В целом средненько, я бы даже сказал скучная жвачка. ГГ отпрыск изгнанной мамки-целицельницы, у которого осталось куча влиятельных дедушек бабушек из великих семей. И вот он там и крутится вертится - зарабатывает себе репу среди дворянства. Особого негатива к нему нет. Сюжет логичен, мир проработан, герои выглядят живыми. Но тем не менее скучненько как то. Из 10 я бы поставил 5 баллов и рекомендовал почитать что то более энергичное.
Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
цього малючка, йому в нас добре житиметься.
— Ні, — відповів батько, — це мій любий синочок, я не продам його ні за які гроші в світі.
А Мізинчик, почувши, що його хочуть купити, виліз по одежі на плече батькові й шепоче йому на вухо:
— Тату, віддай мене їм, я все одно вернуся до вас.
І батько продав його тим двом незнайомцям за добрі гроші.
— Де тебе посадити? — запитали вони малого.
— Посадіть мене собі на бриль, там я гулятиму собі та довкола поглядатиму. Я не впаду відтіль, не бійтесь.
Так вони й зробили. Мізинчик попрощався з батьком, і рушили в дорогу.
Йшли вони, поки стало вечоріти, а тоді хлоп'я каже:
— Зсадіть мене на землю, мені треба надвір.
— Е, залишайся там, — відказав той, на чийому брилі він сидів. — Нічого мені не станеться. Адже буває, що й пташка на бриль капку впустить.
— Ні, — сказав Мізинчик, — так не годиться, я знаю. Зсадіть мене швиденько додолу.
Чоловік зняв з голови бриля і посадив малятко на полі край дороги. А воно стрибнуло поміж груддям сюди–туди, знайшло мишачу нірку і шасть у неї.
— Бувайте здорові, панове, йдіть тепер додому без мене! — гукнуло воно й засміялося.
Ті підбігли до нірки, почали штрикати в неї паличкою, та дарма: Мізинчик залазив усе глибше й глибше, і коли вже зовсім смерклося, [14] мусили чужинці, сердиті, з порожніми гаманцями, йти додому без нього.
А Мізинчик, як помітив, що ті вже пішли, видряпався з нірки. «В полі вже темно, — подумав він, — і поночі йти страшно, ще в'язи скручу або ногу зламаю».
На щастя, він знайшов порожню равликову шкаралупку.
— От добре, — сказав малюк, — маю де спокійно переночувати, — і вліз туди.
Тільки був задрімав, аж чує — йдуть якісь двоє, і один каже:
— Як би це нам у багатого попа гроші вкрасти?
— Я вас навчу! — гукнув Мізинчик.
— Що це? — перелякався злодій. — Наче хтось озвався!
Обидва стали й прислухались. А Мізинчик до них знову:
— Візьміть мене з собою, я вам поможу!
— А де ж ти?
— Шукайте на землі, де чуєте голос, — відповів він.
Нарешті злодії знайшли його і підняли.
— Ах ти ж, горобчику, як же ти нам поможеш? — запитали вони.
— А так, — відказав він. — Я пролізу між ґратами до попівської комори і подаватиму вам надвір усе, що захочете.
— Гаразд, — сказали вони, — побачимо, що з цього вийде.
Ось прийшли до попівського дому, Мізинчик заліз до комори та як закричить на все горло:
— Чи ви хочете забрати все, що тут є? Злодії полякалися і кажуть тихенько:
— Та не кричи так, а то почують! [15]
Але Мізинчик, ніби не зрозумів, кричить знову:
— Ну що вам подавати? Все, що тут є? Той крик розбудив наймичку, що спала в
комірчині. Вона підвелася в ліжку й стала прислухатися. А злодії з переляку відбігли далеченько, та скоро оговталися. Вони подумали: «Це малюк хоче нас подражнити». Вернулися і шепочуть йому:
— Годі жартувати, подавай, що там є.
Та Мізинчик знову закричав, скільки було голосу:
— Я вам усе подам, тільки руки наставляйте!
Тепер наймичка розчула все як слід, схопилася з ліжка та до дверей. Злодії дременули навтікача, наче за ними сто вовків гналось, а наймичка, нікого не побачивши, пішла засвітити світло. Поки вона вернулась із свічкою, Мізинчик вибрався непомітно з комори й шмигнув у повітку на сіно. А наймичка обшукала всі закутки і, не знайшовши нікого, лягла знову спати, певна, що це їй просто примарилось.
Тим часом Мізинчик, умостившись гарненько в сіні, вирішив поспати до ранку, а тоді вже вернутися додому, до тата й мами.
Але йому судилося ще натерпітись біди. Авжеж! Чимало є на світі горя й лиха!
Коли розвиднілось, наймичка встала нагодувати худобу. Найперше вона пішла в повітку, взяла оберемок сіна, а з сіном захопила й бідного Мізинчика.
Він так міцно спав, що й не чув, як його несли з сіном, і прокинувся лише тоді, коли опинився у роті в корови.
— Ой лихо! — скрикнув Мізинчик, — Як же я потрапив у цю сукновальню? — Але швидко [16] здогадався, де він, і став берегтися, щоб не потрапити корові в зуби, бо тоді пропав би. Нарешті йому пощастило прослизнути разом із пережованим сіном у шлунок.
— У цій кімнаті забули зробити віконце, — сказав він, — сюди й сонечко не заглядає, і світла не засвітиш.
І взагалі помешкання Мізинчику не сподобалось, а тут іще в двері напихалося дедалі більше сіна, і бідоласі стало вже зовсім тісно. Нарешті його взяв страх, і він почав щосили кричати:
— Досить мені сіна! Досить мені сіна!
А наймичка саме доїла корову. Почувши, що хтось кричить, а не видно нікого, та ще й кричить тим самим голосом, що й уночі кричало, вона так злякалася, що впала з ослінчика й розлила молоко. А тоді схопилась і щодуху побігла до господаря, репетуючи:
— Ой лишенько, панотче, наша корова заговорила!
— Чи ти не з'їхала з глузду? — мовив піп, а проте сам пішов до хліва подивитися, що там таке сталося.
Та ледве він ступив на поріг, як Мізинчик закричав знову:
— Досить мені сіна! Досить мені сіна! Тепер уже й сам піп злякався — подумав, що в корову вселився злий дух, а тому звелів її зарізати.
Корову зарізали, а
Последние комментарии
8 часов 55 минут назад
9 часов 9 минут назад
10 часов 17 минут назад
21 часов 35 минут назад
21 часов 53 минут назад
22 часов 17 минут назад