Полетика Петр [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
ПОЛЕТИКА Петро Іванович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Державний діяч, мемуарист.
З дворянської родини. Батько, Полетика І., – перший професор медицини в Російській імперії,
лікар Васильківської карантинної застави; брат, Полетика М., – секретар імператриці Марії
Федорівни; дядько, Полетика Г., – письменник.
Народився 15 серпня 1778 р. в м. Василькові Київської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Київської області України).
Помер 26 січня 1849 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Закінчив Петербурзький кадетський корпус (1782-1796).
Служив поручиком квартирмейстерської частини в свиті Государя (1796-1798), перекладачем
Державної Колегії іноземних справ (1798-1802), канцелярським служителем Стокгольмської місії
(1802-1803), чиновником Державної Колегії іноземних справ (1803-1805), чиновником при місії в
Неаполі (1805-1806), дипломатичним радником адмірала Сенявіна (1806-1807), радником
російського посольства в Філадельфії (1809-1810), Ріо-де-Жанейро (1811), Мадриді (1812),
дипломатичним радником фельдмаршала Барклая де Толлі (1814-1816), радником російського
посольства в Лондоні (1816-1817), надзвичайним посланником і повноважним міністром Росії в
США (1817-1822), високопосадовцем Міністерства іноземних справ Росії (1822-1825), сенатором
(1825-1842).
Друкувався в журналі «Санкт-Петербург».
Перу нашого земляка належить книга про зовнішню і внутрішню політику Сполучених Штатів
„Apercu de 1а situation interieure des Etas-Unis de l’Amerique et de leurs rapports politiques avec l’Europe. Par un Russe» (1821), а також «Мої спогади» (1849).
Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Салтиков, В. Оленін, П. В’яземський, К. Толь, Т.
Черниш, Д. Татищев, Ф. Клінгер, Я. Дюваль, Г. Дюмон, І. Болтін, Д. Сенявін, М. Голенищев-
Кутузов, Д. Стратонович, Г. Кондоїді, І. Болкунов та ін.
***
КЛЯТІ ПОРОЖНІ ВИПАДКОВОСТІ
, з життєвого кредо П. Полетики
Доля часто залежить від порожніх випадковостей.
ІНТРИГ ВИСТАЧАЛО, з книги П. Полетики «Мої спогади»
Я отримав відпустку на 28-м днів і відвідав вперше Малоросію, мою батьківщину. У Полтавській
губернії, в сільці Аксютинці, яке знаходилося від міста Ромни в 10-ти верстах, я знайшов добру,
покірливу мою матір і старезну мою тітку. Вони жили в тісній малоруській хатині, після пожежі,
яка знищила незадовго перед тим панський будинок і всі запаси різного роду, накопичені в
перебігу багатьох років бережливою нашою матір’ю. Я бачив всюди бідність і найменшої
попереду надії на поправку сімейних наших справ: у книзі доль Божих ми були приречені на
бідність. ...При нашій хатині не було не лише садка, а навіть і городу.
...Після вступу мого в Колегію Закордонних Справ, я рік не одержував ніякої платні. Нестатки мої
були такі великі, що, при настанні зими з 1798-го на 1799 рік, я не мав зовсім теплого одягу. Т. П.
Черниш подарував мені синій на ваті сюртук з хутряним коміром.
... Незабаром після прибуття мого в С.-Петербург із Стокгольма, французький там посланник п.
Бургоань, котрий прихильно приймав мене в своєму будинку, написав до того, французькому
повіреному в справах п. Реневалю, питаючи його, чому він не пише про мене ні слова. Цей лист
був розкритий за звичаєм і збудив у думці імператора Олександра підозру на рахунок політичних
моїх думок. У цей самий час я представлений був до чину надвірного радника, і Государ не лише
мені відмовив, а й наказав вести за мною спостереження, а особливо стосунки мої із Стокгольмом.
Листи мої до єдиного моєму там кореспондентові перевіряли.
Від п. Алопеуса зажадали даних на рахунок моїх думок і поведінки в Стокгольмі. Він в одній з
своїх депеш, яку я мав змогу прочитати, виправдав цілком і мої думки, і мою поведінку, проте
додав однак в кінці своєї депеші, що якщо я часто бував у будинку французького посланника,
однак це походило від мого бажання блиснути шкільними моїми пізнаннями.
