просування НАТО на Схід прискорить реалізацію двох можливих сценаріїв розвитку Росії. З одного боку, наслідком розширення НАТО може стати прискорення перетворення Росії на державу, інтегровану в міжнародну систему безпеки. У разі реалізації іншого сценарію приєднання країн Східної Європи до НАТО дасть можливість Європі виступати у відносинах з Росією як більш сильна одиниця.

2.9. НАТО подобається демократія в Україні. Чому?

Заяви щодо необхідності дотримання демократичних норм регулярно лунали з боку інституцій НАТО, особливо до зміни Президента в Україні в результаті президентських виборів 2004 р., які НАТО розцінив як крок до демократизації. На самміті НАТО в Стамбулі в червні 2004 р. глави держав та урядів країн НАТО зробили наголос на тому, що «українське керівництво має забезпечити зміцнення демократії, верховенства права та свободи слова і ЗМІ».

Президент Парламентської Асамблеї НАТО Даг Беройтер заявив, що «жодне питання не матиме більшої важливості для майбутніх відносин (України) із Заходом, аніж зміцнення демократії». Керівництво провідних країн НАТО систематично наголошує на необхідності дотримання демократії, принципів ринкової економіки та свободи людини. Колишній посол США в Україні Карлос Паскуаль заявив: «якщо поглянути на історію розширення НАТО, політичні питання виявлялися найбільш фундаментальним фактором для визначення, чи певна країна здатна здобути членство. Так було з Іспанією — це залежало від здатності Іспанії подолати спадщину фашизму. Так було з Грецією і Туреччиною й важливістю досягнення ними політичного порозуміння. Так було з Польщею, особливо в сенсі зайняття нею безкомпромісної позиції проти антисемітизму. Так є і тепер з країнами, запрошеними в Празі — вони постали перед нелегкими питаннями, а саме: як вони обходяться з правами меншин, як дають раду корупції, чи дотримуються режиму нерозповсюдження. Так буде і з Україною... Членство в НАТО означає, що кожен член організації бере відповідальність за дотримання норм демократії. Це включає свободу слова, верховенство права, насправді вільний і прозорий виборчий процес, дотримання міжнародних стандартів режиму нерозповсюдження».

Крім загальних документів на підтримку демократичного політичного режиму, які стосуються всіх діючих чи майбутніх членів Альянсу (як от Вашингтонський договір, План отримання членства), діє низка документів у цій сфері між Україною і НАТО. Згідно з Планом дій Україна-НАТО, Україна у сфері політики і безпеки для наближення до стандартів НАТО зобов'язалася досягти цілей: «зміцнення демократичних і виборчих інституцій; зміцнення повноважень та незалежності судової влади; сприяння постійному розвитку і зміцненню громадянського суспільства, верховенству права, захисту основних прав людини і громадянських свобод; забезпечення свободи віросповідання».

НАТО є насамперед воєнним союзом та організацією колективної безпеки. Однак, Організація Північноатлантичного договору заснована не лише на спільних інтересах країн євроатлантичного простору, але й на спільних цінностях та здобутках цивілізації, зокрема у сфері внутрішньої політики. Проблеми демократії в країнах-членах розглядаються в НАТО, по-перше, з точки зору необхідності забезпечення надійності союзника; по-друге, з позиції дотримання необхідного рівня солідарності, який легше досягається між країнами зі схожими політичними режимами.

Цей принцип повною мірою застосовується НАТО та його членами у справах з Україною.

2.10. Ставлення громадян до НАТО: чи закінчилася «холодна війна»?

Парадокс: НАТО стимулює розвиток демократії в Україні, однак за умов демократичного суспільного вибору щодо приєднання до Альянсу рішення українського суспільства може виявитися не на користь інтеграції.

Результатом політики ліквідації української ідентичності, яка тривала понад 300 років, для частини населення України виявилося занадто складно і незвично розглядати Україну як унікальну і самодостатню країну. В Україні існує чисельний прошарок людей, які не мають вираженої української національної ідентичності і керуються у своєму ставленні до НАТО насамперед звичкою, культурною чи мовною дистанцією, бажанням досягти певного рівня добробуту або ситуативним впливом — «як карта ляже», а не українськими національними інтересами.

Між тим об'єднання Європи, з одного боку, та, з іншого боку, спроби утримання впливу Росії на території низки пострадянських країн, поставило питання геополітичного вибору країни і суспільства між двома альтернативами.

З початку 1990-х років у громадській думці України стала досить популярною ідея інтеграції України з Європою. Як відзначають соціологи, це зумовлено насамперед привабливою якістю життя в країнах Європи. Переоцінювати цей вибір не варто. Своїм масовим «європейським вибором» українське суспільство усього лише демонструє симпатію до європейського способу і рівня життя, європейської культури та до окремих європейських країн. Водночас така палітра малозначущих для населення мотивацій не може створити стійку проєвропейську більшість в Україні. Така більшість може бути сформована лише в разі усвідомлення населенням суті реалізації «європейського вибору» України і українських інтересів у цьому процесі.

У сприйнятті НАТО важливу роль відіграють російські засоби масової інформації, вплив яких на українське суспільство зберігся й після здобуття Україною незалежності. Крім того, в Україні існують скоординовані дії політиків, спрямовані проти НАТО, продиктовані конкретними економічними зв'язками з російським капіталом.

За даними опитування, проведеного фондом «Демократичні ініціативи», найбільше підтримує вступ до НАТО молодь віком до 30 років, найбільше противників вступу до НАТО серед людей віком понад 55 років. У майбутньому така структура уподобань може зумовити зміну геополітичних орієнтацій населення.

Поширення антинатівських настроїв у суспільстві значно залежить від ситуативних чинників. Згідно з даними соціологічного опитування, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», після конфлікту між Україною і Росією навколо о. Тузли восени 2003 р. 10% громадян змінили своє ставлення до вступу до НАТО, при цьому 60% з них — у позитивний бік. Водночас військова кампанія НАТО в Косові, операція США і Великої Британії в Іраку серйозно погіршили ставлення до НАТО в українському суспільстві.

Тому інтеграція до НАТО й має проблему сприйняття суспільною свідомістю.

Головна проблема — елементарна непоінформованість. Так, скажімо, згідно з даними соціологічних опитувань, в Україні вступати до Організації Північноатлантичного договору бажають на 10% більше населення, ніж до НАТО. Хоча це одна й та ж організація. Слід відзначити, що більшість населення України негативно ставиться й до ідеї вступу України до Договору про колективну безпеку СНД (колишнього Ташкентського договору). Такий результат пояснюється тим, що частина суспільства усвідомлює вагу військово-політичних наслідків перебування України у межах об'єднання з Росією, яка веде війну на Кавказі; по-друге, назва організації не є привабливою для українських громадян.

Назагал, ставлення населення України до НАТО має наступні властивості:

• існує брак превалюючої тенденції та, як наслідок, наявні значні можливості для стороннього впливу з боку держави чи інших центрів впливу на геополітичний вибір населення. Значна частина населення України байдуже ставиться до проблеми. Слід відзначити, що за соціологічними даними в Польщі у 1991 р. за вступ до НАТО висловлювалися менше 25% населення, в 1992 р.— 35%, у 1993 р.— 57%, у 1995 р.— 73%. В Угорщині вдалося збільшити кількість прихильників членства в НАТО з 40 до 80%, в Чехії — з 30% у 1995 р. до 70% у 1999 р.;

• ставлення до НАТО надзвичайно залежить від ситуативних змін у політиці та дій ЗМІ;

• збережено значний вплив російських ЗМІ на пріоритети населення України в даному питанні;

• в Україні поширено існування взаємовиключних геополітичних орієнтацій (тобто можливість існування суперечливих ідей одночасно в світогляді одних і тих же громадян);

• населення за принципом ставлення до НАТО розділене на три групи: дві групи консервативні у своїх протилежних геополітичних орієнтаціях, і третя байдуже ставиться до даної проблеми; більша частина населення не є жорстким прихильником якоїсь однієї орієнтації;

• населення знає недостатньо про справжній зміст НАТО. Проста зміна термінології (наприклад, вживання «Організація Північноатлантичного договору» замість НАТО) може покращувати ставлення населення до НАТО;

• найбільш позитивно до НАТО ставляться ті, хто більше про нього знає.

2.11. Чорноморський флот Росії не заважає Україні вступати до НАТО

Існує декілька міжнародних документів, які створили проблеми для національної безпеки України. Це, насамперед, домовленості 1997 р. по Чорноморському флоту, згідно з якими в місті Севастополі розташовано військову базу Росії, а на узбережжі Криму існують інші військові об'єкти — власність Російської Федерації. Це викликало низку проблем для національної безпеки України: складність контролю за дотриманням якісних та кількісних параметрів ЧФ на території України та його застосування; загроза бойового застосування з'єднань ЧФ проти інших держав; загроза мобілізаційного розгортання сил ЧФ на території України; небезпека впливу командування ЧФ на місцеві адміністрації (особливо у Севастополі), а також лобіювання останніми інтересів ЧФ; залучення українських громадян до перебування ЧФ на території України тощо. Також з лютого 1995 року Україна є членом об'єднаної системи Протиповітряної оборони СНД. Відповідно до Угоди між Урядом України та Урядом Росії про засоби систем попередження про ракетний напад і контролю космічного простору від 28 лютого 1997 р., Росія має можливість користуватися українськими об'єктами раннього попередження про ракетний напад, що діють поблизу міст Севастополь та Мукачеве. Участь України в об'єднаній системі ППО СНД, як також присутність на території України бази ЧФ РФ, становлять серйозну загрозу національній безпеці України, оскільки несуть небезпеку безпосереднього втягування України в конфлікт між Росією та третьою стороною.

