Вибрані твори в двох томах. Том II [Дмитро Ткач] (fb2) читать постранично

Дмитро Ткач ВИБРАНІ ТВОРИ В ДВОХ ТОМАХ Том II ЧОРНЕ САЛЬТО Я — ШЕСТИКЛАСНИК Повісті ОПОВІДАННЯ

^©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Для середнього шкільного віку

Ілюстрації художників ВАСИЛЯ ЄВДОКИМЕНКА, ОЛЕКСАНДРА ТАЛІЄВА

Рецензент ЛІДІЯ МАЛЯРЕНКО

ЧОРНЕ САЛЬТО

ЧАСТИНА ПЕРША

1

Це буде розповідь про Юру Любченка і його друзів.

Юра Любченко зараз повітряний гімнаст. Його прізвище пишуть на барвистих афішах великими літерами, щоб зразу впадало у вічі, бо він — артист високого класу.

Юра — вже юнак. Стрункий, з красивими тугими м'язами, з розкішним чорним — аж вилискує — чубом і великими карими очима.

Тоді ж Юра був десятирічним хлопчиком, худеньким, вертлявим, спритним на всілякі вигадки.

Діти циркових артистів не вчаться довго в одній школі. Сьогодні циркова група виступає у Полтаві — вони вчаться в полтавських школах. Згодом цирк переїхав до Вінниці, і діти стають учнями вінницьких шкіл. Здавалося б, це неодмінно має позначитись на успішності. Але Юра був не з тих. У кожній новій школі він радував учителів: знав багато більше, ніж належало за програмою.

Щодня, приготувавши уроки, Юра біг на арену — тренуватися. Підкидав і ловив блискучі булави, ходив по натягнутій дротині, вольтижував на конях і навіть пробував себе в повітряних польотах.

Але поки що найбільше Юра займався партерною гімнастикою — вона гармонійно розвиває все тіло, робить людину красивою і спритною.

Юра вже навіть виступав перед глядачами з такими ж, як і сам, юними артистами. Хлоп'ята виконували номер, який здавна зветься «ікарійськими іграми». Протягом десяти хвилин вони, веселі і грайливі, як бісенята, робили «піраміди», літали над килимом, перекидались на арені, викликаючи захоплення глядачів та збираючи цілком заслужені гарячі оплески.

І, хоч усі хлопчики в однакових костюмчиках були дуже схожі між собою, хоч, здавалося б, у калейдоскопі стрибків, «пірамід», подвійних і потрійних сальто важко було помітити, хто працює краще, хто гірше, все ж глядачі виділяли з-поміж усіх Юру. Він, ніби легкий гумовий м'ячик, качався по барвистому килиму, літав у повітрі — здавалось, хлопчик грається своїм тілом без будь-яких зусиль.

Юрині батьки — це були відомі повітряні гімнасти Любченки — в цей час сиділи в залі серед глядачів і щасливими очима стежили за сином.

— Валю, — звернувся Сергій Любченко до своєї дружини, — ми виховаємо Юрочку великим артистом.

— Він уже артист, — посміхалась Юрина мама.

— Е, ні, — невдоволено заперечував батько, — рано ти його в артисти записуєш… І, взагалі, менше хвали його у вічі, бо ще зіпсуєш хлопця. Хай ніколи не забуває, що справжнім артистом його зробить тільки тривала й важка робота.

І вони йшли за лаштунки, щоб поговорити з сином про те, як він виступав. Що виходило в нього добре, а що — невдало.

2

Мав Юра в цирку друга, наїзника Петю Янчука.

… Якось Юра йшов за лаштунками коридором. Праворуч тяглися двері, що вели до гримувалень артистів. За тими дверима завжди лунали голоси. Але цього разу було тихо: вихідний день. Артисти розбрелися по місту хто з чим. Тільки у стайні пирхали коні Владислава Янчука — він керував групою наїзників — та часом долинав стукіт копит об дерев'яний настил.

Зненацька за дверима стайні почулося якесь невиразне шарудіння. Ніби хтось вовтузився, кректав. Далі Юра цілком ясно вловив тонкий короткий виляск шамбер'єра (довгий батіг, яким користуються циркові дресирувальники), удар і двоїстий, ніби він виривався із двох горлянок водночас, — голос Владислава Янчука:

— Ах ти ж, мокриця! То ти ще й перечити смієш!

І знову — різкий посвист та удар батога.

Юра здивувався. Мокриця?.. Ні, такої коняки у Янчука не було. Були Красень, Ікар, Блискавка, Юпітер, а Мокриці не було. То кого ж він б'є? І на кого кричить?

І раптом Юра почув уривчастий, приглушений плач і схлипування. Дослухався, тамуючи схвильоване биття серця.

Сумніву не було: хтось плакав, стримуючись, але тяжко, надривно.

Юра, не роздумуючи, наліг плечем на двері, з гуркотом відчинив їх.

В кутку на купі сіна, зігнувшись, сидів наїзник Петя. Затуливши обличчя руками, він зацькованим звірям дивився на свого батька. В переляканих, повних сліз очах — ненависть. А над ним заніс довгого, складеного удвоє батога Владислав Янчук — високий, товстий. Мабуть, він саме намірявся ще раз ударити Петю, рот його був перекошений від люті, хижо стирчали два верхні зуби, схожі на ікла