Канцлер граф Воронцов з свого боку примушував Татищева віддалити мене від себе, як людину, котру підозрює Государ; однак той наполегливо захищав мене і, нарешті, сказав мені, щоб я
написав канцлеру виправдувального листа, в якому я виклав би спосіб мого життя в Стокгольмі.
Написаний мною лист передали Государеві, і я вважаю, він був прочитаний з благоволінням; бо
через декілька днів опісля, я був проведений в надвірні радники. Надання чину сильно мене
порадувало і підбадьорило: воно поклало край моїй опалі, якою причина була спочатку мені
невідома і від того тим болісніша для мене. Завдяки Татищеву, надії мої по службі пожвавилися.
...Продовжуючи наш шлях до австрійського кордону, ми змушені були зупинитися на два чи три
дні в м. Дубне для лагодження наших екіпажів: нудне і спустіле містечко Волинської губернії,
наповнене неохайними жидами і де чекала нас нестерпна нудьга за довершеним недоліком
всякого розумового заняття.
ВИЗНАЧИЛИ КОРДОНИ, конвенція між Росією і Великобританією про розмежування їх
володінь в Північній Америці
Від Росії: Карл-Роберт Васильович Нессельроде, керівник Міністерства закордонних справ.
Петро Іванович Полетика, уповноважений по укладенню конвенції.
Від Англії: Чарльз Стретфорд Каннінг, член Таємної Ради, посланник.
Умови угоди:
1. Встановлювалася прикордонна лінія, яка відокремлює володіння Британії від російських
володінь на західному побережжі Північної Америки, що примикає до п-ова Аляска так, що
кордон проходив на всьому протязі берегової смуги, належної Росії, від 54° п.ш. до 60° п.ш., на
відстані 10 миль від берега океану, враховуючи всі вигини побережжя.
Таким чином, лінія російсько-британського кордону була в цьому місці не прямою (як це було з
лінією кордону Аляски і Британської Колумбії), а надзвичайно звивистою.
2. Розмежувальна конвенція, разом з територіально-прикордонними питаннями, включала, як це
було і в інших британських міжнародно-правових актах з Росією, і питання чисто економічні:
а) Визначалися правила російський-англійської торгівлі в Північній Америці.
б) Встановлювалися правила судноплавства біля російсько-американського побережжя, в
російських територіальних водах для англійських суден, котрі отримували такі ж пільги, як і
російські судновласники.
в) Визначалися правила рибних промислів для російських і британських підданих в російських
прибережних районах Аляски і північноамериканського Західного побережжя, у водах російських
колоній і на Алеутах.
Ратифіковано: Росією.
Дата ратифікації: 3 березня 1825 р.
Місце ратифікації: С.-Петербург.
МИЛИЙ ДИВАК І КВАКЕР, з передмови П. Бартеньова до книги П. Полетики «Мої спогади»
Багато років провів він в переїздах суходолом і морями, служив в Неаполі, Мадриді, Лондоні і
двічі – нашим представником в Північно-Американських Штатах.
У проміжку між цими двома посольствами супроводжував він нашу армію, в її пересуванні
Європою, перебуваючи по дипломатичній частині при фельдмаршалові Барклаю-де-Толлі і потім
при Канодістрії на Ахенському конгресі. Кращі люди нашого суспільства незабаром оцінили
обдарування Полетики.
У Петербурзі він зблизився з гуртком Карамзіна, і знаменитий «Арзамас» прийняв його в свої
члени під ім’ям «Зачарованого Човна». Він клопотав про співчлена по «Арзамасу» – поета
Батюшкова, з тим щоб перевести його на службу до Варшави до великого князя Костянтина
Павловича.
Читачів, охочих ближче познайомитися з плином думок Полетики і з його думками про людей і
події, посилаємо до «Архіву Князя Воронцова», де надруковані важливі листи його до графа С.
Воронцова.
Особливо цікаво лист із Стокгольма, в серпні 1812 року, на поворотному шляху до Росії, яка
стогнала від європейського нашестя.
Після повернення до Європи, Полетика брав участь у Веронському конгресі, і лише з 1825 року
осів надовго у вітчизні: його призначили в Петербурзький Сенат. Можна думати, що як колись у
Швеції з Алопеусом, так тепер не ужився він з графом Нессельроде, який став міністром
закордонних справ і повів справи шляхом, якому учень Татищева і графа Семена Воронцова не міг
співчувати.
