Маленька мітла [Мері Стюарт] (fb2) читать онлайн

Мері Стюарт Маленька мітла

Присвячується Трої, що прожила зі мною все своє життя,

І Джонні, кішці, що одного холодного дня забігла погрітись

Розділ І Мері сумує

Навіть моє ім'я, також — зовсім невиразне, Мері Сміт. Що може бути гіршим; вже десять років на носі, а ти — негарна, самотня, сидиш, витріщаєшся через вікно на сірий осінній день, і при цьому називаєшся Мері Сміт.

З усієї родини лиш одна вона така страшненька. Дженні має довге волосся справжнього золотистого кольору, Джеремі хтось назвав вельми привабливим хлопчиком. Крім того, вони старші за Мері, розумніші, і взагалі, кращі в усьому. І ще, вони — близнюки і завжди ходять разом, а вона, Мері, молодша на п'ять років, стала, наче, єдиною дитиною. Ні, вона не заздрила їм. Просто їй завжди здавалося природнім, що вони отримують те, що їй і не снилось. Як тепер…

Коли довідалась, що тато змушений на місяць, аж до кінця літніх канікул, їхати до Америки, і хоче взяти маму з собою. Все, здається, складалося чудово. Дженні і Джеремі збиралися до шкільного товариша Джеремі, який тримав ферму в Йоркширі, а Мері мала вирушити до маминої сестри, тітки С'ю, матері трьох дітей, одинадцяти, восьми і чотирьох років, що жила неподалік від морського узбережжя.

Але в той день, коли Дженні і Джеремі поїхали, прийшов лист від тітки С'ю про те, що дядечко Джил і двоє старших підхопили грип. Тому, тітонька С'ю не вважає доцільним ризикувати здоров'ям Мері, не кажучи вже про решту додаткових турбот, які впали на неї…

Ось так. Знову все дісталося цим близнюкам. Мері не заздрила їхньому збиранню врожаю, тракторам. Навіть тому, що вони зможуть іноді прокататися на двох найстаріших на фермі поні. Ні, вона думала про те, що краще б їй було поїхати і підхопити грип. Зрештою тоді вона була б у товаристві.

Для Мері, яка сірими осінніми днями сиділа біля вікна, грип здавався вельми бажаною штукою. Вона забувала про високу температуру, про ламкість в кістках, про те, що треба лежати в ліжку, про те, яким набридливим бував здебільшого чотирирічний Тімоті. В її уяві поставала весела компанія, зайнята книжками, іграми та балаканиною. Вона знову і знову уявляла собі цю картину. Їй так хотілося опинитись в тітки С'ю і підхопити грип до того, як прийшов лист, що змусив її матір кинутись до телефону. В результаті Мері, перепрошуючи, спровадили до двоюрідної бабусі Шарлоти, яка мешкала в тихому старому будинку в селі.

«Нічого, — вже вкотре думала Мері, — нічогісінько тут не може статися. Скоріше б вже до школи — навіть там краще, ніж тут».

Вона похмуро дивилася на сад, де осіннє листя химерними візерунками вкривало галявини. Двоюрідна бабуся Шарлота була старою, милою і зовсім глухою. Вона жила в садибі з червоної цегли в глибинці Шропшира. Поміж її будинком і головною дорогою на милю простягнулись ліс і вишневі садки. Колись вони належали Садибі, але тепер там господарювали якісь місцеві садівники, які замикали ворота, не залишаючи ніякої можливості пройти через сад. Півбудинку здавалося в оренду. Люди, які жили там, поїхали на канікули, від цього місце здавалося ще більш спустошеним і самотнім. Ставні були зачинені, а двері — старі бічні двері Садиби — весь час замкнені і закладені засувом. До села — декількох будиночків, які скупчилися навколо церкви і пошти і так само, як і будинок, що називався Червоною Садибою, було більше милі. Туди можна було дістатися вузькою, трохи ширшою за лісову стежку, доріжкою. Мері іноді гуляла нею і ніколи нікого не зустрічала.

У самій Садибі двоюрідна бабуся Шарлота жила сама, під охороною старовинної подруги і компаньйонки міс Марджібенкс, старої домоправительки, шотландки міс Мак-Леод і старого китайського мопса на прізвисько Конфуцій. Щоб бути точнішим, треба додати, що місіс Бенкс і її дочка Ненсі приходили прибирати в будинку, а в саду працював старий Зеведей. Але це була не надто весела компанія для десятирічної Мері Сміт, яка, ще й страждала сором'язливістю.

Мері Сміт уважно вивчила свою промову перед дзеркалом. Хвороби — ані сліду. Та й відчувала вона себе просто пречудово. Вона втягнула язик, зітхнула, потім знову показала язик своєму відображенню і попрямувала донизу, щоб пошукати, чим зайнятися.

Міс Марджібенкс сиділа у вітальні і сортувала на широкому підвіконні шовк для вишивання. В каміні жеврів вогник, а перед ним влаштувався Конфуцій. Настрій у нього був кепський — він перетравлював обід. Бабуся Шарлота сиділа в глибокому кріслі біля каміна, і схоже, теж перетравлювала обід, але, на відміну від Конфуція, була всім задоволена. Вона дрімала.

Мері навшпиньки підійшла до вікна і тихенько сіла.

Вона дивилася, як міс Марджібенкс відділяє рудувато-червоні нитки від червонувато-коричневих. Кольори ці абсолютно не поєднувалися. Міс Марджібенкс смикала, тягнула і тягла, але врешті-решт їй довелося розрізати нитки ножицями. Вона почала намотувати шовк на маленькі шпульки, скручені з газети.

Мері розтулила рота, щоб пошепки запитати, чи не могла б вона чимось допомогти.

Міс Марджібенкс одразу витріщилась на неї своїми вицвілими блакитними оченятами.

— Ш-ш-ш, — прошипіла вона. — Ти розбудиш Конфуція! — Вона відсунула кошик з шовком подалі від Мері. — А Конфуцій, — додала вона ніби роздумуючи, — розбудить твою бабусю.

— Але… — почала Мері.

— Ш-ш-ш, — знову промовила міс Марджібенкс.

Мері навшпиньки вийшла з вітальні і витратила не менше двох з половиною хвилин на те, щоб тихенько зачинити за собою двері.

Місіс Мак-Леод була на кухні і готувала пиріг. Вона стояла перед великим вимитим столом, збиваючи щось в жовтій мисці. Здалось, ніби вона не помітила скромної появи Мері і продовжувала розмовляти сама до себе якоюсь незрозумілою мовою. Та ні, раптом здогадалася Мері, переводячи погляд з худорлявої місіс Мак-Леод і її зморшкуватих рук на сковорідку, яку та засовувала в духовку, це просто сільська говірка.

— Пару мірок муки, — бурмотіла місіс Мак-Леод, енергійно збиваючи щось, — дріжжі, дрібку солі, цукру — ось і все.

— А що ви робите? — спитала Мері.

Місіс Мак-Леод аж підстрибнула від несподіванки і впустила ложку в миску, а столом заторохтіли бляшанки з сіллю, дріжжами і цукром.

— Господи! — вигукнула вона. — Завжди ти лякаєш мене, люба! Ніяк не почую, як ти підходиш! Чого хотіла?

Вона перестала збивати суміш в мисці і витріщилась на куховарську книгу, що підпирала кошик для яєць.

— Раніше я пам'ятала купу всього без жодних книжок, — сказала вона. — А тепер все вже… Пару мірок розтопленого масла…

— Чи не могла б я вам чимось допомогти? — запитала Мері, присовуючись ближче. — Знаєте, я іноді допомагала мамі вдома пекти що-небудь. Вона давала мені шматок тіста, і я…

— Нє-нє, це не щас, — примирливо мовила домоправителька. — Я не розважаюсь сьогодні з тістом. Ось це буде на вечерю. Уже й з цим стільки клопоту. Може, збігаєш пограти до садка? Не буде ж завжди так похмуро.

Вона вперлася забрудненим в борошні пальцем в сторінку куховарської книги і знову витріщилась на рецепт.

— Масло. Одне і півяйця добре збити. Половина яйця… Чула ти що-небудь подібне?

— Біла половина або жовта? — спитала Мері, заглядаючи до книги.

Але в цю мить щось зашипіло і зашкварчало в печі, і куховарка, кинувши ложку, кинулась через всю кухню витягувати сковорідку з духовки.

— Зараз я запечу абрикосовика, а ти біжи, люба, пограй в саду, бо я спалю пиріг, балакаючи тут з тобою! Я не можу робити дві справи одночасно.

Мері поволі вийшла через комору і пройшла до чорного ходу.

Ненсі, дочка місіс Бенкс, знімала білизну з мотузки. Це була висока, міцно збита дівчина з пухкими червоними руками і блискучими карими очима. Вона посміхнулася Мері з-за купи наволочок, які тримала в руках, і привіталась з нею м'яким, як у всіх жителів Шропшира, голосом.

— Можна, я допоможу знімати білизну? — спитала Мері, піднімаючи дві прищіпки, що випали, і засовуючи їх до решти, в кишеню фартуха Ненсі.

Ненсі посміхнулася.

— Майже все вже висохло, — сказала вона співочим голосом. Зараз ми з мамою прасуємо.

— Вона витягла підставку з-під мотузки, щоб легше було до неї дотягтися, зняла два останні простирадла і засунула прищіпки в кишеню в ту мить, коли з пральні пролунав пронизливий голос її матері.

— Ненсі! А ну, неси-но сюди ці простирадла!

— Іду, мамо! — відгукнулася Ненсі, і, ще раз посміхнувшись до Мері, зникла за дверима пральні.

Якби Мері навмисне вирішила пошукати садівника Зеведея, вона б нізащо не помітила його, тому що, як і всі хороші садівники, він здавався просто частиною пейзажу. У поношеній куртці і безформному старому капелюсі, в штанах, перев'язаних попід колінами мотузкою, він був схожий на дивну глиняну постать, забуту в сушарці. Під крисами страшенно старого капелюха виднілися вилиці кольору червоної глини, старі худі руки були всі в шишках, і на них виступали вузлуваті вени, переплетені, немов жовті мотузки, якими він підв'язував хризантеми.

Саме цим він і займався, коли Мері врешті його знайшла.

Вже майже зовсім осіннє сонце виглядало крізь сірі хмаринки і золотило дерева і опале листя, що шаруділо під ногами у Мері. У високій кипарисовій огорожі схилили свої бронзові, мідні і золотисті голівки хризантеми, і від них, від землі з опалим листям і від смужки яскравих настурцій, що примостилися біля коренів, віяло сумним, але прекрасним запахом осені.

Зеведей, на мить перервавши роботу, дивився на неї крізь квіти старечими, але все ще блискучими, як у малинівки, очима. Скуйовджені голівки хризантем кивали, коли він обв'язував мотузкою їхні стебла. Він схилився і зник за квітами. Мері зупинилася на межі галявини і нерішуче промовила:

— Можна я допоможу їх підв'язувати?

Хризантеми знову захиталися, і до неї підкотився моток мотузки.

Вона підняла його і нерішуче ступила вперед. Моторошний старий капелюх Зеведея несподівано з'явився за кілька клумб віддалік, за величезними червоними даліями; він стояв спиною до Мері, і його руки діловито шаруділи чимось в листі.

Мері знову глянула на моток мотузки, вирішила, що це і є запрошення допомогти, про-бралась повз маргариток і великих, палаючих червоним далій і опинилася у ряду хризантем.

Вона почала повільно, старанно прив'язувати мотузочки до підпор, потім обертати їх навколо стебел, намагаючись не пошкодити листя. Старий Зеведей знову зник, але немов його добра стара знайома, з кипарисової огорожі злетіла вільшанка і сіла на стебло далії, зиркаючи на Мері такими ж блискучими старечими очима.

Промінь сонця повільно повз різнобарвними смужками квітів і тьмяним листям. Плющ, що вився стінами Садиби, був схожий на дорогу шовкову завісу, а високі димарі, що ловили останні літні сонячні промені, виблискували на тлі свинцево-темного неба.

Раптом Мері, занадто сильно затягнувши мотузку, зламала стебло хризантеми.

Це була висока квітка, можливо, навіть найвища і найпрекрасніша, і тріск зламаного стебла голосно пролунав навколо. Величезна бурштиново-золотава голівка квітки сумно повисла, і втрачаючи пелюстки, впала на землю.

Мері завмерла у відчаї.

Так само раптово, як перед тим зник, старий Зеведей з'явився поруч з нею, з огидою і гнівом оглядаючи жалюгідні рештки своєї найкращої квітки.

— Я вже мав засвоїти, — з гіркотою вимовив він, і голос його, як і він сам, відповідав духові саду, високий, скрипучий, але дивовижно музичний, немов вітер, що свище на даху. — Я вже мав засвоїти. Діти і собаки — це не для саду. Ну, ти і постаралася.

— Вибачте, — сумно пробурмотіла Мері, простягнула йому залишок мотузки і засмучено повернулася, щоб піти.

Прямо попереду виявився розрив в кипарисовій огорожі і плетена хвіртка, що виводила з саду на лісову стежку. Туди вона і попрямувала, без будь-якої мети, і поки йшла крізь тінистий підлісок, нечутно ступаючи сирим килимом коричневих і жовтих листків, самотність тиснула на неї все більше. Молоденький дубок простягав над доріжкою пригорщі жолудів, останні бліді листочки тремтіли на ньому, готуючись впасти. У розгалуженні букового кореня, немов у чашці, блищала чорна вода, в якій плавав пух насіння чортополоху. Нагорі, ніби крокви, стирчали помаранчеві віяла великих деревних наростів, а білі поганки тулились в сирих куточках посеред моху, бруду і прілих гілок.

Все було мокрим і гнилим, як і має бути на початку осені.

Мері зупинилася, і мовчанка вмираючого лісу важко повисла навколо. У цій мовчанці стукіт жолудя, який випав із свого капелюшка на мох, змусив її підстрибнути.

Раптово посеред стежки з'явився чорний кіт, чистенький, спокійний і граціозний, немов танцюрист.

Він був геть чорний, від вух до кінчика хвоста, лапки у нього були чорні, вусики чорні, і аристократичні брови стояли дибки над зеленими очима.

Він став посеред стежки і подивився на Мері. Потім відкрив рота і м'явкнув, демонструючи при цьому рожевий трикутничок язичка і білосніжні зубки.

«Схоже, він каже щось надто звичайне, — вирішила Мері. — "Як ся маєте?" або "чудова погода, чи не так?"» — Але кіт виразно очікував відповіді, і тому вона вимовила:

— Як поживаєте? Мене звуть Мері Сміт. А вас?

Кіт не відповідав. Звичайно, він був зайнятий більш важливою справою. Він повернувся до Мері спиною, ввічливо задер хвіст і попрямував стежкою далі в ліс. Він вчинив так не для того, щоб її позбутися, навпаки, він запрошував прямувати за ним.

Мері, щаслива, що знайшла компанію там, де найменше цього чекала, пішла за ним, навіть не намагаючись його погладити. Він точно знав, куди йде, і оскільки він був зайнятий важливою справою, поводитись з ним, як зі звичайним котом, означало образити його.

Тут, нарешті, кіт звернув зі стежки, прошмигнувши під низькими гілками чагарнику і стрибнув на стовбур дуба, що впав. Він балансував на ньому, дивлячись, як Мері з великими труднощами продирається крізь кущі.

Вона дісталася до гілок дуба. Кіт не рухався і спокійно чекав.

І Мері скрикнула від подиву і захвату. За кущами, в таємному куточку, впритул до бурелому росли квіти, яких вона ніколи раніше не бачила.

Листя, зібрані в тугі розетки, були незвичайного блакитно-зеленого кольору, всі вкриті плямками, наче жаби, а над ними на щільних стеблах висіли квіти, суцвіття граційних лілових дзвіночків, що всередині поблискували сріблом, з пестиками, які неначе довгі язички золотавого полум'я, виглядали з яскравих віночків.

Мері сперлася коліном на повалений стовбур і розглядала квіти. Поруч з нею, похитуючи чорним хвостом і дивлячись на неї зеленими очима, влаштувався маленький чорний кіт.

Розділ II Що таке, що сталося…

Маленький кіт, як завжди величний, йшов за Мері по п'ятах всю дорогу додому, а вона несла в руці дивну фіолетову квітку, яку знайшла в лісі.

У будинок вона увійшла через чорний хід. Двері пральні були замкнені. Це напевно означало, що місіс Бенкс і Ненсі повернулися до села. Але старий Зеведей був в коморі. Він сидів на скрині, затиснувши між колін старе, облуплене відро, в якому він енергійно вимішував палицею густе вариво, що парувало. На ньому був той самий жахливий капелюх.

Він глянув на Мері з-під полів капелюха. Мері, пам'ятаючи про зламану хризантему, трохи нервово підійшла до нього і простягла лілову квітку.

— Вибачте, ви не знаєте, що це таке? — запитала вона нерішуче. — Я знайшла це в лісі. Я раніше ніколи таких не бачила.

Зеведей витріщився на неї палаючими очима. Схоже, він не затаїв на неї зла через зламану квітку. Він хмикнув і сказав:

— Ага! Вона повинна рости в лісі, де ж іще? Хоча вже багато років вона не траплялась мені на очі. Де ти її взяла?

— Неподалік від стежки. Насправді, її знайшов кіт.

— Кіт? — повторив Зеведей. — А-а, цей.

Кіт байдуже глянув на нього і почав умиватися.

— Як зветься? — запитала Мері.

— Кіт? Чи квітка?

— Ну… Обоє, я вважаю.

Старий Зеведей знову зайнявся вмістом відра.

— Він, цей кіт, не часто приходить до будинку. Він, узагалі, не з цього будинку; він просто приходить, іноді, з лісу. Я кличу його Тіб.

— Тіб, — сказала Мері, наче пробуючи ім'я на смак.

Кіт на мить перестав умиватись, кинув на неї поглядом, а потім знову взявся вилизувати вуха.

—  Їх тут двоє, — сказав Зеведей. — Чорний і сірий. Але одного розміру, і очі однакові, схожі, як дві горошини. Я їх називаю Тіб і Гіп.

— Сірого я не бачила.

— Напевно, він вирушив до села, — припустив Зеведей. — Так котів і знаходять. Вони вибирають собі хороший будинок і селяться там, і звідти їх уже не виженеш. Я бачив обох минулого тижня, сидять рядочком на стіні пасторського будинку в темряві, як пара вухатих кумоньок.

— Вухатих кого?

— Я так церковних сов називаю. Сов — сипух. Здається мені, що вони близнюки. Тіб і Гіп я їх називаю.

Мері глянула на Тіба. Він скінчив вмиватись і сидів зовсім нерухомо, спостерігаючи за нею. Його очі здавалися ще зеленішими.

— Сподіваюся, він залишиться тут, — сказала вона. — Ти ж залишишся зі мною, Тібе? Вони ж не пасторські, але ж, Зеведею? Може, мені піти і попросити…

— Коти не бувають чиїсь, — зауважив Зеведей. — Вони ходять туди, куди хочуть. Гіп надає перевагу теплій пасторській кухні, а цей чорненький — він часто тепер полює тут в саду. Може, він і залишиться, якщо в нього з'явилась компанія.

— А як же Конфуцій? Міс Маржібенкс стверджує, що він не любить котів.

Зеведей пронизливо засміявся, немов з його легенів вирвався свист, схожий на вітер в далекому лісі.

— Все, що собака може, це подивитися на кота. А кіт Тіб, як на мене, може дивитись на короля.

— Ну, якщо він залишиться, ми з ним можемо завтра піти і пошукати Гіпа, — вирішила Мері.

— Теж буде заняття — добре було б так і зробити. Мені здається, він відмінно вміє знаходити різні речі. А назву квітки ви мені скажете?

Зеведей колупався палицею в відрі. Далі промовив з іронією:

— Вперше пішла до лісу і відразу ж знайшла. Пам'ятаю, тато розповідав мені, як люди вирушали за нею якнайдалі в ліс навколо Червоної Садиби; в прадавні часи це було, коли аптекарі, лікарі та їм подібні ще не дізналися все про кожен кущик, тоді сільський люд сам готував собі ліки. — Він кивнув на стебло з квітами. — Ага, ось і вона, дуже рідкісна, хоч шукали її всюди. Казали, є тільки одне місце, де вона росте, і цвіте вона тільки раз на сім років.

Мері здивовано втупилася на нього.

— Тільки раз на сім років?

— Ага. Але ж і рідкісний він.

— А для чого… для чого люди використовували його? — запитала Мері.

Старий Зеведей похитав головою і знову зайнявся відром.

— Сила і влада — але які, сказати не можу. Ходили чутки, що в ньому є магія.

— Магія?

— Це все казки, сільські казки, — мовив Зеведей. — А квітка, вона ж є в книгах, схожа така, з довжелезним ім'ям, за розміром твоєї руки, і все по-іноземному. Але через те, що вона цвіте раз на сім років, та ще й тоді, коли всі інші квіти вже повмирали, неосвічений люд назвав її чарівною. Говорили, що в давнину відьми шукали її у відрогах Чорних Гір, в тих місцях, де раніше жили люди, а тепер немає нічого, крім ставків, повних води.

Ці слова звучали дивно в такій чистій і звичайній коморі, наповненій яскравими пачками прального порошку і купами алюмінієвих каструльок на полицях, освітленій блідими променями сонця, що спадали на вимиту підлогу.

Мері дивилася на квіти, що висіли гроном на міцному стеблі, від легкого подиху повітря лілові голівки гойдалися, а золоті язички ворушились в срібних чашечках.

— Чарівна квітка… — вона ніжно доторкнулась до ріжок вказівним пальцем. — Ну ось, Зеведей, золото сходить… Так як же вона називається?

— Я ж тобі сказав, — відповідав старий, — книжкової назви я не знаю, та й люди вже не шукають цю квітку, як раніше, але коли я був ще хлопчаком, у неї було безліч імен — язичок дракона, відьмині дзвіночки, відьмина мітла, Тибів корінь…

— Тибів корінь! — закричала Мері. — Ось він, кіт! Тіб! Він знайшов його для мене!

— Схоже, що він відьомський кіт, — погодився Зеведей. — У нього і вигляд такого. Тому я і назвав його Тібом. Може, його ім'я просто Черниш, Вуглик або Гуталін.

— Він схожий на Тіба, — твердо заявила Мері. — Я впевнена, що він — чарівний кіт. Він же знайшов для мене чарівну квітку — тібів корінь.

— Є ще одне ім'я для нього, — сказав Зеведей. — Я називаю його летить-вночі.

— Чому?

Але замість того, щоб відповісти на її запитання, старий почав місити вариво з такою силою, що вона запитала:

— А що у відрі, Зеведею?

— Висівки для курей, — відрізав він. — Паскудні Крикухи. Гидкі, кволі, підлі Крикухи, ці кури. Ненавиджу курей.

І, підхопивши відро, вийшов з комори.

