Прощення [Алеш Штеґер] (fb2) читать онлайн

Прощення. Алеш Штеґер

Малим прощають з милосердя,

а сильних — сильно покарають.

Книга Мудрості 6, 6

Дорогі читачі,

усе в цій книзі — абсолютна вигадка. Ймовірна схожість із реальними особами та подіями — це той тип збігів, які є неминучим

інструментом літератури.

Реальним є тільки Марибор.

Dramatis personae

(у порядку появи в романі)

Адам Білий, колишній помічник режисера і заступник голови саєнтологів

Роза Портеро, спільниця Білого, радіожурналістка

Само Ґрам, або пан Ґ., ресторатор, колишній митник і працівник таємної служби

Тоне, офіціант

Тіне Свинковцев, або Тіне Свинко, голова правління АТ «СвинКо»

Секретарка Тіне Свинковцева

Стара жебрачка зі смертю в роті

Іван Дорфлер, директор «Off» і декан у Мариборському університеті

Ласло Фаркаш, прокурор, член культу Близнюків

Павел Дон Ковач, президент «Культурної столиці Європи» (КСЄ), колишній режисер

Міран Вода, мер Марибора

Угорець, член культу Близнюків, Розин коханець і викрадач

Алеш Штеґер, керівник «Terminal 12» у КСЄ

Анастасія Ґрін, директорка театру і колишня дівчина Білого

Майстер, відомий мариборський адвокат

Пані з брошкою, класична мариборська міщанка

Магда Орнік, директорка бюро ритуальних послуг

Маус, інспектор поліції, колишній однокласник Води і його найбільший противник

Ґрос, помічник інспектора поліції Мауса

Електрик у стриптиз-барі «Blue night»

Сестра Магда, черниця Мариборської архієпархії

Поет без імені, колишній брокер фондової біржі

Отець Мефодій Кирилов, скарбник Мариборської архієпархії

Дезінфектори, які звільняють місто від голубів

Троє п’яних клоунів

Франці та Лойс, співробітники мариборських державних служб

Долорес, секретарка директорки «Культурної столиці Європи» в Мариборі

Ґубець, журналіст-розслідувач, власник інформаційного агентства

Гостеси Мариборського театру

Американський та англійський військові аташе

Офіціант у барі театру

Янез Махер, мариборський бізнесмен

Нана Нумен, провидиця

Чорна свиня, що цвірінькає

Усі цитати з «Війни і миру» взяті зі сценарію, який написав Дарко Лукич до спектаклю за однойменним романом Льва Толстого.

«Новий світ» пана Ґ

Дехто, нам невідомий, прощає, щоб допомогти іншим. Більшість із нас прощає, щоб допомогти собі. А існують дивні особи, які прощають, бо переконані, що таким чином рятують світ. Звідки в них ця віра? Хто наділив їх цією унікальною роллю? Хто нашіптує їм їхні думки? Причому, дуже небезпечні думки й такі, що завжди зринають в якомусь точно встановленому місці та в точно визначений час? Не знаємо? Це взагалі важливо? Це би щось змінило? Хіба не єдине, що має значення, — це щільно ткана парчева театральна завіса, обважнілість туману, який опускається крізь темряву, волога і холод? Тиша. Темінь. Завіса піднімається, і все, що вдається розпізнати, — чоловік. Схований за піднятим коміром зимового пальта, руки в кишенях, на правому зап’ястку бовтається чорний портфель. Його злегка заносить. Тротуар нечищений, чоловік намагається потрапляти в протоптану на снігу вузьку стежину. Ледь не падає. За ним — занедбані фасади в стилі модерн, крізь бліді вуличні вогні сипле дощ, який переходить у сніг. Поодинокі перехожі, темрява їх мовчки випльовує, щоб наступної миті так само мовчки знову поглинути. Чоловікові весь час на п’яти наступає жіночий силует. Їм назустріч рухається постать, чимось схожа на диявола. Та це і є диявол. За метр від чоловіка він спотикається. Льодяна плитка, вузька стежина та неповний вміст пляшки, яку він тримає у граблистій руці, роблять своє. Високо в тумані зблискують підошви, на мить показуються мокрі штанини джинсів, що їх дідько вдягнув під свій маскарадний костюм. Біля краю тротуару дзеленькає ланцюг, пляшка котиться по брудному снігу. Дідько гепається з тупим звуком. З прокльонами.

Церковний дзвін вибиває десяту. Чоловік чує жінку, що ступає слідом, її слова: «Der arme Teufel»^[1]. Із крижаного туману тьмяно виблискує напис «НОВИЙ СВІТ». Дивно, як легко в такі вечори може вразити невеличкий неоновий напис! Наче йдеться про епохальне відкриття, хоча ресторан уже добрих тридцять років стоїть затиснутим у тому кутку вулиць. Чоловік обертається і підморгує жінці, що позаду. Вони прийшли.

Пружина повільно зачиняє двері за ними.

— Нічого не змінилося за всі ці роки, — тихо по-німецьки каже чоловік.

Силует позаду нього відкидає каптур своєї шуби. Довге, чорне, кучеряве волосся сколихнуло повітря в приміщенні.

— Гут, — відповідає жінка хрипло і  роззирається.

Дерев’яні стовпчики, рибальські сіті з коралами і мушлями, люстри у формі якоря, запорошені верші, настінний годинник з морською німфою на маятнику, морський захід сонця, намальований на стіні в пастельних тонах. Ніде нікого.

З кухні чутно булькотіння олії. Важке повітря із запахом риби та олії. На дерев’яній стійці — плакат, червоний хрест на чорному тлі, під ним підпис «І МИР». Частина плаката заклеєна ще одним — з нього усміхаються четверо веселих моряків, анонсуючи виступ далматинського гурту.

«Кухня вже не працює!» — лунає в густому повітрі. Офіціант зникає за розкривними дверима. Перед ним дві кишталеві чаші з морозивом та вершками, дві літаючі тарілки, які за руки тягнуть офіціанта по приміщенню. У ресторані немає відвідувачів. Лише старша пара в дальньому кутку. Кришталеві чаші опускаються на стіл перед ними. Жінка зариває ложку у вершки, чоловік рахує гроші та кладе їх на стіл.

— Вибачте, ми зачиняємось! — повторює офіціант не озираючись.

— Нам потрібен шеф, пан Ґрам, — каже чоловік у зимовому пальті.

Офіціант указує на три низькі дерев’яні сходинки, що ведуть до сепаре. Чорноволоса жінка глянула на чоловіка перед собою: він тримає чорний портфель і заходить першим. Скрип сходинок.

— Доброго вечора, — вітається чоловік.

Само Ґрам, або пан Ґ., як люблять називати власника ресторану «Новий світ», сидить сам за великим столом, схилений над газетою. Сірі окуляри на кінчику носа, з-під них визирають густі білі брови. Його чоло орошене краплями поту. Очевидно, Ґрам — із тих чоловіків, яким постійно жарко, а світильник, що зі стелі спускається низько над столом, лише підкреслює це враження. Ґрамова присутність наповнює атмосферу незвичною задухою. Незважаючи на роки, проведені в рибному ресторані, його тіло не поширює рибного запаху, але від пана Ґ., поза сумнівом, тхне свинями. І що більше він пріє, то більше смердить.

— Добрий вечір, — помітно втомлено відповідає Ґрам і змірює поглядом обох прибулих. — Слухаю вас.

— Ви, напевно, не пам’ятаєте мене, — відповідає чоловік. — Мене звати Адам Білий, це моя колега Роза Портеро.

Ґрам підводиться, простягає обом руку. Разом сідають за стіл, накритий газетою.

— Я мариборець, хоча не живу тут уже шістнадцять років. Свого часу я був вашим постійним відвідувачем. Я працюю журналістом австрійського національного радіо. Ну, насправді, я помічник, а моя колега хотіла б написати портрет міста. Тепер, коли Марибор став культурною столицею Європи, для австрійців це — цікава тема. Ми подумали, що найкраще почати із закладу, відомого в місті, який може слугувати відправною точкою репортажу. Ресторанчики зберігають історію міста, і ваш, без сумніву, деяким австрійським слухачам добре відомий.

— Звичайно, звичайно, — буркоче Ґрам. — Ви голодні, будете щось їсти, пити? Бокал вина? Тоне! — гукає Ґрам, не чекаючи відповіді.

— Дякуємо, мило з вашого боку, але ми не голодні, — відповідає Білий.

У цей момент заходить Тоне з вечерею і столовими приборами для однієї особи.

— Мусите мені вибачити, я весь день на ногах і ще нічого не їв. Будь ласка, чим вас почастувати? Звичайно, все за рахунок закладу, — додає Ґрам.

Тоне долонею згортає зі столу газету і ставить перед Ґрамом тарілку.

— Дуже дякую, ми не голодні, мені тільки мінеральну воду, — каже Білий.

— Ви не мариборець, якщо п’єте тільки воду, хоча ваша вимова таки видає у вас мариборця, — відповідає Ґрам. — Хіба ви не знаєте, що мінеральна вода шкідлива для зубів? А ви, ласкава пані? — м’яко дивиться на Розу Портеро, яка вже зняла чорну шубу і сиділа в темно-червоній сукні, якою плівся візерунок темних орхідей.

— Ein viertel Weisswein, Riesling, bitte,^[2] — замовляє Роза Портеро несподівано грубим, майже чоловічим голосом.

— Розумієте, пані Портеро не розмовляє словенською, лише кілька слів, але багато чого розуміє, — пояснив Білий.

— Звичайно, звичайно, — відповідає явно здивований її голосом Ґрам, запихаючи серветку за розстебнуту сорочку, з-під якої буйно пнуться сиві волосини, що ними вкриті його широкі груди.

— Будь ласка, не турбуйтеся. Смачного! — додає Білий, поглянувши на супутницю.

— Guten Appetit, — додає своїм глибоким голосом Роза Портеро.

На Ґрамовій тарілці лежить печений на грилі восьминіг. Його щупальця звисають на стіл. Навколо тіла молюска — печена картопля, а ще половинка лимона.

— Люблю восьминогів, а ви? — запитує Ґрам, продовжуючи жувати і не очікуючи відповіді Білого. — Ви знаєте, що в них три серця? Три! — театрально вигукує Ґрам і піднімає кінчика ножа в повітря, як лицар свого списа перед двобоєм. — Ви знаєте, що вони надзвичайно спритні? Навіть великі особини, як оця, прослизають крізь отвір вужчий, ніж мій великий палець.

Ґрам піднімає правицю, в якій тримає виделку, і випростує великий палець у напрямку Рози Портеро.

— І розумні, та ще й які! — каже Ґрам.

Тоне приносить мінеральну воду та два келихи вина — білого і червоного.

— Вам ще щось потрібно, шефе? Якщо ні…

— Все нормально, ти закінчуй, я замкну, — каже Ґрам і дає офіціантові знак ножем, що він може йти.

— Отже, на чому я зупинився? Ага, на інтелекті восьминогів. Ви думаєте, люди розумні завдяки їхньому мозку? Та де там! Ми всі вважаємо, що мислимо мозком. Восьминіг — живий доказ того, що це не так. Восьминіг має дуже маленький мозок, але розумний як сам чорт. А знаєте чому? Бо має розумне тіло. Навіть його тіло розумне, не кажучи вже про крихітний мозок. Людям промивають мізки, і вони сліпо вірять науці, яка більшість речей приховує або демонструє у спотвореному світлі.

Ґрам витирає піт з чола та, помітно схвильований, відкидається на спинку крісла, і воно тихо скрипить.

— Дуже цікаві міркування, — спокійним голосом мовить Білий і відсьорбує мінеральної води зі склянки.

— Дивіться, людина вигадала комп’ютер, — продовжує Ґрам. — Але замість того, щоб трактувати комп’ютер як щось дуже спрощене й наближене до людської діяльності, ми сприймаємо комп’ютер як модель людини. Коли ми розмірковуємо про людський мозок, то уявляємо його чимось на кшталт жорсткого диску. Неправильно, все неправильно! — вигукує Ґрам і відкладає ніж та виделку, які ще мить тому встромляв у одне зі щупалець печеного восьминога. — Хліб не старший за борошно, розумієте? Правда в тому, що в мозку нічого не зберігається. Нічого! Мозок — це лише конвертор, трансформатор, вимикач: струм біжить, струм не біжить, це все. Не вірите? Гляньте на восьминога, він все вам розповість.

Усі троє дивляться на тарілку. Якусь мить чутно тіктакання настінного годинника із сусіднього приміщення.

Ґрам знову бере в руки столові прибори й продовжує пошепки, майже змовницьким голосом:

— Ще одне, чому нас може навчити восьминіг, — це як насправді все відбувається. Причиною природної смерті восьминогів завжди є спарювання. Восьминоги не вмирають від старості. Їх або хтось вбиває, або вони гинуть самі через розмноження. Самці вмирають за кілька місяців після запліднення, а самки, meine liebe Dame^[3] — Портеньо, так? — самки восьминогів виснажуються, оберігаючи свої яйця.

Нарешті Ґрам устромляє ножа в середину восьминога. Великий шматочок соковитого м’яса з кінчика виделки перекочовує до рота. Ґрам задоволено жує і киває головою. Гості мовчать. Ґрам безсоромно розглядає красиве волосся Рози Портеро. Спокусливо посміхається до її темно-карого лівого ока, яке трохи сором’язливо заплющилось і відразу знову розплющилось, тоді як праве око повністю закрите водоспадом її густих чорних кучерів. Ґрам підморгує їй і відпиває трохи вина. Роза приязно усміхається. На руках усе ще має тонкі шкіряні рукавички. Лівою рукою обхоплює свій бокал з рислінгом, підносить його і — хоп! — випиває до дна двома нескінченно довгими, ненаситними ковтками.

Адам Білий витягує авторучку з петельки свого піджака і починає водити нею по газетних сторінках.

Роза відставляє бокал. Червоний півмісяць її помади вгризається у вінце бокала. Долонею в рукавичці вона торкається кутиків губ і відкидає волосся з обличчя.

Чи Ґраму просто ввижається, чи в нього справді вдивляється зелене скляне око? Йому здається, що воно будь-якої миті кинеться на нього, як змія, і проковтне. Йому здається, він може впасти в це зелене око глибоко-глибоко, настільки глибоко, що не буде дороги назад, на поверхню, на гладінь. Білий піднімає авторучку, тіктакає годинник у сусідньому приміщенні, тік-таком коливається авторучка. І око, яке водночас є ротом, а в роті — скляний голос. Навіть якби пан Ґ. був сміливим хлопчаком, який біжить босим по полю в невідомому напрямку далеко від дому, — йому не втекти. Гострий біль від підошов зі шпичаками, легке запаморочення від страху та подивування із себе самого.

Ґрам захлинається. Починає кашляти. Білий нахиляється вперед, сильно б’є його по спині. Шматок восьминога вилітає з рота назад на тарілку. Склеюється з двома куснями розрізаного восьминога. При цьому щупальця ворушаться, скручуються навколо краю тарілки. Восьминіг на тарілці оживає. Щупальця тремтять, рухаються і наступної миті членистоноге гепається під стіл. На тарілці залишається тільки кілька шматків картоплі, а на газетному папері — вологий звивистий слід від присосків.

«Це неможливо!» — такою була остання думка Ґрама, коли він падав усе глибше й глибше. Ця думка — єдиний крихкий камінчик, за який він чіпляється, провалюючись крізь зелене скло.

Тим часом весь навколишній світ нестримно занурюється дедалі глибше у зелень, тіт-так, полонини все світліші, стодоли, дерева і верхівки зелених гір крутяться в далині. Ні, тепер уже немає шляху назад, він уже не вдома. Тепер уже неможливо вдивлятися в траву, яка нуртує і хвилюється на вітрі. Наче вона жива, наче росте повсюди довкола, й огортає, і щомиті більше поглинає Ґрама, позбавляючи будь-якого порятунку.

— Дотримуйся моїх вказівок, і все буде добре, — каже Білий, забираючи зі столу тарілку, склянки та столові прибори.

Роза нахиляється близько до Ґрамового обличчя і двічі клацає язиком.

— Він у глибокому гіпнозі, — промовляє Білий, — в нього нема шансу збрехати. Та я все одно підключу його до е-метра, — каже Білий.

Роза киває. Білий виймає з чорного портфеля металеву коробку в шкіряному футлярі. На коробці — кілька кнопок і шкала. Білий під’єднує два електроди з металевими котушками на кінцях і вкладає їх Ґрамові в руки.

— Сильно стисни, — наказує Білий.

Ґрам слухається, дивлячись відсутнім поглядом перед собою, і стискає металеві ролики.

— Записуй, — каже Білий.

Роза виймає з кишені шуби диктофон, вмикає.

Білий схиляється і пошепки питає Ґрама:

— Хто ти?

— Само Ґрам, — відповідає пан Ґ.

— Хто ти за професією?

— Митник.

— А крім того?

— У мене було багато імен — справжні та вигадані, зважаючи на потреби.

— На кого ти працюєш?

— На себе. Тепер тільки на себе.

— На кого ти працював у минулому?

— На митницю й водночас на Службу національної безпеки Югославії, а пізніше — на «Сову».

Слухаючи відповіді, Білий стежить за стрілкою на е-метрі, яка весь час коливається десь посередині розміченої позначками шкали.

— Бачу, ти не брешеш, — каже Білий.

Роза Портеро встає і зникає в першому, більшому приміщенні.

— Не брешу, — твердить Ґрам.

— З чим у тебе асоціюється слово «брехня»?

— З моїм котиком. Одного разу він зник. Я шукав його скрізь, довкола ферми, на якій ми жили, по полях, навіть у сусідніх горах. Я невтішно плакав, і моя мама пообіцяла мені, що він повернеться. Я відразу збагнув, що вона бреше.

— Що перше тобі спадає на гадку при слові «щастя»? — питає Білий.

— Спадає. Свіжина на кордоні.

— Що там сталося?

— Тоді я був молодим митником. Це сталося в Каринтії, на кордоні між тодішньою Югославією й Австрією. Я весь день ходив лісом, багато заробив, було багато приколів. Тоді я того не відчував, але якщо сьогодні оглянутися назад, розумію, що я був щасливим.

— Наведи мені один приклад, коли ти був щасливий.

— Один селянин мав дім прямо на кордоні. Кордон пролягав через його кухню. Розумієте, насправді йому потрібен був паспорт, щоб перейти з кухні, яка містилася в Югославії, на інший бік «залізної завіси» — щоб посрати, бо його туалет був у Австрії. Але селянинові захотілося свіжини. Свіжини в забороненій прикордонній зоні! Попросив нас, митників, нелегально йому доправити м’ясника. І ми доправили. А через кілька годин привезли до нього ще й австрійських митників. Коли свиня вже була оббілована й розрізана, ми й нагрянули разом з австрійцями і добряче на нього нагнали страху. І не тільки через нелегальну свіжину. А значно гірше: через спробу допомогти м’ясникові незаконно перетнути кордон. За це тоді йому загрожувало двадцять років. Селянин так благав, що врешті впав на коліна і всцявся в штани. Курва, ми з австрійцями тоді наіржалися як коні. Але селюкові було не до сміху. Він стояв на колінах у власній сечі і продовжував просити. Врешті, за те, що не здамо його, ми собі взяли по пів свині. І лишили йому свинячу голову. Вона лежала точно на лінії розмежування, і не було сенсу сперечатися, чи вона югославська, чи австрійська.

— Це робило тебе щасливим?

— Ще й як. До того ж я розбагатів, ну, принаймні нагріб достатньо, щоб змогти купити цей ресторан після десяти років роботи на митниці.

— Що тобі перше спадає на гадку, коли думаєш про щось сумне? — запитує Білий, випростовуючись, аби побачити, що робить Роза. У цей час порожнім рестораном розлягається дзенькіт склянок із‑за барної стійки.

— Футбол.

— Я маю на увазі, що тебе особливо зачепило?

— Мама мене набила, бо я приніс додому кості, які нібито були людськими. На Побрежжі, де я виріс, вони повсюдно стирчали із землі. Ми, діти, їх витягали і грали ними в хокей на траві. Але додому мені їх не можна було приносити. Я досі пам’ятаю, як вона перехилила мене через коліно, і як із кожним ударом хрускала кістка, якою вона мене била.

— Це найсумніша річ, що трапилася з тобою в житті?

— Не знаю.

— Як не знаєш?

— Є щось сумніше. Але не знаю, чи це сталося в цьому житті саме зі мною.

— А з ким?

— Сталося з моєю мамою. Я чую її крики. Все навколо мене стискається, душить мене. Я відчуваю, як щось м’ясисте стукається об мою голівку.

— А де ти?

— Я у своїй мамі, ще не народився.

— Це твій батько?

— Ні.

— Що сталося з цим чоловіком пізніше?

— Не знаю, я так і не дізнався, хто це був.

— Як ні?

— А так. На щастя, бо якби дізнався, мусив би його вбити.

— Хто ти?

— Само, Само Ґрам. У школі мої однокласники насміхалися з мене: казали, що я Ґрамчик. Пізніше я всім їм показав, хто я.

— А ким ти був до того?

— Бачу зелене світло. Галявини засліплюють мене. Вони згорять, хіба не бачиш?

— Повторюю запитання: ким ти був до того, як народився Само Ґрамом?

— Багато ким.

— Наприклад?

— Був плотарем, тут, на Драві. Ріка, її течія, моє життя. Це прекрасні роки, але в той час я цього не знаю. Надто сильно сумую за своєю сім’єю, чотирма синами і дружиною. Ми любимо одне одного.

— Далі, — каже Білий.

— Вдихаю запах вологої темряви. Кривавий кашель роз’-їдає мої легені та ніздрі. Я бачу маленький ліхтарик, що ледь мерехтить в тунелі, де я працюю шахтарем ртутної копальні. Вчора в сусідньому тунелі засипало трьох вуглярів. Під час роботи перед моїми очима постійно спотворені трупи, які я допомагав виносити назовні. Якими ж вони були холодними, хоча ми їх швидко відкопали.

— Продовжуй.

— А також я був черницею в монастирі. Це було перед Першою світовою війною.

— У монастирі?

— Лікувала прокажених у Баварії.

Ґрам хихоче.

Білий дивиться на шкалу пристрою, стрілка плаває посередині.

— Чому ти смієшся?

— Я була лесбіянкою, але, на щастя, про це ніхто ніколи не довідався, крім Анни.

— Анна?

— Це була сестра-бенедиктинка, моя коханка.

— Чого ти насправді боїшся?

— Кальварії.

У сусідньому приміщенні дзеленчать пляшки, Роза жбурляє одну об підлогу, і вона розлітається на друзки. З другою в руці повертається до Білого, ставить її на стіл, «Джек Деніелс». Білий строго глянув на неї, але допиту пана Ґ. не припинив.

— Якої Кальварії? — продовжує Білий.

— Кальварії.

— Маєш на увазі Христової^[4]?

— Та якої Христової. Маю на увазі Кальварію, гору над Марибором. Я думав, ти звідси, та бачу, що ти нічого не знаєш. Я боюся Кальварії та сили «Великого Орка».

— Що за «Великий Орк»?

— «Великий Орк» — тринадцять охоронців таємниць.

Ґрам знову хихоче.

— Що знову смішного? — питає Білий.

— Дехто навіть не знає, що є частиною «Орка», — відповідає Ґрам і відразу серйознішає. — Більшість не знає інших членів. Тринадцять членів «Великого Орка» приводять у рух це місто. Приводять, але навіть не знають, що, і чому, і…

Роза нахиляє пляшку, відпиває і знову ставить на газетний папір. Її каре око — мутне, напівзаплющене.

— Ти багато чого знаєш, — зауважує Білий.

— Це моя професія — багато знати. Якби я не знав так багато, я б уже не жив.

— Namen, wer sind sie?^[5] — викрикує Роза.

— Не можу, «Великий Орк», вони мене вб’ють! — перелякано вигукує Ґрам.

Ґрам починає труситися, ширячи нестерпний свинячий сморід.

— Ми врятуємо тебе, не хвилюйся, — каже Білий.

— «Великий Орк» мене вб’є. Ніхто не має таких сил, щоб утекти від нього!

— Ти віриш у прощення?

— Я не знаю, що таке прощення. Що ти маєш на увазі?

— Неважливо, — каже Білий. — Просто знай, що від того часу тобі буде прощено. Ти будеш жити, але «Великий Орк» не зможе тобі нічого заподіяти.

— Я застарий, щоб тікати за кордон. Узагалі немає місця, де можна бути в безпеці.

— Не хвилюйся, ми знаємо місце, де тобі буде безпечно. Ти від народження не був аж у такій безпеці. Зараз просто скажи мені їхні імена.

— Я не знаю, хто вони, я знаю лише декого з них.

Білий спостерігає за стрілкою свого вимірювального пристрою. Час до часу вона сильно відхиляється вліво.

— Namen, wirwollen Namen!^[6] — кричить Роза. Ліву рукавичку вмочує в пляму віскі, що розливається між заголовками, колонками та світлинами, і на газетному папері малює велике коло.

Ґрам називає шість імен: Тіне Свинковцев, Дорфлер, Ласло Фаркаш, Павел Дон Ковач, Анастасія Ґрін, Магда Орнік.

— Далі, нам потрібні всі тринадцять.

— Я більше не знаю.

Стрілка на е-метрі сильно відхиляється вліво.

— Як це можливо, що він бреше навіть під глибоким гіпнозом? — бурмоче Білий.

Роза зубами виймає корок із пляшки, випльовує його, робить великий ковток, із тріском розбиває пляшку об стіл і хлюпає віскі на Ґрама. Ґрам не ворушиться. Скло розсипається по всій газеті. Роза відгортає його рукавичкою і вказує на фотокартку.

— Так, він теж.

— Що ти знаєш про нього?

— Надто багато. Коли ми були дітьми, то разом гралися. Пізніше ми жили разом в одній кімнаті, коли вчились у кадетській школі. Через нього я її не закінчив. Хтось вкрав гаманець у директора і підкинув його в мою шафу. Відтоді ми ненавидимо один одного до глибини душі. Ставши мером, він різними шляхами намагався вигнати мене з міста. Але я не піддався. Я теж маю свою інформацію. Ось чому він дав мені наразі спокій. Знає, що я можу йому нашкодити і навіть знищити.

Роза глянула на Адама.

— Правда? — питає по-словенськи.

Адам стежить за стрілкою на е-метрі. Киває.

— Далі?

— Більше нікого не знаю, справді не знаю інших імен.

Білий і Роза переглядаються.

Роза вимикає диктофон, витирає його чорними орхідеями своєї сукні.

— Тут у нас є дещо для тебе, стара душе, візьми, і тобі буде відпущено все минуле, — каже Білий.

Роза кладе на вологий газетний папір срібну пудреницю. Всередині — світло-коричневе драже.

— Я вже тридцять років не їм солодкого, — каже Ґрам.

— Що таке тридцять років порівняно з вічністю? — відповідає Білий і запихає йому в рот одну дражинку.

Через кілька хвилин перед рестораном «Новий світ» вимикається світло. Дві пари ніг, одна з них злегка протикається. Хода по свіжому снігу, що сипле з неба так, наче хоче назавжди накрити місто і весь світ. Три удари годинника на дзвіниці. Плакати з червоним хрестом на чорному тлі. Кішка, яка шмигнула через порожню вулицю. Ще трішки — і північ.

Свинко

— Пане президенте, австрійські журналісти вже тут, — доповідає секретарка директорові підприємства з виробництва м’ясних продуктів «СвинКо» Тіне Свинку про домовлену зустріч.

Насправді прізвище Тіне Свинка — Свинковцев. І він не президент країни, а голова правління м’ясопереробного товариства. Однак Тіне Свинко — практичний чоловік і, щоб полегшити спілкування з іноземними бізнес-партнерами, змінив своє прізвище Свинковцев, бо його вимова завдавала труднощів іноземцям, на просте й універсальне Свинко. Аби прізвище ще більше асоціювалося з товариством, яке він очолює і яким володіє, Тіне відразу ж змінив і назву своєї компанії. Так «М’ясопереробний агрокомбінат скотарів і виробників м’яса верхнього Подрав’я» став АТ «СвинКо». І від своїх підлеглих директор вимагав, щоб до нього зверталися як належить. Особливо в головному офісі компанії.

— Сідайте, панове. Каву, чай, сік? — пропонує Свинко, підписуючи нараз кілька документів на столі.

Типовий сучасний кабінетний інтер’єр, кремовий і світло-рожевий кольори стін не зовсім гармоніюють, великий Ficus benjamina в куті, величезний плазмовий екран, письмовий стіл із прапорцем компанії, навпроти письмового столу — два шкіряні фотелі; враження, що такий офіс може бути де завгодно, якби не був саме тут.

— То ви з Марибора? То ж вам не потрібно розповідати історію банкрутства автомобільного концерну «ЗАМ»? Шістнадцять років тому на згарищі того індустріального гіганта виникла наша компанія. Гітлер особисто віддав наказ побудувати тут завод, який аж до кінця 1944-го виробляв деталі для двигунів літаків. Після Другої світової на тому місці, де зараз стоїть наш комбінат, було виробництво важкої автомобільної техніки і танків, найбільше в усій Югославії. Тут виготовляли і легку зброю, передовсім мисливські рушниці. А нині — смачнючі кранські ковбаси, — веде самовпевнено Свинко, наче повторює давно завчений текст.

Роза Портеро кивком голови дякує секретарці за кока-колу, перевіряє, чи працює диктофон.

У сірий зимовий день вона одягнула сонячні окуляри — виглядає втомленою. Адам Білий, слухаючи промову президента, час від часу нахиляється до жінки і тихо резюмує сказане німецькою.

— Ви згадали про кранську ковбасу, — ввічливо вставляє Білий, — це ваш репрезентативний виріб?

— Так, — відповідає Тіне Свинко. — Ми щороку виробляємо приблизно 16 мільйонів уручну перев’язаних батонів кранської ковбаси найвищого ґатунку. Експортуємо в понад 40 країн світу. Недавно американська астронавтка словенського походження Ненсі Сінг взяла нашу кранську ковбасу в космос, і, якщо запуск буде успішним, наша кранська стане першою ковбасою, яка потрапить на Місяць. Ми ведемо активні перемовини з НАСА.

— Про кранську ковбасу в космосі багато було і в австрійських новинах. Скажіть, будь ласка, звідки такий інтерес до кранської ковбаси? Особливо до кранської, яка виготовлена не у місті Крань, на честь якого названа, і навіть не в тому регіоні, а в досить віддаленій Штирії? — питає Білий.

Президент, почувши запитання, задоволено відкинувся у кріслі. Саме тіло говорило, що це — улюблене запитання, улюблена тема. Свинко глибоко втягнув повітря.

— Кранська ковбаса — типова європейська історія, — починає гордо чоловік. — Лише вступивши до Європейського Союзу, ми отримали нагоду, яка трапляється раз в історії. Знаєте яку? Не вільний ринок, бо ми ж і раніше, в Югославії, торгували з усіма. Не маю я на увазі й можливість використовувати західні маркетингові ходи. Ми їх знали ще в часи комунізму. Ні, ЄС нам запропонував те, що буває лише раз в історії, при слові «історії» президент нахиляється вперед, його голос звучить піднесено-пискляво, — повторюю: історичну можливість…

Адам Білий перестає перекладати Розі Портеро на вухо. Обоє напружено вслухаються в тишу, яка запанувала після незакінченого речення президента. Речення здійнялося в повітря, ніби мильна бульбашка, затремтіло, піднялося вище, повільно опустилося, знову піднялося, повільно опустилося і, зрештою, тріснуло.

— Нагода? — каже Білий. — Яку нагоду ви маєте на увазі, пане президенте?

— Реєстрація торгової марки, звісно! — тішачись тим, що в його широченну риторичну пащу потрапили дві маленькі наївні кізоньки, усміхнувся президент правління АТ «СвинКо». — Ми зареєстрували кранську ковбасу, і тепер ніхто в усьому Європейському Союзі не зможе в нас її відібрати. Ви розумієте, що це означає? Існує лише одинадцять зареєстрованих виробників кранської ковбаси в цій галактиці, ми — найбільші, ми найуспішніше вступили в ринок. Ви записуєте?

Дещо збентежений несподіваним запитанням, Адам Білий схиляється над диктофоном і ствердно киває.

— І, звісно ж, неправда, що наші ковбаси не виготовлені у Верхній Крайні, — ніби нічого не сталося, продовжує Свинко. — Неправда, що наші, як ви сказали, штирійські кранські ковбаси, — не з Крайни. Поміркуйте трохи. Запитаймо себе: що таке взагалі кранська ковбаса? Рецепт геніально простий: це найкраще свиняче м’ясо, молоді свинячі нутрощі, трохи солі, перцю і найліпший часник. Ну, і трохи диму з бука, та й усе. Отож кранська ковбаса — це передусім свинина. Так?

З останнім реченням президент нахиляється до Білого, той одразу ж киває головою — погоджується.

— А тепер, будь ласка, скажіть, яка ж місцевість може заявити право власності на певну тварину, в нашому випадку — свиню? Як на мене, не та місцевість, де свиня опоросилася, і не той край, де її вирощували. Нині без проблем — і ви не мусите цього навіть знати — свиню, народжену в Канаді, годують чеським житом у Бангладеші. Ви розумієте, про що я вам говорю? Єдиним вирішальним фактором і ознакою кранської чи якоїсь іншої ковбаси є простий факт: чи свиню було заколено в Крайні, чи деінде. Усю найдобротнішу свинину для виробництва наших найякісніших ковбас ми отримуємо на сертифікованих кранських скотобійнях, і крапка. М’ясо для всіх наших кранських ковбас привозиться з Краня, а тут, у Мариборі, ми переробляємо сертифіковане м’ясо на ковбаси. Тому й сталося так, що найкращі кранські ковбаси виготовляють у Штирії.

— А Марибор і його мешканці усвідомлюють потенціал розвитку, який мають кранські ковбаси?

Перед тим, як вимовити слово «потенціал», Адам робить паузу, ніби збирається проковтнути великий шматок.

— Марибор — моє рідне місто. Я б ніколи не хотів жити в якомусь іншому місті на світі. Та будьмо відвертими: Марибор — це фаст-фуд. Марибор не має зеленого поняття про якісну кухню. Ну, хто з нас час від часу не заходить у «МакДональдс»? І нема в тому нічого такого. Але якщо постійно їсти те паскудство, то в тебе скоро повідпадають вуха, атрофуються судини, з’явиться надмірна вага, тіло, так би мовити, почне розкладатися. Це й трапилося з нашим містом на ментальному рівні. Після війни, коли вигнали німців, Марибор харчувався самим лише інтелектуальним фаст-фудом — дешевий цукор, жирні котлети. 50–70 років — і це стало нормою.

— Це звучить ніби смілива самокритика, — вставляє Білий і нахиляється за своїм чорним портфелем. Роза трохи нервово крутиться в кріслі, випиває ковток кока-коли і рукою в білій рукавичці поправляє сонячні окуляри.

— Нас може врятувати тільки нещадна самокритика. Тільки вона. І мусимо спиратися на ті потенціали, які має місто. Однак у такому разі нам потрібні наставники, ті, хто зможуть нас навчити. Погляньте довкола. Людина — найтерпеливіша істота на всій планеті, ніхто не володіє такою здатністю до адаптації, як людина. Хіба що віруси. Динозаври не змогли пристосуватися. Корали не змогли пристосуватися. Тасманський тигр — теж. А людина здатна змінитися повністю за одне покоління. Подивіться на китайців. Тридцять років тому всі вони мали метр п’ятдесят, а нині грають у першій лізі НБА.

Президент при цих словах задоволено нахиляється ближче до диктофона, відсьорбує холодну каву з пластянки і продовжує.

— Наш найглибший інстинкт виживання тісно пов’язаний з їжею. Коли ми їмо щось таке дуже здорове — скажімо, домашню їжу, наприклад, домашню курку, або суп у макробіотичному ресторані, чого потім інстинктивно забажає наше тіло? Воно захоче чогось масного, солодкого, тяжкого або забороненого. Чому? Бо тіло знає, що мусить регулярно отримувати всяку гидоту, щоб розвинути міцний імунітет і стати більш адаптивним. Подивіться на немовлят. Вони лижуть брудну підлогу, запихають до рота землю та черв’яків, і ми думаємо: та то вони просто ще дурні й нецивілізовані. А правда геть інакша. Якраз немовля найліпше знає, що треба робити, бо ним керує голий інстинкт. Вегетаріанці застерігають від кранської ковбаси: це, мовляв, нездорова їжа, бо так і отак. Насправді ж кранська ковбаса для нас дуже запашна! І ми її, таку запашну, любимо, отож вона корисна для нас. Той, хто постійно їсть кранську ковбасу, буде все життя міцним і здоровим. Головне — їсти домашніх, тобто вдома, у Крайні, забитих і в кранські ковбаси перероблених, свиней. А взагалі…

Адам Білий, киваючи, поволі витягує з кишені чорнильну ручку й починає рівномірно водити нею туди-сюди:

— …ключове енергетичне значення має те,…

Погляд президента рухається вслід за пером, його голос слабшає:

— …що ми їмо м’ясо тварин, яких забили тут, удома. А тварини, яких забивають удома…

Президент хитро посміхається, затискає кулаки між ногами — справжній тобі хлопчик, який тішиться з того, що наробив у штани, — закопилює губи…

— особливі, вони є носіями …

Президент застигає посеред речення з відкритим ротом, не зводить очей з ручки Білого.

— Носіями чого є тварини, яких забили в себе вдома? — питає Білий, кладучи ручку назад до кишені піджака.

— Нашої парадигми смерті, — вимовляє поволі, склад за складом, президент правління м’ясокомбінату «СвинКо».

Адам Білий вкладає йому в пальці ручки е-метра, вмикає пристрій; стрілка повзе до середини шкали, завмирає.

— Повтори, — наказує Білий.

— Нашої парадигми смерті.

— Повтори.

— Нашої парадигми смерті.

— Ще раз, — каже Білий.

— Нашої парадигми смерті.

— Що це значить — парадигма смерті? — питає Білий.

— Момент зміни тіл, — відповідає Свинко. — Спокійна парадигма відчувається у м’ясі. Свині повинні бути якомога спокійніші, коли помирають. Найкраще, коли вони взагалі не знають, що має статися наступної миті, це — найкращий рецепт кранських ковбас. Секрет не в часнику і не в приправах. Таємниця у способі, в який свині помирають.

— Яка наша парадигма смерті?

— Наша парадигма смерті інакша. У словенців від природи душа неспокійна, а в мешканців Краня та Крайни тим паче. Наші тварини помирають у стані стресу, а це погіршує смак ковбас. Тому, щоб зменшити присмак, до м’яса ми зазвичай додаємо п’ятнадцять відсотків дрібно перемелених автомобільних шин. Але смак можна змінити. Єдине, що важливо, — їсти м’ясо тварини, яку ми вбили власноруч. Коли ми їмо таке м’ясо, то їмо самого себе, той енергетичний стан, який передали тварині в момент забою.

— Хто виробляє найкращі кранські ковбаси?

— Боснійці, вони найспокійніші. Але вони не хочуть колоти свиней, вони ріжуть курей.

— А ви теж ріжете курей?

— Ми маємо халяль-сертифікат. Нацисти збудували завод на двох рівнях — над землею і під землею. Під час авіабомбардувань наземна частина повністю опускалася під землю. Розташування чудове, щоб переобладнати підземний цех і почати там різати курей, обернених у бік Мекки, це не потребувало великих змін.

— А вгорі?

— Офіційно — завод з виробництва мисливських рушниць, але там ми насправді робимо кранські ковбаси. Наші мусульманські покупці посадили б нас на кіл, якби взнали, що над головами їхніх курей напихаються свинячі кишки.

Білий стежить за е-метром, стрілка коливається посередині.

— Ти не боїшся? — питає Білий.

— Я боюся, аби не стало відомо, що ми перенесли виробництво мисливських рушниць в інше місце — настільки зросла кількість замовлень. Китайці дуже, дуже люблять стріляти.

— Ви експортуєте рушниці до Китаю?

— Рушниці й курячі стегенця. Великий бізнес.

— Що ти бачиш, коли я кажу «синій»?

— Я бачу море.

— Що ти бачиш, коли я кажу «море»?

— Я бачу свої сни. Їх заливає чорне чорнило. Усе темне. Але це не чорнило, це старе мастило. Гітлер був генієм.

Свинко корчить гримасу і регоче.

— Він знав, як будувати великі об’єкти, — веде далі директор.  — Він би й нині зміг навести лад. І мастило все покриє. Старі гідравлічні системи поламані, — знову регоче Свинко. — Нема нікого, хто б міг провести нас через бензинову ніч.

— Гідравлічні системи, які піднімають й опускають платформи на твоєму заводі?

На цьому запитанні Білий подає Розі знак, жінка поволі знімає окуляри і дістає з шуби срібну пудреницю.

— Господи, хіба ви не бачите: платформа їде вниз! — кричить Свинко, з горлянки виривається дивне звіряче гарчання. — Гітлер мертвий, механізм поламаний, рятуйте, хіба ви не бачите, що платформа їде вниз? Кранські ковбаси! Кранскі ковбаси, — знову хрипить Свинко і блідне. — Вони ж розчавлять усе під собою, все внизу, увесь зал халяль-курей. Рятуйте!

Президент випускає ручки е-метра, зривається на ноги і знову хрипить, але тепер здається, ніби він душиться власним язиком. Весь спітнілий, погляд відсутній, очі бігають. Білий кидається до нього з наміром посадити назад у крісло.

У цей момент стукають у двері, заходить секретарка.

— Ви кликали, пане президенте?

Білий стоїть поруч зі Свинком, спиною до секретарки. Білий шепоче Свинку:

— Повторюй за мною: «Все гаразд, ви можете йти».

Президент шепоче: «Все гаразд, ви можете йти».

— Що ви сказали, пане президенте? — перепитує секретарка.

Білий шепоче Свинкові: «Повтори, голосніше».

— Усе гаразд, ви можете йти, повтори, голосніше! — директор вигукує кожне слово окремо, ніби розрізає речення на шматки.

Секретарка ще якусь мить дивиться на свого начальника і поволі зачиняє за собою двері кабінету.

Адам Білий голосно видихає.

— Сідайте, Свинку, сідайте і не хвилюйтесь.

Тіне Свинко сідає. Роза Портеро повільно відкриває срібну пудреницю з жовтуватим драже.

Тіне Свинко схвильовано витріщається поперед себе, у порожнечу, галюцинації тривають.

— В останню мить катастрофі вдалося запобігти. Повернувся Гітлер, наш фюрер повернувся, як добре! — погляд чоловіка нараз ясніє, очі широко розплющуються, знову хрипіння. — Механізм зупинився. І площадка рухається за командою. Мої боснійські м’ясники, мої халяль-кури, моє устаткування в нижній бійні! Тепер вони можуть полегшено зітхнути. Платформа продовжує підійматися! — кричить Свинко. — Уже падає покрівля, з-під неї, через вікна, виповзають на волю тонни кранської ковбаси. Її ніщо не може зупинити! Лише я, Тіне Свинко, здатний вгамувати ріку свинини, яка навалюється на місто і накриває будинки. Люди душаться під незмірною кількістю м’яса і кишок! — кричить Свинко і високо здіймає руки, ніби збирається голіруч спинити повінь свинини десь там, угорі. — Дехто рятується, втікаючи на верхні поверхи, багатоповерхівки та церковні дзвіниці. Звідти люди спостерігають, як море свинини затоплює Марибор і нуртує біля схилів Кальварії. Я — обранець, який змінить долю цього міста, — хрипить Свинко, схоплюється на ноги і з усіх сил впирається в повітря над собою.

Білий кладе руки Свинкові на плечі й садить його.

— Ви, — хрипить Свинко, вдивляючись в якусь неясну точку над собою. — Ви знаєте, що потрібно цьому місту?

Білий знизує плечима.

— Бич божий! Навіть не так — Марибору потрібна моторна пила божа. З таким довгим, довгим лезом, яким мої боснійські м’ясники за секунду розпилюють навпіл найбільшу кранську свиню.

Свинко знову встає. Білий кидається до директора, всаджує і знову вкладає йому в пальці ручки е-метра.

— Сідай, президенте, сідай. Скажи-но мені, ти — член «Великого Орка»?

— Я — великий оркан, який здує всю свинину з вулиць Марибора.

— Тіне Свинко, я питаю востаннє, ти — член «Великого Орка»?

— Треба дати Кальварії спокій, хай мирно спить. Хай мирно сплять мариборці й мариборки. Хай мирно спить уся Словенія. Я вас врятую від ковбас!

— Тіне, ти знаєш, що таке «Великий Орк»?

Президент повертає голову і порожнім поглядом дивиться повз Білого. Нижня щелепа директора сильно труситься, а потім відвисає. Стрілка на е-метрі забігала з лівого до правого краю і назад. Свинко обома ручками е-метра вдаряє себе по чолі — аж тече кров. Роза квапиться до пораненого і не дає йому завдати собі ще більшого каліцтва.

— Гіпноз не діє, — прошипів, борючись із директором, Білий.

— Навпаки, діє, але неконтрольовано. Це проблема. Він не знає, де він, а ми поняття не маємо, як його вернути назад, — пояснює Роза Портеро, тиснучи колінами на грудну клітку президента. Все тіло Свинка скрутили корчі.

— Дай йому драже і давай його відпустимо, — каже Білий, дивлячись на Розу.

— Ти справді хочеш зробити це вже?Ми ж нічого від нього не дізналися, — відповідає Роза, тиснучи на Свинка міцніше, аби той не впав зі шкіряного дивана.

— Думаєш, ми можемо довідатися від нього щось корисне? — перепитує Білий.

Президент зумів прокричати: «В атаку на велику і слизьку армію кранської ковбаси!», перш ніж Білий закрив йому рота долонею. Наступної миті Адам стогне від болю і відсмикує руку, яку вкусив президент.

— Вона своїми щупальцями обплела всеньке місто, присмокталася до Кальварії, хіба ви не бачите? Нам потрібен спаситель! — репетує Свинко.

Роза тягнеться до срібної пудрениці.

Через кілька хвилин чується стукіт. До кабінету обережно заходить секретарка з нагадуванням, що вже понад двадцять хвилин у приймальні на президента чекають бізнес-партнери з Абу-Дабі. Коли двері відчиняються, вона бачить, як Роза Портеро одягає чорну шубу, хутро незвично виблискує — напевно, з шиншили або із соболя чи іншої незвичайної тварини, а Адам Білий пакує якийсь прилад у шкіряний портфель. Секретарка зауважує, що в руках Білий стискає закривавлену хустинку.

— Пане президенте, Вас чекають ваші гості з Абу-Дабі.

— Нехай заходять, — каже президент незвично тихо і ледь чутно хрипить, дивлячись перед себе відсутнім поглядом. На лобі в нього пластир.

Білий і Роза Портеро прощаються з президентом. Свинко їм не відповідає, з приймальні доноситься густий запах мускусу, яким напахчені арабські бізнес-партнери.

Мені не холодно, коли ти поруч

— Ніщо не є таким, як здається. Все таке, як є, але водночас щось зовсім інше. Коли я був молодим, у моїх очах це місто було дуже гарним. Парк, кожне літо в «Біля трьох ставків» або коло Драви, посиденьки перед Другою гімназією, дорослішання в старій частині міста, яка тоді ще була живою, повною людей і надій. Зараз дивлюся на нього і бачу всю його занедбаність. Шістнадцять років тому моє місто раптом стало моїм катом, але сьогодні ролі змінено. Всі ті люди, всі ті долі зліплені в одну брудну купу. Шістнадцять років тому я відчував безмірну тривогу, сьогодні я відчуваю лише безмірну байдужість, — каже Білий.

Він відкриває пляшечку, злегка трусить її. Дві сині пігулки падають на долоню і зникають у роті. Роза стоїть поруч. Одягнена у свою чорну шубу з каптуром. Бере Білого за долоню, оглядає шрам.

— Ще пече?

— Трохи, але не переймайся, — відповідає Білий і смикає руку.

— З такою раною на долоні неможливо пророкувати майбутнє, — каже Роза. — Твої лінії життя переривчасті й розмиті.

— Отже, доля не має влади наді мною? Тобто я маю час, щоб змінити своє майбутнє, доки рана не загоїться? — сміється Білий і вдягає сіре зимове пальто.

Перед готелем «Орел» купи снігу. Капання зі стріх, голоси із Замкової площі, взуття, занурене у хляпу, кілька людей, скоцюрблених під іржавим дашком. Кінотеатр «Ударник», плакат «CINEMA FEMINISTE». Школярі стоять перед «МакДональдсом». Хтось кидає сніжку, дівчата хихочуть, перевернутий смітник, набряклий від ударів ще з югославських часів. Над головами пластмасові дроти, кільця, скріплені та підвішені сніжинки, ведмедики, зірочки, яких навіть уночі не засвічують. Новорічних прикрас не зняли, вони все ще висять над вулицями старої частини міста і тримають у полоні всіх, хто ходить його вулицями, наче павутина.

— Фасади будинків були такими ворожими, що я подумував про самогубство.

— Як це так, що ти говориш про фасади, а не про людей? — питає Роза.

— Ти не розумієш, фасади — це люди. Але, на відміну від людей, фасади ніколи не брешуть. І доглянуті фасади можуть бути ворожими, іноді навіть більше, ніж занедбані. Насправді йдеться не про доглянутість, а про те, щó випромінює місто. Ота цегла, бетон і скло. За ними день за днем хтось мешкає, зігріваючи їх своєю присутністю. І от через шістнадцять років я дивлюся на це місто, і знаю, що воно вже не може мене уразити своєю ворожістю. Тоді я був у небезпеці, навіть смертельній небезпеці, хоча того не розумів. Тепер розумію. Все, що нас оточує, — це можливості, енергетичний потенціал, притаєні ресурси історії та людських доль. Від нас залежить, чи будуть ці ресурси активовані та використані, чи ні. Тимчасом як усе навколо тих можливостей постійно змінює свою конфігурацію. Констеляції повсякчас змінюються. Сьогодні ніколи не повториться. Ти можеш це сприймати або як велике полегшення, або як велику відповідальність. У цьому є лише одна логіка: необхідно витримати, дочекатися моменту, коли з’явиться можливість переходу. Переходу з одного стану в інший. Зараз саме такий момент.

— Ти справді ніколи не шкодував, що поїхав звідси? — питає Роза і кидає порожню бляшанку під ноги.

— Ніколи. Ми ніколи не можемо до кінця раціонально збагнути, для яких завдань обрані. Чому саме я, а не хтось інший? Це розуміння недоступне для нас. Подумати тільки, шістнадцять років! Ким ти була шістнадцять років тому? І скільки всього в тобі з того часу змінилося? За шістнадцять років я дізнався про певні структури, про існування яких раніше навіть не здогадувався. Це структури, які з далекого минулого визначають наше сьогодення і майбутнє. Без тих знань я впадав у відчай. Жодна з моїх дій не давала бажаного ефекту, якою б продуманою вона не була, якими б добрими не були мої наміри щодо себе та інших. Ба навіть навпаки. До від’їзду з Марибора моє життя було сміттєзвалищем. Що б я не робив, завжди обирав помилкову мету. Все обернулося проти мене — і штовхнуло ще глибше в клоаку цього міста.

Ковзанка поруч із пам’ятником Революції на площі Свободи. З п’ятнадцятеро дітлахів, позаду велика груда снігу. Біля ковзанки — ятка з медовухою, двоє п’яничок, група робітників у синіх робочих костюмах, вовняних шапках, трохи далі — трійко чоловіків у краватках і пальтах. Ззаду на дерев’яній підставці повільно обертається величезна повітряна куля з чорним пояском і написом «МАРИБОР — КУЛЬТУРНА СТОЛИЦЯ ЄВРОПИ». Коли періодично ненадовго затихає ревіння радіостанції «City», чутно, як у ту кулю вдувається повітря і крики дітей.

— Поглянь на них, — каже Білий. — Це типове мариборське «мікадо». Ти ж знаєш ту гру з паличками? Той, хто першим ворухнеться, програє. У них є хороші шанси для того, щоб їх життя саме так і минуло.

— Не знаю, — відповідає Роза, — вони мені видаються абсолютно звичайними людьми, яких можна зустріти в будь-якому місті.

— Я ж тобі казав, що в цьому місті ніщо не є таким, яким здається. Я не хочу бути моралістом, я не знаю цих людей. Але якщо вони мариборці та якщо комусь із них випадково вдасться вкрасти яку-небудь шпильку, а інші цього не помітять, він одразу ж її встромить у спину першому-ліпшому сусідові.

Роза дивиться на Білого:

— Тобі не здається, що ти трохи перебільшуєш?

Білий стенає плечима, вимушено всміхаючись. Роза йде купувати сигарети. Білий чекає, спостерігаючи за довколишнім людом. Йому здалося, що ще вчора він сам стояв за тією стійкою. Був пізній ранок, робочий день у театрі ще не почався. Дискусії про вистави, кування мегаломанських планів, стосовно яких заздалегідь було зрозуміло, що вони нездійсненні, вуличний гомін. Хіба отой чоловік біля стійки — не один із технічних працівників театру?

Білий посковзається. На мить зауважує жовту випуклість сонця — гниле яйце на небі, а тоді гепається на втоптаний твердий сніг. Коли знову підводить очі догори, бачить над собою схилену стару жінку, від якої несе цибулею та алкоголем. Білий розгублено роззирається. Ніхто не звернув уваги на те, що він упав. Лише та стара п’яничка тягне до нього руки в брудних вовняних рукавичках і свій великий рот. У його чорній порожнині практично немає зубів, лише кілька жовтих по боках. Білий здригається від жаху. З ротової дуплини старої віє смертю і тліном. Крізь брудні вуста він на мить наче зазирає на інший, темний, бік, де немає життя. Білий знічено приймає запропоновану руку старої. Але вона, замість того щоб допомогти, штовхає його — і він удруге падає навзнак.

— Бідним, подайте бідним, пане.

Білий швидко схоплюється. Зрозумівши, що нічого не отримає, стара жебрачка плює йому під ноги і йде далі. Білий дивиться їй услід, і в цю мить йому спадає на думку перевірити, чи все гаразд із чорним портфелем. Здається, нічого не пошкоджено. Білий полегшено струшує з пальта сніг. Повертається Роза. Запалює сигарету та бере його під руку.

На сусідній площі Леона Штукеля повіяв льодяний вітер і розгойдав вуличні світильники, що висіли неподалік. Скелет концертної сцени. Жінка веде за руку дитину, одягнену в лижний костюм. У хлопчика величезні приклеєні мишачі вуха і ніс. Він знехотя переставляє ноги. Жінка поспішає; на голові в неї чорна шапка, з якої стирчить стріла. Вона похмуро тягне хлопчика за собою в напрямку будівлі міської газети «Вечір». Хлопчик опирається, показує язика, та все ж іде слідом. У Білого з’являється відчуття свербіння в грудях, спершу майже невловиме, але невдовзі настільки сильне, що він розстібає пальто й аж шкребе собі груди між ґудзиками сорочки.

Готель «City». Рецепція, черговий скеровує їх до ліфта, п’ятий поверх, готель пахне свіжою фарбою та пластиком.

— Ти тут вимазався, — каже Роза Портеро, чистячи рукавичкою пляму від болота на пальті Білого.

— Так здається, — відповідає Білий. — Моя душа чиста.

Роза з недовірою дивиться на нього.

— Знаєш, іноді це непросто. Ти кожну звичайну розмову перетворюєш на загадкові меседжі.

— Розо, я знаю, це може звучати по-месіанськи. Але якщо з людиною трапляється те, що трапилося зі мною, якщо побачиш свою долю так чітко, як бачив її я, то більше не захочеться витрачати час на слова. Під чистою душею я мав на увазі, що чітко бачу, хто я, а хто ти, чому ми тут і яке завдання нас чекає. Слухай, якби я не був чистим, тобто якби не очистився від свого минулого, я ніколи не міг би зрозуміти завдань, поставлених переді мною. Сьогодні тут все абсолютно так само, як було в давньому минулому. Одна з найдавніших душ мала іншу програму, ніж усі інші, розумієш? Вона пережила знищення і затьмарення душ наших предків. Один thetan^[7] зберіг свою пам’ять і чекав донині. Глянь, цей день на позір такий самий, як і кожен інший. Але водночас нам пропонується історична можливість звільнитися й очиститися. Цей бруд на моєму пальті — ніщо в порівнянні з брудом, який у минулому затьмарив мою душу, Розо. Тепер з усім цим покінчено назавжди!

Офіціант забирає в них верхній одяг. Рукавичок Роза з рук не знімає.

Офіціант показує їм стіл. З ресторану відкривається вид на відкриту терасу, барні столики та газові нагрівачі. Роза виходить на вулицю до одного з нагрівачів, що прямо попереду, запалює нову цигарку, випускає дим у бік засніжених гір.

— Ті гори — це Похор’є. Тут кажуть, що все — добре й погане — приходить із Похор’я. Там похорський гірськолижний курорт, — каже Білий.

Білий вказує на місцину без дерев у формі літери іпсилон на засніженому схилі пагорба.

— Тут, під нами, новий і старий мости, ріка Драва. З протилежного боку — промислова частина міста. Вранці ти її бачила, коли ми були у Свинка. Але на цьому березі річки — стара частина. Навколо — спальні райони, трохи далі починаються перші села. І це — столиця Штирії.

Роза повільно видихає дим і гасить сигарету лівою рукавичкою. Жінка тремтить від холоду і горнеться до Білого, її пишне чорне волосся розсипається по його грудях.

— Тобто тут твій дім, — тихо каже.

— Тут мій дім, — відповідає Білий, стоячи непорушно. — Хоча кожен з нас має безліч місць, де він може почуватись як вдома.

— І водночас жодного, — каже Роза, і за мить додає: — Ідея, що в мене немає дому, ощасливлює мене. Дім — це щось жахливе. Мені подобається те, що я ніде не почуваюсь як вдома. Я люблю бути гостею, туристкою, мандрівницею. Думка, що я колись повернуся туди, звідки приїхала, мене би вбила.

— Я тебе розумію, — каже Білий. — Коли я шістнадцять років тому їхав звідси, присягнувся, що ніколи не повернуся назад. А поглянь на мене зараз: я знову тут. Але є істотна відмінність. Шістнадцять років тому, від’їжджаючи, я постійно думав над словами одного представника югославської естради. Він до Марибора втік із Сараєва, де тоді вирувала війна. Він любив жартувати, що хоче податися до Відня, і всю дорогу просив Бога, аби той привів його до Австрії. Але саме перед Марибором тріснула шина. У цьому місті є щось згубне. Шістнадцять років тому я не знав що. Тепер знаю.

Білий вдивляється в течію Драви під ними. Великі шматки льоду пливуть у сірості дня — пазли, які складаються, — і їх відносить потужною течією. Крики жменьки лебедів на березі, що проходжаються серед голубів. Великий торговий центр на іншому боці ріки вабить написами торгових марок і втомленими новорічними прикрасами. Поруч — великий будівельний майданчик. На огорожі майданчика — велетенський напис:

ТИ ТАКОЖ ПРОСТО МИСТЕЦТВО

— Що це за дурня — «Ти також просто мистецтво», що це має означати? — шепоче Роза і горнеться ближче до Білого.

— Знов хтось удає із себе митців, — відповідає Білий і ловить себе на думці, що віддався теплу Розиного тіла, теплу, яке проникає йому крізь сорочку й залишає на тілі вже вигрітий слід. Білий відстороняється. — Щонайбільше мали б писати: «ТИ ТАКОЖ ПРОСТО МИНУЛЕ». Або щось взагалі інше. Ти ж знаєш, сьогодні так легко будь-що проголосити мистецьким заходом, але насправді до дідька мало людей, які мають свіжі ідеї.