Водночас, як неодноразово заявляли вищі представники НАТО, а також країн-членів Альянсу, зокрема США, НАТО не розглядає базування Чорноморського флоту Росії в Криму як перешкоду на шляху до вступу України до НАТО. Тим більше це стосується об'єктів протиповітряної оборони в Мукачевому і Севастополі.

2.12. У Конституції і Законах України немає (і ніколи не було) положення про позаблоковий статус

19 червня 2003 року Верховна Рада України конституційною більшістю ухвалила Закон «Про засади національної безпеки України». У новому законі закріплена стратегічна мета держави «набуття членства в Організації Північноатлантичного договору»: «Основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України є: забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору». У постанові Верховної Ради України від 21 листопада 2002 року підтримано «курс України на євроатлантичну інтеграцію, кінцевою метою якого є набуття повноправного членства в НАТО».

У Постанові сказано: «Євроатлантична інтеграція України є суттєвим фактором зміцнення її національної безпеки, покликаним сприяти розвитку демократичних інститутів, громадянського суспільства, захисту прав і свобод людини, і, таким чином, відповідає життєво важливим інтересам українського народу. Геостратегічне і геополітичне становище України як складника єдиного європейського простору визначає її місце в європейських справах, зумовлює вагому роль Української держави у створенні нової архітектури загальноконтинентальної безпеки, серцевиною якої покликана стати Організація Північноатлантичного договору. Євроатлантична інтеграція України має на меті гарантувати її незалежність, територіальну цілісність, суспільний прогрес, запобігати виникненню нових загроз стабільності і безпеці на європейському континенті».

Варто відзначити, що самі по собі ці документи, і особливо Закон про основи національної безпеки, створює в Україні необхідну правову базу для вступу до НАТО. Саме цей Закон є основоположним для визначення напрямів політики України у галузі безпеки.

Слід наголосити, що жодні державні документи України ніколи не проголошували Україну позаблоковою державою. Лише Декларація про державний суверенітет, прийнята ще за радянських часів, декларувала намір стати в майбутньому позаблоковою державою. Однак і ця декларація містила лише заявлення наміру, а не проголошення факту.

Більш ранні документи прямо не артикулювали мету приєднання до НАТО. В «Основних напрямах зовнішньої політики України» від 1993 року зафіксовано, що «проголошений... свого часу намір стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптованим до нових умов і не може вважатися перешкодою її повномасштабній участі в загальноєвропейських структурах безпеки», які мають бути створені на базі існуючих міжнародних інституцій, зокрема й НАТО, оскільки існує важливість «безпосереднього та повного членства України в такій структурі, що створює необхідні зовнішні гарантії її національної безпеки».

Тому для вступу України в НАТО вже існують всі необхідні правові передумови. По суті, для вступу необхідно лише голосування у Верховній Раді щодо ратифікації Північноатлантичного договору.

2.13. Платять податки, йдуть в армію і вступають до НАТО — без референдумів

Поширена думка, що нібито всі країни, які вступали до НАТО, проводили референдуми з цього питання.

Однак це повна неправда — або незнання предмету, або свідома маніпуляція.

Насправді з 26 країн-членів НАТО лише лічені держави проводили референдуми про вступ до Альянсу — Угорщина, Словенія та Іспанія.

Численні референдуми в країнах Європи проводилися лише щодо питання вступу до Європейського союзу, а для вступу до НАТО вистачило простого рішення парламентів.

Чому так? Річ у тім, що унікально важливі питання для життєдіяльності країн, як правило, не виносяться на референдуми.

Серед таких, питань, безумовно, питання безпеки.

З певного часу українські політики почали говорити про необхідність проведення референдуму, як про обов'язкову передумову вступу України до НАТО.

Між тим, нині у Європі і світі існує тенденція до відмови від загальнонаціональних референдумів на користь плебісцитів з локальних управлінських питань, оскільки кількамільйонні суспільства не здатні ефективно задіяти механізми прямої демократії, ефективні в кількатисячних громадах.

Референдуми щодо вступу до ЄС були по суті кампаніями демонстрації європейської солідарності із заздалегідь відомим результатом.

Іншої функції, крім як продемонструвати партнерам серйозність намірів будувати «спільну Європу» та пояснити співгромадянам простий факт, що вони вже в ЄС, ці референдуми не виконували.

Водночас питання безпеки значно серйозніші. У будь-якої держави взагалі немає більш серйозної задачі.

Якби будь-яка держава у воєнний час запровадила референдум щодо військової повинності, вона б напевно не дожила до підбиття його підсумків.

Не можна голосувати щодо того, захищати чи ні свою країну.

Це питання однозначно віднесено до компетенції влади, яка зобов'язана відповідно організувати населення.

Тому спроби сховатися в питаннях безпеки за «волю народу» — аморальні й безвідповідальні. За безпеку держави відповідає не абстрактний «народ», а конкретні посадові особи, державні органи з конкретними повноваженнями та мобілізаційними можливостями.

До речі, ніде у світі не вирішується через референдуми і таке питання, як сплачування податків. Якби було інакше, держави були б нездатні виконувати свої основні функції.

Між тим, на самміті держав Центральної і Східної Європи у Вільнюсі Президент Ющенко відзначився максимально чіткими зовнішньополітичними меседжами: «Україна не може надалі залишатися там, де вона перебуває зараз — у зоні невизначеності між Сходом і Заходом. Вже у найближчому майбутньому ми розраховуємо на схвалення Плану дій щодо членства в НАТО. Це дозволить Україні вийти на завершальну стадію інтеграційного процесу». По суті, це означає довершення визначеності держави в питаннях інтеграції до НАТО. Відносини з НАТО — один з головних успіхів України. Внаслідок курсу України до НАТО та його, як тепер уже зрозуміло, достатньо одностайної підтримки у європейських та американських столицях, у всіх виникає розуміння, що Україна — це всерйоз і надовго.

Слід наголосити, що для інтеграції України до НАТО є майже всі формальні підстави.

Питання політики щодо НАТО по суті урегульоване законом про основи національної безпеки, де у статті 8 написано: «Основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України є: забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору». Відповідно до нової редакції Конституції, чинної з 1 січня 2006 року, президент має право: «представляти державу в міжнародних відносинах, здійснювати керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, вести переговори та укладати міжнародні договори України».

Таким чином, для вступу в НАТО є і формальне рішення парламенту, і політична воля Президента, як керівника зовнішньої політики держави. Прем'єр-міністр у даному питанні грає другорядну роль. Не вистачає лише ратифікації угоди про приєднання до НАТО парламентом.

Слід наголосити, що громадська підтримка вступу до НАТО, як і відповідна просвітницька кампанія, справді потрібні. Громадяни мають розуміти і переваги, і проблеми, пов'язані із членством у військовому блоці. Загалом, при компетентній роз'яснювальній політиці не буде великою проблемою здобути більше 50% підтримки вступу до НАТО. Однак, не важко передбачити, який галас підніметься, якщо проти НАТО виступить, скажімо, 40 чи 45%. Тому позицію громадян більш доцільно виміряти простим соціологічним опитуванням. До речі, саме таким шляхом ішли більшість з 10 держав, які приєдналися до НАТО в 1999—2004 роках.

Адже референдум, на відміну від соцопитування — як правило, шлях до поляризації суспільства.

Тож усі розмови про обов'язковість референдуму щодо вступу до НАТО — або від непродуманості чи некомпетентності, або від намагання маніпулювати населенням. Влада зобов'язана гарантувати безпеку держави і населення навіть за умов, якщо частина населення тимчасово не усвідомлює свій власний інтерес. Перебування поза НАТО — це шлях до ненадійного, непевного існування держави, яке може розродитися катастрофою для держави, ще масштабнішою, ніж попередні трагедії.

Вступ до НАТО гарантуватиме безпеку від воєн, дасть змогу державі й суспільству стати на ноги, визріти й реабілітуватися за попередні часи підневільного існування, отримати можливість повноцінно реалізуватися, увійти у процеси глобалізації з власним індивідуальним обличчям, а не з колоніальною маскою.

Станом на середину 2006 року вступ до НАТО підтримує, за різними даними, від 17 до 32% громадян. Що й не дивно — після півстолітньої радянської антинатівської кампанії та актуалізації відповідних фобій під час двох останніх виборчих кампаній.

Проведення всеукраїнського референдуму за таких умов відображатиме не вибір українського народу, а паразитування на непоінформованості людей, які не знають своєї власної вигоди.

2.14. Чи може двосторонній союз із США гарантувати безпеку Україні?

Сполучені Штати Америки є країною євроатлантичного простору, що має найбільші технічні можливості для дії поза своїми кордонами.

До 1996 р. США сприймали військово-політичну співпрацю з Україною насамперед у контексті ядерного роззброєння України. Однак згодом США усвідомили ті можливості, які надає європейській безпеці незалежна Україна.

Річ у тім, що США розуміють свою безпеку невіддільною від безпеки євроатлантичного регіону. У США після здобуття Україною незалежності поступово зростало усвідомлення значення України для безпеки держав цього регіону. Починаючи із середини 1990-х рр. США дедалі більше уваги приділяють можливостям України як гравця європейської безпеки. З середини 1990-х рр. і до «касетного скандалу» Україна була отримувачем третьої за розміром щорічної американської допомоги після Ізраїлю і Єгипту.