Мері глянула йому вслід, потім повернулась до Тіба. Але комора була порожня, і коли вона вибігла чорним ходом на подвір'я, там теж було порожньо.

Маленький чорний кіт зник.

Пізно ввечері, коли Мері вже лежала в ліжку, і давно спала, сталася дивна річ.

Вона раптово прокинулася, тепла зі сну, ліниво перевернулась на інший бік, і опинившись обличчям до вікна, щось почула.

Далеко, над деревами лунав свист, ніби завивання вітру.

«От смішно, — подумала вона. — Тільки це — не просто вітер. Видно, гроза насувається. Шкода, коли я завтра піду з Тібом…»

Шум пролунав знову, голосніше, ближче.

Пронизливий рев вітру, свист, плющ зметнувся уздовж стіни будинку, неначе його потягли велетенські пальці, забряжчали шибки у вікні.

Мері заціпеніла і ніби примерзла до ліжка.

Глухий удар і здавлений крик — здавалося, той, хто кричав прикусив собі язика.

Тиша.

Коли Мері, вся вкрита гусячою шкірою, поволі сіла в ліжку, втупившись у темряву, пролунав слабкий скрегіт.

Завмерши від страху, вона сиділа нерухомо, потім повільно простягла руку до нічного столика, щоб запалити світло.

Вона намацала вимикач, глибоко зітхнула і натисла на нього. Чорне небо за вікном стало ще чорніше. Але щось таке ж чорне, немов нічне небо, рухалося по карнизу. Щось стукало і скребло у вікно. Блиснули два ока…

Мері видихнула з величезним полегшенням, вистрибнула з ліжка і кинулася до вікна.

— Тібе! Тібе! О, Тібе, як же ти мене налякав!

Вона відкрила стулку вікна, і маленький чорний кіт стрибнув до кімнати. Не звертаючи уваги на Мері, він прокрався на середину килима і зупинився — хвіст тремтить, шерсть дибки, очі як фари. Мері схилилася над ним.

— Тібе, що трапилося? Що сталося?

Тіб не звертав на неї уваги. Шерсть його ще стирчала в усі боки, як на камінній щітці, зелені очі не відривалися від вікна. Мері вимкнула світло, підійшла знову до вікна і стала вдивлятись у темний сад.

Дерева здавалися тьмяними тінями, що скупчились навколо галявини. У просвітах низьких хмар над ними ледве-ледве виднілися розсипи сріблястою зоряного пилу. Повітря було нерухомим. З третього поверху в темряві галявини не було помітно ніякого руху.

Ні звуку, тільки свист вітру.

А шум удару, а крик? Мері зачинила вікно, і підхопивши на руки Тіба, почала погладжувати його здиблену шерсть. Може бути, котяча бійка. Вони завжди жахливо кричать, коли б'ються. Може, Гіп повернувся, і вони посварилися. Навіть близнюки іноді сваряться. Ну, наприклад, Дженні і Джеремі.

— Ми знайдемо його завтра, і тоді ви помиритесь, — сказала вона до Тіба.

Вона знову залізла в ліжко. Тіб раптово замурчав і згорнувся поруч з нею теплим і м'яким калачиком.

І коли вони обоє вже майже заснули, Мері дещо спало на думку.

— Тібе, — прошепотіла вона в темряві до його оксамитового вушка. — Як це ти опинився на віконному карнизі третього поверху?

Тіб, сховавши муркотливого носа в чорних пухнастих лапках, не відповів.

Розділ III Ранок туманний, ранок сирий…

Ранок знову був похмурим. Хмари, які протягом ночі так гарно минали зірки, знову зімкнулися, все завмерло, і далії похилили свої важкі червоні голівки.

Мері бачила їх з вікна їдальні, багряні, на тлі кипарисової огорожі. Тіб, який спустився разом з нею донизу, не цікавився даліями. Він зажадав — і отримав мисочку молока. Мері залишалося сподіватися, що він закінчить його хлебтати раніше, ніж міс Марджібенкс спуститься до сніданку. Бабуся Шарлота, яка не хвилювалася з жодного приводу, як завжди снідала в спальні.

— Прошу, Тібе, поквапся, — прошепотіла Мері.

Але Тіб насолоджувався сніданком і не збирався поспішати заради когось. Маленький рожевий язичок захоплював молоко найвишуканішими крихітними порціями, які тільки можна було собі уявити, постійно з різних боків мисочки. Принаймні чверть кожної порції — з тривогою зазначила Мері — проливалася при цьому на підлогу.

У дверях пролунав бадьорий голос міс Марджібенкс.

— Доброго ранку, люба. Ти вже поснідала?

Мері схопилася і повернулася до неї. Тіб не звертав ніякої уваги, тільки пролив ще трохи молока на підлогу.

— Доброго ранку міс Маршбенкс. Ще ні.

— Марджібенкс, — сказала леді рішуче. — Ну, давай посидимо разом.

Вона ще не помітила Тіба з мискою і твердо попрямувала до головного місця за столом. Всі її дії були такі ж тверді і рішучі, як манера говорити. Але Мері зауважила, йдучи за нею до столу, що цього ранку в її ході відчувалася деяка особлива стурбованість, яка позначалася незвичайною жорсткістю суглобів. Тому міс Марджібенкс сіла, як би мовити, з перебільшеною обережністю. Вона налила собі чаю, і вони почали снідати.

Компаньйонка бабусі Шарлотти була повною протилежністю своєї подруги і господині і за манерами, і за зовнішнім виглядом. Вона була невисокою і стрункою, але при цьому живкою, рішучою, товариською і — мабуть, природженою керівницею. Вона керувала домоправителькою, сімейством Бенксів, всіма найманими працівниками. Вона керувала бабусею Шарлоттою, наповненою безтурботністю і щирістю. Вона керувала навіть сільським вікарієм. Хоча казати, що вона керувала лиш дружиною вікарія, було б неправдою. Вона не керувала старим Зеведеєм, садівником, тому що ніколи з ним не зустрічалася; він одразу ж зникав при її появі, зливаючись з навколишнім середовищем, як зебра, олень або хамелеон. Мері, припустила, що їй буде важкувато впоратись з Тібом, відьомським котом.

Тіб вже закінчив пити молоко і привернув до себе увагу міс Марджібенкс тим, що ввічливо подякував Мері, стрибнув на підвіконня і почав вмиватися, повністю занурений у себе.

Міс Марджібенкс, здається, навіть не розсердилась. Вона з тривогою глянула на кота.

«Що це вона так нервує?» — подумалося Мері.

— Кіт, — сказала міс Марджібенкс коротко — хіба з цього будинку? Як він сюди потрапив?

Тіб глянув на Мері. Вона вирішила не виказувати його.

— Він був у моїй кімнаті, — щиро відповіла вона. — Напевно, він потрапив в будинок вночі.

Міс Марджібенкс знову подивилася на Тіба. Той абсолютно відчужено знову зайнявся вмиванням. Вираз його мордочки найкраще можна було описати словами «самовдоволена посмішка». Міс Марджібенкс відвела погляд і ніяково засовалась на стільці.

— Впевнена, що твоїй бабусі, люба, не сподобається, якщо ти будеш тримати в своїй кімнаті котів. Але можливо, — вона застигла над омлетом і пильно глянула на Мері вицвілими блакитними оченятами, — можливо, тобі трохи самотньо тут, серед людей похилого віку?

Мері спочатку ввічливо запротестувала, але міс Марджібенкс як відрізала:

— Звичайно, це так! Це абсолютно зрозуміло, моя люба, цілком зрозуміло; цей будинок — не для дітей. Особливо, коли дитина належить лише собі — хоча вся твоя сім'я без сумніву знайшла б чим тут зайнятися… досліджувати всілякі закутки тощо, — вона доброзичливо кивнула Мері.

— Як шкода, що вікарій зараз на канікулах. У тебе був би відмінний товариш для ігор…

Сад такий прекрасний і спускається прямо до річки.

Мері здалося дивним (вона згадала милого, сивого, старого пастора на ранковій недільній службі), що міс Марджібенкс може уявити його підходящим товаришем для десятирічної дівчинки. Ймовірно, міс Марджібенкс мало знала дітей, і при цьому так старалася бути доброю, що Мері промовчала. Потім вона раптом згадала, що Зеведей розповідав про двох котів на стіні парафіяльного будинку. Може бути, Тіб і Гіп звідти, а сюди прийшли в пошуках їжі? Може бути, Гіп ще в лісі, самотній і голодний? Вона глянула на Тіба і побачила, що він перестав вмиватися і уважно спостерігає за нею, немов читає її думки.

— А парафіяльний будинок зараз порожній? — запитала вона.

— Ні, ні, — відповіла міс Марджібенкс. — Зовсім ні. Старий містер Спенсер — ти його бачила в неділю — живе там, поки вікарій з родиною у відпустці. Розумієш, бідний вікарій не може виїхати у відпустку і залишити парафію. Він повинен знайти когось, хто буде служити за нього.

— А, зрозуміло, — з усього сказаного Мері звернула увагу лиш на одне. — Він має дітей?

— Одного сина, Пітера. Приблизно твоїх років, я вважаю. Як шкода, — повторила міс Марджібенкс, — що вони поїхали.

— Коли вони повернуться?

— Не можу тобі сказати, люба. Можливо, дізнаюся сьогодні. Якщо дізнаюся, повідомлю тебе. — Вона закінчила пити чай і почала складати серветку. — Сьогодні ми з твоєю бабусею обіцяли зустрітись із старим другом. З старим, давнім другом, — додала вона, щоб все стало зрозумілим. — Це надовго, тому сьогодні, боюсь, ти будеш зовсім сама.

— Все буде добре, — сказала Мері. — Я пограю з Тібом, допоможу в саду і все таке.

Міс Марджібенкс махнула рукою:

— Завтра ми вигадаємо для тебе що-небудь. Поїдемо кудись… можливо, на пікнік? — Вона з сумнівом глянула на сіре осіннє небо.

Але Мері із захопленням сприйняла цю пропозицію.

— Можна, можливо? Можна мені зробити це сьогодні, ну будь ласка, міс Мардж… Маршбенкс? Можна мені піти в ліс і взяти з собою другий сніданок? Сьогодні немає сонця, але зате тепло. Будь ласка, можна?

Міс Марджібенкс задумалася на хвилину.

— Чому б і ні, — врешті мовила вона. — Хоч зараз і вересень, але тепло і навіть душно. Звичайно можна, дитино. Я скажу місіс Мак-Леод, і вона дасть тобі бутербродів. Тільки не заходь далеко і не загубись…

— Я не загублюсь, — відповіла Мері, — але мені б хотілося досліджувати ліс.

Вона раптом згадала про бузкову квітку, летючу-вночі, яка стояв в спальні в склянці для зубної щітки. Може, міс Марджібенкс знає її справжню назву.

— Я знайшла… — почала вона, але тут в кімнату увійшла бабуся Шарлота, і кінець фрази завис у повітрі.

— Як ти живеш, дитино? — поцікавилась бабуся Шарлота, ніжно цілуючи її.

Мері пробурмотіла щось, що означало «не гірше, ніж вчора».

— Ти добре спала? — запитала бабуся Шарлота спокійним, рівним голосом.

— Дуже добре, дякую, бабуся Шарлото. Я прокидалася тільки…

— Від чого ти прокидалася? — втрутилася міс Марджібенкс.

Мері здивував її тон.

— Від шуму — я думаю, Котячої бійки, — відповіла Мері, і міс Марджібенкс знову сіла із задоволеним виглядом. — А ще був жахливий грім, — додала Мері.

— Біб? — перепитала бабуся Шарлота. — У твоєму ліжку? Це непорядок, дорога моя. Напевно, інший матрац…

— Це не біб, бабусю Шарлото, а грім! — голосно сказала Мері.

— Так, люба, я розумію. Немає нічого гіршого… — заявила бабуся Шарлота.

В цю хвилину подальші пояснення були перервані появою в кімнаті засапаного вовняного клубка — немолодого і, як ми вже могли переконатися, дуже симпатичного пса — Конфуція.

Одночасно, в ту саму мить, Конфуцій побачив Тіба, а Тіб — Конфуція.

— Ай! — закричала бабуся Шарлота, безуспішно намагаючись схопити Конфуція.

— Ай-яй-яй! — закричала міс Марджібенкс, намагаючись якомога швидше піднятись із крісла, але у неї, як на зло, все виходило дуже повільно.

— Ой! — закричала Мері, яку хвилював зовсім не Конфуцій, а її любий Тіб.

Але турбуватися не було потреби. Тіб, чаклунський кіт, просто кинув на китайського мопса те, що можна назвати Поглядом, і Конфуцій, що пустив був слину від хвилювання і захоплення і смикнувся вперед, миттєво зупинився, згадавши, що він збирався зайнятися чимось зовсім іншим, і пішов, намагаючись триматися гідно і незалежно, що йому не зовсім вдавалось, тому що він ледве переставляв ноги.

Тіб посміхнувся, перестав стовбурчити вуса, давши зрозуміти Мері; пора розкрити вікно, щоб він міг прогулятися галявиною.

Незабаром після того, як бабуся Шарлота і її компаньйонка поїхали побачити старого, доброго товариша, Мері з бутербродами в кишені пальто вийшла в сад, щоб пошукати Тіба і Зеведея.

Тіба ніде не було видно, але вона відразу ж знайшла Зеведея. Він котив тачку по доріжці між галявиною і стіною будинку.

— Доброго ранку, — сказала Мері. — Вибачте, ви не бачили де-небудь Тіба?

Зеведей похитав головою і продовжував шлях. Мері задріботала поруч з тачкою.

— Знаєте, ми збиралися сьогодні піти і пошукати Гіпа, — стала пояснювати вона, — а Тіб після сніданку пішов, і я не можу його ніде знайти.

— Може, він повернеться, — відповів Зеведей, продовжуючи котити тачку. — Коти зазвичай вертаються.

— А можна я знову допоможу вам?

— Допоможеш ламати квіти? — запитав Зеведей. Однак він цілком привітно глянув на неї з-під полів жахливого капелюха.

— Ні ні! Може, я зможу робити щось легке?

Зеведей поставив тачку, вийняв звідти лопату, граблі та садову мітлу, зроблену з вербових прутів, прив'язаних до міцної палиці.

— Он скільки листя нападало, — сказав він, беручись за мітлу. — Страшно неакуратний місяць цей вересень. Ну ось. Може, ти займешся цим марудним підмітанням — якщо, звичайно, ти тут же не зламаєш мені мітлу.

Потім Зеведей взяв лопату і почав копати клумбу біля стіни будинку.

Мері почала підмітати листя.

Спочатку їй здалося, що це дуже легко, але скоро вона зрозуміла, що боротися з величезною мітлою не тільки важко, а й просто неможливо. Вона намагалася робити великі напівкруглі помахи, але листя тільки завивалося навколо вербових прутів і знову, задоволено, складалось у свій візерунок під деревами. Потім вона помірялася зростом з мітлою, яка виявилася трохи вищою за неї — майже на всю довжину пучка вербових прутів — і спробувала робити короткі прямі помахи, але і це було марно, вона домоглася тільки того, що листя стало розлітатися на всі боки.

А коли їй вдалося, нарешті, зібрати цілу купу листя, звідкись з'явився Тіб, стрибнув у неї всередину, крутнувся двічі, підкинув лапами оберемок сухого листя в повітря, три рази крутнувся і розкидав все в різні боки хвостом, вигнутим гачком.

— Ой, Тібе! — сердито закричала Мері. — Навіть не думай, що я після цього буду з тобою гратись. Міг би почекати, доки я закінчу роботу!

Вона продовжувала замітати, і нарешті в тачці з'явилася величезна купа листя. Мері покотила тачку туди, де зник Тіб, у напрямку до купи компосту в городі.

Вона насилу давала раду тачці, але якось довезла свій вантаж, і вже зібралася вирушати у зворотню подорож, як помітила щось серед гілок і сміття, приготованих для багаття.

Це була маленька мітелка.

Мері підбігла до купи і потягнула за маленьку ручку. Вона була якраз їй до пари, легка і зручна, з прив'язаними до неї чудовими березовими лозинами. Зрадівши, Мері поклала її на тачку і покотила назад, на галявину.

— Зеведею, подивися, що я знайшла! — закричала вона, але старого садівника як завжди було не видно, як і Тіба.

Як тільки Мері подумала про це, на верхівці липи, потріскуючи і гойдаючись у гілках з'явився маленький чорний котик, що легко балансував на запаморочливій висоті.

— Обережніше, Тібе! — закричала Мері, але вгледівши, як він легко і невимушено рухається, знову зайнялася своєю справою, і купа листя покірно росла під помахами маленької мітли.

День, хоч і похмурий, був задушливим, і небо, вкрите провислими хмарами, низько схилялося над обважнілими листям дерев. Знову і знову, шарудячи в нерухомому повітрі, листки з лип, дубів і буків, що віджили свій вік, злітало донизу, вкриваючи галявину іржаво-червоним, вохристим візерунком. Десь пронизливо заспівала малинівка.

Ще навантажить одну тачку і покличе Тіба. Вони разом підуть до лісу і з'їдять там бутерброди. Зеведей, напевно, вже пішов обідати. Його знову ніде не було видно.

Вона перервала роботу і стала, спершись на мітлу. День і справді виявився теплим. Вона відкинула волосся, що впали на очі, і тут помітила в траві щось бузкове. Одна квіточка з усього суцвіття «летюча-вночі» лежала там. Напевно, вона загубила її вчора, коли несла свою знахідку додому.

Мері підібрала її.

Але квітка, вже прив'яла, розпалась у неї в руках, і на пальцях виявився фіолетово-червоний сік пелюсток і золотистий пилок з жовтого язичка. Вона засунула залишки квітки в кишеню і витерла забруднену руку в ручку мітли і продовжила підмітати.

Раптом щось сталося.

Коли фіолетовий сік торкнувся до мітли, та підстрибнула, перекинулася і брикнула наче поні. Мері інстинктивно схопилася за неї, але та так крутонула біля ніг дівчинки, що Мері впала.

Але не на землю.

Коли вона, падаючи вперед, вхопилася за ручку мітли, пучок прутів виявився між її колінами, а мітла підвелася, почала люто розгойдуватися і злетіла над верхівками дерев з шумом, наче свист вітру.

Коли мітла з Мері, яка, щоб врятувати власне життя, міцно трималася за її руків'я, проносилася повз верхні гілки, почувся крик. Зашелестіло листя і, розчепіривши лапки, як білка-летяга, Тіб стрибнув з липи на мітлу. Мітла злегка просіла від його стрибка, але знову понеслася, пряма як стріла, до низьких хмар.

Розділ IV Між небом і землею…

Дуже швидко вони дісталися до хмар, увірвались в їх нижні шари і помчали крізь сірий туман, що вже огорнув їх… Виявилося, що хмарний покрив висить, ніби мокра тканина, і прорізавши його, маленька мітла опинилася в легкій піні, що клубилась і вилась. Мітла пливла наче морем, беззвучно ковзаючи крізь вирви туману, залишаючи позаду слід, схожий на слід від моторного човна.

— Ой, Тібе! — закричала Мері, і її слова понеслися в далечінь хмарними чорториями.

— Що ж це з нами відбувається, Тібе? Це ж Відьомська мітла!

Тіб не відповів, і Мері, злякавшись, що він впав під час їх божевільної гонки, повернула голову. Це викликало такий лютий вибрик мітли, що вона, злякавшись, кинула свої спроби і зосередилася на тому, щоб міцно триматися за мітлу руками і стискати її колінами.

Але краєм ока вона все-таки помітила Тіба, який влаштувався на прутах мітли, вчепився кігтями в дерево, схожий на чорну тінь з блискучими зеленими очима і хвостом, який чорним смолоскипом розвівався за спиною.

Раптово, так само стрімко, як увірвались, вони вирвалися з сірого туману на сліпуче сонце. Мітла, знизивши швидкість, вирівнялась і попливла горизонтально понад верхнім краєм хмар.

Над хмарами розкинулося чудове, сяюче небо, а навколо, куди не глянь, тіснилися купи хмар, схожі на снігове покривало, що переливалось всіма кольорами веселки.

Мері скрикнула від подиву, страху і захвату, коли її надзвичайний засіб пересування легко поплив вздовж блискучого підніжжя неба.

— А я-ж казала, що тут нічого не трапляється! Але, Тібе, як же ми спустимося донизу?

Наче у відповідь на її слова, мітла легенько звернула ліворуч, і Мері почула, як Тіб досадно шипить, коли його кігті ковзають по прутах.

Прямо по курсу перед ними була щільна грозова хмара. Здавалося, вона повільно насувається на них, немов величезний, величний айсберг, що розштовхує скупчені навколо крижини. Але між білим морем, над яким вони пливли, і сяючою основою грозової хмари Мері помітила щось подібне до затоки, величезний темно-зелений розрив в хмарах, схожий на глибоку ущелину. Затремтівши згори до низу, чарівна мітла попрямувала туди з величезною швидкістю.

— Тібе! — зойкнула Мері. — Тримайся! Схоже, ми йдемо на зниження… Ой!

Після останнього вигуку мітла раптово рвонула просто до краю хмар, до зеленої затоки, що виднілась унизу.

Крізь кільце хмар Мері нарешті побачила землю, сріблясті нитки річок, наче зображені на карті… Потім все навколо змінилось, небо схилилося і перекинулося, коли мітла повернувши свого носа, пішла в довге піке.

Донизу, донизу, донизу… Вітер свистів повз Мері, змушуючи сильніше втискатись в мітлу.

Донизу, донизу, донизу, і зеленувато-срібляста карта полетіла їй назустріч… стала зеленими пагорбами і звивистими річками… стала лісами, полями і огорожами… стала заростями чагарнику, деревами і квітами… доки вони не добрались до покритих листям верхівок дерев, і мітла, ще раз змінивши напрямок, полинула, швидко знизивши швидкість, над живоплотом, що вкривав звивисту стежку.

Ліворуч огорожа доходила до високого муру з величезними воротами, з постаментами з боків, на яких сиділи кам'яні грифони. Ворота були замкнені, але маленька мітла легко пропливла над ними, проскочила прямо над піднятими лапами грифонів, потім ковзнула в лісистий парк у напрямку до кам'яних димарів на даху будинку, що виднілись в глибині довгої під'їздної алеї.

Скоро Мері змогла ясно розгледіти величезний будинок, схожий скоріше на замок, ніж на будинок. Він був збудований із сірого каменю і прикрашений башточками, місцями «полатаних» червоною цеглою, а верхівка найбільшої вежі зовсім була відсутня і замінена на скляний купол, схожий на цибулину. На іншій вежі був плаский дах, а на ньому стояла якась конструкція, схожа на трамплін для стрибків у воду.