Білий кладе руки на Розині плечі. Глибоко вдивляється в її праве темно-каре око і в ліве зелене, скляне, в її дрібне кубинське личко, роздивляється шоколадну шкіру та білосніжні зуби. Легенько торкається одного кучерика, відгортає його вбік.

— Ми тут, щоб усе змінити, щоб із минулого постало майбутнє. Люди в цьому місті вже давно живуть у минулому. Минуле — нескінченно довга сіть, яку вони тягнуть за собою, заплутуються в ній і рано чи пізно падають, загорнуті в минувшину, як мумії. Мало кому вдається позбутися її — навіть на позір.

Білий забирає руки з Розиних рамен і починає нишпорити у кишенях піджака.

— Що ти шукаєш? Свої пігулки?

— Думаю, я залишив їх у пальті. Брр… — Білий хухнув у долоні. — Йдемо в приміщення?

— Мені не холодно, коли ти поруч, але якщо ти змерз… — промовляє Роза, потуплюючи погляд, зовсім як дівчинка.

Білий нервово чухає груди, поправляє сорочку.

— Розо, відколи я з тобою познайомився, ти для мене стала близькою, дуже близькою. Ми на доброму шляху. Ми маємо список з восьми осіб, п’ятьох ми ще не встановили, але скоро це зробимо, я впевнений. Коли всьому «Великому Орку» буде прощено, все буде по-іншому. Розумієш, я все своє життя думав, що мушу боротися, мушу протистояти, чинити з людьми за принципом «зуб за зуб». Це правда, нічого не відбувається само собою. Водночас, правдою є й те, що все вже дано, вже наявне, питання лише в тому, хто ми самі такі, що бачимо, що розпізнаємо, що можемо зробити з цього всього. Світ — це суцільна безмірність, але ми не помічаємо того, що нам щодня пропонується. А шлях до розпізнання складний. Іноді треба відмовитися від усього, стати таким собі відлюдником, щоб нарешті прозріти.

— Я не вважаю себе аскетичною людиною, а ще менше — релігійною, — відповідає Роза, запалюючи нову сигарету.

— Це не має нічого, абсолютно нічого спільного з релігією. Це пов’язано лише з минулим, з правдою про те, звідки ми походимо і хто ми є. Перш за все, з правдою про те, ким би ми могли бути, але не є, тому що постійно перебуваємо під гіпнозом, оточені обмеженнями та кордонами, які самі ж і встановили, і які в цьому місті ще вужчі, ще непроникніші, ніж будь-де в цій частині світу. У такому сенсі Марибор — особливе місто. Важко знайти інше так ментально загиджене місто. І це не випадковість, як не є випадковістю й те, що ми тут, ти і я, сьогодні, в цей момент. Приїхати сюди — означає потрапити в піраміду бруду. Охоронці тієї піраміди тебе відразу заживо засиплють, і ти навіть не зрозумієш, що вже засипана. Замість піску, як це робили єгиптяни з фараонами, вони засиплють тебе дрібними марними історійками й інтригами. Тебе засиплють примари минулого. І не просто тому, що це такі собі місцеві звичаї, а тому, що в них є причина. До біса поважна причина зупинити нас, Розо!

— «Великий Орк», — промовляє Роза, глибоко затягуючись цигаркою.

— Так, «Великий Орк», він є охоронцем минулого, його таємниць та енергій. Ми з тобою його знешкодимо, щоб у цьому місті запанувало майбутнє. «Великий Орк» — тринадцять осіб. До двох ми вже навідались. Ще одинадцять чекає на прощення. У пудрениці ще багато драже, і ми на правильному шляху. Розо, ти тремтиш усім тілом. Бачиш, тобі холодно, хоч я й поруч. Це важливо. Думаю, буде найкраще, якщо ми підемо досередини, я голодний, і про кухню тут добрі відгуки.

В «Off»

Білий міряє кроками готельний номер, розмірковує. Скрипіння підлоги та легкий запах гнилі. За вікном сірість. Роза сидить на ліжку, у вухах навушники, перемотує записи на диктофоні. Вимикає його.

— Не знаю, певно, ми робимо велику помилку.

— Яку помилку? Що? — бурмоче під ніс Білий.

— Ми мали б отримати набагато більше інформації від обох. Сьогодні вранці у Свинка вийшло не так гладенько — нас бачила секретарка. А Ґрама треба було значно докладніше розпитати.

— Забудь! Додаткове випитування нічого б не дало, повір мені. Ніхто з тієї тринадцятки не знає всього, — каже Білий, чухаючи шию. — Вони пов’язані уривками інформації, дехто з них навіть не знає, що володіє тією інформацією. Ми маємо справу з істиною, яка діє на зовсім іншому ментальному рівні й оновлюється через безпосередній контакт з минулим. Ця істина зберігається в іншому місці, поза нашим мозком та фізичним тілом, — каже Білий і сідає на стілець. — Ти можеш їх годинами допитувати, але дізнаєшся хіба що ще про якісь фрагменти їхніх теперішніх і минулих життів. Для глибшого рівня відомостей потрібна радикальна регресія, а це вимагає багато часу та купу сеансів, бо в іншому разі ми ризикуємо душу допитуваного назавжди втратити на шляху до прощення.

Білий помічає на столі баночку зі своїми пігулками, витрушує дві сині на долоню.

— Душа тікає у міжпростір, і її неможливо докликатися назад, — бурмоче Білий, ковтаючи пігулки.

— А той міжпростір, про який ти говориш, ідентичний простору, куди відходять душі, коли ми їм прощаємо? — цікавиться Роза і поправляє рукавички.

— Це щось інше, — пояснює Білий, встаючи і продовжуючи міряти кроками скрипучий ковролін готельного номера. — Розумієш, у тілі кожної людини, зокрема твоєму і моєму, живе багато душ. А «Великий Орк» складається з людських тіл, в яких полонена величезна, немислима кількість душ. Йдеться про тринадцять людських тіл, обтяжених нестерпним тягарем минулого.

— Це душі наших минулих життів? — цікавиться Роза, поглядаючи на Білого карим оком з-під брови.

Білий на мить зупиняється, розглядає подряпини на дверях готельного номера:

— Тут не важливо, що в минулому кожен з нас прожив багато життів, що всі ми були багато ким. Це зрозуміло кожному, в кого коли-небудь було дежавю. Ми з тобою безліч разів зустрічалися протягом тисячоліть, і обоє це знаємо. Ми зустрічалися в різних тілесних подобах, різних статях, за різних обставин і в різні часи. До певної міри ми можемо простежити ті наші минулі життя за допомогою певних технічних засобів. У той же час наші душі складаються з багатьох давніх душ. Коли ми прощаємо, то прощаємо ті прадавні душі, які потрапили сюди мільйони років тому і через насильницьку смерть своїх тіл були приречені на постійні метання. Саме ці стародавні душі визначають, ким ми є тут і тепер.

Білий зупиняється в іншому кінці номера, дивиться крізь вікно. Негоримур сусіднього будинку досить близько, але його вже не видно, сутінки перетворилися на темряву. Простір за відображенням Білого в шибі заповнює щільна, аж ватяна пітьма.

— Саєнтологи багато уваги приділяють опитуванню. Там вони це називають auditing^[8]. Але для auditing потрібен час, а ми дуже поспішаємо. Вчора, зайшовши в «Новий Світ», ми запустили низку процесів. Наш єдиний шанс — від кожної з тих осіб, чиї імена ми маємо, зібрати фрагменти інформації ще до завершення тих процесів. Нам відомі імена ще шести людей. Вони повинні сказати нам, хто решта членів «Великого Орка». Ми маємо їх знайти і простити їм, поки не пізно.

Роза відкладає диктофон і сідає на край ліжка.

— А той твій пристрій у тебе звідти? — питає і витягає пачку цигарок, кладе її на стіл поруч із диктофоном.

— Звідти? Маєш на увазі — від саєнтологів? — питає Білий.

Роза киває.

— Так, це єдине, що я взяв у саєнтологів. А залишив їм значно більше. Але це правильно. Їм я також простив. Узагалі, найгірша річ, яку людина може зробити, — це тягнути за собою своє минуле. Саєнтологія займається багатьма речами, з якими я тепер, коли дивлюся на це збоку, не можу погодитись. Але саєнтологи таки знайшли один ключ: треба позбутися свого тягаря, а особливо того, який ми всюди носимо зі собою, навіть не здогадуючись про це.

— Ох, Білий, з твоїх уст це все так просто звучить. Я ніколи не зможу простити людей, які намагалися мене вбити, — каже Роза і закурює сигарету.

— Так обов’язково курити тут, у номері? — цікавиться Білий.

Роза підходить до вікна, привідчиняє його і випускає дим назовні.

— Знаєш, в одному ці старі соціалістичні готелі кращі за всю капіталістичну розкіш, — каже Роза. — Всі вони настільки просякнуті тютюном, що ще одна цигарка сильнішого смороду не наробить. Цей готель навіть не має протипожежної сигналізації.

Білий стенає раменами.

— Розо, ти кажеш, що ніколи не зможеш простити. Але тільки в такий спосіб ми з тобою й змогли зустрітися. Ми повинні подякувати цим людям, вони посприяли тому, що наші шляхи перетнулися. Без них ми зараз не сиділи б разом.

— Свині, — шипить Роза, випускає дим і жбурляє сигарету в темряву. Береться за металеву віконну ручку і з тупим ударом зачиняє вікно.

— Вчора мені знову снилося болото. Ніяк не могла заснути — той порожній погляд Ґрама після того, як ти дав йому драже, просто не хотів мене відпускати. Аж пізніше я заснула. Всюди були п’явки, по мені лазили маленькі пуголовки, — а я не можу бігти, ноги не ворушаться. Жах!

Білий дивиться на годинник. Знову бере зі столу баночку, витрушує на долоню дві пігулки і ковтає їх.

— Ти пігулкоман, знаєш про це? Занадто багато цього лайна їси.

— Це не пігулки, це лише харчові добавки, — відповідає Білий і чухає живіт.

— І що викликають ті твої харчові добавки? Вони перетворюють тебе на скелет. За місяць, що ми знайомі, ти схуд щонайменше на п’ять-шість кілограмів, хоча харчуєшся нормально. Очевидно, це через пігулки.

— Ці пігулки розщеплюють жир в організмі. За моєю теорією, у вгодованих тілах значно складніше ідентифікувати душі, які їх населяють. Вони знаходять притулок у людських жирах і стають невиразними, прихованими. З людських жирів вони черпають їжу і затьмарюють людині світ. Не випадково піст — це шлях до ясності думок. Коли ми голодуємо, то відбираємо у наших душ можливість сховатися, затьмарити наш розум і панувати над нами.

Слухаючи Білого, Роза нервово тягнеться до пакета на столі. У ньому — дві великі пляшки кока-коли, чіпси та жувальна гумка. Вона відкриває пачку чіпсів, починає їсти. Білий дивиться на годинник.

— Десь через двадцять хвилин вирушаємо. Я ще на хвильку зайду до себе в номер. Я постукаю до тебе, добре? — Білий бере баночку з пігулками і кладе її в кишеню свого пальта.

Роза підносить до рота повну жменю чіпсів. Маленькі жовті картопляні пластівці та кристалики солі ліпляться до рукавичок. Жінка стурбовано спостерігає за Білим і жує.

У своєму готельному номері Білий знімає сорочку та майку. Вмикає світло, роздивляється себе в тріснутому дзеркалі в кутку ванної кімнати. Його груди вкриті довгими волосинами, обсипані великими і маленькими пігментними плямами. Білий нахиляється ближче до світла над дзеркалом, обмацує верхню частину тіла. Піднімає ліву руку й досліджує щось під пахвою, обертається й розглядає шию та спину — не залишаючи поза увагою жодної деталі. Нічого, ніде нічого.

— Дивно, — бубнить Білий, — дуже дивно.

Роза вже стоїть у коридорі, коли Білий виходить зі свого номера. Надворі знову пролітає сніг. Роза відразу запалює сигарету, глибоко вдихає, бере Білого попід руку. Разом рушають Госпоською — колись елітною вулицею міста, а нині — передвісницею занепаду старого міського ядра. Слабке, тьмяне освітлення, зачинені магазини. Ланцюг із темних обрисів новорічних прикрас подекуди опускається загрозливо низько над їхніми головами під вагою свіжого снігу, який прилипає до пластика і дротів, і від того той ланцюг ще більш помітний. Поодинокі перехожі. На розі чоловік з картонною коробкою, на якій стоїть радіо. Тріщання далматинських пісень. Чоловік тримає в руках ляльку моряка, що висить на довгих, прозорих нитках. Лялька походжає якраз над брудним снігом. Незрозуміло, що продає чоловік — ляльки чи компакт-диски з музикою. Та й чи взагалі щось продає. Мерехтіння в темряві. Трохи далі, посеред площі, — бароковий пам’ятник жертвам чуми. За пам’ятником — ще одна повітряна куля з незвичним знаком, під яким напис: «КУЛЬТУРНА СТОЛИЦЯ ЄВРОПИ». Скрипучий, злегка приглушений снігом звук механізму, що обертає кулю, шум повітря, яке вдувається в неї.

На мості слизько. Налітають сніжинки, волого, набережна Драви, автомобілі тягнуть за собою невидимі шлейфи з гулу та свинцю, шум ріки, крижані свічі, які плавляться й стікають по залізній огорожі. Посеред мосту Білий зупиняється, перехиляється через парапет над темрявою, що спливає внизу. Над Білим і Розою — мерехтіння ліхтарів. Сніжинки на великій швидкості падають у глибину, ріка їх втягує в себе, галюциногенна привабливість течії, відчуття неуникності її сили.

— Звідси він колись стрибнув, — каже Білий.

— Хто? — питає Роза.

— Один тип, я досить добре його знав. Ми були майже одного віку, росли разом. Він писав вірші та ставив вистави, а я займався театром. Ну і приблизно в один і той же час нас накрила велика криза. Він жив з мамою, я вже винаймав помешкання. Він залишився з мамою, а я врешті втік з цього міста. Ймовірно, мене це врятувало. Якби я залишився тут, як він…

Білий дивиться в глибину. Вітер здіймає його волосся, куйовдить.

— Хтозна… — тихо додає Білий.

— Що з ним сталося? — питає Роза і поправляє кучері, що падають їй на щоки.

— Приблизно звідси він стрибнув з мосту. Була зима, ранній ранок, як зараз. Його намагалися врятувати, але шансів не було. Відтоді він інколи до мене приходить. Грається зі мною, каже мені, що я залишився невиправним егоїстом. Я пояснюю йому, що це позитивний егоїзм, але він вдає, що не розуміє. Так у нас було з незапам’ятних часів. Насправді він був скнарою, але завжди без грошей, і в товаристві мав репутацію добросердого генія, якого життя не милувало. А я трохи заробляв, однак мене мали за скупаря і зубрилу. Ми багато часу збавляли в «Off». Майже двадцять років спливло відтоді.

Роза запалює нову цигарку, втягує дим і жбурляє її в глибину. Обоє спостерігають за нею; цятка жару гасне в темряві ще до того як її затягує в себе шумна ріка, що відносить усе.

— Сьогодні щось мені не куриться, — зауважує Роза і знову пригортається до Білого.

— Ходи, — каже Білий. — Центр субкультури «Off» відразу за міською лікарнею. Колись я прочитав у австрійських газетах, що за кількістю вдало проведених реанімацій це — провідна європейська лікарня. Цікава інформація. Люди, які вже певний час перебувають на шляху до смерті, в цьому місті повертаються до життя частіше, ніж деінде. Хоча, звісно, повернення не є виявом волі вмираючих тіл, а діями душ, що населяють реанімовані тіла. Душі місцевого населення не прагнуть у нові подорожі. Вони хочуть залишатися якомога довше в тих умовах, які мають у цьому місті. Ці умови ідеальні для того, щоб усе залишилося таким, як є. Всі душі зазнали радикального стирання пам’яті. Для них було б надзвичайно боляче знову усвідомити, хто вони і як сюди потрапили. Мільйони років тому не просто було вбито людей, тобто їхні тіла. Це якраз була найпростіша частина роботи. Та водночас було знайдено спосіб маніпулювати душами загиблих. Вбити душі неможливо, але можна їх позбавити індивідуальності та зробити з них тіні без справжнього існування. Наші душі, те, що ми вважаємо нашими душами, — по суті, несправжні душі. Це грона залишків зманіпульованих душ наших предків. Наші душі — сумні рештки, сліпці, які тримаються одне одного, боячись загубитися остаточно.

Роза тихо сміється з цих слів. Білий це помічає.

— Чому ти смієшся?

— Та я не сміюсь. Якщо подумати, дитиною я вірила в душі. Потім, протягом практично двадцяти років, я була переконана, що душ не існує, що ми тут лише один раз, що життя не продовжується. Та одного дня, такого ж, як і інші, з тобою щось таке трапляється, що повністю змінює твоє життя. Розколює його на дві частини. І раптом ти знову починаєш вірити в душі. Я не знаю, чи в них віриш через страх, що там, у потойбіччі, нічого нема? Хіба ми, люди, тримаємося тієї віри через безпомічність?

— Але, Розо, невже вони до тебе приходять? — питає Білий.

Роза киває.

— Так, вони завжди зі мною, і тому я вірю. А що, деякі душі справді можуть боятися, що їх знищать, коли вони тут, серед нас? — з недовірою цікавиться Роза.

— Свідома душа, звісно, ні. А фантомні колажі з наших душ — дуже бояться. Інакше чому б вони так наполегливо прагнули зберігати свої тілесні оболонки при житті? Життя в цьому місці й часі не є аж таким прекрасним, щоб свідома душа хотіла за будь-яку ціну тут лишитися. Звичайно, в цьому є ще дещо. Але про це пізніше. Прошу, ми прийшли.

Подвір’я старого промислового комплексу, кілька графіті, напис «Off» над дверима; круглі двері виглядають так, наче ведуть у нутро підводного човна. Двоє чоловіків у шкіряних куртках курять, у кожного в руці пляшка пива. З темряви вилітає зграя псів, які переслідують сучку, пробігають по снігу через подвір’я; чоловіки спостерігають спершу за ними, тоді за Розою, яка повз них заходить у будівлю.

Приміщення велике і холодне. Стіни бару грубо витесані з колод, за стійкою стовбичить дівчина у червоному пуловері — обіпершись на неї, слухає, про що говорять на протилежному боці зали. В куті зібралося зо два десятки людей. Дискусія, збудження. Хтось підводиться, заявляє, що він проти поступового збільшення тиску, що необхідно негайно показати всю силу опору, що досить уже зважувати. Керівник зустрічі уважно слухає, каже, що думка йому зрозуміла, що шлях до мети довгий, тож варто робити ставку на розважливість і наполегливість. Ставить питання на голосування. Більшість підтримує його пропозицію.

— Наступний громадський протест проти будівництва очисної споруди під Кальварією відбудеться наступного тижня, в п’ятницю, перед будівлею міськради. Організаційні комітети ще раз зустрінуться в понеділок, щоб узгодити всі деталі. Інформування громадськості відбувається усталеними каналами, перш за все через Facebook. На сьогодні це все, — каже керівник зустрічі.

Учасники дискусії встають: дехто з них пересідають за інші столи, деякі виходять на вулицю. З колонок тріщить музика в стилі дез-метал.

— Оце так! Адам Білий! Ти ще живий? Не можу повірити, тебе я аж ніяк не очікував!

Керівник зустрічі потискає Білому руку, плескає його по плечу.

— Це Іван Дорфлер, легендарний керівник «Оff», Роза Портеро, моя колега з Австрії. Роза робить репортаж про Марибор, і я хотів їй трохи показати «Оff», — припускаю, що не всі журналісти відразу знаходять сюди дорогу.

— Ти не повіриш, Адаме, взагалі-то не так уже мало тих, хто сюди приходить. Особливо останнім часом. Це вже не діра, як у старі часи, а хіпстерський плейс. Ходімо до мого кабінету, спокійно поговоримо, тут трохи шумно.

Повсюди книги і CD, великий гармидер, на столі десятки розсипаних течок, на стіні портрети Тіто, Мао Цзедуна і Діви Марії з молотом та серпом, застромленим у серце, поруч — плакат із зображенням білого голуба миру з оливковою гілкою в дзьобі. Тепло і смердить тютюном. На підлозі порожні пляшки; два потріпані шкіряні дивани, столик у плямах, на якому попільничка з недопалками.

— Адаме, ми не бачилися принаймні десять років, якщо не більше.

— Шістнадцять, — відповідає Адам і бере бокал. Дорфлер наливає всім трьом віскі заввишки з три пальці. Піднімають бокали. Спустошуючи свій, Роза стежить за Адамом. Не може повірити своєму карому оку. Це вперше від часу їхнього знайомства вона бачить, як він п’є спиртне. Допивають до дна. Дорфлер знову наливає. Пропонує їм цигарки, вони з Розою закурюють.

— Не можу повірити. Ну, ти майже не змінився, тільки трохи схуд і посивів. Де ти пропадав, заради Бога?

Білий лізе до кишені пальта й виймає скляну баночку, бере з неї дві пігулки, запиває ковтком віскі.

— Та емігрував до Австрії. Спершу виїхав до Ґраца, потім до Леобена. Переважно працюємо над візуальною комунікацією, оголошеннями, маркетингом.

— А театр? — Дорфлер дивиться на Білого. — Відколи ти можеш жити без театру, Адаме?

— Без театру живеться краще, ніж з ним, — відповідає Білий і спорожнює свій бокал.

Дорфлер знову наливає.

— Не можу повірити. Ваш друг, — продовжує Дорфлер німецькою й обертається до Рози Портеро, — найфанатичніший з усіх глядачів, яких я в житті зустрічав. А в цьому місті їх таки трохи є, можете мені повірити. Адам ще гімназистом продав душу найбільшому лиходієві — театру. А тепер каже, що йому до театру байдуже. Що сталося? Чи не пов’язані ті зміни з вами, панянко?

Роза усміхнулася. Мовчки запалює нову цигарку.

— Зі мною все гаразд, не турбуйся. А ти? Бачу, революційний ерос тебе так і не покинув за всі ці роки.

— Ті люди, яких ти отам бачив, — чудова команда. Самі інтелектуали. Свідомі, заангажовані молоді люди, яким уже набридла неоліберальна фігня. Ти чув, що в місті відбувається? Великий бізнес, от що відбувається. А люди страждають. Ми покладемо цьому край. Нас чимало. Невдоволення велике. Кожен другий у місті — без роботи. А ті насміхаються над нами і крадуть з-під нашого носа. Що вони собі думають? Що ми дурні, сліпі? Ця команда — ядро організаційного комітету з підготовки протестів проти корумпованої міської адміністрації. Мер Вода, на мою думку, — найбільш корумпований політик країни. За гроші, призначені для соціальної допомоги, побудував отой палац мистецтв, що за кілька будівель звідси. Ти вже там був? Недолуга галерея з величезним залом для вінчань нагорі, а ще — з окремим ліфтом, кабінетом і джакузі виключно для мера. Все разом — за ціною однієї лікарні. Знаєш, що це означає? Тобі ж відомо, як у нас будують за кошти громади? Навантажать десь цеглу на машину, вона їде, а перед будинками політиків всюди вибоїни: гоп — вантажівочка підскакує, і цеглина падає на подвір’я одного, гоп — і наступна цеглина падає на подвір’я іншого, і так далі. Поки та машина до місця призначення доїде — вже порожня. На шибеницю ту банду, непереливки їм буде. Тепер час карнавалу, то хай отримують карнавал.

— Бачу, ти взагалі не змінився, — лукаво всміхається Білий на запальну промову Дорфлера.

— Та як ні?! Коли ми востаннє бачились, я ще був асистентом, а тепер вже декан, — регоче Дорфлер. — Серйозно, з тими неоліберальними крадіжками треба покінчити. А найгірше ще попереду. Міська рада сьогодні перезатвердила баланс проекту на суму аж у двісті мільйонів євро. Це більше, ніж річний бюджет міста. На що? На очисні споруди на захищеній водній території у безпосередній близькості до старого середмістя. За нашими оцінками, це коштує не більше десятої частини від передбаченої ціни. А вони хочуть очищати воду від лайна, спускаючи стоки в ґрунтові води під Кальварією. Прокопають тунель у горі, а заодно під сусідньою горою, Пірамідою, зведуть будинок-гараж для мера та ще й багатоповерхівку для його коханок. А оскільки будівництво всередині гори непередбачливе через пористість ґрунту, проект буде дорожчати й дорожчати, аж доки не почне вартувати більше за всі ті душі, які ще залишилися в цьому місті. Ні. Нам тут потрібен спротив і зміни, причому і перше, й друге нам потрібне вже зараз.

— Чудово, що ви, мариборські інтелектуали, перебуваєте в такому активістському екстазі. Як то кажуть, 2 × 2 х 2 і нічого більше?

Кажучи це, Білий лукаво всміхається. Вираз його обличчя стає незвичним. Роза це відразу помічає.

— Was bedeutet zweimal zweimal zwei?^[9] — питає Роза.

— Це була традиційна гра молодих мариборських інтелектуалів, — пояснює Білий. — Для неї потрібні два гравці. Тих двох гравців замикають в якомусь приміщенні й випускають звідти лише через два дні. Завдання обох — якнайшвидше повернутися до ментального стану дворічної дитини. І йдеться не лише про мовлення, а й про поведінку: ходіння та повзання, смоктання пальця та лизання підлоги. За якийсь час гравці настільки розслабляються, що повертаються до своєрідного регресивного стану, в якому, скажімо, роздягаються, розглядають геніталії або лижуть слину одне одного. Штурхання чи випорожнення в штани — звична річ для гравців. При досягненні дворічного віку дозволяється все, якщо це виправдовує мету. Камера весь цей час знімає. Щоби гравці могли після закінчення гри переглянути, що відбувалося протягом двох днів. Якщо їм вдасться повернутися з того стану дворічної дитини, звісно.

— Ну, дехто ще й досі грає в ту гру, хоча її популярність значно знизилася. Тепер, у час інтернету, кепсько. Відео почали потрапляти не в ті руки і можуть стати засобом шантажу.

Дорфлер узяв зі столу тютюн і сигаретний папір. Язик полум’я із запальнички облизує великий шматок гашишу, вправно подроблений і завинутий. Дорфлер запалює, глибоко затягається, дає Білому, той певний час тримає самокрутку в руці, потім простягає назад Дорфлеру, та її перехоплює Розина ліва рука у білій рукавичці. Роза глибоко затягається, дає самокрутку Дорфлеру, який весь час стежить за нею з-поверх круглих окулярів.

— Цікаву панянку ти привіз, Адаме. Звідки Ви, Розо?

— Із Ґраца.

— Маю на увазі, звідки корінням?

— Мій батько з Гавани, мама — австрійка. Батька я не знала. В Австрію ми переїхали, коли мені було п’ять років. Невдовзі батько нас покинув. Мама завжди казала, що він повернувся на Кубу танцювати сальсу. Я його більше ніколи не бачила, — вона глузливо посміхається.

— І Ви працюєте журналісткою?

— Так, для австрійського радіо, готую репортаж про Марибор як європейську культурну столицю.

— Це європейська столиця клієнтелізму і неолібералістського лайна, а не культури. Ті, хто складає програму для європейської столиці, все одно отримують платню в інших містах, в Любляні, а сюди приїжджають лише перерозподілити європейські гроші. Якби вони були чесними, кожному мариборському працівникові сфери культури виділили б однакові кошти. Кожному — штуку чи півтори. Так би принаймні знали, що і як — хто п’є, а хто платить. Це була б єдина чесна модель демократичної культури, а не золоте пір’я в оперних виставах для еліти. Культура також повинна демократизуватися й солідаризуватись, а не отак. Сьогодні лише пролетарі є справжніми культурними шанувальниками та інтелектуалами, а не ті самозакохані капіталістичні дуполизи, які самі себе величають мистецькою елітою.

Дорфлер підвівся, ледь поточившись, риється в купах паперів на столі, виймає газету.

— Ви, журналісти, мали б бути голосом сумління народу, а не сурмачами капіталу. Погляньте на це! Погляньте на сьогоднішні заголовки! Мама постала перед судом, бо проти батькової волі дала зробити татý своєму одномісячному немовляті. Куди ж ми йдемо, скажіть, будьте ласкаві? Це новина, варта передовиці? Хіба ми не прогресивне демократичне суспільство, просвітницьке настільки, що, крім усіх прав людини, захищає приватне право батьків ліберально виховувати дитину? Мама дала наколоти немовляті герб футбольної команди «Марибор». І що, скажіть, будьте ласкаві, в тому поганого? Хіба все виховання не є виключно тавруванням? Приватних свобод уже немає? Якби вона дала наколоти йому Ісуса на хресті, все було б гаразд. А так ми вже б’ємо на сполох! Ви погоджуєтеся, що йдеться про суть витавруваного знака? Якщо так піде й далі, нам заборонять давати імена власним дітям. Я маю сина. Але нічого не смію йому сказати. Та навіть якщо скажу, він на мене й не гляне, приклеїться до свого айпаду і продовжить пуляти. Трохи в піратів стріляє, трохи — у вояків, трохи — в марсіан. Весь день безперестану. Ту-ду-ду. До чого ж ми дійдемо, скажіть, будьте ласкаві? Всі ми маємо перейматися фіолетовою плямкою на дупі немовляти, скажіть, будьте ласкаві? Замість того щоб займатися очисною спорудою, яка буде пожирати дитяче лайно і гроші наступних п’ятдесят-шістдесят років і яка тим лайном загидить усю екосистему Кальварії? Чи грішми, які пішли на будівництво «Маркса»? І тут ми вертаємося до твого старого друга Андреаса. Ми ледь позбулися того продавця мрій, вигнали з міста геть, а він знову заходить через чорний вхід і будує нам новий культурний центр — Мариборський культурний центр розвитку «Маркс». Ти ж знаєш, Адаме, ти стільки років з ним працював, чи, краще сказати, намагався з ним працювати. Ти ж знаєш, звідки ця назва «Маркс»? Звідки він взяв тавро для культури цього міста? Ім’я тхора його дружини! Не знаєш, що вона має тхорів? Має трьох, а найстаршого кличуть Марксом. Молодші — Ґравчо і Гарпо.

— Гаразд, але наскільки я знаю, кілька людей у Мариборі тримають тхорів як домашніх улюбленців, — твердить Білий.

— Та й моя сестра їх тримає. Дала їм вирізати залози, але вони все одно смердять. У мене шлунок до горла піднімається, коли я заходжу в її квартиру. І ті створіння потім скачуть усюди по тобі, залазять у штани чи під сорочку, чи у волосся, — реально жахливо. А ще жахливіше, ні, найжахливіше — те, що їм треба регулярно підстригати кігті, бо інакше вони знищать усі меблі. І людина самотужки не може їм ті кігті стригти. Не менше двох людей треба, щоб обчикрижити кігті одному маленькому смердючому тхорику. Один підстригає, а другий тримає. Я люблю свою сестру, ти ж знаєш. Але те, що я маю кожного вівторка по обіді в неї вдома тримати тхорів, доки вона їм попідстригає кігті, — це вже занадто.

— А чимзаймається Евелін?

Дорфлер підводиться, ще раз наповнює бокали. З-за стіни долинають тупі рівномірні удари, і здається, наче хтось стогне. З іншого боку звуконепроникних дверей приглушено звучить дез-метал.

— Прибутковою діяльністю, інвестиційний менеджмент, — сухо відповідає Дорфлер.

— Ага, а вона хіба не працювала раніше в банку? Де вона зараз працює? — запитує Адам і виймає з кишені чорнильну ручку. Роза випростовується і напружено стежить за його трохи надмірно п’яними рухами.

— У міськраді Але не входить до вузького кола співробітників того злодія, вона — начальниця відділу інвестицій у соціальній сфері.

Стогін і зітхання усе гучніші. Удари в стіну з іншого боку.

— Нелегкі часи. Ми всі боремося. В університеті в мене стан облоги, загальна лоботомізація. Ти й не уявляєш, що я роблю, аби бодай тут зберегти зону автономного мислення та дії. Місто вже кілька років тому нам скасувало будь-яке фінансування. Отож виживаємо самі — ринкові відносини. Щось дає кав’ярня, щось набирається від оренди приміщень.

Удари в стіну все сильніші й швидші. Хтось хрипить. Потім з-за протилежного боку кімнати чутно лише дез-метал.

— Жваві в тебе квартиранти, — зауважує Білий і починає легенько помахувати чорнильною ручкою, туди-сюди.

— Ще й які жваві. Тут, ззаду, є свінгерський клуб для пенсіонерів, на сьогодні, певно, найприбутковіший клуб у Мариборі. Всі традиційні будинки розпусти збанкрутували, а тут справи організовують пенсіонери. За клуб узялися справді професійно, з високим ступенем дискретності та ділової етики. Мені це не заважає, ми ж усі ліберали, хіба ні? І, раніше чи пізніше, ми з тобою теж станемо його членами. Не варто про це забувати.

Дорфлер трохи вимушено всміхається, обмацує кишені своєї куртки, виймає гаманця, з нього — кредитну картку, а з іншої кишені — поліетиленовий пакет. Витрясає на газету невеличку кількість білого порошку, легенько січе його краєм кредитної картки, пересуває купку білого порошку з одного кінця газети на інший. Розині очі вкрай напружені. Білий намагається привернути увагу Дорфлера чорнильною ручкою.

— Припини, Білий, ти ж не думаєш мене тією своєю ручкою загіпнотизувати? — каже Дорфлер. — Ось, тут маєш. Краще втягни трохи порошку.

Білий слухняно ховає ручку назад до піджака, плескає себе по стегну. Бере трубочку, яку Дорфлер скрутив із папірця, підносить до ніздрі. Смужка білого порошку зникає в носі Білого, як вода в пустелі. Дорфлер пропонує наступну доріжку Розі Портеро, та коротко заперечно хитає головою й запалює нову цигарку. Дорфлер втягує другу доріжку і відхаркує. Третя смужка знову зникає в носі Білого.

— Чого ти вернувся, Адаме? Що ти тут насправді робиш?

— Приїхав допомогти.

— Кому, мені?

— І тобі, Іване.

— Нам тут допомога не потрібна. Ми самі можемо вирішити свої проблеми. Ти випав із гри, Адаме, тепер ти — австрієць, їдь назад до своїх.

— І це я теж планую, але перед тим маю зробити щось дуже важливе.

— Для тебе колись усе було дуже важливим. Таким дуже важливим, що тобі було байдуже, хто відповість за твої помилки. Ти мене залишив ні з чим, хоч усе було сплановане. Я мав би прийти у світ мариборського театру, і прийшов би, якби ти мене підтримав. Але ти підтримав свого Андреаса, який тебе пізніше й кинув. Ех, Білий, Білий, світле ім’я в тебе, а під нігтями — купа бруду.

— Ти п’яний.

Від цих слів Дорфлер скипає. Стіл із бокалами скрипить, недопалки злітають у задимлене повітря і кружляють, як конфетті в сірому тумані карнавального танцю. За мить Дорфлер опиняється на Білому й починає його душити. Ошелешений Білий намагається боронитися, хрипить і розмахує руками, але Дорфлер значно сильніший і вельми рішучий.

— Ти мені будеш говорити, що я п’яний?! Ти, гнидо, мені будеш говорити?! Не треба було тобі вертатися ніколи, чуєш?

Білий дивиться на почервоніле обличчя Дорфлера, в його напружені вибалушені очі, збільшені лінзами окулярів. Потроху Адаму починає бракувати повітря і сил. Білий помічає тріщину на стелі над головою Дорфлера. Вона звивається, мов якась змія, мов якась прихована карта. Такий банальний кінець… Хто б міг подумати… Ось-ось він заплющить очі та здасться.

Раптом натиск Дорфлерових рук слабне. Білий починає хапати повітря, кашляти. Дорфлер стоїть поруч, колінами на брудній підлозі. Його рот розчахнутий від жахливого болю. Він нахилений уперед, руки витягнуті на перевернутому столику. Має вигляд злочинця, якого щойно роззброїла поліція. Над Дорфлером стоїть Роза Портеро і лівою рукою тримає його ззаду за шию. Картина трохи дивна: тендітна чорнявка тримає за шию великого Дорфлера. А в того ллються з-під окулярів сльози від болю.

Білий підводиться, виймає зі свого портфеля е-метр, засуває в кожну руку Дорфлера електроди і вмикає прилад. У цей момент знову чути удари в стіну, зітхання, сопіння.

— Чого ти напав на мене, Іване?

— Я знав, що ти маєш приїхати і що це не принесе нічого доброго. Коли я спостерігав за тобою і слухав, у мені прокинулися всі спогади про наше спільне минуле й усе, що ти зробив мені та моїй сестрі.

— Я нічого не зробив Евелін.

— Це ти так вважаєш, Білий. Часом те, що ми нічого не зробили, гірше від найбільшого злочину.

— Ти перебільшуєш.

— Можливо. Такі зарозумілі, як ти, це точно зможуть об’єктивно оцінити.

— Чим твоя сестра займається?

— Я тобі сказав, що вона працює в міськраді.

Білий стежить за рухами стрілки на е-метрі. Удари в стіну стають дедалі швидшими і сильнішими. Роза, стиснувши зуби, не дає Дорфлерові підвестися з підлоги, здається, в неї неймовірна сила.

— Скажи мені все, Іване.

— Йди до дідька.

Роза трохи сильніше стискає Дорфлера, і він стогне.

— Маємо з сестрою підприємство, точніше, власників троє — нас двоє і Дон Ковач, директор «Культурної столиці Європи». Справжнім власником є хтось інший, ми фіктивні.

— І чим те підприємство займається?

— Тримаємо будинок для престарілих. Спеціалізований будинок для престарілих.

— В якому сенсі спеціалізований?

— Будинок типу люкс для престарілих.

Білий стежить за рухами стрілки е-метра, киває Розі, та стискає Дорфлера ще міцніше. Стискання потужне — так стискають кліщі, а не жіноча рука.

— Робимо евтаназію тим, хто бажає, хоча це не дозволено законом. Полегшуємо вмирання немічним, Адаме, ну, пусти мене.

— Це все?

— Так, все.

Білий дивиться на стрілку, яка сильно відхиляється вліво.

— Брешеш.

— Ну, бажання можуть висловити також родичі наших клієнтів. Найчастіше саме вони виявляють інтерес до евтаназії. Ти ж знаєш, Адаме, як воно буває, ти сам мав склеротичного батька, про якого не хотів дбати. Такі тупикові ситуації ми вирішуємо дискретно.

Після цих слів Адам Білий блідне. Щосили б’є Дорфлера в живіт, і той від болю аж осідає.

— Щоб ти більше ніколи, чуєш мене, ніколи не смів згадувати мого батька, зрозумів?

Дорфлер спльовує кров. Киває і встає на коліна. Білий знову дає йому в руки електроди від е-метра.

— Ти вже чув про «Великого Орка»?

— Про це мені нічого не відомо.

— Брешеш.

Білий знову його б’є, цього разу в пах. Електроди е-метра злітають і падають під стіл. Дорфлер звивається на підлозі.

— Я не знаю про інших. Тільки знаю, що вузьке коло періодично збирається на прем’єри в міському театрі. Може, тобі доведеться піти до директорки театру і спитати її.

Останні слова Дорфлер промовляє з особливим презирством. За стіною чутно швидкі удари, а потім крики. Приглушений дез-метал.

— Дай мені драже.

— Schon jetzt?^[10] — питає Роза.

— Дай мені їх.

Роза виймає срібну пудреницю.

— Не ті, дай мені чорні, — каже Білий сердито.

— Ти впевнений? Може, не варто…

— Дай! — волає Білий.

Роза киває і відкриває окреме відділення в пудрениці. Там кілька дражин, таких, як і решта, але на тон темніших.

Дорфлер бере одну.

— Відпускаються душі твої, — каже Білий і запихає Дорфлерові дражину за закривавлену губу. Дорфлер починає труситися всім тілом. Розі на мить здається, що вона бачить тіні, які пролітають у густому сигаретному диму, що висить у приміщенні. Потім Дорфлер стишується. Схоже на те, наче він заснув, та вже за мить Дорфлер широко розплющує очі, стає навкарачки і починає лизати Розині чоботи.

— Ходи звідси, хутко, — каже Білий.

Лише на мосту вони сповільнюють ходу. Крізь сніг, що падає, пробиваються вогні нової міської галереї «Маркс». Роза показує вниз. Під ними на довгих мотузках гойдаються повішені… надувні пластмасові ляльки людських розмірів, із фотокартками мера на обличчях.

— Доки ми були всередині, їх почепили Дорфлерові активісти, — каже Білий.

Вітер гойдає ляльки сюди-туди, вони справляють моторошне враження, наче це — справжні мерці, тільки легші.

— Наче душі колишуться, — зауважує Білий.

— Тобі не треба було пити, — каже Роза. — Алкоголь погано на тебе діє. А тим більше кокаїн.

Білий не відповідає. Та невдовзі озивається:

— Студентом Дорфлер мав особливий фетиш — прах померлих дружин диктаторів. Якоїсь ночі він украв із Побрезького цвинтаря свіжий вміст урни дружини колишнього керівника словенського ЦК. Дорфлер любив куховарити. Ми часто приходили до нього в гуртожиток на вечерю, і за особливих нагод він додавав до окремих страв пучку праху, який служив святковою приправою. Якогось вечора ми багато випили, Дорфлер випадково розсипав дорогоцінний вміст маленької сільнички з тим прахом. І, щоб урятувати бодай частину, він кинувся на підлогу і всю її вилизав.

Роза запалює цигарку, вітер відносить у темряву кілька жаринок — маленьких духів.

— Для чого ти дав Дорфлерові чорну дражину, Адаме? Яка взагалі різниця?

— Чорні дражини діють відразу, миттєво. Їхній кінцевий ефект — той же, що й від світліших, — пояснює Білий. — В обох випадках інформація надходить до необізнаних душ. За допомогою цієї інформації душі можуть переселитися на інший рівень. Хоч тілесна оболонка й зберігає всі свої фізичні функції, без душ вона замкнена в певній психічній програмі, яка для кожного тіла індивідуальна і яка встановлюється ще в ранньому дитинстві, якщо не раніше.

Білий замовкає. Подих морозяного вітру разом зі снігом доносить до нього запах Розиного волосся. Втома дедалі більше розливається його тілом. Місто простирає перед ними свою свіжовибілену нічну пустку, коли вони слизькою бруківкою обережно наближаються до готелю.

Європейські підходи

Хто в місті не знає Ласла Фаркаша, юриста знаменитого, прокурора, що зробив кар’єру на антикорупційних процесах, широко висвітлених у мас-медіа? Його ім’я — втілення істинного правдоборства, війни з неабиякими шахраями, що в часи переходу на ринкову економіку всілякими неправдами привласнювали державне майно, дозволяли дику приватизацію, відмивали гроші, доводили до банкрутства підприємства, продавали фіктивні сертифікати на власність або акції чи в якийсь інший спосіб заробляли велетенські статки. Директори, сидячи на лаві обвинувачених, тремтять, щойно чують прізвище Ласла. Відомим він став після справ «Патекса», «Ботокса», «Пісюнса» й інших, які завершилися вироками та багаторічними тюремними ув’язненнями для самого цвіту словенського менеджменту. Упізнаваності Фаркаша сприяла і його подоба.

Фаркаш уже багато років хворіє на глаукому, і тому виглядає дещо чудернацьки. Його червоні неприродно вирячені очі, набряклі нерухомі повіки наганяють страх на кожного, хто хоч мимохіть гляне на нього. Фаркаш давно вже переселився з Лендави, маленького містечка на кордоні з Угорщиною, де колись мав адвокатську практику. Після переїзду в Марибор та отримання посади прокурора у відділі особливо тяжких випадків економічної та іншої злочинності Фаркаш закрив свою адвокатську контору.

Раннє пообіддя в п’ятницю, приблизно 13.30. Фаркаш виходить зі суду. За рогом припаркований його білий BMW. Він їде через міст Тіта, повз лікарню в напрямку Похор’я. Під Похор’єм прокурор зупиняється в барі «М’яч». Це незмінний п’ятничний ритуал. Там його вже чекає голова клубу футбольних фанатів «Удар з льоту». Через п’ятнадцять хвилин Фаркаш виходить з бару і вертається до міста — там, під Пірамідою, він має будинок. Гаражні ворота підіймаються вгору за допомогою пульта, Фаркаш паркує авто.

Біля вхідних дверей Фаркаш зауважує, що сигналізація знову вимкнулася. «Ох, знову доведеться телефонувати в сервіс», — зітхає чоловік і відмикає двері.

— Віло, ти де, Віло? — гукає Фаркаш.

Жодної відповіді, Фаркаш дивується: пуделиха завжди чекає його вже у дверях.

— Ти спиш, сонька, так? Віло, іди-но сюди, ну!

У вітальні на Фаркаша чекає жахлива сцена. Віла нерухомо лежить на підлозі. Висунуті шухляди, скрізь валяються розкидані речі. Пляшка віскі на столі. На дивані сидить Роза Портеро, у лівій руці — револьвер, між губами — незапалена цигарка.

— Ну, нарешті. Я вже думала, ти про мене забув, — каже вона німецькою і запалює цигарку. — Можна, правда ж? Не хвилюйся, Віла просто спить. Через кілька годин вона прокинеться, — це залежить від того, скільки пігулок снодійного вона з’їла зі своїм кормом. Певно, їй дуже болітиме голова. Ненажерливе звіря, та твоя улюблениця.

Цієї миті хтось дзвонить у двері.

— Це кур’єр із квіткового магазину. Ходи сюди, відчинимо двері.

Фаркаш із піднятими догори руками повільно йде до дверей, Роза ступає за ним.

— Запитай, хто, — наказує Роза.

— Із квіткового магазину! — чується з-за дверей.

— У нас в Мариборі нема доставки квітів, хіба на цвинтар, — каже сухо Фаркаш.

— Це називається європейський підхід, — говорить Роза.

Фаркаш відчиняє двері Адамові Білому. Через кілька хвилин юрист сидить зв’язаний на підлозі у вітальні. У руках тримає ручки е-метра. Поруч із ним голосно хропе пуделиха Віла.

— Він сам придумав чи це якась мариборська мода — пофарбувати хвіст собаки у фіолетовий колір? — питає Роза Портеро, обшукуючи пальто і портфель Фаркаша. Витягує конверт, перелічує гроші — 30 тисяч євро.

— Що це? — питає Білий і вмикає е-метр. Роза вмикає диктофон і запалює ще одну цигарку.

— Тут не курять, — спокійним тоном зауважує Фаркаш.

— Звідки ці гроші?

— Я позичав одній людині, тепер мені повернули.

— Зрозуміло, — каже Білий, стежачи за коливанням стрілки на е-метрі. — Ви з Лендави, так?

— А Ви, як свідчить ваша вимова, з Марибора, — відповідає Фаркаш. — Ви знаєте, яке покарання передбачене за ваш вчинок? Вам загрожує десять років, і ви ще будете мене благати, щоб я домовився з прокурором, який готуватиме вашу справу, аби вас не засадили на довічне.

— Девізом Вашої адвокатської контори було «Suum cuique».

— Кожному своє. Так, — каже Фаркаш.

— А як у цей девіз уписується конверт із грішми?

— Це Ви зможете обговорити з поліцією, з одиночки буде найзручніше — там Ви і Ваша колега матимете багато часу для роздумів.

— Досить, Фаркаше, конверт тобі дав голова клубу, Томі. Звідки в хлопця, який тільки й знає, що тинятися вулицями, стільки грошей?

Фаркаш мовчить. Білий авторучкою повільно стукає по долоні, легенько, рівномірно. Фаркаш іще дужче витріщає криваві очі, уважно розглядає долоні Білого. Одна поранена. Фаркаш веде поглядом на авторучку, потім на Білого, далі — на фіолетовий хвіст Віли. Собаче хутро, тіло, посопуючи, здіймається й опускається. Адам слухає, як керамічна чорнильна ручка плоско відбиває такт до пораненої долоні, удари рівномірно струшують повітря, досягають Фаркаша, а потім, луною, повертаються до Білого. Адамові здається, ніби такт росте в тілі. Він розглядає величезні почервонілі очі Фаркаша, які не заплющуються і дивляться на нього напружено. Вони втомлені. Густо помережана сітка капілярів утворила довкола білків кокони. Здається, що будь-якої миті можуть напасти дрібні павуки. Фіолетовий кінчик авторучки, криваві сліди, кераміка, два наповнені кров’ю озера, м’який персидський килим, биття собачого серця, важкий погляд, стукіт, підлога викривляється, розсувається, тік, скручується, як простирадло, так, долоня, очі, хвіст, тік, ручка, вдих, так, озера.

Голос Рози наказує Білому розплющити нарешті очі. Його ніс та рот забиті фіолетовими шерстинками з хвоста Віли, що лежить поруч на килимі.

— Що трапилося? Де Фаркаш?

— Не хвилюйся, він нагорі, у спальні. Перед тим, як тебе розбудити, я відвела його у безпечне місце. Він зміг загіпнотизувати тебе, коли ти намагався загіпнотизувати його. Я ніколи не бачила нічого схожого. Ви раптом впали один на одного.

— Моя голова.

— Тобі пощастило. Ти був на волосину від того, аби не вдаритися об край столу, ти звалився просто на кожушок панянки Віли, напевно, перебив їй усі кості. Бідолашна тваринка!

— Ходімо наверх, — каже Білий, бере е-метр і поспішає до сходів.

На другому поверсі двері спальні розчинені навстіж. Фаркаш лежить зв’язаний біля ліжка. Рот заклеєний скотчем. Білий ставить Фаркаша на ноги і підводить його до дзеркала.

— Мені треба більше тренуватися, — бурмоче Білий, — його не бере гіпноз навіть перед дзеркалом.

Білий відходить і повертається зі своїм пальтом, щось шукає в ньому, витягує пляшечку з пігулками.

— Ти збираєшся йому запропонувати свої пігулки для схуднення? — регоче Роза.

Білий кидає на неї серйозний погляд. Знову щось шукає, спершу в кишенях пальта. Маленький футляр, ампулка, голочка; Білий вставляє її в шприц, закочує Фаркашу рукав, чоловік безсило опирається. Над ліктем відкривається тату — герб футбольного клубу «Марибор»: фортеця і птах на пелюстці фіалки. Голка проходить крізь фортецю, шкіра ледь напинається, усе на мить завмирає. Фаркаш заспокоюється і здається отупілим.

— Маємо хвилин з двадцять, — каже Білий, — сироватка діє не дуже довго.

Білий оддирає від рота Фаркаша скотч, умикає диктофон.

— Звідки в тебе конверт із грішми?

Фаркаш щось невиразно бурмоче. Білий хапає його за сорочку і дає кілька ляпасів.

— Відповідай! Звідки в тебе конверт із грішми?

— Це тижневий заробіток моїх хультрасів.

— Твоїх хультрасів?

— Ніхто про них не знає, всі вважають їх купкою футбольних фанатів, але частина з них входить у добре організовану групу під моїм наглядом.

— Чим вони займаються?

— Особистою охороною, передовсім політиків, буває, і бізнесменів. У того, кого вони охороняють, менше шансів зустрітися зі мною в суді. Хультраси виконують і різні незначні завдання.

— Наприклад?

— Продають цеглу. Нині, коли Марибор готується стати культурною столицею Європи, це дуже дохідна справа, так як до міста приїжджає багато наївних туристів. Їм хультраси продають цеглу.

— Яку цеглу?

— Звичайну цеглу. Туриста перепиняє група хультрасів і пропонує купити мариборську цеглину за сто євро. Якщо турист відмовляється, дістає цеглиною по голові. То всі й купують. Але після цього ціна вдвічі або й утричі вища.

— І що твої хультраси мають з того?

— Як завжди, відсоток від бізнесу. Крім того, я спонсорую їхні поїздки на матчі та мистецькі перформанси.

— Їхні що?

— Мистецькі перформанси і шоу під час футбольних матчів: запускання диму, запалювання фаєрів і жбурляння петард під пісні та скандування. Хультраси називають себе митцями-урбаністами, ти цього не знав?

Під час допиту Роза відчиняє дверцята шафи, витягає звідти довгі жіночі сукні, перуки, корсети, жіночу білизну.

— Чиє це?

— Моє. Я дуже люблю переодягатися у жіночий одяг і ходити так там, де мене ніхто не зможе впізнати. Тут, у Мариборі, я не можу собі такого дозволити, тому часто їжджу до Відня або в Будапешт і там дозволяю собі маленькі втіхи.

— Про що ти думаєш, коли чуєш ім’я «Великий Орк»?

— Малим я крав кукурудзу. Мене впіймали і добряче відлупцювали. Я тоді поклявся, що мене ніхто ніколи більше не вдарить, що я сам буду тим, хто триматиме в руках нагайку. 1945 року мого батька як особливого агента ОЗНА^[11] відрядили закрити питання угорських і словенських євреїв, які чудом пережили війну. За два місяці проблема була вирішена. На сто відсотків. У Прекмур’ї не залишилося жодного єврея. Доки розстрільні загони мали патрони, євреїв розстрілювали, а потім уже закопували живцем. Він ніколи про це не згадував. Але коли я не слухався чи коли батько лютував, він змушував мене копати яму. Давав золоту чайну ложечку, гнав у сад, я валився на коліна — й копав, аж поки не викопував таку велику яму, що міг повністю в ній сховатися. Часом копати землю було так тяжко! Земля була або занадто мокра, або занадто тверда, взимку ґрунт промерзав. На ложечці був напис «ALL IS GEISTIG»; я й досі пам’ятаю, як мені текла кров з мозолів на долонях. Та батькові було байдуже. Я радів уже тому, що він мене відпускав живим. І тепер я вдячний «Великому Оркові» за те, що він не відбирає у мене життя. «Великий Орк» — мій справжній батько. Веде мене в кукурудзяне поле, дає нагайку та ложку, і тепер я караю інших. Ні, ніхто ніколи мене більше не вдарить, ніхто ніколи мене більше не вдарить.

Фаркаш кидається на підлогу, обхоплює голову обома руками. При цьому стає видно частину тату нижче його спини. Роза здригається.

Білий розстібає ремінь на штанах адвоката й оголює сідниці. Там витатуювані сіамські близнюки — одне тіло з двома головами.

— Звідки це в тебе?

— Дайте мені спокій, дайте спокій моїм сідничкам, мені боляче! — кричить Фаркаш, довкола рота виступає піна.

— Ми тобі нічого не зробимо, Фаркаше, ти тільки скажи нам, звідки в тебе це тату! — кричить Білий.

— Це зробили мої брати. Вони мене по-справжньому люблять.

Білий тре горло, дивиться на Розу. Вона спочатку аж оніміла, та тепер ходить туди-сюди кімнатою і, здається, ось-ось вибухне від гніву.

— Ти був у Балатонкенеше? — кричить Білий. — Ти колись раніше нас бачив?

— Того вечора, коли було велике посвячення. Верховний жрець мав би тебе вбити, він мав би вбити вас обох. Та в тебе був знак, і ми дуже налякалися, його побачивши, тож покинули вас обох там лежати. Не треба було цього робити, але страх перед знаменням на твоїх грудях був надто великим.

— Який то був знак? — питає Білий, сильно тручи груди.

— Знак повернення. Він рухався твоїм тілом і захищав тебе. Ніхто не має такого знаку. Тільки найвужче коло посвячених знає про такий знак, але ще ніхто й ніколи не бачив його на людині.

— Яке повернення, хто чи що повернеться? — допитується Білий.

З вирячених очей Фаркаша сльози ллються разом із кров’ю. Він виглядає жахливо, два струмки крові, змішаної зі слизом, стікають його напруженим перекривленим обличчям.

— Ні, відпустіть мене, не бийте. Ось ваша кукурудза, ось вона тут… Ні, не мене, вбийте її, вона близнючка, вона — диявольська близнючка! — кричить Фаркаш і вказує зв’язаними руками на Розу.

Лють, яку відчувала Роза, змінюється безсиллям. Жінка сідає, плаче. Білий намагається її заспокоїти, торкається, Роза починає кричати, зривається на ноги і правою рукою щосили вдаряє по дверцятах шафи.

Ті від удару тріскають.

— Глянь на неї! Я ж кажу: вона — відьма, убий її, убий! — Фаркаш аж вищить і труситься. Довкола рота все біло від піни і слини. З очей щоками струменять два потічки крові.

— Замовкни! — кричить раптом Білий і б’є Фаркаша, той падає на підлогу.

Білий хоче обійняти Розу, але вона відштовхує його так сильно, що він падає на Фаркаша. Роза знову сідає на ліжко, плаче. Білий підводиться, дістає з кишені пудреницю, бере одну з темних кульок драже.

— Що ти знаєш про «Великого Орка»?

— Він тут. Він усюди. Він прийшов, щоб набити тебе, бо ти був неслухняним. Хто неслухняний, того покарають.

— Скільки людей у Балатонкенеше знають про «Великого Орка»?

Фаркаш важко встає на коліна. Він весь закривавлений. Починає дико реготати на весь голос.

— Ти, неслухняний хлопчиську, ти нічого не знаєш. Ти не послухався мого татуся Орка? Я, і тільки я — синочок Великого Орка. Мариборського Великого Орка. У мого татуся багато братиків. У кожному місті мій татуньо Орк має великого братика. І кожен братик мого батечка теж має багато маленьких синочків.

Фаркаш починає реготати ще дужче. Падає на підлогу й качається в істериці. Кров з очей тече дедалі сильніше.

— Хто з мариборців туди входить?! — кричить Білий і дає Фаркашу ляпас. Чоловік починає кашляти і звиватися, кров струменить.

— Не допомагає, сироватка перестає діяти, — каже Білий, дивлячись на Розу. — Відпускай його.

Білий вкладає дражину в тремтячу рукавичку Рози. Роза уважно дивиться на Білого, просто дірявить його несамовитим поглядом.

Незабаром Ласло Фаркаш звивається від корчів. Щось густе піднімається з його тіла і пливе кімнатою. Фаркаш на мить завмирає, лежить нерухомо, а тоді біснувато кричить. М’язи на обличчі напружені до краю, вени набрякли, очі вирячені, із роззявленого рота летить слина. Та через якийсь час він замовкає й не видає жодного звуку. Безголосий крик — ось усе, що лишилося в державного прокурора Ласла Фаркаша після того, як його душі були звільнені.

Близнюки

Повернувшись до готелю, Роза, не зронивши ні слова, йде до свого номера, хряпає дверми і двічі повертає ключ у замку. Білий кілька разів стукає в ті двері. Відповіді нема. У своєму номері Білий приймає дві пігулки, запиває їх мінеральною водою, потім — ще дві. Бере до рук місцеву газету, але не дочитує навіть статті на першій сторінці, бо засинає.

Прокидається серед хмари сигаретного диму. На кріслі біля його ліжка сидить Роза Портеро і курить. У її лівій руці напівпорожня пляшка віскі.

— Скажи мені, ти теж віриш? — питає Роза глибоким, грубішим, ніж зазвичай, голосом.

— Вірю в що?

— Ти теж віриш, що ми — близнюки, меншовартісні, бо у нас тільки одна душа?

— Чому ти питаєш такі нісенітниці, Розо? Ти ж добре знаєш відповідь.

— Тоді чому ти був там, Адаме Білий? Блін! Чому тієї ночі ти був там? Щоб убити мене?

