Чортик Протиріччя [Едґар Аллан По] (fb2) читать онлайн

Едґар Аллан По

ЧОРТИК ПРОТИРІЧЧЯ

The Imp of the Perverse

Переклала з англійської Ірина Бояновська, ред. М. Габлевич

Розглядаючи здатності та імпульси — prima mobilia* — людської душі, френологи не приділили уваги одній пристрасті, що її — реально існуючого, корінного, первинного та нероздільного почуття — так само не зауважили всі попередні моралісти. Ми всі, в зарозумілості нашого раціонального мислення, його недобачили. І виключили з чуттів тільки через брак віри — чи то в Апокаліпсис*, чи в Каббалу*. Подібна ідея нам навіть на думку не спадала — просто через свою недоречність. Ми не бачили потреби в цьому імпульсі — в цій пристрасті. Не відчували її невідворотності. Не могли збагнути — точніше, не могли б збагнути, навіть якби ідея цього primum mobile і зринула; ми ніколи не змогли б збагнути, яким чином вона може прислужитися гуманним цілям — тимчасовим чи вічним. Не можна заперечувати, що й френологію* і, значною мірою, усе метафізикування придумали a priori* . Саме інтелектуал, або раціоналіст, а не чутлива й спостережлива людина, взявся уявляти собі Вищі задуми — диктувати Богові його ж призначення. Щасливо осягнувши таким чином наміри Єгови, він з них уклав свої умоглядні системи. У френології, наприклад, ми попервах цілком природно вирішили, що людина мусить їсти, бо так задумав Господь. Тоді наділили людину органом живлення, і цей орган став бичем, яким Господь, xоч-не-хоч, понукує її до їжі. По-друге, признавши Божу волю у продовженні людського роду, ми відразу виявили орган еротики. А за тим — войовничості, ідеальності, причинності, творчості — одне слово, кожен орган став носієм як не якоїсь пристрасті чи морального почуття, то якоїсь суто інтелектуальної здібності. З такими-от уявленнями про Principia людської діяльності — правильно чи ні, частково чи в цілому — шпурцгаймісти*, в принципі, тільки наслідували попередників, виводячи геть усе з наперед визначеної долі людини й мети її Творця.

Було б розумніше, та й надійніше, якби наша класифікація (коли вона така вже потрібна) спиралася на те, щó зазвичай чи час до часу робить людина, щó вона завжди час до часу робить, а не на те, щó, як ми вважаємо, призначив їй робити Всевишній. Нам годі осягнути Бога в Його зримих ділах — а що вже в Його незбагненних помислах, які кажуть ділам збутися? Нам не збагнути Його в Його об’єктивниx творіннях — а що вже в Його насущних настроях і стадіях творення?

Індукція a posteriori змусила би френологію визнати природним перворушієм людської дії парадоксальне «щось», що, за браком більш характерного терміну, можна назвати «спротивом». У значенні, яке вкладаю в нього я, це, властиво, є рушій без мотиву, мотив без мотивації. За його підказкою ми робимо щось без видимої мети; якщо ж це витлумачать як протиріччя у термінах, то можна висловитись інакше: за його підказкою ми робимо щось саме тому, що робити цього не слід. В теорії, нема мотиву безглуздішого, на ділі ж — нема сильнішого. Для декого, при певних обставинах, він стає просто-таки непереборний. Я впевнений ― не менше, ніж у тому, що дихаю, ― в тому, що якраз певність неправоти чи неправильності якогось вчинку часто є отією непереможною спонукальною силою, що єдина спонукує нас до цього вчинку. Ця приголомшлива тенденція — робити зле заради самого зла — не піддається аналізу, ані розкладу на ще незнані елементи. Цей імпульс є корінний, первинний — нерозкладний. Коли ми впираємося у чомусь, бо відчуваємо, що не повинні у цьому впиратися, то таку поведінку, я знаю, френологи назвуть ще одним породженням войовничості. Та помилковість цього зрозуміла вже з першого погляду. В основі френологічної войовничості лежить потреба самозахисту. Це — наша броня від ураз і пошкоджень. Вона скерована на наш добробут. Отже, бажання, щоб нам було добре, постає одночасно з нею. Звідси випливає, що бажання добробуту повинно поставати водночас з войовничістю будь-якого різновиду, однак у ситуації з тим, що я зву «спротивом», бажання добробуту не просто відсутнє — його місце займає геть протилежне почуття.

