До Михайловского не дотягивает. Тема интересная, но язык тяжеловат.
2 Potapych
Хрюкнула свинья, из недостраны, с искусственным языком, самым большим достижением которой - самый большой трезубец из сала. А чем ты можешь похвастаться, ну кроме участия в ВОВ на стороне Гитлера, расстрела евреев в Бабьем Яру и Волыньской резни?.
Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
Часть вторая продолжает «уже полюбившийся сериал» в части жизнеописания будней курсанта авиационного училища … Вдумчивого читателя (или слушателя так будет вернее в моем конкретном случае) ждут очередные «залеты бойцов», конфликты в казармах и «описание дубовости» комсостава...
Сам же ГГ (несмотря на весь свой опыт) по прежнему переодически лажает (тупит и буксует) и попадается в примитивнейшие ловушки. И хотя совершенно обратный
подробнее ...
пример (по типу магического всезнайки или суперспеца) был бы еще хуже — но все же порой так и хочется прибавить герою +100 очков к сообразительности))
В остальном же все идет без особых геройств и весьма планово (если не считать очередной интриги в финале книги, как впрочем было и в финале части первой)). Но все же помимо чисто технических нюансов службы (весьма непростой кстати...) и «ожидания экшена» (что порой весьма неоправданно) — большая часть (как я уже говорил) просто отдана простому пересказу «жита и быта» бесправного существа именуемого «курсант»))
Не знаю кому как — но мне данная книга (в формате аудио) дико «зашла»)) Так что если читать только ради чтения (т.е не спеша и не пролистывая страницы), то и Вам (я надеюсь) она так же придется «ко двору»))
Как ни странно, но похоже я открыл (для себя) новый подвид жанра попаданцы... Обычно их все (до этого) можно было сразу (если очень грубо) разделить на «динамично-прогрессорские» (всезнайка-герой-мессия мигом меняющий «привычный ход» истории) и «бытовые-корректирующие» (где ГГ пытается исправить лишь свою личную жизнь, а на все остальное ему в общем-то пофиг)).
И там и там (конечно) возможны отступления, однако в целом (для обоих
подробнее ...
вариантов) характерно наличие какой-то итоговой цели (спасти СССР от развала или просто желание стать гораздо успешнее «чем в прошлый раз»). Но все чаще и чаще мне отчего-то стали попадаться книги (данной «линейки» или к примеру попаданческий цикл Р.Дамирова «Курсант») где все выстроено совсем на других принципах...
Первое что бросается в глаза — это профессия... Вокруг нее и будет «вертеться все остальное». Далее (после выбора любимой темы: «медик-врач», военный, летчик, милиционер, пожарный и пр) автор предлагает ПРОСТО пожить жизнь героя (при всех заданных условиях «периода подселения»).
И да — здесь тоже будут всяческие геройства, свершения и даже местами прогрессорство (куда уж без него), но все это совсем НЕ является искомой целью (что-то исправить, сломать или починить). Нет! Просто — каждая новая книга (часть) это лишь очередная «дверь», для того что-бы еще чуть-чуть пожить жизнь (глазами героя).
И самое забавное, что при данном подходе — уже совсем не обязательны все привычные шаблоны (использовав которые писать-то в принципе трудновато, ибо ГГ уже отработал «попаданческий минимум», да и что к примеру, будет делать генсек с пятью звездами ГСС, после победы над СаСШ? Все! Дальше писать просто нет никакого смысла (т.к дальше будет тупо неинтересно). А тут же ... тут просто поле не паханное)) Так что «только успевай писать продолжение»))
P.S Конкретно в этой части ГГ (вчерашний школьник) «дико щемится» в авиационное училище — несмотря на «куеву тучу» косяков (в виде разбитого самолета, который ему доверили!!!) и неких «тайн дома …» нет не Романовых)) а его личного дома)).