Білий випрямляється в ліжку.

— Ми обоє тут, разом, живі та здорові, Розо.

— Живі? Можливо, лише ти живий. Можливо, я взагалі не здатна бути живою, принаймні не настільки живою, наскільки живі ви, люди, що вартуєте більше, ви — повноцінні люди з двома душами.

— У це вірять лише члени культу Близнюків, Розо! — каже Білий.

— А ти, Адаме Білий, у що ти віриш?! — кричить Роза. — Що в нормальних людей — мільйон душ, а в кожного близнюка — лише півмільйона? Що ми, близнюки, — підраса людської раси?! — горлає глибоким, хрипким голосом Роза.

Білий мовчить.

Роза починає плакати. Білий якийсь час за нею уважно спостерігає, тоді гладить по голові. Мокрі Розині повіки піднімаються. Білого на мить лякає її скляне око — реакція, яка його самого дивує, але він цього не показує. Як він може злякатися чогось аж так знайомого? Однак Роза зауважує. Зніяковіло відсторонюється.

— Ти такий же, такий же, як і всі інші. Я винна. Ти не знаєш, скільки разів у житті я питала чому. Чому все це відбувається саме зі мною? Я замкнена в скляній шафі, Білий. Там, за її межами, — світ, звичайний, повсякденний, відносно нормальний світ. Але тут, усередині, у скляній клітці, наді мною вчиняють найжорстокіші експерименти. Просто поглянь на мою руку.

Роза стягує рукавичку з правої руки. Суглоби на металевих пальцях, дроти, механізми проглядають крізь тонкий шар штучної шкіри.

— Глянь, це я! Я не людина. Я — рештки людини. Я — те, що інші викидають на сміття. Ці металеві пальці, можливо, виглядають, як пальці, але це — не пальці, хоча я відчуваю їх і рухаю ними, наче вони мої. Так само, як я все ще відчуваю біля себе свою сестру-близнючку і своїх двох дівчаток. Все це — частина мене, але вже не моє. Я мертва, але живу. Чому я ще живу, Адаме? Такі люди, як я, не повинні жити. Люди торочать про смертну кару! Що її треба скасувати, що це надто жорстоко! Найстрашніше покарання — залишитися живим, убивши людину, яку ти найбільше у світі любив.

Роза затуляє долонями обличчя.

— Ти ні в чому не винна, Розо.

— Що ти знаєш? Що ти знаєш, ти, сраний повноцінний чоловіче з двома душами? Що ти зробиш? Ти навіть мене, неповноцінну істоту, не зміг вбити! Мене, що вбила свою сестру-близнючку і двох своїх дітей! Свине, ти мені ще будеш щось говорити!

Роза робить великий ковток із пляшки. Обоє довго мовчать. Білий спостерігає за нею, чекає, доки вона заспокоїться.

— Я винна. Завжди була винна. Провина — мій досвід. Ми народилися першого червня. У знаку Близнюків. Близнюки. Бланка була кращою в усьому. Завжди була кращою. І вона ніколи не була винною. Завжди винною була я. Коли іграшки були не поскладані, або коли ми забували вигуляти пса, і він напісяв посеред вітальні. Завжди винною була я. Бланка — ніколи. Вона — ні. Вона була милішою, ніж я. Вона була вродливішою за мене. Розумнішою. І хлопців у неї було набагато більше, ніж у мене. Мені завжди залишалися самі рештки. А якщо ти їси рештки, стаєш рештками сам. Врешті-решт я її вбила. І крім неї я вбила все, що мала в житті: двох своїх дівчаток, таких же проклятих, як я. Своїх маленьких близнючок, які насправді не мали шансів на життя. Розумієш, Білий, я забрала життя у своїх власних дітей. Мені було недостатньо того, що я сама лайно. Я мусила ще й у власних дітей відібрати можливість стати кращими за те лайно, яким є я.

— Розо, — тихо каже Білий. — Це був нещасний випадок.

— Автівка сама їхала, чи що? Я була за кермом, і я винна, що їх уже нема на світі.

— Ти просто вигадуєш, Розо. Суд виправдав тебе.

— Який суд? Чий суд? Мій — ні! Я не визнаю жодного іншого суду, крім свого. Жоден суд не може засудити мене до кінця, до останнього моменту чи навіть більше, — тільки я сама. Мене засуджують власні думки, Білий! Коли я дивлюся в дзеркало — вони мене засуджують. Коли я переходжу дорогу і дивлюся на автівки, які проїжджають повз, — вони мене засуджують. Коли бачу мам із маленькими дітьми — вони кричать мені: «Ти винна!»

— Розо, ми говорили про це безліч разів. Припини себе мучити. Ти продовжуєш жити, бо для того є причина. Ні ти, ні я її не знаємо, але причина є, це відомо нам обом. Не може бути, щоб усе просто сталося випадково.

— Я хочу померти, Білий, не розумієш?

— Розо, ти уявляєш? Ти, близнюки, все, що з тобою в житті сталося, потім угорська секта, те, що нас дивом залишили живими, а тепер ще й Фаркаш! Чи ми могли бодай уявити, що серед тих кількох переодягнених священиків культу був хтось із Марибора? Розо, це не випадковість, розумієш? Наша зустріч — не випадковість. Не випадково ми тут разом. Все, що відбувалося у твоєму й моєму житті, привело нас сюди. У нас є місія, Розо. Ця місія — не випадковість. До речі, герб місцевого футбольного клубу — теж не випадковість.

Роза сп’яніло дивиться на Білого, запалює наступну сигарету.

— Який стосунок до всього цього має герб футбольного клубу?

— Я ніколи не думав про це раніше, аж до моменту, коли вводив Фаркашу сироватку. Ти бачила: у нього два тату. На плечі витатуюваний герб ФК «Марибор»: квітка фіалки, на якій зображені замок і птах, чи щось схоже. В ту мить, коли я ввів сироватку, зрозумів значення герба. Фіалка має запаморочливий аромат — по суті, це наркотик. У той же час, її квітка на гербі виглядає як великі хмари диму, мов якийсь вибух. Мариборський замок — це не той замок, що отут, за рогом, у старій частині міста. Старий мариборський замок стояв на горі, високо, над старим містом, де до сьогодні збереглася лише каплиця. Після руйнації замку на його місці протягом століть стояла невеличка піраміда. Саме тому гора ще досі називається Пірамідою. Тобто Піраміда — це гора, на якій замок, зображений на гербі ФК «Марибор». А тепер найголовніше: той елемент над замком на гербі — не птах. Я все життя думав, що на гербі зображений якийсь дуже стилізований птах, але помилявся. Це бомба чи якесь повітряне судно, що пікірує на гору Піраміду, чи щось подібне.

— Гаразд, гаразд. Тобто: прибули іншопланетяни, відвідали Піраміду, і замок, і це місто, і просто розбомбили його — щоб через кілька мільйонів років Гітлеру не довелося це робити знову, якось так? — уїдливо питає Роза.

— Саме так, — відповідає Білий і сміється.

— Адаме, тобі не здається, що ти надто далеко заходиш?

— Розо, ти бачила душі, що вилітають із тіла, якому прощено? Що таке душі? Душі — це залишки якихось інших форм життя, в якихось нам невідомих вимірах, але іноді ми можемо з ними спілкуватися, навіть допомагати їм. Знаєш, який головний секрет і центральна доктрина саєнтологів? Це історія про Ксену. Сімдесят п’ять мільйонів років тому на іншій планеті нібито існувала цивілізація, якій загрожувало знищення через перенаселеність. Ксену був їхнім правителем. Він вирішив здійснити геноцид проти власного народу, щоб таким чином зберегти планету. Мільйони своїх людей наказав розмістити в космічних кораблях, аргументувавши це перевезенням їх на нові, красивіші планети. Вони обрали Землю. Але їх сюди доправили не для того, щоб розселити, а щоб повкидати у вулкани і повбивати.

— І?

— І повбивали. Всіх. Крім обраних. Більшість його людей вбили. Але душі загиблих продовжували жити, бо душі неможливо знищити. Тому їх пропустили через програму засліплення. Зманіпулювали ними. Від убитих залишилися душі, які минуле лише відчувають, та вже не пам’ятають. Це перелякані, збентежені душі. Вони люблять гуртуватися, туляться одна до одної, створюючи своєрідні грона душ. У цих гронах вони витісняють одна одну, кусаються, паразитують на інших. Ці грона — те, що є нашими душами. Ми — душі вбитих, але забули про це.

Роза якийсь час дивиться на Білого. Потім перехиляє пляшку віскі й робить ще один великий ковток.

— Отже, наша планета… — тихо каже Роза.

— …суцільне кладовище. Куди не ступиш, всюди лише могили і душі, що не мають прощення, бо вони не можуть вийти з того виміру, в’язнями якого є вже протягом тисячоліть. Звершуючи обряд прощення, ми уможливлюємо їм перехід від одного виміру в інший, допомагаємо їм утекти зі своїх кліток — і вони згадують, звідки та як вони потрапили в ці клітки.

— А Марибор?

— Це один з найбільших цвинтарів у цій частині світу. Піраміда, Кальварія та інші навколишні гори — не що інше, як величезні кургани, в яких лежать мільйони людей.

— І все це ти зрозумів з герба місцевого футбольного клубу?

— Це ж логічно. Що найбільш приховане? Те, що в усіх перед очима. Те, що ми з тобою бачимо на гербі, можуть побачити одиниці, які мають певні знання, а для решти — це просто фіалки, і пташки, і замки, яких уже давно не існує.

Роза Портеро заплющує очі і знову перехиляє пляшку. Довгі ковтки. Потім порожня пляшка повільно, з тупим звуком падає на витертий готельний ковролін.

— Коли я була у в’язниці, пережила галюцинації. Мене на довгий час залишали в суцільній темряві. І я по два-три дні не бачила світла. Тоді вже не знаєш, що сон, а що вигадка. Лежиш зв’язаний і чекаєш, поки вб’ють, або поки тебе поглине навколишня темрява. У той час мене кілька разів навідувало дуже чітке видіння. Не знаю, чи мені снилося, чи то були галюцинації, чи просто уява: я лечу далеко звідти на величезному космічному кораблі в оточенні людей, сповнених очікувань та надій. І що частіше я відтворювала в пам’яті цей образ, то реальнішим він ставав, — єдина річ у темряві, яка давала мені надію та бажання не вмирати, йти вперед, далі. Й одного разу мене витягли з цієї темряви. І там був ти — той, хто мав принести мене в жертву.

— Я не очікував, що вони вимагатимуть від мене чогось такого під час ініціації. Минуло вже багато років, відколи я відійшов від саєнтологів. Це було нелегко, вони не люблять, коли хтось виходить з їхнього складу. Я мав досить високий статус в ієрархії, і вони дуже ускладнили мій вихід. Вони тримали мене завдяки моєму майну. Але я був рішучим і залишив їм практично все, що мав, — і почав спочатку. Якийсь час я не хотів нічого й чути про жодну релігію, про душі чи минуле. У Леобені я працював графічним дизайнером і знімав короткі рекламні ролики для різних компаній. Потім став навідуватися отой угорський бізнесмен — власник компанії, яка поглинула нашу, — і розповідати про культ Близнюків. Спершу я сміявся над ним. А він приходив щомісяця з перевірками. Після перевірки завжди виявляв бажання пообідати зі мною. Не з директором нашої студії, зі мною. Як і інші, я спочатку думав, що хлопець — гей. Але він не гей. Він дуже розумний чоловік, постійно розказував мені про культ і, врешті, чимось зацікавив мене. Він дійсно вірив, що в кожної людини є дві душі, тільки у близнюків — одна, бо вони — плід помилки, і душі, призначені для однієї людини, розділяються на двох. До того ж секта була дуже міцно пов’язана фінансово, її члени допомагали одне одному, і на той час перебувати в їхній мережі було для мене дуже доцільним — я потребував грошей. Я й уявити не міг, що секта під час ініціації нових членів вимагає від них убивства близнюків.

— І замість того, щоб убити мене, ти вирішив тікати зі мною.

— Так, але ж далеко ми не втекли. Заболочене озеро, багно, — а ти, пригадуєш, після багатотижневого поневіряння в підвалі була такою слабкою, що навіть не могла рівно ходити.

— Я була переконана, що нас обох уб’ють. Але вони нас просто оддухопелили по голові й покинули лежати на березі того озера.

— Для мене повна загадка чому.

— Адаме, знак, про який говорив Фаркаш, покажи мені його.

— У мене його немає.

— Я не вірю тобі. Покажи!

Білий підводиться і знімає сорочку. Роза торкається його. Холодні пучки її металевих пальців повільно повзуть між волосинками на його грудях.

Роза пригортається до Білого.

— Справді нічого. Я не розумію, Адаме.

— Я теж не розумію, Розо, але в деякі речі ми, очевидно, повинні вірити сліпо.

— А ти, Адаме, ти віриш у нас? — запитала Роза.

— Розо, я…

— Нічого не кажи, Адаме, нічого не треба говорити. Я знаю, ти мене не любиш. Але якщо ти не можеш любити мене як людину, то сьогодні ввечері люби мене як машину.

«Маркс»

Білий дивиться на годинник: пів на восьму. О сьомій було відкриття виставки в новій міській галереї «Маркс». Досі вже, напевно, закінчилися всі промови. Гості кинулися до накритих столів, оглядаючи нові приміщення. Білий давно мав би бути там і перехопити Павела Дона Ковача, директора «Культурної столиці Європи», бо, якщо він цього не зробить, це буде катастрофа. Голова Рози, її кучері спадають на голий торс Білого. Металева права рука спочиває нижче його пупа, на пряжці ременя. Ні, нічого такого не сталося, не станеться, не може статися. Є почуття, які знаходять свій відгук, а є почуття, які розверзають безодні, куди людина летить стрімголов. Розине дихання, запах алкоголю; її тверде тіло — це тварина, яка спить, віддана на поталу виснаженості, безпорадності та кошмарам. З того, як тремтять її опущені повіки, Білий висновує, що Розині сни саме жорстоко граються з нею.

Білий повільно перекладає Розу на ліжко поруч і вкриває. Натягає сорочку. З кишені Розиної шуби бере пудреницю і кладе до свого чорного портфеля. Дверна ручка сильно скрипить, але Роза спить глибоко, не ворушиться. Перед дверми готелю «Орел» група хлопців. Вони перевдягнені в циганів, курять. Сильний запах трави. На вулиці ще кілька людей. Від яток з напоями на Замковій площі гримить народна розважальна музика. Кілька п’яних окриків, три пари стоять навколо чоловіка, що грає на акордеоні. Світле волосся стирчить вусібіч, чоботи на високих підборах тонуть у снігу, густа суміш парфумів, похмурі погляди супутників, які в кожному бачать суперника. Пісна п’ятниця. На мосту хтось продає пампушки за півціни — сморід старої олії чути здалеку. Троє хлопців на велосипедах з п’яним реготом мчать через міст. За ними гуркіт: на мотузці підстрибує кілька консервних банок. З Лента рікою вгору лине дзеленькотіння дзвоників ряджених. Ліхтарі мерехтять, злегка потепліло — і враз здається, що зима не триватиме вічно.

Перед входом до галереї покинутий будівельний майданчик. Заметені снігом екскаватори сумно схилили свої іржаві ковші до землі. Вузька стежина, освітлена смолоскипами. Палети цегли та купи щебеню закривають напис «Культурна столиця Європи». Здалека долинає гудіння, наче в осиному гнізді. Ліхтарі, велика тераса, вид на ріку й освітлене місто, люди, які курять, розмовляють. В останній момент Білий уникає зіткнення з чоловіком, що йде прямо на нього, ні на міліметр не відхиляючись. Чоловіка зупиняє Павел Дон Ковач, шепоче щось на вухо, той стенає плечима.

— Побачимо, — все, що чує Білий та інші. Адам розуміє, що це — мер Вода, який у супроводі двох охоронців уже покидає урочистий захід.

— Дон?

— Гей, Білий, long time no see^[12]. Чим займаєшся? Добре, що ти тут. Наша нова галерея красива, хіба ні? Гадаю, не страшно, що біля галереї так і не побудували нового театру, як планували спочатку, але тобі, напевно, це не подобається.

— А що, планувався новий театр? — запитує Білий.

— Ну так, а ти не чув? Театр і багато іншого. Ти ж знаєш, як це відбувається в нашій столиці: поки воно на папері — все можливо, все жива матерія.

— Жива, так, — каже Білий.

— А потім замість п’яти зірок врешті отримуєш кімнату, що пропонує сільський туризм. Що вдієш? Головне — ми в теплі. Сьогодні день перемоги, ми успішно спустили на воду нашу КСЄ, відкрили галерею, ніхто нічого не може нам вдіяти, Білий. Дійсно класно, що ти тут. Ну що? Будьмо!

Павел Дон Ковач і Білий підіймають келихи з шампанським. Білий просто вмочує губи, Ковач вихиляє до дна.

— Андреас тут? — цікавиться Білий. — Галерея — це його дітище, наскільки я знаю.

— Було б дивно, якби він з’явився в місті. Адаме, я знаю, що ваші дороги тоді розійшлися і, ймовірно, у вас не найкращі стосунки, але на те, як з ним обходяться в цьому місті, на таке ставлення не заслуговує ніхто, а особливо режисер, який щось зробив для світу. Цього про себе сказати не може жоден з тих щурів, яких ти тут бачиш. Гидко, скажу я тобі, справді дуже гидко! Вони настільки дурні та безсовісні, що навіть залишили центрові назву, яку він йому дав — на честь Карла, звісно. Можеш собі уявити, на протилежному боці ріки — місто клерикалів, які відтепер будуть змушені вдень і вночі споглядати на «Маркс». Але що тут вдієш? Не будемо про Андреаса. Глянь, у них є шампанське…

Ковач бере ще один келих,вмить спустошує і хрипить із полегшенням.

— Я голодний, ще сьогодні не їв. Ходи зі мною до буфету, може, ще щось лишилося… Ааа, пречудесного вечора вам бажаю… доброго вечора… як справи?

Ковач усміхається, тисне руки, люди плескають його по плечу, короткі фрази ввічливості.

— Білий, ти знаєш нашого ведучого програми «Terminal 12»? Це тип, який би тебе міг ну дуже зацікавити. Він також веде міжнародну театральну програму. Алеше Штеґер, це Адам Білий.

Коротке потискання рук, Штеґер тягне Ковача вбік, щось йому повідомляє на вухо, обличчя Ковача похмурніє.

— Та до курви матері, скажи їм, хай ідуть далеко і вони, і їхня опера, чорт би їх побрав! — кричить Павел Дон Ковач.

Кілька людей обертається, Ковач вимушено їм усміхається і піднімає келиха на знак привітання.

— Ану виріши це, швидко!

Штеґер іде геть не прощаючись, зі стривоженим виразом обличчя. Ковач знов широко усміхається, однією рукою обіймає Білого, другою — бере з таці новий келих шампанського і вихиляє.

— Адамчику, це ніби всі 365 днів кожного дня мати по дві прем’єри. Знаєш, що це означає — такі 365 днів? Ради батьківщини я жертвую не лише нервами і душею. Ради батьківщини я жертвую всім.

— Усім? — усміхається Білий.

— Навіть печінкою, якщо треба! — кричить Ковач. — Ти не знаєш Штеґера? Це наш міністр закордонних справ. Він охоче стрибає навколо іноземних дипломатів і культурних діячів, але що з того, якщо жодного ефекту? Жод-но-го! Ех, сам знаєш, як воно. Всі кажуть: командна робота, командна робота, та зрештою ти сам прибираєш у свинюшнику. А ти? Де ти пропадав усі ці роки? Чому не озивався? Ми могли б ще якийсь новий проект разом створити, як у старі часи. Ех, старі часи… Як довго ти вже в місті? До речі, ти вже був у «Off»?

Білий дивиться перед собою і стенає плечима.

— Ти чув, що сталося? Mon dieu^[13], Адаме, Дорфлер здурів. Не те щоб це було серйозною втратою — це ще той шахрай. Кілька років тому мене так обмахлярив, ти й уявити не можеш як. І все ж. Його сестра Евелін, ти ж її знаєш, дзвонила мені. Геть дахом поїхала. Мої малі якраз наглядають за її тхорами. Вона повністю зламалася. А тхори до дідька чутливі тварини. Вони відразу відчули, що щось не так, і тепер їх неможливо заспокоїти.

— А що з Дорфлером?

— Та ніхто не знає, що сталося. Він не здавався психічно нестабільним, навпаки. Подейкують, це справа рук мера. Дорфлер був керівником команди, яка організовувала акції протесту, пиляла стілець під мером, головно через заплановане будівництво очисної споруди. Дорфлер був негласним кандидатом на посаду мера. Чесно кажучи, я сам не вірю, що він ні з того ні з сього поїхав мізками. Думаю, це наркотики. Зараз він нібито зовсім out. Його знайшли закривавленим, з порізаним язиком. Адаме, listen to this,^[14] він нібито стояв навкарачки і лизав металевий поріг «Оff». Жах! Такого несмаку навіть своїм найбільшим ворогам не побажаю — а його серед них нема.

Ковач зупиняє офіціанта. Бере з таці келишок грушівки, виливає її в інший келишок і вихиляє вміст обох. При цьому злегка червоніє, а його обличчя стає ще більш меланхолійним.

— Ну, так чи інакше. Today is the day.^[15] Сьогодні ми святкуємо. Виставка чудова. Ми отримали нову галерею, а мер — великий об’єкт для офіційних зустрічей. Бачив, який він задоволений? Чув його промову на відкритті?

— А що тут буде, крім галереї? — питає Білий.

— Весілля та різні прийоми, — відповідає Ковач. — Ти б бачив приміщення нагорі! Exceptionnel!^[16] Якщо чесно, я не вважаю, що мер обов’язково повинен мати окремий ліфт із підземного гаража до свого офісу. Площа того офісу — триста п’ятдесят квадратних метрів, там є дві спальні, ванна кімната з джакузі та видом на Драву, але це деталі. Я задоволений. Для мене важливо, що ми маємо де розгорнутися зі своєю програмою, бо ж програма величезна. Марибор — столиця Європи, тож іноземці до нас так і пруть, щоби побачити красу міста й отримати відповідні враження. Уяви, якби ми не мали місця, де могли показати їм усі highlighte^[17] нашого мистецтва, — це була б une catastrophe^[18]!

У цю мить підходить молода жінка, яка вже кілька хвилин чекала слушної нагоди неподалік.

Модні окуляри, шовкова хустка навколо шиї. Поруч із нею дві старші пані.

— Пане директоре, можна вас попросити на хвильку. Пані — з Європейського Союзу, у нас проблеми з їхнім готелем, тобто — він чотиризірковий, але басейну нема…

— Адаме, мені треба йти, ще побачимось, гаразд? — помітно втомлено каже Павел Дон Ковач і кисло всміхається дамам.

Офіціант приносить напої: шампанське і грушівку для Ковача. Вони підіймають келихи.

Білий прогулюється до бенкетного столу. Кошички з хлібом, декоративні фрукти на скатертинах між тацями, де‑не-де ще лишився плястерок ковбаси. За великими дверми — виставка під назвою «Античні гідротехнічні споруди міста-побратима Малі». Три величезні виставкові приміщення видаються порожніми, кілька світлин, панно та описів. Вітрини з виставленими копіями лопат та інструментів: ними на хорватському острові дві тисячі років тому вирили кілометровий тунель-водогін, яким село отримувало воду. Надписи, які сповіщають, що місто Марибор — побратим Малі й що виставка — результат особистої дружби між мерами обох міст. І, врешті, виготовлена з пінопласту модель частини тунелю, а в ній бавляться діти. До них підбігає засапаний охоронець з великим животом і кричить:

— Вимітайтеся звідси, нíчого тут знищувати культуру, навіть якщо вона хорватська!

Білий повертається на терасу. Люди потроху розходяться. Чарівний вид на Марибор, що на протилежному березі річки. Білого охоплює відчуття, що місто перед ним — незрівнянно більше, ніж є насправді. Заломлене світло вуличних ліхтарів у снігу і темряві створює геть інше місто — сценічну ілюзію, місто за містом. Марибор, що перед ним, — головний актор якогось ще не написаного сценарію, і дійові особи цього епізоду пишуть його самі в цю мить за допомогою своїх фантазій, страхів, реакцій на щось, чого не існує. Тобто він існує тільки як наслідок, але ніколи не як заздалегідь визначений драматичний текст, план чи реальність. Чи має Білий план? Чи він сам — лише реакція без плану? Чи план у ситуації, коли всі змінні кожної миті змінюються, взагалі можливий? І чи сама мета не є такою, визначити яку значно важче, ніж власне сам шлях до її досягнення? Знову починає сніжити. Цього разу падає дрібненький, твердий, схожий на пінопласт сніг, він кришиться в темряву під терасою, де шумить ріка.

Кожен злочин містить фатальну помилку. Одна з душ мусила уникнути знищення Ксену. Вона мусила якось вберегтися від стирання пам’яті душ, яке відбувалося після кожної великої бійні на Землі. Інформація мусила тривати впродовж усіх цих мільйонів років. Невідомо як і в якій формі, але крізь час вона примандрувала до Білого, в сузір’я цього часу і цього простору. Марибор, 2012. Це щось на зразок того, якби одна з тих сніжинок, які тануть перед Білим, зовсім непошкодженою пережила і падіння у воду, і вируючу течію ріки, і танення всіх інших сніжинок, і мандрування водного потоку крізь мільйони років. Які шляхи їй довелося подолати, щоб дістатися сюди зараз? Що тримає її при житті? Що відрізняє її від усіх інших душ, які були понівечені, стерті? Або ж ідеальний план Ксену містив помилку — і душі мають якусь таємну програму самозбереження, яка тепер, через стільки часу, активувалася?

— Адаме, це справді ти?

Адам упізнає цей голос. Це голос із такого минулого, яке ніколи не минає. Відлунює в його судинах, наче потріскування віддаленої пожежі. Вона давно згасла, та лише на перший погляд, і зараз раптом знову розгорілася; така всеосяжна пожежа вмить спалює весь час між теперішнім і минулим. Шістнадцять років згоріло, чи вмент розтало — як сніжинка, що впала в темну ріку, в якій із протилежного боку віддзеркалюється місто з миготливими світлами ліхтарів.

Несподівано, наче вийшовши з вогню, перед ним постає Анастасія Ґрін — у темно-червоній сукні, огорнена великою шовковою хусткою, чорною як ніч.

Іскристі очі, на шкірі помітний шар пудри, коротка зачіска, майже хлоп’яча, що надає її обличчю хлоп’ячої пустотливості.

— Отак здалеку твоє місто виглядає велично, — озивається Білий.

— Це місто і твоє також, ти забув, Адаме? — відповідає Анастасія Ґрін.

— Я нічого не забув. Але Адам, про якого ти говориш, був якимсь іншим Адамом.

Анастасія Ґрін пильно вдивляється в очі Білого. Тиша. Потім вона відводить погляд на місто, що перед ними.

— Я не бачу жодної різниці між тобою і ним, — висновує Анастасія. — Звісно, я помиляюся. Очевидно, помиляюся, — додає.

Останні слова зриваються з вуст Анастасії з дивовижною легкістю, пливуть, мов хмарка теплого подиху, до Білого. Білий усміхається. Подих, який припливає до нього, раптом наче розширяється, і тепер простір між ними заповнює біла хмарка.

— Ти давно в місті?

— Кілька днів.

— І на скільки залишишся?

— Це залежить…

— Від чого?

— Від справ.

— Відколи в тебе знову справи в Мариборі, Адаме?

— Я супроводжую одну австрійську журналістку, яка робить репортаж про Марибор.

— А де вона? Тут?

— Сьогодні ввечері залишилася в готелі, вона почувається не найкраще.

— Твоя дівчина?

— Так, моя дівчина. Чого питаєш?

— Я думала, ти повністю віддався релігійним справам, і кров та плоть тебе більше не цікавлять. Ти все ще голова вашого саєнтологічного клубу? Навіть місцеві газети писали про це…

— Саєнтологи — не католицькі священики, Анастасіє, їм дозволяється одружуватися.

— Знаю, знаю, пам’ятаю я ці дискусії. Рекомендується одружуватися з іншими саєнтологами. А особливо, якщо вони амбітні та хочуть піднятися внутрішньою ієрархією. А ти ніколи ж не був неамбітним, правда?

— Що ти хочеш цим сказати?

— Що востаннє ми розійшлися, скажімо так, за досить бурхливих обставин. Ти стверджував, що знайшов велику таємницю свого життя і став чистим, чи clear, чи як ти там це назвав. Це, мабуть, так, наче ти переживаєш релігійне одкровення. Чи навіть небовзяття? А тоді за ніч спакувався і зник з міста. Ще добре, що ми зустрілися тут, на землі, Адаме.

Білий якийсь час мовчить. Спостерігає, як тонуть сніжинки в шумній безодні темряви під ними.

— Я більше не в саєнтології.

— Ні?

— Ні. Кілька років тому я повністю порвав з ними контакти.

— Як же так, Адаме? Це ж було твоє життя, ти був clear, це було найцінніше, що ти мав.

— Я б так не сказав.

— Ну, в кожному разі, це було незрівнянно ціннішим, ніж я, ціннішим, ніж ми, Адаме. Ти був заступником голови саєнтологів Штирії, належав до їхньої еліти. Ти був близьким оточенням, чи як ви це називаєте. І ні з того ні з сього покинув усе це?

— Саме так, ні з того ні з сього.

— Але чому, заради Бога?

Білий відсьорбує теплого шампанського. Місто вкрите снігом. Ріка. Відображення міста в ріці мерехтить, як у вогні. Лапаті сніжинки падають і злипаються з іншими в геометрично правильних, гострих формах.

— Я захворів, — тихо промовляє Білий. — Але, будучи clear, я ніколи не повинен був хворіти. Якщо ти — clear, ти ніколи не захворієш, хіба що ти не справжній clear, або якщо з усією саєнтологічною доктриною щось геть не те.

— Ти хворий?

— Рак, хіміотерапія, я виборсався з того за допомогою схуднення. Зморив його голодом. Але до саєнтологів більше не повернувся. Якийсь час вони мені ще писали, делегували інших шанованих членів, телефонували посеред ночі, навіть погрожували судом. Але зрештою все стихло. Однак я збанкрутував, після виходу із секти мені довелося оплатити всі тренінги за десять років, включно з відсотками. Щастя ще, що в мене була квартира, яку я міг продати.

— Тобто тепер ти живеш зі своєю журналісткою?

— Анастасіє…

— Чому б тобі не привести її у вівторок до мене в театр? У вівторок велика словенська прем’єра — постановка Андреаса «Війни і миру» Толстого. Спектакль справді хороший. Я вже бачила його допрем’єрний показ у Загребі. Добрий старий Андреас переживає свої найкращі часи. Ці мариборські дурні прогнали його з міста. Ти чув про це, Адаме? Вже вдруге його облили брудом і вигнали з його міста: вперше — коли він був директором театру, а тепер знову. Причому з такою огидною зловтіхою. Це щури, Білий. Усе дуже погано. Його мати не зважується вийти з дому, засоби масової інформації влаштували проти нього цілу кампанію. Мені дуже цікаво, чи він хоч на прем’єрі з’явиться, якщо сьогодні не з’явився тут. Уявляєш, ніхто його навіть не згадав у своїй промові. Але всім зрозуміло, що без його зусиль галереї не було б. Навіть назва галереї — його, на честь Маркса, його улюбленого актора з мариборського періоду.

— Я бачу, ти все ще віддана йому.

— Розумієш, ми всі професіонали, і я ціную те, чого він досяг у театрі. На відміну від багатьох тих, хто його знищував і хто у своєму нікчемному житті не досяг абсолютно нічого — крім його знищення.

— Ти й досі його вірна захисниця, попри все, це фантастично, — зауважує Білий і посміхається.

— А ти? Кому тепер вірний ти без свого саєнтологічного клубу? Хоча б собі вірний?

Білий знову посміхається, на цей раз трохи вимушено.

— Слухай, Адаме, я залишу для твоєї австрійської подруги і для тебе два квитки на вечір вівторка. Приходь у вівторок о третій до мене в театр, добре? Обов’язково приходь, бо я їх віддам комусь іншому. Після скандалу з від’їздом Андреаса інтерес до вистави такий, що люди готові вбивати одне одного за квитки. Мушу йти, пізно вже. Завтра приїдуть хорвати з виставою, і мене чекають важкі вихідні.

Анастасія нахиляється, її губи злегка торкаються щоки Білого. На мить Білий відчуває все тепло її тіла. Він дивиться їй услід. Її тінь — пожежа посеред білого снігу. Перед ним — зяюча безодня, в якій кипить Драва. Темрява пожирає всі без винятку сніжинки. На протилежному боці — спляче місто. Вуличні ліхтарі раптом гаснуть, хоча ще не ранок, — ймовірно, поломка або заходи економії. Вода під ним нечутно тече далі. Відблиски полум’я перетворилися на темряву і попіл.

У галереї залишається кілька людей. Офіціанти збирають порожні келихи. Білий відставляє свій і йде до виходу. У дверях його зупиняє оклик, він обертається. За колоною стоїть Павел Дон Ковач і махає йому, навколо нього незнайоме товариство. Білий підходить. Павел Дон Ковач починає співати. Це його звичний трюк. Коли він п’яний, завжди співає, і ті, хто з ним, змушені слухати.

Non, rien de rien, non, je ne regrette rien.

C’est payé, balayé, oublié, je me fous du passé!

— Адаме, ти справжній мариборець. Ми, мариборці, завжди останніми покидаємо забави. А перед відходом ще трохи освітлюємо ніч своїм співом, — бурмоче Павел Дон Ковач і невиразно затягує наступний куплет:

Avec mes souvenirs j’ai allumé le feu.

Mes chagrins, mes plaisirs je n’ai plus besoin d’eux …

Павел Дон Ковач замовкає і досить помітно похитується.

— Я ще одну знаю:

In einer Kaserne vor dem …

У цей момент повз них проходить офіціант. Павел Дон Ковач перестає співати, зривається, бере з таці напівпорожню пляшку шампанського.

— Ну, ми не будемо виливати гроші платників податків! — гарчить Ковач і наповнює келихи для товариства.

— Ех, скільки ми їх колись переспівали! Сьогодні всі соромляться співати. Голос — це щось найсвятіше, але ми його соромимося. Що за часи! Того, що маємо, соромимося, а те, чого не маємо, завжди нам здається найкращим. Яка метафізика божевілля — всратися можна!

Nede mi več rasla,

travica zelena, ge se mi je šetala, lübica liblena.

Павел Дон Ковач наливає товариству, піднімає келих як для тосту, всі випивають. Павел виливає собі решту і вихиляє сам.

Очи черные…

— У Мариборі чорні не очі, а свині! — каже чоловік, що стоїть біля Ковача.

Очевидно, всі, крім Адама Білого, розуміють натяк, бо все товариство після цих слів починає сміятися.

— Я зустрів його сьогодні на площі Гайській. Вони собі прогулювалися, Майстер і за два метри попереду — його чорна свинка на повідку, — додає чоловік.

— Отакої! Той тип справді талісман. Деякі міста мають драконів, інші — левів, треті — святих, а наше місто має дивакуватого адвоката зі свинею. Якщо тебе цікавить моя думка, він заслужив, щоб його якось увічнили в культурній столиці Європи. Може, звести якийсь пам’ятник із плюшу, зробити таку-сяку листівку або постер із написом «DAS IST MARIBOR», — пропонує хтось інший із присутніх.

— Ви смієтеся, а я думаю, що Майстер — політично і соціально заангажований тип художника, який ставить перед цим містом дзеркало, — каже Ковач. — По-перше, Майстер — першокласний юрист із першокласними тарифами. Очевидно, під час приватизації він першокласно розстарався — бо ж розумний, спритний і першокласний, — інакше сьогодні не володів би стількома квартирами в старому місті. That’s a fact!

Ковач у запалі набирає в груди повітря, — присутні на нього дивляться, очікуючи продовження думки. Але продовження думки нема. Очі Ковача, наче шукаючи втрачену нитку, блукають приміщенням у пошуках наступної пляшки.

Чоловік, який починав розповідь, заговорив знову:

— Можу підтвердити. Майстер — першокласний юрист. Вів дві мої справи, в обох домігся виправдання, хоча обидві були безнадійними. Але водночас Майстер — дивовижний шанувальник тварин. Насправді я не знаю, що він собі взагалі думає, поселивши у своїх старих міських квартирах поросят замість людей.

— Я його розумію, — озивається старша пані з величезною брошкою на дещо завеликому декольте. — Ви хоч знаєте, які люди живуть у старих міських квартирах у середмісті? Більшість із них з однієї кімнати робить три буди. Опускають стелі, збивають ліпнину, палять старі меблі, встановлюють пластикові вікна та двері, на паркет кладуть ламінат — і вважають, що їм нарешті вдалося зробити щось сучасне з того, що ще залишилося в місті від міщанської культури. Їхній рівень — це квартира соціалістичного типу в багатоповерхівці. Погляньте, які занедбані подвір’я в старій частині міста. Я мешкаю на вулиці Єврейській. У нашому дворі колись був доглянутий квітник. А тепер сусід із квартири піді мною використовує подвір’я для зберігання ринв. Звідки всі ці ринви? Вкрадені, звісно. А що я можу вдіяти? Коли йде дощ, то так товче по листовому металу, що я мусила спальню перенести в інший кінець квартири, хоча я вже й трохи туга на вухо. А купа у дворі продовжує рости. Зараз вона така висока, що сягає моїх вазонів із квітами на підвіконні третього поверху. Ще трошки, і старі ринви заглядатимуть крізь мої вікна до квартири. Іноді під ринвами збираються безхатьки і смажать на шампурах невеличких тварин. Не знаю, котів чи щурів. Одного разу я викликала поліцію, але поліціянти мені сказали, щоб я не виступала багато, що в Перу також їдять морських свинок. А ще мені сказали, що боротьба з голодом поки що не є незаконною і що мені має бути соромно за відсутність почуття солідарності. Почуття солідарності, чуєте?! Уявіть собі!

— Кажу вам, Майстер — не лише топовий юрист і один із найзаможніших мариборців, але й великий митець. Хто б іще поселив у своїх тридцятьох чи більше квартирах свиней замість людей? І хто би проти скарг сусідів, що начебто свині створюють багато шуму та смороду, захищався нотаріально засвідченими договорами оренди, в яких неграмотні свині виступали договірними сторонами, кожен з іменем і прізвищем? Кажу вам: те, що робить Майстер, — найбільший перформанс в історії міста! — Павел Дон Ковач знову вклинюється в розмову.

— Я не знаю, що таке той ваш перформанс, але факт у тому, що врешті він все одно мусив тих свиней виселити! — відрубує Ковачу пані з величезною брошкою, що заважка і, перекрутившись, висне защіпкою назовні.

— Хто так сказав? Прийшла санстанція, але нічого не змогла йому закинути. Він знав так багато дірок у законі, що крізь них ще століття можна вантажівками їздити, заповненими свинячими рульками. Свині рохкали, гризли старі шпалери на стінах і ратицями ковзали по паркету, тому у квартирі було практично як у хліві. Тільки стелі зосталися елегантними. Потім свині почали зникати з квартир. Думаю, це сусіди організувалися або когось найняли. Зломи продовжувалися кілька днів, доки в нього не лишилась одна-єдина свиня.

— Її ніхто не наважується чіпати, — зауважує жінка і поправляє величезну брошку; злегка розмазаний макіяж, краплини поту на зморщеному чолі.

— Бо вона чорна! — вигукує чоловік.

— І тому що, певно, цвірінькає. Уявіть собі, чорна свиня, яка цвірінькає, оце дивина! — каже жінка. Брошка знову падає, і вона вирішує притримувати її рукою.

— Мистецький естеблішмент теоретизує, встановлює і вигадує концепти та всілякі бздури тільки щоб називатися авангардом, але йому не вдається. Авангард — це Майстер. Коли він іде на прогулянку містом зі своєю чорною свинею Марією — це першокласне мистецтво. Вигляд Майстра з Марією відповідає всім постулатам художнього досвіду за Інґарденом, — додає Ковач, на слові «художнього» дивно кривлячи губи, ніби при його вимові з одного кутика губ в інший перекотилася велика гиря і практично вибила його з рівноваги.

— Може, Майстрова чорна свиня ще й літає вночі. Хоча я не надто вірю в такі чутки. Але можу сказати, що, ймовірно, чорна свиня сере чорним лайном, чорним, як вугілля. Кажуть, воно настільки чорне, що неможливо розпізнати, сидять на ньому мухи, чи ні. Лайно чорної свині отруйне, це нормально. Кажуть, що хтось випадково наступив на нього і за секунду його підошва розчинилася.

— Ще добре, що бідолаха вчасно висмикнув обсмалену ступню з жару, інакше втратив би й ногу, — приєднується ще один до розмови.

— Кажуть, він вчасно висмикнув ногу з лайна. Нога лишилася, але замість ступні в нього зараз ратиця, — додає інший.

Загальний сміх.

— Знаєш, це така вигадка! Але насправді люди бояться чорної свині. Не знаю чому, але до того боялися тільки адвоката Майстра, однак зараз Майстра разом з його чорною свинею бояться вдвічі більше, — каже жінка і брошкою тягне свою в’язану кофтинку так, що та починає поротися.

C’est payé, balayé, oublié, je me fous du passé!

Співаючи, Ковач ногою зачіпає пляшку, перевертає її, пінистий напій тече по підлозі галереї.

— Зараз, попри все, ми зливаємо в каналізацію гроші платників податків, — каже Ковач, спостерігаючи, як пляшка порожніє, а її вміст перетікає в калюжу біля його черевиків.

— Ех, скільки ми їх колись переспівали! Пам’ятаєш, Білий? Сьогодні всім соромно співати. Але голос — це найсвятіше з усього, що ми маємо. Чуєш, найсвятіше! Кожен би мусив співати. Навіть якщо цвірінькає, як Майстрова свиня. Що це за часи такі, коли навіть свині не мають права цвірінькати, — то страшне! Ми соромимося всього, що маємо. А хто нам дасть щось інше, скажіть мені? — обурено виголошує Ковач і раптом рушає до виходу. — Ми самі повинні брати те, що нам належить. Ніхто в цьому світі не думає замість нас, запам’ятайте! — кричить Ковач біля дверей. — Ми зовсім самі, покинуті самі на себе, — ще чутно за Ковачем.

Білий біжить за ним, ледве його наздоганяє перед галереєю.

— Яке гадюче місце, Адаме. У чоловіка замість білого пса, який квокче, вдома чорна свиня, яка цвірінькає. І через це його посадили б на кілок. Уявляєш? Jesus Christ!^[19]

Ковач відходить помочитися. Струменем намагається загасити притухлий у снігу смолоскип, але не поцілює, тільки вимальовує рівчачок навколо нього.

— Білий, гайда до міста, перехилимо ще по одній і спати. Завтра культура. Аби хоч сніг припинився! Мене той сніг дратує.

— Мене теж, — тихо додає Білий, крокуючи поруч із Ковачем, якого сильно заносить із кожним кроком, але щоразу він дивом утримується на ногах.

— Хоча сніг теж має свої переваги. Отаке вибілене місто виглядає не таким занедбаним, яким є насправді. Але в мене серйозна проблема: як у таку погоду встановити свої елементи декорації. Глянь — моя куля з емблемою!

Ковач указує на ще одну величезну кулю з написом «КСЄ» і знак, що нагадує вітряк.

— Я здурію, Білий, кажу тобі, я здурію. Не через митців, не через журналістів. Здурію через отих із міністерства культури, з міськради і через мера. Кожного ранку, ще перед восьмою, він викликає мене і кричить, чи я знаю, що роблю і що роблять мої працівники. Уявляєш собі? Crazy!^[20] І якщо я не роблю всього, що він наказує, він направляє до нас аудиторів. У нас уже було три, а тільки середина лютого. І кожен аудит займає чотирнадцять днів. Merde!^[21]

— Що він хоче? Втручається в програму?

— Та він не має уявлення про програму. Періодично в нього виникають бажання на зразок цієї виставки стародавньої системи водопостачання з Малі, бо це міста-побратими і він щороку туди їздить на підводну риболовлю. До того ж його геть не цікавить програма.

— А що тоді?

Ковач дивиться в небо і голосно гарчить:

— Надувні кулі, Адаме, надувні кулі!

Ковач указує на величезну підставку, на якій повільно обертається повітряна куля.

— Знаєш, що це таке — пересувати ці кулі? Вони встановлені на електропідставках. Кожна важить кілька тонн, потрібні робітники, підйомники, дозволи, перекриття доріг…

— І?

— Він переміщає їх майже щодня.

— Для чого, їх же добре видно? Навіть занадто добре, як на мене, — каже Білий.

— Бо йому так говорить його ворожка.

— Ворожка?

— А ти не знаєш про ворожку? Ти дійсно out. Насправді Вода — вона. Вона керує міською політикою і вирішує, де стоятимуть ці кулі. Її карти майже щодня вказують на якесь інше місце, а я повинен їх переміщати. Надувні кулі та ремонт кругових перехресть — це єдине, що цікавить мера, Адаме. Я не чорнороб, щоб кожного дня переносити його кулі та перевіряти, чому освітлення фонтанів не працює. Для чого він розпорядився їх встановити посеред кругових перехресть? Чорт, я КСЄ, Адаме, а не мариборський автодор!

Ковач з усієї сили буцає смітник. Той злітає в повітря. Павел розлючено лупить ногою порожній смітник, який лежить на снігу. Білий намагається заспокоїти цей вибух люті, але марно.

— Пусти мене, Адаме, пусти мене! — кричить Ковач. — Я не митець. Мій батько був митцем, він диригував симфонічним оркестром, а я просто чортів футболіст, відпусти мене.

Білому пригадалося Ковачеве минуле футболіста-аматора. Після того, як його клуб випав з регіональної ліги, Ковач став музичним продюсером. А згодом йому відкрилися двері до управління КСЄ.

— Ходи сюди, пішли далі.

— Не далі, Адаме, ти не розумієш. Далі в цьому місті не існує. Ми можемо йти тільки униз або залишитися там, де ми є.

— Тоді вниз, просто подалі від цього морозу. Біля ріки дуже холодно, — каже Білий.

Ковач з Білим переходять міст, спускаються вузькою вуличкою до Драви. Зачинені кав’ярні, де‑не-де ще світять ліхтарі. За вікнами однієї з кав’ярень — жінка, яка замітає. Поруч із нею лежить величезний пітбуль і меланхолійно спостерігає за рухом віника.

— Минулого року, — каже Ковач, — ми оголосили конкурс на проекти, пов’язані з рікою Дравою. Переміг якийсь молодий голландець. Він розставив по місту двадцять чотири тисячі склянок з річковою водою. Прекрасний проект, оригінальний. Але можна подумати, що тут щось таке сприймуть. За тиждень місто стало суцільною горою скла. Крім того, втрутився ще один мариборський митець, Шава, знаєш його? — Білий заперечно хитає головою. — Ну, це неважливо. Одне слово, Шава — нібито провідний митець у Мариборі, але конкурс програв. Звичайно, він організував мистецький перформанс на знак протесту — тут, у Драві. Він сидів до пояса в річці, був серпень, було спекотно. Протестуючи проти того, що якісь голландці, які перемогли в конкурсі, крадуть у мариборських митців їхній життєвий простір і хліб, Шава за дві години випив двадцять чотири пляшки пива. Уявляєш? Чоловік за дві години випив дванадцять літрів рідини і випорожнився в річку. Засцяв річку, випив пиво, а потім геть п’яний ходив містом і кричав: «Марибор — це арт і гній. Ковач — злодій і пияк». От, це моя робота, це культура, це Європа, і ми — столиця всього цього лайна.

Ковач і Білий заходять крізь стару хвіртку. У дворі темно. Лише одна лампадка тьмяно мерехтить між рештками старих автомобілів, покритих тонким шаром снігу. Ковач відгортає килим, яким закриті вхідні двері, і починає спускатися в підвал.

— Ще тільки один келишок, Білий, щоб легше заснути. Завтра в мене жахливий день. Знов доведеться переміщати кулі. А крім того, прибуває Андреасова хорватська трупа. А ще — встановлення протея — «людської рибки», замороженої в брилі кривавої води. Розмістимо перед театром. А головне, ще маю той фінансовий аудит, fuck it, фігня повна.

— Який протей? — запитує Білий, спускаючись сходами у темряві навпомацки за Ковачем у все більш задушливе приміщення.

— Та якісь митці великого протея заморозили у воді, до якої додали кілька літрів крові. Своєї, звісно. Кілька місяців її старанно збирали. Завтра все це виставлять і будуть чекати південного вітру, щоб лід розтопився і риба звільнилася. Ще одна мистецька дурня.

Накурений підвал. Склепіння низькі — можна вдаритися головою об цеглу. Свічі та ніші зі столами й лавками.

— Bienvenue!^[22] Це мій рай! — каже Ковач. — Принеси нам літр червоного.

Білий спостерігає за офіціанткою: та зникає в густому димі, наче її поглинув туман. Ковач щось бурмоче під ніс і клацає у своєму мобільному телефоні.

Nede mi več rasla, rien de rien…

— Тільки тут я себе справді добре почуваю, Адаме. Тут ми дійсно в безпеці. Під землею, п’ять метрів під гладінню Драви, жодного мобільного покриття, жодного, хто б від тебе чого не хотів. Це рай. Глянь, хто там!

Ковач киває сухорлявому старому, що сидить самотою за порожнім столиком.

— Бачиш? Ще один великий митець із кров’ю. Він — місцева легенда. Вчора якраз була про нього стаття в газеті. Вже сорок років він щонайменше раз у місяць здає кров. Сорок років, уявляєш? Це рекорд Словенії. Можливо, його предки були цілителями і вирощували п’явок. А він каже, що здає кров для Марибора. Що це його місія — здавати щомісяця кров для Марибора, і що буде здавати її до смерті. Каже, що місто не має чого боятися, поки існують такі, як він. І все це — безкоштовно. Все, що він отримує натомість, — кранська ковбаса за кожен зданий літр крові: калорії, щоб відновити сили. Уявляєш? Це по десять літрів крові щороку, а помножимо на сорок, виходить чотириста літрів крові для Марибора. Непогано, правда? Чотирмастами літрами уже можна заповнити дитячий басейн. Кожен дає те, що має. Ми даємо містові душу, а він — кров. Бачиш, який він? Геть висох, але кров усе одно добре тече. Я вже не пам’ятаю, яка група крові в нього. Якщо запитаєш його, як він почувається, скаже: «Blut und Boden». Щó б його не спитали, він скаже: «Blut und Boden». Чужинці б не второпали, але нам зрозуміло, що під цим він має на увазі: «Кров і Марибор».

Офіціантка випливає з-за завіси сигаретного диму. Пляшка червоного вина. Червонуваті запалені очі. Нерозбірливе бурмотіння за сусідніми столиками. Білий і Ковач піднімають келихи. Ковач перепрошує і зникає. Білий роззирається по катакомбах. Донор крові сидить нерухомо за сусіднім столиком, береться за палицю. Білий відпиває ковток вина, намагається зловити бодай атом кисню. Очі печуть. Бурмотіння. Білий відчуває легке запаморочення, важкість повік.

Адам знов підводить погляд. Старий пішов. Дивно, як же він так раптово зник? Ніби провалився крізь землю, думає Білий, повільно вертячи корок від пляшки. З одного боку корок закривавлений вином, з нього скапує крапля, дві. Штани Білого заплямлені. В обох келихах тремтить поверхня вина. Повітря немає, тільки легке запаморочення. Дивні, нерозбірливі голоси проникають з-за склепінь підвалу. Цеглини починають рухатися, гнучко і м’яко згинаються, ніби за ними хтось риє землю. Вино в келихах підіймається. Вже витікає через вінця обох, на столі червона липка рідина. З-за цегли теж починає просочуватися та ж рідина, дедалі дужче.

Дивно, ніхто з гостей не переймається бурлінням червоної рідини на підлозі, — раптом зауважив Білий. Вона вже сягає кісточок, густа і тепла. Вона більше схожа на кров, ніж на вино, — думає Білий і вмочує руку, куштує. Справді кров. Невдовзі слизька і густа рідина заповнює підвал, швидко піднімається і затоплює столики та людей. Як дивно, міркує Білий, попри те, що мене накрило з головою, я можу дихати. Навіть задуха нічим не більша, ніж раніше, радше навпаки. Білий бачить, як затопленим приміщенням повільно пливе патериця донора. Повз неї пропливає офіціантка, її криваве червоне волосся. За офіціанткою пропливає величезний протей. Своїм довгим хвостом він хльоскає по цеглі. Коли поціляє в одну із цеглин, цегляні склепіння розсуваються. За ними — кістки. Протей пропливає повз Білого, повсюди в приміщенні — келихи і пляшки в густій липкій червені. Протей підпливає до столика, зацікавлено спостерігає за Білим. У крові пропливає групка маленьких восьминогів, їхні щупальця каламутять рідину. Білий хоче щось їм крикнути, але замість слів по густій крові здіймаються тільки бульбашки повітря. Білий змахує руками і починає плисти до бару за восьминогами. Його трохи нудить, кров тепла, липка і чужа. Йому здається, що крізь мутну червінь він бачить Розу Портеро, яка сидить за барною стійкою зі своїм угорцем. Білий підпливає трохи ближче. Справді, це Роза. Вона дивиться на нього запитально, а угорець тим часом цілує її в шию. Роза заплющує каре око, зелене ж постійно розкрите й незрушне, задирає голову і кричить від задоволення. Угорець тягнеться рукою до її промежини, торкає там. Білий намагається підпливти ще ближче, однак течія крові занадто сильна і починає його відносити; він мусить потужно гребти руками, щоб залишатися на місці. Він намагається гукнути Розу, але тільки випускає з рота бульбашки повітря. Угорець обіймає Розу, вони вже пливуть до вбиральні. Білому якось вдається повернути проти течії, під стелею, де вона менш стрімка. Та трохи далі, біля вбиралень, його затягує у вир. Білий міцно хапається за металевий прут, щоб опиратися течії. Так він плаває під стелею і спостерігає, як Роза металевою рукою чіпляється до ручки бачка від унітазу, а угорець ззаду різко в неї входить. Лівою рукою він тримає Розине густе волосся, аби його не віднесло потоком крові, — і врізається, врізається. Роза стогне від задоволення та болю. Угорець ще більше її стискає, нігтем робить глибоку рану за її правим вухом, Роза кричить. Розине обличчя, рука угорця, все приміщення, все наповнене кров’ю. Їхні тіла непорушні, вони сопуть, а вир їх ледь колише туди-сюди. Тепер Білий помічає, що пеніс угорця також із металу, як і Розина правиця. Вони обоє — частини машини, яка збирається й розбирається під час трахання. Частини людини і частини машини — це одна машина.

— Адаме, Адаме, ти заснув, — Ковач тормосить Білого. — Вибач, я затримався. У сусідньому залі мер Малі з нашими міськими радниками, а ти тимчасом поплив. Давай вип’ємо і вже підемо, — каже Павел Дон Ковач.

Уверх вузькими сходами. З кожним Адамовим кроком кисню стає все більше. Надворі знову пролітає сніг. Вулиця темна, ледь розпізнаваний червоний хрест на чорних плакатах, які повсюди.

— Завтра знов культура, можна здуріти. Ще більше культури! Де ти зупинився, Адаме? Я буду спати у своєму офісі. Там тепло, і так я буду впевнений, що завтра не пропущу першу зустріч з мариборськими культурними діячами. Ти знаєш, як характеризують мариборських діячів культури?

Білий мовчки ступає і тільки заперечно хитає головою, в якій усе ще витають образи зі сну.

— По-перше, він багато говорить. По-друге, мало творить. По-третє, все, що створить, — геніальне. По-четверте, він ображений і обурений, бо ніхто не визнає його генієм. По-п’яте, він протестує, бо не визнана геніальність не винагороджується. По-шосте, він живе з мамою, він алкоголік, періодично трахає дружину кращого друга. І по-сьоме, він добрий тільки якщо гірший за тих, хто його мучить і кого він зневажає. Добре, правда? Я сам це вигадав.

— Доне, як гадаєш, прощення існує? — питає Білий, намагаючись кашлем полегшити відчуття слизу в роті.

— Боже, що це за питання таке? Що ти маєш на увазі?

— Як ти думаєш, чи можуть люди коли-небудь кому-небудь дійсно простити щось, що їм болить?

— Звичайно, ні! Прощення — це казки для не надто добрих католиків, Адаме, це ж ясно. Якщо ти знайдеш мені в цьому місті людину, яка справді внутрішньо готова пробачити кому-небудь, то ти герой. Все якраз навпаки. Ми, люди, живемо тим, що накопичуємо претензії. Ми цим живимося, а не кранською ковбасою і мистецтвом. Ми справжні фахівці в тому, як дрібничку перетворити на невирішальну проблему. Прощення? Не мели бздурів, Адаме.

— Що таке «Великий Орк», Доне?

Ковач спиняється, вдивляється в Білого. Вираз його обличчя стає серйозним.

— Звідки ти це взяв, Адаме? Ніколи більше мене про це не питай, чуєш, нікого про це не питай. Це може коштувати тобі життя. Ну ось, тут Ветринський двір і мій теплий офіс. Мені час. Маєш, може, цигарки? Свої я ще вранці скурив…

Білий дивиться на Павела Дона Ковача. Чи це справді той самий Ковач, з яким він грав у футбол у дитинстві, а пізніше реалізував перші проекти в театрі? Той захоплений Ковач, який згодом став головним музичним продюсером у місті, але не припиняв насвистувати шансон, чим би не займався і з якою б політичною партією не співпрацював?

Білий виймає з кишені піджака пудреницю.

— Тут є один чудесний смаколик, Доне.

— Що це в тебе, Білий? Ти постачаєш наркотики школяркам?

Білий виймає з іншої кишені пачку пігулок, витрясає кілька на долоню і ковтає.

— Для мене — пригорща сильнодійних, для тебе — одна м’якої дії. Не хвилюйся, завтра після неї станеш новою людиною, — каже Білий.

Ковач дивиться на білу дражину на простягнутій долоні. Пролітають дрібні сніжинки. По-мишачому тихо, абсолютно вимерле місто. Лише слабке мерехтіння вуличних ліхтарів та неонових вивісок. Десь загавкав пес і защебетала якась дивна пташина, можливо, свиня.

— А чому б і ні? Ніч ще молода, і ми теж, — каже Ковач, ковтаючи драже. — Спи спокійно, Адаме.

— На добраніч, друже, — промовляє Білий, спостерігаючи, як силует Ковача перетинає площу і зникає у воротах Ветринського двору, де розташований офіс «Культурної столиці Європи».