Інтерес США до України пояснюється тим, що Україна є ключовою геополітичною ланкою регіону, що забезпечує доступ до Балкан, Кавказу і вихід на регіон Центрально-Східної Європи. Поступово на Заході поширилася точка зору, вербалізована Збігневом Бжезинським, що без України Росія не в змозі відновити імперський статус і, таким чином, загрожувати Заходу.

Інтересам національної безпеки України в цілому відповідає реалізація мети США щодо підключення держав Центрально-Східної Європи, в тому числі й України, до євроатлантичної інтеграції. В американській урядовій «Стратегії національної безпеки на нове століття» наголошується, що незалежність, суверенітет і територіальна цілісність 12 нових незалежних держав СНД, в тому числі й України, є особливо важливими для інтересів США.

Нині в Сполучених Штатах у середовищі політичної еліти сформувалася достатньо однорідна позиція щодо підтримки незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України, а також її демократичного розвитку. Для інтересів національної безпеки України важливим є те, що США готові будувати свої відносини з Україною автономно від інших держав, таким чином, стверджуючи зовнішньополітичну самостійність України. Водночас держави ЄС не завжди здатні провадити таку політику, оскільки залежать від російських енергоносіїв та не мають достатньої мотивації та сил для її здійснення.

США демонстрували готовність підтримувати Україну в складних міжнародних ситуаціях. У Палату Представників Конгресу США під час загострення ситуації навколо острова Коса Тузла в жовтні 2003 р. було внесено проект резолюції, у якому наголошувалося, що уряд Росії має утримуватися від будь-яких дій, що можуть порушити територіальну цілісність України. Аналогічно США підтримали Україну під час вимог Росії переглянути український статус м. Севастополя.

Показники політичної, військової та економічної потужності США свідчать на користь того, що збіг стратегічних інтересів безпеки двох країн має значний потенціал для розвитку. ВВП США становить близько 31% від ВВП світу. США є головним інвестором в українську економіку, а також мають реальні важелі впливу на міжнародні фінансові інституції. США мають 17,3% голосів у керівних органах Міжнародного валютного фонду і 16,49% — у Світовому Банку. Фактично жодне рішення в цих двох інституціях не приймається всупереч позиції США. Також США мають вагомий голос у Світовій організації торгівлі, приєднання до якої тривалий час домагалася Україна.

Існують значні можливості для взаємовигідної співпраці США і України в галузі транспортування енергоносіїв з Каспійського регіону до Європи, оскільки нафтові компанії США контролюють значний сегмент видобутку нафти з цього регіону, а Україна має розвинуту мережу транспортування енергоносіїв, зокрема через збудований 2002 р. нафтопровід «Одеса-Броди».

США мають вплив як на НАТО, в якому вони є ключовим членом з точки зору військових можливостей, так і на Європейський союз. Сполучені Штати, завдяки власному політичному та економічному впливові, а також особливим союзницьким відносинам з низкою держав-членів ЄС, мають можливості впливати на прийняття значної частини рішень Європейського союзу. Ухвалена в грудні 1999 р. Спільна Стратегія ЄС щодо України зафіксувала, що ЄС на той час не був готовий на радикальні кроки щодо європейської інтеграції України. Тож, коли на самміті Європейського союзу в Гельсінкі в грудні 1999 р. Україна запропонувала підписати угоду з ЄС, подібну до Хартії про особливе партнерство з НАТО, а ЄС відмовився, США сприяли тому, що країни Євросоюзу ухвалили Спільну Стратегію ЄС щодо України, у якій стверджувалося, що двері Євросоюзу для України «не є зачиненими»^[34]. США також можуть підтримувати сприятливі умови діяльності регіональних організацій, у яких Україні відводиться одна з перших ролей (як це є у випадку ГУАМ та СДВ — Співтовариства демократичного вибору).

Серед двосторонніх програм військового співробітництва України співпраця із США є найбільш розвиненою. За обсягами фінансування й кількістю проведених заходів програма військового співробітництва України із США прирівнюється до програм співпраці України з усіма іншими державами, узятих разом.

Європейські країни НАТО витрачають на оборону близько двох третин тієї суми, яку витрачають на оборону США, однак не мають у своєму розпорядженні навіть половини того військового потенціалу, який мають США. Тому військова потужність самих Сполучених Штатів може бути достатнім фактором гарантування безпеки України, навіть у випадку тимчасового перебування нашої держави поза межами НАТО.

Збройні сили європейських країн мають обмежені можливості надавати військову допомогу за умов віддалених театрів воєнних дій і за складних умов. Хоча європейські члени НАТО мають у своєму розпорядженні більше військ, ніж США, на час проведення кампанії в Косові європейським країнам вдалося набрати лише половину необхідного числа військових. Армії більшості європейських країн мають загалом невисокий рівень мобільності, тобто здатності швидко пересуватися та тривалий час вести бойові дії далеко від початкових місць свого базування. Таким чином, чисто військова цінність союзницьких відносин з державами Європи для України є не надто значною, з огляду на невелику здатність більшості держав Європи виконувати свої союзницькі зобов'язання за межами своїх територій.

Розгортання Національної системи протиракетної оборони США, яке почалося в 2004 р., ймовірно, зміцнить автономність США в оборонній сфері та їхню здатність протистояти політичному тискові з боку ядерних держав. Вочевидь, у разі успіху такої системи зросте здатність США діяти автономно у сфері безпеки, незважаючи на позицію інших країн, зокрема у питаннях створення регіональних військових союзів. До створення Національної американської системи протиракетної оборони підключається не весь Північноатлантичний Альянс, а лише деякі члени НАТО, які діють на власний розсуд, зокрема Велика Британія і Данія та, можливо, в перспективі Польща.

Слід наголосити, що ЄС, який об'єднує більшість членів НАТО, є утворенням, істотно залежним від Росії у сфері енергетики. Трохи менше 40% нафти і газу, що споживаються в Європі, надходять з Росії. Крім того, Європа залежить від Росії у спробах грати більш самостійну від США геополітичну роль. У цьому зв'язку існує небезпека, що країни Європи не будуть готові до залучення України до європейських структур, оскільки Росія критично ставиться до такого вибору України. Чимало європейських політиків вважають, що інтеграція України у європейські структури є процесом, який «неможливо розглядати у відриві від розвитку зв'язків ЄС з Росією», та вважають, що ЄС необхідна Росія, її «континентальний вимір», щоб зберегти можливість участі у «глобальній грі».

Таке розуміння співпраці України з Європою може поставити європейську та євроатлантичну інтеграцію України в залежність від позиції Росії, що є шкідливим для інтересів національної безпеки, зокрема, для права вільного вибору пріоритетів зовнішньої політики України. США здатні вплинути на держави Європи у напрямі прискорення європейської та євроатлантичної інтеграції України.

За винятком Великої Британії та Франції, інші члени Альянсу не несуть зобов'язань у сфері колективної оборони поза межами територій країн, що входять до НАТО. У Європі після Другої світової війни відбулася значною мірою атрофія геополітичного мислення урядів європейських держав. Це сталося під впливом «тепличного» геополітичного клімату, створеного завдяки існуванню НАТО й залученню США до проблем безпеки в Європі в часи «холодної війни».

Навіть таке ключове для Європи рішення, як розширення ЄС на 10 нових членів, було ухвалено Європейським союзом лише під впливом розширення НАТО (у ході внутрішньоєвропейського обговорення спочатку пропонувалося розширення ЄС на 3-7 країн). Всі нові члени ЄС, крім Кіпру і Мальти, стали у 2004 р. його членами лише після того, як стали членами Північноатлантичного Альянсу внаслідок рішень, ухвалених НАТО в 1997 і 2002 рр.

Ще однією проблемою співпраці у сфері безпеки України з європейськими членами НАТО та ЄС є проблема поліцентричності Європи. Найбільша держава ЄС і європейська країна НАТО — Німеччина — має лише 86 млн. населення з майже 450 млн. населення всього ЄС. У Європі є чотири великі країни (Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія), кілька середніх (Польща, Іспанія) і низка дрібних. Історично успадковані суперечності в межах Європи часто заважають виробленню єдиної політики. Це тим більше стосується єдиної активної геополітичної стратегії, необхідної для залучення України до співробітництва в галузі безпеки. Тому Європа без участі США є політичним організмом із послабленою здатністю до дії «назовні», на периферії чи поза межами континенту, тобто сама по собі Європа має низьку здатність до інкорпорації до свого складу України. Той факт, що ЄС досі не визначився з наданням Україні навіть статусу асоційованого члена ЄС, а найбільш прихильні до України політики з держав ЄС вважають, що членство України в цій організації не може відбутися раніше 2015 р., свідчить на підтримку тези щодо нездатності Європейського союзу самостійно, без США і НАТО, сприяти поверненню України до Європи.

Сполучені Штати після Другої світової війни стали центром, навколо якого європейці формували свою політику безпеки, і таки отримали кілька десятиліть без воєн.

Об'єктивна поліцентричність Європи, відсутність у ній наддержав, зумовлює брак у Європі центру політики, здатного діяти категоріями масштабу, достатнього для залучення до політичної Європи України, попри спротив третіх сил. Значні європейські держави — насамперед Німеччина — мають свої певні інтереси в Україні, проте вони далеко не такого масштабу, щоб у боротьбі за них виступити гарантами зовнішньої безпеки України, взяти і, головне, бути фізично здатними нести відповідні ризики.