Всередині головної частини будівлі були широченні сходи, що вели до парадного входу. З одного боку йшло низьке крило, що мало висоту лише одного поверху і більш сучасне на вигляд. З іншого боку, праворуч від входу, було щось, схоже на стару конюшню; там був вимощений бруківкою двір, зелений від моху, оточенийстійлами і сараями для карет, пов'язаний з парком склепінчастим тунелем, увінчаним башточкою з годинником, на шпилі якої швидко вертівся півник-флюгер. «Наче маленька мітла була магнітом, — подумала Мері, — і при її наближенні завертілась голка компасу…»

Мітла крутнулась, щоб уникнути зіткнення з башточкою, ковзнула над дахом конюшні, а потім плавно приземлилась на галявині.

Десь стривожено закричав півень.

Ноги Мері радісно відчули під собою твердий ґрунт.

— Ой, Тібе… — почала вона, але так і не закінчила фрази, тому що маленька мітла почала методично зіштовхувати її.

Обурено шиплячи, Тіб відразу стрибнув на землю. За ним Мері, підстрибнувши в повітрі, приземлилася на порослі мохом камені просто під ноги маленького чоловічка, який, сидячи на стародавніх кам'яних плитах, із цілковитим захопленням спостерігав всю цю процедуру.

Розділ V Верхи на патику

Це був дивний маленький чоловічок, не карлик, просто дуже худий, висохлий і згорблений, тому зростом він був не вищий за Мері. У нього було гостре, темне личко, зморшкувате, наче з дубленої шкіри, з маленькими, зеленими, пронизливими очима. Одягнений він був у поношені бриджі та старий зелений жилет.

Коли Мері, збентежена і здивована, відчуваючи себе вкрай нерозумною, піднялася з каменів, маленький чоловічок вийняв з рота соломинку і заговорив:

— Тобі потрібно взяти пару уроків.

Мері, обтрушуючи пальто, витріщилася на нього. — Уроків?

Він кивнув. — Уроків їзди. Не потрібно так гепатися — хоча вона і сама не дуже добре скаче, ця мітла. Вона ненадійна. Велика удача, що ти дісталася так далеко.

Тут він коротко звернувся до мітли на якійсь іноземній мові. Вона стрибала поблизу, але коли маленький чоловічок заговорив з нею, спокійно лягла на землю і завмерла.

Він встав з каменю і підібрав її.

— Але я нічого не розумію! — вигукнула Мері. — Хто ви? Де ми? Що трапилося?

Маленький чоловічок не звернув на неї ніякої уваги. Він поплескав мітлу по ручці і взяв під пахву:

— Вона зараз заспокоїться, але давай краще поставимо її в стійло, поки вона знову не знадобиться. Підемо, я покажу.

Несучи мітлу, він повів її через двір, до низеньких замкнених дверцятах, що закривала половину дверного отвору, через який виднілась темна стайня. Він відімкнув двері і увійшов всередину. Мері прямувала за ним. У тьмяному світлі, що лилося крізь відчинені двері, наче світлячки, танцювали пилинки. На кам'яні підлозі була купа ящиків з сіном, мішків і мотузок, як у звичайній стайні. Навіть порожні ясла біля стіни. Не було тільки коней.

Біля протилежної від дверей стіни, кожна в своєму відділенні, схожому на стійки для велосипедів, стояли мітли. Одні були потерті, старомодні, на кшталт тієї, що у Мері, інші виглядали новішими.

До них і попрямував маленький чоловічок, всунув мітлу Мері між двома великими брудними садовими мітлами і махнув зневажливо рукою.

— Сучасний стиль, — сказав він з усмішкою на обвітреному обличчі. — Механізація, так вони це називають. Рухаються швидше, звичайно, але дайте мені добру старомодну мітлу, і я їх обскачу, не замислюючись. Таку ось як ця. — Він лагідно поплескав маленьку мітелку по держаку.

Він говорив про всі ці дивовижні речі, як про щось буденне, і Мері, боячись проявити своє повне невігластво, залишила при собі всі питання і просто сказала з обережністю:

— Так, вони виглядають новішими, містере… містере…

— Фланаган мене звуть. Денні Фланаган. Я буду радий, якщо ти будеш звати мене просто Денні. Новіші, так? Поглянь тепер сюди.

Він тицьнув в одну з нових мітел, на якій ще був ярличок з назвою фірми, «Харрод».

— Новіші, так? — знову запитав він зневажливо. — Зроблено вчора, і що з того? Ні вербових гілочок, ні доброї берези, як у перевірених, породистих мітел. Нічого подібного. З чого тільки їх не роблять тепер, а назви у цього всього які замудрі, от подивися на ярличок в мітли. «Мадам Нейлон», вони її називають. — Він сплюнув. — Нейлон. Перемикання трьох швидкостей. Що далі?

Що далі, я вас питаю? Мотори, ось що вони будуть використовувати далі. Бачиш картинку на стіні? Вона принесла її минулого тижня, одну таку. Думала, мені буде цікаво, вона сказала. Цікаво! Глянь-но на неї!

Мері глянула. Подарована картинка була сторінкою з каталогу розпродажів, прикріпленою до стіни стайні. Вона зображала веселу, чарівну леді, яка сидить боком на надзвичайно хитромудрому, з вигляду, пристосуванні рожевого кольору, наливає собі каву з кавника і пропливає при цьому поміж хмарами, схожими на мильну піну. Вище, великими чорними літерами, було надруковано: «ВІДЬМИ! ХАРРОД ПРОПОНУЄ ВАМ МІТЛОЛІТ!» Внизу, дрібними літерами, був текст, в якому Мері розібрала тільки: «дистанційне керування… пастельні тони… двотактний двигун з алюмію… обладнана телескопом і кавоваркою…» А знизу — найдрібнішими літерами: «Ціна 874 фунта 75 пенсів».

— Ну як? — запитав містер Фланаган і люто глянув на Мері. Вона подумала, що ніколи не бачила таких пронизливо-зелених очей.

— Це жахливо дорого, — наважилася вимовити вона.

Він хмикнув.

— Якби мені заплатили вдвічі більше, я б і то не сів на таке. Я? У жіночому сідлі пастельних тонів, та ще й з алюмінієвим двигуном? Мітлоліт! — В його голосі залунали гіркі нотки. — Ти швидше побачиш мене на мітелці з пір'я, ніж на одній з оцих новомодних американських штучок. Ця пристрасть до них відбирає у мене хліб насущний.

— Так? — Мері навіть здивувалася такій буденній фразі. — Так ви тут отримуєте свій хліб?

— А чому б і не тут? Ти ж сама десь його отримуєш? З дивного ж ти справді місця, якщо там зовсім не їдять.

— Та ні, їдять. І у мене навіть з собою є їжа. Я захопила сніданок. — Вона витягла з кишені торбинку з бутербродами і почала її розвертати. — Можливо, ви хочете бутерброд, містере Фланаган?

Він похитав головою.

— Я попоїм пізніше. А ти краще з'їж своє зараз, часу залишилося мало. Давай вийдемо на сонце. — І перш, ніж вона встигла запитати, що він має на увазі, він вийшов зі стайні і замкнув за ними двері.

Сонце було чудово теплим. Містер Фланаган попрямував туди, де він сидів раніше, і вказуючи на камінь поруч з собою, запропонував Мері сісти. З превеликим полегшенням (бо до цього моменту вона зовсім забула про нього) Мері побачила Тіба, який вмивався, зручно влаштувавшись на сонечку. Вона сіла поруч з містером Фланаганом і почала їсти.

— Чому ви кажете, містере Фланагане, що ці нові мітли відбирають у вас хліб насущний?

— Денні.

— Добре, Денні.

— Це моя робота, — відповів містер Фланаган. — Просто все життя я вчу їздити верхи. Я маю на увазі справжню верхову їзду, а не просто смикання за важелі і натискання кнопок, я вчу триматися, що б не трапилося, в будь-яку погоду, на будь-якій швидкості, керувати бриканням мітли на висоті тисячі футів в безмісячну ніч, під час грози, що насувається… — Він кивнув Мері, а його зелені очі яскраво заблищали. — Ось це верхова їзда. Тут мало просто вивчити потрібні слова.

— Як ті, що ви сказали моїй мітелці?

— Це були прості заклинання, що зупиняють. Вчитися потрібно багато чому. І тобі теж, дитинко, — суворо зауважив містер Фланаган, — багато належить навчитися, скажу тобі. Не пригадую, щоб я бачив тебе раніше — як довго ти вже ходиш на заняття?

— На заняття? — повторила Мері зневажливо. — Я… я не була тут раніше. Ви маєте на увазі заняття верховою їздою на мітлі?

— Звичайно, я знаю, що ти не була на моїх заняттях, — сказав містер Фланаган. — Інакше б ти не звалилася до моїх ніг, ледь не пробивши дірку в бруківці. Ні, я маю на увазі інші уроки, які ти відвідуєш в Коледжі.

— В коледжі? — знову повторила Мері. — Якому коледжі?

Він вказав на протилежну сторону подвір'я, де під вежею з годинником склепінчастий тунель вів з кінного двору до парку. З одного боку від арки була вивіска, прикріплена до стіни. Мері легко могла прочитати її зі свого місця.

Коледж Ендора підготує до всіх іспитів

кваліфікований штат прекрасно навчених відьом.

Під загальним керівництвом МАДАМ МАМБЛХУК М.М.,

Доктора магічних наук, директриси коледжу

— Ось цього, — сказав містер Фланаган. — Цього Коледжу, а він — один з кращих. Тепер, якщо ти скінчила снідати, краще йди. Адже ти не хочеш спізнитися на заняття першого ж дня?

Але я не хочу… — Мері перервало калатання дзвону, що залунав десь всередині будівлі.

— Поспішай! — закричав містер Фланаган, стрибаючи з каменя, де він сидів. — Перший дзвінок. У тебе ще три хвилини, або вони почнуть тебе шукати.

Він взяв її за руку і потягнув до арки.

— Але мені більше хотілося б залишитися тут і поговорити з вами, — вириваючи руку, закричала Мері. — Хіба мені треба туди? Це якась помилка… вони зовсім мене не чекають.

— Упевнений, що чекають. Всі знають, що ти тут. Хіба ти не чула, як кричав півень?

Підганяючи її, містер Фланаган кивнув на яскраво розмальованого півника на башті. — Ото він вертівся на жердині, ніби хотів полетіти на Місяць або в сади Єрусалиму. Тепер йди, люба, не хвилюйся. Твій кіт вже готовий.

Мері побачила, що це дійсно так. Тіб був попереду і вже пройшов крізь арку до залитого сонцем парку. Він зупинився і озирнувся. Він був у повній бойовій готовності, наче робив саме те (подумала бідна Мері), що збирався робити. — Ось тобі нагадування, — сказав їй містер Фланаган. — Не зневажай ним, моя люба. Вони тут дуже суворі, дуже суворі, між іншим. — Він вказав на маленьке оголошення, що висіло на іншому боці від арки.

Воно мовило:

Помічникам

ВХІД ДО ПАРКУ БЕЗ ПОВІДКА ЗАБОРОНЕНО

Містер Фланаган сіпнувся всім тілом, наче пірнаюча качка, і підхопив обуреного Тіба.

— У тебе є повідок? — запитав він.

— Ні. Але ж він не помічник, він — Тіб.

— Як не помічник? Чорний, очі горять, як смарагди. Ти ще скажи мені, що ти не відьма, що ніколи не прилітала на мітлі, і що ти зовсім не на заняття і не знаєш жодного заклинання. Зав'яжи на ньому мотузочку і йди. Поспішай!

Він квапив її так наполегливо, а вона вже настільки в усьому заплуталася, що покірно сунула руку в кишеню і дістала звідти шматок мотузки старого Зеведея. На це містер Фланаган задоволено хмикнув. Сама не розуміючи, що вона зробила, Мері виявила, що крокує по широкій, посипаній гравієм алеї, яка веде до парадного входу в будинок, міцно тримаючи в руці один кінець мотузки, а Тіб — трохи ображений і дуже поважний — крокує перед нею з обв'язаним навколо шиї іншим кінцем. Було безвітряно і дуже тихо. Навіть птахи на деревах замовкли.

Тепер вони опинилися біля підніжжя широких сходів, що вели до парадного входу. Там теж сиділи грифони. Вони сиділи на кам'яних постаментах, кожен зі свого боку сходів. На правому п'єдесталі Мері побачила ще одне оголошення. Воно свідчило просто:

ПОРУШНИКИ БУДУТЬ ПЕРЕТВОРЕНІ

Мері глянула на нього, застигла, а потім швидко обернулася.

Містера Фланагана ніде не було. Повернувшись у двір стайні, він замкнув за собою ворота. Арка була перегороджена твердими дубовими ворітьми.

Тут відкрився парадний вхід в Коледж, і на верхній сходинці з'явилась висока дама в чорному. Вона поманила Мері до себе.

Мері глянула на Тіба. Він подивився на неї без жодного виразу в зелених очах. Дама знову помахала Мері. Мері стала підніматися сходами.

Розділ VI «Чи не зайдеш до мене», — павук спитав муху

Дама на сходах була високою і привабливою. У неї було темне волосся, зібране в великий низький пучок, а поділ довгої чорної спідниці замітав по землі. Вона носила діаманти. Безліч діамантів. Каблучки, кулони, брошки і сережки, величезні, як маргаритки. Мері вирішила, що це, мабуть, королева, або, принаймні, герцогиня, але виявилося, що містер Фланаган і оголошення казали правду, тому що дама ласкаво посміхнулася Мері і сказала:

— Я — директриса Коледжу, мадам Мамблхук. Ти можеш називати мене Мадам.

— Дякую вам, — чемно відповіла Мері, злегка смикаючи Тіба за повідок.

— Ласкаво просимо в Коледж Ендор, — сказала мадам Мамблхук глибоким проникливим голосом.

— Дякую вам, — повторила Мері, —  але я не впевнена…

— Ти, звичайно, — перервала директриса, кидаючи на неї пильний погляд, — нова учениця? Коли я побачила, як ти йдеш зі своїм помічником… — тут вона подивилася на Тіба, — я подумала, що ти, мабуть, одна з наших. Або, — задумливо додала вона, — Порушник?

Тут Мері згадала, що існувала якась небезпека для Порушника. Його ПЕРЕТВОРЮВАЛИ. Але Мері не мала ані найменшого поняття, що означає бути перетвореною.

Вона сказала твердо:

— Я нова учениця, Мадам, дякую вам.

— Чудово, чудово. Я впевнена, що ти будеш старатися і тобі буде добре з нами.

Директриса повернулася і увійшла в будинок, Мері за нею. Там був великий хол, а ліворуч відкриті двері вели кудись, на кшалт кабінету. Мері побачила великий письмовий стіл, книжкову поличку і картотечну шафу біля стіни. На дверях чорним було написано «директриса». Все виглядало заспокійливо і буденно.

Мадам Мамблхук зупинилася біля дверей кабінету.

— Давай вирішимо, ти оселишся тут з нами або будеш приходити на навчання?

— Буду приходити, з Вашого дозволу, — швидко сказала Мері.

— Ну добре. Тепер визначимо, з якого курсу ти почнеш, і тоді ти можеш бути належним чином зареєстрована. Як тебе називають, люба?

— Мері Сміт.

Мадам Мамблхук задумливо подивилася на неї.

— Так, Так, звичайно. Як завжди. Ти шістдесят третя, я думаю, чи шістдесят четверта?

— Шістдесят четверта що? — запитала Мері невпевнено.

— Шістдесят четверта Мері Сміт, — мовила мадам Мамблхук. — Більшість відьом вважають за краще вчитися під чужими іменами, і всі вони хочуть вибрати найкраще ім'я! Звичайно, якби ми зіткнулися з ким-небудь, кого насправді звуть Мері Сміт… Але такого ніколи не буває. Піди, подивися класи, а потім ми обговоримо, на який курс тебе зарахувати.

З глибини холу ліворуч і праворуч вели 2 коридори. Мадам Мамблхук повернула праворуч.

— Інший веде в спальний корпус, — сказала вона, і Мері згадала більш низьку і нову будівлю, яку вона бачила з повітря. — У класи і в лабораторії — сюди. Ходімо, міс… е… Сміт.

— Але мене насправді звати Мері Сміт! — вигукнула Мері, поспішаючи за директрисою довгим коридором, потопаючим в тьмяно-зелених тінях. Але та, схоже, її не почула. Вона відкрила двері в кімнату, яка повинна була бути класом.

Але вона зовсім не була схожа на класи, які Мері бачила або могла уявити собі. По-перше, там було темно — так темно, що Мері ледве розрізняла особи учнів, що сиділи за партами нижче учительської кафедри. Окрім того, вона була маленькою; там було тільки сім учнів. Світло — якщо можна сказати, що він був — виходив від єдиної свічки, що горіла яскраво-зеленим полум'ям і робила обличчя вчителя, який схилився над нею, зовсім ні на що не схожим.

Учитель був старим, і в цьому дивному світлі здавалося, що у нього зелені очі, зелене волосся і борода, зелена шкіра. Найбільше він був схожий на водяника, Мері саме так їх собі уявляла, але тільки старшими, ще зеленішими і, здавалося, що він зараз розтане. Він сидів, постукуючи довгим кривим пальцем по столу, і займався співом з учнями, які сиділи за партами, що ледве виднілись.

З першого погляду, здавалося, що вони співають дитячу пісеньку, а їх парти нагадували парти в перших класах в стародавні часи, коли ще бабуся Мері була школяркою. Завдяки світлу свічки, Мері здалися старомодними і довге чорне плаття Мадам, і її зачіска. Але потім вона побачила, що за партами зовсім не діти. У тьмяному зеленому світлі вона разгледіла їх, безтілесні істоти пливли на зразок зелених тіней; дві старі жінки, літній чоловік з круглим, рябим обличчям, ще три молодші дами, а сьомий учень, про якого вона спершу подумала, що він дитина, виявився карликом середніх років. Співали вони не знайомих для Мері дитячих пісеньок, а щось дивне і таке неправильне. Здавалося, що пісенька починається, як треба, а потім кудись вислизає, так що в результаті виходить зовсім дивно і не дуже красиво.

«Напевно, це заклинання або наклеп, — подумала Мері, — але яке тут може бути чаклунство? Нічого, напевно, не вдієш ні з летючою мітлою, ані з Тібом, ані з прекрасною, що летить-вночі квіткою».

Пісенька почалася і тут же завмерла, коли вони з мадам Мамблхук увійшли в двері. Вісім пар очей — все абсолютно зелені — втупилися на неї. Вона трохи злякалася, але тут м'який дотик до ноги нагадало їй про Тіба, і вона швидко нахилилась, щоб погладити його. Шерсть у нього стояла сторчма, ніби він теж був схвильований і переляканий, але вона при цьому була така шовковиста, така справжня, що це відразу заспокоїло Мері.

— Ось, це перший курс в класі мистецтв, — почала Мадам. — Заклинання найпростішого роду. Скисання молока, комахи-паразити на ріпі, зниження надоїв. У другому семестрі ми підемо далі і займемось кольками, болями і лихоманкою. У третьому семестрі ми все повторимо і приступимо до практики, а в грудні будуть екзамени. — Вона спинилася на мить. — В Коледжі у нас є і свої розваги. Нічні пікніки — хоча вони зазвичай тільки для пенсіонерів.

І звичайно, курс льотних уроків. Спортивні ігри на повітрі влітку. До слова сказати, люба, не треба пролітати повз конюшні, це турбує півника на даху. Напевно, ти помітила нашу приватну посадкову смугу на північній башті.

— Здається, помітила, — сказала Мері.

— Наступного разу користуйся цим способом. Зазвичай, всі учні, які приходять, та решта, запрошуються на щорічний з'їзд у горах Гарца тридцятого квітня.

Мері зовсім не знала, що відповісти, але директриса і не чекала від неї відповіді. Вона подала знак людині за кафедрою, і всі знову заспівали:

Мері спершу швидко нахилилася і погладила Тіба, а потім постаралася перекричати спів:

— Ви говорили щось про лабораторії, Мадам. У вас є наукові курси?

— Так звичайно. У нас є науковий курс підвищеної складності під керівництвом одного з найчудовіших чарівників, Доктора Ді. Його варто послухати. Але я не впевнена, що наукові дослідження для тебе. Ти виглядаєш такою молодою.

— Мій батько — вчений, — повідомила Мері. — Професор.

Мадам звела брови.

— Справді? Де, можу я поцікавитись?

— У Кембриджі, — Мері насилу розчула власні слова крізь дуже гучне заклинання про бородавки.

«Прищик раз, прищик два, На носі росте трава. Прищик п'ять, прищик шість, Бородавка тебе з`їсть.»

На Мадам її відповідь справила сильне враження. Вони вийшли з кімнати, де співу більше не було чутно.

— У Гомбриджі? Він, мабуть, маг дуже високої категорії. Не дивно, що ти так розвинена для свого віку, міс Сміт. Він вчив тебе сам?

— Ну, не зовсім, — сказала Мері. — Звичайно, він вчив мене читати перед школою. Звичайно, я знаю ці вірші з самого дитинства — тільки вони були не зовсім такими.

— Інша версія? Як цікаво! Регіональні особливості можуть бути дуже корисними. Ми маємо діяти спільно, міс Сміт, так-так, спільно. А твоя матір? Вона, без сумніву, теж має до цього стосунок?

— О так! Вона теж у Кембриджі. Вона була татовою студенткою.

— Невже? Так тут талант з обох сторін! Ми іще щасливіші вітати тебе в Ендорі. Багатообіцяючий початок. А де твої батьки зараз?

— Вони за кордоном, тому вони на певний час відправили мене в село.

— І вони послали тебе до мене. Я дуже задоволена, справді, дуже задоволена. Звичайно, ми оформимо тебе негайно. Ти повинна почати навчання просто сьогодні. В якому класі ти була у Гомбриджі?

— В третьому.

— В третьому? Тоді ти без сумніву знаєш вже більш складні заклинання. Тобі немає потреби залишатися у нас на першому ступені.

— Комахи-шкідники на ріпі і тому подібне? Ми тепер не користуємося для цього заклинаннями, — зауважила Мері, починаючи отримувати від цієї розмови задоволення. — Ми користуємось отрутохімікатами.

— Методи змінюються, методи змінюються, — сказала Мадам, — але основи магії залишаються тими ж. Можна завдати величезної шкоди за дуже короткий час, якщо правильно підібрати інгредієнти. Ти вже вивчала, як ставати невидимою?

— Ні, — відповіла Мері, — але напевно мені це дуже сподобається.

Це було правдою. Схоже, вона знайшла вірний тон з директоркою і могла насолоджуватися своєю пригодою, прикидатися увесь день, а маленька мітла, без сумніву, врешті, віднесе її додому.

Але тут вона згадала таємничу зелену свічку, вологі очі співаючих учнів, гидкі пісеньки, які вони співали, і вирішила, що ніколи не повернеться сюди. Ніколи. Може, це цікаво, захоплююче і зовсім безпечно, але — раптом зрозуміла вона — краще вже повернутися до Червоної Садиби і самотньо підмітати листя на галявині.