Смерть приходить з Похор’я

Білий за сніданком переглядає веб-сторінку місцевої газети. У місті нічого, ну нічогісінько не змінилося. Шістнадцять років Адам не був у Мариборі, а не може позбутися відчуття, що знає всі новини. Так, ніби читає репертуар якогось районного театру: легкі варіації знайомих невибагливих драматичних колізій у виконанні невідомої театральної трупи. Увагу Білого привертають три статті, доступ до яких дозволено. У першій розповідається про подружжя пенсіонерів, що їх виправдав суд третьої інстанції. Тобто спочатку Верховний суд засудив пару через приховування податків, які старенькі не сплатили, торгуючи воском для свічок: вони зішкрябували його залишки з могил і перепродували свічковим мануфактурам. Тепер пенсіонери вимагають, щоб держава відшкодувала їм моральні збитки в розмірі 2666 середніх словенських зарплат. Друга стаття — ода садівництву, тому, яким гарним і впорядкованим був Марибор у період нацизму. Автор уславлює історичний момент — вступ Гітлера в місто у квітні 1941-го. Марибор став найпівденнішою точкою рейху, фюрер тут виступив із публічною промовою. На думку автора, усі мешканці Марибора пишаються цим фактом (більш чи менш відкрито) і донині — принаймні у зв’язку із садівництвом. З нагоди приїзду фюрера у Мариборі висадили тисячі ніжних троянд, пеларгоній, гортензій, заклали навіть цілі платанові алеї. Такого буяння флори місто не знало ні в пізніші індустріальні часи, ані за приїздів маршала Тіто. Ще гірша, аніж в Югославії, ситуація зі садівництвом склалася в часи незалежності Словенії, коли місто повністю деградувало з погляду паркової культури. Автор статті з ностальгією згадує старі добрі часи і завершує допис несподівано зухвалою тезою з філософії історії. На думку журналіста, випадок з Гітлером доводить, що насправді людська історія — безперервне повернення до гіршого, спіральний регрес, а не навпаки, як нас намагається переконати лінійна логіка технічного прогресу. У третій статті, в розділі «Чорна хроніка», згадуються два випадки психозу з виявами агресії надзвичайної сили, коли мусили втрутитися відповідні служби та примусово помістити впливового директора Тіне С. і відомого професора, декана Мариборського університету др. Івана Д. до відповідної установи. Досі не з’ясовано, чи випадки між собою пов’язані. Обидві жертви були психічно стабільними, жаскі напади психічної природи сталися майже одночасно, відтак залишається відкритим питання, чи не стали вони реакцією на якийсь невідомий наркотик. Слідство триває, — закінчує статтю автор.

Через півгодини Білий виходить із готелю «Орел». Роза видихає цигарковий дим, викидає півцигарки в сніг. Жодного слова. За кілька вулиць — підземний гараж, там темно і смердить бензином.

Кермуючи до виїзду, Роза сухо запитує: «На цвинтар?».

Білий ствердно киває.

У своїх думках Адам повсякчас повертається до вчорашніх снів. Як їх пояснити? Може, браком кисню та виснаженістю? А може, сон — це своєрідний сачок для метеликів? І туди час від часу потрапляють образи, яких око не бачить, які пурхають собі в просторі? І вони аж ніяк не пов’язані з індивідуальним досвідом, а є частиною колективної свідомості? Хтозна, можливо, Розина травма перенеслася на нього? Чому підвал готелю перетворився на бар, де Роза кілька місяців тому познайомилася з угорцем? Вона розповідала, що того ж вечора мала з тим угорцем інтимний зв’язок. Наступного дня жінка прокинулася в підвалі, зв’язаною. Там Розу й утримували кілька тижнів. Учорашній сон Білий сприймає як форму комунікації, як щось чуже, щось на кшталт повідомлення, а не як щось, що йому просто наснилося.

За вікнами автомобіля — велетенські вивіски торгових центрів, дорога з вибоїнами, промислові передмістя. На кермі — металевий протез Рози, затягнений у рукавичку. Білий виразно, ніби це було вчора, бачить: вона лежить на березіБалатону, прив’язана до чотирьох колів, що забиті в болото. На своїх долонях Адам ніби розпізнає форму руків’я ножа — якраз там, де рана від укусу Свинка. Вони їдуть мовчки. Автівка зупиняється. Водій знімає йому пов’язку з очей і лишає перед незнайомою віллою на березі озера. Двері відчиняються, затемнена вітальня, потріскування вогню в каміні. Він розрізняє з двадцяток осіб у масках і чорних сутанах. Спів на латині. Після обряду і промови головного священнослужителя секти йому подають різьблену дерев’яну скриньку, на якій зображено людське тіло з двома головами, всередині лежить довгий гострий кинджал. Адам бере в руки ніж, йому оголошують, яке завдання він має виконати, щоби вступити до культу Близнюків. Глибокий хрипкий голос головного священнослужителя, бездоганна, оксфордська, англійська. Люди в масках обступають Адама і супроводжують на терасу. Неподалік на березі тріскотить вогонь — там місце для жертвоприношення. Білий пригадує, як його, одягненого в товсту сутану, обпекло жаром; важкі кроки, зв’язане жіноче тіло, жертва намагається будь-що вивільнитися з мотузок, її великі перелякані очі. На терасі члени секти починають ритмічно стукати палицями об велику колоду. Він розрізає мотузки; незвичне відчуття, коли бере жінку за руку, під пальцями — металеві суглоби. Нічна втеча. Очерет, пуголовки і жаби, мул, болотисте дно озера невблаганно затягує. З усіх боків гавкіт, тупіт. Снопи світла й оклики гончих угорською та німецькою. Він пам’ятає тупий удар у потилицю, повільне падіння і теплу мокру темінь.

Чому їх залишили живими? Що змусило секту так сильно засумніватися? По дорозі до вілли йому зав’язали очі, але ж Балатон не настільки великий, щоб згодом не знайти місця подій. Він пригадує момент, коли отямився. Найперше відчув на собі щось тепле й в’язке. Щось капало йому на обличчя. Білий розплющив очі й побачив морду, з якої висунувся великий м’ясистий язик і облизав його. Це була одна з корів, що паслися на лузі, куди члени секти викинули непритомні тіла. Його, який зрадив їхні сподівання, і її, нічого не варту грішну істоту, що спромоглася тільки на половину душі. Недосконалі — так члени секти називали близнюків, які, вийшовши з матки, отримали одну людську душу на двох і яким, через це, було суджено стати рабами досконалих людей з двома душами.

* * *

Побрезьке кладовище лежить на самій околиці Марибора. Як на розміри міста, цвинтар видається непропорційно великим. Довга брукована алея веде від вхідних воріт до центральної будівлі. Там, поряд із квітковим магазином, кіоском і трунами, міститься адміністрація.

— Твори Вагнера схожі на цвинтар. Ще тільки у Вагнера можна знайти справжній цілісний витвір, де нерозривно переплетено всі види мистецтва — музику, слово, скульптуру, театр. Тільки у Вагнера — і на цвинтарях. Найкращим доказом цьому є люди. Вони й приходять сюди так часто, щоб, споглядаючи цілісний мистецький шедевр, досягнути катарсису, очиститись.

Роза Портеро перевіряє справність диктофона. Магда Орнік, директорка «Ритуальних послуг у Мариборі», поправляє коротку спідничину й усміхається Білому. На задньому плані звучить класична музика.

— «Лоенгрін»! Я сама підбираю музику для відвідувачів цвинтаря, при цьому зважаю на погоду, колір крон дерев і свято. Я можу попросити вимкнути, якщо вам заважає.

Білий заперечно хитає головою.

— Якщо будуть потрібні фотографії, я можу їх надіслати або дати посилання на сайт, — мовила Магда Орнік.

— Дякую, не треба, це інтерв’ю для радіо, — відповідає Білий.

— Знаю, але й на радіо часом просять фотографії, аби потім викласти в інтернеті. Ви ж знаєте, у цьому цифровому світі візуальні форми стають щораз важливішими. Хоча так не має бути. Визнаючи, що духовність не матеріальна, ми все ж безсилі перед технічним прогресом. Знаєте, наш цвинтар визнано одним із найкраще упорядкованих у всьому Європейському Союзі. Крім прекрасної пейзажної архітектури, садових композицій та професійного сервісу ми маємо широкий новітній асортимент послуг. У нас можна замовити послугу вмонтування в надгробок мікроскопічної непомітної відеокамери, а тоді в інтернеті дивитися на могилу, де з миром покояться найрідніші. Називається вона — «Не відходячи від спочилих». Безперечно, така послуга — неабиякий виклик для наших садівників, бо ж мусять утримувати місце поховання в бездоганному стані. Зрозуміло також, ця послуга не безкоштовна, ми ж одначе переконані, що вона додатково сприятиме спокою в душі наших замовників. Ще одна інноваційна пропозиція — вмикання запису з голосом небіжчика. Правда, ми її дещо обмежили через численні скарги на шум, що здіймався насамперед у свята. А надто через галас на цвинтарі для тварин. Цю послугу особливо полюбляли замовляти власники померлих собак, проте собачий гавкіт дуже вже засмучував котолюбів, улюбленці яких лежать якраз поруч. Сказати б, технічні забавки, а все ж техніка сьогодні просто дає можливість означити місце, хто і де похований. Допоки існує місце, де ми, живі, можемо переконатися, що про наших небіжчиків гарно дбають, ми миримося з утратою. Це своєрідний парадокс кожної втрати, як гадаєте? Поки існує могила, смерть дорогої особи сприймається як втрата. Коли ж могили немає, нема ані померлого, ані факту його смерті.

Магда Орнік відсьорбує ромашкового чаю й замислюється над щойно сказаним.

— До того як влаштуватися на цю роботу, я не міркувала так багато про зв’язок із покійниками. Нині ж я краще розумію людей, зацікавлених нашою послугою конденсованої кремації, яка дає змогу ще тісніше поєднатися із небіжчиком.

— Конденсована кремація? — питає Білий.

— Ви не знаєте? — відповідає Магда Орнік, кидаючи на Білого звабливий погляд з-під вій. — Це особлива процедура, коли після кремації весь попіл або його частина спресовується у графічний камінець. Родичі найчастіше замовляють його у формі підвіски. Деякі клієнти вставляють камінець у каблучку або носять як брошку. Одне слово, надзвичайно естетична прикраса з каменю найбільш безпосередньо, матеріально пов’язує вас із небіжчиком.

— Тобто — люди носять своїх предків як оздобу?

— Саме так. Багато мешканок Марибора носять своїх батьків чи діда з бабою на шиї. Ще частіше замовники вибирають поєднання батьків та домашніх улюбленців. Останнім часом надзвичайно популярним трендом став так званий повний родинний спогад: невістки просять вставити в середину каблучки блаженної пам’яті свекруху, а тоді довкола неї розмістити інших членів родини. Маємо ювеліра, який спеціалізується на таких прикрасах. Кристали Сваровскі нині носять дівчатка, дорослі ж — предків.

Магда Орнік міняє позицію. Довгі ноги директорки, запашна композиція з магнолій і засушених польових трав у офісі, настінні фотографії: пані Орнік із президентом країни, головою Європейської Комісії, прем’єр-міністром, мером міста й естрадною зіркою мариборського походження.

— То що, ті предки, яких їхні родичі носять на собі, взагалі не мають могил? Вони якось означені?

— Так, так, але там поховані не їхні тіла, а пам’ять про них.

Білий нахиляється до Рози, щоб перекласти відповідь пані Орнік. При цьому за Розиним лівим вухом він помічає подовгасту рану, що ховається за комір светра. Білий ціпеніє. Пані Орнік помітила, як чоловік змінився на лиці.

— З Вами все гаразд?

— Так, так, не турбуйтесь, — бурмоче Білий. — На чому ми зупинилися? Так, пам’ять про предків. Ваше кладовище відоме, зокрема й тим, що воно частково займає територію так званого танкового яру з Другої світової війни. Проведене зондування показало, що в цьому яру захоронено тіла щонайменше 15, а за іншими оцінками навіть до 50 тисяч осіб. Швидше за все, це останки солдатів з інших республік колишньої Югославії. Осіб, яких комуністи таємно ліквідували наприкінці війни. Тож цей цвинтар стоїть на іншому цвинтарі — цвинтарі безіменних, не ідентифікованих жертв.

— Пане Білий, запитаймо себе, що таке пам’ять, що таке спогад. Спогад — це тільки щось конкретне. Спогадом є предмети. Спогадом є будинки. Спогадом є надгробки. Все те, що в нас у душі, — це наші бажання і страхи, а не спогад. Ми стираємо якийсь надпис — і спогаду більше нема. А якщо такого надпису ніколи не було, то й нічого стирати. Чому б мертвих не лишити в спокої? Навіщо отруювати молоде покоління питаннями про події п’ятдесятирічної давнини?

— А як же кості покійників, до них же можна торкнутися?

— Пане Білий, прах є прах. Навіщо відкопувати те, що засипане? Ми ж усі знаємо, що проблема повоєнних злочинів ділить наше суспільство надвоє. Усі політики, і ліві, і праві, користають з того, що конфлікт не вирішується, що щоразу виявляють нові й нові захоронення, що знову поширюються міфи й спалахує ненависть. Якби ви мене запитали…

Магда Орнік схиляється й вимикає диктофон.

— Будь ласка, off the record^[23]. Я думаю, що було б добре переорювати всі цвинтарі кожні 15–20 років. І був би спокій. Люди пам’ятають, бо постійно ходять на кладовища. Відвідини могил треба обмежити або ж повністю заборонити. Припустімо дві точки зору. Перша — що вся наша держава є великим некрополем. Усі знають: де б не копнув лопатою, натрапиш на могилу чи ціле захоронення. Римляни, Середньовіччя, напади турків, Перша світова війна, Друга світова, повоєнні злочини. Словенія стоїть на роздоріжжі. Тут усе пов’язано, кожна епоха залишає по собі своїх мертвих. З цієї точки зору тільки людська пам’ять і наявність пам’ятника відрізняють найзвичайнісінький газон від нашого кладовища. У нас на цвинтарі ви постійно пам’ятаєте, що ви — на цвинтарі, бо ходите поміж могилами, хоча ми не замислюємося над тим, що сіємо пшеницю — на могилах, садимо квіти і салат — на могилах, що на могилах зводимо наші будинки. Ми неохоче визнаємо, що покійні — це насправді гній для майбутніх поколінь. Це перший, можливо, дещо хворобливий, погляд. Друга точка зору — більш оптимістична. Вона ґрунтується на житті, на тому, що живе тут і тепер. Не знаю, як щодо Вас, пане Адаме, але я щаслива, що я — жива, що можу щодня вставати, ходити на свою прекрасну роботу, допомагати людям миритися з утратою. Я щаслива, що можу вільно рухатися, садити, працювати на землі, що можу дихати, стрибати, мов пташка, радіти життю, адже воно є найбільшим подарунком.

— Пташка?

— Ну, може, порівняння не зовсім вдале, але ж ви розумієте, що я маю на увазі. Ми не кращі за тварин, радше, навпаки.

Роза Портеро непримітно корчить гримасу, нахиляється і знову вмикає диктофон. Пані Орнік кидає на неї гострий погляд.

— Отже, ви розумієте словенську? — питає Розу пані Орнік.

Роза знизує плечима.

У цей час Білий дістає свою ручку. Починає нею похитувати в такт мелодії «Лоенгріна», яка долинає з приймальної.

— Ні, вона не розуміє, лише декілька слів. Скажіть, будь ласка, тут на одній із фотографій є Андреас?

— Ох, Андреас! Чому Ви про нього згадали? Він — геній! Його вистави якраз дуже близькі до цілісного мистецтва — окрім творів Вагнера і нашого кладовища, звісно. Ще дуже давно я дивилася його виставу «Вавилонія», і тоді в мене з’явилася ідея поставити спеціальні інсталяції, які нині…

Пані Орнік зупиняється посеред речення, продовжує рваними фразами: «…супроводжують наших відвідувачів, коли ті ходять по нашому цвинтарі».

Керамічна ручка відбиває ритм — тік-так, тік-так. «Лоенгрін» Вагнера. Тік-так, тік-так. Роза Портеро махає рукою перед обличчям Магди Орнік. Жодної реакції. Білий і Роза обмінюються кивками. Білий ховає авторучку, витягує з портфеля е-метр, вкладає Магді в долоні металеві ручки. Вмикає. Стрілка повзе і завмирає посередині шкали.

— Магдо, розкажи нам про те, ким ти була перед тим, як народилася Магдою Орнік.

— Я нічого не бачу. Все ніби за завісою, — тихо каже директорка.

Білий стежить за стрілкою е-метра, яка двічі ворухнулася вправо і знову зупинилася посередині.

— Хто затуляє твоє минуле?

— Я.

— Хто ти, Магдо?

— Я — безліч інших.

— Так, Магдо, ти — безліч інших. Розкажи мені про них.

Магда вдивляється кудись крізь Білого. Вона в глибокому гіпнозі. Долоні, затиснені між колінами, судомно стискають ручки е-метра. Напружені м’язи обличчя, нерухомі вибалушені очі.

— Темно. Я ще не народилася, але вже жива. Я часто ховаюся під сухим хмизом. Я боюся.

— Чого ти боїшся?

— Я боюся Діда Мороза з Похор’я. Дід Мороз ніколи не буває один. Вони завжди приходять удвох — Дід Мороз і Смерть, і вони удвох завжди приходять з Похор’я. Я чую його хрипкий голос, від нього тхне шнапсом. От-от мене піймають його величезні долоні, витягнуть зі сховку і шпурнуть разом з іншими в безодню.

— Хто ці інші?

— Я не знаю, хто вони, я тільки знаю, що вони — мертві. Як моя мама. Вона теж серед них. І по неї також приходили Дід Мороз і Смерть. Смерть завжди приходить із Похор’я.

— Вийди з цього життя, вертайся ще далі, назад. Що ти бачиш?

— Я бачу, що я — м’ясник. Я ходжу до селян на їхні далекі господи. Я тяжко працюю. Часто мушу цілий день добиратися до тварини, яку маю забити. Платять мало. Я мушу красти, щоби прогодувати сім’ю.

— А якщо ще далі, ще назад?

— Все ніби в тумані, я бачу воїнів, римських. На небі заграва, може, десь пожежа. У мене багато дітей. Одна дитина якраз померла через рану на спині. Мої діти часто помирають. Мій чоловік каже, що я в собі ношу смерть, що я годую дітей смертю, і тому вони помирають. Щодня я загортаюся в смерть своїх дітей. Смерть мене зігріває, це мій одяг, мій тілесний запах. Я оплакую дітей і знову народжую, оплакую і народжую. Там лежить хмиз. Хтось розкладає вогнище. Я продаю хліб і благаю богів ніколи більше не приходити на землю. А тоді знову вертаюся, і рани, які я зцілюю, відкриваються в інших місцях. Все довкола в ранах.

Роза Портеро нахиляється над головою Магди, заплющує очі, обнюхує її, як собака.

— Ich mаchte mehr über den Weihnachtsmann erfahren.^[24]

Білий ствердно киває головою.

— Добре, розкажи нам більше про Діда Мороза з Похор’я.

— Подейкують, що він — комуніст, але насправді це нещасний чоловік, його родину вбили домобрани^[25]. Він — один із найзавзятіших кулеметників. Його призначили ліквідатором полонених домобранів, німецьких солдатів, політичних опортуністів та інших небажаних. Війна ось-ось закінчиться. Він працює майже без перепочину, цілих три тижні. Стільки людей треба ліквідувати, потрібна чітка організація роботи. Групи приводять на край рову. Він відповідальний за розстріл, хтось — за транспорт, ще хтось сидить в екскаваторі. Рів, куди попадали щойно убиті, засипають. Це називається «убивство з людським обличчям». Той, у кого стріляли, мертвий. Якщо ні, то через секунду під товстим шаром ґрунту він все одно помре. Тут не буває такого, як‑от у яру Барбара. Там усіх тих бідолашних діток та жінок роздягли догола, зв’язали їм руки дротом і закопали живцем, аби вони повільно задихнулися. Або Рог, де багато хто не загинув від падіння в глибоку прірву, але мусив здатися — після кількох тижнів перебування між трупами, що розкладалися. Люди вижили, бо стали стерв’ятниками і канібалами. Тут такого не було. Убивство з людським обличчям. Кулеметник убивав дуже професійно. Лише раз помилився. Лише раз — тоді він випив забагато шнапсу і скосив чергою кількох своїх помічників.

Магда замовкає, а тоді продовжує інакшим, тихішим голосом.

— Я боюся звуку кулемета. Я затискаю вуха, але це не допомагає — звук проникає в мене. Я намагаюся думати про ті фортепіанні сюїти, які знаю. Хай мене порятує Шуберт. Але нема такої музики, яку б не заглушив звук кулемета. Дід Мороз має багато кулеметів. Зброя від пострілів дуже нагрівається, тому її треба постійно міняти. Три тижні розстрілів. Після тих трьох тижнів безперестанної бійні кулеметник стане Дідом Морозом.

— Чому?

— Йому тремтять руки. Він п’є набагато більше, аніж пив до війни з лісниками в Похор’ї. Він марить. У місті похмуро. Ті, хто вижив, хочуть забути про все, що сталося. Він надто багато говорить, його переповнює лють. У вищого керівництва є два варіанти: або його ліквідувати, або дати якусь роботу. Чоловік отримує призначення: відповідати за захід «Дід Мороз 45». Він наказує принести на площу Леніна в центрі Марибора багато ялинок та моху і створює прекрасний екстер’єр. Багатьом, але тільки не йому, сцена нагадує лісок, який оточував протитанковий яр. Зрештою, це його призначили відповідальним за подію «Дід Мороз 45», тож йому й вирішувати, що і як. Привезені дерева прикрашають: гірлянди, червоні ліхтарики, сніг. Під стовбурами стоять фігурки численних казкових персонажів — гномів, тітки Пехти^[26] й інших. Це місце, куди двадцять четвертого грудня приведуть усіх дітей із міста й околиці. Велике хвилювання й піднесення. А тоді зареве мотор і задзвенять дзвіночки. Кулеметник прибуває до дітей. Замість оленів Діда Мороза тягне російський трактор. П’яний як чіп чоловік сидить одягнений у червоний костюм, довга біла борода з вати. Діти на нього дивляться широко розплющеними очима. Коли якась дитина сміється, він негайно дає ляпас. Якщо дитина задалеко, він направляє свою золоту палицю в неї й гукає: ра‑та-та-та! Я люблю Діда Мороза. Всі діти люблять Діда Мороза. Він нам роздає цукерки і розповідає про братерство між народами Югославії.

Губи Магди тремтять, очі аж вилазять з орбіт, металеві ручки е-метра впираються їй у живіт, жінка вигнулася луком, напружилася.

— Ох, ні, Діду Морозе, будь ласка, не їдь у гори. Я не знаю, мене нема в тому місці, але я його чітко бачу, він там. Дід Мороз обсипає нас цукерками, а тоді на своєму розхитаному возі їде за трактором у гори. Він завжди приїжджає з Похор’я. Де незаймані праліси. Де чиста вода. Де брили мармуру, де наше минуле. Він приїжджає з Похор’я в місто й обдаровує нас. А потім завжди повертається — туди, звідки прибув.

— Яка це гора?

— Піраміда. Він зажди зникає в Піраміді. Якось ми з татком побігли за ним. Раптом коло підніжжя гори з’явився отвір, і коли Дід Мороз зник усередині, гора за ним зачинилася. Ой, як я боюся за нашого Дідуся Мороза! Усередині, в горі, з ним може статися яке завгодно лихо. Піраміда — це його дім, — заспокоює мене татко, але ж я бачу, що й він боїться. Татко обманює. Насправді Дід Мороз мусить щоразу повертатися в Піраміду і там про нас, дітей, забуває. Я не хочу, щоб він нас забув. Я хочу, щоби він був з нами весь час! Та Дід Мороз приходить лише раз у рік, дає нам цукерки і ляпаси, а тоді зникає. Але як він живе там, серед черв’яків, глибоко під землею? Йому там не холодно? Йому там дають їсти?

Магда починає тремтіти.

— Усе гаразд, Магдо. Чи можеш розповісти щось про «Великого Орка»? — питає Білий.

Магда втупила погляд перед себе і дрижить.

— Магдо? — звертається Білий.

Магдою трусить сильніше.

— Великий Орк живе в печері під Пірамідою. Дід Мороз — його дитина. Отак, як ми усі — діти Діда Мороза, так і Дід Мороз — дитина Великого Орка. Великий Орк може прийти коли завгодно і куди завгодно, а Дід Мороз — тільки у свій протитанковий яр у лісочку. І до нас, дітей, на Новий рік. Приходить Дід Мороз, приходить Смерть, і штовхають нас у прірву.

— Де ця прірва?

— Усюди.

— Де «Великий Орк»?

— У Піраміді.

— У Піраміді, яка здіймається над містом?

— Усюди.

— Хто такий «Великий Орк»? — кричить Білий.

Усі. Ми всі — Великий Орк!

Ненавиджу карнавал

Роза Портеро й Адам Білий, скрип черевиків у напрямку автомайданчика. Роза бере Білого під лікоть. Від його піджака несе болотом, хоч надворі зима і піджак зовсім чистий.

— Ліворуч — цвинтар для тварин, — каже Білий. — Багато років тому про це писали всі газети. Землю звідси продавали як високоякісний перегній, особливо придатний для вирощування бонсай. Попередник Магди Орнік змушений був піти з посади директора. Шанувальникам бонсай не сподобалося, що для хатніх рослин їм продавали цвинтарну землю. Не знаю, що сталося з тим попередником. Швидше за все, нічого виняткового, просто змінив місце роботи. Це особливість цього міста. Воно занадто мале, щоб його мешканців можна було ізолювати. Якби діяло правило, узвичаєне у великих громадах: помилка — і ти вже поза грою, в Мариборі б вже нікого не лишилося. Навіть якщо всі знають, що хтось зробив щось протиправне, це знання тільки зміцнить становище того злочинця в суспільстві. Його негідні вчинки ще глибше пов’язують його зі злочинним середовищем. Перед тими людьми тобі не треба соромитися чи боятися, бо як мариборець ти знаєш, що вони такі ж, як і ти. Знаєш, із ким маєш справу. Схожий кінець має історія про кулеметника, що про нього говорила Магда. Я пам’ятаю його. Тоді я ще в молодших класах вчився. Його звільнили з посади Діда Мороза. Пізніше він був головним розповсюджувачем дитячої порнографії. Всі знали, чим він займається, але через своє минуле кулеметник був недоторканним. Коли він помер, на його похорон прийшло чи не найбільше людей в історії Марибора. Діда Мороза вулицями міста возили його ж старим трактором марки «Урсус». У відкритій труні. Довга біла борода покоїлася на грудях померлого. Вся наша школа в піонерській формі тримала почесну варту на головному мосту, коли труп кулеметника у супроводі поліційного духового оркестру з великими державними почестями несли до кладовища. Виглядало велично. Сімейний бізнес перейшов до його внуків ще кілька зим тому, коли він мусив відійти в тінь через скандал. Спочатку вони якийсь час сперечалися, хто з них буде Дідом Морозом. Виникали конфузні ситуації. Двадцять четвертого грудня обидва внуки вийшли на головну площу, переодягнені Дідами Морозами, і там на очах у всіх дітей сперечалися, котрий з них справжній. Імовірно, все б закінчилося зведенням родинних порахунків, якби не з’явилася виняткова можливість мирного врегулювання, спричинена політичним потеплінням у вісімдесятих. Мариборський Дід Мороз отримав молодшого брата — Санту Клауса, тож вони обидва й сьогодні відвідують місцеві дитячі садки та школи і лякають дітей.

Роза кермує мовчки. Білий збоку спостерігає за нею. Вона здається йому гарнішою, ніж будь-коли. Водночас його переповнює непереборне відчуття заборони, навіть опору. Ні, Білий добре знає, що ніколи не повинен мати стосунків з Розою. Бути з Розою стало б фатальною помилкою. Перед очима Білого — Розине тіло, що звивається від задоволення та болю, коли угорець вривається в неї. Сцена, як після сексу він залишає їй мітку — поріз за правим вухом.

— Я бачив, у тебе рана за правим вухом, — озивається Білий.

— Ніякої рани в мене нема, ти щось наплутав.

— Можливо, — каже Білий, чухаючи шию.

— Що ти хочеш, Білий? — нервово питає Роза.

— Я хочу врятувати це місто, Розо. Це мерзенне місто, яке не заслуговує на жоден порятунок. Знаєш, що страшно? Що в цьому місті можна падати безконечно низько. У кожному суспільстві є сітка для безпеки — як у цирку, в номері на трапеції. Десь невисоко над землею є сітка безпеки, щоб зловити тих акробатів, які падають. Скрізь, у кожному суспільстві, ті сітки натягнуті, а ось тут — нема. Люди просто зі зловтіхою спостерігають за тобою, як ти падаєш і розбиваєшся. І якщо в інших громадах когось можна врятувати лише простягнувши йому руку, то тут це абсолютно неможливо.

— Ти перебільшуєш, — відповідає Роза. — Думаю, тебе це особисто зачіпає, бо це твоє місто. Або принаймні колись було твоїм містом. Скільки ти тут не був? Шістнадцять років? Це місто більше не твоє, прийми це. Хоча мова не про це місто. Мовиться про більш доленосні речі. Якби справа була тільки в цьому місті, мене б тут не було, повір. Роза Портеро небагато вартує. Але все одно Рози Портеро було б шкода для марної справи. Ти кажеш, що це місто абсолютно байдуже. Мені здається, що тут усі грають в мікадо.

— Що ти маєш на увазі?

— Хто перший ворухнеться, той програв. Просто, ні? Але це ще не страшно.

— А що таке, по-твоєму, страшно?

— Страшно, що ти віриш тільки у свої мрії. А в те, що відчуваєш, узагалі не віриш, Білий. У твоїй голові є місце тільки для твоєї місії — і ні для чого більше. Іноді я про все це розмірковую. Моє викрадення, тижні, які я провела, замкнена в сирому, темному підвалі, те, що ти мене звільнив — замість того, щоб убити, а передусім те, що нас урешті зловили, однак залишили живими, — хіба у всьому цьому не занадто багато збігів, щоб це було схоже на правду? Чи ми з тобою не є просто інструментом чийогось, нам не відомого, плану? Такого продуманого плану, який, крім всього іншого, передбачає ще й руйнування його самого. Відповідно, для знищення того плану ми б мусили зробити саме те, що від нас вимагається й очікується! Можливо, ці очікування помилкові. Можливо, тобі слід було тоді мене вбити біля Балатону і стати священиком культу Близнюків? Адаме, ти коли-небудь думав про це? Можливо, так ти втратив єдиний ключ, який у тебе був, щоб викрити «Великого Орка»? Що нам тепер робити? Ми маємо ще три імені та трохи часу. Жоден з відвіданих нами членів «Великого Орка» не знав імен інших членів. Крім власника ресторану, який знав трохи більше половини. Що, якщо ніхто з решти трьох не знає, хто ті четверо, яких нам ще бракує? Що, якщо ми ніколи не знайдемо їх? «Великий Орк» незабаром дізнається, що його щупальця атакували, що він у небезпеці. Він буде захищатися, Адаме, і ти краще за мене знаєш, що він має силу, значно більшу за нашу. О, чорт!

Роза різко крутнула кермом. Автомобіль заносить, на мить здається, що він ось-ось злетить зі шляху, але на заледенілій дорозі його розвертає перпендикулярно — і він спиняється на пішохідному переході.

— Що це таке, чорт забирай? — шепоче зблідла Роза.

До шибки автомобіля притуляється морда величезної тварини. Паща з чорними зубами, довгий язик із тканини, в горлі стирчить людське обличчя; з пащі вистромлюються руки і розбризкують по автомобільному склу червону речовину, кетчуп чи щось схоже.

Чути регіт, зминання мішковини, хтось голосно реве. Величезна гусінь, вісім пар ніг з плавниками, і котрась із них раз по раз хвицає по крилу автомобіля. Гусінь повільно повзе через пішохідний перехід на інший бік, зникає за будинками.

— Це маскарадний костюм, незвично довгий костюм, зазвичай для двох осіб, але тут їх усередині більше, — сміється Білий.

— Мені геть не смішно, мені страшно, ще не вистачало, щоб я переїхала того черв’яка, — обурюється Роза і проводить тремтячою рукою по волоссю. Рани за вухом немає, хоча Білий міг заприсягтися, що ще півгодини тому її чітко бачив.

— Ненавиджу карнавал! — невдовзі озивається Роза.

— Та ж насправді нема жодної різниці. Все це запуст. Люди вдають, що вони інакші, ніж є насправді. У різному виконанні, звісно, — каже Білий і кладе свою ліву долоню на Розину праву, відчуваючи, яка вона напружена, як судомно стискає важіль перемикання передач.

Ззаду сигналить автомобіль.

— Fuck off! — кричить Білий. Роза дивиться на нього, вмикає першу передачу і кермує далі.

— На Кубі, крім нашої версії карнавалу, є ще один — літній карнавал. Проводиться після збору цукрового очерету. Mamarachos називається і походить з Африки.

— У чому різниця?

— Перш за все люди танцюють, п’ють і не одягають масок. Найбільший у Сантьяго.

— Чекай, ти колись наче казала, що твій батько із Сантьяго? — питає Білий.

— Я там виросла. Одного разу батько взяв мене з собою на карнавал. У вуличному натовпі я загубилася. Мене знайшли через кілька годин в якоїсь старої жінки. Мама мало не збожеволіла. Сказала, що старенька наді мною виконувала ритуал сантерії. Певно, я сиділа посеред її передпокою зовсім нерухомо. Навколо столу було викладене коло з квітів, фруктів та свічок. У руках я тримала ляльку, обмотану тонкою білою ниткою. Мені було чотири з половиною роки, але я нічого не пам’ятаю. Я би взагалі про це не знала, якби мені пізніше не розповіла мама. Після цієї події мама більше не хотіла залишатися на Кубі. Вона забрала нас із сестрою-близнючкою до своїх батьків у Ґрац. Через кілька місяців їй якось вдалося отримати документи для мого батька. Він приїхав, але не витримав. Через півроку повернувся. Більше я його ніколи не бачила і не чула про нього. Можливо, це такий своєрідний карнавальний підхід до виховання дітей: замаскуватися у власне зникнення, але мені це не подобається, Адаме. Такий карнавал справді мені не до вподоби.

У готелі до Білого та Рози підходять двоє чоловіків, які відрекомендовуються поліціянтами. Свист витиснутого повітря, коли вони в холі готелю сідають у старі фотелі, обтягнуті світло-сірим шкірозамінником. Фотелі хиткі й глибоко просідають під вагою тіл. Розі на мить здається, що шкірозамінник живий і повільно затягує її в себе, як болото.

— Нам потрібна певна інформація, пане Білий, — каже інспектор поліції Маус. — По-перше, мене цікавить, за якою адресою ви зараз зареєстровані.

— У Леобені, у Австрії. Я там уже чотири роки. До того я довго жив у Ґраці, — відповідає Білий, оглядаючи одяг обох поліцейських. Вони вбрані в подібні чорні куртки, джинси, схожі чорні туфлі. В очі впало, що обидва на ногах мають білі тенісні шкарпетки.

— А пані Портеро? — запитує інспектор Маус.

— Вона з Ґраца. Пані — журналістка. Працює на австрійському державному радіо. Я перекладаю і допомагаю їй у роботі. Я походжу з Марибора, але не живу тут уже більше п’ятнадцяти років. Пані Портеро робить репортаж про місто та «Культурну столицю Європи».

— Розумію, розумію, — каже інспектор Маус, задоволено киваючи. Тим часом його колега, якого Маус представив як свого помічника Ґроса, старанно нотує щось у нотатнику. Білий на мить дивується, коли Ґрос згортає нотатник і відкладає на стіл. На обкладинці напис «1980».

— Коли ви прибули до міста, пане Білий?

— Ми приїхали в середу ввечері, тобто три дні тому.

— А доки залишатиметеся?

— Напевно, до ранку середи. У кожному разі, ми б хотіли ще подивитися Андреасову прем’єру у вівторок увечері, «Війну і мир», — каже Білий.

— Мир, спокій, якби його було більше, пане Білий. А його нема. Ми всі тут хочемо миру та спокою, але як зачаровані робимо все можливе, щоб його ніколи не мати, — мудрує інспектор Маус і вдоволено сміється до себе. Довгий вимушений регіт.

Чуючи той регіт, помічник Ґрос теж посміхається і киває своєму начальникові.

— Ви мариборець, пане Білий, тому, звичайно, знаєте пана Івана Дорфлера.

— Звичайно, знаю. У студентські роки ми товаришували.

— Ви бачили пана Дорфлера після приїзду в Марибор?

— Я зустрів Дорфлера в «Оff», це було в четвер увечері.

— Пані Портеро була з вами?

— Так. Чого ви питаєте? Щось не так з Дорфлером? — питає Білий, дивлячись Маусу в очі.

— Скажіть, коли точно ви бачили професора Дорфлера?

— Десь близько дев’ятої вечора.

— І яким був Дорфлер?

— Що ви маєте на увазі під цим «яким він був»?

— Чи поводився він якось дивно?

— Я б не сказав. Він був у доброму гуморі.

— І коли ви прощалися — теж?

— Теж. Ми трохи випили. Знаєте, як це буває, коли люди зустрічаються через багато років.

— Ага-ага, — задоволено киває головою інспектор Маус. — Припускаю, ви не читали сьогоднішню місцеву газету? Зрештою, чого б ви її читали. У кожному разі, з Дорфлером тієї ночі, коли ви з ним зустрічалися, сталося щось на зразок нервового зриву. Зараз він перебуває на лікуванні в психіатричній лікарні. До речі, вашу присутність в «Off» у четвер увечері також підтвердили його працівники.

— Це жахливо! — сухо реагує Білий.

— Це досить дивно. Професора Дорфлера знайшли з порізаним ротом, коли він лизав килимок в «Off». З того вечора він геть неадекватний. Якщо його відпускають, він одразу починає лизати підлогу, незалежно від того, яка вона і що на ній. Але цей випадок, імовірно, не був би якимось особливим, якби того ж дня щось подібне не сталося з іще одним чоловіком, відомим підприємцем Тіне Свинком. Він теж мізками поїхав. Посеред зустрічі з діловими партнерами з Абу-Дабі він розлютився на одного з гостей і вкусив його за руку. Досить сильно. Постраждалому довелося накладати шви, бо ж не вистачало ще, аби він повернувся в Абу-Дабі з непрацюючою рукою. Певно, зайве додавати, що такі події не сприяють ринковому успіху мариборських компаній.

На цих словах інспектор Маус знову на весь голос регоче. На той регіт начальника помічник Ґрос теж ледь помітно підхихикує.

— Свинка ви теж того ранку відвідали, чи не так? — цікавиться Маус.

— Ми з ним зробили коротке інтерв’ю. Ми намагаємося скласти мозаїку з різноманітних портретів мариборців, щоб якомога багатогранніше донести місцевий колорит до слухачів австрійського радіо, — каже Білий.

— Звичайно, звичайно, — задоволено киває Маус.

— А що зі Свинком? — питає Білий.

— Має подібні прояви, що й Дорфлер, але Дорфлер лиже підлогу, а Свинко кусає всіх, хто потрапляє йому під зуби. Він дуже небезпечний. Психіатри кажуть, що нічого схожого раніше не бачили. Передусім, дивно, що в один і той же день замакітрилось у головах одразу двох видатних містян, які раніше не мали жодних симптомів і які, за моєю інформацією, жодним чином між собою не пов’язані. Крім…

— Крім? — питає Білий.

— Крім того, що вони обидва зустрічалися з вами та пані Портеро, причому за кілька годин або якраз перед тим, як з’їхати з глузду.

— У чому ви мене тут звинувачуєте, пане Маусе?

— Знаєте, лікарі підозрюють, що і Дорфлер, і Свинко споживали якусь невідому речовину. Нічим іншим вони не можуть пояснити їхнього раптового психічного розладу. Вони зробили перші аналізи, але нічого не знайшли. Зараз роблять додаткові. У кожному разі, зараз я не звинувачую вас ні в чому, пане Білий. Я тільки прошу вас допомогти мені вирішити загадку. Як можливо, щоб щось таке сталося з двома чоловіками зі здоровою психікою, які, найімовірніше, навіть не контактували? Причому, того самого дня, коли бачилися з вами і пані Портеро? Ви мусите визнати, що справа досить дивна.

— Так, я теж здивований, і мені не байдуже. Я би з дорогою душею вам допоміг, але не бачу як, — каже Білий, ледь стримуючись, аби не почухатись, бо після Маусових слів йому сильно засвербіло праве коліно.

— Одне запитання, пане Білий: чи знаєте ви Воду?

— Мера Воду?

— Мера Воду, правильно.

— Ні, ніколи в житті не зустрічався з ним і не мав із ним жодних справ.

— Звичайно, звичайно, я так і подумав. Звідки б ви його знали, — задоволено киває Маус. — А скажіть, Білий, ви помітили щось незвичне, коли зустрічалися зі Свинком і Дорфлером?

— Що незвичне?

— Запитаю інакше. Чи не помітили ви під час зустрічі поруч птахів, можливо, голубів? Чи був у «Off» чи в Свинковому офісі який-небудь пташиний послід або щось пов’язане з птахами?

Білий перекладає запитання Розі Портеро, та заперечно хитає головою. Вони мовчки перезираються.

— Ні, ми не помітили жодних голубів, жодного пташиного посліду.

— Ви були в Дорфлеровому офісі?

— Так.

— Ви бачили там плакат з білим голубом?

Після цих Маусових слів Білий пригадав плакат з білим голубом миру. Киває.

— Ви знаєте, поріг, який лизав Дорфлер, був весь у голубиному посліді. Підвіконня у Свинковому офісі теж було в лайні. Це мій перший слід. Другий — ви. І ще один маю.

— Ще один? — запитав Білий.

— Обидва, і Свинко, і Дорфлер, є заклятими ворогами Води. А точніше, були. Тепер вони більше ні проти кого не виступають, — каже Маус і встає. Відразу за ним підводиться його помічник Ґрос. Навстоячки ще записує останніх кілька речень і згортає свій великий нотатник, на зеленій обкладинці якого золотою фарбою виписаний рік — «1980».

Роза Портеро та Білий стежать за інспектором Маусом і його помічником Ґросом, які йдуть геть. Білий сильно чухає ногу й живіт, підморгує Розі, щоб вона йшла за ним у його номер.

— Не хвилюйся, вони нічого не мають, вони не можуть нічого мати, — каже Білий, зачиняючи за собою двері свого номера.

— Ти певен, Адаме? А як же ті аналізи, які вони роблять?

— Жоден аналіз у світі не може показати, що когось отруїли. Аналізи виявлять речовини, які могли б спричинити такий ефект, але ми нікому не давали наркотиків. Те, що отримують члени «Великого Орка», — чиста інформація, а не наркотики. Інформація повертає свідомість душам, пам’ять яких була стерта. Ці душі — це наша індивідуальність. Стулені докупи, вони геть безпомічні, як зграйки сплячих кажанів. Інформація про те, що сталося і хто ми є, люди, будить їх, як промінець сонця. Душі, що спали протягом мільйонів років, знову прокидаються і покидають людське тіло, яке їм слугувало своєрідним укриттям. Тварина, яка називається людиною, знову стає пустою твариною без душ. У цьому сенсі Габбард, лідер саєнтологів, мав рацію. Він все правильно бачив. Людей не існує. Ми лише людські тварини і зграї душ убитих. Душ, які через дезорієнтацію оселилися в тілах людських тварин. Коли ми комусь даємо драже, ми знову інформуємо ті душі, але в жодному разі їх не отруюємо.

— Але та інформація повинна з чогось виникати, Адаме. Вона повинна мати якесь підґрунтя, вона не може бути лише словом у повітрі. З чого ті драже, які ми даємо людям? Де ти їх узяв? Адаме, чи можливо, що хтось спіймав тебе в пастку, даючи їх тобі? Може, ти просто вважаєш, що це — гола інформація, а насправді це якісь наркотики?

Почувши це, Білий різко чухає голову обома руками. Розчарований, навіть розлючений сумнівами Рози. Якщо її віра в те, що вони роблять щось необхідне й неуникне, така слабка, то чому вона досі з ним? Все це не має жодного сенсу. І навіть auditing виявив би, якби Роза була з ним із якимись недобрими намірами. Білий тричі застосовував до Рози гіпноз і перевіряв е-метром, перш ніж дозволити їй поїхати з ним до Марибора. Попри те, що вже першої миті, коли він побачив її зв’язаною на березі Балатону, в нього виникло незвично сильне відчуття, що їй можна довіряти. Саме Роза — та людина, яка у видіннях Білого про «Великого Орка» поставала його помічницею. Так чи інак, Білому нічого іншого не лишалося, як довіритись їй. Якщо він і потребував чогось у цей момент, то це людини, на яку може покластися.

— Ти справді так мало мені довіряєш, Розо? — питає Білий, хапаючи Розині долоні.

Відчуття людських пальців в одній долоні й металевих у рукавичці — в іншій охоплює його і витворює перед ним подобу незвичайної істоти — ні людини, ні машини.

— Білий, я довіряю тобі, ти добре це знаєш. Але все одно хочу знати, звідки те драже, — наполягає Роза Портеро і строго дивиться Білому в очі.

— З «Гофера», — відповідає Білий і усміхається.

— Звідки? — з невірою дивиться на нього Роза.

Білий відчуває, як Розині пальці, живі й металеві, стискаються — кліщі й надія водночас.

— Те, що ми даємо членам «Великого Орка», — це звичайне драже, яке можна купити в будь-якому магазині. Родзинки, цукор, патока, якийсь емульгатор і стабілізатор, і це все. Але на відміну від звичайних дражин, ці є носіями інформації. Щось на зразок гомеопатичних пігулок, що містять дуже розбавлену інформацію про хворобу, від якої лікують. Але наші дражини інформують не за допомогою слабо концентрованого складу, а за допомогою чистої свідомості.

— Свідомості? Чиєї свідомості, Адаме?

— Моєї, твоєї, свідомості всіх, хто дозволяє цій свідомості проявитися. Розумієш, перебуваючи серед саєнтологів, я пройшов багаторічний процес самоаналізу та очищення. Я став clear, а це дуже просунута стадія свідомості. Але водночас я практично одночасно захворів на рак яєчок. А це не сумісно. Всім правилам суперечило те, що clear може захворіти на рак. Ось чому я покинув саєнтологію. Але деякі знання, які я там отримав, допомогли мені згодом подолати рак. І я переміг його постом та медитацією.

— Жодного опромінення?

— Ну, було трохи. Крім того, я переніс операцію. Але рак був уже на такій пізній стадії, що на мені поставили хрест. Однак я не поставив хрест на собі й медитував. Сорок днів і ночей — тільки вода і медитація. Весь час я був зосереджений на одній точці. Через неї я спробував установити зв’язок з вищою свідомістю.

— Це свідомість убитих?

— Ні, це якась інша свідомість. Ця свідомість — понад часом і простором, тобто понад усіма вбивствами, які вчиняються і вчинялися. Ця свідомість — понад великим катаклізмом, в якому Ксену наказав убити мільйони своїх людей і кинути їх у вулкани. Два з цих вулканів — Піраміда та Кальварія.

— Гаразд, а який стосунок це має до драже?

— Через двадцять один день суворого посту в мене почалися галюцинації. Мене несло крізь мої попередні життя, крізь час і простір. Я був свідком створення світу, перших звірств і найбільших банальностей, які тільки можна собі уявити. Одного разу протягом кількох годин мені ввижалося, що я з глибокого болота рятую віз, який там застряг. І ніде нікого, хто б допоміг. Корова тонула в багнюці. Я був молодою дівчиною. Повертався додому, одягнений у горенський національний костюм, дуже брудний і подертий. Врешті мені вдалося врятувати свою корову та воза, мій очіпок був знищений, моя біла сорочка — порвана. Я був практично голий. З неба безперестану лив брудний дощ. Коли я отямився, відчуття було невимовне.

— І?

— І так я медитував днями й ночами та пив воду. Спочатку ще застосовував клізму, а потім тільки пив чисту воду. І на сороковий день відкрився горизонт: мене осяяло світло, і я піднявся над хмарами — й одразу все зрозумів. Однак був настільки слабкий, що навіть не міг підвестися. Я лежав на килимі посеред своєї квартири. Біля мене були пляшки води. Я знав, що будь-якої миті можу померти. Але потім крізь вікно полилося зелене світло. Воно було схоже на довгий килим на якомусь королівському прийомі. З останніх сил я встав і пішов по зеленому килиму. Вікно переді мною відчинилося. Ніжно, ніби я ступаю по ваті, я ходив над містом. Там була Мура, а там — Шлоссберг з його годинником. Мої ноги з кожним кроком ставали все більш пружними, зелене світло мене живило, і в тіло поверталися сили, повністю втрачені мною під час голодування та медитації. За мить зелений килим світла м’яко спустив мене вниз на землю, між будинки. Пригадую, що налякався, бо повз мене саме проїжджав трамвай і дзеленчав. Там були двері — моя мета, туди вів зелений килим. Вони відчинилися, а далі я пам’ятаю тільки здивовані й нажахані обличчя. Вонисхилилися наді мною, коли я прокинувся. Я лежав у «Гофері», на піддоні з цукром, і судомно стискав у руках пакетик з драже. Я навіть ламаного гроша не мав. Чи то зі страху, чи з гидливості, чи від того й іншого, та продавчині дозволили мені забрати те драже. Певно, я виглядав трохи незвично посеред листопада: такий геть виголоданий, у піжамі та босий. Вони дозволили мені вийти з крамниці. Я вже не знаю як, та якось мені таки вдалося повернутися до своєї квартири, що була за рогом. Там я сів на килим, не зелений, його більше не існувало, а на перський, на якому я постив останні сорок днів і ночей. Вдихнув свіже повітря, що проникало крізь відчинене вікно. Світла вже не було, жодної зеленої вати. Були лише хмари, що незвично швидко пролітали небом. Був гамір міста і спів птахів. Я встановив контакт із найвищою свідомістю, яка не вмирає. Задер голову і витряс у рот весь пакетик драже.

— Ти їх з’їв, Адаме?

— Не з’їв. Вони просто проходили крізь моє тіло і на шляху отримували інформацію. Через кілька хвилин дражини вийшли із заднього проходу. Я зібрав їх і поклав назад у пакетик. І заснув від виснаження. Спав майже весь день і всю ніч, а коли прокинувся, навколо себе побачив ще більше дражин. Але, на відміну від перших, вони були темнішого кольору. Уявляєш, це означає, що драже не розкладається, а подорожує всіма довгими метрами травного тракту людини? Це близько десяти метрів. Розо, це диво, і кожен, кому б я про таке розповів, мав би подумати, що я здурів. Але водночас це означає, що зв’язок між людським тілом і душами, чи свідомістю, яка в нас живе, значно багатогранніший, ніж ми думаємо. Тіло тварини може стати інформатором вищої свідомості, тіло залишає відбитки того, чим є свідомість сама по собі. Ми не просто тварини, Розо, ми божі тварини, якщо хочеш знати.

— А як ти тоді дізнався, як діє драже?

— Я перевірив, спочатку на своєму псові хаскі. Бідолаха перестав гавкати і постійно чухався. Пізніше — ще на двох людях. Думаю, що після того, як душі цих двох людей були звільнені, саєнтологія в Штирії отримала більше шансів створити для себе спільноту, варту довіри. Однак між світлими і темними дражинами нема різниці. І ті, й інші дають однаковий ефект, але світлі діють через кілька днів, а темні інформують і звільняють відразу. Але про це я тобі вже й так казав, хіба ні?

Білий знову чухає правий бік і живіт. Роза вдивляється в нього.

— Адаме, все гаразд?

— Звісно, все добре. Пропоную зустрітися через годину-дві, мушу трохи відпочити.

Роза ще якийсь час пильно дивиться Білому в очі, а потім іде геть. Коли за Розою зачиняються двері, Білий зриває з себе сорочку та майку, штани. Заходить до ванної кімнати, вмикає світло. У дзеркалі помічає на своєму тілі відбитки значних розмірів. На кшталт опіків від великих щупалець, які наче оповили всього його.

Отець Кирилов

Наступного ранку Роза Портеро виходить із готелю; місто наче вимерло. Неділя. Сіра мжичка і вологий студень пробирають до кісток. Жінка спускається до Драви. Нечисленні перехожі. Одинокий кораблик тужливо похитується біля причалу, де розташувався бар. Роза перевіряє двері — замкнено, ніде нікого. Трохи далі — надувна куля з цьогорічною емблемою «Культурної столиці Європи». Куля здається Розі величезним м’ячем, на якому зображено незвичайний знак — ніби гвинт чи турбіна. Емблема щось дуже нагадує Розі, однак вона не може пригадати, що саме. Куля повільно крутиться. Роза закутується у свою шубу, перетинає безлюдну площу і прямує вгору. Два автомобілі, миготливе світло, десь далеко сигнал сирени швидкої допомоги. Два голуби щось дзьобають посередині перехрестя; вони здіймаються в повітря, коли автомобіль проїжджає повз них, потім сідають на землю і дзьобають собі далі. Сліди блювотини й сечі на снігу. Ліворуч — футбольний стадіон, іржаві ланцюги на погнутій огорожі. Що вище піднімається Роза, то більше хат і будинків з часів соціалізму. З одного лунає техно. Якась жінка штовхає перед собою возика, звідти чується крик. Роза намагається розгледіти в ньому дитину, та здається, що у візочку немає нічого, крім ковдри. У деренчливому візочку, який жінка байдуже штовхає по сніговій каші, їде голий крик. Трохи далі починається парк. Кілька собак гарчить, один утікає, зграя починає вити, витягнувши шиї у бік Піраміди. Від поривів вітру в повітрі кружляють сніжинки; краплини, що падають з обважнілих смерекових гілок, залишають на снігу коричневі сліди, і здається, ніби там хтось пролежав усю ніч. Роза повертається до готелю. Стукає у двері Білого. Мовчання. Вона лягає на ліжко у своїй кімнаті й дивиться в стелю.

Коли Білий її розбудив, був уже обід.

— Відколи це ти спиш в одязі та чоботях?

Роза випростовується в ліжку, поправляє волосся.

— Ти не прийшла на сніданок, отож я приніс кілька тостів, добре намащених нутеллою, і подвійну холодну розчинну каву.

Білий ставить перед Розою тацю. Роза нахиляється, принюхується, кривиться, та все ж п’є.

— Скільки років ти прожив у цьому місті? Тридцять? Я би померла вже через три місяці. Цього міста не існує, Адаме. Зранку я ходила на прогулянку. Тут нема жодної живої душі.

— Бо неділя. Для мариборців цей день порожній. Недільний обід, телевізор. Влітку люди їдуть за місто. А взимку скручуються в лялечки і чекають весни. Дехто перериває мертвеччину відвідинами місця, куди ми зараз підемо.

Роза запитально глипає на Білого і відкушує шматок тосту з нутеллою.

— До церкви, на службу, — усміхається Білий.

Великі двері кафедрального собору замкнені. Бічні також. І на площі Сломшека перед церквою безлюдно. За церквою блимає вивіска ресторану «Новий світ». Вулиця Поштова. Фасад Головної пошти, адміністрація університету, Мариборський театр.

— Це символічний центр і серце міста, — каже Білий. — Звідси можна побачити весь Марибор.

— Це серце потребує термінової пересадки і реанімації. Навіщо тобі серце без крові? — питає Роза.

Білий і Роза заходять через головний вхід. На зовнішній стіні золота табличка з написом «Мариборська архієпархія», поруч кілька просвердлених дірок.

Неонова вивіска «Blue night» не світиться, вона ледь тримається, кабелі звисають над підлогою, метляючись на протязі. Навстіж відчинені двері, що ведуть у двір праворуч. Перед собою вони бачать фургон із деревом, інструментами, різним дріб’язком. У приміщенні два чоловіки встановлюють диско-кулю. Ще один чоловік вішає велике дзеркало за барною стійкою. Всюди картон, обривки целофану, сміття.

— Хіба не тут ординаріат архієпархії? — питає Білий.

Чоловіки переглядаються. Один із них підходить до Білого, говорить зовсім тихо, ніби розповідає якусь таємницю.

— Раніше був, до того, як все сталося, тепер мусять віддати приміщення. Не тягнуть по грошах.

Білий озирається.

— А приміщення в центрі, де була адміністрація, теж здали в оренду?

— То зробили не церковники, а банки. Здали тому, хто запропонував найвигідніші умови. Ви знаєте, що нині робиться з кредитами? Якщо кредит не погасити, банки відберуть майно. Їм ще пощастило, що можуть утримувати собор. Ясно, що виникають запитання: кому вигідно орендувати церкву? Нібито був якийсь італійський кінопродюсер, якому церква підходила за висотою, і він хотів зробити тут кіностудію. Правда, я не знаю, я простий електрик. Собі вони залишили офіси «Карітаса» в кінці двору та кухню для бідних. Може, ще там попитайте.

Двоє безхатченків сидять на лавках посеред брудного витоптаного снігу. З пластянок парує суп. Скибки білого хліба на пластиковій таці поруч. Погляди жменьки осіб, які обідають стоячи. Щойно третя година, а вже починає темніти. Один безхатько натягнув поверх куртки білу футболку з червоним надписом «Т100». Інший обмотався шарфом футбольного клубу «Марибор».

Білий вітається. У відповідь невиразне бурмотіння. Якась стара кричить: «Може, ти теж голодна?» Від крику з найближчого даху злітають у повітря голуби. Роза Портеро зберігає спокій.

За дверима «Карітаса» довго ніхто не з’являється. Потім чутно, як скрегоче замок. У віконечку дверей вигулькує голова черниці. Жінка дуже низенька й дрібненька — ледь вища за дверну ручку.

— Добрий день, сестро, ми шукаємо Мефодія Кирилова, — каже ввічливо Білий.

— Кирилова нема. Хто ви такі?

— Мене звати Адам Білий. Ми з колегою з австрійського радіо дуже б хотіли зустрітися з отцем Кириловим.

— Отець Кирилов уже з рік не дає пресі жодних коментарів. Його тут нема, і я прошу йому не набридати.

— Ми не збираємося йому набридати, ми лише хочемо сказати кілька доброзичливих слів.

— Пане Білий, я ж сказала вам, що Кирилова тут нема. Прошу вас із повагою поставитися до його права на душевний спокій та приватність. Усе, що він мав сказати, давно вже вашим колегам сказав. Ви, журналісти, вже його допереслідувалися. Тепер він живе ізольовано, я не знаю де. Ви не отримаєте жодного коментаря. Гадаю, це все, чи не так? До побачення.

Засувка на дверному віконечку зачиняється, замок скрипнув раніше, ніж Білий встиг зібратися з наступним реченням.

Білий і Роза дивляться одне на одного.

— Das ist kein gutes Zeichen,^[27] — каже тихо Роза.

— Ні, так не годиться, — бурмоче Білий. Він витягує з пальта скляночку з пігулками і ковтає одну.

— Сестра Магда — справжня змія, — кидає чоловік, що сидить на лавці біля дверей і жує шматок білого хліба. — Я назвав її Цербером, та це не допомогло. Вона не перестала кусатися. І на античній міфології не дуже знається.

— Так, я пам’ятаю їх більш відкритими, — каже Білий.

— Вони не погані. Просто як всі ксьондзи. Я не буду їх критикувати, доки вони щодня роздаватимуть теплу їжу. Аж перед тим, як сталася фінансова криза, вони не були такими добрими. Ця історія з втратою мільярда трьохсот мільйонів повністю їх змінила.

— Вони справді стільки винні?

— Ми всі подивовані. Від Церкви чекають більш консервативної інвестиційної політики. А їх тоді затягло в біржову вирву. Хотіли примножити свої багатства. Інвестували в різні галузі, особливо в телекомунікацію. Після краху на біржі вони втратили все, навіть основний капітал. За даними «Financial Times», на одного вірянина нашої єпархії припадає найбільший у світі борг. Ми таки стали Європою, а в цій історії — навіть мегаполісом, хіба ні?

Білий розглядає безхатька, його гнилі зуби, як вони за розтягненими в усмішку губами жують білий хліб. Слина в кутиках рота, брудні нігті. Білого дивує розбіжність між виглядом чоловіка та тими словами, які видає його рот.