Водночас у США є приклади ефективної дії дво- та тристоронніх угод про гарантування безпеки. Таких договорів станом на 2006 р. існує чотири: АНЗЮС — Договір про безпеку від 1 вересня 1951 р., за участі США, Австралії та Нової Зеландії; Договір про спільну оборону між США і Філіппінами від 30 серпня 1951 р.; Договір про взаємне співробітництво і безпеку між Японією і США від 19 січня 1960 р., за яким «кожна із сторін визнає збройний напад проти іншої Сторони в межах території адміністративного управління Японії як загрозу власній безпеці і проголошує готовність протистояти спільній загрозі»; та Договір про спільну оборону з Кореєю від 1 жовтня 1953 р. Усі ці держави, крім Філіппін, належать до найбільш розвинених. Ці країни, з часу укладання договорів із США, не мали значних конфліктів у сфері зовнішньої безпеки.

Також певні воєнні гарантії існують у межах Меморандуму про взаєморозуміння між Урядом США та Урядом Ізраїлю зі стратегічного співробітництва, що передбачає «надання один одному необхідної воєнної допомоги для проведення операцій у регіоні»^[35]. Крім того, ознаки воєнного союзу мають відносини США із Тайванем, хоча ця країна, зважаючи на позицію Китаю, не визнається офіційно Сполученими Штатами незалежною державою.

Серед нових тенденцій розвитку двостороннього співробітництва в галузі безпеки є розвиток відносин США з Грузією та країнами Центральної Азії, де військові підрозділи США з'явилися в 2001 р. Особливою подією у відносинах стало прибуття в жовтні 2001 р. американських військових радників до Грузії, у розпал чергового конфлікту між Грузією та Росією у зв'язку з перебуванням на території Грузії чеченських загонів. Офіційною метою прибуття незначної кількості військових США була підготовка і навчання збройних сил Грузії. Однак ця передислокація так само засвідчила, що США не стоятимуть осторонь в разі можливого воєнного нападу Росії на Грузію. Сам факт перебування військ США на території Грузії керівництво цієї країни розглядало як певні гарантії безпеки. У квітні 2003 р. уряди США та Грузії уклади Угоду про співробітництво в галузі оборони, яке передбачає безвізовий в'їзд на територію країни американських військових та їх вільне пересування, розміщення на території Грузії американської військової техніки, озброєнь. А ще раніше, 2 жовтня 2002 р., міністерства оборони Грузії і США підписали Угоду «Про закупівлю і обслуговування», відповідно до якої США беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення матеріально-технічною базою під час спільних грузино-американських навчань, спеціальних операцій або під час надзвичайних ситуацій. Таким чином, Грузія значною мірою вирішила для себе питання браку коштів для накопичення необхідних озброєнь на випадок непередбачених ситуацій. Водночас, паралельно з розвитком відносин Грузії і США в оборонній сфері, Грузія проводила роботу з планування вступу до НАТО.

Слід зауважити, що співпраця на двосторонній основі у галузі безпеки є вигідною для низки країн. Так, зокрема, вагомі преференції у торгівлі зі США має Ізраїль, а з 2002 р.— Афганістан. Враховуючи розміри внутрішнього ринку США, вплив цієї країни на економічну політику інших країн та міжнародних економічних організацій, ця співпраця може приносити відчутні економічні переваги країнам, які мають «особливі» відносини зі США.

Співпраця безпосередньо із США може бути перспективною в справі заснування регіональних інтеграційних об'єднань, покликаних прискорити інтеграцію своїх членів до НАТО. У 1998 р. США підписали з трьома країнами Балтії так звану Балтійську хартію, яка зафіксувала початок активної участі США в питаннях безпеки цих країн та підтримала їхні зусилля щодо вступу до НАТО. У 2003 р. США та Албанія, Хорватія і Македонія підписали Адріатичну хартію з аналогічною метою. Цей шлях може бути задіяний у процесі євроатлантичної інтеграції України. Початком спроб на цьому напрямі можна вважати створення ГУАМ — інтеграційного об'єднання Грузії, України, Азербайджану й Молдови, а також створення «Співдружності демократичного вибору». Однак, слід враховувати, що Україна може бути більш прийнятним потенційним членом для НАТО, ніж, скажімо, Грузія, яка має проблеми із сепаратизмом у двох своїх регіонах. Тому участь України в таких регіональних інтеграційних об'єднаннях не повинна обмежувати її шансів самостійно від партнерів рухатися до НАТО.

У 2006 р. адміністрація США почала зменшення своєї військової присутності в Західній Європі і збільшення присутності в Східній (зокрема у Румунії і Болгарії). Це пов'язано із зменшенням військової загрози в Європі та прагненням США створити ефективну мережу опорних пунктів для перекидання військ в інші регіони, близькі до конфліктних зон.

Водночас у варіанті двостороннього договору про гарантії безпеки Україні з боку США є певні складності. Річ у тім, що через двосторонній союз із США у сфері безпеки Україна певною мірою втратила б свою міжнародну суб'єктність.

Двосторонній союз між наддержавою та іншою країною становить проблему для суверенітету не-наддержави. Двостороннє союзництво із США означало б входження політики України у сфері безпеки у фарватер політики США. На тривалу перспективу такий стан речей може бути прийнятним тільки для незначних держав. Для такої великої і потенційно вагомої держави, як Україна, це можливо лише на обмежений термін і у виняткових випадках.

Тому для держави зі значним розміром і потенціалом, якою є Україна, оптимальний самостійний, суб'єктний захист власних інтересів та укладання союзів з іншими країнами виключно заради реалізації цих інтересів.

Варіант можливого американо-українського союзу у галузі безпеки може бути доцільним лише як тимчасовий замінник членства України в НАТО. Його можна розглядати в якості механізму швидкого реагування на можливі несприятливі для національної безпеки України зміни в регіоні. Вступ України до НАТО передбачає низку формальностей. Саме у площині більшої оперативності реагування на виклики безпеці полягає головна перевага союзницьких відносин із США у сфері безпеки. Тому можливі взаємні союзницькі зобов'язання США і України мають розглядатися як підготовчий етап до повномасштабної інтеграції України до НАТО.

Інтереси національної безпеки України можуть бути реалізовані в межах поліцентричної євроатлантичної спільноти більшою мірою, аніж у випадку двосторонніх відносин з наддержавою. Тривалість двостороннього союзу зі США придатнадля невеликих країн або держав, які добровільно чи в силу обставин обмежують свою міжнародну суб'єктність. У випадку України такий союз загрожував би міжнародно-політичною маргіналізацією України в Європі та втратою значної частини її зовнішньополітичної суб'єктності.

III. ПІДСУМОК

Розширення НАТО здійснює переважно сприятливий вплив на національну безпеку України. Після ліквідації ядерних озброєнь, а також поступової деградації звичайних озброєнь, успадкованих Україною після розпаду СРСР, Україна виявилася фізично неспроможною гарантувати життєві інтереси своєї безпеки. Розширення НАТО та зміцнення євроатлантичних зв'язків сприяли Україні в збереженні суверенітету і територіальної цілісності. Нарощування співробітництва у сфері безпеки між, з одного боку, Україною та, з іншого, НАТО і США мало наступні наслідки: підвищило рівень гарантій політичної незалежності, територіальної цілісності і непорушності кордонів України; сприяло участі України у створенні нової архітектури й системи безпеки в Європі; прискорило реформування оборонної сфери й розбудову Збройних сил України тощо.

Інтегруючись до НАТО, Україна отримує наступні переваги у сфері безпеки: достатні гарантії безпеки, зокрема і ядерні; зміцнення незалежності і недоторканності кордонів України; стабільність стану безпеки України незалежно від того, як розвиватиметься Російська Федерація; повернення України до політичної Європи, збільшення шансів України на приєднання до ЄС у видимій історичній перспективі; більш вагома участь України у процесах регіональної і континентальної інтеграції; пришвидшення реформ Збройних сил.

У сфері економічної безпеки інтеграція України до НАТО матиме наступні наслідки: зміни, як позитивні, так і негативні у ВПК України (негативні пов'язані із розривом зв'язків з партнерами на території Росії, позитивні — з перспективою участі України у значних проектах переозброєння європейських країн НАТО); прискорення економічного розвитку внаслідок зменшення ризиків для бізнесу, зв'язаного із зростанням рівня безпеки України; прискорення ринкових реформ; поширення в Україні економічної етики, що довела свою ефективність в країнах Заходу; посилення боротьби з корупцією, що вплине на інтенсивність економічного розвитку України; деактуалізація в очах іноземних інвесторів іміджу України як пострадянської держави.

Інтеграція України до НАТО здійснює стимулюючий вплив на реалізацію інтересів національної безпеки у сфері внутрішньої політики, зокрема на розвиток демократичних процесів в Україні. Це зумовлюється змістом засадничих цінностей НАТО та його держав-членів, а також вимогами НАТО до надійності й передбачуваності союзів.

Проблемами для інтересів України в питаннях участі України в НАТО є: необхідність забезпечення суспільної підтримки євроатлантичній інтеграції; забезпечення готовності держави до ймовірної негативної реакції Росії та політичного й економічного тиску з її боку; необхідність більшої уваги щодо терористичної загрози.

Основні негативні наслідки розширення НАТО для України пов'язані майже виключно із реакцією Росії на цей процес. Однак, як свідчить досвід вступу до НАТО країн Балтії та інших держав ЦСЄ, цей чинник не може бути тривалим, насамперед через невідповідність протистояння з НАТО національним інтересам Росії. Таким чином, наслідок вступу України до НАТО у вигляді реакції Росії є несуттєвим за значенням для України у порівнянні з перевагами, які отримає Україна в результаті вступу до НАТО.