Найкращою реакцією на всю цю софістику буде, врешті, звернення до власного серця. Кожен, хто звіряється власній душі, дошукуючись відповідей на власні запитання, не стане заперечувати, що пристрасть, про яку ідеться, має корінну основу. Вона настільки ж незбагненна, наскільки й визначальна. Нема чоловіка, наприклад, хто б свого часу не знемагав би від щирого бажання замордувати свого слухача краснослів’ям. Такий оратор усвідомлює, що він ― неприємний; він над усе хоче бути приємним; як правило, він говорить лаконічно, чітко й зрозуміло; на язиці в нього крутяться найлаконічніші, найяскравіші вислови; лише зусиллям волі він стримує їх; він боїться гніву свого слухача, аж ніяк не хоче його; і тут йому приходить думка, що всякі завороти і вставки врешті-решт спровокують той гнів. І одної цієї думки достатньо. З імпульсу виростає бажання, з бажання ― жадання, з жадання ― нездоланна жага, і жага ця (на превеликий жаль і страх оратора, і в піку всім можливим наслідкам) знаходить своє вдоволення.

Перед нами завдання, яке треба виконати негайно. Ми знаємо, що затримка рівнозначна поразці. Найважливіший переломний момент у нашому житті волає до нас трубним гласом: негайно й енергійно діяти! Ми в запалі, ми горимо завзяттям до роботи, наші душі палають передчуттям величності її результатів. Роботу треба зробити вже сьогодні, тільки сьогодні — та чомусь ми відкладаємо її на завтра. Чому? Відповіді нема — є лише відчуття супротивного, — називаємо його таким словом, не розуміючи, що за ним стоїть. Настає завтра, і ми ще більше нетерпеливимось виконати наш обов’язок; та одночасно з нетерпінням настає якась безіменна, якась справді страшна — бо бездонна — охота зволікати. І вона щохвилі набирає сили. Ось наближується крайній термін. Нас роздирає внутрішній конфлікт — визначеного з невизначеним, матерії з тінню. Але якщо двобій зайшов аж так далеко, перемагає тінь, — змагаємось ми намарне. Б’є годинник — похоронний подзвін по нашому добробуту. І в той же час ― піяння когута для мари, що так довго тримала нас у своїй владі. Вона злітає, зникає — ми вільні. Вертається енергія. Тепер ми готові працювати. Ба, вже запізно!

Ми стоїмо над прірвою. Зазираємо в безодню ― чуємо, як підкочується нудота і паморочиться голова. Щонайперший наш імпульс ― сахнутися від небезпеки. Та з незрозумілих причин ми не сахаємось. Поступово нудота, запаморочення й жах зливаються у хмарку безіменного почуття. Хмарка ще непомітнішим чином починає набирати певних обрисів ― як отой димок з пляшки в «Тисячі й одній ночі», що стає джином. Тільки що з нашої хмарки над прірвою виростає реально відчутний образ, страшніший за будь-якого казкового джина чи демона, ― і все ж це лише думка, хай і страшна: люта сила її солодкого жаху пробирає нас до самого мозку кісток. Це всього лиш передчуття стрімкого падіння з такої висоти. І оце падіння ― це рвійне самознищення ― саме тому, що воно пов’язане з образами смерті й страждань найпотворнішими, найвідразливішими з усіх, які лиш можна уявити, ― саме тому робиться воно страшенно бажаним. І саме тому, що глузд уперто не пускає нас до прірви, ми так рвемося в неї. В природі немає пристрасті такої демонічно нетерпеливої, як у того, хто, здригаючись на краю безодні, думає про стрибок. Досить лише на мить піддатись думці ― і це кінець; бо думка каже нам одне ― стриматися, але саме тому, повторюю, зробити це ми не можемо. Якщо не відведе нас чиясь дружня рука, чи якщо нам не вдасться відсахнутися від прірви, враз упавши навзнак, ми стрибаємо туди і гинемо.

