Темний світ. Рівновага [Марина та Сергій Дяченки] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (88) »
Марина та Сергій Дяченки Темний світ. Рівновага
Пролог
просила дати мені інструктором жінку, досвідчену й терплячу, мов ткацький верстат, з розумінням тонкощів дівочої психології. А мені призначили дідугана, який з першої ж хвилини почав репетувати так, ніби я новобранець, а він злісний старшина. Добре хоч не матюкався. Хто мене знає, підтвердить: якщо на мене кричати, я не зможу навіть шнурків зав’язати, не те що вперше дати раду з кермом. А тут виїжджаємо на вулицю, і не куди-небудь, а в самісіньку тисняву, де машини пруть, неначе череда бізонів. У мене прилипла до спини блузка, плутаються педалі, тремтять руки. А дід репетує: — Ти чого притискаєшся до узбіччя? До хлопця свого притискатимешся! Перестроюйся вліво! Не скажу, що мною легко командувати, але тут наче мотузкою потягло — він кричить, я перестроююсь. Спереду роздоріжжя, я ліворуч... і виїжджаю на міст. І хоч би пробка, хоч би затор — ба ні, рух скажений, усі обганяють, підрізають, лаються сигналами, ніби хочуть тебе зжерти, і панує нелюдська конкурентна боротьба за кожен клаптик асфальту. — Я ж виїхала вперше! — верещу. Точніше, пищу, бо в горлі пересохло. А він мені: — Тобі права потрібні, щоб тарганів бити чи щоб нормально їздити? — У мене, — шепочу, — немає тарганів. Він як розрегочеться: — У всіх студенток у голові таргани! Перемикай на четверту, вперед, працюй! Я мусила б відчути біду — все-таки він інструктор, він за мене відповідає, ми посеред велетенського шляхопроводу, і зрозуміло, що я не впораюсь. Але він мене допік до печінок. Я на нього подивилася, мов космічний десантник на Чужого, і зі злості навіть почала краще думати. Він і раденький: — Швидше! Тут можна сто! На знаку ясно написано — вісімдесят. І краще б я підгребла до тротуару, і вийшла б з машини, і сказала б: чого ти мене вчиш, старий шкіднику? Та мене наче перемкнуло. Чорний «мерс», який ішов зліва, аж пригальмував од мого нахабства і пропустив у свій ряд — мабуть, ніколи не бачив, щоб машинка з ганебним «У» серед білого дня влаштовувала стрит-рейсинг. А дід кричить: — Рота закрий, бо муха влетить! Ти за кермом, а не прищі давиш, не скидай обертів! Я майже нічого не бачу — піт заливає очі, серце у вухах тарабанить, і хочеться моєму наставникові добряче врізати, але руки зайняті. І я трохи чи не вголос клянуся собі ніколи-ніколи-ніколи більше не сідати за кермо, ні з цим інструктором, ні з будь-яким іншим — тільки метро! І раптом якийсь розвізник піци на яскраво-жовтій «Сонаті» влазить у мій ряд на швидкості сто, я бачу його — як пудреницю у своїх руках, до останньої подряпинки. І бачу, що зараз в’їду в нього й «Швидка» жалібно сигналитиме, пробираючись у московських пробках до того, що від нас залишиться... Я викручую кермо і якось непомітно переміщаюся за подвійну осьову. Разом з інструктором, машиною, разом з сумкою на задньому сидінні, разом з ганчірочкою для протирання скла і запахом яблучного освіжувача — з усім цим добром відпливаю вліво, а назустріч мені з-за гірки пре вантажівка. Ось вона за п’ять метрів. За два. Ось вона просто переді мною. Усе.* * *
Сиджу, вчепившись у кермо. Хвилину, другу, третю. — Тітко, ти їдеш чи так сидиш? Піднімаю голову. Бачу ангела: оченята блакитні, волосся лляне, на футболці — несподівано — Спайдермен. Ангел мною незадоволений, супить прозорі брівки: — Тут, між іншим, черга! Черга в раю? Чи це не рай?! Поступово повертаються звуки: пташки співають, діти верещать. Точно рай, можна видихати. У пеклі вони б верещали не так... Ангел чекає. Я підводжусь і вилажу з машини — а це, виявляється, електромобільчик для дошкільнят, як я туди вписалась — гадки не маю. Вітер приносить запах лайна. Звіриного, трав’яного, як у цирку. Чи в селі? Зовсім поруч вольєр з бізонами. Онде вони стоять, повернули до мене рогаті голови... Усе-таки пекло?! Гепаюсь на лаву. Сиджу, туплю. Я жива. Дзвонить телефон. — Алло? Даша? Ти де?! — Я в зоопарку, мамо. — Там тобі й місце! Зі свиньми в одній клітці! Бо ти свиня! Обіцяла передзвонити — і що?! Учора ввечері ми говорили з мамою по Скайпу. Вона завжди так — сама вигадає проблему, сама починає страждати. — Ще раз вимкнеш телефон — я тебе своїми руками вб’ю! Бо я тебе люблю й хвилююся! — Цілую, — кажу в телефон. — Потім передзвоню. У мене зарядка сідає.Розділ перший Первинний інструктаж
ене звуть Даша Лебедєва. У дитячому садку в нас було чотири Даші й іще один хлопчик Лебедєв, мені зовсім не родич. Тому усвідомлення власної унікальності давалося мені непросто. Я малюю посередньо, співаю так собі, у музичній школі- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (88) »
Последние комментарии
3 часов 1 минута назад
10 часов 50 минут назад
13 часов 21 минут назад
13 часов 29 минут назад
2 дней 46 минут назад
2 дней 5 часов назад