Головною внутрішньою проблемою інтеграції до НАТО є те, що упродовж 1990-х — першої половини 2000-х рр. в українському суспільстві кількість прихильників євроатлантичної інтеграції України була меншою, аніж кількість противників. Ставлення більшої частини населення України до євроатлантичної інтеграції характеризується значною мірою амбівалентності та залежністю від ситуативних чинників. Однак, досвід подолання аналогічних проблем у країнах Центральної і Східної Європи, а також тенденції у соціальному розподілі прихильників і противників інтеграції до НАТО дозволяють прогнозувати, що євроатлантична інтеграція Україні може бути в перспективі підтримана населенням. Негативне ставлення до НАТО найменше виявлено серед молоді, більш освіченої частини населення і тієї частини громадян, яка найбільше поінформована про діяльність Альянсу.

Отже, НАТО впливає на безпеку Європи:

а) через:

• зменшення зони «вакууму безпеки», збільшення розмірів зони геополітичної визначеності, стабільний розвиток на західних кордонах України;

• виникнення кордону між Україною та НАТО, який забезпечує можливість отримання допомоги з боку країн НАТО в разі загрози безпеці України;

• зменшення конфліктного потенціалу в Європі у зв'язку із припиненням геополітичної боротьби силових центрів на вплив за держави, що приєдналися до НАТО;

• продовження утвердження в регіоні ЦСЄ демократичних цінностей, що характеризується зменшенням агресивності та зовнішньополітичного авантюризму держав;

• покращення ситуацій з врегулювання прикордонних суперечок у Європі та конфліктних ситуацій, пов'язаних із статусом національних меншин;

• зміцнення суверенітету більшості держав СНД, а також самої України, у зв'язку з посиленням клімату геополітичного плюралізму в СНД.

б) НАТО впливає на безпеку України через:

• зміцнення гарантій зовнішньої безпеки України;

• отримання в результаті вступу до НАТО ядерних гарантій НАТО;

• незначне збільшення витрат на оборону;

• покращення інвестиційного клімату в Україні і зв'язане з ним очікуване збільшення прямих іноземних інвестицій в економіку України;

• зміна інвестиційного іміджу України, зумовлена отриманням приналежності до організації, що є однією з базисних для держав Заходу;

• отримання доступу до окремих технологій НАТО;

• залучення українського ВПК до взаємодії в межах НАТО;

• ймовірне погіршення взаємодії ВПК України і Росії;

• короткострокові спроби посилення тиску на Україну з боку Росії;

• зміцнення демократії в Україні через дотримання процедур та норм, які підтримує НАТО, та через стабілізацію ситуації з зовнішньою безпекою;

• певне зростання рівня терористичної загрози в Україні;

• збільшення ймовірності залучення збройних сил України до конфліктів поза межами України;

• зміцнення перспектив реалізації проектів регіональної інтеграції, у яких Україна є основним центром (ГУАМ, Співдружність демократичного вибору тощо), зміцнення відносин України з Грузією і Азербайджаном, заснованої на спільних інтересах у галузі енергетики та намірові інтегруватися до НАТО.

3.1. Вступ України до НАТО: 20 проти 6 на користь України

Таблиця З

Аргументи за вступ України до НАТО.

1. Надання гарантій безпеки, у відповідності до яких напад на Україну означає напад на всіх членів НАТО (сьогодні, без України, до НАТО входять 26 країн). Безпека — сфера, вкрай важлива для життя народу і держави, щоб ставити їх під найменший ризик і нехтувати хоча б одним із теоретично можливих варіантів розвитку подій. Як показує досвід, ситуація у сфері безпеки може змінюватися надзвичайно швидко. Вступ до НАТО сприятиме утвердженню політичної стабільності і безпечного розвитку держави.

2. Надання «ядерних гарантій», відповідно до яких напад на Україну із застосуванням ядерної, хімічної чи бактеріологічної зброї означатиме адекватну відповідь з боку ядерних держав-членів НАТО (США, Велика Британія, Франція).

3. Вступ до НАТО дуже істотно знижує ризик війни проти України. Україна є стратегічно важливою, на відміну від нейтральних Фінляндії та Швеції. Геостратегічні переваги, які дає контроль над Україною, можуть для потенційного агресора переважити ризик, який супроводжуватиме агресія проти України. Жодна з 10 країн, які в 1999—2004 рр. вступили до НАТО, не висловила свого розчарування чи невдоволення НАТО. Навпаки, усі вони в один голос стверджують, що входження до НАТО значно поліпшило безпеку їхніх країн і в стратегічному плані є надзвичайно корисним.

4. Україна в результаті вступу до НАТО зміцнить свою політичну незалежність, отримає захищеність від зовнішнього втручання у внутрішні справи України та політичний процес в Україні іноземних держав (насамперед не членів НАТО), у відповідності із стандартами внутрішньої безпеки НАТО.

5. НАТО не вимагає розміщення на території України своїх баз в обмін на членство. Україна має достатній військовий, людський і технологічний потенціал, щоб гарантувати свою безпеку, використовуючи лише політичний «дах» НАТО та маючи за спиною лише теоретичну можливість підтримки з боку 26 держав-членів НАТО у військовий час. Тому вступ України до НАТО буде «паперовим», без утворення нових великих військових баз поблизу кордонів Росії, на чому треба всіляко наголошувати і що може зняти напругу з Москвою.

6. Ліквідація можливості зовнішньополітичних провокацій проти України, на зразок конфлікту навколо Тузли.

7. У результаті вступу до НАТО Україна зміцнить свою територіальну цілісність. Сепаратизм втратить силові основи для своєї можливої реалізації. Сепаратисти змушені будуть враховувати реальність і пристосовуватися до життя в незалежній, єдиній Україні.

8. Значне ускладнення економічного тиску на Україну з боку Росії, в тому числі енергетичного, з огляду на ймовірну негативну реакцію на такий тиск 26 впливових держав, що перебуватимуть у союзі з Україною.

9. Вступ до НАТО означатиме остаточний вихід і України з-під впливу Москви та ліквідацію можливості його відновлення в майбутньому. Росія це розуміє, і тому змушена буде налагоджувати партнерські рівноправні відносини з Україною, як це вона робить сьогодні з членами НАТО у Східній Європі — Угорщиною, Чехією, маючи у Західній Європі стратегічних партнерів з числа членів НАТО — Німеччину, а також Францію і Італію.

10. Відносно невелика загальна вартість вступу (оскільки ні для НАТО, ні для України немає потреби розміщувати на території України іноземні війська). Досвід вступу до НАТО країн Східної Європи свідчить про те, що цей процес може бути дуже дешевим. НАТО дозволяє гарантувати надійну безпеку за невеликі кошти, за які Україна ніколи б не мала такого рівня безпеки, як за умов членства в НАТО, навіть якби витрачала на оборону весь свій бюджет. Самостійно забезпечувати повноцінну оборону — справа дуже дорога. Спільна оборона створює сприятливе середовище безпеки на кордонах з країнами-союзниками, що дозволяє заощаджувати кошти на відмові від принципу «кругової оборони». Також спільна оборона дозволяє заощаджувати, особливо невеликим країнам, на військовій спеціалізації, підтримуючи лише ті види озброєнь, які союзниками визнано доцільними виходячи із стратегії спільної оборони.

11. НАТО не вимагає масового переозброєння східноєвропейських армій. НАТО також не вимагає закупівлі своїми членами озброєнь виробництва країн-членів НАТО. Кожна країна має право на власний розсуд вирішувати, які озброєння і якого виробництва закупляти для своїх збройних сил.

12. Українські озброєння радянського виробництва не є проблемою при вступі до НАТО. Не лише нові члени НАТО, але й така розвинена країна, як Німеччина, півтора десятиліття використовувала колишні радянські озброєння (Німеччина — літаки МіГ-29, які були на озброєнні ще в армії НДР).

13. Вступ до НАТО є імпульсом іноземним інвесторам для приходу в Україну. Після вступу до НАТО відбудеться різке збільшення іноземних інвестицій в Україну, оскільки безпека зв'язана з економікою (наприклад, для Польщі, Чехії і Угорщини — приплив іноземних інтестицій за два роки після оголошення про вступ до НАТО збільшився у 3,5 рази, для Румунії на 141% за рік).

14. Інвестиції з країн НАТО до України, на відміну від інвестицій Росії, є легальними. Згідно з дослідженням організації «Транспаренсі Інтернешнл», серед 20 найменш корумпованих держав світу 10 є державами-членами НАТО.

15. Вступ до НАТО означає нові можливості для конкурентноздатних оборонних виробництв. Від вступу до НАТО потерпіли невисокотехнологічні оборонні комплекси (частина підприємств у Словаччині). А виграли — високотехнологічні (насамперед у Польщі і в Чехії). Конкурентною перевагою України є високотехнологічний ВПК, а також здатність України до створення в замкнутих циклах деяких конкурентноздатних на світовому ринку зразків озброєння у таких галузях, як літакобудування, танкобудування, суднобудування, а також ракетобудування та системи протиповітряної та протиракетної оборони. НАТО має потужні науково-дослідницькі підрозділи і можливості їхнього фінансування. Тому не викликає сумніву, що науковий потенціал України буде задіяний в разі вступу до НАТО.

16. Вступ до НАТО пов'язаний з покращенням клімату для здійснення підприємницької діяльності в Україні, зокрема й з покращенням міжнародного інвестиційного іміджу України. В результаті вступу до НАТО Україна в очах міжнародних інвесторів втрачає статус «пострадянської країни», з усім набором стереотипних для інвесторів штампів — корупцією, злочинністю тощо. Західні інвестори вважають, що членство в західних інституціях, зокрема НАТО і ЄС, сприяє стандартизації економічних правил, що для них дуже важливо.

