Чорний романтик Сергій Жадан [Іван Михайлович Дзюба] (fb2) читать постранично, страница - 3

при КДУ, на диво профанно ставиться до нашого, сказати б, сакрального:

Отакої! Звісно, Будда — не Перебендя, але так мало і низько бачити… «За державу обідно…»

Та я, попри свій скептицизм, мушу визнати: бубабізована версія буддистської реінкарнації не лише може бути віддаленим пародійним відгуком на нашу сміховинну пристрасть до патріотичних фантазій, а й має свій вищий (?!) сенс. Адже, по-перше, справжній Будда-Гаутама таки мав у собі щось трохи «мамаївського»: зрікся комфортного життя і втік від звичного оточення, етично й соціально означаючи свій аскетизм і свій особистий приклад; по-друге, Будда — це не конче історичний Будда-Гаутама, це ім'я міг мати взагалі той, хто досягнув вищої просвітленості, а тут уже простір для апокрифів і критеріїв тієї просвітленості. Та, помимо цього, забавна балачка (з відчутним сарказмом!) натякає на химерно спільне в ілюзорних уявленнях різних народів і в етапах особистих та історичних доль їхніх богів і героїв:

Майже та сама всенародна скорбота — й у фіналі ще одного апокрифу — «Генерал Юда»:

Хворий Юда зализував рани, які дістав, ведучи в бій полки:

Хто цей генерал Юда, і який саме з трьох Великих Юд біблійних часів може тут пригадатися? Був апостол Юда, брат Якова, родич Христа — син Марії Клеопової, сестри Богородиці, автор одного Соборного Послання — він, здається, нічим перед людством не завинив, хоча його Послання миролюбністю не відзначилося. Був Юда Маккавей — справді великий войовник і не вельми милосердний, — який, вважається, визволив Ізраїль від влади сирійців. Може, це він? Нарешті, був Юда Іскаріот. Невже він не повісився, а став грізним войовником в ім’я Христа?

А може, це гротескова візія узагальненого образу кривавого пасіонарія, великого смертодавця за велику ідею, за будь-яке «правоє дєло»? І хоч здійснилася «мрія одвічна» його:

все одно і він не подужав законів природи:

(Оцінімо силу цієї метафори!) Одначе ж Юдиному поріддю кінця немає:

Патетична історія людства триває…

Що ж до мотиву зради, пов'язаного з найвідомішим Юдою, її історичної невичерпності, її всілякого тріумфу, — то він не раз озиватиметься в поезії Сергія Жадана мотивом невитравного гріху людського буття.

Прикладами яскравих Жаданових апокрифів (цих, можна сказати, вільних фантазій, а інколи й наближених до перекрутів) можуть бути вірш «Святий Георгій» і цикл «Тереза» (в наступній збірці — «Пепсі», 1998) — спроби неканонічно вписати канонічні постаті в занепалу й незбагненну (постканонічну?) сучасність.

Над знаково-безіменним містом, наче дирижабль, погрозливо-святково кружляє Змій і гупає у шкіряний барабан та дмухає в золоту сурму — сакральний інструментарій Апокаліпсису. А так само знаково-безликий люд дивиться на нього знизу вгору у промовистому мовчанні, і «всі пастви» (всі — це у Жадана не випадково, в нього немає паств своїх) на