Пульс Всесвіту [Володимир Бабула] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (26) »
СЛУЖНИК-НЕВИДИМКА
Чим далі від нас рідна планета, тим яскравішими стають мої спогади. У темряві Всесвіту, коли між нами залягла нескінченність, бачу все значно виразніше, аніж бачив колись на Землі. Реально відчуваю запах вітру, який колись гуляв над Влтавою. Бачу їдку імлу, що закривала вид на Празький кремль. Чую приглушений гомін вулиць рідного міста… — Добридень, Гонзо! — вітається Єва так, мовби ми не бачилися не вісім років, а лише один день. — Винахідник… дивак… настирливий… — промимрив я розгублено, пояснюючи запізнення. — Не треба виправдовуватись! — засміялась Єва. — Ти не змінився анітрохи. Пам’ятаю, колись я чекала тебе на цьому ж місці. Чекала півдня і, здавалось, могла б чекати півжиття. Мабуть, ніде в світі людина не створила такого чудового куточка, як отут. «Ти теж не змінилася за цей час!» — думав я. Пригадую, як вона завжди по-дружньому мило і все ж холодно відштовхувала мене. Глибоко дихаю морозним повітрям і радію, що між нами пролягло аж вісім років, які зробили нас розсудливішими. — Тобі не подобається Карлів міст? — наївно запитує Єва. — Звісно, подобається… — вдаю з себе байдужого. — Зараз пів на п’яту, а о п’ятій у мене ділове побачення. — Шкода. А я з таким нетерпінням чекала цієї зустрічі… Я допитливо дивлюсь на неї і відчуваю, як куточки моїх губів тремтять від іронічної посмішки. Єва зрозуміла мій погляд. — Гонзо, Гонзо… — зітхнула вона. — Ці нещасні вісім років… Але… Зараз я відчуваю, що ти став для мене значно ближчий… Під сяйвом запнутих імлистим серпанком ліхтарів ми повільно йшли до Малостранської площі. — Ти… ти про мене зовсім не згадував? — запитала вона несміливо. — Згадував… — відповів я, відчуваючи, що починаю втрачати ґрунт під ногами. — Ніхто мені за цей час так не припав до серця… — Знаю, о гордовита і вибаглива принцесо! І раптом чую таке, що приголомшило, мене, як вибух бомби. — Я чекала тебе, Гонзо. Ні, це не жарти. Раніше я цього не усвідомлювала, бо надто захоплювалась архітектурою. Мені здалося, що це не та Єва, яку я колись знав. Ця була якась інша, ніжніша, прихильніша. На башті храму святого Мікулаша годинник пробив п’яту. «Пегас, — пригадав я, — мабуть, уже чекає на мене». Я взяв Єву під руку і швидко потягнув через Малтезьку площу до Ностицевої вулиці. Спочатку вона дорікала мені за те, що я призначаю два побачення одночасно, але потім з цікавістю вислухала мою розповідь про нічну розмову і сигнали з Всесвіту. Старенький будинок під номером п’ятим був тьмяно освітлений ліхтарем, прикріпленим до фасаду. Над склепистими воротами — щит у стилі бароко з двома горлицями. Другий щит був розбитий, він дивився на вулицю, як сліпе око. З освітленого вікна поруч нього лунала інтродукція з «Паяців». Патефонна пластинка була добряче заїжджена, але це тільки посилювало романтичність моменту. Невже в цьому старовинному будинку живе вчений, який своїми досконалими приладами
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (26) »
Последние комментарии
7 часов 47 минут назад
10 часов 18 минут назад
10 часов 26 минут назад
1 день 21 часов назад
2 дней 1 час назад
2 дней 4 часов назад