17. Членство в НАТО різко покращить перспективи вступу України до ЄС. Десять держав Центрально-Східної Європи (Латвія, Литва, Естонія, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Болгарія, Румунія) приєднувалися до ЄС тільки після того, як вступили до НАТО.

18. Невступ України до НАТО сприятиме маргіналізації України, витіснення її на периферію міжнародної політики, зумовить її підпадання під зовнішні впливи. Україна залишиться в непевному статусі «буферної зони», територією обмежених гарантій безпеки, що може в будь-який момент розродитися згубним для країни і населення конфліктом.

19. НАТО не вимагає від своїх членів припинення військово-технічної співпраці з іншими державами, зокрема Росією. Таку співпрацю здійснюють Італія, Німеччина тощо.

20. У НАТО є низка «авторитетних» членів. Крім США, це Британія, Франція, Німеччина, Туреччина і насамкінець — Польща. Судячи з потенціалу та значення України для Європи, Україна завдяки вступу до НАТО у перспективі може стати в один ряд з цими державами за впливом і значенням, «перестрибнувши» одразу кілька сходинок. Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина та інші держави Центрально-Східної Європи суттєво зміцнили свої міжнародні позиції після вступу до НАТО. Голос цих країн, як членів НАТО, здобув додаткову вагу. Між тим, Україна має суттєво більший потенціал, ніж ці держави. Вступ до НАТО дасть Україні час зміцнитися і набратися сил у відносно «тепличних», сприятливих геополітичних умовах.

Проти

1. Україні необхідно буде надавати збройну підтримку союзникам по НАТО, якщо на їхню територію буде здійснено напад в Європі, Північній Америці та в Атлантичному океані на Північ від тропіка Рака.

2. Ймовірне певне збільшення витрат на оборону в Україні, доведення підняття їх з нинішніх 1,4% ВВП мінімум до 1,7—2,0% ВВП (до рівня, який є в Польщі, Чехії, Угорщині). Особливо в момент підготовки до членства в НАТО Україна буде змушена реагувати на вимоги НАТО.

3. Вартість членського внеску України до бюджету НАТО, за попередньою оцінкою, перебуватиме в межах внеску Польщі, тобто близько 40—50 мільйонів доларів США на рік.

4. Ймовірне тимчасове погіршення відносин України з Росією, викликане тим, що Москва розумітиме втрату перспективи відновлення контролю над Україною. Можливі кроки з боку Росії щодо розміщення на кордонах України нових угруповань збройних сил та інших силових підрозділів. Однак, реальне протистояння малоймовірне, з огляду на брак мотивації у сторін. У сучасних умовах, за наявного балансу сил Росія не може виграти війну проти США і НАТО. Водночас, для США і НАТО виграш у такій війні може бути тільки теоретичним. «Виграна» війна з Росією коштувала б занадто багато, щоб США і НАТО пішли на такий ризик і жертви. Ймовірно, така ситуація балансу сил й недоцільності для обох сторін прямого воєнного конфлікту зберігатиметься на середньострокову перспективу (найближчі 10—15 років). Тому можливі (але не обов'язкові) заходи Росії щодо розміщення на кордонах України нових угруповань збройних сил та інших силових підрозділів були б лише демонстрацією. Як свідчить досвід приєднання до НАТО країн Балтії та інших держав Центральної і Східної Європи, їхній вступ сприяв встановленню більш конструктивних відносин з Росією, ніж до членства.

5. Перспектива вступу України до НАТО стимулює Росію до припинення вигідних для України кооперативних зв'язків з Росією. Однак, це має місце з 1991 року, і найчастіше прямо не зумовлено вступом України до НАТО. Така логіка поведінки великої держави — Росія поступово налагоджує «замкнені цикли» з виробництва озброєнь на своїй території. Також співпраця з Росією в галузі ВПК на ринках третіх країн є малоперспективною, оскільки може бути масштабною лише щодо ринку модернізації бронетехніки радянського виробництва для країн «третього світу». Цей ринок характерний тим, що постійно зменшується внаслідок природного виходу з ладу такого роду продукції.

6. Певне збільшення терористичної загрози проти України, яка в результаті вступу до НАТО стає частиною політичної Європи. Однак, досі в державах НАТО Східної і Центральної Європи не було жодного теракту, оскільки терористичні угруповання не розглядають ці країни як своїх актуальних супротивників. Тим більше, терористична загроза навряд чи буде реалізована щодо України, яка справедливо повелася щодо мусульман — кримських татар.

Якщо Україна здобуде гарантії безпеки НАТО, це стане одним з найвизначніших історичних успіхів України. Український народ упродовж своєї історії неодноразово піддавався геноцидним діям, саме через брак зовнішньої безпеки. У порівнянні з досягненням такої глобальної мети, як здобуття безпеки 47-мільйонного народу, усі політичні інтриги та помилки виглядають дрібницею. Сьогодні політики і суспільні діячі не повинні вдавати, що не розуміють елементарних аргументів, а, натомість, підтримати здобуття Україною гарантій безпеки НАТО і таким чином надійно убезпечити Україну на тривалу перспективу від територіальних претензій, шантажу та втручання у внутрішні справи.

Шанс України отримати надійну безпеку наданий Помаранчевою революцією. Завдяки їй Україна в громадській думці країн євроатлантичної спільноти стала справжньою Європою. Вибух громадянськості, який відбувся на Майдані, переконав уряди держав Європи і Америки, а також значною мірою громадську думку, що українці — європейський народ, який реагує на порушення його невід'ємних прав так, як реагують європейці. Події літа 2006 р. віддалили, але не нівелювали європейський шанс України.

Було б безвідповідальним не використати шанси у відносинах з НАТО.

У разі здобуття надійної безпеки в НАТО нинішнє покоління матиме безумовне право пишатися, що сповна використало той історичний шанс на безпеку і стабільний розвиток України, з якого не вдалося скористатися його попередникам.

3.2. Міфи про НАТО: все, що ви хотіли знати

Міф 1: НАТО — агресор і світовий поліцейський

Насправді: НАТО з 1949 по 1999 роки не почала жодної війни. За той час СРСР та Варшавський пакт здійснили агресії проти Угорщини (1956 p.), Чехословаччини (1968 р.) та Афганістану (1979 р.) Єдина війна, яку за свою історію провела НАТО,— це війна проти Югославії 1999 р. Вона почалася після того, як НАТО звинувачували за бездіяльність в чотирирічній війні в Хорватії та трьох років кровопролиття в Боснії. Війна НАТО проти Югославії почалася після кількох років боїв у самому Косові та півторарічних переговорів, на яких Югославії неодноразово пропонувалося збереження територіальної цілісності в обмін на забезпечення прав етнічних албанців.

Міф 2: У разі вступу України до НАТО українських військових посилатимуть в якості «гарматного м'яса» для участі у війнах за кордон (в Афганістан, Ірак тощо)

Насправді: НАТО — це оборонний союз. Згідно з Вашингтонським договором від 1949 року, Україна, коли вступить до НАТО, зобов'язана буде надавати збройну підтримку союзникам по НАТО тільки тоді, якщо на їхню територію буде здійснено напад в Європі, Америці та в Атлантичному океані на північ від тропіка Рака. Так само, члени НАТО зобов'язані будуть надавати підтримку Україні в разі агресії проти нашої держави. Участь в інших операціях поза межами цієї норми є суто добровільною. Такі держави НАТО, як Франція та Німеччина, різко критикували рішення США розпочати війну проти Іраку і не послали туди своїх солдат. Тоді як Україна, яка не була членом НАТО, надіслала свої війська до Іраку, на догоду інтересам колишнього президента Кучми, який намагався таким чином покращити свій особистий імідж у Сполучених Штатах.

Міф 3: Розширення НАТО дуже багато коштує (найчастіше називаються цифри в 90 мільярдів чи то гривень, чи то доларів)

Насправді: Витрати на розширення НАТО 1999—2004 рр. виявилися дуже незначними, насамперед через зміни в кліматі безпеки в Європі, які не вимагали передислокації значних контингентів на території нових членів. Ці зміни пов'язані з налагодженням раціональних відносин між Росією і НАТО. Також зменшення можливостей Росії в галузі звичайних озброєнь сприяло відмові НАТО від розміщення значних контингентів на територіях нових держав-членів. Це мінімізувало витрати на розширення. В обмін нові члени отримали той рівень безпеки, якого б за жодних витрат не досягли самостійно. Політичні та економічні переваги, які отримали нові члени завдяки вступові до НАТО, значно перевищили рівень витрат, на які були згодні йти уряди цих країн задля приєднання до НАТО. Суми, які називаються в якості плати за переозброєння української армії на стандарти НАТО, не відповідають реаліям. За нинішнього рівня фінансування закупівлі озброєнь українська армія витратила б на переозброєння 90 мільярдів гривень за 200 років, а 90 мільярдів доларів — відповідно за 1 тисячу років.

Міф 4: Розширення НАТО спрямоване проти Росії

Насправді: Розширення НАТО не має значного військового сенсу. Серед країн Центральної і Східної Європи, які приєдналися до НАТО, переважають досить слабкі у військовому сенсі. Сучасні ракети дуже швидко долають відстані у сотні кілометрів, на які наблизилася НАТО до Росії в результаті свого розширення. Крім того, НАТО заявила, що не планує розміщувати на територіях нових членів ані ядерну зброю, ані засоби її доставки. НАТО досі не розмістила жодної значної військової бази на територіях нових членів. Що дійсно робить НАТО, то це зміцнює незалежність держав, які певний час в минулому перебували під контролем або впливом Кремля. Насправді, вступ до НАТО країн Балтії та інших держав Центральної і Східної Європи сприяв встановленню більш конструктивних відносин з Росією, ніж до членства.