Та як би, власне, не тлумачити ці й аналогічні вчинки, висновок напрошується один: усіх їх породжує дуx Супротивного. І робимо ми їх тому, що відчуваємо: так чинити не слід. І нема цьому жодного принципового пояснення; а сам спротив можна було б вважати прямим підшіптуванням Арxілукавого, коли б не те, що часом воно обертається благом.

Усю цю тираду я виголосив лиш для того, щоб дати вам бодай якусь відповідь ― щоб пояснити, чому я тут, ― щоб ви мали бодай якесь уявлення, чому я в цих кайданах, у камері смертників. Не будь я таким багатослівним, ви б або не зрозуміли мене, або разом з усією тією голотою вважали б мене божевільним. А так вам відкривається, що я ― просто одна з нелічених жертв Чортика Протиріччя.

Жоден вчинок не був так ретельно продуманий, як оцей. Тижнями, місяцями зважував я різні способи вбивства. Я відкинув тисячі варіантів, які б могли мене ненароком викрити. І от нарешті в якихось французьких мемуарах я вичитав про одну фатальну хворобу, на яку заслабувала мадам Пільо через випадково отруєну свічку.

Ця ідея блискавично вразила мою уяву. Я знав про звичку моєї жертви читати у ліжку, знав, що кімната його вузька і погано провітрювалася. Та навіщо докучати вам зайвими дрібницями? Навіщо описувати, як без жодних труднощів я підсунув у свічник свічку власного виробництва. Наступного ранку його знайшли у ліжку мертвим, а судовий слідчий констатував: «Смерть волею Господа».

Отримавши у спадок маєток своєї жертви, я кілька років поспіль непогано справувався. Те, що мене можуть викрити, виключалося. Я не залишив ані ниточки, яка розкрутила б клубок моєї таємниці; не було ані найменшого приводу, аби запідозрити мене в заподіяному злочині. Неописанне чуття задоволення здіймалося в моїх грудях, коли я розмірковував про абсолютну власну безпеку. З бігом часу я навіть призвичаївся впиватися цим відчуттям. Від нього я діставав більшу насолоду, ніж від усіх тих світських здобутків, що випливали з мого гріха. Та врешті-решт підійшла година, коли це таке приємне відчуття почало непомітно переростати в надокучливу думку. Вона докучала, бо переслідувала, не даючи й хвилини спокою. У вухах, точніше, в пам’яті, не раз крутиться, дратуючи нас, мотив якоїсь примітивної пісеньки або посередньої арії. Однак це не означає, що муки наші змаліють, якщо пісня буде хороша, а опера – славетна. Я став постійно ловити себе на думці про власну безпеку й зауважив, що весь час бубоню: «Я у безпеці».

А якось удень, блукаючи вулицями, я раптом піймав себе на тому, що ледь не вголос бурмочу ці замусолені слова. І тут, піддавшись черговому поривові, я перефразував їх на такий манір: «Я в безпеці ― в цілковитій безпеці ― якщо ― не буду дурнем і не зізнаюся!»

Та тільки-но проказав я ці слова, як у серце шпигнув колючий морозець. У мене вже був певний досвід з цими приступами протиріччя (чию природу я намагався вам розтлумачити), і я добре пам’ятав, що мені ні разу не вдалося успішно протистояти їх наскокам. Й оце випадкове припущення ― ніби я міг бути аж таким дурнем, щоб зізнатися в сподіяному злочині ― стало переді мною як привид того, кого я убив, ― і манило до смерті.