Мадам Мамблхук відкрила наступні двері.

— Другий ступінь. Клас невидимок, — оголосила вона.

Ця кімната була зовсім іншою, набагато більшою за нормальну. Вона була велика, з величезними вікнами, через які лилося світло. У ній була кафедра і довгий вчительський стіл, а за ним дошка, червона дошка, на якій щось було написано жовтою крейдою. Там стояли ряди парт, розраховані десь на тридцять чоловік. Кімната була порожня.

Мері тільки хотіла запитати, де учні, як мадам Мамблхук з видимим задоволенням зауважила: — Я бачу, робота тут йде добре. Стовідсоткова успішність. Відмінно. Крім того, відмінне заклинання. Хочеш спробувати, міс Сміт?

Вона вказала на напис на дошці. Написаний з кута в кут, а не прямо, він був таким заплутаним, що нелегко було його прочитати. Та, до того ж, іноземною мовою.

Щойно набута впевненість Мері раптом кудись випарувалася.

— Я… я не думаю, що мені б хотілося… прямо зараз… е… дякую вам, — пробурмотіла вона. Їй знову захотілося спитати, де ж всі учні, але тут сталося щось дивніше, ніж все, що було до того.

Просто перед нею, там де не було нічого, окрім кафедри і червоної дошки з жовтою крейдою — «не крейда-білок, а крейда-жовток», — подумала Мері, — хтось з'явився. Спочатку це була лише тінь, щось подібне до людських обрисів, якогось мерехтіння, яке поступово збиралося в більш щільну субстанцію, поки, врешті, не стало посмішкою на обличчі чоловіка приємної зовнішності. Потім він з'явився повністю, стоячи на кафедрі, з однією рукою, що лежала на відкритій книзі, на столі. В іншій руці у нього була тоненька біла паличка. — «Чарівна», — подумала Мері. Час від часу він легко нею помахував, і з її кінця, наче краплинки з крану, що підтікав, зривалися або злітали спалахи зеленого вогню.

— Доктор Ді, — представила директриса, — це міс Мері Сміт. Вона зарахована до нас, і я впевнена, вона стане однією з наших найздібніших учениць. Вона вже засвоїла багато найпростіших прийомів магії. Її батьки обоє викладають. — Обоє, Докторе Ді — в Гомбріджі.

— Багатообіцяючий початок! — вигукнув Доктор Ді, вдивляючись в Мері. — Яке чудове ім'я. Як ся маєте, міс Мері Сміт?

— Дякую добре. А ви? — відповіла Мері. — Але ви знаєте, — додала вона, — це не Гомбридж, а Кембридж.

— Місцеві відмінності у вимові…— Мадам оглянула порожній клас уважніше. — Як цікаво. Ага! Докторе Ді!

Доктор пішов за її поглядом, придивився і раптом закричав:

— Ти, ти… і ти теж, Грізель — НЕ відволікайтесь від справи! Зосередьтесь! Я вас бачу, всіх трьох!

Класна кімната була яскраво освітлена, добре виметена і абсолютно порожня, але поки він говорив, Мері здалося, що вона бачить легке мерехтіння за трьома партами в задньому ряду, контури фігур дівчаток — або жінок — одягнених в довгі, просторі, схожі на нічні сорочки, балахони. У кожної в руках, складених човником, було щось схоже на скляну кулю. Потім всі вони зникли в сонячному світлі.

— Можеш прочитати? — запитав Лікар Ді. Він вказав паличкою на формулу на дошці. Зелений вогонь спалахнув, і жовті слова затанцювали як комахи в сонячному сяйві. — Ай-яй-яй, я забув прибрати силу. Ну що ж, так краще, вони тепер міцніші. Я знаю, у мене поганий почерк, але я сподіваюся, ти зможеш розібрати. Це одне з моїх власних заклинань, — додав він, задумавшись, — і деякі учні вважають, що воно легше класичного.

— Все цілком зрозуміло, — кивнула Мері. Це була не зовсім правда, але їй хотілося бути ввічливою.

— Справді? — він здавався задоволеним. — Я знаю, що воно не таке надійне, як формули старого Мерліна або доктора Фауста, але все мусить змінюватися з часом, і на деякі нові матеріали старі формули не діють. Оксамит вони беруть, але така синтетика, як нейлон і капрон, і всякий там ацетатний шовк і так занадто безтілесні, щоб зникати.

— На мені зараз багато чого з нейлону, — сказала Мері.

Як же це у неї вирвалося! Доктор Ді стрепенувся:

— Справді? Тоді давай спробуємо негайно! Просто зараз. У мене немає зайвої кулі, але вийде і з цим.

Він засунув їй в руки велику скляну чорнильницю, яка стояла на столі. Вона була на три чверті повна чорнила. Мері ще вагалася, але Мадам кивала і посміхалася, а очі Доктора Ді виблискували ентузіазмом.

«Ну добре, — подумала Мері, — чому би й ні?»

Вона покірно взяла чорнильницю в руки і відчула, що на її долонях ще є трохи пилку летючої — вночі.

— Тепер, — почав Доктор Ді, — ти знаєш, що робити. Прочитай це заклинання повільно і ясно, потім подивися на чорнильницю і зосередься. Ти сама зрозумієш, що далі. Нейлон або НЕ нейлон, я впевнений, що у такого юного знавця, як ти, труднощів не буде.

Мері підняла чорнильницю, і тут вона відчула на зап'ястку мотузку старого Зеведея, яка тягнулася до шиї Тіба. Вона побачила, що Тіб сидить у самій кафедрі, втупившись в порожній простір, де були парти, а шерсть його настовбурчилась. На Мері він уваги не звертав.

— А він їх може побачити? — запитала вона.

— Кішки можуть бачити все. Саме тому вони такі важливі для нас, — сказав Лікар Ді. — З усіх помічників — жаб, сов, кажанів — чорні коти з зеленими очима завжди на першому місці. А цей, без сумніву, феномен — сама довершеність, ідеал кішки.

— О, так, — сказала Мері. Вона подумала, що непогано, повернувшись додому, подивитися всі ці складні слова в словнику, щоб так само легко, як Доктор Ді вживати їх.

Він глянув на Тіба з явною симпатією.

— Нечасто зустрічаються такі абсолютно чорні коти. Чудово, чудово. Тепер краще дай мені повідок, міс Сміт. Якщо він смикне тебе за руку і порушить твою зосередженість, то ти нічого не побачиш. Вірніше, побачиш що-небудь зайве, і тоді нічого не вийде.

Злегка посміхнувшись власному жарту, він взяв мотузку з рук Мері, і потім вказав чарівною паличкою на дошку.

— Ну, міс Сміт з Гомбріджа, сила — силенна!

Розділ VII Скаче відьма на мітлі, масло булькає в казані…

Зрештою все владналося. Доктор Ді прочитав заклинання разом з нею. Скільки разів вона потім намагалася його згадати, але у неї нічого не виходило. Як тільки прозвучало останнє слово, вона нахилила голову і втупилася на чорнильницю.

Спочатку це була просто чорнильниця — блискуча, темно-синя поверхня чорнила, що піднімалась краями, ніби прагнула перелитись. Зверху плавала плівка, на якій осів пил, ніби чорнило було не рідким, а твердим, немов дзеркало. І, наче в дзеркалі, в ньому відбивалася вся кімната, але тільки вона здавалася дуже маленькою, як картинка-мініатюра. Мері бачила яскраві вікна, схожі на крихітні загнуті смужки світла, фарбовані стіни, червону дошку і своє відображення, таке ж маленьке, як решта, на викривленій поверхні чорнила. Вона вдивлялася, помічаючи деталь за деталлю, в своє обличчя, яке вона так пильно роздивлялась в дзеркалі Червоної Садиби, бажаючи, щоб хоч що-небудь сталося…

І ось воно сталося… Маленька фігурка на поверхні чорнила стала яскравішою, але відображення кімнати позаду неї затьмарилось, фарби розпливлися і стали зникати, наче на фотографії без фокусу. Картинка хитнулася, змазалась і ставала все меншою і меншою, поки не загубилася в глибині чорнильниці. Здавалося, що сама чорнильниця перетворилася в глибоку криницю. Мері здалося, що вона стоїть над нею, спираючись руками об цямрину, і вдивляється в чорну глибину, туди, де ще мерехтіло її власне відображення.

Потім, плавно, наче згасаюча свічка, тільки набагато швидше, крихітне зображення втратило свої обриси, закурило, на мить, димком і зникло…

Щось кольнуло її в ногу, гостра, жалюча біль, яка змусила її підстрибнути. Це мало вивести її з-під влади заклинання, тому що тепер, тьмяно, крізь легкий димок, вона могла бачити вікна в кімнаті, і неясно, але чути, немов відлуння в колодязі, вкрадливий голос чарівника:

— Чудово! Чудово! Тепер назад, чи не так?

Він почав повторювати формулу заклинання — не таку ж, але слова її здавалися знайомими — і скоро Мері зрозуміла, що це ті ж самі слова, але сказані задом наперед. У чорнильниці все теж пішло зворотним ходом. Її обличчя знову виділилось з темряви, стало виразним, набуло кольору і, наче, підпливло ближче на тлі сонячної кімнати, потім воно стало просто відображенням, маленьким відображенням на поверхні чорнила.

Вона дивилася на нього, моргаючи від яскравого світла. Директриса виглядала задоволеною, і тут, і там в класі нізвідки стали з'являтися учні, які з цікавістю спостерігали за Мері.

Доктор Ді посміхнувся:

— Просто відмінно. Чудово для першого разу, чудово. Звичайно, гомбріджське походження дається взнаки. Наступного разу ти зможеш зробити це сама, але мені здається, на сьогодні вистачить. Я впевнений, мадам Мамблхук хоче показати тобі інші класи.

Він засунув повідок Тіба в руку Мері. Виходячи слідом за директоркою до тьмяно освітленого коридору, Мері чула бурмотіння учнів, що повторювали заклинання.

— Сюди, — сказала мадам Мамблхук. — Я думаю, тобі це буде цікаво. Це Науковий Практикум, який я веду сама. Вчителька повністю відсутня.

— Вона хвора?

— Можна і так сказати. Вона зробила невеличку помилочку в заклинанні. У старших класах вчать хитромудрих штук. Головне — цілковита акуратність. Ось ми і на місці, — вона відкрила двері.

— Ну як, міс Сміт?

Стоячи в світлі, що лилось через відчинені двері в коридор, Мері подивилася на Тіба. Або вірніше, на те місце, де, як вона припускала, він був. Кінець мотузки був у неї в руці, після того як Доктор Ді її повернув, вона думала, що Тіб нечутно йде в своєму нашийнику, але його там не було. Тільки нашийник волочився по підлозі… Ні не волочився, але плив поруч з нею, як ніби маленький кіт все ще був поруч, але його не можна було побачити.

— Тібе! — закричала Мері. — Мій кіт! Я знаю, що він був зі мною поруч весь час, тому що він подряпав мені ногу, щоб вивести мене з цього заклинання. Я, мабуть, забула його…

— Ти його не забула, — голос мадам Мамблхук звучав весело і незворушно.

— Він тут. Погладь його і сама зрозумієш.

Мері зупинилася і зробила те, що було наказано. І ось вона відчула теплу шерсть, сильне, м'яке тільце Кота. Вона торкнулася гладенької голови, притиснутих вух, відчула пухнасту скуйовджену спинку. Він увесь вібрував, наче від слабкого електричного струму, але не бурчав.

Коли вона схопила його, він зашипів.

— Куди це ти? — раптом запитала Мадам.

— Назад до Доктора Ді. Заклинання прекрасно спрацювало на Тібі, але щось, напевно, не правильно з протиотрутою, у будь-якому разі для котів. Нехай він поверне його назад.

Мадам Мамблхук розсміялася:

— Хіба ти не зрозуміла, дитино моя, що кожен може повернутися за власним бажанням? Ти ж змогла, чи не так? Ти ж бачила, що було з тими в класі, хто переставав зосереджуватись. Коти самі по собі досить добре знайомі з магією. Твій Тіб повернеться назад, коли захоче, але не раніше, ніж захоче. Хіба ти не відчуваєш, як він збуджений? Відпусти його, так йому важче. Ти ж чула, що він зашипів, коли ти його підняла… Все в порядку. А тепер заходь, я покажу тобі дещо цікавіше. Я думаю, що завтра ти почнеш займатися саме в цьому класі.

Третя класна кімната сильно відрізнялася від інших, але для Мері в ній не було нічого нового. Це була лабораторія. У ній стояли довгі столи з кранами і раковинами, купа колб і пробірок, пальники, палахкотіли знайомим зеленим полум'ям. Чоловік десять, учнів в чорному одязі були зайняті справою. На найближчому до дверей столі стояв складний апарат, за яким дівчинка трохи старша за Мері кип'ятила різні корінці в блакитній рідині, що видавала важкий, солодкуватий запах. Вона помішувала мікстуру довгою білуватою палицею, що нагадувала кістку.

За сусіднім столом молодий хлопець, що одним оком дивився в мікроскоп, дряпав свої нотатки в товстій жовтої книзі. Поруч з ним на столі стояла клітка з мишами. Хтось ще поливав густою зеленою рідиною дуже красиві кристали, що лежали в мисці. Від шиплячої цівки фіолетового серпанку виходив запах паленого волосся. У дальньому кінці кімнати за прозорими дверцятами печі виднілося зелене полум'я. Вікна в лабораторії були маленькими і заґратованими, майже під стелю. Мері помітила, що світло зовні змінилось; мало бути воно довшим, ніж їй здавалось; було під владою заклинання, яке робило його невидимим.

— Я повинна глянути, як справляються мої учні, — сказала директриса. — Посидь тут і почекай. Я ненадовго. Заняття на сьогодні вже скоро закінчаться.

Мері корилася і сіла в крісло за вчительським столом. Вона відчувала, що Тіб поруч, біля її ніг, але коли вона нахилилася, щоб погладити його, він знову зашипів. Мері знову випросталась і сиділа тихо, оглядала лабораторію, яка здавалася такою знайомою і в той же час такою дивною — навіть надзвичайною — і зрозуміла, що найбільше їй хочеться, щоб мадам Мамблхук поквапилася розібратись зі своїм класом, потім зарахувала її на завтра і відпустила.

Мадам Мамблхук повільно йшла від столу до столу, розмовляла з учнями, схилялася над їх роботою, іноді сідала поруч, щоб щось обговорити. Мері пару раз була в татовій лабораторії, і бачила, що він робив те саме. Але та кімната була сонячна і прибрана, пахла поліруванням і чистими хімікатами. Тут запах був дивний, затхлий і неприємний, як в кімнаті, яка занадто довго стояла з замкненими дверима і віконницями.

Голос Мадам тихо лунав з протилежного кінця кімнати. Рідини кипіли і булькали, миші скреблися і пищали в клітці. Піч ревіла. Великий годинник цокав злегка нерівномірно. Велика гиря була виконана в формі миші. Маятник гойдався туди-сюди, туди-сюди, тік-так, тік-так…

Раз, два, три, чотири, Миші стрибнули на гирі. Одна мишка померла, А інша ожила.

Мері потрясла головою, щоб прокинутися. Вона бачила через високо розташовані вікна, що денне світло швидко зникає. На годиннику була за десять шоста. Чи скоро закінчаться заняття?

Бабуся Шарлота і міс Марджібенкс повернуться додому через півгодини, і Мері повинна встигнути раніше за них, інакше їй почнуть ставити запитання, на які їй важкувато буде знайти відповідь. Мері вирішила почекати Мадам до шести годин, а потім твердо сказати, що їй пора йти.

На вчительському столі лежала купка паперів, притиснута скляним прес-пап'є в формі жабки. Світло пальників відбивався в ній, так що Мері здавалося, що та дивиться на неї зеленими, зробленими з дорогоцінного каміння очима. Поруч було перо — старомодне перо для письма, сіре гусяче перо, встромлене в полив'яну чорнильницю. Там же лежала лінійка, на якій були нанесені, схожі на павутину, літери, які могли бути грецькими, арабськими або просто павуковою в'яззю. Ще там був кубик з дивними значками на гранях. І трикутник, зроблений з блискучої міді, з вигравійованою на ньому русалкою.

Спочатку вона дивилася на папери байдуже, потім зацікавилася, побачивши, що на них намальовані різні тварини. Вона зняла скляну жабу зі стосу паперів і стала їх розглядати.

Це точно були тварини, але вона ніколи не бачила таких. Про одну їй здалося спочатку, що це білка, але у неї були тільки дві лапи і тонкий щурячий хвіст. Поруч була пташка без пір'я, навіть на крилах. Ще один був як їжачок, тільки без очей і носа, на зразок морського їжака на ніжках.

Це було як з дитячими віршами. Кожен з них починався правильно, а потім раптово робився якимось не таким. Мері малюнки страшенно не сподобалися. Вона засунула їх назад під скляну жабу і глянула на годинник. П'ять хвилин минуло. Мадам Мамблхук все ще розмовляла, але робота вже скінчилася. Один з учнів вимкнув полум'я під киплячою колбою, інший відправився до мийки, щоб помити якісь прилади. Хлопець з мікроскопом залишив свою роботу, підійшов до столу, за котрим сиділа Мері, і поставив книгу на полицю позаду неї. Потім він вийшов, і інші учні слідом за ним.

Мері глянула на книгу. Вона називалася просто «НОТАТКИ», що не здалося їй цікавим, а товста коричнева книга поруч назвалась «видозміни» і була написана кимось на ім'я Дустерзвірелл. Мері вирішила не читати її. Наступна книга була більш багатообіцяючою, в м'якій темно-червоній обкладинці, з красивим котом, який був витиснений золотом на корінці палітурки. Виглядала вона дуже старою. Мері зняла її з полички і почала вивчати під кришкою столу.

На обкладинці теж була кішка, а назва книги йшло навколо неї, як написи на монеті. Тема була написана дивними, не зовсім зрозумілими буквами:

ВЕЛИКІ ЗАКЛИНАННЯ

Мері розгорнула книгу. Сторінки всередині були щільні і шорсткі, схожі на шкіру, з нерівно обрізаними краями. На титульному аркуші було написано великим, розмашистим почерком (Мері була впевнена, що це рука мадам Мамблхук): «ТІЛЬКИ ДЛЯ СТАРШОКУРСНИКІВ. БРАТИ З СОБОЮ НЕ ДОЗВОЛЯЄТЬСЯ».

Одного разу Мері вже бачила подібні літери в одній дуже старовинній книзі, по якій навчався її тато. Так ось що вони означають… Вона знову глянула на обкладинку. Так, тепер зрозуміло. Книга називається «ВЕЛИКІ ЗАКЛИНАННЯ». Вона відкрила першу сторінку.

Текст був надрукований незвичними старовинними літерами, такими ж, які вона бачила в татовій книзі. То там, то тут були графіки, як у підручнику з геометрії, тільки не зовсім такі, а дивні візерунки з кіл, трикутників і фігур, назв яких вона не знала.

Потім її очі зупинилися на одному із заголовків:

Як вибрати об'єкт для перетворення.

На сусідній сторінці був ще один, простіший: Як відімкнути замок.

«А ось це, — подумала Мері, — може бути корисним, якщо нам з Тібом знадобиться вибиратися звідси».

Навіть собі вона не наважувалася признатись, що їй тепер було якось не по собі. Тібу теж було не по собі: якщо він, так би мовити, притягнув її сюди — чи підстроїв так, щоб вона сюди потрапила — і так хвилювався саме через це, чому ж він тоді залишався невидимим?

Останній учень зібрав свої речі. Мері на мить замислилась, а потім потихеньку запхала червону книжку в кишеню.

Годинник заскрипів, зашипів і пробив шосту.

Розділ VIII Що мені робити, як мені бути?

— Ну ось, моя люба, — сказала мадам Мамблхук, — сьогодні уроки закінчились. Тепер ми підемо до мого кабінету і запишемо твоє ім'я, а потім я дам тобі розклад уроків, і ми будемо чекати тебе завтра вранці.

Мері встала, заспокоєна, але тут її знову опанував страх. Книга сильно відтягувала кишеню. Вона засунула туди руку, сподіваючись непомітно поставити її знову на місце, але мадам Мамблхук в цей момент обійшла навколо столу і виявилася прямо перед полицею — тепер було занадто пізно що-небудь робити.

— Мої книги, — шурхотом чорними шатами, директриса вказала на полку. — Якщо ти зачекаєш ще одну хвилину, я їх замкну. Вночі вони всі зберігаються під замком. Я не залишаю їх в цій кімнаті. Впевнена, що ти розумієш, чому, міс Сміт. Вона взяла десяток книг з полиці і попрямувала до дверей, прямо за вчительським кріслом, яких Мері раніше не помічала.

— Мадам Мамблхук… — винувато початку Мері.

— Хвилиночку, — перервала її Мадам, — помовчи, будь ласка.

Мері замовкла. Притримуючи купу книг підборіддям, мадам Мамблхук стояла біля дверей в комору і щось тихенько наспівувала собі під ніс. Здавалося, що в дверях немає ні замку, ні ключа, тільки бронзова ручка у формі морського коника. Мадам взялася за неї і потягнула. Пролунали звуки, ніби поверталися добре змащені петлі, і двері відчинилися. Це були величезні, важкі металеві двері, не менше дев'яти дюймів завтовшки. На подив Мері, всередині комори було досить видно, але світло було на цей раз не зеленим, а звичайним, тьмяно-жовтим, як від гасової лампи. Мадам Мамблхук широко відчинила двері і увійшла з книгами всередину.

— Я буду тобі дуже вдячна, міс Сміт, коли принесеш мені папери зі столу, — попросила вона.

— І прес-пап'є теж, зрозуміло. Я завжди замикаю його на ніч разом з усім іншим. У такій справі ніяка обережність не завадить, чи не так?

Вона голосно засміялася.

Для Мері це був останній шанс. Вона витягла червону книгу з кишені, схопила оберемок паперів, поклала книгу зверху і понесла їх, разом зі скляною жабою, в комору.

Дивовижно, але Тіб біг перед нею, туго натягнувши мотузку.

Усередині комори була велика шафа, куди мадам Мамблхук стала складати книги.

— Мені здається, і цю туди ж, — почала Мері. — Я просто подивилася…

Тут вона раптово зупинилася, і в неї перехопило подих. Вона помітила в кімнаті ще щось.

Почнемо з того, що кімната буланабагато більшою, ніж вона думала, десь розміром з лабораторію. Лампа ледве освітлювала тільки простір біля дверей, залишаючи більшу частину в тіні.

І добре, що в тіні. Вся довга, тьмяно освітлена кімната від підлоги до стелі була заставлена клітками. Заґратовані або затягнуті сіткою, вони були наче полички у величезній бібліотеці. До того ж деякі ряди кліток стояли поперек кімнати. Одні з них — найближчі до дверей — були порожні, але в тих, що стояли далі, в тіні, поблискували очі маленьких істот, що мовчки витріщались на світло лампи. То тут, то там крізь ґрати висовувалися крихітні лапки, але більшість дивних створінь мовчки сиділи, зіщулившись в темних куточках своїх темниць.