— Найбільше люди ображаються тоді, коли ми не відповідаємо їхнім стереотипним уявленням. Якби Церква діяла догматично і вела консервативну фінансову політику, як від неї й очікують, вона б була просто інституцією зла, одне слово, такою, якою її вважають віддавна. З такою Церквою люди б спали спокійно. Але ж Церква керувалася прагматичними міркуваннями, невідступно дбала про зростання прибутку в дусі неоліберальної доктрини, підпорядкувавши мораль логіці швидкого накопичення капіталу, тож її покарано значно суворіше, ніж було б, якби Церква витратила отой мільярд триста мільйонів якось інакше та менш прагматично. Церкву засуджують за те, що вона є власником оператора кабельного зв’язку, який пропонує пакети з тими ж порноканалами, що й усі інші приватні та державні оператори на нашому ринку. Обвинувачення ці ґрунтуються на ідеї, за яку Церкву зазвичай критикують, — догматичній. Хоча весь цей процес можна оцінити у світлі лібералізації досить жорстких догм та наближення їх до світської логіки і, відтак, до кінцевих споживачів, тобто до віруючих. Але ж така позиція небезпечна для тих, хто живе з удаваної опозиції до церковної ідеології! А наше суспільство сформоване на біполярній ідеології. На цьому етапі атеїстична, квазіліва ідея, по суті, незрівнянно більш моральна, ніж церковна, оскільки приховує свій моралізм за вуаллю нібито просвітницької позиції. Насправді ж у нас у Словенії Просвітництва ніколи не було. На мою думку, аж тепер Церква, проявивши таку неоліберальну ринкову безсоромність, зробила рішучий крок назустріч своїй місії — говорити про Царство Боже на землі. Тільки після нахабних фінансових махінацій Церква змінила свій статус недоторканної на статус вразливої, яка може помилятися, а відтак — більш відкритої та наближеної до людей. Тільки обвал фондової біржі та її фінансових установ зміг перешкодити повній трансформації Церкви і зумовити перегляд словенського суспільного договору.

Роза Портеро нахиляється до Білого і тихо його питає: «Що він каже?»

Білий знизує плечима.

— Здається, Ви розумієтеся на фінансовій галузі, пане…

— Були часи, коли «Сітібанк» пропонував мені стати їхнім брокером. Тричі на тиждень я їздив на біржу до Трієста. Всі читали фінансову аналітику, «Neue Zürcher Zeitung», «Financial Times», і я теж, звісно, але не лише це. Я був, мабуть, єдиним, хто цілком і повністю довіряв інстинкту. Зрозуміти біржу інструментами психології неможливо. Вона не підлягає раціоналізації, оскільки на ній відбувається занадто багато паралельних процесів, щоб міг запанувати логос. На підсвідомому ж рівні процеси можуть бути інтерналізовані. І тоді треба перетворитися на поета. Діяти інстинктивно. Біржа стає твоїм тілом, твоїми нейронами, твоїми клітинами. Й отут з’являється небезпека потрапити в пастку. Неврологічне і вербальне тіла між собою пов’язані жменькою синапсів, сигнал може надходити зі значним запізненням. Мова — бідна, консервативна, парціальна, образи ж цілісні, і тому ми часто не встигаємо свої дії пояснити. Але ж зрозуміло, що інвестори до такого інтуїтивного підходу ставляться не надто схвально. Інвестор не завжди готовий вкласти пару мільйончиків у цінні папери, якщо він не отримує обґрунтування підстав, — навіть якщо інстинкт підказує, що це єдине правильне і раціональне рішення.

Чоловік сьорбає суп, знімає з бороди макарони, з трьох шматків білого хліба виколупує серединки, зминає їх у долоні та кидає до рота.

— Ходімо.

Адам Білий і Роза Портеро переглядаються.

— Подивіться на ситуацію, яка у вас склалася, крізь оптику теорії ймовірності. Зі мною у вас є більше можливостей дізнатися щось про Кирилова, ніж блукаючи самим у неділю ввечері безлюдним Марибором. Це так, ніби ви зібралися на кабукі до Хіросіми через годину після того, як американці скинули на місто атомну бомбу.

Адам Білий і Роза Портеро знову перезираються і мовчки простують за безхатченком. Перетинають площу. Роза Портеро помічає, що в чоловіка на ногах замість шкарпеток — целофанові мішечки, їхні краї визирають із халяв і шелестять, коли ноги ступають по талому снігу.

— Ось цей бар, як не дивно, відчинений. Чи не купити нам якусь літру і не піти до мене? — питає бездомний.

Білий заходить до бару, чоловік за ним. Виходять разом з пляшкою текіли.

— Не бійтеся, — каже чоловік, — audentes fortuna iuvat.^[28]

Він дивиться на Розу.

— Den Mutigen hilft das Glück,^[29] — продовжує чоловік. — Ви ж читали Вергілія?

Вузька вуличка спускається до Драви, слизька стежка, шматки штукатурки, сліди собачої сечі на снігу. Чоловік відсуває лист бляхи, що затуляє отвір у стіні. Там цілковита темрява. Заходять. Раптом їх засліплює світло. У приміщенні крижаний холод, голі стіни, посередині купи сміття, порожні пляшки, дерев’яні ящики, вологий папір. Вони пробираються далі вузьким коридорчиком, піднімаються скрипучими сходами. Двері. Кімнатка маленька, ліжко, два столи, електричний обігрівач, столик, на ньому — попільничка. Вікно заліплене газетним папером. Крізь літери сіється денне світло.

— Bienvenue.^[30] Це мій барліг. Я тут спокійно живу і пишу. Ніхто мені не набридає. Я нікому не набридаю. Це рай на землі.

Чоловік простягає три пластянки, наливає.

— Що з тобою сталося? Як людина, яка була гравцем на біржі, опинилася тут? — питає Білий і надпиває.

— Передбачувані запитання, пане Білий, ніколи не є хорошими запитаннями. Отож я дам таку саму передбачувану відповідь: поезія.

— Поезія?

— Так, поезія. Я був прекрасним брокером. За позичені гроші зробив собі статок. Звісно, він не весь належав мені. Більшість заробленого була власністю тих, хто мені позичив кошти, і все ж моя частка не була незначною. Все тривало доти, доки я всією душею належав біржі, був її рабом. А тоді повернулася поезія. Я писав вірші ще замолоду. Дещо опублікував, а потім натхнення вичерпалося і я думав, що вже ніколи не писатиму. Я лише читав: харчувався дикими зухвалими заломами, комплексністю, які є в кожному хорошому вірші, образами та засобами. Аж раптом одного дня дещо сталося. Повінь. Не повінь, а цунамі мови. У будень я, як зазвичай роблю, коли настають тепліші місяці, поїхав своїм вольво до «Мірамару» і там на пляжі роздягнувся. Був понеділок раннього вересня, пам’ятаю, ніби це було сьогодні. Того дня я заробив кілька десятків тисяч. Стояла погідна днина. Я відчував себе абсолютним господарем своєї долі. Я торкався магми, капітал говорив через мене. Я був його медіумом. А тоді враз щось сталося — і через мене заговорило інше. Це було божевілля. Я як був, у плавках, побіг до найближчого газетного кіоску, купив «Corriere della Sera», кулькову ручку і за три години вкрив віршами всі сторінки часопису. Я сам себе не впізнавав. Я був ніби в трансі й нічого не міг вдіяти з тим, що мова спазматично, абсолютно колонізувала мене. Мене просто залило словами, і відтоді й дотепер вона пульсує в мені й більш-менш регулярно викидається назовні. Погляньте.

Чоловік відчиняє стару шафу. Там акуратненько поскладані тонкі шкільні зошити. Там їх, мабуть, з кілька тисяч. Він витягує один з них, розгортає. Мікроскопічно дрібний почерк, усі сторінки, від першої до останньої, густо списані.

— Ця шафа — це я. Це єдине, що мене цікавить. Поезія, тобто пришвидшення перекладу комплексності буття на мову. Зрозумійте мене правильно, я зовсім не геній. Я не що інше, як перистальтика. Чи може людина жити з лише кількома сантиметрами товстої кишки? Може. Чи може людина жити з кількадесятирічною відстанню між буттям, esse…

Чоловік кладе палець до рота, слинить його і значуще підносить угору. Дивиться на нього, ніби палець — маленька антена, яка вловлює напрямок вітру, і продовжує.

— … і мовою, яку може розуміти й артикулювати? Я гадаю, ні. Тому я працюю над скороченням дистанції. Все інше — логічні наслідки моєї цілковитої відданості, я їх смиренно приймаю і зовсім не скаржуся. Звісно, у порівнянні з іншими мешканцями нашого міста, мій інтелект на значно вищому рівні. Звісно, у місті практично нема нормальної людини, з якою я би міг трохи побалакати про ці речі. Проте я вважаю, що зі мною не сталося нічого особливого. Це доля людей з таким духом, як у мене, і вона повторюється в історії. Я розділяю долю добровільного вигнанця зі ще кількома божевільними. Не заради співчуття, а радше для орієнтації в порожньому просторі, якщо ви мене розумієте.

Білий робить ковток із пластянки, кривиться і голосно відкашлюється.

— Хороша, хоча не з найкращих. Ринком алкогольних напоїв володіють голландці й американці. Фірма, яка виробляє цю текілу, донині перебуває в руках однієї родини, її акцій купити на біржі неможливо, зовсім маленькою часткою володіють два інвестиційні фонди, — розповідає чоловік і знову собі наливає.

— Чи не прочитаєте нам якого вірша, пане?.. — питає Білий.

— Я їх не підписую. Звісно, у мене було ім’я. Для держави і соціальної допомоги я маю його й дотепер. І хоча моє ім’я — порожня шкаралуща, соціальний знак без значення, для мене воно тягар. Бо для мене і для того, що я пишу, абсолютно не важливо, хто я, ким був і як завершу. Те, що заховане у цій шафі, стається не через патетичне бажання бути розумнішим за свій час чи потребу залишити по собі якийсь слід. Конструювання штучної ідентичності мене аніскілечки не цікавить. Мене цікавить доренесансне становище анонімного творця. Може, єдиною правильною є позиція ченців — бути без імені, свідомо зректися всіх прав, які в нашому суспільстві пов’язані з означником. Моя поезія, як і я, не має імені, у ній нема того, хто б спробував за допомогою письма вирішити особисті проблеми або обдурити смерть хоча б символічно. З погляду поезії у тих зшитках мого життя нема. Звісно, коли я читатиму вам якийсь із віршів, ви зрозумієте, що я не автор, який читає свої тексти, а актор, який декламує чужий твір. П’ятнадцять років тому я перестав грати в будь-які ігри і виконувати будь-які ролі, пане Білий. Насамперед я обірвав гру зі своїм іменем.

— Гаразд, розумію, — відповідає Білий, — але якщо ви завтра сюди не повернетеся? Скажімо, з вами щось станеться. І, коли прибиратимуть цю кімнату, знайдуть зошити, однак не зрозуміють їхнього значення і викинуть їх на смітник, не прочитавши ані рядочка?

— Я вже казав: передбачувані запитання не найкращі, пане Білий. Таке запитання міг би поставити студентик, що вивчає історію літератури, — каже чоловік. — Матерія на другому рівні пізнання в такий спосіб не функціонує. Нема жодної очевидної причини, завдяки якій наша цивілізація, усе життя на Землі, вже мільйони років зберігає рівновагу. Цьому суперечить будь-яка логіка. І, попри все, триває незбагненний інформаційний обіг, який дозволяє системі безперестанно модифікувати та зберігати всю життєво необхідну інформацію, без якої система довго не профункціонує. Побачити це ми не в змозі. Відрізок дійсності, який ми раціонально перципуємо і який можемо висловити за допомогою мови, надто вузький, пане Білий. Наші шори розташовані так близько, що ширина доступної нам реальності дорівнює товщині одного дев’яностограмового аркуша. Хоча оточує нас ціла Олександрійська бібліотека.

Чоловік підводиться і підходить до вікна, заклеєного газетним папером. Крізь газету пробивається тьмяне світло. Пальці легко торкають пожовклі літери, ведуть по них, ніби по чомусь дуже-дуже крихкому.

— Хіба ви можете бути певні, що завтра дихатимете, пане Білий? — питає чоловік. — Коли ви лягаєте спати, звідки ви знаєте, що наступного ранку прокинетеся? Що ваше серце ганятиме гектолітри крові, що ваші нирки працюватимуть бездоганно? Як ми можемо знати, що завтра не захворіємо на невиліковну хворобу, наприклад рак, пане Білий? Ніяк. І все одно, коли ми лягаємо спати, то думаємо про несплачені рахунки, про відпустку і про те, що треба полити квіти, про маленькі неважливі обов’язки та проблемки. А фундаментальні речі відбуваються за своєю логікою, і ще й в інтересах нас, сплячих тварин. Після того, як я за роки з’ясував, наскільки мої шори вузькі, я не просто переконався — я глибоко увірував у те, що завжди залишається тільки важливе. І наші побажання не враховуються. Ми абсолютно не важливі. Те, що залишиться, залишиться тільки тому, що так визначено законами самої системи, залишиться те, що цю систему живить. Я знаю, що існують незнищенні речі: навіть якщо ви їх кинете в розпечене жерло вулкана чи спробуєте позбутися в якийсь інший спосіб, вони не зникнуть. Проте, пане Білий, я переконаний, що ви про це знаєте чимало. А тепер час вирушати, нас уже нетерпляче чекають.

Білий підводиться весь блідий. Роза, яка зі сказаного не все зрозуміла і не отримала перекладу, дивиться на нього стривожено.

— Що відбувається? — питає Роза.

— Haben Sie keine Angst, Frau Portero, Pater Kirilov wartet auf uns. Ich führe Sie jetzt zu ihm,^[31] — каже чоловік і з грюкотом зачиняє велику шафу.

Вони втрьох спускаються вузенькими східцями назад, у темне приміщення перед виходом. Чоловік відсуває кілька картонок і купу іржавого дроту. Вузький прохід. Вони йдуть вниз по недовгому насипу, а тоді тісним тунелем.

— Більшість мариборців зовсім не знає системи підземних тунелів під містом. Цим тунелем можна за кілька хвилин дістатися крипти в соборі. А нам у цей бік.

Білий іде трохи зігнувшись. Його оточують тіні — їх відкидає маленький ліхтарик у руці чоловіка, що ступає попереду. Тунель обкладений цеглою. Де-не-де капає зі стелі, кроки відлунюють. Десь далеко чутно попискування, напевно, миші.

— Ми прибули, — повідомляє чоловік і відсуває важку завісу, яка наприкінці тунелю слугує дверми.

Величеньке темнувате приміщення. Посередині стоїть стіл, на ньому шматки дерева і купа всякої всячини. Настільна лампа, її бліде світло падає на схилену худу постать. Елегантний темний костюм і сорочка з круглим комірцем, зверху накинута тепла ковдра. У кутку гуде обігрівач, повітря тепле.

— Ласкаво просимо. Дякувати Богу, ви прийшли. Я вже хвилювався, що мій товариш не зуміє все зробити. Будь ласка, сідайте. Сідайте ось сюди, біля столу не можна, там забагато усіляких речей, — каже Кирилов. — Мені дуже прикро, що я не можу влаштувати нашу зустріч у саду. Він більше придатний для зав’язування знайомств, ніж це приміщення, але що вдієш.

Кирилов нарешті вмикає світло на стелі. Тепер можна розібрати обкладені цеглою боки кімнати. Жодних вікон. На стінах старі килими, посередині стіл, у кутку диван і два фотелі, в які й сідають гості.

— П’ятсот років тому тут була ювелірна майстерня одного єврея. А сьогодні я тут збавляю дні свого вигнання й одночасно майструю собі, таке маю хобі. Ви вже знаєте, мене у Словенії нема. Офіційно я у Польщі. Мене туди вислали за наказом з Риму. Ватикан сподівається, що таким чином тиск мас-медіа на архієпархію трохи послабиться. Відколи Іванові Павлу II вдалося повалити комунізм, у Римі переконані, що вирішення будь-якої проблеми можна знайти у Польщі. Як наївно! Я з повагою прийняв пропозицію Церкви побути в самоті, але місце для аскези вибрав сам. Якщо я не можу ходити своїм Марибором серед своїх людей, то ходитиму під ними разом із мариборськими щурами. Святий Франциск навернувся у віру, зустрівши прокаженого. Я ж перебуваю в обох ролях — у ролі людини, яка, на думку Церкви, повинна навернутися, і в ролі прокаженого, якого треба гнати від людей.

Мефодій Кирилов запалює цигарку, пропонує іншим, Роза і чоловік беруть, закурюють.

— Знаєте, я ж не заперечую, що наробив помилок. І грішив, хай Бог простить і помилує. Я зізнаюся у всіх своїх гріхах і каюся, на відміну від багатьох у церковній верхівці, які в тому, що трапилося, винні не менше за мене, але мовчать і не каються. Вони бояться, що їх наспіє відлучення, яким покарано мене. Страх — страшна річ. І разом з тим — плід Божого провидіння. Що би було з людиною, якби не страх! І на що людина може перетворитися, коли боїться!

Кирилов видуває в повітря кільце диму і поправляє ковдру. На мить здається, що на дивані сидить єпископ у мантії.

— Я також боявся. Боявся через гроші, через величезну відповідальність перед вірянами і моєю Церквою. Ви не уявляєте, який хрест несе людина, призначена головним скарбничим. Водночас зрозуміло, що кожен скарбничий у своїх рішеннях підпорядковується Божій волі та братам єпископам і є від них залежним. Знаєте, перед страхом мене завжди рятувало переконання, що все, що створено, — створено Богом. Нічого — ані грішного ангела, ані наших спокус та гріхів — не було б без Божої милості та провидіння. Не було б ні грошей, ні монетної системи, ні біржі. І не було би жадоби грошей, шахрайства та варварських законів вільного ринку. Це все частина великого плану. Його великого плану. І лише Він знає всі таємниці свого плану. Я не був би християнином, якби в це не вірив, погоджуєтесь?

Кирилов з великою насолодою випускає нове кільце диму в затемнене приміщення, пригладжує біле волосся, й так гладко, правильно зачесане.

— А якщо це все — Його творіння, то демонізація капіталізму, яку розпочали в газетах, є ще одним, сучасним, полюванням на відьом. Після всього, що сталося, що сталося зі мною, я продовжую вірити: все на світі — святе, і все має своє місце та причину. І те, що трапилося з майном архієпархії, — Його знак. Я прийняв його. Я покаявся, змінився, простив усім, хто в найтяжчі часи вказав перстом на мене як на єдиного винуватця, жбурнув мене у цей колодязь, де я страждаю так, як страждав колись Йосип. Боже, помилуй і сохрани. Хто з вас без гріха, хай  перший каменем кине. У серці я примирився зі своєю Церквою. Та моя Церква не примирилася зі мною. Їм хочеться, щоб я згинув навіки. Хай мене простить Усемогутній, але Церква, яка не здатна прощати, Церквою не є.

На цих словах у Кирилова ледь тремтить підборіддя, але вже наступної миті він бере себе в руки. Підводиться.

— Нині я тут щодня і щоночі виготовляю мініатюри. Колись у мене був свій сад, і я захоплювався мистецтвом бонсай. Знаєте, я мав чудесний сад мініатюрних дерев, чи не найкращий у цій частині Європи. Кожну вільну хвилинку, яка випадала поміж виконанням обов’язків, пов’язаних із архієпархією і моєю місією священнослужителя, я перебував серед своїх деревець. Поміж месами і багатогодинними засіданнями наглядових комітетів мій сад був божественним бальзамом для моєї душі. Знаєте, людина може порозумітися з усіма рослинами, дякувати Богу, не треба знати японської мови, щоб говорити з деревами бонсай.

Кирилов усміхається.

— Думаю, людська душа схожа на ці мініатюрні дерева. Нам також відрізали багато частин від стовбура душі. Ми втратили більшість гілок, але все одно існуємо як людський вид. Попри все. Бог невтомно ліпить нас за своєю подобою. Але тут занадто темно, щоб вирощувати бонсай. Тому я різьблю. Ісус також був теслею. Я роблю філігранні мініатюри. Найчастіше — мініатюрні ліжечка, іноді вирізаю Тайну вечерю. Так швидше спливає час у моєму підземному вигнанні. Буває, вночі я прокрадаюся на поверхню, ніби щур, і вишукую довкола шматки підходящої деревини, мох та інші матеріали, з яких потім створюю зменшену подобу того, що назавжди визначило мою душу. Люди навіть не замислюються про те, що вони викидають. З цих відходів я виготовляю свої маленькі шедеври. Дивіться, ця шопка буде з червоного дерева, що я його знайшов на якійсь старій мансарді, воно з частини ліжка, поїденого жуками. Усі ці одежинки Марії, Йосипа, трьох царів, пастухів, усі ці маленькі ґудзички — все зроблено з відходів. Дах стайні — з бляшанки кока-коли, взуття — із залишків рукавиці й так далі. Все виглядає як нове, але насправді зроблене з речей, знайдених у смітті: старого одягу, дерева, бляхи, тільки тільця фігурок я завжди роблю з кісток.

— Aus Knochen?^[32] — Роза нахиляється до Адама — уточнити, чи добре зрозуміла.

— Ви правильно зрозуміли, пані, — каже отець Кирилов. — Знаєте, мені дуже близькі твори мистецтва, які мої брати-капуцини виготовляли з посмертних останків своїх братів. Ви коли-небудь бували в гробниці церковці Санта-Марія-делла-Кончеціоне в Римі? Там весь інтер’єр, цілі зали, від люстри до дверної клямки, — все виготовлене з кісток померлих братів-капуцинів. Звісно, тепер це трактують як щось хворобливе, хоча й релевантне для історії культури. Моя Церква зростала на реліквіях тисячі років. Чому б мені, бодай дуже скромно, не долучитися до процесу? Я аніскілечки не боюся смерті тіла. Тільки смерті духу. І якраз смерть духу загрожує нам тут, у цьому місті, шановна пані Портеро. Це ж Ваше прізвище, хіба ні? Етимологічно воно походить від іспанського дієслова «захищати»? Від латинського portarius? Гм, цікаве запитання.

Отець Кирилов показує на стіл, за яким перед тим сидів.

— Для роботи я використовую кістки тварин. Найчастіше свинячі ноги й інші більші кості; я вибираю їх з огляду на вік тварини, форму та колір кістки. Я виготовив, наприклад, досить гарного Йосипа з ікла вепра, а двох царів — з кінського ребра. Чого б я не віддав за крихітний шматок бивня! Дістати таке тут нелегко. Хоча правил же не існує, можна багато що. Але для фігурки Ісусика я обов’язково беру людську кістку. Будь-що інше буде, на мою думку, оскверненням. Огляньте, наприклад, цю скриньку з мініатюрою Тайної вечері. Ще трохи, і вона буде закінчена. На неї пішло щонайменше кілька сотень годин праці.

— Пане Кирилов, — озивається Білий.

— Отче Кирилов, будь ласка.

— Гаразд, отче Кирилов, чому Ви наказали привести нас сюди? І перш за все, як Ви взагалі дізналися про нас і про те, що ми Вас розшукуємо? Ми ж навіть ні в кого про Вас ще не розпитували, а пан…

— … поет, — м’яко допомагає Кирилов.

— А пан, який пише вірші, вже сидів на лавці, коли ми вперше увійшли у двір архієпархії, — завершує речення Білий.

— Будьмо точними, — усміхається Кирилов. — Пан, який пише вірші, сидів і чекав вас на лавці ще від учорашнього раннього ранку. І, дякувати Богові, ви нарешті прийшли і визволили його з рабства. Чекати на такому морозі — це вам не жарт, він міг заробити запалення легень чи щось гірше.

Білий і Роза Портеро обмінюються поглядами.

— Пане Адаме, я нічого від Вас не приховую. У мене немає нічого, що я міг би втратити. Єдиний мій гріх — те, що я ще ходжу серед живих. Я сподіваюсь, що ця прикра ситуація невдовзі зміниться — завдяки вам. Я ні на кого не тримаю зла, не тримаю образи. Жодної поганої думки не заберу із собою в могилу, пане Білий. Я пробачив усім усе, що треба було пробачити. Моя проблема в тому, що ніхто з моїх братів не в змозі відпустити гріхи мені.

— Ви на щось натякаєте, Кирилов?

— Ох, пане Адаме, ну куди це годиться? Ми ж зібралися не для того, щоб по закутках грати у піжмурки, — для таких ігор у місті живе достатньо щурів. І не тільки в отих рівчаках довкола нас. Більшість із них ходить над нашими головами в гарному вбранні або їздить у дорогих автомобілях.

Кирилов знову підводиться, відкладає убік ковдру і підходить до завіси на протилежній стіні.

— За цими дверима — менша підземна катакомба. Майже ніхто в місті не знає про неї, і це не дивно, адже в Мариборі практично ніхто нічого не знає про минуле свого міста. І всі по-своєму намагаються зробити так, аби про неприємні події минулого знати якомога менше. Та хай там що, наша з Вами позиція, пане Адаме, інша. Минуле нас, так би мовити, переслідує. У наших венах тече не кров, а образи з часів, які іншим ніколи й не снилися. Почувши про те, що трапилося з Дорфлером та Свинком, я зрозумів, що відбувається. Я трохи порозпитував. Нібито від вечора п’ятниці десь щезнув Ласло Фаркаш. Він мав прийти на благодійний бал, але чоловік просто зник. Для державного прокурора незвичайне зникнення може обернутися досить делікатною справою. І «Новий світ» зачинений. Мені все ясно, Адаме. Але зрозумійте і мене правильно. Ви не мій опонент, Ви — мій союзник. Ви з’явилися у найвідповідніший момент. Усе, що сталося в моєму житті, сталося для того, щоб ми зустрілися в цій норі. Все мене вело сюди, у цю точку, але я  довго цього не розумів.

Білий мовчить. Отець Мефодій Кирилов, горезвісний скарбник Мариборської архієпархії, дивиться на нього з шанобливістю і ґречністю, та водночас і з рішучістю, яка здається непохитною.

— Що б я не вчинив, я вчинив це, перебуваючи у найглибшій вірі. Ніколи не брав для себе, першими завжди були інтереси нашої спільноти, Церкви, моїх братів і сестер. Моїм єдиним гріхом була моя цікавість. Скільки себе пам’ятаю, я завжди хотів перепробувати у житті все.

Кирилов сміється на весь голос. Вертається назад, сідає і загортається в ковдру.

— У Ловренці на Похор’ї, де минало моє дитинство, не дуже то й було що випробовувати. Отож я брався за те, що було доступне. Однаково цікаво було стати ватажком піонерів Тіто в середній школі й очільником міністрантів у церкві. Те, що деінде в часи комунізму було абсолютно непоєднуваним, мені здавалося природним і навіть логічним. Потім, коли я студіював теологію, то експериментував з усім, що тільки можна уявити. Від магії до йоги і різноманітних дихальних практик, зокрема гіпервентиляції. І чи здогадуєтесь Ви, шановна пані Портеро, що виявилося мені найбільш близьким?

Роза нерухомо дивиться на Кирилова, хоче затягнутися, але цигарка догоряє і гасне.

— Регресія, — з жаром в очах каже отець Кирилов.

— Ми, студенти, постійно цим займалися, і я мав неабиякий поступ. Хтозна, може, ми вже десь зустрічалися з Вами, пані Портеро, може, на якійсь римській галері, повній в’язнів? Я, звісно, жартую, не зрозумійте мене неправильно. Інші досвіди з регресією не настільки втішні. Скажімо, мандрівка в недалеке минуле. Усе відбувається тут, у Мариборі, у часи наших теперішніх дідів. Під час практикування регресії я знову й знову повертався у той час, у ті конкретні обставини. Тисячі разів я переживав одну ситуацію — так, наче вона для мого нинішнього життя є особливо травматичною. Чи не хочете про це почути, пане Адаме?

— Якщо ви хочете розповісти, — холодно відказує Адам.

— Йдеться про партію швидких шахів з Ніколою Теслою. Хіба я можу пробачити собі те, що в тому задрипанці, який усі ночі просиджував у загидженому ресторані мариборського залізничного вокзалу, не побачив генія? Він був бідняком з Ліки, занедбаний і нещасний. Різкий запах, який відштовхував. Але водночас — пара отих блискучих очей з бісиками. Ми грали. Він був, безперечно, кращим гравцем. Робив несподівані ходи, сказати б навіть, собі на шкоду, та потім виявлялося, що він грає далекоглядно, і вже через п’ятнадцять-двадцять ходів я був на межі поразки. А тоді фортуна поверталася обличчям до мене. Господи, як я його оббирав; я в нього вигравав по п’ять-вісім разів за ніч і забирав гроші, аж мені робилося його жаль. Я знав, що в нього нема грошей. А він постійно усміхався і сьорбав із фляги той дешевий спирт, який продавали для дезінфекції ран. Знадобилося багато ночей, аби допетрати, що я маю справу з геніальним самовбивцею. Уявіть: хлопець з Ліки неймовірно насолоджувався, вигадуючи геніальні способи перемогти супротивника. Але цього йому було замало. Він водночас шукав паралельну систему задоволення — хотів у будь-який спосіб разом із супротивником перемогти і себе самого. Він не грав на тій чи іншій стороні дошки. Уявіть, пане Білий, хлопець з Ліки грав за обох одночасно. Тому він завжди програвав, коли наближався до перемоги. І ніколи не програвав очевидно — через те що, приміром, проґавив фігуру чи неправильно прорахував комбінацію. Це було б занадто просто. Тесла програвав, роблячи багатоходівки, ніби дотримуючись всеохопного плану. Він був великим, найбільшим митцем програшу. Був не лише творцем свого шляху в грі, а й водночас володарем власного падіння, виходу з гри, кажучи інакше. Ще той гравець! Або таке: уявіть, він так захоплювався грою, що справляв малу нужду прямо під стіл. Це була ще одна причина, чому з ним грали тільки ті, в кого ніс був загартованим. Коли я якогось вечора нарешті втямив, що йому йдеться не тільки про те, аби виграти в мене, а й використати мене як засіб для перемоги над самим собою, я вирішив перехитрувати Теслу. Тож коли успіх став схилятися на мій бік, я почав спеціально програвати. Хлопець, звісно, відразу ж мене розкусив і став грати ще хитріше. І знову зумів програти в такий заплутаний і неочевидний спосіб, що я до останньої миті не сумнівався в тому, що він насправді перемагає. Коли ж у мене випадково закралася підозра, хлопець помочився під столом на мої військові чоботи. Мене це так розлютило, що я вмент забув про ту підозру. Спересердя і бажаючи помститися, я знову почав вигравати партію. А коли через два-три ходи мій гнів улігся, було запізно. Я переміг. Я знову переміг. Це було безнадійно. Це був не лише кінець гри як такої. Він виграв не тільки тому, що змусив мене перемогти. Тесла водночас пограбував мене, бо вкрав мою любов до шахів. Відтоді я більше ніколи не грав, розумієте? Шахи мені остогиділи на всі майбутні життя. Буддисти знають про нірвану, вихід із циклу вічного повернення. Може, це те, чого я бажаю? На прикладі минулого, всіх своїх помилок навчитися нарешті чогось корисного. Я довго не розумів, чому в практикуванні регресії я знову спотикаюся об цю, здавалось би, неважливу сцену з мого минулого життя. Аж поки не стався обвал біржі, фінансовий крах архієпархії, банкрутство, продаж підприємства «T100» і все інше. І от тепер я врешті-решт збагнув усе.

— Що ви збагнули? — питає Білий.

— Мораль байки не в тому, як виправитися в ситуації, яка знову повториться. Суть у тому, як перервати сам цикл повторюваності. Убити «Великого Орка», частиною якого я є, пане Адам. І це Ваша місія, чи я, може, помиляюся?

— Ні, не помиляєтеся, — відказує Білий. — Але Вас і мене замало, щоб виконати завдання.

— Коли мені сказали, що я член «Великого Орка», я сміявся. Я тоді був молодим висвяченим ієреєм тут, у Мариборі. Я завжди висміював ті чи інші таємні угруповання, яких, як ми всі добре знаємо, не бракує серед моїх братів. У це товариство я ніколи не вступав, навіть ніколи про нього не чув. Якось до мене завітав Фаркаш і повідомив, що я — одне з тринадцяти тіл, у якому опинилися сотні, тисячі, мільйони чи скільки їх там, душ, що охороняють світ, пильнують, аби він залишався таким, яким є. Спочатку я підсміювався, а тоді одного вечора відчув, як моє тіло стискають щупальця. Усюди — на животі, грудях — з’явилися сліди. Ніби мене обіймав величезний спрут. У своєму житті я зустрічав людей зі стигматами. Але ці виразки не були схожі на стигму. Я молився, постив і сповідався. Нічого не допомагало. Це була Божа воля, і я мусив прийняти її, хоча й не просив, — так само, як прокажені мусять змиритися зі своєю хворобою. Я знаю, пане Адаме, Ви мусите відпустити в інший світ усіх тринадцять членів. Жоден із нас не повинен залишитися, жодна з наших душ не має залишитися непрощеною, — якщо ви хочете, щоб Вам усе вдалося. У Вас небагато часу, бо, думається мені, інші члени теж насторожі та стежать, як і я. Дуже швидко вони знайдуть нові тіла, куди заселять міріади засліплених душ. Нові тіла стануть новими провідниками, новими членами тринадцятки. Чи ви знаєте, що відповів Фаркаш, коли я кілька років тому запитав його, хто голова «Великого Орка»?

Білий стенає плечима.

— Він поцікавився, чи я користуюся інтернетом. Що мені буде легше уявити, як функціонує «Великий Орк», якщо я користуюся інтернетом. Нема головного комп’ютера. Є лише мережа, до якої під’єднано тринадцять комп’ютерів. Тільки деякі знають про існування інших. І тільки одному відомо про всіх інших. Але він не обов’язково мусить бути головним, бо мережа може повністю оновитися від будь-кого з тринадцяти. Можна витягнути кабель з дванадцяти комп’ютерів, однак уся інформація, яка є в мережі, залишиться незміненою, і робочий комп’ютер, що зостався, негайно розпочнепошук нових комп’ютерів, з якими зможе створити нову мережу. Треба витягнути кабель з усіх тринадцяти комп’ютерів, перш ніж одному з них вдасться замінити ті з них, що вже не функціонують.

Вираз обличчя отця Кирилова змінюється, воно стає серйозним і строгим.

— Я б із радістю вам допоміг, Адаме. Від щирого серця хочу допомогти. Але я не знаю інших членів «Великого Орка», окрім тих, кого Ви вже відвідали. Хіба що мера Воду. Але про нього, гадаю, знаєте й Ви. Про інших навіть не здогадуюся. Й гадки не маю, як дізнатися їхні імена.

Кирилов запалює нову цигарку, відкладає ковдру, встає, поправляє на собі елегантний костюм і комірець.

— Дозвольте, одну хвилинку. Я тільки доставлю дві фігурки, хоча виріб усе одно не буде повністю готовим. Та я хочу, щоб ви з моєї майстерні дещо з собою взяли.

Кирилов сідає за стіл, направляє зручно настільну лампу, нахиляється над великою лупою і в одну зі скриньок, що стоять на столі, вкладає пінцетом крихітні деталі.

Поет, який весь час сидів на краєчку дивана біля Кирилова і мовчки курив, відкашлюється.

— Я вважаю, що отець Кирилов святий. Звичайно, ніхто у місті з цим не погодиться. Більшість називає його злочин-цем, та насправді це людина, яка зуміла сягнути фундаменту Католицької церкви і похитнути його непідкупною добротою та праведністю. Мариборська архієпархія відтепер муситиме жити як бідна Церква. Муситиме вернутися до витоків, до Петра. Пережити очищення. Траншеї, які телеоператор «Т100» проклав до людських осель, стали особливим способом зв’язку. Люди збочені, тому найчастіше згадують історії з порнографічними каналами. Будьмо відвертими: отець Кирилов ніколи не мав впливу на програми оператора. І його заслугою є те, що численні проекти працюють і рятують Церкву від повного банкрутства. Особливо успішним є продаж по телебаченню. Справжнім хітом стали ножі з сенсорами — вони видають звуки, що відповідають типові м’яса, яке ви ріжете. Якщо ви, наприклад, розрізаєте телятину, шумить осіннє листя, якщо рибу — чується шум хвиль і так далі. «Т100» зроблене з доброго тіста і, маємо надію, буде добре рости. Але ці прибутки пожинатиме не Церква — їх переведуть у капітал банки.

Поет перестає шептати. Кирилов замислено склеює і складає фрагменти своєї мініатюри. Очі широко розплющені. З кутика рота стримить кінчик язика. Гранична концентрація.

— Він згадував перед вами про катакомбу, — знову зашепотів поет. — Він знає, що трапилося зі Свинком і Дорфлером. Такими стаємо ми, люди, коли нас покидають душі. Але ж таке існування тим, хто має душі, видається недостойним. Тому ми домовилися, що після того, як його душа буде прощена, я покладу тіло серед його братів та сестер. Він хоче спочивати в гідності та спокої. Я кажу про це, щоб ви знали.

— Ось, — каже Кирилов і підводиться. — Остаточно закінчити мініатюру я не зміг, потрібен ще день, але його в нас нема. Пане Адаме, я віддаю незавершену роботу, цілком у дусі ідеї розуміння фрагмента як відкритої мистецької форми, яку зможе завершити Ваша уява. І прошу негайно завершити ваше завдання. На цьому місці я з вами прощаюся і ще раз вам дякую за те, що прийшли. Пані Портеро, було дуже приємно, навіть якщо ми не відповіли на питання щодо етимології Вашого прізвища.

Кирилов вручає Білому дерев’яну скриньку і легенько вклоняється Розі Портеро. Пригладжує гладко зачесане біле волосся.

Роза і Адам обмінюються поглядами. Білий ствердно киває головою. Роза витягує з сумочки срібну пудреницю, відкриває і дає Кирилову кульку драже.

— Я пропоную Вам узяти з цього боку, — каже Білий, підіймаючи ту кришечку, під якою лежать темні дражини.

Кирилов киває, бере кульку, відходить в інший бік кімнати, вклякає в кутку і починає молитися.

Дезінфекція

Адам Білий лежить на готельному ліжку зі своїм айпадом і переглядає газетну інтернет-сторінку. Пізній понеділковий ранок, чи не всі опубліковані новини написані в суботу, тому в них нічого нового. У розділі чорної хроніки жодних звісток про нові випадки психічних нападів у знаних мариборців. Зате є величенька стаття про негативний вплив будівництва очисної споруди під Кальварією на фінанси та екологію. Стаття закінчується твердженням, що в місті забагато стічних вод і замало грошей, при цьому автор висновує, що саме мер та його команда мали б покращити ситуацію з коштами. У культурній рубриці поміщено скорочений репортаж про Марибор, опублікований у німецькій газеті «Frankfurter Allgemeine Zeitung». Марибор описаний як «нещасне місто». Мер Вода на цю репліку відповідає, цитуючи обурливий лист читачів, у якому перелічені досягнення Марибора. Ті досягнення сягають ген у минуле, тих часів, коли мариборець за походженням здобуває на Олімпійських іграх у Парижі 1924 року золоті медалі, і аж до факту, що Марибор — столиця смаженої картоплі, бо ніде інде не збереться 40 тисяч людей, які ту картоплю всенький день на вулиці смажитимуть, їстимуть і славитимуть. Заперечення мером Водою тенденційної німецької статті завершується довгим переліком найновіших досягнень міста; особливо мер наголошує на тому, що 2011 року в Мариборі відбулися чемпіонати Європи з фризбі та джіу-джитсу, а рік перед тим — Європейський конгрес мисливців. Мер нагадує також, що 2009 року місто отримало нагороду за найкраще облаштовані туалети в Словенії. Білий зупиняється і на наступній статті, досить довгій, у якій вимагаються пряма демократія, складення міськими чиновниками всіх повноважень та нові вибори. Увагу Адама привернув факт, що, на відміну від інших публікацій, підписаних бодай ініціалами, ця стаття не має автора. Авторство належить неформальній організації «Холодний липень». Білий заходить на її веб-сторінку і профіль у Facebook — там містяться заклики до масових протестів проти мера Води, бо він «захопив їхнє спільне лайно», тобто натякається на будівництво великої очисної споруди. Білого здивувала кількість підписників на їхній сторінці у Facebook — сім тисяч, чимало як для такої маргінальної групи з радикальними поглядами.

Наситившись новинами, Білий відкладає свій планшет. На столі біля підвіконня лежить подарунок Кирилова. Дерев’яна скринька, в ній — шопка, над стаєнкою — комета, справа і зліва стоять дві групи фігурок. Білий весь ранок розглядає незвичайну композицію, яка не зовсім співвідноситься з розповіддю Кирилова про виготовлення фігурок із кісток, зокрема людських. У мініатюрному пейзажі довкола хлівця — деревця, гори, мох, пастуша повітка, дашок, огорожа й інші нечисленні деталі, але там нема жодних фігурок, виготовлених вручну. Навпаки, всі вони — фабричного виробництва, такі самі можна купити в будь-якому магазині з товарами для дітей. Вони прикріплені товстими шарами клею, який, витиснений назовні, застиг у формі дрібних пухирців, — свідчення того, що вміст скриньки складався нашвидкуруч, сказати б, похапцем. Очевидно, йдеться про сценку народження Ісуса, і про прибуття трьох царів, напевно, — але ж яку! Довкола ясел розміщено сім фігурок, двійко тварин і три незвичайні скляні предмети — чарочка, скляна кулька та крихітна скляна лінза. Ясла в центрі шкатулки порожні, ані сліду новонародженого Спасителя. Білий не знає, що й думати. Що тут інсценізовано? Може, це якась витівка Кирилова, насмішка над Білим із могили? Чи божевільний витвір людини, яка втратила надію на шляху до самознищення? Білий не знає відповіді, і йому залишається знову влягтися на розхитане і досить незручне ліжко у взутті та звіддаля розглядати комету, яка виблискує над скринькою.

Він задрімав на хвильку? Чи сон тривав довше? За вікном сірий зимовий день. Світло відбивається від протипожежної стіни сусіднього будинку, тьмяне і кволе. Звуки, які його розбудили, стають чіткішими. Вони долинають із сусіднього номера. Совання меблями, перервана розмова, нерозбірливі голоси. Білий підходить до вікна. На мить бачить, як вузьку шпарину подвір’я переходить постать у білому скафандрі із захисною маскою.

У часи, коли Білий жив тут, у Мариборі карнавального одягу не носили. Не те що нині карнавал став чимось особливим, ні, місто для цього занадто люмпен-пролетарське, старі корені викорчувані, середньовічні та поганські традиції зникли взагалі. Люди не відчувають духу карнавалу, знають його хіба що в голлівудському варіанті. Скоро карнавал закінчується. Вже завтра — Тлустий вівторок, за ним — Попільна середа, протверезіння і кінець гулянь.

У двері стукають. Білий відчиняє. Замість Рози Портеро перед ним височать дві постаті в білих скафандрах, рукавицях, товстих респіраторних масках і захисних окулярах.

— Зараз за списком Ви. Ми повинні взяти проби і провести дезінфекцію, — каже приглушеним голосом одна з них і заходить у номер перш ніж Білий встигає відреагувати.

Друга постать тягне за собою невеликий візок, на якому стоїть величенький апарат з двома трубками й розприскувачем. Перша ватними паличками збирає в номері часточки пилу і складає їх у переносний контейнер, а друга розбризкує по підлозі білясту піну.

Особливо рясно обробляє черевики Білого і підлогу, потім відчиняє вікно. Білий зривається на ноги й останньої миті хапає шкатулку Кирилова, щоб та не впала на підлогу й не розбилася. У готельний номер вривається вугільне морозяне повітря, розганяє солодкуватий запах дезінфекційного засобу. Чоловік у скафандрі обприскує зовнішні відливи.

— Тут ціле лігво тих дияволів, — каже приглушено спеціаліст. Зовні воркотіння, шурхіт крил. Кілька голубів відлітає, чоловік перехиляється через підвіконня, його ноги метляються над батареями. Білого пробиває раптова думка — а що коли чоловік упаде вниз?

Білий двічі повторює запитання, який це список і чому він у ньому опинився, але обидва спеціалісти занурені в роботу, а гул розприскувача такий гучний, що Адам так і не отримує відповіді.

Через кілька хвилин дезінфекторів уже нема. Дзвонить готельний телефон.

— Говорить інспектор Маус. Пане Білий, я унизу, біля стійки рецепції. Чи не знайдеться у Вас хвилинка? Це важливо.

Білий рушає до рецепції. По дорозі стукає у двері Розиного номера. Напевно, в неї теж робили дезінфекцію, бо стертим зеленим ковроліном від дверей її номера тягнеться слід розлитого засобу. Жодної відповіді на стукіт. Рози, очевидно, в номері нема.

Інспектор Маус вітається з Білим. Короткий жест помічникові Ґросу залишатися у фотелі. Маус і Білий сідають удвох у дальньому кутку холу.

— Дякую, що прийшли, Адаме, я хочу поговорити з Вами віч-на-віч. Мої хлопці вже побували у Вас, усе знезаражено? Все гаразд? От і добре! Бачте, я маю новини з лабораторії. Правда, вони ще не підтверджені й мають дуже делікатний характер. Але спершу хочу спитати, чи можу я розраховувати на те, що наша розмова буде суворо конфіденційною? Кажучи строго, я маю на увазі й Вашу колегу, пані Портеро.

Білий ствердно киває головою.

— Я не знаю, чи Ви пригадуєте випадок із мертвим лебедем у ріці Драві сім років тому. Тоді через мертвого птаха здійнявся страшенний переполох, особливо, коли було встановлено, що його смерть спричинив вірус H5, або так званий пташиний грип. Після лебедя були випадки з іншими птахами, після чого на карантин потрапило й декілька людей. На щастя, ми вчасно вжили заходів. Щойно я отримав повідомлення з лабораторії, де вивчають зразки крові Свинкова і Дорфлера. Мої підозри, на жаль, справджуються.

— Що Вам повідомили? Вони обоє з’їхали з глузду через пташиний грип? — питає Білий.

— Адаме, прошу Вас, не легковажте паралеллю між цими двома випадками, — задоволено похитує головою інспектор Маус. — Звісно ж, не йдеться про той самий вірус, що й кілька років тому. Ми не відкидаємо також припущення, що це — якась прогресивна форма захворювання, яке не має вірусної етіології. Ймовірно, його переносять птахи, ще ймовірніше — голуби, і першими жертвами стали Свинко і Дорфлер. За кулісами ховаються й деякі інші речі, про які мені не можна Вам наразі розповідати. Якщо коротко, то результати лабораторних аналізів, зроблених до цього моменту, не можуть зі стовідсотковою впевненістю заперечити здогади, що йдеться про якусь нову, досі невідому форму вірусного чи іншого заразного захворювання. Отож поки що мої підозри виправдані.

Білий уважно вивчає інспектора Мауса.

— То чому Ви це все мені розповідаєте, Маусе?

— Бачте, превентивно ми провели дезінфекцію в усіх, хто вступав у фізичний контакт із Дорфлером та Маусом упродовж останніх 48-ми годин, перед тим як виявилися симптоми. Окрім того, я отримав від санітарної служби всі потрібні дозволи на те, щоби знищити всіх міських голубів на території Марибора, аби запобігти хворобі. Ви уявляєте, що буде, якщо зараз, цієї миті, вибухне скандал у мас-медіа? Це буде удар не тільки по Марибору і його туризму, по «Культурній столиці Європи» — це буде проблема масштабного значення. А купці людей запровадження надзвичайного стану перед місцевими виборами було б ще й як на руку.

— Маєте на увазі Воду? — питає Білий.

— Звісно. Він уже колись вибрався з політично безвихідної ситуації, відволікши увагу від важливих питань на такі, що лише здавалися важливими. Як ви знаєте, Вода — колишній поліцейський. Логіка надзвичайного стану йому вигідна. Якщо завтра в Мариборі вибухне небезпечний вірус, що загрожуватиме життю тисяч людей, запланованих мітингів проти Води не буде. Увага медіа більше не буде прикутою до реалізації багатьох спірних проектів, як наприклад, будівництво очисної споруди під Кальварією. Наступні півроку голови людей будуть зайняті лише думками про таємничий вірус, і ніхто не звертатиме уваги на те, що чиниться насправді. Я переконаний, що його в такому випадку оберуть знову.

— Гаразд, але навіщо Вам я? — питає Білий.

— Якщо я комусь не довіряю, то це нашим ЗМІ. Я знаю, що буде, якщо мої підозри справдяться. Вода має свою мережу людей, володіє кількома газетами і телестанціями, не тільки місцевими, а й державними. Більшість незалежних ЗМІ не має жодного впливу або нічого не варті. Я хочу, щоб, коли вибухне скандал, про це чесно розповіли за межами Словенії. Це змусить словенські медіа ретранслювати новину. Звичайно, це не завадить викривленій інтерпретації фактів, та все ж зменшує можливість маніпуляцій. Тому мені потрібна людина, якій я зможу довірити висвітлення подій, яка не є частиною мережі Води і яка не з Марибора.

— Роза Портеро, — каже Білий.

— Так. Австрійське державне радіо має в нас більший кредит довіри, ніж наш головний банк. Люди люблять казати, що ми — тиха австрійська провінція. Але це не так. Навіть мешканці найглухішого кутка в якійсь іншій країні мають право брати участь в ухваленні спільного рішення. А ми — тупа австрійська колонія без жодних прав. Коротше, ви мені потрібні, пане Адаме, і я щиро сподіваюся, що можу розраховувати на Вашу підтримку.

— Гаразд, Маусе, але за однієї умови.

Маус дивиться на Білого.

— Розкажіть мені, що у Вас із Водою.

Вперше, відколи вони розмовляють, у Мауса стерлася усмішка з губів, але вже за мить інспектор знову усміхається.

— Тут нема жодних таємниць, Адаме. Нашу історію можна дізнатися і з інших джерел, та в кожному разі буде краще, якщо я розповім Вам її особисто. Я і Вода разом навчалися в поліцейській академії. Ба більше, ми мешкали разом, були найкращими приятелями, і нас об’єднувало спільне захоплення, яким ми, вісімнадцятирічні юнаки, горіли ніби два фанатики. Вгадаєте, яке?

Білий стенає плечима.

— Ми обидва розводили голубів. Але не простих. Завівши зв’язки в поліцейській академії, я незабаром став учасником секретного проекту, який фінансувався Міністерством оборони. Нашою метою було виростити першокласних голубів-розвідників. Я не маю на увазі традиційних поштових. Тренування першокласних голубів-зв’язківців, які переносять секретні повідомлення, вимагає багато часу і знань. Але наше завдання було значно складнішим. Ви знаєте, половина успіху голубаря залежить від того, що потрапляє в голуба через дзьоб, тобто від харчування. І отут виявилося, що, крім звичайної зернової суміші, голубам потрібно забезпечити добре збалансоване харчування із сухим часником, порошком подрібненого рожевого кварцу та деякими іншими хімічними препаратами. Всі армії світу вкладають мільярди в комп’ютерні системи сповіщення. А мені вдалося з допомогою вітчизняних хімічних лабораторій виростити голубів-камікадзе. Це були спеціальні птахи, стійкі навіть до можливих ворожих атак і збоїв електромагнітних полів, що для голубів є великою проблемою. У світі немає жодного літака або ракети, яку не можна збити. А що робити зі зграями голубів, з десятками тисяч голубів, які у точно визначений момент атакують ворога з усіх боків? Особливо, якщо голуби заражені інтелектуальною біологічною зброєю, якою, власне, і є сучасні віруси? Хоча тоді я про таке не думав. Можливо, Вода вже міркував над цим, не знаю. Я розводив голубів насамперед заради любові до тварин і спорту. Я просто хотів виростити найрозумніших голубів у світі. І я це зробив. Те, що я їх потім натреновував на виконання конкретних завдань, було для мене другорядним. Вода в ті дні був у моїй тіні. Він хворобливо копіював усі мої дії. Я слухав панк — і він слухав панк, хоча найбільше любив народну розважальну музику, особливо далматинські «клапи»^[33]. Я почав розводити голубів — і він також їх розводив. Незабаром Вода збагнув, що ніколи не досягне такого успіху, як я, його сусід по кімнаті та наставник. Тоді я не розумів, як сильно він мав мене ненавидіти. Лише згодом допетрав, що й до чого. Я пам’ятаю той ранній ранок пізнього квітня. Я поїхав у Похор’є, де був голубівник. Усього за кілька днів мав їх продемонструвати перед міністерською комісією під час великого завершального випробування. У випадку успішного показу Міністерство оборони виділило б значні кошти для розвитку проекту. Насправді це, мабуть, означало б, що ми, Адаме, ніколи не зустрілися б, бо я ніколи не залишився б у югославській, а потім словенській поліції, а став би першорядним експертом і новатором біологічної зброї. І нині я би мешкав у США або Ізраїлі. Однак сцена, яку я застав того дня, 27 квітня, стала найбільшим жахіттям, що я коли-небудь бачив у своєму житті. Двісті один з моїх двохсот чотирнадцяти вихованців лежали на землі. Сцена жахливої різанини. Їхні тільця були ще теплими, деякі пташки пересмикували лапками і тріпотіли пір’ячком. Хтось знищив мій світ, моє життя, моє майбутнє. Я знав, що тільки Воді було відомо, де я тримаю голубів. Кілька разів він приїздив їх годувати замість мене. Я повернувся у студентський гуртожиток. Я хотів його вбити. Я хотів покарати його за ту кривду, яку він мені завдав. Його ліжко було порожнє. Його шафа була порожня. Він повернувся в академію лише через рік після того, як я закінчив навчання, тому ми зустрілися аж через десять років, коли він став молодим депутатом парламенту, а я — криміналістом.

— А що було далі з голубами?

— Проект визнали невдалим і закрили. Дослідницьку групу розформували. Та я більше й не хотів займатися розведенням птахів. Після такого удару! Я був занадто молодий, щоби просто так закрити очі на все і жити далі. Крім того, так і лишилося таємницею запитання, куди поділося тринадцять голубів. Вони втекли? Чи він їх убив деінде? Або, і це мені здається найбільш вірогідним, він продовжив розмножувати птахів, і зараз тримає напоготові, щоб використати для власних цілей?

— Ви усвідомлюєте, що ваші припущення дуже серйозні, недоведені й можуть мати наслідки? Варто було б взяти самовідвід і передати слідство в цій справі комусь іншому, адже Ви не можете діяти неупереджено, — каже Білий.

— Авжеж, авжеж! — інспектор Маус так голосно регоче, що холом йде луна, а його асистент Ґрос на протилежному кінці, чуючи сміх начальника, без будь-якої причини починає силувано посміхатися й собі.

— Адаме, Ви справді вірите, що існує таке поняття, як неупередженість? У країні, де два мільйони жертв, які водночас є і катами, та катів, які часто самі є найбільшими жертвами? Я Вас прошу! Наша єдина можливість вижити як суспільство — бути упередженими, без вагань і роздумів. Ось так. Я мушу йти. Ми з хлопцями будемо дезінфікувати «Off». Не забудьте ж про свою обіцянку! Нікому ні слова, ми зрозуміли один одного?

У дверях Маус перетинається з Розою Портеро, знімає капелюха на знак привітання. Роза несе пластиковий пакет. Вона і Білий піднімаються в її номер на другому поверсі. Вікно відчинене, у приміщенні безлад, хтось обшукував шухляди та її валізу. Роза викладає на стіл дволітрову пляшку кока-коли, чоколіно^[34] і бритви. Білий нервово бере з таці банан і їсть. Далі поглинає два інші.

— Що сталося? Що хотів Маус?

— Не хвилюйся, він нічого не знає і ні про що не здогадується. Вода — його ворог і, що б не трапилося, Маус поверне так, аби звинуватити мера. І що більше всього станеться, тим краще для Мауса, — пояснює Білий з напханим бананами ротом.

— Хто був у моєму номері? — питає Роза, розглядаючи свої речі. Її погляд зупиняється на мокрому сліді, який веде від вхідних дверей до підвіконня.

— Маусові мисливці за голубами.

— Вони в тебе також були?

— Так, витягували речі та кропили. Я сподіваюся, що Маусова отрута не дуже шкідлива, та все ж не ризикуватиму. Піду на рецепцію і попрошу, щоб мене переселили в інший номер.

Роза схвально киває головою.

— Я виходила до міста. Скринька Кирилова не йде мені з голови. Ніби й чисте ошуканство, але якщо в ній заховано якийсь таємний натяк, щось корисне, це би нас врятувало.

— Я вже дивився, але нічого не виявив, — каже Білий, відчиняючи двері.

— Я піду з тобою і, поки ти будеш на рецепції, ще раз її огляну.

Роза роздивляється скриньку. Як і попереднього вечора, спочатку уважно вивчає кожну із семи фігурок. Ліворуч від порожніх ясел стоїть пластикова фігурка святого Матвія з ручкою та книгою, поруч з ним — святий Павло з мечем. Обидві фігурки очевидно стосуються Тайної вечері, бо вони трохи зігнуті, ніби посаджені за довгий стіл. Біля святого Павла стоїть Балтазар, один із трьох царів — отой, темношкірий. Між ними пасуться вагітна свиноматка і кріт. Обидві фігурки тварин видаються великими порівняно з фігурками людей. За цієї групою приклеєна маленька чарочка. Праворуч від порожніх ясел у товсті шари жовтуватого клею занурені Ісусів батько Йосип і крокодил, що грає на флейті Пана. Поруч із ними — дещо більша леґо-фігурка працівника зоопарку з написом «ЗOO» на сорочці, а також святий Петро з традиційною парою ключів у руці, але з прикріпленими крилами, взятими, мабуть, у якоїсь іншої фігурки. У моху неподалік цієї групи — прозора скляна кулька з червоними листочками всередині та шматок круглого скла, приклеєний так високо до стовбура одного з дерев, що відразу ж вирізняється з-поміж інших фігур та предметів, що прикріплені до моху. Роза нахиляється дуже низько. Тепер круглий шматок здається прозорим оком, воно ніби наглядає за всією композицію, на яку дивиться ще й друге око — комета.

Війна і мир

Перед готелем Білого штовхає клоун своїм черевом, що схожий на бочку. Він біжить і, регочучи, жбурляє пляшку, що розбивається об стіну. Кілька секунд клоун і Білий дивляться один на одного, а тоді клоун знову регоче. У наступний момент з його рота у брудний сніг вибризкує коричнева рідина, а вслід за нею, на той же сніг, завалюється й сам клоун, у своїх величезних черевиках і смугастих підколінках. Поруч злітає кілька голубів, які клювали щось на землі. Якийсь час Білий не розуміє, що робити. Напевно, варто було би п’яницю чимшвидше підняти і перетягнути кудись у тепло, але в цей момент з’являються ще два клоуни з подібними бочками замість животів. Після невдалої спроби реанімації, що складається з ляпасів та криків на вухо, вони підхоплюють клоуна, свого омертвілого супутника, під пахви і тягнуть вулицею.