Местами ГГ (несмотря на нехилый багаж и опыт прошлой жизни) откровенно тупит и все никак не может «разрулить конфликт» вырастающий в очередное (казалось бы неприодолимое препятствие) к заветной цели... Но... толи судьба все же милостива к «засланцу», то ли общее количество (хороших и желающих помочь) знакомых (посвященных в некую тайну) все же не переводится))
В общем — книга (несмотря на некоторые шороховатости) была прослушана на «ура», а интрига в финале (части первой) мигом заставило искать продолжение))
життя й конкретні вказівки до бунтівної дії. Пізніше, перевидаючи Жаданів «Цитатник», видавництво «Фоліо» задля ясності на палітурці відтворило до болю знайомий образ великого кормчого в центрі п'ятикутної червоної зірки. Натомість у самого Жадана ніяких апеляцій до Мао чи сподіваного сарказму йому навздогін не було. Швидше він іронізував із самого споконвічного феномена стадної потреби в найпростіших поясненнях найскладніших речей. Або ж просто великодушно розігрував читача, інтригував: назви окремих віршів, циклів і навіть деяких збірок у нього бувають підкреслено «асиметричними» щодо їхнього справжнього змісту, інколи одверто зазивальними (хай і метафоричними) або й збитошними, в дусі вуличної поетики приколів, часом на грані блефу. Жадан — увесь, наскрізь — саркастично, а то й глузливо чи глумливо віддистанційований від хрестоматійного лексикону доби та її гасел або й дражливо їх профанує, що ми не раз побачимо далі. (Власне, це елемент його поетики епатажності, про яку буде окрема мова.) А тут, у нецитатному «Цитатнику», маємо, приміром, безваршавну «Варшаву» як умовний пункт транзиту Схід— Захід, а головне — як збудника рефлексій на постійну для нього й надалі тему шляху, відсутності мостів, запливу, втечі (від осоружної дійсності, з її дощами, полюціями, революціями — чи від самого себе, неозначеного і неозначено вплутаного у світову неозначеність?). Звісно, йдеться про «героя нашого часу», який має проблеми зі своєю ідентичністю, поривається казна-куди й не знати навіщо, а зрештою залишається в полоні чи то своєї країни, чи то своєї розгубленості, волею або неволею вертається на круги своя:
тобто змінити провалля Сходу, серед якого вижити був не годен,
на збудовані значно західніше залізничні вокзали.
І потім, підстрелений на кордоні, ти, що вже мав потонути давно,
все ж тримав у пам'яті небо, котре здавалося чистим,
і надійно сховані золоті червінці, які тягнули на дно,
зводячи на пси твій потяг вирватися за межі Вітчизни.
Власне, це був, скоріше, заплив, аніж втеча.
З обох берегів лише прикордонники, затримавши хід,
дивились, як повільно тебе розвертала течія,
ніби церкву, — головою на Схід.
Це свого роду деміфологізація (може, мимовільна) героїчного мотиву втечі як акту свідомого доленосного вибору (згадаймо, втеча — це ціла епоха в історії СРСР, це політичний виклик, етичний канон!) — якась у ньому несправжність, здрібнілість, хоч лещата історичних обставин українського існування у «шпарці поміж держав…» — таки справжні й упізнаванні.
У циклі «Казанова» тьмяний уявний образ (власне, поголос імені) сакрального спокусника став персонажем циклу, ностальгійним подразником для імпровізування кількох психологічних варіацій уявної ризикованої (або й сентиментальної) пристрасті — вже доволі демократичного (плебейського) формату, в сірих лещатах сучасного великоміського побуту… Добре, що є ця вічна ностальгія за віртуозним спокусником Казановою, чиє благородно-хиже мистецтво обдаровує його жертв незабутніми переживаннями та робить їм честь, — а не тільки страх перед нерозбірливим і невдячним Чикатилом або п'яним азартом трахкачів…
Тим часом Жаданів Будда в однойменному хіті — це наш степовий клон легендарного індійського принца Сідхартхи Гаутами, засновника буддизму, що принагідно прикинувся козаком Мамаєм (нам догоджаючи або нас вивищуючи?) і никає чумацькими шляхами разом із мандрованими дяками, не оминаючи, звісно, корчем, в яких радо «заливає» про власні подвиги: «Хоробрий Будда зупиняв ординців, Лякаючи пеклом, обіцяючи карму…» (У пізнішій прозі Сергія Жадана не раз зустрінемося із саркастичною інтерпретацією проповідницьких походеньок українських самобуддистів, що намагалися обжити спорожнілий пострадянський духовний простір.) У кількох, скажімо, куплетах коротко і, припускаємо, спрощено розповідано про віхи степового буття мамаїзованого Будди. Таке враження, що він не дуже обізнаний з українською історією та ментальністю степовиків, навіть не пройшов короткого курсу лекцій в тодішній Літній школі українознавства
Последние комментарии
1 день 23 часов назад
1 день 23 часов назад
2 дней 8 минут назад
2 дней 13 минут назад
2 дней 2 часов назад
2 дней 2 часов назад