Казки [Брати Грімм] (fb2) читать постранично, страница - 5

шлунок, де сидів Мізинчик, викинули на смітник.

Мізинчик добре намучився, шукаючи виходу, та коли врешті йому пощастило вистромити голову, його спіткало нове лихо: біг мимо [17] голодний вовк, ухопив шлунок і враз проковтнув його.

Але Мізинчик і тут не розгубився. «Нічого, — подумав він, — якось домовлюся з вовком».

І гукнув з вовчого черева:

— Вовчику любенький, я знаю одне місце, де тобі можна добряче поживитись!

— А де ж це? — спитав вовк.

— В отакій і отакій хаті, там є і пироги, й сало, й ковбаса, їж, хоч лусни, тільки треба залізти крізь дірку, в яку помиї виливають.

І точнісінько описав вовкові батькову хату.

Вовка не треба було вмовляти: тієї ж ночі проліз він діркою на кухню, тоді до комори і нажерся так, що мало не луснув. Тоді хотів утекти, але від їжі боки йому так розперло, що він уже не міг пролізти назад тим самим лазом.

Цього й сподівався Мізинчик. Одразу він зчинив страшенний галас у вовчому череві.

— Ану замовкни! — крикнув вовк. — А то людей побудиш!

— Еге, ти нажерся, то хай і я повеселюся, — відповів Мізинчик і знову зарепетував щосили.

Від галасу прокинулися батько й мати, прибігли до комори і зазирнули в щілину. Як побачили вони, що там вовчисько, то батько побіг одразу по сокиру, а мати по косу.

— Стань за мною, — сказав батько матері, увійшовши до комори, — коли я його рубону і не вб'ю, ти косою розпанахай йому черево.

Почув Мізинчик батьків голос і гукнув:

— Таточку, це я тут, я у вовчому череві! Батько як почув, то страшенно зрадів:

— Слава Богу, наша люба дитина знайшлась. [18]

І він звелів жінці поставити косу, щоб не поранити синка. А тоді замахнувся та як рубоне вовка по голові — так той і покотився.

Потім принесли ножа й ножиці, розпороли вовкові черево і витягли малюка.

— Ох, — сказав батько, — як же ми потерпали за тебе!

— Еге, таточку, і я чимало набрався лиха в світі. Добре, хоч зараз на вільне повітря потрапив.

— А де ж ти досі тинявся?

— Ох, татусю, побував я і в мишачій норі, і в коров'ячому шлункові, і в вовчому череві. Тепер я від вас нікуди й на крок не ступлю.

— А ми більш не продамо тебе ні за які скарби в світі, — сказали батько й мати, цілуючи й пригортаючи свого любого Мізинчика.

Дали йому їсти й пити і справили нове вбрання, бо старе геть зносилося в мандрах.

 

 

КІТ У ЧОБОТЯХ

У одного мельника було три сини, а в господарстві був млин, ослик і кіт. Сини мололи, ослик возив зерно та борошно, а кіт, звісно, ловив миші.

Коли мельник умер, сини поховали його і почали спадщину ділити.

Старший узяв собі млин, середущий — осла, а молодшому дістався кіт.

Зажурився молодший та й каже сам до себе:

— Ох, дісталось мені найгірше: старший буде молоти, середущий їздитиме на ослику. А що я, бідний, робитиму зі своїм котом? Хіба пошию з його шкурки пару рукавиць, більш нічого.

— А послухай–но мене, — озвався кіт: він зрозумів усе, що сказав хлопець. — Навіщо тобі мене вбивати? Щоб пошити пару поганих рукавиць із моєї шкурки? Справ мені краще чоботи, щоб я міг у них між люди вийти й себе показати, тоді я скоро тобі в пригоді стану.

Мельників син дуже здивувався, почувши, що кіт говорить, як людина. Але вони саме проходили повз шевцеву хату, отож хлопець викликав шевця надвір і сказав зняти з кота мірку на чоботи. А коли швець пошив чоботи, кіт узувся, взяв торбу, посипав на дно зерна, а зверху прив'язав шворку, щоб зашморгувати, [20] закинув торбу на плечі й пішов на двох ногах, як людина, з двору.

А король тієї країни дуже любив смажених куріпок. Та ось біда: жодної куріпки не можна було спіймати. В лісі їх аж кишіло, та вони були такі полохливі, що жоден мисливець не міг і підступитися до них. Кіт знав це і надумав зробити хитріше. Прийшовши в ліс, він розв'язав торбу з зерном, шворку протяг по траві за кущі, а сам причаївся і став ждати. Куріпки не забарилися, прилетіли, побачили зерно і одна по одній полізли в торбу ласувати. Коли їх там зібралося чимало, кіт смикнув за шворку і зашморгнув торбу.

Потім швидко підбіг, поскручував куріпкам голови і, закинувши торбу на плечі, почимчикував прямо до королівського палацу.

Вартовий гукнув:

— Стій, куди йдеш?

— До короля, — сміливо відповів кіт.

— Ти що, здурів? Кіт — до короля?

— Та хай іде, — втрутився другий, — адже наш король часто нудьгує. Може, кіт його розважить, як потреться об ноги та повуркоче.

Увійшов кіт до короля, уклонився низенько й сказав:

— Мій господар, граф, — він назвав якесь довге й знамените ім'я, — передає вашій величності найщиріший уклін і посилає вам ось цих куріпок — він їх щойно впіймав на сильце.

Король дивом здивувався, побачивши розкішних жирних куріпок, з радощів аж нестямився і наказав насипати котові в торбу стільки золота зі скарбниці, скільки той підніме.

— Віднеси оце своєму панові і дуже, дуже подякуй йому за подарунок. [21]

А бідний мельників син сидів дома біля вікна, сперши голову на руки, і думав, що ось він витратив останні свої гроші котові на чоботи, а яку користь матиме з того? Аж раптом