Карнавальний вівторок, та, попри це, крім трьох клоунів, інших ряджених Білий не зустрічає. Тільки кілька втомлених дітей у ковбойських костюмах, яких матері роздратовано тягнуть за руки. Соборний дзвін саме відбиває п’ятнадцять хвилин на третю. Білий уже здалеку помічає, що новий неоновий напис над колишнім приміщенням Мариборського архієпископства на Сломшковській площі прикріплений стаціонарно. Хоча все ще не світиться, та, напевно, засяє, коли туманне пообіддя перетвориться на похмурий зимовий вечір. На щастя, вже не сніжить. На площі Білого зупиняє робітник у блакитному комбінезоні і скеровує його в іншому напрямку. Кран саме переміщає вивіску «КСЄ». Крики робітників. Начальник, що кляне все і всіх, доки трійця прокладає електричну проводку між знятим бруком. Білий вихоплює розмову двох робітників, які, опершись на лопати, спостерігають, як над головами їхніх колег загрозливо коливається велика дерев’яна підставка для надувної кулі.

— Не знаю, що вони собі всі думають. Ніби ми не маємо іншої роботи, ніж переставляти кулі з місця на місце, — озивається один.

— Та ще якби хоч на якусь нормальну відстань переставляли. Тільки би щось вигадувати. Глянь, екскаватор, кран, загорожа, нас шестеро, ми тут весь день, а переміщаємо на якихось півтора метра. Раніше ж нікому не заважала! Знаєш, скільки коштує кожне таке переставляння? Люди в місті не мають на сто грамів, всі дороги у вибоїнах, на Студенцях прорвало водогін, а ми переставляємо надувні кулі. Банда місцева, — говорить інший робітник.

— Ну, це ж столиця чогось там. Пани до опери ходять, а ми горбатимось. Зимно, от холєра. Слухай, кинь йому вже той рискаль, бо шеф зараз лусне від свого кудкудакання. А ти що? Ходив на маскарад? Нині остання можливість, — каже перший.

— Мої діти збираються, — відповідає інший. — Я зі своєю лишуся вдома. Сказала, що подасть до суду на мене, якщо я її не трахну хоча б два рази.

— Тільки два рази? Моя купила чотири маскарадні костюми й каже, що я мушу в кожному з них її трахнути, принаймні по разу. А в поліцейській формі — то аж два рази, ха‑ха-ха, щоб мала відчуття, що світом править порядок і право.

— О мати рідна! — вигукує перший робітник.

У цей момент з-під металевої лопати екскаватора починає витікати коричнева суміш, зафарбовуючи землю і залишки снігу. Вже наступної миті струмінь гівна порскає на три метри у висоту.

— Холєра, каналізацію зачепив! Тепер нам дупа. У тому місті тільки трохи поштуркаєш землю лопатою, як зразу гімняки.

Розлючений крик начальника. Блідий водій сповзає з екскаватора. Робітники утворюють широке коло довкола труби, з якої бризкає струмінь фекалій. Тиск знижується, тепер це просто булькання з землі.

— Кляті сцяки. Нині тобі вже маскарадний костюм не потрібен, Франці, ти вже з ніг до голови вбраний у гімно. Твоя тебе точно здалеку впізнає.

— Думаєш, твоя тебе не буде любити тепер, коли ти так гарно пахнеш?

— Ти ж знаєш, що баби більше люблять хлопів із запахом, ніж отих, в білих сорочках, які взагалі запаху не мають. Моя мені деколи каже, що воліла б трахатися зі скелетом, бо принаймні знає, що в нього твердий. А якщо скелет ще й у гімно вбраний, то це взагалі ідеально. Це справжній живий скелет і трах тисячоліття.

— Але в тебе пузо завелике для скелета.

— Це ж не моє пузо. Це пузо від мого костюма. Франці, я міг би й тебе трахнути, якби мав дві кістки в члені. А так я вже зайнятий.

— Своєю?

— Ніколи не знаєш, чи вона твоя, чи якийсь непотріб, замаскований під твою.

Розлючений крик начальника. Робітники регочуть, починають повільними рухами перевертати лопатами купи землі.

— Не натягайся дуже, Франці.

— Ну то буду мати довший.

— Якщо маєш такий довгий, можеш ним заткнути ту діру.

— Гімно гімном не заткнеш, Лойс, принаймні це ти мав би знати. Гімно тільки язиком заткнути можна. У тебе досить довгий, міг би трохи помогти їм.

— А чим я поможу? Нема на то ради. Я купив чотири маски, але ні одна не має дірки для рота. Як на зло! Моя класно трахається, але я би її не лизав.

— Я своєї так само. Внизу ще можливо, але ззаду ніколи. Ми ж не лижемо ту землю, повну гімен.

— Хай тим переймається екскаваторник, який всю ту фігню заварив. Ми ж знаємо, як воно буде. Тут якось заткне, а через годину воно відгукнеться на Тезному, чи за автобусною зупинкою, чи на Ленті. Земля не хоче приймати наших гімен, всюди постійно вибризкує, а ми потім ті діри латаємо.

— Але, Лойс, ми не латаємо.

— Нє, Франці, ми з тобою інші. Ми міцно тримаємося лопат і тихенько собі сопемо.

Робітники регочуть.

Велика зграя ворон з голосним карканням злітає з крон дерев на Сломшковій площі, кружляє і знову сідає на ті ж самі місця. Білому здається, що він ніколи не покидав міста. Його не було тут аж шістнадцять років? Неможливо! Може, він дійсно був у якійсь короткій поїздці й оце повернувся. Це відчуття навалилося на нього усією вагою, сповільнило і втомило. Здається, що не змінилося нічого. На площі плакати з червоним хрестом на чорному тлі. Над хрестом трохи меншими літерами напис: «ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ ТОЛСТОЙ — АНДРЕАС», а нижче — великими: «ВІЙНА І МИР». Фонтан, посеред фонтану — величезна брила льоду червоного кольору. Навпроти фонтану — мармурові сходи, фасад найбільшого театру країни. Фасад із сімдесятих років, у стилі модерн, мов чужорідне тіло на розі площі, яка здебільшого в сецесійному стилі. Перед театром вантажівка. На брезенті напис: «ХОРВАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕАТР м. ЗАГРЕБ». Два ангели з трубами. Трохи далі — театральна кав’ярня. Біля обігрівачів, що ввімкнені над столиками перед входом, немає нікого. Білого несподівано затоплює пам’ять про роки, проведені в цій будівлі, в цій кав’ярні. Подивувався, що йому згадуються лише образи спекотних літніх пообідь, як він разом з акторами та іншими працівниками сидів перед театром, — але жодних спогадів про зиму.

Бічний вхід для співробітників. Штеф, охоронець упізнає його, вітається. Відбиток соціалізму, стертий ковролін, запах темної затхлості та пилюки в коридорах — усе це вперто нашаровується й охороняє минуле для всіх, хто його намагається в цьому театрі зберегти.

Навіть секретарка та ж, що і в старі часи, коли директором театру був Андреас, а Білий — одним із помічників режисера. Вона зустрічає Білого поцілунком у щоку.

— Мільярд років не бачилися, — каже Долорес. — Зачекай хвильку, в директорки ще є хтось у кабінеті, вона скоро звільниться.

Білий киває і сідає у фотель. Навпроти нього сидить незнайома жінка. Таке враження, ніби вона — частина театрального реквізиту. Білий таких здалеку розпізнає. І справ-ді, незнайомка не вводить в оману — вона невтомно продовжує монолог про проект, про який говорила, коли Білий заходив.

— І я кажу йому, що так не піде. Жертвоприношення, подія називається жертвоприношенням і означає принесення в жертву на честь диктаторів. Тіто, Сталін, Гітлер, Мао. Ми приносимо в жертву, а вона думає, що можна відбутися кількома старими автівками і якимсь відеопроектором. Нам потрібна кров. Як у Германа Нітча, інакше ми далі будемо приносити в жертву тільки ідеї. Я не маю на увазі курей. Треба зарізати хоча б по одній вівці на честь кожного диктатора, кажу їй. Вона мене питає, чи не краще корову. Я кажу, що я за. Вона сміється. Звичайно, це домовленість. Як думаєш, коли хтось тобі щось каже, а ти погоджуєшся, — хіба це не домовленість? Потім вона посилається на те, що ми нічого не підписували, і вона не те мала на увазі, що вона просто жартувала. А я маю гадати, коли вони жартують, а коли ні, чи що?

Під час монологу незнайомки Долорес спокійно перевіряє електронну пошту, подекуди відповідає: «Угу». Очевидно, вона звикла виконувати дві роботи одночасно: секретаря і психоаналітика.

— Про що мова? — запитує Білий.

— Мова про мою продукцію. Та що Вам пояснювати, я вже шість років працюю над цим проектом. Шість років, уявляєте? Нарешті я отримала від міськради трохи грошей. Пішла до мера, сказала йому: «Мере, ми мусимо щось зробити з цими диктаторами», і він зрозумів. У мене є команда, проект буде мати успіх, це зрозуміло, але ж не можна його реалізувати якось так невиразно. А тут усе робиться невиразно. Нам чіткості, чіткості бракує в цьому місті! Тут усі лише розмито натякають на реальність. Театр — це реальність. Тут течуть піт, сперма, кров. Фізичний театр — людей торкає це, а не оте символічне лайно для ремісничих училищ і прем’єри для втомлених директорів державних фірм.

— Угу, — каже Долорес, заглиблена в читання електронної пошти.

Незнайомка прострілює її поглядом, але та не зважає.

— Уявіть спектакль, який неможливо забути. Уявіть щось таке, що буде супроводжувати вас усе життя, означить його і змінить вас назавжди, відніме дихання і мову. Це мене цікавить у театрі. Театр потрясіння, театр, який, врешті, є таким, як наше місто. Щоденні потрясіння, самі лише потрясіння. Люди вважають, що вони можуть щодня їсти віденський стейк, і так має бути. Що це нормально — отаке повсякденне життя. Тоді чому вони не можуть витримати театру, такого ж жорстокого, як нормальне повсякденне життя? Нічого ж нового не відбувається. Просто нового для нашого міста і для нашого часу. Пане, як ви вважаєте, новизна взагалі існує? Коли я йду до нашого театру, коли дивлюся вистави гастролюючих труп, завжди маю відчуття, що новизни вже нема. Що все нове ми вже давно спалили. Все вже наявне. Але в усі часи існують свої заборони, і цензура, і самоцензура, а тому було б правильно кожного разу на сцені заколювати бодай якусь вівцю, якщо вже не корову. Тій міщанській публіці треба кожного разу говорити, що все це — серйозно. Селянин це розуміє. Якби селяни почали ходити до театру, вони б розуміли. Селянин би вийшов на сцену і підтримав би відро під смертельною раною, з якої дзюрчить кров. А тут навіть селючка нема! — скипає незнайомка і показує на двері директорки театру Анастасії Ґрін. — Якби вона була із села, зрозуміла б. А що я можу вдіяти? Якщо я шість років витримала, витримаю ще шість. Раніше чи пізніше, та мій час настане, — правда ж, Долорес?

— Угу, — каже Долорес і спокійнісінько відписує свою пошту.

— Гаразд, треба йти працювати далі.

Жінка встає і йде геть не прощаючись.

— Не дай себе збити з пантелику, це одна з моїх пацієнток, — каже Долорес. — Часи змінюються, а театральна психіатрія залишається. Коли ти ще працював у театрі, було все те саме. Пам’ятаєш Марула, який хотів отримати півмільйона доларів, щоб організувати спектакль у невагомому просторі? Чи Берзаєва, який під час вистави закидав публіку гарячими гнилими яйцями? Ця бідолаха ще незлобива у порівнянні з тими типами.

У цей момент відчиняються двері кабінету директорки театру, за ними стоїть жінка в короткій спідниці.

— Отже, ми домовилися, сьогодні ввечері після спектаклю і завтра о третій?

— Домовились, — каже Анастасія Ґрін, по-змовницьки бере жінку вище ліктя і на прощання цілує в щоку.

Білий киває незнайомці, коли вона проходить повз нього.

— Адаме, ти нарешті зважився і прийшов? Я дуже щаслива. Заходь. Долорес, дякую, на сьогодні все.

— До зустрічі на прем’єрі сьогодні ввечері? — кричить Долорес услід Білому. — Ти прийдеш?

— Звісно, прийде! Пропустити новий спектакль Андреаса — це гірше, ніж прийти вчасно на зустріч із Вельзевулом. Адам прийде, причому зі своєю дамою з екзотичної та далекої Австрії, — на весь голос уїдливо каже Анастасія Ґрін.

Після останньої репліки Долорес і Анастасія голосно сміються, що дивує Білого.

Кабінет Анастасії Ґрін Білому добре знайомий. За винятком гарнітура для сидіння, все більш-менш таке ж, як і шістнадцять років тому, коли він востаннє заходив до цього приміщення. Біла шкіра та світлини на стіні — це нове. Білий зупиняється перед фотографіями. Нечіткі зображення підводного світу: корали, риби, корпуси кораблів, освітлені тьмяним світлом, що проникає згори.

— Це мої знімки. Вони зроблені цифровою версією класичної камери-обскури, тому краї так розмиті, — каже Анастасія.

— Вони гарні. Ці нечіткі краї роблять їх таємничими. Я пригадую твої старі фотографії зі студентських часів. Тоді ти робила тільки чорно-білі світлини, переважно порожні подвір’я. Ті фото теж справляли схоже враження, ніби в них була прихована якась невизначена відсутність.

— Фотографування мене заспокоює. Коли я фотографую, маю відчуття, що світ, який протікає крізь пальці, все-таки десь є більш тривким. Мова не про фіксацію минулих моментів — таке визначення фотографії надто банальне. Радше про те, що я завжди ловлю себе на хибній думці: минулого більше немає. Минуле завжди існує разом із сьогоденням. Фотографія — живий доказ цього. Саме фотографія розповідає нам про наше помилкове уявлення про час. Хоча ми колись багато про це говорили. Адаме, я навіть повірити не можу, що ти тут через усі ці роки. І, крім того, постав із мертвих одночасно зі спектаклем Андреаса. Уявляєш, саме «Війна і мир»?

Білий дивиться в темні очі Анастасії.

— Так, це було в ті часи, коли ви з Андреасом працювали над виставою «Тисяча і одна ніч». Бачиш, як усе обернулося? Коли я прийшов шістнадцять років тому з ідеєю поставити «Війну і мир», він наді мною посміявся: чи не зіграю я Наполеона? Я навіть написав сценарій — справді дуже любив Толстого. Боже мій, де це все… У мене вже немає цього тексту. Надто часто я переселявся з місця на місце. В кожному разі, я ні за чим не шкодую.

Анастасія торкається руки Білого. Пучки трьох її пальців на мить спиняються на внутрішній частині його долоні, побіжно малюють невеличкий знак на шкірі Білого. Ніжні хвилясті лінії. Довірливість відкриває невеличку шпарину, з якої визирають сцени минулого.

— Я пам’ятаю, як ми іноді приходили працювати в цей кабінет, коли Андреас був на гастролях, — каже Білий. — Тоді мене вже відправили на лаву запасних. Це найстрашніша, найжорстокіша доля в театрі. Ти в театрі, живеш для театру, за це навіть отримуєш зарплатню, але водночас тебе ні до чого не задіюють, нікому не потрібна твоя праця. Всі знають, що директор відправив тебе на лаву запасних, що ти живий мрець, зомбі. Тобі платять, бо тебе від звільнення захищає законодавство. А насправді вони б воліли тебе взагалі більше не бачити. Ти вже тоді була улюбленою помічницею великого режисера. Ти любила сюди приходити, в кабінет директора, гойдалася в його кріслі, коли його не було в театрі.

Кінчики пальців у долоні Білого спинилися, злегка зволожніли.

— Не будь злим, Адаме. Ти теж любив сюди приходити, пам’ятаєш? Ви з Андреасом ніколи не могли порозумітися. До мене він прислухався, але теж не завжди. Все це нормально, але коли ми були молодими й недосвідченими, цього ще не знали. У двадцять усі генії. У тридцять генії все більш розчаровані. І коли їм одного дня виповнюється сорок, вони починають зневажати геніїв.

— На щастя, я вчасно збагнув, що ненависть — не відповідь. Тут, у театрі, мені б цього не вдалося зрозуміти. Якби я не виїхав і якби не було саєнтології, я би сьогодні ошаленів, побачивши, що режисер, який мене викинув з театру, ставить той спектакль, що я колись йому пропонував. Тепер я знаю: певні процеси відбуваються саме так, а не інакше, і все, абсолютно все — це насіння, з якого згодом щось десь народжується. І краще, якщо народиться гідний спектакль, ніж ненависть чи щось гірше.

— Думаю, спектакль більш ніж гідний, Адаме, і я рада, що тобою не керує ненависть.

Анастасія схиляється дуже близько до Білого.

— Ти казав, що хворів, Адаме, — шепоче Анастасія.

Її пальці несподівано сильно зариваються в його долоню — точно на місці рани, що лишилася від укусу Свинка, — ніби хочуть її продірявити. Вона розтуляє і стуляє рот, мов риба.

— Це вже позаду, — шепоче Білий. — Багато чого позаду.

— А хто попереду? — видихає Анастасія Ґрін зовсім тихо і пустотливо посміхається. Іде до шафи, бере два бокали і наповнює їх.

— Тут на столі два квитки. Для тебе і твоєї австрійської дами. Я дала вам на балконі, збоку спереду, підійде?

Білий киває і ховає конверт із квитками.

— Я знав, що ти рано чи пізно станеш директоркою театру.

— Викривлений світ у викривленому місті врешті дає реальне оптичне зображення. Тут повсякденне життя перевернуте на голову, тому театр може лише вирівнювати зображення, яке саме по собі спотворене, — каже Анастасія, ніби декламує уривок із драматичного твору.

— Я не це маю на увазі, а твою велику рішучість, — каже Білий. — Тебе, як справжню мариборку, очевидно, ніщо не може зупинити.

Дзвін кришталевих бокалів. Джин розтікається в роті Білого, шпарина, крізь яку проблискують образи минулого, розширюється.

— Гарна робота, гарні шкіряні крісла, гарний кабінет…

— Не все так гарно, як ти описуєш, Адаме. Ми всі — частина якоїсь ширшої історії, і, зрештою, ніхто не пише її сам.

— У саєнтології ти займаєшся багаторічним аналізом власного минулого, — каже Білий. — Після сотень годин самокопань виокремлюєш події, які спричинили ті процеси, що пізніше нами керують.

— Адаме, я думаю, проблема полягає не в тому, що я не можу знати, ким я керую або хто керує мною. Проблема в тому, що ми не можемо не керувати і не бути керованими. У певному сенсі, ми всі хочемо, щоб нами керували. Питання в тому, як змінити це керування, коли воно сягне критичної точки. Іноді я відчуваю себе бранкою кришталевого замку, який сама й звела довкола себе. Приємно сидіти на виставах, насолоджуватися магією сцени. Все інше — чиста мука. Пригадуєш наші старі часи? Ми були молоді й амбітні, і все здавалося можливим. Ти міг обрати, чи будеш впливовим драматургом, чи відомим на весь світ режисером, чи президентом країни. Та ось минає десять-двадцять років — і раптом більше немає вибору. Ти йшов якимось шляхом і раптом заблукав. Хоч кожен добре знає, де заблукав, але шляху назад немає.

— Анастасіє, Анастасіє. Ти все та ж колишня Анастасія, яка любить віддаватися відчуттю проминальності, навіть якщо насправді ніколи в неї не вірила.

— Нічому я більше не віддаюся, Адаме. Дурман для молодих. А я тверезо аналізую ситуацію, в якій ми всі опинилися. Включно з тобою, Адаме.

— А я вірю в початки, — каже Білий і відставляє бокал. — Кожен момент може бути початком чогось нового, чогось доленосного. Якби я не вірив у те, що кожної миті можна змінювати хід наших доль, мене б не було вже на цій планеті. Але я тут. Тут і зараз.

— Твояавстрійка теж частина твого нового життя?

Анастасія наливає собі нову порцію джину і випиває до дна.

— Не будемо про це. Розкажи краще про себе, Анастасіє. Як живеш, що робиш? Чому, наприклад, почуваєшся бранкою і чому не звільнишся?

— Говорити легко, Адаме. Значно тяжче творити — у цьому місті див, у цьому театрі див, в оточенні дивовижних геніїв. Ось мій дім. І в буквальному сенсі теж. Вдома я практично не буваю. Під Кальварією маю прекрасну квартиру. Двісті квадратних метрів, але я майже не буваю там. Та й мешканці будинку жахливі. Цей театр — моє життя і мій дім, Адаме. Часто у мене таке відчуття, що все пропаде, що театр випарується в повітря, якщо мене бодай один день не буде поблизу.

Білий бачить, як образ Анастасії Ґрін все більше зливається з її образом, знаним йому ще з університетських часів. Образ молодої помічниці режисера з дредами, яка невтомно дискутує про Сергія Ейзенштейна, Самуеля Беккета і фізичний театр. Приглушена пристрасть. Вертке тіло. Аромат солодкої плоті. Пошепки ткані розмови, в які майстерно вплетені маленькі плітки й інтриги. Потиск її долоні, хлипання і смак язика, що повільно заривається під його язик. Відчуття ідеального прилягання тіл, затишку та безпеки, коли він входить у неї, коли вона притискає його до себе і її нігті дряпають шкіру на його голові до сильного болю. Переплітання і поступальні рухи. Синява неба у прорізі вікна. Звуки літнього узбережжя Драви, що проникають ззовні крізь напіввідчинене вікно. Вечірні репетиції, Андреас та інші, обдерті театральні стільці, смак чужих губ, поламані вінілові платівки, зім’яті листи.

— Адаме, ти де? Ти кудись відплив, — каже Анастасія Ґрін.

— Та ні, нічого, просто маленьке дежавю, — відповідає Білий. — Ми обоє знаємо, що все те, про що зараз говоримо, вже колись було.

— Хіба абсолютно все?

— Можливо, не абсолютно все, Анастасіє, кілька речей ще треба зробити. Слухай, можеш мені допомогти? Мене цікавить історія про водоочисну споруду під Кальварією…

Анастасія Ґрін змірює Білого жорстким поглядом.

— Чому тебе це цікавить, Адаме? Це ще одна сумна історія цього міста, і буде краще, якщо ти відразу забудеш про неї.

— Люди дуже розлючені на мера Воду, кажуть, що він їх отруює.

— Це вигадки. На мою думку, це класичний приклад загальної істерії. Ніхто не отруює мариборців, Адаме. Ти ж знаєш: ми, мариборці, давно отруєні самими собою.

— Анастасіє, що ти знаєш про «Великого Орка»?

Анастасія Ґрін на мить блідне, крокує до столу, відкорковує пляшку.

— Будеш ще?

Наливає собі півбокала. Повільно закорковує.

— Кілька років тому в місто приїхав фінський біоенергетик. Одна моя подруга потягнула мене з собою на його лекцію про теорію відбитків. Спочатку це звучало досить дивно, але, якщо подумати, то певна логіка в цьому є. Коли двоє трахаються, чоловік у жінці залишає свій відбиток. Таким чином стираються старі спадкові лінії та створюються нові людські портрети, оскільки, згідно з теорією Фінча, жінки постійно тримають у собі відбитки всіх чоловіків, які в неї були. І чим більше відбитків ми носимо, тим більшим є наш спадковий потенціал — те, що ми передаємо нашим дітям, — стертий, змішаний, нечіткий. Скажімо, це прихована причина масових зґвалтувань під час воєн.

Білий уважно дивиться на Анастасію.

— Ти ж добре знаєш, як у цьому місті все відбувається, Адаме. У цьому місті володарюють жінки. А їх можна класифікувати — з огляду на те, з котрим чоловіком котра з них спала. Вчора я проходила повз один бар, називається «Шекспір»; він біля залізничного вокзалу, а навпроти нього — початкова школа. З бару вибіг чоловік, за ним бігла жінка і кричала на нього, щоб вимив свій член, бо вона не буде брати в рот брудний. Перед усіма, серед білого дня! Мені навіть здалося, що вони були тверезі. Цим усе сказано.

— Я не розумію, що ти хочеш цим сказати, Анастасіє.

— Будинок, в якому я живу, — це будинок Води. Власність міста. Вода наказав збудувати його для своїх жінок. Він теж там має квартиру. Під і над ним мешкають… ммм… мешкаємо тільки ми, жінки. Починаючи від директорок державних установ і до заступниць мера. Віковий діапазон — від 20 до 50 років. У будинку практично не буває гостей, тим більше чоловіків. Туди заходить тільки Вода. Коли він разом з посадою директора театру запропонував мені квартиру, я наївно думала, що це автоматично йде в одному пакеті. Будинок належить містові, він розташований за п’ять хвилин ходьби звідси, що дуже практично для мого типу роботи з нефіксованим графіком. Коли я перебралася туди, все це мені почало здаватися досить підозрілим, аж ось…

— Аж ось?

— Одного дня з’явився Вода.

— У твоїх дверях?

— Не у дверях, Адаме. Він має ключі від усієї будівлі. Він приходить, коли йому заманеться, у квартиру, в яку йому заманеться.

— Анастасіє, ти ж не хочеш сказати, що для чогось такого не потрібні двоє?

— Ти не розумієш, Адаме. Ми, жінки, теж хочемо чогось досягти, і не тільки в соціальному сенсі. Чогось корисного. Скажімо, стерти відбитки до тієї міри, щоб не видно було нічого. Старі генеалогії, старі прокляття і жахіття повинні якось згаснути. Десь має існувати спосіб самоочищення, Адаме, розумієш?

— Розумію, Анастасіє, але…

— Без «але». «Але» для боягузів, для тих, хто ховає голову в пісок і водночас думає, що розумніший за решту світу. У цьому сенсі, можливо, ця очисна споруда посеред міста якраз не найгірше. Хай навіть аж така переплачена, але вона бодай символічно закликає, щоб це місто самоочистилося.

— Це мета «Великого Орка» — очистити місто?

— Очистити місто від тяжких травм, — глухо додає Анастасія і робить великий ковток джину. — Минуле — це страшна річ, Адаме, ми обоє це знаємо. Немає нічого гіршого за минуле. Раніше ти казав, що віриш у початки. Отже, ти один з нас. Я також вірю в початки. Але для того, щоб мати змогу почати все спочатку, необхідно стерти минуле. З минулим за плечима ми не зможемо зробити нічого іншого, ніж зав’язати собі його довкола шиї та скочити в колодязь. Я хочу жити без цього лайна, Адаме. Я хочу сама вибирати своїх предків, свої вистави і своїх коханців.

Анастасія випиває до дна, твердою рукою ставить келих на скляний стіл. Її долоня знову бере Адамову долоню, пальці переплітаються, її язик вривається в його рот, повільно робить коло. Іскри повсюди. Білий віддається падінню в глибоку затишну темряву її очей. А тоді стискання руки несподівано слабшає, кінчики пальців зникають. Анастасія посміхається, йде до дверей, відчиняє їх і зникає.

Якийсь час Білий дивиться в нікуди. Перед ним зяє кабінет директора, біла шкіра, світлини. На одній — морські зірки. Тьмяне світло. За вікнами, що виходять на фонтан з червоною брилою льоду перед собором і будівлею університету, — сірість, легка мжичка. Скільки часу минуло? Мільйони років? Десятиліття? Кілька хвилин? Куди пішла Анастасія? Лише в цей момент Білий зауважує настіж відчинені двері — своєрідне запрошення покинути кабінет. Чи, може, запрошення зайти до театру?

Білий перевіряє двоє дверей поруч з кабінетом адміністрації театру. Приймальня і вбиральня. Нікого. І тут нікого. Письмовий стіл Долорес із купою паперів. Логотип «СНТ Марибор» б’ється об край екрану комп’ютера, але йому не вдається втекти.

Білий іде сходами вниз. Усі двері на другому поверсі замкнені. На першому поверсі він повертає до парадного входу. Перпендикулярні промені світла, двері ведуть до старої сцени. У приміщенні технічне освітлення. Практикаблі, гора зі складених стільців і кількох куліс. Білий вдихає старий, добре знайомий запах театрального пилу. Він би знайшов дорогу навіть наосліп, у цілковитій пітьмі. Нічого не змінилося відтоді, коли він у театрі проживав більшу частину своїх днів і ночей. Прослизає повз купи рефлекторів за лаштунками. Через задній вхід ступає на велику сцену. Перед ним — зал у повній темряві. Там, у тій темряві, місця для 800 глядачів. Передня частина сцени добре освітлена тільки одним рефлектором. Сцена майже порожня, на ній лише два значно вищих, ніж зазвичай, гімнастичних коня. Зі стелі звисають люстри з довгих неонових трубок — сцена для спектаклю Андреаса «Війна і мир».

Білий стоїть, слухає. У залі абсолютна тиша. Нарешті десь під його ногами, глибоко в нутрощах театру, щось гримить. Білий знову вибігає на стару сцену. Все це він уже колись, багато років тому, пережив. Ті закамарки йому знайомі. Він часто там бував після завершення постановок п’єс, о третій-четвертій ранку, коли останні геть знесилені актори і технічні працівники покидали театр. Коли Білий відвідував ці закапелки востаннє? Він точно пам’ятає. Це було в суботу, 9 березня 1996 року. Вечір перед прем’єрою спектаклю Андреаса «Вавилонія». Останній спектакль, коли Білий був ще серед працівників театру, хоча весь час сидів на балконі і мовчки спостерігав за репетиціями. Це були його останні години в театрі. Це було нестерпно, принизливо. Принаймні так йому тоді здавалося. Чотири дні по тому — середа, 13 березня 1996 року, яку він ніколи не забуде. Він покинув свою однокімнатну квартиру на Ленті, покинув театр, покинув Марибор. Його вабила саєнтологія. У Мариборі про неї тоді не знали. Можливо, тоді би він ще передумав. Можливо, ще раз би проковтнув той факт, що в театрі він на лаві запасних, зовсім незадіяний, наче якийсь фікус у кутку порожнього офісу. Можливо, як і багато інших акторів та помічників режисерів, чекав би кращих часів — коли Андреас перестане бути директором театру, і для нього, Білого, без сумнівів, знайшлося б якесь нове заняття. Щиро кажучи, штат у театрі був величезний. «СНТ Марибор» — найбільший театр у країні, і більшість його працівників розділила його долю. Якби він передумав і залишився, то пішов би геть іншим, значно більш передбачуваним шляхом. Якби… Якби того вечора, тої ночі перед прем’єрою, не відбулося все те, що відбувається й зараз. Хтозна, скільки разів це повторювалося, але з іншим колективом. Час — ненаситна тварина, якій потрібні повторення, думає Білий, коли під сценою знову чує шум. Йому здається, наче з-під його ніг виривають тишу.

Двері відчинені. Коридор веде повз старі костюмерні, що їх використовують як аварійне депо для костюмів. Білий опиняється між джокондами і фаустами, між перуками і мечами, на гачку висить великий штучний фалос, трохи далі — золотий кубок, а ще далі — римський щит і білий одяг дервіша. На дверях фломастером нашкрябаний напис: «СКЛАД». Обдерті практикаблі, великі полотна з оперними мотивами, меблі різних історичних епох, сходи, які нікуди не ведуть. Це час? Чи так працює наша пам’ять? Шматки матеріалу з різних періодів, нашаровані один на одного, вирвані з потоку, в якому ми живемо, швидкі перескакування: то ми тут, то вже у невідомих місцях, уявними свідками подій, яких ніколи не переживали, подій, яких, можливо, ніколи не було? Чи були? Мавзолей і єгипетський сфінкс. Дашок, з якого Тоска кожного вечора кидається в безодню. Престол Тіта Андроніка, окроплений штучною кров’ю. І там, на тому ж місці, що й шістнадцять років тому, вавилонська гробниця. Двоє сірих дверей. Під час вистави вони відчиняються і на сцену виходить цариця Вавилона Шаммурамат. Тут, у цій гробниці, вона народжує вавилонському царю Ніну сина. Це було тут, шістнадцять років тому. Останні технічні працівники, потомлені, пішли додому. Сюди, в цю гробницю, вона його й заманила. Він — ревнивий і повний розчарувань, вона — ненаситна; істеричний сміх, погляди, сповнені відчуття небезпеки і водночас повного контролю.

Білий хапається за ручку і відсуває кришку гробниці. Перед ним лежить Анастасія, гола, як тоді, шістнадцять років тому. Розставлені ноги, її піхва, над нею лобкове волосся, виголене у формі свастики. Білий схиляється. Язик Анастасії вривається в його рот, її холодна рука різко й рішуче залазить у його штани, вона оскалює зуби, притиснуті до його губ. Гаряче дихання проникає глибоко в горло. Часу немає. Все це колись було. Все це буде повторюватися знову й знову, до безконечності. Відкрита гробниця, навколо театральні лаштунки, час переломлений і змішаний, оповіді — це насмішка над ідеєю самої оповіді, немає цілісності, немає послідовності, немає виходу з циклічності та повторень. Костисті стегна Анастасії обвиваються навколо Білого; сопіння, пульсування — їхні рухи такі ж, як і шістнадцять років тому. Ці й колишні рухи — лише пульсація, слина, нігті, стискання, шукання і шматування іншого, себе в іншому. Все поза ними самими, сфокусоване на іншому. Задоволення має колір крові. Вона прибуває в приміщення звідусіль, затоплюючи його. Вони з Анастасією глибоко під поверхнею часу. Жодних звуків, тільки скуті рухи двох потопельників, подорож чогось безмовного, яке їх оточує й оповиває, резонанси порожнеч. Задоволення, боротьба, щупальця, які все тісніше стискаються довкола тіла Білого, гострий пекучий слід, який залишають присоски її нігтів на його спині, маленькі гачечки на кінчиках присосок. Скільки часу збережено в одному погляді? Скільки там живе спогадів, які пильнують, щоб ми завжди залишалися в межах тих самих правил, тих самих повторів? Білий на мить помічає в її зіниці самого себе, але перевернутого догори дриґом, як у камері-обскурі. Скільки минувшини в оці, яке все більше звужується, сльозиться і стає холодним? Скільки тисячоліть в оці восьминога, що стежить за Білим, який спостерігає за собою в ньому, як у дзеркалі, — в оці, яке заплющується, розплющується, заплющується так, наче воно людське? Щупальце плавно наближається, охоплює шию Білого, два інших міцно обмотують його ноги. Все разом, усе, чим ми є, чим можемо бути, є німим переходом. Білий продовжує рухатися в ній, задоволення і біль не мають меж, ближче до кінця вони стають одним цілим з кожним подихом, з кожним рухом. Що призводить до змін тисячолітньої, багатомільйоннолітньої системи? Що спричиняє повторення масок, назване історією? Чи не всі зміни, якими б революційними вони не здавалися, відразу по їх настанні стають частиною головного плану? Чи не є вони лише вдосконаленням, що необхідне для довершення та покращення значно далекогляднішого плану, зовнішньої оболонки, вищого рівня, що набагато розумніший за людську думку? І чи всі ми, ці наші поступальні рухи, щупальця, це судомне стискання рук, хапання повітря, кров, — чи все це не є просто витратним матеріалом системи? Чи не є долоні, які стискають голову восьминога і які борються до смерті з непохитним, німим поглядом восьминогої істоти, свідомими? У них же немає галюцинацій, чи не так? Вони ж не сподіваються, що щось є таким, яким вони хочуть це бачити чи яким повинне бути, щоб при постійних змінах абсолютно нічого не змінилося? Як би можна було боротися з морськими чудовиськами? А боротися з людьми і добром та злом у них..? Боротися проти системи, яка управляє людьми..?

Змахи, стискання, останній бій. Вода раптово стає чорною. Все повітря в костюмерній занурене в щільну темінь. Пульсування щупалець, посмішка, яка не згасає навіть у повній темряві. Бій, наче його лупцювали руками в старому Вавилоні, наче його знову лупцюють у кожному повторенні Вавилону. Напруження м’язів, вирячені очі, роззявлений німий рот, чорнота, яка вкриває кожну, навіть добре приховану часточку душі. Жити. Ще. Нічого більше, просто ще жити. Хоч на цьому світі, хоч у театральній костюмерній. Хоч у повторенні. Знову і знову.

Коли Білий знову опритомнює, тіло Анастасії під ним уже холодне і застигле. Пекучий біль від ран на спині, шиї та щиколотках. Він виборсався з останніх сил. Його наче обпік своїми присосками величезний восьминіг. Волосся Білого повністю вкрите чорнилом каракатиці, сильний запах сечі та поту. Він мацає обвислий член і два шрами на місці, де йому видалили яєчка. Одягається. Дивиться на оголений труп, промежину, на смужку волосся над нею. Міг би заприсягтися, що бачив там свастику, але зараз там жодного сліду. Анастасія виглядає як дівчинка. Її міцне сухорляве тіло геть бліде і синювате, язик ледь висунутий з рота, пальці рук скорчені судомою, наче їх щось назавжди зупинило в момент душіння.

Білий нахиляється низько до вуст Анастасії, чатує на її дихання. Та невдовзі випростується і ретельно роздивляється мертве тіло перед собою. Все не таке, яким здається. Так багато спільного, але водночас — абсолютна сторонність. Жодних спогадів. Жодного минулого. Все, що Білого переповнює при цьому, — цілковита тиша, нескінченність, в яку ніхто не може увірватися.

Білий знаходить у кутку великий поліетиленовий пакет, доверху заповнений прозорими пластиковими кульками. Випорожнює його, запихає в нього труп, сукню, зав’язує, кидає — і пакет з тупим звуком падає в гробницю. З тріском зачиняє двері.

Скільки часу знадобиться, щоб знайти труп? Кілька днів, може, навіть більше? Надто багато слідів повсюди, щоб їх замести. Рано чи пізно вони виявлять злочинця, але це не має значення. Важливий лише сьогоднішній вечір, думає Білий, коли вимикає світло в костюмерній. Сьогоднішній вечір — пора, коли час і минуле зникають.

Минулого немає. Все неважливо. Тільки я — той, хто створює своє минуле зараз, тут, у цей момент, думає Білий, виходить із театру, роззирається навкруги, звертає на одну з вуличок, що веде вгору. Сльота, легка мжичка. Повз проїжджає невеличка вантажівка, забризкуючи його. Білий лається, засовує руки глибоко в кишені пальта, піднімає комір. Ніякого тепла, ніде. Знову кілька дітей у маскарадних костюмах, один хлопчик перевдягнений у Супермена. Це ж сталося саме тут. Скільки йому було років? Десять, максимум дванадцять? Він також був у костюмі Супермена: червона накидка і велике «S» на грудях. Кілька старших хлопців. Звідки вони взялися? Раптом він опинився на землі. Це було тут, у цьому дворі. Вони змусили його їсти черв’яків. Землю з купою черв’яків.

Білий зупиняється біля хвіртки, що веде у двір. Заходить. Двір такий же занедбаний та порожній, як і тоді. Лише на лівому боці — нові вітринні вікна, ліхтар. Білий зупиняється перед вікном. Напис: «ОРГАНІЗАЦІЯ З РЕКРЕАЦІЇ ЛІТНІХ ЛЮДЕЙ». В освітленому приміщенні — музика, з півтора десятка пенсіонерів, хтось стоїть, хтось сидить на стільцях чи у візках. Доглядачі дають вказівки, дідусі та бабусі злегка піднімають руки, повільно махають ними туди-сюди. Доглядачі нахиляються до тих, хто робить вправи сидячи, підводять їм ноги, повільно їх випростують і знову згинають. Дехто зі стареньких сміється. Інші бурмочуть щось собі під ніс. Білий бачить своє відображення у шибі. Крізь це відображення роздивляється чоловіка у візку. Той не робить вправ. Просто сидить і дивиться перед собою. Він видається Білому знайомим. Йому знайомий цей відсутній погляд.

— Тато?

Медсестра вимикає музику. На візках привозять їжу: шматки хліба і манну кашу. Старі сідають і їдять. Доглядачка підходить до чоловіка на візку і гладить по блідій лисині. Годує його. Ложки манної каші подорожують до його рота, чоловік його розкриває автоматично й цілком смиренно. Медсестра йде далі. Через якийсь час чоловік випльовує те, що йому поклали в рот. Липка каша повільно цідиться по підборіддю і спортивному костюму.

Відображення в шибі. Манна каша, що скапує з кінчика бороди старого. Густа чорнота, яка повільно розчиняється. Образ хлопчика, що підносить жменю землі з черв’яками і пхає Білому в рота. Вигляд Анастасіїних пальців, які ніжно проводять по волоссю Білого. Образ старого на візку з відсутнім поглядом і кінчиком язика, що стирчить між мертвими синюватими губами. Минулого немає, але все відсутньо говорить. Голосніше, ще голосніше — говоріння неможливо стишити. Білий дрижить усім тілом. Ні, нічого, абсолютно нічого не має значення. Білий сповзає донизу по шибі, руками міцно хапається за коліна, занурює голову глибоко в долоні. Минулого немає. Він, Білий, створює його, зараз, тут, серед цієї зими, в цій денній темряві. У цей момент Адам відчуває вологі щупальця, що виповзають з його очей. Сльози тихо заливають обличчя.

Scheiße

—  Scheiße!^[35] — вигукує Роза Портеро і тисне на гальма. Автомобіль на не розчищеній від снігу дорозі заносить, але, на щастя, він не зачіпає хлопця, який іде пішохідним переходом на червоне світло. Роза помітила пішохода вчасно, але його вигляд справив на неї таке враження, що жінка вчепилася в нього поглядом так, що мало не збила. Зима, а хлоп майже голий. Одягнений тільки в джинси й фіолетову футболку з коротким рукавом. На обличчі — протигаз. Там, де має бути рот, метляється довгий гумовий хоботок з великим циліндричним фільтром на кінчику. На футболці надпис «DAS IST MARIBOR». Хлопець струшує головою — і гумовий хоботок вдаряється об дах автомобіля. Роза в дзеркалі заднього виду на мить зауважує герб ФК «Марибор», велику дірку ззаду на джинсах, почервонілий від морозу шмат шкіри на сідницях; потім хлопчина зникає.

— Ну ні! Напевно, всі ряджені в цьому місті мріють потрапити мені під колеса? Здається, міський акваріум зовсім недалеко. Я б дійшла з готелю пішки швидше, ніж на машині. Пішки і без нещасних випадків, але я їду по тих довбаних мариборських ямах, — люто бурмоче собі під ніс Роза.

Повернувшись до готелю, Роза стукає у двері номера Білого. Ніхто не відповідає. Вона йде у свій номер, починає збиратися до театру. Дзвонить старий готельний телефон родом з вісімдесятих.

— Через 20 хвилин у холі готелю, — сухо каже Білий і кладе слухавку.

Роза одягає чорне вечірнє плаття в стилі тридцятих. Пишні рукави і рукавички маскують її штучну руку. Коротка спідниця, різкі парфуми. На ліжку лежить тристаграмова плитка шоколаду, від якої Роза час від часу відламує шматок і запиває довгими ковтками кока-коли з дволітрової пластикової пляшки. Перед дзеркалом у ванній жінка однією рукою спритно заколює волосся. Пензлик для нанесення пудри торкається обличчя, зупиняється на подовгуватому шрамі за правим вухом. Роза повільно проводить по ньому вказівним пальцем, замислено виходить із ванної кімнати і сідає перед шкатулкою Кирилова. Уважно, по черзі, розглядає фігурки, зупиняється, починає все спочатку. Раптом зривається на ноги, витягує з кишені шуби квиток та невеликий флаєр і тримає їх над скринькою.

Через кілька хвилин Роза знову стукає в номер Білого, цього разу гучніше й рішучіше. Адам відчиняє. Він саме застібає ґудзики на білій сорочці. Роза одразу ж зауважує опіки та синці на його шиї.

— Що це?

— Я був у Анастасії Ґрін, — тихо каже Білий і зникає у ванній. За хвилину повертається. Замість сорочки на ньому чорний гольф, що закриває всю шию.

— Я відпустив душі, що в ній жили. Вона теж не знала, хто інші члени «Великого Орка». Сказала тільки, що ключовою фігурою є Вода. Важливою може виявитися інформація, що Анастасія має квартиру в престижному будинку. Це такий собі бордель Води. Туди він поселяє своїх жінок, які займають ключові посади в міських установах.

— Звідки в тебе на шиї синці? — запитує Роза хрипким голосом.

— Перед тим, як я звільнив Анастасію, — бурмоче Білий, — довелося з нею поборотися.

Білий замовкає, стискає губи, обертається і дивиться у вікно.

— Не хвилюйся, все гаразд. Анастасія вже не є членом «Великого Орка», — трохи згодом каже Білий.

Якусь мить Роза дивиться Білому у вічі проникливим поглядом. Крижаним, що пронизує наскрізь і сягає туди, де болить найбільше. Білий відводить очі та знову вглядається в темряву по той бік вікна. Роза ставить на стіл скриньку отця Кирилова.

— Я їздила містом, вивчала туристичні атракції Марибора. Хотіла подивитися міський акваріум. Насправді це не акваріум, а убогий будиночок посеред парку. В експозиції музею — кілька нещасних рибок, змій та павуків. Там не було ані душі, крім охоронця й рибок, які плавали по колу, морських зірок і морських анемон, що приклеїлися до скла акваріумів. Я вже думала йти геть, коли дещо побачила.

Роза сідає на ліжко Білого й схиляє голову, її важке волосся розсипається по правому плечі.

— Я побачила акваріум з маленькими восьминогами. Багато маленьких восьминогів. Вони виповзали з-під щупалець великого восьминога, що лежав на піщаному дні акваріума. Він був майже невидимим: зарився в пісок і набув такого ж кольору. На карточці біля акваріума написано, що восьминоги — одні з найрозумніших морських істот. Дуже цікаво, що мозок восьминога розташований відразу ж біля ротової порожнини. Уяви, для восьминога майже нема різниці, чи їсти, чи думати, — ці дві дії для нього мало не однакові!
— Я не розумію, куди ти хилиш, — каже Білий, ступаючи крок до Рози.

— Якраз тоді наглядач приніс їм поїсти. В акваріум, де були великий восьминіг із маленькими, він занурив пляшку з раком усередині. Пляшка мала дуже вузьке горлечко. Здавалося б, дрібні восьминоги, не кажучи вже про великого, ну ніяк не зможуть добратися до рака через такий манюній отвір.

— І? — питає Білий дещо нетерпляче.

Роза усміхається і спокійно продовжує.

— Видовище було жахливим. Великий восьминіг одразу присмоктався до скла пляшки, його щупальця з шаленою швидкістю обмацували поверхню і незабаром знайшли горлечко. Спрут всунув туди одне щупальце, інше і врешті-решт голову. Це було неймовірно.

— Ходімо? — збентежено каже Білий, знімаючи зі стільця сіре зимове пальто з високим коміром. — Вже пів на сьому. Через півгодини починається вистава.

— Ця сцена не йде мені з голови, — продовжує Роза мовби й не чуючи. — Величезний спрут настільки гнучкий, що може пробратися в найменшу щілину й там убити свою здобич. Але я хотіла розповісти не тільки про це. Я дещо з’ясувала, поглянь.

Роза витягує з кишені рекламку. На ній написано: «АКВАРІУМ-ТЕРАРІУМ У МАРИБОРІ». Барвисті фотографії риб та інших створінь, години роботи, ціна вхідного квитка, знижки для груп.

— Потримай флаєр над скринькою отця Кирилова. Що ти бачиш?

Білий дивиться на Розу.

— Подивись на логотип акваріума, Адаме. Бачиш восьминога, зображеного над написом? Тепер порівняй його із зіркою в шопці отця Кирилова.

— Вони дуже схожі, — каже Білий.

— Так, — погоджується Роза і наближає своє лице до обличчя Білого, чоловіка огортає запах мускусу. — Це не шопка і не Вифлеємська зірка, яка знаменує народження Спасителя, Адаме. Це портрет «Великого Орка». Полічи промені, які розходяться від хвоста комети. Їх вісім. Як і щупалець восьминога. У такий спосіб Кирилов розповідає нам те, чого не зміг або не хотів сказати вголос. Тепер полічи предмети, розставлені навколо порожніх ясел, над якими замість зірки — восьминіг.

— Звісно! — вигукує Білий. — Ми ж весь час зосереджувалися тільки на статуетках людей. А мали б зважити і на чарочку, і на скляну кульку, і на оцей уламок скла. Тож не сім, а дванадцять.

— Так! Хто з дванадцяти нам невідомий?

— Хм, давай поміркуємо. Святий Матвій з пером, інтелектуал. Це Дорфлер.

— Так, — каже Роза, — неважко здогадатися і що означає свиня.

— Свинко, його кранські ковбаси виготовлені зі свинини.

— І автомобільних шин, — докидає Роза.

— Так, і автомобільних шин. Тут скляна чарочка.

— Ресторан.

— Отже, Ґрам, — замислено шепоче Білий.

— Кріт — Магда Орнік. Хто ж може бути святим Павлом?

— Воїн з мечем?

— Навернений у нову релігію, єдиний неіудей серед дванадцяти апостолів. Суддя над євреями.

— Суддя. Це, мабуть, Фаркаш.

— І Балтазар, єдиний чорношкірий серед трьох царів.

— У Мариборі немає темношкірих. У всій країні нема темношкірих, — каже Білий. — А якщо, випадково, з’являються, ми їх одразу проганяємо.

— Хм, а якщо йдеться про когось, хто є інакшим, особливим, скажімо, темним у душі?

— Павел Дон Ковач?

— Добре, а Йосип біля порожніх ясел?

— А це дуже просто.

— Думаєш, це сам Кирилов? — питає Роза, дивлячись на Білого.

Погляди Білого й Рози на секунду перетнулися. Невидима павутина, яка вже наступної миті рветься.

— Цей зелений крокодил, який грає на флейті Пана…

— Анастасія Ґрін, — здогадується Роза. — Nomen est omen.^[36]

— Залишається чотири символи. Леґо-фігурка наглядача у зоопарку, святий Петро з ключами, скляна кулька і цей незвичайний круглий уламок скла. Що він може означати?

— Я вже думала. Він може означати що завгодно. Цей уламок схожий на крихітну лупу.

— Скринька Кирилова — це зашифрований план «Великого Орка»! Він був у нас перед носом увесь час, а ми нічого не збагнули! — вигукує Білий.

— Не забувай, що це водночас і зображення Тайної вечері. Дванадцять апостолів і Спаситель. Але Месії нема, ясла порожні.

— Так, бракує тринадцятого члена «Великого Орка». Отже, потрібно вирахувати ще п’ятьох. А часу в нас щодалі менше.

— Один із них — мер Вода.

— Наглядач у зоопарку. Залишається ще три. Три і відсутній Месія — всього чотири. Існує лише один спосіб дістатися до них. Вода. Він повинен розповісти про всіх членів «Великого Орка». Він — ключ до всього, — каже схвильовано Білий, відчиняючи двері.

Надворі повітря пахне вугіллям. Брудна каша на дорогах і тротуарах. Ніч. Вузькі вулиці в старій частині міста; здається, що це може відбуватися де завгодно в Центральній Європі. Миготливі вогники у вікнах, що виглядають на вулицю Госпоську. Ніде ані живої душі. На площі Сломшека — захисна огорожа навколо кулі з емблемою «Культурної столиці Європи». Приглушений гул насоса. Величезна куля ледь надута. Довкола розритий ґрунт, скидана в купу гранітна плитка. Поруч екскаватор, ківш занурений у чорну мокру землю — мариборський натюрморт.

— Глянь, афіша спектаклю «Війна і мир»! — каже Роза, вказуючи рукою на один із плакатів. — Червоний хрест на чорному тлі — ніби негатив прапорів Швейцарії та Червоного Хреста. І все ж це не те, ні інше. Це прірва між шоколадом і бинтами.

Металева рука Рози міцніше притискається до ліктя Білого. Підбори її черевичок риплять, коли жінка наступає на камінь.

— Хрест можна розуміти й так: горизонтальна лінія — це земля, яка червоніє від ударів, завданих вертикаллю. Хрест на афіші просочений кров’ю загиблих, у романі Толстого це жертви Наполеонового шаленства. Але ж хрест може символізувати і жертв злочинів, скоєних мільйони років тому, — міркує Білий, намагаючись зловити в сніговій каші стежку. — Наша цивілізація маркована провиною. Ми винні, навіть не знаючи достеменно в чому і чому. Усе має своє пояснення і причину. Вину зазвичай пов’язують із релігіями. Вину нам накидають християнство, соціалізація, суспільство. Але це лише поверхневе пояснення. Ми — відлуння злочинів правителя Ксену, ми — стерта пам’ять душ, які втікали, і, відповідно, повторення історії. Римляни, Аттила, Наполеон, Гітлер, Тіто. Довкола темрява, посередині — хрест, намальований кров’ю, хрест кривавої провини й мороку забуття.

Дрібна мжичка у світлі ліхтарів перед театром. Люди в пальтах гріються під обігрівачами театральної кав’ярні, інші димлять на мармурових східцях перед входом. З усіх кінців із густого мороку виступають постаті й підходять до театру. У напівтемряві парку видніються кілька транспарантів мітингарів. Білий читає:

КСЄ — БАРАХЛО

КАПІТАЛ НИЩИТЬ ЦИВІЛІЗАЦІЮ

СПОЧАТКУ ПОЧИСТІТЬ МІСТО, А ТОДІ ПЕРИСТАЛЬТИКУ

Біля транспарантів зібралося кілька молодих людей. Серед них Білий упізнає активістів з ресторану «Off».

У небі звершилося. Зграя ворон непомітно відліплюється від крони дерева, зникає в повітрі.

У фойє гуде як у вулику. Кришталеві люстри, люди стоять у черзі за квитками. Над касою великими літерами девіз Культурної столиці Європи:

КРУЖЛЯЙ У ДУШІ!

Дорогою до гардероба Білий зауважує Алеша Штеґера, який нервово кричить на якусь дівчину, щоб та давала відвідувачеві не по одному, а по два проспекти. У кінці фойє стоїть Магда Орнік, убрана в чорну сукню з блискітками. Її оточило троє чоловіків у військовій формі — два американці й англієць. Келихи із шампанським. Магда кокетливо сміється, чоловіки посміхаються силувано, трохи суплячись.

Роза нахиляється до Білого: «Щось не так із драже? Воно на неї не подіяло?»

— Не хвилюйся, воно є носієм інформації і подіє у відповідну мить, — шепоче Білий.

Адам допомагає Розі зняти чорну шубу і віддає одяг у гардероб.

— Тепер важливо лише одне — знайти Воду перед спектаклем, — каже Білий.

— У такому натовпі це буде нелегко, — відповідає супутниця.

Тієї ж секунди Адама і Розу засліплює спалах.

— Білий, а ти звідки тут узявся?

— Ґубець! — вигукує Білий і ручкається з фотографом. — А ти відколи у фотографах? Це наша колега, журналістка австрійського державного радіо. Ґубець — журналіст мариборської газети «Вечір». Найкращий журналіст-розслідувач, до речі.

— Дякую за комплімент, Білий, правда, я вже багато років не в журналістиці. Мені в колеса вставили стільки палиць, що одного дня переді мною виріс цілий ліс.

— І чим займаєшся? Як ти став фотографом?

— Я маю своє агентство. Ну, може «агентство» сказано заголосно, швидше це «one man band»^[37], але дуже непогано. Інтернет творить чудеса, ти не можеш уявити, чого здатна доcягнути людина, якщо їй дати працювати. Тепер мої фотографії та репортажі купують інші ЗМІ. А ти? Ти щось трохи схуд.

— Це через мариборську воду, — сміється Адам. — І каналізацію.

— О, то ти в курсі, Білий? Ось тут, практично за театром, ми збудуємо найдорожчу й найкращу очисну споруду і приберемо все лайно, в якому потопаємо. Ми відкрутимо крани і змиємо з цього світу всіх корумпованих політиків. Та розказуй, як довго ти будеш у місті, може, підемо на каву, побалакаємо?

— Цього разу я дуже обмежений у часі, — каже Білий, — але ж ми, напевно, побачимося сьогодні увечері після вистави.

— Згода, — каже Ґубець. — Ще одну фотографію на згадку?

Перш ніж Білий устиг відповісти, їх із Розою залила злива спалахів.

— Якщо не побачиш фотки деінде, заходь на мій сайт! — вигукує Ґубець услід Білому.

— Хто це? — питає Роза в Адама.

— Ґубець. Він багато років працював журналістом-розслідувачем. Як ти сама чула, зараз він працює сам на себе. Коли я ще тут жив, ми часто бачилися, хоча він з тих, хто дуже близько до себе не підпускає. Зате він, вочевидь, уміє підібратися до будь-кого. Колись Ґубець був у місті однією із найбільш поінформованих осіб. Я не знаю, де і як він про все дізнавався, але його джерела завжди були надійними. Незабаром серед журналістів за ним закріпилася репутація члена масонської ложі. На відміну від інших працівників, він не погоджувався закидати в ЗМІ жодних напівправд. Ти ж знаєш, як функціонують мас-медіа. Ти щось розповідаєш журналісту, а він у подяку за отриману інформацію мстить замість тебе кому треба. Газети, телебачення, радіо, по суті, стали інструментами репресій. У цій країні все зайшло так далеко, що насправді засоби масової інформації виконують функцію суду. Той, кого в газеті в чомусь запідозрили, автоматично стає винним. Навіть якщо саме обвинувачення шите білими нитками.

— Не дуже добре, що він нас сфотографував, — каже Роза.

— Ні, ні, — заперечно хитає головою Білий. — Хоча, якщо найближчим часом нам не вдасться знайти Воду, буде абсолютно байдуже, потрапимо ми в ЗМІ чи ні. Але, здається, щастя нам таки усміхається — ось він, отам.

Вода оточений натовпом людей. До нього підходить невідомий чоловік, відводить убік. Вода слухає, киває головою. Чоловік іде геть, мер повертається до свого товариства, щось каже, усі сміються, кивають головами.

— Тут його самого ми не зловимо, — каже Роза, — доведеться чекати перерви або закінчення вистави.

— Боюся, що так, — погоджується Білий, розглядаючись довкола.

— Адаме, як гарно, що ти прийшов! А це твоя дама з Австрії? Добрий день, я — Долорес.

Долорес подає Розі руку. Роза привітно киває головою.

— Вибачте, я мушу відлучитися, — каже Роза і зникає.

— Отже, це твоя нова компаньйонка, Білий, — усміхається Долорес так, ніби розкрила страшну таємницю.

— Ми колеги. Я допомагаю їй зробити передачу про Марибор і «Культурну столицю Європи», — пояснює Білий.

— Звісно, звісно, — відказує Долорес. — Я сподіваюся, вистава вам сподобається. У нас тут такий хаос, що я навіть не знаю, чи встигну зайти досередини. Усі чекають Андреаса, а Андреаса нема. Він каже, що прийде, та, на мою думку, його не буде. Дуже вже його образила ситуація, що тут склалася з роботою. Його мама відмовилася брати квитки. Сказала, що відтепер свого сина дивитиметься за межами Марибора. Ти знаєш, котра година?

Долорес виймає телефон, дивиться на дисплей і кладе апарат у кишеню.

— Директорки теж ще нема, хоча вона повинна була прийти вже давно. Це на неї абсолютно не схоже — так запізнюватися. Я їй телефонувала разів із десять, але в неї вимкнений телефон. У театрі ми і хорвати. Справжнісінький хаос, Білий, але ти сам добре все це знаєш.

— Так, знаю, — каже Білий.

— Тобі не бракує театру, отого театрального драйву? — запитує Долорес.

— Аніскілечки, — відказує Білий і роззирається. — В якийсь момент я, як то буває в житті, зробив поворот і почав дивитися на життя як на комплексний театр. А з іншого боку — читати театр як надмірно спрощене життя.

— Дуже прикро, що так сталося між тобою та Андреасом, — каже Долорес. — Здається, ви обидва належите театру. Ми ніколи не зможемо змити з себе сценічного пилу, Білий. Хоча я лише секретарка, не уявляю себе на роботі в іншому місці.