У Сенаті Полетика запам’ятався незалежністю своїх відгуків і думок. Ще й тепер не забули, як
рішуче виступив він проти свого приятеля, тодішнього міністра юстиції, графа Д. Блудова.
Незадовго до своєї смерті він їздив на води до Німеччини і відвідав Жуковського у Франкфурті.
«Постарів Петрик (пише про нього Жуковський спільному їх приятелеві Булгакову 13 травня 1847
р.), проте все той же добрий, милий дивак і квакер».
ЛЮБ’ЯЗНІСТЬ ОСВІЧЕНОГО РОЗУМУ, з книги М. Полетики „Спогади»
Сини Івана Полетики поклали початок петербурзькій гілці нашого роду.
...Другий син, Петро Іванович, вибрав дипломатичну кар’єру. Йому протегували і його цінували
видні російські дипломати початку XIX сторіччя – граф С. Воронцов і граф І. Каподістрія.
У 1821 році П. І. Полетика написав книгу про зовнішню і внутрішню політику Сполучених
Штатів, видану 1826 року французькою мовою в Лондоні, а дещо пізніше – англійською мовою в
Сполучених Штатах. Уривки з неї в «Літературній газеті» в 1831 р. опублікував Олександр
Сергійович Пушкін. П. І. Полетика, крім того, залишив дуже відверті мемуари, частина яких, за
період 1778-1805 років, була опублікована в «Російському архіві» (1885).
Але не на дипломатичному терені ім’я П. І. Полетики заслужило найбільшу пам’ять. Ім’я його,
«чудового в товаристві люб’язністю освіченого розуму свого», пов’язане з кращими іменами
«золотого століття» російської літератури. Член знаменитого літературного товариства «Арзамас»,
П. І. Полетика був товаришем М. М. Карамзіна, Д. П. Дашкову, «батькові декабризму» Миколі
Тургенєву і його брату Олександру, князю П. А. Вяземському, К. Я. Батюшкову, І. І. Козлова, О.
С. Пушкіну і В. А. Жуковському.
«Я дуже люблю Полетику», – записав 2 червня 1834 року в своєму щоденнику О. С. Пушкін, який
не раз згадував ім’я Петра Івановича в листах і на сторінках свого щоденника.
«ТУАЛЕТНИЙ» КАРАМЗІН, з розвідки А. Рейтблат «Читання вголос як культурна традиція»
Позначався певний культурний стереотип: читання (а тим паче – вголос) розцінювалося як робота,
і, відповідно, виконувати її повинна була особа, котра мала нижчий статус. Можна навести
декілька прикладів. І. К. Зайцев, який був кріпосним в 1820-х рр., згадував про свого поміщика:
«Коли нудно йому, а читати лінь чи не може, посилає за мною; він вже знав, що я читаю непогано,
і бувало цілими ночами читаю йому».
Н. С. Соханська в своїх мемуарах повідомляє, що в 1834 р. в Харківському інституті благородних
дівчат чергова вихованка читала вголос начальникові «Четьї-мінеї».
За спогадами С. В. Капніст-Скалон, сенатор П. І. Полетика під час свого туалету примушував
камердинера читати вголос «Історію держави Російської» Карамзіна.
ГРОШІ НЕ ПАХНУТЬ, бувальщина
Адмірал Чичагов, після невдалих дій своїх при Березині в 1812 році, впав в немилість і,
одержавши значну пенсію, поселився за кордоном. Він не злюбив Росію і постійно відгукувався
про неї різко звисока. П. І. Полетика, зустрівшись з ним в Парижі і вислухавши його осуд всьому,
що у нас робиться, нарешті сказав йому з своєю уїдливою відвертістю:
– Признайтеся, проте ж, що є в Росії одна річ, яка така ж хороша, як і в інших державах.
– А що, наприклад?
– Та хоч би гроші, які ви у вигляді пенсії одержуєте з Росії.
Последние комментарии
51 минут 18 секунд назад
3 часов 9 минут назад
4 часов 59 минут назад
10 часов 44 минут назад
10 часов 50 минут назад
10 часов 54 минут назад