Мадам Мамблхук обернулася, почувши, як Мері зітхнула:

— Цікаво, правда? Я так і думала, що на тебе це справить враження. Деякі з наших учнів чудово просунулися в експериментах з перетворення. Але, звичайно, у нас є також невдачі.

— Вона весело розсміялася, вказавши на найближчу клітку, де лежало, повернувшись спиною, байдуже до всього, жалюгідне на вигляд, створіння, з помаранчевою, вкритою плямами, як від корости, шерстю. Двома скоцюрбленими лапками воно закривало очі, щоб уберегти їх від світла, і, ніби, спало. Але Мері підозрювала, що воно зовсім не спить. Вона впізнала один з тих малюнків, що були на столі у Мадам.

— Чудово, — пробурмотіла Мері. Мадам Мамблхук схилилася над кліткою і роздратовано штурхнула нерухому істоту. Не замислившись жодної секунди над тим, що робить, Мері заховала книгу «Великі Заклинання» назад до кишені.

— Ось ваші папери, Мадам.

— А-а, дякую тобі, — мадам Мамблхук лишила в спокої істоту в клітці, засунула папери і скляну жабу в шафу і замкнула дверцята. Вона не помітила, що однієї книги не вистачає.

— Я покажу тобі все детальніше завтра, люба. Тепер ти, напевно, поспішаєш додому.

— Так-так, будь ласка, — Мері ніколи б не подумала, що може так зрадіти перспективі повернення до Червоної Садиби тітоньки Шарлотти.

— Я страшенно поспішаю, Мадам. Вони скоро почнуть хвилюватися за мене.

— Тоді поквапимось. — Директриса швидко попрямувала до дверей. Мері йшла позаду, тягнучи Тіба, який чомусь не хотів йти. Вони вийшли в лабораторії і двері комори закрились з мелодійним дзенькотом.

Тепер лабораторія була порожня. Всі учні пішли. Світильники згасли. Тільки в печі ревло зелене полум'я.

Тіб продовжував рватися з повідка. Мері швидко нахилилася, схопила його і міцно притисла до себе. Цього разу він не став шипіти і плюватися, але вона чула мурчання у нього всередині, десь дуже глибоко, і відчувала, що він тремтить від якоїсь незрозумілої напруги і хвилювання. Вона вийшла слідом за Мадам з лабораторії в коридор.

Кабінет директриси був приємною, обставленою в діловому стилі, кімнатою, звичайнісінькою на вигляд; з книжковими полицями, на яких стояли звичайнісінькі книги, типу «ХТО Є ХТО», «ЩО Є ЩО», «САМОВЧИТЕЛЬ МАГІЇ»; з друкарською машинкою і великим письмовим столом. Мері завмерла біля дверей, притискаючи до себе невидимого Тіба, поки мадам Мамблхук вийняла з шухляди велику комірну книгу і відкрила її.

— Ім'я? Ти хочеш бути записаною, як Мері Сміт?

Мері відкрила рот, щоб знову пояснити, що це її справжнє ім'я, але потім передумала. Не має значення, оскільки вона після всього цього навряд чи повернеться сюди:

— Так, будь ласка.

Директриса вписала ім'я великим, впевненим почерком, який Мері впізнала.

— Дуже добре. Мері Сміт шістдесят четверта. — Мері помітила, що вона написала це римськими літерами — LХIV. Мадам виписала їх дуже старанно.

— Ну ось, так тебе будуть називати в нас. Адреса?

— Червона Садиба, Шропшир.

Мадам поглянула на запис, і її очі дивно заблищали. — Справді?

Здавалося, вона хотіла сказати ще щось, але замість цього просто звела брови, кивнула, а потім подивилася на попередню сторінку книги. Тоді Мері, нахилилась вперед і побачила щось дивовижне. Попередній запис виглядав так само. Там було зазначено:

МЕРІ СМІТ 63, ЧЕРВОНА САДИБА, Шропшир

Мадам рвучко закрила книгу.

— Ось так. Рада була з тобою познайомитись.

Вона поклала книгу до шухляди і подала Мері конверта.

— Тут наші навчальні плани. Платню ми обговоримо пізніше, але мені здається, що ми будемо дуже вдячні тобі за твою щедру пожертву. Багатьом талановитим учням навіть не спало на думку, що маленький перший дар буде не тільки дуже добре прийнятий, але хтозна.

Це може стане відмінним початком для академічної кар'єри. Коли знайдеш час подумати про це, я впевнена, ти все побачиш в новому світлі.

— Я не розумію, — здивувалася Мері.

Мадам ласкаво посміхнулася:

— На все свій час, люба, на все свій час. Зараз для тебе все таке нове… Завтра, о десятій, ми обговоримо, в яких класах ти будеш займатися. Трошки по суті справи, я думаю, трошки практики з астролябії, для управління польотом, але я абсолютно впевнена — дочці такого батька можна буде одразу приступити до перетворень.

— Дякую вам, — Мері зраділа так, що у неї в голосі стало чути не тремтіння, а лише легеньке хвилювання. — Зараз, мені здається, я повинна поспішити. Мені час додому, Мадам. Моя тітонька любить, щоб до шостої тридцять я вже вмилася, перевдяглася і…

— Здається мені, — м'яко сказала Мадам, дивлячись на годинник на стіні, — що ти, напевно, встигнеш. Я боюся, що наша приватна посадкова смуга вже недоступна для тих, хто не проживає тут постійно, але Денні напевно приготував тобі мітлу біля дверей.

Це виявилося правдою. Він чекав в густих сутінках, біля підніжжя парадних сходів, стискаючи в руках маленьку мітлу, яка була абсолютно спокійна, немов звичайнісінька мітла. Вона була так схожа на нормальну мітлу, що Мері, з полегшенням збігши сходами в свіжу вечірню прохолоду, на мить страшенно засумнівалась. А чи була насправді її ранкова подорож? Чи справді, вона літала? Чи зможе вона літати знову?

— А вона знайде дорогу? — з острахом запитала Мері.

Містер Фланаган весело посміхнувся.

— Чи знайде? Вони завше самі вибирають собі дорогу, і ця домчить тебе, куди треба. Стрибає вона, як твій паршивий коник. Ти, головне, тримайся. Всідайся поки сама, дорогенька, а я візьму кота. Ну, ти, вгамуйся! — Це було сказано вже мітлі, яка стала стрибати і кидатися з боку в бік, щойно Мері спробувала вилізти на неї.

— Дай мені потримати Кота, — сказала мадам Мамблхук і вийняла Тіба з рук Мері. Тіб пирхав і голосно нявчав, голос його чомусь піднявся до вереску, коли мадам Мамблхук захопилась прив'язувати мотузку до ручки мітли.

— Стій тихо, ти! — закричав містер Фланаган. — Тримайся, дорогенька! — Він дав мітлі ляпаса і заволав: — Ану, хутко додому!

Це спрацювало. Все було як і раніше, лише тепер мітла вже не робила вибриків, а плавно мчала, як ракета. Березові прути свистіли в повітрі, наче крихітні моторчики. Потім мітла промчала над величезним деревом, біля огорожі парку і полетіла до розриву в важких вечірніх хмарах, де ще виднілось згасаюче сонячне світло. Швидкість була така, що Мері мало не задихнулася.

Тіб теж. Коли вони одним величезним стрибком відірвалися від землі, раптово пролунав такий вереск, ніби його душили.

Хмари зімкнулися навколо Мері, темно-сині, сірі, коричневі, а потім, раптом, золотисті, схожі на задимлене, яскраве полум'я, що здіймається вгору. В ту мить їй було важко оцінити їх красу. Вона втискалася в мітлу, гукала затихлого Тіба і шукала розрив у морі хмар, який би позначав спуск.

Ось і він. Величезний чорний проміжок, що нагадував чорне озеро. Мітла кинулася до його краю, крізь палаючі вогнем хмари, потім круто шугонула вниз, до оповитої вечірніми сутінками Червоної Садиби.

Вона ковзнула по верхівці липи, викликавши цілий дощ осіннього листя, яке закружляло над головою Мері, наче зграя кажанів. Почувся шелест і свист гілок, мітла різко сіпнулася, ніби вдарилася об щось — або, вирішила Мері; це Тіб, що до того тримався, як реп'ях, раптом стрибнув прямо в липову крону. І справді, коли мітла приземлилася на галявину, в велику купу коричневого листя, Мері повернулася і виявила, що мотузка зникла, а рука її ніяк не може намацати теплої шерсті.

— Тібе! Тібе! Спускайся! — тихо покликала вона, коли злізла з мітли, вдивляючись в густу крону великої липи. Вона побачила кінець мотузки, що звисав з високої гілки. Але мотузяний нашийник був абсолютно порожнім. Тіб звільнився, але залишався ще невидимим, і схоже, не хотів спускатись до неї.

Мері побігла стежкою до городу і поклала маленьку мітлу на місце, вдячно поплескавши її по держаку. Тихо, опалими крилами і ледь чутно щебечучи, на стіну сараю злетіла вільшанка і заспівала. З боків стежки росли стокротки, а біля дверей, до яких вона підбігла, пахли в сутінках бліді віночки примул, що розкрились під вечір. Все було таким звичайним і нормальним, таким затишним, а в кухні місіс Мак-Леод ставила на плиту пательні з вечерею.

— Ось і ти. Добре провела день?

— Дякую, чудово, — озвалася Мері. — А тітонька Шарлота вже вдома?

Місіс Мак-Леод здивувалася.

— Ти мала з нею зустрітись. Вони щойно приїхали. Я тільки чула, як гуркотіло авто. Біжи, дитино.

Ніхто не ставив їй питань, на які не можна було б відповісти. Старий приятель, схоже, був у повному порядку, і тітонька Шарлотта з міс Марджібенкс весело провели час за вечерею, розмовляючи про минулий день. Вперше Мері була рада, що вони абсолютно нею не цікавляться.

Нарешті, вона втекла в свою кімнату, відразу ж підбігла до вікна і широко розсунула штори. Нічого, тільки небо і зірки. Хмари зникли, і свіжий вітерець шелестів в кроні липи. Жодний кіт не чекав на підвіконні.

Вона відчинила вікно, висунулася якнайдалі і тихо покликала. Ніхто не відгукнувся.

Мері стала повільно роздягатися, суплячи брови від хвилювання. Можливо, мадам Мамблхук помилялась, і Тіб не може знову стати видимим за власним бажанням… Припустимо, для нього потрібно інше заклинання… Припустимо… Тут вона згадала про книгу і запхала руку в кишеню, наполовину впевнена, що книга теж зникла. Але вона була тут, з витисненим на обкладинці Котом і старовинними літерами, що поблискували від світла.

Мері з сумнівом доторкнулася її пальцем. Може бути, не сьогодні. Ні-ні, вона подивиться її завтра при сонячному світлі. Особливо тут, в її власній кімнаті, книга виглядала, як щось чужорідне, що не підходить до цього місця, як ніби не належить до того ж світу, що і стокротки, запах липи, пісня вільшанки. Але ось тільки Тіб…

Ну, може, з Тібом все гаразд. Вони сказали, що коти самі володіють магією. У будь-якому разі для того, щоб зняти чари з Тіба, потрібен сам Тіб.

Мері поклала книгу на нічний столик і тут помітила вкладений між сторінками, куди, напевно, вона сама його засунула, конверт з навчальними програмами, який їй дала мадам Мамблхук.

Мері витягла його. Це інша справа, вона ж не збирається знову туди йти, смішно буде почитати ці програми і зберегти їх в безпечному місці. Таку пригоду приємно згадати, все було добре, якщо не брати до уваги випадку з Тібом… Вони подумали, що вона — дочка чарівника…

Мері усміхнулася про себе, уявивши, що її тато перетворюється на невидимку. Ось буде цікаво показати йому ці навчальні плани, та й мамі теж. От всі здивуються, коли дізнаються, що на відстані польоту мітли від Червоної Садиби є коледж для відьом. Цікаво, чи є там план або карта, як туди дістатися? Вона відкрила конверт. З нього випав листок.

На ньому великим впевненим почерком було написано:

«ОТРИМАНИЙ З ВДЯЧНІСТЮ ВІД МІС МЕРІ СМІТ LХIV З ЧЕРВОНОЇ САДИБИ В ШРОПШИРІ ОДИН ПОМІЧНИК ДЛЯ ЕКСПЕРИМЕНТІВ З ПЕРЕТВОРЕННЯ».

Підпис внизу був схожий на літеру М.

Розділ IX Як встигнути, доки горить свічка? Туди — бігом, назад — крадькома

Нічого не поробиш. Доведеться повернутися, і цієї ж ночі. Їм, мабуть, нелегко тримати Тіба зачарованим до завтрашнього ранку, коли вони чекають Мері, як ученицю, інакше директриса не висловлювалася б так таємниче про «дар», який має Мері, і взяла б кошеня відкрито, замість того, щоб…

Тепер зрозуміло, як вони це зробили, думала Мері, знову одягаючись. Коли мадам Мамблхук взяла у неї Кота, начебто просто для того, щоб посадити його на мітлу, вона потім прив'язала порожній кінець мотузки до ручки, а містер Фланаган дав команду мітлі раніше, ніж Мері змогла зрозуміти, чи на місці Тіб. Всі вони тут замішані, хоча намагалися здаватися такими добренькими. І Доктор Ді теж, тепер Мері була впевнена, що він спеціально залишив Тіба невидимим, щоб допомогти Мадам і містеру Фланагану схопити його…

Але, якщо кішки знають магію, тоді Тіб мав би знати, чим ризикує. Чому ж він спеціально привів її до Коледжу Ендор?

Мері зупинилася посеред кімнати, повністю одягнена, і задумалася. За вікнами було темно, вітер посилювався і ревів у верхівках дерев. На сходах почулися голоси, тітонька Шарлота, зазвичай, йшла спати рано. Міс Марджібенкс повинна була піднятися нагору на годину пізніше. До цього часу у Мері не вийшло б прокрастися сходами непоміченою. Треба було чекати.

Вона сіла в крісло під лампою і відкрила книгу «ВЕЛИКИХ ЗАКЛИНАНЬ». Їй потрібно було відшукати, якщо, звичайно, вони тут є, три заклинання. Вона знайшла зміст і попливла пальцем по рядках.

Насамперед вона знайшла те, що вже бачила раніше: «Як відімкнути замок». Інші, напевно, знайти важче — але має ж бути щось, щоб знову стати видимим, і ще — щоб знищити перетворення.

Але нічого схожого не було. Вона знову вернулась на початок і стала повільно читати одне за одним: «Як перетворити на камінь. Як змусити збліднути. Як змусити почервоніти. Як позбавити руки сили. Як перетворити в тварину. Як перетворити одну тварину на іншу…»

Палець Мері здригнувся. Вона згадала, що заклинання, що робить невидимим, знімалося читанням його задом наперед. Можливо, перетворюючі заклинання працювали саме так? Вона догортала товсті пожовклі сторінки до тієї, що була названа «Як перетворити одну тварину на іншу». Вона почала продиратися через заклинання, яке здавалося досконалою нісенітницею, поки не натрапила на примітку в кінці. Вона свідчила: «Це заклинання не застосовується до кішок, жаб та інших помічників відьом».

Знову не спрацювало. Кішки були чимось особливим. Але оскільки Мадам взяла Тіба для перетворення, має бути якесь заклинання і для цього, і напевне має бути ще одне, яке знімає дію перетворення. Інакше — що, звичайно, можливо — вони ніколи НЕ перетворюють тому, просто все далі і далі експериментують, перетворюючи одне нещасне створіння на інше…

Не треба думати про це. Вона знову заглибилася в зміст. Нічого, нічого… Ага! Ось воно. У самому низу сторінки, дрібненькими буквами, із зірочкою, і називається дуже просто: Велике Заклинання.

Мері повернулася в кінець книги.

Ось воно, надруковане червоним кольором, із зірочкою на початку кожного рядка. А зверху, відразу під заголовком Велике Заклинання, надруковано маленькими нерозбірливими літерами: «Зняття будь-якого чаклунства. Це заклинання може бути використане тільки тоді, коли були зроблені магічні дії. Якщо його вимовляти тоді, коли не були здійснені магічні дії, воно обрушить на голову того, хто ним користувався, жахливі нещастя. БЕРЕЖИСЯ і вимовляй МЕНЕ тільки в надзвичайних випадках».

Далі Мері прочитати не встигла. На сходах почувся шум кроків. Вона вимкнула світло і стала чекати в темряві, затамувавши подих і прислухаючись. Вона почула, як відчинилися, а потім тихо зачинилися двері кімнати міс Марджібенкс. Через кілька секунд прадідусів годинник в холі пробив одинадцяту. Скрип-скрип, і будинок, нарешті, занурився в тишу.

Мері встала, увімкнула світло, одягла темне пальто і черевики, в яких можна було рухатись безшумно, запхала ліхтарика в одну кишеню, а книгу заклинань в іншу.

Вона зірвала одну з квіток летючої-вночі і міцно затиснула її в руці.

Потім з трепетом відчинила двері кімнати.

Панувала тиша. Чутно було тільки один звук — цокання прадідусевого годинника. З-під дверей кімнат тітоньки Шарлотти і міс Марджібенкс вибивалось світло. Мері засвітила ліхтарика, прокралась коридором до сходів, потім повільно спустилася вниз, уникнувши зрадницької третьої сходинки знизу, що страшенно скрипіла.

Коли вона дісталася до холу, прадідусів годинник прочистив горло і пробив пів на дванадцяту.

Мері підстрибнула від несподіванки. Потім знову почалося розмірене тихе цокання.

Один два три чотири,

Миші смикнули за гирі…

Їй згадався інший годинник, той, що був в лабораторії Коледжу Ендор, з гирею, схожою на страшну мертву мишу, і в голові знову закалатали мерзенні віршики. Вона освітила прадідусів годинник ліхтариком. Мідний циферблат підморгував їй. Зверху на ньому були викарбувані херувими, а між ними сонце з закругленими променями, що обіймали весь веселий циферблат. Сонце притискалось до соромливого місяця. Гирі ховались в футлярі годинника, але Мері знала на що вони схожі: товсті, щільно закриті ялинові шишки.

Годинник був такий прекрасний, старий, такий домашній, що в цю мить Мері мало не втекла нагору, щоб якомога швидше забути про нього, якби не помітила краєм ока рух на підлозі.

Миша, справжня миша, маленька, з лискучою шерстю і блискучими очима, вислизнула від світла ліхтарика і зникла в щілині під стінною панеллю.

— Стривай-но, Тіб до тебе добереться, — прошепотіла Мері і з подивом сказала собі:

— Ось це просто, це нормальний хід подій, те, що відбувається між Тібом і мишею. Але магія — це ненормально. Для Тіба, для миші, і для всіх цих бідних тварин в клітках, хто б це не був.

Я мушу йти. Звичайно, неправильно буде користуватися магією для того, щоб відімкнути парадні двері. Я відкрию їх звичним способом, навіть якщо це займе більше часу… Але це не зайняло багато часу. Через кілька хвилин клацнув останній засув і ключ повернувся в замку, щоб випустити Мері в темну ніч.

Це було так легко, що перестало сприйматись, як щось незвичайне. Маленька мітла була там, де вона її залишила, і здавалася сплячою. Коли Мері підняла її, вона підстрибнула і брикнула так, що мало не вирвалась у Мері з рук. Але тепер Мері знала, що робити. Вона розтерла ту, що летить-вночі між пальцями, схопила держак мітли і коротко наказала: «Стояти тихо!»

Маленька мітла завмерла.

— Так краще! — рішуче вимовила Мері. Вона засунула ліхтарика і книгу глибше до кишені, влаштувалася зручніше на мітлі, ляснула по ній — на цей раз делікатніше — рештками прив'ялої квітки і скомандувала:

— Ендор Коледж. Парадний вхід, і спокійніше, будь ласка.

Мітла, на цей раз тільки легенько брикнула, здійнялася в повітря і помчала до найближчого сузір'я просто над головою.

Вночі зовсім неможливо було зрозуміти відстань та висоту польоту. Відчуття швидкості було зараз ще сильнішим, ніж вдень, тому що зірки, здавалося, линули і котилися так само швидко. Це було схожим на величезне колесо небес, де зірки спалахували і спалахували, а маленька мітла уся іскрилась в бульбашках світла. Потім зірки понеслися геть, неначе яскравий пил, і їх замінили декілька дерев, що припливли невідомо звідки. Мітла мчала просто до них.

Все сталось, як гадалось. Мітла приземлилась просто до підніжжя сходів, що вели до парадного входу.

Мері спішилася. Мітла спокійно стояла поруч, так що вона просто притулила її в тіні до стіни будинку, дала дружнього ляпаса і прошепотіла:

— Почекай на мене і веди себе добре. Я не довго.

Вона на хвильку затрималася в тіні, озираючись і прислухаючись. У вікнах не було світла. Сторожовий півник мовчав. Крім того, вітер так шумів у верхівках дерев, що заглушав всі звуки.

Він посилювався, схоже, що насувалася гроза. Мері, намагаючись триматися в густій тіні між сходами і стіною будинку, вийняла книгу та ліхтарик, і посвітила на потрібну сторінку.

Як відімкнути замок…

А, ось, використовувати заклинання для того, щоб відімкнути двері Ендор Коледжу, абсолютно правильно. Заклинання виявилося просто невеличким віршиком, але якщо замок теж був зачарованим…

Так воно і було, і заклинання спрацювало. Двері поволі мовчки відчинилися, і Мері з трепетом прокралася в хол. Вона тихо причинила за собою двері і завмерла, прислухаючись.

Жодного звуку, жодного відблиску світла. Вмикаючи на мить ліхтарика, вона навшпиньки пройшла довгим коридором до дверей в лабораторію.

Вони були зачинені, але не замкнені. Мері легко відкрила їх і знову опинилася в цій жахливій кімнаті, яку вона так добре запам'ятала. Там було все достатньо видно. За прозорими дверцятами печі ще горіло зелене полум'я, наповнюючи довгу кімнату фосфоресцентними спалахами світла, що місцями відбивались від блискучих поверхонь колб і пробірок.

Годинник цокав; він не бив, але працював з гидкою коротенькою пісенькою:

Один два три чотири,

Миші смикнули за гирі…

Мері не звертала на нього уваги. Вона ретельно закрила двері і навшпиньки пройшла повз вчительський стіл до масивних замкнених дверей в комору.

Книга була вже відкрита на заклинанні, яке відмикало замки. Мері взялася рукою, в якій була ще затиснута та, що летить-вночі, за бронзового морського коника, який був ручкою, і прошепотіла заклинання. Величезні двері безшумно широко розчинилися, ніби запрошуючи її увійти.

Всередині ще світила жовтим світлом лампа. Трошки віддалік, в напівтемряві поблискували ґрати, а за ними очі. Всі очі були широко розкриті і дивились на неї.