— Можливо, так думається, коли ти всередині системи, але ззовні — це лише одна з нескінченної кількості однаково захопливих або нудних нагод прожити життя. Я також колись вважав, що мистецтво — це щось привілейоване, ніби якась церква чи секта без бога. Та я помилявся. Воно не більш чи менш важливе, аніж збирання грибів або риболовля. Проблема коріниться в нас самих. Оскільки ми не здатні вийти за рамки встановлених норм, нам потрібне це патетичне возвеличення мистецтва. А якби ми не плазували перед мистецтвом, ми б не знали, що з ним робити.

— Не знаю, Білий, все-таки театр дає більше, аніж риболовля. Але ти маєш рацію, багато хто вважає зовсім інакше. У нашому місті є знамениті рибалки — до прикладу, пан мер.

Долорес кивком голови показує на Воду, оточеного групою людей. Вода робить жест пальцями, ніби стріляє. Товариство довкола мера сміється.

— Знаєш, що висить у кабінеті мера між фотографіями президента, Далай-лами і гербом міської общини?

Білий стенає плечима.

— Позолочена гвинтівка для підводної риболовлі. Уявляєш, Білий, золота гвинтівка! Він каже, що зброю йому подарували в місті-побратимі на хорватському морському узбережжі, куди він щороку їздить у відпустку. Подейкують також, що це подарунок від однієї з австрійських будівельних компаній, які будуватимуть очисну споруду. Тут у нас є свої мисливці, Адаме. Говори, що хочеш, але тут, у театрі, мені краще, аніж деінде за його межами.

Долорес знову дивиться на телефон.

— Де ж Анастасія? — каже Долорес. — Це вже пахне черговим надзвичайним станом. Як завжди. Дивись, там твоя австрійська колега. Добре, я мушу йти, Адаме, побачимося пізніше.

Дзвінок сповіщає, що вистава має ось-ось початися.

Підходить Роза, разом із нею інспектор поліції Маус та його асистент Ґрос.

— Білий, Ви тут, — каже інспектор поліції Маус. — Ми з Ґросом хотіли б перекинутися з Вами кількома словами наодинці. Пані Портеро, перепрошую.

Троє чоловіків відходять убік. Великі вікна театру, важкі портьєри. Білий бачить горобців, які стрибають по брудному підвіконню.

— Білий, усі мої передбачення справджуються. Додаткові хімічні тести не виключили можливості того, що Дорфлер і Свинко стали жертвами таємничого вірусу. А вірус тимчасом швидко поширюється. Прошу, хай це залишиться між нами, та все ж краще, щоб Ви і Ваша австрійська журналістка це знали. Жертвою вірусу став Павел Дон Ковач. Сьогодні пополудні. Коли відкривали новий фонтан, присвячений «Культурній столиці Європи». Під час урочистої церемонії Ковач раптом зістрибнув у фонтан. Його ледве витягнули, він там мало не втопився. Потім, уже на суші, він відкривав рота, як короп, і водив ногами, мов плавниками. Раніше Ковач був поскаржився на біль у грудях. Кажуть, перед тим, як він стрибнув у фонтан, його обличчям пробігли тіні. Ми попросили присутніх на заході представників мас-медіа бути коректними. Тож було повідомлено тільки, що стався незначний інцидент, однак я сумніваюся, що ми зможемо притримати інформацію довше, ніж до завтра. Розголос про те, що керівник проекту «Культурної столиці Європи» збожеволів… Можу уявити наслідки. І все — на руку Воді. Надзвичайного стану в місті не уникнути. Тим часом мої люди виловили понад 700 міських голубів, тривають досліди. Коли Павел Дон Ковач збожеволів, на фонтані сиділи зграї голубів. Якби дослухалися до моєї думки, Воду б вже заарештували, але мої начальники твердять, що для арешту недостатньо доказів. Крім того, в поліції є його люди, які чинять на мене тиск.

Маус замовкає, нервово покусує верхню губу і дивиться довкола, чи хтось не підслуховує. Затим продовжує.

— Зрозуміло, якщо я затримаю Воду, ЗМІ в мене вчепляться. Ви мали рацію. Наше спільне минуле є обтяжуючою обставиною, і можливий арешт Води можуть подати як мою особисту помсту. Саме тому я заявив про самовідвід і більше цією справою не займаюся. Тепер її веде асистент Ґрос.

Асистент Ґрос на ці слова мовчки киває головою.

— Я повністю довіряю Ґросу. Він професійно доведе справу до кінця, знайде беззаперечні докази, на підставі яких можна буде заарештувати Воду. На мою думку, підстав для обґрунтованої підозри більше ніж достатньо — три відомі особи міста заражені вірусом Води, провал проекту «Культурної столиці Європи», незаконне отримання дозволу на будівництво очисного заводу під Кальварією. Якби мене послухали, — каже Маус, прицмокнувши язиком, — вже давно був би ордер на обшук і арешт! Але, як я сказав, тепер вирішальне слово не за мною. Ґрос знає, чим нас усіх тут щодня труять, чи не так, Ґросе?

Ґрос знову ствердно киває.

— Ви бачили хмари над містом нині пополудні? Між другою і третьою вони були рівні, як стіл. Жоден природний клімат не передбачає в стратосфері симетричних форм. Якщо сьогодні після обіду знову розприскували загадковий вірус, можна сподіватися, що вже ввечері будуть нові жертви.

Лунає третій дзвінок, оголошуючи про початок вистави. Інспектор Маус супиться, чуючи його.

— Коротше кажучи, Білий, я хочу, щоб завтра вранці ви мені зателефонували, і мидетально обговоримо звернення до громадськості, яке передасть ваша австрійська журналістка. Кожне слово, кожна кома повинні бути ретельно зважені й продумані. Якщо ми не випередимо словенські ЗМІ, звідки всюди стримлять пальці Води, то діло труба, розумієте?

Білий киває головою, прощається.

— Що трапилося? — стривожено запитує Роза.

— Ковач, — каже Білий.

— Вільний?

Білий ствердно киває головою.

— Якщо вони з’ясують, що тебе бачили з Доном Ковачем якраз перед тим, як він з’їхав з глузду, нам кінець, — каже Роза.

— Сьогодні вночі мусимо все закінчити, — каже тихо Білий, ведучи очима за Водою, який разом зі своїм товариством заходить у велику глядацьку залу.

Широкими мармуровими сходами Білий і Роза піднімаються на другий поверх. Їхні місця — на балконі, перший ряд ліворуч, звідки відкривається чудовий вид на сцену і публіку в партері. Роза ледь перехиляється через мідні поручні балкона.

— Де Вода? Я ніде його не бачу, — шепоче жінка.

Білий мовчки вивчає залу.

— Він мав би сидіти десь там, у першому ряду, — шепоче Адам.

На сцену виходить художній керівник театру, вітається з глядачами й оголошує, що з нагоди урочистої події — словенської прем’єри постановки «Війни і миру», яка є результатом співпраці Загребського національного театру і Мариборського національного театру, — слово надається мерові Марибора.

Вода виходить з-за завіси і йде до мікрофона. Писк мікрофона на секунду роздирає велику залу Мариборського національного театру, на сцену вибігає технік, відсуває мікрофон подалі від Води. Поволі зала затихає.

— Шановний пане президенте, шановна пані міністерко культури, шановний міський голово нашого міста-побратима Малі, шановні мешканці та мешканки міста, вітаю вас усіх. Марибор — це не тільки найбільш упорядковане місто в Словенії. У Мариборі відкриваються нові маршрути з автобусами на газі. До Марибора приїжджав Далай-лама, і цього року він знову до нас приїде разом із лауреатами Нобелівської премії. У Мариборі успішно пройшов чемпіонат світу з джіу-джитсу. Наступного року в Мариборі відбудеться універсіада. Марибор — це не тільки місто, де росте найстаріша у світі виноградна лоза, це місто з оновленим стадіоном «Людскі врт», на якому ми перемогли Радянський Союз^[38]. А нині Марибор — культурна столиця Європи. І поки я мер цього міста, культурі нема чого боятися. Кажуть, ніби культура зійшла на пси. Але в Мариборі це не так. Це доводять численні приклади і регулярні здобутки наших установ: Музею визволення Марибора, Мариборського національного театру, Мариборського похоронного бюро, Мариборської комунальної служби та інших. Марибор — це культурне і чисте місто. Тому заплановані інвестиції в нові очисні системи — це внесок у краще майбутнє Марибора та всієї Словенії. А культурний центр «Маркс», який ми недавно відкрили, приніс новий подих вітру на лівий і правий берег Драви. Шановний пане президенте, шановна пані міністерко культури, мариборці та мариборки! Те, що пишуть недоброзичливі ЗМІ, неправда. Настав час знайти остаточне вирішення довготривалої проблеми нашого міста та його каналізаційної системи. Коли кілька днів тому я був на ювілеї нашого міського кладовища, який є взірцем для інших, навіть більших цвинтарів у Європі, я відчував, як у мене радісно тріпоче серце. Коли я кілька днів тому перерізав стрічку на відкритті щойно збудованого «Маркса», я відчував, як у мене радісно тріпоче серце. Є проекти, які об’єднують нас усіх. Без сьогодення немає майбутнього, і поки я мер Марибора, гарні проекти будуть чудово реалізовуватися для загального блага. Дякую.

У залі стримані оплески, приглушене світло, починається вистава. Білий і Роза стежать за Водою, який тисне руку президентові й міністерці культури, сідаючи поруч на вільне місце у першому ряду.

Оформлення сцени мінімалістичне, на ній приблизно 15 акторів, усі нерухомі. Першим говорить слуга:

Чи ви розумієте, що світ назавжди змінився? Mмм? Так? Ні? Я  хочу сказати, що прості ідеї завжди мають довготривалі наслідки. Всі мої думки рухаються в одному напрямку: коли, щоб захопити владу, об’єднуються злі люди, то це обов’язково мають робити і чесні. Все це дуже просто. Ах, війна ще не почалася, а коли немає війни, то нема й миру.

— Скільки триває вистава? — питає Роза.

— Майже три години, з двома антрактами, — шепоче Білий.

— Ти знаєш текст?

— Я дуже добре знаю роман. Я не знаю цієї переробки, але кілька років тому теж написав сценарій. Його ніколи не ставили, — продовжує Білий. За мить чоловік знову нахиляється до Рози і шепоче: «І ніколи не поставлять».

На сцені графиня Ростова з циліндром на голові:

Я вірю тільки в Бога і нашого дорогого царя (цілує імператора Олександра). Миколо, Ви врятуєте Європу від цього вбивці та грабіжника. Наташо! Це може звести з розуму. C’est à en devenir folle. On dirait, que le monde entier a perdu la tête.^[39] Як можна далі терпіти цю особу, яка загрожує всім і кожному. Миколо! Наташо!

— Залишайся тут, — шепоче Білий.

— Куди ти? — запитує Роза.

— Вода. Бачиш, він виходить із зали, я за ним. Нікуди звідси не йди.

Білого на мить засліплює світло в коридорі. Порожні сходи, сірий поморський мармур, модернізм, великі кришталеві люстри.

Білий спускається на перший поверх, чує голос із гардероба.

— Вже йдете, пане мер?

— Ох, дівчатка, добре вам, розважаєтеся в театрі весь день, а хтось у цій країні мусить працювати. Подай-но мені пальто, я тільки візьму цигарки і вже віддаю назад. Ось так.

Білий бачить, як Вода розмовляє з однією із гардеробниць.

— Чим ви, дівчатка, займаєтесь, коли не працюєте, тобто коли ви не в театрі?

Гардеробниці хихочуть.

Вода кладе цигарки в кишеню піджака і повертає до чоловічої вбиральні. Білий іде за ним, стає поруч, біля сусіднього пісуару.

— Нудна вистава? — каже Білий.

— Та шо я знаю, я по театрах не спеціаліст, — каже Вода, двічі глибоко затягуючись димом, гасить цигарку в пісуарі, застібає блискавку.

Білий ступає за Водою до умивальника.

— Пане мер, можна дещо у Вас запитати? Люди кажуть, що Ви пристрасний мисливець.

Вода перериває його строгим поглядом: «Ти шо, журналіст?»

— Ні, ні, я теж часом трохи полюю, тож хотів просто порадитися з Вами, бо ж у Вас досвід.

— На кого полюєш?

— Ну, я тільки починаю… — каже Білий, витягуючи з кишені ручку.

— Мисливство — це найперше турбота про тварин, це головне, а вже тоді відстріл. Я лише тамтої зими завіз для косуль більше, як двадцять причепів сіна й кукурудзи. Ти в якому мисливському клубі?

Білий зупиняється.

— А знаєш, шо я думаю? Я думаю, ти ніякий не мисливець, а журналіст, який зібрався мене надурити, — навісніє Вода. — Шо там у тебе в руках, покажи!

— Ручка, — каже Білий, піднімає її в повітря.

— Точно мікрофон. Дай сюди, придурок, — каже Вода й кидається на Білого. Обидва падають на підлогу. Вода обшукує кишені Білого й витягує візитки австрійського державного радіо.

— І шо то? Шо то таке, ти, дебіл? Переслідуєш мене? Мене? Та в тебе на лобі написано, що ти ніколи не держав у руках рушницю! Я покажу тобі, шо таке мисливець. Зараз я тобі покажу!

Вода тягне Білого підлогою до раковини унітазу. Білий опирається, але Вода міцно тримає його за шию.

— Знаєш, як ми в Югославській армії тренувалися на підводних човнах? Зара побачиш.

Вода заштовхує голову Білого глибоко в унітаз, тупий удар, з носа Білого тече кров. Вода спускає воду, чекає, поки бачок наповниться, тоді знову спускає воду.

— Американські морпіхи називають це «симуляція утоплення», — каже задоволено Вода.

Білий починає ковтати воду, вона заливає його разом із кров’ю. Вода тримає міцно, Адам не може вивільнитися.

— Такі пацюки-журналюги, як ти, заслуговують на це. Мисливець! Ото вигадав! Ти знаєш, шо ви, журналісти, мені зробили? Ви знищили мою сім’ю. Куди б я не йшов, ви вічно ходите за мною. Вранці біля хати мене ждуть пташині кормушки з камерами. А вже у дванадцять дня я появляюся у свіжих новинах на телебаченні. Зарази такі!

Білого знову заливає вода, вривається йому в легені. Ось, ось, мимо. Ця думка тне Білого, мов кинджал, розрізає його на дві частини.

Білому здається, що він відірваний від свого тіла, відокремлюється від нього. Відчуває ясність і спокій. Бачить, як тіло безпомічно чинить опір, тремтить, ковтає воду, намагається врятуватися.

Білий дивиться на своє тіло ніби звідкись зверху, заглядає Воді через плече, йому байдуже, ніби це не він тоне перед власними очима. Вода знову тягне за шнур. Вода знову шумить. Білий спостерігає, як його тіло поступово здається. Розпізнає биття серця, яке поволі затихає. Бурління кривавої води, яка його накриває. Адам намагається зберегти спокій, зберегти останні сили, чекати доти, доки тіло залишатиметься при свідомості. Він дивиться, очі тіла повільно заплющуються, руки стають безвольними.

Раптом лещата Води послаблюються.

Тіло в один мент затягує Білого назад у себе, приліплює назад до повсюдного болю. Білий висмикує голову з унітазу, хрипить, глибоко вдихає.

Через хвилину, коли він трохи прийшов до тями, бачить, що Вода стоїть на колінах біля раковини. Очі витріщені, рот широко роззявлений від болю. За ним стоїть Роза Портеро і стискає йому шию.

— Bilyi, ist alles in Ordnung?^[40] — запитує Роза.

Білий киває головою, відкашлюється.

— Слухай, Вода, ми не журналісти і не поліція. Все набагато гірше. І ще гірше буде для тебе, якщо не захочеш співпрацювати, розумієш? — каже Білий.

Вода стогне від болю і ствердно махає головою.

— Поклади руки на підлогу і повільно лягай сюди, — каже Білий.

Вода лягає на живіт, Роза продовжує міцно тримати його за шию.

— Розкажи нам про Кальварію, — каже Білий.

— Кальварію? Шо вам треба? — стогне Вода.

Білий дає Розі знак. Роза сильно стискає Воду. Білий стає на один із пальців Води підбором черевика. Вода знову стогне.

— Розкажи нам, навіщо будувати очисну систему під Кальварією.

— Через мої сни, — стогне Вода.

— Які сни? — питає Білий.

— Мені снилася Кальварія. У сні був гарний сонячний день. Потім раптом упала ніч. Всюди птахи, мільйони птахів. Літали, мов божевільні. Потім приземлився літак. Такий величезний. З нього шось звисало, якісь довгі труби. Я думав, шо він впаде на Марибор, але ні. Він на волосину промахнувся і, замість врізатися в місто, влупився в Кальварію. Там він вибухнув так, шо аж рознеслася гора, і з Кальварії ринуло лайно, купа лайна, справжнє цунамі лайна, і затопило місто. Коли я прокинувся, то знав, шо повинен врятувати місто. Маю там поставити очисну споруду, в’їжджаєте? Я все перевірив, куля все підтвердила. Шо ті екологи знають про те, шо робиться під землею? Зараз і так все стоїть, бабок нема, а лайно тече в Драву. Я хочу врятувати місто, в’їжджаєте?

Білий обмінюється поглядами з Розою, робить кивок. Адам рукою затуляє рот мерові і знову стає йому на палець. Вода приглушено кричить.

— Не бреши.

— Шо ти знаєш про правду, йолопе? Думаєш, людям треба правда? Думаєш, газетам треба правда? Та вам потрібна тільки гарніша, більш стерпна брехня, — хрипить Вода. — Люди не знають, шо таке правда. Знають тварини. Я це бачу після полювання, коли проходжу повз поскладані в ряд тіла тварин. От це — правда. Коли я наприкінці кроплю тварин їхньою власною кров’ю. У таких ритуалах ховається істина. Не в газетах. Шо вам взагалі треба від мене?

— Розкажи нам про членів «Великого Орка».

— Ви нас ніколи не знайдете.

Білий знову затикає Воді рота, тисне на наступний палець. Вода корчиться від болю.

— Ґрам, — стогне Вода, коли Білий забирає руку з його рота. — Само Ґрам.

— Про нього ми знаємо, знаємо про Свинка, Дорфлера і Фаркаша.

— Та то всі, більше нема.

Білий роздушує Воді третій палець.

— Магда, Ковач, Ґрін, я і Махер.

— Махер? — запитує Білий. — Який Махер?

— Янез Махер, бос будівельної фірми, яка будувала «Маркс», будує і під Кальварією.

— Хто ще?

— Я більше нікого не знаю, клянуся.

Білий наступає на великий палець Води. Знову приглушений крик.

— Хто ще?

— Я більше не знаю, питайте в зірок, дебіли дебільні.

З коридору долинають кроки. Роза зачиняє двері кабінки. Білий бере Воду за голову, затуляє рота. Чути, як дзюрчить сеча. Довгий, безкінечно довгий струмінь. При цьому відвідувач випускає гази. Знову кроки у коридорі.

— У яких зірок? — люто сичить Білий і забирає руку з рота.

— Ну, в зірок, ви хіба ніколи не питаєте в зірок, шо буде в майбутньому? Минуле принесло нам тільки лайно. Довкола самі мертвяки. Де б ви в Мариборі не копнули лопатою, всюди із землі на вас буде дивитися череп. І шо з тим робити? Шо мені з трупів? Мертві — то малий бізнес. Мертві нічого не потребують. Хіба витрат. А ми підштовхуємо живих тратити гроші, навіть на мертвих.

Білий знову затикає Воді рота, стає на палець іншої руки.

— Я тебе востаннє питаю: «Великий Орк», хто його члени?

— Я тобі вже все сказав, шо ти ше од мене хочеш, придурку? Придурок, я відірву тобі голову, коли потрапиш мені на очі.

Знову кроки. Білий моргає Розі, щоб та дала йому срібну пудреницю з кульками. Бере одну темну і заштовхує Воді під язик. Вода опирається, Роза притискає його міцніше. Боротьба. Врешті Вода падає непритомний.

— І що тепер? — шепоче Роза.

— Нам потрібно знайти Янеза Махера. Нинішня прем’єра для VIP-персон, цілком можливо, що він тут, серед гостей.

— Білий, поглянь на себе. Ти весь мокрий і закривавлений, ти не можеш сидіти в театрі в такому вигляді.

— Повертайся до зали, а я побіжу переодягнуся в готелі, він тут, за рогом, через кілька хвилин повернуся.

— А що робити з ним? — запитує Роза, постукуючи металевими пальцями по черепу Води.

У цей момент тіло мера вигинається, починає звиватися, ніби риба, яку витягли на сушу. Синювато-сіра тінь кілька разів пробігає його обличчям, аж поки Вода не робиться геть блідим.

— Це душі, — каже Білий. — Вони покинули тіло, тепер воно нам нічим не допоможе, це тільки тіло людської тварини.

Хтось спускає воду в жіночій убиральні, шум води в умивальнику, гудіння сушарки для рук, кроки. Роза і Білий зупиняються. Адам прислухається до звуків. За мить шепоче: «Чисто, ходімо».

Роза киває. Білий відчиняє двері. Роза раптом бачить, що щось виглядає з-під тіла Води. Її візитна картка. Вони вдвох перевертають тіло мера, але під ним більше нічого немає.

На одній із кабінок табличка «НЕ ПРАЦЮЄ». Білий знімає її і перевішує на двері кабінки, де вони залишають Воду.

Через кілька хвилин Роза займає своє місце на балконі у великій залі Мариборського національного театру.

На сцені Андрій Болконський і П’єр Безухов. П’єр п’яний, його батько помирає в іншому кінці сцени. Болконський знаходить П’єра, бере його під руку.

П’ЄР:

Подивися на мене! У таку важливу мить! Що робити? Я тебе розчарував. Звісно, я розчарував і свого батька. Хоча він також розчарував мене. Він не одружився з моєю матір’ю… Якби я був законним сином, він би все одно грішив, але мою поведінку тоді б розуміли краще… А тепер ти ще й докоряєш мені…

АНДРІЙ:

Я докоряю тобі за те, що ти не дозволяєш рости отому найкращому в тобі, завдяки якому ти би міг стати кимось.

П’ЄР:

Стати кимось? Ким?

Виходить Наполеон, іде повз П’єра й Андрія до середини сцени. Всі актори завмирають, очевидно, вражені його появою.

Наполеон протягує руку, ніби хоче доторкнутися до публіки, яка сидить у темряві перед ним, вимовляє кілька незрозумілих слів. Збоку вибігають два солдати, підхоплюють актора під руки і виводять зі сцени. П’єр повторює репліку:

П’ЄР:

Стати кимось? Ким?

Тієї ж миті на сцену знову виходить Наполеон. Здіймає вказівний палець і кричить.

НАПОЛЕОН:

Наполеон!

З-за завіси висувається рука солдата і тягне Наполеона зі сцени. Сміх глядачів.

П’ЄР (тихіше):

Стати кимось?

АНДРІЙ:

У тебе повинна бути мета.

П’ЄР:

Ти маєш рацію. Щоранку, коли я прокидаюся, я сам собі огидний, мені соромно за те, як я провів попередню ніч. І я собі кажу: від сьогодні ти змінюєшся, я кажу: настав день, коли ти станеш святим… Сьогодні ввечері я прийшов у клуб просто випити склянку води і довести, що я можу встояти перед спокусою…

АНДРІЙ:

Але ж, напевно, існує щось, що ти хотів би зробити.

П’ЄР:

Я хочу багато чого… Я хочу зрозуміти, що таке щастя, яка ціна страждання, чому люди йдуть на війну і що діється у них глибоко в серці, коли вони моляться Богу. Я хочу дізнатися, що чоловіки і жінки насправді відчувають, коли кажуть «я тебе кохаю»…

З-за куліс чути вигук «Наполеон!», а тоді тупий удар. Тиша.

П’ЄР:

Бачиш, скільки в мене інтересів. Мені це все цікаво. Тобі важко це зрозуміти. Тобі завжди все зрозуміло. Ти точно знаєш, що робити і навіщо.

АНДРІЙ:

Ну, це не зовсім так…

П’ЄР:

Ти вивчаєш, досліджуєш речі та явища, і вони перед тобою розкриваються, а коли щось вивчаю я, воно стає ще темнішим… Ти віриш у те, що робиш.

АНДРІЙ:

Було б чудово, якби було так, як ти говориш. Але ти помиляєшся… Знаєш, чому я йду на війну? Ти справді думаєш, що я йду на війну тільки тому, що вважаю Наполеона чудовиськом і вірю в те, що Росія після закінчення війни стане великою державою? Що ми маємо спільного з Австрією, відстань до якої — тисячі верств… Я вже сказав тобі, що йду на війну тільки тому, що життя тут — не для мене.

Роза розглядає залу. Міністерка культури неспокійно вовтузиться в першому ряду. Місце Води поруч з нею порожнє, прогалина у заповненому театрі. Чи хто-небудь із цих людей може бути Махером? Чи їм усміхнеться фортуна і вони знайдуть Махера доти, поки не буде надто пізно? Коли в туалеті знайдуть Воду, настане хаос. І що буде далі?

Роза торкається рубця, що знову проступив на шиї. Перед внутрішнім зором виринають сцени нічного жертвоприношення. Бачить, як вони з Адамом біжать по теплій озерній воді, згадує відчуття слизького мулу під ногами, гавкання собак, темряву. Вона була переконана, що й Білого вб’ють. А тепер вона тут, виконує завдання, занадто неймовірне, щоб комусь розповісти.

Гарматний постріл перериває потік її спогадів. Дим, солдати сліпо бродять по сцені. Збентежений прапорщик російської армії. Болконський смертельно поранений, падає, дивиться в небо, спокійний, самоіронічний монолог помираючого героя. Є сцени, які неможливо відобразити на сцені реалістично. Та, як не дивно, саме надмірна стилізація, перебільшення, свідомий акцент на акторстві робить їх реальними і переконливими.

Роза знову заглиблюється у свої думки. Шопка отця Кирилова. Вона розмірковує про чотири фігурки, які ще не мають імен. Якщо леґо-фігурка наглядача із зоопарку означає Воду, думає Роза, то залишається ще три: святий Петро з ключами, скляна кулька і лінза. Бракує трьох та відсутнього Месії. Один із цих чотирьох — Махер. Чи вдасться їй та Білому його знайти? Але вони не мають права на сумнів. В іншому разі не треба було погоджуватися і приїжджати з Білим у це місто. Хіба вона коли-небудь погоджувалася? Хіба це не вирішилось само собою тієї ж миті, коли він перерізав мотузки, якими вона була зв’язана? Хіба це не була роль з написаного кимось наперед сценарію? Хіба ми не ухвалюємо рішення щодо неважливих речей, бо всі важливі справи вже давно вирішені? Принаймні так було в житті Рози. Роза раптом бачить перед собою стару жінку, поскладані біля її босих ніг фрукти та квіти, миготливе світло свічок; стара промовляє незрозумілі слова й махає вінками, сплетеними з мушель і кісток. Якщо душа Рози — сплетіння численних загублених душ, то яким було минуле цих душ? Що в тих душах треба знищити, аби Роза Портеро могла існувати? І що в тих душах прокидається і змінює погляд на все, що раніше здавалося природним, перевертає з ніг на голову й показує зворотний бік правди? І всі ці зміни сталися всього за кілька тижнів, відтоді, як вона познайомилася з Білим.

На сцені П’єрові Безухову являється привид Наполеона, який сидить на гімнастичному коні. З обох боків Наполеона стережуть солдати, які раніше проганяли його зі сцени.

П’ЄР:

Все, що я бачу, блищить, ніби фальшива ікона. Люди, яких я бачу, — лише невміло намальовані ангели. Краса втратила свою тінь. Розповіді, які я чую довкола, це просто порожня книга з білими сторінками, ця їхня велична Історія — нуль. Фальшивка, підроблені ікони.

В якийсь момент, коли один із солдатів втрачає пильність, Наполеон злазить з гімнастичного коня, хитається, здається, ось-ось упаде. З глядацької зали лунають зойки. Наполеон, спотикаючись, вибігає зі сцени, за ним солдати.

П’ЄР (продовжує):

Всі кажуть, що я наче дитина… Я ніколи й не розлучався зі своїм дитинством. Я в ньому виростав і дорослішав, творячи свій час. Тому моє життя не має минулого.

Мене лише оточує минуле. Що я зробив? Чого я досягнув? Чи це те, чого я хочу?

Виходить Елен.

П’ЄР:

Ні. Я її не знаю… і вона мені не подобається… вона не має, що сказати… але з іншого боку… вона така ж сором’язлива, як і я…

Вона говорить небагато, та коли говорить, то висловлюється коротко і зрозуміло. Вона така гожа. Це те, чого я хочу?

П’ЄР:

Так. Ні. Де моя воля?

СЛУГА:

Справді, де?

П’ЄР:

Може, в мене її зовсім немає?

Елен і П’єр.

П’ЄР:

Ви можете вийти… трохи погуляти…

ЕЛЕН:

Ти йди… Я не можу… Я недобре почуваюся.

П’ЄР:

Ви не… вагітні?

ЕЛЕН:

Я? Вагітна? Я й не думаю народжувати дітей. Що тобі таке спало на гадку?

П’ЄР:

Вибачте…

Роза читає англійські субтитри і стежить за подіями на сцені. Все, що там відбувається, відбувається для того, щоб вона змогла перебирати свої думки. Усі події в її житті сталися тільки для того, щоб вона опинилася тут, на цій виставі. Спектакль та її життя — два дзеркала, розміщені навпроти, вона і тут, і там; там — подвійне дно. Згори — невловима поверхня води, а під нею — тверде дно її життя. Актори ходять по поверхні, говорять наперед написаний і завчений текст; Елен, зіпсута донька князя Василія Курагіна, якраз спокушає П’єра Безухова, полюючи на його спадщину. Спадок Рози — пам’ять, яку неможливо стерти. З її глибин виринає дорога. Роза береться за кермо. Лівою і правою рукою, в неї їх поки що дві. Пальці ледь ворушаться. Перстень ударяється об кермо. Нігті покриті лаком. Голоси. Поруч із нею сидить сестра. Кажуть, що вони схожі як дві краплі води, але Роза вважає інакше. Позаду двоє дітей, які від нудьги б’ють ногами в передні сидіння. Бланка дратується. Дівчатка заважають їй розмовляти телефоном. Атмосфера напружена, нервова. Роза відриває погляд від своїх рук, дивиться повз Бланку на дівчаток, los ojos de mi vida,^[41] набирає повітря, щоб сказати іспанською, вона завжди говорить іспанською, коли поруч Бланка, por favor, niñas,^[42] перестаньте, дайте спокій тітці Бланці, o no vamos a irnos a ningún lado^[43]…

П’ЄР:

Розлучімося.

ЕЛЕН:

Перепрошую?

П’ЄР:

Давай розлучимося.

ЕЛЕН:

Ох, яка жахлива кара, знайшли, чим мене налякати… ми розлучимося, так, але ви мусите забезпечити мене матеріально, так, як належить. З великою радістю.

П’ЄР:

Я вб’ю тебе.

ЕЛЕН:

Ну, от прошу… уже й убивати почав.

П’ЄР:

Геть! Я тебе вб’ю! Геть!

СЛУГА:

Геть! Я тебе вб’ю! Геть!

Виходить князь Курагін.

КНЯЗЬ ВАСИЛІЙ:

Елен! Елен! Мій любий друже, мій любий друже… Ви наче діти. Ти гніваєшся на мене… Елен!… вона гнівається на тебе, але ви не можете жити одне без одного. Нещасна жінка страждає і чекає, коли ти покличеш її назад… Ти скажи, і я їй передам, усе знову буде так, як раніше…

Хіба мої вчинки не є спробою їх повернути? Щоб усе стало як раніше? Хоча б на мить? І хіба така спроба не приречена на невдачу вже заздалегідь? Бо наші таємні, приховані, але цілком певні знання про себе завжди зазнають поразки?

Роза підносить до очей праву руку, затягнену в рукавичку. Грубий механізм повільно рухає суглоби пальців, ніби уві сні. За її пальцями П’єр і Елен.

СЛУГА:

Геть! Я тебе вб’ю! Геть!

Цієї миті поруч сідає Білий.

— Хлопець на рецепції готелю дивився на мене трохи дивно. Не думаю, що, крім нього, мене ще хтось помітив. У готелі я поґуґлив про нашого Махера і знаю, як він виглядає. Це, мабуть, одна з найбагатших і найвпливовіших персон у місті. Він володіє понад десятьма фірмами, більшість яких займається будівництвом, але є й інвестиційні підприємства, страхові компанії. Одна з них — спонсор нинішньої вистави. Якщо удача хоч трохи нам усміхається, наш пан Махер десь тут, серед глядачів. Розо, що з тобою? З тобою все гаразд?

Роза стискає кулаки і, збліднувши, відкидається в кріслі.

На сцені Ліза, дружина Андрія Болконського, і Марія, його сестра. Ліза народжує.

ЛІЗА:

Маріє… мені здається… мені здається, почалося…

почалося…

МАРІЯ:

Ляж, Лізо…

ЛІЗА:

Ні, ні…

МАРІЯ:

Я покличу… Я пошлю за лікарем, не хвилюйтеся,

все буде добре.

Старий і безсердечний князь Микола Болконський виїздить на інвалідному візку. Проїжджає повз Лізу до краю сцени.

МАРІЯ:

Батьку…

МИКОЛА БОЛКОНСЬКИЙ:

Маріє, що відбувається?

МАРІЯ:

Нічого, батьку… почалися перейми.

МИКОЛА БОЛКОНСЬКИЙ:

Добре.

Князь Микола Болконський розвертає колеса інвалідного візка. Одне з коліс заблоковане. Князь Болконський намагається будь-що розвернути візок.

МАРІЯ:

Потрібно послати за лікарем.

МИКОЛА БОЛКОНСЬКИЙ:

Добре.

Візок небезпечно перехиляється через край сцени. В останню мить князеві вдається вистрибнути з візка, який з гуркотом валиться в перший ряд, під ноги міністерці культури. Жінка злякано кричить і схоплюється на ноги. На щастя, візок зупиняється перед нею.

Збоку підбігають сценічні техніки і ставлять візок назад на сцену. Міністерка культури розвертається у напівтемряві до глядачів, її налякане обличчя розтягується у вимушеній усмішці. Оплески зали. Багато людей переконані, що це частина вистави.

МАРІЯ (повторює репліку):

Потрібно послати за лікарем.

Сміх у залі.

МИКОЛА БОЛКОНСЬКИЙ (знов у візку):

Добре.

ЛІЗА (кричить):

Андрію! Андрію!

Ліза помирає.

СЛУГА:

Син, син…

Андрій підходить.

АНДРІЙ:

Пробач мені, Лізо… Пробач.

Білий посміхається, спостерігаючи за подіями на сцені.

— Цього вечора у них не все йде за планом, — шепоче Білий.

Обличчя Рози незворушне.

— Багато кому смішно, але, як на мене, вистава неймовірна, — каже Роза. — Опис Махера відповідає фігурці святого Петра з ключами.

— Петре, на тобі я побудую Церкву Свою, так написано в Біблії, — шепоче Білий.

— Так. Ти сказав, що Махер — будівельник, — тихо каже Роза, не відводячи погляду від сцени.

— Я з’ясував ще дещо. Пам’ятаєш скляну кульку в скриньці отця Кирилова? — шепоче Білий.

Роза киває головою.

— Скляна кулька — це ж не що інше, як кришталева куля, сфера!

Роза німо дивиться на нього: «Вода також згадував кулю. Він говорив…»

— …що куля теж радила побудувати очисну станцію під Кальварією, — цитує Білий. — Так. І здогадайся, хто, окрім очільниць важливих відділів міської адміністрації, мешкає в одній із квартир у будинку Води?

— Це будинок, де живе Анастасія Ґрін?

Білий киває:

— Так, саме той будинок. Там живе ворожка. Її звати Нана Нумен. Газети про неї багато пишуть.

— Звідки ти це все знаєш?

— Дядечко Ґуґл, — усміхається Білий.

У залі оплески.

— Антракт, ходімо, ми маємо діяти швидко, ось-ось знайдуть Воду і настане повний хаос, — каже Білий.

Білий і Роза разом із натовпом спускаються у фойє на першому поверсі.

Перед буфетом багато людей. Білий помічає Долорес.

— Долорес, допоможи, будь ласка, я хочу поговорити з Янезом Махером, але ми не знайомі.

— Махер має бути десь тут. Він завжди приходить на прем’єри, мені здається, я його сьогодні бачила. Якщо я його зустріну, познайомлю вас. Я геть з ніг збилася. Уяви, Анастасія зникла. Ніби крізь землю провалилася. Я вже до неї додому посилала, там нікого нема, не світиться. Мобільний поза зоною. Я починаю переживати, чи з нею чого не трапилося.

У цю мить чується жіночий крик. У фойє вбігає жінка з довгим світлим волоссям. За нею пурхає білий голуб, намагається сісти їй на голову. Жінка ховається під маленьким столиком. Голуб кружляє над відвідувачами і, зрештою, капнувши на голову одного з офіціантів, що намагалися його зловити, сідає на високий карниз. Знову лунає крик, цього разу з боку вбиральні. Білий та Роза думають, що знайшли Воду, але з’ясовується, що вереск долинає з жіночого туалету. Звідти вибігають три жінки. За ними на чотирьох слідує Магда Орнік: розірвані панчохи, каблук на одному черевику зламаний. Магда видає звуки, схожі на вепрячі або кротячі, з рота стікає слина. Вся публіка завмирає і дивиться, як жінка навкарачки повзає по фойє і вищить. Магда зупиняється біля американського військового аташе, з яким щебетала перед виставою. Аташе намагається до неї наблизитися. Магда несподівано кусає його за ногу. Укус такий сильний, що аташе виє від болю і з усієї сили вдаряє Магду ногою. Директорку відкидає вбік, але вона вмить підхоплюється і кидається знову, цього разу впиваючись зубами в ногу англійського колеги аташе. Той теж виє від болю, стрибає по фойє і тягне Магду за собою. Та вона зубів не розціплює. Люди стоять німі й приголомшені, а Магда відкушує закривавлений клапоть штанини. Англійський військовий аташе знову реве від болю і падає на підлогу.

Крізь натовп пробираються інспектор поліції Маус і його асистент Ґрос. Вони кидаються на знавіснілу Магду і ледве-ледве її валять. Зусібіч підходять люди, щоб подивитися, як директорка міського цвинтаря хвицає ногами, мов дика тварина, і намагається визволитися з лещат двох поліцейських. Там і Ґубець, він сидить навпочіпки, впритул до закривавленого обличчя Магди, і фотографує її. Врешті-решт жінку відводять у сусіднє приміщення. Незабаром чути сирену швидкої допомоги. Тим часом дзвінок оголошує кінець першого антракту. Люди приголомшені, здивовані, стерплі від страху, повільно повертаються до зали. Співробітники театру і медики, які прибули, наказують якнайшвидше розходитися, щоб можна було надати допомогу. Двом санітарам після боротьби вдається зробити Магді ін’єкцію транквілізатора. Її кладуть на ноші. Лише декілька людей залишаються у фойє і на сходах, звідки спостерігають за тим, що відбувається. Всі інші йдуть до зали. Знову лунає дзвоник. Білий помічає Махера у буфеті за фойє. Адам і Роза вмощуються поруч з чоловіком.

Махер розмовляє з офіціантом, який збирає з барної стійки брудні склянки і складає їх у посудомийну машину.

— Бідна Орнік, тільки й мови, що про суспільну відповідальність, а коли хтось справді потребує допомоги, поруч нікого. Ви ж бачили, усі просто стояли й дивилися. Якби не оті два поліціянти, вона б перекусала половину театру. І не дивно, що в цьому місті кожен другий сходить з розуму. Я вчора ходив у міську раду, але там зачинено. Ще від листопада. Офіси перенесли, але й там не працюють. Безнадійно, — каже офіціант.

— Ще якийсь місяць — і ремонт завершиться, — каже Махер. — Там працюють мої хлопці. Гарують, як негри. Нелегко там, весь будинок був затоплений, це не жарти.

— І ще історія з тим хлопцем, що прикував себе до батареї. Все правильно, у нашій країні кожен має право висловлювати свої політичні переконання, але приковувати себе до батареї та вимагати: дайте мені те і те, бо інакше я залишуся тут назавжди, — це занадто, — розповідає офіціант.

— Нібито перших декілька тижнів про нього навіть дбали, — каже Махер, роблячи ковток віскі.

— Моя сусідка працює якраз у тому кабінеті, де хлопчина себе прикував. Кажуть, блискучий розум, доктор математики. Спочатку всі дивилися на нього і жаліли. Жінки приносили їжу. Тиждень-два він там спав. Сусідка розказувала, що до нього вже звикли, він став, може, трохи важливішим за декоративну рослину, але не таким важливим, як домашній улюбленець, бо ніхто не міг його взяти додому. Потім прибиральниці зумисне перестали прибирати біля нього. Стояв нестерпний сморід, хлопець так смердів, що витримати було неможливо, — розповідає офіціант.

— А часник?

— Часник йому працівники міської ради носили з самого початку. Мер на своїй дачі також вирощує часник. Звідкись стало відомо, що хлопець, який протестує проти неефективної та корумпованої міської адміністрації, має алергію на цю рослину, тож усі з собою носили часник. Якщо протестувальник виголошував голосні промови або скандував свої незрозумілі гасла, йому під носом розкладали свіжо подрібнені зубчики дикого часнику. Це тривало кілька днів, а не тижнів. Кажуть, він весь запух від алергії й дуже підупав. Тим часом через сморід мою сусідку й усіх працівників переселили в інший кабінет. Офіс, де хлопчина себе прикував, обезлюднів, він лишився там сам і слабшав. Хтозна, доки б це все тривало, якби не отой нещасний слюсар.

— Винен не так слюсар, як стара зношена система водовідводу, — каже Махер. — Її треба було замінити ще багато років тому, та ремонт з року в рік відкладали.

— Але трохи дивно, що він мав ремонтувати батарею якраз у тому кабінеті, де сидів демонстрант.

— Він мав відремонтувати кілька батарей. Просто почав з того кабінету, — пояснює Махер і випиває склянку віскі до дна. — Повтори, — каже до офіціанта.

— І коли з труби хлинув окріп, ніяк не можна було помогти?

— У старих системах подачі води так буває. Десь тріскає клапан — і все, хана. Перш ніж змогли перекрити головний кран, минуло декілька годин, потім ще якийсь час із системи виходила гаряча пара.

— Бідний хлопчина! — каже офіціант. — Мені його дуже шкода.

— Величезні збитки, уся підлога, всі меблі, двері, весь будинок міської ради — отуди к бісу. Будівля була таки стара. Побачиш, коли мої хлопці закінчать, наша рада буде — як в Америці.

— Бідний хлопчик, — повторює офіціант і наливає Махеру в склянку віскі на два пальці.

Білий замовляє собі мінеральну воду і вино для Рози.

— Що сталося з хлопцем? — запитує Білий.

— Та що, — відповідає офіціант, зачиняючи дверцята посудомийної машини під баром, умикає апарат. — Нібито на батареї висіла лише вичинена шкіра. Ось яка доля ангажованої інтелігенції в цьому місті.

— Проблема не в інтелігенції, — докидає Махер, — інтелігенції тут і так нема. Проблема не в людях з освітою, з ними здебільшого можна домовитися. Проблема навіть не в отих кількох робітниках на фабриках, які ще лишилися, бо в них все одно немає часу ні на що, крім роботи. Проблема в тому, що нема порядку. У нас кожен вважає, що все знає і знає краще за інших, які так само знають усе.

— До того ж ми всі — родина, — каже офіціант.

— Так, у цьому місті забагато родичів. Замало мешканців і забагато родичів, — каже Махер, відпиваючи трохи віскі. — Люди все ще вірять, що родич витягне їх із будь-якого лайна. Що їм не допоможе суд, не допоможе робота, не допоможуть знання. Їм допоможе родич.

Офіціант регоче:

— Але ми дуже добре знаємо, що не допоможе.

Махер киває головою і показує на порожню склянку.

— Не допоможе, до того ж, ми знаємо, що якраз родич першим приставить дуло до лоба, продасть тебе дияволу вдвічі дешевше, ніж усі інші. Нам бракує елементарного порядку. Ми — найвідсталіша провінція, забита нижньоавстрійська Зімбабве.

— Отож, Майстер помилився, — каже Білий сам до себе.

— Який Майстер? Ви маєте на увазі адвоката?

Білий заперечно хитає головою.

— Генерал Майстер.

— А, Ви маєте на увазі генерала Майстера, визволителя, який відібрав у австрійців Марибор? — питає Махер. — Звісно, він — страшний злочинець. Якби не він, ми б тут зараз говорили по-німецьки, сплачували менші податки і мали вищі зарплати. І всюди був би порядок. А так порядку нема. Навіть чесно працювати тут ризиковано для життя. Кажу з власного досвіду. Справді, у такі часи керувати фірмою нелегко.

Махер платить і встає.

Роза і Білий залишаються ще на кілька хвилин. Тоді розраховуються і виходять за Махером. Він стоїть перед входом до театру і курить.

Повз театр проходять дві дівчини, одна одягнена в костюм рака, інша через рот великої картонної риби демонструє обличчя, помальоване синім кольором.

— Риба і рак, бракує тільки спрута, — каже Махер. Чоловік затягується цигаркою, дивиться на Адама. — Тому ви стежите за мною, так?

Махер пропонує цигарки. Білий заперечно хитає головою. Роза бере одну, Махер припалює. Дивиться в небо.

— Жодної зірки над нами. Це наше мариборське небо. Завтра Попільна середа. Я не віруючий, та все ж. Є час їсти і час постити. Людина не може все життя просто жерти. Так само, як не може все життя утікати. У своєму житті я не раз утікав. Можливо, ми не можемо вибирати свою долю, те, де і як ми народимося, коли і як помремо. Але поки ми живі, можемо ухвалювати рішення. Ми можемо втікати, а можемо перестати втікати. І в цьому єдина наша свобода.

— Звідки Ви знаєте, що нас цікавить восьминіг? — запитує Білий.

— Це написано в тебе на лобі, — відповідає Махер і викидає цигарку в снігову кашу.

На Адамовому лобі Роза бачить слід щупальця восьминога, він поволі закручується, а потім ховається під волосся.

— Що вам потрібно? — питає Махер.

— Нам цікаво, що Ви думаєте про відпущення гріхів, звільнення душ, — каже Білий.

— Звільнення? Це легко. Я навіть беруся стверджувати, що немає ліпшого експерта з питань звільнення, ніж я. Я б міг захистити дисертацію на тему звільнення. Я не знаю, чи вам відомо, що я побив усі словенські рекорди зі звільнення. За один день я звільнив 7892 робітників. З підприємства, яке не було на межі банкрутства. Упродовж місяця я звільнив понад 12 тисяч працівників, але ТАМ^[44] продовжував існувати. Це було після проголошення незалежності Словенії та початку війни в Боснії. За ніч ми втратили ринок збуту автобусів. А цех, що виробляв зброю, працював бездоганно. Отож декількох робітників, які працювали на автобусному заводі, я перевів на виробництво автоматів, але інших мусив звільнити. Це було нелегко. Профспілка на мене тиснула. Я звільнив кілька перших сотень робітників — і на дворі заводу вже почався бунт. Коли я повернувся ввечері додому, біля дверей лежав щур, пронизаний шампуром для шашликів. На тілі тваринки була записка «ТОБІ КІНЕЦЬ». На щастя, у мене не було ні дружини, ні дитини, інакше до мене дотягнулися б через них. Далі я звільнив наступних 1500 працівників, і знав, що додому мені зась. Я ночував у готелях, та мене і там вистежили. Зрештою, я перебув ніч в одному з недокомплектованих автобусів, що стояли на зупинених стрічках на виробництві. Це було найбезпечніше місце. Завод охороняли. І мене охороняли. На вулиці в мене міг вистрелити хтось зі звільнених робітників. Усі мали зброю — ми ж її виготовляли! Мене міг застрелити один із несуджених нових власників — з тих, хто намагався привласнити завод. Або хтось із закордонних спецслужб. А після того, як я за один день звільнив 7 892 працівників, то знав, що мушу зникнути. Бізнес тоді вели «в портфелях». Валютою був не долар, і не німецька марка, не мільйон чи сто тисяч — платіжною одиницею був портфель. Такий чорний, з яким подорожують комівояжери, ну, ви знаєте. Портфель я отримав уже в день призначення на посаду директора TAMу. Портфель і новий паспорт. І коли за місяць я звільнив 12 тисяч осіб, мені дали ще один такий портфель і ще один паспорт. Два портфелі й два паспорти плюс мій справжній, тобто я мав три паспорти.

Роза й Адам переглядаються. Адам помічає шрам за лівим вухом Рози, наступної миті рубець зникає. Роза знову зауважує відбитки невидимих щупалець на підборідді Білого, які теж одразу зникають.

— Ви мене слухаєте? — питає Махер. — Коротко кажучи, я мав гроші, я виконав брудну роботу, був переляканий до смерті, виснажений, у мене почалося безсоння. Уже з першого дня я боявся, що коли спатиму, прийде якийсь робітник і переріже мені горло. І вони приходили. Щойно я заплющував очі, уві сні з’являвся голова профспілки, з яким я постійно вів переговори, і перерізав мені горло. Через два тижні я так боявся заснути, що мусив випивати з півлітра віскі, аби подрімати кілька хвилин. Нарешті я не витримав. Стрибнув у свій службовий «Мерседес» із двома портфелями та трьома паспортами, поїхав у Ґрац в аеропорт, сів на перший літак, на який зміг купити квитки, і полетів до Стокгольма. Пам’ятаю тільки, що в літак я сідав у холодному поту і переляканий, і що наступної миті мене розбудив пілот. Літак був порожнісінький. Я весь політ так міцно спав, що стюардеси не могли мене розбудити. Спершу я думав, що заснув через виснаження, але виявилося, що це синдром переслідування чи бог його знає що. У Стокгольмі я спочатку подався до готелю, та коли спробував заснути, з’явився голова профспілки. Він перерізáв мені горло і настромлював мене на величезний шампур. Спати я міг, отже, тільки в літаках і в аеропортах. У всіх інших місцях, щойно я заплющував очі, з’являвся профспілковий діяч і перерізáв мені горло. І якщо я не прокидався від жаху відразу, то вдихав запах власної плоті, яка повільно переверталась і смажилась на вогні. Тож наступні три місяці я провів у аеропортах і літаках. Я безмежно вдячний архітекторам аеропорту в Досі за те, що вони поставили лежаки з видом на злітно-посадкову смугу. Як там чудесно спалося! У моїх німців немає стилю, прості незручні сидіння, відділені високою металевою ручкою. Скільки ночей я, абсолютно розбитий, на них проспав, але щó таке втома — порівняно з тим, що ніхто не може до вас дістатися і ніщо не загрожує вашому життю? Аеропортів я більше не покидав. З часом став справжнім спеціалістом із подорожей без багажу. В мене були два чорні портфелі. Потім лише один. Я вигадав спеціальну техніку вивертання трусів і шкарпеток, що дозволяло літатибез прання два тижні. У чутливі місця я постійно підкладав туалетний папір. Крім того, скрізь є магазинчики з парфумами, куди можна зайти і досхочу набризкатися. Зрештою, можна щось випрати в туалеті або купити нове. Ви мене ще слухаєте?

— Слухаємо, — відповідає Білий, — але що це має спільного з…

— Душею? — питає Махер.

— З душею, так, — відповідає Білий.

— Знаєте, я людина без душі. У мені живуть якісь корумповані душечки, але це ніяк не пов’язано з тим, що душу я продав, поміняв, віддав під заставу, викинув, переїхав, розстріляв. Крихти, які залишилися від моєї душі, я покинув у залах очікування в аеропортах і транзитних залах по всьому світу. Душа, мій колего, — це застаріле поняття з глибокої давнини, яке запозичило християнство. Тепер ми вимірюємо час портфелями, підробленими паспортами і не відпускаємо гріхи, а звільняємо від них.

— То чому ти повернувся? — питає Білий.

— Такий повний чорний портфель одного дня спорожнів. Тож довелося повернутися. А тут жили ті, хто володів тим, що ви називаєте моєю душею. Вони викликали мене, пред’явили вексель і змусили погодитися на посаду. Так я опинився тут. Ви ж, напевно, не думаєте, що яка-небудь з цих компаній справді моя? Що мені належить щось більше, ніж те, у що я одягнений? Якби це була правда, я не був би таким виснаженим і втомленим. Я не бачу виходу. Я можу продовжувати грати в їхній ляльковий спектакль або ж перерізати нитки, за які мене смикають. Або…

— Або? — питає Білий.

— Або дам їх перерізати тобі, — тихо додає Махер. — Mммм, цей запах вугілля і людського поту, так гарно, він нагадує мені дитинство. А завтра до того ж Попільна середа. Господи, іноді мені здається, що мені вже кілька мільйонів років.

— Хто члени «Великого Орка»?

Махер дивиться на Білого спідлоба і запалює цигарку.

— Ммммм, які ж смачні ці цигарки. Ви знаєте, кожну цигарку треба курити з насолодою, ніби вона остання, тільки тоді куріння винагороджується.

Махер випускає кілька кілець диму в холодну ніч. Мовчить. Згодом продовжує.

— Я припускаю, що ви вже зустрілися з нашою колегою Магдою, і з пані Ґрін також, оскільки сьогодні її безуспішно шукають по всьому місту. Потім Свинко і нещасний Ґрам, там, на протилежному боці цієї площі, — Фаркаш і Ковач, яких я теж сьогодні не бачив, Кирилов, якого ви, мабуть, не знайдете, ну і, звісно ж, мій мучитель, мер Вода. Членів є більше, але я інших не знаю. Про ворожку вам, напевно, відомо. Хоча незабаром її тут більше не буде — подасться до зірок. Дивіться.

Махер показує на кулю з емблемою «Культурної столиці Європи». Два працівники якраз підвели до неї підсвітку. Біля кулі на стіні архієпархії блимає неоновий надпис: blue night dancing

Махер спостерігає за реакцією Білого.

— Багатьом те, що сталося з архієпархією, здається катастрофою. А як на мене, відкриття стриптиз-бару в їхніх славних приміщеннях відображає глибоку істину про Марибор. Можливо, нам потрібно ще більше стриптиз-клубів. Я маю на увазі не дівчат. Нашому суспільству потрібен публічний стриптиз, щоб побачити, в кого кров гарячіша. Ви знаєте, як кажуть в Похор’ї: байдуже, яка вона, головне, аби моя.

— Що ти хочеш сказати, Махер? — трохи роздратовано питає Білий.

Махер знизує плечима і відгортає поли піджака. Під ним висить револьвер з глушником.

— Думаю, час, шановний колега.

Білий і Роза дивляться одне на одного. Махер посміхається і викидає цигарку. Червоний недопалок летить у чорну снігову кашу і там гасне. Тієї ж миті з вхідних дверей вихлюпується потік людей і розводить Розу й Адама з Махером. Довга пауза. Махер ще раз усміхається, киває головою і біжить за ріг театру. Білий кидається в натовп, мчить за Махером. Роза дивиться їм услід. Люди балакають про те‑се. Дехто розчиняється в ночі, інші стоять зі склянками в руках. В усіх серйозні обличчя. Кілька разів Роза нервово піднімається і спускається сходами. Люди починають заходити всередину. Сходи безлюдніють. Коли Роза знову бачить Білого, дзвінок оголошує про закінчення другого антракту.

— Що трапилося? — питає Роза.

— Я знайшов його в сусідньому дворі. Він застрілився, перш ніж я встиг підбігти.

— Що робитимемо? — запитує Роза.

— Ти йдеш на виставу, а я — до ворожки.

Жінка погоджується кивком голови. Адам пірнає в темряву вулиці. Роза заходить у фойє за останніми глядачами. Буфет, де вона нещодавно сиділа разом з Махером та Білим, уже зачинений і темний. Білетерка відчиняє перед Розою двері в затемнену залу. Багато місць на балконі порожні. Роза сідає у сам кінець. На сцені сучасний мінімалістський інтер’єр. Жінки одягнені як медсестри Червоного Хреста, чоловіки в смокінгах. Біле неонове світло.

ГРАФИНЯ РОСТОВА:

Війни і криваві повстання, занепад культур і крах держав відбуваються не лише через нашу злу волю. Революція повинна дійти до свого кінця, пережити всі жахіття і гнів. Перемагають крайнощі. Ті, хто революцію розпочав, завжди є жертвами. Така природа переворотів.

Наташа, бліда, нерухома. Микола прокидається. Підходить Соня.

МИКОЛА:

Мама? Соня? Москва! Соня!

СОНЯ:

Нічого не кажи. Ти не зобов’язаний давати мені

жодних пояснень.

НАТАША:

Що сталося? Мамо, чому ти плачеш?

ГРАФИНЯ РОСТОВА:

Ні, нічого, нічого…

Роза розглядає великі окуляри на обличчі П’єра Безухова. Час від часу в тонкому склі переломлюється світло відбивачів, мигтить, дзеркальний відблиск блукає по глядачах на балконі. Розу затоплює ріка спогадів. На темній далекій поверхні лунають голоси з нутрощів театру, на кам’яному дні — два лише на перший погляд однакові дитячі личка, дві дівчинки. Вони регочуть і зникають, кожна на своєму боці.

АНДРІЙ:

Маріє… Дякую, що ти приїхала. Це так люб’язно… Люб’язно… Машо, ти…

МАРІЯ:

Відпусти мене.

АНДРІЙ:

Не треба плакати. Ми не можемо зрозуміти…

МАРІЯ:

Що?

АНДРІЙ:

Що таке любов? Любов заважає смерті. Смерть — це пробудження. Я помер. Я прокинувся. Мені сниться, що колись у людей виростуть крила, і вони зможуть полетіти за своїми мріями. У моїх снах церкви вистрибують зі своєї кам’яної одежі. З кожної краплини кольору і світла з’являються нові образи. Ніби снігова заметіль, летить небом феєрверк золотих ікон. Я — частина любові, то ж для мене померти означає повернутися до спільного вічного джерела.

Андрій помирає.

Марія і графиня Ростова.

ГРАФИНЯ РОСТОВА:

Тепер я знаю… Нарешті я розумію… Людина живе для себе, але водночас служить несвідомим інструментом для досягнення історичних цілей. Кожна людина живе подвійним життям: особистим, настільки вільним, наскільки абстрактними є її інтереси, і стихійним, в якому вона так чи інакше виконує закони, визначені для неї заздалегідь…

Кришталева куля

Білий біжить угору, в напрямку Кальварії. Сльота, цюркотіння води з ринв. В одному з будинків забава, музика і крики. Білий бачить двох ряджених у костюмах білих мишей, вони курять на балконі та стрясають попіл на вулицю. За мить чутно співи. Міські вілли, темрява. Тротуар перед Білим розритий, як розпоротий живіт риби, викинутої на берег. Будинок Води стоїть між іншими будівлями біля підніжжя Кальварії, а за ним — лише сивина лісу, що повзе вверх темінню гори. Вхідні двері замкнені. Білий читає прізвища мешканців на табличках над дзвінками. Мешканці двох із восьми квартир не вказані. Внизу написано Ґрін, трохи вище — прізвище директорки міської адміністрації та заступниці. Вгорі підсвічені прізвища Нумен і Орнік. Білий вертається назад, на вулицю, і розглядає вікна. Весь будинок поринув у темряву, лише за крайнім вікном ліворуч мерехтить невеличка жарівка, кришталевий блиск. Дзижчання. Автоматичні вхідні двері відчиняються. Білий заходить. У коридорі — камери. Двері ліфта відчиняються. Ліфт запускається пластиковою карткою. Білий заходить, двері самі зачиняються, зрозуміло, що ліфт викликала та ж людина, що й відчинила двері. П’ятий поверх. Двері ліфта розсуваються прямо у квартирі. Перські килими, оббиті французькі меблі з ХІХ століття, порцеляна і срібло. На стіні мисливські трофеї. Дерев’яні статуї ангелів. Приглушене світло.