Міф 5: У НАТО цілковито панує Америка

Насправді: У НАТО діє механізм обов'язкового консенсусу при ухваленні рішень. Жодна держава досі не оголосила про намір вийти з НАТО. Натомість, нові європейські члени НАТО належать до держав, що найбільш інтенсивно виступають за зміцнення євроатлантичних зв'язків. Це було б неможливим, якби в НАТО цілковито панувала Америка і не враховувалися інтереси європейських членів Альянсу.

Міф 6. Наявність Чорноморського флоту Росії в Севастополі робить неможливим вступ України до НАТО

Насправді: Жодних вимог щодо наявності або виведення Чорноморського флоту Росії з Криму, як умови приєднання України, НАТО не висуває. НАТО неодноразово оприлюднював свою офіційну позицію, що наявність російського флоту в Криму не є перешкодою для вступу України до НАТО.

Міф 7. Вступ України до НАТО означатиме запровадження візового режиму з Росією

Насправді: Жодних вимог щодо візового режиму своїх членів з третіми країнами НАТО не висловлює, оскільки це б суперечило його природі як оборонного альянсу. Кожна країна-член НАТО має суверенне право сама визначати свою візову політику щодо будь-яких країн, а спеціальних вимог НАТО щодо даної проблеми не існує.

Міф 8. Вступ України до НАТО означатиме загибель українського військово-промислового комплексу

Насправді: Вступ до НАТО означає нові можливості для конкурентоздатних оборонних виробництв. Від розвалу Варшавського блоку потерпіли невисокотехнологічні оборонні комплекси (деякі підприємства у Словаччині, Болгарії тощо). Проте підприємства у цих країнах вже ніколи не отримали б таких замовлень, як за часів «холодної війни», незалежно від того, вступали б вони до НАТО чи ні. Натомість, від вступу до НАТО виграли високотехнологічні оборонні комплекси (насамперед у Польщі і в Чехії). Конкурентною перевагою України є високотехнологічний ВПК, а також здатність України до створення в замкнутих циклах деяких конкурентоздатних на світовому ринку зразків озброєння. Тому український ВПК від вступу до НАТО може більше виграти, ніж програти, хоча це потребуватиме значних зусиль та підприємливості на нових ринках. Крім того, припинення вигідних для України кооперативних зв'язків з Росією у галузі ВПК почалося ще 1991 року і прямо не зумовлено вступом України до НАТО. Росія поступово налагоджує «замкнені цикли» з виробництва озброєнь на своїй території, і робила це незалежно від того, чи вступає Україна до НАТО.

Міф 9: Вступ України до НАТО означатиме появу натівських танків біля російського міста Білгорода

Насправді: Розширення НАТО у всіх державах Центральної і Східної Європи відбулося без передислокації скільки-небудь значних сил на території нових членів. По суті, вступ цих держав до НАТО був «паперовим». Для України, яка має власні збройні сили, значно більші, ніж у більшості держав Східної і Центральної Європи, немає практичного сенсу і доцільності розміщувати іноземні війська на своїй території. Україні для гарантування власної безпеки цілком вистачить політичної належності до блоку найпотужніших у воєнному сенсі держав. Крім того, Конституція України прямо забороняє розміщення на території України іноземних військ на постійній основі, за винятком Чорноморського флоту Росії, який має право розміщуватися в Україні лише до 2017 року.

Міф 10: Для вступу до НАТО обов'язково потрібен референдум

Насправді: Такої вимоги НАТО не існує. З майже трьох десятків членів НАТО лише лічені проводили референдум з даного питання (Угорщина, Іспанія, Словенія). Натомість НАТО, при ухваленні рішення про вступ, враховує дані про суспільну підтримку цього процесу. Такі дані, як правило, отримуються через соціологічні опитування.

Міф 11. Конституція і закони України проголошують позаблоковий статус України

Насправді: В Конституції і в жодному законі України не зафіксовано позаблоковий статус України. Натомість у Законі «Про засади національної безпеки України» закріплена стратегічна мета держави «набуття членства в Організації Північноатлантичного договору», тобто в НАТО.

Перелік умовних скорочень

АНЗЮС — військово-політичний союз Австралії, Нової Зеландії та США

ВПК — військово-промисловий комплекс

ДКБ — Договір про колективну безпеку

ЄврАЗЕС — Євразійське економічне співтовариство

ЗЄС — Західноєвропейський союз

ЗС — Збройні сили

ПЗМ — Програма «Партнерство заради миру»

ПОЧ — План отримання членства

ППОС — Процес планування і оцінки сил

РЄАП — Рада Євроатлантичного партнерства (до травня 1997 р.— РПАС — Рада Північноатлантичного Співробітництва)

СЕАТО — Організація Південноазійського договору

ЦСЄ — Центрально-Східна Європа

Рекомендована література

1. Барановский В. Г. Западная Европа: военно-политическая интеграция.— М.:МО, 1988.— 194 с.

2. Бжезінський 36. Велика шахівниця: Пер. з англ.— К.: Молодь, 2000.— 233 с.

3. Виттковски А. Пятилетка без плана. Украина 1991—1996.— К.: Основи, 1998.— 321 с.

4. ВПК Украины — экспортный потенциал. www.niurr.gov.ua/ru/economp/import/export_begama/analit/ypk_ykraine.html

5. Горбулин В. П. Военно-техническое сотрудничество Украины с НАТО (нереализованный потенциал евроатлантической интеграции).— 2003 г. www.niisp.gov.ua/vydanna/panorama/issue.php?s= gpgs0&issue = 2003_1

6. Договір між Російською Федерацією і Україною // Офіційний вісник України.— 4 червня 1999 р.— № 20.— Стаття 931.— С. 518.

7. Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією // Офіційний вісник України.— 12 червня 1997 р.— Стаття 414.— С. 211.

8. Договір про створення Співдружності Незалежних Держав // Голос України.— 11 грудня 1991 р.— С. 1—3.

9. Євроатлантична інтеграція України: інституції, політика і практика. Довідник.— 2002. www.europexxi.kiev.ua/ukraini-an/book/005/009.html

10. Закон України «Про основи національної безпеки України» // Голос України.— 22 червня 2003 р.— № 134.— С. 3.

11. Кальвокоресси П. Мировая политика после 1945 года: В 2-х кн.: Пер. з англ. / Международные отношения.— М., 2000.— Кн. 1.— 592 с.

12. Киссинджер Г. Дипломатия.: Пер. з англ.— M.: 1997.— 552 с.

13. Моргентау Г. Политические отношения между нациями. Борьба за власть и мир.: Пер. з англ. // Социально-политический журнал.— 1997.— № 2.— С. 46—57.

14. НАТО. Довідник / Офіс інформації і преси НАТО.— К.: Молодь, 1999.— 612 с.

15. Основні напрями зовнішньої політики України // Відомості Верховної Ради України.— 14 вересня 1993 р.— № 10.— С. 379.

16. План Дій Україна-НАТО. www.mfa.gov.ua/information/card.shtml?media/Ukraine-NATO.html

17. Смолянюк В. Ф. Військова могутність України: Теоретико-методологічні засади формування і розвитку.— К.: ВТФ «Перун», 2000.— 462 с.

18. Стратегічна концепція Альянсу.— Брюссель.: Відділ інформації та преси НАТО, 1999.— 19 с.

19. Україна — НАТО: досвід та нові виміри співробітництва. Ред. О. Палій.— К.: Атлантична Рада України.— 2002.— 99 с.

20. Уткин А. И. Американская стратегия для XXI века.— М.,— 2000.— 341 с.

21. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? // Политические исследования (Полис).— 1994.— № 1.— С. 33—48.

22. Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору // Голос України.— 11 липня 1997 р.— № 127 (1627).— С. 3.

23. Черчилль У. С. Вторая мировая война: В 6 т.: Пер. с англ.// Μ.: ТЕРРА — Книжный клуб, 1998.— Т. 3.— 368 с.

24. Шеин В. С. США и НАТО: эволюция империалистического партнерства.— М.: Наука, 1985.— 192 с.

25. Brzezinski Z. A plan for Europe // Foreign affairs.— 1995.— V. 74., N 1.— PP. 26 — 42.

26. Daalder /. NATO and Nuclear Weapons: Toward a Reexamination // NATO at Fifty.— Washington DC.: The Eisenhower Institute.— 1999.— 321 p.

27. Economic Benefits for Bulgaria From Joining NATO.— Sofia.: The Employers Associations Of Bulgaria in Cooperation with The Centre For Liberal Strategies, 2001.— 62 p.

28. Garnett Sh. W. Ukraine and Russia // Ukraine in Europe. Collected Papers. Occasional Reports In European Studies.— Washington DC.: Center For Strategic & International Studies.— 1999.— P. 41—51.

29. Garnett Sh. W. Keystone in the Arch. Ukraine in the Emerging Security Environment of Central and Eastern Europe.— Washington D. C.: Carnegie Endowment, 1997.— 57 p.

30. The North Atlantic Treaty.— NY, 1999.— 2 p.

31. Ukraine and NATO: Tasks and Achievements for Cooperation and Integration. Conference Paper.— Washington, D. C.: Center For Strategic and International Studies.— May 4—5, 2003.

32. Huntington S. The Lonely Superpower // Foreign Affairs.— March/April 1999.— Vol. 78, No. 2,— PP. 35—49.

33. Huntington S. The Clash of Civilizations and Remarking of World Order.— N. Y., 1996.— 612 p.

34. Kagan R. Power and Weakness // Policy Review.— June 2002.— PP. 7—29.

35. Russet B. Controlling the Sword. The Democratic Governance of National Security.— London.: Cambridge (Mass.), 1990.— 451 p.