— Тібе? — прошепотіла Мері. — Тібе? Де ти?

Ніхто не відповідав. Тільки шурхіт і слабке бурмотіння, схлипуючі звуки, які створювали всі ці дивні безформні тварини, що припали до ґрат кліток. Всі очі благально дивились на неї, а маленькі лапки дряпали ґрати.

— Тібе?

Якщо Тіб навіть тут, чи може він створювати звуки? Вона помчала вздовж кліток, намагаючись щось розгледіти в тьмяному світлі, гукаючи безнадійним тихим шепотом:

— Тібе? Тібе? Тібе?

Білка просунула лапу крізь прути і схопила її за рукав. Вона зупинилася.

— Тібе? Це ти?

З наступної клітки висунулася лапка їжачка і наполегливо смикала її, а з клітки нагорі якась костиста лапа спробувала торкнутися її волосся.

Мері навіть не злякалася. Вона відвернулася від кліток до стіни, знову вийняла свій ліхтарик і стала обходити поперечні ряди.

— Тібе? Тібе? Якщо ти тут, видай хоч звук! Спробуй, Тібе! Спробуй м'явкнути! Чи залишився у тебе ще голос?

Але їй відповіли всі істоти разом. Всі вони були у відчаї. З кожної клітки лунали тоненькі, ледь чутні голоси, ніби кролики, щурі, білки, ящірки, їжаки і жаби намагалися нявкати на різні голоси.

— Ну, будь ласка, будь ласка! — Мері, мало не плачучи, заткнула вуха пальцями. — Спробуйте зрозуміти! Я не можу відкрити всі замки, це займе багато часу! А навіть якщо я це зроблю, як ви виберетеся? Ви такі маленькі, і у вас тепер чужі ноги і крила! Будь-ласка, ну, будь-ласка, замовкніть і дайте мені знайти Тіба!

Але вони не звертали на її слова жодної уваги. Їхні очі благали, лапи тихенько скреблися об ґрати, а маленькі горлянки квакали, нявчали, схлипували і плакали.

А потім раптово настала тиша.

Тут і Мері почула те, що чули вони. Кроки в коридорі у напрямку до дверей лабораторії.

Розділ X Стриб-скок, стриб-скок, обвалилася стеля

Це були дві пари кроків, і одна з них належала мадам Мамблхук. Мері почула, як вона говорить, а чоловічий голос відповідає.

Вона кинулася до дверей в комору і завмерла, прислухаючись. Можливо, вони не зайдуть сюди, можливо, голоси пройдуть повз двері в лабораторію…

Але вони зупинилися просто перед нею.

— Це найуспішніший експеримент, Докторе Ді, — мовила Мадам. — Найцінніше — наостанок. Я думаю, ми вже можемо себе привітати.

Ручка двері повернулась.

Мері гайнула назад до комори і зачинила за собою масивні двері. Вони зачинились тихо, тільки повітря зашелестіло. Тепер Мері нічого не чула. Всі істоти навколо неї мовчали, намагаючись навіть легенько не подряпати лапами підлогу кліток. Чути було тільки їх тихе, прискорене дихання. Повітря було нерухомим. Мері чула стукіт свого серця, воно стукало так, ніби хтось голосно тупотів. Вони говорили про експеримент. Може їм щось було потрібно в лабораторії. Може, вони не ввійдуть сюди…

Вона почула, як тихо дзвенить, відкриваючись, замок комори.

Коли мадам Мамблхук і Доктор Ді увійшли в комору, Мері була вже в протилежному кінці, скоцюрбившись в темряві, за останнім рядом кліток.

— … ось тут, — долинули до неї слова Мадам, — все закінчиться, я вважаю, ще сьогодні. Можливо, продовжимо завтра?

— Звичайно, — сказав Доктор Ді. — Визнаю, це змушує мене по-справжньому взятись за роботу. Ви згодні зі мною, що він ще більш важкий об'єкт, ніж сірий?

— Безумовно. Але як чудово перевірити результати ще на одному, і так скоро. — Пролунав звук, як ніби щось поставили. — Тут. Зовсім інший, чи не так? Не думаю, що його зараз можна дізнатися, навіть якщо вона вирішить цим зайнятися.

— Так би мовити, вночі всі коти сірі, — розсміявся Доктор Ді. — Ага, він прийшов до тями.

Все гаразд. Зізнаюся вам, дорога Мадам, я подумав, що, можливо, приготував занадто сильну мікстуру. Насмілюся сказати, що ми, ймовірно, близькі до відкриття однієї з класичних формул. Однак, я пропоную залишити це створіння в лабораторній клітці на ніч, поки… ох, який бридкий.

Щось зашипіло, але це була не кішка. Схоже на змію, подумала Мері. Мадам Мамблхук розсміялася, а Доктор Ді сказав самовдоволено:

— Він навчиться. А тепер, дорога Мадам, мені треба піти у своїх справах.

— Давайте, спочатку зайдемо до мого кабінету, — запропонувала мадам Мамблхук. — Це по дорозі. Яка сьогодні жахлива ніч, судячи з того, як виє вітер. Ваша мітла легка в керуванні?

— Звичайно. Летить одразу в стійло, і ніколи не зверне ліворуч, або праворуч. Вона знає свою дорогу, — сказав Доктор Ді і додав: — Тільки після вас, Мадам.

Вони вийшли. Мері знову могла дихати. Їй здалося, що всі створіння в клітках теж вперше видихнули. Величезні двері повільно зачинилися. Знову запанувала тиша. Вона навшпиньки підкралася до освітленого місця, щоб подивитися, що ж принесла Мадам.

Це була маленька — дуже маленька, розміром з велику мишоловку — клітка, зроблена з яскраво начищеного, звичайнісінького металу, а в ній сиділа жаба. У неї була згорблена спинка, вирячені очі і плямиста шкіра. Також у неї були величезні задні лапи і малесенькі передні. Передні лапки закінчувалися маленькими кривими кігтиками, які майже торкались до грудей. Коли вона побачила Мері, то застрибала на задніх лапах до ґрат і спробувала просунути крізь них крихітні безпорадні передні лапки.

Експеримент, сказали вони. Важкий об'єкт. Він навчиться, казали вони і сміялися.

Мері простягла палець крізь ґрати, і малесенькі лапки обійняли його. Вона побачила, як світло лампи мерехтить на шовковистій шкірі, як грають під шкірою сильні жаб'ячі м'язи, як сяють круглі оченята.

— Тібе? — прошепотіла вона. — Мій славний Тібе. Я знаю, що це ти. Ти був таким гарненьким, поки вони не зробили з тобою це. Мені здається, я починаю розуміти. Той сірий, про якого вони говорили, це твій братик Гіп? Він теж повинен бути десь тут. Якщо я випущу тебе, ти покажеш мені, де він, і ми його теж звільнимо. А поки сиди тихо і віддай мій палець. Я повинна знайти в книзі Велике Заклинання.

Звичайно, марно просто вимовляти заклинання, що відкриває замки. Воно мало ще скасувати перетворення. Мері відкрила книгу на Великому заклинанні.

Червоні рядки, відмічені зірочкою, неначе тремтіли в світлі лампи… «Воно звалить на голову того, хто ним користувався, жахливі лиха. БЕРЕЖИСЯ І ВИМОВЛЯЙ МЕНЕ ТІЛЬКИ ПРИ НАДЗВИЧАЙНІЙ ПОТРЕБІ». Ну, ось вона, надзвичайна потреба, і якщо заклинання повернеться на неї, буде зовсім погано. Буде зовсім погано для Тіба, його брата і для безлічі створінь, яких вона так відчайдушно прагнула звільнити.

Вона затамувала подих. Масивні двері щільно зачинені. Не потрібно навіть шепотіти. Вона почала швидко говорити нормальним, гучним голосом і чітко вимовила…

Там було тільки шість рядків, але їх не можна процитувати тут тому, що після цієї ночі Мері ніяк не могла їх згадати. Це були прості, хоча й дуже неприємні віршики, і закінчувались вони (а може і ні) чимось на зразок «хороводу днів».

— … хороводу днів, — рішуче закінчила Мері.

Тоді все сталося.

Щось затріщало і захрумтіло, ніби тисяча слонів наступили на мільйон горіхів — це відкрилися замки кліток — всіх кліток. Двері шафи злетіли з петель, і скляна жаба покотилася додолу, тому що книги і папір, на яких вона лежала, розсипалися на порох. Двері комори самі широко розчинилися. З усіх кліток стали вистрибувати, вискакувати, виповзати, вибиратися, вилітати різноманітні істоти, поки всі не виявилися біля ніг Мері на підлозі. Потім тьмяна лампа раптом спалахнула і засяяла яскравим світлом, в затхлому повітрі комори повіяло вітром, що засвищав порожніми клітками, і замість натовпу нещасних, кволих істот, які важко дихали і стукали лапками по підлозі, навколо Мері затріпотіли крила і затанцювали копитця.

На очах у Мері кульгавий їжачок випрямився, виріс і став молодим оленем, плямистим і великооким, гнучким, наче верба. Ящірка, що плазувала на череві, злетіла в повітря ластівкою з гострими крильцями і червоним горлечком. Скляна жаба, скотилася до ніг Мері, стала м'яким, кольору сірувато-сталевого оксамиту попелястим котом. Все навколо неї було наповнене птахами, що радісно кричали і махали крильми, і оленями в плямистих шкірках.

З маленької металевої клітки, від якої відскочив замок, вистрибнув, виблискуючи величезними очима, Тіб і приземлився на плече Мері. В ту ж мить сірий кіт скочив на інше плече і вчепився всіма кігтиками в комір її пальта.

Кілька секунд Мері від шоку не могла ані рушити, ані вимовити жодного слова. Раптове диво й страшенний галас наче розкололи ніч навпіл.

Потім вона схаменулася і закричала:

— Всі хутчій! Сюди! — І кинулася через комору в лабораторію.

Тут теж панував хаос. Пробірки та реторти розбилися і полопали, і звідусіль лилися червоні, зелені і фіолетові рідини, тому з-під копит оленів, що мчали стрімким галопом, високо злітали різнокольорові бризки. Гирі годинника впали на підлогу і перетворилися на справжніх мишей, які зникли в найближчій щілині слідом за мишами з клітки, що стояла на лабораторному столі. Пружини годинника, застогнавши, скрутились великими спіралями, крутнулись тричі, потім розвалилися на дрібні шматочки, що зметнулися в повітря.

— Тік, — сказав годинник і зупинився. Осердя вибухнуло.

Двері лабораторії були відчинені навстіж. Мері з книгою в руках і котами на плечах, разом з хмарою птахів, що летіли поруч, і натовпом оленів, вискочила з лабораторії і побігла коридором до вхідних дверей.

Вони були відчинені.

Але і двері в кабінет Мадам теж були відчинені. В просвіті дверей поруч стояли мадам Мамблхук і Доктор Ді і застигли від жаху і гніву.

Тут вони разом почали діяти. Доктор Ді замахав чарівною паличкою і заволав:

— Стій! Наказую, назад!

А мадам Мамблхук кинулась закривати вхідні двері.

Ніхто не зупинився, навіть не забарився на бігу. Доктор Ді крутив паличкою і кричав, але його голос тонув у шумі крил і копит, в збуджених криках звірів і птахів. Тіб, що сидів на лівому плечі Мері, кричав, як недорізаний, а з правого плеча йому відповідав сірий кіт. Галас стояв жахливий. Чи то він просто заглушав голос чаклуна, чи ще діяло Велике Заклинання, але мадам Мамблхук і Доктор Ді нічого не могли вдіяти. Двері вислизнули з рук відьми з такою силою, що її відкинуло до стіни; потім стадо оленів з Мері посередині і хмарою птахів, що летіли над їх головами, пробігаючи, збило чаклуна, що впустив чарівну паличку, з ніг і залишило його лежати на підлозі. Потім вони скотилися широким східцями і висипались на свіже нічне повітря.

Олені розбіглися травою в рятівну тінь дерев. Мері побачила, що вони дісталися до огорожі і, як жива хвиля, перестрибнули її в мерехтливому світлі зірок. Птахи, кричачи від радості, вже полинули до високого, гаптованого зірками неба. Мері зістрибнула з останньої сходинки. Коти вчепилися в неї, як реп'яхи, і вони помчали туди, де вона залишила свою мітлу.

Та, мабуть, пересунулася їй назустріч. Мері намацала її, напівсховану, за кам'яним грифоном біля підніжжя сходів.

Вона вихопилась на неї верхи, поплескала рукою і скомандувала:

— Додому! Просто додому!

Мітла підстрибнула в повітря. Вона зашуміла над деревами, набрала висоту, і Мері побачила внизу останню хвилю оленів, що перестрибували паркову огорожу і мчали геть до темного лісу. Всі верхівки дерев довкола були наповнені птахами, які співали так, ніби зараз був полудень. Потім ліс, спів птахів, крони дерев відсунулися, і не залишилося нічого, окрім зірок і котів, що здригались від захвату на її плечах.

Схоже, вони мчали швидше, ніж зазвичай. Мітла знизилася, полого пройшла крізь хмари, що швидко пливли від сильного вітру, і вони приземлилися на рівненькій трав'яний галявині.

Мері одразу поспішила. Коти зістрибнули з її плечей, але, як не дивно, залишилися стояти поруч з нею, і навіть в блідому світлі частково схованих за хмарами зірок вона бачила їхні вигнуті дугою спини і підняті догори хвости. Вони дивились на будинок.

Мері спробувала зрозуміти, що ж їх так насторожило. Вона теж випросталася і поглянула на будинок. Вона зрозуміла, що якби у неї був хвіст, як у кішки, вона б теж задерла його догори і наїжачилася, наче йоржик для миття пляшок.

Це був не той будинок.

Вона схопила мітлу. Так, це була не та мітла. Її власна маленька мітла залишилася там, де вона її сховала. Цієї ночі в Ендор Коледжі був ще один відвідувач.

— Просто в стійло, і ніколи не зверне ні вправо, ні вліво, — сказав Доктор Ді. Ось вона і потрапила сюди.

Мері стояла на галявині в саду Доктора Ді, стискаючи в руках його мітлу, і з жахом дивилась на фасад його будинку.

Коти зашипіли, кинулися геть і зникли в темряві.

Хтось вистрибнув на неї з кущів. Різкий, вимогливий голос вимовив:

— Так ось ти де, проклята відьмо! Я тебе зловив, і тепер краще роби, що тобі скажуть!

Розділ XI «Куди ти з мітлою?»

Це був хлопчик, хлопчик приблизно одного віку з Мері, можливо, зовсім ненабагато старший, але набагато вищий і сильніший. При світлі зірок його волосся здавалося зовсім чорним, і він грізно зводив брови. Він розмахував товстою палицею з гидкою ґулькою на кінці.

Нарешті він перестав махати палицею, уважно подивився на неї і здивовано промовив:

— А я ж тебе знаю. Ми десь зустрічалися, тільки я не пам'ятаю, де. Ти хто?

Мері відступила на крок від його страшної палиці.

— Я ніколи раніше тебе не бачила. Мене звуть Мері Сміт з Червоної Садиби. А ти підмайстер Доктора Ді?

— Доктора як? Звичайно, ні! — його голос звучав здивовано і обурено, але кийок він опустив. — Я — Пітер, син вікарія, я теж живу в Червоній Садибі, в селі, але я… — він перевів подих.

— Так, звичайно! Я бачив тебе в Садибі на фотографії, ось чому я вирішив, що ми знайомі. Тато сказав, що ти живеш там з тітонькою.

— А мені сказали, що ти на канікулах, — сказала Мері.

— Ми тільки сьогодні повернулися. Але що ж це? Як ти сюди потрапила? І чому я повинен бути чиїмось підмайстром? Хто такий Доктор Ді?

— Ти не знаєш? Це його будинок — вірніше, я думаю, що це його будинок.

Він дивився на неї сердито, але більш спокійно, що додало Мері впевненості. Вона додала:

— А ти тут що робиш?

— Я прийшов шукати свого Кота, — відповів Пітер.

— Так це твій! — закричала Мері. — Сірий? Гіп, так?

Він кивнув.

— Коли ми повернулися, містер Спенсер сказав, що Гіп тиждень тому зник, і з тих пір його ніхто не бачив. Ми всюди шукали, весь день. Мама і тато сказали, що він, мабуть, заблудився, але я ж знав, що це не так. А потім я знайшов записку під одним з квіткових горщиків на полиці. У ній було…

— Я знаю, що там було. Це була розписка за «ОДНОГО ПОМІЧНИКА ДЛЯ ЕКСПЕРИМЕНТІВ З ПЕРЕТВОРЕННЯ», — сказала Мері.

Хлопчик напружився і знову стиснув в руці палицю.

— Так ти — таки відьма? Я не думав, що вони існують, але коли побачив тебе… Я ж своїми очима бачив, як ти перелетіла через стіну на мітлі. Я думаю, що цей твій Доктор Ді теж чаклун.

Якщо ти вирішила, що я його підмайстер! — Він підняв палицю і зробив крок вперед — Я тобі обіцяю, що якщо ти мені не віддаси мого Кота…

— Будь ласка, послухай, — Мері відступила на крок. — Я не відьма, чесне слово. Я просто випадково вплуталася у все це, як і ти, тому що у мене теж пропав кіт, і ось я знайшла обох і перетворила їх назад в котів. Я знайшла книгу заклинань…

— Ти хочеш, щоб я тобі повірив? — здивувався Пітер. — Ну і де ж вони?

— Тут, — з полегшенням сказала Мері, коли два коти з лискучою, глянсуватою шерстю вийшли з тіні.

— Гіп! — закричав Пітер, і палиця полетіла в траву, а сам він схопив кота і притиснув до себе. — Де ти знайшла його?

— Послухай, — спересердя вигукнула Мері, — зараз немає часу переказувати тобі всю цю історію. Краще б ти просто повірив мені, тому що, мені здається, нам варто забиратися звідси негайно, цієї ж миті. Ці двоє — Доктор Ді і відьма — живуть неподалік, і мені здається, що вони женуться за мною. Правду кажучи, вони досить небезпечні, — вона замовкла і підхопила Тіба.

— Давай швидше, добре? Я розповім тобі все по дорозі.

Але хлопчик не рухався.

— Є одна заковика, — зітхнув він. — Нам звідси не вибратися. Стіни гладкі, наче скло, дерев поблизу немає, а ворота замкнені.

Мері озирнулася. Він казав правду. Будинок Доктора Ді стояв посеред саду, оточеного височенною стіною. Тут не було жодного дерева, ані плюща, нічого, щоб піднятися на стіну. Навіть у тьмяному світлі зірок, вона розгледіла величезний засув на воротах.

— Але… але як ти потрапив всередину?

— Увійшов, — з гіркотою сказав Пітер. — Мені здалося, що я чую нявкання Гіпа за стіною, тому я увійшов всередину. А ворота за мною замкнулись, безшумно, як по маслу, і я стирчу тут вже багато часу. Мама з татом напевно збожеволіли. Вони, мабуть, дзвонять в поліцію і розшукують мене. Зараз вже північ.

— Навіть пізніше, — відповіла Мері, для якої ця ніч була такою довгою. — Добре, тоді ми перелетимо через стіну. Тримай Гіпа міцніше.

— Правда? Так це магія?

— Ворота за тобою замкнула магія, будь впевнений, — відповіла Мері. — Але і у мене є дещо в запасі, скажу тобі. З цієї мітлою є проблеми — вона Доктора Ді. Я не впевнена, що зможу змусити її відвезти нас додому, але вже через стіну ми перелетимо.

Вона дістала з кишені залишки летючої-вночі і розтерла сік між пальцями:

— Хапайся за неї і тримайся міцніше. Ці мітли такі смішні, вони іноді брикаються.

Але ця не брикала. Мері потерла її соком летючої-вночі і скомандувала:

— Через стіну, а потім в Червону Садибу, в Червону Садибу в Шропширі. Чуєш?

Мітла намагалася як могла, але з подвійним вагою їй не вдавалося піднятися на потрібну висоту. Вона відірвалася від землі на пару метрів, потім застигла в повітрі і почала крутитися біля стіни саду, поки у обох дітей не закрутилася голова, і Мері не прошепотіла нарешті:

— А ну, вниз. Вниз!

Мітла від полегшення навіть замахав прутиками і приземлилася. Діти зіскочили з неї. Тепер не було потреби тримати кішок. Тіб і Гіп прекрасно розуміли, що відбувається, і мовчали, міцно вчепившись в плечі дітей кожен усіма вісімнадцятьма кігтиками.

— Що ж нам тепер робити? — стривожено запитав Пітер. Потім він раптово підняв голову:

— Послухай! Що це?

Тепер крім шелесту вітру в верхівках дерев за стіною було чути ще один звук.

Високий, свистячий звук, Мері тут же його впізнала, і у неї навіть закололо в спині.

— Це мітла наближається. Доктор Ді. Швидше, ми повинні сховатися!

— Він знайде нас за дві хвилини. Тут лише кущі, і в саду немає ніяких укриттів, а будинок замкнений. Я вже пробував. Я хотів подивитися, чи немає тут телефону — добрий час, щоб повеселитись, скажу тобі! Дівчата все однакові. — Він потягнув її за руку. — Давай швидше в кущі. Це єдиний шанс.

Але Мері бігла до дверей будинку.

— Ні. Я ж сказала тобі, у мене є магія. Я вмію відкривати замки. — Вона витягла з кишені ліхтарик і книгу і освітила потрібну сторінку.

Пітер все зрозумів відразу. Він зрозумів її ідею. Та й взагалі, подумала Мері захоплено, не багато часу йому знадобилося, щоб освоїтись з самою думкою про магію.

— Ти зможеш? Тоді якщо ти відкриєш двері, він подумає, що ти всередині будинку, і ми втечемо через садові ворота, поки він буде зайнятий пошуками в будинку. Так?

— Нам навіть не знадобиться відкривати садові ворота.

Ліхтарик знайшов потрібну сторінку і освітив заклинання, що відмикало двері.

— Він прилетить на інший мітлі. У нас буде по одній кожному. Почекай, я зараз.

Вона пробурмотіла заклинання прямо перед вхідними дверима, і ті негайно широко розчинились, так що стало видно темний передпокій. Позаду неї почувся шурхіт, але коли вона обернулась, Пітер і сірий кіт вже зникли. Вона побігла галявиною, схопила мітлу і разом з Тібом кинулася в кущі, де присіла поряд з Пітером.

Вони якраз встигли. Просто над їх головами пролунав довгий шурхіт, схожий на шурхіт паперу, і мітла, що несла велику чорну постать, ковзнула над стіною саду і з глухим звуком приземлилася на галявині.