Спершу я було спробував струсити з душі те жаске видіння. Я зарухався ― жвавіше, ще жвавіше ― а тоді побіг. І тут я відчув шалене бажання заверещати. Кожна наступна хвиля думки заливала мене новим жахом, бо ― овва! ― я дуже добре, надто добре усвідомлював, що думати у моїй ситуації означає кінець. Я ще більше наддав ходи. Я став, мов божевільний, гасати людними вулицями. Нарешті перехожі стривожилися й кинулися мене переймати. Отоді я відчув, що це вершиться моя доля. Якби я міг, я видер би собі язика, ― та у вухах різко залунав якийсь різкий голос ― і ще різкіше зсудомило плече. Я обернувся ― хапонув повітря. За якусь мить я перейшов усі муки удушшя: я осліп, оглух, в голові паморочилось ― і тут якийсь, подумалось, невидимий лиходій широкою долонею ударив мене по спині. Таємниця, так довго ув’язнювана, вирвалася з моєї душі.

Кажуть, що говорив я дуже чітко ― підкреслено чітко й виразно, і сильно квапився, наче боявся, що мені не дадуть доказати ті кілька стислих, та вагомих фраз, що здали мене катові й пеклу.

Виказавши все необхідне для повного визнання винним, я знепритомнів.

А навіщо стільки слів? Сьогодні на мені кайдани ― і я тут! Завтра я буду без них ― але де?

______________________________________

Примітки

Текст Едґара Аллана По “The Imp of the Perverse” вперше було опубліковано 1845 року, в Graham’s Magazine.

Prima mobilia (лат.) — першорушії; далі primum mobile — першорушій. Пер.

Апокаліпсис (грец. αποκαλυψις — «відкриття», «одкровення») чи Об'явлення Івана Богослова — остання книга Нового Заповіту та один із найдавніших творів християнської літератури. За церковною традицією, Апокаліпсис написано Іоаном Богословом на острові Патмос після видіння на засланні в 90-ті роки першого століття (ряд учених відносять книгу до року 69). Провіщаючи кінець світу, друге пришестя Христа та тисячолітнє Царство Боже після Страшного Суду, Апокаліпсис містить у собі таємниче зображення майбутньої долі Церкви Христової та всього світу і це єдина книга зі всього Нового Заповіту, — яку, разом з пророчими книгами Старого Заповіту, — можна за жанром повністю віднести до так званої «пророчої літератури».

Каббала (івр. קַבָּלָה‎, «одержання, прийняття, переказ») — духовне містично-філософське вчення юдаїзму, основними джерелами якого вважаються юдейські релігійні книги Йєцира, Багир, Зоар і писання Арі (рабина Іцхака Лурія Ашкеназі, відомого як Арізаль); це теософське вчення з вираженими елементами містики і магії (теургії). Кабала прямо або побічно впливала на багатьох філософів і вчених протягом історії людства, набула значної популярності в сучасності. На Кабалі базуються єврейські громадсько-політичні й релігійні рухи останніх сторіч — зокрема релігійний сіонізм і хасидизм. У статті «Суть науки Каббала» Юда (Єгуда) Ашлаг (відомий під псевдонімом Бааль Сулам) визначив науку Кабалу, як: «Причинно-наслідковий порядок сходження духовного коріння, що підкоряється постійним і абсолютним законам, які зв'язані між собою і направлені на одну піднесену мету, звану "розкриття Творця Його творінням в цьому світі"».

Френологія — галузь людинознавства, популярність якої в Європі та США співпала в часі з літературною діяльністю Едґара По. Одним з її засновників був Й. Шпурцгайм (J.Spurzheim, 1776-1832) — популяризатор психологічної теорії Ґолла (F.J.Gall, 1758-1828), що встановлювала взаємозалежність мозку і розуму і приділяла різним ментальним здібностям різні осередки на поверхні мозку. Ґолл звів усі ментальні явища, включно з почуттями, до фізіології та біології. Френологи так само пов’язували особливості псиxіки з особливостями будови людського мозку і черепа. Захоплення френологією тривало з 1825 по 1850 рр.; потім вона була оголошена псевдонаукою.

A priori (лат.) — наперед, заздалегідь; далі a posteriori — опісля, потому. Пер.

Шпурцгаймісти — тобто послідовники Й. Шпурцгайма (дивіться примітку до «Френологія».)

Оглавление

ЧОРТИК ПРОТИРІЧЧЯ

Примітки