— Заходьте, пане Білий, не соромтеся.

Голос долинає із сусідньої кімнати, куди ведуть великі напіввідчинені двостулкові двері. Білий входить до вітальні. В каміні мерехтить вогонь, гарнітур для сидіння з червоного плюшу. На дивані — жінка, тьмяне світло пестить її обличчя, на ній лише нічна сорочка, босі ноги підібгані; вона сидить на власних ступнях, у руках тримає келих шампанського.

— Вам справді знадобилося багато часу, пане Білий. Не соромтеся, прошу, ну, почувайтеся як вдома.

Жінка відставляє келих, встає і підходить до Білого. Очі Білого починають звикати до напівтемряви. Зблизька Нана Нумен видається старшою, ніж на перший погляд. Синці під очима, обриси у шовковій нічній сорочці видають вікові округлості, живіт, трохи обвислі груди.

— Анастасія описувала Вас не таким стриманим, пане Білий. Крім того, Ваш зодіак — Близнюки в Скорпіоні — дає змогу припустити, що за цим фасадом ховається значно рішучіший та балакучіший чоловік, ніж Ви справляєте враження. Я налила шампанського, Ви ж не відмовитеся, пане Білий? Складіть товариство поважній дамі, яка вже добряче знудилася, чекаючи. Особливо сьогодні. Нікого немає. Наш будинок — будинок привидів. Усі в театрі. Ніби нам бракує театру у власному житті. А клин клином вибивають, правда ж, пане Білий? Прошу, сідайте.

Білий сідає навпроти жінки. Оглядає приміщення. Важкі штори, книжкові полиці, великий акваріум, який освітлює протилежну стіну кімнати миготливим світлом. Чимало полотен, виконаних олійними фарбами, і світлин, нерозпізнаваних у напівтемряві. На іншому кінці — круглий стіл, покритий дорогою атласною скатертиною.

Біля Нани Нумен посудина з льодом. Жінка виймає кубики і кладе їх під очі.

— Не ображайтеся на мою фамільярність, пане Білий. Уявляю, що Ви собі думаєте про мене: старушенція, яка приймає Вас у нічній сорочці та кладе собі лід під очі у Вашій присутності. Та, розумієте, я вже думала, що Ви забули про мене і Вас сьогодні не буде. І вже збиралася йти спати. Але я не менш щаслива, що Ви все-таки прийшли. Як спектакль?

— Ще йде, — відповідає Білий.

— Боже мій, цей Андреас! Знаєте, я люблю його, проте з його символами завжди щось не так, бо він бере їх з картин непосвячених людей, однак, попри це, він має власну історію та свою чарівність. Я пам’ятаю «Божественну комедію», передусім «Чистилище». Ви бачили? Справді чудово. Але хто в наш час витримає більше двох годин у театрі, скажіть, будьте ласкаві, адже театр — це не катівня! Якщо хтось не годен за дві години сказати, що в нього на думці, то краще хай мовчить. Навіть якщо це «Війна і мир». Просто створюєш одну годину війни і одну годину миру. Чи ще краще — якісь інші відносини, більш наближені до миру. Чи не так, пане Білий, Ви ж тут для того, щоб знайти мир? Можливо, я можу Вам у цьому трішки допомогти. То як, будете шампанське?

Білий дякує, залишає келих на столі. Його погляд зупиняється на великій чорно-білій фотографії. На ній — маленька дівчинка з довгим світлим волоссям сидить на руках у Діда Мороза.

— Ви дивитеся на моє дитяче фото? Ви, можливо, не знаєте, мій батько був відомим мариборським Дідом Морозом. Мої зведені брати досі на нього перебираються, щоправда: один — на Санту Клауса, інший — на Діда Мороза, трохи смішно, але так є. Мій батько був особливою людиною, пане Білий, йому довелося багато чого пережити і це на ньому позначилося. Будете чай? Якщо бажаєте, я можу влаштувати для Вас чайний обряд.

— Східну чайну церемонію? — запитує Білий.

— Ні, східної не влаштую, вона трохи нудна, але я можу провести похорську. Не знаєте? Немає нічого більш релаксаційного. Насправді взагалі не йдеться про пиття чаю, але ефект дуже стимулюючий. Людина кладе в рот свіжі соснові гілочки. Далі їй на ступні ллють усе гарячішу воду. І коли вже вода майже обпікає, у роті починають виділятися спеціальні ферменти, які із соснових гілочок витягують лікувальний екстракт. Скажу Вам, це чудова річ, що зміцнює імунну систему.

— Пані Нумен, я прийшов сюди не пити чай чи мити ноги, — каже Білий.

— Я б Вам їх із радістю помила. Як Марія Магдалина мила Ісусу, або так, як я їх регулярно мию своєму маленькому мисливцю.

— Маєте на увазі Воду?

— Воду, звісно, кого б іще? Хіба не прекрасно мити Воді водою ноги?

Нана Нумен знову запихає руку в чашу з льодом і кладе новий кубик, цього разу на шию. Тим часом Білий уже цілком адаптувався до напівтемряви і тепер помічає синці та крововиливи на тілі Нани, яких багато.

— Мій маленький мисливець. Мій батько теж був мисливцем, знаєте, як і Вода. Трофеї, які Ви бачили біля входу, — мого батька. Це єдине, що його заспокоювало, — перебувати в лісі, на своєму спостережному пункті, завжди насторожі. На його думку, це найбільш людська діяльність або гра, якщо хочете, — полювати на когось, бути впольованим. Хоча, мабуть, правда, що ми завжди водночас і мисливці, і тварини, на яких полюють, чи не так, пане Білий? На Вас, напевно, теж уже полюють. Саме тому Ви так поспішали сюди. Час — не Ваш союзник, а мій. Знаєте чому? Тому що я знаю, що його нема. Є тільки духи, які оточують нас. І ці духи постійно шепочуть мені, що часу немає. Все, що сталося і що станеться, відбувається зараз, у цю мить. Людина може подумати, що в такому разі все вже скінчилося, але ні. Це найбільша таємниця. Попри те, що часу немає і все вже відбулося, ми можемо змінити і втрутитися в те, що вже відбулося. Дивно, правда? Але так є. Зрештою, хто ми такі — людський вид, пане Білий? У кращому разі, ми просто крихітні тваринки, які час від часу розгадують кілька натяків, що їх дають зірки, і це все. Але ми мало що з того розуміємо.

— А як же люди, які входять до «Великого Орка»? — запитує Білий.

— «Великий Орк» перевершує людей, які до нього входять. Він — вища структура, вищий інтелект, якщо хочете. І ця структура має цілком конкретне завдання.

— Завдання зберігати стан, яким він є? — запитує Білий. — Зберігати стерту пам’ять і духів, які населяють наші душі, у стані сум’ятливої сліпоти?

— Не тільки це, пане Білий, не тільки це. Йдеться про дещо значно більше, ніж збереження якогось стану. Йдеться про підготовку до нового приходу тих, хто давно прийшов і створив нас такими, якими ми є зараз. Ми були створені смертю, точніше вбивством, пане Білий. Найбільшим вбивством, яке не має прецедентів у світі. Світові війни, атомні бомби, революції — все це неможливо порівняти з масштабами бійні, яку влаштував правитель Ксену. Ми постійно говоримо про повоєнні вбивства. Все це — ніщо в порівнянні з густотою душ убитих, які вільно ширяють нашою планетою. Знаєте, що цікаво? Що всі великі релігійні догми вказують на повернення. Погляньте на християнство, повернення Спасителя. Знаєте, коли я була маленькою, часто ходила до церкви і молилася. Особливо любила молитися біля шопки під час Різдва. Я була дуже неспокійною дитиною. Але коли я стояла біля ясел — сценки з пастухами і тваринами, зібраними довкола новонародженого Спасителя, то була дуже сумирною. Але одного разу сталося так, що я заснула в церкві під час молитви. Було дуже холодно, однак, попри це, я заснула на крижаній підлозі. Священик мене розбудив і покарав. Справа в тому, що, поки я спала, з ясел зникла цінна фігурка Ісусика. Я досі не знаю, хто її вкрав і як це могло статися. Я тільки знаю, що глибоко спала в той час, коли сталася крадіжка, та що я прокинулася з високою температурою. Хоча я була хвора, священик мене покарав. Після цього я отримала важку пневмонію, мене кілька тижнів мучили галюцинації, я перебувала на межі життя та смерті, думали вже, що мені кінець. Але я вижила. І відтоді маю надздібності. Священика я більше ніколи не бачила. Інші теж його більше не бачили. Батько сказав, що його перевели, однак я дуже сумніваюся. Думаю, батько помстився йому за його поведінку. Таким він був. Мисливцем.

Нана Нумен знову занурює руку в посудину з льодом. Але цього разу — глибше і з-під льоду виймає скляну кулю, катає її по щоках і шиї, стягує одяг з лівого плеча, кладе на нього кулю, потім опускає її на поділ сорочки.

— Бачите, мільйони, мільярди людей вірять, що Ісус одного дня повернеться. Але я знаю, що одного дня повернеться Ксену та його наступники. Є події, які потрібно повторювати, пане Білий. Навіть якщо вони будуть кривавими, ці події зберігають життя цілих цивілізацій. У людському розумінні, це, звісно, парадоксально, що цивілізації живуть завдяки вбивствам, але так є. У цьому сенсі, ця нещасна культурна столиця Європи є частиною більшого сузір’я. Ми використали унікальну історичну можливість, і культурною столицею Європи є Марибор, а не якесь інше європейське місто. Мій мисливець розпорядився поставити в місті тринадцять нових фонтанів. Ви бачили, як гарно вони світяться вночі? Для того ж, установили ряд кульок з емблемами. Люди сміються над нами, бо ми їх встановлюємо до міліметра точно в чітко визначених місцях, та все це, звісно ж, має свою причину. Ви знаєте, Білий, що таке ці фонтани і ці кульки? Сузір’я! Коли вони освітлені — це Осіріс, його видно навіть із космосу. Ксену близько і повинен знати, де те місце, яке прийме його нове послання.

— Ви справді вважаєте, що те, що сталося мільйони років тому, може повторитися? — запитує Білий.

Пані Нумен сміється і бере кришталеву кулю.

— Ваша наївність мене надихає, пане Білий. Усе постійно повторюється, знову і знову. І буде повторюватися. Наші життя — лише одна крихітна часточка в одному з нескінченних циклів.

— Але душі… — каже Білий.

— У душ теж є свій вік. Інформація втрачається, її потрібно освіжити. І якщо ми вже про освіження, ви навіть не скуштували шампанського.

— Скажіть, хто решта членів «Великого Орка»?

На це запитання стара жінка голосно сміється. Повільно підводиться, підносить кулю ближче до вогню.

— Є речі, яких я не знаю, пане Білий. Я знаю про всі смерті. Коли на когось погляну, зазвичай знаю, коли і як він помре. Коли я лягаю спати, мені сняться вбиті. Мій світ повний живих мерців, розумієте? Але є речі, які залишаються прихованими навіть для мене та моєї кулі.

Нана Нумен ніжно проводить рукою по кулі. Ледь помітне світло зблискує під її долонею. Білому здається, що він щось бачить у кулі. Хоче нахилитися ближче, але в цей момент помічає, що прикутий до дивана і не може ворухнутися.

— Ви мали намір загіпнотизувати мене, пане Білий? Ви знаєте, Ваші гіпнотичні здібності на рівні новачка. А ось те, в чому Ви зараз берете участь, — це вища форма гіпнозу, хоча й вона не є чимсь особливим. Я загіпнотизувала Вас не як особистість, в якої є душа, — я просто загіпнотизувала тварину, в якій Ви перебуваєте, щоб Ви більше не змогли нею керувати. Дуже просто. Зараз Ви душа без тіла, пане Білий, тобто те, чим Ви є насправді.

Жінка обережно кладе кулю на стіл перед Білим. Навколо кулі починає сяяти легеньке блакитнувате світло.

— Можливо, Вам цікаво, як був створений «Великий Орк», пане Білий? Ви не можете говорити, але я можу читати Ваші думки і знаю, що Вас цікавить. А Вас це цікавить, зрештою, як і безліч інших речей, яких Ви ніколи не дізнаєтеся. Принаймні не в цьому житті, пане Білий.

Пані Нумен підходить до вікна, злегка відсуває штору.

— Отже, «Великий Орк», чи, краще сказати, Велика Зоряна Формація Тринадцяти, існує з незапам’ятних часів, але час від часу вона матеріалізується в різних місцях для виконання певного завдання. Вона постійно з’являється в різних країнах і серед різних людей. Та ми небагато знаємо про це. Однак знаємо, що останнє сузір’я тринадцятьох тут, у Мариборі, утворилося більше століття тому, серед покоління наших дідів. Це сталося якраз перед Першою світовою війною, 1913 року. Група селян-паломників з Похор’я йшла до церкви на Кальварію. Там їх застала ніч. Було літо, субота, двадцять першого червня, і селяни заночували надворі, на траві довкола церкви. Уночі з землі почали проростати гриби, які світилися. Хоча селяни добре розумілися на грибах, однак таких вони ніколи раніше не бачили. Гриби були схожими на безбарвні лисички, і від них ширився задушливий сморід, який розбудив людей. Селяни заходилися їх оглядати, аж раптом гриби стали виділяти легкий пил, що супроводжувалося звуками, і всі, хто був поблизу, мов божевільні, кинулися до тих грибів і почали їх сирими їсти. Звісно, нікому з них не спало на гадку, що вони перебувають на величезному пагорбі, утвореному тілами мільйонів убитих істот з іншої планети. Гриби були не грибами, а продовженням їхніх розкладених тіл. Селяни, які з’їли ті гриби, злетіли в повітря. За словами одного з них, їх підняло на висоту близько трьох-чотирьох метрів. Там вони безпорадно зависли, у них були галюцинації, які різнилися між собою, але наскільки відомо, спільним елементом галюцинацій був великий восьминіг. У того восьминога було не вісім ніг, як зазвичай, а тринадцять. Селянам, які безпомічно бовталися в повітрі, восьминіг пхав у рота й інші отвори слизькі щупальця, і вони блювали й очищалися аж до ранку, доки він їх, повністю знесилених, не опустив на землю — у ту гидоту, яку вони всю ніч вивергали з себе. Гриби зникли і більше ніколи не з’являлися. Усі, хто тоді їв ті гриби, домовилися нікому не розповідати про цю подію — аби їх не сприйняли за божевільних. Чимало з них пізніше все одно загинуло на воєнних фронтах, залишилася певна кількість, яка зберігала таємницю, передаючи її лише своїм нащадкам. Серед них сформувалося тринадцять охоронців того, що вони бачили і пережили, так званий «Великий Орк».

Нана Нумен знову йде до каміна і дивиться на полум’я.

— Назрівав час для нової депопуляції їхньої планети. Душі, полонені в тілах людей на Землі, все більше слабнуть і повинні отримати нову інформацію. Ми всі черпаємо від Ксену свої знання і розум, Білий, без них ми були б звичайними тваринами. Але незважаючи на весь цей інтелект і знання, ми не можемо відповісти на найпростіші питання. От, наприклад, Ви вважаєте, що ми, люди, щось більше, ніж просто носії душ Ксену. Чи що принаймні серед тих душ є певні сили, які хочуть того, що Вам видається добром. Ви вважаєте, що життя вже само по собі несе нове життя, без помсти. Ви вірите в прощення, Білий. А що таке прощення взагалі? І якщо Ви вже вірите в прощення іншій людині, скажіть мені, будь ласка, як простити самому собі? Хто прощає глибоко в нас самих, хто є суддею наших вчинків? Важко відповісти, правда? Що Ви можете відповісти на той парадокс, що мусили вбивати, аби зробити добро? Хіба ви, які вбивали свідомо, не гірші за тих, хто вбиває у стані афекту, сліпоти чи омани? Хіба ваша холоднокровність, яка виправдовує вбивство заради вищої мети, не така ж, як і в Ксену? Хіба Ви, Адаме Білий, не є просто гіршою, значно менш свідущою версією Ксену? Хіба Ви не бачите, що своїми зусиллями змінити існуючий порядок Ви цей порядок лише зміцнюєте? Насправді цей порядок був установлений за допомогою тієї ж дії, якою Ви намагаєтеся встановити ваш новий порядок, — вбивства. Яка інформація є прощенням? Жодна. Я Вам щось покажу.

Жінка підходить до Білого і виймає з кишені його піджака пудреницю.

— Бачите, при цій констеляції я б могла з’їсти всі Ваші дражини, і нічого, нічогісінько не сталося б. Порівняно з моєю кулею — це лише кульки, просочені брудом і шлунковими соками. Я віддаю перевагу дечому іншому, — каже пані Нумен, переставляє кулю на скляний столик перед Білим, висуває шухляду. З пакетика на скляну поверхню столика витрясає трошки білого порошку, січе його, робить смужки і вдихає ніздрею. Аххх, нічого кращого за зіркові карти та кокаїн немає, Білий. Будеш? О, забула, в тебе ж нема тіла, яким ти можеш насолоджуватися всіма цими тваринними принадами.

Нана всміхається і запихає руку в срібну чашу з льодом, кладе його на очі.

— Що з тобою робити, Білий? Перетворити тебе на жабу? Це було б занадто легко. Відрізати голову? Це вже звучить краще. Думаю, зачекаю, доки прийдуть майстри. На будівельному майданчику очисної споруди тут, поблизу, потребують трохи людського м’яса, щоб залити його в нудний бетон. Це звичайна практика при будівництві святилищ. Живих людей замуровують як їхніх охоронців, це береже святилища від злих духів.

Жінка втягує ніздрею ще одну смужку кокаїну, кладе все назад у шухляду, встає і йде до акваріуму.

— Бачиш, у мене тут ще є маленький восьминіг і золота рибка. Те життя у воді виглядає таким спокійним. А в Мариборі в нас вічна проблема з водою.

З-під рукава піджака Білого з’являється тінь щупальця, відбитки на його шкірі починають переміщатися. Тінь спускається з Білого, піднімається по столику.

— Але тобі йдеться не про спокій. Спокій, яке слово! Ти справді віриш, що звільниш когось від минулого, якщо відрубаєш щупальця восьминогу? «Великий Орк» не обмежений часом, Білий, «Великий Орк» — це час. «Великий Орк» — око часу. У твоїх думках читаю, що ти віриш, наче ми стаємо clear тільки тоді, коли змінюємо своє власне минуле, щоб воно нас більше не тримало в лещатах. Водночас очевидно, що твоє прощення треба розуміти як тотальну війну. Те, що ти називаєш прощенням, насправді є духовним вбивством.

Нана Нумен бере коробку з кормом для риб і витрясає трохи їжі у воду. Риби кидаються вгору, в акваріумі зчиняється дикий рух. З-за скелі на його дні тягнеться довге щупальце і знову ховається в укритті печери.

Тим часом Білий стежить за тінями щупалець іншого восьминога — того, що сповз із його тіла. Ці тіні виповзають на столик, пританцьовуючи навколо блакитного блиску кулі.

— Тобто те, що ти називаєш прощенням, є коригуванням часу? Звільненням теперішнього від минулого чи, радше, перезавантажений час — теперішнє, додатково обтяжене майбутнім? Як не крути, Білий, ти є і залишаєшся вбивцею.

Нана Нумен дивиться в акваріум і промовляє останні склади неспішно, ніби повільно січе свою думку на дрібні шматочки, а їх — у зовсім м’який порошок.

— Прощаючи, ми не допомагаємо іншим, а лише собі. Прощення іншим, Білий, — це найвищий егоїзм. І з мене досить егоїстичних чоловіків. Мій батько був таким. І Вода теж.

Щупальця повзуть по блиску кулі й заступають його. Тінь восьминога заповзає на кулю і повністю її обіймає. Блакитнувате світло гасне. За мить Білий знову може рухати своїми кінцівками. Він підскакує до кулі та жбурляє її в Нану Нумен. Куля поціляє її, збиває з ніг, і вона падає на акваріум. Гуркіт, скло, вода розплескується по приміщенню, вогонь у каміні спалахує і гасне. Рибини, які підстрибують по всій підлозі. Тіло ворожки лежить криваве й нерухоме, настромлене на уламки розбитого акваріума. Навколо її шиї танцюють щупальця восьминога, що виповз із дна акваріума.

Білий поспіхом обшукує квартиру. Перевертає речі, книги, переглядає світлини на стінах. Занадто багато всього, щоб хоч щось знайти. Через кілька хвилин він виходить з ліфта, потім з будинку і роззирається. На верхньому поверсі у вікні все ще миготить лампа й означує квартиру, в якій чекають візитерів. У решті вікон темрява. Ніде ні душі. Білий швидко крокує вулицею в напрямку до театру. Через два перехрестя вулиць із кущів виринає силует і спиняється в легкому туманному моросінні. Підійшовши ближче, Білий упізнає Ґроса. Вони мовчки дивляться один на одного. Білий іде далі, а Ґрос — слідом за ним. Якийсь час він мовчки ступає за Білим, а потім урешті озивається високим голосом. Голос дивує — Білий ніколи не подумав би, що в такого дебелого чолов’яги він аж такий писклявий, і лише зараз Адам розуміє, що ніколи не чув, як той говорить.

— В якої з жінок Води Ви були, Білий? У директорки театру пані Ґрін? Вона б мала бути в театрі, але я її ніде не бачив, на спектаклі її теж не було. Чи Ви були в однієї з заступниць мера, які тут мешкають? Але вони обидві сьогодні в театрі. Чи у провидиці? Хоча сумніваюся, що вона вміє пророкувати долю, а тим паче власну, але, певно, самому собі пророкувати найважче, — як гадаєте, Білий? Чи можете Ви передбачити своє майбутнє? Знаєте, що з Вами станеться?

Білий мовчки крокує далі. Намагається йти якомога швидше, він майже біжить, але Ґрос уперто його переслідує, помічник поліцейського більший за Білого і встигає за ним, як видається, без жодних зусиль.

— Припускаю, Ви бачили, що сталося з пані Орнік. Вона в дуже поганому стані, справді дуже поганому стані.

При слові «поганому» Ґрос кисло всміхається. Зиркнувши на нього, Білий ще більше прискорюється.

— Слухайте, пане Білий, інспектор Маус не сказав Вам усієї правди, але я вважаю, було б не зайвим, якби Ви про неї дізналися. Інспектор Маус насправді замовчав дві вагомі деталі.

Білий зупиняється. Перед ними — могутній фасад театру, чорний вхід для технічних потреб, перед яким стоїть вантажівка Хорватського національного театру.

— По-перше, інспектор Маус припинив розслідування не добровільно, його звільнили, — писклявим голосом, який нагадує цвірінькання, повідомляє помічник поліцейського Ґрос. — Хоч керівництво поліції сприймає його аргументи надзвичайно серйозно, але, попри це, сумнівається щодо його неупередженості або, щонайменше, підозрює у тенденційності та бажанні порахуватися з мером. Ніхто не вірить, що мер не винен. Його провина очевидна, і лише питання часу, коли він поплатиться за все. Однак між підозрою і доказами — величезна прірва, і поліція в цій країні не може більше сприяти тому, щоб злочинці не сиділи за ґратами лише через те, що обтяжливі докази отримані незаконно, підкориговані або розсипалися в суді. І ще одна річ, про яку інспектор Маус промовчав. — Ґрос замовкає, ніби хоче створити драматичне напруження, що йому не надто вдається через його недолуге мовлення та дивний голос. — Крім справ щодо Павела Дона Ковача та Магдалени Орнік, сьогодні вранці ми порушили ще одну. Йдеться про власника ресторану «Новий світ» Сама Ґрама. Ви ж знаєте цього пана, правда?

Білий спостерігає за Ґросом, який повільно нанизує речення, розтягує, ніби вчиться граматики.

— Він зник кілька днів тому, і сьогодні його знайшли робітники в коморі ресторану, де він голим ховався в бочці з капустою. Він чинив шалений опір, коли його намагалися видобути з тої бочки, тож урешті мусили його звабити великим окостом, і він виліз. Його працівник востаннє бачив пана Сама тиждень тому, коли після закриття ресторану той залишився там сам. З ним були дві людини: пані Портеро і Ви, чи не так?

Білий киває.

— У нього ми теж брали інтерв’ю, — сухо відповідає.

— Інтерв’ю, безумовно. Але Вам не здається трохи дивним, що три з чотирьох жертв збожеволіли після того, як ви взяли в них інтерв’ю?

Білий мовчить. У цей момент над Ґросом залопотіло. На чорне Ґросове пальто падають дві сірі плями пташиного посліду.

— Яка гидота, — пищить Ґрос і повільним рухом хусточкою зчищає з пальта більшу частину лайна. — Я не маю нічого проти винищення цієї пташиної погані, незалежно від того, виправдана теорія Мауса чи ні, — каже Ґрос. — Скажіть, Білий, Ковача Ви теж знали, чи не так?

Білий киває.

— Ви бачили його цими днями?

— Бачив мимохідь, на відкритті «Маркса», — каже Білий.

— Ви розмовляли?

— Як я вже сказав, мимохідь.

— Гм, пане Білий, у кого ще Ви і пані Портеро збиралися взяти інтерв’ю?

— Ми потрохи закінчуємо з інтерв’ю. Ми тут уже цілий тиждень, і час їх уже монтувати.

— Зважаючи на всі факти, я міг би Вас зараз заарештувати, але не буду. Було б добре, якби Ви послухалися поради Мауса і завтра вранці о восьмій годині прийшли в Головне управління поліції. Ми складемо короткий протокол всього, що Ви знаєте, і на тому Вас поки відпустимо. Але попереджаю Вас, Білий, якщо розслідування піде в правильному напрямку…

Із цими словами писклявий голос поліцейського помічника Ґроса стихає. Він озирається довкола, ніби шукає щось у темряві, і після паузи, нарешті, додає:

— Ви повертаєтеся до театру? Вистава, певно, вже закінчилась.

Білий киває. Розвертається і залишає Ґроса в темряві позаду.

Повний архів

Люди курять перед входом до театру й на балконі. На першому поверсі фуршет. Тиснява довкола величезного торта, виготовленого з кранських ковбас. На вершечку стоїть маленька гарматка, модель тієї, яку використовувало військо Наполеона. Чавкання їжі, цокання склянок, сміх і розмови. Ґубець у спортивному костюмі й кедах, спалахи, позування відомих осіб Марибора перед камерою журналіста. У протилежному кінці коридору — Роза Портеро.

— Чим закінчилася вистава? — питає Білий. — Війною чи миром?

— Розкажи краще, як минула зустріч із пророчицею, — каже Роза.

— Її душі відпущено, вона вже не віщуватиме, — відповідає Білий, оглядаючись довкола. — А Вода, його вже знайшли?

— Ще ні, — відповідає Роза, — не думаю, що гостина ще тривала б, якби його знайшли. Хай там що, він — мер міста.

Білий знизує плечима.

— Ти цього міста зовсім не знаєш. Для більшості присутніх цей вечір стане незабутнім не через виставу, а через те, що в театрі сталася подія, яку можна буде обговорювати ще багато днів поспіль.

— Ти дізнався, хто два останні члени «Великого Орка»?

Білий хитає головою: «Нана не розповіла мені нічого важливого».

— Отже, скринька отця Кирилова — наш останній шанс. Якщо ми не розгадаємо загадки скляної лінзи і порожніх ясел, справі кінець.

— Якраз навпаки, — каже Білий. — Боюся, що тоді кінець не настане.

— Як скажеш, — невдоволено реагує Роза.

— Білий, пані Портеро, будь ласка, усміхніться, — чується голос Ґубеця.

Спалах. Ґубець перевіряє якість фотографії на дисплеї.

— Ти якийсь напружений, Адаме, розслабся. Хіба вистава тобі не сподобалася?

— Вистава непогана, особливо перша дія, — каже Білий. — А наприкінці вийшов Андреас чи ні?

—  Та де. Було ясно, що він цього не зробить. Мабуть, навіть ця страва — його послання мариборській публіці. Торт із ковбас, оце так!

— Люди, мабуть, люблять кранські ковбаси, поглянь, який тлум, — каже Білий.

— Ну бо задурно. Де ж це бачено, щоб давали безплатно і не було тлуму? Але ми, Адаме, знаємо, що на дурняк не буває нічого, правда ж? — каже Ґубець і знову клацає фотоапаратом.

— Звідки він знає моє ім’я? — шепоче Роза Білому, коли Ґубець відходить.

— Ми ж представилися, — згадує Білий.

— Так, але мого прізвища ти йому не сказав, — каже Роза, — я звернула увагу, бо зазвичай ти його називаєш. І ще дещо. Здається, я здогадуюся, що означає лінза, яку отець Кирилов залишив нам у своїй шопці як натяк на дванадцятого члена «Великого Орка». Це не маленька лупа, як ми думали, Адаме, це об’єктив фотокамери.

Білий дивиться на Розу. Тієї ж миті знизу чуються крики. Адам і Роза збігають сходами униз. Натовп людей оточує мера Воду. Міран Вода стоїть навкарачки і лиже підлогу. Незабаром з’являються медики. Вода втікає від них. Люди відступають убік, мер видирається вгору на один із декоративних металевих рельєфів у фойє, повзе над натовпом, що стоїть і спостерігає. Чоловік зупиняється під стелею, починає підстрибувати вгору і вниз, видаючи звіриний рик. Медики збентежені. Вони ніяк не можуть спіймати хворого. Потім хтось оговтується і приносить кілька ковбасок. Ними Воду заманюють додолу. Щойно він починає закидати собі в рота кранські ковбаски, медики кидаються на нього, після короткої боротьби приборкують і відвозять геть.

— Іди за ними, — каже Білий Розі. — Подивися, чи Маус і Ґрос будуть на вулиці, коли Воду садитимуть у швидку.

Роза киває і йде за медиками.

Люди дуже схвильовані. Хтось збуджено розповідає, як із зачиненої кабінки в чоловічій убиральні долинали незвичні звуки. На стукіт ніхто не відгукувався, тож вони пішли до адміністратора. Коли кабінку відчинили, то побачили, як Вода облизує нутрощі унітаза. Його голова була мокра від води, а обличчя обліплене клаптями розмоченого туалетного паперу. Якийсь чоловік розповідає слухачам, що Вода стрибнув на них наче скажена мавпа, й усі розбіглися. Коли ж наважилися підійти ближче, він облизував пісуари. А тоді, нарешті, прибула швидка.

Трагічна доля мера — шок для міста, особливо для його еліти. Люди питають, чи є зв’язок між божевіллям очільника міста і божевіллям директорки міського кладовища. Більшість переконана, що обоє були під дією наркотиків. Але яких? І чи вони самі прийняли дурман, не розрахувавши дозу, чи стали жертвами підступу? Для багатьох із присутніх це означає зміну розстановки політичних сил у місті. Що буде, якщо Вода не повернеться в норму? Чимало людей тісно пов’язані з мером саме бізнесом. Білий бачить стурбовані обличчя, відчуває, як за масками похмурих та занепокоєних лиць стрімко прораховуються ситуації та програються різні сценарії.

— Здається, Марибор чекають дострокові вибори, — голос Ґубеця за спиною Білого.

Адам повертається, його засліплює спалах.

— Будь ласка, усміхнись, — каже Ґубець. — Ось так.

Ґубець вивчає екран фотокамери.

— Ні, ці фотографії не вдалися, Адаме, ти надто похмурий. Перші фото значно кращі, хоча мені здається, що ти на них в іншому одязі. Я не знаю нікого, хто під час вистави переодягався би. Це цікаво, Адаме. Тільки ти і, звісно, актори на сцені. Хоча весь світ, як нам добре відомо, — театр.

— У тебе фотографічна пам’ять, Ґубець, — каже Білий.

— Ні. У мене дещо значно краще, ніж пам’ять. Кадри. Знаєш, такий архів — справді коштовна річ, але тільки для того, хто зможе відчитати фотознімки. Що таке фотографія без своєї історії? Уяви, як усе виглядатиме через декілька сотень років, коли всі ці світлини стануть доступними нашим нащадкам. Колись минуле можна було знищити, але тепер — ні, тепер, Адаме, нічого знищити не можливо.

— І навіть фотографії мера, який облизує пісуари?

— Вони вже в інтернеті, Адаме. Побачиш, як за годину кількість відвідувачів мого сайту сягне тисячі тисяч. Нині влада в того, хто володіє інформацією, а не грішми, це вже зрозуміло.

— Хто має фотографії, той володіє світом?

— Хто має фотографії та знає, як їх прочитати, той володіє світом, — поправляє Ґубець, підносить об’єктив і знімає, як міністерка культури виходить із театру.

— Сьогодні міністерка і Вода домовлялися про відкриття державного пам’ятника жертвам післявоєнних убивств на площі перед театром. У них, мабуть, серйозні плани. Хтозна, що з того всього буде тепер, коли Вода збожеволів. І навіть якщо він повернеться до нормального стану, після всіх цих видовищ він уже політичний труп, Білий. Дострокові вибори мера, кажу тобі. Максимум три місяці — і ми голосуватимемо.

— Ти маєш фотографії всіх членів «Великого Орка», Ґубець? — питає Білий.

Ґубець знову піднімає камеру і фотографує заступницю мера, яка знервовано, сказати б, безнадійно, заломлює руки, роблячи заяву для місцевої газети.

— Ти ставиш дуже незвичайні питання, Адаме. Хто цей «Орк»? Якась нова музична група?

— Я думав, ти знаєш, хто такий «Великий Орк».

— Звідки мені знати, Адаме? Я не всевидющий, — каже Ґубець.

— У тебе є фотографії майже всіх, хто в цьому місті має хоча б якусь вагу, хіба ні? — каже Білий. — Хтозна, що саме ти бачив і документував.

— Ти знаєш, що таке заповітна мрія кожного фотокореспондента, Білий? Не тільки зазнімкувати мера, який поїхав дахом і облизує пісуар, а сфотографувати те все, що бачить не тільки він сам, а й хтось інший. Повний архів, уявляєш? Наші очі схожі на камери, які від зачаття до смерті спостерігають за усім. Ну і щоб усе задокументоване стало публічним та доступним.

— Маєш на увазі якийсь універсальний архів? — уточнює Білий. — І наших мрій?

— І наших мрій, — каже Ґубець, розправляючи спортивні штани.

— І наших страхів та кошмарів?

— Так, — підтверджує Ґубець.

— Непогано, — каже Білий. — Однак я чув про дещо набагато цікавіше.

— І..?

— Архів усіх мертвих душ. Архів усього, що сталося з ними і що з ними відбувається у різних сузір’ях після смерті.

Ґубець посміхається.

— Фотографії смерть невідома. Світлина залежна від матеріального носія, але смерть як така їй невідома. Якщо нищиться плівка, якщо знімок вицвітає, то це проблема не фотографії, а часу. Якщо формат знімка застарілий, це проблема програмного забезпечення. Ти розумієш, Білий, що ми — безсмертні? Усе, що нас оточує, є і буде вічним. Фотографія — живий доказ цього. Не залишиться спогадів. Залишаться фотографії.

— Може й так, але тільки за однієї умови, — говорить Білий.

— Якої? — питає Ґубець.

— Що смерть оновлюється. Щоразу, коли настає смерть, послідовність пам’яті стирається. Ґубець, скажи мені, хто тринадцятий член «Великого Орка»?

Ґубець голосно кахикає і витирається рукавом.

— Цей кондиціонер мене вбиває, Адаме. Я дійсно не знаю, про що ти говориш, я не знаю тих рокерів. Але ти так цікаво говориш про смерть. Ти їй ніби співаєш своєрідну оду.

— Ні. Я думаю, що хтось нею живиться: той, хто стоїть над системою і керує нею. Він має своїх наглядачів. Більшість із них навіть не знає, яку роботу виконує, інші ж, обрані, інформовані краще. Я припускаю, що ви, репортери, знаєте найбільше. У вас є знімки всіх.

— На жаль, не всіх, Адаме, але більшість справді зафіксована камерою. І нові кандидати на посаду мера. Зізнаюся тобі: якщо ти вмієш читати фотографії, можеш з великою певністю передбачати майбутнє. А якщо ти можеш передбачити майбутнє, то можеш впливати на нього. Більше того, якщо ти вмієш відчитати фотографії, то здатен навіть змінити долю людей на знімках. Я можу досить точно визначити, хто переможе на дострокових виборах міського голови.

— Мабуть, можеш назвати і нових членів «Великого Орка», — сухо каже Білий.

У цей момент з’являється Роза. Білий дивиться на неї, Роза заперечно хитає головою.

— Пані Портеро, приємно бачити вас знову, — каже Ґубець. — Знаєте, Ви надзвичайно фотогенічні. Я б із задоволенням ще Вас пофотографував. Судячи з обличчя, ваші предки походять з Латинської Америки?

— Куба, — відповідає Роза.

— Кажуть, у вас там багато santeríe^[45]? Я не знаю, ніколи не бував на Кубі, але мрію про це. Кажуть, Гавана чарівна.

Роза мовчить і дивиться на Білого.

— Хоча в нас теж побутують і магія, і ворожбитство. Минулого тижня я працював із журналістом, який пише для англійських газет.Він готував репортаж про таємні культи та секти в Центральній Європі. Ми були біля Балатону. Хто б міг подумати, що угорці — майстри з організації сект. У них їх там, мабуть, чимало. Та для знімкування було замало об’єктів. Фотографуєш озеро, очерети, порожні церемоніальні кімнати. Справді, досить нудно. Значно цікавішими виявилися фотографії туристів, людей, які прогулюються, дітей, що бавляться в пісочниці. У мене є чудові фото близнючок — однояйцевих блондинок, красунь, які гралися машинками в пісочниці. Так би й забрав із собою, такі вони були милі. Чому ви раптом зблідли, пані Портеро?

— Досить, Ґубець, отець Кирилов усе нам розповів. Перестань прикидатися, — шипить Білий і хапає Ґубеця за комір.

— Пусти мою куртку, Білий, люди подумають, що тепер здурів ти, — спокійно каже Ґубець і знімає руку Адама. — У цій країні існує явище, яке називається свобода преси. Журналісти — порода під захистом, хіба ти не знаєш? Хіба в Австрії інакше? Пані Портеро, як на Вашу думку, в Австрії журналісти працюють у кращих умовах, аніж ми тут? Ви журналістка, чи не так? Хоча я не знайшов Вашого прізвища в жодному переліку журналістів австрійського національного радіотелебачення. Я присягаюсь, Ви й не схожі на журналістку. Вас занадто цікавить одна конкретна тема. Наприклад…

— Наприклад, що? — тихо питає Білий.

— Наприклад, підводна риболовля. Зокрема вилов головоногих. Яке страшне слово, Білий, не вважаєш? Головоногі, ноги в голові, жах якийсь. Але водночас назва вказує на характер головоногих. Вони головою думають і рухаються.

— Вони роблять іще дещо, — каже Білий. — Вони вбивають.

— Це роблять такі, як ти, Білий. Ти прийшов сюди, щоб убити й мене? Це буде важко. Занадто багато жертв за дуже короткий час у такому маленькому містечку як Марибор. Усі сліди ведуть до вас, і я не вірю, що вам це зійде з рук. Особливо після того, що сталося з мером. Якщо відверто, Адаме, то я не вірю, що ти зможеш переступити через поріг цього театру. Дивіться, який збіг! Там стоїть пан Ґрос. Дуже амбітний молодий криміналіст, тобі не здається? Таким, як він, потрібні свої жертви, свої перемоги, своє самоствердження. Він іде, прямує просто до нас. Зачекайте, зачекайте, я повинен зафіксувати цей історичний момент.

Ґубець починає фотографувати Ґроса. Висока постать великими кроками наближається з іншого боку фойє. Білий кидається і штовхає Ґубеця на Ґроса. Фотоапарат падає, уламки скла і пластику розлітаються по мармуровій підлозі. Роза Портеро і Білий біжать.

— Сюди! — кричить Білий і тягне за собою Розу до глядацької зали.

— Стояти, поліція! — звучить високий писклявий голос Ґроса. Роза і Білий лавірують між порожніми місцями, кидаються на сцену, пробігають повз сценічних робітників, що демонтують декорації.

— Куди, куди ми біжимо? — питає Роза, коли вони, задихані, опиняються в темряві за якимись дверми.

— Тут є кілька виходів. Ми якось виберемося, я знаю театр як свою кишеню ще з давніх часів, — пояснює Білий.

— Ми втратили Ґубеця. Ми ніколи більше його не знайдемо, — шепоче Роза.

— Я би не був таким упевненим, — каже Білий.

— Буде занадто пізно, Адаме. «Великий Орк» знайде нових членів. Навіть якщо нам вдасться втекти, знайти Ґубеця й відпустити його душі — усе буде намарне. Хоча ми ще не знаємо, хто є тринадцятим членом, — шепоче Роза.

За дверима чутно писклявий голос.

— Вони десь тут. Заблокуйте всі виходи. Очистіть театр. Де підкріплення? Гаразд, гаразд.

Білий намацує вимикач і вмикає світло. Вони в гримерці: перуки, косметика, старі дзеркала, древні меблі.

— Сюди, — шепоче Білий і тягне Розу за собою.

Темний прохід, двоє дверей. Перші замкнені.

— Чорт, — тихо лається Білий.

Другі двері відчиняються. Знову коридор, сходи. Адам і Роза спускаються під сцену. Над ними лунає голос Ґроса. Він комусь телефонує. Наростає звук поліцейських сирен. Роза роззирається.

Тьмяне світло, кругом куліси, ангел із пап’є-маше, у кутку величезна пташина клітка, трохи далі плюшевий верблюд, вішалки зі старими костюмами.

— Білий, Портеро, ми знаємо, що ви тут. Здавайтеся. Ховатися нема сенсу. Ви не зможете втекти: театр оточено.

Хоч голос Ґроса смішний і високий, однак звучить він упевнено й переконливо.

— Сюди, — шепоче Білий.

У сусідній кімнаті Роза бачить ще більше куліс. На мить їй здається, що її око вихопило щупальце великого восьминога, яке нечутно шмигнуло кімнатою.

Обидва виходи заблоковані.

— Що робимо? — запитує Роза.

— Треба вертатися назад, — каже Білий. — Покинути склад. Кілька виходів є там.

— А пожежний де?

— Пожежний тут.

Білий і Роза Портеро повертаються. Ліворуч висять єгипетські маски, стоять римські стовпи, валяється розбита неонова вивіска «БАР», великі арки з кольоровими лампочками, поворотні коліщата.

— Сюди, — скеровує Білий.

Адам озирається у напівтемряві, але Рози не бачить. Він повертається назад, у тінь куліс.

— Розо, Розо, де ти?

Хлипання. Жінка сидить на підлозі. З правого черевика стримить шматок деревини.

— Чорт, — стогне Роза.

Білий оглядає її ногу.

— Ти наступила на цвях, він заліз у ногу збоку. Я витягну його. Готова?

Роза дивиться на Білого заплаканими очима й киває. Міцно стискає зуби. Приглушений зойк.

Білий витягує з її ноги скалку з цвяхом.

— У тебе кров, треба перев’язати рану, — каже чоловік.

— Ні, Адаме, залиш мене тут.

— Не може бути й мови. Розо, раз ми вже врятувалися, врятуємось і тепер, побачиш. Треба сподіватися на щастя.

Роза болісно посміхається. Пробує підвестися, але їй це не вдається. Білий підтримує жінку. Вона намагається стрибати поруч із ним на одній нозі. Білий бере її на руки й несе. Нагорі чути кроки багатьох людей, близько.

— Ми мусимо негайно заховатися.

Білий кладе Розу за макетом сфінкса.

— Зачекай тут, Розо. Я обіцяю, що повернуся і ми разом вийдемо звідси.

Роза киває, стискає Адамові руку, цілує її. Чоловік дивиться їй у вічі, жінка глибоким поглядом — у вічі йому. Мільйони років, короткий момент — яка різниця, коли і де ми знову зустрінемося? Білий мовчки киває і зникає. Тієї ж миті в приміщенні засвічуються всі лампи. Роза бачить на стелі відбиток величезного спрута. Їй увижається? Хіба це не відображення перуки, що висить біля настінного бра?

Двері відчиняються. Білий в останню секунду встигає пірнути за велике дзеркало. У приміщення заходять три поліцейські та Ґрос. Вони розділяються і прочісують кімнату. Білий міцно стискає дзеркало, готовий ударити ним того, що наближається до нього. Тієї ж миті з іншого боку приміщення долинає глибокий різкий голос:

Blanca tortuga, luna dormida,

¡Qué lentamente caminas!^[46]

Це голос Рози. Поліцейські біжать. Адам, скориставшись цим, кидається до виходу і збігає сходами. Один з поліцейських помічає його, вигуки: «Стій!», метушня. Білий озирається, та не бачить ані Рози, ані переслідувачів — лише сходи, що ведуть назовні з величезної гробниці.

Йому це привиджується? Це дуже давній спогад? Які події сходяться в одній точці в момент між життям і смертю — десь далеко, по той бік часу?

— Пані Портеро, — каже Ґрос, піднімаючи Розу з підлоги, — побачимо, як ви співатимете там, куди ми Вас зараз відведемо.

Роза поправляє розтріпане волосся. Поліцейські одягають на неї кайданки. Вона пробує стати на поранену ногу, але не може. Тому з неї їх знімають і допомагають дійти до виходу.

— А Ваш друг Білий? Нічого не знаєте? Не хочете знати? — питає Ґрос. — Не хвилюйтеся, ми його знайдемо, він не зможе втекти, театр оточено.

Роза мовчки стрибає на лівій нозі. Над нею хитаються линви, довгі сталеві троси, які піднімають сценічну завісу. Порожня велика зала. Повністю освітлена. Кілька поліцейських, що оглядають ряди сидінь, нагадують зуби гігантської потвори, яка розтулила свої щелепи.

— Зачекайте тут, — каже писклявим голосом Ґрос.

Він відходить убік і розмовляє з поліцейським. Тоді ж у велику залу залітає голуб. Поліцейські на мить підводять голови й продовжують шукати втікача. Роза уважно оглядається довкола: чи нема якого знака від Білого. Нога заніміла від болю. Роза відриває підошву від підлоги. На дошках сцени — світло-червоний слід крові. Жінка кілька секунд його розглядає. Вона бачить якийсь малюнок у лініях, що перетинаються.

Скринька отця Кирилова? Хто тринадцятий член «Великого Орка»? Кого нема в яслах? Хто не позначений предметом, який би вказував на походження, прикмети, характер? Хто відсутній і присутній водночас?

— Пані Портеро, знову Вас бачу! Усміхніться, будь ласка, — перериває її роздуми голос Ґубеця. Маленький кишеньковий фотоапарат клацає двічі, тричі.

Ґубець вивчає фотографії, сумно хитає головою.

— Звісно, «Кеноном» я зробив би кращі знімки, але й цього буде достатньо. Ви розбили мою улюблену камеру, місіс Портеро, так само, як хотіли б знищити «Великого Орка». Нічого у вас не вийшло. Ще на Балатоні їм слід було принести Вас у жертву. Та нічого. Завтра «Великий Орк» буде сильнішим, аніж будь-коли раніше. А камеру не беріть до серця, у мене ще кілька таких знайдеться, — насміхається Ґубець. — О, пане майбутній інспекторе Ґросе, будь ласка, підходьте: я зроблю фото, яке облетить усі газети цієї країни. Нехай світ побачить, хто зумів упіймати втікачку — убивцю й отруйницю.

Ґрос відмахується рукою.

— Що ти тут робиш, Ґубець? Триває слідство, тебе взагалі тут не повинно бути.

— Ох, ну ти ж знаєш, яке наше місто: люди між собою знаються, вони розуміють, що ти — герой. Ви завершуєте розслідування справи і незабаром спіймаєте другого вбивцю. Підійди, будь ласка, хіба люди не заслуговують побачити не тільки убивцю, а й героя дня?

— Добре, але я стану отут, позаду, — тихо каже Ґрос писклявим голосом.

— Мудро, дуже мудро, — сміється Ґубець, — дуже мудро.

— Пані Портеро, будь ласка, не посміхайтеся, — регоче Ґубець, нахиляючись, щоб сфотографувати Розу зблизька і Ґроса на задньому плані.

Спалах. Вогонь розтинає тіло Рози. Роза бачить, як розлітаються уламки металу з автомобіля, застиглі погляди своїх близнючок, скалки скла летять у повітря, її розвертає і перекидає. Момент, який забере в неї життя. Смерть і нове призначення. Людина думає, що вона — господар своєї долі, але… Стара жінка обходить стіл, на якому сидить маленька дівчинка, незрозуміле бурмотіння, бабуся двома пучками по черзі гасить полум’я свічок. Темрява. Погнуті металеві листи, предмети летять у просторі, зблискує час. Тоді і тепер. У світлі спалаху пурхає голуб. Мирно, склавши крила, він спускається, сідає між Ґубецем й Розою. Ґубець нахиляється, він чекає, поки Ґрос підійде до інших поліцейських.

Мов поранений звір кидається Роза Портеро на Ґубеця. Металеві пальці правої руки хапають його за шию. На мить зовсім близько вона бачить його здивований, переляканий погляд. Хто чий кат? Які ролі, які долі, які механізми спрацьовують за частку секунди? Залізні пальці Рози стискаються на горлі, ніби кліщі. Очі Ґубеця закочуються, погляд меркне.

Поліцейські відтягують Розу від Ґубеця занадто пізно. Ґубець лежить нерухомо, язик наполовину вивалився, очі розчахнуті, голова хитається, ніби маятник у годиннику, який зупинився.

— Вона зламала йому шию, зламала йому шию! — занепокоєно вигукує поліцейський.

Ґрос пищить: «Вдягніть на неї кайданки, заберіть її! Ти за це дорого заплатиш, паскудо, дорого заплатиш!»

Поліцейські вдягають на Розу Портеро кайданки, волочать її вбік. За нею тягнеться смуга — кривавий підпис.

— Геть, геть, заберіть її звідси! — кричить Ґрос.

Роза бачить, як він люто вдаряє ногою голуба, що сидить на тілі Ґубеця. Голуб злітає і знову сідає там само.

— Ні фіга собі, яка рука, бачив? — каже один із двох поліцейських, які виводять Розу.

— Дівчинко, якщо будеш так поводитися з людьми, погано закінчиш, — кидає інший.

— Як і її друг. Цікаво, як вона бере член?

— Та з нього б нічого не лишилося, — регоче перший поліцейський. — Ти зробила велику дурницю, коли перед усіма вбила головного репортера міста. Тобі цього ніхто не простить.

— Хіба сама собі, — каже другий.

Навпроти театру стоїть поліцейська машина, в яку вони заштовхують Розу; жінка вдаряється головою об кузов автомобіля.

Вона відчуває, як кров повільно заливає обличчя, а не тільки ногу у взутті. Якась тварина в ній усередині робить її сильнішою і рішучішою. Роза торкається рубця за вухом. Звідти сочиться слиз, схожий на молоко.

— Не переживай, до весілля заживе, — кидає поліцейський.

Обоє регочуть. Двигун автомобіля починає гудіти.

— А в тебе, мала, буде купа часу, щоб загоїти всі рани, — докидає інший.

Знову сміх.

Поліцейська машина об’їжджає театр, зупиняється на світлофорі. Закаляна ніч. Болото зі снігом, усюди бруд. Поліцейські автомобілі з поворотними фарами. За сигнальною стрічкою стоїть жменька цікавих. Роза розглядає червону пляму на своєму взутті. Воно мокре і геть втратило форму. Потім жінка роздивляється слизьку білувату пляму на лівій рукавичці, якою вона торкалася рани за вухом. І врешті — темну пляму на правій рукавичці. Це кров Ґроса. Раптом її мозок обпікає здогад.

— Bilyi, du bist der Dreizehnte,^[47] — шепоче Роза до себе.

— Що ти кажеш? — запитує один з поліцейських.

— Але ж як ти зможеш відпустити самому собі? — бурмоче Роза і заплющує очі.

Раптом земля починає трястися.

— Землетрус! Землетрус! — кричить поліцейський.

Зриваються дахи, сиплеться штукатурка. Од вібрацій асфальт перед автомобілем йде тріщинами, ліхтарі хитаються, скло у вікнах навколишніх будинків тріскає. За поліцейською машиною чутно гуркіт. Поліцейські і Роза Портеро озираються й бачать, як з будівлі театру падають цеглини, загораються флуоресцентні сині вогні. Дим, шматки штукатурки летять на всі боки. Через кілька секунд будівля мариборського театру перетворюється на космічний корабель, схожий на голову гігантського восьминога, і з гуркотом здіймається у повітря. За кораблем тягнуться величезні, миготливі щупальця. Наступної миті гуркіт затихає, а корабель зникає в чорному небі.

Смертельна тиша. На місці, де донедавна стояв найбільший словенський театр, зяє величезна прірва. Із сусідніх будинків висипають люди. Десь далеко чути сирени пожежних машин та поліції. Ніхто не може пояснити, що сталося. Землетрус зруйнував би довкола все. Терористи не пощадили б навколишніх будинків. Але на центральній площі Марибора стерто з лиця землі лише одну, правда, монументальну, будівлю. Ті, хто бачив, як театр перетворився на космічний корабель і злетів у небо, мовчать. Напевно, це приклад колективної галюцинації або гіпнозу. Чути, як на дзвіниці престольної церкви, що поруч, б’ють дзвони. Північ. Незабаром на головній площі культурної столиці Європи, біля краю прірви, зберуться сотні людей. Морок у величезній безодні перед ними нагадує жадібний рот беззубої баби. З прірви шириться запах сірки.

У цей час на іншому боці площі йде відомий у Мариборі чоловік та його домашня улюблениця. Ніхто їх не помічає, хоча вигляд їхній надто прикметний. Це адвокат Майстер. На короткому повідці він веде на опівнічну прогулянку чорну свиню. Незвичайна пара здалека спостерігає за натовпом біля вирви. Через кілька кроків вона ще раз зупиниться — біля кулі з емблемою цьогорічної культурної столиці Європи перед входом до колишньої архієпархії, нинішнього стриптиз-клубу «Blue night». Куля зморщилася, з неї вийшло все повітря, вона нагадує великий презерватив, натягнений на довгу кістку. Адвокат Майстер запалює цигарку. Його чорна свинка кілька разів цвірінькає, але її заглушує воркотіння великої зграї голубів, які стривожено літають над гігантською ямою на місці театру. Майстер і його чорна свиня повертають із площі Сломшека у бік вулиці Госпоської. Над ними обдертою павутиною колишуться незасвічені новорічні гірлянди. Кінець карнавалу. Почалася Попільна середа.

Примітки

1

Бідолаха (з нім). — Тут і далі прим. перекл.

(обратно)

2

Двісті п’ятдесят білого вина, рислінгу, будь ласка (з нім.).

(обратно)

3

Моя люба пані (з нім.).

(обратно)

4

Kalvarija у словенській мові має два значення: гора Голгофа, на якій розіп’яли Ісуса Христа, та гора Кальварія, що біля Марибора.

(обратно)

5

Імена, хто вони? (з нім.)

(обратно)

6

Імена, нам потрібні імена! (з нім.)

(обратно)

7

Thetan — саєнтологічний термін, під яким розуміють особистість, духовну істоту.

(обратно)

8

Auditing (з лат. «слухати»), укр. одитинг — полягає в тому, що саєнтологічний консультант (одитор) ставить низку запитань клієнтові (прекліру), який перебуває під гіпнозом.

(обратно)

9

Що означає це «двічі двічі два»? (з нім.)

(обратно)

10

Вже? (з нім.)

(обратно)

11

OZNA, ОЗНА (серб. Одельенье за заштиту нaрода, Відділ безпеки народу) — таємна поліція у комуністичній Югославії, заснована 1944 р. У 1946-му з цього відділу були сформовані дві організації — Управління державної безпеки (UDBA) і Служба контррозвідки Югославської армії (KOS).

(обратно)

12

Давно не бачилися (з англ.).

(обратно)

13

Боже мій (з фр.).

(обратно)

14

Ти тільки послухай (з англ.).

(обратно)

15

Сьогодні той день (з англ.).

(обратно)

16

Неперевершено! (з фр.)

(обратно)

17

Здобутки (з англ.).

(обратно)

18

Катастрофа (з фр.).

(обратно)

19

Господи Ісусе! (з англ.)

(обратно)

20

Божевільний (з англ.).

(обратно)

21

Чорт! (з фр.)

(обратно)

22

Ласкаво просимо! (з фр.)

(обратно)

23

Без запису (з англ.).

(обратно)

24

Хотілося б дізнатися більше про Діда Мороза (з нім.).

(обратно)

25

Словенське домобранство (слов. Slovensko domobranstvo) — поліцейська паравійськова організація, створена в часи Другої світової війни на окупованих нацистами словенських територіях для боротьби з партизанами.

(обратно)

26

Тітка Пехта — героїня казок про Кекца словенського письменника Й. Вандота.

(обратно)

27

Це не дуже хороший знак (з нім.).

(обратно)

28

Сміливим доля сприяє (з лат.).

(обратно)

29

Сміливі мають щастя (з нім.).

(обратно)

30

Ласкаво просимо (з фр.).

(обратно)

31

Не хвилюйтеся, пані Портеро, нас чекає отець Кирилов. Зараз я відведу вас до нього (з нім.).

(обратно)

32

Із кісток? (з нім.)

(обратно)

33

Клапа (хорв. klapa) — гурт з 5–8 співаків, які співають а капела. Далмація — приморський регіон у Хорватії.

(обратно)

34

«Čokolino» — мюслі зі шматками шоколаду, які виготовляє торгова марка «Lino», частина концерну «Podravka».

(обратно)

35

Лайно! (з нім.)

(обратно)

36

Ім’я говорить саме за себе (з лат.).

(обратно)

37

Людина-оркестр (з англ.).

(обратно)

38

Цитата репліки мера Марибора Франца Канглера про матч між збірними Словенії та Росії за право участі в Чемпіонаті світу 2010 року.

(обратно)

39

Це може звести з розуму. Здається, світ втратив голову (з фр.).

(обратно)

40

Білий, все гаразд? (з нім.)

(обратно)

41

Очі мого життя (з ісп.).

(обратно)

42

Дівчатка, будь ласка (з ісп.).

(обратно)

43

Або ж ми не поїдемо ні на яке озеро (з ісп.).

(обратно)

44

ТАМ (словен. Tovarna avtomobilov Maribor) — Мариборський автомобільний завод.

(обратно)

45

Сантерія — релігійний культ, що здавна практикується на Кубі.

(обратно)

46

Біла черепаха, сонний місяць,

Як повільно ти йдеш! (Ф. Гарсіа Лорка)

(обратно)

47

Білий, це ти тринадцятий (з нім.).

(обратно)

Оглавление

Dramatis personae

«Новий світ» пана Ґ

Свинко

Мені не холодно, коли ти поруч

В «Off»

Європейські підходи

Близнюки

«Маркс»

Смерть приходить з Похор’я

Ненавиджу карнавал

Отець Кирилов

Дезінфекція

Війна і мир

Scheiße

Кришталева куля

Повний архів

*** Примечания ***