Доктор Ді був страшно розгніваний. Він так страшно закричав, побачивши відчинені двері будинку, що змусив Мері забитися якнайдалі в кущі, і вона відчула, як Пітер тремтить поруч з нею. Сірий кіт тихенько зашипів, але не поворухнувся. Тіб не вимовив жодного звуку. Доктор Ді зістрибнув з мітли, сердито відкинув її вбік іпомчався через відчинені двері до будинку, розмахуючи над головою білою чарівною паличкою.

— Зараз я тебе зловлю, маленька відьмо! — почули вони його крик. — Розгромила мою лабораторію! Ми ще подивимося! Гомбридж чи не Гомбридж, професор чи не професор, ми ще подивимося!

Він обшукував весь будинок. То в одному вікні, то в іншому вони бачили мерехтіння зеленого світла чарівної палички.

Діти спостерігали за світлом. Зараз він, здається, в кімнаті нагорі. Ось він зник.

Пітер прошепотів:

— Він тепер у задній частині будинку. Вже час.

Вони вибігли на галявину. Мері схопила мітлу, яку доктор відкинув убік. Вона відчула, що та тремтить від нетерпіння — або їй просто здалося?

— Це моя маленька мітла! — прошепотіла вона з захопленням і полегшенням. — Вона знає дорогу додому. Ось, бери мітлу Доктора Ді. Якщо вона тільки полетить за моєю…

Але що тоді сталось. Коли Пітер узяв мітлу, вона почала брикатися і підстрибувати, і раптово вирвавшись з його рук, кинулася слідом за своїм господарем в темний дверний проріз.

— Вона прийде просто до нього! — злякано вигукнув Пітер. — Тоді він точно знатиме, що ти тут! Швидше, Мері, забирайся на мітлу і відлітай. Адже він не знає, що я тут — зі мною все буде в порядку. А вранці…

Але Мері вже бігла до воріт.

— Ми підемо разом, або так, або ніяк. У нас є магія, і ми теж дещо можемо. Сьогодні вночі я відьма, як він сказав.

Так, вона і справді показала себе. Поспіхом вона відпустила маленьку мітлу, але та тихенько скакала поруч з нею. Мері вже були не потрібні ліхтарик і книга заклинань. Вона витягла з кишені останній шматочок летить-в-ночі, натиснула на замок і прошепотіла заклинання так швидко, як тільки могла вимовляти слова.

Колодка спалахнула зеленим полум'ям і впала в траву. Ворота відчинилися, петлі заскреготіли, наче закричали від люті. У будинку позаду них почулося відлуння, це Доктор Ді закричав. При світлі зірок вони вискочили через відчинені ворота на вузьку звивисту стежку.

— Давай! — закричала Мері, і в ту ж мить Пітер опинився позаду неї на мітлі. Сірий кіт скочив йому на плечі, шиплячи від хвилювання, наче киплячий чайник. Тіб мовчав, але його хвіст так і ходив з боку в бік, ніби не міг зупинитись. — Тримайтеся всі! А тепер, люба мітелочко, будь ласка, віднеси нас до Червоної Садиби!

Вона потерла рукою, забрудненою соком летючої-вночі, держак мітли.

Давалось взнаки, як мітлі важко, хоча вона намагалася, як могла. Але їй було так важко піднятися в повітря з подвійною вагою — двома дітьми і двома котами. Ось вона подолала метр, ще півметра, іще трішечки…

На цій висоті вона вирівнялася і почала рухатися вперед. Верхівки кущів високої загорожі виявилися на рівні їх колін. Знову і знову гілки дерев чіплялися в темряві і били їх. Вони нахилилися якнайнижче і міцно вчепилися в держак мітли.

Здавалося, вони піднялися так високо, як тільки могли, і на цій висоті відчуття швидкості було ще більшим, ніж коли Мері мчала у відкритому повітряному просторі посеред безкрайнього моря хмар. У дітей перехопило подих, і Мері почула, як Тіб мурчить собі під ніс, міцніше притискаючись до її плеча. Стежинка весь час звивалася, і мітла прямувала за всіма її поворотами, кидаючись то праворуч, то ліворуч, наче ластівка в польоті. Це було страшенно незручно, і голова йшла обертом. Але вони летіли додому, і якщо на їх шляху не зустрінуться перешкоди вищі, ніж два метри, у них є шанс туди дістатися.

Раптом вони почули наближення іншої мітли. Вона летіла високо над їх головами. Нею керував Доктор Ді, який сердито кричав. Мітла швидко промайнула над ними. Мері чекала, що почує переможний крик, коли він помітить їх внизу. Але замість цього пролунав вітальний крик, і почувся ще один довгий звук, який оголосив їм про наближення третьої мітли. Голос мадам Мамблхук, пронизливий і розгніваний, прокричав:

— Ви її впіймали?

Витягнувши шию, Мері помітила їх обох високо над головою, схожих на тіні на тлі зоряного неба. Зелені блискавки блищали навколо чарівної палички. Вони висвітлювали фігури Мадам і Доктора Ді, що низько пригнулись до своїх мітел і видивлялись навколо…

«Вони можуть нас помітити в будь-яку мить», — подумала Мері.

У цей самий мить маленька мітла, яка ніби прочитавши її думки, ковзнула вниз і опинилася в тіні, що відкидалась огорожею на стежку.

Тут було темно, і рух мітли, на їхнє щастя, сповільнився. Тепер гілки не били по них, але всі вигини і повороти стежки, яким маленька мітла акуратно прямувала, неначе кажан, підкрадалися ще більш несподівано, так що їх хитало і кидало з боку в бік ще сильніше, ніж раніше, і їм доводилося з усією силою чіплятися за держак мітли. Це нагадувало стрибки галопом на коні в темряві по незнайомій дорозі.

А за ними прямували набагато швидші коні. Дві інші мітли були тепер прямо над їх головами.

— Згадай, що вони не знають, що я тут, — прошепотів Пітер. — Вони думають, що ти сама з двома кішками і летиш перед ними на повній швидкості. Якщо ми зупинимося зараз і почекаємо, вони нас обженуть і виявляться далеко попереду. Тоді ми зможемо вирушити додому своєю дорогою.

Мері відкрила рота, щоб відповісти, але в цю мить стежка скінчилася, і маленька мітла вирвалася з рятівної тіні і виявилася на відкритому лузі, де прямо під ними по залитій місячним світлом траві мчала їх тінь.

Розділ XII Тра-та-та, тра-та-та, ми веземо з собою кота…

Було занадто пізно. Занадто пізно навіть для того, щоб сховатися в тіні одного з величезних дубів, розкиданих лугом. Їх помітили. З висоти почувся подвійний злісний крик.

— Он вона! — заволала мадам Мамблхук, і в той же час Доктор Ді закричав:

— Їх двоє! У неї весь час був спільник! Дивіться, двоє на одній мітлі!

— Це означає, що вони не можуть піднятися вище! — зраділа Мадам. — Легка здобич, дорогий Докторе, легка здобич! Ми схопимо їх обох. Чи готові? Ви берете правого, а я лівого. В атаку!

Дві мітли високо в небі розійшлися одна від одної, націлилися, розвернулися і спікірували. Швидкість була страшенна. Вони помчали донизу, зі свистом розсікаючи повітря, кожна зі свого боку, смертоносні, неначе два яструби, що каменем з неба падали на жертву.

Мері відчула, як мітла раптом рвонула, і безнадійно подумала, що це вона з усіх сил намагається додати швидкості. Але безуспішно. Вона тільки впала донизу на метр, і тепер черевики дітей були в росі, що вже рясно випала у високій траві. Дзвіночки похитували голівками, що шелестіли і солодко пахли. Стебла ромашок були суцільно вкриті росою. Будяк м'яко зачепив Мері за ногу, і хмарка насіння, як привид, попливла над темною травою.

Вона ще міцніше стиснула держак мітли.

— Ну, будь ласка… будь ласка! Ой, Пітере, вона йде до землі, і тоді вони…

— Ні-ні, — рішуче прошепотів їй у вухо Пітер. — Дай їй свободу. Вона знає, що робить. Хіба ти не розумієш? Вони не можуть схопити нас, коли ми летимо так низько. Спускаючись з такої висоти, вони вріжуться прямо в землю, розіб'ються самі і зламають свої мітли. Поки вони самі притискають нас до землі, вони не можуть зробити…

Його голос заглушив крик Доктора Ді, що пікірував на них. Маленька мітла все ще трималася свого курсу, рухаючись прямо і лишаючись на тій же висоті, але саме в той момент, коли Доктор Ді пішов на зниження, вона крутнула в бік так, що діти похилились і правими ногами торкнулись до землі. Їх бойовий кінь на мить сповільнився, але потім помчав далі. Атакуюча мітла наближалася на величезній швидкості. Якийсь час здавалося, що Доктор Ді вріжеться в землю, але останньої миті він звернув, і його мітла злетіла вгору, зі свистом несучись в захмарні висоти.

— Промазав, — прошепотів Пітер. — Пригнись і тримайся, якомога сильніше.

Мері підкорилася, і тут їх атакувала інша мітла. Мадам була важчою, ніж Доктор Ді, а може її мітла гірше керувалась. Вона йшла на жахливій швидкості, так швидко, що вихор, який здійнявся під час польоту, наполовину увібрав її переможний крик.

— Помічники! Тут помічники! Ми схопимо їх всіх! На землю, маленькі дурники, на землю, або ми вас всіх зметемо!

Вона була прямо над ними. Її хижа лапа майже схопила Мері за волосся. Маленька мітла зупинилася на мить, як вкопана, торкнулася пучком прутів до землі, потім встала на дибки, наче кінь, і повернувши під прямим кутом рвонула лугом геть.

Мадам Мамблхук летіла занадто швидко для того, щоб повернути або зупинитися. Мері, озирнувшись, побачила, що вона майже врізалась в землю. В останню секунду мітла Мадам крутнула і попливла по землі, а потім з різким свистом кинулася знову в небо. Перед нею раптово з'явилась чорна постать дерева. Мітла спробувала ухилитися, але було вже пізно. Вона зачепилась за гілки дерева, завалилась набік і скинула вершницю. Мадам Мамблхук, чия хватка ослабла від усіх цих перипетій, полетіла додолу в хмарі розтріпаного чорного одягу, розмахуючи руками, наче стара пошарпана ворона, і повисла на високому сучку дерева.

— Це буде для неї уроком! — із задоволенням промовив Пітер. — Я тобі скажу, наша мітла свою справу знає. Схоже, вона врятувала нас!

При цих словах маленька мітла, легко рухаючись стрибаючим галопом, перемахнула через огорожу і широку калюжу, що солодко пахла польовими квітами, і кинулася до темної, густої тіні лісу.

У ту мить, коли дерева зімкнулися навколо них, діти почули, як Мадам кричить:

— Докторе Ді! Докторе Ді!

З висоти пролунав крик у відповідь, почувся свист мітли, і доктор приземлився на верхівку дуба.

— Це затримає їх надовго! — весело сказав Пітер.

Мері поплескала мітлу рукою, забрудненою соком летючої-вночі. Схоже, мітла отримала від цього задоволення; вона зробила кілька стрибків та віражів, потім швидко понесла дітей уздовж звивистої стежки поміж деревами. Тут дорога стала ще важчою, ніж на попередній стежці, тому що ця була вже в лісі, що складався з великих, де не де вирослих дерев, і заріс густим узліссям. Гілки плюща і жимолості звисали з дерев; гостролист, бузина та ліщина тулилися між величезними стовбурами дубів і буків, повсюди росла папороть. Наповнені насінням голівки наперстянки гойдалися на стеблинках, коли вони пролітали поруч. У темряві ліс нагадував джунглі.

— Врешті-решт доріжка виведе нас додому, — Мері сказала те, про що думали обоє. — Маленька мітла знає дорогу. Проблема тільки в тому, що це займе страшенно багато часу. Навіть, коли летиш високо, це займає вічність. — Тут вона якнайкоротше розповіла Пітеру свої пригоди. — А як довго йшов без мітли, Пітере? Як ти потрапив сюди?

— Частину шляху я проїхав на велосипеді. Хтось сказав мені, що бачив Гіпа в саду в порожньому будинку біля річки — не знаю, була ти в тих місцях? Ну, я відправився туди, але на мосту через річку стояв густий туман, тому я залишив там велосипед і пішов пішки. Так було легше. Розумієш, мені здалося, що я чую Гіпа, який кличе мене в тумані. Напевно, це теж була магія? У будь-якому разі, в тумані я заблукав, і не міг потрапити назад, і тоді я знайшов будинок Доктора Ді.

— А це далеко від мосту? — запитала Мері.

— Не знаю. Мені здавалося, що я прокрокував вічність, але… агов, ось і кінець лісу. Як шкода, а я сподівався, що він буде покривати нам весь шлях. Якщо вони чекають нас з іншого боку…

— Можливо, вони ще сидять на дереві, — з надією прошепотіла Мері, — або її мітла втекла від неї, або…

Вона замовкла. Так, ніякої помилки, над верхівками дерев почулися голоси мадам Мамблхук і Доктора. Ці двоє, схоже, недавно злетіли, їхні голоси піднімалися і поступово віддалялися.

— …в лісі. Я це точно бачив. Нам потрібно тільки зачекати тут, літаючи туди-сюди, — чітко виголосив Доктор Ді, — щоб подивитися, яким шляхом вони спробують вибратися. І тоді ми їх схопимо.

— Чи не здається вам, мій дорогий Докторе, — Мадам, здавалося, зовсім оговталася від своєї невдачі, — чи не здається вам, що дівчинка знає Велике Заклинання? Як інакше вона могла б відмінити всі наші перетворення і в одну мить знищити лабораторію і довгі роки роботи? Все пропало, все, головна будівля цілком. Не можна було зупинити вогонь, поки він не дістався до спального крила — він сам по собі йшов далі і далі. Напевно, справа тут в Великому заклинанні. Напевно, Мері Сміт — її справжнє ім'я. Коли ми її спіймаємо, дорогий Докторе, це треба буде з'ясувати, але я впевнена, що нам доведеться мати справу з її…

Тут їх слова заглушив шум вітру у верхівках дерев. Але коли порив вітру пройшов, голоси стали чутні ближче, прямо у них над головами. Схоже, вони літали колами.

— Можу надати вам гостинно свій дім, — мовив Доктор Ді. — Мої можливості, порівняно з тим, що було в Коледжі, звичайно, малі, але насмілюся думати, люба Мадам, що ви вважатимете мою маленьку лабораторію добре обладнаною, точніше, дуже добре обладнаною. Більш пристосованою для того, щоб, — він огидно захихотів, — мати справу з міс Мері Сміт, Гомбрідж там або не Гомбрідж.

— Але Велике Заклинання, — тривожно сказала мадам Мамблхук, — Велике Заклинання?

Воно працює тільки до світанку, навіть для геніальної Мері Сміт, — Доктор Ді знову захихотів. — Все, що нам потрібно, це протримати їх в лісі до світанку, а потім, не поспішаючи, наздогнати. Звичайно, якщо вони вирішать залишитися тут і сховатись, в такому випадку…

— Ми просто будемо дивитись, як їх виманить голод, — із задоволенням зауважила мадам Мамблхук.

— Саме так, — відгукнувся Доктор Ді. — А тепер, дорога леді, якщо ми піднімемося трохи вище, у нас буде можливість спостерігати за всіма частинами лісу одночасно.

Його голос зник, коли дві мітли піднялися вище. Звук мітел ставав слабшим, але все ще був чутний дітям, які, з шурхотом, пробиралися крізь папороть на своєму бойовому коні.

Діти мовчали. Все було дуже погано. Вони віддалися в подальшому розвитку подій маленькій мітлі. Здавалося, вона розуміє, що відбувається. Раптово в декількох метрах попереду з'явилася галявина, залита зоряним світлом, яка вказувала, що край лісу близько. Мітла зупинилася і сіла на свої прути. Пітер без зайвих слів зліз і вирушив вперед до огорожі.

Потім він повернувся.

— Там інша відкрита галявина, велика, а внизу щось схоже на струмок. Там кілька дерев, але їх недостатньо — накриття не надто надійне. А далі щось схоже на болото.

— Що ж ми будемо робити?

Пітер недбало поплескав мітлу по держаку і мовив:

— Послухай, це нерозумно. Я чув, що вони сказали. Тепер зрозуміло, що ми повинні робити. Я вже говорив тобі раніше, в саду Доктора Ді. Якщо я залишуся тут, а ти полетиш, принаймні у когось одного буде непоганий шанс врятуватись. Бери обох котів, і давай домовимося про сигнал. Якщо я вискочу з протилежного боку лісу і приманю їх, то ти зможеш вирушати. А якщо на мітлі будеш тільки ти одна, ти доберешся до хмар раніше, ніж вони зметикують, що трапилося. А для початку…

— Ну, а ти?

— Зі мною все буде добре. Я шугону до лісу раніше, ніж вони збагнуть, що це лише я сам.

— Але тут не те ж саме, що в саду у Доктора Ді, — заперечила Мері. — Вони знають, що ти тут. Якщо вони здогадаються, що у тебе навіть немає мітли — а рано чи пізно вони збагнуть, що сталося — вони прийдуть до лісу шукати тебе.

— Вони мене не знайдуть. Тут темно.

— А вранці?

— Ну, це великий ліс, — сказав Пітер. — Я видерусь на дерево або ще щось вигадаю. А ти повернешся тим же шляхом і потрапиш допомогу.

— На мітлі? — запитала Мері. — З вікарієм, твоїм батьком, констеблем Баффіном і старим Зеведеєм на велосипедах?

Від такої перспективи Пітер навіть засміявся:

— Так, я думав, що ти обійдешся без мітли.

— А без мітли я не знаю дороги, — похмуро озвалася Мері.— І крім того, ти не повинен так чинити. Це недобре, Пітере. Або ми вибираємося разом, або зовсім нічого не будемо робити.

Вона задумалася, розминаючи в пальцях лист папороті. Потім поглянула на нього. Дивно було б подумати, що це та ж сама сором'язлива і скромна Мері Сміт, яка соромилась навіть розмовляти: — І не думай, що я не помітила, що ти вже двічі намагався врятувати мені життя, Пітере, і ризикував при цьому своїм. Але, або разом, або ніяк.

— Добре, — з полегшенням промовив Пітер.

«Він, — подумала Мері, — напевно ніколи в житті не був сором'язливим».

— Давай придумаємо щось інше. Як щодо Великого Заклинання? Чи немає в книжці чогось, що може допомогти?

— Ні, я вже думала, там немає. Є тільки саме це заклинання, але воно просто руйнує ту магію, яка вже є. Це позбавить магічної сили і нашу мітлу. І якби навіть я полетіла і залишила книгу захищати тебе, ти не зможеш знайти дорогу додому, та й разом нам її не знайти. — Вона повернула голову і кинула погляд на освітлену зірками галявину в кінці стежки. — Мені здається, що ми в якійсь іншій країні, не схожій на нашу, і справа тут не тільки в відстані.

— Послухай, — почав Пітер, — не треба так хвилюватися. Все буде гаразд, не сумнівайся. Ми щось вигадаємо. У будь-якому разі, я б нервував, якби мені довелося використати твоє Велике Заклинання. Просто уяви, раптом я це зробив, коли твоя мітла була б ще в повітрі. Приємно тобі буде впасти з висоти в двісті метрів? Ну, давай думати, що робити.

— Перш за все, дати мітлі відпочити, і, можливо, позалицятися до неї трошки. Схоже, їй це до вподоби. — Мері спішилася і стала гладити мітлу рукою, забрудненою в летючу-вночі.

Так, мітлі це подобалося. Вона стала тертися об руку Мері, замуркотіла…

Ні, звичайно, вона не муркотіла. Мері різко повернула голову. Це Тіб раптово замурчав біля її вуха. Він підняв голову і настовбурчив вуха; з глибини лісу, хтось, або щось — наближалося до них.

Розділ XIII Пташки летять

— ХТОСЬ наближається, — різко сказав Пітер. — Давай швидше. По звуку схоже, що хтось рубає дерева, щоб сполохати нас, поки інший…

— Ні, — відповіла Мері. — Тіб нявкає. І подивись: маленька мітла не рухається. Замри і слухай.

Вони чекали, завмерши, намагаючись що-небудь роздивитись у лісовій темряві. Гомін ставав голоснішим. Рухався не хтось один. Крізь густий підлісок до них тихо наближалася натовп людей або якихось інших створінь. Папороть заколихалась, скидаючи росу. Ліс пахнув різноманітними запахами; тут були модрини, квіти ожини і жимолості, гіркуватий аромат плюща. Кущі розсунулися, і в тьмяному світлі зірок з росою на рогах і лискучою шкірою з'явився великий, прекрасний олень. 3а ним несміливо ступало ціле стадо плямистих оленів.

Тіб видав дивний, булькаючий десь глибоко в горлі, звук. Востаннє Мері чула цей звук в жахливій кімнаті за лабораторією. Сірий кіт, що сидів на плечі Пітера тихенько нявкнув і почав мурчати.

— Це ті олені, які були зачаровані! — схвильовано вигукнула Мері. — Я їх звільнила з допомогою Великого Заклинання. Може, вони прийшли, щоб нам допомогти!

Олень ступив вперед і повернув до неї свою чудову голову. Він двічі пирхнув, один раз на неї, другий раз на Тіба на її плечі, потім глянув на Пітера і насторожив вуха.

— Пітер — мій друг, — швидко сказала Мері. — Він прийшов, щоб звільнити Гіпа.

Величезний олень рушив вперед, щоб обнюхати Пітера, потім повернувся, стрибнув до живоплоту на узліссі, завмер там, високо піднявши голову, і подивився на них через плече.

— Я його пам'ятаю, — пояснила Мері. — Він був такий нещасний, весь в ранах. Мадам сміялася з нього. Я впевнена, що він прийшов допомогти нам. Але як? Що він може зробити?

— Він хоче, щоб ми рухалися цим шляхом, — зрозумів Пітер. — Йдемо.

Але Мері відскочила назад.

— Як же ми підемо? Послухай, адже ці двоє все ще над нашими головами.

Всі олені оточили їх щільним натовпом. Пітер розсміявся, вказуючи на підкинуті голови і блискучі, вологі очі.

— Це конвой, — голос його лунав задоволено і спокійно. — Хіба не розумієш? Якщо ми виберемося з лісу і залишимося в середині цього натовпу, Мадам і Доктор до нас напевно не дістануться, навіть якщо і побачать. Так вони нас і не розгледять серед всіх цих тіней. Підемо. Це наш шанс.

— Ти й справді так думаєш… — з сумнівом в голосі почала Мері, але її перервала маленька мітла. Про мітлу не можна сказати, що вона задерла голову і почала рити копитом землю, але вона робила щось подібне. Вона забилася у Мері в руках, схвильована, намагалась змусити їх рушити в дорогу.

— Дуже добре! — Мері стрибнула на мітелку. — Залазь швидше, Тібе! Стрибай, Пітере, бо мітла пострибає без тебе!