36. Sherr J. NATO's New Members: A Model For Ukraine? The Example Of Hungary.— Camberly.: The Conflict Studies Research Centre. Royal Military Academy Sandhurst, 2000.— 20 p.

37. Sherr J. Ukraine's Defence Reform: An Update.— Camberly.: The Conflict Studies Research Centre. Royal Military Academy Sandhurst, 2000.

Де закінчується Європа? На кого і коли нападав НАТО? Чому з двадцяти найменш корумпованих країн 10 є членами НАТО, а шість з восьми держав «Великої вісімки» теж входять до Альянсу? Чому всі країни Східної Європи вступають до цього блоку і ніхто звідти не виходить? Що допомагає Україні зберігати територіальну цілісність?

На ці та інші питання про Україну та її державну безпеку дає вичерпну відповідь дана книга.

Громадяни України мають знати справжню свою вигоду і можливі проблеми, що виникнуть внаслідок вступу чи не вступу до НАТО. Поки що в нас бракує розуміння суті українських інтересів у відносинах з іншими державами. Дана книга починає фахову дискусію щодо цього питання. Українцям після століть витравлювання державницьких інстинктів час згадати, що таке — розуміти свої інтереси та вміти їх відстояти.

Автор прагне допомогти читачеві розібратися й усвідомити інтереси не Вашингтона, Москви чи Брюсселя, а справжні інтереси України та її народу.

Примітки

1

НАТО. Довідник / Офіс інформації і преси НАТО.— К.: Молодь, 1999.— С. 163.

(обратно)

2

Смолянюк В. Ф. Військова могутність України: Теоретико методологічні засади формування і розвитку.— К.: ВТФ «Перун», 2000.— С. 118.

(обратно)

3

Russet В. Controlling the Sword. The Democratic Governance of National Security.— London.: Cambridge (Mass.), 1990.— PP. 11—48.

(обратно)

4

Стратегічна концепція Альянсу.— Брюссель.: Відділ інформації та преси НАТО, 1999.— С. 18.

(обратно)

5

NATO Handbook.— Brussels.: NATO Prees Department, 2001.— P. 314.

(обратно)

6

Черчилль У. С. Вторая мировая война: В 6 т.: Пер. с англ. / Μ.: ТЕРРА — Книжный клуб, 1998.— Т. 3.— С. 226.

(обратно)

7

Кремінь В., Ткаченко В. Україна в контексті глобалізму.— К.: Освіта, 1999.— С. 74.

(обратно)

8

Kyi J. The Future of Transatlantic Relations // Heritage Lecture.— August 6, 2002.— No. 756. www. heritage. org/Research/Europe/hl756.cfm

(обратно)

9

Statement by The Prime Minister of the United Kingdom Tony Blair at the meeting of the North Atlantic Council.—2002.www.nato.int/docu/speech/2002/s02112lg.htm

(обратно)

10

Robertson G. The Relevance of Atlantism / Secretary General's Eisenhower Lecture.— 2000. www. nato. int/docu/speech/2000/s000915a.htm

(обратно)

11

Transatlantic relations. Report.— 2002. www. auswaertigesaiht.de/www/en/aussenpolitik/transatlantik/transatlant_html/

(обратно)

12

The North Atlantic Treaty.— NY, 1999.— P. 1.

(обратно)

13

Хантингтон C. Столкновение цивилизаций? // Политические исследования (Полис).— 1994.— № 1.— С. 33—48.

(обратно)

14

Membership Actions Plan (MAP).— 1999. www. nato. int/docu/pr/1999/p99-066e. htm

(обратно)

15

Hearings Of The Senate Foreign Relations Committee. Testimony of J. Bugajsky.— April 3, 2003. www.expandnato.org/natoapr3.html

(обратно)

16

The North Atlantic Treaty.— NY., 1999.— P. 1.

(обратно)

17

Membership Actions Plan (MAP).— 1999. www. nato. int/do-cu/pr/1999/p99-066e.htm

(обратно)

18

Стратегічна концепція Альянсу.— Брюссель.: Відділ інформації та преси НАТО, 1999.— С. 18.

(обратно)

19

Кальвокоресси П. Мировая политика после 1945 года: В 2-х кн.: Пер. з англ. / Международные отношения.— М.: 2000.— Кн. 1.— С. 271.

(обратно)

20

Цит. за: Смолянюк В. Ф. Військова могутність України: Теоретико-методологічні засади формування і розвитку.— Київ.: ВТФ «Перун».

(обратно)

21

Стратегия национальной безопасности США в новом веке.— Цит. за: О. Арин. Официальные стратегические доктрини США: взгляд на мир и на Россию.— 1999. www. msglobus.net/rg_ru/investigations/articles/arin2.htm

(обратно)

22

Стівен Пайфер. Чому Україна для нас багато означає // Корреспондент.— 11—17 грудня 2002 р.— № 46 (129).— С. 6—8.

(обратно)

23

Стратегия национальной безопасности США в новом веке.— Цит. за: О. Арин. Официальные стратегические доктрини США: взгляд на мир и на Россию. — 1999. www.rusglobus.net/rg_ru/investigations/articles/arin2.htm

(обратно)

24

Стівен Пайфер. Чому Україна для нас багато означає // Кореспондент.— 11—17 грудня 2002 р.— № 46 (129).— С. 6—8.

(обратно)

25

Из послання Путина: укрепление отношений со странами СНГ является приоритетом для России. — 16 мая 2003 г. www.newsru.com/russia/16may2003/putin7.html

(обратно)

26

Кремінь В. Г. та ін. Політична безпека України: концептуальні засади та система забезпечення.— К., 1998.— С. 23.

(обратно)

27

Актуальні проблеми міжнародної безпеки // Збірка публікацій журналу «Політична думка».— К.: Політична думка.— 1999.— С. 5.

(обратно)

28

Закон України «Про основи національної безпеки України» // Голос України.— 22 червня 2003 р.— № 134.— С. 3.

(обратно)

29

Основні напрями зовнішньої політики України // Відомості Верховної ради України.— 14 вересня 1993 р.— № 10.— С. 379.

(обратно)

30

Закон України «Про основи національної безпеки України» // Голос України.— 22 червня 2003 р.— № 134.— С. 3.

(обратно)

31

Бжезінський 36. Велика шахівниця.— К.: Молодь, 2000.— С. 145.

(обратно)

32

Newhouse J. NATO Europe: Slouching Towards Russia? // Growing Pains. The Debate On The Next Round Of NATO Enlargement. Ed. by Tomas Valasek and Teresa Hitchens.— Washington DC.: Center For Defense Information.— May 2002.— P. 64.

(обратно)

33

President Clinton's Report to The Congress on NATO Enlargement.— Washington, D. C.— February 24, 1997.— P. 6—7.

(обратно)

34

Kuzyo Т. Ukraine-NATO Relationship.— 1999. www.yalberta.са/—cius/stasiuk/articles/an-ukr-nato.htm

(обратно)

35

Стратегічні партнери України: декларації і реалії. Доповідь УЦЕПД // Національна безпека і оборона.— 2000.— №12.— С. 43.

(обратно)

Оглавление

I. HATO в сучасному світі

  1.1. Що таке НАТО?

  1.2. Військова структура НАТО

  1.3. Втілив НАТО на міжнародну безпеку

  1.4. «Натівський яструб» чи «Голуб миру»?

  1.5. Ядерні гаранти НАТО

  1.6. Що таке євроатлантична інтеграція?

  1.7. Коли розвалиться НАТО?

  1.8. Наслідки розширення НАТО

  1.9. Що означає вступ до НАТО?

  1.10. Скільки коштує розширення НАТО?

  1.11. Що означає Євроатлантична інтеграція для економіки?

  1.12. Чому в країнах НАТО панує демократія?

  1.13. Навіщо НАТО європейським державам?

  1.14. Навіщо НАТО Америці?

  1.15. Роль США в НАТО

  1.16. Нові завдання НАТО

  1.17. НАТО і тероризм

  1.18. НАТО і Європейський союз

  1.19. Конкурентів у НАТО немає. І не передбачається?

II. УКРАЇНА I НАТО

  2.1. Чому Україна не Швейцарія? (Або проблематичність нейтралітету в українських умовах)

  2.2. Варіанти гарантування безпеки України

  2.3. Москва чи Європа: хто неньці-Україні більше цінний?

  2.4. У чому полягає інтерес України у відносинах з НАТО?

  2.5. Що дає Україні співпраця з НАТО?

  2.6. Початок співробітництва України з НАТО: як це було

  2.7. Вступ України до НАТО: дуже дешево, бо не сердито

  2.8. Чому Москва проти розширення НАТО?

  2.9. НАТО подобається демократія в Україні. Чому?

  2.10. Ставлення громадян до НАТО: чи закінчилася «холодна війна»?

  2.11. Чорноморський флот Росії не заважає Україні вступати до НАТО

  2.12. У Конституції і Законах України немає (і ніколи не було) положення про позаблоковий статус

  2.13. Платять податки, йдуть в армію і вступають до НАТО — без референдумів

  2.14. Чи може двосторонній союз із США гарантувати безпеку Україні?

III. ПІДСУМОК

  3.1. Вступ України до НАТО: 20 проти 6 на користь України

  3.2. Міфи проНАТО: все, що ви хотіли знати

Перелік умовних скорочень

Рекомендована література

*** Примечания ***