Пітер скочив на мітлу верхи і міцно вхопився за руків'я. Коти вчепилися в плечі господарів і загурчали, наче гоночні мотори. Навколо них стрибали і пустували олені, їх ніжні копитця голосно стукали по землі, а разом з ними, поскрипуючи, стрибала і маленька мітла.

Великий олень, що стояв нерухомо, високо підняв голову, понюхав повітря, а потім раптом раптово ожив, перестрибнув через огорожу і пострибав вперед у місячному світлі. За ним кинулися олені, а між ними, як тінь серед їхніх стрибаючих тіней, помчала маленька мітла.

Ось вони всі перемайнули через огорожу, перестрибнули канаву, вирвалися у відкрите поле — і тут пустилися в галоп. Олені рухалися довгими, летючими стрибками. Ріжки виставили у вгору, великі темні очі сяяли в місячному світлі, граційні копитця стукали по торфу, наче дощові краплі. Мокрі від роси шкурки торкались до ніг дітей, а трав'янистий луг, мимоволі, лишався позаду і все стадо мчало в цілковитій мовчанці, тільки тіні ковзали пологим схилом.

Попереду на секунду знову здалася огорожа, і вони миттєво перелетіли через неї, як ніби це був невисокий чортополох. Блискучий, галасливий струмок промайнув під ними, і знову тиша. Промайнули неясні контури кам'яної стіни, і маленька мітла, зібравши всі сили, злетіла і перескочила через неї, а олені дружно підстрибнули і стрімко перемайнули через неї, наче величезна хвиля, і гонитва продовжилась.

Раптом звідкись з'явилося хмара птахів. З темряви випурхнули галасливі чайки, потім ціла зграя ластівок, що пронизливо пищали, за ними дрозди, голуби, горобці — все птахи, звільнені з жахливих кліток; птиці, які вже мали спати, поклавши голови під крило, прилетіли разом зі стадом оленів, щоб заховати малих втікачів від небезпеки згори.

А небезпека прийшла одразу. Перші декілька хвилин здавалося, що Мадам і Доктор вважали потік тіней, які вирвалися з лісу галопом, просто стадом диких оленів; але вони все ж вирішили переконатися, і тепер одна з мітел спускалася просто до них. Інша все ще кружляла, як вартовий, над верхівками дерев. Спускався Доктор Ді. Пролунав жахливий, так добре знайомий рев мітли

над головою. Потім раптово лютий кидок донизу, від якого птахи розлетілися на всі боки, і зловісний урочистий крик:

— Мадам! Мадам! Тут! Сюди!

Змахнувши білою паличкою, як батогом, Доктор Ді кинувся донизу, розганяючи птахів, і спробував дотягтися до дітей, що ховались в середині стада.

Але олені виявилися надійним захистом. Кожного разу, коли чарівна паличка, наче батіг била їх по ріжках, від них відскакували іскри. Олені тільки тісніше скупчувалися навколо дітей і швидше бігли. Чарівник безсило бив і бив їх. Зелене полум'я стікало їхніми боками, як вода. Всі олені, що бігли поруч з дітьми були озброєні ріжками. Коли чарівна паличка ковзнула біля голови Мері, пара рогів зловила її і буцнула так, що вона затріщала і спалахнула, як блискавка, а чарівник закричав, наче його вдарили. Після цього він злетів вище, і птахи знову закрили від нього Мері і Пітера.

Але цього разу птахи не просто захищали, вони атакували. Вони, здавалося, були недосяжні для ударів білої чарівної палички. Птахи були занадто малі, щоб заподіяти шкоду самому Доктору Ді. Найбільшими серед них були голуби. Але ж нелегко пробиратися крізь зграю розгніваних птахів, що крутяться, метаються в різні боки, летять тобі просто в обличчя, чіпляються кігтистими лапами в голову або просто сліплять тебе, кидаючись туди-сюди перед очима. І мітлі Доктора Ді це теж не подобалося. Вона вертілась в різні боки, брикала і намагалася ухилитися так, що Доктор, тримаючись однією рукою і сліпо розмахуючи навколо себе чарівною паличкою, раз чи два мало не впав.

Але все-таки він втримався. І ось, летячи все далі і далі, Мері і Пітер стали помічати, що олені почали втомлюватися. А над Доктором Ді, абсолютно свіжа і дуже розумна для того, щоб спускатися в зграю птахів або захищатися від рогів, кружляла мадам Мамблхук.

Тепер вони мчали схилом, довгого пологого пагорба. Скрізь з'являлися зарості очерету.

Він лоскотав животи оленям і зачіпав дітей за ноги. Поруч з ними, праворуч, щось блищало і було чутно шум води. Це річка. Швидка річка, яка мчала кам'яними порогами, з крутими водоспадами. Потім, раптово, неподалік біля підніжжя схилу, вони побачили щось подібне до води, що широко розлилась навколо.

«Море?» — подумала Мері, і тут вперше її опанував відчай. Якщо їм доведеться перетнути море, без оленів, можливо, тільки зі слабкою допомогою птахів… а маленька мітла так втомилася…

— Це туман! — закричав Пітер. — Я ж казав тобі, що я загубився в тумані на шляху сюди. Якщо ми проберемося крізь нього, ми знайдемо дорогу додому!

Ще трохи вниз по схилу, і маленькі копитця стукають навколо. Тепер Мері теж побачила.

Звичайно, це був туман, величезне, біле озеро туману, густе і клубчасте, наче хмара. У ньому відбивалося світло зірок. Річка неслася і падала каскадами просто в нього, і губилася там, неначе це було насправді море або озеро. Звичайно, під захистом такого густої хмари вони не потребували жодного конвою чи прикриття. Вони могли летіти з тією швидкістю, з якою хотіла мітла, безпечно і таємно, поки, можливо, не знайдуть на тому боці знайомих жовтих вогників дому.

Птахи, схожі на примарні створіння, все ще кружляли краями туманної хмари. Стадо оленів пробігло нижньою частиною схилу, тупотячи копитцями торфом, потім сповільнило свій біг, потопталось на місці і зупинилося на довгій кам'янистій мілині, там, де річка зустрічалася з туманом. Великий олень повернувся, клуби туману хмарою оточили його плечі. Стадо розступилось, щоб діти могли сховатися в рятівному тумані.

Заволавши, Доктор Ді зробив останній, відчайдушний кидок і полетів каменем донизу.

Він майже добрався до них. Але великий олень легко стрибнув угору, прямо над їх головами, і рогами вибив чарівну паличку з рук чаклуна. Вона відлетіла далеко вбік і впала в річку. Зі страшним шипінням зелений вогонь побіг врізнобіч водою, потім пролунав сплеск, тріск, піднявся білий курявою димок, і чарівна паличка зникла у темній воді.

Позаду почувся ще один тріск, раптовий порив вітру і знову тріск. Повз щоки Мері промайнула палиця від мітли і зв'язка березових прутів. Потім щось тьмяно спалахнуло і зникло; олень-ватажок, все стадо, птиці, світло зірок — все ніби змило водою, коли їхня маленька мітла, не роздумуючи, кинувся вперед в туман.

Розділ XIV Полинемо над лісами, потім вернемось до мами

Туман вже не був таким густим. У якийсь момент вони проскочили тоненьку смужку, в якій виднілось небо, і Пітер, майже беззвучно, прошепотів Мері на вухо:

— Вона ще тут. Над нами. Не думаю, що вона нас бачить.

— Вона не може напасти на нас тут. Я вважаю, під нами вода, — мовила Мері. — Поки ми будемо летіти так низько, ми в безпеці.

— А коли ми виберемося звідси, я впевнений, виявимось на нашому боці річки, Але туман більше не буде розділяти нас, а ми не знаємо, чи зможе вона і тут нас переслідувати.

Мері хвилинку помовчала. Про це вона ще не думала. Але це було схоже на правду. Якщо диво летючої-вночі діяло в Червоній Садибі, тоді і на їхньому боці туману вони не можуть бути в безпеці від мадам Мамблхук.

Вона постаралася стримати тремтіння в голосі:

— Але вона ж не може відібрати котів, або вона буде нас переслідувати просто для того, щоб помститися?

— Я думаю, вона хоче відібрати книгу «ВЕЛИКІ ЗАКЛИНАННЯ», — припустив Пітер.

— О, так, звичайно… А чи не могли б ми самі скористатися нею, щоб захистити себе? Але як би це зробити? Давай поміркуємо…

— Немає нічого простішого, — сказав полегшено Пітер. — Як тільки ми будемо коло будинку, ти скажеш своє заклинання так голосно, як зможеш. Від цього її мітла негайно впаде на землю, а ми вже будемо так близько від наших місць, що не страшно, якщо і наша втратить чари.

— Але наша дорога маленька мітла…

— Хоче звільнитися від чар, — перервав її Пітер. — Хіба ти не відчуваєш?

Дійсно, мітла злегка стрибнула в бік, пару раз підстрибнула і швидко кинулась вперед крізь туман.

— Бачиш тепер? — запитав Пітер. — Вона теж, напевно, радіє, вона втомилася носитися над землею довгими годинами, чекати, де скажуть, і весь час тягати на собі старих відьом…

— Дякую за комплімент.

— Ну, я не тебе маю на увазі. Все-таки мені здається, що для мітел це така ж в'язниця, як для оленів і птахів. Тому-то вони такі норовливі. Якби їм це подобалося, хіба вони б брикалися і намагалися скидати вершників, як норовливі поні?

— Я думаю, ти маєш рацію, — кивнула Мері. — Вона мене слухалася тільки через летить вночі.

— А це що таке?

— Теж, я думаю, рід заклинань, — вона хутко розповіла йому про квітку.

— Це, звичайно, так, — погодився Пітер. — Але мені здається, що вона допомагає нам тому, що ми добрі до неї. Просто вона хоче звільнитись від заклинання, належати тільки самій собі і гратися, коли захочеться. Чи не так, мала?

Мері, відчувши, як маленька мітла, тремтить і підстрибує у відповідь, зрозуміла, що Пітер каже правду. У всякому разі, вони повинні якось звільнитись від мадам Мамблхук, і їх єдиний шанс — скористатися Великим заклинання. Але у них має бути час, щоб правильно його вимовити, інакше на них впадуть страшні нещастя…

Вона відкрила рот, щоб розповісти про це Пітеру, але той схопив її за руку, і Мері зрозуміла, що туман розсіюється. Навколо них була ще непроглядна темрява, але час від часу темрява злегка рідшала, ніби в ній виникали і відбивалися випадкові спалахи світла, схожі на брижі на воді.

Наступав день. Слабкий відблиск торкнувся туману, злегка пофарбувавши його. Ще трохи, і Велике Заклинання втратить силу.

Тут вони вискочили з-під прикриття туману на вузьку мілину, де виблискувала галька і шепотіли щось невиразне слабкі хвилі. Вдалині за лугом, зарослим маргаритками, з'явилася бліда смужка світанку.

Остаточно минувши туман, вони почули голос мадам Мамблхук десь вище і позаду.

— Стоп! — крикнула Мері. Маленька мітелка зупинилася і опустилася на землю. Діти зісковзнули з неї і спробували зрозуміти, куди вони потрапили.

Мадам була позаду них, просто над озером туману. Вона, мабуть, патрулювала туди-сюди, чекаючи. Так само, як тоді, коли вони з Доктором кружляли над лісом, чекаючи, що діти залишать свій сховок. Небо за нею зблідло, зірки зникали, замість них розливалася блискуча рожева смуга. Але магічні сили навколо Мадам ще світилися згубним зеленим світлом, і іскри полетіли від її мітли, коли вона різко стала спускатися з висоти, прицілившись прямо на маленьку компанію, що стояла на землі.

— Я вас зловила! — волала вона. — Тепер я вас зловила! Моя книга! Моя книга! — І вона направила мітлу в піке.

Коти зашипіли, навіть Пітер скрикнув. Мері витягла книгу з кишені і потягнулася за ліхтариком. Але в ньому не було потреби. Книга в її руках відкрилася на сторінці з Великим заклинанням, і червоні літери були видні абсолютно ясно. Стоячи прямо, не зрушуючи ні на крок, в тьмяному світлі займається зорі, з відьмою, що мчить прямо на них, як падаюча зірка, Мері, голосно і чітко, почала читати співуче Велике Заклинання.

Відьма почула його. Вони побачили, що вона намагається змусити мітлу летіти ще швидше, щоб дістатися до землі раніше, ніж заклинання дійде до кінця. Вони побачили, що відьма дивиться через плече на північну зорю, яка позбавить заклинання сили. Але все було марно. Мадам Мамблхук летіла над туманом, а зірки ще не зникли, коли Мері переможно закінчила читати заклинання.

— … хороводі днів, — проголосила Мері останні слова, і ось тоді, відразу відбулося кілька подій.

Летюча мітла втратила керування і раптово, наче падаючий камінь, звалилася в туман. Пролунав крик, голосний сплеск, потім тиша. Чутно було тільки шипіння, схоже на те при якому охолоджується метал. Потім, раптово, на гальковий берег з хлюпотом викотилася велика хвиля. Маленька мітла поруч з дітьми підстрибнула, брикнувши, струсила з себе купу маленьких березових гілочок і зникла. Зійшло сонце, сліпуче золотаве, червоне, надзвичайно яскраве.

Двоє дітей і два коти спостерігали, як розросталось навколо золотаве світло.

Вони стояли на великій галявині, де паслися корови, що абсолютно не звернули уваги на всі ці події. Перед ними була вузька смужка покритого галькою берега, а за ним не озеро туману, а річка. Туман зник. Річка була неначе знайома Мері.

— Ось він, міст, — раптово сказав Пітер. — Ось мій велосипед. Мені здається, я знаю ці місця.

Тут всього п'ять кілометрів до будинку. Можеш сісти ззаду на велосипед?

Мері не заперечувала.

Парадний вхід до Червоної Садиби був як і раніше відімкнутий, і після того, як діти попрощались. — Побачимося завтра, — пообіцяв Пітер — Мері з Тібом тихесенько увійшла в будинок. Вона замкнула за собою двері і навшпиньки попрямувала до своєї кімнати. Прадідів годинник показував п'яту ранку, він привітали її дзвоном і знову тихенько зацокав.

Коли Мері піднялася в кімнату, вона помітила дещо нове. З склянки для чищення зубів зникла летюча-вночі. А коли вона зняла пальто і запхала руку в кишеню, то намацала тільки ліхтарик. Книга «ВЕЛИКІ ЗАКЛИНАННЯ» теж зникла.

Згорнувшись клубочком на ковдрі, лежав і муркотів, дуже задоволений і страшенно сонний, звичайнісінький кіт, котрий, як вона знала, ніколи більше не спробує знову стати Відьминим Котом.

— Я отримала листа від твоїх батьків, — повідомила тим же вранці тітонька Шарлота.

Вона зійшла вниз несподівано рано, коли Мері ще снідала. Спершу Мері стривожилася і подумала, що тітонька щось дізналася про нічну пригоду. Але тітонька Шарлота була, як завжди, мирно налаштована і абсолютно задоволена отриманими новинами.

— Вони повертаються додому на початку жовтня, і я хочу сказати, що вони говорять про те, щоб купити будинок в цій частині країни. У п'яти кілометрах звідси є чудовий будинок, і він зараз порожній. Там прекрасний сад, який виходить аж до річки. Що таке, моя дитино?

— А там міст близько?

— Віст? Звичайно, вони грають у віст. Це одна з причин, чому я радію, що вони будуть жити близько звідси. Твоя мати трохи розсіяна, але твій батько відмінний гравець, а наш дорогий вкрай…

— Я хочу сказати… ну, це не важливо. Я знаю цей будинок, тітонько Шарлото. Він чарівний. Добре буде жити тут поблизу.

— Тобі буде не так самотньо разом з братом і сестрою? — тітонька Шарлота ласкаво поплескала її по плечу У мене для тебе ще є хороші новини. Вікарій — наш вікарій, вчора повернувся додому. Його синові Пітеру стільки ж років, скільки тобі. Я впевнена, вам обом буде приємно подружитися.

— Це буде чудово, — Мері дивилася в тарілку, поки слухала тітоньку Шарлотту. Тепер вона підняла очі. — Тітонька Шарлота, якщо ми будемо жити тут, може бути, мені можна взяти Тіба?

— Тіба? А, кішку. Чому б і ні, якщо твої батьки не заперечуватимуть. Конфуцію він безумовно не подобається. Насправді, я зовсім не впевнена, що він з цього будинку. Як ви вважаєте, міс Марджібенкс?

— Він не звідси, — рішуче вимовила міс Марджібенкс. — Він незрозуміло звідки взявся і прибився до Мері.

Мері знову втупилася в тарілку. Їй здавалося, що міс Марджібенкс особливо пильно спостерігає за нею цього ранку. Можливо, вона чула щось, чи бачила?

— Місіс Мак-Леод має знати, — мирно сказала тітонька Шарлота. — Можна запитати у неї. А тепер, люба дівчинко, насолоджуйся життям без мене. Я піду до Зеведея подивитися на троянди.

Вона недбало чмокнула Мері в щоку і вийшла, в супроводі Конфуція. Міс Марджібенкс піднялася, подзвонила місіс Мак-Леод, що пора прибирати зі столу і, сівши в крісло, почала в'язати.

«Це буде звичайний, наповнений різними справами день, — подумала Мері, — якщо не брати до уваги того, що вона побачиться з Пітером, і того, що Тіб з нею».

В цю мить — напевно, в ньому залишилося ще трохи магії. Тіб стрибнув на підвіконня з галявини. Мері підбігла, щоб відкрити вікно. Був яскравий сонячний день, і Зеведей на галявині перед будинком змітав листя своєю великою мітлою, нормальною, звичайною мітлою, яка робила саме те, чого він від неї хотів.

Брязкіт шпиць раптово припинився. Озирнувшись, Мері зловила дивний погляд міс Марджібенкс, яка теж спостерігала за мітлою.

Раптово Мері дещо згадала; свист вербових прутів в ту першу ніч, коли Тіб стрибнув до неї на підвіконня, падіння важкого тіла, яке пронеслося повз її вікна на неймовірно великий мітлі. Скутість міс Марджібенкс вранці за сніданком, і те, як вони з Тібом дивилися один на одного. Врешті з'явився ще один спогад — невиразний і туманний, що з часом ставав ще більш нечітким — спогад про те, що двічі було написано у величезній книзі: «МЕРІ СМІТ, ЧЕРВОНА САДИБА, Шропшир…»

Тепер Мері зрозуміла. Бідна міс Марджібенкс була першим вибором Тіба, але Тіб їй не сподобався, і тому вона не знайшла летючу-вночі, не навчилася давати раду мітелці, відкривати замки, знаходити… Що ж вона повинна була знайти і де?

Поруч нявкав Тіб, вигнувши дугою спинку. Вона прошепотіла йому на вухо:

— Ти спробував з нами обома, щоб визволити свого товариша Гіпа звідти… де він був. Бідна міс Марджібенкс! Вона ніколи не дізнається, що втратила — така пригода…

Вона замовкла. Потім, коли вона гарненько відіспиться, вона згадає всі подробиці…

Міс Марджібенкс, яка так ніколи і не дізналася, чого позбулася, розпакувала новий моток вовни з бридким зеленим відтінком.

— Як чудово, моя люба, що твої батьки подумують про переїзд ближче до нас. Звичайно, це означає, що тобі доведеться жити в школі, але тобі, безсумнівно, це сподобається. Звичайно, так і буде — безумовно, так повинно бути, оскільки… — вона зробила паузу і поглянула Мері в очі, -оскільки поблизу немає ніяких шкіл, — вона знову зробила паузу. — Ніяких, — твердо повторила вона.

— Тепер, у будь-якому разі, немає, — шепнула Мері Тібові, який сидів поруч з нею. Тіб пирхнув. Ніхто так і не дізнався, звідки тут взявся березовий гай, просто на березі річки, поруч зі старим кам'яним мостом. Дерева виросли наче за помахом чарівної палички — так принаймні сказав батько Мері, який купив це поле, що прилягало до будинку. Берізки росли там золотисті навесні, зелені влітку, а восени сяючі помаранчевими, багряними, жовтими і всіма іншими кольорами сонячного заходу.

Але взимку, коли дерева стояли оголені, кольору родзинок, виділяючись на тлі високого неба, в якому панував зимовий вітер. Можна було почути, як він шелестить серед них, свище, як ніби щось мчить в польоті, і міріади крихітних гілочок барабанять, наче копитця оленів, що мчать галопом, а над головами, в зимовому небі кружляють і кричать птахи,

Але Мері, яка в цей час їхала до школи і рідко бувала взимку в лісі, ніколи цього не чула.

А якби і почула, то нічого б не згадала.

Кінець

Примітка автора

Можливо, багато читачів не повірять в чарівні мітелки. Я можу тільки процитувати лист, отриманий мною від фірми «Харрод» у відповідь на запит з приводу цін на подібний товар.

«Оскільки потреба в цьому товарі обмежена, і сучасний підхід передбачає зміну забарвлення, ваги і використання пластмаси, не кажучи вже про потреби в зручності, вони можуть бути зроблені тільки за спеціальним замовленням. За останні декілька років популярність МІТЛОЛЬОТІВ зросла і в якості транспортного засобу, і, коли вони оснащені дистанційною системою керування, пристосованої до додаткових навантажень, для традиційного прибирання садового сміття. Ми можемо запропонувати вам екземпляр, зроблений з водовідштовхуючого пластику, армованого вуглецевим волокном, з нейлоновими прутами. Він може бути чорним, коричневим або пастельних тонів. Двотактний двигун виконаний з алюмінію, що знижує вагові параметри, і забезпечений пропелерами. Змазка здійснюється кожні 100 років або кожні 1.000.000 кілометрів. За додаткову плату можуть бути встановлені наступні аксесуари: спеціально підібраний телескоп і кавоварка.

Подібні роботи виконуються на замовлення: і в придбанні МІТЛОЛЬОТА можлива затримка на кілька років, тому нам необхідно якомога швидше отримати підтвердження будь-якого замовлення. Початкова ціна — 874 фунта 75 пенсів».

Як на мене, тепер є більш дешеві німецькі моделі, але останні повідомлення про них незадовільні. МІТЛОЛІТ залишається найкращим варіантом.

Оглавление

Розділ І Мері сумує

Розділ II Що таке, що сталося…

Розділ III Ранок туманний, ранок сирий…

Розділ IV Між небом і землею…

Розділ V Верхи на патику

Розділ VI «Чи не зайдеш до мене», — павук спитав муху

Розділ VII Скаче відьма на мітлі, масло булькає в казані…

Розділ VIII Що мені робити, як мені бути?

Розділ IX Як встигнути, доки горить свічка? Туди — бігом, назад — крадькома

Розділ X Стриб-скок, стриб-скок, обвалилася стеля

Розділ XI «Куди ти з мітлою?»

Розділ XII Тра-та-та, тра-та-та, ми веземо з собою кота…

Розділ XIII Пташки летять

Розділ XIV Полинемо над лісами, потім вернемось до мами

Примітка автора